1
розуму
ЛИХО З РОЗУМУ
( ПОРТРЕТИ ДВАДЦЯТИ «ЗЛОЧИНЦІВ» )
ЗБІРНИК МАТЕРІЯЛІВ
уклав
ВЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ
ф
ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДРУКАРНЯ У ФРАНЦІЇ
Париж 1967
© 1967 Ьу Р.І.17.Р- 3, гие йи 5аЬоі, РагІ5
Оригінальна заголовна сторінка:
ЛИХО З РОЗУМУ
(ПОРТРЕТИ ДВАДЦЯТИ « ЗЛОЧИНЦІВ »)
Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди...
Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали!
(Т. Шевченко, І мертвим, і живим, і ненародженим...)
« Тому, коли нам говорять: самовизначення при соціалізмі зайве, то це таке ж безглуздя, така ж плутанина, якби хто сказав: демократія при соціалізмі зайва »
(В. Ленін, Твори, т. 23, ст...)
БІЛА КНИГА СТОРОЗТЕРЗАНОЇ УКРАЇНИ
Є два основні носії духової творчости й розвитку спільнот: нарід і людина. Вони — доки живі — змагають за те, щоб посуватися вперед, розвиватися, рости. І тільки смерть, знищення або крайня загроза цього можуть зупинити збірне дерзання народу та індивідуальні зриви людини.
Большевизм, як вияв московського імперіялізму, наставленого на повне знищення — духове і фізичне — поневолених народів, загнав був нарід і людину саме в такий стан і постійно погрожував тотальним знищенням. Навіть російський народ, господаря імперії, було взято в шори так, що перервався і його культурний процес, процес духовий, хоч політично він був діяльним і зміцнював свою державну силу. Але куди гірша доля припала всім поневоленим народам, зокрема ж українському, як між ними найбільшому, а тому й найне-безпечнішому. Сталін відкрито жалів, що українців забагато, щоб їх вистріляти, чи вевезти, як це він зробив з меншими народами.
Розуміється: спроби звалити все на Сталіна — це тільки намагання вибілити себе з боку теперішньої большевицької верхівки. Сталін бо сам не виношував своїх божевільних злочинів і сам їх не переводив у життя. Для цього йому був потрібен величезний апарат у формі партії, таємної поліції, сотень і тисяч маленьких сталінів. Постала божевільна система, кривавий стоголовий молох, який сам себе поїдав. Згодом вже не було відомо хто ким кермує, хто кого переслідує, коли в одній камері смертників опинялись допитуваний і допитувач, донощик і кат.
7
Правдоподібно й сам тиран відчував, що довів систему до абсурду, бо сам передбачав деякі зміни в ній. Після його смерти мусів початися або рух в іншому напрямку, або наглий зрив. Затримати існуючий стан було неможливо, бо інстинкт підказував кожному: коли не буде зміни, невідхильно надійде доба взаємного пожирання від самого верху. Це відчували діядохи Сталіна і для самозбереження знищили Берію, що готовий був далі вершити багряну піраміду.
І почався якийсь відплив в протилежному напрямку. Але на перешкоді стала рутина старої системи: партія, поліція, бюрократія. Жоден з цих трьох чинників не міг еволюціонувати, не міг змінитись, бо народжений був зі зла і для зла. Від первородного гріха не було спасіння. Закон діялектики неминуче, з залізною логікою доводив до ствердження порочности самої системи в корені, в суті.
Терор вівся і ведеться не лише для збереження системи, але й для збереження протиприродного явища, яким є Московська імперія.
До 50-ліття жовтневого перевороту по всьому світі гудуть фанфари « творчих перемог соціялізму », підкріплені леґендою десталінізації, ліквідації терору. Але це тільки нове велике ошуканство. СССР залишився тюрмою народів. Крик про привернення соціялістичної законности прикриває сваволю поліційних органів, які намагаються здушити всяку думку, бо для тирана найстрашніша власне думка. Концтабори наповняються знову тисячами й тисячами в’язнів.
Всякий терор діє тільки до певного часу, доки є об’єктивні дані для його втримування. Такими об’єктивними даними для сталінського терору був факт, що абсолютна більшість населення була проти совєтської влади, в час її ставання. Цю більшість можна було переслідувати, були для цього коли не формальні, то психологічні підстави. Але ось приходить з війни покоління, що кров’ю захищало себе перед наїздником, але тим і імперію. Воно не підпадає під категорію « ворогів народу »•
8
За цим поколінням приходить нове, народжене вже в війну й після війни. Це покоління вже не підпадає під параграфи « соціяльного походження », воно чисто пролетарське. Це покоління має відвагу вважати також себе носіями й виразниками « соціалізму ». Воно вважає себе в праві той соціялізм інтерпретувати. При цьому показується, що в ньому не знищено людської душі, не знищено національних вічних почувань. Воно власне й виступає в обороні людських і національних прав.
Це українські інтелігенти. Думаючий прошарок кожного народу є рушієм історії. І ось це покоління хоче знати правду. Коли фальшує все офіційна преса, офіційна книга, школа, воно шукає правди поза офіційними джерелами. Так приходить до читання виданих закордоном книжок. Та з-за рогу виникає постать сек-сота. Донос, арешт, суд. Клясичний порядок поліційної держави.
З кінцем серпня і на початку вересня 1965 р. арештовано в Україні ряд молодих інтеліґентів. Майже всіх їх суджено закритими судами напровесні 1966 р. і засуджено на довгі роки концтаборів. Владі здавалось, що все можна закрити, як колись закрито тисячі й сотки тисяч розстрілів в підвалах ЧК-НКВД. Але молоде покоління відмовилось капітулювати перед страхом. Коли масові арешти й суди в 1940 р. проходили у Львові так, що про них ніхто не зважувався говорити, то 1966 р. заговорила маса. Підсудним кидано квіти в залі розправ. Відбувались (у Львові й Києві) стихійні маніфестації з киданням квітів під колеса « чорних воронів ».
Відвага викликає відвагу. Відважна й гідна постава підсудних викликає відвагу дальших людей, що вирішили показати себе людьми, створеними на образ і подобу Безсмертного. Між ними найвідважніший журналіст і критик — Вячеслав Чорновіл. Він склав велику книгу матеріялів про засуджених п. н. « Лихо з розуму », що її випускаємо в світ для інформації українського й чужинного діяча.
Книга, як каже автор у вступі, призначена для інформації громадськости. В Україні вона кружляє в від
9
писах, ми вважали нашим обов’язком видати її друком і повністю.
Ця книга являє собою потрясаючий документ про дійсний стан в Україні. Вона приносить документальні дані про 20 ув’язнених, подаючи їхні « провини », їхню поставу в слідстві й на суді. Вона приносить їхні твори, що були підставою звинувачень, або були писані вже на засланні. Вона подає їхні переживання в листах із в’язниці чи концтабору. Це живий свідок, це наче б горяче серце на долоні, крик переслідуваних і гордий погляд із-за ґрат тих, що не здаються і не каються.
Автор її — молодий, 29-літній, журналіст Вячеслав Чорновіл. Він один з тих, що підняли голосний протест проти безправства і сваволі КҐБ. Один з тих, що зважились протестувати перед найвищими партійними й державними інстанціями окупаційного режиму в Україні. Він був арештований в перших днях серпня ц. р. у Львові. Був він напевно свідомий небезпеки своєї дії, але не міг капітулювати перед страхом, щоб не сквернити людської своєї душі.
З пошани до цього чину, подаємо текст книги без ніяких змін, затримуючи правопис і всі примітки оригіналу. При кінці книги, в окремому розділі подаємо зв’язані з темою інші матеріали, що кружляють по Україні, та переклад текстів російською мовою.
Про що ж свідчить ця книга, писана стражданнями 20 патріотів і їхніх родин, риском їхніх приятелів?
Найперше свідчить вона про те, що молодше покоління інтелігенції має відвагу боронити свою і національну гідність. Показує, що « у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми, молодь всіма засобами маніфестувала свою солідарність із заарештованими під час судових процесів — у Києві й Львові виникли стихійні маніфестації, протести ».
Це доказ, що люди, які відчувають особисте й національне пониження, які домагаються кінця цього стану, — не одиниці. Вони не самі. За найвищі ідеали людства, ідеали свободи змагаються сьогодні кращі представники українського народу, що протестують з рис
10
ком проти безправства, проти русифікації, проти полі-ційного режиму, проти закритих судів, проти нелюдських засудів і насильство над ув’язненими.
Проблема закритих судів набирає окремого значення в світлі інших документів, що їх нема в цій книзі: там, де суди були відкриті, підсудні морально вигравали, доказуючи перед публікою, що вони в праві засуджувати русифікацію, домагатись більших прав для « суверенної » УРСР.
Підсудні виступають в публікованих матеріалах як обвинувачувані. Вони обвинувачують поліційні органи в безправстві, прокуратуру в ламанні законів, уряд в спотворенні конституції та комуністичної ідеології. При цьому автори матеріялів виявляють державницьке думання, виступаючи проти дискримінації всіх національностей: проти антисемітизму, проти нищення кавказьких народів і надволзьких німців, проти ліквідації кримських татар.
Тут приходимо до питання: з якої позиції автори атакують урядові й поліційні чинники та домагаються суду над ними за порушення конституції СССР? Розуміється, з позиції марксизму-ленінізму та писаних законів, які не здійснюються в житті, на практиці. їхня постава — не політична революція, це тільки духове, психологічне зрушення, що визначуватиме процеси в Україні на найближчих бодай 10 років. Це стан, коли людина підносить голову, звертає обличчя вгору, до сонця, коли нарід стає на ноги...
І нарід, і людина хочуть бути собою, хочуть жити, жити вільно. Такі речі відбуваються поза ідеологією і тому треба в питанні — які є зміни в Україні? — бути дуже обережним і дуже глибоко дивитися в суть, не судити поверхово. Дивімся на Україну й побачмо її такою, якою вона є сьогодні. Цим можна сказати: книга ця не розв’язує проблеми майбутнього України, а її ставить в новому світлі.
Люди ці вірять в краще майбутнє. Михайло Горинь каже в останньому слові на суді, що в майбутньому питання свобідної думки будуть вирішуватися
11
в дискусійних клюбах, а не в судових залях. Чи він помиляється — це окреме питання. Для нас сьогодні важне ствердження мистця Заливахи:
« Всі віримо, що любов до Батьківщини не є злочин, а святий обов’язок громадянина. Це надає сили і впевнености в своїй правоті і віри в те, що рано чи пізно дійсні злочинці будуть викриті і справедливо покарані. Віримо і сподіваємось... »
Це пише людина з заслання. Як же виглядають в світлі цього ті з нас на еміґрації, що за щоденними турботами мало вірять, і мало сподіваються?... Книга ця показує, що воля України завтра стане дійсністю, бо де є свідомі жертви, там не встоїть ніяка ворожа сила.
Нехай же ці матеріали допоможуть розпорошеним по всьому світі синам і дочкам України пізнати ще один бік дійсности нашої Батьківщини, об’єднають нас всіх довкола ідеалів, за які змагаються вірні її сини.
Нації вічні й безсмертні. Безсмертною є і українська нація. Такою вона є і для тих, які говорять про марксизм-ленінізм, але не хочуть бути безобличною асимільованою масою.
Книга ця показує, що молоде покоління виводить Україну на перший плян історичного змагу у вселюдських маштабах: змагу за душу людини й націй. Москва може мати свою ідеологію і свій устрій, але не має права заперечувати права поневолених народів на їхнє обличчя. Якщо її ідеологія правильна, нехай змагається з Україною здійсненням голошених конституціями прав, та програмами ідеалів.
У цьому історичному змагу перед нами велике, також історичне, завдання: поставити вільний світ свідком цього прометеївського змагу нашої поневоленої, незламної Батьківщини.
Видавництво
Жовтень 1967 р.
12
ВІД УКЛАДАЧА
У серпневі й вересневі дні 1965 року ніщо, здавалося, не порушувало звичного ритму життя на Україні. Газети писали про чергові перемоги на трудових фронтах, передова московської « Правди » закликала зміцнювати дружбу народів і застерігала, що партія нікому не дозволить перешкоджати прогресивним процесам взаємозближення народів і обміну кадрами. У київському театрі ім. Івана Франка йшла прем’єра п’єси Стельмаха « Правда і кривда », і глядачі аплодували безстрашному героєві, який одним лишень словом правди переміг криводушців-енкаведистів.
Тимчасом чомусь не повернулися з літньої відпустки критик Іван Світличний, науковець-психолог Михайло Горинь, вчитель Михайло Озерний, студент Ярослав Геврич... Не повідомивши причин, не вийшли на роботу науковий працівник Львівського музею українського мистецтва Богдан Горинь, викладачі Львівського університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, київські інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин...
Помалу поповзла чутка, що близько тридцяти викладачів вузів, художників, науковців раптом перебралися із-за кафедр, письмових столів, з лабораторій в помешкання з подвійними гратами на вікнах. То в одну, то в іншу українську родину з’являлися люди з насупленими обличчями, перевертали вверх дном квартиру, забирали книжки старих видань, листи, рукописи. Розсильні приносили сірі клаптики паперу з категоричною вимогою: « Вам необходимо явиться к следо-
13
вателю Н. в качестве свидетеля ». У зловісну гру були втягнені вже сотні...
Але не кожен прислухався до чуток, офіційно нічого не повідомлялося — й імена заарештованих ще деякий час по інерції жили попереднім життям. У періодиці тривала дискусія з приводу рецензії М. Косіва; « Літературна Україна » надрукувала статтю Масютка про спотворення географічних назв; журнал « Мистецтво » в жовтневому номері вмістив репродукцію картини П. Заливахи « Дівчина з Полтавщини », в книгарнях продавалися ілюстровані художником книжки; на одеську адресу С. Караванського надходили відгуки на укладений ним « Словар рим української мови »; на семінарі для працівників преси мовознавці АН УРСР аналізували навесні 1966 року газетні та журнальні замітки М. Озерного та С. Караванського про мову, у сільських клубах ще демонстрували кіножурнал, в якому можна було побачити М. Гориня в лабораторії Львівського заводу автовантажників.... Всього цього не могли вже знати автори статей і герої кінонарисів, відгороджені від світу грубими кам’яними мурами.
Про те, як велося слідство, як штукувалися звинувачення, зібрано чималий фактичний матеріял, з яким ознайомлено керівні партійні та радянські органи і окремих представників української громадськості *). Через 5-8 місяців «	» **) двадцять осіб стало
перед судом, звинувачені в антирадянській-націоналіс-тичній пропаганді та агітації, а дехто ще й в « організаційній діяльності». Та ба! Навіть ті, з кого за довгі місяці витиснули каяття, на суді відмовилися визнати, що читали «заборонену» книжку або статтю саме тому, що хотіли цим « підривати чи ослаблювати радянський
*) Див., напр.; М. Осадчий, За що і як мене судили; В. Чор-новіл, Правосуддя чи рецидиви терору? (з додатком документів); вступні уваги Світличного до поданих ним матеріалів справи групи Лук’яненка та ін.
**) Два слова в лапках — не можна відчитати на оригінальному машинописі. — Видавництво.
14
лад » (а саме за це карає пред’явлена заарештованим ст. 62 Кримінального кодексу УРСР).
Не поцікавившися переконаннями, намірами людини, засудити її за читання якоїсь книжки чи статті — факт нечуваний в юридичній практиці переважної більшості країн світу і цілком несумісний з ратифікованою Радянським Союзом « Декларацією прав людини ». Але гляньмо на справу тверезіше. Чи ж за тих декілька зарубіжних книжок, які науковець Михайло Горинь прочитав сам і дав прочитати кільком найближчим знайомим, теж переважно науковцям, одержав він шість років (не місяців, років!) таборів суворого режиму? А може це тільки привід, хоч і сумнівний з точки зору міжнародних правових норм, щоб поквитатися з людиною за ті переконання, які вона ні від кого не приховувала? І чи не тому, поглумившись над законом, п’ятнадцять осіб із дев’ятнадцяти судили таємно від людського ока, а двадцятого заслали без всякого суду і слідства?
Звикла за останні десятиліття до періодичних погромів, українська інтелігенція досить мляво зреагувала на чергове кровопускання. Все ж школа тридцятих років марно не минулася. У високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові, виникали стихійні маніфестації, протести. Тому було вжито нейтралізуючих заходів. Невеличкій частині творчої інтелігенції прочитали документ, наведені в якому довільно вирвані із слідчих протоколів фрази повинні були підтвердити, що всі засуджені сприймають кару як справедливу реакцію на їхні вчинки. А з однієї високої трибуни було заявлено, що ніякої організованої акції проти української інтелігенції не проводилося, що заарештували всього лиш декількох злочинців, які не мають ніякого відношення до творчих спілок.
Дійсно, імена більшості суджених мало або й нічого не говорять широким колам української громад
15
ськості, зокрема тим, хто щиро хотів би піднести голос на захист несправедливо покараних і добиватися їх реабілітації або хоча б амністії з нагоди 50-річчя Радянської влади.
...Якби можна було скласти середню типову біографію засуджених в 1966 році за « антирадянську націоналістичну пропаганду та агітацію », вона могла б бути такою: засуджений Н. на день арешту мав 28-30 років, він виходець із селянської або робітничої родини, відмінно закінчив середню школу, поступив у вуз (дехто-після армії), де був активним учасником наукових гуртків; як кращий студент одержав добре призначення, писав дисертацію (або й захистив її), публікувався в періодиці (або й видав книжку). Якщо навіть мав технічний фах, цікавився літературою і мистецтвом, вболівав за стан рідної мови й культури. Ще не одружений або ж одружився незадовго до арешту і має малу дитину.
Майже всі засуджені вкладаються в цю схему. Помітніше виступають з неї тільки П. Заливаха, Є. Куз-нєцова, Д. Іващенко, М. Масютко та С. Караванський. Двоє перших в дитинстві чи в юності потрапили за межі України, і поворот на Батьківщину був пов’язаний у них з відчутною ломкою усталеного духовного світу. Війну пройшли М. Іващенко та М. Масютко. Останній встиг скуштувати і терору 30-х років, і « пильності » початку 50-х. Та найтяжчі випробування приготувала доля С. Караванському, людині непосереднього таланту, яка покутувала помилку молодості 17 роками сталінських і післясталінських таборів і яку після 5 років активного літературного життя без слідства і суду послали досиджувати каннібальський 25-річний строк.
Більшість із «призову 1965 року» опинилася за гратами, коли вихідна їхньої творчості круто зносилася вгору. Показовий в цьому відношенні лист з табору від Михайла Гориня, здібного науковця-психолога:
«І коли в голові появилася купа ідей... знову обрив і перекваліфікація на токаря по чавуну. Ніби сама доля відриває мене від того місця, де все готове до ма
16
теріалізації моїх ідей, ніби не дає підождати хоч би рік для остаточного закріплення досягнутих успіхів. Адже якби я був заарештований в 1966 році, я зумів би багато зробити... »
На гіркі роздуми наводить ця мрія національно свідомого українського інтелігента, щоб його арештували хоча б на рік пізніше...
Ще менше, як М. Гориню, « не вистачило часу » викладачеві Львівського університету Михайлу Осадчому. Кілька місяців лишалося до затвердження Москвою кандидатського звання, кілька тижнів до появи в книгарнях першої збірки поезій, кілька днів до формального оформлення одруження...
Обрубану висхідну можна побачити і в молодого прозаїка Анатолія Шевчука, і в перекладача С. Караванського, і в історика М. Мороза, особливо ж у художника П. Заливахи.
Уже ранні роботи Панаса Заливахи засвідчували високу малярську техніку. Художник не захотів йти битою дорогою, ступаючи в передвижницькі сліди столітньої давності. Шукав інших, специфічно мистецьких засобів самовияву. Ці шукання приводили його і до імпресіоністів та постімпресіоністів, і до модерних течій Заходу.
Відчувши нерозривну єдність свого Я з Україною, Заливаха вбирає в себе скарби народного мистецтва, але не спішить переносити з народного у власне готові форми, шукає якогось плідного синтезу. Мабуть, в результаті такого синтезу кольори художника світлішають, лінії легшають, на зміну дещо поверховому зовнішньому психологізмові приходить глибинний, філософськи окреслений. Коли ранні роботи Заливахи часом були не до кінця композиційно організованими, в них траплялися якісь ніби незаповнені площини, то тепер у художника загострилося відчуття композиційної цілості.
Творчість Заливахи була перервана, коли художник дійшов малярської зрілості. Кажемо « перервана », бо в таборі Заливаха зміг намалювати тільки портрет І.
17
Русина. Потім у нього відібрали фарби, а далі заборонили малювати, заявивши: «Ви сюда исправляться приехали, а не рисовать ». Як тут не згадати Миколу І з його славнозвісним «запрещением писать и рисовать »? Воістину, все вертається на круги свої.
...Перші вірші Михайла Осадчого, що з’явилися у львівській періодиці, не заполонили уяви читача. Відчувалося, що пишуться вони занадто вже голим розумом. До того ж поет легко підпадав під впливи. Не до кінця подолав ці вади Осадчий і в першій збірці « Місячне поле », яка так і не побачила читача. Здавалося, потрібен струс, поштовх, щоб вірші Осадчого стали поезією. І, як це не парадоксально, поета з нього зробили... тюрма і табір.
Михайло Осадчий менше від інших засуджених мав навіть нормальної « вини », по суті, не мав її зовсім, і його засудження — це суцільне непорозуміння. Чиєюсь безглуздою волею вчорашній інструктор обкому партії, викладач університету, кандидат наук був змушений пройти гіркий шлях приниження, повної нівеляції людської гідності, шлях, встелений матюками слідчих і хижою тенденційністю суддів. Перепад між вчорашнім і сьогоднішнім був такий великий, що неважко було зломитися. Мабуть, допомогла вперта селянська вдача «інтелігента в першому коліні». Варто порівняти наведені нижче вірші із знищеної книжки і написані в таборі, щоб побачити глибоку прірву між сконструйованою ніби — досконалістю перших і огрітою щирим чуттям недовершеністю других (поет сам розглядає табірні вірші як чорнові заготовки, які шліфуватиме потім, на волі). Мабуть, найпоказовіший з цього погляду вірш « Елегія другої зими », чи не най-майстерніший з відомих нам віршів табірного періоду і найдальший від поезії колишнього Осадчого.
Цікаво простежити становлення Осадчого-поета на такій важкій (бо виексплуатованій) темі, як тема Батьківщини. Про Україну писав Осадчий і в збірці « Місячне поле », і то були найкращі вірші збірки. Але хоч там він проголошував: « Теплом добра я спопелю вам
18
пірів і вольним упаду на землю козаків », — чулося, що це все-таки декларація. В табірних віршах любов до України значно ближча до трепетних вершин, на яких з’являється високе право ненавидіти через любов:
Де ти, де ти, циганська приблудо, Де ти, ніжна моя Батьківщино?
Чується ніби аж знамените Сосюрине: « Я так люблю тебе, Вкраїно, й сам не знаю, що кажу ».
Безсумнівний інтерес викликають вірші Осадчого про тюрму і табір, такі як « Елегія самотності кам’яної », « Сонети Батьківщині » та ін. і картинки таборів та в'язничного побуту:
Все було: матюком гуркочуть, Кулаки поза вухом свистять, Шлунки хліба гливкого хочуть... І одержують « в господа мать! »...
Ген Володимирська могутня траса,
Де криті воронки повзуть нічною тінню..., ...*) своє становище в історичному розтині: Чи я один? Йшли міліони нас
На Кос-Арал, за Соловецькі стіни...
Це становище поет намагається осмислити і з точки зору майбутнього:
Та як діливсь я долею Тараса...,
Лишив життю Тарасову кровину...
Всі Соловки, централки, всі Яваси. В його думках згадаються, Вкраїно.
Важко сказати, як піде творчий розвиток Осадчого після повернення з Мордовії. Якщо його поетичне достигання не зупиниться, то, гадаємо, Осадчий зможе зайняти місце серед кращих поетів, що прийшли в українську літературу в 60-х роках. Але тоді, оцінюючи доробок М. Осадчого, шукаючи джерела зростання майстерності, майбутній критик не має права обійти імені
*) Початкових слів цього рядка не можна відчитати на оригіналі. — Видавництво.
19
слідчого львівського КГБ Клименка, про якого поет пише:
Я не мастак без карт гадати, Чи між людьми ще є повага, Бо надто вже аж забагато Триповерховий мат кагатив Повчитель мій веснянкуватий Із гідної себе ватаги.
* * *
...Вже навіть перелік публікацій Богдана Гориня свідчить про його активність як мистецтвознавця, а почасти і літературного критика. Той, хто хоч раз слухав виступ Б. Гориня чи то в Спілці письменників України, чи то на обговоренні мистецьких виставок, може збагнути, що українська художня критика, яка досі кульгає на обидві ноги, понесла відчутну втрату. Хай іноді в полемічному запалі Б. Горинь висловлював не до кінця виношені думки, хай окремі його оцінки можуть видаватися надто суб’єктивними (зрештою, чи ж бувають цілком об’єктивні оцінки?), але мистецького смаку, чималого вміння відрізняти перші спалахи таланту від підробки у Б. Гориня не відбереш. Одним з перших він написав про майстерність скульптора Ф. Біриж, дав грунтовний аналіз графіки С. Караффи-Корбут, представив всеукраїнському читачеві цікаву художницю Г. Севрук.
Коли порівнювати блискучі привселюдні виступи Б. Гориня і його друковані статті, впадає в око деяка академічна сухість останніх. Мабуть, це йшло від необхідності вкладати свої мистецькі погляди, далекі від ортодоксальних, в освячене офіційно прокрустове ложе, зрештою, ця мука від нещирості перед собою і читачем, від недозволених натяків знайома не одному десяткові українських письменників і критиків.
*
20
...Обдарованим науковцем-психологом зарекомендував себе Михайло Горинь. Це тип експериментатора-практика і воднораз шукача теоретичних узагальнень. М. Горинь належить до науковців, що не спішать на люди з уривками ідей і недоношеними думками. Вони не задовольняються ніякими готовими схемами, а довгою і впертою працею, виробляють і свій світогляд, і свою концепцію в обраній ділянці знань. Разом з тим, М. Горинь дуже далекий від типу кабінетного науковця, він (як, зрештою, і всі засуджені) не замикався в своєму фахові, йому боліли ті болі, їх гостро відчуває вся національно свідома українська інтелігенція. Але всі незлагоди українського суспільного і культурного життя М. Горинь сприймає не загострено емоційно (як значною мірою його брат Богдан), він аналізує їх тверезим розумом дослідника-соціолога. Таким залишився М. Горинь і на суді, розсипавши, як картовий дім, всі звинувачення, показавши їх тенденційність і необгрунтованість (це, щоправда, не перешкодило засудити його на шість років...).
* * *
...Хто уважно стежив за молодою українською прозою, очевидно, звернув увагу на декілька вміщених в газетах і журналах новел житомирського робітника-лі-нотипіста Анатолія Шевчука. Вже 1962 року критика відмітила у нього « культуру форми, психологічну витонченість і чистоту естетичного звучання » (див. статтю Є. Сверстюка в журналі « Зміна » за 1962 р., № 12). Від новел А. Шевчука віє лагідною погідністю закоханої в життя й світло людини, вони воскрешають на дні людської душі бажання стати кращим, м’якшим і добрішим. Творча манера А. Шевчука трохи схожа з манерою письма Є. Гуцала. А. Шевчук вміє побачити і знайти художнє раціо в непомітних на перший погляд подіях і людях, відтворити атмосферу провінційного міста, опоетизувати просту, підкреслено буденну людину-
21
У Анатолія Шевчука ще не скінчився процес творчого утворювання. Гадаємо, молодий прозаїк, щасливо уникне тих вад, які критика відмітила в друкованих творах Є. Гуцала: надмірне деталізування, і подібне перетворене в самоціль невміння розгорнути ширші полотна із ширшою соціяльною проблематикою. Якщо Анатолій Шевчук, маючи дуже слабке здоров’я, переживе п’ять років « перевиховання », то він матиме аж забагато вражень для творів, що схвилюють читача не тільки формальною довершеністю.
*
...З початку 60-х років на шпальтах української періодики заблистіло ім’я Святослава Караванського. В літературу входить він як перекладач, в мовознавство — вчений-самоук, автор фундаментальної праці, яка, здавалося б, під силу тільки колективові. Але ніхто не знав, як покривлене і поламане життя у автора перекладів з Байрона і Шекспіра, в яких умовах складався « Словник рим української мови ».
Не будемо тут вдаватися в аналіз причин, які привели сина одеського інженера в оунівську організацію (а були то причини здебільшого не суб’єктивного характеру). За промах молодості Караванський відбув аж надто достатню кару — майже сімнадцять років ув’язнення. Подиву гідна, якась ніби аж хвороблива працездатність, з якою Караванський, вийшовши на волю, почав наверстувати втрачене за два довгих десятиліття. Мовознавчі дослідження і переклади, вірші, гуморески, публіцистика за що тільки не брався він впродовж неповних п’яти вільних років!
Людина неконсервативного складу розуму, Караванський швидко зумів подолати бар’єр часу і віку і вжитися в атмосферу духовних пошуків молодої української інтелігенції початку 60-х років. Один з доказів цього — велика популярність серед молоді його статей про хиби в мовному будівництві на Україні, які були витримані в дусі ленінських настанов і свідчили (як
22
і послані пізніше з табору клопотання) про публіцистичну майстерність автора.
Поринувши з головою в громадсько - культурне життя, Караванський забув про своє минуле; але не забули про нього ті, кому стали поперек горла його статті про русифікацію вузів і шкіл України. Не знайшовши жодної формальної причіпки до діяльності Караванського після звільнення, вони витягли з юридичних талмудів якийсь дивний, зовсім не сумісний з нормами соціалістичної законності середньовічний указ, який давав їм право через п’ять років після амністії заслати Караванського ще більш як на вісім років за ту ж саму провину юності.
Якщо навіть у Караванського вистачить фізичних сил пережити каннібальський 25-річний строк ув’язнення, все ж його творчий шлях, що виявився таким коротким, буде обірваний безповоротно. До реєстру загублених талантів, кількістю яких наша нація може претендувати на світову першість, долучиться ще одне ім’я...
*
По суті, загубленим талантом (хоч і меншої сили) є й Михайло Масютко. Сталінські університети на Колимі, війна, потім безпідставне вигнання з інституту, мандри по Україні в пошуках роботи, — все це аж ніяк не сприяло розгортанню творчих можливостей.
Коли переглядаєш невеликий вцілілий доробок М. Масютка, приходиш до висновку, що найперспективні-шим шляхом для нього при нормальних умовах, мабуть, була б наукова робота. Здатність до чіткого логічного мислення продемонстрував Масютко і блискучим захистом на судовому процесі. В його ж сатиричних оповіданнях і особливо у віршах відчувається орієнтація на класичну народницьку манеру письма. Для гуморесок Масютка характерне гостре відчуття сучасності, вміння побачити за галасливою парадністю непривабливі задвірки « компаній » і « досягнень ». Цим тво
23
рам бракує, здавалося б, довершеності стилю, передусім — лаконізму. Чи подолав би цей рубіж Масютко — сказати важко. Надто мало вціліло з його доробку. Всі твори останніх років (серед них — повість) можна вважати втраченими.
* * *
...Зрештою, всі ті, кого повезли у 1966 році в Мордовію плести «авоськи» чи робити тумбочки, жили до арешту активним інтелектуальним життям: виступали в пресі, працювали над дисертаціями, числилися добрими фахівцями.
Організатори чергової компанії проти української інтелігенції прорахувалися. На цей раз вони мають справу з людьми високої освіти, що виховані в радянських умовах і суть марксизму-ленінізму вміють збагнути з першоджерел, а не з принагідно підібраних цитат; з людьми, умудреними гірким досвідом 30-40-х років. Тому-то, незважаючи на нелегкі умови табірного утримання, всі засуджені продовжують нарощувати свій інтелектуальний потенціал, турбуються тими ж нерозв’язаними проблемами, що й до арешту. І нічого, крім карцерів та « бурів » не можуть протиставити їхній переконаності не вельми грамотні « вихователі», з яких дехто має брудні руки ще з « добрих сталінських часів ».
З поданих нижче листів в’язнів, як і з інших матеріалів, видно, що навіть ті, хто під натиском слідчих частково визнавав на суді свою вину, тепер її не визнають, вважають себе покараними несправедливо і незаконно.
Інтерес громадськості (і то не споглядальний) повинні викликати умови «перевиховання» в’язнів в мордовських таборах, про які ми дізнаємося з листів, з розповідей тих, хто відбув строк із доданих нижче клопотань Караванського та переданого з табору № 17-а листа. Наведені там факти не можуть не стривожити кожного, хто не втратив елементарного розуміння лю
24
дяності. Але, може, в’язні нарочито згущують фарби, показуючи, що « перевиховання » насправді є витонченою системою знущання з людини? То чому б громадськості не перевірити щирість їхніх слів? Чому б посланцям творчих спілок України не відвідати Мордовію, не поцікавитися, як іде « перевиховання » художника Заливахи, психолога М. Гориня, перекладача і мовознавця Караванського, критика Б. Гориня, поета, літературознавця і журналіста М. Осадчого? Адже такі відвідування представниками громадськості таборів допускається табірними правилами.
З часу арештів пройшло понад півтора роки. Що ж змінилося? Як і раніше, болять українській інтелігенції ті ж нерозв’язані проблеми. Ці болі виливаються при кожній нагоді: з офіційних трибун (як з’їзд письменників України) і в колі знайомих, у листах до преси та в державні установи. Немає жодної гарантії, що по руках не підуть (а, може, вже й ходять?) ще якісь підписані чи анонімні статті, де йдеться про русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про економічну недорозвиненість більшості областей України і вимушену еміграцію українців до Сибіру, про штучно створювану зміну етнічного складу населення УРСР, і т. д., і т. п. Так що ж робити? Віддати ці питання на розв’язання КГБ і послати нову партію « буржуазних націоналістів » плести « авоськи »?
А, може краще обрати шлях, про який говорив в останньому слові на суді Михайло Горинь:
« Я переконаний, що пройде небагато часу і такі питання вирішуватимуться не в залах судових засідань, а в дискусійних клубах з більшою користю для справи ».
20. IV. 1967 року
Вячеслав ЧОРНОВІЛ м. Львів, вул. Спокійна, 13.
***
25
Обставини змушують ще раз підкреслювати той самоочевидний факт, що ідеї, думки, оцінки тих чи інших явищ, що є у зібраних матеріалах, не обов’язково збігаються з думками і оцінками укладача. Добираючи матеріали, укладач ставив за мету всебічно репрезентувати творче й ідейне обличчя кожного із засуджених.
Виношу найщирішу подяку родичам, друзям, знайомим в’язнів, десяткам людей, без чиєї допомоги я не зміг би зібрати й підготовити дані матеріали, що їх слід розглядати як колективну працю багатьох людей, заінтересованих у торжестві законності і справедливості.
26
ЯРОСЛАВ ГЕВРИЧ
(Фотографія зроблена в таборі, влітку 1966 р.)
Ярослав Богданович Геврич народився 28. XI. 1937 року в с. Остап’є Скалатського району Тернопільської області в селянській родині. Після десятирічки вчився у двохрічному технічному училищі, працював слюсарем, служив в армії. За добру службу мав більше двадцяти подяк. Демобілізувавшись, поступив на стоматологічний факультет Київського медичного інституту. До арешту закінчив чотири курси інституту. Був профоргом курсу.
Я. Геврич був одним з організаторів капели бандуристів у Київському медінституті і активним її учасником.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року в дорозі, коли повертався з канікул від батьків — з м. Косова Івано-Франківської області. Засуджений 11. березня 1966 року в закритому судовому засіданні Київсь
27
кого обласного суду на 5 років таборів суворого режиму (Верховний Суд УРСР зменшив до 3 років) по звинуваченню в антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації.
Відбуває покарання в Мордовських політичних таборах (табір № 11 с. Явас, зараз — в таборі № 17-а).
З ЛИСТІВ Я. ГЕВРИЧА ДО ДРУЗІВ
« ...Газета дуже примітивна. Виступи просякнуті такими стандартними фразами, що аж чудно, що люди можуть перетворюватись в якісь механізми. Однак проситиму тебе висилати мені усі номери інститутської і університетської щотижнівок. Все ж таки цікаво, як живе студентство... »
(9. 09. 66 р.)
* * *
« ...Великою радістю було для нас усіх отримати Твого листа. Все ж таки, хоча й не довго, а їли ми з спільного котла, жили спільним життям, зв’язаним спільною долею. Ось уже три місяці, як ми випили прощальний баняк кави, вручили Тобі диплом досвідченого кейфмана і провели до воріт. І пішов ти битися з вільною житейщиною, а ми всі осталися тягнути накинену нам лямку...
...Тепер якраз було підспіло Дмитра і Михайла, а також Панасові уродини... Якби не було тих іменин, то зовсім було б скучно, а так є можливість згадати « во-люшку-волю », перекинутись спогадами в минувшину...
...Змін особливих в нашому житті нема. Правда, Опанасові *) перемінили фах і він тепер у нас кочегаром. Одним словом, вирішує проблему « Естетична спорідненість пензля з кочергою ». Жаль, але що поробиш. Однак Опанас є Опанасом і нічого собі з того не робить. Ходитиме він тепер у три зміни, бо котельня робить круглодобово... Бодьо 2) працює на підвозці готової продукції, Озерного нема — повезли кудись за предельї, Іван3) дальше слюсарює. Осадчий дальше на старій роботі... Полікарпович4) має клопіт з руками, бо болять
28
йому суглоби, але місця роботи не міняє... Масютко з Морозом лежали довший час на третьому5), бо зіпсували собі шлунки... »
(27. XI. 66 р.)
* * * *
...Щиро вдячний Вам за раніше висланого « Кентавра » Апдайка і за «Етнічний склад населення України ». З посліднім вийшов казус, бо виявилося, що карт, які б вони не були, видавати нам не можна...
...Все таки це великий стимулюючий фактор, коли знаєш, що про тебе пам’ятають і думають не тільки рідні... Це якось урівноважує людину, дає їй сили переносити всі труднощі життя. Ось днів 10 тому отримав листа від Тетяни Іванівни *), і радощам не було краю не тільки мені, але й усім нам зі спільного покосу. Якось так вже у нас повелося, що все стало спільним, очевидно, це є результат однакової долі.
Тепер же я зовсім відірваний від наших хлопців, бо перекинули мене на 17 ЛО. Для мене це безумовно велике покарання... Бачите, що на мене впав льос постійних мандрів. Це, правду кажучи, теж має свої позитивні риси, але тяжко переноситься. Нераз лежу на своїй лежанці і думаю, що можливо на цьому ж місці лежала Слава **) чи Євгенія ***), і уявляю собі, наскільки їм, жінкам, мусіло бути тут трудно.
Тепер я успішно освоюю нову спеціяльність. Я — партной. Смішно, але факт. І знаєте, у мене навіть досить добре іде освоєння цього фаху. Шию робочі рукавиці і, коли вийду на волю, зможу кожного, хто змінив розумову працю (незалежно від причин) на фізичну, протягом 10 хвилин « снабдить » парою люксусових рукавичок...
(27. 03. 67 р.)
1 — О. Заливаха, 2 — Б. Горинь, 3 — І. Гель, 4 — Д. Іва-щенко, 5 — в лікарні.
*) Артистка Тетяна Цимбал
**) Ярослава Менкуш
***) Євгенія Кузнєцова
29
ІВАН ГЕЛЬ
; Іван Андрійович Гель народився 18. липня 1937 року в селі Кліцько Городецького району Львівської області в селянській родині. 1954 року закінчив середню школу робітничої молоді в м. Самборі і пішов працювати слюсарем на Львівський завод автовантажни-к в. З 1956 по 1959 рік служив в армії. Після демобілізації аж до арешту працював слюсарем Львівського електровакуумного заводу.
1960 року поступив на вечірній відділ історичного факультету Львівського університету, який не скінчив через арешт. Одружений, має 4-літню дочку.
і Арештований 24. серпня 1965 року. 25. березня 1966 року засуджений в закритому засіданні Львівського обласного суду на 3 роки таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Перебуває в таборі № 11 (с. Явас) Мордовських політичних таборів, працює слюсарем.
З')
ІГОР ГЕРЕТА
Ігор Петрович Герета народився 25 вересня 1938 року в селі Скоморохах під Тернополем в родині священика. 1955 року закінчив середню школу. 1957 року поступив у Чернівецький університет на історичний факультет. З 1962 року, після закінчення університету, працював старшим науковим працівником Тернопільського краєзнавчого музею, з початку 1965 року — заступником директора музею з наукової роботи.
Виступав у обласній та республіканській пресі із статтями про діячів культури та науки з Тернопільщини. Перед арештом, за договором із львівським видавництвом « Каменяр », працював над путівником по Тернопільщині.
Заарештований 27 серпня 1965 року в Одесі під час відрядження. Засуджений 25 лютого 1966 року на 5 років умовно. Після суду якийсь час безробітний, потім поновлений на роботі в музеї — старшим науковим працівником.
НЕПОВНИЙ СПИСОК ГАЗЕТНИХ ПУБЛІКАЦІЙ
1.	Ювілей митця (до 85-річчя А. Монастирського), газ. « Комсомольське плем’я» (Вінниця) за 15. 11. 1963 року.
2.	Пісні наші зачаровували Кобзаря, газ. « Вільне життя» (Тернопіль) за 9. 2. 1964 року.
3.	Досвітні вогні (до 100-річчя першого українського професійного театру в Галичині), газ. « Комсомольське плем’я » за 1. 4. 1964 року.
4.	Збирач перлин (рецензія на кн.: М. Яценко, Володимир Гнатюк « Наукова думка », 1964), газ. « Комсомольське плем’я » за 13. 11. 1964 року
5.	« Сонце нам оддайте! » (про поета Я. Кондру), газ. « Комсомольське плем’я » за 16. 12. 1964 року.
6.	Коли мовчать письмена (про археологічні відкриття на Тернопільщині), газ. « Комсомольське плем’я » за 6. 1. 1965 року.
7.	Шляхом надзбручанського краю (Шевченко на Тернопільщині), газ. « Комсомольське плем’я» за 10. 3. 1965 року.
8.	Шляхами « Искрьі», газ. « Сільські вісті» (Київ) за 2. 4. 1965 року.
31
БОГДАН ГОРИНЬ
Богдан Миколайович Горинь народився 10 лютого 1936 року в селі Кніселі Жидачівського району на Львівщині в селянській родині. З 1949 року разом з сім’єю жив у м. Ходорові. У 1959 році закінчив український відділ філологічного факультету Львівського університету. В університеті був учасником наукових гуртків, виступав з доповідями на наукових студентських конференціях.
З 1959 року працював методистом з культосвітньої роботи Львівського обласного будинку народної творчості, вчителем малювання і креслення в сш № 7, а з червня 1962 року до арешту — науковим працівником Львівського музею українського мистецтва.
З 1960 року постійно виступав у пресі з літературознавчими та мистецтвознавчими статтями. Опрацьовував проблему психології художньої творчості. З цього питання виступав на міжреспубліканській студент
32
ській конференції в Ризі, двічі на нарадах молодих письменників в Одесі, а також у Києві в Будинку літератора Спілки письменників України. Часто виступав на обговореннях мистецьких виставок.
Перед арештом працював над книжкою-історією західноукраїнського мистецтва 20-30-х років XX століття.
Заарештований 26 серпня 1965 року. Засуджений 18 квітня 1966 року в закритому засіданні Львівського обласного суду на 4 роки таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації. Перебуває в таборі № 11 Мордовських політичних таборів (с. Явас), працює столярем.
В таборі готує монографію про творчість художника Панаса Заливахи.
У тюрмі Б. Горинь дістав хворобу очей, яка в таборі активно прогресує, загрожуючи осліпленням.
СПИСОК НАДРУКОВАНИХ СТАТЕЙ
1	«І. Франко про природу і роль фантазії в художній творчості », журнал « Жовтень », № 5 за 1960 р.
2.	«Мистецтво творчих шукань » (рецензія на персональну виставку скульптора Ф. Бриж), газета « Ленінська молодь » (Львів), 7/УІІІ — 1960 р.
3.	«Експонують молоді художники» (про виставку живопису і графіки молодих львівських художників), газ. « Ленінська молодь», 11. XII. 1960 р.
4.	« Наталка-Полтавка » на рабочей сцене », газ. « Львов-ская правда», 3/1. 1960 р.
5.	« Талант, творчість, праця », газ. « Ленінська молодь », Ю'ХІ-60 р.
6.	«Так, це новаторство» (про творчість молодих українських поетів І- Драча, М. Вінграновського та ін.), газ. « Ленінська молодь », О'У-Юбг р.
7.	« Головне — проблемність », газ. « Ленінська молодь », 8 ¥1-1962 р.
8.	« Поезія великої людяності », журнал « Жовтень », № 6 за 1962 р.
9.	« Шукання свого голосу» (рецензія на виставку гравюр А. Зубка, газ. « Ленінська молодь », 22 УП-1962 р.
10.	« Поліфонічність обдарування », г. « Молодь України ». 8/ІХ-62 р.
11.	«Багатогранний талант » (до 85-річчя з дня народження Олени Кульчицької', газ. « Ленінська молодь », 19 IX. 1962 р.
12.	« Обірвана пісня », газ. « Вільна Україна» (Львів), 7. X. 1962 р.
13.	« Більше поетів хороших та різних », газ. « Молодь України » за 27 та за 28/ХІ. 1962 р.
14.	« Старт у незвідане», газ. « Молодь України» за 28/ІУ. 1963 р.
15.	« Від задуму до втілення », газ. « Молодь України ».
16.	«3 джерел народних традицій», газ. «Ленінська молодь », 14 VI. 1963 р.
17.	«Гарячі барви життя» (виставка художників Молдавської РСР), газ. « Вільна Україна », 24/ХІ. 1963 р.
18.	« Співець Гуцульщини » (до 70-річчя Г. С. Смольського), газ. « Львівська правда », 1/ХІ. 1963 р.
19.	« Виставка присвячується хімії », газ. « Вільна Україна », 27. XI. 1963 р.
20.	«У пошуках монументальності», газ. «Червоний прапор », 1 11-64 р.
21.	«Пошуки монументальності» (творчість скульптора Ф. Бриж), журнал « Жовтень », № 2 за 1964 р.
22.	«Графічна шевченкіана Софії Караффи-Корбут», газ. « Вільна Україна », З/ПІ-1964 р.
23.	« Шевченкіана С. Караффи-Корбут », журнал « Зміна », № 3 за 1964 р.
24.	« Мистецтво українського екслібриса », ж. « Жовтень », № 8 за 1964 р.
25.	« Мовою графіки », журнал « Жовтень », № 11 за 1964 р.
26.	« Закоханий у природу », газета « Львівська правда », 1964 р.
27.	« Сучасна львівська скульптура», газета «Вільна Україна », 23/ХП-1964 р.
28.	«Від подібності до образу» (про творчість скульптора Е. Миська), журнал « Зміна », № 1 за 1965 р.
29.	« Легенди в кераміці » (про творчість художниці Г. Сев-рук), журнал « Зміна », № 2 за 1965 р.
ЗО.	Замітки про творчість Євгена Лисика — журнал « Зміна », № 3 за 1965 р.
31.	«Краса художніх відкриттів», газета «Літературна Україна », 20 ¥111-1965 р.
32.	«В невтомних пошуках» (про творчість С. Караффи-Корбут), газ. «Українське життя» (Торонто, Канада), 17. 03. 1965 р.
Залишилася незакінченою велика робота — історія мистецтва Західної України 20-30-х років.
34
МИХАЙЛО ГОРИНЬ
(Фото зроблене в таборі, влітку 1966 р.)
Михайло Миколайович Горинь народився 20 червня 1930 року в селі Кніселі Жидачівського району на Львівщині в селянській родині. Після закінчення середньої школи, 1949 року поступив на філологічний факультет Львівського університету. З 1954 року — на вчительській роботі. Викладає українську мову й літературу, логіку та психологію, працює зав. районним методкабінетом та інспектором шкіл в Стрілківському районі колишньої Дрогобицької області. З 1957 р. по 1961 р. — директор середніх шкіл в Дрогобицькому, потім Бориславському районах. Багато займався громадською роботою, читав лекції з методики і історії української літератури на курсах перепідготовки вчителів Дрогобицької обл., опрацьовував окремі теми з методики викладання української літератури, дві з них надрукував у наукових збірниках. Виступав з доповідями на науковій конференції УНДІПу, присвяченій 100-річ-
35
йому ювілею І. Я. Франка, та на республіканських педагогічних читаннях. З березня 1961 року до арешту працював психологом праці у першій в Радянському Союзі експериментальній науково-практичній лабораторії психології та фізіології праці при Львівському заводі автовантажників. Проводив науково-дослідну роботу по загальній психології та психології праці.
Серед опрацьованих ним тем теоретичного й практичного характеру — « Психологічні вимоги до організації робочого місця верстатника », « Анкета дослідження умов і психологічної атмосфери праці в рамно-пресовому цеху », « Психологічна характеристика універсального токарно-гвинторізного верстату », « Психологічно-методичні вказівки до організації навчального процесу в учнівському цеху », « Психологічна характеристика браку в ковальському цеху » та ін. Виступав з доповіддю « Про специфіку контролю і відмінність його від уваги у верстатників машинобудівної промисловості » на республіканській психологічній конференції в Києві. У 1962 році нагороджений грамотою Львівського обласного відділу народної освіти за виголошену на ХІ-тих обласних педагогічних читаннях доповідь « Розвиток уяви учнів на уроках літератури ».
Часто виступав з лекціями з культури виробництва і психології праці на заводі автовантажників та на підприємствах Львівського раднаргоспу.
Перед арештом працював над темою своєї дослідної роботи «Роль і взаємовідношення контролю та уваги у відображальній діяльності людини (на матеріалах експериментальних досліджень в машинобудівній промисловості) », яку збирався захищати як кандидатську дисертацію.
Одружений, має дочку 1964 року народження.
Заарештований 26 серпня 1965 року. Засуджений 18 квітня 1966 року в закритому засіданні Львівського обласного суду на 6 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації. Перебуває в таборах для політичних в Мордовській АРСР (в таборі №1 та Ке 11). У грудні 1966 року
36
посаджений на 6 місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням у « виготовленні та поширенні в таборі антирадянських рукописів та рефератів ». На 1967 р. М. Гориню заборонене передбачене законом побачення з дружиною.
СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ
1.	« Вивчення поезії І. Я. Франка в 9 класі середньої школи », зб. « Іван Франко в школі », Дрогобич, 1957.
2.	«Вивчення теми « Специфіка художньої літератури» у 8-му класі, збірник « 3 досвіду викладання української літератури в середній школі », Київ, 1959.
3.	« Про деякі популярні видання », журнал « Вітчизна», 1959 р., № 8.
4.	« Прибор контролирует память », газ. « Львовская правда», 27. 01. 1960.
5.	«Розвиток уяви старшокласників», журнал «Українська мова і література в школі », 1963, № 12.
6.	« Психологические требования к рабочему месту», журнал « Социалистический труд », 1965, № 8.
Крім того, в багатотиражній газеті Львівського заводу автовантажників «За технічний прогрес» вміщено 9 статей про психологію праці і культуру виробництва («Настрій? Дуже важливо », « Колір на підприємстві », « Музика на підприємстві » та ін.).
Про роботу експериментальної лабораторії і, зокрема, М. Гориня писала обласна преса, газета « Извес-тия » (стаття « На завод пришел психолог », 1965 р.), їй присвячена сторінка кіножурналу Київської студії документальних фільмів « Наука і життя ».
ОСТАННЄ СЛОВО МИХАЙЛА ГОРИНЯ на закритому судовому засіданні Львівського обласного суду 16 квітня 1966 року (Скорочено)
Громадяни судді! Керуючись рішенням суду з приводу моєї заяви про участь в судовому процесі без захисника, я надіявся відповідно до слів головуючого виступати в судовій дискусії нарівні з моїм адвокатом. Оскільки цього не сталося, я зупинюся на деяких по
37
ложеннях обвинувального висновку і обвинувальної промови державного звинувача.
(..........)
...Хіба можна серйозно говорити про підрив радянської влади, коли основні документи читали не більше двох-трьох людей? Майже за рік « Вивід прав України » прочитало 2 людей, « Наукові записки Товариства ім. Шевченка » — 2 людей, « Україна — сучасне і майбутнє » •— 1 чоловік — і то рідний брат, « Сучасна література в УРСР » — 2 людей, в тому числі брат. Хіба за цей період згадані книги не могли прочитати без фотографування 50-100 близьких знайомих, тільки передаючи книгу з рук в руки, якби я ставив собі за мету підрив радянської влади?
Крім того, щоб прийти до такого висновку, слід встановити, чи поділяв я ідеї згаданих документів? Чи пропагував їх, чи, може, критично до них ставився? На основі показів свідків, суд міг переконатися, що я критикував ряд документів.... Я давав читати деякі документи людям, які мають вищу освіту, в переважній більшості займаються науковою роботою і можуть відповідно оцінити їх. Суд повинен врахувати дух стосунків людей науки, де обмін різною літературою зовсім не означає солідарності з ідеями цієї літератури. Проте я не заперечую, що читав ці твори з певним інтересом, бо в них піднімалися ті питання, які мене цікавили, хоч з їх трактуванням я не зовсім погоджувався.
Що відноситься до таких статей « Невже це так безперечно? », « Думи і роздуми збентеженого читача », то я з ними згідний був тоді, згідний і сьогодні. Статті « 3 приводу процесу над Погружальським », « Українська освіта в шовіністичному зашморзі» цікавили мене своїм фактичним матеріалом, але їх політичних узагальнень я не поділяв. Я вважаю, що стаття « 3 приводу процесу над Погружальським » ходила з успіхом по руках тому що українська преса мовчала про підпал бібліотеки. Я вважаю це помилкою уряду УРСР. Адже інформація — таке ж народне багатство, як поля,
38
ліси, фабрики, вона належить народові і нею повинен розпоряджатися тільки народ.
В обвинувальному висновку мене звинувачується в антирадянських націоналістичних поглядах. А державний звинувач дозволив собі порівнювати мою діяльність з діяльністю українських буржуазних націоналістів. Я заявляв і заявляю, що мені чужі націоналістичні погляди. Я виховувався на творах Шевченка, Франка в такій же мірі, як і на творах Добролюбова, Герцена та Огарьова. їх я вважаю своїми духовними батьками. І першою книгою, яку я купив для своєї бібліотеки, була книга критичних статей Добролюбова. На судовому процесі жоден свідок не стверджував, що я проповідував націоналістичні погляди чи захоплювався націоналістичною літературою. Навіть свідок Ста-рак не підтвердив своїх показань, даних на попередньому слідстві.
Всі чотири питання, які я давав кожному свідкові, і їх відповіді на ці питання говорять, що я не проповідував антирадянських ідей, не вів розмов в антирадян-ському дусі, не ставив питання про підрив радянської влади. Що відноситься до кваліфікації об’єктивних фактів поширення літератури, то їх не можна розглядати без суб’єктивної мотивації вчинків. Я ще раз заявляю, що мені не чужі ні ідеологія, ні філософія, ні законодавство, ні суспільний та державний устрій радянської держави. І якщо я критикував, то не радянське законодавство, а його порушення в щоденному житті, критикував не радянський суспільний лад, а окремі сторони громадсько-політичного і господарського життя нашої країни.
Так, я вважав, що затримується вирішення мате-ріяльного і правового становища колгоспного селянства. Преса шуміла про добробут колгоспників, а вони отримували на трудодні грами і копійки. Це стало причиною поголовного злодійства на селі. Положення ще ускладнилося тим, що колгоспник не мав права виїхати з колгоспу без довідки голови сільської ради і голови колгоспу. Не маючи пашпорту, будучи залежним від сіль
39
ської адміністрації, колгоспник морально був пригніченим. Всі заяви про докорінні зміни в сільському господарстві залишалися тільки заявами.
Я вважаю, що має місце Викривлення національної політики щодо українського народу. Тут державний зви-нувач заявив, що національна проблема вирішена. Мед би вашими вустами пити, державний звинувач. Чи можна вважати рішеною національну проблему, наприклад, у Російській Федерації, де сотні тисяч українських дітей не мають можливості отримувати хоч би восьмирічну освіту на рідній мові? А росіянам створена така можливість на Україні! Чи мають практичне значення для українців в Росії закон про право навчання на рідній мові, те положення з програми КПРС, в якому дослівно говориться, що кожний громадянин мас повну свободу говорити, виховувати, навчати своїх дітей будь-якій мові? Я думаю, що для мешканців Вор-кути, Далекого Сходу, Кубані, Центральної Росії — словом, тих місць, в яких живуть не одиниці, а тисячі українців, це не мас практичного значення. Адже українських шкіл там нема.
Незадовільним є національне мовне будівництво на Україні. Коли в 90-х роках, в Київ приїжджав один із французьких вчених, він із здивуванням заявив: « Але ж я ніде не чув у Києві української мови ». Про це з сумом писала Русова Франкові. Цікаво, що він сказав би про мовне спілкування в українській столиці в 1966 році? І не тільки в Києві!
У свій час Ленін вимагав надзвичайної уваги при вирішенні питання мовного будівництва, заявляючи, що великодержавний шовінізм використовуватиме всі можливості для ущемлення інтересів національних меншостей, які дуже боляче сприймають найменший натяк на посягання на їх національні права, добре пам’ятаючи політику царської Росії. Чомусь ці положення Леніна забуваються! А не слід би!
Адже не випадково російський царизм робив наступ на національні мови, бо добре розумів, що мовна проблема — це політична проблема. Ми ще не забули ва-
40
луєвських циркулярів, емських указів і т. ін. (що « ук-раинского язьїка не бьіло, нет и бьіть не может »). А українські актори Кропивницький, Садовський, Сакса-ганський перед кожною п’єсою повинні були ставити російську на стільки ж дій, або водевіль. Так російський царизм прививав смак до російської мови і насильно вчив українців забувати рідну мову. Тому сьогодні кожний свідомий громадянин на Україні особливо боляче сприймає порушення ленінських принципів у мовному будівництві. А такі факти вже є. В журналі « Коммунист » № 48 за 1965 рік, надрукована стаття Ю. Дешерієва, М. Коммарі, М. Мелік’яна «Развитие и взаимное обогащение язьїков народов СССР », в якій автори наводять дані з останнього перепису населення в 1959 році, згідно якого 10,2 млн. чоловік неросійської національності перейшли на російську мову спілкування. Чи слід цим фактом пишатися? Чи не слід дослідити причини, які породили тип громадянина, а вірніше людину без роду і племені, для якого « все равно какой язьік ». Сьогодні українська мова, завтра російська, а згодом з такою ж легкістю можна переключитись на англійську чи німецьку. Мені огидний тип такого безбатченка!
Державний звинувач заявив, що він теж проти такого типу, що з людьми такої категорії ведеться боротьба. Як бачимо, слабо ведеться, коли їх в 1959 році було 10,2 млн. чоловік.
Говорячи про любов до рідної мови, державний звинувач заявив, що не слід забувати російської, пославшись на вірш Шашкевича «Рідна мова». Хочу пояснити, що під « руською » мовою Шашкевич розумів українську, бо в той час слово « українська » взагалі не вживалося, або вживалося дуже рідко.
Заявляю, я не проти російської мови як мови міжнаціонального спілкування, але я проти тих теорій акад. Білодіда, Камморі і К°, які проповідують двомовність національних меншостей, а якийсь Кравців в газеті « Радянська Україна » пішов далі, заявивши, що перехід на російську мову спілкування є прогресивним
41
явищем. Хіба можна байдуже проходити повз такі псевдотеорії?
Державний звинувач у своєму виступі заявив, що йому не чужий патріотизм, що він любить українську пісню, слухав українських бандуристів ще у 20-х роках, коли вони кликали на боротьбу з Петлюрою. А чи знає державний звинувач, де ділися ті бандуристи і їхні бандури?
Привілейоване становище російської мови на Україні породжує вилазки шовіністичних елементів типу доцента Київського медінституту Тельнової, письменника Аксьонова. Саме з цим треба боротися. Ось ті питання, які я критикував. Чи це дає підстави звинувачувати мене в буржуазному націоналізмові, а державному звинувачу проводити паралель між мною і українськими буржуазними націоналістами минулого та й тими, які сьогодні за кордоном?
Третьою проблемою, яка весь час хвилювала мене, були втрати української культури в період сталінського деспотизму. Мене завжди обурювало, як громадяни з почуттям громадського обов’язку, як члени партії з почуттям партійного обов’язку могли спостерігати злочин, бути свідками злочину і не виступати проти нього. Саме тоді народилась обивательська мораль « моя хата зкраю ». Під впливом репресій широкі маси трудящих відійшли від участі в політичному житті країни. Політика варилася виключно на кухні Й. Сталіна, який за висловом Леніна любив « гострі страви ». Цю мораль офіційно возвів в рамки державної поведінки Микита Хрущов, проголосивши на з’їзді, що він знав про злочини Сталіна, але боявся виступити проти нього, бо міг загинути та ще й з тавром зрадника Батьківщини. Цю заяву зробив лідер партії, голова уряду! Що ж тоді говорити про рядових громадян? Тому я заявив, що залишки духу сталінізму ще збереглися в громадському і політичному житті, що цей дух слід витісняти, залучаючи до активного політичного життя широкі маси трудящих. Що тільки при високому почутті громадського обов’язку кожної людини можна
42
гарантувати себе від повторення того, що було в 30-х роках.
Державний звинувач заявив, що не можна охаю-вати сталінського періоду повністю, адже при участі Сталіна народ досягнув успіхів у соціялістичному будівництві. А чи треба це вважати заслугою Сталіна?
Це — пам’ятник народу, який у таких важких умовах зумів творчо працювати. Де ви знайдете в історії випадок, державний звинувач, щоб деспотизм однієї людини міг скасувати волю до творчої праці мільйонів? Цього не міг зробити Петро І, цього не зробив Сталін, цього навіть не міг зробити Гітлер. Хіба ці загальновідомі істини вам треба нагадувати, державний звинувачу?
Тому я заявляю, що цей період був дуже важким для українського народу, української культури та й не тільки української. Дуже жаль, що ті, чиїми руками робилися ці злочини, хто допустив злочини проти людяності в таборах Півночі, Далекого Сходу, Середньої Азії сьогодні отримують державні пенсії, займають державні посади і не понесли за це відповідальності хоча б у виді всенародного осуду.
Державний звинувач називає це дрібними недоліками і виступає в ролі захисника сталінського свавілля. Невдячна роль! Він обурюється, що хтось, крім уряду, смів критикувати те, що « ми самі критикуємо ». З якого це часу встановлено монополії на критику беззаконня? — питаю вас, державний звинувачу. Державний звинувач поблажливий до деспотизму Й. Сталіна. А чи знає він, що в 30-і роки на Україні загинуло чи назавжди замовкло більше 200 діячів української культури, а в дні війни їх загинуло кілька десятків? Що ж тоді страшніше було для української культури — дні війни чи дні миру?
