Львівський національний університет
імені Івана Франка

ІСТОРІЯ
ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Посібник
для студентів історичних і гуманітарних факультетів
університетів

За редакцією Леоніда Зашкільняка

Львів 2001
ББК ТЗ (44) я 73

УДК 94 (4-І9І.2)(075.8)

Історія Центрально-Східної Європій Посібник для студентів історичних і
гуманітарних факультетів університетів І За редакцією Леоніда Зашкільняка. -
Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. - 660 с.

ЇБВМ 966-613-037-8

У першому українському посібнику з історії Центрально-Східної Сиропи на основі
опрацювання джерел і наукової літератури висвітлено історичний шлях народів та країн між
Балтійським і Чорним та Середземним морями у тісному взаємоз'язку з цивілізаційпими
процесами, які відбувалися па європейському континенті від давнини до сучасності. Зібраний
фактичний матеріал та його наукова інтерпретація дозволяють читачеві сформувати уявлення
про поширення га взаємодію культурних потоків та суспільних ідей. їх сприйняття й реаліза-
цію}' регіоні, який здавна зазнавав потужних впливів із Заходу та Сходу, І Іівпочі й І Іівдпя. що
відбилися у своєрідності історичної долі його народів, в тому числі українців га України.

Посібник призначений для студентів історичних і гуманітарних спеціальностей на
рівні бакалавра, стансу пригоді всім, хто цікавиться минулим і сьогоденням Свроли.

Наукова редакція - Леонід Зашкільняк

Літературна редакція та коректа - Дарія Комісарук

Набір і макетування - Оксана Дмитерко, Майя Яковенко

Виготовлення мап- Майя Пакуля
Художнє оформлення - Андрій Кісь

Рекомендовано до друку Вченою радою Львівського національного університету
імені Івана Франка

Рецензенти: доктор історичних наук Юрій Сливка
кандидат історичних наук Андрій Козацький

Видання здійснено за фінансової підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження ”
Вроплогеїі Ьу Віє Іпіетаііопаї Кепаімапсе Роипсіаііоп

Набір і макетування тексту здійснено на обладнанні, придбаному за рахунок іранту
Міжнародного фонду "Відродження ”

В оформленні обкладинки використано

твір Людмили Лободи “Процесія в степу” (фрагмент), 18.07.1983 р., Львів

© Леонід Зашкільняк, 2001

©Львівський національний університет
імені Івача_франка, 2001

© Алдрій Кісь. 2001

І8ВИ 966-613-037-8
Передмова

Історичні знання мають практичне значення для сучасних поколінь: вони дозволяють їм
орієнтуватися у навколишньому світі, формувати власні уявлення про людей і міжлюдські
стосунки, як вони склались на нинішній момент. Історія, яка може бути і наукою, і літера-
іурою, і ремеслом, має багато різноманітних вимірів, кожен з яких є невичерпним у своїх
фактографічних та інтерпретаційних можливостях. Усю минувшину людства, яка представ-
лена діяннями й духовним життям сотень попередніх поколінь, дослідити й описати немож-
ливо. Разом з тим, досвід пізнавальних зусиль людей щодо своєї історії засвідчує потребу
Відтворення і збереження інформації про основні події та здобутки минулих епох, без якої
сумнівним видається розуміння теперішнього стану людства. Наукові результати XX століття
підтверджують змінність усіх природничих і соціальних структур у часі й преторі. Увесь
оточуючий світ є змінним, тобто історичним, а історія - відбиттям його змінності. Так само
по мірі нагромадження нових знань змінюються й уявлення людей про історичний процес.

Відтворити й осмислити всю історію людства у більшій чи меншій повноті є занятгям
даремним, цьому перешкоджають обмежені можливості окремого людського розуму і життя,
а також незкінченна кількість історичних подій та явищ, вартих уваги. Властивістю пізна-
вальної діяльності людського інтелекту є логічне впорядкування, структуризація і
теоретизація здобутих емпіричних даних. Пізнання історичної реальності й творення історич-
них знань не є виключенням. Минуле прийнято розглядати через соціальні, етнічні, політичні,
громадські, культурні та інші структури, витворені людьми у процесі їх взаємин.
Структуризація і диференціація історичних знань, нагромаджуваних фаховими дослідниками
і соціальними колективами, змусила запровадити дуже розгалужену мережу “історій” -
історії континентів і цивілізацій, народів і держав, війн і дипломатії, ідей та релігій,
соціальних груп і громадських інститутів, господарства і ментальностей тощо. Кожний
обраний спосіб впорядкування історичної інформації (знань) продиктований конкретними
суспільними потребами відповідної епохи.

Наприкінці XX ст. поширилось уявлення про взаємозв’язаність розвитку людства в
історичній ретроспективі, яка проявлялась як в спільних рисах, так і особливостях творення
соціальності. Всесвітня історія при усій її єдності знаходила вияв у послідовному і
синхронному розвиткові культурних систем - цивйіїзсщій. Термін “цивілізація” має багато
різних тлумачень, але серед істориків він нині вживається переважно для означення
спорідненості розвитку суспільств на основі спільних рис матеріальної і духовної культури.
Представники одної цивілізації можуть жити у різних країнах, розмовляти різними мовами,
належати до різних етносів чи рас, але приналежність до одного кола культури об’єднує їх у
одну цивілізацію. Найчастіше відмінності між різними культурами збігаються з поділом на
світові релігійні системи: християнство, іслам, індуїзм тощо. Відомі також особливі культурні
системи, пов’язані з давніми народами та релігіями: шумеро-акадська, кріто-мікенська,
антична, індо-американська, японська та інші. Релігії віддавна слугували морально-етичними
орієнтирами для певних людських спільнот, визначаючи їх світобачення й поведінку,
закорінюючись у традиції. Цивілізації не лише з’являються й зникають, але й взаємо-
впливають та взаємодіють. З усіх них сучасна європейська цивілізація має найбільш складний
і заплутаний родовід: вона є спадкоємницею багатьох попередніх цивілізацій - Межиріччя,
Близького Сходу, Єгипту, Середньої Азії, античних Греції та Риму. Напевно жодній іншій
цивілізації не була притаманна така різноманітність і мінливість. Європейський континент
через сприятливі природні й кліматичні умови з давніх давен притягував до себе різні етноси,
які шукали сприятливих обставин для виживання, служив ареною зіткнень і взаємодії
відмінних цивілізацій.

Вивчення всесвітньої історії полягає у осмисленні поступу людської думки в організації
суспільних відносин, поліпшенні матеріальних і культурних умов життя. У практиці
історичної освіти багатьох країн світу прийнято виокремлювати з всесвітньої історії
національну (державно- чи етно-політичну). В Україні такий поділ зберігається у середній
школі й університетах. Історія України викладається як окремий предмет, а всесвітня історія
розчленована на низку складових частин - історію первісного суспільства, Греції та Риму,
середніх віків, нову й новітню. В університетах ці частини викладаються як окремі предмети,
до яких додано ще й історію південних і західних слов’ян, історію Росії та СРСР. країн Азії та
Африки.

Нині такий поділ світової історії викликає критику багатьох фахівців як в просторовому,
так і в хронологічному відношеннях. Залишаючи на боці визначення оптимальних підходів
до змісту й структури курсу всесвітньої історії, вважаємо першочерговим завданням змін у
історичній освіті університетів України заміну курсу '"історія південних і західних слов'ян”
новим нормативним курсом "історія Центрально-Східної Європи".

Бакалаврський курс 'Історія Центрально-Східної Європи” є прикладом запровадження
регіональної історії, який представляє частину минулого народів і країн Європи в їх розвитку
від давнини до сучасності. Ця частина континенту є особливо важливою з погляду форму-
вання наукових знань про умови історичної еволюції України й українців, впливу інших
народів і культур на них і зворотніх. Разом з тим, цей регіон здавна привертає увагу істориків
як територія зустрічі і взаємодії різних народів і цивілізацій, які вчинили поважний вплив на
становлення сучасної європейської цивілізації.

Завданням курсу "історія Центрально-Східної Європи” є дати студентам-історикам (і
гуманітаріям) необхідні теоретичні та фактологічні знання про історичний розвиток народів
цього європейського регіону, їх внесок у спільний досвід суспільного устрою і культури. У
різні епохи Центрально-Східна Європа мала дещо відмінні кордони, але назагал вони
окреслювались ріками Лабою і Одрою на заході, Дніпром і Доном на сході, Балтійським
морем на півночі й Середземним на півдні. За сучасною політичною мапою Європи вона
включає такі країни: Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Україну, Польщу, Чехію, Словаччину,
Угорщину, Румунію, Молдову, Болгарію, Югославію (Сербію і Чорногорію), Словенію,
Хорватію, Македонію, Боснію і Герцеговину, Албанію, Грецію, Туреччину. Оскільки історія
України виокремлена в окремий нормативний курс, то українська проблематика в посібнику
висвітлюєгься лише в контексті спільних регіональних процесів. Власне у такому
географічному ракурсі бачать Центрально-Східну Європу чимало сучасних істориків (Є.Сюч,
М.Валденберг, О.Галецький, П.Магочі, Д Ротшилд та інші). Слід зауважити, що не всі сучасні
дослідники погоджуються з виокремленням Центрально-Східної Європи у окремий регіон.
Враховуючи, що усяка структуризація є умовною інтелектуальною конструкцією, створеною
для кращого пізнання об’єкту вивчення, вважаємо за доцільне подивитись на історію країн і
народів цієї частини континенту крізь регіональну призму, в якій особливе краще бачиться з
позицій цілого і навпаки.

Особливістю курсу є його структура і тематична побудова, які підпорядковані поєднанню
двох головних засад: з одного боку; показати взаємини народів і держав на тлі поширення та
сприйняття провідних цивілізаційних ідей, а з другого-дати студентам важливу інформацію
про основні віхи та події з історії народів регіону. У підстави відбору і групування історич-
ного матеріалу покладено регіонально-епохально-інформаїринии підхід, який передбачає
поєднання найважливішої інформації про народи і країни цієї частини Європи на кожному з
історичних етапів цивілізаційного поступу континенту в цілому. Відповідно до обраного
4
підходу матеріал посібника поділено на частини (розділи), в кожній з яких виклад побудовано
за синхронним принципом. Частини (розділи) охоплюють певну епоху в розвитку Європи і
виокремлені за хронологічно-цивілізаційними ознаками, серед яких слід вказати насамперед
на зміни у суспільній свідомості й викликані ними перетворення в організації суспільств.
Кожна частина містить два тематичні блоки. Перший блок, що розпочинає кожну частину,
подає загальну характеристику суспільних процесів, які у той час відбувались на континенті й
впливали на розвиток країн та народів регіону. У цьому блоці коротко змальовано поширення
провідних цивілізаційних ідей, які формували суспільну свідомість населення, а також
головні міжнародні події, що відбивались на долі держав і народів. Другий блок містить
стислі народо- і країнознавчі нариси, які відбивають специфіку цивілізаційного поступу
суб’єктів історії, яка проявлялась у конкретних політичних, соціальних, господарських
стосунках, здобутках матеріальної й духовної культури.

Навчальний посібник підготовлений авторським колективом під керівництвом професора
Львівського національного університету імені Івана Франка Леоніда Зашкільняка. як
результат реалізації освітнього проекту Міжнародного фонду “Відродження”. Учасники
проекту - фахові історики ряду університетів і наукових закладів України - опрацювали
новітню українську і зарубіжну історичну літературу та джерела, провели консультації з
багатьма відомими істориками європейських країн, розробили загальну схему, структуру і
методологію посібника, здійснили відбір фактичного матеріалу, прагнучи дати студентам і
читачам картину історичного розвитку європейського регіону, яка спирається на найновіші
досягнення наукової думки. При підготовці посібника було використано досвід викладання
цього курсу у Львівському національному університеті імені Івана Франка і Національному
університеті “Києво-Могилянська Академія”. Основою для посібника послужила програма
курсу, підготовлена й опублікована тим же авторським колективом (Львів. 2000).

Текст посібника написали: проф. Леонід Зашкільняк (Львівський національний
університет імені Івана Франка) - передмова, вступ, розд.5, § 2. розд.9. § 2, доц. Тетяна
Балабушевич (Національний університет “Києво-Могилянська Академія”) - розд.З, 1,2,3,
розд.4. §§ 1,3: доц. Олександр Бандровський (Львівський національний університет імені
Івана Франка) - розд.1; доц. Зоя Баран (Львівський національний університет імені Івана
Франка) - розд.8, §§ 2, 3, 4, розд.9, § 3, розд.10, § 2, розд.І1, §§ 2, 3, 4; проф. Степан
Віднянський (Інститут історії України НАН України)-розд.7, § 1, розд.8, §§ 1.5, розд.11, § 6;
проф. Ярослав Грицак (Львівський національний університет імені Івана Франка) - розд.6,
§ 1: доц. Геннадій Кипаренко (Львівський національний університет імені Івана Франка) -
розд.5. § 6, розд.8. §§ 6,7, розд.9, § 6, розд.10. § 5; проф. Володимир Кравченко (Харківський
національний університет імені В.Каразіна)- розд.З, § І, розд.5. § 1; проф. Михайло Кірсенко
(Національний університет “Києво-Могилянська Академія”) - розд.5, § 3, розд.6. § 3, розд.7,
§§ 3,4, розд.10, § 6; проф. Микола Крикун (Львівський національний університет імені Івана
Франка)-розд.З, § 2. розд.4, § 2; проф. Михайло Кріль (Львівський національний університет
імені Івана Франка) - розд.З. § 2. розд.4. §§ 4, 5. розд.5, § 4, розд.6, § 4; ст.наук.сп.,
канд.іст.наук Андрій Мартинов (Інститут історії України НАН України) - розд.11, § 1; доц.
Степан Мовчан (Львівський національний університет імені Івана Франка) - розд.7, § 4,
розд.11, §§ 10, 11; асист. Юрій Овсінський (Львівський національний університет імені Івана
Франка) - розд.2, § 2; мол.наук.сп. Андрій Плахонін (Інститут історії України НАН України)
- розд.2, § 1; доц. Тамара Полеіиук (Львівський національний університет імені Івана
Франка) - розд.6, § 2, розд.7 § 2; проф. Володимир Потульницький (Інститут української
археографії і джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України) - розд.З, §§ 1, 2; проф.
Євген Пугач (Харківський національний університет імені В.Каразіна) - розд.9, §§ 1, 4,
розд.10, § 4, розд.11, § 5; доц. Роман Сирота (Львівський національний університет імені
Івана Франка) - розд.8, §§ 10, 11, розд.9, § 5, розд.10, §§ 9, 10, розд.11, §§ 7, 8, 15, 16; доц.
Сергій Страіинюк (Харківський національний університет імені В.Каразіна) - розд.8, § 8,
розд.9, § 6, розд.10, §§ 1, 3, 7, розд.11, §§ 9, 14; доц. Володимир Чорній (Львівський
національний університет імені Івана Франка) - розд.З, § 3, розд.4. § 6, розд.5, § 5, розд.6, § 5;
проф. Валерій Яровий (Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка) - розд.8,
§ 9. розд.9, § 5, розд.10, § 8, розд.11, §§ 12, ІЗ.

Авторський колектив розуміє недосконалість першої спроби підготовки українського
посібника з курсу історії Центрально-Східної Європи і буде вдячний за конструктивну
критику. Разом з тим, ми усвідомлюємо нагальну потребу якісно нового висвітлення
історичного минулого народів тієї частини Європи, яка є її невід’ємною складовою, і
сподіваємось, що посібник буде корисним в справі підготовки національних кадрів XXI
століття.
Вступ. Центрально-Східна Європа як історичний регіон

Історичні регіони Європи. Вивчення і осмислення історичного розвитку людства
вимагає докладного окреслення об’єкту студій. Ним можуть бути різноманітні прояви
соціального життя і взаємин людей. Коли йдеться про соціальну групу, етнос, державу чи
інституцію, то виокремлюють ті риси й ознаки, які дають змогу зрозуміти їх функціонування
та пояснити наслідки. Цивілізаційний підхід бере за основу вивчення минулого з позицій
загальнокультурного поступу суспільств, засвоєння та використання ними здобутків
людського розуму і духовних цінностей. Історія європейської спільноти народів демонструє
тривалий, часом болісний історичний процес творення власних і засвоєння культурних
здобутків неєвропейських цивілізацій, який у підсумку призвів до зміцнення і поширення
нагромадженого досвіду у світовому масштабі. Пізнання становлення європейської
цивілізації має значний практичний інтерес для сучасності, але не виключає рівнозначного
інтересу до здобутків неєвропейських цивілізацій, котрі вносили і вносять свій вклад у
розвиток людства.

Європейська цивілізація впродовж свого становлення увібрала й адаптувала культурні
здобутки багатьох етносів. Не останню роль у цьому відіграли історичні процеси, що
відбувалися у тій частині континенту, яку можна окреслити як “Центрально-Східна Європа”.
Регіональний поділ Європи, як і виокремлення цього континенту в цілому, є передусім
інтелектуальною конструкцією, до якої вдаються вчені (часом теж політики та ідеологи),
щоб пояснити події й оцінити матеріальні та духовні здобутки або втрати людства Термін
“Центрально-Східна Європа” (в англомовному варіанті “Східно-Центральна Європа”)
з’явився досить пізно - у період між Першою та Другою світовими війнами на означення
нових незалежних держав, які виникли на руїнах європейських імперій. Проте, з позицій
історичної ретроспективи не можна не зауважити того факту, що тут здавна стикалися різні
цивілізаційні потоки, що йшли зі сходу, заходу, півдня, півночі і створювали складну та
неповторну ситуацію “пограниччя” культур, яка відбивалася на розвитку як народів і країн
регіону, так і континента в цілому.

Навіть при поверховому погляді не важко помітити, що заселення Європи і становлення
європейської цивілізації пройшло кілька етапів, для кожного з яких був властивий особливий
регіональний поділ континента У добу давніх Греції і Риму “лінія” поділу Європи чітко
розмежовувала антично-християнський і “варварський” світи, кордон між якими пролягав із
заходу на схід приблизно по хребтах Альп і р. Дунай. Він відокремлював Південну і Північну
Європу. Взаємодія “варварського” світу й антично-християнських державу ранні середні віки
утворила новий поділ континенту на Західну і Східну Європу: умовний кордон з півночі на
південь по нижній течії Лаби (Ельби) і західних рубежах Паннонії відокремлював східні
частини імперії Каролінґів від східної частини континенту, де процеси державотворення
тільки розпочинались. На заході відбувався симбіоз елементів пізньої античності та
християнства з германськими впливами. На сході континенту Візантія поєднувала ті самі
елементи з впливами, що йшли від арабо-мусульманського світу і численних племен
азіатських прибульців. У 1054 р. до кордону між Східною і Західною Європою додався ще
один кордон, що протягнувся від нижнього Дунаю до Східних Карпат і далі на північ до
Балтійського моря, кордон між західною і східною гілками християнства.

Наприкінці середньовіччя і на початку нового часу занепад Візантії, монголо-татарська
навала й завоювання Південно-Східної Європи турками-османами спричинили зміцнення
кордону між східною і західною частинами континенту. Зіткнення зі східними народами дало
імпульс для поширення західноєвропейських впливів на схід через німецькі держави, Польщу
і Швецію. З другого боку, на сході континенту набирала сили Московська держава, яка
швидко підкоряла народи і країни у всіх географічних напрямах. У ХУІ-ХУІП ст. терени
Центрально-Східної Європи стали “пограничною” зоною, об'єктом суперництва держав
Габсбурґів, Гогенцоллернів, Речі Посполитої, Росії, Швеції і Туреччини, які творили
новочасні імперії. Народи регіону зазнали впливів відмінних ідеологічних й культурних
чинників, які визначали особливості формування новочасних суспільних структур і
свідомості й, як у попередні часи, це відбилося на протіканні у них соціальних, етнічних,
господарських, культурних процесів, зміцнило “контактний” характер їхньої цивілізаційної
еволюції. Навіть могутні середньовічні держави на схід від лінії Лаби і Адріатичного моря
(Польща, Угорщина, Київська Русь, Сербія) виявилися “затиснутими” між заходом (Австрія,
Пруссія), сходом (Росія) і південним сходом (Османська імперія), втратили незалежність і
увійшли до складу великих імперій: Німецької, Австрійської, Російської, Османської.
Численні народи між Балтикою і Середземномор’ям змушені були шукати відповідей на
історичні виклики під сильним тиском різних, часом дуже відмінних культурних моделей.
Саме у регіоні між Лабою-Одрою на заході й Дніпром-Доном на сході відбулася “зустріч” і
взаємодія різних культур і суспільних моделей, які вносили оригінальні елементи у
європейську цивілізацію. Вони проявились у складанні потестарних структур, соціальних
процесах, аграрній еволюції, урбанізації, формуванні модерної свідомості.

У ХІХ-ХХ ст. унаслідок зміцнення і поширення впливів західно- і центрально-
європейських країн, які найшвидше пройшли модернізацію суспільних структур і домоглися
важливих успіхів у цивілізаційному поступі, активізувалися процеси формування сучасних
націй у народів Центрально-Східної Європи. Вони виступили з гаслами ліквідації імперій і
утворення національних держав, проведення капіталістичної модернізації й демократичних
перетворень. На початку XX ст. регіон став ареною виникнення багатьох нових незалежних
країн, які з певним запізненням прагнули посісти гідне місце у новій Європі і подолати
цивілізаційне відставання від розвинутого Заходу. Однак утворення комуністичного
Радянського Союзу на сході континенту і його спроби політичної експансії в Європу зберегли
поділ континенту на Захід і Схід з проміжною смугою новостворених держав центрально-
східного регіону. Частина його народів була втягнута у комуністичний експеримент, інша -
зазнала потужного тиску з боку нацистського режиму Німеччини. Нова хвиля цивілізаційного
поступу наприкінці XX ст. призвела до розпаду СРСР й утворення нових самостійних
держав. Проте, вкорінені у свідомості мас традиції та історичні стереотипи, нагромаджені
протягом століть упередження створюють численні перешкоди на шляху модернізації
новостворених країн Центрально-Східної Європи та їх входження у європейську спільноту
народів. Свідченням цього є численні спори між окремими країнами й міжнаціональні
конфлікти, особливо на Балканах, коріння яких сягає у далеке й близьке минуле. Без
осмислення особливостей історичного розвитку народів регіону важко зрозуміти причини
непорозумінь й сподіватися на швидке їх подолання.

Центрально-Східна Європа, що окреслюється вказаними вище географічними
координатами, має усі підстави для самостійного вивчення, як особлива зона формування
єдиної європейської цивілізації. У XIX і XX ст. у зв’язку з поширенням панславістських ідей,
що були проявом російської, а потім й радянської експансії, історія цього регіону
розглядалася переважно з позицій розширення впливу і зміцнення слов’янських народів.
Слов’яни, які у І тис. н.е. заселили великі території на схід від Лаби і південь від Дунаю, не
прийшли на порожнє місце і не були єдиним етносом, що визначав історичний розвиток цієї
частини континенту. У взаємодії народів і культур тут брали участь та відіграли важливу роль
також численні неслов’янські етноси - баяти, германці, іллірійці, фракійці, греки, мадяри.
албанці, турки тощо. Ігнорувати їхній вклад у формування європейської цивілізації було б
методологічно невірно.

Фізично-географічна характеристика Центрально-Східної Європи. Європа —
порівняно невелика за площею частина світу, яка займає західну частину материка Євразія. У
зв'язку з останнім здавна стояла проблема визначення кордону між Європою та Азією.
Більшість вчених нині визначають кордон між ними по Уральських горах, північно-західному
узбережжі Каспійського моря, нижній течії р. Дон, далі через Керченську протоку, протоку
Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли.

Рельєф Європи не схожий на рельєф жодного іншого континенту. Западини на півночі й
півдні заповнив океан, утворивши два паралельні ланцюги морів, що врізаються глибоко
всередину суходолу. На півночі - це Північне море, Балтійське море, на півдні -
середземноморсько-чорноморська система. Характерною особливістю є висока
розчленованість берегової лінії, яка протягнулася майже на довжину екватора - 37 тис.км.
Чверть площі континенту займають півострови. Рельєф Європи є різноманітним і
контрастним: тут розташовані високі гірські системи Альп, гори середньої висоти (Карпати.
Стара Планина, Урал), складні плоскогір’я Скандинавії, великі рівнини (Центрально- і
Східно-Європейська). У минулому природний рослинний покрив переважно був
представлений лісами, які займали майже всю територію Західної Європи й північну частину
Східної. Для південних і південно-східних районів була характерна степова і напівпустельна
рослинність.

Будова європейського рельєфу зумовлена історією її геологічного розвитку. У
четвертинний період (приблизно від 3,5 млн. до 600 тис. років тому) неотектонічні рухи
викликали похолодання клімату і зледеніння багатьох районів континенту: льодовики 14
разів насувалися на нього з півночі і займали близько 6-ти з 10-ти млн. кв.км його площі,
доходячи до передгір’їв Карпат, гір Чеського масиву. Рейнських Сланцевих гір, нижньої течії
Рейну, Передкарпаття і середньої течії Дніпра. Переважна частина Східно-Європейської
рівнини була вкрита льодовиками. Кілька наступних зледенінь завершились у Вюрмському
періоді (приблизно 10 тис. років тому), після чого льодовики відступили, сформувався
рослинний покров і фауна.

Європа лежить у помірних широтах, де панує сприятливий для людської діяльності
клімат. За останні 10 тис. років спостерігалися несуттєві коливання кліматичних умов.
Сприятливий для землеробства і скотарства клімат, наявність різноманітної рослинності,
фауни, лісів і вигідних пасовищ, розвинута мережа природних шляхів сполучення (річкових
систем) від давнини робили континент привабливим для багатьох народів.

З географічного погляду в Європі виокремлюють п’ять природних частин: (І) Велику
Європейську рівнину, що простягається із заходу на схід на понад 4 тис. км від Атлантики до
Уралу; (2) Альпійсько-Карпатський гірський ланцюг, який двома вигинами тягнеться від
Приморських Альп на заході до Карпатських Альп на сході; (3) середземноморсько-
чорноморську систему; (4) півострови півдня континенту - від Іберійського до Кримського;
(5) Скандинавію.

У географічному відношенні Центрально-Східна Європа не виділяється особливими
прикметами. На території, що лежить між ріками Лаба (Ельба) на заході, Дніпро на сході,
Балтійським морем на півночі й Середземним морем на півдні, можна виокремити три
географічні зони: північну (прибалтійську), Альпо-Карпатську і Балканську.

Північна (прибалтійська) зона представлена частиною Центрально-Європейської рівнини,
яка прилягає на півночі до Балтійського моря, а на півдні переходить у передгір’я і гори
Судетів та Карпат. У південній частині рівнини розташовані два підвищення - Силезьке і;
Волино-Подільське, які переходять у Судети, Рудні гори, Орські гори і підвищення^
Тюрінзького Лісу, Карпати, котрі разом оточують Богемську улоговину. Майже усі ріки зони
течуть уздовж осі північ-південь, створюючи природні перешкоди на шляху схід-захід. Лаба.
Одра, Вісла, Німан належать до нестрімких рівнинних рік. На схід від Вісли розташовані
непрохідні прип’ятські болота. Ще далі на схід ріки Чорноморського басейну (Дніпро,
Південний Буг, Дністер). Від давнини вони служили вигідними шляхами сполучення між
північчю і півднем, між Балтійським і Середземним морями, залишаючи однак відкритими
для міграцій степові простори Причорномор’я. Саме через степ у Європу проходили численні
потоки східних кочових народів. Люди, що поселялися на рівнині, не могли знайти
природних кордонів території, яку намагалися посісти, були змушені вести постійну боротьбу
за неї. Поміркований континентальний клімат із теплою зимою і дощовим літом, обширні
лісові масиви і розгалужена річкова система створювали тут дуже сприятливі умови для
землеробства і скотарства.

Альпо-Карпатська зона на півночі розділена на кілька гірських районів (північно-західні
Карпати, центральні або лісисті Карпати, східні Карпати, південні Карпати, західні Карпати),
які вигином оточують придунайські рівнини - Середньодунайську і Нижньодунайську.
Карпати порівняно невисокі гори, але мають лише два істотні розриви в гірських пасмах, які
правили за природній шлях для переміщення багатьох народів: Лабський коридор у Богемії і
Моравський коридор між Силезією й Угорщиною. Особливе значення в історії мав басейн р.
Дунаю з численними притоками, який простягнувся на 2,5 тис. км із заходу на схід. Він
правив шляхом сполучення й природним кордоном для народів, що приходили в Європу з
півночі і сходу. Досить довго він був кордоном “цивілізації'”, що відокремлював античний
світ від “варварів”, а потім став ареною зіткнень християнства з ісламом. Дунайські рівнини,
захищені горами, завжди були дуже сприятливими для землеробства, в той час як близькі
гірські райони дозволяли розвивати скотарство й уникати зіткнень з ворогами.

Бачканська зона охоплює територію на південь від Дунаю до Середземного моря,
включаючи гористий Балканський півострів з системою островів Адріатичного й Егейського
морів. Гірські системи Старої Планини, Родопів, Пірінських гір, Динарських гір, Сарських гір,
гір Пінда обрамляють невеликі рівнини вздовж рік, які течуть на північ до Дунаю (Драва,
Сава, Морава) або на південь до Середземного моря (Неретва, Вардар, Струма та ін.).
Середземноморсько-чорноморська водна система відкривала великі можливості для
судноплавства, торгівлі й міжлюдських контактів в усіх географічних напрямках. Південь
Балканського півострова належить до зони субтропічного клімату з теплою дощовою зимою і
посушливим літом, вічнозеленою південною рослинністю і бідною фауною. Балкани
відігравали функцію збереження незламних народів, що прикипіли до своєї землі та традицій.
На півдні півострова сформувалась антична цивілізація, яка мала безпосередні контакти з
Близьким Сходом і північними районами Африки. У історичні часи Балкани часто були
об’єктом експансії багатьох етносів, які приходили сюди переважно з Азії та півночі Європи.

Деякі історичні назви. Європейські географічні назви є продуктом тривалого
історичного розвитку, який дозволяє встановити присутність на цих землях багатьох етносів,
зокрема еллінів, кельтів, скіфів, сарматів, германців, слов’ян, фінікійців, іллірійців, фракійців
тощо, котрі у різні часи заселяли їх. За багатьма територіями історичні назви збереглися до
сучасності, хоча й мають відмінне звучання у різних мовах. Серед таких назв слід вказати на
ті, що найчастіше вживаються у тексті посібника. Помор'с (нім. Померанія) - історично-
географічна область, розташована вздовж південного узбережжя Балтійського моря від
р. Одри на заході до р. Леби на сході. У X ст. її населення складали слов’янські племена
поморян. Пруссією називають терен на південному узбережжі Балтійського моря між ріками
Вісла і Німан, який у давнину заселяли балтські племена пруссів. Силезія (польс. Шльонск.
нім. Шлезін) - це історична область у верхній і середній течії р. Одри, назва якої походить від
слов’янського племені слензян. Історична область Моравія розташована на території сучасної
Чехії навколо р. Морава, притоки Одри. Богемією часом називають сучасну територію Чехії,
яка у давнину була заселена кельтським племенем боїв. Назва історичної області
Трансильванїк що розташована на півночі сучасної Румунії, має кельтське походження;
німецькі колоністи дали їй ще одну назву “Зібенбурґен” - Семигороддя.

Індоєвропейські племена іллірійців та фракійців, які жили на Бал ганському півострові й
басейні Дунаю у І тис. до.н.е., залишили про себе пам’ять, що відбилась у назвах історичних
областей Балкан. Паннонці дали назву історичній області Паннонія, яка охоплює західну
частину сучасної Угорщини, північну частину Югославії і східну Австрії. Від них також
походить назва історичної області Іллірія, що розташована у північно-західній частині
Бапканського півострова на території сучасної Хорватії. Далмація - територія колишнього
розселення іллірійського племені далматів (узбережжя Адріатичного моря з численними
островами). За сучасними припущеннями назви Албанії (східна частина Балкан) і Македонії
(центральна частина Балкан) теж іллірійсько-фракійського походження. Фракійці дали назву
історичній області Фракія (Тракія) у східній частині Балкан між Егейським. Чорним і
Мармуровим морями. Назва Бапканського півострова походить від турецького “бапак” -
гори. Багатоетнічною є топоніміка Центрально-Східної Європи, в якій представлені
слов’янські, германські, романські, тюркські та інші назви, що переконливо свідчать про
активні взаємини народів та культур.
Розділ 1. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА ВІД ДАВНИНИ
ДО “ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ”

1.	Центрально-Східна Європа в добу антропогенезу

Палеоліт на терені регіону. Найдавніші знахідки предків людини підтверджують той
факт, що на теренах Центральної та Східної Європи відбувалися складні процеси еволюції
людини. Найдавніші залишки гомінідів зафіксовані на території Чехії (Пржезлетіце). За
допомогою палеомагнітного методу вони датовані періодом 890-750 тис. років тому. У 70-80-
х роках XX ст. українська експедиція під керівництвом В.М.Гладиліна знайшла залишки
багатошарової стоянки предків людини в районі села Королево (Закарпаття). Аналогічні
стоянки існували й в Угорщині (Ветешселлеш). Як вважає більшість дослідників, одним із
шляхів проникнення предків людини в Європу був шлях через протоки Босфор і Дарданелли
з Африки. Знахідки решток цього періоду дуже фрагментарні, більш поширені знахідки
знарядь праці, особливо кам’яних чоперів та рубил, виготовлених на основі класичних
палеолітичних технологій. Отже в добу нижнього палеоліту (1,5 млн.-200 тис. років тому) ця
частини Європи була заселена предками сучасної людини. В антропології ці предки отримали
назву Ното егссїиз (“людина з прямою ходою”).

У добу середнього палеоліту (125-40 тис. років тому) відбувся демографічний вибух, який
призвів до різкого зростання кількості пам’яток. Ці пам’ятки пов'язують з таким видом
предків людини, як неандерталець. Цей вид деякі дослідники вважають перехідним до
людини сучасного типу. Для Центральної та Східної Європи число відомих поселень зростає
у 70 разів у порівнянні з часом нижнього палеоліту. Була заселена практично вся
континентальна частина Європи за винятком півночі Англії, півночі Східної Європи та
Скандинавії. В Україні знахідки решток неандертальців відносяться до пізньої фази (Кіїк-
Коба, Заскальна в Криму). Є свідчення про перебування неандертальців на стоянках
Молодове (Україна), Шалі Галовце (Словаччина). Шипка (Моравія), Шубайюк (Угорщина).
Відомі пам’ятки дозволяють окреслити локальні групи, які мають суттєві відмінності в
матеріальній і духовній культурній традиції. У Центральній Європі для цього періоду
характерні перші знахідки шахт, в яких для виробничої діяльності видобувалися кремінь
(Берн, Швейцарія), лимоніт та гематіт (Балатонловаш, Угорщина). Неандертальці
користувалися різноманітними знаряддями праці та зброєю не тільки з каменю, а й з дерева,
кості та рогу.

У добу останнього льодовикового періоду (вюрмське похолодання), яке почалося
приблизно 70 тис. років тому, діяльність предків людини ускладнилася. Наступ льодовиків
змінив характер господарської діяльності. Деякі види тварин вимерли або відійшли на
південь. Це призвело до появи спеціалізованого полювання, пов’язаного з одним видом
тварин. Неандертальці полювали на печерного ведмедя (Північне Причорномор’я, Польща,
Словаччина, Румунія, Австрія, Угорщина), оленя (Німеччина), зубра (Поволжжя, Кубань,
Приазов’я), мамонта (Подністров’я, Угорщина), дикого віслюка та сайгу (Крим). Основною
їжею неандертальців в Європі було м’ясо. Для групи в 20-30-ти осіб необхідно було 200 кг
м’яса на тиждень. Це спричинило появу полювання загінним методом (коли тварин
заганяють в природні та штучні пастки, або на групу мисливців, що кидають списи або
камені). У таких полюваннях брало участь до 100 чол. У селищі Амвросіївка (Україна) за
підрахунками П.Г.Підоплічко було загнано в пастку майже 1000 зубрів. Якщо вбивали велику
кількість тварин, то влаштовувався тимчасовий табір. Для такого табору будувались хижі з
жердин або кісток вбитих тварин. Зразком перших жител в межах такого табору можуть бути
знахідки споруд з кісток мамонта настоянці Молодове у Подністров’ї (Україна).

У залежності від нових видів діяльності та побуту змінювалася й технологія виготовлення
знарядь праці. Вона полягала в детальному додатковому ретушуванні робочих частин
інструментів та зброї. В умовах холодних зон люди навчились видобувати вогонь, який тепер
захищав їх від холоду. Урізноманітнилася не тільки матеріальна культура, а й зародилася
духовна культура. На основі полювання з’являються перші релігійні уявлення, зокрема культ
печерного ведмедя (Швейцарія, Німеччина). Поховання неандертальців фіксують появу
знань про потойбічний світ.

Процес антропогенезу завершується приблизно 40 тис. років тому формуванням людини
сучасного типу та дуально-праобщинної організації (родової общини). Людину, яка змінила
неандертальця, називають кроманьйонцем. Термін “кроманьйонець” у суто археологічному
сенсі стосується лише людей, що проживали на південному заході Франції приблизно у добу
верхнього палеоліту (35-10 тис. років тому). Але дуже часто ця назва використовується для
позначення перших сучасних людей у будь-якому місці земної кулі, які носять назву Ношо
заріепз. Сучасна наука неспроможна сформулювати чітку теорію причин морфологічних змін
та відмінностей неандертальця від сучасної людини. Ряд учених особливу увагу приділили
зміні лобних фрагментів головного мозку (Ф.Тобайс, Я.Я.Рогінський, В.І.Кочеткова).
Визначити одну причину або фактор у процесі еволюції є справою безперспективною.
Подібні процеси проходили і на території Африки та Азії. В умовах поліфакторної еволюції
утворились локальні популяції перших людей. У межах Європи йшло формування расових
європеоїдних ознак.

Доба родової общини. У добу верхнього палеоліту в Центральній та Східній Європі
постійно вдосконалювалися знаряддя праці. Виділяється ряд археологічних культур, які
співіснують протягом періоду 40-10 тис. років тому. Основними є орін ’якська (поява лука та
стріл), граветська, мадленська. Для цієї доби характерні два типи жител: невеликі округлі та
овальні хижі діаметром до 6-ти метрів з одним вогнищем та каркасом із кісток, бивнів
мамонта або жердин (Мезін, Межиріч, Добранічівка на Україні, Шолвар в Угорщині,
Елькніца в Німеччині) та багатовогнищеві будинки (близько 9 х 2,5 м) - Костенкі (Росія),
Вернене (Німеччина), Пушкарі (Україна), Дольні Вестоніце (Чехія). Саме тоді найбільш
поширеною формою існування стає родова община, яка виникла ще в добу середнього
палеоліту. Наприклад, територія Угорщини (93 тис. кв. км) була заселена приблизно 74-ма
общинами. Мисливці-збирачі, які складали ці родові общини, являли собою асоціації сімей,
пов’язаних умовами проживання, відносинами спорідненості, спільною мисливською
територією. У плані духовної культури ця доба позначена поширенням тотемізму та анімізму,
що пов’язані з мисливською магією. З’являються ознаки розвитку первісного мистецтва. На
більшій частині Центральної та Східної Європи формується область, в якій переважають
дрібна пластика, геометрична орнаментація та Гравірування на скелях, рідко зустрічаються
зразки печерного живопису, що був більш поширений у Західній Європі.

Великі зміни відбуваються у добу мезоліту (12-6 тис. років до н.є.). Закінчення
льодовикового періоду призвело до загибелі ряду тварин, які були об’єктами полювання
людей. Мамонт на теренах Україні існував до XI тис. до н.е., шерстистий носоріг та степовий
бізон-до ІХ-УІІІ тис. Зникли мускусний бик, гігантський олень, лев, гієна, а північний олень
та хутрові звірі переселились на північ регіону. Характерною особливістю мезоліту стало
розвиток знарядь праці в бік вдосконалення кидальної зброї та появи мікролітичної техніки
(тобто застосування дрібних крем’яних та кам’яних інструментів).
Західна та Центральна Європа були зоною советерр-тарденуазької культури (VIII - V
тис. до н.е.), носії якої заселяли узбережжя морів, береги річок та озер (Німеччина, Південна
Австрія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Молдавія). Господарський комплекс цієї культури
складався з полювання на биків, кабанів, птахів та рибальства. Південно-Східна Європа
представлена пам’ятками культури Лспенські Вір. Основою господарства цієї групи пам’яток
було рибальство в Дунайському регіоні. Характерною ознакою поселень цієї культури була
наявність землекопних мотик та кам'яних ступ. Єдиною домашньою твариною була собака.

У Данії, Німеччині та Швейцарії була поширена культура лінгбі, яка представлена
общинами блукаючих збирачів та мисливців. На зміну їй, але в більш широкому ареалі
приходять пам’ятки культури маглемозе (VIII - сер. V тис. до н.е.) - Англія, Франція,
Німеччина, Польща, Прибалтика, Швеція, Данія, Норвегія. Її носії проживали в заболоченій
місцевості й будували хижі на плотах або платформах. Для цієї культури була характерною
сезонна осілість. Континентальні культури поєднували мікролітичну та макролітичну техніку
виготовлення знарядь праці та зброї.

У Балтійському регіоні переважали общини з рибальсько-збиральницьким профілем та
тривалою осілістю. Носії свідерської культури (Польща, Білорусь) у пізньому мезоліті
застосовували техніку вкладишів (так називались знаряддя з основою з кістки, в яку
вкладалися змінні кремінні леза). Схожа техніка була поширена в зоні Криму. Лісостепові та
степові простори України були зоною мисливців на великих стадних тварин.

У добу верхнього палеоліту та мезоліту відбувалися певні зміни у структурі родової
общини. Вона стала більшою (до 100 осіб) та охоплювала певну територію, на якій вели
полювання, збиральництво або рибальство декілька груп, що складали великі чи малі роди-
фратрії. На добу мезоліту припадає формування племені — етнокультурної спільноти, яка
характеризується спільністю мовних та культурних традицій. В умовах міграцій плем’я стає
об’єктом розширення шлюбних зв’язків. У середині великих спільнот починають
формуватися органи управління, що складалися з впливових старійшин громад (вони
займалися організацією колективного полювання, переселення, побудови житла, розподілу
здобичі, здійснення певних обрядів). Іноді обрядова сторона та контроль за сімейно-
шлюбними звичаями покладалися на вождів-шаманів (формальних лідерів, які замінювалися
шляхом спадкування посади по материнській лінії). Лінія вождів відігравала важливу роль у
період військових конфліктів, оскільки мала жорсткий авторитарний характер. Старійшини
діяли в мирний час і, як правило, узгоджували свою діяльність із старійшинами інших родів.

Ускладнилася система соціалізації (передачі досвіду молодим поколінням). Першим
кроком у цьому напрямку була поява в первіснородовій общині обрядів ініціації і підготовки
до неї (випробування для зарахування у члени роду). Потреби господарської та соціальної
діяльності призвели до появи тимчасової парної сім’ї як інституту або нижчої ланки
колективу. Вона не мала стійкого характеру, але допомагала відповідально ставитися до
виконання колективних дій, зберігаючи колективний характер присвоєння природного
продукту та екзогамні статеві стосунки в межах общини.

Початий рільництва та скотарства в Центральній та Східній Європі. Тривалий час
перехід до нового виду господарювання вчені пов’язували з концепцією неоеволюціоністів.
Ті взяли на озброєння термін “неолітична революція”, який увів англійський археолог Гордон
Чайлд. На його думку цей процес призвів до переходу від видів діяльності, які беруть готовий
продукт у природи (мисливство, рибальство та збиральництво), до тих, які дозволяють
виробляти продукти харчування. Цей момент посідає важливе місце в історії людства. З нього
починається період становлення нових типів соціально-економічних відносин, соціально-
політичних інститутів та культурних форм. Сучасний рівень наукових знань вніс ряд
суттєвих уточнень у цю теорію. Зараз відомо, що низки технологічних успіхів людство
досягло задовго до неолітичного періоду. Крім того, окремі суспільства не здійснювали
переходу до відтворюючих форм, а лише вдосконалювали форми господарства присвоєння і
переходили до нових форм суспільної організації. Не всі суспільства, які винайшли
землеробство та скотарство, вийшли у лідери світового поступу. Лише за певних умов, на
основі високоспеціалізованого господарства можна було отримати додатковий продукт. Але
й це не означало, що таке суспільство вже було готове перейти до створення державності (до
цивілізованого рівня).

До Європи “відтворювальне господарство” приходить у VII тис. до н.е. з Передньої Азії (в
основному в Балканський регіон), хоча і до того часу тут були окремі його ознаки, як,
наприклад, одомашнення собаки та свині (Південно-Східна Європа). З півдня Балкан ці
імпульси йшли на північний захід, північ та північний схід. Уже на рубежі VI тис. до н.е.
виникають ранньонеолітичні культури з розписною керамікою типу Старчево, Кереш, Кріш,
Караново І. У середині V тис. на території східного угорського Задунав’я, Моравії, південно-
західної Словаччини складається самобутня культура лінійно-стрічкової кераміки. Носії цієї
культурі у другій половині V - на поч. IV тис. до н.е. поширюють рільництво та скотарство
по водних артеріях (Дунай, Вісла, Лаба, Рейн, Дністер та Прут) на величезну територію від
Маасу (на заході) до Дністра (на сході), від межиріччя Сави та Драви (на півдні) до Одри (на
півночі). Швидкість їхнього розселення становить 5,5 км на рік.

Поселення носіїв лінійно-стрічкової кераміки зосереджувалися поблизу річок. Середня
щільність пам’яток у районі Кракова становить одна пам’ятка на 32 кв.км. Середні розміри
поселення 2-3 га. Дерев’яні будинки каркасно-стовпової конструкції розташовувалися на
відстані 15-20 м. У будинку проживали відоднєїдо кількох сімей. Могильники цієї культури
дають цікавий матеріал. У могильному інвентарі чоловічих поховань зустрічаються
поліровані кам’яні сокири, вироби з немісцевої сировини, черепашки виду Бропсіііиз, які
виступали в якості обмінного еквіваленту, ремісничі вироби.

Рільництво в Європі спочатку було мотичним. Воно виявилося досить трудомістким і
малопродуктивним. Дрібна рогата худоба теж не могла повністю витіснити полювання, а
кількість молока не давала можливості створити надлишки їстивних запасів. Лише поява у
VII тис. до н.е. рала, деяких елементів орного рільництва і примітивного підсічно-вогневого
комплексу та іригації дозволили рільникам отримати певні переваги у здобуванні продуктів
харчування. Саме тоді відбувається перехід від круглої до прямокутної форми житла, що
засвідчує стійку тенденцію до повної осілості, оскільки така форма осель давала можливість
добудовувати необхідні житлові та господарські приміщення.

Перехід до відтворювальних форм господарювання та підвищення ефективності
результатів господарської діяльності людей призвів до змін у їхньому побуті та психології.
Земля, на якій відбувалося виробництво, отримала нову ознаку: вона стала не лише
предметом, але й результатом їхньої праці. Змінився й характер праці. Вона потребувала
більшого рівня кооперації і у той же час формувала спеціалізацію виробничих процесів.
Розподіл праці всередині общини став необхідною умовою її подальшого існування. З’явився
також міжобщинний обмін. Общини зі скотарським профілем обмінювалися продуктами з
рільничими або мисливсько-збиральницькими. Об’єктами обміну були предмети ремесла
(кераміка, знаряддя) та сировина.

Усе це призводило до модифікації поняття “власність”. Виникає розуміння особистого
права на знаряддя та предмети побуту та усвідомлення спадкового, колективного права на
землю. Право власності на землю відрізнялося певною ієрархічністю: розпоряджатися нею
міг лише рід, дорослі члени мали право володіти окремими ділянками, а сім’я - лише
користуватись нею. Особисте майно успадковувалося, враховуючи цю ієрархію. Родова
територія мала певну назву і на ній виділялися ділянки, що мали загальнородове значення:
місце для ритуалів, святилища джерела питної води та сировини, ліс. З посиленням ролі
чоловіків у орному рільництві структура общинної власності набула патріархального
характеру, а потреба в зайвих робочих рук стимулювала перетворення родової общини у
сусідську.

В умовах шлюбної замкненості великих общин та складання їх самобутніх культурно-
господарських комплексів йшло утворення етнокультурних спільнот. Основною етнічною
одиницею ставало плем'я (група общин). Обмін, послаблення військових конфліктів,
спільність проведення ритуалів - це фактори етнічної консолідації. Зараз лінгвісти
засвідчують існування різних мовних сімей у добу неоліту. Для Передньої Азії та Східної
Європи головною подією в цьому плані стала поява індоєвропейської сім’ї мов. Більшість
дослідників вважають, що саме з культурою лінійно-стрічкової кераміки слід пов’язувати
виникнення у Східній та Центральній Європі племінної соціальної організації. Для неї було
характерне існування общини рільничо-скотарського типу, яку утворюють 60-100 осіб, що
проживають у поселенні. Вона має господарський район у радіусі 5 км навколо поселення.
Цей район знаходився у колективній общинній власності. Усі археологічні дослідження
говорять про наявність лише одного адміністративного рівня на поселеннях (один більший
будинок).

У IV - на початку III тис. до н.е. “неолітизація” Європи продовжувалася. Зростала
кількість оброблюваних земель, поселень, чисельність та щільність населення і, як наслідок,
Північно-Східна Європа стала зоною поширення археологічної культури лійчастого посуду.
Рільництво носіїв цієї культури було вже орним, вирощувалися переважно давні культури
злакових (здебільшого плівкова пшениця). Ареал розповсюдження цієї культури охоплював
Південну Скандинавію та Середньоєвропейську рівнину. У Швейцарії та Західній Німеччині
в цей час з’являються пам’ятки культури Міхельсберг. Її поселення були розташовані на
підвищених місцях поблизу річок та озер. Носії цієї культури вирощували пшеницю та
ячмінь. Спільними для цих культур був склад поголів’я худоби. Дрібна, велика рогата худоба
та свині були представлені пропорційно.

Неоліт та енеоліт Центрально-Східної Європи (кінець VII — початок III тис. до н.е.).
Нові імпульси зі зони Передньої Азії на Балканський півострів спричинили появу на грунті
старих традицій розписної кераміки нових культур. У V тис. до н.е. тут складаються своєрідні
культури Сескло (Фессалія), Вінча (Балкани і Карпатський басейн), Караново III -
Веселиново (Фракія), Дудештьта Гаманджія (Нижнє Подунав’я). З появою металів цей регіон
вступає у енеолітичну добу, а культури починають утворювати більші територіальні
комплекси.

На території Молдавії та України складається на початку IV тис. до н.е. трипільсько-
кукутенська історико-культурна спільність. Для неї характерна наявність орного рільництва з
застосуванням волів, тяглового транспорту (волокуші). Мідь та золото носії культури
використовували для виготовлення прикрас, а мідь - для виготовлення сокир та тесел. На
деяких сокирах трипільців знайдено сліди зварювання при температурі 350-400°. Ткацтво,
виготовлення шкіряних виробів, кераміка піднеслися з рівня домашнього промислу до рівня
таких ремесел як металургія та металообробка. Обмін та мінова торгівля стали
широкомасштабними і призвели до соціальної диференціації суспільства. Більшість
дослідників говорять про те, що за рівнем розвитку особливо трипільська культура
випереджала усі інші райони Європи. Тут з’являються регіональні центри, а площа поселень
та кількість населення різко зростає. У розвинутому Трипіллі середня площа поселення
становить 25-60 га. Дослідники вважають, що на південному сході Європи склалася
егалітарна племінна структура. Це засвідчують матеріали поховань і залишки укріплень.
Помітним був поступ і в галузі духовної культури. Це засвідчують, зокрема, елементи
храмової архітектури (культура Боян, культура Гумельніца), піктографічне і навіть лінійне
письмо (культура Вінча).

Пам’ятки, які становили певну зону між культурами лійчастого посуду, міхелсьберзькою
культурою та культурами південно-східної зони, іноді ототожнюють з пам’ятками дунайської
культури, яка виступає єдиною тільки упродовж першої стадії існування (V тис. до н.е.).
Потім, на початку IV тис., вона розпадається на ряд локальних культур. Спільними для
ранньої фази цієї культури була наявність підсічно-вогневого рільництва у лісових зонах,
клиновидних сокир та тимчасового поселення людей у дерев’яних будинках.

Важливим напрямком розвитку скотарства було одомашнення нових видів тварин.
Дослідники вважають, що ареал приручення коней можна пов'язувати з територією України.
На поселенні Дереївка (середньостогівська культура) знайдено рештки кісток з явними
ознаками одомашнення. Час знахідок (IV тис. до н.е.) дозволяє говорити, що в райони
Передньої Азії кінь потрапив з північно-причорноморських степів. Наявність великої рогатої
худоби та коней дозволила приступити до вирішення проблем тяглової сили та транспорту.
Справжній переворот почався з появою кола. До останніх часів батьківщиною кола
вважалась Передня Азія та Месопотамія. Але знахідки глиняних моделей коліс у карпато-
дунайському ареалі (V - сер. IV тис. до н.е.) змушують змінити цю схему. Тепер прийнято
вважати, що поширення різного виду колісного транспорту пов'язане з енеолітичними
поселеннями Південно-Східної Європи (вони відомі тут з IV тис. до н.е.).

Треба відзначити також появу племен, які здійснювали регулярні міграції, пов’язані з
випасом худоби. Вони могли займатися рільництвом, але головну роль у господарстві
відігравав обмін худоби та продуктів скотарства на продукти рільництва. Таким чином виник
новий тип господарства - кочове скотарство (номадизм). Ареалом складання кочового
скотарства в Європі були каспійсько-чорноморські степи. Рушійною силою цих процесів
можливо була зміна вологості клімату регіону. Але виникнення кочового способу життя не
слід абсолютизувати: нові скотарські спільноти жваво контактували з племенами, які
спеціалізувалися в орному рільництві або металургійному виробництві. Поруч із суспільними
комплексами господарства відтворення мешкали племена, які продовжували жити з
полювання, рибальства та збиральництва. Вони також продовжували вдосконалювати свою
соціальну структуру, оскільки контакти з сусідами стимулювали й у них розвиток соціальної
організації.

На ґрунті контактів відбувається стрімкий поступ ремісничого виробництва. В Європі
його осередком був Балкано-Карпатський металургійний центр, який виник у VI тис. до н.е. і
дав імпульс до розвинутої металургії трипільської культури (схід). Найбільш давнє
виробництво металу локалізовано на території Болгарії та Югославії. Вироби виготовлялися
переважно з міді, лише у другій чверті IV тис. до н.е. з’являються речі з бронзи. З другої
половини IV тис. до н.е. почав діяти власний трипільський центр металообробки, хоча
сировина потрапляла туди з Балкан. Слід вказати на відносну кількість металевих речей.
Центральна Європа в цей час давала лише до 16,5 т міді в рік. Тому тривалий час вироби з
міді вважались предметами розкоші, з неї виготовляли лише зброю та ритуальні предмети.
Тим не менше, III тис. до н.е. стало для Центральної та Східної Європи часом помітних змін.
Саме тоді відбувався складний процес заміни енеолітичних культур культурами бронзового
діку, який асоціюється дослідниками з процесами етногенезу народів Європи..
Бронзовий вік Центральної та Східної Європи. Пі тис. до н.е. - період, який мав дуже
важливе значення для розвитку населення всієї Європи. Він мав перехідний характер,
оскільки на теренах континенту в зонах Середземномор’я, півдня Балкан та на західному
Кавказі виникають нові археологічні культури. На інших територіях продовжували існувати
неолітичні та енеолітичні культури. Для хронології Центральної Європи прийнято виділяти
такі межі: 1900-1700 рр. до н.е. - ранній бронзовий вік, 1700-1380 рр. до н.е. - середній
бронзовий вік і 1380-1200 рр. до н.е. - пізній бронзовий вік. Першими культурами бронзового
віку стала ранньомінойська культура на острові Кріт, ранньоелладська культура Греції,
ранньофессалійська культура, ранньомакедонська культура та культура раннього бронзового
віку у Фракії.

Друга половина III тис. до н.е. характеризувалася великими переселеннями племен, які
мали відношення до складання та утворення народів Центральної та Східної Європи.
Археологи засвідчили такі міграції як переміщення культури кулястих амфор на схід та
південний схід племен ямної культури - на захід, розповсюдження культур шнурової
кераміки або бойових сокир, а в самому кінці III тис. до н.е. - розселення в Південній та
Центральній Європі племен культури дзвоноподібних кубків^ які прийшли на зміну культурі
Кукутень-Трипілля. У Нижньому Подунав’ї складна взаємодія культур призвела до появи
пам’яток культури Чернавода ПІ, яка стала основою пізніших культур Болераз. або
протобаденської культури.

На основі культури Болераз при помітних слідах впливу з південного сходу виникають
пам'ятки баденської культури, яка охопила райони Середнього Подунав’я, Малопольщі,
Закарпаття. Вона датується 2150-1800 рр. до н.е. У науковій літературі вважається, що носії
баденської культури відносилися до середземноморського антропологічного типу і являли
собою групу індоєвропейської мовної сім’ї. Це свідчить про те, що міграції індоєвропейців
стали реаліями життя Центрально-Східної Європи. Поселення цієї культури розташовувались
на добре захищених пагорбах поблизу джерел питної води. У розвинутій фазі зустрічаються
наземні житла. Носії баденської культури на території Словаччини вирощували пшеницю та
ячмінь. У скотарстві велику роль відігравали велика та дрібна рогата худоба. У другій чверті
III тис. до н.е. у Центральній та на заході Східної Європи широко поширюється культура
кулястих амфор. Її пам’ятки знаходять на Лабі, Одрі, Віслі, а на розвинутій стадії носії цієї
культури проникають у верхів’я Західного Бугу, а звідти - у верхів’я Пруту, Сірету та
Дністра. Поселення культури кулястих амфор, відкриті в Чехії, складаються зі стовпових
жител з обмазаними глиною стінами. Для них характерні напівземлянки та наземні житла.
Останні мали два-три приміщення. Обидві культури мають деякі спільні риси, хоча
відрізняються походженням. “Баденці” і носії культури кулястих амфор мають різноманітні
поховальні звичаї, ритуальні поховання великої рогатої худоби, бідність інвентаря. У
похованнях мало зброї. Могильники мають колективний характер. На думку дослідників це
були поховання великої патріархальної родини. На поселеннях культури кулястих амфор
прослідковуються залишки зернових (пшениця та ячмінь) та бобових культур, засвідчено
зростання поголів’я свиней.

Протягом ІУ-ПІ тис. до н.е. виникає велика історична спільність - носіїв ямної культури,
яка охоплювала простори від Південного Приуралля до Пруто-Дністровського басейну. На
півночі її ареал доходить до Києва та Самарської луки, а на півдні - до передгір’я Кавказу.
Незважаючи на певну єдність, вчені відрізняють ряд локальних варіантів цієї культури, яка
починає згодом рух у напрямку Нижнього Подунав’я, а потім уверх по Дунаю до Східної
Угорщини. Основним заняттям носіїв цієї культури стало скотарство відгінного типу. У
стадах переважала дрібна рогата худоба, здебільшого вівці. У східних районах, зокрема на
поселенні Михайлівна в Нижньому Подніпров’ї переважає велика рогата худоба, є знахідки
коня. Загальна площа поселення 2 га. Поселення мали складну захисну систему:
розташовувались на пагорбі, який був оточений ровами, а з одного боку була стіна з кам’яних
плит.

Не менше значення, ніж ямна культурно-історична спільність, для Центральної Європи
мала культура шнурової кераміки або бюйових сокир, формування якої датується другою
половиною III тис. до н.е. Вона складалась із ряду генетично споріднених культур, які
опанували територію від берегів Рейну до Волги. До них відносяться саксо-тюрінгська,
культура поодиноких могил Данії і Шлезвіґ-Гольштайну, культура одерської шнурової
кераміки, рейнських кубків, культура лад’євидних сокир Швеції, Фінляндії та Естонії,
культура Злота (Польща), ржуцевська або вісло-німанська прибалтійська культура,
середиьодніпровська, фатьянівська і цілий ряд більш дрібних. Ці культури були поширені у
лісовій зоні Центральної та Східної Європи. У переважній більшості всі вони відомі за
курганними та безкурганними могильниками. Кубки зі шнуровим візерунком та шліфовані
сокири в чоловічих похованнях складають їхню специфічну рису. Культура шнурової
кераміки вважається рільничо-скотарською. Оскільки її носії поширювалися на північ та схід,
то для цієї культури характерним було пристосування до місцевих природних умов, яке
особливо чітко простежується в районах Польщі та Прибалтики. Тут “шнуровики” виступали
носіями нових відтворювальних технологій, які приходять на зміну мисливським типам
господарювання. Те саме можна сказати й про розвиток металообробки та металургії.
Особливо активно розробляється виготовлення знарядь праці для підсічно-вогневого
рільництва, що було властиве носіям цієї культури, які проживали переважно в зоні лісових
масивів.

Ще одна велика міграція зі західного напряму охопила Західну та Центральну Європу
наприкінці III тис. до н.е. у зв’язку з рухом носіїв культури дзвоноподібних кубків. Районом
формування культури вважається Центральна Португалія. З цієї зони культура починає
проникати у Бретань, а з неї у район витоків Рейну. Невирішеною залишається проблема
виникнення середньоєвропейського вогнища цієї культури, яке охоплювало райони Чехії та
Моравії, а також області сучасних Австрії, Баварії, Угорщини, Саксонії та Польщі. Тут
міграція набула характеру інфільтрації, яка згодом призвела до появи змішаних локальних
культур. Носії культури дзвоноподібних кубків на берегах Дунаю займалися розведенням
коней, виготовляли мідні ножі та прикраси.

Аналіз могильників всіх культур бронзового віку дозволяє зробити висновки про характер
соціальних змін. Знахідки зброї доводять, що реаліями життя населення Центрально-Східної
Європи стали військові конфлікти й міграції. Як правило, більшість сутичок виникали через
стада худоби. На фоні цих зіткнень розвивався міжобщинний обмін, який також прискорював
процеси розшарування всередині племен. Зміцнюється роль родини, що засвідчено наявністю
парних поховань у великих колективних могильниках. Поява курганних поховань у носіїв
ямної культури, де розміри кургану (діаметр 110 м, висота 3,5 м) потребували зусиль великої
кількості людей (приблизно 500 чоловік упродовж 80 днів), говорить про те, що відбувався
процес виокремлення військової аристократії. Рядові общинники мали право лише на курган
із діаметром від 20-ти до 50-ти м з інвентарем у вигляді глиняного посуду.

Більшість дослідників вважає, що внаслідок складних етнічних процесів у Центральній та
Східній Європі в Ш тис. до н.е. культури Болераз, Чернавода, ямна, баденська та культура
шнурової кераміки стали причетними до утворення індоєвропейської .мовної сім ’ї. Балкано-
Карпатський регіон у даному випадку став “прабатьківщиною” для частини носіїв
індоєвропейських діалектів. У попередню добу вони могли перебувати далі на схід - в степах
Поволжя та Північного Причорномор’я. Тоді до складу цієї сім’ї входили індоіранська,
тохарська та інші групи.

“Індоєвропейська проблема” на сьогоднішній день існує у вигляді різних гіпотез, кожна з
яких ґрунтується на окремій системі аргументів. Поширені балкано-карпатська,
циркумпонтійська та східноєвропейська теорії. Досить складно пов’язати окрему
археологічну культуру з конкретними етносами. Усі вони так чи інакше брали участь у
етногенетичних процесах. У IV тис. до н.е. починаються міграції індоєвропейських племен.
Першою виокремилася зі складу прамовної спільноти анатолііїська гілка. Потім з’являється
вірмено-арійський діалектний ареал. Згодом грецькі племена заселили Балкани, острови
Егейського моря та узбережжя Малої Азії. Індоарійці почали рух на схід. Дня
“давньоарійських” мов батьківщиною стали деякі області Центральної Європи доби бронзи.
Центральна та Східна Європа в II тис. до н.е. являла собою складний конгломерат різних
культурно-історичних спільнот і культурних груп із своїми традиціями, ареалами, зв’язками
та рівнями розвитку. У межах цих груп зараз відокремлюють ряд менших регіонів, для яких
чітко відзначено періодизацію (Паннонія, Потисся). Поняття середньоєвропейського
раннього, середнього та пізньобронзового віку були вироблені в археології спочатку для
Верхнього Подунав’я та Чехії. Ранній бронзовий вік тут був представлений пам’ятками
культури Унєтіце. На схід від неї розташовувалися племена шнурової кераміки. Середній
бронзовий вік асоціюється з культурою курганних могил. А на північний схід від Карпат у цю
добу формується тиршецько-комарівська спільність. Пізній бронзовий вік - це культурно-
історична спільнота полів поховальних урн. Вона охоплює вже всю Центральну Європу і
виходить за її межі.

Багатошарові поселення раннього та середнього бронзового віку були відкриті у східній
частині Середньодунайського регіону і свідчать про стійку рільничо-скотарську традицію.
Місцеві рільники вирощували давні сорти пшениці - емер (полбу) та однозернянку, а також
ячмінь. З бобових культур зустрічався горох та чечевиця. У різній кількості вирощувалися
бобові, а на поселенні Біскупин (Польща) культивувалися рапсові - мак та рапс, у невеликій
кількості - льон. Мешканці Центрально-Східної Європи провадили змішане рільничо-
скотарське господарство й у пошуках нових пасовищ для худоби змушені були обживати
гірські райони. У структурі стада майже всюди переважала велика рогата худоба. Роль овець,
кіз та свиней у постачанні населення м’ясом залишалась другорядною. У першій половині II
тис. до н.е. характерним явищем стало вершництво, хоча в деяких регіонах степової смуги
Східної Європи воно могло з’явитися раніше. Рільництво було орним, що засвідчило значний
крок вперед, оскільки ралом з упряжкою волів людина могла обробити великі земельні
площі. У пізньому бронзовому віці піщані фунти пагорбів були включені у процес
виробництва, ліси розчищені, а долини річок стали використовувати менше. Скорочується
режим полювання, оскільки частина тварин (тур, зубр, косуля, кабан, олень) інтенсивно
винищувалася ще у попередні часи. На узбережжі Балтійського моря засвідчена велика роль
рибальства, зустрічаються зображення човнів і навіть перших суден. З’являється колісний
транспорт - вози з суцільними та складаними колесами.

У II тис. до н.е. в господарстві тогочасного населення Центрально-Східної Європи зростає
значення покладів мідних та олов’яних руд. Поклади міді знаходились у районах Чеських
Рудних гір, Карпатах та на Балканах. У останніх двох районах розробка покладів провадилася
найраніше у Європі. Від 1700-1500 рр. до н.е. виробництво міді почалося й у Східних Альпах.
Техніка гірськовидобувних робіт II тис. до н.е. дуже добре вивчена на основі австрійських
матеріалів. Копальні Міттерберга (поблизу Зальцбурга) були врізані в пагорб на глибину до
100 м, слідуючи за шарами мідного піриту. Підраховано, що кожна з 32-х копалень
розроблялася протягом семи років групами робітників по 180 у кожній. Деякі общини у добу
пізньої бронзи стали спеціалізуватись у виготовленні знарядь прані. Проте кам’яні знаряддя
продовжували конкурувати з бронзовими, і лише їхня форма нагадувала металеві. Тільки в
кінці II - на поч. І тис. н.е. у південних та центральних районах Європи основна маса
населення почала ширше користуватися металевими знаряддями праці, про що свідчать
знахідки поселення ремісників-металістів, наприклад Велем-Сентвід (Угорщина).

| Великого значення в цей час набув видобуток солі. Так у Верхній Австрії та південній
(Німеччині функціонував район солевидобутку, де сіль виготовлялася шляхом випарювання, а
потім пресувалася та висушувалася у вигляді ‘‘соляних голів”. Вона дуже часто ставала
предметом обміну, так само як мідь, бронза, золото та вироби з них, фаянсові намиста,
бурштин та бурштинові прикраси, морські черепашки. У другій половині II тис. до н.е. зоною
інтенсивного обміну стає Центральна Європа. Зараз доведеною є регулярна торговельна
активність через карпатські та альпійські перевали. Обмін здійснювався на общинному рівні,
причому на відміну від країн Сходу та зони Середземномор’я в ньому брали участь усі члени
общини. Довжина торговельних шляхів вражає. Відомо, що в деяких шахтових могилах
Мікен знаходили прибалтійський бурштин.

На фоні успіхів у галузі виробництва відбувалось ускладнення соціальної структури
суспільства. На поселеннях культур середньої бронзи Угорщини (Отомань, Дюлаваршанд.
Фюзешабонь) засвідчені системи двох ієрархічних рівнів (дрібні сільські поселення та великі
укріплені поселення). У останніх, на думку дослідників, проживала общинна верхівка та
ремісники. Такі поселення мали площу близько 7 тис. кв.м. Фортифікаційні укріплення
поселення Спішскі Штврток культури Отомань на території Словаччини являли собою рів та
вал, який сягав висоти 6 м із палісадом нагорі. У центрі поселення знаходився акрополь
площею 660 кв. м., де будинки стояли на кам’яних основах; тут знайдено найбагатші
анахідки, в тому числі скарб бронзових та золотих речей. Щоправда, на поселеннях іншої
групи переважають стовпові конструкції оселі й слідів соціальної стратифікації не виявлено.
У добу пізньої бронзи ці процеси набувають більшого поширення. Саме у цей період
з’явилися найбільш типові форми укріпленого поселення відомого під назвою "городище ”.

У добу бронзи городище мало стіни з каменю, дерева або земляний вал, який увінчувався
палісадом. При в’їзді у городище стояла брама, яку іноді зміцнювали вежами. Розміри
культурного шару свідчать про те, що городища слугували тимчасовими сховищами на
випадок несподіваного нападу. Добре вивчені поселення лужицької культури (Східна
Німеччина та Польща). Так на Біскупинському городищі (Польща) був подвійний вхід,
дерев’яні житла з обмазкою та загін для худоби. Військові сутички у племінному середовищі
Центральної та Східної Європи не тільки переслідували господарські інтереси (крадіжка та
захист худоби, джерел харчування та сировини), але й прискорювали елементи соціального
розвитку (зміцнення влади військового вождя та поява військової аристократії). Цей процес
простежується на матеріалах поховань. Поховання людей вищого соціального становища
зустрічаються ще до доби раннього бронзового віку (Лейбінген, Гельмсдорф у Східній
Німеччині, Лекі Мале у Польщі). Для них на рівні землі в поховальній ямі споруджувались
спеціальні дерев'яні конструкції, а у поховальному інвентарі знаходять бронзові та золоті
речі. Можна говорити й про їхню кількісну характеристику. Так на 100 силезьких поховань
тільки одне мало речі із золота, а вісім предметі! з бронзи. Є багаті поховання не тільки
чоловіків, але й жінок (некрополь Бранч у Словаччині). Над багатими похованнями тік
правило насипали кургани.

Специфічними районами за доби бронзи були степові терени Східної Європи. У першій
половині II тис. до н.е. тут поширилась катакомбна культурно-історична спільність^ яка
мала характерну особливість поховального обряду: небіжчиків ховали в особливих камерах-
катакомбах, виритих у одній зі стінок могильної ями. Катакомбна спільнота займала значну
територію від Дністра до Волги. На півдні її кордонами були передгір’я Кавказу (Кубань та
зона Тереку). Скотарство та рільництво примушували людей цієї спільноти вести
напівкочовий спосіб життя. Існувала металургія та металообробка (біля Артемівська). Вироби
з золота тут були рідкими, проте виділення військової аристократії простежується на
матеріалах курганних поховань, деякі з яких досягали висоти 8 м та діаметру 75 м. У них є
сліди насильницького вбивства при похованні вождя і його дружини. У окремих похованнях
виявлені рештки коня, що свідчить про високе становище похованого. У пізній період бронзи
з’являються пам’ятки зрубної культури, яка існувала в зоні степових районів Східної Європи.
Для поховань цієї культурно-історичної спільноти характерним було поховання в ямах або
зрубах. Вважається, що катакомбна та зрубна культури були продовженням традицій ямної
культури. Деякі дослідники стверджують, що катакомбна культура виникла “внаслідок
міграції, а зрубна являла собою залишки автохтонних мешканців. Дослідники поховань
зрубної культури виділяють сліди соціальної диференціації, зокрема “поховання родових
старійшин”.

Роль племені, як єдиної сили, здатної вберегти населення від нападів сусідів,
підсилювалася можливостями освоєння нових територій. Племінна організація прискорила
кризу кровноспоріднених відносин і стимулювала виникнення нових форм територіальних
зв’язків. У ході конфліктів перемагали спільноти з централізованою, соціально-потестарною
організацією, а це спонукало сусідів, яким вдалося встояти, до необхідності розвивати власні
організаційно-управлінські структури.

На тлі цих процесів виникали перші культи богів, які в II тис. до н.е. стали типовими для
регіону Центрально-Східної Європи. Це культ богині родючості, богині землі. З Близького
Сходу прийшов культ богині води. Традиційним для регіону вважався культ бика та культ
сонця, який представлений золотим диском з ореолом або колом із чотирма спицями. Зміна
поховального обряду відображає тенденцію змін у побуті. Трупопокладення змінюється
кремацією. За віруваннями стародавніх жителів вогонь допомагав душі звільнитися від тіла.

Побутова культура бронзового віку характеризувалася появою різноманітних бронзових
прикрас: кульчиків та шийних гривен, серцевидних та півмісячних підвісок, кованих
напівпластинчатих та литих спіралевидних браслетів, печаток та булавок, прикрашених
різноманітними головками. З бронзи відпивалася зброя - кинджали, сокири, гостроконечники
списів, а в кінці бронзового віку з’явилися бронзові мечі. Вдосконалюються й інші види зброї
- бронзові шоломи, поножі, панцирі. На основі листової бронзи починалося виготовлення
посуду.

У II тис. до н.е. маштаб міграцій та складних етнокультурних процесів скорочується. Для
цього періоду найзначнішим переселенням було переміщення у Середиьодунайський регіон
племен культури курганних могил. На відміну від попередньої доби, ця міграція мала
характерний присмак військового вторгнення. Археологи Угорщини зафіксували зникнення
старих високорозвинених культур. Культура курганних могил для Центральної та Східної
Європи нині датується часом від 1500 до 1200 рр. до н.е. Центром цієї культури була Баварія,
Вюртемберг та область, де раніше існувала культура Унетіце. У XIII ст. до н.е. культура
курганних могил змінюється культурою полів поховальних урн, яка охоплює перехідний
період від бронзи до залізного віку. У даному випадку йдеться вже не про міграцію, а про
зміну побутових, економічних та релігійних традицій. У той же час ряд локальних культур та
груп населення зберігали традиційні основи попередньої доби. Дослідники вважають, що
поява культури полів поховальних урн співпадає з процесами формування
давньоєвропейських італійських, германських, іллірійських, кельтських та венетських
етносів. Зараз прийнято вважати, що східні групи цієї спільноти стали основою формування
ілліро-венетських елементів. Північні культури бронзового віку слід ідентифікувати з появою
нордичного (прагермано-балтського елемента), а територію зрубної культури іноді
асоціюють з індо-іранським колом.

Первинним осередком державності в Європі стали Кріт та ахейська Греція, які вже в кінці
і III - на початку II тис. до н.е. утворили світ палацових комплексів та елементи “престижної
। економіки”. Через них Європа познайомилася з системою держав східного типу. Незабаром
і державотворчі процеси охопили і нові зони європейського континенту.

2.	Початок державотворчих процесів у народів Центрально-Східної Європи

У археологічній періодизації час з XII по VIII ст. до н.е. прийнято називати гальїитатом.
Саме тоді у Потиссі на ґрунті традицій культури Станово починає формуватись самобутня
культура Г'.іва-Голігради (у румунській літературі так прийнято називати ранньогальштатські
пам’ятки Трансильванії). Пам’ятки цієї культури займали райони Східної Словаччини,
Північно-Східної Угорщини, Північної та Північно-Західної Трансильванії, Закарпаття й
Прикарпаття. На північ від Карпат продовжує існувати лужицька культура,Із якою культура
Гави була споріднена; є також свідчення проникнення елементів лужицької(культури до
культури Гава. Ряд дослідників вважає, що культура Гава-Голігради пізніше починає
зміщуватись у Пруто-Дністровський басейн.

У зоні Тисо-Дунайського басейну у добу раннього заліза виділяють два культурно-
хронологічних шари (передскіфський VIII - сер. VI ст. до н.е. та скіфський VI - IV ст. до н.е.).
У Закарпатті зафіксовані куштановіщька культура, а у Північно-Західній Румунії культура
Саніслау-Нір. Як вважає більшість дослідників, ці культури становили північний кордон
фракійської етнокультурної спільноти; він формувався під тиском зі сходу скіфського
населення, а з півночі служив вододілом поширення впливів лужицької культури, яка мала
венето-іллірійське забарвлення.

У IV ст. до н.е. у зону Подунав’я починається масивна міграція кельтського населення, яка
призводить до утворення самобутнього світу латенських культур. Кельтські племена були
першим народом Західної та Центральної Європи, який виділяли античні автори. Писемні
джерела (Гекатей, Геродот, Діонісій Сіракузький, Полібій, Посидоній, Страбон, Діодор і
Цезар) дозволяють доповнювати археологічний підхід до реконструкції їхнього історичного
розвитку. Найбільш вірогідною гіпотезою є ототожнення кельтського етносу з культурою
полів поховань. У гальштатську добу кельтські племена вже мали самобутню культуру, яка
базувалася на передових для того часу технологіях рільництва, залізної металургії, гончарства
та будівництва. У кельтів активно йшли процеси виділення правлячої еліти. Від початку V ст.
до н.е. кельтські племена почали рух у напрямку Подунав’я, де йшли аналогічні процеси
формування іллірійського та венетського етносів.

Іллірійські племена зафіксовані греками від VIII ст. до н.е. на території Адріатичного
узбережжя від Істрії до Албанії і на схід до Боснії. У археологічній культурі Глазінац (район
Сараєво) чітко простежуються грецькі та італійські впливи на культуру місцевих племен. У
областях на північ від Альп культури раннього заліза ототожнюють із племенами ретів.
іллірійців та венетів. Центр венетської спільноти археологи фіксують у східному Тіролі та
південному заході Каринтії. Елементи іллірійсько-венетського кола зафіксовані також у
Словенії.
На захід від кола іллірійських культур у VII ст. до н.е. простежуються культури, які
більшість дослідників асоціюють з кіммерійцями. Так на пам’ятках культури раннього заліза
в Угорщині, Румунії та Болгарії зафіксовані знахідки бронзових предметів кінської упряжі,
залізні предмети, бронзові котли, зброя, які засвідчують імпульси від аналогічних культур
Північного Кавказу та Кубані. На підставі аналізу письмових джерел з території Малої Азії
можна припустити, що кіммерійці були витіснені звідти після утворення Лідійського царства.
Вважається, що через певний час у зону Подунав’я починається проникнення скіфського
етносу. Зараз важко говорити про те, що це могли бути скіфи з Малої Азії чи частина
скіфського населення з території України. Пам’ятки скіфської доби зафіксовано у Східній
Угорщині, Румунії, Словаччині та Болгарії. У басейні Тиси відкрито ряд скіфських
могильників. Іноді скіфське населення цього регіону пов’язують з племенем сігіннів.

У Румунії археологічні культури, починаючи від VII ст. до н. е. прийнято називати
культурами фракійського гатяитату. Найбільш розвинутими були фракійські ірупи півдня,
які вміли будувати міста, знали рабство і вже в VI ст. до н.е. оволоділи мистецтвом
виготовлення кераміки на гончарному крузі. Найбільш відомими племенами в колі античних
авторів були трибалли, одриси тагети.

Сусідами фракійців на сході в цей час стали племена скіфів, які в ІУ-ІІІ ст. до н.е. доходять
до району Добруджі (“Мала Скіфія"). Основні райони скіфського заселення існували в районі
степів північного Причорномор’я. Незважаючи на інформацію, подану Геродотом про
“Велику Скіфію’’, зараз важко ототожнювати конкретні археологічні культури з племінними
назвами. Безумовно, що навіть на території Скіфського царства, яке було утворене після
повернення частини скіфського населення з Передньої Азії, існували місцеві племена, які
мали відношення до фракійського та слов’янського етногенезу. На північ від скіфів
проживали племена дяківської культури (VI (-VI ст. до н.е.), які у своєму розвитку також
знаходилися на стадії розкладу родоплемінних відносин.

На прискорення процесів етно- та державотворення племен Центрально-Східної Європи
впливав потужний імпульс світу грецьких полісів або зони античної цивілізації.
Давньогрецька державність починає формуватись ще у УПІ-УІ ст. до н.е. Для неї був
характерним розвиток приватно-общинної форми землеволодіння, ототожнення колективу
громадян з колективом земельних власників, існування сталої тенденції до демократизму
політичної влади та військової організації у вигляді всенародного ополчення. Проте головною
рисою розвитку давньогрецьких держав у формі полісу стала тенденція до простого
відтворення числа громадян, а це штовхало зайве землеробське населення на шлях
колонізації, яказаторкнула райони Причорномор’я.

У VII ст. до н.е. райони західного та північного узбережжя Чорного моря стали зоною
Великої грецької колонізації. Торговельні та економічні зв’язки з місцевим населенням
прискорювали соціально-економічний розвиток Південно-Східної Європи. Перші апойкії
(колонії-) іонійського типу пройшли три етапи розвитку. На першому - це були невеличкі
поселення (Істрія та Борисфеніда), які вирішували питання перенаселення полісів Греції і
вели пошук аграрних та сировинних ресурсів. На другому етапі (рубіж VI І-VI ст. до н.е.) були
засновані колонії Аполлонія (суч. Созопол), Одессос (суч. Варна). І на третьому етапі1- від
середини VI до початку V ст. до н.е. - Мілетом засновується низка причорноморських
апойкій: Томи (суч. Констанца), Тіра (суч. Білгород-Дністровський) та інші. На цьому
останньому етапі колонії у свою чергу розпочали створювати нові міста.

Міста Західного Причорномор’я знаходилися в оточенні осілих фракійських племен, які
стояли напередодні державотворення і мали суттєві труднощі, які стримували їхній розвиток.
Натомість у Північному Причорномор’ї осіле рільниче населення було відсутнє і тому греки
І	Розділ 1. Центрально-Східна Європа від давнини...

швидко порозумілися зі скіфами, що повернулися після передньоазійських міграцій. Землі
поселення й занять рільництвом були надані грекам вождями скіфів за угодами або за
іірну орендну плату. Тому грецькі колонії швидко пройшли стадію утворення хори
іьськогосподарської округи) і перейшли до розвинутого товарного виробництва зерна,
іика кількість сільських поселень з’являється в окрузі Істрії, центрах Подністров’я, а
бливо- Нижньому Побужжі, спочатку навколо Березані, а потім й Ольвії та Пантикапея.
дом колонії починають розвивати власну ремісничу базу і в кінці VI ст. до н.е.
створюються в самостійні територіально-політичні утворення - поліси.

У передостанньому десятиріччі VI ст. до н.е. відбулася подія, яка докорінно змінила
уацію в Західному та Північному Причорномор’ї. Величезна перська армія Дарія І,
перейшовши протоку Босфор, вдерлася на територію фракійських племен. Після переправи
Іерез Дунай армія заглибилася на скіфську територію. Скіфські війська під проводом трьох
племінних вождів - Іданфірса, Скопасіса й Токсакіса та загонами інших племен - гелонів,
вудинів, савроматів - примусила персів відступити. Але похід персів прискорив консолідацію
Скіфів у державному утворенні - Скіфському царстві. Після цього скіфи перейшли у наступ.
Об’єктами їхнього нападу стали лісостепові племена на території України, а згодом і
фракійські землі. Геродот згадує про похід скіфів 496 р. до н.е. через усю Фракію до
Херсонеса Фракійського. Боротьба скіфів та фракійців точилася з перемінним успіхом і
закінчилась у 480 р. до н.е. мирною угодою між скіфським царем Аріапіфом та фракійським
правителем Тересом. Більшість дослідників приходить до висновку, що безпосереднім
результатом скіфо-фракійської конфронтації стало утворення Одриського царства. Вчені
мають у своєму розпорядженні монети з іменами одриських племінних вождів та царів УІ-У
ст. до н.е. Обидва царства (Скіфське та Одриське) стали першими державними утвореннями
племен Південно-Східної Європи. Ці утворення відносять до типу військово-контактних
цивілізацій. Колонії Західного Причорномор’я сплачували одрисам данину в розмірі 400
талантів, яка розподілялася між царем і його співправителями (парадинастами). Скіфи також
установили протекторат над колоніями Північно-Західного Причорномор’я, а колонії
Північно-Східного регіону для боротьби зі скіфами організують союз, відомий під назвою
Боспорське царство.

1 У господарському розвитку відбувався симбіоз складних відносин між скіфськими та
фракійськими племенами та греками, який проявився у карбуванні своєрідної монети-стріли,
що використовувалася при обміні між цими етносами. Східні та еллінські традиції
забезпечили цивілізаційний розвиток регіону. Збагачення представників правлячої еліти і
розшарування суспільства призвели наприкінці V ст. до н.е. до затяжної кризи Одриського
!царства. Політико-династична криза, викликана прагненням парадинастів домогтися
розширення своїх владних повноважень, спричинила розпад першої фракійської держави.
Подібні процеси відбувалися і на території Скіфського царства. Після правління Октамасада
імена скіфських царів зникають з античних, епіграфічних і нумізматичних джерел.
Посилення влади намісників областей держави супроводжувалося міждинастичною
боротьбою, яка спонукала відцентрові процеси. У IV ст. до н.е. доля двох перших державних
утворень фракійців і скіфів складалася по-різному. Фракія стала об’єктом військової експансії
Македонії. У 342 р. до н.е. її правитель Філіпп II завоював внутрішні райони Фракії і згодом
утворив Фракійську стратегію, яка управлялася намісником. Потім македонський цар вдерся
у землі гетів і примусив їх укласти союз. Скіфам вдалось подолати затяжну кризу і в другій
чверті IV ст. до н.е. утворити нове потужне царство, розквіт якого пов’язують з іменем
правителя Атея. Зміцнившись, скіфи повертаються до традиційної політики експансії у
Нижньому Подунав’ї. Вони захопили дельту Дунаю, Добруджу і,деякі грецькі колонії цього
регіону (зокрема Каллатіс, який почав карбувати монету зі скіфським стрільцем). Агресивні
походи Атея були спрямовані також у внутрішні райони Фракії, зокрема він вів війни з
трибаллами і вимагав данину з Візантія (грецької колонії на узбережжі Малої Азії).

Політика правителів Македонії та Скіфії не могла не привести до зіткнення між ними. У
339 р. до н.е. відбувся похід македонської армії у дельту Істра (Дунаю). Тут відбулась битва, в
якій загинув Атей. Проте, повертаючись з перемогою у Фракію, македонська армія зазнала
поразки від трибаллів і, втративши всю здобич, Філіпп II змушений був залишити Фракію.
Після смерті Філіппа II (335 р. до н.е.) похід у фракійські землі здійснив його син Олександр
Македонський. Тут він розгромив племена трибаллів і здійснив перехід через Істр,
розгромивши якесь ‘Тетське місто”. Під час походу між Македонією та кельтами й гетами
були укладені мирні угоди. ьі3амиривши” північні кордони, Олександр розв’язав собі руки
для походу на Грецію, а згодом - для відомого Східного походу проти Персії. Навесні 331 р.
до н.е. намісник Фракії Мемнон відмовився визнавати владу царя. Ці події були викликані
невдалим походом стратега Зопіріона у Північне Причорномор’я. Зопіріон вирушив у похід
проти скіфів, але як і Дарій зазнав поразки у ‘Тетській пустелі” (Буджацький степ). У III ст. до
н.е. скіфи ще утримували землі на правому березі Дунаю в Добруджі. Мало відомо про їхню
історію цього часу.

У добу еллінізму (з 30-х років III ст. до н.е.) населення Фракії виборювало право на
політичну самостійність. Після перевороту Мемнона сатрап Лізимах провадив тривалу війну
з царем одрисів Севтом III. Після смерті Олександра один з діадохів (командирів) Антигон
вирішив опертись на фракійські та скіфські племена й грецькі міста регіону з метою
створення коаліції й зміцнення своїх позицій у Фракії. Однак Лізимах зумів здолати цей союз
і підкорити сепаратистів. У першій половині III ст. до н.е. на території Фракії залишалися
невеликі державні утворення (царство Котіса, Одриське царство Садала, Кельтське царство з
центром у Тіле).

На початку III ст. вся Південно-Східна Європа стала ареною кельтської міграції. За
повідомленнями грецького автора Павсанія кельти-галати у 279 р. до н.е. дійшли до
Македонії. Вождь Болгій, який очолював кельтський союз, не тільки переміг македонців, але
й зумів закріпитися в Іллірії. Інший загін кельтів під керівництвом Бренна дійшов до
Середньої Греції. Третя хвиля кельтської навали заторкнула Фракію. У 278 р. до н.е. через
протоки Босфор та Дарданелли кельти перейшли у Малу Азію. Прихід до влади Антигона
Гоната і його вдала боротьба на захист північних кордонів Македонії та Греції припинила
кельтські напади і примусила їх відступити на північ.

Роль кельтських, фракійських та германських племен в історичному розвитку
Центрально-Східної Європи. Етнокультурні процеси розвитку Центрально-Східної Європи
характеризувалися складним переходом від доби гальштату до латенського періоду,
пов’язаного з поширенням кельтських впливів. Початок руху носіїв латенських культур на
схід від теренів Східної Франції, Південної Німеччини та частини Швейцарії засвідчено за
часів середини й особливо другої половини IV ст. до н.е. Першого нападу кельтів у 360 р. до
н.е. зазнало іллірійське плем’я ардіїв, яке заселяло території сучасних Західної Боснії та
Герцеговини. Кельтські племена рухалися переважно лівим берегом Дунаю. Проникнення
кельтів на територію сучасної Угорщини спричинило знищення попереднього населення -
іллірійців-паннонців, але відзначалось порівняно мирним співіснуванням кельтів із скіфським
населенням в районі Альфельда. Характер кельтських міграцій змінився у кінці IV - на
початку III ст. до н.е. Після поразки від Антигона частина кельтських племен осіла у
межиріччі Драви та Сави (племена скордисків); саме тут до приходу римлян у 156 р. до н.е.
кельти зуміли підкорити місцеві племена дарданів, мезійців та паннонців. Скордиски
Е	Розділ 1. Центрально-Східна Європа від давнини...

ановили своє панування у дунайських землях. Тут вони провадили війни з місцевими
ірійськими за фракійськими племенами, налагодили приязні стосунки з Македонією.

У центральноєвропейські райони кельтські племена проникають на початку І! ст. до н.е.
г кельтські пам'ятки концентруються в районах Дюрнберга у Східній Баварії та Зальцбурга
Іижній Австрії. Це був міграційний рух кельтського племені боїв, яке перейшло Альпи і
вернулося на рідні території після походу в Італію. З півночі для кельтів загрозою став рух
манських племен. У 114 р. до н.е. бої зазнали нападу германського племені кімврів. Боям
лося втриматись лише в окремих районах сучасної Чехії. Біля сучасного міста Брно
^находилося їхнє головне поселення (Страдоніце). На цій території кельтські поселення
^існували до середини І ст. до н.е., коли на зміну кельтам прийшли германські племена
Наркоманів. У районі сучасної Словенії та Каринтії закріпились тевриски. Наслідки змін
відбилися у пам’ятках латенської культури на теренах від Богемії до Моравії. Традиційні
оппідуми (дипит) - поселення кельтів із системою фортифікаційних укріплень і
налагодженим ремісничим профілем - є важливим джерелом до вивчення соціально-
економічної історії цього етносу. Кельти досягли високого рівня розвитку
„сільськогосподарського виробництва, ремесла й торгівлі, мали розвинуту соціальну
структуру з прошарками жрецтва (друїди), військової аристократії і простих общинників.
Однак вони не прийшли до утворення державних структур. Племінна організація відбивала
складні відносини між учасниками кельтських племінних союзів, які утворювались тільки під
час міграцій і втрачали свої функції при переході до осілого проживання. Високий рівень
матеріальної і духовної культури кельтів ускладнював їх взаємини з місцевими племенами
і Центральної та Східної Європи. Ці взаємини відомі в науці під назвою ''кечьпшзації'’. У зоні
цих контактів навіть античні автори не могли розрізняти іллірійські племена від фракійських
та кельтських. Мали місце як взаємозбагачення культур цих народів, так і складання
поліетнічних союзів, які переслідували практичні господарські цілі. Наприклад, кельти
займались виготовленням ремісничих виробів, карбували монету, а місцеве населення,
сприйнявши кельтські традиції, - землеробством та скотарством. У поліетнічних союзах
кельти легко входили у соціально-економічну структуру завдяки перевагам у металургійних,
гончарних та інших технологіях. Єдина спроба утворення державницького рівня зафіксована
у І ст. до н.е., коли частина кельтів, іллірійців та венетів утворили царство Норік (на території
Швейцарії).

На початку III ст. до н.е. кельти з’явилися на території сучасної Румунії, у Трансильванії
та Олтенії (басейні р.Олт). Є свідчення про перебування частини кельтського населення у
Закарпатті та Буковині. З проникненням кельтських племен у район Подунав’я
спостерігається піднесення матеріальної культури та ремесла місцевих племен. З III ст. до н.е.
під кельтським впливом розпочалося карбування монети. Нині відомі золоті монети еравісків,
боїв, теврисків.

Фракійська державницька традиція, перервана Македонією, в III ст. до н.е. отримала
новий поштовх від міграцій кельтів в районі Нижнього Дунаю. Вона була продовжена
племенами гетів і даків. Спочатку гетський племінний союз очолив Дромігет, який вдало
воював проти Лізимаха, правителя Фракії. У II ст. до н.е. тут зафіксована поява племені
бастарнів. Етнічна приналежність бастарнів в сучасній науці дискутується. Одні вчені
вважають їх кельтами, інші ні. Проте бастарни активно вступили в поліетнічні союзи з гето-
дакійськими племенами і опанували територію в нижній течії Сірету та Пруту. У І ст. до н.е.
відбувається складний процес формування північно-фракійської спільноти, відомої під
назвою гето-дакійського етносу. Утворилася перша держава варварсько-монархічного типу,
Історія Центрально-Східної Європи
правителем якої став цар Буребіста, сучасник Юлія Цезаря. Саме цей правитель починає
боротьбу з кельтами в Подунав’ї.

На південь від царства Буребісти на правому березі Дунаю відбувалися важливі політичні
процеси. Провідні позиції у Фракії займали племена астів та одрисів. Скориставшись
боротьбою між Римською республікою й Македонією, ці племена зміцнилися, а їхні царі
вважалися вірними римськими союзниками. Римська політика у Фракії у середині І ст. до н.е.
ґрунтувалася на суперечках між фракійськими племенами. Фракія перетворилася на
клієнтську державу з проримською орієнтацією. Час від часу римські правителі, особливо
доби імперії, затверджували на престолі Фракії своїх ставлеників. Фракійське царство
відігравало роль буфера між племенами Нижнього Подунав’я на північно-східному кордоні
Римської імперії. Зовнішня політика Риму поступово перетворила Фракію у звичайну
римську провінцію за часів правління імператора Клавдія (46 р.). Таким чином державницька
традиція фракійських племен зберіглася тільки на півночі від Дунаю в районі гето-
дакійського державного утворення Буребісти.

Гзрманські племена починають відігравати помітну роль в етногенезі Центральної та
Східної Європи з IX ст. до н.е. У складанні прагерманського етносу брали участь носії
культури курганних .могил та культури полів поховальних урн. На думку вчених, процес
утворення германського етносу завершився у УІІІ-УІ ст. до н.е. Першою власне германською
культурою вважають ясторфську культуру, початий якої відносять до 750 р. до н.е. Основні
процеси початкової фази етногенезу германських племен пов’язані з Північною Європою. У
середині І тис. до н.е. вони переселяються в райони Центральної Європи. Археологи
вважають, що переселення призвело до виникнення лужицької культури. Далі бачать
германців у носіях пшеворської та вельбарської культур. Проте германці входили до складу
поліетнічних союзів і зазнали потужної “кельтизації”. Тільки після завоювання Галлії
римлянами виникли умови для їхнього швидкого самостійного розвитку. Античні автори
подають відомості про германців (Цезар, Пліній Старший і Таціт). їх племена прийнято
поділяти на три групи: північногерманську, західногерманську та східногер.мапську.

Західногерманська група представлена племенами істевонів (район Рейну та Везера),
інгвеонів (північноморське узбережжя) та ермінонів (біля Лаби). До ермінонів Пліній
відносив свевів, гермундурів, гатгів, герусків, а до інгвеонів - кімврів, тевтонів та хавків. До
складу істевонів Таціт зараховував племена батавів, матгіаків, танктерів та ін. Ютландський
півострів був зоною формування північногерманських племен. Саме цю територію римляни
називали “Зсасііпауіа’'. Тут формувалися вандальські племена, які в II ст. н.е. розпочали
міграцію у південно-східному напрямку і опинилися в Карпатському регіоні. Упродовж
всього латенського часу германці займалися землеробством й процеси соціального
розшарування проходили в них повільно. У ІІ-І ст. до н.е. у германців утворюються великі
племінні союзи. З’явилася племінна верхівка, чітко зафіксована археологічними джерелами.
Матеріали “княжих поховань” Центральної Європи засвідчують, що військові вожді та їх
дружини починають відігравати помітну роль у міграціях племен. Особливо яскраво це
відзначено у повідомленнях античних джерел. Вони засвідчують багатство ватажків варварів,
їх любов до грошей та предметів розкоші. Головними суперниками германців на території
Центральної Європи були кельти, які іноді вступали з ними в союзи, та римляни, які вели
зустрічну експансію в напрямку центрально-європейських земель.

Римська експансія в напрямку германських земель проходила особливо активно на
початку нової ери. Полководцям імператора Октавіана Августа вдалося не тільки закріпитись
на лівому березі Рейну, але й провести ряд вдалих походів у напрямку Лаби. Тут мешкало
плем’я герусків, яке на чолі з вождем Армінієм завдало поразки римлянам. 2 серпня 9 р. н.е. у
і:,

-битві біля Тевтонбурзького лісу три римські легіони на чолі з Квінтилієм Варом були оточені
’йзнищені. Після цього кордон між Римом та германськими племенами було встановлено по
-ріці Рейн. У 80-х роках 1 ст. н.е. береги Рейну утворили лімес - систему прикордонних
споруд, яка починає відділяти племена Центральної Європи від зони римської цивілізації. Тут
через Колонію Агриппіни (Тюрингія), де проживало плем’я гермундурів, яке тривалий час
підтримувало дружні стосунки з Римом, йшло постачання товарів римського виробництва в
середовище германських племен. З членів цього племені римські імператори полюбляли
набирати тілоохоронців. А в глибинних районах правобережжя Рейну, які не входили до
складу Римської імперії, проходили процеси нової консолідації племен, які призвели до появи
племінних союзів, відомих під назвою алемани, франки, лангобарди, гатти та фрізи.

- Наприкінці і ст. до н.е. в областях сучасної Моравії та Південно-Східної Словаччини
виникло перше державне утворення східногерманських племен, відоме в античних джерелах
під назвою Царства Маробода. Цей правитель зумів об’єднати під своєю владою германські
племена свевського племінного союзу - герусків, квадів. семнонів і лангобардів. Проти
нового державного утворення римський імператор Октавіан Август змушений був провести
превентивний похід, але повстання паннонсько-далматинських племен примусило римлян
вивести війська і укласти мир із Марободом. Римляни змушені були перейти до тактики змов
і переворотів, усунули від влади Маробода і привели на його місце свого ставленика
Катуальду; але в 20-х роках н.е. германці скинули з престолу Катуальду і згуртувалися
навколо Ваннія з племені квадів. Ця держава була державою варварсько-монархічного типу і
в своїй основі використала елементи поліетнічності. До складу держави входили кельти-
котіни, які займались металургією і металообробкою і залишили пам’ятки пуховської
культури.

Таким чином, можна констатувати, що “кельтизація” Центральної та Східної Європи
призвела до виникнення нових вогнищ державотворення - гето-дакійського та германського.
Але сусідство Римської імперії відіграло у долі цих державних утворень вирішальну/ роль.

Римська імперія і племена Центрально-Східної Європи. Існує ряд письмових джерел,
які доводять, що в середині І ст. до н.е. між гетами та кельтами відбувались конфлікти, які
спричинили розмежування територій Карпатського регіону, а в 20-х роках І ст. н.е. римська
політика призвела до появи у Тисо-Дунайському басейні сарматів-язигів, які відокремили
гето-дакійські племена від германо-кельтського населення Чехії та Словаччини. Після того як
Дунай став римським кордоном, римляни ретельно будували свою політику у відносинах з
кожним етносом у цих землях| Спочатку ця політика ґрунтувалась на засадах превентивних
походів намісників придунайських провінцій, які часто завершувалися переселенням племен
та ізоляцією тих, які рішуче виступали проти миру з Римом. Переселення сарматів-язигів на
Тисо-Дунайську низовину, переміщення гетів на територію Мезії було яскравим свідченням
такої політики.

У районі верхньодунайського кордону упродовж І ст. н.е. римляни використовували
тактику створення прикордонної оборони за рахунок племен-клієнтів. Як і у стосунках між
патроном і клієнтом, римські імператори виплачували періодичну платню (Ьепеїісіа,
збрепбіит) за службу (оїїтсіа), яку виконувало плем’я-клієнт щодо охорони дунайського
шляху. Вожді племені квадів і сарматів отримали титул “друг римського народу” (атісиз
рориіі Котапі), який дозволяв їм після політичної поразки шукати порятунку на території
імперії.

Однією з найважливіших форм контактів Римської імперії з племенами ближньої
варварської периферії були контакти на лімесі. Лімес, який утворився в І ст. н.е. по лінії Рейну
та Дунаю, у середині II ст. н.е. став складною системою прикордонних комунікацій, які
визначали характер військової, політичної й торговельної взаємодії Риму та варварів. Перший
етап розвитку дунайського лімесу почався після виходу римлян на Дунай. Уже в перші роки
н.е. тут споруджувалися воєнні шляхи. На кордоні стояли численні військові підрозділи, які
розбудовували комунікації. Велика концентрація збройних сил на дунайському кордоні була
частково викликана зосередженням сил проти свевської держави Маробода, а з іншого боку,
розмахом паннонсько-далматинського повстання, в придушенні якого брали участь 10
римських легіонів, 84 допоміжних з’єднання і близько 10 тис. ветеранів. Згодом на кордоні
були сформовані кам’яні фортифікаційні споруди. Прикордонні зони розрізнялись за
характером споруд. Одну структуру мав германо-паннонський (річковий) лімес, іншу -
ретійсько-дакійський (суходолом). Легіони відійшли від кордонів, залишивши території
прикордонних ділянок. Вони давали відсіч ворогу вже на території провінції.
Верхньогерманський прикордонний вал мав загальну довжину в 250 римських миль (368 км)
і складався з ряду фортів, укріплених таборів, віддалених один від одного на 8-15 км. У зоні
дакійського та паннонського лімесу були споруджені вогневі вежі, які димом вдень та вогнем
вночі попереджали гарнізони про небезпеку з боку варварів. Піхотні з’єднання контролювали
правий берег Дунаю та лівий - Рейну. Уздовж кордону пересувались патрулі та кораблі
річкового флоту.

Найбільш грізним противником Римської імперії у південно-східній частині Карпатського
регіону в кінці 1 ст. н.е. стала держава даків, відома під назвою Царства Децебсша. Її
утворення було результатом продовження гето-дакійської державності доби Буребісти.
Децебал зумів максимально використати союз із бастарнами та сарматами-роксоланами для
утворення боєздатного війська і централізованого правління. Підтримку Децебалу надавала
Парфія, одвічний суперник Риму. У 86-89 рр. перша дакійська війна закінчилась сприятливо
для даків. Незважаючи на окремі успіхи, римляни не домоглися остаточної перемоги над
Децебалом. Імператору Доміціану довелося спішно завершити кампанію мирною угодою,
укладення якої прискорило вторгнення сарматів-язигів і квадів на паннонському лімесі.

Приєднання Дакії до складу Римської імперії було здійснене імператором Траяном у ході
дакійської війни 101-106 рр. Незважаючи на героїчну боротьбу даків, їхня столиця
Сармізегетуза була захоплена, а цар Децебал покінчив життя самогубством. Велика частина
даків була перетворена на рабів, а частина гето-дакійського населення втекла у Східні
Карпати. Після перемоги Паннонія була поділена на Нижню й Верхню.У часи імператора
Адріана (117-138 рр.) поселення Нижньої Панноніїстали об’єктами набігів сарматів.

Тяжким випробуванням для римлян став наступ задунайських та зарейнських племен під
час правління імператора Марка Аврелія, відомий як Маркоманська війна (166-180 рр.).
Скориставшись відсутністю на лімесі частини легіонів, які брали участь у війні з Парфією,
германські, сарматські та кельтські племена перейшли кордон і пограбували не тільки
придунайські, але й деякі центральні провінції Римської імперії. Язиги напали на Нижню
Паннонію, роксолани та костобоки спустошили Дакію, маркомани, квади та лангобарди
хазяйнували у Верхній Паннонії. Марк Аврелій успішно провів операції проти квадів та
маркоманів, а потім й сарматів-язигів. У ході військових дій римляни використовували
союзників із середовища племінного світу. Марк Аврелій планував утворення двох римських
провінцій - Маркоманії (суч. Моравія та Словаччина) та Сарматії (Східна Угорщина та
Закарпаття). З цією метою в цих землях були розміщені гарнізони та спостерігачі. Усім
переможеним племенам були нав’язані тяжкі умови капітуляції. Однак смерть імператора 180
р. у Західних Карпатах звела нанівець ці плани. На зміну політиці військової експансії
прийшла політика дипломатично-торговельного впливу. Племена ближньої периферії стали
об’єктами романізації. Верхівка племінної аристократії активно співробітничала з римськими
Розділ /. Центрально-Східна Європа від давнини,..

намісниками. За відповідну платню окремі племена виконували охоронні функції, постачали
продовольство, рабів та сировину. Серед племен відбувався набір рекрутів для служби у
римській армії.

Переселення племен супроводжувалося війнами й появою на історичній карті нових
народів. Поширені сьогодні серед дослідників погляди свідчать про складність визначення
етнічної приналежності археологічних культур римського часу (1І-ІІІ ст. н.е.). Низка
германських військових союзів включали до свого складу населення кельтського та ілліро-
венетського походження, і це дає підстави припускати, що в межах германомовного кола міг
проходити й процес етногенезу слов’ян. Сліди слов’янського населення можна шукати в
межах зарубинецької, пшеворської та черняхівської культур. Усі племена, які в І-ІІІ ст.
зазнавали тиску з боку Римської імперії, дуже часто створювали поліетнічні захисні союзи, а
це призводило до взаємовпливів культур.Проте втручання римлян у племінні справи,
пограбування й набір рекрутів до римської армії послаблювали племена, шо проживали біля
кордонів імперії. Унаслідок романізації була підважена тенденція до створення ними власної
державницької традиції. У свою чергу таке становище робило більш успішними спроби
віддалених від Риму племен створювати нові соціальні структури, спершу великі племінні
союзи.

Криза Римської імперії і “Велике переселення народів”. Великим германським
племенем, яке проживало на узбережжі Балтійського моря в 1 ст. н.е., були юти. У 1-І! ст.
вони знаходилися в басейні Вісли. Ряд дослідників вважають, що готам належать пам’ятки
мазовецької групи пшеворської культури. Після Маркоманських війн готи почали рухатися
на південь у двох напрямках - до кордонів Риму на Дунаї та в бік Північного Причорномор’я.
Формуючи на своєму шляху військово-політичні союзи, вони поглинали інші племінні групи
або змушували рухатись у цьому напрямку інші племена. Зміцнивши племінну організацію,
готи заселили райони Східної Європи від Дунаю до Дону./Від Ш ст. стає помітним поділ готів
на дві основні групи племен - остготів (грейтунґів) та вестготів (тервінґів). Перші
знаходилися на Дніпрі і в середині IV ст. за короля Ерманариха утворили потужний
племінний союз, в залежність від якого потрапили сарматські, аланські та інші місцеві
племена. Вестготи опанували територію між Дністром та дельтою Дунаю. З появою готів
була пов’язана ще більша нівеляція археологічних пам’яток, яка знайшла відображення у
поліетнічному характері черняхівської культури. Перші зіткнення римлян з вестготами
відбулись на Дунаї на початку III ст. З того часу військове протистояння не припинялось.

З кінця П ст. Римська імперія вступила у період тяжкої економічної та політичної кризи.
Одним з головних проявів цієї кризи було послаблення центральної влади, сепаратизм
намісників і занепад основних галузей економіки, які базувалися на системі класичного
рабства. Частина населення Центрально-Східної Європи на той час вже проживала на
території імперії. Особливе місце в її структурі займали придунайські провінції: Далмація,
Реція, Норик, Верхня та Нижня Паннонія, Верхня та Нижня Мезія, Дакія. Між ними існували
певні відмінності, зумовлені часом їхнього приєднання до Риму. Разом з тим, усі ці провінції
мали майже однакове в етнічному плані населення (іллірійські, кельтські, фракійські
племена). Під впливом римської культури воно поступово романізувалося, і незабаром жителі
провінцій стали розглядатися як громадяни Риму. У першу чергу це стосувалося жителів міст.
Серед населення провінцій було чимало переселенців зі Сходу, де в добу імперії гостро
постало питання перенаселення. Час від часу на територію провінцій потрапляли і союзники
римлян з ближньої варварської періферії. Кожний з них приносив свої звичаї, які збагачували
місцеву культуру та побут. Опорою Риму в цих землях були ветерани римської армії, які
служили на кордонах, а після закінчення строку служби залишались жити у провінціях,
отримуючи земельні володіння і одружуючись із жінками місцевого населення. У
придунайських провінціях спостерігалася посилена урбанізація. Процес утворення міст
включав дві тенденції. З одного боку, міста утворювались на місці колишніх центрів місцевих
племен, а з іншого, містами ставали військові стоянки легіонів на Дунаї. Останніх було
більше в Мезії, Паннонії та Дакії (Емона, Карнунт, Саварія, Аквінк, Вімінацій, Троезм,
Апулум). Розквіт міст припадає на II ст. н.е. Подібна ситуація складалась і у Верхній та
Нижній Германії (двох рейнських провінціях), а також Фракії. Від ІІ-ІІІ ст. н.е. жителі цих
провінцій починають активно поповнювати склад римської армії й у свою чергу
“ варвар изу ват її' життя імперії.

Під час кризового стану ПІ ст. на північно-східних кордонах Римської імперії відбувалися
помітні зміни в характері взаємоконтактів із варварами. Сепаратизм окремих намісників га
децентралізація управління послабили військову могутність держави. Римська імперія
перейшла до захисту по периметру всього кордону. Першою ознакою цього була втрата у 274
р. римської провінції Дакії. Після евакуації провінції у часи правління імператора Авреліана
на її території оселилися вестготи, вандали, гепіди. Спроба перенести кордон на рубежі
Дунаю та Рейну не призупинила загального тиску племен. Реція та Норик зазнали нападів
алеманів. На Паннонію почастішали напади квадів, маркоманів і сарматів. Дунайський лімес
було порушено в багатьох місцях. Міста та сільські поселення були пограбовані, а населення
тікало від кордонів, зариваючи в землю скарби з надією на повернення. Імператори
намагались заселяти спустошені прикордонні провінції племенами, які повинні були
утворити буфер між хвилею варварських племен та імперією. На територію Нижньої Мезії
Авреліан переселив карпів, які зазнали поразки від вестготів. На північ від них лежали землі,
які ще недавно називалися Дакією, і які римські джерела вже називають Ґотією. Германські
племена тайфалів (Олтенія), вандалів (Верхня Тиса), віктоалів (Банат) та вестготів (межиріччя
Дністра та Пруту) проводили війни за панування в регіоні.

Під час правління Діоклетіана (284-305 рр.) було проведено ряд реформ, які мали на меті
покращити стан справ на кордоні з племенами. Паннонія, Далмація та Норик утворили один з
12-ти діоцензів (військових округів), який отримав назву Іллірик. Провінції стали дрібнішими
й утворили ряд укріплених районів. Один з них складали Паннонія Перша та Узбережний
Норік із центром у Лавріаці. Паннонія Друга, Валерія і Савія стали самостійними областями.
Особливе значення в укріпленнях лімесу посідало найбільше місто Аквінк (Валерія). У
центральних містах знаходились дуки (сіих) - командувачі гарнізонів. Мезія була поділена на
п’ять невеликих провінцій - Мезія Перша, Мезія Друга, Правобережна Дакія (поділена на два
округи) та провінцію Скіфія. Усі провінції входили до префектури Іллірика. Головним містом
префектури вважався Сирмій. Фракія, поділена на чотири невеликі області, відійшла до
префектури Східної Римської імперії.

На кордонах Риму не припинялися військові дії. Вестготи, які опанували значну
територію лівобережжя Нижнього Дунаю, вели війни з вандалами і гепідами. Вони
намагалися взяти під контроль деякі області Іллірика, витісняли сарматів з Тисо-Дунайської
низовини і, тим самим, примушували їх прориватись на ділянках паннонського лімесу.
Римські імператори продовжували практику переселення племен на територію
нижньодунайських областей. Карпи були переселені на територію Паннонії, а бастарни -
Мезії. Константан І (306-337 рр.) ліквідував прорив сарматів під проводом царя Равсимода на
південь від Аквінку і, переслідуючи їх, пересік Дунай, спорудивши систему земляних валів за
середньою та нижньою течією Дунаю, щоб запобігти нападам готів. У 334 р. близько 300 тис.
сарматів були поселені на римських землях у Фракії, Паннонії, Македонії, Італії. Сармати
були остаточно переможені і до середини IV ст. зникли з етнічної карти Подунав’я. На
^риторії Вакату, Олтенії та Мунтенії було споруджено додатковий вал, який зміцнив
Омський кордон. Політика Константина спричинила тимчасову стабілізацію становища на
кйрдоні. Між римлянами та готами було встановлено мир (332 р.). Саме за Константина було
зафіксовано визнання Римом етнополітичного утворення Сотії. Готи визнали себе федератами
(союзниками Риму), а у 348 р. частина вестґотів на чолі з аріанським єпископом Ульфілою,
що зазнали переслідувань як християни, була переселена на територію імперії.

У середині 60-х років IV ст. стосунки римлян з вестготами знову погіршились. У 369 р.
між римським імператором Валентом і вестготським королем Атанарихом була укладена
нова угода. Дунай був визнаний кордоном. Рим визнав суверенітет вестґотів. Вони перестали
бути федератами, а імперія перестала платити їм гроші. У середовищі вестґотів почалися
міжусобиці. Римляни підтримали угрупування на чолі з Фрітигерном, яке прийняло
християнство і повело боротьбу проти Атанариха. На думку дослідників, у цей період у
;вестґотському суспільстві виникли перші елементи варварсько-монархічного ладу. Атанарих
мав повноваження “народного короля”, його влада поширювалась на весь вестґотський
народ.

На сході від вестґотських племен в останній третині IV ст. відбуваються нові етнічні
процеси. У глибинних районах Східної Європи починає формуватися новий потужний союз
планів (індоіранських племен) та гуннів (тюркомовних племен, що прийшли з Азії). У 374 р.
гунни, які утворили союз з аланами під проводом Баламира, завдали поразки остготам і
держава Ерманариха розпалась. Гунни повели дальший наступ на захід. Вестготи під тиском
гуннів почали відступ. Атанарих відійшов у Трансильванію, а частина вестґотів під
командуванням Фрітиґерна та Фарнобія перейшли Дунай і з дозволу імператора Валенга
поселились у Фракії. Проте утиски римської адміністрації та нові обмеження викликали
повстання, яке закінчилось у 378 р. битвою під Адріанополем. У ній римська армія зазнала
поразки, а сам Валент загинув. Та частина готів, яка ще залишалася за межами римської
території, на чолі з Атанарихом безуспішно намагалася зупинити наступ гуннів та аланів.
Вони зазнали поразки і вестґотський союз розпався. Причини поразки процесів
державотворення у готських племен були пов’язані з слабкою економічною основою їх
суспільної організації. Великі племінні союзи не мали сильної централізованої влади,
аристократичні угрупування вели міжусобну боротьбу за першість, яка стала одним з
чинників поразки від кочовиків. Останні мали перевагу в сильній потестарній владі
військового вождя/Рух гуннів і міграції під його тиском племен Центрально-Східної Європи
отримали в історії назву “Великого переселення народів”. Римська імперія не змогла його
зупинити ще й тому, що після смерті Феодосія розпалася на дві самостійні держави - Західну
та Східну Римські імперії (396 р.).

На початок V ст. припадають нові зміни у прикордонній смузі по Дунаю. Маркомани
були переселені на територію Паннонії Першої, а вандали самовільно залишили поселення в
Паннонії і через Рецію та Норик рушили в Західну Європу. Частина остготів, гуннів та аланів
гід головуванням Алафея та Сафрака також була поселена в Паннонії. Вестготи під проводом
Апариха отримали для поселення південно-західну частину провінції Паннонії. Влада цього
вождя поступово зростала і він отримав повноваження, які до нього мав Атанарих. В умовах
гослаблення влади імператора Західної Римської імперії, провінції Подунав’я перетворилися
га зону варварських інтересів. Ідея грабунку стала об’єднавчою для більшості переселенців.
•401 р. Аларих здійснив похід в Італію і тільки завдяки максимальному напруженню сил його
вдалося зупинити. З Аларихом було укладено угоду і він отримав землі на берегах Сави.
Імператор Західної імперії мріяв використати Апариха для боротьби зі Східною імперією за
володіння землями Балканського півострова. У 405 р. остготи, вандали, алани, свеви,
Історія Центрально-Східної Європи
об’єднавшись під проводом Радагайса, вдерлись у північну провінцію Норик та Італію. їх
зупинили лише під Флоренцією. За цей час Алариху вдалось утворити сильну армію з готів та
аланів і в 410 р. він вперше здобув Рим. Після перемоги основна маса вестготських племен
осіла на території сучасної Франції та Іспанії, де утворила ряд державних утворень (Тулузьке
королівство, Толедське королівство).

Після відходу германських племен з районів Середнього Дунаю їхнє місце зайняла
основна маса гуннських племен. Східна Римська імперія намагалася використати гуннів як
федератів, але була змушена часто воювати з ними. Для запобігання виступам проти Риму
ряд знатних родичів вождя Руаса утримували як заручників. Серед них був і племінник вождя
Аттіла. У 432 р. Руас помер і на чолі гуннського союзу стали Аттіла та його брат Бледа. 445 р.
Атілла вбив брата і став на чолі об’єднання гуннів, яке охоплювало в цей час більшу
територію східної Угорщини й частину нинішньої Румунії. До нього входили племена
гепідів, остготів, скіррів, тюрінґів, бургундів, ругіїв. Аттіла почував себе володарем
Центральної Європи. Його набіги досягали Північної Італії та Галлії. Частина дослідників
стверджує, що в добу правління Аттіли в гуннському суспільстві відбулися суттєві зрушення,
які характеризувалися утворенням державного організму. Проте короткий час існування
такого об’єднання не дає можливості стверджувати це переконливо. У 451 р. в битві на
Каталаунських полях Аттіла зазнав поразки від армії Західної Римської імперії. Невдалим був
і його похід на Рим. У 453 р. Аттіла помер. У тому ж році на р. Недао в Паннонії відбулася
битва між гуннами та їхніми колишніми союзниками гепідами. Перемогу святкував
гепідський король Ардарих. Гепіди посіли всю територію колишньої Дакії. Вони
контролювали межиріччя Сави та Дунаю. Імператор Візантійської імперії Маркіан (450-457
рр.) уклав з ними договір і погодився сплачувати данину.

Тоді ж римляни остаточно втратили провінції Норик та Реція. Германські племена
(герули, алемани, тюрінґи та ругії) повністю контролювали ці землі. У 476 р. припинила своє
існування Західна Римська імперія. Життя провінцій тепер протікало в межах утворених
варварами королівств. Так, Норик та Реція зазнали нападу остготів на чолі з Одоакром в 487-
488 рр. Ругії були переможені й виведені в Італію. Рейнський кордон, починаючи з походів
гуннів, став зоною розселення франкських племен. Саме франки та гатти боролися проти
гуннів на Рейні, а потім робили набіги на Галлію.

У V ст. Центрально-Східна Європа перетворилася на арену жорстокої боротьби за
гегемонію, переважно між германськими племенами. На початку VI ст. у процес переміщень
включаються слов’яни. Вони просувались на Балканський півострів і в Карпатську
улоговину, досягаючи її верхньої частини - Верхнього Потисся. Наступна хвиля слов’ян
проникла сюди у другій половині VI ст. під тиском тюркомовних племен аварів, які створили
у Середньому Подунав’ї Аварський каганат, відтіснивши у Північну Італію лангобардів. Під
контролем аварів знаходилася велика територія від Причорномор’я до Альп і від Лаби до
Адріатики.

У часи античності в Центрально-Східній Європі головним чинником розвитку стало
формування союзів племен, на основі яких пізніше складалися європейські нації. Цей процес
був пов’язаний, з одного боку, з впливом античної цивілізації на племена Центрально-Східної
Європи. Він проявлявся у запозиченні передових на той час систем господарювання, навичок
агротехніки та ремесла, містобудування. Представники племінного світу служили в римській
армії, заселяли римські провінції. З античних міст до племен приходила не тілька передова
технологія, але й представники торгових кіл, втікачі від релігійних переслідувань,
проповідники. Під цим впливом визрівала нова форма варварсько-монархічної форми
державності, представлена протодержавними утвореннями германських та гето-дакійських
Розділ 1. Центрально-Східна Європа від давнини...

племен. З іншого боку, режим неухильної римської експансії І-ІП ст. та постійне втручання у
внутрішні господарські процеси варварського середовища призвів до послаблення тенденцій
самобутнього державного та культурного розвитку. Контакти варварського світу з античною
цивілізацією спричинили певну “романізацію” варварських племен й “варваризацію”
античного світуАктивізація процесів складання великих племінних союзів у глибинних
(районах Центрально-Східної Європи (готи, гунни) призвела до “Великого переселення
(народів” і до вторинної форми державотворення з перехідним періодом, відомим під назвою
(“середні віки”. Безсумнівним є той факт, що ці народи отримали імпульс з боку античної
(цивілізації і зберегли певні елементи демократизму полісного типу держав, який призвів до
ісамобутнього розвитку європейської цивілізації.

і
*	Розділ 2. ЕТНІЧНІ І ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ

У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ (У-Х ст.)

1.	Між античним світом і середньовіччям

Соціально-політична криза пізньої Римської імперії. Центрально-Східну Європу ще в
середині І тис. до н.е. було включено до сфери впливу середземноморської античної
цивілізації. Найбільш глибоким цей вплив став з початку нової ери, коли сформувався
Рейнсько-Дунайський лімес Римської імперії. Європу було поділено на два регіони -
безпосередньо зона античної цивілізації та її периферія - варварський світ, який з цього
періоду активно включився в економічні та політичні стосунки з імперією.

Які ж соціально-економічні процеси характеризували римське суспільство IV ст. н.е.?
Перш за все, IV ст. було добою економічного піднесення як у сільському господарстві, так і у
ремісничому виробництві у західній і східній частинах імперії (кризові явища спостерігалися
лише у Єгипті). Почалося технічне переозброєння римської економіки: з’явився колісний
плуг, водяний млин, механічна молотарка. Будувалися нові великі човни, карбувалася
повноцінна монета - солід. Усе це створювало умови, за яких праця окремого землевласника
та ремісника ставала вигіднішою за виробництво в рамках елліністичної громади чи
рабовласницької вілли. Однак, державна політика була спрямована швидше на консервацію
цих суспільних інститутів. Упроваджувалися закони, спрямовані на наближення статусу
колонів до становища рабів. На дрібного виробника лягав нечуваний до того тягар
повинностей та податків.

Соціальна криза вплинула і на римське місто IV ст. Все частіше міські землі потрапляли
до рук багатіїв, складаючи латифундії- великі маєтки, ізольовані від ринку. Це призводило не
тільки до зубожіння населення міста, але й руйнації товарного характеру економіки.
Водночас держава вимагала від міст все більших повинностей та платежів. Всесильне
чиновництво проголосило справжню війну міській верхівці - куріалам, відбираючи їхні
маєтки та рабів. Масові втечі куріалів з міст змусили уряд прикріпити їх до місця
проживання. Усе це призводило до масових повстань, придушення яких також послаблювало.
економіку.

Одним з чинників назрівання соціальної кризи імперії став її поділ. У сутності, імперію
було розділено ще в середині IV ст., але до початку V ст.. маючи окремих імператорів, ці
частини продовжували вважатись єдиним цілим. Розбіжності між ними накопичувалися
довго. Перш за все, на Заході було менше міст, а основний масив плодючих земель перейшов
до власників латифундій. Отже, імператори Заходу змушені були ділити владу з могутніми
аристократичними угрупуваннями. Значна кількість мешканців громад та міст потрапила в
залежність від власників латифундій, що значно послаблювало матеріальну базу держави.
Імператори були змушені також розселяти на опустілих землях варварів-союзників,
перекладаючи на них охорону кордонів. Усе це послаблювало крихку економічну та
політичну єдність Західної імперії, полегшувало варварам проникнення на її землі і, нарешті,
призвело до її загибелі.

Подібні процеси мали місце і на Сході. У більш повній формі вони охопили лише
Балканський півострів. Але в Греції, Малій Азії, на Близькому Сході і в Єгипті існували
фактори, що певним чином стримували послаблення центральної влади. Серед них
називають більшу кількість міст, найбільшими з яких були Константинополь, Антиохія і
Александрія, а також вдалі консервативні реформи, що на три сторіччя віддалили кризу
рабовласницького господарства. Але існували й інші тенденції, відсутні на Заході. Саме на
36
Сході особливо сильними були традиції елліністичної монархії східного типу з незаперечною
владою імператора у світських і духовних справах. Суспільство на Сході вирізнялося більш
високою соціальною мобільністю. Імператорів оточував прошарок бюрократів, які іноді
походили з самих низів і відділяли його від рабовласницької аристократії.

Ще одним чинником, який сприяв збереженню імперії на Сході, був примат імператора у
релігійних питаннях. Після офіційного визнання Міланським едиктом 313 р. християнська
церква все ширше підпорядковувала собі всі сфери суспільного життя. Майже через сто
років, 15 листопада 408 р. едиктом імператорів Заходу і Сходу, Гонорія і Феодосія II,
поганські храми остаточно позбавлялися свого майна. Християнство фактично стало
офіційною релігією імперії. Такі успіхи церкви були б неможливими без прямого її
підпорядкування волі імператора, який мав право головувати на церковних соборах,
призначав вищих церковних ієрархів. Насамперед це проявилося на Сході, який надовго став
центром християнського життя, де проходили Вселенські собори і де спалахували теологічні
суперечки.

Уже з кінця III ст.н.е. християнство втратило свою єдність, роздерте дискусіями навколо
сутності Трійці та божественної природи Христа. Ті течії, які з часом щезли, отримали назву
єретичних; серед них найбільш поширеними були аріанство, несторіанство, монофізитство.
Офіційна доктрина церкви, яка збереглася до наших днів, отримала назву Нікейського
віросповідання за Нікейским собором 325 р., на якому її було проголошено. Але в 1У-УПІ ст.
на Сході були часи, сприятливі для єретичних течій, які подекуди ставали офіційними,
особливо коли престол займали імператори-єретики. Для Центрально-Східної Європи з усіх
єретичних течій ранньої церкви найбільше значення мало аріанство. Воно виникло на
самому початку IV ст. і було назване за іменем священика з Александрії Арія (пом. 336 р.).
Сутність доктрини аріан полягала у думці про те, що Христос як творіння Бога-Батька є
істотою нижчою за Творця. В імперії аріанство не набуло такого поширення, як
монофізитство та несторіанство. Але серед варварів-германців воно стало офіційною
релігією. Першими (близько 340 р.) були хрещені племена готів у Північному Причорномор’ї.
Прийняття християнства у формі аріанства готами, вандалами, буріундами, свевами і
лангобардами стало однією з причин конфлікту між варварами-федератами з одного боку, і
романізованою аристократією та верхівкою церкви з іншого.

На Заході варвари селилися компактними масами, отримуючи для розселення цілі
провінції. І колишні федерати римлян - франки, буріунди, починаючи з V ст. розширювали
свої володіння у Галлії, яка поступово виходила з-під влади римської адміністрації. Значна
частина цих варварів вбачала своє призначення у військовій кар’єрі в імперії. Дуже швидко до
найближчого оточення імператора на Заході потрапило чимало варварських вождів. Серед
[найбільш видатних з-поміж них можна згадати вандала Стиліхона, свева Рикимера, скірра
Одоакра, гота Гайну. Такі успіхи нової військової знаті варварського походження призводили
до конфліктів з Старою римською аристократією, численних переворотів, страт,
послаблювали вже і без того хвору державу на Заході.

На Сході варварам було майже закрито шлях до військової кар’єри, їм також не вдалося
надовго закріпити за собою значні території. Розпорошуючись по території імперії, вони не
становили для неї небезпеки. Успіхам варварських дружин на службі імператорів
протистояла не тільки аристократія, але й населення численних на Сході міст, яке дуже часто
винищувало союзні загони варварів. Поступово імперія на Сході перейшла від наймання
іноплемінних дружин до практики підкупу варварських племен і прихованої данини. Саме
тому, коли 476 р. скірр Одоакр в Італії скинув останнього імператора Заходу Ромула
Августула, імперію на Сході чекала ще тисячолітня історія.
Утворення Візантії. Держава, названа істориками Візантією, ніколи в своїй історії не
мала такої назви. Для її мешканців вона завжди залишалася Східною Римською імперією, а її
мешканці називали себе рамеями. Кілька сторіч офіційною мовою залишалася латина, лише
пізніше її витіснила грецька.

Історики не дійшли згоди у датуванні утворення Візантії. Адже всі поділи Римської
імперії були умовними. До кінця VII ст. численні варварські королі змагалися за право носити
імперську провінційну титулатуру, хоча й визнавали владу імператора Сходу лише
формально.Але більшість вітчизняних візантологів дійшла згоди у тому, щоб датою
утворення Візантії вважати 395 р. - рік смерті імператора Феодосія І. За його заповітом Захід
отримав у владарювання його молодший син Гонорій, а Схід - вісімнадцятирічний Аркадій
(бл.377-408 р.).

Географічні межі політичного новоутворення на Сході охоплювали Балкани, Малу Азію з
частиною Закавказзя, Північну Месопотамію, Сирію та Палестину, Сгипет. Імператори Сходу
ще довго усвідомлювали єдність земель імперії. Тому після падіння імперії на Заході вони
поставили собі за мету повернути Західне Середземномор’я. Але вдала спроба Юстиніана /
(імператор 527-565 рр.), яка принесла Візантії Північну Африку, Італію та Південну Іспанію,
виснажила сили імперії, і вже з початку VII ст. вона тільки втрачала території.

Саме початок VII ст. деякі західні візантологи вважають рубежем між античною Східною
Римською імперією і середньовічною Візантією. Адже, коли за часи правління династії
Іраклидів (610-711 рр.) Візантія вийшла з кризи, вона, незважаючи на античний спадок,
набула нових рис. Перш за все зміни торкнулися території імперії. У війнах з Арабським
халіфатом були втрачені Близький Схід, Північна Африка, Іспанія, Сицилія; слов’янські
племена колонізували Балкани. Стоячи на межі загибелі, імперія відшукала нові принципи
управління, утворивши феми - військово-адміністративні округи, які збирали ополчення
вільних общинників, що на них покладалася охорона кордонів.

Для оновленої Візантії гостро постали три головних питання: оборона від мусульман,
релігійне питання, успадковане від пізньоримських часів, і стосунки з варварськими
племенами, які розселилися у Подунав’їта на Балканах.

Середнє та Нижнє Подунав’я в V ст. Подунав’я в усі історичні часи Європи було зоною
етнічних контактів. Для багатьох народів Дунай став зручним шляхом, що поєднував
Західну Європу зі Східною. Римські легіони не зупинилися на Дунаї. Північно-Східний лімес
був складною системою укріплень, значну частину яких було побудовано і на північному
березі. Особливо цікавило римлян межиріччя Тиси і Дунаю, Дакія та межиріччя Пруту та
Дністра. З початком “Великого переселення народів” римляни були змушені полишити свої
володіння на лівому березі Дунаю. Під тиском варварів романізовані залишки гето-
дакійських племен відступили у Карпати, щоб лише через тисячу років знову з’явитися на
історичній арені, ставши предками сучасних румунів. А в середині І тис.н.е. їх місце зайняли
германські, сарматські племена, пізніше гунни, протоболгарй і слов’яни.

Наприкінці IV ст. слідом за відступаючими на захід готами у Середньому Подунав’ї
з’явилися гунни. 1 хоча значна їх частина залишилася у Північному Причорномор’ї, на
початок V ст. їм вдалося утворити у Центрально-Східній Європі велике політичне
об’єднання, яке інколи називають державою. Проте більшість сучасних дослідників дійшли
висновку, що у гуннському суспільстві V ст. тільки-но розпочався розклад родового ладу.
Після смерті Аттіли у 453 р. гуннський племінний союз розпався. Гепіди посіли землі у
межиріччі Тиси і Дунаю, ставши федератами Візантії (до середини VI ст.); Паннонію зайняли
готи, які захопили місто Сирмій - центр римських володінь у Середньому Подунав’ї. Ця гілка
готів, яка в історичній літературі отримала назву остроготів, намагалася очолити колишнє
гуннське племінне об’єднання. Але проти готів виступила коаліція зі свевів, скіррів, сарматів-
язигів, гепідів, герулів, руґіїв. У битві на р. Болії 469 р. готам вдалося здобути перемогу, після
якої значна частина варварських племен Середнього Подунав’я взяла участь в етногенезі
остроготів. На чолі їх об’єднання стали представники роду Амалів. Уклавши союз з
імператором Зиноном у 483 р., конунг Теодерих спрямував остроготський союз до Італії, де
493 р. було засноване Остроґотське королівство. А у 497 р. імператор Анастасій відіслав
Теодеріху царські інсиґнїї. Місце готів і сарматів у Подунав’ї зайняли слов’яни і авари.

Розселення слов'ян. VI ст. стало епохою, коли на історичній арені вперше з’являються
слов’янські племена. Точно встановити час, коли перші з них виходять до дунайського лімесу
імперії, важко. Деякі дослідники вважають, що окремі групи слов’ян брали участь ще у
Маркоманських війнах, входили до Паннонського об’єднання гуннів. Та перше достовірне
повідомлення джерел про появу слов’ян на кордонах Візантії відноситься лише до часів
правління імператора Юстина І (518-527).

Ареал первісного розселення слов’ян археологи поділяють на зони двох археологічних
культур, - празько-корчацької та пеиьківської. У УІ-УІІ ст. празько-корчацька культура
поширилася на території від Лаби до Середнього Подніпров’я, а також на Середнє та Нижнє
Подунав’я. Племена пеиьківської культури в ці часи населяли території від Нижнього
Подунав’я до Середнього Подніпров’я. Серед істориків склалася традиція пов’язувати ці
археологічні культури з двома об’єднаннями слов’ян, згадуваними у візантійських джерелах:
празько-корчацьку (західну) - зі склавінами. пеньківську (східну) - з антами. Але такий
погляд є спрощенням складних міграційних процесів у Подунав’ї УІ-УІІ ст. Адже за
візантійськими джерелами анти відомі й у Середньому Подунав’ї. Слушною є думка, що при
сучасному рівні вивчення джерел наука не може дати однозначне пояснення цього питання.

Дуже мало сповіщають джерела і про соціальний устрій слов’ян напередодні розселення.
Найбільш повну інформацію з цього питання дають спроби лінгвістів, які реконструювали
соціальну лексику доби мовної єдності слов’ян. За цими матеріалами можна провести
паралель між соціальним устроєм германських і слов’янських племен доби розселення. За
даними лінгвістики основу слов’янського суспільства складали вільні общинники, існувала
племінна знать, племінне ополчення. У VI ст. з племінної структури вже виділилися військові
вожді (князі) та їх професійні військові загони (дружина). У всіх слов'янських мовах
збереглися терміни, які позначували сплату частини врожаю на користь племінної верхівки
(дар); існувала традиція данини, яку сплачували залежні племена. Безсумнівно, що у
слов'янському суспільстві був поширений інститут патріархального рабства.

Виділяють три основні напрями розселення слов’ян. У письмових джерелах найбільш
повно відбито заселення слов’янами Подунав’я та Балканського півострова. У цьому процесі
виділяють три етапи. Перший - 20-90-ті роки VI ст., який характеризується грабіжницькими
набігами слов’янських дружин на балканські володіння Візантії, розселенням окремих їх
угрупувань на північному березі Дунаю. На початку VI ст. слов’яни двома могутніми
потоками, обминаючи Карпати через Моравські ворота (між Судетами і Татрами) і по ріках
Прут та Дністер, вийшли до північних кордонів імперії. Імператор Юстиніан І був змушений
[побудувати та відновити близько 600 фортець на північному кордоні, але це не захистило
дунайський лімес. У союзі зі слов’янами виступали протоболгарські племена - кутрігури.
[Імператору вдалося опертися на споріднене їм плем’я утрігурів та частину антів. Але вже у
другій половині VI ст. ситуація змінилася. У Подунав’я переселилися союзні Візантії племена
[аварів, які підкорили протоболгарські і слов’янські племена, витіснили з Середнього
Подунав’я гепідів, заснували у Паннонії та межиріччі Тиси й Дунаю могутнє племінне
об’єднання, яке отримало назву Аварський каганат. Наступне просування слов’ян на Балкани
[було тісно пов’язане з аваро-візантійськими війнами.

!*
Другий етап розселення слов’ян на Балканах (602-626 рр.) пов’язується з падінням
дунайського лімесу. У 602 р. візантійська армія на Дунаї піднесла повстання та скинула з
престолу імператора Маврикія. Його місце посів узурпатор Фока, якого мало цікавив захист
кордонів від варварів. У часи його правління та у перші роки правління імператора Іраклія
(610-641) відбулося масове заселення слов’янами Балкан і Пелопоннесу. Слід відзначити, що
пересування варварів ІУ-УІ ст. майже повністю винищило античне населення Ватіканського
півострова. Залишки фракійців були асимільовані греками та слов’янами, а іллірійці
відступили у гірські райони Епіру, де стали основою для формування сучасного албанського
етносу. Значна частина елінізованого населення переховувалася на островах Егейського моря
та у Малій Азії. Візантії вдалося зберегти за собою лише декілька приморських міст.

Третій етап слов’янського розселення на Балканах пов’язаний з міграцією у УІІ-УПІ ст.
сербських та хорватських племен до Іллірії.

Другий напрям розселення слов’ян - освоєння території між Татрами, Судетами і
Балтикою. Ця міграція не відображена у письмових джерелах. Знаємо лише, що слов’яни
займали опустілі після переселення германців землі. Західним кордоном розселення слов’ян
стала р.Лаба, хоча окремі племена селилися й західніше.

З VIII ст. дізнаємося про розселення слов'ян у Східній Свропі: вони освоюють
дніпровське лівобережжя, межиріччя Прип’яті і Західної Двини, Поволхов’я, просуваються у
басейн верхньої Оки. Міграція слов’ян на схід - складний процес, який тривав до X ст.

Кочовий світ і Центрально-Східна Європа (УІ-Х ст.). Дунай завжди був зручним
шляхом для кочовиків у Центральну Європу. Середнє Подунав’я - найзахідніша ділянка
євразійського степу, до якої завжди прагнули кочові племена причорноморських степів.
Сармати, гунни залишили помітний слід в історії Центрально-Східної Європи. Коли розпався
племінний союз гуннів, Нижнє Подунав’я стало плацдармом для нападів протоболгарських
племен та союзних їм слов’ян на балканські володіння Візантії. Традиційна політика імперії,
спрямована на використання одних варварів проти інших, знайшла вихід у запрошенні
кочового народу аварів, які відступали на захід під тиском Західно-Тюркського каганату. За
часів Юстиніана І вони активно боролися проти слов'янської загрози і їх спроба захопити
візантійську Малу Скіфію (Добруджу) виявилася лише тимчасовим непорозумінням. Але вже
за правління Юстина II, який відмовив аварам у щорічних грошових виплатах, вони стали
серйозним супротивником ромеїв. У 567-568 рр. авари у союзі з ланґобардами захопили
Паннонію. Налякані силою аварів, їх учорашні союзники полишили захоплені землі і
відступили в Італію, звідки вибили готів та візантійців, заснували Лангобардське королівство.
Паннонія, зручна для кочування та максимально віддалена від ворожого аварам Тюркського
каганату стала базою для остаточного підкорення слов’янських племен. Майже 200 років
історія Європи була пов’язана з цим новим політичним утворенням, - Аварським каганато^ч.
У 626 р. армія авар та підкорених ними слов’ян у союзі з персами піддала облозі столицю
Візантії Константинополь. Імперію тоді врятувало лише диво. Аварські набіги сягали не
тільки земель слов’ян та Візантії. Від них страждали Германія, Італія, королівство франків.

Становище підкорених аварами племен в рамках цього могутнього племінного союзу
було відмінним. Протоболгарські племена виступали у ролі союзників, які виставляли
військові контингенти та сплачували символічну данину. Гепіди і слов’яни перебували у
набагато важчому становищі. Вони були зобов’язані не лише сплачувати велику данину та
виставляти допоміжне військо, але й утримувати аварські загони у зимовий період. У
легендарній формі згадки про ці поневіряння слов’ян збереглися у “Повісті временних літ”.
Саме тому не вщухали слов’янські повстання проти аварів. Вони виступили союзниками
Карла Великого, який наприкінці VIII ст. знищив Аварський каганат, а на початку IX ст.
слов’яни повністю винищили залишки цього колись могутнього народу.
І	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

госунки слов’ян з кочовим світом знали й інші моделі. Протягом УП-Хст. відбувався
шо-болгарський етнічний синтез, у Х-ХІІ ст. - мадяро-слов’янський. Слов’янам вдалося
и спільну мову з кочовиками й у Давній Русі, де періоди активних нападів печенігів,
і, половців швидко минули. На зміну їм прийшло співіснування з активними процесами
ної етнічної і культурної асиміляції.

ісля розселення угрів у Панноніїу ІХ-Х ст. у Середнє Подунав’я переселялися залишки
ігів, торків, а у XIII ст. - половців. Частина цих кочових племен розселялася у Молдові,
нині (ВапахїО, Північній Болгарії та Трансильванії, на Русі, де вони взяли участь у
знезі болгар, угрів, румун, українців, росіян. Реліктовими залишками середньовічних
иків у Європі є народ гагаузів у Південній Бессарабії. Як показує історичний досвід, у
іально-Східній Європі ці кочовики швидко втрачали навички кочування, переходили до
новання та землеробства. У нових умовах вони переймали досвід місцевих мешканців і
інтегрувались у соціально-економічне життя регіону.

щіально-політичний розвиток слов’ян у останній третині І тис. н.е. Розселення
Слов’ян спричинило не тільки зміни на політичній карті Центрально-Східної Європи. Значних
Змін зазнало і соціально-політичне життя слов’янських племен. Розглядаючи ці зміни, слід
враховувати, що вони були нерівномірними, адже розселення відбувалося за різних умов, у
різних формах, що й спричинило формування трьох окремих гілок сучасного слов’янства -
рахідних, східних і південних слов’ян.

& Міграції слов’ян були кількох типів. Слов’яни селилися невеликими групами, цілими
племенами. Інколи розселення відбувалося вже на слов’янізованій території. Як правило,
великі слов’янські племена у процесі розселення розпадалися і мігрували лише їх окремі
групи. Так по усьому ареалу розселення слов’ян були розкидані хорвати, серби, дуліби та ін.
Окремі групи слов’ян, особливо в ізольованих районах, як-то долини Македонії та частини
Іллірії, лісові райони Східної Європи, зберегли у незмінній формі свій соціальний устрій.
Вони жили у невеликих селах родинними громадами, які об’єднувалися у невеликі племена,
керовані старою племінною аристократією. З часом вони були асимільовані сусідами,
івключені до новоутворених держав, але деякі острівки цього архаїчного устрою збереглися
ідоХХст.

( У візантійських джерелах політичні утворення слов’ян на Балканах отримали назву
“словіній”. Розвиток політичних інститутів у слов’ян йшов кількома шляхами. За доби
розселення найчастіше родинні громади розпадалися, утворюючи сусідські громади. У
племенах, утворених з таких громад, влада здебільшого переходила до військового вождя -
князя та його дружини. Таким чином утворювалися ранні форми переддержавних об’єднань
слов’ян т.зв. племінні князівства. Виникали й великі союзи племен. Як правило, на їх чолі
стояло головне плем’я, за ім’ям якого називався союз (Серби, Хорвати, Ободрити та ін.).
Інколи зберігалася рівноправність членів союзу (Лютичі, Чехія у IX ст. та ін.). У об’єднаннях
племінних князівств з часом посилювалася тенденція до централізації влади, що провадило до
виникнення нової форми переддержавних утворень (держава Само, Велика Моравія та ін.).
Типовим явищем для таких утворень була наявність двох центрів об’єднання (Чехія,
Хорватія, Русь, Моравія, Польща). Хоча такі об’єднання не були тривкими, але закономірний
процес провадив до утворення перших слов’янських держав.

У рамках союзів племінних князівств зароджувалися елементи державного устрою -
система податків, централізований, відірваний від племінної структури державний апарат,
який обслуговував князя та його дружину. Складалася нова територіальна структура
утворень, відмінна від племінної. На чолі адміністративних одиниць у слов’ян Подунав’я та
Балкан стояли жупани - як правило представники дружини, а не племінної аристократії, яка
могла інкорпоруватися до правлячого стану через військову службу князю. Є підстави
вважати, що інститут жупанів був запозичений слов’янами з Аварського каганату.

існувало декілька форм складання держави у слов’ян. По-перше, підкорення одним
союзом племінних князівств інших (Велика Моравія, Русь, Польща). Інший шлях -
формування держави у рамках самого союзу племінних князівств (Сербія, Хорватія,
Карантанія, Ободрити). Спостерігалося також складання держави у рамках союзу
слов’янських та іншоетнічних політичних спільностей (Болгарія).

Утворення слов’янами перших державних об’єднань призводило також до змін у
соціальному та економічному житті, в середовищі правлячого прошарку, у формах
експлуатації державної території та його населення. У зв’язку з цим набуло ваги питання про
час виникнення феодальних відносин у Центрально-Східній Європі.

Проблема генези феодальних відносин у Центрально-Східній Європі. Згідно
сформованої у радянській історіографії 20-50-х років XX ст. теорії суспільно-економічних
формацій час від загибелі Римської імперії вважався добою розвитку та панування
феодальних відносин. Міркували, що вони могли виникнути двома шляхами: як результат
розкладу рабовласницького суспільства, внаслідок революції рабів та колонів у пізній
Римській імперії; а також шляхом безпосереднього переходу від пізніх форм первісного ладу
(доби військової демократії") до феодалізму. Часом переходу до феодального ладу у Західній
та Південній Європі (на землях колишньої Римської імперії) вважалися ІУ-УІ ст. н.е.
Відповідно шукали аргументів для доведення існування феодальних відносин у варварському
світі Європи після “Великого переселення народів”. Для Центрально-Східної Європи було
запропоновано таку періодизацію феодальної суспільно-економічної формації: УІ-ІХ ст. -
зародження та розвиток феодальних відносин; Х-ХУІ ст. - розквіт феодальних відносин;
ХУІ-ХУІП (XIX) ст. - криза феодально-кріпосницького ладу.

На початку 80-х років радянські історики визнали певні хиби цієї схеми. На Заході багато
вчених вважають, що феодальні відносини виникли не раніше VIII (деякі навіть ІХ-Х) ст.
Виникнення феодальних відносин у Візантії датують ще пізніше. На користь такої думки
свідчать джерела. Адже навіть у X ст. у Візантії видавалися закони, за якими усі форми
залежного селянства прирівнювалися до статусу рабів, відбувалося сприйняття римського
права. І лише в XI ст. імперське чиновництво відмовилося від поновлення реалій часів
Константина Великого та Юстиніана. До XII ст. у Візантії були відсутні елементи васальних
зв’язків, та й у XII ст. вони були запозичені з Західної Європи.

Ще менше підстав вишукувати феодальні відносини у слов’ян УІ-Х ст. Цей період можна
виділити у перехідну добу, коли формувалася особлива форма централізованої експлуатації:
всі землі держави проголошувалися власністю одного князя чи всього князівського роду. Для
Х-ХІ ст., коли ця система набула довершених форм, запропоновано термін "державний
феодалізм”. Але таку безпосередню експлуатацію громад державою у радянській
історіографії 70-80-х років не наважувалися відносити до феодальної. Адже вона була відома
ще за часів стародавнього і середньовічного Сходу (серед радянських орієнталістів навіть
було запропоновано виділити окрему “азійську” суспільно-економічну формацію). Отже,
наукова соціально-економічна термінологія історії слов’ян УІІ-ХІ ще чекає розпрацювання.

До панівного прошарку суспільства належав не тільки князівський рід, але й військово-
служила знать, з якої формувався адміністративний апарат і яка утримувалася за рахунок
державної скарбниці. Значні земельні володіння у слов’янських країнах довго мали виключно
князівські родини. Після християнізації слов’янських країн статусу великого землевласника
набула також церква. Поширення у слов’янських землях західних форм феодалізму та його
візантійських моделей пов’язують з економічною діяльністю церкви і відносять до початку II
тис:
Е	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

Відновлення імперії на Заході і Центрально-Східна Європа. Після падіння Римської
грії на Заході не відбулося швидкого переходу до нового середньовічного суспільства,
юваного на нових феодальних відносинах. Великі масиви плодючих земель захопили
юрські германські племена, які принесли з собою новий тип соціального устрою та
юдарювання. Залишалися також старі вілли романізованої знаті, яких було особливо
іто на півдні Галлії, у Іспанії, Італії. Особливу ж роль в успадкуванні традицій пізньої
?ГМперії зіграла церква, розгалужений апарат якої контролював майже усе населення міст.
?Хоча значна частина варварів була аріанами, вони не наважувалися вступати у конфлікт з
іЙрквою. Отже процеси, які відбувалися на Заході, можна назвати процесами синтезу,
^земного впливу. Варварська еліта прагнула прилучитися до блиску колишньої світової
імперії, яка з часом набувала у їхній свідомості ідеальних рис біблійного “Царства Божого”. І
терли вождь франків Хлодвіґ прийняв християнство за католицьким обрядом, це здалося
першим кроком на шляху до ідеальної мети. Проте франкам вдалося об’єднати лише Галлію
•та Рейнську Германію. Тільки у середині УШ ст., коли до влади у державі франків прийшла
династія Каролінґів, знову постало питання про об’єднання Заходу.

З колонізацією слов’янами Балкан та арабськими завоюваннями УП ст. слабшали зв’язки
між Заходом і Візантією. Остання зберігала частину своїх володінь на півдні Італії та у
Далмації, але. стосунки з Римом стали нерегулярними. На Сході лютували релігійні
суперечки. До влади на певний час прийшли імператори-іконоборці, які повели активну
боротьбу проти культу ікон та монастирів. Папам у цій боротьбі вдалося дістанціюватися від
Візантії - тепер новообраний папа вже не затверджувався імператором, і авторитет голови
церкви на Заході зріс. З іншого боку, з появою у кінці УП ст. в Італії лангобардів-аріан перед
папством постало питання про захист своїх володінь та політичної незалежності. Візантія
була неспроможною надати допомогу, і папство знайшло собі підтримку у католицьких
королів Галлії. Тому у 800 р. короля франків Карла Великого було короновано
імператорською короною.

Нова імперія Каролінґів була меншою за Здхідну Римську, але Карл вважав себе
продовжувачем справи римських імператорів-християн, покровителем християнського світу,
хоча, на відміну від Сходу, відкрито не втручався у внутрішні справи церкви. Відроджувалася
антична культура у новоствореній придворній Академії в столиці Карла Аахені. Імператор
поклав на себе обов’язок нести світло християнства варварським народам Германії та у землі
слов’ян.

На Заході швидко зрозуміли, що справжнє підкорення народів Центральної Європи
неможливе без їх християнізації. Тому за Карла та його нащадків у Германії виникла мережа
монастирів як центрів культури та єпископств як центрів християнізації. На монастирі було
покладено завдання вивчення географії й етнографії регіону. Серед цих монастирів слід
згадати швабський монастир Райхенау, де було укладено справжню географічну
енциклопедію слов’янського світу- "Баварський географ ”.

Проникнення франків у Центрально-Східну Європу відбувалося уздовж величезного
торговельного шляху, сформованого у VI-VIII ст., який пролягав від Середньої та Передньої
Азії через Нижнє Поволжя (де утворилася могутня торгова імперія - Хозарський каганат),
Середнє Подніпров’я, Південну Польщу (де виникло місто Краків), Моравські ворота, Прагу,
Верхнє Подунав’я (через австрійську марку та Регенсбург) на місто Ліон, звідки купці
вирушали до арабської Іспанії. Крім товарів східного походження з Центрально-Східної
Європи вивозили продукти лісових промислів та, головне - слов’янських рабів, які
продавалися єврейськими купцями “раданітами” на ринках Ліона та Венеції. Зацікавлення у
безперервній діяльності цього торговельного шляху ще у VII ст. зіткнуло франків з державою
Само; пізніше цим шляхом рухалися не тільки купці, а й місіонери.
Зі слов’янами зіткнувся вже Карл Великий. Підкоряючи наприкінці VIII ст. Саксонію, він
сповна використав допомогу полабських слов’ян, а потім сам здійснив кілька походів у їхні
землі. Але його більше цікавило -Середнє Подунав’я, де розташувався Аварський каганат.
Спровокований набігами аварів на Баварію та Тюринґію, Карл 788-795 рр. у союзі з
слов’янськими племенами здійснив кілька вдалих походів у Паннонію. Землі каганату
підпали під вплив імперії Карла, якому вдалося поставити в залежність від себе слов’янські
племена Карантанії та частини Хорватії. На цих землях було організовано кілька
прикордонних марок (з них виникли сучасні Австрія та Словенія). Просування на схід у землі
слов’ян продовжували нащадки Карла. Тиск з боку франків, а пізніше й Германії став одним з
факторів утворення держав у західних слов’ян. Боротьбі за землі слов’ян передувала боротьба
за їхні душі, в якій Захід зіткнувся з суперництвом Візантії.

Візантія і слов’яни. Християнізація слов’ян. Від початку VIII ст. Балкани і Пелопоннес
були втрачені Візантією. Окремі громади, цілі племена та союзи племен не визнавали влади
ромеїв. Зберігши лише окремі приморські міста та Південно-Східну Фракію, імперія була не в
стані впливати на внутрішнє життя слов’ян у своїх колишніх землях. Її увагу відволікала
боротьба з персами, пізніше арабами, внутрішні релігійні та політичні конфлікти.

Розселення слов’ян на Балканах сильно вплинуло на внутрішнє життя імперії.
Відокремлене масами незалежних слов’ян від Заходу населення Візантії та її верхівка забули
латину і вже наприкінці VII ст. офіційною мовою стала грецька. До розселення слов’ян
основним постачальником рекрутів до легіонів були фракійські та іллірійські племена. З
середини VII ст. зростає роль ісаврів та вірмен. Але разом з ними з малоазійських областей
приходили нові політичні та релігійні погляди. Імператори Ісаврійської династії (717-797)
розпочали активну боротьбу проти культу ікон та монастирів, що розколола візантійське
суспільство. Ця боротьба вщухла лише 843 р. Зміни торкнулися й адміністративного устрою
імперії. Нові адміністративні одиниці -феми мали виставляти контингенти ополчення з числа
вільних общинників. Таке зростання ролі вільних громад також відбулося не без впливу
слов’ян.

Лише на початку IX ст. внутрішні та зовнішні чинники дозволили Візантії звернути увагу
на свої колишні балканські володіння. При імператорі Никифорі І (802-81 і) були підкорені
слов’яни Пелопоннесу. Навколо тих приморських міст, які зберегла за собою Візантія на
Балканах, у IX ст. утворювалися нові феми - Далмація, Диррахій, Нікополь, Еллада,
Фессалоніка, Стримон, Македонія. До середини IX ст. під владу Візантії повернулася
територія сучасної Греції. На півночі, у Македонії, Сербії та Фракії, де слов’янські племена
були об’єднані могутньою Болгарською державою, повернення земель відбувалось у інший
спосіб.

Закінчення конфлікту іконоборців з іконокластами у березні 843 р. поклало початок
новому злету культури Візантії. Видатний вчений Лев Математик очолив відновлений
Константинопольський університет. До його навчальної програми входили природничі
науки, математика, механіка, філософія, філологія. Учнями Лева були майбутній “апостол
слов’ян” Константан та патріарх Фотій. Зміни відбувалися і у церкві. Систематизувалося
улаштування церков, церковна літургія та гімнографія, до чого докладав зусиль святий Іоанн
Дамаскін. Активно переписувалися книги, з’явився новий зручний шрифт - мінускул.
Наслідком цих процесів стала поява нового покоління освічених людей, які мали глибокі
знання у теології, філософії, географії, етнографії, знали іноземні мови й були готові нести цю
оновлену візантійську культуру північним варварам. Завдяки ним християнство активно
проникало у правлячу верхівку слов’ян і болгар. Успіхом імперії було хрещення у 864-865 рр.
могутнього північного сусіда - Болгарії. Навколо цієї події виникли суперечки між
патріархами Константинополя та папами, які вважали Балкани підвладними західній церкві.
ст., коли Італія та Балкани входили до складу Візантії, таке підпорядкування здавалося
Ипком природнім. У IX ст., коли шляхи Заходу і Сходу розійшлися, змагання за право нести
Воно Христа слов’янам вилилося у багаторічну запеклу боротьбу. Правителі слов’янських
Иркавних утворень вдало лавірували між цими двома полюсами, змагаючись за більш
Йодні політичні умови християнізації. Таку “подвійну” християнізацію пізнали народи
Идпгарії. Хорватії, Великої Моравії, Чехії.

ИйУмови хрещення, які пропонувалися Константинополем і Римом, були відмінними.
Вхідні місіонери несли з собою латиномовну літургію, незрозумілу пастві. Таке хрещення
Давало дещо формальним, адже більшість новохрещених не розумілася у культі.
ВВтолицький клір, отримуючи численні пожалування і спираючись на активну підтримку
Вихідних королів та імператорів, втручався у внутрішню та зовнішню політику новохрещених
Вжав.

ВІЗ іншого боку, Візантія, де церква завжди підпорядковувалася світській владі, здавалася
|шьш зручною моделлю для слов’янських володарів. Крім того, візантійські місіонери
Вбили ставку на переклад духовної літератури та літургії на зрозумілу пастві слов’янську
мову. Центром таких перекладів стали Константинопольський університет, монастирі на
Ооні та горі Олімп. Честь винаходу слов’янського алфавіту належить їх вихованням -
датам Кирилу^-Константину та Мефодію. Вони були всебічно підготовлені для місії серед
£иоЙ’ян. У їх рідному місті Фессалоніках (Солунь) слов’янською мовою розмовляла половина
на&пення. Батько їх був чиновником стратига фессалонікської феми, сам Мефодій певний
був губернатором однієї з слов’янських фем. У 860 р. Мефодій був настоятелем одного з
^Йнастирів на горі Олімп, а Константан викладав філософію у патріаршій школі. Брати брали
Участь у дипломатичній місії до Хозарського каганату, де (за свідченням присвяченого їм
ЗЙйтія) у Криму натрапили на якісь рукописи, написані слов’янською мовою. Дійсно, невдалі
ІНроби створити слов’янський алфавіт мали місце при імператорах Феофілі та Михаїпі II.
Тетер за рекомендацією колишнього товариша по навчанню патріарха Фотія імператор
Мйхаїл III (842-867) доручив цю складну справу солунським братам.

^Створену Константаном азбуку назвали глаголицею. вона була занадто складною, і
пізніше його учні створили нову на основі грецького письма, яка отримала назву кирилиці.
Утім, як зазначають сучасні лінгвісти, попри зовнішню складність глаголиця була краще
пристосована для передачі фонетичних особливостей слов’янських мов.

$М<али один з великоморавських князів Растислав вступив у конфлікт з католицьким
духовенством, яке провадило прогерманську політику, він запросив місіонерів з Візантії. У
863 р. до нього прибула місія на чолі з солунськими братами. Слов’янська літургія швидко
Поширилася землями Великої Моравії, потрапила у Чехію, південну Польщу. Західний клір
б^в невдоволений цим, адже вважалося, що Біблія може викладатися лише кількома давніми
Мовами: єврейською, арамейською (давньосирійською), латинською та грецькою.
Спираючись на допомогу імператора Людовика Німецького, їм наступного року вдалося
похитнути впевненість Растислава у необхідності підтримки візантійських місіонерів. Однією
Причин конфлікту з католицьким духовенством стали й теологічні розбіжності, які
поступово накопичувалися між Римом і Константинополем. Запросивши 867 р. братів до
Рима, папи Миколай І та Адріан II підтримали слов’янську літургію. Проте після смерті
останнього з братів у 885 р. їхніх послідовників у Моравії було схоплено і продано у рабство.
Згодом їх викуплено греками, і вони осіли у православній Болгарії, яка на багато сторіч стала
центром слов’янської християнської культури. Слов’янська літургія закріпилася лише на
Балканах.

Хоча на півночі послідовники Кирила-Константина і Мефодія утрималися до XIV ст., де
центрами слов’янської літургії виступали монастирі у Сазаві (Чехія), Вишеграді, Веспремі,
Морашварі (Угорщина), проте Прибалтика, Польща, Чехія, Угорщина, Хорватія, Далмація
сприйняли християнство західного обряду. На північ від Дунаю лише землі на схід від
Карпат, де утворилася Давньоруська держава, увійшли до православного світу.

Центрально-Східна Європа на рубежі 1 та II тис. Рубіж І та II тис. - це час формування
Центрально-Східної Європи як історичного регіону. Серед чинників, які сприяли цьому,
провідну роль грали стосунки держав регіону з сусідніми соціо-культурними регіонами
Європи - Заходом і Візантією. Тоді було закладено основи цивілізаційного кордону у
Центрально-Східній Європі, головні напрямки розвитку її держав та народів. Основою цього
розвитку стало питання вибору між кількома альтернативними шляхами й між двома
цивілізаційними полюсами. На довший час Центрально-Східна Європа стала перехідною
зоною між Заходом, Візантією та кочовим світом.

Стосунки із Заходом для Центрально-Східної Європи були перш за все стосунками з
відродженою 962 р. імперією, яка отримала назву Священної Римської імперії германської
(німецької) нації Зі зміцненням держав у Польщі, Чехії, Хорвати, утворенням Угорщини та
прийняттям ними католицтва постало питання про форми їх відносин з цим наддержавним
утворенням. Претендуючи на роль володарів усього християнського світу, германські
імператори прагнули до інкорпорації новохрещених держав. Ці проекти збігалися з
прагненням верхівки німецького суспільства до поширення своєї влади на землі слов’ян.
Імператор Оттон III (983-1002) висунув ідею світової імперії, до складу якої мало увійти
також “королівство слов’ян”. Але ці проекти змушені були поступитися реаліям життя.
Слов’янські володарі не бажали обмежувати свій суверенітет. У перші сторіччя нового
тисячоліття держави Центрально-Східної Європи лише тимчасово потрапляли у залежність
від імперії. Лише ті слов’янські народи, які не спромоглися утворити централізованої держави
(насамперед йдеться про полабських слов’ян), були підкорені німецькими феодалами.
Неабияку роль у цих процесах мало питання самостійної церковної організації - утворення
місцевих архиєпископств, залежних не від імперського духовенства, а безпосередньо від
папи. Проте, поступово утвердження католицтва, поширення західної культури, зближення
еліт закладало умови для включення Польщі, Чехії, Угорщини, Хорватії до зони західної
цивілізації.

У зоні впливу православ’я також відбувалися процеси культурної та політичної інтеграції.
Візантія часом також прагнула поширити свою політичну владу на землі слов’ян.
Відновлення на рубежі І та II тис. дунайського лімесу імперії - процес, спричинений саме
християнізацією, поширенням візантійської культури та змінами у свідомості еліти
слов’янських держав. Таке “завоювання” не призводило до культурної асиміляції слов’ян, які
зберігали традиції слов’янської літургії, певну політичну автономію. Не слід забувати, що
приєднання слов’янських земель на південь від Дунаю для імперії було питанням повернення
своїх колишніх володінь. Сформовану візантійським православ’ям культурно-історичну
спільність видатний англійський візантолог Д.Оболенський запропонував назвати
“Візантійською співдружністю націй” (за аналогією з Британською співдружністю).

Слід зазначити, що поширення католицтва та православ’я довго ще залишалося
поверховим. Воно ще кілька сторіч обмежувалося політичною елітою та населенням міст.
Поширення візантійської культури у слов’янських країнах також мало обмежений характер.
До країн-неофітів перш за все потрапляла релігійна література, витвори церковного
мистецтва. За умов майже повної відсутності світської культури існуюча порожнеча
заповнювалася місцевими напівпоганськими елементами. Така ситуація отримала назву
“двовір’я”.

Не слід перебільшувати й ступінь взаємної відчуженості Заходу та Візантійського світу на
початку II тис. Довго була поширена думка, що низка церковних розколів УП-Х ст.
і,

кінчалася остаточним розколом 1054 р. - виокремленням православ’я та католицтва. Але, як
вважають сучасні вчені, питання розколу хвилювало переважно самі церкви. На рівні культур
1ІЮ межу було закладено Хрестовими походами ХІІ-ХІІІ ст»

Й'

2.	Виникнення нових держав на Балканах, в Подунав’їта Прибалтиці

Й^ Перші слов’янські ранньодержавні утворення. Початки державотворчих процесів у
слов’ян сягають VII ст. У тривалому протиборстві з аварами, котрі, прибувши з-над Уралу.
Заклали в Паннонії могутню державу - Аварський каганат (568 р.) й обклали даниною місцеві
слов’янські племена, ядром формування перших ранньослов’янських держав стали чесько-
моравські землі. У ході цієї боротьби, а також внаслідок зростання майнової диференціації
серед слов’ян, відбувався процес зміцнення влади верхівки родоплемінної знаті.

>  У 623 р. воєводі Само, котрий зі своєю дружиною взяв участь у боротьбі чехів проти
аварів, вдалось об’єднати розрізнені чеські племена й у ряді битв завдати дошкульної поразки
останнім. Влада Аварського каганату в придунайському регіоні значно ослабла, а на
політичній арені з’явилося перше ранньослов’янське військово-племінне об’єднання -
“держава Само”. При його створенні функція оборони від аварів була вирішальною.
Єдиною історичною згадкою про Само та його “державу” є франкська “Хроніка” Псевдо-
Фредрегара (середина УП ст.). У ній зокрема говориться, що “воєвода цей дав початок великій
державі слов’ян”, серцевиною котрої була Чехія, а столицею - Вишеград (сучасне передмістя
Праги).

'  Щодо особи Само та його походження існує декілька версій: за однією з них він був
купцем, родом з земель, завойованих франкським королем Дагобертом (629-639),
найвірогідніше з південної Фландрії; за іншою - слов’янським воєводою з племені велетів.
Вважається доведеним, що Само не був хорутанським князем, як стверджували деякі
джерела. Добрий стратег Само вже 627 р. добився проголошення себе верховним воєводою
(чи князем) чехів.

[ Від 630 р. почався період запеклих воєн Само із західним сусідом - франками на чолі з
Дагобертом. Приводом для конфлікту була якась “давня кривда”, заподіяна франкам.
Вимагаючи компенсації, Дагоберт вислав до Само посольство за щедрими дарами. Не

отримавши нічого, франки вирушили у каральний похід на Чехію (631 р.), але під Тугощем
(тепер м. Домажліце) їх зустрів добре укріплений оборонний обоз Само. У ряді сутичок
франки були розбиті. Склалася сприятлива для Само зовнішньополітична ситуація. Його
влада поширилася до Штирійських Альп, Татранських гір (західнословацькі землі), на північ
ідо р. Спреви та Гаволи. Князь полабських сорбів Дерван визнав зверхність Само. Серія
Слов’янських вторгнень у німецькі землі стала підставою для укладення з князем Тюринґії
миру на вигідних для Само умовах. Забезпечивши собі міцні позиції на заході, Само
Намагався приєднати надвіслянських та надодрейських слов’ян, частина яких тоді мігрувала у
ҐІаннонію, далі в Посав’я й до Адріатики. На півдні під його зверхність добровільно
Перейшло Карантанське князівство.

 Через брак джерельної бази інколи побутує думка про напівміфічність “держави Само”,
хоча факт існування цього першого ранньослов’янського державного утворення не викликає
(сумнівів. Від часу свого виникнення як конгломерату племен, де влада трималася лише на
авторитеті верховного вождя та спільних військових інтересах, “держава Само” протягом
623-658 р.р. зазнала внутрішніх еволюційних змін. Поступово тут зникли сліди початкового
племінного поділу. Але після смерті Само (658 р.) головним чином через недовершеність
Процесу консолідації та слабку економічну базу, його держава розпалася на численні
Князівства й жупи. Не вистачило авторитету Само й для впровадження механізму спадкової
і	47
влади. З 22-х його синів (від 12 дружин) жоден не успадкував титулу батька. За
напівлегендарним переказом лише одному з його нащадків - Крокові (чи Кракові) згодом
вдалось закріпити свою владу в Чехії.

Значним політичним утворенням на слов’янських землях у УП-Х ст. було й
Карантанське (Хорутанське) князівство. У часи найбільшого розквіту воно об’єднувало
території, заселені південними та західними слов’янами. Близько 580 р. слов’яни у впертій
боротьбі з аварами, лангобардами та баварами вклинилися між ними та заселили
присхідноальпійську область Карантанію, асимілюючи залишки місцевого населення.
Зміцнюючи свої позиції в регіоні, вони 593-595 р.р. успішно відбили напади баварів у
верхів’ях р. Драви. На початку VII ст. цією територією управляв князь “слов’янської марки”.
626 р. після поразки аварів під Константинополем альпійським слов’янам вдалося
звільнитись від зверхності Аварського каганату. Центром княжої влади став Крнскі Град (нім.
Кьорнтбург). Формування політичної системи Карантанського князівства (термін вперше
вжито в “Космографії’ лангобардського історика Павла Диякона (VIII ст.) відбувалось
паралельно з процесом становлення феодальних відносин, який до VIII ст. був тут в
основному завершений. На зміну племінному устрою, де головну роль відігравала сімейна
община - “задруга” на чолі з “домачином”, приходить територіальна одиниця - “жупа”.
Родова знать - “племство” гуртується довкола князів-жупанів і володіє основним масивом
земель.

Посада князя на ранньому етапі Карантанського князівства була виборною. У його
обранні головну роль відігравали “косези”-вільні воїни-землероби незнатного походження, а
також члени княжої дружини та знать. Обряд інтронізації проходив на Госпосвентському
полі неподалік столиці. Зберігся кам’яний трон, на якому князі під час обрання складали
привселюдну присягу. Першим відомим князем карантанських слов’ян був Валлук (2-658/9).
Самі карантанці початково називали своє ранньодержавне утворення “країною слов’ян”. За
правління Валлука вони примкнули до слов’янського племінного союзу на чолі з Само. Після
розпаду держави Само (658 р.) лише Карантанське князівство у Східних Альпах збереглось
як вагома державна одиниця. Наприкінці VII ст. влада карантанського князя поступово
поширилася на сусідні області. З VIII ст. терміни “Карантанія” та “карантанці” (СагепГапі,
Сагіпїапі, Сагепйііа) стали застосовуваватися до альпійських слов’ян. У У1П-Х ст. тут зміцнює
свої позиції християнство. Релігійний центр країни знаходився в Госпі Свенті, неподалік
столиці (зараз м. Марія Заал).

Внаслідок поширення влади аварів у регіоні (перша половина VIII ст.) територія,
підвладна князеві, обмежилася приальпійськими областями. Зазнавши нападу аварів (741-743
рр.), карантанський князь Борута (2-750) був змушений просити допомоги у баварів,
попередньо відіславши їм заручниками свого сина Горазда та племінника Хотимира.
Об’єднане баваро-карантанське військо розбило аварів, але карантанці були змушені визнати
сюзеренітет Баварії (745 р.). Баварський герцог не став тут запроваджувати франкську
адміністративну систему. За правління Горазда (750-753) та Хотимира (753-769), котрі
повернулись з баварського полону, Карантанія залишалась напіввассальним князівством із
внутрішнім самоуправлінням. Невдале повстання карантанців проти влади баварів (769-
772 рр.), що вибухнуло після смерті Хотимира, було придушене Тассілоном ІП Баварським.
Деякий час країна ще перебувала під наглядом баварського герцога, але коли франки
опанували західну частину Аварського каганату (791-796 рр.), перейшла під нагляд
маркграфа новоствореної Східної марки.

На початку IX ст. частина карантанців заселила спорожнілі землі нижньої Паннонії між р.
Дравою та Дунаєм, принісши сюди самоназву (Сагапіапогшп гедіо). У 819 р. вони разом з
хорватами піднесли тут невдале повстання проти поширення влади франків. У відповідь на це
Е	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

ровели у Карантанії адміністративну реформу (820-828 рр.). Наслідками реформи
>яме підпорядкування франкській імперії та початок процесу германізації
:ької шляхти. Офіційною метою реформи був більш надійний захист південно-
їубежів імперії, тому Карантанію об’єднано зі Східною маркою, посавськими
їй та графствами у Верхній та Нижній Паннонії у “Східну префектуру” з центром у
Іаннонії. Після розпаду імперії Каролінгів (843 р.) Карантанія стала володінням
анкського королівства.

карантанські землі знову ненадовго здобули незалежність і об’єднались у “Велику
ію” (Істрія, Крайна, Хурляндія, Подрав’я). У 1002 р. державність карантанських
ггаточно припинила існування. “Велика Карантанія” розпалась на окремі феодальні
і. Процес формування тут середньовічної народності не завершився: надто міцним

>увч вплив старих племінних інститутів. Етнонім “карантанці”, який закріпився за
Делійськими слов’янами (майбутніми словенцями), з початком XIII ст. зникає з документів,
|йрмість з’являються локальні самоназви.

^.Великоморавська держава. Протягом VIII ст. авари безупинно нападали на слов’янські
^.германські краї. У 796 р. об’єднане слов’яно-германське військо розбило аварів та захопило
’йГній обоз (ринг) під час внутрішніх міжусобиць в Аварському каганаті. З ліквідацією
'гегемонії аварів у Паннонії ця область почала залюднюватися слов’янами. Саме вона разом з
Моравськими та західнословацькими землями стала ядром Моравської держави. Археологічні
джерела показують, що наприкінці VIII ст. у південній та центральній Моравії й південно-
Шідній Словаччині сталися зміни, характерні для всього середнього Подунав’я - тут
Сформувався шар князів. Опорою княжої влади на місцях були кінні воїни. їх наявність
Археологічно прослідковується ще з кінця VII ст. Сталої столиці Ранньоморавського
Князівства не було - найбільшим городищем (племінним центром) були Вали поблизу
Микульчиць, які одночасно мали статус княжої резиденції.

У VIII - на початку IX ст. слов’янська держава в Моравії перебувала на стадії
становлення. Ранньоморавське князівство охоплювало невелику територію на півдні Морави.
^Побутує думка, що перші князі походили з племені мораван (вперше назва “моравани”
[Згадується 822 р.) і перебували у васальній залежності від Баварського герцога. Ними
послідовно були: Прибислав, Стоїмир та Прибина.

। Моймир (Воймир) І (818-846) вже не виступає “племінним” князем. Його політика
[спрямована на досягнення незалежності князівства. Через відсутність достовірних даних
іпочатки його самостійного князювання відносять до періоду між 818 та 830 рр. Прогнавши у
[833 р. “поганського”* князя Прибину з Нітри, він розпочав об’єднання й розширення держави,
। насаджував на захоплених землях християнство, будував церкви. Стрижнем його внутрішньої
[ політики було захоплення посілостей дрібних князів. Централізація й зміцнення Моравського
князівства здійснювалися всупереч німецьким планам в придунайському регіоні, тому
ТІюдовик Німецький 838 р. надав Прибині значну територію в південній Паннонії для
[заснування там “особливого слов’янського князівства” - конкурента Моравії. Його центром
і став заснований Прибиною Блатноград. Згодом Прибині вдалося ненадовго знову оволодіти
і Нітрою.

Розгадавши справжні наміри Моймира, Людовик Німецький організував великий похід у
моравські землі. Після перемоги над Моймиром (846 р.) князем в Моравії був посаджений
[його племінник Ростислав (846-870). Останнім політичним кроком Моймира І стало
об’єднання чехів для завдання удару німецькому війську, яке поверталось з походу.

Растислав проявив себе розумним стратегом і політиком. Він почав своє правління з
заснування нової столиці - міста Велеград на р. Мораві та будівництва ряду фортець (Градєц,
Зноймо, Бржеслав, Девін) для захисту від німецьких вторгнень. Растислав нав’язав стосунки з
Болгарією та Візантією. Княжий двір поступово став центром антинімецького спротиву. До
855 р. Растислав захопив територію між Диєю та Дунаєм. У 855 р. німецьке військо, послане в
Моравію, повернулось ні з чим. Нова облога Людовиком Німецьким фортеці Девін, де
перебувало військо Растислава, закінчилася у 864 р. перемир’ям і видачею заручників. Коли
німці у черговий раз вдерлися до володінь Растислава, чехи у відповідь спустошили Баварію,
а надлабські слов’яни - дощенту Тюринґію. Об'єднане тюринґо-баварське військо на чолі з
Людовиком Старшим у відповідь здійснило похід на лужицьких сербів, а Карломан - на
Святополка в Нітрі. Акція закінчилась миром, умови якого диктували слов’яни. Зміцнивши
владу, Растислав прогнав Прибину з Нітри і віддав її своєму племіникові Святополкові (867-
870), котрий одночасно став співправителем Моравської держави.

Наступним кроком Растислава було створення самостійної церковної організації. Ще у
863 р. на його прохання імператор Михаїп П прислав до Морави візантійську місію,
очолювану братами-солунцяуіи Кирилом (Константаном) і Мефодієм. За три з половиною
роки свого перебування в моравських землях слов’янські проповідники створили перші
зразки слов’янської писемності (глаголиця) й виховали там багато учнів. У 867 р., вважаючи
свою місію виконаною, брати залишили Моравію.

Не скориставшись як слід зі сприятливої політичної ситуації, слов’янські князі почали
чвари між собою. У 870 р. Святополк визнав зверхність німців, захопив в полон Растислава й
відіслав його до Карломана, після чого на чолі німецького війська увійшов до “старого міста
Растислава” (Микульчиці). Згодом, звинувачений у наклепах, Святополк сам потрапив до
в’язниці. Вторгнення Карломана у Моравську державу, передача її в управління франкських
маркграфів, значні спустошення та насадження німецьких порядків у містах спричинили
масове повстання в Чехії, Моравії та землях лужицьких сербів (871 р.). Після звільнення
Святополк різко змінив політичні орієнтири і очоливши моравське військб вщент розбив
німців. За правління Святополка (870-894) Моравія стала “Великою” (термін вперше
використав Константан VII Багрянородний у 13 главі “Про управління імперією”). Його
держава стає однією з найбільших у Центрально-Східній Європі, охоплюючи територію
сучасної Моравії, Чехії, Словаччини, Нижньої Австрії (до Дунаю), середньої течії Лаби та
Одри, верхньої течії Вісли й найвірогідніше нижню Паннонію. На думку сучасних істориків її
площа у період найбільшого розширення становила 40 тис. квжм. У другій половині IX ст. на
її території мешкало 250-300 тис. осіб.

У 872 р. вибухала нова німецько-моравська війна. Святополк, заручившись підтримкою
свого тестя чеського князя Борживоя, прогнав німців і перейшов у контрнаступ. Боротьба з
німцями завершилась укладенням Форшгаймського миру між Святополком та Людовиком
Німецьким (874 р.), за яким визнавалася незалежність Чехії та Моравії.

Під час успішних походів у Верхню Силезію та Віслянську землю (874-885 рр.)
Святополк силою охрестив місцеве населення, поширив владу на слов’янські землі по Лабі,
Одрі та в Карпатах. У 880-882 р. він дав відсіч болгарам, котрі вдерлись у Велику Моравію, а
згодом захопив межиріччя Дунаю та Тиси й лівий берег середнього Потисся (так звану
“нехрещену Велику Моравію”). У відповідь на інтриги карантанського князя Арнульфа він
двічі у 883-884 рр. невдало нападав на Паннонію. Арнульф покликав на допомогу проти
Моравської держави мадярів, котрі “сиділи” в Дакії. Ускладнення зовнішньополітичної
ситуації змусило Святополка 884 р. скласти нову васальну присягу Кардові 111 Товстому.
Однією з умов присяги було вигнання з Моравії слов’янського духовенства - головної
перешкоди на шляху проникнення католицизму. Святополк видалив слов’янських
проповідників. Слов’янська писемність (але не літургія) перекочовує до Чехії, де проіснувала
до кінця XI ст.
!	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

^Зі смертю Святополка Великоморавська держава занепадає. Князівські міжусобні сутички
«його синами Моймиром 11 та Святополком II спричинили відцентрові процеси. У 895 р.
рькі Пржемисловичі визнали залежність від Східнофранкського королівства. Цього ж року
шали лужицькі серби, переходячи під зверхність франків. Лише Силезія й Віслянське
язівство залишались у складі Великої Моравії. Мадярські напади та погроми 905-906 рр.,
(оплення ними словацьких земель довершили справу - Велика Моравія перестала існувати,
тентр політичного розвитку перемістився у чеські землі. Середньовічна традиція говорить
^рро “перенесення корони з Моравії до Чехії”. На уламках Великої Моравії згодом постали
|Яеська, Польська та Угорська держави. Упродовж X ст. чеські Пржемисловичі заволоділи
Частиною території колишньої Моравської держави, наприкінці X ст. Моравію здобув
^польський король Болеслав Хоробрий, а з 1029 р. вона об’єдналася з Чехією.

Проникнення протоболгар на Балкани і утворення Першого Болгарського Царства.
Важливим геополітичним фактором, що вплинув на процес державотворення у Північно?
'Східній частині Балканського півострова була поява тут праболгар (протоболгар). Перші
згадки про цей етнос, що належав до тюрксько-алтайської мовної спільноти, відносяться до
другої половини IV ст., коли він перемістився на Північний Кавказ і частково на Закавказзя.
Згодом болгари розселилися у Приазов’ї, а також в басейнах Дону і Сіверського Донця, де
асимілювали рештки сармато-аланських племен. У середині VI ст. болгари попали спочатку
під владу Аварського, а потім Західнотюркського каганатів. Звільнившись 632 р. від цієї
' залежності, вони утворили власну державу, відому під назвою Велика Болгарія, на чолі якої
і став хан Кубрат. Після його смерті (середина VII ст.) держава розпалася на три частини
відповідно до кількості синів. Східну частину Великої Болгарії, що дісталась у спадщину
і Бабаяну, незабаром захопили хозари. Другий син Кубрата - Котраг повів підвладних йому
болгар до середньої течії Волги, де утворив Волзько-Камську Болгарію, яка проіснувала до
30-х років XIII ст. Третій син Аспарух (Есперіх, Ісперіх) зі своєю частиною орди рухався на
захід і наприкінці 60-х років VII ст. зайняв територію на березі Дунаю у межиріччі Сірету і
Дністра (сучасна південна Бессарабія).

Нове місце розселення аспарухових болгар безпосередньо межувало з візантійськими
володіннями, що призводило до частих військових конфліктів. Здобувши у 680 р. перемогу
над візантійцями, болгари переправилися на правий берег Дунаю і зайняли Північно-Східну
Болгарію. Там вони ввійшли в контакт зі слов’янами, відомими під назвою Союз семи
слов’янських племен та племінним об’єднанням Северів. Оскільки і в болгар, і в слов'ян був
спільний ворог, то хан Аспарух і слов’янські вожді легко досягли між собою порозуміння, яке
переросло у військово-політичний союз. Заручившись підтримкою слов’ян, Аспарух у 681 р.
відновив військові дії проти Візантії. Константан IV не мав сил ефективно протидіяти
болгарам і через це пішов на укладення з ними мирної угоди, згідно з якою зобов’язався
щорічно виплачувати їм данину. Цим актом Візантія визнала існування Болгарської держави.

Хронологічно утворення Болгарської держави значно випереджувало виникнення інших
стійких державних організмів Центрально-Східної Європи. Під ту пору болгари знаходилися
на стадії переходу від кочового до осілого способу життя. У них сформувався дієздатний
прошарок знаті, склався стійкий військовий союз, який дозволив їм здобути перемогу над
Візантією. Поступово він переріс у державу. Приблизно в той самий час і в слов’янському
середовищі відбувалося руйнування патріархально-родового ладу і визріли внутрішні умови
для виникнення держави. Однак цей процес гальмувався домінуванням на Балканах Візантії,

* Праболгари - умовний термін, який вживається для розрізнення тюркомовного болгарського етносу до його
змішання зі слов'янським, що призвело до утворення сучасних болгар, нриналежних до слов'янської сім'ї народів.
Для зручності ми застосовуємо назву “болгари” і щодо тюркомовного етносу.
яка протидіяла державотворенню у слов’ян. Не дивно, що останні виявилися надійними
союзниками хана Аспаруха, а створена ним держава стала і їх державою. Більшість істориків
вважає, що до початку IX ст. Болгарія мала по суті федеративний характер. Домінуюче
становище у федерації посідали болгари, яким належала головна заслуга у перемозі над
Візантією. Хан Аспарух був визнаний верховним володарем, а новоутворена держава
отримала назву “Болгарія”. Разом із своєю дружиною хан розташувався поблизу Пліски* яка
поступово перетворилась із звичайного військового табору в добре укріплене місто-фортецю,
що стало адміністративно-політичним центром держави. Слов’янські племена та їхні князі
визнали верховну владу хана Аспаруха, але зберегли територіальну окремішність та
внутрішню автономію. Вони складали окремі адміністративні одиниці - “счовінїГ.
Початкове, основне територіальне ядро болгарської держави складали землі колишньої
римської провінції МізГї (сучасна Північна Болгарія).

Про внутрішню політику хана Аспаруха судити важко, поскільки вона майже не
відображена у джерелах. Щодо зовнішньополітичної діяльності, то її можна визнати доволі
успішною. Центральне місце у ній посідали взаємини з Візантією, яка після угоди 681 р.
деякий час сплачувала Болгарії данину. Але 689 р. новий візантійський імператор Юстиніан II
порушив мир і “пішов походом проти Словінії та Болгарії”. Спершу візантійцям вдалося
перемогти болгарське військо. Проте Аспарух зумів взяти реванш, розгромивши в Родопах
візантійську армію, що поверталась з Македонії. Після цього на певний час у відносинах між
двома державами знову наступило затишшя. В останні роки життя Аспарух сконцентрував
свої зусилля на боротьбі з хозарською загрозою, що насунулася з північного сходу. У битві з
хозарами в 700 р. Аспарух загинув.

Наступником Аспаруха став його син Тервел (700-721); політика нового хана була
спрямована на розширення Болгарської держави і зміцнення ханської влади. Допомігши
детронізованому імператору Юстиніану II повернутися на трон, Тервел отримав у нагороду
багату область Загора у Східній Фракії. Після недовгих суперечок за Загору, болгарсько-
візантійські відносини були в основному добросусідськими. Завдяки мирним стосункам із
могутнім сусідом, Болгарія продовж першої половини VIII ст. мала сприятливі
зовнішньополітичні умови для свого розвитку.

На початку 750-х років в Болгарії розпочалася жорстока боротьба за ханський трон між
представниками різних угрупувань болгарської аристократії. За п’ятнадцять років (753-768)
змінилося сім правителів. У ході затятого суперництва відбулося взаємне виснаження старої
болгарської аристократії, що об’єктивно полегшило поступову інфільтрацію у владні
структури представників слов’янської знаті, яка дедалі виразніше почала виявляти свої
домагання. З болгарських міжусобиць намагався скористатися візантійський імператор
Константан V Погонат. Упродовж 755-775 рр. він організував проти Болгарії 10 військових
походів. Болгарсько-візантійська війна велася з перемінним успіхом і не принесла рішучої
перемоги жодній з сторін. У 792 р. болгари розгромили візантійське військо поблизу фортеці
Маркелі, після чого була підписана болгарсько-візантійськка угода, за якою Візантія
відновила сплату Болгарії щорічної данини. Хан Кру.м (802-814) провадив активну зовнішню
політику. Окрім перманентного конфлікту з Візантією, він змушений був постійно тримати в
полі зору північно-західний кордон. У 805 р. на чолі великого війська Крум з’явився на
середньому Дунаї і встановив свій контроль над землями, заселеними слов’янськими
племенами ободритів і бранічевців. Водночас він підпорядкував собі багаті на соляні поклади
південно-західні схили Карпат. У 807 р. болгарське військо раптово нахлинуло в долину ріки
Струми і захопило у візантійців велику здобич. Продовжуючи наступ, болгари після тривалої
облоги здобули 809 р. місто-фортецю Сердіка (слов’янська назва - Средец, сучасна Софія).
І	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

іхи болгар викликали серйозне занепокоєння у Константинополі. У 811 р. імператор
)р І Генік зібрав величезну армію і, зламавши опір болгар, здобув Пліску, яку нещадно
'вав і зруйнував. Але на зворотньому шляху візантійська армія була вщент розбита
ми, а сам імператор потрапив у полон. У червні 812 р. неподалік Одріна відбулася
ьна битва яку візантійці ганебно програли. Болгарський хан дійшов до передмість
ггинополя, але штурмувати місто не наважився. У 814 р. Крум несподівано помер.

інюючи та розширюючи кордони Болгарії, хан Крум приділяв велику увагу її
іній консолідації. Федеративний устрій, який склався при його попередниках,
їв серйозну загрозу існуванню держави. Суттєва відмінність юридичного становища
слов'ян, а також фактична нерівноправність останніх, викликала незадоволення серед
іастини слов’янської знаті, яка домагалася своєї долі в управлінні державою. З метою
іня ханської влади та підвищення власного авторитету вже на початках свого
ня Крум встановив ряд фіксованих правових норм, спрямованих на утвердження
ірядку в державі. Необхідно зазначити що “Крумові закони” були однаковими для
^підданих незалежно від етнічної приналежності.

|^Хан Омутарг (814-831) по інерції розпочав своє правління з походу проти Візантії,
підготовку до якого запланував його батько Крум. Але болгарські війська зазнали у Фракії
Жорстокої поразки і це змусило молодого хана шукати порозуміння з Візантією. У 815 р. між
двома державами було підписано мирну угоду строком на ЗО років. Нормалізувавши
відносини з Візантією, Омутарг розв’язав собі руки для дій на північно-західному кордоні, де
виникла реальна загроза для Болгарії. У 827 р. він з’явився з військом і силою зброї відновив
тут болгарську владу. Хан прогнав місцевих слов’янських князів, які визнавали зверхність
німецького короля Людовика Благочестивого і посадив на їхнє місце болгарських правителів.
Цей крок Омутарга був складовою частиною його військово-адміністративної реформи. Її

суть полягала в тому, що замість архаїчних родоплемінних структур був запроваджений
поділ країни на військово-адміністративні області, названі за візантійським взірцем
“комітетами”. Керівництво ними доручалося особисто відданим хану правителям, що носили
[титул “коміт”. Завдяки цьому, з одного боку, зміцнювалася влада монарха,, а, з другого,
[посилювався процес консолідації його підданих, який вів до стирання різниці між болгарами і
[слов’янами.

[ < -Період правління хана Омутарга характеризувався активною будівельною діяльністю. Він
Іне тільки повністю відновив спалену візантійцями Пліску, але й збудував у ній ряд величних
споруд, зокрема царський палац. Виникли нові міста, такі як Преслав і Малий Преславець на
Дунаї. Особливої уваги Омутарг приділяв будівництву поганських святилищ, присвячених
[богові Тангрі. Тим самим він намагався протидіяти поширенню християнства, яке поступово
[проникало в болгарське суспільство.

Ь За наступників Омутарга (Маламира та Персіана) відновилася антивізантійська політика
|Пліски, спрямована на розширення кордонів у південно-західному напрямку. У 832 р.
розпочалася війна, в ході якої болгарські війська здобули Філіпополь (сучасний Пловдів). У

короткому часі при підтримці місцевого слов’янського населення Болгарія поширила свою
владу на східну частину Родоп.

іПерші роки правління Бориса І (852-889) співпали із загостренням суперечностей між
[двома центрами християнства - Римським апостольським престолом і Константи-

нопольською патріархією - за духовний вплив на народи Центральної та Південно-Східної
Європи. Водночас суперництво між ними мало й суто політичний вимір, який полягав у
^протиборстві двох могутніх держав - Німецької і Візантійської імперій за політичну
гегемонію у цій частині континенту. На середину IX ст., коли до влади прийшов князь Борис
І, стало очевидним, що Болгарія, незважаючи на її територіальне розширення та активну
зовнішню політику, не могла стати рівноправним партнером християнських держав, позаяк і
надалі залишалася поганською варварською країною. Здобути широке міжнародне визнання
можна було лише прийнявши християнство. Потреба християнізації зумовлювалась також
внутрішніми причинами - Болгарія була двоязичницькою державою, оскільки і болгари, і
слов’яни мали свої власні, відмінні між собою культи, які творили нездоланний бар’єр на
шляху зближення двох етносів. Прийняття ж християнства як універсальної релігії мало
сприяти внутрішній консолідації країни. При цьому виникала дилема звідки приймати
християнство - з Константинополя чи з Риму. Запровадивши християнство з
Константинополя, Болгарія неминуче потрапляла у політичну залежність від Візантії, проти
якої продовж майже двох століть провадила боротьбу за своє існування. Запровадження ж
християнства з Риму не несло з собою загрози політичного підпорядкування ззовні. Проте
розвиток міжнародних подій не залишив вибору для князя Бориса. Програвши у 863 р. війну з
Візантією, він підписав з нею “Глибокий мир”, за яким погодився на прийняття Болгарією
християнства східного візантійського обряду. Наскільки це було важливим для Візантії
свідчить хоча б те, що вона погодилася піти на територіальні поступки, повернувши Болгарії
область Загора. Незабаром після підписання угоди до Пліски прибула з Константинополя
духовна місія, яка 864 р. здійснила акт хрещення болгар. Під час хрещення Борис І прийняв
ім’я Мгааїл.

Процес зміни релігії в Болгарії, як і в інших країнах, відбувався болісно. Частина
аристократії й простих болгар відмовилася визнати “чужого бога”, розглядала прийняття
християнства як капітуляцію перед Візантією. Глухе незадоволення поступово переростало у
непокору, а у 865 р. справа дійшла до відкритого заколоту. 1 тільки завдяки рішучості Бориса І
порядок у країні було відновлено. Щоб не допустити у майбутньому подібних ексцесів, за
його наказом було стято голови 52 найактивнішим учасникам заколоту, переважно болярам
та членам їх родин. Після цього знищено усі поганські святилища. Прийняття християнства
було переломною подією в історії Болгарії з далекосяжними політичними, соціальними та
культурними наслідками.

/ {.Запроваджуючи християнство східного обряду, Борис І добре розумів, що церковне
підпорядкування Візантії призведе до політичної залежності. Тому він від самого початку
домагався створення незалежної болгарської церкви. Поскільки Константинопольська
патріархія не рахувалася з його намірами, то у 866 р. Борис І пішов на зближення з Римом і
болгарська церква впродовж кількох років підпорядковувалася Римові. Зі зрозумілих причин
це викликало незадоволення Візантії, яка шукала способу відновлення свого впливу на
Болгарію. На VII 1-у Вселенському соборі 870 р., незважаючи на заперечення представників
Риму, Візантія домоглася повернення болгарської церкви під юрисдикцію
Константинопольської патріархії. При цьому болгарській архиєпископїї було формально
надано автокефалію, тобто незалежність у внутрішніх справах. Насправді в Болгарії не тільки
у церковних, але й світських потребах повсюдно почала використовуватися грецька мова, що
загрожувало еллінізацією болгарської знаті, а в подальшій перспективі - поглиненням
Болгарії Візантією./

Борис І вирішив протидіяти грецькому засиллю шляхом сприяння розвиткові
слов’янської писемності. З цією метою він заснував два культурні осередки - один у столиці
Плісці, а другий - у південно-західній частині своєї держави, у м. Охрид (Македонія).
Наставником охридського центру став Климент - один з найближчих і найздібніших учнів
Кирила і Мефодія. Більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що власне Климент
був творцем більш досконалої слов’янської азбуки - кирилиці.

Натомлений майже сорокарічними турботами, пов’язаними з управлінням країною, Борис
І у 889 р. відмовився від трону і, постригшись у ченці, пішов до монастиря. Його наступником
54
Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

Вдостарший син Владимир Расате. Але оскільки новий князь виявився прихильником
Вродження у Болгарії поганства, то Борис І насильно усунув його від влади. Замість нього
ВЮжий трон зайняв третій син Бориса І - Симеон. Одночасно з цим столиця Болгарії була
Иренесена з “поганської Пліски” до Преслава. Офіційною мовою і мовою богослужіння
Н&йавалася слов’янська (болгарська) мова. Фактично це означало заміну грецького
ВЙ°венства болгарським і реальне оформлення національної церкви. Християнізація Болгарії
^^запровадження слов’янського богослужіння прискорили процес консолідації болгарського
р^єпільства. Нова віра та слов’янська мова остаточно зламали бар’єр, що розділяв болгар та
рлов’ян, а чисельна перевага останніх надала Болгарській держава та її культурі слов’янського
(Характеру. Поступово болгарсько-тюркська мова зникла, а її носії були асимільовані
Слов’янами.

- На відміну від усіх своїх попередників Симеон (893-927) був державним діячем нової
формації. Майбутній правитель з дитинства виростав як християнин. Юні роки він провів у
Константинополі, здобуваючи там освіту, був вихований на античних та візантійських
культурних зразках. Недарма сучасники вважали його “напівгреком”. Перебуваючи на троні,
він доклав багато зусиль для зміцнення центральної влади та вдосконалення системи
управління. Зовнішня політика Симеона була спрямована на дальше розширення і зміцнення
Болгарії, що не могло не суперечити візантійським інтересам. Приводом для погіршення
відносин між двома державами було витіснення грецького духовенства з Болгарії. У відповідь
Візантія вирішила завдати удару торговельним інтересам Болгарії. 894 р. імператор'Лев VI
Філософ розпорядився перемістити болгарський “торг” (право болгарських купців торгувати
у Візантії) з Константинополя до Солуня (Салонік). “Торговельна війна” переросла у
військовий конфлікт, який закінчився розгромом візантійських військ у Східній Фракії. Тоді
візантійський імператор, підкупивши мадярів, що на той час стояли табором у межиріччі Буга
і Дністра, спонукав їх до походу на Болгарію. Зі свого боку Симеон уклав таємний союз з
печенігами, які завдали сильного удару мадярам. Це змусило їх покинути територію у нижній
течії Дунаю і переселитися до Паннонії, яка стала їх новою батьківщиною. Ліквідувавши
загрозу на північному сході своєї держави, Симеон відновив військові дії проти Візантії,
внаслідок чого до Болгарії були приєднані території у Південній Македонії та на
Адріатичному узбережжі (сучасна Албанія), болгарський “торг” було повернуто на старе
місце, тобто до Константинополя. Окрім того імперія зобов’язалася сплачувати Болгарії
щорічну данину.

Після підписання у 904 р. мирної угоди у відносинах між Болгарією та Візантією наступив
тривалий період затишшя. Це дало змогу Симеону зайнятися внутрішніми справами. Він, як і
батько, приділяв великої уваги утвердженню християнства, будував храми і монастирі. Але
особливо піклувався про розвиток нової столиці Преслава, намагаючись зрівняти її з
Константинополем. Турбота про велич столиці відображала амбіції Симеона будь-якою
ціною отримати титул імператора, а то й посісти константинопольський трон. У серпні 913 р.
він зібрав військо і пішов походом на Константинополь, але штурмувати його не наважився.
Натомість розпочалися болгарсько-візантійські переговори, які закінчилися укладенням
угоди. Нею передбачалося, що малолітній візантійський імператор Констянтин VII
Багрянородний одружиться на одній з дочок Симеона. У цьому випадку Симеон як батько
імператриці і тесть імператора повинен був отримати титул “васіліопатер” (батько
імператора), що забезпечувало йому членство у регентській раді, а можливо співправління з
малолітнім імператором. Як засвідчують деякі джерела, Симеон, однак, не мав наміру цим
обмежуватися, а хотів проголосити себе “царем і самодержцем болгар та ромеїв”. 914 р.
ситуація у візантійській столиці раптом змінилася. Тут відбувся державний переворот, в
^результаті якого управління імперією прибрала до своїх рук мати малолітнього імпрератора
іпігдагг, .& ,. вг.'яг.м,,я'-ідд'аиг-,і ,д..Іі^вад=^д^^=п=ааса=дяяядж8асаяс^^жаза5аяпад=гая
Зоя. Вона розірвала заручини свого сина з болгарською принцесою, що призвело до тривалої
війни між двома державами. У серпні 917 р. дійшло до генеральної битви, яка відбулася на
березі річки Ахелой поблизу Несебра. Візантійська армія була вщент розгромлена. Невдовзі
імператрицю Зою, яка була головним винуватцем візантійсько-болгарського конфлікту,
усунули від управління і воно перейшло до рук візантійського воєначальника Романа
Лакапіна. За таких обставин у Симеона не залишилось надій здобути імператорський титул.
Тому на початку 920-х років (точна дата невідома), він проголосив повну незалежність
болгарської церкви, а перший болгарський патріарх Леонтій увінчав його царською короною.
Згідно з тодішньою традицією, наданий Симеону титул міг набути міжнародного визнання
лише при умові підтвердження його візантійським імператором і Константинопольським
патріархом. Спроби Симеона здобути Константинополь силою (923 р.) зазнали невдачі.
Тривалі війни з Візантією не давали змоги Симеону належним чином подбати про західний
кордон. Це призвело до того, що сербські князі вступили в союз з візантійськими
імператорами і діяли на шкоду Болгарії. Тому 924 р. Симеон підкорив сербів і перетворив
Сербію у болгарську провінцію. Проте у війні з Хорватією (926-927 рр.) болгари зазнали
поразки. Під час підготовки чергової війни проти Візантії Симеон раптово помер від
серцевого нападу.

Цар Симеон залишив після себе величезну країну, територія якої пролягала від Карпат до
Егейського моря, від чорноморського узбережжя до Адріатики. Незважаючи на успіхи у
зовнішній політиці, численні війни з Візантією і сусідами дедалі більше вичерпували людські
та матеріальні ресурси Болгарії. У повній мірі виснаження країни дало про себе знати лише
при наступниках Симеона. З другого боку, болгарська культура досягла такого високого
рівня, що це дало підставу історикам назвати часи Симеона ''Золотим віком" Болгарії. її
надбання заклали міцний фундамент для всього подальшого культурного розвитку Болгарії.
Водночас вони мали величезний вплив на інші слов’янські і неслов’янські (волохи,
молдовани) народи.

Наступник Симеона - його другий син Петир (927-968) на відміну від батька не
відзначався великодержавними амбіціями і вважав антивізантійську політику
безперспективною. Восени 927 р. між Болгарією та Візантією була підписана угода про 30-
річний мир. Проте вона викликала незадоволення тієї частини болгарської знаті, яка була
прихильницею “твердого” курсу щодо Візантії. Особливо обурювала їх “візантинізація”
царського двору (царемоніалу, стилю одежі тощо). Це стало приводом для організації двох
змов (928 і 930 рр.), спрямованих проти Петира і очолених його братами. Хоча обидва
виступи вдалося придушити, сам факт їх виникнення був ознакою політичної нестабільності
Болгарії. Дальше поглиблення внутрішньої кризи значною мірою було зумовлене
поширенням соціально-релігійного руху, відомого під назвою богомільства (назва пішла від
імені його основоположника священика Богоміла). Його виникнення було зумовлене
надзвичайно важкими умовами економічного життя (невпинне зростання податків, особливо
в період тривалих війн Симеона з Візантією, грабіжницькі напади мадярів та інших
кочівників тощо) і політичним безправ’ям основної маси населення Болгарії. Утиски з боку
державної влади і болярства, заклики церкви до терпіння і покори зродили своєрідну форму
опозиції (єресі), носіями якої були переважно вихідці з нижчого духовенства, тісно
пов’язаного з простолюддям. Згодом у дещо зміненому вигляді рух поширився в ряді країн
Європи.

Спираючись на дуалістичний світогляд, богоміли не визнавали світської влади (царя і
боляр), вважаючи її слугою Сатани. Вони відкидали також церковну організацію та ієрархію,
звинувачуючи її у відході від євангельських принципів, не визнавали церковних обрядів та
більшості християнських догматів. Однією з фундаментальних засад богомільства була
56
І Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

багатства, яке вважалося перешкодою для осягнення Царства Небесного. Важким
ііли вважали пролиття людської крові, а тому відмовлялися брати до рук зброю,
и богомільства поділялися на три категорії: “досконалих”, “віруючих” та
Перші з них жили окремими братствами (за зразком монастирських громад). На
а стояв “дедец” (дідусь). Богоміли двох інших категорій (“віруючі” і “слухачі”)
ітися в колі своїх родин, а отже впливати на ширший загал.

оширення богомільства як форми протесту проти існуючих суспільних порядків,
юзиції державної влади, а пацифістські настрої, що ширилися богомілами,
пливали на обороноздатність Болгарії. Між тим у 60-х роках загострилися
йзантійські відносини. Відчуваючи військову слабкість Болгарії, Візантія
платити їй традиційну данину. У 967 р. вона розпочала проти Болгарії війну,
' конфлікт на своєму боці Русь. Навесні 968 р. київський князь Святослав на чолі
ьуц-іпслчпиіО війська вирушив до Болгарії. У Добруджі на лівому березі Дунаю на нього
Е$екала 30-тисячна болгарська армія, яку Святослав одразу ж розгромив. Після цього він
Зайняв Північно-Західну Болгарію, обравши місцем свого перебування фортецю
Переяславець на одному з дунайських островів. Руський князь не приховував, що має намір
закріпитися тут і навіть перенести сюди свою столицю. Це стурбувало візантійського
імператора, який запідозрив Святослава у претензіях на Константинополь і змінив своє
ставлення до Болгарії. Незабаром відбулися болгарсько-візантійські переговори, внаслідок
яких Візантія зобов’язалася надати Болгарії допомогу у боротьбі зі Святославом.

« Тим часом за намовою болгар (а можливо й візантійців) печеніги взяли в облогу Київ.
Повідомлений про це Святослав змушений був припинити війну з Болгарією і повернутися на
допомогу своїй столиці. Відігнавши печенігів від Києва, руський князь влітку 969 р. знову
|з’явився у Добруджі. Він розгромив болгарське військо і зайняв усю Північну Болгарію зі
[Столицею Преслав. Обіцяної допомоги від Візантії цар Борис II не отримав. За таких обставин
йому не залишалося нічого іншого як стати вимушеним союзником Святослава. Навесні 970
р. основні сили Святослава разом із союзними їм загонами болгар, печенігів та угорців
вирушили проти Візантії. Влітку 870 р. поблизу Аркадіополя відбулася генеральна битва, в
ході якої візантійці завдали поразки військам. Святослава. Після цього він змушений був
відступити на північ. Навесні 971 р. імператор Іоанн Цимісхій на чолі величезної армії
вирушив на Преслав і, здобувши його штурмом, взяв у полон царя Бориса II, пограбував
царську скарбницю. Після цього візантійська армія вирушила на Доростол, де на той час
знаходилися основні сили Святослава. Не маючи шансів на перемогу, русичі у липні 971 р.
погодилися на мир. За його умовами Святослав звільнив усю зайняту ним територію, а також
відмовитися від претензій на Херсонес (в Криму). Під час переходу через дніпровські пороги
русичі були несподівано атаковані печенігами і розгромлені. Разом з іншими воїнами у
жорстокому бою загинув і Святослав.

. Витіснивши русичів, Цимісхій повністю підкорив собі Північно-Східну Болгарію і
перетворив її у візантійську провінцію. Царя Бориса II разом з усією родиною привезли до
Константинополя. Тут була влаштована спеціальна церемонія його детронізацїї. На доказ
того, що Болгарія як держава більше не існує, Іоанн Цимісхій переіменував її столицю
Преслав у свою честь на Іоаннополь.

Тріумф візантійського імператора виявився передчасним, бо державне життя Болгарії
продовжувалося ще майже півстоліття, головним чином на її південно-західних теренах, де
встановилася тетрархія (чотиривладдя) синів близького родича царя, коміта Средецької
-області Ніколи - Давида, Мойсея, Арона і Самуїла. У 976 р. вони розпочали військові дії
проти Візантії і домоглися успіху - майже вся Північно-Східна Болгарія була звільнена від
івізантійців. У ході антивізантійської боротьби один з братів - Самуїл зосередив у своїх руках
всю владу, хоч формально царем його проголосили тільки 997 р. Столицею Самуїлової
держави став Охрид. Сюди перемістилася з Преслава й резиденція болгарських патріархів.
Упродовж усього часу, але особливо у 979-985 рр., Самуїп вів успішні військові дії проти
Візантії. Після перемоги над військом імператора Василія ІІ (986 р.) Самуїп повернув собі
майже усі болгарські землі. Тільки восени 996 р. болгарське військо було вщент розгромлене
візантійською армією на березі р. Сперхей поблизу Фермопіл. 12 тисяч болгарських вояків
потрапили до полону, а Самуїп та його син Гаврил Радомир (обидва поранені) з рештками
армії повернулися додому.

Болгарсько-візантійська війна тривала майже безперервно від 1000 до 1009 року. Після
невеликої перерви влітку 1014 р. імператор на чолі величезної армії знову пішов походом на
Болгарію. У липні відбулася велика битва, яку болгари програли. Приблизно 15 тис.
Самуїпових воїнів потрапили у полон. За розпорядженням імператора Василія II всі вони (за
винятком кожного сотого, якого залишали з одним оком як проводира) були осліплені і
відпущені на батьківщину. За цю жорстокість Василій II отримав прозвище-“Болгаровбивця”.
Побачивши своїх покалічених воїнів, цар Самуїп отримав серцевий напад і помер.

Після смерті Самуїла серед правлячої верхівки виникли суперечки відносно наступника
трону і майбутньої політики. Одне угрупування, вважаючи дальшу боротьбу
безперспективною, виступало за капітуляцію перед Візантією. Друге, очолюване
престолонаслідником Персіаном, стояло за продовження боротьби. Коли у березні 1018 р.
Василій II знову пішов походом на Болгарію, то лише окремі фортеці чинили йому опір, а
більшість здавалися без бою. Болгарська держава була остаточно підкорена і перетворена у
візантійську провінцію. Імператор Василій II скасував болгарську адміністративну систему, а
замість неї запровадив візантійську. Територія Болгарії була поділена на три феми, управителі
яких призначалися виключно з числа греків. Візантійська влада робила все можливе, щоб
денаціоналізувати болгарську аристократію. Але наділена правом імунітету певна її частина
зберегла свою соціальну й етнічну ідентичність.

Важким тягарем на плечі основної маси болгарського населення лягли зловживання
візантійських чиновників, а також систематичні напади кочових племен. Усе це викликало
загальне незадоволення болгарського населення. Безпосереднім поштовхом до поширення
бунтівних настроїв стала ліквідація в кінці 30-х років XI ст. незалежної болгарської церкви. За
таких умов 1040 р. в Болгарії розпочалося збройне повстання. Його очолив син Гаврила
Радомира (а отже внук Самуїла) Делян, якого проголосили “царем болгар” Повстанська армія
захопила м. Ніш, а потім рушила на південь у Македонію, де оволоділа багатьма фортецями.
Після цього повстанці відновили наступ і зайняли Фессалію, почали облогу Солуня, але
зазнали поразки. У 1041 р. повстання було придушене.

У 70-х роках XI ст. у Болгарії знову відбулося кілька антивізантійських виступів.
Найбільшим з них було повстання під керівництвом знатного болярина Георгія Войтеха, яке
розпочалося 1072 р. Ставлячи собі за мету відновити болгарську державу, керівники руху
проголосили царем сина Зетського (Чорногорського) князя Михайла Констанппіна Бобіна,
який був далеким нащадком царя Самуїла. Повстанцям вдалося встановити свою владу у
таких важливих центрах як Скоп’є, Охрид, Ніш. Але керівництво допустилося тактичної
помилки, розпорошивши свої сили, і повсталі були розгромлені.

Звертає на себе увагу та обставина, що богомільство як опозиція до болгарської влади в
другій половині X - на початку XI ст. (період занепаду Болгарії і поступового її підкорення
Візантією) майже повністю згасло. Відновилося воно лише в часи бездержавності (ХІ-ХІІ ст.),
але уже з явно вираженою антивізантійською спрямованістю. За нових умов богоміли почали
ідеалізувати Перше Болгарське царство, проти якого вели колись непримиренну боротьбу, а
проповідувані ними ідеї набрали патріотичного забарвлення. Не дивно, що візантійська влада
;	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

^Жорстоко розправлялася з ними. Так, 1111 р. на центральній площі Константинополя живцем
спалили першоієрарха богомілів Василія, а його учнів - “апостолів" ув’язнили. Під тиском
жахливих репресій богоміли шукали притулку у сусідніх балканських (Боснія), західно-
європейських (Італія, Франція) та деяких країнах Центрально-Східної Європи.

і Виникнення Хорватської держави та проголошення її королівством. Головним (хоча
й суперечливим) джерелом, яке пояснює причини появи хорватських племен на Балканах, є
твір Константи на VII Багрянородного (913-959) “Про управління імперією’’. За цим твором
(розд. 29-30), у час правління візантійського імператора Іраклія (610-641) авари окупували
римську провінцію Далмацію й почали систематичні напади на сусідні з нею провінції.
Близько 630 р. Іраклій з метою усунення аварів з регіону змовився з князями білих
(підкарпатських) хорватів і пообіцяв їм Далмацію. Умовою угоди було витіснення аварів,
поселення хорватів як федератів та визнання влади цісаря. На чолі хорватського племінного
союзу стояли п’ять братів: Клукас, Ловелос, Косениць, Мухло й Херват та дві їхні сестри -
ТугаЙ Буга. Можемо констатувати, що до УП ст. у хорватів вже виділилась група осіб, котрі
і стали на чолі первісних общин. Усі вони належали до одного роду, який можна розглядати як
і прототип майбутньої моделі правлячого роду.

; Унаслідок тривалої аваро-хорватської війни (634-638 р.р.) Далмація була відвойована. До
[ приходу сюди хорватів область між ріками Кульпа, Цетіна та Врбас мала певну єдність,
засновану на далматинських традиціях з грецьким та більш сильним римським культурним
прошарком. Дві хвилі слов’янського переселення на Балкани сформували тут нове етнічне
населення, яке поширилося у всіх напрямках з Далматинського загір’я до Динарського хребта
і Паннонського басейну. Хорвати абсорбували залишки аварів і почали асимілювати
романізованих мешканців Далматинського узбережжя. Під франкським і частково
візантійським впливом та суверенітетом формувалася політична модель держави
далматинських хорватів, початки якої (у вигляді союзу племен) спостерігались ще в перші
десятиріччя УП ст. Про внутрішнє життя хорватів Далматинського узбережжя цього періоду
майже нічого не відомо. Але напевно вже тоді важливе значення для їхнього політичного
розвитку мали взаємовідносини, особливо торговельні зв’язки з романським населенням,
котре збереглося в містах (Задар, Трогір, Спліт) і на островах (Крк, Црес, Лошинь, Раб).

Відомості з політичної історії Хорватії до ХП ст., які дійшли до нас, є уривчастими й
неповними, особливо щодо перших століть після переселення хорватів на Балкани. На
початку IX ст. у Далматинській Хорватії вже існувало князівство, яке охоплювало майже всю
територію між р. Цетіною й нагір’ям Велебит. Саме воно згодом стало основним центром
об’єднання хорватських земель. До середини ГХ ст. князівська влада тут значно зміцніла й
стала проявляти тенденцію до перетворення у спадкову. Скориставшись міжусобицями
Каролінгів та послабленням Візантії, князь-воєвода Трпимир (бл.845-864) значно розширив
кордони своїх володінь й заснував династію. Столицею він обрав м. Кліс біля Спліта. На
кінець IX ст. наступникам Трпимира вдалось звільнитись з-під франкської залежності (878 р.)
та від Візантії (879 р.).

Інше племінне об’єднання білих хорватів і споріднених з ними слов’янських племен осіло
на початку УП ст. в Іллірії та Паннонії (між середньою течією Драви та нагір’ям Капела),
маючи свого власного князя, незалежного від князя Далмації. Тут утворилось політично
нестійке ранньодержавне об’єднання - Посавська (чи Паннонська) Хорватія. У УП ст. воно
ще перебувало у залежності від аварів. Лише в кінці VIII ст., скориставшись внутрішніми
чварами в Аварському каганаті й нападом франків на аварів, посавські слов’яни змогли
здобути незалежність. Франкські аннали повідомляють, що очолював цю боротьбу
слов’янський князь з Паннонії Войномир. Але звільнившись від влади аварів, слов’янські
племена Посавської Хорватії опинились під франкським пануванням. У 812 р. Карл Великий
остаточно закріпив за собою ці землі договором з Візантією, за якою на хорватському
узбережжі залишались лише міста Спліт, Трогір, Задар та декілька островів. Посавська та
Далматинська Хорватія разом зі словенськими землями були віддані під верховну владу
фріульського маркграфа. Жорстоке франкське панування призвело до масового повстання
посавських хорватів на чолі з князем Людевитом (818-823 рр.). У повстанні на боці франків
брали активну участь далматинські хорвати на чолі з князем '‘Далмації та Лібурні'Г Борною
(?-821), котрий тут виступає ще як “племінний” князь. За правління князя Ратимира (829-838)
Посавська Хорватія потрапила в залежність від Болгарії, але вже до середини IX ст. влада
франків у цьому регіоні була відновлена.

Більш успішно проходили державотворчі процеси у Далмації. Територіальна експансія
далматинських хорватів на захід та південний схід призвела до конфлікту з Болгарією за
підкорення сербських земель. За Домагоя (бл.864-876) Далматинська Хорватія перебувала у
залежності від Візантії. Князеві Бранимирові (879-892), який прийшов до влади внаслідок
низки династичних переворотів, вдалося звільнитись з-під влади Візантії. Республіка св.
Марка (Венеція) була змушена платити йому данину. Правління Мутимира (892-910)
характеризувалось остаточним утвердженням династії Трпимировичів.

На початку X ст. у період правління князя Томислава (бл. 910-930) Хорватська держава
досягла найбільшого розквіту. Під його командуванням хорвати успішно відбили напад
нових сусідів - мадярів, котрі оселились в Паннонії. 924 р. у ході цієї боротьби Томислав
приєднав землі посавських хорватів (Славонію). За Томислава Хорватія стає королівством
(коронація відбулась у Римі 925 р.), а її наступні правителі вже іменувалися королями (“гех
СгоаЮгит”). Хорвати вийшли переможцями й у зіткненні з болгарським царем Симеоном
(927 р.). Римська курія змушена була визнати суверенітет короля Томислава над
далматинськими містами. У 925 та 928 роках у Спліті пройшли церковні собори, рішеннями
яких було створено місцеву церковну ієрархію (архиєпископство було засновано у Задарі
лише 998 р). Використання слов’янської мови у богослужінні, що початково тут
практикувалось, рішенням цих же соборів було заборонене.

Успіхи державного будівництва поставили Хорватію у ряд наймогутніших держав
регіону. її впливи поширились уздовж Адріатичного узбережжя на південь, до Драви на
північ, а також в області Боснії. Згідно з Константаном Багрянородним хорвати у X ст. мали
могутнє й боєздатне військо: до 60 тис. кінноти та 100 тис. піхоти. їхній флот налічував 80
бойових кораблів та 100 гондол.

За наступників Томислава (до кінця 60-х років X ст.) було приєднано Боснію. За правління
Стефана Држислава (969-995), котрий одержав корону від Візантії, Хорватія була вдруге
проголошена “королівством”. Слабкість королівської влади, чвари та міжусобиці призвели до
розколу в державі, через що значно зросла роль місцевих правителів - бонів. Невдачі у
зовнішній політиці спричинили втрату далматинських міст та островів (1000 р.), захоплених
венеціанцями, а також Славонії. Крешимир 111 (1000-1030) був змушений визнати зверхність
Республіки св. Марка. У цей період значно посилились й візантійські позиції на Балканах.
Лише за правління короля Петра Крешимира IV (1058-1074) далматинські міста знову
визнали його владу, а також відбулось возз’єднання Далматинської Хорватії та Славонії.
Однак зміцнення влади жупанів на місцях та намагання перетворити її у спадкову виявило
відцентрові тенденції в державі.

Міста-держави Далмації. Далмація - це своєрідний регіон, прибережна зона на
західному узбережжі Балканського півострова з низкою островів та розкиданих по
узбережжю портових міст, котрі у ранньому середньовіччі були головним фактором розвитку
цілого регіону. Найбільші з них: Задар (італійською - Зара), Спліт (Спалато), Трогір (Трау),
І	Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

ник (Рагуза). Головним заняттям їхніх мешканців була морська торгівля. Далматинські
иступали посередниками між Західною Європою та країнами Леванту (Сходу).

іблема взаємовідносин новоприбулого хорватського населення зі старим романським і
юваним населенням міст Далмації через надзвичайну скупість і суперечливість
зних даних породжує відмінні погляди дослідників. Немає єдності й щодо проблеми
ення та внутрішнього устрою ранньосередньовічних далматинських міст. Відомо, що
^романські стосунки на ранній стадії контактів не були мирними. Романському
іню Далмації у впертій боротьбі з сусідами-слов’янами доводилося відстоювати
> займану територію, в першу чергу невеликі ділянки узбережжя довкола міст. Опорою
і романського населення була Візантія, котра намагалася використати далматинські міста й
острови як бази для морської торгівлі та опорні військові пункти на Адріатиці. Візантія,
номінально володіючи цими містами та островами, передала їх в управління равеннському
екзархові (до середини VIII ст.).

У УШ-ІХ ст. місцеві слов’янські вожді (а пізніше й князі) спільно з сербськими князями
Травунії та Захум’я постійними нападами на далматинські міста змушували їх платити
данину. Спліт, Трогір, Задар та Дубровник сплачували 10 літрів золота щорічно, з яких левова
' частка відходила князям Далмації. Міцні фортечні мури, умови надзвичайно замкнутого
середовища та тривале несприйняття слов’янських прибульців романським населенням міст
стали причиною повільного проникнення до них протягом ІХ-ХІ ст. сільського хорватського
населення. Більшість дослідників називає ХП ст. часом, коли за найбільш обережними
припущеннями відбулась остаточна слов’янізація далматинських міст.

Утворення та розвиток Сербської держави. Сербські племена дещо пізніше за хорватів
почали свій рух на Балкани з-за Татр (з Вісло-Одерського регіону). На початку УП ст. з
дозволу імператора Іраклія вони осіли як федерати в землях, що склали ядро майбутньої
Сербської держави. На цих теренах вже існував певний слов’янський прошарок, який проник
сюди з попередніми міграційними хвилями, а також залишки ілліро-фракійського населення.
У УІП-ІХ ст. у сербів виникають перші ранньодержавні племінні об’єднання (сербською -
“племенске државіце”). Найдавнішим відомим таким утворенням було Князівство Рашка
(назва походить від м. Раш в південно-західній частині сучасної Сербії). У цей час тут вже
існувала жупно-територіальна система на чолі з князем-жупаном. Югославська історіографія
періодизує “жупанійський час” від початку УП до середини ХП ст.

Розселення у новому географічному й кліматичному регіоні прискорило зміни в
господарській системі сербів. На відміну від інших слов’янських племен, які осідали
переважно в областях придатних для землеробства, господарство сербів мало змішаний
землеробсько-скотарський характер.

З VIII по X ст. у процесі безперервної боротьби з франками, Візантією та Болгарією за
контроль над регіоном, як зазначає Константан Багрянородний, сербський вплив поширився
далі на південь і захід, охопивши слов’янські князівства на Адріатиці й у Боснії. Розкиданість
новозаселених сербами земель сприяла їх відособленості. У ГХ-Х ст. на цих територіях
виникло 5-6 залежних від Візантії сербських князівств: на південному заході - Паганія (район
узбережжя між Цетиною та Неретвою), у напрямку на південь до неї прилягала "архонтія
Захум я ” (“країна захлумів”), далі між візантійською Рагузою (Дубровником) та Которською
затокою - Травунія (чи Требіньє) та Конавлі (“країна каналітів”), а замикало цей каскад
Луклянське князівство (з XI ст. - Зета). "Архонтія Сербія ” (чи Рашка), що знаходилася далеко
від моря, прилягала до названих утворень з тилу і сягала р. Сави, межуючи на сході та півдні з
Болгарією та Візантією.

У середині IX ст. відбулося тимчасове об’єднаня сербських земель під владою жупана
Рашки Властимира. Але ці землі надалі перебували у васальній залежності від Візантії. Хоча
Властимир, вважаючи свою державу вотчиною, поділив її між синами (Мутимир, Стоймир.
Гойник), все ж право призначення місцевих князів залишалось за Константинополем.

За правління візантійського імператора Василія І (867-886) більшість сербів (“окрім
паган”) була охрещена. З другої половини IX ст. значно посилився болгарський тиск на
сербські землі. Відомо, що спроби Мутимира (7-891/2) продовжити об’єднавчу політику
батька були невдалими. Наприкінці IX ст. принаймні два сербські князівства - Травунія і
Захум’я мали власних архонтів, котрі проводили проболгарську політику.

У 927-928 рр. жупан Рашки Часлав Клонимирович поширив свою владу на Зету,
Травунію, Хум та ряд інших земель, але під час походу в північно-сербські землі він був
вбитий мадярами. Навіть за часів найбільшого свого розширення Давньосербська держава
сплачувала данину Візантії та Болгарії, між котрими точилася запекла боротьба за сербські
землі. Туманні відомості про цей період сербської історії містить "Літопис попа Дуклянина”
(Барський родослов). Феодальна роздробленість та різна політична орієнтація окремих
сербських земель у другій половині X — на початку XI ст. були причиною майже повної
відсутності джерельної інформації. Відомо лише, що з кола ранньосербських земель
поступово віддаляється Паганія, яка поглинається Хорватською державою. Дукпя (Зета)
почала претендувати на роль нового центру сербської державності.

Падіння Західноболгарського царства (1018 р.) призвело до підкорення сербських земель
Візантією. До середини XI ст. етнонім “серби” зникає з документів: за внутрішньою Сербією
закріплюється назва "Рашка". Сербські землі переживають нашестя норманів, половців,
мадярів, грабунки хрестоносців. Центром опору нападам стала Зета. Зетський жупан Стефан
Воїслав (1034-бл.1054) добився незалежності від Візантії. Поступово ним були приєднані
Травунія, Захум’я, Боснія та частина Рашки. Його син Михаїл (бл. 1055-1081) остаточно
приєднав Рашку. У 1077 р. Михаїл коронувався в Римі на короля. Зетська держава (чи
Дуклянське королівство) переживала період найбільшого територіального розширення. Але
слабкість королівської влади на місцях призвела до появи і стрімкого зростання великого
феодального землеволодіння, могутності монастирів, підтвердження все більших їхніх прав
та привілеїв. Сабор (з’їзд жупанів) мав вирішальне право голосу при обговоренні питання
вибору нового короля. Посилились відцентрові тенденції. Наступникові Михаїпа, королю
Константи!іові Бодіну (1081- початок XII ст.) лише ціною військових походів у Боснію та
чРашку вдалось втримати ці землі. Після його смерті Зетська держава розпалася, настав період
феодальної роздробленості. З цього моменту Боснія все більше виділяється в окреме
територіальне утворення на чолі з власним князем. До 80-х років XII ст. між князями Зети та
Рашки точилася запекла боротьба, яка завершилась остаточним занепадом Зети та
встановленням верховенства Рашки.

Ще у IX ст. у Сербії почало поширюватись християнство, але тривала боротьба за впливи
між західною та східною церквами завершилася лише на початку ХШ ст. остаточною
перемогою православ’я.

Слов’яно-германське сусідство і суперництво у Центрально-Східній Європі.
Історичні сліди проникнення праслов’ян за Одру (Одер) аж до Лаби (Ельби) та Сали (Заале)
прослідковуються до І ст.н.е. З кінця IV до V ст. слов’яни вже заселили всю північну
Германію до Лаби і Сали. У У-УІ ст. відбулося масове поширення слов’ян у південно-
західному напрямку - від східних Карпат до Тіроля.

Перші прояви франкської експансії на схід у слов’янські землі спостерігалися наприкінці
VII ст. Вона була спрямована переважно проти новостворених ранньосередньовічних
слов’янських держав (Само, Карантанське князівство). Протягом УШ ст. на слов’яно-
германському пограниччі, особливо у межиріччі Лаби та Одри, мало місце
взаємопроникнення й часткове змішування слов’янських та германських племен. Сусідні
62
И2, Етнічні і державотворчі процеси...

ставали непримиренними ворогами, полегшуючи германську
іки за допомогою саксів, ободритів та лужицьких сербів,
-лютичів. 805 р. франкське військо під проводом Карла Юного
лов’ян чинило напади на чеські землі. Наступного року військо
здіпіна спустошувало землі лужицьких сербів.

У другій половині IX ст. східнофранкські феодали розпочали запеклу боротьбу з новою
загрозою - Великою Моравією. Людовик Німецький з 845 р. здійснював систематичні
-доходи в слов’янські землі вздовж східного кордону Східнофранкського королівства,
втручаючись у політику місцевих князів. Цей наступ був перерваний нашестям мадярів, котрі
Неодноразово плюндрували як слов’янські, так і німецькі землі. Поразка німецького війська
від мадярів під Інсбруком (907 р.) та знищення ними Східної марки остаточно перекрили
:.шляхи для німецької експансії в південно-східному напрямку. Широкомасштабний
франкський наступ на півдні на Посавську та Далматинську Хорватію наприкінці IX ст.
також зазнав цілковитої невдачі. Політичні реалії змушували німецьких феодалів посилити
наступ на північ.

До середини IX ст. тісні контакти між германцями та полабськими слов’янами сприяли
розвитку державності останніх, але племінний та культовий сепаратизм, повільне
проникнення сюди християнства не дозволили полабським слов’янам створити міцні
державні організми у ІХ-Х ст. Західна експансія - конфронтація зі Східнофранкським
королівством, а пізніше й Священною Римською імперією викликали тут гальмування й без
того повільного процесу політичної консолідації.

У кінці IX - на поч. X ст. розпалася традиційна політична система у Центрально-Східній
Європі. Східнофранкське королівство трансформувалось у Священну Римську імперію. До
влади прийшла саксонська династія на чолі з Генрихом 1 (918-936). З X до поч. XI ст. полабо-
балтійське слов’янство (ободрити, вільці-лютичі, поморяни) поряд із Давньочеською та
Давньопольською державами стали головними об’єктами експансії Німецької імперії.

Політика перших імператорів з династії Оттонів базувалася на обдаровуванні своїх
васалів землями, заохочуванні їх до розширення своїх володінь шляхом військових загарбань.
Політична роздробленість на північно-східних рубежах імперії сприяла підкоренню ними
басейну Лаби та Одри, населеного слов’янами. Вдалий німецький похід та перемога над
полабськими слов’янами при Рекниці (955 р.), як і перемога цього ж року Оттона І над
мадярами лише посилили тиск.

Територіально-політична та демографічна експансія йшли поруч. Басейни Лаби та
середнього Дунаю стали традиційними напрямками поширення німецької колонізації.
Особливо відчутною вона була між Лабою та Салою, де у 955-963 рр. провадилася
широкомасштабна колонізаційна акція під головуванням маркграфа Герона. Перші хвилі
нових поселенців - німців були згодом асимільовані слов’янами, але із зростанням кількості
новоприбулих цей процес пішов у зворотньому напрямку.

Кінець X ст. пройшов під знаком спротиву та загального повстання полабських слов’ян
проти німецьких феодалів. У цей період змістилися напрямки німецької експансії: новими
'“об’єктами зацікавлення” стали Польща, Чехія та Угорщина, які з другої половини X ст.
відіграють помітну роль у східноєвропейському регіоні. З XI ст. починаються тривалі
німецько-польські війни. Імперії вдалося зіштовхнути між собою Польщу та Русь, Польщу та
Чехію, Чехію та Угорщину. Але якщо чеські Пржемисловичі традиційно стояли на ґрунті
визнання належності Чехії (на певних умовах) до Німецької імперії, то зміцнення позицій
Польського та Угорського королівств виключало ці території зі сфери можливого поглинання
імперією.
До середини XI ст. процес формування політичної структури Центрально-Східної Європи
був в основному завершений. Слов’янські державні новоутворення посіли в ній гідне місце
поруч із традиційними германо-романськими.

У західній та слов’янській історіографії підхід до проблеми німецько-слов’янських
стосунків є далеко неоднаковим, особливо стосовно періоду Х-ХІІ ст. У західній історіографії
у річищі теорії “про єдиний середньовічний Захід” проводиться думка про місіонерську роль
“германо-романського Заходу” стосовно західно-слов’янських середньовічних державних
організмів. Східна сфера розглядається ними як зона візантійських та азійських впливів.
Посилений вплив Німецької імперії у Х-ХП ст. подається як позитивний фактор, що
прискорив розвиток слов’янських народів. Німецька імперія виступає виразником єдності
середньовічного Заходу, носієм християнства. У цьому ж річищі постає теорія “священної
монархії"”, згідно якої імперія Оттонів була теократичною (“священною”) за своєю природою.
Автори концепції вважають, що європеєць Х-ХІ ст. вірив у культ “священного короля”. Деякі
історики (Ф.Гансе) йдуть ще далі, пропонуючи теорію “добровільного приєднання” полабо-
балтійських слов’ян до західного світу або підтримуючи ідею “мирного проникнення”
німецьких колоністів на слов’янські землі на запрошення місцевих князів (В.Шлезінгер).
Історіографія слов’янських народів віддавна заперечувала “цивілізаторську місію” германців,
підкреслюючи, що слов’яни спільно з романо-германськими народами були рівноправними
творцями середньовічної Європи й нової європейської цивілізації.