Тому я заявляю, що боротьба проти сталінізму тільки почалася. А назавжди поховати можливість відродження деспотизму і беззаконня Сталіна можна лише тоді, коли в політичному житті країни братиме участь весь народ, коли буде створений надійний ме
43
ханізм контролю за урядом, а вибори в першу чергу будуть перетворені в один із видів такого контролю, коли ініціатива щодо зміни політики в господарських і культурних ділянках належатиме не тільки «верхам », але й « низам », коли зміна матеріального становища колгоспників залежатиме не від доброго настрою Косигіна, а знаходитиметься в руках самих колгоспників, коли, накінець, виросте в душі кожного громадянина почуття громадського обов’язку на зміну почуттям обивателізму, які так широко культивуються.
Я виклав достатньо повно мої думки з приводу окремих недоліків у нашому суспільстві. Вихований на моралі Шевченка, Франка, Добролюбова, Герцена, я не міг проходити мимо цих фактів. Я вважав, що несу відповідальність перед майбутнім поколінням за все, що робиться. І я критикував їх. Державний звинувач намагався емоціонально нагнітити обстановку в судовому засіданні. Я ж переконаний, що пройде багато часу і такі питання вирішуватимуться не в залах судових засідань, а в дискусійних клубах з більшою користю для справи.
Я ще раз заявляю, що був і залишаюся радянським громадянином. Антирадянські погляди мені чужі. На розгляд суду залишаю тверезо і об’єктивно розглянути цю справу.
З ЛИСТІВ ДО ДРУЖИНИ
...Ось уже четвертий день ми у Воронежі.
Харківська Холодна Гора — то крупний комбінат, який щоденно поглинає десятки людей і перемелює стільки ж людських доль і надій. Ми жили в спеціальному відділі, ізольованому від інших коридором, який зачинявся так же, як наша камера, що мала подвійні двері, подвійні грати, півкруглу льохову стелю, ніякого денного світла і ніякого повітря.
44
У Воронежі ми попали у такий же льох, тільки ще сиріший. На дверях написано « Б » замість номера. Тут жили весь час психічно хворі. Одного з них ми застали. Я говорю « ми », бо, з Харкова починаючи, живемо і їдемо втрох: я, Осадчий і старенький дідусь... *) років з Бережан — Гірчановський Іван Васильович. Він засуджений за співробітництво з німцями і участь в ОУНів-ській організації. Виявляється, що підіймаються на світ божий справи, покриті 20-25 річним порохом історії. Чи не є це репетиція до аналогічних подій останніх днів М. Хвильового?
Ніч. Не сплю, бо страшно холодно. А спати на одному матрасі та ще й без коца в льоху, де цементна підлога, неймовірно холодно навіть літом. Цього я не знав. Та хіба тільки цього?
Ранок. Всі грипозні. Осадчий особливо...
Вороніж, 14/УІ-66 р.
** *
...Думаю про останній вибрик Ів. **): ні розуму, ні логіки, ні хоча б елементарної пристойності форми. Так лаються шевці після десятої чарки оковитої. Я далекий від того, щоб захищати адресата, якому направлений цей опус, бо, якщо вірити видержкам, то і він хлебнув лишню кварту пельзенського перед тим, як судити про те, чого він не знає і не розуміє. Словом, все це дуже несмачне і з мистецьким етикетом нічого спільного не має.
Я вважаю, що художник повинен творити і не звертати уваги на інтерпретаторів своїх творів. Якщо відповідати кожному, хто, на його думку, пересмикує автора, то прийшлося б те і робити, що направо і наліво махати дискусійною шаблею. А коли творити? Справжній митець дуже поганий соціолог чи критик вже за
*) Не чітко в оригіналі.
**) Мається на увазі стаття Ів. Драча « О, будьте прокляті ви ще раз! » в газеті « Літературна Україна ».
45
складом своєї психіки. Його сприймання вкрай суб’єктивне, речі він бачить в одному ракурсі і його світобачення, світовиявлення і світотворення тим і цікаве, що вкрай суб’єктивне.
Соціолог в оцінці явищ мусить виходити з об’єктивних критеріїв, вироблених наукою. І якщо в цю ділянку вривається поетична душа, то вона вносить непотрібну нервозність, емоційний накал і цілу купу дурниць.
Словом, швець знай своє шевство і в кравецтво не мішайся. Згадався старий Основ’яненко.
Явас, ЗО. УІІ-66 р.
** *
...Сніданок — суп гороховий, обід — борщ, макарони, вечеря — суп пшоняний, кусочок оселедця.
Ось мій конституційний стіл. Цукор отримую раз в десять днів — 150 г., хліб щодня. Порції тут такі, як у їдальнях...
...4/VI — день мого прощання з Львовом. В ніч з 3-го на 4-е майже не спав: думав, передумував, пережите критично осмислював. Оцінював і судив. Якось так у мене виходить, що ледь тільки я міцно стану на ноги в одній ділянці, як обставини кидають мене в іншу галузь знань. Напередодні приїзду у Львів, я так чи інакше мав повну голову ідей з педагогічної психології, була вироблена своя концепція, яка подобалася не тільки мені, але й живила статті та дисертації цілого ряду моїх друзів і напівдрузів. Ти це знаєш. На це я вистрілив 6 років педагогічної практики.
Переїхав у Львів. Муки перекваліфікації, важкий шлях звикання з новою галуззю знань. Здавалося, що нічого сплодити не вдасться. І коли в голові появилася купа ідей, коли залишалося строчити статті в республіканські і московські журнали — знову обрив і перекваліфікація на токаря по чавуну. Ніби сама доля відриває мене від того місця, де все готове до матеріаліза
46
ції моїх ідей, ніби не хоче підождати хоч би рік для остаточного закріплення досягнутих успіхів. Адже якби я був заарештований в 1966 році, я зумів би багато зробити...
...З’їзд письменників перевершив всі мої сподівання, перетворившись на дискусію з приводу мовного будівництва — тих проблем, про які мені говорили в суді, що вони надумані, штучні, що їх не існує.
Не сумніваюся, що і це своєрідний дипломатичний хід, який мав на меті вибити з рук бучок у деяких запальних людей, заявити, що « ми теж переживаємо за долю рідної культури ». Жаль, що ніхто не виступив із знайомих.
...Уважно перечитав матеріали з’їзду. Проблеми мови, культури пройшли через увесь з’їзд. То за що ж я сиджу? З’їзд показав, що ці питання є, вони не надумані, їх треба вирішувати.
На днях вишлю свої скарги про вилучену під час арешту літературу, про пропажу листів. Адже за три місяці в Соснівці пропало 2 листи.* То що це таке?
Соснівка, 5/ХІІ-66 р. **
* * *
« ...Живу тими враженнями, які виніс з матеріалів з’їздів як письменників, так охоронців старовини. Я переконаний, що самі з’їзди були далеко цікавіші, гостріші, коли винесено на шпальти газети такі незвичні думки Гончара, Новиченка — людей вельми поміркованих. Тому фантазія дорисовує пропущені деталі. Правда, я далекий від думки, що «Літературна Україна» збереже за собою той рівень напруги, яким зарядили її ці дві події, але і те, що вміщено, варте всякої похвали. Читав в «Історичному журналі» статтю про Грушевського та зовсім не знаю, які громадські
* Всього дозволено писати з таборів 2 листи на місяць.
** Через три дні М. Горинь був посаджений на 6 місяців у табірну тюрму — БУР.
47
заходи проводились у зв’язку з ювілеєм: мітинги, концерти, збори? Чи обмежено святкування тільки статтями в « літературці » і журналі? Взагалі матеріалів для роздумування преса дала чимало. І тому час проходить не пусто.
Останнім часом я закінчив опрацювання Шопен-гауера, зараз, тобто, до 9. XII, я сидів над Гегелем, читав Андріяшика, Г. Тютюнника, роздумував все-таки над психологією викладання літератури в школі: є ескізи до теми « Розвиток пам’я гі на уроках літератури », «Розвиток мислення... і естетичного смаку». Якщо до цього додати те, що в мене надруковано, то виходить закруглена тема. Щось в роді « Психологія викладання літератури в школі», побіжно фіксую проблеми психології в народній творчості. Жаль тільки, що зараз можливості усі ці зведені майже до нуля... »
(29. XII. 1966 р.)
48
МИКОЛА ГРИНЬ
Микола Євдокимович Гринь народився у 1928 році в Західній Україні. 1948 року закінчив Львівський політехнічний інститут — геофізичний відділ геологічного факультету. Там же, при кафедрі геофізика Су-ботіна, закінчив аспірантуру. Кандидат наук. 1963 року переїхав до Києва, пройшовши за конкурсом на посаду старшого наукового співробітника Інституту геофізики АН УРСР. Вважався дуже здібним і перспективним науковцем, зокрема відомий дослідженнями проблеми сейсмічних модуляцій. Має багато публікацій, у 1965 році у видавництві « Наукова думка » вийшла його монографія.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року. Засуджений у березні 1966 року в закритому засіданні Київського обласного суду на 3 роки таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації. Враховуючи цілковите визнання « вини » та привселюдний виступ з каяттям і засудженням однодумців, Верховний Суд УРСР замінив покарання на умовне. Після виходу з тюрми поновлений на попередній роботі, але вже молодшим науковим співробітником.
ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ:
1.	К вопросу об определении вектора намагниченности горньїх пород. Ученьїе записки Львовского политехнического института, випуск 53, 1959.
2.	Спектри одного класу імпульсів. Доповіді АН УРСР, №9, 1959.
3.	Спределение времени сдвига волн в зоне интерферен-ции при помощи спектрального анализа. Научньїе записки Львовского политехнического института, Випуск 7, 1960.
4.	Номограмма для расшифровки зон интерференции. Научньїе записки Львовского политехнического института, випуск 75, 1960.
5.	Спектр коефіцієнта відбиття від пачки шарів. Доповіді АН УРСР, № 12, 1961.
49
6.	Текущий спектр сейсмических волн. Научньїе записки Львовского политехнического института, випуск 80, № 2, 1962.
7.	О погрешностях, связанньїх с временньїм ограничением импульса при частотном анализе. Геофизический сборник Института геофизики АН УССР, випуск 3 (5), 1962.
8.	О спектрах интерференционньїх волн и путях их ис-пользования. Тезисні докладов АН УССР, 1962.
9.	К вопросу о спектрах волн, отраженньїх от вьіклини-вающегося слоя. Геофизический сборник Института геофизики АН УССР, вип. 7,...
10.	Інтерференція і спектри хвиль у сейсморозвідці. «Наукова думка », 127 стор., Київ, 1965.
50
ПАНАС ЗАЛИВАХА
Опанас Іванович Заливаха народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинці на Харківщині. Коли мав кілька років, сім’я (батьки, два брати, сестра) переїхала на Далекий Схід. Там Панас ріс, учився в школі, починав працювати. Про цей період його життя мало відомо. В одному з листів із табору Заливаха пише: « Для мене це продовження тих гуртожитків, в яких я прожив коло двадцяти років ». З розповідей відомо, що працював якийсь час пічником та на інших подібних роботах. Потім учився в середній художній школі при Ленінградській Академії художеств, в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. Репіна Академії художеств СРСР, який закінчив 1960 року по майстерні В. І. Орешнікова.
1957 року Заливаха приїжджає на практику в Ко-сів Івано-Франківської області, де вперше ближче знайомиться з Україною: мовою, етнографією, духовним життям. Все це робить крутий злом у світовідчуванні
51
художника. Повернувшись до Ленінграду, читає українські книжки, вивчає мову. Знову на Україну приїжджає влітку 1959 року. Побував на узбережжі Азовського моря, потім майже місяць був на Чернігівщині (село Буримка). Записує пісні, цікавиться етнографією.
Після закінчення інституту одержує призначення в Тюмень (Західний Сибір), в художній фонд. Був го-
Автопортрет. 1963 р.
ловою художньої ради в Тюмені. їздив на крайню Північ (Ханти-Мансійський національний округ), в Тобольськ на могилу Грабовського. Його роботи закуповує Тюменська картинна галерея та Ханти-Мансійський музей. Влітку 1961 року ще раз приїжджає на Україну (Львів, Івано-Франківськ, Карпати). Восени того ж ро-
52
« Борітеся — поборете », 1964 р.
Нічний натюрморт, 1961. Тюмень.
53
ку в Тюмені була його персональна виставка, брав участь в зональній виставці в Новосибірську.
У грудні 1961 року Заливаха остаточно переїжджає на Україну, поступивши в Івано-Франківське обласне товариство художників. У квітні 1962 року в Івано-Франківську була влаштована його персональна виставка, яка була через декілька днів закрита за вка-
Маки, 1961-62 р. (?)
зівкою обкому партії (за « занепадницькі настрої »). Восени 1962 року ближче знайомиться з молодими київськими художниками, критиками, письменниками.
Виставлявся нечасто (обласні виставки, зональна у Львові), в більшості випадків його роботи відхилялися з міркувань немистецького характеру (напр., ряд живописних робіт та мозаїчні картини «Борітеся — поборете » і « Пророк » на республіканських виставках).
54
Портрет фотографа, 1962 (?)
Ворохта, поч. 1962 р.
55
Твори Заливахи репродукувалися в республіканських журналах (« Мистецтво », « Зміна », « Вітчизна » та ін.). Був одним з авторів шевченківського вітражу в Київському університеті (1964 р.), який був знищений за наказом секретаря Київського обкому КПУ Бойченка.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року в Івано-Франківську. Засуджений в березні 1966 року в за-
Тетяпа, після 1962 р.
критому судовому засіданні на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації. Перебуває в таборі № 11 в Мордовії (Явас), працював вантажником, потім кочегаром. Там у нього конфіскували фарби і заборонили у вільний час малювати.
56
НЕПОВНИЙ КАТАЛОГ РОБІТ О. І. ЗАЛИВАХИ
*
Значну частину творів художника після арешту віднайти ще не вдалося. Серед таких і ряд робіт, що були в квартирі Заливахи під час обшуку і арешту. Зробити повноцінніший опис виявлених робіт перешкоджає і те, що художник, як правило, не позначав ні років виконання, ні назв. Тому в більшості випадків подаємо умовні назви, а також приблизні дати виконання. Фотографії подаємо з повною свідомістю того, що вони неспроможні дати цілісне уявлення про кращі твори Заливахи, де головним мистецьким компонентом виступає колір.
Весна у місті, 1962 р.
57
ЛЕНІНГРАДСЬКИЙ ПЕРІОД (до 1960 року):
І. Роботи, місцезнаходження яких відоме:
1.	(Косівський базар), — 1957
2.	(Софія Новгородська', 1958-59 (?), к. о., 18x20.
3.	(Фреска з Новгородської Софії), — 1958-59 к. о., 20x10.
4.	(На ленінградському цвинтарі) — ?, к. о., 22x12.
Українська молодиця, 1963-64 (?)
5.	« Набережна Неви», етюд — ?
6.	« Бокораші » — 1957 (?).
7.	« Вулиця в Косові », етюд, 1957 (?)
II.	Роботи, що невідомо де знаходяться:
1.	« Гук », Косів, 1957, п. о., 61x88, — виставлялася на персональній виставці художника в квітні 1962 р. в Івано-Франківську.
2.	«Портрет Олени» — 1967
3.	Портрет художника, 1959, п. о., 84x63, виставлявся в квітні 1962 р.
58
Українка, 1963-64 (?)
Портрет Івана Драча, 1964 р.
59
4.	« Після роботи » (дипломна картина) — 1960 (?)
5.	«Ленінградський дворик», 1960, п. о., 71,5x45, виставлялася у квітні 1962 р.
Дівчина з Полтавщини, 1964 р.
СИБІРСЬКИЙ ПЕРІОД (літо 1960 - кінець 1961 р.р.)
І.
1.	« Нічний натюрморт», 1961. п. о., 82x51,5. — виставлявся в квітні 1962 р.
2.	«Портрет Олени», 1961, п. о., 92x62, — виставлявся у 1963 р.
3.	« Портрет дружини художника Шруба », 1961, к. о., 67,5х 47, — виставлявся в квітні 1962 р.
4.	«Дівчина в голубому», 1961, п. о., 117,5x60, — виставлялася в квітні 1962 р.
5.	«Портрет жінки на жовтому фоні», 1961, п. о., 38.5x64,5, — виставл. в квітні 1962 р.
60
6.	« Портрет студентки », 1961, к. о., 45x33.5, — вист. в квітні 1964 р.
7.	(Могила П. Грабовського в Тобольську), к. о., 19x13,5, 1960-61 (?) р.
II.
1.	« Вулиця Республіки в Тюмені », 1961, п. о., 165x95, вист. в Тюмені та в Івано-Франківську в квітні 1962 р.
2.	«Залізничники», 1961, п. о., 118x204. — вист. в Тюмені та в Івано-Франківську в квітні 1962 р.
3.	« Полудень », 1961, п. о., 94,5x65, — вист. в квітні 1962 р.
4.	;< Річка Тура в Тюмені», 1961, к. о., 47x67, — вист. в квітні 1962 р.
Сон, 1963-64 р. (?)
5.	« Медсестра », 1961, п. о., 126x89, — вист. в квітні 1962 р.
6.	« Ніна », 1961, к. о., 67,5x47,5, — вист. в квітні 1962 р.
7.	«Портрет художниці Сосновської», 1961, п. о., 60x80, вист. в квітні 1964 року.
8.	« Коло вікна », 1961, к. о., 67,5x33, — вист. у квітні 1962 р.
9.	«Портрет», 1961, п. о., 66,5x115, — вист. в квітні 1962 р.
10.	« Пейзаж з Собором », 1961, к. о., 69x49, — вист. в квітні 1962 р.
11.	«Пейзаж з березами», 1961, к. о., 27x69, Вист. у квітні 1962 р.
12.	« Дума », 1960, к. о., 67,5x47,5, — вист. у квітні 1962 р.
13.	«Етюд » 1961, к. о., 47,5x33. — вист. у квітні 1962 р.
14.	« На березі моря », 1960, к. о., 23x70, вист. у квітні 1962 р.
61
15.	« Монастир в Тюмені », 1961, к. о., 50x70, — вист. у квітні 1962 р.
16.	«Портрет дівчини», 1961. к. о., 70x50, — вист. у квітні 1962 р.
17.	«Дівчина з книжкою 1961, п. о., 60x79.5, — вист. у квітні 1962 р.
18.	«Портрет журналістки», 1961, к. о. 60x37,5, — вист. у квітні 1962 р.
10.	«Етюд », 1961, к. о., 47x33, — вист. 1962 р.
20.	«Архітектурний мотив», 1961, к. о., 54,5x37,5 — вист. 1962 р.
Лдам і Єва, 1965 р.
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ПЕРІОД (1962 - Серпень 1965 р.)
1.	(Маки), 1961-62 (?), — вист. у квітні 1962 р.
2.	«Портрет лісоруба», Ворохта, поч. 1962 р., — вист. у квітні 1962 р. п. о., 96x65.
3.	«Карпати», 1962, п. о., 110x68, — вист. у квітні 1962 р.
4.	« Ворохта », 1962, п. о., 100x68, — вист. у квітні 1962 р.
5.	«Натюрморт з книжками», 1962, п. о., 68,5x51, — вист. у квітні 1962 р.
6.	« На вулиці », 1962, виставлялася.
7.	(Весна в місті), 1962 (?).
8.	(Кучеряві дерева на міській околиці), 1963 р.
62
9.	(Абстрактна композиція', 1962 (?)
10.	(Соняшники).
11.	(Хлопець у вишиванці).
12.	(Українська молодиця), 1963-64 (?)
Жінка
13.	(Нічна вулиця).
14.	(Юнак у краватці).
15.	(Абстрактна композиція'.
16.	(Паровоз).
17.	(Дівчина в червоній хустці), 1962-64 (?).
63
18.	(Кімната з гасовою лампою).
19.	« Портрет художника Фіголя », 1963 р.
20.	« Автопортрет в майстерні », 1963 р.
21.	(Портрет Тетяни).
22.	(Селянка в полі). Харківщина, 1963 р.
23.	(За селом). Харківщина, к. о., 45x78, 1963.
24.	(Поле). Етюд, 1963 р.
25.	(Вечірнє поле), 1963 р.(?)
26.	(Пшеничне поле).
27.	« Портрет художниці Караффи-Корибут », 1964 р.
28.	(Портрет фотографа) — 1962 р.
29.	«Портрет скульптора Балюка » після 1962 р.
Вулиця
ЗО.	(Гола жінка в легкій запоні)
31.	(Тетяна в спортивному), 1962.
32.	(Тетяна на ліжку) —
33.	(Жінка із зіркою на тілі) — 1964-65 (?)
34.	(Жіноче обличчя).
35.	« Портрет Івана Драча », 1964 р.
36.	(Жіноче тіло). Композиція.
37.	(Портрет літньої жінки).
38.	(Сон).
39.	« Борітеся — поборете », 1963-64 (?)
40.	(Грачині гнізда).
41.	(Жінка. Композиція).
64

42.	(Кучеряві дерева).
43.	(Українка), 1963-64 (?)
44.	(Абстрактна композиція з фольгою),
45.	(Адам і Єва з яблуком), 1964-65 (?)
46.	« Козак Мамай »,
47.	« Індустріальний пейзаж ».
48.	« Портрет матері художника Данила Нарбута ».
49.	« Портрет сина Данила Нарбута ».
50.	«Дівчина з Полтавщини», 1964, — репродукувалася в журналах « Ранок » № 5 за 1965 р. та « Мистецтво » № 10 за 1965 р.
51.	«Борітеся — поборете» (мозаїчна картина), 1964 р.
52.	« Пророк » (« Чи буде суд... ») — мозаїка картина, 1964-1965 р.
53.	Портрет Т. Г. Шевченка
За селом, 1963-64 р. (?)
II.
1.	« Неділя в Ворохті », 1962, п. о., 130x170, — вист. у квітні 1962 р.
2.	«Натюрморт», 1962, к. о., 71x55, — вист. у квітні 1962 р.
3.	«Лижники в Ворохті», 1962, п. о., 80x50,5 •— вист. у квітні 1962 р.
4.	« Сонячний день», 1962, п. о., 80x40,5, — вист. у квітні 1962 р.
5.	« Світлий день. Ворохта », 1962,. к. о., 50x47, — вист. у квітні 1962 р.
65
6.	к У Ворохті », 1962, к. о., 51x36, — вист. у квітні 1962 р.
7.	к Автопортрет», 1962, к. о., 34,5x30, — вист. у квітні 1962 р.
8.	« Роздуми», 1962, к. .о, 50x71, — вист. у квітні 1962 р.
9.	« Коло воріт », 1962, п. о., 132x52, — вист. у квітні 1962 р.
10.	«Натюрморт з яблуком», 1962, п. о., 40x60, — вист. у квітні 1962 р.
11.	«Етюд», 1962, к. о., 36x28, — вист. у квітні 1962 р.
Зажурена
12.	«Яблуня весною», 1962, к. о., 32,5x49, — вист. у квітні 1962 р.
13.	« Портрет старого », 1962, к. о., 50,5x35, — вист. у квітні 1962 р.
14.	« Леніну», 1961-1962 р.р., п. о., 182x425, — вист. у квітні 1962 р.
15.	« В Карпатах », 1962, к. о., 35x50,5, — вист. у квітні 1962 р.
66
16.	«Хати в Ворохті», 1962, к. о., 47x37, — вист. у квітні 1962 р.
17.	« Сірий день », 1962, к. о., 35x50,5, — вист. у квітні 1962 р.
18.	« Натюрморт з рушником », 1962, к. о., 51x67,5, — вистав, у 1962 р.
19.	«Портрет тесляра », 1962, к. о., 48x33,5, — вист. у квітні 1962 р.
20.	« В готелі 1962, к. о., 35,5x46,5, — вист. у квітні 1962 р.
Дерева на околиці
21.	(Портрет Олени в чорному), осінь 1962 р.
2.	« Зимовий пейзаж », — репродукувався в журналі « Зміна » № 1 за 1964 р.
23.	(Секретар райкому)
24.	(Портрет чекіста)
25.	« Портрет художника Турецького »,
26.	(Ленін з дітьми)
67
27.	« Возз’єднана Україна », триптих, — виставлявся на зональній виставці у Львові.
28.	« Сапальниці», 1961-62, — вист. на зональній виставці у Львові.
29.	Шевченківський вітраж в КДУ (в співавторстві з А. Горською, Л. Семикіною, Г. Севрук), — знищений весною 1964 року. Ескіз вміщено в «Українському календарі» на 1965 р. (Варшава).
ЗО.	(« Останній кошовий Запорозької Січі Калнишевський)
**
*
Обличчя, 1964-65 р. (?)
Разом із художником Фіголем Панас Заливаха виконав ряд робіт по монументальному оформленню Івано-Франківська., зокрема мозаїки в гастрономі по вулиці Московській, розпис в ресторані « Київ », фойє кінотеатру « Космос ».
ГРАФІКА
1.	«Залізничники», 1961, 40x72, ліногравюра, — вист. у квітні 1962 р.
2.	«В їдальні», 1961, 40x72, ліногравюра. — вист. у квітні 1962 р.
3.	« Вечір », 1961, 57x41, ліногравюра, — вист. у квітні 1962 р.
4.	« Іван Гонта ».
68
5.	« На варті миру ».
6.	(Шевченко з свічником).
7.	х Пророк » (три варіанти, останній — в співавторстві з А. Горською). 1-й варіант репродукувався в журналах «Вітчизна », « Жовтень », газеті « Молода гвардія ».
** *
П. Заливаха проілюстрував декілька книжок, зокрема для видавництва « Веселка ». Остання така робота — ілюстрації до книжки: Болеслав Прус, Сирітська доля, « Веселка », 1965 р.
ЛИСТИ О. ЗАЛИВАХИ ДО ДРУЗІВ
ЛИСТ ДО В. КУШНІРА ТА ІНШИХ ХУДОЖНИКІВ
« Люди добрі, люди славні, вітаю вас всіх!!!
Добрий день, Веніаміне! Вітаю твою майстерню і працю в ній!... Дякую за обкладинку до журналу « Мистецтво »! Добре! Одержав від тебе з Галинкою бандеролі з книжками і папір. Користуюсь. На жаль, фарбами користуватись не дозволено. Раніше було можна. Пробую графіку...
...Писати у нас норма — два листи на місяць, того хочу передати вітання разом всім вам, моїм любим друзям, за тепло і пам’ять про нас!
Одержав збірку Зерова від Г. Кочура. Вклонись йому щиро!
Вживаюсь в Мордовію! Багато цікавого і в таборі щодо різноманітності облич, типів. Згусток «дружби народів ». Працюю в деревообробному цеху, вантажу меблі. Не тяжко, але весь час в русі, того ранішню гімнастику роблю в півкомплекса! Спадають на пам’ять слова одного письменника, що в тюрмі людина вільніша, ніж на волі, коли життя на волі змушене бути регламентованим. На загал виходить майже однаково, що на волі, що тут у нас, різниця тільки в тому, що тут зона мала, а на « волі» велика. Не зрозумів роль
69
« Перця ». Читав там статтю про І. Дзюбу. Виходить, що цей журнал є одноразово і органом гумору, і органом « органів »! Щось тут не те. Вітання Дзюбі!...
...Чи не включаєшся ти також до монументалістів? Мені сподобались в « Ранку » мозаїки Алли * і Синиці. Привітай їх. Я шкодую, що не вдалося разом попрацювати. Валентинові привіт! Що цікавого робить ясна Людочка? ** Скучив вже за вашими майстернями, за полотнами, за чаркою вина або вже хай і горілочки з перцем...
...Між іншим, відсижувати, а вірніше відробляти своє покарання досить цікаво! Для мене це продовження тих гуртожитків, в яких я прожив коло двадцяти років, а вихователі замість цивільної одежі вдягнуті в військову, а догани не пишуться в лічноє дєло і не вивішуються в коридорах, просто переводять в бур! Більше відвертості тільки й усього. Було багато дечого передумати, заглибитись, удосконалити і переконатись. Час минає дуже швидко, якщо раніше рахував на етапі і в тюрмі дні, то тепер викреслюю місяці. Вільного часу мало і тим він дорожчий. Дещо компоную, може на волі викінчу в матеріалі. Що нового робиться у вас там по монументальній пропаганді по увіковічненню пам’яток Запорозької Січі? Читав в газеті про постанову.
Коли будеш мати які-небудь репродукції з монументальних комплексів нових, будь-ласка, надішли. А може трапляться книжки або журнали з цікавими статтями про мистецтво.
Пишіть про ваше життя. Хоч я і тут, але в думках з вами, там, де робиться і посувається культура і мистецтво. Духом і тілом бадьорий! І не падаю духом! І сподіваюсь, що все ще буде добре! А інакше і жити не варто! Трошки добавилось сивини, але і те мене не турбує! Всьому є своє виправдання і своя оцінка. У нас багато горобців і голубів, благо, що багато дроту і є їм, бідолашним, на чому сидіти, а ми їх, вільних пта
* Горської
** Семикіна
70
хів, підгодовуєм і пишаємось, як представники дійсної волі без установ і кодексів...
...Шкодую, що не маю хисту Лесі, тут стільки цікавих облич для шаржів!...
(жовтень 1966 р., Явас)
* * *
З ЛИСТА ДО І. СВІТЛИЧНОГО
Іванку, дорога людино, вітаю тебе щиро!
Сердечна подяка тобі за увагу до мене, за листи і бандеролі. Я писав тобі відповідь на твого першого листа, може бути, що не отримав, то нагадаю, що книжки Рутковича, Бубльова, Петрова-Водкіна і інші отримав. Радість свою трудно описати! Гарні видання!... А вчора взяв Зерова. Чудові речі! Передай мою найщирішу подяку Кочурові! Прочитав Шаміссо-Сверстюка, геніально!...
...Стежу за газетами й журналами, чи не надрукували де-небудь творів Ліни? *) Щось не потрапляє. Які новини там у вас в кіномистецтві? Сподівався побачити цікаву продукцію Одеської кіностудії « Кораблі йдуть на захід », але надії були марними. Чи готуються нові кінофільми по сценаріях Драча і Ліни? Що нового в театрах цікавого? Пишіть! Я дуже радий листам Вашим, бо це промінь з великої зони. Всі хлопці почувають себе добре! Привіт твій передав всім. Дякують і вітають тебе твої знайомі і незнайомі. Чекаю твоїх статей, надрукованих в журналах, але поки що, на жаль, не зустрічаю. Але сподіваюсь, що таки побачу скоро!...
(жовтень 1966 р., Явас)
* #
*) Ліна Костенко
71
ЛИСТ ДО А. ГОРСЬКОЇ
« Бандури будять минуле, Сурми в майбутнє звуть... »
Л. К.
Отож то воно й є! Так Вам і треба, але бійтесь, щоб не запаморочилось в голові! Щоб Вам не було лиха, любі монументалісти-некриміналісти! Радий Вашому листу, Алло, бо вперше отримав вісточку від мистецької душі, розвеселило, розчулило, скаламутило, нагадало про... мистецькі пошуки. А Ви, прошу Вас, не відмовляйтесь від того, що Вам говорять, в крайньому разі, сприймайте, як аванс на майбутнє. Читав вирізку з газети про вашу спілку. Написано добре. І чого ви шукаєте іронію? Змилуйтесь!
Хочу трохи висловитись з приводу вашого тлумачення кольору. « Колір — зміст, душа, історія народу... » Це, пробачте, абсурд. Це зрозуміло буде, коли Ви звернетесь до історії кольору і не тільки як « філософської категорії » а взагалі від Адама... Колір черепків бронзового віку, посуду, вишивок і т. д. VII, X, XII, XIV, XVII, XX століть невже скаже вам щось про « душу, історію народу »? Шкода, що Григорію Івановичу якраз не вистачає «діалектики». Цим словом треба досить обережно користуватись. Я просто наведу Вам приклад. На Буковині поширений ритм сполучень чорного, червоного і зеленого, в масштабності 1:1, на Волині зовсім інші сполучення й інших кольорів, в різних пропорціях, таких прикладів можна навести досить, щоб Ви переконались, що колір не є « зміст, душа » і т. д. Наш народ створив прекрасні зразки декоративно-прикладного мистецтва. Потім нашим предкам було прищеплено християнство, з його новими мистецькими формами. Получилось таким чином щось подібне на дві течії, з одного боку інерція мистецтва дохристиянської доби — символи, ієрогліфи і т. д. (вишивка, орнаментика, різьба і т. д.) і мистецтво світське — культове, його розгалуження. Бойчук спирався в більшій
72
мірі на останнє. Ви, як я розумію, опираєтесь на народне, тобто мистецтво символів. Вірніше буде, що наслідуєте його. Таким чином Бойчук був більший діалектик, тобто був дійсним діалектиком, а краще сказати, що він був просто послідовним у своїх пошуках. В цьому можуть засвідчити мексіканські монументальні твори останніх років. (Цю книжку маю). Тотожність шляхів. Між іншим, вони вчилися в Європі. Кращі архітектори світу, той же Німейер, японські архітектори вчились також в Європі... Правда, вчитись там не обов’язково. Головне, виявити категорію національного мислення, його поступ, як Ви пишете.
« Світове міщанство » в особі Пікассо згідно теорії Фрейда базується не на абстрактній людині, а на конкретній, бо з абстрактної людини буде абстрактне підсвідоме?!! Або навпаки. І тут «діалектику» Григорія Ів., що сякала * на «подобається чи не подобається » можна визнати, як непослідовність в теоретичних міркуваннях.
Таким чином, коли бути послідовним** в напрямі пошуків шляхів від декоративно-прикладного мистецтва до сучасного монументального, то мабуть треба буде пройти деякий етап, а потім розвинути й піднести на сучасний рівень декотрі положення, за розробку яких в свій час брався Бойчук.
Поза всим тим існують і в мистецтві, як і в других галузях людської діяльності, свої, властиві для мистецтва теорії. Різні художники різних народів штовхають дальше, розвивають окремі ділянки і загалом. Бо коли Ви звернетесь до архітектури, до тих досягнень, що вона має на даний час, то погодитесь, що це буде те, що може « подобатись », як логічні висновки. Ідеї живопису пов’язані з ідеями архітектури, зокрема з ідеями української архітектури, або архітектури в Україні. Крім того, що кожна галузь мистецтва має свою, тільки їй властиву сферу діяльності, вони ще й
* В оригіналі написано « плювала ». Курсив мій — О. 3.
** Мається на увазі « діалектиком ».
73
тісно пов’язані між собою. В цьому разі цікаві приклади дає Японія. їхнє розуміння філософії і мистецтва Заходу і сам факт появи нових форм архітектури і взагалі проникнення ідей інших народів в японський грунт. На мою думку ця риса і привела японців на такий рівень розвитку, на якому вони перебувають зараз серед народів світу. Зверніть увагу на Японію, на багатопланову культуру її, традиції і новаторство і що стало з Китаєм імператорів, коли творили « китайську Велику стіну », занавіс і т. д. Но подумайте, будь ласка, що я не згідний з Вами в принципі. Про це казав Вам в свій час. Просто я думаю, що поки що нової школи немає, але може з часом бути, для цього Ви і працюєте і того покладаю на Вас великі надії. Учениця «лікнепу» Галина Севрук мабуть підсвідомо відчула потребу (та це зрештою і всі ми по власному досвіду знаємо, що дало нам народне мистецтво) перейти до дальших пошуків. Лікнеп добре, але то ще не аптека, а коли буде, то це буде вже погано. Рух до мети, до того, що формує уява, — і є прогрес. Бож уява так само в русі... Добре, що мексиканці мають добре вивчену міто-логію *. А ми не маємо записаної й добре впорядкованої. Так, окремі знання, з випадкових джерел. Те ж саме маємо в Індії. Візьміть школу танцю, там має значення і символ, кожен рух тіла, навіть пальця руки.
Як грецьке мистецтво вслід за Єгиптом грунтувалося на національній філософії, на символах, на міто-логії. Ми з вами знаємо символи, що закладені в орнаментах наших? Як на мій погляд, то це досить цікава і складна справа, для вивчення і загального висвітлення якої треба докласти зусиль. І Мєстєчкіна тут мало, бо багато роботи. Мені було сумно, що ми не змогли порозумітись над роботою по проектах танцю.
Сподіваюся, що якими б шляхами не йшли до мети наші митці, повернення до манівців не може бути. То
* Полюбилось мені це слово в написанні М. Зерова. Не Міф, а Міт. Бо в українській вимові легше сказати замість « міхв» « міт ». — О. 3.
74
му приклад Ваша праця, Ваші мозаїки. Щасти вам боже на цьому шляху! І того я дивлюсь на Ваш здобуток, як на велике досягнення нашого монументального мистецтва. Я тепер маю змогу писати і проводити « червону » нитку, як в англійських військових канатах!
Побачите славного Славка — привітайте його і подякуйте йому за те, що він такий є. Листа його отримав і бандероль тоже, а телеграма його надійшла в такому вигляді як би була друкована на машинці Остапа Бен-дера — тільки акцент англійський! * В тому що писав раніше — переконаний, бо такі вітальні телеграми під силу тільки видатним!
А Надійка перевершила всі мої сподівання, бо дійсно небо вечором було нахилене. А Дніпро і кручі були з нами, вірніше ми перенеслися на Дніпрові кручі. Я мабуть не в змозі подякувати кожного, хто привітав нас, мене**. То було справжнє свято! Радості мали багато! І гордості! Надійшло коло двадцяти телеграм! Прошу Вас висловити найщирішу подяку Г. Кочуро-ві, він знає та і всі знаємо вагу гарного слова в різних обставинах життя. Був зворушений його увагою. Отримав від Івана вітання і бандероль з книжками. Дуже гарний пригодницький роман Смолича. Читався з великим захопленням. Був приємно вражений тим, що й у письменників є помилки — двадцять п’ять помилок на один роман! А я, невіглас, сварю себе за неоковирність в зворотах! Дійсно не тільки боги горшки ліплять! Тепер маю багато книжок, читати є що, був би час. Іванові Дзюбі велика подяка і вітання найщиріше! Євгенові як майстру епістолярної літератури, що може позмагатись в цьому жанрі з Вами, велике вітання і подяка за привітання до дня народження. Читаємо газети про з’їзд письменників України, про успіхи крас
* Згідно телеграфних правил, з України в інші республіки можна слати телеграми українською мовою, але латинським чи російським шрифтом. Та київські телеграфісти спочатку відмовлялися приймати телеграму «латинкою», а потім передали, спотворивши зміст.
** Йдеться про день народження Заливахи.
75
ного письменства, про шану до літераторів і критиків. А чи скоро буде з’їзд художників?
Так кортить попрацювати на стіні! Чи не закінчили композицію свою « Мати »? Але ж там витанцьову-ється гарна річ, Алло! Ваш лист приніс мені велику насолоду, багато дотепів, афоризмів, чудових гострих ракурсів і т. п.! Прочитав його — як випив пляшку шампанського з самогоном! Не знаю, як це б написати в одному слові — чи то « шамогон » чи то « сампанське », в цілому круто і гостро, б’є в голову і межиочі! Радий за таке могутнє поновлення Вашого колективу в особі Віктора.
Чи не монументалізується ще Веніамін?... Читав у Літературній Україні про нові шляхи в живопису молодого випускника Київського інституту. Дійсно сходить нова зірка?...
...Поспішаю поставити крапку. Час на роботу. Бувайте здорові. Працюйте на славу нашого мистецтва. Вітаю. Вклоняюсь...
ЗО. XI. 66 р.
* * *
З ЛИСТА ДО Н. СВІТЛИЧНОЇ
...Настрій чудовий, як по Нєкрасову: «здоровий, їдрьоний воздух устал і сіли бодріть ». Маю гарні валянки, ручної в’язки шкарпетки й рукавички, ватяні штани, бушлат, зимову шапку, трохи аж подібний на героїв Папаніна. Якби ще крига рухалась...
...Як там Дніпро, замерз мабуть. Скажи Галинці Севрук, щоб фарби не висилала, не треба. Малюйте самі, а я потім, пізніше...
(12/ХП. 66 р., Явас) **
** *
76
З ЛИСТА ДО ХУДОЖНИКІВ
З Новим роком!
Веніаміне, любий друже со товарищі по пензлю, вітаю Вас щиро! Пишу листа з надією, що таки дійде, бо новорічні вітання мої не всім надійшли. Але будьте певні, що я вітав всіх Вас коло дванадцятої ночі, ставши обличчям на південний захід. В думках, як зараз називаю — в уявних фільмах з заплющеними очима був на новорічних колядках з Вами, ходив по засніженому Києву, вітав з Новим роком і з різдвом!
Дякую щиро за бандеролі, книжки і теплі слова вітання твої і Галинки. Писав В. Чорноволу, але не певний, чи він отримав його. Листи Р. Корогодського в бандеролях арештовані, нам не видали. Стежу за всіма новинками, що попадають на сторінки Ранку, журналу Мистецтво. Сподіваюсь, що незабаром побачу і Твої твори, виконані в техніці монументального мистецтва! Читав статтю про Архипенка у Вітчизні Ко-ротича. Погана, за винятком окремих поетичних припущень. Написав багато, а зумів нічого не сказати, пославшись на Шаляпіна та Рахманінова! На мій погляд Архипенко зробив більше в скульптурі, як Сезанн в живопису. Ейнштейн не розщепив атома і це не слабість його.
Алочка обіцялась надіслати фото з своїх донецьких робіт, але покищо чекаю. Краще мабуть буде в майбутньому слати з повідомленням про вручення. Скільки дозволяє можливість, компоную. Дякую Тобі і Галинці Севруківні за папір, листівки...
Майте на увазі, що коли хтось із Вас святкує день народження, то ми вітаємо ювіляра всім кошом. Бо не завжди трапляється нагода привітати вчасно. І того прошу вітати чергового нашого ювіляра Ліну, в березні, 19-го, складете їй оберемки самих світлих побажань і любови від нас, що любимо і пишаємося нею. Подякуй Галинці Зубченківні за листа і за Сварога. Всим Вам мої самі сердечні вітання!
Дуже цікава і змістовна стаття в книзі « Мобегпе
77
таїагзіуо » чеською мовою. Написано з погляду екзистенціаліста, але варто було б це явище дослідити ще й з іншого боку — традицій, національного мислення і т. д. Перекладіть, прочитайте, варто. Бажаю творчого натхнення і успіхів на рідній ниві. Поцілуй від мене творче жіноцтво!
Вітаю з весною!
(березень 1967 року)
* * *
ЛИСТ ДО ІВАНА СВІТЛИЧНОГО
Любий друже! Іванку! Щиро вітаю Тебе, славне жіноцтво Твоє, всю панове-громаду! Пошесть грипу пройшла, і я залишився, слава богові, живим і здоровим. Продовжую і надалі через фізичну працю « спокутувати свою провину ». Все, що я малював — позабирали, застерегли на майбутнє більш суворим покаранням... Не положено. В випадку щось буде потрібне, або взагалі, то заберіть: частина в Івано-Франківську, ескізи і т. і. Полатаюсь повністю на Ваш смак. Бо я так багато збирався переробити, перемалювати, так і не встиг...
Від Нового року ще не мав листів. Видно і мої не дійшли, забарилися в дорозі, мороз тисне міцно!... Приїхав « друг » з Франківська *), висловлював свою любов і турботи, але я щось не впізнав, бо дуже мерзенне обличчя має.
Мороза, Караванського, Гориня М. та Масютка посадили на шість місяців в бур. Вина їхня полягає в тому, що писали скарги в вищі інстанції. Не ісправляют-ся і мєшают воспітатєльнрй работє! Здоров’я Масютка досить слабке, але всі тримаюз’ься добре, оптимістично. Всі віримо, що любов до Батьківщини не є злочин, а
*) Натяк на приїзд з України групи працівників КГБ, що, ізолювавши на якийсь час в’язнів, вимагали від кожного каяття і прохання про помилування.
78
святий обов’язок громадянина. Це надає сили і впевненості в своїй правоті і віри в те, що рано чи пізно дійсні злочинці будуть викриті і справедливо покарані. Віримо і сподіваємось.
Читати маю що. На «пригодницьку» літературу майже не маю часу, читаю про мистецтво і по філософії. Спостерігаю небо, зорі, по них орієнтуюсь і Чумацьким шляхом прямую на Україну, до Дніпра... Тішуся тим, що не за горами той час, коли буду мати щастя бачити Вас всих, любі мої родичі рідненькі, дорогі і незабутні. Всього лишилося якихось сорок і два з гаком місяці, якщо не трапиться чуда. А хочеться вірити і в різні чудасії, особливо в наш вік. Вітай всих, хто пам’ятає і в бога вірує!
Будь здоровим і дужим...
79
МИРОСЛАВА ЗВАРИЧЕВСЬКА
Мирослава Василівна Зваричевська народилася 28 грудня 1936 року в селі Требухівці на Тернопільщині в селянській родині. У 1956 році закінчила з відзнакою Чортківське педучилище, а в 1961 році — український відділ філологічного факультету Львівського університету. Працювала в науковій бібліотеці Львівського університету, коректором в газетах « Вільна Україна » та « Ленінська молодь », літредактором відділу публікацій Львівського обласного архіву.
Арештована 24 серпня 1965 року. 18 квітня 1966 року засуджена в закритому судовому засіданні Львівського обласного суду на 8 місяців позбавлення волі за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації. Після відбуття строку якийсь час безробітня, зараз вчителює у Львові.
В лютому 1964 р. газета «Ленінська молодь» надрукувала рецензію М. Зваричевської на повість Б. Антоненка-Давидовича « За ширмою » — « Дума про синівський обов’язок ».
80
ДМИТРО ІВАЩЕНКО
Дмитро Полікарпович Іващенко народився 192... року. Має вищу філологічну освіту. Був учасником Великої Вітчизняної війни. Має поранення й нагороди. Виступав у пресі із статтями з питань української мови та літератури. До арешту працював у Луцькому педагогічному інституті, де викладав українську літературу. Одружений, має дітей.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року. Засуджений в січні 1966 року Волинським обласним судом на 2 роки таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. Перебуває в таборі № 11 мордовських політичних таборів (Явас), хворіє ревматизмом*.
З ЛИСТА Д. ІВАЩЕНКА ДО Н. СВІТЛИЧНОЇ
« ...Прислана Вами збірка була моєю мрією. С-ка ** я шаную не тільки як чудового поета, але і як свого земляка, чесного, щирого і такого доброго; земляка, яким маю право гордитися.
Дорогий мені Ваш подарунок і тому, що з ним я одержав частинку теплоти людської, кусочок теплоти Вашого великого серця. А це так важливо. Бо ж тут буває дуже холодно. Ох, як холодно!
Хочеться сказати Вам щось щире і дуже тепле. Та, даруйте, в один вересневий вечір у душу ввірвався не-вересневий порив вітру і остудив її. З того часу дні одноманітні, сірі і дуже нудні. Кожного з них хочеться вхопити за горло, здушити, скільки є сили і чим скоріше жбурнути у безвість, щоб і сліду не лишилось.
Якось О-чий ***, розповідаючи про себе, про свій настрій, запитав:
* Детальніших біографічних даних та фотографії роздобути не вдалося.
** Василя Симоненка
*** Михайло Осадчий
81
— А як Ви себе почуваєте? Адже Ви пройшли всю війну — від Одеси до Волги і від Волги до Берліна з автоматом у руках; всі післявоєнні роки чесно трудились, не покладаючи рук... А тепер Вас оточують тут колишні німецькі поліцаї, співробітники гестапо, начальники тюрем та їм подібні...
Що я міг йому відповісти?!
В нашому житті, на жаль, парадокси — звичайна річ.
Живу, труджусь. Це для мене не новина. Неласкава доля добре потурбувалась ще мабуть до мого народження стежки мої колючим терням увінчати.
...То нічого, що ось уже скоро місяць вдень і вночі руки судомить (Бо ж скільки разів замерзав у крижаній воді!) — норму виробничу виконую. Адже, кажуть, труд облагороджує людину.
Сьогодні неділя. Така ж, як і та, що минула, як і всі попередні, тюремні (А їх уже набралось аж п’ятдесят чотири!), обшарпана, знівечена, збещещена. Дивлюся на неї, на її зранені, опоганені груди дівочі, закривавлені уста, порвану на лахміття спідничку святкову, — і такий жаль мене бере...
В нас уже почалась справжня осінь. Небо захмарене, похмуре. Майже щоденно дощі, колючі, дошкульні. Листя на березах не жовтіє, а блякне і передчасно вмирає.
Вечорами напливає сум. Як тільки починає сутеніти, виповзає він з навколишніх лісів, боліт, озер і чвалає повільно, ледве переставляючи ноги, методично, невпинно. Як туман, він окутує все, сповнює собою кожну істоту...
...Мені не раз стає моторошно, коли бачу, як юні майже завжди усміхнені берізки раптом в страшній зажурі безсило опускають віти і схлипують важко і боляче...
І це ще тільки початок осені... »
(18. IX. 1966 р. Явас)
82
СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ
Святослав Йосипович Караванський народився 24 грудня 1920 року в Одесі в родині інженера. 1938 року закінчив Одеську середню школу № 119 і поступив до індустріального інституту ( а на початку 1939 року ще й на заочне відділення інституту іноземних мов). Уже в шкільні роки пише вірші й оповідання, деякі друкує в піонерських виданнях. В інституті пробує перекладати. Незадоволений з майбутнього фаху, 1940 року добровільно залишає інститут і йде в армію, щоб, відслуживши, поступити на літературний факультет університету. В липні 1941 року частина, в якій служив Караванський, була оточена німцями в Західній Білорусії. Уникнувши полону, Караванський пробирається в Одесу, куди приходить на початку 1942 року. Там поступає на літературний факультет університету, де сходиться з нелегальним гуртком української молоді, зв’язаної з ОУН. Організовує книгарню української книги « Основа », виручені кошти передає на по
83
треби гуртка та на український театр. Зазнає переслідувань від румунської сигуранци.
У 1944 році виїжджає в Румунію, звідки в липні того ж року нелегально дістається у звільнену Одесу. Але на третій день, при спробі встановити зв’язок з колишніми однодумцями, був заарештований. Ніяких акцій проти радянської влади (збройних чи пропагандистських) за дні перебування на звільненій території не здійснив. Під час слідства йому обіцяли звільнення, якщо він погодиться доносити про настрої студентської молоді, але Караванський відмовився. 7 лютого 1945 року військовий трибунал Одеської області засудив його до 25 років позбавлення волі. Відбував покарання в багатьох таборах Півночі і Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, будував магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг в Мордовії.
Коли після смерті Сталіна умови в таборах трохи пом’якшали, береться за літературну працю. Пише вірші, віршовані казки, п’єси, робить переклади. Послані з таборів твори навіть друкувалися в республіканських виданнях (напр., в « Літературній газеті»). У 1954 році починає велику роботу над словником рим української мови.
Після 16 років і 5 місяців ув’язнення Караванський звільнений 19 грудня 1960 року за постановою Дубрав-ного ІТЛ, до нього застосований указ про амністію від 17. IX. 1955 р., ст. 2. Строк Караванському зменшено наполовину — до 12,5 року.
Повернувшися в Одесу, Караванський закінчує курси механіків з ремонту лічильних машин, працює слюсарем облавтотресту, ст. механіком фабрики механізованого обліку, механіком сектору обслуговування лічильних машин, книгоношею, перекладачем в редакції обласної газети « Чорноморська комуна », позаштатним кореспондентом журналу « Україна », організатором передплати « Союздруку », на кілька місяців виїжджає на заробітки в Інту (Комі АРСР). Часта зміна місць роботи зв’язана з тим, що Караванському нераз
84
вдавалося знайти тільки тимчасову роботу, або з тим, що його звільняли, дізнавшися про табірне минуле.
Подиву гідна інтенсивність літературної праці Ка-раванського після звільнення. Він скінчив розпочату в таборі роботу над словником рим української мови (1000 друкованих сторінок), багато перекладав з англійських поетів, підготував книжку « Біографії слів », часто публікував в журналах та газетах мовні поради (вів рубрики в журналах « Україна », « Знання та праця », газетах « Сільські вісті », « Українське життя » та ін.), підготував для видавництва « Маяк » збірку гуморесок та фейлетонів, друкував мікроінтермедії. За договором з видавництвом «Дніпро » перекладав роман англійської письменниці Ш. Бронте « Джен Ейр »...
С. Й. Караванський брав дуже активну участь в українському громадському житті: організовував передплату на українські видання в робітничих гуртожитках Одеси, збирав українські книжки для бібліотек Кубані, звертався з розгорнутими пропозиціями до громадських і державних організацій щодо всенародного відзначення ювілею М. Лисенка, щодо організації дублювання всіх фільмів на українську мову та створення при кіностудіях рад глядачів, щодо поліпшення торгівлі українською книжкою і т. п. У 1965 році, стурбований зростаючою русифікацією шкільництва та вищої освіти на Україні, написав дві статті (позов на міністра Даденкова та « Про одну політичну помилку »), які розіслав у офіційні інстанції.
Одружений з 1961 року. 1962 року поступив на заочний відділ філологічного факультету Одеського університету. Вчився успішно.
4 вересня 1965 року, коли на Україні йшли арешти, у Караванського зроблено обшук, але нічого недозво-леного не виявлено. Наступного дня Караванський розіслав в офіційні організації та в органи преси категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про порушення ленінських норм національної політики на Україні та про арешти
85
серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965 року-
За все це Караванський був заарештований в Одесі на вулиці 13 листопада 1965 року. Оскільки не було жодного формального приводу для суду над Караван-ським, на подання КГБ Генеральний прокурор СРСР Руденко оскаржив звільнення Караванського в 1960 році. Його постановою без слідства і суду Караванський був засуджений на 8 років і 7 місяців таборів суворого режиму (строк, що лишається до повних 25 років). У знак протесту Караванський оголосив голодівку. Наприкінці листопада 1965 року він був відправлений в мордовські табори (табір № 11, Явас).
У таборі Караванський написав ряд клопотань в офіційні організації та представникам громадськості, за що його двічі садили в шізо (штрафний ізолятор) на 10 діб щоразу, а 8 жовтня 1966 року посадили на півроку в табірну тюрму — БУР, формально звинувативши у невиконанні виробничих норм (яких не виконує більшість в’язнів). В шізо та тричі в БУР-і Караванський оголошував голодівки, вимагаючи зустрічі з прокурором. Всього від часу арешту Караванський 5 разів оголошував голодівки, які на 9-10 добу переривалися засобами примусової годівлі.
У короткі проміжки часу, коли не сидів у шізо та БУР-і, Караванський скінчив перекладати роман Брон-те « Джен Ейр » та написав ще кілька зошитів для книги « Біографії слів ».
З січня 1967 року у дружини Караванського в Одесі зроблено обшук. Серед вилучених матеріалів — чернетки заяв дружини Караванського з приводу незаконного арешту чоловіка та рукопис табірного вірша Караванського « Спадкоємцям Берії ». Табірна адміністрація позбавила С. Караванського на 1967 рік передбаченого законом побачення з дружиною.
86
виписки
З ЮНАЦЬКОГО ЩОДЕННИКА С. КАРАВАНСЬКОГО (1937-1940 р.р.)
* * *
« Тут, на базарі, знайомлюся в Одесі з живою українською мовою... » (1937 р.)
* * *
« Під впливом читання книг і підручників здорово спеціалізувався в українській мові. Багато допомогло радіо... » (1939 р.)
* * *
« Я розчарувався у вибраному мною фахові — я хочу бути літератором. Я почав перекладати з Гейне та Гете після купівлі № 1 «Київського альманаху». На це мене наштовхнуло вночі натхнення. (...) Він (товариш) здається зазирнув у те, що я пишу, та мені байдуже. Я більше не червонію від того, що я пишу або говорю українською мовою » (1940 р.)
БІБЛІОГРАФІЯ
художніх творів, перекладів, статей і заміток С. КАРАВАНСЬКОГО
(1961 р. — листопад 1965 р.)*
І.	ПЕРЕКЛАДИ
1.	Байрон, Шільйонський сонет, — газ. « Друг читача », 17. 1. 1963 р.; газ. ОДУ «За наукові кадри», 18. 1. 1963 р.: газ. «Чорноморська комуна » (Одеса), 22. 1. 1963 р.
2.	Байрон, Самотність генія, — газ. ОДУ « За наукові ка-
3.	Берне, Джон Ячмінь, — журнал « Зміна », 1964, № 1.
4.	Джонс, Пісня заробітчанина, — газ. « За наукові кадри », 7. 11. 1962 р. журнал «Всесвіт», 1963, №6.
дри », 18. 1. 1963 р.
*) Повної бібліографії навіть цього періоду скласти не вдалося. Зовсім немає даних про твори, надруковані до першого арешту та під час перебування в таборі.
87
5.	Кіплінг, Коли..., — журнал « Всесвіт », 1961, № 7.
6.	Маккей, « Ти жив, не мавши ворогів... », — журнал « Всесвіт », 1961, № 7.
7.	Шекспір, Сонети, № 5 і № 7, — газ. ОДУ «За наукові кадри », 21. 9. 1962 р.
8.	Шекспір, Сонети, № 2, 14, 18, — журнал «Всесвіт», 1964, №4.
9.	Шекспір, Сонети, № 7, 16, 19, — журнал «Україна», 1964, № 16.
10.	Шекспір, Сонети, № 9, 25, — журнал « Зміна », 1964, № 4.
11.	Шекспір, Сонет №23, — газ. ОДУ «За наукові кадри», 22. 4. 1964 р.
12.	Шеллі, Пісня до братів-британців, — журнал « Всесвіт », 1963, № 6.
II.	Оригінальні вірші
1.	До портрета Байрона (сонет), — « За наукові кадри », 7. 11. 1962 р.
III.	Гуморески та мікроінтермедії
1.	Ілюзіоністи, в зб. «Репертуарний збірник на допомогу художній самодіяльності», 1962, № 2 (38).
2.	« Серйозний » Остап Вишня, — газ. « За наукові кадри », 13. 11. 1964 р.; газ. «Друг читача», 23. 1. 1965 р.; газ. «Українське життя » (Торонто), 12. 5. 1965 р.
3.	Чи потрібні псевдоніми? — газ. « Чорноморська комуна », 24. 11. 1964 р.
4.	Як я не поїхав на Марс (фантастична гумореска), — журнал « Старт », 1965, № 6.
5.	Мікроінтермедії (Після проповіді, Не підготувався, У гардеробі, Час летить швидко, приказки) — журнал «Україна », 1962, № 4.
6.	«3 народного гумору» (Серед літераторів, Логічне питання, Скарга картяра), — журнал « Україна », 1963, № 6.
7.	Мікроінтермедії (Після командировки, Недочуває), — журнал « Україна » 1963, № 10.
8.	Мікроінтермедії (Різниця, Серед футболістів), — ж-л « Україна », 1963 ...
9.	«Підслухані діалоги» (9 мікроінтермедій), — журнал « Зміна », 1963, № 4.
10.	Мікроінтермедії (9 штук', — ж-л « Зміна », 1964, № 8.
11.	«Почуте, записане» (5 мікроінтермедій), — ж-л «Україна » за?
12.	« Хлопці сміються » (7 мікроінтермедій), — журнал « Жовтень », 1965, № 4.
88
IV.	Статті про мову, мовні поради, етимологічні замітки, а) Статті й замітки про мовну культуру:
1.	« Біда з часткою » (рубрика «Мова про мову, підпис — Іван Шануйслово) — журнал « Україна », 1963, № 13.
2.	« Мовне сміття — в кошик » (підпис — Іван Шануйслово), — журнал « Україна », 1963, № 33.
3.	«Не занедбуймо фразеологію » (рубрика «Навколо слова »), — газ. « Літературна Україна », 7. 1. 1964 р.
4.	«За бортом академічних видань» (рубрика «Мова про мову », підпис Іван Шануйслово), — ж-л « Україна », 1964, № 6.
5.	«Простіше — значить досконаліше» (рублика «Мова про мову », підпис — Іван Шануйслово), — ж-л « Україна », 1964, № 40; газ. « Українське життя » (Торонто), 31. 3. 1965 р.
6.	« За бортом академічних видань », — газ. « Літературна Україна », 1. 9. 64.
7.	«Екскурсія до лабораторії слова », — журнал « Знання та праця », 1965, № 10.
б)	« Біографії слів » (замітки з книжки)
1.	Рубрика «З біографії слів» у журналі «Україна»:
за 1963 рік:
№10 — 2 замітки: Мета, митець, мистецтво; Чемність, чемний, нечема.
№12 — 1 замітка: Маяк, маячити, манишка, маячня.
№13 — 2 замітки: Вихований, вихователь, вихованець; Обруч, обручка, обручення.
№14 — 2 замітки: Проти рожна перти, лізти на рожен; Зелень, зелений, зеленька.
№15—-2 замітки: Навпаки, Призьба.
№ 19 — 2 замітки: Піклуватися, піклування; Будяк.
№20—1 замітка: Трутень, трутизна, отрута.
№22 — 2 замітки: Білий світ; Нісенітниця.
№27 — 2 замітки: Пря, прати, прапор; Занехаяти.
№28 — 1 замітка: Взуття.
№33 — 2 замітки: Смага, смаглявий, смола, смалець; Мерщій.
№36 — 1 замітка: Доля, щастя, честь.
за 1964 рік:
№2 — 2 замітки: Водити, вождь, вітчизна; Безпека, небезпека, забезпечити.
№5 — 2 замітки: Горня, горщик, гончар; Обряд.
№8 — 1 замітка: Село, сільський, селянин.
№11 — 1 замітка: Поле, легкий, пільга, поліно.
№ 12 — 2 замітки: Досконалий, досконалість, удосконалений; Оплот.
89
№20—1 замітка: Труба, трубач, трубити.
№24—1 замітка: Замок, замок.
№26 — 2 замітки: Сковорода, шкварка, шворінь; Тлумачити, тлумачення, тлумачний.
№27—1 замітка: Ремесло, ремісник, ремісництво.
№30—1 замітка: Вогонь.
№33 — 1 замітка: Здібний.
№ 37 — 1 замітка: Пастух, пасти, пасовисько.
за 1965 рік:
№4 — 1 замітка: Обійстя, устя.
№9 — 2 замітки: Мліти, млість, млосно: Весілля, веселитись, веселий.
№ 19 — 2 замітки під рубрикою « Крилаті вирази »: Хими-ні кури; Заткнути за пояс.
2.	Рубрика «Чому ми так говоримо? » в газеті « Колгоспне село » (« Сільські вісті »):
за 1964 рік:
1	липня — 1 замітка: Світ за очі.
13 серпня — 2 замітки: Парубок; Клуби, клубок, клубота-тися.
14 листопада — 1 замітка: Приховані казуси.
25 листопада — 1 замітка: Дослід, наслідок, переслідувати.
29 листопада — 2 замітки: Дріб’язок; На злобу дня.
26 грудня — 1 замітка — Будь ласка.
за 1965 рік:
21 січня — 2 замітки: В такому разі; Отакої!