Виникнення Давньочеської держави. Предки чехів декількома хвилями прийшли на
свої історичні землі з півночі Судетських гір, але з давніх часів заселяли очевидно й частину
Моравії. Перейшовши Судети і Карпати, вони осіли спочатку на півночі сучасної Чехії, у
Моравії та західній частині Словаччини. У У-УІ ст. вся територія Чехії вже була заселена
слов’янськими племенами. Про розташування поселень окремих чеських племен повідомляє
чеський хроніст Козьма Празький (1039-1123). З-поміж основних чеських племен згадуються
пшовани на півночі (по правому березі Лаби), хорвати на сході (по верхній течії Ізери),
дудліби на півдні (по верхній течії Влтави).

На території племінних об’єднань знаходились “гради” - політичні, військові та торгові
центри, до яких тяжіли найближчі поселення. Території племінних союзів поділялись на
окремі городові області - жупи. Ці територіальні об’єднання були вже політичними
об'єднаннями. Подібно до політичної системи Карантанського князівства влада
зосереджувалася в руках князів-жупанів, підтримуваних бойовими дружинами. Дорадчим
органом надалі виступав сейм (збори) - верховний орган племінної організації, але князі вже
мали на ньому вирішальний голос. Поступово з’являється інститут “головного князя”.
Першим відомим чеським князем був Лехо - 805), який загинув під Канбурґом (Каніною)
від франків Карла Великого.

До середини IX ст. тривав період роздробленості чеських земель. У 845 р. в Регенсбурзі
були охрещені 14 чеських князів, що прибули до Людовика Німецького для складання
васальної присяги. Від 855 р. чеські князі все більше втягувалися в орбіту політики
Моравського князівства. На внутрішньополітичній арені головну роль відігравали два
наймогутніші чеські роди - Пржемисловичі в середиьочеських землях та Славниковичі, що
володіли східною частиною території, заселеної чеськими племенами. Політичним центром
Славниковичів було Лібіце, яке виступало серйозним економічним конкурентом Праги.
Володіння Словника (?-918) простягалися на захід від Влтави і перетинали торгові шляхи з
Дунаю до Чехії.

У 872 р. вибухла війна Святополка Моравського з Німецькою імперією. За підтримки
свого тестя чеського князя Борживоя (852/3-889) Святополк вигнав німців. Наслідком його
активної політики було укладення Форшгаймського миру з Людовиком Німецьким (874 р.),
64
Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси..,
за умовами якого визнавалась незалежність Чехії та Моравії. Борживой, заручившись
^підтримкою Святополка, зміцнив владу Пржемисловичів у Чехії. Першим його кроком на
цьому шляху було зведення на старому Сеймовому полі укріпленого Празького Граду.
Хрещення Борживоя Мефодієм, за задумом та сценарієм Святополка, мало утвердити
верховенство саме цього князя над іншими чеськими князями (станом на 872 р. таких в Чехії
було шість). За правління Борживоя відбулося перетворення середньочеських земель у
Ранньочеську державу. Він намагався провадити власну зовнішню політику. Очевидно його
самостійні кроки у цьому напрямку викликали роздратування Святополка. Навесні 883 р.
військо Святополка Моравського заволоділо Чехією. До кінця свого правління Борживой
залишався васалом Святополка.

Після смерті Борживоя Чехія перетворилась у провінцію Великої Моравії. Старший син
Борживоя Спітигнєв (895-915) розпочав тривалі війни за незалежність з Великою Моравією.
[895 р. він разом з іншими чеськими князями, з-поміж яких був й Вітизла з роду
Славниковичів, визнав залежність Чехії від Німецької імперії. На рубежі ІХ-Х ст. Чехія
представляла собою конгломерат князівств, залежних від центрального князівства
Пржемисловичів, яке проявляло риси централізованої держави: впорядковується
адміністративна система градів, проводиться збір данини.

Молодший син Борживоя Вратислав (915-921) продовжив інтеграцію країни. Син
Братислава Вацлав (922-935) також намагався проводити самостійну політику, але його
втручання у справи Баварського герцога Арнульфа призвело до нападу німецького
імператора Генриха І та Арнульфа на Чехію (929 р.). Вацпав був змушений визнати
сюзеренітет імперії. У 935 р. у м. Стара Болеслав він став жертвою свого молодшого брата
Болеслава І (935-967), незадоволеного його політикою.

Захопивши владу, Болеслав І відмовився платити данину імперії. Період його запеклих та
безуспішних воєн з німецьким імператором Оттоном І (936-973) тривав до 950 р., коли
врешті-решт він став німецьким васалом. Після перемоги об’єднаного німецько-чеського
війська над мадярами на р. Лех (955 р.) до Чехії відійшла північна Моравія, частина Силезії у
верхів’ях Одри та Краківська земля аж до кордонів з Київською Руссю. Прага отримала
контроль над південними торговельними шляхами. У 60-х роках X ст. Болеслав І почав
втілювати в життя ідею централізованої монархії. З цією метою він побудував систему нових
укріплених градів по всій країні, почав карбувати монету, організував обов’язковий збір
податків, виконання повинностей та військової служби. 973 р. у Празі засновано самостійне
єпископство. Резиденцією єпископа став празький собор святого Віта, що перетворився у
духовний центр країни.

За правління Болеслава 1 володіння Славника на сході не входили до складу Чеської
держави. За Болеслава II (967-999) Славниковичі у боротьбі з Прагою спиралися на
німецького імператора Оттона ІП (983-1002), але той не міг надати їм суттєвої допомоги. У
995 р. Болеслав II захопив Лібіце й винищив все його населення, включаючи жінок та дітей..
Рід Славниковичів припинився, а їх володіння перейшли до рук Пржемисловичів.

Перша половина XI ст. стала часом чесько-польського та чесько-угорського
протистояння. Постійні втручання польського короля Болеслава Хороброго у чеські справи,
нетривале захоплення ним Чехії та Моравії (1003-1004 рр.), змусили Пржемисловичів шукати
підтримки Німецької імперії. У 1019 р. князь Олдржих остаточно приєднав до Чехії Моравії.
Його наступник Бржеткслав І (1035-1055) здійснив похід на польське Гнєзно (1039 р.) й
вивіз до Праги “мощі” святого Войтеха - патрона польської церкви з роду Славниковичів.
1041 р. він визнав себе васалом німецького імператора Генриха III, а Чехія стала частиною
імперії. За наступників Бржетислава Моравія перебувала в управлінні побічної гілки
правлячого роду Пржемисловичів. 1085 р. Генрих IV визнав титул чеського короля за
Вратиславом (1061-1092), але королівський титул набув спадковості лише у середині ХП ст.

Поява мадярських племен у Подунав’ї і створення Угорського Королівства. Мадяри
належали до фіно-угорської гілки урало-алтайської мовної сім’ї. Арабські джерела (Ібн-Русте,
Гардізі) свідчать про мадярів та їхні напади на східних слов’ян з метою здобичі ще у середині
IX ст. Перші поодинокі походи мадярських вождів за Карпати мали місце наприкінці IX ст. У
888 р. візантійський імператор Лев VI Мудрий (886-912) покликав мадярів як союзників у
боротьбі проти болгар, дозволивши їм оселитися в Дакїї. У 894-895 рр. основна маса
мадярських племен, очолювана Арпадом та його сином Альмошем, під тиском печенігів зі
сходу перейшла Карпати й завдала поразки болгарам, після чого осіла в області Тиси та
Дунаю. Відкриті мадярські поховання в с. Крилос (біля Галича) та в Берегово підтверджують
їхній рух на Закарпаття через Верецький перевал у Карпатах. Угорська традиція також
говорить про перехід однієї частини мадярських племен через цей перевал, а іншої частини
через кілька карпатських перевалів у Трансильванії.

Починаючи від 896 р., мадяри поступово зайняли східні області держави Святополка -
ядра Великоморавської держави. Захопивши Потисся, вони створили реальну загрозу для
Паннонії. Завоювання Великоморавської держави (906 р.) та руйнування укріплених градів на
півдні Словаччини відкрило їм шлях через Західнословацьку низовину за Малі Карпати, після
чого процес формування території, що згодом стала осердям новоствореної держави, був в
основному завершений. Сюди ввійшли середнє Подунав’я та Потисся, словацькі землі та
Семигороддя.

Початково на новозахоплених землях мадяри практикували стару політичну систему, за
якої військовий устрій та культ воїна були панівними. Земля знаходилась у спільному
володінні ради вождів племен. Нараховувалося 7 племен та 108 родів. Згодом рід Арпадів
закріпив своє панівне становище, з’явився інститут панівного князя та право надання ним
земель у винагороду за військову службу, незалежно від соціального походження воїна.
Прагнення завоювань, військові чини та щедрі винагороди притягували на службу до
мадярського війська чимало різноплеменних кочових воїнів.

Підтримкою нової грізної сили намагалися заручитись довколишні дрібні князі та народи,
утискувані сусідами. Це узгоджувалось із завойовницькими планами мадярів. З кінця IX ст.
вони майже півстоліття здійснювали глибокі грабіжницькі рейди по всій Європі: до
Північного та Чорного морів, у Францію та Італію, Візантію, опанували Паннонію (900 р.).
Розгром баварського війська під Братіславою (907 р.) дав їм можливість міцно утвердитись у
словацьких землях. Але зазнавши поразок від саксів, франків та баварів (зокрема під
Койшбергом у 933 р.), а також від об’єднаної армії німецького імператора Оттона І та
чеського князя Болеслава І на Леховому полі (955 р.), мадяри вгамувались. Відтепер їхні дії
були спрямовані на зміцнення здобутих кордонів і освоєння завойованої території. З цією
метою на порожні землі запрошувалися колоністи, до сільськогосподарських робіт та ремесел
примусово залучалися німецькі та слов’янські полонені. Наявність і вплив останніх
прискорили процес переходу мадярів від кочів’я до осілості.

Через християнських невільників та стосунки з Візантією в країну проникло
християнство, а стараннями Ггйзи (970-997) було закладено підгрунтя для його впровадження
як державної релігії. Син Гейзи Стефан І (Іиітван) (997-1038) був коронований на
королівський престол папою Сильвестром V в Римі у 1000 р. Розпочата ним централізація
Ранньомадярської держави призвела до ліквідації самостійного правління Айтоня (1002-1003)
в Затиссі, але у країні ще зберігалася деяка відосібненість територій. За правління Стефана 1
побудовано церкви та школи, закладено 10 єпископств. Поступово головними
Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

І привілейованими станами в країні стали шляхта і духовенство. Була проведена
адміністративно-територіальна реформа - край поділено на 72 комітати.

До приходу мадярів у карпато-дунайський регіон тут одночасно з процесом слов’янізації
Балканського півострова відбувалося етнічне оновлення всіх дунайських країн. Прибували
маси слов’ян зі сходу та півночі. У ході цього процесу слов’яни розрізненими та
несуцільними групами зайняли Північну Трансильванію (рівнину верхньої Тиси), значну
частину Волощини (Валахії) та Банат. За найскромнішими підрахунками до мадярського
завоювання тут проживало від 200 до 300 тис. слов’ян. У ході мадярського завоювання
частина слов’янського та германського населення була піддана асиміляції. Доказом тісних
мадяро-слов’янських контактів є слов’янські запозичення в угорській мові: майже вся
землеробська, культурна та церковна термінологія слов’янського походження.

Виникнення Давньопольської держави. Давньо польська держава постала з
слов’янських племінних об’єднань, котрі займали простір між ріками Одра, Вісла та Варта.
Племена від верхньої Вісли до Сану й Карпат складали окрему малопольську групу.
Додержавний устрій поляків, як і більшості слов’янських народів, характеризувався
наявністю родового устрою та віча як дорадчого органу. До другої половини IX ст. тут
проходив процес розкладу родо-племінних відносин, зміцненню влади князя-воєводи та
поступового перетворення її у спадкову. Археологічні дослідження підтверджують існування
на території Польщі у УП-ІХ ст. комплексів городищ, як центрів постійно заселених
територій. Ці території могли відповідати районам проживання окремих польських племен.

Швидше та більш інтенсивно державотворчі процеси йшли на півдні. За свідченнями
Дітмара Магдебурзького (1018 р.) у IX ст. тут існувало князівство Віслян, підкорене
наприкінці X ст. Великою Моравією. У IX ст. у віслицько-краківському центрі, що складався
з декількох племінних територій, головну роль відігравали міста: Краків, Тинєц, Віслиня.
Влада віслян поступово поширилася на сандомирян та Люблінську землю, етнічно ближчу до
Мазовії. Виникло досить велике державне об’єднання на чолі з сильним князем і територією у
верхній течії Вісли від Карпат до Сану і Бугу. Після падіння Великої Моравії Віслянське
князівство стало незалежним, а з 955 р. воно разом з Силезією було приєднане до Чехії.

З кінця IX ст. поміж сусідніми племенами полян, куявян, мазурів, сєрадзян, слензян,
віслян та поморян поступово домінуюче становище посіло могутнє плем’я полян (над р.
Вартою). На політичній арені з’явилася перша польська династія Пястів (друга половина
IX ст.). Ранньодинастична історія Польщі оповита легендами. За однією з них засновник
династії Пяст був землеробом. Першою столицею Давньопольської держави, що виникла у
докняжі часи і пов’язується з міфічним прародичем поляків Лєхом, було Гнєзно. Вибір місця
майбутньої столиці був не випадковим - тут Лєх нібито побачив орлині гнізда, а над ними
високо в небі білого орла в променях сонця, що заходило (саме за Пястів білий орел на
червоному щиті став широко вживаним, а з 1295 р. - офіційним символом Польської
держави).

Першим достовірно відомим полянським князем був Мсшко І (963-992). За свідченнями
єврея з Іспанії Ібрагіма ібн Якуба (X ст.) опорою його княжої влади була дружина, що
налічувала до Хтис. воїнів, поділених на загони. Князь “давав цим мужам одяг, коней, зброю і
все необхідне\У 966 р. Мєшко 1 одружився з чеською княжною Дубравою. Виконуючи один
з пунктів шлюбної угоди, він відкинув поганство й “разом з народом” прийняв християнство
від чехів. Щоби забезпечити західний рубіж князівства від постійних німецьких вторгнень,
Мєшко склав васальну присягу німецькому імператорові Оттонові 1. Вона полягала у
щорічній сплаті данини, дотриманні вірності й наданні військової допомоги у походах.
-Очевидно для Мєшка це був вимушений крок, оскільки як тільки його становище зміцніло,
війни з німцями розпочалися з новою силою. 972 р. німецьке військо під проводом
саксонського графа Годона, яке вдерлось у країну, було розбите Мєшком під Цединою.
Новий німецький натиск змусив його у 984 р. присягнути на вірність малолітньому Оттонові
III. Ряд територіальних здобутків - Помор’я (967 р.) та Силезія (990 р.) розширили та
зміцнили державу. З другої половини X ст. Мєшко І почав карбувати власну монету.

Його син Болеслав Хоробрий (992-1025), продовжуючи політику батька, приєднав
Моравію та Словаччину, землі лужицьких сербів. У 999 р. до держави Пястів увійшла
Краківська земля (майбутня Малопольща), яка мала власний державотворчий досвід і
традиції, відмінні від великопольських. Це були землі з добре розвинутою інфраструктурою й
міським торгово-ремісничим життям. Кордони Польщі сягнули на півдні Карпат, на сході
межували з Київською Руссю. У 1003-1004 рр. Болеслав захопив Прагу й ненадовго поєднав
Чехію з Польщею. Його втручання у чеські справи спровокувало тривалу польсько-німецьку
війну (1002-1018 рр.), в ході якої польське військо неодноразово плюндрувало територію
Східної марки аж до р. Сали. За умовами Будишинського миру (1018р.) Лужицька земля була
визнана за Польщею. Цього ж року Болеслав здійснив вдалий похід на Київ, результатом
якого стало приєднання “Червенських гродів”. За його правління *в Гнєзно засновано
архиєпископство (1000 р.). 1025 р. Болеслав Хоробрий коронувався у Гнєзно королівською
короною.

Утворення Київської Русі та її взаємини з народами регіону. Міграції та розселення
східних слов’ян на території сучасних України, Білорусі та Росії впродовж УП-УІИ ст.
призвели до виникнення на цих землях близько 14-ти великих племінних союзів (поляни,
сіверяни, дреговичі, деревляни, дуліби, білі хорвати, уличі, тиверці, радимичі, в’ятичі,
кривичі). З-поміж інших виділялися поляни (вздовж течії Дніпра) з центром у Києві.
Племінний сепаратизм та слабкість інститутів племінних князів не давали змоги створити тут
міцні державні об’єднання. У VIII ст. східнослов’янські землі перебували у залежності від
Хозарського каганату. З середини IX ст. сюди почали проникати варязькі (норманські) загони,
котрі, переймаючи контроль над основними торговельними шляхами між Балтійським та
Чорним морями, сприяли місцевим державотворчим процесам. Поступово, внаслідок
варязько-слов’янської взаємодії постало ранньодержавне політичне об’єднання під назвою
“Русь” (пізніша назва - “Київська Русь”).

Початково центром заснованої варязьким воєводою Рюриком держави був Новгород
(862 р.). У Києві правили (з 860 р.) варязькі воєводи Аскольд і Дир. За князювання Олега (бл.
879-910/12) Київ остаточно став політичним центром Русі - “матір’ю городів руських”.
Приєднавши сусідні східнослов’янські племена, Олег зміцнив Київську державу. Походом
на Візантію 907 р. та укладенням з нею двох договорів (907 та 911 рр.) Олег започаткував
традиційні й тісні візантійсько-руські стосунки, домігся від Візантії значних торговельних
поступок та сплати данини. Найважливішим його досягненням стало визнання Київської Русі
на міжнародній арені. Князь Ігор (912-945), засновник династії Рюриковичів, продовжуючи
.політику зміцнення та розширення держави, здійснив військові походи до Каспійського моря
та в Закавказзя (913,943-944 рр.); його невдала візантійська кампанія закінчилась укладенням
невигідного для Русі договору з Візантією (944 р.). За князювання вдови Ігоря княгині Ольги
(945-964) візантійсько-руські контакти переходять у нову фазу: перебуваючи з візитом у
Константинополі, Ольга прийняла християнство (957 р.). У 959-962 рр. у дусі більш тісних
контактів із Заходом Ольга обмінялася дипломатичними місіями з німецьким імператором
Отгоном І.

Бурхливою зовнішньополітичною діяльністю було позначене й правління сина Ігоря та
Ольги Святослава Хороброго (964-972). Ним були підкорені волго-окські племена (964-
966 рр.), завдано важких ударів Хозарському каганату. Кордони Київської Русі сягнули
Кавказьких гір. Спровоковане Константинополем втручання руських князів у болгарські
68
Розділ 2. Етнічні і державотворчі процеси...

справи призвело до несподіваних наслідків - виникла русько-болгарська коаліція проти
Візантії. Болгарські справи настільки поглинули Святослава, що лише напад печенігів на Київ
змусив його повернутися додому. Період княжих міжусобиць між синами Святослава
завершився перемогою Володимира Великого (980-1015). Першим кроком Володимира на
шляху зміцнення держави стало приєднання “червенських гродів”, відвойованих у поляків
(981 р.). За короткий період (983-985 рр.) він здійснив вдалі походи у литовські землі та у
Волзьку Болгарію. На півдні всі його зусилля були спрямовані на боротьбу з печенігами.
Завоювання Володимира розширили кордони Київської Русі до Балтики, Чорного та
Азовського морів, від Волги до Карпат. Прийняття Володимиром Великим християнства з
Константинополя (988 р.) не завадило його контактам з Римом (989-1001 рр.).

У 999 р. Болеслав Хоробрий здобув Краків, що дозволило Польській державі
контролювати торговий шлях Київ - Прага й далі на захід. Це були початки безпосереднього
сусідства Польщі з Руссю. Міждержавні добросусідські зв’язки Володимир намагався
скріпити династично. Одна з його дочок вийшла заміж за Болеслава Хороброго, а дві інших -
за шведського та угорського королів. До кінця свого князювання Володимир підтримував
дружні зв’язки як з Константинополем, так і з Німецькою імперією.

Не менш інтенсивними були культурні зв’язки Русі з народами регіону. Особливе місце в
них займали русько-болгарські культурні контакти. У 883 р. до Болгарії прибули учні Кирила
і Мефодія. Перекладена ними в Моравії частина біблійних текстів стала стимулом для
розвитку перекладацької справи в Болгарії. З’явилися перші зразки староболгарської
літератури, які проникли на Русь ще до прийняття християнства. Староболгарська книжна
мова почала використовуватись як літературна в староруських книгах. КнижНб-церковні
зв’язки були найбільш тісними. Разом з болгарськими текстами в руський правопис
перейшли певні фонетичні та правописні особливості. Найдавнішою датованою пам’яткою
такого типу є “Остромирове Євангеліє” (1056-1057 рр.). До них відносяться також
“Святославів (Симеонів) Ізборник” (1073 р.), “Архангельське Євангеліє” (1092 р.), “Галицьке
Євангеліє” (1144 р.). Ранні тексти “Апостолів” та “Псалтирів” (ХП-ХШ ст.) також були
написані цією мовою (зокрема “Галицький Апостол” ХП ст).
Мапа 1. Центрально-Східна Європа в VII — VIII ст
Розділ 3. ПІДНЕСЕННЯ І ЗАНЕПАД СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ДЕРЖАВ
(XI-XV ст.)

І.	Середньовічні держави Європи: інтеграційні та дезінтеграційні процеси

Формування Західної цивілізації. Близько 1000 р. християнство поширило свої впливи
на східні частини Європи, прагнучи створити універсальну християнську спільноту, що
повинна була замінити греко-романську. Прийняття християнства з Риму включило частину
народів Центрально-Східної Європи в орбіту західної цивілізації з універсальною мовою
(латиною), алфавітом, правовими нормами, взаєминами між церквою, державою і громадою.
Це була цивілізація, яка зростала на ґрунті античних здобутків, що збереглися незважаючи на
численні завоювання і суспільні катаклізми раннього середньовіччя. Романо-германсько-
кельтські традиції продовжували жити у сільській місцевості, а міста перетворювалися на
осередки церковної ієрархії та світської влади. Київська Русь і частина народів на Балканах
прийняли християнство з Візантії, що мало далекосяжні цивілізаційні наслідки для їхнього
подальшого розвитку, зв’язало з культурно-політичними процесами, які відбувалися у
Візантійській імперії.

Християнство змінило світосприймання європейців. Проте церковний розкол 1054 р.
поділив Європу на дві цивілізаційні сфери: католицьку і православну. Рим прагнув зверхності
над світською владою, а Візантія - над іншими державами. Це був перегляд
ранньохристиянських поглядів та елліністичної концепції щодо імператора як духовного і
світського володаря. У Х-ХП ст. напруження у відносинах між світською та релігійною
владами в Західній Європі вилилось у боротьбу за інвеституру - право сеньйора передавати
васалові у володіння землю з її мешканцями. У цій боротьбі папство знайшло опору в
кпіонійському русі (Клюні - містечко у Бургундії, де виник бенедиктинський монастир,
підпорядкований Риму, звідки розпочався потужний рух проти залежності від світських
феодалів). Церква виступила потужною інституцією, яка претендувала на незалежність від
світської влади. Рух спровокував конфлікт з імператорами Священної Римської імперії і
взаємне поборювання - скинення пап й відлучення від церкви імператорів. Боротьба
завершилась 1122 р. підписанням Вормського конкордату між папою та імператором, за яким
тільки у Німеччині вищих церковних ієрархів обирали в присутності імператора, а в усіх
інших країнах вони призначалися папою. У ХП-ХІП ст. папство зміцнило свої впливи на
континенті, а церква поступово перетворилася у потужну структуру духовної і феодальної
влади.____________________________________

У ХІ-ХУ ст. цивілізаційні процеси на континенті поступово ОХОПИЛИ захщнугцещрдціьну і
східну його частини. На цей час припадає формування централізованих феодальних монархій^
які прагнули захистити свою територію від нових завойовників, утвердити інститути влади й
панівну християнську ідеологію, поширити їх на нові терени. Монархічні держави складалися
на підставі васальних відносин, коли королівські родини взамін за воєнну службу роздавали
земельні володіння лицарям (дружині) і представникам королівської адміністрації. Церква
сприяла освяченню монархічної влади, вимагаючи за це надання численних привілеїв, які
забезпечували її особливе місце у середньовічному суспільстві. На перешкоді зміцнення
централізованих монархій стояли великі земельні власники - аристократія (знать), що
прагнула зберігати незалежність на своїх теренах. Долаючи опір феодальної аристократії,
королі змушені були шукати з ними компромісу або спиратися на інші стани, переважно
лицарство та міщанство (у пізніші часи). Одночасно з формуванням монархій відбувався
процес творення середньовічних європейських націй.
Найраніше успішний процес формування централізованої монархії розпочався на
германських територіях і був пов’язаний з діяльністю представників саксонської або
оттонівської династії. Колишній герцог Саксонії Генрих / та його син Отпюн / (Великий)
фактично створили німецьку ранньофеодальну державу та захистили її від нападів норманів
та угрів. У 951 р. Оттон 1 опанував Італію й оголосив себе її королем. 955 р. він здобув
перемогу над уграми на р. Лєх біля Ауґсбуріу, після чого їх похід у Європу припинився,
Оттонові вдалося створити державу хоча й меншу від імперії Каролінґів, але таку ж потужну.
Він заручився підтримкою церкви, надавши їй величезні земельні володіння й привілеї. У
962 р. папа коронував Оттона І в Римі імператорською короною, за що останній визнав за
папою всі світські володіння в Італії і проголосив себе покровителем папської держави. Так
виникла Священна Римська імперія на чолі з німецьким імператором. До неї увійшли
німецькі держави, Північна і Середня Італія, Південна і Південно-Східна Франція, деякі землі
слов’ян. Але ця перемога була неміцною. У наступні століття імператори більшу увагу
приділяли втручанню у політичні події Італії, в той час як у Німеччині відбувався процес
дезінтеграції феодальних володінь.

Іншу політику провадили Капетінґи - наступники Каролінґів у Франції. У 987 р. після
тривалої боротьби королем було обрано Гуго Капета, який заснував нову династію. У X ст.
Західна Галлія дістала свою сучасну назву - Франція, а Капетінґи розпочали процес
об’єднання земель під своєю владою. Складно проходив державотворчий процес в Англії.
1066 р. ґерцог Нормандії Вічьгечьм Завойовник, користаючи з родинних зв’язків, захопив
Лондон і утвердився як королі» Англії. Він замінив англо-саксів норманами на усіх вищих
посадах, зберігши однак традицію нарад короля і знаті. Це послужило передумовою
виникнення у ХНІ ст. англійського парламенту. Італійські землі були поділені на безліч
феодальних володінь, які не мали постійних кордонів і власників, зазнавали постійного
втручання німецьких королів.

Формування феодальних держав у Західній Європі відбувалося у гострій боротьбі
великих феодалів, які претендували на забезпечення спадкоємності своїх нащадків на
престолі. Міждинастичні війни супроводжувалися складними поділами територій. У XII ст.
під владою Генриха II Плантаґенета опинилися великі області Англії і Франції, що зродило
тривалу боротьбу між французькими й англійськими королями, яка тривала до середини
XV ст. Виснажлива боротьба супроводжувалася постійними поборами, війнами й свавіллям.
У 1215 р. англійський король Іоанн Безземельний під тиском повсталих баронів підписав
“Велику Хартію Вольностей", яка обмежувала права монарха стосовно землевласників і
церкви. Вона, містила важливий постулат про недоторканість особи від втручання влади,
котрий згодом став наріжним каменем модерної європейської політичної системи.
Незважаючи на зменшення влади короля, цей документ скріпив баланс інтересів між
короною й аристократією, сприяв зміцненню королівства. У свою чергу французькі королі
зуміли різними шляхами розширити свої впливи й здобути перемогу над англійцями у битві
біля Бувіну 1214 р. Людовик IX (1226-1270) провів низку реформ у своїх володіннях, які
посилили центральну владу і поклали край міжусобицям феодалів.^______________

У Священній Римській імперії в середині XII ст. Отгонівську династію замінила династія
Гогенштауфенів, але це не зупинило дезінтеґраційних явищ. Численні королі імперії на свій
страх і ризик дбали про розширення власних територій і влади. Феодальний лад штовхав
здобувати землі, що призвело до суперництва за порубіжні терени. На початку XIII ст.
посилився німецький тиск на Східну Балтію, яка попри тривалий опір населення була
включена до сфери німецького впливу і примусово християнізована, прилучившися до
західноєвропейської цивілізації. Імператори були зайняті підкоренням італійських держав і
суперечками про владу з папами. Зміцніла німецька аристократія 1257 р. утворила колегію
; для обрання імператора, чим поклала край централізації німецької монархії.

Початок другого тисячоліття був знаменний ще одним особливим явищем -
хрестоносним рухом. Хрестові походи були християнським військово-колонізаційним рухом,
який мав загальноєвропейське значення і наслідки. Він був поєднанням високої духовності,
відваги, місіонерства, фанатизму, політичної амбітності і звичайної людської безпорадності.
Активний хрестоносний рух, спрямований у Східне Середземномор’я тривав майже два
століття (1096-1270 рр.). Його прапором була боротьба з мусульманством за “святі місця”.
Але у його підставі лежали також матеріальні причини, зокрема розвиток феодального права
володіння і спадковості, за яким молодші діти в родині залишалися без володінь і змушені
були шукати авантюрних засобів до існування. Хрестові походи спрямовували активність
цього суспільного елементу на ризиковну й богоугодну справу. Крім цього, приріст
населення і низька продуктивність феодального землеробства штовхали землевласників до
пошуку інших джерел збагачення. Не останню роль відіграв мотив привабливості
матеріального й духовного багатства Сходу.

Приводом для руху стали численні напади кочівників на Візантію і захоплення турками-
сельджуками у другій половині XI ст. Малої Азії та Близького Сходу. Це послужило
підставою заклику до звільнення Гробу Господнього від невірних на прохання візантійського
імператора Олексія І Комніна. 1095 р. на церковному соборі у Клермоні папа Урбан 11
закликав усіх королів, лицарів й простолюд йти у похід до Святої Землі, обіцяючи спасіння
душ усім учасникам збройного паломництва. Селянство швидко відгукнулося на заклик,
вирушивши до Константинополя. Величезна армія непідготовлених селян була вщент
розгромлена турками. Лицарі підготувалися краще і 1096 р. почали похід з Константинополя
у Малу Азію. Відвойовуючи території у турків, хрестоносці створювали свої держави на чолі
з заможними феодалами. 1099 р. вони захопили Срусалим, нещадно винищивши мусульман
без огляду на вік і стать. Учасники походу були щедро винагороджені, одержали багаті
володіння. Власники нових земель запровадили васально-ленні відносини, а місцеве
населення потрапило у феодальну залежність. Постійні повстання і напади мусульман
спонукали хрестоносців створити духовно-лицарські ордени тамплієрів (храмовників),
госпітальєрів (шпитальників) та тевтонців (німецьких лицарів), призначених для військового
контролю за ситуацією. Ордени швидко нагромадили великі багатства і перенесли свою
діяльність у Європу.

Наступні хрестові походи були менш вдалими; хрестоносці зазнали численних невдач, з
трудом стримували тиск турків. Водночас невдачі спонукали керівників руху звернути увагу
на нехристиян Європи - у Прибалтиці й Іспанії. Почалися активні дії з підкорення
балтійських народів під гаслами християнізації, а також витіснення мусульман з Іберійського
півострова. Четвертий хрестовий похід (1202-1204 рр.) завершився захопленням і
пограбуванням Константинополя, створенням на руїнах Східної імперії нової Латинської
імперії й кількох дрібніших держав. Тільки 1261 р. імператор Михаїл Палеолог відновив
Візантію. Наступні хрестові походи завершилися невдачею й призвели до втрати усіх земель
на Близькому Сході на користь мусульман. Хоча хрестові походи організувалися й в наступні
століття (до XVII ст.), але їхній розмах і значення впали. Хрестоносний рух не звільнив
святинь і не переконав невірних, але приніс численні біди та руйнування населенню
Близького Сходу, посилив релігійний фанатизм й нетерпимість. Проте він вчинив вплив на
європейське суспільство, розширивши обрії його знань про світ, познайомивши з іншими
культурами й традиціями, активізувавши торгівлю та обмін. Зі Сходу прийшли до Європи
рис, гречка, кавуни, абрикоси, знання про гартування металів, виготовлення тканин, паперу,
навіть правила особистої гігієни (звичка митися милом і гарячою водою та змінювати
білизну). Левантійська торгівля стала органічною частиною економіки Західної Європи,
спинившися в руках італійських, французьких і каталонських міст.

Середньовічне суспільство відзначалося високим ступенем структуризації та
“застиглості”. Належність до певної суспільної групи визначалася народженням і, за
винятком деяких новонароджених інституцій (наприклад, університетів), жодна людина не
могла перейти з однієї групи (стану) до іншої. Місце людини в суспільстві визначалося за
належністю до певних суспільних структур, головними з яких були манорія, село, парафія,
королівський двір. Суспільство поділялося на три основні групи відповідно до роду
діяльності: “людей війни” (лицарство, аристократія), “людей молитви” (духовенство) та
“людей праці” (селянство). Дві перші групи-стани були привілейованими.

Знать була порівняно нечисельною, але найвпливовішою групою у суспільстві.
Заможність не обов’язково була її головною ознакою, зате родовід, походження були
об'єктом своєрідного культу. Основні її заняття становили війна і турніри. Важливе місце у
житті аристократів мав особливий ритуал посвяти у лицарство, який відрізнявся урочистістю.
Частиною життя знаті була придворна культура, яка спиралася на складний етикет,
своєрідний культ лицарського кохання, інтриги. На цій основі виникла куртуазна культура,
що високо підносила образ благородного лицаря і дами його серця; вона була представлена
героїчними епосами про Роланда у Франції, Сіда - Іспанії, Нібелунґів - Німеччині тощо.
Вплив лицарської культури відбився у літературі, живописі, музиці усіх європейських країн,
сприяв поступовому подоланню християнського аскетизму і замкнутості, пошуку нової
світської ідентичності, відмінної від релігійної.

Духовенство теж було привілейованою групою суспільства, але, на відміну від знаті,
більш відкритою для вихідців з нижчих верств. Це пояснювалося тіснішим його зв’язком з
масами, виникненням і поширенням жебрацьких орденів. Найчисельнішою непривіле-
йованою групою населення було селянство. Воно перебувало у різних ступенях залежності
від землевласників. Наприкінці середньовіччя зросли чисельно або виникли нові суспільні
групи, які не були поширені у попередній період: ремісники, купці, вчені і студенти. Вони
поступово сформували новий суспільний стан - міщанство.

Господарське життя залишалося переважно традиційним. Землеробство було його
основою. Але загальний розвиток землеробства виявляв тенденцію до руйнування великих
землеволодінь та утворення невеликих сімейних господарств. Запровадження трипільної
системи землекористування на третину збільшило культивовані посівні площі, а поступове
поширення з XI ст. важкого рала дало змогу підняти нові важкі грунти та збільшити
сільськогосподарські угіддя. З кінця XII ст. у європейському пейзажі з’явилася нова
характерна деталь - вітряки. У результаті цього у XIII ст. обсяг оброблюваних посівних площ
у Європі досягнув величини, яка не була перевищена у майбутньому. Податки, які раніше
сплачували продуктами та працею, почали витіснятися грошовою рентою (чиншом). Проте у
XV ст. внаслідок війн і пошестей податки зросли, а селянам було заборонено залишати свої
ділянки.

Визначним явищем розвинутого середньовіччя були поява і зростання .міст. Вони
виникали на землях знаті, тому від початку вели боротьбу за самоврядування та незалежність
від землевласника, яка часом закінчувалася наданням “хартій”-дарованих прав і привілеїв. У
XI ст. в містах сформувалися купецькі корпоративні самоорганізації - гільдії. Наступного
століття стали виникати професійні гільдії ремісників - цехи. Почав складатися вищий
бюргерський стан, який прибирав контроль над містами. Внаслідок формування
самоврядування міста ставали острівками свободи, в яких визрівали ідеї демократії.
Королівська влада, шукаючи противаги аристократії, підтримувала міста, надавала їм опіку та
привілеї. Союз королів з містами був тимчасовим, оскільки надалі міста прагнули звільнитися
й від королівської опіки. У містах формувалися також нове право й міщанська культура, яка
була протилежною куртуазній. Нова міська архітектура - готичний стиль - у ХІ-ХП ст.
витіснив попередній романський й знаменував прагнення до свободи й світла.

Завдяки Візантії та мусульманській владі в Іспанії у Європі з XII ст. поширилися твори
грецьких філософів, арабських математиків, римських юристів. Одним з результатів
зацікавлення давніми знаннями стало виникнення університетів (спочатку термін
“ипіуспіігак” означав будь-яке об’єднання осіб). Найраніший університет заснував імператор
Фридріх Барбаросса 1158 р. у Болоньї. Він став об’єднанням студентів і викладачів з метою
навчання. Студенти спочатку самі визначали теми лекцій і платню викладачам, а
університети часто мандрували з місця на місце. Поступово сформувалися засади
університетського навчання, а університети перетворилися на осередки світської науки___

Початим європейського Ренесансу. У ХІУ-ХУ ст. західноєвропейське суспільство
зазнало кількох важливих змін, спричинених різними подіями. У середині XIV ст. епідемія
бубонної чуми забрала майже 40% населення. Шукаючи винних у нещастях, європейці часто
спрямовували гнів проти євреїв, які мешкали відособленими громадами (кагалами). Мали
місце гоніння на євреїв, винищення їх громад. З другого боку, безпорадність перед
невідворотністю смерті зродила прагнення до насолоди під час земного життя, зростання
споживання й розкріпачення моралі, пошуки гуманістичних вимірів існування.

Західна церква, що перетворилася у велику світську силу, втягувалася у політичні інтриги
і боротьбу, фінансові операції, занедбуючи духовні справи. Під час святкування ювілею
церкви у 1300 р. папа Боніфатій VIII оголосив відпущення гріхів з допомогою індульгенцій
(письмових грамот), які продавалися у всіх католицьких країнах. 1302 р. він видав буллу
“Єдиній святій” (“ІІпат Бапсіат”), в якій докладно обгрунтовувалася теза про зверхність
духовної влади над будь-якою іншою. Багатства і впливи Риму, його втручання у внутрішні
справи держав посилили спротив монархів і прагнення звільнитися від опіки з допомогою
підпорядкування церковних організацій у своїх країнах світській владі. 1302 р. французький
король Філіп IV Красивий (1285-1314) розпочав збройні дії проти папи, захопив його і
оголосив єретиком. Від того часу стосунки папства і монархій знаходилися у напруженому
стані. Французькі королі вдалися до обрання антипап (1328 р.), у інших монархіях впливи
папства всіляко обмежувалися на користь світських володарів. 1378 р. за ініціативою
французьких кардиналів було обрано другого папу - Клемента VII. Тільки собор у Констанці
1414-1417 рр. поклав край “двовладдю” у католицькій церкві. Але авторитет папства було
підірвано. Щоб його відбудувати, папа Євгеній IV ініціював переговори зі Східною церквою
у Візантії про відновлення вселенської єдності християнства. На соборі у Флоренції 1439 р.
було підписано угоду про унію (об’єднання) двох церков у боротьбі з загрозою турків-
османів, що нависла над Візантією. Хоча угода не стала тривалою, проте вона стала початком
подолання глибокої ідейної та організаційної кризи Західної церкви, яка завершилась у
наступному столітті.

Спалах літературних дискусій навколо протиборства папства і монархів спричинив
загальну активізацію європейської теологічної думки, пошуки шляхів оновлення церкви.
Теолог з Оксфорда (Англія) Джон Вікліф (пом.1384 р.) виступив з програмою створення
незалежної національної церкви, свободи призначення священиків, секуляризації церковного
майна. У Чехії подібні погляди розвинули професор Празького університету Ян Гус та його
послідовники. Наступний гуситський рух став могутнім чинником змін як у церковному
житті, так і в політичних відносинах всієї Європи.

На розвиток Західної Європи поважний вплив вчинила Столітня війна між Англією та
Францією, яка тривала з 1337 по 1453 рр. Приводом для неї стали династичні права
англійського короля на французький трон (Едуард ПІ був онуком французького короля
Філіпа IV Красивого). Французи підтримали свого претендента на трон Філіпа Валуа, що
стало приводом для збройного нападу англійського короля. Англійські війська спочатку
здобули низку важливих перемог над французами. Проте воєнні дії погіршили становище
селянства і спричинили потужні селянські заворушення в обох країнах - Жакерію у Франції
(1358 р.) і повстання під проводом Уота Тайлера в Англії (1381 р.). У останній стадії війни
французів очолила сімнадцятирічна Жанна д‘Арк з містечка Домремі, яка повела французькі
війська проти англійців, звільнила Францію від англійських військ. Війна знекровила обидві
країни, але французи відстояли в ній свою незалежність.

Війни і церковні розколи послабили впливи знаті та духовенства в середньовічних
державах. У більшості західноєвропейських країн аристократії та містам вдалося осягнути
права на частину влади з допомогою парламентської системи (Англія), Генеральних станів
(Франція), Кортесів (Іспанія), міських республік (Італія). Поступово стара васальна система
відносин розпадалася, їй на зміну приходили суспільні стосунки, засновані на державній
адміністративній службі, капіталах і впливах. Феодальні монархії перетворювалися на
централізовані абсолютистські держави з розгалуженим апаратом влади та управління. Однак
їх правителі відчували брак коштів для утримання розгалуженого державного апарату. Тому
вони прагнули до захоплення нових територій, контролю над торгівлею та фінансовими
операціями, були змушені вдатися до проведення цілеспрямованої господарської політики.
Усе це сприяло раціоналізації суспільних стосунків, розвиткові прикладних знань.

Упродовж середньовіччя Італія виконувала роль своєрідного мосту між Заходом і
Сходом. Венеція, Генуя, Пізата інші міста провадили торгівлю з Близьким Сходом, зберігали
міський спосіб життя та міську культуру. Посилення міст в Італії збіглося в часі з боротьбою
двох політичних течій, що виникли у XI 1-Х!II ст.: гвельфів (прихильників саксонських
Герцогів Вельфів, які виступали проти імператорів і підтримували папу) та гібеллінів
(союзників імператора у боротьбі проти пап). Провадячи жорстоку боротьбу між собою, вони
сприяли зміцненню у містах купецької олігархії. У ХІП-ХІУст. великі міста відстояли свою
незалежність від імперської влади та перетворилися у впливові міста-держави, які керували
господарським та політичним життям прилеглих територій. Збагачення окремих міських
республік спричиняло закріплення роздрібненості Італії. Сформувалося п’ять
найвпливовіших і конкуруючих держав: Міланське Герцогство, Флорентійська та
Венеційська республіки, Папська Держава, Неаполітанське Королівство. Постійна гостра
боротьба в містах та між містами призвела до встановлення у більшості з них тиранічної
форми правління - “синьйорїї”. Тільки у Венеції життям керували виборні органи - Великий
сенат і Рада десятьох. Однак це не припинило постійної боротьби за владу в цих державах
між різними угрупованнями, з чого користали сусіди. Окупаційні влади змінялися одна за
одною. Незалежність зберегли лише Венеція та Савойя.

На той самий час, коли Італія переживала політичну трагедію, припав пік її культурного
розвитку. Побіч політичної боротьби і нестабільності, з одного боку, господарського розвитку
і підприємництва з іншого, італійські міста-держави створили сприятливий клімат для
розвитку культури. Підставою для цього були жваві контакти зі Сходом та неперервність
культури самої Італії. На відміну від інших європейських держав того часу “романці” вважали
себе прямими нащадками античної спадщини. Вони поклали початок Ренесансу —
Відродженню культурних цінностей античності на новому ґрунті християнства. Італійський
Ренесанс розвинувся на основі Гуманізму, який поставив у центр духовного життя
суспільства людину. Гуманізм склав ідейний зміст усієї культури епохи Ренесансу, який
відбився у наукових, літературних, мистецьких творах, пошуках нової суспільної моралі та
принципів політичного порядку. Італійські гуманісти поширили античний раціоналізм
світобачення, поєднавши його з моральними засадами християнства. Не відкидаючи
76
християнства (але засуджуючи церковну ієрархію), вони запропонували залишити перед
людиною право вибору своєї діяльності, спираючися на усвідомлення її моральних наслідків.
У зв’язку з цим закликали до раціонального осмислення людських взаємин у суспільстві,
підпорядкування дій справі вдосконалення особистості і громади. Античний спадок
послужив для гуманістів лише підставою для запровадження нових ідей, які дали поштовх
формуванню модерного європейського інтелектуального середовища.

Творчість Дайте Аліґ'срі (1265-1321), Франческо Петрарки (1304-1374), Джованні
Бокаччо (1313-1375) дала поштовх перенесенню погляду з богословсько-телеологічних
питань на обставини реального життя і переживань людей. Низка італійських мислителів і
політиків причинилася до появи у ХІУ-ХУ ст. філософських і політичних трактатів,
позбавлених теологічної схоластики, створення нових наукових та навчальних закладів
(академій, гімназій), високореалістичних творів мистецтва. Марсиліо Фічіно, Джованні Піко
делла Мірандола, Лоренцо Валла та багато інших залишили численні праці, в яких з позицій
неоплатонізму обгрунтовували необмежені творчі можливості людини як найвищого
божественного творіння. Шедеври розкріпаченого образотворчого мистецтва, що засвідчили
злет людського генія, створили Джотто, Донателло, Рафаечь. Ботічеплі, Джорджоне^
Мікельанджело Буонароті та багато інших. Особливе місце серед творців італійського
Ренесансу належить Леонардо да Вінчі (1452-1519) - вченому, архітектору, інженеру,
математику, музиканту, художнику. Без італійського Ренесансу, який вчинив всеохоплюючий
вплив на усі країни Європи, неможливо говорити про поступ європейської цивілізації.

Італійський Ренесанс відбив суспільні процеси, котрі поширилися по усьому континенту.
Прагматичну політику в інтересах зміцнення держави почали проводити королі Франції,
зокрема Людовик XI (1461-1483) залишив країну внутрішньо централізованою, у чотири рази
збільшив прибутки скарбниці. У XV ст. завершилося об’єднання іспанських територій у
єдиній монархії, а Реконкіста (усунення маврів-мусульман) супроводжувалася встановленням
необмеженого панування католицької церкви і поширенням релігійної нетолерантності.
Інквізиція, очолювана Томасом де Торквемадою, запровадила тут тотальне переслідування
євреїв та мусульман, нетерпимість до будь-якої вільнолюбної думки. Іспанія перетворилася
на оплот католицького консерватизму. У пошуках нових джерел наповнення скарбниці
іспанські королі дали ґенуезцю Христофорові Колумбу (1451-1506) кошти для експедиції до
казково багатої Індії. У Англії поразка у Столітній війні викликала тривалу боротьбу за
престол між знатними родами Ланкастерів і Йорків, яка увійшла до історії під назвою війни
Білої та Червоної Троянд (1454-1485 рр.). Тільки утвердження на троні династії Тюдорів
(1485 р.) припинило міжусобицю і поклало початок виходу з кризи. Священна Римська
імперія залишалася сумним прикладом нестабільності та децентралізації. Наприкінці XV ст.
Німеччина була представлена понад 300 автономними політичними утвореннями. Імператор
Карл IV Люксембурзький та правителі провідних німецьких земель 1356 р. підписали
"Золоту буллу" про права окремих земель і порядок обрання імператорів, яка фактично
робила їхню владу ілюзорною._________	, ............... .	..	— —___________

У XV ст. ренесансні явища спостерігалися у всій Європі. Швидкому поширенню знань та
культури сприяло винайдення книгодрукування. Застосування паперу й друкарського верстату
для виготовлення книжок стало “інформаційною революцією”. Першим, кому вдалося це
зробити, був ювелір з Майнца Йоганн Ґуттенберт (пом. 1468). Незважаючи на його
прагнення зберегти таємницю друкарського верстату, наприкінці XV ст. близько 250
європейських міст вже мали свої друкарні. Поява друкованої книжки вчинила величезний
вплив на грамотність і обізнаність суспільства; керівники церкви і держав були розгублені
перед поширенням вільнодумства та падінням лояльності. Гуманістичні ідеї знайшли
прихильників у більшості європейських країн. Великий авторитет здобули твори Еразма
Роттерд омського (1466-1536), в яких підносилися питання реформи освіти й церкви.
Німецькі мислителі насамперед звернули увагу на гуманістичне тлумачення Святого Письма.
У Англії послідовник Еразма Тамас Мор (1478-1535) написав книгу “Утопія”, в якій виступив
з критикою тогочасних порядків, протиставивши їм образ ідеального суспільства,
заснованого на християнській моралі. Праці гуманістів творили в Європі інтелектуальне
середовище, в якому кристалізувалися ідеї нового світобачення.

^Народи і держави Центральної та Східної Європи. Центральна Європа розвивалася в
річищі західної цивілізації. Це було спричинено тим, що в XI ст. суперництво за впливи між
Західною і Східною церквами було вирішене на користь першої: Чехія (Богемія), Моравія,
Паннонія, Польща опинилися в орбіті католицтва. Християнське світосприймання поступово
опанувало свідомість; церковні структури сприяли створенню шкіл, а пізніше університетів у
Празі й Кракові. Поширення латини зробило можливим контакти між інтелектуалами,
навчання поляків, чехів, угорців, русинів (українців), альпійських слов’ян у західних
університетах. Виникнення держав супроводжувалося кодифікацією місцевого права,
провадило до ствердження законів влади і власності. Сприйняття християнства
супроводжувалося симбіозом звичаїв, а виникнення держав закріплювало самобутність
народів. Поширення гуманізму, пізніше Ренесансу, культи місцевих святих, переклад
молитов місцевими мовами створювали підгрунтя для національних культур і модерних
націй. Проте серйозною проблемою, з якою зустрілися середньовічні держави Центрально-
Східної Європи, було прагнення німецьких феодалів, духовенства і купців поширити свій
вплив на цих територіях, а також переселення сюди значної маси німецьких селян і міщан-
колоністів.

Інакше склалася ситуація у Київській Русі та на Балканах. Тут перемогли і поширилися
впливи Східної церкви, котрі орієнтували правителів і народи на Візантію. Православна
церква дуже швидко перетворилася на впливовий чинник політичного й господарського
життя (володіла землею), допомагаючи володарям долати старі поганські традиції й
зміцнювати державні організми. Церква принесла з собою кириличну або грецьку писемність,
освіту й зразки візантійської культури. Остання на той час багато в чому випереджала
західноєвропейську. Разом з тим, слов’янська та грецька писемні традиції, протистояння
Західної та Східної гілок християнства створили поважні перешкоди для обміну культурними
цінностями між усіма регіонами Європи. Церковна схизма спричинила заперечення усього
західного на Сході континенту і навпаки. Це стало причиною розриву і певної
“відокремленості” у розвитку Східної Європи та Балкан.

Якщо Русь завдяки віддаленості від Візантії перетворилась у могутню державу, то
слов’янські країни на Балканах змушені були вести з нею постійну боротьбу за право на
самостійний розвиток. У ХІП ст. Русь зазнала нападу монголо-татарських завойовників, що
сильно послабило її оборонний потенціал і зробило відкритою для зазіхань з боку сусідів.
Проте спільна культурна та релігійна традиція наміцно увійшли в історичну спадщину
русичів, створивши підстави для формування середньовічних націй українців, білорусів та
росіян. Зі свого боку Візантія і Балкани з XIII ст. зазнавали постійних нападів з боку турків-
сельджуків, а в XV ст. були підкорені Османською імперією. Це ще більше поглибило прірву
між Заходом і Сходом континенту, а пограниччя між ними на декілька століть стало ареною
протиборства, конфліктів і взаємовпливів, які яскраво відбилися на розвиткові всього регіону
Центрально-Східної Європи.

Середньовічні нації. Поняття нації (лат. - паїіо) в середньовічній свідомості не було
пов’язане з етнічними групами, що розмовляли однією мовою і належали до спільної
культурної спадщини. Нацією тоді називали вільних людей певного регіону, які мали спільні
юридичні права. У середньовічних університетах, зокрема, викладачі та студенти поділялись
78
на нації (на зразок земляцтв) відповідно до сторін світу або країн, звідки походили.
Кутногорський королівський декрет 1409 р. у Чехії згадує чотири нації в Празькому
університеті (чеську, саксонську, польську і баварську), причому чеській нації надавалося в
університетських справах три голоси, а решті - один.

У модерній політології термін “нація” вживається переважно як визначення сукупності
людей, що мають власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну
пам’ять, спільне господарське життя, масову громадську культуру. Все це почало виникати
лише у XVIII і на початку XIX ст. Але сучасний англійський вчений Е.Сміт називає таку
думку якщо не хибною, то занадто вузькою. Специфічні середньовічні нації виникали у
королівствах, де існувала спільна територія, уявлення про власну історію, культурні традиції,
певні економічні зв’язки всередині держави, а також кодифіковані закони, обов’язкові для
всіх членів суспільства, хоча й зі специфічними правами окремих верств чи етнічних груп
(секеїв, саксів, вірмен, євреїв).

На кінець середньовіччя декілька історичних хронік мали чехи, угорці, поляки, русичі,
серби, хорвати. У ХІ-ХІІ ст. ці хроніки подавали, як правило, власне міфологічне уявлення
про зв’язок з історією цілого людства, а слов’яни зазначали спільність походження (брати
Чех, Лєх і Рус). Єронім Празький 1409 р. сформулював чинники “найсвятішої спільноти
чеської'4: кров, мова і віра, що об’єднувала всіх людей від короля і архиєпископа до міщан і
селян. У нього проглядалася ідеологія чеського месіанства часів Карла IV, розвиненого в
творах гуситів, переконаних, що Бог обрав чеський народ з-поміж інших і повідомив йому
свою правду. Месіанізм був властивий також угорцям і полякам, що вважали себе
“передмурів’ям християнства” проти магометан.

Усвідомлення окремішності зростало в часи небезпек, за умов іноземного панування, а
також під час розселення у Центрально-Східній Європі саксонців, венеційців, ґенуезців,
євреїв, волохів, вірменів, татар, греків. Це було властиво освіченим колам, аристократії й
вищому духовенству, чия ідентичність була пов’язана з приналежністю до держави, та
міщанам, які займалися міжнародною торгівлею. Селянство мало незначні контакти із
зовнішнім світом і воліло обирати приналежність до володаря, релігії, місцевості. Деякі
народи усвідомлювали етнічну й державно-політичну приналежність: словаки в Угорщині,
русини (українці) в Польщі. У містах економічно і політично домінували іноземці - сакси,
баварці, греки, італійці. Особливістю середньовічних націй була їх неповна структура.
Етнічна і національна свідомість була властива переважно аристократії, шляхті, духовенству,
міщанству. Самобутність зберігали іноземці. Об’єднавчими чинниками були мова, конфесія,
розуміння власної історії. Сучасні медієвісти визнають наявність національної свідомості у
часи пізнього Середньовіччя серед чехів, поляків і русинів, але зазначають необхідність
запровадження спеціального терміну для середньовічного рівня національних спільнот.

Візантійська імперія в ХІ-ХУ ст. Приблизно до кінця XII ст. Візантія переживала період
злету своєї могутності та впливу в світі. Після цього розпочалася доба її прогресуючого
занепаду, яка закінчилася цілковитим крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної
карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої
держави ще на початку XI ст., коли біля керма влади перебувала македонська династія. У
1081 р. її змінила на престолі не менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що
залишалася правлячою до 1118 р.

Візантія вважалася однією з наймогугніших і найбагатших держав у світі. Її володіння
охоплювали величезну територію - близько 1 млн. кв.км. з кількістю жителів 20-24 млн. осіб.
Столиця держави - Константинополь - з його мільйонним населенням, величними будів-
лями, незліченними скарбами для європейських народів виглядала центром усього цивілізо-
ваного світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною
валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної
спадщини античності і, одночасно, оплотом християнства. Недарма священні писання
християн усього світу - Євангелія - були написані також грецькою мовою.

Зростаючу потугу Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика яка
трималася на військових здобутках стільки ж, скільки на місійній діяльності церкви. Згідно
відродженої ідеології' візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та
юридичні права .на всі території, що колись входили до її складу чи перебували в залежності
від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої
політики. Війська імперії здобували одну перемогу за іншою, приєднучи до неї нові провінції
на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, Балканах. Візантійський військово-
морський флот, оснащений “грецьким вогнем”, витіснив арабів з Середземного моря.

Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. Її основними
напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. У запеклій конкурентній боротьбі
з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської
культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала християні-
зація Русі. Візантійські впливи ставали все відчутнішими на території Моравії та Паннонії.

До XII ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма
особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово
відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя
централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі
перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів,
батьком великої сім’ї усіх народів і держав, які перебували у сфері впливу Візантії.
Усепроникний контроль жорстко централізованої державної машини над суспільством, його
дрібна регламентація та постійна опіка були б не можливими без могутньої касти державних
чиновників. Вона мала чітку ієрархію посад і титулів, що складалася з 18 класів і 5 розрядів -
своєрідну “Табель про ранги”. Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала
фіскальні, адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що
оберталися для населення постійно зростаючим тягарем податків і повинностей. розквітом
корупції та сервілізму. Державна служба забезпечувала людині почесне місце в суспільстві,
ставала основним джерелом її прибутків.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона
забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму,
відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. У Х-ХІ ст. продовжувалося
зростання кількості монастирів і ченців, церковно-монастирського землеволодіння. Хоча
згідно візантійської традиції церква була підпорядкована владі імператора, її роль у
суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала
влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.

Водночас у Візантії, на відміну від країн Заходу, так і не склалося громадянського
суспільства з властивими для нього корпоративними зв’язками та інституціями, розвиненою
системою приватної власності. Особистість тут немовби перебувала віч-на-віч з імператором і
богом. Подібна соціальна система отримала в сучасній історіографії влучну назву
“індивідуалізму без свободи

Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в ІХ-ХУ ст. можна
вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні
відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася
надзвичайно слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання
рабської праці, державний контроль і податковий прес визначали характер соціального
розвитку на селі. Проте з часом виникли великі земельні помістя, що належали світським і
церковним власникам. Вони стали основними центрами ремісничого виробництва й торгівлі.

Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного
розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало тут головним осередком і
чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони
швидше нагадували великі села за своїм зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою,
। примітивним благоустроєм, тісними зв’язками їхніх жителів з сільським господарством. Тут
не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення
власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов’язками жителів.
Місто перебувало під жорстким контролем держави. У візантійських містах так і не склалися
корпоративні професійні об’єднання ремісників і торговців за цеховим зразком. В останні
десятиріччя існування імперії її міста фактично перетворилися на додаток сільського ремесла
та торгівлі, що розвивалися у феодальних помістях.

Одним з наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі. Візантійські
купці поступово втрачали свої капітали та вплив у суспільстві. Держава ніяк не захищала їхні
інтереси. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а держарна
служба та земельні володіння. Відтак майже вся зовнішня та внутрішня торгівля Візантії з
часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців.

Візантійська культура у порівнянні з попереднім періодом переживала піднесення. Воно
було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. У XI ст. в
Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Твори
візантійської культури цього часу особливо масштабні, пишні, уквітчані складною
символікою та алегоріями. Пожвавлення культурного життя супроводжувалося новим
зацікавленням здобутками античної епохи. Візантійське суспільство ніколи не втрачало
інтересу до античності. У бібліотеках воно зберігало безцінні тексти античних мислителів,
письменників, державних діячів і юристів. їх переписували в численних скрипторіях,
переказували та коментували тогочасні візантійські інтелектуали. Щоправда звернення до
античності аж ніяк не означало розриву з середньовічною церковною культурою. Навпаки,
головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед атничною
спадщиною мало в основному формальний характер, тісно поєднуючися з православною
ортодоксією. Можливо саме тому антична традиція у Візантії, на відміну від Заходу, не стала
ферментом для виникнення нової культурної течії- гуманізму і не призвела до Ренесансу.

Зростаючий контроль держави та церкви над культурним життям сприяли його уніфікації
та канонізації. У ньому запанували шаблон, освячена часом традиція. Православне
духовенство культивувало настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, пасивно-
споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість звичайного візантійця була
просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці тенденції духовного життя суспільства знайшли
своє втілення в ісихазмі - релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм
Панамою і офіційно визнаному православною церквою на помісному соборі 1351 р. Перемога
ісихазму над гуманізмом і раціоналізмом значною мірою сприяла відставанню Візантії від
Заходу і може вважатися інтелектуальним провісником занепаду країни.

Піднесення Візантійської імперії в ХІ-ХП ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно
не супроводжувалося реформами, які дозволили б модернізувати архаїчну систему
.державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості та станові інтереси. Усі
боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання до змін. Вдихнути нове життя в
•закостеніле в своєму розвитку суспільство не пощастило. Внаслідок цього Візантія стала
полем боротьби швидко прогресуючих цивілізацій Сходу та Заходу, представлених світом
ісламу й католицтва.
Першими завдали удару турки-сельджуки. Важка поразка, якої зазнала від них
візантійська армія в 1176 р., струсонула будівлю імперії так, що по ній побігли тріщини як з
середини, так і ззовні. Імперію охопило полум’я громадянської війни. З-під її впливу
визволилися православні Болгарія та Сербія. Проте це була лише прелюдія до наступного
потрясіння. У 1204 р. Константинополь був захоплений і нещадно пограбований армією
хрестоносців. Візантійська імперія на деякий час припинила своє існування. На її території
утворилися католицька Латинська, православні Нікейська, Трапезундська імперії та Епірська
держава. 1 хоча в 1261 р. нікейському імператору Михаїлові VIII Палеологу пощастило
повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, вона вже ніколи не піднімалася
до вершин колишньої слави та могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів
уже не мріяли про територіальні здобутки, прагнучи зберегти те, що мали.

Візантійське суспільство розкололося на три основних угруповання за своєю
зовнішньополітичною орієнтацією. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала
союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного
суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо
релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір з боку православної
церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами
ховалися глибокі принципові розходження двох християнських цивілізацій - західної та
східної. їхній органічний синтез тоді був неможливий.

На противагу т.зв. латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів, які були
переконані, що турецька чалма для їхньої батьківщини виглядає краще, аніж папська тіара.
При цьому основним аргументом виступала переконаність у релігійній толерантності
мусульман. Нарешті існувала численна група т.зв. ортодоксів, які закликали нічого не
змінювати і залишити все так, як воно є. Православні країни, в свою чергу, не виявили
здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці то мусульман, то католиків. Розплата за
це не змусила себе довго чекати.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У
1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою
столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали
поразки сербським і боснійським військам, стала вирішальною для долі балканських країн. У
1392 р. жертвою завойовників стала Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тирново.

Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові
походи проти Туреччини, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою.
Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною в
1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська
імперія припинила своє існування. Її було нікому захищати, окрім жменьки цивільного
населення та кількох сотень відчайдушних італійських кондотьєрів.

Проте візантинізм як феномен культури продовжував своє існування в житті народів
регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємцем Візантії в
геополітичному відношенні, частково перейшли до Московії-єдиної на той час православної
країни, що зберегла незалежність.

Становлення Османської імперії та її експансія в Європу ХІУ-ХУ ст. Близько 900 р.
почався розпад Тюркської держави (каганату) в Центральній Азії. Групи тюрків почали рух
на Захід. Одною з них була група досвідчених воїнів, які від імені свого начальника
називалися сельджуками. На своєму шляху на Захід сельджуки дуже скоро опанували
Персію і після цього почали наступ на Візантію. У 1071 р. під Манзікертом вони не лише
розбили візантійську армію, але й взяли у полон імператора. Проте на той час сельджуки не
були підготовлені до того, щоб опанувати всю Анатолію в Малій Азії.
Імперія сельджуків була ліквідована під напором монголів. На місці сельджуцької
держави утворилась низка пограничних князівств. У одному з них виросла династія Османів.
Іх влада поширювалася на північ від сучасної Анкари до Егейського моря. Приблизно у
ІЗООр. Осман проголосив свою незалежність, і з того часу офіційно фіксується початок
Османської держави.

Початковим періодом існування Османської держави був час від 1300 до 1450 рр., коли
одна з маленьких постсельджуцьких держав намагалася поступово здобути всю Малу Азію.
Від 1358 р., з переходом Галліполі, османи почали реально загрожувати Візантії. 1402 рік став
своєрідною передишкою для Візантії, оскільки з’явився монгольський завойовник Тамерлан
(Тімурленг), який опанував велику частину Азії разом з Іраном, і в битві під Анкарою розбив
армію тодішнього володаря османів султана Баязида. Незабаром, у 1405 р. Тамерлан помер і в
1413 р. син Баязида Мегмед І відновив Османську державу, а його син Мегмед // Завойовник,
який відкрив для турків нові території, просунувся далі на захід і 1453 р. завоював
Константинополь (Царгород). Після цього його увагу привернув Крим. Він змусив Кримське
ханство, яке постало в Криму після розпаду Золотої Орди, платити османам данину (трибут).
Таким чином, турки-османи почали проникнення на українські території, швидко поширили
свою владу на Молдову і Бессарабію, де заснували свої правління.

На період між 1451 і 1556 рр. припадає зеніт розвитку Османської імперії. Вона опанувала
Балкани, Єгипет, Північну Африку, частину Кавказу, розширила впливи в Криму. Експансія
турків в Європу призвела до того, що під владою або протекторатом османів опинилися
також центральна Угорщина, Трансільванія, Славонія, Далмація, частина Правобережної
України. У 1475 р. османи захопили важливий торговельний центр у Криму - Кафу і увійшли
у конфлікт з Венецією та Габсбургами. Боротьба між турками та європейськими потугами
проходила з перемінним успіхом. Основним епізодом цього протистояння стала битва під
Могачем 1526 р. (т.зв. “Могацька катастрофа”), в якій був убитий угорський король, а велика
частина Угорщини стала провінцією османів. Тодішній володар османів султан Сулейман
намагався опанувати Центральну Європу, де на той час поширювались впливи Габсбурґів.
Турки кілька разів намагались опанувати Відень. У їхній свідомості основним символом
перетворення імперії на світову було підкорення “кизил-алма” (з тюркської “червоне
яблуко”), території, яку треба було обов’язково здобути для досягнення мети. Нею був
Відень, якого вони так ніколи і не здобули. Проте вплив турків на європейську історію був
дуже помітним.

2.	Виникнення і розвиток середньовічних монархій

Чеські землі в ХІ-ХІУ ст. Чеське Королівство. У ХІ-ХІ І ст. Чеська держава
Пржемисловичів переживала процес політичної роздробленості, що знайшло відображення у
Законі Бржетислава І про сеньйорат (1055 р.): князівський престол наслідував старший син, а
інші одержували уділи. Першим чеським правителем, який отримав королівську корону
(1085 р.) з рук імператора Священної Римської імперії, був Вратислав // (1061-1092). Після
його смерті в Чехії знову розгорілись династичні суперечки. Лише наприкінці XII ст. Конраду
Оте (1189-1191) з династії Пржемисловичів знову вдалося об’єднати Чеську державу і
відновити її суверенність у питаннях виборів чеських правителів та єпископів. У роки
правління Пржемисла / (1197-1230) в Чехії було остаточно встановлено спадкову
королівську владу (1198 р.). До складу його держави увійшло також Моравське маркграфство
(мало самостійність з 1182 р.). У 1212 р. імператор Священної Римської Імперії видав
"Золоту буллу", яка закріплювала нові принципи відносин між імперією і Чеським
Королівством, визнавала фактичну державну самостійність Чехії, підтверджувала спадковість
титулу чеського короля, неподільність території королівства.

Упродовж ХІП - початку XIV ст. влада чеських королів поширилася на нечеські території.
Приєднання ряду суміжних земель (Австрія, Штирія, Каринтія, Крайна, значна частина
Польщі) було штучним і тимчасовим. Зі смертю Ванлава III (1306 р.) припинилася династія
Пржемисловичів і після феодальної усобиці 1310 р. Чехія увійшла до складу володінь
Люксембурґів, від імені яких управляв намісник. Під час правління Я на Люксембурзького
(1310-1346) значно зросла роль земельного сейму (снему) - зібрання вищої чеської шляхти.
Вершиною розвитку Чеської держави були часи правління Карпа І (1346-1378). У цей час
відбувалася централізація власне чеських земель, яка супроводжувалась впорядкуванням
політичних і державних відносин, розвитком міст і торгівлі. При Карлі І у Празі було
засновано архиєпископство (1344 р.) і університет (1348 р.). Він добився корони імператора
Священної Римської імперії і зайняв цей престол під іменем Карла IV. Це був час, коли
Чеська держава займала провідне місце в імперії, а Прага стала її столицею. З 1348 р. Чехія
почала офіційно йменуватися Короною Чеського Королівства (вперше цю назву вжив 1329 р.
Ян Люксембурзький) і включала всі історичні, інкорпоровані і ленні землі без огляду на
державну і етнічну приналежність.

Не виступаючи прямо проти знаті, король намагався обмежити її політичні права,
зупинити зростання впливу, який посилився у другій половині XIII ст. У 1350-1351 рр. під
керівництвом Карла IV було розроблено зведення земських законів (Маіезіаз Сагоііпа), яке
було спробою кодифікації земського права. Його 109 статей відбивали економічні і правові
основи влади чеського короля, скасовували пожиттєве і спадкове посідання державних посад,
запроваджували обов’язкове знання чеської мови королівськими чиновниками. Оскільки ці
статті суттєво обмежували права знаті, то під її тиском 1355 р. цей документ довелося
скасувати. Карл IV переоцінив міцність королівської влади і недооцінив політичну силу
чеської знаті. Протистояння між королем і шляхтою завершилось компромісом: шляхта
визнала авторитет короля, який зобов’язався більше не обмежувати її прав. "Золота булла"
Карла IV (1356 р.) закріплювала чільне становище чеського короля серед курфюрстів, його
самостійність у вирішенні всіх внутрішніх питань Чеського Королівства.

Політичні успіхи Карла IV, стабільність розвитку Чеської держави в XIV ст., її піднесення
до рівня провідних держав Європи сприяли розвитку господарства. З’явилися нові галузі
сільського господарства (виноградництво, хмільництво), виникла спеціалізація ремісничого
виробництва, пожвавилася торгівля. Набрали впливу багаті міщани, які домоглися
господарських і політичних привілеїв для міст, прагнули посилити авторитет ремісничих
цехів.

Карл IV підтримував католицьку церкву, яка на той час здобула великий вплив у
політичному житті Чеського Королівства, наділяв її землями, засновував нові монастирі,
запрошував до Чехії ченців різних орденів, відомих проповідників. У той же час засилля
католицької церкви, купівля-продаж індульгенцій та місць у церковному правлінні створили
підстави для її критики та появи ідей церковної реформи. Поширилися народні єресі
вальденсів і пікартів. З’явилися вчені реформатори (К.Вальдгаузер, Я.Міліч з Кромержижу,
Матвій з Янова), які проповідували секуляризацію церковного майна, виступали проти
існуючої суспільної системи. Водночас загострилися чесько-німецькі суперечності. На
початку 1409 р: король Вацлав IV видав Кутногорський едикт (декрет), за яким німці
позбавлялися в університеті всіх привілеїв, у відповідь на що вони залишили університет і
заснували у Ляйпціїу свій навчальний заклад. Ідеологічно ці суперечності знайшли свій вияв
у широкому реформаційному русі, спрямованому на зміну порядків у католицькій церкві, яка
була уособленням іноземного гніту.
Творцями ідеології чеського реформаційного руху були представники Празького
університету і духовенства, яке наприкінці XIV ст. проповідувало чеською мовою і було
прихильником церковних реформ. У розвитку цього руху визначну роль відіграв магістр Ян
Гус (1370-1415). Ставши священиком, Я.Гус у Віфлеємській каплиці, що вміщала майже 5
тис. осіб, розпочав проповідницьку діяльність. Предметом критики Гуса стала тодішня
мораль католицької церкви, зокрема її вищої ієрархії, яка провадила торгівлю індульгенціями,
нагромаджувала земельні володіння і багатства. Свої проповіді Гус виголошував чеською
мовою, здобувши широку популярність населення Праги. Діяльність Я.Гуса викликала
спротив вищого католицького духовенства, яке вимагало від нього припинення критики
церкви. Йому заборонили правити богослужіння, викладати в університеті. Не зламавши
проповідника морально, собор єпископів у м. Констанці (1415 р.) звинуватив його в єресі і
засудив до страти через спалення, що й було там же виконано.

Згодом реформаційний рух вийшов за межі університету та церкви і став народним.
Звинувачення Я.Гуса в єресі та його спалення у 1415 р. стало поштовхом до широкого
національного і антикатолицького руху, який відомий під назвою гуситського. Від самого
початку в ньому пересікалися різні цілі. Радикальна частина руху - таборити - прагнула до
корінних політичних і церковних перетворень; виступала за повернення до ідей раннього
християнства, загальну рівність у суспільстві. Помірковане крило гуситів - чашники - було
представлене головним чином заможними міщанами і шляхтою; вони розробили документ
"Чотири празькі статті”, котрі були схвалені також таборитами. Вони передбачали
гарантію причащання мирян з чаші, свободу богослужіння, секуляризацію церковного майна,
визнання самоврядування міст. У липні 1419 р. через масові репресії проти гуситів у Празі
розпочалося повстання міщан, яке очолив священик Ян Жеківський. У ході повстання владу
короля фактично було ліквідовано. Відстоюючи вимогу становлення в Чехії національної
гуситської церкви, повсталі залишалися прихильниками збереження монархії.

Гуситський рух охопив територію всієї країни, а його ідеї мали певний вплив на сусідні
землі. Спочатку чашники і таборити діяли спільно, створили міцну військову організацію.
Хрестові походи проти гуситів 1420-1431 рр., організовані імператором Священної Римської
імперії Сиґизмундом (гусити відмовилися визнати його чеським королем), зазнали невдачі. У
боротьбі проти хрестоносців проявив себе Ян Жижка (бл. 1360-1426). Під його керівництвом
було створене постійне військо, яке відзначалося високою дисциплінованістю. Я.Жижка
застосував нові методи воєнних дій - легкі гармати, рухомий укріплений табір з возів тощо.
Однак суперечності в гуситському русі, зокрема між таборитами і чашниками привели до
міжусобної боротьби.

1433 р. у Празі між чашниками з одного боку, імператором і католицькою церквою з
другого, було укладено особливу компромісну угоду, яка відома як "Празькі компактати ”.
У них визнавалися часткова секуляризація церковних земель, богослужіння чеською мовою і
деякі інші релігійні зміни. Після цього чашники припинили боротьбу, що спричинило
послаблення гуситського руху. У битві під Ліпанами (1434 р.) таборити зазнали поразки,
після чого гуситський рух пішов на спад.

Незважаючи на поразку, цей рух мав велике значення. Вперше виник всенародний опір
католицькій церкві, а її монополія була підірвана шляхом легалізації гуситського релігійного
вчення. У ході гуситського руху були вироблені програми змін існуючого суспільно-
політичного ладу. Підрив позицій патриціату призвів до політичного зміцнення чеських міст.
Традиції гуситів стали джерелом натхнення для чеського народу в його тривалій боротьбі за
національне визволення. Гуситський рух мав загальноєвропейське значення, викликавши
широкий відгук у багатьох країнах Європи, в тому числі й Україні. Гуситські війни та участь
у них українців (загонами гуситів керували також князі Ф.Острозький і С.Корибут) певною
мірою позначилися на воєнному мистецтві українського козацтва (практика виборності
гетьмана, застосування рухомих таборів тощо).

Після поразки гуситів у Чехії настала децентралізація влади: до 1453 р. не існувало
єдиного управління. На місцях встановилася влада політичних союзів, які об'єднували шляхту
і міста під керівництвом гетьманів. Органами їхнього управління були сеймики (ландфріди).
У 1444 р. гетьманом Східночеського союзу був обраний чашник Іржі з Подєбрад, який
1452 р. став фактичним правителем країни, а впродовж 1458-1471 рр. був чеським королем.
Під час його правління була зміцнена центральна влада і проведені реформи в інтересах
розвитку міст і торгівлі. Дотримання Празьких компактатів Іржі з Подєбрад вважав надійною
базою для існування в країні двох віровизнань - католицького і гуситського. Всі інші
вважалися єрессю і жорстоко переслідувались. У відповідь на це 1457 р. прихильники
зрівняльної ідеології створили Громаду Чеських Братів, ідеалом яких була майнова рівність
та життя за рахунок власної праці.

Після скасування Празьких компактатів папою (1462 р.) вибухнув конфлікт між ним і
чеським королем. Підтримуючи противників короля у справі віровизнань, папа відлучив Іржі
з Подєбрад від церкви. У Чехії проти нього згуртувалась опозиція (“Зеленогірський союз1'),
яка об’єднала католицьких магнатів Південної Чехії. У 1467 р. опозиція виступила зі зброєю
проти короля. Війна продовжувалась з перемінним успіхом до 1470 р. Після смерті 1471 р.
їржі з Подєбрад на чеський престол зійшов представник польської Ягеллонської династії
Владислав /// (1471-1516). У 1490 р. він став одночасно угорським королем, а столиця була
перенесена з Праги до Будима. Це зміцнило політичні позиції чеської шляхти. При вступі на
чеський престол Владислав III підтвердив усі привілеї шляхти, лицарів і міщан. Тривала
відсутність у країні короля (у Празі він був лише 1407, 1502 і 1509 рр.) призвела до того, що
фактична влада тут сконцентрувалася в руках привілейованих станів, а всі важливі питання
розглядалися на земельних сеймах. Вирішального впливу стани добилися у королівській раді,
яка перетворилася у представницький становий орган. Влада короля була обмежена: він не
міг самостійно приймати жодних важливих рішень.

Наприкінці XV ст. політичний вплив шляхти настільки зріс, що свої права вона вирішила
закріпити юридично. У 1500 р. Владислав видав "Кодекс прав і привілеїв станів”, який
значно обмежив владу короля і участь королівських міст в управлінні державою. Це
спричинило відкритий конфлікт між шляхтою і королівськими містами, які з часів гусизму
мали повноправне представництво у сеймі. 1517 р. між союзом королівських міст і шляхтою
було підписано так звану “Святовацлавську угоду’ за якою розширювалися судочинні права
міст. Юрисдикція шляхетських судів не поширювалася на міщан. Однак угода не розв’язала
суперечностей між шляхтою, королем та містами.

Політична роздробленість і утворення об’єднаної Польської держави. Спадкоємці
Болеслава Хороброго намагались продовжувати активну міжнародну політику батька. Але
майже відразу між синами короля виникли чвари, пов’язані з претензіями на престол. На
короткий час старшому синові Мєшку II вдалося утримати владу, але вже 1034 р. він помер,
залишивши після себе роздроблену країну, яка стала легкою здобиччю для сусідніх держав.
Основи державності і нової християнської віри були поставлені під сумнів під час потужного
народного повстання 1038 р., що розгорнулося під гаслами боротьби проти можновладців і
християнства. Наступного року син Мєшка II Казимир, одержавши на допомогу від
імператора Генриха III п’ятсот німецьких лицарів, рушив у польські землі і відновив свою
владу на більшій їх частині. До 1058 р. йому вдалося підпорядкувати Великопольщу і
Малопольщу, Мазовію, Помор’я і відвоювати у Чехії Силезію. За це він одержав від
сучасників прозвище "Відновителя ”. З ним пов’язують реформи державної організації, що
полягали у роздачі земель воїнам, які повинні були підтримувати владу короля,
запровадженні адміністративних посад “воєводи” і “каштелянів”, які відповідали за збір
війська Адміністративна влада останніх поступово розширялася.

Державотворчу діяльність Казимира продовжив його син Болеачав II. прозваний
Сміливим і Щедрим (1058-1079). Як правитель він відзначався великою активністю. Його
зовнішня політика мала антиімперське спрямування. У 1069 р. Болеслав II здійснив похід на
Русь з метою посадити на київський престол свого зятя Ізяслава, опанував територію
Червенських гродів. Але Болеславу недовго довелося бути королем. У 1079 р. за постановою
королівського суду було страчено (четвертовано) краківського єпископа Станіслава, якому
інкримінували зраду, що напевно проявилася у протиставленні волі короля. Від короля
відвернулися навіть його найближчі прихильники. Він опинився у повній політичній ізоляції.
Ставлення в країні до цього його вчинку висловив Галл Анонім такими словами: “Не повинен
помазаник по відношенню до помазаника застосовувати тілесне покарання”. За цих умов
Болеслав II змушений був піти у вигнання - виїхав до Угорщини разом із своїм сином
Мєшком. Там вони знайшли притулок у короля Ласло І, якому Болеслав Сміливий у свій час
посприяв у здобутті угорського трону. Там за загадкових обставин 1081 р. обірвалося його
життя. Мєшко на прохання молодшого брата Болеслава П - Владислава Германа, що після
нього став правити у Польщі, 1086 р. повернувся на батьківщину. (Владислав Герман
гарантував йому безпеку, але через три роки Мєшко помер, мабуть отруєний).

За правління Владислава ІГермана (\079-\ 102) Польща не провадила активної зовнішньої
політики. У внутрішньополітичному відношенні цей період позначився послабленням
князівської влади й автократичним режимом правої руки слабовольного Владислава Германа
- вихідця з “можних” (знатних) воєводи Сєцєха Його управління викликало незадоволення в
суспільстві, особливо серед знаті. Численна польська політична еміграція, зосереджена
головним чином у Чехії, постановила посадити на польський престол старшого сина
Владислава Германа - Збіґнєва У кривавій битві під містом Круїивіцею останній був
розбитий Сєцєхом й після цього ув’язнений за згодою свого батька. У 1097 р. Владислав
Герман на вимогу опозиції звільнив його й поділив країну таким чином: Збіґнєв одержав в
удільне володіння Великопольшу і Куявію, його молодший брат Болеслав Кривоустий -
Малопольшу й Силезію, собі правлячий князь залишив Мазовію й головні гроди в уділі
Болеслава - Краків, Вроцпав, Сандомир. Невдовзі Збіґнєв і Болеслав об’єдналися і при
підтримці архиєпископа примусили князя близько 1100 р. усунути Сєцєха.

Після смерті Владислава Германа країна була поділена на два державні організми,
незалежні один від одного. Його сини дотримувалися відмінних політичних концепцій.
Збіґнєв виступав за рівноправні союзницькі відносини зі Східним і Західним Помор’ям, не
противився денній залежності Польщі від імперії, тоді як Болеслав мав намір підкорити
Помор’я й унезалежнити країну від імперії. У своїй діяльності Болеслав спирався на союз з
Руссю, скріплений його шлюбом зі Збиславою - дочкою великого київського князя
Святослава, та Угорщиною. Стосунки між братами увійшли у конфлікт, з якого переможцем
вийшов Болеслав. Відтоді Болеслав III Кривоустий був єдиним польським правителем (1106-
1138).

Болеслав повернувся до активної зовнішньої політики. У 1119 р. він завершив завоювання
Східного Помор’я, а не пізніше 1123 р. - Західного. Тут розпочалася християнізація місцевого
населення, в якій зустрілись інтереси польського й німецького духовенства. У першій
половині 1130-х років магдебурзьке архиєпископство виступило з претензією на
підпорядкування собі всієї польської церковної організації. Підставою для цього домагання
послужив вироблений на початку XI ст. в середовищі магдебурзького духовенства
«фальсифікат - папська булла, яка нібито зарахувала познанського єпископа Унгера, що діяв
ло 1000 р. як місіонер, до достойників магдебурського єпископства. Йдучи назустріч

магдебурзькому духовенству, папа Іннокентій П своєю буллою 1131 р. відніс познанське
єпископство до його складу, а буллою від 1135 р. віддав під його владу всю польську церкву.
Зусилля Болеслава Ш Кривоустого і керівництва польської церкви, спрямовані на повернення
їй незалежності, були увінчані видачею тим самим папою у 1136 р. булли, яка цю залежність
скасувала.

Під кінець свого правління Болеслав Ш звернув увагу на загрозу для держави, яка
проявилась у відцентрових тенденціях, носіями котрих виступали можновладці, політичне
значення котрих зростало по мірі нагромадження в їхніх руках земельних багатств. Аби
запобігти цій загрозі князь видав документ, відомий як "Заповіт”. Правдоподібно документ
був складений за кілька років до смерті Болеслава Ш, згодом винесений на розгляд світської і
духовної знаті й заприсягнений нею, після чого набрав характеру публічно-правового акту.
Текст “Заповіту” не зберігся. Його зміст відтворено на підставі пізніших джерел. Він полягав
у створенні, з одного боку, дідичних (спадкоємних) уділів як матеріальної основи для
існування синів Болеслава ІП та їхнього потомства, а з другого, - неподільного, недідичного
уділу, що належить верховному (великому) князю - принцепсові (сеньйорові), старшому в
правлячій лінії роду Пястів. Незалежно від подальшої долі змісту “Заповіту” Болеслава ІП
створив нову державну якість: Польща перестала бути власністю монарха, а стала
територією, що належить роду Пястів.

До смерті Болеслава Ш держава мала патримоніальний характер, була власністю її
правителів з династії Пястів. Вони могли на власний розсуд передавати її або її частину у
спадщину будь-кому зі своїх синів. При вирішенні питань життя держави правитель
керувався не лише власною волею, але й спирався на думку ради, що при ньому діяла й до
якої входили вищі достойники. Найголовніший з них - двірцевий “комес” очолював світську
адміністрацію, а згодом став воєначальником, чому за ним закріпився титул “воєводи”; він
також заступав князя (короля) у справах, зв’язаних з судочинством. “Канцлер” відав
писемним діловодством монарха та його зовнішньополітичними відносинами; “скарбник”
відповідав за фінанси тощо. Підвладними територіями (провінціями) управляли призначувані
князем намісники (комеси). Комесів міських (гродських) областей з часом стали називати
“каштелянами”; їхнім (як і управителів округів та провінцій) завданням було стягання данини
з населення на користь правителя, організація місцевої оборони, здійснення судочинства з
менш важливих питань. Комесам підлягали нижчі посадові особи - коморники, жупники,
гродові судді, митники, збирачі данини тощо. Найважливішою опорою влади монарха була
його військова дружина. У різні часи вона нараховувала кілька тисяч кінних лицарів і піших
воїнів. З часом повне утримання правителем своєї дружини ставало все більше обтяжливим.
Тому в середині XI ст. за правління Казимира Відновителя більшість дружинників для
матеріального забезпечення одержала у володіння землі, взамін за що вони повинні були на
заклик монарха ставати при ньому збройно. Ця реформа докорінно змінила структуру
польського війська, спричинила виникнення лицарського землеволодіння й ленно-залежного
лицарства як суспільної верстви - прообразу майбутньої шляхти.

Соціальна структура суспільства поступово набрала феодального характеру. Верхній
щабель його становили світські і духовні (церковні) феодали. Світські феодали поділялися на
три групи: великих можних (оргітаїев), які перебували здебільшого в оточенні правителя і
займали державні посади, лицарів і дрібних лицдрів-влодик, частина яких з часом поповнила
лави селянства. По мірі феодалізації суспільства зменшувалась частка селян, безпосередньо
залежних від держави, точніше - від правителя. У джерелах вони переважно фігурують як
вільні дідичі, що “стоять” на державній (князівській) землі, спадково володіють нею і тому є
фактичними її власниками. На середину ХП ст. їх залишалось порівняно небагато. Натомість
зростала чисельність феодально залежних селян. У джерелах вони представлені багатьма
\ термінами, з яких не всі піддаються розшифруванню. Головним чином то були: “закупи” - ті,
що потрапили в залежність за неповернення боргів; “ратаї” - ті, що отримали позику на
обзаведення господарством; “приписні” - колишні вільні дідичі (господарі), віддані
правителем у феодальну власність. Були й раби, переважно з військовополонених. З кінця
XI ст. великі землевласники (можні) стали одержувати від князя документи - “привілеї”, які
надавали їм економічний і судовий імунітет - звільнення їхніх маєтків від державних
повинностей та державного судочинства. Розвиток імунітетної системи був одним з вагомих
проявів поглиблення залежності селян від феодалів.

Прийняття і поширення християнства послужило великим поштовхом для розвитку
польської культури, дало їй можливості засвоїти здобутки культури римо-католицького світу,
зробити свій внесок у її скарбницю. Основи польської культури закладалися іноземцями -
давалися взнаки запізнілість християнізації країни, необхідність використовувати
нагромаджені на Заході знання і вміння. З часом все помітніше місце в культурі займали
поляки. Неабияке значення для неї мала матеріальна підтримка її діячам з боку правителів і
керівництва церкви. Офіційною мовою в країні була латина. Нею проводили службу в
костелах, писали документи, книги. Її обов’язково викладали в школах. Шкільна освіта
виникла в останній третині X ст. До середини XII ст. діяли школи при кожному
кафедральному соборі. Програми шкіл включали принаймні елементи занесеного з заходу так
званого “тривіуму” - трьох дисциплін - граматики, діалектики, риторики, викладання яких
мало виробляти вміння писати, мислити й висловлюватись.

Першими пам’ятками польської літератури були житія, написані Бруно з Кверфурта під
час або після його короткого перебування у Польщі на початку XI ст. Одне з них розповідає
про життя і мучеництво п’яти польських братів, що загинули як місіонери, друге - про
;святого Войцєха. Світська література представлена визначною пам’яткою -хронікою Галла
Аноніма. Автор її - іноземець, що замолоду осів у Польщі і жив у ній до своєї смерті. Його
твір охоплює історію країни від ГХ ст. до 1113 р., коли він помер. Заснована на легендарних
переказах, документах князівського архіву, розповідях сучасників подій і власних
спостереженнях, хроніка складається з трьох книг, з яких дві останні присвячені періодові від
1080 р.; в них йдеться головним чином про життя Болеслава Ш Кривоустого. Після прийняття
християнства за європейською традицією при капітулах почали провадити порічні записи
важливих подій - “речники” (аннали), значна частина яких збереглася лише у пізніших
списках.

Згідно із законом про престолонаслідування, виданим Болеславом Ш, верховним князем
(принцепсом) Польщі став його найстарший син-сеньйор Владислав II (1138-1146). Невдовзі
після того, як він вступив на престол, виник конфлікт між ним та його молодшими братами -
Болеславом Кучерявим і Мєшком. Сеньйорові, незважаючи на його владні можливості,
конфлікт пригасити не вдалося, тому що його брати, як і можні, котрі за ними стояли, були
зацікавлені в послабленні позицій верховного князя. Міжусобна боротьба завершилася
вимушеною еміграцією Владислава II: 1146 р. він зі своєю родиною виїхав до Німеччини, де
йому судилося прожити до смерті (звідси його прозвище “Вигнанець”).

Верховним князем Польщі 1146 р. став Болеслав IV Кучерявий (1146-1173). Йому
доводилося вести складну політичну гру з імперією і сусідами, щоб втриматися на
краківському престолі. Післд його смерті принцепсом був Мєиіко III, згодом прозваний
Старим. Посівши краківський престол, він удався до авторитарних методів правління,
зокрема. вимагав, щоб важливі рішення удільні князі приймали тільки за його згоди,
забороняв можним перетворювати вільних людей у своїх підданих. Проти Мєшка Ш у 1177 р.
виникла змова високопоставлених осіб у Кракові, які виступили за передачу престолу іншому
синові Болеслава - Казимирові. Мєшка Ш підтримав Мєшко Кривоногий, а Казимира -
Болеслав І Високий і Одон-син Мєшка Ш. Після складних перипетій краківським престолом
заволодів Казимир II Справедливий (1177-1194). У 1180 р. на з’їзді князів і костельних
достойників у Ленчиці Казимир П був визнаний принцепсом, поступившися певними
привілеями на користь церкви. Проте влада принцепса зазнала суттєвих обмежень на користь
удільних князів.

Одразу по смерті Казимира II краківські достойники запровадили регентське правління,
яке мало тривати до повноліття Казимирового сина Лєшка Білого. Цей факт засвідчив, що
краківський престол став трактуватись як спадковий, а не сеньйоратський. Він означав
радикальний крок у перетворенні верховної влади сеньйора у спадкову владу краківського
удільного князя. Великокнязівська влада, яка певного мірою обмежувала дії удільних князів,
втратила своє значення, виродилась у владу краківського удільного князя. Польща вступала у
наступний етап політичної роздробленості, коли вона являла собою конгломерат
самодостатніх державних утворень. Цей етап тривав до кінця XIII ст.

Міжнародне становище Польщі було складним, окремі князівства не могли протистояти
нападам сусідів, змушені були вступати у різні союзи, які обмежували їхні права. У центрі
політичних відносин продовжувало знаходитися Краківське князівство. Краків був
притягальним для багатьох князів з огляду на характер його як польської історичної столиці.
Боротьба між удільними князями за краківський престол представляла собою смугу війн і
заколотів, в якій переможці не мали гарантій тривалого панування. У цей час бранденбурзькі
маркграфи захопили багато земель Великопольщі, Помор’я, а Тевтонський Орден, гостинно
запрошений мазовецькими князями 1228 р. для боротьби з пруссами, швидко виріс у
могутнього конкурента на північно-східних теренах. У середині XIII ст. південні райони
Польщі зазнали спустошливої навали монголо-татарських завойовників, які однак тут не
затримались.

Останні десятиріччя ХП і ХШ ст. були періодом значного економічного піднесення на
польських землях, викликаного перебудовою сільського і міського життя. Перебудова, що
завершилася у XV ст., була проявом і результатом головним чином колонізаційних процесів,
які проходили на вироблених організаційно-правових засадах. Створення великої земельної
власності неминуче викликало у її носіїв прагнення домагатися все більшої доходності своїх
володінь. Один з важливих засобів досягнення цього феодали вбачали в загосподарюванні
необроблюваних земель, обсяг яких залишався великим. Поєднання потреб феодалів на
селянські руки і можливостей їх задоволення у зв’язку зі збільшенням населення призвело до
сільської колонізації. У ХП ст. склалася практика осадження новоприбульців - т.зв. “вільних
гостей”, яка полягала у передачі їм земель у тимчасове користування - держання. Такі
колоністи забезпечували панові, відповідно до угоди між ними, щорічні доходи, а колоністам
давали змогу за своїм бажанням відходити від нього після закінчення узгодженого строку.
Згодом цю практику було названо польським сільським правом.

Колонізація на польському праві мала місце і в ХШ ст. Проте тоді вона поступилася
колонізації на німецькому праві, занесеному до Польщі колоністами з німецьких країн, яких
феодальний утиск і відносна перенаселеність села штовхали до пошуків кращих соціально-
економічних умов існування. Перша згадка про таких колоністів датується 1175 р. і
стосується Силезїї. З часом на німецькому праві стали осідати поляки і згодом вони відсунули
німців на другий план. Як правило ця колонізація відбувалася шляхом заснування сіл на
необроблюваних землях, яке йменувалося “локацією” (латин. Іосаіїо - розміщення,
осадження). Локація мала характер планомірно проведеної акції. Колоністи одержували “лан”
(17-25 га) землі, на якому запроваджувалася трипільна система. Упродовж певної кількості
років новоприбульці не виконували повинностей і не сплачували податків. Пізніше вони
повинні були виконувати повинності, які включали три форми фіксованої в локаційному
90
документі феодальної ренти - грошової, натуральної та відробіткової. Відносно переважав
грошовий оброк - чинш, через що німецьке сільське право йменують також чиншовим. Далі
за значенням йшов продуктовий оброк - зерном, птицею, молочними виробами тощо.
Відробітки тривали кілька днів у рік - селяни працювали у панському господарстві,
виконували транспортні послуги (відвозили своїм реманентом на певні відстані продукцію
цього господарства). Два рази в рік селяни замість частування пана в селі сплачували йому
певну суму. Кметі (так називали селян) давали також десятину церкві - звичайно десятою
частиною вимолоченого в своєму господарстві зерна, рідше - десятим зібраним снопом або
грішми. У надзвичайних випадках їм доводилося сплачувати колешу або берну. яка йшла на
потреби оборони князівств, родинні урочистості князя, викуп лицарів з полону. “Локатор”,
який після осадження села ставав солтисом (нім - староста), одержував кількалановий наділ,
мав право тримати млин, тартак тощо. Єдиною його феодальною повинністю на користь пана
було на заклик останнього ставати перед ним кінно і збройно. Локатор-солтис виступав як
посередник у відносинах між паном і кметями, збирав від них чинне і ренту натурою, з чого
5/6 віддавав панові, а решту брав собі. Крім того, він чинив над селянами суд з менших
злочинів, розсуджував їх спільно з лавою, яка складалася з кількох обраних їхніми
односельцями осіб. Таким чином, німецьке право запроваджувало елемент сільського
самоврядування.

У результаті колонізації на німецькому праві, завершеної в XV ст., на польських землях
з’явилася величезна кількість нових сіл з регулярною системою полів, чітко визначеними
повинностями і певним самоврядуванням. Сільськогосподарське виробництво за темпами
стало зростати помітно швидше, ніж зростала чисельність населення, через що поліпшувався
матеріальний добробут селян і жителів міст. Позитивний вплив колонізації на німецькому
праві відбився й на техніці землеробства, зокрема повсюдним стало використання колісного
плуга (у нього запрягали волів) з залізним лемешем і ралом, що дозволяло швидше і краще
орати. Чиншева система виявилась дуже вигідною для селян: фіксований характер чиншу,
розмір якого довго залишався незмінним, давав їм змогу одержувати грошовий дохід. Жителі
сіл на німецькому праві були особисто вільними - від них вимагалося лише справне
виконання повинностей. Вигідність чиншової системи не тільки для селян, а й для феодалів,
які отримували від них значні зиски, була настільки очевидною, що вона широко
запроваджувалась у “старих” польських селах (на ці села, як правило, не поширювались інші
елементи німецького права).

Одночасно відбувалася міська колонізація шляхом локалізації нових міст і надання
німецького (магдебурзького) міського права існуючим поселенням, які були осередками
торгівлі і ремесла. Локація неминуче супроводжувалася доселенням цих поселень, переважну
участь в якому на перших порах брали прибульці з Німеччини, а згодом поляки. У ряді
випадків доселення означало створення біля існуючого поселення нового, яке одержувало
назву свого “сусіда”. У князівських землеволодіннях локація була одноразовою акцією і
полягала у видачі князем локаційного привілею - документа, в якому містився дозвіл на
заснування міста і викладалися засади в розрізі німецького права, на яких воно мало
відбутися. Організатором і виконавцем заснування міста був згідно угоди з його власником
“локатор”, якого звали війтом (від німец. - управитель, доглядач). Правилом було, що в
центрі міста розміщувався чотирикутний торговий осередок - ринок з ратушею (від німец.
гаПаиз - будинок для ради) посередині, від ринку в різні сторони відходили прямі вулиці.
Локатор відмірював міщанам ділянки під забудову. Міста оточувались ровами, валами,
подекуди частоколом, деякі - муром. Посада війта була спадковою. З найбільших польських
міст привілеї на німецькому праві здобули: Вроцпав - у 1242 р., Познань - 1253 р., Краків -
1257 р. Упродовж ХШ ст. на німецькому праві було закладено 201 місто.
У період роздробленості формувався становий поділ суспільства. Стани являли собою
соціально-правові групи, кожна з яких вирізнялася своїм юридичним статусом, певними
правами й обов’язками в суспільстві. Станами у Польщі, як і в інших європейських країнах,
були духовенство, лицарство, міщани і селяни. Процес складання першого з них завершився в
ХШ ст., складання інших - у ХІУ-ХУ ст.

Лицарство соціально складалось з трьох шарів. До верхнього, дуже тонкого шару
входили можні і багаті лицарі, зокрема ті, хто займав уряди за князівськими призначеннями;
до середнього - “звичайні” лицарі, що становили його ядро. Нижчий шар - це “фіктивні”
лицарі, що рекрутувалися з солтисів, селян і міщан. У Польщі не склалося денної ієрархії
лицарства, поширеної на Заході. Відсутність її компенсувалася формами залежності більшої
частини лицарства від можних, які виникали з родової лицарської організації. Лицарські роди
громадили у своїх лавах як можних, так і середніх та бідніших лицарів. Кожен рід
кристалізувався навколо можного і виступав назовні як цілість. Члени його переймали у свого
можного клич і герб. Клич - це гасло, яким члени роду перегукувалися під час битви. Герби
стали спершу вживати князі - кожна пястівська лінія мала свій герб. Найдавніші лицарські
герби походять від власницьких знаків, які у XII ст. використовувалися для означення меж,
таврування худоби, з часом їх стали подавати на печатках.

Формування стану міщан стосувалося міст, які засновувалися на німецькому праві. Воно
поширювалося тільки на тих жителів, які володіли нерухомістю, у зв’язку з чим тільки їх і
вважали власне міщанами. Решта мешканців міст - підмайстри, учні, чорнороби, волоцюги і
взагалі соціальний марґінес - були безправними “неміщанами”. Верхівку міського населення
на німецькому праві складав патриціат, до якого належали найзаможніші торгівці,
фінансисти, рідше - цехові майстри деяких елітарних ремесел (золотарі, ливарники, кушніри)
і люди вільних професій (аптекарі, мадяри, цирульники). У більших містах, особливо в
Силезїї та на Помор’ї, значну частину патриціату становили німці, які приносили з собою
професійне вміння й капітал, що його вкладали у розвиток міської торгівлі і ремесла.
Представники патриціату засідали в лаві і міській раді, намагалися скерувати їх роботу в
потрібному собі руслі.

Набуття селянством станових рис відбувалося не шляхом присвоєння правових
здобутків, а нівеляції у ньому внутрішніх відносин. Свідченням цього було поступове
зникнення категорії невільних людей. З часом по суті виключним критерієм приналежності
до селянства ставала поземельна залежність селян від феодала. А закладання сіл на
німецькому праві робило тих, хто у них осідали, фактично особисто вільними, зводило
відносини їх з паном до поземельних. Ці зміни продовжувались у ХІУ-ХУ ст.

^Упродовж ХШ ст. існувало прагнення відродити Польську державу. За умов розпалу
роздробленості воно могло бути реалізованим частково. Умови для цього визріли під кінець
ХШ ст. До них слід віднести наслідки соціально-економічних перемін, що відбулися в період
роздробленості. Розвиток товарно-грошових відносин прискорював економічні зв’язки - не
тільки в межах князівства, а й між князівствами. Міжрегіональні зв’язки вимагали
понадудільної державної опіки. Міста - головні вогнища торгово-грошових відносин - були
особливо зацікавлені в подоланні роздробленості. Зацікавленість виявляло й лицарство,
якому була потрібна опора в особі центральної влади для захисту від сваволі князів і можних.
Чи не найбільше у відновленні Польської держави була зацікавлена церква. Вона
організаційно і адміністративно була єдиною провінцією і включала в себе всі уділи, але
кордони останніх не співпадали з кордонами єпархій, що утруднювало керівництво духовним
життям. Вогнище об’єднавчих прагнень концентрувалося передусім в економічно більш
розвинутих регіонах - Силезїї, Малопольщі і Великопольщі. Вони зводилися до об’єднання
земель навколо Кракова: спрацьовувала традиція політичної єдності, історично зв’язаної з
ним.}

Ліершим з польських князів, кому судилося стати королем після Болеслава П Сміливого,
був Пшемисл II. Перед проголошенням його королем він панував у всій Великопольщі,
Східному Помор’ї, а у 1290 р. побував краківським князем і не виключено, що вже тоді мав
намір перетворити Малопольшу і Великопольщу в єдину державу - королівство, до якого
приєднувалися б інші польські землі. 26 червня 1295 р. за дозволом папи Боніфація VIII у
гнєзненському кафедральному соборі архиєпископ Я куб Свінка поклав на голову
ПшемислаП королівську корону Болеслава П Сміливого і вручив йому інші королівські
регалії. Правління Пшемисла П тривало до лютого 1296 р., коли він був підступно убитий
внаслідок змови великопольських можних, підмовлених на це бранденбурзьким маркграфом.

У боротьбу за спадок Пшемисла 11 втрутився чеський король Ванлав II, який у серпні
1300 р. був коронований польською короною. Його вступ на польський престол був
скріплений шлюбом з єдиною дочкою Пшемисла П Риксою. Своїм завданням Ванлав II
вважав піднесення в Польщі авторитету центральної влади. У зв’язку з цим він вдався до
суворих репресій щодо тих, хто не бажав їй коритись. Його волю на місцях виконували
призначувані ним намісники - старости, інститут яких він заніс з Чехії. Після смерті
Вацлава П у червні 1305 р. ініціатива об’єднання польських земель перейшла до ленчицько-
сєрадзького князя Владислава 1 Локєтка (1306-1333). У 1306 р. він заволодів Малопольщею з
її політичним центром Краковом, Східним Помор’ям та іншими землями. Подальше
об’єднання зайняло понад десять років. Тільки після складних політичних інтриг у
січняі!320р відбулася королівська коронація Владислава І Локєтка в краківському
кафедральному соборі. Цей акт був подією великого історичного значення. Він увінчав
боротьбу за відновлення єдиної Польської держави. Владислав І титулувався '‘королем всієї
Польщі”, що засвідчувало його претензії на ті землі, які до складу його держави не увійшли.

Новий польський король зіткнувся з суперництвом чеського короля Яна
Люксембурзького, який вважав себе спадкоємцем польської корони по Вацпаві II.
Владиславу Локєтку довелось шукати союзників у боротьбі за збереження влади. У 1325 р.
був укладений скерований проти Яна та його союзника Тевтонського Ордену договір Польщі
з Великим Князівством Литовським - перший у польсько-литовських відносинах. Союз було
скріплено шлюбом наступника польського престолу Казимира, сина Владислава І Локєтка з
дочкою великого князя литовського Гедиміна Альдоною. Цей союз загострив стосунки
Владислава з Тевтонським Орденом, який поширював свої володіння на північному сході.

Син Владислава Казимир III (1333-1370), прозваний Великим, у спадщину від батька
отримав порівняно невелику державу у складі Малопольщі і Великопольщі, загальною
площею до 110 тис. кв.км і населенням близько 1 млн. осіб. Казимир добивався приєднання
нових земель шляхом мирних переговорів і торгів з Чехією й Тевтонським Орденом, які
призвели до втрати Силезії та Східного Помор’я. Натомість у 1340-х роках він започаткував
експансію Польської держави на землі Галицько-Волинського князівства. Тут від 1325 р.
після загибелі останніх представників місцевих Рюриковичів братів Андрія і Лева правив син
варшавсько-сохачевського князя Тройдена І - Болеслав, котрий, ставши галицько-
волинським князем, прибрав собі після схрещення за руським обрядом ім’я Юрія П. 7 квітня
1340 р. Юрій П був отруєний боярами-змовниками цього князівства, незадоволеними його
внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема тим, що в боротьбі з боярською опозицією
він покладався на підтримку Польщі й Угорщини. Юрій П загинув безпотомно. Казимир Ш у
квітні 1340 р. здійснив похід у Галицько-Волинське князівство, захопив Львів, спалив і
пограбував його замок і повернувся до Кракова. Невдовзі він знову вдерся сюди, окупував
його Галицьку частину, призначив у ній своїм намісником місцевого боярина Дмитра Детька.
Услід за цим західну частину Волинської частини князівства - Холмську, Белзьку,
Володимирську і Луцьку землі - захопив литовський князь Любарт Гедемінович. А 1349 р.
Казимир провів свій третій похід на землі Галицько-Волинської Русі, захопивши Галицьку її
частину, а також Холмську, Белзьку і Володимирську землі. На цей раз йому вдалося осісти
міцно. Луцька земля залишилася за Любартом Гедеміновичем. У 1366 р. Казимир ІП
учетверте пішов на Русь - на Волинь. За укладеним тоді ж договором з Литвою Холмська,
Белзька і Володимирська землі зосталися за Польщею, а за литовцями - Луцька земля і решта
Волині. Король віддав у денне володіння литовському князю Юрієві Наримунтовичу
Холмську і Белзьку землі, а Володимирську землю - литовському князю Олександрові
Коріатовичу. З того часу Казимир ПІ у своїй титулатурі вживав назву “король Польщі і Русі”.

Казимир Ш велику увагу приділяв внутрішній політиці. Правлячи твердою рукою, він
спромігся високо піднести авторитет королівської влади; створив центральні органи влади -
королівську раду, канцелярію на чолі з канцлером, скарбницю на чолі з підскарбієм, суд
тощо. Головною опорою короля в управлінні державою були намісники-старости, наділені
широкими повноваженнями і підконтрольні тільки йому. Він прислухався до думки
лицарства і верхівки міщан, а також своїх дорадників, які входили до королівської ради. За
Казимира ІП вперше було здійснено кодифікацію польського права у вигляді двох статутів -
.малопольського і великопольського, офіційно представлених королем наприкінці 1350-х років
на вічах знаті і лицарства - відповідно у Вісліці для Малопольщі й у Пйотркові для
Великопольщі; тому ці статути йменують також Вісліцькнми і Піютрковськими. Статути
подають характеристику державно-правового устрою королівства. Право, про яке в них
йдеться, в основі своїй є звичаєвим; його доповнено новими приписами. Правові норми
закріплювали провідні позиції можних і лицарства. У той же час королівська влада виступала
проти надмірного утиску селян з боку їхніх панів й дозволяла селянам самовільно відходити
від них. Малопольський статут обмежив право виходу селян за відсутності зловживань панів
щодо них. Статути зобов’язували все лицарство, солтисів і війтів нести військову службу.

Багато уваги приділяв Казимир III зміцненню централізованих інститутів державної
влади, поширенню кам’яного будівництва, освіти. За нього було остаточно оформлено
грошову систему королівства. Це стало складовою частиною грошової реформи, що
прокотилась по Західній і Центральній Європі у ХШ-ХІУ ст. і полягала у випуску замість
денарів великих срібних грошів і золотих флоринів, званих ще дукатами і гульденами. 1364 р.
король домігся відкриття Краківського університету.

Формування станової монархії в Польщі. У XV ст. відбулося перетворення Польської
держави за формою правління у станову .монархію - поєднання королівської влади зі
станово-представницькими органами, які її обмежували. Цей процес інтенсивно проходив у
тому ж столітті в країнах Західної і Центральної Європи. Але на відміну від них, де згадані
органи репрезентували інтереси дворянства і міст, у Польщі станова монархія набрала
виключно шляхетського (дворянського) характеру, оскільки королівська влада у ній змушена
була враховувати тільки думку шляхти як стану, об’єднаного у представницьких органах.
Слід мати на увазі, що та сама влада прислухалася і до думки вищого духовенства, яке як
правило мало шляхетський родовід. Поява зазначених шляхетських органів загалом датується
зламом ХІУ-ХУ ст. і була пов’язана з наростаючою в другій половині XIV ст. політичною
активністю лицарства, яка призвела до завершення розпочатої ще у ХШ ст. трансформації
його в окремий шляхетський стан. Приналежність до нього визначалася шляхетським
походженням та нобілітацією (ошляхетненням) нешляхтичів. Нобілітація шляхом прийняття
кандидатів лицарськими родами до свого складу, яка супроводжувана наданням права
користуватися гербом і кличем цих родів, упродовж XV ст. була витіснена королівськими
наданнями шляхетства. Поширеною є думка, що шляхта як стан становила у Польщі XV ст.
до 10% усього населення. Сучасні дослідження доводять, що назагал частка шляхти не
перевищувала 6%. Сюди входила як землеволодільча шляхта (можні з XVI ст. звані
магнатами, багата, середня і дрібна), так і безземельна.

Лицарське звичаєве право зобов’язувало шляхту служити в “посполитому рушенні”
(ополченні) для оборони країни. У XV ст. давній ідеал лицаря-воїна поступово відходив у
забуття, поступаючись місцем ідеалові шляхтича-землевласника, який все більшу увагу
приділяв господарюванню у своєму володінні. За Казимира Ш лицарство домоглося
створення для себе земських виборних, а після нього - гродських (старостинських) і
підкоморських судів. У руках заможної частини лицарства в ХІУ-ХУ ст. знаходився такий
важливий важіль самоврядування (у XVI ст. він зник), як вічеві з’їзди. Починаючи зі зламу
ХІУ-ХУ ст. функції віча трансформувалися у шляхетські з’їзди - сеймики. Особливістю
шляхетського стану в Польщі у ХІУ-ХУ ст. була повна відсутність, на відміну від країн
Західної Європи, носіїв аристократичних титулів баронів, графів тощо. Це підкреслювало
станово-правову рівність усіх, хто мав шляхетську гідність. Шляхта дуже ревно стежила, щоб
у її колі не було тих, хто мав би аристократичний титул. Для бажаючих виділитися мало не
єдиним способом було здобуття земських посад-урядів, які своїм існуванням були прив’язані
до відповідного воєводства, землі, повіту: від воєводи до скарбника. Кожен уряд обіймався за
королівським дозволом, зафіксованим у відповідному привілеї. Земські уряди були
пожитгєвими, але неспадковими.

В останній чверті XIV і XV ст. відбулося правове визначення суспільно-політичних
позицій шляхти як стану. Воно було відбите у документах, званих привілеями, що їх
вимушено видавала королівська влада у зв’язку з династичними проблемами, з якими
Польській державі доводилось стикатися. Такі проблеми виникали через відсутність
чоловічого потомства у королів. Казимир Ш не мав синів. Коли під час польсько-угорського
походу на Литву у 1351 р. він тяжко захворів і видавалося, що помре, то польське лицарство
під Любліном присягло на вірність угорському королю Людовикові Великому. Взамін за це
Людовик погодився з рядом вимог, поставлених йому лицарством: зобов’язався правити в
Польщі особисто, а не з Угорщини, не призначати старостами-намісниками іноземців,
відшкодовувати лицарям їхні втрати під час закордонних походів. Істотним доповненням до
цих зобов’язань були зобов’язання Людовика, які містив виданий ним у Будимі 1355 р.
привілей для лицарства, церкви і міст Польського Королівства. Він пообіцяв, що як зійдеь на
польський престол, то не буде впроваджувати нових податків, дотримуватиметься всіх прав,
здобутих на той час станами. За це польські пани-можні визнали право його та його
можливого чоловічого потомства (якого він на той час не мав) на польський престол.

Після смерті Казимира Ш у 1370 р., яка знаменувала припинення по чоловічій лінії
правлячої династії Пястів, на престолі опинився Людовик. Маючи лише дочок, він задався
метою всупереч традиції забезпечити успадкування польського престолу однією з них. У
результаті переговорів з представниками лицарства і головних міст Людовик у вересні 1374 р.
в східно-поморському місті Коиіицах видав привілей, де зазначалося, що в разі відсутності
чоловічого потомства польський трон по його смерті перейде до його дочки. Взамін за це він
пообіцяв обороняти кордони держави, долучати до неї польські споконвічні землі, які
залишались поза її межами; звільнити лицарські маєтки від сплати порадльного, окрім двох
грошів з кожного селянського лану; призначати на земські уряди виключно тих з лицарства,
хто має маєтки на даній території; роздавати королівські замки і маєтки у володіння тільки
польським лицарям; обмежити їх обов’язок нести військову службу тільки участю в обороні
країни, а у випадку походу за кордон оплачувати участь у ньому з королівської казни.

Видання Кошицького привілею було важливим етапом у подальшому формуванні
шляхетського стану як суб’єкта державної політики. Особливо слід наголосити на тому, що
Історія Центрально-Східної Європи
податковим пунктом привілей істотно узалежнив королівську владу від волі шляхти - відтоді
шляхта сплачувала державі зі своїх маєтків тільки надзвичайні податки, окрім згаданих двох
грошів порадльного, які були податком звичайним. Слід зазначити, що права, подібні до
викладених у Кошицькому привілеї, король 1381 р. надав духовенству. Отже шляхта і
духовенство отримали податковий імунітет.

Польською королевою у 1384 р. стала молодша дочка Людовика десятирічна Ядвиїа. Від
1386 р., коли вийшла заміж, вона правила спільно зі своїм чоловіком Владисчавом ІІЯґайлам.
Після їїбезпотомної смерті у 1399 р. Владислав II ще тричі брав шлюб і тільки останній з них,
з дочкою руського князя з Великого Князівства Литовського Андрія Гольшанського Софією
(Сонькою), укладений 1422 р., приніс йому потомство - синів Владислава і Казимира.
Оскільки вони своїм походженням не були пов’язані ні з Пястами, ні з Анжуйською
династією, то не могли з династичних міркувань вважатися наступниками престолу. Щоб
заручитися згодою шляхти на успадкування ними престолу, король пішов на видання нових
привілеїв. Вони підтверджували всі раніше здобуті шляхтою права, в основному відбиті в
Кошицькому привілеї, і надавали їй нові. Привілеї були видані у Бжесці Куявськаму (1425 р.),
Єдльно (1430 р.) і Кракові (1433 р.). Назагап вони проголошували особисту недоторканість
шляхтича, містили обіцянки короля поширити права польської шляхти на шляхту Куявії,
Добжинської землі і руські землі в складі Корони. Тими ж привілеями було підтверджено
зобов’язання короля, зафіксоване у виданому ним привілеї 1422 р. в Червінську, не
конфісковувати у шляхти маєтків без попереднього судового вироку. Отже за чотирма
привілеями шляхта одержала судовий імунітет. Доречно зауважити, що духовенство цей
імунітет здобуло в ХШ ст. З наданням Краківського привілею 1433 р. династичну проблему
було знято з порядку денного Польської держави: до 1572 р. безперервно на престолі у ній
перебувала Ягеллонська династія.

Натомість привілеї, надані Казимиром IV шляхті 1454 р., своєю появою були зобов’язані
тогорічній політичній ситуації в Короні, яка склалася у зв’язку з війною проти Тевтонського
ордену, що розпочалася цього ж року. Видача першого з цих привілеїв під Цереквіцею, що в
Куявії, була викликана заявою зібраного тут великопольського шляхетського ополчення, що
воно не вирушить у похід до тих пір, доки король не піде на поступки з кількох питань.
Відмовитися від походу Казимир IV не міг, тож був змушений погодитися з кількома
висунутими вимогами. Головне в Цереквіцькому привілеї - обіцянка короля не вдаватися до
жодних нововведень в державному устрої і не скликати посполитого рушення, не маючи на
це згоди земських сеймиків. Після видачі Цереквіцького привілею похід великопольської
шляхти на чолі з королем відбувся, але закінчився її поразкою. Прибула під Нсшаву озброєна
малопольська шляхта зажадала від короля тих самих поступок. У безвихідній для нього
ситуації Казимир IV видав під Нєшавою два схожі за змістом привілеї, звані “статутами”, -
один для Великопольщі, другий - для Малопольщі. В основу їх був покладений
Цереквіцький привілей, який король під тиском малопольської шляхти скасував. В обидва
статути ввійшов пункт про врахування королем згоди земських сеймиків на нововведення в
державний устрій; що ж до пункту про посполите рушення, то він був включений лише у
великопольський статут, малопольська шляхта одержала королівську згоду на нього у 1456 р.
Цереквіцький привілей і Нєшавські статути знаменували початок включення шляхетського
загалу у вирішення долі Польської держави.

В останні десятиліття XIV ст. час від часу скликалися загальнодержавні з’їзди з участю
можних і вищих духовних осіб, в тому числі членів королівської ради. У XV ст. ці з’їзди —
"вальні сейми" - були щорічним явищем. Інколи на них з’являлася охоча спостерігати за
їхньою роботою шляхта 3 часом вона стала чинити тиск на їх учасників. Земські сеймики
стали делегувати своїх виборних представників на вальний і провінційний сейми, зазвичай зі
96
своїми наказами про те, чого вони на цих форумах повинні домагатися. У 1476 р. на вальному
сеймі відбулося об’єднання посланців малопольського і великопольського провінційних
сеймів, обраних на сеймиках воєводств відповідних регіонів. Це призвело до фактичного
утворення окремої шляхетської палати у вальному сеймі - "посольської ізби Сейм 1496 р. у
Пйотркові ознаменував завершення трансформації вального сейму у вищий двопалатний
законодавчий орган Польської держави. До кінця XV ст. шляхта спромоглася усунути міста
! від активної участі в політичному житті країни. Сейм 1496 р. постановив заборонити міщанам
набувати земельні маєтки і наказав їм позбутися тих маєтків, якими вони володіли; закріпив
гідності єпископів і членів капітулів тільки за вихідцями з шляхти; зобов’язав при визначенні
воєводами максимальних цін на товари в містах керуватися передусім інтересами шляхти;
звільнити продукцію з шляхетських фільварків від мит і запровадити вільний її сплав
річковим шляхом (йшлося переважно про сплав до Ґданська). Усі ці пункти сеймової ухвали
1496 р., спрямовані проти міст, були не одразу втілені у життя, проте шляхта наполегливо
добивалася їх виконання і добилася свого. Таким чином, на кінець XV ст. припадає
завершення процесу формування станової шляхетської монархії в Короні.

У 1385-1795 рр. історія Польського Королівства була тісно пов’язана з історією Великого
Князівства Литовського (ВКЛ). У кінці XIV ст. Польщу і Литву зближувала необхідність
протидіяти Тевтонському Орденові. Йдучи на зближення з Польщею, литовська знать
сподівалася на її допомогу на випадок протистояння Литовського князівства Московській
державі, роль якої у Східній Європі після переможної для неї Куликовської битви значно
зросла. Малопольське можновладство, якому належала ініціатива зближення Польщі і ВКЛ,
розраховувало в результаті цього приєднати українсько-білоруські землі і навіть власне Литву
до королівства.

Питання про зміцнення відносин цих держав було вперше поставлене у 1384 р. під час
розмов поляків і литовців, які відбулися після прибуття Ядвиґи до Кракова. їх результатом
було укладення 14 серпня 1385 р. в замку Крево польсько-литовської угоди (унії), за якою
великий князь литовський Яґайло Ольґєрдович зобов’язався прийняти християнство за
латинським обрядом, приєднати ВКЛ до Польського Королівства і за свої кошти повернути
Польщі втрачені нею в минулому землі; взамін за це він мав узяти шлюб з Ядвиґою і стати
польським королем. Кревська угода проголосила об’єднання держав шляхом включення
(інкорпорації) Великого Князівства Литовського до складу Польського Королівства. За цим
об’єднанням закріпилася назва “унії” (союзу). У лютому 1386 р. Ягайло був обраний королем
на загальному з’їзді шляхти в Любліні, взяв шлюб з Ядвиґою, а в березні відбулася його
коронація в Кракові. У зв’язку з нею він прибрав ім’я Владислава 77, залишивши за собою
титул великого князя литовського. Кревська унія мала характер персонально-династичного
об’єднання двох держав.

На перешкоді реалізації інкорпорації стало сильно розвинуте в Литві серед князів, панів і
бояр (пізнішої шляхти) почуття незалежності. До незадоволених унією долучилися брати
Яґайла - рідний Скіргайла і двоюрідний Віпювт Кейстутович. Конфлікт між Яґайлом і
литовською опозицією спритно роздмухували хрестоносці, прагнучи за всяку ціну розірвати
унію. Бажаючи заспокоїти опозицію, Яґайло призначив своїм намісником у Литві Скірґайла і
видав 1387 р. привілей для загалу католицьких панів і бояр, згідно з яким вони користувалися
"тими ж правами, що й шляхта Польського Королівства. Після цього незадоволених в Литві
очолив Вітовт. Він зробив невдалу спробу здійснити державний переворот і 1390 р. був
змушений втікти до Мальборка, де пішов на угоду з Орденом, за якою дав згоду на передачу
останньому Жемайтії (Жмуді) взамін за обіцянку підтримати його в боротьбі за литовський
трон. На виконання цієї угоди тевтонці опанували Жемайтію. За таких обставин Яґайло, щоб
загасити полум’я, зробив Вітовта намісником у Литві замість Скірґайла. Вітовт одержав титул
“князя Литви”, а Ягайло зберіг за собою верховну владу над нею як “великий князь
литовський”. Литва повинна була залишитись у тісному державному зв’язку з Польщею. Але
у 1398 р. на з’їзді литовських і орденських представників на озері Саліні Вітовт уклав з
Орденом трактат, що проголосив передачу останньому у повне володіння Жемайтії і обіцянку
хрестоносців допомогти за це Литві військово у її війні з татарами. Тим самим польсько-
литовська унія була зірвана.

Похід Вітовта проти татар, проведений 1399 р., закінчився нищівною поразкою
литовського війська у битві над річкою Ворсклою. Орденська допомога Вітовтові у цьому
поході була незначна. Литовцям стало ясно, що союз з Орденом був помилкою. Вітовт пішов
на відновлення нормальних відносин з Польщею. За унією, укладеною Литвою і Польщею у
1401 р. у Вільні і Радам'ц він отримав титул великого князя литовського, визнав над собою
верховну владу Ягайла і приніс йому денну присягу. Разом з тим в унійному документі було
зазначено, що після смерті Вітовта Литовське князівство має бути знову включене до складу
Польщі. Кілька наступних років були часом напруження у відносинах Польщі і Литви з
Орденом. Воно особливо посилилось 1409 р., коли в Жемайтії спалахнуло підтримуване
Вітовтом і Яґайлом повстання під гаслом повернення її Литві. Стало ясно, що війна Литви з
Орденом неминуча.

Обидві сторони готувалися до війни. Орден заручився підтримкою західно-поморських
князів, уклав союз з Сиґизмундом Люксембурзьким, схилив на свій бік чеського короля
Вацлава IV Люксембурзького (брата Сиґизмунда), плоцького князя Сємовіта V, литовського
князя Свидриґайла - брата Ягайла, настроєного опозиційно щодо нього. Переконавшись у
тому, що польсько-литовський союз розірвати не вдасться, Орден у серпні 1409 р. оголосив
Польщі війну. Війна тривала до 1411 р. Апогеєм її була битва, що сталася 15 липня 1410 р. на
території Ордену біля села Ґрюнвальд. У ній проти хрестоносців спільно билися поляки і
литовці. У польському війську, яке очолював Вітовт, були загони чеські, моравські, угорські,
волоські, в литовському, очоленому Яґайлом, загони з Білорусі, українських і великоруських
земель; у лавах Ордену билися лицарі багатьох європейських країн. Союзна армія налічувала
91 хоругву, орденська-51 “знамено”. Якість озброєння і військове мистецтво хрестоносців і
поляків були подібні. Певна чисельна перевага була на боці поляків (до 40 тис. вояків, у
хрестоносців - до 20 тис.). Битва закінчилася повним розгромом хрестоносців. У ній поліг
цвіт хрестоносного лицарства на чолі з войовничим великим магістром Ульріхом фон
Юнгінгеном. Усі 51-не знамено орденської армії були захоплені поляками і литовцями й
встановлені на огляд у кафедральних соборах Кракова і Вільна. Воєнна потуга Ордену була
зламана. Перемога союзних держав під Ґрюнвальдом справила велике враження на
сучасників, відбилася широким відгуком в європейських правлячих дворах.

Керівництво Ордену заповзято робило все, щоб зберегти свою державу. При цьому воно
користувалося великою матеріальною і людською допомогою, що прибувала із Заходу, у
першу чергу з Німеччини. Ягайло і Вітовт мусіли зважати на різке посилення антипольських і
антилитовських настроїв в Німеччині. Велика війна Польщі і Литви з Орденом закінчилася
укладенням миру в Торуні 1411 р. Умовами його були: відхід Жемайтії до Литви, але остання
могла нею володіти тільки до смерті Ягайла і Вітовта, після чого мала бути повернена
Орденові. Одним з наслідків перемоги над хрестоносцями була укладена в місті Городлі у
1413 р. польсько-литовська унія. Вона повторила радомсько-віленську унійну угоду 1401 р.,
що Литва є державою з власним великим князем, який визнає над собою верховну владу
польського короля; разом з тим за Городловською унією цей статус Литви мав бути
збережений і після смерті Вітовта, а вибір правителів обох держав - взаємопогоджений.

У 1414 р. відносини Польщі й Ордену знову набули напруженого характеру, яке
переросло у війну. Війна затяглася і обидві сторони пішли на перемир’я, під час якого спір
98
між ними мав розсудити вселенський собор католицької церкви, який проходив у німецькому
місті Констанці з 1414 р. (до 1418 р.). Собор цю арбітражну місію передав імператорові
Сигизмундові Люксембурзькому, який зволікав з її виконанням. Вердикт, виданий у 1420 р.,
був вигідний хрестоносцям - імператор визнав остаточним кордон між Польщею і Орденом,
встановлений мирним договором цих держав, укладеним у 1343 р. Це означало, що Східне
Помор’я, Хелмінська і Міхаловська землі повинні були залишатися за Орденом. У 1422 р.
знову дійшло до війни Польщі з Орденом, яка того ж року завершилася підписаннямьна озері
Мельно “вічного” миру, згідно з яким Жемайтія була назавжди оголошена литовським
володінням, а Польща дістала частину Куявії з Нєшавою.

Після смерті у 1430 р. Вітовта всупереч умові Городловської унії Ягайло призначив
великим князем литовським Свидриґайла. Політика останнього була спрямована на повний
відрив Литви від Польщі і призвела до його скинення з князівського престолу. Великим
князем став Сигизмунд Кейстутович, брат Вітовта. Ягайло дав свою згоду на цей вибір,
сподіваючись на співробітництво з новим литовським князем. Але Свидригайло продовжував
йменувати себе великим литовським князем і спирався на Орден. У битві під Вількомиром,
що відбулася 1435 р., поляки і литовці завдали йому поразки. Наслідком цього був
підписаний того ж року у Бжесці Куявському мир з Орденом, за яким останній
зобов’язувався зірвати зв’язки зі Свидриґайлом.

У 1440 р. Сигизмунд був убитий литовською опозицією за авторитарні методи правління.
На великокнязівський престол литовці самовільно, не погодивши це з поляками, обрали
Ягайлового сина Казимира. Він став проводити незалежну від Польщі політику. Після
загибелі у 1444 р. під Варною в Болгарії у війні з Туреччиною його брата Владислава, що був
польським і угорським королем, Казимира було запрошено на польський трон. У 1446 р.
перед прибуттям до Кракова він як великий князь литовський видав акт, що регулював
відносини Польщі і Литви. В основі їх мала бути персонально-династична унія й цілковита
рівність (“братерський союз”), непорушність кордонів Литовського князівства, одержання
литовською шляхтою прав, подібних до прав польської шляхти. Проголошена цим актом
форма польсько-литовських зв’язків стала в подальшому підвалиною для зближення держав.

На правління Казимира IV припадає остання в XV ст. війна Польщі з Тевтонським
Орденом, відома як Тринадцятирічна (1454-1466 рр.). Вона була спричинена як прагненням
Польщі примусити Орден повернути її історичні землі, так і намаганням великої кількості
населення різних станів Ордену позбутися його панування і приєднатися до Польського
Королівства. У 1440 р. опозиція пануючим в Ордені порядкам створила політичну
організацію - Прусський Союз, в якому головну роль відігравали міста Східного Помор’я та
нижньої течії Вісли. На початку 1454 р. представники Прусського Союзу звернулися до
Казимира IV з проханням прийняти Пруссію (так в Ордені і поза ним йменували державу
хрестоносців) під свою опіку. У відповідь король висунув вимогу, щоб прусські стани
відкрито піддалися під його руку. Услід за цим Таємна рада Прусського Союзу в лютому
заявила, що населення Ордену відмовляється коритися його керівництву й оголосила
повстання за звільнення від влади останнього. Того ж місяця король прийняв у Кракові
делегацію Союзу, а в березні видав акт, що проголошував інкорпорацію Пруссії до Корони, й
водночас оголосив Орденові війну. Незважаючи на несприятливі чинники, Орден зумів тоді
вистояти, дякуючи зокрема військової і фінансової допомоги із Західної Європи. Йому
вдалося завдати кількох відчутних поразок польським військам. їх причиною було
відставання Польщі у вдосконаленні воєнної техніки (від часу Ґрюнвальдської битви в Європі
змінився спосіб ведення воєнних операцій, значно розвинулася артилерія та інша вогнепальна
зброя, взаємодія різних родів військ). Тим не менше від початку 1456 р. шальки терезів у війні
стали хилитися на бік Польщі.
Війну завершив Торунський мир, укладений 1466 р. Згідно нього Польща одержала Східне
Помор’я і вільний доступ до Балтійського моря, а також Хелмінську і Міхаловську землі.
Поза тим до неї відійшли розташовані на схід від нижньої течії Вісли єпископська область
Вармія і Мальборк з навколишньою територією. Інші землі Ордену мали стати польським
леном: кожен новий великий магістр був зобов’язаний присягнути на вірність польському
королю не пізніше шести місяців після його обрання. Однак за тим же трактатом Орден і далі
підлягав владі папи. Торунський мир 1466 р. був великим успіхом Польщі. Повернення нею
Східного Помор’я і статусу морської держави послужило могутнім поштовхом для її
політичного й господарського піднесення.

Помітне місце у зовнішній політиці Польщі XV ст. займали відносини з гуситською
Чехією. Польське керівництво уважно придивлялося до того, що в ній діється. У самій Чехії з
Польщею пов’язували сподівання щодо захисту її державних інтересів. Після смерті чеського
короля Вацпава IV (1419 р.), щоб запобігти вступові на чеський престол Сигизмунда
Люксембурзького, гусити запропонували цей престол Владиславові II Ягайлові - за умови,
що він не скасує їхньої суспільно-релігійної програми - ‘‘чотирьох празьких статей”. Не
бажаючи загострювати відносини із Сигизмундом і зваживши на рішучо негативне ставлення
до цієї пропозиції керівництва польської церкви, Ягайло не прийняв пропозиції. Натомість він
запропонував чехам кандидатуру Вітовта, на яку вони дали згоду. У 1422 р. до Чехії вирушив
литовський загін на чолі з Вітовтовим уповноваженим Сигизмундом Корибутовичем. Цей
там став виконувати функції намісника і присягнув дотримуватись Празьких статей. По
смерті у 1437 р. Сигизмунда Люксембурзького, який за рік до того домігся чеської корони,
гуситський табір знову вирішив передати її Яґеллонській династії. Після тривалої боротьби за
чеську корону у 1469 р. чеський сейм визнав сина Казимира IV Владислава чеським королем,
а у 1471 р., по смерті їржі з Подєбрад, він став правити у Чехії. Яґеллонська династія панувала
в Чеській державі до 1526 р., спершу тільки у власне Чехії, а після смерті 1490 р. М.Корвіна і в
Моравії, Лужиці та Силезії.

У першій половині XV ст. все більшого значення у зовнішній політиці Польщі набував
південний напрям, де з’явилися османські завойовники. У 1440 р. була укладена польсько-
угорська персональна унія - польський король Владислав ПІ (син Ягайла) став також
угорським королем під іменем Ласло І. Головною метою Владислава ІП як угорського короля
було протистояти турецькій експансії. 1444 р. на чолі угорського війська він здійснив похід на
турків. 1 серпня в місті Сеґедині був підписаний з ними мирний договір на 10 років, за яким
вони зобов’язалися залишити частину захоплених на Балканах земель. Невдовзі по цьому
прихильники активної боротьби з Туреччиною в оточенні короля, спокушені легкістю
досягнутого успіху, намовили його на новий похід проти османів. Похід закінчився невдало:
у битві під Варною в листопаді 1444 р. Владислав ПІ загинув, а деморалізоване цим військо
залишило поле битви.

Піднесення в усіх галузях господарства служило матеріальною основою для дальшого
прискореного розвитку культури Польщі. Цьому сприяло також ускладнення суспільно-
політичних відносин, поширення ідей гуманізму. Значним поштовхом для розвитку культури
було виникнення в країні 1473 р. книгодрукування: першою друкованою книгою був
календар на 1474 р., виданий у Кракові. Мовою елітарної культури залишалася латина. Проте
у XIV ст. виникають пам’ятки польською мовою: “Святокшиські проповіді” і виготовлений
для королеви Ядвиґи т.зв. “Флоріанський псалтир”.

Від початку XV ст. потреба в польській мові як чиннику культурного розвитку зростала.
Вона проникала у судочинство, діяльність адміністрації, нею оформлялися відповідні
документи. На середину XV ст. припадають переклади на польську Вісліцького і
Пйотрковського статутів Казимира Ш. Тоді ж з’являється творчість польською мовою.
100
Першим відомим автором, що писав по-польськи, був Ладислав з Гєльньова (жив у XV ст.).
; Епохальне значення для розвитку польської культури мало відновлення діяльності
! Краківського університету, який після смерті Казимира ПІ занепав. Частково він відновив
свою роботу у 1390 р. Через сім років після цього папа дозволив створити у ньому
теологічний факультет. Роком відродження університету вважається 1400-й, коли згідно
заповіту Ядвиги Владислав П Ягайло видав диплом, яким дозволив його діяльність в складі
філософського, правничого, медичного й теологічного факультетів за взірцем Паризького.
Відновлений університет згодом за іменем Ягайла стали йменувати Ягеллонським. З ним
пов’язнана діяльність багатьох вчених, засвоєння й поширення ідей гуманізму. Одним з
перших, кому належить велика заслуга в цій справі, був Ґжегож з Сянок, згодом львівський
католицький архиєпископ. З університетом, а також з королівським двором була тісно
пов’язана діяльність.гуманіста Філіппо Буонаккорсі, прозваного Каллімахом (бл. 1437-1496).
Уродженець Італії він 1470-1496 рр. прожив у Польщі і зробив тут блискучу кар’єру як
учений, педагог, дипломат, поет, полишив по собі багату письменницьку спадщину. Йому
приписують авторство кількох політичних трактатів, у тому числі “Порад” - збірника
настанов, адресованих королю Янові Ольбрахту і спрямованих на обгрунтування способів
зміцнення королівської влади в державі. Яскравим представником суспільно-політичної
думки поза Краківським університетом був Ян Остророг, автор написаного в третій чверті
XV ст. “Меморіалу про реформу устрою республіки”. Розуміючи під “республікою” сучасну
йому Польську державу, Ян Остророг виступав поборником сильної королівської влади, її
зверхності над церковною.

ХІУ-ХУ ст. були часом дальшого розвитку історичних знань. Як і раніше, історія не
викладалася в школах й університеті. Її елементи маргінально подавалися при викладанні
права і теології. Ян Дамбровка до програми керованої ним кафедри риторики впровадив
читання “Польської хроніки” Вінцентія Кадлубка й доданого власного коментаря до неї.
Визначним хроністом XIV ст. був Янко з Чарнкова. Позбавлений королем Людовиком
посади підканцлера і засуджений до вигнання за опозиційну діяльність Янко провів кілька
років за кордоном, після чого повернувся в Польщу і працював над “Польською хронікою”.
Цей твір, писаний у формі спогадів, охоплює 1333-1384 рр., характеризується жвавістю
розповіді, правдивим викладом подій. У XV ст. жив найвидатніший польський хроніст Ян
Дчугоиі (1415-1480). Він народився в сім’ї шляхтича - учасника Грюнвальдської битви,
навчався на філософському факультеті Краківського університету, працював в канцелярії
краківського єпископа Збігнєва Олєсницького, згодом був його довіреною особою, учителем і
вихователем дітей Казимира Г/. Результатом титанічної праці, яка тривала до останніх днів
його життя, було написання Я.Длугошем кількох творів. Головним з них була 12-томна
“Історія Польщі”, яка охоплює період від найдавніших часів до 1480 р. Вона містила
величезний джерельний матеріал, у тому числі документальний, була виконана у
традиційному для середньовіччя порічному викладі подій.

У ХІУ-ХУ ст. значно ширше, ніж до того, розгорнулося світське будівництво, причому
чимало з його пам’яток збереглося. Визначною історичною пам’яткою є будинок
Краківського університету (СоІІе^іит Маіиз), споруджений в кінці XV ст. До історії польської
скульптури другої половини XV ст. яскраво вписався Віт Ствош (1438-1533), що був
водночас видатним художником і графіком. Уродженець Німеччини він свою творчість
зв’язав з Польщею. Найвидатнішим його досягненням польського періоду є світової слави
головний вівтар у краківському соборі Діви Марії, виконаний у 1477-1489 рр., який є
найбільшим цього роду витвором готичного мистецтва в Європі.

Утворення Литовської держави. Велике Князівство Литовське. У XIII ст. в Литві
існували дві групи німецьких колоністів. У зв’язку з хрестоносними походами єпископ
Історія Центрально-Східної Європи
гамбурзький Альберт відправився до гирла Двини і приблизно в 1200 р. заснував там свою
твердиню, яка пізніше послужила підставою для міста Риги. Щоб мати охорону перед
нападами латів, він почав творити військово-церковний орден мечоносців - мечових
кавалерів. Тоді ж князь польської Мазовії Конрад, який хотів християнізувати своїх сусідів
пруссів у 1226 р. вирішив для досягнення мети, з якою не міг справитися сам, привести в
балтійські землі тевтонських лицарів, які на той час мусили залишити святу землю і мали
свою резиденції у Венеції та деяких німецьких містах. Тевтонські лицарі почали там
утверджуватися і в 1237 р. обидва ордени -лівонських лицарів і прусський (друга назва
тевтонів) об’єдналися. Подвоївши свої сили, вони почали поширювати свої володіння.

Разом з єпископом Альбертом до новозаснованої Риги прийшли представники міст,
різних торговельних домів. Ці торгові люди були не стільки зацікавлені у заняттях
місіонерством, скільки в отриманні різних товарів, що користувались великим попитом.
Ганзейська система тоді володіла поважною кількістю суден і мала можливості перевозити
великі партії збіжжя, дерева, хутер тощо. На теренах Прибалтики торговці могли отримати усі
необхідні товари. У підсумку утворились два різні типи німецьких поселень і структур. З
одного боку, структура лицарів-хрестоносців, що була зацікавлена у фізичному володінні
даною територією і підкоренні балтійських народів; з другого боку, діяли торговці і члени
міських орденів. Останні складали аристократію міста, допомагали членам жебрачих орденів
грошима, будували церкви.

Разом з купцями до Риги та інших міст прийшли представники жебрачих орденів,
головним чином францисканці. Вони стали посередниками між литовськими володарями і
князями, з одного боку, і німецькими містами з Другого. Поволі вони привчали литовських
князів до об’єднання і творення підстав державної організації.

Одним з литовських князів, який найшвидше усвідомив значення держави і
підпорядкував своїй владі інших володарів, був Міндовг. 1253 р. він отримав королівську
корону, залишившися першим і останнім королем Литви, оскільки спроби його наступників з
тих чи інших причин не вдалися. Разом з тим, Міндовг ніколи не навернувся на християнство
і не вбачав в цьому жодної потреби. Він не один раз повторював, що на його території є
представники різних релігійних вірувань, і місіонери можуть вільно займатися своєю
діяльністю. Завдяки ним Міндовг мав зв’язки як з німецькими прибалтійськими містами, так і
з папою. Набравши відповідного військового досвіду, Литва підготувалася до поширення
своїх впливів на Сході Європи. Творцем потужної Литовської держави, яка підкорила землі
північно-західної Русі, став Гедемін (1316-1341). Один з його синів - Ольгерд (1345-1377)
опанував значну частину Білорусі та України й правив ними спільно з братом Кейстутом.
Один з наступників Міндовга Ольґерд прийшов до переконання, що для існування у
тогочасній Європі Литві треба мати під своєю владою велику територію православних
мешканців, яка би могла постачати їй потрібних воїнів та провіант для бойових дій. Такою
територією були землі Київської Русі, яка переживала період дроблення після монголо-
татарської навали. Саме тому, як ми читаємо в одному з латиномовних джерел, Ольґерд
проголосив своїм девізом “ Огппіз Яизіа асі Ьііуіпиз сіеЬегез зітріісіїег рагїіпеге” (“уся Русь
повинна належати безпосередньо литовцям”). Після опанування західної Русі на кожному
місці, де було можна, литовці нищили давні традиції, намагалися поволі замінити
представників давніх руських династій членами своїх родів.

У такої експансійної політики були свої проблеми. Насамперед вони стосувалися того
факту, що Русь порівняно з Литвою була на дещо вищій стадії культурного розвитку.
Культурна перевага Русі над Литвою полягала в тому, що русичі були православними
християнами, мали свою писемність і традиції. Порівняно швидко всі литовські князі і знать
прийняли православ’я, намагалися себе так чи інакше ідентифікувати з підкореною Руссю.
Для центра, який мав свою резиденцію у Вільні, це було небезпечним, оскільки становило
загрозу повного розчинення й асиміляції литовців. Тому головним завданням литовської
еліти став пошук шляху, який би дав можливість одночасно вирішити двоєдину проблему: з
одного боку, володіти Руссю, з другого - не допустити асиміляції. Розв’язка невдовзі була
знайдена-унія з Польщею.

Великий князь Литви Яґайло, використавши факт існування спільного для Литви і Польщі
ворога - Ордену хрестоносців, який намагався розширити свою владу на подальші східні
терени, прийшов до ідеї об’єднання з Польщею. Ягайло, що як і Вітовт був православним і
мав православне ім’я Яків, прийняв католицьку віру й отримав польське ім’я Владислав.
1385 р. у м.Крево Ягайло підписав унію, за якою одружився з польською королевою Ядвигою
і став королем об’єднаної держави, в якій Велике Князівство Литовське зберігало автономні
права. За ним католицтво почали приймати інші представники вищих верств. Законодавчо
було встановлено, що всіма правами й привілеями володітимуть лише ті, хто прийняв римо-
католицьку віру.

У соціально-економічній історії давньої Литви виокремлюється три періоди. Перший
тривав до половини XIV ст., поки не постала до життя і не утвердилася нова система,
створена Ягайлом. Другий період тривав до Люблінської унії 1569 р. Третій - до розпаду Речі
Посполитої. Соціальна структура населення Литви почала формуватися під впливом
францисканців і міст Ганзи. Існували чотири соціальні групи, найвищою з яких вважались
князі і бояри, які були воїнами. Литовські князі і бояри не мали спадкового землеволодіння, а
отримували за службу ті чи інші бенефіції (пожалування), залишаючись у залежності від
князя: власник тих чи інакших бенефіцій не мав права розпоряджатися землею, одружити
свою дочку, без згоди князя тощо. Другою групою були міщани, які не мали прав
самоврядування. Третю групу складали селяни, які не мали свободи, а були прив’язані до
землі, яку обробляли. Четверту групу складали челядь або невільники. Лиіше другий
Литовський Статут 1566 р. скасував невільництво.

Велике землеволодіння почало формуватись лише після прийняття християнства, і
першою великою латифундією (посілістю) стали землі Віденського єпископства, які були
вилучені з-під юрисдикції князя. Католицька церква з самого початку була підпорядкована
Гнєзненській митрополії і служила провідником впливів католицтва в землях ВЮТ

Литовська держава впродовж ХІУ-ХУ ст. об’єднала велику частину Русі: Полоцьку,
Смоленську, Чернігово-Сіверську, Київську і Волинську землі. Хоча Подвинська і
Подніпровська Русь підкорилися владі литовських князів, але в цьому підкоренні західна Русь
не лише не втратила своєї історичної спадщини (еліта - бояри і дружинники стали князями і
шляхтичами), але й привнесла в устрій, право і культуру традиції Київської Русі.. Тому
історію Великого Князівства Литовського можна вважати також продовженням історії
Київської Русі.

Балтійські народи в X - на початку XIII ст. Основні етнічні спільноти в балтійському
регіоні сформувалися у середині першого тисячоліття н.е. Вони входили до складу різних
державних формувань або були неоднаково залежні від їхніх правителів. У Х-ХІ ст.
виникають союзи племен на чолі з “рікасами” (князями), які для узгодження своїх дій часто
збиралися для спільних нарад.

Перші письмові свідчення про Пруссіє (боруссів), які населяли територію межиріччя Вісли
і Німану, стосуються зламу Х-ХІ ст. і пов’язані з християнським місіонерством. Прусси
займалися скотарством і промислом хутрових звірів, бортництвом. Мали добре розвинутий і
сформований пантеон поганських богів. У сімейних відносинах дотримувалися
'багатоженства, при народженні в живих залишали лише одну доньку (інших вбивали),
існувала кровна помста. Відомості про пам’ятки прусської мови стосуються 20-х років XIII ст.
Територію на узбережжі Балтійського моря заселяли численні балтійсько-фінські
племена. Ести (чуди, чухонці) вели кочове господарство, займалися рибальством, робили
воєнні походи на данське і шведське узбережжя. На північ від р. Західна Двина мешкали
латгали. а на південному заході від них у басейні р. Лієлупи - земгали. У ХП-ХІП ст.
сформувалися два латгальські князівства - Талава і Герціке. Ліви проживали у басейні
Західної Двини. Вони займалися землеробством і торгівлею, а їхня матеріальна й духовна
культура була близькою до литовської. Герціке і ліви платили данину полоцькому, а Талава і
ести - новгородському і псковському князям. Проти естів кілька походів здійснив київський
князь Ярослав Мудрий, який заснував у 1030 р. на їхній території м.Юр’єв (Тарту).

Державотворчі процеси у балтійських народів були перервані німецькою та данською
експансією наприкінці XII - на початку XIII ст. Проникнення німців на узбережжя Ризької
затоки і в басейн Західної Двини розпочалося ще наприкінці XII ст. з появи тут бременських
купців. З 1186 р., коли архиєпископ Бремена призначив спеціального єпископа для земель
Східної Балтії, розпочався цілеспрямований місіонерський і завойовницький наступ на
балтійські землі. Першими агресії протистояли ліви, але у 1200 р. зазнали поразки.
Наступного року німецькі завойовники заснували на місці давнього лівського торгового
поселення фортецю Ригу, яка стала резиденцією єпископа.

Дальшим кроком на шляху завоювання балтійських земель стало утворення 1202 р.
військового чернечого ордену “Братство воїнів Христа” (мечоносці), який під виглядом
поширення християнства поступово підпорядкував собі балтійські землі: лівів (1205 р.),
Герціке (1209 р.), естів (1227 р.). Талава була підпорядкована ризькому архиєпископу у
1214 р. За Стенбійським договором (1238 р.) північні землі естів як Естонське Герцогство
ввійшли до складу Данії, а решту поділили єпископ Тарту та мечоносці. Нові володіння
мечоносців одержали назву Лівонія, політичну владу в якій ділили між собою магістр Ордену
і ризький архиєпископ.

Плани завоювання балтійських земель виношував також духовно-лицарський орден “Діви
Марі!” (Тевтонський орден або Орден Хрестоносців). Заснований 1189 р. у Палестині, він
згодом перемістився в Європу. На початку XIII ст. мазовецький князь Конрад на допомогу у
боротьбі з пруссами запросив хрестоносців, які 1226 р. розмістилися на території Нижньої
Вісли на правах васала. Своїм опорним пунктом вони зробили м. Кульм. Звідси Орден повів
наступ проти пруссів, який супроводжувався масовим будівництвом кам’яних замків і
фортець та колонізацією сільських поселень. Прусси продовжували відстоювати свою
незалежність. Вершиною їхньої боротьби стало повстання 1260-1283 рр., яке очолив Г.Монте.
Повсталі зуміли захопити майже всі міста. За таких умов на допомогу Ордену прийшли
лицарі з багатьох європейських країн, під тиском яких прусси були остаточно підкорені і
поступовово асимільовані. Хоча в середині XVI ст. великий магістр Ордену (згодом він став
першим світським прусським правителем) Альбрехт переклав прусською мовою Біблію і
кілька богословських книжок, вже у другій половині XVII ст. прусська мова остаточно зникла
з ужитку.

У 1309 р. столицею Ордену (з середини XIII ст. на його означення вживалася також назва
Прусський Орден) стало м. Марієнбург. З цього часу Орден відмовився від свого духовного
призначення і став релігійною державою. У 1346 р. тевтонці викупили у данського короля
Вольдемара IV Естонське Герцогство. Таким чином, Орден перетворився на могутню
державу, яка “відрізала” Литву і Польщу від Балтійського моря, а його володіння простяглися
довгою смугою вздовж південного і східного узбережжя Балтійського моря до Фінської
затоки.

За таких умов сусідні держави вирішили об’єднати сили для захисту своїх володінь і
запобігти дальшій територіальній експансії Ордену. Першим кроком на цьому шляху було
104
укладення Кревськоїунії (1385 р.) між Польщею і Литвою. Протистояння з Орденом досягло
кульмінації у Грюнвальдській битві 1410 р. - одній з найбільших в історії середньовічної
Європи. Загалом з обох сторін у битві, в якій могутність Ордену була значно підірвана, брало
участь близько 100 тис. вояків. Унаслідок нової тривалої війни з Польщею (1454-1466 рр.)
Орден був остаточно розбитий. За Торунським миром 1466 р. він зберіг частину володінь з
м. Кенігсберг на умовах васальної залежності від польсько-литовського короля. У 1526 р. ці
володіння були секуляризовані і перетворені у Прусське Герцогство, а Тевтонський орден
остаточно припинив існування як самостійна держава.

Могутньою державою в балтійському регіоні був Лівонський Орден, який виник внаслідок
об’єднання мечоносців з балтійськими хрестоносцями на завойованих землях. Перша спроба
утворення ними єдиної держави припала на 1231 р. Однак тоді хрестоносці не прийняли
пропозицію мечоносців. Дещо пізніше, зміцнившись у Лівонії, мечоносці розпочали
підготовку до завоювання Литовського Князівства, яке територіально знаходилося між
володіннями тевтонів і мечоносців. Проте у битві при Шауляї (1236 р.) мечоносці були
розгромлені. Це спричинило об’єднання у 1237 р. мечоносців і частини хрестоносців й
створення Лівонського Ордену (магістр Ордену хрестоносців став главою Ордену мечоносців
і одержав титул великого магістра).

Володіння Лівонського Ордену, Ризького архиєпископства, Тартуського, Сааремаа-
Ляанемааського та Курземського єпископств та міст складали Лівонську орденську державу
(Лівонію). Центрами орденських земель були укріплені замки. Великий магістр обирався
пожиттєво і підпорядковувався безпосередньо папі римському. Його резиденцією була Рига.
Політичну владу він спочатку ділив з архиєпископом, а з 1347 р. здобув повну самостійність.
Наприкінці XIV ст. при великому магістрові виникла Рада, яка визначала політику Ордену.

Орденське лицарство регулярно поповнювалося прибульцями з німецьких земель, котрі
їхали до Лівонії в пошуках слави та збагачення. Основу соціально-економічного розвитку
складало зернове господарство, продукція якого була основним предметом лівонського
експорту. Значну політичну роль відігравали міста (Рига, Таллінн, Тарту), які були членами
Ганзейського торгового союзу та мали самоуправління.

Зовнішню політику Лівонського Ордена в XIV—першій половині XV ст. визначали війни
з Великим Князівством Литовським, а з другої половини XV ст. - війни з Московською
державою. Поразка тевтонів 1410 р., від яких Лівонський Орден отримував постійну
допомогу, поразки від балтійських народів (1435 р.), реформаційні рухи на початку XVI ст.
значно підірвали його могутність. Під час війни з Московією та поразки в Ергемській битві
(1560 р.) Орден остаточно розпався (1562 р.). Великий магістр Г.Кеттлер став польсько-
литовським васалом як герцог Курляндський. Решта земель увійшли до складу Польсько-
Литовської держави, Швеції і Данії.

Піднесення Угорського Королівства. З кінця XI ст. Угорщина продовжувала
поширювати свій вплив на Північ та Схід, приєднавши Словаччину, Карпатську Русь і
Трансильванію. Усі ці терени, населені слов’янами, германцями, секеями та волохами разом з
заселеною мадярами Дунайською долиною угорські правителі вважали неподільними
частинами земель корони Святого Іштвана- Стефана І. Опанувавши землі між Карпатами та
Дунаєм, Угорщина спрямувала свою увагу на Адріатичне узбережжя, до портових міст
Далмації, але зустрілася там з протидією Венеції, яка приєднала їх до своїх теренів на початку
XI ст. 1105 р. ці терени були захоплені Угорщиною і 1107 р. венеційський дож був змушений
відмовитись від титула герцога Далмації та Хорватії, тим більше, що від 1102 р. Хорватія та
Славонія династичною унією були об’єднані з Угорщиною. Про розширення впливу
угорських королів на Балканах свідчило підкорення Белою II Боснії і привласнення ним
титулу її короля (1136 р.). Упродовж XII ст. далматинські міста часто переходили від
Угорщини до Венеції. 1202 р. учасники четвертого хрестового походу захопили для Венеції
Ядру (сучасний Задар). 1244 року Бела IV повернув Спалато (Спліт), але Ядра залишилася за
Венецією.

Після припинення у 1301 р. угорської династії Арпадів та декількох років безкоролів’я
угорський престол 1308 р. перейшов до Анжуйської династії, за часів якої вплив Угорщини в
Європі значно посилився. Крім Польщі, яка перебувала з Угорщиною в династичній унії,
остання поставила в залежність від себе частину Придунайської Сербії, а також володіла на
правах протекторату Молдовою та Волощиною. У цей час у країні спостерігалось економічне
піднесення. Через Угорщину проходили шляхи транзитної торгівлі країн Центральної,
Східної та Південної Європи. Збільшення видобутку дорогоцінних металів і зростання міст
сприяли посиленню королівської влади. Упродовж XV ст. угорська корона кілька разів
переходила від австрійських Габсбургів до польських Ягеллонів. У другій половини XV ст.
королем було обрано Матіяиіа Корвіна (1458-1490), епоха якого стала часом найвищого
розквіту Угорської держави.

Упродовж ХІ-ХІП ст. Угорщина поступово перетворилася на феодальну державу. Нові
суспільні стосунки довгий час не сприймалися не лише нижчими верствами, але й частиною
угорської аристократії, про що свідчили повстання та міжусобні війни, які тривали у XI ст. під
гаслом збереження старої віри. Лише наприкінці цього століття християнство латинського
обряду закріпилось у свідомості суспільства.

Поступово на родючих рівнинах Тиси й Дунаю утворилися маєтки світських та
церковних феодалів - баронів та єпископів. З другої половини XII ст. почався процес
правового закріплення земельних володінь. ”Церковною установою” Іштвана III за церквою
були закріплені її земельні володіння. Значні земельні площі надавалися світським феодалам,
особливо за часів правління Ендре II, акти якого, а особливо "Золота Булла" 1222 р.,
зафіксували майнові права різних категорій землевласників - можновладців і шляхти.
Основою шляхетського стану в Угорщині, так само як у Чеському та Польському
королівствах стали люди з оточення короля - дружинники та урядники, а також намісники
замків - “ішпани”, посада яких подібно до графів у франків стала спадковою.

Поступово формуються і залежні верстви суспільства. Раби перетворилися на кріпаків,
лави яких поповнювались “замковими людьми41, які не мали права вільного переходу, та
подібними до них за становищем “удворниками”, що можливо походили з місцевого
слов’янського населення, поневоленого мадярами. Верхнім шаром кріпосного селянства були
"іобагіони", які мусили не лише складати натуральну ренту, але й працювати на землі
феодала. До першої половини XIII ст. існували й вільні общинники, але поступово вони
поповнили різні категорії залежних людей. Особливу групу вільного селянства становили
"госпіти”- новопоселенці, які приходили до маєтків з Німеччини, Фландрії та інших країн.
Спочатку вони звільнялися від податків на певний строк, а після його закінчення мусили
сплачувати грошовий податок, але користувалися правом вільного переходу. На “госпітське
право” перейшла й частина угорських селян.

"Золота Булла" 1222 р. з’явилася незабаром після видання в Англії Великої Хартії
Вольностей і відбивала подібну ж тенденцію юридичного закріплення станових прав
можновладців та шляхти включно з правом феодальної війни проти короля, якщо він не
додержуватиме своїх зобов’язань. Лицарству відводилася провідна роль у місцевому
самоврядуванні (громадах комітату); воно звільнялося від податків, а його землі визнавалися
спадковими. Лицарі одержали право присутності на королівських сеймах. Певною мірою цей
документ, який дехто з угорських дослідників називає “першою угорською конституцією”,
відображав також становище вільних селян, які відбували військову службу у комітатах:
“Золота Булла “обіцяла їм збереження особистої свободи.
Міста були ще слабо розвинуті. Економічні передумови їх піднесення почали
формуватися з другої половини XIII ст. Оформлення прав міст почалося за часів Бели IV
(1235-1270), який надав права міст фортецям, що поступово перетворювалися на центри
торгівлі. Відомі королівські грамоти, надані Дьєру, Пожоні, Колошвару. Міста виростали
переважно з громад госпітів, серед яких більшість складали німці, але траплялися також
слов’яни й мадяри (Дьєр, Естерґом, Пешт). Міста з переважно саксонським населенням
з’явилися у Трансильванії та комітаті Севеш (у Словаччині). їм не довелося боротись за свої
самоврядні права, оскільки вони були надані тамтешнім поселенням німецьких госпітів ще до
виникнення міст.

Значної шкоди Угорському Королівству завдала монголо-татарська навала у першій
половині XIII ст. Королівське військо було розбите, найбільші міста - Пешт та Гран - спалені.
Соціальними наслідками навали стали розорення й дальше покріпачення селянства, а також
посилення німецької колонізації з Баваріі і Саксонії. Населення Угорщини ставало дедалі
строкатішим в етнічному відношенні.

Зі зміцненням влади королі перестали скликати сейми. Зросла роль королівських
чиновників. Проте 1351 р. Людовик Анжуйський мусів підтвердити статті “Золотої Булли”
про скликання регулярних сеймів. Він же проголосив шляхетські землі невідчужуваними.
Селянам заборонялася зміна місця проживання без дозволу землевласників. Усі ці прояви
свідчили про складання в Угорщині станової монархії. Її формування завершилося за
Сигизмунда Люксембурзького (1387-1437), який 1404 р. видав едикт (декрет), що
підтверджував право короля призначати єпископів та надавати бенефіції. Проте в політичних
прагненнях Сигизмунда, який водночас був чеським королем, а з 1433 р. імператором
Священної Римської Імперії, Угорщина відігравала далеко не головну роль. Її ресурси
використовувалися для потреб імперії і врешті-решт королівський домен 1440 р. зменшився
до 5% усіх земель. Позички під королівську заставу поступово стали для угорських магнатів
засобом прилучати державні землі. У результаті цього в середині XV ст. їхні володіння
становили понад половину усіх земель королівства, а королівська влада втратила важелі
економічного впливу на аристократію. Це спричинило зростання політичних амбіцій
феодальних магнатів, які прагнули зміцнити свою незалежність від корони.

Свавілля магнатів обурювало шляхту і поступово вона перейшла в опозицію до них,
шукаючи підтримки у короля. З кінця XIII ст. у суспільстві поширилися ідеї міцної
королівської влади і рівності шляхти з аристократією. Придворний клірик Ласло IV в “Історії
гуннів”, написаній у 1282-1285 рр., взірцем правителя намагався зобразити Аттілу, який
здобував свої перемоги завдяки союзу з воєнною дружиною.

Ознакою нових рис суспільного життя Угорщини того часу стало зростання міст, розквіт
яких був одним з важливих джерел наповнення королівської скарбниці. На сеймі 1405 р.
бюргерству були гарантовані нові привілеї, підтверджено право вільного в’їзду до міст,
обіцяно піднесення до рівня вільного королівського міста, якщо його мешканці збудують
фортецю. Інший королівський едикт регулював діяльність іноземних купців, надавав містам
спеціальні права - ткацтва або фарбування тканин. Королівський скарбник одержав права
судівництва в справах королівських міст.

Сформувалась особлива угорська форма станової монархії. На засіданнях сейму
духовенство, барони, шляхта та міщанство склали окремі стани. Більший вплив мали барони
та вище духовенство, а шляхта, що становила більшість сейму, прагнула розширити свій
вплив. З утвердженням станової монархії формуються і специфічні соціальні стосунки.
Шляхта намагалася протистояти аристократії, добиваючися зрівняння в правах з магнатами і
врешті домоглася загальної участі у сеймі, посіла впливові посади у державному апараті.
Зросла майнова диференціація серед духовенства. На початку XV ст. особливо збільшилися
маєтки вищого духовенства та володіння монастирів. Розшарування міщанства, зміцнення
позицій німецького патриціату ускладнювали соціальні та міжетнічні стосунки в містах. У
травні 1439 р. відбулося повстання угорського населення Будима, допомогу якому надали
гусити з Трансильванії.

Соціальна диференціація суспільства, а особливо зростання селянських повинностей
створили соціальну базу для поширення в Угорщині ідей гуситів. Угорські гусити називали
себе “братами згідно божого закону” або “білими братами”. Однією з найважливіших подій
цього періоду став переклад Біблії угорською мовою. Всупереч переслідуванням ідеї гуситів
поширились і стали прапором селянського опору, особливо у Трансильванії, де не лише
угорське, але й волоське православне селянство було незадоволене вимогами католицької
церкви сплачувати церковну десятину.

Поширенню ідей гуситів сприяло погіршення становища селянства, значна кількість
якого обезземелювалась та переселялася до міст всупереч протидії шляхти. У південній
Угорщині та Трансильванії становище ускладнювалось османськими набігами.
Кульмінаційним пунктом селянського опору стали роз’єднані повстання волоських та
угорських селян Трансильванії та північно-східних теренів Угорського Королівства (комітати
Сабольч, Сатмар та Угоча) у 1437-1438 рр. Найбільше селянське повстання на чолі з дрібним
шляхтичем Анталом Вудаї Надь вибухло 1437 р. Селянство протестувало проти вимоги
сплачувати борги за повинності перед переходом до іншого землевласника. До нього
приєдналася дрібна шляхта та міщани Колошвара. Спочатку повстанці розбили баронські
війська і домоглись обіцянок знищення церковної десятини та зменшення інших
повинностей. Але спільна загроза змусила об’єднатися верхівку угорської шляхти, лідерів
секеїв та місцевих саксів. Аби відірвати шляхту від селянства, їй було обіцяно пробачення
несплати церковної десятини. Цей “союз трьох націй” дав очікувані результати, і в грудні того
ж року повстання було розгромлене, а Колошвар позбавлений привілеїв вільного
королівського міста. Керівник повстання загинув у бою, інші лідери повстанців були страчені.
На північному сході повстанням керував селянин Мартон. Ідеологічною основою цього руху
були погляди таборитів - найбільш радикального селянсько-плебейського крила гуситів.
Повсталі використали військову техніку та організацію війська чеських таборитів, але не
уникли поразки.

У другій половині XV ст. король Матіаш Корвін, спираючись на шляхту і підтримуючи
міста, значно обмежив сваволю баронів. Він скасував право баронів судити своїх васалів і
передав його королівському суду. Реорганізація армії ще більше сприяла посиленню влади
короля. Наймогутнішою частиною армії стала “чорна армія”. або добре навчені й
дисципліновані найманці. Основу влади у графствах становили загони міліції, рекрутовані з
нижчих верств. Матіаш модернізував Будим - налагодив водопостачання та систему доріг, а
також діяльність пошти по всій країні. Прагнучи централізувати владу, Корвін сам призначав
урядовців, якими часто були люди незнатного походження, але з університетською освітою.
Саме вони стали опорою короля у королівській раді, на чолі якої стояли голова сенату та
канцлер. 1486 р. було ухвалено королівський декрет, який запровадив обов’язковість
виконання законів всіма, включаючи короля та принців. Та невдовзі стало ясно, що спроба
встановити абсолютну монархію приречена на невдачу. Уже за життя Корвіна під тиском
створеної ним нової аристократії, що через невдоволення високими державними податками
об’єдналася з старою, намісникам комітатів було надано право виступати посередниками у
незгодах між парламентом і королем. Це значно посилило позиції шляхти і послабило
центральну владу.

Поширення ідей гуситів стало передднем інтелектуального і культурного відродження в
Угорщині, проникнення ідей гуманізму. Найвизначнішим гуманістом Угорщини був Яноиі
108
ІВітез, який, зібравши велику бібліотеку, зробив її місцем зустрічей письменників та вчених.
Вітез заохочував молодь їхати на навчання до університетів Падуї, Болоньї, Верони. Він був

учителем короля Матіаша Корвіна, двір якого у Будимі став одним з центрів гуманізму.
Королева Беатріче, яка походила з Неаполя, запросила до Угорщини чимало музикантів,
художників та вчених. Була створена бібліотека Корвіна, діяло кілька центрів переписування
книг. 1473 р. у Будимі почала роботу перша друкарня. У Пожоні була заснована Академія
істрополіпіана, в якій працювали не лише угорські, але й італійські гуманісти. 1496 р.
Антонів Бонфіні почав писати “Історію Угорщини”. Ще раніше була надрукована історія
Угорщини, створена правником і письменником Яношем Туроци, який вважав, що хід історії
визначається зміною світових імперій. У цей час були побудовані королівський палац у
Вишеграді з 350-ма кімнатами. Угорські та італійські майстри зводили й оздоблювали замки
та міста по всій країні. Крім Будима культурними центрами стали Печ, Кашша, Надьсебен.

У другій половині XIV ст. над Угорщиною нависла небезпека османської навали. 1438 р.

османське військо вдерлося до Трансильванії. Тільки 1440 р., коли оборону Півдня очолив
Я.Гуніаді, почався серйозний опір. Яноиі Гуніаді вславився як видатний військовий і
політичний діяч Угорщини XV ст. Він походив з дрібношляхетської родини. Під час служби
в Італіїта війн з гуситами вивчив методи організації найманої армії, зрозумів значення піхоти
та артилерії. Завдяки блискучій військовій кар’єрі він став одним з найбільших

землевласників країни, воєводою Трансильванії. У 1442 та 1443 рр. він завдав поразки
османському війську, яке вдерлося до Трансильванії. Ядро армії Гуніаді становили його
родичі та васали, а також селяни, секеї та міщани, які часто потерпали від османських набігів.
Перемоги Я.Гуніаді справили велике враження в Європі. Виникла ідея організації хрестового
походу проти турків. Гуніаді вклав свої кошти та енергію у підготовку армії, яка приєдналася
до польської, очолюваної Владиславом III Яґайлом, що був тоді також угорським королем.
Восени 1443 р. почалась “Довга кампанія”. Спочатку вона була успішною, об’єднана армія
просунулася на Балкани, приєдналася до решток сербської армії, здобула підтримку
населення Болгарії, Боснії, Південної Болгарії та Албанії. Були визволені Ніш та Софія. Але
виснажена довгим походом і битвами армія змушена була відступити до Угорщини.
Наступного року Гуніаді рушив до Чорного моря, сподіваючись обійти Балкани і з
допомогою флоту італійських міст розбити османів на узбережжі. Але передові загони
почали плюндрувати приморські села, викликавши обурення населення, а венеційський флот,
підкуплений турками, не тільки не прибув на допомогу, але й переправив через Босфор
турецькі війська Битва під Варною 1444 р. була програна, король загинув. Після цієї поразки
Державна рада призначила для тимчасового управління країною сімох капітанів-генералів, а
1446 р. правителем країни сейм обрав Яноша Гуніаді. Однак зосередитися на боротьбі з
османами він не зміг, оскільки значна частина його сил йшла на придушення заколотів
баронів. Нова війна проти османів почалась 1448 р., але деспот Сербії зрадив плани Гуніаді
султану. У битві на Косовому полі угорці зазнали поразки, а 1452 р. Гуніаді склав

повноваження правителя.

Зростання османської небезпеки після падіння Константинополя і новий напад на Белград
змусили нового короля призначити Гуніаді головнокомандувачем армії. Папа Каліст III
проголосив новий Хрестовий похід. До армії приєднувалися добровольці - міщани, селяни,
студенти з південної Угорщини, Чехії, Австрії. Гуніаді зумів організувати оборону Белграда і
контрнаступ. Угорські човни прорвали блокаду Дунаю турецькими кораблями. Османська
армія втекла з-під Белграда з великими втратами. Це була найбільша поразка османів за весь
час їх завоювань, яка більш ніж на півстоліття відсунула поразку Угорщини.
3.	Держави і народи на Балканах

Друге Болгарське Царство. Незважаючи на репресії та настирливу асиміляційну
політику візантійської влади, певна частина болгарської аристократії, особливо у Північно-
Східній Болгарії, зберегла свою ідентичність. Саме в цьому середовищі, а також серед
плиткого прошарку болгарського духовенства, передусім у старих монастирях, зародилося
прагнення до відновлення Болгарської держави як єдиного способу порятунку від повного
поглинення греками. Але для реалізації цієї ідеї необхідні були відповідні об’єктивні умови,
які складалися у 80-х роках XII ст. На той час Візантія зазнала серйозних невдач у війнах з
угорцями, сербами та сицілійськими норманами. Окрім того, знову загострилася боротьба
представників різних угрупувань візантійської знаті за імператорський трон. Послаблення
центральної влади сприяло зростанню сепаратистських тенденцій і відокремлення від імперії
деяких її територій.

Безпосереднім поштовхом для початку антивізантійського виступу стало запровадження
Андроніком І Комніном надзвичайного податку, що викликав різке обурення населення
Північної Болгарії. Зважаючи на сприятливі обставини, пов’язані з тим, що у візантійській
столиці влітку 1185 р. відбувся державний переворот і новий імператор Ісаак II Ангел, не
укріпившися на троні, змушений був відправитись у похід проти норманів, у Болгарії
розпочалося повстання. Центром антивізантійського виступу стало м.Тирново, а його
керівниками - два брати-болярини Петир та Асен, які вважали себе далекими нащадками
Преславського володарського роду. Старшого з братів Петира, було проголошено царем.
Незабаром повстання набрало широких масштабів, охопивши головним чином Мізію і
Задунайську Болгарію. Візантія не хотіла змиритися з втратою Болгарії і впродовж двох років
силою намагалася відновити своє панування. Але зрештою була змушена підписати з нею
мирну угоду. Після цього Петир відмовився від престолу на користь свого молодшого брата
Асена (1187-1196).

Визнавши незалежність Болгарії, Візантія не примирилася з її існуванням і провадила
антиболгарську політику. Незабаром справа дійшла до війни. Навесні 1190 р. Петир II разом з
куманами напав на Пловдівську область. У відповідь влітку того ж року Ісаак II Ангел
організував комбінований (сушею і морем) похід проти Болгарії. Спочатку візантійцям
вдалося досягти успіхів, але у підсумку їхні сухопутні сили були вщент розгромлені в
Троянській ущелині. На цьому війна не припинилася. Вона тривала ще кілька років і
закінчилася невдачею для Візантії. Асен І зумів не тільки закріпитися на північ від Старої
Планини, але й дещо розширити свої володіння на заході та півдні, приєднавши м. Средец з
прилеглою територією, а також землі у басейні р. Струми. Активну зовнішню політику Асен І
повів також і в північно-західному напрямку. Здійснивши у 1195 р. вдалий військовий похід
проти Угорщини, він зумів приєднати до Болгарії Бдінську (Відінську), Белградську і
Бранічевську області.

Внутрішня політика Асена І була спрямована на зміцнення центральної влади і подолання
сепаратистських тенденцій, поширених серед болярства. На цьому ґрунті виникло їх
незадоволення діями правителя. 1196 р. у столиці була організована змова, яку очолив
двоюрідний брат царя Іванко (Іван). Підступно вбивши Асена І, він мав намір посісти
болгарський трон. Але проти нього негайно виступив старший брат Асена І Петир, який
зібрав значні військові сили і взяв в облогу Тирново. Не маючи надійної підтримки, Іванко
змушений був рятуватись у Візантії.’ Але й Петир незабаром був убитий болярами-
змовниками. Після його смерті царем став молодший брат Петира та Асена - Калоян (1197—
1207).
Калоян став на чолі держави у дуже складний період, коли наймогугніші боляри відкрито
[ демонстрували своє прагнення вийти з-під контролю центральної влади і стати незалежними
володарями. Тому новий болгарський цар зосередив свої зусилля на внутрішніх справах,
насамперед на приборканні непокірних боляр. І в основному домігся свого. Після цього він
приступив до реалізації зовнішньополітичних завдань, які полягали в об’єднанні всіх
болгарських етнічних територій та міжнародному визнанні відновленого Болгарськії)
царства. У 1201 р. йому вдалося здобути дві візантійські фортеці - Варну і Констанцію
(сучасний Симеоновград). У 1202 р. Болгарія і Візантія уклали між собою мирну угоду, згідно
якоїза Калояном було визнано право володіти землями на північ від Балкан і Помор’ям.

Цар Калоян проявив себе не лише як хоробрий полководець, але й талановитий дипломат.
Він добре розумів, що Болгарська держава, перебуваючи в напружених відносинах з
Візантією, конче потребує міжнародного визнання. У той період воно великою мірою
залежало від Римського апостольського престолу - найавторитетнішої на європейському
континенті інституції. Зі свого боку, папа Інокентій III, прагнучи поширити свій вплив на весь
християнський світ, першим зробив крок назустріч Калояну. У 1199 р. він відправив до
столиці Болгарії листа з пропозицією визнати верховенство Риму над болгарською церквою.
Калоян довго вагався, балансуючи між Константинополем і Римом. І лише в 1204 р. він
погодився прийняти з рук папського уповноваженого кардинала Лева королівську корону, а
також підписати документ про унію болгарської церкви з Римом. Унійний акт був передусім
політичним кроком Калояна, який приніс йому міжнародне визнання і суттєво поліпшив
зовнішньополітичне становище Болгарії. Що ж до болгарської церкви, то, визнавши свою
підпорядкованість Риму, вона залишилась і надалі православною зі своїми східно-
християнськими традиціями.

Тим часом на місці поваленої хрестоносцями Візантійської імперії (1204 р.) виникло
декілька держав, серед яких наймогутнішою була Латинська імперія з центром у
Константинополі. Її правителем став Балдуїн Фландрський. Спроби Калояна налагодити з
новим сусідом нормальні стосунки не увінчалися успіхом. Причиною цього були зазіхання
латинян на болгарські землі. Зрештою це призвело до війни між двома державами. 14 квітня
1205 р. їхні армії зустрілися під стінами Адріанополя. Розпочалася кровопролитна битва, в
ході якої латиняни зазнали нищівної поразки, а імператор Балдуїн разом з багатьма своїми
вояками потрапив у болгарський полон. Спочатку його ув’язнили в одній із веж Тирновської
фортеці, а згодом за наказом Калояна вбили.

Після Адріанопольської битви війна з Латинською імперією продовжувалася. Уклавши
1207 р. військовий союз з Нікейською імперією, болгарський цар розпочав воєнні дії у
Південній Фракії. І хоча взяти Адріанополь йому не вдалося, болгарське військо просунулося
далеко на південь і оточило Солунь. Напередодні штурму Калояна було вбито одним з
учасників змови, нитки якої тяглися до болгарської столиці. Наслідком дев’ятирічного
правління царя Калояна було зміцнення і територіальне розширення Болгарії, а також
піднесення її міжнародного престижу.

Вбивство Калояна спричинило серйозні потрясіння в болгарському суспільстві. По волі
змовників на тирновському престолі опинився сестринник убитого царя Борил (1207-1218),
який почав переслідувати всіх, хто виявляв незадоволення узурпацією ним влади. Унаслідок
цього два сини Асена І - Іван Асен та Александр змушені були залишити Болгарію і шукати
притулку в руських землях (найімовірніше в Галицько-Волинському Князівстві).

Скориставшись з внутрішньої нестабільності Болгарії, угорський король захопив (у
черговий раз) Белградську та Бранічевську області, а сербський жупан - м. Ніш та прилеглі
землі. Цар Борил не міг цьому протидіяти, бо був зайнятий боротьбою з Латинською
імперію. У 1208 р. латиняни, розгромивши болгар, зайняли Пловдів. Після кількох років
військового протистояння між двома державами було підписано мир (1213 р.). Удалося
владнати стосунки також і з Угорщиною (в обох випадках немаловажну роль відіграли
династичні шлюби). Але це не набагато поліпшило міжнародне становище Болгарії. Навпаки,
у порівнянні з періодом правління Калояна її престиж на Балканах сильно підупав. Наслідком
цього був ріст незадоволення болярства. Справа доходила до відкритих бунтів. Внутрішня
нестабільність болгарської держави ускладнювалася богомільним рухом, який значно
активізувався внаслідок погіршення економічного становища бідніших верств населення. У
1211 р. Боридові довелося скликати собор, який гостро засудив богомільську єресь. Проте
кількість її прихильників продовжувала зростати.

Нестабільністю внутрішньополітичного становища Болгарії та пасивністю зовнішньої
політики Борила скористалися спадкоємці болгарського престолу - сини Асена І. У 1217 р. на
чолі невеликої руської дружини вони несподівано повернулися на батьківщину і були з
ентузіазмом зустрінуті населенням Болгарії. Борид зі своїми прихильниками зачинився у
тирновській фортеці. Але поступово їх сили танули і на початку 1218 р. він був схоплений та
осліплений, а болгарський трон зайняв Іван Асен П (1218-1241). Молодий цар обійняв
керівництво країною за умов, коли авторитет царської влади був підважений невдачами
попередника. Знову постало питання про політичне об’єднання Болгарії. Вирішувати наболілі
питання силою зброї було неможливо, оскільки сусідні держави були на той час набагато
могутніші за Болгарію. Тому Іван Асен II вдався до мирних засобів. У 1221 р. він одружився з
дочкою угорського короля Андрія (Ендре) II. За шлюбною угодою Угорщина повернула
Болгарії у вигляді віна для Анни-Марії Белградську і Бранічевську області. Забезпечивши
надійний тил на північному заході, болгарський цар звернув погляд на південь, в бік
Латинської імперії, яка невпинно хилилась до занепаду. Він домігся опікунства над
малолітнім імператором НікеїБалдуїном II. Перед Іваном Асеном II відкривалася можливість
реалізувати заповітну мрію болгарських правителів - стати повновладним господарем
“Другого Риму”, тобто Константинополя. Проте з такими ж претензіями виступив епірський
деспот Теодор Комнін. У 1230 р. він пішов війною проти болгар. Противники зустрілися 9
березня у місцевості Колокотніца поблизу Хаскова. У битві епірський деспот не тільки зазнав
поразки, але й разом з усією родиною потрапив у полон. Поразка під Колокотніцею
спричинила розпад Епірської держави. Натомість Болгарія розширила свої кордони
настільки, що вони впиралися у три моря - Чорне, Адріатичне та Егейське. Піднесення
міжнародного престижу Болгарії знайшло втілення у титулі Івана Асена II, який називав себе
“царем болгар і греків”.

Небажання правлячої верхівки Латинської імперії, яка перебувала в тісному зв’язку з
римським папою, віддати Івану Асену II під виглядом регентства владу в Константинополі
викликало зміну його ставлення до Риму. 1231 р. він розірвав унію і усунув від керівництва
болгарською церквою примаса (архиєпископа) Василія, який був прихильником єднання з
Апостольським Престолом. Розрив з Папою призвів до того, що угорський король Андрій II
(не без намови Риму) напав у 1232 р. на Болгарію та ненадовго окупував Белградську та
Бранічевську області. Основним союзником Болгарії стала Нікейська імперія. 1234 р. між
двома державами була підписана союзна угода, закріплена династичним шлюбом малолітньої
болгарської принцеси Єлени з нікейським наслідником трону Теодором II Ласкарісом. Союз з
Нікеєю Іван Асен II використав для відновлення болгарської патріархії. Згідно з попередньою
домовленістю між нікейським патріархом та іншими східними патріархами 1235 р. на
Вселенському соборі в Лампсаку (Мала Азія) предстоятель болгарської церкви Іоаким був
піднесений до сану патріарха.

Про внутрішню політику Івана Асена II збереглося мало відомостей. Однак незаперечним
є те, що територіальне розширення і зміцнення Болгарської держави позитивно вплинуло на її
112
економічний розвиток. Піднесення ремесел і активізація торгівлі, передусім зовнішньої,
стимулювали зростання міст. Особливе місце серед них посіло Тирново, яке завдяки
особливому статусу перетворилося у великий культурний та економічний центр. Недарма
деякі сучасники називали його “Третім Римом”. Іван Асен II, а згодом Іван Александр та інші
болгарські володарі немало зробили для розвитку мистецтва і писемності.

Світські та церковні потреби були стимулом для будівництва фортець і палаців, церков і
монастирів, які вимагали мистецького оздоблення. Донині зберігся ряд архітектурних
пам’яток тієї доби - церкви св. Димитра і св.Сорока Мучеників у Тирново, св.Іоанна
Хрестителя у Несебрі та ін. Найхарактернішою ознакою зовнішнього вигляду болгарських
церков XIII—XIV ст. є чергування шарів каміння та червоної цегли і керамопластична
прикраса фасадів, що надає культурним спорудам витонченого барвистого вигляду.
Малярство тих часів теж мало переважно релігійний характер. Незважаючи на домінування
канонів, деякі пам’ятки живопису відбивають творчу індивідуальність митців.
Найяскравішим зразком староболгарського живопису є фрески Боянської церкви поблизу
Софії (середина XIII ст.), намальовані невідомим майстром тирновської мистецької школи.
Поряд з церковним малярством в XIII—XIV ст. успішно розвивалася книжкова мініатюра.
Передовсім необхідно назвати одну з найяскравіших пам’яток цього виду мистецтва -
Лондонське Четвероєвангеліє (середина XIV ст.). Найвищим досягненням болгарської і
балканської музичної культури загалом була творчість церковного композитора XIV ст.
Іоанна Кукузела - автора як теоретичних праць з музикознавства, так і творця нового
музичного стилю, в якому знайшли відображення специфічні особливості болгарської
народної мелодики та ритміки.

Літературне життя тогочасної Болгарії зосереджувалося переважно в монастирях, зокрема
Афонських, та у великих містах, насамперед у Тирново, Відіні, Софії, Охриді, Скоп’є.
Основним заняттям болгарських книжників було переписування літургійної літератури, але
поступово до книжкової практики входять збірники змішаного характеру, які поряд з
літургійними текстами містять в собі проповіді, похвальні слова, морально-настановчі бесіди
тощо. Вирішальну роль в розвитку болгарської літератури і культури взагалі відіграла
Тнрновська літературна школа, найяскравішими представниками якої були патріарх
Євтимій, Григорій Цамблак, Константан Костенечкі. їх творчість не обмежувалася однією
сферою, а мала всеохоплюючий характер і, що дуже важливо, яскраво виражені риси
новаторства. Справжнім досягненням болгарської середньовічної літератури були майстерні
переклади літургійної літератури, а також оригінальні твори (житія, похвальні слова,
послання) Євтнмія Тирновського. Створені ним житія св.Івана Рильского, св.Іларіона
Мигленського, св.Петки Тирновської та св.Філотея за оригінальністю стилю і багатством
художніх засобів, емоційною тональністю є справжніми літературними шедеврами. Патріарх
Євтимій здійснив правописну реформу, яка дозволила запровадити єдині граматичні норми
тодішньої староболгарської, а відповідно і церковнослов’янської мови, опертої на кирило-
мефодіївську традицію. Досягнення болгарської культури XIІІ-ХІV ст. ставлять Болгарію на
рівень високорозвинених країн тогочасної Європи.

Після смерті Івана Асена II проявилося суперництво різних болярських у групувань та
зовнішня загроза, передовсім з боку татаро-монголів. Узимку 1242-1243 р. болгарські землі
зазнали жорстоких плюндрувань наїзників. Сильно постраждала і болгарська столиця
Тирново. Болгарія стала васалом золотоординського хана. З важкої ситуації, в якій опинилася
Болгарія, скористався нікейський імператор Іоанн III Дука, який порушив угоду 1234 р. і без
перешкод опанував південно-західні болгарські землі (1246 р.). У той же час угорський
король Бела IV окупував Белградську і Бранічевську області.
Взаємна боротьба між представниками правлячої династії та їхня неспроможність навести
лад у державі спричинилися до того, що боляри відвернулися від асеновців і обрали царем
одного з найвпливовіших болгарських вельмож - управителя Скоп’єської області
Константина Тиха. Щоб надати своїй владі легітимності він одружився на онучці Івана Асена
II і змінив своє прізвище з Тиха на “Асен”. Роки правління Константина Асена (1257-1277) -
це період повільного, але неухильного занепаду Болгарської держави. Новий цар змушений
був докласти багато зусиль і засобів, щоб утриматися на троні. У зовнішньополітичному
плані багато клопоту йому завдавали тривалі напади на Болгарію угорців. Після відновлення
Візантійської імперії (1261 р.) зросло її втручання у болгарські справи. Щоб приборкати
болгар Візантія за допомогою підкупу спонукала золотоординськопо хана Ногая піти
походом на болгарські землі. Починаючи від 1273 р., татари майже щороку нападали на
Болгарію, завдаючи величезної шкоди передовсім її північно-східним територіям.

У той важкий для Болгарії час, коли цар і боляри були не в силах дати відсіч ворожій
навалі, з’явився провідник, який стверджував, нібито він “покликаний Богом”, щоб врятувати
народ. Це був нікому невідомий пастух Івайло на прізвисько Бирдоква. 1277 р. він очолив
збройний загін селян і упродовж літа та осені завдав татарам декілька нищівних поразок,
відтіснивши їх орди за Дунай. Ім’я народного ватажка стало популярним ще й тому, що він
гостро карав тих боляр, які відмовлялися брати участь чи матеріально підтримувати
антитатарську боротьбу. Це надавало рухові соціального забарвлення і спричинилося до того,
що деякі історики зображають І вайла як керівника “антифеодального повстання”, а то й
“селянської війни”. Насправді ж очолений ним рух був спрямований головним чином проти
степових нападників. Перемоги, здобуті Івайлом, підривали авторитет монархії і Константан
Асен вирішив розправитися з народним вождем. Але при першій же сутичці з Івайловим
воїнством цар зазнав поразки і загинув, а переважна більшість його війська перейшла на бік
переможця. Після цього дорога до столиці для Івайла стала відкритою. Тирновські боляри
проголосили Івайла царем (1278 р.), після того як той одружився з вдовою Константина
Асена. Візантійці втрутилися у болгарські справи і, скориставшійся з відсутності Івайла у
Тирново, змусили боляр проголосити царем свого ставленика Івана Асена III. Тим часом
Івайло завдав поразки татарам розгромив дві візантійські армії, які йшли на допомогу Івану
Асену III. Позбавлений підтримки Константинополя візантійський ставленик нишком
покинув Тирново. Але тирновські боляри несподівано змінили свою політичну орієнтацію і
обрали нового царя. Ним став впливовий вельможа Ґеоргій Тертер 1 (1280-1292). Івайло
пішов на відчайдушний крок - поїхав до хана Ногая просити допомоги для повернення
болгарського трону, але був там убитий.

З обранням царем Георгія Тертера І становище Болгарії аж ніяк не поліпшилося. У 1285 р.
цар перетворився у васала хана Ногая. Але довір’ям у Золотої Орди він не користувався і
тому 1292 р. сам відмовився від влади. Після цього впродовж майже 10 років болгарський
трон займали татарські ставленики - болярин Смілец і навіть син хана Ногая Чака. У 1300 р.
болгарським царем за підтримки татар став син Георгія Тертера І - Теодор Святослав (1300-
1321). Йому вдалося знайти порозуміння із Золотою Ордою, яка припинила напади на
Болгарію. Роки його правління відзначені рішучими діями, спрямованими на зміцнення
царської влади і ліквідацію болярського сепаратизму. Новий цар зумів повернути під свою
владу болгарські землі, завдати поразку візантійським військам (1307 р.). Його спадкоємець
Георгій Тертер II правив короткий час і несподівано помер. Новим царем боляри обрали
Відінського деспота Михаїла Шишмана (1323-1330). Завдяки цьому Тирновське царство та
Відінська деспотія об’єдналися і на'деякий час відновилася державна єдність Болгарії. З
перших кроків свого правління новий болгарський цар розпочав війну з Візантією, яка
складалася вдаліше для болгар, ніж для візантійців, але її виснажливий характер примусив
обидві сторони шукати примирення. Угода, підписана у 1324 р. між двома державами, мала
компромісний характер.

Тим часом загострилися відносини Болгарії з Сербією, яка поступово поширила свою
владу на більшу частину Македонії. До війни Болгарію заохочувала Візантія, яка уклала з
нею 1330 р. антисербський союз. Але у військових діях візантійці участі не брали. Михаїл
Шишман влітку 1330 р. пішов походом на сербів і зустрівся з ними поблизу Велбужа (суч. -
Кюстенділ). Повіривши запевненням сербського короля Стефана Дечанського, що він
готовий укласти з Болгарією мир, болгарський цар втратив пильність і дорого за це заплатив.
Серби несподівано напали на болгарське військо і завдали йому нищівної поразки, а цар
Михаїл Шишман помер від завданих ран. Унаслідок цього на Балканах різко змінилося
співвідношення сил на користь Сербії, яка значно розширила свої володіння, головним чином
за рахунок Болгарії.

Набагато успішнішою була зовнішня політика Болгарії в перші роки правління Івана
Александра (1334-1371). Він зумів владнати стосунки із Сербією, а після цього поставив перед
собою завдання відібрати від Візантії Південно-Східну Фракію. У липні 1332 р. поблизу
фортеці Русокастро болгарське військо вщент розгромило візантійців. Підписана незабаром
угода закріплювала за Болгарією право на володіння чорноморськими портами і частиною
Фракії. На початку 40-х років XIV ст. Іван Александр втрутився в династичну боротьбу, що
розгорілась у Візантії, надавши військову допомогу легітимному спадкоємцю трону Іоанну V
Палеологу. У винагороду за це Болгарії було повернуто ряд міст-фортець у Фракії та Родопах,
в тому числі й Пловдів.

Внутрішнє становище держави залишалося надалі нестабільним. Повністю подолати
болярський сепаратизм царю не вдалося. Свідченням цього було повне відокремлення
Добруджанської деспотії та Відінської області. Отже, на середину XIV ст. Болгарія перестала
бути цілісним державним організмом, а її політична та військова могутність сильно
підважені. Найбільшу небезпеку для Болгарії у цей час складали турки-османи. Спільна
загроза спричинила укладення в 1355 р. антитурецього союзу між Болгарією та Візантією.
Але споконвічна ворожнеча й територіальні суперечки між двома державами перетворили
його на фікцію. У 1364 р. турки опанували Димотику, Одрин, Пловдів, Боруй та ряд інших
фракійських міст. Місто Одрин султан Мурад І проголосив столицею своєї держави. Щоб
зупинити подальший наступ турків, Іван Александр змушений був укласти із завойовниками
угоду, за якою визнав себе турецьким васалом.

Після смерті царя Івана Александра (1371 р.) Болгарія перестала існувати як єдина
держава. У Тирново трон посів син покійного царя від другого шлюбу Іван Шишман. У
Відінській області його старший син (від першого шлюбу) Іван Срацимир, який до цього
управляв нею на правах деспота, проголосив себе царем. Отже, на території Болгарії
сформувалися три незалежні державні організми - Тирновське і Відінське царства та
Добруджанська деспотія. Відносини між ними були вкрай напруженими, що не дозволяло їм
виступити спільними силами проти турецьких завойовників. А між тим після перемоги над
сербами на р. Маріца (1371 р.) турки відкрили собі шлях до дальших завоювань. Тирновський
цар Іван Шишман намагався чинити опір завойовникам, але сили були нерівними і 1373 р. він
визнав турецький сюзеренітет.

Проте незабаром османи знову відновили напади на Болгарію. У 1382 р. (1385?) вони
штурмом здобули Софію і дійшли до Ніша. Під їхньою владою опинилась більша частина
території Тирновського царства і Добруджанської деспотії. Долю народів Ватіканського
півострова вирішила битва, яка відбулася на Косовому полі 15 червня 1389 р. Хоч її наслідки
були не цілком виразними, проте новий турецький султан Баязид І своїми наступними
•енергійними діями довів, що він є господарем на Балканах. Після кількарічної перерви він
продовжив тотальне підкорення Болгарії. Влітку 1393 р. його війська оточили Тирново.
Упродовж трьох місяців гарнізон і мешканці столиці чинили запеклий опір. Духовним
натхненником оборони був патріарх Евтимій. Але сили захисників поступово вичерпалися, і
в середині липня 1393 р. Тирново впало. Місто та його околиці зазнали тотального
руйнування. Тисячі мешканців столиці були виселені за межі Болгарії, патріарха заточили до
в’язниці, а 110-ти болярам, які відмовилися прийняти іслам і служити завойовникам, стяли
голови. Одночасно із завоюванням Тирновського царства вони остаточно підкорили собі
Добруджанську деспотію, а наступного 1396 р. - Відінське царство. Завоювання Болгарії
турками-османами стало для болгар справжньою катастрофою, яка на багато століть
перервала їх природній історичний розвиток.

Сербська держава у ХІІІ-ХУ ст. У середині X ст. землі першої Сербської держави
потрапили у залежність від Болгарського царства. В XI ст. сербські князі вели боротьбу з
візантійськими впливами. Період від смерті Константина Бодина (приблизно 1101р.)
заповнений постійною міжусобною боротьбою за трон Зетського князівства. У ході боротьби
поступово гегемонію здобули жупани Рашки. Однак і надалі перспективи Сербської держави
були неясними. У 1168 р. візантійський імператор Мануель II Комнін посадив на престолі
Рашки Тихомира Завидовича, скинувши представника попередньої династії. Один з братів
Тихомира - Стефан Неманя - невдовзі виступив проти брата і усунув його з
великожупанського престолу (1170 р.). За його правління почалося розширення володінь
Рашки. 1196 р. Стефан Неманя раптом передав великожупанський престол своєму
середньому сину Стефану Неманичу, а сам постригся у монахи на Афоні, заснувавши там
славний Хілендарський монастир. Дальше піднесення Сербської держави пов’язане з
діяльністю середнього сина Стефана Немані Стефана Першовінчаного (1196-1227), який
успадкував великожупанський престол після зречення батька і поклав початок династії
Неманичів. 1217 р. Стефан отримав від папи Гонорія III королівську корону, яка знаменувала
виникнення другого королівства на Балканах з центром у Рашці. Сербське Королівство на
півтора століття об’єднало не лише сербські, але й македонські та частину грецьких земель.
Аби цього досягти Стефану довелось подолати опір Дуклянських владик, перш за все свого ж
брата Вукана, але його підтримав молодший брат Савва. Для піднесення авторитету Рашки до
Студеницького монастиря на її теренах було перенесено мощі Святого Симеона (Стефана
Немані), поширився його релігійний культ. 1219 р. проголошено автокефальну Сербську
архиєпископію з кафедрою у монастирі Жича. Першим сербським архиєпископом став брат
Стефана Савва.

Стефан Перший намагався, не зраджуючи православній традиції, підтримувати добрі
стосунки з католицьким світом. Він одружився з онукою венеційського дожа і налагодив
добрі стосунки із західними сусідами. Після смерті Стефана центральна влада у державі
послабилась. Його спадкоємці потрапили у залежість спочатку від Епірського деспота, а
потім від болгарського царя Івана Асена II, але з середини XIII ст., за правління Уроша /
Великого починається нове політичне піднесення. Урош зумів відновити незалежність
держави, а його спадкоємці значно розширили її межі. Перший, Драгутін, як ленник
Угорщини придбав Белградську область (щоправда втрачену після його смерті), а другий,
Мілутін - македонські землі з містами Призрен і Скоп’є. Спільними зусиллями брати
приєднали до Сербії Бранічевську область, яка раніше входила до Болгарського царства. Але
їм не пошдстило зберегти Захум’є, захоплене боснійським баном Стефаном Котроманичем.

Спадкоємець Мілутіна Стефан, який заснував Дечанським монастир, за що і одержав ім’я
“Дечанський”,' був однією з найтаємніших постатей середньовічної історії Сербії.
Розповідали, що в молодості його звинуватили в заколоті проти батька і осліпили, але потім
він прозрів і ще десять років правив; завершивши правління перемогою над болгарськими
військами при Вельбужі 1330 р. Та після цієї перемоги, як твердить легенда, він був
задушений власним сином, за що той дістав ім’я “Душан”.

Підступність і жорстокість нового короля - Стефана Душана (1331-1355)- не завадила
йому стати талановитим полководцем, дипломатом та законодавцем. Головним напрямом
його діяльності стала боротьба з Візантією за гегемонію на Балканському півострові, що
призвела до поширення південних кордонів Сербської держави аж до Пелопоннесу,
охопивши усі македонські, албанські і частково грецькі землі (Епір, Фессалія. Акарнанія).
Одружившися з сестрою болгарського царя Івана-Александра, він зумів зберегти з
Болгарським царством добросусідські зв’язки. Наприкінці 1345 року на саборі у Скоп’є
Душан оголосив себе “царем сербів та греків”, а наступного року на Пасху за благословіння
Афону було проголошено Сербську патріархію. У 1347 р. патріарх коронував Стефана
царською короною. Проголошення царства супроводжувалося адміністративною реформою:
грецьку частину царства Стефан залишив за собою, а сербську передав в управління синові
Урошу, який став королем Сербії. Управителями провінцій (деспотій) стали родичі царя. У
своїй частині царства Стефан правив за візантійськими звичаями.

З метою уніфікації правління царством Стефан Душан провів кодифікацію законів.
Сабори 1349 та 1354 років затвердили "Законник СтефанаДушана"’. Зміст цього правового
документа, який охоплював в остаточній редакції понад 200 статей, свідчить, що на той час у
Сербії сформувалася станова монархія. За ним цар був першим серед рівних “властелів”
(шляхти). 171-ша стаття законника прямо вказує на залежність царської влади від законів,
встановлених сабором. У документі чітко визначено становище двох вищих станів держави -
духовенства та властелів, які мали певні податкові пільги, широкі спадкові права на
володіння, пожалувані царем. Як правило дарувалися цілі адміністративно-територіальні
одиниці - жупи. Нижчі верстви населення називалися “людьми”, але вживалися також
візантійські терміни - парики або меропхи, згадуються також “влахи” - нащадки
романізованого дослов’янського населення, яке займалося переважно скотарством.

Законник визначав дві форми власності - баштиніг. властельська, або вільна, та баштина
людей-землян. Вільна баштина була не лише спадковою, але й вільно відчужуваною;
обов’язки власника полягали у військовій службі та сплаті “царського податку”, який можна
було давати продуктами або грішми. Кожен селянин також мусив сплачувати податок, за
стягнення якого відповідав властель. Існувала також категорія особистого залежного
населення - "отроків", які були особистою власністю пана. Баштину нижчої категорії
становили земельні ділянки, власники яких відбували повинності на користь царя і
властителя. Такі баштани могли відчужуватися лише за умови, що новий власник візьме на
себе сплату повинностей. Своєрідною формою невідчужуваної умовної земельної власності у
Сербії були "пронії”. Податки сплачувались не лише з властельських, але й з церковних та
царських земель, але з приводу їх величини "меропхи”, які були основною категорією
селянського населення Сербії, могли судитись, як зазначено в Законнику, навіть з царем чи
царицею. Водночас встановлювалися жорстокі покарання за втечі, що свідчить про
прикріплення меропхів до землі. Нечисленними є в Законнику статті, що стосуються
неаграрних верств населення. Йдеться про гарантії безпеки купців, права саксів - німецьких
поселенців, які розробляли рудні поклади та заселялизагарбані сербами грецькі міста. Вони
отримували підтвердження своїх давніх привілеїв. На час укладення Законника ще існувала
певна категорія вільного населення - "себри”, що зберігали права на участь у політичній
діяльності і виділялися з основної маси меропхів та отроків. Себри поділялись на дві
категорії: щодо одних можна було застосовувати тілесні покарання, а спадкоємці проніаріїв
могли виправдатися присягою “батьківської дружини” - рівних собі за станом. Щодо
останніх виокремлюється стаття “про дворян”. Отже, в Сербії існувала категорія дрібних
землевласників, яка ще зберігала певні політичні права.

У ХІІ-ХІП ст. у сербських землях швидко розвивалися сільське господарство і ремесло.
Сербські властелі експортували переважно вироби зі шкіри. У зв’язку з цим розвинулось
гірське скотарство, яке знаходилося в руках переважно романізованого місцевого населення -
волохів (“влахів”). Величезне значення для господарства мало виникнення у другій половині
XIII ст. гірництва, пов’язаного з видобутком металів - срібла, олова, міді. Великі копальні з
видобутку срібла й олова існували у Руднику, Ново-Брдо, Трепче та інших місцях. До робіт
активно залучалися німецькі майстри з Семигороддя, які принесли сюди свої звичаї і
самоврядування. Землевласники, серед яких найбільшими були королі, мали можливість
карбувати власну монету, експортувати руди у західноєвропейські країни. На цьому
користали далматинські купці, котрі крім металевих руд вивозили вироби зі шкіри, сукно,
віск. Міщанство формувалось переважно з німецьких колоністів і місцевого романізованого
населення. На чолі місцевого самоврядування стояв “кнез” і рада “пургарів” (міщан), діяло
окреме судівництво.

Сербський правитель - великий жупан, потім король -* мав багато різних титулів,
спирався на підтримку православного духовенства. Кожний правитель зміцнював і
розширював церковні привілеї, засновував нові монастирі (в яких його, як правило, ховали).
Придворна ієрархія складалася насамперед з військових посад - великого воєводи, великого
слуги, великого чельника. Великий тепчій очолював особисту охорону короля, скарбницю
оберігав “казнац”, а канцелярію провадив великий логофет. Влада короля була обмежена
“сабором” (зборами), в якому засідали вищі духовні особи, придворні і властелі. Сабори
скликалися по мірі потреби для вирішення найважливіших справ життя держави -
оголошення війн, обрання патріарха тощо. Властелі і властеличичи були зобов’язані
прибувати до короля разом з певною кількістю вояків.

Після смерті Стефана Душана держава Неманичів розпадається на ряд володінь, які
ведуть міжусобну боротьбу та перекроюють її терени. Королівську корону захопив один з
великих властелів Вукашин, але його влада поступово обмежувалась іншими конкурентами.
На короткий час “стольнику” Стефана Душана Лазарю Гребеляновичу вдалось опанувати
великожупанський престол у Рашці (1371 р.), але з’єднати колишні володіння він не зміг.
Певний час існували князівства Балшичів у Зеті, Бранковичів у Косовому Полі тощо.

У період послаблення Сербської держави на Балканському півострові з’явилися турки-
османи. Першими з ними довелося зустрітись населенню Македонії, де правили сербські
правителі брати Вукашин і Йован Углеша. 1371 р. у битві при р. Мариці їхні війська зазнали
поразки, обидва брати загинули. Після битви македонські землі було переділено між сербами
та греками, королем став спадкоємець Вукашина Марко, який визнав васальну залежність від
турецького султана Мурада І. Від цього часу турки приступили до поступового опанування
Балкан. І

У ''нжтупнні часи головними постатями на політичній арені Сербії стали Нікола
Алтоманович та князь Лазар Гребелянович. Лазар переміг своїх конкурентів у 1373 р. і став
найбагатшим з сербських правителів, оскільки до його володінь відійшли рудні центри Ново-
Брдо та Рудник. Позбувшись, після смерті угорського короля Лайоша І васальної залежноості,
він зосередив у своїх руках владу над північними та центральними теренами Сербії, зумівши
підтримувати мир з володарями південних та приморських земель. 1386 року Лазар спільно з
боснійським королем Твртко завдав османам серйозної поразки, та цей успіх був нетривалим.
115 червня 1389 р. (у день Святого Вида) відбулась велика битва на Косовому’ полі. Сербські
війська під проводом Лазаря героїчно билися, про що розповідає фольклор всіх народів, які
входили до складу Сербської держави, але зазнали поразки. Хоча одному з сербських вояків
пощастило забити султана Мурада, це не врятувало становища. Князь Лазар потрапив до
полону і був страчений, а його спадкоємець, молодий Стефан, визнав васальну залежність від
султана.

Підрісши, Стефан Лазаревич став неабияким полководцем і правителем, уславившись у
битві під Нікополем, де він як васал султана бився на боці османів. Потім Стефан скористався
поразкою султана Баязида 1402 р. у битві з військами Тамерлана і спромігся визволитися від
османської залежності. Спочатку він прийняв від візантійського імператора титул деспота, а
пізніше перейшов під покровительство угорського короля Сигизмунда, від якого одержав на
час свого правління Белград з прилеглими землями. Створена ним Сербська деспотовина
охоплювала землі від Адріатики до р. Сави. Час правління Стефана Лазаревича став періодом
піднесення господарства і культури. Після його смерті у 1427 р. престол успадкував Юрій
Бранкович (1427-1456), якому пощастило в дуже складних умовах зберегти деспотовину ще
на ЗО років. 1430 р. османи змусили його втекти до володінь угорського короля; з його іменем
пов’язана невдала спроба Владислава Ягайло на чолі польских та угорських військ
організувати хрестовий похід 1443-1444 рр, який закінчився трагічною поразкою під Варною.
Зрадивши після битви присязі Владиславу, Юрій не тільки не допоміг угорському
полководцю Яношу Гуніаді, але, визнавши знову васальну залежність від османів, ув’язнив
того. Це не допомогло йому зберегти володіння; на кінець правління він втратив майже всі
землі. 1455 р. після довгої облоги здалося Ново-Брдо, а 1459 р., вже після Юрія, османи
оволоділи його резиденцією - новою фортецею Смередово. Існуванню Сербської
деспотовини прийшов кінець, сербські землі потрапили до складу Османської імперії.

Боснійська держава у ХІП-ХІУ ст. Виникнення Герцеговини. Після занепаду
Сербської держави у X ст. Боснія продовжувала існувати як васальне князівство Візантії. У
XII ст. під час занепаду Зети і Рашки владики Боснії, які мали титул бана, утвердили спадкову
владу і розширили свої володіння на сході до р. Дріни. Суперництво Угорщини та Візантії
дозволяло банам Боснії зберігати окремішність своїх володінь, але після піднесення Сербської
держави Немані і послаблення Візантії бан Кулин (1180-1204) став васалом угорського
короля. Тяжкого удару боснійським землям завдала монголо-татарська навала. Переслідувані
у Сербії та Далмації послідовники вчення богомілів знайшли притулок у Боснії, створивши
тут окрему церкву, яка одержала назву патаренської (від назви богомілів - патаренів). На її
чолі стояв “дід”, якого називали також єпископом, духовенство йменували “гостями” та
“старцями”, вірні жили громадами на засадах аскетизму та спільності майна, які з часом стали
подібними до монастирів, але жити в них могли і чоловіки, і жінки. Служба відбувалась
слов’янською мовою. Спочатку боснійська церква не мала земельних володінь і не збирала
десятину, але з часом отримала чималі володіння і стала по суті державною церквою Боснії,
відкинувши антифеодальні тенденції, властиві ранньому богомільству. Зміцнення патаренів
було вигідне правителям Боснії, котрі завдяки цьому могли зберігати самостійність. Проти
богомільства марно намагалася боротись католицька церква, хоча і в ній служили
слов’янською мовою і користувалися глаголичним письмом. 1233 р. папа відкликав місцевого
єпископа і призначив угорця. Але той мусів оселитись за межами Боснії (у Славонії).
Головними знаряддями боротьби папства з єресями з ХПІ ст. стали францисканський та
домініканський ордени.

Угорські королі неодноразово організовували “хрестові походи” проти боснійських банів,
але кожного разу після закінчення походу боснійці знищували залишені в замках загони і
поверталися до своїх вірувань. Лише у другій половині ХШ ст. до Угорщини була приєднана
частина Боснії, а бани визнали зверхність угорських королів. На межі XIII та XIV ст. Боснія
була підпорядкована не безпосередньо угорському королю, а банам Приморської Хорватії. У
XIV ст. спостерігалось економічне та політичне піднесення Боснії. Бан Стефан //
Котроманич (1322-1353) скинув хорватську владу і визнав пряме підпорядкування
угорському королю Карлу Роберту. Він приєднав Хум, забравши його від Сербії, повернув
землі на Адріатичному узбережжі від Омішу до Дубровника.

Найбільшого розквіту держава досягла при бані Тертко (1353-1391), який значно
розширив кордони своєї бановини, що під його владою включала крім Боснії Хум, Требіньє,
частину хорватських земель, в тому числі південну Далмацію (крім Дубровника).
Придушивши за допомогою угорців численні змови властелів, Твртко у 1373 р. приєднав
землі західної Сербії, а згодом інші її терени. Завдяки цим здобуткам 1377 р. Твртко
коронувався у монастирі Милешево при гробі Святого Сави як “король Сербії, Боснії,
Хорватії, Примор’я і Західних країн”, претендуючи на продовження традицій династії
Неманичів. Проте насправді центром його держави були боснійські землі. Наприкінці життя,
скориставши зі смерті короля Угорщини та Польщі Людовика Угорського (Анжуйського),
Твртко повернув землі над р. Неретвою, а пізніше примусив далматинські міста, разом зі
Сплітом, визнати його зверхність. Після смертіТвртка держава розпалася на окремі уділи.

У ХШ-ХГ/ ст. в боснійських землях, на відміну від сербських, феодальні стосунки
будувалися на патріархально-родових засадах - представники давніх родів володіли
величезними територіями (“племенштінами”), намагалися утримувати їх під своїм контролем,
не дуже зважаючи на короля або бана. Складна ієрархія підпорядкування, в якій кожен з родів
претендував на першість, послаблювала центральну владу. Патаренська церква також не
підтримувала єдиновладних устремлінь королів. Основну масу населення складали залежні
від власника селяни - “кмети”, які відбували панщину і сплачували натуральні повинності.
Чисельною категорією була верства вільних селян-“баштинників”, котрі володіли землею на
спадкових засадах і були зобов’язані лише до певних підсобних служб на користь властеля.

У XV ст. Боснія стала ареною безперервного втручання угорських королів, сусідніх
держав і турків. 1463 р. султан Мегмед за півтора місяці оволодів всією Боснією і частиною
Герцеговини. У 1488 р. правитель Хума і Требіньє Стефан Вукчич визнав свою залежність
від германського імператора, одержавши титул Герцога Святого Сави. Звідси походить назва
Герцеговина. Тим часом османи загарбали Сербію і почали наступ на Боснію, правителі якої
шукали підтримки в Угорщини та Рима. Переслідування богомілів позбавили владу підримки
населення, яке почало переходити на іслам. Король Стефан Томашевич відмовився визнати
іслам і був страчений. 1480-1490 рр. завоювання боснійських земель в основному
завершилось, тільки північно-західна їх частина залишилася під владою Угорщини до 1528 р.,
коли була підкорена остання боснійська фортеця Яйце. На завойованих турками землях було
створено Боснійський еялет (пашалик) з центром у Сараєво. Поступово боснійська еліта без
особливого примусу визнала іслам і стала опорою Порти в обороні її меж. Переважна частина
земель лишалася державною і розподілялася за військову або цивільну службу. Найбільші
лени належали султану, його родичам та державним чиновникам. Упродовж усієї епохи
османського панування в деяких місцевостях Боснії діяли гайдуцькі загони (чети). Вони
завдавали відчутних ударів завойовникам, але часом промишляли звичайним розбоєм.

Чорногорія. Терени Чорногорії - колишньої античної Діоклеї - були заселені
слов’янським племенем дуклян в VI ст. Тут у X ст. виникло одне з перших
південнослов’янських князівств - Дукля, яке у середині X ст. було приєднане до володінь
сербського князя Часлава. Але у середині XI ст. саме це князівство, яке набуло назви Зета
(від річки, на якій стояла столиця Дукля), стало центром об’єднання сербських земель під
владою князів Воїслава, Михаїла та Бобина. Це було друге об’єднання сербських племен, яке
успішно протистояло Візантії аж до свого розпаду по смерті князя Бодина у 1101 р. Після
розпаду Сербської держави Стефана Душана Князівство Зета (землі на північ від озера
Скутарі) виокремилося під владою династії Бальшичів, що проіснувала до 1421 р. Терени
Иязівства сягали Адріатичного узбережжя біля Антивару (Бару) та Будви, столицею було
Кугарі (Шкодер). До князівства належала також Которська затока. Слов’янська назва
Чорногорія (латинське - Монтенегро) поширюється у XV ст. і свідчить про тісні зв’язки з
Кнеційцями, з якими вона хоча і суперничала за деяки терени, але часом спільно виступала
роти турок. Після згасання династії Бапьшичів влада перейшла до роду Стефана
Шрноєвича, який побудував собі нову столицю - Жабляк на північному сході від озера
ькутарі. Але агресія турків-османів, посилившися після Косовської битви, призвела до втрати
Іетою частини земель на заході. У XV ст. Чорногорія опинилась серед завойованих турками
іемель. Спадкоємець Стефана Іван Чорний попри героїчний опір був змушений залишити
^Кабляк і перебратися на північ, де неподалік від гори Ловчен заснував місто Цетіньє, яке
тривалий час залишалось центром Чорногорії. Результатом зв’язків Чорногорії з Венецією
стало заснування Іваном Чорним у 1493 р. друкарні в місті Обод, на схід від Цетіньє, де було
^видано декілька найдавніших книг кирилицею. Він також заснував монастир у Цетіньє, що
став резиденцію церковних владик, які після закінчення влади Црноєвичів (1516 р.)
перетворили Чорногорію на теократичну державу. 1557 р. було засновано православний
патріархат.

Відрізані від родючих долин озера Скутарі та морського узбережжя, чорногорці героїчно
боролися проти турків упродовж наступних чотирьох століть. Чимало легенд оповідали про
звитягу Івана Чорного в боротьбі з турками і передрікали, що він воскресне, аби звільнити від
них Європу.

У XVII ст. напади турків посилилися, Цетіньє було двічі захоплене 1623 та 1687 рр., після
чого чорногорці були змушені певний час сплачувати данину туркам. Але загарбники скоро
мусили відступити з гір, де “маленьку армію розбивають, а велика гине від голоду”. З цього
часу існували дві Чорногорії - маленька вільна з центром у Цетіньє і південна, заселена
ісламізованим слов’янським та албанським людом.

Унія Хорватського та Угорського королівств. Об’єднання на початку X ст. князем
Томіславом Приморської та Посавської Хорватії ще не означало завершення формування
хорватської державної території. У той період Рим відібрав від Візантії і підпорядкував собі
сплітську митрополію; була створена єдина митрополія, в якій було заборонене богослужіння
слов’янською мовою. Проте слов’янське богослужіння і письменство продовжувало
розвиватись у Далмації, а завдяки об’єднання земель в єдину митрополію, вони отримали
більші можливості для проникнення у Приморську Хорватію. Цьому протистояла активна
діяльність тут ордену бенедиктинців, які також використовували слов’янську писемність.
Урешті з країни, де домінував латинський обряд, Хорватія стала країною, де співіснували і
суперничали дві культурні традиції: латинська і слов’янська, пов’язана зі світом грецької
культури.

У середині X ст. Хорватська держава переживала внутрішню кризу, яку пощастило
подолати лише Стефану Држиславу (969-995), який одержав від Візантії королівські інсигнії,
Хорватія стала королівством. Але суперництво між спадкоємцями Држислава послабило
державу і 1000 р. Венеція загарбала далматинські міста та острови, а незабаром від
Далматинської Хорватії відокремилася Славонія (Посавська Хорватія). Проте через
півстоліття хорватський король Петр Крешимир IV (1058-1074) встановив тісний зв’язок з
далматинськими містами, став іменувати себе їхнім верховним патроном, королем Хорватії і
Далмації, повернув собі Славонію. Під час його правління до Хорватії була приєднана також
земля неретвян і на деякий час Боснія. Однією з найважливіших внутрішніх проблем Хорватії
часів Петра Крешимира IV стала справа реформи церкви.

Після поділу церков 1054 р. Хорватія залишилася під юрисдикцією папи. 1060 р.
-сплітський синод визнав рішення Латеранського собору, духовенству було заборонено
одружуватись, мати довге волосся та бороди. Заборонена була й слов’янська літургія. Ці
заходи викликали обурення слов’янського духовенства. Захисників глаголичного
писемництва та слов’янської літургії на острові Крк очолив священик Вульф. Хоча протести
було придушено, богослужіння слов’янською мовою тривало в поодиноких церквах Хорватії
ще кілька століть.

1075 р. королем сгг&Димитр Звонимир. Прийнявши від папи королівську корону, він на
знак вдячності визнав його зверхність і зобов’язався сплачувати данину, що викликало
обурення Візантії і Венеції. Після смерті Звонимира частина можновладців на чолі з
королевою обрали королем її брата угорського короля Ладислава (Ласло). 1091 р. він оволодів
Славонією і заснував у Загребі угорське архиєпископство. Після смерті Ладислава угорським
королем став його племінник Коломан (Капьман) (1095-1116), який провів два походи у
Хорватію. Обраний хорватами король Петр загинув, але їм пощастило вигнати угорців зі
свого краю. Лише 1102 р. Коломан організував новий похід, підкоривши всю Далматинську
Хорватію, після чого його влада була визнана більшістю можновладців, які шукали
підтримки в боротьбі проти Венеції і не могли розраховувати на допомогу Візантії. Було
укладено угорсько-хорватський договір, за яким упродовж 1105-1107 рр. до Хорватії було
приєднано далматинські міста та острови, а об’єднана Хорватія отримала автономію у
багатоетнічній державі Арпадів. Хорватським правителем став угорський король, а його
намісником було поставлено бана Хорватії, Далмації та Славонії, який користувався
широкими повноваженнями. Король Бела IV призначив баном “всієї Славонії’ свого сина
герцога Стефана, який пізніше став королем. Герцог мав окремий двір, власне військо,
карбував монету і часом навіть воював з батьком.

Зростання великої земельної власності призвело до виникнення у Хорватії значних
магнатських володінь; у свою чергу зростала кількість залежної служилої шляхти. 1273 р.
шляхта слов’янського походження зібралась у Загребі на загальний збір - “сабор”, який
надалі став відігравати роль станового органу. Відтоді колишні королівські жупанїї (комітати)
перетворилися на органи місцевого шляхетського самоуправління.

Особливості розвитку міст-держав Далмації. Східне узбережжя Адріатики перебувало
під номінальним контролем Візантії. Політична ситуація у регіоні постійно змінювалась, а
разом з нею і становище міст далматинського узбережжя. З середини IX ст. на приморські
міста починає претендувати Венеція, у X ст. до неї додається Хорватія. Користаючи з
хорватсько-венеційського суперництва, мешканці далматинських міст протягом тривалого
часу зберігали фактичну незалежність, успішно займалися торгівлею й піратством. Але у
1000 р. венеційський дож Петро Орсеоло II розбив війська хорватів і піратів у гирлі
р. Неретви, прийняв титул герцога Далмації, формально визнаючи візатійський суверенітет.
Вдала екпедиція дожа піднесла престиж Венеції; було засновано чимало нових поселень на
далматинському узбережжі, розширилася вільна торгівля на Адріатиці. Одначе у середині
XI ст. за правління короля Петра Крешимира хорватський флот було відбудовано, а він сам
здобув титул короля Далмації. 1069 р. Візантія передала йому Далматинський фем разом з
Дубровником. Об’єднана хорватсько-далматинська держава скоро підпала під вплив
Угорщини і 1102 р. Коломан був коронований королем Хорватії і Далмації. Номінальне
зверхницгво Візантії на тому скінчилося, і наступні століття далматинської історії стали
періодом боротьби Угорщини та Венеції за владу над Адріатикою.

Після четвертого хрестового походу 1202-1204 рр. зацікавленість венеційців у східному
Середземномор’ї і потреба контролю над Далмацією зросли. Будуються стратегічні пункти,
поштові станції, купецькі факторії в містах, що містилися на найважливіших торговельних
шляхах. Далматинські міста прагнули зберегти якомога більше автономії і від Угорщини, і від
Венеції. Видатний далматинський історик XVII ст. Джованні Люціо писав про середньовічні
__________________________Розділ 3. Піднесення і занепад...__________________________
часи, що в містах жили щонайменше дві групи мешканців - одну складали хорвати та угорці,
! які займалися суходольними справами та ремеслами, іншу - венеційці, що жили морським
промислом. Внутрішнє життя міст ускладнювалося не лише угорсько-венеційським
суперництвом, але й конфліктами Венеції з Генуєю та іншими італійськими містами-
державами, боротьбою з богомілами, втручанням Візантії, яка на короткий час після 1171 р.
опанувала Далмацію. У проміжку між 1115 і 1420 рр. Венеція та Угорщина сточили понад
двадцять війн. Далматинські міста постійно змінювали політичну приналежність в залежності
від обставин. Зокрема Спалато (Спліт), що потрапив під владу Угорщини 1105 р., був
відвойований Венецією у 1327 р., але повернувся до Угорщини 1358 р. Республіка Дубровник
(Рагуза), хоча й визнавала зверхність Венеції (1205-1358 рр), а пізніше Угорщини, фактично
залишалася самостійною завдяки вмілому лавіруванню між більш сильними суперниками,
торговельним та дипломатичним зв’язкам. Зара була об’єктом особливого суперництва
Угорщини та Венеції; чотири повстання проти влади Венеції тут відбулися між 1180 і
1345 рр. Четвертий хрестовий похід 1202 р. дещо відволік увагу Венеції, але у наступному
столітті їй знову вдалося встановити свій вплив над Зарою. За умовами договору 1358 р. з
Угорщиною венеційський дож був змушений відмовитись від титулу “герцога Далмації та
Хорватії4 та претензій на Далмацію. На Туринському конгресі 1381 р. Венеція знову була
змушена поступитись своїми інтересами у Далмації і навіть пообіцяти сплачувати щорічну
данину Угорщині.

На Далмацію претендували також інші сусідні держави. 1196 р. Сербія поширила свою
владу на узбережжі Адріатики від гирла Неретви до Котору. Її кордони час від часу
змінювались і досягли найбільшого розширення за Стефана Душана у 1355 р. У другій
половині XIV ст. Боснія за правління Стефана Твртка також опанувала частину узбережжя
між Сербією та Хорватією. Лише Зара залишилася під владою Венеції, та Дубровник - під
протекторатом Угорщини. Незабаром однак Венеції пощастило поновити контроль майже
над усім далматинським узбережжям: 1409 р. претендент на угорський трон Ладислав (Ласло)
Неаполітанський продав Далмацію Венеції за сто тисяч дукатів. 1420 р. Венеція утвердила
свою владу над усіма далматинськими містами за винятком Альміси (підкореної 1444 р.) та
Дубровника.

Терени, здобуті венеційцями, були заселені переважно слов’янами. У ХІУ-ХУ ст.
Далмація зазнала великого припливу слов’янського населення, яке втікало від турків.
Романізоване населення було майже витіснене з міст, в офіційних документах слов’янські
імена переважали. Проте було й багато німців, італійців та інших.

Від середини XV ст. далматинські міста чинили опір османській експансії. Після падіння
Сербії, Боснії та Герцеговини турецькі володіння поширилися до венеційських кордонів.
Протягом наступних двох з половиною століть між цими державами відбулося сім війн.
Османський тиск особливо зріс після розгрому Угорщини під Могачем 1526 р. За угодою
1540 р. лише прибережні міста, де під тиском турків зростало слов’янське населення,
залишалися за Венецією, материкова частина стала турецьким санджаком Кліс з центром біля
Спліту. У Далмації, як і на решті Балкан, почалося складне співіснуваня християн і
мусульман.

Культура далматинських міст розвивалася під впливом тісних зв’язків із
західноєвропейськими країнами, середньовічними балканськими державами, Візантією та
Сходом, що сприяло збагаченню їхніх культурних традицій. У XIII ст. в Спліті архиєпископ
Фома написав “Історію архиєпископів Салони та Спліта” - одну з найцікавіших та
найбагатших за змістом середньовічних хронік. Богослужіння у Спліті відбувалися латиною,
але на далматинських островах від IX ст. розвивалася глаголична писемність, на якій
базувалась релігійна літургія. Після тривалої боротьби ХІ-ХІІ ст. Рим дозволив використання
Історія Центрально-Східної Європи
слов’янської мови у далматинських церквах і ченці бенедиктинських монастирів уживали їїі
нарівні з латиною, хоча служили за латинським обрядом.

Дубровницька Республіка: ранні впливи гуманізму. Дубровник почав розвиватись як
торговельний та ремісничий центр з XI ст., відколи в усій Європі, зокрема і в
Середземномор’ї зростають міста. У ХПІ-ХУ ст. завдяки вигідному розташуванню
Дубровник стає основним посередником у торгівлі між Сходом і Заходом. Дубровницькі
купці привозили на Балкани ремісничі товари, а вивозили сільськогосподарські продукти та
металеві руди. Вигідні торговельні угоди пов’язували Дубровник з Болгарією, Сербією,
Боснією, італійськими містами, Іспанією та Францією. Його кораблі плавали до
Константинополя, Сирії, Єгипта, країн Леванту. Дубровницький торговельний флот
нараховував до 200 великих суден. З ХНІ ст. тут почали карбувати свою монету. Дубровник
уславився також виробами з шкіри, сукном, добрими кораблями, а також соляними
промислами. Від XV ст. він став одним з центрів виробництва гармат, з’явилися початкові
форми мануфактури. Аби захиститися від ворогів з моря, на скелястому мисі було
споруджено замок Ловренац.

Внутрішнє життя міста регулювалося статутом 1272 р., до якого з часом вносились
доповнення. Історичні джерела фіксують у Дубровнику такі ж верстви населення, як і в інших
далматинських містах. З XIII ст. законодавча влада зосередилася в руках “нобілів”, які
входили до Великого віча. Представники найбагатших родин належали до Сенату (віча
умолених) - органу виконавчої влади та Малого віча, яке контролювало діяльність кнеза -
глави адміністративного апарату. Міський плебс - “лаборатори” та “кмети”, що жили у
передмістях, не могли брати участь у політичному житті. Протягом XV ст. у Дубровнику
відбулося декілька великих заворушень на соціальному тлі. Для їх придушення
використовувались іноземні війська. Торговельний капітал дозволив місту поширити свій
вплив на прилеглі терени - півострів Пелешац, область Конавле, а на деякий час на міста
Хвар, Брач та Корчула. З міста-комуни Дубровник поступово перетворився на
аристократичну республіку, яка вміло використовуючи суперництво претендентів на
панування, зуміла зберегти фактичну самостійність упродовж усього середньовіччя. До
1205 р. вона номінально визнавала владу Візантії, пізніше перейшла під венеційську
зверхність, з 1358 до 1526 рр. - протекторат угорсько-хорватського короля. Після катастрофи
під Могачем вона так само номінально визнала владу Османської імперії.

У ХІІІ-ХІУ ст. у Далмації поширилося мистецтво романського стилю, а з XV ст. туди
почали проникати гуманістичні ідеї італійського Відродження. Саме тоді найважливішим
культурним центром на Балканах став Дубровник. З XIV ст. у місті існувала світська школа,
яка у першій половині XV ст. вже мала два відділення - підготовче та вище. Викладачами
зазвичай були італійські гуманісти, зокрема Філій де Диверсис, автор історико-літературного
твору “Опис Дубровника” (1440 р.). Настрої епохи Відродження відбились у творчості грона
письменників - Дживо Гучетича, Петра Менчатича та Ілії Црієвича, якого 1434 р. було
увінчало лаврами в Римі. Ці автори писали переважно латиною, але поширення
гуманістичних ідей зродило інтерес до звичаїв та історії місцевих народів, що спричинив
появу письменства на місцевих мовах. Слов’янською мовою писали провідні далматинські
лірики ДжореДржич і Шишко Менчетич, які першими стали записувати народні пісні, які
додавали до збірок власних творів. їхня творчість наслідувала італійську любовну лірику, але
в ній можна відбилися також особливості світогляду і побуту людей тієї епохи. З’явилася
епічна поезія з патріотичними мотивами. Марко Маруліч зі Спліта у поемі “Юдиф”
використав мотиви народної творчості. Саме тоді у місті з’являються бібліотеки, власники
яких часто заповідали їх міській громаді. Великої популярності набули театральні вистави, які
крім класичних творів представляли сюжети з життя мешканців міста.
г- У XV ст. в Дубровнику великого розмаху набуло будівництво. Було споруджено
каналізацію та водогін, що діють донині. Дубровчани одними з перших в Європі запровадили
карантин, який врятував місто від багатьох середньовічних епідемій, влаштували лікарню та
аптеку. Саме тоді було створено більшу частину архітектурних пам’яток, які донині
прикрашають місто - круглі та прямокутні вежі, могутні кріпосні стіни, статуї та фонтани.
Найвидатнішою пам’яткою є Княжий двір (Палац ректора), в архітектурі якого готика
переплітається з ренесансними елементами. Видатним архітектором і скульптором, відомим
далеко за межами Дубровника, був Юрій Далматинець. Він завершив спорудження Княжого
двору, а також побудував монументальний кам’яний собор у Шибенику, який оздобив
фризом з більш ніж 70-ма зображеннями людських голів, у яких передав індивідуальні риси
людей різних народів, статі та віку.

Відомим далматинським художником був Никола Божидарович, який наприкінці XV ст.
створив триптих у домініканському костелі Дубровника. На одній з його частин зображено
св. Власія - покровителя Дубровника з планом міста в руках. Багато видатних майстрів
мистецтв Далмації працювали і здобули визнання за межами батьківщини, переважно в Італії.
Найвйдатнішими з них були скульптори Франьо Лаурана та Іван Дукнович, а також
живописець Андрій Медулич.

Виникнення Волоського та Молдовського князівств. У ІХ-Х ст. значна частина
Волощини входила до складу Першого Болгарського Царства. Політичні об’єднання волохів
та слов’ян у Карпато-Дунайських землях виникли у формі слов’янських інститутів
“воєводатів” та “кнезатів”. Разом з християнством, яке волохи прийняли у X ст., на цих
теренах поширилася слов’янська мова і письмо, що згодом стали офіційними у
Молдовському та Волоському князівствах. Упродовж Х-ХІ ст. ці землі зазнавали набігів
печенігів, а у XII ст. їх змінили половці; з другої половини XIII ст. поширилася влада
монголо-татар і почалося розселення волохів від передгір’їв Карпат і з прибережних районів
Дунаю. Зростання населення та розвиток продуктивних сил призвів до виникнення перших
міст - Кимполунг та Куртя де Арджеш на півночі Мунтенії, Ісакча у Добруджі, у XIV ст. -
Тирговіште, Пітешті.

На середину XIII ст. в Олтенїї виникли кнезати Іоанна та Фаркаша, а на північних схилах
Карпат - кнезат Литовоя. Землі на схід від р. Олт, де мешкали половці-кумани, після 1242 р.
опинилася під владою монголо-татарських ханів. З другої половини XIII ст. на Нижнє
Подунав’я пиширилася влада залежних від Золотої Орди ногайців. Землі на лівому березі
Дунаю входили до складу Другого Болгарського Царства, а з середини XIII ст. сюди сягнули
впливи Угорщини, почалося заселення угорців та саксонців. Резиденцією угорського
намісника було місто Кимполунг. Історичні джерела фіксують виникнення в Мунтенії на
початку XIV ст. державного об’єднання на чолі з воєводою Басарабом, яке називалось
Угровлахією, Румунською землею або землею Басараба. З XV ст. поширилася назва Влахія
(Волощина)? Користаючи з сприятлитвої міжнародної ситуації (Золота Орда воювала з
генуезнями, а в Угорщині виникли внутрішні чвари), Басараб провадив самостійну політику,
:хоча й визнавав себе васалом угорської корони. Його спроба прилучити до Волощини банат
Северин спонукала угорського короля Карла Роберта взятися за зброю, але його армія
потрапила у пастку і була розгромлена. Ця перемога зміцнила владу Басараба. Наступник
Карла Роберта Лайош І затвердив Басараба на посаді воєводи і погодився на приєднання
Кимполунга, в якому Басараб і помер 1352 р. Його син Ніколає Александру розширив терени
Волощини, приєднавши трансильванську область Ферегаш. 1359 р. в Куртя де Арджеш було
проголошено угро-волоську митрополію.

Друга половина XIV ст. стала часом господарської стабілізації Волощини, розвитку
"торгівлі (почали навіть карбувати власну срібну монету). Але з кінця XIV ст. на землі
Волощини насунулася небезпека османського завоювання. Після підкорення Сербії та
Добруджи османські володіння впритул наблизилися до Волощини. За таких обставин
господар Мірча Старий налагодив стосунки з молдовським господарем Петром Мушлатом і
у 1389 р. уклав договір з польським королем Владиславом Яґайлом. Це не перешкодило
османському війську 1389 та 1394 рр. спустошити землі Волощини. Аби здобути допомогу,
1395 р. Мірча уклав договір з угорським королем Сиґизмундом, але бояри на чолі з його
племінником Владом почали переговори з султаном, сподіваючись його руками усунути
Мірчу від влади. Похід угорців на допомогу Мірчі виявився невдалим. Влад з османами
усунув його від влади. Наступного року Мірча взяв участь в організованому Сиґизмундом
хрестовому поході європейських лицарів, але біля Нікополя вони зазнали поразки від османів.
Зумівши перетягти бояр на свій бік, Мірча повернув владу і, скориставшись ускладненням
становища Османської імперії, на деякий час опанував землі, загарбані султаном. Але 1415 р.
був змушений погодитися сплачувати щорічну данину туркам. Розмір данини було збільшено
у другій половині XV ст., а з 1482 р., за правління Дракули, султан затвердив за собою право
призначати волоських господарів. Від цього часу їхня політика повністю підпорядковується
Порті.

Карпато-дністровські землі у Х-ХІ ст. майже цілком належали Русі, а у XII ст. - Галицько-
Волинській державі. На кінець XII ст. відомі такі міста як Баня, Сучава, Хотин, Кілія, Малий
Галич (Галац), Білгород, Ясський Торг та інші. Через Малий Галич Галицько-Волинська
держава підтримувала торговельні стосунки з Болгарією, Візантією, Генуєю, Кафою,
Чеськими землями та Угорщиною. У ХІІ-ХІІІ ст. на ці землі зріс приток влахів (волохів) з
Угорщини, які змішуються і частково асимілюють місцеве слов’янське населення. Після
монголо-татарської навали землі між Карпатами та Дністром стали володіннями Золотої
Орди. У результаті перемог Угорщини над монголо-татарами Східне Прикарпаття увійшло
до її володінь, але волоське населення зберегло певну автономію. Спроба королівської влади
ліквідувати автономію, призвела до повстання на чолі з воєводою Богданом. 1359 р. він з
частиною волохів переселився з Марамороша у долину Молдови і поступово об’єднав під
своєю владою переважну частину Східного Прикарпаття. У 1365 р. було визнано
самостійність Молдовського Князівства під зверхністю Угорщини.

За правління воєводи Романа землі князівства значно розширилися. Із зростанням
могутності Польского Королівства після Кревської унії (1385 р.), молдовський господар
Петро І Мушат (засновник династії Мушатидів) 1387 р. визнав васальну залежність
князівства від Польщі. У наступні сто років Молдова загалом трималася орієнтації на
Польщу. За правління Олександра Доброго (1400-1432) було досягнуто певної політичної
стабільності, завойовано порт Кілія. Молдовські війська брали участь у битві з Тевтонським
орденом під Грюнвальдом (1410 р.) на боці польського війська.

Після смерті Олександра Доброго боярські міжусобиці та постійні напади сусідів
послабили князівство, а на початку XV ст. з’явилася османська загроза. 1520 р. турки вперше
напали на Молдову, а в середині XV ст. господар Петро III Арон погодився сплачувати
туркам данину. Його наступник Штефан III, який силою здобув престол у свого
попередника, намагався чинити опір османам. Він спирався на середнє боярство, розправився
з опозиційними групами, підтримав міста та церкву, створив єдину фортифікаційну систему
князівства, час від часу залучаючи селянство до участі в походах. Штефан також успішно
протистояв намірам Угорщини поновити своє панування, встановив зв’язки з чеським
королем Іржі з Подєбрад, який шукав підтримки в боротьбі проти імператора* та угорців.
Розгромивши турків біля Васлуя 1475 р., Штефан звернувся до європейських монархів з
пропозицією утворити антитурецьку коаліцію, але не одержав відповіді. 1484 р. від Молдови
було відбито Білгород та Кілію, а наступного року турецькі війська розорили столицю
Молдови м. Сучаву. Маневруючи між Угорщиною, Польщею, Литвою, Кримом та Москвою,
Штефан 1499 р. відмовився від сплати данини султану та приєднався до антиосманської
коаліції Угорщини та Польщі. Але 1501 р. був змушений знову підкоритися султану.
Сплачуючи Османській імперії велику данину, Молдова і Волощина певний час зберігали
автономію. Під безпосередню турецьку зверхність Молдова потрапила 1512 р.

Албанські князівства ХПІ-ХУ ст. Скандербег. Албанці (тур. арнаути, самоназва -
шкіптари) є автохтонами Бал ганського півострова. Вони зазнали ще експансії Олександра
Македонського, заселяючи терени елліністичного Епіру. Після анексії царства Римом у складі
провінції Іллірії назва “АІЬапоп” охопила міжріччя Мати і Арзену, а згодом поширилась на
І інші етнічні терени. Ці феми (прикордонні військові області Візантії) потрапляли під владу
Болгарії, а після четвертого хрестового походу Епірська деспотія мала окремих володарів.
Грецькі православні впливи змагалися тут з латинськими католицькими у віросповідній та
політичній орієнтації на Константинополь або Рим. На додачу до локальних і діалектних
відмінностей це поглибило різницю між півднем і північчю країни. Карл (Шарль)
Анжуйський 1271 р. окупував цю частину Іллірії й назвав її “АІЬапит”. З 1347 р. вона
належала до володінь сербського короля Стефана Душана, а після розпаду Сербського
Королівства тут постали кілька феодальних князівств з міцними клановими відносинами.

На півночі у місті Шкодері (італ. Скутарі) панувала родина Балші; у міжріччі Мати і
Шкумби існувало Арберське князівство навколо м. Круя (пізніше Дурреса) на чолі з родом
Топія; на південному заході утворилася деспотія з центром в Авлоні (Вльорі); на північному
заході в Бераті тримала владу родина Музакі. Балиіі П у тривалій боротьбі з Карлом Топією
тимчасово об’єднав майже цілу Албанію. За підтримки міст, що прагнули міцної влади,
Балші II захопив терени по р. Дріна. Він мав тісні стосунки з Венецією, одержуючи кошти за
надання привілеїв італійцям в містах узбережжя, а в 1396 р. продав їй міста Шкодру і
Дришту.

Феодальні усобиці заохочували до втручань ззовні. Албанські владики брали участь у
битвах на Мариці й Косовому полі, а водночас залучали турків до своїх усобиць. Карл Топія
за їх допомогою переміг Балші на рівнині Савра у 1385 р. Поступово князі визнали васальну
залежність від султана, зобов’язалися сплачувати данину і брати участь в його війнах.
Османські гарнізони розмістились у Шкодрі й Даньо. Албанські загони бились на боці
султана Баязида при Ангорі (Анкарі) з Тамерланом 1402 р., де османи зазнали нищівної
поразки. Тимчасове послаблення Порти сприяло відновленню самостійності і усобиць. Але
від 1414-1425 рр. влада турків повернулась, й лише поодинокі загони горців чинили опір.
Підкорившися султанові, князі намагалися здобути громадянство у Венеції чи принаймні
далматинських містах на випадок погіршення стосунків з сюзереном.

Велика данина і грабіжницькі напади призводили до антиосманських виступів. Ґьон (Іван)
Кастріоті, один з князів області Казі на північному сході Албанії, який брав участь у
Косовській битві, поширив вплив до Дріни і Мати, а 1415 р. визнав зверхність султана і
одержав фортецю Круя - стратегічний ключ Албанії. За контакти з Венецією 1430 р. турки
спустошили його землі, знищили або окупували фортеці. Синів Гьона було взято
заручниками до двору султана в Адріанополі (слов. Одрин). Наймолодший його син Георгій
після навернення на іслам за звитягу здобув титул бея та ім’я Скандербег- на честь
Олександра Македонського (араб. Іскандер). За деякими відомостями султан звелів вбити
решту братів, аби той успадкував землі батька і зміг очолити санджак, куди вони входили.
Тривалий час султан тримав його коло себе. 1432 р. відбулось повстання під проводом Андрія
Топїї, під час якого турки вперше зазнали поразки. Наступного року албанці на чолі з родом
Дукагинів вигнали ворога з Даньо. Центральна Албанія під проводом Георгія Аріаніті
повстала 1434 р. і розгромила три османські каральні загони. У цей час угорське військо
Яноша Гуніаді заступило туркам шлях до Семигороддя (Трансильванії), розпочалася т.зв.
Довга війна. Скориставшись з поразки, що її завдали османам 1443 р. польско-угорські сили
біля Ніша в південній Сербії, Георгій, четвертий син Гьона залишив військо султана і
вирушив на батьківщину. На зустрічі албанських князів у Леші навесні 1444 р. за участю
чорногорського владики Стефана Црноєвича постала Ліга на чолі з Ґеоргієм-Скандербегом і
військовою радою. Кожен князь надавав у його розпорядження загін певної чисельності та
внесок грошима.

Албанці дали відсіч грабіжницьким нападам турків, а 1447 р. блокували захоплені
Венецією міста Даньо, Дуррес і Шкодру. Сенат Венеції обіцяв винагороду за голову
Скандербеґа, спонукав деяких князів до виходу з Ліги, а султана підбурював напасти на
Албанію. Проте османи відступили від щойно здобутої ними фортеці Светиград, аби
уникнути оточення загонами Гуніаді та Скандербега, а венеційці зазнали поразки біля
Шкодри і уклали 1448 р. мир з обіцянкою щороку платити за те, що втримали в своїх руках
Даньо. Албанці забарилися з’єднатися з угорським військом, і Гуніаді було розбито. Навала
1450 р. призвела до облоги Круї турками. Однак блоковані звідусіль албанським військом
вони врятувалися лише завдяки постачанню від венеційців. Скандербеґ відхилив пропозицію
Мурада П про переговори, і взимку загарбникам довелось ганебно піти геть, а невдовзі султан
помер. 1453 р. його наступник Мегмед Фатіх здобув Константинополь і перетворив його на
свою столицю Стамбул.

Уклавши 1460-1462 рр. мир з султаном, Скандербеґ звертався по допомогу до
Дубровника, особисто здійснив подорож до Риму й заохочений італійцями рушив загони на
Охрид і Скоп’є проти османів. Проте реальної допомоги з Італії не надійшло. Тим часом
султан 1463 р. підкорив Боснію, а для загарбання Албанії спорудив плацдарм - фортецю
Ельбасан. Під час оборони Шкодри 1468 р. помер Скандербег. Після багаторічної облоги
албанці були змушені віддати туркам Крую, Шкодру та інші міста. їх захисники емігрували
до Італії. Останні вогнища опору було придушено 1501 р. Героїчний опір албанців справив
враження на весь християнський світ, а для албанців послужив основою формування етнічної
самосвідомості.

Ісламізовані албанці становили істотний, вельми впливовий прошарок військової й
державної еліти в Туреччині та її володіннях, зокрема Єгипті. Країна розвивалась у взаємодії з
Грецією та іншими регіонами імперії, поступово виникали анклави з численною верствою
мішаної людності (Епір, Косово, Македонія). Збереглися комерційні стосунки з Італією, а
поряд з мусульманами, важливу роль на півночі Албанії відігравали католики, так само як на
півдні православні. Загалом розвиток країни загальмувався.

Народи Центрально-Східної Європи у складі інших держав. Словенці. Словенські
землі в кінці X ст. входили до складу Священної Римської імперії і були об’єднані у
герцогство Велика Карантанія, центром якої був Крнскі Град на Госпосвітському полі. У
середині XI ст. воно розпалося на декілька нових політичних утворів - Каринтію, Штирію,
Крайну, Горипю та Істрію. Ці землі рано опинились під німецьким впливом, але в них аж до
пізнього середньовіччя зберігалися слов’янські державні інституції, існувало дрібне
карантанське лицарство - косези. Деякі словенські монастирі створили бібліотеки і стали
значними культурними центрами. Словенська верхівка швидко германізувалась, але косези
аж до XV ст. зберігали власне судочинство і обряд висвячення князя, в якому проявлялося
усвіжлмдення єдності “країни”. Упродовж декількох століть після включення Карантанії до
Каролінзької імперії її населення зберігало чимало елементів своєї правової традиції. У
карантанських грамотах 1002-1003 рр. виділені вільні люди, які заявляли про свою
приналежність до “слов’янського закону”. Навіть в кінці XIV ст., коли питома вага
слов’янського населення зменшилась, герцога Каринтії продовжували називати
“слов’янським князем”, а населення мало право звертатися до нього зі скаргами слов’янською
мовою. Особливо глибоко відчували свою ідентичність слов’яни, які опинились у
іншоетнічному середовищі Верхньої Австрії. Протягом ХІ-ХІІ ст. у грамотах
підкреслювалось їхнє слов’янське походження. Аж до кінця XV ст. у містах Фріуля слов’яни
охоче створювали братства на етнічній основі, 1452 р. в Удині було офіційно затверджене
“братство св. Ієроніма”.

Осередком розвитку лицарської культури у ХІІ-ХШ ст. був двір володарів Каринтії. У
XIV ст. настоятель монастиря француз Ян з Ветриньє написав хроніку Каринтії від початків
VII ст. до 1340 р. Відома також “Целльска хроніка”. Назагал культура на словенських землях
розвивалось у сфері західної цивілізації- судочинство і адміністрація відбувалися німецькою
мовою, богослужіння - латиною. Цими мовами розвивалась і освіта, при монастирях діяли
центри книгописання та бібліотеки. Середньовічні словенські тексти збереглися лише у
німецьких та латинських рукописах. У “Целовецькому рукописі” кінця XIV ст. містяться
записи молитов та пісень словенською мовою. Ці тексти свідчать про вплив як поезії
трубадурів, так і мотивів місцевого фольклору. У XV ст. у словенські землі проникають ідеї
Відродження. У творчості живописців відчутне нове ренесансне світобачення, яке особливо
яскраво відбилось у циклах розписів Яна Дуклянського у Високому на Муляві та Вінцента з
Кастви, який прикрасив церкву у селі Берам в Істрії.

У XI11-ХV ст. за володіння Карантанією суперничали Габсбурги, а також чеські та
угорські королі. Спираючися на підтримку дрібної та середньої шляхти, Габсбурґи здобули
тут перевагу і у XV ст. об’єднали Штирію, Каринтію і Крайну з Горицею та Примор’єм у т.зв.
“внутрішню Австрію”, після чого “Старе право” Каринтії, що включало елементи
слов’янської правової традиції, було замінене або доповнене новими законами, що походили
з онімеченої Штирії.

Упродовж ХІП-ХУ ст. в місцях давніх гірничих промислів і на перехрестях доріг між
Центральною Європою та узбережжям Адріатичного моря розвиваються міста з типовою
середньовічною соціальною структурою і переважно німецьким або італійським патриціатом
- Любляна, Целлє, Марибор, Камнік. У приморській частині словенських земель, що
потрапила під владу Венеції, міста мали широке самоуправління, яке частково одержали і
міста континентальної Словенії. Церква підпорядковалася Зальцбурзькому архиєпископу.
Хоча служба відбувалася німецькою мовою, дослідникам відомі т.зв. “Брижинські листки” -
дві молитви та уривок проповіді слов’янською мовою, записані латинськими літерами. Ця
пам’ятка - найдавніший текст словенською мовою. Словенський фольклор досить довго
зберігав поганські традиції, але під впливом християнства з’явилися пісні на біблійні теми,
християнські колядки.

Хоча під владою Габсбурґів слов’янська обрядовість в громадському житті скоротилася,
пам’ять про історичні зв’язки герцогства зі слов’янською Карантанією залишалася живою.
Наприкінці XV ст. у Каринтійській хроніці Я.Ункреста стверджувалося, що Каринтії
належиться статус ерцгерцогства, оскільки вона “слов’янська земля” і повинна мати особливі
вольності та права.

У другій половини XV ст. посилилися турецькі напади. Для організації оборони 1478 р. у
Каринтії виник “Таємний селянський союз”, до якого приєдналися деякі ремісники та
гірники. Цей союз організував повстання з вимогою надати йому право визначати розміри
військових податків, провадити-судочинство та виконувати деякі адміністративні функції.
Повсталі сподівались на підтримку імператора, оскільки пояснювали свої дії необхідністю
організації захисту від турків. Але Фердинанд III Габсбург розпочав підготовку до
придушення повстання, яке тимчасом розгромили турки. У другій половині XV ст. за
південно-східні землі германської імперії, зокрема словенські, посилюється суперництво
Габсбурґів з угорським королем Матіашем Корвіном. Східноальпійські землі на деякий час
увійшли до складу Угорського Королівства, але після смерті Корвіна повернулися до
Габсбурґів, які 1500 р. успадкували й Ґорицю. Після битві при Могачі (1526 р.) Габсбурги
разом з угорськими землями приєднали також Примур’я (землі на південь від річки Мури).
На початку XVI ст. майже всі землі, населені словенцями, опинилися в руках Габсбурґів;
лише невелика територія Венеційської Словенії та частина північно-західної Істрії
залишалися під владою Венеції аж до наполеонівських війн.

Словаки. Терени Словаччини, що у Х-ХУ ст. входили до складу Угорського Королівства,
були ще за часів Іштвана Великого поділені на комітати. Найдавнішими центрами були
Пресбурґ (Братислава), Нітра, Тренчин, Абов-Новоград і Земно (Земплін). Поступово тут
сформувалося суспільство, в якому верхівка була мадярською, натомість королівські
дружинники, яких називали “йобагіонами”, значною мірою були мадяризованими
слов’янами. Саме вони у ХІП-ХІУ ст. стали основою формування шляхти. У XIII ст. на ці
землі поширюється німецька колонізація, виникають поселення на німецькому праві, але
водночас формуються перші самоврядні словацькі громади. Складання великої земельної
власності спричинило виникнення магнатських володінь, які іноді були незалежними від
центральної влади. Так, Матей Чак майже самовладно правив західною Словаччиною до
1321 р.

З розвитком ремесла й торговельних центрів у XIII ст. починають підноситись і здобувати
привілеї міста Трнава, Зволен, Нітра, Банська Бистриця, Тренчин, Пресбурґ, у східній
Словаччині - Кошице. З 1330 р. у Кремниці карбували золоті дукати. Міста, за винятком
Спішських королівських міст, діяли на німецькому праві; з кінця XIV ст. починає зростати
вплив словаків у містах. Зокрема в Жиліні з 1381 р. за королівським наказом половина місць у
міській раді мала належати словакам.

Поширення на Словаччину гуситського руху, перебування гуситских військ призвело до
заворушень у Банській Бистриці, Трнаві, Скаліце, Пресбурзі. У ході боротьби за угорський
престол після смерті Альберхта II Габсбурґа 1440 р. та під впливом ідей гуситів у Словаччині
виник рух під проводом Яна Іскри, колишнього командира найманої королівської варти. Він
опанував спочатку декілька гірничих міст, а пізніше майже цілу Словаччину. До нього
приєдналися чимало селян-втікачів, прибічників таборитів, яких називали “братиками”. Рух
був придушений лише 1458 р., а окремі осередки опору трималися до 1467 р.

У культурному розвитку словацькі землі опинилися на межі західноєвропейської
цивілізації, але на північному сході, в місцях розселення русинів (українців), був помітний
вплив східного християнства. Головним культурним центром словацьких земель була Нітра,
де вже існувала капітульна школа. З розвитком місту них з’являються школи, вихованці яких
могли продовжити навчання в університетах Європи. Мовами викладання у капітульних та
міських школах були латина та німецька, якою розмовляла міська верхівка. Міські школи
діяли у Банській Бистриці, Банській Штявниці, Кошинях, Кежмарку, Михаловцях,
Тековському Градку. У другій половині XV ст. діяв університет у Пресбурзі - Академія
Істрополітана.

В архітектурі з другої чверті XIII ст. відбувся перехід від романського стилю до ґотики, а у
XV ст. - до ренесансу. Постійна зовнішня небезпека спонукала до спорудження кам’яних
замків, які з’явилися у Пресбурзі, Нітрі, Спишу, Тренчині. У містах будувалися розкішні
будинки патриціату, громадські, споруди, костели. На живописі, особливо у
середньословацьких гірничих містах, були відчутними впливи італійських майстрів, а з
XV ст. - віденської малярської традиції. Осередком розвитку готичного стилю стали Спішські
міста, які 1412 р. разом з Любовльскими землями і замком у Подолинцю були Сигизмундом
Люксембурзьким віддані у заставу Владиславу Ягайлу і залишалися під владою Польщі до
1769 р.

Наприкінці середньовіччя поступово набирало сили усвідомлення словацьким
населенням своєї окремішності, хоча цей процес не міг спиратися на традицію державності. В
умовах посилення турецької небезпеки з’явилась орієнтація на Угорську державу, особливо
серед шляхти, яка розмовляла словацькою мовою, але віддавала перевагу становій монархії.
Література у Словаччині продовжувала розвиватись на підставі латини, але впливи
Реформації спричинили застосування чеської мови у церковній службі. У релігійних
пам’ятках західної Словаччини поширилися впливи словацької народної мови, яка відбилась
у молитвах, гімнах, уривках з євангелій. Важливими центрами освіти були монастирські
школи, зокрема орденів премонстрантів, августинців та домініканців, де могла навчатися й
світська молодь.

Полабські та поморські слов'яни. Германська експансія у слов’янські землі в
Балтійському Помор’ї тривала впродовж цілого XI ст. Слов’янські племена утворили на
землях між Лабою і Віслою низку племінних об’єднань, з яких наймогутнішим був
Велетськиіі Союз. Тривалий час союз успішно стримував напади німецьких лицарів і сам
переходив у наступ. Проте на початку XII ст. він був розгромлений іншими слов’янськими
племінними князівствами та німецьі&ми лицарями, котрі використали усобиці між окремими
володарями. Правитель Західної марки Альбрехт Ведмідь у 1136 р. підкорив стлицю
князівства стодорян Бренну, надав їй назву Бранденбург і прийняв титул бранденбурзького
маркграфа. Об’єднавшися під проводом князя Ніклота слов’яни 1147 р. зуміли розгромити
германців, котрі провадили експасію під гаслами охрещення слов’ян-поганців. Але після його
загибелі сини визнали владу саксонського правителя Генриха Лева. 1164 р. відбулась остання
спроба слов’ян повернути собі незалежність. У повстанні під проводом сина Ніклота
Прибислава взяли участь ободрити, лютичі та рани, яким допомогали поморські князі.
Передані хроністом Гельмольдом промови князів ободритів та вагрів свідчать, що німецьку
колонізацію Північного Полаб’я місцеве слов’янське населення сприймало як “вигнання зі
своєї землі”, “позбавлення спадщини батьків”. На кінець XII ст. опір слов’ян було придушено.
1168 р. данський король Вальдемар І здобув Ругію та підпорядкував її Лундському
архиєпископству. Посилилася колонізація завойованих земель. Слов’янські князівські
династії та знать поступово германізувалися, кращі землі надавались німецьким лицарям. На
землях лужичан з XI ст. почався видобуток корисних копалин, що призвело до посиленої
колонізації німецьких ремісників. Нові поселення засновувалися на німецькому праві, яке
часом поширювалось і на слов’янське населення. На місці слов’янського селища Бралін було
засновано місто Берлін. У XV ст. з’явилися постанови, які забороняли слов’янам займатися
торгівлею та ремеслом, вступати до цехів. Слов’янське населення витіснялось на гірші землі,
змушене було займатись лише рибальством або бортництвом. Поширення християнства
супроводжувалося організацією монастирів, які обкладали селян даниною, запрошували
німецьких колоністів. Певний час в рамках німецької феодальної структури слов’яни
зберігали особливі форми життя. Однією з таких форм були “китці” - службові поселення
при німецьких буртах, де слов’яни мали своє право і окрему судову інстанцію. Енічні
відмінності слов’ян, зокрема одяг, що відрізняв їх від саксів, франків та євреїв, виступає в
“Саксонському зерцалі” як елемент правової специфіки і підстава, аби слов’янина або сакса
могли судити лише їхні одноплемінники.

Специфічним було становище слов’ян у містах. Оскільки у XIII - на початку XIV ст.
Мекленбурт та Бранденбург потребували притоку населення, слов’яни могли одержати у них
-статус повноправних міщан, доступ до цехів і міської ради. У Ростоці була встановлена
-спеціальна посада “слов’янського фогта” (старости), який мав судові повноваження. В інших
містах міщани та передміщани підлягали міському судочинству при збереженні мовної та
правової специфіки, яка пізніше призвела до соціальної дискримінації слов’ян, але сприяла
збереженню ними свідомості етнічної ВІДМІННОСТІ.

У цілому впродовж ХП-ХІУ ст. слов’янське населення між Лабою та Одрою зберігало
розуміння своєї “слов’янської” етнічної відмінності від німців, голландців або данців. Цьому
сприяли чинники етнічного розмежування, зокрема міжконфесійне протистояння,
“слов’янська десятина,” елементи особливого слов’янського права у містах та селах тощо.
Протягом ХІП-ХУ ст. слов’янська культура та звичаї зберігалися лише в селах.

Македонці. Візантійські імператори постійно намагалися еллінізувати населення
Македонії, викликаючи його протести. Численні повстання слов’янського населення (1040 р..
1072 р. та інші) придушувалися військовою силою. У XII ст. на македонських землях, що
залишались у складі візантійських володінь, посилилися впливи богомільства і павликіанства,
які стали ідеологією протесту проти засилля греків. Наприкінці XII ст. під час повстання
братів Асенів, яке призвело до виникнення Другого Болгарського Царства, відбулася спроба
виокремлення земель по середній течії р. Струми під владою Добромира Хриза. Згодом
македонські терени стали об’єктом зазіхань і поділів з боку сусідніх держав. Наприкінці XIII і
у XIV ст. Македонія увійшла до складу Сербії. Сербські правителі одначе на змінювали
поширених у Македонії грецьких звичаїв, котрі поступово поширилися на сербські землі і
були частково запозичені верхівкою суспільства. Після спустошливих війн XIII ст.
македонські землі поступово заселялися сербами, болгарами та греками,

Розвиток ремесла та торгівлі сприяв піднесенню міст та організації системи ярмарків у
них. Сербські правителі намагалися залучити на свій бік грецьку світську верхівку. Греки
брали участь у саборах нарівні з сербами і одержували “хрисовули” (грамоти) на земельні
володіння, але вищий церковний клір був незадоволений підпорядкуванням сербському
архиєпископству в Охриді. Після смерті Стефана Душана та розпаду його держави
центральна та західна Македонія перейшла під владу Вукашина, який прийняв титул “короля
сербів та греків”. У південно-східній Македонії (області Сера і Драма) встановилася влада
деспота Йована Углеши, на північному заході - Деяна. Рештою земель самостійно правили
місцеві феодали. Османська навала і розгром військ Вукашина та Углеши на р. Мариці
1371 р. спричинили перехід частини македонських земель під безпосереднє управління
Османської імперії. Спадкоємець Вукашина Марко і брати Деяновичі визнали себе васалами
султана, погодилися сплачувати данину і брати участь у турецьких походах.

Разом з Сербією Македонія у ХІІ-ХУ ст. перебувала у сфері впливу візантійської
культури. Поряд з богомільством тут зберігалися традиції глаголичної писемності,
започаткованої учнями Кирила та Мефодія. З XIV ст. з прилученням до Сербії у писемності
почала переважати старослов’янська мова у сербській редакції, якою були записані відомі
пам’ятки - релігійні твори та переклади. Трагічна історія македонських земель під час
турецької навали лягла в основу епосу балканських слов’ян, головним героєм якого став
Марко Королевич, який, хоча і став васалом султана, але прагнув захищати свій народ і
відновлювати справедливість. Середньовічний живопис представлений в основному іконами
та церковними розписами в традиційному візантійському стилі, серед яких відомо декілька
живописних шкіл. Однією з найвизначніших пам’яток середньовічного живопису є фреска
“Святі воїни” у церкві святого Пантелеймона в Нерезі.
Мала 2. Центрально-Східна Європа в середині XI ст.
Розділ 4. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА
У РАННІЙ НОВИЙ ПЕРІОД (XVI-XVIII ст.)

1.	Суспільні процеси на континенті

Поширення гуманізму. XVI століття виявилося кульмінаційним на шляху Європи від
готики Середньовіччя через антропоцентричний Гуманізм і скепсис Ренесансу до емоційного
Бароко і раціоналізму Нової доби. Великі географічні відкриття розпочали формування
всесвітньої системи міжнародних відносин, і цей процес тривав майже триста років:
європейці прагнули збагнути і опанувати світ. Від феодального ладу через станову монархію
європейська державність еволюціонувала до абсолютизму з утопічними спробами створення
універсальної імперії й реалістичними пагонами розбудови націй. Замість монопольного
католицтва і православ’я, через суперечливу Реформацію з релігійними війнами
християнство відгалузило протестантизм і унію.-.Османські загарбання на Балканах і
зазіхання Москви зробили Центрально-Східну Європу зоною контактів і конфліктів.

Гуманістичний світогляд з Італії й Франції поширювався на Священну Римську імперію
(себто Німеччину, Нідерланди, Чеські Землі тощо), а звідти на Угорщину і Польсько-
Литовську державу, яка завершила шлях від персональної династичної унії до створення Речі
Посполитої. Ці мультинаціональні утвори зазнали впливу Заходу завдяки інтелектуальним і
торговельним обмінам. Якщо латина залишалась офіційною мовою урядування, судочинства,
дипломатії, науки й освіти, то комерція дедалі ширше послуговувалася німецькою, а в містах
стверджувалося магдебурзьке право. Забобони і спорадичні репресії змушували юдеїв і
християн-дисидентів шукати порятунку й притулку в країнах, де співіснування
мультикультурного, поліетнічного і різномовного населення на той час утворило плідний
ґрунт для порівняно більшої взаємної толерантності.

Вихідці з Центрально-Східної Європи здобували освіту на Заході, а такі навчальні
заклади, як Ягеллонський університет у Кракові та Празький університет, керувалися
статутними засадами і пільгами за аналогією з рештою славетних академій. Важливими
осередками культурних взаємин і взірцями наслідування для шляхти і бюргерства були
королівські двори, резиденції магнатів і прелатів, де меценатство, книгодрукування і гуртки
освічених людей вважалися питаннями престижу й політичного впливу. Вплив університетів
і аристократичних осель поширювався на міські й церковні громади, знаходив певне відбиття
у фольклорі, народному мистецтві й побуті. Бундючна двірська мода іспанських Габсбургів
впливала на їх австрійських кузенів, а деякі її елементи можна досі простежити в святковому
вбранні селян у Південній Моравії, поблизу Відня.

Раніше церква обмежувала читання Біблії паствою, але вже Ян Гус і Джон Вікліф, давні
провісники і попередники Ріеформації, висунули гасло зробити Святе Письмо
загальнодоступним і перекласти мовою, зрозумілою народові. Мартін Лютер і Жан Кальвін
внесли вирішальний вклад до цієї справи, а далі розгорнулася конкуренція шкільництва
різних віровизнань, навчалися дедалі ширші верстви суспільства. Важливою подією в Європі
стало поширення середньої школи з гуманістичною програмою, поділом на класи і
випускними іспитами. Від заснування Товариства Ісуса в середині XVI ст. єзуїти прагнули в
кожному важливому місті заснувати колегіум з добрим рівнем викладання.

Освіченість сприяла бібліотекам у монастирях, замках, садибах і оселях. Після
секуляризації Тевтонського Ордену університет і друкарня у Кенігсберзі поширили вплив на
Польщу і Литву. У Польщі від середини XVI до половини XVII ст. число виданих книжок
зросла з 93 до 235 на рік; в Угорщині від 1530 до 1600 р. їх видано 900, розвивався друк у
Чеських Землях. Україна в середині ХУП ст. мала 25 друкарень. Література поляків, чехів,
угорців, хорватів доби Ренесанса і Бароко була здебільшого двома мовами: латиною і рідною.
Першорядним етапом стали такі переклади Біблії, як праця Франциска (Георгія) Скарини,
вихованця полоцьких бернардинів, університетів у Кракові й Падуї. Біблія, яку він
надрукував у Празі та Вільні, позначена впливом білоруської мови. Мали місце спроби
литовського перекладу.	, , -----—------------------------—-----------------

У Польщі розвивалася специфічна система вартостей на ґрунті станової свідомості
шляхти з її винятковими позиціями політичної нації - сарматизм. Логічним центром цієї
ідеології став етно-генетичний міф про походження польської шляхти буцімто від сарматів,
які підкорили колись тубільців-слов’ян. Чільними міфологемами були шляхетська рівність,
звитяга і відповідальність, лицарство, вагомість польського фільварку для Європи, роль
Польщі у відсічі османам.

Османське панування викликало еміграцію болгар за Дунай і на Русь. Григорій Цамблак,
послідовник Евфимія Тирновського, який був митрополитом Київським, сприяв розвиткові
сербської писемності. У 60-70-х роках XVI ст. у Венеції Яків Крайков друкував
церковнослов’янською мовою; 1651 р. католицький єпископ Нікополя Філіп Станіславов
видав “Абагар”, першу книжку живою болгарською мовою. Католицький єпископ Софії
Петро Богдан Бакшев 1637 р. і 1643 р. видав у Римі дві книжки іллірійською мовою, що
вживалась католиками слов’янських земель. Він же написав латиною першу “Історію
Болгарії"”. Гуманізмові були притаманні зацікавленість в історії, взаємовпливи католицтва і
православ’я.

Реформація і протестантизм. Контрреформація. Релігія та політикану Чехії витоком
реформ став гуситський рух, спадкоємці якого, утраквісти XVI ст. (прихильники причастя під
обома видами), наблизилися до католицтва і виявились більш консервативними, що зродило
неоутраквістів, послідовників лютеран, а до міжконфесійної боротьби залучились адепти
громади Чеських Братів, що існувала від XV ст. на чолі з Петром Хельчицьким. У 30-40-х
роках XVI ст. між братчиками переміг напрямок, наближений до поглядів Цвінглі й Лютера.
Діяло чимало радикальних сект, особливо анабаптистів у Моравії. На підтримку католицтва
король Фердинанд 1 відновив архиєпископство в Празі й запросив єзуїтів. Його наступник
Максиміліан 1 не підтвердив Аугсбурзького миру, але не надто переслідував некатоликів, що
спричинило злуку лютеран і Чеських Братів у 1575 р. Після певних вагань король обіцяв
поважати релігійні свободи, але відмовився засвідчити це письмово. Рекатолизація Чеських
Земель підтримувалась орієнтованим на Іспанію католицьким табором, а протестантизм
відбивав інтереси широких верств і був гаслом повстання станів (1618-1620 рр.), але після
поразки в битві на Білій Горі впродовж декількох поколінь тривала рекатолизація.

Реформація досягла Угорщини під час глибокої кризи після катастрофи під Могачем.
Протестантизм, здебільшого кальвінізм, поширився між дрібною шляхтою антигабсбурзької
опозиції.^ Словаччині за посередництвом чехів поширилося лютеранство. Реформація і
Контрреформація сягнули Словенії, де незважаючи на деякі радикальні секти, чільну роль
відіграв поміркований напрямок. Лютерани переважно кликали до християнської покори і
обмежилися літературною полемікою з опонентами. Видатний діяч Реформації Примож
Трубар був відомий видавничою працею. А.Бохорич видав першу словенську граматику,
Юрій Далматин переклав Біблію словенською мовою. Шляхта і міщанство Штирії, Каринтії
та Крайни 1578 р. одержали свободу віровизнання, але на початку XVII ст. протестантів
вигнали або повернули до католицтва./.

Ареною гострої боротьби стала Польща, де Реформація активно залучала шляхту.
Специфічними рисами тривалий час були релігійна толерантність і поширення радикальних
рухів антитринітаріїв й анабаптистів. У 40-х роках XVI ст. з’явилися громади Чеських Братів,
незабаром серед шляхти поширився кальвінізм, чия програма реформ церкви стала у Польщі
частиною руху екзекуціоністів. Найбільшого успіху протестанти досягли 1562-1563 рр. на
Пйотрковському сеймі, коли було припинено сплату Римській курії, скасовано десятину з
маєтків шляхти, її саму звільнено від церковної юрисдикції, а майно церкви оподатковано на
військові потреби. Задовольнивши ці вимоги, шляхта охолола до протестантизму, стався
розкол у таборі Реформації. В Європі починався католицький контрнаступ, провадились
реформи церкви, від 1564 р. єзуїти діяли і в Польщі. Натомість протестанти уклали угоду для
протидії католицтву, і 1573 р. домоглися від сейму і короля Акту Варшавської конфедерації,
який гарантував свободу віровизнання.

/бачення Реформації полягало в утвердженні нового типу релігійності. Крім значного
внеску до шкільництва, книжкового друку, наукової думки і літератури, у традиційній
католицькій освіті боротьба з протестантизмом сприяла оновленню проповіді та філософії.
Від останньої чверті XVI ст. почався занепад реформаційного руху, а у першій половині XVII
ст. Контрреформація поступово перемогла. /

Універсалізація світосприйняття. Наукові відкриття ХУІ-ХУП ст. Відродження і
Реформація внесли значні зміни до суспільної думки. Світ виявився різноманітним і
багатобарвним. Центрапьна-Східна Європа давно спостерігала цей плюралізм. На перехресті
цивілізацій зустрілись католицтво з православ’ям, почав діяти протестантизм, зріс
мусульманський тиск. Виникали прошарки мішаної культури. Боснійці швидко сприймали
іслам, адже їхня церква, близька до богомілів, існувала осторонь ортодоксальних течій
християнства. У Болгарії склалася верства слов’ян-мусульман - помаків. У Сербії теж
знайшлися потурченці, іслам поширився в Албанії. Прагнення володарів відмежуватись
чужинською вартою від потенційних небезпек з боку власного люду зродило екзотичні
анклави на зразок караїмів і татар Литви. Натомість внаслідок ізоляції на верховинах
Македонії збереглися румуномовні чабани - куцовлахи. Прикордонні спільноти ревно
пильнували привілеїв за військову службу: “ходи” в Чехії, граничари Сербії та Хорватії,
гайдуки і секеї Трансильванії, козацтво в Україні.

Утеча від інквізиції призвела до того, що мало не половину населення Салонік склали
іспанські євреї. Прикладом взаємодії культур були далматинські міста Адріатики, передусім
Дубровник (італ. Рагуза), спершу осередок латинства в оточенні слов’ян, що зазнав впливу
Хорватії й Сербії, підтримував контакти з греками-фанаріотами, венеціанцями і турками,
доки став вогнищем гуманізму на Балканах. На Балтиці приклад симбіозу становили
ганзейські та інші міста від Ревеля (Талліна) до Данцига (Ґданська) і Штеттіна (Щецина).

Ілюзорність марних сподівань на згуртування і консолідацію Європи щоразу зазнавала
поразки: від Каролінгів і Оттонів аж до химерної мрії Карла V про імперію, над якою “ніколи
не зайде сонце”. Спроби Флорентійської й Берестейської уній здійснити де-факто формальну
єдність християнської церкви призводили до зворотних наслідків за браком ґрунту для цього.
Після низки виснажливих громадянських і міждержавних збройних конфліктів
Вестфальський мир 1648 р. і Карловацьке перемир’я 1699 р. міцно зафіксували дезінтеграцію
Центральної Європи і поділ Балкан. Політика секуляризувалась і прагматизм переважив
релірю.

/"Надходження коштовних металів з-поза океану, революція цін, диверсифікація торгівлі й
виробництва призвели до зростання ролі міст, швидкого формування третього стану,
залучення шляхетських господарств до обмінів, формування латифундій. Зміни в суспільстві
відбилися на стані політичної думки. Зокрема, в Польщі ренесансний автор Анджей Фрич
Моджевський у “П’яти книгах коментарів про виправлення Речі Посполитої” засуджував
привілеї шляхти, обстоював рівність перед законом і вимагав замінити панщину чиншем,
дозволити міщанам мати землю і надати їм політичні права, а селянам право виступати разом
з іншими станами у суді. Ідеалом Моджевського була сильна монархія, обмежена
136
раціональними законами. Проблеми громадського виховання і виправлення суспільства
розробляв чех Ян Амос Коменський у “Лабиринті світла і Раї серця”. У Хроніках на теренах
Словенії простежувались несумісні тенденції: зарахувати словенців до німців або навпаки
підкреслити самобутність слов’ян, зокрема у “Славі герцогства Крайни” Я.-В.Валвассара,
“Анналах Каринтії” Єронима Магістра, “Карніолі древній та новій” Людвіґа Шенблена.

У Польщі наукові школи сформувались ще у XV ст. Значного розвитку досягли в
математиці й астрономії Мартин Круль з Журавиці, Мартин Вулиць з Олькуша, Ян з Глогова,
Войцех з Брудзєва, Станіслав Гжебський. Величезний вплив справили зміни в розумінні
будови Всесвіту, що їх розпочав відкриттям геліоцентричної системи канонік з Вармії
математик, астроном, економіст і медик Миколай Коперник, нащадок вихідців з Силезїї і син
торунського купця, вихованець університетів у Кракові, де він зокрема вчився у Павла
Русина, Болоньї, Падуї, Ферари. Його твір про обертання небесних тіл, як і праці Галілео
Гал ідея та Джордано Бруно, став переворотом у світогляді.

Взаємозапозичення культурних надбань змінювало спосіб життя еліти й широких
суспільних верств. Люди навчились цінувати час, орієнтувались не стільки на минуле, скільки
на майбутнє, індивідуалізм і раціоналістичні критерії набули більшої ваги. Зовнішність
аристократів, бюргерів, навіть заможних селян стала більш вишуканою. У будинках шляхти і
міщан з’явились зручніші меблі, люстра, шпалери, постільна білизна, твори мистецтва,
книжки. Етичні ідеали аскетизму поступалися радощам життя. Цікавість до людини та її
внутрішнього світу відбилась у щоденниках та автобіографіях.

ч Мультинаціональні імперії. Складні політичні, міграційні й демографічні процеси
спричинили зміни в етнічному складі Центральної-Східної Європи. Зросла кількість німців за
рахунок переселення або асиміляції. Цькування євреїв на Заході, дискримінація християн на
Балканах, інші репресії призвели до розселення цілих спільнот вдалині від домівок. У містах
регіону оселялись євреї, переїздили до Німеччини чеські протестанти, в Україні виникли
громади вірменів, після придушення повстань сюди тікали з Туреччини болгари і серби.

Поразка Угорщини під Могачем 1526 р. мала наслідком її поділ натроє: анексоване
османами Подунав’я перетворилось на Будайський пашапик, на сході князівство
Семигороддя (Трансильванія) зберігало автономію від Порти, а на заході смуга землі від
Адріатики до Татр потрапила під владу Фердинанда Габсбурга, відтоді вже короля чеського
та угорського. Боротьба з османською небезпекою стала потужним чинником і сенсом буття
східних (на відміну від Іспанії й Америки) габсбурзьких володінь, майбутньої австрійської
імперії. Згуртування врятувало Відень 1529 і 1532 рр., а наймане цісарське військо з чехів,
німців, голландців, італійців, поляків, навіть англійців і шведів завдало тяжкої поразки
турецькій армії. Територіальне зростання потребувало впорядкування адміністрації. Було
утворено Двірську Раду (Гофрат) з призначених ерцгерцогом членів і палацової канцелярії.
Розгляд зовнішньої політики належав до прерогатив Таємної Ради. Формування цього
конгломерату відбувалось під час Реформації й Селянської війни 1525 р. в Німеччині, що
спонукало переляканих Габсбурґів до поступок. У Верхній Австрії та Каринтії селянські
вимоги було задоволено, а повинності скорочено. Поширення Реформації викликало спроби
оновлення церкви, яка б не перешкоджала сюзеренові, але залишалась у межах вселенської
структури. Єзуїти, запрошені до Відня 1551 р., швидко опанували університет і заснували
власну школу в Інсбруку. До Праги єзуїти прибули 1556 р. і відкрили у Клементинові
навчальний заклад, що конкурував з утраквістами університету. Змагання конфесій
ускладнило життя, але сприяло поліпшенню рівня освіти і культури, контрреформація
ствердила Габсбургів в Австрії, Угорщині, Хорватії, Чехії, Моравії, Словаччині, Силезїї.
Словенії, а консолідація династичних спадкових володінь поступово відокремлювала їх від
аморфної Священної Римської імперії, де сюзеренітет цісаря став номінальним, у
Після Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. австрійські Габсбурґи надалі мріяли про
гегемонію в Європі, проте на заваді стояли Османська імперія і Франція Людовика XIV
Після поразки під Віднем 1683 р. османи почали занепадати, а визвольна боротьба на
Балканах сприяла планам цісарців, які за Карловацьким миром анексували всі угорські землі,
Після війни за Іспанську спадщину 1701-1714 рр. вони втримали також Нідерланди, Неаполь,
Сардинію і Мілан.

У ХІУ-ХУ ст. зріс сепаратизм васалів Золотої Орди: Москви, Криму, волзьких ханатів,
Московський князь 1480 р. розтрощив свого зверхника - велику Орду, а після шлюбу з
небогою останнього імператора Візантії Константина Палеолога взяв гербом двоголового
орла, якого мали також Габсбурґи. Вважаючи себе Третім Римом, Москва зазіхала на спадок
Османів (Константинополь), Литви від Ольґердовичів і Гедиміновичів (Білорусь), Києва від
Рюриковичів і Олельковичів (Україна), Польщі від Яґеллонів, Анжу і Вази (від Балтії до
Галичини і Карпат), Орди від Чингізидів (Волга, Крим, Сибір). Москва анексувала Псков,
Рязань, Твер і Великий Новгород. Далі вона наштовхнулася на Литву і Польщу.

Іван IV Грозний набув титулу царя, себто цісаря, а Московія назвала себе Царством.
Судебник 1550 р. врегулював суд і владу, прискорив покріпачення. Реорганізація війська
створювала стрілецькі та іноземні полки. На чолі держави стояли самодержець, боярська
Дума, станові Земські собори з дорадчим голосом і виконавчі прикази. Напругу стосунків з
аристократією Іван Грозний розв’язав з допомогою терору опричнини, що зруйнувала
господарство і занапастила безліч людей, а згодом спричинила “Смутний час”. Головними
напрямками експансії Івана Грозного були на півдні Казань й Астрахань, здобуття позицій на
Балтиці, боротьба з Литвою за Білорусь і Україну. Московська небезпека прискорила
створення 1569 р. Речі Посполитої. Конфлікт Москви з Лівонією закінчився перемир’ям 1554
р., але угода німців з Сиґизмундом II Августом дала привід до Лівонської війни (1558-1583
рр.), що почалась успішно для Москви здобуттям Нарви і Дерпту. Війна скінчилась Ям-
Запольським перемир’ям з Річчю Посполитою і Плюським зі шведами. Після смерті Івана
Грозного за Тявзинським миром 1595 р. Москва одержала частину узбережжя Фінської
затоки, Іжорську землю, Карелію і Кольський півострів. Ліфляндія і Естляндія залишилися
Швеції. Московське царство стало мультинаціональним; у ньому проживали росіяни, карели,
ненці, комі, татари, башкири, удмурти, марійці, чуваші, інші народи. Експансія на південь і
захід додала ногайців, українців, білорусів. Перебіг Визвольної війни XVII ст. в Україні
сприяв заселенню Слобожанщини, а перехід під московську владу Гетьманщини, економічно
розвиненого Лівобережжя посилив господарський та інтелектуальний потенціал майбутньої*
Російської імперії Петра І і Катерини II.

Впливи Бранденбурга у Центральній Європі значно зросли, коли 1611 р. польський сейм
визнав ленну приналежність до нього Князівської Пруссії. Це було ухвалене з огляду на війну
з Москвою, аби Гогенцоллерни визнали прилучення до Речі Посполитої Клушина і
Смоленська. Злука Пруссії з Бранденбургом зміцнила становище курфюрста і допомогла
Фридріхові 1 здобути королівський титул (1701 р.). У Брандернбурзі й Пруссії абсолютизм
розвинувся у другій половині XVII ст. Головною метою електорів, а пізніше королів
прусських було утримання війська. Озброєна і навчена армія відіграла головну роль у
зростанні могутності Бранденбурга і Пруссії та визначила мілітаризм політики
Гогенцоллернів, особливо після Тридцятилітньої війни. Пруссія поступово розширювала свої"
володіння у Прибалтиці, долаючи- опір сусідів, приєднувала все нові території, вміло
використовуючи міжнародну ситуацію.

Швеція була впливовою державою, пов’язаною з Центрально-Східною Європою. У її"
політичному житті від XV ст. оформилися два угрупування. Церква і вища аристократія
підтримували Кальмарську унію з Данією, укладену 1397 р. Натомість шляхта, міщани і
138
частина селянства прагнули незалежності країни. Вони активізувалися після листопада 1520
р., коли Данія задля встановлення своєї торговельної монополії на Балтиці окупувала
Стокгольм і скасувала регентство дому Стуре. У відповідь шляхтич Густив Ваза згуртував
опозицію, організував добровольче військо і почав витісняти данців. Увійшовши до
Стокгольму, він скасував Кальмарську унію і був обраний королем Швеції (1523-1560 рр.).

З поширенням лютеранства на сеймі 1527 р. у Вестеросі було створено реформовану
євангелічну церкву, подібну до англіканської, але на відміну від німецького протестантизму
тут збережено єпископат. На чолі церкви став король, а латинську відправу замінено
богослужінням шведською мовою. Феодальне церковне землеволодіння було скасовано: всі
вільні необроблювані землі проголошено власністю корони (1542 р.), а невдовзі й усі надра,
що послужило підставою господарського піднесення.

Основним напрямком зовнішньої політики стало прагнення до завоювання монопольного
становища у Балтійській торгівлі, для чого Швеція воювала з сусідами, брала участь у
Лівонській війні, анексувала Естляндію і частину Ліфляндії, скориставшися з послаблення
Московського царства за Столбовським миром 1617 р., прилучила Інгерманландію (Іжорську
Землю) і Карелію, чим цілком відтяла Москву від Балтики. За Альтмаркським миром 1629 р.
Швеція здобула Ригу, Курляндію (Курземе), частину Східної Пруссії та Литви. Син Густава
Вази Ян одружився з Катериною Ягеллонкою, а їхній син Сиґизмунд III став королем Речі
Посполитої. 1599 р. Сиґизмунд Ваза втратив шведський трон, розпочалися польсько-шведські
війни, які тривали до 1660 р. У Тридцятилітній війні Швеція очолювала протестантський
табір, а за Вестфальським миром 1648 р. одержала важливі області в Помор’ї й гирла трьох
найбільших рік - Ельби (Лаби), Везера й Одеру (Одри).

Наприкінці XVII ст. Швеція була багатонаціональною державою з тримільйонним
населенням, до складу якого входили крім шведів фіни, данці, естонці, латиші, поляки,
литовці, німці, карели. Абсолютизм у Швеції повністю не сформувався. На кінець XVII ст.
королівська влада посилилась, але ріксдаг (станове представництво) продовжував існувати.

Абсолютизм і станова монархія. Суспільно-політичні зміни і розвиток економіки
поступово трансформували державний устрій європейських країн від станово-
представницької до абсолютної монархії, покликаної консолідувати країни й послабити
впливи шляхетського стану. У ХУІ-ХУП ст. дедалі більшу роль відігравав третій стан,
міщанство, що під час становлення великих держав консолідувався й виступав за рівні
економічні й політичні права. Спочатку це відбувалося одночасно зі зміцненням королівської
клади: молода буржуазія підтримувала її проти аристократичної сваволі. Виникли нові форми
взаємодії централізованих держав з буржуазією: позики, відкупна податкова система,
протекціонізм. Поступова трансформація, ґрунтована на зацікавленості не лише буржуа, але й
значної частини шляхти у ринкових відносинах, призвела до перемоги абсолютизму в
більшості країн Європи. Переважна частина Центрально-Східної Європи входила до складу
таких держав: монархії Габсбурґів, Бранденбургу-Пруссії, Московського царства-Російської
імперії.

У габсбурзьких володіннях від половини XVII ст. поряд з рільництвом активно
розвивалися ремесла і мануфактури, втілювалися запозичені з Франції ідеї меркантилізму.
Зв’язкам зі Сходом мала сприяти заснована 1667 р. Орієнтальна Торговельна палата Йогана
Бехера. Як і в більшості європейських країн, утвердилася абсолютистська форма правління,
«становленню якої сприяла зовнішня загроза з боку Османської імперії, Франції та її
союзників. Урядовці рекрутувалися з шляхти і освічених людей інших станів, у тому числі
міщанства. Цей бюрократичний апарат утримувався монархом і від нього залежав.

Габсбурзька монархія у XVIII ст. була послаблена війною за Іспанську спадщину і
втратою Силезії, що спонукало цісарівну Марію-Терезію (1740-1780) та її сина цісаря Йосифа
II (1780-1790) вдатися до реформ з метою зміцнення держави, інтенсифікації економіки,
пом’якшення соціальної напруги і створення боєздатного війська. Політика освіченого
абсолютизму зродила Державну раду і центральний суд, визначила загальний прибутковий
податок, скасувала внутрішні мита, запровадила спільну систему мір і ваги, дозволила
селянам викупати землю. Реформи в грошовій і цеховій сфері, прокладання шляхів
знищували перешкоди на шляху промисловості й торгівлі. В Австрії,'Чехіьта Словенії зросло
мануфактурне виробництво сукна, полотна, скляних, металевих виробів, зброї, військової
амуніції. Товарні відносини проникли до сільського господарства, де основним виробником
збіжжя на продаж стало велике фільваркове господарство. Вербування найманих солдатів до
війська замінили рекрутськими наборами. Відбулись адміністративні реформи, які
запровадили провінційно-земельний устрій з жорстким підпорядкуванням Відню.

Шляхом абсолютизму йшла й юнкерська бранденбурзько-прусська держава, що досягла
найбільших успіхів за Фридріха II. У дусі меркантилізму “король-філософ” заборонив
імпортувати понад 500 найменувань товарів, скасував внутрішні митниці, обмежив
монополію цехів, преміював за створення мануфактур, забезпечивши їх примусовою працею
в’язнів і обмеживши особисту свободу найманих робітників. Оголошуючи, що король є
першим слугою держави, і що шляхту треба всіляко боронити, Фридріх втім забороняв
зганяти селян з ґрунтів, чим дав привід панегіристам звати його “захисником злидарів”. Цей
абсолютизм являв собою суміш Просвітництва і деспотизму, бюрократизму і мілітаризму.
Король керував без міністрів, спираючись на секретарів незнатного походження.

У Росії меркантилізм реформатора Петра І і його продовжувачки Катерини II
ґрунтувалися на деспотичній владі монарха і посиленні кріпацтва селян. Цар Петро поділив
імперію на губернії, а за Катерини було ліквідовано регіональні відмінності управління.
Засновані Петром кріпосницькі мануфактури занепадали, оскільки кріпацтво гальмувало
розвиток рільництва й промисловості. Хоча в результаті реформ і війн Петра І та Катерини II,
поділів Речі Посполитої Росія увійшла до європейської системи міжнародних відносин, вона
залишалася абсолютистською імперією без розвиненого третього стану, а царат продовжував
спиратися виключно на дворян-землевласників.

У Речі Посполитій абсолютна монархія не склалася, зберігався становий устрій, при
якому влада короля була обмежена становим представництвом, зацікавленим у посиленні
соціально-політичних позицій шляхти. Шляхетська демократія з другої половини XVII ст. усе
більше виявляла тенденції до перетворення у “магнатську олігархію”, в якій інтереси великих
магнатських кланів вступали у суперечність між собою, уможливлюючи втручання у справи
країни держав-сусідів. Спроби реформування устрою і проведення соціально-політичних
реформ другої половини XVIII ст. призвели до конфлікту між реформаторами з оточення
короля Станіслава Понятовського і магнатською олігархією, який закінчився поділом Речі
Посполитої між імперіями Гогенцоллернів, Габсбургів і Романових.

Зміни в ангарних відносинах. Утворення фільварків і проблема “другого
закріпачення” у Центрально-Східній Європі. Для цілої Європи починався час глибоких
змін в економіці, особливо в аграрних відносинах. Господарство Речі Посполитої від
середини XVII ст. відчувало кризові явища, пов’язані з однобічним аграрним розвитком,
занепадом міст, ремесла і торгівлі. Спроби реформ другої половини XVIII ст. наштовхнулися
на потужний опір шляхти./Економіка Чехії лише стала на шлях направи наприкінці XVII - на
початку XVIII ст., зокрема завдяки меркантилізмові Йосифа І (1705-1711).' В Угорщині
господарство зазнало значних втрат внаслідок постійних війн.

Причини кризових явищ і стагнації господарств країн Центрально-Східної Європи у XVII-
ХУШ ст. полягали у неадекватній відповіді на нові явища економічного життя, пов’язані з
розвитком товарно-грошових відносин, поширенням фільваркової системи, заснованої на
примусовій панщинній праці селян. Цей процес в історіографії одержав назву "другого
покріпачення”, хоча вказаний термін не вичерпує соціально-політичних та економічних
процесів у країнах на схід від Лаби. У політиці він супроводжувався боротьбою з проявами
партикуляризму.

Новим явищем було зростання господарської діяльності магнатів і шляхти. З глибоких
криз XVII - початку XVIII ст. швидше виходили великі господарства, часто коштом
дрібніших власників. Прагнення розширити виробництво на продаж спонукало
землевласників до інтенсифікації та прямого підвищення грошової й натуральної ренти, що
викликало опір селянства. Це ставило владу перед потребою законодавчо стримати магнатів і
виявилося у спробах обмежити панщину, заборонах зганяти селян з землі. Впровадження
таких законів пом’якшило соціальні конфлікти і полегшило відбудову, але не зняло
проблеми.

У Чеських землях у 60-70-х роках XVIII ст. зростання панщини і розшарування селянства
поглиблювалося проникненням товарно-грошових відносин. У 1775 р. селяни почали
громити панські маєтки. Після придушення повстання Габсбурґи змушені були запровадити
диференційовану панщину залежно від майна і наділу, а потім розпочати переведення селян
на грошовий чинш. У 1785 р. Йосиф II видав патент, який скасував особисту залежність селян
і закріпив за ними право вільного залишення маєтків.

Аграрні відносини Речі Посполитої розвивалися іншим шляхом. Тут не склалася
абсолютна монархія, зберігався становий устрій, який залишав шляхті переважні важелі
впливу на політику держави. Фільваркове господарство щораз більше обмежувало участь
селян у товарно-грошових відносинах, зводячи їх до рівня робочої сили в маєтках
землевласників. Система особистої залежності поступово вичерпувала себе, оскільки
позбавляла основних виробників всіляких стимулів праці.

2.	Річ Посполита як багатонаціональна держава

Формування шляхетської демократії. Понад шість перших десятиріч XVI ст. у
Польському Королівстві проходила політична боротьба, в якій діючими особами виступали
королівська влада, можновладство (маґнатерія) і шляхта. У ній ішлося про принципові
питання державного й суспільно-політичного устрою. В основі боротьби лежало
протистояння можновладства і шляхти - двох складників шляхетського стану - за впливи на
короля. Королівська влада традиційно йшла на зближення з можновладством або з окремими
його угрупуваннями, виходячи з того, що з відносно невеликою кількістю можних легше
дійти згоди, ніж з шляхетським загалом. І все ж на інтереси і домагання останнього їй
доводилося зважати, йти йому на поступки: на переломі ХУ-ХУІ ст. шляхта виступала
вагомим політичним чинником в країні, а з бігом часу стала великою мірою визначати
політичну атмосферу у ній.

Політична боротьба спалахнула на самому початку XVI ст. у зв’язку зі вступом на
польський трон у 1501 р. Александра, сина Казимира IV. Скориставшися з труднощів, що їх у
війні з Москвою переживало Велике Князівство Литовське, де Александр правив від 1492 р.,
коронні можновладці домоглися від нього видачі у 1501 р. двох важливих документів. За
одним з них, виданим у містечку Мельнику, проголошувалося приєднання Литовського
князівства до Корони, утворення унітарної держави під скипетром спільно обраного
правителя, скасування дідичного права Ягеллонської династії на згадане князівство.
Містилося також застереження, що унія двох держав набере чинності лише після
затвердження її литовським сеймом. Не бажаючи втратити означеного права, Александр
зробив усе, щоб це затвердження не відбулося. Другий документ відомий як Мельницький
привілей. За ним державні рішення в Короні повинні були прийматися сенатом, а король мав
їх затверджувати та поступати згідно з ними, в противному разі його піддані (сенатори) могли
відмовити йому в послуху.

Заохочена королем посольська ізба на Пйотрковському сеймі в січні 1504 р. прийняла
постанови, спрямовані проти можновладства. Одна з них, т.зв. “Статут Александра”,
заборонила королю самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки, друга
- заборонила поєднувати в одній особі вищі державні посади (уряди). На Радамському сеймі
1505 р. шляхта домоглася схвалення постанови, відомої як "Конституція "Кііііі погі”
(“Нічого нового”). Вона підкреслила, що король повинен в своїй політиці керуватися тільки
рішеннями, прийнятими спільно сенатом і посольською ізбою. Тим самим король був
поставлений у пряму залежність від волі шляхти, оскільки посольська ізба була у сеймі
головним законодавчим органом. Конституція по суті проголосила тричленну структуру
сейму - наявність у ньому трьох станів - короля, сенату і посольської ізби. Її видання було
важливим кроком у формуванні польського парламентаризму, державно-політичного устрою,
наскрізь пронизаного ідеологією шляхетської демократії.

Зі вступом на польський трон Александрового брата Сигизмунда І Старого (1506-1548)
шляхта сподівалася його прихильності. Проте амбітний Сиґизмунд І у своїй діяльності
керувався прагненням піднести значення королівської влади, спирався при цьому на вузьке
коло радників з можновладців, уникав контактів з шляхтою. Це призвело до виникнення
широкого шляхетського руху, який виступав під гаслом "екзекуції” (виконання) прав, через
що його звали "екзекуційним ”, а учасників - “екзекуціоністами”. Ідеологія руху передбачала
здійснення програми державно-політичних реформ, які повинні були впорядкувати й
осучаснити право та державний устрій, повернути державі незаконно роздані після 1504 р.
королівщини, змінити податкову справу, судочинство, військову систему тощо. Серед
ідеологів руху особливою популярністю користувався холмський підкоморій Миколай
Сєнніцький, який на багатьох сеймах обирався маршалком (головою) посольської ізби.

У 1530-х роках дійшло до напружених відносин між шляхетським табором та королем,
якого підтримували можновладці. Поштовхом до таких відносин послужили вибір (елекція) у
грудні 1529 р. Сигизмунда Августа, дев’ятирічного сина Сигизмунда І, польським королем і
проведена в лютому 1530 р. його коронація. Обидва акти відбулися на сеймах за згодою
посольської ізби - всупереч традиції, за якою вибір і коронація нового короля могли бути
здійснені тільки після смерті його попередника на престолі. У тому, що сталося, особливу
роль відіграла дружина (від 1518 р.) Сигизмунда І і мати Сигизмунда Августа Бона Сфорца —
за походженням італійська принцеса. Значно молодша від свого чоловіка, вона справляла на
нього великий вплив і вмовила якомога швидше забезпечити польський трон за єдиним їхнім
сином. Після елекції Сигизмунда Августа в шляхетському таборі стало зростати
незадоволення. Обурення на час роботи коронаційного сейму настільки зросло, що на ньому
посольська ізба, хоч і дала згоду на коронацію, усе ж рішуче постановила, що в майбутньому
вибір нового короля відбуватиметься лише після смерті його попередника на престолі. Тим
самим була проголошена засада вільного вибору (вільної елекції) короля в Польщі.

На сеймі 1536-1537 рр. шляхта представила Сиґизмундові І чимало прикладів ігнорування
ним законів і прав. Король ці та інші докори зневажав й демонстративно на тому ж сеймі
орієнтувався лише на думку сенаторів. У відповідь на це 1537 р. шляхта під Львовом, куди
вона в складі посполитого рушення зібралася для участі в очоленому королем поході на
Молдовське князівство, збунтувалася - проголосила "конфедерацію ” - спрямований проти
короля союз. Її керівники оголосили, що виступлять у похід тільки тоді, коли король
задовольнить їхні вимоги: припинити скуповування Боною землеволодінь, впорядкувати
коронну казну (скарб), кодифікувати право, звільнити шляхту від тягарів на користь церкви,
призначити постійних королівських радників з числа сенаторів і сеймових послів, не
впроваджувати в державний устрій нічого нового без згоди посольської ізби. Король був
їмушений пообіцяти розглянути ці вимоги.

Після свого повернення з молдовського походу Сиґизмунд І не виконував взятих під
Львовом зобов’язань, обмежуючися дальшими обіцянками. Так тривало до його смерті і
перші 14 років правління Сигизмунда Августа (1520-1572). Як і його батько, той намагався
діяти авторитарно, спираючися на магнатів. Тим часом екзекуційний рух набирав сил,
значною мірою внаслідок поширення в країні реформації. Шляхта на сеймах і поза ними
гостро критикувала короля, вимагала його згоди на проведення реформ у відповідності до
екзекуційної програми. Конфлікт між королем і шляхтою досягнув апогею на сеймі 1558-
1559 рр. Зваживши на непоступливість Сигизмунда Августа, сейм відмовився схвалити збір
податків, надходження від яких потрібні були королю для ведення війни за Інфлянти
(Ліфляндію). Не спромігшись силами самого Великого Князівства Литовського успішно
вести війну, Сигизмунд Август був змушений піти на компроміс у відносинах з шляхтою. На
Пйотрковському сеймі 1562-1563 рр. за підтримки короля було прийнято важливі постанови.
Головна з них проголосила обов’язковість повернення державі королівських (коронних)
маєтків, незаконно розданих королями. Сейм впорядкував доходи з королівщин, якими
законно на тих чи інших умовах володіли магнати і шляхта, призначивши п’яту частину
безпосередньому володільцю королівщини, четверту частину (“кварту”) - на новостворене
постійне військо, назване згодом “кварцяним”, решту - на інші потреби держави.
Пйотрковський сейм знаменував перемогу екзекуційного руху. Але виконання його рішень
розтягнулося на багато років, а самі рішення втілювались непослідовно, зустрічаючи опір
магнатів.

Люблінська унія. Екзекуційному таборові вдалося реалізувати, хоч і не в повній мірі, ті
пункти своєї програми, які вимагали впорядкування адміністративно-правового статусу
окремих земель Корони, а також об’єднати Польське Королівство і Велике Князівство
Литовське. На Люблінському сеймі 1569 р. ці питання було вирішено. Головною справою
цього сейму було укладення унії Польського Королівства і Великого Князівства Литовського
(ВКЛ). У попередні роки унія цих держав мала персонально-династичний характер.
Люблінська унія стала результатом прискореного в середині XVI ст. зближення двох держав.
Економічне збагачення шляхти князівства в ході еволюції фільварково-панщинного
господарства стало матеріальною основою для її включення у політичне життя. Воно
супроводжувалося прагненням шляхти володіти тими самими привілеями і правами, що їх
мала коронна шляхта.

Взаємозв’язок Корони і Князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення
Сиґизмундом Августом необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові
зміни в структурах влади й системі управління, здійснених в князівстві внаслідок проведення
у 1565-1566 рр. політико-адміністративних реформ і закріплених у судебнику Князівства -
Другому Литовському Статуті, виданому у 1566 р. Реформи відповідали переслідуваній
правлячими колами Польщі стратегічній меті - інкорпорувати князівство до королівства.
Вони означали перенесення до князівства польського (коронного) адміністративно-
територіального й політичного устрою: ті землі у князівстві, які ще не мали статусу воєводств,
його отримали (на українських землях у 1566 р. були створені Волинське і Брацпавське
воєводства; Київське воєводство існувало від 1471 р.); у всіх воєводствах був запроваджений
поділ на повіти, на які поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю
гродських і земських судів, створених того ж 1566 р.; у воєводствах стали діяти шляхетські
сеймики; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі. Але у межах
Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними, цього прагнення досягти
було нелегко. “Полонофільські” настрої у князівстві мали поширення не лише завдяки
привабливості суспільно-політичного устрою Польщі; вони підсилювалися завдяки
загальному піднесенню, що його переживала Польська держава в період правління
Сигизмунда Августа, котрий називають “золотим віком”, добою найвищого її розквіту.

Люблінський сейм 1569 р. був скликаний для того, щоб обговорити умови унії та укласти
її. У січні-лютому, коли за наполяганням литовських можновладців польська і литовська
сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли результатів.
Можновладці, що задавали тон в литовській делегації, непримітно покинули Люблін. Через
кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів король видав акти (привілеї)
про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же видав
аналогічні акти стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох
воєводств надавалися права, якими користувалася коронна (польська й українська) шляхта.

Тим часом литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані
гострій критиці з боку шляхти князівства, яка наполягала на обов’язковому укладенні унії.
Відправленій до Любліна новій литовській делегації було доручено виконати цю місію.
Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли згоди. 28 червня 1569 р. король видав акт про
об’єднання Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. Акт врахував
згадану інкорпорацію чотирьох руських воєводств до складу Корони. 1 липня акт був
затверджений роздільно польськими і литовськими депутатами на сеймі. Ці документи
декларували утворення двоєдиної держави зі спільно обраним монархом-королем, який був
одночасно великим князем литовським, спільним сеймом (сенатом і посольською ізбою),
спільною монетою, закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб,
судочинство, державні посади-уряди. Шляхті Князівства були надані права коронної шляхти.
За князями князівства та інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було
збережено їхні родові (князівські) титули, що суперечило політичним традиціям Польської
держави, де найголовнішою засадою суспільних відносин був принцип станової рівності
шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією 1385 р., у двоєдину
Польсько-Литовську федеративну державу, здійснене в Любліні 1569 р., мало без
перебільшення епохальне значення. Новоутворена держава, звана до кінця її існування Річчю
Посполитою (Кгесгрозроіііа - буквальний переклад з латин. гезриЬІіса - публічна справа,
суспільне благо) була однією з найбільших європейських держав в останній третині XVI-
ХУШ ст. На час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тис. кв.км, населення 7,5
млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське Королівство, завдяки
приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій
політичну та економічну перевагу Корони, а в державно-політичному відношенні - польської
шляхти, яка фактично й очолювала Польсько-Литовську державу. Люблінська унія мала
далекосяжні політичні наслідки. Вона призвела до утворення багатонаціональної держави:
тісно пов’язала долю польського народу, який чисельно становив у ній відносну більшість, з
долею українського, білоруського і литовського народів. Ця держава була мозаїкою різних
культур і релігій. У той же час, як показали наступні десятиріччя, унія не створила умов для
рівноправного співіснування народів, культур і релігій. Унаслідок укладення унії українські
землі стали тереном економічної експансії польських феодалів.

Державний лад Речі Посполитої. Унія заклала основи державного ладу Речі Посполитої.
Загалом він був копією державного ладу Польської держави, виробленого у ХГУ-ХУІ ст. Його
дальше оформлення було пов’язане з т.зв. “великим безкоролів’ям” 1572-1573 рр. і періодами
правління королів Стефана Баторія (1576-1586) та Сигизмунда ІП Вази (1587-1632). У
довершеному вигляді державний лад Речі Посполитої протривав до її поділів у ХУЛІ ст.
і Зазначене безкоролів’я було викликане безпотомною смертю у 1572 р. Сигизмунда
Августа, на якому завершилося перебування Ягеллонської династії на королівському
престолі. На порядок денний стала вільна елекція нового короля, декларована королівською
владою й екзекуційним рухом задовго до кончини останнього Ягайла. Порядок проведення
елекції, як і те, як має відбуватися управління країною до моменту вибору короля, не були
розроблені. У жовтні 1572 р. з’їзд членів сенату призначив гнєзненського архиєпископа
(примаса) інтеррексо.м (“міжкоролем”)- правителем на період безкоролів’я. Сейм, названий
конвокаційним (від латин, сопчосайо - скликання) у січні 1573 р. затвердив примаса
інтеррексом, визначив час і місце проведення елекційного сейму і схвалив документ, відомий
як “Акт варшавської конфедерації" (конвокаційний сейм проголосив себе з’їздом -
конфедерацією). Документ декларував необхідність забезпечити порядок й оборону Речі
Посполитої, постановив обрання короля провести за засадою уігііїт (з латин, буквально -
особисто, роздільно), тобто шляхом подачі голосів за того чи іншого кандидата.

Елекційний сейм відбувся у квітні-травні 1573 р. біля села Камінь, неподалік від Варшави,
у великому наметі (“шопі”), де засідав сенат, і в т.зв. “лицарському колі”, де працювала
посольська ізба. Сейм розглянув різноманітні поточні питання, а завершився елекцією.
Головними кандидатами на'престол були висунуті Генрих Валуа (Непгі Уаіоіз), молодший
брат французького короля Карла IX, і австрійський ерцгерцог Ернст Габсбург - син
імператора Максим іліана II. За результатами відкритого поіменного голосування королем
було обрано Генриха Валуа.

На престол Речі Посполитої Генрих вступив на умовах, викладених у двох документах,
що були схвалені на елекційному сеймі перед виборами. Важливіший з них відомий як
“Генрихові артикули” (статті). Він мав характер привілею, виданого королем на взірець
Мельницького привілею 1501 р., містив зобов’язання короля, які повинні були брати на себе й
наступні новообрані королі при вступі на престол. В артикулах зазначено, що в Речі
Посполитій повинна діяти засада вільної елекції; король зобов’язаний раз у два роки скликати
вальний сейм; без згоди сейму заборонялося скликати посполите рушення, накладати нові
податки і мита; проводити зовнішню політику, вирішувати питання війни і миру; при королі
повинна діяти рада з 16-ти сенаторів - резидентів, призначених сеймом на кожних два роки.
На короля покладався обов’язок утримувати кварцяне військо з доходів від королівських
маєтків, оплачувати участь шляхти в діях посполитого рушення за межами країни. У разі
недотримання королем даних артикулів шляхта і магнати мали право відмовити йому у своїй
покорі (“право рокошу”). Генрикові артикули систематизували вузлові моменти державно-
політичного устрою Речі Посполитої, стали свого роду її основним законом.

Другим документом були “Расіа сопчепіа” — “Договірні статті”, що являли собою
особисті зобов’язання Генриха як новообраного короля. Вони містили 11 пунктів: щороку
давати на потреби Речі Посполитої 450 тис. золотих флоренів; надати їй військову допомогу у
вигляді флоту в Балтійському морі та чотиритисячної гасконської піхоти, утримуваних на
кошти короля; забезпечувати польським купцям право вільної торгівлі з Францією; сплатити
борги Речі Посполитої; залучити вчених з-за кордону для викладання в Краківському
університеті, на власний кошт забезпечити навчання 100 поляків у Сорбонському
університеті. За тим же документом двадцятидворічний Генрих мав також узяти шлюб з
п’ятдесятирічною Анною Ягеллонкою - дочкою Сигизмунда І Старого, але цей пункт був
сформульований так, що Генрих міг ним не перейматися.

У Польщі Генрих зволікав з виконанням артикулів, не бажаючи миритися з обмеженням
королівської влади. Коли ж до нього дійшла вістка з Парижа про смерть Карла IX, то він
потаємно в червні 1574 р. виїхав з Кракова до французької столиці, де невдовзі став королем
-Франції. Наступило нове безкоролів’я. Магнати висунули кандидатом на престол імператора
Максиміліана II, а екзекуціоністська шляхта - семигородського (трансильванського) князя
Іштвана Баторі, прозваного в Польщі Стефаном Баторієм. На елекційному сеймі, який
проходив під селом Воля, що біля Варшави, в грудні 1575 р. примас номінував королем
імператора, але через пару днів шляхетський провідник М.Сєнніцький там само проголосив
королями Анну Ягеллонку і Стефана Баторія, якого придано їй в чоловіки. Баторій витіснив
прихильників імператора з Кракова й утвердився з Анною на польському престолі.

По смерті Стефана Баторія на елекційному сеймі в серпні 1587 р. шляхетський табір на
чолі з коронним канцлером і гетьманом великим коронним Яном Замойським форсував
обрання на польський престол Сигизмунда - сина шведського короля Юхана ІП з династії
Вазів та Катажини Ягеллонки, а частина маґнатерїї, керована Зборовськими, - австрійського
ерцгерцога Максиміліана - брата імператора Рудольфа П. Максиміліан з кількатисячним
військом і загонами Зборовських зробив невдалу спробу захопити Краків й коронуватись у
ньому. У грудні 1587 р. відбулася коронація Сиіизмунда III, а в січні 1588 р. Я.Замойський
наголову розбив Максиміліана та його польських прихильників під Бичиною.

Річ Посполиту звичайно характеризують як шляхетську (дворянську) республіку з огляду
на те, що шляхта займала в ній панівні позиції як стан. Вищим органом державної влади був
двопалатний сейм. Верхню палату (сенат) складали римо-католицькі архиєпископи та всі
єпископи, 10 вищих державних посадових осіб-“міністрів”, усі воєводи, жмудський староста
і всі каштеляни. Усі вони призначалися на посади королем на засаді пожиттєвості. У нижню
палату сейму (посольську ізбу) входили посли, обрані на шляхетських сеймиках воєводств.
Кожне воєводство делегувало на сейми певну кількість послів. Влада короля була сильно
обмежена шляхетськими привілеями. І тим не менше вона залишалася значною. Важливим
важелем влади короля були роздача ним у пожитгєве володіння державних (королівських)
маєтків і призначення на засаді пожиттєвості на вищі світські посади та земські уряди.

В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. відбулися зміни у співвідношенні
політичних сил Речі Посполитої - шляхта поступово втрачала здобуті в екзекуційному русі
впливи в державі, шальки терезів в політичному розвитку схилялися на користь магнатів,
королівська влада неухильно потрапляла в залежність від останніх. Запал реформаторства
діячів екзекуційного руху був зосереджений на прагненні обмежити королівську владу, що
спричиняло посилення впливів магнатів. На кінець XVI ст. склалась нова магнатерія,
незрівняно заможніша від старої (до останньої належали Тарнавські, Тенчинські, Ґурки,
Кміти та ін.). її склали насамперед українські князівські роди Острозьких, Збаразьких,
Вишневецьких, Заславських тощо, а також вихідці з польської багатої шляхти - Потоцькі,
Любомирські, Конєцпольські, Калиновські й інші. Значну або більшу частину їхніх
величезник маєтків становили землеволодіння в українських землях. Сучасники називали їх
“королев’ятами”.

Екзекуційний рух вичерпав себе під час правління Стефана Баторія. Це відкрило шлях для
трансформації шляхетської демократії в її різновид - режим магнатської олігархії, що
остаточно склався в середині XVII ст. Вихований під впливом Габсбургів й у дусі
ортодоксального католицтва, Сигизмунд ІП був речником сильної монаршої влади. Згідно зі
своїми контрреформаційними переконаннями він намагався зміцнювати зв’язки з
Габсбургами - захисниками католицтва. Король не зважав на те, що до його вступу на
престол Речі Посполитої реформація у ній здобула великих успіхів. Програма королівського
угрупування, сформульована в тогочасній публіцистиці, зокрема в “Сеймових промовах”
талановитого єзуїта Пиотра Скарги, не могла не викликати неспокій серед шляхти, оскільки
в ній передбачалося позбавити шляхту багатьох здобутих привілеїв.

Усе це призвело до того, що шляхетська опозиція королеві та його оточенню, підтримана
з певних міркувань частиною маґнатерїї, постановила змусити короля внести зміни у
внутрішню політику. Використовуючи гарантоване Генриховими артикулами право на опір
(рокош), шляхта підняла проти короля бунт, званий "Сандомирським рокошем ”, оскільки він
був проголошений в Сандомирі, або “рокошем Зебжидовського”, оскільки його очолив
краківський воєвода Миколай Зебжидовський. За рішенням Люблінського з’їзду в серпні
1606 р. пройшов з’їзд шляхти в Сандомирі. Він перетворився на конфедерацію, учасники якої
проголосили рокош і ухвалили вимоги з 64-х статей (артикулів), що охоплювали широке коло
питань. Вони мали на меті значно обмежити повноваження королівської влади. Делегація
рокошан відвідала короля і представила йому на розгляд свої статті. Король їх рішуче
відхилив і виступив проти рокошан з кількатисячним військом. З огляду на чисельну
перевагу королівського війська ті відступили з Сандомира. У жовтні 1606 р. дійшло до угоди
ворогуючих сторін, яка передбачала розгляд постулатів рокошан на наступному сеймі.
Зволікання зі скликанням обіцяного королем сейму призвело до відновлення конфлікту. Під
Ґузовом 6 липня 1607 р. королівське військо розбило рокошан. Керівництво рокошан
перепросило короля і зр і кл ос я думки про його детронізацію, натомість той мусив
відмовитися від планів зміцнити свою владу. Для державно-політичного устрою рокош, як і
роки по ньому, мали переломний характер. Середня шляхта - мотор опозиції королівській
владі - зазнала поразки: з її планів перетворити рух у черговий етап боротьби за екзекуцію
прав нічого не вийшло.

Свідомість шляхти й магнатів була позначена дальшою догматизацією. Усе, що не
відповідало їхнім поглядам, у тому числі й корисне для країни, відкидалося як неслушне. До
найбільш важливих шляхетських догматів належала переконаність у тому, що Польща має
ідеальний державно-політичний устрій, відбитий в “золотих вольностях”; впевненість у
винятковій місії Польщі на Сході, як бастіону християнства. Сукупність догматів мислення
шляхти підкреслювала вигадана нею перевага польських законів і звичаїв над рештою світу,
приписувала Польщі спеціальну над нею Божу опіку. Цю систему шляхетського способу
мислення діячі польського Просвітництва другої половини ХУЛІ ст. назвали “сармапіизмам”
(від вигаданого хроністами XVI ст. походження шляхти нібито від войовничих племен
сарматів).

Реформація і Контрреформація. Ідеологічний та соціально-політичний рух за
оновлення католицької церкви, якому у XVI ст. поклав початок чернець августинського
монастиря Мартін Лютер, охопив більшість країн Західної і Центральної Європи, у тому
числі й польські землі. Польська шляхта висловлювала незадоволення непомірним
збагаченням церкви, її привілеями, впливами на державне життя. Вона бажала мати залежну
від себе церкву. Міщанство також було критично налаштоване щодо церкви. Реформація у
польських землях була представлена кількома течіями, які проникли із Західної і Центральної
Європи. У межах Польської держави лютеранство поширилось головним чином в
Королівській Пруссії, Великопольщі. В інших регіонах Корони присутність лютеранства була
спорадичною.

/ У 1548-1551 рр. до Великопольщі прибула і оселилася значна кількхсль^еськіа.братів-^
членів Братньої общини, що втекли від репресій, до яких удався чеський король Фердинанд І
Габсбурґ після придушення ним Празького повстання 1547 р. У Великопольщі чеські брати
знайшли доволі широкі можливості для своєї діяльності. До них віросповідно приєдналася
певна частина місцевої шляхти і міщан. /

У той самий час на польські землі проник кальвінізм. У другій половині 1550-х років він
став провідним напрямом польського протестантизму. Найбільше прихильників він мав серед
польської шляхти, особливо малопольської. Шляхту мало цікавила доктрина ЖКальвіна. їй
імпонувало його вчення про першість суспільства перед державою і визнання права опору
станового представництва владі, етичне виправдання ним підприємництва, збагачення
людини. Приваблювала шляхту й демократична республіканська структура церковної
організації кальвінізму, чим ця докорінно відрізнялася від суворо ієрархічної структури
католицької церкви. На чолі кальвіністської церковної общини стояв старшина (пресвітер),
що обирався з її членів, і запрошуваний нею проповідник, що виголошував перед членами
общини проповіді та духовно-моральні повчання; функція проповідника не мала характеру
священицької діяльності, а полягала лише в службі (тіпІ8іегіит\ від чого їх звали
“міністрами”. У своїх маєтках шляхта реформувала католицькі церкви, усувала з них
священиків і передавала пресвітерам і міністрам, яких підбирала на свій розсуд. Реформовані
церкви, звані "зборами”, перебували під повним контролем кальвіністської шляхти. Близько
1570 р. в Речі Посполитій налічувалося 700 протестантських церков, з чого понад 420 були
кальвіністськими.

У 1562 р. в кальвіністському таборі розпочався розкол, завершений через три роки. З
нього виділилася менша, радикальна частина, куди входили шляхта, міщани й частина селян.
Вони склали т.зв. Меншу церкву; власне кальвіністська церква відтоді йменувалася Більшою.
Розкольники за прикладом чеських братів називали себе “польськими братами”.
Інтерпретуючи Новий Завіт з позицій, близьких до раціоналістичних, польські брати
заперечували основний догмат ортодоксального християнства - вчення про єдиносутню
Троїстість Бога. За це ідейні противники прозвали їх “аріанами” (від імені одного з
засновників ранніх єретичних вчень александрійського священика Арія, що помер 336 р.),
рідше - “антитринітаріями ” (латин. Тгіпііаз - Трійця). Більшість польських братів вважали
Ісуса Христа людиною. Від початку XVII ст. прибічників цього погляду серед аріан-
антитриніаріїв звали “унітаріями” (латин, ипііаз - єдність). В основі суспільної ідеології
польських братів лежала ідея безумовної соціальної рівності - переконання, що всі люди
брати і ніхто не повинен наживатись на чужій праці. Вони висували постулати скасування
станових відмінностей, звільнення селян від феодальних повинностей, відмови від державної
і військової служби. Найбільш радикально налаштовані з них вдалися до створення у 1569 р.
у новозаснованому малопольському містечку Ракові християнської громади, члени якої
спільно обробляли землю, займались ремеслом, плекали освіту. З цього експерименту
зрештою нічого не вийшло: Ракув перетворився на типове ремісничо-торговельне поселення
з властивими для нього соціальними негараздами.

З часом серед польських братів дійшло до посилення впливів поміркованого крила, яке
здобуло перевагу. Великою мірою це сталося дякуючи італійцю Фаусто Соцціні (1539-1604;
у Польщі його звали Фавстом Социном\ Прибувши до Польщі у 1579 р., він невдовзі очолив
помірковане крило польських братів, користувався серед них високим авторитетом до своєї
смерті (похований у Польщі). Ф.Социн надав аріанському рухові більшої згуртованості і
пружності, реформував його в дусі раціоналізму, проголосивши розум людини
найголовнішим інструментом в осягненні Св. Письма й пізнанні світу, а моральне
самовдосконалення - єдиним шляхом піднесення духовності. Дякуючи Ф.Социнові
антитринітаризм, званий від його імені социніанством, став єдиним у Польщі
протестантським віровизнанням, здатним на інтелектуальному рівні успішно дискутувати з
католицькими ідеологами.

Апогеєм реформації в Речі Посполитій в цілому було прийняття Акту Варшавської'
конфедерації, якою визнав себе конвокаційний сейм 1573 р. Цей Акт проголосив
віротерпимість щодо всіх християнських віровизнань. Світські власті не мали права нікого
карати смертю, конфіскацією маєтків, ув’язненням чи вигнанням з країни за релігійні
погляди. Серед підписів, що стояли під ним, половина належала католикам. Цим Актом Річ
Посполита першою серед європейських країн на офіційному рівні заявила про запровадження
віротерпимості. Але шляхетський характер визначив й її нестійкість, оскільки шляхта
148
виявилася ненадійним оплотом протестантизму. Після задоволення своїх релігійних і
політичних вимог багато її представників не бачили потреби в продовженні реформації.

Реакцією на реформацію була контрреформація - наступ у релігійній формі сил, що
намагалися відновити підірвані позиції католицької церкви, вивести її з кризи. Захищаючи ці
позиції, католицизм був змушений вдатися до внутрішньої організаційної та ідейної
перебудови. Неабияке значення мало заснування у 1534 р. і затвердження папою у 1540 р.
ордену єзуїтів, що став одним з головних бастіонів контрреформації. У 1542 р. реорганізовано
інквізицію, а 1559 р. уперше надруковано “Індекс заборонених книг” - список видань, згодом
поновлюваний, що містив назви творів, які розходилися з ученням і практикою католицької
церкви. Рішучий перелом в європейській контрреформації наступив після закінчення у 1563
р. вселенського собору цієї церкви, який з перервами засідав від 1545 р. на півночі Італії в
місті Триденті. Собор закріпив перемогу угруповання на чолі з єзуїтами над течією в
католицизмі, котра шукала примирення з протестантством. Він опрацював радикальну
програму оновлення католицької спільноти, визначив доктрину і політику католицької
церкви. У 1564 р. було обнародувано "Тридентське сповідання віри" - документ, що виклав
головну суть рішень собору.

Постанови Тридентського собору у 1577 р. були схвалені синодом польської католицької
церкви. Як провідник їх у життя особливо відзначався єзуїтський орден, який у Польщі
розпочав свою діяльність 1564 р. на запрошення одного з найбільш запеклих противників
реформації кардинала і вармійського єпископа Станіслава Гозіуша. Він та Марцін Крамер
були найавторитетнішими представниками контрреформації. На час закінчення
Тридентського собору польська католицька церква спромоглася в значній мірі
реорганізуватись. Це дозволило їй повільно й неухильно переходити в контрнаступ.
Упродовж останньої третини XVI - першої половини XVII ст. католицька церква активно
провадила власне реформування, щоб успішно протистояти протестантству. Одна з
особливостей Польщі полягала в тому, що тут в боротьбі з реформацією було неможливо
широко покладатися на методи прямого насильства й примусу, оскільки свобода
віросповідання гарантувалася шляхті Актом Варшавської конфедерації. Основна роль у
перевихованні протестантської шляхти належала єзуїтам. Сила цього ордену грунтувалася на
гнучкій організації, дисципліні, старанному відборі потрібних йому кадрів, умінні
використовувати будь-які можливості для досягнення своїх цілей. Єзуїтів у Речі Посполитій
було порівняно небагато (на зламі XVI і XVII ст. близько 400, у 1640 р. - понад 1400).
Усвідомлюючи необхідність рахуватися з привілейованим становищем шляхти, орден
зосередив велику увагу на вихованні шляхетської молоді. Головним осередком цього
виховання стали єзуїтські колегії - середні навчальні заклади, в яких використовувався
кращий досвід європейської педагогіки, зокрема протестантської. Високий рівень навчання в
колегіях призвів до того, що освіту в них охоче здобували не тільки католики, а й
протестанти, причому останніх не примушувано брати участь в католицьких релігійних
обрядах. Цим шляхом до кінця першої половини XVII ст. навернули велику, якщо не більшу,
кількість протестантської шляхти. Перша єзуїтська колегія була заснована за сприяння
С.Гозіуша в містечку Бранево (Брунсберзі) у 1565 р. На 1648 р. у польських землях існувало
15 колегій, українських - 12, у ВКЛ - 10.

Великий контрреформаційний вплив справляли визначні єзуїтські проповідники та
письменники, серед яких відзначався Пйотр Скарга (1536-1612)- перший ректор Віденської
академії, автор свого роду програмної праці “Про єдність Божої церкви під єдиним пастирем”
(видана 1574 р.), а також дуже популярних “Життєписів святих” (1579 р.). Пропаганда
контрреформації брала, зокрема, тим, що використовувала більш різноманітні методи і засоби
переконання - мистецтво, музику, театр, методичну катехізацію вірних тощо.
Здобувши великі успіхи у викоріненні кальвінізму (хоч остаточно з ним у Речі Посполитій
було покінчено в другій половині XVII ст.), католицька церква у 30-40-х роках XVII ст.
завдала відчутних ударів по польських братах. У 1638 р., згідно з тогорічним вироком
сеймового суду, у Ракові припинили діяти аріанські збір, школа (академія) і друкарня.
Частина аріан, що в ньому мешкали, виїхала до волинського містечка Киселина, де й осіла. У
1647 р. сеймовий суд наказав закрити всі аріанські школи і друкарні. Виконанню цього наказу
перешкодила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького,
розпочата у 1648 р. До кінця першої половини XVII ст. контрреформація загалом перемогла.

Реформа католицької церкви, що відбувалася в ході контрреформації, справила значний
вплив на православну (руську) церкву в межах Речі Посполитої. Необхідність кардинальних
реформ у православ’ї була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію
його церковних верхів, на зростаючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру,
залежного від примх світських землевласників. Частина керівництва православного
духовенства вихід з такого становища бачила в унії руської і католицької церков. Після
Тридентського собору ідея унії двох церков стала посилено поширюватись в католицьких
колах Польщі. Йшлося про зміцнення позицій західного християнства на руських землях, про
підпорядкування йому православної церкви. Проголошення у 1589 р. автокефальної
Московської патріархії, глава якої отримав титул патріарха Московського і Всієї Русі, що в
підтексті містило претензії на українсько-білоруські землі, автоматично зробило рішучими
прихильниками унійної ідеї короля і політичні верхи Речі Посполитої. Об’єднання
православної церкви України і Білорусі та католицької церкви було проголошено на
Берестейському церковному соборі в жовтні 1596 р. більшою частиною керівництва
православної церкви на чолі з митрополитом Михаітам Рогозою, яка виступала за таке
об’єднання - унію. Об’єднана (унійна, уніатська, греко-католицька) церква, згідно з
постановою цього собору, визнавала основні догмати католицької церкви і своїм главою
римського папу, натомість зберігала відправу на слов’янській мові та обряди православної
церкви. На паралельному соборі противників унії, захисників православ’я, який тоді ж
відбувся у Бересті, ідея унії була засуджена і відхилена. У релігійному відношенні Русь
поділилася на дві частини - греко-католицьку і православну. Король і правлячі кола Речі
Посполитої рішуче зайняли сторону уніатів. А оскільки королеві належало право патронату
над християнами грецької віри і саме такими він вважав прибічників унії, то за ними в Україні
і Білорусі офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їх землі, а також
церковна юрисдикція над усім духовенством східного обряду. Це ще більше розпалило
церковне протистояння в руському народі.

У жовтні 1620 р. у Братській церкві, що на Подолі в Києві, відбулося таємне висвячення
єрусалимським патріархом Феофаном православних єпископів єпархій, керівництво яких
перебувало в руках уніатів. Згідно з законом і традицією, тільки король міг затвердити цих
ієрархів. Сиґизмунд ПІ цього висвячення не визнав. Відтоді функціонували паралельні
православні й уніатські руські єпархії. Короткозорість королівського двору і сейму, які на
протязі 1620-х років не помітили руського опору, що з конфесійного протесту за оборону
загроженої доброї старовини перетворився на усвідомлений національний рух, дорого
коштували Речі Посполитій у недалекому майбутньому.

^Фільварково-панщинна система. Міста. XVI - перша половина XVII ст. були одним із
переломових періодів в історії Європи. Головним змістом його було протиборство двох
основних тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної
частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що
визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід
від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їх суспільства не були підготовлені для
150
буржуазної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а
означений період став початковим етапом пізнього феодалізму. В аграрних відносинах
запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їхню характер та еволюцію,
відбилась у всіх сферах життя польського та інших народів Речі Посполитої.

Поширення і вкорінення цієї системи було викликане значним у XVI ст. зростанням
попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно. Попит зростав як на
польських землях, так і в Західній Європі, дякуючи збільшенню чисельності тієї частини
населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята
в аграрному секторі. Селянське господарство не було в стані цілком задовольнити цей попит.
Ця місія лягла на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація
інших церковних маєтків) охоче йшла на його розгортання, тому що ціни на
сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари.
Дякуючи розширенню й заснуванню фільварків, значно зросло виробництво зерна. Близько
1580 р. збір зерна у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення
досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай
зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. До 70% призначеного на продаж зерна,
виробленого у фільварках і селянських господарствах, у другій половині XVI ст. збувалося на
внутрішньому ринку, решта (6%) вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80%
експорту зерна припадало на найбільший польський та у всьому Балтійському басейні порт-
Ґданськ.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю
базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників. Торунський сейм
1520 р. постановив, що селяни всіх типів маєтків (шляхетсько-магнатських, церковно-
монастирських, королівських) Корони повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі
щонайменше одного дня кожного тижня. У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з
ланового кметського господарства виносила два-три дні. Селяни були зайняті і на таких
роботах на пана, як гвалти, толоки, шарварки. До селянських відробітків належала й підводна
повинність. У середині XVI ст. ланове господарство кметя приносило йому в рік, після
відрахування частини доходу на користь феодала і на десятину, 20-30 злотих, що було
немало. На феодальну експлуатацію, особливо на підвищення панами повинностей, селяни
відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем, протестами, особливо
втечами в маєтки інших панів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені
втечами. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., тогочасний
польський публіцист Анджей Фрич Моджевський писав: “Як багато мають (пани) підданих,
так багато мають і ворогів”.

На рубежі XVI і XVII ст. доходи феодалів від зернового господарства фільварків стали
меншати у зв’язку з падінням врожайності через варварське використання землі, погіршення
клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими і західноєвропейськими
істориками, дають підставу твердити, що XVII і ХУШ ст. позначені несприятливими для
землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. На додаток до цього з рубежу
XУІ-ХУІІ ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому
і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок
невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Падіння
зборів зерна і цін на нього примушували феодалів шукати способи збереження своїх доходів
на досягнутому рівні. Шляхта обрала найлегший шлях, проторений попереднім розвитком
фільваркового господарства. Вона стала розширювати його земельний ареал й закладати нові
фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових та їх збори для продажу. При цьому
шляхта відбирала у селян частину їхньої надільної землі і приєднувала її до фільварку.
Розширення посівних площ автоматично тягло за собою посилення експлуатації селян.
Найвідчутнішим для них було зростання норм панщини - вона доходила до 4-6 днів з лану на
тиждень.

У XVI - першій половині XVII ст. в Польщі продовжувався поступальний розвиток міст.
Станом на 1500 р. у межах Корони, не враховуючи тих земель колишнього Галицько-
Волинського Князівства, які увійшли до складу Речі Посполитої, існувало 567 міських
поселень, з чого королівських було 227, церковних - 113, шляхетсько-магнатських - 227. У
1600 р. на тих самих теренах міських поселень налічувалося 645, у тому числі королівських -
230, церковних - 118, шляхетсько-магнатських - 297. У містах польських земель Корони
проживало до 23% населення, причому у Малопольщі і Великопольщі - до 30%. Великих
міст було порівняно мало; у першій половині XVII ст. найбільшим з них був Ґданськ (75 тис.
осіб), далі йшли Краків (30 тис.), Познань (20 тис.).

У багатьох містах поруч з поляками проживало німецьке населення. У містах західної
частини Корони німецька людність була численною, а в містах Королівської Пруссії,
Західного Помор’я і Силезії німці переважали. Патриціат повністю або здебільшого складався
з німців і це давало їм змогу тримати під своїм контролем життя міст. У багатьох містах
існували єврейські громади. Подекуди євреї жили і в селах. Протягом XVI ст. їх чисельність в
Короні зросла до 150 тис. осіб, що значною мірою було наслідком дальшого напливу євреїв з
Заходу, де вони піддавалися переслідуванням. Дякуючи королівській підтримці євреї
користувалися самоврядуванням, релігійною свободою. У XVI ст. вони створили свій
центральний орган - т.зв. "ваад" - з’їзд своїх представників з усієї Корони, який мав
законодавчо-виконавчу владу, займався за посередництвом єврейських громад (кагалів)
збиранням з єврейської людності податків на користь держави.

Міста постійно були осередками ремісничого виробництва. У значних містах воно
продовжувало існувати у формі цехової організації. Упродовж XVI ст. кількість цехів помітно
зросла. Відомо, що наприкінці цього століття в Торуні діяло близько 50-ти цехів, у Ґданську
було до 3 тис. цехових майстрів, у Кракові - до 700, Вроцлаві - до 1700. У ремісничому
виробництві відбувався, хоч і повільно, технічний поступ. Особливо зросло використання
водяної енергії.

Міста були основними осередками торгівлі. Різко зросло значення торгівлі з
західноєвропейськими країнами через порти на балтійському узбережжі, головним чином
Ґданськ. Провідною статею експорту через порти було зерно. Велику частину у ньому
займали лісові вироби - різного роду деревина, попіл, поташ тощо, потреби на які на Заході
дуже зростали у зв’язку з розвитком суднобудування та текстильного виробництва. Імпорт
через порти складали колоніальні товари, риба, тканини, металеві вироби, предмети розкоші.
Торгувала Польща і зі Сходом, головним чином з Північним Причорномор’ям, у першу чергу
з італійськими купцями Кримського півострова. Основний торговий шлях йшов через Львів.
Торгівля зі Сходом помітно підупала з втратою значення середземноморської (левантійської)
торгівлі, викликаною великими географічними відкриттями. У більших містах відбувалася
спеціалізація купців. З них виокремилася група банкірів, які займалися головним чином
кредитними операціями. Визначну позицію серед них займали краківські банкіри Бонери, які
позичали королям, магнатам, шляхті, міщанам. Розвиткові торгівлі і кредитних операцій
немалою мірою сприяло заснування королем Сигизмундом Августом у 1558 р. державного
поштового зв’язку. Значну роль у розвиткові торгівлі в Польському Королівстві відігравали
євреї. Певне місце у ній належало вірменам і шотландцям, що мешкали в Короні постійно.

Українське козацтво. В останній чверті XVI - першій половині XVII ст. важливе місце у
внутрішньополітичному житті Речі Посполитої займало українське козацтво. До цього
періоду воно сформувалося в районі Середнього і Нижнього Подніпров’я. Це було наслідком
колонізаційних процесів у Подніпров’ї, в яких головною силою виступали селяни і міщани,
що втікали від феодальної експлуатації з інших регіонів України. Поступово козацтво
перетворилося на захисника соціально-національних інтересів українського народу. Ця його
роль стала особливо очевидною, коли у нього з’явилась потужна збройна сила - Військо
Запорозьке. Козацтво було й серйозним чинником дипломатичних відносин Речі Посполитої
з Кримським ханством й Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і
Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювало ці відносини. Польський
уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у використанні їх для
захисту південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою з
дозволу Стефана Баторія у 1578 р. було створено військо з 500 козаків, які мали служити
державі за відповідну платню. Внесене у реєстр (список), це військо стали йменувати
реєстровим. Відтоді козаки ділилися на реєстрових і нереєстрових, причому останніх було
набагато більше, ніж перших. Реєстри сприяли утвердженню серед козаків почуття своєї
відокремленості від інших станів суспільства.

Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняною силою Речі Посполитої виявилися
малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися.
Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590 р., у
відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, за якою вони передавалися під суворий нагляд
держави. Внесених до реєстру 1000 козаків зобов’язали складати присягу, що вони
самовільно не порушуватимуть кордонів Речі Посполитої з Кримським ханством й
Османською імперією. Козаки знехтували цією сеймовою постановою. Один із старших
тисячного реєстру, Крииипоф Косинський, шляхтич родом з Підляшшя, підняв у 1591 р.
повстання проти королівської адміністрації на Подніпров’ї і тамтешніх українських та
польських панів. Повстання тривало до 1593 р. Воно зазнало поразки, а К.Косинський
загинув у заключній його стадії. Поразкою закінчилося й козацьке повстання 1594-1596 рр.,
очолюване Северином Наливайком - вихідцем з простолюду, нереєстровим козаком.

Перший же після розгрому повстання С.Наливайка сейм оголосив козаків “військовими
злочинцями” й закликав польське військове командування “винищувати їх до останку”. Але
уряд у військовій скруті раз по раз змушений був використовувати збройні можливості
козацтва. Так було під час трьох війн Речі Посполитої зі Швецією, Московією і Туреччиною,
в котрі вона була втягнута продовж першої чверті XVII ст. Найпереконливіше козаки довели
свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 р., яка стала апогеєм козацької
слави Війська Запорозького в Речі Посполитій. Проте після смерті козацького гетьмана Петра
Конашевича-Сагайдачного у 1622 р. польсько-козацька ворожнеча стала відновлюватися.

У 1625 р. коронне військо під командуванням гетьмана польного коронного
С.Конєцпольського рушило на козаків, очолюваних у той час гетьманом Марком Жмайлом.
Наприкінці цієї польсько-козацької війни помірковане крило козаків передало гетьманську
булаву Михайлові Дорошенку й уклало угоду з С.Конєцпольським біля Курукового озера в
урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного міста Кременчуга). Козаків було примушено
принести присягу на вірність королю, козацький реєстр скорочено до 6 тис., вони
зобов’язалися відмовитися від морських походів, не підтримувати стосунків з іноземними
державами. У 1630 р. козаки на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) піднялися
проти коронного війська, яке розташувалося після польсько-шведської війни на постій у
Подніпров’ї. Згодом, у ході повстання Т.Федорович, незгідний з тактикою компромісу, якої
дотримувалася поміркована частина козацької старшини, покинув козацький табір і відступив
на Запоріжжя, а старшина уклала з С.Конєцпольським договір в Переяславі. Козаки
погодилися виконувати Куруківську угоду, реєстр був збільшений до 8 тис.
Цей реєстр був значно перевищений під час т.зв. Смоленської війни Речі Посполитої з
Московією (1632-1634 рр.): і на цей раз правлячі кола Речі Посполитої не могли обійтися без
залучення козаків. Після війни соціально-політична ситуація на Подніпров’ї знову стала
напруженою. Дії дислокованого тут коронного війська викликали незадоволення місцевої
людності, козаків. Незадоволення було спричинене й тим, що у 1635 р. за тогорічною
постановою сейму, ініційованою С.Конєцпольським, під керівництвом французького
інженера Ґіїюма Левассера де Боплана була споруджена над першим дніпровським -
Кодацьким - порогом фортеця Кодак, яка відрізала Запорозьку Січ від півдня Київського
воєводства, перекривши доставку на Січ хліба і боєприпасів та обмежила вихід січовиків у
Подніпров’я і подніпровців на Січ. Того ж 1635 р. запорозький загін під проводом Івана
Сулими захопив й зруйнував Кодак, а його залогу перебив. У 1637 р. спалахнуло козацьке
повстання під проводом Павла Бута (Павлюка - товариша І.Сулими), якого запорожці
обрали своїм гетьманом. Чимала.кількість реєстровиків повстання не підтримала, навіть
виступила проти нього у складі коронного війська, керованого гетьманом пальним коронним
Миколаєві Потецьким. У вирішальній битві під селом Кумейками поблизу Канева повсталі
зазнали поразки і відступили. На козацькій раді в таборі під містечком Боровицею в грудні
1637 р. був підписаний, зокрема, писарем Війська Запорозького Богданом Хмельницьким, акт
про капітуляцію козаків. По Подніпров’ю прокотилася хвиля терору. У відповідь на це під
керівництвом новообраного гетьмана Яцька Остряниці (Ослрмннії) у 1638 р. на Лівобережжі
піднялося козацьке повстання. Зазнавши невдачі, Я.Остряниця з найближчою старшиною та
багатьма рядовими козаками відступив у російські володіння, де вони й осіли. У листопаді
1638 р. в урочищі Маслів Став відбулося прийняття козаками умов капітуляції. Згідно з
"Ординацією Війська Запорозького", ухваленою сеймом весною того ж року, були
ліквідовані посада козацького гетьмана і виборність полковників - їх мали заступити
призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти; відновлено
шеститисячний реєстр; Запорозьку Січ оголошено поза законом. В українських землях
настало десятиліття “золотого” спокою (1638-1648) у козацько-польських відносинах.
Вибухонебезпечна людська маса, козаки й некозаки, значною мірою емігрували у володіння
Московії. У це десятиліття Польща не вела жодної війни і не потребувала козацької збройної
сили.

Зовнішня політика. Пріоритетне місце в зовнішній політиці Речі Посполитої продовж
XVI і першої половини XVII ст. займали відносини з Московською державою. На першому їх
етапі йшлося про боротьбу ВКЛ, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими
(головним чином Смоленською землею) й українськими землями над Десною (Чернігово-
Сіверщиною). У Лівонській війні (1558-1583 рр.) Польща і Литва, з одного боку, і Московія з
другого, були силами, що протистояли одна одній і загалом визначали її хід. То була війна за
панування в східній частині південної Прибалтики, точніше в Інфлянтах (Ліфляндії).

За наказом царя Івана IV Грозного (1533-1584) московське військо у 1558 р. вдерлося до
Інфлянт й окупувало значну їх частину з містами Нарвою і Дерптом (Тарту), що відкрило
Москві вихід до Балтійського моря. Правлячі кола Інфлянт звернулися із закликом про
допомогу до Сиґизмунда Августа, імператора Фердинанда І, Швеції і Данії. З рішенням
надати допомогу Сигизмунд Август зволікав до того часу, коли 1559 р. у Вільні новообраний
великий магістр Ордену Ґоттгард Кеттлер дав згоду на перехід Інфлянт під його протекторат і
зобов’язався спільно з Польщею і Литвою діяти проти Москви, а Сигизмунд Август -
захищати Інфлянти від Москви і шанувати їхній політично-державний устрій. Виконуючи
взяті на себе зобов’язання, Польща і Литва у 1560 р. вступили у війну на боці Інфлянт. Дії
польсько-литовського війська в Інфлянтах у 1560-1561 рр. були малоуспішними. У цій
ситуації Ґ.Кеттлер зважився на важливий крок. Згідно з Віденським договором, який він у
154
листопаді 156! р. уклав із Сигизмундом Августом, Орден було ліквідовано, а його володіння
були оголошені секуляризованими. З них Ґ.Кеттлерові у спадкове володіння була відведена
територія, розташована на південь від Двини (Даугави) - Курляндське Герцогство
(князівство), ленно залежне від Польщі і Литви. Війна продовжувалася з перемінним успіхом,
численними перемир’ями і підключенням нових союзників (Швеції й Данії).

Ставши польським королем, Стефан Баторій перейшов до рішучих дій проти Москви. У
1579 р. від здобув Полоцьк та кілька інших білоруських міст, у 1580 р. - Великі Луки. Після
невдалої облоги ним Пскова (1581-1582 рр.) обидві сторони пішли на підписання у селі Ямі
Запольському десятирічного перемир’я, за яким Москва повернула Речі Посполитій
Інфлянти. Дальше воєнне протистояння Речі Посполитої і Московїї припало на першу
третину XVII ст. До цього Сигизмунда III заохочувала політична криза, яку переживала
Московська держава на початку ХУП ст. у так званий “смутний час”. До авантюри з
Лжедмитрієм І Сигизмунд ІП безпосереднього відношення не мав, але не перешкодив тому
діяти в Короні й одержувати матеріальну та віськову допомогу її магнатських кіл. Дякуючи
цій допомозі Лжедмитрій І у 1605 р. опинився на московському престолі. Однак він ухилився
від пропозиції Сигизмунда ІП укласти антишведський польсько-російський союз. Воцаріння в
Москві князя Василія Шуйського (1606-1610 рр.) після загибелі Лжедмитрія І призвело до
нав’язання нею у 1607 р. союзних відносин зі Швецією. Дізнавшись про це, Сиґизмунд ІП
зірвав перемир’я.

У 1609 р. Річ Посполита розпочала війну з Московією. На рішення вдатися до неї
остаточно вплинув укладений того ж року Василієм Шуйським і шведським королем Карлом
IX договір, спрямований проти Речі Посполитої. Восени 1609 р. Сиґизмунд ІП, якому
допомагав 10-тисячний загін українських козаків, узяв в облогу Смоленськ. Поки вона
тривала, у липні 1610 р. гетьман Станіслав Жулкевський розгромив під селом Клушином
російську армію, що йшла на виручку Смоленську. Це прискорило падіння Василія
Шуйського як царя (1610 р.). У Москві став правити уряд з семи бояр (“семибоярщина”, 1610-
1612 рр.). Він пішов на укладення в серпні 1610 р. договору з С.Жулкевським, за яким
російським царем визнавався син Сиґизмунда ІП - Владислав. У вересні 1610 р. на основі
цього договору поляки вступили у Москву, реальна влада опинилася в руках польського
командування та його поплічників з московської знаті. У червні 1611 р., після 21-місячної
облоги капітулював Смоленськ. Сиґизмунд ПІ сподівався, що йому вдасться заволодіти
московським троном. Проте народне ополчення під проводом Кузьми Мініна та князя
Дмитрія Пожарського перекреслило це сподівання. У жовтні 1612 р. польський гарнізон, що
сховався у Кремлі, був змушений капітулювати.

У 1613 р. московським царем на Земському соборі був обраний Михаїл Романов. Після
цього Сигизмунд ІП схилився до думки забезпечити московський трон за Владиславом. Проте
польський похід, здійснений Владиславом у 1617-1618 рр. з метою зайняти цей трон (у поході
взяло участь і 20 тис. козаків під проводом П.Сагайдачного), закінчився невдало. Це і зміна
зовнішньополітичної ситуації Речі Посполитої у зв’язку з вибухом у 1618 р. в Європі війни,
якій судилося стати Тридцятилітньою, примусило її піти на укладення в селі Деуліно (поблизу
Троїце-Сергієва монастиря) перемир’я з Росією на 14 з половиною років, згідно з яким
Смоленська і Чернігово-Сіверська землі відійшли до Речі Посполитої. Ще до закінчення
Деулінського перемир’я Москва розпочала воєнні дії проти Речі Посполитої, щоб повернути
їх. Війна тривала у 1632-1634 рр. Головною подією у ній була 10-місячна облога Смоленська
московською армією, яка однак закінчилась капітуляцією нападників. У червні 1634 р. обидві
держави над річкою Поляновкою, що між містами Вязьмою і Дорогобужем, уклали “вічний”
мир, за яким названі землі залишились у володінні Речі Посполитої, натомість за 20 тис.
рублів Владислав IV відмовився від претензій на московський трон.
Вперше політичні інтереси Польщі і Литви зіткнулися з Швецією у період Лівонської
війни в районі Інфлянт. Характер цих відносин змінився в кінці XVI ст., і стан, який вони у
той час набрали, протривав до 1660 р. Сиґизмунд ПІ, який став польським королем, перед
виїздом зі Швеції доручив управляти в ній дядькові - герцогові Карлу. Той скористався
непопулярністю Сигизмунда у Швеції (він був ревним католиком), щоб позбавити його
трону. У 1599 р. шведський ріксдаг детронізував Сигизмунда. Детронізацїї він не визнав.
Втрата шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі Посполитої і
Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигизмунда Ш та двох його наступників на
польському престолі заволодіти шведським троном.

У першій чверті XVII ст. шведи поступово окупували значні терени Інфлянт і Східного
Помор’я. У 1632 р. після смерті Сигизмунда Ш королем Речі Посполитої став його син
Владислав IV, а після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Густава II Адольфа на
шведському престолі опинилась його шестирічна дочка Кристіна (1632-Г654). Обидві країни
готувалися до рішучих воєнних дій. Проте до них не дійшло: під тиском Франції, Англії і
Голландії у вересні 1635 р. в Штумдорфі (поблизу Ґданська) було укладено перемир’я на 26 з
половиною років, згідно з яким Швеція повернула Польщі всі окуповані нею міста
Королівської Пруссії, відмовилася від мита на торгівлю через балтійські порти, натомість
зберегла за собою територію Інфлянт на північ від Двини. У 1655 р. Швеція це перемир’я
зірвала і напала на Польщу.

У 1533 р. між Польщею і Туреччиною був підписаний “вічний” мир. До початку XVII ст.
відносини цих держав були мирними, проте небезхмарними: Польща, а згодом і Річ
Посполита, намагалася тримати від себе в денній залежності Молдовське князівство, яке від
кінця XV ст. перебувало в такій самій залежності від Османської імперії. Напруженого
характеру згадані відносини стали набирати в кінці XVI ст., коли Я.3амойський всупереч волі
Сигизмунда ПІ зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдовському і
сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, також леннозалежних від
Туреччини. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни імператора
Рудольфа П Габсбурґа з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту політики
Габсбурґів; імператор намагався підключити до війни й Річ Посполиту. Але Я.Замойський
був проти тісних відносин з Габсбургами. У 1595 р., спираючися на ухвалу сейму, він на чолі
польського війська вдерся до Молдови і посадив на господарський престол Єремію Могилу.
Суперництво за Дунайські князівства загострило відносини Речі Посполитої з Османською
імперією. У 1617 р. Порта повністю взяла Молдову під свій контроль і тим самим впритул
наблизилася до кордону Речі Посполитої. Польсько-турецька війна назрівала. Розпочала її Річ
Посполита у вересні 1620 р. Кварцяне військо і надвірні магнатські загони вдерлися у
Молдову, щоб відновити у ній політичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної від козаків і
молдован допомоги гетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою
поблизу столиці Молдови Ясси поляки були розгромлені турками. Для відсічі турецькій
загрозі було набрано 35-тисячне військо. На чолі з гетьманом великим литовським
Я.К.Ходкевичем воно в серпні 1621 р. розташувалося табором біля замку молдовського міста
Хотина. На початку вересня полякам на допомогу прибув 40-тисячний козацький загін під
проводом гетьмана П.Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном
Османом І армія у складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаном польського табору і
козаків у вересні і на початку жовтня була безуспішною, дякуючи головним чином козакам,
які врятували польське військо від розгрому. 9 жовтня під Хотином було підписано мирний
договір з Річчю Посполитою на умовах зіаґиз дио апіе Ьеііит (як до війни). Так закінчилася
війна, названа Хотинською. Умови Хотинського миру були підтверджені в договорі про
“вічний” мир, укладеному 1624 р. з Портою в Стамбулі.
Культура. Період від кінця XV і до завершення XVI ст. був часом високого злету
польської культури, її “золотого віку”. Його прийнято називати епохою культурного
Відродження Польщі. Як інші народи католицького світу, поляки в основному черпали ідеїта
натхнення в італійському Гуманізмі та німецькій Реформації.

Риси людини Відродження відповідали менталітетові польської шляхти, її соціально-
політичним амбіціям. Принципи шляхетської демократії, виборності короля, покладені в
основу польської державності, підкреслювали значення особистості. Кожен більш-менш
значний шляхтич почував себе політичною персоною, не рахуватися з якою не можуть ні
король, ні держава. Звідси незалежний характер поведінки шляхтича, його самовпевненість й
пихатість. Широке використання шляхтою ідей гуманізму і реформації визначило
своєрідність культури польського Відродження, пов’язаність її переважно зі шляхетськими
іменами. У XVI ст. польська культура ще більше набрала світського характеру, хоча цей
процес не був такий масштабний, як на Заході. Він проявлявся в посиленні інтересу до
повсякденного життя людини, відкиданні середньовічних аскетичних взірців та заміні їх
активною життєвою позицією.

Ренесанс як культурний стиль не призвів до очікуваної реалізації візії гармонійного
розвитку людини на засаді погодження земних і вічних вартостей. На зміну йому прийшла
нова система цінностей, сформована на основі зрослого релігійного уявлення про світ,
зміцнення позицій церкви в суспільно-культурному житті. Ця система йменується бароко. У
Польщі вона охопила кінець XVI - першу половину XVIII ст. Зберігаючи окремі елементи
мистецтва Відродження, бароко було виявом пошуків нових художніх цінностей, з яких
найважливішими були такі, що не завжди відповідали ідеалам класичної краси і ренесансної
простоти. В ідейному відношенні культура Бароко пов’язана з контрреформацією, пошуками
католицькою церквою нових засобів впливу на суспільство. У Польщі ця культура включала
в себе яскраво виражені елементи шляхетської ідеології “сарматизму”.

Велику культурну місію виконували друкарні. Центром друкарства був Краків; тут у
першій половині XVI ст. діяло сім друкарень, а в кінці - 14. Поза Краковом у Польському
Королівстві було понад 40 друкарень. За 1578-1662 рр. кількість видань зросла втричі.
Писемна культура польського Відродження і Бароко розвивалася латинською і польською
мовами. Знання латині було широко розповсюджене в польському суспільстві,
підкреслювало інтегрованість польської культури в загальноєвропейську. Процес переходу
літератури на польську мову проходив повільно, але неухильно, сфера її застосування
розширювалася. У 1534 р. польською мовою вперше була складена постанова шляхетського
сеймику, а 1543 р-сеймова постанова.

XVI ст. успадкувало від XV ст. широко розгалужену на польських землях Корони і за її
межами систему нижчої освіти. На початку XVI ст. більшість приходів Малопольщі і
Великопольщі мала парафіяльні школи і є підставити твердити, що подібна ситуація
спостерігалася в інших польських регіонах. Новим у XVI ст. була поява середньої школи -
католицької і протестантської. Програма навчання у ній включала сім вільних мистецтв -
тривіум і квадрівіум, а викладання було пронизане ідеями гуманізму, засвоєнням античної
спадщини, прищепленням учням кодексу зразків доброчесної поведінки і християнської
етики.

Авторитет Краківського університету як навчального і наукового закладу у цей час
занепав. Спроби провести у ньому реформи були малоуспішними - гору взяли консервативні
тенденції. І все ж більша частина культурно-політичної еліти Польщі тої епохи пройшла через
навчання в Краківському університеті. Віденська академія, відкрита у 1579 р. як єзуїтський
вищий навчальний заклад зі статусом університету, досягла розквіту у 1640-1655 рр. У 1594 р.
папа римський затвердив розроблений за ініціативою Я.Замойського проект створення в
Замості академії зі статусом університету. Замойська академія була відкрита 1595 р. і
проіснувала до 1784 р. Тривалий час керівництву академії вдавалося успішно протидіяти
намаганням і католицької церкви встановити над нею контроль. Чимало польської
шляхетської молоді навчалося в закордонних університетах. Про результати розвитку освіти
в Польщі свідчили зокрема дані про те, шо на початку XVII ст. в Малопольщі 48% шляхти і
40% міщан уміли читати. У Великопольщі тоді ж письменними були 91% двірської
(служилої) шляхти, 78% багатої і 60% заможної шляхти, натомість тільки 29% дрібної і 9%
загродової шляхти. Особливо високописьменною була реформована шляхта. Розвиток
польської освіти справляв великий вплив на освітню справу в руських землях Речі
Посполитої. У закладеній 1578 р. в Острозі руській колегії вперше в українських землях до
практики кириличної освіти було впроваджено сім вільних мистецтв з арсеналу західного
шкільництва. Поєднання традиційної в цій освіті греки та церковнослов’янської мови з
латиною на тлі супутнього викладання елементів філософії й теології дало підставу
йменувати згодом цю колегію Слов’яно-греко-латинською академією. Услід Острозькій
колегії пішла 1593 р. найавторитетніша на той час з братських шкіл Львівська, створена 1585
р. На організаційних засадах єзуїтських колегій уперше в практиці православної освіти було
взороване училище при Києво-Печерській Лаврі, відкрите 1631 р. її архімандритом Петром
Могилою, перетворене на Києво-Могилянську академію.

XVI - перша половина XVII ст. стали часом бурхливого розвитку польської художньої
літератури, головним чином поезії. У першій половині XVI ст. вона майже повністю була
латиномовною, згодом - латино- і польськомовною; причому питома вага польськомовної з
часом зростала і зрештою стала визначальною. Список визначних письменників, що писали
польською мовою, відкрив Миколай Рей (1505-1569), який народився і жив у Журавно
(сучасна Львівщина). Кальвініст, виразник інтересів середньої шляхти, він сатирично і з
моралізаторських позицій зображав сучасні йому суспільні відносини, протиставляючи
неробству і розпущеності світської знаті і духовенства ідеал шляхтича, що займається
сільським господарством. До визначніших його творів належить “Коротка бесіда між трьома
особами - паном, війтом і плебаном”. Вершиною польського красного письменства доби
Відродження була поетична творчість Яна Кохановського (1530-1584). Слава про нього
вийшла далеко за межі Речі Посполитої. Упродовж певного часу він був королівським
секретарем, після чого усамітнився у своєму селі Чарнолєсі, де і провів свої кращі творчі літа.
Я.Кохановський удосконалив польську поетичну мову, збагатив її лексику і стилістичну
образність, підніс на рівень з іншими літературними мовами Європи XVI ст. У жанровому
відношенні спадщина “сарматського Орфея з Чарнолєся”, як його називали, багатогранна. Це
і поеми, “Фрашки” (небагатослівні й влучні сатиричні вірші), “Трени” (плачі, в яких передано
скорботу автора з приводу передчасної смерті його дочки Уршули).

На останні десятиріччя XVI -першу чверть XVII ст. припадає розквіт міщанської
літератури, для якої характерною була посилена увага до суспільних питань. У доробку
Себастьяна Кльоновича (1545-1602), котрий якийсь час був люблінським бурмістром,
особливе місце займають поеми (“Мошна Іуди”, “Перемога богів”), що містять критику
шляхти та магнатів й співчутливе ставлення до селян. Виходець із заможних львівських
міщан Шимон Шимонович (1558-1629) був автором широковідомих “Ідилій” (?8іеІапкГ)., в
яких реалістично показано становище селянства. Львівський міщанин Шимон Зиморович
(1608-1629) був автором поеми “Роксоланки, або руські дівчата”.

Бурхливе політичне життя держави у XVI ст. сприяло розвиткові публіцистики, на
сторінках якої обмірковувалися насущні проблеми держави. Найвидатнішим суспільно-
політичним мислителем був Анджей Фрич Моджевський (1503-1572), син війта з містечка
Вольбожа (близько Пйотркова). В його доробку є трактат “Про виправлення Речі
Посполитої” у 5-ти книгах, присвячений розповіді про звичаї, закони, війну, церкву й освіту.
Автор виклав погляди на те, якою має бути Польська держава, заснована на авторитеті
розуму і віротерпимості, сильній центральній владі, обмеженій законом. Видатним
публіцистом був Станіслав Ожеховський (1513-1566), за походженням “русин” (українець зі
шляхетської родини Перемиської землі). Чудовий стиліст і промовець він зажив слави
послідовного ідеолога шляхти, виразника інтересів католицької церкви. Найбільш відомим
публіцистом доби контрреформації був єзуїт Пйотр Скарга. Особливо яскраво його погляди
висловлені у написаних польською мовою і блискучих за стилем “Сеймових проповідях”,
вперше виданих 1597 р. Він талановито викривав хвороби державного устрою Речі
Посполитої, виступав прибічником сильної королівської влади, піддавав гострій критиці
шляхту, зокрема за те, що вона зловживала своїми становими привілеями, чим підточувала
державу.

У галузі науково-природничої думки світову славу здобув астроном і мислитель Миколай
Коперник (1473-1543). Він народився в Торуні у купецькій родині, освіту здобув у
Краківському та італійських університетах, був каноніком. На схилі життя М.Коперник
завершив написання своєї основної праці, виданої у рік його смерті в Нюрнберзі, - книги
“Про обертання небесних тіл”, в якій відкинув санкціоновану церквою геоцентричну систему
і довів, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. В історії світової науки це був
величезний переворот, одне з найбільших досягнень людського розуму.

Значні здобутки в XVI ст., мала історіографія. Вона продовжувала традиції
середньовічного історіописання, зберігала хронікальний виклад подій (натомість річники уже
не велися). Разом з тим у ній проявлялися риси, навіяні гуманістичними впливами, зокрема
критичне ставлення до джерел через зіставлення їх інформації. Авторами історичних праць
були переважно вихідці з шляхти. У 1519 р. вийшла друком “Польська хроніка” Мацєя з
Мєхова (Мєховіти; бл. 1457-1523) - вихідця з міщан, що спромігся здобути освіту в
Краківському і Болонському університетах, стати доктором медицини, професором і
багаторазовим ректором Краківського університету. До третьої чверті XVI ст. хроніка була
основним посібником з історії Польщі. Кращою працею Мацєя був виданий у 1517 р.
“Трактат про дві Сарматії - європейську і азіатську” - географічний та етнографічно-
історичний опис земель між Віспою і Доном. Кальвініст Марцін Бсльський (бл. 1495-1575) був
автором “Хроніки всього світу”, виданої 1551 р. польською мовою. У 1555 р. була
надрукована праця Марціна Кромера (бл. 1512-1589) “Про походження і діяння поляків”.
Найбільш цінною працею Мацєя Стрийковського (1547 - бл. 1593), спершу жовніра, згодом
каноніка, є писана польською мовою і видана 1582 р. “Хроніка польська, литовська, жмудська
і всієї Русі”, заснована на великій кількості літописного матеріалу.

У добу Відродження польська архітектура розвивалася у річищі впливів ренесансу і
пізньої готики, причому остання була поширена більше, ніж ренесанс. Ренесанс, в поширенні
якого в Польщі вирішальну роль відіграли італійські митці, був у ній радше стилем, що
приваблював багатих меценатів (короля, магнатів). Однією з найбільш визначних пам’яток
ренесансу є перебудований у 1507-1536 рр. королівський палац на Вавелі у Кракові.
Перебудовою керували італійці Франческо делла Лора і Бартоломео Береччі. Засноване у
1580 р. ЯЗамойським місто Замостя було в Речі Посполитій найбільш масштабним і
послідовним твором ренесансної урбаністики. Будівництвом його керував Бернардо
Моранда. В останні десятиріччя XVI ст. у польську архітектуру почав проникати стиль
бароко. Протягом півстоліття (1595-1644) його поширення було зв’язане з ім’ям Джованні
Тревано. Спершу він відбудував понищений пожежею королівський палац на Вавелі, а потім
розбудував замок мазовецьких князів у Варшаві - у зв’язку з перенесенням сюди з Кракова
головної королівської резиденції (Королівський замок).
Ренесанс і бароко вплинули й на образотворче мистецтво. Скульптура особливо яскраво
була представлена у надгробках. Велика роль у розвитку польської скульптури належить
Дж.Падовано, прибулому до Польщі на початку 1530-х років. У своїй майстерні в Кракові він
створив високохудожні надгробки королеви Ельжбєти, дружини Сигизмунда Августа,
краківського єпископа Пйотра Томіцького тощо. Значними були здобутки польського
живопису. У 1530-х роках німці Ганс Дюрер, брат славнозвісного художника Альбрехта
Дюрера, Дионізій Штуба та Антоній з Вроцлава завершили розпис інтер'єра вавельського
королівського палацу. У XVI ст. на терені Малопольщі творило кілька малярів, котрі зазнали
на собі впливи А.Дгорера. Будучи придворним художником Стефана Баторія і Сигизмунда ІП,
Мартін Кобер з Вроцлава написав виняткові за виразністю їхні та Анни Ягеллонки портрети.

Музика польського Ренесансу поєднувала в собі розвинуту поліфонічну структуру зі
слов’янською пісенністю. Визначними тогочасними композиторами були Миколай з Кракова
-автор багатьох релігійних творів та інструментальних п’єс, Вацлав з Шамотул, що полишив
по собі багатоголосі твори, Миколай Гомулка, який написав 150 мелодій для хору без
музичного супроводу на тексти псалмів у віршованому перекладі Я.Кохановського.
Театральне життя відбувалося і під час народних видовищ (шопки, містерії), і в
королівському та магнатських дворах. Відкриття у 1637 р. Владиславом IV постійної
театральної зали у варшавському Королівському замку створило підстави для розвитку
польського театру, який використовував італійський репертуар.

Війна з повсталою Україною. На 1648 р. Річ Посполита була однією з найбільших
держав Європи. Її плоша становила 990 тис. кв.км, населення - близько 9,1 млн. осіб, з чого
понад 50% були поляки. Проте її державний організм був підточений хворобами, до головних
з яких належали слабкість влади короля та його адміністрації, політична корупція та падіння
свідомості публічних обов’язків серед широких кіл шляхти, прикриті тирадами про
патріотизм і золоті вольності. Розквіт цих вольностей контрастно підкреслював соціальну
прірву між безправ’ям простолюду і необмеженою владою над ним панів. Він відбувався на
тлі посиленого національного пригнічення українців, білорусів, литовців, росіян. Визвольна
війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького оголила ці
хвороби. Її вибух поклав початок епосі потрясінь і занепаду в історії Речі Посполитої, яка
тривала до середини XVIII ст.

У першій своїй битві в цій війні повстале українське козацтво спільно з загоном
кримських татар в ніч з 15 на 16 травня 1648 р. біля річки Жовті Води розгромило 6-тисячний
авангард польського війська. Наступну свою перемогу Б.Хмельницький здобув у битві під
Корсунем 26 травня. Незадовго до Корсунської битви, 20 травня, помер у Варшаві Владислав
IV. Влада в Речі Посполитій на нас безкоролів’я зосередилася в руках канцлера великого
коронного Єжи Оссоліньського. З ініціативи останнього, тверезо наставленого до козацької
проблеми, в червні почалися переговори між повсталими і урядом, представлених на них
лідером православної шляхти, брацлавським воєводою Адамом Киселем. Хмельницький
вимагав збільшити козацький реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування,
заспокоїти конфлікти православних і уніатів в їхніх спорах за храми. Вимоги не виходили за
межі “козацького автономізму”.

Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Обидві армії - коронна і
козацька - зійшлися у двобої у вересні 1648 р. біля села Пилявці. Під ударами козаків
керівництво коронного війська покинуло поле бою, а слідом за цим саме військо панічно
вдалося до втечі. Пилявецька втеча стала ганебною сторінкою у польській військовій історії,
вона відкрила козацькій армії дорогу на Захід. Похід ^Хмельницького в західноукраїнські
землі мав характер демонстрації сили. Він попрямував до Львова і на початку жовтня
обложив його, але задовільнився великою грошовою контрибуцією, більша частина якої
пішла на оплату татарських послуг. Потім він рушив на Замостя, захоплення якого відкрило б
йому шлях на Варшаву. Доки тривала облога Замостя, у Варшаві 17 листопада королем був
обраний брат Владислава IV Ян Казимир, причому втручання Б.Хмельницького, який
недвозначно оголосив підтримку кандидатури Яна Казимира, стало в цьому виборі чи не
вирішальним. На початку січня 1649 р. Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва.

Козацько-польські переговори, започатковані під Замостям, продовжувались у лютому
1649 р. в Переяславі. На них Б.Хмельницький поставив питання про визволення українських
земель з-під влади Речі Посполитої й створення на них козацької держави. 20 лютого 1649 р.
під час переяславських переговорів польські комісари вручили Б.Хмельницькому булаву і
хоругву на знак його гетьманської влади, що означало визнання гетьманства
Б.Хмельницького Річчю Посполитою.

У червні 1649 р. воєнні дії відновилися. У серпні під м. Зборовом козаки спільно з
татарами завдали поразки коронній армії, якою командував Ян Казимир. Проте перемога
Б.Хмельницького не влаштовувала його союзника хана Іслам-Ґірея ІП, який намагався
затягнути козацько-польську війну, що давала його ордам змогу безкарно спустошувати
українські землі. Хан, підкуплений Є.Оссоліньським, пішов на угоду з поляками, яка
передбачала умови козацько-польського примирення. Підтиском хана гетьман змушений був
прийняти ці умови, які не відповідали успіхам української зброї. За Зборівською мирною
угодою встановлювався 40-тисячний козацький реєстр, під владу Війська Запорозького
переходила територія Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, земські уряди на
цій території могли належати тільки руській православній шляхті, а євреї та єзуїти мали бути
з неї виселені, натомість шляхті, незалежно від її віровизнання, дозволялося повернутись до
своїх маєтків у цих воєводствах.

Зборівський договір не влаштовував жодної з сторін. Наприкінці літа 1650 р. прихильники
політики сили щодо повсталого українського народу у Варшаві здобули перевагу. Сейм
оголосив скликання на 1651 р. посполитого рушення. Щоб ускладнити внутрішньополітичну
ситуацію в Речі Посполитій, Б.Хмельницький навесні 1651 р. послав до Польщі своїх емісарів
із завданням підбурювати селян до повстання проти своїх панів. Зерна агітації емісарів впали
на сприятливий ґрунт: у травні-червні вибухло селянське повстання у Краківському
воєводстві, яке очолив Костка Напєрський (справжнє ім’я Станіслав Бзовський), що видавав
себе за позашлюбного сина Владислава IV. К.Напєрський правдоподібно діяв у погодженні з
Б.Хмельницьким, а також семигородським князем Дьордєм П Ракоци, який за домовленістю з
Б.Хмельницьким планував через Словаччину вдертися до Польщі. При допомозі листів,
виданих начебто королем, Напєрський закликав селян повстати проти шляхти. У червні 1651
р. він оволодів важливим стратегічним пунктом замком Чорштин на кордоні зі Словаччиною,
сподіваючись на прихід Ракоци. На його численні заклики, вислані з Чорштина, чимало
підкарпатських селян піднялося на боротьбу. Очікуваного приходу семигородського князя
Напєрський не дочекався. Тим часом власті приступили до придушення повстання. Після
триденної облоги Чорштин був захоплений, а Напєрський та його помічники страчені. Окремі
виступи селян на Підкарпатті тривали ще деякий час.

Битва, до якої Річ Посполита і Військо Запорозьке довго готувалися, відбулася під
волинським містечком Берестечком у червні 1651 р. Вона закінчилася повною перемогою
армії Речі Посполитої, якою командував Ян Казимир. Успіхом поляки завдячували
кримському ханові, який зі своїм військом втік з поля бою, силоміць прихопивши з собою
Б.Хмельницького. Вирвавшись за великий викуп з татарського полону, той став активно
готуватися до продовження війни. Враховуючи це, коронне командування пішло на
підписання з козаками нового договору у Білій Церкві у вересні 1651 р. За ним юрисдикція
Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр скорочувався
до 20 тис., реєстрові козаки виселялися з Браилавського і Чернігівського воєводств у
королівські маєтності Київського воєводства, втрачені маєтки поверталися шляхті, а вилучені
з реєстру козаки переходили під її владу, гетьман позбавлявся права дипломатичних зносин з
іноземними державами.

2 червня 1652 р. Б.Хмельницький спільно .з татарською кіннотою вщент розгромив 20-
тисячне коронне військо біля містечка Батога. У битві загинув командувач коронного
війська гетьман М.Калиновський. Від початку жовтня до середини грудня 1653 р.
Б.Хмельницький разом з Іслам-Ґіреєм Ш тримав в облозі під містечком Жванцем 40-тисячне
коронне військо, очолюване Яном Казимиром. Переговори з польським командуванням,
розпочаті з ініціативи хана, закінчилися угодою, за якою відновлювалися статті Зборівського
договору. Поновлення Зборівського договору вже не задовільняло керівництво Війська
Запорозького. У жовтні 1653 р. Земський собор у Москві у відповідь на звернення козацького
керівництва ухвалив прийняти Військо Запорозьке під владу московського царя. На
Переяславській козацькій раді 18 січня 1654 р. було схвалене рішення про приєднання
України до Росії. Воно викликало в правлячих колах Речі Посполитої вкрай негативну
реакцію. Українська проблема після тривалої війни вийшла за межі внутрішніх незгод у Речі
Посполитій і перетворилася у війну зовнішню - з Москвою. У ході воєнної кампанії,
розпочатої в травні 1654 р., росіяни захопили Смоленську землю та територію Білорусі до р.
Березини.

Шведська навала. У липні 1655 р. Швеція оголосила війну Речі Посполитій, хоча до
закінчення строку Штурмдорфського перемир’я лишалося шість років. Шведського короля
Карла X Густава заохочували деякі магнатські угруповання Корони і ВКЛ, незадоволені
намаганнями Яна Казимира посилити королівську владу і його неспроможністю покінчити з
“бунтом” в Україні. Шведські війська у липні 1655 р. окупували Великопольщу, захопили
Інфлянти, Курляндію і просунулися в Жемайтію. Чимало литовсько-білоруської шляхти на
чолі з гетьманом литовським Янушем Радзивіллом перейшло на їхній бік. Далі воєнні дії
відбувалися в основному на польських землях. У вересні шведи взяли Варшаву і обложили
Краків. 29 вересня союзник шведів Б.Хмельницький спільно з російським допоміжним
корпусом розбив армію великого гетьмана коронного С.Потоцького, після чого до початку
листопада тримав в облозі Львів. У жовтні шведи розбили армію гетьмана
СЛянцкоронського. Позбавлений військової опори Ян Казимир виїхав до австрійської
Силезії. У жовтні в Кейданах (Литва) частина шляхти на чолі з Я.Радзивіллом уклала зі
шведами договір, за яким унія ВКЛ з Короною оголошувалася недійсною, натомість
встановлювалась його унія зі Швецією: воно віддавалось у спадкове володіння Кардові X
Густаву. На зайнятих територіях шведи чинили численні насильства, руйнування, грабежі,
реквізиції продовольства, нищення населення і національних цінностей, знущання над
релігійними чуттями католиків (шведи були лютеранами). У пам’яті польського народу їхні
дії одержали назву “шведського потопу”.

Реакцією поляків на безчинства шведів став партизанський рух, в якому брали участь
патріотично налаштована шляхта, селяни, міщани. Велику роль в його організації відіграв
київський каштелян Стефан Чарнецький, який протягом всієї шведської навали залишався
вірним Янові Казимиру. Партизанські загони завдавали шведам чималої шкоди, своїми
ударами виснажували їхні сили. Тому їхні дії одержали в народі назву “шарпана війна”. Ян
Казимир звернувся до всіх станів з універсалом, закликаючи битися з окупантами та їхніми
польськими й литовськими поплічниками. У грудні Ян Казимир вирушив із Силезїї до
Львова, щоб звідти керувати боротьбою проти шведів. Розпочалося поступове визволення
окупованих територій. На кінець 1656 р. більшість земель була відвойована. На той час Річ
Посполита знайшла союзника в боротьбі зі шведами. У листопаді 1656 р. в селі Нємежі біля
162
Вільна було підписане перемир’я між Річчю Посполитою і Москвою. За ним обидві сторони
зобов’язалися спільно діяти проти Швеції.

До участі у віденських мирних переговорах не було допущено делегацію Війська
Запорозького. У відповідь Б.Хмельницький розгорнув дипломатичну активність, спрямовану
на нейтралізацію польсько-московської угоди і посилення боротьби з Річчю Посполитою.
Виявом цієї активності було укладення 6 грудня 1656 р. в замку Раднат у Семигородді
договору про спільні дії з Швецією проти Речі Посполитої і про поділ останньої між
союзниками в разі її розгрому. За договором до Швеції мали відійти Королівська Пруссія,
Куявія, польсько-литовські Інфлянти, Курляндія, Підляшшя, деякі інші литовські і білоруські
землі; до Бранденбурга - Великопольща, до Семигороддя -Мазовія і Малопольща, до Війська
Запорозького - Україна. То був перший проект поділу Речі Посполитої. Одним з кроків по
втіленню його в життя був розпочатий у січні 1657 р. невдалий похід семигородського
війська на чолі з князем Дьордєм П Ракоци в Польщу, впродовж якого воно дійшло до
Варшави і Берестя і з’єдналося з військом Карла X Густава. Разом з князем воював 20-
тисячний корпус Війська Запорозького під командуванням полковника Антона Ждановича.
Занепокоєна цим Австрія, в травні 1657 р. поновила союзницьку угоду з Річчю Посполитою.
Ракоци відступив з Польщі в українські землі і тут був змушений капітулювати під містом
Меджибожем (на Поділлі).

Тим часом польська дипломатія спромоглася завдати шведам відчутного удару: їй
вдалося відірвати бранденбурзького курфюрста від союзу з Швецією. За трактатом,
підписаним у містечку Вєляві представниками Речі Посполитої і Бранденбурга у вересні 1657
р., курфюрст Фридріх Вільгельм зобов’язався розірвати цей союз, взамін за звільнення від
денної залежності щодо Польщі.

Після смерті Б.Хмельницького (1657 р.) гетьманом Війська Запорозького короткий час
був його син Юрій, а після нього - Іван Виговський. Останній пішов на зближення з
польськими правлячими колами. Результатом цього було підписання 16 вересня 1658 р. в
Гадячі польсько-козацької угоди. Вона спиралася на ідею перетворення Речі Посполитої у
федерацію Польської корони, Великого Князівства Литовського та Руського Князівства,
очолюваної спільно обраним королем, зі спільними сеймом, дипломатією та військом. Руське
Князівство одержувало власні центральні уряди, скарб, трибунал, йому було дозволено бити
свою монету, мати академію в Києві з правами університету тощо. Гадяцька угода відкривала
можливості для автономного існування українського народу в межах Речі Посполитої, хоча й
на частині його земель. Проте вона не була реалізована через опір з боку частини козацької
старшини і, особливо козацьких низів. Опозиція І.Виговському зробила ставку на Москву,
котра відгукнулася на її заклики прийти з допомогою. У жовтні 1658 р. царський уряд зірвав
Віденське перемир’я і відновив воєнні дії проти Речі Посполитої. На початок 1659 р. в руках
Москви опинилися майже вся Литва і Білорусь. У червні 1659 р. московська армія ввійшла до
України, проте 9 липня під Конотопом була вщент розгромлена І.Виговським при допомозі
кримського хана Мегмед-Ґірея IV і кількатисячного загону найманців. Однак подальші дії
козацької опозиції призвели до радикальної зміни ситуації на території Війська Запорозького.
І.Виговський змушений був зректися булави і рятуватися втечею від недругів. Гетьманом був
обраний Ю.Хмельницький. А 27 жовтня 1659 р. Переяславська Рада підтиском московського
війська, що оточувало місце її проведення, підтвердила вибір і затвердила продиктовані
князем О.Трубецьким статті, які відновили і поглибили залежність Війська Запорозького від
Москви.

У січні 1660 р. в м. Оліва коло Ґданська було підписано мирний договір між Польщею і
Швецією. За ним Швеція відмовилася від усіх своїх територіальних надбань у Речі
Посполитій; Ян Казимир зрікся своїх претензій на шведський престол; шведська сторона
зобов’язувалася не порушувати режиму вільної торгівлі в Балтійському морі. Разом з тим,
обидві країни підтвердили незалежність Князівської Пруссії від Польщі, проголошену
Вєлявським договором 1657 р.

Політична криза 1660-х років. Покінчивши війну з Швецією, уряд Речі Посполитої
активізував воєнні дії проти Москви. Влітку і восени 1660 р. польсько-литовські війська,
керовані С.Чарнецьким, вибили московську армію з Литви і більшої частини білоруських
земель. Улітку польська армія оточила під м. Чудновом (Київщина) царські війська під
командуванням В.Шереметєва. Поляки розгромили загони Ю.Хмельницького, який спішив
на допомогу московитам і примусили гетьмана підписати угоду, яка в головних рисах
повторювала Гадяцьку, але не містила згадки про окреме Руське Князівство. Військо
В.Шереметєва капітулювало, поляки повернули собі Київ та Смоленську землю.

У середині серпня 1665 р. правобережним гетьманом став генеральний обозний Петро
Дорошенко. Він прагнув проводити політику, незалежну від Москви і Варшави, встановити
свій контроль над Лівобережжям. Ставлення його до обох сусідів різко погіршилося після
того, як їхні дипломати 9 лютого 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) уклали перемир’я
на 13 з половиною років, за умовами якого Річ Посполита дала згоду на відхід до Росії
Смоленської землі і Лівобережної України з Києвом; Росія повернула Речі Посполитій
Полоцьке і Вітебське воєводства. Порівняно з 1648 р. територія Речі Посполитої за
Андрусівським перемир ’ям зменшилась на 247 тис кв.км. Запорозька Січ мала перебувати під
спільним контролем обох держав. Андрусівський трактат також передбачав можливі спільні
воєнні виступи Речі Посполитої і Москви проти Криму й Туреччини. П.Дорошенко розцінив
Андрусівський трактат як такий, що закріплював поділ козацької України на Лівобережну і
Правобережну за державною їх приналежністю, перекреслював його сподівання з’єднати ці
частини в одне ціле під своєю владою. У відповідь він уклав союз з кримським ханом
Мегмед-Ґіреєм IV. У вересні 1667 р. П.Дорошенко і татарський корпус виступили проти
Польщі. Головні польські сили під командою гетьмана Яна Собєського були оточені під
містечком Підгайцями (Руське воєводство) козацько-татарською армією. Однак у
вирішальний момент стався напад запорожців на Крим, здійснений кошовим отаманом
Іваном Сірком за погодженням з Я.Собєським. Ця експансія П.Дорошенкові коштувала
союзника. Командувач татар Крим-Ґірей, поспішаючи додому, підписав з Я.Собєським
блискавичну угоду, якою від імені свого хана зобов’язався підтримувати з Польщею вічний
мир і дружбу. Слідом за трактатом з татарами Я.Собєський уклав 19 жовтня угоду з
П.Дорошенком, за якою козакам обіцяли задоволення усіх вимог взамін за визнання
польського підданства.

За сприяння Я.Собєського ЗО березня 1668 р. у Варшаві був виданий королівський
привілей, яким П.Дорошенка визнано виборним гетьманом. Але той не корився урядові Речі
Посполитої. Він пішов на зближення з Туреччиною, котра була незадоволена Андрусівським
трактатом. На козацькій раді біля м. Корсуня у березні 1669 р., П.Дорошенко в присутності
турецького посла домігся прийняття ухвали про перехід Війська Запорозького під захист
(протекторат) Порти. Ще у липні 1669 р. на козацькій раді противників П.Дорошенка під
Уманню гетьманом був проголошений уманський полковник Михайло Ханенко. Останній
пішов на зближення з правлячими колами Речі Посполитої, отримав від них гетьманські
ІНСИҐНІЇ.

Події в Україні 1660-х років значною мірою залишалися в тіні напружено?
внутрішньополітичної ситуації у Польщі. Потужний струс, який пережила Річ Посполита в
ході численних війн, віддзеркалив вади її державно-суспільного устрою. У 1652 р. додалася
ще одна вада - парламентська криза, започаткована тим, що робота сейму, який відбувався у
Варшаві, була зірвана одним голосом: 9 березня підсудок з Жемайтії Владислав Січинський,
164
^^Клений напередодні литовським гетьманом Я.Радзивіллом, один-єдиний в посольській
погодився на пропозицію продовжити працю сейму на один день. Заявивши “піе
(“не дозволяю”), він зірвав засідання сейму. Ідея про право кожного шляхтича на
^^шп>уеіо (буквально - “вільне забороняю”), з яким повинен рахуватися весь шляхетський
^^Кцайшла свій логічний прояв на сеймі 1652 р. Раз застосоване право ІіЬепіт уєЮ ввійшло
^^№стику роботи сеймів. Чимало їх було зірвано одним голосом. Застосування ІіЬешт уєїо
неможливим нормальний хід політичного життя Речі Посполитої, приводило її до

^Ирнархії.

^ИГа початку 60-х років набуло гостроти питання успадкування королівського престолу і
^К^цення реформ устрою Речі Посполитої. Ян Казимир не мав дітей і тому намагався разом
^Коїми прибічниками посадити на трон принца Анрі д’Анжу, сина Людовика II Конде
^рикого Конде”), спорідненого з правлячою у Франції династією Бурбонів. Противники
^Ки уіуєпіє ге%е (прижиттєвого обрання короля) твердили, що вона ігнорує і підточує
^Еності шляхти, виступали проти французької кандидатури на польський престол і
^французького курсу Речі Посполитої. У цьому їх підтримувала австрійська дипломатія,
^Емала на меті забезпечити польський трон за представником габсбурзької династії. На
^Екох засіданнях сейму королівська партія підносили питання про реформи устрою і
Ийння нового правителя, але її противники ударемнювали ці спроби.

Кр)ді королівський двір завдав удару по маршалку великому і гетьману коронному Єжи
Кбомирському, котрий очолював опозицію. Під час роботи сейму 1664-1665 рр. сеймовий
Ж визнав його винним в образі королівського гідності, змові проти короля та інших
Квинах, за що був засуджений до смертної кари, втрати честі і конфіскації маєтків.
Иїюбомирський своєї вини не визнав, втік до Силезїї, де отримав грошову допомогу від
Кератора Леопольда І і бранденбурзького маркграфа Фридріха Вільгельма, в рахунок якої
Фняв 800 вояків і розпочав збройну боротьбу проти короля. Частина коронного війська у
Епні 1665 р. організувала конфедерацію на підтримку ЄЛюбомирського, який користувався
Кпулярністю серед шляхти. 4 вересня у битві під стінами Ченстохови королівська армія була
Евгромлена. В угоді, укладеній сторонами конфлікту, король пообіцяв на найближчому
Шмі дарувати рокошанам амністію. У червні 1666 р. ЄЛюбомирський прибув до
Великопольщі з новонабраним військом, до якого приєдналися військовики з різних районів
Вольті. До вирішальної битви між його й королівськими силами дійшло 13 липня під селом
Шрнтвами біля Іновронлава. У ній керована Я.Собєським королівська армія була винищена
Иш корінь - загинуло щонайменше 3 тис. її вояків. Вражені цим, сторони конфлікту 31 липня
Кбб р. в Ленгоніцах уклали угоду, за якою король пообіцяв повністю відмовитись від елекції
ю&епїе ге%е, оголосив рокошанам амністію. ЄЛюбомирський одержав пробачення своїх
Еровин і гарантію повернення честі та маєтків. Рокош ЄЛюбомирського завдав Речі
Еосполитій непоправної шкоди, призвів до значних матеріальних знищень, на кілька років
деморалізував політичне життя в країні, на багато років поховав ідею реформи її державно-
долітичного ладу. У вересні 1668 р. Ян Казимир зрікся королівської корони і згодом виїхав до
Вранції, де був абатом в одному з монастирів.

Е Після зречення Яна Казимира на сеймі у червні 1669 р. шляхта, намовлена на це
противниками орієнтації на Францію, обрала королем 29-річного Міхала Вшиневецького.
(Новий король був людиною непідготовленою до політичної діяльності, чи не єдиним його
достоїнством було те, що він вільно володів кількома іноземними мовами.

І, Політичний розвиток у 1670-1690-х роках. Правління Міхала Вишневецького було
^нетривалим і нещасливим. Діяльність короля, його уряду ускладнювалася постійною
протидією з боку профранцузьки налаштованої опозиції, в яку входили високопоставлені
державні особи; її провідниками були примас Миколай Пражмовський та Ян Собєський.
Польський уряд зробив спробу налагодити відносини з П.Дорошенком, щоб відірі
його від Туреччини. Переговори з ним не принесли результату. Тоді було підписано уго
М.Ханенком і низовими козаками. У ході воєнної кампанії 1671-1672 р., очолюв
Я.Собєським, було відновлене польське панування на сході Подільського і значній час
Брацпавського воєводств. У цьому полякам допомагав зі своїм військом М.Ханенко.
допомогу П.Дорошенку у червні 1672 р прийшла турецька армія і кримські татари. В
захопили Кам’янець-Подільський, обложили Львів. У жовтні в Бучачі польські комі(
підписали умови миру, за яким територія Подільського воєводства відійшла до Османсі>
імперії, Правобережна У країна - під владу П.Дорошенка.	ї

Поки відбувався наступ ворога, скликане королем посполите рушення “зав’яза1
генеральну прокоролівську конфедерацію і проголосило опозицію зрадниками вітчизни?
конфедерації приєднався король. Вірне Я.Собєському коронне військо у відповідь на;
створило свою конфедерацію. На сеймі у 1673 р. дійшло до взаємного примирення і розпу
конфедерацій. Той же сейм відмовився ратифікувати Бучацький трактат і ухвалив відмові
війну з Туреччиною. Командування польською армією було доручене Я.Собєському.!
листопада 1673 р. під Хотином поляки вщент розгромили турецьку армію.

За день до цієї події король Міхал помер у Львові. На конвокаційному сеймі 1674
розгорілася боротьба між профранцузькою і проавстрійською партіями. Після складй
маневрів у травні того ж року польським королем був обраний Ян Собєський (1629-169
який правив під іменем Яна III. Вирішальну роль при цьому зіграла здобута ним репугаі
видатного воєначальника і людини слова. Ставши королем, Я.Собєський постанов
насамперед повернути Речі Посполитій втрачені українські землі. Після відходу турецьі
військ з України Ян Ш восени і взимку 1674-1675 рр. окупував більшу частину терип
Правобережжя. Улітку 1676 р. Порта знову розпочала воєнні дії проти Речі Посполиі
Після кількох перемог над турецькими загонами Ян Ш під містечком Журавно підпй
новий польсько-турецький мирний договір, який назагал підтвердив умови Бучацького ми
Невдача у війні з Туреччиною утвердила Яна Ш в в думці про недоцільність її продовжен
За намовою Франції він вирішив різко змінити зовнішній курс. У червні 1675 р. Польїг
Франція підписали в Яворові таємний договір про участь першої у війні проти Бранденбу|
Поворот у зовнішній політиці Польщі зустрівся з невдоволенням багатьох впливових 0
котрі орієнтувалися на Австрію і Бранденбург. У відповідь на Яворівський трактат Відеі
Москва підписали 1675 р. договір, що мав метою утримання в Речі Посполитій тогочас
системи державного устрою, вигідної для її сусідів. Сейм зобов’язав короля налагоді
дружні відносини з Австрією і Бранденбургом. Король був змушений відмовитися від св
зовнішніх планів і переорієнтуватися на Австрію. У квітні 1683 р. у Варшаві був укладег
польсько-австрійський союз. Підписаний договір передбачав спільні дії Речі Посполито
Австрії проти Османської імперії.	"

У липні 1683 р. 100-тисячна турецька армія на чолі з великим візирем Кара Мустаф
розпочала облогу Відня. На допомогу імператорській армії, керованій князем Карг
Лотаринзьким, прибула 22-тисячне польське військо на чолі з Яном ІП. У його складі І
загін правобережних козаків на чолі з Семеном Палієм. Загальне командуванням війська
було доручене Я нові Ш. Генеральна битва під Віднем відбулася 12 вересня 1683 р;
результат був вирішений стрімкою атакою кінноти союзників, в якій особливо відзначим
польські гусари. Переможцям дісталися майже вся артилерія й увесь обоз турків. Тогочасн
турецький хроніст записав: “Поразка (турків) була жахливою, такою, якої від виникнен
Османської держави вона ніколи не зазнавала”. Віденська перемога поклала край турець
експансії в Центральній Європі.	•
Віденська перемога не принесла Речі Посполитій жодних політичних вигод, хоча вона
йила членом антитурецької Священної ліги, створеної того ж року в австрійському місті
Іінці. Під тиском Австрії й Римської курії, зацікавлених у залученні Росії до війни проти
Чорти. Ян Ш пішов на укладення мирного договору з нею. Договір, підписаний польсько-
іитовськими і російськими дипломатами у Москві 6 травня 1686 р., проголосив вічний мир на
Яких умовах: Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією і Смоленська земля
Іазавжди відішли до Москви, Запоріжжя підлягало повному московському контролю, Річ
Посполита гарантувала свободу православ’я у своїх володіннях.

* Після смерті Яна III на елекційному сеймі 1697 р. профранцузьке угрупування
іроголосило королем французького принца Франсуа Конті, а наступного дня куявський
Єпископ те саме зробив стосовно саксонського курфюрста Фридріха Августа, кандидатуру
іісого висунув австрійський двір, підтриманий у цьому питанні Бранденбургом. Своїм
Обранням обидва завдячували великим сумам, витраченим на підкупи шляхти й магнатерії.
Ьридріх Август, що прибрав собі як король ім’я Август II, у вересні був коронований в
Кракові. Ф.Конті довго добирався морем до Польщі і був змушений повернутися додому ні з
ЙИМ.

Річ Посполита і Північна війна. Поява Августа II на польському престолі поклала
Початок персональній унії Речі Посполитої і Саксонського курфюрства. Під владою однієї
бсоби опинилися дві відмінні держави. Саксонія була державою німецькою, лютеранською, із
бильною виконавчою владою, яка поволі набирала абсолютистських рис. Довший час Август
ІП у своїй політичній діяльності керувався династичним інтересом - намагався запевнити
’Ветгінам міцну позицію в Європі, перетворити польський елекційний трон у їхній спадковий
Престол. Плани Августа П стосовно Речі Посполитої та спроби їх реалізувати зустріли опір
більшості шляхти і маґнатерГї.

Обставини примушували короля займатися переважно вирішенням питань зовнішньої
Політики. На перших порах його правління Річ Посполита продовжувала воювати з
Османською імперією. У той час війна Священної ліги з Туреччиною закінчувалась. У травні
1699 р. в містечку Карловці (нині Сербія) був підписаний мир між Річчю Посполитою і
Туреччиною. За його умовами перша повернула собі Правобережну Україну.

Ще до закінчення війни з Туреччиною Август II постановив змінити напрям зовнішньої
політики, поклавши своїм завданням відвоювати у Швеції частину Інфлянт. У березні 1698 р.
Август II уклав антишведський союз з Данією. Того ж року він зустрівся з російським царем
(Петром І у містечку Раві-Руській, в ході переговорів йшлося про спільні дії Саксонії і Росії
проти шведів. У вересні 1699 р. в підмосковному селі Преображенському був заключений
Земний договір і створена Північна ліга в складі Саксонії, Данії і Росії з метою відвоювати у
Швеції землі в південній Прибалтиці. У лютому 1700 р. саксонські війська розпочали воєнну
кампанію. Проте вона проходила для них невдало. Поки Саксонія і Росія провадили війну
бранденбурзький курфюрст Фридріх Ш (1688-1701) був імператором Леопольдом І
коронований королівською короною взамін зобов’язання надати воєнну допомогу у
майбутній війні за іспанську спадщину (1701-1714 рр.). Бранденбурзько-прусська держава
Стала Королівством Пруссія. Правлячі кола Речі Посполитої аж ніяк на це не зреагували.

У липні 1701 р. шведський король Карл ХП (1697-1718) розбив над Двиною саксонське і
московське війська, зайняв Курляндію і польсько-литовську частину Інфлянт та вдерся до
Жемайтії. На бік Карла ХП переметнулися найзаможніші литовські магнати Сапєги та
частина литовської шляхти. Невдовзі воєнні дії перенеслися на землі Корони. У травні 1702 р.
шведи захопили Варшаву. Август П втік під Краків. Його невдачі похитнули його позиції в
Речі Посполитій. У лютому 1704 р. у Варшаві була створена генеральна прошведська
конфедерація. Конфедерати проголосили детронізацію Августа II, а в липні частина шляхти,
скликаної конфедератами, в присутності шведського війська обрала польським королем 27
річного познанського воєводу Станіслава Лєщиньського. Навіть шведи цю елекцію прозвалр
фарсом. Водночас у Сандомирі була створена генеральна конфедерація, яка виступила щ
захист Августа П. Річ Посполита стала ареною громадянської війни. Керівництво сандомиряг
звернулося по допомогу до Росії, яка на той час витіснила шведів зі значної частині
Прибалтики. ЗО серпня 1704 р. під Нарвою був укладений наступально-оборонний союз Речі
Посполитої і Росії, який передбачав спільні оборонні дії і перехід Інфлянт до Речі Посполитої
У відповідності з Нарвським трактатам Річ Посполита офіційно вступила в Північну війну.}

Під тиском шведів СЛєщиньський 1705 р. підписав з ними у Варшаві договір, який
політично й економічно узалежнив Річ Посполиту від Швеції. Карл ХП розпочав новий
наступ на територію Речі Посполитої, примусив Августа II піти на підписання трактату, зг
яким той за високе грошове відшкодування зрікся польського престолу на корися
С.Лєщиньського. Зречення Августа II спонукало його прихильників у липні 1707 р. на з’їзді в
Любліні оголосити безкоролів’я й очікувати пропозицій щодо кандидата на польський
престол від Петра І. Проте той не поспішав і незабаром справа вибору нового короля стала
неактуальною. Карл ХП 1708 р. зазнав нищівної поразки від російських військ під Полтавою,
яка різко змінила політичну ситуацію у Центральній та Східній Європі. Вона поставила Росію
в ряд великих європейських держав і підважила міць Швеції.	,

Дізнавшись про Полтавську перемогу Петра І, Август П оголосив недійсним акт свого
зречення. Ця ж перемога підірвала позиції СЛєщинського який залишив країну. Після
Полтавської битви територія Речі Посполитої була швидко очищена від шведів військами
сандомирян, саксонців і росіян. У жовтні 1709 р. в Торуні відбулася зустріч Августа П з
Петром І, в ході якої була укладена таємна угода; згідно з якою цар підтвердив зобов’язання
сприяти передачі Августові II Інфлянт, гарантував непорушність територіальної цілості Речі
Посполитої.

Після утвердження на польському престолі Август II повернувся до наміру зміцнити свою
владу. Його довірений міністр фельдмаршал Я.Г.Флеммінг запропонував утворити раду з
призначених королем осіб, котра б діяла як законодавчий й виконавчий орган. Я.Г.Флеммінг
передбачав скликати як державний орган загальну раду, до якої б воєводства делегували своїх
представників, а компетенції сеймів звести до розгляду королівських пропозицій. Проект
Я.Г.Флеммінґа шляхта і магнати відкинули. Частина їх згуртувалась і звернулася за
підтримкою до Петра І. У 1715 р. в місті Тарногроді Руського воєводства утворилася
антикоролівська генеральна конфедерація. Август II вислав проти конфедератів саксонців під
командою Я.Г.Флеммінґа; але тому не вдалося їх подолати. За посередництвом Петра І у
листопаді 1716 р. дійшло до підписання у Варшаві трактату між королем й конфедератами.
Трактат ліг в основу постанов Варшавського сейму, який працював тільки один день у
лютому 1717 р. і був прозваний “німим”, оскільки всі рішення були прийняті без
обговорення. Сеймові постанови регулювали відносини між Річчю Посполитою і Саксонією,
засновані на персональній їх унії. Саксонським міністрам було заборонено втручатися у
справи Речі Посполитої, саксонське військо не мало перебувати в Речі Посполитій.

У лютому 1720 р. Росія уклала у м. Потсдамі (під Берліном) трактат з Пруссією, за яким
обидві сторони зобов’язалися зберігати існуючий державний лад Речі Посполитої, в тому
числі вільну елекцію і ІіЬепіт уєіо. У подібному дусі були витримані договори Росії з
Туреччиною 1720 р., Швецією - 1724 р., Австрією - 1726 р. Північна війна виопуклипа і
поглибила вади державно-політичного устрою Речі Посполитої; на цей період припало
втручання іноземних держав, насамперед Росії, у її внутрішні справи.

Економічний занепад. Друга половина XVII і перша половина ХУІП ст. були періодом
економічного занепаду Речі Посполитої, який відбувався паралельно з її політичною кризою.
168
^№вною причиною занепаду були війни, що їх провадила держава, починаючи з 1648 р. з
Великими перервами майже 70 років.

землеволодінні зросла питома вага магнатів - власників латифундій від кількох десятків
И||лькох сотень поселень. Потоцькі, Браніцькі, Сєнявські, Чарторийські, Радзивілли, Сапєги
Ніші зосереджували в своїх руках величезні земельні комплекси.

Відбудова зруйнованого сільського господарства здійснювалася з допомогою
Иншування села або розширення фільварку. Очиншування застосовувалося частіше там, де
Ерти населення й розорення господарства були особливо великими. Ріст фільварків
Кроводжувався погіршенням становища “прив’язаних” до них селян. Серед них зростала
Егка малоземельних і безземельних. Назагал'у середині ХУШ ст. близько 50% селянських
Кподарств належали кметям, близько третини - загородникам, до 10% - халупникам.
Посилення експлуатації селян найбільше проявилося у збільшенні розміру панщини. У
Кршій половині ХУШ ст. вона в середньому дорівнювала 6-8 дням на тиждень з лану,
Врідко досягала 16 днів з лану. Проти феодального гніту селяни виступали всіма можливими
Еобами. Дуже поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого,
Кібливо на Правобережну Україну, яка була обезлюднена протягом багатьох десятирічних
Вхопіть. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострий характер набрали виступи
Віяну 1669-1672 рр. на півдні Краківського воєводства. Широко розвинувся селянський рух
Правобережній Україні, де в міру відбудови господарства феодали спішили скасувати
И/іьги для новопоселенців. На початку XVIII ст. на Правобережжі розгорнувся козацько-
Влянський рух під керівництвом С.Палія. Від 1710-х років селянський рух у тому ж регіоні
Вбрав характеру гайдамаччини. Керівну роль в русі гайдамаків відігравали запорожці.
Всобливо він посилився у 1734 р., коли в Річ Посполиту були скеровані російські війська для
Врротьби зі сконфедерованою шляхтою. Серед селян поширилися чутки, що російські
Воєначальники видають грамоти, які дозволяють винищувати панів. Почалося повстання, що
Вхопило Київське і Брацлавське воєводства. Проте царат допоміг польським феодалам
Ліквідувати цей рух.

В; 3 точки зору історичної перспективи особливо відчутним для Польщі був занепад .міст.
Його виявом було значне скорочення чисельності їх населення. За 1655-1660 рр. у
Великопольщі відсоток знищених або покинутих міських домів становив близько 60, у
Лазовії міського населення стало менше на 70%. Варшава у 1654 р. мала 10 тис. мешканців, у
1660 р. - лише 4 тис. Одним з наслідків воєнних знищень стосовно міст були зміни в
Ьгнічному складі міщан. З огляду на знелюднення міст і порівняно невеликий наплив до них
^християнського населення, викликаний труднощами міського життя і великою потребою
людських рук на селі, значно зросла чисельність і частка єврейського населення. У середині
ХУШ ст. ця частка доходила до 40-50%.

Розвал політичного устрою. Після “німого” сейму, який покінчив з внутрішніми
міжусобицями, політичний стан Речі Посполитої був тяжким. Ще .до цього сейму
розладналася діяльність вищих державних органів. З восьми скликаних Августом II сеймів
один так і не розпочався, два були зірвані шляхом застосування ІіЬепіт уєЮ. Без особливого
опору короля та його оточення Річ Посполита ставала все більш залежною від своїх сусідів,
що набирали сили - Росії, Пруссії й Австрії. Вони фактично взяли на себе роль гарантів
і «державно-політичного устрою Польщі з його серцевиною - золотими вольностями. Падіння
| міжнародного престижу Речі Посполитої дійшло до того, що уряди Росії, Пруссії й Австрії
[ зирішували кого посадити на польському престолі після смерті Августа П. У грудні 1732 р. у
. Берліні був підписаний трактат “трьох чорних орлів”, за яким Росія, Пруссія й Австрія
=забов’язалися не допустити до польської корони Фридріха Августа, сина Августа П, а також
СЛєщиньського.
Політичне життя Речі Посполитої продовжувало характеризуватися боротьбою
магнатських угруповань між собою. Боротьба особливо гостро розгорталася на сеймах, а чаЯ
зриви останніх були її результатом. Жодне з угруповань не ставило питання про виведені]
держави з стану кризи.. Від другої половини 1720-х років найбільшими впливами в краї
користувалися угруповання, очолювані родинами Потоцьких і Чартерийських. 1
угрупованням Чарторийських закріпилася назва “фамілія”, оскільки воно включало в себе’
споріднені з Чарторийськими роди. Наприкінці правління Августа II між цими двоїй
угрупованнями розгорілася гостра боротьба за володіння гетьманськими урядами. Післ
смерті Авгусга П (1733 р.) на конвокаційному сеймі було зроблено все, щоб розчистити шля
до корони СЛєщиньському. Активна діяльність французьких дипломатів у Варшаві зіграй
поважну роль у тому, що у вересні 1733 р. С.Лєщиньський був обраний королем. Проте Росі
й Австрія виступили проти нього і змусили втекти до Ґданська, де він вичікував прибутг
французької військової допомоги. На початку жовтня біля села Каменя в присутносі
російського війська королем був обраний саксонський курфюрст Фридріх Август; вії
прибрав собі ім’я Августа III. Франція визнала цей вибір незаконним й оголосила війн
Австрії. Війна, що розпочалася, відома як "війна за польську1 спадщину ”. У ній з боку Франці
була зроблена спроба надати військову допомогу СЛєщиньському, але французький загії
що прибув до Ґданська, капітулював перед російськими військами. Війна завершилася^
жовтні 1735 р. австро-французьким миром у Відні. За його умовами Франції дісталось
Ґерцогство Лотарингія, яке вона повинна була віддати в пожиттєве володінні
СЛєщиньському. визнавши Августа III польським королем.

В особі Августа Ш Річ Посполита отримала короля, який мало цікавився її справами,
дбав про зміцнення королівської влади. У Польщі він постійно перебував тільки у 1756-176І
рр., та й то вимушено, тому що у той час Саксонія знаходилася під прусською окупацією!
Дальше послаблення королівської влади супроводжувалося падінням її авторитет^
деморалізацією їй корумпованістю на всіх рівнях державного життя в шляхетські
магнатському суспільстві.	І

Ситуація, в якій перебувала країна, непокоїла невелику частину магнатів і заможної
шляхти, зокрема тих, хто виїжджав для здобуття освіти на Захід. Вони проникалися новими
просвітницькими ідеями, намагалися розібратися в причинах відсталості Речі Посполитої
З’явилися публіцистичні праці, на сторінках яких обговорювалися насущні питання
соціально-економічного та політичного змісту. Одна з перших - “Лист шляхтича до певного
приятеля з іншого воєводства” (1744 р.) - належала перу краківського каштеляна
С.Понятовського, який запропонував збільшити чисельність війська, провести реформи. А

Культурне життя. У другій половині ХУП - першій половині ХУІП ст. в ПОЛЬСЬКІЙ
культурі продовжував панувати стиль бароко. Це був й час тріумфу" контрреформації}
незвичайного піднесення нетолерантності католицизму до інших віровизнань, інакодумства,
час застійності й примітивізації духовно-церковного життя. Католицькі фанатизм -і
нетерпимість яскраво проявилися в ставленні до православних: усі православні єпархії стали
уніатськими.

Останні десятиріччя бароко в галузі архітектури й образотворчого мистецтва
характеризують терміном “рококо”. У Речі Посполитій воно припадає на 1730-1760-і роки.
Для рококо характерні легкість, декоративність, екзотика. Водночас це був період, коли
сарматизм й контрреформація поступово здавали позиції ідеології просвітництва, що
проникала до Речі Посполитої з Заходу, головним чином Франції. На раціоналістичних
засадах вироблялася нова моральність, спрямована, зокрема, проти станових привілеїв та
панівних в ідеології позицій церкви.	І

І
Визначне місце в розвитку польської освіти належало Станіславові Самарському (1700-
1773). Виходець з середньої шляхти Сандомирського воєводства, він у молодості вступив до
ордену піярів, викладав в його колегіях. Після повернення на батьківщину проводив жваву
[освітньо-культурну (згодом публіцистичну) діяльність, розробив і втілював у життя реформу
іпіярських колегій, яка передбачала запровадження нових методів викладання і виховання,
[Заснованих на розумінні учнями суті питань. Досягненням С.Конарського в організації
; польської освіти було заснування 1740 р. у Варшаві Шляхетської колегії (Со11е§іит ЯоЬіІшт)
\ - приватної середньої школи інтернатного типу, призначеної для навчання синів з родин
, магнатів і багатої шляхти. Він був організатором публікації у 1733-1739 рр. '‘Уоіитіпа Іе§ит”
- шеститомного збірника польських законів, головним чином сеймових постанов від кінця
XV ст. до 1736 р.

У глибокому занепаді перебувала вища школа. У Краківській, Замойській і Віденській
академіях панувала схоластика, особливо у викладанні теології і філософії. Багато з тих, хто
бажав здобути освіту, навчалис у західноєвропейських університетах. І все ж були талановиті
вчені, що жили і працювали в Польщі. Видними математиками були Адам Кохановський
(1631-1700), Юзеф Наронський (пом. 1678 р.), який склав обширну математичну
енциклопедію. В галузі астрономії плідно працював Ян Гзвеліуш (1611-1687) - автор праці,
що містить описи астрономічних приладів і результати дослідження планет. Він
, сконструював найбільший на той час у світі телескоп, при допомозі якого вивчав місяць,
зірки, планети і комети. Посібники з геодезії, теорії архітектури і механіки видав Станіслав
Сольський (1622-1701).

Загальний занепад глибоко позначився на художній літературі. Далися взнаки церковна
цензура, котра в період контрреформації посилилась. Видавалося багато різного роду
панегіриків - на них був попит й нерідко вони добре оплачувались. Видатним поетом був Ян
’Анджей Морштин (1620-1693), який полишив по собі велику кількість творів, в яких
оспівував кохання, товариське життя, висміював людські вади тощо. Аніїжей Максиміліан
Фредро (бл. 1620-1679) був автором прозаїчних творів моралізаторського змісту. Література
першої половини XVIII ст. за художнім рівнем поступалася літературі попереднього періоду,
і Серед тогочасних письменників виділявся Вацлав Жевуський (1706-1779)- воєвода і гетьман,
; який був автором віршованих героїчних трагедій “Жулкевський” і “Владислав під Варною”,
і цікавих адаптацій творів Мольєра. У тому ж півстолітті в літературі з’явилися жінки,
і Найвизначнішою серед них була поетеса Ельжбєта Дружбацька (бл. 1695-1763), прозвана
сарматською музою і польською Сафо.

Архітектура розвивалася під сильним італійським, голландським, північнонімецьким т
і французьким впливами. Головними замовниками-меценатами, як і раніше, були королівський
і двір, магнати, церква. Чудовим прикладом монументального будівництва другої половини
! XVII ст. був палац Красіньських у Варшаві, споруджений голландцем Тільманом з Ґамерена.
і Визначною пам’яткою став королівський палац Яна ПІ Собєського, збудований поблизу
і Варшави у Вілянові Августином Вінцентом Лоччі. Дуже популярним був портретний
і живопис. Серед малярів переважали іноземці. Художником-баталістом був Мартіно
\ Альтомонте (пом. 1745 р.) - автор полотен, що славлять воєнні подвиги Яна ІП Собєського
(“Битва під Віднем”, “Битва під Парканами”; ці полотна знаходились у колегіаті в Жовкві).

^Спроби проведення реформ. Перший поділ Речі Посполитої. На час безкоролів’я після
смертґАвгуста Ш припали перші спроби проведення державних реформ у Речі Посполитій.
Вони були пов’язані з “фамілією” Чарторийських, очолюваною руським воєводою Августом
Александром Чартерийським. Навколо його політичного угруповання згуртувалися ті, хто
вважав, що країну можна врятувати від загибелі шляхом змін, котрі б не порушували
фундаментальних засад. У своєму намірі здійснити реформи фамілія спиралася на підтримку
російського уряду. У розробці програми реформ активну участь взяв політично зв’язаний
фамілією Анджей Замоіїськіїй (1717-1792), який з грудня 1764 р. був коронним канцлером. 

Реформи були проголошені на конвокаційному сеймі у травні-червні 1764 р. 
присутності російських військ, прибулих на прохання фамілії. Спроби перешкодити робо]
сейму, до яких вдалися налаштовані проти реформ коронний гетьман Я.К.Браніцькийі
віденський воєвода Кароль Радзивілл, виявилися марними. Обидва були змушені покинуї
країну. Сейм звільнив послів від обов’язку дотримуватись інструкцій сеймиків, обмежиі
застосування ІіЬегшп уєЮ. Були створені коронна і литовська скарбові комісії, яким доручені
відати фінансами, комісія, завданням якої було займатися військовими справам^
Скасовувались приватні мита і запроваджувалось генеральне мито, уніфікувалися міри і ваги

Конвокаційний сейм постановив, що новообраним королем може бути тільки той, хто ‘5
батька і матері” є шляхтич Речі Посполитої. Всупереч бажанню фамілії, яка планувала звест
на престол Чарторийського або його сина Адама Казімєжа, королем Речі Посполитої |
вересня 1764 р. підтиском цариці Катерини II і в присутності російських військ був обраний)
колишній фаворит, племіник А.А.Чарторийського Станіслав Понятовський (1732-1798)
котрий як король прибрав ім’я Станіслава Августа. Він здобув добру освіту, буї
прихильником схвалених сеймом реформ.	;

Проведення в життя реформ не відповідало стратегії Пруссії і Росії. Коли ВИЯВИЛОСЬ, Щ(
керівництво Речі Посполитої на чолі з королем не бажає зійти з цього шляху, Росія і Пруссії
стали підтримувати у ній ті кола, які захищали недоторканість ІіЬегиш уеЮ та інші шляхетські
вольності. Як привід тиску на Станіслава Августа Катерина П використала т.зв;
“дисидентське” питання: стала вимагати зрівняння в правах християн-некатоликів з
католиками; йшлося про надання представництва в сенаті й посольській ізбі, про посідання
державних посад і земських урядів. Виступивши на боці дисидентів, частка яких серед
населення була незначною, Катерина П, а слідом за нею й Фридріх II керувалися не гуманно-
релігійними міркуваннями, а прагненням посилити свій вплив у Речі Посполитій. Небажання
польської сторони поступитися в дисидентському питанні призвело до того, що зусиллям^
царського посла у Варшаві Миколи Рєпніна і при підтримці російських військ, що ввійшли д$
Речі Посполитої 1767 р., були скликані конфедерації - православна в Слуцьку )
п^ютестантська в Торуні, котрі висунули вимоги надати дисидентам політичні права. Проте
вони були заслабкі, щоб змусити правлячі кола піти на поступки. Тоді того ж року Катерина
П спровокувала створення в Радомі під главенством К.С.Радзивілла конфедерації католицької
шляхти, котра була опозиційно налаштована щодо реформ і Станіслава Августа. Радомськ]
конфедерати сподівалися при підтримці Росії скинути короля з престолу. Але Станіслав
Август спромігся привернути на свій бік Катерину П, і та не дала згоди на його детронізацію.^

Дисидентське питання розглянув варшавський надзвичайний сейм^ який відбувався з
жовтня 1767 р. до березня 1768 р. під егідою Радомської конфедерації і диктатом Катерини Щ
За наказом М.Репніна розробка й обговорення законопроектів проходило не в посольській
ізбі, а в групі з 66 “делегатів”, визначених нею з свого складу (з огляду на це сейм був
прозваний “репніновським”). На сеймі проти дисидентських постулатів і репніновсько’й
сваволі виступила сильна опозиція, до якої ввійшло й чимало радомських конфедератів^
М.Репнін брутально зламав опір опозиції, заарештувавши її керівників. Переляканий
репресіями сейм схвалив урівняння дисидентів у правах з католиками, підкресливши, що(
католицька віра залишається панівною в державі. Потураючи консервативним колам Речі^
Посполитої, Катерина П дозволила сейму прийняти постанову про кардинальні права, яка^
підтвердила основні положення Генрихових артикулів 1573 р. Це означало крах реформ *
конвокаційного сейму 1764 р. *
Безпардонний тиск російського посла на сейм, насильницькі дії, до яких він вдавався
стосовно непоступливих послів, а також надання дисидентам політичних прав викликали
обурення в країні. Перед закінченням сейму у лютому 1768 р. у містечку Бар (на Поділлі)
дійшло до скликання військово-політичної конфедерації патріотичної частини шляхти й
католицького духовенства, які виступили під гаслами відкидання поступок дисидентам,
захисту католицтва і незалежності держави. Маршалком конфедерації був обраний Юзеф
Пуласький. Невдовзі Барська конфедерація охопила велику кількість шляхти і духовенства.
Конфедерати діяли проти короля та його оточення. В країні знов розгорнулася громадянська
війна.

Поява російського війська на українському Правобережжі сприяла розгортанню тут
гайдамацько-селянського руху, який вибухнув на півдні Київського воєводства в другій
[половині травня 1768 р. і прокотився по українських воєводствах. У народі цей рух дістав
назву “Коліївщина”. Повсталі знищували шляхту, в тому числі конфедератську. католицьке
духовенство, орендарів, лихварів, євреїв. Польський уряд звернувся до Катерини II з закликом
якнайшвидше кинути свої війська на придушення повстання. Царський уряд, боячися вибуху
подібного повстання на Лівобережжі, допоміг польським урядовим загонам придушити
Коліївщину.

Боротьба барських конфедератів з огляду на присутність російських військ у Речі
Посполитій затухала. У червні вони втратили Бар і змушені були припинити боротьбу,
активніші з них виїхали в турецькі володіння і Молдову. Проте боротьба спалахнула з новою
силою після того, як Османська імперія в жовтні 1768 р. оголосила війну Росії. Конфедератів
підтримали Туреччина і Франція, лояльно поставилася Австрія. Станіслав Август даремно
намагався порозумітися з конфедератами, щоб тим самим ослабити свою залежність від
Петербурга: засліплені ненавистю до нього, вони відмовлялися вести переговори і, заохочені
Францією, у жовтні 1770 р. проголосили його детронізацію. У серпні 1772 р. Барська
конфедерація зазнала поразки. Конфедерати продемонстрували лицарський героїзм її
учасників, багато тисяч конфедератів загинуло, головним чином у воєнних діях проти
•російських військ, понад 10 тис. потрапило до Сибіру, частина керівництва опинилася в
^міт^ції.

Ті ід впливом певних шляхетських кіл Катерина П дала згоду на частковий поділ Речі
Посполитої, на який її протягом кількох років штовхав Фридріх II. У січні 1771 р.
розпочалися переговори Росії, Пруссії й Австрії про поділ Речі Посполитої. 5 серпня 1772 р.
вони завершилися підписанням у Петербурзі австрійсько-прусського, австрійсько-
російського й пруссько-російського трактатів. Росія отримала Інфлянти і західну частину
Білорусі; до Пруссії відійшли Королівська Пруссія без Ґданська і Торуні та північна частина
Великопольщі; Австрія посіла південну частину Краківського і Сандомирського воєводств,
Руське воєводство (без Холмської землі), Белзьке воєводство (до Буга на півночі) та західну
частину Подільського воєводства, а також південно-західний кут Волинського. Усього Річ
Посполита втратила близько 30% території й третину населення. Дйппоматія держав, які
взяли участь у поділі Речі Посполитої, лицемірно обгрунтовувала загарбання наявністю
“незаперечних” династичних прав на ці землі. Проти поділу протестував Станіслав Август.
Він даремно апелював до монархів західних держав, сподіваючися дипломатичної підтримки
Речі Посполитої.:.

Одним із завдань надзвичайного сейму, що розпочався у Варшаві в квітні 1773 р., було
затвердження умов поділу на вимогу держав-“подільниць”. Сейм працював під тиском
присутніх у Варшаві російських, прусських і австрійських військ. Сеймова делегація, склад
якої визначив російський посол О.М.Штаккельберг, схвалила умови поділу. Невдовзі
відповідні документи були ратифіковані сеймом більшістю голосів.
Політична ситуація у 1770-х і 1780-х роках. Невдача реформ не перекресль
реформаторських устремлінь Станіслава Августа та його оточення. Кілька важливих змії
було проведено у відповідності до постанов Варшавського сейму, який з перервами праиюваї
від квітня 1773 р. до квітня 1775 р.: було створено Едукаційну (освітню) Комісію, яка булг
свого роду міністерством освіти; на 1775 р. припав початок діяльності Постійної Ради-
вищого виконавчого органу держави у складі короля, котрий її очолював, обраних сеймом
сенаторів і послів. Залежність Ради, яка діяла до 1789 р., від волі царського уряду зробила!
непопулярною серед магнатів, шляхти та інтелектуалів, через що її глузливо йменували
“постійною зрадою”. У 1775 р. сейм постановив реорганізувати військо й довести його
чисельність до ЗО тис. чол. Тоді ж була реформована фінансова (скарбова) система-
відновлено генеральне мито і подимний податок. У 1776 р. сейм доручив колишньому
канцлерові Арамейському скласти проект кодексу прав. Запропонований на розгляд сейму
1780 р., цей проект містив, зокрема, пропозиції щодо розширення прав міщан та послаблення
панського гніту стосовно селян. Хоча проект пропонував доволі помірковані реформи, проте
шляхта виступала проти них.

У 1780-х роках відбувався перелом у суспільних настроях Речі Посполитої. З’явилась
група осіб, які рішуче виступали за проведення державно-політичних реформ. Чільне місце
серед них займали Станіслав Сташіц (1755-1826) і Гуго Коллонтай (1750-1812). Будучи
вченими, громадськими діячами й публіцистами, що сповідували ідеї просвітництва, вони
виступали за проведення реформ в дусі зміцнення королівської влади та адміністрації,
зрівняння у правах станів (шляхти і міщан), втручання держави в господарський розвиток,
поліпшення становища селян тощо. З болем за долю країни С.Сташіц писав: “Польща
перебуває щойно в п’ятнадцятому столітті, а вся Європа кінчає вже вісімнадцяте”. Навколо
Г.Коллонтая у Варшаві склалося коло однодумців, згодом прозване “Коллонтаївською
кузнею”. Ідея проведення державних реформ набувала популярності. Її прихильники
сподівалися винести на розгляд найближчого сейму відповідні проекти.

Чотирирічний сейм. Другій поділ Речі Посполитої. 6 жовтня 1788 р. у Варшаві почав
роботу сейм, котрому судилося стати переломним в історії польського народу. Скликаний як
звичайний, він постійно продовжував свою роботу, зважаючи на обсяг та складність завдань^
які йому доводилося вирішувати. Сейм діяв до кінця травня 1792 р., коли через несприятливі
політичні обставини змушений був розійтися. З огляду на тривалість він був прозваний
Чотирирічним, а з огляду на значення - Велйким.

На сеймі протистояли одне одному два угрупування (“партії”) - реформаторське
(“патріотичне”) і консервативне (“старошляхетське”). Останнє згоджувалося лише на
проведення деяких реформ, перше - чисельно поступалося другому, але перевершувало його
активністю. Дякуючи цим якостям “патріотам” вдалося домогтися прийняття сеймом
багатьох державно-політичних реформ. У своїй діяльності вони спиралися на підтримку
реформ Пруссією (як виявилось згодом лицемірну). Остання штовхала поляків на
загострення відносин з Росією, котра противилася реформам і, в свою чергу, «Скеровувала
проти них “старошляхетців”. У березні 1790 р. дійшло до підписання польсько-прусського
оборонного трактату, скерованого проти Росії: прусська сторона обіцяла, надати Речі
Посполитій воєнну допомогу, якщо Росія втрутиться в її справи.

У жовтні 1788 р. сейм відібрав керівництво збройними силами у проросійськи
налаштованих гетьманів й Постійної Ради і передав його призначеній ним Військовій Комісії.
Водночас він постановив створити 100-тисячну армію. У серпні 1790 р. “патріоти” добилися
проголошення недійсними російських гарантій 1768 і 1775 рр. На березень 1791 р. припало-
-схвалення закону про сеймики, за яким безземельна шляхта, яка небезоплатно віддавала свої”
голоси магнатам, була позбавлена виборчих прав. У квітні того ж року був схвалений закон
про королівські міста, який надав міщанам права особистої недоторканості, набуття
шляхетства, землеволодінь, посідання духовних і цивільно-військових посад, повертав містам
самоврядування.

На 5 травня 1791 р. було призначено обговорення проекту основного закону Речі
Посполитої, який за задумом “патріотів” мав заступити Генрихові артикули і кардинальні
права. “Патріоти”, становлячи в посольській ізбі меншість, скористалися з того, що більшість
їхніх опонентів роз’їхалася на пагуяпкні ка ні купи перенесли засідання на 3 травня. На хвилі
великого піднесення, що охопило послів-“патріотів” і багатотисячний натовп варшав’ян, який
оточив королівський замок, більшістю голосів був прийнятий основний закон, що називався
"Закон про управління ” (“ІІзШ/а Кг^сіои/а”). За ним уже тоді в польському суспільстві
закріпилася неофіційна назва\ Конституція 3 травня”. У її підстави було покладено засаду
поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, проголошену французькими
просвітниками. Королівська влада проголошувалася спадковою, встановлювалася виборність
королівської династії (після смерті Станіслава Августа престол повинен був перейти до
саксонської династії Ветгинів). Вищий орган законодавчої влади - сейм -мав скликатися
королем щодва роки. Рішення на сеймі могли прийматися більшістю голосів, ІіЬепіт уєЮ
скасовувалося. Сенатові надавалося право шляхом застосування вето затримувати реалізацію
ухвали посольської ізби, але лише до скликання наступного сейму. Вищим органом
виконавчої влади ставала Сторожа Законів в складі короля, як її голови, примаса і
призначених королем на сеймі п’яти міністрів. Конституція підтвердила політичну гегемоніц)
шляхти. Католицька віра проголошувалась панівною, але прокламувалася свобода совісті.
Стверджувалося, що селяни беруться під захист закону й уряду, а угоди між селянами і
панами не повинні порушуватися обома сторонами. У доповненні до Конституції,
прийнятому сеймом у жовтні 1791 р., зазначалось що зберігається федеративний польсько-
литовський характер Речі Посполитої, проте скасовувавсяся дуалізм посад скарбу і війська.

Реформи Чотирирічного сейму і особливо Конституція 3 травня були вороже сприйняті у
Петербурзі. Ще'влітку 1790 р. почало змінюватися ставлення Пруссії до польських реформ.
Після прийняття Конституції 3 травня Берлін розірвав польсько-прусський оборонний союз.
У Петербурзі заповзятливо твердили, що Варшава стає другим після Парижа революційним
вогнищем у Європі і загрожує усталеному порядку. Приводом для втручання Катерині П у
справи Речі Посполитої стало підписання у Петербурзі в квітні 1792 р. групою магнатів
(Станіслав Потоцький, Францішек Браніцький, Северин Жевуський) “Акту генеральної
конфедерації”. З тактичних міркувань “Акт” був датований 14 травня, а місцем його появи
названо містечко Торговицю у Бранлавському воєводстві. Конфедерати оголосили війну
реформам Чотирирічного сейму і Станіславу Августу. На заклик її керівників у травні 1792 р.
100-тисячна російська армія вдерлася на територію Речі Посполитої на Правобережній
Україні і виступила спільно з конфедератами проти польського уряду.

Станіслав Август відповідно до Конституії 3 травня взяв на себе командування армією на
час війни. Польовим командувачем він призначив свого племінника князя Юзефа
Понятовського, а його заступником - Тадеуша Костюшка (обидва були генералами). Війська
Речі Посполитої чинили відчайдушний опір. Проте вони зазнали приголомшуючого удару з
типу: у липні 1792 р. Станіслав Август, відповідаючи на адресоване йому Катериною II
звернення відступити від “революції 3 травня”, ганебно приєднався до Торговицької
конфедерації і наказав своїй армії припинити воєнні дії. Ю.Понятовський і Т.Костюшко на
знак протесту подали у відставку, а Г.Коллонтай та інші реформатори емігрували до Саксонії.
Сподівання короля, що своїм приєднанням до конфедерації він зможе врятувати хоча б деякі
здобутки Чотирирічного сейму, не справдилися. У серпні 1792 р. Варшава опинилася в руках
Історія Центрально-Східної Європи,
конфедератів і росіян. Було встановлено військово-політичний режим. Реформи Великого:
сейму були проголошені недійсними, їхні прихильники опинилися поза “законом”.	І

Катерина II вирішила здійснити новий поділ Речі Посполитої. На цей поділ Росія пішла)
спільно з Пруссією. Австрія не виявила до нього інтересу. Угода про поділ була підписана у|
Петербурзі 23 січня 1793 р. Пруссія отримала Ґданськ, Торунь, решту Великопольщі і Куявії!
та північно-західну частину Мазовії. Росії відійшли центральна частина Білорусі, Київське,!
Брацлавське і Подільське воєводства. Річ Посполита з територією у 227 тис. кв.км і;
населенням 4,4 млн. осіб опинилася під протекторатом Росії. На знак протесту проти поділу і
всі три ініціатори Торговицької конфедерації виїхали на Захід, що не завадило їм пізніше)
знову домогтися прихильності цариці. Гродненський сейм, який відбувався у червні-!
листопаді 1793 р. і, як виявилося, став останнім сеймом Речі Посполитої, під російський
диктат схвалив умови другого поділу. Затверджений тим же сеймом російсько-польський
союзний договір дозволив Росії вводити свої війська до Речі Посполитої “за погодженням з
польським урядом”, заборонив їй укладати договори без згоди Росії. Той же сейм 23
листопада прийняв Конституцію. В її основу були покладені відновлені торговичанами
кардинальні права. Безземельну шляхту вона позбавила політичних прав, встановила
більшість голосів не менше 2/3 складу посольської ізби стосовно важливих питань і просту
більшість стосовно інших питань. Надані Чотирирічним сеймом міщанам права були
збережені. За тією ж Конституцією сейм мав скликатися раз у чотири роки, відновлювалася
Постійна Рада. Військо держави зменшувалося до 15 тис.

Повстання під проводом Тадеуша Костюшки. Третій поділ Речі Посполитої. Другий
поділ Речі Посполитої був для неї катастрофою - не тільки політичною, а й економічною.
Внаслідок нього були розірвані господарські зв’язки між землями, що залишилися у цій
державі, і відібраними у неї. У країні зростало незадоволення. Багатьом ставало ясно, що
могутні сусіди не зупиняться на здійсненому поділі. Щоб врятувати державу, потрібно було
скинути залежний від Росії правлячий у Варшаві режим. За умов присутності російських
військ це можна було зробити тільки збройним шляхом - на порядок денний стало
національно-визвольне повстання. Його підготовка проходила як у країні, так і в еміграції,
зосередженій головним чином у Саксонії. Її взяли на себе “патріоти” і ті, хто поділяв їхні
погляди. Помірковані і радикальні “патріоти” сходилися на тому, що державний устрій
відновленої Речі Посполитої має бути заснований на Конституції 3 травня, але радикали
підкреслювали необхідність змін, 'які б відбили нові політичні реалії, зокрема, обмеження
прерогатив короля як головного винуватця катастрофи Речі Посполитої або ліквідації
монархії і встановлення республіки.

Еміграція зробила спробу заручитися підтримкою революційної Франції, в якій на той час
запанувала якобінська диктатура Для переговорів з французьким урядом був призначений
Т.Костюшко, якого еміграція хотіла бачити керівником повстання. Тадеуш Костюшко (1749-
1817) народився у Західній Білорусії в середньошляхетській родині. Навчався військовій
справі у Варшаві і Франції. Він не приховував своїх поглядів, на формування яких вплинули
ідеї французьких просвітників, висловлював обурення антинаціональною політикою
магнатів, яка призвела до першого поділу Речі Посполитої. У 1776 р. він відправився за океан,
де сім років брав участь у визвольній війні за незалежність англійських колоній у північній
Америці. Не зважаючи на негативну відповідь французького уряду, Т.Костюшко прийняв
пропозицію очолити повстання, з якою до нього звернулися керівники таємної організації.
Безпосереднім сигналом Д6 повстання послужив розпочатий у березні 1794 р. на знак
протесту проти скорочення армії марш у напрямі до Кракова бригадира Антонія
Мадсшіньського на чолі загону кавалерії у 1200 осіб. 24 березня на центральній площі Кракова
Т.Костюшко проголосив початок повстання - заприсягнув- “Акт повстання громадян,
мешканців Краківського воєводства”. Цей документ закликав поляків до боротьби за
незалежність, вигнання іноземних військ, відновлення кордонів. Він проголосив Т.Костюшка
Начальником повстання. Того ж дня той видав повстанські маніфести, звернені до війська,
населення і жінок, закликаючи приєднатися до повсталих.

На початку повстання у Т.Костюшка було 4-тисячне регулярне військо і 2 тис. селян,
озброєних косами (прозваних за це косинерами). На чолі цих загонів 1 квітня він вирушив в
напрямі до Варшави і з’єднався з А.Мадаліньським. 4 квітня під селом Рацлавіцами
Т.Костюшко здобув першу перемогу - частково розбив і змусив відступити корпус
російського генерала Тормасова. У битві особливо відзначилися косинери. На чутку про
Рацлавіцьку перемогу повстання поширилося на Люблінське і Сандомирське воєводства. У
ніч з 17 на 18 квітня вибухнуло повстання у Варшаві. На вулицях Варшави розгорнулися бої
між польським і російськими військами. На допомогу польським воякам прийшли
варшав’яни на чолі з шевцем Яном Кіліньським (згодом Т.Костюшко присвоїв йому звання
полковника). По двох днях запеклої боротьби російський гарнізон був розбитий. Влада в місті
за згодою Т.Костюшка перейшла до Тимчасової Заступчої Ради.

Варшавське повстання відкрило можливості для поширення руху на Мазовію і
Підляшшя. Під його впливом у квітні відбулося повстання у Вільні, очолене полковником
Якубом Ясінським - прихильником системи якобінського терору. Було проголошено про
приєднання Великого Князівства Литовського до польського повстання.

7 травня у таборі під містечком Поланцем Т.Костюшко видав славнозвісний універсал, у
підготовці тексту якого активну участь взяв Г.Коллонтай. Його зміст був повністю
присвячений селянському питанню. Універсал проголошував, що селяни беруться під опіку
уряду, звільняються від особистої залежності і можуть піти від свого пана після того, як
повністю розрахуються з ним і сплатять державні податки. Господарства, члени яких беруть
участь у повстанні, звільнялися від панщини. Селяни отримували спадкове право на
оброблювану ними землю, пан міг позбавити селянина землі лише тоді, якщо останній не
виконував своїх повинностей. Мали бути створені спеціальні органи нагляду за виконанням
універсалу, а його порушення мало переслідуватися судом і каратися.

У ніч з 8 на 9 травня варшавський люд знову вийшов на вулицю. Виступ був спричинений
невдоволенням поміркованими діями Тимчасової Заступчої Ради, яка не спішила карати
колишніх торговичан. Населення столиці охоче прислухалося до агітації клубу, що виник
напередодні як “Об’єднання громадян, тісно пов’язаним з почином Костюшка”. Ідейні
противники клубу йменували його членів якобінцями, а ті не приховували своїх якобінських
поглядів. До особливо активних якобінців належали колишній секретар Г.Коллонтая
Казімєж Конопка, ксьондз Юзеф Маєр й деякі інші. У період повстання клуб розробив
найрадикальнішу програму реформ. Він домагався ґрунтовних змін у становищі селян
шляхом надання їм особистої свободи і зменшення феодальних тягарів, скасування правових
відмінностей між міщанством і шляхтою, суворого покарання торговичан.

Наприкінці травня 1794 р. замість скомпрометованої Тимчасової Заступчої Ради у
Варшаві була створена Найвиїца Національна Рада. До її складу поряд з поміркованими, що в
ній переважали, входили й радикально настроєні Г.Коллонтай та Ф.Дмоховський.
Виникнення цього органу влади було важливим етапом у формуванні системи управління
відроджуваної держави. Монархія формально зберігалася. Найвищою диктаторською владою
володів Начальник повстання. Вищим виконавчим органом був призначений ним уряд -
Найвища Національна Рада у складі Начальника повстання,^ радників, кожен з яких
очолював “своє” відомство, та 32-х їх заступників. Органами місцевої влади були порядкові
комісії, куди входили представники шляхти і міщан, яких було зрівняно у правах. На етапі
найвищого піднесення повстання влітку 1794 р. його збройні сили становили близько 70 тис.
регулярних військ і 250 гармат.

6 червня Т.Костюшко під містечком Щекоцінами зазнав поразки від росіян і прусського
війська. У липні російські і прусські війська розпочали облогу Варшави. Однак повстання в
тилу прусських та російських військ змусили припинити штурм. У вересні російське військо
на чолі з Олександром Суворовим знову з’явилося біля Варшави. Назустріч йому з лівого
берега Вісли вирушив російський корпус генерала І.Ферзена. Т.Костюшко спробував
заступити шлях І.Ферзенові під містечком Мацєйовіцаміц але зазнав тяжкої поразки. У битві
загинули тисячі польських військовиків, у полон потрапили тяжко поранений Т.Костюшко і
сотні офіцерів.повстанської армії. Після цієї поразки повстання швидко догоряло. Цьому
сприяло й те, що австрійські війська окупували північну частину Сандомирського і південну
частину Люблінського воєводства. 4 листопада О.Суворов здобув правобережну частину,
Варшави - Прагу, дозволивши при цьому своїм воякам влаштувати тут різанину й грабів
населення. 9 листопада Варшава капітулювала. 30-тисячне польське військо під
командуванням генерала Т.Вавжецького, який від 12 жовтня був Начальником повстання,
відступило на південний захід. Його ряди швидко ріділи внаслідок дезертирства, а рештки на
чолі з Т.Вавжецьким невдовзі склали зброю. Повстання було приречене на невдачу, оскільки
спрямований проти нього “союз трьох чорних орлів”, як іменували тоді сукупно Росію,
Пруссію й Австрію, був надто сильний, щоб можна було його здолати. Однак воно стало
початком національно-визвольного руху, надихало поляків кількох поколінь на боротьбу за
національну свободу. У ньому національне визволення було пов’язане зі спробою
модернізувати устрій і стосунки в державі відповідно до нових суспільно-політичних ідей.

Придушення повстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої. На основі
російсько-австрійського та російсько-прусського трактарів, підписаних у Петербурзі
відповідно 3 січня і 24 жовтня 1795 р., вона втретє і на цей раз остаточно була поділена.
Австрії дісталися землі від Піліци та Бугу на півночі і до Вісли на заході. Пруссія отримала
решту Мазовії (з Варшавою), частину Литви та Білорусі до Німана, західну частину
Підляшшя і невеличку частину Краківського воєводства. Росії відійшли Курляндія, решта
Литви, Білорусі і Підляшшя, західна частина Волинського воєводства, західні частини
Холмської землі і Белзького воєводства. Польська держава перестала існувати. 25 листопада
1795 р. під тиском Катерини П Станіслав Август у Гродні зрікся престолу. У підписану 26
січня 1797 р. у Петербурзі конвенцію, яка була додатком до петербурзького трактату від 24
жовтня 1795 р., була включена таємна стаття, згідно якої Росія, Австрія і Пруссія
зобов’язалися не згадувати у титулатурі своїх правителів назву “Польща”, ліквідувати
польське громадянство, спільно протидіяти спробам відновити Польську державу.

У дослідженні причин падіння Речі Посполитої, які ведуться від кінця ХУІП ст., увага
акцентувалася на аналізі внутрішніх і зовнішніх факторів її розвитку у ХУІ-ХУІП ст.,
особливо в останні півтора століття її існування. Міркування, які при цьому висловлені,
зводяться до того, по-перше, що заснований на засадах шляхетської демократії державний
устрій Речі Посполитої, у функціонуванні якого все більш деструктивну роль відігравали
магнати, поступово послаблював її, а державні реформи, завданням котрих було вивести
країну з занепаду, проводилася з великим запізненням і без належної рішучості. По-друге, Річ
Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських держав, котрі не були
зацікавлені в її існуванні як сильної держави, атому противились її реформуванню, а коли
воно почалося, вдалися до її ліквідації. Одні історики визначальною у загибелі Речі
Посполитої вважають дію внутрішніх, інші - зовнішніх, а ще інші -тих і других чинників.

Культурні зрушення. Величезний вплив на розвиток польської культури справляли ідеї
Просвітництва, котрі з середини ХУШ ст. проникали з Заходу і зводилися до
178
Г	Розділ 4. Центрально-Східна Європа у ранній новий період...

	......—— —   	гп, , .

* раціоналістично-критичного наукового пояснення природних і суспільних явищ, духовного
світу людини. На відміну від західних просвітників, які своїм важливим завданням вважали
боротьбу з абсолютизмом, польські мусили боротися проти шляхетської вольності, за
^зміцнення держави, захист її від внутрішньої й зовнішньої загрози. У стильовому відношенні
польські просвітницькі ідеї, як і на Заході, втілювалися в класицизмі і сентименталізмі.
Класицизм відрізнявся простотою і гармонією засобів висловлювання, впливом античних
зразків. Сентименталізм наголошував на передачі глибини людських почуттів. В окремих
галузях культури ще доволі сильними залишались позиції рококо - останньої стадії бароко.

У розвитку культури неабияку роль відіграла національна періодика, яка випускалась у
Варшаві і викривала сарматизм як стиль життя і систему поглядів, популяризувала
досягнення в галузі літератури, науки і мистецтва. У 1765-1784 рр. двічі на тиждень виходив
^Монітор”, з 1761 р. друкувалися “Вядомосці Варшавські” (від 1777 р. - “Газета
варшавська”). У 1770 р. почало виходити наукове за змістом “Зібрання різного роду
відомостей у галузі вільних наук, філософії, природного права, історії й моральної політики”.
На 1770-1777 рр. припадає вихід літературного часопису “Забави Пшиємне і Пожитечне”-
неофіційного органу учасників четвергових обідів у королівському палаці, в тому числі й
короля, на яких дискутувалися проблеми літератури, проводилися рЬетичні турніри.
Популярним науково-політичним часописом-місячником був “ПамєДгнік Хісторично-
Політични” (1782-1792 рр.).

Великі зрушення відбулися в освіті. У 1765 р. Станіслав Август заснував у Варшаві
Лицарську школу, звану також Корпусом кадетів. Вона була першим у Речі Посполитій
державним середнім закладом, який готував офіцерські кадри. Значну роботу провела
Едукаційна Комісія, створена за постановою сейму 1773 р. Комісія підлягала сейму й
загальному королівському наглядові. Вона опрацювала державний освітній кодекс, де було
викладено організаційну структуру польської освіти, взяла під свій контроль Краківську і
Віденську академії, пойменовані Головними школами, всі середні навчальні заклади (їх було
74), у тому числі єзуїтські колегії, які перетворилися у світські школи. У реформуванні освіти
Комісія виходила з переконання, що освіта, наука і виховання повинні відповідати потребам
країни й народу. У світлі просвітницьких засад до програм вищої і середньої освіти були
включені предмети з точних і природничих наук, історія, польська та іноземні мови,
вилучалися схоластика, викладання теології.

Як і освіта, наука все більше набирала світського характеру, поривала з теологією. В її
основу лягали раціоналізм й емпіризм, матеріалістичні погляди. Відбувся рішучий поворот до
коперниківської геліоцентричної системи. У 1791 р. при Краківській Головній школі Ян
Снядецький (1756-1830) створив обсерваторію, в якій здійснював спостереження за рухом
малих планет. Видатним математиком був Міхал Губе (1737-1807), що працював у галузі
диференційного числення. Визначним хіміком був професор Краківської академії Ян
Яськевич (1749-1809), який першим у Польщі підтримав квантитативну теорію французького
вченого АЛавуазьє. Як хімік уславився й Єнджей Снядецький (1768-1848).

Розвиток історіографії був в основному пов’язаний з ім’ям Адама Нарушевича (1733-
1796). Він був наближеною до короля особою, підтримував державні реформи. Проникливим
.вивченням історії він зайнявся за намовлянням Станіслава Августа. Найвидатнішим
історичним твором А.Нарушевича стала “Історія польського народу від початку
християнства” (т. 2-7 видані у 1780-1786 рр., т. 1 - у 1824 р.), що була першим викладом
історії Польщі, заснованим на критичному осмисленні фактів.

Художня література переживала період розквіту. Неабияке значення для літературного
процесу мало те, що Станіслав Август підтримував і заохочував письменників, брав жваву
участь в обговоренні літературних творів і проблем, особливо під час четвергових обідів.
Провідним у літературі був напрям, котрий можна назвати “просвітницьким класицизмом”,
що був тісно пов’язаний з повсякденним життям. Найвидатнішим пибьменником був Ігнацііі
Красіцький (1735-1801). Його талант яскраво проявився насамперед у поемах (“Мишоїди”,
“Монахомахія”). У спадщині Юліана Урсина Нємцевича (1757-1841), посла Чотирирічного
сейму, ад’ютанта Т.Костюшка, виділяється комедія “Повернення посла”, що висміювала
противників реформ і протиставляла їм корисну публічну діяльність. Сентиментальні твори
писали,головним чином поети, скупчені в Пулавах навколо двору Адама Чарторийського. До
провідних письменників цього кола належав Франціиіек Діонізій Князьнін (1750-1807), автор
переважно задумливих, любовних, релігійних і патріотичних віршів.

Живопис був представлений кількома визначними іменами. Марчелло Баччіарепчі (1731-
1818) керував королівською малярською майстернею, був автором 22 портретів правителів
Польщі, багатьох портретів Станіслава Августа та його родини. Живописцем Варшави
йменують Бернардо Белотго, званого також Каналетто (1721-1780) - автора понад 20
реалістичних полотен, експонованих 1777 р. в Королівському замку. Його твори подають
панораму Варшави, зображують її палаци, костели, повсякденне життя її вулиць. За
характером творчості близьким до Каналетто був Ян Пйотр Норблін (1745-1830), який
майстерно подавав сцени з життя Варшави, містечок і сіл, історичні й сучасні йому події,
зокрема, пов’язані з Чотирирічним сеймом, Торговицькою конфедерацією і повстанням під
проводом Т.Костюшка.

Якісно новий етап переживав театр. Провідну роль відіграв Національний театр,
створений за ініціативою Станіслава Августа. Його діяльність мала яскраво виражений
виховний характер: завданням театру було викривати консервативні шляхетські пересуди,
спрямовувати глядачів на усвідомлення необхідності суспільних перемін. Від 1783 р. театром
керував Войцєх Богуславський (1757-1829), прозваний “батьком польського театру”, автор
великої кількості драматичних творів, які здебільшого були переробками з іноземної
літератури. Першим відомим оперним лібретто польською мовою є текст опери “Філософ,
що змінився”, написаної і поставленої литовським гетьманом Міхалом Казімєжем
Огіньським (1730-1800). У 1790-х роках його родич Міхал Клеофас Огіньський (1765-1833)
створив свої перші полонези, мазурки, марші, вальси, які стали всесвітньо відомими, поклав
початок польській повстанській пісні.

3.	Виникнення і зміцнення Королівства Пруссія

Піднесення і розширення Пруссії. На з’їзді у Відні 1515 р. три монархи - імператор
Священної Римської імперії Максим іліан І, польський король Сиґизмунд 1 та король Чехії й
Угорщини Владислав Ягайло - підтвердили ухвалу Другого Торунського Трактату (1466 р.)
про васальну залежність Тевтонського Ордена від Польщі, а Великий магістр мусив розірвати
перемир’я з Москвою. Наступна війна з Орденом (1519-1521 рр.) закінчилася Краківським
миром, за яким Альбрехт Гогенцоллерн - герцог Пруссії, нового князівства, що виникло
внаслідок прийняття лютеранства і секуляризації Ордену - підтвердив ленну залежність від
Польщі. У XVI і на початку ХУП ст. герцоги мусили зважати на волю прусських станів,
представлених у ландтазі - земельних зборах. Від 1577 р. край потрапив до рук
бранденбурзької гілки Гогенцоллернів, а 1618 р. курфюрсти (князі-електори) Бранденбурга
перебрали владу і вплив станів підупав. Польський сейм 1611 р. визнав приналежність,
герцогства до Бранденбурга з огляду на війну з Москвою, аби Гогенцоллерни погодилися з
прилученням до Речі Посполитої Клушина і Смоленська.

Злука Пруссії з Бранденбургом зміцнила становище курфюрстів, головною метою яких
було утримання війська. Розбудова і озброєння армії визначали політику Гогенцоллернів
180
Кия Тридцятилітньої війни. За Вестфальським миром їх володіння складалися з чотирьох
Вастин: курфюрства Бранденбурга, Пруссії (до 1657 р. васала Речі Посполитої), Східного
Иомор’я (Померанії) та герцогства Клеве на Рейні. Після Великих географічних відкриттів
Європейські торговельні шляхи пересунулись на Атлантику. Судноплавні річки Німеччини,
вікі текли до Північного і Балтійського морів через володіння бранденбурзьких курфюрстів,
[стали важливими торговельними магістралями. Перетворення збіжжя на вигідний товар,
[Збільшення доходів від мита в портах спонукали землевласників-юнкерів до розвитку
Панщинного господарства на засадах т.зв. другого закріпачення. Для фінансування армії
Фридріх Вільгельм І (1640-1688) уклав угоду з юнкерством. Одержавши над селянством
владу, обмежену лише ілюзорним правом апеляції до монарха, юнкери згодилися надати
курфюрсту необмежене оподаткування селян і міщан для формування регулярного війська.

Залучаючи до країни гугенотів, голландців, євреїв, протестантів з Чехії та Південної
Німеччини і надаючи їм пільги, “великий курфюрст” дістав змогу провести осушувальні
роботи, збільшити орні площі, розвинути ремесла. Меркантильна політика в господарстві й
торгівлі створила умови для експансії. Уклавши 1657 р. союз з Річчю Посполитою проти
Швеції, Фридріх Вільгельм домігся згоди на звільнення Пруссії від васалітету, а потім
перейшов на бік Швеції й загарбав польські землі. У новій війні з Швецією він розширив
володіння, а його наступник Фридріх / під час війни за іспанську спадщину у 1701 р. здобув
згоду імператора на титул короля. Пруссія стала королівством. У Північній війні вона в союзі
з Росією опанувала землі Швеції у Помор’ї.

Найвищої могутності Пруссія досягла в епоху освіченого абсолютизму Фридріха // (1740-
1786). Його армія налічувала 200 тис. чол. і забирала 2/3 доходу держави. За численністю
вояків Пруссія посіла четверте місце в Європі, а за населенням тринадцяте. Культ зброї
Фридріха II нагадував його батька, який вважав, що дрючок замінить науку, хоча перед
вступом на престол опублікував відредагований Вольтером твір “Анти-Макіавеллі“, де
накреслив ідеал мирного і лояльного володаря, який керується вищою етикою і дбає про
добро підданих. Фридріх був масоном і вважався прихильником французької культури,
ребував німецькою мовою. Посівши трон, він дбав про свою репутацію короля-філософа,
'сжасував цензуру і заборонив тортури, проголосив конфесійну толерантність, відновив
діяльність Берлінської академії, запросивши до неї відомих європейських вчених. Але в
зовнішній політиці здобув репутацію "європейського розбійника”. У війні за австрійську
спадщину загарбав Силезію, потім поклав за мету завоювати Чехію. Фридріх II сподівався
підкорити Польщу і анексувати частину її території, а на престол залежного від Польщі
Герцогства Курляндія посадити родича Генриха Гогенцоллерна. Ці плани не подобалися
Росії, яка воліла тримати Курляндію і Польщу під своїм впливом. Імператриця Марія-Терезія
хотіла будь-що повернути Силезію і 1756 р. уклала Версальський договір з Францією на
противагу англо-прусському союзові. У разі перемоги імператриця обіцяла передати Франції
терени Нідерландів. Англо-французька боротьба за колонії, суперництво Пруссії з Австрією,
Францією і Росією призвели до Семилітньої війті (1756-1763 рр.), яка мало не закінчилася
поразкою Пруссії, розгромленої росіянами. Смерть цариці Єлизавети і вступ на російський
трон герцога Гольштинського врятували Пруссію. Новий цар Петро III припинив війну і
уклав з Пруссією союз проти Данії.

Тим часом Марія-Терезія відмовилася від подальших спроб повернути Силезію і почала
шукати миру за допомогою Англії та Франції. Фридріх погодився на безпосередні переговори
з Габсбургами і Саксонією. У.результаті переговорів у лютому 1763 р. у Губертсбурзі було
укладено мир, за яким Август III повернув собі зруйновану Саксонію, а Марія-Терезія
зреклася Силезїї. Фридріх пообіцяв у майбутньому підтримати кандидатуру ерцгерцога
Йосифа на виборах імператора. Російська цариця Катерина II розірвала союз з Данією, але її"
симпатії до Пруссії дозволили тій конкурувати з Габсбурґами. Ця рівновага дала змогу Росії
та Франції стати арбітрами. За угодою з Габсбурґами і Пруссією 1779 р., Росія увійшла до
числа гарантів Вестфальського миру. Губертсбурзький мир показав, що в імперії виникли два
центри тяжіння - Габсбурґи вже не могли повністю порядкувати у Східній Європі та Італії. їх
відносини з Пруссією ускладнились 1785 р., коли Фридріх об’єднав Майнц, Ганновер,
Саксонію і деякі менші держави в Лігу Князів для захисту від спроб імператора Йосифа II
відновити владу Австрійського Дому в імперії. Ліга не була спробою реорганізації імперії, а
спрямовувалася на збереження зіаґиз цио. Проте вона означала початок змін у імперії на
користь Пруссії.

Успіхи Росії у війні проти Туреччини 1768-1772 рр., небажання Габсбургів і Пруссії
вплутуватися у нові конфлікти, спонукали до компромісу за рахунок Речі Посполитої. Провал
реформ, Барська конфедерація і Коліївщина послабцдиЛольщу, яка опинилась у небезпечній
зовнішньополітичній ситуації. Російсько-австрійське суперництво призвело до проекту
збалансувати зрослий вплив Росії в Причорномор’ї з допомогою визнання анексії Спишу і
Галичини Габсбурґами (1769-1770 рр.), а також встановлення “санітарного кордону”, яким
Фридріх II 1770 р. відокремив Королівську Пруссію (хелмінське, мальборкське і поморське
воєводства) від решти польських земель, що належали Польщі від 1466 р. Ці землі до 1569 р.
мали самоврядування, а після Люблінської унії були представлені в сеймі. Королівська
Пруссія була економічно розвиненим краєм з визначними містами - Ґданськом, Торунем і
Ельблонґом; у Браневі діяла найдавніша в Речі Посполитій єзуїтська колегія і друкарня. В
результаті тривалих переговорів 1772 р. в Петербурзі Габсбурґи, Пруссія і Росія уклали три
трактати про поділ Речі Посполитої, на підставі яких Пруссія отримала Помор’я з Хелмно і
Мальборком, Вармію, частину Куявії та декілька клаптів Великопольщі загальною площею
92 тис. кв.км. і населенням 1,3 млн. осіб. Але опір Англії та Голландії, зацікавлених у вільній
торгівлі на Балтиці, завадив Фридріхові загарбати Ґданськ і Торунь.

Французька революція перелякала- європейських монархів, але спочатку вони були
занадто поглинуті взаємними чварами, аби вжити негайних заходів. Тим часом революцій
вибухнула в Бельгії, звідки в жовтні 1789 р. було вигнано австрійське військо. Для
придушення революції Відню необхідно було заручитися підтримкою Пруссії, і роль'
посередника взяла на себе Англія. За згодою, досягнутою на зустрічі у липні 1790 р. у
Райхенбасі (Силезія), Пруссія взяла участь у придушенні бельгійської революції, а в серпні
1791 р. у замку Пільніц (Саксонія) була підписана декларація про готовність Пруссії та
Австрії діяти спільно для відновлення влади Людовика XVI у Франції. Взаємна недовіра
гальмувала укладення військового союзу, і лише 7 лютого 1792 р. внаслідок загострення
ситуації у Франції та Нідерландах був укладений союзний договір між Габсбургами і
Пруссією, до якого приєдналися деякі малі німецькі держави. Внаслідок цього виникла
антифранцузька коаліція. Після повалення монархії у Франції прусська армія здобула
фортецю Лонгві та облягла Верден, але французькі війська успішно відбили атаку пруссаків
біля Вальмі. Сподіваючися на укладення миру з Пруссією, французи дали прусським
військам змогу відступити за межі Франції. Фридріх не дуже хотів втягуватись у французькі
події, оскільки прагнув мати свої головні сили на сході, сподіваючися на участь у наступному
поділі Польщі.

Під час Чотирирічного сейму Польща уклала з Пруссією союз, але Пруссія невдовзі його
розірвала, порозумівшися з Росією. Свої дії вона мотивувала небезпекою поширення
якобінства. Прусське військо 1793 р. загарбало Торунь і Ґданськ, зайняло всю Великопольщу
з Познанем, Ґнєзном і Калішем, Куявію, частину Мазовії з Плоцьком, Сєрадзьку і Ленчицьку
землі. Загалом у результаті Другого поділу Польщі Пруссія одержала близько 58 тис. кв.км.
теренів. Колиска польської державності потрапила під іноземну владу. Після придушення
гііі^^ липішиїм ігі	іикА/і|^іг^ілм іч/^ч/іігі млилид^инмі гіітач/ілі^\хі іітііі’

уючи угоди в Рейхенбасі й Пільніиі.

795 по 1806 р. Пруссія не брала участі у війнах з Францією,- а французький
чзався не вести воєнних дій на півночі Німеччини. Це дало змоіу Пруссії взятиуч
му поділі Польщі в жовтні 1795 р., в результаті якого вона захопила.білвіцуягі
ії з Варшавою, частину Підляшшя і литовських земель-уздовж Тіімана, а на піі
Сєвєржа площею 48 тис. кв.км. з мільйонним населенням.-Завдяки цвому-корол
іачу до нечисленних кашубів на Помор’ї та лужицьких сербів- одержало-Д
ку меншину. Перетворившися на одну з найвплийовішихдержав^. ПруСїфг сйн?
утримати своїх позицій: Фридріх-Вільгельм ІІГ- (І797»К84О)5? юбийкеті
вативний монарх, скерував зовнішню політику" проти -Двет^г;Щ^прИ®®
му прусської армії Наполеоном у 1806 р. Безперестанні війни послабйл'ииекдг
<и, застарілі способи вербування найманців-вже не виправдовували-себе.» В
ило Пруссію перед необхідністю реформ, які почали проводитися на початйу7€1Х
тгійські народи: суперництво європейських держав.-СхіднаБалтіявідїїзахоп
ст. становила конфедерацію феодальних утворів: Лівонського Ордену; Риг
ископства і трьох єпископств (Тарту, Сааремаа-Ляанемаана теренах- Естонії Й4£у
ії; німецькою відповідно - Дерпт, Даго-Езель і Курляндія) та вепиких міст. Ест
материкової Естонії) до середини XIV ст. була герцогством підвладою Данії’,.
їв її територію у 67 тис. кв.км. Німецькі колоніоти-жилив-містах'Ригд (понцд. І
ння в середині XVI ст.), -Таллін (Ревень, понах7-тИс.)гі: Тарту-(нім.Дерйт, до 6
у містах належала бюргерам, а тубільці- допускалися лише дст-ремеєелн’поєта'
гми міста вирішувалися за участю-Великої гільдіїгбагагйх купцівіреміснйків; Єе
•во і цехові ремісники-належали До. Мфлрї пдЬдіГ Чбрнороби:гі-?хатн® обслуга є
втікачів. -	

лина земель кожногоі'- утворен^я - \^йрвйа: .^бетп0сере4н^„ -домекуО^
іископства чи .єпископства,	КюаііайС'Дімени; .

пствах йменувалися' ‘‘столовими' землямй”Г розташувалися?. навкодО -дам
іялися адмінісграторамщ>Васали^;разрм' іздза^й<одВркувалй-.прадо' на повш
Лицарі-васали становили я^твійськаІЧв^^.йціюту^а^такоа&в’ищи^ уряді
надавав лбни досить,сі^р<і"натомість;Д;єпцскапствдх» дава^и'єтановили осі
зву силу, денних врлодіньбула більц^^оді^цкХ^ек.. відбувся перехід ДО М
інипї. системи і плупіпяцрния селян;	'хпіб тії

сім сільського госпрдареіва ндрин^еЗаХідцої^^гщ».Воєнні поразки- Тевтоне
у, визнання	.послабили- ли

нолівонський яандтас ^иіфвдй;впевіце-142Ї (Ь -дадніщагивоюархиєпископа1:
- обмеження орденськріодвпливу, став представницьким органом Ордену, єпискі
лицарів. Таллін і Тарту були аднайвдмияле^^	шо вплщ

пю в Новгороді- Цевиіщикадо;суперництвоз.Мрсквою, яка 1486 р підкорила Нові
айда на березі Нарви .фортайо^В^гореді уклала наприкінці XV ет. союз з Д
Лівонії та Швеції Іпредставництво Ганзи в Новгороді. У. 15
іький магістр Вальтар^щда^	наступ на Псков,' але попри пцпримю

ікого КнязівствдЛиговськорЗтдазнав пораакц. За договором 1554 р, з Москвою Лі
Від 20-х років XVI ст. у Балтію проникли ідеї Реформації, утвердилося лютеранство. У
1561 р. великий магістр лівонців Ґопітгард Кеттпер (як і тевтонський магістр Альбрехт
Гогенцоллерн 1525 р.) секуляризував Орден і склав васальну присягу польському королеві.
Позвольський договір 1577 р. про союз Лівонії з Річчю Посполитою посилив польські позиції
на Балтиці й дав Москві привід розв’язати Лівонську війну (1558-1583 рр.). Москва, Литва,
Польща, Данія і Швеція поділили Лівонію. Річ Посполита здобула Ліфл^тдію (частину Латвії
на північ від Даугави і південь Естонії) під назвою Задвинського Герцогства. На південному
заході виникло Курляндське Герцогство (латиські Курземе і Земґале), васал Речі Посполитої-
спадкове володіння колишнього магістра Ґ.Кеттлера. Курляндське єпископство було
перетворене на Пильтенську область, безпосередньо підпорядковану польському королеві.
Північ Естонії з Талліном і Нарвою відійшли до Швеції. Данія захопила острови Сааремаа і
Мугу й утримувала їх до 1645 р., коли вони перейшли до шведів.

Після Лівонської війни частину королівщин було розподілено між польськими і
литовськими колоністами, розвинулося фільваркове господарство. Рига наприкінці XVI ст.
зросла завдяки посередницькій торгівлі, а за польсько-шведської війни міський патриціат
мусив поступитися бюргерству і допустив представників гільдій до влади. Колишніми
Курземським та Сааремааським єпископствами до своєї смерті управляв герцог Магнус, 1570
р. проголошений королем Лівонії царем Іваном Грозним. Після смерті Магнуса естонські
землі відійшли Швеції, а латиські - Речі Посполитій, яка передала їх курляндському герцогу,
але 1717р. знову відібрала.

Від 1600 р. терени Балтії стали ареною війни Речі Посполитої зі Швецією. За
Альтмарцьким (Старий Тарґ) перемир’ям 1629 р. з поляками Швеція одержала Задвинське
Герцогство і Ригу: Естонія і більшість Латвії перейшли під владу Швеції. У Тридцятилітній
війні Швеція опанувала Західне Помор’я (1630 р.), що затвердив Вестфальський мир 1648 р.
За Густава Адольфа (1611-1632) і його доньки Кристіни (1632-1654), державні володіння
(колишні польські королівщини) були поділені між шведською шляхтою і магнатами.
Естляндська і Ліфляндська губернії та провінція Сааремаа (Езель) мали земельні ландтаги з
широкою компетенцією, де крім лицарів право голосу мали більші міста. Королівську владу
представляли генерал-губернатори і губернатори.

Землі на північ від Даугави залишилися під владою Речі Посполитої. Герцогство
Курляндія зі столицею в Мітаві перетворилося на шляхетську республіку. За “Формулою
правління44 1617 р. вищим органом влади став ландтаґ, а “Курляндський статут” покріпачив
селянство.

Козаччина і втрата Лівобережної України послабили Річ Посполиту. За таких умов
шведська інтервенція повинна була розв’язати справу Ліфляндії й претензій польської гілки
Вазів на престол Швеції. Польща вдалася до союзу з Габсбурґами, Данією, Бранденбургом і
Голландією. За миром в Оливі 1660 р. польський король Ян Казимир зрікся претензій на
стокгольмський трон, а шведи пообіцяли повернути трофеї (що не зробили), гарантувати
свободу мореплавства, але втримали Ліфляндію. Москва 1656 р. почала війну проти Швеції й
окупувала Дерпт (Тарту), Нойгаузен, Марієнбурґ. Аби запобігти шведсько-польському
замиренню, Москва за Віденським перемир’ям з поляками 1656 р. обіцяла спільні дії проти
Швеції. Небажання Речі Посполитої відмовлятися від українських і білоруських земель,
смерть Б.Хмельницького і обрання гетьманом І.Виговського, який прагнув порозуміння з
поляками, змінили ситуацію. Москва 1658 р. уклала перемир’я з Швецією, а 1661 р. пішла на
Кардиський мир, за яким відмовилася від Прибалтики.

Після Північної війни Ніштадський мир 1721 р. віддав Росії узбережжя від Виборгу до
Риги, Естляндію, Ліфляндію з усіма містами та острови Езель, Дато і Мугу. Росія мала
-------   ---------------------,, -----—'------------------------------------------
виплатити Швеції 2 млн. єфимків (1,5 млн. рублів) і погодилася дозволити шведам купувати і
без мита вивозити з балтійських портів зерно та інші товари.

л Частина Ліфляндії (Латгале) зі складу Речі Посполитої перейшла до Росії за Першим
поділом 1772 р. За Третім поділом Польщі *Ґ795' р. Росія анексувала Литву і Жемайтію.
Курляндське Герцогство перебувало під впливом Росії від 1709 р. і до Третього поділу
Польщі формально зберігало суверенітет, а 1795 р. Катерина II викупила його в родини
Біронів, яка володіла ним від 1737 р. Естонці, латиші та литовці опинились під владою Росії.

4.	Утворення і розширення монархії Габсбургів

Територіальна експансія Габсбургів. З кінця XIII ст. землі, розташовані південніше
Дунаю - Австрія, Штирія, Каринтія, Крайна, Тіроль, - потрапили до складу спадкових
володінь Габсбургів. На кінець 30-х років XV ст. припадає перша спроба об’єднання
основних держав дунайського басейну під владою віденського правлячого двору. Хоча перше
об’єднання й було короткочасним, але з того часу плани територіального розширення стали
провідним стрижнем зовнішньої політики Габсбургів. До реалізації своїх планів вони
просувалися поступово, але наполегливо. Цьому сприяли й зовнішньополітичні обставини.

Поразка угорських військ від турок під Варною (1444 р.), падіння Візантійської імперії
(1453 р.), загроза османського завоювання держав Центральної Європи змусили їхніх
правителів шукати порозуміння і об’єднання сил. За таких умов у 1490 р. одною короною
були об’єднані Чехія і Угорщина. Чесько-угорський король Владислав та угорська знать
намагалися також знайти підтримку австрійського монарха Максиміліана Габсбурга (його
комплекс спадкових земель межував з Чехією та Угорщиною), який був одночасно
імператором Священної Римської імперії. У 1515 р. було досягнуто угоди про
престолонаступниитво між Австрією та Угорщиною. Після розгрому турками чесько-
угорських військ під Могачем і загибелі короля (1526 р.), угорська корона за попередніми
домовленостями перейшла до Фердинанда Габсбурга. Проте частина угорської знаті
відмовилася визнати його своїм королем. У внутрішню боротьбу за престол втрутилися
турки. 1529 р. вони вперше обступили Відень. З цього часу впродовж майже 150 років
територія Угорського Королівства була ареною безперервних війн.