26 січня — 2 замітки: Руда: Ферт.
З лютого — 2 замітки: Взяти в шори, тримати в шорах; Особа, особливий, особистий.
7 лютого — 1 замітка: Мабуть, майбутній.
11	лютого — 1 замітка: Щодуху, щосили.
З березня — 3 замітки: Поки суд та діло; По саму зав’язку; Розуму палата.
11 березня — 1 замітка: Покласти собі.
7 квітня — 1 замітка: Частувати.
20 квітня — 1 замітка: За боюсь, без боюсь.
13 червня — 1 замітка: Обое-рябое.
25 червня — 1 замітка: Чемний, чемність, нечема.
16 листопада — 2 замітки: Обіцяти, обіцянка, обіцяльник; Зелений, зелень, зеленка.
?	— замітка: Печать.
?	— замітка: Оброк, обрік.
3.	Рубрика «3 біографії слів» у журналі «Знання та праця »:
90
1963, № 12 — 3 замітки: Доля, щастя, честь: Вулиця; По саму зав’язку.
1964 р., № 1 — 7 заміток: Палуба;На всі заставки; Коноплі, конопатити; Бондар; Мерщій; Для; Розуму палата.
1964 р., № 5 — 2 замітки; Труба, трубач, трубити; Лопата.
1965 р., №10 — 5 заміток: Вулиця; Зелений; Обруч; Руда; Щастя.
4.	Рубрика « Біографії слів » у журналі « Піонерія »:
1964 р., № 2 — 2 замітки: Білий світ; Зелений, зелень, зеленка.
1964 р., №9 — 2 замітки: Крок, крокви, кроком руш; Тин/.
5.	Журнал « Радянська жінка », 1963, № 10 — «З біографії слів » (Взуття).
6.	Газета «Молодь України» за 24. 4. 1965 р. — «Звідки ці вирази? » (Білий світ; У такому разі; Заклав за пояс; Лізти на рожен).
7.	« Звідки ці слова? » (Взяти на свою голову; Клямка, плямкати) — в кн. « Добридень », в-во « Радянська Україна », 1965 р.
8.	Про збірку « Добридень » (передрук « Клямка, плямкати ») — газ. « Друг читача », 22. 5. 1965 р.
9.	« 3 біографії слів » (Білий світ, Призьба), — газ. « Чорноморська комуна », 3. 2. 1963 р.
10.	«Біографії слів» (Обійстя, устя; Весілля, веселитися, веселий; Мліти, млість, млосно) — вирізка із газ. —? за?
11.	«Історія слова» (Здібний) — вирізка із газети —? за 9 січня 1965 р.
12.	Рубрики « Чому ми так говоримо » та « 3 біографії слів » в газеті «Українське слово» (Вінніпег, Канада):
7 квітня 1964 р. — 2 замітки: Мліти, млість, млосно: Весілля веселитися, веселий.
Без дати (вирізка) — 2 замітки: Обіцяти, обіцянка, обіцяль-ник: Печать.
Без дати (вирізка) — 2 замітки: Взяти в шори, тримати в шорах; Особа, особливий, особистий.
13.	Рубрики « Слово про слово » та « Чому ми так говоримо? » в газеті «Українське життя» (Торонто, Канада): 9.
9 вересня 1964 р. — 2 замітки: Труба, трубач, трубити; Лопата.
20 січня 1965 р. — 2 замітки: За очі, заочний, заочник; Печать.
17 березня 1965 р. — 2 замітки: Взяти в шори, тримати в шорах; Особа, особливий, особистий.
1 вересня 1965 р. — 1 замітка: Химині кури.
Без дати (вирізка) — 1 замітка: Бруд, брудний, бруднитися.
-	« -	- « -	— 1 замітка: Розпука, розпач.
-	«-	-«-	— 2 замітки: Обіцяти, обіцянка, обіцяль-
ник,; Черв’як, червень, черевики.
91
-	« -	- « -	— 4 замітки: Оброк, обрік; Відвертий, від-
вертість; Урочистий; Перший-ліпший.
-	«-	-«-	— 3 замітки: Сковорода, шкварка, тво-
рень; Тлумачити, тлумачення, тлумачний; Ремесло, ремісник, ремісництво.
-	« -	- « -	— 1 замітка: Світ за очі.
V. Інші виступи в пресі:
1.	« Форум читачів » — відповідь на анкету, — газ. « Літературна Україна » 15. 10. 1963 р.
2.	« Дбати про інтереси читача » (у співавторстві з В. Дроз-довським, заст. декана філ. факультету ОДУ та М. Павлюком — доц. кафедри укр. мови ОДУ) — газ. «Друг читача », 11. 4. 1964 р.
3.	«Рак відступить» — інтерв’ю з керівником лабораторії імунітету ОДУ проф. Савчуком — журнал «Україна», 1964, №35.
* * *
В архіві С. Караванського зберігається багато не-друкованих робіт: вірші, гуморески, п’єси, переклади, « Словник рим української мови » (1000 друк, сторінок), мовознавчі статті: « Образ чи абстракція? », « Роздуми над мовою », « 50 народних відповідників до усталених літературних зворотів », « Навіщо ускладнювати просте », « Секрети живої мови », « Про подвійний наголос », « Стезею Митрофанушки » (про словник Стефан-цева), «Чи можлива поява нових частин мови?», « Словник — копія мовного центру людини і питання моделювання мови», «Питання машинного перекладу »» <( Усна пісенна творчість — джерело крилатої народної фразеології » та ін.; рукопис книжки « Біографії слів», збірка мікроінтермедій, а також ряд статтей, заяв і клопотань про порушення норм соціалістичної законності та про помилки в культурно-національному будівництві.
92
ПЕРЕКЛАДИ С. Й. КАРАВАНСЬКОГО
ІПЕКСПІР — СОНЕТИ
14.
Про війни, голод, пошесті, пожар Вночі по зорях я не ворожу, Я не віщун, не маг і не відьмар, Щоб знати долю власну і чужу;
Не можу я сказати наперед Чи буде дощ, чи вітер, град чи сніг, І, стежачи за рухами планет, Царям передрікати долю їх.
Зате в твоїх негаснучих очах Читаю я науку всіх наук: Краса і правда житиме в віках, Коли у твого внука буде внук;
Коли ж твій рід скінчить своє життя — Краса і правда зійдуть в небуття.
17.
Мій вірш — це склеп, це намогильний храм, Він дав тобі вбрання з нетлінних шат.
Та чи повірять правнуки рядкам, Де списано красу твоїх принад?
Коли я намалюю без прикрас Привабливість очей твоїх і вроди, Нащадки скажуть: « Бреше віршомаз, На землю із небес краса не сходить ». І викинуть на сміття цей папір, Як непотрібну хвору маячню, Прийнявши твій портрет за модний твір, За добре заримовану брехню.
А будь тоді потомок твій живий, — Він став би свідком правоті моїй.
93
21.
Мене не вабить Муза тих нездар, Хто, стрівши розписної вроди взір, В її красі шукає дивний чар, Приписує їй блиск яскравих зір,
Зве сяйвом сонця у своїх віршах, Порівнює з квітками, з днем весни, З коштовним скарбом, з небом у зірках, З усім, що меж не має ні ціни.
О серце щире! Щирим завжди будь! Моя любов прекрасна, як життя, Але зорею в небі їй не буть — Вона людської матері дитя.
Гіперболи — це для базару крам, А я своєї Музи не продам.
25.
Годованку фортуни, пишну знать Хай тішать блиск, мундири та герби, Мене ж дарунки долі не п’янять, — Любов і щастя — всі мої скарби.
Як цвіт весни від сонячного дня, Так від царя залежить фаворит, Гучну кар’єру царський гнів спиня. І Лорд пихатий старцем йде у світ.
Боєць, що в сотнях битв перемагав,
Одну таки нарешті програє, І вже на почесть він не має прав, Й заслуг його ніхто не визнає.
Лиш я люблю й любимий, і мені Ніякі примхи долі не страшні.
94
66.
Скоріше б смерть! Набрид мені цей світ, Де гідність ходить вічним торбарем, Де замість права — зрада і навіт, І пишна розкіш чепурить нікчем,
Де почесті — це за ганьбу платня, Де світлий розум в кайдани кують, Де силу в рабство підступ заганя, Й дівочу честь поганить дика лють,
Де зло з добра зробило кріпака,
Де хибою людська відвертість є, Де влада рот мистецтву затика, І тон в науках глупство задає,
З тим всім я розпрощаюсь без жалю, Та як покину тих, кого люблю?
Редіард КІШІІНГ — КОЛИ...
Коли між тих, що голови схилили, Не хилиш ти свого чола в ганьбі І покладаєшся на власні сили, Дарма, що всі зневірились в тобі;
Коли ти свято бережеш надії,
Без слів брехні на бій з брехнею йдеш, В душі ненависть тамувати вмієш, Але й занадто мудрим не стаєш;
Коли ти можеш думати і снити, Рабом не ставши ні думок ні мрій, І холодно, як зрадницькі привіти, Розгром і успіх зустрічати свій;
95
Коли тебе не злить мізерна погань, Яка снує круг тебе сотні змов, І ти свій крах сприймаєш, як вимогу Важку роботу починати знов;
Коли ти можеш весь свій хист і волю Принести в жертву справі без вагань І без даремних нарікань на долю Ступати далі по шляху змагань;
Коли ти змусиш нерви, серце, м’язи Твоїй меті служити завжди й скрізь І не відступиш навіть в тому разі, Коли вони благатимуть: « Спинись! »
Коли в юрбі ти зберігаєш гідність, Перед царем не гнешся в три дуги, Коли за розум твій і непохитність Тебе шанують друзі й вороги;
Коли ти вносиш в кожну мить минущу Глибоку змістом мудрість життьову, — Тоді за всіх ти станеш, сину, дужчий І я тебе людиною назву.
БАЙРОН
САМОТНІСТЬ ГЕНІЯ
На схилах гір зустріне вічний лід Той, хто досяг засніжених висот;
З презирством гордим дивиться на світ Той, перед ким схилив чоло народ.
Хоч слава має недосяжний літ І свого сина аж до зір веде, Але круг нього крига і граніт, І рій суперниць-бур над ним гуде: Така подяка всім, хто вгору йде.
96
БАЙРОН
ШІЛЬЙОНСЬКИЙ СОНЕТ
Людського розуму розкутий дух!
Свободо! Найдорожча ти в тюрмі! Ти сяєш там, як полум’я в пітьмі, В серцях твоїх закутих в пута слуг.
Нехай залізні грати і ланцюг Твоїм синам судилися повік, І край їх рідний до неволі звик, Але вістки про волю тішать слух.
Тюрма Шільйон! Ти не тюрма — ти храм!
І на підлозі вівтарів твоїх Від Боннівара *, що томився там,
Зберігся знак — сліди невтомних ніг. Не руш ніхто і не стирай цих плям! Хай бачить бог тиранів смертний гріх!
ВЛАСНІ ВІРШІ С. КАРАВАНСЬКОГО
ДО ПОРТРЕТА БАЙРОНА (сонет)
Поете мужній! Твій безсмертний дух Закарбував навіки цей портрет, Відбивши у гармонії прикмет Твоїх стремлінь та намірів ланцюг.
*) Боннівар — в’язень Шільйонського замку. Після семи років ув’язнення в одиночній камері на підлозі лишилися сліди його ніг від ходіння взад-вперед п.о камері (примітка перекладача).
97
Де взяв ти хист, що так чарує слух, І рис людських такий чіткий акорд? Це волі дух, дарма, що був ти лорд, Послав тобі, як кращому між слуг,
Твоє натхнення, твій духовний світ, Твоє життя і твій ясний талан;
Весь образ твій — свободолюбства слід;
Корсар і в’язень, раб і Дон-Жуан Знайшли у тебе захист і привіт, Зневагу й осуд — деспот і тиран.
ДО СОВІСТІ ВІКУ
Це не вірш, це не гімн, не ода І не плід віршоблудних маній, Це жага, це мольба свободи, Це смертельника крик останній.
Він стоїть на краю могили І жде кулі в свій гордий череп, Дротом руки йому скрутили Спадкоємці Ягод і Берій.
Він стоїть на краю могили, А в могилі — на трупах трупи, Розум людства! Всетворча сило!
Це на тебе піднято руку!
Ти зорав незміренні гони, Ти сади насадив плодючі, Від Адама і до Ньютона Людство все — твій невтомний учень.
Найдорожче для тебе-правда, Ти на чорне не кажеш — біле, Хоч за це кабінетні мавпи Не одне тобі шиють « діло ».
98
Вільний розуме! Совість віку!
Чи ж тебе залякають « строком » Лжепророки ідей великих, Братовбивці із заздрим оком?
Сам ти судиш — і судиш чесно,
І царя, і раба, й міністра,
Й інквізиторів, що воскресли, Й знову пхаються в гуманісти.
Присуд твій — як тавро — назавжди, Так скажи ж його, совість віку, Хто дав право за слово правди Замикати людей довіку?
Хто дав право людей карати
За правдиве, за щире слово,
За любов до сестри, до брата, За любов до своєї мови?
Хто дав право, о, совість віку, З найчесніших робити в’язнів, А зате на чолі народу Наставляти катів і блазнів?
Совість віку! Породу хама Роздивися з лиця і збоку, Чи це справді прекрасна дама, Чи це вбивця з підбитим оком? Вирок виречи, совість людства, І що чорне зви тільки чорним, А не то це гидке паскудство Цілий світ, мов павук, огорне, То ж гляди — бережи свій череп, Вільний розуме — Совість віку, По тобі у космічну еру Кулеметний вогонь відкрито!
(Явас, 1966 р.)
99
СТРОФИ З ВІРША ПРО ШЕВЧЕНКА « 150 000 »
** *
Жив поет із серцем Прометея
У гурті заляканих людей...
Жив з пігмеями й не став пігмеєм!
Вмер, а все лишився Прометей!
Він не був лауреатом премій, Блях — оздоб на грудях не носив, Плащ солдатський — вищу з академій — То й усе, що в долі заслужив.
Хист не вмів свій вигідно продати, З музою контракту не уклав.
Він служив в поезії солдатом — Тільки вмерши, генералом став.
(29. 1. 67 р., Явас)
ХОМА ЧЕРЕШНЯ
КЛАСИКАМ БУЛО ЛЕГШЕ
Що не кажіть, а важкий у гумористів хліб.
Нашим попередникам, класикам, було легше.
Візьміть ви Гоголя: тільки приїхав до губернського міста, а тут тобі як на долоні: городничий, поштмейстер, Хлестаков, купці. І все як є — типи, і всі як є — негативні. Як його й не стати гумористом? Навколо тебе самі сатиричні персонажі. Бери їх та списуй — от тобі й гумор.
Або візьміть Чехова: куди не поїхав — скрізь обивателі, хамелеони, унтер-пришибеєви. Загостри тільки гарненько перо чи там олівець і катай гумореску за гуморескою.
Або взяти Ільфа і Петрова. їм нема що дивуватися. Вони захопили ще на своєму віку негативного ти
100
па. Добрячого негативного типа: спекулянта, куркуля, непмана...
А тепер що? Нам, сучасним гумористам, нічого не лишилося.
Дайте мені зараз таких типів, як у класиків, так я вам хіба такі гуморески писатиму? Та я вам таких понаписую — від першого до останнього рядка сміятиметесь.
А що поробиш, як нема негативного типа? Де його шукати? І як про нього писати?
Справді-бо як про нього писатимеш, як він приміром професор або доктор наук, або й член-кореспон-дент. Словом, людина заслужена. Та й сам він про себе каже:
Я людина сучасна. Розумію молодь. Сам був молодий. Люблю молодь. Молоді треба скрізь дорогу давати. Молодь — це наша зміна...
Що ви тут скажете? Правильно людина говорить.
— Ми як були студентами, ми не відставали від віку. Ми реакційних професорів виганяли з аудиторій, ми і на маніфестації ходили, і на мітинги... Отож молодь ми шануємо. Самі були молоді. Я наприклад широко залучаю до наукової роботи своїх студентів. Допомагаю їм знайти себе в науці. Розробляємо разом теми і працюємо. І вже не одну й роботу разом написали.
— А як ви підписуєте ці роботи?
— Підписую? Та й як же я підписую? Розуміється своїм прізвищем підписую. Це ж під моїм керівництвом роботу зроблено. Та я вам скажу: студентові якось і не личить ставити своє прізвище поруч із професором. Воно якось ніби не солідно. Та я й не пригадую собі такого в минулому. Як ми були студентами, ми собі такого не дозволяли. Ні, ні це я точно пам’ятаю. Такого не було.
Ну, хіба ж про такого напишеш гумореску? І як її писатимеш? Іди знай: тип він чи не тип? Персонаж чи не персонаж? Негативний чи не негативний?
Отже і суши голову.
Або приміром працює людина у видавництві. Робо
101
та у неї культурна, цікава робота. Та й сама людина культурна, освічена. Все, як має бути.
— Ми виховуємо молоде покоління, прищеплюємо нову мораль та етику. Розвиваємо в людях почуття естетики.
Одним словом — правильна людина.
— Бачите оцю книжку? Це наше видавництво видало. Подивіться, яке видання! Першу премію одержали на виставці!
— А яким тиражем ви її видали?
— Тиражем? Гм... Поки що 1000 примірників.
— Такий тираж на цілу республіку? Так це ж крапля в йоре!
— Та ми той... думаємо... гадаємо... вжимаємо заходів...
І що ти про таку людину писатимеш, коли вона вживає заходів? Нічого не напишеш.
Або, приміром, працює людина в торгівлі. Все у неї на місці: руки, голова є, освіта є, покликання до торгової роботи Є, одним словом все є, що потрібно для культурної торгівлі. Тільки ж вона, та людина, не задоволена:
— Нема порядку в торгівлі. Усе тобі ревізії, усе тобі контроль, усе тобі перевірки. Не знаєш, на яку і ступити. І що його контролювати в торгівлі? В торгівлі не контроль потрібен, а голова. Це вам не на заводі молотком бити чи в колгоспі корів доїти. Тут треба голову. А ревізіями і перевірками нічого не зробите.
І що ти про нього напишеш? Як ти про нього напишеш?
Ні що не кажіть, а таки класикам було легше.
Значно легше.
« СЕРЙОЗНИЙ » ОСТАП ВИШНЯ
Читаю я: оце Остапа Вишню та й думаю: скільки зробив на віку чоловік! Аж сім томів усмішок написав!
102
А був би ще й більше, якби не добрі люди. Що за добрі люди — читаємо в передмові до семитомника:
« Безсовісні кар’єристи від тогочасної літературної критики, люди з щербатими мізками, виконуючи чиюсь злу волю, із шизофренічною настирливістю заповзялися доводити, що:
а)	популярність Вишні не є благом, а є злом...
б)	його творчість є антинародною...
в)	мовна практика « Вишневих усмішок » є також реакційною практикою..., що в час соціалістичної реконструкції і перебудови країни сміятися взагалі гріх, що народові, який піднявся до нового життя, потрібна « серйозна література », а не гумор і не « усмішки ».
Прочитав я передмову та й думаю собі: а що якби Остап Вишня і справді « усерйознився »? Отак узяв би червоний олівець в руку та й почав правити свої « усмішки »:
— « Баба Палажка по-мойому значно професоріша від самого професора » (1, 169). Несерйозно. Треба серйозніше: « Науковий ступінь, що його заслуговує громадянка Пелагея, на мій погляд, значно вищий від наукового ступеня професора ».
Далі: « На вулицю — так на налигачі не вдержиш, а худоба так у житі? » (1, 176). Примітивно. Треба удосконалити: « Бажання гуляти на вулиці таке велике, що нема ніякої можливості утримати тебе навіть з допомогою худобоутримуючих засобів, чи не внаслідок цього рогате поголів’я опинилося на хлібних масивах? ».
А це що за порівняння?: « Брови, хоч у хомут закладай! » (1. 184). Антиприродно і реакційно! Треба прогресивніше: «Брови такої величини, що їх можна використовувати як тяглову силу ».
Читаємо: « 3 голого, як із святого » (1, 340). Низькуватий культурний рівень. Треба підняти: « Стягнути борг з людини, позбавленої власності, рівнозначно стягнути його (борг) з міфічної особи, визнаної здатною творити чудеса ».
А це що за вираз: « Просто собі оддереш шматочок кори і затикай, що тобі уже там затикати треба »
103
(II, 265). Антинародно. Треба відредагувати так: «Без ніяких труднощів можна відокремити шматочок верхнього захисного шару дерева і заткати собі ті отвори, які виникає необхідність заткнути ».
Далі: « Теля як розженеться, як дасть Семену Івановичу під душу, так той так навзнак і ляснув » (III, 50). Регрес! Деградація! Негайно виправити: « Набравши страшенного розгону, теля завдало Семену Івановичу удару в області черевного підребер’я, в результаті якого останній простягнувся на землі в горизонтальному положенні».
Написано: «Лиса, ось-ось, телятко приведе » (III, 26). Архаїзм! Треба наблизити до сучасності: « Корова на кличку « Лиса » з хвилини на хвилину збільшить наше поголів’я на одну одиницю ».
« Наїстися треба так, щоб аж гуло в животі» (III, 36). Контрреволюцією пахне. Виправляю: « Затамувати почуття голоду необхідно в такій мірі, щоб органи травлення були здатні до відтворення звуків ».
А куди це годиться: « Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться » (III, 63). Це натяк! Виправити: « Звертаю Вашу увагу на таку обставину: в деяких випадках навіть кастровані самці великої рогатої худоби можуть вередувати і не слухатися погонича ».
А це і зовсім недопустиме: « Диякон кадилом по лобі як ужарить, так каганці в очах тільки блись, блись, блись!» (І, 302). Ідеалізація релігії. Відредагую краще так: « Служитель культу вдарив у передньоло-бову кістку черепної коробки з такою силою, що в очах потерпілого тричі засвітились примітивні олійні світильники ».
Отак поправивши усі 7 томів своїх усмішок, взяв би їх Остап Вишня та й видав! Ото б зраділи десь ті, що люблять « серйозний » гумор.
Ну, а сміха було б — скажу я вам! — з отих « серйозних » і сміялися б.
Мабуть, що не зміг би Остап Вишня « усерйозни-тись ». Він і « серйозний » сміється. Така вже у нього весела вдача.
104
ОТЗЬІВ ’) о работе С. Караванского « Словник рим української мови »
Рукопись С. Караванского, содержащая почти 1000 страниц, представляет собой законченньїй в основном словарь рифм украинской поззии, при помощи кото-рого для любого украинского слова можно бьістро отьіскать все другие рифмующиеся с ним слова. Рабо-та вьіполнена на должном научном уровне. Словари подобного рода ценньї не только потому, что они мо-гут служит вспомогательньїм пособием в литературо-ведческой работе. Поскольку окончания слов индоев-ропейских язьїков, определяющие рифмьі, тесно свя-заньї с морфологическими характеристиками слова, то подобньїе словари полезньї и для чисто язьїковедческих исследований, а также при изучении язика с киберне-тической и теоретико-информационной точек зрения.
Несмотря на то, что ценность словарей рифм очевидна и общепризнана, такой словарь не издан пока даже для русского язьїка, и ато об’ясняется в первую очередь трудностью работьі по их составлению. Обьі-чно за составление словарей такого масштаба берут-ся лить цельїе научньїе коллективьі в составе линг-вистических научньїх учреждений. Позтому впечатля-ет труд, вложенньїй С. Караванским в словарь, кото-рьій созданньїй им в одиночку.
Опубликование словаря рифм С. Караванского бьі-ло бьі ценньїм вкладом в лингвистическую науку и украинскую культуру. Позтому хочется надеяться на то, что С. Караванскому удастся создать условия для завершения его роботьі. Ведь то, что ему осталось сде-лать, несоизмеримо меньше того, что уже сделано.
Доктор физ.-мат. наук, Председатель секции
1) В окрему розділі, при кінці книги, подаємо переклад документу на українську мову. Див. переклад ч. 1. (Примітка наша — В-во).
105
теории информации Совета по кибернетике АН СССР.
22/ХІ-1966 г.
(Р. Л. Добрушин)
О работе С. Караванского
« Словарь рифм украинского язьїка » (на украинском язьіке; четьіре папки)2)
Не владея украинским язьїком, я не могу полно-стью оценить рукописи; в частности, не могу опреде-лить, насколько полно учтеньї все базисньїе словофор-мьі. Не обнаружил я во введений к Словарю и ссьілки на какие либо источники, из которьіх избирался мате-риал, на параллели, с обратньїми словарями и т. п. Но насколько могу судить, замьісел словаря оригинален и тщательно продумай, а его практическая полезность вполне соизмерима с работами типа « Обратньїй словарь русского язьїка » Г. Бильфельдта; по некоторьім измерениям Словарь С. Караванского является свое-образной настольной книгой каждого образованного украинца.
...желательно, чтобьі с рукописью ознайомились специалистьі по украинской позтической речи, а автор довел бьі свою работу до издания.
15 ноября 1966 г.
(В. П. Григорьев, кандидат филологических наук, старший научньїй сотрудник Ин-та русского язьїка АН СССР, руководитель группьі « Словаря русской поззии »).
* * *
2) Переклад в окремому розділі, ч. 2. (Примітка наша — В-во).
106
З листів кандидата філологічних наук літературознавця В. КОВАЛЕВСЬКОГО
« Шановний Святославе Йосиповичу!
Видавництво « Радянський письменник » готує зараз до друку другу частину моєї роботи « Ритмічні засоби українського літературного вірша ». У зв’язку з тим, що ця книга присвячена розгляду ритмічних особливостей української рими, Олег Іванович Микитен-ко, який тепер очолює редакцію критики видавництва, розповів мені про Вашу працю над складанням словника українських рим.
Було б добре, згадуючи у книзі українські рукописні римарії, назвати і Ваш, але для цього я повинен мати про нього хоч приблизне уявлення. Тому прошу відповісти на кілька запитань, не зволікаючи справи, щоб я міг зробити відповідну вставку в готовий уже текст...
З рештою, маю дати Вам одну практичну пораду. Із слів Олега Івановича я дістав таке враження, що сьогодні в видавництві можна було б почати розмову про видання Вашого « Словника ». Безумовно, для цього треба мати в якійсь формі підтвердження Вашого наміру передати рукопис для видання... ».
(12. 06. 64, Київ)
* * *
Пробачте, що відповідаю з запізненням... Ось як я сформулював рядки в моїй книзі, які стосуються Вашої роботи:
« Потенціальні можливості українського римування ще багатші. Про це свідчить інший рукописний словник рим, укладений поетом-перекладачем Святославом Караванським. Його римарій охоплює близько шістдесятьох тисяч римованих пар, визначених умоглядно, тобто таких, що побудовані укладачем самостійно, а не знайдені ним у наявному віршувальному доробку наших поетів... »
107
...У Вас чомусь склалося враження, ніби я — працівник видавництва «Радянський письменник». Це не так, я навіть не в складі редради. Мої поради щодо звернення до « РП » з заявкою чи рукописом Вашого словника — ініціатива суто товариська, продиктована єдиним бажанням бачити таку роботу видрукова-ною. І я зроблю все, що зможу, для того, щоб прискорити її просування по видавничих лабіринтах... »
(29. 07. 64, Київ)
« ...Завдяки запровадженню звукового алфавіту при укладанні словника рим, мені вдалося створити такий словник рим, який дозволяє підшукувати не тільки точні, але й неточні рими. Мій словник є посібник для поетів. Він зменшує витрати часу на підшукування рим, тобто полегшує процес добору рим. З допомогою словника я особисто пишу і перекладаю вірші. Але позатим словник має і наукове значення.
...Словник рим допоможе досліджувати такі мовні явища:
1.	Вивчати структурну будову слів української мови.
2.	Вивчати наголосове відмінювання та дієвідмінювання.
3.	Вивчати шляхи словотворчості та виявити невикористані можливості словотворчості (створення нових слів, притаманних природі мови).
4.	Вивчати походження мови.
5.	Відповісти на деякі спірні питання граматики та акцентології.
(Із роботи С. КАРАВАНСЬКОГО « Дослідження природи звуків в процесі створення словника рим української мови »).
* *
*
108
З відгуку В. КОВАЛЕВСЬКОГО на « Словник рим української мови » С. Й. КАРАВАНСЬКОГО
...Нормативні словники рим є в усякій більш-менш літературно розвиненій національній мові, вони становлять одну не з останніх ознак висоти її літературної культури (російською мовою, скажімо, « Полньїй словарь рифм» був складений Абрамовим понад півстоліття тому). Подібного словника рим української мови досі не було видано. Отже, робота С. Й. Караванського дає змогу ліквідувати ще одну, хоч і не досить помітну, але безумовно досить прикру прогалину в нашій мовній культурі.
...Через відсутність систематичних словників треба всіляко вітати спробу С. Й. Караванського і починати з видання наявної роботи, а не чекати, доки хтось складе такі потрібні для наукового аналізу української поезії словники рим Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри чи когось іншого з наших видатних поетів не згадуючи вже про систематику рим української поезії, бо складання такого словника (навіть у рамках дуже обмеженого хронологічного періоду) — справа, що потребує багатьох, багатьох років.
Тим більш необхідним є притягти наукову думку до спроби С. Й. Караванського, щоб звільнити цю спробу від припущених автором недоліків. Деякі з них, очевидно, можна усунути й зараз, до ридання, а з іншими доведеться примиритися тимчасово, залишити їх у видаваній книзі, щоб літературна громадськість могла колективно підказати шляхи їх виправлення. Треба тільки підкреслити, що розмова про недоліки спрямована не на заперечення самої роботи С. Й. Караванського, а на поліпшення книги, яку безумовно було б надзвичайно вчасно видати якнайшвидше...
V
109
Жива мі)ва народу — це один з видів народної творчості. Протягом віків народ у своїй мовній практиці добирав і засвоював найпростіші і заразом найвлуч-ніші мовні збороти та конструкції. Створюючи літературну укра «ську мову, наші просвітителі черпали з багатющої сьарбниці народної мови, наближали нашу Л ературну мову до мови народної. Але через ряд причин при формуванні української літературної мови До її золотого фонду не потрапили сотні і тисячі перлин української живої мови. Навіть більше, знайшлися « стилісти які живе, народне виганяли з літературної мови, засмічуючи її натомість калькованими виразами, запозиченими, через посередництво російської мови, з іноземних мов. І це робилося тоді, коли жива українська №ва мала у своєму активі досить фразеологічних та синтаксичних конструкцій, що дозволяли при творенні літературної мови повністю звільнитися від кальок. Гроте, на жаль, розвиток української літературної мови пішов якраз шляхом створення мови-кальки, якою ми зараз і користуємося.
(Із статті С. Караванського « 50 народних відповідників до устатених літературних зворотів »).
ПРОКУРОРОВІ УРСР
Гро дЗДянина КАРАВАНСЬКОГО Святослава Йосиповича, що проживає в м. Одесі, 59, Чорноморський шлях, 56-а, кв. 47.
КЛОПОТАННЯ
Прошу гритягнути до кримінальної відповідальності міністр* вищої та середньої освіти УРСР Даден-кова Юрія Миколайовича за ст. ст. КК УРСР, що передбачають покарання за
1.	Порупення національної та расової рівноправності (ст. 66 КК УРСР).
ПО
2.	Протидія відновленню ленінських принципів у практиці постановки вищої освіти в УРСР (ст. ст. 66, 167 КК УРСР).
3.	Невиконання резолюцій XX з’їзду КПРС щодо ліквідації наслідків культу особи та гальмування відновлення нормальних умов розвитку української соціалістичної нації (ст. 66 КК УРСР).
4.	Підготовка некваліфікованих кадрів та дезорганізація педагогічного процесу в системі середньої та неповно-середньої освіти (ст. 167 КК УРСР).
Своє клопотання я грунтую на таких фактах:
1.	За період перебування на посту міністра вищої та середньої освіти УРСР Даденков Ю. М. припустився серйозних помилок у роботі, внаслідок чого особи української національності, рідна мова яких українська, не мають рівних прав щодо вступу до середніх та вищих учбових закладів, порівнюючи з особами, рідна мова яких російська. Таке становище створилося через те, що, згідно з правилами прийому до вищих та середніх спеціальних учбових закладів, на конкурсний іспит виноситься російська мова та література. Цілком зрозуміло, що абітурієнти російських шкіл складають цей іспит успішніше і на вищий бал, ніж абітурієнти шкіл українських. Крім того, приймальні іспити із спеціальних дисциплін провадяться російською мовою, і це також утруднює абітурієнтам українських шкіл складати і спеціальні предмети. В результаті цього абітурієнти українських шкіл набирають менш балів на конкурсних іспитах. Поступає до учбового закладу той, хто набере більше балів на конкурсних іспитах. Таким чином, абітурієнти російських шкіл набирають при вступі до учбового закладу більше балів на конкурсних іспитах, ніж абітурієнти українських шкіл. Отже за таких умов перевагу вступу до вищих та середніх учбових закладів мають абітурієнти російських середніх та неповносередніх шкіл. Більшість інститутів на території УРСР вимагають від своїх вступників складання російської мови та літератури. До цього клопотання Додано дві вирізки з оголошенням прийому до Харків
ці
ського сільськогосподарського інституту ім. Докучає-ва та Одеського кредитно-економічного інституту.
В результаті такого хибного антиленінського підходу в числі тих, що вчаться в вузах, українці складають значно нижчий процент, порівнюючи з тим проценту ЯКий становлять українці в сфері виробництва мате| альних благ на території УРСР. Так серед тих, ЩО ВсТуПилИ до Одеського політехнічного інституту в 1964-65 навч. році українців нараховується 43 °/о. З 1126 українці що подали заяви до вступу, прийнято 453, тобто 40 п/о. А з 1042 росіян, що подали документи до інституту, прийнято 477, тобто 46 °/о. Це наслідок прийомної системи до учбових закладів, яка утруднює українцям вступ до навчальних установ. Таким чином, практИКа прийому до вищих та середніх учбових закладів республіки, яка склалася натепер, є практикою антиленінською і є посереднім обмеженням прав громадян залежно від їх національної приналежності. Дії такого порядку підлягають покаранню за ст. 66 КК УРСР:
' Стаття 66. Порушення національної та расової рівноправності.
Пропаганда або агітація з метою збурення расової або Національної ворожнечі, як рівно пряме або посереднє обмеження прав або встановлення прямих або посерЄдНіх переваг громадян залежно від їх расової або Національної приналежності —
Карається позбавленням волі на строк від шести місяців д0 трьох років або засланням на строк від трьох до п’яТи років ».
2.	В резолюції ЦК РКП (б) про Радянську владу на Укращі 29 листопада 1919 року рукою Леніна було записано:
* 4. З огляду на те, що українська культура (мова, шкода і т. д-) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод у вільному розвитку української мови і культури. Оскільки на грунті багатові-
п:
кового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитись до них з величезною терпимістю і обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз’яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіяти спробам штучними засобами відтиснути українську мову на другий план, прагнучи навпаки перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх українських установах була достатня кількість службовців, що володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». (Ленін, Сочинения, т. 39, стор. 334-337).
Як реалізація цих ленінських настанов на Україні протягом 20-30 рр. було українізовано вищу та середню спеціальну освіту. Викладання у вищих учбових закладах велося українською мовою. Це полегшувало шлях до освіти найширшим українським трудящим масам, створювало умови нормального розвитку української соціалістичної нації.
За період культу особи Сталіна цей ленінський принцип постановки вищої освіти на Україні було ліквідовано. Незважаючи на те, що міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР, очолюване Ю. М. Даденковим, мало змогу після відповідних постанов партії ліквідувати залишки культу особи, у переважній більшості вищих та середніх спеціальних учбових закладів Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська та інших міст викладання не ведеться українською мовою. Таким чином, міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР примирилося з тим, що українську мову було «відтиснуто на другий план», проти чого застерігав В. І. Ленін. Отже, очолюване Ю. М. Даденковим міністерство продовжує потурати усуненню
113
ленінських норм в практиці організації вищої освіти в УРСР.
3.	Нормальною умовою для розвитку всякої соціалістичної нації є виховання кадрів національної інтелігенції. За час перебування на посаді міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю. М. виховання кадрів національної інтелігенції в УРСР не відновлено. Українську інтелігенцію виховують у відриві від свого народу, своєї культури, своєї мови. Кадри викладачів у вузах УРСР « не розуміють » української мови. Так в Одеському педагогічному інституті ім. Ушинського, який готує кадри для середніх шкіл, через « незнання » викладачами української мови викладання не ведеться українською мовою. В Одеському державному університеті ім. Мечникова навіть на українському відділенні філологічного факультету, який готує українських філологів, більшість дисциплін (історія КПРС, іноземні мови, логіка, психологія, зарубіжна література, марксистська філософія) викладають не по-українськи. Це є прямим наслідком недбалого ставлення міністра вищої освіти УРСР до своїх обов’язків: а) не видається ціла низка підручників, потрібних для українських вузів: підручники іноземної мови, підручники логіки, підручник зарубіжної літератури, хрестоматії із зарубіжних літератур, тощо, б) Не виховуються кадри національної викладацької інтелігенції. Безперечно, що такий стан з вищою освітою на Україні руйнує нормальні умови розвитку української соціалістичної нації.
4.	В результаті « відтиснення » української мови в системі вищої освіти на другий план, випускники університетів та педагогічних інститутів після закінчення курсу наук не володіють українською мовою. Працюючи в українських школах, такі викладачі викладають свої предмети не по-українськи. 50 °/о випускників Одеського університету та Одеського педагогічного інституту відмовляються викладати в українських школах мотивуючи це незнанням української мови. Та
114
ке становище порушує нормальний педагогічний процес українських шкіл.
Таким чином, недбале ставлення міністра Даден-кова до своїх обов’язків, яке проявляється в тому, що відновлення ленінських принципів у системі вищої освіти не проводиться, відбивається на підготовці кадрів і веде до порушення нормальної роботи закладів народної освіти.
Всі викладені мною факти свідчать про ненормальну роботу Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР, очолюваного Ю. М. Даденковим.
Прошу розглянути наведені факти і встановити ступінь виновності в них Юрія Миколайовича Даден-кова.
24. 2. 1965 р.
(С. Й. Караванський)
До клопотання додано дві вирізки з газет: 1. Вирізка з газети « Колгоспне село » від 4 липня 1964 року про прийом студентів до Харківського с/г інституту ім. Докучаєва. 2. Вирізка з газети « Знамя комму-низма » (Одеса від 5 червня 1965 * року про прийом до Одеського кредитно-економічного інституту.
ПРО ОДНУ ПОЛІТИЧНУ ПОМИЛКУ
Згідно із « Законом про зв’язок школи з життям », прийнятим в 1959 році, вивчення учнями неповно-середніх та середніх шкіл національної мови в російських школах союзних республік необов’язкове і здійснюється за бажанням батьків. Так записано в пункті дев’ятому цього закону.
Наявність даного дискримінаційного пункту в законі можна пояснити тільки культом особи Хрущова. Цей пункт закону, розглядаючи його відносно України, с пункт антиленінський, бо лежить у прямій суперечності до висловлювання Леніна щодо української мови та української школи на території УРСР. Ще в 1919
* Неточність дат оригіналу. (Примітка наша — В-во).
115
році Ленін писав: «3 огляду на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на грунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з величезною терпимістю і обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз’яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтиснути українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно ж мають бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, що володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». (Ленін, Сочинения, т. 39, стор. 334-337). Таким чином Ленін передбачав усе суспільне і державне життя на території республіки здійснювати українською мовою. Безперечно, що в такому разі знання української мови для тих, хто здобуває освіту на території УРСР, обов’язкове.
З юридичної точки зору пункт 9 « Закону про зв’язок школи з життям» є пункт антиконституційний, бо він суперечить як Конституції СРСР, так і конституціям союзних республік. Так, у Конституції УРСР сказано: « Рівноправність громадян УРСР, незалежно від їх національності і раси в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя є непорушним законом.
Яке б не було пряме чи посереднє обмеження прав або, навпаки, встановлення прямих чи посередніх переваг громадян залежно від їх расової і національної при
116
належності, а так само всяка проповідь расової або національної винятковості або ненависті і зневаги — караються законом ». (Стаття 103)
Мова національності є яскравим виразом її національного обличчя. Про яку рівноправність національностей можна говорити, коли мова одної національності обов’язкова для вивчення у школі, а мова другої національності (в даному разі мова основної частини населення республіки!) вивчається за бажанням батьків?
Даний пункт закону є пункт дискримінаційний, бо він ставить мову реслубліки у другорядне становище, принижує гідність громадян даної республіки, що розмовляють національною мовою.
Відмовлення від обов’язкового вивчення національної мови в школах республіки є хибним і з точки зору інтернаціонального комуністичного виховання дітей. Небажання батьків, що проживають у даній республіці, вчити дітей мови республіки, хлібом якої вони годуються, прищеплює дитині змалку негідні радянським людям шовіністичні погляди про винятковість своєї національності і є прямий відступ від інтернаціонального комуністичного виховання.
З педагогічного боку пункт 9 закону абсолютно хибний. У практиці радянської освіти ще не було прецеденту, коли вивчення предметів передавалося на розгляд батьків. Передача питання про вивчення дітьми того чи того предмету в компетенцію батьків — захід глибоко непедагогічний. Батьки часто не розуміють, якої користі або шкоди вони завдають дитині тим чи тим своїм рішенням. Можна сказати, що на розгляд батьків передається одна з дуже відповідальних ділянок інтернаціонального виховання. Таке «демократичне » вирішення саме цього питання могло би бути виправдане в тому разі, якби аналогічно демократично вирішувалось у нас питання про мову викладання у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах. А саме на цій ділянці народної освіти протягом десятиріч (під час культу особи Сталіна і Хрущова) навчання
117
велося російською мовою і на вступних іспитах вимагали знання російської мови. Таким чином після десятиріч дискримінаційних заходів проти української мови ставити питання про її вивчення на розгляд батьків у великій мірі дивно і неполітично. Цей захід був би виправданий, якби на розгляд громадян у нас виносилося питання про ставки заробітної плати різним категоріям робітників і службовців. Бо ж громадськість не менше цікавить і питання справедливого розподілу матеріальних благ в країні, тим більше, що в цьому розподілі вже слід було б бачити риси комунізму.
В результаті прийняття пункту 9 « Закону про зв’язок школи з життям » кількість українських шкіл на території України скоротилася. Так в Одесі та Одеській області у 1962/63 навчальному році була 821 українська школа, у 1963/64 році їх було вже 693, а в 1964/65 — 603. В тому числі в Одесі відповідно було 10, 8 і 6 шкіл з українською мовою викладання! (Загальне число шкіл в Одесі — 104). Ті кілька українських шкіл, які ще уціліли, перебувають під загрозою закриття. Це все результат антиленінського, дискримінаційного пункту 9 закону « Про зв’язок школи з життям ».
Як же відбувається закриття українських шкіл? Внаслідок усунення української мови з вищих та середніх спеціальних навчальних закладів Одеси батьки і до виходу закону неохоче віддавали дітей до українських шкіл, мотивуючи це неможливістю після закінчення української школи дальшого навчання. Цей аргумент прищепила їм неправильна, шовіністична політика у постановці вищої та середньої спеціальної освіти на Україні. І справді, випускники українських шкіл у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах Одеси становлять невеликий процент. Система прийому, що існувала до недавнього часу і яка подекуди існує і тепер, надавала переваги при вступі випускникам російських шкіл. Таким чином батьки, що раніше неохоче віддавали дітей до українських шкіл, тепер (після появи дискримінаційного пункту) стали вимагати переводу українських шкіл на російську мо
118
ву викладання. Спочатку в українській школі з’являються російські класи, тоді їх стає все більше і більше, і нарешті школа стає цілком російською. Батьки-укра-їнці, що розмовляють українською мовою, приходять до шкіл і просять, щоб їх дітей дали до « руських » класів. Така просьба з боку батьків продиктована не зневагою до рідної мови, а тими дискримінаційними рогатками, які протягом десятиріч стояли на шляху здобуття освіти перед випускниками українських шкіл, та й стоять подекуди ще й досі.
Характерною під цим оглядом є просьба жительки села Крива Балка громадянки Балок віддати її дитину до російської школи. Громадянка Балок у розмові зі мною сказала, що хоче вчити дитину в російській школі тому, що вона сама свого часу скінчила сім класів української школи і поїхала вчитися далі в Одесу. І тут за те, що вона балакала українською мовою, з неї сміялися її співучні. Громадянці Балок довелося через це кинути освіту, а вже дочку вона хоче вивчити так, щоб з неї не глузували.
Такі сповіді не можна слухати спокійно: як могли проникнути в середовище радянських людей — войовничих інтернаціоналістів за своїм світоглядом — такі дискримінаційні вихватки, які змусили дитину чесних трудівників кинути навчання і просити зачислити її дочку до російської школи, щоб не стати надалі жертвою національної дискримінації? Саме така думка керувала десь не одними батьками-українцями, які наполягали і наполягають на навчанні своїх дітей у російських школах. Адже не секрет, що в Одесі (та в інших містах України, в тому числі і в Києві) серед певної шовіністично-настроєної частини населення великої популярності набуло кепкування, висміювання української мови та української національності. Такі випадки помічено в автобусах, установах, бібліотеках, учбових закладах. Так викладач історії Одеської партійної школи Мельник у присутності слухачів заявила, що вона не любить української мови і не бажає нею корис
119
туватися. Така заява з боку педагога, вихователя українських мас в даному разі більш ніж характерна.
Все це свідчить, що на Україні за часів культу особи Сталіна розвинулися дискримінаційні тенденції щодо української мови та української національності. Ці тенденції за останній час підсилив так званий закон « Про зв’язок школи з життям », в результаті якого кількість українських шкіл в Одесі та області, як і по всій Україні катастрофічно впала. Зменшилося в Одеській області і число молдавських шкіл. Поруч із тим у російських школах проходить масова відмова учнів вивчати українську мову. Так у школах Белградського р-ну Одеської області, в місті Ізмаїлі та Ізмаїльському районі зовсім не вивчають української мови.
Таким чином пункт 9 « Про зв’язок школи з життям » спрямований проти вивчення національної мови у школах. Якого справжнього інтернаціоналіста може непокоїти факт вивчення дитиною мови братнього народу? Тільки шовіністично настроєні елементи можуть замикати своїх дітей у вузькі національні рамки, прикриваючись теоріями винятковості своєї національності. Саме 9 пункт закону і дав карти в руки усім шовіністичним пережиткам у свідомості людей, розпалив шовіністичні настрої серед батьків і серед педагогів. Так директор 125-ої одеської української школи Крючков О. І. підбурює учителів та батьків на перевід школи на російську мову навчання. Не маючи на те ні від кого дозволу, він двічі збирав батьківські збори, де було цроголосовано рішення батьківського комітету про переведення школи на російську мову навчання. Замість того щоб добиватися покращання педагогічної роботи і самому опанувати українську мову, якої він до речі не знає, та здобути, бодай заочно, педагогічну освіту, якої він так само не має, цей « просвітитель» робить все для того, щоб домогтися переводу школи на російську мову навчання.
Розвиває цей закон негідні тенденції і серед учнів. В результаті закону учні з російською мовою навчання розділилися на дві категорії: « ті, що вчать україн
120
ську мову » і « ті, що не вчать її ». Таким чином замість того, щоб школа нівелювала національні відмінності між учнями, вона, навпаки, їх випирає, підкреслює. Розбиття дітей на дві категорії викликає і небажані дискримінаційні явища. Так у школах Одеси спостережено появу негідних у середовищі радянських дітей прізвиськ « хохол », « кацап » тощо.
У дітей, батьки яких відмовились вчити дітей української мови, з’являється зневажливе, шовіністичне ставлення до української мови і національності. У дітей, що вчать українську мову, виникає почуття неповноцінності, та нерівноправності своєї національності, мову якої не обов’язково вивчати всім, яка є другорядна і з якої безборонно можуть насміятися шовіністично настроєні елементи.
Не менш боляче впливає цей закон на педагогічний процес і на педагогів, викладачів української мови. Бо ж педагог повсякчас перебуває під страхом, що учень може відмовитися від вивчення української мови, отже, не дай бог, поставити йому низьку оцінку. Адже вивчення необов’язкове. Одержавши погану оцінку, учень просить батьків, щоб його взагалі звільнили від вивчення мови. Такі випадки дуже часті. Таким чином цілу категорію радянських педагогів закон поставив у неможливі умови: нормальний процес викладання предмету порушено.
Всі викладені факти свідчать, що прийняття дискримінаційного закону за часів культу особи Хрущова склало неможливі умови для нормального функціонування українського шкільництва. Цей закон принижує національну гідність громадян української національності, завдає удару інтернаціональному комуністичному вихованню і готує грунт для розпалювання національної ворожнечі. Він суперечить заповітам Леніна і, будучи в основі своїй дискримінаційний, зазіхає на дружбу народів СРСР.
Так-то хочеться, щоб з приводу вищенаведених фактів висловилась широка громадськість. Бо ж не страшно припустити політичну помилку, набагато
121
страшніше боятися її виправити. Саме бажання виправити помилку і змусило мене написати цю статтю.
Із свого боку пропоную:
1.	Негайно переглянути пункт 9 закону « Про зв’язок школи з життям ».
2.	Навчання у вищих та середніх спеціальних учбових закладах УРСР перевести на українську мову, щоб полегшити широким масам українського народу шлях до освіти.
3.	Створити координаційний комітет між міністерством освіти УРСР та міністерством вищої та середньої спеціальної освіти УРСР для налагодження нормальних умов навчання випускників українських середніх та неповно-середніх шкіл у вузах і технікумах республіки.
4.	Усунути з кадрів народної освіти шовіністично-настроєних педагогів.
5.	Вжити рішучих заходів проти дискримінаційних вихваток з боку шовіністичних елементів щодо української мови та української національності.
6.	Добирати у педколективи українських шкіл людей, що прищеплювали б любов до рідної мови та рідної культури.
7.	Припинити хибну з педагогічного боку практику створення російських класів у національних школах, що веде до русифікації національних шкіл.
8.	Для справжнього інтернаціонального виховання національних меншостей відкрити в системі народної освіти школи з єврейською, вірменською та іншими мовами викладання.
9.	У вищих учбових закладах, що готують педагогів, особливу увагу приділити вихованню національних кадрів, подбати про створення груп і курсів, які випускатимуть кваліфіковані кадри для національних шкіл.
10.	Інформувати широку громадськість про всі заходи.
Тільки виконання цих пунктів зможе на ділі по-ле-
122
нінськи усунути всі перешкоди на шляху нормального розвитку українського шкільництва.
С. Караванський
Першому секретарю ЦК ПОРП
тов. В. ГОМУЛЦІ
від громадянина СРСР КАРАВАНСЬКОГО Святослава Йосиповича, що живе в м. Одесі по вул. Чорноморський шлях, 56-а, кв. 47
КЛОПОТАННЯ
XX з’їзд КПРС став поворотним в історії комуністичного руху, він засудив політику невиправданих, безпідставних репресій, які мали місце в СРСР за часів культу особи Сталіна до великої кількості партійних і безпартійних громадян і в тому числі до представників української інтелігенції. Безпідставне обвинувачення української інтелігенції в «націоналізмі», в « зраді батьківщини » і т. д. були в руках безсовісних кар’єристів засобом, що дозволяв їм ревізувати ленінську національну політику.
Безпідставні репресії забрали з лав партії таких видатних ленінців як С. В. Косіор, В. Я. Чубар, М. Скрипник, Д. Затонський, П. П. Постишев та тисячі інших партійних активістів, які прийшли в партію ще до Жовтня і в період революції, коли партією керував В. І. Ленін. Цей злочин проти партії супроводжувався злочином проти української інтелігенції. Тисячі письменників, артистів, педагогів, наукових працівників було обвинувачено в « націоналізмі » і фізично знищено. Досить згадати імена безпідставно розстріляних і те-
Передруковується з чорнового варіанту, тому можливі незначні розходження змістові та стилістичні з остаточним текстом.
12:
пер реабілітованих режисера Л. Курбаса, письменників І. Микитенка, М. Зерова, Д. Загула, М. Ірчана, О. Близька, Д. Фальківського, М. Куліша, І. Дніпровського, О. Соколовського та безпідставно репресованих Остапа Вишню, Б. Антоненка-Давидовича, В. Гжицького, 3. Тулуб, щоб уявити собі тільки з цього далеко не повного списку відомих імен, якого удару зазнала українська культура та українська інтелігенція в період культу особи Сталіна, якраз напередодні Великої Вітчизняної війни. А рядових українських інтелігентів знищено буквально десятки тисяч! Ця погромницька нічим не виправдана діяльність, безперечно, не могла не позначитися і на тому факті, що в період Великої Вітчизняної війни на території УРСР було відзначено деяку активізацію націоналістичних організацій.
Після 1945 року кілька разів відновлялися спроби поновити безпідставні репресії проти української інтелігенції і мали місце репресії проти єврейської інтелігенції.
XX з’їзд засудив безпідставні репресії проти представників різних національностей. Та на жаль за останній місяць на території УРСР відмічено факти, які свідчать про спроби відновити безпідставні репресії проти представників української інтелігенції.
Так в лютому цього року я звернувся до прокуратури УРСР з клопотанням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Ю. М. Даденкова. На це клопотання прокуратура УРСР не дала мені відповіді, і тільки в приватній бесіді з прокурором я довідався, що моє клопотання передане до міністерства вищої та середньої спеціальної освіти. Розглянувши це клопотання, міністр Даденков вжив цілу низку заходів для усунення дискримінаційних правил прийому до вузів та середніх спеціальних учбових закладів республіки. Отже моє клопотання мало підстави, і як таке, що допомогло виявити недоліки, його слід розглядати як корисне для справи комунізму. Та на жаль невідомо з яких міркувань на мене впали безпідставні репресії.
124
4-го вересня цього року прийшли 5 представників Одеського облвідділу КГБ і зробили обшук. Обшук не виявив у мене ніяких компрометуючих матеріалів. Як я з’ясував пізніше на підставі поставлених мені на допиті питань, у канадського громадянина Коляски Івана Васильовича було знайдено копію мого клопотання до прокурора УРСР від 22 лютого 1965 року про притягнення до кримінальної відповідальності міністра Да-денкова. Це і було підставою для проведення у мене обшуку.
Як мені вдалося встановити, Іван Васильович Коляска — канадський комуніст з 30-річним стажем. Протягом 1964-65 років він учився у Вищій партійній школі при ЦК КПУ у Києві, а в 1965 році нібито виїхав у Канаду. Оскільки це так, то мене дивує, чому факт виявлення мого клопотання у канадського комуніста викликав таке занепокоєння з боку органів державної безпеки? Мені здається, що для безпеки радянської держави набагато важливіше, щоб наявні викривлення ленінської національної політики, як то антисемітизм, українофобство, національна дискримінація та інші прояви буржуазної ідеології якомога швидше були усунуті з нашого життя, а винні в порушенні радянської конституції були притягнені до кримінальної відповідальності. Невже ж канадському комуністові, який пліч-о-пліч з нами бореться з світовим імперіалізмом, не можна знати про факти порушення ленінської національної політики, які мали і мають місце досі на Україні і в інших радянських республіках? Ці факти стали можливі завдяки абсолютно хибній національній політиці, яка виробилася в СРСР в результаті культу особи Сталіна та Хрущова. В статті « Про одну політичну помилку », яку я прикладаю до цього клопотання, викладено факти неправильної національної політики в галузі освіти.
Комуніст Коляска ЗО років був комуністом. Якщо ж після однорічного перебування у Києві у нього під впливом дійсності виникли сумніви у правоті провод-жуваної на Україні політики русифікації українського
125
життя, політики дискримінації української мови та кутьтури, політики переселення української людності з України і заселення українських міст неукраїнським, переважно російським населенням, то цей факт мав би змусити керівництво КПРС подумати, чи правильну національну політику воно веде на Україні, чи є ця політика ленінською і чи служить вона зміцненню міжнародного комуністичного руху?
На жаль, факти свідчать, що в керівництві КПРС взяла гору зовсім інша точка зору. Тоді, як у мене проведено обшук, по Україні арештовано 28 представників української інтелігенції, і серед них журналіста І. Світличного. Критика І. Дзюбу звільнено з роботи у видавництві, звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі » і позбавлено права працювати на ідеологічній роботі.
Вже минає місяць, а в пресі досі нема ніякого повідомлення про причини цих арештів. По Києву невідомо з яких джерел ходять чутки, що нібито ці особи бажали відокремлення УРСР від СРСР. Це, безперечно, безпідставні звинувачення, бо ні своєю діяльністю, ні своїми поглядами ці особи ніде ніколи не виявляли таких бажань (так в публіцистиці І. Світличного нема й натяку на такі погляди). Але коли б це було і так, то при чому тут звинувачення в « українському націоналізмі »? У світовій соціалістичній системі братерськи співпрацюють держави соціалістичного табору — Чехо-словаччина, Румунія, Польща, Югославія, Угорщина, Болгарія, НДР. Може, якраз в сучасних умовах розвитку комуністичного руху і доцільно було б, щоб українська соціалістична нація була окремою соціалістичною одиницею в загальному соціалістичному таборі? В усякому разі конституція СРСР гарантує радянським республікам право виходу з СРСР. А коли це так, то обвинувачення тих, хто хоче скористатися з цього права, в « буржуазному націоналізмі » зовсім безпідставне і аж ніяк не може служити причиною арешту. Бо така точка зору може аналогічно звинуватити в буржуазному націоналізмі комуністів Польщі, Румунії, Чехословач-
126
чини, Угорщини, Югославії та НДР, які визнали за потрібне розвивати свою соціалістичну економіку в рамках самостійних соціалістичних держав. Таке безпідставне обвинувачення в буржуазному націоналізмі українських інтелігентів було б просто-таки дивним і свідчило б про те, що в даному разі ми маємо справу з нерозумінням духу ленінської національної політики.
Систематичне, кожних п’ять-десять років повторюване звинувачення представників української інтелігенції в буржуазному націоналізмі кінець-кінцем стає фактом дивним і незрозумілим. Невже ж українська інтелігенція така наскрізь буржуазна (через п’ятдесят років після Жовтневої революції!) і ворожа соціалістичному ладові? Чи нема в радянській дійсності якоїсь іншої причини, яка викликає рецидиви націоналізму? Та і взагалі, що таке націоналізм і чи є націоналізмом бажання розвитку національної культури, рідної мови, а навіть і бажання окремішнього державного розвитку, чи це є закономірне право кожної нації, яке є результатом її економічного, культурного та суспільного розвитку? Всі ці питання вимагають глибокого комуністичного осмислення і висвітлення, бо вони грають першорядну роль у світовому комуністичному русі.
Марксистська діалектика вчить нас, що всі явища мають причини, і, щоб ліквідувати негативні суспільні явища, треба ліквідувати їх причини. Ухил до так званого « націоналізму », безперечно, має свої об’єктивні причини, і ці об’єктивні причини — проводжувана на Україні от уже ЗО років антиленінська національна політика. Вона полягає в русифікації населення та масовому переселенні українців з України на Сибір, в Казахстан та інші віддалені райони і заселення міст України неукраїнським, переважно російським, населенням. Звичайно, така політика є політикою антиленін-ською, політикою, яка немає нічого спільного з марксизмом, політикою, яка шкодить міжнародному комуністичному рухові.
Факти безпідставних репресій проти представників української інтелігенції, які почалися в цьому мі
127
сяці, та ціла низка викривлень національної політики, що мають місце в радянських республіках СРСР, змушують мене звернутися до Вас, як до видатного діяча комуністичного руху, з цим клопотанням. Я гадаю, що пролетарська солідарність і комуністична совість, а також вічна заклопотаність за чистоту комуністичних ідей, за чистоту принципів марксизму-ленінізму, заклопотаність за долю світового комуністичного руху змусить Вас поставитися до мого клопотання з усією партійною принциповістю. Зміст же мого клопотання зводиться ось до чого:
1.	Оскільки національна політика в соціалістичних країнах багато важить для розвитку міжнародного комуністичного руху, то між комуністичними партіями світу має бути проведений обмін думками з національного питання.
2.	Для проведення такого обміну думками я рекомендую скликати міжнародну конференцію комуністичних партій світу.
3.	За круглим столом комуністичних партій світу виробити принципи марксистсько-ленінської національної політики, принципи, яких мають дотримуватися комуністичні партії світу в своїй практичній діяльності будівництва комунізму.
4.	За круглим столом комуністичних партій засудити факти антисемітизму, українофобства, національної дискримінації та інші прояви буржуазної ідеології, які мають місце в практиці окремих комуністичних партій. Зокрема, розглянути неприпустиму практику дискримінації українського населення Кубані, де українське населення позбавлене будь-яких культурних та освітніх закладів рідною мовою, які були ліквідовані 1937 року і досі не відновлені.
5.	Окремо розглянути факт доцільності зміни етнічного складу населення — доцільності масового переселення представників даної національності з території національної республіки.
6.	Розглянути за круглим столом комуністів світу
128
питання про можливість безспідставних репресій і з усією принциповістю засудити такі репресії.
З глибокою пошаною і палким привітом 27. 9. 65.
(С. Й. Караванський)
* * *
Консул ПНР в Києві, якому було вручене клопотання, пообіцяв довести його до відому свого уряду. Консул Чехословаччини, познайомившися зі змістом, відмовився прийняти аналогічне клопотання на ім’я А. Но-вотного. Обидва відмовилися передати клопотання в інші соціалістичні країни, які не мають представництва в УРСР.
КЛОПОТАННЯ
послані С. Й. Караванським з табору *).
КОЛЕГІЇ АДВОКАТІВ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
від журналіста Караванського С. Й., засудженого на строк 8 років і 7 місяців за написання скарги на міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР —
Ю. М. Даденкова
КЛОПОТАННЯ
Прошу вас виділити адвоката для захисту моїх прав перед радянським судом і для притягнення до відповідальності І. Петренка, автора статті « Триликий », що з’явилася в газеті « Чорноморська комуна » 21 листопада 1965 року (Одеса).
В цій статті зроблено спробу збити на мене наклеп
*) Подаємо більшість скорочено з .огляду на те, що в багатьох клопотаннях повторяються факти й думки.
129
і кваліфікувати мою скаргу на міністра вищої та середньої спеціальної освіти України Даденкова і мою статтю « Про одну політичну помилку » як « бандерівську літературу ».
Разом з тим ця стаття своїм вістрям спрямована проти « писання листів », тобто скарг у вищі інстанції. Таким чином, автор виступає, як відвертий затискувач критики.
Наявність наклепу в статті «Триликий» можна простежити в таких основних пунктах:
1.	У статті « Триликий » сказано, що я своїми статтями намагаюсь « втовкмачити в голови чесних людей свої бандерівські ідейки», заварюю « кашу на оунів-ській водиці ». Одна ця фраза змушує мене звернутися до компетентних інстанцій з просьбою об’єктивно розглянути зміст моїх статей і вияснити, чи є хоч одна «бандерівська ідея » в моїх статтях. Свої статті я аргументую творами Леніна та радянськими законами. Таким чином І. Петренко гадає, що « бандерівські ідеї » можуть базуватися на творах Леніна. Це є наклеп, по-перше, на Леніна, а, по-друге, на зміст моїх статей.