Центральна частина Угорщини разом із столицею Будимом та південними словацькими
землями у 1541 р. безпосередньо увійшла до складу османських володінь. Решта території
Словаччини склала основу Угорщини, а Братислава - стала її столицею. Трансильванія, як
князівство, опинилось у васальній залежності від Османської імперії. Частина хорватських
земель, яка не була включена до складу турецьких володінь після могацької битви, визнала
владу Габсбургів.

✓Процес підпорядкування Чеських земель Габсбургам (Чеське Королівство, Моравське
Маркграфство і Силезьке Герцогство) розтягнувся майже на столітній період. Віденські
правителі крок за кроком позбавляли землі Чеської корони атрибутів їхньої державності.
Остаточно вони втратили свою незалежність, а влада Габсбургів була оголошена тут
спадковою, після Білогорської битви 1620 р.^Гак протягом XVI - першої чверті XVII ст. у
Центральній Європі утворилося багатонаціональне об’єднання чеської та угорської держав і
австрійських земель на чолі з єдиним монархом. >

Територіальні обриси володінь Габсбургів7^ наступному неодноразово змінювалися
внаслідок війн з Османською імперією, причому найчастіше за рахунок слов’янських земель.
Останній з кінця XVII ст. протистояли держави Священної ліги (Австрія, Венеція, Польща,
Росія). За умовами Карловацького миру 1699 р, укладеного між Священною лігою і
Туреччиною, до 'складу Габсбургів відходила майже вся Угорщина та низка територій,
заселених словаками, сербами таг^срватами. Австро-турецька війна 1718 р. завершилася
підписанням Пожаревацького мирного договору, за яким до Габсбурґів перейшла частина
Боснії і Сербії з Белградом, Сремом, Західною Волощиною і Банатом. Проте ці землі, за
винятком Банату і Срему, Австрія втратила вже в черговій (1739 р.) війні з османами. Отже,
територія півдня Угорщини, населена сербами, також стала австрійським володінням.

^/у монархії Габсбурґів важливе місце посідало Чеське Королівство. Водночас його
соціальна структура була на перешкоді здійснення централізаторських намірів Відня.
Обрання Фердинанда І Габсбургау 1526 р. чеським королем відбулося на умовах підписання
ним “Виборчих капітуляцій Це був перелік станових вимог, якими мав керуватися король:
право станів на вільний вибір короля, розміщення королівської резиденції в Празі, заборона
користуватися послугами іноземних радників, визнання компетенцій чеської канцелярії,
повага релігійної свободи. Ставши угорським королем і зміцнивши своє становище,
Фердинанд 1 повів жорсткий курс на посилення централізму. Використовуючи неточні
формулювання Виборчих капітуляцій, він почав підпорядковувати органи Чеської держави
центральним установам. Це спричинило виникнення політичної опозиції станів до короля.
Перший відкритий конфлікт чеських станів з королем виник 1546 р., коли чехи відмовилися
надати йому військову допомогу у війні проти протестантських князів (Шмалькальденським
союзом). Збройну опозицію Фердинанд зумів придушити, чим підірвав політичну могутність
чеських міст. Однак принципи дуалістичного управління Чехією залишилися без змін.

З середини XVI ст. протистояння між чеськими станами і королем загострилося на тлі
релігійного питання. Послідовний наступ віденського уряду на реформаційні вчення,
непоступливість чеських станів та їх рішуча готовність до дій стали передумовами для
чергового збройного конфлікту. Скориставшись смертю короля (1619 р.) чеські стани
вирішили змінити державно-правовий устрій Чеського Королівства. Генеральний сейм
прийняв нову конституцію, за якою королівство ставало конфедерацією п’яти рівноправних
земель з єдиним виборним королем, який обирався їхніми представниками. Влада Габсбурґів
була ліквідована. У відповідь на цей крок австрійські війська з чужоземною допомогою
розпочали військові дії проти конфедерації. У битві під Білою горою (в районі Праги) 1620 р.
чехи зазнали поразки. Військова перемога була закріплена політично. Формально чеська
державність зберігалася. Виданий 1627 р. “Оновлений земський устрій” для Чехії і Моравії
підважив політичну силу станів і створив умови для зміцнення абсолютизму. За ним важливі
політичні і фінансові питання вирішувалися центральними королівськими органами.
Законодавче право належало монарху. Вищим виконавчим органом стала Чеська канцелярія,
яка з 1624 р. перебувала у Відні. Німецька мова у діловодстві витіснила чеську.

У загальний поступ чеської культури XVI - першої половини XVIII ст. певний внесок
зробили письменники Ян Бчагослав (1523-1571), який написав “Чеську граматику” і Павел
Сизранський (помер 1657 р.), автор праці “Про чеську державу”. Педагог і філософ Ян Амос
Коменський (1592-1670) розробив основи нової педагогіки, що ґрунтувалася на
гуманістичних засадах. Вчений Т.Гаєк з Гаєка склав перший чеський гербарій, провадив
астрономічні дослідження. Розвитку літератури сприяла значна кількість видавництв
(І.Мелантріх), зусиллями яких здобули визнання чеська книга і графіка.^*

Основний зміст політичної історії Угорського Королівства, починаючи від XVII ст.,
складала боротьба угорських станів з Габсбурґами за збереження своїх привілеїв на противагу
абсолютистським прагненням віденського двору. Починаючи з 1619 р. представники династії
Габсбурґів, яких як угорських королів обирали Державні збори (сейм), подавав станам
грамоту з переліком своїх зобов’язань перед королівством. Це стало звичаєм, який обмежував
королівську владу в Угорщині. Від 1630 р. при габсбурзькому дворі постійно перебували два
угорські радники?
Наприкінці XVII ст. завершилося звільнення від турків майже всіх угорських земель.
Трансильванське князівство потрапило під безпосереднє правління Габсбургів. Віденський
двір поводився з Угорщиною як з підкореною провінцією. Поодинокі антигабсбурзькі
повстання жорстоко придушувались. На початку XVIII ст. антигабсбурзький рух очолив
трансильванський князь Ференц РакоїргтР(\666-\735\ якому угорський сейм 1705 р. надав
титул князя Угорщини. Він почав формувати регулярну армію (куруци). Однак вона зазнала
вирішальної поразки у битві 1708 р. За Сатмарським миром (1711 р.) Угорщина формально
зберегла свою самостійність у володіннях Габсбургів; урядові органи знаходились у Відні, а
безпосереднє управління здійснювала Намісницька рада у Будимі.

У культурному поступі угорців помітне місце з XVI ст. посіло книгодрукування. 1541 р.
вийшла друком перша книга угорською мовою - “Новий завіт” у перекладі Я.Сильвестрі.
Упродовж другої половини XVI ст. було надруковано близько 850 різних видань. Автором
першої угорської граматики став А.Молнар. 1622 р. була заснована перша вища угорська
школа в Надьенеді. Осередком розвитку угорського культурного життя було також
Трансильванське князівство. Вершину художньої творчості склали твори М.Зріні (“Сіретська
небезпека”). Значного розвитку' досягла історіографія, з’явилися перші праці з угорської
історії М.Іштванффі і Я.Брута.

Хорватські землі у XVI - першій половині XVIII ст. політично і адміністративно не були
єдиними. Це вплинуло на мовну ситуацію, етнічну самосвідомість. їхньому зближенню
перешкоджало й те, що населення різних регіонів етнічно було неоднорідним. У цей час
етноконсолідуючу роль почала відігравати католицька церква. Найповніше це проявилося на
території Хорватії і Славонії. Починаючи з XVII ст., прискорився процес зростання етнічної
самосвідомості хорватів, з’явився термін “хорватська мова”. У той час тут працюють визначні
письменники, культурні діячі. Помітною постаттю в громадсько-культурному житті був
Юрай Крижанич (1618-1683). У своїх творах (“Політика або розповідь про управління”,
“Опис подорожі від Львова до Москви”) він пропагував ідею створення всеслов’янської
держави, вбачаючи її центром Росію. Значний вклад у розвиток національної хорватської
мови і літератури зробив вчений-енциклопедист П.Вітезович.

Устрій і управління монархії. Становлення габсбурзького абсолютизму пов’язане з
правлінням Максиміліана І і Фердинанда І. їхня реформаторська діяльність призвела до змін
у державному управлінні, армії, зовнішній політиці. Приєднання численних територій з
різними державницькими традиціями призвело до строкатої державно-правової ситуації
всередині монархії. Тривалий час Габсбургам доводилось миритися з відмінним становищем
різних земель. їм не вдалося добитися злиття Угорського Королівства зі “спадковими”
землями, перетворити його у складову частину власне Австрії: формально вони вважалися
угорсько-хорватськими королями з 1526 р., а фактично вступили у володіння Угорським
Королівством лише на початку другого десятиріччя XVIII ст.. Управління різними землями
мало переважно характер особистої унії.

Першим важливим актом, що визначив взаємовідносини правлячої династії з
підвладними землями, була “Прагматична санкція” Карла VI (1713 р.). Головною засадою її
була неподільність і спадковість володіння як по чоловічій, так і жіночій лініях. У 1721 р.
Прагматичну санкцію прийняли чеський, моравський і силезький земельні сейми, а через два
роки - сейм Угорського Королівства. Тоді ж він скасував дію т.зв. “Хорватської прагматичної
санкції” (прийнята хорватським сабором у 1712 р., визначала вирішення політичних питань
незалежно від Угорщини) і проголосив неподільність всіх земель Угорського Королівства у
складі володінь Габсбургів. У 1745 р. Прагматичну санкцію визнала Трансільванія, їй було
надано ранг Великого князівства (1765 р.). Цей документ зберігав свою юридичну силу аж до
розпаду монархії Габсбургів у 1918 р.

Релігія і церква/У XVI ст. відбулися значні зміни в становищі і ролі церкви у
Центральній Європі. Ще у XV ст. в Чехії з пропозиціями реформи католицької церкви
виступив Я.Гус. Боротьба його послідовників (Громада Чеських Братів) за нову церкву
злилася з вимогами чехів за національні права. На початку XVI ст. з програмою реформ
католицької церкви виступив Мартін Лютер. Поширювані ним ідеї зустріли розуміння серед
багатьох християн. Зокрема вони здобули міцні позиції в Угорському Королівстві,
насамперед Трансильванії. Від середини XVI ст. тут поширилися протестантські течії
лютеранства, сакраментарства, антитринітарства. Остання здобула підтримку світської влади
(1568 р.). У Трансильванії встановилася свобода віровизнання, якої не було в жодній
тогочасній країні Європи. У боротьбі проти антитринітаріїв об’єдналися як протестантські
течії, так і католики. У словенців впливи реформаційних вчень спричинили повернення
інтересу до народної мови, прагнення до словенської церкви і школи. А.Бохорич (1520-1598),
будучи ректором люблянської школи, підготував першу граматику словенської мови,
висловлював думки про єдність слов’янських народів^*'

У хорватських землях протестантизм не здобув сильних позицій, що було пов’язане з
політичною й економічною слабкістю міст. Найактивніше реформаційні ідеї підтримували
хорватські магнати - князі Зрінські, П.Ердеді, які розглядали реформацію як засіб
послаблення влади Габсбургів.

,/Изоротьбу з реформаційними ідеями, які до середини XVI ст. поширилися у багатьох
державах Європи, католицька церква розпочала зі згуртування власного середовища.
Тридентський собор (1545-1563 рр.) відхилив можливість компромісу з реформаторами,
підтвердив збереження старих догм і обрядів. Католицька церква повела боротьбу проти
нових ідей та напрямів. Була встановлена сувора цензура за літературою, складалися списки
ворожих католицтву книжок (творів реформаторів, праць вчених-природознавців тощо).
Розпочався ідеологічний наступ, який одержав назву Контрреформації. Провідну роль у
ньому відводилась єзуїтам. На відміну від членів інших чернечих орденів, єзуїти не
замикалися монастирськими стінами, а проникали в усі верстви суспільства. На середину
XVIII ст. на території Габсбургів вони мали більше двох тисяч монастирів, у яких перебувало
близько 45 тисяч ченців. Перш за все вони поширили вплив на школи всіх рівнів, створювали
єзуїтські колегії. У габсбурзьких володіннях, на відміну від інших держав, церква була майже
повністю підпорядкована владі світського монарха. Від середини XVI ст. монарх сам
призначав єпископів, навіть якщо з цією кандидатурою не погоджувався папа. Під контролем
Габсбургів були також вибори настоятелів монастирів. Для піднесення загального освітнього
рівня духовенства створювалися духовні семінарії.

В Угорщині наступ на прихильників Реформації значно активізувався в першій половині
XVII ст. і досягнув кульмінації під час тимчасового припинення діяльності Державних зборів
(1673-1681 рр.). У 1681 р. угорський сейм декларував свободу віровизнання, хоча й обмежив
кількість протестантських храмів.

У словенських землях одним з наслідків перемоги Контрреформації стала зміна етнічного
складу міст, у яких зросла чисельність німців та італійців. Водночас католики продовжили
справу видання книжок словенською мовою, писали нею церковні проповіді (М.Кастеліц,
Я.Шенблен). У 1758 р. була перевидана граматика А.Бохорича.^

Хорватський Військовий Кордон. Розгром чесько-угорських військ під Могачем
поставив під загрозу незалежність центрально-європейських держав. Облога турками Відня у
1529 р. стала початком тривалих австро-турецьких війн, які продовжувались до кінця XVII ст.
Починаючи з другої половини XV ст., прикордонні з турецькими володіннями райони
188
організувалися за військовим зразком. 1527 р. Фердинанд Габсбурґ розпорядився тримати в
Еіжкордонних фортецях хорватських земель військовГг^рнізони чисельністю 1000 вершників
Щу200 піхотинців. Виникли прикордонні війська, які на печатках поділялися на дві
ггериторіальні частини, що називалися Крайни: Славонська з центром у Вараждині займала
територію межиріччя Сави і Купи та Хорватська з центром у Карловцях - від р. Купи до
Адріатичного узбережжя. Обидві Крайни адміністративно поділялася на “капітани”.
Мешканців цієї прикордонної смуги називали “граничарами ” (“прикордонниками”); їх склад
поповнювався переважно сербськими та хорватськими втікачами з районів, зайнятих
ІУУММИ. За давньою традицією граничари мали своє самоврядування та керівників - кнезів.
I Верховне управління здійснювали в'щ ’імЄНІ ЙОДЙИ) Ж ЩТИрійські князі. Вони
домоглися поступового вивільнення обох Крайн з-під юрисдикції хорватського бана і сабору
та перетворення на окрему військово-політичну структуру. У жовтні 1630 р. вперше було
проведено поділ граничарської території, за яким утворювалась окрема військово-
адміністративна одиниця - Військовий Кордон у складі Вараждинського і Карловацького
“генералатів”. Тоді ж австрійський монарх Фердинанд II видав перший граничарськнй
статут. Він надавав граничарам значні свободи, гарантував місцеве самоуправління та
право власності на землю.

З метою зміцнення зв’язків Кордону з віденським двором, а також адміністративного
контролю з боку Відня монаршим патентом від 8 лютого 1735 р. було затверджено новий
Ретламент. За ним Кордон перетворювався у військово-ленну територію, на якій
скасовувалося старе самоуправління, інститут кнезів і воєвод, запроваджувалися військові
суди. Військовозобов’язаними ставали всі чоловіки віком від 15 до 60 років. Як вояки
австрійського монарха, вони повинні були не лише нести прикордонну службу, але й брати
участь у всіх війнах Габсбурґів. Під час війн Кордон давав австрійській армії 40-50 тис. чол.,
що складало до 50% військовозобов’язаних мешканців (за переписом 1815 р. Кордон
нараховував близько 940,5 тис. осіб, у тому числі чоловіків - 473 тис.). Регламент встановив
новий адміністративний поділ: генералати замінили десятьма регіментами. Останні
поділялися на батальйони, компанії і комуни, управління якими здійснювали офіцери певного
рангу (від полковника до поручника), як правило австрійські. Офіційною мовою в діловодстві
стала німецька. У побуті використовувалася хорватська.

Спочатку мешканці Кордону були звільнені від феодальних повинностей. Землею вони
розпоряджалися на свій розсуд, а за її користування несли лише військову службу,
оберігаючи австрійський кордон від турецьких нападів. Проте вже Регламент 1735 р.
обмежив це право і встановив, що граничари лише користуються землею, але не володіють
нею. Цим документом мешканцям Кордону заборонялося змінювати місце проживання, чим
фактично вони приписувалися до певних військових частин. Граничари складали
найдешевшу армію у світі, оскільки були на повному самозабезпеченні. Під час війн держава
брала їх на своє утримання лише з дев’ятого дня, та й то при умові значної відстані від місць
"їхнього проживання. Обмеження прав граничарів часто супроводжувалось збройними
виступами проти Відня. Найбільш значними були виступи 1666,1697, 1719,1735, 1746, 1751,
1755 років. Однак вони придушувалися силою.

Сербський Військовий Кордон. З кінця XVI ст. на Балканах, особливо на сербських
землях, посилився антитурецький рух слов’янських народів. їхні світські і духовні
провідники встановили зв’язки з європейськими дворами. Однак бажаної підтримки вони не
одержали: європейські монархи однією з умов допомоги висували укладення церковної унії з
Римом. Доленосною в історії балканських слов’ян виявилися роки війни держав Священної
ліги з Османською імперією 1683-1699 рр. Рятуючись від турків, чимало сербів, хорватів,
боснійців відходили на північ і осідали в південних районах Угорського Королівства. У 1690
р. сербський патріарх Арсеній III за рішенням церковно-народного сабору просив
австрійського монарха Леопольда І надати захист втікачам. Останній видав “Привілеї”, за
якими серби у складі Австрії одержали церковну автономію і самоуправління. Цього ж року,
коли турки зайняли Белград і правий берег Дунаю, разом з відступаючими австрійськими
військами на північ, за Саву і Дунай, перебралося близько 70 тис. сербів разом з патріархом,
Це т.зв. “Велике переселення сербів” призвело до змін в етнічному складі населення
прикордоння. У Бараньї, Бачці, Славонії, частині Банату виникли райони з перевагою сербів,
За умовами Карловацького миру 1699 р. ці землі відійшли до складу австрійських володінь.

На початку XVIII ст. по річках Саві, Дунаю, Тисі і Муреші було засновано сербський
Військовий Кордон, підпорядкований австрійській військовій владі. Земля була передана у
спадкову власність граничарів. Реформи середини XVIII ст. спричинили в житті сербів значні
зміни. Військовий Кордон по Тисі і Муреші було ліквідовано, а мешканців позбавлено їхніх
прав і привілеїв. У 1745 р. “Привілеї” фактично були скасовані, а управління справами сербів
перейшло до Іллірійської надвірної депутації, підпорядкованої безпосередньо Відню.
“Деклараторій”, виданий віденським урядом 1779 р., остаточно позбавляв церковну верхівку
світських прав. Серби одержали право на релігійно-шкільну автономію. Це спричинило
антиурядові виступи, посилення гайдуцького руху, масове переселення в інші землі, в тому
числі на південь України.

У першій половині XVIII ст. у підавстрійських сербів жваво розвивалася культура.
Монастирі і церкви були не тільки релігійними осередками, але й центрами культурного
життя - освіти, наукових знань, літератури, архітектури, живопису. Чимало сербів здобувало
освіту в Києвській духовній академії. У 1750 р. на кошти церкви та приватних осіб був
створений фонд для утримання сербських шкіл. Значна заслуга у створенні їхньої мережі
належите А.Мразовичу, П.Ненадовичу та іншим. Помітний вплив на тогочасну сербську
суспільну думку вчинили праці Й.Раїча, З.Орфеліна, ДОбрадовича.

5.	Далмація під владою Венеційської республіки

Східне узбережжя Адріатики разом з прилеглими островами впродовж першої чверті XV
ст. увійшло до складу Венеційської республіки під назвою Далмація. Бока Которська, яка
потрапила до Венеції у другій половині XVI ст., була відома як Венеційська Албанія. З 1597 р.
для цих володінь Венеції запроваджувався інститут намісництва з центром у м. Задар.
Намісник (генеральний провідур) або генерал мали адміністративні та військові
повноваження строком на два-три роки і були фактично посередниками між місцевою та
центральною владою. Запровадження намісництва та єдиної судової системи для міст-комун
(1610 р.) засвідчили формування Далмації як єдиної адміністративної та політичної одиниці.
Колишні міста-комуни зберегли своє самоврядування, однак їхні органи очолювали кнези,
яких призначали намісники строком на 1,5-2 роки з числа венеційської шляхти.

Незважаючи на те, що Венеція обмежила автономію міст-комун, важливу роль
продовжували відігравати органи самоуправління, передусім великі віча. Незаможні міщани
(пучани) створювали політичні об’єднання (конгрегації'), які намагалися зрівнятися в правах з
вічем. їхні вимоги виливалися у масові рухи, які досягли апогею під час повстань першої
чверті XVI ст. Унаслідок впертої боротьби пучани багатьох міст"домоглися розширення своїх
політичних прав: до початку XVII ст. вони вже брали участь у вирішення найважливіших
питань.

У економічному життя Далмації визначальною була морська торгівля, яка повністю
контролювалася венеційською владою. Численні війни, які провадила Венеція з турками
впродовж ХУП-ХУШ ст., призвели до занепаду торговельної діяльності. Послаблення
торгівлі, згортання мореплавства сприяли піднесенню сільського господарства. З метою
врегулювання аграрних відносин Генеральний провідур 1755 р. видав особливу постанову,
яка відома під назвою ‘'Закон Гріліані". За ним земля проголошувалася державною
власністю, а за її використання запроваджувалася певна плата. У другій половині ХУЛІ ст.
виникло кілька об’єднань, котрі відбивали нові явища економічного життя - Економічне
Товариство у Спліті, Сільськогосподарська академія у Задарі. Вони ставили метою сприяти
землеробству, ремеслу, торгівлі з допомогою пропаганди нових методів господарювання.

За Кампоформійською угодою 1797 р. Венеційська республіка припинила своє існування,
а Далмація відійшла до складу володінь Габсбурґів.

Особливе місце у далматинському районі займала Дубровніщька Республіка. Незважаючи
нате, що 1526 р. вона визнала зверхність Османської імперії, фактично надалі продовжувала
жити незалежним життям, сплачуючи туркам данину. Після поразки турків під Віднем (1683
р.) між Республікою і Австрією було укладено угоду (1684 р.) про протекторат останньої.
Однак цей договір втратив силу після відступу габсбурзьких військ з Балкан. Політична влада
у Дубровнику впродовж ХУІ-ХУШ ст. залишалася майже без змін. У 1808 р. Наполеон І
ліквідував Республіку, включивши її до складу Іллірійських провінцій.

Протягом усіх століть Республіка мала право вільної торгівлі в турецьких володіннях,
підтримувала добрі відносини з сусідами - Іспанією, Австрією. Статус Дубровника як
республіки Венеція визнала лише у 1764 р. (до цього часу вона її трактувала як Дубровницьку
комуну). Господарське життя мешканців ґрунтувалося на мореплавстві, торгівлі, добуванні
морської солі. У всіх великих портах Середземного моря Республіка мала своїх постійних
представників, які займалися посередництвом у торгівлі. Були розвинуті ремесла - обробка
дерева, шкіри, золотарство, ткацтво.

Значним був поступ культурного життя, на якому дуже рано позначилися впливи
італійського гуманізму. Швидке піднесення культури Дубровника і Далмації відбилося
насамперед в освітній сфері. У приморських містах в другій половині XV ст. діяли добре
організовані школи, а з початку XVI ст. функціонували гімназії (Дубровник, Задар), фахові
школи. На зламі ХУІІ-ХУШ ст. виникли культурно-наукові товариства: Мистецькі академії у
Дубровнику і Задарі, Академія іллірська у Спліті (1704 р.). Художня література відзначалася
багатством жанрів і тематики. Особливо поширеною була любовна лірика. У Далмації
побутували місцеві говірки, відомі як “наша”, “словінська”, хорватська, іллірська, а в
Дубровнику - “дубровницька” і сербська мови. Б.Каиіичу (1575-1650) належить спроба
підготовки однієї з перших граматик хорватської мови (1604 р.).

На зламі ХУ-ХУ1 ст. були написані перші літературні твори хорватською мовою. Жанр
історичної літератури патріотичного характеру своєї' вершини досягнув у творчості Івана
Гундуліча (поема “Осман”), ГКрнарутича (“Взяття Сиґета”). Антивенеційську спрямованість
мали твори Ф.Грабоваца (“Слава Далмації”). У XVII ст. поширилися пасторальні й
міфологічні драматичні твори. Зокрема Ю.Пальматич (1607-1657) в основу своїх
драматичних творів поклав легенду про заснування Дубровника. З другої половини XVII ст.
ідейний і художній рівень далматинського і дубровницького письменства поступово
знизився. Одночасно воно вливається у річище хорватської літератури. У першій половині
XVI ст. з’являються праці, просякнуті ідеями національного відродження на підставі
слов’янської спільності. В.Прибоєвич написав твір “Про походження та історію слов’ян”
(1532 р.), в якому намагався відтворити легендарні початки єдиного слов’янського народу і
приписати йому великі здобутки ще від часів Олександра Македонського. Ідеї єдності і
героїчного минулого слов’янських народів прослідковуються у праці дубровчанина Мавро
Орбіні “Царство слов’ян” (1601 р.). Ч.Растич підготував першу історію Дубровника, довівши
"її до 1451 р. ІЛуцич був автором 6-томної історичної праці “Про королівство Далмації і
Хорватії”’ (1666 р.). Історіограф А.Качич-Міошич (1696-1760) у творі “Приємна розмова
слов’янського народу” подав коротку історію південних слов’ян як єдиного народу.

Розвивалися також природничі й точні науки. М.Гетальдич (1568-1626) написав ряд праць
з геометрії, астрономії, сконструював телескопу параболічним дзеркалом. Питаннями
механіки займався Ф.Франчич (1551-1617), якйй залишив працю “Нові машини”.
Філософську думку збагатили праці М.Мональді, Н.Гучетича, Р.Бошковича.

. ,	6. Бал панські народи в складі Османської імперії

/Д/ -

Турецькі володіння на Балканах та їх адміністративно-територіальний поділ. У
другій половині XIV - середині XV ст. більша__частина Бапканського півострова -
континентальна Греція, Болгарія, Сербія, Албанія - опинилася під владою турків. Провадячи
агресивну зовнішню політику, Османська імперія у другій половині ХУ-ХУ1 ст. підкорила
також Боснію та Герцеговину, Чорногорію, центральну частину Угорщини, ряд островів
Егейського та Іонічного морів, внутрішні райони Далмації. Лише вузька смуга
далматинського узбережжя від м. Задара до м. Спліта та ще декілька ізольованих міст
залишилися під владою Венеції. Інші території Південно-Східної Європи - Волощина,
Молдова, Трансільванія, Дубровник - потрапили у васальну залежність від Туреччини.

Османські завоювання кардинально змінили долю балканських народів. На початковому
етапі підкорені султаном землі становили єдине військово-адміністративне ціле -
Румелійський бейлербеїлік (з центром спочатку в Одріні, згодом - Софії). Він поділявся на
менші, але дуже важливі з точки зору організації влади структури - санджаки (у перекладі з
турецької - знамена), які були не лише адміністративно-територіальними одиницями, а й
основними бойовими підрозділами султанської кінноти - сипагів.

З розширенням турецьких володінь на європейському континенті збільшилася кількість
санджаків, а отже, розростався Румелійський бейлербеїлік, що ускладнювало управління
підвладними територіями. Тому від нього поступово відокремилися інші бейлербеїліки
(Босна, Будин, Темішовар, Очаків). Наприкінці XVI ст. османська територіально-
адміністративна система зазнала певних змін. Бейлербеїліки, передовсім Румелійський, були
обмежені в розмірах і почали називатися еялетами.

Система влади та управління. Османська імперія, подібно до інших східних деспотій,
була військово-феодальною теократичною державою. На її чолі стояв султан, який
зосереджував у своїх руках всю повноту військової та цивільної влади, а водночас вважався
духовним зверхником (халіфом) усіх мусульман. Він міг без жодних обмежень
розпоряджатися долею, майном і навіть життям своїх підданих, призначав вищих державних
посадовців як у центрі, так і на місцях, видавав законодавчі акти. При султанові існував
дорадчий орган - диван, що складався з вищих військових командирів та керівників основних
державних відомств. З другої половини XVI ст. на чолі владних структур стояв призначений
султаном великий візир, який здійснював керівництво усіма справами імперії. Місце осідку
турецького уряду, а у переносному значенні й сам уряд називали Портою або Високою чи
Блискучою Портою (вхідна брама, ворота).

За розпорядженням султана у провінціях влада належала представникам вищого
прошарку військового стану - бейлербеям та санджакбеям, під керівництвом яких діяли
відповідні структури, що охоплювали адміністративну та військово-поліційну сфери. Крім
бейлербеїв (після створення еялетів - валі) і санджакбеїв, широкі повноваження у провінціях
мали також дефтердарі (скарбничі), яким доручався збір податків і поповнення державної
скарбниці. Особливе місце в системі управління належало представникам духовного стану
улемів (знавців ісламського канонічного права) - кадіям, котрі очолювали; невеликі
адміністративно-судові округи, на які поділялися санджаки. Кадій був передусім суддею,
який одноособово, на підставі норм мусульманського права - шаріату та султанських указів
(канунів) - ухвалював судові вироки. У св6ї$ діях кадій був незалежним від інших
представників регіональної влади. До його компетенції входив також нагляд за правильністю
збору і використання фінансових ресурсів та контроль за ефективністю роботи
адміністративних органів. Однак кадійське судочинство мало всеохоплюючий характер лише
у мусульманському середовищі. Що ж до підданих султана інших віровизнань, то воно
застосовувалося лише у випадку вчинення ^мусульманином важкого антидержавного чи
кримінального злочину, або ж при виникненні конфлікту християнина з мусульманином. В
інших випадках немусульмани зверталися до представників церкви чи керівників
громадського самоврядування. У сільській місцевості, де не було державної адміністрації,
деякі управлінські та поліційні функції за дорученням владних структур виконували сипагі —
власники земельних маєтностей.

Система османського володарювання на підкорених землях охоплювала лише військово-
політичну, фіскальну та судово-правову сфери. У духовно-релігійне, соціально-культурне і
родинне життя, приватно-майнові та інші справи держава не втручалася - вони вважалися
прерогативою відповідних органів самоврядування, які з дозволу турецької влади
функціонували у формі церковних, сільських чи міських громад, а частково й ремісничих
корпорацій - еснафів (цехів). По суті йдеться про обмежену внутрішню автономію
етнорелійних або просто релігійних спільнот греків (під якими турецька влада розуміла усіх
православних християн), вірменів, євреїв, а згодом католиків. Однак самоврядування на рівні
цілої спільноти було дуже умовним, доволі реальний характер воно мало у низових ланках -
громадах. Як правило ці традиційні колективи людей формувалися за територіальною
ознакою, а в умовах поліетнічного складу населення та різних віровизнань - і на
етнорелігійній основі. Очолювали їх переважно найзаможніші і найавторитетніші особи, яких
у різних бапканських землях називали по-різному - кнезами, кметами, болярами (турецькі
назви - кетхуда, кехая, коджабашія, чорбаджія). Коло питань, що їх громада в особі своїх
керівників або на раді старшин чи загальних зібраннях вирішувала самостійно, було доволі
широким і різноманітним: здебільшого це виробничі, майнові, родинні, соціальні, а частково
фіскальні й поліційні справи.

Громади за своєю суттю були суперечливими структурами. З одного боку, керівники
громад співпрацювали з владою, були її своєрідним придатком, а отже сприяли зміцненню та
збереженню чужоземного гніту. З другого боку, за тодішніх умов керівники громад робили
корисну справу, в міру своїх можливостей і доступних засобів відстоюючи інтереси членів
громади від надмірних утисків представників османської влади. Завдяки місцевому
самоврядуванню корінне населення мало змогу без втручання з боку турецької адміністрації
вирішувати ряд важливих питань духовно-релігійного та приватного життя. Завдяки цьому
зберігалися народні традиції, соціальний досвід та історична пам’ять народу, а отже, і його
самобутність.

Церковно-релігійні відносини. Особливістю церковно-релігійного життя народів
Балканського півострова було те, що з утвердженням османського панування поряд із
традиційними християнськими конфесіями - православ’ям і католицтвом - з’явилося й
мусульманство. Між трьома віровизнаннями точилася гостра боротьба за сфери впливу. У
найневигіднішому' становищі опинилося православ’я, яке було позбавлене державної
підтримки. Населення півострова - в основній масі православні християни - змушене було
витримувати подвійний тиск як з боку мусульманства - офіційної релігії Османської імперії,
так і з боку католицтва, яке мало підтримку не тільки Римської курії, а й двох сусідніх держав
— Венеції та Австрії.
Напередодні падіння Константинополя грецьке вище духовенство розкололося на два
табори. Одні наполягали на необхідності підписання унії з Римом, яка б забезпечила
допомогу католицьких держав у боротьбі проти турків, інші віддавали перевагу порозумінню
з султаном. Перемогла друга точка зору, і це не могло не вплинути на релігійну політику
османської влади. Щоб тримати під своїм конгролем релігійне життя і використати
християнське духовенство як інструмент впливу на підкорені народи, султан визнав на
завойованих територіях наявні церковні структури, передусім Константинопольський
патріархат. Церкві як суспільному організмові було дозволено репрезентувати перед владою
інтереси своїх вірних. Вона отримала і частину владних повноважень. Зокрема митрополичі
та єпископські суди могли розглядати питання, що стосувалися порушення морально-
етичних норм, негараздів у родинному житті, майнових відносин своєї пастви тощо. Окрім
того парафіяльні священики здійснювали реєстрацію новонароджених та померлих, давали
турецькій адміністрації відомості про стан народонаселення. Через духовенство влада
доводила до населення урядові розпорядження. Церква мусила бути лояльною до османської
влади, оскільки залежала від неї.

Під юрисдикцію константинопольської патріархії було передане православне населення
Балканського півострова, в тому числі колись незалежну Болгарську і Сербську церкви. Але
впродовж другої половини XVI і до кінця XVII ст. ще існувала Печська патріархія (Сербія), а
Охридська архиєпископія (Македонія) до середини XVIII ст. мала певну автономію. Загалом
же на переважній більшості Балканського півострова зберегло свій вплив православ’я, яке
навіть в умовах османського панування не припиняло боротьби з католицтвом. Незважаючи
на негативні явища в константинопольському патріархаті (корупцію, протекціонізм), його
роль в історії балканських народів була позитивною.

Католицький клір також протидіяв ісламізації та потурченню корінного населення, сприяв
збереженню і розширенню культурно-релігійних, а подекуди і політичних контактів Балкан з
Європою, проникненню в цей регіон західних цивілізаційних впливів. Вплив католицтва
традиційно був домінуючим лише у західній частині Балканського півострова, переважно у
Далмації. У ХУІ-ХУП ст. католицька пропаганда, що провадилася кількома чернечими
орденами, поширювалася також на Албанію та Боснію, меншою мірою - на Болгарію і
Македонію. Поступово тут виникли численні громади католиків, оформилися відповідні
структури Римської церкви, які за наполяганням Австрії теж були визнані османською
владою.

Тюркська колонізація та ісламізація. Османське завоювання спричинилося до значних
етнодемографічних змін, пов’язаних з турецькою колонізацією та частковою асиміляцією
підкореного населення. Ще XIV ст. у зв’язку з експансією монголів, які насувалися зі Сходу, у
західній частині Малої Азії зосередилися значні тюрксько-огузькі маси, що суттєво змінили
етнічний вигляд півострова: витіснивши греків на узбережжя, вони заповнили внутрішні
райони. Поступово по мірі завоювання османами Балкан сюди рушили з Малої Азії різні
тюркські племена: майже два століття відбувалася колонізація півострова. Під тиском
прибульців корінне населення, особливо областей розташованих ближче до
Константинополя, а також багатьох районів Північно-Східної Болгарії, Македонії, Боснії,
Епіру, Албанії змушене було залишати насиджені місця і переселятися у гірські та
малодоступні зони, а також емігрувати до сусідніх держав, які ще на той час не потрапили під
владу Османської імперії. На їх місце приходив тюрксько-огузький дтнічний елемент, який в
окремих місцях досягав 50% від загальної чисельності населення.

На підкорених землях османська влада проводила політику асиміляції нетюркських
народів, здійснювану передовсім шляхом насильницької ісламізації. Не останню роль
відігравало й “добровільне” прийняття ісламу, заохочуване матеріальними благами або
194
можливістю зберегти вигідне суспільне становище. Одним з болючих шляхів асиміляції був
періодичний набір християнських хлопчиків-підлітків до яничарського корпусу та на інші
служби султана, оскільки він позбавляв корінні етноси найздоровшої чоловічої частини
населення, а також захоплення дівчат і жінок до турецьких гаремів. Усе це підривало
демографічний потенціал християнських етносів.

У деяких регіонах ісламізація і потурчення набули масового характеру. Так у Боснії та
Герцеговині іслам добровільно прийняла більша частина знаті і простих людей, які до цього
сповідували різновид богомільської єресі. Після поразки визвольного руху, очолюваного
Скандербеґом, без опору перейшла на іслам і значна частина населення Албанії, наслідуючи
приклад місцевих феодалів. В інших балканських країнах - Болгарії, Македонії, Греції - іслам
поширювався примусово, супроводжувався нищенням церков і монастирів, убивством
священиків і ченців. Ісламізоване корінне населення Балкан в одних випадках повністю
потурчувалося, а в інших хоч і зберігало рідну мову та деякі звичаї, проте втрачало почуття
етнічної приналежності. Співвідношення між корінним християнським населенням та
турецько-ісламізованим елементом становило приблизно 4:1, причому у різних країнах
Балканського півострова воно коливалося. Концентрація мусульман (турків і нетурків)
набагато вищою була у містах, аніж у сільській місцевості. З усіх балканських провінцій
найбільшою насиченістю мусульманами відзначалася Боснія, де вони за офіційними даними
Порти на початку XVII ст. складали приблизно 3/4 населення, а також рівнинні райони
Албанії, південно-східна частина Фракії, деякі родопські райони Болгарії.

Господарське життя та соціальні відносини. Наслідком турецького завоювання Балкан
стало зруйнування продуктивних сил. Міста і села, що чинили опір завойовникам, були
пограбовані і спалені. Частина їх мешканців загинула або потрапила у рабство.
Практикувалося також примусове виселення людей в інші регіони. Внаслідок цього
населення півострова різко скоротилося, деякі області було повністю спустошено, чимало
земельних угідь занедбано, більші міста перетворено у військово-оборонні об’єкти та
адміністративні центри. Торговельно-ремісниче населення з них фактично зникло, а торгівля і
ремесло занепали.

Однак поступово, по мірі стабілізації становища на Балканах Порта, керуючись
державними потребами, почала сприяти розвитку торгівлі, що, у свою чергу, стимулювало
відродження ремісничого виробництва і зростання міст, особливо розташованих уздовж
міжнародних торговельних шляхів. У ХУІ-ХУП ст. певне визнання здобули торговельно-
ремісничі та культурні центри Солунь, Пловдив, Софія, Белград, Скоп’є, Сараєво. Але
розвиток міст гальмувався безправним становищем виробників, непомірно великими
державними податками, зловживанням чиновників, а також грабіжницькими нападами
розбійників.

У період турецького панування значних змін зазнали аграрні відносини. Уся земля у
підкорених провінціях стала мірійською, тобто власністю держави, яку уособлював султан.
Він щедро роздавав державні землі як винагороду за службу воїнам і чиновникам, а також
наділяв ними представників старої османської аристократії та членів правлячої династії. На
початках (ХІУ-ХУ ст.) султан роздавав землі у приватне володіння, що іменувалося "мюльк”
(їх можна було продавати і купувати, передавати у спадщину тощо). Згодом, приблизно від
XVI ст. зі зміцненням центральної влади з’явилася тенденція до обмеження великого
феодального землеволодіння, яке посилювало сепаратистські настрої аристократії. Тому
мірійські землі давалися вже в основному на правах умовного денного (турецька назва -
“тімар”) володіння, як правило на час виконання ленником військової служби. При цьому
одержувач тімару отримував лише частину ренти, а решта призначалася на потреби держави.
Тімарська система землеволодіння лягла в основу всієї соціально-економічної структури
Османської імперії. Одержувачі левів— військові і чиновники - становили панівну верству
турецького суспільства, все інше населення - податковий стан (“реайя”). Ленна земля на
правах спадковості перебувала у користуванні селян, які платили за це натуральні і грошові
податки Порті і утримувачу лена. Податкова система імперії була дуже складною. Вона
охоплювала всю діяльність селян, які сплачували десятину від сільськогосподарської
продукції (рослинної і тваринної), а також податок з землі, виноградника, млина тощо. Окрім
того селянин був зобов’язаний виконувати ряд повинностей (натурою, грішми та
виробітками) на користь ленника.

Господарське життя міст зосереджувалося в еснафах, які створювалися за видами занять.
Вони перебували під суворим контролем державного апарату. Ремісничі майстерні -дюкани
- розташовувалися на базарах і були водночас крамницями, в яких збувався вироблений
товар. Порта встановлювала монопольні державні ціни на деякі ремісничі вироби та
сільськогосподарські продукти. Товарообмін між містом і селом здійснювався через базари та
ярмарки. Доволі активною була зовнішня торгівля, зосереджена головним чином у руках
греків та євреїв. Тривалий час (приблизно до середини XVII ст.) особливими привілеями
користувалися дубровницькі купці. Маючи потребу у багатьох заграничних товарах і немалу
вигоду від торгівлі взагалі (митні збори), Порта дбала про розвиток інфраструктури (якість і
надійність шляхів, спорудження керавансараїв - заїздів, постоялих дворів тощо). Завдяки
цьому Османська імперія, передовсім її балканські провінції, налагоджували торговельні
зв’язки з Європою. А це, хоч і незначною мірою, все ж впливало на еволюцію суспільно-
політичного та економічного життя Туреччини.

Правовий статус поневолених балканських народів. У основі османської суспільно-
політичної системи лежав теократичний принцип, згідно з яким усі суспільні сфери наскрізь
просякало мусульманство, яке було не просто релігією, а й типом цивілізації, моделлю
держави. Згідно з мусульманським правом усі піддані султана вважалися його власністю,
рабами. При цьому вони поділялися на два стани. Перший привілейований стан становила
ісламська еліта - військова верхівка, чиновники і духовенство. Усі інші, як мусульмани так і
немусульмани, що були зайняті сільським господарством, ремеслами, торгівлею тощо,
відносилися до податкового стану - реайї. Паралельно діяв принцип шаріату, згідно з яким
усі мусульмани, незалежно від їх соціального статусу, вважалися панівною верствою. Тому
згодом, по мірі посилення дискримінаційної політики Порти, термін “реайя” застосовувася
лише до немусульман, підкреслюючи їх нерівноправне становище.

Унаслідок релігійної дискримінації та політичного безправ’я представники інших
віровизнань, на відміну від мусульман, були повністю відсторонені від державного та
громадського життя. Аж до середини XIX ст. (епохи Танзімату) вони не мали своїх
представників в органах влади. Немусульман не брали на військову службу, не допускали до
керівних адміністративних посад. Християни та інші немусульмани були лише об’єктом
османського володарювання. Сплачуючи численні податки та виконуючи різноманітні
повинності на користь держави та її панівної верстви, вони не мали жодного захисту, тому
ставали жертвами зловживань чиновників, пограбувань і знущань з боку будь-кого з
мусульман. Водорозділ між різними спільнотами пролягав не стільки за етнічною, скільки за
релігійною ознакою. При цьому дві основні спільноти - мусульманська і християнська -
перебувала в постійній опозиції одна до одної, яка спорадично переростала у відкриті
конфлікти.

Особливість становища греків, албанців та сербів. На відміну від більшості
балканських країн та областей (Болгарії, Північної Греції, Македонії, Боснії, Південної
Сербі!), де в ході османського завоювання місцева землевласницька еліта була повністю
знищена, а самі вони були інкорпоровані до складу Османської імперії, деякі країни, окремі
території і народи, потрапивши у васальну залежність від турків, зуміли зберегти свою
окремішність, оскільки користувалися особливими правами.

Певного специфікою свого становища під османською владою відзначалися греки. Хоча
більшість земель, населених греками, були такою ж мірою безправними та визискуваними,
що й інші балканські країни, деякі грецькі території (область суліотів в Епірі, округ Мані на
Пелопоннесі, острови Тасос та Інтра) отримали досить широкі автономні права. Це
пояснюється особливим географічним розташуванням Греції, яке зумовлювало активну
участь її мешканців у міжнародній торгівлі, в чому була зацікавлена турецька влада.
Прагнення завойовників використати державно-організаційний, виробничий та культурний
досвід константинопольських греків зумовило отримання ними деяких привілеїв. Вони
надавалися не усім без винятку грекам, а головним чином візантійській знаті і купцям, які
проявляли лояльність до турецької влади. За це окремі представники турецької знаті (навіть
ті, що не прийняли ісламу) отримали високі урядові посади, а грецьке купецтво, домігшись
для себе торговельних пільг, зосередило поступово у своїх руках значну частку внутрішньої і
зовнішньої торгівлі Туреччини. Усе це у поєднанні з особливим статусом
Константинопольської патріархії, якій підпорядковувалося майже все православне населення
Балканського півострова, дало змогу грецькій верхівці, зосередженій головним чином у
константинопольському кварталі Фанар (звідси назва “фанаріоти”), відігравати особливу
роль в Османській імперії. Маючи в своїх руках величезні багатства і підтримуючи політичні
контакти з турецькою верхівкою, греки-фанаріоти не лише впливали на політику Порти щодо
інших балканських народів, а й самі управляли цілими провінціями, зокрема Волощиною,
Молдовою, деякими середземноморськими. Грецьке духовенство та світська знать були
носіями “великої ідеї” (“мегалі ідеї”), в ім’я якої за підтримки турецької влади прагнули
елінізувати інші балканські народи, насамперед болгар і македонців, з надією на відновлення
у майбутньому Візантійської імперії. Не дивно, що термін “фанаріот” сприймався
представниками інших поневолених турками балканських народів, як правило, негативно,
оскільки уособлювався з поняттям користолюбства і прислужництва завойовникам.

Деякі відмінності були і в статусі окремих територій, населених албанцями. Оскільки
більшість албанців прийняла іслам, це стосувалося передусім місцевих феодалів, Порта
призначала з їх середовища управителів областей, наділених певною автономією. Албанські
паші формували зі своїх підлеглих збройні загони, які брали участь у завойовницьких
походах султана. Нерідко вони здійснювали грабіжницькі набіги й на сусідні балканські
області. Поступово албанці розширювали місця своєї осілості, особливо за рахунок південних
земель Сербії, що певною мірою змінювало етнічну картину Балкан. Окрім того, Порта
широко практикувала вербування албанців-мусульман на поліційну службу. Велика кількість
їх була зосереджена в Константинополі, а окремі загони арнаутів (так називали у ті часи
албанців) була розкидана по різних провінціях Балканського півострова, де вони своєю
жорстокістю сіяли страх серед християнського населення.

У другій половині XVI - XVII ст. своєрідним був статус сербських земель, які хоч і
підпорядковувалися турецькій адміністрації, але після відновлення в 1557 р. Печської
патріархії користувалися деякою свободою в духовній сфері. За таких обставин великий
вплив на населення Сербії мало вище сербське духовенство - патріарх, митрополити та
опископи. Вони не обмежувалися лише релігійно-культурними справами власної країни, а й
брали активну участь у політичних подіях, пов’язаних, як правило, з міждержавними
конфліктами у цьому регіоні, що стимулювало визвольну боротьбу сербів та інших
^прневолених турками народів.

Чорногорія. Зовсім по-іншому склалася доля Чорногорії. Наприкінці XV ст. туркам
вдалося завоювати цю гірську країну, яка ввійшла до Шкодринського санджака. їхні
намагання запровадити тут османську адміністративну і судову систему зазнали невдачі через
опір чорногорського населення. Формально включивши цю невеличку гірську країну до
складу Османської імперії, Порта змушена була примиритися з її фактичною внутрішньою
автономією. Формальна залежність Чорногорії від султана полягала в тому, що вона була
зобов’язана виплачувати щорічну данину, яку туркам доводилося збирати за допомогою
військової сили, що спричиняло майже безперервні чорногорсько-турецькі війни.

У господарському відношенні Чорногорія вважалася найвідсталішою областю
Балканського півострова. Тут всеціло панувало натуральне господарство і зовсім не було міст.
У суспільному житті чорногорців збереглося багато архаїчних рис. Жили вони великими
патріархальними родинами - задругами, які об’єднувалися у братства, а ті у свою чергу - у
племена. На чолі племен стояли кнези (воєводи, старшини), посади яких давно стали
спадковими. Вони складали чорногорську владну еліту. Але поряд з кнезами немаловажну
роль відігравали племінні збори - “скупштіни” (скупщини), які скликалися в разі потреби і в
яких брали участь усі дорослі чоловіки племені. Існувала також загальночорногорська
скупщина, яка мала завдання вирішувати найважливіші питання внутрішнього життя і
зовнішніх відносин країни. Скупщина обирала головного кнеза, який номінально вважався
правителем Чорногорії і виступав у ролі посередника між турецькою владою та населенням
країни. Але його повноваження були дуже обмежені. Слабкість влади головного кнеза робила
його неспроможним припинити племінні суперечки, які іноді переростали у збройні
конфлікти. Гасити їх могла лише православна церква, очолювана митрополитами, що
походили переважно з племені Негоиіів (Негушів). їх резиденція у Цетіньському монастирі
поступово перетворилась у політичний центр Чорногорії, а владики - на її правителів, що
об’єднували у своїх руках церковну і світську владу. Чорногорія по суті була
напівтеократичною державою.

Велике значення для подолання міжплемінних чвар і консолідації чорногорців з метою
організації відсічі османським нападникам мали реформи владики Данила Негоиіа (1697—
1735), який запровадив митрополичий суд, який почав відігравати роль загальнодержавного
органу управління. Йому вдалося скерувати зусилля племінних кнезів на повне витіснення (а
частково й фізичне знищення) з Чорногорії потурченців, які були опорою османської влади.
Завдяки цьому залежність Чорногорії від Туреччини стала номінальною.

Волощина і Молдова. Потрапивши у васальну залежність від Османської імперії
(Волощина наприкінці XV ст., а Молдова в середині XVI ст.), Дунайські князівства все ж
зберегли свій державний та адміністративний устрій. їх підпорядкування Туреччині
проявлялось у тому, що вони були зобов’язані регулярно платити грошовий податок
(харадж), постачати сільськогосподарські продукти для потреб турецької столиці та армії за
мізерними цінамй і, що найобтяжливіше, брати участь у султанських військових походах. Як
доказ вірності султанові господарі обох князівств змушені були відсилати у Стамбул своїх
синів або інших близьких родичів як заручників.

Верховна влада в обох князівствах належала господарям (їх ще називали воєводами).
Вони обиралися болярами, але могли управляти країною лише після затвердження їх
султаном. Поступово це право османського правителя переросло у пряме призначення
господарів за умов сплати претендентом на престол певної суми грошей, розмір якої
невпинно зростав. Зацікавленість султана та його уряду в одержанні коштів з князівств
призводила до частої зміни господарів. Упродовж ХУІ-ХУІІ ст. на волоському троні
змінилося 48, а на молдавському - 50 господарів. Величезні витрати, пов’язані з зайняттям
трону, важким тягарем лягали на економіку князівств і негативно позначалися на становищі
їх населення. Часті зміни господарів послаблювали їхню владу і посилювали залежність від
Туреччини, а це, в свою чергу, негативно позначалося на їх зовнішньополітичному
Втановиші.

№ Султани досить гнучко використовували свої права сюзеренів Дунайських князівств і до
Вїевних меж дозволяли їм самостійність у зовнішній політиці. Це давало змогу господарям
йвідкрито чи таємно вступати у контакти з Габзбурзькою монархією, Річчю Посполитою та
^Росією, а також ватажками українського козацтва. Стамбул не втручався у відносини
князівств з іншими державами, поки вони не зачіпали інтересів Османської імперії. Іноді
султан використовував волоського і молдовського господарів для втручання у справи
європейських держав. Зі свого боку, завдяки певній самостійності зовнішньої політики,
окремі патріотично наставлені господарі Волощини і Молдови підготовляли грунт і будували
плани звільнення від турецької залежності. Попри військову могутність (до певного часу)
і Османської імперії і повну залежність від султана правителів Волощини і Молдови окремі з
них, скориставшися сприятливою ситуацією, вступали в антиосманські союзи чи самі ставали
ініціаторами їх створення з метою визволення від османського гніту. Таким державним
діячем був зокрема волоський господар Михаїл Хоробрий (1593-1601).

Культурне життя балканських народів. Завоювання турками-османами Балканського
півострова призвело до занепаду культури народів, що його населяли. Під час військових дій,
а також під час пізніших репресивних акцій завойовників були знищені або пошкоджені
пам’ятки архітектури, живопису, літератури. Дещо вдалося зберегти завдяки монастирям, які
під час османського панування залишались єдиними вогнищами культури. У численних
чернечих обителях Болгарії, Македонії, Сербії і особливо на Афоні (Халкідонський півострів
у Греції) зберігалися та переписувалися книги, переважно літургійного характеру,
малювалися ікони, виготовлялися різні вироби церковного вжитку. При монастирях існували
т.зв. келійні школи, в яких ченці навчали дітей і дорослих грамоти, підготовляли дяків і
священиків. Тут з’являлися й деякі оригінальні літературні твори з релігійної тематики,
передусім численні житія святих, які нерідко мали виразне патріотичне забарвлення.
Найпопулярнішим літературним твором тієї пори було “Житіє св.Николая Софійського”
болгарського письменника Матея Граматика (XVI ст.), в якому описана мученицька смерть
софійського ремісника, який не зрадив батьківської віри. В умовах бездержавності особливо
велике значення для збереження національних традицій мала народна культура, насамперед
фольклор. У народних піснях, героїчному епосі, історичних переказах відбивалися
патріотичні настрої, прагнення до свободи, віра в краще майбутнє.

На тлі ледь жевріючого культурного життя більшості балканських країн яскравою зіркою
засвітилась дубровницько-далматинська література ХУІ-ХУІІ ст. Багате місто, яке мало
статус майже незалежної держави, притягало до себе численних південнослов’янських поетів,
прозаїків, драматургів. Видатним дубровницьким поетом першої половини XVII ст був Іван
Гундуліч - автор героїко-романтичної поеми “Осман”, в якій він прославив перемогу
запорізьких козаків і польського війська над турками під Хотином (1621 р.) і висловив надії
на неминуче визволення південнослов’янських народів з-під османського гніту.

Помітного успіху у культурному розвитку досягли у той час Волощина і Молдова. Як і в
південних слов’ян та греків основними осередками культурного життя тут були монастирі,
при яких діяли келійні школи, переписувалися релігійні книги, укладалися літописи. Значна
увага освіті і письменству приділялася також у резиденціях обох господарів, а також у
маєтностях багатших боляр. Місцева аристократія виділяла значні кошти на будівництво
церков та їх оздоблення. А з 30-40-х років XVII ст. у більших містах були створені світські
школи. Поодинокі вихідці з обох князівств здобували освіту у навчальних закладах сусідніх
країн, зокрема у Києво-Могилянській академії. Видатним релігійним і культурним діячем
середини XVII ст. був виходець з родини молдовського господаря Петро Могила.
Боротьба балканських народів проти османського поневолення у ХУ-ХУІ ст.
Турецьке ярмо, що лягло на плечі народів балканського півострова, викликало з їх боку
пасивний та активний протест, який залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин то затихав,
то спалахував з новою силою. Найяскравішим проявом як соціального невдоволення
народних низів, так і антиосманського опору був партизанський рух клефтів у Греції,
гайдуків чи хайдутів -у Болгарії, Сербії та Македонії. Як правило невеличкі групи народних
месників, що переховувались у лісах та в горах постійно нападали на турецьких
землевласників, купців, урядовців та їх посібників з числа корінного населення. У період війн
Туреччини з європейськими державами загони партизан, чисельність яких зростала у десятки
разів, брали участь у бойових діях на боці противників Османської імперії.

Окрім партизанського руху, існували й інші форми протесту, які були проявом соціальних
та антиосманських настроїв населення (приховування майна від оподаткування, втеча з тих
земельних угідь, що належали турецьким ленникам, стихійні заворушення проти зловживань
урядовців тощо), але це були навіть не рухи, а радше повсякчасний пасивний опір широких
верств.

У 30-х роках XVII ст. молдавський господар Петир Рареш зробив спробу визволитися від
турецької залежності, але через зраду боляр зазнав невдачі. Успішнішим був визвольний рух,
що його розгорнув, заручившись допомогою запорозьких козаків, інший господар Молдови
Іоан Вода. Весною 1574 р. молдавсько-козацькі загони розгромили турецьку армію, звільнили
Молдову і, вступивши на територію Волощини, опанували її столицю Бухарест. Лише після
того як Порта кинула проти них більші сили повстання було придушене.

Між тим албанці і греки були активними учасниками частих турецько-венеційських війн,
зокрема за Іонійські острови (1437-1439 рр.), а також у війні коаліції європейських держав
(Венеції, Іспанії, Папської держави і мальтійських лицарів) з Туреччиною, яка розпочалася
1570 р. Завдяки албанським і грецьким морякам, якими були укомплектовані екіпажі бойових
кораблів союзників, турецький флот зазнав нищівної поразки у битві при Лепанто (1571 р.).

1593 р. виникла нова антиосманська коаліція (Австрія, Іспанія, Папська держава).
Розпочаті 1594 р. Австрією успішні військові дії затягнулися на ціле десятиріччя. До коаліції
приєдналися турецькі васали - трансильванський князь Стефан Баторій, волоський і
молдовський господарі Михаїл Хоробрий та Аром Воєвода. Військо Михаїла Хороброго
спільно із загонами добровольців, що складалися з представників різних балканських народів,
перейшли Дунай і зайняли ряд міст Північної Болгарії. Під впливом цих подій у деяких
балканських землях спалахнули повстання (Банат - 1594 р., Албанія - 1596 р., Сербія,
Герцеговина, Чорногорія - 1597-1598 рр.), посилився партизанський рух. Але найбільшого
розмаху визвольна боротьба набрала у Болгарії. 1595 р. об’єднаний гайдуцький загін зробив
спробу захопити Софію. Тим часом 1598 р. у Тирново готувалося повстання, яке охопило ряд
міст Північної Болгарії. Приводом для початку виступу став другий похід Михаїла Хороброго
вглиб Балканського півострова. Центром повстання стало Тирново, де невідомий
самозванець, що назвав себе нащадком колишньої болгарської правлячої династії, був
проголошений царем під іменем ИІишмана III. Але турецьке військо без особливих зусиль
витіснило Михаїла Хороброго за Дунай і придушило болгарський визвольний рух, відомий як
Перше тирновське повстання. Рятуючися від турецьких репресій, багато болгар емігрувало
до Волощини.

Австрійсько-турецьке суперництво. Священна ліга і балканське питання. У першій
половині XVII ст. спостерігався тимчасовий спад визвольної боротьби на поневолених
Туреччиною землях. Великою мірою це було зумовлено тим, що балканські народи не могли
розраховувати на підтримку європейських держав, зайнятих Тридцятилітньою війною. За
таких обставин Габсбурґи, скориставшися поступовим послабленням Османської імперії,
200
Истивізували свою політику в цьому регіоні, маючи намір захопити Трансильванію і
Волощину. Зі свого боку на Дунайські князівства претендувала і Річ Посполита, плани якої
[підтримувала частина молдовського і волоського болярства. За підтримки Габсбургів
Ерансильванський князь Дьордь Ракації в середині XVII ст. уклав союзну угоду з
господарями Волощини і Молдови, спрямовану проти Туреччини, але реалізувати її через
складну міжнародну обстановку не вдалося.

; Між тим Османська імперія, могутність якої похитнулася, 1683 р. розпочала війну проти
Австрії, маючи намір захопити Відень, що був своєрідними воротами до Європи. Але під час
облоги австрійської столиці турецька армія була розгромлена військами під командуванням
польського короля Яна ПІ Собсського, який вчасно прибув на допомогу. Поразка під Віднем
поклала кінець османському тискові на Європу, хоча війна на цьому не закінчилася - тепер
султанові довелося воювати проти коаліції європейських держав, до якої крім Австрії і Речі
Посполитої приєдналися Венеція, а трохи згодом Московія (1686 р.). Союзники завдали
Туреччині ряд відчутних ударів і захопили значні її території.

і Напередодні і під час тривалої війни з Туреччиною австрійські емісари всіляко
заохочували населення сусідніх балканських земель до антиосманських виступів. Особливу
роль Габсбурґи відводили багатому феодалові з Трансильванії графові Ґеоргію Бранковичу,
який видавав себе за нащадка сербських королів. Він очолив загін сербських добровольців і
подав на розгляд австрійської влади проект відновлення Сербської держави, до складу якої б
увійшли всі південно-слов’янські землі. Оскільки цей план суперечив інтересам Габсбургів,
Бранковича заарештували і кинули до в’язниці, де він помер. І все ж у складі австрійської
армії воювали численні загони добровольців. Розмах визвольного руху був настільки
масштабним, що силами повстанців була звільнена вся Північна Сербія. Один з повстанських
загонів під командуванням гайдуцького воєводи Карпоша очистив від турецьких військ
значну частину Македонії. Визвольний рух охопив і Болгарію. У 1686 р. відбулося Друге
тирновське повстання, а в 1688 р. - Чіпровське.

Успіхи Австрії у війні з Туреччиною викликали занепокоєння Франції, котра, не будучи
зацікавлена у посиленні держави Габсбургів, розпочала проти неї війну. З цього скористалася
Туреччина, яка почала витісняти австрійців із зайнятих ними балканських теренів. Жорстокі
репресії османської влади щодо населення повсталих областей змусили велику кількість
людей тікати разом з австрійською армією, що відступала. Особливо масового характеру
переселенський рух (“Велике переселення”) набрав у сербських землях. У 1690 р. приблизно
70 тис. сербів на чолі з патріархом Арсенієм Черноєвичем переселилися до Південної
Угорщини. Обезлюднені райони Сербії (Косово і Метохія) поступово заселяли албанці-
мусульмани. Масштабним було й переселення болгар на територію Банату і Волощини.

Після кількох років війни, в ході якої Туреччина зазнала нових поразок (битва на р.Тиса,
1697 р.) було укладено Карловацьку мирну угоду 1699 р., згідно якої чимало турецьких
володінь стали власністю держав-членів Священної ліґи. Зокрема до Австрії відійшли Східна
"Угорщина, Трансильванія, Бачка і більша частина Славонії, до Венеції - Морея, Пелопоннес і
частина Далмації. Це був перший поділ володінь Османської імперії, який однак нічого не дав
ватіканським народам, тому що ряд областей, що звільнилися від турецького гніту, потрапили
в австрійську та венеційську залежність.

Початок російської експансії на Балкани. Упродовж майже трьох століть неволі свої
надії на визволення від османського гніту балканські народи покладали на західні держави,
передусім Австрію. Але з кінця XVII ст. відбувалася поступова зміна їх зовнішньополітичних
пріоритетів. Недалекоглядна політика Габсбургів, які дбали лише про розширення своїх
“володінь та захист їх від нових турецьких нападів, а також військові невдачі австрійських
“військ у війні Священної ліґи з Туреччиною спонукали православне населення Балканського
півострова звернути свої погляди на північ - у бік Росії, могутність якої стрімко зростала.
Ґрунт для цього було закладено набагато раніше під впливом широких релігійно-культурних
контактів, що продовж ХУІ-ХУІІ ст. підтримувало грецьке і південнослов’янське
духовенство з російською православною церквою. Ці зв’язки мали ще один вимір. Полягав
він у тому, що російський цар, церква і навіть простий люд надавали православному
духовенству і, особливо монастирям Балканського півострова велику матеріальну допомогу.
Щедру, але не безкорисливу. Про це переконливо свідчив план російського патріарха
Іоакима, який одразу ж після приєднання у 1685 р. Київської митрополії до московського
патріархату, виходячи з теорії “Третього Риму”, заявив про намір об’єднати під своєю
духовною владою усіх православних християн Балканського півострова. Релігійне об’єднання
передбачало у майбутньому й державно-політичну спільність.

Балканські плани російських церкви й уряду будувалися синхронно. Про це, зокрема,
свідчить приєднання Росії до Священної ліги. І хоча на початках російська участь у війні з
Туреччиною була мінімальною, міжнародний резонанс виявився доволі відчутним. Уже 1688
р. волоський господар Щербан Кантакузино, колишній константинопольський патріарх
Діонісій і сербський патріарх Арсеній Черноєвич надіслали російським царям Івану та Петру
грамоти з проханням визволити балканських християн з-під османського гніту і взяти під
свою опіку. Росія використала це як підставу для виступів на міжнародній арені у ролі
захисника інтересів православного населення, що опинилося під владою султана. Однак на
даному етапі театр військових дій росіян проти турків був надто далеким від Балкан.

Надалі балканська політика Росії ставала все активнішою. Готуючись до війни з
Туреччиною, яка дала у Молдові притулок решткам шведської армії Карла XII. а також
українському гетьманові Івану Мазепі, Петро І у 1709 р. уклав таємні угоди з молдовським та
волоським господарями про спільні антитурецькі дії. Пообіцяли йому підтримку й австрійські
серби. 1711 р. у переддень Прутського походу російський цар звернувся з грамотою до
православних християн Балканського півострова, закликаючи їх до повстання. Через
військову невдачу росіян цей заклик залишився без відповіді. Попри це зв’язки Росії з
окремими балканськими землями почали набирати дієвого характеру. У 1715 р. російську
столицю відвідав чорногорський владика Данило Петрович Негош. З того часу Чорногорія
періодично отримувала фінансову допомогу від Росії.

Балканське питання продовжувало цікавити й Австрію. Свідченням цього була нова
австрійсько-турецька війна 1716-1718 рр., активну участь в якій знову взяли серби. Здобувши
перемогу над Туреччиною, Габсбурґи на підставі Пожаревацького миру (1718 р.) розширили
свої володіння за рахунок Банату, Північної Сербії та Малої Волощини. Але населення цих
земель потрапило у не менш обтяжливу залежність від австрійців. Високі податки, релігійна
дискримінація православних та інші утиски призвели до того, що частина сербів та волохів
почала тікати з Австрії до Росії, точніше в Україну, де на правах колоністів осідала у
південноукраїнських степах.

Під час наступної війни (1735-1739 рр.) між Туречиною та Австрією, яка виступила у
союзі з Росією, знову вибухнуло антиосманське повстання сербів, але воно незабаром було
придушене. Сама ж війна закінчилася для союзників поразкою і за Белградським миром 1739
р., Австрія втратила Північну Сербію і Малу Волощину. Ця невдала кампанія на певний час
призупинила австрійську експансію на Балканах і призвела до подальшого послаблення
впливу Габсбурґів на поневолені Туреччиною народи. Від середини XVIII ст. головну роль у
боротьбі з Османською імперією починає відігравати Росія, яка подібно до Австрії
намагалася використати в своїх інтересах антиосманські настрої балканських народів.

У 1768 р., вступаючи у війну з Туреччиною, російська імператриця Катерина II
звернулася з відозвою до балканських народів, закликавши їх до боротьби проти
І Розділ 4. Центрально-Східна Європа у ранній новий період...__________________

ганського” гніту. Вступ російського війська на територію Дунайських князівств
ав бурхливий ентузіазм місцевого населення. Група молдовських і волоських боляр
а до Петербурга своїх уповноважених представників з проханням до російського царя
нязівства під свою руку. А поява у 1770 р. біля грецьких берегів російської ескадри
нила вибух повстання в Мореї та на Іонійських островах. Справа дійшла до утворення
>го повстанського флоту, який успішно воював проти турків. Поразка Туреччини
а її у 1774 р. укласти з Росією мирну угоду в Кючюк-Кайнарджі, згідно якої крім
пальних втрат Порта погодилася полегшити становище Дунайських князівств і
іти Росії виступати покровителькою православних християн усього Балканського
ова.

тупна російсько-турецька війна (1787-1791 рр.) теж закінчилася поразкою Османської
а Ясський мир 1791 р. не тільки підтвердив ті пункти угоди 1774 р., що стосувалися
іни. Молдови та всього православного населення Балкан, а ще більше наблизив
1 Росії до Туреччини, що давало підставу чекати нових російсько-турецьких
дів.

।
Мапа 3. Центрально-Східна Європа в XVI ст<
Розділ 5. Початок процесів модернізації...	______

І	Розділ 5. ПОЧАТОК ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

КІНЕЦЬ XVIII - ПЕРША ПОЛОВИНА XIX ст.

1.	Поширення модерних суспільно-політичних ідей

Період з кінця XVIII ст. і приблизно до середини XIX ст. розглядається істориками як
епоха фундаментальних змін в історії європейських народів, пов’язаних з переходом від
традиційного середньовічного станово-феодального суспільства до нового, модерного
індустріально-буржуазного. У цей час зміни охопили практично всі сфери матеріального та
духовного життя людей. Відбувалася трансформація самого суспільства, його соціальної
структури, притаманних їй інституцій, прав і обов’язків окремих станів і груп. Здійснювався
перерозподіл влади, привілеїв, багатства. Змінювалися матеріальні умови та якість життя
конкретної людини. Церква втрачала свій всеохоплюючий вплив на суспільство.
Перекроювалася політична карта світу, Європи та її регіонів. При цьому зміни, які раніше
охоплювали століття, тепер відбувалися протягом лічених місяців, тижнів і навіть днів. Тому
прощання з старим світом проходило під грізний акомпанемент революцій,
супроводжувалося численними війнами, викликало масові людські та матеріальні втрати.

Перехід від старого до нового ладу здійснювався під впливом двох найбільш розвинених
держав тогочасної Європи - Англії та Франції. Вони першими стали на шлях модернізації,
досягнувши на ньому вражаючих успіхів. Саме ці дві країни виробили основні моделі,
сформулювали головні ідеї та концепції розвитку, які згодом наслідували інші народи.

Вектор історичного процесу в Європі був спрямований з Заходу на Схід. Тому характер,
інтенсивність й ефективність перетворень у житті кожного народу, країни визначалися
співвідношенням “свого” історичного досвіду з “чужим”, тобто західним впливом. Боротьба
між новим і старим усюди точилася з перемінним успіхом. Тимчасові компроміси між ними
надавали специфіки історичному розвитку народів регіону, іноді доволі відчутно
відхиляючися від класичної західної моделі.

Своєрідність історичного процесу народів Центрально-Східної Європи визначалася перш
за все тим, що в ньому не було того радикального зламу, який можна бачити на прикладі
Англії XVII ст. чи Франції епохи-Великої революції 1789 р. Нові суспільні форми та
структури виникали й функціонували паралельно з старими, а не замість них. Пережитки
старого ладу тут утримувалися набагато довше, аніж у Західній Європі. Тому для кінця XVIII
- початку XIX ст. можна говорити лише про початкову стадію модернізації суспільного
життя в регіоні. Її подальший розвиток і завершення в цілому припадають на наступний
період.

Характерною особливістю історичного розвитку регіону було те, що він здійснювався в
умовах багатоетнічних імперій. Основну реформаторську роль брала на себе держава, зміни
ініціювалися переважно зверху, нерідко наражаючися на опір знизу. У тій мірі, в якій
розгорталися реформи і на арену суспільного життя виходили нові ідеології лібералізму,
націоналізму, соціалізму, інтереси окремих народів входили в суперечність з потребами
імперій. Конфлікт між державою та нацією ставав основним, визначальним для всіх народів
регіону.

Надзвичайна строкатість етносів, територій, релігій, культур, властива регіону в цілому, не
дозволяє визначити спільну для всіх його народів періодизацію історичного розвитку,
ускладнює типологію останнього. У сучасній науковій літературі можна знайти різні спроби
класифікації модернізаційного процесу народів Центрально-Східної Європи. Вони
ґрунтуються на територіальних, соціальних, національних, економічних, культурних
критеріях. Одним з головних усе ж вважається приналежність до того чи іншого історичного
регіону. Геополітична та культурна наближеність до Заходу, з одного боку, та рівень
суспільного розвитку, достатній для збереження самостійності в ході засвоєння новацій, з
другого, відігравали вирішальну роль у процесі модернізації.

У середині регіону чітко виділяються три основні області, що зберігали специфіку в
порівнянні з іншими: Балкани або Південно-Східна Європа (власність Османської імперії),
Східна Європа (володіння Російської імперії*) і, нарешті. Центральна Європа (Австрійська
імперія). Остання, в свою чергу, поділялася на дві частини - західну та східну, які мали певні
відмінності історичного життя.

Просвітництво. Загальний характер історичного процесу європейських народів у другій
половині XVIII - на початку XIX ст. визначала ідеологія та культура Просвітництва. Його
ключовими поняттями стали: Розум, Природа, Прогрес в ім’я Свободи. Просвітники були
переконані в існуванні кількох основних і незмінних законів, які керують природою та
суспільством. Людство лише повинно зрозуміти ці закони і, діючи у відповідності з
природою, перебудувати суспільство на раціональних засадах. Звідси бере свій початок культ
науки в просвітницькій культурі. Просвітники прагнули звільнити людину від забобонів,
марновірства, розірвати з попередньою традицією, що оголошувалася ними епохою
“варварства і темряви”. Відкидаючи ідеали середньовіччя, вони зверталися до історико-
культурної спадщини античності, черпаючи звідти натхнення та зразки для наслідування.
Просвітницька ідеологія спрямовувала енергію діянь на здобуття кожною людиною
особистої свободи. Вона заперечувала соціальні відмінності між людьми, визнаючи за
кожною особистістю право на життя, власність, свободу слова, совісті, вибору.

У зв’язку з цим заслуговують на увагу ідеї англійського філософа Дж.Локка (1632-1704)
про природні права людини, яких не може заперечити чи відібрати жоден уряд.
Фундаментальним внеском до політичної думки стала теорія суспільної угоди між владою та
громадянами, розроблена французом Ж.-Ж.Руссо (1712-1778). Особливе значення мали
сформульовані у ній принципи народного суверенітету, права народу на опір зловживанням
влади, плебісциту як форми народного волевиявлення. Не менш важливими для розвитку
нової політичної системи виявилися ідеї іншого французького філософа - Ш.Монтеск’є
(1689-1755)- про розподіл влади та повноважень, взаємний баланс і контроль між ними.

Вістря просвітницької ідеології спрямовувалося проти церкви. Відтак загальною вимогою
діячів Просвітництва була секуляризація суспільного життя. На противагу церковним
інститутам створювалися альтернативні організації та об’єднання, просякнуті містичними або
месіанськими вченнями світського характеру. Серед них особливого поширення набули
інтернаціональні й аристократичні за складом масонські ложі.

Раціональні, світські, гуманістичні теорії просвітників підривали духовні основи і саме
право на існування традиційного суспільства з його необмеженою монархією,
аристократією, церквою, становим соціальним устроєм. Просвітництво створювало
інтелектуальне підгрунтя для суспільства нового типу, зорієнтованого на ідеї лібералізму,
представницької демократії, моральні цінності т.зв. середнього класу. Немає нічого дивного в
тому, що просвітницька ідеологія зберігала свій вплив упродовж наступних століть для всіх
народів, які стояли перед проблемою модернізації.

У житті народів Центрально-Східної Європи Просвітництво мало певну специфіку. Воно
одразу набуло тут виразного національного забарвлення, дало поштовх процесу формування
новітньої національної самосвідомості та національної культури. Він супроводжувався, як
правило, зверненням до історичного минулого та його ідеалізації, використанням народної
мови в культурному житті, створенням національної періодики, книговидавництва,
виникненням наукових товариств і гуртків, бібліотек і музеїв, національних театрів,
застосуванням досягнень науки та техніки в господарстві. На відміну від Заходу,
206
[	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

і

і Просвітництво обмежувалося тут в основному культурницькими гаслами, котрі не мали
! нічого спільного з соціальним радикалізмом. їх втілювали в життя освічені монархи на зразок
австрійського імператора Йосифа II, російської імператриці Катерини II. польського короля
Станіслава Понятовського. Доволі помітною в просвітницькому русі регіону була також роль
діячів церкви.

Велика Французька революція. Найвидатнішою подією в житті народів Європи кінця
XVIII - першої половини XIX ст. стала Велика Французька революція. Вона намагалася
втілити у життя головні ідеї та мрії, народжені Просвітництвом. У одну історичну мить були
зруйновані основи традиційного суспільства, а на його уламках виник принципово новий,
демократичний суспільно-політичний лад. Революційний вир покликав до життя велетенську
хвилю реформ, зродив нові моделі соціально-політичного устрою, зумовив нову розстановку
сил у суспільстві, ініціював виникнення нових філософських, правових, ідейних та
політичних доктрин та гасел, що з того часу здобули впливи у світі. Принаймні лібералізм і
соціальна революція, військова та класова диктатура, масовий терор і збройний експорт
революційних ідей, нова політична лексика та символіка - все це має своє коріння у Великій
Французькій революції. Саме тому деякі історики вважають її співмірною з такими подіями
світової історії, як падіння Римської імперії в V ст. н.е. та утвердження християнства.

Велика Французька революція мала величезний, але не однаковий вплив на життя народів
Центрально-Східної Європи. Мабуть найбільше його відчули поляки. Він особливо помітний
в польській Конституції 3 травня 1791 р. та поглядах і діяльності одного з найяскравіших
лідерів польського національно-визвольного руху Т.Костюшка. Відлуння Французької
революції помітне також в угорському суспільстві, де в 1794 р. було розкрито змову
угорських якобінців. Не залишилися осторонь також окремі інтелектуали серед чехів,
словаків.

Однак більшість народів регіону на той час черпала нові ідеї не стільки з французького,
скільки з німецького джерела. Принаймні для народів Австрійської імперії (з 1804 р.)
німецький культурний вплив значно переважав французький. До певної міри цьому “сприяв”
якобінський терор, шо викликав у багатьох людей відразу до революції взагалі. Проте і після
цього ставлення до подій у Франції стало одним з тих стрижнів, що визначав собою пошуки
шляхів подальшого розвитку народів Центрально-Східної Європи.

Велика Французька революція мала величезний міжнародний резонанс. Вона призвела до
кардинальних змін у політичному житті Європи. Сформувалася принципово нова для неї
геополітична система. На одному її полюсі перебувала Франція, а на іншому - ворожа до неї
коаліція держав, серед яких головну роль відігравали Англія, Росія, Австрія та Пруссія.
Протистояння Франції з її суперниками супроводжувалося постійними війнами, починаючи з
1792 р. і закінчуючи 1815 р. їхнім наслідком стала зміна політичної карти Європи, з якої
швидко зникали одні і блискавично з’являлися інші держави. При цьому відбувався
постійний перерозподіл територій і населення між переможцями та переможеними. Війни
охопили практично всю Європу і мали безпосередній вплив на життя народів її центрально-
східної частини.

Війна досягла Центрально-Східної Європи уже наприкінці XVIII ст. На той час Франція,
відчувши смак перемог, перейшла до завойовницької політики. Її армії все далі відходили від
своєї батьківщини, здобуваючи для неї нові володіння. Франція здійснила справжній
переворот у військовому мистецтві того часу, докорінно модернізувавши систему
комплектування армії, її озброєння, стратегію і тактику. Тому французам порівняно легко
давалися перемоги над її ворогами. Особливого напруження всеєвропейські війни набули
після приходу до влади внаслідок військового перевороту 1799 р у Франції Наполеона
Бонапарта. Вперше в новій історії виникла політична система військової диктатури на чолі з
Історія Центрально-Східної Європи
харизматичним вождем, жорстко централізованою владою при одночасному забезпеченні
певних прав і свобод громадян, інтересів власності, агресивній зовнішній політиці. Новий
режим, поряд з революцією і масовим терором, став ще одним популярним винаходом
французької історії. Він одразу ж був запозичений іншими народами і з тих пір у різних
варіаціях час від часу з’являвся в різних частинах світу.

Під тиском Франції її споконвічний суперник Австрія швидко втрачала свій вплив на
заході разом з деякими володіннями, намагаючися компенсувати їх за рахунок нових
територій на сході. Одним з наслідків цього процесу стала трансформація впродовж 1804-
1806 рр. Священної Римської імперії німецької нації на чолі з Габсбурґами в Австрійську
імперію. Колишні німецькі васали імператора були звільнені від зобов’язань по відношенню
до свого сюзерена, але одразу ж потрапили під вплив Франції та Пруссії.

Наприкінці ХУШ - на початку XIX ст. французькі війська з’явилися на Балканах. У 1805
р. вони увійшли до Австрії. Слов’янські землі останньої стали ареною кровопролитних битв,
найбільшою з яких була поразка армій чергової антифранцузької коаліції під Аустерліцем
1805 р. Того ж року до Франції відійшла територія Далмації разом з Дубровницькою
республікою. Приєднавши до них у 1809 р. словенські та хорватські володіння Австрії,
Наполеон утворив з них нову державу під управлінням маршала Мармона - Іллірійські
провінції з столицею в Любляні. Вона проіснувала до 1813 р. Населення цієї переважно
слов’янської за складом мешканців держави налічувало близько 1,5 млн. осіб.

Чергова перемога над військами коаліції та підписання Тільзитської мирної угоди між
Францією та Росією 1807 р. дозволили Наполеону створити під своім протекторатом
Варшавське Князівство. Більшістю поляків ця подія була сприйнята з ентузіазмом, як
запорука відродження польської державності та об'єднання всіх польських володінь у її
складі. Тоді ж польський Ґданськ, захоплений у Пруссії, здобув статус вільного міста,
гарантований постійним французьким гарнізоном.

Французькі емісари, військові, дипломати, розвідники нав’язували безпосередній контакт
з іншими народами регіону, зокрема чорногорцями, сербами, прагнули знайти союзників
серед чехів, угорців, румунів, виношували плани розчленування Росії. На всіх захоплених
територіях Наполеон запроваджував прогресивні реформи, в основу яких було покладено
французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона). При цьому, як правило, селяни
звільнялися від особистої залежності, ліквідувалися поміщицькі суди, середньовічні цехи, а
населенню гарантувалися конституційні права та свободи. До участі в управлінні залучалися
представники корінної народності, здійснювалися реформи в армії, сфері освіти та культури.
Все це значною мірою сприяло розвиткові модернізацій них процесів у народів регіону.

У той час, коли Франція стрімко наближалася до Центрально-Східної Європи з Заходу, зі
Сходу до неї з не меншою швидкістю просувалася Російська імперія. Зовнішня політика
російського царату другої половини XVIII - початку XIX ст. стала періодом тріумфального
завершення кількасотрічної боротьби за гегемонію в Балтійсько-Чорноморському регіоні.
Одвічними суперниками Росії виступали Польща, Швеція і Туреччина разом з Кримом.
Остаточного удару Польщі Росія завдала разом з Австрією та Пруссією. Внаслідок трьох
поділів території Речі Посполитої Росія приєднала до себе землі Правобережної України,
Білорусі та Прибалтики. Одночасно Росія завдала відчутних ударів по Швеції, ослабленій ще
в часи Північної війни ХУЛІ ст. Внаслідок російсько-шведських війн 1788-1790 і 1808-1809
рр., переможних для Росії, вона заволоділа Фінляндією. Після цього Швеція остаточно
втратила свій колишній вплив на європейські справи. Просування Російської імперії на Захід
завершилося в 1815 р., коли згідно рішень Віденського конгресу до неї перейшла більша
частина польських земель. Нові здобутки на заході вводили Російську імперію в число
активних і впливових учасників європейського політичного процесу. Захоплені території, що
—д иі.-.^яяяаххвядегяяяяеааяддаяявд-а я,,,1 чяа==сгяя=зз=а==,.-,-.т—1 цц^м
відзначалися більш високим рівнем суспільно-політичної, духовної та матеріальної культури,
відіграли помітну роль у процесі модернізації самої Російської імперії. Вони стяли для неї
; своєрідними зразками для наслідування, а польська, німецька, шведська дворянська еліта,
середні міські верстви широко залучалися до активної діяльності в різних сферах життя
і країни, сприяючи їГ’вестернізаці'Г.

Ще одним напрямком зовнішньої політики Російської імперії, від якої багато в чому
залежала доля народів регіону, був південно-східний або балканський. У результаті перемог
над турецькими військами у війні 1768-1774 рр. Росія анексувала Крим (1783 р.). Війни з
Туреччиною 1787-1791 і 1806-1812 рр. дозволили їй захопити Бессарабію (частину Молдови
між Прутом і Дністром), утвердитися,в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. При цьому
активно використовувалися традиційні ще з часів середньовіччя мотиви покровительства над
усіма православними, особливо слов’янами, шо опинилися під владою турецьких султанів.
Російський уряд офіційно проголосив цей постулат у вигляді зовнішньополітичної доктрини,
підписуючи 1775р.мирну угоду з Туреччиною в місті Кючук-Кайнарджі. Поряд із
слов’янофільськими ідеями та гаслами, російська дипломатія на Балканах значною мірою
керувалася еллінофільськими симпатіями. У зв’язку з цим варто нагадати, шо Росія вважала
себе спадкоємцем Візантійської імперії і бачила свою історичну місію в звільненні
Константинополя з-під влади мусульман. Внаслідок цього виник т.зв. "грецький проект”, що
передбачав відновлення незалежної грецької держави під егідою Росії.

Експансіоністська зовнішня політика Російської імперії, постійне зростання її військової
могутності та політичного впливу на фоні поразок і втрат її союзників врешті-решт поставили
Росію віч-на-віч з Францією. Зіткнення двох велетенських потуг у 1812 р завершилося
катастрофою для Франції. Вона стала початком кінця імперії Наполеона і всієї створеної ним
нової політичної системи. Остаточні підсумки понад 20-річного протистояння Франції та
Європи підбив конгрес держав-переможців у Відні 1815 р. На ньому були присутні 216
делегатів від усіх європейських країн, але тон задавали Англія, Росія, Австрія та Пруссія.
Тріумфатори-королі, аристократія, церква сподівалися покінчити не лише з Наполеоном, а й з
ненависними їм ідеями та здобутками Просвітництва та Великої Французької революції.
Конгрес відбувався під гаслами легітимізму та стабільності. Перше передбачало
відновлення колишніх держав, зтертих з політичної карти Наполеоном, і повернення на трони
їхніх феодальних володарів. Друге мало на меті встановлення такої політичної системи, яка б
гарантувала незмінність кордонів і непорушність правлячих режимів. На практиці
реалізувати реставраторські наміри повністю не вдалося. Надто глибокими виявилися зміни,
породжені Французькою революцією. Відмінними були й інтереси держав, що прагнули
відновити колишній порядок. Втілення в життя принципу легітимізму призвело лише до
нового перерозподілу територій, населення та сфери політичних впливів. Натомість у
міжнародних відносинах на деякий час вдалося досягти стабільності, що грунтувалася
передусім на балансі впливу та військовому союзі чотирьох наймогутніших держав:
Великобританії, Австрії, Росії та Пруссії. Ідейною основою нової політичної системи повинні
були стати принципи християнської релігії. Дотримання їх у міжнародних відносинах
гарантували все ті ж європейські потуги, за винятком Великобританії. Вони стали ядром так
званого “Священного союзу”, до якого приєдналися майже всі інші держави континенту.

Суспільно-політичні зміни та нові ідеологічні течії. Внаслідок рішень Віденського
конгресу в Європі на деякий час, приблизно до 1830 р., запанувала реакція. Вона
супроводжувалася посиленням поліційного режиму, жорсткою цензурою, частковим
відновленням привілеїв дворянства і церкви, переслідуванням будь-якої опозиції,
вільнодумства, ліберальних і національних рухів. Найбільш довершеного вигляду така
політика набула в Австрійській імперії, де її розробляв і невтомно втілював у життя міністр
закордонних справ і фактичний глава уряду К.Меттерпіх. якого іноді називали ‘'великим
інквізитором Європи”.

Політична реакція на континенті супроводжувалася інтелектуальною. Її втіленням стала
ідеологія консерватизму. Одним з батьків-засновників консервативної ідеології нового часу!
вважається англійський мислитель Едмунд Берк (1729-1797), автор опублікованого 1790 р.
трактату '‘Роздуми про революцію у Франції’. Його праця для свого часу стала найбільш
повним запереченням раціоналістичних ідей Просвітництва, досвіду Французької революції й
утвердженням засад традиційного, феодально-християнського суспільства на чолі зі
спадковим монархом. Під консерватизмом розуміють, як правило, політичну ідеологію,
політику або стиль мислення, спрямовані на захист традиційних цінностей та суспільних
інституцій; характерними є орієнтація на соціальну стабільність, недовіра до новацій,
шанобливе ставлення до історії, повага до авторитету, релігії. Від моменту свого виникнення
як політичного вчення консерватизм пройшов довгий шлях еволюції, утвердившися поряд з
лібералізмом, націоналізмом і соціалізмом як одна з найбільш впливових інтелектуальних сил
нової та новітньої історії.

Новою ідейно-культурною течією, що запанувала в післянаполеонівській Європі, став
романтизм. На відміну від Просвітництва романтизм ґрунтувався на почуттях, емоціях,
спонтанній експресії, а не на розумі, природному праві та законах. Він звертав більшу увагу
на духовний бік буття і діянь особистостей та людських спільнот, шукаючи відповіді на
питання про джерела їхньої активності. Саме тому романтизм знову повернувся до релігійних
цінностей, наголошуючи на емоційній, чуттєвій стороні релігії. Особливого значення в
системі романтизму набула історія. Майже всі романтики зверталися до історичного
минулого свого народу, прагнучи знайти в ньому величні події, героїчні ідеали, “народний
дух”, яких, на їхню думку, не вистачало сучасності. На відміну від Просвітництва,
зорієнтованого на античність, романтизм реабілітував середньовіччя, відродивши культ
лицарства, хрестових походів, боротьби за віру.

Співзвучність деяких уявлень романтизму загальним консервативним настроям, які
охопили європейське суспільство після Французької революції та наполеонівських війн, не
означала тотожності романтизму та консерватизму. Романтичні уявлення зародились у
XVIII ст. Вони увібрали в себе той дух революційності, що спрямовувався проти
традиційного феодального суспільства. Тому поряд з консервативними тенденціями в
романтизмі завжди були присутні й ліберальні. 1 хоча французькі революціонери та Наполеон
використовували, як правило, античну стилістику, властиву Просвітництву, самі вони
сприймалися як втілення романтичної революційності. Недарма романтизм постулював
майже релігійний культ свободи, незалежності, героїчного бунту особистості проти
встановленого порядку.

Чи не найголовніша прикмета романтизму - його тісний зв’язок з націоналізмам. Усі
романтики, незалежно від їхніх політичних переконань, соціальної приналежності, виступали
палкими патріотами свого народу, дуже часто-самовідданими борцями за національну ідею.
При цьому будь-який народ з його неповторною індивідуальністю, самобутнім характером,
оригінальною культурною спадщиною розглядався романтиками як самодостатня цінність,
незалежно від свого внеску до світової історії. Те, що для просвітників було свідченням
людської темряви, забобонності, відсталості, проголошувалося романтиками дорогоцінним
надбанням світової культури. Тому всі вони, як правило, виявляли глибокий інтерес до
фольклору, етнографії, збираючи та публікуючи пам’ятки усної народної творчості,
створюючи власні твори на історично-фольклорній основі.

Романтизм став панівним у культурному житті народів Центрально-Східної Європи
впродовж перших десятиріч XIX ст. Його пік припадає на 30-ті роки. Однією з особливостей
210
Кбмантизму в регіоні було те, що в національних культурах він виступав поруч з
Віросвітницгвом, в ролі його безпосереднього продовження, а не альтернативи.

>. Глибинні трансформації в житті європейських спільнот другої половини XVII! - першої
И&аповини XIX ст. розгорталися не лише на політичному та інтелектуальному, а й етнічному
Врівні. Це була епоха формування новітніх, модерних націй, розвитку національних рухів.
ІЙЗгідно з трактовкою сучасного англійського дослідника Е.Сміта. нація - це населення, що має
^власну назву, історичну територію, спільну історичну пам’ять, масову народну культуру,
^спільність економіки, прав і обов’язків усіх членів суспільства. Нація виникає лише за
наявності спільної для її членів самосвідомості.

- Процес націотворення мав відчутні особливості на заході та на сході європейського
континенту. Якщо у Франції він розгортався на території, населеній переважно гомогенним
етносом, у політичних рамках однієї держави, внаслідок чого поняття “нація” та “держава’'
практично співпадали, то в Центрально-Східній Європі ситуація була зовсім іншою. Усі
народи регіону проживали в багатонаціональних імперіях. Абсолютна більшість з них не
мала власної державності, була роздробленою в політичному відношенні і, як наслідок,
позбавленою власної еліти, що асимілювалася з панівною нацією. Відтак, національна
консолідація здійснювалася тут на культурній, а не соціально-політичній основі.

Процес формування новітніх націй у народів Центрально-Східної Європи загалом
відбувався впродовж другої половини XVIII - XX ст. Проте в житті кожного народу він мав
свої, інколи відчутні, особливості. Надто різними були “стартові умови”, з яких
розпочиналося національне будівництво. Краще зрозуміти специфіку виникнення модерних
націй в Центрально-Східній Європі допомагає типологія цього процесу, розроблена 1981 р.
чеським ученим М.Шмердою для народів Австрійської імперії. Отже, серед них виділяються
наступні групи: по-перше, народи західної частини держави, у тому числі (а) повноправні
народи з розвиненими традиціями громадського та державного життя (німці, італійці), (б)
народи, що добивалися рівноправності (чехи, словенці); по-друге, народи, що населяли східні
землі імперії, у тому числі (в) поляки та угорці, які мали власну дворянську аристократію та
претендували на становище панівної нації; (г) хорвати та серби, які зберегли окремі
громадські, державні та церковні представницькі інститути; (д) румуни, словаки та українці,
що формувалися в основному під впливом інтелігенції плебейського походження.

Враховуючи той факт, що більшість народів, згаданих вище, не мали власної держави та
суспільної еліти, їхній націотворчий процес розгортався за схемою національного
відродження (інакше - пробудження). її розробив інший чеський вчений - М.Грох. На його
думку; національне відродження проходить у своєму розвитку три основні стадії. На першій
з них відбувається збирання історико-культурної спадщини, на базі розмовної з’являється
літературна мова, формулюється національна ідея. Під час другої, організаційної стадії,
виникає мережа національних культурних установ, створюються преса і видавництва,
система освіти рідною мовою, які допомагають поширити національні ідеї в усіх сферах
суспільного життя. На третій, заключній стадії націотворчого процесу виникають політичні
партії, масові політичні рухи, спрямовані на здобуття державності у формі автономії чи
незалежності.

У суспільно-політичному та культурному житті народів регіону національна ідея була,
безумовно, домінуючою. Вона підпорядковувала собі усі інші ідеологічні та політичні
доктрини. При цьому варто підкреслити, що приблизно до середини XIX ст. націоналізм і
лібералізм виступали у тісному взаємозв’язку. Пізніше їхні шляхи розійшлися.

Однією з особливостей виникнення та еволюції національної самосвідомості у народів
регіону можна вважати існування надетнічних варіантів і програм національного розвитку.
Найбільш характерною в цьому відношенні була ідея слов’янської єдності або панславізму.
Згідно з нею усі слов'яни - це єдиний народ, що повинен мати спільні державу, культуру
тощо. Серед головних ідеологів слов’янської єдності були переважно чеські та словацькі
мислителі: Й.Юнгман. П.Шафарик, Я.Коллар. Перехідними формами майбутньої
слов’янської єдності вважалися її місцеві, локальні варіанти, зокрема ілліризм і югоспавізм, шо
проповідували спільність сербів, хорватів і словенців; чехословакізм, з якого випливала
необхідність об’єднання чехів і словаків; русизм, згідно з яким росіяни, українці та білоруси
складали єдиний народ.

Насправді дуже швидко з’ясувалося, що ідеї слов’янської єдності були утопією, за якою
стояли не вигадані, а справжні інтереси конкретних націй, кожна з яких пропонувала себе на
роль лідера об’єднавчого процесу, а свою мову пропонувала зробити всеслов’янською,
ідеологами ілліризму виступали передусім хорвати, югославізму - серби, чехословакізму -
чехи, русизму - росіяни. Приблизно від 40-х років XIX ст. більшість народів почала
усвідомлювати власні національні інтереси, виростаючи з пелюшок панславізму.

Кардинальні зміни в суспільно-політичному та інтелектуальному житті Європи
супроводжувалися індустріальною революцією. Вона означала перехід від аграрного типу
суспільства до міського, промислового; від виробництва, що базувалося на індивідуальній чи
груповій праці за допомогою природних стихій - до виробничого процесу організованих мас
з використанням машин на великих фабриках.

Піонером індустріальної революції в останніх десятиріччях XVIII ст. стала Велико-
британія. Цьому сприяв комплекс причин, зокрема, прогресивні зміни в сільському
господарстві, запаси вугілля та металу, наявність вільних капіталів, одержаних від торгівлі та
колоніальних прибутків, нарешті, політична стабільність і відсутність урядових перешкод для
розвитку приватної ініціативи. Особливе значення мали технічні винаходи, серед яких чи не
найголовніше місце посідає винайдення 1769 р. парового двигуна. Приблизно в середині
XIX ст. Великобританія стала першою в світі індустріальною країною.

На континенті індустріалізація розпочалася дещо пізніше, головним чином через війни та
революції. Проте й тут, особливо після 1815 р., вона швидко охопила спочатку Бельгію, потім
Францію, згодом інші країни. Індустріальна революція супрововоджувалася небаченим до
цього розвитком транспорту, комунікацій, шляхів сполучення. У 1807 р. американський
винахідник Р.Фултон продемонстрував на Гудзоні перший в світі пароплав. 1825 р. англієць
Дж.Стефенсон показав публіці локомотив. Розпочалася ера залізничного будівництва.
Символом нового суспільства стала фабрика. Її поява дозволила різко збільшити кількість
промислової продукції. Цим було покладено кінець існуванню традиційного цехового
ремесла і місцевої мануфактури.

Економічні процеси викликали глибокі демографічні та соціальні зміни. Перша половина
XIX ст. - це період справжнього демографічного вибуху. Загальна кількість населення
Європи збільшилася приблизно з 188 млн. осіб у 1800 р. до 266 млн. у 1850 р. Причини цього
явища вчені пояснюють зростанням постачання ринку продуктами, більш ранніми шлюбами,
пересуванням великих мас людності, піднятих з місця переселеннями та війнами, успішною
боротьбою з епідемічними хворобами. Суспільство починало втрачати колишній жорсткий
поділ на стани з їх чіткою ієрархією й незмінним порядком. Воно ставало більш гнучким і
рухливим. Соціальні перегородки між окремими станами вже не були такими непроникними
як раніше. Щоправда, аристократія та селянство продовжували перебувати на двох різних
полюсах суспільного життя. Проу загальна кількість, матеріальний достаток кожного з них, а
відтак і вплив у суспільстві неухильно зменшувалися.

Індустріальна революція покликала до життя нові соціальні групи, перш за все буржуазію
(підприємців, торговців, банкірів) і пролетаріат (найманих робітників). Одночасно зростала
кількість представників т.зв. середніх класів за рахунок дрібних підприємців, службовців,
212
спеціалістів з різних галузей виробництва, інтелігенції тощо. їхній добробут залежав уже не
від фізичної, а від розумової праці.

Економічний розвиток народів Центрально-Східної Європи помітно відставав від Заходу.
Тут економіка ще довго зберігала аграрний характер. Абсолютну більшість населення (від 4/5
до 9/10) складало селянство, а капіталістична система виробництва не знищувала ремісничо-
цехової, а співіснувала паралельно з нею. Дещо кращі умови для індустріального розвитку
склалися в Австрійській імперії, де у 1781 р. було скасовано особисту залежність селянства.
Проте модернізація економіки в різних районах імперії відбувалася у відмінний спосіб.
Найбільш розвиненими в економічному відношенні були території власне Австрії та Чехії,
розташовані в західній частині імперії. Тут ще наприкінці XVIII - початку XIX ст. намітилися
ознаки промислового перевороту, який широко розгорнувся в 30-х роках XIX ст. Саме тоді
розпочалося будівництво залізниць і пароплавство по Дунаю. Слідом за австрійськими та
чеськими землями період структурної перебудови та економічного піднесення переживала
Словенія. Помітно відставали від названих вище народи, що населяли східну частину
Австрійської та західні землі Російської імперій.

На Балканах, які перебували під владою Османської імперії, на той час ще не склалися
умови для початку індустріалізації. Цьому перешкоджала політична система держави, яка не
гарантувала особистої безпеки та власності своїх підданих. Уряд країни ніяк не захищав свою
буржуазію від іноземної конкуренції.

Загалом економічні процеси в Центрально-Східній Європі розвивалися в тому ж
напрямку, що й на Заході, проте вони не мали революційного характеру, розгорталися значно
повільніше. Індустріалізація поглиблювала нерівномірність економічного розвитку та
різницю в рівні життя між окремими провінціями та народами регіону.

Ідеологічним обґрунтуванням початкові* стадії індустріальної революції став лібералізм.
Він був ідеологією, народженою Просвітництвом. Її коріння сягали XVII ст. і мали тісний
зв’язок з ідеями ДжЛокка. Ліберальна традиція здобула свою зрілу, довершену форму в
ХУІІ-ХУІП ст., тобто в епоху Просвітництва, а сучасне своє ім’я - лише на початку XIX ст.
Батьківщина лібералізму - Великобританія та США. Його соціальна база - т.зв. третій стан
або середні міські верстви. Головна прикмета лібералізму - індивідуалізм, тобто пріоритет
людської особистості над суспільством і державою, ідея верховенства індивіда, пов’язана з
концепцією його невід’ємних прав і свобод, які повинен захищати уряд, вірою в творчі
можливості людини. Лібералізм відстоював рівність усіх громадян перед законом, рівні
можливості для кар’єри, але рішуче заперечував соціально-економічну рівність людей.
Ліберали заперечували необхідність втручання будь-яких державних чи церковних
інституцій в соціально-економічне, політичне, культурне і, тим більше, приватне життя
людини. Ліберальна ідеологія якнайкраще відповідала інтересам сильної, впевненої в собі
особистості, що звикла покладатися лише на власні сили.

У зв’язку із слабкістю або навіть відсутністю третього стану у більшості народів
Центрально-Східної Європи лібералізм у них не набув такого поширення та впливу, як на
заході континенту. Головним носієм ліберальних ідей тут стало освічене дворянство.
Міський, регіональний варіант лібералізму мав дуже небагато спільного з соціальним
радикалізмом. Він передбачав, головним чином, не підпорядкування держави індивіду,
наділеному всією повнотою прав і свобод, а, скоріше, пристосування до існуючих державно-
політичних систем з перспективою їхнього тривалого мирного реформування в рамках
закону. Проте головна відмінність лібералізму Центральної та Східної Європи від свого
західного прототипу - його надзвичайно тісний, нерозривний зв’язок з націоналізмом.

Ідейною альтернативою лібералізму став соціалізм. Інтелектуальні передумови соціалізму
виникли у зв’язку з розвитком матеріалістичних і раціоналістичних учень XVIII ст.
Особливого поширення соціалістичні теорії набули внаслідок індустріальної революції та
формування нових соціальних груп населення, зайнятих у виробництві, передусім
пролетаріату'. На відміну від лібералізму з його традиційною орієнтацією на індивіда,
соціалізм проголошував пріоритет суспільних інтересів, економічне планування замість
вільної конкуренції, обмеження приватної власності та її рівномірний розподіл серед
працюючих. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. соціалістичні вчення виступали переважно
в утопічних формах. Серед ідеологів т.зв. утопічного соціалізму були переважно французькі
та англійські інтелектуали з вищих прошарків суспільства: Анрі де Сен-Сімон (1760-1825),
Шарль Фур’є (1772-1837), Роберт Оуен (1771-1858). Теоретики соціалізму проголошували
гасла реорганізації суспільства на засадах соціально-економічної рівності, спільної власності
та контролю за її розподілом. Свої ідеї соціалісти-утопісти прагнули реалізувати в
добровільних об’єднаннях - комунах, кооперативах, фаланстерах. З цією метою деякі з них
організовували колонії на нових землях в Європі та США.

У 40-х роках XIX ст. виник один з найвпливовіших різновидів соціалізму - марксизм.
Його творцями виступили німецькі мислители Карл Маркс (1818-1883) і Фридріх Енгельс
(1819-1895). Марксизм проголошував економіку та боротьбу класів основними рушійними
силами історичного процесу і обґрунтовував неминучість грядущого краху всієї
капіталістичної системи. Марксизм кидав виклик не стільки традиційній соціально-
політичній системі, скільки новому ладу, що створювався в процесі модернізації. Головні ідеї
нового вчення були сформульовані основоположниками марксизму в "Маніфесті
Комуністичної партії” (1848 р.), а його квінтесенцією вважається “Капітал” К.Маркса.
перший том якого вийшов у 1867 р.

Соціалістичні ідеї не здобули собі значної кількості прихильників у Центрально-Східній
Європі кінця ХУШ - першої половини XIX ст. Вони стали тут популярними набагато
пізніше. Втім, соціально-класові суперечності капіталістичного суспільства, особливо гострі
на початковій стадії розвитку останнього, в найбільш розвинених країнах почали
залагоджуватися ще в 30-40-х роках XIX ст. З того часу почали розвиватися громадський рух
охорони здоров’я, контроль за умовами виробництва, обмеження дитячої праці,-
профспілковий рух тощо.

Подальша глобалізація історичного процесу, поширення ліберальних і національних
ідеологій, розвиток національно-визвольних рухів, формування нової соціальної структури
суспільства під впливом індустріалізації - все це диктувало необхідність реформ у житті
народів і регіонів Європи.

Держави-учасники Священного союзу на перших порах намагалися протистояти наступу
ліберальних сил у різних країнах. їхні війська втручалися у внутрішні справи Іспанії,
Португалії, Італії, підтримуючи консервативно-абсолютистські режими. Проте вони
відмовлялися від охоронницької політики, коли мова заходила про Османську імперію.
Європейські держави надали підтримку балканським народам у їхній боротьбі проти
турецького панування. Наслідком було проголошення незалежності Греції і політичної
автономії Сербії (1830 р.). Ці події стали провісником нової хвилі революційних потрясінь,
що прокотилися по Європі на початку 30-х років XIX ст. Вони розгорталися під ліберально-
демократичними гаслами запровадження конституційних прав і свобод та національних
вимог. Збройні повстання охопили Францію, німецькі держави, польські землі. У 1830 р.
проголосила незалежність Бельгія. Конституціоналізм святкував перемогу у Франції та
Німеччині. Реформа 1832 р. демократизувала виборчу систему у Великобританії.

Кульмінацією ліберального і національних рухів в Європі першої половини століття стало
революційне піднесення 1848-1849 рр. Воно продовжило процес, започаткований Великою
Французькою революцією, торкнувшися майже всіх регіонів континенту. Епіцентром подій
214
Езнову стала Франція, уперше в історії продемонструвавши зростаючу силу промислового
^пролетаріату та його силову реакцію на ідеї лібералізму. Після цього революційне полум’я
і перекинулося на Італію, Німеччину, Австрію. Конституція, яку був змушений проголосити
:?австрійський уряд у 1849 р, остаточно ліквідувала залишки старого ладу і розчистила шлях
‘для розвитку нових процесів в економіці, суспільно-політичному житті народів імперії.
' Одним з найважливіших здобутків революції 1848 р. в Австрійській імперії стало
проголошення національної рівноправності всіх народів, що проживали на її території.

Події в Центральній Європі наочно продемонстрували наростання принципових
суперечностей між лібералізмом і націоналізмом. Яскравим прикладом цього стала
революція 1848-1849 рр. в Угорщині. Її лідери, проголошуючи демократичні перетворення та
прямуючи до незалежності, не змогли знайти спільної мови з іншими народами та
! задовольнити їхні національні вимоги. Це стало однією з головних причин поразки угорської
; революції, придушеної спільними зусиллями Австрії та Росії. Що стосується національних
рухів інших народів центрального та східного регіонів, то переважна більшість з них на цьому
етапі не ставила питання про незалежність, а лише проголошувала необхідність федеративної
перебудови "своїх” багатонаціональних держав.

2.	Народи західних окраїн Російської імперії

Поляки і польський національний рух. Після третього поділу Речі Посполитої (1795 р.)
Польська держава припинила існування, а землі, що входили до цієї могутньої в минулому
європейської країни, були включені до складу трьох імперій - Пруссії, Австрії та Росії. Росії
припало 62% території і 45% населення (462 тис кв.км і 5,5 млн. осіб) колишньої Речі
Посполитої. До неї відійшла найбільша частина території Польщі, яка включала землі,
населені литовцями, білорусами, українцями і поляками. Західний кордон Росії пролягав від
Кам’яния-Подільського на півдні, далі на північ по р.Західний Буг, на захід від Гродно до
р. Німан. Польський елемент переважав лише у литовських землях, в той час як у Білорусі та
Україні поляки складали переважну більшість тільки серед шляхти-землевласників.
Практичні питання, пов’язані з ліквідацією Речі Посполитої і взаєминами держав-агресорів,
регулювувала Петербурзька конвенція від 26 січня 1797 р., таємна стаття якої зобов’язувала
кожну з цих держав дбати про те, щоб назва "Польща” ніколи більше не з’явилася.

Росіяни майже відразу запровадили на захоплених в результаті трьох поділів землях
новий адміністративний устрій, поділивши їх на губернії на чолі з губернаторами і повіти,
запровадили російське судочинство. Земельна шляхта зберегла домініальну владу над
селянами. Майно учасників повстання 1794 р. під проводом Т.Костюшки, а також королівські
маєтки (королівщини) перейшло до рук російської знаті. За російськими порядками ставало
звичаєм зневажливе ставлення до селян, як до повної власності та знаряддя праці. У Литві і в
Україні царат спирався на землевласників, якими майже повсюдно була польська шляхта.
Після смерті Катерини II новий цар Павло І (1796-1801) проводив щодо польської шляхти
більш ліберальну політику, помилував і випустив з в’язниці Т.Костюшка, інших ув’язнених
учасників повстання, наблизив до двору частину польських магнатів, повернув до життя
шляхетські сеймики і Литовський Статут. Було збережено польську мову в освіті. Усе це
створило до певної міри сприятливі умови для розвитку польської освіти і культури. На
початку панування Олександра / (1801-1825) внаслідок особистих впливів на молодого царя
польський магнат князьЛдам Єжи Чарторийський був призначений куратором Віденського
учбового округу, який охоплював землі Литви, Білорусі й Правобережної України. Завдяки
його втручанню на цих теренах зміцнилися позиції польської культури, поляки склали
провідний творчий елемент в науці, освіті, літературі та мистецтві. Однак їхній вплив на
українське і білоруське селянство почав зменшуватися внаслідок обмежень в діяльності
католицької і греко-католицької церкви, примусовому переведенню значної частини селян у
православну віру.

Ставлення польського суспільства до ліквідації Речі Посполитої не було однозначним.
Переважна частина селянства, відокремленого від шляхти, духовенства і міщанства
становими бар’єрами, наприкінці XVIII ст. не надавала великого значення державній
приналежності, реагуючи лише на реальне погіршення свого соціального становища. Серед
найбільш освіченого стану - шляхти - панували інші настрої. Частина магнатів і шляхти,
пов’язаних з табором Торговиці, шукала співпраці з урядами і дворами держав-загарбниць.
Боляче сприйняли ліквідацію держави представники шляхетського табору реформаторів,
літератори, частина духовенства й міщан, які ототожнювали себе з польською нацією та
державою. Вони давали волю своїм патріотичним почуттям у численних творах літератури і
мистецтва, наголошуючи на нещастях, які чекатимуть поляків у майбутньому. Такі твори
були написані багатьма тогочасними авторами - князем Адамом Чарторийським (“Бард
польський”), поетами Юзефом Морельовським (“Трени на поділ Польщі”), Францішеком
Карпіньським, Юліаном Урсином Нємцевичем і багатьма іншими. Частина шляхти і
польської аристократії, що брала активну участь у повстанні 1794 р., емігрувала до Франції
або розпочала нелегальну діяльність на захоплених землях. Від 1796 р. стали виникати таємні
організації (“конфедерації”) на всіх колишніх землях Речі Посполитої. їх учасники будували
плани піднесення повстання і відновлення Польської держави. Однак спроби підняти
повстання зазнали невдачі. 1798 р. найбільш радикальні кола шляхти - якобінці - заснували у
Варшаві нелегальне Товариство Польських Республіканців (ТПР), до якого незабаром
зголосився й Т.Костюшко. Діячі ТПР (полковник Е.Міцельський, адвокат А.Орховський,
шляхтич А.Городиський) поставили за мету відбудову польської державності у
республіканській формі, спираючися на власні сили, розробили програму товариства, яка
передбачала створення змовницької організації за зразком масонства, піднесення повстання і
проголошення республіки з ліквідацією станів та привілеїв, розраховуючи на допомогу
Франції. Однак після заключення Наполеоном угоди з Австрією в м. Люневілль (1801 р.)
товариство припинило свою діяльність.

Надалі ініціатива патріотичних дій перейшла до польської еміграції у Франції, яка
пов’язувала долю Польщі з революційною Францією. Помірковані кола емігрантів
гуртувались навколо Агенції, очолюваної Ф.Барссом, розраховуючи на революційні війни
Франції. Вони вважали доцільним творити польські збройні сили при уряді революційної
Франції і здобути незалежність на засадах польської Конституції 3 травня 1791 р. Радикальні
польські елементи (якобінці) в еміграції об’єдналися 1795 р. у Депутацію на чолі з
Ю.К.Шанявським і Ф.К.Дмоховським, нав’язуючи до соціальних вимог Французької
революції - земельної реформи і ліквідації станів.

За ініціативою одного з діячів Агенції генерала Яна Ггнрика Домбровського у січні 1797 р.
при армії Наполеона Бонапарта в Італії були створені два перші польські легіони, котрі
формально підпорядковувались Ломбардській Республіці. їхній склад формувався з
польських емігрантів, полонених і дезертирів австрійської армії. Командувач легіонів
Я.Г.Домбровський запровадив французьку систему організації, яка усувала станові
обмеження, разом з вченим і літератором Юзефом Вибіцьким створив систему освіти і
патріотичного виховання солдатів. Останній написав “Пісню польських легіонів в Італії”, яка
починалась словами “Ще не вмерла Польща” і згодом стала національним гімном.
Я.Г.Домбровський поширив відозву із закликом до поляків вступати до легіонів для боротьби
за визволення. Передбачалося, що армія Наполеона завдасть поразки Австрії, Пруссії та Росії
й відновить Польщу. Але Франція заключила перемир’я з Австрією (1797 р.), після чого
польські легіони використовувалися Наполеоном для придушення антифранцузьких виступів
в італійських містах. 1799 р. вони зазнали значних втрат під час війн Наполеона з австро-
російською коаліцією, де вони билися на боці французів. Того ж року був створений ще один
Наддунайський польський легіон під проводом ген. К.Князєвича, який брав участь у
переможних битвах Наполеона з австрійськими військами.^ За таємним положенням
Люневіллського договору (1801 р.) Наполеон відмовився від підтримки поляків взамін за
відмову союзників надавати допомогу роялістській французькій еміграції. Надії на
визволення Польщі Наполеоном не справдилися, польські легіонери висловлювали
невдоволення. Наполеон скерував польські легіони на придушення антифранцузьких
повстань в Італії і на о.Сан-Домінго (Гаїті), звідки повернулась незначна їх частина (близько
300 осіб). Незважаючи на поразки і розчарування, польські легіони відіграли важливу роль у
поширенні нових демократичних ідей та зміцненні патріотичних настроїв.

Криза профранцузької орієнтації спричинила пожвавлення серед частини польської
шляхти та аристократії проросійської орієнтації. Після поразки Австрії та Пруссії у війнах з
Наполеоном на Сході Європи зросли впливи Росії. Новий російський імператор Олександр І
на початку свого правління схилявся до ліберальних поглядів, проголошуючи ідеї визволення
народів Європи, передусім слов’янських. Зародилися надії поляків на те, що російський цар
здатний об’єднати польські землі під своїм скіпетром і надати їм певну форму політичної
автономії. У 1803 р. Олександр І призначив князя А.Є.Чарторийського куратором
Віденського учбового округу. Будучи наближеним до царського двору, цей польський
аристократ у меморіалі “Про систему, якої повинна дотримуватися Росія” (1803 р.) виклав
план відбудови Польщі під егідою російського царя, який передбачав приєднання до Росії
польських земель Пруссії та Австрії. У 1804 р. Олександр І призначив Чарторийського
міністром закордонних справ Росії. На цій посаді князь активно причинився до формування
нової коаліції проти Франції, штовхаючи царя на активні дії в польському питанні. Олександр
І 1805 р. погодився використати справу Польщі як засіб тиску на прусського імператора
Фридріха-Вільгельма ІП з метою приєднання Пруссії до антифранцузької коаліції (т.зв.
“пулавський план”). Але останній прийняв усі умови Росії і “польська справа” виявилася
похованою так само, як і проросійська орієнтація польської аристократії.

У 1805 р. відновилися війни Наполеона з європейськими монархіями, за спинами яких
стояла Англія. У битвах під Ульмом і Аустерліцем була рогромлена австро-російська армія, а
1806 р. - австро-пруссько-російська у битвах під Ієною та Ауерштадтом. Наполеон без
перешкод увійшов до Берліна і вирішив, що настав час використати “польську карту” у
стосунках з Пруссією та Австрією. Він викликав до Берліна Я.Г.Домбровського і
Ю.Вибіцького, запропонувавши їм підготувати відозву до поляків, щоб вони піднесли
збройну боротьбу проти Пруссії.

Польське населення Великопольщі в основній своїй масі вітало французів як
визволителів, плекаючи надії на проголошення незалежної держави і проведення соціальних
реформ. Водночас польські емігранти, що прийшли з Наполеоном, швидко створювали
польську адміністрацію і армію. У січні 1807 р. під час перебування у Варшаві Наполеон
затвердив тимчасовий орган влади на польських землях, що були під владою Пруссії, -
Урядуючу Комісію на чолі з президентом Станіславом Малаховським, колишнім маршалком
Чотирирічного сейму. Взамін за це Наполеон вимагав від поляків створення міцної союзної
-армії і постачання французьких військ. Організацію війська було доручено князю Юзефу
Лонятовськаму, генералу, учаснику повстання під проводом Т.Костюшки. Навесні 1807 р.
польська армія у складі 3-х легіонів нараховувала 30 тис. вояків. Вона взяла участь у
-звільненні польських земель від пруссаків, а також у великій битві під Фрідляндом у червні
1807 р., в якій російсько-прусські війська були змушені відступити від р. Німан. Російський
імператор Олександр І вирішив змінити політику і укласти мир з Наполеоном. Зустріч двох
імператорів і переговори у м. Тільзит завершилися 7 липня 1807 р. підписанням мирного
договору між Францією і Росією, який закріпив поділ сфер впливу у Європі між двома
імперіями. Щодо Польщі було прийнято компромісний варіант, за яким передбачалося
створення на частині польських земель Пруссії нової держави під назвою Варшавське
Князівство (герцогство), сувереном якої виступав один з союзників Наполеона саксонський
король Фридріх Август. (Конституція 3 травня 1791 р. заповідала йому польський престол).
Більшість польських патріотів визнали цей твір початком відбудови польської державності,
сподіваючись у майбутньому розширення його кордонів і самостійності.

Територія князівства охоплювала 140 тис. кв.км з населенням 2,6 млн. осіб. Наполеон
власноручно накреслив головні положення його майбутньої Конституції, яка була оголошена
22 липня 1807 р. Взірцем Конституції були відповідні документи Франції та її васальних
держав. 89 статей цього документа переносили на польський грунт ряд важливих здобутків
Французької революції. Усі люди проголошувалися вільними і рівними перед законом,
скасовувалися станові привілеї і особисте підданство селян, які отримали свободу, але без
права власності на оброблювану землю. Гарантувалася свобода віровизнання. На чолі
князівства стояв спадковий князь (король саксонський), якому належала уся виконавча і
законодавча влада. Але законодавчу владу він здійснював разом з двопалатним сеймом.
Останній складався з сенату, до якого входили за посадою 6 єпископів, 6 воєвод і 6
каштелянів, що ставали пожиттєвими сенаторами, і палати послів, до якої обиралися 60
депутатів від шляхетських повітових сеймиків і 40 депутатів від пмінних зборів. Виборчі
права, обмежені майновим і освітнім цензом, надавалися землевласникам і орендарям землі (в
т.ч. селянам, які сплачували чинш), купцям, ремісникам, військовим, інтелігенції. Сейм
повинен був збиратися лише раз на два роки на два тижні з метою обговорення і схвалення
урядових розпоряджень. Виконавчу владу князь здійснював з допомогою уряду -Державної
Ради, до якої входили міністри, призначувані ним (юстиції, внутрішніх справ і релігії, війни,
прибутків і фінансів, поліції, державний секретар). До виняткової компетенції князя належала
зовнішня політика. Правовий порядок ґрунтувався на Кодексі Наполеона, який запровадив
світське цивільне право (шлюби, розлучення), особисту свободу, єдину для всіх правову
систему, загальний обов’язок військової служби, усунення станових обмежень в доступі до
службових посад тощо. Національний характер держави забезпечувався запровадженням
польської мови в адміністрацію.

На практиці Фридріх Август рідко бував у Варшаві і утримував зв’язки з допомогою
державного секретаря. Реальне управління князівством здійснював неконституційний орган -
Рада Міністрів, який складався з міністрів і діяв під контролем французького резидента.
Тривалий час в князівстві перебував французький корпус маршала Даву, який мав
переважний вплив на всі урядові дії.

Влада в князівстві знаходилася в руках аристократії й заможної шляхти. Була створена
пружна адміністративна вертикаль, яка спиралась на 9 тис. чиновників. На чолі владної
ієрархії стояв голова Ради Міністрів. Ним був освічений польський аристократ Станіслав
Костка Потецький, який прагнув перетворити князівство у новочасну європейську державу.
Однак на перешкоді модернізації Варшавського Князівства стояли не тільки переважні
впливи шляхти та аристократії, але й залежність від Наполеона. Система, запроваджена
Наполеоном у князівстві, протрималася 6 років. Головним її призначенням була підготовка до
війни. Підтримуючи серед поляків ілюзії щодо відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772
р., Наполеон вимагав забезпечення військом, матеріальними і фінансовими засобами. За
виконанням вимог Наполеона у князівстві пильно слідкував французький резидент.
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації..,

1а підставі Конституції у 1808 р. було запроваджено загальну військову повинність,
ія зросла до понад 100 тис., її командувачем був Ю.Понятовський. Військові потреби
икали до життя посилений розвиток виробництва сільськогосподарських продуктів і
іисловості. Швидко прогресувало суконне виробництво, виготовлення зброї. 1809 р. було
зваджено патенти на ремісництво, які скасували цехові обмеження і сприяли розвитку
атного підприємництва. Усе це дозволило швидко наповнювати скарб і досягти у 1810 р.
гивного торговельного балансу.

бнституція і Кодекс Наполеона привнесли зміни у соціально-правові відносини,
ння особистої свободи селянству залишало нерозв’язаним питання панщини і земельних
ів. Гостро дискутувалися питання земельної власності і повинностей селянства. Шляхта
жала ліквідації панщини і передачі землі селянам. 21 грудня 1807 р. був опублікований
князівський декрет, який підтверджував особисту свободу селян, а шляхту затверджував
'єдиним власником землі з правом заключати угоду між селянином і паном щодо умов
селянського землекористування. Тільки невелика частина селян скористалася з особистої
свободи і залишила село, подавшися до війська або на заробітки до міста.

Нові правові норми принесли поважні користі міщанам, які отримали шанси
перетворитися у буржуазію. Вони мали право володіти землею і займати адміністративні
посади. Кодекс Наполеона зрівняв їх зі шляхтою, надав право брати участь у гмінних зборах,
і Виняток було зроблено лише для євреїв, які складали 28% міського населення: 1808 р.
князівський декрет позбавив їх громадянських прав на 10 років.

Загальна атмосфера громадського життя князівства була оптимістичною. До цього
спонукала активна діяльність уряду в справі будівництва національної армії, системи
управління, освіти. 1807 р. відновлено діяльність Едукаційної палати, яка зайнялася справами
розбудови світської школи. Було дозволено приймати до школи дівчат. 1808 р. створено у
Варшаві зародок вищої школи - Школу Права (від 1811 р. - Школа Права і Адміністративних
Наук), 1809 р. відкрився Академічно-Лікарський факультет. Було продовжено складання
“Словника польської мови”, яке провадив БЛінде. Активно діяло варшавське Товариство
Друзів Наук.

Навесні 1809 р. австрійські війська, скориставшися зайнятістю Наполеона і частини
польської аристократії в Іспанії, перейшли кордон Варшавського Князівства. Удвічі менша за
чисельністю польська армія на чолі з Ю.Понятовським зупинила просування австрійців у
битві під Ратинам (19 квітня 1809 р.). Після цього польська армія увійшла до Нової Галичини
і опанувала Люблін, Замостя, Сандомир. У цей момент на прохання Наполеона Олександр І
як союзник Наполеона посунув свої війська з Волині у Галичину. Олександр І мав свої плани
- не допустити відриву Галичини від Австрії і відновлення Речі Посполитої. Тим часом
польська армія Ю.Понятовського, зустрічаючи теплий прийом з боку польської шляхти,
просувалася в бік Кракова. У місті терміново був створений “Центральний уряд” на чолі з
магнатом Станіславом Замойським, який оголосив Галичину під протекторатом Наполеона.
Війська Наполеона у липні 1809 р. завдали нищівної поразки австрійській армії в битві під
Ваґрамом. Мирний договір, що був підписаний у місті Шенбрунн (жовтень 1809 р.), приєднав
до Варшавського Князівства землі Західної Галичини з Краковом, Люблінщину і Підляшшя.
Росія отримала Тернопільський округ.

Після австро-франиузької війни стосунки Франції і Росії зазнали охолодження. Від 1810 р.
обидві держави готувались до воєнного зіткнення. Олександр І провадив таємні переговори з
Ю.Понятовським, заохочуючи, його перейти на бік Росії, обіцяючи взамін відбудувати
Польське Королівство в кордонах 1772 р., але той відмовився змінити профранцузьку
орієнтацію. Тільки невелика група польських аристократів (М.К.Огіньський, КЛюбецький) з
симпатією ставилися до обіцянок царя. Зі свого боку, Наполеон також натякав на відбудову
Польського Королівства після переможної війни з Росією. Розпочавши у червні 1812 р. війну
проти Росії, Наполеон оголосив про початок “другої польської війни” і наказав скликати у
Варшаві надзвичайну сесію сейму, яка проголосила відновлення Королівства Польського під
загальною назвою “Генеральної національної конфедерації”. На її чолі став старий князь
Адам Казимир Чарторийський. Він закликав усіх поляків і литовців підтримати Наполеона.

У російській кампанії Наполеона взяла участь майже вся 100-тисячна польська армія, три
чверті якої загинули в Росії. Зазнавши поразки, Велика Армія Наполеона наприкінці року
залишила Росію. Разом з нею на Захід відступили й польські війська. Ю.Понятовський з
частиною польської армії брав участь у “битві народів” під Ляйпциґом (жовтень 1813 р.), яка
завершилась розгромом Наполеона. У цій битві загинув, прикриваючи відступ імператора,
новий маршал Франції Ю.Понятовський, залишивши після себе легенду військової вірності і
відваги, патріотизму і посвяти.

Доля Польщі була вирішена на міжнародному конгресі у Відні (жовтень 1814 -
липень1815 рр.). Гостра дипломатична боротьба, в якій Англія намагалась не допустити
посилення впливів Росії у Європі, завершилася новим поділом польських земель. Згідно
рішень Віденського конгресу Росія “назавжди” отримала територію Варшавського Князівства
без Познанщини і Галичини; Пруссія здобула Познанщину, Східне Помор’є з Ґданськом і
Торунем; до Австрії повернувся Тернопільський округ; Краків з прилеглими теренами на
лівому боці Вісли отримав статус “вільного міста” під контролем союзних держав. Стаття 1
Трактату зобов’язувала усі три держави, в яких проживало польське населення, надати його
представникам “національні державні інституції, які кожний з названих урядів визнає
найбільш корисними і відповідними”. Незважаючи на “ліберальні” запевнення лідерів
європейських держав, рішення конгресу були в сутності “четвертим”.

Королівство Польське, створене на Віденському конгресі, в літературі часто називають
“конгресовим”. Воно значною мірою було витвором польських аристократів, які після
поразки Наполеона змінили орієнтацію на російського царя. Олександр І вміло підігрував
устремлінням польських аристократів, обіцяючи створити Польську державу згідно традицій
і звичаїв шляхти. На конгресі у Відні дорадником Олександра І був князь А.Є.Чарторийський:
він же розробив засади устрою королівства, що були покладені в основу його Конституції.
Текст Конституції Королівства Польського обнародували у грудні 1815 р., коли імператор
прибув до Варшави. Конституція 1815 р., що за зразок мала Конституцію Варшавського
Князівства, зв’язувала Королівство Польське з імперією особою короля, яким міг бути лише
російський імператор з династії Романових. Королівство мало власний уряд, сейм, військо,
офіційну польську мову. Громадянам гарантувалась особиста свобода, свобода друку і
пересування, недоторканість власності. Стаття 29-та проголошувала, що адміністративні і
військові посади можуть займати тільки поляки. Польський король (він же російський
імператор) зберігав за собою усю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи і право
вето сеймових рішень. Він призначав намісника, міністрів, сенаторів і вищих урядників (голів
воєводств). Виконавчу владу здійснював уряд - Адміністративна Рада, яка складалася з
намісника, 5-ти міністрів й інших осіб, призначених королем. Замість міністерств діяли
комісії: релігійних визнань і публічної освіти, юстиції, внутрішніх справ і поліції, війни,
прибутків і фінансів. В адміністративному відношенні королівство було поділене на 8
воєводств, в яких урядували воєводські комісії на чолі з головами. Законодавча влада
належала двопалатному сейму, який приймав закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів.
Нижня палата - Посольська ізба - складалася з 77 послів від шляхетських сеймиків і 51 посла,
обраного пмінними зборами. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом.
Сенат складався з сенаторів, що призначалися з числа польських аристократів і вищих
чиновників.
& Конституція формально запроваджувала автономію королівства, державний устрій і
політичні свободи, яких не існувало в самодержавній Росії. Тільки зовнішньополітична
діяльність належала царському урядові. Декларовані автономія і політичні свободи
королівства яскраво суперечили самодержавній практиці управління імперією, російській
дійсності і рано чи пізно повинні були призвести до конфлікту між царським урядом та
інтересами польського суспільства.

Більшість польської аристократії вітала утворення королівства і сподівалася на реалізацію
обіцянок Олександра І щодо приєднання до нього литовсько-українських земель колишньої
Речі Посполитої. Але вже перші призначення на вищі посади охолодили голови прихильників
співробітництва з царем. Всупереч сподіванням намісником було призначено не князя
А.Чарторийського, а слабовільного генерала Ю.Зайончека. Великий князь Костянтин
Павлович став командувачем польської армії, зосередивши в своїх руках велику владу і
вважаючи королівство своєю “вотчиною”. Ключову посаду держсекретаря в уряді
королівства посів полонофоб Микола Новосильцев. Посади міністрів опинилися в руках
відомих аристократів С.Костки Потоцького, Ф.Друцького-Любецького. Маршалком сейму
був обраний колишній наполеонівський генерал граф В.Красиньський. Частина високих
чиновників королівства були прихильниками лібералізму і суспільного прогресу, вважали
життєво необхідним модернізувати край.

Королівство Польське займало територію майже 129 тис. кв.км з населенням 3,3 млн.
чоловік (у 1827 р. - 4,1 млн.), з яких поляки складали 75%, євреї - 10%, німці - 7,5%, литовці
- 5%, русини-українці - 2,5%. Шляхта відігравала провідну роль у суспільному житті І (300
тис. осіб). Проте лише близько 36 тис. шляхтичів володіли земельною власністю, решта була
представлена збіднілою “загродовою” шляхтою, “офіціалами”. У 1818 р. за царським
декретом землевласники ставали війтами пмін і повернули собі адміністративну та поліційну
владу над селянами. у

Ситуація у сільському господарстві була складною. Експорт сільськогосподарських
продуктів зменшився через перебування портів у руках Пруссії і запровадження Англією
високих ввізних мит. За ініціативою міністра фінансів Ф.Друцького-Любецького у 1825 р.
було засноване Земельне Кредитне Товариство, яке почало надавати кредити землевласникам
для перебудови господарств на засадах інтенсифікації. | Вони відмовлялися від посірів
зернових, запроваджуючи вирощування картоплі, яка знаходила попит на створюваних
горілчаних підприємствах. ^Іншою прибутковою справою стало розведення овець. Протягом
20-ти років поголів’я овець зросло з 900 тис. до 2,5 млн. Вовна йшла у текстильну
промисловість.

Від 1821 р. міністр фінансів князь Ф.Друцький-Любецький почав проводити активну
державну політику з метою оздоровлення господарства. Він робив наголос на створенні і
розвитку промислового виробництва, яке б дозволило зрівноважити втрати бюджету від
спаду експорту сільськогосподарської продукції. Сувора податкова політика, збільшення цін
на монопольні товари (сіль, горілка, тютюн) дозволила майже вдвічі збільшити наповнення
бюджету Нагромаджені кошти він використав для підтримки великого землеволодіння
{фільварків), а також розбудови промисловості. Опрацював стратегію швидкої
індустріалізації, яка спиралася на відкриття для польських промислових виробів безмежного
російського ринку. Одночасно були запроваджені високі мита на імпортні товари. 1828 р. на
.державні кошти був заснований Банк Польський, який надавав кредити для створення
.державних і приватних фабрик, розвитку торгівлі. Центральні і місцеві власті вжили заходів
_для переселення з Пруссії ткачів, які залишилися без роботи після поразки Наполеона.
Швидко виникали й розбудовувались міста і містечка, мешканці яких виробляли сукно і
тюлотно. З’явилися перші мануфактури: Харрера в Сєрадзі, Реппхана в Каліші, Коніша в
Лодзі. У мануфактурі Харрера 1825 р. працювали у дві зміни тисяча робітників. У районі
Александрува сформувався Лодзинський промисловий округ, що спеціалізувався на
виробництві сукна, полотна і бавовняних тканин. 1830 р. на текстильних мануфактурах
з’явились перші парові двигуни. Польський текстиль йшов переважно на експорт до Росії і
Китаю. Уряд королівства сприяв розбудові гірництва і металургії, які мали ключове значення
в справі індустріалізації. Вчений і філософ С. Сташіц відкрив поклади вугілля, залізної руди і
цинку на кордоні з Пруссією, де незабаром повстав Домбровський басейн. Тут виникли
шахти з видобутку вугілля і руди, майстерні з виплавки заліза, цинку тощо. Між Кєльцдми і
Сандомиром розбудовували Старопольський промисловий округ. Усі ці виробництва
створювалися урядом королівства, який за 10 років вклав у їх розвиток близько 20 млн.
злотих. У важливий центр промисловості перетворилася Варшава.

Почалося формування нових соціальних верств - буржуазії та робітників. Нова буржуазія,
переважно непольського походження (німці, євреї, французи), здобувала капітали шляхом
оренди державних підприємств, відкупу монопольних зборів, податків. Аристократія і
шляхта з погордою ставилася до підприємництва. Робітництво формувалось переважно з
місцевих і прибулих ремісників, рідше селянства. Загальна кількість робітників мануфактур
не перевищувала 60 тис. осіб. Повсюдним явищем не тільки у текстильній промисловості
була праця жінок і дітей.

Завдяки діяльності міністра С.К.Потоцького від перших років існування Королівства
Польського було досягнуто успіхів в розбудові освіти і поширенні культури. За його
ініціативою було ліквідовано 60 монастирів, а їхнє майно передано на потреби світського
шкільництва. Завдяки опіки міністра число початкових шкіл зросло з 720 у 1816 р. до 1222 у
1821 р.)у 1816 р. на базі попередніх варшавських школи права і лікарського факультету було
відкрито Варшавський університет. 1821 р. у Варшаві почала діяльність Музична
консерваторія, а у 1830 р. - Політехнічний інститут. З'явилися також Гірнича школа в
Кєльцах, Ліснича школа у Варшаві, Школа інженерії цивільних шляхів і мостів.

У політичному розвитку королівства незабаром виникли проблеми. 1818 р. було
проведено вибори до сейму і невдовзі Олександр І відкрив його перше засідання. На ньому з
критикою діяльності уряду виступили посли від Каліського воєводства, які утворили
ліберальну опозицію. її лідерами були брати Бонавентура і Вінцентій Немойовські, які
вказали на порушення Конституції 1815 р., допущені урядом. Царат 1819 р. запровадив у
королівстві цензуру, почав розбудову таємної поліції. На другому засіданні сейму у 1820 р.
опозиція посилила критику неконституційних дій уряду) Олександр І не приховував свого
роздратування. 0а наступне засідання сейму 1825 р. представники опозиції не були допущені,
а публічний характер засідань було скасовано?)

Порушення Конституції формували неприхильну до режиму суспільну думку. Особливо
опозиційно була налаштована шляхетська і студентська молодь, для якої взірцем залишався
патріотичний рух часу Наполеона. Польська молодь гуртувалася в багатьох університетах
Центральної і Східної Європи, створюючи таємні організації і гуртки. їх метою було
поширення ліберальних ідей і відновлення незалежної об’єднаної Польської держави в
кордонах 1772 р. Уже наприкінці 1817 р. група студентів Варшавського університету
утворила таємну організацію Союз Приятелів Панта Коіна (з грецької - усе спільне).
Організатор союзу Людвік -Мауерсберґ і 20 його членів займалися самоосвітою,
обговорюючи ідеї французьких просвітників і схипяючися до ліберальних засад суспільного
устрою. У 1817 р. група студентів-поляків Віденського університету утворила таємне
Товариство Філоматів (з грецької - друзі науки), яке керувало низкою напівлегальних та
легальних громадських організацій студентів. Провідну роль в ньому відігравали Адам
Міцкевич, Юзеф Єжовський, Онуфрій Петрашкевич, Томаш Зан. Спочатку в товаристві
222
|переважали освітні цілі, але згодом сформувалася нова мета діяльності: виховання молодого
Епокоління поляків в дусі відданості батьківщині і підготовки до майбутньої боротьби за
^незалежність. Через п’ять років Товариство Філоматів перетворилось у таємний
;Патріотичний Союз, який мав чітко окреслені політичні цілі підготовки повстання для
! відбудови Польської держави, проведення земельної реформи і надання землі селянам. У
1823 р. на слід організації натрапили таємні агенти М.Новосильцева, яким вдалося
заарештувати провідників і членів товариства. Двадцять осіб, в тому числі А.Міцкевич і Т.Зан
були вислані в Росію. У 1819 р. студенти Варшавського університету заснували нову таємну
організацію під назвою Союз Вільних Поляків, яка накреслила політичні цілі діяльності -
здобуття незалежності Польщі в ході європейської революції і повалення “тиранії та
деспотизму”. Керівники союзу Віктор Хельтман, Тадеуш Крем ловецький, Маурици
Мохнацький були прихильниками революційних методів. 1823 р. організація була викрита і
розгромлена.

Таємні патріотичні організації виникли й у армії. У 1819 р. майор Валеріан Лукасиньськиіі
заснував окрему масонську ложу під назвою Національне Масонство ("Національні Вільні
Мулярі”), яка об’єднала близько 200 патріотично налаштованих офіцерів і шляхти. Члени
ложі ставили перед собою завдання “підтримувати національність” і об’єднати поділені землі
колишньої Речі Посполитої. Подібні ложі були створені також у Вільно і Познаншині. Але
загроза викриття змусила ВЛукасиньського припинити діяльність ложі з тим, щоб створити
на її місці більш дієву організацію. 1821 р. у порозумінні з генералом Я.Н.Уміньським, який
очолював таємну офіцерську організацію Союз Косинерів у Великому Познанському
Князівстві, ВЛукасиньсьий утворив таємну організацію, яка пізніше отримала назву
Патріотичне Товариство (ПТ). Вона мала струнку структуру, яка охоплювала Королівство
Польське, Литву, Волинь і Поділля, Галичину, Краків, Велике Познанське Князівство і мала
метою підготовку повстання для відновлення Речі Посполитої. У діяльності ПТ були
представлені дві течії: поміркована, що прагнула лише до об’єднання земель Речі Посполитої
в кордонах 1772 р. під скіпетром Олександра І, і радикальна, яка пов’язувала плани відбудови
незалежної Польщі з проведенням політичних і соціальних реформ. У 1822 р.
ВЛукасиньсьий був заарештований і засуджений до 9 років ув’язнення, яке розтягнулося на
46 років (помер 1868 р. у Шліссельбурзькій фортеці для державних злочинців Росії).

ПТ зберегло свої лави і 1823 р. активізувало діяльність. Його очолив підполковник
Северин Кжижановський. У 1824 р. ПТ нав’язало контакти з таємними організаціями
російських “декабристів”, зокрема Південним Товариством, спільно з яким готувало
повстання проти самодержавства. Однак розбіжності щодо подальшої долі Литви, Білорусі й
України, що виникли під час переговорів поляків і декабристів, зродили взаємне недовір’я і
вичікування. У грудні 1825 р. російські змовники, скориставшися смертю Олександра 1,
підняли повстання у Петербурзі. Повстання було придушене, а під час слідства виявилися
зв’язки поляків з декабристами, багато членів ПТ були заарештовані. Однак сеймовий суд
королівства під тиском патріотичної громадської думки 1828 р. не наважився засудити
звинувачених у “державній зраді” і обмежився символічними присудами, які викликали
гостру реакцію нового царя Миколи І. Царат пішов на порушення сеймового рішення ,і під
різними приводами збільшив покарання для змовників.

Дії царату у Королівстві Польському, переслідування патріотів, численні порушення
Конституції 1815 р. посилювали опозиційні настрої у польському суспільстві. Наприкінці
1828 р. інструктор Школи Підхорунжих Піхоти у Варшаві, член ПТ підпоручник Пьотр
Висоцький організував таємний Союз (“Союз Підхорунжих”) зі слухачів школи, студентської
та гімназійної молоді. Змовники планували вчинити замах на царя Миколу І під час його
коронації у Варшаві і, тим самим, викликати повстання у королівстві.
Постання 1830-1831 рр. та його наслідки. Революційні події у Франції та Бельгії влітку
1830 р. сколихнули польську громадськість, викликали патріотичне піднесення. Польські
національні кола були стривожені чутками про плани царату скерувати польську армію на
придушення революційних рухів у Європі. Патріоти зробили спробу схилити на бік
національного повстання аристократів, але зазнали невдачі. Тоді вони вирішили діяти і
самостійно, плануючи збройним шляхом усунути царських прислужників і передати владу в
руки уряду королівства. У ніч з 29 на ЗО листопада 1830 р. дві групи змовників під
керівництвом поета Людвика Набеляка і П.Висоцького напали на палац Костянтина
Павловича і кошари російських військ у Варшаві. Замах не вдався, але невдача змовників
була компенсована активною позицією міського плебсу, який підтримав повсталих, захопив
арсенал і озброївся, розправився з кількома вірними царю польськими і російськими
генералами.

Вранці ЗО листопада уряд (Адміністративна рада) оголосив про розширення свого складу і
завершення “безпорядків”. Водночас він почав переговори з Костянтином Павловичем, який
втік з Варшави на чолі російських військ, про залагодження конфлікту і дотримання засад
Конституції 1815 р. Незабаром було скеровано делегацію до царя Миколи І, яка повинна була
добитися підтвердження конституційних прав королівства і розширення його території за
рахунок земель колишньої Речі Посполитої. Однак 1 грудня радикальні кола, очолювані
М.Мохнацьким, утворили Патріотичний Клуб, який став рупором патріотичної молоді,
котра вимагала від уряду рішучих дій і проголошення незалежності. Під тиском радикалів
Адміністративну раду було перетворено у Тимчасовий уряд на чолі з князем
А.Чарторийським, до складу якого увійшли переважно аристократи-консерватори й окремі
ліберали (Й.Лелевельу) Диктатором було проголошено ген.Ю.Хлопіцького. ^Однак уряд
надалі не наважувався діяти рішуче, а розраховував на угоду з царем. Поступово склалися три
головні політичні табори: консерватори, представлені аристократією, ліберали, що
наполягали на зміцненні конституційних прав королівства, і радикали, які вимагали повної
незалежності Польщі і соціальних змін. Під тиском радикалів і лібералів сейм, що зібрався 18
грудня, прийняв ухвалу про національний характер повстання. У середині січня 1831 р. з
Петербурга повернулася польська делегація, яка привезла царський маніфест, який
звинувачував повсталих у “державній зраді” та вимагав їх негайної й повної капітуляції без
жодних умоб) Найвища Національна Рада, створена незадовго перед цим, більшістю голосів
прийняла виклик царату і ухвалила підтримати ідею утворення незалежної Польської
держави.(25 січня 1831 р. сейм на урочистому засіданні прийняв акт детронізації Миколи І, а
Патріотичний Клуб організував маніфестацію на честь російських декабристів, які
символізували боротьбу з самодержавством.)

Наприкінці січня було здійснено перебудову владних органів королівства. Польща
залишилася конституційною монархією, але королівську владу тимчасово взяв на себе сейм.
Було створено новий Національний уряд на чолі з А.Чарторийським, до складу якого увійшли
переважно консерватори й окремі ліберали; головнокомандувачем армії було призначено
князя Міхала Радзивілла. Розпочато приготування польської армії до бойових дій)

На початку лютого 1831 р. на терен Королівства Польського увійшла 115-тисячна
російська армія під командуванням фельдмаршала І.Дибіча-Забайкальського. Це були добре
озброєні і навчені війська, які мали 336 гармат. Польська армія після термінової розбудови
нараховувала близько 54 тис. вояків і 140 гармат. Після перших сутичок авангардних частин
обох армій під Сточком, Добрем, Ваврем польське командування наважилося на генеральну
битву під Гроховом біля Варшави 25 лютого 1831 р. У ході битви обидві сторони проявили
високі військові якості, але домогтися вирішального успіху не змогли. Після битви російська
армія не наважилась атакувати Варшаву і відійшла на схід, очікуючи підкріплення.
Наприкінці березня 1831 р. за ініціативою начальника штабу генерала І.Прондзиньського
(5уло здійснено план контрнаступу польської армії, в ході якого було розбито під Ваврем
корпус російського генерала Гейсмара (31 березня), а потім під Дембем Вельким - групу
генерала Розена (31 березня і 10 квітня). Однак від дальшого розвитку наступу командувач
Я.Скшинецький відмовився.

« Перші успіхи повсталих заохотили до активних дій польську шляхту в Литві, Білорусі та
Україні, яка вітала гасла об’єднання земель Речі Посполитої у єдиний державний організм.
Керівники королівства відводили велику роль повстанському рухові на цих землях. Проте
польська шляхта складала тут невеликий відсоток населення, яке у своїй більшості вороже
ставилося до панів-шляхти. Наприкінці березня 1831 р. повстання почалося у Литві. Тут воно
охопило дрібну шляхту і частково селянство, які виступили під соціальними гаслами
І ліквідації панщини і розподілу землі. Протягом кількох місяців повсталі завдавали поразок
[російським військам. На місцях були створені повстанські органи влади. У травні 1831 р.
Варшава скерувала сюди два військових загони під командуванням генералів Д.Хлаповського
і А.Гелгуда. Але їхні дії виявилися невдалими і після кількох поразок від царських військ
вони змушені були відступити у Пруссію, де були інтерновані.

Не набув розмаху польський повстанський рух в українських землях, де більшість
українського населення вороже поставилася до планів польської шляхти. У лютому 1831 р.
польські таємні організації Волині і Поділля провели з’їзд представників губерній
Правобережної України, визначили загального керівника повстання Вінцентія Тишкевича і
термін початку дій. З метою активізації руху на Волині і Поділлі варшавський уряд скерував
сюди корпус генерала Ю.Дверницького. Але зазнавши поразки від російських військ, корпус
вже у квітні був змушений відступити до Галичини, де був роззброєний австрійцями. З травня
1831 р. загони польської шляхти зібралися біля с. Красносілки Гайсинського повіту Київської
губернії і проголосили початок повстання “на Русі”. У заклику до повстання йшлося про
відбудову Польщі в кордонах 1772 р., містилися обіцянки надати усім рівні права і свободу.
Однак через кілька днів повстанці зазнали поразки від російських військ і змушені були
здатися австрійським військам. Ще певний час на Волині продовжували діяти партизанські
загони повстанців під командуванням Кароля Ружицького, але і вони влітку 1831 р. перейшли
австрійський кордон.

Національний уряд під керівництвом А.Чарторийського намагався здобути моральну,
матеріальну і дипломатичну підтримку з боку Англії та Франції, нейтралізувати найближчих
союзників Росії - Австрію і Пруссію. Були розіслані посланці уряду до всіх європейських
столиць; вони намагалися переконати їх керівні кола у легальному характері повстання і
справедливості вимог повсталих, наполягали на втручанні у польсько-російські стосунки.
Однак уряди західних країн обмежилися співчуттям і формальними протестами. Уряди
Пруссії та Австрії декларували свій нейтралітет, який виявився прихильним Росії.

Невдачі дипломатії сприяли поширенню песимістичних настроїв серед консервативного
керівництва Національного уряду. Невдачею закінчилася спроба польської армії наприкінці
травня 1831 р. розгромити добірний корпус російської імператорської гвардії, який
розміщався в районі Ломжи. У битві під Остролєнкою 26 травня 1831 р. польську армію
врятувала від розгрому артилерія генерала Юзефа Бема, який вдало відбивав атаки росіян.
Російська армія не розвинула наступ на Варшаву, оскільки в ній почалась епідемія холери, від
якої незабаром помер фельдмаршал ІДибіч. Тільки на початку липня в армії з’явився новий
головнокомандувач фельдмаршал Іван Паскевич. Наприкінці липня російська армія перейшла
до активних дій, прагнучи оточити Варшаву з усіх боків. Невдачі і воєнні труднощі
ускладнили ситуацію у Варшаві. Під впливом радикалів і лібералів населення вимагало зміни
Заряду і головнокомандувача. Діячі Патріотичного Клубу критикували дії уряду, вимагали
проведення соціальних реформ, які б принесли дійсну рівність станів, проголошення
республіки. Ще наприкінці березня 1831 р. сейм відхилив поміркований проект закону про
перевід селян упродовж 10 років на грошовий чинш. 15 серпня 1831 р. у Варшаві відбулися
заворушення невдоволеного населення, під час якого були піддані самосуду натовпу декілька
генералів і осіб, запідозрених у зраді. Голова уряду А.Чарторийський спішно залишив
Варшаву, передавши диктаторські повноваження генералу Яму Круковецькому. З допомогою
армії він навів у Варшаві лад, заборонив діяльність ПТ, покарав учасників заворушень. У
вересні 1831 р. Варшава, незважаючи на мужній опір захисників, була здобута росіянами, а
польська армію відійшла на захід. На початку жовтня головні сили деморалізованої армії,
сейму, уряду, численні політики і творча інтелігенція були інтерновані владами Пруссії та
Австрії.

Повстання 1830-1831 рр. стало вирішальним чинником формування свідомості
новочасної польської нації. Легенда повстання утвердилась у пам’яті наступних поколінь
поляків. Вона вказувала на нерозривність національного життя і державності, спадкоємність
традицій давньої Речі Посполитої,^носієм яких виступала насамперед польська аристократія і
шляхта. Водночас повстання і державне будівництво під час його розвитку виявили міцні
елементи консерватизму шляхетського стану, які все більше перетворювалися на анахронізм.

Після поразки повстання польська військова, політична та інтелектуальна еліта, а також
його рядові учасники емігрували на Захід, де розпорошилися по європейських країнах,
найбільше у Франції, Бельгії, Швейцарії, Англії. Хоча кількісно число емігрантів було не
таким значним, але за освіченістю і становим становищем (75% шляхти) вони належали до
еліти тогочасного польського суспільства. Тому в літературі стосовно них прижилася назва
"Велика еміграція”. Осердя польського національного політичного й культурного життя на
певний період перемістилося за межі польських земель. Там повстали нові політичні
програми і плани, літературно-мистецькі течії й наукові осередки. Еміграція чинила вплив на
польські землі, організувала таємні товариства, висилала емісарів, розробляла плани здобуття
незалежності Польщі.

В еміграції розпочалася тривала дискусія щодо причин поразки повстання і майбутньої
долі Польщі. Поширеною стала думка про те, що еміграція зобов’язана продовжити місію
боротьби за державну незалежність Польщі. Поділ на політичні табори серед емігрантів набув
ще різкішого забарвлення у зв’язку із взаємними звинуваченнями. Найменші впливи мали
ліберали. Натомість зросло число прихильників радикальних програм, які ставили за мету
повернення на батьківщину з допомогою нового повстання. На Заході польські втікачі змогли
познайомитися з новітніми ідейними течіями, нав’язати контакти з представниками інших
народів, які провадили боротьбу за незалежність. Після перших невдалих спроб творити
численні змовницькі організації в середовищі еміграції сформувалося кілька найвпливовіших
центрів. У березні 1832 р. колишні радикали ПТ утворили Польське Демократичне
Товариство (ПДТ), в якому тон задавали Т.Кремловецький, А.Гуровський, ЯЛновський.
Почесним головою товариства був історик ЙЛелевель. Програмні документи ПДТ
критикували егоїстичну політику польської шляхти, яка не знайшла в собі мужності
відмовитися від станових привілеїв і надати свободу та землю селянам. Поступово
формувалися демократичні традиції товариства, в яких польська нація розглядалась як
єдиний народ з включенням селянства, міщанства і робітництва. Ідеї романтичного
“народолюбства”, які поширилися тоді в Європі, не залишили байдужими польських
емігрантів, напували їх вірою у життєві сили простого люду. Віра у те, що страждання
поляків, їх посвята національній справі будуть винагороджені здобуттям свободи і
незалежності, стала майже релігійним переконанням більшості емігрантів, народжувала серед
них месіанські настрої. У формуванні національної ідеології польська суспільно-політична
К	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

івала перевагу традиціям шляхетської Речі Посполитої, в яких переважало
іації як політичної, а не етнічної категорії, яка включала поряд з поляками й
>аїнців), литовців, білорусів, євреїв та ін. Тому жоден польський політик і вчений
думки про можливість відмови від кордонів 1772 р.

ативний табір згуртувався навколо князя А.Чарторийського, який намагався
гіґрацію під своїм впливом. Князь розраховував на розв’язання польської справи у
вропейській війні, плекаючи водночас власні амбітні плани щодо посідання
го престолу у відновленій Польщі. Він розгорнув активну дипломатичну
діяльність, посилаючи своїх агентів у всі європейські двори, щоб нагадувати про справу
Польщі, підтримував широку видавничу програму польської політичної й художньої
літератури, патронував мистецьким ініціативам. Консервативний табір, що згуртувався
навколо князя, невдовзі стали називати “Готелем Лямбер'' (від назви паризької резиденції
князя). У середовищі прибічників князя виникло чимало політичних ініціатив, діяли
товариства і організації культурного спрямування - Літературне Товариство. Товариство
Наукової Допомоги тощо. Політична програма консерваторів упродовж наступних років
зазнала еволюції в бік лібералізму. Залишаючися на засадах Конституції 3 травня 1791 р. і
збереження у майбутній Польщі конституційної монархії, вони погоджувалися з
і необхідністю зрівняння прав шляхти і міщанства, скасування панщини і надання частини
землі селянам. Завоювання Польщею незалежності представлялось їм результатом війни
європейських держав з Росією, в якій остання зазнає поразки. У колі Готелю Лямбер склалась
група поляків-українофілів, які походили з України і захоплювались її минулим, зокрема,
козаччиною, вбачаючи в ній могутнє джерело вільнолюбства, характерне для "слов’янського
духа” (Міхал Чайковський, І.Терлецький, Ф.Духіньський та ін.). Вони розвивали ідеї
спільності долі та національних інтересів поляків та українців. Симпатіями до українців була
просякнута польська романтична література, зокрема “української школи” (БЗалеський.
С.Гощиньський та ін.). Майбутнє України вони бачили у складі реформованої Речі
Посполитої.

Крайнє ліве крило еміграції було представлене заснованою 1835 р. в Англії організацією
“Люд Польський”, що складалася з окремих громад. Її керівники та ідеологи
(Т.Кремловецький, С.Ворцель, З.Свєнтославський) у своїй програмі виступали за поєднання
ранньохристиянських ідей з аграрним соціалізмом, креслячи мету визволення Польщі і
ліквідації приватної власності та станів. "Люд Польський” також засилав емісарів та
патріотичну літературу до Польщі, готуючи ґрунт для майбутнього повстання. Проте впливи
її були незначними.

Після невдалих спроб піднести повстання в Польщі еміграційні осередки приступили до
більш планомірної його підготовки. З другої половини 30-х років ПДТ та його керівний орган
Централізація через своїх емісарів створювали таємні організації у всіх частинах колишньої
Речі Посполитої. Повстання повинно було початися у Великому Познанському Князівстві й
Галичині, а потім охопити решту земель. Центром повстання мало стати Королівство
Польське. Воно було скероване переважно проти Росії, план дій був розроблений діячем
Централізації ПДТ Людвиком Мєрославським і членами таємної організації Познанська
Централізація, на чолі якої стояв філософ і публіцист Король Лібельт. Змовники планували
використати невдоволення селян, які чимраз активніше виступали проти панщини і
фільварків. Селянам обіцяли надати землю і демократичні права. Однак сили і можливості
руху, готовність селянства взяти участь у повстанні явно переоцінювалися. Дата повстання
була призначена на лютий 1846 р.

Проте плани змовників стали відомі урядам Пруссії, Австрії та Росії, які вжили заходів
для його попередження. У Кракові й Галичині австрійська влада в лютому 1846 р.
Історія Центрально-Східної Європи
спровокувала виступи селян проти шляхетських змовників, які нібито намагалися не
допустити перерозподілу землі між селянами і панами. Селянське повстання 1846 р., що
увійшло в історію під назвою “рабація” і супроводжувалося масовими погромами
шляхетських маєтків, зруйнувало плани змовників. Національне повстання відбулося тільки в
Кракові, але було швидко придушене австрійськими військами. У Пруссії та Росії, за
винятком окремих сутичок з невеликими повстанськими загонами, воно не набуло розмаху.
Невдача повстання і потужні селянські виступи посилили угодові тенденції серед польської
шляхти усіх частин колишньої Речі Посполитої. Шляхта та аристократія шукали шляхів
збереження соціальних позицій і водночас забезпечення національних прав в межах існуючих
імперій. Такі тенденції найшвидше проявилися у Познанщині, де народилась ідеологія
"органічної праці" - зміцнення економічних і культурних позицій поляків в умовах іноземної
(прусської) державності.

У Росії після придушення Листопадового повстання 1830-1831 рр. царат визнав
недійсною Конституцію 1815 р., скасував сейм, польську армію і 1832 р. запровадив
Органічний Статут для Королівства Польського. Він передбачав окремішність
адміністративного управління, формальне збереження певних громадянських свобод і навіть
можливість створення у майбутньому представницького органу. Насправді статут ніколи не
був запроваджений у життя. Вся влада була зосереджена в руках намісника, яким став
“переможець Варшави” фельдмаршал І.Паскевич, за що отримав титул ‘‘князя варшавського”.
У 1833 р. намісник оголосив в королівстві надзвичайний стан строком на 25 років.

Царат жорстоко розправився з учасниками повстання і населенням. На королівство було
покладено контрибуцію в розмірі 20 млн. карбованців і обов’язок утримування російської
армії. Населення було зобов’язане давати рекрутів до війська, служба яких тривала 25 років і
проходила переважно на Кавказі та в Азії. Схоплених керівників повстання було заслано на
каторгу до Сибіру (П.Висоцький, В.Немойовський та ін.). Політика царату в Королівстві
Польському була скерована на поступову інтеграцію з іншими частинами імперії та
русифікацію. У перші роки після повстання були закриті всі польські вищі школи -
варшавський і віденський університети, кременецький ліцей, ТДН. Натомість 1834 р.
відкрито російський імператорський університет Святого Володимира у Києві. У 1839 р.
справи шкільної освіти були передані у відання російського міністерства освіти і у школах
запроваджено російську мову як окремий предмет. Через два роки було поширено російську
монетарну систему (карбованці і копійки) і російський кримінальний кодекс. Натомість
польська мова збереглася у школах і адміністрації. Система бездушної реакції і
жандармського терору, що діяла в королівстві аж до Кримської війни, отримала в літературі
назву “ночі Паскевича”.

Ще гострішими були заходи самодержавства щодо обмеження польських впливів на
теренах Литви, Білорусі та України. Поляки складали тут незначну частку населення, але
були представлені найбільш освіченими верствами аристократії, шляхти, чиновників,
інтелігенції. На Правобережній Україні з 5,2 млн. населення українські селяни складали 4,3
млн. (82%), польська шляхта-410 тис. (7,8%), євреї-457 тис. (8,8%). Унаслідок спеціальних
заходів царату 3 тис. маєтків польської шляхти були конфісковані й передані російським
власникам. Царські чиновники провели ревізію шляхетських титулів, внаслідок якої з 410 тис.
польської шляхти 340 тис. (83%) були позбавлені шляхетства та привілеїв і прирівнені до
селян. Усі польські школи і католицькі монастирі були закриті. 1839 р. ліквідовано греко-
католицьку церкву в українських землях, а всіх уніатів змусили перейти у православ’я.

Російська влада королівства намагалася продовжувати програму індустріалізації,
розпочату К.Друцьким-Любецьким. У 1833 р. розвиток гірництва і металургії було взято під
контроль Банку Польського. За допомогою державних інвестицій було побудовано нові
228
Розділ 5. Початок процесів модернізації...

металургійні підприємства (Гута Банкова в Домброві), засновані на сучасних технологіях.
Поступові гірництва і металургії сприяла Кримська війна 1853-1856 рр. Видобуток вугілля у
1855-1864 рр. зріс з 70 до 225 тис. тон. Швидко розбудовувалося машинобудування, центром
якого була Варшава. Тут діяло декілька фабрик з виробництва парових двигунів,
устаткування цукроварень і сільськогосподарських машин. У 40-х роках почалося
будівництво залізниць. Перша колія Варшава-Відень була відкрита 1848 р. Того ж року у
Варшаві була заснована Спілка Парового Судноплавства, ініціатором якої був А.Замойський.
Спілка здобула урядовий привілей на перевіз товарів і пасажирів по Віслі. Поволі
змінювалася соціальна структура суспільства, в якій зростала частка нових верств -
підприємців, торговців, робітництва.

Поразка повстання не знищила патріотичного духу свідомих поляків. Репресії царату на
певний час загальмували радикальний національний рух. Невеликі таємні організації у 30-х
роках діяли в багатьох місцях королівства. З еміграції прибували емісари ПДТ з метою
відбудови нелегальної діяльності і підготовки повстання. У 1836 р. поет і публіцист
Г.Еренберґ заснував у Варшаві осередок Об’єднання Польського Народу і провадив
агітаційну роботу серед молоді, яка збиралася в будинку парафії Святого Хреста (тому їх
називали “свєнтокжижцями”). Уже наступного року організація була розгромлена царською
поліцією. Така ж участь спіткала й інші таємні організації. У 1835 р. в Україні й Литві
розгорнув діяльність емісар еміграційної організації “Молода Польща” Ш.Конарський - один
з головних організаторів Об’єднання (Конфедерації) Польського Народу. Йому вдалося
розбудувати розгалужену мережу конспіраційних організацій на Волині і в Литві, яка
нараховувала понад 3 тис. осіб. У 1838 р. Ш.Конарський був заарештований і розстріляний
царською владою. Поліція викрила і суворо покарала багатьох змовників, що відштовхнуло
польську шляхту від стосунків з еміграцією. У 1840 р. емісар ПДТ В.Мазуркевич утворив
таємну організацію Союз Польської Нації, яка поширила свої впливи на конспіративні гуртки
в деяких містах Королівства Польського. До Союзу належало кілька знаних польських вчених
і публіцистів, серед яких виділялися Г.Камєньський і Е.Дембовський. Обидва друкували
чимало статей і брошур в закордонних виданнях ПДТ, наголошуючи на потребі залучення
селянства до національної боротьби. У 1843 р. організація була послаблена арештами і це
зміцнило в ній радикальне крило, яке прагнуло піднести “народну революцію”.
Е.Дембовський нав’язав контакти зі священиком на Люблінщині Петром Сцегенним. який
провадив агітацію серед селян і незаможних верств у дусі ідей християнського соціалізму.
П.Сцегенний уклав кілька брошур, які читав і поширював серед селян. Вони закликали селян
і бідніші верстви до “війни проти панів і царів” за здобуття землі і свободи. Йому вдалося
створити розгалужену організацію Селянський Союз, яка діяла в районі Любліна і Кєльц. На
осінь 1844 р. вона готувала повстання. Але розширення організації призвело до арешту
П.Сцегенного та інших учасників.

У 1846-1848 рр. польські таємні організації в Королівстві Польському, Україні і Литві не
виявили великої активності. Причиною цього були жорстокі репресії царату проти
польського національного руху, а також будь-яких проявів вільнолюбної думки серед росіян,
українців, литовців та інших народів імперії. Польський національний рух вчинив поважний
вплив на пробудження національної свідомості українського, білоруського та литовського
народів. Особливий відгомін в Україні мали ідеї “народного визволення”, які поширювали
емісари ПДТ. У таємних організаціях Об’єднання Польського Народу, створюваних
Ш.Конарським, брали участь українці, білоруси та литовці. Під впливом поляків зародилася
перша українська політична програма діячів Кирісю-Мефодіївського Братства.

Культура польського романтизму. Період 30-50-х років XIX ст. став часом глибокого
зламу у свідомості як європейських народів, так і поляків. Він характеризувався змінами
соціальних умов життя, якісними зрушеннями у суспільній свідомості. Старі станові порядки
руйнувалися під впливом нових ліберально-демократичних ідей і способу господарювання.
Фізичний і духовний стан людей зазнавав поважних змін: активна життєва позиція,
діяльність, особиста творчість і праця поступово перетворювалися на вищі цінності
існування, збуджували віру у невичерпні можливості людського генія, покликаного змінити
світ на краще. Ідеї романтизму з його безмежною вірою в творчі сили нації, що спираються на
особливий “національний дух”, а також історичним покликанням кращих її представників у
його пробудженні, стали джерелом і стимулом для польської культури цього періоду. Саме
тоді у творчості мислителів і митців були окреслені духовні цінності, що склали підвалини
свідомості новочасної польської нації, яка формувалася, вбираючи елементи минулого Речі
Посполитої, демократичні народні традиції, месіанську віру у неминучість відродження нації
і держави. Намагаючися проникнути в глибини “національного духу” і знайти там
підкріплення для оптимістичної візії майбутнього, польські мислителі та митці поширили
нове поняття патріотизму, що грунтувалося на любові до простого люду, обов’язку його
просвіти. Ідея перебудови порядків на засадах свободи і соціальної справедливості
поширювалась у суспільстві після поразки Наполеона.

Емоційна піднесеність, впроваджена романтизмом до літератури і мистецтва, проявилася
передусім у поезії, музиці, історії. Провідні ідеї польського національного руху були
висловлені видатними поетами-романтиками: А.Міцкевичем, Ю.Словацьким, З.Красинь-
ським, С.Гощиньським, В.Полем та іншими. їхні пристрасні поетичні твори нелегально і
напівлегально поширювались у польських землях, збуджували суспільну свідомість до
активних дій і служінню національній справр Цьому сприяли газети і часописи,
просвітницька діяльність таємних організацій. Польська романтична поезія стала
визначальним чинником формування національної свідомості, у ній демократичні ідеали
нерозривно пов’язувалися з месіанським призначенням поляків принести свободу всім
поневоленим народам. (У творчості Адама Міцкевича (1798-1855) романтично-месіанські
мотиви знайшли найповніше втілення. Його поеми “Конрад Валленрод”, “Дзяди”, “Пан
Тадеуш” містили художнє відображення національних переживань тогочасних освічених
поколінь поляків, утверджували високі моральні цінності служіння вітчизні, народу, ідеалам
свободи. А “Книги польського народу і польського паломництва” надихнули українських і
представників інших народів Російської імперії на створення власних національних програм}
Юліуш Словацький (1809-1849) у своїй поетичній творчості поєднував патріотичні мотиви зі
справою духовного піднесення окремої особистості, покликаної змінити світ на краще (драми
“Баллядина”, “Лілля Венеда”, роман “Беньовський” та ін.). Аристократ Зшмунт
Красиньський (1812-1859) у романтичних драмах “Небожественна комедія” та “Іридіон”
підносив проблему моральності у боротьбі за суспільні та національні ідеали.

У річищі романтизму розвинулась “українська школа” польської літератури. Її
представники, що походили переважно з України, захоплювалися звичаями, фольклором і
традиціями українців, оспівували незламний характер “козацького” народу, який зберіг кращі
якості слов’янства. Юзеф-Богдан Залеський (1802-1886) з великим почуттям любові описував
у своїх поемах життя українських селян (“Дума про Мазепу”, “Дух степу”, “Чайки”}) Северин
Гощииьський (1801-1876) віддавав перевагу незламному степовому духові вільнолюбного
козацтва, протиставляючи його свавільній шляхті (“Король руїн”, “Бенкет помсти”,
“Канівський замок”).

Інтерес до минулого зродив історичну прозу, в якій записались імена Глірика Жевуського
і, особливо, Юзефа Ігнация Крашевського (1812-1887) - автора численних історичних
повістей, які змальовували славні сторінки минулого Речі Посполитої. Романтичний стиль,
що панував у літературі, до певної міри затьмарював творчість інших талановитих
230
!	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

ікі. Серед них були Юзеф Коженьовськии (1797-1863), автор реалістичних
ро тогочасне життя і взаємини поляків, драматург Александр Фредро (1793-1876),
вся сатиричними комедіями про звичаї та психологію тогочасної шляхти (“Панські
Цами і гусари”).

ка аристократія провадила широку меценатську діяльність, засновуючи музеї,
підтримуючи національну літературу і мистецтво. У Львові виник польський

і центр Заклад ім.Оссоліньських, бібліотеки Дзєдушицьких, Баворовських, у
Рачиньських, Варшаві - Замойських, Красиньських, Пшездецьких. Бібліотека і
торийських були частково вивезені до Парижа. Модою стало громадження
инулого, збирання літературних і мистецьких творів.

изм прикував увагу до минулого Польщі. Історія була в центрі філософських
політичних маніфестів. Найбільшим авторитетом серед істориків тішився Йоахим
1786-1861), автор численних праць з історії Польщі і багатьох народів світу?
^Спираючися на джерела, він створив романтичну концепцію історичного розвитку Польщі,
і яка за підставу брала особливий польський “національний дух”, що походив від давніх
слов’ян і характеризувався демократичними рисами (20-томник під назвою “Польща, її
діяння і справи”, 1854-1868 рр.).

Романтичні віяння відбились у творчості багатьох польських художників, яких доля
порозкидала по різних країнах. У Росії малював романтичні образи східних вершників і
портрети незвично обдарований Олександр Орловський, у Варшаві - Антоні Бродовськии. у
! Кракові - Пьотр Мнхаловський. Патріотична тематика була представлена здебільшого
алегоричними картинами, в яких часто зображувалися поривчасті коні, а також портретами
видатних діячів національного руху та культури.

У музиці від початку XIX ст. набули популярності народні мелодії, які швидко
поширилися за межами Польщі і стали модними в аристократичних салонах усієї Європи -
польки, полонези, краков’яки, мазурки. їх запровадження у класичну музику розпочали
Юзеф Ельснер і Міхал Огіньськиіі, а продовжив Фредерик Шопен (1810-1849). Творчість
Шопена припала на роки вимушеної еміграції після повстання. Там він поклав на музику свої
почуття туги й любові до батьківщини, здобув світову славу як композитор і виконавець.
Польські національні мотиви червоною ниткою проходять через усю творчість Шопена.
Завдяки народним мелодіям великої популярності набула й творчість Станіслава Монюшки
(1819-1872)- засновника національної опери (“Зачарований замок”, “Графиня”).

Досягнувши потужного духовного злету і високого патріотичного змісту, польська
романтична культура справила величезний вплив на формування свідомості новочасної
польської нації, а також на усі європейські народи, які бачили у поляках символ боротьби за
свободу і справедливість.

Народи Балгтії та Білорусь у складі Російської імперії. Суперництво європейських
держав за володіння прибалтійськими теренами у XVIII ст. завершилося на користь
Російської імперії. Землі, заселені естонською і латвійською людністю, увійшли до
Естляндської та Ліфляндської губерній Росії, які зберегли певні риси автономії у вигляді
дворянських ландтагів (земельних зборів), що складалися переважно з місцевого німецького
дицарства, а також міського самоврядування. Російське самодержавство прагнуло зміцнити
свої позиції у всіх приєднаних землях від Балтійського до Чорного морів і тому спочатку
мусило рахуватися з особливостями традицій на цих теренах. Проте тиск і втручання
центральної влади постійно зростали. 1783 р. імперський уряд скасував особливі права
німецького дворянства і поширив на прибалтійські губернії російську адміністративну і
судову системи.
Північні естонські землі опинилися в Естляндській губернії, а південні (Сааремаа і
Мухумаа) - у Ліфляндській. Естонське селянство тривалий час жило за старими традиціями.
Тільки в другій половині ХУШ ст. завдяки діяльності німецьких місіонерів християнство
остаточно утвердилося в естонських землях. Німецьке дворянство скористало з великого
російського ринку, постачаючи на нього продукти сільського господарства. Збільшення
виробництва було досягнуто за рахунок підвищення феодальної експлуатації селянства, що
викликало його опір. 1804 р. у рамках спроб реформування земельних відносин в імперії
Олександр І підписав “Положення про селян Естлянської та Ліфляндської губерній”, яке
регулювало селянські повинності в залежності від розмірів та якості землі. Селяни
залишались у кріпосній залежності, але їх згін з ділянок і тілесне покарання та продаж
заборонялися. Для судочинства створювались волосні (громадські) суди з участю
землевласників і представників від селян. Однак реформи не принесли заспокоєння на село.
Це змусило естляндське лицарство виступити з пропозицією скасування особистої залежності
селян.

Напад Наполеона на Росію і війна 1812 р. вчинили певну перерву у дальшому розвитку
реформаторських тенденцій. Частина французьких військ окупувала Ліфляндію; німецьке
дворянство із симпатією поставилося до окупаційних військ. Однак перебування французів
на цих теренах тривало недовго: після відступу Наполеона повернулася російська
адміністрація. Селянське питання надалі залишалося найболючішим. За пропозицією
німецького дворянства у 1816 р. імператор Олександр І підписав указ про особисте
звільнення селян Естляндської, а 1819 р. - Ліфляндської губерній. Селяни ставали особисто
вільними, але їх переміщення обмежувалося дозволом землевласника, який залишався
повновладним власником землі. Стосунки між селянами і поміщиком складалися на основі
угоди про оренду земельних ділянок. Панщинні відносини де-факто зберігалися.

Селяни зустріли ці укази новими акціями протесту, вимагаючи перерозподілу земель і
скасування панщини. Спори між селянством, яке отримало ширші права у самоврядуванні, і
поміщиками були постійним явищем. 1833 р. місцеві дворянські збори ухвалили рішення про
запровадження нормування селянських повинностей. Але збільшення продажу
сільськогосподарської продукції штовхало німецьких баронів і російську знать до порушення
орендних угод. Поступово вимальовувалося протистояння між німецьким дворянством і
місцевим селянством. 1841 р. через неврожай селяни південних районів Естляндії
відмовилися від виконання орендних зобов’язань і вимагали допомоги властей
(“пюхаєрвезька війна” у одноіменному маєтку).

Постійні конфлікти змусили дворянство зайнятися розробкою нового селянського закону.
Закони 1842 і 1845 рр. (“22 статті” і “77 статей”), які повинні були врегулювати взаємини
землевласників і орендарів, зійшли на манівці через саботаж з боку поміщиків. Відповіддю
був масовий перехід естонських і латвійських селян на православ’я в середині 40-х років XIX
ст.; вони сподівалися за це отримати звільнення від панщини і земельні ділянки. Тоді вперше
з’явилися національні моменти у соціальних відносинах між місцевим селянством і
переважно німецьким дворянством. Спроби поміщиків пом’якшити напруження прийняттям
9 липня 1849 р. “Ліфляндського селянського поземельного уложення” не принесли бажаного
заспокоєння. Закон розмежовував поміщицькі і селянські землі, змушуючи поміщиків
здавати в оренду або продавати селянські ділянки, залишаючи собі приблизно 1/15 т.зв.
“квотноі” землі. Він не розв’язав земельного питання, викликав опір з боку землевласників і
невдоволення другої сторони. Селянські заворушення у різних районах не припинялись і у
50-х роках XIX ст.

Разом з тим реформи початку XIX ст. створили більш сприятливі умови для розвитку
капіталістичних відносин у прибалтійських губерніях, ніж на решті території імперії, значно
232
______	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

Ваніше ініціювали диференціацію місцевого селянства, перехід до інтенсивного
Вемлекористування.

^У першій половині століття на базі поширення ідей Просвітництва і ускладнення
^спільних відносин спостерігався певний поступ у галузі освіти серед дворянства і
їростолюду. На початку століття в Росії було відкрито 5 нових університетів і відповідно до
цих створено п’ять учбових округів, в яких університети контролювали навчальний процес у
всіх навчальних закладах. У прибалтійських губерніях 1802 р. було відновлено німецький
університет у Тарту (Дерпті), який дуже швидко перетворився у впливовий науковий та
освітній центр імперії. У ньому навчались і працювали видатні російські та вчені інших
^національностей імперії, зокрема історик І.Ф.Еверс, зоолог І.Ф Ешкольц, фізики ЕЛенц і
Б.СЯкобі, біолог А.Бунге, медик М.Пирогов і багато інших.

Прилучення до освіти і науки місцевих мешканців вплинуло на пробудження
національної самосвідомості естонського населення. Молоді естонці створили в Тартуському
університеті гурток студентів, які проявили інтерес до мови і минулого свого народу.
Першим викладачем естонської мови в університеті був ДХ.Юргенсон. 1838 р. за ініціативою
Ф.Р.Фельмана при університеті почало діяти Учене Естонське Товариство (УЕТ). На його
засіданнях він виступив з доповіддю про потребу впорядкування і видання естонського епосу
“Калевіпоег”. Ще раніше у 1835 р. ЕЛьонрот опублікував першу редакцію фінського епосу
“Калевала”. УЕТ розпочало видання “Календарів”, в яких містились невеликі оповідання
естонською мовою, котрі швидко набули популярності серед письменного населення. Великі
заслуги у справі відродження естонської мови і культури мав філолог, колишній селянин
• Ф.Р.Крейцвальд, який обробив і 1857 р. у “Працях УЕТ’ опублікував естонський народний
епос “Калевіпоег”.

Розвиток естонського культурного відродження спонукав шкільного вчителя Яаана
Яннсена приступити 1857 р. до видання першої газети естонською мовою “Перно постімеес”
(“Пярнуський поштар”), яка мала величезну популярність серед естонського селянства
завдяки публікації практичних порад з ведення господарства. Незабаром він переїхав до
Тарту, де почав видавати нову газету - “Еесті постімеес” (“Естонський поштар”) і створив
перше естонське хорове товариство. 1869 р. за його ініціативою було організоване “співоче
свято”, в якому взяли участь 46 сільських хорів і 5 духових оркестрів, разом 845 учасників.

Латиська культура ще у ХУШ ст. опинилася в полі діяльності німецьких лютеранських
пасторів, котрі перекладали релігійну літературу латиською мовою для проведення
місіонерської діяльності серед селян. 1822 р. лютеранські кола почали видавати першу газету
латиською мовою - “Латвієшу авізес” ("Латиська газета”), яка поширювала релігійні цінності,
вихваляла німецьке лицарство. Зі зростанням освіти населення і розширенням кола читачів
увагу латишів привернули твори одного з перших латиських просвітників Гарліба Меркепя,
який ще 1796 р. видрукував німецькою мовою працю “Латиші, особливо Лівонії, наприкінці
філософського століття”, в якій пропагував ідеї звільнення своїх однородців від неволі і
рабства з допомогою освіти і науки. Йому належали інші праці, які у романтичному дусі
висвітлювали минуле латишів, заперечували погляд, згідно якого культуру і цивілізованість
на латиські землі принесли німці. Його ідеї підхопив Яніс Руген, який написав чимало поезій
патріотичного змісту. Вчителі Ернест Динсберґіс і Фридріх Малбергіс взялися за переклад на
латиську мову творів класиків світової літератури.

Перші діячі латиського національного відродження підготували ґрунт для появи у
середині XIX ст. “молодолатиського руху”, який рішуче виступив проти засилля німців у всіх
галузях суспільного життя і культури. У 50-х роках латиські культурні гуртки виникли у
'Тартуському університеті, у Ризі і деяких інших містах. їх члени, серед яких виділялись
письменники і поети К.Валдемарас, Ю.Алупанас, К.Баронас, А.Кронволд та інші, поставили
на перший план справу розвитку літературної мови і національної культури. 1856 р. колишній
лютеранський пастор А Лептан створив газету “Маяс вієнс” (“Гість дому”), яка стала органом
молодолатишів. 1862 р. у Петербурзі вони почали видавати нову газету “Петербургас авізес”
(“Петербурзька газета”), в якій друкувалися статті про принижений стан латишів, містилися
вимоги до царського уряду покласти край перевазі німців в латиських землях. Молодолатиші
зіткнулися з сильною протидією німецьких кіл і царської адміністрації, які вдавалися до
обмежень їхньої діяльності і переслідувань. Проте ідеї національного відродження знаходили
чимраз більшу підтримку латишів.

Після третього поділу Речі Посполитої землі з литовським населенням були поділені між
Росією і Пруссією: південно-західна частина відійшла до Прусського Королівства, решта -
об’єднані у Віденську губернію в складі Росії. 1796 р. Віденська губернія була перетворена у
Литовську, а 1801 р. - поділена на Віденську і Гродненську губернії, які разом з Мінською
утворили Литовське генерал-губернаторство. Згодом, у 1843 р. із західної частини Віденської
була виокремлена Ковенська губернія. Південно-західна частина литовських земель після
Віденського конгресу була приєднана до Королівства Польського, але 1837 р. відокремлена
від нього в Августовську губернію. Литовське населення переважало тільки у пізнішій
Ковенській губернії, в інших губерніях були значні райони з білоруським і польським
населенням.

Як і в інших приєднаних землях, на теренах з литовським населенням тривалий час
зберігалися особливості станового управління - польська і полонізована литовська шляхта
мала великі економічні й політичні права, посідала провідні позиції в місцевій адміністрації,
польська мова залишалась офіційною в управлінні, судівництві й освіті. У 1810-1811 рр. група
впливових магнатів і шляхти (М.К.Огіньський, Л.Пляттер, К.Друцький-Любецький)
виступили з проектом відновлення автономного Великого Князівства Литовського з
включенням до його складу білоруських та українських земель. Однак війна з Наполеоном
стала на перешкоді цих планів.

Частина польської шляхти пов’язувала плани відновлення Польщі і Великого Князівства
Литовського з Наполеоном й радо зустріла французьку армію. Наполеон дозволив створити
Тимчасову’ Урядуючу Комісію Великого Князівства Литовського, яка незабаром уклала унію
з Варшавським Князівством, що повинна була проголосити відновлення Речі Посполитої.
Проте французи прагнули використати Литву як базу для постачання солдат і продовольства,
тому не квапилися визнавати нову державу. Розгром і відступ Наполеона завершили
короткотривалий період окупації території Литви. Олександр І не вдався до суворих репресій
проти “зрадників”, амністувавши більшість магнатів і шляхти. Але спроби литовських
магнатів повернутися до ідеї Великого Князівства Литовського у зв’язку зі створенням
Королівства Польського не знайшли підтримки Олександра І.

Після війни позиції польської шляхти посилилися. Князь А.Чарторийський, що був
куратором Віденського учбового округу, доклав багато зусиль для поширення польської мови
і культури, а також просвітницьких ідей у Литві. Просвітницька діяльність охопила
шляхетські кола, які об’єднувались у масонські ложі й культурні товариства з метою
обговорення насущних суспільних проблем. Серед них виділялося “Товариство Шубравців”
(“Товариство гультяїв”), очолюване Я.Шимкевичем, яке оголосило війну пережиткам,
пияцтву, забобонам, пропагувало раціоналізм і здоровий спосіб життя, видавало газету
“Вуличні відомості”. Незабаром у Віденському університеті виникли польські патріотичні
організації, які виступали за відновлення незалежної Польщі з включенням до неї ВКЛ. Серед
них було й Товариство Філоматів, до якого належали представники полонізованої місцевої
шляхти. Вони готували ґрунт для майбутнього польського повстання.
І Розділ 5. Початок процесів модернізації.,.

:ння литовських земель складали безправні селяни. Запроваджені царатом
оподаткування ревізії показали, що селяни на середину XIX ст. складали
населення. Більшість з них були кріпаками у землевласників-шляхти і
56%). Селянство було основним податковим станом, давало рекрутів до
численні державні повинності. Низька продуктивність панщинного
йні селянські заворушення спонукали сеймик Віденської губернії ще 1817
озицією звільнити селян від кріпацтва, але без землі. До цього питання
іе через 40 років. Вільні селяни, що були прирівнені до селян державних
ілизько 36%. їхнє становище дещо покращилося завдяки реформам
роках XIX ст. Проте й вони зазнавали сильної експлуатації як з боку
:авного чиновництва.

)вість зростали дуже повільно. На розвиткові міст негативно позначилося
стечок з підпорядкуванням приватній або державній адміністрації. Тільки
і Ковно (Каунас) зберегли магдебурзьке право. Значний прошарок
дали євреї. 1794 р. царський уряд встановив межу осілості єврейського
і литовських, білоруських та українських губерній, де воно одержало
-нрави прмтиваїи п займатися ремеслом і торгівлею (без права володіти землею). 1844 р.
'єврейські кзгапи були позбзвлені сзмоврядних прзв і підпорядковзні міському упрзвлінню. У
першій половині століття виникло лише 9 мануфактур, з яких утрималися тільки дві.
Переважало ремісництво і внутрішня торгівля. Купецтво, поділене на гільдії, наштовхувалося
насильний опір прусських та російських конкурентів. У Віденській губернії 1834 р. було
лише 283 купці, з яких до вищої 3-ої гільдії належали 11. Розвиток комунікацій відставав від
інших земель імперії.

Повстання 1830-1831 рр. у Королівстві Польському було підтримане шляхтою
литовських губерній. Тимчасовий польський центральний уряд у Литві і повстанські загони
навесні 1831 р. встановили контроль майже у всій Литовській губернії, але не змогли
протидіяти царським військам і змушені були відступити у Пруссію, де були інтерновані.
Цього разу царат жорстоко розправився з учасниками повстання, конфіскувавши їхнє майно,
засудивши на каторгу і заслання багатьох схоплених повстанців. Було закрито Віденський
університет (1832 р.), скасовано Литовський Статут (1840 р.). Після придушення повстання
польський національний рух перейшов до підготовки нового зриву, створюючи мережу
таємних товариств і організацій, проводячи пропаганду демократичних ідей з метою
розширити соціальну базу повстання. 1836 р. Ф.Савич створив у Вільно “Демократичне
товариство”, яке підтримувало зв’язки з польськими еміграційними центрами. У таємних
організаціях брало участь чимало литовців, які сприймали ідеї свободи і рівності у
прикладанні до власного народу. Зростання освіченості населення й нові демократичні ідеї
сприяли формуванню національної самосвідомості литовців.

Національне відродження литовців проходило в умовах майже повної полонізації
освічених верств населення, великого впливу католицької церкви. Тільки у Жемайтії
збереглися вогнища національної культури і мови. Тут у 20-30-ті роки XIX ст. утворився
осередок освіченої шляхти і духовенства, який під впливом польської романтичної літератури
звернув увагу на становище селянства, його мову і традиції. Діонізас Пошка почав складати
словник литовської народної мови, писати нею поетичні твори, які оспівували народні звичаї.
Велику роль відіграла група литовської молоді у Віденському університеті. Ще 1825 р. поет
Людвикас Реза опублікував збірку народних поезій, яка викликала інтерес і надихнула
патріотичні кола литовської університетської молоді на вивчення фольклору та звичаїв
народу. Великий внесок у справу зробив поет і вчений Самопас Станявичюс. Збірка
народних пісень “Дайни жемайтійські”, опублікована ним 1829 р., була другою працею
литовською мовою. Випускник Віленського університету історик Симонас Даукантас
опублікував низку праць з історії Литви литовською мовою, в яких наголосив на багатстві
історичних традицій свого народу (“Історія Литви”, “Звичаї давніх литовців”).

Після закриття Віленського університету центр національного життя перемістився з
Вільна до містечка Варняй, де жив і працював єпископ Жемайтії Мотеюс Валанчюс. Навколо
цієї високоосвіченої людини, вченого і письменника гуртувалася нечисленна литовська
інтелігенція, яка перейнялась ідеями національного відродження. М.Валанчюс був автором
історичних праць, письменником, пропагандистом здорового способу життя, поширення
освіти на литовській мові серед народу, меценатом, який здобув великий авторитет. Ідеї
литовського національного відродження з труднощами пробивали шлях до звільнення від
польської культурної домінації.

Після поділів Речі Посполитої білоруські землі з населенням близько 3 млн. осіб були
включені спочатку до Білоруської губернії, а 1801 р. поділені між Білоруським генерал-
губернаторством (Могильовська і Вітебська губернії) і Литовським генерал-губернаторством
(Віденська, Мінська, Гродненська губернії). Станові права переважно польської і
полонізованої шляхти були збережені, селянство залишалося підневільним безправним
станом. Російські землевласники, незважаючи на заходи самодержавства, на середину XIX ст.
складали лише 1%. Польська шляхта плекала надії на відбудову принаймні автономного
Великого Князівства Литовського на теренах Литви, Білорусі та України і тому вітала прихід
французьких військ у 1812 р. На той час напруження у стосунках з кріпосним селянством
призвели до протистояння шляхти і селян: останні вороже поставилися до Наполеона і брали
участь у партизанських загонах проти окупантів.

Після війни 1812 р. на білоруських землях “зустрілися” два станових суспільно-
політичних рухи: з одного боку, польський патріотичний рух, який поширювався з Варшави і
Вільна, з другого боку, російський декабристський рух, що прагнув демократичної
перебудови імперії. Обидва рухи не заторкували селянських мас, охоплюючи лише
дворянський стан і нечисленну інтелігенцію. Польська шляхта солідаризувалася з шляхтою
Королівства Польського, поділяла плани приєднання білоруських земель до автономного
королівства. Російські декабристи мали впливи у Литовському корпусі, що розташовувався у
Гродненській губернії. Тут 1825 р. виникла таємна офіцерська організація “Товариство
військових друзів” на чолі з капітаном К.Ігельстромом, яка у грудні 1825 р. намагалася
піднести повстання, але була розгромлена.

Під час повстання 1830-1831 рр. у Королівстві Польському польська шляхта взяла участь
у бойових діях на терені Литовського генерал-губернаторства, за що була позбавлена своїх
маєтків. Після придушення повстання царський уряд вжив заходів проти дрібної шляхти, яка
була найбільш революційним елементом польського руху. За царськими указами 1831, 1847 і
1857 років шляхетських прав було позбавлено тисячі малоземельної і безземельної шляхти
литовських, білоруських та українських земель. Після 1831 р. процес русифікації набув
значного розмаху. З другого боку, царат вжив заходів для поліпшення становища селян
державних маєтків, які повинні були стати опорою самодержавства. У 1838 р. розпочалася
реформа державного землеволодіння, яку пов’язують з ім’ям її автора, першого міністра
державного майна П.Д.Кисельова. Реформа, що розтягнулася на десяток років, охопила
державні землі Мінської, Гродненської, Могильовської та Вітебської губерній. Селянство
було переведене з панщини на грошовий чинш, отримало особисту свободу і право займатися
торгівлею й промислами; було запроваджено мінімальний селянський наділ у 4,75 десятини і
обсяг повинностей з нього, право селян на оренду державних земель, громадське
самоврядування, соціальну опіку з боку держави. Наслідки реформи не виправдали усіх
сподівань через недолугу бюрократичну систему, але позитивно відбилися на становищі
державного селянства, стали привабливим прикладом для поміщицьких селян.

Ідеї Просвітництва проникали у білоруські землі переважно через польський
національний рух. Після 1831 р. самодержавство намагалось усунути польські впливи з
адміністрації, освіти і культури, проводячи політику русифікації. Просвітницькі та
романтичні віяння принесли з собою підвищений інтерес до особливостей народної культури.
Ще наприкінці ХУШ ст. експедиція Петербурзької Академії наук під керівництвом академіка
І.ІЛепьохина почала вивчення історії та етнографії білорусів. Цими питаннями цікавилися
польські вчені Б.Лінде, Т.Чацький, ЙЛелевель, Т.Нарбут та інші. Білорусистика
народжувалась як етнографічна галузь. До її розвитку причинилися також історики
І І.Григорович, (.Данилович, М.Без-Корнилович. У першій половині століття з’явилися
публікації білоруською мовою. Анонімні літературні твори “Енеїда навиворіт” і “Тарас на
Парнасі” свідчили про впливи української літератури. У1837-1846 рр. полонізований
білоруський шляхтич Ян Чачот видав фольклорний збірник “Сільських пісень”. Тоді ж у
Парижі було надруковано фольклористичне дослідження Аляксандра Ритінського “Білорусь”
(1840 р.); він залишив також чимало поезій білоруською мовою. Ян Барщевський був автором
віршованих творів на народній мові, а також 4-томної польськомовної збірки “Шляхтич
Завальня, або Білорусь у фантастичних оповіданнях”. Патріотичні мотиви знайшли
відображення у літературній творчості шляхтича Вінцентія Дуніна-Марцинкевича, автора
романтичного твору “Ідилія”, який намагався провести ідею єднання польської шляхти і
білоруського селянства.

3.	Королівство Пруссія

Суспільні ідеїта рухи. Розгром Пруссії Наполеоном 1806 р. і ганебний Тільзитський мир,
за яким у містах залишалися французькі гарнізони та сплачувалася величезна контрибуція,
виявив кризу прусського абсолютизму й необхідність реформ. Призначений Фридріхом-
Вільгельмом III (1796-1840) головою уряду барон Штейн скасував особисту залежність селян,
але судова і адміністративна влада юнкерів над селянами та повинності зберігались. 1808 р.
запроваджено право міщан обирати органи самоврядування. Наступник Штейна, канцлер
Гарденберґ запровадив викуп повинностей. Це сприяло розвиткові капіталістичних відносин.

Невдоволення Тільзитом сприяло піднесенню національної свідомості, що виявилося у
патріотичних віршах Моріца Арндта, книги Й.Фіхте “Промови до німецької нації’. З метою
пробудження патріотизму і проведення реформ 1808 р. було створено Союз Доброчесності
(Тугендбунд), куди увійшло понад 350 урядовців, науковців, офіцерів. Для підготовки до
збройної боротьби створювалися спортивно-гімнастичні товариства. Спроби повстань проти
Наполеона в Гессені й Тіролі було придушено, але народжувався загальнонаціональний рух.

Віденський конгрес 1815 р. створив Німецький Союз з 38 держав разом з ганзейськими
містами. Пруссія за розмірами та значенням посіла в ньому друге місце. Її терени складалися з
двох різних частин: шести східних (Бранденбург, Померанія, Силезія, Західна і Східна
Пруссія, Саксонія і Познань) і двох західних провінцій (Рейнланд і Вестфалія). Захід був
розвиненішим, там вкоренився наполеонівський кодекс. Уряд Фридріха-Вільгельма III
намагався призупинити реформи, позбавивши посад їх прихильників, навіть засновника
Берлінського університету видатного вченого В.Гумбольдта, але 1823 р. мусив встановити 8
-ландтаґів (земельних парламентів). Ідеологічна боротьба проявилась у появі “романтичної’
-або “історичної’ школи, творці якої (А.Мюллер, К.Галлер і Ф.Савіньї) захищали
-самодержавство, поетизували давніх германців. Найвидатніший філософ Ґеорг Гегель мав
Історія Центрально-Східної Європи
ідеалом перетворення прусської монархії на конституційну правову державу, збереження і
станів і зверхності шляхти.

На початку 1830-х років під впливом європейських революцій у Кургессені, Брауншвейгу,
Ганновері, Саксонії та Бадені відбулися заворушення, в результаті яких герцоги зрікалися
престолу, запроваджувалися конституції; в Берліні поширювались антиурядові листівки,
будувалися барикади, а у Франкфурті-на-Майні, де засідав союзний сейм, студенти розпочали
революційний виступ,. Придушення революції спричинило еміграцію. Навесні 1834 р. у
Швейцарії було організовано “Молоду Німеччину" - радикально-демократичне товариство
республіканців. Діяльність цієї групи була припинена під тиском швейцарського уряду, але
залишилося понад 20 клубів, члени яких згодом перейшли на позиції лібералізму.

Промисловий перевороту Німеччині в 1830-х роках зміцнив позиції підприємців і купців,
які висували ліберальні вимоги. Вони були сформульовані у записці, поданій 1831 р.
аахенським фабрикантом ДГанземанном королю. Пропонувалося перетворити станові
провінційні ландтаги на загальнопрусські Збори і змінити виборчу систему, ліквідувавши
привілеї шляхти. Ліберали бачили майбутнє в об’єднанні німецьких земель і завоюванні
нових. Публіцисти писали про цивілізаторську місію німців щодо сусідніх, насамперед
слов’янських народів. Після смерті Фридріха Вільгельма III ліберали втратили надію на зміни
зверху і почали вимагати загальнопрусського станового представництва, розширення
створеного 1834 р. митного союзу, скасування вотчинної юрисдикції юнкерства,
запровадження суду присяжних. Ці вимоги обстоювали ”Кенігсберзька газета” і “Рейнська
газета” в Кельні.

Дрібна буржуазія виступала рішуче. Письменники радикально-демократичної “Молодої
Німеччини” на чолі з К.Гуцковим, автором драми “Уріель Акоста”, публіцистом Людвігом
Берне і поетом Генріхом Гейне обстоювали республіканські й демократичні ідеали. 1835 р.
поширення їхніх творів було заборонено. За економічної кризи і загострення соціальних
суперечностей національна ідея з духовного руху еліти перетворилася на ідеологію мас.
Перші виступи робітників, діяльність “Спілки знедолених” і соціалістичної “Спілки
справедливих”, повстання силезьких ткачів у червні 1844 р. з відгуками в Чехії та Моравії
стримали літераторів, чиї прагнення звелися до свободи друку і сприяли розмежуванню
лібералів і радикалів. У поезії 1840-х років радикальні настрої виявили “Вірші живої людини”
ҐеортаГгрвега, який у “Пісні про ненависть” закликав зненавидіти коронованих і вельможних
володарів і повстати проти них. З’їзд демократів в Оффенбурзі у вересні 1847 р. ухвалив
програму з вимогами політичної рівності, представництва на основі загального виборчого
права, прибутково-прогресивного податку. Ліберальна преса обурювалася цією програмою.

Фінансові труднощі та голод змусили Фридріха Вільгельма IV скликати у квітні 1847 р.
об’єднаний ландтаг з правом ухвалювати податки і позики, але не конституцію. Невдовзі
ландтаґ був розпущений, а обстановка в Пруссії та інших державах стала ще напруженішою.
Заворушення не обмежилися селянськими виступами, поширювалися прокламації з
закликами “проти цілого шляхетського стану” і багатіїв. Напередодні 1848 р. національна ідея
стала соціальною вимогою, а ліберальний рух пов’язав з нею злуку німців на основі
громадянської свободи та державної незалежності.

Революційні події у Франції 1848 р. й повалення Липневої монархії активізували
опозицію в Німеччині. У Пруссії заворушення охопили насамперед Рейнську провінцію.
Робітники і ремісники Кельна 3 березня оточили ратушу і зажадали негайних демократичних
реформ. 7 березня почалися демонстрації у Берліні, які 13 березня перейшли в сутички з
поліцією і військом. Фридріх Вільгельм IV затято відмовлявся задовольнити демократичні
вимоги, але коли довідався про революцію у Відні, то підписав укази з обіцянками
конституції та скасуванням цензури. Юрби берлінців рушили до королівського замку з
Иквітаннями, але були зустрінуті кулями гвардійських полків і почали будувати барикади.
Ніпдати не виявили стійкості, король вивів військо зі столиці і закликав до примирення. За
№ька днів ліберали, стурбовані розмахом подій і вимогами робітників щодо права на працю,
Вворили для охорони порядку цивільну гвардію і прохали короля повернути військо. Король
Козумів потребу бодай тимчасового зближення і 29 березня призначив на ключові пости
тох визначних лідерів рейнського лібералізму - банкіра Кампгаузена і фабриканта
Канземанна. В Берліні почали виходити демократичні газети “Друг народу” і “Народ”,
Вбільшилася кількість клубів. Селяни відмовлялися виконувати повинності. У Берліні виник
^Центральний союз робітників” на чолі з членом Спілки Комуністів С.Борном, а в Кельні -
©Робітнича Спілка”, очолена лікарем А.Готшалком. Публіцист К.Маркс виробив “Вимоги
Комуністичної партії в Німеччині” стосовно створення Німецької демократичної республіки
революційним шляхом “знизу”.

Ліберали у Франкфуртському парламенті опрацювали проект загальнонімецької
Конституції, урочисто схваленої 28 березня 1849 р. Вона передбачала в об’єднаній
Німеччині спадкову імператорську владу з двопалатним рейхстагом, депутати якого
обиралися б на три роки загальним голосуванням. Оголошувалася рівність усіх громадян
перед законом, скасовувалися станові привілеї, обіцяно громадянські права і свободи.
Франкфурт надавав імператорську корону прусському королю, а той рішуче відмовився її
взяти від створених революцією зборів. Монархи інших німецьких держав також не визнали
створені на підставі цієї конституції центральні органи. Деякі демократичні перетворення у
Пруссіїта інших державах відбулися, але ліберальний табір зазнав поразки.

Продовження збройних сутичок вимагало вирішальних кроків. У травні відбулися вибори
до загапьнонімецького Франкфуртського парламенту та Установчих зборів у Берліні. В обох
більшість здобули ліберали. У Франкфурті довго обговорювали аграрне, митне і національне
питання. У Берліні 22 травня було скликано Установчі збори, обрані на підставі загальних,
але двоступеневих виборів. Було запропоновано проект прусської конституції, що передбачав
конституційну монархію з двома палатами і досить високим майновим цензом. Робітничі
виступи і спроба здобути арсенал дали королю привід 20 травня замінити уряд Кампгаузена
більш поміркованим.

Повстання німців у данському Шлезвігу і Гольштейні, прихід прусського війська, а потім
його відступ звідти під тиском дипломатії Росії, Англії та Франції, вимушене перемир’я з
Данією в Мальме 16 вересня і схвалення його Франкфуртським парламентом викликало
хвилю обурення по всій Німеччині. Барикади у Франкфурті були зруйновані військом, що ще
більше ускладнило становище. На заклик очоленої К.Марксом “Нової Рейнської газети”
відбулися народні збори, що створили комітет безпеки та закликали до проголошення
“демократично-соціальної республіки”.

Заворушення охопили польські землі Пруссії. У Познані виник Національний Комітет,
який зажадав автономії. На сесіях Франкфуртського передпарламенту в липні 1848 р. лише
маленька група лібералів Р.Блюма висловилася за відмову від польської частини королівства,
а берлінський депутат В.Йордан, який вважав себе лівим, заявив, що вважатиме зрадником
німецького народу кожного, хто виступить зате, аби німецькі мешканці Познані були віддані
під польську владу.

Обстановка змінилася на користь консерваторів. Ліберальна більшість Установчих зборів
зволікала з розв’язанням аграрного питання і скасувала лише право панського полювання.
Консерватори радили розігнати прусські Установчі збори. Органом юнкерства стала “Нова
Прусська газета”, що мала в заголовку чорно-білий хрест з написом “за короля і
Батьківщину”. На початку вересня король призначив новий уряд, що почав готувати
.державний переворот. Після придушення повстання у Відні міністром внутрішніх справ було
призначено консерватора О. Мантойффелля, а 9 листопада королівський указ переніс
засідання зборів до Бранденбурга, аби позбавити депутатів підтримки берлінців. “Пасивний
опір” депутатів вилився у заклик до відмови сплати податків і не додав зборам авторитету.
Робітники промислових міст, студенти, а також селяни, особливо в Силезїї, вимагали
активного опору контрреволюції, але збори не закликали до повстання. Врешті 5 грудня
вийшов королівський указ про їх розпуск, а наступного дня “даровано” Конституцію,
прозвану “мантойффеллевою”. Вона ще зберегла деякі урізані здобутки березневої революції
- загальне виборче право і громадянські свободи, але одночасно підтвердила станові права’
шляхти. За монархом було закріплене право касувати ухвали законодавців, ландтагу і
шляхетської палати. Спеціальна стаття Конституції дозволяла урядові “в разі невідкладної
потреби” видавати в проміжках між сесіями будь-які закони і навіть переглядати окремі статті
Конституції. Незабаром за новим виборчим законом усіх громадян від ЗО років було поділено
на три класи залежно від суми сплачуваних податків. Кожен клас обирав однакову кількість
виборців, а ті відкритим голосуванням - депутатів ландтагу. Найбільше було дрібних
платників, але їх представляла така ж кількість депутатів, як перший і другий класи. Таким
чином закон запровадив у замаскованій формі високий майновий ценз, замість здобутого в
березні загального виборчого права. У березні 1850 р. було скасовано без викупу дрібні
повинності, а решту селяни повинні були викупити. Феодальна залежність зникла, але
юнкерство зберегло чимало привілеїв, зокрема право вотчинної юрисдикції.

Польські землі в складі Пруссії. Подібні процеси відбувались і у польських землях, що
опинилися під владою Пруссії, яка активно вела політику онімечення. Силезія 1740 р. мала
90% населення поляків, а від 1760-х років прусський уряд почав роздавати землі німецьким
колоністам, яких на 1806 р. уже було близько 200 тис. Рішення Віденського конгресу
збільшили прусські володіння. На початку 1815 р. пруссаки забрали майже половину
Саксонії, а водночас отримали познанський і бидгоський департаменти колишнього
Варшавського Князівства та Ґданськ, що за Наполеона був вільним містом. Польські землі
Пруссії увійшли до новоствореного Великого Князівства Познанського, за винятком Торуні,
хельмінського і міхаповського повітів, приєднаних до західнопрусської провінції. Територія
князівства становила 28,9 тис. кв.км. з 776 тис. мешканців. 15 травня 1815р. прусський король
і великий князь Познанський Фридріх-Вільгельм ПІ проголосив окупаційний патент, яким
гарантував рівноправність німецького і польського населення, використання обох мов в
адмінстрації, судочинстві та шкільництві. У столиці князівства (Познані) короля представляв
намісник. З одного боку, поступки полякам символізували певну окремішність князівства, а з
другого, його терени становили частину загальнодержавної системи та йменувалися
познанською провінцією.

Спочатку прусська влада дотримувалась оголошених 1815 р. обіцянок, але з 1819 р. у
берлінських урядових колах відбувся поворот, що негайно відбився на ставленні до поляків.
У познанській гімназії було запроваджено німецьку мову викладання; від учителів і
духовенства зажадали знання німецької мови. Було відмовлено у затвердженні легальна
створеного 1828 р. Товариства Друзів Рільництва, Промисловості та Освіти. Важливою-
подією стало скликання першого сейму Великого Познанського Князівства 1827 р., в якому
було представлено лицарський (шляхетський), міщанський та селянський стани. Сейм був.
дорадчим органом без законодавчої ініціативи. Його більшість становили лоялісти, а
меншість - ліберальна опозиція. До функцій сейму належали самоврядування провінції,
подання прохань і скарг монархові. На ситуацію в князівстві впливали політичні процеси, що-
відбувались у Пруссії, де 1807 р. ліквідовано особисту залежність селянства, а від 1811 р.
почалося поступове розкріпачення від феодальних повинностей. З 1823 р. ці реформи
поширилися на Познанщину.
Польська громадськість у князівстві, так само як і в Королівстві Польському, намагалася
протистояти асиміляції як легально, подаючи петиції проти обмеження прав польської мови в
Досвіті та адміністрації, так і нелегально, засновуючи таємні гуртки, переважно серед
студентства у Вроцлаві та Берліні. Вони були швидко викриті, учасників ув’язнено. Хоча
прусська влада співпрацювала з російською в боротьбі проти польського руху, але не
застосовувала таких жорстоких репресій, як царат.

Поступово польський національний рух набув нових форм. У 1830-х роках поширилася
програма т.зв. "органічноїпраці'’, носіями якої були польські аристократи і підприємці. Вона
полягала у спрямуванні зусиль поляків на розвиток господарства, громадську підтримку
національної мови та культури шляхом видання газет та журналів, дослідження минулого,
допомоги молоді у здобутті освіти. Прибічники цієї програми критикували заколотників, які,
на їх думку, не мали шансів на успіх. Конспіратори ж, люди більш радикальні і
безкомпромісні, звинувачували своїх опонентів в угодовництві та зраді національних
інтересів. Головною організацією “орган ичників” стало засноване 1835 р. Гостинське казіно,
яке стало клубом, що займався розвитком рільництва, фінансував літературну та наукову
діяльність, поширював популярні книжки, надавав стипендії для навчання. Поступово такі
товариства виникли в інших містах.. Визначним діячем в галузі теорії та практики “органічної
праці” став інтелігент селянського походження, лікар Король Марцінковський. Замолоду він
брав участь у Листопадовому повстанні, відбув ув’язнення, потому цілком присвятив себе
громадській праці, об’єднавши 1838 р. у "Познанському Базарі" чимало заможних
землевласників. Базар був готелем, при якому діяли магазини та майстерні для поляків, а
прибутки йшли на національні справи. Через три роки виникло Товариство Наукової
Допомоги, яке сприяло освіті молоді з різночинних родин. Діяльність громадських організацій
і товариств сприяла розвитку національної свідомості поляків. З розвитком економіки зростав
рівень освіченості суспільства, що у князівстві став вищим, ніж в інших польських землях.

Поразка Листопадового 1830-1831 рр. і Краківського 1846 р. повстань спричинила
обмеження автономії Королівства Польського в складі Росії і дала привід для посилення
онімечення в Пруссії. У Силезії, Ґданському Помор’ї, Вармії та Мазурах антипольський курс
виявився перш за все в освіті. Значно різноманітнішими були методи онімечення у князівстві,
проведені познанським президентом полонофобом Едуардом Флоттвеллем, який розпочав
діяльність1832 р. Учасників повстань ув’язнювали і штрафували, посаду намісника, яким був
Міхал Радзивілл, було ліквідовано. Ідея Флоттвелля полягала у збільшенні німецького
населення і водночас послабленні позицій шляхти та католицького духовенства. Отримавши
значні кошти, адміністрація купувала землі шляхти і продавала прусському юнкерству або
розподіляла між німецькими колоністами. Від 1832 р. запроваджено новий порядок виборів зі
значним майновим цензом у містах, що автоматично надавало переваги заможнішому
німецькому міщанству або євреям, яких німці заохочували до натуралізації. Поступово
німецький капітал опанував промисловість Силезії. В результаті на 1861 р. у колишніх
польських землях під владою Пруссії німці становили 56,2%. Поляки переважали лише
навколо Познані та в Опольській Силезії. Флоттвелль прагнув обмежити вплив кліру, і
першим кроком до цього стала ліквідація 23 монастирів. Наполеглива опозиція гнєзненсько-
познанського архиєпископа Марцина Дуніна спричинила його ув’язнення. Збільшився
німецький персонал в адміністрації та шкільництві. Курс на онімечення викликав не лише
-обурення польського суспільства, але й побоювання прусських політиків. Зі вступом на
престол Фридріха Вільгельма IV, прихильного польській аристократії, Флоттвелля було
відкликано, архиєпископа звільнено і деякий час адміністрація намагалася поєднати
“інтеграційні засади з певними жестами на користь поляків.
Тим часом національний рух, інспірований з еміграції, спричинив створення у
1839 р.таємного Познанського Комітету на чолі з Королем Лібепьтом. Його діяльність
спиралася на програму Польського Демократичного Товариства. Комітет розгорнув агітацію
серед шляхти і міщанства, інтелігенції та селянства але повстання відкладав на ліпші часи. На
межі 1842-1843 рр. виник радикальний Союз Плебеїв на чолі з В.Стефаньським, на!
спрямування якого вплинув майбутній керівник Краківської Республіки Едварді
Дембовський. Арешти його членів 1845 р. призвели до консолідації національного руху
навколо Познанського Комітету, який стали називати Познанською Централізацією. Приїзд
до Познані Людвика Мєрославського, посланого Польським Демократичним Товариством,
активізував підготовку загальнопольського повстання. Але арешти і вступ австрійських
військ до Кракова прирекли його на поразку.

Незабаром після березневих подій 1848 р. у Берліні було створено Національний Комітет
в Познані, що об’єднав діячів різної орієнтації й намагався переконати прусську владу в
необхідності надати автономію Великому Князівству Познанському. Урядові кола в Берліні з
остраху перед можливою російсько-пруською війною пішли на поступки Національному
Комітету, пообіцявши завдоволення деяких вимог і дозволивши створювати збройні загони
на кордоні з Росією. Проте небезпека війни з Росією швидко зникла, а король за підтримки
консерваторів чинив опір автономістським концепціям; замість автономії цілого князівства
почали говорити лише про ту частину, де поляки зберігали більшість. Між тим у Великому
Князівстві Познанському виникли локальні національні комітети, осередки майбутньої влади
і збройні загони. Національний Комітет, перетворившися на Центральний Національний
Комітет (ЦНК), лавірував між радикальними закликами до повстання і бажанням уникнути
конфлікту. Декларація щодо селянської справи вимагала від шляхти обмежити повинності, а
учасникам повстанських загонів після перемоги обіцяно надати землю. На чолі 10-тисячного
війська селян, шляхти і міщан, патріотів з інших польських земель став Людвик
Мєрославський. Поступово загальна ситуація змінювалась не на користь поляків. У Пруссії
перемагала контрреволюція, розвіялися надії на її війну з Росією. До Познані 5 квітня прибув
від короля прибічник мирного порозуміння генерал В.Віллісен, якому була доручено
провести реорганізацію князівства. Попри опір німців, було досягнуто компромісу, і 11 квітня
1848 р. у Ярославці Віллісен підписав угоду з представниками ЦНК на умовах розпуску
збройних загонів взамін за реорганізацію князівства. Але радикальні польські кола закликали
до повстання і не погоджувалися скласти зброю. Розколотий суперечностями ЦНК
саморозпустився, а радикали продовжували наполягати на повстанні. Польські загони
здобули перемоги над прусськими військами у битвах під Мілославцем і Соколовим, але
неузгодженість дій і масовий відхід місцевої шляхти змусили Л.Мєрославського до відставки.
Його наступник А.Бжезанський 9 травня підписав акт капітуляції. В інших польських землях
національний рух не набув великого розмаху.

4.	Народи Габсбурзької імперії: становище і державна політика

Устрій і внутрішня політика Габсбургів. Співвідношення сил, яке склалося у Європі в
останній третині XVIII - на початку XIX ст., дало змогу Австрії розширити свої володіння.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Габсбургів під назвою Королівство
Галіції (Галичини) іЛодомерії були частково включені етнічні польські та українські землі. За
посередництво в укладенні Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) між Росією і
Туреччиною габсбурзькі володіння розширилися за рахунок приєднання Буковини (1775 р.).
Під час наполеонівських війн кордони монархії часто змінювалися. За Кампоформійською
угодою (1797 р.) до Австрії відійшла ліквідована Наполеоном більша частина Венеційської
242
республіки з Істрією, Далмацією і Бокою Которською, де проживали словенці та хорвати.
Проте вже Прессбурзький (Братиславський) мир 1805 р. позбавив імперію, в числі інших
територій, цих адріатичних володінь. За Шенбруннським миром (1809 р.) Австрія втратила
значну частину словенських і хорватських земель. Східна смуга Королівства Галіції і
і Лодомерії, у якій більшість населення складали українці, відійшла до Росії. Далмація,
Примор’є. Крайна частина Каринтії, Хорватії і Військового Кордону за р. Сава увійшли до
складу Іллірійських провінцій Французької імперії (1809-1814 рр.). Після повернення цих
земель Габсбургам протягом 1815-1822 рр.їх називали Іллірійським Королівством.

На Віденському конгресі 1814-1815 рр. Габсбурґи зуміли добитися повернення майже всіх
своїх володінь. Далмація, Бока Конторська і колишня Дубровницька республіка були об’єднані
в єдину адміністративну одиницю - Далмацію, яка перебувала в прямому підпорядкуванні
віденського уряду. У 1846 р. до габсбурзьких володінь було включено Краківську Республіку
(створена Віденським конгресом у 1815 р.). Таким чином, у першій половині XIX ст.
Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій слов’яни становили майже
40,5% населення.

Землі, які потрапили до складу Габсбурґів у різний час і за неоднакових обставин, були
роз’єднані адміністративно. Так, Каринтія, Штирія, Крайна і Примор’є входили до комплексу
т.зв. спадкових земель. Чехія, Моравія і Силезія утворювали територію Корони св. Ваилава.
Хорватія, Словаччина, Воєводина були частиною Угорського Королівства. Галичина і
Буковина становили окреме королівство. Далмація, Військовий Кордон та Істрія, які
формально належали до земель Угорської корони, фактично перебували під прямим
управлінням Відня.

Для посилення центральної влади габсбурзький двір у 1782 р. провів нову
адміністративну реформу. Управління спадковими землями і Королівством Галіції та
Лодомерії було централізоване у новій Об’єднаній чесько-австрійській надвірній канцелярії
(ліквідована 15 травня 1848 р.). Замість 12 колишніх провінцій було утворено 6 губерній. У
1785 р. Йоснф П (1780-1790), співправитель Марії Терезії та її наступник на престолі
відмовився від чеської та угорської корони та наказав ці атрибути влади відвезти до Відня.
Роль збережених сеймів зводилася лише до декоративного представництва. Тоді ж була
ліквідована комітатська система в Угорському Королівстві. Це завдало значного удару його
становій конституційності. Уся територія Угорщини була поділена на десять адміні-
стративних округів на чолі з комісарами. Однак така бюрократична централізація, яка не
зважала на політичні та культурні традиції, призвела до політичної напруги в монархії. З
огляду на можливість втрати угорських володінь Йосиф II на початку 1790 р. відновив для
цього королівства чинність комітатської системи і державних зборів, а восени цього ж року
новий монарх Леопольд //(1790-1792) був увінчаний угорською короною.

Верховна влада у хорватських землях належала австрійському монархові як королю та
хорватському сабору (зборам). Місцеве управління очолював намісник (бан). Його призначав
король за рекомендацією сабору. Останній також обирав депутатів для участі в роботі
Угорського сейму, який засідав у Братиславі. Без згоди цих депутатів сейм не мав права
приймати закони, що стосувалися Хорватії. Централізаторська політика австрійського уряду в
другій половині XVIII ст. призвела до адміністративного підпорядкування Хорватії та
Славонії угорській Намісницькій раді (1790 р.). Роль хорватського сабору і бана було зведено
до мінімуму: він лише обирав депутатів до Угорського сейму і проголошував прийняті ним
закони.

Після того, як до складу монархії Габсбурґів включили Галичину, у Відні було утворено
окрему Галицьку депутацію, реорганізовану 1794 р. у Надвірну галицьку канцелярію. За два
роки її ліквідували, а всі справи, пов’язані з управлінням Галичиною, були передані Чесько-
австрійській надвірній канцелярії. Своєрідним актом доповнення анексії Галичини був
монарший декрет від 13 червня 1775 р. про організацію галицького Станового сейму (з
1787 р. це була станово-представницька установа Галичини і Буковини). Він скликався з
представників чотирьох станів: духовенства (архиєпископи і єпископи), магнатів (князів,
графів і баронів), лицарів (шляхти, яка підтвердила своє шляхетство на підставі патенту
1782 р.) і міщан. Сейм, як і його виконавчий орган - Комітет, фактично був дорадчим
органом при губернаторові, був наділений правом звертатися до монарха з петиціями. Проте
навіть таке становище не влаштовувало віденський уряд, який двічі розпускав цю
представницьку установу, аж доки у 1845 р. не ліквідував зовсім. У 1787 р. військову
адміністрацію на Буковині замінила цивільна, а сама територія Буковини була приєднана до
Королівства Гапіції та Лодомерії як окремий його округ.

Реформи, проведені в монархії у другій половині XVIII ст., відомі як політика “освіченого
абсолютизму”. Основна їхня мета полягала у зміцненні позицій правлячих кіл. Перетворення
у сфері адміністративно-державного управління, доповнювалися реформуванням у
соціальній і культурній сферах, армії, унормуванням церковних відносин, закриттям
монастирів, які не займалися освітньою, лікарською чи благодійною діяльністю. Особливо
вагому роль у дальшому розвитку суспільства відіграла відміна особистої залежності селян
(1781 р.) та урівноправнення церковних конфесій (1782 р.).

Внутрішня і зовнішня політика австрійського уряду першої половини XIX ст. одержала
назву системи “поліційного абсолютизму”. Її засновником був імператор Франц І, який у 1804
р. проголосив державу Габсбургів імперією, а через два роки офіційно заявив про припинення
існування Священної Римської імперії, у якій він був імператором як Франц II. На цей період
припадає максимальна бюрократизація державного апарату.

Модерні реформи Марії Терезії та Йосифа II створили сприяливі умови для формування
сучасних націй в центрально-європейському регіоні. Зміни, які відбувалися в духовному
житті, виявлялися у нових соціальних потребах, формуванні загальнонаціональних вартісних
орієнтирів, розширенні міжнародного спілкування. Через культуру народи імперії заявляли
про свою самобутність. Особливістю слов’янських народів була мовна спорідненість,
подібність історичної долі (крім поляків), спільні завдання суспільно-політичного розвитку.
Пошуки шляхів і форм зближення та співробітництва цих народів призвели до зародження
ідей слов’янської спільності та програм єднання слов’ян.

Важливим чинником формування цих концепцій були просвітницькі та романтичні ідеї.
На національне пробудження і розвиток ідей слов’янської єдності значний вплив мали
наполеонівські війни і перемога над Наполеоном на початку XIX ст. Великий резонанс у
суспільному житті слов’ян здобули твори словаків Я.Геркеля, П.Й.Шафарика і, особливо, Яна
Коллара. їхні праці фактично були відповіддю на упереджене ставлення до слов’ян в
писаннях австрійських, німецьких та угорських учених. Я.Коллар у центр уваги поставив
запозичене у німецького філософа Й.Ґ.Гердера всеслов’янське культурно-просвітницьке
месіанство. Він усвідомлював і високо оцінював зв’язок слов’янської культури із
загальноєвропейськими традиціями. Разом з тим він послідовно відстоював самобутність
слов’янської культури, розглядаючи її передусім як результат історичного і духовного буття
слов’янства. Основні положення своєї концепції слов’янської спільності Я.Коллар виклав у
трактаті “Про літературну взаємність між різними племенами і діалектами слов’янської нації”
(1837 р.). Цей твір набрав великої популярності. До середини 40-х років XIX ст. він
сприймався не лише як маніфест національної самобутності слов’ян, але й впливав на їхню
суспільно-політичну думку.
Ідея слов’янського єднання набулала поширення також серед південних слов’ян, що
входили до складу держави Габсбурґів. На початку XIX ст. внаслідок утворення Іллірійських
провінцій набирає етно-політичного значення термін “ілліри”. Хорватські, сербські та
словенські національно-культурні діячі (В.Драшкович, Л.Гай. С.Враз, С.Кочевар, М.Маяр та
інші) розробили основні принципи ілліризму, що як культурний та наднаціональний рух
набув розвитку у другій чверті XIX ст. і знаменував пробудження національної свідомості
південнослов’янських народів. Його головною ідеєю було гасло відбудови Великої Іллірії, до
складу якої включалися Хорватія, Славонія, Військовий Кордон, Далмація, Боснія,
Герцеговина, Істрія, Каринтія, Штирія, Крайна, Воєводина, Сербія, Чорногорія, Болгарія.
Виходячи з положення, що населення Великої Іллірії в етнічному плані складає один народ,
ця концепція відповідала вимогам об’єднання сил південних слов’ян у боротьбі за
національні права. У той же час вона суперечила історичній тенденції утворення самостійних
націй. Хоча ілліризм по-різному сприймався хорватами, сербами і словенцями, певний час він
сприяв національному відродженню слов’янських народів.

Проблеми слов’янської взаємності розробляв також один з провідних діячів слов’янського
відродження словак Людовіт Шпіур. Проте його концепція відрізнялася від колларівської
визнанням національної самобутності і рівноправності кожного слов’янського народу,
глибше відображала процес формування слов’янських націй. Основні положення
колларівської концепції разом з тезою федеративного об’єднання були використані для
обґрунтування різновиду спільності слов’ян - австрославїзму. Автори і прихильники цієї
теорії чехи Франтішек Полоцький, Карел Гівлічек-Боровськіїй ставили мету добитися від
австрійського уряду автономії слов’янських народів у межах монархії.

У ході революції 1848 р. слов’янські культурні і громадсько-політичні діячі посилили
боротьбу за справедливе вирішення національного питання. У нових суспільно-політичних
умовах важлива роль відводилася всеслов’янському форуму, на якому планувалося
обговорити спільні дії та координацію слов’янських суспільних рухів. Скликання такого
форуму було спробою координації дій в національному і суспільно-політичному русі. Його
проведення диктувалося також підвищенням інтересу громадськості до слов’янського1
питання, зростанням небезпечних об’єднавчих тенденцій німецького народу, які засвідчували
прагнення створити нову імперію з включенням до неї багатьох слов’ян. На травень 1848 р.
були призначені вибори до Франкфуртського парламенту, що повинен був прийняти рішення
про об‘єднання німців в єдиній державі.

Загальнослов’янський з’їзд, скликаний у Празі в червні 1848 р.. був першою політичною
нарадою представників слов’янських народів - підданих монархії Габсбурґів. У ході роботи
Слов’янського з’їзду чітко проявилися відмінні ідейно-політичні тенденції у вирішенні
слов’янського питання. Діячі ліберального спрямування висловлювалися за вирішення
національних завдань, відстоюючи при цьому збереження Австрійської держави. На
противагу їм радикали пропагували революційні зміни. Проте в цілому учасники з’їзду не
вийшли за рамки національної проблематики. Революційні програми не здобули підтримки, а
більшість учасників слов’янського форуму висловилася за збереження Австрійської монархії.

Скликання у 1848 р. Німецьких національних зборів у Франкфурті і проведення
Слов’янського з’їзду в Празі демонструвало протилежність національно-державних інтересів
народів імперії. Німці прагнули до об’єднання держави під своєю домінацією, слов’янські
народи потребували часу для формування модерних націй у державі, котра б не гальмувала
цих процесів.

Польський національний рух. Поляки заселяли переважно терени Королівства Галіції і
Лодомерії. Воно займало77,3 тис. кв.км, населення зросло з 3,5 млн. у 1817 р. до 4,2 млн. осіб
у 1830 р. За даними 1822 р. поляків було 47,5%, русинів-українців - 45,5%, євреїв - 6%. німців
- 1%. Галицьке суспільство було дуже полярним у соціальному та етнічному відношеннях:
основну масу землевласників складали польські магнати і шляхта, селянство у східній частині
(приблизно на схід від Сану і Бугу) було українським (руським), у західній - польським.
Магнатські родини Потоцьких, Замойських, Сангушків, Любомирських володіли
величезними земельними латифундіми, що становили десятки тисяч гектарів. Селяни -
польські та українські - складали 82% населення краю. їм протистояли 200 тис. державних
чиновників, близько 400 тис. єврейських торговців і корчмарів. Земля, яку обробляли селяни,
була поділена на ділянки, основна маса яких не перевищувала 10 моргів (приблизно 6 га).
Крім панщини і поборів на користь пана, селяни сплачували земельний і шляховий податки,
давали рекрутів до війська. У першій половині XIX ст. невпинно зростав антагонізм між
польською шляхтою й українським селянством, який поступово набирав ще й етнічного
забарвлення. Політика Відня у Галичині полягала у реалізації принципу “сііуісіє еї ітреге”
(“поділяй і владарюй”). У період наполеонівських війн австрійський уряд намагався
налаштувати галицьких русинів-українців проти польської шляхти, яка схилялася до
Наполеона. Тому з допомогою певних поступок греко-католицькому духовенству він прагнув
прив’язати русинів до трону і створити штучну націю “рутенів”, яка б була віддана Австрії.
Це приносило свої плоди у суспільстві, де станова межа здебільшого (у Східній Галичині)
була й етнічною.

Польська шляхта солідаризувалася з національним рухом, який прагнув відновлення Речі
Посполитої. Вона брала участь у численних змовах, підтримувала дії Наполеона проти
Австрії, Пруссії та Росії, сподіваючися з його допомогою об’єднати землі колишньої Речі
Посполитої. Після Віденського конгресу з Галичини було вичленовано Краків, який став
окремою республікою (проіснувала до 1846 р.).

Після поразки Листопадового повстання 1830 р. Галичина перетворилася на один з
важливих осередків змовницької діяльності поляків з метою підготовки нового визвольного
зриву. Тут у різний час діяли таємні організації, пов’язані з польською еміграцією - Союз
Друзів Народу (1832-1834 рр.), Об’єднання (Конфедерація) Польського Народу (очолювали
Ф.Смолька і Т.Вісьньовський) (1834-1841 рр.) та інші. Вони проводили патріотичну
пропаганду, намагалися залучити до національного руху селянство. Центрами змовницької
діяльності були Краків і Львів. Участь українців у таємних польських товариствах,
поширення забороненої західної літератури вплинули на пробудження національних почуттів
галицьких українців і зародження самостійного українського руху в Галичині. Важливе
значення мала діяльність демократичного громадсько-культурного угруповання “Руська
трійця” і видання першого українською мовою альманаху “Русалка Дністровая” (1837 р.),
здійснене молодими українськими діячами Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і
Яковом Головацьким. Нечисленна українська інтелігенція була представлена переважно
греко-католицьким духовенством, яке, не знаходячи розуміння своїх інтересів серед
польських змовників, шукало підтримки в австрійської влади. На кінець 1840-х років
польсько-українські суперечності в Галичині посилилися - польські патріоти за жодних
обставин не погоджувалися задовольнити національні інтереси українців, заперечували
окремішність української нації, яка переживала період свого відродження.

планах польських патріотичних кіл велика роль відводилась Краківській Республіці.
Згідно рішення Віденського конгресу 1815 р. Краків з околицями було перетворено у вільне
місто під егідою трьох держав Священного союзу. Це була невеличка напівнезалежна
держава, яка обіймала територію 1164 кв.км з населенням 143 тис. осіб (1843 р.), в тому числі
23 тис. в Кракові. Держава мала власну Конституцію, яку опрацював князь А.Чарторийський.
її було запроваджено 1818 р. Конституція встановлювала устрій за зразком аристократичної
Розділ 5. Початок процесів модернізації...
І"	.....  Г|	................................

^республіки (тому в літературі прижився термін Краківська Республіка). Законодавча влада
(Належала виборним Зборам Представників. Виконавча влада знаходилася в руках Сенату, до
складу якого входили голова і 12 сенаторів: 6 сенаторів з числа аристократів займали свої
посади пожиттєво, 6 інших - обиралися Зборами Представників, університетом і капітулом.
Було збережено чинність Кодексу Наполеона і незалежність суддів. Незважаючи на
обмеження, національне життя розвивалося тут вільніше, ніж в інших польських землях. Діяв
Ягеллонський університет, польські школи. Місто мало статус терену вільної торгівлі і це
[сприяло його господарським зв’язкам з сусідніми країнами.

[ Від початку 40-х років еміграційне Польське Демократичне Товариство готувало
загальнонаціональне повстання у всіх частинах колишньої Речі Посполитої. Краків був одним
з головних центрів зв’язку між змовницькими осередками та еміграцією/Через зраду одного з
польських аристократів плани повстання, наміченого на лютий 1846 р., стали відомі
прусській і австрійській поліції. З метою придушення повстанського руху австрійські
чиновники поширили у Західній Галичині чутку, що пани-шляхта озброюються, щоб не
допустити скасування панщини імператором. Це послужило для селян приводом, щоб
розправитися з панами і “захистити імператора”. Наслідком стали напади стихійно
створюваних селянських загонів на панські маєтки, де громадилися учасники майбутнього
повстання, пограбування майна, підпали, які супроводжувалися вбивством власників.
Селянські заворушення охопили шість округів Західної Галичини, але найбільшого розмаху
набули у Тарнувському, де були розгромлені майже всі шляхетські маєтки. Тут зорганізував і
керував селянами господар з села Смажова Якуб Шепя. Селянське повстання в лютому
1846 р., яке у літературі отримало назву “рабація”, спричинило посилення ліберально-
консервативних настроїв серед польської шляхти, котра надалі прониклася недовір’ям і
зневагою до селянства, звинувачуючи його в антипатріотизмі. Австрійські війська невдовзі
поклали край селянському повстанню, а Краків за згодою союзників (Росії та Пруссії) було
приєднано до Галичини.

^Повстання 1846 р. було лише передвісником революційних потрясінь, які охопили всю
Європу 1848 р. Поляки Галичини зустріли революцію, будучи знекровлені ударами,
завданими селянським повстанням і репресіями 1846 р. У березні 1848 р. повсталі у Відні
повалили ненависний уряд К.Меттерніха, домоглися обіцянок імператора Фердинанда І
запровадити громадянські свободи і конституційний лад, здійснити реформи. На звістку про
віденські події відбулися масові маніфестації у Кракові і Львові. Лідери польського
національного руху у Львові (Є.Любомирський, Ф.Смолька, Ф.3емялковський)
сформулювали політичну програму у формі петиції до імператора. У ній йшлося про
поширення демократичних свобод і перетворення Галичини в автономну польську провінцію
в складі перебудованої федеративної Австрії. Водночас у Львові виникла Центральна
Національна Рада (ЦНР), до якої увійшли ліберали і консерватори. Невдоволена
ігноруванням прав русинів-українців, група греко-католицьких священиків собору св. Юра у
Львові склала окремий адрес до імператора, в якому, завіряючи у своїй вірності трону,
просила розширити права української мови в освіті і адміністрації, захистити від польського
гніту. Через певний час у травні 1848 р. русини утворили у Львові Головну Руську Раду (ГРР),
яка стала першою політичною організацією галицьких українців. Польсько-українське
протистояння стало доконаним фактом. Польська ЦНР не бажала чути про окремішність
українців, звинувачувала їх у союзі з монархією. Головна Руська Рада вимагала поділу
Галичини на польську й українську частини, забезпечення національних прав українців.