2.	У статті І. Петренка сказано, що я « взяв на себе місію постачальника інформації власного виробництва для невимогливих і охочих до тухлої принади іноземців ».
Це твердження так само є наклепом. « Охочих до тухлої принади іноземців » я не знав і нічого їм не постачав. Моя стаття і скарга через те, що грунтувалися на істинних фактах, стихійно набули широкої поширеності. Отже не дивно, що окремі примірники скарги могли потрапити до рук іноземців. З матеріалів допиту мені стало відомо, що текст моєї скарги на міністра вищої освіти опинився у канадського комуніста з 30-річ-ним стажем — І. В. Коляски — слухача ВПШ в Києві. Хоч я його і не знаю і скарги йому не передавав, мене дивує, що канадського комуніста з багаторічним стажем зараховано до категорії « охочих до тухлої принади іноземців »...
3.	У статті « Триликий » сказано, що я підтасовую
130
цифри, взяті зі стелі. Проте автор не наводить жодної з них і не вказує, де саме я підтасував цифри. Бувши кореспондентом журналу « Україна », я збирав дані про школи та вузи республіки в офіційних установах — відділах наросвіти та користувався матеріалами з радянських газет...
4.	У статті « Триликий » є і таке твердження, що, перебуваючи в ув’язненні, я « довгий час невтомно і старанно писав і розповсюджував антирадянські листівки ». У моїй справі дійсно зберігається написаний олівцем у 1953 році документ, спрямований проти бе-ріївської сваволі. Це справді так. Тільки ж ототожнювати радянську владу із беріївською сваволею, як це робить І. Петренко, назвавши антиберіївський документ антирадянською листівкою, більш ніж дивно і є наклеп як на радянську владу, так і на мене.
5.	Стаття І. Петренка, яка мала б переконати кожного, що мої статті справді антирадянські, зовсім у цьому не переконує. Бо ж ні одної цитати з моїх статей не наведено і не спростовано. Зате І. Петренко не гребує такими виразами, як « чорна та підла душа », « поганенький пророк », « жалюгідний відщепенець », пройдисвіт ». Не кажучи про те, що це свідчить про низьку культуру та примітивний духовний світ автора, такий стиль нагадує сумнозвісні часи « голобельної» критики. Не маючи аргументів проти моєї аргументації, І. Петренко вдається до лайки — грубої, наклепницької та хамської...
6.	Викриває наклеп І. Петренка і той факт, що хиби, про які я писав, таки мали місце і в 1965 році Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти вжило ряд заходів до їх усунення. Так випускникам українських шкіл було дано змогу на вступних іспитах до вузів і технікумів України складати іспити з української мови (замість російської), а на нараді ректорів (16.УПІ-65 р.) було розглянуто питання про перехід на українську мову викладання у більшості вузів України.
7.	Обвинувачуючи мене в підтасовці фактів, І. Пе
131
тренко сам підтасовує факти, намагається загальними фразами заперечити неспростовні факти. Так І. Петренко пише: « У більшості шкіл та вищих учбових закладів республіки навчання ведеться українською мовою ». Можливо, що загальна кількість шкіл з українською мовою викладання і справді перевищує, проте за останні 5 років це число значно зменшилося за рахунок збільшення російських шкіл. Що ж до вузів, то І. Петренко хоче бажане видати за дійсне...
(..........)
Моя адреса: Мордовська АРСР, ст. Потьма, п/в Явас, п/я 385/11...
9. 1. 1966 р.
* * *
(..........)
...« Викриття » в статті мого минулого потрібне І. Петренкові, щоб заткнути мені рота в сучасному. Чому постала потреба згадувати про моє минуле? Адже я звільнений з ув’язнення в 1960 році, і 5 років ні міліція, ні прокуратура, ні КГБ не згадували мені про моє минуле. Навпаки, працівники КГБ радили мені його приховувати. Згадка про моє минуле стала потрібна після появи моєї скарги. Як же це назвати, як не затиском критики? Бо ж поки я не писав скарги, я не був ні « триликий », ні « відщепенець », ні « пройдисвіт ». Навпаки, мої твори друкували в республіканських газетах і журналах. Посилання на моє минуле — це прийом, який служить єдиній меті, Ім’я якої — погром і затиск критики.
А коли вже зайшло за минуле, то до речі буде нагадати, що людські вчинки є результат певних умов. А раз так, то цілий ряд умов спричинили і той факт, що в період окупації України там пожвавили свою діяльність підпільні антирадянські організації. Основна причина — це деморалізуючий вплив культу особи на серця і душі тих радянських громадян, які зазнали його гнітючої дії і не могли з ним миритися. Ось як
132
характеризує культ особи радянський історик Л. Ша-умян:
« Характерная черта культа личности — разрьів между словом и делом. Сталин лицемерно клялся име-нем Ленина, обильно цитировал его трудьі, а на прак-тике при решении политических и хозяйственньїх во-просов сплошь и рядом искажал ленинские принципи, нарушал заветьі Ленина... На словах у Ста-лина бьіла лицемерная проповедь скромности, на де-ле — мания величин, на словах демагогические заявлений о служении народу, на деле — игнорирование, прямое забвение насущних нужд миллионов тру-дящихся (непомернне налоги на крестьянство, пре-небрежение жилищним строительством для рабо-чих и служащих и т. д.). На словах забота о кадрах, которие «решают все», на деле — массовое истребление лучших кадров. На словах — заверения о преданности ленинской национальной политике, на деле — ущемление прав и даже преследование отдель-ннх наций и народностей. На словах — декларирова-ние внутрипартийной и советской демократии, на деле — систематическое нарушение принципов демократии и коллективного руководства, отрив от масс, боязнь народа, подмена методов убеждения и воспитания методами насилия, командования, отсечения, на словах — борьба за социалистическую законность, на деле — грубейшие нарушения законности. На словах — забота о творческом развитии науки и искусства, на деле — насаждение догматизма, аракчеєвщини, цитатниче-ства, отрив теории от практики » (« Философская зн-циклопедия », т. З, Москва, 1964, видавництво « Совет-ская знциклопедия », стор. 116).8).
Така обстановка в країні не могла викликати захоплення чесних радянських громадян. І саме ці факти не могли не сприяти пожвавленню діяльності підпільних організацій у період окупації. Отже, даремно блазнює І. Петренко, називаючи мене « жертвою куль-
зі Переклад ч. 3. (Прим, наша — В-во).
133
ту », бо я таки був і є « жертва культу », як був « жертвою культу» весь наш багатостраждальний український народ, що зазнав від Сталіна найжорстокіших, найнесправедливіших гонінь та репресій. І тільки « не-помнящі родства » пристосуванці можуть про це забути і виливати помиї на тих, хто, доведений до розпачу терором Сталіна, збочив з правильної дороги на манівець.
Мені здається, що тепер, після того, як партія засудила і викрила перекручення періоду культу особи, можна було б амнестувати і тих, хто за своїх молодих років під впливом несправедливостей Сталіна опинився в ворожому таборі. Мені здається, що українська культура і українська інтелігенція зазнала у минулому так багато безпідставних гонінь і понесла стільки невинних жертв (Лесь Курбас, Микитенко, Куліш, Ірчан, Гжиць-кий, Дніпровський, Соколовський, Зеров, Чубар, Скрипник, Косіор і їм же несть числа), що в сучасну пору можна, вже тільки як компенсацію за колишні безпідставні масові винищення української інтелігенції, звільнити не то одного винного українського журналіста, а всіх українців, що перебувають під вартою з політичних мотивів. (...)
Отже, коли розглянути мою діяльність періоду окупації у взаємозв’язку з цілим комплексом історичних подій, явищ, фактів, то постає в усій своїй потворності істинний винуватець моїх помилок у житті — огидний культ особи Сталіна. (...)
...Згадка про моє минуле, і перекручення змісту моїх статей, і непристойна лайка потрібні Петренкові для одного — залякати, викликати страх у тих, хто не мириться з порушеннями громадських інтересів. Він хоче відновити часи беззаконня, коли за справедливу критику людей розстрілювали. Це кредо відвертого спадкоємця беріївських ідей розкриває кінцівка статті: « щоб інші такі ж жертви не забували про те, що ми не дозволимо брудним рукам торкатися речей високої чистоти, особливої цінності».
Якби ж то це була правда, якби ж то до « речей
134
особливої ЦІННОСТІ V — до здобутків Великого Жовтня не приклали своїх « чистих » рук беріївські людолови, які винищили мільйони кращих людей радянських народів, винищили усю ленінську гвардію і взяли на себе місію видавати свою міщансько-утриманську ідеологію за взірець непорочної революційності. (...)
16. 1. 1966 р.
(З клопотання до народного суду Жовтневого району м. Одеси).
*
ЗАСТУПНИКОВІ ГОЛОВИ РАДИ СОЮЗУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР
депутату М. Стельмаху
від поета-перекладача Караванського С. Й., засудженого без суду і слідства на 8 років 7 місяців за написання скарги на міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Ю. М. Да-денкова.
КЛОПОТАННЯ
Боротьба за зміцнення соціалістичної законності вимагає неухильної послідовності і має охопити усі сфери нашого життя і всі галузі радянського права.
Однак, поруч із діями, що зміцнюють законність, у нашій юридичній практиці мають місце і факти дивного ігнорування соціалістичної законності, ігнорування, що торує стежку для сваволі та беззаконня.
Парадоксально? А проте — факт.
Як інакше, як не парадоксом, можна назвати ту обставину, що у нас в СРСР існує ще строк 25 років? Хіба це не кричуща суперечність з гуманними принципами радянського права? Адже новий кодекс встановив Для всіх категорій злочинів найвищий строк 15 років. Строк же 25 років — це залишок політики знищення
135
людей, яку вели в таборах авантюристи Ягода, Єжов та Берія.
Справді ж бо що таке строк 25 років?
Почнімо з історії. Уперше в СРСР строк 25 років застосовано у 1939 році за часів культу Сталіна і застосовано його для винищення у таборах невинних радянських людей. Від 1917 року до 1939 року вищий строк у Радянському Союзі був 10 років. Революцію, громадянську війну, індустріалізацію та колективізацію наша країна пережила, не знавши нелюдського 25-річ-ного строку, і це ніякої шкоди країні не завдало. Тепер же, після остаточної перемоги в СРСР соціалізму, у нас у спадок від часів беззаконня та сваволі зберігся 25-річний строк покарання. Хіба це не парадокс?
А як виглядає строк 25 років на практиці? Що це взагалі таке — на 25 років (не місяців, а років!) відірвати людину від суспільства, позбавити свободи? Якій меті служить такий строк? Перевиховання людини можна припустити за 10, за 15 років. Ну, а за 25 років? Про яке перевиховання може іти тут мова? А коли пригадаєш сучасні « тверді » умови ув’язнення, то сам собою напрошується висновок, що 25 років « твердих » умов —- це засіб морального і фізичного знищення людини. Наведу тут кілька «золотих» правил різних « твердих » умов утримання: (...)
...більшість в’язнів, засуджених на 25 років, віддалені від своїх родин на тисячі кілометрів, бо вивезені із своїх республік (з України, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії, Молдавії) у Мордовську АРСР. Ясно, що строк 25 років у таких умовах можна виправдати тільки з точки зору політики геноциду. Інших аргументів на цей строк немає.
А що жде людину після відбуття 25 років на волі?
Візьмемо мене. Мене заарештували в 24 роки. Коли я відбуду строк, мені буде 54 роки (5 років я « помилково » прожив на волі). Стажу роботи до 24 років у мене немає (війна, окупація). А щоб заробити пенсію, треба буде відробити ще 20 років, тобто працювати до 74-років, або до смерті. Це все за умови, що здоро
136
в’я буде в мене залізне. А скількох в’язнів ще до відбуття цього дикого середньовічного строку розбив параліч, скількох скосив туберкульоз, скількох поклали в психлікарню, і скільки самі наклали на себе руки?
Одним словом, як на мене, то гуманніше людину спалити в душугубці, ніж планомірно, неухильно, день у день убивати її протягом 25 років. І той, хто обстоює такий строк, далекий від розуміння гуманності. А наше ж суспільство гуманніше від усіх попередніх суспільних формацій! А раз так, то хіба можна на 25 років позбавляти неодружених, холостих в’язнів любові та подружнього життя? А серед живцем похованих на 25 років в’язнів чимало холостяків, що потрапили в ув’язнення у 19, 20... 25 років. Навряд чи можна виправдати з точки зору гуманності приречення їх на 25 років до чернечого життя і заборону їм женитися.
А може практику довічних строків обстоює радянське право? Зовсім ні. Якраз навпаки. Наявність 25-річ-ного строку суперечить основному принципові радянського права, який говорить, що покарання має відповідати злочинові і ніяк не інакше. Нехай два індиві-думи « X » та « У » вчинили у 1955 році однаковий злочин. За цей злочин « X » був засуджений у 1955 році на 25 років, а «У » ховався від органів правосуддя до 1960 року. У 1960 році « У » одержить тільки 15 років за той самий злочин, що за нього « X » дістав 25. Отже, за однаковий злочин « X » та « У » одержать неоднакову кару (різниця у 10 років). І « У » звільниться на 5 років раніше за « X », хоч сів на 5 років пізніше! Хіба це не парадокс? Хіба це не кричуще порушення принципів радянського права? А такі випадки в юридичній практиці відомі.
Наявність 25-річного строку породила і появу так званого закону від 19 квітня 1960 року. Цей закон передбачає, що в разі, коли засуджений на 25 років перевиховався, виїзна сесія військового трибуналу може застосувати до нього 15-річний строк.
Як же, зрештою, встановити, — перевиховалася людина чи ні? Офіційно, про людське око, це визначає
137
табірна адміністрація, а насправді дають санкцію органи КГБ, коли засуджений на 25 років письмово засудить своє минуле або дасть згоду на співпрацю. Таким чином, цей закон ставить осіб, що засуджені на 25 років, у особливі, надзвичайні умови, коли їх звільнення з табору залежить не від твердого кінця строку, не від твердої букви закону, а від органів КГБ. Що це, як не залишок беззаконня? Хіба особи, засуджені на 5, 10, 15 років звільняються через суд? Зовсім ні! А от в’язня, засудженого на 25 років, після відбуття 15 років починають судити вдруге: перевиховався він чи не перевиховався. Чи варто його звільняти чи ні? Яка потреба у такому витонченому знущанні з людини?
По-перше, хто дав право судити за один і той самий злочин двічі, тричі і більше раз? (Бо суд відмовляє « підсудним » у звільненні і відкладає їх « справу » на другий рік і так по три і більше раз. Окремі в’язні, як-от Батістіков та інші, тричі судилися судом військового трибуналу і тричі суд їм відмовляв. А деякі в’язні пережили по 5 і 6 відмов).
Правда ж, гуманно? В’язень 15 років тільки й живе надією на свободу і прагне її всім своїм єством, а йому її покажуть, помажуть і не дадуть.
(...........)
Так невже оцю гру із свободою, коли в’язня дратують обіцянками свободи, грають йому на нервах і не звільняють, невже ж оцю гру можна назвати перевихованням в’язнів? Я не знаю, з яких інквізиційних архівів видлубано цей метод, тільки він не має нічого спільного з перевихованням.
А проте органи КГБ саме на цьому законі грунтують « перевиховання » політичних в’язнів. « Перевиховаєшся » •— засудиш своє минуле і все таке інше — підеш на волю, не « перевиховаєшся » — сиди. Бажання вийти на волю може змусити людину піти на все. Тільки хіба це перевиховання? У системі такого перевиховання свобода фігурує як фата моргана, як спокуса, як фетиш, який змушує в’язнів « перевиховуватися ». Мені здається, що вести торговельні операції, де засобом
138
розрахунку служить людська свобода, так само негуманно, неморально, і « безнравственно », як і розливати перед очима людини, що гине від спраги, безцінно дорогу воду.
До всього цього треба додати, що звільнення через трибунал є звільнення ілюзійне, бо звільнений до кінця свого життя на волі під загрозою, що його заберуть досиджувати строк. Бо ж прокурор СРСР на клопотання органів КГБ може опротестувати звільнення і « вод-ворить » людину назад у табір довідбувати каторжний 25-річний строк. Прикладів такої практики чимало. Так, особисто я, відбувши з 25 років 16 і 5 місяців, 19 грудня 1960 року був звільнений з табору. Я прожив на волі 5 років, нічим не порушивши радянських законів. Працював механіком, перекладачем, кореспондентом журналу « Україна », друкував свої переклади віршів англійських поетів у республіканській пресі. І от 13 листопада 1965 року за те, що я написав скаргу на Міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова, мене за постановою прокурора СРСР (без вироку, без суду, без слідства) було заарештовано — досиджувати 8 років та 7 місяців до повних 25 років.
Як розцінити такі дії прокурора СРСР?
Як назвати таку юридичну практику, коли людину випускають на волю, а тоді за те ж саме садять? Невже в XX віці, на світанку космічної ери, людина не заслуговує на елементарну людську коректність, на елементарне людське до себе ставлення, що її можна, як якусь неживу річ, як безсловесну худобину, переганяти з хліва в хлів? Тільки повна відсутність самоповаги, повна відсутність людської гідності може змусити людину так знущатися з людини. Мені здається, що прокурор, який підписав постанову на мій арешт, і який ще напередодні ввечері в колі дружини і дітей слухав радіо і дивився телепередачу, прийшовши рано на роботу, забув, що він живе у XX віці, і уявив себе сучасником великого інквізитора Торквемади або монгольського завойовника Чингіс-хана. Бо мій арешт не можна збагнути логічними категоріями XX століття, і
139
він є актом безперечної сваволі. Та й справді, якщо органам КГБ не сподобалася моя поведінка і я чимось порушив радянські закони, мене за це слід судити. Так ні ж, мене не судили, мене взяли досиджувати старий строк. Очевидно, підстав для суду не було. Так за що ж я тоді заарештований? Хіба можна назвати таку практику законною, коли людину заарештовують фактично за одне, а юридично висувають зовсім інші причини — в даному разі стару справу? Це завуальоване юридичними викрутасами свавілля і нічого більше. Та й справді, хіба це не нагадує ті часи, коли, знищуючи противників культу, Сталін висував проти них безпідставні, зовсім інші звинувачення?
Таким чином, 25-річний строк озброює органи КГБ зброєю сваволі та беззаконня, коли без суду і слідства за якусь дрібницю або й просто підозру можна репресувати людину.
З усього викладеного випливає, що строк 25 років — явище абсолютно парадоксальне і в нашому суспільстві неприпустиме, і то з таких причин:
1.	Історично строк 25 років в СРСР виник як знаряддя сваволі та беззаконня;
2.	Практично строк 25 років є засіб фізичного і морального знищення людини;
3.	Строк 25 років не відповідає сучасним « твердим » умовам утримання в’язнів у таборах;
4.	Цей строк антигромадський, бо продукує неза-безпечених пенсією стариків та сексуально зіпсованих неодружених холостяків (педерастів, онаністів тощо);
5.	Строк 25 років суперечить принципам комуністичної гуманності;
6.	Строк 25 років суперечить принципам радянського права;
7.	Строк 25 років породив юридично хибний указ від 19 квітня 1960 року і створив нечувану досі практику пересудження вже засуджених, яка відкриває шлях до сваволі і є знущанням над людьми, позбавленими волі. Принцип « кого хочу — помилую, кого хочу — казню » — принцип свавільний і беззаконний;
140
8.	Строк 25 років дає право органам КГБ без суду і слідства репресувати колишніх в’язнів і позбавляє їх захисту закону;
9.	Строк 25 років не має прецеденту у юридичній практиці соціалістичних країн.
Всі ці міркування змушують мене звернутися до Вас із просьбою поставити перед Верховною Радою питання — ліквідувати кричущий залишок культу особи — 25-річний строк покарання і встановити в СРСР єдиний найвищий строк згідно з новим радянським законодавством.
(14/11-1966 року)
* * *
...В феврале сего года я направил в Союз писателей ходатайство с просьбой поднять вопрос перед Верховним Советом СССР о ликвидации в СССР вопиющего остатка произвола и беззаконня — 25-летнего срока наказания.
В марте я получил из Союза советских писателей за подписью секретаря Союза отписку такого содер-жания: « Ваше ходатайство, направленное в Союз писателей, передано в Прокуратуру СССР. Затронутьіе в Вашем ходатайстве вопросьі в компетенцию Союза писателей не входят ». (...)
Я не знаю, определяет ли устав писательской ор-ганизации компетенцию Союза писателей, но когда я вспоминаю, что ССП об’единяет лиц с високо разви-тьім чувством гражданской сознательности, всем ходом исторического развития призванньїх стоять на страже общественньїх интересов, зтот ответ кажется мне поначалу казенно-канцелярским, затем бездушно-черствим и, наконец, кощунственньїм. (...)
...Может ли писатель, а тем более Союз писателей, самоустраняться от общественньїх вопросов и замикаться в узкие рамки исключительно гонорарних проблем? Может ли писатель бить в стороне от любого фак-та нашей действительности, от любого общественно-по-
141
литического явлення? Может ли писатель оставаться безучастньїм к преступлениям, совершающимся на его глазах.
Позволительно спросить у гражданина Орьева, вхо-дит ли в компетенцию советского писателя защита жен-щиньї, изнасилованной в кабинете министра, а затем расстрелянной под маркой «врага народа»? Очевидно, гражданин Орьев считает, что такие вопросьі не входят в компетенцию писателей? А что все-таки вхо-дит в зту компетенцию? Написать на невинноосужден-ную изнасилованную женщину клеветнический памфлет?
Неужели писатель — человек большой души, чело-век мьісли, вечно ищущий и вечно борющийся, страст-ньій поборник справедливости, — может разместить свои способности, страсть и пьіл своей души в рамках входящих и исходящих номеров, разделять все, вокруг него творящееся, на входящее и не входящее в его компетенцию? Кто из писателей, да и просто из людей високого гражданского долга, при виде несправедливосте откажется повторить вслед за Радищевьім: « Душа моя страданиями человечества уязвлена стала »? Неужели же Радищев и Шевченко, Толстой и Чехов, Горь-кий и Маяковский делили би страдания на входящие и не входящие в их компетенцию? А вспомните В. Г. Короленко. Входило ли в его компетенцию « дело Бей-лиса » или « Мультанское дело »?
Очевидно, в « компетенцию писателя » (пользуясь буквоедческой терминологией Орьева) не могут не входить «страдания человечества». Писатель не может бить безучастен к несправедливости, к нарушениям об-щественньїх интересов, к проявленням косности, дикосте и варварства.
Как тут не вспомнить предсмертного завещания И. Франко молодому поколению писателей:
Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить, Коли, горем чужим утішаючись,
142
Зависть, наче оса та, бринить, І сичить клевета, мов гадюка в корчи, — Не мовчи!
Говори, коли серце твоє підіймається Нетерплячкою правди й добра, Говори, хай слів твоїх розумних жахається Слялюзорність, бездарність стара, Хай би вухам глухим, до німої гори —
Говори!
(..........)
Гражданин Орьев передал моє официальноє письмо к писатєлям в Прокуратуру СССР; он, видимо, счи-тает, что Союз писатєлєй — придаток прокуратури. Мне кажєтся, что для прогрєса общєства, для єго гар-монии бьіло бьі куда практичнеє, гуманнеє, справедливеє и естественнее, чтобьі Прокуратура СССР прислу-шивалась к голосу творчески и критически мьіслящих людей — писатєлєй — душой и сердцем болеющих за свой народ и его будущее. Прокуратура СССР берет на себя смелость отстаивать свою непогрешимость абсолютно во всех юридических вопросах, в то время, как известно, что именно в зтих органах за 50 лет совет-ской власти отмечено наибольшее число злоупотребле-ний, произвола и просто преступлений. И если Прокуратура СССР узаконивает произвол, в данном случае ра-тует за сохранение людоедского 25-летнего срока, то зто только лишний раз говорит, что передовая писа-тельская общєственность должна решительно вмеши-ваться в дела прокуратури.
На совести органов юстиции прошлнх лет лежит кровь писатєлєй М. Кольцова, Б. Ясинского, В. Поли-щука, О. Близька, Н. Зерова, И. Бабеля, Л. Квитки, П. Маркиша, А. Веселого, М. Лоскутова, О. Мандельштам-ма, М. Кулиша, М. Левидова и десятков других. На совести зтих же органов лежат десятилетия ссьілки Остапа Вишни, Галини Серебряковой, Зинаидьі Тулуб, Владимира Гжицкого и сотен других писатєлєй, лежит стид и ерам позорньїх судилищ над писателями. Сле-
143
довательно, Прокуратура СССР не безгрешньїй агнец, но агнец, допускающий грубьіе ошибки и совершающий преступления против человечности.
Парадоксально звучит, не правда ли? Прокуратура, узаконивающая преступления!
Но тем не менее зто факт. Позтому-то за деятель-ностью прокуратура и нужен постоянньїй надзор людей, наделенньїх вьісокой общественной сознательно-стью...
(Із клопотання до голови правління Спілки радянських письменників)4).
❖ * ❖
ГОЛОВІ РАДИ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР
від поета-перекладача Караванського Святослава Йосиповича, засудженого без суду і слідства на 8 років та 7 місяців за оскарження дискримінаційної практики прийому до вузів УРСР
КЛОПОТАННЯ
Питання взаємовідносин між національностями — це ті питання, які у першу чергу мають цікавити Раду Національностей Верховної Ради СРСР.
Однак за останні тридцять років Рада Національностей розглянула дуже мало актуальних національних проблем. Діяльність Ради Національностей до 1953 року, коли всі радянські державні органи одноосібно заступав генсек Сталін, звичайно, не можна ні критикувати, ні засуджувати. Це був період, коли Рада Національностей існувала виключно формально і ніякої державної роботи фактично не виконувала. Та, на жаль,
4) Переклад ч. 4. (Прим, наша — В-во}.
144
ця інерція бездіяльності тяжить над Радою Національностей, яка мала б узятися за подолання цілої низки залишків культу особи Сталіна, які ще й досі гальмують і підривають дружбу народів СРСР.
Дружба народів СРСР може з успіхом розвиватися і міцніти, коли всі нації та народи Радянського Союзу матимуть рівні права в усіх галузях громадського та політичного життя. Це аксіома, яку не треба доводити. Саме це і змушує мене звернутися до Ради Національностей з клопотанням вжити заходів до усунення кричущих залишків національної дискримінації, які ще мають місце у нашому житті.
У першу голову звертаю вашу увагу на дискримінацію єврейського населення. У першу голову тому, що ставлення до єврейської національності — це той лакмусовий папірець, який засвідчує ступінь інтернаціональної свідомості даного суспільства. Закриття єврейських культурних установ: газет, шкіл, театрів, видавництв; розстріли діячів єврейської культури, дискримінаційна практика прийому євреїв до вищих та середніх навчальних закладів — це все явища, що розквітли буйним цвітом за часів культу особи Сталіна. Здавалося б, що засудження культу, мусило б покласти край і цим дискримінаційним явищам. Та, на жаль, цього не сталося. М. С. Хрущов для заспокоєння громадської думки за кордоном (на громадськість всередині країни він зважав мало) змушений був реабілітувати невинно розстріляних та невинно засуджених діячів єврейської культури. На цьому він і поставив крапку. А де єврейські театри, газети, видавництва, школи? В Одесі, де живе 150000 єврейського населення нема ні одної єврейської школи. А практика прийому до вузів? Знову таки в Одесі, що налічує 25 % єврейського населення, у вузах вчаться 3-5 % євреїв. Це та норма, яка негласно існує при прийомі до вузів. Єврейській молоді, що подавала документи до вузів у інших містах Союзу, відповідають: « А в Одесі ж є такий учбовий заклад — вступайте до « свого » вузу ». І це тоді, коли молодь з Уралу, Сибіру, Москви, Тули, Саратова вчить
145
ся у вузах Одеси — їй надають спеціально збудовані для цієї мети гуртожитки, а місцева єврейська молодь (як рівно і українська та молдавська) має дуже обмежені права на освіту.
Хіба ці факти можуть сприяти дружбі народів?
Навпаки, ці факти сприяють виробленню у євреїв свідомості, що вони неповноцінна, нерівноправна національність і штовхають її на шлях сіонізму. І треба визнати, що ніколи ідеї сіонізму не мали такої популярності серед єврейського населення, як зараз. Це — наслідок дискримінації єврейської меншості.
Не менше кричущими фактами національної дискримінації є факти поголовного виселення за межі своїх республік та ліквідації державності кримських татар і німців Поволжя.
Виселення татар з Криму — акт кричущої несправедливості, і ніякі аргументи на його захист не можуть його виправдати. Як це так, у XX віці суспільство, що прагне збудувати найсправедливіший лад на землі, ви-селює з історичних земель 900000-ний народ за « зраду Батьківщини » окремих його представників? Кому дано право у XX віці витягати з архівів імперіалістичних відносин такі аргументи, що, мовляв, « історично » ці землі не татарські, а руські? Коли бути послідовним у такого роду міркуваннях, то Хабаровський, Приморський краї та Амурську область треба зараз же передати Китайській Народній Республіці, бо ці землі російські царі-імперіалісти силоміць відібрали у китайського народу.
Хіба знищення державності кримських татар, розсіяння їх по просторах Казахстану і Сибіру, позбавлення їх шкіл, газет, театрів рідною мовою сприяє зближенню між народами?
А німці Поволжя? Чим вони завинили перед суспільством за злочини Гітлера? Хіба ж це марксистський підхід до розв’язання складних проблем — міряти людей не соціальною, а національною міркою? Хіба лозунг « Пролетарі всіх країн єднайтеся! » не стосується євреїв, кримських татар і німців Поволжя? У Радянсько
146
му Союзі нема ж євреїв-буржуїв, татар-капіталістів і німців-поміщиків. Є самі тільки трудящі.
Як можна виховувати молодь у дусі інтернаціоналізму, коли на її очах цілі національності позбавляють прав на державну автономію і прав на освіту і рідною і нерідною мовами? Про яке « зближення » може бути мова між людиною, яку виселили з рідного дому і рідного краю та людиною, яка цей дім і цей край зайняла?
В одному ряду з цими явищами стоять і хиби, які припущено в практиці відновлення національної державності чечен, інгушів, калмиків, карачаївців та інших народів. Цей акт справедливості щодо дрібних національностей не обійшовся без ляпсусів, які підкреслюють малим народам, що вони не повністю рівноправні. Згідно з установленим порядком сім’ям несправедливо висланих національностей не повертають їх нерухомої власності: будинків, домів, хат, і вони, повернувшися, на дідівську землю, мусять купувати свої будинки у місцевих органів влади, або будувати собі нові. Чому так? Людей же вислали несправедливо. Отже, давши право на повернення, указ Верховної Ради не забезпечив шляхів до його здійснення. В результаті багато чечен, інгушів та представників інших національностей не повертаються на батьківщину. Хіба така практика повернення сприяє дружбі народів? Це все одно, що подарувати людині дорогий торт, повиїдавши з нього весь шоколад. Хіба такий подарунок можна сприйняти як подарунок?
За період культу особи ряд кричущих несправедли-востей було вчинено і до народів Прибалтики.
До таких несправедливостей належить поголовне виселення естонського населення з прикордонних районів Естонії на Сибір, уся провина яких полягала в тому, що вони проживали в прикордонній місцевості. Можна ж було виселити це населення в другий район Естонської республіки. Аж ні, населення містечка Сі-ламяе було виселене на Сибір.
У 1940 році, як відомо, Латвійська республіка добровільно приєдналася до Радянського Союзу, отже ні
147
яких репресій до військовиків латвійської армії не слід було припускати. Однак, як не дивно, у 1941 році офіцерів латвійської армії було запрошено на тактичні заняття, звідки вони так і не повернулися — їх було інтерновано і їх дальша доля невідома. Факт лишається фактом, що з цих офіцерів ні одна жива душа не повернулася додому, як рівно і ті тисячі латишів, яких безпідставно було репресовано і вислано у 1940-1941 р.р. Постає думка, що за часів свавілля Берії ці радянські громадяни могли бути різними шляхами знищені у таборах. Цей факт, який сам по собі є злочином проти людяності, не може служити зміцненню дружби народів, і щоб не припустити подібних фактів у майбутньому, саме тепер настав час провести розслідування, а в разі потреби зробити відповідні розкопки та ексгумацію трупів, і притягнути до кримінальної відповідальності винуватців загибелі тисяч радянських громадян латвійського походження.
Великої шкоди дружбі народів завдавали й завдають перекручення національної політики в одній з найбільших республік СРСР — на Україні. Проведена після 1937 року русифікація українських вузів була засуджена і переглянута частково — на Західній Україні, тоді як на Східній Україні вищу школу і понині повністю русифіковано. Така політика аргументується різницею, яка нібито існує між Східною та Західною Україною. Якщо це так, то навіщо ж тоді український народ возз’єднався в єдиній Українській Радянській державі? Очевидно, для того, щоб увесь український народ, позбавлений колись державності, виховувався і розвивався, як єдиний національний організм. А проте в галузі освіти єдина республіка підрозділяється на дві частини. Така практика не тільки не сприяє дружбі народів, а навпаки, розколює єдиний народ на два народи, аналогічно до того, як єдину національність — осетин розбито на дві республіки: Південно — та Північно-Осетинську АРСР, а бурят-монголів поділено на Бурят-Монгольську АРСР і на Усть-Ординський та Агінський національні округи. Таке розбиття одної на
148
ціональності на частини не здружує, а, навпаки, розколює народи.
Великої шкоди дружбі народів завдає і відсутність амністії учасникам народного повстання 1943-1949 р.р. на Україні, в Литві, Латвії, та Естонії, спрямованого проти культу особи Сталіна та терору Берії. Ще й досі в Комі АРСР (Воркута, Інта, Печора), на Сибіру (Іркутська, Кемеровська області, Красноярський край), у Казахстані та на Колимі живуть великі масиви українців, литовців, латишів, естонців, висланих за підозру у причетності до виступів проти культу особи в 1943-1949 р.р.
Ні для кого не секрет, що несправедливі акти проти українського народу: розстріли українських діячів Чубаря, Косіора, Затонського, Любченка, розстріли письменників Микитенка, Близька, Фальківського та десятків інших, безпідставне виключення КПЗУ з Комінтерну, винищення та виселення протягом 1939-1953 р.р. української інтелігенції міста Львова, масове примусове виселення українців на Сибір, примусова русифікація українського населення Кубані, Білгородщини, Стародубщини — ці всі факти не могли не викликати обурення народу, яке вилилося у народне повстання 1943-1949 р.р. Більшість учасників і просто очевидців (а таких більше) цього повстання і досі живуть за межами своїх республік. Для забезпечення істинної дружби народів СРСР, що базується на забутті старих суперечок, ці жертви культу особи Сталіна слід повернути на території своїх республік.
Істинна дружба народів вимагає і широкої амністії всім тим в’язням, які досі (по 15, 18 і 20 років!) гниють у тюрмах і таборах за участь у виступах проти культу особи Сталіна та терору Берії. Якщо дружба народів СРСР — дружба справжня, то вона має базуватися на гуманних, дружних відносинах між народами, а не на національній ненависті та братовбивстві. Через десятки років після подій 43-49 р.р. табори й тюрми СРСР ще набито в’язнями — учасниками повстання. Саме з метою не припустити звільнення цих осіб
149
збережено в СРСР варварський 25-річний строк покарання. Цей строк зараз відбувають переважно українці, литовці, латиші, естонці, білоруси, молдавани. Чому їм нема прощення? Адже тих, хто приклав руку до масових знищень радянських громадян у 1937-1939 роках, ми тепер великодушно прощаємо, мовляв, був такий час, люди не винні, що виконували вказівки згори. Чому ж нема такого прощення жінкам-українкам Катерині Зарицькій, Галині Дідик та Одарці Гусяк, засудженим на 25 років тюремного ув’язнення? Хіба припустимо тримати по 18-20 років у Володимирській тюрмі жінок: Катерину Зарицьку з 1947 року, Галину Дідик та Одарку Гусяк з 1950 року? Свого часу М. С. Хрущов засудив нелюдський розстріл вагітної революціонерки в Албанії, а хіба можна з позицій цього осуду схвалювати утримування жінок по 18 і більше років у кам’яній могилі?
Справжній дружбі народів суперечить і практика заселення міст національних республік російським населенням. Так в Українській РСР систематично, рік у рік збільшується російське населення і зменшується українське. Аналогічні національні міграції відбуваються в Литві, Латвії, Естонії, Білорусії, Молдавії, Казахстані, Кургизії та інших національних республіках. Така колонізація суперечить дружбі народів. Наприклад, поява на Україні великих мас російського населення (відставні офіцери, відставні працівники КГБ та інші привілейовані категорії громадян), які селяться у містах і захоплюють усі вигідні посади, роботи і професії, призводить до того, що корінне українське населення відтискається на низькооплачувані роботи чорноробів, санітарів, двірників, грузчиків, будівельних та сіль. госп. робітників. Таке безцеремонне заселення відвічних українських земель не обіцяє нічого, крім національної ворожнечі. Згадаймо різанину між народами у 1917-1920 р.р. на Кавказі та в Середній Азії. А 1958 рік, коли повернених на свою рідну землю чечен та інгушів російське населення м. Грозного зустрічало лозунгами: « Геть чечен та інгушів з Кавказу! », « Хай
150
живе сталінська національна політика!» Хіба це не чисто колонізаторське ставлення до споконвічних жителів даної місцевості, до законних господарів даної землі? Хіба це не ганебний вияв міжнаціональної ворожнечі? Хіба це не яскравий доказ того, що політика колонізації національних республік веде не до дружби, а до ворогування між народами? Не можна обстоювати дружбу народів і заразом обстоювати політику перемішування націй і розподіл між ними соціальних функцій виробництва і керівництва. Отже, з позицій істинної дружби народів треба переглянути політику перекачування національних меншостей на Сибір і заселення національних республік немісцевим, переважно російським або русифікованим населенням.
Не менше кричущий залишок культу особи, який має пряме відношення до взаємовідносин національностей, є і так звана система паспортної прописки, яка існує в Радянському Союзі. Згідно з цією системою людина має проживати там, де її дозволять органи міліції, і не має права вільного пересування по країні, або, вірніше, має право пересуватися на Сибір, на Урал, в Казахстан, а не має права жити у так званих « режимних » містах. Так житель України не має права вільно селитися і жити у Києві, Одесі, Львові, житель Литви у Вільнюсі та Каунасі, житель Латвії у Ризі. Чому? Яка загроза безпеці комуністичного суспільства від того, що в Києві житимуть українці? А Радянський же Союз підписав у 1948 році міжнародну конвенцію про права людини, де є пункт про свободу вільного пересування всередині країни, фактично ж цієї свободи нема, бо жителі нац. республік не мають права селитися в містах своєї республіки. Дискримінаційна система прописки, що існує зараз, відкриває шлях до заселення міст нац. республік немісцевим, переважно російським населенням. Така практика викликає антагонізм між місцевим населенням і русифікованим населенням міст. Такий антагонізм дає себе знати в усіх національних республіках.
До фактів національної дискримінації слід зараху
151
вати і « помилки » при визначенні кордонів національних республік. Так до складу БРСР не включено великі райони, заселені білорусами, у Смоленській та Брянській областях, до складу УРСР не входить Краснодарський край, частина Воронізької, Білгородської та район Таганрога Ростовської області. Зі складу Молдавської РСР виключено землі, заселені молдаванами в Одеській області, із складу Вірменської РСР виключено Горно-Бадахшанську А. О.
Ну, а щодо автономних республік, то тут поділ земель проведено, як робив колись лев у байці Езопа. До складу Мордовської АРСР не включено частину Пензенської області і місто Пензу, заселені мордвою. До складу Татарської АРСР не включено великі території Ульяновської та Оренбурзької областей, заселені татарами. Сама батьківщина Муси Джаліля перебуває в Оренбурзькій області. До складу Удмуртської АРСР не включено частину Кіровської області, заселену удмуртами. А які підстави були виключати Виборг зі складу Карельської АРСР? Штучно розбивати народ комі на дві республіки — Комі АРСР та Комі — Перм’яцький національний округ, подібно до Осетії та Бу-рят-Монголії?
Розвиток і зміцнення дружби народів СРСР вимагають, щоб ці питання було якнайшвидше розглянуто і якнайсправедливіше розв’язано.
Зі свого боку пропоную такі заходи:
1.	Припинити всі види національної дискримінації єврейського населення.
2.	Відновити державність кримських татар і німців Поволжя.
3.	Повернути нерухоме майно сім’ям несправедливо висланих і репатрійованих тепер народів.
4.	Повернути несправедливо висланих на Сибір представників народів Прибалтики, Західних України та Білорусії, Молдавії.
5.	Провести розслідування безслідного зникнення латвійських військовослужбовців.
152
6.	Провести широку амністію усім жертвам культу особи Сталіна.
7.	Звільнити жінок-мучениць: Катерину Зариць-ку, Галину Дідик і Одарку Гусяк.
8.	Розглянути питання дискримінаційного становища українського населення Кубані, Білгородщини та Стародубщини і вжити заходів до усунення його.
9.	Усунути всі елементи дискримінації національностей у галузі народної освіти на Україні, в Білорусії, Молдавії та інших республіках.
10.	Засудити практику виселення нац. республік на Сибір і заселення їх російським населенням.
11.	Переглянути систему паспортних обмежень і засудити паспортну дискримінацію, яка суперечить міжнародній конвенції і підриває дружбу народів.
12.	Переглянути кордони національних республік з метою встановлення точних етнографічних границь.
13.	Провести широке обговорення всіх зачеплених тут питань на сторінках преси.
10. 4. 1966 РОКУ
ІЗ КЛОПОТАННЯ, ПОСЛАНОГО НА ІМ’Я ГОЛОВИ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ5)
« Социалистическая законность — законность самого совершенного в мире общества должна базиро-ваться на самьіх гуманних принципах, ибо коммуни-стическое общество — самое гуманное и самое прогрес-сивное в мире.
Ото аксиома, не требующая доказательств. И имен-но потому не могут не вьізьівать тревогу проявления произвола, беззакония... которьіе до сих пор еще име-ют место в нашей юридической практике.
Первое вопиющее проявление геноцида заключен-
5) Переклад ч. 5. (Прим, наша — В-во).
153
ньіх — зто сохранение в СССР 25-летнего срока наказаний, которьій и поньїне отбьівают тьісячи людей (...)
Наша юридическая практика сохранила много и других отрицательньїх злементов, которьіе не могут не вьізьівать тревогу...
Во Владимирской тюрме 22-ой год сидит Андреев — свидетель международной комиссии, расследовав-шей дело Катьінского леса в 1942 году. Показання Ан-дреева легли в основу заключения международной комиссии 1942 года, обвинившей в массовом расстреле польских офицеров органні НКВД. Зто дело впослед-ствии бьіло пересмотрено еще раз и нзвое разбиратель-ство опровергло предьідущее заключение. Но почему такая большая кара вьшала на долю Андреева за лжес-видетельство? 25 лет тюремного одиночного заключения! Разве неправильньїе, под принуждением данньїе показання такое уж страшное « воєннеє» преступле-ние, чтобьі человека на 25 лет замуровать в каменньїй мешок?
Во Владимирской тюрме находятея под стражей женщиньї-мученицьі Екатерина Зарицкая, Одарка Гу-сяк и Галина Дидьїк. Все они осужденьї на 25 лет тюремного заключения. За какие такне грехи? Они рас-стреливали советских граждан? Нет. Служили у нем-цев? Нет. Совершали диверсионньїе и шпионские акти? Нет. В чем же их вина? Они организовали в пери-од оккупации комитетьі Красного Креста во Львове, Дрогобьіче и других городах для помощи бойцам укра-инского антифашистского сопротивления - партизанам УПА. И за зто женщинм гниют в тюрме. Не в лагере, а каменной могиле — в тюрме.
(..........)
В системе Дубравлага отбьівает 19-й год в заклю-чении гражданин ЧССР — Владимир Горбовьій — осуж-денньїй в 1947 году еще таким юридически неполно-мочньїм органом, как ОСО (особое совещание). Как из-вестно, все лица, осужденньїе ОСО, давно реабилитиро-ваньї, а само ОСО ликв ідировано и его деятельность
154
осуждена. Однако, гражданин ЧССР В. Горбовьій, ни-когда до заключения не живший в Советском Союзе, находится под стражей неизвестно за чьи грехи. При-говор ОСО считать юридически правомерньїм невоз-можно — он совсем необоснован. За что же тогда че-ловек гниет 19 лет в тюрьме? Проживая в Польской республике, Горбовьій защищал в 1934 году на процес-се Перацкого подсудимого Бандеру. Так разве зто пре-ступление? И єсть ли в зтом прецедент изменьї Родине? Ведь Горбовьій отбьівает срок за измену Родине. Ка-кой родине он изменил? И изменил ли? Неужели гражданин Польской Республики, живя в Польще, должен бьіл чувствовать себя гражданином СССР?
В Дубравлаге находится и сьін генерала Шухзви-ча —- Юрий Шухзвич. Арестованньїй в 1948 году (в 15-летнем возрасте!), он бьіл безосновательно, той же таки ОСО, осужден на 10 лет тюремного заключения за вьімьішленную « связь с подпольем ». Весной 1956 года он бьіл освобожден как малолетний, отбьівший треть срока. Осенью того же 1956 года генеральний прокурор Руденко опротестовал освобождение, мотивируя зто тем, что Шухзвич — « сьін националистического дея-теля ». Преследование родителей за детей, а детей за родителей — зто гнуснейший остаток культа генсека Сталина, но тем не менее именно так и бьіла составле-на форма протеста. Посаженний в тюрму, Шухзвич отбьіл еще два года заключения, а в день освобождения ему принесли ордер на арест и завели следствие за ан-тисоветскую агитацию, которую он якобьі вел в камере. Нашлись два камерних « свидетеля », и дело полупило надлежащее юридическое оформление. Расчет бьіл таков: перед лицом нового срока заключенньїй « пере-воспитается » и согласится на все, что от него пожела-ют. Но Шухзвич на зто не пошел. И бьіл осужден по « камерному» делу на десять лет лагерей. Разве не видна в зтих действиях и Руденко, и КГБ преднаме-ренная травля ни в чем не винного человека? Неужели сама практика «камерних » дел не била осуждена...? И сколько еще таких « камерних » « дел » пред-
155
стоит пережить Шухзвичу в будущем? Неужели он по-жизненно обречен жить в тюрьмах и лагерях?
В Дубравлаге до сих пор томится жертва сталинс-кого беззаконня — М. Сорока. Арестованньїй в 1940 году, он бьіл безвинно осужден тогдашней бандой Верни на 8 лет. В 1949 году, после возвращения во Львов, он бьіл снова арестован и вьіслан в Красноярский край за то же самое, за что бьіл арестован в 1940 году. Сле-довательно, бьіл дваждьі наказан за одно « преступле-ние». А « преступления » — то никакого и не бьіло. В 1957 году Прикарпатский воєнний трибунал признал его по делу 1940 года реабилитированньїм. В 1952 году М. Сороку арестовали третий раз. На сей раз ему вьід-винули обвинение в причастности к вьімьішленньїм ла-герньїм « организациям ». За зтот « грех » ему дали 25 лет сроку. Будь Сорока и в самом деле участником зтих организаций, то и тогда он не заслуживал бьі такого не-человеческого срока, ибо его «преступление» имеет три облегчающих обстоятельства:
1.	Срок 1940-1948 г.г. М. Сорока отбивал в заклю-чении безвинно и, следовательно, разочаровавшись в справедливости юридических инстанций, искал справе-дливости в чем-то другом.
2.	Период, когда отбьівал срок М. Сорока, характе-ризовался в лагерях как период произвола, беззаконня и бесстьідного геноцида заключенньїх, и появление в лагерях подпольньїх организаций бьіло своего рода формой самозащитьі.
3.	Ни суд, ни следствие не установили никаких конкретних действий зтих скороиспеченньїх « организаций ».
На сегодня Сорока, при первой судимости, отбьіва-ет 26-й год наказания. И зто тогда, когда наше законо-дательство предусматривает самьій большой, максимальний срок — 15 лет. А отсидев весь срок М. Сорока пробудет 38 лет в заключении! И зто при первой судимости!
Коммунистическая гуманность и социалистическая законность требуют пересмотра дела М. Сороки и уста-
156
новления путем открьітого процеси, заслуживает ли он такого людоедского наказаний, наказаний, которое может оправдать только политика геноциди украинс-кой интеллигенции.
В Дубравлаге находится в заключении и талантли-вьій художник В. Дужинский. Вся его вина состоит в том, что в 1957 году он вьівесил на Львовском оперном театре флаг украинского запорожского войска — флаг наших храбрьіх предков, защищавших и Украйну и всю Русь от турков и татар. За вьівешанье флага —-10 лет заключения. Разве зто гуманно? Разве зто законно?
В Дубравлаге находится и группа интеллигентов городи Львова — С. Вирун, М. Лук’яненко, И. Кандьі-ба и другие организаторьі Украинской рабоче-крестьян-ской спилкьі, в программу которой входило полное со-хранение социалистических завоеваний на У крайнє и предоставление УССР в системе социалистического содружества ниций большей политической и зконо-мической самостоятельности. За зтот грех они и осуж-деньї в 1961 году: М. Лук’яненко и И. Кандьіба на 15 лет, а С. Вирун — на 11. Возникает вопрос — за что же осуждена зта группа? Ведь Конститу-ция СССР гарантирует право вьіхода союзних респу-блик из СССР. Как же можно осуждать людей за дей-ствия, отнюдь не противоречащие Конституции СССР? Нет ли тут какого-то противоречия, пролагающего путь произволу и беззаконию?
В системе Дубравлага отбьівает срок и группа ук-раинских интеллигентов г. Карагандьі — Ю. Долиш-ний и другие, поводом к осуждению которьіх послужил тот факт, что они добивались открьітия для своих де-тей украинской школьї — право, гарантированное Кон-ституцией СССР.
Страшним беззаконием является и система так на-зьіваемьіх « ошибочньїх » освобождений. Человека дос-рочно освобождают. Он живет на воле, и вдруг к нему являются органи КГБ — собирайтесь в тюрьму: вас освободили ошибочно. Зтот иезуитский метод дает ор
157
ганам КГБ возможность без суда и следствия репрес-сировать человека. Так, журналист Караванский, осуж-денньїй на 25 лет, после отбьітия 16-ти лет бьіл в 1960 году досрочно освобожден. Он прожил на воле 5 лет, женился, вступил в университет, и вдруг 13. 11. 1965 го-да (через 5 лет!) его арестовали доотбьівать еще 9 лет, ибо прокурор опротестовал его освобождение после со-ответствующей просьбьі органов КГБ. Аналогично повторно арестованьї в Дубровлаге С. Сорока, В. Левко-вич и другие.
Не менее вопиюіцем актом беззаконня и наруше-нием норм гуманности, признанньїх всем цивилизован-ньім миром, является система содержания в лагерях. Приведу тут несколько « золотих » правил зтой системні:
1.	Заключенньїе работают во вредньїх для здоро-вья цехах по 8 часов и не знают ни субботних, ни пред-праздничньїх дней.
2.	Гарантийная норма питання едва обеспечивает 2000 калорий. (Теоретически, на бумаге, норма предус-матривает 2400 калорий, но из-за крайней низкосорт-ности продуктов и из-за низкого качества вьіпекаемого хлеба (60 %припеку) калорийность гарантийного пайка едва ли достигает 2000 калорий).
3.	Из заработанньїх денег заключенного 50 % удер-живают в пользу государства, а из остальньїх только 5 руб. можно ежемесячно отоварить в ларке (на осо-бом режиме — 2 руб.).
4.	В ларке не торгуют ни хлебом, ни маслом, ни сахаром, и только низкосортньїми конфетами и жирами да овощньїми консервами.
5.	До отбьітия полсрока заключенному нельзя по-лучать продуктових посилок издому.
6.	После отбьітия полсрока можна получить 3 посилки (весом в 5 кг!) в год, в случае, если зто разре-шит администрация. А причин для отказа видать посилку — тьма: невьіполнение норми, неучастие в ла-герной полиции, неучастие в художественной самоде-
158
ятельности, непосещение политинформаций и сотни других причин.
7.	Заключенньїй может писать только два письма в месяц...
8.	Политический заключенньїй, преимущественно интеллигент — студент, учитель, инженер — должен работать в обязательном порядне на физической работе. Зто средство морального угнетения и психологическо-го издевательства над человеком.
9.	Свидания заключенньїй предоставляются «в свободное от работьі время », то-есть заключенньїй в дни свидания должен ходить на работу и только вечер и ночь, когда нужно спать и отдьіхать, проводить на свидании. Таким образом из трех суток свидания заключенньїй бьівает с женой или другим родственником только 36 часов (12 часов уходит на вьіход и на при-ход с работьі и на саму работу: в 6 утра заключенно-го забирают из дома свиданий, а в 6 вечера запускают). Таким образом система содержания « бьет » не только по заключенньїй, но и по их родственникам. Такая практика свиданий с родственниками позорная и изде-вательская.
(..........)
Запрещение посьілок, голодньїй паек, ограничение пользования заработанньїми деньгами — разве зто не рецидивні моренья голодом?
Интересно, что на зтом мореньи основана вся « пе-ревоспитательная» работа в лагерях. Так, заключенньїй Губич А. получил посьілку. Ему ее не вьідали, а начальник отряда прямо сказал Губичу: вступай в ла-герную полицию — получиш посьілку. Пришла посьіл-ка и заключенному Новожицкому А. Но ее отправили назад домой на том оснований, что, мол, Новожицкий не посеїцает школу. Неужто ж в системе « перевоспи-тания » заключенньїх нет других аргументов в защиту образования, как только метод принуждения голодом?
Видите, какой прогрессивньїй метод перевоспита-ния: совсем как в зверинце, где дрессируют зверей: сде-
159
лаешь то и то — будешь єсть, не сделаешь — помирай с голоду. Мне кажется, что такая практика вообще не имеет ничего общего с перевоспитанием и для комму-нистического общества просто позорна.
Характерная деталь: вес посьілки не должен пре-вьішать 5 кг. Если придет посьілка 5 кг и 100 гр. — ее отправляют обратно. Как видите, скрупулезность в со-блюдении правила исключительная. Если б так скру-пулезно соблюдались все правила и законні! Ан нет. Да-же и зто такое твердое правило не всегда так скрупу-лезно соблюдается. Все посьілки, приходящие из-за границьі вьідаются без всяких ограничений. Почему? Неужели правило делает исключение для зарубежньїх посьілок? Вовсе нет. Просто дрессировщикам людей стьідно перед мировой общественностью, что они так дико и так позорно издеваются над человеческим до-стоинством заключенньїх.
Ужасньї и бьітовьіе условия заключенньїх. В бараках — двухярусньїе койки, 1,3 м2 баракоплощади на душу. Такие нормьі абсолютно антисанитарньї, анти-гигиеничньї и невозможньї.
А особьій режим? Зто вообще лагерь-душугубка, лагерь-крематорий. Люди находятся здесь десятки лет под замком, в бетонних камерах без окон, вечно при свете лампочки. Норма питання — гарантийная. В ларь-ке — только папиросьі, спички, зубная паста, мьіло, конвертьі. Покупать можно только на два рубля в ме-сяц. Одежда бухенвальдская — черно-белая. Лишенньїе воздуха и света, истощенньїе голодним пайком, замк-нутне по 7-10 человек в душних, тесньїх камерах, люди мало-помалу теряют человеческий образ. Частне случаи самоубийства (например, заключенньїй Сусей), членовредительства и сумасшествия. Заключенньїе вскрьівают себе вени и кровью пишут на стенах камери: « Смерть Святкину! » (Святкин —уполномоченньїй КГБ при л/о № 10). Один заключенньїй отрезал себе уши, запечатал в пакет и отправил на имя XXII с’езда партии. Доведенньїе до отчаяния заключенньїе вьїкальї-вают себе на лбу татуировки: « Раб КПСС », — дейст-
160
виє, которое страшно наказуется, — как саботаж, ди-версия, призвів к свержению власти — карается рас-стрелом (заключенньїй Малай). Все зти страхи — орудне « перевоспитания ». Регулярно камерьі-душугубки особого режима посещают работники КГБ и рекомен-дуют заключенньїм осудить своє прошлое или отказать-ся от своих взглядов, и тогда их переведут с « особого » режима на « строгий ».
Многолетнее содержание в лагерях « особого » режима —• абсолютнеє физическое и моральное превра-щение человека в зверя, уничтожение человека. Лаге-ря « особого » режима — зто вопиющий остаток гено-цида заключенньїх, проводимого в лагерях Берией, Ежовьім и Ягодой.
А отношение администрации? Особенно работников КГБ. Уполномоченньїй КГБ при 11 л/о Дубравлага ст. лейтенант Гаращенко позволяет себе являться в ком-натьі свиданий, когда к мужам приезжают женьї, и в присутствии мужей заявляет: « Зачем вьі к нему езди-те? Откажитесь от него! » Такого « любезного » поведений не помнят и Бремена Берии.
Такова страшная картина дикого произвола, уза-коненного людоедскими, недостойньїми коммунистичес-кого общества инструкциями.
...Я обращаюсь к Вам, а через Вас к широкой об-щественности с просьбой обратить внимание на вопи-ющие остатки сталинского геноцида заключенньїх и принять все возможньїе мерьі к их устранению.
(..........)
Я обращаюсь со своим ходатайством в Союз журна-листов, ибо он об’единяет людей, самим родом своих занятий призванньїх защищать общественньїе интерес-сьі. Журналист — зто активний борец против зла, произвола и мракобесия, в какой бьі одежде они не прята-лись.
Считаю, что Союз журналистов поддержит мои предложения, к чему его обязьівает « Моральний кодекс строителей коммунизма ».
10.	05. 1966.
161
КОЛЕГІЇ ВЕРХОВНОГО СУДУ СРСР
від журналіста Караванського С. Й., що перебуває в таборі внаслідок кричущого порушення основ радянського законодавства
КЛОПОТАННЯ
Прошу переглянути питання про перебування на посту генерального прокурора СРСР г-на Руденка, як такого, що систематично порушує радянське законодавство і тому не відповідає високій державній посаді ген. прок-а СРСР, бо сам підлягає покаранню за свої дії згідно з радянськими законами.
Перебуваючи на посаді прокурора Сталінської (Донецької) області (1938-1940 р.р.), потім на посаді генерального прокурора УРСР (1944-1953 р.р.) а з 1953 р. — на посаді генерального прокурора СРСР, г-н Руденко нераз грубо порушував радянське законодавство, санкціонував убивство ні в чому неповинних радянських людей, притягав до кримінальної відповідальності за-відомо невинних людей, запровадив у органах суду і прокуратури систему повної юридичної безвідповідальності, санкціонував порушення норм радянського процесуального права, перетворив юридичні органи СРСР на знаряддя сваволі та беззаконня, тобто, перебуваючи на високих державних посадах, чинив дії, які підлягають покаранню за радянськими законами.
У тому, що це так, можна переконатися з наступних фактів:
1.	Перебуваючи в період 1938-1940 р.р. на посаді прокурора Сталінської (Донецької) області, г-н Руденко санкціонував розстріли ні в чому не винних (тепер реабілітованих) радянських людей, отже чинив злочини проти людяності, які підлягають покаранню за ст. 102, п. « е » і ст. 102, п. « з » КК РРФСР (навмисне вбивство двох і більше людей).
2.	Перебуваючи на посаді генерального прокурора УРСР (1944-1953 р.р.) гр-н Руденко санкціонував у 1947
162
році арешт неповнолітнього (15-річного!) сина генерала Шухевича — Ю. Шухевича за вигаданий « зв’язок з підпіллям », а в 1947 році санкціонував заслання інженера Сороки за злочини, яких той не вчинив, поклавши в основу своєї санкції на заслання справу Сороки 1940 року, за яку він у 1957 році рішенням Прикарпатського військового трибуналу був реабілітований. Перебуваючи на посаді генерального прокурора СРСР, гр-н Руденко у 1956 році оскаржив звільнення з тюрми засудженого неповнолітнім Ю. Шухевича, сформулювавши протест так: « Ю. Шухевич є син націоналістичного діяча». Формула протесту гр-на Руденка свідчить, що прокурор завідомо знав про невинність Ю. Шухевича і отже винний у злочині, передбаченому ст. 176 КК РРФСР, яка говорить:
« Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності особою, що чинить допит, слідчим або прокурором —-
карається позбавленням волі на строк до трьох років.
Ті самі дії, сполучені з обвинуваченням в особливо небезпечному державному злочині або іншому тяжкому злочині, чи то із штучним створенням доказів обвинувачення —
карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років ».
3.	Як прокурор УРСР гр-н Руденко запровадив у органах суду і прокуратури атмосферу повної безвідповідальності перед законом. Ця атмосфера юридичної безвідповідальності знайшла свій найяскравіший вияв у тому, що органи суду та прокуратури не відповідають на скарги та позови громадян, як того вимагає від них закон. Так ст. 109 КПК РРФСР (і відповідні статті КПК союзник республік) говорить:
« Прокурор, слідчий, орган дізнання і суддя мусять приймати повідомлення про всякий вчинений або під-готовлюваний злочин і виносити на них рішення у термін не більше, як три доби від дня одержання заяви або повідомлення, а у виключних випадках — у термін
163
не більше, як 10 діб..Про прийняті рішення повідо-
мляють позовника ».
Однак, органи прокуратури і суду не додержують цієї статті. Так, журналіст Караванський у лютому 1965 року надіслав до прокуратури УРСР позов з клопотанням притягнути до відповідальності міністра вищої освіти УРСР Ю. М. Даденкова. Однак, ніякої відповіді на своє клопотання не одержав. У 1966 році він же надіслав до народного суду Жовтневого району м. Одеси свій позов з клопотанням притягнути до кримінальної відповідальності наклепника і хулігана І. Петренка. Проте жодної відповіді не одержав. Таким чином, органи суду і прокуратури абсолютно безвідповідальні перед законом за порушення ст. 109 КПК РРФ-СР та відповідних статей КПК союзних республік. Така практика — результат того, що ген-прок СРСР не виконує статті конституції, яка зобов’язує його проводити нагляд за точним додержанням законів усіма міністерствами, установами, як рівно і окремими громадянами на території СРСР. Внаслідок цього і панує в органах суду і прокуратури атмосфера безвідповідальності і безкарності. Халатність при виконанні службових обов’язків — це дія, яка підлягає покаранню за ст. ст. 172 і 170 КК РРФСР.
4.	За часів перебування на посту генерального прокурора СРСР гр-на Руденка судові органи неодноразово порушували Конституцію СРСР і Конституції союзних республік. Так, стаття 115 Конституції РРФСР говорить: « Розгляд справ в усіх судах РРФСР відкритий, оскільки закон не передбачає винятків, із забезпеченням обвинуваченому права на захист ».