У червні 1848 р. пройшли вибори до загапьноавстрійського парламенту (рейхсрату),
обіцяного імператором. Від Галичини і Буковини було обрано 96 депутатів, з них 37 русинів-
українців (в тому числі 31 селянин: 17 поляків і 14 українців). У парламенті польські посли
стали на бік опозиції, вимагаючи перебудови імперії і надання автономії Галичині. Селяни
виступили проти шляхти, за скасування панщини без відшкодування, збереження права
користуватися громадськими лісами і пасовищами (сервітутами). Однак шляхетська
більшість парламенту відкинула селянські вимоги. Українські посли поновили питання про
відокремлення польських теренів від Галичини і утворення з неї в складі Австрії єдиного
коронного краю з сеймом і урядом. На підтримку цієї вимоги до парламенту було подано
петицію, яку підписали близько 200 тис. осіб. Ще раніше, 9 червня 1848 р. ГРР скерувала до
імператора петицію з вимогою поділу Галичини на українську та польську частини, і 19
червня того ж року Фердинанд І підписав розпорядження про утворення двох галицьких
губерній, яке однак не було виконане через опір польських консервативних сил, що в той час
налагоджували співпрацю з монархією.

Восени 1848 р. контрреволюційні сили перейшли у наступ. На початку листопада сутички
польської національної гвардії з армійськими частинами у Львові переросли у повстання, яке
однак було швидко придушене австрійським генералом В.Гаммерштайном. Спроби
польських радикалів піднести навесні 1848 р. повстання у Кракові теж закінчилися невдачею.
Революція була придушена, демократичні свободи скасовані. Чи не єдиним її здобутком була
ліквідація панщини указом імператора від 15 травня 1848 р. Проте революція не пройшла
безслідно для Галичини. Вона пробудила до політичного життя незаможні верстви, усунула
залишки феодальних стосунків на селі, дала початок українському національному рухові,
який виступив конкурентом польського.

Чеське національне відродження. Наприкінці XVIII ст. загострилися суперечності між
центральною владою і чеською знаттю. У намаганні їхнього вирішення австрійський
імператор Леопольд II відновив традицію, порушену його попередником, і коронувався у
Празі (1791 р.) чеською короною. Факт коронації юридично підтвердив державно-правову
цілісність земель Чеської корони, що сприяло піднесенню у чеському суспільстві
патріотичних настроїв. Символом місцевої автономії були сейми - єдиний елемент
добілогорської політичної системи. Проте на практиці роль сеймів зводилася переважно до
охорони давніх привілеїв вищих станів. Обидва сейми - чеський і моравський - мали
обмежену компетенцію і знаходилися під повним контролем центральної влади.

Землі Чеської корони відігравали провідну роль у господарському розвитку держави
Габсбурґів. Вони вирізнялися насамперед промисловим рівнем. В останній третині XVIII ст.
тут розпочався промисловий переворот, який охопив на початку текстильне виробництво. У
30-х роках XIX ст. зміни торкнулися транспорту', металургії, видобувної промисловості. Були
покладені початки розвитку важкої промисловості. У сільському господарстві почали
застосовувати прогресивні методи господарювання - меліорацію, мінеральні добрива,
сівозміну, а також переведення селян на грошову ренту. У другій третині XIX ст. з’явилися
перші фінансові установи, пов’язані з промисловістю і торгівлею: 1846 р. у Празі відкрилося
відділення австрійського національного банку. Він надавав кредити, які стимулювали
діяльність великих купців і фабрикантів у Чеських землях.

Зростання національної свідомості чехів проходило в умовах відсутності національної
держави. У південно-західній частинні Чехії і Моравії компактними масами проживали німці.
Чимало їх було у великих містах, де вони, як правило, займали провідні позиції в органах
управління, промисловості, торгівлі. Серед знаті переважали іноземці або понімечена шляхта.
Більшість її не знала чеської мови і стояла осторонь чеського національно-культурного життя.
Чеська мова зберігалася переважно серед нижчого духовенства, селянства і частково простих
ремісників.

Багатовіковий чужоземний гніт призвів до занепаду чеської культури. Певні зрушення у
цій сфері проявилися у другій половині ХУШ ст. і були пов’язані з поширенням ідей
Просвітництва. Представники чеського Просвітництва Г.Добнер і М.Фойгт намагалися
використати ці ідеї в інтересах чеської суспільної думки, науки, національної культури.
Особливо значущою була діяльність філолога Йозефа Добровського (1753-1829), який
залишив праці з історії, мови, культури слов’янських народів, звернув увагу на розвинутість
чеської народної мови. Поширення ідей Просвітництва, реформи освіченого абсолютизму
[створили сприятливий ґрунт для пробудження національного життя і дали початок новому
-періоду чеської історії - Відродженню. На початковому його етапі основними були завдання
культурно-просвітницького характеру.

Для практичної реалізації цих завдань багато зробили чеські діячі, котрі отримали назву
“будителів”. Йозеф Юнгман (1773-1847) у своїх літературних і наукових творах пропагував
ідеї піднесення національної свідомості чехів, їх зв’язку з іншими слов’янськими народами.
Його перу належала фундаментальна праця “Історія чеської літератури”. Серед його
однодумців були поет Франтіиіек Ладислав Челаковськиіі (1799-1852), вчений і громадський
діяч Вацлав Ганка (1791-1861). Своєрідним проявом національної свідомості чехів було
створення фальсифікатів національної історії, котрі повинні були довести високий рівень
культури чехів у давні часи. В.Ганка разом з поетом ЙЛіндою підробили і поширили т.зв.
“Краледвірський” і “Зеленогірський” рукописи (від місця їх нібито “віднайдення”). Тільки
наприкінці XIX ст. було доведено їх фальсифікат. Важливу роль у національному русі того
часу відіграли історик Ф.Пельцль, який довів.фальсифікацію чеської історії у хроніці Гаєка,
археолог та історик П.ЙШафарик, який опрацював новітні матеріали з історії давніх слов’ян,
що засвідчили високий рівень культури і спростували твердження німецьких вчених про
відсталість слов’янських народів у давнину. Вони привернули увагу до минулого чехів,
народної мови, звичаїв.

Інтерес до минулого стимулював появу культурних товариств та інституцій, які об’єднали
прихильників національного відродження. У Празькому університеті було засновано кафедру
чеської мови (1792 р.). З’явилися чеські просвітницькі та наукові товариства: Королівське
наукове товариство (1784 р.), Чеський національний музей (1818 р.), Чеська матиця (1831 р.)
та інші. Важливими органами формування національної свідомості стали видання “Часопис
чеського музею”, “Квєти”, “Чеська вчела”.

На зламі 20-30-х років XIX ст. чеський культурний рух набув великого розмаху і
проявився у численних творах романтиків, які черпали натхнення у народній творчості.
Літературні і мистецькі твори набули яскравого патріотичного забарвлення. Тритомна праця
Ф.Л.Челаковського “Слов’янські народні пісні”, його ж “Відгуки чеських пісень”, поетичні
твори Карела Гінека Махи здобули велику популярність. Поетична пісня останнього “Де моя
батьківщина” стала чеським національним гімном. Література здобула ширше коло читачів
внаслідок різноманітних культурно-освітніх акцій - появі читацьких гуртків, аматорських
театрів тощо. На схилі 20-х років науково-громадську діяльність розпочав Франтіиіек
Палацький (1798-1876), талановитий юнак з Моравії, який зблизився з чеськими
шляхетськими колами і з їх допомогою одержав посаду офіційного історіографа Чеського
Королівства. 1836 р. вийшов друком перший том його фундаментальної праці “Історія
чеського народу в Чехії і Моравії”, через яку червоною ниткою проходила ідея одвічної
боротьби чеської та німецької національних стихій, підкреслювався миролюбний
демократичний характер перших і агресивність других.

У 30-40-х роках XIX ст. в умовах назрівання кризи абсолютизму чеський національний
рух набув політичного характеру. Поряд з вимогами рівноправності чеської мови і свободи
розвитку національної культури з‘явилися вимоги демократичних перетворень і
національного визволення. По мірі розширення спектру політичних поглядів у чеському
суспільному і національному рухах поступово формуються два основні ідейно-політичні
напрями - ліберальний і радикальний. Переважаючим був ліберальний, провідники якого
(Ф.Палацький, Л.Рігер, К.Гавлічек-Боровський та інші) на перше місце ставили вимого
національної автономії, формулювали засади австрославізму - перетворення Австрії )
конституційну федеративну монархію і надання чехам рівних прав з іншими народами
імперії. Ця думка була розвинута Ф.Палацьким у “Листі до Франкфурта” (квітень 1848 р.)у
зв’язку з обговоренням питання про участь чехів у загальнонімецькому парламенті, що
засідав у Франкфурті. Чеські політичні лідери від імені народу відмовилися від участі у
виборах, що призвело до загострення чесько-німецьких суперечностей в Чеських землях.

Національно-політичні концепції радикалів розроблялися в 30-40-х роках XIX ст.
Е.Арнольдом, К.Сабіною, Й.Фрічем, В.Ваврою. Організаційним центром радикалів було
об’єднання "Чеський ріпіл". Національні вимоги вони намагалися пов’язати з соціальними,
виступали за широку участь народних мас у політичному житті держави. Як і ліберали вони
відстоювали державно-правову концепцію і виступали за об’єднання Чеських земель в єдине
адміністративне ціле, скликання чеського сейму і утворення чеського уряду, висували вимоги
рівноправності чеської та німецької мов у школах, установах.

Революційні події 1848-1849 рр. стали своєрідним підсумком попереднього розвитку
суспільного руху і національного відродження. У Празі 13 квітня 1848 р. виник Національний
Комітет, який мав підготувати скликання чеського Великого сейму. Проте в ході чесько-
німецького протистояння німці вийшли з Національного Комітету і утворили свій
Конституційний Союз. На противагу йому чеські лідери наприкінці квітня заснували
національне політичне товариство "Слов’янська літа", метою якого була боротьба за
рівноправність чеської та німецької мов, недопущення до виборів у Франкфуртський
парламент.

У той час як ліберали відстоювали легальні форми боротьби, радикалів об’єднувала
готовність до революційних методів. Вони очолили Празьке повстання у червні 1848 р.,
розробляли плани нового повстання міжнародного характеру. На нього вони покладали надії
щодо утворення вільної федерації народів на руїнах монархії Габсбургів.

Наступ контрреволюції після поразки повстання супроводжувався поверненням до
абсолютистських форм правління. Дарована імператором у березні 1849 р. нова Конституція
практично зводила нанівець усі попередні завоювання, проголошувала неподільність і
спадковість монархії Габсбургів. У той же час вона містила положення про національну
рівноправність, релігійні свободи. Таким чином, чехи поряд з іншими народами одержали
певні політичні права, чеська мова прирівнювалась у правах з німецькою. Найвагомішим
здобутком революції було скасування панщини і перехід земельних ділянок у власність
селян.

Словацький національний рух. Словаки не мали жодних формальних атрибутів
автономії. їхня етнічна територія, яка повністю вписувалася в угорську, була адміністративно
роз’єднана між окремими комітатами, а органи місцевого самоуправління перебували в руках
угорської шляхти. Словаки, конфесійно розділені між католицтвом і протестантством, не
мали національної церковної організації. У них не було також своїх міських осередків, які б
перебрали на себе провід національного культурного життя.

Початок словацького національного руху відноситься до 1780-х років і пов’язаний 5
просвітницькою суспільною думкою. Визначні його представники (Ю.Папанек, Ю.Фандлі,
Ю.Рібай, Ю.Палкович) насамперед звернули увагу на вивчення словацької історії та.
формування літературної мови.'Серед словацьких католиків набули поширення нові норми
словацької літературної мови, запропоновані Антоном Бернолаком (1762-1813) на підставі
західнословацького діалекту (“бернолаччина”). Цю мову пропагувало у своїх виданнях
Словацьке Наукове Товариство, засноване 1789 р. Однак загальнонаціональною
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

жолаччина” не стала. Словацькі протестанти продовжували користуватися т.зв.
лічтиною” - чеською мовою, зафіксованою у Краліцькій біблії XVI ст., відстоювали
іепцію національно-культурної та мовної єдності словаків і чехів. Внаслідок цього у
ваччині складалася літературно-писемна двомовність. У цьому річищі на початку XIX ст.
юдило формування словацької інтелігенції. У 20-х роках учасники словацького
анального руху звернулися до нових форм діяльності: створення читацьких гуртків,
цнання передплатників періодичних видань у товариства. Такі товариства виникли у
ті (1826 р.), Шопроні, Братиславі, Кошице (1827 р.).

1 другій чверті XIX ст. у словацькому національному відродженні з’являються нові риси,
візується культурна праця. На цей час припала діяльність Яна Коллара та Павеча Йозефа
Царика. Обидва мали значні заслуги як для словацької та чеської, так і для культури
’янських народів загалом. Я.Коллар у поетичній формі висловив свої погляди на долю
Енських народів та необхідність їх єдності (поема “Дочка Слави”). Згодом він розвинув
іеї у трактаті “Про літературну взаємність” (1837 р.). Історичні та філологічні праці
.Шафарика теж вчинили поважний вплив на формування національної самосвідомості
: словаків.

Посилена мадяризація, яка проявилася від початку 30-х років XIX ст., стимулювала
згуртування діячів словацького національного руху, зближення католиків і протестантів. У
1834 р. у Будим і виникло "Товариство любителів словацької .мови і літератури". Його
учасники почали видавати літературний альманах “Зоря”, в якому публікувалися праці
представників обох конфесій, написані різними варіантами літературної мови. Ще раніше у
Братиславському ліцеї виникло “Товариство чесько-словацької мови і літератури”, яке 1835 р.
очоливЛюдевіт Штур (1815-1856). Його члени, переважно студенти, знайомилися з творами
європейських учених і політиків, слідкували за роботою Угорського сейму, який засідав у
' Братиславі. Л.Штур та його послідовники (“штурівці”) організували недільні школи, читацьні
гуртки для просвіти населення, поширювали норми понадконфесійної літературної мови.
Вони спиралися на різні верстви, шукали підтримки словацької шляхти (“земанства”),
намагалися привернути на свій бік підприємців словацького походження. З огляду на складні
умови, в яких розвивався словацький національний рух, насамперед через загрозу
мадяризації, мовні вимоги тривалий час залишалися актуальними. Все це призводило до
своєрідного переплетіння в суспільному житті словаків 1830-40-х років мовно-культурних і
політичних аспектів. Угорські власті забороняли діяльність словацьких культурних
товариств. 1837 р. Л.Штур зробив спробу створити за польським зразком таємну національну
організацію “Взайомност” (1837-1840 рр.). Але гострі репресії проти її учасників спонукали
його припинити змовницьку діяльність і повернутися до легальних форм. У 1842-1843 рр.
словацькі культурні діячі розпочали кампанію протестів проти запровадження угорської мови
у протестантській церкві, звернулись із петиціями до Відня, закликаючи взяти їх під захист.

У 40-х роках XIX ст. виникли перші загальнословацькі культурні центри, які стали
спробою об’єднання національних сил. 1845 р. почалося видання першої словацької газети
"Слованске народні новіни". На її сторінках восени 1847 р. були сформульовані засади
словацької національно-політичної програми, розроблені Л.Штуром, які того ж року були
представлені у петиції до імператора, складеній учасниками з’їзду словацьких діячів у
Чахтіцах. У ній йшлося про надання селянам землі у власність за викуп, запровадження
словацької мови в освіту та уряди, поширення незалежного судочинства на всі верстви
населення (передусім селян). Поступово словацькі діячі зблизилися з ліберальними колами
чехів, угорців та інших народів імперії.

Діячі словацького національного руху (Л.Штур, М.Годжа, Й.М.Гурбан та інші) вітали
революційні події 1848 р., почали розробляти програму власних дій. У її основу було
покладено політичне конституювання словаків як окремого народу, вимога територіальної!
автономії в межах Угорського Королівства. Оприлюднена в травні 1848 р. перша
загальнонаціональна програми словаків “Вимоги словацького народу" засвідчила
переважання у ній ліберальних моментів. Вона надавала переваги конституційному
забезпеченню прав словаків у рамках федералізованої Угорщини. Проте угорський уряд
зайняв стосовно словаків негативну позицію, розпочав репресії проти активних учасників
руху, закрив єдину словацьку газету. Надії на можливість компромісу з угорськими
лібералами і демократами були поховані.

Тоді лідери словаків, які змушені були виїхати до Праги, а потім Відня, вирішили
організувати повстання словаків проти угорців, спираючися на підтримку австрійців. У
вересні 1848 р. вони створили у Відні перший національно-політичний орган Словацьку
Національну Раду на чолі з Й.М.Гурбаном і підпорядкували їй нечисленні загони
добровольців. 19 вересня рада проголосила самостійність Словаччини і початок збройної
боротьби за досягнення цієї мети. Однак рух не набув загальнонаціонального характеру, а
невеликі загони повстанців були вже 28 вересня розгромлені угорськими військами під м.
Врбов. Діячі СНР не припинили спроб піднести повстання, організовували загони при
підтримці Відня, який був зацікавлений у розгромі угорської революції. У січні 1849 р. вони
підготували нову політичну програму "Турчанські вимоги", яка рішуче ставила питання про
відокремлення Словаччини від Угорщини та її перехід під управління Відня, від якого
очікували більшої толерантності у національному питанні (йшлося про створення “Великого
Словацького Князівства” з власними сеймом і урядом). Однак після придушення угорської
революції Відень відвернувся від словаків. За положеннями октройованої Конституції 1849 р.
Словаччина залишалася складовою частиною Угорського Королівства. Це спричинило
масовий петиційний рух (вересень-жовтень 1849 р.) за відокремлення Словаччини від
У горщини й утворення словацької коронної землі.

Угорщина в складі імперії Габсбургів. Державні реформи останньої чверті XVIII ст.
охопили й територію Угорського Королівства. Иосиф II відмовився коронуватися угорською
короною і скликати угорський становий сейм. У 1782 р. були об’єднані угорська і
семигородська канцелярії та скасовані митні кордони між цими землями. Керівні органи
Угорського Королівства були перенесені з Братислави до Буди, яка стала столичним містом
(1783 р.).

Початки угорського визвольного руху, формування його ідейних і політичних засад
припали на останні десятиліття ХУШ ст. Одним з перших поставив ці питання Дьордь
Бешиїенеїу книзі “Трагедія Аґіша”, яка привернула увагу до мови і культури мадярів. Мовне
питання використовувалося з політичною метою і було спрямоване на створення
однонаціональної держави. Виникли численні масонські ложі, в яких сформувалася
шляхетська опозиція Габсбурґам. З другого боку, складався республіканський рух, радикальні
лідери якого (ЯЛацкович, І.Мартинович) виношували ідею встановлення в королівстві
республіканського устрою. Після розгрому (1794 р.) антигабсбурзької шляхетської опозиції
угорський національний рух був позбавлений організованих форм.

Новий етап цього руху почався 1825 р., коли національно-культурні проблеми
поступилися політичним. Головними з них були питання надання офіційного статусу
угорській мові та втілення в життя гасла “одна держава - одна нація”. Було взято курс на
повну мадяризацію в Угорському Королівстві. Особливе значення у формуванні
самосвідомості угорців мав представницький орган - сейм, ухвали якого, насамперед з
приводу мови, оприлюднювалися. Упродовж 1832-1836 рр. сейм ухвалив закон, який
зобов’язав поступово вводити до всіх установ угорську мову. Послідовна політика
Мадяризації призвела до того, що на підставі закону, який ухвалив 1844 р. угорський сейм,
^горська мова стала державною в межах королівства.

й, У 30-40-х роках XIX ст. угорські лідери сформулювали національно-політичні програми
.(І.Сечені, Л.Кошут, М.Танчич, Ш.Петефі), які за змістом значно різнилися. Процес
'поляризації сил національно-визвольного руху спричинив виникнення у 1847 р.
Консервативної (Д.Аппоні, А.Вай) і Опозиційної (Л.Баттяні, Л.Кошут, Ф.Деак) політичних
: партій.

Під час революції 1848-1849 рр. угорські національні лідери рішуче виступили за
політичну самостійність країни. Повстання 15 березня 1848 р. у Пешті поклало початок
революції в королівстві. Угорський сейм, який від листопада 1847 р. засідав у Братиславі, 20-
31 березня 1848 р. ухвалив закони, котрі скасували панщинні обов’язки селян, поміщицьку
юрисдикцію, церковні повинності. Виникли основні передумови для заміни станового
суспільства громадянським. Було утворено угорський уряд на чолі з Л.Баттяні. Національним
і політичним лідером країни став Лаііош Коиіут (1802-1894). Сейм, уряд, а також впливові
угорські політичні сили відмовилися, однак, займатися комплексом питань, пов’язаних з
переглядом національних прав. Ідея свободи народів, у якій представники неугорських
народів вбачали основоположний принцип самореалізації та рівноправності, для провідників
угорської гегемонії в багатонаціональній країні була неприйнятною.

Березневі події 1848 р. у Пешті започаткували угорсько-австрійську’ війну, під час якої
і чіткіше поляризувалися угорські політичні сили. Лібералів представляв Л.Баттяні,
революційних радикалів - Л.Кошут і Ш.Петефі. Восени 1848 р. імператор, спиряючися на
вищі військові кола, вирішив зміцнити свої позиції в Угорщині радикальними заходами. З
жовтня він розпустив угорський сейм, а всю повноту влади передав хорватському бану
Й.Єлачичу, війська якого вдерлися до Угорщини. За таких умов угорський національний рух
значно активізувався. Його вершиною стало проголошення парламентом 14 квітня 1849 р.
скасування влади Габсбургів. Такий розвиток подій стривожив віденський двір і при
військовій підтримці Росії національний рух угорців був придушений.

Національне відродження хорватів. Хорватський національний рух наприкінці ХУШ —
першій половині XIX ст. розвивався в умовах адміністративно-політичної роз’єднаності
хорватських земель та мовної диференціації. Офіційними мовами у різних частинах
Триєдиного королівства (Хорватія, Славонія, Далмація), Військового Кордону та Примор’я
були латинська, німецька та італійська. Ідеї Французької революції, нетривале існування
Іллірійських провінцій Наполеона вчинили помітний вплив на хорватів. Освічені діячі почали
осмислювати нові суспільні реалії, висловлювати думки про цілісність хорватських земель.
Ідейним натхненником і організатором хорватського національного руху став письменник і
вчений Людевіт Гай (1809-1882). Його однодумцями були І.Кукулевич-Сакцинський,
Я.Драшкович, В.Бабукич. Вони запропонували концепцію національної єдності південних
слов’ян, яких вважали нащадками давніх іллірів. У зв’язку з цим хорватське національне
відродження одержало також назву іллірійського руху або ілліризму. Специфічною була мовна
ситуація в хорватських землях: населення розмовляло трьома діалектами - штокавським,
кайкавським і чакавським. Ілліри добилися визнання хорватською літературною мовою
найпоширенішого штокавського діалекту. Це сприяло національному згуртуванню хорватів
навколо Загреба і прискорило формування хорватської нації. Зусиллями діячів ілліризму були
створені перші національні установи - “Читальня" (1838 р.), “Іллірська матиця" (1842 р.),
_які стали центрами культурного і суспільно-політичного життя. Почалося видання газети
“Іллірське народне повіне” (1836 р.), на сторінках якої пропагувались ідеї мовної і культурної
спільності південнослов’янських народів, з’явилися численні видання з історії і культури
хорватів. На початках ілліри проголосили постулат відновлення “Великої Іллірії’ (Янко
Драшкович), яка б включала усі слов’янські і неслов’янські народи Балкан. Але невдовзі
виявилась утопічність цього гасла, й вони були змушені відмовитись від нього, замінивш
закликом до об’єднання усіх хорватів. Ідеї ілліризму сприяли національному відродженню
словенців, сербів та інших народів Балканського півострова.

Іллірійська ідея набула популярності серед різних верств, включаючи шляхту, яка
приєдналася до руху, надавши йому більш поміркованого характеру. У 40-их роках шляхта
запровадила ілліризм до політики хорватського сабору і жупанських скупщин. Іллірії
домагалися припинення мадяризації хорватів, об’єднання хорватських земель та їхньої
рівноправності в Угорщині. Віденський двір зробив спробу ізолювати хорватський
національний рух і спрямувати його проти Угорщини. У 1843 р. імператорський указ
заборонив вживання терміну “ілліри” і “Велика Іллірія”. Невдовзі у русі відбулося
перегрупування сил: частина заможної шляхти перейшла до “хорвато-угорськбї” партії
(“мадярони”) і зміцнила свої зв’язки з ліберальною угорською шляхтою, поступово
розірвавши з ілліризмом. Інша частина іллірів схилялася до угоди з Габсбурґами. Більш
радикальні ілліри 1847 р. об’єдналися у партії “прогресистів” на чолі з І.Мажураничем: вони
були готові співпрацювати з угорцями на засадах визнання національної самостійності
Триєдиного королівства.

І Нового піднесення хорватський національний рух набув від початку 1848 р., коли
хорватський сабор запропонував реорганізувати імперію Габсбургів на федеративній основі.
Спираючися на історичне право, хорватський політичний форум виступив за об’єднання всіх
хорватських земель, наголошуючи на приєднанні до Хорватії і Славонії Військового Кордону
та Далмації. 25 березня 1848 р. хорватський сабор ухвалив документ “Завдання народу", в
якому йшлося про збереження лояльності щодо імперії, але містилася вимога створення
незалежного від Угорщини Триєдиного королівства з Воєводиною і Нижньою Штирією,
Каринтією, Крайною, Ґорицею та Істрією. Ці рішення були подані на затвердження
імператорові. Відень вміло скористався з протистояння хорватів і угорців під час
революційних подій в Угорщині, заохотив хорватського бана Й.Єлачича до виступу проти
угорців, обіцяючи в майбутньому піти на поступки хорватам. Наприкінці 1849 - в першій
половині 1850 р. імператор видав з цього приводу низку ухвал. У листопаді 1849 р. було
утворено особливу адміністративну одиницю - Сербську Воєводину і Банат, а у квітні 1850 р.
узаконено адміністративно-політичну самостійність Хорватії, Славонії і Примор’я з Рієкою.
Хорватська мова визнавалася тут офіційною. Спираючися на статті Конституції, яку
проголосив новий імператор Франц Йосиф у березні 1849 р., навесні того ж року віденський
уряд провів чергову політико-адміністративну реформу. Трансильванія, Хорватія і Славонія.
Військовий Кордон, Сербська Воєводина і Банат вийшли з правового підпорядкування
Угорщини і стали окремими адміністративними одиницями. Далмація і надалі залишалася
особливою імперською територією.

Словенське національне відродження. Словенці проживали в Крайні, Каринтії, Штирії,
Примор’ї і Ґориці. їх спільна назва “карантанці” у ХУП-ХУПІ ст. поступилася регіональним
назвам. В умовах адміністративної роз’єднаності етнічних земель під впливом
просвітницьких ідей у другій половині XVIII ст. виник рух за розвиток словенської мови і
культури. Початок національного відродження у словенців датується 1768 р. - часом виходу
друком “Крайнської'граматики” М.Похліка. Він та його оточення (В.Воднік, Я.Міхелич)
закликали розвивати народну мову і традиції. Значну увагу створенню словенської школи
приділяв Б.Кумердей, автор перших словенсько-німецьких підручників. Певну роль у
поширенні просвітницьких ідей відіграла Академія діяльних (1779-1783 рр.), учасники якої
звернули увагу на вивчення історії Крайни, словенської мови.
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

о30-х років XIX ст. словенські діячі віддавали перевагу просвітництву. У часи існування
йських провінцій, які об’єднали більшість словенських земель, словенці вперше відчули
ивість політичного об’єднання своєї етнічної території. На початку XIX ст. з’явилися
і підручники словенської історії та мови, автором яких був В.Воднік. У Люблянському
було засновано кафедру словенської мови (1817 р.). Свій внесок у культурні надбання
нців зробили історик ІЛінхарт, філологи Ф.Метелко, П.Дайнко, М.Чоп, видавець
йвейс.

словенському середовищі певний відгук мали іллірійські ідеї, насамперед у Каринтії та
ії. Членами іллірійських об’єднань і товариств (Любляна, Грац, Целовац) були словенці
евар, П.Дайнко, М.Маяр-Зільські, А.Сломшек. На чоло словенських діячів висунулися
видавець народних пісень Станка Враз (1810-1851) і ліберал Матій Маяр Зйіьські
1892). Вони видавали альманах “Крайнська бджілка”. У 40-х роках впливи ілліризму у
нії послабились, і на перший план вийшли діячі демократичного спрямування, серед
виділявся поет Франтішек Прешерн (1800-1849), який написав багато патріотичних
романтичного забарвлення, виступав на захист селянських мас. Водночас заявили про
консерватори, що орієнтувалися на монархію Габсбурґів, зокрема філолог-славіст Срне
ар (1780-1844).

іява національної політичної програми пов’язана з утворенням перших словенських
 політичних товариств у Відні (“Словенія”) та Любляні (“Словенське товариство”), навколо
яких гуртувалися культурні діячі. На початку 1848 р. засновано першу словенську політичну
газету “Словенія”. У квітні 1848 р. вони оголосили першу політичну програму словенців під
назвою "Об'єднана Словенія ” (автор М.Маяр-Зільські), яка вимагала об’єднання словенських
земель в одній провінції під владою Габсбурґів, ((френня місцевого парламенту і
рівноправності словенської мови. Представники словенського національного руху були
обрані до австрійського парламенту, де мали можливість виступати на захист своїх прав.
Проте поразка революції звела нанівець майже всі попередні здобутки словенців. Натомість
потужний селянський рух влітку 1848 р. спричинив скасування тут панщинних відносин.

Сербський національний рух у Воєводині. Після невдалого наступу австрійських військ
і сербських повстанців проти турків 1690-1691 рр. відбулося масове переселення сербів (40
тис. осіб) у межі Габсбурзької монархії. Тоді ж австрійський уряд надав переселенцям деякі
привілеї: свободу віровизнання, церковну автономію. Наприкінці XVIII ст. уряд видав кілька
документів, які змінили статус сербського православного населення в Австрії. “Регламент”
1770 р. скасував владу митрополита у світській сфері, а за “Деклараторієм” 1779 р. сербам
надавалося лише право на релігійно-шкільну автономію. У вересні 1790 р. у Темешварі були
скликані представницькі збори сербів, на яких сербські національні політичні лідери вперше
поставили питання про утворення в складі Габсбурзької монархії особливої сербської
автономної області на чолі з воєводою (звідси назва Воєводина), який би підпорядковувався
безпосередньо монархові у Відні. Однак їхні вимоги не були задоволені. За таких умов
важливого значення для збереження національного життя сербів набув розвиток освіти та
шкільництва. На цьому поприщі особливо відзначилася світська інтелігенція (Т.Янкович,
А.Мразович). Чимало культурних діячів були тісно пов’язані з православною церквою, яка
активно протидіяла католицькій пропаганді. Пращ Йована Раїча (“Історія різних
слов’янських народів”), Захарії Орфечіна (“Плач Сербії4’), діяльність Досифея Обрадовича
помітно вплинули на сербську суспільну думку кінця XVIII - початку XIX ст., сприяли
зміцненню національної самосвідомості. Нові Сад, Карловці стали центрами культурного
життя сербів, осередками діяльності національних письменників, учених, політиків.
Важливий внесок у відродження сербської національної свідомості зробили карловицький
митрополит С.Стратимирович і бачський єпископ И.Йованович. Найяскравіше це проявилося;
під час Першого сербського повстання.	-

У ході революції 1848-1849 рр. сербські національні діячі (Д.Стратимирович, С.Шуплікац;
митрополит Й.Раячич) скликали у Карловцях Скупщину за участю 10 тис. представників від
сербського населення з різних районів Південної Угорщини, Срему і Військового Кордону.
Скупщина проголосила політичну автономію Воєводини, її повну незалежність від
Угорщини і безпосереднє підпорядуквання віденському двору. Була утворена також Сербська
патріархія, яка об’єднала православних сербів і румун.

5.	Османська імперія наприкінці ХУШ - у 70-х роках XIX ст.

Соціально-політична криза Османської імперії. Тімарська система землеволодіння, що
виникла й утвердилась у процесі формуваня османської держави, відповідала ранньому
етапові її розвитку, який характеризувався низьким рівнем товарного виробництва і
грошового обміну. Зародившися в умовах загарбання чужих територій з метою матеріального
забезпечення передовсім військових, вона спонукала державу до все нових завойовницьких
походів, наслідком яких було збагачення їх учасників за рахунок військової здобичі й
територіального розширення імперії. Смуга військових поразок, яких зазнала Туреччина
наприкінці ХУШ ст., призвела до втрати низки територій та різкого зменшення кількості
здобутих трофеїв. Щоб надолужити втрачене, сіпагі намагалися підвищити розміри
повинностей селян, прикріплених до ленів. Через це ленники почали правдами й неправдами
перетворювати тімари з умовних володінь у спадкові. На привласнених землях вони
створювали великі товарні господарства - чіфтліки, які ставали основним джерелом їхнього
збагачення. Водночас правляча верхівка, особливо придворна аристократія використовувала
своє привілейоване становище і безцеремонно привласнювала вільні землі,
сконцентровувавши у своїх руках великі маєтності, не пов’язані з військовою чи іншою
службою. Розпад тімарської системи ще більше підривав обороноздатність Туреччини, тому
що частина сіпагів, перетворивши свої держання у спадкову власність, самоусунулися від
військової служби. За умов кількісного зменшення спагійської кінноти та занепаду її
бойового духу, Порта вирішила компенсувати цей недолік збільшенням корпусу яничарів,
служба яких оплачувалася з державної скарбниці. Але ставка на наймане військо дала
зворотній ефект: значно збільшилися витрати на армію, держава не завжди мала чим
розрахуватися з яничарами. У відповідь вони почали бунтуватися і скидати невгодних
султанів.

Затяжні кризові явища османської суспільно-політичної системи мали незворотній
характер, що наприкінці XVIII - початку XIX ст. призвело до протиборства провінцій з
центром. Розбагатілі місцеві османські вельможі (аяни) дедалі більше зрощувалися з
провінційною владою і ставали виразниками відцентрових тенденцій, що неминуче
послаблювали султанську владу і посилювали сеператизм. Наймогутніші правителі провінцій
(Шкодерського, Янінського Тепелінського, Відінського пашаликів) взагалі відмовилися
підпорядкуватися центрові.

Внутрішня нестабільність Туреччини негативно позначилася на перебігу турецько-
російських війн, у результаті яких вона втратила деякі окраїнні території, а також вимушена
була погодитися на відмову від політичного контролю над васально залежними державами
(Волощиною, Молдавією, Кримським ханством). Це означало початок розпаду Османської
імперії. Правляча еліта Туреччини не могла не усвідомолювати занепаду країни. Спроби
реанімувати тімарську систему, що робились у другій половині XVII ст., виявилися
малоефективними. Зусилля реформатора великого візира Ібрагіма Паші Невшехірлі (1718—
1730), спрямовані на запозичення деяких здобутків європейської цивілізації, зокрема у сфері
ювіти, науки, книгодрукування, технічної думки, а також досвіду організації армії, дещо
иірияли подоланню культурно-психологічного бар’єру, що відгороджував Туреччину від
Європи.

л. На зламі XVIІІ-ХІХ ст. ситуація в Османській імперії була настільки загрозливою, що від
повного розпаду її могли врятувати лише кардинальні перетворення. Про це відкрито заявив
султан Селім ПІ (1789-1807) у посланні до Порти: “Країна гине, ще трохи і її уже не можна
буде врятувати”. Він та його наступник Магмуд // (1808-1839) вдалися до рішучих заходів,
спрямованих на створення нової, побудованої за європейськими зразками армії. У 1826 р.
після жорстокого придушення чергового заколоту яничар Магмуд II спеціальним указом
розпустив яничарський корпус. Замість кінного ополчення сіпагів, що збиралися лише у
період військових походів, була запроваджена регулярна армія. У зв’язку з цим відпала
потреба у тімарській системі, і своїм указом від 1834 р. султан її ліквідував. Суть аграрної
реформи полягала в тому, що всі ленні землі (за винятком тих, що уже були перетворені)
переходили до рук держави. Селяни, які обробляли цю землю, ставали її спадковими
утримувачами. Вони позбувалися залежності від колишніх ленників і сплачували повинності
лише державі, перетворюючися у майже вільних виробників. За втрачену ленниками землю
держава виплачувала їм щорічну ренту.

Реформи кінця XVIII - першої половини XIX ст. були реальним кроком Туреччини в бік
Європи, але недостатнім для того, щоб вивести країну з кризи. Загроза існуванню Османської
і імперії ставала дедалі очевиднішою. З розпадом Туреччини неминуче поставало питання про
її обширну територіальну спадщину у Європі, а також зароджувався конфлікт за протоки, на
які претендувала Росія. Західні держави, насамперед Англія, категорично не бажали
допустити цього. Влітку 1839 р. вони офіційно оголосили, що беруть Османську імперію під
свою колективну опіку. Лондонська конференція 1840 р. підтвердила цю ухвалу і змусила
бунтівного єгипетського пашу Мугамеда Алі підкоритися султану, чим на даному етапі було
врятовано цілісність Османської імперії. У нового султана Абдул Меджида (1839-1861) не
залишалося іншого виходу як прийняти запропоновану опіку і на вимогу Заходу розпочати
системні реформи.

Опублікований у листопаді 1839 р. Гюльханейський хатт-і-шеріф (священний указ)
започаткував низку перетворень, які ввійшли до історії під назвою ‘Іанзимату’' (араб. - ряд,
серія). В указі проголошувалося, що новий султан має намір гарантувати усім підданим
імперії незалежно від віровизнання безпеку їх життя, людської гідності та майна, запровадити
справедливу систему оподаткуванню і змінити порядок призову на військову службу. З метою
реалізації накресленої програми на початку 40-х років XIX ст. було проведено реформи: при
управителях еялетів і санджаків створено меджиліси - дорадчі органи з участю представників
немусульманського населення; схвалено карний та комерційний кодекси; засновано систему
світських шкіл; вжито заходів для вдосконалення земельних відносин. Однак на практиці
реформи втілювалися в життя непослідовно, долаючи опір консервативних сил, насамперед
мусульманського духовенства, яке не бажало змиритися з наданням християнам рівних з
ними прав. Проблема статусу християн призвела до конфлікту з Росією, яка претендувала на
роль покровительки щодо православ’я та святих місць у Палестині. Це стало приводом для
Кримської війни 1853-1856 рр. І хоча союзники (Туреччина, Англія, Франція і Сардинія)
завдали Росії поразки, ця перемога виявилася для Османської імперії майже пірровою.
Колосальні видатки підірвали її економіку і спорожнили державну скарбницю. Порта
^змушена була просите у французького та англійського банків позики, які призвели до її
величезної заборгованості перед Заходом.
Паризька мирна угода 1856 р. посилила опіку над Туреччиною з боку західних держав, яка
змушували султана продовжувати реформи. Другий етап танзимату розпочався з видання
Абдул Меджидом 18 лютого 1856 р. хатт-і-гюмаюна (власноручного указу), яким віЛ
підтверджував основні пункти Гюльханейського хатт-і-шеріфа щодо громадянських прав усі»
підданих імперії, незалежно від віровизнання та національної приналежності. Указ також]
задекларував право немусульман займати посади в адміністрації та війську. На виконання!
хатт-і-гюмаюна уже за правління наступного султана - Абдул Азіза (1861-1876) - було;
прийнято закони стосовно аграрних відносин, податкової та судової систем, підприємництва*
та освіти. Зазначені реформи повинні були прискорити процес європеїзації Османської
імперії. Входячи у світовий ринок, економіка Туреччини поступово змінювалася. Помітно
зростала товарність сільського господарства, почала зароджуватися промисловість,
розвивалась інфраструктура. Але більша частина турецької еліти й суспільства не сприймала ’
реформ. Лише невелика група інтелектуалів усвідомлювала шо без суттєвих перетворень
зберегти цілісність імперії неможливо. У 1865 р. в Стамбулі виникло таємне "Товариство
нових османів'\ яке ставило за мету перетворити Туреччину у конституційну монархію. У
1867 р. його члени організували антисултанську змову, яка була розкрита а її учасники
покарані.

Повільний, але неухильний процес розкладу традиційної суспільно-політичної та
економічної системи, яка лежала в основі османського деспотичного ладу, відкривав нові
можливості для розвитку буржуазно-ринкових відносин, принаймні у балканських
володіннях. З цим була пов’язана поява у поневолених турками народів власної економічної
еліти, яка чимдалі більше не бажала миритися з чужоземним гнітом. Передовсім з її
середовиша сформувався прошарок інтелектуалів-патріотів, які під впливом європейського
Просвітництва дбали про освіту, поширювали знання, в тому числі з історії своїх народів, і
цим сприяли зародженню національної самосвідомості, пропагували ідею національного
визволення. Значний вплив на зародження національних рухів мала Французька революція
кінця XVIII ст. Проголошені нею гасла свободи і суверенітету викликали значний резонанс на
Балканах, де на порядку денному стояло питання повалення турецького режиму.

Улітку 1875 р. розпочалося збройне повстання у Герцеговині та Боснії, навесні 1876 р.
воно охопило Болгарію. Влітку того ж року Сербія і Чорногорія оголосили Туреччині війну.
Все це свідчило про небувале загострення ситуації на Балканах, що викликало втручання у
турецькі справи великих європейських держав і, зрештою, вилилося у так звану Східну кризу.
Внутрішньополітичне становище Османської імперії ускладнилося настільки, що призвело до
державного перевороту у травні 1876 р., в результат] якого султан Абдул Азіз був
позбавлений трону, а його місце посів Абдул Гамід (1876-1909), пообіцявши запровадити
конституцію. Однак проголошена в грудні 1876 р. Конституція та обраний на її основі
двопалатний парламент не забезпечили перетворення Османської імперії у конституційну
монархію. Не маючи широкої суспільної опори, крихкий конституційний лад упав під тиском
консервативних сил. У лютому 1878 р. Абдул Гамід влаштував державний переворот,
розпустив парламент і відновив деспотичну форму правління.

Внутрішньополітичні події були тісно пов’язані з міжнародним становищем Туреччини.
Визвольний рух поневолених балканських народів і жорстока розправа турецької влади з
його учасниками викликали бурхливу реакцію світової громадськості. З метою розв’язання
конфлікту мирним шляхом у турецькій столиці в грудні 1876 р. відбулася конференція послів
великих держав, яка ухвалила проект надання автономії Боснії та Герцеговині й Болгарії. Але
Порта категорично не погодилася з цим рішенням. У лютому 1877 р. міжнародна
конференція в Лондоні прийняла документ, який фактично підтверджував вимоги
Константинопольської конференції. Однак Туреччина відхилила й Лондонський протокол,
258
Кислячого Росія 12 квітня 1877 р. оголосила їй війну. На боці Росії виступили Румунія, Сербія,
Чорногорія та болгарські добровольці. Туреччина ганебно програла війну, але й Росії
перемога дісталася дорогою ціною. З березня 1878 р. у я. Сан-Стефано (на березі
Мармурового моря) було підписано турецько-російську прелімінарну угоду. Головні її
вимоги були такі: утворення Болгарського князівства, до складу якого мала увійти також
Майже вся Македонія з виходом до Егейського моря; надання повної незалежності й
територіальне розширення Румунії, Сербії та Чорногорії. Сан-Стефанський мир був вагомим
зовнішньо-політичним успіхом Росії, яка вміло використала національно-визвольний рух
балканських народів для відновлення у цьому регіоні свого впливу, втраченого після
Кримської війни.

Але проти встановлення російської гегемонії на Балканах рішуче виступили західні
держави, які відмовилися визнати Сан-Стефанську угоду. За ініціативою Англії та Австро-
Угорщини у Берліні відбувся європейський конгрес, учасники якого виробили остаточний
текст мирного договору. Підписаний 13 липня 1878 р. Берлінський трактат вніс суттєві
। корективи до Сан-Стефанської угоди. Була зменшена територія Болгарського князівства і
територіальні надбання Румунії, Сербії та Чорногорії. Австро-Угорщина отримала право
окупувати Боснію та Герцеговину під приводом її ‘"замирення”. Росія повернула собі
володіння, втрачені за Паризькою мирною угодою. Англія отримала право на управління
островом Кіпр. І хоча всупереч домаганням Росії Македонія та Південно-Східна Фракія
залишилися в складі Османської імперії, зі Східної кризи вона вийшла послабленою, а
територіальні втрати тільки посилили внутрішню нестабільність країни.

Сербський національний рух. Утворення Сербської держави. Сербські землі, що
знаходилися під пануванням Османської імперії, в адміністративному відношенні не були
єдиним цілим. Вони входили до складу кількох пашаликів (Відінського, Румелійського,
Боснійського і Скадараського), населення яких в етнічному та релігійно-конфесійному
відношеннях був неоднорідним. Ця обставина, а також відсутність будь-яких політичних
прав та громадянських свобод гальмувала процес формування національної свідомості сербів.
Дещо кращою була ситуація у Белградському пашалику, який охоплював північну частину
Сербії. Його територія, населена майже виключно сербами, стала вогнищем визвольного
РУХУ-

Белградський пашалик набагато тісніше за інші балканські володіння Туреччини був
пов’язаний з Європою, передусім з Австрійською монархією, де проживала значна кількість
сербів, що користувалися релігійно-культурною автономією. Саме тут, у кількох провінціях
південної Угорщини (Срем, Банат, Бачка, Бараня) від середини XVIII ст. відбувався процес
становлення ринкових відносин, наслідком чого було виникнення торговельно-
підприємницького прошарку. Відчуваючи гостру потребу в освічених людях, його
представники турбувалися про розвиток освіти. Окремі вихідці з цього середовища навчалися
у європейських університетах. Завдяки їм у Сербію проникали європейські ідейні впливи.
Найвидатнішими сербськими просвітниками були Й.Раїч, З.Орфелін, Д.Обрадович. Вони
піклувалися про розвиток освіти і знань, вчили любити рідний народ, його минуле, закликали
до єдності та згуртованості. Все це сприяло пробудженню національної самосвідомості
сербів, закладало ідейні підвалини визвольного руху.

На зламі ХУІІІ-ХІХ ст. склалися сприятливі умови для визвольної боротьби сербів.
Намагаючись врятувати Туреччину від повного розвалу, Порта у 90-х роках XVIII ст.
вирішила провести деякі реформи, зокрема у військовій сфері. Створення регулярної армії
.дозволило обмежити свавілля яничарів, яким султан у 1794 р. заборонив проживати на
території Белградського пашапика, а його мешканці отримали обмежену автономію. Але
війна з Наполеоном змусила султана примиритися з яничарами і у 1800 р. їм було дозволено
повернутися сюди, що означало скасування автономії краю. Яничарські начальники (дахіі)
встановили жорстоку диктатуру. Населення, яке потерпало від непосильних поборів і
знущань, почало виявляти невдоволення. Щоб налякати сербів, яничари у січні 1804 р.
знищили понад 70 впливових місцевих старшин (кнезів), яких запідозрили у змові. ‘"Різня
кнезів” спровокувала вибух у лютому 1804 р. народного повстання. Його очолив Георгій
Петрович (Карагеоргій) - в минулому купець, а потім гайдук, учасник австро-турецької
війни, хоробрий воїн і талановитий керівник. Розпочалося Перше сербське повстання (1804-
1813 рр.). Від самого початку воно набрало масового характеру. Повстанська армія досягла
близько ЗО тис. осіб, переважно селян. У короткому часі весь пашалик, за винятком декількох
фортець, опинився в руках сербів. Незважаючи на певні успіхи, керівники повстання змушені;
були шукати зовнішньої підтримки. Звернення по допомогу до Австрії виявилися
безрезультатними. Тоді вирішено було вдатися до Росії. У вересні 1804 р. сербська делегація
відвідала Петербург, де заручилася підтримкою представників царського уряду.

Поки повстання було спрямоване лише проти яничарів, Порта займала вичікувальну
позицію. Коли ж визвольний рух набрав загрозливого для імперії характеру, влітку 1805 р.
проти повстанців було кинуто значні сили. У битві біля містечка Іванковац турки були
розбиті. Розгніваний султан у наступному році послав на придушення повстання одразу дві
армії, але й вони зазнали поразки. За таких обставин турецький уряд змушений був піти на
мирні переговори з повстанцями. Восени 1806 р. була укладена сербсько-турецька усна угода,
т.зв. Ічківмир, згідно з яким Сербія отримала обмежену автономію.

Успіху сербського повстання значною мірою сприяла тодішня міжнародна обстановка,
зокрема загострення відносин між Росією і Туреччиною. Суперечності вилились у військовий
конфлікт. Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. мала величезний вплив на дальший
розвиток сербського національно-визвольного руху. Вона дала змогу повстанцям відновити
військові дії проти Туреччини і звільнити інші сербські території. Повсюдно на визволених
землях створювалася сербська адміністрація, в якій головну роль відігравали місцеві
старшини (кнези) та найвпливовіші учасники повстання. Загальні питання управління
країною розв’язувалися на періодичних зборах військових керівників - Народній скупщині. У
1805 р. було утворено центральний орган держаного керівництва - Управляючу раду. Але
поступово влада в країні зосередилася в руках Карагеоргія, який наприкінці 1808 р.
проголосив себе князем і верховним провідником сербського народу. Незабаром його
правління набуло авторитарного характеру. Всі вищі посадові особи держави
підпорядковувалися лише особисто князю.

Тим часом міжнародна ситуація в Європі і на Балканах докорінно змінилася. В очікуванні
ймовірної війни з наполеонівською Францією Росія несподівано у травні 1812 р. уклала в
Бухаресті мирну угоду з Туреччиною. Один з її пунктів зобов’язував Порту надати Сербії
широку автономію. Але Туреччина не дотримала взятих на себе зобов’язань і влітку 1813 р.
жорстоко придушила сербське повстання. Розправившися з повстаннями, турецька влада
взялася за відновлення в Белградському пашалику давніх порядків, але наштовхнулася на
рішучиї опір сербського населення. У квітні 1815 р. тут спалахнуло Друге сербське
повстання під проводом воєводи Мілоіиа Обреновича. Незабаром повстання охопило майже
всю Сербію. Спроба Туреччини придушити визвольний рух сербів була зірвана енергійним
дипломатичним втручанням Росії. Порта змушена була знову погодитися на переговори
повстанцями. Наприкінці 1815 р. між ними була досягнута нова усна угода, яка гарантувала
сербам Бєлгородського пашалика внутрішню автономію.

З 1815 по 1830 р. у Белградському пашалику існувало двовладдя. Паралельно з турецькою
функціонувала сербська адміністрація, очолювана князем Мілошем Обреновичем, який вміло
використовував усі можливості для підриву турецького панування і розбудови сербської
^Вжавності. Подальша боротьба Сербії за зміцнення автономії та розширення своєї території
^повідала зовнішньополітичним планам Росії, що мала на Балканах свої далекосяжні
^Вереси. У 1826 р. між Росією і Туреччиною була підписана Аккер.манська конвенція, яка
^Кміж іншого підтверджувала права Сербії на автономію. Окрім того Туреччина
Пров’язалася повернути Сербії ті округи, що були відібрані в неї 1815 р. Проте виконувати
Млови конвенції Порта не поспішала. І лише зазнавши поразки у черговій війні з Росією,
Влтан відповідно до Адріанопольської мирної угоди (1829 р.) видав у 1830 указ, яким визнав
Кербію автономним князівством.

м>'3і здобуттям автономії склалися сприятливі умови для розвитку продуктивних сил країни.
Особливо помітними були зрушення у сільському господарстві. У результаті аграрного
[перевороту, що відбувся в ході визвольної боротьби, Сербія стала країною дрібного і
Середнього землеволодіння, яке інтенсивно втягувалося в ринок. Водночас з числа сільських
Старшин і військових провідників (воєвод) сформувалася нечисленна верства великих
[землевласників (великопосадників). Разом із багатими купцями та лихварями вони становили
[сербську еліту, яка відігравала керівну роль в економічному та політичному житті країни.
[Через брак капіталів та конкуренцію іноземних товарів розвиток промисловості відбувався
дуже повільно. Лише в середині XIX ст. з’являються спочатку мануфактурні, а згодом і
поодинокі фабричні підприємства. Активнішою стає торгівля - як внутрішня, так і зовнішня.
Поряд із “старою” поволі зароджується “молода” буржуазія, зацікавлена в активнішому
розвиткові ринкових відносин та утвердженні демократичних свобод. Однак цей суспільний
прошарок був ще надто слабким, щоб виступити як самостійна політична сила. Тому у 40-50-
х роках XIX ст. основна лінія політичних суперечностей в країні пролягала між князем та
великашами.

Скориставшися деякими успіхами у внутрішній та зовнішній політиці, Мілош Обренович
взявся утверджувати свою абсолютну владу. Він позбавив Народну скупщину законодавчих
прав і жорстоко розправився з політичними противниками, зокрема, організував вбивство
Карагеоргія, в якому вбачав можливого конкурента на владу. Абсолютистські наміри князя
викликали широке незадоволення в країні. Щоб заспокоїти громадськість, князь 1835 р.
скликав Народну скупщину, яка прийняла першу сербську Конституцію (офіційна назва -
“Устав”). Вважаючи її надто “революційною”, Мілош через місяць скасував прийнятий
документ. Проти цього виступили великаші, які почали іменувати себе “уставо-
бранителями ” (оборонцями конституції). Побоюючися дальших ускладнень, які могли бути
використані Туреччиною для ліквідації сербської автономії, Росія домовилася з султаном, що
він сам запровадить конституцію. Дарована Сербії у 1838 р. Турецька конституція, з одного
боку, віддзеркалювала зміни, які відбулися у житті країни і тим самим сприяла розвиткові
буржуазних відносин, а з другого - ігнорувала демократичні інститути, зокрема, Народну
скупщину. Вищим законодавчим органом країни ставала олігархічна Рада з 17-ти незмінних
членів. Оскільки переважну більшість у ній складали “уставобранителі”, то Мілош
Обренович був змушений 1839 р. зректися престолу на користь свого сина Михайла і
покинути країну. Але його наступник Михайло Обренович теж не витримав тиску опозиції і
1842 р. втік до Австрії. Тоді у Сербії дійшло до зміни династії. Князем було обрано сина
Карагеоргія - Олександра (1842-1858), при якому “уставобранителі” стали фактичними
правителями країни.

У роки “уставобранительського режиму” було прийнято ряд законів, які гарантували
недоторканість приватної власності, запроваджували струнку систему державного управління
в центрі і на місцях. Значна увага приділялася розвиткові культури. У цей період зародилась
ідея об’єднання всіх південнослов’янських земель під егідою Сербії. Її основоположником
був відомий політичний діяч консервативного спрямування Ілія Гарашанін. У 1844 р. він
опрацював документ під назвою "Накреслення", яким заклав підвалини великосербськогої
гегемонізму. Загалом політика “уставобранителів” сприяла зміцненню сербської державності,^
але спосіб її втілення у життя був антидемократичним. За час їх правління перестала
скликатися Народна скупщина, розквітла корупція, а боротьба між різними угрупованнями
великашів за вигідні посади підривала моральні засади суспільства, і

Непопулярністю “уставобранителів” вирішив скористатися князь Олександр, розпочавши
в середині 50-х років суперництво з Радою 17-ти. Зі свого боку, намагаючись усунути
Олександра, великаші вирішили скликати Народну скупщину. Вибори до неї пробудили
сербське суспільство. У ході передвиборчої боротьби на поверхню вийшла нова політична
сила - Ліберальний клуб. Скликана в листопаді 1858 р. Свято-Андріївська скупщина стала
ареною гострої боротьби між косерваторами (“уставобранителями”) і лібералами, котрі
вимагали конституційної монархії і демократичних свобод. Об’єднавшися з прихильниками
династії Обреновичів, ліберали домоглися прийняття закону про Народну скупщину, яка
мала стати постійно діючим органом, наділеним законодавчою владою. Олігархічна Рада
була ліквідована. Проголошувалася свобода преси. Народна скупщина детронізувала
Олександра Карагеорґійовича і запропонувала Мілошу Обреновичу знову посісти княжий
трон. Ухвали Народної скупщини -викликали занепокоєння консервативних кіл, котрі
спробували за допомогою армії розігнати депутатів. Однак на захист парламенту виступили
мешканці столиці і зірвали ці наміри. Рішучі дії бєлградців налякали не лише консерваторів, а
й лібералів, які, зрештою, погодилися переглянути закон про Народну скупщину. Внаслідок
цього вона була позбавлена законодавчої влади і знову перетворилася на дорадчий орган.

Повернувшись при підтримці лібералів до влади, Обреновичі - як Мілош (1858-1860), так і
після його смерті Михайло (1860-1868) - одразу ж переорієнтувалися на великашів
(консерваторів). При їх допомозі вони встановили в країні поліційну диктатуру. Будь-які
прояви невдоволення нещадно придушувалися. Ліберально налаштовані діячі через постійне
переслідування змушені були емігрувати, переважно до Воєводини.

Новий уряд очолив лідер консерваторів І.Гарашанін. При підтримці князя Михайла він
прагнув реалізувати свою зовнішньополітичну програму. Сербія стала ініціатором створення
у 1866-1868 рр. Балканського союзу, до складу якого крім неї входили Чорногорія, Греція і
Румунія. У існуванні союзу була зацікавлена Росія, яка прагнула відновити свій вплив на
Балканах, втрачений після Кримської війни. Найближчим зовнішньополітичним завданням
Сербії було визволити решту сербських земель від турецького панування і здобути повний
державний суверенітет. У зв’язку з цим відносини між Сербією і Туреччиною, яка
утримувала на території Сербського князівства ряд фортець, протягом усього часу
залишалися напруженими. Особливо загострилися вони у 60-х роках. Двічі (1862 і 1867 рр.)
ледве не доходило до війни. Але завдяки втручанню західних держав конфлікт вдавалося
залагодити мирно.

Незважаючи на деякі зовнішньополітичні успіхи, абсолютистська політика князя
Михайла не мала підтримки в країні. У травні 1868 р. внаслідок змови князя було вбито.
Його наступником став небіж Мілан Обренович (1868-1889). Оскільки новий князь був
малолітнім, то до 1872 р. країною правили Регентська рада. Унаслідок перевороту
консерватори були усунуті від влади, і вона перейшла до рук поміркованих лібералів на чолі
з Йованом Рістичем. Опинившись за державним кермом, ліберали домоглися прийняття у
1869 р. нової демократичної Конституції, яка проголошувала Сербське Князівство
конституційною монархією. Але права князя надалі залишалися значно ширшими, ніж права
Скупщини. Здійснювані лібералами державні реформи не відзначалися послідовністю і були
недостатніми для того, щоб зміцнити внутрішнє становище Сербії та провадити ефективну
зовнішню політику. У 1873 р. розпався Балканський союз. Вплив Сербії на
262
іпівденнослов’янські народи послабився. Водночас похитнулися позиції лібералів. У 1873 р.
до влади знову повернулися консерватори. Але й їх позиції були неміцними. Між
консерваторами і лібералами розгорілася запекла боротьба за владу. Один уряд змінювався
іншим. Незадоволення в населення зростало. Під впливом цих обставин скупщина перестала
бути слухняним знаряддям князя, і в 1875 р. він розпустив її.

В умовах економічної відсталості країни та абсолютистського режиму громадсько-
-політичне життя у Сербії розвивалося повільно Перша опозиційна організація сербської
інтелігенції-Ліберальний клуб, що виник під час виборів до Свято-Андріївської скупщини,
був незабаром розпущений. Після цього центр ліберального руху перемістився до
Воєводини. У 1866 р. в м. Нові Сад під виглядом літературно-просвітницького товариства
була заснована політична організація "Омладіна”, що ставила своєю метою повне
визволення усіх сербських земель і об’єднання їх в одній державі. Товариство було
популярним в середовищі сербської інтелігенції. Але після приходу 1868 р. до влади
ліберального уряду, вплив “Омладіни” зменшився і у 1872 р. вона припинила своє існування.
Ще наприкінці 60-х років з неї виокремилася радикальна течія, найяскравішим
представником якої був Светозар Марковий. Поділяючи національні прагнення “Омладіни”,
радикали вимагали докорінних перетворень соціально-політичного устрою Сербії на засадах
самоврядування. Маркович також активно пропагував популярну тоді ідею створення
Балканської (південнослов’янської) федерації рівноправних республік, до складу якої
входила б і Сербія.

Загострення внутрішньополітичної боротьби в Сербії збіглося з виникненням Східної
кризи, початок якій поклало антиіурецьке повстання в Герцеговині та Боснії, що розпочалося
влітку 1875 р. Ця подія викликала патріотичне піднесення у широких верствах сербського
населення. Під впливом Австро-Угорщини князь Мілан намагався утримати Сербію від
участі у війні, до якої вона не була підготовлена. Але внутрішня нестабільність країни, що
загрожувала перерости у відкрите повстання, змусила князя шукати виходу саме у війні.
Підписавши військово-політичну угоду з Чорногорією, 18 червня 1876 р. Сербія розпочала
війну з Туреччиною. Незважаючи на хоробрість сербських вояків та допомогу російських (а
серед них велику частку складали українці) та болгарських добровольців, наступ сербської
армії в короткому часі був відбитий турками. На півдні Сербії турецькі війська прорвали
фронт і почали наступ на Белград. Від повного розгрому Сербію врятувало лише енергійне
втручання російської дипломатії. Невдовзі між Сербією і Туреччиною була підписана мирна
угода. Коли в квітні 1877 р. розпочалася російсько-турецька війна, то після тривалого вагання
наприкінці 1877 р. Сербія знову вступила у війну з Туреччиною. На відміну від першої, друга
сербсько-турецька війна виявилася більш вдалою, оскільки основні сили турків були
зосереджені на болгарському театрі воєнних дій, де наступала російська армія. В результаті
декількох успішних операцій сербські та чорногорські війська звільнили від турків значну
частину території на півдні та сході країни. За Сан-Стефанською мирною угодою,
підписаною між Росією і Туреччиною у березні 1878 р., Сербія перестала бути васалом
Туреччини і отримала повний державний суверенітет. До неї було приєднано чотири округи
на сході і півдні країни. Згідно рішень Берлінського конгресу один з округів - Ново-
Пазарський санджак або просто Санджак - було повернуто Туреччині. Таким чином,
унаслідок тривалої визвольної боротьби сербів та інших південнослов’янських народів,
перемоги Росії над Туреччиною у війні 1877-1878 рр. було в основному завершено
визволення сербських земель, Сербія стала незалежною суверенною державою, у

Важливим фактором відродження Сербії стало формування її національної культури.
Зазнавши впливу європейського Просвітництва, сербська культура отримала потужний
імпульс для свого подальшого розвитку. У період визвольної боротьби та існування
автономії характерними прикметами культурного життя сербів були, з одного боку, опора на
власні традиції як джерело формування національних ідеалів, а з другого - запозичення
західного культурного досвіду. Великою мірою такий вектор культурного розвитку
визначала сербська інтелігенція Воєводини, яка усіма можливими засобами сприяла
розбудові новоствореної держави. Зокрема першим керівником освітянського відомства у
Сербії став воєводинський просвітник Досифей Обрадович. За його ініціативою ще в період
Першого повстання виникла мережа шкіл, а 1808 р. у Белграді була заснована Велика (вища)
школа, згодом ряд фахових навчальних закладів. Важливу роль у розвитку науки відіграли
Товариство Сербської Словесності (1841 р.) та Сербське Наукове Товариство (1864 р.). 3-
поміж наук найуспішніше розвивалася філологія. Це було зумовлено потребою творення
нової сербської літературної мови. Найбільша заслуга у цьому належала вченому-
реформаторові Вуку Караджичу (1878-1864) - автору першої граматики сербської мови,
укладачеві і публікаторові збірок народної поезії та низки інших праць, в тому числі й
історичних. Тогочасна сербська література представлена іменами поета Бранко Радічича,
белетриста і драматурга Йована Стерії Поповича, літературознавця і критика Йована
Суботича.

Виникнення Грецького Королівства. Незважаючи на тривале османське панування,
початкові умови для національного відродження Греції були сприятливішими, ніж в інших
балканських країнах. Це зумовлювалося насамперед особливим статусом констан-
тинопольських греків як прямих спадкоємців Візантії. Йшлося передовсім про збереження в
Константинополі патріархату, який крім своїх прямих функцій релігійного інституту
православного населення Балканського півострова і значної частини Малої Азії виконував
роль грецького духовно-культурного центру. Греки-фанаріоти (і не тільки вони),
зосередивши в своїх руках величезні багатства, мали змогу впливати на османську
адміністрацію різних рівнів і домагатися для своїх співвітчизників певних привілеїв.

Упродовж ХУШ ст., особливо його другої половини, у багатьох населених пунктах Греції
та поза її межами (де проживали греки) виникали світські школи, розвивалася література
розмовною мовою, великого розмаху набрало книгодрукування. Чимало греків здобували
освіту в навчальних закладах Європи. Повернувшися на батьківщину, вони поширювали
набуті знання серед співвітчизників. Особливу роль у цьому відіграв видатний грецький
мислитель, вчений і педагог Є.Вулгаріс. З кінця ХУШ ст. у Відні, Парижі, Лондоні та інших
європейських містах видавалися грецькі газети та журнали, які поширювалися не тільки в
діаспорі, а й у Греції. Значний вплив на формування грецької політичної думки мала
Французька революція кінця ХУШ ст. Великий патріот В.Рігас, який тривалий час провів у
Європі (Відень), уклав для Греції республіканську конституцію. Він також розпочав
підготовку антитурецького повстання, але змову було викрито, турецька влада домоглася від
Австрії видачі її організатора, якого у 1798 р. було страчено.

Важливу роль у розвитку грецького національно-визвольного руху відіграла утворена на
підставі російсько-турецької конвенції 1800 р. Республіка семи з’єднаних островів Іонічного
моря (проіснувала до 1807 р.), яка мала внутрішню автономію під сюзеренітетом султана. На
короткий час вона стала своєрідним грецьким П’ємонтом, де знайшли притулок патріоти з
усієї Греції, які розробляли плани національного визволення своєї батьківщини.

З розгортанням національного руху в ньому сформувалися два основні напрями —
поміркований і радикальний. До першого ввійшли діячі переважно консервативної або
праволіберальної орієнтації (вище духовенство на чолі з патріархом, чиновники,
землевласники, торговельно-фінансова еліта, частина коджабашів), які вбачали майбутнє
греків у розширенні прав і привілеїв у складі Османської імперії. Задля цієї мети вони готові
були ще тісніше співпрацювати з турецькою владою, розраховуючи, що Росія та західні
264
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації... 

дуть змушувати Порту йти на поступки поневоленим ватіканським народам,
грекам. Угодовці не відкидали можливості утворення окремої грецької держави,
цьому їм не доведеться надто ризикувати своїм соціальним становищем та
їм достатком. Діячі радикально-патріотичного напрямку - переважно молоді
и, військовики, представники різних груп середнього класу - вважали необхідним
національного визволення та утворення незалежної держави шляхом збройної
При цьому вони розраховували на широку участь у визвольному русі
ків усіх верств населення, передусім селян. За їх ініціативою на початку XIX ст.
і наполеонівських війн та сербського визвольного руху виникли таємні гуртки і
у Греції та деяких пунктах проживання грецької діаспори, які ставили за мету
ібройного виступу.

атріотичних товариств найдієвішою виявилася конспіративна організація “Фелікі
Товариство друзів”), утворене 1814 р. в Одесі, яка незабаром поширила свої
всю Грецію та грецькі колонії поза її межами. У 1820 р. її очолив виходець з
•истократичної родини, генерал російської армії Олександр Іпсіланті. Обравши
мент - загострення військового конфлікту між Портою і бунтівним турецькими
* Алі Пашею Янінським, Іпсіланті на чолі таємно організованого у Бессарабїї
•го збройного загону добровольців 22 лютого 1821 р. увійшов на територію
Ча початку березня загін Іпсіланті, підкріплений молдавськими добровольцями,
) Волощини, де теж розпочалося антитурецьке повстання, очолене членом “Фелікі
волоським патріотом Тудором Владимиреску. У плани Іпсіланті входило
Зосередити на території Волощини якомога більше сил і через Західну Болгарію та
^Македонію увійти на територію Греції, щоб піднести там загальне повстання. Руйнуючи ці
плани, Туреччина послала до Волощини свої війська. Через гострі конфлікти між Іпсіланті та
Владимиреску вони не змогли ефективно протистояти туркам (Т.Владимиреску виступав
проти засилля у Волощині греків-фанаріотів, що було недовподоби О.Іпсіланті - вихідцю з
фанаріотського середовища). У червні 1821 р. загони Іпсіланті були розгромлені. Але
। проведена ним акція дала потужний імпульс для розгортання грецького визвольного руху.

Відповідно до плану, розробленого керівниками “Фелікі Етерія”, збройне повстання у
Греції розпочалося 25 березня 1821 р. До літа воно охопило не лише всю Морею
(Пелопоннес) та частину континентальної Греції, а й численні острови Егейського моря. Щоб
запобігти розширенню повстання, Порта вдалася до жорстоких репресій. Турецьке військо
вчинило жахливу розправу на острові Хіос, винищивши десятки тисяч мирних людей.
Напади на греків чинилися у багатьох містах Османської імперії, в тому числі у
Константинополі, де загинуло понад 10 тис. греків, серед них і патріарх. Але всупереч
сподіванням турецької влади репресії мали зворотній ефект: після деяких вагань багаті купці
та власники суден підтримали повстанський рух. На початку 1822 р. в умовах революційного
піднесення, було скликано перші Національні збори, які проголосили незалежність Греції і
прийняли республіканську Конституцію, що гарантувала громадянам основні демократичні
права і свободи. Розпочалося будівництво грецької держави.

Турецький уряд не відмовився від наміру придушити повстання. Влітку 1822 р. 30-
тисячна армія султана вступила в Морею і оточила м. Аргос, де розташувався керівний центр
повстання. Але повстанці хоробро захищалися, в тилу турецьких військ діяти численні
партизанські загони, які раптовими нападами завдавали противникові величезних втрат.
<кпикані у квітні 1823 р. другі Національні збори, в яких переважали представники
помірковано-консервативної течії, обрали її лідера - А.Маврокордатоса -одночасно і
керівником уряду (“архиканцлером”), і головою вищої палати парламенту - Сенату. Йому
були підпорядковані керівники усіх органів управління, в тому числі на місцях. Влада в країні
опинилася в руках консервативних сил. Це викликало гостру реакцію з боку демократичною
налаштованих керівників руху, очолюваних ТКалокотронісом. Відносини між двома’
угрупуваннями настільки загострилися, що, незважаючи на турецьку загрозу, справа дійшла
до громадянської війни. З деякими перервами вона тривала з листопада 1823 р. по грудень
1824 р. Прихильники Т.Калокотроніса зазнали поразки, а його самого було ув’язнено.

Скориставшися внутрішніми чварами серед грецьких повстанців, Туреччина відновила
військові дії проти них. Цього разу на допомогу султану прийшов його могутній єгипетський
васал Мугамед Алі. Організована і вишколена на європейський кшталт єгипетська армія у)
лютому 1824 р. висадилася в Мореї і, знищуючи все на своєму шляху, почала оволодівати
Пелопоннесом. Турецькі війська тим часом придушували повстання в континентальній
Греції. Після тривалої облоги, зламавши героїчний опір греків, єгиптяни в квітні 1826 р.
здобули штурмом фортецю Месолонгі. Але несподівано у Центральній Греції розгорнулася
нова хвиля визвольного руху. Новоутворені повстанські загони до початку 1827 р. звільнили
від турків значну частину континентальної Греції. Відновилися повстання і на Пелопоннесі.

На початку грецького повстання уряди європейських держав під впливом ухвал
Віденського конгресу поставилися до нього негативно. Найнепримиреннішу позицію зайняв
австрійський канцлер Меттерніх. Відмовився надати повстанцям будь-яку підтримку й
Олександр І. Але згодом, вражена нечуваною жорстокістю турецької влади у ставленні до
мирного грецького населення, а також під тиском панеллінських комітетів, що виникли у
багатьох країнах, Європа змінила своє ставлення до повстанців. Першою пильну увагу до
грецьких справ почала виявляти Росія. Щоб запобігти односторонньому російському
втручанню, Англія вирішила домовитися з Росією про спільні дії. У 1826 р. обидві держави
підписали протокол, який містив план вирішення грецького питання шляхом надання Греції
статусу автономного князівства у складі Туреччини. Тим часом у квітні 1827 р. Національні
збори обрали президентом Греції Іоанна Каподістрію (колишнього міністра закордонних
справ Росії). Це ще більше насторожило західні держави і спонукало їх до спільних дій. До
англо-російського протоколу приєдналася Франція. У 1827 р. три держави встановили
консульські зв’язки з грецьким урядом і вимагали від Туреччини порозумітися з Грецією.
Оскільки Порта відхилила цю пропозицію, то у Східне Середземномор’я були скеровані
англійська, французька та російська ескадри. У жовтні 1827 р. в битві при Наварині союзники
вщент розгромили турецько-єгипетський флот, але і після цього Туреччина не погодилася на
жодні поступки у грецькому питанні. Безкомпромісність Порти стала одним з приводів для
чергової російсько-турецької війни, що розпочалася весною 1828 р. Це дало змогу грецьким
повстанцям активізувати свої дії і відвоювати нові території. Президент І.Каподістрія,
прибувши на початку 1828 р. до Греції, вжив заходів для розбудови молодої держави та
утворення регулярної армії. Між тим улітку 1829 р. російські війська опанували Адріанополь,
звідки відкривався прямий шлях до турецької столиці. За таких обставин у вересні 1829 р.
Порта була змушена погодитися на мир, згідно з яким Греція отримала автономію.

Але така розв’язка питання вже не задовольняла ні грецький уряд, ні громадськість, які
домагалися повної незалежності. Росія підтримала вимоги греків, до неї приєдналися Англія
та Франція. З лютого 1830 р. у Лондоні представники трьох держав (Англії, Росії і Франції)
підписали протокол, згідно з яким Греція отримала державний суверенітет і монархічну
форму правління. Таким чином, майже десятирічна визвольна боротьба греків за свою
незалежність увінчалася успіхом. Однак до новоутвореної грецької держави увійшли лише
Пелопоннес, Аттіка і Західна Греція. Решта грецьких етнічних територій - Фессалія, Епір,
Кріт та інші острови - залишилися за межами держави. Замість республіки, проголошеної
першими Національними зборами, Греція стала монархією. Згідно з Лондонською
конвенцією 1832 р. грецький трон дістався Баварському принцу Отпюну.
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації...

іес державотворення відбувався у Греції дуже складно, оскільки в середовищі
еліти продовжувалася боротьба за владу. При цьому відбулося перегрупування сил:
ікінчення революції радикально-демократична течія майже повністю зникла з
юї сцени, а в поміркованій не було єдності. Консерватори-русофіли гуртувалися
президента І.Каподістрії, прихильника авторитарної форми правління. В опозиції до
)ї "‘парті’Г' перебували ліберальні діячі, очолювані А.Маврокордатосом. Вони
злися на Захід і виступали під гаслом дотримання конституції. Конфлікт був
з непримиренним, що в жовтні 1831 р. дійшло до вбивства І.Каподістрії.

’язку з прибуттям до країни в лютому 1833 р. короля Оттона І політичне
яння на певний час пригасло. У зв’язку з неповноліттям короля було утворено
ю, до якого ввійшли головним чином радники, привезені з Баварії. Німцям були
високі посади в адміністрації та армії. Для службового користування вводилася
мова. А безпеку короля та його оточення оберігав 3,5-тисячний загін баварських
евдовзі баварська кліка усунула від влади грецьку політичну еліту: у Греції без війни
иї була встановлена ксенократія (чужа влада). Це викликало загальне незадоволення
зчали виникати антиурядові змови. Опозиція вимагала запровадження конституції,
щії суспільно-політичного життя та усунення німців з державного управління та
івільні опозиціонери мали підтримку в середовищі офіцерів. У вересні 1843 р.
ТКаллергіс зі своїми вояками оточив королівський палац. До них приєдналися
Переляканий король був змушений піти на поступки. Він розпустив баварські
формування, погодився утворити новий уряд і скликати Національні збори. Але
я конституції він не допустив, а сам оголосив її у березні 1844 р. Нова Конституція
іно консервативнішою за попередню. І хоча Конституція 1844 р. проголошувала
знституційною монархією та декларувала громадянські права, але виборче право
лося високим майновим цензом. Окрім того, вона надавала дуже широкі
повноваження королю.

У 40-х роках XIX ст. у Греції відбулося дальше перегрупування політичних сил.
Проросійська “партія” відійшла на задній план політичної сцени, а серед прихильників
Заходу настав розкол на “французьку” та “англійську” партії, між якими розгорнулася
боротьба за державне кермо. Упродовж 1844-1847 рр. при владі був “профранцузький” уряд
І.Коллетіса, який, нехтуючи Конституцією, нав’язував Національним зборам свою волю,
значно збільшив бюрократичний апарат, створив умови для корупції. Після смерті прем’єра
політична стабільність була порушена. Урядові кризи давали змогу королю зосередити в
своїх руках ще більшу владу.

Позбувшися німецького засилля, грецька владна еліта намагалась активізувати зовнішню
політику. В її основу була покладена “мегалі ідея " (“велика ідея”), яка полягала не тільки в
об’єднанні усіх етнічних грецьких земель, а в утворенні “Великої Греції’ - наступниці
колишньої Візантійської імперії. Звідси виникали претензії на території, населені іншими
балканськими народами. Пропаганда панеллінізму викликала серед цих народів
еллінофобські настрої. Натомість у самій Греції панеллінізм мав доволі широку підтримку,
оскільки розцінювався офіційною пропагандою як прояв патріотизму.

Кримська війна 1853-1856 рр. дала сильний поштовх розгортанню руху за возз’єднання
грецьких земель. Грецький уряд готувався до війни. Цьому перешкодили союзники
Туреччини - Англія та Франція, які окупували частину грецької території, зокрема порт
Пірей, і змусили Грецію зберегти нейтралітет. Тим часом повстання у Фессалії та Епірі було
придушене турецькими військами. Невдача зовнішньої політики уряду під час Кримської
війни, важкий податковий гніт, корупція в органах державної влади зродили напруження у
суспільстві і привели країну до революційних заворушень, які розпочалися у лютому 1862 р. в
провінції. У жовтні до повстання приєднався афінський гарнізон. Військові взяли під свіі
контроль столицю і домоглися утворення тимчасового уряду, який детронізував Оттона І|
скликав Національні збори. Після тривалих переговорів грецький трон за наполягання^
Англії було запропоновано датському принцу Вільгельму - родичу англійського короля. У
жовтні 1863 р. він склав присягу і почав правити під ім’ям Ґеорґа / (1863-1913). У винагород)
за це Греції були передані Іонійські острови, які з 1815 р. перебували під англійським
протекторатом.

Надзвичайно важливою подією у житті грецького суспільства стало прийняття наприкінці
1864 р. демократичної Конституції. Згідно з нею замість двопалатного парламенту
запроваджено однопалатний з правом законодавчої ініціативи. Нова Конституція містила
положення про демократичні права і свободи громадян. Основним її недоліком було те, що
задекларовані положення не втілювалися в життя. При наявності демократичної декорації в
країні надалі панував монархічно-олігархічний режим. Хоча за конституцією права монарха
були обмежені, на практиці він особисто визначав характер влади. Ігноруючи норми
Конституції, король призначав і заміняв керівників уряду. За перші 20 років правління Іеорга,
І змінилося 39 кабінетів. Король опирався головним чином на консерваторів, очолюваних’
Д.Вулгарісом.

Авторитаризм короля викликав незадоволення представників ділових кіл, інтелігенції,
студентства та офіцерів. Негласним лідером опозиції став політик нової генерації X. Трикупіс,
який домагався запровадження реальної демократії!. Після чергових парламентських виборів
улітку 1874 р., в яких консерватори, не здобувши перемоги, отримали від короля мандат на
формування уряду, опозиція змусила короля приазначити прем’єр-міністром Х.Трикупіса.
Цим було започатковано новий етап розвитку грецької державності, заснованого на
парламентаризмі.

У 60-х роках XIX ст. активізувалася грецька зовнішня політика, тісно пов’язана з
визвольними змаганнями греків, що перебували під владою Туреччини. 1866 р. розпочалося
повстання на о. Кріт. Скликані повстаннями Національні збори острова оголосили про
приєднання Кріту до Греції. Грецький уряд під тиском Англії офіційно заявив про свій
нейтралітет, хоча таємно допомагав крітянам. Повстання тривало три роки (1866-1869 рр.),
але завершилося поразкою. Плани визволення решти грецьких земель залежали від стосунків
Греції з її балканськими сусідами, передусім Сербією. Серйозною перешкодою на шляху
порозуміння між ними були претензії обох держав на одні й ті ж території (Македонію,
Албанію). Незважаючи на суперечності, у серпні 1867 р. між Грецією та Сербією була
укладена угода про спільні дії проти Туреччини, до якої приєдналися також інші балканські
країни. Однак перший Балканський Союз виявився недієздатним і 1873 р. розпався.

Під час Східної кризи 1875-1878 рр. на грецьких землях, що перебували під владою
Туреччини, знову спалахнули народні повстання, підтримані патріотичною громадськістю
королівства. Грецький уряд через погрози Англії не наважився оголосити війну Туреччині.
Але в лютому 1878 р., коли повстанці Фессалїї утворили тимчасовий уряд і оголосили
приєднання до Греції, він ввів туди свої війська Під тиском західних держав грецькі війська
залишили Фессалію. Певні надії греки покладали на Берлінський конгрес. Але від його
рішень виграла лише Англія, яка отримала право окупувати Кіпр, населений переважна
греками. Конгрес зобов’язав Туреччину віддати Греції Фессалію та Епір, проте вона
відмовилася виконати це.

Національне визволення та утворення незалежної держави створило сприятливі умови
для економічного розвитку країни. Незважаючи на важку спадщину часів турецького
поневолення, величезні людські втрати й матеріальні збитки, що їх зазнала Греція в період
майже десятилітньої революційно-визвольної боротьби, економіка Греції потрохи виходила з
озвигок буржуазно-ринкових відносин у середині XIX ст. відбувався дуже повільно,
і цього полягали у невирішеності аграрного питання. Як місцеві селяни, так і біженці
іися закріпити за собою звільнені від колишніх турецьких власників землі, які тепер
Державними. У період правління Реґенства німецьке оточення короля Отгона І по
ї і за хабарі безоглядно роздавало землю представникам грецьких аристократично-
ХІчних кланів. Брак землі і високі податки доводили селян до злиднів. У підсумку
алася місткість внутрішнього ринку, що негативно позначалося на розвитку
йювості. Тільки в 1871 р. була проведена аграрна реформа, в результаті якої багато
емельних і безземельних селян отримали землю. Ще одна причина повільного розвитку
кої промисловості полягала у відсутності власної сировинної бази, належного
Ібничого досвіду та конкуренції західних товарів. За даними 1875 р. у Греції діяло
бко 100 промислових підприємств, що використовували парові двигуни. У грецькому
Ьвельному флоті теж відбувалося витіснення вітрильників пароплавами.

олгарський національно-революційний рух. Зміни, що відбувалися в Османській
Юрії другої половини XVIII - початку XIX ст., не могли не позначитися на становищі
іігарп. Частина болгарської сільської та міської верхівки, передусім керівники самоврядних
ад- чорбаджїї, скористалася кризою тімарської системи. Поєднуючи заняття сільським



сподарством з торгівлею та лихварством, вони зосередили у своїх руках значний капітал,
Ййй використали для придбання землі. Внаслідок цього посилилися їхні економічні позиції
| соціальний статус. У такий особливий спосіб - за відсутності умов для розвитку проми-

Ейового виробництва - формувалася болгарська еліта. Ця найзаможніша верства болгар та
рсвіченіша частина духовенства, насамперед католицького, проявляли інтерес до знань.
Завдяки їхнім безпосереднім зв’язкам із Заходом, а частково за посередництвом греків та
австрійських сербів у болгарське суспільство проникали ідеї європейського Просвітництва.
Водночас найпрозорливіші болгарські діячі відчули загрозу панеллінської пропаганди, коли
частина болгар, переважно мешканців міст, підпадала під грецький вплив.

І Першим на захист національних інтересів болгар став чернець Хілендарського монастиря
на Афоні отець Псіїсій (1722-1773). У 1762 р. він завершив пращо над трактатом “Історія
слов’яноболгарська”, в якому звернувся до своїх співвітчизників з такими словами: “Для вас
необхідно і корисно знати славні діла ваших батьків. Так як знають всі інші племена і народи
свій рід (походження) і мову, мають історію (писану) і кожний грамотний з них знає,
розповідає і гордиться своїм родом і мовою”. Твір Паїсія Хілендарського не містив окресленої
програми національного відродження Болгарії, але він започаткував процес1 само-усві-
домлення болгар і сприяв збереженню рідної мови. Продовжувачем патріотичного починання
о. Паїсія став його молодший сучасник, священик з гірського містечка Котел, а наприкінці
життя єпископ Врачанський - Софроній (1739-1814). Поряд з церковними справами він
активно займався літературною діяльністю, сприяв поширенню в Болгарії гуманістичних і
просвітницьких ідей.

Упродовж майже п’ятсотлітнього турецького панування найпоширенішою формою
опору болгар був гайдуцький рух, який особливо пожвавлювався за кризових для Османської
імперії обставин. Різко посилились антитурецькі настрої в Болгарії також у зв’язку з
політичною анархією, що охопила Туреччину наприкінці XVIII ст. Щоб захиститися від
нападів турецьких розбійників (кирджалїїв), болгари озброювалися, створювали загони
самооборони. Попри це необхідних передумов для виникнення масового визвольного руху в
Болгарії на той час ще не склалося. Болгари традиційно бачали в Росії свою потенційну
визволительку. Не дивно, що невелика група болгарських патріотів, переважно з купецького
середовища, яка згуртувалася в Бухаресті навколо Софронія Врачанського, у 1804 р.
відправила до російської столиці дипломатичну місію із завданням просити Олександра І
визволити Болгарію від османського гніту і приєднати її до Росії. Під час російсько-турецький
війн (1806-1812,1828-1829 рр.) загони болгарських добровольців воювали в складі російської
армії. Російсько-турецькі війни та визвольні змагання сусідніх балканських народів сприялй
поширенню патріотичних настроїв у Болгарії.	-І

Аграрна реформа 1834 р., хатт-і-шеріф 1839 р. та інші реформаторські потуги султана:
відкрили деякі можливості для економічних зрушень. Насамперед значні зміни відбулися в-
аграрних відносинах. Стосовно Болгарії важливе значення мала поява Тірошарку т.зв. вільних
селян, які стали спадковими утримувачами землі. Збільшення потреб як болгарського, так і
загальнотурецького ринку спричинилося до швидкого розвитку ремесел, пов’язаних з
переробкою місцевої сировини (вовни, шкіри тощо). Піднесення ремісничого виробництва
сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. Збільшення товарної продукції у місті і
на селі активізувало торгівлю. Болгарські купці поступово витісняли на місцевому ринку
своїх основних конкурентів - греків і поширювали торговельні операції на загальнотурецький
ринок. Нагромадивши капітал у сфері торгівлі та лихварства, заможні болгари закладали
мануфактури, а у 60-70-х роках XIX ст. в Болгарії з’явилися перші фабрики із
застосовуванням парових двигунів. Економічні та соціальні зміни, що відбувалися в Болгарії
у середині XIX ст., створювали підґрунтя для формування і зміцнення позицій нової
суспільної сили - буржуазії. У середовищі молодої болгарської буржуазії знаходилися свідомі
патріоти, які вболівали за болгарські національні інтереси і матеріально підтримували
розвиток освіти, книгодрукування, культури.

Позитивні зрушення, що відбувалися у різних сферах суспільного життя Болгарії,
вимагали удосконалення системи освіти. Келійні школи, що діяли при монастирях, не
задовольняли назрілих потреб. Тому на початку XIX ст. виникла гостра потреба у створенні
національної світської школи. Поштовхом до цього стало видання ученим-енциклопедистом
Пепіиром Бероном 1824 р. у м. Брашові (Волощина) першого болгарського букваря,
укладеного на основі розмовної мови. У 1835 р. на зібрані одеськими болгарами за
ініціативою В.Апрілова кошти у м. Габрово була відкрита прогімназія, яка 1872 р. стала
повною гімназією. Згодом одна за одною світські школи виникли в багатьох містах і селах
Болгарії. Для потреб школи видавалися численні підручники і словники. З 30-х років XIX ст.
традиційна для Болгарії рукописна книга почала поступово витіснятися друкованою. Велику
роль у розвитку болгарського книгодрукування відіграла болгарська друкарня у
Константинополі, заснована Іванам Богоровим (1848 р.). Водночас у столиці Османської
імперії почала регулярно виходити газета “Цариградски вестник”. Поширенням і
популяризацією болгарського друкованого слова, підвищенням культурного і політичного
рівня народу, його національної свідомості займалися самодіяльні просвітницькі товариства-
читальні, які створювалися у третій чверті XIX ст.

У тісному зв’язку з освітою й книгодрукуванням розвивалися наукові знання. Особливо
помітними були досягнення у галузі мовознавства. Велика заслуга в кодифікації болгарської
літературної мови належала лінгвістам Н.Рилсько.му, Н.Бозвелі, Н.Ггрову. Значна увага
приділялася вивченню вітчизняної історії, знання якої сприяли утвердженню національної
свідомості. У зв’язку з цим заслуговує на увагу ім’я закарпатського українця Юрія Венеліна
(Гуци), який 1829 р. опублікував у Москві ґрунтовну працю “Древние и ньінешние
болгарьі...”, чим викликав неабиякий резонанс у середовищі болгарської інтелігенції і дав
поштовх для розвитку болгарської історіографії. Першими болгарськими професійними
істориками були Сп.Палаузов та МДрінов. Усвідомлюючи необхідність розвитку
національної науки, болгарські вчені і громадсько-культурні діячі заснували 1869 ’р. у
румунському місті Браїла “Бьлгарско Книжовно Дружство" (“Болгарське літературно-
наукове товариство”).
Проте формування болгарської нації відбувалася у непростих умовах. Перешкодою на
цьому шляху були не тільки політичне безправ’я, економічний визиск та духовно-релігійна
дискримінація болгар з боку турків, а й засилля грецького духовенства, як^ посівши керівні
посади в болгарській церкві, насаджувало грецьку мову. З піднесенням національної
свідомості болгар зростало їх невдоволення грецьким засиллям. Перші виступи проти
грецьких владик відбулися в середині 20-х років XIX ст., а значного розмаху національно-
церковний рух досягнув у 40-60-х роках XIX ст. 1845 р. у Константинополі було утворено
його керівний центр на чолі з Неофітом Бозвелі та іларіонам Макаріопольськіїм. У відповідь
на настирливі вимоги болгар. Порта у 1848 р. дала дозвіл на будівництво церкви, відкриття
друкарні та видання болгарськомовної газети у Константинополі.

Після Кримської війни болгарський національно-церковний рух вступив у вирішальну
фазу. Спираючись на хатг-і-гюмаюн 1856 р., в якому проголошувалася рівність усіх підданих
; імперії і свобода віровизнання, болгарська громада в Константинополі звернулась до султана
з клопотанням про офіційне визнання болгар окремим народом і відокремлення болгарської
церкви від Константинопольського патріархату. Але за намовою патріархату турецький уряд
відхилив вимоги болгар. Непоступливість греків призвела до того, що з квітня 1860 р. болгари
де-факто перестали визнавати константинопольського патріарха. Така ситуація тривала
впродовж десяти років. І лише в лютому 1870 р. турецький уряд, наляканий зростанням
революційного руху в Болгарії і підштовхуваний російською дипломатією, обнародував
фірман, що проголошував створення самоврядної болгарської церкви на чолі з екзархом. В
умовах Османської імперії утворення екзархату означало офіційне визнання болгар окремим
народом. Об’єднавши майже усі етнічні болгарські землі, національна церква сприяла
посиленню духовної та культурної єдності болгар.

До кінця 50-х років XIX ст. болгарський національний рух успішно розвивався переважно
у культурно-освітній та церковній сферах. У 60-70-х роках XIX ст. ситуація докорінно
змінилася. Повільні, але неухильні позитивні зрушення в усіх ділянках суспільного життя
Болгарії, значний поступ на культурній ниві, здобуття церковної незалежності сприяли
прискоренню процесу формування болгарської нації, розробці її політичної програми.
Початок організованої боротьби за політичну незалежність Болгарії пов’язаний з іменем
Ґеоргія Раковського (1821-1867). Наприкінці 50- початку 60-х років XIX ст. він висунув ідею
повалення турецького гніту шляхом збройної боротьби. Перебуваючи в Сербії, що на той час
опинилася на грані війни з Туреччиною, Ґ.Раковський у 1861 р. розробив "План визволення
Болгарії", в якому передбачав створення на сербській території болгарських збройних сил. На
випадок сербсько-турецької війни вони мали ввійти на територію Болгарії і піднести там
повстання. Відповідно до плану в Белграді було створено болгарський легіон з майже 600 осіб
і Тимчасовий уряд на чолі з Ґ.Раковським. Одночасно велася підготовка повстання в самій
Болгарії, центром якого повинна була стати стара болгарська столиця Тирново. У червні
1862 р. сербсько-турецькі суперечності переросли у збройний конфлікт, в якому взяли участь
і болгарські легіонери. Однак внаслідок втручання європейських держав війна не розгорілася:
Сербія примирилася з Туреччиною і розпустила болгарський легіон. Після цього
Ґ.Раковський переїхав до Румунії, де робив спроби порозумітися з політичними діячами
інших балканських країн щодо спільних дій проти Туреччини, але його зусилля не увінчалися
^успіхом. Він дійшов висновку, що болгарський визвольний рух може покладатися тільки на
власні сили.

Тим часом міжнародна ситуація на Балканах різко загострилася: на початку 1866 р.
відбувся державний переворот у Румунії, влітку того ж року спалахнуло повстання на о. Кріт,
<ербія знову почала готуватися до війни з Туреччиною. Це дало новий поштовх для
болгарської національно-визвольної боротьби, ініціатором якої стала болгарська еміграція
різних політичних напрямів. Особливо пожвавилася діяльність консервативного угруповання
під назвою “Добродійна дружина” або Комітет “старих”. Зі створенням під егідою Росії
Бапканського Союзу між представниками сербського уряду і болгарських “старих”
зав’язалися переговори про спільні дії у майбутній війні з Османською імперією, а також про
створення в разі перемоги над нею сербсько-болгарської федеративної держави на чолі з
династією Обреновичів. У випадку війни з Туреччиною керівники “Добродійної дружини”
брали на себе зобов’язання розпочати в Болгарії повстання. З цією метою вони виділили
кошти на спорядження підготовлених в Румунії прихильниками Ґ.Раковського двох
повстанських загонів під керівництвом П.Хітова і Ф.Тотю у складі близько 350 чоловік. У
травні 1867 р. вони переправилися через Дунай до Болгарії. Керівники чет одержали від
лідерів “старих” чітку настанову - не розпочинати повстання без спеціальної на те вказівки.
Не дочекавшися сигналу для виступу, через два місяці загони повернулися на територію
Сербії. З числа їх учасників, а також інших болгарських патріотів за ініціативою “Добродійної
дружини” влітку 1867 р. в Белграді була сформована військова школа для підготовки
офіцерських кадрів або Другий болгарський легіон. Західні держави, не зацікавлені у розпаді
Османської імперії, підтримали вимогу Сербії про ліквідацію на її території турецьких
фортець, що призвело до сербсько-турецького примирення, а болгарський легіон припинив
своє існування. Плани “Добровільної дружини” домогтися визволення Болгарії за допомогою
Сербії теж зазнали невдачі.

На цей же час припадає діяльність Таємного Центрального Болгарського Комітету
(ТЦБК). Його створення було пов’язане з державним переворотом у Румунії і загостренням
румунсько-турецьких відносин. Намагаючися запобігти військовій інтервенції з боку
Туреччини, румунські ліберали, що прийшли до влади в результаті перевороту, вирішили
заручитися підтримкою поневолених Османською імперією балканських народів, передусім
болгар. Між представниками румунського уряду та болгарських еміграційних кіл
розпочалися переговори про створення румунсько-болгарської “Священної коаліції” для
спільних дій проти Туреччини, а в перспективі - заснування балканської федерації чи
конфедерації, до складу якої мала б увійти й Болгарія. Але після того, як європейські уряди
визнали нового князя Румунії Карла І і небезпека війни з Туреччиною минула, румунська
сторона припинила переговори з болгарами. З того часу ТЦБК, очолюваний Іваном
Касабовим, виступав як самостійна політична організація, що виражала інтереси ліберальних
кіл болгарської еміграції. На противагу “старим”, діячі ТЦБК називали себе “молодими”, що
за тодішніми поняттями мало означати їх приналежність до революційного табору. Хоча
комітет вдавався до радикальної фразеології та атрибутики, але на ділі був готовий йти на
компроміс з турецьким урядом. Політична програма ТЦБК була сформульована у
“Меморандумі” (1867 р.), адресованому турецькому султанові. У ньому містився утопічний
план перетворення Османської імперії в дуалістичну турецько-болгарську конституційну
державу. Турецький уряд зігнорував цей документ. Через внутрішні незгоди, що виникли
після опублікування “Меморандуму”, БЦТК незабаром розпався. Його праве крило, яке
складалось переважно з заможних торговців, прилучилося до “Добродійної дружини”, а ліві
продовжували свою діяльність в організації під назвою Болгарське Товариство.
Дотримуючися четницької тактики, Товариство підготувало і влітку 1868 р. таємно
спрямувало з Румунії до Болгарії добре озброєний повстанський загін у кількості 125 осіб під
командуванням Хаджі Димитра (воєвода) і Стефана Караджі (прапороносець). Але загін
був розгромлений. Резонанс цього походу як у Болгарії, так і за її межами був значним.
Окремі члени Товариства ще деякий час продовжували свою діяльність, встановили контакт з
революційною організацією Д.Мадзіні “Молода Європа”. Завдяки цьому у середовищі
болгарської еміграції в Румунії сформувався революційний осередок, відомий під назвою
пода Болгарія”. Будучи неоднорідним в ідеологічному та політичному відношеннях, він
:реріс у революційну організацію і незабаром розпався.

Іаприкінці 60 - початку 70-х років XIX ст. у середовищі болгарської еміграції в Румунії
кпи гострі суперечності щодо подальших шляхів, форм і методів боротьби. Саме тоді до
ресту прибув відомий публіцист і талановитий письменник Любен Каравелов (1834-
), який незабаром став однією з центральних постатей болгарського національного руху,
истопаді 1869 р. Л.Каравелов почав видавати газету “Свобода” (з 1872 р. -
ависимос'Г), навколо якої невдовзі об’єдналася група революційних емігрантів,
жінці 1869 р. вони утворили в Бухаресті Болгарський Революційний Центральний
тет (БРЦК) на чолі з Л.Каравеловим. На сторінках газети “Свобода”, а також у
замних документах БРЦК Л.Каравелов рішуче відстоював ідею визволення Болгарії
:ом народної революції. Однак очолюваний ним БРЦК недооцінював організаційно-
ичну роботу і займався в основному революційною пропагандою. Це викликало
зволення радикального крила руху, передусім Васіла Левського (1837-1873), який,
їй значний досвід визвольної боротьби, глибоко усвідомлював необхідність створення
ілуженої конспіративної організації всередині країни. У 1868-1869 рр. він нелегально
здійснив дві тривалі поїздки по Болгарії, в ході яких докладно ознайомився з внутрішнім
становищем країни, настроями населення і заснував перші революційні комітети.
Повернувшися восени 1869 р. до Бухаресту, ВЛевський познайомився з Л.Каравеловим і
ввійшов у контакт з Бухарестським БРЦК.

Упродовж кількох років ВЛевський та його помічники збудували в Болгарії масову
нелегальну організацію, членами якої стали вчителі, священики, торговці, селяни, ремісники.
Для керівництва революційними комітетами в м. Ловеч було засноване Перше відділення
БРЦК, яке ще називалося Тимчасовим урядом. ВЛевський розробив проект статуту
організації, метою якої була підготовка народної революції і визволення болгарського народу
від османського гніту.

Зі створенням у 1870-1871 рр. внутрішньої революційної організації в болгарському
визвольному русі визначилося два центри: всередині Болгарії (мЛовеч) на чолі з ВЛевським
і в Бухаресті на чолі з Л.Каравеловим. Між ними виникли ідейні й тактичні розбіжності.
Внутрішній центр, спираючися на розгалужену організацію, готувався до боротьби власними
силами; бухарестський осередок робив наголос на пропаганді визвольних ідей і сприятливій
міжнародній обстановці, не відкидаючи революційних методів. Навесні 1872 р. в Бухаресті
відбувся з’їзд представників усіх болгарських комітетів, який прийняв програму і статут
організації. У програмі, підготовленій Л.Каравеловим, підкреслювалось, що основна мета
організації - визволення Болгарії шляхом революції. Питання про майбутній державний
устрій залишалося відкритим. Згідно з прийнятим статутом, проект якого опрацював
ВЛевський, для керівництва організацією було створено єдиний БРЦК у Бухаресті. З’їзд
обрав його новий склад на чолі з Л.Каравеловим. ВЛевський був уповноважений керувати
революційними комітетами всередині Болгарії. Завдяки цьому вдалося досягти консолідації
патріотичних сил болгарського суспільства.

У 70-х роках XIX ст. внутрішнє та міжнародне становище Османської імперії різко
погіршилося. Шукаючи виходу з кризи, насамперед фінансової, Порта різко збільшила
податки. Від пасивних форм протесту болгарські патріоти переходили до активних дій. Скла-
лася сприятлива ситуація для вибуху повстання. Повернувшися на початку червня 1872 р. зі
тз’їзду БРЦК, ВЛевський розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на підготовку пов-
<тгання. Однак революційне пожвавлення, яке охопило болгарське населення влітку 1872 р.,
раптово пригасло. У керівництві виникли чвари. Один з керівників організації Д.Обшті
твиступив з критикою діяльності ВЛевського. Його підтримали деякі інші комітетські діячі.
Прагнучи продемонструвати свою незалежність, Д.Обшті без згоди В.Левського наприкінці
вересня 1872 р. організував пограбування турецької поштової карети, що перевозила значну
суму грошей. Турецька поліція швидко натрапила на слід учасників операції й заарештувала
їх. Щоб не виглядати звичайними розбійниками, Д.Обшті та його спільники виступили під
час слідства як революціонери і назвали імена майже всіх відомих їм членів організації.
Турецька влада розпочала масові арешти, через що більшість революційних комітетів було
розгромлена. Наприкінці 1872 р. поліція заарештувала ВЛевського, якого невдовзі було
страчено. Розгром внутрішньої організації і загибель ВЛевського спричинили глибоку кризу
в усьому болгарському визвольному русі.

Тим часом на Балканах, в тому числі й Болгарії’, назрівав революційний вибух. За цих
обставин у визвольну боротьбу включилося молодше покоління болгарських патріотів,
очолюване талановитим поетом і публіцистом Христо Ботєвим. Твердо переконаний в
/спіху революційної боротьби, Х.Ботєв вважав, що майбутня революція повинна привести не
тільки до повалення чужоземного гніту, а й до здійснення глибокого соціального перевороту
з річищі ідей утопічного соціалізму.

Улітку 1875 р. розпочалося повстання в Герцеговині і Боснії, яке сприяло революційному
ліднесенню в Болгарії. У серпні 1875 р. в Бухаресті відбувся з’їзд болгарських рево-
люціонерів, які обрали новий склад БРЦК, головну роль у якому відігравав Х.Ботєв, і
прийняли рішення через місяць розпочати повстання. Взявши курс на збройну боротьбу,
прихильники Х.Ботєва не змогли належним чином підготуватися до неї, тому
Старозагорське повстання, що почалося 16 вересня 1875 р., не досягло широкого розмаху і
було одразу придушене.

Ініціативу підготовки нового повстання взяла на себе група революціонерів (Н.Обретенов,
П.Волов, Ст.3аїмов, С.Стамболов, Іл.Драгостінов), яка восени 1875 р. зібралася в
румунському місті Джурджу (болг. - Ґюрґево) і створила там революційний комітет. Його
члени розробили план повстання, яке планувалося на травень 1876 р. Після цього вони
переїхали до Болгарії, щоб очолити його підготовку. Згідно з планом Болгарію було поділено
на революційні округи. Найбільш енергійно підготовка велася в Панагюрському окрузі
(Південна Болгарія), на чолі якого стояв Ґ.Бенковський. У середині квітня 1876 р. в місцевості
Обориште відбулися збори представників революційних комітетів, учасники яких розробили
план дій і призначили початок виступу на 1 травня. Але через своїх агентів турецька поліція
дізналася про підготовку повстання і розпочала запобіжні арешти. У відповідь на це 20 квітня
в місті Копривштиця розпочалося повстання, яке незабаром охопило понад 50 населених
пунктів Панапорського округу. У ході повстання на місцях виникли революційні органи
влади, а в центрі округу - м. Панагюриште -Тимчасовий уряд. Загальне керівництво
повстанням здійснював Ґ.Бенковський.

Незважаючи на масовий характер, повстання у Панагюрському окрузі мало ряд серйозних
недоліків: повстанці були слабо організовані, погано озброєні і дотримувалися оборонної
тактики. Це дало змогу турецькій владі розправитися з кожним повстанським осередком
окремо. На початку травня повстання у Південній Болгарії було придушене. І хоча наприкінці
квітня воно перекинулось у Тирновський округ, в середині травня з повстанням тут теж було
покінчено. Заключним акордом Квітневого повстання були бурхливі події у Врачанському
окрузі. 17 травня озброєний загін з 200 емігрантів на чолі з Х.Ботєвим захопив австрійський
пасажирський пароплав “Радецький” і примусив його капітана висадити повстанців на
болгарський берег поблизу села Козлодуй. Звідси чета швидким маршем вирушила в бік
міста Враца. Однак повстання у'Врачанському окрузі не відбулося. Опинившись у повній
ізоляції’, чета після тривалих сутичок з карателями була розгромлена, а її воєвода Х.Ботєв 20
травня 1876 р. загинув у бою. Придушуючи повстання, турецькі каральні загони вдалися до
274
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації,.,

оких репресій: близько ЗО тис. болгар - чоловіків, жінок, дітей - були вбиті. Велику
л'ь учасників повстання ув’язнили або заслали на каторгу, близько 100 населених
в турки пограбували і спалили.

рудні 1876 р. за ініціативою Росії в Константинополі була скликана конференція послів
х держав, яка ухвалила рішення надати Боснії та Герцеговині, а також Болгарії
иію. Але Порта при таємній підтримці Англії відхилила рішення конференції. Після
балканська криза вступила у вишу фазу. Заручившись нейтралітетом Австро-
іни, яка отримала згоду царського уряду на окупацію Боснії і Герцеговини, Росія 12
1877 р. оголосила війну Туреччині. Ще до початку війни Болгарське Центральне
ііне Товариство, утворене влітку 1876 р. в Бухаресті, розпочало формування
ьких добровольчих загонів. Під назвою “Болгарського ополчення” вони ввійшли до
російської армії. 15 липня головні сили російської армії форсували Дунай. Її
мй загін під командуванням генерала І.В.Гурка визволив стару болгарську столицю
) і переправився через балканський хребет. Зіткнувшися з переважаючими силами
противника, він змушений був відступити до перевалу Шипка. Тут російські війська і
болгарські ополченці організували міцну оборону, якої туркам не вдалося подолати.
Водночас розгорнулися жорстокі бої за Плевну. Вони затягнулися до листопада, коли
Турецький гарнізон, виснажений тривалою облогою, змушений був капітулювати. Після
цього російська армія перейшла в тотальний наступ. Наприкінці 1877 р. вона визволила
Софію, оточила турків під Шейново і примусила здатися. У тилу ворога діяли численні
болгарські партизанські загони, які підтримували контакт з російськими військами, постачали
їх розвідувальною інформацією. У січні 1878 р. Порта погодилася укласти мир. у лютому
1878 р. в місті Сан-Стефано поблизу Константинополя було підписано російсько-турецьку
мирну угоду. Згідно її положень до складу автономного Болгарського Князівства повинні
і були ввійти Північна і Південна Болгарія, майже вся Македонія. Для налагодження
' державного устрою в Болгарії на два роки встановлювалося тимчасове російське управління.
Під тиском західних держав, які виступали проти посилення гегемонії Росії на Балканах,
царський уряд змушений був погодитися на скликання Берлінського конгресу європейських
держав, щоб переглянути умови Сан-Стефанського договору. 1 липня 1878 р. конгрес
прийняв рішення обмежити територію новоутвореного автономного Болгарського Князівства
Північною Болгарією і Софійським округом. З Південної Болгарії утворювалась автономна
область під назвою Східна Румелія. А Македонія повністю залишалась у складі Туреччини.
Термін діяльності тимчасового російського управління в князівстві скорочувався до дев’яти
місяців. Російсько-турецька війна 1877-1878 рр., незалежно від цілей царату, відіграла
позитивну роль в історії Болгарії, оскільки прискорила її визволення від п’ятивікового
османського поневолення.

Македонія. Розташована в центрі Балканського півострова, Македонія протягом століть
не мала чітко окреслених кордонів, що пояснювалося насамперед відсутністю власної
державної традиції. Попри спільність назви, заледве чи можна вважати державу Олександра
Македонського попередницею сучасної Македонії. Етнічний склад населення Македонії був
строкатим, хоча основну його масу становили слов’яни, що розмовляли на діалектах,
близьких до болгарських. Болгари і більшість європейців вважали їх македонськими
болгарами, серби ж дивилися на них як на своїх одноплемінників. Більшість македонців
(приблизно 3/4 усього населення краю) сповідувала православну віру, сюди зараховувалися
також волохи і греки. Частина македонців прийняла іслам і внаслідок цього віддалилася в
етнокультурному відношенні від своїх одноплемінників. Окрім того в Македонії проживала
значна кількість турків, а також арнаути, вірмени, євреї.
Розпад панівної в Османській імперії тімарської системи землеволодіння відзначався у
Македонії значною специфікою, яка полягала в тому, що місцева турецька знать бойкотувала
аграрну реформу 1834 р. Більша частина Македонії була слаборозвиненою, аграрною
країною. Виняток становила Егейська Македонія, центром якої було портове м. Солунь. Тут
успішно розвивалися ремесла, мореплавство і торгівля. Але ця частина Македонії здавна була
сильно еллінізована. Окрім Солуня значними економічними і культурними центрами були
міста Бітоль, Охрид, Скоп’є, Велес, Штіп. З розвитком ринкових відносин у Македонії
поступово сформувалася своя економічна (переважно купці) і духовна (священики та вчителі)
еліта. Але її прошарок був незначним. Македонська верхівка зазнавала сильної еллінізації. До
цього спричинялися навчання македонців у грецьких школах, підпорядкованість македон-
ських єпархій Константинопольському патріархату, домінуюче становище греків у'
господарському житті країни, передусім містах. Еллінська експансія особливо посилилась у
Македонії після здобуття Грецією незалежності, до чого немалу лепту внесли македонці. Свої
плани щодо Македонії мала і Сербія. У 50-60-х роках XIX £т. під виглядом нейтралізації
грецького впливу на македонських землях, особливо в районі Велеса, діяли послані
Белградом емісари, переважно вчителі, які через школи, навчальну та пропагандистську
літературу намагалися підпорядкувати македонський рух інтересам Сербії.

Відсутність сприятливих суспільних умов та неспроможність македонської інтелігенції
створити власну національну ідею призвели до того, що наприкінці ХУШ - першій половині
XIX ст. культурно-освітній рух і боротьба за незалежність від Константинопольського
патріархату велася в Македонії в річищі болгарського національного відродження.
Спираючися на спільну історичну традицію (входження македонських земель до складу
середньовічної болгарської держави), мовну близькість, кирило-мефодіївську духовну
спадщину, однаково близьку обом народам, діячі болгарського відродження намагалися
прищепити македонцям болгарську національну свідомість. Зі свого боку, певна частина
македонських культурних діячів визнавала свою болгарську приналежність і брала активну
участь у болгарському культурному та громадсько-політичному русі. Багато з них назавжди
пов’язали свою долю з Болгарією. Однак від середини XIX ст. серед частини македонців
почало пробуджуватися почуття власне македонської національної самосвідомості, і
відповідно - патріотичні настрої. Це проявилося насамперед у дискусії щодо літературної
мови. Якщо одні македонські діячі (ИЗогравський) виступали за спільну з болгарами мову, то
інші (Ґ.Пулевський) відстоювали право македонців на свою літературну мову, заявивши
таким чином про свою самобутність. Але ця дискусія незабаром пригасла.

Головною причиною “примирення” болгар і македонців стала боротьба проти спільної
небезпеки - духовного засилля фанаріотів. Македонські єпархії активно підтримали
болгарський церковно-національний рух, який у 1870 р. увінчався успіхом - султан своїм
фірманом визнав болгарську церкву незалежною від Константинопольської патріархії. У
підсумку православні македонці опинилися під юрисдикцією болгарського екзархату, що
спричинило посилення болгарського культурного впливу на Македонію.

У період Східної кризи 1875-1878 рр. македонці брали участь у болгарському Квітневому
повстанні та у російсько-турецькій війні. Але у самій Македонії власний визвольний рух на.
той час не розгорнувся. За умовами Сан-Стефанського миру більша частина Македонії мала,
увійти до складу болгарського автономного князівства, оскільки офіційна Росія та її
громадськість вважали Македонію складовою частиною Болгарії. Домагаючися включення
Македонії до складу Болгарії, російські дипломати виявляли небезкорисливу зацікавленість у
створенні на підступах до Константинополя якомога сильнішої слов’янської держави.
Оскільки це суперечило інтересам західних держав, то відповідно до ухвал Берлінського
конгресу кордони Болгарії були сильно скорочені, а Македонія залишилася в складі
276
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації,,,

ської імперії. Незважаючи на обіцянки Порти провести реформи, населення Македонії
я за зброю. У жовтні 1878 р. розпочалося антитурецьке Кресненсько-Розлозьке
іння. Поряд з македонцями активну участь у ньому брали збройні загони з Болгарії, а
окремі добровольці з інших країн, у тому числі Росії. Зважаючи на масовий характер
ння, а також на гірську місцевість, партизанська боротьба тривала понад півроку. Лише
ітку літа 1879 р. туркам вдалося повністю придушити повстання. Поразка визвольного
жорстокі репресії турецької влади щодо його учасників змусили понад 25 тис.

•нців переселитися до Болгарії. Ця обставина значною мірою підсилила болгарські
зії на Македонію.

рногорія. Наприкінці ХУШ ст. Чорногорія зазнала жахливих спустошень в результаті
ж)азових нападів шкодринського візира Магмуда Паші Бушаті, який намагався
іеретворити свої володіння у Північній Албанії на самостійну державу і приєднати до неї
Іорногорію. У серпні 1796 р. чорногорці зуміли завдати йому нищівної поразки поблизу
с.Круси. Від цього часу Чорногорія стала де-факто незалежною державою. У період
наполеонівських війн і боротьби сербів за незалежність вона виступала на боці Росії та Сербії.
У 1813 р. Чорногорії вдалося приєднати Боку Которську, що забезпечило їй вихід до
Адріатичного моря. Однак за рішенням Віденського конгресу цей порт знову відійшов до
Австрії.

' До середини XIX ст. господарство Чорногорії мало здебільшого натуральний характер.
Оскільки придатної для обробітку землі було мало, населення в основному займалося
скотарством. Важке економічне становище краю спонукало багатьох чорногорців у 1820-х
роках переселятися до Сербії. Боротьба за приєднання низинних районів, захоплених
турками, було питанням фізичного виживання населення Чорногорії.

У політичному відношенні Чорногорія була крихким державним організмом. Племінна
організація, що зберігалася впродовж багатьох століть, накладала відбиток на весь уклад
суспільного життя країни, гальмувала процес її централізації. Постійна боротьба із
зовнішньою небезпекою вимагала мобілізації внутрішніх сил. Немала заслуга у цьому
належала митрополиту Петру І Петровичу Негошу (1782-1830), який заборонив кровну
помсту, запровадив єдину систему оподаткування, прийняв у 1784 р. перший письмовий
“Законник” (до того часу у чорногорців існувало тільки звичаєве право) та утвердив Вищий
суд, до компетенції якого входили не лише судові, а й адміністративні функції.

Подальше зміцнення центральної влади відбулося за митрополита Петра II Петровича
Негоиіа (1830-1851), який був не лише державним і церковним діячем, а й видатним поетом
та мислителем (залишив поему “Гірський вінок” з докладним олписом життя чорногорців).
Він утворив Правлячий сенат, що став вищим державним органом країни, організував
поліцію, яка мала стежити за дотриманням громадського порядку. Водночас Петро II
встановив свою владу на місцях. Ще з часів турецького завоювання Чорногорія була поділена
на ряд адміністративних одиниць - нахій, що в загальних рисах збігалися з племінним
поділом. Влада у нахіях належала племінним вождям, які були провідниками місцевого
сепаратизму. Відтепер на чолі нахій стали призначені владикою управителі - капетани. Усе
це сприяло зміцненню чорногорської держави та підвищенню її міжнародного авторитету. У
1841 р. між Чорногорією та Австрією була підписана угода про визначення міждержавного
кордону. Неабияке значення мало укладення 1842 р. миру з представниками турецької влади,
за яким Чорногорія визнавалася “незалежною областю”. Наступник Петра II -Данило (1851-
1860) у 1852 р. проголосив Чорногорію князівством, а себе - князем. З того часу Чорногорія
-стала світською державою. У 1855 р. було прийнято новий Законник, який запровадив деякі
норми демократичного права: рівність громадян перед законом, захист приватної власності
"ТОЩО.
Не бажаючи змиритися з незалежністю Чорногорії, Порта 1853 р. скерувала проти неї ЗОЙ
тисячну армію. Лише втручання Австрії та Росії врятувало її від неминучого розгрому. Післ^
цього князь Данило вжив заходів для зміцнення обороноздатності країни, зокрема створив
напіврегулярне військо (територіальне ополчення). Цей крок виявився своєчасним, тому шоу
1858 р. чорногорці спільно з герцеговинськими повстанцями завдали туркам поразки у битві
під Грахово. Це дало змогу Чорногорії дещо розширити свою територію. Спроба Туреччини^
1862 р. взяти реванш не увінчалася успіхом: чорногорці відбили ворожий напад.

Зі вступом на чорногорський трон князя Ніколи (1860-1918) відбувалося поступові
зближення двох споріднених слов’янських держав - Чорногорії та Сербії. У 1866 р. була?
підписана чорногорсько-сербська угода, яка передбачала, що у випадку успіху Балканського
Союзу у війні з Туреччиною князь Нікола зречеться трону на користь сербської династії
Обреновичів. З початком герцеговинського повстання 1875 р. Чорногорія активно
підтримувала його добровольцями, зброєю та боєприпасами. Влітку 1876 р. Чорногорія
виступила на боці Сербії, яка оголосила війну Туреччині. Спільно з герцеговинцями
чорногорці завдавали туркам відчутних ударів і не припинили військових дій навіть після
того, як Сербія, зазнавши поразки, вийшла із війни.

Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. чорногорське військо визволило від
турків значну територію. За Сан-Стефанським мирним договором Чорногорія
проголошувалася незалежною державою, а її територія ^збільшувалася у кілька разів. Але
Берлінський конгрес зменшив кордони Чорногорії майже удвічі, залишивши все ж 8,5 тис.
кв.км плодючих земель з містами Подгоріца, Нікшич, Бар, Жабляк, а також 70-кілометрову
смугу на узбережжі Адріатики. Щоправда суверенітет Чорногорії на адріатичному узбережжі
був обмежений тим, що поліційний та санітарний контроль над ним покладався на Австро-
Угорщину. Попри це результати, досягнуті Чорногорією у визвольній війні 1876-1878 рр.,
мали позитивне значення для її подальшого розвитку.

Боснія та Герцеговина. Особливість становища цієї османської провінції (до середини
XIX ст. вона називалася Боснійським санджаком, а після адміністративної реформи 1864 р. -
Боснійським еялетом) полягала в її етно-релігійній неоднорідності та автономних правах
місцевих феодалів. На чолі провінції стояв призначений султаном візир, але великі
землевласники - аяни - мали у своїх володіннях широкі адміністративні, судові та військові
повноваження, що робило їх майже незалежними від султанської адміністрації. Тому
реформам, що з кінця ХУШ ст. проводилися в Османській імперії, боснійські феодали і
мусульманське духовенство чинили рішучий опір, розглядаючи їх як поступки християнській
реайї. По мірі загострення стосунків з центром рух проти реформ набрав тут характеру
боротьби за автономію./Упродовж першої половини XIX ст. Боснія та Герцеговина були
ареною кровопролитних^війн місцевих феодалів проти центральної влади. Тривалий час
антисултанські опозиційні сили очолював капетан Гусейн з Градачаца, який завдав декілька
поразок урядовим військам і на певний час став повновладним володарем провінції. У 1832 р.
султану вдалося завдати поразки силам Гусейна, а сам він змушений був втікти до Австрії,
але це не поклало край сепаратизму боснійських можновладців. Остаточно його вдалося
зламати лише 1851 р., коли за наказом султана генерал Омер-паша на чолі величезної армії
рушив походом на Боснію та Герцеговину і підкорив її. Для остраху він покарав на смерть
шість тисяч бунтівників.

Автономістський рух боснійських феодалів мав певну підтримку лише серед
мусульманського населення краю, тоді як християни, які найбільше потерпали від
довготривалої анархії, стояли осторонь нього. Небажання місцевих правителів
підпорядковуватися центру і проводити урядові реформи мали негативні наслідки для
широких верств населення, особливо селян. Якщо у більшості областей Османської імперії в
результаті ліквідації ленно-спагійської системи земля перейшла безпосередньо до селян, то
Еоснійсько-герцеговинські феодали перетворили її у свою спадкову власність - чіфтліки. У
результаті цього основна маса селян (кметів) стала пожиттєвими орендарями землі у чіфтлік-
рахібіїв (власників чіфтліків). При цьому розмір натуральної ренти, примусових відробітків
'(кулук) та інших повинностей постійно зростав. У відповідь на погіршення свого мате-
ріального становища селяни вдавалися до різних форм протесту, які іноді переростали у
масові заворушення й збройні виступи. Особливу активність православне населення краю
проявляло у період Першого сербського повстання (1804-1813 рр.). У багатьох місцевостях
Боснії та Герцеговини пожвавився гайдуцький рух, подекуди спалахували селянські бунти,
але масового збройного повстання, до чого закликали місцеве населення сербські емісари,
піднести не вдалося.

. Друга хвиля селянських заворушень припала на 1833-1834 рр., коли в Османській імперії
Проводилася аграрна реформа, яка через опір місцевих феодалів не поширилася на Боснію та
Герцеговину. Проте ні перша, ні друга хвиля селянських заворушень не набула масового
характеру. Причиною цього булаетно-релігійна неоднорідність населення краю. Мусульмани
(переважно слов’яни) за офіційними даними складали понад 37% населення, православні
християни - близько 45%, католики - понад 16 %. І хоча предки усіх трьох релігійних
спільнот, які проживали у краю (за винятком незначної кількості мусульман-прибульців), у
період існування середньовічної Боснійської держави вважалися єдиною боснійською
народністю - “бошнянами”, у нових історичних умовах, коли повсюдно у Європі відбувався
процес національного усвідомлення, самоідентифікувалися кожна по-своєму. Майже всі
православні відносили себе до сербського етносу. Католики підкреслювали свою
‘‘боснійськість” і вважали “босняків” окремим рівноправним членом південнослов’янської
сім’ї народів, але чимдалі більше тяжіли до католиків-хорватів. Що ж до боснійських
мусульман, то у них не виникало потреби у самоідентифікації, оскільки вони були частиною
панівної османсько-мусульманської етно-релігійної спільноти.

Не будучи єдиною нацією, населення Боснії та Герцеговини не мало спільних
національних і політичних інтересів, відмінним було й економічне становище мусульман і
християн. Тому головний водоподіл серед населення Боснії та Герцеговини пролягав по лінії
мусульмани - християни. Якщо боснійські мусульмани, турки чи слов’яни, були опорою
Османської імперії, то православних і католиків об’єднувала ненависть до турецького гніту і
прагнення домогтися політичних і релігійних свобод, а за сприятливих обставин й
національного визволення. Слід зазначити, що зовнішньополітична орієнтація православних і
католиків була неоднаковою: перші тягнулися до Белграду і Цетіньє, а другі - до Загреба і
Відня.

* До середини XIX ст. у Боснії та Герцеговині сформувався ппиткий прошарок христи-
янської інтелігенції, переважно вчителів і священиків, які шукали порозуміння між
православними і католиками. Вони займалися культурно-просвітницькою діяльністю,
знайомили своїх співвітчизників зі здобутками європейської цивілізації, пропагували
визвольні ідеали, а подекуди створювали таємні політичні гуртки. Однак великого впливу на
населення вони не мали. Тому масовий рух, що виник у третій чверті XIX ст., був переважно
^стихійним і не мав чітко окресленого національного характеру. Його причинами був важкий
Економічний гніт, політичне безправ’я й культурно-релігійна дискримінація християн.

[ Упродовж 50-60-х років XIX ст. у Герцеговині і Боснії відбулося кілька селянських
Заворушень і повстань.. Деякі з них тривали роками. Турецька влада була неспроможна їх
придушити, тому що повстанці застосовували партизанську тактику боротьби, проти якої
регулярні війська були безсилими. Загальновизнаним керівником герцеговинських
Повстанців того часу був хоробрий воєвода Лука Вукалович. Значну допомогу населенню
Герцеговини в його боротьбі проти турецького панування надавала Чорногорія. Під тиском
визвольного руху Порта була змушена 1859 р. видати аграрний закон, що регламентував
оброчні повинності кметів. У вересні 1862 р. гірські племена Герцеговини домоглися
внутрішньої автономії. Завдяки цьому Порті вдалося на деякий час втихомирити неспокійну
провінцію.

Дальше погіршення становища населення краю, що настало в середині 70-х років XIX ст.,
призвело до масового революційного вибуху. Повстання розпочалося у липні 1875 р. в
Герцеговині, а в серпні поширилося на Боснію. Загони повстанців під командуванням воєвод
Міні Любобратича, Пеки Павловича та інших, оточивши кілька міст і турецьких гарнізонів,!
вели успішні бойові дії з військами противника. Головною силою руху було православне!
населення краю, переважно селяни. їх активно підтримали ремісники і торговці, а також
народна інтелігенція, яка відіграла в повстанні керівну роль. У ході повстання в суспільно-
політичному русі Боснії та Герцеговини окреслилися дві течії: ліберально-поміркована і
радикальна. Діячі поміркованого крила загалом підтримували вимоги селянства щодо
вирішення аграрного питання, але на перше місце висували національне визволення і
об’єднання з Сербією (боснійські лідери) або з Чорногорією (герцеговинські ватажки). Діячі
радикального спрямування (В.Пелагіч) намагалися поєднати визвольну боротьбу з
пропагандою соціалістичних гасел.

Повстання в Боснії та Герцеговині викликало симпатії й співчуття у сусідніх слов’янських
землях та в європейських країнах. На допомогу повстанцям прибули загони добровольців з
Сербії, Чорногорії, Росії, Хорватії. Боснійсько-герцеговинське повстання дало поштовх
піднесенню визвольного руху інших південнослов’янських народів і призвело до виникнення
Східної кризи, яка спричинила російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. За Сан-Стефанським
мирним договором Боснія та Герцеговина повинні були одержати автономію у складі
Туреччини. Проте за рішеннями Берлінського конгресу ці провінції 1878 р. окупувала Австро-
Угорщина.

Албанія. У зв’язку з послабленням Османської імперії наприкінці XVIII ст. в Албанії
різко посилилася влада місцевих вельмож - намісників султана, які стали на шлях
сепаратизму. Одна з найбагатших албанських родин Бушаті з 1756 р. по 1831 р. самостійно
управляла Шкодринським пашаликом, що охоплював північну та центральну частину
Албанії. Інший албанський вельможа Алі Паша Тепеленський впродовж 1778-1822 рр.
фактично був незалежним правителем Янінського пашалика, до якого входила Південна
Албанія, а також Північний Епір й частина Македонії. Боротьба Бушаті та Алі Паші проти
центральної влади підважувала османське панування в Албанії і водночас посилювала
згубний розрив між Південною та іншими частинами Албанії.

Подолання Портою на початку 1830-х років анархії і сепаратизму провінційних
правителів, а також проведення адміністративних та інших реформ, спрямованих на
збереження Османської імперії, об’єктивно сприяли консолідації албанських земель та їх
економічному й культурному розвиткові. Упродовж ХУШ — першої половини XIX ст. в
Албанії, особливо у її південній та приморській частинах, спостерігалося піднесення міст і
містечок, формувався ремісничо-торговельний прошарок, який став носієм албанської
національної свідомості, а згодом провідником визвольних ідей. Надзвичайно важливу роль у
цьому процесі відігравала албанська інтелігенція.

Особливістю національно-культурного розвитку Албанії було те, що за період
османського панування в рамках одного албанського етносу (якщо не брати до уваги
відносно незначної кількості турків) сформувалися три релігійні спільноти: католики,
православні і мусульмани. Кожна з них мала свої суспільно-політичні та культурні
пріоритети. Католики були зорієнтовані на Італію та римську церкву, здобували освіту в
280
І	Розділ 5. Початок процесів модернізації,..

сих школах, а в культурно-релігійних потребах застосовували латинську мову,
авні перебували під впливом грецької церкви і культури. Навчання вони провадили
но грецькою мовою. Албанці-мусульмани вважали себе частиною османсько-
іанської культурної спільноти, навчалися турецькою мовою в медресе. Єдиним
їчим чинником албанців були спільна територія і розмовна мова, яка до того ж
іся на ряд діалектів. Не дуже багата історична традиція жевріла переважно в
ищі албанців-християн, які становили явну меншість населення країни (1/4). Тому на
порах національне відродження Албанії було спрямоване на створення власної
га утвердження єдиної літературної мови. За існуючих обставин лише мова могла
подоланню культурно-релігійного роз’єднання албанців і формуванню албанської

ші кроки національного відродження Албанії тісно пов’язані з поширенням ідей
ського Просвітництва. Під їхнім впливом 1740 р. у м. Воскопол (Москополіс),
їваному у Південній Албанії, почала працювати друкарня, в якій видавалися книги
ю, турецькою, латинською та слов’янськими мовами. У 1744 р. тут була заснована
школа, названа “Новою академією”. У ній здобували освіту перші албанські куль-
урні діячі. Важливу роль у зародженні культурно-національного життя народу відіграла
лбанська діаспора в Італії. У місцях концентрованого проживання албанців, особливо в
Салабрії та на Сицилії у другій половині ХУШ ст. виникли албансько-італійські школи,
іидавалася албаномовна література. Через відсутність власної азбуки албанські книги
фукувалися грецькими, латинськими та арабськими літерами, що не перешкоджало
тенденції “албанізаціі” культурно-освітнього життя країни. У цей процес поступово
стягувалися й албанці-мусульмани, які становили основну масу населення. Національне
имоусвідомлення мусульман, приналежних до корінного етносу, є унікальним явищем для
Балкан, яке не спостерігалося ні в Греції, ні в Болгарії, ні в Сербії. Але саме з цієї причини
процес формування албанської нації відбувався надзвичайно повільно і непослідовно.

Г Одним з ранніх проявів албанського національного руху, передусім у православній
Південній Албанії, було прагнення населення звільнитися від грецького культурно-
фелігійного засилля. Воно стало особливо відчутним після ліквідації 1767 р. Охридської
архиєпископії і підпорядкування албанської православної церкви Константинопольському
^патріархату. Грецьке духовенство докладало зусиль, щоб за допомогою церкви та школи
еллінізувати православних албанців. Протидіючи цим намірам, албанська інтелігенція
перекладала з грецької на албанську мову релігійну літературу, засновувала школи з
албанською мовою навчання.

< На зламі ХУШ-ХІХ ст. через сепаратизм місцевих правителів і зумовлені ним міжусобні
війни та протистояння центральній владі, албанські землі зазнали важких випробувань.
Багато населених пунктів, у тому числі духовна столиця албанців Воскопол, були зруйновані,
а нечисленні культурні надбання знищені. У національному житті Албанії настав тривалий
застій, його нове піднесення розпочалося в середині XIX ст. Воно пов’язане з іменем відомого
просвітника Наума Векілхарджі (1779-1866), який на основі латинської графіки виробив
і албанську азбуку і видрукував 1844 р. в Константинополі перший албанський буквар. Але
! широкого резонансу це не викликало. Албанські патріотичні сили були ще надто слабкі, щоб
підхопити цю ініціативу. Інший видатний діяч албанського відродження Константан
НСристофоріді у 1860-х роках скликав у Константинополі кілька нарад албанських
культурних діячів з метою обговорення таких важливих питань, як утворення албанського
-освітнього товариства, запровадження у школах албанської мови, прийняття єдиної азбуки.
.Але через внутрішні незгоди між учасниками нарад ці проблеми залишилися невирішеними.
Попри відносно скромні здобутки у царині культурно-національного життя проце
самоусвідомлення албанців приносив перші результати. Турецькій владі не вдалої
використати албанців як союзників у боротьбі проти визвольних рухів інших балканськи)
народів. А спроба насильної мобілізації албанців для війни з Чорногорією у 1876 р. призвеш
до антиіурецького повстання в Північній Албанії, яке було швидко придушене.	І

Зважаючи на те, що і в ухвалах Константинопольської конференції (грудень 1876 р.), іе
тексті Лондонського протоколу було зігноровано питання подальшої долі Албанії, її діячі]
очолювані Абдулою Фрашері, підготували т.зв. “Янінський меморандум ”, в якому вимагали
об’єднання албанських земель в один вілаєт з албанською адміністрацією та албансько^
мовою. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. відновилося повстання у Північній*
Албанії. Декілька турецьких гарнізонів капітулювали перед повстанцями. На албанську^
територію ввійшли чорногорські загони. Перемога Росії над Туреччиною не принесла Албанії
очікуваних змін. Албанські лідери зрозуміли, що поза їх спиною виношувалися плани
захоплення їхньої вітчизни сусідніми державами - Чорногорією, Сербією та Грецією. У
зв’язку з цим антиосманське спрямування албанського національного руху змінилося,-
натомість посилився його антислов’янський характер.

6. Дунайські князівства і Трансильванія

Наприкінці ХУШ ст. румунські етнічні землі знаходилися в межах Османської й!
Австрійської імперій. У васальній залежності від Порти перебували феодальні князівства,
Волощина (Валахія) і Молдова, які однак користувалися певною політичною автономією.
Султан на свій розсуд призначав господарів (правителів) обох князівств. За традицією це були
багаті греки-“фанаріоти”. Державний апарат князівств, просякнутий середньовічними
рисами, відзначався свавіллям, здирствами, хабарництвом і казнокрадством. Князівства мали
щорічно сплачувати імперії данину та інші побори. Молдова та Волощина не мали свого
війська, не карбували монети. І все ж їхнє становище дещо відрізнялось у кращий бік від
інших підкорених Османською імперією земель: населенню дозволялось вільно сповідувати
християнську релігію, туркам заборонялось оселятися на території Волощини та Молдови,
обмежувалася монополія Порти на торгівлю з князівствами тощо. Майже всі угідд я належали
місцевим землевласникам - боярам, господарям і православній церкві. Основну масу
населення складало селянство. Особисту кріпосну залежність селян було скасовано в
середині ХУШ ст., однак суть кріпосних відносин залишилася без змін. Селяни мали
сплачувати значні податки у казну, а за користування земельними наділами виконувати
численні повинності, зокрема панщину і чинші на користь бояр. Разом з тим з останньої
чверті ХУШ ст. у князівствах починається розклад феодальних відносин, зароджуються
елементи капіталістичного укладу. Зростали міста. Нагромадження капіталу відбувалося
переважно в торговельній та лихварській сферах.

На долю Волощини і Молдови неоднозначний вплив чинило російсько-турецьке
протиборство, в ході якого Росія крок за кроком посилювала свої позиції на Балканах. Вона
претендувала на роль покровительки і захисниці православних народів від утисків турків-
мусульман. Під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Дунайські князівства у черговий
раз стали ареною воєнних дій, були окуповані російськими військами. За Бухарестським
мирним договором 1812 р., який завершив цю війну, від Молдови було відокремлено
територію між Дністром і Прутом (Бессарабію) і включено її до складу Росії. Це викликало-
обурення у Молдові - по обидва береги Дністра.

Культура Дунайських князівств наприкінці ХМП ст. знаходилася під переважним
грецьким впливом, пов’язаним з фанаріотським правлінням. Грецька мова була панівною в.
Вйіністрацїї, судочинстві, освіті. Контакти з країнами Європи, котрі проникали сюди
гереважно через Трансильванію, сприяли поширенню просвітницьких ідей. На їх основі
Вдалися процеси національного відродження, котрі сприяли формуванню єдиної румунської
в&н з одноетнічного населення, поділеного державними кордонами. Власне серед волохів
Врансильванїї народився рух, який одержав назву "трансильванської школи”. Її учасники
раиуй Міку-Клайн (1745-1806), Ґеорґе Шинкай (1754-1816), Петре Майор (1761-1821)
вприяли виробленню румунської літературної мови. Замість кирилиці, якою користувалися
|ініше, вони виступили за переведення румунської писемності на латинську абетку, що
використовувалася для всіх інших романських мов. Представники школи доводили етнічну
Єдність усіх гілок румунського народу, хоча й без достатніх підстав твердили, що румуни
доходять безпосередньо від давніх римлян.

їр Справі національного пробудження сприяли вчені і письменники Ґеорґе Лазер (1779-
1823), Ґеорґе Асакі (1788-1860), Йон Еліаде-Редулеску (1802-1872), котрі багато зробили для
Організації румунського шкільництва. Ґ.Асакі (здобув освіту у Львові) став засновником
першої румунської школи у Молдові (1814 р.), а Ґ.Лазер - у Волощині (1818 р.). Й.Еліаде-
Редулеску був автором першої румунської граматики (1828 р.). Велике значення мав розвиток
преси. У 1829 р. за редакцією Й.Еліаде-Редулеску з’явилася газета румунською мовою у
Бухаресті, а в Яссах - за редакцією Ґ.Асакі. Вони ж були серед зачинателів румунської
літератури, яка набула яскраво вираженого романтичного забарвлення. Подібні тенденції
характеризували й становлення румунської історіографії, до якої ввійшли праці Ніколає
Белческу (1819-1892) і Михаїла Кочелнічану (1817-1891).

У першій чверті XIX ст. у підвладних Порті країнах Південно-Східної Європи
спостерігалося піднесення національно-визвольного руху. Його розгортанню сприяли
розвиток продуктивних сил, вплив Великої Французької революції. Ідеї національного
відродження, які поєднувалися з антифеодальними тенденціями, набули поширення й у
Волощині. Повстання 1821 р. під проводом Тудора Владимиреску стало вищою точкою руху
проти засилля бояр та фанаріотів, а також османського володарювання. У ньому взяли участь
представники усіх верств населення - селяни, ремісники, торговці, духовенство і бояри.
Майже одночасно з ним на теренах Дунайських князівств почався ангитурецький виступ
грецького національного товариства “Філікі Етерія” на чолі з О.Іпсіланті. Останні,
переправившися з Росії через Молдову, рушили до Бухареста, щоб з’єднатися з військом
Владимиреску. Однак до спільних дій не дійшло, оскільки цілі обох таборів були відмінними.
Владимиреску був підступно захоплений і переправлений у табір Іпсілангі, де був страчений
за звинуваченням у зраді. Турецькі війська довершили придушення повстання. Проте воно
сколихнуло волоське населення, стимулювало національне відродження румунів. Турки
змушені були відмовитись від підтримки фанаріотського режиму, який панував у Дунайських
князівствах понад століття. 1822 р. господарями Волощини й Молдови було призначено
представників місцевого боярства.

Османські війська залишились у князівствах, що стало приводом до звинувачень з боку
Росії у порушенні Туреччиною Бухарестського договору. 1826 р. в Аккермані (Білгороді-
Дністровському) було підписано російсько-турецьку конвенцію, за якою турки виводили свої
війська з Дунайських князівств. Господарів князівств мали призначати місцеві представ-
ницькі збори (дивани) з числа бояр при затвердженні їх султаном, причому усунути
господарів без згоди Росії не дозволялося. Проте 1828 р. Росія оголосила війну Туреччині й
-окупувала Молдову та Волощину. 1829 р. обидві імперії уклали Адріанопольський договір, за
гзіким підтверджувалась автономія князівств, а її гарантом виступала Росія. Князівства
^звільнялися від обтяжливого обов’язку постачання продовольства в Стамбул та турецькі
—фортеці. Господарям надавалося право набирати військо для внутрішньої служби. Фактично
Дунайські князівства виходили з-під влади Османської імперії, потрапляючи водночас у
залежність від Росії.

Російські війська залишались у князівствах до 1834 р. Верховним правителем обох
князівств було призначено російського державного діяча Павла Кисельова. Він провів низку
адміністративних реформ. Для кожного князівства було опрацьовано приблизно однакові
основні закони - “Органічні реґламенти”, запроваджені 1831-1832 рр. За ними господарі
обирались з місцевих бояр довічно, створювалися державні установи, військо. Усі права
належали боярському стану, в становищі селянства змін не відбулося. Кріпосні відносини
дедалі більше викликали невдоволення селян, яке проявлялось у численних заворушеннях;
183(М0-х років.

Для цього періоду характерна поява низки таємних організацій, заснованих опозиційно
налаштованими представниками освічених верств суспільства. Вони ставили за мету
повалення існуючого в князівствах ладу. Однак, будучи нечисельними та ізольованими, ці
гуртки були один за одним розгромлені владою. Значнішу роль відіграло створене 1843 р. у
Волощині товариство “Братерство”, в якому взяв участь видатний демократ Ніколає Белческу.

Соціальні і національні моменти відбилися під час революційних подій 1848-1849 рр.
Широких масштабів революційний рух набув у Волощині. Товариство “Братерство” у травні
1848 р. утворило в Бухаресті Революційний Комітет, який розпочав підготовку збройного
виступу. У червні на скликаних біля села Іслаз (Олтенія) багатотисячних зборах селян члени
Комітету проголосили Маніфест (“Іслазьку програму”), в якому йшлося про вимоги
запровадження демократичних свобод і прав, звільнення селян і наділення їх землею за
викуп. Водночас у Бухаресті розпочалося повстання. Було створено Тимчасовий уряд, в
якому переважали помірковані ліберальні діячі. Господар Ґеорте Бібеску був змушений
зректися влади. Уряд скасував боярські привілеї, цензуру, проголосив рівність усіх станів
перед законом, створив національну гвардію. Однак всупереч радикалам (Н.Белческу та ін.)
не наважився розв’язати аграрне питання.

Революційні події у Дунайських князівствах занепокоїли як Росію, так і Туреччину.
Російські війська наприкінці червня ввійшли до Молдови, а звідти - Волощини. Порта у свою
чергу скерувала за Дунай 20-тисячну армію, яка у вересні опанувала Бухарест. Керівників
революції було заарештовано й вислано з країни. У травні 1849 р. Росія і Туреччина уклали
Балта-Лиманську конвенцію, яка регулювала відносини у Дунайських князівствах. Система
виборів господарів була скасована, а замість неї повернуто призначення султаном за
погодженням з російським царем. Державне життя було поставлене під контроль турецьких і
російських комісарів. Автономія князівств зазнала серйозних обмежень.

У 50-их роках XIX ст. господарський поступ Волощини і Молдови прискорився. Набули
розвитку харчова, текстильна, деревообробна промисловість, виробництво будівельних
матеріалів, збільшився видобуток нафти. Упродовж десятиріччя експорт сільсько-
господарської продукції збільшився утричі. Під час Кримської війни територія князівств
знову стала ареною воєнних дій: Молдову і Волощину опанували спочатку російські, а
згодом австрійські й турецькі війська. Програвши війну, Росія на Паризькому конгресі була
змушена відмовитися від свого протекторату над князівствами, який було замінена
колективним заступництвом семи держав - Росії, Туреччини, Франції, Великобританії,
Австрії, Пруссії та Сардинії. Росія повернула Молдові південну частину Бессарабії.

Розвиток капіталістичних відносин у князівствах, зміцнення економічних зв’язків між
ними, спільність мови, культури, історичної долі їх населення стали об’єктивними
передумовами виникнення “уніоністськогоруху”, що ставив за мету об’єднання Волощини і
Молдови в єдину Румунську державу. Об’єднання мало стати важливим чинником
консолідації румунської нації. Після Кримської війни уніоністський рух посилився, набравши
284
Ьгальнонаціональних масштабів. Його підтримували широкі верстви суспільства в обох
Князівствах. Протистояли об’єднавчому рухові нечисленні, проте впливові групи “сепара-
тистів” з числа верхівки боярства, деяких представників лихварської буржуазії, вищих
{урядовців, які побоювалися втратити привілейоване становище і владні позиції. У Бухаресті,
Яссах, повітових містах князівств створювались уніоністські комітети, які збирали підписи
під петиціями на користь об’єднання. Особливо гостра боротьба розгорталася у Молдові, де
противники об’єднання вдалися до фальсифікації виборів до представницьких зборів,
Учасники руху домоглися проведення нових виборів, які засвідчили перемогу уніоністів.
Останні здобули успіх і на виборах у Волощині. Таким чином в обох князівствах було обрано
загальні збори (дивани), які висловилися за об’єднання.

Провідні діячі руху — Мнхаїл Когелнічану, Йои Бретіану, Константан Росетті — здавали
собі справу, що лише внутрішніми зусиллями обох князівств провести об'єднання
неможливо, тому вони прагнули надати цьому питанню міжнародного характеру. При цьому
вони орієнтувалися передусім на Францію, враховуючи традиційні політичні зв’язки
князівств з нею, високий престиж французької культури та французьких визвольних ідей,
і Для розробки принципів майбутнього устрою князівств 1858 р. було скликано Паризьку
конференцію у складі представників семи держав-учасниць Паризького договору. На ній
гостро повстало питання об’єднання і зменшення турецьких впливів. Ці вимоги підтримала
Росія, а Туреччина, Австрія та Великобританія заперечували. Конференція ухвалила
компромісний варіант, запропонований Францією, згідно якого під протекторатом
турецького султана утворювалися “З'єднані князівства Молдови та Волощини'', що
Управлялись окремими господарями, обраними становими зборами. Договірні сторони
гарантували їх територіальну недоторканість і автономію. Спеціальна комісія з представників
Волощини й Молдови повинна була розробити спільні закони, встановити верховний суд.
Рішення конференції стали кроком у напрямі об’єднання князівств у єдиній державі.

У лютому 1859 р. у Молдові господарем було обрано прихильника унії Александру Куза.
Противники об’єднання у Волощині марно намагалися провести на трон свого представника.
Ним став той же Куза. Це було оригінальне рішення, яке суперечило рішенням Паризької
конференції, але європейські держави погодились з ним. Під їхнім тиском й Туреччина
1859 р. затвердила А.Куза на обох престолах. А в грудні 1861 р. було офіційно проголошено
об’єднання Волощини і Молдови в єдине Румунське Князівство.

Трансильванія у цей період перебувала в складі Габсбурзької імперії, маючи статус
відособленого князівства з власним самоврядуванням. Зокрема існував представницький
орган - Державні збори. Трансильванія мала також своє представництво при віденських
двірцевих установах. Однак саме двірцева канцелярія фактично здійснювала управління
князівством. Усі рішення Державних зборів підлягали її затвердженню.

Етнічний склад князівства був строкатим. Більшість його людності становили волохи
(румуни), переважно кріпосні селяни. Проживали також угорці (в тому числі угорська етнічна
група - секеї) і німці - переселенці з Саксонії. При цьому саме три останні ••нації” (за
тодішньою юридичною термінологією) - угорці, секеї та саксонці - мали значний прошарок
заможного населення: великі землевласники були здебільшого угорцями, а серед міської
верхівки чільне місце посідали німці. Згаданим трьом “націям” належала згідно з тодішнім
правопорядком також адміністративна влада у князівстві. Натомість волохи жодних
політичних прав не мали, не були представлені в апараті управління. Румунська мова не мала
офіційного статусу, отже й не допускалася до громадського вжитку.

Наприкінці ХУІП ст. Трансильванія залишалась переважно селянською країною.
Продовжувала діяти панщинно-доменіальна система. Власної феодальної верхівки серед
волоського населення фактично не було. Жменьці угорських поміщиків протистояла маса
закріпаченого волоського селянства. Велике селянське повстання, в якому взяло участь до ЗО
тис. кріпаків, спалахнуло 1784 р. під проводом Хорії, Клошки і Крішана. Воно було жорстоко
придушене, але завдало потужного удару феодальним порядкам. За придушенням повстання
послідували заходи імператора Йосифа II, які скасували особисту залежність селян, а також
привілеї трьох “націй”. Наслідком було деяке поліпшення становища волоського населення.
Однак після смерті імператора більшість реформ було анульовано. Феодальні тягарі
впродовж першої половини XIX ст. постійно зростали. Одночасно з’явились паростки
капіталістичних відносин. У волоському середовищі з числа дрібної шляхти, духовенства,
торговців формується національна еліта, з’являється інтелігенція. Посилюється свідомість;
етнічної спорідненості трансильванських волохів з румунською нацією. Важливу роль у
громадському житті волохів відігравала православна та уніатська церкви.

Пробудження до національного життя румунського населення Трансильванії знаходило
прояв у підвищеній увазі його освічених верств до рідної мови й культури. Відбувався
інтенсивний розвиток літератури, освіти, гуманітарних знань. Визначну роль у цьому процесі
відіграли діячі “трансильванської школи”. Наприкінці 30-х років XIX ст. румунський
національний рух поступово долає початкову мовно-культурну фазу свого розвитку, дедалі
більше набуваючи політичного характеру. На його чолі стали представники інтелігенції:
Ґеорге Баріціу - редактор першого румунського політичного часопису в краї “Газета де
Трансильванія”, Сіміон Бернуціу - визначний мислитель і публіцист, палкий захисник
трансильванських румунів та інші. З вимогою здійснення соціальнитх реформ, насамперед
неодмінного викупу кріпосних повинностей виступали діячі лівого крила національного
руху.

Разом з тим виникали та посилювалися суперечності між румунським національним
рухом і угорськими політичними колами, які, продовжуючи посідати панівні позиції в краї’,
вперто відмовляли волохам у національній рівноправності. Водночас угорці виявляли чимраз
більшу опозиційність до Габсбурзької монархії, що викликало стурбованість віденського
двору. Останній уже тоді почав спритно грати на румуно-мадярських суперечностях,
нацьковуючи волохів проти угорців і привертаючи румунський національний рух
Трансильванії на свій бік.

Початок революції в Угорщині в березні 1848 р. викликав резонанс у Трансильванії.
Угорську революцію захоплено вітали передові кола суспільності краю незалежно від
національності. Розгорнувся рух селянства, насамперед румунського, за скасування
феодальних повинностей. Посилилися вимоги національної рівноправності румунів. Однак
всупереч бажанню останніх було здійснено об’єднання (унію) Трансильванії з Угорщиною.
Угорський революційний уряд, у свою чергу з підозрою ставився до національних вимог
трансильванських румунів (як і інших немадярських народів), вбачаючи в них загрозу
революції й територіальної цілісності Угорщини. Цим скористалися віденські власті, яким
'Вдалось привернути більшість волоського громадянства на свій бік і налаштувати його проти
Угорщини. Розпочалися криваві бої між цісарськими військами, яких підтримували загони
румунських повстанців, озброєні австрійським урядом, та угорською революційною армією. І
угорці, і румуни чинили жорстокі насильства над мирним населенням протилежної
національності. Окремі представники волохів, зокрема Аврам Янку, а також висланий з
Волощини Ніколає Белческу закликали до припинення румуно-угорського протистояння.
Нарешті угорський уряд Л.Кошута визнав необхідність привернення на свій бік волохів, але
було запізно. У вересні 1849 р. угорську революцію було придушено з допомогою російських
військ.
Швеція

ПСКОВ

Нюрнберг

КУРЛЯНДІЯ

КОВНО

Львів

врно

Дебрецен

УГОРСЬК

ясен

і м

Сегеа

Сину

ВОЛ О Ш.И Н А

СДОСВО

римо

БОС Н1 Я

Софія

Пловаие

Е-Оірне

о

СтамбУ.

ЦЕ ЗАРЕя-1

Палермо

між державами

Австрійські прикордонні території

Кордони
Кордони
Кордони
Кордони
Кордони

Кошице X
й с’ь

белгра

СЕРБІ

от

Р у

Г КОРОЛІВСТВО

сицилія

Неаполь

ВОМБАРДІЯ-

бенеці

бУхорей

стістра

І я

^Салоніки

Берна

СІЛІСТРІЯ

Могилвв і

КОРОЛІВСТВО

Каунас

вільно

, ВРАНДЕН

Чтклікгія> л.с.0^

БАВАРІЯ

Мюнхен

Прага

/ЗАЛЬЦБУРГ

ТІРОЛЬ

КАЙНТІя

>ПАПСЬКА
• •гмкАая

ГдЗН.
ам.
ПРУССІЯ

-•-велике
ПОЗНАНСЬКЕ
ознань
НЯЗІІСТКЦ^З

Варшава

КРАКІВ

„АВСТРІЯ

котор

залежних країн
провінцій
ейялетіа Оттоманської імперії
Німецького Союзу

ВІЛЬНЮС

енігсберг і

СХІДНА /

І П О А Я 1  X

Мінськ •

/РОСІ ҐЙ

ГРОДНО!

С Ь К А

Прип'ять

ЛюОДцх

\ І М П Е Р’Л Я

АНСЬКД

^1 мп

бар-і 5)

*

» о '

сефідрО

Бурса

рі Я

АНАТОЛІЯ

Мапа 4. Центрально-Східна Європа в 1815 р.
Розділ 6. ПЕРІОД ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ, СОЦІАЛЬНИХ

І НАЦІОНАЛЬНИХ РУХІВ: ДРУГА ПОЛОВИНА XIX - ПОЧАТОК XX ст.

1.	Модернізаційні процеси в Європі

Суспільно-політичні зміни. Економічний і соціальний поступ, якого досягли західно-’
європейські країни на рейках капіталістичного розвитку у другій половині XIX - на початку
XX ст., вивів Європу на чоло світового цивілізаційного поступу, зробив взірцем для інших-
країн і народів у справі налагодження виробництва на нових технологіях, організації
суспільно-політичного устрою і соціальних стосунків. Нові технології у промисловому
виробництві розкривали широкі можливості для поліпшення умов життя людей,
накреслювали оптимістичні перспективи для задоволення їхніх насущних потреб.
Революційну роль відіграло відкриття виготовлення сталі (Г.Бессемер), електричного струму
та його використання у виробництві та побуті (А.Вольт, М.Фарадей, Т.Едісон), створення
технологій хімічного перетворення речовин. Ці відкриття спричинили т.зв. “другу
індустріалізацію ” у Західній Європі другої половини століття, наслідком якої стало різке
зростання промисловості і виробництва нових товарів, поліпшення побутових умов життя
населення. У розвинутих країнах зросла чисельність населення, змінювалася соціальна
структура населення: кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшувалась і
(до 8% в Англії на початку XX ст., 22% у Бельгії і 35% у Німеччині). Унаслідок
запровадження нових технологій і матеріалів у всі сфери виробництва звільнилася велика
кількість населення, яка мігрувала за океан у пошуках кращої долі (між 1875 і 1914 рр. Європу
залишило понад 25 млн. осіб). Натомість у промисловості постійно зростала кількість
зайнятих робітників, а їхня праця вимагала певних знань і вмінь. Зростання освіти серед
робітництва тягнуло за собою усвідомлення ним своєї ролі у виробництві та суспільному
житті.

Наприкінці XIX ст. поступ науково-технічних знань прискорився. Перехід до продукції
сталі, використання нових хімічних матеріалів і сполук, електроенергії, засобів зв’язку і
комунікації (телефон, автомобіль, літак)-усе це забезпечило європейським країнам провідні
позиції у розв'язанні суспільних проблем, створюючи кращі можливості для підвищення
рівня життя населення. Якщо XIX ст. було віком вугілля і пару, то на зламі XIX і XX ст.
більшого значення набули нафта, електрична енергія, хімічна промисловість. У 1860 р.
француз ЕЛенуар сконструював перший двигун внутрішнього згорання, що працював на
газі, а у 1878 р. німець А.Отто вдосконалив його, застосувавши замість газу нафту. Для
дальшого розвитку двигунів причинилися німецькі інженери К.Бенц, Г.Даймлер, В.Сіменс.
Наприкінці XIX ст. були створені перші мотоцикли й автомобілі, 1892 р. американець Г.Форд
заснував перше підприємство з серійного виробництва автомобілів. Одночасно з працею над
двигуном внутрішнього згоряння провадилися роботи з одержання електричної енергії:
перша електростанція промислової потужності була побудована в США в 1896-1898 рр. біля
Ніагарського водоспаду. Використання електроенергії здійснило революцію у промисловому
виробництві, побуті, комунікації (радіо, телефон, телеграф), транспорті. На початку XX ст.
почали будувати великі морські кораблі з використанням потужних двигунів внутрішнього
згорання. 1912 р. англійці побудували великий океанський пасажирський корабель “Титанік”,
який, однак, вже у першому рейсі в квітні того ж року зіткнувся з айсбергом і затонув,
забравши із собою життя 1503 осіб. Швидкими темпами створювалось літакобудування.
Якщо у 1909 р. француз Л.Блері здійснив перший переліт через протоку Ла Манш, то у 1912-
1914 рр. були сконструйовані і введені у дію літаки, які розвивали швидкість до 250 км на
годину, піднімалися на висоту до 5 км і долали тисячі кілометрів відстані.
В Промисловий розвиток потребував об’єднання зусиль підприємств і значних фінансових
інвестицій. У зв’язку з цим розпочалося створення корпорацій - картелів, синдикатів, трестів,
концернів, які об’єднували капітали і зусилля багатьох фірм та банків. Такі об’єднання
прагнули контролювати цілі галузі виробництва і збуту продукції, чинити вплив на уряди
країн. Це було важливо з огляду розширення ринків збуту товарів, пошуку вигідних умов для
збільшення виробництва та отримання прибутків. Великі концерни вивозили не тільки готові
продукти, а передусім капітали. їхня активність була скерована на слаборозвинуті країни Азії.
^Африки і Латинської Америки, які при сприянні урядів перетворювались у колонії
європейських країн. Політика, спрямована на розширення впливів і встановлення контролю в
колоніях, отримала назву ‘‘імперіалістичної”. Її прихильники обґрунтовували таку політику
“допомогою” у становленні “молодих” народів і країн, а також потребою надання “життєвого
імпульсу” розвиткові європейських націй. Насправді колоніальна політика призводила до
формування великих колоніальних імперій. У її здійсненні передували Великобританія,
Франція, Бельгія, Нідерланди, Португалія, які здавна розпочали проникнення у
слаборозвинуті країни і домоглися поширення там своїх впливів, створивши величезні
колоніальні території майже на всіх континентах.

Водночас у другій половині XIX ст. на європейському континенті різко зростала
економічна і військова могутність Пруссії, яка прагнула об’єднати країни і території з
німецьким населенням, здобути провідні позиції на міжнародній арені. У 1862 р. канцлером
Пруссії став Отпю Леопольд фои Бісмарк (1815-1898), який взявся за реалізацію ідеї
”Великої Німеччини”. 1864 р. Пруссія розгромила Данію, а 1866 р. завдала вирішальної
поразки Австрії у битві під Садовою. У 1870 р. Пруссія виграла війну з Францією і 18 січня
1871 р. у Версалі було проголошено утворення Німецької імперії (райху), до якої ввійшли 25
німецьких країн. Нова імперія майже у два рази збільшила територію і населення. Об’єднана
Німеччина виступила з претензіями на провідну роль у європейських і світових справах.

Утворення Німецької імперії, швидке зростання її економічної та політичної могутності,
послаблення імперій Габсбургів і Романових докорінно змінило міжнародну ситуацію в
Європі. Франція і Росія мали підстави непокоїтись амбітними планами Німеччини, тому
напруження між ними постійно зростало. Інтереси більшості європейських держав зіткнулися
на Балканах, де у другій половині 70-х років під тиском визвольного руху слов’янських
народів розвалювалась Османська імперія. Росія, що прагнула розширити свої впливи на
Балканах і в протоках, що вели з Чорного до Середземного морів, зустріла гідних суперників
- Німеччину й Австро-Угорщину. Східна криза на Балканах у 1876-1878 рр. зблизила
Німеччину й Австро-Угорщину: обидві імперії були зацікавлені у зміцнення своїх позицій на
Балканах. У 1882 р. виник Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії.
Після відставки О.фон Бісмарка з посади канцлера Німеччини її стосунки з Росією стали
неухильно загострюватись. У свою чергу, Росія шукала собі союзника і знайшла його у
Франції: 1891-1893 рр. ряд угод завершили формування російсько-французького воєнно-
політичного союзу. Від цього часу обидва табори почали серйозні приготування до
можливого конфлікту. Союз трьох імператорів остаточно відійшов у минуле. На зміну йому
прийшов союз держав, об’єднаних прагненням зміцнити свої позиції на міжнародній арені і
розширити сфери свого впливу.

Швидкий прогрес наукових знань, соціальні трансформації спричинили світоглядні
переорієнтації у суспільній думці. У другій половині XIX ст. значного розширення набула
філософія позитивізму* яка обґрунтовувала торжество наукових (“позитивних”) знань у
розумінні природничих і соціальних явищ. Її творець французький вчений і філософ О.Коит
(1798-1857) спирався на здобутки природничих наук, пропагував віру у всемогутність
людського розуму в розв’язанні насущних проблем суспільства. Його ідеї були розвинуті та
доповнені еволюційною теорією англійського вченого ЧДарвіна (1809-1882) 'і
органі цистською філософією англійця Ґ.Спенсера (1820-1903). Усі вони пропагувала
переваги науки та наукових знань над ідеологічними й політичними доктринами, закликала
до інтелектуалізації суспільної діяльності.	я

З другого боку, бурхливий розвиток наук про людину (психології, антропології, етнології
та ін.) привернув увагу вчених до свідомісних процесів і культури. Шотландський антрополог
ДФрезер довів відповідність культурного стану людей певному етапу суспільного розвитку^
змінність і цінність культурних здобутків людства. Ще далі пішов німецький філософ'
Ф.Ніцше (1844-1900), поставивши в центр суспільної еволюції “сильну індивідуальність”,
здатну долати хаос універсуму і вносити до нього певну впорядкованість. До нових умов
пристосовувалася теологічна доктрина християнської церкви. Протестантські теоретики
схилялися до думки про потребу соціальної та духовної допомоги людині у мінливому світі?
Католицька церква в особі папи Пія IX 1864 р. опублікувала послання, в якому наполягала на
збереженні традиційних догм християнства, засуджуючи нові ідейні течії і наукові здобутки-
матеріалізм, свободу мислення і релігійну індиферентність. Послання викликало протести
громадськості західноєвропейських країн. Новий папа Лев ХПІ (1878 р.) був змушений
провадити більш обережну політику щодо вірних.	;

Багатоманітність світоглядних орієнтацій, які набули поширення у другій половині
століття, дали поштовх створенню нових соціально-політичних доктрин, що здобули своїх
прихильників у багатьох країнах. Ідеологія і політика лібералізму приваблювала багатьох
діячів в урядах західних країн, але вона зазнала потужної критики з боку консервативних і
радикальних політичних течій. Особливу роль у формуванні радикальної соціалістичної
ідеології відіграв німецький вчений К.Маркс і його вчення - марксизм. У численних працях
він обгрунтовував соціально-класову природу суспільного розвитку та історичне призначення
промислового робітництва (пролетаріату) ліквідувати “класову” державу й створити
справедливе безкласове суспільство (комунізм). З цією метою він закликав згуртувати
робітників усіх націй для проведення “соціальної революції” і перетворення суспільства.
Спільно з однодумцем, англійським підприємцем Ф.Енгельсом він приділив багато уваги
обґрунтуванню ідеї світової соціалістичної революції. У 1864 р. разом з групою англійських
робітничих діячів вони заснували у Лондоні Інтернаціональну Асоціацію Робітників (1-й
Інтернаціонал), яка зайнялася впровадженням соціалістичної ідеології у робітничі маси
європейських країн. Своєю діяльністю К.Маркс і Ф.Енгельс поборювали інші соціалістичні
доктрини (Л.Бланкі, П.Прюдона, ФЛассаля, М.Бакуніна тощо). Соціалістична ідеологія
знайшла відображення у виникненні та діяльності соціал-демократичних робітничих партій
європейських країн, які виступили захисниками соціальних і політичних інтересів
робітництва. Першою невдалою спробою запровадження соціалістичних порядків стала
Паризька комуна у березні 1871 р., пов’язана з поразкою Франції у франко-прусській війні.

Особливості розвитку Центрально-Східної Європи. Друга половина XIX ст. була
часом чи не найбільшої політичної стабільності у Центральній і Східній Європі. Війни та
глибокі внутрішні політичні кризи не зникли, однак вони не були ані масштабними, ані
тривалими. Суттєві геополітичні зміни цього періоду були пов’язані із занепадом Османської"
імперії на півдні та піднесенням Німецької імперії на півночі. Натомість осердя цього регіону,
що перебував під контролем монархій Габсбурґів і Романових, не зазнало широко-
масштабних воєнно-політичних конфліктів. Поразки Росії у Кримській війні та Австрії у війні
з Пруссією припинили зростання цих двох імперій за рахунок територіальних надбань у
Центральній та Східній Європі і перевели головний напрям їхньої експансії на Балканський
півострів.
ДГ Разділ 6, Період індустріалізації,,,

К Зовнішньополітична стабільність супроводжувалася однак безпрецедентними внутріш-
німи політичними та економічними змінами у житті суспільств. Загальною тенденцією цих
Кіін була поступова ліквідація традиційних інститутів і норм старого режиму після хвилі
революції 1848-1849 рр., а також внутрішньополітичних реформ у Габсбурзькій (1860-ті рр.),
Ш-омановській (1860-1870-ті рр.) та Османській (1860-1890 рр.) імперіях. Найважливішими
Соціальними змінами стали відміна кріпацтва та деяких привілеїв земельної аристократії. У
політичному житті стара система імперій хоча й повільно, але незворотньо поступалася
Новим формам - національним державам. Цей процес проявив себе у перетворенні Австрії на
дуалістичну Австро-У горську монархію (1867 р.), утворенні об’єднаної Німеччини (1870 р.)
проголошенні у 1860-1880 рр. на колишніх теренах Османської імперії незалежних
національних держав - Румунії, Сербії, Чорногорії та Болгарії. Іншою важливою зміною було
запровадження елементів парламентської демократії та місцевого самоуправління.

Зазначені соціально-політичні зміни відкрили двері для радикальних перетворень у
господарському житті, де розвиток промисловості та нових транспортних засобів витісняли
традиційно домінуючий аграрний сектор. Незворотний характер цих змін відбився
насамперед на різкому зростанні чисельності населення. За 1870-1910 рр. населення
Центральної і Східної Європи зросло майже вдвічі - з 97,7 до 143,4 млн. осіб. Зрозуміло, що
однією з причин такого швидкого зростання була відсутність широкомасштабних воєнних
конфліктів. Але не меншу роль зіграло зниження рівня смертності внаслідок зникнення
масових епідемій і голоду, поліпшення умов життя, поширення медичного обслуговування,
популяризація санітарно-гігієнічних норм, що само по собі свідчило про позитивні впливи
економічної модернізації.

Демографічні зміни були пов’язані передусім з індустріалізацією Центральної і Східної
Європи й найвиразніше відбилися у переході від традиційної до модерної моделі відтворення
народонаселення. Для традиційного суспільства характерним був низький рівень зростання
населення при одночасно високих рівнях народжуваності й смертності та нерегулярних
міграціях, викликаних політичними та кліматичними чинниками (війни, посухи, неврожаї
тощо). З початком модернізаційних процесів народонаселення починає розвиватися за іншою
моделлю: стабільне зростання внаслідок зниження насамперед рівня смертності та
реіулярних міграцій населення, спричинених економічними факторами (пошуками
заробітків).

Перехід до нової моделі на усьому європейському континенті стався назагал упродовж
другої половини XIX ст. Однак у темпах розвитку цього процесу спостерігалися значні
регіональні відмінності. У західній, північній та південній частинах Європи він розпочався у
1870-х роках. У землях Центральної і Східної Європи велика демографічна трансформація у
той самий час охопила лише німецькомовні райони Австро-Угорської імперії, Чехію,
Моравію, до певної міри Угорщину, а також німецьку частину польских етнічних територій.
Натомість населення більшості ненімецьких територій Габсбурзької монархії, європейської
частини Російської імперії, Румунії та Балкан прилучилася до цього процесу із значним
запізненням - в останніх роках XIX - на початку XX ст.

Ці відмінності значною мірою відбивали різні темпи індустріалізації у регіоні. На
середину XIX ст. Центрально-Східна Європа значно відставала у своєму господарському
розвитку від сусідніх територій. Головні промислові центри трьох великих супердержав, які
утримували контроль над цими частинами Європи - Німецької, Австрійської та Російської
імперій - знаходилися поза самим регіоном (Рур, Урал, Центральна Австрія). Але поступово
впродовж другої половини XIX ст. у регіоні сформувалися нові індустріальні райони,
пов’язані з видобутком вугілля у Силезїї, Богемії, Моравії і Донбасі та розвитком на цій
основі металургійної промисловості, нафтові басейни у Румунії і Галичині, центри
Історія Центрально-Східної Європи
фабричного виробництва в Угорщині та текстильної промисловості у колишньому
Королівстві Польському, які успішно конкурували з старими промисловими центрами.

Наприкінці XIX ст. у Центрально-Східній Європі виразно виділяється найбільш
промислово розвинуте ядро - трикутник, вершини якого творили Єна, Лодзь і Будапешт.
Ззовні цей регіон був оточений відсталими і переважно аграрними краями - Галичиною,
Буковиною, Хорватією, Боснією-Герцоговиною, Трансильванією. З-поза моделі “розвинутого
центру - відсталих периферій” вибивалася Російська імперія, де найбільші промислові
центри, за винятком Петербурга і Москви, зосереджувалися на західних окраїнах - у
прибалтійському регіоні, колишньому Королівстві Польському та Південно-Східній Україні.
Однак великі індустріальні ядра Центрально-Східної Європи не творили між собою спільного
економічного простору, будучи інтегрованими у різні політичні і господарські системи. Вони
сильно відрізнялися за своїми рівнями розвитку: індустріалізація в австрійській і російській
імперіях були скромними у порівнянні з німецькими стандартами. Це особливо помітно на
прикладі розвитку залізничного транспорту. Німецькі землі тут випереджували усі інші
території: перша залізниця (Ляйпциг-Дрезден) з’явилася у 1839 р., а у 1853 р. німецька мережа
залізниць сягала уже крайньої східної точки німецької території - Кенігсберга. Сполучення
усіх головних міст Габсбурзької імперії єдиною залізничною мережею завершилося двадцять
років пізніше (у 1873 р.). Найбільш відставали у цьому відношенні Балкани, де спорудження
залізниці Стамбул-Бєлград-Ніш-Софія завершилося тільки 1887 р.

Загалом означити Центрально-Східну Європу як єдиний економічний простір можна
лише стосовно більш промислово розвинутої Західної Європи. Лінія поділу між
“розвинутим” Заходом і “відсталим” Сходом виникла задовго до цього - у ХУ-ХУ 1 ст. Після
доби Великих географічних відкриттів та переорієнтації торговельних шляхів дві половини
європейського континенту стали все відчутніше розходитися у характері і темпах розвитку.
Поширення модернізаційних процесів у Центрально-Східній Європі в другій половині
XIX ст. певною мірою підважило цей двоподіл, але не скасувало його повністю. Це можна
проілюструвати на основі різних соціально-економічних показників. Вище згадувалося про
вплив модернізації на збільшення чисельності населення та зміни структури його
відтворення. Назагап щодо кількісних темпів зростання населення у двох частинах
європейського континенту не спостерігалося великої різниці, навпаки, Центрально-Східна
Європа у цьому відношенні дещо випереджала Західну. Суттєві відмінності зауважуються
однак, коли кількісні позказники співставити з якісними, тобто зі зростанням культурного,
цивілізаційного рівня життя населення. Довгі століття - приблизно від часів Римської імперії
до 1800 р. - середня тривалість людського життя в Європі становила 25 років. За наступні
століття вона зросла до 45-50 років у Західній Європі та 30-40 років у Східній Європі. Різницю
у 10-15 років можна пояснити лише більшою економічною та цивілізаційною розвинутістю
західної частини європейського континенту. Ще виразніші відмінності проступають у рівні
освіченості населення. Наприкінці XIX ст. з поширенням масової освіти неписьменність на
Заході перестає бути масовим явищем: частка людей, які не вміли читати і писати, у
Великобританії, Німеччині, Голландії, Швейцарії, скандинавських країнах становила всього
1-2%. Натомість в австрійській частині Габсбурзької монархії (Ціслейтанії) цей показник
становив близько 25 %, в угорській - 33%, у Болгарії - 72%, у Румунії - 78%, а у Сербії і
європейській частині Росії - 79% (!) В абсолютних кількісних показниках європейська Росія
наприкінці XIX ст. мала одну з найдовших залізничних мереж, значну' кількість великих міст
та продукувала багато промислових товарів. Але якщо перерахувати ці цифри по
відношенню до чисельності населення, тоді ці показники виявляться одними з найнижчих у
Європі - на рівні Сербії, Румунії, Болгарії та країн північної та південної периферій Західної
Європи - Швеції та Португалії.
ІР	Розділ 6. Період індустріалізації...

^Зрозуміло, що відсталість слід оцінювати в релятивних, а не абсолютних критеріях. ^1
Іершої світової війни модернізаційні процеси у цілій Європі мали обмежене поширенн
Іромисловий розвиток охоплював лише певні центри, поза якими залишалися величезі
ростори аграрного суспільства. Навіть в Англії, найбільш змодернізованому суспільсті
'вропи, в політичному житті домінантні позиції продовжувала зберігати стара земель»
аристократія. Однак всеєвропейська статистика того часу виявляє цікаву тенденцію: чи:
виший рівень економічної модернізації суспільства, тим менше населення живе з праці н
Землі і традиційних ремесел, тим вищий відсоток т.зв. “середнього” класу. І в Західній, і ।
рхідній Європі на вершині соціальної піраміди перебувала аристократія. Але на Захол
найближче до неї стояли чисельні вищі верстви середнього класу - великі підприємці і
банкіри, високооплачувані лікарі й адвокати, відомі вчені та митці тощо. У Східній і
^Центральній Європі, оминаючи великі столиці і метрополії, найближче до земельної
(аристократії знаходилася порівняно невелика верства освічених людей: священники, вчителі,
судді, лісники, багатші ремісники, торгівці і т.д., тобто ті верстви, які виводились з
традиційної аграрної структури суспільтва.

Інша справа, що аграрне суспільство починало втрачати багато своїх традиційних рис.
Селянське господарство було змушене реагувати на виклик модернізаційних процесів, що
поширювалися з промислових центрів. Селяни, на плечі яких опиралося дотеперішнє
суспільне виробництво, у нових умовах стають зайвими. Внаслідок демографічних змін та
зростаючого податкового тиску їм ставало дедалі важче забезпечувати своє економічне
виживання. Аграрне перенаселення змушувало їх або запроваджувати нові інтенсивні форми
і землеробства і тваринництва, базовані на агротехнічному поступі, або шукати додаткових
прибутків поза сільським господраством.

Брак порівняльних досліджень у масштабах всієї Центральної та Східної Європи не
дозволяє встановити, наскільки ефективною була модернізація селянських господарств
“знизу”. Природньо припустити, що вона охопила незначний, найбільш підготовлений до
змін відсоток сільського населення. Відповіддю більшості була масова міграція, яка стала
можливою після повсюдної ліквідації кріпацтва у Центральній і Східній Європі у 1840-1860-х
роках. Міграція селянства мала різний характер. Значна частина переселялася у віддалені
регіони, де залишалося багато незайнятих земель - у Північну і Південну Америки, Сибір,
Далекий Схід тощо. На початку століття кожен третій емігрант, який прибував до США,
походив зі Східної і Центральної Європи. Поруч з міграцією на далекі відстані великого
поширення набрало переселення селян у сусідні міста або промислові центри.

Кожен з цих двох типів міграцій чинив своєрідний вплив на зміни життя місцевого
селянства. Що стосується далековіддаленої міграції, то вона консервувала старий
традиційний уклад життя для тої частини, яка зважувалася залишитись у нових краях
назавжди. Але велике число селян після зароблення певної суми поверталася, щоб докупити
землі вдома. Частка тих, хто повертався, коливалася від 33% в Угорщині та 50% в
австрійській частині Габсбурзької імперії до 66% у балканських країнах (Болгарії, Сербії і
Чорногорії). Подібним чином тимчасовий характер мала міграція селян у міста та промислові
центри - значна частина поверталася додому на час сезону сільськогосподарських робіт.

Деяка частина селян, яка перебувала у постійному русі між селом і містом чи віддаленим
краєм, піддавалася новим господарським, культурним і політичним впливам. Це знаходило
прояв у поширенні нових форм господарювання, норм поведінки та мислення, що не були
властиві традиційному селянському суспільству. Надання селянам громадянських прав
включило їх у політичне життя. Селяни - найчисельніша верства - стали об’єктом змагання
зиіж модерними політичними ідеологіями - соціалізмом, лібералізмом, націоналізмом,
Історія Центрально-Східної Європи
консерватизмом, кожна з яких пропонувала свій варіант інтеграції селянства у модерн^
суспільство.	1

Подібні цілі - інтеграції широких мас у політичне життя під прапором нових ідеологій^
ставили перед собою аналогічні рухи і в Західній Європі. Відмінність Центрально-Східної
Європи полягала у тому, що тут теорія і практика модерних ідеологій включала у себе'
додатковий компонент - визнання засадничої відсталості регіону і бажання ‘‘наздогнати
Захід” шляхом переймання і застосування західних технологій та практик до місцевих умов.
Свої надії на швидку модернізацію місцевих суспільств політики пов’язували з діяльностю
держави, яка традиційно виступала головним ініціатором і провідником змін у регіоні. Звідси’
- особлива популярність ідеї великої централізованої держави у програмах як офіційних, так і
опозиційних партій.

З усіх чотирьох великих ідеологічних суперників - консерватизму, лібералізму,
націоналізму і соціалізму - лише останні два в другій половині XIX ст. набули справжньої
масовості та популярності у Центральній і Східній Європі. Це до певної міри пояснювалося
гостротою соціального та національного питання у регіоні. Особливо велика соціальна
напруженність була спричинена слабкою розвиненістю “середнього класу”, сильним
аграрним перенаселенням, жорстким характером експлуатації найманої робочої сили за умов
відсутності системи соціального захисту. Водночас на міжнаціональних відносинах дуже
негативно відбивалися нагромаджені етнорелігійні та соціальні суперечності, які в умовах
модернізації набували конфліктного характеру. Т.зв. “недержавні народи”, що становили
більшість у регіоні (українці, білоруси, словаки та інші), на 80-90% складалися з селянства,
тоді як поміщики, підприємці та урядовці були переважно представниками т.зв. “державних
націй” (росіяни, поляки, угорці, балтійські німці). До того ж між першими і другими нерідко
стояли неперехідні конфесійні бар’єри. Гострий характер соціальних і національних
суперечностей спричинив ще одну особливість політичного розвитку Центрально-Східної
Європи наприкінці XIX ст. - появу і поширення всередині місцевих соціалістичних і
національних рухів радикальних течій (як от російське народництво, німецький чи польский
націоналізм тощо).

Однак залишається питанням, чи ці радикальні течії взяли б гору в політичному житті
регіону, якщо б не вплив зовнішніх чинників. Вони були пов’язані насамперед з появою теорії
і практики імперіалізму. У другій половині XIX ст. однєю з рис, яка єднала усю Центральну
Європу, було німецьке (чи німецькомовне) політичне й економічне домінування у регіоні.
Натомість більшість Східної Європи перебувала під владою Російської імперії. Обидві імперії
стали супердержавами порівняно недавно, коли заморські колонії були уже переділені між
європейськими метрополіями. Тому німецький і російський імперіалізми знаходили головний
об’єкт своєї експансії саме у Центрально-Східній Європі.

Гостроти ситуації додавало те, що під кінець століття обидві імперії все більше переймали
ідеологію і практику великодержавного націоналізму. У німецькому випадку великодержавна
експансія знаходила ідеологічне виправдання у політичній концепції створення нової
“Серединної Європи” (“Мійеіеигора”) або ж “Тиску на Схід” (“Огап§ пасИ Озі”), тоді як
Російська імперія маскувала її фразеологією захисту слов’ян і православних від німецько-
католицького й турецького ярма. Свої експансіоністські плани обидві сторони намагалися
підкріпити, входячи у союз з іншими “старими” державами. У підсумку на кінець століття
Центрально-Східна Європа стала полем взаємного поборювання двох нових міжнародних
військово-політичних блоків - Антанти (“Сердечної згоди”) і Центральних держав.
Історичним парадоксом є той факт, що півстоліття особливо швидкого економічного
зростання і найбільшої політичної стабільності у Центрально-Східній Європі призвели до
 Розділ 6. Період індустріалізації... 

цо великомасштабний військовий конфлікт задля контролю над цією частиною світу
актично неминучим.

2.	Народи на західних окраїнах Російської імперії

літака російського царату. Поразка в Кримській війні, яка засвідчила економічне та
зве відставання Росії від провідних європейських країн, необхідність відновити
ний престиж на міжнародній арені змусили російського імператора Олександра II
1881) і правлячу еліту шукати нові шляхи вирішення державних справ. Концепція
л, запропонована урядовою “партією реформ”, була спрямована на створення стійкої
іічної, соціальної та державної вистеми за західноєвропейським зразком, але без
ння на самодержавну владу монарха. Визначальною в програмі перетворень стала
ька реформа (1861р.), яка звільнила поміщицьких селян від особистої кріпосної
залежності і надала їм землю за викуп, що в кінцевому варіанті мало привести до створення
сектору дрібних власників при збереженні дворянського землеволодіння та великого
поміщицького господарства.

Відміна кріпосного права створила умови для проведення інших реформ, насамперед
місцевого самоуправління. За земським положенням 1864 р. створювалися губернські і
повітові земські установи, яким передавалися господарські питання, освіта, охорона здоров’я,
турбота про хворих і немічних. Земства запроваджувалися лише в 34-х губерніях
європейської Росії і знаходилися під жорстким контролем місцевої влади, яка могла відмінити
будь-яке рішення земських зібрань і управ. У 1870 р. було підписано міське положення, яке
надавало переваги заможним прошаркам населення, оскільки при виборах до міського
самоуправління було встановлено високий майновий ценз. Найдемократичнішою була
реформа суду, що спиралася на судові статути, підписані Олександром II в 1864 р. Вперше в
Росїі суд ставав незалежним, гласним, змагальним. З’явились адвокати, суд присяжних,
рішення якого були остаточними і перегляду не підлягали. Для розгляду дрібних злочинів
були створені мирові суди. У 1860-х роках розпочалися реформи в галузі освіти, спрямовані
на демократизацію освітніх закладів, посилення автономних прав університетів (особливе
значення мав університетський статут 1863 р.). Кримська війна показала, що рекрутська
система давно віджила свій вік і армію необхідно реформувати. У країні запроваджувалася
загальна військова повинність (1874 р.), були прийняті заходи з переозброєння армії та флоту,
Створена система військових навчальних закладів, де могли навчатися представники різних
Станів.

Однак консервативні сили в російському суспільстві не могли змиритися з ліберальними
Перетвореннями, застосовуючи всі заходи для того, щоб звести їх до мінімуму. Особливо
Активно вони повели свою лінію після вбивства народовольцями 1 березня 1881 р. імператора
Олександра II. Новий імператор Олександр III (1881-1894) у 80-х - на початку 90-х років
провів серію контрреформ, спрямованих на обмеження перетворень свого попередника. Так,
нове земське положення 1890 р. підвищувало роль дворянства і посилювало опіку над
земствами місцевої влади, а в 1892 р. подібні заходи щодо міських органів самоврядування
запроваджувало нове міське положення. Для національної політики самодержавства були
характерні подальша русифікація національних окраїн і поширення на них загально-
імперського адміністративно-політичного управління.

Не дивлячися на ці заходи в політичній сфері, соціально-економічний розвиток Росії в
пореформені роки здійснювався швидкими темпами. Реформи створили сприятливі умови
насамперед для індустріалізації країни. Пріоритетним напрямом, який отримав державну
підтримку, став розвиток важкої промисловості. Величезний вплив на всі галузі господарства
мало будівництво залізниць, що дозволяло освоювати нові території, де створювали?
промислові райони в безпосередній близькості від джерел сировини (серед них - Донецькиі
вугільно-металургійний басейн, Бакинський нафтовий район та інші). Особливо бурхливим!
в індустріальному розвитку Росії були 90-ті роки. За десятиріччя обсяг промисловою
виробництва в країні майже подвоївся. Промислове піднесення дозволило здійснити в 1897 р'
грошову реформу, запропоновану міністром фінансів С.Вітге. Росія перейшла на золотий
вміст рубля, який став твердою конвертованою валютою. Однак індустріалізація н?
торкнулася цілого пласту промисловості Росії, який базувався на ремісничо-кустарному
виробництві. Збереження застарілих відносин на селі (велике поміщицьке землеволодіння,^
малоземелля селян, викупні платежі, функціонування общини, станова нерівність)
стримувало процес модернізації аграрного сектору. Незавершеність індустріальних'
перетворень зробила аграрне питання в Росії ключовим. Розвиток країни стримувала
наявність багатьох пережитків в політичній сфері. Абсолютна монархії, відсутність
представницьких органів влади, політичних свобод, легальних партій і профспілок, імперська
національна політика - все це поглиблювало гострі протиріччя, які утворилися в російському
суспільстві. Проте новий російський імператор Микола 11 (1894-1917) був переконаний в
тому, що лише самодержавна влада є гарантом могутності Росії. Вказані суперечності разом з
такими факторами, як наслідки світової економічної кризи (1900-1903 рр.) і програна царатом
війна з Японією (1904-1905 рр.), призвели країну до революції 1905-1907 рр.

Початком революції став розстріл 9 січня 1905 р. мирної демонстрації з проханнями до
царя в Петербурзі. Криваві події у столиці викликали обурення по всій імперії. Країною!
прокотилася хвиля робітничих страйків, на яких зазвучали й політичні вимоги. Широкого
розмаху набув студентський рух, наростали селянські заворушення. Революційні настрої
охопили армію і флот, особливо після поразок на заключному етапі війни з Японією.
Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили - від земських діячів до соціалістів-
революціонерів та соціал-демократів. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6
серпня 1905 р. маніфесту про скликання дорадчої Державної думи результатів не принесли.
На середину жовтня країна була охоплена політичним страйком, в якому взяло участь
близько 2 млн осіб. 17 жовтня, в критичний для самодержавства момент, Микола 11 підписав
Маніфест, підготовлений С.Вітте. За ним населення отримувало громадянські свободи,
порівняно з попереднім пректом розширювалося виборче право, створювалася Державна
дума із законодавчими повноваженнями. На ці поступки царат пішов під тиском об‘єднаної
опозиції. Тому Маніфест 17 жовтня був спробою політичного компромісу самодержавства з
лібералами. Отримавши гарантії парламентського правління і готуючися до виборів у Думу,
ліберальна опозиція сформувала ряд політичних партій, найбільш впливовими з яких стали
конституційно-демократична партія (кадети) та „Союз 17 октября“ (октябристи). Революційні
партії, зокрема есери, більшовицька течія РСДРП й надалі пропагували радикальні методи
боротьби з урядом, закликаючи до збройного повстання. У грудні 1905 р. збройні виступи
різного масштабу відбулися майже в 50 населених пунктах країни, найбільш значним з яких
стало повстання в Москві. Активізувались і праві сили, насамперед „Союз русского народа“,
які проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації, організували єврейські
погроми. З початком 1906 р. страйковий рух пішов на спад, продовжували наростати лише
селянські хвилювання. Загалом почався процес відступу революції і зміцнення державно?
влади. Вже до весни 1906 р. уряд на чолі з С.Вітте зумів зміцнити своє становище, поєднуючи
каральні заходи і поступки. П.Столипін, який очолив уряд у липні 1906 р., взяв курс на ще
більш жорстку політику заспокоєння країни. У відповідь на повстання в Кронштадті і
Свеаборзі (липень 1906 р.) та есерівський терор 24 серпня були запроваджені військово-
польові суди, закриті деякі газети і журнали.
II7	Розділ 6. Період індустріалізації...

ІСаме на цьому етапі бере початок історія російського парламентаризму. Діяльність 1-ої (27
рня-9 липня 1906 р.) і 11-ої (20 лютого - 3 червня 1907 р.) Державних дум ознаменувала
юк на шляху перетворення самодержавства в конституційну монархію. Найбільш
рвовими політичними силами в Думі першого і другого скликання були партія кадетів та
|акція трудовиків, в яку об’єдналася більшість селянських депутатів, а центральним
ранням - аграрне. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і 3 червня
07 р. розпустив II Державну думу. Одночасно було видано (в порушення Маніфесту 17
)втня) новий виборчий закон. Ці події стали завершенням революції.

Революція виявила глибину соціально-економічних, політичних, міжнаціональних
перечностей, які вразили російське суспільство, показали необхідність докорінних змін.
Іерхи“, які це усвідомили, зробили спробу спрямувати Росію по шляху еволюційного
форматорства з метою уникнути революційних потрясінь. Уособленням цього курсу став
авауряду П.Столипііц з ім’ям якого пов'язують реформи післяреволюційного періоду. Для
політичного курсу Столипіна характерним було поєднання репресивних заходів з
Іроведенням реформ, лавірування між інтересами різних весртв суспільства. Визначальним
моментом реформаторської діяльності Столипіна стала перебудова відносин власності в
іграрному секторі. При збереженні великого землеволодіння пріоритетним було визнано
створення і зміцнення приватної селянської власності шляхом руйнування общини. Основні
напрями реформи визначили указ від 9 листопада 1906 р. і закон від 14 червня 1910 р.
Здійснюючи реформу, царат прагнув створити опору на селі за рахунок селян - власників
Землі; підвищити товарність сільськогосподарського виробництва на основі розвитку
заможних селянських господарств; вирішити проблему аграрного перенаселення в
європейській частині Росії шляхом переселення селян за Урал. Аграрна реформа
задумувалась як важлива частина цілого комплексу перетворень. Однак половинчасті заходи
не могли суттєво зміцнити самодержавство, потрібне було радикальне оновлення політичних
та інших інститутів. Курс Столипіна піддавався критиці зліва і справа. До осені 1911р. його
відставка стала неминучою. Трагічна загибель прем’єр-міністра 1 вересня 1911 р. від руки
Д.Богрова, анархіста і агента охранки одночасно, немовби символізувала собою долю
І реформатора, який не влаштовував жодну політичну силу.

Польський національний рух. Повстання 1863-1864 рр. У багатонаціональних
! західних губерніях Російської імперії найбільш гострим було польське питання. Після доволі
.жорсткої антипольської політики Миколи І, викликаної повстанням 1830-1831 рр., уряд
Олександра II вирішив зробити деякі поступки полякам. Зокрема, було скасоване воєнне
становище в Королівстві Польському, з Сибіру повернулася частина повстанців, у Варшаві
було дозволено для обговорення селянського питання заснувати “Землеробське Товариство”.
Однак ці заходи не послабили антиросійських настроїв серед поляків.

Патріотичний табір поділявся на демократів, які виступали за підготовку повстання, і
лібералів, прихильників мирних засобів боротьби. Демократи отримали назву "червоних’'.
Вони предствляли собою широкий демократичний блок, який склали революціонізована
безземельна шляхта, дрібна міська буржуазія, інтелігенція, офіцерство. Однак серед
“червоних” не було єдності: вони поділялися на правих (поміркованих) і лівих (радикалів).
Праві робили ставку на шляхту й остерігалися широкого селянського руху. Вони визнавали
рівність національних прав білорусів, литовців, українців з поляками, але виступали за єдину
незалежну Польщу в кордонах 1772 р. Ліві розраховували на селянську революцію; успіх
повстання, на їхню думку, був гарантований лише в союзі з російськими революціонерами.
Ліберальні кола польської шляхти і буржуазії на чолі з маркграфом О.Вельопольським (вони
лістали назву "білих”) виступали за політичну автономію Королівства та приєднання до
нього литовських, білоруських та українських земель. Як противники повстання, лібералів
прагнули досягнути мети за рахунок тиску західноєвропейських країн на російську владу, я

З 1860 р. в Польщі розпочалися масові патріотичні маніфестації, активну роль в яких!
відігравало католицьке духовенство. Поштовхом для безпосередньої підготовки повстання;
“червоними” став розстріл царськими військами патріотичної демонстрації у Варшаві в:
лютому 1861 р. Восени 1861 р. розрізнені революційні групи Варшави утворили міський!
Комітет Руху, перейменований у червні 1862 р. в Центральний Національний Комітеті,
(ЦНК). Провідну роль в ньому відігравали Я.Домбровський, З.Падлевський, Б.Шварце,'
А.Гіллер. У підготовці повстання брали участь члени “Комітету Російських Офіцерів у
Польщі”, одним із засновників і керівників якого був українець А.Потебня. ЦНК утворив;
таємні комітети в Королівств Литві, Білорусі, на Правобережній Україні. “Червоні” вели
переговори про взаємну підтримку з О.Герценом у Лондоні та з керівництвом таємної
організації “Земля і воля” в Петербурзі. Повстання було призначене на весну 1863 р.
Намагаючися послабити організації “червоних”, уряд з ініціативи О.Вельопольського
оголосив позачерговий рекрутський набір за здалегідь підготовленими списками, в яких було
чимало змовників. Це повідомлення змусило ЦНК, воєнним керівником якого після арешту
Я.Домбровського ставЗ.Падлевський, призначити повстання насічень 1863 р.

У ніч на 22 (11) січня 1863 р. на заклик ЦНК загони повстанців напали на царські
гарнізони, що стало початком повстання. ЦНК оголосив себе Тимчасовим Національним
Урядом (ТНУ) і звернувся до польського народу з Маніфестом, в якому Польща
оголошувалася незалежною державою з рівними правами всіх її громадян перед законом, та
Декретом про скасування панщини й надання землі у власність селянам з наступною
компенсацією поміщикам за втрачені землі. Спеціальне звернення до населення Білорусі і
Литви закликало підтримати повстання у Польщі, але в ньому не йшлося про національно-
політичне самовизначення цих територій. У лютому 1863 р. ТНУ звернувся із закликом до
українських селян приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали цей виступ, так що
у збройних загонах на Київщині й Волині брала участь переважно польська шляхта.
Повстання було слабо підготовлене, дії повстанців були неорганізовані, розрізнені і мали
характер партизанської війни. Натомість у містах була створена розгалужена мережа
конспіративних органів влади, яка діяла паралельно з російською. “Білі”, що приєдналися до
повстання, намагалися надати йому поміркованого характеру, розраховували на інтервенцію
західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам “червоних”.
Однак західні держави обмежилися дипломатичними демаршами. Ще на початку повстання
царський уряд оголосив у Королівстві воєнний стан. До літа 1863 р. сюди були направлені
додаткові війська, а з призначенням генерал-губернатором Литви і Білорусі М.Муравйова та
намісником Королівства Ф.Берґа боротьба з повстанцями вступила у вирішальну стадію. У
червні 1863 р. потрапили в полон і пізніше були страчені керівники повстання -
З.Сераковський, К.Калиновський, А.Потебня. З осені 1863 р. “білі” поступово відходять від
повстання. У середині вересня 1863 р. повстання з диктаторськими повноваженнями очолив
генерал Ромуальд Траугутт. Його спроби надати повстанню загальнонародного характеру не
принесли бажаних наслідків. Російські війська все більше тіснили повстанців. У квітні 1864 р.
було заарештовано членів повстанського уряду, в тому числі Траугутта. До вересня 1864 р.
повстання було придушене, тільки окремі загони протримались до початку 1865 р. Царат
вдався до суворих репресій проти учасників повстання: сотні поляків були страчені, тисячі
вислані в Сибір або віддані до армії, їхнє майно конфісковане.

Королівство Польське в останній третині XIX - на початку XX ст. Під впливом
повстання царський уряд був змушений провести ряд реформ у Королівстві. З одного боку,
були зроблені суттєві поступки в соціальному питанні, а з другого - проведені заходи,
298
І Розділ 6. Період індустріалізації.,.

орпорацію Польщі до складу Російської імперії. 19 лютого 1864 р. царський
аз про земельну реформу в Королівстві, за якою селяни отримали в повну
купу, землю, що перебувала у їхньому користуванні. Невеликі земельні
л й безземельні селяни. Одночасно створювалось ґмінне (волосне) само-
ми аміністративно-поліційими функціями. У 1867 р. цар скасував Державну
іну ради Королівства. За новим адміністративним поділом Королівство
юся з 10 губерній і 85 повітів та отримало офіційну назву Привіслінського
зросійщення краю особливо активно проводилася у 80-ті роки. Російська
ісаджувалася в школі і діловодстві адміністративних установ. Усі важливі
іали російські чиновники. Було вжито заходів, які мали сприяти економічній
до Росії, як, наприклад, ліквідація 1885 р. Польського Банку і припинення
онети.

)рма 1864 р., яка ліквідувала феодальні порядки, створила умови для
звитку капіталізму. Однак малоземельні господарства становили 22%
ті селянських господарств, ставши джерелом дешевої робочої сили для
жних селян. Відносно швидкі темпи промислового розвитку Королівства
викликані розширенням внутрішнього ринку, протекціоністською митною політикою,
іироким доступом польських товарів на російські ринки, залізничним будівництвом. У 80-
С-х роках тут склалися промислові райони: Сосновецько-Домбровський (центр
іеталургійної і вугільної промисловості), Лодзинський (текстильної), Варшавський
Машинобудівної та легкої промисловості). З розвитком промисловості було пов’язане
юзширення торгового обороту, виникнення банків і кредитних установ. Промисловість
королівства вийшла на одне з перших місць серед промислових районів Російської імперії.

Після поразки Січневого повстання на зміну романтично-змовницькій ідеології у
Суспільній свідомості поляків стали переважати концепції “органічної праці”, що передбачали
Збереження і розвиток національного потенціалу. В умовах посиленої денаціоналізації
Об’єднавчу і культурно-просвітницьку роль відігравав католицький костел. У 70-80-х роках
XIX ст. в польських землях поширилася соціалістична ідеологія, з’явились перші
соціалістичні організації. Від початку у соціалістичному русі склалися дві течії: національно-
соціалістична. яка пов’язувала робітничий рух з традиціями боротьби за незалежність
(БЛімановський і “Люд польський”), і соціально-революційна, що ставила на перший план
соціальну місію пролетаріату, підпорядковуючи національне питання здійсненню соціальної
революції (Л.Вариньський і “Пролетаріат”). Соціалістичні організації першого напряму
заснували 1892 р. у Парижі Польську Соціалістичну Партію (ППС). Друга течія у 1893 р.
створила в Женеві Соціал-Демократію Королівства Польського і Литви (СДКПІЛ від 1900
р.). Наприкінці XIX ст. польська інтелігенція знову звернулася до національних ідей,
обгрунтовуючи завдання відбудови Польщі у кордонах 1772 р. У 1897 р. з’явилася
напівлегальна Демократично-Національна Партія (ендеки), згодом - Партія Реальної
Політитки (“угодовці”).

Революційні події 1905 р. у Росії поширилися й на польські землі. Так. січнево-лютневий
страйк на знак протесту проти “Кривавої неділі” у Петербурзі охопив усі промислові центри
Королівства. У збройні сутички з царськими військами переріс страйк лодзинських
робітників у травні-червні 1905 р. Партія ендеків висунула гасло автономії польських земель
у складі Росії. Ендеки завоювали більшість на виборах до 1 і II Державної думи, утворивши
свою фракцію. Більша частина ППС виступила за поєднання боротьби за національну
незалежність з демократичними перетвореннями, інша частина на чолі з Ю.Пілсудським
_утворила окрему партію - ППС-революційну фракцію, яка взяла курс на національне
повстання.
Напередодні Першої світової війни у польському суспільстві сформувалися два табори
орієнтовані на ворогуючі воєнно-політичні блоки - Троїстий союз і Антанту. Більшість
галицьких польських партій, а також частина угрупувань на чолі з ППС-фракцією робил|
ставку на Австро-Угорщину. Ще напередодні війни Ю.Пілсудський та його прихильники
території Галичини приступили до утворення воєнізованих формувань, охопивши близько 6,5
тис. осіб. У серпні 1912 р. партії, які стояли на платформі збройної боротьби з царатом^
утворили Військовий Фонд, а в листопаді виникла очолювана Ю.Пілсудським Тимчасові^
Узгоджувальна Комісія Об'єднаних Партій - як галицьких (Польська Соціал-Демократичн^
Партія Галичини та Силезії- ППСД, Польська Людова Партія - ПСЛ, Прогресивна Партія)^
так і Королівства Польського (ППС-фракція, Національний Робітничий Союз, Національний
Селянський Союз, Союз Незалежності). Однак внутрішні суперечності призвели до кризи в
Комісії, з якої напередодні війни вийшли ряд організацій.	>

Орієнтації на перемогу Антанти дотримувалися польські націонал-демократи та
'‘реалісти”. Ендеки завершили формування своїх осередків у західних польських землях з
утворенням у травні 1909 р. Польського Національно-Демократичного Товариства. У ході
внутріпартійної боротьби на з’їзді ендеків у 1912 р. перемогли прихильники Р.Дмовського.
Про перспективу здобуття Польщею незалежності у випадку поразки Німеччини заявила
Національна Ліга на своєму з’їзді навесні 1914 р. Однак не всі ендеки підтримували
керівництво партії. У Галичині опоненти Дмовського формували власні військові загони на
базі фізкультурного товариства “Сокіл”. Більшість галицьких політиків були австрофілами. У
1912 р. депутати Польського кола в австрійському рейхсраті офіційно відмежувалися від
будь-яких збройних формувань.

Білоруські землі в складі Російської імперії. Білоруси компактно заселяли терени п’яти і
західних губерній Росії: Могильовську і Мінську губернії, частину повітів Віденської,
Вітебської, Гродненської губерній. За переписом 1897 р. на території 5 західних губерній
проживало 5,4 млн. білорусів. Абсолютна їх більшість жила у сільській місцевості (понад
90%). Білоруську мову рідною вважали 74% населення. Частка тих білорусів-городян, які
говорили рідною мовою, складала в середньому тільки 14,5%. Особливістю білорусів як
етносу був поділ щодо конфесійної приналежності на православних і католиків. Після
ліквідації 1839 р. Брестської унії і долучення уніатів до державної церкви православні серед
білорусів стали значною більшістю (у 1897 р. - 81,2%).

Від початку 60-х років ХГХ ст. польський патріотичний рух поширився на білоруські
землі. З метою підготовки повстання в Білорусі і Литві влітку 1862 р. у Вільно було створено
Литовський Провінційний Комітет (ЛПК), який формально підпорядковувався польському
ЦНК. До його складу входили як прихильники “червоних”, так і “білих”. Лівих у Білорусі
очолював К.Калиновський.

ЛПК не був попереджений про початок повстання, але вирішив підтримати польських
патріотів. Перейменований у Тимчасовий Уряд Литви і Білорусі. на чолі з К.Калиновським,
він звернувся до населення з Маніфестом, у якому закликав підтримати повстання в Польщі.
ЛПК схвалив також програму повстання, затверджену у Варшаві. У січні-лютому в Білорусі
з’явилися перші повстанські загони, які прийшли з Польщі. Місцеві загони почали діяти в
березні-квітні і були підпорядковані “білому” комітетові у Вільно. У березні 1863 р. на вимогу
Тимчасового Національного Уряду у Варшаві віденський Тимчасовий Уряд Литви і Білорусі
було розпущено і створено Відділ Керівництва Провінціями Литви, до якого ввійшли “білі”.
Відділ очолив ковенський поміщик Я.Гейштор. Щоб не вносити розколу в ряди повстанців,
К.Калиновський погодився з цим рішенням.

Сподівання “білих” на підтримку Великобританії і Франції не виправдалися. Вже в травні
1863 р. повстання у Вітебській, Могильовській та Мінській губерніях було придушене, а.
300
^Неросійське командування спрямувало значні військові сили у Литву і Польщу. Загони
^Німців почали відходити на південь, до австрійського кордону. Передчуваючи швидку
^Кку повстання, “білі” стали залишати свої посади в керівництві. До влади знову прийшли
^ИЬні”. У червні до Вільна повернувся К.Калиновський і до кінця літа в його руках було
^Ицентровано керівництво повстанськими загонами на території Литви і Білорусі. За
^Нйням Польського Національного Уряду у вересні 1863 р. була припинена збройна
^Вьба у західних губерніях Білорусі і Литви, а влітку наступного року були ліквідовані
Міні революційні організації в Новогрудському повіті. К.Капиновського було схоплено за
^ИрЬом зрадника і страчено у Вільно в березні 1864 р.

^Придушити повстання на території Білорусі і Литви царська влада змогла не тільки
Идяки військовій силі та репресіям. У травні 1863 р. віденським генерал-губернатором був
Назначений М.Муравйов. У Вільно він прибув з чітким планом дій і необмеженими
Ийоваженнями. М.Муравйов домігся, щоб у краї не лише виконувалися норми
Положення” 1861 р., але й значного їх послаблення: було ліквідовано тимчасово-
Июв’язаний стан селян, запроваджено примусовий викуп селянських наділів, селянам
Ввернуто відрізки, на 20% зменшено викупні платежі тощо. Пожвавилася антиповстанська і
Втипольська агітація. Муравйов впроваджував заходи щодо заміни польських чиновників
Азійськими, закривав костели, пробував піднести значення православного духовенства. У
Вйчальних і громадських закладах була введена обов’язкова російська мова, заборонено
Вкладання польською мовою в сільських школах, зачинялися польські бібліотеки. Царський
Вад прагнув зробити Білорусь “справжнім російським краєм”. У школах стали викладати
Азійські вчителі, а самі школи були віддані під контроль православних священиків. 1867 р.
оприлюднено закон, який забороняв книгодрукування на білоруській мові (у 60-80-х роках
К1Х ст. не було видано жодної книжки білоруською мовою). Екскурси в історію, матеріали з
Етнографії та культури Білорусі, які вміщувалися на сторінках офіційної преси, стверджували,
ию білоруси не мають права на самостійний культурний і політичний розвиток.

Національно-культурне відродження білорусів. У формуванні національної свідомості
'особливо важливе значення мала білоруська література. Ще в першій половині XIX ст.
З’явилися талановиті поети і прозаїки з середовища ополяченої білоруської шляхти, які йшли
до творчості білоруською мовою від захоплення народними казками, піснями і легендами.
Вершиною розвитку білоруської літератури другої половини XIX ст. стала творчість
Ф.Богушевича. У 1891 р. в Кракові було видано його першу збірку “Дудка білоруська” під
псевдонімом Мацей Бурачок, а 1896 р. (теж за кордоном) - “Смик білоруський”. Він першим
Із білоруських письменників відстоював існування білоруського етносу і самостійність
білоруської мови. Творчість Ф.Богушевича вплинула на його сучасників - ЯЛучину
(І.Неслуховського) та О.Гуриновича. Нові теми, мотиви і образи принесла в білоруську
літературу Цьотка (А.Пашкевич). Як народний поет, один із засновників білоруської
літератури і білоруської літературної мови, національної школи перекладу ввійшов до історії
Лнка Купала (ІЛуцевич). П’єси Я.Купали “Павлинка”, “Розкидане гніздо” стали найвищим
досягненням білоруської драматургії початку XX ст. До засновників нової білоруської
літератури належав також Я куб Колас (К.Міцкевич).

Формуванню і збереженню національної культури сприяли публікації у другій половині
XIX - на початку XX ст. фундаментальних наукових праць, присвячених мові, культурі,
історичному минулому білоруського народу. Одним з видатних дослідників Білорусі був
І.Носович. У 1852-1869 рр. він надрукував декілька збірників білоруських приказок і загадок,
-а в 1873 р. - “Білоруські пісні”. Основна праця І.Носовича, підготовці якої він віддав 16 років,
Ч5ув “Словник білоруської мови”, виданий 1870 р. у Петербурзі. Видатним дослідником
білоруської етнографії і фольклору був викладач народних шкіл Вітебська М.Никифо-
ровськии. Першою його працею стали “Нариси Вітебської Білорусі”, які давали хараіфя
ристику громадського побуту білорусів. М.Никифоровський є автором найбільш значйЯ
праці про матеріальну культуру білорусів XIX ст. - “Нариси простонародного життя-бутгяя
Вітебській Білорусі та опис предметів вжитку”. На початку XX ст. були зроблені перім
спроби наукового аналізу зібраного етнографічного матеріалу. Головна заслуга у цьомЯ
належить Я.Карському, результати багаторічної праці якого в царині білоруської лінгвістик®
етнографії та фольклористики були опубліковані у тритомнику (7 книг) “Білоруси” (1903а
1922 рр.). Важливу роль у пробудженні національної свідомості білорусів відіграли тако^
праці Всщлава Ласпювського, особливо його “Коротка історія Білорусі”, де вперше біло^
руський етнос розглядався як суб’єкт історичного процесу.

На традиціях білоруських вечорниць у Вільно 1910 р. виникла Перша білоруська трупа?
І.Буйницького - театр професійного типу. У його репертуарі були пісні, танці, постановки-
вистав не лише білоруських, а й російських, українських, польських авторів. І.Буйницький ті
його актори займалися активною гастрольною діяльністю, допомагаючи місцевим!
аматорським гурткам. У цей період зросла зацікавленість музикантів білоруською народною
пісенною творчістю. Першим твором білоруської професійної музики стала сюїта для
симфонічного оркестру Л.Роговського, виконання якої користувалося неабияким успіхом у
Вільно і Варшаві.

З кінця 80-х років активізується білоруський національний рух, який знаходився під
значним впливом польського та російського суспільно-політичного рухів. Діяльність
народників, розвиток білоруської літератури, зростання національної самосвідомості - все це
сприяло появі нового покоління білоруської інтелігенції. Вона стала керівною силою
білоруського національного відродження; його культурно-просвітницького напряму. У1
Петербурзі, Москві, інших містах діяли національні студентські товариства, в яких брала
участь білоруська молодь. У 1902 р. брати Іван іАнтон Луцкевичі заснували в Петербурзі
студентський “Гурток білоруської народної освіти”. На базі національно-культурних гуртків
білоруської молоді Мінська, Вільно, Петербурга взимку 1902-1903 рр. була утворена
Білоруська Революційна Громада, яка пізніше отримала назву Білоруська Соціалістична
Громада (БСГ)- Її утворили брати Луцкевичі, А.Пашкевич, К.Костровицький, О.Бурбіс та
інші. Серед програмних положень БСГ були пробудження національної свідомості білорусів,
розвиток білоруської мови, створення національної школи, боротьба за демократію в Росії,
визнання прав всіх народів Росії на автономію. Революція 1905-1907 рр. сприятливо
позначилася на розвитку білоруського національного руху. Почали легально виходити
періодичні видання білоруською мовою (“Наша доля”, “Наша нива”, “Білорус”, “Лучина”),
створювалися професійні та громадсько-культурні об’єднання, пожвавилося літературне
життя. Після перевороту 3 червня 1907 р. БСГ розпалася. Центром національно-культурного
руху стала газета “Наша нива” (1906-1915 рр.). До складу її редакції ввійшли брати.
Луцкевичі, В.Ластовський, з 1914 р. редактором став Янка Купала. При редакції газети було
створено Білоруський національний музей, видавалися різноманітні .альманахи та збірники.
Діяльність газети відіграла важливу роль у справі консолідації білоруської нації, розвитку її
мови та літератури.

На початку XX ст. в основному завершився процес формування білоруської нації,
селянської в своїй основі. Головним ареалом її консолідації були центральна і північно-
західна частини Білорусі, найбільш розвинуті в економічному, соціальному, політичному і
культурному відношеннях порівняно з іншими районами. Тут проживало майже половина
письменних білорусів, звідси вийшла більшість діячів білоруського національного руху і
культури. Середньобілоруські говірки склали діалектну основу білоруської літературної"
мови. Визначальний вплив на процес формування білоруської нації мали слабкість
І	Розділ 6. Період індустріалізації...

жальної буржуазії, бідність і неписьменність більшості білорусів, релігійний розкол і
білоруська спрямованість православної церкви та католицького костелу, шкільництва,
авних установ, які заперечували існування білоруського етносу, вважаючи білорусів або
нами, або поляками.

итовські землі землі в складі Російської імперії. За переписом населення 1897 р. у
іській, Гродненській і Ковенській губерніях Росії проживало близько 2,7 млн. населення,
зму литовці складали 58,3%, євреї - 13,3%, поляки - 10,3%, білоруси - 9.1%, росіяни -
За становим поділом 93% литовців були селянами. Серед міського населення литовці
іали лише 7,7% населення; 42,1% міського населення Литви становили євреї. 54,2%
анців Литви були письменними (за цим показником Литва посідала третє місце в імперії
Естонії та Латвії). За конфесійною приналежністю литовці були католиками.

весни 1861 р. в Литві відбувалися частково релігійні, частково патріотичні маніфестації,
ли відгуком на події у Варшаві та інших містах Польщі. Наприкінці 1861 р. утворилися
групування організаторів руху - “білі” і “червоні”. Керівниками “білих” у Литві були
іевський і Я.Гейштор. Активними представниками “червоних” були А.Мацкявічус,
р.даукша, К.Калиновський, З.Сєраковський. Влітку 1862 р. для підготовки і керівництва
повстанням у Вільно було створено Комітет Руху (потім він декілька разів міняв свою назву),
г 3 початком повстання в Польщі в січні 1863 р. до нього приєднався і Литовський
^Національний Комітет (колишній Комітет Руху), який також видав Маніфест та інші
документи. У Віденській губернії створювалися повстанські загони. У березні розпочалося
^повстання в Ковенській губернії. Військовими силами повстанців керував З.Сєраковський, а
після його полонення і страти в травні 1863 р. керівництво повстанням взяв в свої руки
ККалиновський. З кінця травня придушенням повстання командував генерал М.Муравйов,
призначений віденським генерал-губернатором. Наприкінці літа повстання пішло на спад.
Активно діяли лише загони А.Мацкявічуса. Однак у грудні його було схоплено і повішено в
Ковно (Каунасі). У Ковенській губернії бої продовжувалися до вересня 1864 р.

Після поразки повстання царська влада перейшла до репресій. У 1864 р. було заборонено
литовський друк з використанням латинського шрифту, в школах усунуто литовську мову,
почалося переслідування католицької церкви, литовцям заборонялося служити в державних
установах, утворювати релігійні, громадські, культурні організації. З другого боку, царат
пішов на поступки селянам, скасувавши своїм указом панщину (1 травня 1863 р.) і
залишивши селянам наділи, якими вони користувалися до реформи.

Заборона литовського книгодрукування і запровадження російської мови у шкільництво
не тільки не сприяло “злиттю” литовців і росіян, але, навпаки, викликало посилений опір
населення. Лише в кінці квітня 1904 р. царський уряд скасував заборону на литовське
книгодрукування. Це рішення означало визнання існування литовського народу. Не повелися
спроби православної церкви утвердитися в Литві. Одностайний опір литовських католиків
змусив царську владу піти на поступки: у 1878 р. було скасовано заборону ставити хрести, з
1897 р. учні-католики вже не були зобов’язані відвідувати церкву під час державних свят;
перестали будувати православні церкви.

Економіка литовських земель другої половини XIX ст. характеризувалася слабким
розвитком промисловості, перевагою сільського господарства. Після відміни кріпосного
права і ліберальної селянської реформи розвиток капіталізму в сільському господарстві
прискорився. Збільшилися збори ячменю, льону, жита, картоплі, продукція молока, м’яса,
зростала їх товарність. Водночас на селі спостерігалося майнове та соціальне розшарування,
яке провадило до появи, з одного боку, міцних сільських господарів, а з іншого - збільшувало
кількість вільнонайманих працівників. В економічному житті Литви вагому роль зіграла
-аграрна реформа П.Столипіна, зокрема указ 1906 р., який дозволив селянам виселятися на
хутори, продавати й купувати землю, створювати кооперацію. Промисловість Литвиі
розвивалася повільно. У краї існували в основному дрібні фабрики та ремісничі майстерні.?
Навіть у великих містах - Вільнюсі, Каунасі, Шяуляї- переважали підприємства з переробки;
сільськогосподарських продуктів, деревообробні та текстильні. Від 70-х років XIX ст. у
зв’язку із залізничним будівництвом Литва стала втягуватись у загальноросійський
економічний ринок; незабаром тут з’явилися металообробні й машинобудівні заводи. Серед
промисловців Литви переважали євреї і поляки.

Національно-культурне відродження литовців. Після повстання 1863-1864 рр. почав
формуватися литовський національний рух, у підстав якого лежало розуміння національності
як самобутності мови і культури, ідея не історичної, а етнографічної (населеної литовцями)
Литви. Литовці - це вже не лише селяни, але й частина дворян, інтелігенція, промисловці.
“Батьком литовського відродження” називають П.Вйіейшиса (1851-1926) - підприємця і І
першого литовського мільйонера, автора і перекладача, видавця і мецената.	і

Першими представниками нової інтелігенції були випускники Петербурзького і
Московського університетів, виховані не в дусі польських традицій. Литовська інтелігенція
прагнула в своїй діяльності охопити широкий спектр національних інтересів. Однак
першочерговим завданням було духовне пробудження народу. Литовська інтелігенція
боролася за відміну заборони литовського книгодрукування, національну школу і рідну мову.
Писалися прохання і скарги царським чиновникам, діяли національні студентські гуртки,
поширювалися дозволені владою просвітницькі книги. Збройну боротьбу з царською владою
замінила легальна критика цієї влади.

Окрім легальної діяльності, литовська інтелігенція опиралася русифікації й нелегальними
методами-створювалися підпільні школи, поширювались заборонені (надруковані в Пруссії)
книги, в яких містилася критика русифікація, пропагувались національні цінності. У 1892 р.
почали діяти спеціальні Тимчасові правила, які встановлювали адміністративні покарання за
нелегальне навчання.

Особливо велику роль у пробудженні литовської національної свідомості відіграла
підпільна литовська преса. У 1883-1886 рр. вийшло 40 номерів газети "Аушра” (“Зоря”), яка
прагнула розбудити національну самоповагу литовців, любов до рідного краю. Видавці газети
(Й.Басанавічюс, Й.Шлюпас) писали про необхідність збереження литовської мови як
найважливішої умови існування народу. 1889 р. почала виходити нова щомісячна газета
"Варпас” (“Дзвін”). Ідея її видання належала В.Кудирці. Вона була підтримана варшав-
ськими і московськими студентами-литовцями. Метою видавців газети було сприяти просвіті
народу, допомагати студентській молоді, відроджувати національні почуття, поширюючи
відомості про минуле Литви й роз’яснюючи її теперішнє становище; підносити господарство,
розвивати землеробство, сприяти розвитку ремесел і торгівлі; розширювати рамки литовської
самосвідомості, зупиняючи еміграцію. Діячі, які гуртувалися навколо газет “Аушра” і
“Варпас”, склали ліберальний напрям у національному русі.

Частина інтелігенції стала сповідувати соціалістичні ідеї, які проникали в Литву через
російські і Варшавський університети. Соціалісти першими почали об’єднуватися на
політичній основі. 1896 р. у Вільнюсі було створено нелегальну Литовську Соціал-
Демократичну Партію (ЛСДП). Вона виникла на основі об’єднання декількох соціал-
демократичних гуртків, які сформувалися ще 1892-1893 рр. На з’їзді партії виникла гостра
дискусія з питання литовської державності: більшість учасників підтримали ідею створення
незалежної федеративної республіки в складі Литви, Польщі, Латвії, Білорусі та України.
Маніфест ЛСДП, підготовлений у 1904 р., ставив за мету повалення царської влади і
створення незалежної Литви з Установчим сеймом у Вільнюсі. У програмі Литовської
Демократичної Партії (ЛДП), створеної у 1902 р. групою співробітників газет “Варпас” і
Іпнкас” ('‘Господар’'), підкреслювалося, що найближчим завданням партії є вимога
юмії, а кінцевою метою - незалежність Литви.

роки революції 1905-1907 рр. боротьба за національні вимоги в Литві йшла мирним
ом. На чолі литовського національного руху стояла ЛДП, міцні позиції в якій займали
ільники радикальних дій, вимагаючи рівних прав для литовців і росіян. Більш
жовані литовські демократи виступали проти політичних вимог, висуваючи передусім
урницькі гасла. У листопаді 1905 р. у Вільнюсі було скликано Литовський з 'їзд. На чолі
організаційного комітету став прибулий з-за кордону відомий громадський діяч
анавічюс. На з'їзді обговорювалося політичне становище в Литві і Росії, питання
омії Литви, освіти, земельної реформи. З’їзд ухвалив резолюцію, в якій висловився за
змію Литви в складі Російської держави. Після з’їзду утворився Литовський
тстиянсько-Демократичний Союз на чолі з ксьондзом Ю.Тумас-Вайжгантасом, а



Імірковані демократи утворили Національну Литовську Демократичну Партію (НЛДП),



прагнула стати на чолі литовського національного руху. Автором програми партії був

КБасанавічюс. Вона повторювала положення програм ЛДП і ЛСДП: політична автономія
Еггви, демократизація управління і самоуправління, захист литовського національного і
Епьтурного життя. Восени 1907 р. з НЛДП вийшов А.Смятона з групою своїх прихильників,
Всі почали видавати газету "Вільтіс" ('‘Надія”). “Вільтінінки” стали безпосередніми
йаступниками й продовжувачами НЛДП в 1907-1913 рр. ЛДП і надалі своєю найближчою
метою вважала широку автономію етнографічної Литви з сеймом у Вільнюсі, а кінцевою -
вільну, демократичну Литовську республіку у федеративних зв’язках з сусідніми
демократичними державами. У 1914 р. вона була перейменована у Литовську Соціалістичну

В Під час виборів до 1 Державної думи (1906 р.) в Ковенській, Віденській і Сувалкській
губерніях було обрано 14 депутатів, серед яких - 8 литовців, 4 поляки, 1 єврей й 1 білорус. У
Ці Державній думі неодноразово піднімалося питання про необхідність запровадження
литовської мови в державних структурах на території Литви. По мірі віддалення подій
революції царський уряд почав обмежувати відвойовані свободи. У Литві посилилася
колонізація. За законом 1911 р. більшість посадових осіб повинні були складати росіяни.
Литовська інтелігенція в пошуках роботи змушена була емігрувати. У початкових школах
литовською мовою дозволялося викладати Закон божий, але можна було відкривати приватні
школи з литовською мовою навчання. Влада, яка боролася з польським впливом в краї,
вирішила підтримати литовців. Литовські книги друкувалися у Вільнюсі, Каунасі, Ризі,
Петербурзі.

На початку XX ст., особливо після 1904 р., перед литовською культурою відкрилися
порівняно сприятливі можливості розвитку. У 1907 р. литовська інтелігенція заснувала у
Вільнюсі Литовське Наукове Товариство, навколо якого об’єдналися культурні діячі.
Головою товариства впродовж 20-ти років був Й.Басанавічюс. У діяльності товариства
активну участь брали відомі литовські вчені: Й.Яблонскіс, К.Буга, письменники Жямайте,
Вайжгантас. На початку XX ст. розпочався новий етап в розвитку литовської літератури.
Найвищий творчий розквіт переживають в цей час Майроніс, Жямайте, Лаздіну-Пяледа,
Шатрійос-Рагана. До літератури прийшло нове покоління письменників: Й.Білюнас,
В.Відунас, В.Креве, І.Шейнюс, Л.Гіра, В.Миколайтіс-Путінас. Б.Сруога.

Після відміни заборони литовського книгодрукування масово розвинувся самодіяльний
театр, влаштовувалися литовські вечори з піснями й театралізованими виставами. Перша
литовська опера “Біруте” композитора М.Пятраускаса була поставлена в 1906 р. у Вільнюсі.
Як композитори у цей час здобули визнання М.Чюрльоніс, Ю.Науйяліс, Ч.Саснаускас.
1907 р. у Вільнюсі відбулася перша виставка литовського мистецтва. Тут були представлені
скульптури Ю.Зікараса, П.Рімші, картини А.Жмуйдзінавічюса, М.Чюрльоніса, народи^
майстрів. У тому ж році виникло Литовське Мистецьке Товариство, яке об'єднай
художників.

Естонські землі у складі Російської імперії. Естонці проживали у складі Естляндсько’
(Північна Естонія) і Ліфляндської (Південна Естонія) губерній. За переписом 1897 р. з 985 85(5
населення Естонії 19,2% складало міські мешканці. Естонці становили 63% жителів Таллінна
Більшість їх були протестантами (лютеранами).

Селянська реформа 1861 р. не торкнулася Естляндської та Ліфляндської губерній^
оскільки селяни тут були звільнені від кріпосної залежності ще у 1816-1817 рр. Решта реформ?'
1860-1870-х років були поширені на Естляндську і Ліфляндську губернії. Встановлений^
російським урядом у 1863 р. новий паспортний режим скасував обмеження, які існували для,;
естонських селян при переселенні в місто або інші губернії. У 1865 р. було відмінено право
поміщиків на "домашнє покарання” своїх селян, а у 1866 р. набув чинності мировий
(волосний) закон, який зменшував владу поміщиків над селянами. Панщинні відробітки
місцева губернська влада заборонила у 1868 р. 1877 р. на Естляндію та Ліфляндію
поширилося запроваджене у внутрішніх губерніях Росії з 1870 р. міське положення, яке
скасувало попередню станову організацію міського самоуправління. У 1885-1892 рр. в краї
була запроваджена шкільна система, аналогічна діючій у внутрішніх губерніях. Навчання,
починаючи з першого року і до університету, провадилось російською мовою.	1

Перехід до капіталістичних відносин відбувався в Естонії повільно. До кінця XIX ст. свої
хутори викупили 86% селян в південній і 50%-у північній Естонії. Однак і на початку XX ст.
більше половини орної землі, майже всі лісові угіддя належали німецьким поміщикам. Значна
частка селян продовжувала орендувати землю на вкрай важких умовах. У процесі
капіталістичного розвитку на селі виник невеликий прошарок багатих селян (“сірих баронів”),
значна частина селянства була не в стані вести самостійне господарство, перетворювалася в
сільськогосподарських найманих робітників, шукала роботи в містах. Лише в Петербурзі
перед Першою світовою війною проживало до 50 тис. естонців. Міграціям естонців сприяла
столипінська аграрна реформа. З кінця XIX ст. до 1914 р. з Естонії переселилося до 200 тис.
осіб, значна частина з них - в 1907-1914 рр. Уряд заохочував організацію
сільськогосподарських товариств і кооперативів, надавав кредити для закупівлі машин.
Естонія перетворилася в один з найбільш розвинутих сільськогосподарських регіонів Росії.

Для промислового розвитку Естонії характерною була перевага текстильного
виробництва, сконцентрованого в основному в Нарві. Бавовнопрядильна фабрика
“Кренгольмська мануфактура”, будівництво якої розпочалося в 1857 р., вже на початку 1870-
х років стала одним з найбільших підприємств Росії та Європи. Кількість працюючих в ній
становила 10 тис. (1912 р.). У Таллінні розвивалася металообробна промисловість. Були
побудовані машинобудівні заводи Віганда, Крулля і Лаусманна. 1883 р. стало до ладу
деревообробне підприємство Лютера. У північній Естонії, на узбережжі Вірумаа, були
побудовані Кундаський та Азериський цементні заводи. У 1870 р. Балтійська залізниця
з’єднала Таллінн через Нарву з Петербургом і центром Росії. У 1880-х роках стало діяли
залізничне сполучення з Ригою і Псковом. Включення Естонії в загальноросійську залізничну
сітку сприяло розширенню економічних зв’язків, стало важливою передумовою розвитку
промисловості й торгівлі.

На початку XX ст. в Естонії швидким темпом розвивалася промисловість, проходили
процеси урбанізації. У Таллінні було відкрито ряд великих промислових підприємств: завод
електромоторів “Вольта”, вагонобудівний завод “Двигун”, три суднобудівні заводи. Великі
промислові підприємства Естонії кредитувалися і управлялися переважно з Москви і
Петербурга. Іноземний капітал проникав в естонську економіку через російські акціонерні
і банки. Лише в цементній промисловості Росії провідну роль відігравала сім’я
^^Инських промисловців Жирар де Сукантон. Частка естонського капіталу в проми-
^^^кгі і банківській справі була доволі скромною. Естонська буржуазія володіли лише
середніми підприємствами. Виникнення сучасної великої .промисловості супро-
^^Квалося утворенням промислового пролетаріату, значну частку якого становили
^^Крнці, в основному росіяни. Робітничий рух 1870-1880-х років загалом мав стихійний
^№ер і був спрямований на поліпшення умов праці та підвищення зарплати. Соціалістичні
^Нки, які в 1890-х роках виникли серед студентської молоді Тартуського університету, не
^ИВлов’язані з робітничим рухом. На початку XX ст. в Естонії виникли перші соціал-
^Вкратичні групи.

^Національно-культурне відродження естонців. Процеси національно-культурного
^Кюдження естонців у другій половині XIX ст. набули більшого розмаху. Одним з видатних
^№ів національного руху був К.-Р.Якобсон. Змушений покинути рідні краї через конфлікт з
^Кіщиком, у 1864 р. він опинився в Петербурзі, де заробляв на життя викладанням у
^Кватній гімназії. У Петербурзі Якобсон встановив тісні зв’язки з професором Академії
^Истецтв. вихідцем з естонської селянської родини, відомим художником Й.Кьолером.
^швколо Кьолера і Якобсона згуртувався гурток патріотів, до якого входили люди, шо
^тоіоятили себе боротьбі за національні права естонців.

Поступово у національному русі склалося два напрями - радикальний і поміркований.
И&рший вимагав для естонців рівних прав з німецьким дворянством, кращої освіти і
Иільнення школи від церковного впливу. Керівниками цього напряму стали Якобсон, Кьолер
№ інші “петербурзькі патріоти”. Лідери поміркованого крила - Я.Яннсен, вчитель і пастор
Я'Хурт-закликали народ до покори і співпраці з поміщиками. Починаючи з 1871 р., Яннсен
Какрив для Якобсона доступ на сторінки газети “Еесті Постімеес”. Заснування нової газети,
яка б відбивала погляди радикального крила стало найважливішим завданням. Якобсону
вдалося це зробити лише 1878 р., коли після повернення на батьківщину він почав видавати
газету “Сакала”. Вона користувалась значною популярністю серед естонського селянства.
|\ На початку XX ст. активізувалася політична діяльність естонців. У 1901 р. вони вперше
Іотримали більшість на міських виборах у місті Валку, де управління перейшло від німців до
 естонців. У Таллінні перемога на виборах була здобута наприкінці 1904 р., значною мірою
завдяки газеті “Театая”, яку редагував К.П’ятс. У ній працювали відомі естонські
письменники Е.Вільде, А.Нансен (А.Х.Таммсааре). Погляди естонського населення південної
Естонії відображала газета “Постімеес”, що виходила під редакцією Я. Тиніссона в Тарту.

Під час російської революції 1905 р. в Естонії відбувався масовий страйковий рух, який
охопив насамперед великі промислові міста: Таллінн, Нарву, Тарту. Нерідко демонстрації та
фітинги закінчувалися сутичками з військами, як це трапилося у жовтні 1905 р. в Таллінні.
Восени 1905 р. пожвавився селянський рух. Селянські комітети брали владу до своїх рук в
цілих волостях. Почастішали підпали поміщицьких маєтків. Каральні загони жорстоко
придушили селянський рух. Після маніфесту 17 жовтня 1905 р. в Естонії з’явилися перші
політичні організації. У листопаді в Тарту з ініціативи Я.Тиніссона виникла Естонська
Народна Партія (ЕНП), програма якої вимагала політичної автономії. Ще у серпні 1905 р. під
керівництвом тартуської газети “Уудісед” стала напівлегально формуватися партія Естонське
Соціал-Демократичне Робітниче Об’єднання (ЕСДРО), яку називали партією естонських
федералістів, оскільки вона виступала за федеративний принцип організації всеросійської
-соціал-демократії. Тому нічого не вийшло її об’єднання з естонською організацією РСДРП.
Д1 листопада 1905 р. Естонська Народна Партія організувала Всеестонські Збори Народних
-Представників, в яких взяли участь делегати всіх волостей краю. В І і II Державних думах
естонські депутати приєдналися до фракції кадетів. В III Думі Естонію представляли
німецькі поміщики і три члени ЕНП.

Латвійські землі в складі Російської імперії. Латиші замешкували ЛіфляндськуД
Курляндську губернії, котрі разом з Естляндською утворювали т.зв. Прибалтійський краМ
Латгалія перебувала у складі Вітебської губернії. За даними перепису 1897 р., у латвійським
землях проживало 1929,4 тис. осіб, частка міського населення становила понад 29*Я
Більшість латишів - протестанти (лютерани), в Латгалії- католики.	Л

Селянська реформа 1861 р. не торкнулася Ліфляндської і Курляндської губерній, дЯ
селяни були звільнені від кріпосної залежності у першій чверті XIX ст. Ще у 1860 р. царськиЯ
уряд дозволив продаж землі ліфляндським селянам, а у 1863 р. - курляндським. Панщина Я
цих губерніях була ліквідована у 1868 р. 1866 р. було видано закон про волосне управління, за|
яким створювалися органи селянського самоуправління - волосні правління, що складалися зі
волосного сходу і сходу виборних, волосного старшини і суду. В Латгалії за реформою’
1861 р. було звільнено від кріпосної залежності близько 73 тис. поміщицьких селян. Через
декілька років було звільнено ще 22 тис. державних і удільних селян. Повстання в Польщі
змусило царський уряд указом від 1 березня 1863 р. ліквідувати тимчасову залежність селян у
Північно-Західному краї(в т.ч. і Латгалії) й оголосити їх вільними від панщини і чинша.