Однак цей принцип порушували і порушують більшість, щоб не сказати всі суди на території СРСР. Так судова колегія у кримінальних справах Львівського обласного суду 12 квітня 1961 року розглянула в закритому судовому засіданні справу Лицик М. П. та Во-динюка О. В., записавши в тексті вироку, що розглядала справу « у відкритому судовому засіданні». Таке безсоромне порушення Конституції характерне для
164
більшості (якщо не всіх) судів за часів перебування на посаді генпрока гр. Руденка. Так, Волинський обласний суд 10, 11, 12 вересня 1963 року розглядав у закритому судовому засіданні справу Ю. Сачука, хоч підсудний Сачук двічі звертався до судових органів про необхідність відкритого процесу. Підсудний Сачук і досі не знає, на якій підставі судові органи і прокурор визнали за необхідне судити його закритим судом (може, вказівка КГБ?).
На закритому судовому засіданні розглядав і справу Кузнєцової Є., Мартиненка О., Русина 1. 21-25 березня 1966 року Київський обласний суд.
Не менше кричущим фактом порушення основ радянського законодавства є і зведення ролі адвокатури до ролі помічників судді і прокурора. Так, підсудний Сачук, прибувши на суд 10. 9. 1963 року і побачивши, що судове засідання Волинського обласного суду буде закритим, відмовився відповідати судді і, таким чином, припинив хід судового розгляду. Суд тричі відходив на нараду і тричі Сачук відмовлявся відповідати, а коли суд перейшов до допиту свідків, Сачук став співати « Інтернаціонал » і тим самим не дозволив провадити закрите судове засідання. Суд ще раз вийшов на нараду і закликав адвоката Плосконоса. Адвокат, замість того, щоб підтримати законне клопотання підсудного Сачука про відкрите судове засідання, став на сторону судді та прокурора і в особистій розмові із Сачуком умовив останнього згодитися на розгляд справи у закритому засіданні. Адвокат вдався до залякування Сачука, мовляв, «буде гірше». Поведінка адвоката на процесі Сачука в даному разі характерна і характеризує роль адвокатури за часів перебування на посаді генпрока СРСР гр. Руденка.
Ці факти свідчать, що гр. Руденко сприяв перетворенню юридичних органів СРСР на знаряддя сваволі і беззаконня і зовсім не цікавиться додержанням судами на місцях Конституції СРСР.
5.	У часи перебування на посаді генерального прокурора СРСР гр. Руденка, проведено низку погром
165
ницьких заходів до цілого ряду єврейських інтелігентів. Так, 29. 6. 1961 року був заарештований і засуджений на 12 років обвинувачений у шпигунстві староста єврейської релігійної громади м. Ленінграда Г. Р. Пячер-ський. 24 рази (24!) Г. Пячерський звертався до генерального прокурора переглянути цю шиту білими нитками « справу » і 24 рази гр. Руденко відхилив його клопотання. І лише в грудні 1964 року було визнано, що Пячерський у шпигунстві не винен, а винний у агітації. Як же назвати тоді цю « справу » Пячерського? Це просто один із проявів цькування євреїв, яке надихав особисто М. Хрущов. Не винний Пячерський і в « агітації ». У нього знайдено єдиним-єдиний записаний ним анекдот про Хрущова. І за це людині дати 7 років? Уся справа Пячерського — погромницька, це друге видання справи Бейліса. Характерно, що одного дня із Пячерським були заарештовані євреї (у Москві, в Ленінграді) Качинов, Димкін, Рішаль, які ніякого відношення до Пячерського не мали. Отже тут наочно можна простежити факт погрому — акція проти євреїв. Інженер Рішаль і досі незаконно перебуває в ув’язненні (строк — 9 років) за те тільки, що він висловлював симпатії до держави Ізраїль. Якби це й так, то невже за це варто гноїти 7 років у таборі? Ці факти свідчать, що гр. Руденко перетворив органи суду і прокуратури на засіб геноциду національної інтелігенції народів СРСР (єврейської, української та інш. національностей).
6.	Перебуваючи на посту генпрока СРСР, гр. Руденко перетворив юридичні органи СРСР на додаток Комітету Державної Безпеки (КГБ) при РМ СРСР. Органи КГБ вербують серед в’язнів, засуджених на 25 років, своїх агентів або агітують їх зректися своїх політичних поглядів і засудити свою минулу діяльність. Тих, хто пристає на такий компроміс, звільняють з-під варти і знаходять для цього відповідні юридичні підстави. Так, у 1960 році був звільнений з місць ув’язнення Караванський, який засудив свою минулу діяльність і написав відповідну статтю. Наявність такої статті, яку можна буде використати в пресі, дала змогу ор
166
ганам КГБ звільнити Караванського, хоч формально це було незаконно і строк покарання Караванський не відбув і амністії не підлягав. Та це не зупинило ні органи КГБ, ні прокуратуру СРСР звільнити Караванського, застосувавши до нього указ про амністію. Отже, коли треба, юридичні органи (під диктовку КГБ) ідуть в обхід законів, справджуючи стару приказку: « Закон, що дишло, куди повернув, туди й вийшло ». Коли ж (через 5 років після звільнення!) органам КГБ здалося, що Караванський передав написану ним скаргу комуністам братніх партій (страшна загроза безпеці СРСР!), то після відповідного клопотання органів КГБ, прокуратура СРСР спростувала « помилкове » звільнення С. Караванського і його знову репресували. Таким чином, генеральний прокурор перетворив прокуратуру СРСР та інші юридичні органи країни на додаток до органів КГБ, а органи КГБ розгорнули в місцях ув’язнення жваву торгівлю — міняють свободу в’язнів на потрібні їм послуги. Ці дії гр. Руденка підлягають покаранню по ст. 177 КК РРФСР.
7.	Здаючи собі справу, що в’язні перебувають в тюрмах і таборах без достатніх юридичних підстав, ген-прок Руденко подбав, щоб вони не скаржилися у радянські, юридичні і громадські органи СРСР. Згідно з негласним секретним циркуляром, який діє в системі таборів, уповноважені КГБ вилучають у в’язнів листи і скарги, адресовані у вищі інстанції і не відправляють їх. Так, на 11 л/о Дубровлагу уповноважений КГБ капітан Гаращенко вилучив скаргу на ім’я Вольфа Мес-сінга у в’язня Пячерського і не хоче давати з цього приводу ніяких пояснень. Не хвилює ця справа і прокурора Дубровлагу Гапічева. Чи не є це повернення часів беззаконня і сваволі, коли за писання з таборів скарг людей репресували і навіть розстрілювали (І. Г. Паламарчук — Воркута). Проте цю беріївську практику гр. Руденко санкціонує.
8.	Як прокурор СРСР, гр. Руденко має стежити за додержанням державними органами СРСР законів і приписів радянської влади. Однак, генпрок СРСР не
167
протестував проти запровадження в системі таборів СРСР жахливих « голодних » умов утримання. Бувши у 1945 році державним звинувачем на процесі воєнних злочинців у Нюренберзі, гр. Руденко чудово знає, що таке злочин проти людяності, а проте він цілком свідомо і наполегливо санкціонує людожерські правила утримання в’язнів в таборах, вироблені МОГП союзних республік, застосування яких до політичних в’язнів не можна розглядати інакше як злочин проти людяності.
Всі ці факти змушують мене звернутися до Верховного Суду СРСР з проханням переглянути питання про перебування на посту генерального прокурора СРСР гр. Руденка і притягнути його до кримінальної відповідальності згідно із ст. ст. КК РРФСР, що карають за такі дії:
1. Убивство двох і більше людей, 2. Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності. 3. Халатність при виконанні службових обов’язків. 4. Цькування національних меншостей. 5. Порушення соціалістичної законності при звільненні в’язнів. 6. Знущання з ув’язнених, як один з проявів злочинів проти людяності. 7. Затиск критики і репресії проти в’язнів, які скаржаться у вищі інстанції.
7. 6. 1966 р.
З ЛИСТІВ С. КАРАВАНСЬКОГО ДО ДРУЖИНИ
** *
« ...Мої короткі листи я компенсуватиму довгим перекладом, і з ним тобі буде багато мороки. Його треба буде передрукувати і вислати мені для остаточної правки... Зараз остаточно готові два розділи. Сьогодні робитиму третій...
...Дописую увечері. Переклав сьогодні (неділя — В. Ч.) ще один розділ... »
(27. 2. 66 р., Явас)
168
« ...Хай стане у нас правилом щонеділі писати листа. І нумерувати їх. Згода? ...листи зникають. Треба, отже, відправляти тільки рекомендовані... Цікавить мене доля листів ще й тому, що в першому листі (23. 5.) я написав тобі список книг, які хотілося б мати... Пошли книголюбам — вони розшукають. Крім того, всяку літературу з етимології слів та з питань, пов’язаних із словниками рим, яку тобі порадять мовознавці — вишли... Вишли мені й « Колядки й щедрівки », та які є інші фольклорні видання. З часу мого від’їзду на північ, десь, певно, вийшло багато цікавого »...
(2. 06. 66 р., Явас)
** *
« ...У новорічному поздоровленні... ти досить оптимістично дивишся на Новий 1967 рік. Я поділяю твій оптимізм, хоч, зрештою, — поживемо, побачимо. Я знаю, що покладати великі надії на щось — завжди неправильно, бо наступає зворотня медаль таких сподіванок — розчарування. Отже, до оптимізму я завжди додаю чималу дозу скепсису. І це мені, як правило, ішло на користь.
Я вже писав тобі, що прийшло мені багато привітань *) і я не маю змоги на всі з них відповісти, хоч і робитиму спроби. Я писав тобі, кому подякувати, а коли лист не дійшов і ти про це напишеш, то я повторю * **)...
...Почав укладати третій зошит « Біографій слів ». до речі, досі не знаю, чи прийшли перші два зошити. Так само дуже жду рецензії на словник... »
(22. 1. 67 р., Явас)
ф * *
*} з днем народження
**) такого листа табірна цензура так і не пропустила
169
« ...Біографій слів не пишу, бо всі мої папери знову взято на пильний перегляд... Я часу не маю, щодня працюю. Ти ж знаєш, як я багато працював над перекладами Шекспіра. Серйозна робота вимагає серйозної праці. Не знаю, чи вдається мені моя робота з поезією... Маю на увазі вірші «Телеграма», «На 31 січня» та « 150.000 ». Свою наукову працю я, не маючи рецензій, поки що припинив...
...Письмове інтерв’ю з відповіддю « Перцеві » чудове... » *)
(15. 2. 67 р., Явас)
Начальнику лагеря п/я 385/11
гр. КОРОЛЬКОВУ
Копия: Первому секретарю ЦК КПСС тов. БРЕЖНЕВУ Л .И.
Копия: Редакции газетні « ЮМАНИТЕ » от гр. Строкатой Ниньї Антоновньї, проживаю-щей в гор. Одессе, ул. Черноморская дорога, 56-а кв. 12
ХОДАТАЙСТВО* 6)
В течении 18 лет администрация лагерей сказалась не в состоянии воздействовать на заключенного КАРАВАНСКОГО С. И., а семье Караванского не да-ют возможности поддерживать с ним разрешенньїе законом контактні. Позтому я, жена Караванского С. И., прошу его расстрелять, дабьі прекратить много-летние мучения моего мужа и непрерьівньїе конфликтьі между Караванским и администрацией.
Зто ходатайство я пишу в трезвом состоянии и с полньїм сознанием его серьезности.
27 декабря 1966 года
(Н. Строкатая)
*) Очевидно, йдеться про інтерв’ю, дане І. Дзюбою українській газеті « Нове життя » (Чехословаччина).
6) Переклад ч. 6. (Прим, наша — В-во).
170
ЄВГЕНІЯ КУЗНЄЦОВА
Євгенія Федорівна Кузнєцова народилася 28 листопада 1913 року в м. Шостці Сумської області в робітничій родині. У 1935 році закінчила хімічний технікум у Шостці. Одержала призначення в Тамбов. Відтоді жила й працювала за межами України (Тамбов, Ленінград). З 1937 року оселюється в Москві, де працює в одному з науково-дослідних інститутів оборонної промисловості. Має два авторських свідоцтва (винаходи номерні — по вибухівці). 1962 року повернулася на Батьківщину. Жила в Києві. Працювала два роки в Інституті комунальної гігієни, рік (до арешту) — лаборантом на одній з кафедр хімічного факультету Київського університету.
Заарештована 25 серпня 1965 року. 25 березня 1966 року засуджена в закритому засіданні Київського обласного суду на 4 роки таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді та агітації. Перебуває в Мордовських таборах (спочатку табір № 17-а, тепер — №6).
171
* * *
У обвинувальному висновку та вироку в справі Є. Ф. Кузнєцової зазначається, що у 1964 році Кузнєцова написала три статті, що торкаються суспільно-політичних проблем: « Мої роздуми », « Уроки історії », та « Націоналісти? ».
З ЛИСТІВ Є. КУЗНЄЦОВОЇ ДО РІЗНИХ ОСІБ
** *
« ...Прагну і вживаю всіх заходів, щоб повернути здоров’я до стану цілком здорової людини, яка була я до ув’язнення. Немає меж моєму обуренню на бездушне відношення до мене з боку лікаря ізолятора * (в Києві), яка ніяких заходів не вжила, щоб поправити моє здоров’я, хоч би уколами глюкози, вітамінів тощо. Я їй заявляла, що їхати у дорогу не можу і просила, щоб мене підлікували в Києві. Але мене не слухали!
В вересні 1965 року я обслідувалась в психіатричній лікарні... Вернулась в ізолятор з заключенням — здорова. Мене насторожувало те, що лікарі і слідчий вишукували хвороби мої, ніби їм потрібно було, щоб я була колись хворою. Звичайно, в історіях в поліклініках ніде немає ознак, щоб я чим коли-небудь хворіла, бо я була здоровою. Батько твій ** твердо заявив, що я ніколи не хворіла...
Чому ставити їм таке запитання — про моє здоров’я?
Коли ж в лютому 1966 року я несподівано стала хворою. Невідступно намагаюсь дізнатись від лікаря причину мого знесилення... Біль була під правою лопаткою, ніби це місце проткнули дротом, серце, голова... все ніби поймали пучком світлових променів, які дово
* Тюрма КГБ по вул. Володимирській, № 33 у Києві.
** Колишній чоловік Є. Кузнєцової.
172
дили до непритомності. Ноги, руки трясло, ніби знаходилися під струмом. Після двох разів такого стану я зовсім втратила сили. В голові тріскотня така була, що не знаєш, куди подітися. Почуття таке, що мені треба відповідати комусь все про все.
Після вироку я запросила гінеколога, бо почула біль внизу живота. Хвороб не знайдено... Після 26 лютого * я стала виправлятись. Перестала боліти над очима голова, припинився шум. Я зраділа. Більше лежала, бо слаба була дуже. В таборі я поволі стала поправлятись. Зараз чекаю відправлення до центральної лікарні, де я хочу перевіритись по всіх тих аналізах, які було зроблено в Києві. Щоб конкретно знати, тобто офіційно, де я захворіла, в якому стані здоров’я моє і хто в цьому буде винен...
...Відносно харчування — бажано б більше вітамінів... 5 крб. на ларьок переводять тоді, як є зароблені. В тому місяці я в’язала сітки і не виконувала норму, то в цьому місяці в ларьку не купувала. Я купую головне — олію, без якої не можу обійтись, бо роблюсь слабою. Цукру не буває, його дають кожних 10 днів 150 грам там же в ларьку. Вистачає його на 3-4 рази попити солодкого чаю. Таким чином — жити можна... я було харчувалась дуже погано в дитинстві, і особливо в 1933 році... і то пережила.
...Зосереджую свою увагу, сили і вільний від праці час на придбання знань. На жаль, часу вистачає тільки продивитися газети та прочитати деякі статті з журналів. Завела собі кілька зошитів для виписок... Поки що вивчаю дійсність з статистичних даних... Наприклад, нещодавно прочитала в журналі «Коммунист Молдавии » статтю професора Молдавського університету «Двуязьічие — одно из средств в укреплении дружбьі народов ». З цього приводу склала ось цю табличку (джерело — каталог передплати):
* Обвинувальний висновок в справі Кузнєцової та ін. складено 21. II. 66.
173
РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ
Республіканські газети і журнали (мова) РЕСПУБЛІКИ газети журнали Освітні Центральні журнали видання
	2 о Й Ф ҐҐ	2 о м л ’о о а	2 о а ф гг о	2 о м л ф о р.	2 о а Ф Гґ о ’З	2 о м л ф "ф о а
Російська	всі видання йдуть рідною				мовою	
Українська	10	4	25	25	3	19
Узбецька	6	4				всі видання
Казахська	9	5				йдуть в рес-
Грузинська	10	1				публіки росій-
Азербайджан.	8	2				ською мовою
Литовська	9	5				
Молдавська	4	2				
Латвійська	6	2				
Киргизька	2	2				
Таджицька	5	2				
Вірменська	7	2				
Туркменська	5	2				
Естонська	10	2				
Білорусія	6	4				
Розглядати ці дані можна з двох боків. З погляду автора статті і з погляду революційних завоювань... »
(Потьма, 22/Х. 1966 р.)
** *
« ...Не тільки я, але й дівчата дуже раділи, що нас на Батьківщині не забувають. Ми в цей час були, як діти: раділи, накинулись на книжки, цілували їх і плакали від щастя, читаючи листа...
...« О, життя! Я гойдаюсь на хвилях твоїх ». Знову на Сході — в таборі. За двадцять сім років життя в Росії я доволі стомилася за рідною землею. Бувало, стоїш на пероні Київського вокзалу — і вже з нього відчуваєш дихання України. Мов з її легень обдмухують
174
поїзди московське повітря пахощами її ягід, садів, меду, стиглої пшениці.
Перенесу і цю скорботу. Час проходить швидко, бо праця на виробництві забирає дев’ять годин денного часу... Піднімають нас о півшостої ранку, бо о 7-й вже йдемо на роботу... На замки я зовсім не звертаю уваги — так легше. Подовгу задивляюсь на околишній ліс з гордовитих смерек.
Влітку на нашому подвір’ї було багато квітів. Цікаві ж люди ці українці. От вже люблять землю. Обробляють, ніби скибку хліба собі намазують маслом. Все зроблять, щоб вродило на тому шматочку землі. Був у нас восени навіть « баб’ячий гвалт ». Сказали, що будуть побілку робити чоловіки-муляри. Як почули наші жінки — почалася баб’яча амбіція: « Не дозволимо сорому такого, це наше жіноче діло ». Білили, фарбували, вимивали аж до того, що дехто радикуліт схопив.
Харчуємось в столовці три рази на день. Одержуємо 2415-2420 калорій по закладці в котел. А ще є норма менша — на 1328 калорій, для тих, хто не слухається. В ларьку маємо купувати на п’ять карбованців щомісяця (якщо заробиш грошей та не буде порушень розпорядку). Свіжих овочів не належиться...
...Все використовуємо з найбільшою користю. Цукор — його відсутність дуже відчуваємо — коли одержую пайку 150 гр. на декаду, то роблю солодкий чай, п’ю на голодний шлунок, щоб найбільше попало його в кров... Приїхала сюди дуже слабою. Загальне знесилення після слідства »...
(Потьма, 3. XII. 66 р.)
❖ ф ф
« ...Ваші новорічні поздоровлення, колядки, книжки — подарунки роблять мене і в келії щасливою... Я також глибоко вірю в остаточну перемогу справедливості... Ми (я і хлопці) не винні. Ув’язнювати нас навіть не можна було. Повернуся додому з лантухом
175
знань, жалю, докорів, любові, з якого роздаватиму за традицією: Богове — Богу, Кесарю — Кесарове... Заздалегідь поздоровляю Вас і всіх земляків з днем 9-го березня — народження Тараса Григоровича. Приєднаємо ж і наше маленьке горе до страждань цієї великої людини...
(ст. Потьма, 14. І. 67 р.)
*
« В житті так багато ще треба виправляти. Виправляти тільки науково. Тільки наука докаже і розв’яже суперечності в суспільстві... Заперечувати наукові оцінки дуже важко. Отож, аналізуючи етап на Україні перед нашим ув’язненням, виходить, що ми не винні, нас не можна було ув’язнювати...
...Відчуваємо всі тяжкий вплив нерідного клімату...
...Щодо Миколи Гриня я маю таку думку, що всі його занадто звинувачують. Звичайно, він негарно поводив себе, але все це у нього з нервів, це я помітила в останній раз, як його бачила в залі (суду)... Погано зробив всьому, всім, собі і своїм друзям. Якщо він все це усвідомив, то, звичайно, більше подібного не допустить і пожалкує, що так поступив... »
(14. І. 1967 р., ст. Потьма)
176
ОЛЕКСАНДР МАРТИНЕНКО
Олександр Іванович Мартиненко народився 2 жовтня 1935 року в м. Новій Горлівці Донецької області в сім’ї робітника. У 1941 році родина переїхала на Полтавщину в село Градизьк. Батько був розстріляний німцями в Дніпропетровську взимку 1942 р. за підозрою в зв’язках з партизанами.
У селі Градизьку Олександр відмінно закінчив семирічну школу і вступив до Київського геологорозвідувального технікуму. Після закінчення технікуму працював всього декілька місяців, бо був призваний до армії. Демобілізувавшися, поступив до Львівського політехнічного інституту на геологічний факультет (відділ геофізики). З 1962 року працював старшим інженером Київського науково-дослідного геологорозвідувального інституту. Опрацьовував проблему програмування сейсмічних коливань. Готував до захисту кандидатську дисертацію.
Заарештований 28 серпня 1965 року. Засуджений 25 березня 1966 року в закритому засіданні Київського обласного суду на три роки таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. Перебуває в таборі № 11 (Явас) Мордовських політичних таборів.
З ЛИСТІВ О. МАРТИНЕНКА
** *
« ...Мабуть, як ніхто в Києві, ти знаєш сам, яке тут життя. Головний закон його — завтра то же, что вчера...
...Я дуже вдячний тобі за прислану збірочку сонетів *. Та й не тільки я, бо багато хто цікавиться такими
Очевидно, сонети Шекспіра в перекладах Д. Паламарчука.
речами. Передай щиру дяку перекладачеві за цінний подарунок... »
(29. 9. 66 р., Явас)
** *
« ...Зараз тут нуднюща пора, холодна зимова темрява: на роботу йдеш — темрява і холод, приходиш — те ж саме. От і скидається на довгу полярну ніч в таборі...
...Трохи війнуло подихом відійшлого в безповоротність Київського життя з твого листа. Але, здається, вже більш-менш спогади притуплюються, і слава богу. Дуже рідко бувають листи, дуже рідко. Значить, і справді друзів у мене не було. Так, одна шушера типу Переденка і К°. Не зможу пробачити собі близору-кості. Не дарма говориться: коли бог захоче когось покарати, то спочатку відбирає розум. Зграя полохлив-ців... Не хочу про них більше і писати...
...З роботою у мене тут покищо без змін. Взагалі, багато дечого без змін.
Що це за лист? Ось перечитав, і руки опускаються. Ну, не можу нічого, нічого не можна... Будь воно все прокляте!»
(січень 1967 р., Явас)
178
9
МИХАЙЛО МАСЮТКО
Михайло Савич Масютко народився 18 листопада 1918 року в селі Чаплинці на Херсонщині в родині вчителів. Михайло рано пішов учитися. Після семирічки, скінчив робфак при Херсонському педінституті. З 1934 року вчився на мовно-літературному факультеті Запорізького педінституту, який через два роки залишив через матеріальну скруту. Влаштувався вчителем української мови й літератури у Володар-Волинському районі Житомирської області. Через рік, в 1937 році, заарештований за наклепницьким доносом і засуджений на 5 років за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді. Не мав тоді і 19 років. Покарання відбував на Колимі. Кілька разів тільки випадок рятував його від смерті. 1940 року помер батько, а мати добилася перегляду справи, після чого Масютка звільнили і реабілітували. Він залишився працювати в Хабаровському
179
краї, де до 1942 року викладав німецьку мову в одній із шкіл Середнєканського району. З 1942 по 1945 рік — в армії, брав участь у Вітчизняній війні, скінчив війну під Берліном. Нагороджений медаллю. По війні повернувся до сім’ї в Крим (селище Сарабуз), де якийсь час вчителював. 1946 року за розпорядженням Міністерства освіти УРСР скерований завучем залізничної школи у Дрогобичі. 1948 року поступив на редакційно-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту (а трохи згодом екстерном у Львівський педагогічний інститут). Був відмінником навчання, брав активну участь в громадсько-культурному житті інституту. Наприкінці 1952 року для наукового гуртка написав роботу « Норми комуністичної моралі », яка була визнана хибною. Під час державних екзаменів Масютка відчислили з інституту. 1953 року він екстерном скінчив педінститут, вчителював на Волині, кілька місяців працював науковим працівником в музеї Івана Франка у Львові. 1956 року захистив диплом у Московському поліграфічному інституті і поїхав вчителювати в село Стайки на Київщині. Через рік переїхав до матері в Феодосію, викладав малювання, креслення і українську мови в школі та технікумі, а потім вийшов на педагогічну пенсію. З того часу інтенсивно займався літературною роботою (писав статті, повісті оповідання), а також працював як художник-поліграфіст, оформляв книжки, найбільше для львівського видавництва « Каменяр ». Зрідка друкувався в республіканській (« Літературна Україна », « Дніпро ») та обласній пресі Криму і Львова. Під час Шевченківського ювілею 1964 року виступав із бесідами про творчість Шевченка по Фео-доському радіо та Львівському радіо й телебаченні.
Одружений. Має на утриманні 73-річну матір.
Заарештований у Феодосії 4 вересня 1965 року. Засуджений 23 березня 1966 року в закритому засіданні Львівського обласного суду на 6 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді й агітації. У тюрмі під час слідства написав роботу про відхід від ленінських норм націо
180
нальної політики на Україні, яку послав у президію XXIII з’їзду КПРС.
У Мордовських таборах суворого режиму, незважаючи на стан здоров’я (виразка дванадцятипалої кишки, недавно перенесена складна операція в районі серця), Масютка примусили працювати вантажником аварійної бригади, внаслідок чого порозходилися післяопераційні шви і стан здоров’я різко погіршав.
У грудні 1966 року Масютка посаджено на 6 місяців у табірну тюрму за необгрунтованим звинуваченням у « виготовленні й поширенні в таборі антирадян-ських документів ».
Під час обшуку у Масютка були відібрані написані ним повісті й оповідання, які склали цілий том матеріалів попереднього слідства. Хоч звинувачення по них не велося, ці твори конфісковані. З матеріалів слідства відомі лише назви ряду статей і художніх творів, що належать перу Масютка, а саме: сатиричні оповідання (чи гуморески) « Революційний дід», « Кров відзивається кров’ю », повість « Химера », стаття « Література і псевдолітература на Україні » та ін.
В архіві М. Масютка залишилися рукописи деяких віршів, декілька сатиричних оповідань, а також недру-кованих статей « Іван Франко в образотворчому мистецтві », « Неологізми в творчості Лесі України », « Пан Тадеуш » у перекладі Максима Рильського », « Особливості перекладів Максима Рильського ».
ДЕЯКІ ПУБЛІКАЦІЇ М. МАСЮТКА
1.	Сила Стефаникової новели, ж. «Радянський Львів», 1950, № 12
2.	Тарас Шевченко — співець дружби народів, газ. « Радянський поліграфіст », 1951 р.
181
3.	Іван Франко — борець за свободу і єдність українського народу, ж. « Дніпро », 1964, № 9
4.	Стаття в рубриці «Навколо слова » — газ « Літературна Україна», вересень 1965 р.
М. МАСЮТКО
ПОЕЗІЇ РІЗНИХ РОКІВ
ДО УКРАЇНИ
Рідна земле і рідне небо!
Не забуду я вас ніде.
Україно моя, до Тебе Рветься серце моє молоде.
За горами і за морями, Де я тільки уже не був, Край, увінчаний тополями, Ні на мить я ніде не забув.
Я прилину колись, прилину На свою Батьківщину святу, Припаду до землі на коліна Й цілуватиму землю ту!
Рідна земле і рідне небо!
Не забуду я вас ніде.
Батьківщино моя, до тебе Рветься серце моє молоде.
Магадан, 1942 р.
182
* * *
Україно моя розорена, Край пісень, сподівань і мрій... Над твоїми степами й горами Пролітають пташки в ірій.
Пролітають — не зупиняються...
Не пташки то — твої сини.
Над Дніпром дим-туман хитається... Україно, синів спини!
Бо злітається із чужих земель Гайвороння на битий шлях... Край надій і святих пісень — З чорним вороном на грудях.
Обіймається серце болем,
Серце повниться жалем вкрай, Як згадаю про твою долю, Мій сплюндрований рідний край.
Берлін, 1945 р.
* * *
Ген промайнула постать під вербою, І місяць променем її вквітчав.
Я думав, що то ти,
Я думав, що ми з тобою
Знов заговоримо про радість і печаль.
Я знову сам... І скрізь, навколо мене Зів’яле листя розсипає сум.
Невже той сум усі стежки застелить До милих спогадів
І до прекрасних дум?
Львів, 1951 р.
183
* * *
Не вір росі, що на землі вродилась... Вір лиш краплині дощовій. Краплина порохом не вкрилась Земельних мрій.
Львів, 1952 р.
ДО МРІЇ
Мріє, народжена в бурі, Чом ти не палиш серця? Чом твої діти понурі І не стійкі до кінця?
Чом твоє слово разюче В груди не цілить катам? Чом твоє сяйво сліпуче Шлях не освітить братам?
Мріє, гартована в хвилі, Чом ти не крешеш вогні? Чом твої сестри похилі, Наче німі?
Чом твої крила широкі Сіті брехні не січуть? Чом твої рани глибокі Темних очей не печуть?
Чом твоя кров полум’яна Буйним вогнем не горить, Землю не збуджує п’яну, Землю, що спить?
184
Мріє! Навій нам пожару,
Дай нам живої води, Дай нам пекучого жару Сили збудить молоді.
Сили збудить, запалити Порох байдужих сердець, Темную ніч освітити, Вийти на герць!
Крим, 1952 р.
ЛИСТОПАД
Сіє, сіє листопад, Пада, пада листя. Чи то листя із дерев, Чи з грудей намисто?
Чи то листя із дерев, Чи з грудей дукати? Зажурились по ярах Помарнілі хати.
Золотий осінній шум, Наче людський гомін, Покотився з-за гори Обрієм червоним.
Гомонять-шумлять вітри
І співають хором: Буде грізний буревій Над землею скоро.
185
Сіє, сіє листопад, Стелеться під ноги. Чи то листя із дерев, Чи людська тривога?
Стайки
на Київщині,
1956 р.
ЄВШАН-ЗІЛЛЯ
Да луче єсть на свеи землі костью лечи, нели на чюже славну бьіти. Галицько-Волинський літопис
Степом проходить Сирчан, Тирса дорогу вкриває. Хилиться-журиться хан, Сльози втирає.
Згадує неньку свою, Згадує Отрока-брата, Як у жорстокім бою Сталася втрата:
Військо його полягло, Поле укривши кістками...
Вітром сліди замело За ворогами.
Сам він у грізнім бою Трохи тоді не загинув, Здолану землю свою Отрок покинув.
Вже ось десята весна
Край половецький квітчає — Вістки від брата нема, Чутки немає.
186
Степом проходить Сирчан, Зілля Євшану шукає. Кажуть, те зілля євшан Рани зціляє.
Йде до намету Сирчан, Кличе співця свого Оря. Зілля співцеві вруча, Тужно говоре:
« Орю! Мій славний співець! Слово у тебе, як лезо.
їдь за глибокий Донець Аж у Обези.
В горах крутих відшукай Брата мого дорогого, Тугу мою передай, Просьбу до нього:
Хай повертає назад, Іде з чужини додому.
Тут по нім журиться брат, Плаче по ньому.
Пісню йому заспівай Про половецькі простори, Про наш відроджений край, Небо прозоре.
Дай удихнути йому Духу терпкого євшану, Хай нагадає йому Землю кохану ».
Джура сідлав вороних, П’яв до спини потебеньку... Довго молилась за них Джурина ненька.
187
Клякне навколішки хан, Голову хилить додолу — Кличе-гукає Сирчан Брата додому.
...В пишних хоромах своїх, Впавши у спогадів морок, Пісню степів золотих Слухає Отрок.
«Там шелестить сон-трава, Тирса колишеться рівно, — Линуть співцеві слова Тихо й чарівно, —
Тужать давно по тобі Рідні степи половецькі, Ждуть небеса голубі Й води донецькі.
Там привітає тебе
Степ горицвітом барвистим. Жайворон пісню веде В обрію чистім...
Брата свого пожалій: Він тебе бачити хоче.
Він у журбі по тобі Виплакав очі».
Та не вражають пісні Серця безжурного хана.
Він пам’ятає в огні Землю кохану.
На батьківщину свою Хан повернутись не мріє — Краще в чужому краю Сонечко гріє.
188
Та й засмутився співець:
Хана нічим не пройняти...
Мовчки поклав на стілець Зілля пом’яте.
І розпустився євшан
Духом степів половецьких... Ніби позбавився хан Пут полонецьких:
Очі слізьми налились, Груди задихали часто. Мислі його понеслись Степом квітчастим.
« Краще на рідній землі Впасти у битві кривавій, Ніж на чужині мені Жити у славі! »
...Степом проходить Сирчан,
Хилиться тирса пом’ята...
Радий зустрінути хан Рідного брата.
Стайки на Київщині, 1957 р.
ТОЧКА ОПОРИ
Дайте, о дайте,
Дайте, о дайте,
Дайте ви точку опори мені.
Точки опори нема.
Точки опори нема!
Точки опори нема...
Бо нікому дати, Бо нікому дати Точку опори мені...
Феодосія, 1959 р.
189
* * *
Чи це справді було, чи був сон це? Розчинилось забите віконце, Як горіло над обрієм сонце, Як співали в гаях солов’ї...
Прокидалися мрії мої.
Оживали надії мої —
Розчинилось забите віконце...
Розчинилось забите віконце
У тюремній стіні,
І проміння пестило мені
Руки, і груди, і стомлену душу.
Чи це справді було, чи був сон це?
Це був сон. Бо вгорі — тільки рисочка неба, Риска синього неба у забитім вікні, Солов’ї не співають мені, І пісень мені їхніх не треба, Бо й мені не співати тепер, Я неначе помер.
В мене сонце і небо
Лютий ворог украв, Він мене покарав За любов мою щиру до неба, За любов мою, сонце, до тебе, За любов мою, земле, до тебе, За любов мою, люди, до вас...
Тюрма Львівського КГБ, 17/ПІ. 1966 р.
УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ЗА 1951 РІК
Я досі не вів щоденника. А треба. Ось зараз я пережив найтривожніші часи мого життя. Цікаво ж буде колись під старість поглянути на ці рядки, бо в кож-
190
йому слові сховано так багато мук і жалю, печалі і тривоги, гніву і любові.
Чи цікаво буде? А хіба я буду колись старий? Хіба я колись зможу читати це без палкої тривоги серця? Хіва тоді, коли мені буде багато років і тіло моє стомиться від негод, буде також стомленою і моя душа? Хіба я знаю, коли я був старий і коли я був молодий?
Хіба я був тоді молодий, коли у 18 років переді мною закрилися всі двері до надії і я писав:
І блукатиму я по холодній землі,
Смерть за мною з багнетом ходитиме,
І ввижатимусь я Тобі часто у сні На снігу з головою розбитою.
Хіба я був молодий і тоді, коли в 25 літ мене відірвали від найблагородніших і найпалкіших поривань і повели туди, де владарювала смерть? Хто з нас був молодший, той сивоголовий дідусь, що спокійно проводжав мене у далечінь, де рвалися набої, чи я, що числив своє життя хвилинами?
Хіба був я молодий і тоді, коли приготувався жити тихим і мирним життям? Тихо відраховувати день за днем, ретельно виконувати всі покладені життям і людьми обов’язки, спокутувати тричі спокутуваний мною « гріх » молодості і ні про що не думати. О, це найтяжче! Ні про що не думати! Задовольнитися тим, що є. Ніщо не хвилює душу, серце б’ється нормально, спокійно... І таке перебування на білому світі мало називатися життям?
Хіба я був тоді молодим?
Я не писав щоденника і не шкодую за цим. Нащо було його писати? Щоб на старості літ читати старечі думки молодості?...
Я оглядаюсь назад. Я бачу себе самого. Це ж таким я був зовсім недавно. Таким молодим, яким не був У найквітучіші роки молодості. А тепер я такий старий, яким не буду у найглибші роки старості.
Що ж це було зі мною? — питіаю себе. Чи це була
191

та молодість, яку я наздогнав так пізно, чи це було те кохання, яке я в собі викохував так довго?...
...Так. Там і тоді почалася любов. З того моменту, як я відчув густі ниті моралі і тісні рамки поведінки, які не дозволяють людям відразу ставати щасливими.
О, які ці люди жорстокі до себе! Нащо вони добровільно закували свої серця в кайдани моралі?
Але оглядаючись назад, я думаю: якби прийшло щастя відразу, хіба відчув би я те щастя і ту любов? Ні, бо найвища їхня вартість — в непрохідних стежках до них, у тяжких і незгасних прагненнях.
І я дякую людству, що воно окутало наші пориви сітями моралі — і цим створило любов...
...Спокійно, спокійно, мій єдиний друже, що гордо називаєшся — Я. Адже з тобою нічого не трапилось. Ти ж тільки оглянувся назад, ти ж тільки озирнувся в своє минуле. Ти бачиш, що воно складається з самих лише ударів долі. Якби раптом тобі випало щастя — це порушило б діалектику твого життя. Зараз ти прийняв лише черговий удар, який тобі закономірно належався.
Ти хотів виприснути з житейського болота, забувши, що навколо немає жодного корча, за який ти міг би вчепитися, — і тільки глибше поринув у те болото. Ти хотів серед лютої негоди і зими обігріти душу — і тільки дужче змерз.
Ха-ха-ха! Ти хотів знайти свою Галичанку, забувши, що давно втратив право її шукати.
1951 р.
192
ДЗВОНАРКА
Коли дзвонила до церкви черниця Оксана, дома всидіти ніхто не міг.
Старі й малі, хлопці й дівчата вбиралися якнайкраще і поспішали на поклик того дзвону.
Як не до церкви, то хоч ближче до тих чарівних звуків, що розсипала якоюсь магічною силою та незвичайна дзвонарка.
Вони, ті звуки, котилися верхами кучерявих дерев, похилих стріх і линули далеко-далеко у рівний і безмежний, як море, степ.
Там, у тому степу, ті звуки хвилювали ніжні головки волошок, будили від сну тендітну берізку, змушували усміхатися рудоверхий боркун, спиняли невгамовне перекотиполе.
І здавалося тоді перехожому, що всі ті квіти вторять дзвонам. І не дзвонять, а співають про свою долю, виливають сум і радощі, які так довго не давала висловити їхня німота.
Черниця Оксана пристала до церкви після розпуску якогось монастиря над Дніпром. Була вона молода і струнка. З її тугої постаті аж випирала сила життя, хоч як ретельно ховала її чернеча кирея. Глибокі сірі очі дивилися на світ з якоюсь холодною байдужістю і презирством, а між тим здавалося, що у глибині тих очей, десь на самому дні, ховалася якась нікому не відома таємниця.
Життя поклало на її молоде лице дві рівні зморшки біля уст. Саме там, де на людському обличчі народжується усмішка. Але черниця Оксана ніколи не всміхалася, і від цих зморшків віяло скоріше якоюсь скорботою, ніж радістю. Воднораз і очі, і скорботні зморшки, і гордо піднята догори голова, і струнка постать створювали у ній якусь величність і неприступність.
Черниця Оксана виконувала всі обов’язки по церковному господарству, а крім того вона добровільно брала на себе обов’язки дзвонаря. Вона любила дзвони
193
ти до церкви, і особливо прекрасно лунав її дзвін навесні, на Великодні свята. Мабуть, пташки і квіти допомагали їй у тім дзвоні. А восени вона дуже рідко дзвонила, і сама впадала у якийсь несамовитий сум, а якщо й дзвонила, то звуки були переповнені якоюсь невимовленою тугою. Зате навесні вона розкривала перед усім світом ту таємницю, що так глибоко приховувалась у її скорботних очах.
Ось вона дзвонить. Ось вона сіпає щосили за мотуз найбільшого дзвону. Вітер підхоплює цей звук і несе тривожити усе живе в навколишнім світі. Та це ж той перший поцілунок, який вона дістала від свого милого після довгих страждань.
Ось розкотилися часті звуки найменших дзвонів — це вони йдуть удвох на гору, збирати квіти, і ті квіти так мило всміхаються їм.
Ось покотився степом довгий відгомін якогось невиразного звуку — це вона чекає на нього під лапатим кленом. Знову радісні звуки маленьких дзвоників — це він іде. Це він обіймає її! Це він цілує її!!!
Ось чується сумовитий звук середнього дзвону — це вони розстаються, це він наділяє її останнім поцілунком і вона бажає йому щасливої дороги.
Знову радісний звук — це вони зустрічаються знову-
А ось замовкли всі дзвони. Лише луна їх котиться далеким степом. Це вона забула про нього, це вона хотіла його замінити іншим.
Щосили сіпнула вона за мотуз тріснутого дзвону — хрипливий звук тривожними перекатами покотився з дзвіниці — це поцілунок чужого. І далі пішли звуки, переповнені найбільшого суму й скорботи — це покинув її милий.
І ніхто не знав, що творилося тоді на тій дзвіниці під чорною чернечою киреєю. Щоразу, як затихали звуки, вона обертала в далину своє обличчя з заплаканими очима: безмовно кликала його.
О, прийди! Я порву цю чорну кирею, я віддам для
194
тебе всю силу життя, яку так міцно стиснув цей чернечий поясок.
О, пробач мені, не будь такий жорстокий!
О, прибудь до мене хоч на хвилину, дай мені змогу Показати тобі силу моєї любові, а після цього хай хоч небуття.
Вона розплющувала очі і пильно вдивлялася у ті постаті, що спокійно чимчикували до церкви. Вона знала, що сподівання її марні, що він не прийде, але все ж в ті короткі хвилини чекала його. І їй ставало легше. А потім знову у її очах з’являлося повне презирство до цього світу і до цих людей.
Часто вона питала себе: що б вона робила, якби не було цих дзвонів кому б вона розповідала про своє горе? А так її слухає і степ, і небо, і пташки, і квіти, і стрункі тополі, і шовкова трава. А тоді хто? Люди? Людям цього розповісти не можна, бо вони не зрозуміють її.
Якось восени у неділю черниця Оксана встала рано-раненько. У цей день душу її стискав якийсь особливий сум. Осінь — це найтяжча для неї пора, це той час, коли покинув її милий. Вона не могла дивитися на пожовкле листя, що падало з дерев, бо їй здавалося, що то обриваються її надії.
їй захотілося у цей день задзвонити так, щоб зняти з серця хоч частину цього великого суму.
Коли вже йшла до церкви, то побачила на дзвіниці якихось людей. І раптом вгледіла, що ті люди знімають її дзвони.
Щось немов сіпнуло її. Прожогом кинулася до церкви, не думаючи над тим, чого вона біжить і що вона може зробити. Миттю опинилася на дзвіниці. Всі дзвони уже були зняті, крім одного надтріснутого, як її життя. Люди у зелених сорочках зустріли її стрілами глузливих посмішок. І раптом та таємниця, ті крихти надії, що були у глибині її очей, відразу втонули у якесь провалля, на лиці безроздільно запанував безпросвітній сум. Вона рішуче ступила через гурт зелених сорочок і...
195
Бачили люди, як чорна кирея розвіялася по вітру, як билося об виступи дзвіниці тіло. Вона впала якраз перед церковними сходами. її обступили люди. Тугий пасок тріснув, кирея розметнулася — і перед зачудованими поглядами з-під киреї вирвалася і полинула у вічність та сила молодості і життя, яку так ретельно ховала черниця аж до смерті.
МИХАЙЛО ПЕРЕКОП
ДУЖЕ ПИЛЬНА СПРАВА
Дуже пильна справа привела мене в Укрголовху-Добу.
Га? Що? Яка пильна справа? Чекайте, все по порядку.
Стукаю у двері. Тихо. Ще раз постукав. Нічого. Відчиняю, заходжу. Довгий коридор — і ніде нікого.
Дивлюсь: щось лізе коридором. Ну, думаю, це мабуть, начальник, бо лисе і дуже тлусте. Так якби на кабана, то можна було б уже й колоти.
— У мене до вас, кажу, дуже пильна справа.
А він став, глянув спершу на мої ноги, а тоді на голову — і ні слова. Крутнув писком і пішов.
Іду й я собі далі коридором. Дивлюсь — на дверях табличка:
Замзавгоспукрголовхудоба
Насилу прочитав. Ну, думаю, це якраз те, що мені треба. Стукаю — як у подушку. Двері вовною оббиті. Мабуть, для того, щоб начальству тепліше було. Стукаю ще раз — і сам не чую. Почав я бити кулаком. Вискакує якась дзига.
— Не мішайте работать! — крикнула і трохи мені носа не прищемила.
Пішов я до других дверей.
Тут вже, думаю, стукати не буду, бо так ні біса не доб’єшся — знов не пустять. Зайшов. Там їх повно.
196
— У мене до вас дуже пильна справа, — підступив я до одного.
— А у нас, каже, справа єщо пільней чем слева. Заіржали, як коні, а тоді той каже:
— Маша, покажіте гражданіну, де у нас двері.
...Пішов я далі коридором. Заходжу ще кудись. Пройшов одні двері, пройшов і другі. Дивлюсь: сидить, телефонами обклалося і довгу цигарку палить. Таке саме, як по коридору лазило.
— У мене до вас дуже пильна справа, — кажу. А він як не крикне:
— Как ви смолі?! Как ви проніклі ко мне?! Как ви зашлі сюда?!
Тут я вже розізлився та йому:
— Как тобі на твою лису голову!
Повернувся та й пішов...
Га? Що? Яку пильну справу мав?
Скажу іншим разом, бо зараз я дуже розстроєний.
МИХАЙЛО ПЕРЕКОП
ДО ПРИКЛАДУ, ТА НЕ ДО ЛАДУ
— Ходімте зі мною, діду, на вечір до клубу.
— Чого б я туди пішов? Танцювати я нездужаю. Хай танцюють молодші.
— Не танцювати. Там сьогодні виступатиме поет.
— Хто?
— Поет.
— Що то воно таке?
— То такий чоловік, діду, що вірші складає. Так, як Тарас Шевченко складав.
— Так, як Тарас Шевченко, кажеш?
— Еге ж.
— Чоловіка, щоб складав такі вірші, як Тарас Шевченко, тепер на світі нема.
— Та ні, діду. Не такі самі вірші, як у Тараса Шев
197
ченка, він складає, але підбирає так само слова до ладу і до прикладу. Він, діду, з самого Києва до нас приїхав.
— З самого Києва, кажеш?
— З Києва.
— То, може, він якась важна птиця?
— А як же? То знаменитий поет. Там об’ява написана такими друкованими літерами, як книжки друкують. Кому-небудь такої об’яви не друкували б.
— Так, може, сину, ми б йому написали заяву, прохання таке?
— Про що?
— А щоб нам віддали город, що одрізали позаторік.
— Не знаю, чи він таку заяву прийме, бо ж він не начальник, а поет.
— А як він у Києві живе, то може він і начальник. Що йому? Гукне на нашого голову, той злякається і віддасть город. Бери, сину, листок бамаги і чорнило та пиши.
— Але, діду, я ту заяву подавати не буду. Як хочете, то подавайте самі.
— Добре, я сам подам. Пиши. Пиши так. Був у нас город, що перейшов мені разом з хатою від мого батька, а моєму батькові від мого діда...
— А дідові від прадіда?
— І то правда. Пиши, що той город ми обробляли і годував він нас, аж поки не приїхав у наше село оцей теперішній голова. Як його. Ти знаєш. Не вимовлю його прізвища.
— Добре, я вже написав.
— Пиши, що цей теперішній голова відрізав у нас город, а дав нам шмат землі коло глинища, де нічого не росте. Я нездужаю туди ходити, бо старий, а ти малий, а мати твоя не має часу для городу за роботою в колгоспі...
— То, може написати, що й батько мій помер?
— Пиши й про батька. Може хоч цим розжалобимо... Напиши й про те, що голова колгоспу, одрізавши нам город попри саму хату, посіяв там конюшину, і
198
як тільки наша гуска чи курка зайде в ту конюшину, відразу дає штраф. Нашим курям і гусям нема де дітися, хоч у хату бери.
— Та цього вже, може, не треба?
— Чого не треба?
— « Хоч у хату бери ».
— Ну то напиши « хоч прив’язуй за ноги ». Пиши, що ми просимо, щоб віддали наш город.
...В клубі було вже людно, але передні лавки порожніли. Там дід з онуком і сіли.
На сцені за столом, критим червоною матерією, сиділо все колгоспне правління, а збоку, коло трибуни, незнайомий.
— Ото він? — спитав дід в онука.
— Мабуть, він.
Голова колгоспу встав і заговорив:
— Товариші колгоспники! До нас приїхав знаменитий поет. Честь йому і слава!
Голова почав плескати долонями, а за ним почали плескати всі присутні. І дід, дивлячись на інших, два рази вдарив долонею об долоню.
— Товариші колгоспники! Наш славний поет приїхав до нас з самого Києва. Не злякався він ні морозу, ні бездоріжжя, приїхав на творчу зустріч з трудівниками села. Так послухаємо ж нашого дорогого гостя з великою увагою і повагою!
Ще раз усі заплескали в долоні, і незнайомий підійшов до трибуни. Він розклав перед собою купу паперів і сказав:
— Дорогі друзі! Я прочитаю вам свої вірші на колгоспні теми. Перший вірш називається « Сіє трактор овес ».
Сіє трактор овес, Торохтить він увесь. Дир-дир-дир, дир-дир-дир, Дир-дир-дир, дир-дир-дир. Як не крикне бригадир: « Уперед, трактори, Уперед, богатирі,
199
Бо ж усі ми за мир! » Дир-дир-дир, дир-дир-дир. Сіє трактор овес, Торохтить він увесь, Тільки вітер, тільки вітер, Тільки вітер з-під колес...
— Ти куди, Юхиме? — щодуху гукнув голова колгоспу.
— Та я, — почулося з задніх рядів, — забув з радіатора воду випустити, замерзне за ніч. Добре, що чоловік нагадав.
— Іди, випускай воду і зразу повертайся назад. Попереджую всіх, хто самовільно покине збори, того оштрафуємо на 10 трудоднів, а може й більше. Подивимось, хто то буде. Продовжуйте, товаришу.
— Другий вірш називається « Слава трудівниці».
Цівкою стрімкою Цвіркнула в дійницю. Полилось рікою Молоко в столицю. Полилось в столицю Молоко і масло. Слава трудівниці Не помре, не згасне. Не помре, не згасне Слава трудівниці, Бо не тільки масло Повезли в столицю. Повезли в столицю Свині і овечки, Білі паляниці, Ще й рум’яну гречку...
— Куди ви, тітко Килино?
— В мене корова не доєна і хата не топлена.
— Запиши її, Миколо.
200
—• Та пишіть — бодай вас писало вздовж і впоперек! — і тітка Килина грюкнула дверима.
— Можна питання задати? — піднялася рука з середніх рядів.
— Яке питання? — насторожився голова.
— Чи дасте цього року на трудодні якісь гроші? Чи будемо робити за бугая, так, як торік?
— У нас сьогодні на повістці денній стоїть читання поетичних віршів, а ви сюди з своїми грішми та трудоднями лізете...
— А як же! Гроші не даєш на трудодні, а вірші — слухай! — почувся різкий жіночий голос ззаду.
— Хіба їм поетичні вірші читати? — звернувся голова до поета, щоб усі чули. — Хай слухають, як свині верещать на фермі! Закриваємо творчу зустріч!
Всі кинулися до дверей, а дід, як молодий, підбіг до поета і подав йому заяву.
— Що це таке? — спитав поет.
— Це заява, таке прохання, щоб нам віддали той город, що у нас відрізали позаторік...
— Так я не вповноважений такі справи розглядати. Це справа керівників села, депутатів сільської ради, а я поет...
— Що ви хочете, діду? — втрутився голова.
— Ми просимо, щоб віддали наш город, той, що одрізали у нас позаторік.
— Ви, діду, хоч трохи уявляєте собі, що таке поет? Це людина, що мислить головою, розумієте ви? — головою! Це людина високої думки, а ви лізете до нього з своїм городом!
— А хто ж нам віддасть наш город?
— Тепер нема «наш» — «ваш». Тепер усе колгоспне. Одрізали — значить треба було одрізати.
— Візьміть, товаришу, вашу заяву. Я вам нічим допомогти не можу, — сказав поет.
— Бачиш, сину, — казав дід до онука, йдучи додому, — ти казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Де йому до Тараса Шевченка!
— Я не казав, що він такий, як Тарас Шевченко.
201
Я тільки казав, що він уміє підбирати слова до ладу й до прикладу так, як Тарас Шевченко.
— Ой ні, синку, може й до прикладу, та не до ладу.
МИХАЙЛО ПЕРЕКОП
ВОНИ НЕ МОЖУТЬ БІЛЬШЕ ТЕРПІТИ...
— Не можу більше терпіти. Що буде далі? До чого ми так дійдемо? Є в мене сусіда. Вікно проти вікна. Як тільки наступає вечір, він сідає і пише. Що ж ти пишеш? Чого ти не підеш у кіно або на танці, а сидиш і пишеш? Якому дурневі не ясно, що тут діло не чисте? Може, він шпигунські дані записує!
— Заявляв?
— Заявляв.
— І що ж?
— Хіба у нас тепер органи? Нема у них, бачте, підстав для трусу. Це скидається на наклеп, кажуть. Хіба це органи? Ото органи були! Варто було тільки шепнути — і вони б йому виписали дані до самої потилиці.
— А у нас на роботі що робиться! Храпка прийняли в партію. Уявляєш собі, хто вже пролазить у партію? Десять років відбував за розкрадання суспільної власності — стриг колоски на колгоспному полі у тридцять третьому році, а тепер його в партію приймають. Де вже я не писав — хоч би тобі що.
— Що діється на світі, зрозуміти не можу: кришталево чисту людину, яка не бачила живого німця, приїхала до нас з самої Рязані, скорочують за штатом, а тих, що були в окупації під німцями, залишають.
— Ні, я не можу більше терпіти.
— Що буде далі?
— До чого ми так дійдемо?
202
ПРОКУРОРОВІ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ
Копія: Начальникові УКДБ по Львівській обл. від гр. МАСЮТКА М. С., що проживає в м. Феодосії, вул. Степова, 20, а тепер перебуває під арештом у м. Львові на вулиці Миру, 1, в слідчому ізоляторі УКДБ.
ПОЯСНЕННЯ
За розпорядженням Львівської прокуратури, 4 вересня 1965 року у мене на квартирі в м. Феодосії, де я постійно проживаю, було проведено трус працівниками Кримського УКДБ. У мене відібрано ряд статей, надрукованих на друкарській машинці, які в акті трусу були позначені як « антирадянські націоналістичні матеріали », а також віддруковані на машинці і написані від руки мої власні художні твори, літературно-критичні та мистецтвознавчі статті, було відібрано також записи маловідомих поетичних творів різних дореволюційних і післяреволюційних авторів, записи деяких народних пісень, книжки, видані не за радянської влади, друкарську машинку.
Серед відібраних у мене так званих « антирадян-ських націоналістичних матеріалів» були такі статті: « Ночь смерти Сталина », «З приводу процесу над Погружальським », « Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства », « Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф. », І. Дзюба «Виступ на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження В. Симоненка », М. Масютко « Література і псевдолітера-тура на Україні », Р. Рахманний « До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди », « Українська освіта в російському шовіністичному зашморзі », «Промова Дуайта Ейзенхауера на відкритті пам’ятника Т. Шевченкові у Вашінгтоні », «Відповідь Діячам культури УРСР від діячів української культури Канади та США», « Сучасний імперіалізм», М.
203
Гришко « Останній твір Миколи Хвильового », « 3 документів найновішої історії України, спалених у Києві», А. Малишко « Виступ на похороні В. Сосюри ».
Після проведення трусу мене було затримано працівниками Кримського УКДБ, а пізніше за розпорядженням Львівської прокуратури було відправлено до Львова, де я перебуваю під арештом з 7 вересня.
Ще на першому допиті у Феодосії, я пояснив слідчим органам, що відібрано в мене літературу і мене затримано безпідставно: вся відібрана література не підходить під категорію антирадянської літератури, за яку згідно з статтею 62 Кримінального кодексу УРСР можна притягати до судової відповідальності. В статті 62 Кримінального кодексу УРСР говориться ясно, що до судової відповідальності притягається того, хто проводить у різних видах агітацію, спрямовану на повалення, послаблення чи компромітацію радянської влади або зберігає з метою агітації літературу з подібним змістом. Тим часом в усій відібраній у мене т. зв « антирадян-ській літературі», навіть не згадуються слова « радянська влада » в негативному змісті. Навпаки, в статті Рахманного « До письменниці І. Вільде» мова йде про боротьбу за зміцнення і посилення влади існуючого радянського уряду на Україні; в моїй статті « Література і псевдолітература на Україні» стверджується, що встановлення радянської влади на Україні, до появи беззаконня періоду культу особи Сталіна, привело до розквіту багатогранних і самобутніх талантів у літературі, образотворчому мистецтві і кінематографії.
Як слідчим органам Кримського УКДБ, так і Львівського УКДБ я пояснював, що ст. 62 Кримінального кодексу УРСР дає право на притягнення до судової відповідальності за агітацію цілком певної спрямованості, а не за всяку висловлену думку, яка не сподобалася окремим офіційним особам чи окремим установам. Я розумію ст. 62, і думаю, що її інакше розуміти не можна, як статтю, яка не передбачає притягнення до судової відповідальності за ідеологічні виступи, хоч би навіть ці виступи були оцінені з точки зору марксистсько-ле-
204
пінської, комуністичної ідеології ідейно невитриманими чи ідейно порочними, чи, навіть, ідейно ворожими, щ* це саме так, свідчать факти нашого суспільного життя післякультівського періоду: кримінальний кодекс не притягає до судової відповідальності церковників, які розповсюджують ідеологію цілком протилежну комуністичній ідеології. Кримінальний кодекс не притягнув до судової відповідальності антипартійну групу Молотова, Маленкова, Кагановича, хоч вони відверто виступили проти офіційного курсу партії, кримінальний кодекс не притягає до судової відповідальності видавців за видання творів явно антикомуністичного змісту (напр., « Бесьі » Ф. Достоєвського, « Коммунисти-ческие партизанские действия » Діксона і Гельбрунна).
Я пояснював слідчим органам, що ототожнення ідейно невідповідних комуністичній ідеології виступів з виступами антирадянськими веде до відновлення свавілля і беззаконня, які мали місце в часи культу особи Сталіна і що було засуджено з високих трибун XX і XXII з’їздів КПРС. Проте слідчі органи цього зрозуміти не хочуть і продовжують вимагати від мене визнання в « антирадянській діяльності ».
Як мені стало відомо пізніше, за збереження чи розповсюдження таких самих матеріалів, які було відібрано у мене під час трусу, заарештовано великі групи людей у Києві, Львові та багатьох інших містах України. У зв’язку з цим слідчі органи ставлять питання так: ми вас притягнемо до відповідальності за нелегальне розповсюдження літератури, хоч би вона і не була визнаною антирадянською. Але ж кримінальний кодекс не передбачає притягнення до судової відповідальності за розповсюдження будь-якої літератури, нехай навіть ідейно невідповідної. Повинна бути саме антира-дянська література, література з закликом до боротьби проти радянської влади, з наклепами на радянську владу, з закликами до саботування міроприємств радянської влади. Всього цього якраз нема в тій літературі, на основі якої мені й багатьом іншим слідчі органи будують обвинувачення.
205
Цілком ясно, чому кримінальний кодекс не притягає до судової відповідальності за ідейно небажані чи ідейно невідповідні з точки зору комуністичної ідеології виступи: для цього є інші атрибути на озброєнні комуністичної партії, а не суд: преса, радіо, телебачення, кінематографія, університети марксизму-ленінізму, товариство по розповсюдженню політичних і наукових знань, кафедри марксизму-ленінізму при вузах, ідейне виховання в школах і технікумах і т. ін. Проти ідеології боряться ідеологією, а не тюрмою. І коли тюрма приходить на послуги пануючій ідеології, то, як свідчать факти з історичної практики, така послуга обертається у найгіршу шкоду. Практика часів культу особи Сталіна показала, що прикривання суспільних вад репресіями приводить до зародження антагонізму між урядом та широкими масами, бо за кожним безпідставно засудженим стоять не тільки десятки його родичів і знайомих, але й суспільна думка цілого народу. Проти ідеологічних виступів не можна боротися тюрмою ще й тому, що вони часто-густо викривають суттєві вади в нашому суспільному житті і державному керівництві, що треба враховувати, а не прикривати ці вади актами репресій.
Проте виникає питання: де межа між ідейно невідповідним виступом і антирадянським виступом? Кожному юристу повинно бути ясно, що коли виступ спрямований проти державного правління, якщо він закликає до боротьби проти цього правління, в даному разі проти правління радянської держави, то він повинен трактуватися як антидержавний, в даному разі антира-дянський, виступ. Якщо цей виступ не закликає до боротьби проти держави, а носить характер критичний, критикує окремі дії певних інституцій, нехай хоч і державних; всупереч існуючій ідеології висуває іншу ідеологію, але не закликає до антидержавних дій, то такий виступ не може бути трактований як антидержавний (антирадянський).
Серед відібраних у мене матеріалів є матеріали фі
206
лософського характеру, соціологічного, літературного, соціально-економічного.
* Можуть слідчі органи, а то навіть і суд, встановити ступінь відношення цих матеріялів до ст. 62 Кримінального кодексу? Безперечно, ні. Слідчий або суддя тільки юрист, а тут треба мати, крім юридичної освіти, фахову освіту з філології, філософії, соціології, політекономії. Крім цього, я бачу з процесу слідства, що слідчі органи Львівського УКДБ не можуть бути повністю об’єктивні ще й тому, що вони критику органів ГПУ, НКВС, МДБ та рецидивів їх дій, яка має місце як вона є в згаданих матеріалах, так і в моїх творах, відібраних під час трусу, повністю приймають на себе. Ось чому я пропоную слідчим органам і одноразово домагаюся цього на основі свого права за ст. 197 кримінально-процесуального кодексу УРСР, щоб було створено компетентну комісію з незаінтересованих сторін, яка б змогла винести своє судження про відношення відібраних у мене матеріалів до ст. 62 Кримінального кодексу УРСР.
Слідчі органи в цьому мені відмовляють, вони заявляють, що вони вже встановили самі відношення цих матеріалів до ст. 62.
Я розумію, що можна обвинуватити, не вникаючи у глиб справи, можна й засудити, не вдаючися в тонкий аналіз. Але, вважаю, що слід подумати й про те, який вплив буде мати це на суспільну думку. Висновок неминуче буде такий: судять за слово, за висловлену думку, так само, як за часів Єжова чи Берії, повертаються до часів терору і репресій, беззаконня і самочинства. І тоді прагнення захистити радянську владу обернеться в свою протилежність. Це буде така анти-радянська агітація, якої ніякий ворог радянської влади ніколи не зможе придумати.
Про все це я говорив органам, які ведуть слідство моєї справи та справи львівської групи. Я не знаю, чи вони (ці органи) не хочуть мене зрозуміти навмисне, чи не можуть? Оскільки слідчі органи, як мені здається, зв’язані певними загальними настановами у зв’язку з
207
слідством над подібними групами в інших містах, тому я й звертаюся з цим листом до Вас, як до прокурора нашої республіки, який зможе спрямувати слідство усіх груп на правдивий шлях.
Жовтень 1965 року.
З ЛИСТІВ ДО ДРУЖИНИ
* * *
...Кілька днів тому тут був представник з управління, я ходив до нього на прийом, можливо тому і листи твої прийшли, бо я говорив йому про те, що не всі листи твої я одержую, а ти не всі одержуєш мої листи. Він мені сказав, що й посилку з білизною мені можуть видати, але місцеве начальство не видало її.
...Мені дуже прикро, що ти не одержала моїх попередніх листів, що привело тебе до таких сумних і розпачливих думок. Я написав тобі листа на другий день після твого від’їзду. Той лист був переповнений жалю до вилитих твоїх сліз, твоїх мук на дощі і на холоді. Я у той день довго стояв на дощі, сподіваючись побачити тебе, але вийшло так, що я тебе не побачив. Я розумію, що не одержуючи листів від мене після цього всього, в тебе могли виникнути найгірші думки і переживання...
19. X. 1966 р.
§-• * *
...Як мені жаль було тебе у той холодний дощовий день, коли ти плакала під брамою, добиваючись побачення. Як мені жаль було твоїх сліз! Я про все це писав у своїх листах. Але коли я побачив, що ці листи не попадають до тебе, то я почав писати стримані листи, надіючись, що вони до тебе попадуть...
...Ти вимагаєш, щоб я був покірний. Я не дуже бун-
208
туюся тут, але коли треба постояти за себе, то я намагаюся постояти.
...От до Синявського приїздила дружина і коли вона довідалася, що він на такій тяжкій роботі працює, то вона написала, куди треба, і його викликали та запропонували роботу на вибір. А я працюю на такій роботі, що доводиться тягати тягарі до 90 кг. і більше, від цього у мене рвуться спайки у тому місці, де була операція, дійшло було вже до того, що мені неможливо було кашляти і глибоко дихнути — так різало у грудях...
...Тут не так, як ти думаєш, як будеш покірний, то можеш пропасти. Хоч те, що я пишу, мало щось помагає, але все ж краще, ніж зовсім мовчати.
26.	X. 1966 р.
** *
Дорогенька моя! Я підготував два портрети, твій і мій, коли був у лікарні, я їх намалював, мені зробили тут для них чудові гуцульські рамки, і я так тішився, що зможу тобі їх вислати до дня твоїх іменин, але на жаль обставини складаються так, що скоро я їх тобі вислати не зможу. Зможу вислати їх тобі тільки місяців через шість*). Так само планував я вислати тобі поздоровну телеграму, але й телеграму я тепер вислати не зможу...
...Я тепер з 9. XII. 66 на іншій роботі, плету сітки, тобто ті « авоськи », що з ними ходять на базар, а перед тим я працював вантажником у аварійній бригаді, але зате пишу тобі, щоб ти знала і дуже не хвилювалася, я тепер зможу писати листи протягом шести місяців тільки один раз у два місяці.
...Взагалі я духом не падаю, мені тут навіть легше, бо на роботі дуже вже тяжко доводилося працювати і вдень і вночі... Прошу тебе бути стійкою і витриманою. Переживем усе...
11.	XII. 66
*) натяк на шестимісячне ув’язнення в тюрму.
209
З листа до матері
...Тебе, напевне, вже повідомили про результат розгляду твоєї скарги. Мене повідомили також. Зі змістом тієї скарги я знайомився. Чи ж варто аж так жалібно писати такі скарги?
(22. 03. 1967 р., Явас)
210
ЯРОСЛАВА МЕНКУШ
Ярослава Михайлівна Менкуш народилася 16 лютого 1923 року в м. Пустомитах Львівської області в селянській родині. Вчилася у Львові, має середню спеціальну освіту. За фахом — конструктор-модельєр. Вдова від 1944 року. Того ж. року народилася дочка, яка зараз закінчує Львівську консерваторію.
З 30-х років постійно проживала у Львові. Працювала вчителем крою та шиття, закрійницею. Останнє місце роботи — від 1962 року до арешту — конструктор-модельєр Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості.
Заарештована 25 серпня 1965 року у Львові. 25 березня 1966 року засуджена в закритому засіданні Львівського обласного суду на 2,5 року таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації. (Верховний Суд УРСР зменшив покарання до одного року). Після повернення з Мордовії (табір № 17-а) не поновлена на попередній роботі, виписана і виселена зі Львова. Зараз — безробітна.
211
ВАЛЕНТИН МОРОЗ
Валентин Якович Мороз народився 15 квітня 1936 року в селі Холонові Горохівського району Волинської області в селянській родині. Після закінчення середньої школи поступив на історичний факультет Львівського університету. Активний учасник наукового історичного гуртка, часто виступав з науковими доповідями. Закінчивши 1958 року університет, працює в рідному Горохівському районі на Волині завучем середньої школи, вчителем історії й географії школи робітничої молоді. Виступає з доповідями на педагогічних читаннях в Луцьку, з лекціями на історичні теми — в селах району. З лютого 1964 року викладає нову історію в Луцькому педінституті ім. Лесі Українки, а з вересня 1964 року — новітню історію в Івано-Франківському педінституті.
Самотужки, під час роботи на селі, підготовив кандидатську дисертацію на тему «Луцький процес
212
1934 року — зразок революційної співдружності польського і українського народів в спільній боротьбі проти фашистського режиму панської Польщі». Не захищав дисертації через арешт.
Одружений. Має п’ятилітнього сина.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року. Засуджений в січні 1966 року Волинським обласним судом на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації. Перебував у таборі № 1 Мордовських політичних таборів (с. Сос-нівка), зараз — в таборі № 11 (с. Явас). В грудні 1966 року разом з М. Горинем, М. Масютком та Л. Лук’янен-ком засуджений на 6 місяців табірної тюрми.
ПУБЛІКАЦІЇ
1.	« Луцький процес 1934 року », в зб. Тези доповідей наукової конференції Івано-Франківського педінституту 27-28 грудня 1964 р.
2.	«Участь західноукраїнських селян у страйковому русі 1936-1937 р. р. в Польщі », там же.
3.	« Солідарність українських і польських трудящих в боротьбі з фашизмом в Іспанії (1936-1939 р.р.) », в зб. Тези доповідей наукової конференції Івано-Франківського педінституту 26-27 червня 1965 р.
З ЛИСТІВ ДО ДРУЖИНИ
« ..Самопочуття тут добре. Сама розумієш — після камери, а головне — після кримінальної компанії, де не те що поговорити з кимсь а знаходитись в одному приміщенні було ГИДКО...
...Кажуть тут, що помер Драч 15 липня. А написано в « Літературній Україні» за 22 липня. Сам я ще газе
213
ти не бачив. Як то буває. Вважаєш, що чоловік живий, а він вже мертвий! »
(29 липня 1966 р.)
** *
« ...Тепер мене дуже цікавить проблема особистості. Бачу, що це в розвитку людства взагалі один з головних моментів. Нежива природа — це єдність, подібність, безіндивідуальність. З виникненням живої істоти виникає індивід, але лише в фізичному розумінні. Бо в духовному мавпа від мавпи абсолютно не різниться. Людина почалася з розподібнення духу, виникнення свого духовного світу, оригінального, нестандартного... »
(жовтень 1966 р.)
*
« От так і живу. Робота в мене « простая, как мьі-чанье »: підняв, поставив... Це добре — голова не зайнята. Читаю Ціцерона, Гоббса, Альберта Моравія... »
(листопад 1966 р.)
** *
« Канта і Рассела, про яких ти пишеш, я ще не одержав. Прочитав недавно Гоббса... »
(грудень 1966 р.)
** *
« Зате німецька мова тепер *) виграла. Тепер маю для неї більше часу, хоч і раніше кожний день (крім неділі) приділяв їй трохи часу. Думаю за ці шість місяців остаточно зробити фінішний ривок і поставити крапку. Вже тепер газету розбираю завжди... Після того почну англійську... Вчителів тут повно!...
...Читаю тепер Канта. Почав ».
(січень 1967 року)
*) після ув’язнення в табірну тюрму
214
МИХАЙЛО ОЗЕРНИЙ
Михайло Дмитрович Озерний народився у 1929 році в селі Верхньому Синевидному Сколівського району Львівської області, в селянській родині. Має вищу педагогічну освіту. Служив у армії. Якийсь час працював у Тернопільському будинку піонерів, потім вчителював у різних школах, зокрема у Доругівській СШ на Тернопільщині по 1961 рік. Безуспішно намагався влаштуватися на роботу в Тернополі, де жила його сім’я. За два роки до арешту влаштувався на роботу в Ріпнянську середню школу Рожнятинського району Івано-Франківської області, де викладав німецьку мову та українську мову й літературу.
Одружений. Має двоє малих дітей.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року при поверненні з відпустки з Карпат. Засуджений 7 лютого 1966 року Івано-Франківським обласним судом за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді та агітації — на 6 років таборів суворого режиму (Верховний суд зменшив до 3 років). Перебував у таборі № 11 (Явас) у Мордовії, зараз вивезений невідомо куди.
Виступав у пресі із статтями про мову і літературу (напр., стаття в рубриці « Навколо слова » у « Літературній Україні » за початок 1965 року).
** *
« Скільки є в моєму житті ганьби і подвигу — судити важко. Хай нас розсудять люди. Я далекий від українського буржуазного націоналізму. Я далекий і від псевдопатріотів. Моє кредо — на людському горі щастя не вдасться побудувати » (з листа Озерного із в’язниці до прокурора Івано-Франківської області).
**
*
215
« Брате, мій! Я знаю, що ти тут, чув твою пісню. Я « зізнався ». Не печалься. Не такий страшний чорт, як його малюють. Горжусь вами. У мене є « Протуберанці серця » (збірка І. Драча).
(Записка, кинута М. Озерним на внутрішньому дворику Івано-Франківської тюрми)
216
МИХАЙЛО ОСАДЧИЙ
Михайло Григорович Осадчий народився 22 березня 1936 року в селі Курманах Недригайлівського району Сумської області в родині селянина-колгоспника. Після закінчення середньої школи вчився на факультеті журналістики Львівського університету, який скінчив у 1958 році. Працював редактором і старшим редактором Львівської телестудії. З грудня 1960 року — на викладацькій роботі в Львівському університеті. В 1963-64 роках — інструктор з преси Львівського обкому партії. Перед арештом — старший викладач кафедри журналістики ЛДУ. Протягом року був редактором багатотиражної газети університету, перед арештом — заступник секретаря парторганізації факультету з ідейно-виховної роботи.
Член КПРС з січня 1962 року до арешту. Член Спілки журналістів СРСР.
Самотужки — без аспірантури і наукового керівника написав кандидатську дисертацію на тему: « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 р. р.) » і
217
успішно захистив її 25 червня 1965 року. В зв’язку з арештом ВАК не затвердив ученого звання.
Виступав у республіканській і обласній пресі як журналіст і літературознавець, в періодиці друкував художні твори (вірші, новели). Видавництво « Каменяр » випустило збірку поезій « Місячне поле », весь тираж якої був знищений в зв’язку з арештом автора.
Одружений. 19 квітня 1966 року (через добу після винесення вироку) народився син Тарас.
Заарештований 28 серпня 1965 року, засуджений 18 квітня 1966 року в закритому судовому засіданні Львівського обласного суду на 2 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму за звинуваченням в ан-тирадянській пропаганді й агітації.
Перебуває в таборі № 11 (с. Явас) Мордовських політичних таборів, працює столярем. Внаслідок тюремного та табірного режиму дістав хворобу шлунку. Під час обшуку в таборі в грудні 1966 року у Осадчого відібрано зошит з перекладами та переспівами з Лорки, поетів прибалтійських республік та оригінальними віршами.
СПИСОК ДРУКОВАНИХ СТАТЕЙ І ХУДОЖНІХ ТВОРІВ *)
а)	Статті з літературознавства, теорії журналістики, рецензії
1.	«Деякі питання інформаційних жанрів телебачення», Ювілейна наукова сесія, тези доповідей, Львів, 1961 р.
2.	«Репортаж з душі людської», сценарій телепередачі Львівської телестудії про творчість молодого прозаїка Ю. Коваля — 1961 р.
3.	« Остап Вишня — журналіст », бюлетень ЦК КПУ « На допомогу редакторові газети », 1961., № Н-
4.	« Книга про « Правду » (рецензія на книгу 50 років ленінській « Правді »), — газета « Ленінська молодь » (Львів), 6. V. 1962 р.
*) Повної бібліографії зібрати не вдалося.
218
5.	« Слово на телебаченні» — газета ЛДУ « За радянську науку », 24. ІУ-1963 р.
6.	« Земля, уславлена Лесею — газ. « Вільна Україна» (Львів), 15. V. 1963 р.
7.	« Який же насправді Остап Вишня? » — журнал « Жовтень », 1963 р., № 10.
8.	«Вишнева усмішка народу» — сценарій телепередачі Львівської телестудії про творчість Остапа Вишні — 1963 р.
9.	« Ахіллесова п’ята совісті » (рецензія на книжку С. Ру-дика « Ахіллесова п’ята ») — газета « Вільна Україна », 1963 р.
10.	«Шукаючи країну Поезія» (рецензія на збірку поезій Б. Нечерди « Материк ») — газета « Ленінська молодь », 1963 р.
11.	« 3 творчої практики фейлетоніста Остапа Вишні в газеті « Вісті » — « Вісник » ЛДУ, філологічна серія, видавництво Львівського університету, випуск 1, 1963 р.
12.	« Смішний бог» (Антирелігійні твори Остапа Вишні) — газета « Львівська правда », 18. III. 1964 р.
13.	« Як же його не любити, село оте? » (про « Вишневі усмішки сільські » Остапа Вишні) — газета « Вільна Україна » (Львів), 10. V. 64 р.
14.	« Щоб робітник усміхнувся» (про твори Остапа Вишні на робітничу тематику) — газета «Львівська правда», 7. VI. 1964 р.
15.	« Остап Вишня і Західна Україна », Наукова конференція, присвячена 25-річчю возз’єднання, тези доповіді, видав-во Львівського університету, Львів, 1964 р.
16.	« Чарівник слова » (до 75-річчя з дня народження Остапа Вишні) — газета « Львівська правда », 11. ХІ-1964 р.
17.	«Вишнева усмішка народу» (До 75-річчя з дня народження Остапа Вишні) — газета ЛДУ « За радянську науку », 14. ХІ-1964 р.
18.	« Сім барв спектра » (до 75-річчя з дня народження Остапа Вишні) — журнал « Жовтень », 1964, № 11.
19.	«Українське радянське село Ладанці» (публікація невідомого твору Остапа Вишні з анотацією) — журнал «Жовтень », 1964, № 11.
20.	«Тарас на відстані часу» (рецензія на кінофільм «Тарас Шевченко ») — газета « Ленінська молодь » (Львів), 20. ХІ-1964.
21.	Проблемна стаття про телебачення — газета « Літературна Україна» за .... 1965 р.
22.	«Розмаїтість словесних варіацій» (рецензія на книжку А. Пастушенка) — «Літературна Україна», 11. УІ-1965
23.	« Журналистская деятельность Остапа Вишни (1919-1933 г. г.) », автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук. Львов, 1965.
219
б)	Художні твори
1.	Добірка віршів « Думки, почуття » (« Філософ і учень », * Сумнів », « Виклик », * Дарунок сонця », * Моя краса ») — газета «Зоря комунізму» (Радехів, Львівської області), 29. XII. 1960 р.
2.	« Зростання » (нарис) — у книзі « Живемо, працюємо по-комуністичному », вид-во « Каменяр », 1961 р.
3.	Вірш « Поезія » — газета « Комсомольський прапор » (Івано-Франківськ) — 17. III. 1963 р.
4.	« Про що вони розмовляли » (оповідання) — газета Львівського університету « За радянську науку », 17. VI. 1963 р.
5.	« Мозолі » (вірш) — газета « Вільна Україна » (Львів), 18. VIII. 63 р.
6.	« Легінка », « Так і тримай » (дві новели) — газета Ленінська молодь » (Львів), 10. 1. 1964 р.
7.	« Зоряний ноктюрн », « Місячна колискова » (2 поезії) — газета « Ленінська молодь » (Львів), 22. III. 1964 р.
8.	« Батькові », « Другові » (поезії) — газета « Львівська правда » за 22. III. 1964 р.
9.	« Багатство », « Повір’я » (дві поезії) — газета « Львівська правда », 1. V. 1964 р.
10.	« Я не буду » (етюд) —- газ. « Вільна Україна » (Львів), 7. VI. 64.
11.	«Усмішки» (добірка гумористичних поезій) — газета « Львівська правда », 14. VII. 1964 р.
12.	Добірка поезій « Коли збирають лілеї » (« Апельсини », « Ліс Чурльоніса », « Балада про русалку », « Літепло », « Я до тебе прийду крізь галактику пішки... ») — газета « Ленінська молодь » (Львів), 15. VIII. 1964 р.
13.	« Елегія » (вірш) у кн. Естафета пісні, « Каменяр », Львів, 1964 р.
14.	« Сула » (поезія) — журнал « Зміна » № 2 за 1964 р.
15.	З циклу «Карпатське інтермеццо» (4 поезії) — газета « Вільна Україна » за 24. 1. 1965 р.
Не з’явилися друком через арешт автора тези доповідей М. Осадчого на наукових конференціях ЛДУ « Початок журналістської діяльності Остапа Вишні » і « Максим Рильський та Остап Вишня ». Знищений тираж книжки поезій « Місячне поле », що була підготовлена видавництвом « Каменяр ». Залишився незакінче-ним посібник для студентів факультетів журналістики
220
« Радянське телебачення», над яким М. Осадчий працював перед арештом.
ВІДГУКИ ПРО ДИСЕРТАЦІЮ М. Г. ОСАДЧОГО «ЖУРНАЛІСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ОСТАПА ВИШНІ (1919-1933 р.р.) »
Вьіписки из протокола заседания кафедрьі журналистики от 1 марта 1965 года.
Слушали: Обсуждение диссертации Осадчего М. Г. на тему « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 р.р.) ».
Постановили: Утвердить отзьів на диссертацию Осадчего М. Г. Диссертация Осадчего М. Г. « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 р. р.) » является ценньїм научньїм исследованием, которое раскрьівает новьіе, неизвестньїе и ма-лоизвестньїе к зтому времени недостаточно ос-вещеньї страницьі жизненного пути и журна-листской деятельности Остапа Вишни.
Кафедра журналистики рекомендует диссертацию Осадчего М. Г. « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 р.р.) » к защите.
Зав. Кафедрой журналистики доцент И. Т. Цьох 7)
Аналогічну ухвалу винесла кафедра української літератури ЛДУ 28. IV. 1965 р. (зав. кафедрою — доцент Ф. М. Неборячок).
7) Переклад ч. 7. (Прим, наша — В-во).
221
« Порівняно з працями своїх попередників дослідження М. Г. Осадчого є значним кроком вперед. А зважаючи на актуальність піднятих в праці М. Г. Осадчого питань її варто негайно опублікувати...
Праця М. Г. Осадчого цілком відповідає вимогам, які ставляться до дисертації на здобуття вченого ступеня і тому Наукова рада філологічного факультету ЛДУ може присудити автору дисертації вчений ступінь кандидата філологічних наук ».
(З рецензії доктора філологічних наук М. Ф. Мат-війчука)
« Кафедра відзначає, що дисертація тов. Осадчого М. Г.... виконана з похвальною науковою сумлінністю, знання конкретного матеріалу і літературно-журналістського процесу на Україні 20-х-30-х років.
...Дисертація тов. Осадчого М. Г. виконана з неприхованою повагою і любов’ю дослідника до предмету дослідження. Вона доповнює вишнезнавство новими маловідомими фактами і засвідчує підготовленність автора до науково-дослідницької праці. Робота цілком відповідає вимогам, які ставляться перед кандидатськими дисертаціями... »
(Із відгуку кафедри української літератури ЛДУ)
Цілком позитивний відгук дала також кафедра журналістики ЛДУ.
« ...Кандидатська дисертація М. Г. Осадчого — результат його багаторічної наполегливої і цілеспрямованої роботи над творчою спадщиною Остапа Вишні ».
« ...Недоліки, про які йтиме мова трохи нижче, на наш погляд не є суттєвими. Ми про них говоритимемо
222
лише тому, що вважаємо за необхідне рекомендувати дисертацію М. Г. Осадчого до друку, а в час підготовки роботи до друку автор міг би врахувати ці зауваження і, якщо з нами погодиться, їх виправити ».
« М. Г. Осадчий заслуговує присвоєння йому наукового ступеня кандидата філологічних наук ».
(З відгуку Ф. М. Неборячка — зав. кафедрою української літератури ЛДУ)
«Члени кафедри історії української літератури Київського ордена Леніна держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка ознайомилися з дослідженням тов. Осадчого М. Г. і прийшли до одностайної думки, що дане дослідження є солідним вкладом в радянське літературознавство ».
223
«... Дисертант... висловлює своє ставлення до всього написаного про Остапа Вишню. Ставлення це ми розділяємо і погоджуємося з дисертантом ».
« Велику наукову цінність має перший розділ своїм фактажем. Це перша спроба в нашому літературознавстві так детально розповісти про творчу біографію Остапа Вишні. Цей один розділ міг би подаватися як дисертація ».
« Вважаємо, що дану роботу треба було б видати окремою книгою. Вона читатиметься з таким же інтересом, з таким захопленням, як читались і читаються твори Остапа Вишні».
(З відгуку кафедри історії української літератури КДУ, підписав зав. кафедрою проф. А. О. Іщук)
« Автор — добре фахово підготовлений і ретельний дослідник — заслуговує вченого ступеня кандидата філологічних наук ».
(З відгуку доцента кафедри російської літератури Чернівецького держуніверситету А. Р. Волкова).
« Михайло Осадчий добре відомий в українському літературознавстві та в світі журналістів, як допитливий дослідник творчості та діяльності в періодичній пресі безсмертного Павла Михайловича Губенка — Остапа Вишні. Статті, публікації та розвідки дослідника відзначаються невтомним шуканням, тверезими та аргументованими оцінками, полемічною пристрастю, войовничим запалом. В них, в статтях, піднято низку раніш не вивчених проблем, поставлено крапки над багатьма тими « і », що залишались загадкою ».
« Його робота є безперечним і цінним вкладом в українське радянське літературознавство. Вона заслуговує високої оцінки, а автор її, Михайло Осадчий, заслу
224
говує, переконані цього — заслуговує присвоєння йому вченого ступеня кандидата філологічних наук.
(З відгуку І. М. Дузя доцента кафедри української літератури Одеського держуніверситету).
1. ПОЕЗІЇ ІЗ ЗНИЩЕНОЇ КНИЖКИ:
Михайло Осадчий, Місячне поле, поезії, видавництво « Каменяр », Львів, 1965, ЗО стор., ц. З коп. тираж 2300 прим., (редактор на громадських засадах М. Петренко, редактор В. Колодій, художник І. Остафійчук, підписано до друку 3. V. 1965 р., № цензурного дозволу — БГ 08321).
ЗМІСТ КНИЖКИ: Спалах, Багатство, Повір’я, Зоряний ноктюрн, Дерева, Шевченко і Шекспір, Колоски, Фаустова мить, Родильний будинок, Світ « Авророю » дише, Покликання, Смерть Остапа Вишні, А платили звичайними грішми, Два кораблі, Карпатське інтер-меццо (цикл): «А я стояв серед Карпат»..., «Мінорні зойки піаніно... », « І ніжні тронки задзвонили...», « Як
225
тайстри, гори восени... », « Смерек зелених урожай... », « Жив-був Амвросій-дід... », « У мареві відчуженого сну... », « Зимою гори срібно-ватяні... », « Поповз туман в блакитній млі... », « Химерних буків рококо... », « Карпати мрійні, тихий Дніпре... », « Ну хто без тебе я, о пісне колискова?... », Я комуніст. Біографічна довідка.
ВІД АВТОРА
Спраги не можна тамувати довго. Людина щасливо припадає до прохолоди джерела, знаходить цілющий оазис у пустелі, а дотепні мадагаскарці п’ють свіжу воду з равеналю, не завдаючи дереву « болю »...
Духовну снагу люди черпають з криниці життя і праці, з невичерпної глибини книг, з пісні й любові на місячному полі мрії.
І легкокрилий хлюпіт змілілої Сули, і величаво-урочистий плин Дніпра, і золотий вогонь соняшника, і срібна стежка ракети — усе це джерело натхнення і дерзань. Поезія — крила, що припиняють лет хіба з браком повітря чи життя на землі.
ЗОРЯНИЙ НОКТЮРН
Небо пророче, мозаїка зір.
Поле, просте і тривожне...
Тут предки скропили десятки вір Кропилами в шкіряних ножнах.
Поети впивали повітря й красу
І думами в тишу вціляли.
Чи радість серця їх проймала,
Чи сум, Ділили і славу й печалі.
А я, розпростерши фантазії літ, Від зір і від поля впиваю І ненависть Гонт, і ум Сковорід, І волю бентежного краю.
226
ДЕРЕВА
Він, на спис настромлений, повільну смерть дерев приймав...
Пабло Неруда. « Вселюдська пісня »
Коли вечірні сутінки і тиша Тіні дерев пришивають до обрію, На мене буланим дише
Мужність Наливайкового неспокою.
Вечірні дерева — казкові хоботи.
Свідки дитячих забав і безтурботного гомону В гонитві за місяцем — морським коропом — Ніч українська полощеться
У перламутрі його променів.
Ось місяць шугнув в океанну глиб.
Застигли дерева вражено
В темно-зернистої ночі над берегом...
Ген тінь Наливайка на темний остик насаджена —
Приймає неспішну смерть свого дерева.
Дерева міцні, плодоносні, красиві...
Різні, як люди...
Доцільність життя у яблунці і дитині.
...Які ж лоскотливо прекрасні Дерева гаїв України.
ШЕВЧЕНКО І ШЕКСПІР
Шекспіра возив з собою, куди б не їхав.
П. Куліш про Т. Шевченка
Пером розп’ято п’яного капрала... Країно смутку, злиднів і пісень,
227
Пророка за надію покохала, А він тебе — за вимріяний день. Пливла історія. Тополь і рути зело, Та сива гайдамачка з рогачем. Тобі замало вірності Отелло — Заприсягни на вірність із мечем! На ешафоті кривди і огуддя Пропахла соромом од царських ласк... « Розкуйтеся, закованії люди » — Гримів над кручами Тарасів глас. Украйно мила, бути чи не бути?... Зелений стрій тополь, мов лісовий потік, Весняний грім гримів — революційний вік! І пробудилися навік дерева, квіти й люди.
СМЕРТЬ ОСТАПА ВИШНІ
Зацвіли українські вишні, Забіліли в снігах чи бавовниках... І гойдалися бджоли, мов гномики, На веселому святі життя.
Вийшов Вишня.
В світанковій ніжності Дозрівала мозаїка зір’я. Усміхалось життя предковічністю Як до сина, з довір’ям...
Небо рожеве
Пахло вишнево — білі, засніжені, зніжені вишні.
Глянув Остап довкола Київ, Дніпро — і поле, Природа, люди і він... А серце тривожно:
— я відходжу...
Лиш пробуджений ранок Бив у вишневий дзвін.
228
З ЦИКЛУ « КАРПАТСЬКЕ ІНТЕРМЕЦЦО »
VII
Вона така гарна, сяє так святою, чистою красою.
І. Франко
У мареві відчуженого сну,
Мов квітка золота в лазурі верховіття, Прикрила у вишневому політті
Красуня вічного гірського диво-сну.
Обійняла мене і повторяла: « Годі, Збудися, мавка я, царівна гір і бору. Я фея верховинського народу, І фей у нас таких трильйонів сорок... »
Гірський міраж красивий та крилатий, За матір тут — фантазія людська.
Богиня снів і жителька гірська
Розчумала мене — лежали в сні Карпати.
VIII
Й. Бокшаю
Зимою гори срібно-ватяні, Морозний мідний дзвін гілок, А в небі, хмарами залатанім, Вітрів осоковий стіжок.
В зимі тривог крилаті лижники Фурчать з трампліну на трамплін...
Так гори мет беруть сподвижники — Художник і громадянин.
Розквітли пави троп морозяних, Тягар висот і сміх в очах.
По ваших же ростуть слідах, Мов проліски, метаморфозини.
229
X
Химерних буків рококо.
Я плину крилами туману.
А верховини, мов кумани, Налиті синім молоком.
Як білий кіт, округлий місяць За валом залишає вали.
Я розкріпачив ідеали.
Красі в душі звільняю місце!
Кунштові сни тремтять у танку, Людина й гори, хори барв...
Замість сонетів і октав — Червона шапочка світанку.
XII
Ну хто без тебе я, о пісне колискова?
Як спраглий джерела, натомлений косар, Я п’ю красу землі, і серця юний жар, І океан снаги, і солодощі мови.
Жень-шень душі моєї, Україно, Короткі радощі трудних і гордих дій... І перший подих мій, і пісня лебедина В тобі лиш мають зміст, надіє всіх надій.
Нехай для інших ти не Лувром славна, Та стільки геніїв твоїх у світі цім!
Пливе Дніпрова течія державна, В її степу і мій біліє дім... *)
* в рукопису поета:
Не Ермітажем і не Лувром славна, Та твій Ейнштейн ще буде в світі цім!
Пливла б Дніпрова течія державна, Хай сяс ясний Кремль і світлий Білий дім.
230
В моїй душі космічний простір віри Із сподівань та вистради віків. Теплом добра я спопелю вампірів І вольним упаду на землю козаків.
ВІРШІ З ЦИКЛУ « КАРПАТСЬКЕ ІНТЕРМЕЦЦО », НЕ ВВЕДЕНІ ДО ЗБІРКИ « МІСЯЧНЕ ПОЛЕ »
XIX
І. С.
Залебедилось серце знов органно;
Вогнями скирт наростають дієзи... Перевідчути б все, мов дію п’єси, По досвіду життя й душевного змагання.
До сонця в гори йти, але дійти до сонця!
Не обманутись місяцем в путі!
Ми ті, що йшли вже. Власне, ті й не ті, Шукаємо уран, хоч поглинаєм стронцій.
XX
Карпати мрійні, Дніпр блаженний, Ви розсудіте голос мій:
Чи ж то пишатися Довженком Вкраїні нашій молодій?
Вже напатякались чортовськи Про генієву квінтесенцію, Нащо вже Драч і Вінграновський — І ті Довженки у потенції.
Чи на Довженку фініш нації?
Чи захолонули серця,
231
« Що в нас чудова профанація
І майже жодного співця »?!
Двадцятій вік Довженком хвалимо...
Це дух висот, а чи застій?
Вже нахаращено, навалено На мозок дум, мов книг на стіл.
м. ОСАДЧИЙ
ТЮРЕМНІ ВІРШІ
* * *
Син народивсь, а я мов не живу, Гнию безкрило під трьома замками. Столипінський вагон — і на Мордву Святий Петро важку відчинить браму.
Чи я один? Йшли міліони нас
На Кос-Арал, за Соловецькі стіни. Священним ім’ям сина України Ввійшов у світ і наш малий Тарас.
6/У. 1966 р.
* * *
Знову день пішов у небуття, Зник у ніч, немов зникають тіні.
В небуття обернеться й життя, І людина вступиться людині.
Вступить крісло, стіл і шафу книг, Мислі, серце, волю і хоробрість...
Та коли страждання є в одних, Не вступайте іншим, будьте добрі...
15/У. 1966 р.
232
* * *
Уже відбив відбою час...
І хоч не звик я спати рано, Та за нескорення — догана. А тут не скоришся, якраз!
І знову думи — гайвороння Обсіли осінню поля.
І голова од них холоне, Як листопадова земля.
Та що тут вигадаєш? Спати...
Все, все, усе перетерплю.
Дніпро згадаю, і Карпати, І, засинаючи, люблю.
24/У. 1966 р.
* *
До мене ніби в гості ЗО літ Постукали несміло й боязливо. А я осунувся, з обличчя зблід, І з серця крапле кров, як піна з пива.
Неначе в джунглях стрів я сам на сам Казкового дракона в лютім жесті, Отак карався я людьми й життям, Іржею роз’їдався, як лоскут жерсті.
Чи ради того кров налляла вщерть Здорове тіло, щоб зганьбить навічно? Дзвенить воно... Втікає люта смерть, Повита жахом, як мандрівець ніччю...
233
Нудьга і самота січе дощем, І гусінь відчаю гризе і боре...
Чахотка мозку, рани сильний щем, — Минуло півжиття,
як риби слід у морі...
25/У. 1966 р.
З ЦИКЛУ « СПОГАДИ ЛІТА 1965 РОКУ »
* * *
Високі гори. Шпилів частокіл.
Горять очей незлічені ожини.
Застиг вогонь на листі, Світлий джміль — Журчало сонце.
Осінь в полонині.
Коров не видно.
Тропок мідний альт Звучить. І ніби близько, І далеко...
А ген внизу розкішний лист-вуаль, — Дерев, неначе книг в бібліотеках...
Смерічки — то поезія Сафо
І феєрії Українки Лесі...
Яких тут лиш нема Художніх форм? — Сонети, притчі, лірика Олеся...
Дуби поважні — проза Льва Толстого, І графський світ, і княжі заняття...
Я в міражах Карпатських, —
Як в чертогах, —
П’ю молоко природи, як дитя.
25. V. 1966 р.
234
ЧЕРСТВИМ СКЕПТИКАМ
Не будьте добрими, лихі.
Не усміхайтеся, похмурі.
Дерева не ростуть на мурах, Не тягнуть соку із дахів.
На ваших кам’яних серцях
І на дахах пустої мислі Лиш мох росте, цвілий і кислий, І бубнять громи на дощах.
27/У. 66 р.
** *
Не квітнуть липи в жовтій піні, А, може, збили бурі злі?
А, може, запах не долине Сюди із віщої землі?
З землі казкової жар-приті,
Із тополиного срібла,
З землі, що батьковою сниться, З землі, де мати сповила.
З землі, де липи вже розквітли, Де наливаються в селі Піснями — ночі, Ранки — світлом, А люди — соками землі.
31/У. 1966 р.
* * *
Один...
Півмісяця — лиш пташки щебіт... Як вовк у загнанім куті, Дивлюся на щілинку неба — Єдину радість в самоті.
235
« Ну що б, здавалося, слова, Слова та голос — більш нічого »... Є слово, що добро вбива, Є голос, що пригріє злого...
А я не втратив голос?
Ні!
Відповідає ліжко й стеля, Дніпро, і Довбушова скеля, І сива мрія на коні.
2. VI. 1966 р.
МИХАЙЛО ОСАДЧИЙ
ТАБІРНІ ВІРШІ
* * *
Варварі Губенко-Маслюченко
На обмерзлих, липких перекатах, Де не вишні цвітуть, а сніги, Брів я долею Вишні Остапа У бушлаті хули, не жаги.
Сніговиння білясті гадюки, Мчали шквали розшурханих жал, Завивали завихрені звуки Безкінечний хуртечний пожар.
Земле, земле! Зозульні діброви.
Земле, земле! Далеко єси...
Земле, земле! Яка ж ти чудова, Усміхнись у серпанку краси.
Засвітись мені сонячним сходом, Покрасуйся вербою в Сулі...
Як давно я не був у народу.
Як давно я не був на селі.
236
Україно, зозульні діброви, Україно, далеко єси...
Україно, яка ж ти чудова, Усміхнись у серпанку краси.
Вітровію, вдихни мені крику (Я сторицею в муках люблю)... Світку мій, не німій без’язико — Відкричи обважнілу хулу.
На землі, на півкулі покатій, Крізь оселі безмовних очей Брів я долею Вишні Остапа Не до крику юрби, до людей.
«СОНЕТИ БАТЬКІВЩИНІ»
** *
Куля •— перший мій слідопит, За обов’язком чесної честі Я по тюрмах сидів не від месті, Не з мовчання, не від сліпоти.
Батьківщино, чи знаєш ти?
Я тобі відкриваюсь чесно: Я не випив гріха ні наперстка, А за горе моє — відімсти.
Не дивися на мене косо,
Не дивися крізь тиф протоколів, Не дивись крізь тумани брехні...
Не гостри проти мене косу...
На засніжених тропах долі Теплу руку подай мені.
2
* *
І довіряться чесні очі, І торкнуться чисті вуста. Відбродили юнацькі ночі, Я дорослим, мужчиною став.
Все було: матюком гуркочуть, Кулаки поза вухом свистять, Шлунки хліба глевкого хочуть І одержують « в господа мать! »...
Це було у двадцятім столітті,
Це було при дослідженнях місяця, Це було в мої тридцять літ.
Я з тюрми уростав в повноліття. Шмат землі за дротами місячно Став утричі тобою боліть.
** *
Ген Володимирська могутня траса, Де криті воронки повзуть нічною тінню. Діливсь я в тюрмах долею Тараса, Лишивши кров Тарасика Вкраїні.
Давно, можливо, теплих іскр проміння Загусло б в пожарища чорній масі, Можливо, і не знати Україні Про крематорій духу у Явасі.
Та як діливсь я долею Тараса, Лишив життю Тарасову кровину...
Всі Соловки, централки, всі Яваси В його думках згадаються, Вкраїно.
...Як рок послав мені Тарасову стежину, Лишив я кров Тарасика Вкраїні.
238
ЕЛЕГІЯ ДРУГОЇ ЗИМИ
Та забриніли сніги, та заіскрилися білі, Як на луках Украйни.
Та вже другую зиму, морозяну і немилу, Рідний край у серпанку тайни.
Рідний край за чужими плечима, Рідний край за тупими очима, Рідний край наровить за вітчима.
Та вже другую зиму сторожуть любов од Вітчизни.
І чатує на мене куля,
І моргає чорняве дуло,
І патрони, як лялечки, в магазині Та вже другую зимоньку-зиму.
Що за далями, що за межами, Що за радарами-телевежами:
За фейєрверками цивілізацій,
За рівноправністю рас і націй,
За європейською біло-біло-білою культурою, За душею гуманно-чулою
На очах рівноправно-рівних
Сторожують мене од царівни.
Та вже другую зиму колісницю парчую, Ворон-коней кую, ремінь-збрую гаптую, Виглядаю дороги, батогую лозину, Та чатує на мене лозина уже другую зимоньку-зиму.
239
ЕЛЕГІЯ САМОТНОСТІ КАМ’ЯНОЇ
...Бо коли провадили допит, То свідок був за стіною.
Тупав бентежно чобіт Підошвою кам’яною.
— Було? Гугнявий рокіт.
— Було? Тваринний сказ.
Бухкав подвійно чобіт Каменем в серце якраз.
— Було? Посипались гори.
(А за стіною крехкіт).
— Так було, їдрі твою в корінь?!
— Ні, не було.
І регіт.
Тупав тупо чобіт
Там, за стіною, Коли провадили допит Самотності кам’яної.
НЬЮ-ЙОРКСЬКА ЕЛЕГІЯ
Посвята Ів. Драчеві
Шкварчить неон. А як шкварчить неон? Як хліб глевкий на висохлій пастельні! Чи гризли хліб той радники ООН Після нічної зміни у котельні?
Після нічної зміни, після восьми годин І руки, як поліна, і ноги, хоч відкинь.
...Трикутні гасла, трикутний тон
І блискавки реклам цивілізації,
І лімузини радників ООН,
І промовляє вірний син козачий:
240
— Леді й джельтмени, панове, Я вірний син, я тихий сон, Я — можновладець паперовий, Я — ласки лева унісон.
Притихлий зал і панорама лик, — Кольори стиглих яблук і ожини...
І кожний до фотописа прилип,
І кожний б’є у клавіші машинок...
...Іване, Іване, погано в ООН,
Ні рейки не б’ють, ні шізо, ані ґратів, Направо — Венера, вперед — купідон, їй-богу, робота по блату.
Купажі настоїв, пружиниста софа, Велюрово-ніжні слова...
(Райдуги симфоній), кілометр філософій І... перелесниця — удова... *)
З ЦИКЛУ « ЕЛЕГІЇ ТЕОРІЇ ВІДНОСНОСТІ »
« Тепер ніхто уже не вважає, що природа у всіх своїх виявах повинна точно дотримуватися встановлених законів. Ми не стикаємося в повсякденному житті з застосуванням принципів відносності й квантової механіки, а тому так званий « здоровий глузд » не підходить до розуміння атомної фізики і процесів, що відбуваються на високих швидкостях ».
(Г. Мессі, Нова ера в фізиці).
І. ЕЛЕГІЯ ТЕОРІЇ ВІДНОСНОСТІ ЗАГАЛЬНОЇ
Закрутило, замело, запінило, Забруднило, за живе взяло:
*) Дужками позначається здогадне відновлення пропущеного, крапками в дужках — нерозбірливі місця в рукопису.
241
Де це чувано, де видано, де співано, Що гузниця править за чоло?
Вуші розпатякались розмовами, Люд на головах в черлений світ пішов. Комуфляжі нетлею чудовою Зразу обступили, як любов.
Звали честь ганьбою за вітриною, В куштиках цитат, в пилу наук, Чесність спаплюжено провиною, Ввічливість обернено в матюк.
Хто це, де це швидкістю столикою Вудить із калюж здоровий глузд, Чваниться вгодованою пикою, Синьою й широкою, мов гузн?
Хто се... де се... нічкою серпневою Чатував з пістолем у саду За моєю мрією вишневою, За моєю вишнею в плоду?...
Хто се... де се... Вишне і калино, Фізика ні в чому не повинна.
3*1 * *
Де ти, де ти, далека муко, Де ти, де ти, досвітня мріє? Як розп’ятий нащадок Марії, Я прикутий за ноги і руки. Я прикутий за мозок і губи, Впнулось в серце жало ностальгії, Пожарище душі ледве тліє, Я з ганебним мовчанням у шлюбі. Мої непрометеєві груди Колупає орел матерщини...
242
Де ти, де ти, циганська приблудо, Де ти, ніжна моя Батьківщино?...
А орел колупає груди... Значить, є і орел... і груди!
** *
Помиляються раз у житті, А помилка пече все життя. Я і вигадав півкаяття На бруднім перехрестку в путі. У алькові в сумній самоті Бився сокіл мого маяття...
Думав я: щось не так в цім житті, Раз отак матюкалось життя.
Думав я: та дмухнуло повітря... Думав я: впала квітка на груди І підтримки, і слова міцніш...
В Батьківщину злітаю я вітром, Там мене зрозуміють люди;
І довіряться серцем мені.
*
Як Орфей вирушав в путь зловісну Рятувать чарівну Еврідіку, Він заграв на кифарі пісню, Щоб наслала на душу ліки...
І Орфей відшукав Еврідіку, Та між ними воскресли грати... О Явасе, колимський брате, Кос-Арале двадцятого віку!...
Тут весною, улітку, узимку Пухнуть злоби людської брості, Тут, співаючи довгу волинку, Ріжуть словом мене до кості...
243
...Ріжуть очі, на жертву ласі. Рак на мозку безглуздя —
Явасе-Явасе-Явасе!.. .
** *
Зима дозріла у зерні,
Гілки дерев дзвенять, мов коси, І, вив’язавши у покоси, Цілує вітер в губи сніг.
Тут мертво тиша спала досі, А кіт мурликав коло ніг.
І тиша визріла в мені
В мелодії тихоголосі.
Як скрипка вихопила ноту — Із серця бризнув меду сік... Не був, не чув свого (народу) Не рік, а ніби цілий вік.
Недопізнав вітрів ранкових; Не втішив духу слухом мови.
** *
Батьківщино, чую, наче рану, Біль твоїх задумливих пісень. Знову біль — єдиний мій хісен — У душі терпкому океані.
Океан мовчання... Рік, мов день, І пелюстки, й дим, і сніг розтане... Яблука відстигли на прощання, Ворон сів на яблуневий пень.
Бо коли везли (із України) На очах порубані сади, Мов пеньки тужили на колінах, Як везли достиглі вже плоди.
244
...А снігів, снігів, аж зараз тьмяно. Скільки тут бинтів на свіжі (рани).
** *
Вже котики на вербах нашорошені, Вже писанки на селах манять зір... Поглибли ночі у веснянках зір...
А днями чавкає остання ожеледь.
Уже калину витягли із кошиків, Солодких пирогів напік вже кожен двір, Уже берізки б’ють у струни лір, І тане сніг, мов рвуть листки із зошитів.
Вже дядько вус підкручує... Вже думно З землею у пучках міркує про врожай... Яке ж бо ти, життя, і мудре, й нерозумне, І жнеш, і сієш, і в далекий край У вир синів проводиш нетерпляче, Щоб остудити їхню кров гарячу.
** *
Якби і вік не бути (на Вкраїні), Допоки є повітря у легенях, Допоки мислі, ніби діти кревні (...) щохвилі і щоднини...
Допоки кров нуртується у венах, У кожнім слові, в кожному болінні, У кожнім подиху (живе Вкраїна), Допоки спадок прадідів у генах.
Летять у небо літаки і птиці, Кохані, привітайте і од мене Дніпр волошковий, медяні пшениці, Чебрець Карпат і спів степів черлених. Я з нею — доки смерть впаде на сині, Хоча б і вік не бути (на Вкраїні).
245
* * *
Човники сумніву пряжею днів Тчуть полотно буття. Наче в порубанім лісі пні, Спотикає мене життя.
Дружина чекає мого вороття.
Півники на полотні...
Вічне, як демон, гірке маяття Доля судила мені.
...Якось гостило в душі село, Динями пахнув город.
Ще гірше в цім світі бути могло б, — Каже філософ народ.
(.......................’ •
........................)
* * *
Люблю я світ. Як у дитячі роки Ждав маминої ласки, — літа жду. Нашпилені (др)оти, вузькі, як тропи, Ступлю хоч крок — (н)авіки упаду.
А десь життя, як вулик, за (дрот)ами, Нектар медіє у палатах сот.
А я на другій стороні рек(лами), І не один, (зі мною мій народ). (.........................
........................)
* * *
Уже на гілках — краплі рос.
Вже фрески гумору на душах.
Уже рійки пухнастих ос Метелять рідко і недужо.
Уже цвітуть дівочі ружі, Вуста розкрили сміху брость.
246
Вже неба волошковий кужіль На руки кинув сонця горсть. Уже поширшав день, як повінь. Як дзвін, поглибшав виднокруг. Слова підтримки і любові Докинув на поштівці друг. Немов дочув я в пульс укола, Аж спав тягар з плечей (.)
** *
Як лист опалий, у зажурі Мій день вкружляється у ніч. І я пливу в літературу, До серця серцем, віч-на-віч.
Тичина, Плужник — пам’ять зрима. Як міх, роздмухую чоло.
Багаттям палить кожна рима, І що не образ — то село...
Обличчя — цвіт соняшниковий, І небо — всесвіту вуаль.
І тиха пісня вечорова: Бузок, полин, жасмін, печаль.
І б’ють по клавішах — у зорі Тендітні пальчики дерев.
І я Адамом у просторі Байдуже назираю Єв... А ще — нікого. Твердь зелена. Я з каменем думок в руках. І мамонт світу пре на мене, А в мене — усміх на очах.
МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА НА ХРЕСТІ
Містом іде людина, Бродить людина містом.
247
Била людина людину
В темних застінках слідства.
Пінилась паща рота,
Тисся кулак кастетом, Гузном кривлялась морда — Жодного рикошету.
Квітне світанок з туману,
З неділі аж до суботи, З роботи і на роботу Ходить людина в шані. Совість — ампутувала, Честь — продала за гроші. Людина в майорськім кльоші Мріє про сан генерала.
В пазусі — матерщина, В шлункові — кип кон’яковий. Іде еталон любові (До) гривнів від Батьківщини. Наче нетля до лампи Вколо петляє челядь, Що дошку меморіальну « Шефу » на хрест почепить: « В ямі оцій зарито Всепобивне забрало.
Тисячі ним побито
За єдиний сан генерала ».
ВИШНЯ НА УЗБІЧЧІ САДУ*)
Вишні Остапові ці дарую пекельні октави
« Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть » (Т. Шевченко)
І
Коли весни розплющують квіти, Білі бджілки — то роси в зіницях.
*) Подано тільки окремі октави, які дійшли повністю.
248
Знов спалахує цвітом вітер, Наче кров, грають вина в пивницях... Юна кров лоскотливої хіті Будить нерви, як дзвін на дзвіниці. Б’є на сполох пора кохань Стожадібну юначу рань.
II
Шумувала білявим шумом Піна хвилі морського прибою. Сивій кобзі кобзар у задумі Поділився журбою сипкою. Пахли руки печеним парфумом, Мліли ноги важкою ходою. Зорі мигали за вишнепадом — Плакав цвіт на узбіччі саду.
III
А як пальці здолали проквілля, Наче дамбу прорвала водиця. Розгойдалась душа, як весілля, Очі — дві больових криниці.
Із трьох дол, із трьох гір люди зілля Принесли на задобру криницям.
І злилися над шляхом тиші Людські лиця із квітом вишні.
IV
V
З хуторів, де в ярах, над ставами, Як намисто, хатини в садах,
249
З одноногими журавлями,
З самокрутками у зубах, З хуторів-солов’їв між гаями. Що співали про власний жах.
З хуторів, де орався лан На горбі і на поті (селян)
VI
VII
VIII
І пелюстка розквітлого марення На струну розхвильовано капнула.
І струна, мов під струмом зварення, Від зненацького болю кавкнула. А кобзар від разючого зранення Ще співав — і слова в людях танули. Наче ліки на болях ран, Розсвітала атласна рань.
IX
І тоді кобзаря ласкаво, На очах — чарівне довір’я — Запросили попити кави До будинку, що за узгір’ям. ...Ще відлунював праліс « бра-а-а-во », А йому на губах перегіркло.
Розбрелися; лиш хлопчик, мов я, На дорозі чекав кобзаря.
250
X
І пом’якла земля, мов канапа, Під утому моїх чекань.
Я не бачив тебе, Остапе, Але чув голосіння ран. Праг до сонця твого, Остапе, Та скосив мене грейфер жадань. І пішов я шляхами долі Світ за очі, за Дніпр, за тополі.
XI
XII
XIII
XIV
На коліна зіперся похило, Як на Байковому, на могилі.
XV
А навколо пелюстки снігу Висипали узбіччя саду. Він присів від важкого бігу
251
Дум глибинних у скронях-свігаді. І жахнувся: о, дивна втіха — Білокрилі бджілки вишнепаду? Аж побожно припав на коліна: — Так, вишневий (привіт України).
XVI
Білі вишні по селах квітнуть, Медяницями ягоди дишуть. О, йому, вже людині літній, На обочині саду вишні, Обкупатися (б) в морі суцвіття До колін, по-під руки, до шиї. Упірнути у цвіт головою, Біль втопити, як труп за труною.
XVII
Білі вишні — мов білі дзвони. Білих весен візитні картки, Коли пахне земля озоном, І життя — з поцілунками в парі. О вишнева хворобо по (...) Не позначених в жодних картах, Я тобою хворів до впаду На узбіччі вишневого саду.
XVIII
Сад вишневий цвіте (на Вкраїні) І всміхається квітами вишень. Дозріває моєю кровиною, І повітрям (вкраїнським) дише. А жагу моїх болей дитиною (Україна) в колисці колише. Я до мозку, ДО МИСЛІ, ДО тліні Твій, вишнева моя (Україно).
252
XIX
Коли грози грозують погрозами, Як дощі одощаться дощатами, Як невірні всміхаються осами, Коли в мачухи вірні (старчатами). Оновляюсь твоїми я грозами, Квітку гордості зношу Карпатами, Наливаюся честю по вінця І всміхаюсь обличчям до сонця.
XX
А Дніпро туркотливо по жилах К серцю клекче, як жар на вугіллі. Дозріваючі очі-ожини Грають духом цілющого зілля.
І простягує руки дружина, А мій син на руках — на привіллях — І усмішку шле батько синові, І всміхається син до сивого.
XXI
Аж дуби порозкрилили шати, В неболети на старті тополі. Я не бачив тебе, Остапе, Але чув голосіння (в)олі.
Я не чув твого голосу-зваби; Та пройшов твої стежки долі. Цвіт життя обсипав вишнепадом На узбіччі (вкраїнського) саду.
XXII
Може, так повелося зроду: На узбіччі вишневого саду Зріти пасином (у народу) Щоб життя...............
253
До денця почерпнути вроду, До кінця побагнути ваду.
І в труні квіти власного хисту На безкрилих очах хоронити ...
XXIII
XXIV
Замела, закружляла, завіяла, Затуманила цвітом земля. Подалася сипким вітровіялом До блакитного міста й села. До сердець, до проміння під віями, І на мозок земля напливла Та й навпошепки мовила, й вихор Пробуянив — і стало тихо.
XXV
Тихо-тихо, так поле диха. Предковічне могуття тиші На тривожно задумливу голову, Сад вишневий горить на узвишші Мрійним плодом духовного голуба. На узбіччі самітня вишня Дозріває, як сон до полудня.
Наче голуб, пришпилена вилами Рветься в вирій побитими крилами.
БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКОВІ У КАНЕВІ
Заворушилася пустиня.
Бреду в ударах хвиль легкого хвилювання В віталістичний храм доби.
254
Орган наприскує мелодію органну І душу заспокоює, і дише Моє неупереджене чуття.
У цьому храмі синя чаша неба Із позолотою ранкового проміння У тонах і півтонах возвиса. Порізьблені орнаменти стремління Різцем умільців від праскіфських смаків До квітів Примаченко на фронтоні. Відкрились Царські Врата — я іду По килиму, утканому любов’ю На косівських верстатах саморобних. І серце стукає: величчя стрічі, Тієї стрічі, про яку я марив Безсонні ночі, невгамовні днини Напруженими м’язами, крилатим Польотом думки, що мені веліли Успадкувати в жилах традиційно, Як внутрішню (с)вободу й порух духу Мого народу.
А довкола тиша
Опанувала всесвітом, як мати Над волею синів своїх одважних, Що вшанували прибуттям родину. Цю сповідь слухали лише дерева, Напруживши зелені вуха листя, Цю сповідь випивали тільки квіти, Пелюстки лиць вгорнувши у повітря. Цю сповідь ледве-ледве чули трави, Маленькі гномики в зеленій уніформі, Вони усі були порядні люди... Благословив цю сповідь місяць-батько, І лив сріблисте сяйво тихим морем. І я йому промовив: — Повернувся З твоїх (с)тежин, обходжених достоту Синами милостивого (н)ароду. Він не питав мене про (д)икі мандри, Напевне, мав гумор не поетичний, ІПарад-метафор не метав довкола,
255
І щедрої уяви не натужив У пошуках епітетних лоскотин. Він мовив тихо: Повернувсь, це добре, Хоча раніш верталися лиш димом, Берізками з прогнилими серцями І вогниками фосфору з могил, Яких ніхто ніде не відшукає.
Заворушилася червона постать, Злетіли брови-пурхнуло дві пташки, І мармур рук цнотливістю дівчатки Обняв мене: це добре, повторив, Що (п)овернувсь. Це буде твій (п)очаток. Засти(г)ли дзвони у природи в храмі, Я наново у світ пішов. Я з вами.
* * *
Три дні, три ночі, три доби безсоння. Жарівка блікне, як останній сніг.
Ласкава рафаелівська мадонна Пече мене... В соку очей знеміг. Ти — той родник із підземелля тайни, Що бухкає вогонь, немов дашавський газ. Ти нерозгаданою долею (У)крайни
В молитві мовчазній застигла. Блудний час. Полин довічних мук за насолоду, Крізь очі, крізь вуста, крізь дух твій перейти, І випити любов-хулу (на)роду
І вмерти з вдячною свідомістю (м)ети.
* * *
Слід прямо до капкану.
Вовчий?
Так, приготуй рушницю.
О боже! Що? Не спіймався?
Утік, Залишивши лапу свою.
(ЦІНА СВОБОДИ) *)
*) Цей і наступні твори — можливо, переклади.
256
* * *
Не даючися стриму, Сонячного кольору кінь Прошумів на крилах, Ніхто не помітив його появи. Стою я самітньо посеред дороги, Тримаю в руках
Опалі з копит заржавілі підкови.
(ЮНІСТЬ)
* * *
Є одне місце, Яке я вважаю академією свого життя. Жоден навчальний заклад Не дав для мене стільки того, Що називається справжньою свідомістю, Як цей заклад...
Сьогодні ходив я і думав: Згвалтувати чужу дружину. Думав одне село пограбувати. Думав одну людину ввести у капосне діло, Та всі ці думки розвіялися у мене, Коли я побачив цей заклад.
Ніби забило джерело, Очистилось і заструмило Новими мріями Моє серце.
(ЦВИНТАР)
* * *
Твоє життя було, Як випадковий постріл. Даремно Згорів порох, Даремно
257
Розплавився свинець.
Хоча б тепер узяв шомпол І прочистив свою рушницю.
(ПОМИРАЮЧОМУ)
* * *
Гора...
Небо торкається її сивої вершини. Всього, що тільки є на землі, Вона сягає вище.
(ЧЕСТЬ)
ОКРЕМІ СТРОФИ З ПОЕЗІЙ, ЩО НЕ ДІЙШЛИ ПОВНІСТЮ
* * *
Чорнять мозок і гвалтують шлунки, Хліб глевкий, аж людський капле піт, Гадь повзе тут між людських стосунків. Тільки й спільності, що погляди на дріт.
* * *
Я не мастак без карт гадати, Чи між людьми ще є повага: Бо надто вже аж забагато Триповерховий мат кагатив Повчитель мій веснянкуватий Із гідної себе ватаги.
** *
Мій холостий, мій злобний намір Презирства вартий... і хвали! Мій намір народився в ямі, В могилі людської хули.
258
* * *
Ледве од шоку оклигав
У півтінях пітьми, Читав і раніш, та по книгах Не відчуєш (тюрми).
** *
Тю(ремна) лазня за стіною Миру *). Відміряно на душу півгодини.
Там гул міський бринів мені, мов ліра, І я намислював себе на Ук(раїну).
* * *
із українського села Я випурхнув. А хмари крешуть, І спека сонць, і кволість крил. Апостоли у вічі (б)решуть Із сірих (м)армурових брил.
* * *
Щось не читається у мій тридцять один. На тумбочці — НІекспір і Сартра п’єси... Для нас в (ч)ужому краї навіть дим — Смердюча нечисть.
* * *
А тут усе напоготові: (Д)роти, (ба)гнети, (ма)тюки, Мов (к)ров, у шалі вихоровім Із неба капають зірки...
1)	На вулиці Миру (кол. Сталіна), 1. у Львові знаходиться слідчий відділ та тюрма-ізолятор Львівського КГБ.
259
ПЕРЕСПІВИ З ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКИ
1.	« Мементо »
Коли помру, Мене з гітарою Поховайте На косі піскуватій. Коли помру, Серед апельсинів І м’яти.
Коли помру, Якщо захочете в флюгері Поховайте!
Коли помру.
2.	Ігепі Сагсіа (служниці)
В струмку Танцюють тополята Одне з другим.
І деревце -
Чотири гілки — У танку теж. Ірено!
Дощі настануть І сніги.
Танцюй в зеленому, В зеленому-зеленому, Щоб міг тобі я супроводити. Ай! Як тече вода! Ай! Серце моє!
В струмку Танцюють тополята Одне з другим.
І деревце — чотири гілки —• У танку теж.
260
3.	ДЕРЕВО
Як ся маєш, стояче дерево?
Як ся маєш, терпляче дерево?
Як ся маєш, одначе, дерево?
Ех ти, дерево, дерево...
А довкола — грюкіт, дзвякіт пил, Жили пульсів, пульсування жил. Дереве, ця мова віч-на-віч, Обезлистишся в осінню ніч Всеодно...
Так, єдине ти, стояче дерево, Під дощем і градом бути деревом. Деревом — і шпалою під рейку. Деревом на клітку соловейку, І на зруб світлиці бути деревом, Всохнути в засуху, але деревом, Вмерти у гурті несхитним деревом. Серед лісу деревом марніти, Серед поля дичкою гарніти. Дерево з ранковою росою — Вечеріє смутком над труною... По ріці життя ішов я берегом Став (..) і — застиг у дереві.
4.	ЕЛЕГІЯ ОСТАННЬОЇ НОЧІ ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКИ
О ноче, гренадська ноче, Ніченько, нічко, ночище... Тут сорок гвардійців проскочить, Вихорем просвище, — Ха-ха!
За морем бубнових дахів Фортеці Альамбра') горстка.
1) Альамбра — маврійська фортеця в Гранаді;
261
Вежі — у небі птахи...
Гостить у родини, вдихає Гранаду, Смакує природу і Сьєрро-Неваду Федеріко Гарсіа Лорка.
О, Маріано Пінеде,
О, Маріано Пінеде, О, Фернандо та Ізабель...
Гучніш, і гучніш, і гучніше гряде
Канте хондо — народна пісня з осель...
О, Маріано Пінеде, доле моєї душі, Маріано, Ворог у серце влучив, зміряв любов на рану, О, Маріано...
Зваби Венер чи мадонн принади?
Подвиг людей красивіш, Маріано...
Півонія грацій, півонія рани, Раноньки, ранки, ранищі...
Сорок гвардійців просвище
З-поза Альамбри-пригорка, — ха-ха!
Прощайте, маври-пришельці,
Флюгери й срібні крісельця,
Прощай, Федеріко Лорка,
Сорок гвардійців затворами хльостко
і ...
вернулися рикошетом
У сорок мозків — сорок мушкетів.
А Лорка з розхристаною гітарою Пішов на побачення з Маріаною.