У 80-х роках були проведені судові та адміністративні реформи, спрямовані на зміцнення
центральної влади. Вони обмежили привілеї німецьких баронів, але посилили русифікацію. З
1867 р. все діловодство провадилося російською мовою. Освіта перебувала в руках німець-
кого дворянства. Лише у 1885 р. латвійська школа була включена в шкільну систему Росії і
підпорядкована міністерству освіти, що, з одного боку, послабило німецькі впливи, а з
другого - посилило зросійщення. Тим не менше мережа шкіл і гімназій тут розширювалася,
зростала кількість студентів. Підвищенню грамотності значною мірою сприяло традиційне
домашнє навчання. На 1897 р. у Ліфляндській губернії 77% населення було писемним,
Курляндській - 71 %, в Ризі - 83%.

З розвитком ринкових відносин прибалтійські барони переходили до капіталістичного
способу ведення господарства: запроваджували грошову оренду, застосовували найману
працю, покращували способи обробки полів, використовували добрива, сільськогосподарські
машини, розвивали скотарство. З другого боку, нові умови господарювання сприяли
експропріації селянських земель, розпродажу селянських садиб, що у підсумку спричинило
наприкінці XIX ст. переселенський рух в інші губернії Росії та за кордон, насамперед
латгальських селян, де з 1906 р. розпочалося проведення столипінської аграрної реформи.

Розвитку капіталізму в промисловості сприяло будівництво залізниць, які зв’язали Латвію
з російськими ринками й джерелами сировини: Рига - Даугавпілс (1861 р.), яку продовжили
до Вітебська, далі до Орла і Царицина: Рига - Єлгава (1867 р.), Лібаво - Роменська залізниця
(1871-1876 рр.)», Розвиток металообробної, вагонобудівної, машинобудівної промисловості і
будматеріалів був безпосередньо пов’язаний із залізничним будівництвом. У Ризі вже в 60-70-
х роках виникли механізовані промислові підприємства - Російсько-балтійський ваго-
нобудівний завод, ризький суднобудівний завод “Ланге і син”, целюлозно-паперові фабрики
та цементні заводи. Рига перетворилася на один з найбільших промислових центрів Росії. Усе
більшого значення для зовнішньої торгівлі Росії набували латвійські морські порти: Рига,
Лієпая, Вентспілс. Якщо Латгалія відставала в промисловому розвитку, то Ліфляндська і
Курляндська губернії за декілька пореформених десятиліть, а особливо завдяки
економічному піднесенню 90-х років XIX ст. та 1910-1913 рр., перетворилися в найбільш
розвинуті промислові райони Росії. Частка міського населення Латвії збільшилася з 14,8% в
1863 р. до 40,3% в 1914 р. Міста зростали не лише за рахунок місцевого населення, але й
через великий наплив вихідців з російських губерній. Велика частка промисловості
онтролювалася Петербургом, знаходилася в руках місцевої німецької буржуазії та
юземного капіталу. Латиські підприємці володіли в основному середніми та дрібними
{дприємствами.

$ Національно-культурне відродження латишів. У становленні латиської національної
ультури велику роль відіграла усна народна творчість. За ініціативою К.Валдемараса,
яБаронаса та інших “молодолатишів” записувалися народні пісні, казки, приказки.
Іетербурзька Академія наук сприяла виданню народних пісень, систематизованих
'.Баронасом у 8-ми томах, які публікувалися впродовж 1894-1915 рр. Збиранням казок
іймався А.Лерхіс-Тушкайтіс (з 1891 по 1903 р. у 7-ми частинах видано близько 6 тис. казок).
Іа основі народної творчості зросла латиська музика. Головним її жанром була хорова пісня,
квиткові якої сприяла художня самодіяльність, особливо організація співочих свят. Перше
дсезагальне Свято пісні відбулося в Ризі 1873 р., друге - 1880 р.

; 3 рухом “молодолатишів” пов’язані найбільш значні досягнення латиської національної
літератури, відображені в творчості романтиків Ю.Алунанаса^ Аусекліса (К. Мінуса) і
АЛумпура. Головна тема їх творчості - боротьба проти німецького засилля. Латиським
національним епосом став твір А.Пумпура “Лачплесіс” (1888 р.). Перші успіхи латиської
реалістичної прози пов’язані з романом “Часи землемірів” (1879 р.) братів Р. і М. Каудзіт,
творчістю А.Скаба і особливо Р.Блаумана. На зламі століть у латиську літературу прийшли
Аспазія (Е.Розенберт), Е.Трейманіс-Зваргуміс. В.Еглітіс, X. Елдгаст та інші. З появою п’єс
ААяунанаса зародилася латиська драматургія. Він став також засновником національного
театру, створивши Ризький латиський театр і впродовж 15 років (1870-1885 рр.) керував ним.

Наприкінці 80-х років сформувався рух радикальної латиської інтелігенції, який отримав
назву “Луна Страва” (“Нова течія”); його ідейним центром була газета “Діянас Лапа”
(“Денний листок”), що виходила з 1886 р. в Ризі. Її редагували П.Стучка і відомий поет Яніс
Райніс. У 1897 р. через арешти її провідників газета припинила діяльність.

Від початку 90-х років у великих промислових містах стали виникати соціал-
демократичні гуртки, але їх зв’язок з робітничим рухом був слабким. Латиські соціал-
демократичні організації об’єдналися в червні 1904 р. у Латиську Соціал-Демократичну
Робітничу Партію (ЛСДРП). Через рік відбувся II з'їзд ЛСДРП, який схвалив програму
партії, в якій визнавалася можливість об’єднання з РСДРП за національним принципом.
1906 р. таке об’єднання відбулося на основі територіального принципу. У Латвії була
створена єдина соціал-демократична організація - Соціал-Демократія Латвійського Краю
(СДЛК) як автономна територіальна організація РСДРП.

Під час революції 1905-1907 рр. у латвійських землях страйковий рух робітників,
демократичні маніфестації інтелігенції, заворушення на селі були найбільш масовими й
організованими в Росії. Воєнний стан тут був скасований лише 1909 р. У цей період
відбувалося також становлення перших національних політичних партій - Латиської
Національної Партії та Селянського Союзу.

3.	Утворення Німецької імперії

Об’єднання Німеччини. Придушення революції 1848-1849 рр. спричинило політичну
реакцію по всій Німеччині, хоча цілком повернутися до передреволюційної політики уряди
вже не могли: Пруссія зберегла Конституцію 1850 р., але юнкерський кабінет Мантойффелля
зважав на велику буржуазію. Вплив консерваторів з їх “Хрестовою газетою” зростав.
Ліберальні й демократичні клуби та їхні періодичні видання було закрито. На селі відновлено
феодальні порядки - вотчинну юстицію та очолені юнкерами провінційні й окружні збори,
заборонено спілки наймитів. Але в 1860-х роках довершено визволення селян з викупом;
відтак юнкери і гросбауери (заможні селяни) отримали чимало грунтів і дешеву наймані
силу. Виникли рентні банки, що надавали тривалу розстрочку на сплату викупу, прогрес
сувало капіталістичне господарство, а юнкери перетворювалися на аграрних підприємців}
Проте в державних структурах юнкерство зберігало провідні позиції.

Підприємці Пруссії й цілої Німеччини скористалися з економічної кон’юнктури після
кризи 1847-1848 рр. Зростали металургійні та військові заводи. Рейнська область, Саксонія^
Силезія, Берлін стали центрами індустрії, зросли виплавка чавуну і видобуток вугілля.!
Кількість і потужність парових двигунів у промисловості за двадцять років після революції'
зросла більш ніж вчетверо, а залізнична мережа - більш ніж удвічі. Звичайною стала
акціонерна форма підприємств, зріс товарообіг, засновувалися нові банки. Швидкий еконо-
мічний розвиток стимулювала ліквідація митної роздробленості після створення митної унії,,
що в 50-ті роки охопила всі держави Німецького Союзу, крім Австрії. Формувалась
економіка, доповнена спільністю території, мови і культури. Населення німецьких земель,
передусім молода буржуазія, усвідомлювали потребу національної держави. Лише юнкерство)
боялося зміцнення буржуазії й залишалося на позиціях партикулярзму, але залежало від;
Гогенцоллернів і не протидіяло їхньому пануванню.

Восени 1859 р. виникла впливова "Німецька Спілка" на чолі з ганноверським адвокатом:
Беннігсеном і економістом Шульце-Делічем, чия програма передбачала “малонімецький”
шлях об’єднання німців навколо Пруссії й без Австрії. Південно-німецькі держави хотіли
зберегти самостійність і боялися прусської конкуренції, відтак 4862 р. вони створили "Союз
Реформи", орієнтований на Відень. Боротьба між прихильниками двох шляхів відбилась у
Пруссії. Новий король Вільгельм І послав у відставку Мантойффелля і пообіцяв реформи.
Незабаром сутички уряду з опозицією переросли у конституційний конфлікт через урядову
вимогу збільшення асигнувань на реорганізацію армії. Тоді король розпустив Палату
депутатів, припинив засідання Палати панів і відправив у відставку ліберальних міністрів.
Після виборів 1862 р. більшість, підтримана громадською думкою, знову відмовилася
надавати кредити військовому міністерству. Видатки на військо без згоди ландтаїу всупереч
Конституції викликали обурення і заклики “взяти рушниці”. Відновлені гімнастичні та
стрілецькі товариства готувалися до боротьби за національні та демократичні ідеали.

Громадська активність і посилення опозиції лібералів призвели до нової кризи. Більш
далекоглядні кола юнкерства почали залучати на свій бік буржуазію, вбачаючи в цьому
спосіб зберегти монархію, залишитися при владі й уникнути революції. Відхиляючи вимоги
проведення реформ через парламент, юнкери були готові до співпраці в об’єднанні
Німеччини “згори” - під егідою Пруссії. На чолі цих планів став князь Отпю фон Бісмарк.
Очоливши уряд 1862 р., він розпустив ландтаґ, продовжив реорганізацію армії, запровадив
загальну військову повинність і ліквідував ландвер - народну міліцію, що існувала від часів
боротьби проти"Наполеона. Він не задовольнив жодної вимоги лібералів, але енергійно
готував створення національної імперії, наголошуючи, що питання державного права
вирішуються не парламентськими промовами, а “кров’ю і залізом”. Для цього треба було
подолати опір дрібних монархів і витіснити вплив Австрії з Німеччини.

Франція не прагнула мати сильного сусіда на сході й намагалася підпорядкувати лівий
берег Рейну, атому підтримувала партикуляризм південних німців. Англія і Росія теж були за.
їх самостійність. Стосунки Росії з Австрією і Англією після Кримської війни залишалися
напруженими, і Бісмарк здобув дружній нейтралітет Росії за допомогою укладення конвенції"
про взаємодопомогу проти польського національного руху під час Січневого повстання
1863 р. (хоч у дружньому колі припускав анексію російської Польщі).

Пруссія ще у 1848-1849 рр. намагалася набути національного престижу війною з Данією
за Шлезвіґ і Гольштейн, але цьому завадило невдоволення великих держав. Обидва.
Кїцогства, населені німцями (крім північного Шлезвіїу, де жили датчани), були пов’язані з
^рнією особистою унією і мали окрему конституцію. Данський король Кристіан 1863 р.
Кширив загальнодержавну конституцію на Шлезвіг. Це дало привід до звинувачень в
Кексіонізмі і до ревізії питання приналежності герцогств. Пруссія ультимативно зажадала не
Ввіхати на Шлезвіг, а відмова Кристіана створила казус-беллі (привід для війни). Австрії
ввелося підтримати Пруссію в загальнонімецькій справі, і у війні 1864 р. вони разом завдали
Канії поразки. За Віденським миром герцогства перейшли до їх спільного володіння. Влітку
865 р. управління Гольштейном було передане Австрії, а Шлезвігом - Пруссії.

Кь Готуючи розгром Австрії, Бісмарк хотів розпорошити її сили і заключив таємну угоду з
[талією, пообіцявши тій австрійську Венецію. Він налагодив контакти з різними емігрантами,
псі були готові спровокувати заворушення в Угорщині та південнослов’янських землях.
Х>ранція за свій нейтралітет отримала натяк на територіальну компенсацію за рахунок Бельгії
і івого берега Рейну. Бісмарк відверто визначив мету своєї політики - “розчинити
Німеччину в Пруссії’. Навесні 1866 р. він зажадав від Австрії згоди на докорінне
реформування Німецького Союзу і, не діставши відповіді, скерував війська в Гольштейн.
Німецьким державам було надіслано проект Союзу без Австрії. Союзний сейм став на бік
Австрії, але Пруссія вийшла з Німецького Союзу і швидко розгромила Австрію. Озброєні
новими голчастими рушницями і добре навчені армії генерала Мольтке ввійшли до Саксонії
й Ганноверу, а 3 липня 1866 р. розбили австрійців у Чехії біля Садової. Було розгромлено й
загони малих німецьких держав, які підтримували Австрію, а 15 липня здобуто Франкфурт-
на-Майні. Австрійський імператор Франц-Йосиф пішов на мир у Празі (23 серпня 1866 р.), за
яким Австрія назавжди вийшла з Німецького Союзу, погодившися на анексію пруссаками
Шлезвіга, Гольштейна, Ганновера, Кургессена, Нассау, Франфурта-на-Майні. Вона мусила
сплатити контрибуцію і віддала італійцям Венецію. Восени виник Північноніліецький Союз з
22-х держав. За Конституцією (1866 р.), його очолив спадковий президент - Вільгельм І
Гогенцоллерн, який був головнокомандувачем, оголошував війну і укладав мир, призначав
! вищих урядовців, скликав парламент. Призначений ним канцлер очолював уряд і головував у
, верхній палаті парламенту, що складалася з представників держав Союзу. Закони і бюджет
Союзу приймав Рейхстаг (імперські збори), обраний на підставі загального виборчого права.
Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен-Дармштадт зберегли самостійність, але уклали з
Пруссією союзні договори. Держави Союзу зберегли династії, конституції, судочинство і
бюджети, але підлягали гегемонії Пруссії під чорно-білим прапором Гогенцоллернів з
червоною смугою внизу. Перебіг об’єднання змусив замовкнути опозицію, а історики
Ґ.Зібель і Г.Трейчке вихваляли Бісмарка. Восени 1866 р. більшість прогресистів подали
голоси, за зняття відповідальності з міністрів за витрату коштів на військо без згоди ландтагу.
Згодом вони утворили партію націонал-лібералів на підтримку Бісмарка.

Останні перешкоди на шляху до Німецької імперії усунула перемога над Францією
1870 р. Паризький уряд розраховував на католиків південної Німеччини, мав намір створити
буферну державу на лівому березі Рейну і повернути Австрію до Німецького Союзу. Проте в
перші ж тижні проти Франції виступили не лише Пруссія, а й південнонімецькі держави. До
патріотизму долучилися шовіністичні зазіхання, преса розгорнула інспіровану Бісмарком
кампанію за анексію “споконвічних” німецьких теренів. Наполеон III капітулював після
Седанської битви 2 січня 1870 р. Революція 4 вересня в Парижі проголосила республіку. А
18 січня 1871 р. у дзеркальній галереї Версальського палацу було проголошено Німецьку
імперію на чолі з Вільгельмом І. За Франкфуртським миром 10 травня 1871 р. вона одержала
Ельзас і Східну Лотарингію, а Франція мусила сплатити величезну контрибуцію.

Завершилася “революція згори”, в якій Бісмарк вміло використав національно-
-об’єднавчий рух, зберіг вірність юнкерству і прусській монархії, сприяв прориву Німеччини
до грона провідних держав континенту. Нищівного удару зазнала Віденська система 1815ї|
Загострилася боротьба за гегемонію: Англія, Франція і Росія отримали небезпечної
конкурента. Постійна напруга у франко-німецьких стосунках створювала потенційн
небезпеку нового збройного конфлікту.	н

Політичний розвиток імперії. За Конституцією 1871 р., Німецька імперія складалася,
чотирьох королівств, шести великих герцогств, чотирьох герцогств, восьми князівств, трьо:
вільних міст та імперської провінції Ельзас-Лотарингії. Кожна з цих держав мала ландтаї
конституцію, фінанси. Вищим законодавчим органом був рейхстаї (імперські збори),
обраний на підставі загального, рівного і прямого виборчого права із збереженням майнової
ценза. Його прерогативи обмежувало те, що закони набували чинності після схвалення
бундесратом (союзною радою) і кайзером (імператором), які мали право вето. Бундесрат
складався з представників німецьких монархів і вільних міст. Кайзером і головної
командувачем був король Пруссії. Двадцять років німецьку версію бонапартизму втілював
канцлер Отго фон Бісмарк, який водночас був прусським міністром-президентом і міністром
закордонних справ, а його відомство виконувало функції міністерства торгівлі й фінансів та
управляло Ельзасом-Лотарингією. Згодом виникли міністерства закордонних справ, імпер-
ських залізниць, юстиції, внутрішніх справ. При кайзері діяли цивільний і військовий
кабінети.

Юнкерство представляла Партія Німецьких Консерваторів (назва від 1878 р.). Партією
великого капіталу стали націонал-ліберали. Прогресивна Партія об’єднувала дрібну і середню
буржуазію, а 1884 р. вона злилася з лівим крилом націонал-лібералів у Німецьку Вільнодумну
Партію. Католики-партикуляристи взимку 1870-1881 рр. створили Партію Центру піді
проводом Л.Віндгорста, яка прагнула зберегти федеративний лад держави і зміцнити вплив
церкви, атому користувалася підтримкою поляків.

Об’єднання країни і французька контрибуція сприяли розвиткові єдиного внутрішнього
ринку й завершенню промислового перевороту. Німеччина з четвертого місця у світі за 20
років просунулася на друге й наздоганяла Великобританію. Крім виробництва чавуну і сталі
та видобутку кам’яного вугілля зросли нові хімічна й електротехнічна галузі, будувалися
залізниці. Бісмарк замінив економічний лібералізм протекційними митами, одержавив
залізниці Пруссії, запровадив монополію на тютюнові та спиртові вироби, державне
соціальне забезпечення, що у підсумку дало йому потужні важелі економічного впливу. Ці
заходи, що одержали назву “державного соціалізму”, активно використовувалися пропа-
гандою лібералів. У 1870-х роках у Німеччині єдиною грошовою одиницею стала золота
марка, прусський банк став імперським, запроваджено єдине судочинство. Компроміс
лібералів з консерваторами полегшив реформи.

Бісмарк намагався придушити соціалістичний рух, але на з’їзді в Готі 1875 р. була
утворена Соціалістична Робітнича Партія Німеччини, названа з 1890 р. Соціаі-
Демократичною Робітничою Партією Німеччини (СДРПН). Згуртування допомогло на
виборах, а 1898 р. соціал-демократи здобули третину голосів виборців. У другій половині
1890-х років один з лідерів СДРПН Е.Бернштейн висунув теорію стирання класових
суперечностей і запропонував шлях до соціалізму через реформи і співробітництво з іншими
партіями. Всупереч критиці РЛюксембург, А.Бебеля та інших марксистів реформізм здобув
впливи серед більшої частини соціал-демократів.

У зовнішній політиці Бісмарк прагнув гегемонії в Свропі. За допомогою союзу трьох
імператорів (Німеччини, Росії та Австро-Угорщини) 1873 р. він сподівався завадити франко-
російському зближенню і забезпечити тил. Але Росія і Великобританія не припускали нового
розгрому Франції. Тоді Бісмарк 1879 р. уклав угоду з Австро-Угорщиною, а 1882 р. виник
Троїстий Союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, спрямований проти Росії та Франції.
І	Розділ 6. Період індустріалізації...

і виявилися спроби залучити до нього Великобританію. У середині 1890-х років
мочали колоніальні загарбання у Південно-Західній Африці, які поклали початок
ю колоніальної імперії. Діяльність “залізного канцлера" перервала смерть
иа І та незгоди з молодим амбіційним Вільгельмом II. Новий канцлер генерал
і, замість аграрного протекціонізму уклав торговельні угоди з європейськими
, але поява іноземного збіжжя на німецькому ринку викликала різке невдоволення,
і був замінений дядьком кайзера князем Х.Гогенлое-Шиллінгфюрстом, який
я втілювати “політику згуртування" промисловців і аграріїв з “християнсько-
ими" ідеями монарха.

прав Німеччини на світову гегемонію вимагала ідеологічного обґрунтування й
іійного оформлення. До Пангерманського Союзу (1891-1939 рр.) увійшли аристо-
;путати, урядовці, промисловці, землевласники, професори і генерали. Союз висунув
програму німецької експансії. Важливі посадовці твердили, що німецькій расі бракує
по простору. Граф Бернгард фон Бюлов 1900 р. став канцлером, а 1897 р. оголосив у
і, що минули часи, коли німець поступався сусідам суходолом і морем, а собі
з тільки небо". Він вимагав “місця під сонцем". Це стало офіційним проголошенням
політики" Німеччини. Зростання фінансової могутності сприяло експортові капіталу
щно-Східної Європи, Близького Сходу, Південної Африки. Економічна експансія
Сполучалася з військово-політичною. Начальник генерального штабу фон Шліффен розробив
план війни на два фронти - проти Росії та Франції. Створювався величезний флот, аби
покласти край британському пануванню на морях. Формами “мирного проникнення" став
проект залізниці Берлін-Баґдад через Константинополь до Перської затоки, а також
'завоювання сфери впливу в Китаї. За чверть століття Німеччина загарбала 3 млн. кв.км. з
Заселенням понад 12 млн. осіб. Вільгельм II мріяв перехопити чужі колонії й провокував
^кризи навколо Марокко і Боснії, що мало не викликали великої війни. На початку XX ст.
‘протилежні блоки - Антанта і Троїстий Союз - вже були готові до боротьби за світову
гегемонію.

Політика правлячих кіл стосовно поляків. “Культуркамф”. Щодо польського
питання Бісмарк провадив традиційну політику, але мусив дедалі більше зважати на
зростання німецького шовінізму, хоча сам національні справи розглядав передусім з огляду
на державні інтереси Пруссії. Він рішуче протидіяв польському національному рухові,
і вбачаючи в ньому шкідливий вплив на “добре" польське селянство, яке бунтівна шляхта
‘відвертає від вірності прусській монархії. Канцлер вимагав беззастережної лояльності, не
надаючи великого значення етнічним відмінностям.

Адміністративна реформа Пруссії 1872-1875 рр. мала зміцнити контроль і над польськими
землями. Адміністрація деполонізувалася, було обмежено викладання рідної мови у школах.
Поляки зберегли можливість участі в прусському сеймі й рейхстазі, але їх невеликі
угруповання не мали помітного впливу, що спонукало їх до зближення з німецькою
католицькою опозицією.

Бісмарк започаткував “боротьбу за культуру" (нім. “культуркампф") - широку акцію з
метою послаблення ролі католицької церкви в суспільстві й підпорядкування її державі.
Насправді це була боротьба за утвердження прусської гегемоні! й здійснення онімечення
польських земель. Ліберали підтримали цей курс, вбачаючи в секуляризації шлях до
модерного суспільства. Держава контролювала призначення на церковні посади, католицьке
духовенство втрачало нагляд за початковими школами і вплив на політику. Єзуїти були
вигнані з Німеччини, закрито багато монастирів. Клір бойкотував ці закони. Арешти
непокірних священиків викликали обурення населення, передусім поляків, сприяли впливу
католицького Центру і посиленню його позицій в рейхстазі. Згодом Бісмарк мусив скасувати
більшість ухвал “культуркампфу”. Єпископи знов обійняли кафедри, ченці повернулися
монастирів, збереглися лише закон про цивільний шлюб та державний нагляд за школами.

Поляки перебували під захистом німецької Конституції поряд з рештою населення. Але!
1908 р. їм було заборонено провадити збори польською мовою, крім повітів, де ВОНИ;
становили понад 60% населення. Онімечення охопило економіку. Уряд колонізував схід£
звідки 1886 р. було виселено тисячі поляків, створено Колонізаційну Комісію для викупу
земель для німців. "Об'єднання Німців Східних Провінцій", що входило до Пангерманського1
Союзу, стало називатися “Гаката” за першими літерами прізвищ його засновників (Ганнеман,1
Кеннеман, Тідеманн), а онімечення прозвали “гакатизмом”. Закон 1908 р. ухвалив приму-
совий викуп землі у поляків. Результатом стало об’єднання боротьби за збереження польської
культури та мови в урядуванні з боротьбою за збереження землі. Згуртування і протидія
поляків не дозволили уряду провести в життя цей закон.

Польське суспільство і його структура. Урбанізація охопила Верхню Силезію і
Королівство Польське. Населення Познані в 1870-1910 рр. зросло у вісім разів, мешканці міст
становили 44% загальної людності прусської Польщі. Частина шляхти перетворилася на
великих аграрних виробників, а збідніла поповнювала лави інтелігенції, потреба в якій]
зростала. Селяни йшли до міст, емігрували і попри високу народжуваність їх питома вага!
скорочувалась. Зріс промисловий пролетаріат, значною мірою багатонаціональний (крім
поляків, чимало німців і євреїв), але його питома вага не була значною без великих;
підприємств. Буржуазну еліту становили аристократичні фінансисти і підприємці. До
середнього класу вливалася шляхта і ремісники. Численною була єврейська буржуазія, потім
йшли німці і поляки. Програма “органічної праці” сприяла соціальній, національній і
релігійній солідарності поляків, а спільні загрози і відсутність значних конфліктів
зумовлювали млявість політичного життя. У 60-70-х роках точилося суперництво
поміркованих лібералів з католицькими консерваторами; невеликий табір міщан-радикалів на
чолі з Романом Шиманьським, редактором журналу “Орендар”, тримався осторонь “панів”,
але не закликав до революційних змін.

Після вступу на престол Вільгельма II і відставки Бісмарка, поляки почасти переглянули
засади спільного опору Берлінові й місцевій адміністрації. Канцлер Л.Капріві потребував їх у
рейхстазі й натякав на поступки. Консервативні депутати під проводом Юзефа
Косьцєльського створили програму угоди з державою. Вони проголосували за військовий
бюджет, отримавши взамін поляка Флоріана Стаблєвського на посаді архиєпископа
гнєзнєнського і познанського, відновлення необов’язкової польскої мови в народних школах,
“Союз заробітчанських спілок”. Громадська думка чекала більшого і критикувала “придворну
партію”, тим більше, що незабаром німці знову посилили антипольську політику.

Польський суспільно-політичний рух. Поразка збройних спроб, відновлення Польщі
зміцнила противників силового розв’язання, які воліли ефективну повсякденну працю,
накопичення матеріальних ресурсів, зміцнення економічних та громадських організацій,
мережі шкільної й вищої освіти рідною мовою, лобіювання польських інтересів у владних
структурах. Найбільший вплив прибічники цього руху “органічної праці” мали у прусській
Польщі, де від 1865 р. Центральне Господарське Товариство під патронатом Максиміліана
Яцковського об’єднало рільничі осередки, котрі водночас приділяли увагу й національному
вихованню. У 1900 р. їх було близько 200 за участю кільканадцяти тисяч селян.

У культурному житті після Січневого повстання 1863-18641рр. упродовж тридцяти років
панували ідеї позитивізму. Польський позитивізм сприйняв деякі риси французької школи,
але мав особливості й був не лише філософською, а й літературною та суспільно-політичною
течією. Діячі нового покоління відкинули романтичний месіанізм “богообраної нації' і
ставилися до народу як єдиного організму, який треба підносити з допомогою освіти, участі у
314
________________________Розділ 6. Період індустріалізації... ________________________
^Ериємництві, творенні реальних практичних цінностей. Критично оцінюючи романтичну
^Ктьбу і самопожертви без наслідків, вони наближалися у Великопольщі до західних
^Ерапів, намагалися протидіяти клерикалізму та співпраці з прусською владою. Позитивісти
^Вкреслювали економічний прогрес і непокоїлись, аби поляки не опинились у хвості
^Вернізації. Героями стали не повстанці, а лікарі, вчителі, інженери, підприємці. Позитивізм
Изіпагувався літературою, зросла кількість газет і часописів, в тому числі для селян. Активно
Кпа незалежна преса на чолі з ліберальним “Познанським щоденником” і консервативним
^Ер’єром Познаньським”. У Силезії виходив “Католик", на Помор’ї від 1894 р.
Дристувапася популярністю “Газета Грудзьонська”.

КгНеформальна столиця Великопольщі Познань втрачала вплив через онімечення.
Вагомість осередками національної думки ставали Вроцлав і Берлін, де навчалися поляки.
Дрограма “органічної праці“ заохотила меценатство: в Познані діяли “Товариство Наукової
Допомоги” і Польський театр з написом на фронтоні “Нація собі”. За браком польських
Кідих шкіл їх почасти заміняли наукові товариства - Познанське і Торунське, Товариство
Иаукових Викладів. 1872 р. в Познані виникло Товариство Народної Освіти, яке незабаром
Кло закрите владою за політичну діяльність, а 1880 р. відновилося під назвою Товариства
шіародних Читалень. Завдяки йому у Великопольщі, на Помор’ї та в Силезії з’явилося понад
Вйсячу громадських бібліотек. На Помор’ї та в Хелмінській землі, де польське населення
Иереважало, товариство надавало стипендії молоді для навчання у школах та університетах.
Від чехів було запозичено ідею створення гімнастичних товариств “Сокіл” для патріотичного
виховання молоді. Польське суспільство чинило опір денаціоналізації, створюючи водночас
підстави незалежного від держави громадянського суспільства.

В Ідеї націоналізму, поширені в XIX ст. на Заході, знайшли послідовників серед поляків.
[Після появи у Швейцарії Польської Ліги, створеної з метою активізації національного руху,
[Споріднені філії виникли в Галичині й Пруссії. За ініціативою Романа Дмовського, Зитмунта
ІБаліцького та інших діячів молодого покоління у 1893 р. Польська Ліга була перетворена на
іНаціональну Лііу, аби гуртувати поляків для боротьби за відновлення національної
"державності незалежно від їхнього соціального походження. Зміцнення Ліги на анти-
російській основі утверджувало її орієнтацію на австро-німецький союз. У 1897 р. вона була
перетворена на Демократично-Національну Партію у Королівстві Польському. Такі ж партії
1904-1905 рр. виникли в Пруссії та Австрії. Національні демократи (ендеки) вбачали шлях до
незалежності Польщі в національно-політичних переворотах, що обов’язково мають
' відбутися у Європі, а своїм завданням вважали згуртування народу і політичне
і просвітництво. Вони створили численні осередки в багатьох закладах, навіть у гімназіях. На
прусські володіння ендеки поширили діяльність досить пізно, але знайшли там сприятливий
грунт і напередодні світової війни здобули загальну підтримку, використовуючи наявну
мережу громадських і господарчих спілок. Напередодні війни ідеологи ендеків (Р.Дмовський)
переорієнтувалися на Росію і Антанту, непокоячися зростанням німецького шовінізму.

У Верхній Силезії були спроби співпраці з німецькою Партією Центру. Зріс христи-
янсько-демократичний рух на підставі соціальної доктрини католицької церкви. Він охопив
середній клас і робітництво, впливав на профспілки. Нові ідеї витісняли консерваторів,
послідовників “органічної праці”, “угодовців і реалістів” (прихильників угоди з владою).
Створення модерних партій дало змогу захищати національні інтереси. Використовувалися
трибуни парламентів Німеччини й Австро-Угорщини, преса, мітинги, демонстрації, інші акції
протесту проти асиміляторської політики.

Соціалізм у польських землях Пруссії спочатку мав незначні впливи, тому що його
вважали черговою спробою онімечення. Більшість німецьких соціалістичних діячів не
виявляла поваги до польської мови і звичаїв. Згодом нові погляди поширилися, і 1890 р. в
Берліні виник Союз Польських Робітників, який 1893 р. приєднався до ПольсьюЯ
Соціалістичної Партії (ППС), повсталої в еміграції. Втім на виборах вони не виборола
жодного мандату. Частина польських соціалістів пішла за революційним крилом рух^Я
очолюваним Соціал-Демократією Королівства Польського і Литви (СДКПіЛ). Під впливоЯ
революційних подій 1905-1907 рр. в Росії польські соціалісти в Німеччині (ППС і СДКПІЛ)
визнали себе складовою частиною німецької соціал-демократії. Але у прусських володіннях
радикальні настрої швидко згасали.

На початку XX ст. загроза онімечення зросла. Берлін 1913 р. додатково виділив мільярд
марок на викуп земель у поляків. Проте розбудовані громадські і кооперативні організації'
дозволяли їм чинити успішний опір державній політиці, зберігаючи власність у польських-
руках. Помітнішим був поступ онімечення в культурі засобами школи, адміністрації и
війська. Молодь навчалася німецької мови, відбувала муштру і втрачала самобутність. Лише
церква уникнула онімечення. Спроби запровадити німецьку мову примусом з покаранням
різками і штрафуванням батьків, викликали обурення, демонстрації перед консульствами
Німеччини у Варшаві та Львові, бойкот прусських товарів. 1906 р. відбувся загальний страйк
учнів, який отримав міжнародний резонанс. Загроза денаціоналізації приглушила соціальні
конфлікти. Популярні гасла ендеків почали підтримувати й консерватори. На Помор’ї 1912 р.
виникла Польська Католицька Народна Партія на чолі з Віктором Кулевським, редактором
“ Газети Грудзьонсько’ї”. У Верхній Силезії до християнської демократії схилявся енергійний
депутат парламенту Воіїцєх Корфанти, чільний політик регіону.

Польська фракція (коло) рейхстагу, керована консерваторами, а потім ендеками,
провадила помірковану політику, але тим гучнішим стало їх спільне з соціал-демократами
голосування проти розбудови німецького військового флоту у 1912 р. У найгіршій ситуації
опинилися поляки на Мазурах, де їхні кволі осередки піддавалися онімеченню. Занепадала
польська меншина на заході Пруссії. Процес онімечення могли спинити лише великі
політичні зміни, які у Німецькій імперії здавалися неможливими.

Лужицькі серби. Зміни в Німеччині XIX ст. вплинули на лужицьких сербів у Пруссії та
Саксонії. У них формувалася нова соціальна структура, зокрема, інтелігенція, зароджувався
інтерес до минулого. Мова єднала спільноту, поділену віровизнаннями. У Будишині (нім.
Баутцен) 1817 р. було засновано учительську семінарію. Виникли інші подібні заклади.
Вчителів готувала Лужицька семінарія у Празі, де викладав видатний славіст Й.Добровський.
Помітний вплив чинив німецький романтизм. Відродження розвивалось у напрямах вивчення
і розвитку культури, кодифікації мови, розширення її використання.

Визначний діяч Відродження серболужичан Ян Арноиїт Смолер (1816-1884) збирав
фольклор, вивчав діалекти. Будителі Р.Мень, Ф.Лок, Я.Шиндляр на доброчинні кошти
засновували школи і газети. Граматику опублікував 1830 р. священик Гандрій Зейлер, а від
1847 р. за чеським зразком розпочала діяльність Матиця Сербська, що видавала популярні
книжки і часопис, підготувала правопис верхньолужицької мови.

Культурницький рух охоплював дедалі ширші кола, передусім у Верхній Лужиці, що
входила до складу Саксонії. Більш толерантна, ніж у Пруссії, влада дозволила 1835 р.
факультативно вивчати рідну мову в початкових школах. Центром громадського життя став
Будишин. Наприкінці 1830-х років у Будишині та Вронлаві виникли товариства лужицьких
студентів. Напередодні і під час революції 1848-1849 рр. серби підтримували загально-
демократичні вимоги, створювали політичні й культурні спілки. У березні 1848 р. почав
виходити часопис “БегЬзкі по\¥Іпкаґ“ (Сербські новини), що боронив республіканські ідеї й
етнічні права. Найважливішою акцією став референдум з національного питання, за
результатами якого Я.Смолер зажадав від франкфуртського парламенту схвалити закон про
рівноправність ненімецьких народів з німцями. Це відбулося 31 травня 1848 р. Проте петиція
£	Розділ 6. Період індустріалізації,..

Н	..	-	.... -	....

;сепян Верхньої Лужиці до саксонського короля Фридріха Августа, яка поряд з економічними
питаннями вимагала розширення прав громад, викладання рідної мови в школах,
застосування її в церкві та судоминстстві, залишилася без відповіді.

Матиця Сербська ініціювала наступну "Велику Петицію ” в червні 1848 р. з культурними
^вимогами, яку під тиском революційних подій король обіцяв задовольнити. Для проведення
виборів у парламент Саксонії виникло об’єднання серболужицьких товариств. Поміркований
рух не вийшов за межі конституційної монархії. Уряд зважив на лояльність сербів і визнав їх
окремою народністю, виділив спочатку два, а потім дванадцять місць у парламенті. У
початкових школах запроваджено рідну мову, в гімназії Будишина і учительських семінаріях
вона стала обов’язковим предметом. Урядовцями і священиками до Лужиць призначали
лише тих, хто володів мовою.

Пруссія теж зробила поступки: в школах дозволялося вивчати лужицькою мовою Закон
Божий, а у хошебузькій гімназії почалося її викладання. У 1860-х роках рух сербів
активізувався. Я.Смолер і М.Горнік заснували журнал „Лужичанин". Матиця Сербська
сприяла дослідженням історії, етнографії, мовознавства, книговидавництву. Просвітницьку
роботу провадило створене 1862 р. католицьке Товариство Кирила і Мефодія, щороку
організовувалися пісенні фестивалі.

З об’єднанням Німеччини почалася нова хвиля онімечення, мовні утиски викликали опір
серболужичан. У 1870-х роках їхній рух набув політичного забарвлення. Розвиток
промисловості спричинив наплив до Лужиць робітників з інших регіонів, а вихідці з
лужицьких сіл у промислових центрах швидко онімечувались. Урбанізація і міграції призвели
до зменшення кількості серболужичан на батьківських землях, але ці процеси сприяли
піднесенню їхнього економічного рівня. Поміж серболужичан зросла буржуазія, яка
підтримала національний рух. Арношт Мука і Я куб Барт-Чишинський заснували у Празі
Спілку Студентів, що влаштувала в серпні 1875 р. перший з’їзд лужицьких студентів і
молоді. Згодом з’їзди з обговоренням питань протидії онімеченню і підтримки освіти
збиралися регулярно. Друкованим органом цього молодосербського руху став заснований
1876р. журнал "Липа Сербська”. Від 1882 р. виходила популярна газета ,Лужиця'\
Молодосерби створили 1883 р. філію Матиці Сербської в Нижній Лужиці, заснували
господарські, культурні, спортивні спілки. На виставці ремесел і художніх промислів 1896 р.
у Дрездені окремим відділом були представлені лужицькі експонати, що склали основу
Музею Матиці Сербської.

На межі XIX і XX ст. лужичанам заборонили вчителювати, навчати рідною мовою. Опір
онімеченню сприяв їхній консолідації. У жовтні 1912 р. у Войєрецах постав Союз Лужицьких
Товариств "Доповіла" (Домівка) - центр громадського життя, який гуртував 31 організацію з
2890 членами. Він розбудував кооперативи, кредитні й освітньо-культурні установи, на які
спирався національний рух лужицьких сербів. Це дозволило зберегти національну
ідентичність невеликому народові, який проживав у суцільному німецькому оточенні.

4.	Габсбурзька імперія: внутрішній розвиток і зовнішня політика

Перебудова монархії. У 50-х роках XIX ст. державна система Габсбурзької імперії
вичерпувала свої можливості як у внутрішньому житті, так і на зовнішній арені. Військові
поразки, тиск нових національних політичних сил змусили Габсбургів переглянути свій
державно-політичний курс. У намаганні забезпечити майбутнє імперії правляча династія
пішла на певну децентралізацію влади. Перші кроки до цього були зроблені наприкінці 50 -
початку 60-х років XIX ст. У 1859 р. Франц Йосиф видав т.зв. Лаксенбурзький маніфест, який
обіцяв політичні реформи. Іх практичною реалізацією стало прийняття на зламі 1860-1861 рр.|
нових конституційних законів. У березні 1860 р. імператор видав декрет про скликання
парламенту (розширеної Імперської ради). Він мав складатися з пожиттєво призначених у
1851 р. членів Дорадчої колегії та депутатів, обраних земськими сеймами. Жовтневий диплом
1860 р. юридично відмежовував попередній курс неоабсолютизму. Видання цього документу
з державно-правового погляду відбило тенденцію до поєднання централізованого управління
імперією з принципами децентралізації. Диплом, який загалом прокламував принципи
вірності історичному державному праву монархії та її традиційній адміністративно-
політичній структурі, прирівнювався до федеральної конституції, оскільки закріплював за
окремими австрійськими володіннями (королівствами і коронними землями імперії)
традиційні автономні права. До загальноімперської компетенції відносилися закордонні і
військові справи, фінанси, торгівля, транспорт. Решта функцій передавалися у відання
місцевих сеймів. Затверджений імператором Лютневий диплом 1861 р. детально
регламентував процедуру виборів до загальноавстрійського парламенту і визначав його
повноваження. Загальноімперські справи обговорювалися на розширеному засіданні;

параламенту за участю угорських депутатів; власне угорські - лише на угорському сеймі.;
Було ліквідовано Сербську Воєводину і Банат як окремі адміністративні одиниці, а їхні)
території включені до складу Угорщини і Хорватії-Славонїї (частина Срему). Угорщині)
поверталася область Міжмур’є з хорватським населенням (була у складі Хорватії з 1848 р.).)

Угорським державним зборам і хорватському саборові надавалися законодавчі функції, тоді;
як представницьким установам власне австрійського комплексу - лише право готувати)

закони. Цими актами Відень демонстрував визнання Габсбургами “державного права”)
Угорського Королівства.	)

Проте угорські правлячі кола сподівалися на радикальну реставрацію своєї державності і!
не бажали залишатися австрійською провінцією. Тому вони відкинули Лютневий диплом і;
вдмовилися взяти участь у засіданні загальноімперського парламенту, який розпочав роботу в;
квітні 1861 р. їх підтримали в Хорватії, Трансильванії, Істрії. Віденський уряд розпустив,
угорський сейм, запровадив в Угорщині особливий режим правління, який тривав чотири;

роки.

Восени 1865 р. імператорським декретом було відмінено статті Лютневого диплому,;
розпущено віденський парламент і дозволено скликати угорський сейм. У таких умовах'
розпочався етап узгодження умов австро-угорської угоди. Було узгоджено, що монархія'
Габсбурґів перетворюється у державу з двома окремими урядами і парламентами та трьома-
спільними міністерствами (закордонних і військових справ, фінансів). У лютому 1867 р.!
австрійський імператор призначив угорський уряд на чолі з ДАндраші, а в червні
коронувався угорською короною.	!

Австро-угорська угода 1867 р. призвела до утворення дуалістичної конституційної
держави. Формально це була союзна держава, яка імператорською постановою від 14
листопада 1868 р. одержала офіційну назву “Австро-Угорської монархії”. Влада імператора1
номінально була обмежена рейхсратом (в Австрії) і сеймом (в Угорщині). Австрійська
частина монархії (Австрійська монархія; Співдружність королівств і земель, представлених у
рейхсраті; Ціслейтанія*) включала Австрію, Чехію, Моравію, Силезію, Ґорицю, Істрію,
Трієст, Далмацію, Крайну, Галичину і Буковину. Угорську частину монархії (Транслейтанія)
склали Угорщина, Трансильванія, Хорватія, Славонія, порт Рієка, Банат, Словаччина і
Закарпатська Україна. При врегулюванні міжнаціональних відносин конституція проголосила

Назви Ціслейтанія (300 тис. кв.км., 24 млн чол.) і Транслейтанія (322 тис. кв.км.. 17.5 млн. чол.)'
виникли з через тс, що монархію Габсбурґів розділяла на дві частини річка Лсйта. права притока Дунаю.
І	Розділ 6. Період індустріалізації,..

ільну рівноправність. Галичині надавалася внутрішня автономія через компетенцію
йового сейму (вперше зібрався у 1861 р.). Проте українське питання і надалі залишалося
ирішеним: в усіх практичних справах повний контроль над краєм віддано польській знаті,
)водство велося польською мовою, вся соціальна, економічна і освітня політика
стасована до інтересів правлячої верстви.

Для розв’язання загальнодержавних справ щорічно почергово у Відні та Пешті (з 1872 р. -
апешті) скликалися т.зв. делегації за участю однакової кількості (по 60) представників від
ксрату і сейму. На початках рейхсрат формувався шляхом призначення членів та
агатів, обраних земськими сеймами. Перші прямі вибори до віденського парламенту
іулися у 1873 р. Вони були регламентовані майновим, віковим і статевим (право голосу
и лише чоловіки) цензом. З 1889 р. всі питання, що були спільними для Транслейтанії,
[називалися “імперськими і королівськими”, тоді як для Ціслейтанії - “імперсько-
королівськими”. Державні герби залишалися без змін протягом 1836-1915 рр.

Правове становище інших земель монархії Габсбургів не змінилося. Закон про
національності від 1868 р. передбачав обмежене використання національних мов у
адміністрації, судочинстві, школах. Загалом національна політика віденського двору була
спрямована на збереження контролю за володіннями і статусу імперії як великої держави.

Польське суспільство Галичини. Галичина як окремий коронний край (Королівство
Галіцїї, Лодомерії, Велике князівство Краківське, князівство Освєнцімське та Заторське) була
у складі Австрії. За даними офіційного перепису населення (1900 р.) в Галичині проживало
46% поляків і 41,5% українців. Управління краєм здійснював вищий державний
адміністративний орган - намісництво, організаційна структура якого була визначена
імперськими законами (1852 р. і 1868 р.). Представницькі функції виконував Галицький
крайовий сейм (з 1861 р.).

Головною соціальною силою Галичини в другій половині XIX ст. залишалася шляхта.
Вона прагнула закріпити свої економічні та соціальні переваги й домогтися політичної влади.
Значна її частина орієнтувалася на угоду з монархією, в якій вбачала гаранта свого панування
в Галичині. Від Габсбургів вони сподівалися здобути автономію Галичини. У 1859 р. багатий
польський землевласник Агенор Голуховський став австрійським міністром закордонних справ
(з 1849 р. був галицьким намісником). Саме він відіграв вирішальну роль у формуванні
нового політичного устрою в Галичині: за його порадою Відень відмовився від планів поділу
краю на польську та українську частини, почав проводити пропольську політику у всіх
сферах життя. За таких умов зміцнилися надії польської шляхти, що віденський уряд надасть
Галичині автономію, чим спричинить відбудову польської державності під скіпетром
Габсбургів. Активну діяльність розгорнули т.зв. краківські консерватори - прихильники
лояльного ставлення до монархії. їхніми лідерами були С.Тарновський, А.Потоцький,
П.Попель, Ю.Дітль. Свою програму автономії Галичини вони публікували у газеті “Час”:
запровадження польської мови в школах, установах і судах, розширення прав сейму, надання
полякам адміністративних посад. Фактично це була програма полонізації Галичини.
Аристократична еміграція у Франції (А.Чарторийський) схвалила програму консерваторів.
Тим самим реалізувалася стратегія перетворення Галичини при підтримці Австрії у
“польський П’ємонт”.

З середини 60-х років XIX ст. після суворих репресій російського царату проти учасників
визвольного повстання 1863-1864 рр. центр польського національно-політичного життя
перемістився до Галичини. Провідне місце серед польських політичних сил тут посіли
консерватори, які поділялися на “станьчиків” (“блазнів”) (С.Тарновський, А.Потоцький,
М.Бобжиньський) і “подоляків” (В.Дзєдушицький, А.Голуховський), які зуміли добитися
переважного впливу на політику монархії в Галичині. Помітною була діяльність ліберал-
Історія Центрально-Східної Європи
авя=гяяяяяв==х==яи8ИЕ=вяяяї8в==5Я==^=гя=я===яй=и±гяйгйя==±ях=зг=ее=яя=в8^ва=»вяяяяе==®яг==йгг==г=г===е==^=±я^===йг=±±±йг==5=5=я5==гг==г===я==^вв
демократів, провідні позиції серед яких займали представники інтелігенції - адвокати,
журналісти тощо (Ф.Зємялковський, Ф.Смолька). Вони висували програму розвитку
національної економіки і культури.

1868 р. у Львові виникло національно-демократичне товариство на чолі з Ф.Смолькою. У
програмному документі, який проголошував Галичину інтегральною частиною Польщі,
містилися вимоги повної автономії краю, зокрема створення уряду, відповідального перед
сеймом, передача сейму всіх внутрішніх справ, утворення територіального війська тощо. Ці
вимоги склали основу резолюції Галицького сейму і були передані імператору. Однак той
відмовився їх задовольнити. Боротьба за автономію по суті завершилася у 1873 р., коли новий
закон про вибори до віденського парламенту не викликав жодної протидії у Галичині. На цей
час тут вже склалися основні ланки системи самоуправління: діяв сейм, лише поляки займали
посаду намісника (до 1916 р.), центральну владу представляв міністр у справах Галичини,
якого призначав імператор за погодженням з Польським колом (об’єднання польських
депутатів у віденському парламенті, утвореним 1867 р.); виборча куріальна система
(заснована на становому представництві) забезпечувала полякам відчутну перевагу в сеймі. У
1869 р. польська мова стала офіційною в адміністрації та освіті краю.

У 80-х роках XIX ст. поширилася соціалістична ідеологія, з’явилися перші соціалістичні
організації. Спочатку вони створювалися спільно поляками та українцями. У 1879 р. перші
соціалістичні гуртки у Львові і Кракові організував Л.Вариньський. Однак австрійська поліція
швидко їх викрила і 1880 р. в Кракові відбувся перший судовий процес над соціалістами. У
1892 р. польські соціалісти утворили окрему Польську Соціал-Демократичну Партію
Галичини і Тєшинської Силезїї (ППСД). Вона була складовою частиною Австрійської
Соціал-Демократичної Партії і стояла на позиціях культурно-національної автономії
Галичини.

Головним змістом суспільно-політичного життя Галичини другої половини XIX ст. стало
загострення польсько-українських стосунків, пов’язане з формуванням українського
національного руху та його переходом до боротьби за рівноправне становище у краї.
Польські консерватори прагнули перетворити край у зародок відродження Польської
держави, тому йшли на співробітництво з монархією, сподіваючися розширити автономію
краю при збереженні польської домінації. Для українців широка автономія Галичини
означала дальшу полонізацію. Тому вони вимагали поділити край, проти чого категорично
виступали поляки. По мірі зростання національно-політичної свідомості українського
селянства воно дедалі активніше втручалося в польсько-українське протистояння, висуваючи
соціальні вимоги ліквідації польського поміщицького землеволодіння. Були спроби досягти
певного компромісу. Вони набули реальних рис. коли українська т.зв. Стара Громада в Києві
таємно домовилася з польськими консерваторами Галичини про сприяння в зміцненні
позицій українського національного руху на противагу місцевому русофільству, яке
оірєнтувалося на Росію. У ролі посередника в розв’язанні польсько-українського
протистояння в Галичині виступив офіційний Відень, зацікавлений у послабленні
проросійських тенденцій серед галицьких українців. У 1890 р. дійшло до порозуміння,
відомого під назвою “нова ера”. Галицький намісник Казимир Бадені та лідери українського
національного руху (О.Барвінський, Ю.Романчук) обмінялися у сеймі деклараціями добро’Г
волі, українці отримали певний простір для культурного розвитку, було засновано кафедру
історії Східної Європи у Львівському університеті, на яку запрошено з Києва
М. Гру шевського. Українці сподівалися на зміни у політичній системі, але поляки
погоджувалися лише на поступки у сфері функціонування української мови, освіті тощо-
взамін заа визнання українцями існуючого в Галичині стану. Сеймові (1895 р.) і
парламентські (1897 р.) вибори в Галичині проходили під акомпанемент польсько-
320 '
українських конфліктів і зловживань з боку польської влади. Усе це звело нанівець “нову
еру” й спричинило ескалацію польсько-українського конфлікту.

На початку XX ст. польсько-українське протистояння переросло з боротьби між двома
національними елітами у конфронтацію між двома народами. Вона розгорталася навколо
трьох основних питань: проведення виборчої реформи, відкриття українського університету,
селянського питання. У квітні 1908 р. український студент М.Січинський, протестуючи проти
зловживань влади, застрелив намісника А.Потоцького. Серед поляків зміцнилися впливи
національних демократів (ендеків), які виступали під гаслами згуртування поляків і
поборювання українців. їхніми опонентами були українські національні демократи, радикали
і соціал-демократи, які спиралися на зростаючу національну свідомість й політичну
активність українського селянства, нечисленної інтелігенції. Численні масові заходи обох
сторін - польської та української - часом переростали у криваві зіткнення. Так було у 1910 р.,
коли під час сутички між студентами Львівського університету загигув українець А.Коцко.

Польська культура у Галичині мала сприятливі умови для свого розвитку і користувалася
постійними дотаціями Галицького сейму (у 1902 р. на розвиток культури польська сторона
одержала 333 тис. крон, а українська - лише неповних 36 тис.). Важливими осередками
культурного життя були Краків, Львів, Перемишль, Станислав, Тернопіль, де діяли численні
польські навчальні заклади, установи, товариства, видавництва. Чимало відомих польських
вчених працювало у Львівському університеті. Праці історика й економіста Фраицішека
Буяка (1875-1953) грунтувались на місцевих джерелах (“Галичина” та ін). Історик і правник
Освальд Бапьцер (1858-1933), член Наукового Товариства імені Шевченка, написав ряд праць
з історії польського права (“Історія устрою Польщі”, “Генеза королівського трибуналу”).

Розвиток чеського національного руху. На зламі 50-60-х років XIX ст. чеський
національний рух переживав нове піднесення. Обіцянка широкої автономії з боку Відня була
зустрінута чеськими політиками як крок до реалізації політичної програми Ф.Палацького.
Створювалися або відновлювали роботу національні культурно-просвітницькі товариства,
організації та об’єднання (“Мещанська беседа”, “Умєлєцка беседа”, “Глагол”. “Сокіл”).
Важливими осередками політичної боротьби стали клуби чеського, моравського і сілезького
сеймів.

Чеські політичні лідери ліберального спрямування (Ф.Палацький. Ф.Рігер, Ф.Браунер)
утворили нове політичне об’єднання, яке в літературі одержало умовну назву Національної
партії. У її програмі визначальною була ідея історичного права, тобто права народу на
відновлення втраченої державності. Чеські діячі зуміли домовитися про спільні дії щодо
здобуття автономії земель Чеської корони у складі Австрії з провідними діячами історичної
чеської шляхти - графами Л.Туном і Г.Клам-Мартінцем. Останні представляли ту частину
шляхти, яка була незадоволена централізаторськими діями Відня і дотримувалася поглядів
автономії. Проте лідери Національної партії по-різному бачили шляхи досягнення
політичного об’єднання чеських земель монархії. Це спричинило виокремлення двох
основних політичних течій у партії. Консерватори або “старочехи” (Ф.Рігер, Ф.Палацький)
вважали, що імператор повинен повернути Чеському Королівству його права. На відміну від
них ліберал-демократи або “молодочехи ” (К.Сладковський, Е. і Ю.Грегри) підкреслювали
лраво самого народу на суверенітет і були проти союзу з шляхтою.

Чеським депутатам у віденському парламенті не вдалося добитися визнання історичних
прав Чеських земель. Тому у 1863 р. вони залишили його і зосередили діяльність на роботі
чеського сейму. Через два роки вони провели у сеймі закон про рівноправність чеської та
німецької мов на території Чехії, виношували ідею добитися федералізації монархії
Габсбурґів. Розгорнуту програму такої перебудови Австрії на основі історично-державних
принципів сформулював Ф.Палацький у серії статей під загальною назвою “Ідея Австрійської
з
держави”. На його думку, це мав бути комплекс земель з двопалатними земськими сеймамй
та спільним генеральним сеймом - рейхсратом. Для забезпечення національної рівноправ^
ності могли вживатися дві чи три розмовні мови. Виконавчу владу очолював би центральний
уряд, а на місцях - канцлери окремих земель, які за посадою входили б до складі
центрального уряду. Однак утворення дуалістичної Австро-Угорщини означало крах цих£
політичних планів. На знак протесту проти дій офіційного Відня чеські депутати вийшли $
Чеського сейму і сформували пасивну опозицію.	*

Перетворення монархії Габсбургів у дуалістичну державу призвело до нової розстановки}
політичних сил у чеському суспільстві. У 1868 р. було покладено початок могутньому,
загальнонаціональному демократичному рухові "таборів”. Вимога відновлення чеської
державності на таборах пов’язувалася з боротьбою за загальне виборче право, розширення,
компетенцій сейму та іншими. Національно-політичне забарвлення мало урочисте закладення
у Празі в травні 1868 р. будинку-Національного театру. Подібний характер мали також
червневі святкування 1868 р. з нагоди 70-річного ювілею Ф.Палацького.	і

Уряд намагався розрядити політичну напруженість у Чеських землях з допомогою;
укладення угоди з чехами. На початку 1871 р. він розпочав переговори з чеськими і
політичними лідерами, які представляли шляхту і старочехів. Молодочехи не брали участі в
переговорах. Спроби порозуміння завершилися підписанням у жовтні 1871 р. т.зв.
Фундаментальних статей, текст яких був зачитаний у земському сеймі. Вони визнавали
угоду про австро-угорський дуалізм, передбачали розширення компетенції чеських сеймів і
скликання для- всіх Чеських земель загального генерального сейму. Прийняття Фунда-
ментальних статей означало б надання чехам автономії в австрійській частині імперії. Однак
під тиском антиурядових і антислов’янських виступів німців, які прокотилися австрійською
частиною імперії, імператор відмовився затвердити австро-чеську угоду.

Неприйняття Фундаментальних статей започаткувало новий етап національно-політичної
боротьби в Чеських землях. Упродовж 1873-1874 рр. частина чеських депутатів відновила
роботу у земських сеймах і віденському парламенті. У 1874 р. молодочехи проголосили про
свій розрив із старочехами і утворення власної партії - Національної Партії Вільнодумних. Її
програма проголошувала захист національних прав та інтересів, визнання автономного
статусу земель Чеської корони, розширення виборчого права. У 1878 р. від пасивної опозиції
відмовилися й старочехи. За взаємною домовленістю всі чеські депутати в парламенті
(старочехи, молодочехи та “історична шляхта”) утворили Чеський клуб. З пасивною
опозицією щодо політики уряду було покінчено, але злагода серед чеських політиків не
настала.

Наприкінці 1879 р. керівництво Чеського клубу подало імператору чотири Меморандуми
з вимогою рівноправності чеської мови у діловодстві, судочинстві, середніх школах,
Празькому університеті. У квітні 1880 р. уряд дозволив використовувати у судочинстві Чехії і
Моравії паралельно чеську і німецьку мови (так було до 1918 р.). Другою поступкою чехам
стала урядова постанова 1881 р. про поділ Празького університету на чеський і німецький.
Проте поступки не вирішували проблем національного самовизначення чехів.

У 1880-ті роки чеський національний рух очолили молодочехи. 1887 р. на з’їзді
молодочеської партії була прийнята програма, основу якої склали вимоги автономії земель
Чеської корони у складі Австро-Угорщини, запровадження загального і рівного виборчого
права, забезпечення свободи слова, зборів, друку. Програма була підтримана населенням, і у
1889 р. на виборах до Чеського сейму молодочехи здобули 39 мандатів (замість колишніх 11),
а старочехи - 58 (замість колишніх 85). У сеймі молодочехи утворили Клуб Національної
Партії Вільнодумних. Проте австрійський уряд продовжував співробітництво з старочехами.
У січні 1890 р. він уклав з ними т.зв. "Пунктацїї”, які передбачали поділ земель Чеської
322
 корони на чеські та німецькі округи. Це було кроком назад порівняно з 1880 р., коли мовна
В рівноправність не обумовлювалася територіальними межами. “ПунктацїГ передбачали
ї своєрідну етнічну селекцію Чеських земель, зокрема поділ на національні секції (чеську' та
| німецьку) шкільництва, промислової і торгової палат тощо. Звістка про укладення
В.“Пунктацій” викликала хвилю протестів чеської громадськості, на гребені якої молодочехи
Тдосягли остаточної політичної переваги в національному русі. Під час виборів 1896 р. до
' чеського сейму старочехи своїх кандидатів не виставили. Натомість молодочехи здобули 82
мандати і змогли перейти до безпосередніх стосунків з урядом.

На зламі ХІХ-ХХ ст. питання чесько-німецьких стосунків було чи не найважливішими в
суспільно-політичному житті чехів. Урядові розпорядження 1897 р., за якими у судових і
। адміністративних органах Чеських земель закріплювалася рівноправність чеської та німецької
І мов, спричинили спалах невдоволення німецького населення і чесько-німецький конфлікт у
і районах з переважанням німців. Австрійські та німецькі депутати бойкотували засідання
 парламенту, внаслідок чого він втратив дієздатність. У 1900 р. віденський уряд пообіцяв
чеським депутатам втілити в життя закон про рівноправність чеської та німецької мов,
вимагаючи взамін підтримки при вирішенні важливих питань австро-угорських відносин та
інших важливих справ. Оскільки німецькі депутати віденського парламенту бойкотували
засідання, він був розпущений і призначено нові вибори. Вони проходили на зламі 1900-
1901 рр. Важливе місце у виборчих програмах чеських політичних партій займали
національні вимоги, перш за все мовні.

Чеський національно-політичний рух набрав піднесення наприкінці 1901 р. у зв’язку з
сеймовими виборами. У Чеському сеймі чехи здобули переважну більшість - 166 мандатів,
тоді як німці лише 65. У моравському земському сеймі чехи поступилися німцям. Перемога
чехів викликала чергове чесько-німецьке загострення. Для його врегулювання у Відні була
скликана чесько-німецька комісія з мовного питання. Однак вона завершилася
безрезультатно. Проекти законів щодо врегулювання чесько-німецького протистояння,
вирішення мовного питання ще кілька разів ставилися на розгляд віденського парламенту та
чеського сейму, але не завершилися виробленням прийнятних для обох сторін рішень.

В останні десятиліття XIX - на початку XX ст. в Чеських землях виникли нові чеські
політичні партії. На початку 1881 р. під керівництвом Й.Клам-Мартінца і Л.Туна почала
формуватися партія чеських великих землевласників, яка відстоювала ідеї історично-
політичної самобутності Чеських земель. У середині 80-х років розпочався-тривалий процес
формування партії чеських реалістів. Становлення її суспільно-політичної ідеології
відбувалося на підставі вивчення та обговорення проблем соціального, політичного та
духовного становища чеської нації. Одним з провідних ідеологів партії був вчений Тамаш
Масарик (1850-1937) У 1882 р. він став професором філософії Кардового університету в
Празі. За ініціативою Т.Масарика група молодих викладачів почала видавати часопис
‘Атенеум”, на сторінках якого з’явилися сенсаційні статті про Краледвірський і
Зеленогірський рукописи - національну гордість чехів - як про майстерні літературні
підробки. Наукова полеміка, що розгорнулася навколо цього питання, швидко набрала
політичного забарвлення, оскільки йшлося про “зазіхання” на національні святині.
Незважаючи на те, що Т.Масарика та його друзів звинуватили у зраді національних інтересів,
вони продовжували відстоювати правду. У їхніх виступах і статтях по-новому зазвучали теми
відродження нації та державності, котрі повинні спиаратися на новочасні політичні реалії,
досягнення наукової думки, а не історичні права та романтичні візі!’. Т.Масарик пропагував
ідеї перебудови суспільства у тісному зв’язку з науково-технічним прогресом, гуманістичним
ставленням до людини, врахуванням реальної міжнародної обстановки. Ці ідеї лягли в основу
програми Чеська Народна Партія, створеної в 1900 р.
З кінця 80-х років заявив про себе “прогресистський рух” (брати Гайни. А.П.Веселй;1
А.Рашин, В.Клофач), соціальною базою якого були студенти, молоді робітники. Демог
кратична орієнтація, республіканські традиції його представники доповнювали радикальним
націоналізмом, спрямованим передусім проти німців Чеських земель. Прогресисти
найчастіше були ініціаторами антинімецьких та антиурядових виступів, за що зазнавали
переслідувань з боку уряду. Резонансний судовий процес (1894 р.) проти учасників однієї з
прогресистських організацій - “Омладіни” - призвів до спаду прогресистського руху та
пізнішого розколу в ньому. У 1897 р. на основі соціально-реформістського середовища
прогресистів була утворена Радикальна Прогресистська Партія (А.Гайн, А.Чижек), яка
представляла головним чином ліберальну і радикально налаштовану інтелігенцію та
студентів. Праве крило прогресистського руху і частина молодочехів склали ядро
Радикальної Державно-Правової Партії (1899 р.).

Процес організаційного оформлення самостійної Чехослов 'янської Соціал-Демократичної
Партії (ЧСДП) з єдиної організації соціал-демократів Австрії відбувався одночасно зі
збільшенням її членів. Його перший етап завершив з’їзд ЧСДП у Чеських Будейовицях
(грудень 1893 р.), який схвалив організаційний статут. Лідерами чеської соціал-демократії
стали колишні прогресисти А.П.Весели, Ф.Соукуп, Ф.Модрачек, Ф.Крейчі, Ф.Томашек.
Частково їхні погляди (реформізм і націоналізм) відбилися у програмних принципах партії. У
національному питанні вони добивалися перетворення Австро-Угорщини у федеративну
державу.

Організатором та ідеологом Національно-Соціальної Партії був Вацлав Клофач (1862-
1942). Вона виникла у 1898 р. на противагу соціал-демократії. Партія відкидала революційні
методи боротьби і на перше місце ставила національні вимоги: неподільності Чеських земель
у складі федералізованої Австрії з єдиним законодавчим для них сеймом та земельними
сеймами у справах місцевого самоуправління.

Тривалим був процес формування Аграрної Партії, яка конституювалася лише у 1896 р.
У 1905 р. до її складу ввійшла Моравсько-Силезька Аграрна Партія, створена у грудні 1904 р.
Аграрії виступали за повну автономію Чеських земель, мовну рівноправність, підтримували
створення кооперативних товариств.

У 1894 р. у Літомишлі організаційно оформилася Християнська Соціальна Партія Чехії і
Моравії. На її основі 1899 р. виникла Чеська Християнсько-Соціальна Партія. Наприкінці
1896 р. за ініціативою та при участі графа В.Шенборна у Празі виникло Католицьке
Об’єднання в Чехії. У сеймових виборах 1897 р. воно вже виступало як Національна
Католицька Партія у Чеському Королівстві. Її лідером був Я.Шрамек (1870-1957).
Унаслідок об’єднання Чеської Народної Партії (реалістів) з фракцією А.Гайна в Радикальній
Прогресистській Партії у 1906 р. виникла Чеська Поступова Партія, лідером якої став
Т.Масарик. Злиття двох католицьких партій та кількох організацій дало початок діяльності
Партії Католиків у Чехії (1906 р.).

Загалом у програмних положеннях майже всіх чеських політичних партій переважало
ставлення до Австрійської імперії. Вимоги автономії Чеських земель мали на увазі об’єднання
всієї національної території при умові федералізації Австрії. Водночас жодна чеська
політична партія не добивалася виходу Чеських земель зі складу монархії. Здійснення
політичних програм передбачалося винятково парламентськими методами.

Напередодні Першої світової війни у політичній думці продовжував домінувати
австрославізм. Водночас виношувалися інші проекти майбутнього устрою Чеських земель.
Один з них передбачав включення Чеського Королівства на правах автономії до складу Росі!"
(К.Крамарж). Інший проект був висунутий в колах республіканської та радикально-
^Кналістинної інтелігенції (Л.Борський) і передбачав утворення самостійної Чеської
^Кави у системі малих буферних держав між Німеччиною і Росією під егідою Англії.

^Кривалий час віденський уряд не міг розв’язати проблему чесько-німецького
^Кістояння. Тому він вдався до силових методів і у липні 1913 р. видав т.зв. “Аненські
за якими чеський сейм було розпущено, а управління Чехією передано Земській

^Иністративній комісії на чолі з графом Шенборном. Це означало повернення до
^Клютистських форм правління, що викликало обурення всіх чеських політичних партій.
^Кпочатку 1914 р. чеські опозиційні політичні партії розпочали бойкот віденського
Имаменту. У відповідь влада 16 березня 1914 р.тимчасово припинила парламентські
рання.

^На початку XX ст. Чехія була найрозвинутішою в економічному відношенні частиною
Ижави Габсбургів. На Чеські землі припадав майже весь видобуток вугілля, значна частина
Кізної руди. Провідне місце у промисловості займало машинобудування. Чехія посідала
нопольне становище у цукроварінні. Найбільший чеський банк, Живностенський,
Корений 1869 р., контролював значну частину чеських акціонерних товариств. Чеські землі
Видовжували відігравати істотну роль у сільськогосподарському виробництві. У 1911 р. був
Корений Аграрний банк, який став центром чеського сільськогосподарського капіталу.

КЗміни в суспільно-політичному житті, економіці істотно вплинули на культурний
Кввиток чехів. В умовах чесько-німецького протистояння чехи намагалися створити
Еціональну систему шкільництва, залучити на свій бік кращий інтелектуальний потенціал.
Врдяки діяльності Центральної Шкільної Матиці (1880 р.) значно зросла мережа
иаціональних шкіл. На початку XX ст., незважаючи на національну дискримінацію у галузі
ревіти, чехи за рівнем письменності посіли перше місце серед народів монархії, випередивши
ІІМЦІВ.

| У системі вищої освіти важливою віхою був поділ у 1882 р. Празького університету на
іеський і німецький. На початку XX ст. чехи мали три самостійні вищих навчальних заклади
Карлів університет у Празі, вищі технічні школи у Празі і Брно). три двомовні вищі навчальні
заклади. Було створено фахові наукові товариства, відкрито Чеську Академію Наук і
Мистецтв (1890 р.). Визначним чеським істориком був Вацлав Владивой Тамек (1818-1905),
[автор фундаментальних праць з історії Праги та Празького університету. Науково-критичне
ридання джерел з чеської історії здійснили Карел Ярамир Ербен (1811-1870), Гер.мангільд
і/речек( 1827-1909) та Йозеф Емлєр{ 1836-1899). Помітним внеском до історичної науки стали
дослідження археолога-славіста Любора Нідерле (1865-1944), зокрема його багатотомна
праця “Слов’янські старожитності” (1902-1925 рр.). З кінця XIX ст. в історіографії набула
поширення філософія чеської історії, сформульована Т.Масариком у його програмному творі
“Чеське питання” (1894 р.). Всесвітньо відомими стали дослідження з проблем спадковості
і Т.Менделя (1822-1884). Художню літературу збагатила творчість Алоіза Ірасека (1851-1930),
Свагпоплука Чеха (1846-1908). Значний громадсько-політичний резонанс мало відкриття у
1881 р. Національного театру в Празі. Антонін Дворжак (1841-1904) розвинув національні
'традиції і утвердив світове значення чеської музики (“Слов’янські танці”). Творчість Йозефа
Мисльбека певною мірою позначилася на формуванні школи чеської скульптури, сприяла
розвитку медальєрного мистецтва. Традиції чеського художнього малярства продовжували і
розвивали Йозеф Манес (1820-1871), Мікулаиі Алеш (1852-1913), Ян Чермак (1830-1878) та
інші. Чеські митці гуртувалися у фахові об’єднання “Умєлєцка беседа” (1863 р.), товариство
^художників “Манес” (1887 р.).

Словаччина. На початку 1860-х років словацький національний рух активізувався.
ІПровідні національні діячі Й.М.Гурбан, С.М.Дакснер, Я.Францисці, В.Пауліні-Тот, єпископ
ЛИ.Мойзес, не знаходячи розуміння серед угорських кіл, розпочали підготовку до скликання
Історія Центрально-Східної Європи
словацьких народних зборів для розробки національних вимог і передачі їх до угорського'
сейму. Такі представницькі збори за участю понад тисячі посланців зі всіх районів країні
відбулося у червні 1861 р. в м.Турчанський св.Мартин. Воно обговорило і схвалило нову
національну програму - “Меморандум словацького народу", підготовлену правником
С.М.Дакснером. Основною вимогою “Меморандуму” було уточнення кордонів жугї
(комітатів) за національним принципом і створення словацької автономної території під
назвою “Верхньоугорська Словацька Околиця”. У ній мали бути словацьке управління і
судочинство, національні школи, офіційна словацька мова. Тоді ж частина словацьких лідерів’
на чолі з Я.Палариком виступила проти словацької автономії. Вони вважали, що після
встановлення в Угорщині конституційних свобод словаки автоматично здобудуть]
національні права. Прихильників Я.Паларика почали називати "Новою школою ”, на відміну1
від меморандистів, які відомі як "Стара школа”. Перша визнавала лише основне положення;
“Меморандуму” - національну рівноправність.

Угорська влада відкинула “Меморандум”, звинувативши словаків у сепаратизмі ї
порушенні законів. Словацькі національні діячі стали на шлях розвитку культурно-освітньої’
діяльності. У 1863 р. було створено словацький національно-культурний центр - “Матиця
Словацька”, яка була єдиним легальним закладом. Вона влаштовувала літературні вечори,1
національні вистави, виставки народної творчості, розпочала роботу над складанням
словника словацької мови. Поряд з “Матицею” важливу роль у суспільно-політичному життії
словаків відіграли словацькі гімназії у Великій Ревуце, Турчанському св.Мартіні та в
Клашторе під Знійовом. З їхніх стін вийшло покоління словацької інтелігенції, яке наприкінці
XIX - початку XX ст. очолило словацький національний рух.

Після австро-угорського “вирівнювання” Словаччина залишилася у складі Угорщини. У
1868 р. угорський сейм ухвалив закон, за яким проголошувалася політична неподільність
Угорщини, словаки розглядалися як складова частина угорського народу, а прояв словацької
національної самосвідомості прирівнювався до державного злочину. Угорський уряд взяв
курс на проведення політики повної асиміляції словаків: 1874 р. були закриті всі словацькі
гімназії, 1875 р. розпущено “Матицю”. У 1869-1872 рр. словаки мали лише одного
представника в угорському парламенті.

Прийняття закону 1868 р. завдало значного удару політиці Нової школи. Поступово вона
зійшла з арени словацького національного життя як самостійна політична сила. У 1870 р.
організаційно оформилася Словацька Національна Партія, яка захищала інтереси словаків у
дусі “Меморандуму” 1861 р. У сеймових угорських виборах 1872, 1875 і 1881 років партія не
змогла здобути жодного депутатського мандату. На знак протесту проти державної
національної політики вона вдалася до тактики пасивності у виборах. Визначальним у її
діяльності була демонстрація незгоди з тим, що в Угорщині відверто проголошуються і
здійснюються курс, спрямований на асиміляцію неугорських народів. Першорядної ваги вона
надала збереженню національної самобутності словаків, вихованню національної та
громадянської свідомості, зміцненню словацьких позицій у господарській сфері. 1881 р. було
засновано часопис “Словенске погляди”, на сторінках якого підносилися питання
культурного, наукового, суспільно-політичного та ідейного плану. У 1885 р. перші загальні
збори словацьких письменників ухвалили рішення заснувати Торгово-видавниче книжкове
товариство, метою якого було видання і поширення словацької літератури. Національно-
політичний характер мало будівництво у 1887-1890 рр. Народного дому у Турчанському
св.Мартіні. Ця установа, очолювана М.Дулею, після ліквідації “Матиці” стала центром
національно-культурного життя.

На початку XX ст. у Словаччині діяла єдина політична організація - Словацька
Національна Партія (СНП), в якій існувало три фракції: консервативна (мартинці),
326
консервативно-клерикальна (лідовці) і ліберальна (гласисти). Марганці (лідер С.Гурбан), які
представляли в основному інтереси католицького духовенства, відмовилися від вимог
словацької автономії і наголошували лише на необхідності вирішення культурно-мовних
проблем. Гласисти (В.Шробар) пропагували словацько-чеське зближення у сфері економіки і
культури. У 1901 р. СНП здобула в угорському сеймі (після двадцятирічного бойкоту
виборів) чотири депутатські мандати. Це дало змогу легально представляти словацькі
національні вимоги.

і Словаччина продовжувала посідати вагоме місце у загальноугорському промисловому
[виробництві. Тут видобувалося 75% залізної руди, 37% міді, понад 50% срібла. У 80-90-х
фоках на словацькій території виникло близько 40 промислових підприємств. Ключові позиції
ів промисловості Словаччини посідали угорські й австрійські власники. Словаки
контролювали лише діяльність дрібних підприємств і сільських промислів. У Ружомберку
виникла перша словацька акціонерна фабрика (1883 р.), а через рік у Татрині - перший
словацький банк. Великими індустріальними центрами були Братислава і Кошице.
Наприкінці XIX ст. капіталістичні відносини утверджуються також в аграрному секторі,
основу якого складало велике землеволодіння. Аграрне перенаселення викликало масову
еміграцію селян до інших країн, в основному до США і Канади. Напередодні світової війни
там осіло близько 650 тис. осіб. Словацькі емігранти в США 1907 р. заснували в Пітсбурзі
культурно-політичне об’єднання Словацька Ліґа, яке очолили Ш.Фурдек, П.В.Ровнянек і
АМаматей. Метою об’єднання була підтримка національного руху у Словаччині.
Напередодні світової війни один з керівників Ліги І.Дакснер склав "Меморандум про кривди і
вимоги словацьке, який вимагав автономії Словаччини в рамках Угорщини. Текст документу
[було опубліковано багатьма мовами, і він викликав міжнародний резонанс. У 1913 р. у
Словаччині організаційно оформилася Словацька Народна Партія, яку очолив священик
^Андрій Глінка.

ії Словенці в складі імперії. Становище словенців багато в чому визначалося їхньою
іпитомою вагою серед населення окремих земель. У Крайні вони складали переважну
[більшість населення, Штирії- 1/3, Каринтії - 1/4, Примор’ї (Гориця, Істрія і Трієст) - 2/3. У
Крайні словенці зуміли забезпечити собі більшість у земельному управлінні (дежелному
Вборі). Це сприяло тому, що Крайна з головним містом Любляною почала відігравати роль
Загальнонаціонального центру.

$ У 60-х роках XIX ст. активізується національне політичне і культурне життя. Виникають
культурно-просвітні товариства, освітньо-наукові установи (“Матиця Словенська”,
^Драматичне товариство”, “Південний сокіл”). Особливу активність проявляла ліберальна
іФіія, ідеологами якої були Ф.Левстік, А.Томшич, Й.Стрітар. Наприкінці 1860-х років вони
брганізували масовий рух таборів, під час якого вперше після 1848 р. висунули вимоги
Ліквідації історичних земель і створення об’єднаної автономної Словенії у складі
Австрійської монархії. Погляди лібералів поділяли колишні словенські ілліри. Вони
Пропагували ідею створення національної автономної югослов’янської церкви, яка б
Об’єднала православних і католиків. Така церква, на їх думку, сприяла б консолідації етносів,
^вділених конфесійно. З другої половини XIX ст. діячів, які зберегли свої ліберальні та
^гославістські погляди, почали називати “ліберальними католиками”. Одним з визначних їх
^іедставників був Андрей Ейншпіллер, перший голова Товариства св.Могора. За участю
^Ейншпілера виходили часописи “Словенська бджілка” і “Словенець”, які вчинили значний
(плив на утвердження самосвідомості словенців, пропаганду ідеї слов’янської єдності,
Іереведення богослужінь на словенську мову.

^У 1880-х роках активізується католицький рух, лідером якого став єпископ Антон
ІЇахнич. 1892 р. була утворена словенська Католицька Національна Партія, яка
г
відмежувалася від лібералів. Партія почала проводити діяльність, спрямовану на виховання
словенців у католицькому дусі, приділяла увагу проповідницькій діяльності, яка провадилася'
словенською мовою. Від початку вона взяла курс на організацію студентських, робітничих*
селянських гуртків, об'єднань і організацій. У 1897 р. з дрібних католицьких робітничих
об’єднань була створена Словенська Християнська Спілка, яка через два роки скликала у
Любляні всесловенський з’їзд робітників. Значних успіхів добилися католики на селі, зокрема'
в організації кооперативного руху. З кінця 90-х років XIX ст. Католицька Національна Партія’
сформулювала вимоги автономії об’єднаних словенських земель, у 1905 р. змінила назву на'
Словенську’ Народну Партію. Найміцніші позиції партія посідала в Крайні.

Ліберали; яких католики почали відтісняти на другорядні ролі в суспільному житті,
1894 р. згуртувалися в Національно-Прогресивну Партію. Лідерами партії були Іван Тавчар
та Іван Хрібар. їх підтримала більшість світської інтелігенції. Партія оголосила про
продовження ліберальних традицій, виступала за автономію Словенії.

В економіці переважали видобуток руди і вугілля. Як промислові центри виділялися
Любляна, Храстник, Карловці. Проте внутрішній словенський ринок у межах
загальнавстрійського не склався. Різні райони з центрами у Любляні, Целоваці, Граці, Трієсті
мали відмінну економічну орієнтацію. Вагоме місце у зовнішній торгівлі займали ідрійська |
ртуть, свинець, ліс, папір, скляні вироби. Ріст торгівлі і промисловості вимагав розвитку!
кредитування. З 70-х років XIX ст. виникають ощадні каси, в яких акумулювався словенський;
капітал. На їхній основі 1900 р. виник Люблянський кредитний банк.

У культурно-освітнє і наукове життя значний внесок зробила "Матиця Словенська ”,
створена 1864 р., та Кирило-Мефодіївське Товариство (1886 р.), метою якого була організація
національних шкіл. Як реформатор словенської літератури і мови проявив себе Фран Левстік
(1831-1887), автор ряду поетичних циклів і трагедії “Тугомер”. Риси реалізму були властиві
творчості Івана Цанкара (1878-1918). У поезії помітним явищем була творчість Антона
Ашкераца (1856-1912), у якій поєднувалися риси романтизму та реалізму (цикл віршів “Стара
правда”). У стадії становлення перебував національний театр. Композиторів, музикантів та
музикознавців об’єднала "Музична матиця " (1872 р.). Брати Янез і Юрій Шубиці працювали
у сфері декоративного і церковного розпису, створили чимало жанрових сцен, пейзажів,
портретів, графічних творів (“Реайя”). Вони також проілюстрували офіційне видання
“Австро-Угорська монархія в словах і картинах”. Майстрами пластичного мистецтва були
Алоїз Ганіль (автор скульгпурного портрета Ф.Прешерна) та Франце Бернекер (автор
пам’ятника П.Трубару). Визнаним архітектором був Йожеф Плечник (1872-1957), який
розпочав свою діяльність на початку XX ст.

Політика угорського уряду. Дуалістична перебудова монархії вплинула на
перегрупування угорських політичних сил. У залежності від ставлення до дуалізму склалися
три основні політичні течії. Найміцніші позиції посідала т.зв. Партія ФДеака. представники
якої мали більшість мандатів в угорському сеймі. Опозиційними до неї були т.зв.
“лівоцентристи” (К.Тіса) та Партія Незалежності (об’єднувала прихильників Л.Кошута). У
результаті об’єднання (1875 р.) Партії ФДеака та “лівоцентристів” виникла Ліберальна
Партія. Від початку вона взяла курс на посилену мадяризацію інших народів королівства.
Однак така політика спричинила піднесення національних рухів немадярських народів
Угорщини. Політичний характер мала підготовка і проведення заходів з нагоди тисячоліття
Угорської держави (90-ті роки XIX ст.), які були спрямовані на утвердження ідеї єдиної
угорської нації.

На зламі ХІХ-ХХ ст. угорські правлячі кола все більше уваги приділяли ревізії угоди
1867 р. і пропонували обмежити її лише особистою унією. У 1905 р. на угорських сеймових
виборах Ліберальна Партія, яка знаходилася при владі тридцять років, зазнала поразки.
Ипьшість голосів отримала коаліція опозиційних партій (Партія Незалежності,
Конституційна Партія, Католицька Народна Партія). Однак національні вимоги опозиції
Кезалежна митна територія, угорське командування в армії, реформа виборчої системи)
|денський правлячий двір відкинув, а саму опозиційну коаліцію не допустив до влади. Це
^ричинило політичну кризу дуалізму. Частково вона була розв’язана у 1906 р.: коаліція
іідступила, погодившись утворити уряд на основі угоди 1867 р., відмовилася від своїх
іійськових та інших вимог. Була укладена нова угорсько-австрійська економічна укода
0.907 р.) строком на десять років. У 1910 р. коаліційна влада поступилася уряду Іштвана Тіси,
який сформувала Національна Партія Праці (утворена на основі Ліберальної Партії). Новий
уряд силою придушив сеймову опозицію.

т На початку XX ст. виникли нові угорські політичні партії: Селянська Партія, Державна
Партія Незалежності, Партія Дрібних Господарів. Селянська Партія на чолі з Андрашем
Ахімо.м вперше пов’язала політичну демократію з вирішенням земельного питання.
^Напередодні світової війни завершилося організаційне оформлення Всенародної Радикальної
Партії. Її програма включала вимоги окремої митної території для Угорщини, проведення
земельної реформи, надання демократичних свобод, забезпечення рівноправності націй у
королівстві. Радикали сприйняли соціалістичну ідею і співпрацювали з соціалістами. Так
сформувалася угорська національна демократія, а її лідером став граф Міхай Карої.

Певного поступу досягла наука і культура. Відомий письменник, мислитель, міністр
культури Йожеф Йотвьош та його наступник Агоштон Трефорт заклали основи нової
системи освіти і культури. У 1871 р. в Будапешті було відкрито політехнічний інститут,
інститути образотворчого і музичного мистецтва. Засновником математичної школи
вважається Лоранд Йотвьош, який сконструював маятник для геологічних досліджень. Енре
Адітематично і мовно відновив угорську поезію. Розвитку музичних смаків освіченої публіки
сприяла діяльність оперного театру, філармонії. Угорські рапсодії, чардаші Ференца Ліста
прославили угорську мелодику в усьому світі й започаткували обробку фольклору
професійними митцями. Значною популярністю користувалися твори Імре Кальмана
(“Королева чардашу”) та Понґраца Качога (“Витязь Янош”). Відомим художником був Мігай
Мункачі, автор полотен на релігійні та історичні теми (“Христос перед Пилатом”, “Прихід
мадяр”). За проектами архітектора Йодьона Лахнера були зведені будівля Музею ужиткового
мистецтва.

Становище хорватів. Хорватське населення було розпорошене на адміністративно
роз’єднаних землях. Триєдине королівство, яке формально складали Хорватія, Славонія і
Далмація, входили до складу Угорщини. Далмація і Військовий Кордон (його було
демілітаризовано у 1873 р.) були австрійськими провінціями і підпорядковувалися Відню.
Істрія входила до складу Примор’я, теж австрійської адміністративної одиниці. Угодою
1868 р. з Угорщиною, яка закріплювала автономний статус Хорватії і Славонії в складі
угорських володінь, Хорватія визнавала дуалістичну побудову імперії, принцип неподільності
земель угорської корони. Автономне управління очолював бан, відповідальний перед
сабором і угорським сеймом. Депутати сабору засідали в угорському сеймі і разом з угорцями
брали участь у засіданнях австро-угорських делегацій. Хорвато-угорська угода визначала
політичне становище хорватів у складі Угорщини і дуалістичної імперії загалом. Хорватські
національні лідери зуміли домогтися таких прав, яких не мав жоден інший народ (крім
австрійців і угорців) в імперіїТабсбургів.

Адміністративна і політична роз’єднаність хорватських земель, неоднакові умови
суспільно-економічного життя впливали на характер національного руху хорватів, визначали
“їхні політичні орієнтації. В останній третині XIX - на початку XX ст. у Хорватії завершується
формування національних політичних партій. Основою їхніх програмних вимог було
об’єднання всіх хорватських земель і федеративна перебудова Угорщини. Хорватські
Партія М.Павлиновича, організаційно оформлена в Далмації у 1869 р., виступала за церковні
самостійність. Хорватська Національна Партія в Далмації (1873 р.), дотримувалася засай
хорватського державного права. Національна Партія або “народники” (Й.Штросмайєр}
виходили з іллірських ідей, ратували за зближення католиків і православних. Незалежнії
Народна Партія або “обзораші” (лідерами були Ф.Рачкій, М.Мразович) виступала за;
перегляд хорвато-уґорської угоди 1868 р. і добивалася повної рівноправності Хорватії з'
Угорщиною. Партія Права (“праваші”), яку заснував Анте Старчевич, пропагувала єдність
хорватів, словенців і сербів як єдиної етнічної спільності. На зламі ХІХ-ХХ ст. внаслідок
розколу Партії Права виникла Старчевицька Чиста Партія Права. Інша частина “правашів’-
разом з Незалежною Народною Партією утворила Хорватську Партію Права. Упродовж
1904-1905 рр. набрала організаційного оформлення Хорватська Народна Селянська Партія,
ідеологами якої були брати Степан і Антун Радичі. Програма цієї партії включала
об’єднання всіх південнослов’янських земель Габсбурзької монархії навколо Хорватії,
державного перевлаштування монархії, а також вимоги політичних свобод, розширення
виборчого права. У 1894 р. виникла Соціал-Демократична Партія Хорватії і Словенії,
діяльність якої розвивалася під впливом австрійських соціалістів.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у програмних вимогах хорватів і сербів, які проживали в
хорватських землях, перепліталися не лише національні ідеї, але й принципи історичного
державного права. Значним кроком на шляху взаємного співробітництва хорватів і сербів у;
Хорватії став т.зв. "новий курс", який зародився у 1903-1904 рр. Найповніше його основні
принципи були1 сформульовані на зборах хорватських і сербських депутатів саборів Хорватії-
Славонії і Далмації в жовтні 1905 р. Основними його елементами стали усвідомлення
взаємозв’язку національної і соціальної політики, ідея спільної боротьби хорватів і сербів за
національне самовизначення. Наприкінці того ж року була утворена коаліція хорватських і
сербських політичних партій, налаштованих опозиційно до угорського уряду. На виборах до
загребського сабору 1908 р. коаліція здобула більшість мандатів, але угорський уряд відклав
засідання сабору і до 1914 р. управляв Хорватією з центру.

Безпосередньо з національним рухом були пов’язані здобутки хорватської культури. У
1874 р. в Загребі засновано університет. Політична боротьба визначала зміст історичних
праць, підпорядкованих вирішенню питань територіальної цілісності хорватських земель.
Основним центром історичної науки Хорватії була Югослов’янська Академія Наук і
Мистецтв у Загребі (1866 р.), яку впродовж 20-ти років очолював історик, основоположник
наукової археографії Франьо Рачкій (1828-1894). Для хорватських істориків того часу
характерне звернення насамперед до історії середньовічної Хорватської держави. Загальну
історію Хорватії вперше підготував Тадіє Смічиклас (1843-1914). На початку XX ст. ряд
істориків (Р.Хорват, Д.Шурмин) присвятили свої дослідження періоду національного
Відродження, зросло зацікавлення минулим Далмації та Дубровника. У літературі помітно
виділяється творчість поетів Авсуста Харамдашича (1861-1911), автора патріотичної пісні
‘До Хорватії’, Сіиьвіс Страхимира Краньчевича (1865-1908) та інших. 1861 р. хорватський
сабор ухвалив закон про театр як національну установу. У Загребі було відкрито Хорватський
народний театр і створено театральна трупа. Для розвитку національного театру багато
зробили режисер Степан Мілетич (1868-1908) та Сречко Альбані (1869-1933). Образотворче
мистецтво пов’язане з творчістю художника Влахо Буковаца (1855-1922), скульптора Івана
МештровичаВизначним майстром архітектури був Віктор Ковачич (1847-1924),
автор будівлі загребської біржі.
5.	Становлення нових держав на Балканах

Болгарія. Одним із основних завдань, які ставила перед собою Росія, розпочинаючи війну
з Туреччиною, було утворення підпорядкованої її впливам Болгарської держави. Тому на
початку військових дій при головному командуванні російської армії було організоване
Тимчасове управління. яке мало забезпечити контроль Росії над усіма сферами суспільного
життя молодої держави. До завдань Тимчасового управління належала підготовка статуту,
тобто майбутньої конституції Болгарського князівства. Укладачі проекту керувалися
І відповідними інструкціями царського уряду, а за зразок брали діючі конституції євро-
і пейських держав. Після схвалення проекту Органічного статуту російським царем його
повинні були затвердити Установчі збори. Вони розпочалися у лютому 1879 р. в старій
столиці Болгарії м. Тирново. З самого початку в Установчих зборах склалося два політичні
напрями - консервативний і ліберальний, між якими розгорнулася гостра боротьба, передусім
стосовно майбутньої конституції. Консерватори вважали, що болгарський народ ще не
“дозрів’’ для демократичних свобод і через це прагнули обмежити його конституційні права.
Лідери консерваторів (К.Стоїлов, Д.Греков, Г.Начович) наполягали на тому, щоб майбутній
парламент Болгарії - Народні збори - складався з двох палат, при цьому тільки вища палата
(сенат) повинна мати законодавчу владу, а виборчі права обмежити майновим і освітнім
цензом.

Проти консерваторів виступила ліберальна більшість Установчих зборів на чолі з
П.Каравеловим, П.Р.Славейковим, ДДанковим. Вона внесла до Органічного статуту зміни,
спрямовані на його демократизацію. На вимогу лібералів виборче право надавалося всім
чоловікам, яким виповнився 21 рік. Основний закон Болгарської держави, прийнятий
Установчими зборами 16 квітня 1979 р., увійшов в історію під назвою Тирновська
Конституція. Згідно з нею Болгарія проголошувалася конституційною монархією.
Законодавча влада в країні належала однопалатному парламенту - Народним зборам, що
обиралися прямими виборами. Для розв’язання особливо важливих питань скликалися
Великі народні збори. Тирновська Конституція була однією з найдемократичніших
конституцій свого часу, вона гарантувала право приватної власності, утверджувала особисті
свободи. Водночас демократизм основного закону країни був обмеженим, тому що надавав
великі права князю. Після закриття Установчих зборів було скликано Великі народні збори.
Вони обрали князем Болгарії племінника російської імператриці гессенського принца
Александра Баттенберіа.

Александр Баттенберг поставив собі мету змінити Тирновську Конституцію, яку вважав
надто ліберальною. Він розпочав правління з її порушення, доручивши формування першого
уряду консерваторам, ігноруючи ліберальну більшість в Установчих зборах. У відповідь на це
ліберали розгорнули кампанію протесту проти уряду, очолюваного Т.Бурмовим. За
ініціативою ліберальної партії в країні почалися мітинги і політичні демонстрації. Уряд
відповів репресіями проти лібералів. Внутрішньополітична ситуація в країні різко
загострилася. У розпал політичного протистояння восени 1879 р. відбулися вибори до
перших Народних зборів, на яких Ліберальна Партія одержала тріумфальну перемогу. Однак
князь зігнорував результати виборів: він розпустив парламент і призначив консервативний
уряд. На виборах у січні 1880 р. консерватори знову зазнали поразки. Тільки після цього князь
доручив формування кабінету одному з поміркованих лідерів лібералів ДДанкову. За своє
короткочасне правління (13 місяців) уряд лібералів провів заходи, спрямовані на зміцнення
органів державної влади, обмеження концентрації земельної власності і підтримку дрібних
товаровиробників міста і села. У галузі зовнішньої політики ліберали прагнули відстояти
національну незалежність князівства і домогтися об’єднання болгарських земель під
Історія Центрально-Східної Європи
покровительством Росії. Такий зовнішньополітичний курс не задовільняв Австро-Угорщину,
що чинила опір поширенню російського впливу на Балканах.

Як внутрішня, так і зовнішня політика лібералів викликала незадоволення Александра.
Він вирішив остаточно усунути їх від влади і скасувати Конституцію. Отримавши згоду
російського царя Олександра III, Баттенберґ27 квітня 1881 р. здійснив державний перевороті
встановив військову диктатуру. Щоб надати цим діям видимість “законності”, князь провів
вибори до Великих народних зборів, які 1 липня 1881 р. відмінили Тирновську Конституцію і
наділили князя надзвичайними повноваженнями для управління країною. Росія підтримала
дії князя й прислала до Болгарії двох генералів - А.Н.Соболева та Н.В.Каульбарса. Перший з
них очолив уряд, а другий посів посаду військового міністра.	І

Ліберальна Партія розгорнула масові антиурядові демонстрації в Софії та інших містах.!
Тим часом стосунки між князем і російськими генералами погіршилися. Проавстрійська}
орієнтація Батгенберга призвела до загострення відносин з Росією та її представниками, які'
восени 1883 р. залишили Болгарію і повернулися до Петербурга. Позбавлений російської
підтримки князь Александр змушений був відступити. У вересні він відновив Тирновську
Конституцію, внісши до неї деякі консервативні поправки. Скориставшися розколом у
Ліберальній Партії, князь схилив на свій бік Д.Цанкова, якому доручив в коаліції з
консерваторами сформувати новий уряд. Однак і після цього ситуація в країні залишалася
напруженою. Більшість лібералів, очолювані П.Каравеловим і П.Р.Славейковим,
відмежувалася від ДДанкова та його прихильників і продовжувала боротьбу за повне
відновлення Тирновської Конституції. Під тиском громадськості князь погодився на
проведення виборів до Народних зборів, перевагу в яких здобули ліберали-каравелісти.
Д.Цанков змушений був подати у відставку. Новий уряд П.Каравелова повністю відновив
Тирновську Конституцію і провів низку демократичних заходів.

За умовами Берлінського трактату Південна Болгарія з центром у Пловдіві отримала
статус автономної області під назвою Східна Румелія у складі Османської імперії. Штучне
відокремлення Південної Болгарії від князівства стояло на перешкоді консолідації
болгарської нації. Тому ідея возз’єднання двох частин Болгарії у єдиний державний організм
знаходила широкий відгук болгарського населення. Наприкінці 1884 - початку 1885 рр. у
Південній Болгарії виникли таємні революційні комітети, які ставили мету шляхом народного
повстання домогтися возз’єднання Східної Румелії з князівством. На початку вересня 1885 р.
у Пловдіві розпочалося повстання. Учасники змови, підтримані частинами пловдівського
гарнізону, повалили уряд Східної Румелії і оголосили про возз’єднання області з Болгарським
князівством. Князь Александр негайно обнародував маніфест, яким санкціонував цей акт і
оголосив загальну мобілізацію. Наприкінці жовтня 1885 р. за пропозицією Росії в турецькій
столиці була скликана міжнародна конференція для розгляду східно-румелійського питання.
Проавстрійська політика Баттенберга призвела до того, що російський уряд, не бажаючи
допустити зміцнення позицій князя, виступив проти возз’єднання Болгарії. Незадоволення
Росії болгарським князем вирішила використати в своїх інтересах Англія, яка підтримала
возз’єднання Східної Румелії з Болгарією. Така позиція Англії поставила міжнародну
конференцію у безвихідне становище - без згоди однієї з держав, які підписали Берлінський
трактат рішення інших учасників конференції про недопустимість ревізії Берлінського
трактату не мало сили.

Під приводом порушення “рівноваги” на Балканах, яке нібито виникло внаслідок
возз’єднання Болгарії, Сербія 2 листопада 1885 р. оголосила їй війну і розпочала наступ на
Софію. В умовах загального патріотичного піднесення частини болгарської армії спільно із
загонами добровольців завдали сербським військам поразки під Слівницею і змусили їх
відступати. Деморалізована сербська армія не змогла чинити опір. Від повного розгрому
332
Ірію врятувала Австро-Угорщина, яка в ультимативній формі змусила Болгарію
тинити наступ. 19 лютого 1886 р. у Бухаресті Болгарія і Сербія уклали мир, згідно з яким
рдвома державами відновлювалися довоєнні кордони. Возз’єднання Північної та
денної Болгарії знаменувало важливу віху в її історії. В результаті різко збільшилась
йторія і населення країни. У 1887 р. її населення становило 3,1 млн. мешканців, а територія
$35 тис. кв.км.

►Після возз’єднання політичне життя Болгарії проходило під знаком гострих внутрішніх і



жнародних суперечностей. Займаючи важливе стратегічне становище, вона стала об’єктом

Иютлої боротьби між великими державами за вплив на Балканах, передусім між Росією,
Ііією та Австро-Угорищною. Ці обставини призвели до суттєвих змін у розстановці
гичних сил всередині Болгарії. У країні утворилися два непримиренні політичні табори,
иі під назвою русофілів і русофобів. Найбільш послідовними прихильниками
юсійської орієнтації були два угруповання Ліберальної Партії - “цанковісти” і
авелісти”. Колишні консерватори та частина лібералів, очолюваних С.Стамболовим.
ли на русофобських позиціях. Між двома таборами розгорнулося суперництво за владу, а
ж навколо зовнішньополітичної орієнтації країни. Русофіли були переконані, що тільки
іпомогою Росії Болгарія спроможна розвивати і захищати свої національні інтереси. Тому
і вимагали усунення князя Александра, який дедалі більше орієнтувався на Захід,
фоби, підтримувані західними державами, передусім Австро-Угорщиною, вперто
шали його.

/ політичну конфронтацію була втягнута болгарська армія. 9 серпня 1886 р. група
іерів-русофілів здійснила державний переворот. На їхню вимогу князь зрікся престолу і
ав з Болгарії. Однак створений внаслідок перевороту тимчасовий уряд, очолюваний
юполитом Климентом, не зумів зміцнитися при владі. Цим скористалися прихильники
я. Голова Народних зборів С.Стамболов розпорядився, щоб війська Пдовдівського
гарнізону вирушили на Софію. Учасників змови було заарештовано. Тимчасовий уряд пішов
у відставку. Зважаючи на тиск Росії, князь Александр не наважився повернутися до влади.
Для управління країною було створено Регентство на чолі з С.Стамболовим.

Вороже ставлення С.Стамболова та його прихильників до Росії спричинили розрив
останньою дипломатичних відносин з Болгарією. Після цього політична боротьба в Болгарії
ще більше загострилась. Щоб вийти з політичної кризи, болгарський уряд за підтримки
Австро-Угорщини вирішив обрати князя, не зважаючи на позицію Росії. Ним став офіцер
австро-угорської армії принц Фердинанд Кобурзький. Вступивши на болгарський престол, він

доручив сформувати уряд найбільш рішучому русофобу С.Стамболову. Формально прем'єр-
міністр, а по суті необмежений правитель С.Стамболов установив у Болгарії поліційно-
бюрократичний режим, що тривав сім років (1887-1894 рр.).

С.Стамболов проводив політику, спрямовану на зміцнення Болгарської держави, всіляко
сприяв розвитку вітчизняної промисловості та торгівлі. Він надавав підприємцям державні
субсидії, дбав про розвиток шляхів сполучень, зокрема про залізничне будівництво. У
зовнішній політиці уряд С.Стамболова керувався крайньою ворожістю щодо Росії. Цьому
курсові активно сприяли Австро-Угорщина, Англія та Італія, які всупереч Росії визнали
Фердинанда болгарським князем. Проте значна частина болгарського суспільства не поділяла
антиросійської політики уряду. Група офіцерів-русофілів зробила кілька невдалих спроб
здійснити державний переворот. Щоб залишитися при владі, С.Стамболов витратив величезні
кошти на утримання поліції, за допомогою якої підтримував у країні жорстокий терор,
порушуючи конституційні свободи. Політична нестабільність змусила Фердинанда піти на
—таємне зближення з опозицією й пошук примирення з Росією. У травні 1894 р. князь змусив
С.Стамболова піти у відставку. Замість нього уряд очолив один з лідерів колишні^
консервативної, а потім новоствореної Народної Партії (“народняки”) К.Стоїлов.	4

Уряд К.Стоїлова прийняв закон про підтримку вітчизняної промисловості (1894 р.), уклав,
нові торговельні угоди з західними державами, провів реформу державного оподаткуванні
нормалізував відносини з Росією. Проте чимало представників влади вдавалися до махінацій
з метою особистого збагачення. Проти уряду “народняків” сформувалася сильна опозиція зі
кількох політичних партій. Посиленням міжпартійної боротьби скористався князь,
Фердинанд, який почав поступово утверджувати особисту владу. Після відставки у січні?
1899 р. “народницького” уряду К.Стоїлова за короткий час змінилося декілька кабінетів, аж;
доки в грудні 1901 р. до влади не прийшла Прогресивно-Ліберальна Партія. Новий уряд,;
очолюваний С.Данєвим, вжив заходів для лібералізації політичного життя. Однак діяльність
“прогресивно-ліберального” уряду не задовольняла князя Фердинанда, тому, він у травні
1903 р створив новий кабінет з представників Народно-Ліберальної (стамболовістської)
Партії. У країні був встановлений т.зв. “другий стамболовістський режим”. Незважаючи на
зміни в уряду, він проіснував до початку 1906 р. Новий режим прагнув всіляко розширити
ділові стосунки із Заходом, а його внутрішня політика була скерована на створення
максимально сприятливих умов для економічного розвитку країни. Однак зловживання
“стамболовістів”, котрі використовували державні посади для власного збагачення,
викликали незадоволення населення. У 1905-1907 рр. дійшло до масових заворушень, в
результаті яких “стамболовістський” уряд змушений був піти у відставку. В січні 1906 р. був
сформований однопартійний кабінет “демократів” на чолі з А.Маліновим.	;

Особливістю зовнішньополітичного курсу Болгарії на початку XX ст. була часта зміна
орієнтирів. На відміну від “стамболовістів”, які переорієнтувалися на Німеччину та Австро-
Угорщину, А.Малінов повернув кермо в бік Росії та її союзників - Англії та Франції/
розраховуючи на їхню допомогу у розв’язанні важливих для Болгарії зовнішньополітичних
завдань. Зі зміцненням Болгарської держави і посиленням національно-визвольного руху в
Македонії та Південній Фракії найактуальнішим ставало завдання здобуття Болгарією повної
незалежності та об’єднання болгарських земель, що залишалися під владою Османської
імперії. Наближенню розв’язки болгарсько-турецького протистояння сприяла молодо-
турецька революція 1908 р. Незабаром після перевороту у Стамбулі Фердинанд 22 серпня
1908 р. проголосив у м. Тирново незалежність Болгарії. У спеціальному маніфесті до
болгарського народу він іменував Болгарію царством, а себе - “царем4болгар”. У підсумку
Болгарія стала суверенною державою, рівноправним суб’єктом міжнародного права.

Балканські війни. Після проголошення незалежності Болгарія активізувала свою
зовнішню політику. Чільне місце у ній посідало питання про подальшу долю Македонії та
Південної Фракії. Але тут інтереси Болгарії зустрілися з претензіями Сербії та Греції, які
також прагнули розширити свої території за рахунок Македонії. Суперництво балканських
держав у македонському питанні тісно перепліталося з конфронтацією Росії та Австро-
Угорщини у регіоні. Росія була зацікавлена у створенні союзу двох слов’янських держав -
Сербії та Болгарії, який, маючи виразне антитурецьке спрямування, водночас став би
бар’єром на шляху австро-угорського проникнення. На початку 1910 р. після поїздки царя
Фердинанда до Петербурга розпочалися затяжні болгарсько-сербські переговори про
створення антитурецького союзу балканських держав, в ході яких виникли суперечно^
пов’язані з майбутнім розподілом Македонії. Лише після втручання російської дипломатіїу
лютому 1912 р. між Болгарією та Сербією була підписана угода, яка заклала підвалини
Волконського Союзу.

У травні 1912 р. подібна угода була укладена між Болгарією і Грецією. Вінцем
формування Балканського Союзу було приєднання до нього Чорногорії. З дипломатичного
334
І	Розділ 6. Період індустріалізації...

юз був недосконалим, оскільки не передбачав чітко зафіксованих домовленостей між
ками щодо майбутнього розподілу відвойованих у Туреччини територій,
увавши свої армії, союзники 5 жовтня 1912 р. оголосили війну Туреччині. Найбільш
। і відповідальне завдання у війні мала виконати болгарська армія - вести бойові дії у
о-східному напрямі (Фракія), де були зосереджені основні сили Туреччини,
сть урядів держав-учасниць Балканського Союзу не дала змоги створити єдине
зе командування і розробити загальний план ведення війни. Тому кожна армія вела
зі дії відповідно до політичних цілей свого уряду.

фракійському театрі болгарська армія швидко зламала опір турецьких військ і повела
їй наступ на Адріанополь. На західному театрі військових дій - у Македонії та
областях - союзники мали перевагу в силах. Завдяки цьому сербські та чорногорські
домоглися швидких успіхів у Північній Македонії, Косові та Північній Албанії,
війська опанували Епір, Фессалію і Південну Македонію. Впродовж близько одного
сновні сили турецької армії на Балканах були майже повністю розбиті.

редині грудня в Лондоні зібралися делегації воюючих держав і Туреччини, яким було
о виробити умови миру. Водночас у британській столиці відбувалася конференція
іеликих держав, котрі мали неабиякий вплив на хід переговорів. Після тривалих
і і консультацій союзники висунули вимогу до Порти поступитися усіма своїми
зями на Балканах, зокрема територією Фракії на захід від лінії Мідія-Енос, а також
тровами в Егейському морі. Але турецька делегація, підтримувана Німеччиною та
Угорщиною, не поспішала пристати на ці умови. Переговори набули затяжного
у, виявилися серйозні суперечності і між союзниками. Тим часом молодотурецькі
вважаючи умови союзників принизливими для Туреччини, у січні 1913 р.

, вали новий державний переворот. Утворений ними уряд відкликав своїх представ-
ників з лондонських переговорів. Розпочалася нова фаза першої Балканської війни. Спроби
турецьких військ взяти реванш над своїми противниками закінчилися безрезультатно, і
Туреччина була змушена погодитися на відновлення переговорів.

Під час другого туру лондонських переговорів за основу були взяті умови, досягнуті в
ході першого туру. Чільне місце серед них посіли питання розподілу відвойованих територій.
З цього приводу між делегаціями союзних держав відбулися гострі суперечки, котрі не дали
'їм змоги підписати проект мирної угоди. 1 тільки під тиском великих держав у травні 1913 р.
Лондонську мирну угоду було підписано. Згідно неї Туреччина відступила державам-
переможнииям свої володіння на захід від лінії Мідія-Енос. Албанію визнали незалежною
державою. Питання про її кордони та про долю островів Егейського моря передавалися на
розгляд великих держав.

Суперечності між союзниками, що виявилися під час лондонських переговорів, незабаром
переросли у відкриту конфронтацію. Її причиною стали непорозуміння, що виникли навколо
поділу відвойованих від Туреччини територій. Кожна з держав-союзниць намагалася увірвати
собі якнайбільший шматок. При цьому сербська сторона висунула новий принцип розподілу,
згідно з яким кожна держава повинна отримати ту територію, котру в ході війни захопили її
війська. З цим погоджувалась і Греція. 1 червня 1913 р. Сербія і Греція уклали між собою
таємну угоду, спрямовану проти Болгарії. Болгарський уряд наполягав, щоби, зважаючи
передусім на внесок Болгарії у розгром Туреччини, збільшити її частку при розподілі
відвойованих територій, зокрема у Македонії. Поскільки колишні союзники на це не
погодилися, справа дійшла до війни.

У червні 1913 р. за наказом царя Фердинанда болгарська армія перейшла в наступ проти
вчорашніх союзників. Болгарам чинили запеклий опір сербські, грецькі і чорногорські
війська, котрі чисельно переважали противника. Невдовзі болгарське командування змушене
було припинити наступ і перейти до оборони. Тим часом румунський уряд, домагаючиїЯ
приєднання Південної Добруджі, віддав наказ своїм військам увійти на болгарську- територій
Не зустрічаючи опору, вони окупували майже всю Північну Болгарію і рушили на Софік
Безвихідним становищем Болгарії скористалася Туреччина, війська якої перетнулї
демаркаційну лінію Мідія-Енос і зайняли майже всю Північну Фракію. Необачна політик
царя Фердинанда і войовничих болгарських політиків призвела Болгарію до катастрофи. Цад
створив новий коаліційний уряд на чолі з лідером Ліберальної Партії В.Радославовим.. Цар'
новий прем’єр відмовилися від проросійської орієнтації, розраховуючи, що АвстрсЙ
Угорщина та Німеччина швидше змусять Сербію бути більш поступливою. Зі свого боку
Росія змусила Румунію припинити інтервенцію, а також доклала чимало зусиль, щоб
зупинити наступ турецьких військ у Фраки. Внаслідок тиску Росії та її союзниць - Англії таї
Франції-Сербія, Греція, Румунія погодилися на мирні переговори з Болгарією, які в середині
липня 1913 р. розпочалися в Бухаресті.

Після тривалих дискусій між офіційними делегаціями і закулісного протиборства
дипломатів великих європейських держав, кожна з яких мала свої інтереси на Балканах, 28
липня (10 серпня) 1913 р. була підписана Бухарестська мирна угода, за якою Болгарія була
змушена відступити Румунії Південну Добруджу. Майже всю Македонію поділили між
собою Греція (Егейська Македонія) і Сербія (Вардарська Македонія). Болгарії залишилася
лише невелика її частина (Пірінська Македонія). За Болгарією була визнана Західна Фракія,
що давало їй вихід до Егейського моря. Болгарсько-турецькі відносини були врегульовані
мирною угодою, підписаною у вересні в Стамбулі: Болгарія відступила Туреччині майже всю
Східну Фракію, завойовану під час Першої Балканської війни. Так завершилася друга;
Балканська або Міжсоюзницька війна, яка стала для Болгарії національною катастрофою.

Сербія. Після отримання повного державного суверенітету в країні склалися сприятливі
умови для подальшого суспільно-політичного, економічного та культурного розвитку. При
цьому залишалося нерозв’язаним національне питання, оскільки частина сербської території
надалі формально перебувала під владою Туреччини, а Боснія та Герцеговина, на які
претендувала Сербія, були окуповані Австро-Угорщиною. Значна кількість сербів проживала
у Воєводині, яка належала Австро-Угорщині. Незавершеність процесу об’єднання позна-
чалася на характері внутрішньої і зовнішньої політики молодої Сербської держави.

Восени 1878 р. відбулися вибори до Народної скупщини, перемогу на яких здобули
ліберали. Між ліберальним урядом, очолюваним Йованом Рістичем, і князем Міланом
Обреновичем виникло напруження. Ліберали вважали доцільним орієнтуватися на Росію, з
якою пов’язували надії на створення Великої Сербії. Натомість князь вважав, що на той час
не було умов для об’єднання сербських земель. Спираючися на консервативні політичні сили
країни і враховуючи тісні економічні зв’язки Сербії з австро-угорським ринком, він прагнув
розширити і зміцнити відносини з Віднем. Небажання уряду Й.Рістича укласти торговельну
угоду з Австро-Угорщиною призвело до його відставки в жовтні 1880 р.

Новий уряд був сформований з молодоконсерваторів, котрі дотримувалися проавстрій-
ської орієнтації. У квітні 1891 р. була підписана сербсько-австрійська торговельна угода, а в.
червні цього ж року Мілан Обренович підписав з Австро-Угорщиною таємну політичну
конвенцію, згідно з якою Сербія відмовлялася від претензій на Боснію та Герцеговину. Крім
того, вона зобов’язувалася без попереднього погодження з австро-угорським урядом не вести
переговори та не укладати угоди з іншими державами. Зі свого боку, Австро-Угорщина,
обіцяла всебічну підтримку династії Обреновичів. Це дало підставу Мілану проголосити 22
лютого 1882 р. Сербію королівством, а самому стати королем.

Ускладнення політичної ситуації в країні створило ґрунт для ідейного та організаційного
оформлення партій, які до 80-х років XIX ст. існували лише як суспільно-політичні течії-
В	Розділ 6. Період індустріалізації...

дночасно (впродовж 1881 р.) було створено три партії - Ліберальну. Прогресивну
чяків”) та Радикальну. Домінуючу роль у політичному житті країни певний час
па Прогресивна Партія, створена молодо консерваторами. Вона була опорою князя у
іні антидемократичної внутрішньоїта зовнішньої проавстрійської політики.

іс перебування при владі (поперемінно з консерваторами) з 1858 по 1880 рр.
на Партія значно “поправішала”. Патріотичні зовнішньополітичні гасла (об’єднання
збських земель), яких вони послідовно дотримувалися, не підкріплялися
горськими зусиллями у сфері внутрішньої політики. Наслідком було падіння її
ірестижу.

І Найбільш впливовою силою в країні виявилася Радикальна Партія, що формально
іважалася послідовницею ідей С.Марковича. Вона виступала за проведення демократичних
іеформ, зменшення податків, проти засилля бюрократії. Зовнішньополітична програма
радикалів полягала в орієнтації на Росію. Про популярність радикалів серед різних верств
Заселення, передусім селянства, свідчила їх переконлива перемога на виборах до Народної
ікупщини у вересні 1883 р. Незважаючи на це, король Мілан доручив формування нового
фяду консерватору Н.Христичу, який незабаром розпустив неслухняний парламент.

У відповідь крайні радикали почали погрожувати уряду повстанням. Щоб запобігти
‘народним заворушенням, влада вирішила забрати зброю у селян Східної Сербії, яку вони
Зберігали з часів турецької війни. Це стало приводом до селянського повстання у Тімокській
крайні (долина р.Тімок), яке розпочалося у жовтні 1883 р. Повстанці, очолювані, як правило,
Місцевими активістами Радикальної Партії, вимагали демократичних перетворень,
розширення місцевого самоврядування, послаблення податкових тягарів. За допомогою
жандармерії та військ уряд жорстоко придушив повстання і розправився з його учасниками.
Радикальну Партію було заборонено, а більшість її лідерів заарештовано.

Щоб відвернути увагу громадськості від внутрішніх проблем, король Мілан замислив
зовнішньополітичну авантюру: скориставшись з того, що у вересні 1885 р. відбулось
об’єднання Східної Румелії з Болгарським князівством, він 2 листопада оголосив війну
Болгарії, яка в результаті об’єднання нібито порушила рівновагу сил на Балканах. Сербія
зазнала поразки у цій війні, і лише втручання Австро-Угорщини врятувало її від національної
катастрофи. Підписана у лютому 1886 р. в Бухаресті сербсько-болгарська мирна угода
відновила довоєнне становище.

Поразка у війні з Болгарією означала крах політики короля Мілана. Над ним нависла
загроза втрати трону. Щоб врятувати своє становище, король звільнив з ув’язнення лідерів
Радикальної Партії та розпочав з ними переговори. В обмін на гарантії збереження трону за
династією Обреновичів він погодився доручити їм формування уряду і схвалення ліберальної
конституції. Наприкінці 1888 р. була скликана Велика народна скупщина, яка 22 грудня
схвалила Конституцію. Згідно з нею Сербія ставала спадковою конституційною монархією з
народним представництвом. Конституція декларувала демократичні права і свободи
громадян. Мілан домігся збереження престолу. Розуміючи, що йому особисто стабільності
домогтися не вдасться, 22 лютого 1889 р. Мілан зрікся престолу на користь свого 12-річного
сина Александра і залишив країну. До повноліття нового короля була призначена Регентська
рада на чолі з Й.Рістичем.

Уряд радикалів, який перебував при владі у 1889-1892 рр., здійснив ряд заходів щодо
вдосконалення системи державного управління та місцевого самоврядування, які позитивно
позначилися на суспільно-політичному, господарському та культурному житті країни.
Водночас радикали змінили зовнішньополітичну орієнтацію Сербії: відновили дружні сто-
-сунки з Росією, активізували сербську пропаганду в Македонії, яка мала не тільки
=антитурецьку, а й антиболгарську спрямованість. Демократичний курс радикалів у
внутрішній і проросійський у зовнішній політиці був підданий гострій критиці з боку їхно(
політичних противників - консерваторів і лібералів. У серпні 1892 р. вони домоглися?
відставки уряду. На зміну йому прийшов кабінет лібералів. Проте 1 квітня 1893 р. за
вказівкою батька король Александр розпустив Регентську раду і, проголосивши себе
повнолітнім, узяв владу в свої руки. У січні 1894 р. Мілан повернувся у Белград і став
фактичним співправителем сина. В короткому часі була скасована Конституція 1888 р.,
відновлено абсолютистський режим, який спирався на вірні монархії уряди. Все це викликало
обурення громадськості.	<

Намагаючись уникнути подальшого загострення ситуації, король Александр 6 квітня
1901 р. (незабаром після смерті батька), проголосив нову Конституцію, котра запровад-
жувала двопалатний парламент. Це мало заспокоїти громадську думку і зберігало абсолютну
владу монарха. Відповіддю стала масова демонстрація молоді Белграда в березні 1903 р., для
розгону якої була використана жандармерія. Наляканий король Александр призупинив дію
Конституції і розпустив парламент. Але це ще більше загострило ситуацію. У ніч на 29 травня!
1903 р. група офіцерів-змовників вбила короля. Створений відразу після цього тимчасовий,
уряд скликав парламент, який новим королем Сербії обрав Петра Карагеорґіїювича (1903-
1921). Незабаром була відновлена Конституція 1888 р., завдяки чому в країні встановився
ліберально-демократичний режим. Правлячою стала Радикальна Партія на чолі з Школою
Помичем. Створений лідером цієї партії уряд проводив політику дотримання конституційних
свобод.

Проросійський зовнішньополітичний курс сербського уряду призвів до загострення
відносин з Австро-Угорщиною, яка у січні 1906 р. заборонила ввозити з Сербії худобу і
продукти тваринництва. У відповідь Сербія відмовилася від австрійських промислових
товарів. Між двома країнами розпочалася кількалітня (до 1911 р.) митна війна. Підтримана
новими союзниками (Росією та Францією), Сербія не тільки не пішла на поступки Австро-
Угорщині, а й у період Боснійської кризи (1908 р.) готувалася разом з Чорногорією оголосити
їй війну. 1 лише позиція Росії, яка у березні 1909 р. визнала анексію Боснії та Герцеговини
Австро-Угорщиною, стримала сербський уряд.

Провідною галуззю економіки Сербії надалі залишалося сільське господарство.
Землеробство мало екстенсивний характер. Знаряддя праці та технологія були відсталими.
Лише з кінця XIX ст. у сербському селі почали використовувати закордонну сільсько-
господарську техніку. Більш інтенсивними були тваринництво, садівництво та шовківництво,
продукція яких мала попит на внутрішньому і зовнішньому ринках. У промисловому
відношенні Сербія розвивалася вкрай повільно. Впродовж усього XIX ст. тут переважало
ремісниче виробництво. Лише на початку XX ст. зародилася фабрична промисловість.
Серйозною перешкодою на шляху індустріального розвою Сербії була конкуренція
західноєвропейських, передусім австрійських промислових виробів. 1 лише введення 1904 р.
протекційного митного тарифу дало їй змогу здійснити помітні зрушення. Якщо в 1905 р. у
Сербії налічувалося 94 промислові підприємства з майже 5 тис. робітників, то вже 1910 р.
кількість підприємств зросла до 428, а робітників - до 16 тис.

На початку другого десятиліття XX ст. міжнародна ситуація на Балканах знову
загострилася. Основною причиною цього було те, що частина півострова продовжувала
залишатися під владою Туреччини. Сусідні країни, в тому числі Сербія, намагалися
використати національно-визвольну боротьбу поневолених народів, передусім македонців,
для розширення своїх кордонів. Було досягнуто згоди створити антитурецький союз держав.
Стрижнем Балканського Союзу стала сербсько-болгарська угода від 13 березня 1912 р. До
союзу незабаром приєдналися Греція і Чорногорія. Приводом до війни з Туреччиною стала
вимога країн-союзників надати автономію Македонії. Фактично ж Сербія мала на меті
338
И). Період індустріалізації...

тгорії, передусім Нові-Пазарський санджак, Косово і
територію за рахунок Македонії та Албанії.

іалася 5 жовтня 1912 р. з нападу на Туреччину Болгарії,
жовтні, розгорнувши бойові операції на терені Македонії і
вдовзі сербська армія опанувала територію Нові-Пазар-
чорногорською армією, звільнила від турків Косово і
іМетохію, а також Північну Албанію. Впродовж п’яти-шести тижнів основні турецькі сили на
^Балканах були розгромлені.

? У середині грудня 1912 р. в Лондоні розпочалися мирні переговори між балканськими
«союзниками і Туреччиною. У квітні 1913 р. мирні переговори у Лондоні продовжилися і в
травні було підписано мирну угоду з Туреччиною, за якою остання відступила державам-
переможцям практично всі свої володіння на Балканах. Територія Сербії розширилася за
рахунок більшої частини Нові-Пазарського санджака, Косово і Метохії. Що ж до поділу
Македонії, то між союзниками розпочалися суперечки. Спроби Росії врегулювати конфлікт
мирним шляхом не увінчалися успіхом. Справа дійшла до Другої Балканської або
Міжсоюзницької війни, яка розпочалася у червні 1913 р. несподіваним наступом болгар на
сербські та грецькі війська Після недовготривалих, але запеклих боїв Болгарія, на яку напали
Румунія та Туреччина, змушена була просити миру. 10 серпня 1913 р. воюючі сторони
підписали угоду, за якою північно-західна і більша частина центральної Македонії відійшла
до Сербії. В результаті балканських війн територія Сербії збільшилась майже вдвічі (з 48,3
тис. до 87,3 тис. кв.км.), а населення - у півтора рази (з 2,9 млн. до 4,4 млн. осіб).

Міжсоюзницька війна вкрай загострила суперечності між балканськими країнами і
призвела до розпаду Балканського Союзу. Зважаючи на тривале напруження у відносинах з
Австро-Угорщиною, Сербія потрапила в орбіту впливу держав Антанти - одного з двох
суперницьких блоків, які дедалі більше втягували світ у великомасштабну війну. Визрівання
конфлікту прискорювалося зростанням суперечностей між Сербією, правлячі кола якої мали
на меті домогтися виходу до Адріатики, та Австро-Угорщиною, що не приховувала своїх
планів у цьому регіоні. Вбивство в Сараєво австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда 28
червня 1914 р. стало приводом до розв’язання Першої світової війни. Після короткочасної гри
в “ультиматуми” 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Протягом тижня
її полум’я охопило всю Європу.

Чорногорія. Отримання у 1878 р. повного державного суверенітету, а водночас
значне територіальне розширення Чорногорії позитивно позначилися на її подальшому
суспільному розвиткові. Немаловажне значення мала й та обставина, що після Берлінського
конгресу для Чорногорської держави настав відносно тривалий період мирного розвитку. Це
дало змогу князю Ніколі провести реформи з реорганізації державного управління. Сенат і
скупщина племінних старшин були ліквідовані. Вищим законодавчим органом країни стала
Державна Рада у складі восьми осіб, а виконавча - зосередилася у кабінеті міністрів. Як
членів ради, так і міністрів призначав князь, і вони несли перед ним персональну
відповідальність. Керівник держави князь Нікола був абсолютним монархом.

До кінця XIX ст. у Чорногорії зберігався старий адміністративний устрій, згідно з яким
країна поділялася на нахії (округи) та капетанїї (громади). На початку XX ст. кількість
адміністративних одиниць вищої ланки зменшилася удвічі (замість десяти - п’ять), вони
почали йменуватися областями. Нижню і основну ланку територіальної адміністративної
системи становили 56 капетаній, котрі в загальних рисах відповідали племінному поділу
чорногорців. На чолі капетаній князь ставив довірених осіб, а не • племінних вождів.
Керівництво містами від імені князя здійснювали міські голови, які спиралися на обрані
місцевими мешканцями комітети. 1882 р. вступив у дію “Майновий законник”. Поряд з
нормами звичаєвого права до нього увійшли положення, запозичені з європейського
законодавства. Наприкінці XIX - початку XX ст. князь Нікола провів військову реформу.
Була запроваджена загальна військова повинність, хоч армія надалі за своїм характером мало
відрізнялася від народного ополчення. Матеріальне забезпечення чорногорського війська
взяла на себе Росія, завдяки чому змогла впливати на зовнішньополітичну орієнтацію цієї
невеличкої держави.

В економічному відношенні Чорногорія залишалася слаборозвинутою країною, але
приєднання до неї 1878 р. нових територій мало певний вплив на її господарство. Окрім
скотарства, населення отримало можливість займатися землеробством (переважно
вирощуванням винограду, тютюну, маслин). Поступово з’являлися невеликі промислові
підприємства (тартаки, оліярні, пивоварні). Основні потреби населення краю у знаряддях
праці, одязі, взутті, різного роду побутових товарах забезпечували місцеві ремісники, однак
їхня продукція чимдалі більше зазнавала конкуренції з боку європейських промислових
виробів. Помітно активізувалася внутрішня і зовнішня торгівля Чорногорії. Цьому сприяло
шляхове будівництво, в тому числі спорудження вузькоколійної залізниці. На початку XX ст.
з’явилися перші банки, а у 1906 р. почала карбуватися чорногорська монета перпер, яка була
прирівнена до австрійської крони. Зрушення у сфері економіки зумовили соціальні зміни. На
початку XX ст. в Чорногорії з’явилася своя економічна еліта, переважно купецтво, яке було
тісно пов’язане з племінною знаттю та княжою аристократією.

Абсолютистський князівський режим викликав дедалі більше незадоволення серед
частини знаті. У 1880 р. виникла таємна організація на чолі з воєводою Шако Петровичем,
метою якої була зміна уряду і прийняття конституції. Однак змову було розкрито, а її
учасників покарано. Наприкінці XX ст. у боротьбу проти абсолютизму включилися
представники ліберально налаштованої буржуазії, інтелігенції, студентської молоді. Щоб
заспокоїти опозицію, князь дозволив у листопаді 1905 р. провести вибори до скупщини, яка
затвердила даровану князем Конституцію. Згідно з нею вся повнота влади залишалася в
руках князя. Ще до прийняття Конституції князь відправив у відставку уряд Божо Петровича,
який впродовж 26 років (1879-1905 рр.) незмінно перебував при владі. Новий уряд з кола
близьких до князя інтелектуалів очолив Лазар Мюшкович. Але зміни нікого не задовольнили.
Частина чорногорської еліти була проти Конституції, вважаючи її зайвою, а інша - надто
консервативною. Найгостріше проти режиму виступала студентська молодь. 8 листопада
1905 р. в Белграді була опублікована брошура під назвою “Слово чорногорської студентської
молоді”, в якій піддавалася гострій критиці дарована князем конституція. У відповідь
чорногорський уряд почав судове переслідування підписантів. За таких обставин у вересні на
підставі Конституції відбулися парламентські вибори. Більшість депутатів новообраної
скупщини висловили недовіру уряду Мюшковича. Князь вирішив принести уряд в жертву,
звинувативши його у всіх негараздах, що їх зазнала країна. Зваживши на народні
маніфестації, суд виправдав студентів, які підписували антикняжий маніфест. Новий уряд,
створений за згодою більшості парламенту, очолив М.Радулович. У подальшій роботі
скупщини і політичному житті Чорногорії активну роль почали відігравати партії, які
сформувалися в стінах парламенту. Спочатку ліберальна більшість скупщини об’єдналася у
Народний клуб, що згодом оформився як Народна Партія, яка перебувала в опозиції до
князя. Вона домагалася демократичних перетворень і користувалася широкою підтримкою в
чорногорському суспільстві. Противники лібералів - консерватори - створили “Істинну
Народну Партію”, або партію “правителів”, яка не мала ні програми, ні статуту. Її
прихильниками була група політиків, тісно пов’язаних з князем. Спроби князя придушити
опозицію за допомогою надзвичайних судів та політичних переслідувань не мали успіху.
( Прихильники князя вдалися до інтриг, за допомогою яких спровокували незгоди серед
пугатів скупщини - членів Народної Партії. Завдяки цьому князю вдалося без опору з боку
бералів у 1907 р. сформувати слухняний уряд на чолі з Лазарем Томановичем і розпустити
ірламент. Після цього розпочалося безцеремонне цькування політичних противників,
іаіючно з погрозами фізичної розправи над ними. Восени 1908 р. в умовах політичного
фору було проведено нові вибори до скупщини, в яких Народна Партія не брала участі.
Іовообраний парламент виявився слухняним князю. Тим часом на початку 1909 р. ради-
кально налаштовані діячі створили конспіративну організацію, яка ставила за мету насильно
цетронізувати князя Ніколу і посадити на княжий трон його сина Данила, якщо він
погодиться проголосити конституцію. Але змову було розкрито і понад 160 її учасників
притягнуто до суду. З них 11 осіб засудили до страти, інших - на довічне або багаторічне
ув’язнення. Внаслідок провалу змови сили опозиції були підважені, а Народна Партія
розгромлена. Авторитет князя ще більше підупав. Щоб поліпшити своє становище, Нікола
зажадав від скупщини проголосити Чорногорію королівством, а себе - королем, що й було
офіційно зроблене у серпні 1910р.

На початку XX ст. Чорногорія активізувала свою зовнішню політику, балансуючи поміж
Росією, з одного боку, та Австро-Угорщиною та Італією - з другого. Однак у зв’язку з
боснійською кризою зовнішньополітична орієнтація Чорногорії знову стала явно
проросійською. Через це настало потепління у чорногорсько-сербських відносинах, які до
цього не були особливо дружніми через претензії обох правлячих династій на роль
об’єднувача південно-східних земель. У 1908 р. чорногорський уряд в односторонньому
порядку анулював статтю Берлінського трактату 1878 р. про австрійський контроль над
чорногорським узбережжям Адріатики. Справа заледве не дійшла до війни між Чорногорією
та Сербією, з одного боку, та Австро-Угорщиною - з другого. Але до цього не допустила
Росія, побоюючись, щоб конфлікт не переріс у світову війну, до якої держави Антанти ще не
були готові.

У листопаді 1910 р. була укладена російсько-чорногорська військова конвенція, яка, серед
інших, містила також пункт про заборону Чорногорії розпочинати будь-які військові акції без
згоди Росії. Восени 1912 р. Чорногорія ввійшла до складу Балканського союзу і взяла активну
участь у війні з Туреччиною. В результаті балканських війн територія і населення
Чорногорської держави збільшилися в 1,5 рази, головним чином за рахунок приєднання
земель на півночі і сході.

Після балканських війн у зв’язку зі зміною міжнародної ситуації у Південно-Східній
Європі чорногорський король почав маневрувати між Росією та Австро-Угорщиною,
вимагаючи субсидій від обох сторін. Перша світова війна поклала край цій невизначеності і
Чорногорія рішуче стала на бік Антанти.

Боснія та Герцеговина. Окупована Австро-Угорщиною, Боснія та Герцеговина
відповідно до ст. 25 Берлінського трактату юридично вважалася турецькою провінцією, а її
імешканці - підданими султана. Всім їм гарантувалося право вільного віровизнання, а
імусульмани могли підтримувати зв’язок із своїм релігійним центром у Стамбулі. Всі
прибутки провінції мали використовуватися лише для потреб її населення. Передбачалися ще
ряд положень, які за умови їх виконання забезпечували збереження султанського сувере-
нітету над Боснією та Герцеговиною. Насправді ж австро-угорська влада не дотримувалася
взятих на себе міжнародних зобов’язань і провадила політику повної інтеграції провінції з
монархією. Щоб не допустити посилення жодної з її складових частин, Боснію та
Герцеговину не було приєднано ні до Австрії, ні до Угорщини. їх виділили в окрему
адміністративну одиницю, яка підпорядковувалася безпосередньо імператору. Верховним
__управителем провінції призначено міністра фінансів Австро-Угорщини. Адміністративні
функції покладалися на командувача дислокованими тут австро-угорськими окупаційниію
військами.	і

Упродовж короткого часу в Боснії та Герцеговині був запроваджений централізований
поліційно-бюрократичний режим без найменшої участі в управлінні представників корінного
населення. Про автономію краю не могло бути й мови. Поступово на провінцію поширилось
загальноімперське законодавство, що стосувалося митної служби, державної монополі^
податків. Мешканці Боснії та Герцеговини були оголошені підданими Австро-Угорщини, а
чоловіче населення зобов’язане до військової повинності. Султанський суверенітет над
провінцією перетворився на формальність. Австро-угорська окупація не однаково сприйз
малася представниками різних етно-релігійних груп корінного населення Боснії та:
Герцеговини. Якщо католики, головним чином хорвати, прийняли нову владу прихильно, то:
мусульмани і православні, хоч і з різних мотивів, зустріли окупацію вороже (мусульмани)
були зацікавлені в тому, щоб залишитися у складі Османської імперії, а православне
населення сподівалося на приєднання до Сербії та Чорногорії). Упродовж літа 1878 р.’
спільними зусиллями вони чинили австро-угорській армії збройний опір, який однак був
придушений. На початку 1882 р. у відповідь на австро-угорську окупаційну політику у
Східній Герцеговині розпочалося масове народне повстання, яке згодом поширилося на інші
райони Герцеговини і Боснії. У ньому брали участь як мусульмани, так і серби. Зважаючи на
міжнародну правову базу, а також враховуючи австрофільську орієнтацію сербського короля
Мілана Обреновича, керівники повстання звернулися до турецького султана з листом, в;
якому оголосили про готовність прийняти його верховну владу за умови, якщо провінції буде!
гарантована широка автономія. Незважаючи на значну, але неофіційну матеріальну військову
підтримку та добровольчі загони, які нелегально прибували на допомогу з Сербії, Чорногорії,
Росії, Болгарії, повстання, не охопивши усієї території Боснії та Герцеговини, було
придушене австро-угорськими військами. Після цього окупаційна влада надовго закріпилася
у провінції, але форма управління змінилася: замість військового режиму було запроваджено
цивільний.

Відсутність нових спроб збройного опору окупантам значною мірою пояснювалася тими
позитивними змінами, що відбулися у Боснії та Герцеговині після її переходу під владу
Австро-Угорщини. Насамперед були усунені перешкоди, що стояли на шляху розвитку
буржуазно-ринкових відносин, створена належна правова база для захисту прав особи та
власності. Розгорнулося будівництво шляхів сполучення, у тому числі залізниць. Почали
створюватися фабрично-заводські підприємства переважно у деревообробній та
гірничодобувній галузях. Засновувалися банки, пожвавилася торгівля. І хоча Боснія та
Герцеговина залишалася слаборозвиненим аграрним краєм, економічний поступ був доволі
помітним. Змінило своє обличчя село, яке тісніше втягувалося в ринок. Як у місті, так і на селі
з’явилася місцева еліта Переважно з її середовища виходили інтелектуали, які згодом стали
провідниками духовного життя своїх етно-релігійних спільнот.

Протягом двадцяти років (1883-1903 рр.) управління Боснією та Герцеговиною
здійснювалося під керівництвом міністра фінансів Австро-Угорщини Беньяміна Калаї. У краї
проводилася нещадна політика денаціоналізації під прикриттям гасел про цивілізаторську
місію. Зважаючи на етно-релігійну строкатість населення Боснії та Герцеговини, робити це
було нескладно. Найбільшу небезпеку для влади Калаї вбачав у сербах, яким чинилися різні
перешкоди в налагоджені культурно-національного життя. Хорвати на перших порах
подібних обмежень не зазнавали: влада йшла їм на зустріч як католикам. У 1881 р.
католицька церква Боснії та Герцеговини домоглася свого виокремлення у самостійну
верхньо-боснійську архиєпископію з центром у Сараєво. Вона стала осередком культурно-
національного життя тутешніх хорватів-католиків.
Натомість робилося все можливе, щоб загальмувати релігійно-культурні процеси
православних сербів. За домовленістю з константинопольським патріархатом боснійсько-
герцеговинська церква, а водночас і шкільна справа опинилися в повній залежності від
австро-угорської влади. За вказівкою Калаї чиновники популяризували ідею формування
єдиної боснійської (босанської) нації, представники якої належали до трьох різних
віровизнань і конфесій. З цією метою до адміністрації та освіти запроваджувалася “босній-
ська” мова, кириличні літери замінювалися латинськими. Калаї виношував плани у
перспективі навернення мусульман у католицтво, що мало відгородити населення Боснії та
Герцеговини передусім від Сербії. Подібні заходи вживалися і до мусульман з метою ізоляції
від Туреччини.

Зусилля Калаї та його прибічників, спрямовані на подолання ворожості населення до
австро-угорської влади, спроби знайти серед нього суспільну опору не увінчалися успіхом.
Не вдалося здобути позитивного впливу на мусульманське населення, яке в основній масі не
[змирилося з окупацією і після запровадження закону про обов’язкову військову службу
і (1881 р.) почало масово переселятися до Туреччини. Цьому не перешкоджала влада, яка на
місце емігрантів поселяла вихідців з інших провінцій імперії. Сербське населення, яке ще до
окупації виявляло стремління приєднатися до Сербії (боснійські серби) та Чорногорії
(герцеговинці), надалі вороже ставилося до окупантів. Хорвати не приховували своїх намірів
приєднати Боснію та Герцеговину до Хорватського Королівства.

За таких умов наприкінці XIX - початку XX ст. серби і мусульмани розгорнули енергійну
боротьбу за церковно-шкільну автономію. У процесі розвитку національного руху, спрямо-
ваного проти австро-угорського панування, виникла потреба об’єднати зусилля сербської та
мусульманської громад. 1902 р. у м. Славонскі Брод між ними було підписано угоду, в основу
якої лягла ідея утворення Боснійсько-Герцеговинської області під суверенітетом Туреччини.
Кожна зі сторін вкладала в угоду своє розуміння: серби розглядали турецький суверенітет як
етап на шляху до об’єднання з Сербією; натомість мусульмани вважали його остаточним
вирішенням проблеми. Об’єднання зусиль двох найбільших етно-релігійних спільнот (третя -
хорватська-діяла самостійно) свідчило про провал політики Б.Калаї.

“Ера Калаї” закінчилася з його смертю та призначенням на посаду імперського міністра
фінансів і верховного управителя Боснії та Герцеговини Стефана Буріана (1903-1912 рр.).
Зважаючи на невдачі свого попередника, новий управитель став на шлях лібералізації режиму
та часткових поступок населенню, передусім сербам, щоб підірвати мусульмансько-сербську
угоду 1902 р. У 1905 р. сербам була надана церковно-освітня автономія. В умовах
пом’якшення окупаційного режиму серби 1907 р. утворили політичну партію під назвою
"Сербська Народна Організація Її основними вимогами були повна автономія Боснії та
Герцеговини й демократичні перетворення. Майже одночасно й під подібною назвою -
"Мусульманська Народна Організація” - виникла політична партія мусульман. Вона
спрямувала свої зусилля на здобуття церковно-освітньої автономії для мусульманського
населення. З виникненням цих двох партій відновилася співпраця між сербами і
мусульманами на ґрунті протидії можливій австро-угорській анексії Боснії та Герцеговини.
Зовсім іншу позицію щодо австро-угорської влади зайняло "Хорватське Народне
Об’єднання” (1907-1908 рр.), яке відстоювало хорватські національні інтереси, залишаючися
лояльним до австро-угорської влади.

Скориставшися послабленням Туреччини, спричиненим молодотурецькою революцією,
австро-угорський імператор 7 жовтня 1908 р. спеціальною прокламацією оголосив анексію
Боснії та Герцеговини. Сербське та мусульманське населення зустріло цю звістку з явним
незадоволенням, але до активних форм протесту справа не дійшла. Міжнародну кризу, що
виникла у зв’язку з анексією, вдалося подолати завдяки тому, що Туреччина, отримавши
і
солідну грошову компенсацію, на початку 1909 р. відмовилася від своїх прав на Боснію та
Герцеговину. Незабаром анексію визнала й Сербія, а потім інші європейські держави. $
Щоб пом’якшити враження, яке викликала анексія серед більшості жителів краю, австро;
угорська влада у 1909 р. надала релігійно-культурну автономію мусульманському населенню?
а також оголосила про підготовку конституції. Остання була затверджена у лютому 1910 р;
Конституція Боснії та Герцеговини проголошувала рівність усіх громадян перед законом?
гарантувала їм основні права і свободи, однак залишаючи владу в руках австрійських
чиновників. Крайовий уряд формально підпорядковувався місцевому сабору (крайовим
зборам), який мав лише дорадчі повноваження.

Після анексії і запровадження Конституції у суспільно-політичному житті Боснії та
Герцеговини відбулися значні зміни. Мусульмани особливою опозиційністю не відзначалися.
Старше покоління сербських і хорватських політиків примирилося з австро-угорською
владою. Натомість у боротьбу з нею вступила молодша генерація, представлена головним
чином сербською та хорватською інтелігенцією, яка дедалі більше зближувалася між собою.
Великосербська та великохорватська ідея втратила в їхніх очах свою привабливість.
Натомість чималої популярності набув югославізм. Вважалося, що на Боснію та Герцеговину;
лягає особлива місія-з’єднати сербів і хорватів в інтересах створення незалежної від Австро-
Угорщини об’єднаної південнослов’янської держави. Значний вплив на цей рух мало
виникнення в межах Хорватії сербсько-хорватської політичної коаліції. Найвиразніше
югославізм був представлений в організації "Молода Боснія”, до складу якої входили
радикально налаштовані студенти не тільки з Боснії та Герцеговини, а й Загреба, Белграда,
Праги, Відіна. Основним засобом боротьби вони вважали індивідуальний терор.
Найзначнішим терактом, вчиненим цією організацією, було вбивство Гаврилам Принципом
австро-угорського спадкоємця престолу Франца-Фердинанда та його дружини, вчинене 28
червня 1914 р. в Сараєво, що стало прологом Першої світової війни.

Македонія. Після 1878 р. Македонія була єдиною слов’янською країною, яка повністю
залишалася під владою турецького султана, а її населення опинилося у ще гіршому
становищі, ніж до Берлінського конгресу. До цього спричинилося масове переселення сюди
мусульман з Болгарського Князівства та деяких інших територій, втрачених Османською
імперією внаслідок програної війни з Росією. Для прибульців виділялися кращі землі, їм
надавалися різні пільги. Приплив мусульманського елемента до Македонії та еміїрація
частини македонців до Болгарії й інших країн відчутно змінили етно-демографічну ситуацію
на шкоду корінним мешканцям краю. До погіршення становища населення Македонії,
особливо християнського, провадила також фіскальна політика Порти, яка, перебуваючи у
стані хронічної фінансової кризи, постійно підвищувала податки. Крім того турецька влада не
виконала ухвали Берлінського трактату про надання Македонії адміністративної автономії.

Унаслідок політики Порти 1881 р. в деяких місцевостях Македонії (Кичево, Охрид,
Прілеп, Крушево) спонтанно почалися заворушення, які влада швидко придушила. На цьому
етапі антиосманські виступи ще не мали виразного національного характеру. Скориставшися
з незавершеності процесу формування македонської нації, сусідні держави Болгарія, Сербія і
Греція у 80-ті роки XIX ст. розгорнули активну пропаганду з метою привернення македонців
на свій бік. Усвідомлюючи нереальність заміру заволодіти усією територією Македонії, вони
виношували плани розподілу її між собою, приховуючи ці плани фразами про необхідність
“національного визволення” македонців.

Наприкінці XIX - початку XX ст. у суспільному житті Македонії відбулися певні
позитивні зміни. Вони охопили економічну, соціальну і культурну сфери. Зокрема, поступово
зростала товарність сільського господарства, з’являлися фабричні підприємства (переважно в
обробній та легкій промисловості), активізувалася торгівля, зростали міста, в яких підви-
344
цувапася питома вага слов’янського населення. Наслідком цих змін стало посилення ролі
юрговельно-підприємницької верстви. Водночас формувалася македонська інтелігенція, яка
(бала про піднесення національної свідомості своїх співвітчизників та їх самоідентифікацію
ік окремої македонської нації. У 1890 р. в її середовищі відновилася дискусія про маке-
іонську літературну мову. Наголошувалося, що болгарська мова для македонців не є цілком
зрозумілою. Розгорнувся масовий рух проти болгарського екзархату, спричинений його
Прагненням керувати не тільки церковними справами, а й громадським життям на терені
Македонії.

Важке економічне становище македонського населення, його повне політичне та
Національне безправ’я, загроза поділу країни між сусідніми державами у випадку їх перемоги
у ймовірній війні з Туреччиною - все це стимулювало визвольний рух. Насамперед з’явилися
мисленні партизанські загони (чети), які нападали на представників турецької влади та її
прислужників. Подекуди, особливо в містах, виникли таємні гуртки, а наприкінці 1893 р. в
Салоніках була заснована Внутрішня Македонська Революційна Організація (ВМРО),
головну роль в якій відігравала патріотична інтелігенція. Незабаром мережею революційних
комітетів покрилася не тільки вся Македонія, а й Одрінський (Адріанопольський) еялет або
Південна Фракія, населена в основному болгарами. У зв’язку з цим 1896 р. вся підпільна
структура була переіменована на Внутрішню Македонсько-Одрінську Революційну
Організацію (ВМОРО), що дало підстави болгарам розглядати всю підпільну структуру як
вияв болгарського національного руху. Між тим у статуті організації, прийнятому в
Салоніках, було сформульовано її головну мету - боротьба за політичну автономію Македонії
у складі Туреччини. Засуджуючи експансіоністські наміри сусідніх держав щодо Македонії,
учасники з’їзду висунули гасло: “Македонія для македонців”. При цьому під “македонцями”
малися на увазі всі патріотично налаштовані мешканці краю, незалежно від їхньої етнічної
приналежності та віровизнання.

На противагу ВМОРО, яка стояла в основному на македонських патріотичних позиціях,
1894 р. у Софії група проболгарсько налаштованих вихідців з Македонії та Фракії, а також
болгарських відставних офіцерів утворила Македонський Верховний Комітет, членів якого
називали “верховістами”. Між двома організаціями розгорнулося суперництво за керівництво
македонським рухом. Нерідко доходило до кривавих сутичок між збройними формуваннями
(четами) “верховістів” і ВМОРО. Скориставшися з того, що на початку 1901 р. більшість
членів Центрального комітету ВМОРО була заарештована турецькою поліцією або втекла за
кордон, прихильники “верховістів” взяли до своїх рук керівництво внутрішньою орга-
нізацією. Без належної підготовки вони спровокували восени 1902 р. Горноджумайське
повстання, з яким турки легко розправилися. Незважаючи на це, нове керівництво ВМОРО
під тиском “верховістів” розпочало підготовку до нового повстання, хоча внутрішні і
зовнішні обставини були вкрай неспрятливими.

Повстання спалахнуло в ніч на 20 липня (2 серпня) 1903 р. Оскільки на цей день припадає
свято пророка Іллі, воно увійшло до історії під назвою Іллінденського повстання.
Найбільшого розмаху воно досягло в Бітольському еялеті. Повстанці захопили містечко
Крушево і проголосили там республіку. Але турецька влада кинула проти них значні
військові сили і наприкінці липня придушила повстання. Збройні виступи відбулися також в
інших частинах краю, зокрема у Пірінській Македонії, але й вони зазнали невдачі.
Незважаючи на поразку, Іллінденське повстання відіграло важливу роль в історії
македонського народу, який виявив своє небажання терпіти національне поневолення.
^Жорстокі репресії, до яких вдалася турецька влада щодо повстанців і мирного населення,
викликали широкий міжнародний резонанс. Під тиском європейських держав Порта
зобов’язалася провести у Македонії реформи.
Поразка повстання 1903 р. і подальше ускладнення ситуації в Македонії спричинили
кризу всередині ВМОРО. Ліве крило, очолюване Я.Санданським, виступало проти зовніш-
нього втручання у македонські справи і покладалося на власні сили; помірковане крило
розраховувало передусім на зовнішню допомогу. Коли у 1908 р. розпочалася молодотурецька:
революція, то “ліві” активно підтримали її керівництво, сподіваючися таким чином добитися
автономії. Після молодотурецької революції через внутрішні суперечності ВМОРО фактично
розпалася. Це розв’язало руки “поміркованим”, більшість з яких орієнтувалася на Болгарію й
утворила Спілку болгарських конституційних клубів. Згодом виникли подібні організації тих
македонських діячів, які тяжіли до Сербії та Греції. Натомість “ліві” об’єдналися у легальну
“Народну Федеративну Партію”, що спиралася головним чином на селянство.

Молодотурецький уряд не надав автономії Македонії. Більше того, у 1910 р. були
заборонені усі македонські політичні партії та організації. У відповідь на це в ряді районів
відновили партизанську боротьбу гайдуцькі чети. Стосунки між православними македонцями
і мусульманським населенням краю загострилися настільки, що в околицях Штіпа (1911 р.) і!
Кочені (1912 р.) турецькі фанатики вчинили різню християн. Ці інциденти послужили!
формальним приводом для Першої Волконської війни (жовтень 1912 р.). Офіційно члени
Балканського Союзу в ультимативній формі вимагали від Туреччини проведення реформ і
надання автономії для Македонії та Фракії. З початком Першої Балканської війни
македонське населення активно включилося в антитурецьку боротьбу, добровільно
вступивши до військових формувань держав антитурецької коаліції або воюючи у
партизанських загонах в тилу ворога. Проте їхні зусилля виявилися марними, тому що,
розгромивши Туреччину, союзники швидко забули про обіцяну Македонії автономію і
перетворили її на яблуко розбрату. Не домовившись між собою про поділ македонських
земель, вони довели до Другої Балканської війни між Болгарією та її союзниками по коаліції-
Сербією та Грецією, які вийшли з неї переможцями. За Бухарестською мирною угодою з
липня 1913 р. Македонію поділили: до Греції відійшла Егейська Македонія (48,5%), до Сербії
- західні і центральні райони, або Вардарська Македонія (38%), до Болгарії - Північно-
Східна, або Пірінська Македонія (13,5%). Отже, прагнення македонських патріотів утворити
свою державу на даному етапі виявилися нереалізованими.

Греція. В останній чверті XIX ст. політичне життя Греції розвивалося в рамках
парламентської демократії. Замість колишніх невиразних політичних угруповань, які лише
умовно можна було називати партіями, сформувалися дві чітко окреслені політичні сили -
Прогресивна Партія (по суті ліберальна) Х.Трикупіса і Національна Партія (радше
консервативна) П.Деліяніса. Між ними велася боротьба за владу. Оскільки симпатії грецького
суспільства частіше схилялися на бік “прогресистів”, то їхній лідер Х.Трикупіс з невеликими
перервами був керівником уряду у 1875-1895 рр. За цей час він провів важливі
адміністративні реформи, які підвищили ефективність роботи органів державної влади,
удосконалив судову систему, запровадив виборчий закон, за яким розширилося коло
виборців. Завдяки цьому Греція стала однією з найдемократичніших держав на Балканах.
Уряд Х.Трикупіса створив сприятливі умови для розвитку вітчизняної промисловості, дбав
про будівництво шляхів сполучення. За нього був прокладений канал на Корінфському
перешийку. Велика увага приділялася зміцненню армії та військово-морського флоту. Все це
вимагало великих фінансових ресурсів. Х.Трикупіс шукав різних шляхів для збільшення
грошових надходжень до державної скарбниці. Під виглядом реформ податкової системи він
підвищував старі і запроваджував нові податки, встановив державну монополію на товари
широкого вжитку. Однак державний бюджет постійно страждав дефіцитом. Щоб перекрити
його, уряд вдався до внутрішніх і зовнішніх позик, які ввели державу у величезні борги. У
1893 р. Греція оголосила про своє фінансове банкрутство, яке стало причиною спаду
346
^торговельної та підприємницької активності. Важка економічна депресія призвела до різкого
падіння популярності Х.Трикупіса. У 1895 р. Прогресивна Партія програла вибори, а її лідер,
позбувшись прем’єрського крісла, залишив Грецію.

- Кабінет Х.Трикупіса провадив активну зовнішню політику. У відповідь на відмову
Туреччини виконати умову Берлінського трактату про передачу Греції Фессалії та Епіру, він
влітку 1880 р. оголосив мобілізацію. Щоб не допустити нової війни на Балканах, західні
дипломати спонукали Туреччину піти на переговори з Грецією. У липні 1881 р. між двома
державами була підписана конвенція, згідно якої Туреччина передала Греції Фессалію та
частину Епіру (район Арти)-територію площею 13 тис. квжм з населенням 300 тис. осіб.

У 90-х роках загострилося крітське питання. На острові одне за одним відбувалися
заворушення. Прагнення крітських греків визволитися з-під османського панування і
возз’єднатися з Грецією знаходило співчуття усіх греків. Чергове крітське повстання, що
розпочалося 1896 р., настільки схвилювало грецьке суспільство, що уряд П.Деліяніса зайняв
непримиренну позицію щодо Туреччини і спрямував на допомогу крітським повстанцям
регулярну армію та загони добровольців. 1897 р. розпочалася грецько-турецька війна, яку
приблизно через місяць греки програли і змушені були сплатити Туреччині велику
контрибуцію. Додаткова потреба у грошах змусила Грецію просити нову позику, яку вона
отримала на дуже невигідних для неї умовах - економіка країни була поставлена під
міжнародний фінансовий контроль.

Військова поразка Греції спричинила урядову кризу. П.Деліяніс подав у відставку, а
новий уряд сформував інший лідер Національної Партії Д.Раліс, кабінет якого не втримався
довго при владі. У 1899 р. уряд знову взяли до своїх рук “прогресисти”, очолювані новим
лідером Ґ.Теотокісом. Але й він не зміг створити міцного кабінету. Внаслідок цього урядова
карусель тривала до 1909 р. На початку XX ст. двопартійна система у Греції вичерпала себе, а
політичне життя набрало характеру безпринципної кланової боротьби, в тіні якої процвітали
корупція, інтриги, протекціонізм.

Значний вплив на внутрішнє та міжнародне становище Греції мали події, що відбувалися
на о.Кріт. Після повстання 1896 р. і пов’язаної з цим невдалої війни з Туреччиною о.Кріт у
1898 р. після втручання європейської дипломатії отримав статус автономної області. Однак це
не задовольнило крітських греків, які у 1905 р. розпочали нове повстання, що тривало
впродовж трьох років. У 1908 р. крітський парламент ухвалив рішення про приєднання
острова до Греції. Під тиском західних держав грецький уряд відмовився анексувати Кріт,
чим викликав загальне невдоволення в країні.

Навесні 1909 р. в Афінах виникла офіцерська організація “Військова Літа”, навколо якої
об’єдналися усі опозиційні сили. У серпні 1909 р. члени ліги піднесли повстання, яке завдяки
підтримці широкого загалу перемогло. До керівництва державою прийшов Тимчасовий уряд,
на чолі якого став лідер новоутвореної Ліберальної Партії Е.Венізелос (колишній голова
уряду на о.Кріт). Наступного року (1910р.) відбулися вибори до грецького парламенту.
Вирішальну перемогу на них здобула Ліберальна Партія. Новий уряд знову очолив
Е.Венізелос, який провів низку радикальних перетворень. У 1911 р. була прийнята нова
Конституція. Найбільшим її надбанням став розподіл влади на три гілки - законодавчу,
виконавчу і судову. Завдякй аграрній реформі значна частина безземельних селян безоплатно
одержала землю. Податкова реформа скасувала архаїчниіобтяжпиві повинності (десятину).
Обидві реформи набагато полегшили становище селян. Назагал же внутрішня політика
Е.Венізелоса проводилася в інтересах широких верств грецького суспільства і сприяла
утвердженню демократичного ладу.

Тим часом міжнародні відносини на Балканах дедалі більше загострювалися, почав
формуватися союз балканських держав, спрямований проти Туреччини, під владою якої
________________________Історія Центрально-Східної Європи[
перебували й грецькі землі. Окрім того Греція претендувала на частину Македонії та Албанії
Вступ Греції до союзу був оформлений підписанням у травні 1912 р. болгарсько-грецької
угоди. Суперечності з Болгарією щодо Македонії не перешкодили Греції взяти активну
участь у Першій Ватіканській війні. Після її закінчення на підставі Лондонської мирної угоди
до Греції нарешті відійшов о. Кріт. Щодо інших територій, то між Болгарією, з одного боку, і
Сербією та Грецією з другого, виник гострий конфлікт. Він призвів до Другої Ватіканської
війни, яку Болгарія програла. На підставі Бухарестської мирної угоди з липня 1913 р. Греція
отримала Егейську Македонію з м. Салоніки і частину Західної Фракії з портом Кавала.

З метою нормалізації відносин в листопаді 1913 р. між Грецією і Туреччиною було
підписано окрему мирну угоду, яка закріпила зміну турецько-грецького кордону. Залишалося
нерозв’язаним питання про Егейські острови, які до балканських війн належали Туреччині, а
в ході військових операцій були окуповані грецькими військами. За Лондонською угодою їх!
подальшу долю мали вирішити великі держави. На вимогу Е.Венізелоса на початку 1914 р.
представники великих держав обміркували це питання і дійшли згоди, що всі Егейські
острови визнаються складовою частиною території Греції, за винятком трьох - Тенедос,
Умброс, Касталорізо, які мають бути повернуті Туреччині. Внаслідок балканських війн
Греція значно розширила свою територію і збільшила чисельність населення. Відповідно зріс
міжнародний престиж Греції як найбільшої за територією Балканської держави (120 тис.
кв.км.).

Румунія. Участь у війні з Туреччиною (1877-1878 рр.) та її поразка дали змогу Румунії
отримати повний державний суверенітет та розширити свою територію за рахунок Північної
Добруджи з портом Констанца на чорноморському узбережжі. Це мало важливе значення для
подальшого політичного та економічного розвитку країни, яка у 1881 р. перетворилася на
королівство. Але внутрішньополітичне життя Румунії на зламі XIX і XX ст. було надзвичайно
складним і суперечливим. Ще у 50-ті роки XIX ст. тут склалася фактично двопартійна
система, хоча з формального боку Ліберальна Партія сформувалася у 1875 р., а Консер-
вативна - 1880 р. Проте жодна з них не мала чіткої політичної структури, виразної програми;
обидві були прихильницями монархії, відстоювали велике землеволодіння і дбали про
промисловий розвиток Румунії. Близькість політичних платформ Ліберальної та Консер-
вативної партій не виключала гострого суперництва за владу.

У 1876-1888 рр. при владі були ліберали, очолювані Йонам Бретіану. Розпочавши свою
політичну кар’єру у 1848 р. як лівий радикал, він у зрілому віці став поміркованим
консерватором і владолюбцем. Під час його прем’єрства у Румунії відбувся своєрідний
розподіл влади: король опікувався зовнішньою політикою та армією, а І.Бретіану -
внутрішньополітичними справами. При ньому процвітали хабарництво, зловживання держав-
ними коштами. Це викликало обурення суспільства. Навіть у Ліберальній Партії оформилася
опозиційна група на чолі з К.Росеті, яка гостро засуджувала зловживання державних
службовців. Частина лібералів перейшла на бік консерваторів, які розгорнули бурхливу
антиурядову кампанію. На початку 1888 р Бретіану подав у відставку. Після цього король
доручив створити новий уряд консерваторам. Здобувши перемогу на парламентських
виборах, вони управляли країною впродовж восьми років (1888-1895 рр.). За час їхнього
урядування в Румунії майже нічого не змінилося. Спроби покінчити із зловживаннями
чиновників, беззаконням суддів нічого не дали. Це підірвало політичні позиції консерваторів і
після чергових виборів до влади на чотири роки (1895-1899 рр.) повернулися ліберали. Увесь
наступний період уряди раз по раз змінювали один одного.

Практично всі румунські уряди кінця XIX - початку XX ст. більшою чи меншою мірою
дбали про розвиток вітчизняної промисловості. З цією метою приймалися протекційні закони,
велося будівництво та вдосконалення шляхів та інших засобів сполучення. Водночас,
348
хибливо у періоди перебування при владі Консервативної Партії, виявлялося піклування про
зеликі землевласницькі господарства. Натомість дуже мало уваги приділялося селянам, котрі
страждали від надмірних податків та повинностей, частина яких зберігалася від часів
османської залежності. Тому не дивно, що на початку XX ст. в багатьох місцевостях Румунії
відбувалися селянські заворушення, наймасовішим з яких стало повстання 1907 р. Воно було
придушене за допомогою війська, але представники владної еліти усвідомили, що на селі
потрібні зміни. Головним провідником політики “селянських реформ” був Йон Бретіану-
молодший, який у 1909 р. очолив Ліберальну Партію, а згодом став прем’єр-міністром. Він
видав низку законів (про розмір оренди, про заборону відробітків, про користування
пасовищами тощо), які мали на меті захистити інтереси бідніших верств селян і тим самим
пом’якшити соціальну напругу в румунському селі.

Зовнішня політика Румунії після Берлінського конгресу зазнала суттєвих змін. У 1883 р.
вона приєдналася до Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) і тим самим
віддалилася від Росії, з якою традиційно підтримувала дружні стосунки. Тут зіграла роль
обставина, що 1878 р. Росія відібрала у Румунії Південну Бессарабію. Зближення з Австро-
Угорщиною суперечило національним інтересам Румунії, оскільки вона змушена була
відмовитися від претензій на Трансильванію, значну частину населення якої становили
румуни. У зв’язку з цим Румунія намагалася триматися по можливості нейтральних позицій.
За складних обставин підписання Бухарестського миру 19131р. Румунія одержала Південну
Добруджу, населену в основному болгарами. На початку Першої світової війни Румунія
'зволікала з тим, щоб визначитися остаточно, на якому боці їй виступати, хоча загалом
дотримувалася антантофільської орієнтації.

Албанія. Підтвердження Берлінським конгресом умов Сан-Стефанського договору про
передачу Чорногорії частини території, заселеної албанцями, викликало сильне
незадоволення в країні. У червні 1878 р. в м. Прізрен було створене політичне об’єднання під
назвою Албанська Ліга (Прізренська Ліга), яка поставила перед собою завдання відстояти
національні права албанців у рамках Османської імперії. Спираючися на підтримку турецької
влади, яка намагалася використати албанський рух у своїх інтересах (як противагу
новоутвореним балканським державам), ліга створила свої збройні формування. Вони були
задіяні головним чином у боротьбі з Чорногорією. Однак як тільки Порта на вимогу західних
держав передала Чорногорії призначену їй Берлінським конгресом територію, Албанська Ліга
змінила свою політичну орієнтацію і восени 1878 р. поставила перед турецьким урядом
вимоги надання автономії Албанській області (еялету), запровадження албанської мови в
адміністрації, відкриття албанських шкіл, використання усіх доходів на місцеві потреби. Цей
проект здобув широку підтримку по всій Албанії. У січні 1879 р. албанська делегація вручила
його Порті. Перебуваючи у скрутному становищі, спричиненому недавньою поразкою у війні
з Росією, турецька влада робила вигляд, що готова виконати вимоги Албанської Ліги і на
доказ цього призначила кількох відомих албанців на високі адміністративні посади. Але це не
задовільнило албанських лідерів, найвпливовішим серед яких був Абдул Фрашері. У 18821р.
дони поставили перед турецьким урядом ультиматум негайно проголосити автономію
Албанії і провести реформи, передбачені рішенням Берлінського конгресу. Відмова султана
задовільнити ці вимоги призвела до зростання антиосманських настроїв серед албанців.
1881 р. Центральний комітет Албанської Ліги проголосив себе Тимчасовим урядом.
Туреччина скерувала проти нього війська і розгромила албанські військові формування. Після
цього розпочалися репресії проти учасників автономістичного руху. Незважаючи на поразку,
Албанська Ліга відіграла важливу роль в історії албанського народу, оскільки поставила у
практичну площину ідею боротьби за національну незалежність. При цьому албанські діячі
вже тоді будували плани створення “Великої Албанії”, яка б об’єднала усі території, населені
албанцями.	-.1

Після розгрому ліґи албанський національний рух залишився без легального політичного
керівництва. За спроби продовжити діяльність у нелегальних умовах учасники руху зазнали
жорстоких переслідувань. Єдиною формою прояву національного життя у 80-90-х роках
XIX ст. стали освіта і культура. У 1879 р. в Стамбулі було засноване Товариство Албанського
Книгодрукування, яке видало албанський буквар із застосуванням албанської азбуки,
створеної Самі Фрашері на підставі латинської і частково грецької графіки. 1884 р. там само
почав виходити албанський часопис “Дріта” (“Світло”), а 1887 р. у м. Корча була створена
приватна школа для албанців-християн східного обряду. Після цього подібні школи почали
виникати в інших містах.

Наприкінці XIX ст. албанський культурно-освітній рух поступово політизувався. У
1897 р. група інтелектуалів, що проживали у турецькій столиці, виступила з прокламацією:
"Чого хочуть албанці?”. У ній були відображені одночасно дві програми албанського:
національного руху: мінімальна - об’єднання всіх земель, населених албанцями, в єдину
адміністративну одиницю на чолі з призначеним султаном генерал-губернатором, який би
управляв під контролем албанських національних зборів; максимальна - завоювання повної
незалежності Албанії і встановлення республіканського устрою. Значно виразніше албанські
національні вимоги сформулював С.Фрашері у книзі “Албанія, якою вона була, є і якою
стане” (1899 р.). Автор закликав албанців згуртуватися для боротьби за вільну, незалежну
республіку Албанію. Однак реалізувати накреслену програму не було змоги, оскільки
масовий визвольний рух в Албанії наприкінці XIX ст. ще не склався, а сподівання на
підтримку міжнародної дипломатії теж не мали під собою підстав.

Ситуація почала змінюватися на початку XX ст., коли турецька адміністрація, намага-
ючися вийти з фінансової скрути, почала непомірно підвищувати податки. У відповідь на це у
ряді районів Албанії в 1905 і 1907 рр. спалахнули заворушення, які Порта придушила за
допомогою військової сили. Розгромивши відкриті повстанські виступи, турецька влада не
змогла поконати партизанський рух, що набув загрозливих розмірів. Для керівництва ним
почали створюватися нелегальні комітети, до складу яких входили вчителі, купці і патріо-
тично налаштовані офіцери.

Молодотурецька революція 1908 р. була підтримана албанськими патріотами, які
повірили, що нова влада проведе демократичні реформи і надасть Албанії автономію. На
перших порах молодотурки не перешкоджали розвитку албанського національного руху:
створювалися албанські школи, видавалися газети, виникали т.зв. конституційні клуби. У
листопаді 1908 р. в м. Монастир (Бітоль) відбувся Національний конгрес, який затвердив
єдиний албанський алфавіт і обговорив програму албанського національного руху. Однак
невдовзі виявилося, що нове турецьке керівництво не збиралося надавати права нетурецьким
народам. У Албанії розгорнулася нова хвиля антитурецького партизанського руху, який на
терені Косово переріс у повстання. Навесні 1910 р. розпочалося збройне повстання на Півночі
Албанії, що тривало майже півроку. Не встигла турецька влада розправитися з ним, як
албанські таємні комітети за вказівкою Центрального комітету, що перебував на о. Корфу»
навесні 1911р. піднесли повстання майже по всій Албанії. Через неузгодженість дій
регіональних керівників повстання не "набрало масового характеру. Турецька влада, що5
уникнути подальшого загострення ситуації, пообіцяла албанцям піти на поступки, після чого
повстання припинилося. Оскільки Туреччина своїх обіцянок не виконала, то навесні 1912 р. &
Албанії спалахнуло загальне повстання, яке мало вагомий вплив на політичну ситуацію в-
Османській імперії. У липні 1912 р. в Стамбулі стався державний переворот, в результаті
якого молодотурки були усунені від керівництва країною, а нова влада відразу ж розпочала-
350
Переговори з албанськими вождями, дозволивши їм приступити до розбудови автономної
иержави.

Перша Волконська війна, що розпочалася у жовтні 1912 р., докорінно змінила ситуацію,
оскільки територію Албанії окупували війська союзних держав (Сербії, Чорногорії та Греції).
Поразка Туреччини і загроза поділу Албанії поставила на порядок денний питання про
^творення незалежної держави. У листопаді 1912 р. у м. Вльорі був скликаний албанський
Національний конгрес, який проголосив незалежність Албанії і створив тимчасовий уряд на
Колі з Ісмаїлом Кемолем. Новопроголошену державу одразу ж визнали Австро-Угорщина та
[талія, які намагалися зміцнити свої позиції на Балканах і не допустити виходу Сербії до,
Адріатики. У 1913 р. незалежність Албанії була підтверджена Лондонською мирною угодок/
І конференцією послів великих держав, які взяли на себе колективний протекторат над
Албанським Князівством. За їх взаємною згодою князівський трон посів німецький принц
Вільгельм Від, влада якого поширювалася лише на провінцію Дуррас. Інші частини Албанії
опинилися під контролем впливових албанських лідерів, яких підтримували сусідні країни.
Розділ 7. НАРОДИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ	Г

У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

1.	Перша світова війна як прояв кризи європейської цивілізації >

XX століття увійшло в історію як століття світових війн, що поставили на грань загибелі
світову цивілізацію, стали важким випробуванням для людства, гуманістичних цінностей, які
були вироблені протягом всієї його попередньої історії. “Страждання та пригноблення, яких
зазнали люди у всьому світі в XX столітті, - підкреслює відомий англійський історик, автор
фундаментальної праці “Історія XX століття. Люди, Події. Факти” Дж. Гренвілл, - набагато
перевершують страждання та пригноблення століття XIX”. Водночас вони були відобра-
женням глибоких змін, що відбулися в світі, одним з найбільш жахливих наслідків процесу
розвитку цивілізації. Центрально-Східна Європа була причетна до виникнення двох світових
війн.

Світова війна, яку відомий історик, письменник і публіцист Голо Манн небезпідставно]
назвав “матір’ю катастроф століття”, стала насамперед проявом духовної та моральної кризи]
сучасної цивілізації, поклала початок розгортанню історичної драми тривалістю майже
століття. їй передувало вбивство у червні 1914 р. сербським націоналістом в боснійській
столиці Сараєво австро-угорського престолонаслідника ерцгерцога Франца-Фердинанда та
його дружини. Сараєвські постріли і сараєвська липнева криза, що послідувала за ними,
поклали початок величезній за масштабами ланцюговій реакції воєнних, соціальних,
революційних потрясінь, що охопили світ і продовжувалися майже ціле століття. Є підстави
вважати 1914 рік початком XX ст., яке майже повністю пройшло під знаком Великої війни,
щоправда з різними фазами й формами прояву, боротьби за демократичний устрій світу і
Європи зокрема. Причини цієї Великої війни були глобального характеру.

На початок XX ст. кризові явища, що супроводжували індустріальну стадію розвитку
провідних європейських країн упродовж XIX ст., вилились у глобальну кризу, яка фактично
продовжувалася всю першу половину XX ст. Матеріальною основою цієї кризи стала
модернізація, а саме швидкий розвиток ринкових відносин на базі індустріального вироб-
ництва, технічного прогресу. Це, з одного боку, дозволило провідним державам зробити різке
прискорення, а з іншого - вкрай загострило соціальні, міжнаціональні та інші проблеми
європейського суспільства, викликало явища, що загрожували західній цивілізації перерод-
женням. Зокрема, з розвитком індустріального прогресу, поряд з наповненням ринків това-
рами й послугами, моральні та гуманістичні цінності все більше поступалися корпоративній,
технократичній, тоталітарній масовій свідомості. Ця тенденція яскраво виявлялася не лише в
духовній сфері у формі переорієнтації людей на нові цінності, але й сприяла небаченому
посиленню ролі держави, що перетворювалася в носія загально-національної ідеї, яка посту-
пово заміняла ідеї демократії.

Логіка соціально-економічного розвитку призвела до утвердження на початку XX ст.
монополістичного режиму в економіці індустріальних країн, який позначився на їхньому
внутрішньополітичному кліматі (зростанні тоталітарних тенденцій, мілітаризації), а також на
міжнародних відносинах (посилення боротьби за ринки, політичний вплив у світі). Основою
цих тенденцій була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний
характер. Зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіта-
лізму посилювало агресивність державної політики. Свідченням цього були повсюдний зріст
мілітаризації (гонка озброєнь набула нечуваного розмаху: з 90-х років XIX ст. до 1913 р.
військові бюджети провідних держав зросли більш ніж на 80%), виникнення військово-
полгичних союзів, зокрема найбільших з них - Троїстого союзу в 1882 р. (Німеччина,
352
Австро-Угорщина, Італія) і Антанти у 1904-1907 рр. (Франція, Росія, Англія), локальні воєнн;
конфлікти, що почастішали і мали тенденцію до розростання, посилення колоніального
гноблення тощо.

Загострення суперечностей між найбільшими країнами світу і поділ Європи на два
ворогуючих блоки держав - Антанту і Троїстий союз - означали неминучість у тих умовах
широкомасштабного воєнного конфлікту. Найбільш непримиренними виявилися інтереси
Німеччини та Англії, які суперничали на суходолі й на морі. Німецька імперія, геополітичне
становище якої не відповідало її зрослій економічній могутності (перше місце в Європі за
рівнем промислового виробництва у 1913 р.) й політичним амбіціям зміцнілої держави,
прагнула до світового панування. У її планах було послаблення Англії, Франції та Росії,
загарбання великих територій у Європі, в тому числі України й Прибалтики, колоніальних
володінь Англії, Франції, Бельгії, зміцнення позицій в Туреччині й на Близькому Сході.
Головна союзниця Німеччини Австро-Угорщина прагнула встановити свою гегемонію на
Балканах і панувати на Чорному, Адріатичному та Егейському морях, захопити Сербію,
Чорногорію, відібрати у Росії частину польських губерній, Поділля та Волинь. Туреччина, яку
в разі перемоги країни Антанти збиралися поділити, наприкінці 1914 р. приєдналася до
Троїстого союзу з метою захопити російське Закавказзя, Крим, Іран і відновити свій вплив на
Балканах.

Спільною метою держав Антанти згідно висловлювань її керівників було “покласти
кінець німецькому імперіалізму”, “розтрощити прусський мілітаризм”, “завдати німецькому
і деспотизму такого удару, щоб убезпечити Британську імперію від будь-якого протистояння з
і Німеччиною в майбутньому”. Щодо інших воєнних цілей союзників, то Англія, наприклад,
прагнула зберегти свою морську й колоніальну могутність та відібрати від Туреччини багаті
і на нафту Месопотамію і Палестину. Франція мала намір взяти реванш за поразку у франко-
прусській війні 1870-1871 рр., повернути Ельзас і Лотарингію, захопити Рейнську промислову
зону й частину колоній. Росія бажала встановити своє панування на Балканах і в протоках
Босфор і Дарданелли, відібрати в Австро-Угорщини Східну Галичину, землі по нижній течії
Німану. Втім слід наголосити, що територіальні устремління держав-учасниць війни були
лише відображенням більш глобальної проблеми - баланса сил в Європі: хто буде домінувати
на континенті - Німеччина та її союзники чи Великобританія, Франція і Росія?

На 1914 р. протиріччя між військово-політичними блоками вкрай загострилися, причому
найгострішим вузлом протиріч стали Балкани, зокрема Сербія, яка перетворилася на арену
боротьби між Австро-Угорщиною та Росією. Австро-Угорщина вирішила одним ударом по
Сербії зміцнити свій вплив на Балканах. Приводом для розв’язання війни стало сараєвське
вбиство Франца-Фердинанда 28 червня 1914 р. Рівно через місяць Австро-Угорщина на
вимогу Німеччини оголосила Серби війну. У відповідь Росія розпочала загальну мобілізацію.
Тоді Німечина 1 серпня оголосила війну Росії, а 3 серпня - Франції. Згідно плану “блиска-
вичної війни”, розробленого начальником Генштабу Німеччини генералом А.Шліфеном,
німецькі війська рушили на французьку територію через Бельгію. Англія, у свою чергу, стала
на захист нейтралітету останньої і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася
Перша світова війна, до якої протягом 28 липня - 4 серпня 1914 р. були втягнуті всі члени
Троїстого союзу й Антанти. 3. боку держав обох блоків, незважаючи на пропаговані ними
гасла захисту вітчизни й майбутнього своїх народів, війна була несправедливою й
загарбницькою. Поступово у неї було втягнуто 38 держав світу з населенням близько 1,5
млрд. осіб, а до їх армій було мобілізовано понад 70 млн. чоловік, близько 10 млн. з яких
загинуло, понад20 млн. були поранені, а 3,5 млн. залишилися інвалідами.

Незважаючи на те, що “дух війни витав у європейському повітрі”, її початок став для
народів Європи несподіваним. Для багатьох були незрозумілими й цілі війни, хоча
напередодні й на початку Першої світової війни практично у всіх країнах різко посилилася^
пропаганда мілітаризму й шовінізму. З особливою силою хвиля патріотизму й націоналізму
затопила воюючі держави, де вона лягала на достатньо підготовлений ґрунт. Розвинутії
індустріальні держави, суттєво переважаючи в економічному відношенні інші країни, почали
відчувати свою расову, національну зверхність, ідеї якої вже з середини XIX ст. культи^
вувалися окремими політиками, а з початку XX ст. стали вагомим компонентом офіційної^
державної ідеології. Зокрема, створений у 1891 р. Паннімецький союз - впливова громадську
організація шовіністичного спрямування, в основу діяльності якої лягла концепція зверхності
німецької нації, відкрито проголосив головним ворогом німців народи Великобританії і,
закликав до захоплення її територій, а також земель Росії, насамперед України, Франції^
Бельгії, Голландії. У Італії проводилася пропаганда розширення панування в Середземному
морі, в Туреччині культивувалися ідеї пантюркизму з визначенням головного ворога - Росії і
панславізму, в Австро-Угорщині - австрославізму та різних форм центрально-європейського
федералізму. У Англії, в свою чергу, поширювалася пропаганда колоніалізму, у Франції
армійського культу, в Росії-доктрина захисту усіх слов’ян та імперського панславізму.

Щодо інших країн і народів Центрально-Східної Європи, то напередодні Першої світової
війни більшість з них ще залишалася під гнітом Австро-Угорщини, Російської та Османської
імперій. Згідно перепису населення Австро-Угорщини 1910 р. імперія складалася з цілої,
дюжини націй: 12 млн. німців, 10 млн. угорців, 6,5 млн. чехів, близько 2 млн. словаків, 5 млн.'
поляків, майже 4 млн. русинів-українців, 3,2 млн. румун, 3,7 млн. сербів і хорватів, 1,2 млн. і
словенців, 0,8 млн. італійців. А за даними російського імперського перепису населення
1897 р. росіяни складали лише 43% від загальної кількості населення: інші 57% були
підлеглими народами - від шведських і німецьких лютеран до православних латвійців,
білорусів і українців, католицьких поляків, українських уніатів, шиїтів, суннітів, курдських
мусульман, а також буддистів, даоїстів й анімістів - всього понад 200 народів, націй та
народностей. Туреччина зберігала контроль над Албанією та деякими іншими регіонами й
народами. Лише на південному сході Європи існували національні держави Греція, Румунія,
Сербія, Болгарія і невелика Чорногорія.

Національно-визвольний рух народів Центрально-Східної Європи ще з середини XIX ст.
був важливим чинником політичного життя регіону. Втім, до воєнно-політичних катастроф в
ході Першої світової війни пригноблені народи в складі трьох імперій не могли розра-
ховувати на державну незалежність. У цьому треба шукати пояснення того факту, що значна
частина представників національно-визвольного руху пригноблених народів регіону
напередодні й на початку війни виступала з лояльними заявами. Утворенний в жовтні 1914 р.
Польський Національний Комітет на чолі з Р.Дмовським підтримав маніфест головно-
командувача російськими військами від 14 серпня 1914 р., адресований до поляків, котрий
проголошував про наміри об’єднати всі польські землі під скипетром царя з наданням їм
“самоуправління”. У той же час лояльну позицію стосовно Німеччини з початку війни
зайняли польські представники Силезії, Познанщини і Помор’я, а прибічники австро-
німецької орієнтації в Галичині і Кракові (В.Вітос, В.Сікорський, Ю.Пілсудський) ще в серпні
створили Головний Національний Комітет, який поклав за мету об’єднання Королівства
Польського з Галичиною під владою Габсбургів. Про лояльність до імператора і австрій-
ського уряду у перші дні війни заявили й представники чеських політичних партій,
включаючи соціал-демократів і соціалістів, хоча існувало і доволі впливове русофільське
угруповання на чолі з К.Крамаржем та В.Клофачем. Те саме зробили представники
словацьких партій й угруповань, які на чолі з аграрієм М.Годжею через пресу заявили про
вірність Габсбурґам і підтримку війни до переможного кінця. Щодо південних слов’ян, то у
1914 р. більшість з них не уявляли себе поза Габсбурзькою імперією: переважна більшість
354
іолітичних партій Хорватії, Словенії, Далмації, Боснії та Герцеговини демонстрували свою
відданість імперії і лише невелика частина політичних діячів південно-слов’янських областей
Австро-Угорщини від самого початку війни зробила ставку на перемогу Антанти (деякі з них
були змушені емігрувати за кордон).

3 поміж народів й країн Центрально-Східної Європи лише Сербія, зазнавши нападу
Австро-Угорщини, захищала свою незалежність, хоча й виношувала власні великодержавні
плани на Балканах, та Чорногорія, виконуючи союзницькі зобов’язання, вступила у війну на
боці Сербії. Болгарія після нетривалого періоду нейтралітету й політичних вагань 1 вересня
Й915 р. оголосила війну Сербії та країнам Антанти. 27 серпня 1916 р. у війну на боці Антанти
‘вступила Румунія, у 1917 р. - Греція та деякі інші країни.

:> Загострення суспільної кризи в країнах регіону під час війни. Основні бойові дії під
час війни розгорталися в Європі, де були два основні фронти війни - Східний і Західний, а
також в Азії, Африці та басейні Тихого океану, де йшла боротьба за переділ колоній. Слід
підкреслити, що ніхто з керівників великих держав-учасниць війни, які розраховували на
швидке тріумфальне завершення воєнної кампанії на свою користь (протягом 3-6 місяців), не
міг уявити собі справжніх масштабів і наслідків майбутньої світової трагедії.

Уже перші місяці війни засвідчили крах німецького плану “блискавичної війни’', чому
сприяли героїчний опір бельгійських війск під Мобежем, наступ російських війск у Східній
Пруссії та Галичині і грандіозна битва на р. Марні поблизу Парижа, де німці зазнали значних
втрат від французьких і англійських війск. До кінця 1914 р. Західний і Східний фронти
стабілізувалися і воюючі сторони перейшли до позиційної війни, намагаючись водночас
якомога швидше втягнути до світової бійні нових союзників. У 1915 р. основні бойові дії
розгорталися на Східному фронті, де до Троїстого союзу приєдналася Туреччина, що вела бої
Із російською армією на Кавказькому фронті, а Італія вступила у війну проти Німеччини. На
Балканському фронті більше року невеликі сили Сербії та Чорногорії самостійно захищали
свої території від австро-угорських й німецьких війск і лише після приєднання до них
болгарської армії наприкінці 1915 р. Сербія зазнала поразки. У лютому-березні 1915 р.
німецька армія витіснила російські війська з Східної Пруссії, а до осені спільно з австро-
угорською захопила Східну Галичину, Польщу, Литву, частину Латвії.

Основні бойові дії 1916 р. відбувалися на Західному фронті, головними з яких були англо-
франиузький наступ на р.Соммі та Верденська битва (т.зв. Верденська “м’ясорубка”), що
тривала з лютого по грудень і в ході якої французькі й німецькі війська втратили близько 1
млн чоловік. На Східному фронті в червні 1916 р. Росія розпочала наступ в Галичині і в
результаті т.зв. Брусиловського прориву зайняла більшу частину Галичини і Буковини.
Успіхи Росії сприяли вступу Румунії у війну на боці Антанти у серпні 1916 р., однак невдовзі
вона була окупована австро-угорськими військами. Поступово стратегічна ініціатива
переходила до Антанти, успіхи якої забезпечили перелом в ході війни: наприкінці 1916 р.
вона відмовилася від німецької пропозиції розпочати мирні переговори.

У 1917 р. кожна з воюючих країн виношувала потаємні плани. Німецьке командування
обрало оборонну тактику, керівництво Антанти - наступальну. На подальший хід війни
суттєво вплинули вступ США у війну на боці Антанти у квітні 1917 р., антивоєнні виступи й
революційні події в Німеччині та Австро-Угорщині, піднесення національно-визвольних
рухів пригноблених народів регіону, революція і громадянська війна в Росії, а також
підписання Брестського миру й вихід радянської Росії з війни.

Світова війна засвідчила кризовий стан цивілізації, зокрема різко загострила суперечності
тогочасної системи господарства. Вона спричинила розрив економічних зв’язків між
воюючими країнами: система світового ринку була дезорганізована. Затягування війни
вимагало від країн-учасниць приділення першочергової уваги зміцненню власного запілля
для забезпечення необхідного постачання армії, мобілізації людських і матеріальних ресурсів.
Щоб розширити масштаби воєнного виробництва, почалася перебудова економіки. В усіх
країнах вона означала насамперед введення жорсткого державного регулювання сфери
виробництва й розподілу в його крайній етатистській формі, що суперечило основам
капіталістичного господарювання. Відбувалося звуження сфери ринкових відносин, обме-
ження громадянських прав, згортання демократії. Оскільки воєнне виробництво зростало за
рахунок мирного, виник дефіцит споживчих товарів, який примусив запровадити регулю-
вання цін, нормування споживання. Дефіцит робочих рук, що був викликаний призовом
майже всіх дорослих чоловіків до армії, особливо велику шкоду завдав сільському госпо-
дарству. Відтак життя більшості населення країн-учасниць війни кардинально змінювалося:
його рівень усюди знизився. Труднощі війни, зокрема голод в промислових центрах
Німеччини, Росії та деяких інших країн призвели до великої смертності серед цивільного
населення. Разом із значними воєнними втратами це спричинило скорочення чисельності
населення Росії (на 2,3 млн. чол.), Німеччини (понад 2 млн. чол.), Австро-Угорщини (понад!
1,4 млн. чол.) та Франції (близько 1,4 млн. чол.).

Війна чинила негативний вплив на психологічний стан не лише цивільного населення, але
й вояків діючих армій. Використання нових видів озброєння (танків, літаків, підводних
човнів, хімічної зброї тощо) і нетрадиційних методів ведення бойових дій, нівеляція ролі
окремого воїна під час військових дій і таких традиційних цінностей, як честь, слава, героїзм,
призвело до поширення серед солдатів й офіцерів настроїв страху, депресії, зневіри та відчаю,
а також розчарування та обурення на адресу тих, хто відправив їх на війну. В окопах по
обидва боки фронту все частіше лунали заклики про зведення рахунків з правлячими
режимами. Як наслідок цих негативних процесів хвиля патріотизму, що переважно штучно
нагнітався правлячими колами та спеціальними пропагандистськими установами воюючих
держав, почала спадати. Дедалі більше людей у різних країнах усвідомлювали, що жодні цілі
не можуть виправдати тих жертв, що їх забирає світова війна. Виразником цих настроїв стало
зростання страйкового руху, антивоєнних виступів. У Німеччині 1916 р. першотравнева
демонстрація проходила під гаслами “Кінець війни!”, “Геть уряд!”. У Австро-Угорщині на
знак протесту проти війни соціал-демократ Ф.Адлер застрелив у жовтні 1916 р. голову Ради
міністрів графа Штюрґка. Протести охопили інші країни і з особливою силою проявилися у
Росії, де військові поразки, великі втрати в армії, розвал економіки, злидні й голод
налаштували проти царизму найширші верстви населення.

На початок 1917 р. ситуація в Російській імперії настільки загострилася, що країна
опинилась перед обличчям глибокої загальної кризи, яка охопила усі галузі життя і управ-
ління. У лютому 1917 р. антивоєнні та соціальні виступи в Росії за активною участю
більшовиків набрали небаченого розмаху і переросли в революцію. Врятувати монархію не
вдалося: самодержавство було ліквідоване. На початку березня влада перейшла до Тимча-
сового уряду, Росія стала республікою. Новий уряд не відмовився від зобов’язань царя
Миколи II перед союзниками і закликав продовжувати війну до переможного кінця. Однак
Лютнева революція унеможливила наступ російських війск: в країні невблаганно зростали
чимраз рішучіші хвилі протесту проти війни, а російська армія під впливом революційної
пропаганди все більше розкладалася. Революційна криза в країні неухильно поглиблювалась і
в результаті державного перевороту, здійсненого більшовиками наприкінці жовтня 1917 р.,
Тимчасовий уряд було повалено, встановлено диктатуру партії більшовиків.

Під впливом революційних подій у Росії посилився страйковий антивоєнний рух в Англії,
Франції, Італії і особливо Німеччині. У квітні 1917 р. на військових заводах Німеччини
страйкувало понад 300 тис. робітників, у серпні вибухнули заворушення серед матросів
військового флоту, влітку на Східному фронті спостерігалися масові братання солдатів-
імецької армії та росіян. У ряді країн відбулися кардинальні політичні зміни, що були
іслідком глибокої кризи, викликаної світовою війною. Зрушення в суспільній свідомості
іропейців позначилися на тактиці соціал-демократичних партій. З кожним роком зростало
Йсло прихильників лівого крила соціал-демократії, які таврували війну як імперіалістичну,
агарбницьку і закликали перетворити її в громадянську проти експлуататорів.

Політика блокових держав щодо Центрально-Східної Європи. Найбільш глобальні
юнтинентальні плани щодо народів і країн Центрально-Східної Європи мала Німеччина з її
іювіністичною доктриною пангерманізму. Ще напередодні війни, впородовж 1891-1914 рр.,
іула сформована пангерманська концепція “Міттельєвропи”, тобто створення т.зв. “Сере-
динної Європи”. Розроблена вузькою групою учених, політиків і військових, вона знаходила
відгук у широких колах німецького народу. Пангерманські плани ґрунтувалися на двох
головних ідеях: 1) створення серединно-європейського митного союзу, основу якого мало
скласти господарське об’єднання Німеччини й Австрії під егідою імперії Вільгельма II;
2) політичне об’єднання центрально-європейських держав при закріпленні в ньому керівних
позицій Німеччини на противагу насамперед Англії. Зміст і суть пангерманської концепції
“Серединної Європи” найповніше розкривалися у пам’ятній записці канцлера Б.Гольвега від
9 вересня 1914 р.: “Потрібно досягнути створення серединно-європейського господарського
союзу, який би включав Францію, Бельгію, Голландію, Данію, Австро-Угорщину, Польщу і,
можливо, Італію, Швецію та Норвегію шляхом коллективних митних угод. Цей союз,
напевно, без спільного конституційного управління, при зовнішній рівноправності його
членів, але фактично під німецьким керівництвом повинен стабілізувати економічне
господарювання Німеччини у Центральній Європі”. Концепція “Міттельєвропи” також мала
на меті заспокоїти громадськість у країні та за її межами, підтвердити офіціальну думку про
оборонний характер війни з боку Німеччини і завуалювати її справжні наміри.

' Під час воєнного конфлікту певну популярність у Німеччині здобула концепція
“Серединної Європи”, яку обґрунтували представники т.зв. “ліберального імперіалізму”
(М.Вебер, Ф.Науман, П.Рорбах та інші). Вони вважали, що Німеччина повинна вступити у
світову війну, щоб очолити групу напівсамостійних держав Європи - сателітів кайзерівської
Німеччини, яка мала повстати після її закінчення. На їх думку між Росією і західними
державами повинна утворитися “Серединна Європа”, ядро якої мав скласти союз Німеччини
й Австро-Угорщини. При цьому головною загрозою цим далекосяжним планам вважалася
Росія, яку необхідно “повернути” на Схід, відрізати від морів і поділити.

В Австро-Угорщині поряд з німецькими серединно-європейськими планами сформу-
валися австрійські ідеї створення “Серединної Європи”. Зокрема, переважала ідея, згідно якої
Австрія розглядалася як осердя відновленої Священної Римської імперії від Північного і
Балтійського морів до Адріатики і Чорного моря з центральним пунктом у Відні. Але були й
прибічники такої Міттельєвропи, в якій німецька частина Австрії увійде до тісного госпо-
дарського, військового і політичного союзу з Німеччиною під егідою останньої. Напередодні
війни в Австро-Угорщині активно розроблялися проекти перебудови дуалістичної імперії на
федеративних засадах. Зокрема, незадовго до початку війни спадкоємець престолу Франц
Фердинанд позитивно відгукнувся про проект перетворення дуалістичної Австро-Угорщини
в Сполучені Штати Великоавстрії.

У Росії, де з середини XIX ст. склалася і поширилась традиція розглядати величезний
простір від Балтики до Адріатики як виключно “слов’янський світ”, в результаті участі у війні
передбачалося суттєве послаблення Австро-Угорщини і визволення “захоплених у полон
Зримо-католицьким світом” слов’янських народів. Своєю “історичною місією” російській уряд
твважав також захоплення Константинополя і проток, що повинно було призвести до розпаду
Османської імперії. Росія повинна була б грати провідну роль на Балканах і, можливо, на
Близькому Сході. Однак курс Тимчасового уряду на ведення війни “до переможного кінця” з
дотриманням загалом поміркованої позиції щодо Австро-Угорщини, був змінений більшо-
виками після захоплення влади в жовтні 1917 р. Першим декретом тимчасового робітничо^
селянського уряду - Ради Народних Комісарів, став “Декрет про мир” у вигляді “Звернення
до народів та урядів воюючих країн” з пропозицією укласти справедливий демократйчний
мир без анексій та контрибуцій, для чого пропонувалося негайно укласти перемир’я та
розпочати переговори. У грудні 1917 р. між радянською Росією та Німеччиною було
укладено перемир’я, незабаром почалися переговори делегацій Четверного союзу та Росії у
Бресті і 3 березня 1918 р. ними було підписано Брестський мир. Прибалтика і частина
Білорусі переходили під контроль Німеччини, Росія виводила свої війська з України та
Фінляндії, визнала самостійність проголошеної Української Народної Республіки. Одно-
сторонній вихід Росії з війни був несподіваним ударом для країн Антанти, які не визнали
цього сепаратного мирного договору і розпочали військову інтервенцію на територію Росії,
що була охоплена громадянською війною.

Політика Англії та Франції в Центрально-Східній Європі визначалася серією таємних
угод, підписаних цими країнами під час війни. Угоди суперечили популярним ідеям після-
воєнного влаштування Європи за національною ознакою. Французи забезпечили собі згоду
Росії щодо франко-орієнтованого Рейнланда, погодившись взамін за це залишити Польщу за
Росією (договір від 11 березня 1917 р.). А згідно т.зв. угоди Сайкс-Піко 1916 р. Англія і
Франція домовилися відібрати від Туреччини її арабські провінції і поділити їх між собою, а
Константинополь і протоки віддати Росії. Італія у відповідності до таємного Лондонського
договору від 26 квітня 1915 р. повинна була отримати суверенітет над мільйонами
німецькомовних тірольців і сербами та хорватами Далмації. Підписаний 17 серпня 1916 р.
договір з Румунією, в свою чергу, віддавав їй всю Трансильванію та більшу частину Баната і
Буковини, де більшість населення були угорцями та українцями. Важливо зазначити, що до
останнього року війни союзники не бажали розвалу Габсбурзької імперії, яка уявлялася
оплотом стабільності в Центрально-Східній Європі. Метою Заходу був не розвал, а
реформування Австро-Угорщини. Але після відмови Габсбургів заключити сепаратний мир і
під впливом революційних подій 1917 р. в Росії політика союзників щодо Австро-Угорщини
зазнала змін: вони почали заохочувати національно-визвольні рухи пригноблених народів
імперії і зробили самовизначення “метою війни”.

Активізація національно-визвольних рухів. На розвиток національно-визвольного
руху народів Центрально-Східної Європи особливий вплив мала Лютнева революція в Росії,
яка продемонструвала реальну можливість падіння деспотичного монархічного режиму, що
здавався непохитним. Крах однієї з наймогутніших імперій вчинив потужний вплив на всі
верстви населення Центрально-Східної Європи. За розвитком подій в революційній Росії
уважно стежили польські, чеські, словацькі, південно-слов’янські політики як на батьківщині,
так і в еміграції, вбачаючи в Тимчасовому уряді свого політичного союзника, особливо після
того, як він в опублікованій у березні 1917 р. відозві висловився за “відновлення незалежності
Польської держави”. Позиція Тимчасового уряду знайшла схвалення у союзників; однак
французький уряд через неясність ситуації в Росії постарався забезпечити собі надійну
позицію в розв’язанні польського питання, тож сприяв створенню у червні 1917 р. польських
збройних сил у Франції для використання їх на Західному фронті. Тимчасовий уряд, у свою
чергу, дав згоду на створення чехо-словацьких легіонів в Росії, за що активно взялася
створена Т.Масариком в березні 1917 р. філія Чехословацької Національної Ради в Росії. Тоді
ж розпочинається процес консолідації політичних сил південно-слов’янських народів в
еміграціїї з метою створення єдиної південнослов’янської держави.
Ж Жовтневий переворот в Росії, заклик лідера більшовиків ВЛеніна до національного
Самовизначення спричинили, з одного боку, активізацію національно-визвольних зусиль при-
роблених народів Центрально-Східної Європи, зростання хвилі вимог щодо “прав націй на
самовизначення” в їх середовищі, а з іншого - посилення підтримки національно-визвольного
руху народів регіону з боку держав Антанти, які вбачали у ньому альтернативу соціалістичній
революції. Більшовицькі провідники виступили з планами соціалістичного переустрою
Європи і розглядали, зокрема, можливість трансформації Габсбурзької монархії у соціалісти-
чну федерацію.

Більшовицькі плани, а також дезінтеграційні процеси в багатонаціональній Дунайській
монархії прискорили появу альтернативної мирної програми США, більш відомої як “14
їіунктів президента Вйіьсона”, оприлюдненої 8 січня 1918 р. Перший пункт цієї програми
заперечував таємні угоди і закликав до відкритої дипломатії, а останній передбачав створення
Ліги Націй “з метою надання взаємних й однакових гарантій політичній незалежності і
територіальній цілісності як великих, так і малих держав”. У інших пунктах визначалися
воєнно-політичні цілі США щодо конкретних країн і народів, зокрема Центрально-Східної
Європи. Виступаючи проти дезінтеграції монархії як геополітичного цілого, США вимагали у
десятому пункті надання народам Австро-Угорщини “найвільнішої можливості автономного
розвитку”. У пункті одиннадцятому говорилося: “Румунія, Сербія і Чорногорія мають бути
звільнені; окуповані території відновлені; Сербія має здобути вільний і безпечний вихід до
моря” (останнє суперечило планам збереження Австро-Угорщини та зачіпало інтереси
італійців). Далі йшлося про кордони балканських держав, які повинні формуватися згідно з
“історично усталеними лініями та принципами національності”. Лише тринадцятий пункт
чітко гарантував відновлення незалежної Польської держави, яка “повинна бути створена із
долученням до неї територій з виключно польським населенням”.

Отже багатонаціональній Габсбурзький монархії союзники немовби надавали шанс для
реформування на ліберальних федеративних засадах. У Відні, однак, упродовж першої
половини 1918 р не зуміли використати миротворчий потенціал 14-ти пунктів президента
Вільсона. Тактика союзної дипломатії дезорієнтувала опозиційні Габсбурґам політичні сили в
середовищі пригноблених народів імперії та еміграції з її слов’янських земель. Мирні заяви
керівників союзних держав щодо майбутньої політики в австро-угорському питанні суттєво
порушували великосербські плани, радикальні наміри чеських й словацьких політиків, а
також зачіпали інтереси союзників по Антанті - Італії та Румунії, які відповідно претендували
на суміжні області монархії. Поряд з все більшим послабленням монархії Габсбургів у
впливовий чинник політики в ході війни переторювався національно-визвольний рух її
народів й активність їх емігрантських осередків. У Англії вони користувались дієвою
підтримкою слав’янофільського лоббі на чолі з професором Р.У.Сітоном-Вотсоном та його
журналом “Нова Європа”, які з успіхом наполягали на поділі Австро-Угорщини та утворенні
нових етнічних держав.

За таких умов, починаючи з середини 1918 р., у Вашингтоні та інших столицях країн
Антанти, вирішили зробити остаточну ставку на політиків-емігрантів зі слов’янських земель
Австро-Угорщини. З липня 1918 р. Антанта виступила з заявою про підтримку утворення
об’єднаної незалежної Польщі та про “найглибші симпатії до визвольних змагань чехосло-
ваків і південнослов’ян”, визнавши їх пригнобленими націями, що ведуть боротьбу за
здобуття свободи й незалежності. Багатьом слов’янським та балканським політикам у
'вигнанні на Заході роздавалися аванси й обіцянки взамін за їх спротив “німецькому
імперіалізму”. США тоді взяли курс на контрольований розпад Австро-Угорщини і з цією
тметою президент Вільсон та його радники неодноразово зустрічалися з представниками
польської, чехо-словацької та південно-слов’янської еміграції на Заході - І.Падеревським,
________________________Історія Центрально-Східної Європи__________________________]
Т.Г.Масариком, А.Трумбичем. Коли в жовтні 1918 р. Австро-Угорщина нарешті звернулася;
до В.Вільсона з проханням про перемир’я на основі його “14 пунктів”, президент США|
відповів, що ситуація змінилася і тепер автономією вже не обійтись. Ще до заключення’
перемир’я чехи і словаки, що дійшли згоди про створення спільної держави, дістали на Заході-
визнання “союзної нації”, Польщі була обіцяна незалежність, конкретно обговорювалася;
проблема утворення об’єднаної держави сербів, хорватів і словенців. А після нищівної
поразки Німеччини біля Ам’єна 8 серпня 1918 р., коли за один день було розбито 16 німець-
ких дивізій, капітуляції Болгарії 29 вересня, Австро-Угорщина запросила перемир’я. У
останній розпочався процес розпаду: національно-визвольні рухи переросли в демократичні
революції і про свою незалежну державність оголосили Польща, Чехо-Словаччина,
Югославія, Західно-Українська Народна Республіка, а також Угорщина і Австрія, де були
повалені монархії і проголошено республіки. З листопада 1918 р. командування австро-
угорської армії підписало перемир’я з Антантою. А 11 листопада, вже після того, як в
результаті революційних подій 9 листопада Німеччину було проголошено республікою,
німецьке командування підписало перемир’я на умовах, запропонованих союзниками. Перша
світова війна закінчилася.

2.	Російська імперія в роки війни та революції

Перша світова війна була викликана гострими суперечностями між Німеччиною і Австро-
Угорщиною, з одного боку, та Росією, Великобританією і Францією, з іншого. Російська
імперія прагнула зміцнити свій вплив на Чорному морі, захопивши Константинополь і
встановивши контроль над чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Це відкривало
Росії шлях для подальшої експансії на Балкани, Близький Схід і Середню Азію.

Спочатку майже всі учасники подій сподівались, що війна, яка розпочалась у серпні
1914 р., триватиме лише декілька місяців. Вірні союзницькому обов’язку, російські війська
перейшли в наступ у Східній Пруссії, а на південному заході - проти австро-угорських військ
у Галичині. Якщо у Східній Пруссії і Польщі вони зазнали відчутної поразки, то восени
1914 р. російські війська захопили Галичину і Буковину, де було створено Галицько-
Буковинське генерал-губернаторство. Узимку 1914-1915 рр. на Східному фронті тривала
позиційна війна. У травні 1915 р. під Горлицею в Галичині німецькі й австро-угорські війська
прорвали фронт і перейшли у наступ. До осені 1915 р. російські війська залишили Польщу,
Литву, частину Латвії і Білорусі, Галичину, Північну Буковину і частину Волині. Воєнні
невдачі призвели до кризи в російському воєнно-політичному керівництві. 23 серпня 1915 р.
Микола II звільнив великого князя Миколу Миколайовича з посади верховного головно-
командувача і сам обійняв його функції. Водночас імператор фактично відмовився від
співпраці з Прогресивним блоком, який оформився з думських фракцій (сюди увійшли як
помірковані праві, так і представники ліберальних партій) у серпні 1915 р., вимагаючи
створення “міністерства довіри”. З воєнних операцій, які проводилися у 1916 р., успішною
виявився лише наступ на Південно-Західному фронті, в ході якого війська під командуванням
генерала О.Брусилова 22 травня прорвали фронт, зайнявши велику територію від Луцька до
Чернівців. Проте цей наступ не призвів до стратегічного перелому в ході воєнних дій на
Східному фронті.

Невдоволення поразками на фронтах, господарськими труднощами, частими змінами
міністрів, небажанням царя йти на компроміс з опозицією поширилося на всі верстви
суспільства.

Революція 1917 р. в Росії. Від початку 1917 р. незадоволення війною та економічні
труднощі, зокрема з продовольством у великих промислових центрах, викликали посилення
360
трайкового руху. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого,
пав передвісником революції. Спроби уряду придушити силою масові революційні виступи
Змісті, успіху не принесли. Вирішальну роль у перемозі революції відіграв перехід військ
Петроградського гарнізону 27 лютого на бік повсталих. Переконавшись в неможливості
іридушити революцію силою, Микола II 2 березня зрікся престолу на користь брата
Лихайла. Однак Михайло теж відмовився від трону і передав питання про майбутній
державний устрій Росії на розгляд Установчих зборів. Ситуація в країні радикально зміни-
лась, але перспективи були ще неясні. У ході бурхливого політичного життя Росії в 1917 р.
визначилися три альтернативні шляхи подальшого розвитку країни: встановлення військової
диктатури з метою придушення радикальних рухів і доведення війни до переможного
завершення; формування парламентської республіки за західним зразком; соціалістична
революція. Вибір шляху розвитку мав відбутися в умовах війни, різкого послаблення всіх
структур влади, реального “багатовладдя” - окрім органів влади, які стали формувати націо-
нальні сили неросійських народів, відбувся розкол нових владних структур в центрі:
Тимчасовий у ряд і Петроградська Рада.

Тимчасовий уряд було сформовано в ніч на 2 березня на основі Тимчасового комітету
членів Державної думи. З березня була опублікована декларація про програму і склад
Тимчасового уряду на чолі з відомим земським діячем ГЛьвовим. До складу уряду ввійшли
кадети, які відігравали провідну роль у формуванні його політичного курсу, октябристи та
безпартійні. З представників лівого табору до уряду був включений трудовик О.Керенський,
посівши посаду міністра юстиції. У Декларації і Зверненні до громадян Росії Тимчасовий
уряд оголосив про продовження війни “до переможного кінця”, намір провести ряд реформ у
І галузі внутрішньої політики та підготувати скликання Установчих зборів. Місцевими орга-
нами Тимчасового уряду стали губернські та повітові виконавчі комітети на чолі з
губернськими і повітовими комісарами. Тимчасовий уряд відмовився визнати право на
самовизначення і навіть на автономію за окремими народами до рішення Установчих зборів
(лише за поляками 17 березня було визнано право на відокремлення і створення власної
держави).

Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів була створена 27 лютого з
ініціативи меншовиків. У своїй діяльності Рада опиралася на місцеві ради, більшість у яких
належала меншовикам і есерам. Ці партії підтримували внутрішню і зовнішню політику
Тимчасового уряду, відкладаючи розв’язання основних питань революції до Установчих
зборів. Якийсь час союз між конституційними лібералами в Тимчасовому уряді та
поміркованими соціалістами в Раді утримував двовладдя в рівновазі. Після розгону 4 липня
урядовими військами мирної демонстрації, дозволеної Радою, ситуацією хотіли скористатися
більшовики, спробувавши перехопити владу. Однак питання про владу вирішилося на
користь Тимчасового уряду. Вождь більшовиків В Ленін і деякі його соратники опинилися
поза законом як німецькі шпигуни і керівники заколоту проти Тимчасового уряду. 7 липня
голавою Тимчасового уряду, де соціалісти опинились у більшості, став О.Керенський. 19
липня на посаду Верховного головнокомандувача було призначено генерала Л.Корнилова -
рішучого прихильника наведення порядку в армії і країні. 25 серпня Корнипов посунув на
Петроград частини 3-го кінного корпусу і кавказьку Туземну (“Дику”) дивізію. Один з
прихильників генерала ВЛьвов ввечері 26 серпня став вимагати від Корейського відставки
уряду і передачі влади Корнилову. Вранці 27 серпня Корнилов був звільнений з посади і
оголошений зрадником. На бік Тимчасового уряду стала профспілка залізничників, яка
блокувала рух корниловських ешелонів на Петроград. Корейського підтримали більшовики, а
_уряд випустив з тюрем їх товаришів, затриманих за липневі події. Наступаючі частини були
повністю деморалізовані численними агітаторами. Командувач походу на Петроград генерал
------------------------------------------------------------------------------і

О.Кримов покінчив життя самогубством, а сам Корнилов був заарештований в Ставці 31*
серпня. Участю в придушенні корниловського заколоту більшовики піднесли свою попу*
лярність у робітничому і солдатському середовищі. Під їх контроль перейшли Радй
найбільших міст. Так, 2 вересні більшовики завоювали більшість в Петроградській Радії
головою якої незабаром став Л.Троцький. Прагнучи знайти підтримку в масах, Тимчасовий
уряд 1 вересня оголосив Росію республікою. Вибрана в тому ж місяці Тимчасова раді
Російської республіки (Передпарламент) повинна була підтримати уряд. Але і вона 24 жовтня
висловилася за недовіру Тимчасовому уряду. У цих умовах Ленін вважав, що для його партії
настав час взяти владу в свої руки. Це повинно було статись до початку роботи II
Всеросійського з’їзду Рад, що мав відкритись 25 жовтня.

Більшовицький переворот в Петрограді. Військово-революційний комітет
Петроградської Ради, яку очолював Л.Троцький, маючи в своєму розпорядженні не більше ЗО
тис. озброєних солдат і робітників, 24 жовтня захопив основні адміністративні центри
Петрограда. У пошуках підтримки на фронті, вранці 25 жовтня О.Керенський залишив
столицю. У ніч на 26 жовтня 1917 р. решта міністрів Тимчасового уряду була заарештована в
Зимовому палаці. // Всеросійський з ’їзд Рад, на якому більшовики мали більшість, проголо-
сив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, обрав
Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), утворив перший радянський уряд
— Раду’ Народних Комісарів (РНК) - на чолі з Леніним. На з’їзді також були прийняті декрети)
про мир і землю. Позиція більшовицької партії в національному питанні відбилась в
“Декларації прав народів Росії”, опублікованій від імені Раднаркому 3 листопада 1917 р., яка
проголошувала рівноправність народів і визнавала за ними “право на самовизначення аж до
відокремлення”. Насправді більшовики не мали наміру миритися з незалежністю народів: їх
метою була світова соціалістична революція. Під керівництвом И.Сталіна, наркома у справах
національностей, з метою розколу національних рухів більшовики почали організовувати
осередки більшовицької партії в усіх нових республіках. Згідно з перемир’ям, укладеним з
Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовську, всяка діяльна участь Росії у війні
припинялася з грудня 1917 р. Мирний договір, підписаний 3 березня 1918 р., більшовики
використали для зміцнення своєї влади в центрі і на окраїнах колишньої імперії.

Польське питання в роки війни. Проголошення незалежності Польщі. Перша світова
війна знову надала польському питанню міжнародного звучання. У спільній відозві від 9
серпня 1914 р. уряди Німеччини та Австро-Угорщини запевняли, що їхні війська принесуть
Королівству Польському свободу і незалежність. Росія обіцяла полякам об’єднання всіх трьох
частин Польщі під скіпетром Романових з наданням їй широкої автономії. Великобританія і
Франція, зважаючи на позицію свого східного союзника, бачили в польському питанні
внутрішню справу Росії.

Головні політичні сили польського суспільства відгукнулися на початок війни у відпо-
відності зі своїми зовнішньополітичними орієнтирами. Спочатку у Варшаві, а потім
Петрограді діяв утворений ецдеками та їхніми прихильниками Польський Національний
Комітет (ПНК) на чолі з Р.Дмовським та З.Вельопольським. Прихильники австро-німецької
орієнтації створили в Кракові Головний Національний Комітет (ГНК), куди ввійшли
представники галицьких консерваторів, демократів та людовців-пястівців. Серед керівників
Комітету були В.Сікорський, Ю.Пілсудський, І.Дашиньський, В.Вітос. У липні 1914 р.
Ю.Пілсудський та В.Сікорський розпочали мобілізацію польських стрільців для організації”
визвольного походу в Королівство Польське. Однак перейшовши австро-російський кордон,
їм не вдалося піднести повстання, і польські легіонери змушені були повернутися назад. Тоді
Ю.Пілсудський, спираючись на бойовиків ППС-фракції, створив підпільну Польську
Йськову Організацію (ПВО), яку очолив Е.Ридз-Смігли. У жовтні 1914 р. ПВО встановила
нтакти з німецьким командуванням і домовилася про співробітництво.

:У серпні 1915 р. російські війська змушені були залишити Королівство Польське, а на
то землі увійшли австро-угорські та німецькі війська. На окупованих територіях було
ворено два генерал-губернаторства: німецьке у Варшаві та австрійське в Любліні. 5
істопада 1916 р. імператори Вільгельм II і Франц Йосиф І проголосили утворення на цих
илях Польської держави. Питання про кордони відкладалося на майбутнє, а польська армія
та формуватися за взаємною домовленістю. Мова йшла про створення “польського
грмахту”, чим займалася Тимчасова Державна Рада (ТДР), яка складалася з 25 призначених
сіб (15 - від німецької зони, 10 - від австрійської). Членами ТДР були Ю.Пілсудський і
.Сікорський. У червні 1917 р. підрозділи “польського вермахту” налічували майже 9 тис.
ояків. Уряд Росії 15 листопада 1916 р. оголосив акт про утворення нової держави недійсним,
[роте у грудні цар змушений був пообіцяти полякам автономію в складі імперії з власною
аконодавчою владою та армією. Союзники Росії не тільки підтримали цю пропозицію, а й
іизнали претензії Росії на Галичину, що й було зафіксовано в березневій (1917 р.) російсько-
французькій угоді.

£ Етапним моментом у вирішенні польського питання стала Лютнева революція 1917 р. в
Росії, коли в документах Петроградської Ради і Тимчасового уряду з’явилися положення про
право поляків на державну незалежність на всіх землях, “заселених здебільшого польським
народом”. Проте остаточно цю проблему мали врегулювати Установчі збори. На перший
їплан вийшло питання формування в Росії польської армії зі складу поляків-військово-
іСлужбовців російської армії та добровольців. Уже існуючу першу польську стрілецьку
дивізію в середині 1917 р. розгорнули в три корпуси, які налічували 36 тис. солдатів та
офіцерів. У серпні 1917 р. в Москві було створено Польську Раду Міжпартійного Об’єднання,
яка уповноважила Р.Дмовського, М.Сейду та інших заснувати в Лозанні Польський
Національний Комітет (ПНК). У вересні уряд Франції визнав ПНК, який переїхав до
Парижа, урядом майбутньої польської держави. Потім його визнали Великобританія та Італія,
а в грудні - США. У Франції було сформовано польський військовий корпус під
командуванням генерала Ю.Галлера, який у 1918 р. налічував 68 тис. чоловік.

5 Міжнародна ситуація, що постійно ускладнювалася, примусила членів ТДР відмовитися
' від співпраці з німцями. 2 липня 1917 р. зі складу ТДР вийшов Ю.Пілсудський. Коли частина
солдатів і офіцерів Польського допоміжного корпусу відмовилася присягнути центральним
державам, вони були інтерновані, а Ю.Пілсудський і К.Сосновський ізольовані в Магде-
бурзькій фортеці. ЗО серпня Рада припинила існування. У вересні 1917 р. на окупованій
території було створено новий орган - Регентську Раду. Вона складалася з трьох осіб на чолі з
князем ЗЛюбомирським і мала виконувати функції монарха. Рада призначала прем’єр-
імінісіра, міністрів та інших посадових осіб. Законодавчий характер мала Державна Рада, яка
формувалася за декретом Регентської Ради: 12 її членів призначалися за посадами, 43 -
персонально Регентською Радою, а 55 - обиралися органами місцевого самоврядування. За
"часів окупації та існування маріонеткової польської адміністрації відбулися й певні позитивні
□рушення, зокрема почалася розбудова польської національної освіти.

Більшовики, прийшовши в кінці жовтня 1917 р. до влади в Росії, проголосили гасло права
народів на самовизначення аж до відокремлення і створення власних держав. Тому радянська
.делегація на мирних переговорах .з Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовську
-обстоювала возз’єднання та незалежність польського народу. На засіданні 7 лютого 1918 р.
була обнародувана радянська урядова декларація, в якій містилися вимоги щодо надання
ямешканцям трьох частин Польщі права вільно влаштовувати своє життя. Центральні держави
відхилили дискусію з польського питання і не допустили польських представників до участі’І
переговорах у Бресті.	*

Прем’єр-міністр Великобританії Д.Ллойд-Джордж 5 січня 1918 р. заявив, що незалежна
Польща є необхідною умовою стабільності в Східній Європі. 8 січня президент США
В.Вільсон у своїх “14-ти пунктах” також указав на необхідність утворення незалежної
Польської держави, до якої мали б увійти всі етнічні польські землі. Така ж думка містилася в
спільній декларації глав урядів Великобританії, Франції та Італії від 2 червня 1918 р. Уряд
радянської Росії у декреті від 29 серпня 1918 р. відмовився від усіх договорів і актів;
укладених Російською імперією щодо поділів Польщі. Було підтверджено право польського
народу на самостійність та єдність усіх трьох частин країни.

Влітку 1918 р. з наближенням поразки країн Четверного союзу загострилася ситуація в
польських землях. За вказівкою генерал-губернатора 31 липня 1918 р. була розігнана
Державна Рада, а через місяць пішов у відставку уряд Я.Стечковського. Регентська Рада в
маніфесті від 7 жовтня підтримала пропозицію США щодо утворення Польської держави й
обіцяла розширити склад уряду за рахунок представників різних політичних сил та скликати
демократичний сейм. 23 жовтня до влади прийшов уряд на чолі з Ю.Свєжиньським, до)
складу якого увійшли політики, пов’язані з ПНК у Парижі. У своєму зверненні до народу від!
З листопада уряд заявив, що задля вільної об’єднаної Польщі готовий поступитися владою
національному урядові, в якому будуть представлені всі політичні партії. Це налякало
Регентську Раду, яка 4 листопада відправила уряд у відставку.

ч Восени 1918 р національний рух поляків проявився у заснуванні кількох урядових
осередків. 28 жовтня галицькі політичні партії створили у Кракові Польську Ліквідаційну
Комісію (ПЛК), яку очолив лідер партії ПСЛ-“Пяст” В.Вітос. Підтримана населенням, ПЛК
прийняла від окупаційних органів влади всі необхідні повноваження щодо території на захід
від річки Сан - у Західній Галичині. З проголошенням 13 листопада Західно-Української
Народної Руспубліки у Східній Галичині польське населення розпочало проти неї збройну
боротьбу. У Тєшинській Силезії австрійські органи влади змінила Національна Рада
Тєшинського Князівства. На території Королівства Польського поряд з окупаційними
органами існували структури, створені Регентською Радою. Однак у вирішальний момент ці
структури виявились неспроможними очолити національний рух, зберігаючи підпоряд-
кованість окупантам. У Любліні, адміністративному центрі цієї окупаційної зони, в ніч з 6 на
7 листопада було сформовано Тимчасовий Народний Уряд на чолі з галицьким соціалістом
І.Дашинським. Правлячі кола Німеччини намагалися втримати під контролем процес
відновлення Польської держави, зробивший ставку на Ю.Пілсудського. 10 листопада 1918 р.
звільнений з німецької в’язниці Ю.Пілсудський прибув до Варшави. Як авторитетний та
визнаний серед політичних сил лідер, він очолив процес створення центральних державних
органів. 11 листопада Регентська Рада передала йому цивільну владу. Того самого дня до
Варшави прибули члени люблінського уряду. 14 листопада Регентська Рада передала
Ю.Пілсудському військову владу й самоліквідувалася. Головою Тимчасового уряду 18
листопада було призначено соціаліста Є.Морачевського. Згідно з декретом від 22 листопада
вища влада в країні надавалася Ю.Пілсудському - Тимчасовому Начальнику Держави, який
обіймав також посаду Верховного головнокомандувача польських військ. 11 листопада
вважається днем відновлення Польської держави.

Революція 1917 р. в Білорусі. Проголошення незалежності. У ході Першої світової’
війни (до жовтня 1915 р.) майже половина території Білорусі опинилася під німецькою
окупацією. На захоплених німцями білоруських землях відомі діячі національного руху брати
І. та АЛуцкевичі, ВЛастовський та інші виступили з ідеєю відродження незалежності Литви
і західної частини Білорусі у державній формі Великого Князівства Литовського (ВКЛ) з
геймом у Вільно. Білоруські діячі домовилися з керівниками литовських та єврейських
Організацій про встановлення в майбутній державі конфедеративного устрою. Домовленість
5ула зафіксована в “Універсалі”, опублікованому в січні 1915 р. на чотирьох мовах (литов-
ській, польській, єврейській та білоруській). Однак утворити таку конфедерацію не дозволила
політика німецького уряду. Захопивши Вільно, німецьке командування оголосило, що західні
білоруські землі будуть підпорядковуватися “польській короні”. На білоруській території
почали створюватися польські школи, костели тощо. Однак прагнучи зберегти свою владу на
Захоплених територіях, кайзерівська Німеччина проводила гнучку політику. На початку
1916 р. німецький фельдмаршал Гінденбург у законі про школи в окупованому краї
проголосив білоруську мову рівноправною з польською, литовською та єврейською.
Незважаючи на спротив поляків, білоруський національний рух значно пожвавився. На
окупованій території були відкриті білоруські школи, створені видавництва, почали виходити
газети і журнали на білоруській мові, виникати товариства і спілки. Керував цією роботою
створений 1915 р. у Вільно Білоруський Народний Комітет (БНК) на чолі з АЛуцкевичем.
'Спочатку комітет дотримувався ідеї створення конфедеративної держави у формі ВКЛ, але
пізніше висловився за утворення Білорусько-Литовської держави із внутрішнім розме-
 жуванням “автономних білоруської і литовської земель”. У 1916 р. БНК зробив декілька
спроб, щоб домовитися з Литовським Національним Комітетом про утворення Литовсько-
Білоруської держави в етнічних межах білорусів і литовців. Однак литовці відмовилися від
переговорів. Литовський комітет розірвав зв’язки з БНК і утворив у Вільно Литовську
Державну Раду (Тарибу) як верховний державний орган Литви. До складу цієї Литовської
держави були включені і окуповані німцями білоруські землі. Білорусь отримала в Тарибі два
місця. У цих складних умовах БНК працював далі. Ним була скликана і проведена в січні
1918 р. у Вільно Білоруська Конференція. На ній обрали Віленську Білоруську Раду (ВБР),
якій БНК склав свої повноваження.

У східній, неокупованій частині Білорусі в умовах воєнного становища національний рух
був призупинений. Значна частина білоруської інтелігенції евакуювалась до центральної
[Росію. З другої половини 1915 р. головними центрами національного руху стали Петроград,
і Москва, Мінськ та інші міста, де біженці-білоруси утворили свої об’єднання, осередки з
вивчення становища в Білорусі, пропаганди білоруської літератури. У жовтні 1916 р.
міністерство внутрішніх справ Росії дозволило видання в Петрограді і Мінську білоруських
газет “Дзянніца” і “Светач” (виходили до січня 1917 р.).

З падінням самодержавства у лютому 1917 р. пожвавився й білоруський національний
рух. Навесні 1917 р. відновила свою діяльність Білоруська Соціалістична Громада (БСГ),
виникли нові партії - Білоруська Народна Громада, Білоруська Народна Партія Соціалістів
(БНПС), Білоруська Християнська Демократія (БХД). У березні відбувся 1-й з’їзд білоруських
партій і організацій, на якому було створено Білоруський Національний Комітет (БНК) на
чолі з Р.Скирмунтом. 8-12 липня 1917 р. у Мінську відбувся 11-й з’їзд білоруських партій і
організацій. Замість БНК була утворена Центральна Рада Білоруських Організацій.
Основною програмною вимогою Ради було визнання автономії Білорусі у складі Росії,
розвиток національної мови і культури, організація білоруського війська. На з’їзді
розгорнулася гостра боротьба між БСГ і БНПС за політичне керівництво білоруським
національним рухом, яка завершилася перемогою БСГ. 15 жовтня в Мінську зібралась ІІ-га
сесія Ради. На ній замість Центральної була обрана Велика Білоруська Рада (ВБР).

Після більшовицького перевороту в Петрограді ВБР у спеціальному зверненні - “Грамоті
ло білоруського народу” - виклала свою політичну програму. У ній передбачалося: прого-
лосити Білорусь демократичною республікою, встановити федеративні зв’язки з радянською
Росією та іншими республіками, чітко розмежувавши права місцевої і центральної влади,
передати зверхню владу виборній Крайовій раді. З метою практичного здійснення цієї'
програми ВБР запропонувала скликати 5 грудня 1917 р. національний з’їзд, на якому мала
бути вирішена доля білоруського народу. Для реалізації цієї ідеї ВБР вступила в контакт з
виконавчим комітетом Білоруського Обласного Комітету (БОК), який був утворений
делегатами від білоруських губерній на 1-му Всеросійському З’їзді Селянських Депутатів у
листопаді 1917 р. в Петрограді. Протягом листопада 1917 р. радянська влада була
проголошена на всій вільній від німецької окупації території Білорусі. 27 листопада 1917 р.
виконавчі комітети, обрані з’їздами Рад робітничих і солдатських депутатів Західної області,
Рад селянських областей Мінської і Віденської губерній, Західного фронту, об’єдналися і
утворили виконавчий комітет Західної області і фронту на чолі з більшовиком М.Рого-
зинським; обласний Раднарком очолив більшовик КЛандер. 15 грудня 1917 р. в Мінську
розпочав роботу 1-й Всебілоруський з’їзд, на якому розгорілась гостра боротьба навколо
питання про національне самовизначення Білорусі. В ніч з 17 на 18 грудня з’їзд ухвалив’
резолюцію, в якій проголошувався республіканський і демократичний лад на білоруських
землях. Було вирішено з числа делегатів створити новий орган влади - Білоруську Раду
селянських, солдатських і робітничих депутатів, яка мала керувати краєм і встановити
необхідні відносини з центром. У відповідь на це за рішенням Раднаркому Західної області і
фронту з’їзд було розігнано. Боротьбу за реалізацію ідеї білоруської державності повинен був
продовжити Виконавчий Комітет з’їзду, який очолив Ф.Гриб.

У результаті німецького наступу, який розпочався 18 лютого 1918 р., вільними від німців
залишилися лише 6 повітів Могильовської і Вітебської губерній. За Брестським договором
радянської Росії з Німеччиною та її союзниками Білорусь була поділена на дві частини. До
Західної області, де встановлювалася радянська влада, увійшли Смоленська, Могильовська,
Вітебська і Мінська області. На окупованій німцями території 21 лютого 1918 р. виконком
ради Всебілоруського з’їзду звернувся з Уставною грамотою до народу Білорусі, де
говорилося, що білоруський народ повинен здійснити свої права на повне самовизначення.
Виконком утворив уряд - Народний Секретаріат, головою якого став один з керівників БСГ
І.Воронко. 9 березня 1918 р. відбулося розширене засідання ради Всебілоруського з’їзду, де
була прийнята друга Уставна грамота до народу Білорусі. У цьому документі Білорусь
проголошувалась Народною Республікою. Президію виконкому очолив І.Середа, який як і
І.Воронко представляв праве крило БСГ. Законодавча влада до скликання Установчого сейму
передавалася Раді Всебілоруського з’їзду. Якщо раніше есери і меншовики заперечували ідею
білоруської державності, то тепер вони пішли на примирення з національними партіями і
організаціями, ввійшовши до складу Ради. 18 березня 1918 р. вона оголосила себе Радою БНР
і збільшила свій склад до 71 особи. До Ради були також кооптовані представники земств і
міст, національних меншин, ВБР. 25 березня 1918 р. на сесії Ради була схвалена третя
Уставна грамота, яка проголошувала повну незалежність БНР на всіх білоруських етнічних
землях. 25 квітня в телеграмі імператорові Вільгельму II Рада просийа про союз з
Німеччиною, що спричинило вихід з Ради есерів, меншовиків і єврейських соціалістів. 27
серпня 1918 р. радянський уряд підписав з Німеччиною додатковий договір, за яким вона,
погодилася вивести свої війська з території Білорусі на схід від р. Березіни. У вересні-жовтні
1918 р. частини Червоної Армії увійшли на цю територію. 20 жовтня 1918 р. Рада БНГ
звернулася з листом до канцлера Німеччини з проханням визнати незалежність Білорусі. Такі
ж прохання були направлені президенту США В.Вільсону, керівникам інших держав. Спроби
домовитися про визнання БНР з боку РСФРР теж закінчились безрезультатно.

Після капітуляції Німеччини і денонсації Брестського договору Червона Армія почала^
просуватися вглиб Білорусі. Частина членів Ради залишилася в Мінську, інші виїхали до-
вільно і Гродно. АЛуцкевич як голова Віденської Білоруської Ради (ВБР) почав переговори з
^Литовською Тарибою. За домовленістю з Тарибою до її складу було введено 6 членів ВБР,
одночасно в уряді Литви було утворено міністерство білоруських справ, яке очолив І.Ворон-
ько. У Гродно члени Ради утворили Раду Державної Оборони на чолі з ВЛастовським. У
лютому 1919 р. уряд БНР виїхав з Гродно у Вільно і його діяльність продовжувалася на
території, окупованій поляками.

Довший час керівництво радянської Росії підтримувало більшовиків Західної області
(особливо О.М’ясникова), які вважали, що Білорусь повинна входити до складу Росії як
адміністративно-територіальна частина. Лише наприкінці грудня 1918 р. пленум ЦК РКП(б)
прийняв постанову про необхідність утворення Білоруської Радянської Соціалістичної
Республіки (БРСР). ЗО грудня 1918 р. у Смоленську УІ-та партійна конференція Північно-
Західної області висловилася за утворення БРСР. Конференція оголосила себе 1-м з’їздом
КП(б)Білорусі, центральне бюро якої очолив О.М’ясников. 31 грудня 1918 р. було утворено
Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд, який очолив З.Жилунович. 1 січня
1919 р. Тимчасовий уряд у своєму маніфесті оголосив про утворення БРСР, через декілька
днів переїхавши до Мінська.

Революція 1917 р. в Литві. Проголошення незалежності. З початком Першої світової
війни території Литви перетворилася на арену військових дій. Через Литву російська армія
рухалася до Пруссії. Однак перемоги російської армії були тимчасовими. Зазнавши 1915 р.
поразки у Пруссії, вона залишила Литву. Біля 300 тис. мешканців Литви були евакуйовані або
виїхали разом з армією, утворивши великі литовські колонії в різних місцях Росії. Наступ
німецької армії було зупинено на лінії озеро Нароч - Даугавпілс. Фронт тут тримався до
1917 р. Німці окупували всю Литву і запровадили тут жорсткий військовий режим.