262
З ЛИСТІВ М. ОСАДЧОГО ** *
...Володя, моє велике прохання: не писати нікуди нічого, ні до кого не ходити з чолобитними, бо все те, окрім мого і власного приниження, дасть рівно стільки, скільки минулорічний сніг для розвитку реактивної техніки. Я, Володя, говорив на побаченні і писав, що судовий процес не виявив складу злочину в моїх діях, як не можна при найстрахітливіших морально-психологічних тисках виявити те, чого не було в дійсності. Заплутаний до ручки адвокатом, який втричі більше за мене був переляканим і боявся навіть торкнутися суті справи, відірваний від основ радянського законодавства і правових джерел, яких мені просто не давали і якими я досі ніколи не цікавився, я був у складному становищі, хоча інтуїція підказувала: щось негаразд, щось тут не так, і тому вирішив, скільки б не одержати, на суді заперечити все те, що виссано було з пальця під час слідства. Моя правда настільки була переконлива, що навіть верховний суд фактично все зняв, лишивши два нічим теж не підтверджених епізоди. В наступних листах, я можливо, постараюсь написати зміст своєї заяви до центрального комітету, якої, на жаль, навіть ніхто не читав, бо час, затрачений на прихід до мене відповіді, і час, який заява перебувала в дорозі туди — рівний, по десять днів. Отже, якщо вона була в дорозі десять днів зворотньо, то 10 днів вона ішла і туди, так хто ж і коли б з нею встиг познайомитись?
Таким чином, Володя, навіть формального « злочину » немає в моїх діях, я вже не говорю, чи взагалі читання будь-якої літератури є « злочином ». Для прикладу, процитую тобі дев’ятнадцяту главу з Декларації прав людини, яку я вперше прочитав вже в таборі:
« Кожна людина має право на волю переконань і на вільне їх висловлювання; це право включає в себе свободу без жодних перепон притримуватись своїх пе
263
реконань і свободу шукати, одержувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від кордонів ».
Про те, що мої переконання не йшли в розріз з офіційними — проти цього не заперечувало і слідство, в цьому мене і не звинувачували. Про те, що ніякої іншої інформації, окрім літературно-мистецької, я не збирав і не розповсюджував, — про це довело слідство і поза цим — нічого. Про те, що суд наді мною був примхою мізинця лівої ноги когось із властелинов мира сего, — так при чому тут я?
Володя, напиши мені, можливо, ти на Волі більше довідався, в чому мені каятися? В тому, чого я не звершив? Коли ти вже без узгодження зі мною надіслав такий лист — якось його, думаю, треба повернути.
Володя, смерть, в даному випадкові моя, на якихось два десятки літ ближче чи далі, — а життя моє в кожному разі, навіть якби я вийшов у цю хвилину, уже вкорочено, — яке це має значення? Володя, я хочу, щоб ти збагнув, що при всіх ударах і перипетіях долі мене буде вести, моєю путеводною зіркою буде бажання стати корисним своєму народові. Так писав колись Іван Франко, так буду повторювати я до кінеч-них днів своїх.
Так, Володя, моє здоров’я уже серйозно підірване, гадаю, що в цьому плані треба чекати ще гірших результатів, моя перспектива в житті, перерубана уже, не дуже хвилює мене, бо коли я в любимій галузі літератури чи літературознавства нічого не лишу не в силу своїх бажань народові, то якщо мої муки комусь хоча з близьких мені людей дадуть більший політ фантазії і поштовхнуть його до роботи — то вже в цьому я буду бачити користь свого життя...
...Грюкіт, завивання, скрегіт машин і дерева впливає на нервовий стан і викликає ускладнення як нових, так і старих, ще привезених хвороб. Але я якось кріплюсь і гадаю, що якось буду триматися, щоб згодом підлікувати своє тіло брєнноє... Ага, наведена ви
264
ще цитата з Декларації прав людини, проголошеної сесією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй в 1948 році. Наш уряд ратифікував її. Я вже не говорю, що коли прочитав тут коментар до Кримінального кодексу, і зокрема до 62 статті, ще більше здивувався: яка трагічна юридична помилка свідомо допущена при вирішенні моєї долі, маю на увазі не суд, бо честь мундира змушувала це робити, а сам арешт і тяжке слідство.
Все проходить, все минається, коли впевнена віра є — писав у котромусь з віршів я, коли мав 19 чи 20 років. Уже сніг у нас пролітає, скоро зима, а там весна і літо, — ото єдине моє помилування, ото єдина правда, бо іншої важко досягти...
(жовтень, 1966 р., Явас)
** *
« ...Останнім часом я прочитав багато віршів Гете про кохання, старий німець вочевидь умів закохуватися і жити духом та тілом жіночим...
...Прочитав прецікаві статті в 10 № журналу « Новий мир » та 12 № журналу «Нева», в останньому зветься « Америка и американцьі » і містить досить інтересні мотиви щодо проблем міста-села, духовні порухи і прогрес народу, його звички і традиції. Це — ессе, новий жанр, який входить у нашу літературу. Прочитав також книгу Чатуєва « Зелімхан » — про царя Інгушетії і Чечні, щось на кшталт книги Івана Ольбрахта « Микола гай ». Війнуло на мене гірським свіжим повітрям, безмежжям висоти людського духу і прагненням чути розмах дій. Яке то солодке щастя — чути в руках, в тілові, а головно — в духові простір, те солодко-свіже чуття простору, якого ми так не цінуємо в безголове дитинство і яким гребуємо так марнотратно.
Зараз я в міру можливого хочу більше познайомитися зі східною літературою. Переді мною томик поезії Махтума-Кулі в перекладах з туркменського. Гарно чути себе в обіймах його мудрості, досвіду і проникли
265
вості в речі, таке відчуття опанування звеличує людину і робить з неї істоту благороднішу... »
(Явас, 14. 2. 1967 р.)
** *
«...Я тут розповів, як Тарасик ловив соняшні зайчики на підлозі. Кумедно... Ти знаєш, як я не натужую пам’ять, а не уявляю, як він виглядає і як то він спинається на ноги... Описуй мені всі деталі його дитячого побуту.
« Чорнотроп » (збірка поезій В. Мисика — В. Ч.) я відзначив як одну з ліпших поетичних книг у нашій літературі за минулий рік, а Плужник дав мені море насолоди ».
(3. ПІ. 1967 р.)
* * *
«Якось мені подумалося сьогодні, як то будуть дивитися мені в очі м’якосердні кролики людського суспільства та інтелігентські пасинки? (...)
...Чи ти не здивувалася, отримавши карту про етнічний склад населення республіки? Хай лежить вдома до мого повернення, то мені знайомі прислали, а тут цього не положено...
...З його очима (Богдана Гориня — В. Ч.) ускладнення, є прогнози, які межують з найгіршим — осліплення. Ми не говоримо йому про це, але він сам до цього докопався, бо грамотний.
...Духовно я чую себе високо і здорово, можливо, як ніколи досі.
...Прочитав сьогодні вельми цікаві дві статті з журналу « Вопросьі философии ». Одна про волю духовної діяльності, а друга — про екзистенціоналізм. Ця модерна філософська течія дає людині в моєму становищі масу моральних утіх і підіймає загальний тонус настрою, бо стає адвокатом багатьох дивних і на перший погляд безрозсудних людських вчинків. Я її просто з насолодою всмоктав у себе.
(10. ПІ. 1967 р.)
266
* * *
« ...І досі поштою мандрують деякі твої листи, як десятий, п’ятнадцятий, двадцятий. Перевали високі...
Щойно прикінчив роман Андріяшика «Люди зі страху » і залишився невдоволеним. Натуги автора показати історичне тло галицького побутового укладу та громадсько-суспільного життя років передсімнадцято-го та посімнадцятого нашого віку такі недолугі, що аж тріщать по швах невисокої підготовки самого автора і його темного розуміння справжньої ситуації кінця 10-х — початку 20-х р.р. Він у ній сам достеменно не знається, а що вже вимагати од ним пущених у білий світ героїв. Щоправда, де-інде намагається відійти від літературної кон’юнктури, і тоді окремі монологи та думки автора звучать хоча трохи неприродно в устах героїв 19-х р.р., але свіжо, актуально і животрепетно на сьогоднішний день. Оці краплини свіжої роси на черство засушеній ріллі роману і являють читачеві трохи роздумів на замін згаяного для читання часу.
Повість Романа Іваничука «Спрага» в першому номері « Дніпра » місцями симпатична і виписана епізодами майстерно та зі знанням справи, з болями за болі громадські, проте дуже рихла композиція, фальшива кінцівка, і тому кожна висота, на яку піднімається автор, є висотою а-іа снігова баба, що швидко тане і осідає.
Прецікава книга Корнія Чуковського «Мій Уїт-мен », дуже приваблива стаття якогось Шенкмана в журналі « Вопросьі философии » № 12 за 1966 р. про волю духовного виробництва, в тому числі і художню творчість літераторів, як вияв не соціально-групового замовлення, а набуток загально-гуманістичних ідеалів людей, які зв’язують їх минуле зі сьогоднішнім, а сьогоднішнє переплітають із прийдешнім. Письменник стоїть вище соціального запиту дня, а тому часто і піддається остракизму чи ще чомусь гіршому — приблизно такі думки статті...
Як бачиш... я напихаю свою биту голову і все мрію
267
про самостійну літературну діяльність як у сфері перекладацько-поетичній, так і в літературознавстві, але крила перерізані. Та то нічого. В останньому номері « Літ. України » вміщені листи Козланюка, і в одному з них — до милої дівчини —• Козланюк просить заспокоїти його маму такими словами: перекажи їй, що і Наполеон криміналу зазнав. Цим самим і я Тебе, моя, люба Оксано, втішаю...
18. III. 1967 р. * * *
...Зараз на « цільнометалеві » полички моєї пам’яті влягається Гійом Аполлінер, який мені розвиднив, як ранок день відняв од ночі, багато питань про джерела Межелайтіса — сучасного найбільшого поета Союзу. Його творчість — не тільки ремінісценції Аполінерів-ських переживань, настроїв, думок, ритмомелодійної структури вірша, але цілі пригорщі образів, які Ме-желайтіс, беручи в Аполлінера, як я у дитинстві солодкі груші в баби Степаниди, загрібав і клав до своєї пазухи. Наприклад, у збірці Межелайтіса « Людина » є вірш « Руки » і в ньому такі рядки: « Дни мои, как люди, умирают, очень их печально хоронить »... і т. д. В Аполлінера: « Я нашел в себе смелость оглянуться назад. Трупьі дней отмечают мой путь ». Я більше не порівнюю, бо не маю під рукою збірки «Человек», я й не дорікаю Межелайтісу, лише говорю, як пізно доходять поетичні відкриття до свідомості і образного складу мислення простодушних поетів...
...Якісь дивні та чудернацькі сни лізуть до мозку: ніби я то в бібліотеці, то в ізоляторі. Це мабуть тому, що я по-дорослому занудьгував за солідною бібліотекою. Тією, про яку римляни казали, що в ній мертві говорять. Мені пахне на відстані паперовий пилок бібліотек, їх умудрений спокій, солодкі хвилі відкрить духовних істин...
...Дорога моя, я зовсім не повинен, що надіслана мною телеграма ЗО березня відправлена аж третього квітня. О боги, що ви робите з смертними...
(IV. 1967 р.)
268
ІВАН РУСИН
Іван Іванович Русин народився 8 листопада 1937 року на хуторі Бурталь Городоцького району, Львівської області, в селянській родині. З 1954 р. навчався в Львівському політехнічному інституті, який скінчив 1959 року із спеціальності — інженерна геодезія. Одержав призначення в проектний інститут « Київ-облпро-ект », де й працював інженером-геодезистом до арешту. Навчався заочно в аспірантурі при Київському інженерно-будівельному інституті.
Був учасником самодіяльної хорової капели « Жайворонок » при Будинку вчених у Києві.
Одружений. Має дочку 1965 року народження.
Заарештований 28 серпня 1965 року. 25 березня 1966 року засуджений у закритому засіданні Київського обласного суду на 1 рік таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській агітації та пропаганді. Відбував покарання у таборі № 11 (Явас) Мордовських політичних таборів. Після повернення працює на попередній роботі.
269
МЕФОДІЙ ЧУБАТИЙ
Мефодій Чубатий народився 1938 року в селі Великі Гаї Теребовлянського району Тернопільської області в селянській родині. Після школи зак ічив культосвітнє училище, служив в армії, вчився на оркестровому відділі Тернопільського музичного учИлища. Закінчив музичне училище у 1965 році. Приступити до роботи перешкодив арешт.
Заарештований наприкінці серпня 1965 року. Засуджений 25 лютого 1966 року Тернопільським обласним судом на 4 роки умовно за звинувачень ям в анти-радянській націоналістичній пропаганді та агітації. Зараз працює вчителем музичної школи в м. Зборові Тернопільської області.
і
Повніших даних про М. Чубатого не маємо.
270
АНАТОЛІЙ ШЕВЧУК
Анатолій Олександрович Шевчук народився 6 лютого 1937 року в Житомирі, в робітничій родині. Батько працював на взуттєвій фабриці, зараз на пенсії. 1954 року Анатолій скінчив середню школу, тоді ж поступив у Житомирське технічне училище № 1. За два роки одержав фах будівельного майстра, але працювати не зміг за станом здоров’я. Був прикликаний до армії, звідки його комісували через хвороби. Влаштувався лінотипістом Житомирської обласної друкарні, де працював аж до арешту. Досконало оволодів своїм фахом, вважався найкращим лінотипістом області. Про нього як фахівця писала обласна преса. Останній нарис про подружжя Шевчуків-лінотипістів було вміщено в газеті « Радянська Житомирщина » в травні 1966 року за декілька днів до арешту.
Одружений. Має дочку шести років.
Хворий на прогресуючий порок серця та ревматизм в гострій формі. Витримав дві атаки ревматизму.
З початку 1960 років А. Шевчук виступав у рес
271
публіканській та обласній пресі з новелами. Надрукував близько 10 оповідань. Про твори Шевчука схвально відгукувався журнал « Зміна », газета « Літературна Україна». 1962 року його творчість обговорювала Комісія по роботі з молодими авторами СПУ. Приготував для видавництва « Радянський письменник » збірку новел, яка одержала схвальні рецензії (одну з них — письменника І. Сенченка — вилучило при обшуку Житомирське КГБ).
Заарештований 23 травня 1966 року. 7 вересня цього ж року засуджений в закритому засіданні Житомирського обласного суду на 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації. Перебуває у таборі № 11 (Явас) Мордовських політичних таборів.
СПИСОК ГОЛОВНІШИХ ПУБЛІКАЦІЙ
Газета «Радянська Житомирщина» (1963-1964 рр.):
1.	« На тетерівській околиці »
2.	« Жар-птиця »
3.	« Щедрий і веселий день »
4.	« Мальовнича річка Гуйва »:
Газета «Літературна Україна» (1962 р.):
1.	« Ялинка »
2.	» Він не зможе про це написати »;
Журнал «Прапор» (1962 р.) — « Іро, покинь читати»;
Журнал «Зміна» (1963 р.) — :< Ваня вирвався на волю», Журнал « Жовтень »	— «І вечір, і музика, і зорі »;
Журнал «Дніпро» (1962 р.) — добірка віршів.
Етюд Не пропадуть твої думи» в кн. «Вінок Кобзареві», Житомирське обласне видавництво, 1961 р.
З ВІДГУКІВ ПРО ТВОРИ ШЕВЧУКА
« Особливо приємно відмітити, що твори робітників з середньою освітою — « Іро, покинь читати! » Анатолія Шевчука... — виділяються з-поміж творів багатьох професіоналістів культурою форми, психологіч
272
ною витонченістю і чистотою естетичного звучання. Над цим варто задуматися любителям апелювати до «масового читача »: літературному ремісництву стає щодалі тісніше... »
(Є. Сверстюк, Проблеми молодої прози, « Зміна» № 12 за 1962 рік)
АНАТОЛІЙ ШЕВЧУК
ЗИМОВА ДОРОГА
Він спостерігав за вогниками вздовж дороги. Час від часу невелике очко на матовій паморозі вікна починало вкриватися туманною плівкою, і він дихав на неї, аж поки знову не помічав знадливих вогників невідомих осель. Автобус поспішливо внурювався у ніч; пасажири мовчали, здебільшого втомлено куняючи, і чулося одноманітне порипування корпусу автобуса. За тонкими металевими стінками жила безмежна морозна ніч. Сніговий простір відсвічував тьмяною блідістю, перемішаною із нерушним мороком, і червоні вогні вздовж дороги здавалися незгасними краплинами затишку і тепла. За тими вікнами жили невідомі люди, за вікнами розмовляли, читали, поринали в задуму; плакали немовлята, сміялися дівчата і куняли діди... Стелився білий рушник шляху, котився самітній автобус, на кілька годин створюючи власний маленький і нетривкий світ згуртованих спільною подорожжю людей. Вогнів з часом ставало все менше, година була пізня, села засинали. Дмитришин відвернувся од вікна, і невелике очко знову затяглося памороззю. Він знехотя озирнув пасажирів, розправив закляклі ноги і позіхнув. Через півтори години — знову містечко, а завтра — знову друкарня. Позаду віддалялося місто, в якому добрим сном спала стара дерев’яна хата.
На березі біля хати стояли обсипані інеєм дерева; сьогодні вдень Дмитришин ходив льодом і милувався
273
їхньою нерушністю. На гілках розкидав тонкі вибагливі візерунки іній, усюди панувала чиста, майже прозора матовість, і він поволі йшов льодом вздовж річки і відчував особливе задоволення. Вдома мати готувала недільний обід, батько в своїй маленькій кімнатці стукотів молотком, прибиваючи йому до черевиків нові підошви. Дмитришин дивився, як мати порається біля плити. Сповнений затишку, підсиленого кількатижневою відсутністю, він поволі, із задоволенням розмовляв з матір’ю, і, може, лише тепер усвідомив, який дорогий для нього цей старий, трухлявий будинок. Мати розповідала про тітку, яка поїхала оце кудись у село до далеких родичів. Тітка мешкала в Києві, але любила їздити в гості. Тітці усміхнулась поїздка, вона передчувала нові розмови, а найбільше її штовхала їхати цікавість. Батько від себе докидав слівце; Дмитришин уявив, як десь у далекому селі зараз гостює тітка, у селі, звідки ще до революції втік від безземелля його дід-
— Це вже вип’є чарку, та й поспіває, — докинув батько, гучно обстукуючи молотком прибиту дерев’яними гвіздками підошву.
Пашіла теплом плита, звично поралася мати; наближався час обіду, і батько мив руки. Склавши човником намилені долоні, він відбивав залізну паличку вмивальника, і вода бризкала шелестливим струменем.
— Зачекай, я наллю теплої, — мовила мати, але батько махнув рукою.
— Так здоровіше, — сказав він.
Посвіжілий, він одяг чисту сорочку і зняв зі стіни гітару.
— Ти даремно не хочеш вчитися грати, — сказав він синові.
Тоді перебирав струни мозолястими пальцями, награючи давні, ще завчені в молодості мелодії...
Одноманітно гув мотор; їхати лишалося з пів години; обабіч дороги мовчки проводжали автобус ліси, — це був край дерева. Дмитришин намагався уявити місто, куди їхав, це було старе древлянське місто. Пер
274
вісний ліс, давні лісоруби, у постійному вжитку майже скрізь дерево... Він ще зі школи пам’ятав про княгиню Ольгу і про її хитрість з голубами. Це, мабуть, було химерно, жахливо гарне видовище: у колі мовчазного, настороженого лісу палало дерев’яне місто, вогняні струмені звивались вгору, перепліталися з повітрям, дим шугав у небо і плив удалину, швидке палахкотіння обпалювало дерева, і листя скручувалося, а стовбури попихкували синім димом. Тріскотіла соснова глиця, у повітрі ширяв гарячий смоляний дух, од-далік, на горбі, оточена воїнами, стояла княгиня, із зловтішною невмолимістю дивлячись на відчай і смерть. Усе перетворилося на попіл: голуби, що принесли до осель вогонь, жителі, забиті воїнами, їхнє майно і будівлі... Коли ж княгиня покинула цей край, із густих хащ, озираючись, повиходили перестрашені люди, і, звиклі до обжитого місця та праці, взялися до сокир, щоб відродитись...
Автобус зупинився зненацька. Дмитришин вийшов у ніч і роззирнувся. Потім швидко пішов вулицею, утвореною одноповерховими білими будинками. Холодним кольором білів сніг, вітер обпікав щоки, проганяючи із своїх пустельних володінь. Здалеку порушив тишу гудок тепловоза і затанцював швидкий перестук коліс. Побачивши за парканом в глибині двору побілену бетонну скульптуру, Дмитришин одчинив хвіртку. Присадкуватий будинок байдуже зорив темними вікнами, довго стукав у двері, поки вдалося збудити чергову. Вона невдоволено грюкнула засувом і, впізнавши його, повільно почовгала до дивана. Він ліг, задоволено відчуваючи легке погойдування сітки на ліжкові. Чулося сонне дихання людей, з другої кімнати долинало ритмічне поцокування настінного годинника. Втомлено випростав ноги, глибоко зітхнув і перед тим, як заснути, побачив у пітьмі Маріїне обличчя...
Друкарня містилася у невеликому будинку. Коли Дмитришин уранці, обмівши віником на порозі сніг, увійшов, директор, як завжди, походжав з однієї кімнати в другу. Він обернувся, і Дмитришин побачив не
275
виразне, худорляве обличчя сорокарічного чоловіка. За звичкою пересмикнувши плечима, директор злегка всміхнувся:
— Ну, Василю, все. Скоро виходить Натан. Ще на кілька днів мас бюлетень...
Дмитришин скинув пальто і, потираючи замерзлі руки, підійшов до груби, де жарким синюватим полум’ям горіло вугілля. Біля кас зі шрифтом порався мовчазний метранпаж.
— Все, — сказав йому директор. — Скоро поїде наш Василь.
— Що, Н-натан в-виход-дить?
— Ага.
Вони дивилися на Дмитришина, і той подумав, що не треба так одверто радіти з цієї звістки. Вони вже не раз щиро вмовляли його лишитися.
— Може, залишишся? — невиразним тоном спитав директор.
— Поїду, — всміхнувся Дмитришин. — Що у вас? Містечко.
— Ну, ти не кажи! Чимале місто, а ти — містечко... — образився директор
— Л-лишайся, — видавив метранпаж, і його видовжене з випнутими вилицями бліде обличчя на мить зарожевіло.
Дмитришин приховав усмішку. Був удячний цим людям за те, що оцінили його вміння.
— Чимале місто, — повторив директор. — Скільки фабрик, заводів, а скільки буде!...
Дмитришин сідає за лінотип. Вмикає мотор і з хвилину слухає його гудіння. Бере з тумбочки оригінали. Набір для газети, кілька аркушів — усе вірші місцевих авторів. Він набирає, сподіваючись натрапити на дихання цього древнього міста, напоєного смолистим запахом, вловити між рядками відлуння зимового краю. Натискує на клавіші, а думає про засипані снігом вулиці, про свої відчуття, коли самотній проходить ними. На тому тижні вони ходили вдвох з Марією. Це була коротка прогулянка, Марія соромливо відмовчувалася,
276
і йому доводилося раз по раз навертати її на розмову. Спустилися стежкою у річкову долину, і Марія, пожвавішавши, показала на темне між кригою каміння...
— Тут була купальня княгині Ольги...
Дмитришин вдивлявся вниз. Скеля була обхоплена льодом, і він нічого особливого не побачив.
— Жаль, що ви не були тут улітку, — мовила дівчина. — У скелі немов би ванна...
Вони піднялися на крутий берег і Дмитришин сказав:
— Дивно, таке древнє місто, а жодної пам’ятки... Хіба що ця купальня.
Засутеніло, і Марія поспішила додому. Він лишився, стежачи, як здіймалися за деревами парку замріяно-феєричні рукави диму. Ця картина навіювала настрій одвічної усталеності. Збоку по дорозі тяглися автобуси, із-за дерев плигали жовті плями освітлених вікон. Дмитришину звучав Маріїн голос...
...В готелі панував розгардіяш. Меблі були зсунуті, з вікон зняли фіранки, під стіною передпокою скупчи-ли запорошені ширпотребські картини, безперечно пензля місцевих художників.
— Переїжджаємо? — поцікавився у збудженої чергової.
— Вже переїхали! Це, — вона махнула рукою на меблі, — перевозити не будемо. Там усе нове.
Дмитришин дістав чемодан. Проходячи стежкою мимо скульптури піонера в глибині двору, в котрий раз подивувався, як вона тут опинилася. Шарпкий вітер ущух, і Дмитришин неспішно простував кривулястою вулицею мимо оточених палісадниками будинків.
Новий готель мав два поверхи і невиразну архітектуру. Всередині було зручно і просторо, хоч не так по-домашньому затишно, як у старому. Оглянув світлу кімнату з великим вікном і трьома новими нікельованими ліжками. Пахло паркетною мастикою, від радіатора струмувало тепле повітря.
В чемодані було кілька книжок. Роздумуючи, узяв томик Панаса Мирного. Перебіг очима зміст. Назви
277
пробудили в ньому давне відчуття першого, незабутнього знайомства з Мирним. Було це ще в дитинстві, коли він випросив прочитати книжку у дядька. Томик був з темно-червоною пошарпаною палітуркою, виданий десь у 20-і роки. Він і досі пам’ятає запах пилу, яким просякла та книжка: дядько мав чимало книг, але рідко кому давав читати...
Швидко звечоріло. Кімнату заливало яскраве світло, два інші ліжка були незайняті, і тиша як ніколи імпонувала читанню. Долав сторінку за сторінкою, інколи уривав читання і знову згадував дядькову книжку...
Була дев’ята година, коли у двері постукала чергова і сказала, що його викликають до телефону. Взяв трубку і одразу ж впізнав Маріїн голос.
— Я не хотіла турбувати, — сказала, вона, — але щось трапилось із машиною, а робота негайна...
— Добре, прийду, — відповів він.
Швидко одягнувся і попрямував центральною вулицею.
В друкарні віяло прохолодою і порожнечею.
— Щось зіпсувалось, — повернула до нього заклопотане і, як йому здалося, зашаріле обличчя Марія.
Він, не роздягаючись, довго вдивлявся в машину, поки зрозумів, у чому справа.
Між ними постала тиша, що підсилювалася приглушеним двигтінням друкарської машини у другій кімнаті. Стояли одне проти одного і мовчали. Було ніяково; йому хотілося торкнутися її руки і злегка стиснути пальці. Стиснути й відчути, як пульсує в них тепло. Хотілося взяти з собою це тепло і пронести його по білій зимовій дорозі, оточеній мовчазним екскортом поснулих дерев...
Коли він, походивши над річкою, що застигла в скованому мовчанні, повертався назад, центральна вулиця була майже порожня. Від її щедрого освітлення віяло незатишністю і штучним холодом...
Вранці він від’їжджав. Вийшов з готелю і пішов вулицями, озираючи все прощальним поглядом. Вже зараз з-за будинків, оточених оголеними садками, ози
278
валася до нього дорога, чиста й феєрична, всевладна у нестримному бігові через густі ліси у далечінь.
Невеликий автобус гув заведеним мотором. Дмитришин вмостився на сидінні і відігрів у вікні прозоре очко. Дивився крізь нього і бачив шматок площі, по якій проходили люди. На мить здалося, що вгледів синє Маріїне пальто. Через хвилину він уже знав, що те шкодування протягом усього шляху чим далі, тим більше зростатиме.
Дорога гостинно розстилалася попереду. Спокійна непорушність лісів лише підсилювала її стрімкий розгін уперед, а зимова таємничість зачарованого краю навіювала подорожанам думки про все нові незвідані мандри.
УВЕЧЕРІ
Двері повільно, неохоче прочинилися, і ми з товаришем поринули в туман. Мовчки пішли вулицею. Не хотілося розмовляти, неприємна відчуженість постала між нами. Вона все росла, і ми розійшлися в різні боки. Туман лише поглиблював мій невеселий настрій. Я йшов і намагався розібратися у своїх сумнівах. І тому, що не було нікого, хто б міг мені відповісти, я майже біг вулицею. Заглибився в туман, загубився в ньому, і через деякий час вже сміявся з себе, що так близько до серця взяв нашу сварку. Мене обминали невиразні постаті, вони вимальовувались на мить і зникали. Усі поспішали, розмови чулися рідко, туман нікого не приваблював.
Я не розбирав вулиць, я ніби попав у незнайомі місця. Опинився посеред незатишної площі. Її зо всіх боків освітлювали маленькі прожектори, але їх світло майже не відчувалося у туманній густині. Усе вогке й задумане: асфальт і стіни будинків. На цій площі кроки людей здаються такими сиротливими, що я поспішаю йти далі, все одно куди.
279
Нудно самому. Треба ж було нам посваритись. Вдвох ми б заглибились у розмову і забули б про цей туман...
Туман трохи нагадує весну. Дерева набрякли й стали чорними. Вони навіть чимось пахнуть. Як добре, що трохи потеплішало! Пізня осінь, коли все давно чекає снігу, для мене нестерпна. Здається, ось-ось запахне свіжим снігом, а його все немає. Натомість похмурі кольори, рвучкий вітер. Зараз хоч ця вогкість дихнула по-новому. Наставляю комір. Збираюсь проблукати цілий вечір і подумати на самоті. Перед обличчям застигло моє нерозгадане « чому? ». Мені то сумно і прикро, то намагаюсь кепкувати з своїх прикрощів.
Знову якась площа. Проїжджають автобуси і чути невиразне бурмотіння репродуктора. Автобусна станція... Підходжу ближче, зупиняюсь біля колони і дивлюсь.
Навкруги балакають про туман.
— Напевне, з Києва затримався. По дорозі нічого не видно!
— Суцільна мряка, фари не допомагають...
— Ще, чого доброго, відмінять рейс!...
Чи не затримався і той автобус, якого чекає ця дівчина? Вона кидається до кожного з них, що прибуває, не довіряючи невдоволеному жіночому бурмотінню з репродуктора. Але її автобуса все нема, і вона щоразу відходить на своє місце біля входу. А невдоволений голос все бурмоче про те, що автобус номер такий-то відходить, а на автобус номер такий-то провадиться посадка.
Я дивлюсь на дівчину. Невже і я когось чекаю? Я кидаюсь до прибулого автобуса, а потім з жалем відходжу вбік. Ходжу по тротуару, зазираю всередину станції, сідаю на лавку, підводжусь і знову йду на площу. Стою біля колони. Оддалік — дівчина. Вона замислилась. Може, в яку-небудь мить ми подумали про щось спільне? « Чому? »... Скільки є у світі всяких « чому? »!
Маленька дівчинка надокучає втомленій матері.
280
— Мамо, а цуцика нема?
— Нема.
— А цуцик помер?
— Помер...
— Бідний цуцик... Мамо, а цуцика не буде?...
Дівчина глянула на мене. В її погляді запитання. Але я не можу нічого пояснити. Що я міг би сказати? Не можу навіть заговорити з нею. Відчуваю, що це непотрібно.
Знову прибуває автобус. Ми стоїмо поруч і дивимось, як виходять пасажири. Вискакує шофер і голосно лає туман. Я повертаюся на своє місце біля колони. Там стоять двоє юнаків. Вони говорять про письменників.
— Хемінгуей пише потоками свідомості.
— А ти читав про « проблему айсберга »?..
Так триває доти, доки не відчуваю якусь зміну. Не зразу здогадуюсь, що площа порожніє. Пізно вже... Пізно... вже... «Ах-ах! », — міцно стискую обличчя і здається, наче стискую все навкруги.
Вже нема стомленої жінки з маленькою дівчинкою, поїхали юнаки, що розмовляли про Хемінгуея. А наш автобус не прибув.
Ми стоїмо поруч, я і дівчина. Ми вже майже знайомі, хоч не промовили й слова. Навколо нікого немає. І від цього стає бентежно. « А ти читав про « проблему айсберга »? », — згадується підслухана розмова. Потім згадую товариша, з яким сьогодні посварився...
Порожня площа нагадує: треба йти. І враз подума-лось, що завтра обов’язково випаде сніг. Це останній вечір без снігу.
Ми розходимось: я на одну вулицю, дівчина на другу. Я простую між мокрих стін і дерев.
Намагаюсь відгадати, що сьогодні за день. Хто зна, може він стане початком чогось нового в моєму житті?... А може усе залишиться, як і раніше. Так чи інакше, це не турбує мене. Хочеться спати... спати...
Чорні стовбури все пливуть по боках, між ними снується втома. Вона пригинає плечі. Завтра знову бу
281
де вечір, але зовсім не такий, як зараз. Завтра обов’язково випаде сніг.
АНАТОЛІЙ ШЕВЧУК
НІНК А
(етюд)
Зранку було вогко, прохолодно, бо вночі випав дощ, і бабуся веліла Нінці взути чобітки. Нінка взула. Пішли гратися у піску. Ліпила з нього пиріжки. А пісок усе немов нагадує, що можна ще й хатки ліпити, Нінка й спорудила ціле піщане село. Наламала гілочок з мокрим пахучим листям і повстромлювала їх навколо хаток. От і вулиці є. Нінці подобався мокрий пісок. Він слухняний, він навіть розумний.
Нінчина хата визирала з вишневого садка. Вона стояла край села. Щоб вийти на вулицю, треба подолати довгу стежку попід полем, де білим шумовинням простяглася далеко гречка. Нінка подумала, що Лідоч-ка давно вже її виглядає. Треба йти. А не хочеться. От би Лідочка прилетіла пташкою. Вони виліпили б багато вулиць і обсадили б їх кучерявими деревами...
Треба йти! Нінка ступила на стежку. Швиденько потопала попід полем. Онде вулиця... Онде Лідочка!.... Стрибає... Не виглядає... Вони щодня сміються, це так добре! Як сама, то все веселе ховається. Тікає... не видно... Чому? От і не видно... і з бабусею не видно. А чобітки вже самі несуть Нінку до Лідочки. У Лідочки нова скакалка. Ловко крутить скакалку і позирає гордо. У Лідочки новий бант!
— А до мене приїхали тато й мама! — радісно хвалиться подружка і покидає стрибати.
Нінка мовчки дивиться на скакалку. Стрибати...
— Завтра ми поїдемо додому. Я так хочу додому!
— Дай... — Нінка простягла руку і Лідочка віддала скакалку.
282
Нінка тільки намірилась стрибати, а Лідочки вже нема. Вже в хаті. А двері розчинені і звідти — гомін. Сміються. І Лідочка. Самій нецікаво стрибати, ще й чобітки... Скакалка повисла в руках, порожня вулиця — немає веселого. — Нінка несміло зайшла на подвір’я, а потім — зирк у двері. Усі погляди на неї і немов прив’язали до дверей.
— Заходь, Нінко, не бійся!
Ступнула через поріг. Зупинилася. На того, і на того, і на того зиркає і нікого до ладу не бачить. А Лі-дочку бачить: смокче цукерку, а на столі їх — багато, ой багато!
Лідина мама спитала:
— Хто це тобі такі гарні чобітки справив?
— Бабця...
— Дбає за неї бабця... — закинула Лідина бабуся.
— А де твоя мама? А тато? — питала Лідина мама.
— На Донбасі... — тихенько зронила Нінка — і на цукерки...
— Підходь ближче! — Лідина мама дала їй жменю цукерок.
— Кілька років не приїжджають... А вона тут коло бабці. Так і живе. Дика трохи... — чула Нінка голос Лідиної бабусі.
Дорослі загомоніли собі, а дівчатка вибігли на подвір’я.
— Давай гратись! — сказала Лідочка.
— Давай, — згодилась Нінка, завзято смокчучи цукерку. — Це тобі привезли банта?
— Мені купили. А вдома є ще білий... Хочу додому!
Лідочка застрибала.
Нінка спохмурніла. Лідочці з нею вже нецікаво. Приїхали її тато з мамою — і вона вже забула все. Про веселе.
— У що ж гратись? — спитала Лідочка. — В дитячий садок? Чи в магазин?
Вона так спитала, що Нінка знала, що ні в садок, ні в магазин вони не пограють.
-— Не знаю, — відповіла засмучено.
283
Дивилася на Лідочку. Бачила наперед: цілий день їй весело; тато, і мама, і гості — усі дивляться, пригортають. А завтра Лідочка поїде і Нінка буде сама.
Тато і мама приїхали... Тітки, що зустрічалися на вулиці чи заходили до бабці, питалися в Нінки... питалися... не так, як говорили між собою, не таким голосом; Нінка не хотіла їх слухати:
— То де ж, Нінко, твої мама з батьком? Чого це вони забули про тебе?
— На Донбасі, — казала Нінка, дивлячись у землю. їй хотілося мовчати. Чому про неї забули, вона не знала.
Отой Донбас... Що то? Бабця каже, шахти, ями в землі, камінь, що горить, там довбають. Тато з мамою довбають, їм тяжко, — їхали б сюди, тут легко... Вона знала бабину хату, кілька вулиць села. Думала: той Донбас далеко-далеко; може батьки вже їдуть до неї, але ж далеко... усе не можуть доїхати...
— А я поїду на Донбас, — сказала Нінка і подивилася на Лідочку, чекаючи, що вона скаже. Та Лідочка знову побігла до хати, звідти долинув її вередливий голос.
Нінку ніби аж запекло щось, так їй схотілося стати такою, як Лідочка. Щоб була скакалка, голубий бант, і багато цукерок. І щоб усі дивилися тільки на неї, і щоб її голубили...
Лідочка вже на подвір’ї. Скакалка швидко замиготіла в неї в руках, а червоні туфельки жваво стукотіли об тверду землю. А Нінка згадала запитливо-жалісливі, такі для неї негарні погляди жінок, які питали:
— Чого ж це твої батько-мати не їдуть, га?
— На Донбасі вони, — відповіла на те Нінка, кривлячи кутики губів...
— Давай у класа! — гукнула подружка — і от уже тріскою малює на землі лінії.
Новий бант колихається в неї на голові — гарно! Нінка ступила крок уперед, щоб і собі малювати, вже нагнулася за паличкою... І раптом штовхнула Лідочку. Та впала, руками брязнулась в калюжу, брудна вода
284
заплямила плаття, бризнула на личко. Голосний плач розітнув тишу. В хаті почули плач і ось уже хтось з’явився на дверях. Хотіла тікати вулицею, але збагнула, що так її побачать. Хутенько перелізла через жердину огорожі і сховалася за кущ. А на вулиці гамір:
— Впала, донечко!
— Це її хтось штовхнув.
— Хто тебе штовхнув?
— Хто? Хто?
— Ні-ні-нінка!
Нінка зі страху заплющила очі. Чула, як Лідоч-ку повели вмиватися.
— Нінко! Де ти?... Сховалася... Ну не плач, Лідоч-ко, я їй дам, поганій.
Йдуть, чи не йдуть? Хочеться стати маленькою-ма-ленькою, сірою комашкою і нечутно злетіти в небо. Турхнули, струснувши росу, гілку, Нінка розплющує очі і бачить перед собою Лідину бабцю. Лице в неї сердите, а погляд притискає до землі.
— Ось де ти... Ану виходь на подвір’я!
Нінка дивиться в землю. Підводиться. Покірно йде слідом. Подружка вже вмита, в іншому платті. А дорослі докірливо дивляться і мовчать.
— Нащо ти її штовхнула? — спитав Лідин тато.
Голос його зовсім не сердитий, але все одно глянути страшно. Мовчить, а знає, що хотіла б щось відповісти. Бо питають не сердито, хоч вона вчинила шкоду. Не знає, що сказати. Не знає, нащо штовхнула. На мить блимнула оченятами на всіх. Ображено скривила кутики губів. Жалко їй стало чогось, тільки не Лідоч-ку. А у вуха кусючими осами:
— Дивна дитина!
— Завжди так гарно гралася з Лідочкою, а тут — на тобі!
— Ну то йди, Нінко, нам поганих дітей не треба!...
Збагнула, що то до неї, обернулася зиркнула на подружку, — вже не плаче, дивиться ображено, — і пішла.
285
Ішла понад гречкою. На небі — сіро-синя запона хмар, з-за якої вологими потоками пробивається сонце. Море гречки — до обрію. І тиша над полем.
Ішла і згадувала батьків. Тато її високий, сильний, балакучий. А мама колись подарувала їй велику ляльку з блакитними очима, у рожемову платті. Ляльки вже немає, зламалась... Якщо думати, довго думати, то вони приїдуть. І тоді в хаті зберуться гості. Усі дивитимуться на неї. А вона вискочить на вулицю, щоб похвалитися гостинцями. Вона буде така, як сьогодні Лідочка.
Нінка не жаліє, що штовхнула. « Як до мене приїдуть, то хай і мене штовхає, — думає вона. — А я й не заплачу ».
Тягнеться понад гречкою стежка аж до хати, що серед вишневого садка. Нінка, не поспішаючи, ступає своїми чобітками по втоптаній стежці. А над нею — каламутне небо, в якому де-не-де визирають глибокі колодязі блакиті; і поле котить білі хвилі до виднополу. Усе нагадувало про велике життя, в яке стривожено входила мала людина. І дивилася перед собою, щедро світячи дитячим наївним зором, в якому по-дорослому ряхтіла недовершена думка. Дуже ще мала, а несла вже, як і всі люди, свою турботу, свою печаль, свою мрію.
ЗО/УІ. 1966 р.
Тюрма Житомирського КГБ.
З ЛИСТІВ А. ШЕВЧУКА ДО БРАТА
* * *
«... Прочитав твоє оповідання в « Дніпрі ». Сподобалося. Зауваження: перша частина трохи відірвана від другої. Тобто постать вчителя з його доволі довгими сентенціями про людину і еволюцію її зникає в другій половині оповідання і зовсім не згадується. Рушниця (в даному разі — вчитель) не вистрілила, а так би мовити лише клацнула курком. Але все одно читав з ін
286
тересом і коли порівнював з тим, що пишеться іншими новелістами, то порівняння було на твою користь. Читав і впізнавав прототипи. Той учитель мабуть гібрид Єфрема Соломоновича і Степана Станіславовича...
...Вишли Апдайка і, якщо дуже цікаво, Сартра. Ще пришли оту книгу « О книгах и книжниках », хочеться почитати щось у цьому дусі... Я читаю у « Всесвіті» Джойса. Ще не закінчив. Враження певної нарочитості в стилі... »
(січень 1967 р., Явас)
* * *
« ...Не знаю, чи знайде мене тут « Літературна Україна ». Постарайся уточнити адресу. Напиши, що чути про з’їзд... *)
...Ось тільки що мій сусід приніс свіжий номер « Всесвіту ». Є тут і українські книжки. Коли маєш що-небудь цікаве, надішли в бандеролі. Ти мої смаки знаєш. Я так і не встиг побачити книги Щербака. Якщо вона цікава і ще є, то пришли... Чи вийшло вибране Си-моненка?... »
(січень 1967 р., Явас)
* * *
24. II. 67 р.
« Серед тижня » зараз читають хлопці, тому я трохи згодом уважно її перегляну і напишу загальне враження. Я сам читаю зараз статті з журналу « Бьілое » за 1906 р., зброшуровані в одну книгу. Це, здебільшого, роботи про декабристів і народовольців. Є також автобіографія Драгоманова. Звістку про те, що ти купив мені словник, я, звичайно, зустрів з солодким завмиранням серця. Щиро дякую.
Десь на початку березня вишлю щось із своїх творів. Ліньки переписувати. Час немовби спливає мимо
*) Мається на увазі з’їзд письменників України.
287
мого теперішнього життя, сталість почуттів робить його спокійним і невразливим до зовнішніх подразників. Це немовби якесь перебування поза простором, між небом і землею, коли навколо тебе панує невідомість і застигле чекання. А здавалося б, усе повинно бути навпаки. Не намагаюсь додуматись, що краще, а що гірше. Якесь напівбогемне життя, забарвлене колоритом оточуючої тебе невблаганної сили. Вона, ця сила, весь час не спускає з тебе ока, а ти немов би її не помічаєш, пливеш собі за течією, даєш порух іншим течіям, захованим в самому собі. І та сила десь далеко шмагає батогом щось сіре, вертке і слизьке, це щось можна назвати відчаєм; і от та сила усе шмагає та шмагає його, наказуючи, аби скрадався туди, до тієї богеми, та заповзав, отруюючи душі, а він вигинається, скавчить, а не йде, бо нема йому туди дороги. І от щодня той плазун скавчить удалині, а не в змозі відступити... Інколи я думаю, що треба, нарешті, розірвати запону того дивного спокою і примітивного благополуччя.
Вичитав, що створюється зараз франко-румунський фільм « Безіменна зірка » — за п’єсою М. Себастяну. Я пригадую, як колись ми чули цю п’єсу по радіо і як нею захоплювались. І тепер думаю, що фільм цей, напевне, з’явиться на екранах, але тут ми його не побачимо; єдине, що більше-менш пристойне тут демонструвалося, це «Іванове дитинство». А то напихають всякими стрічками а 1а « Юность Максима». До речі, чи виходили твори Себастяну в нас окремою книжкою? Пам’ятається, ми читали ще одну його п’єсу в « Ру-мьінском обозрении ». Взагалі, хотілося прочитати щось нове Себастяну. Тут є ж. « Вітчизна », де вміщено А. Моруа « Прометей, або життя Бальзака ». Я читав про Бальзака С. Цвейга; цей же твір цікавий і своєрідний. В Житомирі влітку минулого року я прочитав « Шагреневу шкіру » Бальзака і лишився вельми задоволений. Намагаюсь не втрачати часу на погані книжки; проте є стільки хороших, що прочитати їх не в змозі за все життя. Читав я в газеті « Нове життя » інтерв’ю Дзюби. В числі кращих книжок молодої прози він на
288
зиває книги Ю. Щербака, Андріяшика і Григора Тютюнника. Чи довелося тобі ознайомитися з цим матеріалом? Цікаво.
З Житомира ще нічого не надійшло, але, очевидно, напишуть про материну недугу. Дитина якось написала мені ще одного листа, де йдеться про те, що вона живе добре, допомагала мамі пекти пиріжки, мама ліпила, а доня мастила яєчком.
Тютюн « Казбек >> гарно куриться в люльці. Інколи смалю люльку, інколи самокрутку з махоркою. Купив десять пачок « Прими ». Живу!
Кілька днів тут були майже весняні, потроху розтавав сніг, віяло чимсь хвилюючим, щемливим. А оце сьогодні трохи холодніше, захмарилось, сипле ріденький сніжок. Пишу цей лист на роботі. Тут в кутку цеху є закапелок, де можна посидіти спокійно. Скоро додому (!), йтимем повз дорогу, з обох боків якої чекають переходу люди, позираючи (є краще рос. слово « глазея ») на сіру юрбу, від якої віє невідомістю і незрозумілістю. Хто чекає побачення, теж зиркає, сподіваючись вгледіти родича. І щодня проходимо, а з двох боків тупцюють на морозі люди, які звуться вільними. Що це таке? І чи є хто вільний? Всі ми залежимо від чогось, часом по своїй волі потрапляємо в ще більшу залежність, а все це разом — незрозуміле, як незрозуміле саме життя.
Анатолій.
289
ЛИСТ, ПЕРЕДАНИЙ
ІЗ ТАБОРУ №17 ДУБРАВНОГО УПРАВЛІННЯ ВИПРАВНО-ТРУДОВИХ ТАБОРІВ (МОРДОВСЬКА АРСР)
17. табірне відділення Дубравного управління таборів знаходиться в селищі Озерному Зубово-Полян-ського р-ну Мордовії. Має дві зони: перша основна, де знаходиться біля 700 жінок, засуджених за побутові злочини, і друга, де знаходиться 276 політичних в’язнів мужчин. Начальник відділення — капітан Новіков, начальник табірного пункту 17-А (тобто чоловічої зони) — к-н Анненков, начальник санчастини ст. лейтенант Забайкін, уповноважений КГБ по 17 відділенню — к-н Круть Іван Романович.
^Основна маса в’язнів-мужчин — це інваліди. Інвалідів другої групи 208 осіб, інвалідів третьої групи — 51 особа. В зоні всего два холодних тісних бараки, з поганою вентиляцією. Харчі возять з жіночої зони і хоч який скромний раціон в’язня, але він і його отримує неповністю. Хліб кислий, погано випечений, який взагалі неможливо їсти, то і здоровій людині, не то що людям хворим, яких більшість серед в’язнів табору.
Медична допомога фактично відсутна, що видно з такого прикладу: 7 січня 1967 р., в’язень Сорока Михайло, який провів 31 рік в польських і сов’єцьких в’язницях (з них 24 в сов’єцьких) поважно захворів. Виявилось інфаркт міокарда. В таких випадках кваліфікована лікарська допомога потрібна негайно. Але вільний фельдшер появилась лише за 4 дні, тобто 11 січня. Лише на 7-й день його взяли в медпункт (досі він знаходився в бараці). Весь цей час він (Сорока) знаходився під наглядом фельдшера-в’язня Євдокімова Миколи, досвідченого, але безсилого в цих обставинах коли немає ні ліків, ні інструменту.
В т. зв. стаціонарі всего 7 ліжок (це на 225 інвалідів, більшість з них поважно хворих, похилого віку). Ніяких ліків нема, а в’язні не мають права отримува-
290
ти їх від рідних (навіть вітамінів і це при такому мізерному харчуванні). Про зубного лікаря і т. ін. ніхто не має і поняття. Теоретично важко хворі повинні скеровуватись у центральну лікарню Дубравного табору (таборне відділення № 3 в селищі Барашево). Але це не завжди можливе, як у випадку з Сорокою, коли хворого транспортувати не можливо (особливо по цих страшних дорогах).
Часто і скерування в центральну лікарню не дає нічого. Так було декілька випадків, коли з табору лікарі відсилали в’язня в центр, лікарню з діагнозом захворювання на рак, а лікарі з центр, лікарні, замість того, щоб звільнити в’язня на підставі хвороби (на що вони мають право), повертали його назад в табір з діагнозом — гострий гастріт. І лише смерть та секція покійного підтверджували справедливість першого діагнозу. Звільняють лише людей у цьому випадку як смерть наступить за декілька днів після звільнення. Що кращого можна очікувати від людей, які не роблять ні одного кроку без вказівки КГБ та оперативного віддіку.
В третьому таборі (центр, лікарня) рішучий голос має начальник режиму капітан Кіцаєв, який виписав і вислав в табір д-ра Горбового, хоча лікування було далеко не закінчене. Подібні випадки не рідкість. Нач. сан. частини Єремеєва заявила в 11 таборі підчас голодівки Караванського, що їй відомо про голодівку, але вона не може нічого вдіяти, бо не було вказівок від опер, частини. В’язень Максим Іван неодноразово звертався за лікарською допомогою до хірурга в 11 табір, але останній не хотів навіть розмовляти з ним, називаючи його симулянтом. Це привело до смерті в’язна. Не кращий медперсонал з-поміж в’язнів: туди беруть лише людей, які знаходяться на послугах КГБ та опервід-ділу. Медична освіта, знання не грають абсолютно ніякої ролі. Наприклад з роботи в санчастині були звільнені такі медики-в’язні як Геврич Ярослав, Верхоляк Дмитро і переведені на загальні роботи в цех, хоча медпрацівників обмаль. Але працювали і працюють такі
291
типи, які ніколи не мають і не мали відношення до медицини, як наприклад Малихін, та котрі на доброму рахунку в КГБ та оперчастини. Якщо у 17 таб. відділенні досвідчений та сумлінний фельдшер, то це лише тому, що працюючи в центр, лікарні він не сподобався декому з них, що не мають ніякого відношення до медицини і вони його вислали сюди в 17-й табір.
Взагалі 17-й табір створено як табір карний. Цього адміністрація в розмовах не скриває, хоч офіційно він таким не числиться. Сюди крім інвалідів зібрали людей, які ніяк не мали нахилу піддаватись т. зв. виховній роботі серед в’язнів і можуть своєю діяльністю або прикладом негативно впливати на масу в’язнів в цьому напрямку. Тому тут посилено ведеться політика репресій по відношенні до в’язнів, скерована на підрив здоров’я та подавлення найменшого прояву духу непокори і протесту. З цею метою організоване виробництво (шиття рукавиць та будівництво) базується на системі примусу, сваволі, репресій. В’язні, що працюють на будівництві не забезпечені теплим спецодягом (валянці, ватники), в цеху температура середня звичайно тримається в межах від +5° до +9". А на підлозі температура бува звичайно мінусова. Отже про нормальну працю в таких умовах коли приходиться тримати руки на металевих частинах машини при цій температурі не може бути й мови. Але все одно від в’язня вимагають виконання норм, хоча вони не до виконання навіть при нормальних умовах, не то що при поламаному обладнанні, в неопаленому приміщенні, де в’язні змушені перебувати по дев’ять годин (при 8-годинному робочому дні для в’язнів).
Одна година йде на т. зв. обідню перерву і відпочинок, але це не тільки не відпочинок, а додаткова кара, бо люди змушені ще одну додаткову годину перебувати в холодному приміщенні. Обід та вечеря даються в антисанітарних умовах, в загально брудному приміщенні, без столів, так що в’язень змушений їсти на місці праці, тобто за машиною. Ніде помити рук, бо малесенький умивальник для рук не може вмістити во
292
ди для всіх, а в робочій зоні води немає, нема й рушників. Курити в цеху й коридорі заборонено. А оскільки приміщення, де можна було б курити не існує, то в’язні змушені курити в коридорчикові, що виходить на вулицю, де постійно відчиняються двері, постійно протяг (і це при морозах в —30°).
Адміністрація грозить постійними репресіями тим, які не виконують норм, (а тепер нема ні одного виконуючого норми) і будуть здійснювати репресії як лише закінчиться термін учнівства (з початком лютого 1967 р.). Поскільки людей до роботи не вистачає, бо інваліди другої групи мають право не працювати, то адміністрація відкрито заявляє, що вона створить місцеву медичну комісію з метою зняти інвалідність у калік і змусити їх працювати. Про це відкрито говорить нач. табірного пункту капітан Анненков. Справа в тому, що тут досі були жіночий політичний табір (до нашого приїзду 29 грудня 1966 р.) основним контингентом серед яких були жінки засуджені за релігійні переконання, тобто контингент який менше всего здатний був створити опір сваволі табірної адміністрації або хоч би протестувати проти утисків. Треба додати й те, що в переважній більшості це були жінки похилого віку. Отже як говорять наглядачі, це були виснажені, обдерті істоти, яких змушували працювати в холодному приміщенні, де температура рідко коли піднімалась на 2-3 градуси вище нуля, а то бувала частіше навіть нижче нуля. Оскільки система утисків стала тут традицією, то її мають намір продовжувати і в майбутньому. Не дивно, що наглядачі прямо кажуть, що чим більше ми на них скаржимося за порушення ними, наших узаконених прав тим більше їх хвалить за це начальство і напротів.
Чи пробували в’язні скаржитись на ті численні порушення, утиски та несправедливість. Пробували і не один раз, але результату ніякого. Нач. табірного пункту кап. Анненков переходив на крик і заявляв, що буде так, як є. Головний інженер на заяву, що ми змушені їсти в холоді, в антисанітарних умовах, відповів, що
293
це його не стосується і порекомендував звертатися у подібних питаннях «до Ваньки Вєтрова». Після численних скарг з санітарного відділу Управління Дуб-равлагу прибув медичний інспектор, який в першу чергу, не повірив, що в цеху надто низька температура (поміряти її на місці не погодився), заявляючи, що « тут завжди виконували й перевиконували норму ». Після слів про те, що ми недавно відіслали ряд скарг підписаних майстром зміни (вільною людиною), де говориться про температуру в цеху, він лише поцікавився куди адресовані ці скарги, і був незадоволеним, що в генер. прокуратуру, а не в Управління.
Відносно скарги письменника Данієля про обурливий випадок із захворюванням М. Сороки, цей медичний інспектор заявив, що це все справи не актуальні (хворий не вмер як його не лікували) і старався добитись того, щоб Данієль визнав, що в таборі все в порядку (що йому потрібне для відписки), на що останній не погодився. Тому не дивно, що тоді коли в’язні вимагають того, що їм належиться згідно з законом, представники адміністрації, нічого не роблячи, так са-мовпевнено відповідають: «Можете жаловаться», бо знають, що на наші скарги ніхто не зверне ні найменшої уваги. Кому скаржитись, коли всюди сидять в органах оці наші вчорашні вихователі. Про їх рівень свідчить хоч би такий факт, як те, що в таборі № 7 був на протязі 2-3 років лікарем колишній оперативний уповноважений з табору № 19, де він був звільнений з праці за спробу згвалтування медсестри. Зараз він працює черговим офіцером у в’язниці в м. Рузаєвка в Мордовії. Зараз в таборі № 1 працює нач. загону ст. лейтенант Некрасов, що раніше був в тому ж таки таборі медпрацівником. Які у нас лікарі такий і прокурорський нагляд (прокурори у нас часто пересідають з крісел юристів у крісла нач. таборів, працівників Управління і зворотно, так як сталось з теперішнім заступником нач. Управління Дубравних таборів Некача-ном).
Про листування і пакунки вже згадувалось. Хочу
294
додати, що отримання бандеролей з літературою, які нам юридично дозволено отримувати, залежить (як і листів) від волі працівника КГБ (в даному випадку кап. Крутя), що робить наше право ілюзорним.
В таборі утримуються представники різних націй Совєцького Союзу. Тут і латиші, і литовці, і естонці, і росіяни. Чимало, як можна цього чекати, українців.
Хто ж вони!?
[Далі йде перелік в’язнів-українців, що їх автор (чи автори) листа об’єднує в такі групи: « учасники національно-визвольної боротьби 1942-1954 р.р., а теж різних нелегальних груп подібного характеру »; « засуджені за релігійні переконання (католики, баптисти, свідки Єгови та ін.) »; « засуджені за т. зв. антисовєць-ку агітацію, за спробу переходу кордону та т. п. злочини »; « за злочини, скоєні під час війни ». В переліку подано: прізвище та ім’я в’язня, область, рік народження, коли арештований, вимір кари в роках. Всього в списку 114 прізвищ. Очевидно, це не всі в’язні-ук-раїнці табору № 17-А, бо в кінці переліку деяких груп стоїть « та ін. »]
...Хоч всі перелічені українці суджені судами Укр. Совєцької Соціалістичної Республіки, але утримуються (і завжди утримувались) в таборах Росії. Це ще один зайвий доказ відмови Укр. Совєцької Респ. від свого суверенітету — виконання вироків своїх судів.
...В таборі лише 17 категорійних, тобто працездатних.
Начальник Управління Дубравних таборів — полковник Громов, відомий своїм свавіллям в 40-50-х роках в Камишлагу (Кемерівська обл.).
Нач. відділу КГБ при Управлінні Дубравних таборів — підполк. Блінов.
Подаю лист без жодних скорочень, зберігаючи і ті формулювання, з якими не зовсім погоджуюся. Опущено лише довгий список в’язнів. Повністю збережено особливості авторської мови, навіть помилки.
295
'Зл Арзамаса 2
З
МОРДОВСЬКА АРСР
7$
к
о З
 Гарт
О .
Салга
С
Семияово
тяиіево
Лобаски
асово
Зурське^
Комсомольський
Дубенки
'ЗЧамзі нка
старьовха
шувари
г Салазгор
Чєкаиіеві
ЗуЬииа Полянах*
Кочелаєво
 л.
А/ Земетчино
З до Пензи
еньгушев
Старий Город Темнимо
Кученяєв Аловб
Чіодлясово *ішали Віндрей
'т Болдасево
2* Челпаново
Стародіви че
Селищі
Луньга-Мсйдан
□ 7
Пензятка
Шишк'сїо Саранськ^
Поляни
Рузасвка^д*
К
Ь
Вел Маресьєво •
Тольський
Майдан
. п .
Вел. Ієна
Вел Болді
Кіржемани Вел Кузьміно
Алтари
Вел Маресьєво
Шугуроео^
Косогори
Березники
Судосєво
Атемар
ПермісйО
^Кочкурово
Мел ьиан
Новотрощьке
Старе ШайговЖ
еднодем'
‘ На рої Дубровха
Мордовські Юнки
Торбеєво
Ковилкіи
^7// . ’ім. Степана Разіна ЗДервомайськ.^ о
Мордовський	—
іа повіди иІЛ ОвО О
его. - "Лов. Ковиляй • И^Ово п , Пурфоизки
. Крзахово Івановсьхе -° ‘ о •		• Кордовія ь
223*°.	. ’ . '
І к ’. о .
Яошлуихаі
’°Сатіс
шево
Кущки
Яв.
ихем ьпа
Нові Виселки
Тартанська Потьма оШирінгуші
'Шатни . * . ’
 Ітманово
Лухоянов
ький' Майдан
Мадаєво^ <$£,
• •	# райково

<• \^///\ип\,.^л^Лочинхи'іг
Єл ьн и ки^7^РУксм% • • л ^*гАлекс€євкаії'//г о
Нікітін
’З'СвО
Рибкіно
Покровське ХРО"***
Пашково .	__
к, , Н, • , ‘3 •Л^нЕ .^'Н  

СараЧ\
адошкіно
Красний Шадим
Сіалеєвсьха Ля ти на
, ’Нікольськ
ДОДАТКИ
Голові Президії Верховної Ради УРСР політв’язня Геля Івана Андрійовича, засудженного по ст. 62 ч. І КК УРСР до трьох років позбавлення волі в таборах суворого режиму
Явас, п/я 385-ІІ-4
ЗАЯВА
В історії боротьби українського народу за свої елементарні права, національну гідність, право на існування було чимало трагедій. Серед їх довгого списку однією з найбільших, на мій погляд, після ганебних мас-сових розстрілів 30-40 років, були численні репресії української інтелігенції в 1965-66 роках, які не стали масовими лише завдяки всенародному протесту. В числі безпідставно обвинуваченних і засуджених був і я.
Не вдаючись в детальний розгляд моєї, так званої антирадянської діяльності, на основі якої було зфабри-ковано справу і винесено обвинувальний висновок, не вдаючись і до розгляду методів ведення слідства, підтасування фактів і « ведення » всієї справи органами КГБ, заявляю таке.
Репресії 1965-66 років були грубим порушенням законності, рецидивом культівських днів, намаганням органів КГБ знову відчути себе самоправною і безвідповідальною за свої вчинки державою в державі.
Своєю свавільницькою діяльністю органи КГБ порушили не тільки цілий ряд статей Конституції СРСР,
297
Конституції УРСР, але і міжнародного права. Ось найважливіші з них:
Конституція СРСР ст. 105 і Конст. СРСР ст. 125, « у відповідності з інтересами трудящих і з метою зміцнення соц. ладу, громадянам СРСР гарантується законом:
а)	свобода слова
б)	свобода друку
в)	свобода зборів і мітингів
г)	свобода вуличних походів і демонстрацій ».
Конституція УРСР ст. 91 і Конст. СРСР ст. 111. « Розгляд справ у всіх судах УРСР відкритий, поскіль-ки законом не передбачені вийнятки, з забезпеченням обвинуваченому права на захист.
Уже тому, що суд в порушення конституції відбувся за закритими дверима, вирок підлягає скасуванню.
«Загальна декларація прав людини», підписана представниками урядів СРСР і УРСР, як членами ООН і, зокрема, її стаття 19. « Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне вираження їх, це право включає свободу безперешкодно придержуватись своїх переконань і свободу шукати, одержувати і розповсюджувати інформацію і ідеї будь-якими засобами і не залежно від державних границь. »
Моя політична діяльність не виходила за межі законності, засуджено мене абсолютно безпідставно. Тому, незважаючи на визнання мною вини на судовому процесі, винним себе не почуваю і не визнаю. Вимагаю негайного звільнення і притягнення до судової відповідальності справжніх порушників законів.
23/11-1967 р.
Ів. ГЕЛЬ
298
Голові Верховного суду УРСР від
ЗАЛИВАХИ Опанаса Ів., 1925 року на-родж., засудженого по ст. 62 ч. І КК УРСР до 5 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
Явас, п/я 385-П
ЗАЯВА
« Кожна людина має право на повагу до її особистості, на захист репутації, на свободу шукання правди, на висловлення думки і її розповсюдження, на служіння мистецтву, поскіль-ки це сумісно з моральним правом і загальним благом »
Іоанн XXIII. Із енцикліки від 11/4 - 64 р.
Прогресивне людство щороку відзначає день створення Всесвітньої декларації прав людини. Країни, члени ООН, в тому числі і Україна, підписали цей документ, « щоб утвердити віру в основні права, людини, в достоїнство і цінність людської особистості, в рівні права чоловіка і жінки, в рівність прав великих і малих націй.
Підпис поставлений, але як впровадити зміст Декларації в життя?
Так наприкінці 1965 р., в Україні прокотилась хвиля арештів серед української інтелігенції з обвинуваченнями, термінологія яких мало в чому міняється від часів Б. Хмельницького: мазепинство, сепаратизм, агенти Німеччини, націоналізм, буржуазний націоналізм, антирадянська агітація. Мене обвинувачено в тому, що я « попав під вплив ворожої націоналістичної пропаганди », читав неперевірені совєтською цензурою книжки, висловлював свої думки і т. п.
У ст. 19 Декларації записано:
299
« Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх висловлення, це право допускає свободу без перешкоди дотримуватись своїх переконань, свободу шукати, одержувати, розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами, незалежно від державних кордонів ».
В матеріалах обвинувачення не міститься злочин, передбачений ст. 62 ч. 1, бо немає там ні пропаганди проти рад. державного і суспільного устрою, ні закликів до підриву рад. влади. Навпади, є те, що передбачене Конституцією СРСР, національною політикою і Декларацією прав людини. Ось прикалд із листа « До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди » Р. Рахманного: « Ми хочемо на фактах бачити поліпшену ситуацію України в народів вільних колі, а український народ як господаря домовитого, а не етнографічну масу ». А ось із « 12 запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство»: « 6. У нас всі нації рівноправні. Чому ж росіяни, яких за 250 дореволюційних років переселилося на Україну 0, 5 млн., а за останні роки близько 7 млн., чому ж вони почувають себе в Україні більшими господарями ніж Українці? ».
Великі слова про рівність і свободу повинні мати зміст, щоб не трапилося, як в афоризмі Ст. Лєца: « Є великі слова настільки порожні, що в них можна ув’язнити цілі народи ». Конст. СРСР проголошує рівність націй і незалежність суверенних республік СРСР. Я належав до тих 7,5 млн. українців, що живуть за межами України, в СРСР. В одній Російській федерації, де я раніше проживав, налічується понад 4 млн. українців, які не мають там українських шкіл, серед них не провадиться ніякого українського культурно-суспільного життя. Ломоносов назвав людей, що втратили свою мову — « живими трупами ». Тож не дивно, що бувший « живий труп » в моїй особі відчув себе українцем і прилучився до культурного життя в Україні, навіть не вимагаючи рівності в Росії, як одразу ж привернув пильну увагу органів КГБ. Небезпечно бути свідомим своєї національності. Адже нації мають право на забезпечен-
300
Панас Заливаха « Пролог », Вітраж.

ЗОЇ
ня власного шляху розвитку без ущербу для інших, на основі рівності, а не опікунства.
Органи КГБ зфабрикували обвинувачення, перекручуючи закони, грубо потоптали норми союзного права і міжнародних обов’язків. Фабрикація обвинувачень в т. зв. « буржуазному націоналізмі » цілком природньо заставила органи безпеки провадити закриті судові процеси. Щоб правда і « матеріали обвинувачення » не дійшли до народу. Вважаю, що ці судові процеси є продовженням ганебних репресій проти укр. нації, які провадились в 30-х, 40-х, 50-х роках. Про це свідчить сама метода таємних судів, фабрикації слідства і т. д. Органами КГБ злочинно порушені закони правосуддя, Конст. СРСР і « Декларації прав людини »
В ст. 11 « Всесвітньої Декларації Прав людини» записано:
«11. Кожна людина, обвинувачена в своєму злочині, має право рахуватись не винуватою доти, доки вина її не буде встановлена законним порядком шляхом гласного судочинства, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту».
Я не можу визнати і не визнаю рішень суду справедливим, коли судочинство провадилося незаконно. Про фабрикацію обвинувачень свідчить вже той факт, що львівська « наукова » експертиза зарахувала знайдений у мене вірш Т. Г. Шевченка « Доля », як анти-радянський, націоналістичний невідомого автора. Чи не в цьому шуканні « проявів укр. бурж. націоналізму» проявляються досить чітко довгі вуха і вовче рило великодержавного шовінізму. Даремно на протязі століть намагалися гнобителі знищити укр. культуру, мову, але народ вистояв проти ворожої навали, і його не залякати ніякими репресіями, ні спаленням бібліотек, ні нищенням пам’яток укр. культури. В моєму обвинуваченні органи КГБ написали: « ...як морально не стійка людина, підпавши під вплив... » і т. д. і т. д. Адже бути українцем, свідомим своєї нац. гідності, не є « шкідливий вплив », а обов’язок чесної людини. Зрікатися свого, національного — принизливо і аморально, а пра
302
цівники КГБ, що намагаються заставити людину зректися свого, зловживаючи владою, є кримінальні державні злочинці, гідні лави підсудних.
Вважаю себе не винним ні перед своєю совістю, ні перед своїм народом, ні перед законом. Вимагаю негайного перегляду моєї справи з додержанням законності, повернення мене з Мордовії в « суверенну » УРСР, скасування підневільної праці, згідно Женевської угоди. Вимагаю порушити судову справу проти дійсних винуватців —• шовіністів.
5/ІУ - 1967 р. Явас.
О. ЗАЛИВАХА
ІВАН ДЗЮБА
ВИСТУП У БАБИНОМУ ЯРУ 29 ВЕРЕСНЯ 1966 р.
(у 25-у річницю розстрілу у Бабиному Яру)
Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання — велике мовчання тисяч людей. Може й нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане. Коли ж сказане ще далеко не все, коли ще нічого не сказано — тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи. Тому ми говоримо, і мусимо говорити, де можна й де не можна, використовуючи всяку з нагод, які трапляються нам так нечасто.
І я хочу сказати кілька слів — одну тисячну частину з того, про що я сьогодні думаю і що мені хотілося б тут сказати. Я хочу звернутися до вас як до людей — як до своїх братів по людству. Я хочу звер
303
нутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу.
Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів.
Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.
Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру.
Уявімо собі на хвилину, що Гітлер переміг би, німецький фашизм переміг. Можна не сумніватися, що вони створили б блискуче і « процвітаюче » суспільство, яке досягло б високого господарського і технічного розвитку, знало б усі ті наукові та інші досягнення, які знаємо й ми. І, певно, безсловесні раби фашизму згодом « освоїли » б космос і літали на інші планети репрезентувати людство й земну цивілізацію. І цей режим усе б зробив для того, щоб утвердити свою « правду », щоб люди забули, якою ціною куплено такий « прогрес », щоб історія виправдала або ж забула безмірні злочини, щоб нелюдське суспільстсво здалося людям нормальним і навіть найкращим у світі. І вже не на руїнах Бастилій, а на осквернених, утрамбованих товстим шаром піску і забуття, місцях народних трагедій стояв би офіційний напис: « Тут танцюють ».
Тому ми повинні судити про те чи інше суспільство не за його зовнішніми технічними досягненнями, а за тим, яке місце займає і що значить у ньому людина, як ціняться в ньому людська гідність і людська совість.
Сьогодні в Бабиному Яру ми згадуємо не тільки тих, хто тут загинув. Ми згадуємо мільйони радянських воїнів — наших батьків — які віддали своє життя в боротьбі проти фашизму. Ми згадуємо про жертви й зусилля мільйонів радянських людей усіх національностей, які самовіддано працювали для перемоги над
304
фашизмом. Ми повинні думати про те, щоб бути гідними їхньої пам’яті, щоб бути гідними того обов’язку, який накладає на нас пам’ять про безліч людських жертв, надій, поривань.
Чи гідні ми цієї пам’яті? Мабуть, ні, якщо і досі серед нас знаходять місце різні форми людиноненависництва і в тому числі та, яку ми називаємо затертим, збаналізованим, але страшним словом — антисемітизм. Антисемітизм — явище « інтернаціональне », він існував і існує в усіх суспільствах. На жаль, не вільне від нього і наше суспільство. В цьому може й не було б нічого дивного — адже антисемітизм — плід і супутник вікового безкультур’я і неволі, перше і неминуче породження політичного деспотизму, і долається він — у масштабах цілих суспільств — нелегко і нешвидко. Але дивує інше: те, що протягом повоєнних десятиліть проти нього по суті не велося дійової боротьби, більше того — він часом штучно підживлювався. Схоже, що забуваються вказівки Леніна про боротьбу з антисемітизмом, як забуваються ленінські вказівки про національний розвиток України.
А в часи Сталіна були одверті, очевидні спроби зіграти на взаємних упередженнях частини українців і частини євреїв, спроби під виглядом єврейського буржуазного націоналізму, сіонізму тощо — обрубувати єврейську національну культуру, а під виглядом українського буржуазного націоналізму — українську національну культуру. Ці хитро обмислені кампанії завдали шкоди обом народам і не сприяли їх здруженню, вони тільки додали ще один прикрий спомин у тяжку історію обох народів і в складну історію їх взаємин.
До цих споминів ми мусимо звертатися не для того, щоб роз’ятрювати старі рани, а щоб до кінця вигоювати їх.
Як українцеві, мені соромно, що і серед моєї нації — як і серед інших націй — є антисемітизм, є ті ганебні, негідні людськості явища, які звуться антисемітизмом.
Ми, українці, повинні в своєму середовищі бороти
305
ся з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми.
Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тими, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта.
Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжнє братерство.
Здавалося б, кому як не нам зрозуміти один одного і кому як не нам подати людству зразок братерського співжиття? Історія наших народів настільки схожа в своєму трагізмі, що в біблійних мотивах свого « Мой-сея » Іван Франко відтворив шлях українського народу в шатах єврейської легенди, а Леся Українка одну з найсильніших своїх поезій про трагедію України почала словами: « І ти колись боролась, мов Ізраїль... ».
Великі сини обох народів заповідали нам взаєморозуміння і дружбу. З українською землею пов’язане життя трьох найбільших єврейських письменників — Шолома Алейхема, Іцхока Переца і Менделе Мойхер-Сфоріма. Вони любили цю землю і вчили творити на ній добро. Блискучий єврейський публіцист Володимир Жаботинський виступав на боці українського народу в його боротьбі проти російського царизму і закликав єврейську інтелігенцію підтримувати український національно-визвольний рух та українську культуру.
Одним із останніх громадянських актів Тараса Шевченка був відомий виступ проти юдофобської політики царського уряду. Леся Українка, Іван Франко, Борис Грінченко, Степан Васильченко та інші видатні українські письменники добре знали і високо цінували велич єврейської історії та єврейського духу, з щирим уболіванням писали про страждання єврейської бідноти.
В минулому у нас не тільки сліпа ворожнеча і прикрі непорозуміння, хоч їх було і багато. В минулому — і зразки мужньої солідарності та взаємодопомоги в
306
боротьбі за спільні ідеали свободи і справедливості, за кращу долю своїх націй.
Цю традицію ми, теперішнє покоління, і повинні продовжувати, протиставивши її поганій традиції недовіри і недомовок.
На жаль, є ряд факторів, які не сприяють укоріненню і поширенню отієї благородної традиції солідарності.
Серед них — відсутність справжньої публічності, гласності в національних справах, в результаті чого навколо болючих питань створюється своєрідна « змова мовчання ». Добрим прикладом для нас тут могла б бути постановка цієї справи в братній соціалістичній Польщі. Відомо, якими складними були відносини поляків та євреїв у минулому. Тепер же не лишилося й сліду колишньої недоброзичливості. В чому « секрет » такого успіху? По-перше, поляків і євреїв здружило спільне лихо в другій світовій війні. Але лихо і в нас було спільне. По-друге — і цього в нас, на жаль, немає — в соціалістичній Польщі міжнаціональні відносини є предметом наукового соціологічного вивчення та публічного громадського обговорення, предметом постійної уваги і втручання преси, літератури тощо, — а це все і створює атмосферу доброго і успішного національного та інтернаціонального виховання.
Про таке — дійове, а не тільки на словах — виховання повинні дбати і ми, докладаючи всіх своїх сил. Ми не можемо залишати поза увагою фактів антисемітизму, шовінізму, неповаги до будь-якої національності, хамського ставлення до будь-якої національної культури і національної мови. Хамства у нас багато, і в багатьох воно починається з відмови від самого себе, від своєї національності, культури, історії, мови, хоч така відмова не завжди буває добровільною і не завжди людина в ній винна.
Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, укра
307
їнці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших — як своїх братів.
Досягти цього важко, але краще прагнути до цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво.
А ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це зараз для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс.
Це наш обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, це наш обов’язок перед кращими людьми українського і єврейського народів, які закликали до взає-мопорозуміння й дружби, це наш обов’язок перед українською землею, на якій нам жити разом, це наш обов’язок перед людством.
308
КОЛЕКТИВОВІ ЖУРНАЛУ « ПЕРЕЦЬ »
До ЦК КІІУ, в редакцію газети « Радянська Україна », До Спілки письменників України, в редакцію газети
« Літературна Україна », до Спілки журналістів України.
Пекучий сором за свій осквернений фах, за колег-журналістів пойняв нас коли в бібліотеці глухого верховинського села, гортаючи « Перець », ми натрапили в сімнадцятому номері на матеріал під назвою « Про містера Отецька і великомученицьке жабеня ».
Якби на обкладинці журналу не стояло « вересень 1966 року », а у статті не відмінювалося прізвище популярного серед творчої молоді літературного критика Івана Михайловича Дзюби, можна було б подумати, що якийсь злий чаклун перекинув нас у страшні тридцяти роки, коли за кілька місяців або тижнів до пострілів у енкаведистських катівнях чи в квартирах самогубців, людей розстрілювали на газетних і журнальних шпальтах. Коли, не дуже турбуючись про докази, на вчених, письменників, діячів культури вішали у пресі найстрашніші ярлики: « Фашист», « зоологічний націоналіст », «терорист». Коли, розгорнувши вранці свіжий журнал, народний улюбленець Остап Вишня, учнями якого Ви себе називаєте, знаходив там статтю нині сущого О. Полторацького і дізнавався з неї, що він, Вишня, — ідеолог куркульства. А невдовзі слідчий НКВД вже детально розповідав письменникові, як саме той готував замах на Постишева...
Проводячи таку аналогію, ми не будемо голослівними, як автор статті « Про містера Отецька... », що сховався за псевдонімом Василь Осадчий (бо в пресі ми досі зустрічали зрідка ім’я лише Михайла Осадчого, інструктора Львівського обкому КПУ, потім викладача Львівського університету, котрий вже кілька місяців виробляє меблі в мордовських таборах суворого режиму).
Віддавна відомо, що найнепереконливіша форма до
309
казу — злість і лайка, незалежно від того, чи лається й сердиться баба Параска, чи високопоставлений Юпітер. Тому залишаємо на журналістській совісті « Василя Осадчого » і всіх перчан розтягнуті недолугі алегорії, лайки, обзивання І. М. Дзюби жабеням, недоумком (за популярним принципом: назви дурнем ближнього, щоб не бачили, що дурень — ти). Такий « високий штиль » свідчить хіба про те, що не знайшлося майстернішого журналіста, який погодився б на іудину роботу, або про те, що брехня і талант не ходять в одній упрязі.
Звернемося до фактів, які дали право лити на людину бруд (наче таке право взагалі існує). Та ба! На цілій перчанській сторінці, « присвяченій » І. М. Дзю-бі, ми не знайшли жодної поважної підстави для тих лайок і образ.
І. М. Дзюбу звинувачено в тому, що — йому « не подобається метод соціалістичного реалізму », що « він протиставив себе радянському народу, ленінським ідеям, комуністичному світогляду », що його « загалом не задовольняє наш радянський спосіб життя». Все це стверджується категорично але голослівно, без будь-якої аргументації.
Ми читали все, або майже все, написане І. М. Дзю-бою. І його ранні статті, і книжку « Звичайна людина » чи міщанин? », і статті останніх років, і « рекомендації » (під останніми « Осадчий » очевидно розуміє послану І. М. Дзюбою до ЦК КПУ та ЦК КПРС роботу « Інтернаціоналізм чи русифікація? », яку він написав у зв’язку з арештами серед української інтелігенції). Та ніде ми не знайшли виступів проти соціалістичного реалізму, якщо такими, звісно, не вважати дбайливого вишукування непомітних пагінців таланту і дотепної критики тріскучої бездарності, сірості, художньої та ідейної безпорадності. Якщо Ви називаєте це виступом проти соціалістичного реалізму, то що ж Ви тоді розумієте під соціалістичним реалізмом? Зрештою, хіба на сторінках сатиричного журналу, а не в творчих дискусіях має
310
вирішуватися питання про творчий метод літератури і мистецтва?
Ніде у І. М. Дзюби ми не знаходили виступів проти радянського ладу, проти ленінізму. Навпаки, його робота «Інтернаціоналізм чи русифікація? » — це болісний крик душі на захист потоплених (так в оригіналі переданого нам примірника — прим. В-ва) принципів ленінської національної політики, за гуманність і справедливість. І. М. Дзюба глибоко проаналізував марксистську літературу з національного питання, дискусії в партії (які тривали доти, поки « вождь народів » прожогом розв’язав складну проблему, одягнувши радянські республіки в уніформовані однострої сталінського строю) — і дійшов висновку, що теперішнє становище і взаємини націй в СРСР дуже далекі від того, про що писав Ленін.
Не один тільки І. М. Дзюба сьогодні прийшов до думки, що правовий статус України, як союзної республіки, кричуще невідповідний її фактичному становищу в СРСР. Завтра людей, що так думають, буде ще більше, якщо, звісно, це пробудження від вимушеного тридцятилітнього летаргійного сну не буде зупинене репресіями (а хіба ж це вихід?). То може Ви всіх їх назвете жабами і недоумками, а може назвете зрештою недоумками весь український народ?
А ви, сатирики й гумористи, невже справді не бачите і не відчуваєте на собі невмолимого котка централізації і винародовлення, що вже декілька десятиліть душить на Україні національну гідність і свіжі пагони національної думки? Невже з номера в номер, з року в рік, пережовуючи тему підлабузника та окозамилювача, пишучи про вибоїни на дорогах і про поламані містки, Ви не помічаєте поламаних душ і вибоїн у серцях, спричинених безжалісною машиною денаціоналізації?
А чому би Вам не висміяти в « Перці» чиновних глазиріних, які називають українську мову бандерівською, за що їх потім посилають заступати Україну на міжнародних конгресах? Або висповідати наставників студентської молоді типу Тельнової, яка в своєму во
311
йовничому шовінізмі не зупинилася перед оскверненням пам’ятника Кобзареві. Або поглузувати з тих, хто зі всіх сил калічить рідну мову, орієнтуючись на начальство, яке скрізь і всюди ігнорує « державну » мову « суверенної » республіки. Або гнівно застерегти тих, хто за « неугодні » мислі залишає людей без шматка хліба чи навіть викидає з квартири, як одного з авторів цього листа. Або поглузувати із « вчених», які в своїй вірноподданчій насназі домізкувалися до « теорії двох рідних мов »...
А який чудовий фейлетон можна було б написати про цьогорічний франківський ювілей у Києві. Як у залі консерваторії лунало на честь Каменяра « Россия, родина моя » та « Как тьі посмела не поверить », а під консерваторією і біля пам’ятника хапали за читання Франкових і власних віршів студентів і молодих поетів, кидали їх на півмісяця у в’язницю, не придумавши нічого розумнішого, як звинувачити їх в... « посягатель-стве на жизнь работников милиции ».
От би де розгулятися перчанським здібностям. Та ба... Ви волієте обкидати багнюкою людину, яка набралася мужності сказати про такі й подібні факти та про те, що стоїть за ними, яка посміла засумніватися, чи все це сумісне з ленінськими принципами національної політики. Дев’ять місяців чекав І. М. Дзюба відповіді на посланий до ЦК КП лист, а Ви йому виносили й породили гідну відповідь.
Але повернемось до фактів, якими оперує « Осадчий ».
Нам відоме вміння деяких журналістів, що пишуть за принципом « чего изволите-сь », говорити напівправду: ніби і не збрехав, але й правди не сказав. Справді, колгоспник з Лопушного, де ми, відлучені від газет, прилучившися до Карпатської експедиції АН УРСР, змушені вивчати погоду, може й обуритись: «Чи ти бачиш. Я кілька років не одержую на трудодень ні копійки, працюю, як за панщини, за десяту долю сіна та третю долю картоплі та ще за те, щоб не відібрали ЗО соток кам’янистого грунту; щоб прохарчуватись сім’єю,
312
мушу добровільно на 7-8 місяців їхати в Архангельську область рубати ліс, — а той Дзюба безкоштовно по санаторіях прохолоджується ». Та не сказав би так лопушнянський дядько, якби «Осадчий» не замовчав того, що І. М. Дзюба хворіє сухотами і посилають його в санаторії лікарі...
Доречі, якщо « Перець » організовує кампанію проти безкоштовного лікування туберкульозних хворих, то може заодно Ви почнете хрестовий похід проти начальницьких « ліксанупрів » спецмагазинів та утримуваних народним коштом дач. Можете бути певні, союзників у цьому поході матимете безліч.
« Осадчий » малює таку собі ідилічну картину, як одягнений « по останній моді », чубатий і вкрай невдячний за все Дзюба щоранку крокує мимо київських каштанів у Академію наук. « Сатирик » чомусь тільки не уточнив, що ж робить у тій Академії І. М. Дзюба. Класичну літературу вивчає чи сучасну. Отим то й ба. Не в Інститут літератури, не в Інститут філософії чи психології поспішає щоранку літературний критик, член Спілки письменників України, а в Інститут... біохімії, де йому, після чергового вигнання з роботи, вдалося влаштуватися літпрацівником у відомчий журнал. Гідне використання неабиякого таланту і працьовитості.
Між іншим, якщо перчан зацікавить для майбуть-ніх викривальних статей про « тунеядців », скільки ще науковців, журналістів, педагогів, літераторів або безробітні, або перебиваються випадковими заробітками, або працюють не за фахом тільки через те, що комусь не сподобались їхні переконання, висловлювання, а то й просто небажані знайомства, — можна постачити немалий список.
Нарешті, залишаються у « Осадчого » єдиний, дійсно реальний факт, через який, кажуть росіяни (чи то пак. як кажеться на другій рідній мові) « сьір бор заго-релся »: за кордоном весною цього року почулися голоси на захист нібито заарештованого і засудженого І. М. Дзюби (та І. Світличного — додамо заради істини). Ось,
313
виявляється, у чому винен І. Дзюба. Його ще ніхто не заарештовував, а різні там КУКи, « союзи українців », « махрові націоналістичні рептильки » та « різні націоналістичні групки » вже вимагали його звільнення.
Але чи задумалися Ви, чому такої версії « зачухані націоналістичні часописи » не висували два чи три роки тому, а саме тоді, коли по Україні прокотилися політичні арешти та суди, коли в « ізоляторах » КГБ, а потім здебільшого і в таборах суворого режиму опинилися науковці, викладачі, художники, студенти, коли І. Дзюба разом з іншими « невгамовними і непримиренно », як слушно Ви пишете, протестував всіма доступними засобами проти арештів і незаконних таємних судів. Ці арешти й суди сховали від громадськості за запоною боягузливого мовчання, то й зрозуміло, що не лише за рубежем, але й у нас, люди жили чутками, часто фантастичними (ми особисто чули восени 1965 року від партійних працівників нижчої ланки про « знайдену в націоналістів зброю ». От би їх за це в « Перець »).
Так що був дзвін, шановні товариші, а оті зарубіжні протести — то вже відгомін. Тож не обурюйтесь « роками концтабору », що ними нагородила Дзюбу закордонна преса. Адже відсидів вісім місяців у в’язниці інший критик, Іван Світличний, ім’я якого ті « рептильки » називали поруч із Дзюбиним (це Ви, задля обачності, обійшли мовчанкою). Сьогодні ті « роки концтабору » (назвіть їх « таборами суворого режиму ») одержав за читання « недозволених » книжок (і такі, виявляється, існують) та анонімних статей — художник, журналіст, вчитель, мистецтвознавець, науковець, інженер, викладач вузу, студент, — завтра може настати черга літературного критика і письменника.
За залізною логікою « Осадчого », І. М. Дзюба винен у тому, що « його підносять на щит як своєрідну ікону», що його «хвалить антибільшовицький блок народів », що йому « гаряче аплодує « Комітет українців Канади » і т. п. А речення: « Часто-густо ім’я І. Дзюби тепер молитовно проголошують і афішують поряд з іме
314
нами Петлюри, Бандери, Мельника », — це вже зловісний натяк і підказка. Бож з Петлюрами і бандерами особливо церемонитися не слід...
Будьмо послідовними, тов. Осадчий чи як вас там. Давайте викинемо на смітник ідеї Маркса, бо їх брав, та деколи й зараз бере, на озброєння західньо-європей-ський соціал-демократизм. Давайте розвінчувати Маркса й Леніна ще й за те, що їх « підносять на щит як своєрідну ікону » маодзедуністи, які творять щось дуже далеке від марксизму і дуже близьке до сталінізму. Давайте повикидаємо з бібліотек перевидання замордованих в 30-ті роки українських письменників М. Кулі-ша, О. Слісаренка, М. Зерова та інших, бо їх раніше перевидали на Заході з тенденційними передмовами і коментарями. Давайте, нарешті, рішуче повертатися до сталінських норм суспільного життя, бо розкриття культу особи використала і використовує буржуазна пропаганда. Та ще й як використовує, які висновки робить. Куди тому Дзюбі з його літературно-критичними статтями!
Здоровийй глузд підказує, що творчість письменника, критика, публіциста треба розцінювати за її об’єктивним змістом, а не за тим, хто її бере на озброєння з коньюнктурною метою. Бо справді: І. М. Дзюбу, якщо вірити « Осадчому » (самі ми того прочитати не можемо, за це — тюрма), хвалять і підносять на щит емігрантські КУКи і союзи. І водночас І. М. Дзюба (це вже ми самі знаємо) дуже популярний і поважаний серед української творчої молоді, яка вихована в радянських школах і вузах і яку мабуть же гріх ставити на одну дошку із « зборищем скорпіонів », « колишніми головорізами » тощо. То чому ж перше ставиться Дзюбі в вину, а друге скидається із шальки терезів? Бо так велено? Чи не так, тов. « Осадчий »?
Ми не збираємося захищати емігрантські КУКи, блоки і комітети. Ми, зрештою, просто-напросто до пуття не знаємо, що то воно таке. Про їхнє існування ми довідуємося тільки з « Перця » та « Літературної України ». Але нам соромно за той стиль, за той тон, яким
315
Ви їх критикуєте. Якщо двом бабам, що лаються за межу, забракне висловів, вони можуть сміливо збагачувати свій лексикон, передплативши « Перець » чи « Літературну Україну».
Ось навіть не всі « перли » з Вашої статті « Про містера Отецька... »: « капосне жабеня », « недоумок », « лихі жаби чорнороті », « сучий ти сину », « зачухані націоналістичні « часописи », що квацюють на покидьковому папері смердючі опуси та дописи », « чу-чу, тупорилі », «махрові націоналістичні рептилії», «головорізи », « зборище скорпіонів », « чорні зрадники », « націоналістичне жабуриння », « недобитки », « квакають, аж мало не луснуть, чорнороті жаби на затхлому болоті», « носа почав копилити » (це про Дзюбу) і т. п. У людини, яка не знає КУКів, може скластися враження, що лайкою Ви компенсуєте брак аргументів.
Ми з сліпою послідовністю звикли копіювати « старшого брата » в економіці, культурі, освіті та ін., то чому б не повчитися і тут. Чи зустрінете Ви щось подібне в « Крокодиле», або у російських газетах? Чи називають там російських емігрантів не те що скорпіонами, бандитами, головорізами, шовіністичним жабуринням (а їх же там чимало, « єдінонєдєлімців! »), а хоча б « чорними зрадниками російського народу »? Ні ж бо. Якщо коли-не-коли й з’явиться там стаття, де згадуються емігрантські російські організації, то витримана вона в дусі аргументованого викриття, а не базарної лайки. Більше того, російська преса навіть надала трибуну білоемігрантові Шульгіну для статей з добре відчутним шовіністичним присмаком.
А російська політична еміграція не поступається перед українською числом і активністю. Там і еміграція з часів громадянської війни, що виростила друге й третє покоління, і емігранти з останньої війни — вла-совці, російські поліцаї, старости, просто втікачі з ідейних міркувань, військовополонені, що не побажали повернутися на батьківщину тощо. Але російська преса, мабуть, вважає, що їй не робить честі лаятися з цими позбавленими батьківщини людьми, що лайка й над
316
мірне вип’ячування самого факту їхнього існування не підносить престижу російського народу. Росіяни, не в приклад нам, не хочуть бути подібними до відомої ун-тер-офіцерської вдови, яка сама себе відшмагала.
Зрештою, чи задумувалися Ви над тим, що українська еміграція, навіть т. зв. непрогресивна, дуже неоднорідна і що, обзиваючи головорізами і бандитами людей, які нікого не різали і не вбивали, Ви цим самим відрізаєте шлях до порозуміння з ними. Чи задумувалися Ви, чому так мало серед українських емігрантів наших прихильників і так багато більших чи менших противників? Адже Ю. Косач, сам прогресивний емігрант, писав у листі до свого давнього знайомого на Україну, що ми переоцінюємо сили прогресивних організацій (тобто тих, які нам симпатизують), що вони, на жаль, кількістю своїх членів відносяться до непрогре-сивних, як одиниця до тисячі. Чому це так? Чому за КУКами йде не лише політична, але й значна частина трудової еміграції? Чи ж справа лише в доларах і в буржуазній пропаганді (хоч ми не відкидаємо можливості впливу і доларів, і пропаганди)? А може ще й у тому, що, вряди-гори потрапивши як турист на батьківщину, заокеанський українець здивовано закліпає очима, не почувши « державної » мови в столиці України (ні на вулиці, ні в магазині, ні в державній установі, ні у вузі) і зрідка почувши у Львові, де до 1939 року за переписом проживало 12 росіян, а зараз — сорок відсотків населення.
І не повірить він у гучні слова про взаємодопомогу, зустрівши на львівських вулицях двірника, чи водія трамваю, що приїхав з Красноярського краю, і воднораз дізнавшися, що його родичі змушені переселятися з густонаселеної Галичини на південь України, або емігрувати до Росії, де їх чекає без рідної школи, культурної установи, друкованого слова неминуча русифікація.
Тож чи не найкращий спосіб змінити те немиле співвідношення на зворотнє — тисяча до одного (тим одним залишиться бандит, головоріз і скорпіон) — не
317
відновити ленінські норми національного життя, які .почали були впроваджуватися у нас в 20-ті роки і які потім « кальоним железом » випікав « вождь народів »? Адже ж саме за відновлення ленінських норм і виступав у роботі, подані до ЦК КПУ та ЦК КПРС, І. М. Дзюба, якого Ви занесли в один реєстр з головорізами та скорпіонами.
« Осадчий » дорікає І. М. Дзюбі, що той не спростував чуток про його арешт, які ширилися в західній пресі. Цікаво, а звідки ж він міг дізнатися про брехливі чутки, коли у нас тих « рептильок » ніхто не читає, а якщо хтось (крім спецдопущених осіб) десь дістане і прочитає, то за це судили весною цього року братів Горинів, Мороза, Осадчого (не Василя), Заливаху та багатьох інших?
Але припустімо, що І. М. Дзюбу викликали до КГБ чи якоїсь іншої організації і, взявши розписку про не-розголошення, показали ті « рептильки». Не знаємо, чи захотілося б І. М. Дзюбі відповідати « скорпіонам », знаючи, що його відповідь вони прочитають (бо там вільно наші газети одержувати), а їхнього слова-відпо-віді ні І. М. Дзюба, ні його співвітчизники не почують. Хіба ж це суперечка на паритетних засадах?
Добре, нехай такі питання етичного плану не стурбували б І. М. Дзюбу і він погодився б писати « головорізам ». Чи ж міг би він, не забувши про людське сумління, заперечувати факт свого арешту, але й словом не згадати про ув’язнення І. О. Світличного, прізвище якого в « рептильках » стояло поруч із Дзюбиним. Чи ж міг він, навіть не заїкнутися про арешт 26 осіб і наступне засудження 21-го? Адже саме за протест проти арештів його у вересні 1965 року викинули з роботи у видавництві, після чого І. М. Дзюба змушений став « прогулюватися під київськими каштанами, прямуючи на роботу до Академії наук УРСР » — правити орфографічні помилки в рукописах біохіміків і перекладати їх на українську мову.
Гадаємо, таке Дзюбине спростування не задовольнило б тих, хто доручав « Осадчому » вимагати у Дзюби
318
відповіді « рептилькам ». А на інше порядна людина (а таким ми вважали і будемо вважати І. М. Дзюбу всупереч найбрутальнішим лайкам « осадчих ») не погодилася б. І не надрукували б таку відповідь у « Літературній Україні », і не передрукували б у « Литератур-ной газете»...
...Помітивши, що перчани уподобали алегорії і дають їх по декілька в одній статті, спробуємо і собі утнути, запозичивши сюжет у « Осадчого ».
Так от, текла собі річка, на вигляд нібито й широка, зовні начебто й глибока. Плив по ній красень-тепло-хід, розцяцькований веселими фарбами і бадьорими гаслами. Стояли за кермом теплохода браві капітани. З води ж до них тривожно волало річкове населення: і лини, і окуні, і жаби (бо й їм вода потрібна), і навіть завжди обережний сом, сторожко озираючись, тихо жебонів. «Будьте обачними. Міліє річка не днями, а годинами. Гляньте надовкіл — ліс рубають, річкові джерела висушують... »
Та не вловлювали вуха керманичів цих зойків, не пристосовані вони були чути звуки, які йдуть знизу... Очі їх дивились вдалину, шукали на обрії далекі гавані. Не бачили вони мілин і химерних звивин на нелегкому шляху. А теплохід все частіше шкрябає об пісок днищем, яке густо обсіли черепашки, — і невдовзі зупиниться, назовсім. Потім той теплохід перетворять на музей старовини, а невдах-капітанів за непотрібністю спишуть на берег. І згадуватимуть екс-капітани річкове роздалля, віщі застереження лина, сома і тієї риби, яку вони не розгледівши, в своїй зарозумілості і близо-рукості взивали жабеням капосним...
...А на закінчення — ще кілька слів до автора статті і до всіх перчан.
Якби суворо дотримуватися букви й духу радянських законів, автора наклепницької статті можна б було судити за кримінальний злочин: за безпідставні звинувачення у виступах проти радянського ладу і ленінських ідей (а звинувачення дуже серйозні), за образливі лайки, за приниження людської гідності. Та
319
ми не такі наївні, щоб сподіватися, що наклепника хтось судитиме. Адже писав він не своєю рукою. Але є інший суд — суд совісті, є суворіша кара за всі можливі вироки — людська зневага.
Ми знаємо багатьох перчан як здібних журналістів і письменників. І не віримо, щоб щось подібне міг написати Олег Чорногуз чи Юрій Кругляк, Юрій Ячей-кін чи Дмитро Молякевич. Ми не знаємо, як зустріли перчани — старші і молодші — вказівку друкувати пасквіль на І. М. Дзюбу, як вони реагували (чи ще будуть реагувати) на появу в їхньому журналі такої ганебної статті. Нам особисто на їхньому місці було б відтепер соромно при знайомстві рекомендуватися: «Я працюю в « Перці »...
27 вересня 1966 року,
с. Лопушне на Закарпатті.
В. Скочок, В. Чорновіл, Л. Шеремет’єва журналісти (зараз « працюємо в Академії наук УРСР »)
320
ПЕРЕКЛАДИ
Переклад ч. 1.
ВІДГУК
на працю С. Караванського « Словник рим української мови »
Рукопис С. Караванського, що має майже 1000 сторінок, являє собою в основному не закінчений словник рим української поезії, з допомогою якого до будьяко-го українського слова можна швидко віднайти всі інші слова, які з ним римуються. Праця виконана на належному науковому рівні. Словники такого роду цінні не тільки тим, що вони можуть служити помічним засобом в літературознавчій праці. Оскільки закінчення слів індоєвропейських мов, що визначують рими, тісно пов’язані з морфологічними характеристиками слова, то такі словники корисні і для чисто мовознавчих дослідів, як рівнож при вивчанні мови з кібернетичної та теоретично-інформативної точки зору.
Не зважаючи на те, що вартість словників рим очевидна й загально признана, такого словника нема ще навіть для російської мови, а це пояснюється в першу чергу трудністю праці для їх складання. Звичайно за складання словників такого розміру беруться тільки цілі наукові колективи в складі мовознавчих наукових установ. Тому вражає труд, вложений С. Караванським в словник, що його він створив одинцем.
Публікація словника рим С. Караванського була б цінним вкладом в науку мовознавства й українську культуру. Тому й хочеться вірити, що С. Караванському пощастить створити умови для завершення його
321
праці. Бож те, що йому ще залишилось зробити, нес-півмірно менше вже зробленого.
Доктор фіз.-мат. наук, Голова відділу теорії інформації Ради по кібернетиці АН СССР
(Р. Л. Добрушін)
22. 11. 1966 р.
Переклад ч. 2.
ПРО ПРАЦЮ С. КАРАВАНСЬКОГО « СЛОВНИК РИМ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ » (українською мовою; чотири теки)
Не володіючи українською мовою, я не можу повністю оцінити рукопису, зокрема, не можу ствердити, наскільки повно враховані всі основні словоформи. Не виявив я у передмові до Словника покликання на будь-які джерела, з яких вибирався матеріял, на паралелі зі зворотними словниками і т. п. Все ж, наскільки можу судити, задум словника оригінальний і дбайливо продуманий, а його практична корисність цілком спів-мірна з працями типу «Обратньїй словарь русскаго язьїка » Г. Більфельдта; в якійсь мірі, Словник С. Караванського являється свого роду настільною книгою кожного освіченого українця.
...Бажано, щоб з рукописом познайомились спеціалісти української поетичної мови, а автор щоб довів свою працю до видання.
19 листопада 1966 р.
(В. П. Грігорьєв, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту російської мови АН СССР, керманич гуртка « Словника російської поезії »)
322
Переклад ч. 3.
Характерна риса культу особи — розрив між словом і ділом. Сталін облудно клявся іменем Леніна, щедро цитував його праці, а на практиці, при вирішуванні політичних і господарських питань, весь час спотворював ленінські принципи, порушував заповіти Леніна... На словах у Сталіна була лицемірна проповідь скромности, на ділі — манія величности, на словах демагогічні заяви про службу народові, на ділі — ігнорування, пряме забування щоденних потреб мільйонів трудящих (непомірне оподаткування селянства, зневажливе ставлення до мешкального будівництва для робітників і урядовців і т. п.). На словах турбування про кадри, які « рішають усе », на ділі — масове винищування кращих кадрів. На словах — упевняння в відданості ленінській національній політиці, на ділі — затискання прав і навіть переслідування окремих націй і національностей. На словах — деклярування внутріпартійної і совєтської демократії, на ділі — систематичне порушування засад демократії і колективного керівництва, відрив від мас, боязнь народу, підмінювання методів переконування і виховання методами насилля, командування, відсікання. На словах — боротьба за соціалістичну законність, на ділі — найгрубше порушування законности. На словах — турбота про творчий розвиток науки й мистецтва, на ділі — насаджування догматизму, аракчеєвщина, цитатництво, відрив теорії від практики.
(« Философская знциклопедия », т. 3., Москва 1964., видавництво « Советская знциклопедия», стр. 116).
Переклад ч. 4.
В лютому цього року, я вислав до Спілки Письменників клопотання, прохаючи поставити перед Верховним Совєтом питання про ліквідування в СССР кричущого залишку сваволі й беззаконня — 25-літнього стро
323
ку покарання. В березні отримав від Спілки совєтських письменників відповідь, за підписом секретаря Спілки, такого змісту: « Ваше клопотання, звернене до Спілки письменників, передане в Прокуратуру СССР. Порушені у Вашому клопотанні питання не входять в компетенцію Спілки ». (...)
Я не знаю, чи статут письменницької організації окреслює компетенції Спілки письменників, але коли думаю, що Спілка об’єднує осіб з високо розвиненим почуттям громадянської свідомости, бігом історичних подій покликаних стояти на сторожі загальних інтересів, ця відповідь видається мені найперше казенно-канцелярською, а далі •— бездушною і нарешті — блюзнірською. (...)
...Чи може письменник, а ще більше Спілка письменників, тікати від громадських справ і замикатися у вузькі рами лише питань гонорарів? Чи може письменник стояти збоку від будь-якого факту нашої дійсносте, від будь-якого громадсько-політичного явища? Чи може письменник бути байдужим до злочинів, що творяться на його очах?
Нехай мені буде вільно спитати громадянина Орьє-ва, чи входить в компетенцію совєтського письменника оборона жінки, що була знасилувана в кабінеті міністра, а потім розстріляна під наличкою « ворога народу »? Очевидячки, гром. Орьєв вважає, що такі питання не входять в компетенцію письменника? А що ж тоді входить в цю компетенцію? Може — написати на безневинно засуджену зґвалтовану жінку наклепницький памфлет?
Невже письменник — людина великої душі, людина мислі, вічно в шуканні й боротьбі, пристрасний захисник справедливосте, -— може розмістити свої здібності, пристрасть і палання своєї душі в рамках прибуваючих і відписаних листів, ділити все, що діється довкола нього, на таке, що входить, і таке, що не входить в його компетенції? Хто з письменників, чи й просто людей з почуттям високого громадського обов’язку, ба-чучи несправедливість, відмовиться повторити за Ра-
324
діщевим: «Душа моя стала уражена стражданнями людства»? Невже ж Радіщев і Шевченко, Толстой і Чехов, Горький і Маяковський, ділили б страждання на такі, що входять, і на такі, що не входять в їхні компетенції? А пригадайте В. Г. Короленка. Чи входила в його компетенцію « справа Бейліса », або « Муль-танська справа »?
Певно, в « компетенції письменника » (вживаючи буквоїдної термінології Орьєва) не можуть не входити « страждання людства ». Письменник не може бути байдужий до несправедливости, до порушення громадських інтересів, до проявів зашкарублости, дикости й варварства.
Як тут не згадати передсмертного заповіту І. Франка молодому поколінню письменників:
Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить, Коли, горем чужим утішаючись, Зависть, наче оса та, бринить, І сичить клевета, мов гадюка в корчі, — Не мовчи!
Говори, коли серце твоє підіймається Нетерплячкою правди й добра, Говори, хай слів твоїх розумних жахається Слялюзорність, бездарність стара, Хай би вухам глухим, до німої гори —
Говори!
Громадянин Орьєв передав мого офіційного листа до письменників — в Прокуратуру СССР: він, очевидячки, вважає, що Спілка письменників — додаток до прокуратури. Мені здається, що для прогресу суспільства, для його гармонії, далеко практичніше, гуманніше, справедливіше й природніше було б, коли б Прокуратура СССР прислухалась до голосу творчо й критично думаючих людей — письменників — що душею і серцем боліють за свій народ і його майбутнє. Прокуратура СССР має відвагу боронити свою непогрішимість в аб
325
солютно всіх правничих питаннях і то тоді, коли відомо, що саме в цих органах за 50 років совєтської влади стверджено найбільше число зловживань, сваволі і просто злочинів. І якщо Прокуратура СССР узаконює сваволю, в даному випадку стоїть за збереження людоїдського 25-літнього строку, то це тільки зайвий раз каже, що передова письменницька громадськість повинна рішуче вмішуватися в справи прокуратури.
На совісті органів правосуддя минулих літ лежить кров письменників М. Кольцова, Б. Ясінського, О. Близька, М. Зерова, І. Бабеля, Л. Квітки, П. Маркіша, А. Веселого, В. Поліщука, М. Лоскутова, О. Мандельшта-ма, М. Куліша, М. Левідова і десятків інших. На совісті тих же органів лежать десятиліття заслання Остапа Вишні, Галини Серебрякової, Зінаїди Тулуб, Володимира Гжицького і соток інших письменників, лежить сором і ганьба страшних судилищ над письменниками. Отже, Прокуратура СССР не невинне ягня, але ягня, що допускає грубі помилки і творить злочини проти людяности.
Це бренить парадоксально, не так? Прокуратура, що узаконює злочини!
Але все ж це факт. Тому то за діяльністю прокуратури й потрібен невпинний нагляд людей, що мають високу громадську свідомість...
Переклад ч. 5.
ІЗ КЛОПОТАННЯ, ПОСЛАНОГО С. КАРАВАНСЬКИМ НА ІМ’Я ГОЛОВИ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ
« Соціалістична законність — законність найдосконалішого в світі суспільства, повинна спиратися на най-гуманніших принципах, бо комуністичне суспільство — найгуманніше й найпроґресивніше в світі ».
Це аксіома, що не вимагає доведення. І саме тому не можуть не викликати тривоги прояви сваволі, без-
326
правства які ще й досі мають місце в нашій юридичній практиці.
Перший вражаючий прояв геноциду в’язнів — це затримання в СССР 25-літнього строку покарання, що його й сьогодні відбувають тисячі людей.
Наша судова практика затримала багато й інших негативних елементів, що не можуть не викликати тривоги...
У Владімірській тюрмі, 22-ий рік сидить Андреєв — свідок міжнародньої комісії, яка досліджувала справу Катинського лісу 1942 р. Свідчення Андреєва лягли в основу висновків міжнародньої комісії 1942 р., яка в масових розстрілах польських старшин обвинувачувала органи НКВД. Справа була переглянена ще раз і нове слідство відкинуло попередні висновки. Але чому така велика кара випала Андреєву за неправдиве свідчення? 25 років в’язниці в окремій камері! Хіба неправдиве, вимушене свідчення вже такий страшний « воєнний » злочин, щоб людину замурувати в кам’яний мішок на 25 років?
У Владімірській в’язниці знаходяться під вартою жінки-мучениці Катерина Зарицька, Одарка Гусяк і Галина Дідик. Всі вони засуджені на 25 років в’язниці. За які ж гріхи? Чи вони розстрілювали совєтських горо-жан? Ні. Служили в німців? Ні. Виконували акти диверсії чи шпигунства? Ні. В чому ж їхня вина? В період окупації, вони організували комітети Червоного Хреста у Львові, Дрогобичі й інших містах з метою допомоги українського протифашистівського руху — партизанам УПА. І за це жінки гниють у тюрмі. Не в таборі, а в кам’яній могилі — в тюрмі.
В системі Дубравлагу відбуває 19. рік громадянин ЧССР — Володимир Горбовий — засуджений в 1947 році ще таким некомпетентним з правної точки погляду органом, як ОСО (особое совещание). Як відомо, всі особи, що були засуджені ОСО, давно регабілітовані, а
327
саме ОСО розв’язане й його діяльність осуджена. Одначе, громадянин ЧССР В. Горбовий, який ніколи до свого засуду не жив у Сов. Союзі, знаходиться під караулом не відомо за чиї гріхи. Присуд ОСО не можна рахувати правно дійсним — він бо зовсім безпідставний. За що ж тоді людина гниє в тюрмі 19 років?
Живучи в польській республіці, Горбовий захищав у 1934 р. на процесі Пєрацького підсудного Бандеру. Та хіба ж це злочин? І чи є в цьому прецедент зради батьківщини? Яку батьківщину він зрадив? Та чи й зрадив? Хіба ж польський горожанин, що жив у Польщі, міг себе почувати горожанином СССР?
В Дубравлагу знаходиться і син генерала Шухевича — Юрій Шухевич. Арештований 1948 року (йому тоді було 15 років), він був безпідставно, тим же ОСО, засуджений на 10 років тюрми за вигаданий « зв’язок з підпіллям ». Весною 1956 року його звільнено, як малолітнього, що відбув третину кари. Восени того ж 1956 року, генеральний прокурор Руденко опротестував звільнення, мотивуючи це тим, що Шухевич — « син націоналістичного діяча ». Переслідування батьків за дітей, а дітей за батьків, це наймерзотніший залишок генсека Сталіна, але саме так і була складена форма протесту. Посаджений в тюрму, Шухевич відбув ще два роки, а в день звільнення, йому принесли ордер на арешт і почали слідство за антисовєтську агітацію, яку він начебто вів в камері. Знайшлись два камерних « свідки » і справа знайшла належне правне оформлення.
Розрахунок був такий: під загрозою нового строку, в’язень «перевиховається» і погодиться на все, чого від нього забажають. Але Шухевич на це не пішов. І був засуджений в « камерній » справі на 10 років таборів. Хіба не видно в цьому навмисного цькування неповинної людини з боку і Руденка, і КҐБ? Чи ж не була відкинена сама практика « камерних » справ? А скільки ще таких « камерних » справ перед Шухевичем в майбутньому? Невже ж він до кінця свого віку приречений жити в тюрмах і таборах?
328
В Дубравлагу й досі нидіє жертва сталінського беззаконня — М. Сорока. Арештований 1940 р., він був безневинно засуджений тодішньою бандою Берії на 8 років. 1949 р., повернувшись до Львова, він був знову арештований і засланий в Красноярський край за те, за що був арештований 1940 р. Отже, М. Сорока був двічі покараний за один « злочин ». Але ж « злочину » ніякого не було. В 1951 р., Прикарпатський воєнний трибунал визнав його регабілітованим в справі з 1940 року. 1952 р. М. Сороку арештували втретє. Цим разом проти нього висунено обвинувачення в приналежності до вигаданих лагерних « організацій ». За цей « гріх » йому дали 25 років. Коли допустити, що Сорока й справді був членом цих організацій, то й тоді не заслуговував би він такого нелюдського строку, бо його « вина » має аж три облегшуючі обставини.
1.	Строк 1940-1948 рр. М. Сорока відбував безвинно, а тому, розчарувавшись в справедливості юридичних інстанцій, шукав справедливосте в чому іншому.
2.	Період, коли відбував ув’язнення М. Сорока, позначився як період знущання, свавільства і безсоромного геноциду ув’язнених, тож і поява таборових підпільних організацій була свого роду формою самооборони.
3.	Ні суд, ні слідство не виявили ніяких конкретних дій цих наскороспечених « організацій ».
На сьогодні, Сорока, після першої судової розправи, відбуває 26. рік кари. І це в той час, коли наше законодавство передбачає найбільший, максимальний речинець — 15 років. Відсидівши весь строк, М. Сорока пробуде в ув’язненні 38 років! І це будучи судженим вперше!
Комуністична гуманність і соціялістична законність вимагають переглянення справи М. Сороки й виявлення шляхом відкритої розправи, чи заслуговує він такої людожерної кари, кари, що її виправдати може тільки політика геноциду української інтелігенції.
В Дубравлагу знаходиться в ув’язненні і талановитий маляр В. Дужинський. Вся його вина в тому, що
329
1957 р. він вивісив на Львівському оперному театрі прапор українського запорозького війська — прапор наших хоробрих предйів, що захищали Україну й усю Русь від турків та татарів. За вивішення прапора — 10 років ув’язнення. Хіба ж це гуманно? Хіба ж це законно?
В Д у брав лагу знаходиться і група української інтелігенції міста Львова — С. Вирун, М. Лук’яненко, І. Кандиба й інші організатори Української робітничо-селянської спілки, в програму якої входило повне збереження соціялістичних здобутків в Україні й надання УРСР, в системі соціялістичного співжиття націй, більшої політичної та господарської самостійности. За цей гріх вони й засуджені 1961 р.: М. Лук’яненко й І. Кандиба на 15 років, а С. Вирун на 11. Постає питання: за що ж засуджена ця група? Адже Конституція СССР Гарантує право виходу союзних республік з СССР. Як же можливо судити людей за діяльність, яка в жодному разі не суперечить Конституції СССР? Чи нема тут якоїсь суперечности, що стелить шлях сваволі й беззаконню?
В системі Дубравлагу відбуває строк і група українських інтелігентів м. Караганди — Ю. Долішній і інші, приводом для оскарження яких послужив факт, що вони домагались відкрити для своїх дітей українську школу — право, Гарантоване Конституцією СССР. Страшним беззаконням являється і система т. зв. « помилкових » звільнень. Людину достроково звільняють. Вона живе на волі, й раптом з’являються органи КҐБ — збирайтесь у в’язницю, вас звільнили помилково. Цей єзуїтський спосіб дає змогу органам КҐБ без суду й слідства репресувати людину. Так журналіст Караванський, засуджений на 25 років, відбувши 16 років, був у 1960 р. достроково звільнений. Він пробув на волі 5 років, одружився, поступив в університет, і раптом 13. 11. 1965 р. (за 5 років!) його заарештували відбувати ще 9 років, бо прокурор опротестував його звільнення на відповідне прохання органів КҐБ. Таким
330
же робом були поновно арештовані в Дубравлагу М. Сорока, В. Левкович і інші.
Таким же кричущим актом беззаконня і порушенням засад гуманности, визнаних всім цивілізованим світом, являється і сама система утримання в таборах. Наведу тут кілька « золотих » правил цієї системи:
1.	Ув’язнені працюють в шкідливих для здоров’я цехах по 8 годин і не мають відпочинку ні в суботу, ні в передсвяткові дні.
2.	Гарантована кількість харчування ледве досягає 2.000 кальорій. (Теоретично, на папері, норма передбачає 2.400 кальорій, але завдяки дуже низькій якості продуктів і дуже низькій якості хліба (60 °/о припічки) кальорійність Гарантованої пайки ледве чи досягає 2.000 кальорій).
3.	З запрацьованих в’язнем грошей, 50 °/о затримують для держави, а з решти лише 5 руб. можна перевести на харчі в крамниці (на особливому режимі — 2 руб.).
4.	В крамниці не продають ні хліба, ні масла, ні цукру, а лише кепської якости цукорки та товщі й ще консервовану городину.
5.	Не відбувши половини строку, ув’язнений не може отримувати харчових пакунків здому.
6.	Відбувши половину строку, можна отримувати три пакунки (вагою 5 клгр.!) на рік, якщо на це дозволить адміністрація. А причин на відмову видати пакунок — тьмя-тменна: невиконання норми, відмова від участи в таборовій поліції, не приймання участи в мистецькій самодіяльності, невідвідування політінформа-ції і сотки інших причин.
7.	Ув’язнений може писати тільки два листи на місяць.
8.	Політичний в’язень, особливо інтелігент — студент, учитель, інженер — мусить працювати обов’язково на фізичній роботі. Це засіб морального гноблення і психологічного знущання над людиною.
9.	Побачення з ув’язненим дозволені лише «в вільний від праці час », тобто ув’язнений в робочі дні
331
мусить ходити на працю і лише вечір та ніч, коли треба спати й відпочивати, вживати на побачення. Таким чином, з трьох діб побачення, ув’язнений може перебути з дружиною чи іншими родичами всього 26 годин (12 годин забирає дохід до праці й прихід з неї та сама праця: о 6 год. ранку в’язня забирають з дому побачень, а в 6 год, вечора впускають). Така система б’є не лише по в’язнях, але й по їхніх родичах. Така практика побачень з родичами — ганебна й повна наруги.
Заборона отримувати пакунки, голодна пайка, обмеження вживати зароблені гроші — хіба це не рецидиви морення голодом?
Цікаво, що на цьому заморюванні голодом побудована вся « перевиховна » праця в таборах. Так ось в’язень А. Губич отримав пакунок. Йому пакунку не видали, а начальник частини просто сказав Губичу: вступай в таборову поліцію — одержиш пакунок. Прийшов пакунок і для в’язня А. Новожицького, але його відправили назад додому на тій підставі, що — мовляв — Новожицький не відвідує школи. Невже ж в системі « перевиховування » ув’язнених нема інших аргументів для охорони навчання, як лише метода примусу голодом?
Бачите, що за прогресивна метода перевиховання. Зовсім як в звіринці, де дресують тварин: зробиш те то й те — будеш їсти, не зробиш — вмирай з голоду. Мені здається, що така практика взагалі нічого спільного не має з перевихованням і просто ганебна для комуністичного суспільства.
Характерна подробиця: вага пакунку не сміє переходити 5 клгр. Якщо пакунок важить 5 клгр. і 100 гр. — його відправляють назад. Як бачите — пильність і притримування правил — вийняткові. Коли б так пильно притримувались правил і законів! Та ба! Навіть і це суворе правило не завжди виконується точно. Всі пакунки, що приходять з-за кордону, видаються без об
332
межень. Чому? Хіба ж в правилі є вийнятки для закордону? Зовсім ні. Просто людським дресувальникам соромно перед світовою громадськістю, що вони так дико ганебно знущаються над людською гідністю ув’язнених.
Жахливі також побутові умовини ув’язнених. В бараках — лежанки у два поверхи, 1,3 кв. м. баракоплощі на душу. Такі норми рішуче антисанітарні, антигігієнічні й недопустимі.
А окремий режим? Це взагалі табір-душогубка, та-бір-крематорія. Люди тут перебувають десятки років під замком, в бетонних камерах без вікон, завжди під світлом лямпки. Норма харчування — Гарантійна. В крамничці — лише цигарки, сірники, зубна паста, мило, коверти. Купити можна лише на 2 руб. в місяць. Одяг — бухенвальдський, чорно-білий. Позбавлені воздуху й світла, виснажені голодною пайкою, замкнені по 7-10 чоловік в душних, тісних камерах, люди день за днем втрачають людську подобу. Часто трапляються випадки самогубства (в’язень Сусей), каліцтва, божевілля. В’язні перерізують собі жили й кров’ю пишуть на стінах камери: « Смерть Святкіну! » (Святкін — уповноважений КҐБ при л/о ч. 10).
Один в’язень відрізав собі вуха, поклав в коверту й вислав на адресу XXII з’їзду партії... Доведені до розпачу, в’язні виколюють собі на лобі татуювання: «Раб КПСС », а за це страшенно карають, як за саботаж, диверсію, накликання до скинення влади, — карають розстрілом (в’язень Малай). Всі ці жахи — засіб « перевиховання ».
Камери-душогубки регулярно відвідують працівники КҐБ і радять осудити своє минуле або відмовитись від своїх поглядів й тоді їх переведуть з « окремого » режиму на « суворий ».
Багатолітнє тримання в таборах « окремого » режиму — це повне, фізичне й моральне, обертання людини в тварину, знищення людини. Табори « окремого » режиму — це волаючий залишок геноциду ув’язнених, що вживався в часи Берії, Єжова, Яґоди.
333
А відношення адміністрації? Зокрема працівників КҐБ? Уповноважений КҐБ при 11 л/о Дубравлагу, ст. лейтенант Гаращенко, дозволяє собі з’являтися в кімнати побачень, коли до чоловіків приїздять дружини, і в присутності чоловіків заявляє: « Чого ви до нього їздите? Відмовтесь від нього! » Такого « люб’язного » поводження не пам’ятають і часи Берії.
Ось така страшна картина свавілля, узаконеного інструкціями, негідними комуністичного суспільства.
...Я звертаюсь до Вас, а через Вас до широкої гро-мадськости, з проханням звернути увагу на волаючі залишки сталінського геноциду ув’язнених й вжити всіх можливих заходів для їх усунення.
Звертаюся з моїм клопотанням до Союзу журналістів, бо він об’єднує людей, що своєю професією покликані захищати суспільні інтереси. Журналіст — активний борець проти зла, свавілля і мрякобісся, в якій личині вони б не виявлялись.
Надіюсь, що Союз журналістів підтримає мої клопотання, бо до цього його зобов’язує « моральний кодекс будівників комунізму ».
10.	5. 1966.
Переклад ч. 6.
Начальнику табору п/ч 385/11, гр. Королькову, Копія: першому секретарю ЦК КПСС, тов. Брежнєву Л. І.
Копія: Редакції газети « Юманіте » від громадянки Строкатої Ніни Антонівни, м. Одеса, вул. Чорноморська дорога, 56-а, кв. 12.
КЛОПОТАННЯ
За 18 років, адміністрація таборів не була в стані вплинути на ув’язненого Караванського С. Й., а родині
334
Караванського не дають змоги утримувати дозволених законом зв’язків. Тому я, дружина С. Й. Караванського, прошу його розстріляти, щоб припинити довголітні муки мого чоловіка та безупинні конфлікти між Караванським і адміністрацією.
Це клопотання я пишу в тверезому стані й з повним розумінням його ваги.
27. грудня 1966 року.
(Н. Строката)
Переклад ч. 7.
Виписки з протоколу засідання катедри журналістики з 1. березня 1965 р.
Слухали: Обговорення дисертації Осадчого М. Г. на тему: «Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 рр.) »
Постановили: Затвердити відгук на дисертацію Осадчого М. Г. « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 рр.) » являє собою цінне наукове дослідження, яке відкриває нові, невідомі та маловідомі до цього часу, недостатньо висвітлені сторінки життєвого шляху і журналістської діяльности Остапа Вишні.
Катедра журналістики рекомендує дисертацію Осадчого М. Г. « Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933 рр.) » до захисту.
Зав. Катедрою журналістики доцент І. Т. Цьох
335
ЗМІСТ
ст.
Біла книга сторозтерзаної України	7
Від Укладача	13
Ярослав Геврич	27
Іван Гель	ЗО
Ігор Герета	31
Богдан Горинь	32
Михайло Горинь	35
Микола Гринь	49
Панас Заливаха	51
Мирослава Зваричевська	80
Дмитро Іващенко	81
Святослав Караванський	83
Євгенія Кузнєцова	171
Олександр Мартиненко	177
Михайло Масютко	179
Ярослава Менкуш	211
Валентин Мороз	212
Михайло Озерний	215
Михайло Осадчий	217
Іван Русин	269
Мефодій Чубатий	270
Анатолій Шевчук	271
Лист, переданий із табору № 17 Дубравного
Управління Виправно-Трудових таборів (Мордовська АРСР)	290
ДОДАТКИ
Заява І. Геля	297
Заява О. Заливахи	299
Іван Дзюба: Виступ у Бабиному Яру
29 вересня 1966 р.	303
Колективові журналу « Перець »	309
Переклади	321
Ітрптепе Р.І.О.Е. - 3. гие ои 8аЬоІ - Рагіз {6е)