У роки Першої світової війни питання про незалежність стало об’єктом дискусії серед
литовської інтелігенції. Представники Литви в Державній думі вже на початку війни відкрито
заявили, що прагнення литовської нації - з’єднати Малу Литву з Литвою у складі Росії і
домогтися для неї широкої політичної і культурної автономії. Після Лютневої революції в
Росії литовська інтелігенція вирішила, що прийшов час домагатися незалежності Литви.
Німецький уряд прагнув переконати литовців приєднатися до союзу з Німеччиною за
власним бажанням. Литовські політичні діячі запропонували представникам німецького
уряду свої умови: Литва повинна бути проголошена незалежною державою; якщо Німеччина
визнає незалежність Литви і захищатиме її інтереси на Мирній конференції, то Литва
підпише з Німеччиною союз.

З дозволу німецького командування 18-22 вересня 1917 р. у Вільнюсі відбулася Литовська
конференція. Понад 200 представників різних верств, політичних течій і партій Литви
зібралися для обговорення питань політичного майбутнього краю. Дискусії в основному
викликало питання про те, яким чином домогтися політичної незалежності, на яку з великих
держав зіпертися. Особливого вибору не було. Росія була не в силах безпосередньо
втрутитися у справи Литви, а німецькі політики, переслідуючи свої інтереси, дозволили
підготувати і скликати Литовську конференцію. Литовська інтелігенція сподівалася виграти,
зв’язавши свою долю з Німеччиною, розраховуючи ще й на несприятливе для німців
завершення війни. Конференція під головуванням Й.Басанавічюса заявила про рішучість
литовського народу відродити самостійну, незалежну, засновану на демократичних
принципах Литовську державу в її етнічних кордонах. Скликаний у Вільнюсі за рішенням
конференції сейм повинен був прийняти конституцію і встановити відносини Литви з іншими
державами. 21 вересня 1917 р. делегати конференції вибрали виконавчий орган -Литовську
Тарибу (Раду) (ЛТ) з 20 осіб, яка мала реалізувати рішення конференції. Через два дні було
створено президію ЛТ, яку очолив А.Смятона.
З приходом до влади в кінці жовтня 1917 р. більшовики проголосили про право народів;
Росії на самовизначення і відокремлення. На переговорах Росії з Німеччиною та її
союзниками, які розпочалися 9 грудня в Брест-Литовську, правлячі кола Німеччини прагнули
вирішити долю окупованих територій на свою користь. Щодо Литви рішення конференції
було доволі невизначеним. Німеччина готова була визнати незалежність Литви при умові, що
ЛТ висловиться за союз Литовської держави з Німеччиною. 11 грудня 1917 р. ЛТ пропо-
лосила “Декларацію про незалежність Литви”, яка містила два пункти. У першому йшлося
про відновлення незалежної Литовської держави зі столицею у Вільнюсі і розрив всіх
зв’язків, які вона мала з іншими державами. У другому пункті Тариба висловилася за
встановлення “вічних, міцних союзницьких відносин Литовської держави з Німеччиною”/
скріплених “воєнною конвенцією, конвенцією сполучення, спільністю митної справи і
валюти”. Однак фактично Декларація залишалася на папері, німці не визнали незалежності
Литви. У самій ЛТ утворилось два угрупування: ліві вимагали проголошення незалежності
без конвенцій, а друге, на чолі з А.Смятоною, прагнуло підтримувати з німцями добрі
стосунки і чекати більш сприятливих обставин. Після довгих переговорів члени ЛТ прийшли
до компромісу. Цьому сприяла нова міжнародна ситуація. Перервалися мирні переговори у
Брест-Литовську, німецька армія захопила нові великі території, просуваючися вглиб Росії.
Оскільки Німеччина не виконала своїх обіцянок і не визнала незалежності Литви, то ЛТ
вирішила повторно проголосити Литву незалежною державою. 16 лютого 1918 р. члени
Тариби повторно проголосили незалежність Литви, підписавши “Акт про незалежність". З
березня 1918 р. у Брест-Литовську було заключено договір про сепаратний мир між Росією і
Німеччиною та її союзниками. Росія відмовилася від претензій на Литву, Латвію, Естонію і
Польщу. На початку квітня 1918 р. ЛТ перейменувала себе в Литовську Державну Тарибу.
Однак німці не погодилися її визнати і робили все можливе, щоб вона не стала самостійним
державним органом.

Революція 1917 р. в Естонії. Проголошення незалежності. Війна змінила політичну
ситуацію в Естонії. Місцеві німці симпатизували Німеччині. Царський уряд запровадив
стосовно німців у Росії численні обмеження: заборонено листування і спілкування німецькою
мовою в громадських місцях. Опинившись в ізоляції, прибалтійські німці змушені були
шукати компромісу з естонцями і латишами. У результаті переговорів між естляндським
дворянством і Талліннською міською думою в 1915 р. було схвалено законопроект про
самоуправління, який відкривав естонцям доступ до ландтагів. Однак російське міністерство
внутрішніх справ не затвердило цей “німецький законопроект”.

З відступом російської армії у 1915 р. Естонія стала ближнім запіллям російського
Північного фронту. Сюди були стягнуті численні війська. На початку 1917 р. російська армія
в Естонії налічувала до 100 тис. осіб. Серед солдатів і моряків зростали антивоєнні настрої.
Звістка про Лютневу революцію в Петрограді стала сигналом до масових страйків і
демонстрацій в Таллінні. 2 березня демонстранти, до яких приєдналися моряки і солдати
гарнізону, захопили в’язницю, розгромили приміщення поліцейських та судових органів.
Оскільки в Прибалтійському краї земств не було, а саме голови земств за рішенням Тим-
часового уряду призначалися земськими комісарами, то естляндським губернським
комісаром був затверджений талліннський міський голова І.Поска, а ліфляндським губерн-
ським комісаром - ризький міський голова А.Красткалнс. І.Поска призначив повітових
комісарів і міліцейських начальників з естонців. Губернському комісару довелося рахуватися
з владою, яку мала Талліннська Рада, що утворилася одночасно. ЗО березня Тимчасовий уряд
ухвалив постанову “Про тимчасовий порядок адміністративного управління і місцевого
самоуправління Естляндської губернії”, яким естонські території були об’єднані в націо-
нальну губернію на чолі з губернським комісаром. Естонська частина Ліфляндської губернії"
368
іула приєднана до Естляндської. На перехідний період була створена посада помічника
убернського комісара в південній Естонії і його канцелярія в Тарту. Постанова передбачала
акож формування Земельної Ради Естляндської губернії як дорадчого органа при
губернському комісареві. Естляндська губернська Земельна Рада (Маапяев) утворилася 1
щпня 1917 р. в Таллінні з представників різних соціальних верств, політичних партій та
ірганізацій.

26 жовтня 1917 р., коли стало відомо про падіння Тимчасового уряду в Петрограді,
Військово-Революційний Комітет Естонії, очолюваний більшовиками І.Рабчинським і
М(інгісеппом, оголосив про перебрання влади в свої руки (І.Поска передав владу на підставі
[іисьмового акту). Губернська Земельна Рада не визнала радянської влади. 12 листопада
виконком рад Естляндського краю вирішив розпустити Маапяев і оголосив вибори до
Установчих зборів Естонії. 15 листопада Маапяев ухвалила декларацію, в якій проголосила
Себе верховною владою в Естонії. Але того ж дня вона була розігнана. На початку 1918 р.
було опубліковано проект закону про створення Радянської республіки в Естонії, який
передбачав її входження до складу Радянської Росії на правах автономії.

Внаслідок німецького наступу, який розпочався 18 лютого 1918 р., Естонія була
окупована німецькими військами. Цей стан підтверджували й положення Брестського
мирного договору, підписаного Радянською Росією з Німеччиною та її союзниками.
Напередодні вступу німецьких військ у Таллінн 24 лютого Рада Старійшин Маапяева
оголосила "Маніфест про незалежність Естонії”. Він декларував перехід влади в руки
Маапяева. Було створено Естонський Комітет Порятунку, який покликав до життя
Тимчасовий уряд Естонії на чолі з К.П’ятсом. 25 лютого в Таллінн увійшли німецькі війська,
які не визнали незалежної Естонії. Влітку 1918 р. німецька влада заарештувала КЛ’ятса та
деяких інших діячів. Лише 11 листопада німці передали владу Тимчасовому уряду Естонії. 19
листопада в Ризі між головним німецьким уповноваженим в Прибалтиці А.Вінніґом і
Тимчасовим урядом Естонії було підписано угоду про передачу влади, згідно з якою від 21
листопада вся адміністративна влада переходила до рук Тимчасового уряду.

Політична боротьба і проголошення незалежності Латвії. З початком війни Латвія
опинилася в сфері воєнних дій. До кінця 1915 р. значна частина її території - Курземе
(Курляндська губернія) - була окупована німецькими військами. Фронт стабілізувався в 20-30
км від Риги. Курляндія разом з окупованими німцями районами Білорусі і Литви утворила
“Область управління верховного головнокомандувача Східним фронтом” (“ОЬег-ОзГ).
І Неокуповані райони Латвії - Відземе (латиська частина Ліфляндської губернії) і Латгалія, що
і входила до складу Вітебської губернії - перетворилися на прифронтову зону. У Відземе
। розмішувалася 12-та армія Північного фронту зі штабом у Ризі, в Цесісі (Вендені), Валмієрі
(Вольмарі), Валку та інших містах стояли армійські резерви. У липні 1915 р. було затверд-
жено спеціальне положення про організацію добровольчих латиських батальйонів і створено
цивільний організаційний комітет на чолі з депутатом Думи Я.Голдманісом. У жовтні 1916 р.
батальйони були реорганізовані в полки і об’єднані у дві бригади. їхня чисельність досягала
40 тис. стрільців.

Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії внутрішньополітична ситуація в Латвії
виявилась складнішою, ніж в Литві та Естонії: тут більшою була російська меншина, міцні-
шим індустріальний елемент в економіці, свідомішим робітництво, яке знаходився під
впливом соціал-демократів. У неокупованій частині Латвії сформувалося два осередки влади.
Ради робітничих депутатів, які перебували під впливом більшовиків (СДЛ), виникли майже в
усіх містах і містечках; в армійських підрозділах, в тому числі стрілецьких полках, утвори-
лися ради солдатських депутатів, де переважали впливи есерів і меншовиків (з травня 1917 р.
почалася “більшовизація” латиських стрільців, частина з яких незабаром стала елітним:
підрозділом Червоної Армії).

Паралельно з радами утверджувалася влада Тимчасового уряду і національних
організацій. 6 березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив ризького міського голову адвоката
А.Красткалнса комісаром Ліфляндської губернії. Однак вплив СДЛ був настільки значним,
що Ризька Рада вислала комісара Тимчасового уряду і добилася призначення на пости
губернатора і повітового комісарів членів СДЛ. 12-13 березня у Валмієрі представники
латиських політичних партій проголосили Відземську Тимчасову земельну Раду. 25 квітня в
Тарту були скликані земські збори, які утворили Курземську Тимчасову Земельну Раду, яка
обрала адвоката Я.Чаксте курляндським губернським комісаром. Поряд зі “старими”
національними партіями - Латиською Народною Партією, Селянським Союзом - навесні
1917 р. виникли нові політичні об’єднання: Латиська Демократична Партія, Радикально-
Демократична Партія, Національно-Демократична Партія. Усі вони виступали за політичну
автономію Латвії в складі демократичної Росії.

У серпні 1917 р. німецькі армії форсували Даугаву і захопили Ригу та частину Ризького
повіту. На початку вересня німецька окупаційна влада скликала в Єлгаві розширене засідання
курляндського ландтагу, на яке були запрошені й представники латиських політичних кіл. На
початку грудня 1917 р. в Ризі представники латиських політичних партій ухвалили
резолюцію про відокремлення від Росії і про союз з Німеччиною. На неокупованій території
Литви (три повіти Відземе і Латгалія) після жовтневого перевороту більшовиків у Петрограді
пленум виконавчого комітету об’єднаних Рад у м. Валк 8-9 листопада 1917 р. проголосив
радянську владу. 16 листопада представники національних партій, теж зібравшись у Валку,
оголосили себе Латиською Тимчасовою Національною Радою (ЛТНР). Друга сесія ЛТНР, яка
відбулася в середині січня 1918 р. в Петрограді, ухвалила рішення про відокремлення Латвії
від соціалістичної Росії. Емісари ЛТНР З.Меєровіц і Я.Чаксте в липні 1918 р. виїхали за
кордон, щоб переконати країни Антанти в необхідності підтримати самостійну Латвію.

У результаті німецького наступу в лютому 1918 р. вся територія Латвії була окупована. За
Брест-Литовським договором з Німеччиною та її союзниками радянська Росія відмовилася
від претензій на Латвію. 12 квітня об’єднана Земельна Рада (ландесрат) Ліфляндії, Естляндїї,
м.Риги, острова Езель (Сааремаа) висловила побажання утворити Прибалтійське герцогство
на чолі з прусським королем. Після капітуляції Німеччини у війні 17 листопада 1918 р. в Ризі
на міжфракційному засіданні політичних партій, в тому числі і соціал-демократів-меншо-
виків, була створена Народна Рада Латвії. Її головою було обрано Я. Макете, а “міністром-
президентом” - КУльманіса. 18 листопада 1918 р. уряд К.Ульманіса проголосив незалеж-
ність Латвії.

3.	Австро-Угорська монархія

Війна розпочалася під фанфари. Відень згадував Євгена Савойського, цісарське і королів-
ське (австро-угорське) військо марило здобуттям Белграду. Уряд сповіщав про наступ, у
кав’ярнях просторікували, що не пізніше Різдва все скінчиться. Та генеральний штаб мав
настрій не такий оптимістичний. Держава виявилася не готовою до війни. За спільним
планом Берліна і Відня Австро-Угорщина мала відволікти і стримати росіян, доки Німеччина
наступатиме на Заході. Та довелося відступати, й німецьке командування після своєї
перемоги над росіянами при Таненберзі у Східній Прусії мусило кинути корпуси, аби
запобігти ворожому прориву через Карпати. Французи в битві на Марні (5-10 вересня 1914 р.)
спинили німецький наступ, і позиційна війна тривала до 1918 р.
І Центральним державам (Німеччина і Австро-Угорщина, з жовтня 1914 р. також Болгарія,
а з листопада Туреччина) протистояли Потрійна Антанта (Британська імперія, Росія і
Франція), а також Сербія, Бельгія, Японія та інші країни. Щоправда, 2 грудня австрійці взяли
Белград, та за два тижні наступ провалився. Попри нерівні сили, серби чинили опір. Поразок
зазнала і дипломатія. Всупереч умові Потрійного Союзу, німці не порадилися з Італією про
початок війни, і вона лишилася нейтральною. Сердечна Згода Англії з Францією 1904 р.
робила сварку Італії з ними самогубством, бо Апенінський півострів був беззахисний проти
флотів. За збереження нейтралітету італійці хотіли Трієст і Південний Тіроль (Трентино,
.Тридент), але проти цього заперечували угорці. Таємною Лондонською угодою Антанта
пообіцяла італійцям Трієст, Далмацію і Південний Тіроль (всупереч своїм обіцянкам Сербії).
У травні 1915 р. Італія оголосила війну Центральним державам і відтягла на себе частину
військ Австро-У горщини.

Після тривалої облоги капітулював стотисячний гарнізон Перемишля: росіяни окупували
Галичину і вийшли на Карпати. Лише завдяки німецькій допомозі австрійці 1915 р. знову
здобули Белград, і рештки сербської армії разом з біженцями після дуже важкого відступу
через гори Албанії знайшли притулок на грецькому острові Кбрфу. Німці опанували
Чорногорію. Прорвавши фронт біля Горлиці, вони окупували російські Варшаву, Люблін,
Гродно і просунулись до Брест-Литовська. Австрійці дедалі швидше втрачали самостійність, і
від 1916 р. їх підпорядковано фельдмаршалові П.Гінденбуріу, командувачеві всіх армій від
Балтики до Тернополя. З Берліна застерегли, що в разі сепаратних переговорів (британці
певен час сподівались схилити Австро-Угорщину на бік Антанти, обіцяючи їй Силезію)
Австрія буде окупована.

Румуни не сподівались одержати Бессарабію від Росії, а від Австро-Угорщини вимагали
Трансільванію. Але Будапешт рішуче заперечив проти цього, припускаючи лише поступки
меншинам у галузі культури. Румунія 1916 р. прилучилась до Антанти і цим створила їй
зайвий клопіт. Німці зупинили російський наступ на Пруті, окупували Бухарест і майже цілу
Румунію.

Жодна з політичних партій Австро-Угорщини не засудила війну. Пангерманізм міцнішав
між німців (перед 1918 р. австрійцями називали також чехів і решту народів Ціслейтанії.).
Навесні 1915 р. всі вони, крім соціал-демократів, видали маніфест в дусі Лінцької програми
1882 р. щодо інкорпорації Альпійських Земель (Верхня і Нижня Австрія, Зальцбург, Штирія,
Каринтія, Тіроль, Форарльберґ), Чехії та Моравії до Великої Німеччини, а решти до
Угорщини. Єдиною поступкою непанівним націям стала вимога включити Галичину до
майбутнього Польського королівства. Натомість передбачалося підпорядкувати Сербію і
включити її до Дунайської монархії. Соціал-демократи документ не підписали, але солі-
даризувалися з соціал-демократією Німеччини і всупереч своєму гучномовному деклара-
тивному пацифізмові голосували за воєнні кредити. Лідер партії Карл Реннер казав, що засада
державності перемогла націоналізм, прагнення ненімецьких народів віджили, а ідея розколу
на окремі держави є реакційною утопією. За таких умов решті націй в разі австро-німецької
перемоги не було на що сподіватись. Економічна криза, воєнні й дипломатичні поразки,
поліцейський терор спонукали до боротьби за незалежність і суверенітет. Надії лоялістів
федералізувати Австро-Угорщину розвіялись.

Південні слов’яни висунули ідею злуки з Сербією в югославську державу. На початку
війни деякі хорвати мріяли про державу в рамках монархії з включенням сербських теренів. У
-Лондоні емігранти створили Югослов’янський Комітет. Серби дезертирували з австро-
.у горської армії до ворога. Попри репресії антивоєнні настрої зросли. Тиск пангерманізму
поклав край ваганням. Конгрес у Римі проголосив союз пригноблених націй монархії. На
Корфу в липні 1918 р. серби, хорвати і словенці декларували метою створення спільної
держави. Румуни Трансильванії жадали прилучення до Румунії. На боці Італії билися
добровольці з Австро-Угорщини.

Відцентрові рухи, невдоволення і заворушення змусили пом’якшити режим. Уряд запізно
скликав парламент заспокоювати опозицію. Депутати налагодили зв’язки із закордоном.
Наприкінці 1916 р. помер Франц-Йосиф, трон успадкував його небіж Карл І (в Угорщині
Карл VI). Він розумів, що монархія над прірвою і через родича, принца Сикста Бурбон-
Парму, почав разом з міністром закордонних справ графом О.Черніним шукати контактів з
Антантою. Австрійці ладні були сприяти, аби Франція повернула собі Ельзас-Лотарингію від
Німеччини, але від себе не пропонували жодних поступок. Переговори провалились, і
Франція оприлюднила їх, а Берлін посилив тиск на Австро-Угорщину, світ довідався про стан
справ, що заохотило слов’ян до посилення боротьби.

Революція 1917 р. в Росії внесли свої корективи. Утворення Центральної Ради в Україні,
Закавказького Центрального Комітету, Татарського мусульманського комітету та з’їзд
польських військових депутатів свідчили по початок розпаду імперії. У соціал-демократії
різних країн зростали радикальні опозиційні групи. В квітні 1917 р. до війни вступили
Сполучені Штати Америки, що прирікало Центральні держави на поразку. Жовтневий
переворот в Росії дав перепочинок на фронті. Але страйки і антивоєнні демонстрації змусили
німців пристати на пропозицію більшовиків про мирні переговори, що почались у грудні
1917 р. в Брест-Литовську. Німеччина і Австро-Угорщина підписали 9 лютого 1918 р. мир з
українською Центральною Радою, а 3 березня - з російськими більшовиками. У березні було
підписано мир з Румунією, яка втрачала Добруджу на користь Болгарії. Центральні держави
обумовили контроль над гирлом Дунаю і воєнні відшкодування. Вони сподівалися також на
продовольче постачання з України і приязнь Гетьманату.

Наступ німців на Західному фронті навесні та влітку 1918 р. захлинувся, 16 жовтня цісар
Карл проголосив федералізацію держави, але було запізно. Італійський фронт впав, вояки
посунули додому, і О.Чернін попрохав США про перемир’я. Це була капітуляція, тому що
президент В.Вільсон замість власних січневих “14 пунктів” вимагав участі нових націй у
визначенні своєї долі. Чехословацький Національний Комітет у Празі 28 жовтня перебрав
урядові функції, а 29 жовтня постала Держава Словенців, Хорватів і Сербів. Поляки мали три
конкуруючі уряди, не рахуючи емігрантів. Листопадовий Зрив 1918 р. покликав до життя
Західно-Українську Народну Республіку.

Цісар 27 жовтня призначив уряд пацифіста Генриха Ламмаша. Прем’єр-міністр
Угорщини ліберал М.Карої 2 листопада проголосив її незалежність. Страйки і повстання
квапили з перемир’ям, укладеним 3 листопада. Нації Австро-Угорщини створили власні
держави. Соціал-демократ Карл Реннер очолив уряд 31 жовтня, цісар Карл зрікся престолу 12
листопада: виникла Республіка Німецька Австрія.

Угорська революція. На початку війни Угорщина сподівалася посилити вплив на
Балканах і придушити національні рухи. Було розгорнуто гучну шовіністичну пропаганду
проти “підступної Сербії” та агресивної Росії. Не лише панівна партія національної праці, але
й опозиційні незалежники і конституціоналісти схвалили війну. Засвідчили вірність монархії
словацькі лідери. Румунський комітет у Будапешті припинив політичну діяльність, а депутат
від Трансильванії А.Вайда-Воєвод засудив відмову Румунії виступити на боці Центральних
держав. Соціал-демократи і профспілки кликали до громадянського миру. Та газета соціа-
лістів “Кашшаї мункаш” (“Кошицький робітник”) протестувала проти війни.

В Угорщині зберігся парламент, але було запроваджено воєнний стан, лютували військові
суди, створено концентраційні табори. Економіка загрузла в кризі, бракувало палива і
сировини, продукти вивозилися до Австрії. Було регламентовано виробництво і споживання,
встановлено максимум цін на збіжжя і борошно, секвестровано майбутній врожай,
372
запроваджено карткову систему. Антивоєнні настрої поєдналися з національними рухами у
Словаччині, Трансильванії, Хорватії-Славонії, інших землях Корони св. Іштвана. У парла-
менті порушувались питання становища Угорщини, її вояків, взаємин з об’єднаною радою
міністрів. Лідери соціал-демократії, зокрема Ж.Кунфі, вважали, що національна ідея втратила
революційний зміст, ставши ідеологією панівних класів.

Незгоди у верхах виявилися восени 1916 р. зі зміною стратегічного становища. Брусилів-
ський прорив росіян, бої під Верденом і на р. Соммі свідчили про перевагу Антанти і
виснаженість німців. Вступ у війну Румунії з її зазіханнями на Трансільванію і Буковину
безпосередньо загрожував Угорщині. В опозиційних колах зростали антинімецькі настрої,
вже 1915 р. деякі діячі зондували в Антанти можливість укладення сепаратного миру зі
збереженням наявних кордонів, але ці переговори не дали результатів.

У парламентських дебатах граф Міхай Карої, який в червні 1916 р. вийшов з Партії
Незалежності і створив “Партію Незалежності та 1848 року”, оголосив, що бездіяльність
рейхсрату ставить під сумнів дуалізм, і Угорщина потребує самовизначення. Ватажки
опозиції вимагали контролю над урядом і командуванням, оскільки Угорщина більше
потерпає від Австрії. Вони вимагали відставки прем’єра Тиси і створення коаліційного
кабінету. В програмі опозиції містилося прагнення миру задля територіальної цілісності,
звучали вимоги відновити самостійну національну армію і економіку, створити свої митницю
і банк, запровадити загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.

Вторгнення румунів до Трансильванії поклало край апатії. З’явилися вимоги зняти
угорські підрозділи з фронту і забрати їх додому. У вересні 1916 р. почалися дебати про
зовнішню політику. Карої висловив невдоволення підпорядкуванням Німеччині. Революція в
1 Росії загострила кризу. Посилився рух змученого селянства і боротьба проти мадяризації. У
[травні 1917 р. словенський клерикал А.Корошец зажадав злуки сербів, хорватів і словенців у
самостійну державу, в липні хорват А.Павелич у загребському Саборі підтримав ці ідеї й
налагодив зв’язки з сербами Далмації, Боснії та Герцеговини.

У середині угорської опозиції діяли дві течії: ліберала М.Карої та поміркованого
Д.Андраші. Перший пропонував послідовну демократизацію, а праве крило кликало лише до
обмежених реформ. У червні 1917 р. оформився Блок боротьби за виборчу реформу на чолі з
Карої та соціал-демократом Ш.Гарбаї, який поставив вимоги загального виборчого права і
миру без анексій та контрибуцій. Невдовзі формування уряду було доручене конститу-
ціоналістові графу М.Естергазі, близькому за поглядами до Андраші. До кабінету увійшли
також діячі поміркованої опозиції з Блока боротьби за реформу і один з лідерів Партії
Незалежності Т.Батяні. Лідери соціал-демократії переконували, що уряд забезпечить демо-
кратичну реформу, але дві третини парламенту з прибічників Тиси протистояли розширенню
прав. Зростали незгоди щодо змісту австро-угорської економічної угоди, відновленої в
лютому 1917 р., щодо робітничих і національних рухів, можливості миру з Росією, відносин
Центральних держав. Виявлялись антантофільські настрої. Призначення в серпні 1917 р.
прем’єром консерватора Ш.Векерле не поліпшило ситуації.

і Звістка про жовтневий переворот в Росії активізувала соціальний рух. Мітинг соціал-
демократів у Будапешті підтримав більшовиків і закликав відмовитися від анексії російських
та польських теренів. Надзвичайний з’їзд соціал-демократичної партії вирішив в разі відмови
уряду виконати вимоги, вжити всіх засобів для його повалення. Наприкінці листопада
Центральні держави уклали перемир’я з більшовиками. Демонстранти вимагали миру і
закликали наслідувати російський приклад. Голод, зубожіння, пошесті, неврожаї посилювали
антивоєнний рух, що об’єднував все ширші соціальні верстви.

и Загальний страйк у січні 1918 р. спричинив чергову кризу. Партія Карої вийшла з уряду.
Розпався Виборчий блок. У лютому кабінет міністрів відзначав, що індустріальні центри,
особливо Будапешт, готуються до нового страйку, а поверненні з російського полону ведуть
революційну пропаганду. Було створено загони генерала ПЛукарича для їх придушення, але
це не могло зарадити. У липні, після провалу на італійському фронті уряд скоротив норми
видачі хліба, що дало привід до страйку. У вересні М.Карої “Відкритим листом до виборців”
зажадав негайного замирення і демократизації. Популярний граф з допомогою реформ міг
запобігти насильницьким діям. Серед опозиційних груп соціал-демократії вирізнилися ліві
антимілітаристи і прибулі з Росії радикали на чолі з Белою Куном. Революційні настрої
спонукали соціал-демократів відмовитись від участі у формуванні уряду Д.Андраші. У
жовтні 1918 р. вони опублікували програму демократизації, де зазначалася необхідність
утримати в Угорщині області з слов’янським і румунським населенням, а окремою відозвою
вимагали зміни уряду і миру на “основі російської пролетарської революції та Вільсона”.

Проголошення Загребським віче незалежності югослов’ян 22 жовтня і повстання вояків
спонукали опозицію зажадати створення уряду М.Карої з участю позапарламентських соціал-
демократів та лібералів. Того ж вечора представники СДПУ, Партії Незалежності і 48 року та
Партії радикалів висловилися за створення Національної Ради. Пленум СДПУ 24 жовтня
вирішив створити ще й Робітничу Раду. Радикали вимагали народного уряду з участю
слов’ян і румунів та негайного припинення вогню на фронтах. Увечері 25 жовтня король
Карл прийняв представників усіх угорських політичних течій.'Діячі опозиції вмовляли його
погодитись на уряд М.Карої. У Будапешті вирували демонстрації. Партія Карої та СДПУ
створили Угорську Національну Раду. Її відозва з 12 пунктів містила вимоги незалежності,
припинення війни, запровадження демократичних свобод, звільнення політичних в’язнів,
аграрної реформи, денонсації Брестської та Бухарестської угод. Авторитет Ради зростав,
влада переходила до її рук. Король пообіцяв Карої призначити його прем’єром, але зволікав.

Чехи і югослов’яни проголосили незалежність, а 29 жовтня 1918 р. революційні події
перекинулися на Відень, і Національні збори проголосили республіку. Влада Габсбургів
обмежилася теренами Угорщини. Революція змусила Карла призначити прем’єром М.Карої,
а 31 жовтня виник уряд з партій Національної Ради, який 2 листопада декларував
незалежність, а за два тижні Угорщину було проголошено “народною республікою”.
Президентом став граф М.Карої. Вплив з Росії посилювався, а руїна сприяла більшовизмові.
Наприкінці листопада поверненні з російського полону створили Комуністичну Партію
Угорщини на чолі з трансильванським робітничим ватажком Белою Куном. На їх бік
перейшли молодіжні соціал-демократичні організації та деякі профспілки. У промислових
центрах комуністи витісняли соціал-демократів з рад. Уряд намагався запобігти революції,
арешти змусили комуністів піти у підпілля. Страйки набули політичного забарвлення. У
середині березня з деяких комітатів, Дебрецена і Мішкольця були вигнані урядові комісари,
селяни почали ділити землі.

Втручання Антанти до внутрішніх справ Угорщини і безпорадність уряду щодо англо-
франко-американської ноти з вимогою нової демаркаційної лінії викликали загальне
невдоволення, лунали вимоги до опору цим домаганням. Карої 20 березня 1919 р. передав
владу соціал-демократам. Вони розпочали переговори з ув’язненими комуністами, які
поставили умовою участі в уряді проголошення радянської влади, створення Червоної армії
та народної міліції, конфіскації земель, націоналізацію промисловості, союз з Радянською
Росією. Підтримка цих вимог лівими змусила керівників СДПУ погодитись. Робітники
Будапешту' 21 березня 1919 р. роззброїли поліцію і жандармерію, паралізували введені до
міста французькі колоніальні підрозділи. Дві робітничі партії підписали угоду про створення
Соціалістичної Партії Угорщини і встановлення диктатури пролетаріату.

Новий уряд надіслав радіопривітання Радянській Росії з пропозицією дружніх стосунків.
На виборах 7 квітня право обирати і бути обраними отримали всі громадяни від 18 років, які
374
займалися суспільно-корисною працею. Більшість голосів було подано за депутатів від рад.
Створено Червону армію і поліцію, націоналізовано гірництво, транспорт, банки, ощадкаси і
підприємства, що мали понад 20 робітників. Від червня 1919 р. економікою керувала Рада
Народного Господарства з кооператорів і службовців. Було знижено квартирну платню, а ЗО
тисяч робітників переселено до націоналізованих помешкань, вирішено запровадити безоп-
латне медичне обслуговування і восьмирічне загальне навчання з відокремленням школи від
церкви. Почалася реорганізація вищої освіти, виникли школи ліквідації неписьменності. У
квітні декретовано націоналізацію угідь понад 100 гольдів (бл. 50 га), а землі передано
сільськогосподарським кооперативам та державним підприємствам, що розчарувало селян у
новій владі. Антиклерікалізм і догматичний радикалізм угорських більшовиків знецінювали
задекларовані добрі наміри.

Події в Угорщині стурбували Антанту, перелякану небезпекою більшовизму. Рада
Чотирьох на Паризькій мирній конференції могла розраховувати на румунське і
чехословацьке військо. Бої розпочались 16 квітня. Східний (румунський) фронт відкрила
зрада секейської дивізії. Червона армія відступила до Тиси. До Сегеду було введено
французьких вояків, на півночі діяли імпровізовані чехословацькі загони. Новостворена 90-
тисячна Червона армія з інтернаціональними загонами в середині травня перейшла в
контрнаступ, вщент розбила чехів, здобула Мішкольц і Кошице. У Пряшеві була прого-
лошена Словацька Республіка Рад. Обіцяно автономію Руській Крайні (Закарпатській
Україні). Але Антанта зажадала від угорців відступити за демаркаційну лінію. Відбулося
кілька повстань проти радянської влади. На першому з’їзді Рад Угорщини помірковані
соціал-демократи протиставили диктатурі пролетаріату гасло демократичного соціалізму.
З’їзд ухвалив Конституцію радянської республіки. Церква була відокремлена від держави,
гарантувалася свобода сумління. Попри зусилля Бели Куна, ультиматум Ж.Клемансо було
прийнято без будь-яких французьких гарантій щодо стриманості союзників-румунів.

Відступ спантеличив і деморалізував Червону армію. Соціал-демократи розпочали з
Антантою переговори про заміну радянського уряду, сподіваючися на продовольчу допомогу
Заходу. При звістці про форсування Тиси румунами 1 серпня уряд подав у відставку, а нова
профспілкова влада почала роззброювати Червону армію. Угорська Радянська Республіка
проіснувала 133 дні. Соціал-демократичний уряд анулював декрети про націоналізацію,
почалися арешти комуністів. Румуни 6 серпня 1919 р. окупували Будапешт, уряд був
розігнаний, а в новому засіли християнські соціалісти. У неокупованій частині країни діяли
добровольчі каральні загони адмірала М.Горті та інших офіцерів. Уряд наказав віддати до
суду активістів радянської влади і Червоної армії. Білий терор змусив комуністів піти у
підпілля. У листопаді М.Горті увійшов до столиці, було створено коаліційний уряд Гусара, до
якого увійшли два соціал-демократи. У січні 1920 р. на виборах гортисти здобули більшість.
В Угорщині було відновлено монархічний лад, а Горті проголошено регентом.

Чехія і Словаччина: шлях до незалежності. Із запровадженням воєнного стану влітку
1914 р. громадське життя у Чеських землях та Словаччині було мілітаризоване, закрито
“Сокіл”, інші спортивні й культурні спілки. Лютувала цензура, поліція провадила арешти за
підозрами у слов’янофільстві. Деяких відомих діячів було засуджено до страти за державну
зраду, хоча згодом амністовано. Всі чеські партії й депутати рейхсрату оголосили про
лояльність до Габсбурзької династії. Це пояснювалося не лише страхом, а й сподіваннями
промисловців на кон’юнктуру вигідних замовлень для війська. Та брак ресурсів і диктат
Берліна змусили переглянути цю позицію. Пангерманісти вимагали Аншлюсу Ціслейтанїї.
Давалися взнаки дорожнеча, карткова система, нормоване постачання. Обурення широких
верств проявлялося від поширення анекдотів у шинках до дезертирства з армії. Рекрути
писали на ешелонах, що везуть зброю росіянам, переходили на їх бік поодинці й цілими
підрозділами (28-й і 35-й полки). Царат не довіряв чехам, розбещеним австрійським
лібералізмом, і запроторив бранців до таборів Туркестану, де ті вмирали від суворого клімату
і зловживань. Лише натуралізованим чехам, своїм підданим цар дозволив сформувати в Києві
Дружину св. Вацлава для пропаганди між земляків потойбіч фронту. Чехи утворили також
сотню Наздар у французькій армії.

У Празі професор-філософ Т.Масарик, лідер Партії Реалістів, якому на той час було вже
64 роки, обстоював потребу федералізації Австро-Угорщини, але з війною дійшов висновку
про її нежиттєздатність. Він заснував конспіративну мережу з виходом на вищі щаблі у Відні,
що звала себе Маффією і мала на меті готувати унезалежнення, а тимчасом повідомляти
керівникам країн Антанти про настрої, потенціал і наміри Центральних держав. Через
нейтральні канали Т.Масарик відновив дружні контакти з науковцями і публіцистами, а
відтак - з дипломатією і розвідкою держав Антанти. Удвох з молодим празьким соціологом
Е.Бенешем, як голова і генеральний секретар, він утворив у Парижі Чехословацьку
Національну Раду (ЧНР). Після пошуків і деяких помилок третім був запрошений словак-
астроном М.Р.Штефаник, офіцер французької авіації. Згідно з доктриною чехословакізму,
існувала спільна чехословацька нація з її словацькою гілкою. Висувалася вимога злуки
історичних Земель корони св. Вацлава, себто королівства Чехії, маркграфства Моравії й
Австрійської Силезії (з промисловими анклавами, населеними німцями й поляками) та;
Словаччини в етнічних межах (тоді Верхні Угри). Зі стратегічних міркувань включалися і
мадярські терени, що сполучали словацькі долини. Під владою Корони св. Іштвана (Стефана) ।
словаки ніколи не мали власної держави й нечисленні їхні інтелектуали мріяли про
автономію в Угорщині. Під час війни чехи уклали зі Словацькою Лігою в США угоди (в
Клівленді та Пітсбурзі) про федеративний лад майбутньої держави, і Т.Масарик обіцяв
автономію Словаччини. Деякі проекти планували анексію Верхньої й Нижньої Лужиць
(населених сорбами районів Саксонії та Пруссії), Бургенланду (коридор між Австрією і
Угорщиною для контакту з майбутньою Югославією) та інших земель.

Метою діяльності ЧНР було проголошено визволення малих націй. Для збирання коштів і
налагодження пропаганди в столицях Європи і США постали філії ради. Агітаційні стенди і
мали майбутніх держав, прилюдні виступи і університетські лекції, брошури і листівки,
видання газет різними мовами залучали громадську думку. В Парижі було створено
Польську, Югослов’янську та інші національні ради, а в Римі скликано Конгрес Поневолених
Націй Австро-Угорщини. Т.Масарик будував далекосяжні плани створення федерації малих
держав між Балтикою і Адріатикою і намагався у Філадельфії заснувати унію представників
цих країн. У Києві військова канцелярія петроградської філії після Лютневої революції
1917 р. формувала добровольчі бригади з полонених чехів, а їх успіх у бою біля Зборова, на
тлі розкладу російської армії, спонукав Тимчасовий уряд дозволити сформувати Чехо-
словацький корпус. Повалення самодержавства стимулювало демократичні процеси в Європі/
й ЧНР зажадала не лише незалежності, а і республіканського ладу. Восени 1917 р.
більшовики здобули владу у Росії, а корпус оголосив нейтралітет і підпорядкувався
французькому командуванню. Брестський мир унеможливив його перебування у Росії, тому,
чехи домо-вилися про евакуацію через Сибір і Далекий Схід на Захід. Але спроба*
більшовиків їх роззброїти призвела до конфлікту, і корпус загруз у громадянській війнім
Росії.	,

У Празі Національний Комітет координував дії чеських партій від соціал-демократів до і
поміркованих аграріїв, за винятком клерикалів й аристократії. На його чолі стояв молодочех/
К.Крамарж, що марив про Слов’янську імперію Романових у Центрально-Східній Європі^
Криза Австрії прогресувала. Сепаратні переговори виявилися марними. Загони дезертирів^
били жандармів, повстали моряки. Локальні виступи робітників переросли у загальний^
страйк, коли Відень у жовтні 1918 р. спробував вивезти з Чеських Земель сировину,
продовольство, промислове устаткування, вагони, локомотиви. У Празі виникла Соціалі-
стична Рада. Щоб уникнути екстремізму, імператор Карл видав маніфест про федералізацію
і дозволив діячам Національного комітету їхати до Швейцарії для обговорення з Е.Бенешем
справи перебрання влади. Пражани 28 жовтня танцювали на вулицях і майданах, заміняли
імперські емблеми на національні кольори.

Національний Комітет швидко нейтралізував млявий опір генералів, сповістив про появу
нової держави і закликав громадян до спокою. ЧНР в Парижі проголосила себе тимчасовою
владою і була незабаром визнана державами-переможцями. Словацька Національна Рада в
Мартіні ЗО жовтня 1918 р. декларувала злуку з чехами, але реальної влади вона не мала. Коли
з’ясувалося, що в Росії демократія зазнає поразки, а самостійність України відсувається
надовго, Масарик і Бенеш за сприяння русинів у США вирішили інкорпорувати до
республіки Підкарпатську (колишню Угорську) Русь з перспективою автономії, щоб
запобігти контактові потенційно ворожих Польщі з Угорщиною, натомість здобути зручний
коридор зв’язку з Румунією та Югославією. Треба було готуватися до Паризької мирної
конференції. Між керівниками республіки були особисті незгоди, проте в них панував
консенсус щодо пріоритетів державного суверенітету, соціальної стабільності,
конституційного демократичного ладу і прозахідної орієнтації.

Національний рух у Хорватії та Словенії. У Хорватії та Словенії воєнний стан від
'початку війни обмежив конституційні свободи, парламентаризм і самоврядування. Було
розгорнуто пропаганду проти сербів, ліквідовано їх товариства, репресовано діячів
[Омладини. Слов’яни-вояки потерпали від австрійських і угорських офіцерів. Сформовані в
слов’янських областях полки скеровувалися на небезпечні ділянки фронту. Загороджувальні
загони розстрілювали тих, хто відступав, а часом проводили децимацію. Це спонукало до
[дезертирства. На початку війни клерикальна преса, народна і національно-прогресивна партії
словенців (католики і ліберали) демонстрували лояльність монархії. Сабор у Загребі виявляв
відданість Габсбургам і вимагав прилучити Далмацію і Боснію до Хорватії. Війну проти
Сербії схвалила хорватська селянська партія. Другий Інтернаціонал на конгресі в Базелі в
[Листопаді 1912 р. зобов’язав свої партії в Австрії, Угорщині, Хорватії протидіяти агресії проти
І Сербії, проте ватажки соціал-демократії підтримали похід проти неї.

Лише невелика група емігрантів наприкінці квітня 1915 р. утворили у Лондоні
Югослов ’янський комітет на чолі з Анте Трумбичем. До нього увійшли діячі партій Хорватії
[та Далмації (Ф.Супіло, Г.Ганкович, Ф.Поточняк), Боснії та Герцоговини (Н.Стоянович,
ДВасилевич), Словенії (Б.Возняк). Комітет налагодив контакти з дипломатами Антанти і
[Сербії, осередками еміграції в Америці. Виникли філії в Парижі, Петрограді, Женеві,
[Вашингтоні. Члени комітету по-різному уявляли його мету. Хорвати мріяли самі згуртувати
державу південних слов’ян. Боснійці, далматинці, воєводинці воліли ідею Великої Сербії.
[Комітет залежав від сербського уряду, який частково його фінансував. Його провідники
[Проголошували, що злука з Сербією може відбутися лише на засадах широкої автономії. Ідею
^федеративного об’єднання підтримував лише демократ Ф.Супіло, який пізніше, був
їзмушений залишити комітет.

І Поразки австро-угорського війська в грудні 1914 р. змінили орієнтацію партій. У квітні
'1915 р. на таємній зустрічі в Трієсті їхні представники з Хорватії-Славонії, Штирії, Гориці та
Країни підтримали ідею лондонського комітету про злуку південних слов’ян габсбурзької
монархії в самостійну державу. Програма набувала прибічників під впливом внутрішньої
кризи монархії, її воєнних поразок. Занепад сільського господарства, падіння промислового
виробництва внаслідок нестачі сировйни і робочих рук, мілітаризація економіки,
застосування праці жінок і дітей загострювали соціальні суперечності, особливо вїд кінця
1916 р. Зросло дезертирство, впала військова дисципліна, почалося братання з російськими
солдатами.

На обіцяні новим імператором Карлом реформи лідер Словенської Народної Партії Антун
Корошец у травні 1917 р. реагував декларацією словенських, сербських та хорватських
депутатів (Югослов’янського клубу) з пропозицією самостійного державного утворення під
егідою Габсбурґів. Чехи та українці подібними деклараціями вимагали федералізації на
національних засадах. Ці ідеї в Любляні підтримали народна і національна демократична
прогресивна партії, а в Загребі - лише два діячі хорватсько-сербської коаліції: С.Будісавлевич
і В.Прибічевич. Прихильники монархії висували проекти її реорганізації. Лідер хорватської
партії франківців А.Горват запропонував союз Австрії, Угорщини та Хорватії, в якому
остання об’єднала би південних слов’ян. Інший проект накреслював югослов’янську
католицьку державу в складі Хорватії, Далмації, Крайни, Боснії та Герцеговини.

Травнева декларація Югослов’янського клубу підштовхнула Югослов’янський Комітет
до координації з рухом всередині монархії й вироблення спільної програми. Переговори
розпочалися з ініціативи прем’єр-міністра Сербії Н.Пашича, який влітку 1917 р. мав труднощі
через воєнні поразки. На о. Корфу 20 липня 1917 р. було підписано декларацію про намір
створити спільну державу на всіх теренах “триіменного народу” сербів, хорватів і словенців
на чолі з династією Карагеорґійовичів (Корфська декларація). Самоврядування областей і
зв’язок з королівською владою, права чорногорців, македонців та інших народів не були
визначені.

На відміну від Н.Пашича з його ідеєю Великої Сербії, А.Трумбич вбачав у декларації
програму широких прав Хорватії та інших земель в єдиній державі. Він хотів зберегти свій
комітет, з чим не погоджувався Пашич. їхні незгоди тривали до кінця війни. Першими почали
виконувати Корфську декларацію словенці, де клерикальна народна партія сформувала в
серпні 1918 р. Народну раду.

У Загребі 6 жовтня 1918 р. виникло Центральне Народне Віче з депутатів саборів
Хорватії, Боснії та Герцеговини та ландтагів Крайни, Істрії, Далмації. Воно мало на меті
встановити суверенітет на засадах політичної та економічної демократії', а 19 жовтня
оголосило себе єдиним законним політичним представником південнослов’янських областей
Австро-Угорщини. Від імені віча С.Прибічевич 29 жовтня запропонував саборові проект
резолюції про розрив з Габсбурґами. Хорвато-сербська коаліція, що раніше схилялася до
співпраці з угорцями, ввійшла до Народного Віча, яке очолило “Державу Словенців,
Хорватів та Сербів” (Держава СХС). Хорватський сабор проголосив відокремлення
південнослов’янських теренів від Австро-Угорщини. Головою Народного Віча став клерикал
А.Корошец, заступником - лідер хорвато-сербської коаліції С.Прибічевич.

Формування адміністрації та перебрання вдали відбулися мирно, на бік віча перейшло
чимало офіцерів. Промислово-фінансові кола інтелігенція, церква, соціалісти (крім лівих)
підтримали нову владу. Держава СХС існувала трохи більше місяця, але не здобула
міжнародного визнання і не змогла припинити анархію в країні, місцеві органи не корилися
центральній владі. Хоча Загреб проголосив нейтралітет, Антанта і США далі провадили
воєнні дії, 4 листопада італійські війська вступили до Далмації, Істрії та Хорватського
Примор’я, загарбали військову базу в Пулі й флот, а також порти Трієст, Катар, Задар, Спліт,
загрожували Любляні. Італія покликалася на Лондонський договір 1915 р., згідно з яким ці
терени належали до зони її впливу.
4.	Балканські країни в роки війни

. Сербія і Чорногорія. Сербські війська чинили опір переважаючій австро-угорській армії
й завдали їй у серпні 1914 р. поразки. Попри втрату Белграда, перемога в Колубарській битві
призвела до визволення сербських теренів. Цісарське командування тимчасово спинило дії
проти Сербії й кинуло основні сили на Східний фронт. Війна послабила конфлікт панівної
партії радикалів з офіцерами шовіністичної “Чорної Руки”, до уряду Н.Пашича після
реорганізації в грудні 1914 р. увійшли молодорадикали (“самостальці”) та прогресисти
(“напредняки”). Декларація в Ніші проголосила мету “визволення і об’єднання всіх
поневолених братів сербів, хорватів і словенців”. Насправді йшлося про “Велику Сербію” на
чолі з Карагеогійовичами. Соціал-демократи перед війною критикували шовінізм уряду і в
скупщині відмовилися голосовати за воєнні кредити, але антивоєнному мітингові завадила
мобілізація.

У Чорногорії відсоток мобілізованих був більшим, австрійський флот блокував
продовольче постачання, але чорногорська армія тримала фронт на півночі. Незважаючи на
залежність від сербської підтримки, король Нікола відкидав пропозицію об’єднання війська
через власні претензії на землі Австро-Угорщини, суперництво з Карагеогійовичами і плани
“Великої Чорногорії”. У червні 1915 р. чорногорці без погодження з союзниками окупували
північ Албанії, що ледве не стало причиною конфлікту з сербською армією.

У жовтні 1915 р. на Ватіканському фронті з’явилася німецька армія, а Болгарія оголосила
війну Сербії. Затиснуті з двох боків сербські вояки зі старим і хворим королем Петром, а з
Гними сотні тисяч біженців відступили через Албанію до Адріатики, а на початку 1916 р.
евакуювались на грецький острів Корфу, де перебував сербський уряд. Наприкінці жовтня в
‘ Греції висадився 80-тисячний десант Антанти, але блокований болгарами, не зміг допомогти
сербам. Після окупації Сербії бої на Салонікському фронті тривали, а пізніше туди була
перекинута з Корфу сербська армія.

Австро-угорський наступ після нетривалого опору змусив чорногорську армію залишити
Цетіньє, і король Нікола запросив миру. Але Франц-Иосиф зажадав цілковитої капітуляції.
Відмовившися прийняти ультиматум, корольНікола кинув країну напризволяще і втік, а
деморалізоване військо розійшлося по домівках, і лише невеликий загін дістався на Корфу. В
лютому 1916 р. було завершено окупацію гірської Чорногорії. Терор окупаційної влади
призвів у лютому 1917 р. до Топлицького повстання, але воно, як і наступні, було придушене.
Корфська декларація перетворилася у найпопулярнішу програму і чинник згуртування.

Народне Віче у Загребі виступило з проханням до Антанти і США нейтралізувати
італійців. З Сербії до Загреба прибула місія полковника Д.Симоновича, що очолив загін для
оборони Любляни. Н.Пашич у Парижі зажадав від Антанти територіальних компенсацій за
рахунок Австро-Угорщини. На початку листопада було визволено Белград, укладено
перемир’я з Угорщиною, у Воєводині та Славонїїстворено сербські зони окупації.

Вплив Франції в Белграді після розміщення штабу Балканської армії Антанти на чолі з
генералом д’Еспері та активність Італії на Адріатиці непокоїли США і Великобританію, які в
чорногорському питанні підтримували короля Ніколу, щоб не допустити створення
слов’янської держави під протекторатом Франції. Уряд Н.Пашича і Чорногорський Націо-
нальний Комітет у Парижі виступали проти повернення Ніколи. Сербські радикали і
сербський королівський двір пропагували об’єднання південнослов’янських земель навколо
Белграда. Експансія Італії, відступ австро-угорський військ і зростання анархії штовхали
Народне Віче до злуки Держави СХС з Сербією, яка мала боєздатну армію і сильний
державний апарат. За підсумками переговорів Н.Пашича з А.Трумбичем на початку
листопада 1918 р. в Парижі, Народне Віче було визнано верховною владою в Державі СХС,
обумовлено її злуку з Сербією і Чорногорією (якщо та погодиться) і прийнято декларацію про
Тимчасовий уряд у Парижі, який мав обговорити з державами-переможцями формування
коаліційного кабінету. Цьому завадила неузгодженість намірів Загреба і Белграда щодо засад
злуки.

У середині листопада криза у Державі СХС поглибилася, в Баня-Луці виникла самостійна
республіка, кордони були беззахисні. Італійці, австрійці та угорці загарбували терени, зросли
труднощі з продовольством. Далмація, Боснія і Герцеговина, Банат, Бачка, Срем, інші області
Славонії вимагали від Народного Віча поліпшити постачання і спинити італійську агресію,
погрожуючи самостійно звернутись до Белграду. Пленарна сесія віча після тривалих
суперечок між хорватсько-сербською коаліцією (що виступала за негайну злуку з Сербією),
клерикальною Словенською Народною і Хорватською Селянською Республіканською
партіями (що обстоювали федеративну республіку), ухвалила з’єднати Державу СХС із
Сербією та Чорногорією. Статус Хорватії та Словенії у єдиній державі не було визначено.

Це рішення Народного Віча дістало схвалення в інших землях. Народні скупщини
Воєводини і Чорногорії ухвалила акти приєднання до Сербії. Короля Ніколу позбавлено
престолу. Прибувши до Белграду 29 листопада, делегація Народного Віча спершу хотіла
обговорити питання прав Хорватії та Словенії, але тверда позиція сербів і звістка від
А.Трумбича, що Антанта і США висловлюються за злуку південнослов’янських теренів
навколо Сербії, примусила делегацію слухняно підписати підготовлений документ.

Звернення Народного Віча 1 грудня в Белграді зачитав хорват Анте Павелич, а від імені
короля принц-регент Олександр Караґеоґійович проголосив Королівство Сербів, Хорватів і
Словенців. На вулицях були вивішені сербський, хорватський і словенський прапори. Цей
день став днем народження Югославії. Головою уряду, за участю А.Трумбича, А.Корошеца і
С.Прибічевича, призначено прибічника сербського централізму С.Протича. Вісім міністрів
представляли Сербію, шість Хорватію, по два Словенію і Боснію, один Чорногорію, що
прилучилася 17 грудня. Залишалося відкритим питання про кордони та устрій нової держави.

Участь Болгарії у Першій світовій війні. Враховуючи вигідне стратегічне становище
Болгарії на Балканах, країни Антанти і Центральних держав намагалися кожна схилити її до
військового союзу. Переговори велися продовж першого року війни; у їх ході болгарський
уряд виторговував найбільшу плату за приєднання до одного з блоків. Щоби перешкодити
болгарсько-німецькому зближенню країни Антанти наполегливо пропонували урядам Сербії
і Греції піти на територіальні поступки Болгарії. Сербський уряд погодився передати Болгарії
частину Македонії після переможного завершення війни при умові, що Сербія отримає
територіальну компенсацію на узбережжі Адріатики. Країни Антанти обіцяли після перемоги
передати Болгарії частину грецької території. У Софії посилювалися германофільські настрої,
які рішуче підтримував цар Фердинанд. Проти германофільської політики уряду виступали
опозиційні партії народовців, радикалів, прогресистів, землеробців і широких соціалістів.
Проти вступу Болгарії у війну рішуче виступала партія соціалістів-тісняків. Хитання Болгарії
між двома блоками воюючих держав продовжувалося до серпня 1915 р. Вирішальну роль у
прийнятті рішення про вступ у війну на боці Центральних держав відіграли воєнні успіхи
Німеччини і Австро-Угорщини в 1915 р., які створили враження про остаточну перемогу над
країнами Антанти. З вересня 1915 р. було підписано болгаро-турецьку угоду, а 6 вересня -
союзний договір між Болгарією, Німеччиною і Австро-Угорщиною. З їх підписанням
оформився Четвірний союз. За вступ Болгарії у війну проти Сербії їй було обіцяно
Вардарську частину Македонії і Поморав‘я. У випадку вступу у війну проти Греції і Румунії
німецькі союзники обіцяли приєднати до Болгарії Егейську Македонію і Добруджу.
Німеччина і Австро-Угорщина зобов'язувалися надавати Болгарії допомогу військовими
контингентами, боєприпасами і щомісячну фінансову підтримку в розмірі 50 млн. франків.
У ніч на 15 жовтня 1915 р. болгарська армія загальною чисельністю до 300 тис.
вояків перейшла в наступ проти Сербії. Загрожуючи оточенням головних сил
сербської армії, болгарські, німецькі і австро-угорські з‘єднання протягом двох
місяців окупували територію Сербії і вийшли на кордон з Грецією. Болгарська армія
від січня 1916 р. перейшла до окопної війни, була змушена власними силами утриму-
вати Салонікський фронт, який за планом Німеччини і Австро-Угорщини повинен
був відтягнути частину сил Антанти від головних європейських фронтів. Перемоги
болгарської армії в кінці 1915 р. сприяли поширенню в країні шовіністичних
настроїв. Колишні опозиційні партії, за винятком тісних соціалістів, відмовились від
своїх антинімецьких позицій і підтримали уряд.

Зі вступом у війну Румунії на боці країн Антанти наприкінці серпня 1916 р. Болгарія у
вересні відкрила разбм з німецькими і турецькими військами новий фронт. Болгарська армія
при підтримці німецьких і турецьких дивізій до кінця грудня 1916 р. окупувала Добруджу і
вийшла до гирла Дунаю. З цього часу вона повинна була утримувати значну частину
новоутвореного румунського фронту. Війна на два фронти, що супроводжувалася мобі-
лізацією працездатного населення, згубно відбилася на болгарській промисловості і
сільському господарстві. Окремі галузі промисловості, які не обслуговували армію, фактично
припинили свою роботу, а часті реквізиції на військові потреби робочої худоби і
продовольства призвели до розорення села. Економічне становище країни погіршувалось
також через постійне викачування продовольства і сировини для потреб німецьких і австро-
угорських союзників. Залізниці країни були поставлені під контроль німецьких властей.
Найбільшою мірою руйнівні наслідки затяжної війни відбилися на становищі трудового
народу. Проведені протягом двох років грошові емісії погіршили матеріальний стан усіх
верств населення. Ціни на окремі продукти харчування і предмети першої необхідності
зросли в 3-5 разів. У країні зростали антивоєнні настрої, які особливо посилились після
Лютневої революції 1917 р. в Росії. У Софії, Пловдіві, Слівені відбулися антивоєнні виступи,
а у березні 1917 р. проведено похід голодних селян на Пловдів з вимогою хліба.

Під впливом жовтневих подій 1917 р в Росії, почалися відкриті антивоєнні виступи в
болгарській армії. Частина солдатів перестала підкорятись командуванню, масове дезер-
тирство в 1917 р. охопило всі військові частини. Антивоєнний рух зростав по мірі військових
невдач держав Четвірного союзу в 1918 р. У правлячих колах країни посилилися хитання.
Особливе розчарування викликала позиція Німеччини і Австро-Угорщини в питанні поділу
Добруджи, північну частину якої після підписання Бухарестського миру з Румунією (7 травня
1918 р.) не було передано Болгарії, а залишено під контролем цих держав. У травні 1918 р.
цар Фердинанд змушений був дати відставку пронімецькому урядові В.Радославова і лідер
антантофільської партії демократів О.Малінов сформував новий кабінет міністрів з
представників двох партій - демократів і радикалів. Для заспокоєння громадськості з уряду
було звільнено чиновників, заплямованих аферами і спекуляцією. Проте новий уряд
продовжував політику тих самих сил, які диктували волю попередньому кабінету міністрів.

У середині вересня 1918 р. на Салонікському фронті війська Антанти перейшли у наступ
в районі Добро-Поле, внаслідок'чого четверта частина болгарської армії була оточена і
захоплена в полон. Поспішний відступ своїх військ болгарський уряд намагався зупинити
силою, пославши проти них юнкерів і кінних гвардійців, які безжально розстрілювали
відступаючих. Підступні дії уряду викликала загальне обурення фронтовиків, які розпочали
похід на столицю під гаслом “Смерть винуватцям розгрому”. 26 вересня солдати досягли м.
Радомира. Уряд, виславши назустріч повсталим делегацію для ведення переговорів в складі
військового міністра, лідерів Землеробського Народного Союзу О.Стамболійського і
РДаскалова, водночас мобілізовував сили для розгрому повстання. На допомогу царю
Фердинанду німецьке командування вислало окрему дивізію. 27 вересня в Радомирі повсталі
оголосили Маніфест про скинення монархії і проголошення Болгарії республікою, підго-
товлений Стамболійським і Даскаловим, які перейшли на бік повсталих солдатів. Маніфест
сприяв дальшому розгортанню повстання. Кількість повсталих досягла ЗО тис. осіб. Передові
загони повстанців підійшли до села Владай, розміщеного за 15 км від Софії. Наступ
фронтовиків на столицю примусив болгарський уряд вступити у переговори з Антатнтою.
29 вересня 1918 р. в Салоніках було підписано перемир‘я, за яким Болгарія капітулювала.
Армія підлягала негайній демобілізації за винятком трьох піхотних дивізій, які виділялися для
оборони східних кордонів і залізниць. Болгарія повинна була негайно звільнити всі зайняті
території сусідніх країн без права вивозу зброї і продовольства.

У той час як в Салоніках провадилися переговори, колони повсталих рухались на Софію.
У ніч на ЗО вересня до столиці прибули основні сили 217-ї німецької дивізії, яка наступного
дня відкрила артилерійський вогонь, завдавши повстанцям великих втрат. Німецькі солдати
разом з частиною вірних урядові болгарських військ розпочали наступ на Радомир і до
2 жовтня зуміли розгромити повстання. Тисячі колишніх фронтовиків були ув‘язнені, частина
загинула у боях. Скомпрометований тісними зв‘язками з кайзерівською Німеччиною і
поразкою у війні цар Фердинанд 3 жовтня 1918 р. зрікся престолу і виїхав з Болгарії. Проте
монархія була збережена. На престол зійшов 24 річний син царя Борис, який для розрядки
напруженої атмосфери включив до складу реорганізованого уряду представників
Болгарського Землеробського Народного Союзу і широких соціалістів.

Становище Македонії в роки війни. Напередоні війни Македонія була поділена між
Сербією, Болгарією і Грецією. Територія Македонії стала предметом торгу між країнами
Антанти і Центральних держав з Болгарією під час переговорів 1914-1915 рр. За вступ
Болгарії у війну на боці Антанти або Німеччини одні і другі обіцяли їй повернути Вардарську
і частину Егейської Македонії, які згідно Бухарестського мирного договору 1913 р., перейшли
до Сербії і Греції. З початком війни в цих державах проводилась мобілізація македонської
молоді до армій, які повинні були захищати інтереси воюючих країн.

У Вардарській Македонії з часу приєднання її до Сербії зберігався окупаційний режим і
мобілізація в армію проводилась насильницькими методами, що призвело до посилення
загального незадоволення населення. Дезертирство новобранців з сербської армії стало
буденним явищем. Дезертири втікали до Болгарії або створювали збройні чети, які
переходили до опору місцевим окупаційним властям. З перших днів війни активізувалася
діяльність Внутрішньої Македонської Революційної Організації (ВМРО), керівництво якої в
основному орієнтувалось на Болгарію. Центральний комітет ВМРО, очолюваний
Т.Александровим, О.Протогеровим, звернувся до болгарського уряду з пропозицією
приєднати до Болгарії як Вардарську, так і Егейську Македонію. Лише окремі македонські
чети виступали за утворення автономної Македонії в складі федерації балканських народів.

Найбільш масову мобілізацію македонців до армії було проведено в Болгарії, уряд якої
готувався опанувати всю Македонію. Восени 1915 р., напередодні нападу на Сербію, в
Болгарії було створено 11 -ту македонську дивізію, в склад якої включено понад ЗО тис. осіб,
набраних не тільки з жителів Пірінської Македонії, але й з македонської еміграції. З нападом
Болгарії на Сербію в жовтні 1915 р. македонці опинилися по обидва боки фронту і були
змушені воювати один проти одного в арміях Болгарії і Сербії. Центральний комітет ВМРО
звернувся із закликом до всіх македонців підтримувати воєнні дії болгарської армії, у складі
якої перебувала частина колишніх четників. Внаслідок розгрому Сербії болгарська армія
захопила всю Вардарську і частину Егейської Македонії. Лінія фронту до осені 1918 р.
проходила по території Македонії; тут велася виснажлива позиційна війна. Болгарський уряд
створив з окупованих територій “Македонську воєнно-інспекційну область”, яка була
382
поділена на 9 округів, організував місцеве управління. У Софії вважали нові землі частиною
болгарської території і розмови про автономію македонців все більше зводилися до
ііверджень про їхню болгарську приналежність. Інтереси македонців були повністю
поставлені на службу війни. Постійні реквізиції хлібних запасів, мобілізації населення на
будову оборонних споруд посилювали нужденне становище народу. У 1917-1918 рр. в
Західній Македонії розпочався голод.

Від початку війни нечисленна македонська еміграція вважала, що настав новий етап у
вирішенні македонського національного питання. За винятком емігрантів, які перебували в
Болгарії, переважна більшість з них виступала за створення автономної Македонської
держави у федерації балканських народів. Відомий вчений і громадсько-політичний діяч
К.Місірков, який перебував в Росії, вже у перші дні війни оголосив, що македонці виступають
за об‘єднання в єдиній державі. Активну політичну діяльність проводили македонські
емігранти у Швейцарії. Вони створили “Македонське Товариство Незалежності Македонії”,
яке очолив лікар І.Коцарев. Метою товариства була пропаганда ідеї незалежності Македонії.
Його члени розгорнули посилену діяльність, скеровуючи свої звернення до політичних діячів
країн Антанти. У одному із звернень відзначалося: “Македонія не може належати ні Болгарії,
ні Греції, ні Сербії, а належить македонцям”. Гасло “Македонія для македонців” відбивалось
у всіх резолюціях і зверненнях, адресованих керівникам і громадськості європейських країн і
США. Однак ці заклики не знаходили підтримки у лідерів країн Антанти, які підігрували
сербському урядові, що планував створення об‘єднаної держави південнослов‘янських
народів під гегемонією Сербії. Корфська декларація 1917 р. ані словом не згадала про
македонський народ як складову частину майбутньої об‘єднаної держави. Унаслідок
проголошення 1 грудня 1918 р. унітарного Королівства Сербів, Хорватів і Словенців не було
реалізовано одну з важливих ідей початку XX ст. - створення єдиної македонської держави.

Греція під час війни. Міжнародне становище Греції напередодні війни було
нестабільним. Після Балканських війн і підписання Бухарестського миру залишалися
напруженими стосунки з Болгарією і Туреччиною, які не визнавали розширення її кордонів за
рахунок приєднання Південної Македонії, частини Західної Фракії, островів Егейського моря.
Перемоги, здобуті у Балканських війнах, сприяли поширенню в країні націоналізму у формі
панеллінізму - з уявленнями про культурну перевагу греків-еллінів над іншими сусідніми
народами та відродження Грецької держави в кордонах Візантії. Великогрецький націоналізм
позначився на проведенні зовнішньої політики країни, в якій значна увага приділялася
здійсненню анексіоністських планів.

Втілити у життя обширну зовнішньополітичну програму уряд Греції сподівався при
підтримці великих держав. Проте у грецьких правлячих колах не було єдності в питанні
вибору орієнтації між блоками держав. Король Константан і його оточення з великих
землевласників, верхівки грецької армії і частини офіцерства, що пройшло вишкіл у
Німеччині, віддавали перевагу союзу з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Антинімецьку
проантантівську позицію займали політики, які гуртувалися навколо прем‘єр-міністра Греції
Е.Венізелоса - вмілого політика, лідера ліберальної партії. Його підтримували представники
промислової і торгової буржуазії, пов1язані з Англією і Францією, службовці державних
установ і частина інтелігенції. З початком війни король і уряд не визначили своїх позицій і,
враховуючи непідготовленість армії, маневрування Болгарії і Туреччини, оголосили про
нейтралітет Греції. Розраховуючи, що протиборство великих держав буде тривалим, король
наполягав на дотриманні нейтралітету,'щоб зберегти завоювання двох Балканських війн, а
пізніше, коли перемога Німеччини стане очевидною, вступити у війну і розширити територію
країни.
З вступом Туреччини у війну на боці Центральних держав загострилася боротьба двох
політичних таборів Греції з питань нейтралітету. Після невдалої спроби англо-французького
флоту в березні 1915 р. прорватися в Дарданелли, а також провалу висадки союзних військ на
півострові Галліполі (влітку 1915 р.)тиск країн Антанти на Грецію посилився. З оголошенням
мобілізації у Болгарії Англія і Франція 29 вересня 1915 р. оголосили про готовність скерувати
у Грецію 150-тисячний корпус, а через день у Салоніках війська Антанти почали висадку.
Відмова грецького уряду допомогти Сербії відповідно до договору 1913 р., повільність
союзників призвели до поразки сербської армії. Вихід наприкінці 1915 р. болгарських і
німецьких військ на кордони Греції й утворення Салонікського фронту поставило Грецію
перед вирішальним вибором. Король Константан і його оточення, зокрема генеральний штаб
були противниками вступу у війну на боці Антанти. У 1916 р. західні союзники посилили
політичний, економічний і віськовий тиск на Грецію. За розпорядженням головно-
командувача експедиційним корпусом французького генерала Саррайля в Салоніках було
запроваджено стан облоги, а 7 червня 1916 р. - часткову блокаду грецького узбережжя і
пред‘явлено ультиматум, в якому містилася вимога протягом 24 годин встановити контроль
союзних військ над внутрішнім управлінням країни. У ніч на 1 вересня 1916 р. союзники
інспірували в Салоніках повстання частин грецького гарнізону, який оголосив незалежність
Егейської Македонії від афінського уряду. На окремих островах прихильники Антанти
організували антиурядові виступи, а 9 жовтня при підтримці союзників Венізелос створив на
о. Кріт Тимчасовий уряд, який звернувся до короля з вимогою приєднатися до Антанти.
Проте король не відгукнувся на цей заклик і сформував новий уряд на чолі з професором
історії СЛамборсом, який оголосив про дотримання політики “військового нейтралітету”.
Тимчасовий уряд Венізелоса переїхав до Салонік під захист союзних військ і створив
Комітет Національної Оборони, який розпочав мобілізацію військ для допомоги Антанті.
23 листопада 1916 р. комітет Венізелоса оголосив війну Болгарії і Німеччині. Після цього
керівники Антанти перейшли до активних дій, скерувавши до Афін загін французьких
моряків під виглядом “охорони порядку”, а союзні кораблі блокували грецький військовий
флот. Втручання держав Антанти у внутрішні справи Греції викликало незадоволення
населення, особливо офіцерства і королівської армії. Коли англо-французький десант 1
грудня 1916 р. висадився в Афінах, щоб узяти під контроль стратегічні об’єкти міста, грецькі
батареї відкрили вогонь і десантники змушені були залишити місто. 8 грудня держави
Антанти встановили блокаду всієї території Греції, яка спричинила голод і масові захво-
рювання серед населення. Раціони ячмінного і кукурудзяного хліба скоротались до 125-150
грам на добу.

Вступ у війну США значно послабив у Греції позиції германофілів. Венізелісти при
підтримці союзників зуміли протягом весни-літа 1917 р. захопити кілька грецьких островів,
поширити свій вплив на територію Центральної Греції. У країні назрівала громадянська війна.
14 червня верховний комісар Антанти від імені Англії, Франції і Росії ультимативно поставив
перед королем вимогу зречення престолу. Наступного дня той передав владу сину
Олександру. Державний переворот, здійснений у червні 1917 р. посилив вплив Венізелоса і
його прихильників, які на прохання Олександра сформували новий проантантівський уряд,
що негайно оголосив війну державам Четвірного союзу.

Перехід Греції в табір Антанти зміцнив Салонікський фронт, дав можливість розробляти
нові наступальні операції на Балканах. З великими зусиллями долаючи антивоєнні настрої
населення і заворушення у військових частинах грецький уряд зумів на початку 1918 р.
скерувати на фронт 10 дивізій, які взяли участь у боях з болгарською і німецькою арміями на
заключному етапі війни. Одночасно, після підписання перемир‘я з Болгарією грецькі війська
розпочали окупацію островів Егейського моря, захопили Ізмир (Смірну), а кораблі кинули
384
якір у Босфорі. На храмі Святої Софії в Константинополі було піднято грецький прапор, але
ця символіка не свідчила про підтримку Антантою територіальних претензій Греції до
Туреччини. Наприкінці війни союзники дали зрозуміти грецькому уряду, що його претензії
| на великі території будуть задоволені лише частково.

। Албанія в політиці європейських держав. До початку війни кордони Албанії існували
лише формально. Суперництво між Італією і Австро-Угорщиною за вплив у новоутвореній
державі загострилося в 1914 р. З початком війни Австро-Угорщині не вдалося втягнути
Албанію у війну проти Сербії. Через це німецький князь, проголошений албанським королем
Відом, позбувся підтримки Австро-Угорщини і 3 вересня 1914 р. залишив Албанію,
повернувшись до Берліну, де продовжував службу в своєму полку в ранзі майора. Позбавлена
центрального уряду і охоплена селянськими повстаннями країна стала легкою здобиччю для
сусідніх держав. Греція, оголосивши нейтралітет у війні, за згодою Антанти ввела свої війська
у південну Албанію і у жовтні 1914 р. створила на окупованій території свою цивільну
адміністрацію. Для задоволення претензій Італії Антанта дала згоду на окупацію її військами
порту Валон (Вльоре). Територія Албанії стала розмінною монетою у дипломатичній грі
великих держав. За секретним Лондонським договором від 26 квітня 1915 р. за вступ Італії у
війну на боці Антанти їй було обіцяно частину території Албанії - порт Валон і навколишнє
узбережжя. Італія дала згоду на розчленування Північної Албанії між Сербією та
Чорногорією і передачу Південної Албанії Греції. З решти території Центральної Албанії
планувалось утворити мусульманську автономну державу під протекторатом Італії. Цим
секретним договором союзники фактично перекреслили своє попереднє рішення 1912 р. про
утворення Албанії.

Уряд Сербії, з яким союзники не поділилися таємницями Лондонського договору,
вирішив закріпитись на албанській території воєнним шляхом. На початку червня 1915 р.
сербські війська, долаючи слабкий опір албанської армії, ввійшли до Тирани і досягли
околиць Дурреса. Вони окупували більшу частину Албанії. Чорногорські війська до кінця
червня окупували Північну Албанію. Надалі воєнні події швидко змінювали обстановку в
країні. Вступ у війну в жовтні 1915 р. Болгарії призвів до поразки Сербії, війська якої
відступали через албанську територію і були вивезені з її портів кораблями Англії, Франції та
Італії. По п1ятах сербських і чорногорських військ прийшли австро-угорські та болгарські
окупаційні війська, які окупували Центральну і Північну Албанію. Усі окупанти в широких
масштабах вивозили з країни сільськогосподарську продукцію, яку шляхом примусових
реквізицій вилучали у населення. Жителі маленької країни утримували величезні окупаційні
армії, які в окремі роки досягали 200 тис. осіб. Албанія, яка формально не брала участі у
світовій війні, була піддана не меншим руйнуванням, аніж воюючі країни. Десятки тисяч
албанців були вбиті або померли від голоду та епідемій.

Насильства іноземних окупантів загострили національні почуття албанського народу.
Активні політичні діячі зібрались у Шкодрі і створили таємний Патріотичний Комітет,
який організував свої відділення по всій країні. Використовуючи суперечності між
воюючими державами, патріотичні сили намагалися згуртувати сили для боротьби за
відновлення незалежності Албанії. Результатом успішного використання суперечностей між
державами було створення наприкінці 1916 р. на півдні Албанії автономної області Корча
(Коріце). Коли витіснені французами з Південної Албанії грецькі війська знову намагалися
закріпитися, загони албанських патріотів під керівницвом Т.Гермені почали напади не тільки
на грецьких, але й на французьких окупантів. Французьке командування було змушене
вивести окупаційні грецьку і французьку армії і 10 грудня 1916 р. підписало з представниками
албанських патріотів протокол, за яким створювалась Автономна область в складі Корча і
залежних від неї округів Бокліста, Кольоня, Опар і Гора. У автономній області албанська мова
стала офіційною, запроваджено національний прапор, який прикрашався трикольоровою
французькою стрічкою. Управління здійснювалось Адміністративною Радою, що складалась
з 14 осіб - порівну мусульман і албанців. Створено мобільні загони албанської жандармерії
для захисту населення. За короткий час тут було відкрито 60 албанських початкових шкіл і
одна середня. Національно-патріотичні сили бачали в Автономній області Корча зародок
албанської держави. Головні суперники за вплив на Албанію - Італія і Австро-Угорщина для
послаблення опору населення на окупованій ними території також оголосили про відкриття
албанських шкіл, дозволили використовувати албанський національний прапор і перейшли
до створення місцевих органів самоуправління.

Після відходу австрійських військ з території Албанії у жовтні 1918 р. з’явилися
італійські, англійські і сербські війська. До країни з еміграції повернулися політичні діячі, які
включилися у діяльність з відновлення державності. 25 грудня 1918 р. в Дурресі відбувся
Національний Конгрес, на який прибуло 50 делегатів з усіх окупованих італійцями районів
Албанії. Він утворив Тимчасовий уряд і висловився за відновлення незалежності і
територіальної цілісності країни. Тимчасовий уряд дотримувався проіталійської орієнтації.
Головою уряду було обрано Турхан-Пашу, який раніше був прем‘єр-міністром при
короткочасному правління німецького князя Віда. Новому голові уряду доручили очолити
делегацію на Паризьку мирну конференцію, з рішеннями якої пов‘язували надії на
справедливе вирішення албанського питання.
Розділ 8. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА
МІЖ ДВОМ А СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

1. Європа між демократією і диктатурою

Післявоєнний устрій Європи: проблема кордонів і Версальська система мирних
договорів. Перша світова війна увійшла в історію насамперед як величезний злочин перед
людством. Вона принесла людські жертви, що дорівнювали втратам у Європі протягом
попередніх двох століть. Крім воєнних дій, що тривали понад чотири роки, величезного лиха
завдали хвороби і голод: життєвий рівень більшості населення впав. Війна на довгі роки
вкарбувалась у пам’ять народів, повсякчас нагадувала про себе втратами й каліцтвом
мільйонів людей. Не випадково генерація молодих людей, які пройшли чистилище Першої
світової війни невдовзі у європейській літературі одержала назву “втраченого (загубленого)
покоління”. До того ж майже всі європейські держави зазнали величезних матеріальних
збитків. Вони становили третину національного багатства держав-учасниць війни - понад 80
млрд. доларів у матеріальному обчисленні.

Закінчення війни, разом з тим, підводило риску під усім довоєнним розвитком людства,
яке ще під час неї розпочало пошук дійових засобів розв’язання своїх найболючіших
проблем. Ця війна, зокрема, довела єдність та взаємозалежність світової цивілізації й
започаткувала докорінні зміни в економіці, внутрішньополітичному житті, міжнародних
відносинах, культурі, а також у свідомості й поведінці людей. Розпад держав-імперій, відступ
імперського мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав і нове
співвідношення сил на міжнародній арені як головні наслідки світової війни не тільки суттєво
змінили геополітичну мапу європейського континенту, але й принесли надії нового устрою
післявоєнної Європи на засадах національної рівноправності і мирного співжиття народів,
демократизації та гуманізації європейського суспільства. Втім, на жаль, ці надії виснажених
війною мільйонів людей так і залишилися нездійсненими. Якщо 1918-1919 роки здавалися
початком ери демократії в Європі, то невдовзі ситуація змінилася на протилежну: на Старому
континенті поширилися автократичні і тоталітарні режими, які через двадцять років, ще за
життя учасників Першої світової війни допровадили народи до нової, Другої світової війни,
ще більш страшної й жорстокої. Чому сталося саме так?

Причини такого розвитку історичних подій треба шукати насамперед в недосконалості
Версальської системи післявоєнного устрою Європи і міжнародних відносин, що склалася
внаслідок рішень Паризької мирної конференції держав-переможниць у Першій світовій
війні, невдоволенні та обуренні переможених й морально принижених країн і народів
довільним перекроюванням європейської мапи під багато в чому лицемірним і нереальним,
як виявилося, гаслом права націй на самовизначення, а також у жахливому матеріальому
становищі мас, яке багаторазово погіршилося на межі 20-30-х років внаслідок першої світової
економічної кризи 1929-1933 рр.

Перша світова війна призвела до глибоких політичних, економічних і територіальних змін
у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі - основному театрі воєнних дій. Щодо
політичної карти світу, то вона змінювалась на очах. Ще під час перебігу війни не витримав її
випробувань державно-політичний устрій Австро-Угорщини, Німеччини, Російської і
Османської імперій. Імперії Гогенцоллернів, Габсбурґів, Романових і турецьких султанів
розпалися й перестали існувати. Загалом війна і революції в ряді європейських країн
спричинили крах монархій: з 41-ої правлячої династії в Європі напередодні війни після її
завершення залишилося лише 17. На уламках імперій постали нові держави - Польська
Республіка, Чехословацька Республіка, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (з 1929 р. -
Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Сталися радикальні зміни
у співвідношенні сил в Європі і усьому світі. Зокрема, більшовицька революція у колишній
Російській імперії, справжню мету якої на той час далеко не всі усвідомлювали і яка справила
досить значний вплив на світові політичні процеси, водночас на тривалий час поставила її
поза колом великих держав. Внаслідок поразки у війні також випали з гурту держави, котрі
визначали світову політику, країни Четверного союзу - Австро-Угорщина (зокрема її
спадкоємці Австрія, Угорщина та інші країни), Німеччина, Болгарія і Туреччина. Англія і
Франція, виснажені війною, істотно поступилися своїми позиціями США та Японії, значення
і вплив яких незмірно зросли, особливо Сполучених Штатів Америки, які почали дедалі
більше відігравати роль кредитора європейських держав (їх заборгованість США разом з
процентами складала на 1923 р. майже 12 млрд. доларів) і провідну роль у світовій політиці
взагалі. Активізувався національно-визвольний рух у колоніальних і залежних країнах Азії та
Африки: почала занепадати колоніальна могутність європейських держав. Нарешті значно
змінилися кордони європейських держав: на 70% сучасні кордони в Європі склалися саме
внаслідок Першої світової війни. Відтак посилилися міграційні процеси: великі маси людей
переселилися з однієї країни в іншу (наприклад, тільки з Росії та України за 1918-1920 рр.
емігрувало близько 2 млн осіб), що викликало проблему біженців.

Саме з метою розробки й укладення мирних договорів між переможними країнами
Антанти і переможеними державами Четверного союзу та визначення нових післявоєнних
кордонів в Європі і остаточного підведення підсумків Першої світової війни була скликана
Паризька мирна конференція (січень 1919 - січень 1920). Хоча в її роботі взяли участь
представники 27 країн, але основні питання післявоєнного устрою світу вирішувалися т.зв.
“радою трьох”, прем’єр-міністром Великобританії Д.Ллойд-Джорджем, президентом США
В.Вільсоном і прем’єр-міністром Франції Ж.Клемансо. Настрій і наміри цих миротворців
досить влучно передають слова президента Франції Р.Пуанкаре, який офіційно відкрив
конференцію 18 січня 1919 р. “Панове, - заявив він, - рівно сорок вісім років тому у
Дзеркальному залі Версальського палацу було проголошено Німецьку імперію. Сьогодні ми
зібралися тут для того, щоб зруйнувати та змінити все, що було створено того дня”.

У ході тривалих дебатів й обговорення мирних договорів із переможеними країнами
виявилися серйозні протиріччя між основними учасниками переговорів. У підсумку в
більшості випадків було досягнуто компромісів. Підготовка мирних договорів формально
велася на основі “14 пунктів президента Вільсона”, тобто при визначенні кордонів
післявоєнної Європи слід було виходити з принципу національності й самовизначення, а
головною умовою післявоєнного устрою повинно було стати^створення більш справедливого
й демократичного порядку, який би виключив повторення світової війни і забезпечив мир
через роззброєння та заснування Ліги Націй як інстументу миру. З “14 пунктів” також випли-
вало, що таємні домовленності між союзниками не повинні братися до уваги. Одначе вони
постійно впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу.

Основою післявоєнного врегулювання в Європі став Версальський мирний договір країн
Антанти і Німеччини (28 червня 1919 р.), за яким останню було оголошено головним
винуватцем війни. За договором Німеччина втратила 1/7 частину території, 1/12 частину
населення, позбавлялася всіх колоній, які були поділені між державами-переможцями. Згідно
договору Франції поверталися її землі - Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні
шахти Саару; одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина
передавала Польщі Познань, частину Верхньої Силезії, райони Помор’я (Померанії) та
Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини “Польський (Данцизький) коридор” з
виходом до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після
плебісциту, Данія - північну частину Шлезвігу; порт Мемель (Клайпеда) переходив під
контроль держав-переможниць (1923 р. був приєднаний до Литви), а Данциг (Ґданськ)
оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Окрім того Німеччині заборонялося
тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, важку
артилерію тощо. За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати державам-
лереможцям репарації, загальний обсяг яких становив величезну суму - 132 млрд. золотих
марок, що аж ніяк не відповідала реальним можливостям переможеної й урізаної в своїх
кордонах країни. Версальський договір поставив Німеччину, її народ у надзвичайно складне
становище, тому й не міг стати основою тривалого й міцного миру.

Країни Антанти не виявилися милосердними переможцями щодо інших переможених
держав і народів, що засвідчили підписані на Паризькій мирній конференції договори з
союзниками Німеччини - Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. У них зокрема
було зафіксовано державні кордони, що з’явилися з утворенням нових національних держав у
Центрально-Східній Європи. За Сен-Жерменським мирним договором з Австрією від
10 вересня 1919 р. припинила своє існування Австро-Угорська монархія. Колишні австрійські
володіння - провінції Богемія, Моравія та Силезія увійшли до складу Чехословаччини. Італія
отримала Південний Тіроль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієкка),
що викликало обурення італійської делегації. Королівство Сербів, Хорватів і Словенців
(КСХС) отримало Боснію та Герцеговину, Далмацію, Крайну, Словенію. До Румунії
перейшла Буковина, а Польща захопила Галичину. Австрії дозволялося мати 30-тисячну
армію і заборонявся аншлюс (приєднання) до Німеччини.

27 листопада 1919 р. було підписано Нейїський мирний договір з Болгарією. Вона
втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського
моря. Частину Македонії було передано КСХС, а Південна Добруджа залишалася у складі
Румунії. Чисельність армії обмежувалася 20 тис. чоловік.

Тріанонський мирний договір з Угорщиною був підписаний лише 4 червня 1920 р., що
було пов’язане з революційними подіями в країні, проголошенням і тимчасовим існуванням
Угорської та Словацької радянських республік. Територія Угорщини за цим жорстоким
договором скорочувалась аж на 77%, а населення - на 59%. Зокрема, Румунія отримала
Трансильванію та Банат, КСХС - Воєводину і Хорватію, а Чехословаччина - Словаччину і
Угорську Русь (Карпатську Україну). Армія обмежувалася 35 тис. вояків, до того ж
Угорщина, як і інші союзники Німеччини, повинна була сплачувати репарації переможцям.

10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за
яким відбувався поділ колишньої Османської імперії: вона втрачала близько 80% своїх
володінь, а за чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країн
Антанти. Втім, у зв’язку з революційними подіями в Туреччині - ліквідацією султанату і
проголошенням президентом республіки М.Кемаля-Севрський договір, що зводив країну до
стану колоніальної залежності, у силу не вступив, а в липні 1923 р. було підписано
Лозаннський мирний договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії і
визначалися нові кордони Туреччини як незалежної держави.

Важливим підсумком Паризької мирної конференції стало утворення незалежної Польщі,
територія якої перевищувала 388 тис. кв.км, а населення - 27 млн. осіб. Однак кордони
Польщі охоплювали також частину німецьких, чеських, українських земель,що заповідало на
майбутнє гострі міжнаціональні й міжнародні суперечності.

Щодо колишньої імперії Габсбургів, то мабуть не було іншого такого регіону світу, де так
важко було б утілити в життя ідеї Вільсона про національне самовизначення і кордони за
національною ознакою. На Балканах, наприклад, не існувало чітко визначених національних
кордонів, однак були національні меншини - в основному з числа слов’янських народів.
Після поразки панівних націй - австрійців та угорців, сталося так, що не слов’яни, а німці,
угорці, австрійці і навіть румуни та італійці стали національними меншинами в тих країнах,
що утворилися на території колишньої імперії. У Парижі союзники намагалися видозмінити
країни Центральної Європи таким чином, щоб були встановлені найбільш справедливі
кордони, які б забезпечували права національних меншин. Втім влада в цих країнах вже
знаходилася в руках сильних національних лідерів. Австрія перетворилася в маленьку
державу з населенням в 6,5 млн. чоловік. Відносно переможених принцип національного
самовизначення постійно порушувався переможцями. Зокрема, італійцям було обіцяно
природний кордон, що проходив по перевалу Бреннера, хоча при цьому майже чверть
мільйона німецькомовних тірольців опинялися в складі Італії. Нова чехословацька держава
отримала ‘Історичні” кордони, наслідком проведення котрих в її складі опинилася Богемія і
3,5 млн німецькомовних австрійців. Крім того, Чехословаччина і Польща, а також Румунія
поділили між собою тих українців, які проживали в Західній Україні. Угорщина була урізана
до областей, в яких переважно проживали угорці. Тепер вона перетворилася в невелику
державу з населенням у 8 млн. чоловік. А понад 750 тис. угорців опинилися в
Чехословаччині, чимало їх залишилося в КСХС та Румунії. Угорщина протестувала проти
умов мирного договору, вимагаючи їх перегляду. Її змагання викликали серьйозні
побоювання у сусідів - Румунії, Чехословаччини та Югославії, які незабаром утворили блок
Малу Антанту для протидії угорському ревізіонізму.

Отже за Версальською системою мирних договорів відбувся такий переділ кордонів у
Центрально-Східній Європі, за яким у багатьох країнах виникли райони з компактним
проживанням національних меншин, що потрапили туди у більшості випадків не з власної
волі (17 млн чоловік опинилися на землях не своїх держав). Розраховувати на підтримку
Версальської системи цими народами навряд чи доводилося. Через зазначені вище обставини
хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухала, тепер її силу
підтримувало почуття національного приниження, особливо серед угорців і німців, які
відверто марили про ревізію мирних договорів. Під час їх складання було допущено стільки
компромісів, що не лише переможені, але й колишні союзники були невдоволені окремими
умовами договорів. І все ж паризькі миротворці, зокрема В.Вільсон, покладали велики надії
на Лігу Націй (1919-1946 рр.), статут якої за наполяганням президента США став складовою
Версальського мирного договору. Втім, як засвідчили подальші історичні події, Ліга Націй не
виправдала надій, що на неї покладались.

Поразка українських визвольних змагань та її наслідки. До вад Версальської системи
післявоєнних міжнародних відносин можна віднести й той факт, що поза нею залишилася
Росія. Це стало значним дестабілізуючим чинником в Європі. Для держав Антанти Росія була
насамперед “зрадницею”, яка уклала сепаратний мир із ворогом. До того ж незаконне
захоплення влади більшовиками викликало у країн Антанти ворожість, призвело до
інтервенції в Росію (1918-1922 рр.), а після її провалу - до ізоляції радянської Росії на
міжнародній арені. А прибічники світової революції - російські більшовики, у свою чергу,
дуже негативно поставилися до нової системи міжнародних відносин.

Про недосконалість Версальської системи договорів 1919-1920 рр. свідчить й та
обставина, що окремим націям, зокрема словакам та українцям, паризькі миротворці не
надали шансів й можливості утворити свої держави.

Щодо українців, то відносно них це було особливо несправедливим. По-перше, не маючи
на початок світової війни своєї державності, щоб захистити корінні інтереси, українці зазнали
у війні особливо відчутних втрат, оскільки воєнні дії велися практично на всій території
України. Українці опинилися по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один
одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська,
або підросійська Україна, де проживало близько 25 млн. українців, дала до російської армії
390
3,5 млн. солдатів, із Західної, або підавстрійської України з 6,5 млн. українців, шо тут
Проживали, було мобілізовано 250 тис. Ще під час Першої світової війни в результаті
української революції на Наддніпрянській Україні була утворена Українська Народна
Республіка, а наслідком посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських
Землях було проголошення 13 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки, які
22 січня 1919 р. проголосили про своє з’єднання. Український народ мав вагомі підстави
сподіватися на позитивне вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції.

Щоправда, на українських землях під час роботи мирної конференції в Парижі відбу-
валися складні воєнно-політичні події, пов’язані із захистом УНР та ЗУНР своєї молодої
державності. Зокрема наступ російських радянських військ в січні 1919 р. примусив уряд
'УНР - Директорію залишити Київ. У той же час він зміцнив позиції прихильників союзу з
Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 2 лютого у Вінниці, що стала тимчасовим
центром осідку Директорії, вона провела державну нараду для обговорення умов,
запропонованих французьким командуванням для порозуміння з Антантою, інтервен-
ціоністські війська якої в цей час знаходилися на півдні України. Ці умови були досить
жорсткими, але українці продовжували пошук шляхів до порозуміння з Антантою. 10 і 12
лютого повноважний представник УНР на мирній конференції! в Парижі Г.Сидоренко
звернувся до її учасників з нотами, де йшлося про війну радянської Росії проти УНР та
імперіалістичну політику більшовиків, і зажадав визнання державами Антанти й США
незалежності УНР як “єдиного засобу привернення негайного тривалого спокою і порядку в
Східній Європі”.

Але проантантівська орієнтація Директорії не забезпечила УНР зовнішньополітичної
підтримки і навіть призвела до значних соціальних ускладнень, ізолювавши провід УНР від
народних мас, дала змогу більшовикам захопити владу над більшою частиною України. А в
травні 1919 р. польська армія генерала Ю.Галлера, сформована у Франції для боротьби з
більшовиками, за згодою Антанти почала наступ на Заході і в середині липня вийшла до лінії
Збруча. 22 квітня 1920 р. після тривалих переговорів у Варшаві було укладено договір між
УНР і Польщею, за якою остання визнавала за незалежною УНР право на територію на схід
від польського кордону 1772 р. Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною
величезних територіальних поступок. Але союз з Польщею не приніс очікуваних наслідків:
військовий похід польсько-українських військ на Київ зазнав поразки. Завершивши вигідно
для себе війну з радянською Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд
всупереч Варшавському договору залишив армію УНР напризволяще. 18 березня 1921 р. в
Ризі було підписано мирний договір між Польщею і радянською Росією. Польща в обмін на
територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР.
Отже Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала чотири роки, а
також фактично і ЗУНР, територія якої вже була окупована Польщею.

Захоплення Польщею Східної Галичини й Західної Волині не отримало належної оцінки
на Паризькій мирній конференції. Не ухваливши формального рішення, керівники Антанти і
США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. 25
червня 1919 р. Польща одержала від представників Антанти повноваження на окупацію всієї
Галичини та введення тут цивільної адміністрації. А 14 березня 1923 р. конференція послів
Антанти, виходячи з результатів Ризького мирного договору, ухвалила рішення про
приєднання Східної Галичини до Польщі на умовах забезпечення автономії цього краю,
політичної, релігійної та особистої свободи його населення (які так і не були виконані).

Паризькі миротворці виявилися більш рішучими й послідовнішими у визначенні долі
інших західноукраїнських земель - Закарпаття, Північної Буковини та Бессарабії. їх також
передали сусіднім державам. 1 навіть схема цієї передачі дещо нагадувала розгляд
східногапицького питання. Знову ж таки головну роль відіграли ідеологічно-стратегічні
мотиви Антанти й США, збройний експансіонізм претендентів на українські землі, вплив
революційних подій в Центрально-Східній Європі, відсутність єдності в українському
визвольному русі. 8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено остаточне рішення про передачу
Закарпатської України Чехословаччині, що оформив Сен-Жерменський мирний договір з
Австрією. За цим же договором, а потім згідно Севрського мирного договору вся Буковина
була віддана Румунії. Ця ж доля спіткала й Бессарабію. Радянські Україна та Росія, як
правонаступники колишньої держави, до складу якої входила Бессарабія, ніколи не визнавали
законним відторгнення останньої.

Основні тенденції розвитку держав Центрально-Східної Європи. Світовий розвиток в
міжвоєнні роки пройшов кілька чітко визначених етапів. 1918-1923 рр. були періодом
післявоєнної нестабільності. Національні й соціальні конфлікти, революції, реформи,
перегляд кордонів, створення нової системи міжнародної безпеки, політична та економічна
кризи привели до:

>	розгортання революційних процесів, наслідки яких у різних країнах були
відмінними. Так, в Італії у 1922 р. до влади доступилися фашисти, в Угорщині встановилася
авторитарна диктатура, в утвореній наприкінці 1922 р. СРСР - комуністична диктатура, а в
Німеччині постала Веймарська республіка, заснована на союзі соціал-демократії та військово-
аристократичної верхівки;

>	активізації демократичних й робітничих рухів та розколу в останньому (створення
комуністичного та соціалістичного інтернаціоналів, об’єднання профспілок),
реформаторської діяльності урядів, спрямованої на зняття соціальної напруги в суспільстві;

>	створення Версальсько-Вашинітонської системи післявоєнних міжнародних
відносин (мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод,
підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. - 6 лютого 1922 р.),
присвяченій питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в Азіатсько-
Тихоокеанському регіоні).

1924 - 1929 рр. увійшли в історію як період стабілізації. У ці роки країни Європи та США
впоралися з наслідками війни, перевели господарство на мирні рейки, відбудували його й
стали збільшувати темпи економічного розвитку. Для періоду стабілізації були характерними
такі риси соціально-економічного та політичного розвитку країн:

>	модернізація промислового виробництва, впровадження нової техніки, нових
галузей і методів організації праці;

>	стабілізація кредитно-фінансової системи;

>	зменшення державного регулювання;

>	установлення авторитарних режимів у країнах Центрально-Східної Європи (за
винятком Чехословаччини), утвердження фашистського режиму в Італії, відродження
Російської імперії у формі СРСР та її визнання багатьма державами світу;

>	формування нової системи європейської безпеки, послаблення Версальсько-
Вашинітонської системи;

>	суттєві зміни в ідейно-політичній, культурній, соціально-психологічній, моральній
атмосфері західного суспільства (зростання ролі засобів масової інформації, демократизація
одягу, розвиток спорту, туризму, поява нових жанрів мистецтв тощо).

1929-1933 рр. в історії людства були позначені великою депресією. У 1929 р. в результаті
перевиробництва товарів світ опинився перед загрозою небаченої економічної кризи, яка
охопила всі промислово розвинені країни і особливо США та Німеччину, а також майже всі
галузі економіки. Основними причинами кризи були надзвичайно високий ступінь
концентрації та монополізації капіталів і виробництва, перехід до технології масового
Розділ 8. ...Між двома світовими війнами
виробництва, зменшення державного виробництва, нерівномірність розподілу національних
| багатств та вузькість внутрішнього ринку.

1933 - 1939 рр. стали роками назрівання Другої світової війни. Світова економічна криза
загострила протиріччя між країнами, що привело зокрема до виникнення “торговельних війн”
і міждержавних конфліктів. Якщо одні країни шукали виходу з кризи шляхом здійснення
ліберальних реформ в інтересах широких верств населення й поширення державного
контролю над економікою (США, Англія, Канада, Франція, Іспанія, Чилі, Скандинавські
країни), то у Німеччині, Італії, Угорщині, Болгарії, Японії, а згодом Іспанії було встановлено
тоталітарні режими, які вбачали вихід з кризи через перегляд результатів Першої світової
війни та воєнну експансію. Завершилося формування тоталітарного комуністичного режиму
в СРСР, який теж став на шлях територіальної та політичної експансії. Це загострило у другій
половині 30-х років протистояння демократії й тоталітаризму, яке незважаючи на поширення
антивоєнного і антифашистського руху привело людство до Другої світової війни.

У період між двома світовими війнами значний вплив на вибір напрямів суспільного
розвитку, форм і методів розв’язання соціально-економічних проблем в країнах світу мали
такі ідейно-політичні течії як консерватизм, лібералізм і соціал-демократія, від якої
відкололося ліворадикальне крило - комуністичний рух, і праворадикальний напрям -
фашизм і нацизм. Демократична та комуністична моделі суспільного розвитку претендували
на універсальність, але мало хто ними скористався. Ліберальний лад, у свою чергу, викликав
неприязність у свого базису - широких мас, бо не давав відчуття стабільності та добробуту і
до того ж більшість країн регіону не мала тривалої демократичної традиції. У середовищі
європейських інтелектуалів після Першої світової війни переважали песимізм та кризова
свідомість, викликана занепадом гуманістичних традицій. Вони, як правило, не приєдналися
до захисту парламентаризму, не піднесли свій голос проти авторитарно-консервативних і
тоталітарно-фашистських тенденцій в Європі, що в міжвоєнні роки все більш набирали силу.
Розвиток молодих країн Центрально-Східної Європи ускладнювався внутрішніми проб-
лемами державотворення. Але найбільшою їх трагедією було те, що у міжвоєнні роки вони
опинилися між двома тоталітарними державами, що претендували на світове панування -
комуністичним СРСР та нацистською Німеччиною. Саме Перша світова війна, її наслідки
народили перші в історії людства тоталітарні диктатури в Європі: в радянській Росії, в
гортистській Угорщині, в Італії і згодом Німеччині. Усі ці держави об’єднувало неза-
доволення Версальською системою, і тому вони являли собою пряму загрозу для молодих
країн Центрально-Східної Європи, що постали завдяки цій системі.

З утворенням незалежних держав в центрально-східному регіоні Європи перед ними
постала головна проблема - якою буде характер державної влади. В Югославії та Румунії
королівська влада вирішила це питання на свою користь військовою силою. У Болгарії теж
залишилося монархічне правління. Іншою була ситуація в Польщі та Чехословаччині, де
ключові позиції зайняли керівники еміграційних осередків національно-визвольного руху і
було встановлено республіканське правління. Втім і в цих державах політична система
формувалася й розвивалася у відповідності до національних традицій, соціальної та
політичної активності окремих верств, виявлених ними здібностей до політичної волі. У
підсумку політична система Чехословаччини, що склалася як демократична, продовжувала
розвиватися в цьому річищі навіть після зсунення вправо в другій половині 20-х років, коли за
багатопартійною системою створюється консолідуючий центр у вигляді угрупування
Трада”. У Польщі після 1926 р. також відбувся зсув управо, втім більш різкий, у бік
авторитарного режиму.

Що стосується Угорщини та Австрії, то їх незалежність, вимушена і в кордонах, які
визначили переможці, вступала у конфлікт з історичними традиціями великодержавності.
Корона св. Стефана втратила усяку привабливість для неугорських народів, і вони з легкою
душею восени 1918 р. відмовилися від будь-яких зв’язків з нею. У 1920-1921 рр. в країні
утвердився авторитарний націоналістичний режим адмірала М.Горті. Австрія прийняла свою
незалежність як політичну реальність Версальської системи, цінність якої на той час
австрійські німці (як вони себе тоді називали) не розуміли. Остаточно усвідомити себе
австрійською нацією їм “допомогла” трагедія Другої світової війни.

Повоєнна разруха, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну
активність й внутрішньополітичну боротьбу у країнах Центрально-Східної Європи. У деяких
з них (Австрії, Угорщині) відбулися демократичні революції, в інших (Болгарії, Польщі)
пройшли великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-
економічно? обстановки призвело до активізації ліворадикальних сил, підбурюваних росій-
ськими більшовиками. В Угорщині та Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські
республіки за російським зразком, керівники яких намагалися утвердити революційну владу в
формі диктатури пролетаріату. Однак не маючи міцної підтримки, ці республіки незабаром
впали.

Для молодих держав Центрально-Східної Європи був властивий розвиток консти-
туційних процесів і ухвалення нових конституцій, які відбивали нові політичні реалії. Так, в
лютому 1920 р. конституцію було затверджено у Чехословаччині, в березні 1921 р. - у
Польщі, червні 1921 р. - Видовданську конституцію у Королівстві СХС, 1923 р. - Румунії.
Майже всі конституції того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від
їхнього походження, мови і релігії, надавали демократичні свободи, які на практиці грубо
порушувались. У політичному житті країн регіону дедалі помітніший вплив справляли
селянські партії, які, маючи найширшу соціальну базу, вимагали проведення аграрних
реформ, обмеження великого землеволодіння й наділення землею селян. Селянські партії в
країнах Центрально-Східної Європи у міжвоєнний період стали носіями ідей аграризму,
пов’язаних з пошуками альтернативного “третього шляху” суспільного розвитку, який би
давав відчуття стабільності, порядку, вгамовуючи одночасно і “класові битви”, і “дикий
капіталізм”.

Поряд із соціальними та політичними проблемами державотворення для країн
Центрально-Східної Європи особливо гострими були національні суперечності, що виникали
на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному грунті. В
Югославії, наприклад антагонізм був характерним для стосунків між сербами і хорватами, в
Румунії, зокрема в Трансильванії, - між угорцями і румунами. У Румунії, Польщі уряди
провадили відверто шовіністичну політику щодо національних меншин. Навіть у порівняно
найбільш демократичній з поміж країн регіону Чехословаччині з кінця 20-х років почали
зростати сепаратистські настрої серед німців і словаків, ірредентистські - серед угорців та
автономістські - серед закарпатських українців.

Країни Центрально-Східної Європи в міжнародних відносинах. Поява низки малих
держав у Центрально-Східній Європі внесла корективи в міжнародні відносини, з чим
вимушена була рахуватися Антанта, версальські миротворці. Наявність одинадцяти держав,
більшість з яких утворилися після війни, стало завершенням тривалого процесу національно-
визвольної боротьби. Світова війна лише загострила й прискорила процес становлення
національних держав. Уперше в історії малі держави стали суб’єктом міжнародних відносин і
перед ними повстала проблема зовнішньополітичної орієнтації та вироблення зовнішньої
політики. Більшість з них у міжвоєнні роки однозначно орієнтувалися на Антанту, що
сприяла їх виникненню, й насамперед на Францію, котра намагалась створити дієву
противагу Німеччині. Остання поступово ставала на ноги завдяки Рапалльському договору з
Росією 1922 р., перемозі в рурському конфлікті з Францією 1923 р. і реалізації планів Дауеса
394
(1924 р.) та Юнґа (1928 р.). У підсумку знов виникала проблема блокоутворення, на цей раз
для малих країн. Югославія, Румунія і Чехословаччина вбачали головну небезпеку для себе
! не у відродженні німецького імперіалізму, а в угорському та болгарському ревізіонізмі. Тому
для закріплення створених Версальською системою кордонів і збереження здобутих тери-
торій в 1920-1921 рр. вони утворили під егідою Франції військово-політичний блок Малу
Антанту.

Але невдовзі Франція змістила акценти у своїй зовнішній політиці. На передній план
вийшла ідея історичного примирення з новою Німеччиною для утвердження в Європі більш
рівноправних і мирних відносин. Головними її ініціаторами й пропагандистами стали
міністри закордонних справ Франції та Німеччини А.Бріан та Г.Штреземан. Після
Локарнської конференції (жовтень 1925 р.), яка встановила нову систему європейської
безпеки, Франції довелося відмовитися від традиційної системи воєнних союзів, зокрема від
Малої Антанти. Нетривким виявився й іншій військово-політичний союз - Волконська
Антанта, створений 1934 р. Румунією, Грецією, Туреччиною та Югославією під егідою
Франції.

Основою нової системи європейської безпеки став Рейнський гарантійний пакт, згідно з
яким Франція, Німеччина та Бельгія брали на себе зобов’язання поважати існуючі кордони.
Це було перше після війни визнання Німеччини рівноправним партнером у міжнародних
відносинах. У 1926 р. Німеччину було прийнято до Ліґи Націй. Ставши постійним членом
Ради, вона отримала статус великої держави. А на переговорах про роззброєння 1932 р. їй
було обіцяно рівноправність в озброєннях. Відверте зростання зовнішньополітичної
активності й агресивності Німеччини, особливо після приходу в ній до влади гітлерівців,
змусило Францію шукати союзників на Сході Європи. У 1932 р. був укладено пакт про
ненапад з СРСР, а 1935 р. - підписаний франко-радянський договір про взаємодопомогу.
Франція підписала також договори з Польщею та Чехословаччиною, в яких містилися
зобов’язання, що Франція надасть їм допомогу в разі агресії Німеччини. СРСР уклав
подібний договір з Чехословаччиною. Але дії Франції і СРСР ставились у залежність від дій
один одного та від рішення Ліґи Націй. Великобританія теж шукала противагу Німеччині,
уклавши в 30-ті роки воєнні союзи з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною.

Ці та інші міжнародні договори відкривали шлях до спільної боротьби проти агресора, але
були неадекватними навислій загрозі. Міцної системи колективної безпеки в Європі так і не
було утворено, що склало пряму загрозу насамперед малим країнам центрально-східного
регіону, які незабаром стали першими жертвами нацистської Німеччини у Другій світовій
війні. Слабкість системи нових країн регіону як складової частини Версальської системи
визначалася не лише міжнародними факторами та відсутністю у них ефективної та
послідовної зовнішньої політики, але й багатьма факторами внутрішньої політики.

2.	Виникнення незалежних держав Балтії

Утворення і розвиток Естонської Республіки. 24 лютого 1918 р. Рада Старійшин
автономного естонського уряду (Маапяев), створена у 1917 р., проголосила Маніфест про
незалежність Естонії. Був створений Тимчасовий уряд Естонії на чолі з КЛятсом. Водночас
край залишався окупованим німецькою армією. Проводилася політика колонізації та
національного гноблення. Німецька мова була оголошена офіційною у державних закладах,
передбачалось запровадити її у школах. Навесні 1918 р. був закритий Тартуський університет,
а восени в місті відкрився “ландесуніверситет” з німецькою мовою навчання. Будувалися
плани об’єднання естонської та латвійської територій у “Балтійське герцогство” та
приєднання його до Німеччини.
Унаслідок листопадової революції 1918 р. в Німеччині між головним німецьким уповно-
важеним в Балтії А.ВІННІГОМ та Тимчасовим урядом Естонії була підписана “угода про
передачу влади”, згідно якої адміністративне управління з 21 листопада переходило до рук
Тимчасового уряду. Була створена національна армія - “Кайтселіт''. Однак паралельно в
Петрограді більшовиками був створений Естляндський Тимчасовий Революційний Комітет,
завданням якого була організація “визволення” Естонії та встановлення там рад янської влади.
Почався наступ радянських військ, які окупували частину території Естонії. 29 листопада
•1918 р. у захопленій Нарві була проголошена Естляндська Трудова Комуна. “Самостійні”
радянські республіки, які мали тісний військово-політичний союз з Радянською Росією,
виникли в Латвії та Литві.

Для організації боротьби з більшовиками Тимчасовий уряд Естонії звернувся за
допомогою до урядів Великобританії, Фінляндії, Швеції та Данії. Англійський флот
підтримав контрнаступ національних підрозділів Естонії, який розпочався при участі
фінських добровольців. На кінець січня 1919 р. очевидною була перемога національних сил.
У квітні були проведені вибори до Установчих зборів Естонії. На виборах більшість голосів
отримали соціал-демократи та трудовики. У червні Естляндська Трудова Комуна припинила
свою діяльність.

5 грудня 1919 р. почалися мирні переговори Естонії з Радянською Росією, які
завершилися підписанням 2 січня 1920 р. Тартуського мирного договору. Згідно з ним
Радянська Росія визнавала Естонську Республіку (кордони були визначені в цілому за
етнічним принципом) та встановлювала з нею дипломатичні відносини. Незалежну
Естонську Республіку визнали й західні держави. Територія Естонії після здобуття
незалежності становила 47 549 кв.км, а населення - 1,1 млн. осіб.

Політичний лад Естонської Республіки визначила ухвалена Установчими зборами в
1920 р. Конституція. Вищим органом влади проголошувався однопалатний парламент -
Державна дума у складі 100 депутатів, яка формувала уряд на чолі з прем’єр-міністром. Він
виконував функції глави держави, оскільки посада президента не передбачалась. Конституція
закріплювала демократичні свободи - слова, зборів, об’єднань, друку та ін. Однак політичне
становище Естонії не було стабільним, свідченням чого був факт зміни за період з 1919 р. по
1934 р. 21 складу уряду.

За роки незалежності в Естонії були проведені економічні, соціальні та політичні рефор-
ми. Найважливішою в економічній та соціальній сферах була аграрна реформа 1919 р.: велика
земельна власність передавалася селянам, в першу чергу добровольцям у війні за
незалежність. Проведення аграрної реформи було завершене в 1929 р.: з колишніх маєтків
поміщиків було створено понад 50 000 хуторів. У 1926 р. Державна дума ухвалила рішення
виплатити колишнім власникам землі компенсації. Сільське господарство було головною
галуззю естонської економіки (на кінець 20-х років 68% населення проживало на селі, 32% -
у містах та селищах міського типу). Головним торговельним партнером Естонії того часу
виступала Великобританія. Завдяки позиці, яку надав англійський банк у 1927 р., була
проведена грошова реформа й випущені в обіг естонські гроші - крони та сенти.

Система політичних партій після здобуття незалежності зазнала незначних змін.
Діяльність Комуністичної Партії Естонії була заборонена протягом усього міжвоєнного
періоду. Селянська партія (Маалійт) була перейменована у партію Об’єднання Аграріїв (лідер
К.Пятс). Зберегла свої позиції Християнська Народна Партія. Лівий табір був представлений
Естонською Соціалістичною Робітничою Партією (ЕСРП), утвореною у 1925 р.

На початку 30-х років в республіці активізувалися радикально-націоналістичні сили, які
утворили партію Естонський Центральний Союз Учасників Визвольної Війни (скорочено
партія “вапсів” - від естонської назви партії). Її лідерами були адвокат А.Сірк та відставний
396
генерал Андреас Ларка. Вапси вимагали встановлення сильної влади, яка зможе вивести
країну з світової економічної кризи 1929-1933 рр. та відвернути комуністичну загрозу. У
зовнішній політиці вони орієнтувались на Німеччину. Про зростання впливів вапсів свідчить
в перемога на парламентських виборах жовтня 1933 р. та ухвалення Державною думою
представленого ними проекту змін до Конституції. Зміни передбачали значне скорочення
парламентських прав та перехід всієї влади до рук Державного Старійшини (президента).
Нова Конституція вступила в дію 24 січня 1934 р. Вибори Державного Старійшини були
призначені на 22-23 квітня, а через тиждень - вибори до Державної думи.

У республіці розгорнулася гостра політична боротьба. Партія аграріїв запропонувала на
посаду президента Костянтина Пятса, який з 1933 р. виконував функції прем’єр-міністра.
Частина партії вапсів пропонувала кандидатуру генерала ІЛайдонера. Однак з’їзд вапсів
обрав кандидатом на президентську посаду генерала АЛарка. Передбачаючи можливість
небажаної трансформації державної системи до авторитаризму, К.Пятс та ІЛайдонер
вирішили не доводити справу до виборів, а здійснити державний переворот. Скориставшись
своїм становищем прем’єр-міністра, яке згідно Конституції давало йому тимчасові права
Державного Старійшини, а також впливами ІЛайдонера в армії, К.Пятс підготував пере-
ворот. 12 березня 1934 р. він скликав надзвичайне засідання уряду та запропонував оголосити
в країні військовий стан, призупинити вибори Державного Старійшини, заборонити діяль-
ність партії вапсів. Одночасно на вулиці вийшли війська, які взяли під контроль урядові
установи. На основі підготовлених заздалегідь списків почалися арешти лідерів вапсів. У
жовтні 1934 р. був розпущений парламент, який не скликався до 1938 р. Найважливішою
установою нового режиму стало Міністерство внутрішніх справ. У березні 1935 р. були
заборонені всі політичні партії. Замість них створювалася єдина офіційна правляча партія -
“Ізамаалійт ” (“Вітчизняний союз”). Заборонено всі антиурядові збори, критику на адресу
уряду, обмежено свободу страйків, запроваджено сувору цензуру.

Стабілізація політичної ситуації в країні дозволила президенту відповідно до підсумків
референдуму 1936 р., провести вибори до Законодавчих зборів, які розпочали роботу в січні
1937 р. Розроблена ними нова Конституція була опублікована 17 серпня 1937 р. (вступила в
дію 1 січня 1938 р.). Згідно нового основного закону Естонія проголошувалась президент-
ською республікою з двопалатним парламентом - Державними зборами. Верхня палата -
Державна рада складалась з 40 депутатів, нижня - Державна дума - 80 депутатів. Обиралася
лише Державна дума. Верхню палату складали головним чином особи, що призначались
президентом або входили до її складу як державні чиновники. Повноваження президента
були широкими: він мав право встановлювати державний бюджет, видавати закони, скликати
і розпускати парламент. У 1938 р. відбулися парламентські та президентські вибори.
Населення проголосувало за єдину запропоновану кандидатуру - президента К.Пятса.

У зовнішній політиці Естонія орієнтувалася насамперед на Великобританію. На порядку
денному стояло питання створення Балтійського оборонного союзу, початок якому поклав
двосторонній естонсько-латвійський договір 1921 р. Через два роки до нього приєдналась
Литва. Стабілізація економіки в другій половині 30-х років викликала зацікавлення
німецького капіталу, що спричинило й пожвавлення політичних взаємин. Через зближення з
Німеччиною Естонія втратила зацікавленість в активній діяльності в межах створеного
1934 р. блоку трьох балтійських держав - Балтійській Антанті. У червні 1939 р. естонський
.уряд підписав з Німеччиною договір про ненапад. Остання була зацікавлена зберегти
нейтралітет Балтійських держав на випадок війни.

У незалежній Естонії були створені сприятливі умови для розвитку національної
культури. У 1920 р. був схвалений закон про загальну обов’язкову безкоштовну 4-річну (від
1930 р. 6-річну) освіту. Шкільна реформа 1934 р. запровадила двоступеневу освіту -
початкову школу і 3-річну гімназію. Діяв Тартуський університет, 1938 р. ще один універ-
ситет почав роботу у Таллінні. Після 1925 р. було завершено роботи над уніфікацією норм
естонської мови, вийшов друком перший том “Естонського ортологічного словника” за
редакцією І.Вескі. У міжвоєнний період видавалось в середньому 1200 назв друкованої
продукції, понад 100 газет і майже 200 часописів.

У естонській літературі набула популярності історична тематика. Відродилася традиція
співочих свят, які почали проводити регулярно раз на 5 років. Початки національного
оперного мистецтва пов’язані з твором Е.Аава “Вікерци”, поставленим на сцені театру
“Естонія” 1928 р. Від 1926 р. почалися регулярні трансляції радіомовлення. Перший
естонський звуковий фільм “Золотий павук” 1930 р. зробив КМярска, який використав
обладнання власної конструкції.

Латвія у міжвоєнний період. У лютому 1918 р. війська кайзерівської Німеччини
окупували Латвію. Більшість латвійських політиків орієнтувалися на Антанту, очікуючи
закінчення Першої світової війни. Поразка Німеччини у війні та листопадова революція
1918 р. у ній сприяли проголошенню незалежності Латвії при покровительстві
Великобританії та Франції. 18 листопада 1918 р. у м.Рига була проголошена Латвійська
Республіка й сформована Національна Рада та коаліційний Тимчасовий уряд, який очолив
лідер Селянського союзу Карліс Ульманіс. 7 грудня Німеччина передала справи по
управлінню країною органам Тимчасового уряду. Військові частини Німеччини за згодою
західних держав тимчасово залишалися на території Латвії. Уряд Ульманіса підписав з
представником Німеччини в Балтії договір про створення ландвера, який передбачав
створення з солдат і офіцерів німецької армії т.зв. “залізної дивізії”. Для підтримки нового
режиму у грудні до Лієпаї прибула англійська ескадра під командуванням адмірала Сінклера.

Латвійські комуністи скористалися анулюванням Радянською Росією умов Брестського
мирного договору після листопадової революції в Німеччині й також активізували дії.
Активну участь у поширенні радянської влади на території Латвії брали латиські стрільці,
основу яких склали робітники з багатьох міст Росії. 4 грудня 1918 р. у захопленому місті
Валка (північ Латвії*) був створений Тимчасовий радянський уряд Латвії. Його очолив Петер
Стучка. У датованому 17 грудня Маніфесті до трудового народу Латвії він оголосив про
створення Радянської Республіки Латвії (проіснувала до 13 січня 1920 р.). Більшовицькі
війська окупували південну частину Латвії, включаючи Ригу, й легально сформований
латвійський уряд К.Ульманіса був змушений залишити місто, перебравшись до Лієпаї, яка
перебувала під англійським контролем. У січні 1919 р. радянська влада була встановлена на
всій території Латвії, за винятком Лієпаї, Айзпуте та околиць. Тоді ж у Ризі відбувся З’їзд Рад,
який схвалив Конституцію Соціалістичної Радянської Республіки Латвія і визначив
перспективи соціалістичних перетворень.

Майже одночасно війська національної Латвії перейшли у наступ. На початку лютого
вони захопиили частину Північної Латвії і на цих теренах з допомогою західних держав
сформували національну армію - Північнолатвійську дивізію. Під командуванням німець-
кого представника Фон дер Гольца і при підтримці англійської ескадри дивізія змурила
Червону Армію відступити. Водночас Фон дер Гольц, спираючись на німецьке дворянство,
усунув від влади уряд Ульманіса і сформував новий пронімецький уряд на чолі з А.Нієдра,
який розмістився у Лієпаї. На терені Латвії діяли вже три уряди. Однак уряд Нієдре під
тиском керівників Антанти був змушений невдовзі поступитися місцем прозахідному уряду
Ульманіса, який влітку 1919 р. прибув до Риги. До січня 1920 р. Червона Армія залишила
терен Латвії, було відновлено контроль ризького уряду. Виходячи з реальної ситуації, що
склалася, уряд Радянської Росії вирішив нормалізувати відносини з західними сусідами й
11 серпня 1920 р. підписав радянсько-латвійський мирний договір. Назагал кордони Латвії
398
були визначені за етнічним принципом. Площа держави становила 65 791 кв.км з населенням
2 млн. осіб.

У квітні 1920 р. були проголошені вибори до Установчих зборів, які 15 лютого 1922 р.
ухвалили Конституцію (діяла до державного перевороту 15 травня 1934 р.). Основний закон
держави проголосив Латвію “демократичною республікою”. Законодавча влада належала
однопалатному сейму, який призначав кабінет міністрів та обирав президента. Згідно з
Конституцією у жовтні 1922 р. відбулися вибори до сейму Латвійської Республіки. З 100
депутатських місць 38 отримали соціал-демократи, 17 - Селянський Союз К.Ульманіса.
Першим президентом було обрано Я.Чаксте (1922-1927 рр.). Політичне становище в країні
було нестабільним. За період 1919-1934 рр. тут змінилося 18 урядів, а за голоси виборців у 20-
ті роки змагалися понад 40 партій. На чолі урядів здебільшого стояли лідери Селянського
Союзу.

Латвія залишалася аграрною країною (у 1935 р. 65% населення було зайнято у сільському
господарстві). У першу чергу розвивалися галузі промисловості, зв’язані з переробкою
сільськогосподарської сировини - легка та харчова. Економіка країни знаходилася у сильній
залежності від іноземного капіталу. Баланс зовнішньої торгівлі Латвії був пасивним. У 1921 р.
експорт латвійських товарів (переважно продуктів тваринництва) був удвічі меншим від
імпорту. У вересні 1920 р. Установчі збори ухвалили закон про аграрну реформу. Земля
оголошувалась національним багатством, встановлювалися максимальні розміри помі-
щицьких та церковних володінь - від 50 до 100 га. Надлишки землі конфіскувалися та
роздавалися безземельним, малоземельним, а також учасникам боротьби за незалежність
Латвії. Викупні платежі селянство мало погасити протягом 41 року. Стабілізації економіки
краю сприяла грошова реформа 1922 р., в результаті якої була запроваджена власна валюта -
лат. Того ж року запрацював Латвійський банк з правом емісії.

Економічна криза 1929-1933 рр. загострила соціальні суперечності. У суспільстві лунали
вимоги зміни ліберально-парламентської системи, яка була нездатна подолати кризові явища.
Упродовж цих років у сеймі активно виступала робітничо-селянська фракція, що пропагувала
соціалістичні ідеї. Набули напруження міжнаціональні відносини: станом на 1930 р. у Латвії
проживали 73,4% латишів, 10,6% росіян, 5% євреїв, 3,7% німців. Національні меншини згідно
Конституції 1922 р. мали широке представництво у сеймі (20% місць). Особливо впливовими
були німецькі депутати. У 1933 р. вони спричинили падіння уряду. Враховуючи ситуацію в
країні лідер Селянського Союзу К.Ульманіс у ніч на 16 травня 1934 р. здійснив державний
переворот. У своїй промові він підкреслив, що переворот реалізував гасло “латвійської
національної Латвії”.

З усіх авторитарних режимів Баптїї міжвоєнного періоду режим Ульманіса був
найжорсткішим. Він сформував уряд Національної єдності та управляв країною без парла-
менту. Усі політичні партії, включаючи Селянський Союз, були розпущені. їх лідери
опинилися у концентраційному таборі в Лієпає. Обмежувалися права національних меншин.
У 1936 р. на основі постанови Кабінету міністрів, ухваленої наприкінці завершення повно-
важень президента держави Албертса Квієсіса, К.Ульманіс окрім посади прем’єр-міністра
посів крісло Президента. Новому режиму вдалося стабілізувати ситуацію в країні та добитися
певного економічного пожвавлення. Пріоритет і надалі надавався аграрному сектору та
харчовій й легкій галузям промисловості, які були тісно пов’язані з переробкою сільсько-
господарської сировини. Латвія успішно експортувала сільськогосподарські товари у
Німеччину, країни Бенілюксу, Великобританію, які назагап підтримували авторитарний
режим.

У зовнішній політиці Латвія орієнтувалася на держави Заходу, зокрема Великобританію
та Францію. У 1921 р. ці держави, а також Італія та Японія де-юре визнали Латвію та Естонію.
Того ж року Латвія стала членом Ліги Націй. У 1923 р. увінчалися успіхом спроби створення
Балтійського оборонного союзу: у 1921 р. був підписаний естонсько-латвійський договір, до
якого приєдналася Литва. У 1934 р. після підписання цими трьома державами договору про
дружбу та співробітництво виникла Балтійська Антанта. Однак на практиці до тісного
співробітництва не дійшло. Однією з причин було те, що Естонія відійшла від пакту і почала
зближення з Фінляндією та Німеччиною.

У кризові 1938 та 1939 роки Латвія притримувалася позиції нейтралітету, про що свідчить
й ухвалений 1938 р. закон про нейтралітет. Однак, у червні наступного року Латвія підписала
договір про ненапад з Німеччиною, вага якого була невеликою, оскільки за таємним додат-
ковим протоколом до пакту Ріббентропа-Молотова від 23 серпня 1939 р., територія Латвії
ставала сферою інтересів СРСР.

З відновленням державності латвійська національна еліта поставила питання про
підвищення рівня освіти населення, поширення національної ідеї. 1919 р. схвалено закон про
загальну обов’язкову початкову освіту, яка стала двоступеневою (4-річна і 2-річна школи).
Шкільна реформа 1934 р. продовжила навчання у гімназіях до 5 років і запровадила їх
спеціалізацію. 1935 р. був схвалений закон про державну мову, за яким латвійська мова стала
обов’язковою на всіх рівнях. 1923 р. було відкрито латвійський університет у Ризі, виникли
інші вищі навчальні заклади. Літературна творчість оберталась навколо національної
тематики. Твори Е.Вірза, А.Грінса, В.Еглітіса нав’язували до реалізму. Від 1926 р.
відновилось проведення співочих свят. 1925 р. почала роботу перша радіостанція, збудована
французами, невдовзі вийшов перший звуковий фільм -“Даугава”.

Розвиток Литви. У той час як 16 лютого 1918 р. в Каунасі Литовська Тариба
(Національна Рада) ухвалила Акт про незалежність Литви (її площа становила 55 760 квжм,
а населення - 2,3 млн. осіб), край був окупований німецькою армією. Почалася боротьба з
німецькою цивільною владою, військовим командуванням та його воєнною адміністрацією за
визнання литовської державності. Німецька окупаційна влада не дозволила опублікувати у
пресі Акт про незалежність. Литовській Тарибі було оголошено, що Німеччина визнає
незалежну Литовську державу лише на основі попереднього документу - Декларації від
11 грудня 1917 р. Литовська Тариба пішла по шляху компромісу: вона відмовилася скасувати
Акт від 16 лютого, але офіційно заявила про свою згоду з Декларацією, яка залишалася
основою для встановлення майбутніх взаємовідносин Литви з Німеччиною. 23 березня
1918 р. делегації Литовської Тариби в Берліні було оголошено, що кайзер Вільгельм II визнає
Литву незалежною державою на основі Декларації від 11 грудня 1917 р. Для урядових кіл
Німеччини це визнання було дипломатичною грою: в них обговорювалося питання про
приєднання Литви до котроїсь з німецьких земель - Пруссії чи Саксонії. Щоб перешкодити
цим планам, Литовська Тариба вирішила шукати зв’язку з маленькою католицькою
Вюртемберзькою державою, запросивши на литовський престол графа Вільгельма фон Ураха
під іменем Міндаугаса //. 11 липня 1918 р. Вільгельм фон Урах був обраний литовським
королем. Вибори короля стали політичним маневром Тариби з метою створення незалежної
Литовської держави.

Протягом 4-х місяців Литовська Тариба вела боротьбу з німецькою окупаційною владою
за визнання самостійної держави. Лише коли наприкінці жовтня 1918 р. поразка Німеччини у
війні стала очевидною, німецький канцлер оголосив про право Литви самостійно вирішувати
питання державного будівництва. Дипломатичні зусилля Литовської Тариби закінчились
успіхом. 2 листопада 1918 р. Державна Тариба відмовилась від послуг короля Ураха та
ухвалила Тимчасову Конституцію. У ній підкреслювалося, що тільки Установчий сейм
визначить форму устрою Литви та схвалить нову конституцію. Згідно з Тимчасовою
Конституцією вишу законодавчу владу обійняла Державна Тариба (голова - Антанас
Смятона), а виконавчу - Президія Державної Тариби і Кабінет міністрів. Тимчасова
Конституція скасувала станові привілеї і оголосила рівність всіх громадян, гарантувала демо-
кратичні свободи. Був обраний Тимчасовий уряд Литви, який очолив Аугустінас
Вольдемарас - випускник Петербурзького університету. Діяльність литовської Тариби була
першим кроком до створення Литовської Республіки. У квітні 1919 р. було прийнято другу
Тимчасову Конституцію, яка переказала функції Президії Державної Тариби президенту
країни. Його обов’язки почав виконувати лідер таутіпінського руху (від ‘Чаиіа” - народ) і
партїГТІажанга” (Партія національного прогресу) А.Смятона.

Навесні 1920 р. в країні були проведені парламентські вибори, в яких взяли участь всі
політичні партії (за винятком комуністів, які їх бойкотували) та національні меншини.
Новообраний парламент зібрався на першу сесію у травні 1920 р. та обрав президентом
країни лідера Християнсько-Демократичної Партії А.Стулгінскіса.

Комуністи Литви за прикладом російських вже восени 1918 р. розпочали боротьбу за
встановлення радянської влади в Литві. З наближенням Червоної Армії до Литви був
створений прорадянський уряд на чолі з В.Міцкявічюсом-Капсукасом. Незабаром у Вільнюсі
з допомогою Червоної армії утвердилася більшовицька влада. Радянське керівництво
прагнуло створити буферну державу між РРФСР та Польщею, й тому за наполяганням
Москви 27 лютого 1919 р. у Вільнюсі проголошено про утворення ЛітБіл РСР (офіційна
назва - Радянська Соціалістична Республіка Литви та Білорусі). Секретарем ЦВК нової
республіки став К.Циховський, а Раду Народних Комісарів очолив В.Міцкявічюс-Капсукас.
Нове державне утворення проіснувало недовго: спочатку його урядові інституції під тиском
польських військ виїхали в Смоленськ, а в червні ЦК РКП(б) ухалив рішення про розпуск
керівних органів ЛітБіл й вона фактично припинила своє існування.

Уряд незалежної Литви організував загони опору радянським військам і незабаром
Червона Армія змушена була відступити, а вже 25 серпня 1919 р. звільнила останній опорний
пункт - Зарасай. 12 липня 1920 р. у Москві був підписаний радянсько-литовський мирний
договір, за яким Литва була визнана незалежною державою з столицею у м.Вільнюс.

Після вигнання більшовиків литовці зустрілися з ще одним ворогом - польською армією.
Урядові кола новоствореної Польщі прагнули відновити державність в кордонах давньої Речі
Посполитої. Польща висувала свої права на східну частину Литви, де після Першої світової
війни виник окремий Вільнюський край або Віленщина. Перші сутички армії Литви та
Польщі відбулися в середині 1919 р. Відкрито напасти на Литву польські урядові кола не
наважилась, оскільки це викликало б гострий спротив європейських держав. 8 грудня 1919 р.
Верховна Рада Антанти затвердила лінію кордону, запропоновану маршалом Фошем, згідно з
якою Вільнюс та Сувалки відходили до Польщі. Однак Литва відмовилася визнати цей
кордон. Восени 1920 р., після досягнутих польською армією успіхів у боротьбі з радянськими
військами, активізувалися воєнні дії на території Литви: глава Польської Республіки
Ю.Пілсудський, який походив з Литви, наказав командувачу Литовсько-Білоруської дивізії
ген. Л.Желіговському створити видимість заколоту і опанувати Віденський край. 9 жовтня
польські війська захопили Вільнюс. Незабаром була створена т. зв. Серединна Литва —
'‘самостійна держава” з центром у Вільнюсі. За задумом Пілсудського, який керувався
історичними традиціями, передбачалось також об’єднати “Східну Литву” (Мінські землі
Білорусі) й “Каунаську (тобто незалежну) Литву” і відновити Велике Князівство Литовське у
складі Польщі. Однак незалежна Литва відкинула плани Пілсудського. Західні держави не
визнали Серединної Литви. У січні 1922 р. на її території були проведені “вільні вибори” за
присутності польських окупаційних військ. Сейм, “обраний” за сценарієм Пілсудського,
проголосив включення Серединної Литви до складу Польщі. У березні того ж року у Варшаві
був підписаний акт інкорпорації (включення), за яким окупована частина Литви стала
вважатись поляками частиною Польської держави. Таке рішення викликало протест з боку
Литви, яка звернулася з відповідною скаргою до Ліги Націй. Неодноразові спроби Ліги
розв’язати конфліктну ситуацію не принесли позитивних результатів. Польський уряд
приступив до посиленої полонізації Віленщини, спираючись на значний відсоток її
польського населення. Литва не погодилась з анексією Вільнюса і до 1938 р. не підтримувала
з Польщею дипломатичних стосунків.

Не менш драматичним був внутрішньополітичний розвиток Литовської Республіки з
столицею в Каунасі. Політичну систему визначила Конституція 1922 р., яка запровадила
республіканську парламентську систему з широкими повноваженнями законодавчої влади.
Парламент (сейм) формував та розпускав уряд, контролював діяльність уряду та судових
органів. Президент, якого обирав сейм, виконував почесні представницькі функції.
Конституція проголосила Вільнюс історичною та дійсною столицею Литви. У січні 1923 р. до
складу Литви за рішенням Верховної Ради Антанти увійшов Клайпедський край (на
узбережжі Балтійського моря), який до цього перебував під тимчасовою опікою Німеччини, а
від 1920 р. - Франції. Клайпеда, як єдиний портовий комплекс, мала велике значення для
країни. Однак національний склад населення цього терену був мішаним - 50,8% складали
литовці, а 41,9%- німці (1925 р.). За рішенням Паризької мирної конференції 1924 р. були
підписані Клайпедська конвенція і Статут, за якими краю було надано автономні права у
адміністрації, законодавстві. Управляв краєм губернатор, призначуваний президентом Литви,
рівні права мали литовська і німецька мова. Німецькі націоналістичні організації поступово
розбудували свої структури і діяльність, прагнучи добитися приєднання до Німеччини.

Після здобуття незалежності політичним впливом у Литовській Республіці користувалася
Християнсько-Демократична Партія, яка спільно з ідейно близькими Землеробським Союзом
і Федерацією Праці (1919 р.) будували нову державу. Перелом наступив після виборів 1926 р.,
коли до влади прийшла коаліція національних соціалістів та соціальних демократів. Був
змінений внутрішньо- та зовнішньополітичний курс країни. Щодо зовнішньої політики, то
новий уряд М.Слезявічюса звернув свій погляд на Радянський Союз, підписавши 1926 р.
договір про ненапад. Із зростанням впливу СРСР, загрозою поширення комуністичних ідей в
Литві все більшу популярність здобували заклики націоналістичних сил до встановлення
сильної влади. 1924 р. виникла партія “Союз литовських Таутінінків”, до якої влилися
“Пажанга” та Землеробський Союз. Керівні позиції в ній перебрав А.Смятона. 17 грудня
1926 р. Союз Таутінінків спільно з партією християнських демократів і при підтримці армії
здійснили державний переворот. Президентом республіки був проголошений А.Смятона.
Відбувся перехід від парламентаризму до воєнної та однопартійної влади (у квітні 1927 р.
розпущено сейм, а представників християнських демократів змусили залишити уряд). Зміна
устрою була невдовзі закріплена у новій Конституції 1928 р. За нею уся влада
зосереджувалась в руках президента А.Смятони. Протягом 1927-1936 рр. сейм не скликався.

Після державного перевороту 1926 р. політичне становище в країні залишалось
нестабільним. 1929 р. через розбіжності політичного характеру зі складу уряду був виклю-
чений В.Вольдемарас. Разом з прихильниками він розпочав боротьбу за владу, взявши
орієнтацію на Німеччину. У зв’язку з неодноразовими спробами захоплення влади 1936 р. усі
опозиційні партії були заборонені, а у сеймі залишилися тільки представники таутінінків.
Потрібна була більш авторитарна конституція. 12 травня 1938 р. була схвалена чергова
Конституція Литви, яка ввела обмеження парламентської демократії. Президент отримав
широкі повноваження, був проголошений “главою нації” та відповідальним перед “Богом та
історією”. Він мав право розпускати парламент, не посилаючись на причини, скликав та
звільняв уряд, призначав прем’єр-міністра, укладав договори тощо. Формально нова система
влади була парламентсько-президентською, а фактично - авторитарною.
Для стабілізації економічного життя Литви важливе значення мали закони про земельну і
фінансову реформи, ухвалені сеймом 1922 р. За першим частина земельного фонду була
поділена між малоземельними селянами (виплата компенсацій за конфісковану землю
розпочалась 1926 р.). Друга реформа запровадила національну валюту - літ. Стимулювали
економічне життя країни Литовський та Земельний банки. До кінця 20-х років економіка
Литви досягла довоєнного рівня. Протекціоністська політика уряду сприяла розвитку
місцевого господарства. У 1939 р. діяло 1675 промислових підприємств, 46% яких складали
заклади харчової промисловості, 22,8% - легкої, 11,7% - металообробної та машинобудівної.
До економіки активно залучався іноземний капітал (43% всіх інвестицій). У сільському
господарстві поступово визначилась спеціалізація у тваринництві на експорт. Основним
зовнішнім партнером виступала Німеччина, на яку припадало 59,4% всього експорту. Проте з
1934 р. остання, чинячи політичний вплив на Литву, почала скорочення литовського імпорту,
підвищила мита.

Поштовхом для піднесення литовської культури стало здобуття незалежності. У 1922 р.
був схвалений закон про обов’язкову 4-річну освіту (з 1936 р. - 6-річну). Шкільництво було
двоступеневим (початкова школа і гімназія). У окупованому Польщею Вільнюському краї
державні школи були переважно польськими. Подібною була ситуація у Клайпедському краї,
де з 235 державних початкових шкіл у 215 мовою викладання була німецька. Діяли
університет у Клайпеді та ряд інших вищих навчальних закладів. Тимчасова столиця держави
Каунас стала центром науки і культури. Тут було відкрито драматичний та оперний театри,
історичний музей, галерея творів імені литовського композитора і маляра Міколаюса
Чюрльоніса. У 1926 р. почала трансляції радіостанція в Каунасі, а 1936 р. - в Клайпеді.
Перший звуковий короткометражний ляльковий фільм “Сон товстуна” був знятий 1938 р.

У літературному процесі 20-х років домінуючу роль грали письменники, які розпочали
творчий шлях наприкінці XIX ст. Популярною була історична тематика. Так, Вайжгантас
(Юозас Тумас) опублікував роман-епопею “Просвіта”, в якому змалював литовський націо-
нальний рух. Він же підготував 11-томне дослідження з історії литовської літератури.

У зовнішній політиці Литва орієнтувалась на Францію та Великобританію. Актуальною
була й ідея створення Балтійського оборонного союзу: у 1923 р. Литва приєдналася до
естонсько-латвійського договору 1921 р. про взаємодопомогу. У 1934 р. була створена
Балтійська Антанта, як результат договору про дружбу та співробітництво, підписаного між
трьома балтійськими державами. Однак на практиці цей блок не проявив активної діяльності.

Польща прагнула підпорядкувати своїм впливам балтійські держави, плануючи утворити
військово-політичний блок під своїм керівництвом. На перешкоді стояла непримиренна
позиція Литви, котра вважала себе у стані війни з Польщею і вимагала повернення
Віленщини. З польського боку здійснювались неодноразові спроби тиску на каунаський уряд
з метою змусити його відновити дипломатичні відносини. На початку 1938 р. було зірвано
двосторонні переговори у Ґданську, стався інцидент на кордоні, внаслідок якого загинув
польський прикордонник. 17 березня польський уряд поставив перед Литвою ультиматум з
вимогою протягом 48 годин встановити дипломатичні відносини, погрожуючи
застосуванням сили. Ультиматум занепокоїв Париж і Москву, які виступили з демаршами.
Литовський уряд пішов на задоволення ультиматуму і відновив дипломатичні стосунки,
підписав угоди про залізничне, повітряне і телеграфне сполучення, торговельний обмін.
Невдовзі відкрились посольства в Каунасі і Варшаві.

Не маючи реальних сил протидіяти сусідам, у березні 1939 р. литовський уряд підписав з
Німеччиною договір про ненапад і змушений був погодитися з приєднанням Мемельської
(Клайпедської) області до останньої.
3.	Білорусь у складі СРСР

1 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд Білорусі ухвалив Маніфест, який
проголосив створення Радянської Соціалістичної Республіки Білорусь (РСРБ) зі столицею у
м. Мінську. 2-3 лютого в Мінську відбувся перший Всебілоруський з’їзд Рад, який ухвалив
“Декларацію про встановлення федеративного союзу між РСРБ і РРФСР”, а також
Конституцію - головний закон республіки на початковому етапі її розвитку. Згідно з нею
вища влада в країні належала з’їзду Рад, а в період між ними її здійснював Центральний
виконавчий комітет (ЦВК). Була визначена також територія РСРБ у складі Мінської та
Гродненської губерній. Смоленська, Вітебська та Могильовська губернії, що розташовані на
сході Білорусі, не ввійшли до складу РСРБ: ЦК РКП(б), побоюючись перемоги національних
білоруських сил, ухвалив рішення про приєднання вказаних територій до РРФСР. Слід
відзначити, що білоруське керівництво (Олександр Чорвяков, Дмитро Жилунович)
відстоювало цілісність республіки, підкреслюючи, що таке рішення порушує декларований
соціалістичною революцією принцип самовизначення народів. Однак їхнє звернення
залишилося поза увагою Москви. Більше того, за її вказівкою перший Всебілоруський з’їзд
Рад ухвалив рішення про об’єднання з Литовською РСР. Таким чином радянське керівництво
створювало буферну державу, яка повинна була знаходитися між РРФСР та Польщею.
Керівництва обох держав висловлювалися проти такого рішення, наголошуючи, що воно
“суперечить здоровому глузду”. Однак, 27 лютого у Вільно відбулося спільне засідання ЦВК
РСРБ та Литовської РСР, де під тиском Москви було прийняте рішення про утворення ЛітБіл
РСР (офіційна назва - Радянська Соціалістична Республіка Литви та Білорусі - РСРЛіБ) зі
столицею у м. Вільно. До складу ЛітБілу увійшли території Мінської, Гродненської,
Віденської, Ковенської та частини Сувалкської губерній. Секретарем ЦВК нової республіки
став КДиховський, а уряд об’єднаної республіки - РНК очолив В.Міцкявічюс-Капсукас.
Нове державне утворення проіснувало недовго: спочатку його урядові інституції під тиском
польських військ виїхали до Смоленська, а в червні 1919 р. ЦК РКП(б) ухалив рішення про
розпуск керівних органів ЛітБіл й вона припинила своє існування.

У той час, коли формувалися органи влади РСРБ уряд Польської Республіки не полишав
надії на приєднання частини білоруської території. У лютому 1919 р. польське командування
розпочало військові дії проти Радянської Росії, а вже 22 квітня була захоплена столиця
ЛітБілу м. Вільно, 8 серпня - Мінськ. Влітку 1920 р. радянські війська під командуванням
М.Тухачевського перейшли в наступ і в липні територія Білорусі була звільнена від поляків.
Відновлення радянської влади розпочалося схваленням у звільненому від поляків Мінську
декларації, що проголоЩувала незалежність РСРБ (її територія складалася з 6 повітів
колишньої Мінської губернії).

Успіх Червоної Армії був тимчасовим і вже восени 1920 р. поляки перейшла в
контрнаступ. Водночас активізували свої дії противники радянської влади в Білорусі. На
території зайнятого поляками Слуцького повіту 15-16 листопада був скликаний з’їзд
представників волостей та містечок, який обрав Слуцьку Раду й доручив їй організацію
національного війська, а також закликав до боротьби за відновлення влади БНР, “за
незалежну Білорусь в її етнографічних кордонах”. За короткий час було сформоване багато-
тисячне військо, яке під командуванням генерал-майора С.Булака-Балаховича 27 листопада
розпочало похід за визволення Білорусі від радянської влади. Наприкінці грудня війська
Червоної Армії змусили Слуцьку повстанську дивізію перейти польсько-радянський кордон,
де вона була роззброєна.

Ризький мирний договір 1921 р. закріпив поділ території Білорусі. На початку 1920-х
років Білорусь була поділена на три частини: західна (сучасні Гродненська та Брестська,
404
західні райони Вітебської та Мінської областей без Мінська) знаходилася у складі Польщі;
центральна утворювала державне об’єднання РСРБ, східна входила до складу Радянської
Росії.

У 1922 р. РСРБ увійшла до складу СРСР. Було поставлене питання про розширення
території республіки. У 1924 р. Всесоюзний ЦВК ухвалив рішення про повернення
Білоруській республіці 15 повітів та окремих волостей Вітебської, Смоленської та
Гомельської губерній з переважною більшістю білоруського населення. У підсумку територія
республіки збільшилася більш, ніж у 2 рази. Ще одне розширення відбулося 1926 р. за
рахунок приєднання Гомельського та Речицького повітів колишньої Гомельської губернії. На
початок 1927 р. територія РСРБ складала 125 950 тис кв. км з населенням близько 5 млн осіб,
з яких 80 % становили білоруси.

Перехід до мирного будівництва поставив перед білоруським народом ряд складних
завдань: необхідність відновлення економіки, накреслення шляхів будівництва нової
держави. Об’єднання земель Білорусі супроводжувалося швидким процесом її відбудови і
розвитку на основі “нової економічної політики” (НЕПу). Головним заходом НЕПу стала
заміна продрозкладки продподатком (1921 р.); був дозволений вільний вибір форм земле-
користування, зменшилася кількість колективних господарств, зросла кількість хуторів.
Водночас селянство отримало право вільного продажу надлишків своєї продукції. Наступним
кроком на шляху формування господарської системи НЕПу на селі став перехід з 1923 р. від
системи натурального податку до грошового, який сприяв поширенню на селі ринкових
відносин. У промисловій сфері скасовувалася надмірна централізація, зрівнялівка в оплаті
праці. Традиційна перевага дрібних і середніх підприємств на території Білорусі не сприяла
створенню промислових об’єднань (трестів). Вони почали виникати після 1925 р. Визначною
рисою НЕПу став розвиток вільної торгівлі, де провідна роль надавалася приватному
капіталу. Для встановлення збалансованих ринкових відносин між містом і селом велике
значення мала грошова реформа 1924 р.

Демократизація економічного розвитку викликала відповідні процеси в громадсько-
політичному житті. Впливовою політичною партією, яка виступала на захист інтересів
головної маси населення краю - селянства (80,6%), була Білоруська Партія Соціалістів-
Революціонерів (есерів або БПС-Р), що становила політичну опозицію до КП(б)Б. У 1921 р.
каральними органами були проведені арешти есерів та їх інтернування на територію Західної
Білорусі. Через два роки на честь третьої річниці звільнення Мінська від польських військ
була оголошена амністія всім членам білоруських національних організацій, політичним та
культурним діячам, учасникам антирадянських білоруських формувань. Це рішення мало
величезний вплив на політичне життя республіки. Так, у 1924 р. БПС-Р оголосила про свій
саморозпуск та закликала своїх прихильників до припинення боротьби проти радянської
влади. Саморозпуск партії есерів та інших національно-демократичних партій призвів до
ліквідації в Білорусі політичної опозиції.ІХвиля зростання національної свідомості білорусів
спричинила формування державної національної політики, яка отримала назву
“білорусизаціі” й почала активно реалізуватися з 1924 р. (на всесоюзному рівні вона отримала
назву “коренізації”). Вона здійснювалася у кількох напрямах: білорусизація державних
установ, громадських організацій, залучення на керівні посади представників корінного
населення, розширення вживання білоруської мови в освіті, пресі, видавничій сфері. До
1928 р. близько 80% шкіл переведено на білоруську мову навчання. З’явилися підручники
білоруською мовою: “Білоруська граматика” Б.Тарашкевича, “Географія Білорусі”
А.Смолича, “Історія Білорусі” В.Ігнатовського та ін. За кілька років були створені
національна освіта (Білоруський державний університет, 1921 р.), власна дослідна установа
(Інститут білоруської культури, 1922 р.), театр (Білоруський драматичний театр, 1926 р.)
тощо. Нова національна політика заторкнула і військову сферу: у 1923-1925 рр. була прове-
дена військова реформа, яка передбачала організацію національних територіальних частин
(проіснували до 1935-1938 рр., опісля скасовані). Національно свідомі білоруські комуністи
активно підтримували нову політику й поплатилися згодом за це своїм життям: голова РНК
РСРБ у 1920-1924 рр., нарком освіти першого радянського уряду Білорусі О.Чорвяков
покінчив життя самогубством у 1937 р.; голова РНК РСРБ у 1924-1927 рр. І.Адамович був
тоді ж заарештований і розстріляний; нарком освіти РСРБ з 1926 р., один з організаторів АН
РСРБ А.Баліцький - розстріляний.

Зміни в економічній та національній політиці викликали у багатьох білоруських діячів в
еміграції сподівання на поступову еволюцію радянської влади в бік демократії. Тому 1925 р.
на Берлінській конференції Рада БНР визнала РСРБ та оголосила про свій саморозпуск. Ряд
білоруських діячів повернулися на Батьківщину, щоб сприяти розвитку її культури та
добробуту.

Певні демократичні перетворення були закріплені в Конституції 1927 р., яка ствердила
статус республіки у складі СРСР. Вона ж визначила державними білоруську, російську,
польську та єврейську мови. Мовою міжнаціональних відносин проголошувалася білоруська.

Суперечливість процесу національно-державного будівництва РСРБ у 20-ті роки вияви-
лася в тому, що з одного боку, проходило формування білоруської державної структури, а з
другого - все більшу виразність здобували риси підпорядкування державних інституцій
Білорусі центральним (союзним) органам влади.

З другої половини 20-х років відбувається перехід до директивної економіки, транс-
формується політичний режим. Характерними рисами громадського життя Білорусі стали
тотальна централізація, державний терор аж до організації масових репресій. З більш ніж 800
учасників білоруського національного руху 1917-1924 рр. були репресовані всі, хто залишав-
ся жити на території СРСР. Далі йшли реемігранти, які повірили більшовикам і повернулися
на Батьківщину. Кульмінацією розправи над інтелігенцією в 1930-1931 рр. стала справа про
“контрреволюційну” організацію “Саюз вьізвалення Беларусі”, за якою заарештовано понад
110 представників білоруської інтелігенції. Серед них Степан Некрашевич - з 1929 р. віце-
президент АН РСРБ, мовознавець, автор праць з білоруського правопису, розробник наукової
білоруської термінології (розстріляний у 1937 р.), Всеволод Ігнатовськіш - історик,
громадський діяч, у 1921-1926 рр. нарком освіти, у 1929-1931 рр. президент АН РСРБ
(покінчив життя самогубством) та ін. Кампанія викриття “ворогів народу”, окрім фізичного
знищення, мала ще один не менш жахливий наслідок. Атмосфера підозріливості,
ідеологічного тиску, морального примусу “ламала” людей як особистостей, змушувала
відмовлятися від своїх поглядів і принципів (листи-покаяння ”у гріхах” писали Я.Колас,
Я.Купала та багато інших). “Справа СВБ” стала початком систематичних репресій в Білорусі.
У 1937-1938 рр. вони досягли кульмінації. За оцінками дослідників, жертвами репресій стали
понад 250 тис. жителів Білорусі. Загальна кількість жертв сталінізму, на думку деяких
дослідників, в Білорусі сягає 600-700 тис. осіб. Особливо важких втрат було завдано
формуванню білоруської нації та національної інтелігенції.

У ЗО- х роках у Білорусі утвердилася тоталітарна сталінська система. Конституція
1937 р., складена на основі Основного закону СРСР 1936 р., закріпила новий порядок та назву
республіки - БРСР. Конституційні норми нового документу держави мали чисто формальний
характер і не діяли у повсякденному житті.

Білорусь залишалася аграрною республікою, яка практично не мала важкої проми-
словості. Перший п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1928-1932 рр.
передбачав розширення промислового виробництва. У республіці були створені нові галузі
промисловості: паливна, машинобудівна (верстатобудівні підприємства “Енергія” та
406	'
“Комунар” у Мінську, Могильовський авторемонтний завод), хімічна (Гомельський
склозавод, Бобруйський гідролізний завод). Однак швидкі темпи індустріалізації погіршували
матеріальне становище населення. Величезну ціну заплатило за індустріалізацію селянство.
До початку першої п’ятирічки основу сільського господарства Білорусі складали індиві-
дуальні селянські господарства. Колективні господарства об’єднували лише 3% сільського
населення. Розглядаючи колгоспи як вигідний засіб викачування хлібних ресурсів з села,
радянське керівництво з кінця 1929 р. приступило до форсування колективізації. Уже на
кінець 1934 р. в колгоспах опинилися близько 75% всіх селян. За підрахунками білоруських
вчених у період колективізації понад 300 тис. селян були репресовані.

У комплексі проблем культурного будівництва важливе місце займала ліквідація
неписьменності й малописьменності населення. Назагал цю проблему вдалося успішно
подолати, й станом на 1939 р. відсоток писемності населення у віці від 9 років збільшився до
78,9% (без західних областей). До середини 20-х років була сформована система народної
освіти. У 1926 р. ухвалено постанову про загальну обов’язкову початкову освіту. За
реформою 1934 р. запроваджувалися єдині для всієї країни типи загальноосвітньої школи -
початкова, неповна середня і середня. У 1932 р. на території Білорусі нараховувався 31 вищий
навчальний заклад. Серед них слід відзначити такі як Білоруський державний університет,
першим ректором якого був відомий історик-славіст В.Пічета, Білоруський політехнічний
інститут (1920 р.), Білоруська державна академія сільського господарства (1925 р.),
Білоруська державна консерваторія (1932 р.). З 1929 р. почала діяти Білоруська Академія
Наук (з 1936 р.АН БРСР).

Політика радянської держави у сфері культури слугувала ідеологічній обробці населення,
вихованню “свідомих будівників соціалізму”, фактично слухняних виконавців волі правлячої
більшовицької партії. Білоруська радянська література, театр, музичне мистецтво, архітектура
розвивалися під неослабним контролем партії. Тим не менше національна культурна політика
на перших порах сприяла розквіту білоруської літератури. Одна з найбільш характерних її
якостей - поглиблення історичної тематики. Поряд з письменниками старшого покоління
(Я.Купала, Я.Колас) з’явилася група молодих літераторів, у переважній більшості
прихильників соціалістичної революції (літературні об’єднання “Маладняк”, “Польїмя”).
Провідною темою нової драматургії Білорусі стала соціалістична реконструкція народного
господарства. Живописні полотна також уособлювали пафос творчої праці радянського
народу. У 1928 р. був поставлений перший білоруський кінофільм “Лісова бувальщина”
(режисер Ю.Тарич).

Не меншою суперечливістю відзначалося суспільно-політичне, економічне та культурне
життя на білоруських землях, що увійшли за Ризьким договором до складу Польської
Республіки (107 тис. кв.км, 4 млн. населення). Адміністративна влада в утворених варшав-
ським урядом чотирьох воєводствах (Поліському, Новогрудському, Віденському та
Білостоцькому) повністю знаходилася в руках польських чиновників. Метою урядової
політики стало перетворення краю в аграрно-сировинний додаток Польщі, полонізація
Західної Білорусі. Промисловість була зайнята переважно переробкою сільськогосподарської
сировини (понад 80% населення краю займалося сільським господарством), переважала
харчова та деревообробна галузі. Відбувалося насаджування військових колоністів -
осадників, які отримували землю на пільгових умовах і були фактичною військовою та
політичною опорою польського режиму. Станом на 1934 р. на території Західної Білорусі
було поселено близько 9 тис осадників. Через відсутність засобів для проживання досить
активних форм набрала еміїрація: за період від 1925-1938 рр. з краю виїхало понад 78 тис.
осіб. Соціальний гніт поєднувався з національним: закривалися білоруські навчальні та
культурно-освітні заклади. На початку 1929/1930 н. р. залишилися 23 білоруські початкові
школи для населення у 2,5 млн. осіб і відкрито 44 двомовні (утраквістичні) школи. Кількість
білорусів у Віденському університеті, єдиному вищому навчальному закладі, який обслуго-
вував населення Західної Білорусі, у 1934 р. склала 1,55%.

Білоруський національно-визвольний рух на підвладних Польщі територіях був
різнобічним. Проти встановлення польської влади виступали передусім партії лівого
спрямування. Лідери національно-демократичних партій (Б.Тарашевич, Я.Воронка) розра-
ховували на допомогу керівництва Польської держави в реалізації ідеї незалежності Білорусі.
Однак реальність швидко розвіяла ці сподівання. Суперечки щодо вибору тактики
спричинили розкол у білоруському національному русі: Рада БНР на чолі з ЯЛьосиком
висловилася за угодовську політику; більшість білоруських есерів та соціалістів-федералістів
у грудні 1919 р. сформувала новий склад Ради. Нові керівні органи БНР підтвердили акт від
25 березня 1918 р. “Про незалежність Білорусі”, висловили протест проти польського
панування в Білорусі. У відповідь влада провела арешти найбільш активних діячів партії
есерів, яка змушена була перейти на нелегальне становище. З початком активної колонізації
та полонізації краю відбувся черговий розкол білоруських національних сил: частина
сподівалася у боротьбі за незалежність на допомогу держав Антанти, інша-СРСР.

Особливе місце у соціальному та національно-визвольному русі в Західній Білорусі
займали білоруські національні партії та організації. Провідну роль відігравала Білоруська
Християнська Демократія (БХД), яка об’єднувала головним чином білорусів-католиків. У
1936 р. з метою поширення впливу на православну частину населення вона була перей-
менована у Білоруське Національне Об’єднання (БНО). Програмними гаслами партії були
недоторканність приватної власності та боротьба за національну державу. Під впливом БХД
знаходився Білоруський інститут господарства та культури, заборонений польською владою у
1936 р.

На території Західної Білорусі діяли організації та партії комуністичного напрямку. У
1923 р. виникла Комуністична Партія Західної Білорусі (КПЗБ) як складова частина
Комуністичної Партії Польщі; Комуністичний союз молоді Західної Білорусі як автономна
організація комсомолу Польщі. Під їх ідейним керівництвом перебувала легальна револю-
ційна організація Білоруська Селянсько-Робітнича Громада (1925-1927 рр., лідер
Б.Тарашевич). Її програмним гаслом було відокремлення Західної Білорусі від Польщі та
об’єднання з БРСР. Важливу роль у громадсько-політичному житті Західної Білорусі
відігравало культурно-освітнє Товариство Білоруської Школи (ТБШ).

Напередодні Другої світової війни територія Білорусі була розділена. У БРСР за
допомогою репресивної політики “будувався соціалізм”, а населення Західної Білорусі
зазнавало полонізації та асиміляції.

4.	Польща у міжвоєнний період

Формування устрою і кордонів. Проголошення відновлення Польської держави, яке
відбулося у листопаді 1918 р., залишало відкритим питання про її устрій та кордони.
Найвищу владу в країні до скликання Законодавчого сейму обійняв як Тимчасовий
Начальник Держави Юзеф Пілсудський. У країні склалась непевна політична ситуація,
оскільки різні партії й угруповання претендували на владу, точилась воєнна і дипломатична
боротьба за кордони нової держави, проходило будівництво державного апарату.

У результаті січневих 1919 р. виборів до Законодавчого сейму на території колишнього
Королівства Польського та Західної Галичини було обрано 256 послів. Ряд польських земель
(Великопольша, Помор’я, Верхня Силезія) формально ще належали Німеччині, у Східній
Галичині йшла боротьба за приналежність даної території, Тєшинська Силезія була зайнята
чеськими військами. Тому польські урядові кола визнали представниками цих територій
послів, які перемогли на останніх виборах до парламентів держав-окупантів. Найбільший
успіх на виборах мала національна демократія (ендеки, з 1919 р. офіційна назва партії
“Селянсько-Національний союз”, політична програма спиралася на ідеологію націоналізму),
на другій та третій позиціях опинилися впливові політичні сили в селянському русі
відповідно Польське Строннінтво Людове “Визволене” (ПСЛ “Визволене”) і ПСЛ “Пяст”, на
четвертій - Польська Партія Соціалістична (ППС, виступала головною силою соціал-
демократичного напрямку польського робітничого руху). Очевидними були успіхи правих та
центристських сил, які робили наголос на відбудові державності і поміркованих реформах.
Зрештою на цьому виборча кампанія не завершилась: вибори проходили поетапно, по мірі
вирішення територіальних проблем. Остаточно склад сейму сформувався у березні 1922 р.,
коли до нього увійшла остання група обраних - 20 послів з Віленщини. Вибори до сейму
завершували перший етап творення відродженої держави. Сейм затвердив тимчасові
принципи функціонування держави, що отримали назву "Малої Конституції” (1919 р.).
Законодавчу владу представляв сейм, а виконавчу - Начальник Держави спільно з урядом.

У січні 1919 р. у Парижі розпочала роботу мирна конференція з питань післявоєнного
врегулювання. На територіях, що їх польські урядові кола планували включити до держави,
склалась складна ситуація. Незважаючи на капітуляцію на західному фронті, Німеччина не
збиралася залишати території Великопольщі, Помор’я, Верхньої Силезїї із значною кількістю
польського населення. 27 грудня 1918 р. у Великопольщі вибухло повстання проти
німецького панування. Перша хвиля повстанських боїв завершилася у другій половині січня
1919 р. визволенням Познані та провінції. Однак долю спірної території мала вирішити мирна
конференція.

Верховна Рада країн Антанти повинна була також розв’язати польсько-чехословацьке
суперництво щодо території Тєшинської Силезїї. Ще в листопаді 1918 р. між двома
державами була досягнута угода про демаркаційну лінію, яка була порушена урядом
Чехословаччини й чеські війська в січні 1919 р. окупували всю спірну територію. Водночас
від листопада 1918 р. тривала польсько-українська війна за Східну Галичину. Урядові кола
Польщі прагнули відновити державність в кордонах давньої Речі Посполитої, а тому
висували свої права на східну частину Литви, територію Білорусі. У політичних середовищах
Польщі побутували два підходи до проблеми східних кордонів: пілсудчики сповідували
концепцію “федералізму” або створення на східних кордонах країни низки самостійних
держав під протекторатом Польщі; ендеки та їх прихильники проводили у життя доктрину
“інкорпорації” або включення до складу Польщі низки територій, котрі у минулому входили
до складу Речі Посполитої.

Версапьський мирний договір з Німеччиною від 28 червня 1919 р. визначив польсько-
німецький кордон. За ним до Польщі відійшли майже вся Великопольща і частина Східного
Помор’я без Ґданська (місто отримало статус вільного під контролем комісара Ліги Націй).
Водночас передбачалося проведення плебісцитів у Верхній Силезїї, Вармїї та Мазурах.
Польща підписала також додатковий договір (т.зв. "Малий Версапьський договір’*) щодо
захисту прав національних меншостей. У липні 1920 р. відбувся плебісцит у Вармїї, Мазурах і
Повіслі. Названі території, за винятком 5-ти гмін, були визнані за Німеччиною. Голосування
припало на найбільш несприятливий для Польщі час, коли вона зазнала ряду воєнних поразок
у війні з радянською Росією. Передбачаючи подібний розвиток подій у Верхній Силезїї,
польські патріотичні кола підготували два повстання (у серпні 1919 р. та в серпні 1920 р.), які
мали відіграти роль “збройної демонстрації” на користь польської справи в очах могутніх
держав Заходу. 20 березня 1921 р. відбувся плебісцит: за приєднання Силезїї до Польщі
висловилось близько 40% населення. Значний вплив на результати голосування мала участь в
ньому німецьких емігрантів. У результаті такого розвитку подій почалося третє повстання
(травень 1921 р.). У жовтні 1921 р. Рада Ліги Націй прийняла остаточне рішення щодо поділу
Верхньої Силезії: до Польщі відійшло близько 29% території, що підлягала плебісциту, та
46% її населення. Після тривалих переговорів 15 травня 1922 р. у Женеві була підписана
польсько-німецька угода про врегулювання поділу території Верхньої Силезії.

Значну допомогу в оволодінні ситуацією на польсько-українському фронті надала
Ю.Пілсудському польська армія генерала Ю.Галлера, яка прибула з Франції у квітні 1919 р.,
та дивізія генерала Л.Желіговського з Румунії. У липні 1919 р. територія Східної Галичини
була окупована польськими військами. 21 листопада 1919 р. Верховна Рада Паризької
конференціїзатвердила проект статуту для Східної Галичини, що передбачав її автономію. За
ним Польща отримала мандат на тимчасове управління цією територією протягом 25 років
під наглядом Ліги Націй. 8 грудня 1919 р. було ухвалене ще одне рішення, яке передбачало
можливість для польського уряду організувати свою адміністрацію лише на землях,
розташованих на захід від р. Західний Буг. Лінія, вздовж якої проходив східний кордон
Польщі, увійшла в історію як "лінія Керзона” (за пропозицією англійського міністра
закордонних справ). Вона визначала приблизний кордон між етнічними територіями поляків
та українців.

Загроза експансії комунізму змусила Польщу шукати союзника. 22 квітня 1920 р. був
підписаний договір між урядами Польщі та УНР (“пакт Пілсудський-Петлюра”). Польська
сторона визнала незалежність УНР та її уряд на чолі з С.Петлюрою; українська - підтвердила
демаркаційну лінію польсько-українського кордону по р. Збруч, встановлену у вересні
1919 р., вимушено визнавши перехід Східної Галичини й Західної Волині до Польщі.
Підписана військова конвенція (25 квітня 1920 р.) визначала умови спільного проведення
анти-більшовицьких воєнних дій в Україні, які розпочалися у квітні 1920 р. походом
польсько-українських військ на Київ. У травні вони опанували українську столицю. Однак
незабаром ініціатива на фронті перейшла до Червоної Армії, і вже у червні 1920 р. польські
війська залишили Київ і почали відступ. 12-15 серпня відбулася вирішальна битва за
Варшаву, в ході якої Червона Армія зазнала великих втрат і змушена була відступити (битва
під Варшавою була названа публіцистикою “дивом на ВіслГ). Польсько-радянська війна
виснажила обидві сторони. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький мирний договір, згідно
якого Польща визнавала незалежність радянських України та Білорусі. Західні українські
землі залишались під пануванням Польської Республіки. До Польщі відійшли етнічні
білоруські землі: сучасні Гродненська, Брестська області, західні райони Вітебської та
Мінської областей. Ці території разом з містом Вільно та найближчими східними повітами
Литви, захопленими Польщею в 1920 р., отримали неофіційну назву “ЗахіднаБілорусь”.Вона
була поділена на 4 воєводства: Поліське, Новогрудське, Віденське та Білосгоцьке.

Під час наступу радянських військ на Польщу вирішувалося ще одне спірне
територіальне питання - Тєшинської Силезії. На підставі рішення міжнародної конференції у
Спа Рада Послів у липні 1920 р. схвалила рішення про скасування передбачуваного раніш
плебісциту й арбітражне вирішення проблеми. Польща отримала 1000 кв.км (на 21% менш,
ніж Чехословаччина) і 143 тис. населення цього району.

У середині 1919 р. почалися польсько-литовські військові сутички. 8 грудня 19191
Верховна Рада Антанти затвердила лінію кордону, запропоновану маршалом Фошем, згідні
якою Вільнюс та Сувалки відходили до Польщі. Однак Литва відмовилася визнати й
кордон, а польська армія у свою чергу активізувала воєнні дії на території Литви. 9 жовн
1920 р. польські війська генерала Л.Желіговського під виглядом “заколоту” захопи
Вільнюс, де була створена штучна держава т.зв. “Серединна Литва” з центром у Вільнюсі!
Мінських землях Білорусі Пілсудський планував створити ще одну “Східну Литву”. Спіли
з “Каунаською Литвою” всі три частини планувалося об’єднати у Велике Князівство
Литовське в складі Польщі. Західні держави не визнали Серединну Литву. У січні 1922 р. на її
території були проведені “вільні вибори” за присутності польських окупаційних військ,
режиму поскленого терору проти литовців. Сейм, “обраний” за сценарієм Ю.Пілсудського
(він походив з Віленщини), проголосив включення Серединної Литви до складу Польщі. У
березні того ж року у Варшаві був підписаний акт інкорпорації і з цього моменту окуповану
частину Литви поляки почали називати польською провінцією.

Парламентська демократія. 17 березня 1921 р. Законодавчий сейм ухвалив
Конституцію Польської Республіки, яка запроваджувала парламентський устрій. Законодавча
влада належала двопалатним Національним зборам - сеймові та сенату, виконавча -
президенту та уряду. Конституція містила широкий перелік громадянських прав. За
національними меншинами визнавалося право збереження національної самобутності,
розвитку мови та культури. Передбачалося існування в межах самоврядування автономних
структур національних меншин. Головний документ держави являв собою важливої ваги акт,
який, залежно від характеру урядів, робив можливим поступ на шляху демократизації
суспільного життя країни.

У листопаді 1922 р. відбулися вибори до парламенту. Блок правих партій “Хієна”
(об’єднання націоналістично-клерикальних сил у спільний виборчий блок під назвою
“Християнський Союз Національної Єдності” під керівництвом ендеків) дещо збільшив своє
представництво в сеймі. Праві отримали найбільший відсоток місць в сенаті. Однак склад
парламенту свідчив про брак виразної більшості, здатної сформувати стабільний уряд.
Аналогічні труднощі виникли при обранні глави держави. У результаті п’яти турів
голосування перемогу здобув кандидат від частини лівих (ПСЛ “Визволене”) та національних
меншин міністр закордонних справ професор Ґабріель Нарутович. 14 грудня 1922 р.
Ю.Пілсудський передав усі повноваження Г.Нарутовичу. Інститут Начальника Держави був
скасований.

Однак ситуація в країні залишалася напруженою. Блок “Хієна” не бажав визнавати
повноважень нового президента, наголошуючи, що він обраний чужими національностями
(перевага на виборах була забезпечена Г.Нарутовичу частково голосами блоку національних
меншин та “Пясту”). У країні була організована бурхлива антипрезидентська кампанія.
16 грудня 1922 р. на відкритті виставки творів мистецтва Ґ.Нарутович був убитий прихиль-
ником ендеків. У результаті нових виборів перемогу здобув кандидат від центру та лівих
Станіслав Войцеховський. Новообраному президенту довелося діяти в надзвичайно складній
внутрішньо-полїтйЧНій“'обстановці. Переговори з приводу утворення уряду більшості
призвели до підписання у травні 1923 р. угоди про співробітництво між партіями центру та
правих (так зв. “Лянцкоронський пакт ”). Завдяки їй був сформований уряд Вінцентія Віпюса
- лідера ПСЛ “Пяст”, діяльність якого припала на період найглибшої суспільної кризи,
викликаної інфляцією. У грудні 1923 р. на хвилі робітничих заворушень (повстання у
Кракові) уряд пішов у відставку, а новий позапарламентський уряд очолив економіст
Владислав Грабський.

Польща була аграрною країною з відсталою і дезінтеїрованою економічною структурою.
Сільське господарство базувалося на великому подрібненні селянських господарств, перевазі
великої земельної власності. Закон про земельну реформу був схвалений ще 1920 р. під час
польсько-радянської ційни. Але його реалізація відкладалася. У 1925 р. польський уряд провів
земельну реформу. Вона сприяла зміцненню сільських господарств, розселенню селян на
хутори (розпочалася парцеляція земельних угідь з повною компенсацією за втрачену землю)
та підвищенню продуктивності сільського господарства. Парцеляції піддавалися земельні
угіддя, що перевищували 180 га, а на західноукраїнських та західнобілоруських теренах -
понад 300 га. Така різниця у площах пояснювалася прагненням урядових кіл обмежити
наділення землею українських та білоруських селян.

Незначними були успіхи в розитку промисловості. До них слід віднести будівництво
портового міста Ґдині, яке стало єдиним морським портом Польської держави і займало одне
з перших місць за інтенсивністю вантажоперевезень на Балтійському морі.

Позапартійному урядові В.Грабського вдалося подолати інфляцію, здійснити грошову
реформу й запровадити 1924 р. нову валюту - злотий. Значними були здобутки уряду у
реалізації соціального страхування. Господарське життя поступово налагоджувалось.

Державний переворот 1926 р. і режим санації. Політичний розвиток країни супро-
воджувався боротьбою за владу між пілсудчиками, ендеками, селянськими і соціалістичними
партіями. Більшої гостроти їй надавала нестабільність обстановки на східних територіях, де
українці, білоруси, литовці не бажали визнавати польської адміністрації. Особливо напру-
жено складались стосунки у Східній Галичині, де українські національно-радикальні сили
(УВО) чинили акти саботажу і терору проти польської адміністрації. Відсутність стабільної
більшості у сеймі й неможливість схвалення ним єдиної політики викликала нарікання різних
верств населення. Суспільство ще не було підготовлене до демократичних засад державного
життя. Крім того, ці засади постійно порушувались як щодо національних меншин, так і
стосовно бідніших верств населення. У 1925-1926 роках погіршилась й економічна ситуація,
викликана митною війною з Німеччиною.

Уряд В.Грабського виявився безсилим перед зростаючими проблемами. Невдоволення
населення вміло підігрівалося пілсудчиками, котрі вину за помилки уряду покладали на сейм
і парламентську демократію, яка, на їх думку, загрожувала існуванню незалежної Польщі.
Ю.Пілсудський зберігав значнідщдиви в армії і серед своїх прихильників у лівих та
центристських партіях. Й травня^ 19£Й р. група військ під командуванням Ю.Пілсудського
здійснила похід на ВаршавуГТП5чалася боротьба з вірними президенту та уряду військами.
Щоб уникнути її переростання в громадянську війну, президент С.Войцеховський прийняв
рішення про відставку і передав свої повноваження маршалку (голові) сейму - Мацею Ратаю.
У свою чергу, Ю.Пілсудський не мав наміру встановлювати диктаторську владу і визнав"
конституційні повноваження М.Ратая. Останній закликав до припинення збройної боротьби.
У підсумку реальна влада опинилась у руках Пілсудського, який мав можливість
розпоряджатись нею на свій розсуд. Здійснений Ю.Пілсудським державний переворот поклав
край періоду парламентського урядування. Він відбувся у час, коли в багатьох європейських
країнах з’явились ознаки кризи демократичних форм правління, неспроможних успішно
розв’язувати назрілі суспільні проблеми.

Проте Ю.Пілсудський прагнув зберегти формальні риси демократії. На травневих 1926 р.
виборах президента його обрали главою держави. Але він відмовився від посади,
наголошуючи на недостатніх повноваженнях президента. За його пропозицією в результаті
голосування третім президентом Польської Республіки став професор Львівської політехніки
Ігнацій Мос^ицький. Однак реальна влада залишилась в руках Пілсудського, який посів
Нексл^итуційну 'посаду Генерального інспектора Збройних Сил, зберігаючи контроль над
армією. За його вказівкою в обхідгСеиму фбргувапись'уряди Гадміністрація, приймались
важливі державні рішення. Поступово склався авторитарний режим, що ґрунтувався на
виконанні рішень, які приймались Пілсудським у колі його найближчих соратників.
Зустрівшись з опозицією парламенту і політичних партій, пілсудчики прагнули замінити
діючу Конституцію 1921 р. іншою, яка б їм більше відповідала. Пілсудчики прийшли до
влади під гаслами^сан^діГ^оздоровлення) державного життя й тому встановлений режим
також називають "‘санаційним ”.

І
Державний переворот знайшов підтримку серед більшості партій лівої орієнтації: від
ППС, ПСЛ “Визволене” до забороненої Комуністичної Партії Польщі (КПП), котрі вважали,
що метою Ю.Пілсудського є обмеження впливу правих. Однак після схвалення “серпневого
закону” 1926 р., який надавав широкі повноваження президенту і обмежував права парла-
менту на користь виконавчої влади, усі вони перейшли в опозицію до нового режиму. Таке
зближення політичних партій, котрі намагались виступити на захист конституції і проти
порушення громадянських прав, мало місце в 1929 р. Тоді було утворено опозиційний блок
під назвою “Центролів” (об’єднання центристських та лівих партій, повна назва “Союз
захисту прав і свободи народу”). Поза “Центролівом”' знаходилася нелегальна КПП і
пов’язані з нею суспільно-політичні організації. Окремим табором проти режиму виступали
ендеки та їх прихильники серед інших політичних угруповань.

Завдяки позиції “Центрол іву” в грудні 1929 р. змушений був піти у відставку уряд на чолі
з полковником К.Світальським (увійшов в історію як “уряд полковників”, оскільки всі його
міністри, включно з прем’єром, були військовими і становили групу найближчих соратників
Ю.Пілсудського). А вже у червні 1930 р. у зв’язку з ігноруванням сейму урядом та втратою
можливості легальної боротьби, в Кракові був скликаний Конгрес Захисту Прав і Свободи
Народу. На ньому була схвалена резолюція, яка містила заклики до захисту демократії та -
повалення режиму Ю.Пілсудського. У цій ситуації Ю.Пілсудський восени 1930 р. перейшов
до активних дій: він очолив уряд, а президент за його розпорядженням оголосив про
достроковий розпуск сейму та сенату. Були заарештовані та ув’язнені у Брестській фортеці
лідери антисанаційної опозиції. Проведені у листопаді 1930 р. вибори до парламенту ввійшли
до історії під назвою “брестських”. Під тиском пілсудчиків правлячий табір, який незадовго
перед тим створив власну політичну організацію Безпартійний Блок^Співпраці-^-Урядом
(1927 р.), здобув очікувану перемогу. З 444 мандатів Безпартійний блок отримав 249,
“Центролів” - 79, ендеки - 63. Опозиція втратила важливий інструмент політичної боротьби
проти санації, яким раніше була парламентська більшість.

Загострилися і міжнаціональні відносини. Згідно проведеного у 1921 р. перепису
населення з 27,2 млн. осіб поляки складали приблизно 65%, українці - 16%, євреї - 10%,
білоруси - 5%, німці - 4%, росіяни, чехи, литовці та інші - 1%. Серед польських партій та їх
представників у сеймі, не було єдності у вирішенні національного питання. Особливо важко
було виробити єдину програму в ситуації, коли держава щойно отримала незалежність, а в
суспільстві надалі панували традиційні стереотипи “історичної Польщі”, яка простягалась би
“від моря до моря”. Найбільш неприхильну позицію щодо національних меншин займали
ендеки та громадські організації, що перебували під її впливом. їхнім програмним гаслом
була полонізація західних та східних територій шляхом поступової денаціоналізації
слов’янських меншин і примушування німецького та єврейського населення до еміграції.

Особливої гостроти набули польсько-українські відносини. Західноукраїнське населення
сприймало встановлену владу як окупаційну й не' бажало миритися з нею. Чергові польські
уряди не проводили послідовної національної політики, лавіруючи між концепцією
обмеженої автономії та асиміляції. У 1930 р. під час загострення політичної ситуації в країні
радикальні українські сили організували у Галичині протестаційну кампанію, яка
супроводжувалась саботажем і знищенням майна держави, польських осадників. У відповідь
польські урядові кола провели брутальну каральну операцію, офіційно названу
“пацифікацією” (“умиротворенням”). У її ході було вчинено погроми в українських
культурно-освітніх організаціях, проведено принизливі тілесні покарання активістів
українського руху. Разом з тим, українське населення одержало певні можливості для
легальної діяльності, створення політичних партій і громадських організація, видання
національної літератури і періодики. Єпроби українських політиків?(УНДО, УСРП, УСДП та
*	£	і'	413
інших) досягти компромісу з польською владою на засадах надання українцям територіальної
автономії в межах Польщі не принесли очікуваних результатів. Нетривалий період
“нормалізації” стосунків (1935-1937 рр.), як і попередні спроби порозуміння, закінчився
невдачею. Пілсудчики не збирались підпорядкувати національні інтереси засадам демократії.
Результатом було поступове посилення радикально-націоналістичних впливів в середовищі
української молоді, яка ставила завдання здійснення “української національної революції” за
будь-яких умов (Організація Українських Націоналістів). Націоналісти вдались до терору
проти польських керівників, було вбито одного з провідних пілсудчиків Т.Голувку (1932 р.),
міністра внутрішніх справ Б.Перацького (1934 р.) та інших. Такі дії викликали репресії проти
українського населення. Конфлікт постійно зростав.

На початку Ц934/р. пілсудчикаммалось за допомогою махінацій провести через сейм
проект нової Конституції. У к^ггні [93£р. вона була підписана Пілсудським і вступила у дію.
Конституція значно зміцнила президентську владу і обмежила права парламенту та виборців.
Вона завершила процес перебудови державного устрою з демократичного у авторитарний.
Однак у порівнянні з тоталітарними устроями Німеччини та СРСР обрана Польщею система
обмеженої демократії залишала в дії достатньо широкі громадянські свободи.

У травні 1935 р. маршал Ю.Пілсудський помер. Його заслуг у боротьбі за незалежність
ніхто не міг заперечити, хоча багато хто в суспільстві не схвалював травневого перевороту, а
тим більше обмеження демократичних свобод. Генеральним інспектором збройних сил став
генерал Едвард Ридз-Смігли, який після усунення від влади конкурентної групи “полков-
ників” на чолі з В.Славеком перебрав на себе функції неформального диктатора.
Президентом залишився І.Мосьцицький. Влітку 1935 р. було затверджено новий виборчий
закон, на основі якого восени проведено вибори до парламенту. Усі опозиційні партії
виступили з гаслом бойкоту виборів. Санація зазнала відчутної поразки: 54,1% виборців не
взяли участі в голосуванні.

У травні 1936 р. новим прем’єром став генерал Ф.Славой-Складковський, уряд якого
найдовше протримався при владі у незалежній Польщі (до вересня 1939 р.). Склад уряду
свідчив про стабілізацію і рівновагу між двома головними санаційними фракціями:
поміркованою групою президента І.Мосьцицького та військовою Е.Ридза-Смігли. Зовніш-
ньою політикою незмінно керував міністр закордонних справ Юзеф Бек.

Період, що передував вибуху Другої світової війни, характеризувався серйозними
змінами у розстановці політичних сил. Генеральська група санації на чолі з Е.Ридз-Смігли
намагалася знайти порозуміння з сеймовими правими, які здобували все більші впливи в
суспільстві. Чергові спроби інтеграції санаційного табору були здійснені 1937 р., коли було
утворено нове політичного угруповання - Табір Національної Єдності (“Обуз з’єдноченя
народовего” - ОЗН). Його програма ґрунтувалась на принципах солідаризму і націоналізму.
Однак жодна з поважних політичних організацій і партій не виявила бажання приєднатися до
ОЗН. У діяльності правлячого табору посилились тоталітарні й великодержавні риси, все
більший вплив на внутрішню і зовнішню політику чинили агресивні військові кола.
Напередодні війни (1938 р.) вони ухвалили план прискореної полонізації східних теренів,
який позбавляв українців та інші національні меншини будь-яких прав. Сили антисанаційної
опозиції намагались утворити спільний фронт боротьби проти режиму санації. У 1936-
1937 рр. по країні прокотилися численні робітничі, селянські страйки та демонстрації під
демократичними гаслами. За кордоном почала формуватись опозиційна режиму Партія
Праці, до якої увійшли видалені з країни В.Сікорський, представники християнських
демократів та інших політичних груп. Однак брак єдності не дозволив об’єднати опозиційні
сили. Лівому табору було нанесено потужний удар: 1938 р. Виконком Комінтерну за
вказівкою радянського диктатора Й.Сталіна розпустив Комуністичну Партію Польщі та її
складові частини - КПЗУ та КПЗБ, а їх діячів було репресовано у СРСР.

Певну роль у злагодженні політики правлячого табору відіграла економічна ситуація.

Поліпшення господарської кон’юнктури дозволило до 1937 р. подолати кризові явища в
промисловості і сільському господарстві. Програму економічного розвитку запропонував
віце-прем’єр Е.Квятковський на засіданні сейму у червні 1936 р. Вона передбачала виконання
4-річного плану розвитку продуктивних сил шляхом збільшення державних капіталовкладень
у будівництво промислових об’єктів. План закладав, що протягом 4-х років держава виділить
до 1,8 млрд. злотих на розбудову промислових підприємств, електростанцій, доріг у
центральних районах Польщі, що дозволить оновити господарський потенціал, зміцнити
обороноздатність, створити нові робочі місця. Одночасно почалась реалізація 6-річного плану
модернізації польської армії. На початку 1937 р. уряд оголосив про план створення
Центрального Промислового Округу (ЦОП) у трикутнику між Віслою і Саном. Район було
обрано з огляду оборонних інтересів. На початку 1936 р. Польща отримала кредит у 2 млрд.
франків від Франції, який було скеровано на будівництво ЦОП.

У вересні 1938 р. президент І.Мосьцицький за погодженням з Е.Ридз-Смігли розпустив
обидві палати парламенту з поясненням, що вони не відбивають політичного спектру
суспільства. Вибори відбулися у листопаді того ж року; у них взяла участь більша частина
населення. Тоді ж пройшли вибори до органів територіального самоврядування, в яких успіху
добилася опозиція. Тривожні події на міжнародній арені притишили політичну боротьбу в
країні.

У міжвоєнний період поступово затиралися й зникали регіональні відмінності, які були
відчутними на початку існування держави (“кролев’яни”, “галіціяни”). їм на зміну приходили

нові регіональні пов’язання, чому служило поширення впливів засобів масової інформації -

преси, радіо, кіно. Помітно зросла чисельність і впливи нової соціальної верстви - інтелігенції
або людей, пов’язаних з розумовою працею чи творчістю. Суспільна свідомість поляків

формувалась під величезним впливом національної ідеології, біля новочасних підстав якої
стояли ендеки, а також війн за кордони держави. Глибоко вкоріненим уявленням було

переконання про справедливість польських кордоців на сході.

Утворення держави розпочало і швидко просунуло вперед національну й культурну
інтеграцію польської нації, формування загальнонаціональної культури. Важливим моментом
культурного розвою була демократизація міжнародних стосунків, освітній, соціальний,
політичний і культурний поступ ширших верств суспільства, які отримали більший доступ до
культурних цінностей. Нові засоби комунікації внесли відчутні зміни у поширення
культурних здобутків серед ширших верств населення. Надзвичайне значення для поширення
культури серед мас мало радіо. Перша радіостанція була створена у Варшаві 1925 р., а в
1939 р. їх було вже 11. Кількість абонентів зросла з 48 тис. у 1926 р. до понад 1 млн. у 1939 р.
Усе більшої популярності набував кінематограф. У 1929 р. було засноване творче об’єднання
“Старт”. У ньому розпочали діяльність талановиті режисери Александр Форд, Юліуиі Гардан
та інші. Відбулись значні зміни у художній літературі. Від настроїв романтичної ейфорії,
пов’язаної з реалізацією мрій багатьох польських патріотів, літературна творчість поступово

перейшла до осмислення складних соціальних і морально-етичних проблем. Плеяда молодих
талановитих поетів пройшла шлях еволюції від авангардного мистецтва до піднесення
загальнолюдських проблем. Це торкалось іронічної поезії Юліана Тувіма (1894-1953),

гуманістчного віршування Антоні Слонімського (1895-1976) і багатьох інших. Польські
письменники намагалися розкрити таємниці людської свідомості та її змін під впливом
життєвих обставин. Романи Зоф ’ї Налковської (1884-1954) змальовували психологію різних
верств нового польською суспільства (“Роман Терези Геннерт^), великий суспільний
резонанс викликала повість Стефана Жерамського “Провесінь” (1925 р.), яка у художній
формі показувала драматизм долі людини у воєнній і революційній завірюсі. У патріо-
тичному дусі з романтичним відтінком писав численні твори пілсудчик Ю.Каден-
Бандровський (1885-1944), які із захопленням читала польська молодь. Автором популярної
4-томної епопеї “Ночі і дні” була майстриня психологічної прози Марія Домбровська (1889-
1965). Польське культурне життя розвивалося в річищі загальноєвропейських тенденцій, усе
більше набуваючи гуманістичного звучання.

Польща у міжнародних відносинах. Погіршення міжнародної ситуації спричинило
актуалізацію для Польщі оборонних питань. Завдяки своєму геополітичному розташуванню
вона становила невралгічний вузол суперечностей головних європейських держав - Франції,
Німеччини, Радянського Союзу. Серед багатьох проблем, що постали перед закордонною
політикою Польщі, стала дилема двох великих сусідів на сході та заході - СРСР та
Німеччини. Пошук рішень йшов трьома шляхами. Перший з них був звернений до держав-
переможниць у Першій світовій війні, в першу чергу до Франції та Великобританії. Однак,
незважаючи на численні спроби польського уряду встановити приязні стосунки з
Великобританією, протягом 20-х років ці кроки не давали позитивних результатів. Більш
приязною виявилася Франція, у сферу впливу якої й потрапила Польща. У 1921 р. вона
підписала союзний договір з Францією, який зобов’язував сторони надавати взаємну
допомогу в разі німецької агресії.

Другий напрямок передбачав створення системи союзів, яка охоплювала б менші держави
Центральної та Південно-Східної Європи: Румунію, Чехословаччину, Югославію. Пошуки
гарантій незалежності привели польський уряд до підписання у 1921 р. польсько-румунської
угоди про союз та взаємодопомогу у випадку конфлікту на східному кордоні. Через наявність
територіальних суперечностей з Чехословаччиною Польщі не вдалося укласти політичну
угоду з цією державою. Окрім того через опір Чехословаччини та певною мірою Югославії
Польща не була включена до блоку Мала Антанта.

Третім напрямком стала спроба нормалізації відносин з двома великими сусідами. Після
приходу до влади в Німеччині Гітлера початково спостерігалося загострення польсько-
німецьких відносин, зокрема через демонстрації нацистів в Ґданську та посилення їх
антипольської кампанії в питаннях “коридору” та Силезії. Польща реагувала на них спробами
зближення з Чехословаччиною і СРСР, військовими демонстраціями, які змусили Гітлера
дещо змінити свою політику. Новий райхсканнлер хотів виграти час для здійснення
масштабних планів озброєння. У січнИ934^р. була підписана польсько-німецька Декларація
про незастосування зброї при виникненні спірних питань. НімецькРіїГ'уряд припинив'
антигібльську пропаганду в пресі, пожвавились економічні відносини між двома країнами.

Щодо СРСР, то польсько-радянський кордон був встановлений у березні 1921 р. У
забезпеченні своїх кордонів були зацікавлені обидві сторони, й у 1932 р. був підписаний
польсько-радянський Договір, про ненапад. Ю.Пілсудський та його наступники уникали
одностороннього зближення з однією сусідньою державою, дотримуючись стратегії “двох
ворогів”. Польща не підтримала ідею т.зв. “Східного пакту”, яку намагалась реалізувати
Франція в 1934-1935 рр., але водночас відхилила спроби втягнути себе в русло анти-
радянської політики, відмовившися приєднатись до “Антикомінтернівського пакту”.

У 1934 р. варшавський уряд денонсував “Малий Версальський договір”, приєднавшись
тим самим до держав, які не визнавали Версальського устрою, якому Польща значною мірою
завдячувала своїм існуванням. Коли німецькі війська входили на територію Австрії,
17 березня 1938 р. польський уряд скерував ультиматум Литві, вимагаючи негайного
встановлення дипломатичних стосунків. Литовський уряд прийняв польські умови.
Мюнхенська угода 1938 р. про поділ Чехословаччини спонукала Польщу скерувати 1
жовтня Чехословаччині ультиматум і протягом першої декади жовтня приєднати до країни
спірну територію Тєшинської Силезїї.

Польсько-німецькі відносини загострилися, коли у березні 1939 р. польський уряд відхи-
лив німецькі вимоги в справі Ґданська та екстериторіальних комунікаційних шляхів через
Помор’я. Позицію Польщі підтримала Великобританія, а згодом і Франція. Тоді ж у
Німеччині Гітлер підписав директивний план про підготовку до нападу на Польщу під
кодовою назвою “Вайс” (“Білий”). Прагнучи забезпечити Німеччину від війни на два фронти,
Гітлер запропонував радянському диктатору Й.Сталіну розподілити сфери впливу в Європі і
ліквідувати Польщу. Після певних коливань радянський диктатор погодився і 23 серпня
1939 р. у Москві був підписаний радянсько-німецький Договір про ненапад (“пакт
Ріббентропа-Молотова”), таємний протокол до якого передбачав спільну агресію і розчле-
нування Польщі між новими союзниками. 31 серпня, коли Гітлер отримав звістку, що
Червона Армія збільшила кількість військових сил на кордоні з Польщею, він видав
остаточний наказ нападу на Польщу вранці 1 вересня 1939 р. У цей день гітлерівська армія
перейшла польсько-німецький кордон і водночас почалося бомбардування польської
території німецькою авіацією. Формальним приводом для початку агресії стала
т.зв.”Глівіцька провокація”, коли група польських полонених, переодягнених у польські
мундири, нібито напала на німецьку радіостанцію в Глівіцах. Почалася Друга світова війна.

5.	Чехословацька Республіка

Становлення Чехословацької держави. Доленосні для проголошення незалежності
чехів і словаків події відбулися 28 жовтня 1918 р. Цього дня уряд Австро-Угорщини оголосив
про свій намір укласти перемир’я з державами Антанти, визнавши тим самим свою поразку.
Празький Національний Комітет на Ванлавській площі у присутності тисяч чехів проголосив
утворення Чехословацької Республіки і взяв у свої руки керівництво цивільною та військовою
адміністраціями. У Женеві того ж дня відбулася нарада представників двох керівних
політичних центрів чехословацького національно руху - празького Національного Комітету
на чолі з Коррппм Крлмлругрм і Чехо-Словацької Національної Ради (перетвореної 14 жовтня
у Тимчасовий чехословацький уряд в еміграції), яку представляв міністр закордонних і
внутрішніх справ Едуард Бенеш - найближчий соратник провідника закордонної
національно-визвольної акції Томаиіа Ґаррика Масарика. Вони дійшли згоди про те, що в
незалежній Чехословацькій Республіці президентом буде обрано Масарика, а головою уряду
стане лідер Національно-Демократичної Партії (так почали називатися молодочехи)
Крамарж. ЗО жовтня 1918 р. на засіданні Словацької Національної Ради в м.Турчанські Святи
Мартін була ухвалена Декларація словацької нації, в якій говорилося про розрив з
Угорщиною і прагнення разом з чехами створити незалежну державу з правом словаків на
національне самовизначення. Ці жовтневі дні стали національно-демократичною револю-
цією, що поклала початок новій чесько-словацькій державності.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що
проголошувала утворення Чехословацької Республіки і позбавляла Габсбургів усіх прав на
чеські й словацькі землі. Створювалися однопалатні Національні збори з представників всіх
політичних партій, які брали участь у передвоєнних виборах 1911 р. Наступного дня на
своєму першому засіданні вони одноголосно обрали президентом республіки Т.Г.Масарика,
який на той час ще перебував у США, затвердили уряд на чолі з К.Крамаржем, що отримав
назву кабінету “загальнонаціональної коаліції”.

У грудні 1918 р. після чотирьох років перебування в еміграції до Праги з тріумфом
повернувся президент-визволитель й засновник Чехословаччини Т.Г.Масарик - визнаний в
світі політичний діяч, активний проповідник ідеї гуманної демократії, під керівництвом якого
в республіці розпочалося будівництво парламентської держави. Насамперед були розпущені
місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового
апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В.Клофач очолив створення
регулярної армії, основу якої склали чехо-словацькі легіонери, що поверталися на
батьківщину з Італії та Франції. У лютому 1919 р. чехословацький уряд мав у своєму
розпорядженні 100-тисячну армію, яку очолювали французькі та італійські генерали. Серед
інших першочергових реформ уряду 1918 р. скасував дворянські привілеїй титули, узаконив
свободу слова і друку, зборів та союзів, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий
день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального
страхування тощо. Однією з основних була аграрна реформа. Згідно закону, схваленого
Національними зборами у квітні 1919 р., держава отримала право відчуження в громадське
користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що
перевищували 150 га орної землі.

Щодо кордонів Чехословаччини, то вони були визначені Версальським, Сен-
Жерменським і Тріанонським мирними договорами держав-переможниць з Німеччиною,
Австрією та Угорщиною. Слід підкреслити, що засновники й провідники нової держави при
активній підтримці Антанти чи не найкращим чином скористалися наслідками Першої
світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та
Моравії зі змішаним чеським і німецьким населенням, але й приєднати до новоутвореної
держави на сході територію історичної Угорщини зі словацьким (Словаччина) та русинсько-
українським (Закарпаття) населенням, а також значну частину власне угорських земель з
угорським населенням і добитися в цілому сприятливого для неї вирішення питання
Тєшинської Силезії на північних кордонах (в середині 1920 р. за рішенням Ради Послів
Антанти Тєшинська область була поділена між Чехословаччиною і Польщею). Незадо-
вільненими лишилися тільки претензії ЧСР на т.зв. Бурґенландський коридор (ряд земель
Австрії та Угорщини), володіння якими повинно було б забезпечити спільний кордон з
Королівством Сербів, Хорватів і Словенців та вільний вихід до Адріатичного моря.

Загальна площа новоутвореної Чехословацької Республіки склала 140,4 тис. кв.км; на ній
проживали понад 13,6 млн. осіб, в тому числі: 6,8 млн. чехів, 2 млн. словаків, 3,1 млн. німців,
745 тис. угорців, 461 тис. русинів-українців та 282 тис. представників інших національностей
(поляків, румун, циган). Окрім чехів й словаків понад третину населення республіки
становили національні меншини. До складу Чехословаччини увійшли четверта частина
населення, близько п’ятої частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї
промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю
відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин
республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була
у 2 рази, а в Закарпатті у 4 рази нижче, ніж у Чехії. Отже, в центрі Європи постала нова
багатонаціональна держава, що успадкувала чимало вад Австро-Угорщини.

Політична система та суспільство. Новоутворена держава стала складовою частиною
нової післявоєнної Європи і Версальської системи. Водночас перемога країн Антанти у
Першій світовій війні сприяла зміцненню парламентської демократії в центрально-
східноєвропейському регіоні, найбільших успіхів у розвитку якої було досягнуто саме в
Чехословацькій республіці. До підстав існування й розбудови ЧСР її засновники та
провідники намагалися покласти три головні ідейні положення: державницьку ідеологію
“чехословакізму”, парламентську демократію та принцип непорушності територіального
врегулювання в Європі на основі Версальської системи мирних договорів. Щодо першого з
418
них, то в офіційному трактуванні ЧСР виникла як унітарна “чехословацька” держава, в якій
дві “гілки” одного цілого - чехи і словаки - складали “єдиний чехословацький народ”.
Рівноправність націй трактувалася лише як мовно-культурна. На цій основі будувалося
громадянське суспільство республіки. Творці теорії “чехословакізму” розраховували на те,
що в майбутньому повинна виникнути й “етнічна єдність”. Вони виходили насамперед із
мовної близькості двох сусідніх народів, однак ігнорували суттєві відмінності їх історичного
розвитку та культурних традицій. Концепція “чехословакізму” безумовно мала політичний
підтекст: попри свою принципову помилковість вона відіграла на початковому етапі певну
позитивну роль у створенні незалежної держави чехів і словаків. Посилено пропагована
чеськими лідерами, вона була використана ними на Паризькій мирній конференції для
обґрунтування правомірності існування ЧСР та її нових кордонів.

У перші роки існування Чехословацької Республіки поряд із завданнями зміцнення
незалежності й національної консолідації важливим було збереження соціального миру і
виключення можливості революційного вибуху зі спробою повторення більшовицького
експерименту. Особливу занепокоєність чехословацьких правлячих кіл викликала зокрема
революція в Угорщині в березні 1919 р., проголошення Угорської радянської республіки та
тимчасове встановлення радянської влади в Словаччині і Закарпатті, яка була ліквідована
лише за допомогою чехословацьких військ й підтримки країн Антанти. Тому після певної
стабілізації військово-політичної ситуації в країні і не в останню чергу під впливом активізації
лівих політичних сил у 1920-1921 рр., робітничого руху (в загальному страйку в грудні
1920 р., наприклад, брало участь близко 100 тис. робітників), стратегічним завданням стало
становлення демократичної, соціально орієнтованої, правової держави, курс на розбудову
якої досить успішно проводив перший президент ЧСР Т.Г.Масарик за підтримки як правих,
так і лівих політичних партій.

Законодавча база для остаточного становлення парламентської демократичної республіки
була створена з прийняттям у лютому 1920 р. Конституції Чехословацької Республіки. Вона
визначала структуру державних органів, їх повноваження і взаємодію, роль і права
політичних партій та громадських організацій, проголошувала рівність усіх громадян та їх
демократичні свободи. Вищим законодавчим органом був парламент - Національні збори, які
обирались на підставі пропорційного, рівного, прямого і таємного виборчого права в умовах
багатопартійності і складалися з двох палат - палати депутатів (300 чол.) і сенату (150 чол.).
Збори обирали терміном на 7 років главу держави - президента з досить широкими
повноваженнями. Президент призначав уряд, вищих чиновників на місцях і міг відправити їх
у відставку, мав право розпуску парламенту, був головнокомандувачем чехословацької армії,
затверджував найважливіші міжнародні угоди тощо. Виконавчим органом був уряд ЧСР,
підзвітний парламенту. Він формувався з представників партій, що одержали найбільшу
кількість голосів на виборах. Усі уряди в міжвоєнній Чехословаччині були коаліційними
(складалися з представників від 4 до 9 партій), а їх главою ставав представник
найвпливовішої партії.

Конституція запроваджувала політичний плюралізм. У республіці налічувалося близько
50 політичних партій і об’єднань, які віддзеркалювали складний національний, соціальний і
релігійний склад чехословацького суспільства. Але визначальну роль у суспільно-
політичному житті республіки відігравали 8-10 партій. Серед них найчисельнішою (близько
300 тис. членів) й найвпливовішою була аграрна - Республіканська Партія Чехословацьких
Землевласників і Дрібних Селян (з 1922 р.). Її представники входили до складу всіх
коаліційних урядів міжвоєнної ЧСР, очолюючи їх 12 разів. З аграріями найчастіше
блокувалися Чехословацька Національно-Демократична Партія (колишні молодочехи), що
нараховувала 70 тис. членів й виступала з право-консервативних позицій, та Чехословацька
Народна Партія, що об’єднала декілька католицьких партій й мала порівняно широку
соціальну базу на селі Чехіїта Моравії (13 тис. членів). У Словаччині найбільшим політичним
впливом користувалась Християнська Народна Партія (лідовці) на чолі з А.Глінкою.
Найвпливовішою серед німців республіки була Судетсько-Німецька Партія. Інші національні
партії, що представляли інтереси німецької, угорської, русинсько-української національних
меншин ЧСР, не відігравали суттєвої ролі в політичному житті.

На лівому фланзі чехословацького політичного життя провідне місце займала
Комуністична Партія Чехословаччини (КПЧ), що оформилась у травні 1921 р. після розколу
Соціал-Демократичної Партії. Нараховуючи на момент створення близько 120 тис. членів і
прийнявши під тиском Москви 21-ну умову вступу до Комінтерну, вона розколола
чехословацький профспілковий рух й підпорядкувала собі новостворене Міжнародне
профспілкове об’єднання (“червоні” профспілки), у лавах яких перебувало 170 тис. осіб.
КПЧ, особливо після обрання в 1929 р. її генеральним секретарем вихідця з бідної селянської
родини Клемента Готвальда (1896-1953) - активного прибічника всіх більшовицьких
догматів, знаходилася в постійній опозиції до влади аж до її заборони в 1938 р. Незважаючи
на падіння своєї чисельності до 25 тис. членів на початку 30-х років, КПЧ через постійну
критику непопулярних законів і дій чехословацького уряду, непримиренність і послідовність
у відстоюванню інтересів найбідніших верств населення мала у міжвоєнні роки стійкий
рейтинг серед виборців ЧСР - 10-13% з їх числа на парламентських виборах віддавали свої
голоси за комуністів.

Реальна політична влада в Чехословацькій Республіці концентрувалася в руках
неформальних організацій, таких як угруповання "Град” (від назви президентської резиденції
- Празького граду), що склалося навколо президента ЧСР Т.Масарика та його найближчого
учня й соратника Е.Бенеша. Воно спиралося на впливові Національно-Соціалістичну та
Соціал-Демократичну партії, масові громадські організації - Чехословацьке робітниче об’єд-
нання, громаду колишніх легіонерів, фізкультурне товариство “Сокіл”. Роль неформальних
урядів в різні роки виконували й інші неконституційні органи реальної влади - т.зв.
"П’ятірка" або "Вісімка”, що складалися з лідерів найбільш впливових партій урядової
коаліції. їх відомими членами були керівники політичних партій: аграрної - А.Швегла,
народної - Я.Шрамек, соціалістичної - І.Стршибрний, національно-демократичної -
А.Рашин, а згодом - К.Крамарж, соціал-демократичної - Р.Бехіне, а згодом - А.Мейснер. Ці
органи підтримувалися керівництвом найбільших фінансово-монополістичних об’єднань
країни, наприклад, президентом Живностенського банку Я.Прейссом та іншими керівниками
великих корпорацій.

Політична система міжвоєнної Чехословаччини функціонувала в рамках досить широких
конституційних свобод. Діячі національної і комуністичної орієнтацій намагалися
дестабілізувати політичну ситуацію в країні. Зокрема, партії націоналістичного штабу
добивалися перебудови країни з врахуванням багатонаціонального характеру її населення.
Певною поступкою їх вимогам було, наприклад, схвалення у 1927 р. закону про реформу
системи адміністративно-політичного управління: відбулася її часткова децентралізація,
запроваджувалось земельне управління (Чехія, Моравія і Силезія, Словаччина, Підкарпатська
Русь), створювались місцеві органи самоуправління на виборчій основі, хоча третина їх
складу призначалася Прагою. Комуністи, у свою чергу, згідно настановам Комінтерну
добивалися встановлення в Чехословаччині диктатури пролетаріату. Партії республікан-
ського, пропрезидентського спрямування дотримувалися реформістського курсу і для
збереження системи парламентської демократії часто вдавалися до державних компромісів,
про що свідчить, наприклад, подолання внутрішньополітичної кризи 1926 р. Хоча протягом
20-30-х років в Чехословаччині спостерігалась тенденція згортання парламентської
Розділ 8. ...Між двома світовими війнами
демократії й поширення повноважень виконавчої влади, втім за усіма змінами у
фукціонуванні парламентської системи, політичний устрій республіки мав виразний
демократичний характер. Про це свідчать і відносна стабільність розстановки сил у чехо-
словацькому політичному житті, і переобрання на пост глави держави в 1920, 1927 і 1934
роках послідовного будівничого держави “гуманної демократії” Т.Ґ.Масарика, і вибори після
його добровільної відставки у 1935 р. на пост президента ЧСР його соратника Е.Бенеша,
якого підтримали навіть комуністи.

Розвиток демократичної конституційної системи ЧСР, ефективне функціонування
парламентаризму попри всі труднощі й проблеми сприяли широкій політизацїї та соціальній
структуризації чехословацького суспільства, становленню таких елементів громадянського
суспільства як багатопартійність, плюралізм, права людини тощо. Активна діяльність
політичних партій, зокрема в напрямку захисту інтересів окремих соціальних і національних
верств населення, сприяли зростанню політичної свідомості та політичної культури громадян
республіки. Важливу роль в цьому відіграли численні періодичні видання: на початку 30-х
років кількість їх назв, в т.ч. щоденних газет мовами практично всіх націй й народів, що
мешкали в ЧСР, перевищувала 3,5 тис. Цікаво відзначити, що лише українськими
емігрантами, яких поряд з іншими біженцями з революційної Росії гостинно прийняла на
своїй землі Чехословаччина, у міжвоєнні роки видавалося близько 100 назв періодичних
українських видань. За підтримкою чехословацької влади ними були створені й активно діяли
десятки українських навчальних, культурно-освітніх та інших установ, зокрема Український
вільний університет, Українська господарська академія, Високий український педагогічний
інститут та інші. Одним з показників демократичності чехословацького суспільства і
важливим елементом громадянського суспільства було виникнення й активна діяльність
сотень різноманітних громадських організацій. Навіть у найвідсталішому з регіонів ЧСР -
Підкарпатській Русі (Закарпатті), у 1926 р. урядовою статистикою було зареєстровано 158
громадських організацій різноманітного спрямування: культурно-освітніх, професійних,
національних, господарських, спортивних, творчих тощо.

Соціальна структура чехословацького суспільства була достатньо розвиненою: її
особливістю була наявність чисельної робітничої верстви, що складала понад 50% активного
населення, тоді як селяни - 25%. Існував значний прошарок т.зв. “середнього класу” -
близько 15% працездатного населення було зайнято підприємницькою діяльністю.
Соціально-економічна політика всіх урядів ЧСР була спрямована насамперед на зміцнення
позицій національного підприємництва. Уже на середину 20-х років чеським й словацьким
підприємцям вдалося витіснити своїх німецьких й угорських конкурентів з провідних позицій
в економіці країни. Цьому сприяли: запровадження нової грошової системи - чехословацької
крони та її відносно стабільна конвертованість; проведення аграрної реформи, спрямованої
проти інонаціональних землевласників; закони про введення високого мита на імпортовані
товари; залучення значних іноземних кредитів та інвестицій для економічної інтеграції
окремих історичних регіонів; створення розвинутого внутрішнього ринку й реструктуризація
промисловості; розвиток розгалуженої транспортної мережі, електрифікація країни.
Інтенсивно проходив процес концентрації виробництва і капіталу, створення національних
картелів і синдикатів, наслідком чого було зосередження понад 80% всього капіталу у чверті
акціонерних кампаній. Провідне місце в економіці ЧСР посіли такі великі підприємства, як
військово-промисловий концерн “Шкода”, Витковицькі металургійні заводи, Празьке
металургійне товариство, концерн з виробництва взуття Т.Баті та інші; а 8 найбільших банків
країни володіли майже 70% усього банківського капіталу.

Уже у 20-ті роки в Чехословаччині був сформований єдиний господарський комплекс з
розгалуженою промисловою структурою, зростаючим сільським господарством, з активними
міжнародними торговельними зв’язками. А у 30-ті роки вона увійшла до першої десятки
індустріально розвинутих держав світу. Однак і ЧСР не минула світова економічна криза з її
негативними наслідками, одним з яких було масове безробіття, що досягло майже 1 млн. осіб.
Це вимагало від чехословацького уряду проведення активної соціальної політики, яка за
багатьма формами й показниками була ефективною у порівнянні з іншими країнами регіону.
Більшість трудових конфліктів між підприємцями та робітниками, а також страйків закінчу-
валися задоволенням вимог працівників або підписанням компромісних договорів.

Національна політика та культурне життя. Одним з пріоритетних напрямів діяльності
чехословацькбї'влади від початку була активна і назагал ліберальна національна політика. У
цій галузі було особливо багато проблем й складних завдань, які випливали з умов
приєднання до ЧСР нових земель, визначених мирними договорами та положеннями
чехословацької Конституції, в яких гарантувались права усіх народів та задоволення
національно-культурних потреб національних меншин. Діячі словацької нації, оголосивши
про прагнення разом з чехами створити незалежну державу, обумовлювали це правом
словаків на національне самовизначення.^ Закарпатські русини-українці, у свою чергу,
приєднались до ЧСР, розраховуючи на отримання обіцяних їм широких автономних прав.
Ще складнішою була справа з численним угорським і особливо німецьким населеням, яке
опинилося у складі Чехословаччини не за власним бажанням й отримало незвичний для
нього статус національних меншин.

Першочерговою серед інших була політика Праги щодо Словаччини та словацького
народу. Добровільно погодившись на створення єдиної держави, словаки вітали прого-
лошення незалежної Чехословацької Республіки, завдяки чому вони визволились з-під
вікового національного й соціального гніту та примусової мадяризації, одержали можливості
для культурно-політичного, соціально-економічного розвитку та національного самовизна-
чення в умовах демократичної держави. Уже 10 грудня 1918 р. був виданий закон про
надзвичайні перехідні заходи на території Словаччини: скасовувалися угорські закони,
підтверджувалося створення “Міністерства з повною владою для управління Словаччиною”,
якому підлягали місцеві органи влади, дозволялося засновувати національні товариства й
політичні партії, запроваджувалася офіційна словацька мова тощо. Були створені сприятливі
умови для розвитку національної культури. Зокрема у Братиславі було відкрито Словацький
університет ім. Я.А.Коменського, в Кошице - Вишу технічну школу, а завдяки розвитку
системи народної освіти кількість неписьменних у Словаччині зменшилася за міжвоєнні роки
до 7%. Але незабаром чесько-словацькі відносини почали загострюватися у зв’язку з
упровадженням державницької ідеології “чехословакізму ", яка після утворення ЧСР
перетворилась на засіб підпорядкування Словаччини Прагою, посилення політики центра-
лізму і дискримінації словаків. Провідниками централізму були не лише чеські державні
діячі, але й чимало словацьких політиків, зокрема один з лідерів аграрної партії М.Годжа,
який як перший словак очолював уряд ЧСР у 1935-1938 рр.

Міністерство з повною владою для управління Словаччиною, очолюване відомим
словацьким політиком В.Шробаром, мало дещо обмежені повноваження і незабаром було
ліквідоване. За наслідками адміністративної реформи 1927 р. було створено Крайовий уряд в
Братиславі, який однак не був національним виборним органом, а лише адміністративною
установою, якою керували призначені й контрольовані празьким урядом службовці. Боротьбу
проти чехословакізму та централізму від утворення ЧСР вели в Словаччині Народна та
Національна партії. Вони домагалися рівноправності чехів і словаків, зокрема створення
автономних сейму та уряду. Особливу активність в цьому напрямку виявляла Словацька
Народна Партія на чолі з найбільш відомим словацьким політиком міжвоєнного часу
католицьким священиком А.Глінкою. Напередодні виборів 1935 р. спільно з іншими
національними партіями вона створила “автономістичний блок”, який здобув понад 30% усіх
голосів. Словацьким національним автономістам ним партіям протистояли республіканські
нейтралістські партії. Боротьба між ними, а також вимоги інших національних партій щодо
рівноправності національних меншин, що з особливою наполегливістю лунали під час перед-
виборчих кампаній, були головною прикметою політичного життя міжвоєнної
Чехословаччини.

і Не менш складною була політична й національно-культурна ситуація у Закарпатті, яке
увійшло до складу Чехословаччини під назвою “Підкарпатська Русь” і як автономна одиниця
одержало широкі права: автономний сейм з юрисдикцією в питаннях мови, освіти, релігії і
'місцевого управління, губернатора, що призначався президентом ЧСР, представництво в
парламенті республіки. Слід відзначити, що на той час через відсутність можливостей
возз’єднання Закарпаття з Україною таке рішення було найбільш оптимальним варіантом
розв’язання питання про державно-правове визначення цього українського краю, позаяк воно
клало кінець багатовіковій політиці мадяризації місцевого населення та відкривало нові
можливості для соціально-економічного і національно-культурного розвитку.

> Утім, процес визначення головних напрямів, пріоритетів, форм і методів чехословацької
і політики щодо Закарпаття був складним й суперечливим. Зокрема, реалізація його
автономних прав всіляко затягувалась й була розпочата лише у 1938 р., коли спочатку в
^жовтні був призначений автономний уряд на чолі з А.Бродієм, якого невдовзі Прага змінила
і на А.Волошина. У листопаді того ж року були внесені доповнення до Конституції ЧСР у
“формі “Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі”, згідно якого
12 лютого 1939 р. відбулися вибори до законодавчого органу автономії - Сойму Карпатської
\України (ця назва краю стала вживатися з ЗО грудня 1938 р.). На численні вимоги й скарги
^закарпатців щодо небажання Чехословаччини запроваджувати в краї автономію празькі
(урядовці відповідали, що “південно-карпатський народ ще не дозрів” для автономного
правління, відсутні необхідні для цього кадри з місцевого населення, яке у своїй масі ще є
політично незрілим. Проте головна причина зволікання уряду полягала в тому, що він боявся
створення прецеденту для інших національних груп, вбачала в цьому загрозу національно-
державним інтересам й цілісності республіки. Добре усвідомлюючи сукупність політичної,
адміністративної, господарської і культурної проблем Закарпаття, керівники ЧСР у той же час
І вважали своїм завданням поступову інтеграцію краю в державно-політичну й соціально-
Іекономічну системи республіки, і досягли на цьому шляху значних успіхів. Зокрема,
чехословацький уряд проводив активну і назагал ефективну господарську політику в
Закарпатті. У розвиток краю він вкладав, як правило, більше коштів, ніж вилучав з нього: з
1919 по 1933 рр., наприклад, з державних фондів на ці цілі було виділено близько 1,6 млрд.
крон. До позитивних наслідків господарської політики в краї слід віднести і проведення
аграрної реформи, завдяки якій врожайність зросла на 50%, будівництво електростанції,
хімічних і деревообробних заводів, комунікаційних, адміністративно-господарських та
культурних об’єктів. Привнесення в цей край конституційної системи демократичної
держави поклало початок політизацїї та соціальній структуризацїї закарпатського суспільства.
(Поширення ідей парламентаризму спричинило виникнення та діяльність політичних партій і
громадських організацій, розвиток культурного життя. Закарпатська школа живопису завдяки
видатним майстрам пензля Й.Бокшаю, А.Ерделі, Е.Грабовському, Ф.Манайлу та іншим
здобула в міжвоєнні роки європейське визнання. Завдяки запровадженню нової шкільної
системи в ЧСР на початок 1938 р. в краї було 809 народних шкіл, у т.ч. 469 з українською
мовою викладання, 182 - чеською, 123 - угорською, 24 - німецькою, а кількість неписьмен-
них серед населення зменшилася з 86 до 27%.

Водночас найбільш масові й впливові в Закарпатті громадські організації, як і місцеві
423
політичні партії дотримувалися різної національно-культурної орієнтації (одні відстоювали
українську ідею і належність закарпатських русинів до українського народу, інші —
русофільську або т.з. автохтонну “карпаторусинську”) та вели гостру боротьбу між собою за
вплив на маси, особливо з мовного питання, вкрай заплутаного внаслідок попередньої
політики угорських правителів. Політика уряду ЧСР щодо національно-культурного розвитку
Закарпаття була в цілому виваженою й поміркованою. Поступово українська національна
свідомість здобула міцні позиції серед закарпатців, що переконливо засвідчили розбудова
автономної Карпато-Української Держави у складі федеративної ЧСР наприкінці 1938 -
початку 1939 рр. і проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України як
“найменшої вітки українських земель”. У той же час розбіжності політиків та місцевої
інтелігенції в поглядах на національну приналежність закарпатців та національно-культурна
ворожнеча у краї були великою перешкодою успішній боротьбі за їх права.

Ліберальною Л поступливою була політика чехословацької влади щодо інших
національних меншин, зокрема угорців та німців. У районах їх компактного проживання, де
вони становили понад 20% всього населення, угорці та німці мали право користуватися
рідною мовою в державних установах, засновувати національні школи (зберігалася, зокрема,
німецька частина Кардового університету), господарські й культурні товариства та політичні
партії. У Словаччині, де мешкало понад 600 тис. угорців, 1938 р. видавалося 65 угорських
газет і часописів. Втім в Об'єднаній Угорській Партії на чолі з графом Й.Естергазі, яку
підтримувала більшість угорської меншини, переважали антидемократичні й античехосло-
вацькі настрої, що розпалювалися з боку сусідньої гортистської Угорщини.

Ще більш радикальні античехословацькі настрої панували в середовищі судетських
німців, сепаратистський рух яких особливо посилився після 1933 р. під впливом гітлерівської
пропаганди. Після заборони урядом ЧСР радикальних німецьких партій за їх демонстративні
антидержавні дії в дусі націонал-соціалізму, утворився Судетсько-Німецький Патріотичний
Фронт, який 1935 р. перейменовано на Судетсько-Німецьку Партію на чолі з К.Генлейном.
Рішуче критикуючи чехословацький уряд за непослідовну політику в національному питанні,
спрямовану насамперед на економічне послаблення німецької буржуазії і земельної
аристократії, на витіснення їх з органів влади і громадських організацій, генлейнівці
заручилися підтримкою переважної більшості серед понад 3 млн. німців ЧСР і на
парламентських виборах 1935 р. їх партія під гаслами прав і свобод для чехословацьких
німців отримала найбільше голосів - 15,2%. Поряд з активізацією чеських та словацьких
фашистів, цей факт поставив демократичну систему і чехословацьку державність перед
серйозною загрозою. Міжнаціональні суперечності й національна ворожнеча, що
загострилися в ЧСР у середині 30-х років, були не стільки наслідком помилок й непо-
слідовності національної політики влади, скільки результатом активізації антидемократичних
й авторитарно-фашистських сил, які одержували дієву підтримку з боку Німеччини і
Угорщини.

Зовнішня політика ЧСР. Мюнхенська угода та її наслідки. Чехословацька Республіка
проводила активну зовнішню політику з метою збереження та зміцнення Версальської
системи, яка була гарантом її територіальної цілісності та державної незалежності. Головною
опорою цієї системи виступала Франція, тому саме з нею ЧСР підтримувала найбільш тісні
зв’язки. Для збереження післявоєнного статус-кво у Центрально-Східній Європі за
ініціативою Франції й під її егідою у 1920-1921 рр. був створений військово-політичний союз
Чехословаччини, Румунії та Югославії, що дістав назву Мала Антанта і був спрямований
насамперед проти угорського ревізіонізму. У своїй діяльності члени союзу виходили з
програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в
Європі. Чехословаччина, зокрема її міністр закордонних справ Е.Бенеш, грала провідну роль
424
в Малій Антанті.

У міжвоєнні роки ЧСР намагалася підтримувати нормальні взаємовідносини зі всіма
європейськими державами, насамперед з сусідами, брала активну участь в діяльності Ліґи
Націй. У 1921 р. Чехословаччина підписала договір з Австрією, 1922 р. - визнала СРСР де-
факто, заключивши з ним торговельну угоду (юридичне визнання відбулося лише 1934 р.).
Розходження інтересів Югославії та Румунії, а також поступове франко-німецьке примирення
після Локарнської конференції 1925 р. зменшували дієвість Малої Антанти. У зв’язку з цим у
Празі все більшої уваги почали надавати концепції колективної безпеки, яку у Лізі Націй
активно пропагував Радянський Союз. У рамках зближення Франції і СРСР в травні 1935 р.
був укладений союзницький чехословацько-радянський договір, згідно якого СРСР
зобов’язувався надати військову допомогу ЧСР слідом за Францією. Цим підкреслювалося,
що договір має не лише двосторонній, але й колективний характер. Утім, ступінь його
дієвості та ефективності визначала не Чехословаччина.

! Зусилля керівників ЧСР не змогли запобігти зростаючій зовнішньополітичній ізоляції
країни/Великі держави, які раніше підтримували стабільність в Центрально-Східній Європі,
все більше потурали експансіоністській політиці нацистської Німеччини, яка лицемірно
і прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це яскраво виявилося під час аншлюсу
І Австрії 12 березня 1938 р. На черзі була Чехословаччина, послаблення міжнародного
і становища якої вплинуло на зростання й консолідацію античехословацького автономіст-
ського й сепаратистського руху як серед судетських німців, так і в Словаччині та
Підкарпатській Русі. У березні 1938 р. після успішного для Німеччини аншлюса Австрії,
Гітлер оголосив, що не бажає миритись з “гнобленням німців” у Чехословаччині. З боку
Німеччини розпочалася активна компанія з метою внутрішньої та зовнішньої дестабілізації
ЧСР. За наказом Берліна Судетсько-Німецька Партія на своєму з’їзді в квітні 1938 р. схвалила
програму, яка передбачала повну автономію Судетської області та висунула інші радикальні
вимоги до чехословацького уряду. Згодом вона почала вимагати приєднання області до
Третього рейху. У цей критичний для ЧСР час Великобританія оголосила про відмову надати
гарантії Чехословаччині та закликала її лідерів піти на поступки Німеччині, щоб “зберегти
мир у Європі”. Така позиція Великобританії та політика потурання Німеччині з боку інших
великих держав Європи, готовність Угорщини та Польщі взяти участь в античехословацькій
акції підштовхнули Гітлера до рішучих дій. У травні 1938 р. Німеччина почала концентрувати
війська на кордонах Чехословаччини. Уряд ЧСР виявив твердість і оголосив часткову
мобілізацію: чехословацькі війська зайняли деякі прикордонні райони. Гітлер, не готовий на
той час до військових дій проти Чехословаччини, вимушений був відступити. Але конфлікт
не було ліквідовано.

Для його вирішення 29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені була скликана міжнародна
конференція за участю керівників урядів Великобританії (Н.Чемберлен), Франції (Е.Даладьє),
Німеччини (А.Гітлер) та Італії (Б.Муссоліні). Конференція, на яку не були запрошені
представники ЧСР, фактично погодилася з німецькими вимогами, представленими Чехо-
словаччині як ультиматум. Прийнявши важкі умови Мюнхенської угоди, Чехословаччина,
зраджена союзниками, опинилася віч-на-віч з нацистською Німеччиною.

[ У жовтні 1938 р. німецькі війська окупували Судетську область, приєднавши її до Райху.
Польща, у свою чергу, отримала Тєшинську Силезію, а у листопаді 1938 р. за рішеннями
Першого Віденського арбітражу південну частину Словаччини та найбільш розвинені
райони Підкарпатської Русі (Закарпаття) було передано Угорщині. Чехословаччина втратила
одну третину своєї території з населенням 5 млн. чоловік, а також потужні прикордонні
укріплення і 40% промислового потенціалу. Країна опинилася в стані глибокої політичної
кризи, невимірною була морально-психологічна шкода, завдана чехословацькому народу.
5 жовтня 1938 р. на знак протесту проти політики диктату і розвалу Чехословаччини пішов у
відставку з посади президента республіки Е.Бенеш: невдовзі він виїхав до Франції, де оголо-
сив себе президентом в екзилі (еміграції). Скориставшися моментом, проголосила автономію
Словаччина (6 жовтня) та Підкарпатська Русь (11 жовтня). Перша Чехословацька республіка
припинила своє існування.

^Наступне піврічне існування урізаної з усіх боків Чехословаччини увійшло до історії як
період Другої республіки, побудованої на федеративних засадах. До влади прийшли сили, які
вважали, що встановлення тоталітарного режиму допоможе зберегти незалежність і
забезпечить союзницькі відносини з Німеччиною. У листопаді 1938 р. праві партії
об’єдналися в єдину партію "Національна єдність ” на чолі з Рудольфом Бераном, а у грудні
соціал-демократи реформувалися в Національну Партію Праці, лояльну до першої.
Діяльність КПЧ та інших опозиційних партій була заборонена. Уряд очолив Р.Беран, а новим
президентом ЗО листопада 1938 р. був обраний Е.Гаха, відомий своїми пронімецькими
симпатіями. 15 грудня парламент надав президенту й уряду законодавчі повноваження, а
президенту - право змінювати конституцію. 22 грудня був затверджений закон про автономії
Словаччини і Підкарпатської Русі - Карпатської України і незабаром відбулися вибори до
сеймів обох автономій. 14 березня 1939 р. підтиском Німеччини словацький сейм проголосив
незалежність Словаччини, головою уряду став лідер Партії Словацької Національної Єдності
(колишньої глінківської) Й.Тісо, обраний після прийняття Конституції Словацької держави в
липні 1939 р. її президентом. Підписавши невдовзі економічний і військовий договори з
Німеччиною, Словаччина перетворилася в її союзника і сателіта. Слідом за Словаччиною
15 березня 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України на чолі з
президентом А.Волошиним, але того ж дня вона зазнала агресії з боку Угорщини, яка через
декілька днів повністю захопила цей український край. Одночасно президент ЧСР Гаха був
примушений підписати у Берліні Акт про ліквідацію республіки і встановлення протекторату
Німеччини над Богемією та Моравією, на територію якої негайно були введені німецькі
війська.

Отже, через двадцять років після утворення Чехословацької Республіки шляхи чеського і
словацького народів під тиском насамперед зовнішніх обставин розійшлися: чехи знову
втратили свою незалежність, словаки вперше у своїй історії одержали можливість створити
власну державу, яка майже повністю була залежною від нацистської Німеччини.

6.	Угорщина

Після падіння 1 серпня 1919 р. радянського режиму в Угорщині при владі змінилося
кілька перехідних урядів, однак питання про державний лад країни запишалося відкритим. З
вступом до Будапешта в середині листопада т.зв. національної армії реальна влада в
Угорщині зосередилася в руках її головнокомандувача віце-адмірала Міклоша Горті. У
сформованому тоді ж новому коаліційному уряді провідну роль відігравала крайня права
Об’єднана Християнсько-Національна Партія (ОХНП), але були представлені також
центристські ліберальні партії й навіть соціал-демократи. На січень 1920 р. було призначено
вибори до Національних зборів. Зважаючи на грубий тиск на населення з боку гортистів,
соціал-демократи незадовго до виборів вийшли з уряду й оголосили про свою неучасть у
голосуванні. На виборах переважну більшість одержали прихильники Торії-Партія Дрібних
Сільських Господарів (ПДСГ) і ОХНП.

Перед новообраними національними зборами стояло наріжне питання про форму
державного ладу в країні. Більшість політичних сил, зокрема правої й центристської
орієнтації вважали за необхідне повернення монархії, і вже у лютому її було відновлено.
Однак коли постало питання вибору короля, між депутатами виникли розбіжності: частина
прихильників монархії-легітимісти-обстоювали повернення на престол династії Габсбурґів
в особі Карла IV ( проти чого рішуче виступали держави Антанти), натомість інші
висловлювались за “вільне обрання короля”. З цих розбіжностей скористався Горті,
сповнений рішучості не випускати влади з рук. Під тиском вірного йому офіцерського
корпусу парламент обрав Горті регентом Королівства з дуже широкими повноваженнями. У
країні визначився тоталітарний режим правого спрямування на чолі з Горті, а питання про
короля було зняте з порядку денного.

Пекучою проблемою зовнішньополітичного становища Угорщини стало підписання в
і 1920 р. Тріанонського мирного договору, продиктованого державами-переможцями. Згідно
нього Угорщина втратила дві третини своєї довоєнної території й близько 60% населення.
іТрансильванія, Марамарощина і східна частина Банату відійшли до Румунії, Хорватія, Бачка і
західна частина Банату - до Королівства СХС, Словаччина і Закарпатська Україна
(“Підкарпатська Русь”) - до Чехословаччини, Бурґенланд - до Австрії. На Угорщину
і накладались обмеження щодо її збройних сил, зобов’язання виплачувати репарації країнам-
;переможцям. Жорсткі умови договору викликали невдоволення громадськості, а також
сплеск націоналістичних настроїв, які підігрівались офіційною пропагандою.

| Разом з тим не вгавали суперечки навколо питання про королівську владу. Двічі, в березні
|та жовтні 1921 р., Карл IV намагався захопити владу, причому вдруге - шляхом збройного
заколоту, який зазнав цілковитого провалу. Підтиском Антанти парламент ухвалив закон про
позбавлення Габсбурґів прав на угорську корону.

Складним було й питання досягнення політичної консолідації суспільства. Це виявилось
не під силу трьом коаліційним урядам, котрі під контролем гортистів управляли країною з
кінця 1919 р. У квітні 1921 р. на чолі уряду став граф Іштван Бетлен. Він припинив “білий
терор”, вгамувавши майже безконтрольну доти діяльність офіцерських “спеціальних загонів”,
які, починаючи з літа 1919 р. чинили розправи над активістами радянської Угорщини,
комуністами й лівими елементами. Було підтверджено легальний статус профспілок і соціал-
демократичної партії. З керівництвом останньої наприкінці 1921 р. було укладено таємну
угоду (пакт Бетлена - Пейєра), згідно якої соціал-демократи відмовлялися від проведення
політичних страйків, агітації за республіку, підтримували зовнішню політику уряду взамін за
гарантування нормальних умов для політичної діяльності., зокрема участі у парламенті.
Бетлен потурбувався про зміцнення соціально-політичної бази уряду, зробивши ставку на
ПДСГ. На початку 1922 р. прем’єр і група його прихильників втсупили до цієї партії,
захопивши керівні посади. ПДСГ було перетворено у Партію Єдності, до якої приєдналось
чимало поміркованих і правих діячів, котрі поділяли курс Бетлена. Уряд провів через
парламент новий консервативний виборчий закон, який полегшив Партії Єдності здобуття на
виборах 1926 р. 70% місць у Національних зборах.

Найбільшим успіхом уряду Бетлена було допровадження до економічної стабілізації в
країні. Світова війна, розпад Австро-Угорщини, хаос революції та контрреволюції, вста-
новлення Тріанонських кордонів вкрай розхитали економіку Угорщини. У 1920 р. обсяг
промислового виробництва становив приблизно 40%, сільськогосподарського - 70% довоєн-
ного рівня (у тріанонських межах). Реальна зарплата робітників була трохи більше половини
передвоєнної, безробіття охоплювало третину робочої сили. У 1921 р.розпочалось переве-
дення промисловості на випуск мирної продукції, у наступні роки економіка стала набирати
обертів, однак цей процес був пригальмований вибухом інфляції, яка до середини 1924 р.
досягла кульмінаційної точки. Угорщині загрожувала економічна катастрофа. Проте уряд
домігся одержання позик від європейських і американських банків. Це дозволило виправити
становище у промисловості, а на початку 1927 р. було проведено грошову реформу, яка
________________________Історія Центрально-Східної Європи____________________________
стабілізувала фінанси. У 1927 р. було тдосягнуто довоєнного рівня виробництва, а 1929 р. -
перевищено його на 30%. Зникло масове безробіття. Ще 1920 р. було схвалено закон про
земельну реформу, проведення якої принесло реальні результати: з 5 млн. гольдів (1 гольд-
0,57 га) поміщицьких земель понад 1 млн. був розподілений між малоземельними селянами.
Успішний розвиток сільського господарства дозволив Угорщині експортувати його продук-
цію до сусідніх країн.

Світова економічна криза, що розпочалася 1929 р., заторкнула й Угорщину, хоча й
порівняно менше, ніж інші європейські країни: загальне зниження рівня промислового
виробництва склало 22%, безробіття охопило майже четверту частину працюючих. Акти-
візувався робітничий рух. Велике враження на громадськість справила демонстрація
робітників Будапешта проти безробіття 1 вересня 1930 р., у якій взяло участь понад 100 тис.
осіб. Економічна криза спричинила загострення суперечностей всередині правлячої Партії
Єдності. Від неї відійшли колишні члени ПДСГ, які 1930 р. відновили свою партію.
Становище Бетлена погіршила фінансова криза, що спалахнула влітку 1931 р. й розладнала
грошове господарство країни. У серпні 1931 р. уряд Бетлена пішов у відставку, пробувши при
владі десять років. Між тим з 1933 р. економічне становище країни почало поліпшуватись. У
1939 р. промислове виробництво було на 37% вище, ніж у 1929 р.

Упродовж 1931-1939 рр. при владі була низка порівняно недовговічних урядів,
сформованих Партією Єдності. Цей період позначений посиленням пронацистських
тенденцій серед правлячих кіл країни, що було пов’язано із зближенням Угорщини з
гітлерівською Німеччиною. Активізувались націонал-соціалістські угруповання у самій Угор-
щині, які взорували німецькі зразки. 1937 р. утворилась партія “Схрещених стріл” (“нілаши-
сти”) під проводом Ференца Салаті.

Міжнародне становище Угорщини у 20-ті роки було складним. З одного боку, уряд
Бетлена декларував свою лояльність до країн-переможниць, і це уможливило прийняття
Угорщини до Ліги Націй (1924 р.). Водночас в країні роздмухувалася реваншистська
кампанія, лунали вимоги про перегляд кордонів. Це викликало настороженість щодо
Угорщини сусідніх держав - Чехословаччини, Румунії та Королівства СХС, об’єднаних у
Малу Антанту, якій протегувала Франція. На противагу їм Угорщина намагалася
підтримувати дружні відносини з Великобританією і, особливо, фашистською Італією. З
останньою 1927 р. було укладено договір про дружбу. Аналогічний договір 1931 р. підписано
з Австрією. Приязні стосунки склались з Польщею.

Після приходу до влади в Німеччині нацистів правлячі кола Угорщини прагнули
встановити з нею співробітництво, зберігаючи водночас доброзичливі стосунки з Велико-
британією і Францією. За допомогою Німеччини та Італії Угорщина за першим Віденським
арбітражем (листопад 1938 р.) одержала південні райони Словаччини і Закарпатської
України, а в березні 1939 р. за згодою Гітлера окупувала решту території Закарпаття -
Карпатської України, яка 15 березня проголосила свою незалежність. Розраховуючи з
допомогою фашистських держав добитися подальших територіальних прирощень, Угорщина
приєдналася до Антикомінтернівського пакту (січень 1939 р.) й оголосила про свій вихід з
Ліґи Націй (квітень того ж року). Угорсько-радянські дипломатичні відносини було
встановлено 1934 р., але в лютому 1939 р., після приєднання Угорщини до Антикомін-
тернівського пакту, СРСР їх розірвав.

Одним з пекучих питань суспільного життя країни міжвоєнного періоду була проблема
кордонів Угорщини, визначених Тріанонським мирним договором. Відторгнення від
Угорщини більшої частини її “історичних” земель завдало глибокої психологічної травми
багатьом угорцям, які вважали цей договір несправедливим. Гортистський режим, граючи на
невдоволенні мадярів статусом Угорщини у Версальській системі, всіляко роздмухував
шовіністичні реваншистські настрої. Він ставив питання про перегляд кордонів на користь
Угорщини, про повернення відібраних земель. Ірредентистські устремління правлячих кіл
Угорщини стали складовою частиною офіційної “християнсько-національної’ ідеології
гортизму, стрижнем якої була ідея вищості мадярів над своїми слов’янськими та
східнороманськими сусідами.

Умови режиму Горті з його клерикально-націоналістичною ідеологією не були надто
сприятливими для розвитку науки та культури, тим не менше 20-30-ті роки позначені
певними досягненнями в багатьох їх галузях. Зокрема досягла високих стандартів угорська
історична наука, в якій домінуюче місце посів напрям “історії духу”. Безперечним здобутком
стало створення визначними істориками Дюлою Секорю і Балінтом Гоманом фундамен-
тальної 5-томної праці “Історія Угорщини”, написаної на основі використання величезної
кількості літератури і документів. Автори пояснювали історію угорського народу насамперед
його психологічними особливостями, підкреслюючи вирішальну роль його духовних сил. У
художній літературі поряд з офіційним консервативним напрямком, який не дав якихось
визначних творів, набув розвитку ліберально-демократичний, до якого серед інших належали
визначні письменники Жигмонт Моріц (1879-1942) і Ференц Мора (1879-1934). Романи
Ж.Моріца на теми сільського життя були просякнуті щирим співчуттям до простих
трудівників. Продовжуючи демократичні традиції угорської прози, Ф.Мора змальовував
картини випробувань, котрі випали на долю угорців в роки світової війни та початку
гортистського режиму. Представники цієї течії гуртувалися навколо популярного
лутературного часопису “Нюгат” (“Захід”). Своєрідним явищем угорського письменства 30-х
років був рух “народних письменників”, який перетворився у найвпливовішу його течію.
“Народники” виступали виразниками прагнень угорського селянства, в якому вони вбачали
рушійну силу національного розвитку. Серед найвідоміших представників цього напряму -
Деже Сабо, Петер Береш, Дюла Ієш. У ділянці образотворчого мистецтва слід згадати
майстра угорського експресіонізму Йожефа Егрі, скульптора Жигмонта Кішфалуді-Штробля.
Угорську музику гідно репрезентували всесвітньо відомий композитор Бела Барток (1881-
1945), дослідник музичного фольклору Золтан Подай, один з основоположників нової
віденської оперети Імре Кальман (1882-1953).

7.	Румунія між двома світовими війнами

З початком Першої світової війни румунський національно-ліберальний уряд на чолі з
Йоном Бретіану зайняв вичікувальну позицію, хоча за союзним договором 1883 р. з
Німеччиною й Австро-Угорщиною Румунія зобов’язувалась в разі війни з Росією виступити
на боці Троїстого союзу. Румунські правлячі кола зважували до якого блоку буде вигідніше
приєднатись, провадячи торг з обома про умови вступу у війну. Нарешті наприкінці серпня
1916 р., після тривалої боротьби між пронімецьки і проантантівськи налаштованими силами,
в умовах переходу стратегічної ініціативи у війні до держав Антанти Румунія зважилася
виступити на боці останньої. Однак її вступ у війну вже незабаром обернувся у нищівну
поразку: три чверті її території (включаючи Волощину і Добруджу) зі столицею Бухарестом
були окуповані військами Центральних держав. Лише допомога з боку російської армії, яка
на злам і 1916-1917 рр. зупинила наступ противника на р. Сірет, врятувала Румунію від повної
окупації. Однак у Росії невдовзі почалася Лютнева революція, її армія, особливо після
жовтневого перевороту швидко втрачала боєздатність, і перед Румунією знову замаячила
неминуча катастрофа. За таких обставин уряд Бретіану в грудні 1917 р. був змушений укласти
перемир’я з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Воно дало Румунії не тільки передишку, але й
можливість, користуючись внутрішньою боротьбою в Україні, на початку 1918 р. окупувати
Бессарабію і незабаром включити її до складу держави. Уряд Української Народної
Республіки звернувся до румунського з нотою протесту щодо анексії земель, заселених
переважно українцями (частина північної Бессарабії й землі між гирлами Дунаю й Дністра). У
травні 1918 р. у Бухаресті між державами Четверного союзу та Румунією було укладено
сепаратний мирний договір на надзвичайно жорстких умовах для останньої, включаючи
територіальні втрати (в тому числі всієї Добруджі на користь Болгарії). Разом з тим договір
санкціонував приєднання Бессарабії до Румунії.

Поразка Четверного союзу у війні й розпад Австро-Угорщини відкрили перед Румунією
сприятливі перспективи, які вона максимально використала. У листопаді 1918 р. уряд
пред’явив командуванню німецьких окупаційних військ ультиматум, зажадавши негайного
звільнення румунської території (що й було зроблено) і заявивши про денонсування
Бухарестського мирного договору. Румунія повернулась у табір Антанти й опинилась в числі
країн-переможниць. Користуючись цим, вона поспішила приєднати території, заселені як
румунами, так і іншими народами. У листопаді 1918 р. румунські війська окупували Буко-
вину, ігноруючи протести українського населення краю, що виступало за входження до
складу Української держави. Тоді ж Румунія повернула собі окуповану Болгарією Добруджу,
в тому числі її південну частину, населену переважно болгарами. З другого боку, румунське
населення Трансильванії рішуче виступало за возз’єднання з Румунією, що й було здійснено 1
грудня 1918 р. У квітні 1919 р. румунські війська повели наступ проти Угорської радянської
республіки, спричинивши її падіння. 4 серпня вони увійшли до Будапешта, де залишалися до
середини листопада 1919р.

У відповідності з Сен-Жерменським, Тріанонським та Нейїським мирними договорами за
Румунією були закріплені Трансильванія, Західний Банат, уся Добруджа і Буковина.
Паризький протокол 1920 р., підписаний державами Антанти, визнав приналежність
Бессарабії до Румунії. У результаті цих надбань територія і населення Румунії зросли більш
ніж удвічі, промисловий потенціал - у два з половиною рази. Правлячі кола країни викори-
стали дипломатичні успіхи для пропаганди ідеї “Великої Румунії” (“Когпапіа таїе”).

Тим не менш Румунія залишалась переважно аграрною країною. Участь у війні була
оплачена великою ціною: людські втрати становили близько 800 тис. осіб (10% довоєнного
населення), промислове виробрицтво скоротилось удвічі. Нестабільність внутрішньо-
політичного становища післявоєнних років віддзеркалювалась у частих змінах урядів.
Упродовж 1918-1922 рр. діяло сім урядів. В умовах соціального ферменту правлячі кола були
змушені вдатись до проведення реформ. У грудні 1918 р. було запроваджено загальне
виборче право, яке однак не поширювалось на жінок. Тоді ж оприлюднили декрет про
земельну реформу. Остаточно парламент ухвалив відповідний закон у 1921 р. Згідно з ним
поміщикам залишали залежно від конкретних умов від 100 до 500 га орних ґрунтів, решта
підлягала вилученню й розподілу між селянами за викуп. Реалізація реформи розтяглася на
багато років.

Уряди Румунії змушені були реагувати на зростання робітничого руху. У 1918-1919 рр. на
більшості підприємств запроваджено 8-годинний робочий день. Проте перші повоєнні роки
позначені масовими робітничими виступами, серед них демонстрація робітників Бухареста 26
грудня 1918 р., розстріляна властями, загальний політичний страйк протесту проти інтер-
венції румунських військ в Угорщині та Росії (липень 1919 р.) і загальний страйк у жовтні
1920 р., який однак зазнав поразки. Як і раніше у робітничому русі провідні позиції посідали
соціал-демократи, які переживали у той час організаційні труднощі. 1921 р. утворено Комуні-
стичну Партію Румунії, однак уже 1924 р. її було поставлено поза законом. Назагал впливи
КПР серед робітництва були незначними.
Від 1922 р. з’явились ознаки стабілізації економіки. До кінця 20-х років обсяг промислової
продукції зріс у півтора рази. У цей період до влади прийшли представники Національно-
Ліберальної Партії, яка на той час посіла провідні позиції у політичному житті країни, а її
лідер Й.Бретіану був прем’єром у 1922-1926 рр. За ініціативою лібералів у березні 1923 р.
була схвалена нова Конституція Румунії. Вона була кроком вперед у порівнянні з
попередньою 1866 р. Нова Конституція визначала Румунію як конституційну монархію, в
якій джерелом влади є народ. Главою держави був король, який мав широкі повноваження:
призначав прем’єр-міністра і міністрів, котрі були відповідальні перед ним, мав право
розпускати парламент. Скасовувалась цензова виборча система й закріплювалось загальне
виборче право зразка 1918 р. Були декларовані рівні громадянські й політичні права для усіх
громадян, незалежно від національності, мови або релігії. Проте всупереч Конституції
державний лад країни зберігав чимало недемократичних рис.

У міжвоєнний період Румунія залишалася переважно селянською країною. Сільське
'населення становило до 80% її загальної людності. Понад половину селянських гсподарств
посідали земельні ділянки розміром до 3 га. Незважаючи на аграрну реформу сильні позиції
продовжувало займати поміщицьке землеволодіння. У промислвому відношенні найбільш
ірозвинутою була Трансильванія; саме тут зосереджувались основні маси міського робіт-
ництва, порівняно високим був щабель їх організованості.

Однією з пекучих проблем внутрішньополітичного життя стало національне питання.
Після приєднання нових земель третина населення (6 з 18 млн.) становили національні
меншини: угорці, німці, українці, болгари, євреї та інші. Незважаючи на статті Конституції,
національні меншини зазнавали дискримінації, котра породжувала спротив. Зокрема не
бажало миритися з своїм становищем українське населення, яке налічувало ІД млн. осіб. У
січні 1919 р. на території Хотинського та Сороцького повітів Бессарабії спалахнуло повстання
проти румунської влади. Воно було жорстоко придушене, близько 15 тис. селян були
закатовані. У вересні 1924 р. велике повстання (Татарбунарське) охопило Ізмаїльський й
Аккерманський повіти на півдні Бессарабії. Воно теж було придушене румунською армією.
На Буковині й у Бессарабії власті проводили політику примусової румунізації українського
населення: до 1927 р. ліквідовано українське шкільництво, закрито культурно-просвітницькі
заклади, періодичні видання, заборонено вживати українську мову.

У другій половині 20-х років у країні посилилась опозиція до курсу національних
лібералів. Навесні 1926 р. опозиційні діячі утворили Національно-Цараністську Партію
(Національно-селянську партію), до лав якої вступило багато селян. Вона виступила
серйозним претендентом на владу. Опозиційні сили зробили спробу створити єдиний блок на
чолі зі спадкоємцем престолу принцем Каролем, щоб усунути від влади національно-
ліберальну олігархію і насамперед клан Бретіану. Аби не допустити цього лідери націонал-
лібералів незадовго до смерті престарілого короля Фердинанда (1927 р.) добилися
позбавлення Кароля його прав успадкування престолу під приводом родинних неладів і
перебування поза межами країни. Влада передавалася малолітньому внуку Фердинанда -
Міхаю (нар. 1921 р.). Було утворено регентство з прихильників лібералів. У 1928 р. під тиском
масових демонстрацій, організованих цараністами, уряд лібералів пішов у відставку. Новий
уряд очолив лідер цараністів Юліу Маніу. Він провів загальні вибори, забезпечивши собі
міцну більшість у парламенті. За сприяння цараністів у країну повернувся принц Кароль,
якого було короновано під ім’ям Кароля II.

Румунія раніше від інших країн відчула економічну кризу, перші ознаки якої проявилися
у 1927-1928 рр. Згодом депресія набрала гострих форм, охопивши майже всі галузі госпо-
дарства. Безробіття сягнуло 25% працездатного населення, обсяг промислової продукції
скоротився на 40%. Криза викликала соціальні напруження. Поряд з активізацією лівих сил
виникли праворадикальні угруповання. 1931 р. була створена організація фашистського типу
- “Залізна гвардія” на чолі з К.Кодряну. Національно-Цараністська Партія, яка була при владі,
намагалася знайти вихід з кризи у іноземних позиках. 1933 р. уряд цараністів пішов у
відставку, поступившись місцем національним лібералам. Серед останніх посилилось
угрупування т.зв. “молодих лібералів”, лідер якого Ґеорґе Татареску на початку 1934 р.
очолив уряд. На той час економіка Румунії подавала ознаки подолання кризи. Упродовж 30-х
років активізувалось проведення аграрної реформи, внаслідок якої у великих землевласників
було відчужено 6,1 млн. га землі. Селяни одержали понад половину цих земель, решту
держава здебільшого розпродала. Але реформа зміцнила селянські господарства, що сприят-
ливо позначилося на економіці.

Уряд Ґ.Татареску був при владі до грудня 1937 р., коли відбулися чергові вибори до
парламенту. На них ані ліберали, ані цараністи не здобули необхідної більшості.
Скориставшись з невизначеної політичної ситуації, король Кароль 11 вирішив зміцнити
особисту владу. Щойно обраний парламент було розпущено і 10 лютого 1938 р. король
встановив режим, який увійшов до історії під назвою "королівської диктатури ”, Фактично
відбувся державний переворот, скасовано Конституцію 1923 р., сформовано позапартійний
уряд, підпорядкований королю. Уже в лютому було запроваджено нову Конституцію, яка
наділяла короля великими повноваженнями: у його руках зосереджувалась уся законодавча і
виконавча влада в країні. Роль парламенти зводилася до рекомендаційних функцій,
обмежувалося виборче право. У березні було розпущено політичні партії, у жовтні -
профспілки, замість яких створено “корпорації” за італійським взірцем. Наприкінці 1938 р.
засновано єдину політичну організацію - Фронт Національного Відродження, яка мала стати
підпорою королівського режиму. Водночас король розправився із своїми суперниками -
‘Залізною гвардією”: її було заборонено, активістів заарештовано, а кількох ватажків на чолі з
Кодряну - розстріляли.

Основним завданням зовнішньої політики Румунії було закріплення її післявоєнних
кордонів. Виходячи з цього вона орієнтувалась на Францію як на одного з гарантів
Версальської системи. Румунія взяла участь у створенні Малої Антанти, скерованої на
протидію реваншистським устремлінням Угорщини. У 1921 р. Румунія уклала військовий
союз з Польщею, а 1926 р. - військово-політичні договори з Італією і Францією. 1934 р.
встановлено дипломатичні відносини з СРСР, який однак не визнав анексії Бессарабії. Від
середини 30-х років Румунія, продовжуючи орієнтуватись на Францію та Великобританію,
зробила кроки для зближення з Німеччиною. У березні 1939 р. з останньою було укладено
вигідну для неї економічну угоду.

У міжвоєнний період в Румунії заявила про себе плеяда талановитих діячів науки,
культури та мистецтва, які прагнули вивести румунську культуру на загальноєвропейський
рівень. Світове визнання здобув Константан Пархон - один з основоположників ендо-
кринології. У суспільних науках виділялися два провідні напрями - неолібералізм і царанізм,
тісно пов’язані з обома провідними політичними партіями країни. Найповажнішим
представником неолібералізму був економіст Штефан Зелетін, який твердив, що румунське
суспільство, вступивши після 1918 р. в добу творчої діяльності, має всі шанси докорінного
оновлення свого життя, процвітання країни на шляху її індустріалізації. Натомість доктрина
цараністів, представником якої виступав Віргіл Маджару, виходила з того, що сприятливі
результати аграрної реформи відкривають перспективу створення в Румунії міцного
селянського господарства, заснованого на дрібній трудовій власності, яке призведе до
процвітання всього суспільства.

На формування історичної свідомості поважний вплив вчинили праці історика Ніколає
Йоргу (1870-1940) - автора 10-томної “Історії румунів”. Базуючися на великому доку-
432
Розділ 8. ...Між двома світовими війнами
ментальному матеріалі, він висвітлював багатовікову боротьбу румунів з чужоземними
поневолювачами, прагнув визначити місце румунської історії у загальноєвропейському
історичному процесі, виявляючи особливу увагу до відносин румунів з сусідами. Твори
письменників Михаїла Садовяну (1880-1961), Лівіу Ребряну (1885-1944), Каміла Петреску
(1894-1957), Чезара Петреску (1892-1961), поетів Тудора Аргезі (1880-1967), Лучиана Благи
।та інших підносили гострі питання суспільного життя румунів. У центрі уваги, як і раніше,
і залишалося зображення селянського життя. Разом з тим на перший план виходить такий
жанр літератури як історичний роман. Особливе місце в літературі посіла антивоєнна
їтематика. Найяскравішим представником музичної культури став Джордже Енеску (1885-
1955), твори якого привносили національні мелодії у класичний репертуар.

8.	Болгарія

Повоєнна криза. Участь у війні на боці Німеччини та Австро-Угорщини закінчилась для
Болгарії черговою національної катастрофою. Після підписаного 29 вересня 1918 р.
Салонікського перемир’я та придушення Владайського повстання болгарська армія була
демобілізована, а країна окупована військами Антанти. Болгарське суспільство, яке за останні
шість років зазнало важких втрат (150 тис. убитих, 258 тис. поранених), перебувало у стані
глибокої кризи, що охопила усі сфери життя. Сільське господарство було підірване, 3/4
промислових підприємств не працювали або були завантажені лише частково. Масове
безробіття, голод, дорожнеча, інфляція і загальна господарча розруха вели до поширення
радикальних настроїв серед широких верств населення, на які впливали революційні події в
Росії та інших країнах - колишніх союзниках по військовому блоку. І без того важке
соціально-економічне становище ускладнювали 450 тис. біженців з Фракії, Македонії та
Добруджі, зайвий раз нагадуючи про марність сподівань на реалізацію національного ідеалу -
“Сан-Стефанської Болгарії”.

У цих умовах авторитет традиційних політичних партій різко впав, а партії лівого спектру
розширили свій вплив на маси. У сформований 29 листопада 1918 р. лідером Народної партії
Т.Тодоровим уряд вперше увійшли представники БЗНС та “широких” соціалістів. За їх
ініціативою була проголошена політична амністія, ухвалені закони про податки на прибутки
воєнного часу і конфіскацію незаконно придбаного у роки війни майна, про допомогу
ремісникам і селянам, що постраждали у 1915-1918 рр., видано указ про запровадження 8-
годинного робочого дня. Саме такі вимоги найчастіше лунали на багатьох мітингах,
демонстраціях та страйках, що хвилями прокотилися по країні. їх організаторами, як правило,
виступала БРСДП (тісних соціалістів), перейменована у травні 1919 р. в Болгарську
Комуністичну Партію - БКП(т.с.). Вона відразу приєдналася до Комуністичного
Інтернаціоналу, вважаючи підготовку пролетарської революції своїм безпосереднім
завданням.

Не принесли громадянського заспокоєння і призначені на серпень парламентські вибори.
Вони дали переконливу перевагу лівим партіям (85 “землеробів”, 47 комуністів і 38
“широких” соціалістів проти 66 буржуазних депутатів). Відмова керівництва БКП(т.с.) з
доктринальних міркувань увійти до складу уряду, сформованого лідером “дрібнобуржуазної”
БЗНС А.Стамболійським, привела до утворення в жовтні 1919 р. коаліційного кабінету за
переважною участю “землеробів” та кількох представників Народної і Прогресивної партій.

Гіркота військової поразки ще більше посилилась після підписання 27 листопада 1919 р. в
передмісті Парижу Нейї мирного договору, згідно з яким Болгарія втрачала приблизно 1/10
частину території: Південна Добруджа знову поверталася Румунії, “західні окраїни” з містами
Цариброд, Босилєград та Струміцький район переходили до Югославії, а Західна Фракія (з
1920 р.) - до Греції, що позбавляло країну виходу до Егейського моря. Збройні сили
обмежувалися 20 тис. чол., з регулярної армії перетворювалися в найману. Господарство і
фінанси ставились під контроль Міжсоюзницької контрольної комісії з представників
Великобританії, Франції та Італії. Крім того, Болгарія повинна була протягом 37 років
сплатити репарації - величезну суму у 2,25 млрд. франків золотом, передати балканським
сусідам велику кількість вугілля та худоби. Найгостріше реагували на таку “несправед-
ливість” лідери відновленої 1918 р. Внутрішньої Македонської Революційної Організації
(ВМРО), прагнучи організувати боротьбу від Фракії до Албанії проти сербського та
грецького експансіонізму. На болгарській території був створений штаб, що координував
діяльність сформованих в Македонії та Фракії чет - добровільних загонів, бази яких теж
розташовувались у прикордонних районах.

У внутрішньополітичному плані головні зусилля уряду були зосереджені на придушенні
страйкового руху, що досяг апогею наприкінці 1919 - початку 1920 р. Страйк залізничників
та зв’язківців, що почався 27 грудня 1919 р., через два дні переріс у загальнополітичний, в
якому вперше з 1903 р. взяли участь як тісняки, так і “широкі” соціалісти. Власті кинули на
його придушення весь репресивний апарат, в тому числі “оранжеву гвардію” - збройні загони
прибічників БЗНС. Терор змусив припинити політичний страйк уже 3 січня, хоча транспортні
робітники трималися до 19 лютого 1920 р. Одночасно А.Стамболійський використав
підсумки національного референдуму про покарання винуватців поразки у війнах 1913 та
1915-1918 рр. для розправи з буржуазними партіями.

Закріпити успіх у боротьбі з лівою та правою опозицією мали дострокові вибори до
Народних Зборів, що відбулися 28 березня 1920 р. Завдяки ухваленому напередодні закону
про обов’язкове голосування, вони принесли успіх БЗНС (39%) та БКП (20%). Скасування
мандатів кількох комуністів та членів буржуазних партій дозволило “землеробам” отримати
абсолютну більшість у парламенті і 21 травня 1920 р. утворити однопартійний уряд, який
знову очолив А.Стамболійський.

Правління БЗНС (1920-1923 рр.). Уряд БЗНС був єдиним випадком у Європі, коли при
владі перебували представники селянської партії. Виходячи зі станової “аграристської” теорії,
А.Стамболійський вирішив встановити у країні “селянську демократію”, яка б поставила
сільських трудівників у привілейоване становище у суспільстві. Цій меті слугували реформи,
проведені продовж трьох наступних років. Серед них найважливішою була аграрна, згідно
якої передбачалося вилучення надлишків земельних володінь понад 30 га корисної площі.
Відчужувані землі разом з пустошами складали державний фонд, з якого належало за оплату
забезпечити землею безземельних та малоземельних селян. І хоча уряд БЗНС встиг перероз-
поділити трохи більше третини запланованих 230 тис. га, питома вага дрібно-товарного
господарства виросла за рахунок крупного землеволодіння, що аж ніяк не сприяло розвиткові
сучасного фермерського господарства.

Значна роль у перетворенні аграрних відносин відводилася “землеробами” кооперації, що
повинна була стати стабілізатором дрібних і середніх селянських господарств. У країні
виникла розгалужена мережа споживчих, кредитних, виробничих та інших кооперативів,
котрі отримали монопольні права на експлуатацію окремих видів державної та общинної
власності. Особливе значення в господарчому механізмі Болгарії набували державно-
монополістичні об’єднання і, зокрема, найбільше з них - Консорціум, що монополізував
торгівлю зерном. Фактично такі заходи обмежували свободу торгівлі й економічні права
населення.

Великий резонанс мали також закони про трудову повинність, відчуження приватних
будинків для державних і муніципальних потреб, запровадження диференційованого
оподаткування, яке у кілька разів збільшило податки на великі прибутки та капітал. Далеко не
всі реформи мали демократичний характер. Деякі обмежували ринкові відносини і вражали
права населення; мали місце спроби боротьби з інакомисленням, посягання на свободу друку
і незалежність судової влади.

Уперше в історії Болгарії з’явилася тенденція до зрощення партії, що перебувала при
владі, з державою. З метою обмежити можливості опозиції уряд не поспішав скасовувати
військовий стан та цензуру, свободу зборів і маніфестацій. Керівництво БЗНС добивалося
відповідальності уряду не перед парламентом, а перед Верховною Радою Землеробської
спілки. За рішенням XVII з’їзду БЗНС, що відбувся в травні 1922 р., лише до його компетенції
входило питання про склад кабінету міністрів. З трибуни з’їзду Стамболійський проголосив
відкриття “кривавого фронту” проти буржуазної опозиції, отримавши мандат на введення у
разі необхідності “селянської диктатури”. У столиці та провінції поряд із законними органами
влади, стала створюватися паралельна влада апарату БЗНС, вседозволеність якого призвела
до зростання корупції та зловживань. І хоча режим мав масову підтримку серед селянства що
складало 3/4 населення країни, коло незадоволених “селянською демократією” з кожним
роком розширювалося.

До нього належали перш за все “старі” буржуазні партії, відторгнуті від керма державного
управління. Влада БЗНС оцінювалась ними як “оранжевий більшовизм” (за кольором
партійного прапору). У липні 1922 р. Народно-Прогресивна, Демократична і Радикальна
партії утворили Конституційний Блок, який виступав за відновлення Тирновської
конституції. Однак його лідери, що спробували у серпні провести свій з’їзд у Велико-
• Тирново, були побиті селянами і ув’язнені. Усі підстави бути незадоволеним мав також цар
Борис III, уражений урядовим курсом на знеособлення монарха як глави держави. Його було
^усунено від формування Ради міністрів та командування армією, він фактично втратив
контроль за діяльністю парламенту, перестав представляти країну на міжнародній арені.
Роздратування виявляла значна частина творчої інтелігенції, яку обурювало порушення
автономії вищих навчальних закладів і лякала перспектива встановлення селянської
диктатури. Інтелектуальна еліта, що дотримувалася правоконсервативних поглядів, у жовтні
1921 р. заснувала комітет Народний Зговор, який став зв’язковою ланкою між професійними
політиками правого напрямку і утвореною восени 1919 р. Воєнною Лігою на чолі з генералом
І.Вилковим. Ця організація, що мала широку конспіративну мережу по всій країні,
об’єднувала армійських і звільнених у запас офіцерів, уражених матеріально і соціально
принижених Нейїським договором та політикою БЗНС. Вороже поставилась до режиму
Внутрішня Македонська Революційна Організація, особливо після того, як Стамболійський у
березні 1923 р. підписав з Королівством СХС Нішську декларацію, яка підтверджувала
непорушність кордонів і своїм змістом була спрямована проти терористичної діяльності
ВМРО. “Проюгославську” політику уряду багато політиків вважали зрадницькою з точки
зору національних інтересів Болгарії. Нарешті, від економічної політики БЗНС та непо-
сильних репарацій страждали не лише капіталісти, але й робітники, ремісники та державні
службовці. Інфляція зменшила вартість лева у 7 разів з 1919 по 1923 рр, що завдавало удару
по кишенях міщан. Незадоволення конфіскацією монастирських земель та втручанням у свої
інугрішні справи з боку уряду висловлювала і Болгарська православна церква.

Вибори до Народних Зборів, що відбулися 22 квітня 1923 р., завдяки примусовому
)лосуванню та махінаціям, дали землеробам 53% голосів і забезпечили 212 депутатськи
індатів з 245. Стало зрозуміло, що парламентським шляхом повалити режим А.Стамбс
йського не вдасться. Тому Воєнна Ліга та Народний Зговор дійшли до висновку пр
юбхідність насильницького усунення уряду БЗНС, в чому їх повністю підтримувала ВМР’І
іеякі соціал-демократи. Рішучість заколотників посилювалася планами А.Стамболійськогі
іквідувати економічну базу буржуазії” аж до повної націоналізації засобів виробництві
передачі їх до рук “скооперованого народу”, а також ліквідації у конституції “положень, що
не відповідають інтересам народу”.

На межі громадянської війни. Скориставшись відсутністю А.Стамболійського в Софії, о
З годині ранку 9 червня 1923 р. військові частини, якими командували члени Воєнної Ліги,
захопили урядові заклади, поштові відділення та вокзали у столиці й основних провінційних
центрах. Того ж дня було проголошено про перехід влади до рук нового уряду, главою якого
цар призначив керівника Народного Зговору професора Александра Цанкова. Переворот
пройшов спокійно, не в останню чергу дякуючи нейтралітету БКП, котра вирішила не
втручатися у “боротьбу між сільською та міською буржуазією”. А.Стамболійський, що у
рідному селі Славовіца під Пазарджиком працював над текстом нової конституції, спробував
організувати опір. Розрізнені спроби збройного виступу селян на захист “своєї” влади мали
також місце у Плевенській, Шуменській, Велико-Тирновській та деяких інших околіях
(округах). Але “землероби” були погано озброєні і слабо організовані, тому вже 14 червня
останні вогнища опору були придушені. У кривавому протистоянні загинули 6 міністрів,
кілька депутатів Народних Зборів від БЗНС, сотні селян та робітників-комуністів, котрі
подекуди, незважаючи на заборону ЦК БКП, взяли участь у червневому повстанні.
Захоплений військовими та четниками ВМРО А.Стамболійський був по-звірячому закато-
ваний. Понад 3 тис. осіб, головним чином “землеробів”, були заарештовані. Невздовзі був
розпущений парламент і відбулося злиття Народного Зговору з партіями Конституційного
Блоку в проурядову організацію "Демократичний Зговор”. За її межами залишалися тільки
націонал-ліберали, соціал-демократи, а також БКП(т. с.) й усунений від влади БЗНС.

Такий перебіг подій не влаштовував Комінтерн, однією з секцій якого була БКП. Його
керівництво вважало, що Європа перебуває на порозі “другої революційної хвилі”, котру
мусило підштовхнути збройне “антифашистське” повстання у Болгарії. Тому нейтральну
позицію БКП під час червневого перевороту було засуджено, а її Центральному комітетові
запропоновано перейти на нелегальне становище і добиватися угоди з БЗНС про “єдиний
фронт”. Зважаючи на критику Виконкому Комінтерну, на засіданні ЦК БКП 5-7 серпня
1923 р. був ухвалений курс на збройне повстання з метою створення “робітничо-селянського
уряду”. Керівники повстання - В.Коларов, що обіймав тоді посаду генерального секретаря
Комінтерну, і Ґ.Димитров призначили його початок на 23 вересня. Хоча уряд Цанкова,
отримавши інформацію про плани комуністів, провів напередодні масові арешти, збройний
виступ почався у призначений термін. 23-27 вересня у північно-західній Болгарії, а також
окремих районах Старозагорського, Пазарджикського та деяких інших округів проходили
запеклі бої між урядовими військами та повстанцями, чисельність яких сягала 43 тис. осіб.
Хоча на короткий час останнім вдалося захопити 8 невеликих міст та 440 сіл, до початку
жовтня повстання було придушене, а його керівники втекли до Королівства СХС, покинувши
напризволяще рядових учасників. 10-денне збройне протистояння завершилося масовими
розстрілами “антидержавних елементів”. У дні Вересневого повстання і відразу після його
придушення було вбито не менше 5 тис. комуністів та “землеробів”, 15 тис. осіб
заарештовано.

Проведені в умовах терору проти лівих сил 18 листопада 1923 р. парламентські вибори
принесли перемогу Демократичному Зговору (58%); комуністи і “землероби” разом зібрали
21,5% голосів. Але завдяки мажоритарній системі 171 з 200 мандатів дісталися кандидатам
від Демократичного Зговору, а 29 - соціал-демократам. Відразу ж розпочалася ревізія
“землеробського” законодавства, хоча аграрна реформа та процес кооперування
продовжувались.

Проте внутрішньополітична напруга не спадала. Її підтримували не лише комуністи, а й
національно-патріотичні ВМРО та подібні їй Фракійська (ВФРО) й Добруджанська (ВДРО)
436
революційні організації, для яких національно-територіальні проблеми залишалися на
Першому плані. Найактивніша з них - ВМРО - нараховувала у своїх лавах до 10 тис. осіб. У
південних та південно-західних районах Болгарії вона створила своєрідну державу в державі.
Рут функціонували “таємна пошта”, місцева міліція, самостійний суд, збиралися пожерт-
вування та податки. Бойові загони (чети) ВМРО здійснювали рейди через кордони, прагнучи
контролювати значну територію Греції та Югославії. Широко застосовувалися засоби терору
І дроти “зрадників національних інтересів”. Тільки за 1924 - 1934 рр. у Болгарії їх жертвами
слали майже 900 осіб. Однак вістря репресій уряду Демократичного Зговору було скероване
Ісе проти македонських терористів, а проти головної небезпеки - комуністів. У січні 1924 р.
був ухвалений Закон про захист держави, на підставі якого Верховний суд 2 квітня оголосив
рішення про розпуск Комуністичної партії і конфіскацію її майна.

Заборонена БКП. що перейшла у глибоке підпілля, почала готувати нове збройне
повстання, прагнучи роздмухати жарини громадянської війни. У містах діяли “шістки”, а в
горах з’явилися невеликі партизанські загони, які здійснювали терор по відношенню до
“класового ворога”, не гребуючи й відвертим розбоєм. Серія терактів проти “стовпів” режиму
повинна була, на думку керівників БКП, “звільнити народні маси від страху і вселити його в
управляючих”. Найжахливішим злочином комуністів став варварський підрив кафедрального
собору “Свята неділя” в Софії 14 квітня 1925 р. У той пасхальний день від вибуху загинуло
Монад 150 осіб, а ще 500 отримали поранення. Цар і члени уряду, присутні на молебні, проти
яких і був організований замах, не постраждали.

У відповідь на цей терористичний акт Рада Міністрів негайно ввела по всій країні
надзвичайний стан. Через парламент терміново був проведений законопроект про
доповнення до Закону про захист держави - тепер майже кожна стаття його закінчувалася
словами: “карається смертю”. Обурення громадськості підступним масовим вбивством було
використане властями для знищення всіх “політично неблагонадійних” осіб. Хвиля “білого
терору” тільки за перші два тижні, що минули після пасхальної трагедії, позбавив життя 450
осіб, у тому числі відомих поетів Ґео Мілєва та Христо Ясенова. Понад 6 тис. осіб потрапили
за грати. Заарештованих без суду розстрілювали на гарнізонних стрільбищах, душили
спеціальними зашморгами у поліцейських підвалах, нещадно били, тіла спалювали у топках
парових котлів держбезпеки, скидали у прірви. Жахливі події, що відбувалися у Болгарії,
викликали обурення демократичної громадськості Європи. Скомпрометований брутальним
Порушенням законності, уряд Цанкова не міг розраховувати на вкрай потрібні країні західні
кредити і змушений був подати у відставку.

У роки стабілізації та світової економічної кризи. У січні 1926 р. Борис Ш доручив
формування нового кабінету Александру Липневу, лідеру поміркованого крила Демокра-
тичного Зговору. Перші три роки його правління (1926-1931) були часом стабілізаційних
процесів, що охопили господарське, соціальне та політичне життя Болгарії. Цьому сприяли
Західні держави, які пішли на ліквідацію своїх контрольних органів, а потім за посеред-
ництвом Ліги Націй надали уряду Ляпчева дві великі позики. Вони не лише дозволили
Частково вирішити проблему облаштування майже 200 тис. біженців, але й сприяли
загальному господарчому пожвавленню. За 10-річчя, з 1921 по 1930 р., майже вдвічі зросло
промислове виробництво, хоча воно за обсягом ще поступалося ремісничому; як і раніше 2/3
національного доходу країни давало сільське господарство.

Відмовившись від крайнощів цанковістського правління, свій внутрішньополітичний курс
АЛяпчев провадив під гаслом “смиренності і милосердя”. Боротьба профашистських та
Ліберально-демократичних тенденцій всередині Демократичного Зговору закінчилася на
користь останніх. Була проведена часткова політична амністія, дещо ослабла цензура, знову
була дозволена профспілкова діяльність. Уряд надав можливість комуністам, які бажали
вести легальну боротьбу за свої ідеї, заснувати в лютому 1927 р. Робітничу Партію (РП). Не
було таємницею, що нею керує з підпілля БКП. Втім остання так і не змогла повністю
оговтатися від завданого удару: її чисельність впала з 35 тис. членів до 1 тис. (1929 р.).

БЗНС у другій половині 20-х років зазнала кількох розколів. Ліві, що схилялися до
співробітництва з РП, групувалися навколо М.Геновського. Праві (БЗНС-“Оранжева”)
виявляли готовність до блокування з консервативними силами, а найвпливовіший центр
(БЗНС“Врабча 1” і БЗНС“Стара Загора”) залишався прихильником самостійного курсу в
рамках парламентської демократії. Розколи переживали й інші партії-їх кількість на початку
30-х років досягла 42-х. Внутрішня боротьба течій та амбіцій послаблювала з середини і
правлячий Демократичний Зговор, громадська підтримка якого значно зменшилась у роки
світової економічної кризи. Не обминула вона й Болгарію. Катастрофічне падіння цін на
сільськогосподаську продукцію різко погіршило становище селянства, хоча і не призвело до
його масової пролетаризації. За 1929 - 1933 рр. обсяг внутрішньої торгівлі скоротився у 1,5
рази, а зовнішньої - в три. У результаті банкрутств багато ремісничих майстерень та
промислових підприємств закрилися, внаслідок чого зросла кількість безробітних. Нерегу-
лярно виплачувалась заробітна плата державним службовцям та вчителям. Все це
спричинило спалах страйкового руху восени 1930 р. і загальну кризу режиму Демокра-
тичного Зговору, яка завершилась втратою ним влади за результатами парламентських
виборів у червні 1931 р. Перемогу святкувала коаліція '‘Народний Блок”, яку утворили
Демократична і Радикальна партії, що залишили Демократичний Зговор 1924 р., а також
націонал-ліберали та дві партії БЗНС“Врабча 1” і “Стара Загора”. Уряди Народного Блоку
спочатку очолював Александр Малінов, а з жовтня 1931 р. - Н.Мушанов. обидва члени
Демократичної Партії. У роки правління демократичної коаліції (1931-1934 рр.) було
проведено дві амністії політв’язнів, збільшилася роль Народних Зборів у політичному житті
країни, розширились громадянські свободи, хоча провокаційна діяльність БКП, яка перейшла
на відверто сектантські позиції, призвела у квітні 1933 р. до позбавлення парламентських
мандатів ЗО депутатів РП.

Кризові явища в економіці і прихід гітлерівців до влади у Німеччині активізували крайні
праві сили. У 1932- 1933 рр. у Болгарії з’явилося кілька організацій, які наслідували прийоми
німецьких нацистів та італійських фашистів. Наймасовішою з них став Національний
Соціальний Рух (НСР) на чолі з А.Цанковим, що утворився внаслідок розколу Демокра-
тичного Зговору у травні 1932 р. Через два роки НСР нараховував у своїх лавах близько 100
тис. членів. Головними рисами його ідеології були затятий антикомунізм і націоналізм,
апологія дрібної приватної власності і централізованої державної влади, “покликаної’
регулювати економічне і соціальне життя суспільства, доведена до крайнощів антикапі-
талістична демагогія, проповідь соціального миру і гармонії класових інтересів, принцип
вождізму. Цанковісти розраховували прийти до влади шляхом організації походу на Софію
(за аналогією “походу на Рим” Муссоліні у 1922 р.), призначеного на 20 травня 1934 р. Однак
їх випередили більш спритні заколотники з таємної Воєнної Ліґи та політичного кола
“Звено”. Останнє, створене 1927 р. групою офіцерів, негативно ставилося до парламентської
демократії і виступало за сильну “позапартійну владу” компетентної еліти.

Від диктатури військових до диктатури царя. 19 травня 1934 р. військові, на чолі
котрих стояли учасники червневого заколоту 1923 р. полковники-“звенарі” Кімон Ґеоргієв і
Димітр Велчев, здійснили державний переворот, спрямований цього разу проти режиму
багатопартійності, не здатного, на їх думку, забезпечити політичну стабільність у країні. Дія
Тирновської Конституції була призупинена, Народні Збори розпущені, політичні партії та
громадські організації, включно з ВМРО, заборонені, їх газети закриті, а майно конфісковане.
Єдиною дозволеною організацією трудящих була новостворена Болгарська Робітнича Спілка,
438
І-

^ка згодом об’єднала 90% робітників. Уряд К.Ґеорґієва (1934-1935) здійснював управління з
Допомогою законів-указів, згідно яких зокрема вводилася державна монополія на
виробництво тютюну, спирту, солі та нафти. Для посилення централізації запроваджувався
Гновий адміністративний поділ (замість 16 округів - 7 областей), на чолі яких став призна-
чений урядом директор. Скасовувалося місцеве самоврядування, посада кмета (старости) з
виборної перетворювалась на призначувану. “Діячі 19 травня” прагнули створити державу
.корпоративного типу за фашистським зразком, однак на заваді цього задуму став Борис III.
’?На початку 1935 р. віддане йому керівництво Воєнної Ліги відмовило у підтримці уряду
:“3вена”, і 23 січня К.Ґеорґієв змушений був подати у відставку. Цар зумів сформувати
^повністю лояльний йому кабінет і вже навесні взяв управління країною у свої руки. На зміну
диктатури військових прийшла монархічна диктатура', результатом тихого “контр-
> перевороту” стало встановлення режиму особистої влади царя Бориса III. Він спирався на
державні громадські організації, бюрократію, адміністративно-поліцейський апарат та армію.
До уряду Ґ.Кьосеіванова (1939-1940) поряд із довіреними особами царя були запрошені і
деякі представники “старих” партій, хоча заборона на політичну діяльність зберігалась. У
березні 1936 р. була розпущена навіть Воєнна Ліга, а антимонархічно налаштовані офіцери
звільнені зі служби. Того ж року була створена напівлегальна опозиційна коаліція - так звана
“п’ятірка” у складі БЗНС“Врабча 1”, БРСДП, Демократичного Зговору, Радикальної і
Націонал-ліберальної партій.

Згідно з урядовою концепцією “контрольованої демократії” влітку 1937 р. відбулися
вибори до місцевих органів влади, а навесні 1938 р. - до Народних Зборів. Напередодні
І останніх лідери опозиції були заарештовані. Незважаючи на це кандидати Демократичного
і Об’єднання зуміли завоювати 67 місць у парламенті проти 93-х проурядових депутатів.
| Навіть комуністи здобули 5 місць. (Того ж року підпільні БКП і РП об’єдналися під назвою
Болгарська Робітнича Партія). Однак, обіцяна царем конституційна реформа до початку
Другої світової війни так і не відбулася.

І Зовнішня політика. Упродовж 20-30-х років головною метою зовнішньої політики
Болгарії залишалося подолання міжнародної ізоляції та пом’якшення умов Нейїського
мирного договору. Стамболійському вдалося добитися прийняття Болгарії до Ліги Націй та
певною мірою нормалізувати стосунки з Югославією, тоді як болгаро-грецькі та болгаро-
румунські відносини залишалися напруженими. Постійні провокації з боку чет ВМРО та
ФДРО призвели до того, що восени 1925 р. грецькі регулярні частини перетнули кордон і з
боями просунулися на ЗО км вглиб болгарської території. Лише втручання Ліги Націй
дозволило залагодити цей конфлікт. Проте висунута британською дипломатією ідея
“Балканського Локарно”, що передбачала зближення між Софією, Афінами та Белградом на
основі територіального статус-кво, не знайшла підтримки з боку урядів Демократичного
Зговору. Із сусідніх країн Болгарія не мала територіальних суперечок тільки з Туреччиною,
що й стало головним чинником підписання двостороннього договору про дружбу у жовтні
1925 р. Та це не вивело країну з міжнародної ізоляції, адже міжнародне становище Анкари
теж було непевним.

У липні 1934 р. були встановлені дипломатичні стосунки з СРСР, а взаємини з сусідніми
країнами, особливо після утворення в лютому того ж року Балканського Союзу, залишалися
прохолодними. Болгарія відмовилася приєднатися до Балканської Антанти, оскільки це
означало погодження з територіальними втратами. Борис III дотримувався принципу
неприєднання, розраховуючи на мирну ревізію Нейїського договору. Пізніше зміна
міжнародної обстановки та дипломатичні зусилля Софії дозволили поліпшити болгаро-
югославські відносини, незважаючи на участь македонських терористів у вбивстві югослав-
ського короля Олександра. Непрості переговори завершилися у січні 1937 р. підписанням
болгаро-югославського ‘Договору про вічну дружбу ”. Югославія сприяла також заключенню
31 липня 1938 р. Салонікської угоди між Болгарією та державами Балканського Союзу, згідно
з якою сторони зобов’язувались утримуватися від застосування сипи, а Болгарія звільнялась
відвійсмювихобмеженьНейїськопхдоговору.

(^/Другій половині 30-х років найважливішим торговим партнером Болгарії стала
Німеччина. Зближення двох країн обумовлювалося прагненням до перегляду Версальської
системи. Однак, проводячи досить обережну зовнішню політику, Борис III прагнув уникнути
односторонньої орієнтації. Він якось сказав: “Генерали мої - германофіли, дипломати —
англофіли, цариця - італофілка, народ налаштований русофільськи. Я єдина нейтральна
людина у Болгарії”. Проте зберегти нейтралітет країни у роки Другої світової війни
болгарському монарху не вдалося.

Культурний розвиток. У міжвоєнний період болгарська культура розвивалася під
впливом важкої психологічної травми, завданої народу двома національними катастрофами
1913 та 1918 рр., і художнім осмисленням драматичних подій 20 - 30-х років. Суперечливо
позначилося на її стані перебування при владі уряду БЗНС, коли, з одного боку, вводилася
обов’язкова і безкоштовна семирічна освіта, а з іншого - обмежувалися академічні свободи.
Малообґрунтованою була і правописна реформа 1922 р., в результаті якої зникли кілька літер
болгарської абетки, які підтримували зв’язок між східними та західними говірками.
“Землероби” та їх наступники всіляко сприяли розширенню таких специфічно болгарських
центрів масово-просвітницької роботи, як читалища (клуби-читальні). їх мережа зросла від
760 у 1920 р. до 2750 у 1930 р. Однак неписьменність була ще високою - 31,6% у 1934 р.
Центром вищої освіти залишався Софійський університет, у якому з’явилися нові факультети
- медичний, ветеринарний та агрономічний. Відкрилися й нові навчальні заклади -
приватний Вільний університет (1921 р.), Художня та Музична академії (1922 р.) у Софії.
Проте прошарок інтелігенції у соціальній структурі населення був незначний.

Наукові кадри, крім Софійського університету, головним чином зосередилися у
Болгарській Академії Наук. Її члени зробили помітний внесок у поступ природничих наук:
математики (Л.Чакалов і Н.Обрешков), фізики (П.Пенчев і Г.Наджаков), хімії (А.Златаров і
Д.Баларєв), біології (М.Попов і Хр.Даскалов). Серед філологів найбільш відомі імена
М.Арнаудова, Л.Мілетича, Ст.Младенова, А.Теодорова-Балана, Б.Цонєва. Історичному
минулому болгарського народу присвятили свої праці В.Златарський, Г.Канаров,
П.Мутафчієв, П.Ніков.

Для болгарської наукової і художньої інтелігенції була характерна сильна політична
заангажованість. Інтелектуальна еліта часто-густо дотримувалася консервативних, а то й
реакційних суспільних поглядів. До цього вузького кола належали зокрема економіст
А.Цанков, археолог та історик мистецтва Б.Філов, юрист А.Владикін, медик А.Станішев та
інші. Проте демократичний струмінь був значно сильнішим. У літературі його гідно
представляли “співець сільської неволі” Єлін Пелін та майстер короткої новели ЙЙовков,
письменники-реалісти Л.Стоянов та К.Константінов, драматурги Ст.Костов і Р.Стоянов,
поети Хр.Смирненський та Н.Вапцаров. Трагічні події 1923 р. зродили т.зв. “вересневу
літературу”, представниками якої були Г.Мілєв, А.Страшиміров, Хр.Ясенов. Розвивається й
поезія символізму (Н.Райнов); європейське визнання здобула витончена лірика Є.Багряної,
Д.Габе, А.Далчева. Центром літературного життя міжвоєнного періоду був журнал
“Златорог”, газети “Зора” та “Літературен глас”, яким в естетичному плані та ідейно
протистояли комуністичні видання “Наковалня”, “Звєзда”.

Музичне мистецтво збагатилося оригінальними композиціями П.Владигерова,
С.Обретенова, П.Стсшнова, яким вдалося органічно поєднати болгарський фольклор з
досягненнями сучасної музичної культури. До найкращих зразків образотворчого мистецтва
440
належать полотна З.Бояджієва, Хр. Станчева,ДУзунова. Напередодні Другої світової війни в
Болгарії функціонувало 13 професійних театрів, 213 кінотеатрів, хоча національний
кінематограф перебував ще у стадії становлення.

9.	Королівство Югославія

• Формування території та устрою. 1 грудня 1918 р. у Белграді в резиденції королевича
Олександра Караґеорґійовича відбулася офіційна церемонія, під час якої делегація Народного
Віча Держави СХС оприлюднила заяву про згоду на об’єднання південнослов’янських земель
колишньої Австро-Угорщини з Королівством Сербія. Нова держава отримала офіційну назву
"Королівства Сербів, Хорватів і Словенців” (Королівство СХС). 20 грудня був сформований
уряд з представників 12 політичних партій, головою якого став сербський радикал С.Протич.

До складу Королівства СХС увійшли Сербія (з приєднаною до неї Вардарською
Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина,
королівство об’єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку, історичними
ірадиціями та національною культурою. Населення було багатоетнічним: серби складали
Ййзько 41% всього 12-мільйонної людності держави, хорвати - 23%, словенці - 8,5%,
македонці - 5%, “босняки” (слов’яни-мусульмани) - 6%, чорногорці - 1,6%, албанці, турки,
Ерорці, євреї та інші - приблизно 14,5%. Надзвичайно заплутаним був склад населення за
[віровизнанням: православних було понад 46% (переважно серби, чорногорці, македонці),
Кроликів - понад 39% (хорвати, словенці), протестантів - 2% (німці), мусульман -11%
Цьсняки, албанці, турки), юдеїв - 0,5%. Кожна історична земля мала особливості своєї етно-
тпьтурної структури і життя. Внаслідок багатовікових зв’язків словенці і хорвати
Орієнтувались на Західну Європу, серби і чорногорці - на Росію, мусульмани - на Схід.
Курйозні відмінності спостерігались у рівні культурного розвитку, ступені наближення до
Еропейських зразків. Одним з показників цього був стан письменності: дві третини жителів
®снїї та Герцеговини, Македонії і Чорногорії та приблизно 60% населення Сербії були
^Письменними. Королівство представляло собою відсталу країну із слаборозвинутою
Иумисловістю, 86% населення працювало в сільському господарстві, де ще зберігалися
Ивдйшки дофеодальних відносин. Під час війни особливо постраждали Сербія, Чорногорія і
Македонія; людські втрати Сербії сягнули 1 млн. осіб; було зруйновано до 30% будівель і
обладнання підприємств. Залізничний транспорт був повністю паралізований. Війна і
традиційних господарських зв’язків завдали значних збитків економіці Словенії,
Вижатії, Воєводини і Далмації'. Становище ускладнювалось тим, що правлячі кола Сербії, які
Ижтично стали домінувати в керівництві нової держави, проводили великосербську за своїм
політику.

^Коаліційний уряд С.Протича змушений був розв’язувати складні проблеми
^Кгіодарського життя, формування єдиного державного апарату і здобуття міжнародного
^№нання. На початку 1919 р. уряд видав розпорядження про свободу торгівлі між окремими
^Влями королівства. У січні розпочалася грошова реформа: на першому її етапі один
^Віський динар був прирівнений до чотирьох австрійських крон. 25 лютого було
^Игойлюднено “Попереднє розпорядження про земельну реформу”, в якому проголошувалося
^Всування всіх феодальних залишків у вигляді кметчини в Боснії та Герцеговині,
^Вшікських відносин у Македонії', колонату в Далмації, йшлося про перерозподіл землі
^Вжом її вилучення у великих землевласників і передачу селянам. Маєтки, які
ВяІевишували площу 200 га у Словенії та Хорватії, 450 га - Славонії і 500 га - у родючій
^Е^водині, підлягали відчуженню і передачі до державного фонду. У ході реалізації реформи
близько 200 тис. селян (1/4 усіх селянських господарств) одержали за невелику платню
приблизно 510 тис. га земель з державного фонду.

Серйозні економічні труднощі, які переживла країна у першій половині 1919 р.,
викликали невдоволення серед багатьох верств населення. Уряд С.Протича провів низку
демократичних і соціальних реформ: запровадив 8-годинний робочий день, законодавство
про пращо, легалізував профспілки та інші громадські організації. Проте наявність у країні
десятків тисяч безробітних, розорених селян, учорашніх солдат створювала грунт для
діяльності багатьох екстремістських політичних сил. Значної гостроти набирали міжнаціо-
нальні стосунки: запровадження єдиного управління, уніфікація законів. Обмеження прав
самоврядних органів зустрічало опір населення насамперед Словенії, Хорватії, Воєводини.
Невдоволення викликало домінування сербських представників в уряді й тимчасовому
парламенті.

До літа 1919 р. вдалося досягти певної стабілізації внутрішнього становища; королівство
було офіційно визнане Францією, а потім й іншими державами світу. У серпні коаліційний
уряд очолив лідер Демократичної Партії Л.Давидович, який проголосив проведення політики
дальших демократичних реформ.

Після цього почалося перегрупування політичних сил країни. Найвпливовішою у Сербії
залишалася Радикальна Партія, яка стояла на позиціях монархії, централізму і сербського
гегемонізму. Її ідеологічною платформою була ідея “єдиного триіменного сербо-хорвато-
словенського народу” (чи нації, поділеної на три “племені”), невизнання самобутності інших
націй і народів на терені королівства. У травні 1919 р. була створена Демократична Партія на
чолі з Л.Давидовичем і С.Прибічевичем, яка прагнула відбивати інтереси сербського
населення Словенії, Хорватії, Воєводини і виступала за централізовану державу при
збереженні обмеженого місцевого самоврядування.

Проти унітаристських великосербських планів виступили хорватські та словенські
політичні партії, обстоюючи ідеї федералізму та вирішення на цій основі національного
питання. Найактивнішою була Хорватська Республіканська Селянська Партія (ХРСП) на
чолі з Степаном Родичем, яка вже у 1919 р. стала вимагати проголошення “миролюбної
селянської республіки Хорватія” в межах Королівства СХС та порушила питання про право
хорватів на самовизначення. З вимогами розширення автономії Хорватії та Словенії
виступали також інші партії - Словенська Народна (Католицька) Партія, яку очолював
А.Корошец, Хорватське Об’єднання А.Трумбича, низка менших партій і груп. У Чорногорії
проти сербського правління і за відновлення незалежної держави виступали т.зв. “зеленаші”,
названі так за кольором їхніх парламентських виборчих бюлетенів. У січні 1919 р. вони
спробували піднести заколот і повернути на престол короля Ніколу Негоша, але зазнали
невдачі. їм протистояли прихильники об’єднання з Сербією - "білаиіі”. Складним було
становище у Боснії та Герцеговині, де розмаїтий національний та релігійний склад населення
породжував політичні проблеми. У Вардарській Македонії значні впливи здобула Внутрішня
Македонська Революційна Організація (ВМРО), яка закликала не допустити поділу Македонії
і створення автономної країни у складі федерації балканських народів. Слов’яни-мусульмани
у Боснії та Герцеговині підтримували Югославську Мусульманську Організацію (ЮМО),
котра наполягала на розширенні місцевого самоврядування відповідно до традицій.

У квітні 1919 р. на основі об’єднання лівих угруповань в соціал-демократичних партіях
Сербії, Хорватії, Словенії, Боснії та Герцеговини була створена Комуністична Партія
Югославії (спочатку вона називалася Соціалістична Робітнича Партія Югославії
(комуністів)). Ідейна платформа партії скристалізувалася на її 11-му з’їзді у Вуковарі (1920 р.),
коли взяли гору лівацькі елементи, що орієнтувалися на документи Комінтерну.
Стабілізації нової держави та зміцненню становища династії Караґеоргійовичів сприяло
визнання Королівства СХС країнами Антанти. Згодом були визначені їі кордони: з Австрією
- за Сен-Жерменським договором, Болгарією - за Нейїським, Угорщиною - Тріанонським.
Були вирішені спірні прикордонні питання з Румунією, Грецією. У листопаді 1920 р. у
Рапалло було підписано договір з Італією, за яким остання відмовлялась від претензій на
Далмацію за рахунок залишення під своїм контролем Істрії з Трієстом і Пулою; місто Рієка з
округом було визнане незалежною державою, а Задар (Зара) - оголошене вільним містом під
суверенітетом Італії. На основі двосторонніх договорів 1920-1921 рр. між Королівством СХС,
Румунією та Чехословаччиною був створений орієнтований на Францію військово-політич-
ний блок Мана Антанта.

Проблему державного устрою мала вирішити Установча скупщина. За підсумками
виборів, що відбулися у листопаді 1920 р., найбільше місць у парламенті здобув блок
сербських Радикальної й Демократичної партій, які обстоювали політичну гегемонію сербів
та ідею унітарної держави (відповідно 91 і 92 з 419-ти). Комуністи одержали 58 місць, ХРСП
- 50, сербська Спілка Хліборобів - 39, СНП - 27, ЮМО - 24. Установча скупщина почала
роботу в грудні 1920 р., коли становище країни було тяжким. Лідери ХРСП прагнули
і проголосити незалежну Хорватську селянську республіку; КПЮ готувалась до
і “соціалістичної революції”. Наприкінці грудня уряд очолив “твердий” сербський політик
Н.Пашич. 29 грудня 1920 р. уряд оголосив декрет - т.зв. “Обзнану” (оголошення), в якому
йшлося про заборону комуністичної діяльності і конфіскацію майна КПЮ. Переслідування
।комуністів спричинили розкол у партії - частина поміркованих діячів (Ж.Топалович,
ДЛапчевич) вийшли з КПЮ і утворили Соціалістичну Партію Югославії (СПЮ), яка
віддала перевагу легальній парламентській діяльності.

28 червня 1921 р. у день Святого Вида Установча скупщина з перевагою лише у 27
(голосів ухвалила Конституцію Королівства СХС, котра одержала назву “Видовданської”. За
[нею сербо-хорвато-словенська держава проголошувалася монархією на чолі з сербською
династією Караґеоргійовичів. Королю надавались широкі права: він обіймав посаду
головнокомандувача збройних сил, призначав прем’єр-міністра, скріплював підписом
міжнародні договори, запроваджував надзвичайний стан, зупиняв дію конституції.
Законодавча влада належала однопалатному парламенту - Народній скупщині, яка обиралась
на чотири роки шляхом загального, таємного, прямого голосування чоловіків, що досягли 21
року. Закони, схвалені парламентом, підлягали затвердженню королем, а скупщина повинна
була скликатися та розпускатися на підставі королівського указу. Жінки та військово-
службовці не мали виборчих прав. Країна була поділена на 33 жупанії, які очолювалися
великими жупанами (губернаторами), призначуваними королем. Видовданська конституція
закріпила унітарний устрій Королівства та панівне становище в ньому Сербії. Хоча вона
проголошувала загальні права і політичні свободи громадян, права несербських народів і
національних меншин ігнорувалися.

У серпні 1921 р. Народна скупщина ухвалила Закон про захист громадської безпеки і
порядку в державі, який запровадив суворе покарання за дестабілізацію існуючого ладу. На
його підставі 58 депутатів-комуністів були позбавлені недоторканості і віддані під суд;
заарештовано було також понад 2 тис. членів КПЮ. Приводом до цих подій послужив
невдалий замах комуністів на принца-регента Олександра і вбивство міністра внутрішніх
справ М.Драшковича (автора “Обзнани”). У відповідь КПЮ у жовтні 1921 р. зробила спробу
піднести повстання у Чорногорії, яке було швидко придушене військами. Подібні невдалі
спроби мали місце також у Македонії й Боснії та Герцеговині.

Криза парламентаризму. Економічний розвиток країни у 20-ті роки характеризувався
зростанням виробництва в легкій та переробній промисловості. Близько половини інвестицій
у гірничорудну та обробну промисловість припадало на французький та англійський капітал.
До 1928 р. було збудовано 1262 нових підприємства, велось активне залізничне будівництво.
Уряд заохочував іноземні інвестиції, які йшли переважно у гірничодобувну промисловість
Словенії, Хорватії і Воєводини. Країна залишалася переважно аграрною. Зберігалися значні
відмінності в рівнях розвитку сільського господарства. У північних і західних землях до 70%
угідь знаходилося в руках великих землевласників, які застосовували найману працю й
передові технології, вивозили продукцію на західні ринки. В інших районах переважали
дрібні і середні селянські господарства. Через стару агрокультуру врожайність у цих
господарствах була найнижчою у Європі. У 1927 р. розпочалась криза сільського госпо-
дарства, викликана падінням цін на продукцію. Чимало селян розорилися і виїхали з країни в
пошуках кращої долі; за 10 років емігрувало близько 250 тис. осіб.

Елементи господарського поступу не спричинили стабілізації суспільно-політичного
життя. Після прийняття Конституції політична боротьба продовжувала загострюватись.
Декілька десятків партій відрізнялись за національним і соціальним складом. Перегрупування
сип визначило утворення двох протилежних таборів: прихильників дальшої централізації і
прибічників федералізації устрою. Боротьба між ними складала основний зміст політичного
життя Королівства. У парламентських виборах, що відбувалися у країні кожні два роки, брали
участь кілька десятків партій, відмінних за національним, соціальним і фаховим складом.
Найвпливовіші позиції зберігали сербські радикали і демократи, представники яких найчас-
тіше перебували при владі. Спроби деяких з них перетворитися на загальноюгославські
успіху не мали. Всього за 10 років в Югославії змінилося 24 уряди. Найсильнішою
опозиційною партією була ХРСП, яка виступала проти централізму і сербського гегемонізму,
не визнавала Конституції і монархії. КПЮ, перебуваючи у підпіллі, намагалася зберегти свою
присутність у політичному житті, створивши 1923 р. Незалежну Робітничу Партію.

Унітаризм офіційного Белграду, який набув статусу у вигляду доктрини "інтегрального
югослов 'янства ”, проголошував сербів, хорватів, і словенців єдиним “триіменним народом”.
Проте антидемократизм унітаристської доктрини, яка не тільки служила ідеологічною базою
для проведення великосербської політики, але й принижувала почуття всіх сербів, різко
негативно сприймалася населенням Королівства, яке не належало до сербського етносу.
Унітаризму і шовінізму протистояли прихильники федералізму. Наприкінці 1921 р. під
егідою ХРСП був створений Хорватський блок, до якого ввійшли політичні сили, які
вимагали федеративного устрою Королівства СХС. На парламентських виборах 1923 р.
ХРСП вийшла на друге місце за кількістю депутатів (70). Але утворити єдиний опозиційний
табір їй не вдалось. Це змусило С.Радича піти на компроміс з Н.Пашичем, за яким перший
увійшов до коаліційного уряду, а ХРСП визнала Конституцію та монархію, змінивши назву
на Хорватську Селянську Партію (ХСП). С.Радич з в’язниці відразу перемістився у крісло
міністра. Проте це тривало недовго, незабаром Радич вийшов з уряду і перейшов у опозицію.
1927 р. ХСП заключила угоду про співробітництво з Незалежною Демократичною Партією
С.Прибічевича і утворила блок Селянсько-Демократичної Коаліції (СДК). Між депутатами
урядової більшості та прихильниками федералізму у скупщині розгорнулося жорстоке
протиборство, яке посилювало існування в країні хронічної політичної кризи. Під час дебатів
у скупщині 20 червня 1928 р. сербський радикал С.Рачич застрелив у залі парламенту двох
хорватських депутатів і смертельно поранив лідера ХСП С.Радича. Лідери СДК на знак
протесту відкликали своїх депутатів зі скупщини, вимагали змінити Конституцію, покласти
край сербському гегемонізму, провести децентралізацію країни тощо. Наприкінці 1928 р
політична криза досягла апогею.

Державний переворот 1929 р. Критичною ситуацією скористався король Олександр для
зміцнення особистої влади. У грудні 1928 р. він відвідав Францію, де заручився підтримкою її
керівників. 6 січня 1929 р. король і наближені до нього військові здійснили державний
^переворот. Того дня було поширено “Маніфест короля до сербо-хорвато-словенського
народу”, в якому йшлося про скасування Видовданської Конституції, розпуск скупщини,
заборону діяльності політичних партій і організацій. На чолі нового уряду став генерал
ПЗКивкович. Основи правопорядку в країні встановив декларований королем надзвичайний
закон "Про захист держави", згідно якого заборонялася діяльність усіх партій, а замість
органів місцевого самоврядування запроваджувався інститут державних комісарів.
Парламентаризм заступив монархо-поліцейський режим, який спирався на великосербську
буржуазію та військових. Зовнішня підтримка організаторам перевороту надходила з Франції.
Королівство СХС перетворилося на військово-поліцейську державу з корумпованою
бюрократією та самовладним монархом на чолі. У внутрішній політиці Бєлград ще активніше
використовував ідеологію “триіменного народу”. У листопаді 1929 р. країна була перейме-
нована на Королівство Югославію. Нова назва мала символізувати “національну єдність” її
населення.

Більшість політичних партій так чи інакше підтримала переворот. У Хорватії з
радикальними гаслами створення незалежної держави виступили радикальні націоналісти.
Один з них, Анте Павелич оголосив про створення “Повстанської Хорватської Революційної
Організації”, яка розпочала збройну боротьбу за відокремлення Хорватії. За нею закріпилась
назва “усташськоі” (“усташ” - повстанець). З подібними гаслами виступила у Македонії
ВМРО, лідер якої І.Михайлович висловився за розрив з Югославією і приєднання до Болгарії.
КПЮ також закликала до збройної боротьби проти режиму. Проти всіх цих організацій уряд
вжив жорстокі репресії.

Режим зіткнувся також з погіршенням економічної ситуації, яка змусила вжити протидії
для захисту основних виробників, а також створити видимість “лібералізації” порядків. З
вересня 1931 р. була запроваджена нова Конституція, за якою управління державою
здійснювалося королем і двопалатним парламентом (скупщиною і сенатом). Половина
депутатів сенату призначалася королем. Виконавча влада залишалась у руках короля і
призначуваного ним уряду. Проголошувалися демократичні свободи і місцеве
самоврядування, які однак обмежувалися численними засторогами. Виборчий закон допускав
до виборів лише загальноюгославські партії та організації, а голосування повинно було
відбуватися відкрито. На виборах у листопаді 1931 р. були обрані тільки “урядові” депутати.
Заборонені партії виступили з різкою критикою режиму. З депутатів парламенту й низки
угруповань 1931 р. була створена Югославська Національна Партія (ЮНП), котра стала
опорою королівського режиму (її членів називали “борбашами”). Але вона не набула
масового характеру. Король проводив політику дальшої централізації й уніфікації країни,
вдавався до репресій проти усіх опозиційних сип.

Світова економічна криза 30-х років охопила Югославію дещо пізніше, ніж інші країни. У
 1931-1933 рр. промислове виробництво різко скоротилося і без роботи опинилися близько
'300 тис. осіб. Скорочення експорту та падіння цін на сільськогосподарську продукцію
і призвели до масового розорення та зростання заборгованості селянства. Була підірвана
[кредитна система, що викликало дезорганізацію грошового обігу та девальвацію динара.
ІВідповіддю стало зростання робітничих страйків і селянських заворушень. Набирала сили
діяльність опозиційних партій. Окреслилися ліберальний і радикальний табори опозиційного
ДОХУ-______________-— ---------------------------------------------------------------

г У~зовнішній політиці Югославія орієнтувалася на Францію. Для зміцнення спів-
робітництва всі країни-учасники Малої Антанти в лютому 1933 р. підписали т.зв.
Організаційний акт. Для протидії екпансіоністським планам Італії на Балканах Югославія
разом з Грецією, Румунією та Туреччиною в лютому 1934 р. створили Волконський Союз. 9
жовтня 1934 р. у Марселі король Олександр і міністр закордонних справ Франції Л.Варту
були вбиті терористами з організації хорватських усташів і ВМЮ. Зважаючи на неповноліття
спадкоємця престолу короля Петра // (1923-1970), була створена Регентська рада на чолі з
принцем Павлом. Загибель короля послабила правлячий табір, спричинила низку реформ, які
розширили політичні права населення. На виборах 1935 р. опозиційні партії виступили
єдиним списком, який очолив лідер ХСП Влатко Мачек. Проте виборчий закон дозволив
урядовим силам (ЮНП) зберегти панівні позиції у парламенті. Політична боротьба
розгорялася з новою силою.

Піднесення національного і демократичного руху в країні примусило правлячий режим до
лавірування. У червні 1935 р. був створений коаліційний уряд на чолі з банкіром Міланом
Стоядиновичем, до якого увійшли деякі представники опозиції. Щоб зміцнити свої позиції
М.Стоядинович заснував власну партію Югославський Радикальний Союз, до якої увійшли
частина сербських радикалів, словенські клерикали та інші. Правлячим колам та новому
уряду на певний час вдалося зміцнити позиції режиму та загальмувати поширення
опозиційних настроїв? 1937 р. опозиційні партії створили Блок Народної Згоди, який виступив
за зміну конституції, повернення демократичних свобод, федеративну перебудову устрою.

У 1935-1937 рр. економічне становище Югославії поступово нормалізувалося. Спостері-
галося пожвавлення економічної діяльності в металургійній, машинобудівній та хімічній
галузях виробництва. Проте за рівнем розвитку промисловості та обсягом її продукції на
душу населення країна посідала передостаннє місце в Європі.

Послаблення впливу Франції на Балканах призвело до зовнішньополітичної пере-
орієнтації Югославії на Великобританію, а підписані двосторонні договори з Болгарією та
Італією вели до послаблення Малої Антанти та Балканського Союзу. Події в Центральній
Європі - “аншлюс” Австрії та наслідки Мюнхенської угоди спричинили не тільки розпад
Малої Антанти, але й серйозно погіршили міжнародне становище Югославії: відтепер
керівництво країни мусило проводити політику лавірування між Німеччиною та Італією.

Внутрішньополітичне становище Югославії характеризувалося загостренням соціальних
та національних суперечностей, що створювало в суспільстві атмосферу напруженості.
Поступово проявлялися тенденції до згуртування сербських та хорватських опозиційних сип
на платформі демократизації. На виборах у грудні 1938 р. за опозиційний блок проголосували
45% виборців, але згідно виборчого закону він отримав лише 15% місць у парламенті. Новий
уряд очолив лідер ЮРС Драгіша Цветкович. Обстановка у Європі вимагала від уряду вжиття
заходів для консолідації країни. Особливо небезпечного звучання набувала “хорватська
проблема”: лідери ХСП були готові утворити незалежну Хорватію під егідою Італії та
Німеччини, котрі використовували цей чинник для тиску на Югославію. Щоб запобігти
цьому, Д.Цветкович розпочав переговори з В.Мачеком, які завершилися підписанням
26 серпня 1939 р. угоди про надання Хорватії автономії у складі Югославії (т.зв. “Споразум ”).
Було створено новий уряд в якому В.Мачек посів крісло віце-прем’єра, ще чотири члени
ХСП стали міністрами. Почалося формування '"Хорватської бановини", в якій управляв
призначуваний королем бан і виборний хорватський сабор.

На початку Другої світової війни Югославія проголосила про свій нейтралітет. Для
внутрішньої політики було характерне посилення реакційних тенденцій. Після розпуску в
серпні 1939 р. Народної скупщини нові вибори не проводились. Загострилися національні
суперечності: великосербські шовіністи закликали до “захисту сербів”, у Хорватській
бановині набули поширення націоналістичні ідеї, у різних регіонах активізувалися
сепаратистські настрої.

Капітуляція Франції в червні 1940 р. значно ускладнила міжнародне становище
Югославії. Після нападу Італії на Грецію у жовтні 1940 р. Югославія потрапила в центр
446
ь

Протиборства за вплив на Балканах між Великобританією та фашистськими державами.
Затиснутий з усіх боків країнами гітлерівського блоку, уряд Югославії 25 березня 1941 р. у
Відні підписав протокол про приєднання до Антикомінтернівського пакту. Звістка про вступ
Йо спільноти фашистських держав викликала хвилю обурення серед населення Югославії.
Увечері 25 березня в містах виникли демонстрації протесту під гаслами “Краще війна - ніж
Пакт”. Спираючись на масове невдоволення, група офіцерів і політичних діячів у ніч на
27 березня 1941 р. здійснила державний переворот. У історії Югославії настав переломний
момент, який мав визначити не тільки подальший хід війни на Балканах, а й долю
багатонаціональної держави.

Г Культурний розвиток. Утворення Королівства СХС створило нові умови для розвитку
культури народів, що увійшли до його складу. У проведенні державної політики, незважаючи
Йа унітарні прагнення, урядам доводилося рахуватись із значними відмінностями в
Культурному розвитку народів. Загальною тенденцією було прагнення зблизити народи. Але
вона викликала відцентрові прагнення серед хорватів, словенців та інших. Провідні позиції
сербів у культурному житті, ідеологія “інтегрального югослов’янства” не знаходила
Нідтримки серед інтелігенції інших народів.

Однією з найгостріших проблем була неписьменність населення. Від часу утворення
Держави робилися кроки з метою розбудови мережі державного шкільництва. 1919 р.
схвалено закон про початкові і середні школи, 1929 р. новий закон запровадив обов’язкову
восьмирічну освіту. Проте 1931 р. лише 50% дітей навчались у школі. 1939 р. Югославія
перебувала на одному з останніх місць у Європі за письменністю населення. Вишу освіту
можна було здобути лише у трьох університетах - Белградському, Загребському і
Люблянському (відкритому 1919 р.). Поступово розбудовувались засоби масової інформації:
виходило понад 200 газет і часописів, з’явилися перші радіоприймачі. Однак за розвитком
інформаційної інфраструктури Югославія значно поступалась розвинутим країнам Європи.
Центрами науки були університети і три академії наук та мистецтв - Сербська, хорватська
Югослов’янська, від 1938 р. - Словенська. Провадилися традиційні дослідження в царині
Природничих і гуманітарних наук. На міжвоєнний період припала наукова діяльність
Сербського геолога Йована Жуііовича, географа й етнографа Йована Цвіїча, котрі
досліджували природу і народи Балкан. У дослідженні південно-слов’янських мов стали
широко знаними праці сербського академіка Олександра Бєліча. В історіографії склалися два
основних напрями - консервативно-інтегральний та ліберальний. Представники першого
(Слободан Йованович) обґрунтовували історичні передумови об’єднання слов’янських
народів у єдиній державі. Ліберальні історики (Владимир Чорович) звертали увагу на
демократичні течії в суспільному житті. Хорватські історики прагнули обґрунтувати
державницькі традиції, нав’язуючи до 1000-річчя Хорватського Королівства. Перші кроки
робили історики Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини.

У галузі літератури провідні позиції посідали сербські, хорватські і словенські митці.
[Тільки 1939 р. була видана перша збірка поезій македонською мовою. Переважали тенденції
реалізму, але з’явилися перші твори модерного спрямування, які звертали увагу на
[Психологічні колізії життя. Під впливом сербського поета Алекси Шантича (1868-1924) у
‘поезії домінували соціальні теми, що поєднувалися з надією на справедивий суспільний
устрій. Реалізмом і психологізмом відзначались прозові твори серба ІвоАндріча (1892-1975),
пізнішого Нобелівського лауреата (1961 р.), зокрема “Родинний портрет” і “Міст на Дріні”.
Провісником гуманістичних настроїв морального вдосконалення людини у поезії виступила
сербка Десанка Максимович (1898-1989). Широке визнання здобули в Югославії та в Європі
твори сатирика і комедіографа Браніслава Нушича, який дотепно висміював мораль і звичаї
заможних міщан. У хорватській поезії тон задавав Іван Горан Ковачич (1913-1943)- прихиль-
ник оспівування життя простого народу; у словенській - Прежихов Воранц (Лавро Кухар),
який вносив до поезії ідеї соціального романтизму. Світову славу здобули антивоєнні твори
хорватського письменника Мирослава Крлсжи (1893-1986) (“Хорватський бог Марс”,
“Голгофа”).

Музичне мистецтво розвивалося завдяки діяльності консерваторій і філармоній, а також
музичних академій в Белграді і Любляні. Європейське визнання одержали твори компози-
тора, автора численних опер Петара Коньовича, у оперетному жанрі - Якова Готоваца\
хорват Йосиф Словенський був знаний як автор великих симфонічних творів. Поширення
набуло театральне життя, як на професійних, так і любительських сценах. У образотворчому
мистецтві взяли гору модерністські тенденції, прагнення знайти індивідуальні способи
експресії. Чимало молодих митців пропагували ідеї “нового мистец-тва”, зазнали впливу
німецького експресіонізму, де провідну роль відігравало суб’єктивне ставлення до дійсності.
Словенські експресіоністи Фран Тратнік і Франц Краль у своїх полотнах відбивали близький
їм світ селянського життя. Подібні сюжети були близькими також для хорватських
експресіоністів Владимира Бецича, Любо Бабича, Марина Тарталя та інших. Сербські малярі
свої зразки брали з французького експресіонізму з його стилізацією форми образу і гри
кольорів. До “колористів” належали Міло Мілунович і Зора Петрович. Провідні позиції у
скульптурі посідав Іван Мештрович (1883-1963), який залишив багато творів монументальної
і камерної скульптури, серед яких відомий монументальний комплекс Григорія Пінського у
м. Спліт.

10.	Греція між двома світовими війнами

Спроба реалізації “Металі ідеї”. На Паризькій мирній конференції керівник грецької
делегації Е.Венізелос зажадав від союзників територіальних прирощень для Греції за
відданість справі Антанти в роки війни. Його метою було м. Смирна в Малій Азії та
навколишні землі. Але якщо у самому місті проживало греків більше, ніж в Афінах, то
статистика етнічного складу населення у глибині півострова не надавала переваги жодній
нації. Окрім того Греція виступала за міжнародний контроль над Константинополем і
вимагала передачі їй усієї західної і східної Фракії аж до околиць турецької столиці. У разі
задоволення цих вимог Е.Венізелос погоджувався піти на поступки у питаннях приналеж-
ності островів Додеканес, якими володіла Італія, і північного Епіру, частково населеного
греками, але в 1913 р. включеного до складу Албанії.

Поки тривали переговори в Парижі, італійські війська висадилися в Анталїї, у південно-
західній частині Малої Азії, і почали просуватися до Смирни. Це стурбувало не лише
грецький, але й британський, французький та американський уряди. Тому союзники,
незважаючи на те, що мирна конференція ще не прийняла загального рішення про майбутнє
територій Османської імперії, погодилися на негайну окупацію греками Смирни. 15 травня
1919 р. великі грецькі сили при підтримці військових кораблів Антанти зайняли місто.
Приводом для вторгнення став захист грецького населення від турецьких репресій. Висадка
грецьких військ супроводжувалась актами насильства, під час яких загинуло близько 350
турецьких мешканців міста. Опанування Смирни греками викликало у турків глибоке
обурення, сприяючи консолідації націоналістичних сил у глибині Малої Азії під проводом
Мустафи Кемаля (згодом - Ататюрка). У регіонах, прилеглих до Смирни, турецьке насе-
лення розпочало партизанську боротьбу проти грецьких військ.

10 серпня 1920 р. у Севрі поблизу Парижа держави-переможниці підписали з султанським
урядом мирний договір. Згідно його умов район Смирни на п’ять років переходив під грецьке
управління. Хоча турецький суверенітет над ним формально зберігався, Греція одержала
^можливість через п’ять років анексувати регіон, провівши плебісцит. Е.Венізелос був
переконаний, що необхідну для цього більшість голосів забезпечить іміграція греків до
^Смирни з інших областей Малої Азії. У Греції договір зустріли з великим піднесенням.
[Прихильники Е.Венізелоса говорили про створення Греції “двох континентів і п’яти морів”.
іОднак турецький уряд ніколи не ратифікував і не визнав цього договору.

І- Війна в Малій Азії і національна криза. Через два місяці після підписання Севрського
договору король Олександр помер від зараження крові, спричиненого укусом його улюбленої
•мавпи. Смерть короля відновила дискусії довкола конституційного питання з усією
пристрастю “національної схизми” і перетворила наступні парламентські вибори (листопад
,1920 р.) на боротьбу між Е.Венізелосом і королем у вигнанні Константаном, батьком
Олександра. На виборах Е.Венізелос, здавалося б тріумфальний будівничий “ВеликоїТреціі”,
зазнав цілковитої поразки. Його противники, здебільшого прихильники короля Константина,
здобули 246 мандатів з 370. Поразка Е.Венізелоса стала несподіванкою для більшості
сучасників, але результати виборів об’єктивно відображали стомленість населення від війни
•та невдоволення відкритим втручанням Великобританії і Франції у внутрішні справи Греції.
Під час виборчої кампанії роялісти захищали “маленьку, але гідну Грецію”, критикуючи
продовження війни. Проте після приходу до влади вони посилили військову кампанію у
Малій Азії.

, Великобританія, Франція та Італія протестували проти повернення короля Константина
до Греції, але після плебісциту, який відбувся із значними порушеннями, він знову очолив
монархію (999 960 голосів за, 10 383 - проти). Італія і Франція скористалися цим, щоб
розпочати сепаратні переговори з Мустафою Кемалем. Усі союзники у квітні 1921 р.
[Оголосили про суворий нейтралітет у греко-турецькій війні, і лише британський прем’єр-
міністр Д.Ллойд-Джордж на словах заохочував греків.

; 15 червня 1921 р. розпочався останній наступ грецьких військ у Малій Азії, в ході якого
і вони досягни р. Сакар’ї. Це була єдина природня перешкода на шляху до Анкари, але саме
тут Мустафа Кемаль наважився дати вирішальний бій грекам. У серпні турецька кіннота
і перейшла в контрнаступ. Розтягнуті комунікації і нестача військового спорядження зумовили
поразку грецьких експедиційних сил. У серпні і вересні вони організовано відступали,
зберігаючи фронт неподалік Анкари. Проте їхнє становище з кожним днем погіршувалося.
Коли Константан звернувся за допомогою до Великобританії, єдиного грецького союзника,
котрий залишився, лорд Керзон відповів, що нічого не може зробити, поки не збереться нова
міжнародна конференція.

Грецькі війська у Малій Азії протрималися зиму 1921-1922 рр. У березні 1922 р.
афінський уряд прийняв пропозицію Паризької конференції вивести свої війська в обмін на
встановлення протекторату Ліги Націй над грецьким населенням у Малій Азії. Але турки,
впевнені, що військова фортуна повернулася на їхній бік, відкинули ці умови перемир’я.
26 серпня Мустафа Кемаль розпочав наступ на Смирну, який швидко перетворився на
розгром греків. їхні війська безладно відступили до узбережжя і 8 вересня залишили місто.
Турецька окупація Смирни супроводжувалася різаниною християнського населення,
жертвами якої стали близько ЗО тис. греків і вірмен. Катастрофа в Малій Азії означала крах
“Мегалі ідеї” та ганебний кінець грецької “цивілізаційної місії” на Близькому Сході.

Згідно мирного договору з Туреччиною, підписаного під егідою лорда Керзона у Лозанні
(Швейцарія) 24 липня 1923 р., Греція втратила більшість своїх попередніх територіальних
надбань: Смирна поверталася Туреччині, так само як острови Тенедос та Імброс; північний
Епір відходив Албанії; Італія продовжувала утримувати архіпелаг Додеканес, а Туреччина
відмовлялася від претензій на о. Кіпр на користь Великобританії. Щоб запобігти майбутнім
Історія Центрально-Східної Європи
конфліктам, договір зобов’язував обидві сторони здійснити широкомасштабний обмін
населенням.

Грецьке суспільство та його культура. Обмін населенням між Грецією і Туреччиною,
передбачений Лозаннським договором, відбувався на основі віросповідання жителів, а не
їхньої мови чи “національної свідомості”. Цей принцип був не завжди доречним, оскільки
багато православних християн у Малій Азії розмовляли турецькою мовою, а мусульман
Греції і, особливо Кріту - грецькою. Однак, незважаючи на жахіття обміну й страждання
простих людей, реальної альтернативи такому рішенню, мабуть, не було. Греко-турецька
війна, взаємні насильства й жадоба помсти унеможливлювали мирне співіснування в одній
державі греків і турків. У результаті “катастрофи” в Малій Азії і наступного обміну майже 1,1
млн. православних емігрували до Греції. Натомість близько 380 тис. мусульман переселилися
до Туреччини. Крім того, до Греції прибули 100 тис. біженців з Росії і Болгарії.

Наплив великої кількості біженців та їхнє розселення переважно на недавно здобутих
теренах “Нової” Греції істотно змінили етнічний баланс у країні. Греки, які одразу після
Балканських війн становили меншину в Грецькій Македонії, тепер перетворилися на
більшість. Перепис 1928 р. зафіксував, що майже половину її населення складали колишні
біженці. Наприкінці Першої світової війни у Західній Фракії з її численним мусульманським
елементом греків було менше 20 %, а після завершення обміну їх кількість зросла до понад
60%. Таким чином Греція стала однією з найбільш етнічно гомогенних держав на Балканах,
хоча питання нечисленних мусульманської (в основному турецької*), слов’яно-македонської,
волоської й албанської меншин продовжували непокоїти уряд. Майже все грецьке населення
Близького Сходу тепер зосереджувалося в межах Грецької держави. За винятком невеликих
меншин в Туреччині й Албанії, поза межами країни залишилися лише греки архіпелагу
Додеканес (110 тис. осіб) і о. Кіпр (310 тис. осіб).

Культурні відмінності та ностальгія за втраченими домівками заважали біженцям швидко
інтегруватися у грецьке суспільство. Фактично цей процес розтягнувся на кілька десятків
років. Чимало новоприбулих знали лише турецьку мову, решта користувалася різнома-
нітними діалектами розмовної грецької мови або її пишномовним (шкільним) варіантом, що
були малозрозумілими для жителів королівства. Вони зустрілися з упередженим ставленням
до себе з боку місцевих мешканців, котрі глузливо називали прибульців “охрещеними в
йогурті”, натякаючи на популярність у їхній кухні кислого молока, звички, запозиченої в
турків. У свою чергу багато анатолійських греків з великих османських міст, таких як
Смирна, дивилися з презирством на провінційний спосіб життя корінного населення “Старої1”
Греції. Велику роль у культурній адаптації біженців зіграла Грецька церква. Її наближеність
до проблем повсякденності і високий авторитет в обох середовищах сприяли консолідації
грецького суспільства.

Перед урядом постало важливе завдання забезпечити переселенців роботою і надати
матеріальну допомогу, оскільки непропорційно високу частку серед них становили жінки
(зокрема вдови) і діти-сироти (25 тис. від загальної чисельності населення країни 6 млн. осіб).
З метою вирішення величезних практичних проблем переселення Комісія з облаштування
біженців, яку очолював американець, брала позики (не завжди на сприятливих для грецького
уряду умовах) на міжнародних фінансових біржах. Великі маєтки, включаючи володіння
монастирів на горі Афон, розподілялися на дрібні наділи і передавалися в користування
селянам. Дехто з біженців зміг зберегти свої капітали, чи, принаймні, дух підприємництва і
надати нового імпульсу розвиткові грецької економіки. Проте не всім бажаючим вдалося
знайти роботу на новій батьківщині, і вони були приречені на злиденне існування на окраїнах
великих міст, де облізлі квартали підтримували їхню відмінність і радикальні політичні
настрої аж до 1950-х років.
«Біженці, до прикрості консервативних елементів серед місцевого населення, були
Вбстатньо численними і компактно розселеними, щоб діяти як самостійна сила в політичному
к|пті Греції міжвоєнного періоду. У переважній більшості вони виступали за скасування
монархії і на плебісциті 1924 р. голосували за республіку. А найбільш знедолені підтримували
Еволюційну доктрину щойно створеної (у 1918 р.) Комуністичної Партії Греції (ККЕ),
ірівники якої були вихідцями з Анатолії.

^Єдиною сферою, де катастрофа і переселення не завадили прогресові, стала грецька
^пьтура. Як інколи трапляється у світовій історії, втрати, хаос і беззмістовна метушня у
олітиці й економіці дисгармоніювали з духовним піднесенням. Грецьке суспільство 1920-х
бків випромінювало надзвичайну творчу енергію, особливо в царині поезії. Розвивалися
Ірнасизм, символізм і сюрреалізм. Переїзд до Греції таких прозаїків і поетів, як Ґеоргіос
^ртокас і Ґеоргіос Сеферіс, художника Фотіса Контоглу справив сприятливий вплив на
’йстецьке життя Греції. Молоді поети, які намагалися поєднати модерну грецьку літературу з
^одними традиціями і водночас наблизити її до сучасних європейських тенденцій,
/ріувалися довкола Костеса Паламаса, центральної постаті грецької словесності в
[іжвоєнний період. Ангелос Сікеліанос черпав натхнення з античної і християнської традицій,
Здаючи нового звучання елліністичному міфові. На початку 1930-х років розпочав свою
Іррчу діяльність третій найвизначніший грецький поет XX ст. Ґеоргіос Сеферіс.
Еигінальністю відзначалася поезія Константіноса Кавафі, який жив і працював в
ександрії (Єгипет). Його віршам притаманний витончений естетизм і сум за
идкоплинністю молодості та чуттєвих насолод. Часто вони навіювалися епізодами з
|вньої і нової грецької історії, які поет оспівував з ущипливою іронією, гумором або ж
Патріотичним пафосом.

Військовий переворот і проголошення республіки. Деморалізовані залишки грецької
Ірмїї і десятки тисяч охоплених панікою біженців, які заполонили острови Егейського моря і
Материкову Грецію, паралізували діяльність уряду. Скориставшися ситуацією, група
^фіцерів-антимонархістів сформувала на о. Хіос Революційний комітет і у вересні 1922 р.
здійснила переворот. До влади в Афінах прийшов революційний уряд на чолі з полковником
Нікалаосом Пластірасом. Король Константан зрікся трону на користь свого старшого сина
ҐеоргаІІ. Комітет звинуватив у національній кризі вищих керівників держави й армії, і у
Листопаді 1922 р. організував над ними показовий судовий процес. Незважаючи на протести
іноземних держав і відомих грецьких політиків, п’ятеро екс-міністрів,включаючи колиш-
нього прем’єра Димітріоса Ґунаріса, і командувача грецькими військами у Малій Азії
Генерала Ґеоргіоса Хаджіанестіса були засуджені до страти і розстріляні наприкінці листо-
пада. “Процес шести” загострив і без того запеклу боротьбу міх: монархістами і
республіканцями, яка отруювала політичний клімату Греції міжвоєнного часу.

* У грудні 1923 р. в Греції відбулися загальні вибори, яким передувала невдала спроба
Йсонтрперевороту з боку непримиренних монархістів на чолі з генералом Іоаннісом
Метаксасом. Народна партія, що захищала конституційну монархію, відмовилася брати в
'них участь, і ліберали здобули близько 2/3 місць у парламенті. Формування цивільного уряду
було доручено Е.Венізелосу, після чого Революційний комітет у січні 1924 р. оголосив про
Саморозпуск. Основне завдання, яке стояло перед новообраним парламентом, полягало у
зміні конституційного устрою держави. Е.Венізелос наполягав на проведенні плебісциту,
натомість решта республіканців вимагали негайного скасування монархії. Не зумівши
Досягти компромісу, прем’єр-міністр подав у відставку. 25 березня 1924 р. Греція була
І проголошена республікою, а квітневий плебісцит 70% голосів затвердив це рішення.

’ Політична боротьба в роки республіки. Після відміни монархії президентом Греції
«обрали адмірала Павлоса Кундуріотіса, героя Балканських війн. Однак формального
запровадження республіканської конституції, яка поряд із посадою президента передбачала
існування двопалатного парламенту і демократичні свободи, довелося чекати до червня
1927 р. 16 червня 1925 р. внаслідок безкровного військового перевороту до влади прийшов
генерал Теодорос Пангалос. Внутрішньо Т.Пангалос не був противником демократії, але
віддавав перевагу будь-якій дії перед словесними аргументами. Диктатура Т.Пангалоса не
знайшла підтримки у жодної політичної сили і в серпні 1926 р. була повалена внаслідок
іншого безкровного перевороту, очоленого генералом Георґіосом Кондилісам. У листопаді
цього року в Греції вперше відбулися парламентські вибори за пропорційною системою.
Республіканці здобули незначну більшість, але не могли самостійно сформувати кабінет. Як
наслідок, у країні постав “екуменічний” (коаліційний) уряд на чолі з Александром Заїмісом,
до якого увійшли представники монархічного і республіканського таборів. Коли в липні
1928 р. прем’єр-міністром став Е.Венізелос, він змінив виборчу систему з пропорційної на
мажоритарну. Згідно нової практики його ліберальна партія, здобувши 47% голосів виборців,
одержала 71% місць у парламенті. Уряд Е.Венізелоса функціонував усі чотири відведені йому
конституцією роки. За цей час він досягнув помітних успіхів у зовнішній політиці, але не зміг
вирішити внутрішніх проблем.

Світова економічна криза, розпочавшись у 1929 р., негативно вплинула на економіку
Греції, що у значній мірі залежала від експорту таких сільськогосподарських продуктів, як
тютюн, оливкове масло, а також суднобудування і грошових переказів з діаспори. У 1933 р.,
як і в 1893 р., Греція змушена була оголосити дефолт у зв’язку з неспроможністю
виплачувати проценти по зовнішніх позиках.

Лібералам вдалося зберегти перевагу на вересневих виборах 1932 р., але вже у лютому
1933 р. вони поступилися опозиційній коаліції на чолі з лідером народної партії Панаїсом
Цалдарісом. Поразка Е.Венізелоса стала сигналом для нового військового перевороту.
Спроба полковника Н.Пластіраса 5/6 березня ще раз силою нав’язати Греції прем'єра
Е.Венізелоса виявилася невдалою. Але вона позначила кінець відносної стабільності у
внутрішньополітичному житті країни. У червні цього року патріархові грецької політики
дивом вдалося врятуватися під час одного з одинадцяти вчинених на нього замахів. Тепер
настала черга венізелістів побоюватися за власне життя і добробут. У країні зростали
промонархічні настрої. Прихильники ліберальної партії серед військових за мовчазної згоди
Е.Венізелоса у березні 1935 р. зважилися на ще одну спробу перевороту, але й цього разу
безуспішно. Е.Венізелос змушений був назавжди залишити країну. В армії і серед державних
службовців розпочалися чистки, двох заколотників стратили. У червні 1935 р., коли в країні
все ще діяв військовий стан, відбулися парламентські вибори, які принесли перемогу
народній партії. Однак уряд П.Цалдаріса відмовився виконати вимогу військових ліквідувати
республіку і в жовтні подав у відставку. Відновлення монархії проголосив його наступник на
посаді прем’єр-міністра Г.Кондиліс, який ще у 1928 р. перейшов у табір монархістів.
З листопада 1935 р. на плебісциті 97% населення Греції проголосували за повернення на трон
короля Ґеорґа П.

Відносини з балканськими державами в 1924-1934 рр. Увесь свій талант державного
діяча і дипломата Е.Венізелос спрямував на покращення відносин Греції з сусідніми
країнами. Афінський уряд підписав договори про дружбу з Італією (1928 р.) і Югославією
(1929 р.). Щоправда Італія скористалася слабкістю Греції після анатолійської “катастрофи”,
щоб відмовитися від своєї обіцянки передати їй архіпелаг Додеканес і навіть на короткий час
у 1923 р. окупувала о. Корфу. Поліпшилися відносини з Болгарією й Албанією. Е.Венізелос
взяв активну участь у підготовці Балканського пакту, який був укладений 9 лютого 1934 р.
Останній об’єднав “антиревізіоністські” держави Південно-Східної Європи (Греція,
Югославія, Румунія і Туреччина) взаємною гарантією існуючих кордонів і багатосторонніми
Ьнсультаціями. Однак найвизначнішим досягненням Е.Венізелоса у сфері зовнішньої
Йлітики була нормалізація відносин з Туреччиною. Підписання ЗО жовтня 1930 р.
Лікарських домовленостей, що включали низку міждержавних договорів, у значній мірі
тало ожливим завдяки його гнучкій дипломатії. У цьому ж році Е.Венізелос здійснив
фіційний візит до Туреччини і став першим грецьким прем’єр-міністром, який відвідав
Ьзиденцію Вселенського патріарха у Фанарі. Всіляко намагаючись покращити греко-
урецькі відносини, він навіть висунув, щоправда безуспішно, турецького президента Кемаля
ітатюрка на Нобелівську премію миру.

Прихід до влади І.Метаксаса. Прибувши до Греції, король Ґеорґ II оголосив загальну
Амністію венізелістам і призначив на січень 1936 р. вибори до парламенту. Основні політичні
ілоки - народної і ліберальної партій - здобули на них відповідно 143 і 141 мандат у 300-
їісній нижній палаті, що не дозволяло жодному з них сформувати уряд. Баланс влади
іпинився у руках комуністів, досі маловпливової партії у політичній боротьбі, які
контролювали 15 депутатських місць. П.Цалдаріс і Темістокліс Софуліс, новий лідер
(ібералів, не зумівши домовитися між собою, розпочали таємні переговори з комуністами.
Іовини про ці контакти викликали занепокоєння у військових, і на їхню вимогу король у
вітні 1936 р. призначив прем’єр-міністром генерала І.Метаксаса, провідника ультраправої
артії, яка володіла лише 6 мандатами в парламенті.

І.Метаксас негайно скористався своїм становищем, щоб заарештувати робітничих лідерів,
розпустити найбільш войовничі профспілки і заборонити страйки. Комуністи відповіли
Організацією 9 травня попереджувального загального страйку у Салоніках, під час приду-
шення якого загинуло близько тридцяти чоловік. На 5 серпня було призначено загально-
національний страйк. За два дні до цього Т.Софуліс та Іоанніс Теотокіс, новий лідер народної
[Партії, зернулися до короля з пропозицією створити коаліційний уряд. Але Ґеорґ II, який
перебував під впливом свого прем’єр-міністра, відхилив цю пропозицію і 4 серпня 1936 р.
Підписав декрет про запровадження у країні надзвичайного стану. Дія статей Конституції, які
гарантували особисті свободи, тимчасово припинялася, а парламент розпускався без
оголошення дати нових виборів. І.Метаксас став правителем Греції з необмеженою владою.
'Л Диктатура 4серпня 1936 р. Запровадження "Режиму четвертого серпня”, як називав
свій стиль правління І.Метаксас, становило частину загальної тенденції до появи
королівських диктатур на Балканах в умовах, коли слабкі парламентські системи виявилися
неспроможними справитися з наслідками економічної кризи. Хоча опоненти засуджували
його диктатуру як фашистську, вона не була схожою на тиранію А.Гітлера чи Б.Муссоліні.
Лише Національну Молодіжну Організацію (ЕОН) було створено за нацистським зразком. У
країні ліквідовувалася свобода політичної діяльності, але політичних опонентів режиму не
піддавали тортурам і не страчували. І.Метаксас ув’язнив або вислав профспілкових діячів і
провідників лівого табору, а таємна поліція розправилася з ККЕ не систематичними
жорстокими переслідуваннями, а поширенням чвар серед підпільників за допомогою своїх
агентів. Свобода слова обмежувалася засобами, які часто виглядали смішними, наприклад
було видано декрет, що цензурував траурну промову Перикла у праці Фукідіда. Наслідуючи
ідеї А.Гітлера, І.Метаксас із звичайною для диктаторів відсутністю відчуття реальності
[Проповідував “Третю елліністичну цивілізацію” як спадкоємицю Античної Греції і середньо-
вічної Візантії, називав себе “Першим селянином”, “Першим робітником” і “Батьком нації’.
Однак його популістська риторика хоча й не була цілком позбавлена щирості, рідко коли
мала практичні наслідки, викликаючи глузування у простих греків. Режим 4 серпня 1936 р.
був автократичною, зверненою у минуле патерналістською диктатурою, більш за все
спорідненою з корпоративною державою Салазара у Португалії.
У другій половині 1930-х років в економіку країни, як і інших держав Південно-Східної
Європи, починається проникнення Німеччини, яке не призвело до зростання німецького
політичного впливу. У 1938 р. І.Метаксас запропонував Лондону укласти формальний
союзний договір, проте британці, побоюючись давати нові зобов’язання, не відповіли. Лише
напередодні італійської окупації Албанії у квітні 1939 р. Великобританія і Франція надали
Греції (і Румунії) гарантії територіальної цілісності, тим самим заохочуючи її чинити опір
зовнішній агресії.

11. Розвиток Албанії

Відновлення незалежності Албанії. Після завершення Першої світової війни територію
Албанії продовжували скуповувати війська Італії, Франції, Греції і Сербії. З опублікованого
більшовицьким урядом Росії у листопаді 1917 р. таємного Лондонського договору,
укладеного державами Антанти та Італією у квітні 1915 р., албанці довідалися про
запланований поділ своєї країни між Грецією, Італією, Чорногорією та Сербією. Це відкриття
змусило їх подвоїти зусилля з метою формування світової громадської думки, прихильної до
ідеї албанської незалежності. На початку 1918 р. вони знайшли собі могутнього союзника в
особі президента США Вудро Вільсона, який висловив готовність відстоювати територіальну
цілісність Албанії у врегулюванні на Балканах.

Під час тривалого обговорення албанського питання на Паризькій мирній конференції
британська, французька та італійська делегації знову виступили за поділ Албанії, перед-
бачений Лондонським таємним договором і пізнішими подібними домовленостями, такими
як угода прем’єр-міністрів Франції, Великобританії та Італії від січня 1920 р. Хоча президент
В. Вільсон не заперечував проти часткового виправлення албано-грецького кордону 1913 р.
на користь Афін, але він послідовно чинив опір усім спробам розчленування Албанії. В
основному завдяки його позиції Албанія змогла відстояти на мирній конференції свою
незалежність і територіальну цілісність.

Широку підтримку ідея незалежності Албанії здобула всередині країни. У січні 1920 р.
Національний конгресу м. Люшні засвідчив рішучий намір албанського населення захищати
свою незалежність і випровадити усі іноземні війська зі своєї території. Конгрес прийняв
рішення перенести столицю країни з Дурреса до менш уразливої Тірани. Тисячі албанських
добровольців, які зібралися у Вльорі, негайно розпочали звільнення країни від італійських
окупантів. До вересня 1920 р. їхні зусилля і зростання опозиції вдома змусили Італію вивести
війська.

Вступ Албанії до Ліги Націй у грудні 1920 р. і підтвердження конференцією послів
держав-переможниць у листопаді наступного року її довоєнних кордонів істотно зміцнили
міжнародне становище країни. Хоча останні італійські війська залишили Албанію у вересні
1920 р., Греція та Королівство СХС зберігали тут військову присутність до 1922 р. Відносини
Албанії з ватіканськими сусідами залишалися напруженими і пізніше, оскільки Греція і КСХС
до 1926 р. не визнавали кордонів Албанії.

Боротьба довкола “стратегії національного розвитку”. Після міжнародного
закріплення незалежності Албанії національна єдність албанців, продемонстрована
Конгресом у м. Люшні, почала поступово зникати. У 1921-1924 рр. країна переживала період
політичної нестабільності. За винятком особистих суперечок між окремими албанськими
провідниками, політичні баталії цього часу велися довкола питань, які можна назвати
“стратегією національного розвитку”. У політичному житті Албанії протистояли одна одній
дві аморфні групи парламентарів, відомі як “популісти" і “прогресисти”. У 1922 р. вираз-
ником реформістських поглядів “популістів” став православний єпископ, який здобув освіту
454
^Гарварді, Фан Йолі (1892-1965). Ф. Нолі та його послідовники наполягали, що Албанія не
зможе розпочати програму модернізації, доки у країні не буде знищено панування колишніх
уманських чиновників і земельної аристократії, які визначали албанську політику з часу
здобуття незалежності. Ахмепі Зогу (1895-1961), який обіймав посади прем’єр-міністра і
Дністра внутрішніх справ у кількох урядах упродовж цього періоду, відображав переко-
наність “прогресистів” у тому, що необхідною передумовою для проведення соціальних і
економічних реформ є встановлення закону і порядку в усій Албанії.

[і Ліберальний уряд Ф. Нолі. Перемогу у міжфракційній боротьбі за владу в Албанії
першою здобула група Ф. Нолі. У червні 1924 р. після блискавичного повстання вона
Захопила контроль над урядом. Обійнявши посаду прем’єр-міністра, Ф. Нолі розробив
^програму економічних, соціальних і правових реформ, яка складалася з двадцяти пунктів.
Поряд з іншим, він пообіцяв роздати землю селянам, позбавити поміщиків влади, створити
раціональні правову й освітню системи та покращити управління країною. Але внаслідок
Причин, незалежних від політики прем’єр-міністра та його власних помилок, уряду Ф. Нолі
вдалося протриматися при владі лише шість місяців. Визнавши, що Албанії необхідна
безкорислива зовнішня допомога, Ф. Нолі звернувся до Ліги Націй, але зазнав невдачі. Це
означало, що ліберальному урядові не залишалося нічого іншого, як погодитися на крок,
.якого він сподівався уникнути: піддатися одній з європейських держав. Відмовившися
і провести вибори з метою легітимізацїі своєї влади, створивши політичний суд для переслі-
. дування найвідоміших противників режиму і конфіскації їхньої власності, а також не зумівши
^запровадити обіцяні реформи, Ф. Нолі відштовхнув від себе кількох членів уряду та багатьох
^ліберальних прихильників. Консервативні елементи всередині країни виступали проти
оголошених Ф. Нолі “радикальних реформ” та визнання його урядом у липні 1924 р.
Радянського Союзу. Намір Тірани встановити дипломатичні відносини з СРСР викликав
занепокоєння у балканських столицях і Лондоні, що Албанія може стати базою для радян-
ської пропаганди і підривної діяльності у Південно-Східній Європі. Наприкінці 1924 р.
внутрішньополітичне та міжнародне становище ліберального уряду Ф. Нолі істотно
ускладнилося.

[ Переворот А. Зогу та встановлення монархи. У грудні 1924 р. з благословення
। британців і за військової підтримки КСХС А. Зогу повернувся до Албанії, усунув від влади
і Ф. Нолі та змусив його залишити країну. Наступного року А. Зогу було призначено
і президентом, а 1 вересня 1928 р. він перетворив Албанію на монархію, присвоївши собі титул
। “Зог І, король албанців”. Свої зусилля новий албанський правитель спрямував на
встановлення порядку. У країні було створено інститут національної бюрократії, поліції,
роззброєно північні племена-за винятком племен району Маті, звідки походив сам А. Зогу,-
і значною мірою викорінено практику кровної помсти серед албанців. У 1928-1931 рр. король
затвердив цивільний, комерційний та кримінальний кодекси, основні положення яких відпо-
відали європейським нормам. Політика Зога І щодо основних релігійних конфесій
спрямовувалася на обмеження їхнього незалежного статусу і сприяла посиленню
секуляристських націоналістичних настроїв серед албанського населення. Албанці-суніти у
1923 р. розірвали зв’язки з халіфатом, а через два роки до Албанії перенесла свою штаб-
квартиру секта бекташів. Обидві релігійні громади визнали верховенство державних законів.
З 1922 р. боротьбу за автокефальний статус розпочала Албанська православна церква. Зог І
підтримав її зусилля і у квітні 1937 р., незважаючи на опір грецького духовенства, Констан-
тинопольський патріарх погодився надати їй незалежність. Лише католицьку церкву не
вдалося повністю підпорядкувати світській владі, але її шкільна система регулювалася
.державою. Зог 1 домігся успіху в обмеженні іноземних впливів на албанські мусульманську та
Історія Центрально-Східної Європи
православну релігійні громади і встановленні над ними ефективного контролю з боку
держави.

Влада і суспільство в роки правління Зога І. Наприкінці 1930-х років албанське
суспільство зберігало традиційний характер. Незважаючи на те, що кількість міст із
населенням понад 10 тис. осіб упродовж міжвоєнного періоду подвоїлася (до шести), 85%
жителів країни мешкали у сільській місцевості. У 1938 р. населення Албанії нараховувало
1046000 осіб. З огляду на примітивний стан національної системи охорони здоров’я середня
тривалість життя становила лише 38 років. У міжвоєнний період з’явилися деякі позитивні
зрушення у розвитку системи освіти, яка на 1938 р. нараховувала 654 школи, де навчалося
56283 учні. Але напередодні Другої світової війни у країні було лише 310 випускників
університетів, а 80% населення залишалося неписьменним.

Хоча Зог І досяг успіху у створенні основ для політичної єдності країни та посиленні
влади центрального уряду, йому не вдалося розширити можливості участі у політичному
житті нижчих верств населення. В Албанії не існувало організованих політичних партій, а
маніпуляція виборами з боку короля і його прибічників сприяла розвиткові політичної апатії і
відштовхувала від режиму молодих і освічених албанців. Крім того у країні зберігалися
регіональні суперечності. Політика режиму викликала обурення у рівнинних тосків, які
сплачували більшість податків, а левова частка державних витрат йшла на субсидії гірським
племенам гегів.

У 1930-х роках режим Зога І еволюціонував у напрямку посилення авторитарних методів
управління, стаючи все більш схожим на інші диктаторські монархії Південно-Східної
Європи. Критики Зога І правомірно стверджували, що він панував як король-диктатор,
поєднуючи манери керівництва албанського племінного вождя й османського паші. Його
режим характеризувався поширенням корупції, практики терору та залякування, зневагою
людських прав громадян. Надана Італією економічна допомога використовувалася для
задоволення власних потреб короля або покриття зовнішньоторговельного і бюджетного
дефіцитів держави. Албанського правителя звинувачували у зволіканні з проведенням
аграрної реформи і підборі міністрів за принципом особистої відданості, а не компетентності.

Усередині Албанії опозиція до Зога І проявилася у низці повстань 1925, 1926, 1935,1936 і
1937 рр., які король легко придушив. Але він усвідомлював власну непопулярність серед
частини албанців і побоювався замаху на своє життя. Упродовж 1930-х років найбільше
невдоволення режим викликав у нечисленної албанської інтелігенції, студентів і робітників,
які підтримували демократичну, фашистську чи комуністичну альтернативи прагматичному
консерватизму Зога І. За межами Албанії основну небезпеку режимові у 1925-1930 рр.
становив Національно-Визвольний Комітет Ф. Нолі (КОНАРЕ), який одержував фінансову
підтримку від Комінтерну. Проте в середині 1930-х років Ф. Нолі відмовився від боротьби з
режимом, а ті невеликі опозиційні групи, які продовжували діяти за кордоном, не
загрожували існуванню монархії.

У 1925 р. Зог успадкував Албанію зі слабким і недієздатним центральним урядом,
напівфеодальним суспільством і слаборозвиненою економікою. Тому навіть критики монарха
визнавали, що його політика сприяла запровадженню законності і порядку на більшості
території країни та започаткувала процес економічного поступу. До цього слід додати удоско-
налення транспортної і комунікаційної систем, що дозволило послабити реґіоналізм і
тройбалізм серед албанців, та розширення національної системи освіти, яка сприяла
політичній соціалізації албанців.

Економічне становище Албанії. У міжвоєнний період у деяких секторах албанської
економіки спостерігався прогрес, але загалом вона залишалася найвідсталішою у Європі. Не
сталося істотних змін у її структурі чи характері. Низька продуктивність сільського
456
господарства вимагала імпорту зернових та інших продуктів харчування для внутрішнього
споживання, що спричинило хронічний торговельний дефіцит країни. Промисловість перебу-
вала у зародковому стані і обмежувалася невеликими фабриками з випуску продовольчих
товарів і товарів широкого вжитку. Між травнем 1925 р. і березнем 1938 р. Албанія уклала
низку економічних угод з Італією, наслідком яких стало панування італійців у банківській
системі країни, видобутку нафти та інших корисних копалин, албанському судноплавстві.
Італійці зробили помітний внесок у розвиток албанської інфраструктури, майже подвоївши
довжину доріг (до 2200 км), поліпшивши обладнання основного морського порту Албанії—
Дурреса і модернізувавши деякі райони столиці Тірани. Незважаючи на ці ініціативи,
албанська економіка у 1938 р. не позбулася свого переважно сільсько-господарського
характеру, а промислове виробництво становило лише 4,4% національного доходу.

Албано-італійські відносини. Невідкладна потреба Албанії в економічній допомозі
спонукала її до розвитку відносин з Італією в період правління Зога І. Оскільки ані Ліга Націй,
ані жодна європейська держава, крім Італії, не були зацікавлені у перетворенні Албанії на
свого клієнта, вибір Зогом І потенційних партнерів обмежувався Югославією та Італією.
Після деяких вагань він відкинув ініціативи Белграда, зваживши, що Рим володіє більшими
можливостями для надання допомоги. Крім чисто економічних переваг зв’язок з Італією мав
також стримувати Грецію та Югославію від висунення територіальних претензій до Албанії.

Тож не дивно, що між Албанією та Італією незабаром встановилися тісні політичні
відносини. 26 листопада 1926 р. Зог санкціонував підписання першого Тіранського іпіало-
албанського пакту. Згідно з умовами цього договору, обидві сторони зобов’язувалися
співпрацювати у підтримці політичного, правового і територіального статус-кво в Албанії.
Через рік, 22 листопада 1927 р., за другим Тіранським пактом, партнери перетворили свої
відносини на двадцятирічний оборонний союз. Згодом Італія взяла на себе відповідальність за
навчання і спорядження албанської армії.

Упродовж 1930-х років Зог І спробував послабити залежність Албанії від Італії. Це
тимчасово вдалося йому, коли Муссоліні був зайнятий важливішими справами, такими як
захоплення Ефіопії і громадянська війна в Іспанії. Але в квітні 1939 р., роздратований
відмовою Зога І перетворити Албанію на італійський протекторат і військову базу, та
заздрячи Гітлерові, який окупував Чехію, Муссоліні віддав наказ про вторгнення в Албанію.
Албанська армія не змогла вчинити ефективного опору агресорам і король Зог І залишив
країну разом зі своєю дружиною і новонародженим сином. В Англії він використав золото
албанської скарбниці для оренди поверху у лондонському готелі “Рітц”. 12 квітня 1939 р.
збори албанських провідників, скликані італійцями, проголосували за відміну Конституції
1928 р. і запропонували албанську корону Вікторові Еммануїлу III, який відтепер правив в
Італії та Албанії на правах особистої унії.
Мапа 5. Центрально-Східна Європа в 1918 - 1923 рр
Розділ 9. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ
В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1.	Новий поділ Європи

Друга світова війна була певною мірою продовженням Першої, але в умовах суттєвих
змін у Європі і світі в цілому. Як і у Першій світовій війні, головною причиною було
прагнення перерозподілу сфер впливу між державами при відсутності ефективної системи
колективної безпеки. На першому місці були реваншистські устремління Німеччини,
особливо після приходу до влади націонал-соціалістів. Сталінське керівництво СРСР вино-
шувало плани розширення радянської імперії шляхом експорту соціалізму.
З територіальними претензіями на Балканах та в Північній Африці виступив фашистський
уряд Італії. І нарешті, імперські амбіції на Далекому Сході виявляла Японія.

Створена після Першої світової війни Ліга Націй не змогла стати ефективним знаряддям
збереження миру. Переможці, що проголосили себе гарантами миру, виявилися нездатними
виконувати цю роль. Неузгодженість дій Франції і Великобританії, ізоляціонізм США
сприяли відродженню в середині 30-х років реваншистських устремлінь Німеччини.

Друга світова війна почалася з ліквідації і поділу Польщі двома тоталітарними державами
- Німеччиною і Радянським Союзом. Підписання німецько-радянського Договору про
дружбу і кордони 28 вересня 1939 р. відкрило шлях до нових перерозподілів. Радянський
Союз ліквідував незалежність країн Балтії і включив їх до свого складу. Він розв’язав війну
проти Фінляндії, намагаючись зробити з нею те саме. Забезпечивши собі тил згаданим
договором, Німеччина, перегрупувавши сили, завдала нищівного удару країнам Західної
Європи. З початку Другої світової війни до весни 1941 р. Німеччина захопила Нідерланди,
Бельгію, Люксембург, Данію, Норвегію, частину Франції. Остання перестала існувати як
велика держава; Німеччина та Італія окупували Албанію, Югославію, Грецію.

В особливо складній ситуації опинилися країни Центрально-Східної Європи. Гарантії їх
незалежності виявилися фікцією, Мала Антанта розпалася. Німеччина та Італія, що стали
союзниками після підписання Троїстого пакту 27 вересня 1940 р., висунули територіальні
вимоги до ряду країн цього регіону і шляхом агресії ліквідували їх незалежність та
встановили окупаційний режим, або виступили своєрідними “арбітрами” у вирішенні
територіальних суперечок між окремими з них. Так, Угорщина отримала частину території
Словаччини, Закарпаття, Трансільванію, Воєводину. Болгарія повернула Південну Добруджу
і взяла участь в окупації македонських земель. Румунії були обіцяні землі на сході. Словаки
отримали можливість створити свою державу після розпаду Чехословаччини. Після цього
Болгарія, Угорщина, Румунія і Словаччина стали сателітами нацистської Німеччини.

У одинадцяти поневолених країнах Європи з населенням понад 140 млн. осіб встановився
так званий “новий порядок". Він характеризувався ліквідацією суверенітету, заміною
легітимних демократичних органів окупаційними із залученням до управління колабора-
ціоністів, забороною політичної діяльності, терором, переслідуваннями і знищенням
єврейського населення, ліквідацією інтелігенції як носія національного духу, тотальним
пограбуванням через переведення економіки цих країн, на військовий лад, широким
використанням підневільної робочої сили. У країнах-сателітах зберігалася видимість
суверенітету, але встановилися авторитарні режими, їх армії були залучені до бойових дій на
боці Німеччини, здійснювався терор проти всіх невдоволених режимом, так само
переслідувалось єврейське населення, економіка повністю контролювалась Німеччиною і
була поставлена на службу війні.
У країнах та землях, що були приєднані до Радянського Союзу, широко застосовувався
терор НКВС до представників заможних верств, державних чиновників, офіцерів, поліцей-
ських, священиків, інтелігенції. Прискореними темпами здійснювалася “радянізація”.

Більшість громадян в окупованих країнах “новий порядок” розцінювала негативно,
оскільки він ліквідував національні органи влади, політичні свободи, соціальні завоювання,
різко погіршив матеріальне становище населення, створював загрозу для життя людей. У
перші роки війни частина суспільства була деморалізована, правлячі довоєнні партії
дискредитовані. Створені еміграційні уряди Чехословаччини, Польщі, Югославії, Греції
орієнтували своїх громадян на пасивні форми опору. Навіть такі підпільні військові
формування, як Союз Збройної Боротьби у Польщі та “четники” Д.Михайловича в Югославії
спочатку не вели активної боротьби з окупантами. Але народи поневолених країн Європи
зберігали почуття національної гідності і солідарності, з симпатією та надією стежили за
боротьбою антифашистських сил проти агресорів, намагалися всіляко їм допомагати.
Першим свідченням непокори було видання патріотичних підпільних газет, часописів і
листівок, національні виступи в протектораті Богемії і Моравії влітку і восени 1939 р.,
створення підпільних навчальних закладів та культурних установ у Польщі. Множилися акти
саботажу у промисловості і на транспорті. Населення надавало допомогу антифашистам,
військовополоненим, євреям. Ідея пріоритету загальнолюдських цінностей ставала
домінуючою не тільки в суспільстві країн, що вели війну з агресорами, а й тих, які тимчасово
були поневолені.

У країнах-сателітах на першому етапі війни правлячі кола використовували шовіністичні
настрої, заявляючи, що завдяки приєднанню до Троїстого пакту вдалося уникнути ліквідації
суверенітету, окупації, навіть розширити торговельні зв’язки, а, головне, добитися територі-
альних прирощень. Певна частина населення вірила цій пропаганді. Але ейфорія продовжу-
валася недовго. Коли під тиском Німеччини ці країни були втягнуті у війну, змушені
відправити свої війська на фронт, почалося їх відверте економічне пограбування,
переслідування єврейського населення, стали запроваджуватися інші елементи “нового
порядку”, тоді антифашистські настрої у суспільстві почали зростати.

Початок формування “антигітлерівської коаліції” було покладено підписанням у липні
1941 р. Угоди про спільну боротьбу з фашизмом між Великобританією та Радянським
Союзом. Одними з перших приєдналися до неї еміграційні уряди Польщі і Чехословаччини,
що уклали того ж місяця угоди з Радянським Союзом про взаємодопомогу в боротьбі з
фашизмом, а пізніше - про формування в СРСР польських і чехо-словацьких військових
частин. 1 січня 1942 р. Декларацію Об'єднаних Націй підписали 22 держави: Вони
зобов’язувалися вести спільну боротьбу проти Німеччини, Італії та Японії до їх цілковитої
поразки. Це знаменувало складання нової військово-політичної ситуації у світі. Воно дало
поневоленим народом надію на звільнення і відродження.

Боротьбу з фашистами та їх прибічниками на окупованих територіях і в країнах-сателітах
розпочали представники різних верств населення. Розгорнувся широкий Рух Опору. Спочатку
він був розпорошений і орієнтувався на Лондон або Москву. У Лондоні знаходилися
еміграційні уряди Польщі, Чехословаччини, Югославії і багато впливових національних
лідерів. Вони підтримували зв’язок з різними підпільними групами у своїх країнах,
створювали військові формування: четників в Югославії, Армію Крайову в Польщі,
розробляли плани післявоєнного відновлення незалежних держав. На Москву орієнтувалися
лідери комуністичного підпілля. Після нападу Німеччини на СРСР Комінтерн видав
директиву комуністичним партіям розпочати активну збройну боротьбу проти окупантів та
представників профашистських авторитарних режимів в країнах-сателітах. У 1941 р.
почалася національно-визвольна війна в Югославії та Греції. Партизанські загони, а пізніше
національно-визвольні армії очолювали представники КПЮ і Компартії Греції (ККЕ), які
представляли ліві сили. Створення антигітлерівської коаліції сприяло об’єднанню зусиль
різних антифашистських організацій в народних, національних, вітчизняних фронтах.

і Перелом на радянсько-німецькому фронті 1943 р., воєнні успіхи союзників у Північній
(Африці та на півдні Італії сприяли розгортанню збройної антифашистської боротьби,
особливо в країнах Центрально-Східної Європи - Югославії, Греції, Албанії, Словаччині,
Рольщі, Болгарії.

Під час війни, особливо на її переломному етапі відбулися зміни суспільної свідомості
народів регіону. В очах громадськості дискредитували себе довоєнні монархії і правлячі
угодовські партії, які привели країни або до національної катастрофи (Югославія, Албанія,
Греція, "Іольша, Чехословаччина), або до залучення в орбіту Троїстого пакту (Болгарія,
Румунія, регентство Горті в Угорщині).

І. Коли створювалися антифашистські фронти, то в їх програмах з’явилися вимоги
^ліквідації монархій і демократизації політичних систем, покарання фашистів і колабора-
ціоністів, здійснення демократичних суспільно-економічних реформ. Оскільки в окупованих
[Землях і країнах-сателітах німецькі банки і монополії захопили велику власність, то до
Програми післявоєнних реформ були включені вимоги конфіскації фінансових установ та
Промислових підприємств, що належали німцям і колабораціоністам. Аграрні партії, які
івходили до антифашистських фронтів, вимагали перерозподілу поміщицької землі серед
^селян. Перш за все передбачалася конфіскація і розподіл землі німців і колабораціоністів.
Хоча комуністи розуміли, що їх країни будуть звільнені Червоною Армією і це дасть їм певні
переваги, на перших порах вони висували вимоги проведення економічних реформ лише на
антифашистській основі, адже треба було рахуватися з існуванням антигітлерівської коаліції.

Доля країн Центрально-Східної Європи після розгрому фашистського блоку в значній
мірі залежала від політики провідних держав антигітлерівської коаліції. На конференціях
Великої Трійки (Великобританія, СРСР, США - У.Черчилль, Й.Сталін, Ф.Рузвельт) не тільки
обговорювалися питання військового співробітництва, відкриття другого фронту в Європі, а й
! майбутнє країн Східної Європи і Балканського півострова. Усі погоджувалися з тим, що
країн и-агресори повинні бути розгромлені і покарані, а існуючі до війни незалежні держави
(відновлені. Щодо країн-сателітів, то передбачалося утворити для них після звільнення
[спеціальні Союзні Контрольні Комісії з представників СРСР, США і Великобританії, а потім
-підписати з ними мирні договори. Плани У.Черчилля відкрити другий фронт на Балканах і
завдяки цьому не допустити військової присутності СРСР в регіоні не були підтримані
Й.Сталіним і Ф.Рузвельтом, що пізніше суттєво вплинуло на долю цих країн. Предметом
переговорів Великої Трійки було і питання про післявоєнні кордони. Щодо країн Центрально-
Східної Європи, то партнери СРСР погодилися з його кордонами до нападу Німеччини в 1941
р., тобто з включенням до його складу Західної Білорусі, Західної України, Буковини,
Бессарабії, Естонії, Латвії і Литви. Заперечення польського еміграційного уряду в Лондоні не
були взяті до уваги і кордон Польщі з СРСР мав пройти по відомій “лінії Керзона”. Замість
того полякам було обіцяно включити до складу їх відновленої держави Верхню Силезію,
Помор’я і Мазури, встановивши кордони на заході по річках Одрі і Нисі. Спірні питання про
кордони між Болгарією і Югославією, Угорщиною та Югославією, Угорщиною і Румунією
передбачалося вирішити при підписанні мирних договорів.

£,1944 р. сталися важливі військово-політичні зміни в Європі. Союзники відкрили Другий
фронт і почали звільнення Франції та інших західних держав. Радянські війська перенесли
бойові дії на територію країн Центрально-Східної Європи. Вирішувалася доля еміграційних
та маріонеткових урядів. Якщо підписання Договору про взаємодопомогу і післявоєнне
співробітництво між Чехословаччиною і СРСР у грудні 1943 р. відкрило можливість
президентові Е.Бенешу й урядові повернутися в країну після звільнення, то розрив відносин
СРСР з польським еміграційним урядом С.Миколайчика в квітні 1943 р. закривав йому шлях
до повернення на батьківщину. Підконтрольне комуністам Антифашистське Віче Народного
Визволення Югославії заборонило королю Петру II повертатися до країни. У серпні і вересні
1944 р. відбулися державні перевороти в Румунії і Болгарії, які перетворили їх зі союзників на
противників Німеччини і призвело до великих змін внутрішньополітичної ситуації у цих
країнах. Після невдалої спроби сепаратних переговорів гортистів із США та
Великобританією німецькі війська окупували Угорщину. Словацьке національне повстання,
яке спалахнуло у 1944 р., було придушене гітлерівцями, а країна - окупована.

Вступ радянських військ на території країн Центрально-Східної Європи приніс звільнення
їх народам від окупації, сприяв падінню профашистських режимів. Нові уряди формувалися
на основі антифашистських народних фронтів. їх очолювали, крім Югославії і Польщі,
представники некомуністичних партій, але комуністи та їх союзники з числа лівих сил усюди
обіймали ключові посади в центральних і місцевих органах влади, використовували
присутність радянських військ для зміцнення свого становища. Радянський Союз, з одного
боку, змушений був рахуватися з існуванням антигітлерівської коаліції, а, з другого боку,
зважаючи на малу чисельність компартій та їх невисокий авторитет у суспільстві, обрав
тактику послаблення позицій заможних верств шляхом проведення реформ на
антифашистській основі, вилучення їх представників з політичного життя під приводом
покарання за колаборацію. Була висунута і пропагувалась ідея “народної демократії”, як
особливого, третього шляху розвитку суспільства.

Важливу роль у визначенні подальшої долі країн Центрально-Східної Європи відіграла
Ялтинська конференція великих держав, що відбулася у лютому 1945 р. Було прийняте
рішення про остаточний розгром Німеччини та Японії, їх подальшу долю. У затвердженій
"Декларації про звільнену Європу” проголошувався намір союзників сприяти відновленню
суверенітету і демократизації політичного життя цих країн. Зокрема передбачалося створення
урядів національної єдності та проведення демократичних виборів. Але той факт, що США і
Великобританія змушені були погодитися з переважним впливом СРСР у країнах
Центрально-Східної Європи мав далекосяжні наслідки для регіону.

Радянська військова присутність скрізь була використана для ліквідації або суттєвого
послаблення існуючих раніше некомуністичних партій, захоплення основних важелів влади
комуністами. Щоправда, робилося це у завуальованій формі. Методи, що застосовувалися,
були різними, але мета одна-залучення цих країн до табору соціалізму під контролем СРСР.
Знаряддям радянського тиску були Союзні Контрольні Комісії в Болгарії, Румунії, Угорщині.
Військова допомога і політична підтримка СРСР допомогли закріпитися при владі комуні-
стам в Югославії. Ігнорування еміграційного уряду і передача влади на звільнених територіях
прорадянській Крайовій Раді Народовій і Польському Комітету Національного Визволення
поклали початок узурпації влади комуністами в Польщі. Існування радянсько-чехо-
словацького договору 1943 р. про післявоєнне співробітництво суттєво впливало на вну-
трішньополітичне становище в Чехословаччині.

Таким чином, вже на завершальному етапі Другої світової війни були зроблені перші
кроки для захоплення влади комуністами в країнах Центрально-Східної Європи.
Використовуючи присутність в країнах регіону своїх військ, СРСР добивався створення
нових урядів, до яких були включені комуністи та їх союзники з числа лівих партій. Уряди
всіх країн (крім Югославії), створені після звільнення, очолювали представники антифа-
шистських партій, що співробітничали з комуністами в рамках народних фронтів.
Комуністичні партії підкреслювали, що вони борються за встановлення режиму “народної
демократі?’, яка має стати “третім шляхом” розвитку суспільства. Цей шлях повинен був
берігати політичний плюралізм, багатоукладну економіку і ринкові відносини. Як відомо
араз із документів КПРС, комуністичних та робітничих партій країн регіону, розмови про

іародну демократію були тактичним, а не стратегічним курсом комуністів. Радянська
військова присутність в країнах Центрально-Східної Європи використовувалась для зміцнен-
ні комуністичних партій, поступового проникнення їх у всі органи влади, подальшого

юзгрому опозиції, запобігання можливому військовому втручанню західних держав.

Після закінчення Другої світової війни Європа виявилася розколотою на Західну і Східну.
Іад останньою було встановлено радянський контроль. Було зроблено перший крок на

шіяху до встановлення тоталітарних режимів в країнах регіону.

2.	Польське суспільство в роки війни

г Окупація і поділ польських земель. 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. залпи німецького
броненосця “Шлезвіг-Гольштайн” по польській прикордонній заставі на косі Вестерплятте
роклали початок Другій світовій війні. Одночасно німецькі збройні сили без оголошення
війни повели наступ на польську територію з півночі, заходу і півдня (Словаччини),
блискавичні удари переважаючих німецьких армій дозволили їм, незважаючи на запеклий
бпір поляків, прорвати оборону і розгорнути наступ з метою оточення головних польських
(Сил. З вересня, виконуючи свої договірні зобов’язання, Великобританія і Франція оголосили
Іійну Німеччині, але не розпочали активних воєнних дій на Заході, поклавши початок т. зв.
(‘дивній війні”. До середини вересня німецькі танкові і моторизовані війська захопили
Люблін, дійшли до Бреста, зробили невдалу спробу опанувати Львів. 17 вересня керівництво
СРСР згідно з попередніми домовленостями і пактом Ріббентропа-Молотова дало наказ
Червоній Армії перейти радянсько-польський кордон. Радянський диктатор не спішив
вступати у “гру”, прагнучи надати агресії на Польщу вигляд “допомоги” українцям і
білорусам, які залишилися без опіки держави. Польський уряд не очікував такого розвитку
подій і дав наказ не вступати у бій з радянськими військами. Незабаром польський уряд і
залишки армії перейшли кордон Румунії, де були інтерновані.

У ході бойових дій загинуло близько 70 тис. солдат і офіцерів ВП, понад 130 тис. були
поранені, у полон потрапили понад 500 тис. (до Червоної Армії - близько 250 тис.). Втрати
Німецьких військ - понад 16 тис. вбитими і 30 тис. пораненими, Червоної Армії- близько 1
тис. вбитими і 3 тис. пораненими. Сплановані заздалегідь і реалізовані плани обох сусідів
Польщі були актом неприхованої агресії проти Польщі і поляків, порушували численні
міжнародні договори та угоди і фактично клали край європейському порядку, встановленому
після Першої світової війни. 28 вересня у Москві було підписано новий “Договір про дружбу
і кордони” між СРСР і Німеччиною. За ним кордон між радянською і німецькою зонами
[окупації повинен був пролягати вздовж рік Піса-Нарва-Буг-Сан. Частина варшавського і
[люблінського воєводств залишались німцям. Чотири додаткових таємних протоколи до
(Договору вносили зміни у розподіл “сфер впливу” двох держав, віддаючи Литву і Фінляндію
!в руки СРСР, а також зобов’язуючи обидві сторони рішуче придушувати “польську агітацію”
[і співпрацювати у цьому напрямі. Таким чином було здійснено поділ земель Польської
(Республіки, за яким 48,5% території і 22,1 млн. населення перейшли під владу Німеччини, а
<50% території і 13,2 млн. населення - СРСР. Цей акт у свідомості багатьох поляків
Ічггагожнювався з “четвертим поділом” Польщі.

Спеціальним розпорядженням Гітлер поділив окуповані землі на дві частини: землі на
-схід від Вісли, а також Силезія і Помор’я були включені до складу Райху як німецькі
'“території; решта земель були об’єднані у “Генеральне Губернаторство для окупованих
польських теренів” (поділене на дистрикти) зі столицею у Кракові. Німецька політика на
окупованих теренах була дещо відмінною. На землях, що увійшли до складу Райху,
передбачалось швидкими темпами протягом 10 років здійснити повне онімечення шляхом
переселення поляків на схід і заселення на їх місце німецьких колоністів. Ггнеральне
Губернаторство (ГГ) було призначене для розселення поляків та їх використання як дешевої
робочої сили на некваліфікованих допоміжних роботах переважно у сільському господарстві.
Майже відразу після окупації на землях, що увійшли до складу Німеччини, розпочалося
проведення політики репресій, депортацій і терору проти поляків, а також євреїв. Вони були
позбавлені права власності, користування транспортом, утворення будь-яких організацій,
участі в культурних і політичних заходах. Були закриті польські вищі навчальні заклади,
гімназії і ліцеї, театри, музеї тощо, усі польські установи перейшли під контроль німців.
Поляків трактували як “напівлюдей”, була встановлена висока вікова межа одружень, вони
були зобов’язані схилятися перед німцями, їм заборонялося мати автомобілі, мотоцикли,
радіоприймачі, телефони, переміщатися по провінції вони могли лише за спеціальними
перепустками. За будь-які порушення загрожувало суворе покарання, включно з смертним
вироком. Широкого розмаху набуло примусове переселення (депортація) поляків до ГГ. До
червня 1941 р. було депортовано близько 800 тис. осіб, а їх майно перейшло до рук близько
200 тис. німецьких колоністів. На селян були накладені високі “контингенти” - обов’язкові
поставки сільськогосподарської продукції. Польські населені пункти переіменовувалися на
німецький лад: Бидгощ на Бромберг, Лодзь на Літцманнштадт, Торунь на Тори тощо.

Політика гітлерівської Німеччини у ГГ була дещо відмінною. Воно представляло собою
окуповану зону, яка знаходилась під повним контролем і управлінням німців. Генерал-
губернатором був призначений член німецького уряду Ганс Франк. Навесні 1941 р. ГГ було
визнане тереном німецького “життєвого простору”, призначеного у перспективі для німецької
колонізації. За "Генеральннм планом "Ост ” (квітень 1942 р.) гітлерівці передбачали продовж
наступних 15-ти років звільнити терени ГГ від поляків, залишивши тільки невелику їх
частину для підневільних робіт, а решту переселити за Урал. У ГГ було збережено права
поляків на власність, створення під контролем німців окремих самоврядних і культурних
організацій. Поляки були допущені до нижчих ланок адміністрації без права займати керівні
посади, зберігалася т.зв. “гранатова” (від кольору мундирів) поліція. Гітлерівські репресії і
терор у ГГ спочатку мали скромніші розміри. Провісником терору і репресій став арешт 6
листопада 1939 р. і скерування до концтаборів 183-х професорів і викладачів Ягеллонського
університету та Гірничої Академії в Кракові, частина яких там загинула. Навесні 1940 р.
окупанти почали проводити регулярні репресивні акції з метою залякування населення.
Навесні 1940 р. гітлерівські керівники розпочали створення на польських теренах великих
концентраційних таборів, призначених для утримування великих мас політичних
противників, військовополонених, осіб, призначених до знищення. Перші великі концтабори
з’явились в Освенцімі, Майданеку, Треблінці у 1940-1941 рр. Потім мережа концтаборів на
польських землях досягла 200. Поляки та євреї скеровувалися також до концтаборів у
Німеччині та Австрії. Особливою жорстокістю відрізнялась гітлерівська політика стосовно
євреїв. У планах гітлерівців було цілковите їх винищення (“голокост”). Від початку окупації
гітлерівці позбавили євреїв усіх прав і власності, замкнули у великих резерваціях - гетто,
звідки поступово вивозили до спеціальних концтаборів (Освенцім, Майданек, Треблінка та
ін.), де знищували у газових камерах і печах, розстрілювали. З понад 3 млн. польських євреїв
війну пережили менше 300 тисяч. На польських теренах діяло близько 400 гетто, найбільші з
яких були у Варшаві (360 тис. осіб), Лодзі (200 тис.). Подібна політика проводилась
гітлерівцями стосовно циган.

Становище поляків на окупованих землях у перші роки війни було тяжким. Крім репресій
і заборони будь-якої національно-культурної діяльності, приниження людської гідності
464
окупанти приступили до планової експлуатації природних багатств, знищення або вивезення
культурних цінностей. Упродовж війни матеріальне становище польського населення
щостійно погіршувалось. На початку окупації гітлерівці заморозили заробітну платню, в той
шас як ціни постійно зростали. Запроваджена карткова система не рятувала становища.
Заселення міст змушене було за півдарма продавати цінні речі, меблі, одяг, щоб не померти з
К)лоду (еквівалентом золотого годинника були 50 кг картоплі). Фактично без засобів
Кюживання опинилась інтелігенція, змушена шукати заробітків на підсобних роботах.
Кагальна реакція поляків на агресію й окупацію була високопатріотичною. Однак звичайні
Кідські потреби виживання в умовах війни та окупації змушували чимало поляків вступати у
Кнтакти з окупантами. Явище “свідомої колаборації” з окупантами не набуло поширення,
Кчау 1943-1944 рр. польське підпілля за вироками спеціальних судів стратило близько 2 тис.
Кінтів, які працювали на німецькі спецслужби. Ані польське суспільство, ані політичні
Ирупування не зреагували на заклик гітлерівців у 1943 р. вступати до німецької армії для
Иахисіу Європи” від більшовиків.

И&Назагал німецька національна політика на окупованих землях передбачала порізнення і
И&нення представників різних народів. Це яскраво проявилося у ГГ, до якого після червня
ВД р. були включені західноукраїнські землі (дистрикт “Галичина”) з українським
Явленням. Гітлерівці дозволили українцям створювати школи, культурно-освітні органі-
^Шї, призначали їх на самоврядні посади, але відкинули вимоги утворення зародку
української державності, прагнули зіштовхнути українське і польське населення ГГ. Поляки з
^Вірнязию і ворожнечею ставились до української діяльності у ГГ, звинувачували українців у
^Вабораціонізмі. Польсько-український антагонізм посилювався у зв’язку з розгортанням на
^Кені ГГ діяльності українських націоналістичних організацій (ОУН), які прагнули викори-
Ки момент для підготовки “української національної революції” і створення незалежної
ИЦсави.

Міїншу спрямованість мала політика більшовиків на теренах Західної України, які
^ЩЙились під радянським контролем у вересні 1939 р. Частина українського і польського
^Клення вітали прихід Червоної Армії, піддавшись радянській пропаганді про “звільнення”
Ймення від “капіталістичної Польщі”, встановлення “народної влади” і “возз’єднання”
Нзпнців. На зайняті терени були скеровані групи комуністів, адміністративних працівників,
^Верейняли владу від військових. Поряд з цим почали прибувати спеціальні групи НКВС
^Водного комісаріату внутрішніх справ), котрі мали завдання “очищення терену від
И»ких елементів, капіталістів, поміщиків” тощо. У грудні 1939 р. почалися репресії проти
^Кйх громадян, в першу чергу поляків. Під арешти і депортації потрапили польські
^Есові, чиновники, осадники, підприємці, інтелігенція, діячі усіх польських політичних
^№й, “куркулі”, а також представники української політичної еліти, священики. Усіх їх
^Вотували до Сибіру, Комі АРСР, Казахстану, Донецької області України. Три хвилі
^№гацій (лютий, квітень і червень 1940 р.) охопили понад 500 тис. населення. Трагічна
^Вспіткала польських військовополонених, захоплених у вересневій кампанії 1939 р., а
також заарештованих органами НКВС у Західній Україні. Після проведеної у
^щ&борах селекції частина рядових і молодших старшин була відпущена (близько 50 тис.),
скерована у табори Гулагу, а офіцери, працівники поліції, окремі політичні діячі були
^Веджені у трьох таборах - Ковельську, Старобельську й Осташкові (близько 15 тис. осіб) і
1940 р. за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) - розстріляні, зокрема більша частина у

^Иіських лісах під Смоленськом.

^Е^звиток Руху Опору. Польський уряд перебрався з Румунії до Франції, де відбулось
^^реформування - на чолі став генерал Владислав Сікорський, а політичну основу склали
^^Вґавники соціалістів, людовців, народовців і демократів. Польський еміграційний уряд
діяв у тісному порозумінні з урядами Франції, Великобританії та США, які визнали його
легатимність. Програма уряду передбачала спільні дії з західними країнами проти Німеччини
за відбудову Польської держави у кордонах 1939 р., розвиток Руху Опору на окупованих
теренах. Водночас почалося створення Польської армії на Заході. На окупованих землях
розбудовувалися підпільні структури Союзу Збройної Боротьби, який 1942 р. був пере-
йменований в Армію Крайову (АК) - потужну підпільну армію, що нараховувала понад 400
тис. вояків. Проте на міжнародній арені позиції Польщі були дещо підважені. Франція і
Великобританія були розчаровані швидкою поразкою Польщі, хоча продовжували вважати її
своїм союзником і надавали допомогу еміграційному уряду. Керівники Заходу не
підтримували польських претензій на західноукраїнські, західнобілоруські і литовські землі,
віддаючи перевагу “лінії Керзона” як етнічному кордонові.

Після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 р. ситуація в Європі докорінно змінилася.
Великобританія і СРСР стали союзниками в антигітлерівській боротьбі. ЗО липня 1941 р. у
Лондоні представники СРСР і еміграційного уряду підписали “Угоду про відновлення
дипломатичних відносин і створення польської армії на території СРСР” (“угода Сікорського-
Майського”). Згідно неї Радянський Союз денонсував договори з Німеччиною відносно
Польщі, підтримав ідею відновлення незалежності країни, але залишив відкритим питання
про післявоєнний кордон між двома державами. Дипломатичні відносини були відновлені.
На терені СРСР повинна була створюватися Польська армія.

Розбудова Польської Армії розгорнулася у період, коли німецькі війська вели наступ на
Москву, окупували величезні простори України, Білорусі та Росії. Під час її формування
виникли гострі розбіжності між планами обох сторін: Сталін прагнув мати польські військові
частини, як знаряддя майбутнього контролю над Польщею; поляки переслідували власні
національні цілі. Зіткнення двох концепцій призвело до серйозного конфлікту, внаслідок
якого створена Польська Армія за протекцією У.Черчилля у першій половині 1942 р. була
виведена на Близький Схід. Подальше загострення польсько-радянських відносин було
викликане непримиренною позицією польського уряду щодо майбутнього східного кордону
Польщі, який, на його думку, повинен бути встановлений станом на серпень 1939 р., а також
небажанням радянської сторони визнати факт винищення польських офіцерів у 1940 р.
(“Катинська справа”). Скориставшись з роздмухування німцями справи розстрілу польських
офіцерів і вимоги польської сторони щодо проведення міжнародного розслідування
інциденту, СРСР у квітні 1943 р. розірвав дипломатичні стосунки з польським еміграційним
урядом. На той час Сталін вже мав у своєму розпорядженні групу польських комуністів і
представників лівих партій, які утворили у Москві Союз Польських Патріотів (СПП) на чолі з
письменницею Вандою Василевською і висловлювали готовність виконувати його волю. Ще
у січні 1942 р. спеціальна Ініціативна група польських комуністів, переправлена Комінтерном
на окуповані терени, заснувала у Варшаві нелегальну Польську Робітничу Партію (ПРП), яка
проголосила програму визволення країни з допомогою Червоної Армії і встановлення влади
народних представників. Сталін створив достатні передумови для реалізації своїх
стратегічних намірів встановлення контролю надТіольщею.

Еміграційний уряду 1941-1943 рр. активно розбудовував підпілля в окупованих землях.
Протягом 1941-1943 рр. в окупованих землях була створена справжня “підпільна держава”,
яка спиралася на патріотичні почуття населення і традиції польської конспірації ХІХ-ХХ ст.
Кожна впливова партія мала свої підпільні структури і збройні формування. Більшість їх (за
виключення крайніх націоналістичних угруповань) підпорядковувались еміграційному уряду
та його Делегатурі у краї, яка керувала підпільною діяльністю на окупованих теренах, а
збройні загони входили до АК. Делегатура утримувала тісний зв’язок з урядом у Лондоні,
отримувала звідти інструкції, інформувала про становище під окупацією. АК провадила
І	Розділ 9. ...У роки другої світової війни

ні диверсійні акції проти окупантів, громадила сили для вирішального виступу під час
союзних армій. У керівних колах Делегатури і АК постійно точилися дискусії з

’ активізації збройної боротьби проти окупантів. Німецькі власті суворо карали
ня на засадах колективної відповідальності за будь-які акти диверсій і саботажу,
цгво АК вважало, що не слід ставити під загрозу цивільне населення і закликало
джувати сили, згуртовувати лави до настання вирішального моменту. Однак не рідко
и стихійні акції помсти за терор і переслідування з боку гітлерівців. їх наслідком були
прати в людях: до літа 1944 р. загинуло понад 60 тис. бійців АК. Широкого масштабу
у 1942-1943 рр. цивільні форми Руху Опору. Делегатурі вдалося створити широку
нелегальних польських шкіл, які охопили майже 70% дітей і молоді (близько 1 млн.
іяли таємні університети та інші вищі школи, в яких навчалися 11 тис. студентів,
и магістрів у конспірації одержали майже 1400 осіб, було захищено 113 докторських і
таційні праці. Працівники музеїв і бібліотек зберегли чимало цінних творів мистецтва
ри. Делегатура надавала матеріальну допомогу діячам науки і культури, сприяла
>ному виданню літературних часописів, наукових і літературних праць (понад 1000
). У листопаді 1943 р. керівництво АК і лондонський уряд схвалили план операції
'(“Буря”), який передбачав опанування місцевостей представниками АК і Делегатури
омент, коли німецькі війська залишатимуть терен, а радянські ще не опанують його;
^пьмінаційний пункт плану передбачав піднесення повстання у Варшаві і проголошення там
їіади лондонського уряду.

( Одночасно розбудовувався і комуністичний табір, очолюваний ПРП. У 1943 р. партію
тм^ладіїдлив^Гомулка (1905-1982). У програмній Декларації січня 1942 р. партія
кликала до активної збройної боротьби з метою послаблення німців і прискорення
ійзволення країни Червоною Армією. Наприкінці 1942 р. ПРП нараховувала близько 8 тис.
Іленів. Навесні 1942 р. вона приступила до створення партизанських загонів Гвардії Людової
(ГЛ), які повела диверсійну боротьбу з окупантами. Засоби і вказівки нажодилїГткгНРїТз
Москви через посередництво Комінтерну. У свої загони ГЛ приймала чимало радянських
Військовополонених, які втікали з концтаборів. ПРП не вдалося налагодити співробітництва з
Делегатурою і АК через непоступливість останніх у справі східних кордонів Польщі і майже
^прозору залежність першої від Москви. Це змусило ПРП монтувати власний політичний блок
\ для опанування влади у майбутньому. У СРСР терміново створювалась нова Польська армія
 під командуванням генерала З.Берлінга, повністю підпорядкована радянському керівництву,
"розгортав діяльність СПП. У ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві ПРП
скликала збори 19 невеликих організацій і утворила Крайову Раду Народову (КРН) як
представництво “демократичних сил” польського народу. На чолі КРи став колишній
працівник радянського НКВС Болеслав Бєрут (1892-1956), а його заступниками стали
соціаліст Едвард Осубка-Моравський і людовець Владислав Ковальський. Декларація КРН
заперечила право лондонського уряду представляти інтереси поляків і обіцяла у майбутньому
утворити новий “тимчасовий уряд”, який* здійснить суспільні перетворення в інтересах
і широких мас трудівників. КРН ухвалила статут “народових рад” і розпочала їх формування у
підпіллі. Спеціальний декрет КРН створював Армію Людову (АЛ), яка повинна була
"об’єднати усі польські збройні формування. На чолі АЛ став ген. Міхал Роля-Жимерський,
^ікий віддавна співпрацював з радянською розвідкою. АЛ незабаром змогла об’єднати до 50
тгис. бійців, переважно з ГЛ, соціалістичних бойових дружин і радянських партизанських
гзагонів натерені Польщі.

Коли німці посилили терор і репресії проти населення окупованих територій, різко загост-
рилися польсько-українські стосунки у Східній Галичині і на Волині. Наприкінці 1942 р.
ЮУН-б (бандерівці) приступила до формування на Волині (що входила до райхскомісаріату
“Україна”) загонів Української Повстанської Армії (УПА), яка повинна була стати збройною
опорою для українського національного руху. Керівники ОУН і УПА будували плани під-
несення загального збройного повстання проти німців і більшовиків. Проте польське підпілля
претендувало на збереження цих земель за Польщею. У 1941-1942 рр. на цих теренах
виникали постійні конфлікти між українцями і поляками. У 1943 р. вони переросли у взаємне
винищення, внаслідок якого більшою мірою постраждало цивільне польське населення
Волині і Галичини, перед яким провідники ОУН і УПА поставили ультимативну вимогу
негайно переселитися на захід за Сан і Буг. У ході взаємного винищення у 1943-1944 рр. на
Волині і в Галичині загинуло понад 100 тис. осіб цивільного населення з обох боків.

("ІЗлітку 1943 р. визначився перелом у ході Другої світової війни. Держави фашистського
блоку зазнавали поразки на всіх фронтах. На зустрічі у Квебеку в липні 1943 р. західні
керівники У.Черчилль і Ф.Рузвельт прийшли до висновку, що в результаті війни СРСР буде
домінувати у Свропі і тому слід йти на поступки Сталіну, в тому числі в польському питанні.
Наприкінці 1943 р. на конференції Великої Трійки у Тегерані західні керівники погодились з
розширенням сфери впливу СРСР на країни Центрально-Східної Свропи, сподіваючись на
помірковану політику СРСР у регіоні. Вони пристали на пропозицію радянського диктатора
щодо кордону з Польщею по лінії Керзона і прирощення її території на заході і півночі за
рахунок земель Німеччини (Східної Пруссії, Помор’я, Силезії). Питання про польський уряд
було відкладено. Але вже на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) керівники Великої
Трійки погодились не тільки з пропозиціями Сталіна про кордони Польщі, але й прийняли
вимогу формування майбутнього польського уряду на базі новоствореного прокому-
ністичного уряду у Варшаві.

На початку 1944 р. Червона Армія перейшла колишні кордони Польщі і почала
визволення земель від гітлерівців. Польський лондонський уряд вживав розпачливих заходів,
щоб домогтися визнання свого суверенітету на цих теренах. Ситуація ускладнювалась тим,
що ще влітку 1943 р. при загадкових обставинах загинув голова еміграційного уряду
В.Сікорський, а його місце посів людовець Станіслав Миколайчик. Останній безуспішно
намагався добитися протекції західних лідерів, які не бажали порушувати досягнутих
домовленостей зі Сталіним. СРСР відкинув усі спроби компромісу, діяв методом доконаних
фактів. Загони АК, які взаємодіяли з Червоною Армією під час визволення території, після
завершення бойових дій роззброювалися, а особовий склад примусово включався до лав
Польської армії у СРСР (незгідних відправляли до концтаборів). 15 березня створена
еміграційним урядом Рада Національної Єдності поширила програмний документ “За що
бореться польська нація”. У ньому йшлося про відбудову суверенної демократичної Польщі в
кордонах 1939 р. з долученням земель Помор’я, Східної Пруссії, Верхньої Силезії,
розширення прав колективної власності і державного регулювання економіки, перерозподіл
земельної власності, що перевищував максимум у 50 га, зміцнення соціальних і політичних
прав громадян, в тому числі національних меншин. Однак це був запізнілий документ, який
не міг вплинути на подальший хід подій. Радянське керівництво невдовзі сформувало у
Москві тимчасовий уряд Польщі - Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ),
до якого увійшли представники СПП і КРН. Очолив ПКНВ малознаний політик соціаліст
Едвард О субка-Моравський. 22 липня 1944 р. у першому визволеному місті за лінією Керзона
було оголошено “Маніфест ПКНВ до польського народу”, підготовлений у Москві. У ньому
йшлося про встановлення влади ПКНВ на визволених територіях, орієнтацію майбутньої
Польщі на СРСР, встановлення нових кордонів країни, визначених союзниками, проведення
демократичних реформ. Категорично відкидалося право лондонського уряду виступати від
імені Польщі. ПКНВ прибув до Польщі разом з Червоною Армією і великою кількістю
радянських радників, які контролювали усі галузі його діяльності. Незабаром місцем
Розділ 9. ...У роки другої світової війни
перебування ПКНВ і КРН, перетвореної на тимчасовий парламент, стало мЛюблін
(“Люблінська Польща”). 27 липня 1944 р. Е.Осубка-Моравський від імені ПКНВ підписав у
Москві таємну угоду про кордон між СРСР і Польщею по лінії Керзона.

Наприкінці липня 1944 р. на нараді керівників Делегатури і АК було вирішено розпочати
повстання і захопити Варшаву до вступу у місто Червоної Армії. Уряд дав згоду на цей крок
без консультацій із західними союзниками. Боротьба за владу в Польщі вступила у
вирішальну стадію. 1 серпня__1944__ р. розпочалося Варшавське повстання, кероване

командувачем АК ген^ші^ТІБур-Коморовськилі. У ньому взяли участь загони АК, НСЗ,
АЛ, мешканці столиці, що об’єдналися у єдиному патріотичному пориві. Однак термін
повстання був вибраний невдало. Німці зосередили в районі Варшави великі сили і прагнули
не допустити переходу радянських військ через Віслу. Вони перекинули під Варшаву свіжі
дивізії і перейшли у наступ, змусивши ЧА відступити і закріпитися на правому березі Вісли з
тим, щоб перегрупувати сили і підтягнути свіжі дивізії. Окрім того Сталін не квапився прийти
на допомогу повсталій Варшаві, розуміючи цілі організаторів. Радянські війська довгих п’ять
місяців залишались у бездіяльності на завойованих рубежах, в той час як активні наступальні
операції проводилися на південних ділянках радянсько-німецького фронту. У Варшаві сили
сторін були нерівні. Незважаючи на мужність і патріотизм повсталих гітлерівці поступово
відвоювали у них більшість районів міста, зруйнувавши майже половину усіх будівель
столиці. Гітлер дав наказ генералу СС Е.фон дем Баху безжалісно придушити повстання, не
рахуючись з втратами серед цивільного населення і матеріальними руйнуваннями. Західні
союзники, а під їхнім тиском і Червоца Армія надали допомогу повсталим, скидаючи на
парашутах зброю і медикаменти. АлеЧ^жовтня після 73 днів боїв повстанці .капітулювали.
Втрати були величезні: загинуло понад м^птсТбійців, до 180 тис."цивільного населення,
решта людності була скерована до концтаборів. Після капітуляції німці продовжили
руйнування будівель, знищивши до 80% усієї забудови столиці. Політичні цілі повстання не
'були досягнуті. Серед поляків зросли настрої розчарування у спроможності польської
^політичної еліти забезпечити національні права, спираючись на допомогу західних
союзників.

На звільнених від гітлерівців землях між Бугом і Віслою за дорученням керівництва
Радянського Союзу Червона Армія здійснювала політику доконаних фактів. ПКНВ і КРН
намагалися завоювати авторитет населення, проголошуючи патріотичні гасла і здійснюючі
радикальні демократичні реформи. їм вдалося схилити на свій бік і залучити до співпраці
деяких діячів політичних партій і культури, створити дієздатний апарат влади, що спирався на
допомогу Червоної Армії і радянських радників, які були скеровані у всі органи влади,
насамперед силові - Військо Польське, Управління безпеки і міліцію. Провідні позиції у
владних структурах посіли польські комуністи, які пройшли школу Комінтерну і працювали
у радянських державних органах (міністр безпеки С.Радкевич був колишнім працівником
НКВС, міністр внутрішніх справ Ф.Юзьвяк - членом КПП тощо). Проти польського підпілля
було вжито найсуворіших заходів - проведено арешти, розстріли, депортації під виглядом
“очищення тилу діючої Червоної Армії”.

6 вересня 1944 р. ПКНВ опублікував декрет про проведення земельної реформи. Він
передбачав примусове відчуження усіх земель, які перевищували 50 га земельних угідь (100
га - на майбутніх “повернутих землях”). Власники маєтків могли за вибором отримати
державну пенсію або нове господарство за межами даного району. Відчужена земля
передавалася малоземельним і безземельним селянам за символічну ціну одного врожаю з
виплатою продовж 15-20 років. Власті ПКНВ взяли під контроль промислові підприємства,
електростанції, транспорт, відроджували громадське і культурне життя. 9 вересня ПКНВ
підписав угоди з урядами Білоруської РСР і Української РСР про евакуацію польського
населення з теренів цих республік до Польщі, а білорусів і українців - до відповідних
республік. 22 вересня подібна угода була укладена між ПКНВ і урядом Литовської РСР.
В угодах йшлося про “добровільне” переселення і про заборону застосування будь-якого
примусу. Наступні події перекреслили ці плани і спричинили масові примусові депортації
усіх етнічних груп населення прикордонних теренів. 1 січня 1945 р. КРН перетворила ПКНВ
у Тимчасовий уряд, залишивши на чолі Е.Осубку-Моравського і призначивши його
заступниками комуніста В.Гомулку і людовця С.Януша. Цей уряд рекламувався як
коаліційний, але насправді влада залишалася в руках комуністів.

Зміцнення позицій “народного” Тимчасового уряду означало підваження становища
еміграційного табору. Керівники АК вирішили розпустити свою організацію, а на її місці
почали створювати конспіративні структури “Нє” (“Незалежність”), “ВІН” (“Свобода і
незалежність”) та інші для продовження боротьби за суверенітет. Рішення Ялтинської
конференції не залишили еміграційному табору жодних шансів на повернення до Польщі.
Єдиною “хвірткою” залишалася можливість включити окремих діячів еміграції до складу
майбутнього “уряду національної єдності”. Усі доленосні рішення в справі Польщі
приймалися керівниками Великої Трійки без участі поляків, з врахуванням біжучих і
далекосяжних інтересів великих держав, насамперед СРСР. Еміграційний уряд у спеціальній
декларації від 13 лютого 1945 р. назвав рішення Ялтинської конференції “п’ятим поділом
Польщі”. Ще восени 1944 р. у ньому стався розкол, внаслідок якого група поміркованих
діячів на чолі з С.Миколайчиком вийшла з уряду і висловила готовність піти на компроміс з
комуністами.

У січні 1945 р. почалося визволення решти польських земель. Сюди прибували
оперативні групи КРН і ТУ, які перебирали владу, проводили реформи, добирали союзників.
Лави ПРП та її союзників з числа людовців і соціалістів швидко зростали. Нова влада
спиралась на нижчі верстви, залучаючи до управління її представників. 21 квітня 1945 р. у
Москві було підписано Договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво
між ТУ Польщі і СРСР строком на 20 років. Він фактично встановлював воєнно-політичний
союз між двома країнами при провідній ролі СРСР у ньому. Разом з тим на зайнятих ЧА
раніше теренах на схід від Вісли у 1945 р. все активніше виступало збройне підпілля, яке не
визнавало влади “нових окупантів” і готувалося до збройної боротьби з ними.

На заключному етапі Другої світової війни польські війська брали активну участь у
розгромі гітлерівців та їх союзників на всіх фронтах. У безпосередньому штурмі Берліна
помітну роль відіграла І-ша дивізія піхоти ім. Т.Костюшка і декілька окремих частин ВП. П-га
Армія ВП воювала на інших ділянках, а завершила бойовий шлях у Чехословаччині. На
Заході І-ша танкова дивізія провадила останні битви з гітлерівськими військами у Голландії, а
ІІ-й Польський Корпус ген. В.Андерса завершував воєнні операції союзників в Італії.

Після тривалих переговорів за участю представників країн Великої Трійки 28 червня
1945 р. було оголошено склад Тимчасового Уряду Національної Єдності (ТУНЄ), до якого
увійшли чотири представники польської еміграції, в тому числі С.Миколайчик. На чолі уряду
залишився Е.Осубка-Моравський, його заступниками стали В.Гомулка і С.Миколайчик.
У складі ТУНЄ було 7 членів ПРП, 6 - ППС, 6 - СЛ, 2 - СД. Провідні позиції зберегла ПРП,
яка керувала усіма силовими і економічними міністерствами. Новий уряд був невдовзі визна-
ний урядами Великобританії, США та інших зарубіжних країн. Одночасно втратив довір’я
союзників, але продовжував діяти еміграційний уряд Т.Арцишевського в Лондоні. 1 липня
1945 р. еміграційна РНЄ ухвалила “Декларацію до польської нації” і “Заповіт Польщі, що
бореться”. Перший документ розв’язував підпільні структури і зазначав, що дальша боротьба
повинна відбуватися у легальних демократичних формах. Другий документ конкретизував
умови незалежності країни: вивід ЧА з її території, припинення політичних переслідувань,
470
І	Розділ 9. ...У роки другої світової війни

Міністерства Публічної Безпеки (МБП), проведення незалежної зовнішньої
ощо.

іня 1945 р. у Потсдамі розпочалася третя і остання зустріч керівників Великої
і якій замість Ф.Рузвельта був новий американський президент Ґ.Трумен, а замість
ія - новий британський прем’єр К.Еттлі. Після тривалого обговорення було
рішення про передачу під польську адміністрацію теренів на схід від рік Одри і
ицької з включенням Східної Пруссії і Ґданська. Остаточне затвердження західного
Польщі відкладалося до мирної конференції. Оскільки така конференція не
відбулася, справа кордону була врегульована значно пізніше - у 1950 р. угодою між
Йольщею і Німецькою Демократичною Республікою. Сталін виконав свою обіцянку
Підтримати вигідні полякам західні кордони; одночасно було вирішено виселити усіх німців із
закріплених за Польщею територій до радянської та англійської зон окупації Німеччини. 16
Серпня у Москві між ТУНЄ й урядом СРСР був підписаний Договір про радянсько-польський
державний кордон. У ньому підтверджувалася лінія Керзона і затверджувалися відступи від
неї до ЗО км на користь Польщі. Тоді ж була підписана Угода щодо компенсацій збитків,
^завданих Польщі німецькою окупацією.

Період Другої світової війни став жорстоким випробуванням для всіх поляків і польських
громадян. Було поставлено під знак запитання біологічне існування громадян довоєнної
‘Польщі. Загальні втрати населення нараховували понад 6 млн. осіб або 22,2% всього
населення країни у 1939 р. Приблизні статистичні підрахунки показують, що серед загиблих
було близько 2,9 млн. поляків, 2,7 млн. євреїв і понад півмільйона українців і білорусів -
громадян довоєнної Польщі. Матеріальні втрати оцінювалися у 39% всього національного
майна. Необліковними були культурні втрати. Глибокий слід залишила війна у психології і
моральному стані суспільства. Завершення формування території й уряду післявоєнної
Польщі влітку 1945 р. створило нові політичні реалії у східній частині Європи. Польща
опинилась у повній залежності від Радянського Союзу: нові кордони міцно прив’язували її до
східного сусіда у геополітичному відношенні, а прокомуністичний уряд забезпечував
поширення нової ідеологічної доктрини.

3.	Країни Балтії та Білорусь: без можливості вибору

Включення держав БалтГї до складу СРСР. Згідно таємного протоколу про поділ сфер
впливу між СРСР та Німеччиною до Договору про неагресію від 23 серпня 1939 р. та
Договору про дружбу та кордони між СРСР і Німеччиною від 28 вересня Естонія, Латвія та
Литва відходили у сферу інтересів СРСР. Цим договором передбачалася можливість
ліквідації суверенітету Балтійських держав, включення до складу СРСР.

Підтиском сили вже 28 вересня естонський, 5 жовтня латвійський, 10 жовтня литовський
уряди підписали з Радянським Союзом договори про взаємодопомогу. Згідно них СРСР
отримав право створити військово-морські бази на території цих держав, що полегшувало
інкорпораційні плани Москви стосовно Балтії. На територію Естонії вводився 25-тисячний
контингент радянських військ, Латвії - 30-тисячний, Литви - 20-тисячний. Головним
досягненням Литви в результаті підписання договору з СРСР було повернення Вільнюса з
прилеглою територією. З 28 жовтня, дня вступу литовських військових частин у місто,
почався важкий шлях його інтеграції в складі Литви.

Наприкінці 1939 р. - на початку 1940 р. уряди Естонії, Латвії та Литви активізували свою
діяльність у напрямку створення Балтійського воєнного союзу. Широкомасштабні політичні
та воєнні переговори планувалося провести під час Балтійського тижня, який мав відкритися
15 червня 1940 р. в Таллінні під виглядом конференції з економічного та культурного
співробітництва.

Перемоги Німеччини в Західній Європі в 1940 р. змусили радянське керівництво
прискорити свої дії. СРСР шукав приводу для інкорпорації Балтійських держав. Уряд СРСР
14 червня 1940 р. скерував урядові Литви, наступного дня - Естонії та Латвії ноти протесту, в
яких містилися звинувачення у порушенні умов договорів про взаємодопомогу і вимога
введення додаткових контингентів радянських військ, зміни урядів в кожній з країн.
Отримавши радянський ультиматум, більшість, зокрема, литовського уряду висловилась
проти збройного опору. “Якою б не була ваша відповідь, завтра Червона Армія все одно
ввійде у Литву”, - заявив членові литовської делегації нарком закордонних справ СРСР
В.Молотов. 15 червня частини Червоної Армії увійшли на територію Литви. Тим самим
СРСР здійснив акт агресії, порушивши підписані раніше договори. Президент А.Смятона
емігрував. 17 червня радянські війська увійшли в Таллінн і на територію Латвії.

Після вступу Червоної Армії в Естонії активізувала свою діяльність нелегальна компартія.
Вона організувала демонстрації та мітинги, на яких звучали вимоги формування нового
уряду. Під тиском комуністів новий кабінет був сформований 21 червня 1940 р. на чолі з
лікарем за професією, поетом Іоханнесом Варесом. Наступного дня уряд Естонії опублікував
Декларацію, в якій наголошував на необхідності розвивати нормальні відносини з усіма
державами та забезпечити виконання підписаного з СРСР пакту про взаємодопомогу.
Ухвалені згодом декрети заборонили діяльність партії “Вітчизняний союз” (“Ізамаалійт”),
оголосили про розпуск національної армії “Кайтселійт”. Компартія була офіційно
легалізована 4 липня.

Уряд Латвійської Республіки на чолі з К.Ульманісом 18 червня оголосив стан облоги в
Ризі, а 19 червня - на території всієї держави. Однак ці заходи не дали бажаних результатів. 20
червня постав новий прокомуністичний Народний уряд на чолі з проф. А.Кірхенштейном.

Включення трьох Балтійських держав до СРСР відбувалося синхронно, за одним і тим же
сценарієм. 6 липня 1940 р. був оголошений закон про вибори, а через тиждень - призначені
вибори (такі темпи диктували надіслані з Москви емісари: А.Жданов в Естонії, А.Вишин-
ський - Латвії, В.Деканозов - Литві). Новообрані прокомуністичні парламенти ухвалили
рішення, які проголошували утворення Естонської Радянської Соціалістичної Республіки,
Латвійської Радянської Соціалістичної Республіки, Литовської Радянської Соціалістичної
Республіки. З серпня Литовська РСР, 5 серпня Латвійська РСР, а 6 серпня Естонська РСР
згідно з рішенням Верховної ради СРСР були включені до складу СРСР. Невдовзі
парламенти Балтійських країн ухвалили нові конституції, в основі яких лежали положення
основного закону СРСР від 1936 р.

Після включення Балтійських республік до складу СРСР союзний уряд оголосив західним
державам, що міжнародне представництво Естонії, Латвії та Литви переходить до
компетенції центральних органів Радянського Союзу. Дипломатам і консульським службам
Балтійських держав за кордоном було наказано повернутися до СРСР. Одночасно були
закриті іноземні дипломатичні та консульські представництва в країнах Балтії. Оскільки
входження Балтійських республік до складу СРСР у той час не було визнано більшістю
західних держав, це стало основою для продовження діяльності дипломатичних служб
Естонії, Латвії та Литви на Заході. З точки зору міжнародного права ці держави
продовжували існувати.

Народи Балтії в 1941-1945 рр. 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У північно-
східному напрямку просувалася гітлерівська група армій “Північ”. На середину серпня нею
була окупована територія Естонії. Скориставшися відступом радянських,-військ, національні
сили Естонії почали створювати власні загони, а в північну Естонію на допомогу їм прибула
472
[група “Ерна”, сформована на території Фінляндії з колишніх офіцерів естонської армії. У
'вересні 1941 р. за сприяння німецьких військ було створене Естонське самоуправління, яке
очолив колишній член партії вапсів, опозиціонер до режиму К.Пятса - Хіялмар Мяе. Тим
часом німецька армія успішно просувалася й на кінець жовтня під її владою опинилася також
фематерикова частина Естонії - острови Осмусаар, Хійумаа, Муху, Ворма, півострови Ханко
[таСирве.

й Німецька агресія використовувалася як сприятливий момент для повстання та створення
[національних урядів. Зокрема, ще в листопаді 1940 р. в Берліні був створений Фронт
^Активістів Литви (ФАЛ), який очолив полковник К.Шкірпа. Навесні 1941 р. у Вільнюсі та
^Каунасі були організовані два підпільні штаби ФАЛ. Ненависть населення до радянських
'Окупантів вилилася 22 червня у всезагальне повстання, в якому взяло участь близько 100 тис.
•осіб. У ніч на 24 червня повстанці захопили Каунас. По радіо було проголошено відновлення
незалежності Литви і створення Тимчасового уряду. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра
став Юозас Амбразявічюс.

, 28 червня група латвійських національних діячів розпочала повстання в Ризі. На момент
вступу німців у Ригу були створені дві організації, які претендували на роль уряду:
Центральний Організаційний Комітет за Звільнену Латвію та Тимчасова Державна Рада.
Однак німецьке військове керівництво розглядало ці акції як нелегальні, ігнорувало створені
владні структури, фактично паралізувавши їх діяльність.

Німеччина, як і СРСР, не підтримувала державницьких прагнень малих країн і не визнала
їх незалежності. 17 липня 1941 р. А.Гітлер оголосив про формування нового адміні-
стративного об’єднання - “Остланд” з центром у Ризі, яке включало території Литви, Латвії
та Естонії. У кожній з балтійських країн була сформована німецька адміністрація -
СепегаІЬегігк, запроваджувалися німецькі закони, державною проголошувалася німецька
мова. Згідно інструкцій Райху метою німецької політики було встановлення протекторату над
цими територіями, а потім перетворення їх в інтегральну частину “Великого німецького
райху” шляхом онімечення, колонізації та усунення “небажаних елементів”. У перші місяці
окупації понад 125 тис. громадян були виселені з території Балтії. Німці розгорнули тут
почалася спочатку трудову (постанова від 19 грудня про загальну трудову повинність
населення від 18 до 45 років), а потім і військову примусову мобілізацію. У Литві та Латвії
вживалися заходи для винищення євреїв. Створювалися концтабори (на території Естонії
найбільшими були табори в Тарту та Ягала). За роки війни загинуло близько 10 тис. естонців,
190 тис. литовців та 75 тис. латвійців.

І Населення Балтійських країн неоднозначно поставилося до німецької окупації: з одного
боку, воно чинило активний опір, з іншого - співробітничало з окупаційною владою
{національні військові загони, зваблені антибільшовицькими гаслами, входили до
нацистських збройних формувань; у 1943-1944 рр. у складі двох латвійських легіонів СС
воювало близько 140 тис. осіб). Партизанська боротьба під керівництвом комуністичних сил
не набрала в цьому регіоні великого поширення та підтримки місцевого населення.

У середині вересня 1944 р. Червона Армія силами трьох Прибалтійських та
Ленінградського фронтів перейшли в наступ у Балтії. 13 липня 1944 р. радянські війська,
ввійшли до столиці Литви, 22 вересня - Таллінна (після вигнання німецьких військ/з
материкової Естонії почалася підготовка до десанту Червоної Армії на острови, бої за які
завершилися в листопаді), 13 жовтня - Риги.	І

Білорусь у роки війни. У вересні 1939 р. Червона Армія згідно таємного протоколу
пакту Ріббентропа-Молотова зайняла Західну Білорусь. 28-30 жовтня в Білостоці відбулися
Народні збори, які ухвалили декларацію про проголошення радянської влади на всій території
Західної Білорусі, конфіскацію поміщицького землеволодіння, націоналізацію банків та
великої промисловості. 2 листопада сесія Верховної Ради СРСР та відповідно 12 листопада
сесія Верховної Ради БРСР прийняли закони про включення Західної Білорусі до складу
СРСР та возз’єднання її з БРСР. Територія БРСР збільшилась до 225,7 тис. кв.км, а населення
склало 10,2 млн. осіб.

Після вступу радянських військ на територію Західної Білорусі почалися масові політичні
репресії. За період з жовтня 1939 р. по червень 1941 р. в західних областях Білорусі було
репресовано понад 125 тис. осіб.

До кінця літа 1941 р. територію Білорусі окупували гітлерівські війська. Для оперативного
управління її було поділено по р.Березина на дві зони: цивільну (на захід від рубежу) та
військову (Вітебська, Могильовська, Гомельська, східні райони Мінської та кілька районів
Поліської областей). Більша частина Поліської, Пінської, Брестської областей, незначна
Гомельської - були приєднані до райхскомісаріату “Україна”. Білостоцька та північні райони
Брестської областей були включені до складу особливого округу “Білосток”, який знаходився
під управлінням східнопрусської адміністрації. Північно-західні райони Віденської області
увійшли до генерального округу “Литва”. Барановіцька, частина Мінської та Віденської,
північні райони Пінської та Поліської, західні райони Брестської областей склали
генеральний округ “Білорусь”, який увійшов до райхскомісаріату “Остланд”.

З числа білоруських національних діячів, які пов’язували надії на державність з
гітлерівською Німеччиною, у жовтні 1941 р. була створена Білоруська Народна Самопоміч
(БНС), яку очолив І.Єрмаченко. Метою її заснування початково проголошувалася турбота
про охорону здоров’я та громадську опіку населення. Згодом у сферу її компетенції ввійшли
питання освіти та культури. Німецька адміністрація дала дозвіл на відкриття початкових
шкіл, будинків культури, читалень, робилися кроки для білорусизації церковного життя,
видавалися 4 білоруськомовні журнали та ін. Поступово сформувався центральний та
місцевий аппарат БНС. Проте не вдалося отримати дозвіл на створення національних
військових формувань.

Навесні 1942 р. на території генерального округу “Білорусь” була проведена земельна
реформа. Усі колгоспи розформовувалися, їх земля та інвентар переходили в сімейне
користування селян у рамках т.зв. земельних кооперативів. Налагоджувалася робота
промислових підприємств, транспорту, які повинні були працювати для потреб німецьких
військ. Німецька адміністрація застосовувала певні популістські заходи з метою завадити
розгортанню антифашистської боротьби, підвищити авторитет окупаційних органів для
більш ефективної експлуатації краю.

27 червня 1943 р. за ініціативою німецької влади було оголошено про створення Ради
Довіри при Генеральному комісаріаті Білорусі. Завданням цієї адміністративної установи
було вироблення та подання окупаційній владі побажань і пропозицій від населення. А 21
грудня замість Ради Довіри була створена Білоруська Центральна Рада (БЦР). Її президентом
став Р.Островський. БЦР стала дорадчим органом, який мав право на відносно самостійні
рішення у справах соціальної опіки, культури та освіти. У лютому 1944 р. з метою створення
формувань Білоруської Крайової Оборони (БКО) БЦР провела військову мобілізацію.
Останнім заходом БЦР у Білорусі стала організація 27 червня 1944 р. в Мінську ІІ-го
Всебілоруського Конгресу, який номінально оголосив Раду єдиним законним представником
білоруського народу та урядом на чолі з президентом Р.Островським.

Антифашистський рух на території Білорусі був представлений двома силами:
радянським (у вересні 1942 р. був створений Білоруський відділ Центрального штабу
партизанського руху) і білоруським національним підпіллям (політично воно було
представлене Партією Білоруських Націоналістів на чолі з Є.Станкевичем та В.Іванко-
вським). У Західній Білорусі розгортала свою діяльність польська Армія Крайова.
В	Розділ 9. ...У роки другої світової війни

>ріод окупації на території Білорусі було створено понад 260 концтаборів смерті,
их - Тростянецький під Мінськом - за кількістю знищених людей знаходиться на 3-
і після Освенціма та Майданека. У ньому було знищено понад 206 тис. осіб,
таті війни загинула третина населення краю, 380 тис. було вивезено на роботу до

4И.

ериторію Білорусі радянські війська вступили восени 1943 р. після розгрому
>ких військ під Курськом. Узимку 1944 р. була звільнена східна та частина південної

Битва за повне визволення Білорусі (операція “Багратіон”) почалася 23 червня
1 наступі брали участь війська 1-го Прибалтійського, 1-го та 3-го Білоруського
З липня була звільнена столиця - Мінськ. Останнє білоруське місто Брест було
визволене 28 липня.

4.	Чеські землі і Словаччина

Протекторат Богемія і Моравія. 14 березня 1939 р. Чехословацька республіка перестала
існувати. У цей день сейм Словаччини проголосив її незалежність. У ніч на 15 березня
президент ЧСР Е.Гаха підписав у Берліні угоду про встановлення Німеччиною протекторату
над Богемією і Моравією. Чеські землі були окуповані німецькими військами. На шість років
доля розвела чехів і словаків.

У протектораті зберігалася посада президента і чеський уряд, а також чеські органи влади
на місцях, включаючи поліцію. Протектором було призначено колишнього міністра
іноземних справ Німеччини барона Нейрата, у всіх чеських міністерствах з’явилися німецькі
радники. Німці, що проживали на території чеських земель, стали громадянами Райху. Були
створені німецькі органи влади - оберландтаги, які у підсумку контролювали і чеську
адміністрацію. Чеська армія була ліквідована, її озброєння вивезене до Німеччини і його
вистачило для формування 40 дивізій. Кількість поліцейських зменшено втричі, але натомість
з Райху прибуло близько 60 тис. гестапівців і німецької поліції.

Німці здійснювали у протектораті політику “батога і пряника”. Перш за все вони були
зацікавлені у нарощуванні промислового виробництва розвинутої Чехії для зміцнення своєї
військової могутності. На заключному етапі війни тут знаходилася третина військово-
промислового потенціалу Райху. Поступово більшість чеських банків і великих підприємств
перейшла у власність німецьких банків і концернів. Середні і дрібні підприємства, які не
працювали на військові потреби, були закриті. Мілітаризація економіки у протектораті
супроводжувалася відміною 8-годинного робочого дня, забороною страйків, запровадженням
загальної трудової повинності, карткової системи на продовольство і предмети першої
необхідності. У сільському господарстві були введені обов’язкові поставки продукції за
фіксованими цінами, що фактично означало пограбування селян. Була проведена т.зв.
“арізація”, тобто конфіскація капіталів і власності єврейського населення; це майно
опинилось у німецьких руках. З перших днів окупації здійснювалась політика онімечування.
Почалися репресії; вже навесні 1939 р. було заарештовано понад 5 тис. комуністів і
антифашистів, більшість з них опинилася в концтаборах.

Разом з тим в перші роки існування протекторату окупаційна влада йшла на певні
поступки чехам з метою збереження спокою і нормального функціонування економіки.
Першому протекторатному урядові на чолі з генералом А.Еліашем було дозволено
виконувати роль “амортизатора” між окупантами і чеським суспільством. Видавалися чеські
книги, газети і часописи, працювали чеські театри, зберігалися чеські школи, хоча іх кількість
за роки війни вдвічі скоротилася. Продовольчі норми для робітників у промисловості
становили дві третини аналогічних у Райху. Однак слід підкреслити, що політика “батога і
пряника” змінювалась на різних стадіях окупації.

Чеське суспільство, шоковане знищенням незалежності і окупацією, поступово адапту-
валося до нових реалій. У цьому йому допомагала вихована століттями здатність присто-
совуватися до обставин, обирати менше зло. Більшість населення негативно ставилася до
окупантів, але високий рівень інтелігентності і толерантності допомогли чехам обрати гнучку
тактику опору і форми боротьби. Перш за все опозиційність проявлялась у підкресленій
повазі до всього національного: масові демонстрації під час перепоховання праху чеського
поета К.Г.Махи, біля могил Сметани і Тила, біля пам’ятника Я.Гусу, бойкот міського
транспорту в Брно і Празі в зв’язку із запровадженням написів німецькою мовою.
Найбільшим виявом національної волі стали маніфестації 28 жовтня 1939 р. в річницю
створення Чехословацької республіки. Відбулися сутички з німецькою поліцією. Жорстокою
була розправа окупантів із студентською демонстрацією 15 листопада 1939 р. в день
поховання студента Я.Оплетала, який помер від ран, отриманих у День республіки. 17
листопада 9 учасників демонстрації були страчені, 1200 студентів і викладачів були
відправлені до концтаборів, усі чеські вищі навчальні заклади були закриті до кінця війни.

Усе це були стихійні прояви національного духу; єдиного центру керівництва опором
створено не було. Такі організації як “Політичний центр”, “Захист нації’, “Петиційний
комітет - залишимося вірними” та підпільний ЦК КПЧ діяли кожна сама по собі і
орієнтувалися на закордонні центри еміграції в Лондоні і Москві.

Улітку 1940 р. Е.Бенешу вдалося добитися згоди на створення в Лондоні чехословацького
еміграційного уряду і державної ради. Сам він ще раніше оголосив себе президентом ЧСР в
еміграції. Були встановлені таємні зв’язки з протекторатним урядом А.Еліаша і деякими
підпільними центрами. Підписання 12 липня 1941 р. чехословацько-радянської угоди про
спільну боротьбу з нацистською Німеччиною, міжнародне визнання чехословацького
еміграційного уряду, дозвіл формувати у СРСР чехословацькі військові частини означили
включення Чехословаччини до антигітлерівської коаліції, яка тоді формувалася. Президент
Е.Бенеш і чехословацький уряд у Лондоні в роки війни були для чехів найвищими
легітимними представниками.

Другим центром еміграції була Москва, де перебувало керівництво КПЧ на чолі з
К.Готвальдом. Воно не мало постійного зв’язку з підпільним ЦК КПЧ. Після нападу
Німеччини на СРСР підпільному керівництву КПЧ було рекомендовано з Москви розгорнути
у протектораті активну збройну боротьбу проти окупантів. Але здійснити цю вказівку
практично не вдалося, тому що для цього не було реальних умов. Опора комуністів,
робітництво, було під тотальним контролем гестапо, відсутність великих лісових масивів,
розвинута сітка шляхів сполучення практично виключили можливість " організації
партизанських загонів.

Звістка про напад Німеччини на Радянський Союз викликала у чеського населення надію
на можливу поразку окупантів і звільнення країни. Ця надія підкріплювалася повідомленнями
з Лондона про підписання радянсько-англійської та радянсько-чехословацької угод. Улітку і у
вересні 1941 р. в протектораті прокотилася хвиля страйків з вимогами поліпшення умов
праці, підвищення заробітної плати та продовольчих норм. На заводах було поширене гасло:
“Працюй не поспішаючи”, почастішали випадки саботажу. Усе це стурбувало Берлін і замість
“ліберального” Нейрата 27 вересня 1941 р. протектором було призначено генерала
Р.Гейдріха. Він оголосив надзвичайний стан і розгорнув масові репресії, особливо проти
комуністів і представників інтелігенції. Почалися масові депортації євреїв до концтаборів на
території Польщі. Більше 2 тис. антифашистів було заарештовано і відправлено до
концтаборів, винесено 486 смертних вироків, у тому числі прем’єрові А.Еліашу за таємні
476
Зв’язки з Е.Бенешем. Були ліквідовані залишки “автономії” протекторату. Призначений у
січні 1942 р. новий уряд був повністю під контролем німецьких “уповноважених” у його
складі.

> Прагнення помститися Р.Гейдріху за розгорнутий ним терор і з допомогою гучної акції
привернути увагу міжнародної громадськості до трагічної долі чеського народу спонукало
£.Бенеша направити з Лондона британських і чеських парашутистів для здійснення замаху на
^протектора. У результаті вибуху бомби Р.Гейдріх був поранений і 4 червня 1942 р. помер. Ця
>акція знайшла широкий відгук серед антифашистів у всьому світі і викликала симпатії до
чехів. Однак для внутрішнього чеського Руху Опору вона мала трагічні наслідки.
= Продовжилися масові арешти і страти, кількість жертв терору досягла 5 тис. чоловік. Були
знищені села Лідіце і Лежаки. Але повністю придушити антифашистську боротьбу
окупантам не вдалося.

У 1943 р. відбувся перелом на Східному фронті, союзники висадилися на півдні Італії. Усе
це впливало на настрої чеського населення. Отримавши вказівки з Москви, підпільна КПЧ
влітку 1943 р. зробила спробу створити партизанські загони у Моравії і підпільні національні
комітети, особливо в робітничих центрах. До чеської громадськості дійшли чутки про
початок бойового шляху на українській землі окремого чехословацького батальйону під
командуванням Людвика Свободи у березні 1943 р. На момент виходу радянських військ на
довоєнні кордони Чехословаччини ця військова частина зросла до розмірів армійського
корпусу.

12 грудня 1943 р. президент Е.Бенеш підписав у Москві Договір про дружбу,
взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між Радянським Союзом і Чехословаччиною,
який визнавав необхідність відродження Чехословацької республіки у довоєнних кордонах.
Розуміючи, яку важливу роль будуть відігравати комуністи після звільнення республіки,
Е.Бенеш провів переговори з керівництвом Закордонного бюро КПЧ про формування
національного фронту чехів і словаків, про першочергові заходи після звільнення, склад
уряду, роль національних комітетів як нових народних органів влади на місцях. Було
досягнуто згоди майже з усіх обговорюваних питань, окрім становища Словаччини у
відродженій спільній державі. Починаючи з 1939 р., Е.Бенеш незмінно відзначав у своїх
виступах необхідність “покарати словаків за розвал Чехословацької республіки”. Він стояв на
позиціях створення нової спільної держави двох народів на принципах чехословакізму.
Висловлені на переговорах пропозиції визнати самобутність словацької нації і хоча б
декларувати рівноправність двох народів при відродженні ЧСР були ним відкинуті.
Ухвалено, що після звільнення перших теренів Чехословаччини буде сформовано уряд
Національного фронту і в його програмі знайдуть відображення досягнуті на цих переговорах
домовленості.

Не дивлячися на зростання антифашистських настроїв серед чеського населення в 1944 р.,
особливо у зв’язку зі Словацьким національним повстанням, активізувати опір окупантам у
протектораті не вдалося. Спроба висадити у Моравії в жовтні 1944 р. чотири групи партизан з
СРСР закінчилася невдачею. Партизанська бригада “Ян Жижка”, що перейшла сюди зі
Словаччини у листопаді 1944 р., була розпорошена німецькими каральними загонами.
Пожвавлення партизанського руху в чеських землях спостерігалося з весни 1945 р., але ці
загони були дрібними і розрізненими.

Наближення остаточного -звільнення країни активізувало всі антифашистські сили. У
лютому 1945 р. було створено єдиний керівний центр. Ним стала Чеська Національна Рада
(ЧНР), до якої увійшли представники пробенешівської Ради Трьох, підпільної ради
профспілок, група вищих офіцерів довоєнної ЧСР, представники комуністів. Остаточно ЧНР
сформувалася наприкінці квітня 1945 р. і розпочала підготовку антифашистського повстання.
На початку травня повстання спалахнули у ряді невеликих чеських міст, але головним було
повстання, що почалося 6 травня 1945 р. у Празі. Повстанці побудували в місті понад 1500
барикад, але проти декількох десятків тисяч погано озброєних їх захисників наступали
німецькі танкові частини і есесівські війська, які пробивалися до американської зони.
Виникла загроза знищення Праги. По радіо захисники звернулися за допомогою до
радянського командування. Одночасно представники ЧНР почали переговори з німцями про
умови їх переходу через Прагу. 8 травня представники ЧНР і німецького командування
підписали протокол про умови капітуляції німецьких військ, які зобов’язувалися залишити
важку зброю біля Праги і вирушити на захід, щоб здатись у полон американцям. 9 травня на
вулицях Праги з’явилися радянські танки. Старовинне місто було врятоване. Наступного дня
до столиці прибув новий чехословацький уряд.

Словацька Республіка. 14 березня 1939 р. більшість автономістськи налаштованих
депутатів Словацького сейму проголосували за незалежність. Уперше словаки створили свою
державу, але це було зроблено при допомозі гітлерівської Німеччини. Згодом були,підписані
політичні та економічні договори, які повністю поставили молоду державу під німецький
контроль. Увесь наступний період існування Словацької Республіки, як вона почала
йменуватися згідно з прийнятою у липні 1939 р. Конституцією, у значній мірі обумовлений
саме цими обставинами.

Перші роки існування незалежної республіки принесли словакам певні вигоди. Вона була
визнана 24-ма державами світу, вдалося запобігти окупації, зміцнилися позиції словацького
капіталу, чеських чиновників замінили словацькі, поліпшилися умови розвитку освіти,
включаючи вищу, книговидавництва, культури. Офіційні кола всіляко пропагували ідею
національної єдності. Тому на перших порах суспільство охопила ейфорія. Обраний у
листопаді 1939 р. президентом республіки лідер Глінківської Словацької Народної Партії
(ГСНП) священик Йозеф Тісо і його прихильник в уряді Ф.Дюрчанський (обіймав посади
міністра закордонних і внутрішніх справ) намагалися провадити нейтральну, більш-менш
самостійну політику. Але Гітлер їм цього не дозволив. У липні 1940 р. відбулася його зустріч
з Й.Тісо у Зальцбурзі, на якій словаків змусили копіювати тоталітарний нацистський режим.
В уряді головну роль почали відігравати відверті фашисти. В.Тука став прем’єром і міністром
закордонних справ, командувач воєнізованої глінківської гвардії О.Мах - міністром
внутрішніх справ. Було створено міністерство пропаганди, яке поширювало культ Й.Тісо як
вождя нації, існувала лише одна словацька партія (ГСНП), яка офіційно була визнана
керівною силою суспільства. Роль сейму була зведена нанівець, розпорядження уряду мали
силу закону. Здійснювалися репресії проти опозиції, перш за все комуністів. Однак слід
відзначити, що жодного смертного вироку словацьке правосуддя не винесло. Під німецьким
тиском у Словаччині була здійснена “арізація” і депортація єврейського населення.

Приєднавшись у листопаді 1940 р. до Троїстого пакту, Словаччина вступила у Другу
світову війну на боці агресорів. Її змусили відправити дві моторизовані дивізії на Східний
фронт. Вступ у війну, посилення економічного пограбування, погіршення матеріального
становища населення, втручання німецьких радників у діяльність міністерств - усе це
вплинуло на зміну настроїв у суспільстві. Стала очевидною ілюзорність незалежності,
виникла тривога за майбутнє, поширювалися панічні настрої, навіть серед частини правлячої
верхівки.

У 1940-1943 рр. на антифашистських позиціях у Словаччині стояли декілька нечисленних
груп: “Демець”, ”Флора”, ”3ахист нації”. Вони виступали проти участі у війні, встановлення
тоталітарного режиму, залежності від Німеччини. Проте реальних кроків до зміни існуючого
становища вони не робили. Підпільна компартія Словаччини (КПС) намагалася створювати
партизанські загони, але більшість її спроб були невдалими. Становище різко змінилося у
и|1943 р. Цьому сприяли зміни на фронтах, а також підписання Е.Бенешем у грудні 1943 р.
^Договору про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво з Радянським
В Союзом.

§ У грудні 1943 р. представники КПС та колишніх аграрної і національної партій підписали
^таємну “Різдвяну угоду” та створили керівний орган -^Словацьку’ Національну Раду (СНР). В
=>угоді зазначалося, що головним її завданням є боротьба проти “нацистсько-німецького
^диктату і місцевих узурпаторів політичної влади”. Було взято курс на підготовку
^•загальнонаціонального збройного повстання. Декларувалась необхідність створення нової
- демократичної Чехословаччини на засадах рівноправності словаків і чехів. У першій половині
1944 р. у підпіллі виникли національні комітети, до підготовки повстання була залучена
частина офіцерів словацької армії. У липні 1944 р. був створений військовий центр з
підготовки повстання на чолі з підполковником Я.Голіаном, який координував свою
діяльність з СНР. Передбачалося, що повстання розпочнеться після погодження його планів з
командуванням радянських військ або у випадку початку окупації Словаччини німцями.

Наближення початку повстання зумовила поява наприкінці липня - початку серпня
1944 р. у Словаччині груп партизанів-організаторів, підготовлених Українським Штабом
Партизанського Руху на прохання чехословацьких представників. Про підготовку повстання
їм було невідомо, але зустрівши сприятливі умови (підтримку населення, лояльність
словацьких військових і значної частини поліції), вони швидко перейшли до партизанської
війни, чим прискорили рішення німецького командування про окупацію Словаччини 28
серпня 1944 р. На наступний день почалось Словацьке національне повстання (СНП), яке
охопило середню Словаччину і продовжувалося до 27 жовтня 1944 р. На боротьбу з
[Окупантами виступили частина словацької армії і партизани.

1 вересня 1944 р. СНР опублікувала Декларацію, в якій відзначала, що своїм повстанням
словацький народ приєднався до об’єднаних націй у боротьбі з фашизмом, а також виступає
за відновлення єдиної держави двох братніх народів - Чехословацької Республіки. На
території повстання законодавчу владу здійснювала СНР, а виконавчу - Колегія
Уповноважених (Збор повєренників) і національні комітети на місцях. Почали здійснюватися
антифашистські заходи: було заборонено профашистські партії та організації, встановлено
контроль над німецькими підприємствами та майном колабораціоністів. Було оголошено про
необхідність часткової націоналізації промисловості і банків, про проведення аграрної
реформи. Для роз’яснення позицій СНР щодо становища словаків у відродженій ЧСР до
Лондона у жовтні була відряджена спеціальна делегація. Після переговорів з нею Е.Бенеш
змушений був зробити заяву про визнання самобутності словацького народу і визнав СНР
його представником на визволеній території.

Перевага німецьких військ призвела до придушення повстання наприкінці жовтня 1944 р.
Залишки повстанської армії та партизанів пішли в гори, де вели збройну боротьбу аж до
звільнення цих територій радянськими військами. Керівники СНР вилетіли до східної
Словаччини, що вже була частково звільнена.

Словацьке національне повстання ввійшло до історії як визначна подія. Словацький народ
зробив свій вклад у боротьбу з фашизмом, у суспільстві остаточно був підірваний вплив
словацьких колабораціоністів. Була висунута програма відновлення єдиної демократичної
Чехословацької Республіки на засадах рівноправності словаків і чехів.

Після поразки повстання у Словаччині було встановлено німецький окупаційний режим.
Президент Й.Тісо і уряд фактично втратили владу. Окупанти спалили десятки сіл, вбили
понад 5 тис. словаків, близько 19 тис. було відправлено у концтабори до Німеччини.

Звільнення Словаччини Червоною Армією продовжувалося до квітня 1945 р.; на
визволених територіях влада переходила до СНР, Корпусу Уповноважених і національних
комітетів на місцях. У лютому 1945 р. СНР у своєму маніфесті підтвердила, що Словаччина є
складовою частиною відродженої Чехословацької Республіки. У березні 1945 р. спеціальна
делегація СНР виїхала до Москви, де взяла участь у переговорах з приводу формування уряду
Національного фронту чехів і словаків та його програми.

Уряд Чехословаччини очолив колишній посол у Москві З.Ферлінгер. До його складу
увійшли представники чотирьох чеських і двох словацьких партій. У програмі уряду, що була
проголошена 5 квітня 1945 р. у м. Кошице було зафіксовано, що Чехословацька Республіка є
державою двох рівноправних народів. Розподіл повноважень між урядом республіки та
словацькими органами влади був відкладений до часу повного звільнення чеських земель і
переїзду президента та уряду до Праги. Розпочалася нова сторінка спільного існування
словаків і чехів у відродженій Чехословаччині.

5. Окупація і національно-визвольна війна на Балканах

Окупація і поділ Югославії. На початковому етапі Другої світової війни уряд
Королівства Югославія, намагаючись здійснювати політику лавірування між ворогуючими
блоками, проголосив нейтралітет. Але після створення Троїстого союзу у вересні 1940 р.
Югославія поступово опинилася в оточенні держав-сателітів Німеччини. На початку 1941 р. у
визначенні зовнішньої орієнтації країни взяли гору пронімецькі сили і 25 березня у Відні
Югославія приєдналася до Троїстого пакту. Звістка про це сколихнула всю країну. 27 березня
група офіцерів генерального штабу здійснила державний переворот. На троні опинився 18-
річний син короля Олександра Петро //, а уряд очолив організатор заколоту генерал
Д.Сімович, який хоча і був противником зближення з Німеччиною, заявив про незмінність
зовнішньої політики та підтвердив дійсність договору про приєднання країни до
фашистського блоку. Спроби укласти договір про військову допомогу з Великобританією
закінчилися безрезультатно, але 5 квітня був підписаний Договір про дружбу та ненапад між
СРСР та Югославією.

На світанку 6 квітня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на Югославію. У
нападі брали участь понад 50 німецьких дивізій. Уже 10 квітня був захоплений Загреб, а 13
квітня німецькі війська увійшли до Белграду. В агресії брали участь також Італія та
Угорщина. 15 квітня уряд і король залишили країну, а 17 квітня уповноважені югославського
командування підписали акт про беззастережну капітуляцію. У німецькому полоні опинилося
понад 300 тис. солдатів і офіцерів.

Югославія була поділена на чотири зони окупації: німецьку, італійську, угорську та
болгарську. Демаркаційна лінія між німецькою та італійською зонами проходила по лінії:
Любляна-Загреб-Сараєво-Скоп’є-Охрідське озеро. Більша частина Словенії відійшла до
Німеччини. Італія отримала південно-західну частину Словенії - “Люблянську провінцію”,
Далмацію і Чорногорію. Частина Вардарської Македонії, Косово і Метохія були приєднані до
“Великої Албанії’ і теж дістались Італії. Воєводину і деякі інші райони на півночі захопила
Угорщина. Болгарії були передані території Вардарської Македонії і східні райони Сербії. У
Сербії німці запровадили своє управління. Для зміцнення свого панування окупанти прагнули
залучити на свій бік частину населення, дозволили певні форми самоврядування. Були
створені маріонеткові адміністрації, які контролювалися окупантами, почалась організація
“домобранства” - збройних сил для підтримання порядку (у Боснії та Герцеговині -
мусульманської міліції - “баліїстів”). У Сербії державний апарат, що залишився від
Югославії, був включений до окупаційної системи управління. У травні 1941 р. німці
“передали” владу Раді Комісарів з представників довоєнних політичних партій, невдовзі тут
було сформовано “уряд національного порятунку” на чолі з колишнім військовим міністром
І	Розділ 9. ...У роки другої світової війни

юм Міланом Недичем, у розпорядженні якого були Сербський і Російський
зльчі корпуси.

ія краху фашизму в Італії німецьке командування у серпні 1943 р. ввело до італійської
купації свої війська, а згодом оголосило її “Оперативною зоною Адріатичного
)’я”. У середині жовтня 1943 р. тут була сформована маріонеткова адміністрація на
генералом Л.Рупніком, а словенське домобранство перетворилося на обов’язкове,
►анці складали присягу на вірність Райху і фактично перетворилися на складову
' німецького війська, нараховуючи в середині 1944 р. 12 тис. вояків.

тема “нового порядку”, яка насаджувалася гітлерівцям в усій Європі, мала певні
юсті в Югославії. Територія країни була поділена на дев’ять частин, з порушенням
усталених етнічних, економічних та культурних зв’язків між окремими землями. Хоча кожна
і окупаційна влада в захоплених частинах Югославії встановлювала свої порядки, суть їх була
однаковою. Окупанти протиставляли свою політику “сербському гнобленню” й видавали
себе за “визволителів від сербського ярма”. Щодо сербського населення застосбвувалися
терор та насильницьке переселення. У першу чергу окупанти робили ставку на розпалювання
міжнаціональних суперечностей та зміцнення антисербських настроїв.

Незалежна Держава Хорватія. Головною зброєю такої окупаційної політики стала
утворена при підтримці Італії та Німеччини “Незалежна Держава Хорватія" (НДХ),
проголошена 10 квітня 1941 р. в Загребі. У свою чергу, сербські провідники також
розпалювали ворожнечу, покладаючи провину за блискавичний крах Югославії й терор
проти сербів на НДХ та всіх хорватів. Акт створення НДХ підтримало керівництво більшості
хорватських партій, римо-католицька церква, мусульманське релігійне керівництво Боснії та
Герцеговини. Певна частина хорватів розглядала утворення НДХ як практичну реалізацію
свого прагнення до створення незалежної держави. 15 квітня був сформований уряд на чолі з
вождем усташів* Анте Павеличем (1869-1959). У травні були укладені договори про кордони
з Німеччиною та Італією, згідно з якими до складу НДХ ввійшли Хорватія, Славонія, Срем,
частина Далмації, Санджак, Боснія та Герцеговина, що становило приблизно 40% території та
населення колишньої Югославії. Хорвати складали половину населення, серби - третину, а
мусул ьман и -12%.

15 червня 1941 р. НДХ приєдналася до Троїстого пакту, а її режим був визнаний усіма
членами фашистського блоку. 22 червня НДХ разом з гітлерівською Німеччиною та іншими
сателітами розпочала “похід на Схід” проти Радянського Союзу, у листопаді приєдналася до
Антикомінтернівського пакту, а потім оголосила війну Великобританії та Сполученим
Штатам Америки. Тоталітарний та расистський характер усташського режиму проявився вже
у перших заходах організації системи примусу, яка повністю копіювала нацистську машину
терору. Першим законодавчим актом, схваленим НДХ, став “Закон про захист народу і
держави” (17 квітня), за яким смертна кара застосовувалася навіть за підозру у підриві “честі
й життєвих інтересів хорватського народу”. Невдовзі був прийнятий “Закон про захист
арійської крові та честі хорватського народу”, потім “Закон про захист національної та
арійської культури хорватського народу”. Ці та інші законодавчі акти мали шовіністичний,
антисемітський, антисербський характер. У НДХ були створені збройні сили, які складалися з
трьох частин: регулярної армії (“домобранства”), жандармерії та усташських формувань
(“войниця”). За короткий час побудовано 24 концентраційні табори. За ініціативою місцевих
усташських організацій для підтримання громадського порядку створювалися озброєні
загони “диких усташів”.

* Усташі - Хорватська Повстанська Революційна Організація, заснована в 1929 р. А.Павеличем з метою
організації збройної боротьби за створення незалежної Хорватської держави.
Уряд А.Павелича влітку 1941 р. став здійснювати на практиці ідею “Великої Хорватії' та
“етнічно чистої’ Хорватської держави. У засобах масової інформації була розгорнута анти-
сербська кампанія. Усташські збройних загони переслідували людей за етнічними ознаками, а
також тих, кого підозрювали в антифашистських та антихорватських настроях. Так,
причетність до компартії передбачала виключно смертний вирок. Прагнучи перетворити
Сербську Крайну, Східну Боснію, Славонію та інші регіони компактного проживання сербів у
суто хорватські, усташі прагнули за допомогою вбивств та інших методів залякування
витіснити з НДХ сербське населення. Під час проведених акцій, особливо з боку “диких
усташів”, десятки тисяч сербів були вбиті або змушені залишити свої домівки, рятуючися від
переслідувань у навколишніх лісах та горах. Поряд із знищенням мирного сербського
населення у НДХ проводився примусовий перехід православних на католицьку віру. Тільки
за 1941 р. католицтво “прийняли” близько 100 тис. сербів.

Рух Опору народів Югославії. Залишивши Югославію, королівський уряд оголосив про
намір продовжувати боротьбу за визволення країни. За підтримки США та Великобританії
він зберіг статус визнаного на міжнародній арені уряду союзної держави. Після переїзду
уряду з Каїру до Лондона у зверненні по радіо глава уряду Д.Сімович закликав югославські
народи до продовження боротьби за відновлення довоєнного Королівства Югославія.
Здійснити це передбачалося за англо-американської підтримки на момент розгрому агресорів.

Навесні 1941 р. натерені колишньої Югославії виникли перші вогнища опору окупантам.
Гористі й лісисті райони Боснії та Герцеговини наповнилися залишками загонів югославської
армії, сербами-втікачами від переслідувань у НДХ. У квітні 1941 р. голова об’єднання
ветеранів четницького руху воєвода Коста Печанац створив лісовий штаб четницьких
загонів* і закликав до об’єднання в ім’я “захисту сербства”, “за короля-'і батьківщину”. Проте
як це угруповання, так і інші не змогли перетворитися на масову організацію Руху Опору.
Місію організатора взяв на себе полковник генштабу королівської армії Д^зажаД^іссайлови^
(1893-1946), який разом зі своїми прихильниками в травні 1941 р. в районі Рівної гори
(Західна Сербія) почав створювати військово-четницькі загони. Четницький рух вирізнявся
надзвичайною політичною строкатістю. Його учасників об’єднував “Сербізм” - усвідомлення
причетності до сербської нації та прагнення врятувати її від геноциду. Звідси й основна
тактика четників - “вичікування заради виживання”. Своє завдання Д.Михайлович вбачав у
тому, щоб підготувати всенародне повстання проти окупантів. Антисербська політика
керівництва НДХ спонукала Д.Михайловича виступити на захист “сербства” та розпочати
боротьбу проти усташів. Саме загострення боротьби між четниками та усташами в місцях
компактного проживання сербів спонукало окупаційну владу примусити уряд А.Павелича
пом’якшити “етнічну політику”. У серпні уряд НДХ був вимушений розпустити загони
“диких усташів”.

Після окупації та розчленування країни компартія (12 тис. членів) також взяла курс на
організацію збройного опору окупантам та їх посібникам. 10 квітня 1941 р. КПЮ створила
військовий комітет на чолі з Йосифом Броз Тіпю (1892-1980}~Відразу після окупації
Югославії керівництво КПЮ, виконуючи вказівки Комінтерну, більшу увагу приділяло
викриттю “агресивних задумів англо-американського імперіалізму” та “зрадницької сутності
національної буржуазії’. Однак після нападу Німеччини на СРСР лідери компартії
звернулися до народів Югославії із закликом розгорнути збройну боротьбу проти
фашистських окупантів.

У Белграді 27 червня 1941 р. був створений Головний штаб народно-визвольних загонів
на чолі з Тіто, який розробив план підготовки та здійснення збройних повстань з наступним їх

* Четники - від назви сербських повстанських загонів (чет), які боролися в XIX ст. проти османів.
Розділ 9, ... У роки другої світової війни
“““=»=«=«=Ж=ХХ=Ж=їИЕЯИИ!в——ИВ

і переростанням у загальнонародну війну проти загарбників. Так почалося формування
 другого військово-політичного табору Руху Опору в Югославії. Збройний опір комуністичні
‘повстанці розпочали участю у повстанні проти італійців у Чорногорії в червні 1941 р., яке
‘ була жорстоко придушене. Найбільший відгук заклики КПЮ знайшли серед населення
^Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини, для яких вступ СРСР в боротьбу у війну з
гітлерівською Німеччиною воскресив у пам’яті спогади про традиційну підтримку Росією
боротьби православних на Балканах. Керівництво компартії, вміло використовуючи
“російський фактор” (як символ слов’янства та православ’я), вело свою агітацію серед
населення під більшовицькими гаслами “диктатури пролетаріату” та запозичення “радянської
моделі” суспільного устрою. У вересні 1941 р. у Західній Сербії вже існувало близько 20-ти
комуністичнихпартизанських загонів (2 тис. бійців); на контрольованій ними території була
проголошена “Ужицька республіка”. У звільнених районах створювалися нові органи влади -
народно-визвольні комітети (НВК). Стурбовані розгортанням Руху Опору, окупанти
посилили терор. За наказом начальника німецького генштабу генерала В.Кейтеля на
територіях, охоплених збройними виступами, за кожного вбитого німця розстрілювали 100
заручників, а за кожного пораненого - 50. На підставі цього наказу до кінця 1941 р. тільки у

і Сербії було страчено 44 тис. мирних жителів.

І Рух Опору охопив понад третину території Югославії, утворивши по суті “другий фронт”
І у Європі, що відволікав значні військова! сили держав фашистського блоку. Тільки у 1941 р.
тут було зосереджено 25 італійських, німецьких, болгарських та угорських дивізій (500 тис.
вояків), яких підтримували військові формування колабораціоністських режимів (120 тис.
осіб). Вузол збройного протистояння в окупованій Югославії затягувався дедалі міцніше.
Влітку 1941 р. розпочалися сутички між четниками та партизанами, четниками та усташами,
партизанами і домобранцями. Таким чином, становище в окупованій Югославії визначалося
не тільки розгортанням Руху Опору, але й проявами жорстокого громадянського й
міжетнічного конфлікту.

У грудні 1941 р. головні сили партизан і четників у Західній Сербії підтиском німецьких
військ змушені були відступити на південь до Санджаку. Поразка повстанського руху в
Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині остаточно розвела партизан і четників у протилежні
табори та загострила боротьбу між ними, що призвело до послаблення Руху Опору. Серед
повстанців зросла зневіра, з’явилася втомленість. Однією з причин цих негативних явищ була
лівацька політика керівництва компартії.

На початку 1942 р. у протилежних таборах Руху Опору - четників і партизан - вживалися
заходи для нарощування військового потенціалу. Четницькі загони збільшилися чисельно,
відновили контроль над значною територією Сербії, Чорногорії, Боснії та Г’рцеговини. Зріс
авторитет Д.Михайловича, якому король надав чин генерала та призначив на посаду
військового міністра в новому уряді. З цього часу еміграційний уряд став офіційно називати
четників Югославською армією на батьківщині, а Д.Михайловича йменувати “головно-
командувачем усіх збройних сил, що борються з ворогом у Югославії”. У червні 1942 р.
командування четницьких загонів було перейменоване на Верховне командування
Югославської армії. Головна увага нового керівництва була зосереджена на організації,
озброєнні та навчанні загонів четників, створенню умов для налагодження життя населення
на звільнених територіях та недопущення сюди німецьких військ, усташів, недичівців та
партизанів. Допомогу четникам надавала Великобританія, а з липня 1942 р. - США.
Союзники вимагали від Д.Михайловича активізації дій проти німецько-італійських військ.
Однак четники продовжували дотримуватися вичікувальної тактики. Натомість керівництво
КПЮ зосередило увагу на перетворенні партизанських загонів на регулярні військові
підрозділи. Паралельно відбувалося створення загонів т.з. Добровільного війська, на яке
Історія Центрально-Східної Європи
покладався захист населення на звільнених територіях від терору з боку окупантів та їх
прибічників.

У лютому 1942 р. у місті Фоча Головний штаб народно-визвольних загонів на чолі з Тіто
видав два накази: “Завдання та устрій народно-визвольних комітетів” та “Інструкцію про
діяльність НВК у звільнених районах”, які отримали назву “Фочинських положень".
Комітети проголошувались органами народно-визвольної боротьби, до складу яких
обиралися патріоти незалежно від політичних переконань, віровизнання та національності.
Прийняття цих документів визначило НВК органами нової комуністичної влади, об’єктивно
сприяло загостренню громадянської війни.

Тим часом керівництво четників продовжувало дотримуватися політичної позиції, згідно
з якою КПЮ вважалася “небезпечним внутрішнім ворогом”. Бойові з’єднання четників (від
70 до 150 тис. бійців), стратегічно спрямовані проти окупантів та їхніх посібників, тактично
зволікали з активною боротьбою проти них, нав’язували контакти з окупантами для
поборювання комуністів. У квітні 1942 р. німецько-італійське військове командування,
спираючись на підтримку четників та усташів, розпочало чергову каральну операцію, в ході
якої народно-визвольні сили мусили залишити контрольовані території.

Рух Опору розвивався нерівномірно. У другій половині 1942 р. прорив партизанських
військ у Західну Боснію став однією з їх найуспішніших бойових операцій. Саме тоді місто
Біхач перетворилося на центр визволеної території — “Біхацької республіки”. Успішні бої з
80-тисячним італійським військом вели партизани Словенії. Це дало підстави Головному
штабу в листопаді 1942)р. розпочати формування Народно-Визвольної Армії (НВА). На
звільнених територіях- зм іцнювалася влада НВК. На “Вічі Народного Визволення” 27
листопада 1942 р. в м. Біхач був затверджений склад вищого органу нової влади -
Антифашистського Віча Народного Визволення Югославії (АВНВЮ) та його Виконавчого
комітету, який очолив один з лідерів Демократичної партії І.Рибар.

Розвиток народно-визвольного руху та загроза його поширення спонукали окупантів
узимку 1942-1943 рр. до активних дій. Намагаючись перешкодити висадці англо-
американського десанту на Балканах, вони розпочали каральну операцію проти партизанів, у
якій брали участь німецько-італійські війська (75 тис.), усташі (5,5 тис.), хорватські
домобрани (4 тис.) та четники (1,5 тис.). Хоча наприкінці січня 1943 р. Біхач було відбитовід
паризанів, поставленої мети окупантам досягти не вдалося. Відбувся прорив 20-тисячного
угруповання НВА у південно-східному напрямку до Герцеговини й Чорногорії. На початку
березня разом з 4 тис. поранених і хворих бійців НВА вдалося форсувати р. Неретва і вийти з
оточення. У травні 1943 р. німецько-італійське командування зробило чергову спробу
знищити партизанів на території Чорногорії, Герцеговини й Санджаку. 120-тисячне військо
окупантів оточило 20 тис. бійців НВА, з якими були також поранені і хворі партизани.
Здавалося, що план окупантів близький до успіху. Однак і цього разу партизанам вдалося
здійснити прорив з оточення через долину р. Сутьєска та гірський хребет Зеленгора і досягти
Боснії.

Наступальні операції англо-американських військ у басейні Середземного моря призвели
до капітуляції Італії. Підрозділи НВА (320 тис. бійців) з допомогою населення роззброїли 15
італійських дивізій (280 тис. осіб). Восени 1943 р. окупаційний режим в югославських землях
підтримувався за допомогою 13-ти німецьких дивізій, підрозділів хорватського “домобра-
нства” (170 тис.), усташів (29 тис.) та словенського “домобранства” (12 тис.).

Успіхи антигітлерівської коаліції на фронтах та зміцнення визвольного руху впливали на
співвідношення політичних сил у Югославії. Прихильники монархічного ладу швидко
втрачали популярність. Натомість зміцнювався вплив 20-тисячної КПЮ, зростав авторитет та
популярність Тіто. 29 листопада 1943 р. в місті Яйце Друга сесія АВНВЮ прийняла рішення
484
про його перетворення у верховний представницький та законодавчий орган нової влади, а
новоствореному Національному Комітету Визволення Югославії (НКВЮ) на чолі з Й.Тіто
надавалися функції тимчасового уряду на звільненій території. Згідно з постановою сесії
еміграційний уряд позбавлявся влади, а королю Петру II заборонялося повертатися до
Югославії. Нову Югославію передбачалося будувати на федеративній основі як державу
рівноправних народів. Югославія мала складатися з шести рівноправних республік - Сербії,
Хорватії, Словенії, Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини.

Рішення другої сесії АВНВЮ королівський уряд визнав незаконними, класифікував як
акт насильства. Було оголошено, що тільки уряд в Лондоні є законним представником
Югославії. За його рекомендацією представники Соціалістичної, Демократичної, Югослав-
ської національної та Хорватської селянської партій з різних країв Югославії наприкінці січня
1944 р. в районі Валево (Західна Сербія) провели свій з’їзд. Його учасники засудили рішення
другої сесії АВНВЮ і домовилися згуртуватися навколо четницького руху в Югославське
Демократичне Об’єднання. Його метою була боротьба за збереження конституційної
монархії, федеративну перебудову Югославії у складі Сербії, Хорватії та Словенії. Однак,
незважаючи на широке політичне представництво зборів та підтримку західних союзників,
реального впливу на подальший хід подій в країні об’єднання не вчинило.

Нове співвідношення військово-політичних сил в Югославії зумовило зміну позиції
[великих держав антигітлерівської коаліції. На Тегеранській конференції (грудень 1943 р.)
було розглянуто “югославське питання” та вирішено врахувати у післявоєнному
врегулюванні інтереси Югославії. Керівники США, Великобританії та СРСР оголосили про
підтримку рішень Другої сесії АВНВЮ та Руху Опору в Югославії. На початку 1944 р.
англійський уряд встановив безпосередні контакти з керівництвом НКВЮ. Радянське
керівництво у лютому де-факто визнало НКВЮ представником Югославії та скерувало до
Тіто військову місію. З цього часу в країні фактично існували дві урядові структури:
королівський уряд в еміграції та НКВЮ, який, спираючись на значні збройні сили,
контролював поважну територію країни. Між обома урядами були встановлені контакти,
велися переговори, а в травні 1944 р. з урахуванням побажань Тіто, еміграційний уряд очолив
колишній бан Хорватії Іван Шубашич. 16 червня 1944 р. між НКВЮ та королівським урядом
на острові Віс в Адріатичному морі була підписана угода, за якою не тільки відбулося
офіційне визнання новостворених на території країни органів влади, але й пролунав спільний
заклик до югославських народів про підтримку НВА. За пропозицією І.Шубашича король
Петро II відсторонив Д.Михайловича від обов’язків головнокомандувача всіх Збройних сил в
Югославії і визнав Тіто єдиним військовим керівником на території країни. У свою чергу
керівництво НКВЮ не лише підтвердило прагнення тісної співпраці з еміграційним урядом,
але й пообіцяло не порушувати питання про устрій Югославії до її звільнення.

Наприкінці липня 1944 р. у Сербії відбулася конференція політичних партій, які входили
до Югославського Демократичного Об’єднання. Її учасники відкинули угоду Тіто-
Шубашича. Негативно поставилося до угоди й керівництво Хорватської Селянської Партії,
яке вважало за необхідне дати відсіч НВА об’єднаними силами підрозділів хорватського
“домобранства” та четників (при підтримці західних союзників). Подібну позицію займала й
Словенська Народна Партія. Четники на чолі з Д.Михайловичем продовжували утримувати
контакти з німецьким командуванням та “сербським урядом” М.Недича.

З другої половини 1944 р. почалося регулярне постачання озброєнь для НВА, яке
здійснювалося з радянських авіаційних баз в районі Києва та Вінниці, а також з Італії (Барі).
Враховуючи напрям наступу Червоної Армії, командування НВА перенесло центр ваги своїх
військових операцій до Сербії. Під час візиту Тіто до Москви було підписано угоду про вступ
частин Червоної Армії на територію Сербію та її спільні дії з НВА у визволенні Белграда.
Радянський Союз погодився озброїти 12 піхотних та 2 авіаційні дивізії НВА. 28 вересня
Червона Армія перейшла югославський кордон і разом з НВА звільнила Східну Сербію,
Воєводину та Вардарську Македонію від німецьких військ. Унаслідок проведення спільної
радянсько-югославської військової операції, до якої приєдналися болгарські війська, 20
жовтня було звільнено Белград.

Восени 1944 р. завершилося організаційне оформлення Народно-Визвольного Фронту
(НВФ): у травні створено НВФ Хорватії, у липні - НВФ Боснії та Герцеговини, у липні -
НВФ Чорногорії та Боки Которської, у вересні було оновлено склад НВФ Словенії; у
листопаді відбулася Установча скупщина Сербії; наприкінці листопада створено НВФ
Македонії.

У середині жовтня 1944 р. під час англо-радянських переговорів у Москві було досягнуто
згоди щодо проведення спільної політики в Югославії та необхідності утворення там
об’єднаного уряду. 1 листопада 1944 р. у Белграді було підписано нову угоду’ Тіто-
Шубашича, яка передбачала створення єдиного уряду з представників НКВЮ і еміграційного
уряду. До виборів Установчої скупщини, які мали відбутися не пізніше, ніж через три місяці
після визволення країни, єдиний уряд мав бути підзвітним АВНВЮ. Установча скупщина
мала визначити державний устрій Югославії. До визначення долі монархії створювалася
Регентська рада. Було дозволено діяльність партій, які не співпрацювали з окупантами.

На початку 1945 р. під контролем НВА перебували Сербія, Чорногорія, Вардарська
Македонія, Санджак, Косово, Метохія, Далмація та Герцеговина, а її чисельність досягла 650
тис. бійців. У соціально-економічній політиці НКВЮ та АВНВЮ реалізували завдання
антифашистського загальнодемократичного характеру, водночас зміцнюючи у всіх сферах
суспільного життя вплив компартії.

7 березня 1945 р. був утворений Тимчасовий народний уряд Демократичної
Федеративної Югославії (ДФЮ); до нього ввійшли 6 представників еміграційного табору,
решта (22) були або комуністами або представляли партії, що входили до НВФ. Головою
уряду та міністром оборони став маршал Й.Броз Тіто, його першим заступником - комуніст
Е.Кардель, заступником голови уряду - лідер Демократичної партії М.Грол, а представники
Хорватської Селянської Партії І.Шубашич - міністром закордонних справ, Ю.Шутей -
міністром без портфеля.

Декларація Тимчасового уряду проголосила завдання відбудови економіки країни на
планових засадах, проведення аграрної реформи, забезпечення цілковитої свободи
господарської діяльності й приватної ініціативи. Документ передбачав заміну королівської
влади інститутом регентства, утворення урядів у федеративних республіках та проведення
вільних виборів до Установчої скупщини. У сфері зовнішньої політики декларувалася
необхідність зміцнення відносин з країнами антигітлерівської коаліції.

На початку квітня 1945 р. частини Югославської Народної Армії (так стала називатися
НВА з березня) увійшли до Сараєво, 8 травня звільнили Загреб. Бої у Словенії тривали до 15
травня. У боротьбі з окупантами загинуло 305 тис. і було поранено 425 тис. осіб. Загальна
кількість людських втрат під час Другої світової війни в Югославії перевищила 1,7 млн. осіб.

Греція. На початку Другої світової війни І.Метаксас зберігав дружній нейтралітет
стосовно Великобританії, сподіваючись, що його країну не буде втягнуто у загально-
європейський конфлікт. Але Б.Муссоліні вже обрав Грецію мішенню для нової агресії. У
серпні 1940 р. італійський підводний човен торпедував грецький крейсер “Еллі”. Через два
місяці, на світанку 28 жовтня 1940 р. італійський посланник в Афінах скористався
сфабрикованим прикордонним інцидентом, щоб вручити І.Метаксасу принизливий
ультиматум, який грецький диктатор негайно відхилив. Кількома годинами пізніше італійські
війська перейшли греко-албанський кордон, і розпочалася італо-грецька війна. Сміливою
486
І,. У роки другої світової війни

вона складалася лише з одного слова: “Ні!”) І.Метаксас
аром на хвилі національного піднесення грецька армія
ія року вона не лише вигнала загарбників з території своєї
>анії - північний Епір, який увійшов до складу Греції.
>ецькому фронті припинилися.

>бмежену повітряну допомогу. І.Метаксас, побоюючись
пропозицію Вінстона Черчилля відправити до Греції
ся на німецьке посередництво у врегулюванні відносин з
таксас помер у січні 1941 р.) Александроса Коризіса це
експедиційний корпус, який складався переважно з
<астин, почав у березні прибувати до Греції. У цей же час
лунію до Болгарії. Британське командування вважало
зборону на лінії р. Альякмон у західній Македонії,
і східною Македонією, включно з містом Салоніки.

іл Александрос Папагос відмовився вивести свої війська з
> Епіру. Непорозуміння між союзниками мали фатальне
воливши їм сконцентрувати всі сили для відсічі агресора,
їрез територію Болгарії і Югославії вдерлися до Греції
:ові дивізії долиною р. Вардар обійшли основні грецькі
>згром Греції був справою кількох тижнів. Британські і
грецькі частини поспіхом відступали з Македонії на південь. У хаосі поразки А.Коризіс
!покінчив життя самогубством, і на чолі уряду його замінив Еммануїл Цудерос, уродженець
о.Кріт і противник диктатури І.Метаксаса. За три дні до падіння Афін, 23 квітня 1941 р.,
командувач одного з корпусів на албанському кордоні генерал Ґеоргіос Цолакоглу підписав у
Салоніках перемир’я з німцями, які потрактували цей акт як капітуляцію Греції. А.Папагос
інегайно змістив його, але змушений був віддати своїм військам наказ спільно з британцями
! евакуюватися на о. Кріт. Сюди ж прибули грецький уряд і король Ґеорґ П. ЗО квітня німці
призначили Г.ІДолакоглу прем’єр-міністром.

Британці сподівалися утримати о. Кріт як базу для повітряних ударів по нафтових
родовищах Румунії, захоплених німцями, але не змогли належним чином зміцнити його
укріплення. 20 травня 1941 р. розпочалася висадка німецьких повітряно-десантних військ на
о.Кріт (операція “Меркурій”). Незважаючи на запеклий опір британських і грецьких
захисників острова, до кінця місяця він потрапив у руки німців, а завоювання Греції було
завершене. Король і уряд разом із залишками армії емігрували на Близький Схід.

Участь в окупації Греції взяли війська трьох країн - Німеччини, Італії і Болгарії. Німці
захопили Афіни і Салоніки, о. Кріт і низку менших островів в Егейському морі та невелику
смугу землі вздовж кордону з Туреччиною. Болгари отримали дозвіл на окупацію Західної
Фракії і частини Македонії, де вони поселяли болгарських мігрантів і переслідували грецьке
населення. Решту території країни контролювали італійці. Загарбники запровадили режим
економічної експлуатації Греції, вимагаючи, щоб вона сплачувала витрати окупаційних
властей. Продукція сільського господарства і промисловості реквізувалася та вивозилася з
країни. Наслідком такої політики став спустошливий голод, який охопив Грецію взимку 1941-
1942 рр. і забрав майже сто тисяч життів. Яків інших окупованих країнах Європи, у Греції
нацисти почали знищувати євреїв. На початку 1942 р. за кілька тижнів фактично вся
єврейська громада м. Салонік, яка нараховувала майже 50 тис. осіб (1/5 частина населення
міста), була депортована до Аушвіца. Загалом же, за час фашистської окупації в Греції
загинуло біля 67 тис. євреїв. Дефіцит продовольства, величезна інфляція, чорний ринок і
Історія Центрально-Східної Європи
щоденна боротьба за виживання складали основну турботу для більшості грецького
населення.

Поразка і жорстокий окупаційний режим не послабили волю греків до опору. Ще
31 травня 1941 р. молодий грецький патріот Маноліс Ґлезос зірвав нацистську свастику з
Акрополя в Афінах. Незважаючи на те, що в країні діяла британська агентура і невеликі
грецькі озброєні загони, упродовж першого року окупації важко було передбачити, яких
форм набере антифашистська боротьба в Греції. Король і уряд у вигнанні, які перебували
спершу в Лондоні, а з березня 1943 р. у Каїрі, підтримували обмежені контакти з окупованою
країною і в цілому додержувалися думки, що саботаж і опір не виправдовують себе з огляду
на каральні акції нацистів проти мирного населення.

Окремі антифашистські виступи набрали організованого характеру у вересні 1941 р., коли
з ініціативи ККЕ було створено Національно-Визвольний Фронт (ЕАМ). Перед ним стояло
два основні завдання: організувати опір і забезпечити населенню можливість вільного вибору
форми правління після звільнення країни. Хоча провідники старих політичних партій
відмовилися співпрацювати з комуністами і залишилися осторонь Руху Опору, деякі невеликі
і менш впливові групи аграріїв і соціалістів взяли участь у заснуванні ЕАМ. Незабаром
контрольовані комуністами партизанські загони об’єдналися в Національну Народно-
Визвольну Армію (ЕЛАС), яка стала військовим відгалуженням політичного руху ЕАМ. Під
патронатом ЕАМ було створено також інші організації: Національну солідарність, яка
надавала допомогу жертвам окупації, і молодіжний рух ЕПОН. Переважну більшість у їхніх
лавах становили безпартійні, але ККЕ зберігала провідні позиції у їх керівних структурах.

Поряд з ЕАМ у Греції виникли й інші антифашистські об’єднання, позбавлені
ідеологічної спрямованості. Найпотужнішою серед них була Національна Республіканська
Літа Греції (ЕДЕС), чиєю базою стала гірська місцевість на північному заході країни. Її
очолив полковник Наполеон Зервас. Окрім боротьби з окупантами, ЕАМ і ЕДЕС єднала
сильна антипатія до короля ҐеоргаП, якого вони звинувачували за злочини диктатури
І.Метаксаса і жахіття окупації.

Упродовж весни і літа 1942 р. партизанські загони збиралися в горах, а в листопаді
вперше продемонстрували свій військовий потенціал. Загін чисельністю близько 150 бійців
під командуванням Н.Зерваса вночі з 25 на 26 листопада успішно атакував і зруйнував віадук
Ґоргопотамос, через який проходила залізниця Афіни-Салоніки. У нападі взяли участь також
британські парашутисти, які потім залишилися в Греції для організації зв’язку з Рухом Опору.

На хвилі тріумфу від досягнутого в Ґоргопотамосі успіху до Руху Опору почали
долучатися нові сили. Полковник Димітріос Псарос на горі Парнас зібрав свій старий полк і
здобув підтримку політичної організації “Національне і Соціальне Визволення ” (ЕККА), яка
виступала за ліберальну республіку. У Фессалії партизанський загін сформував полковник
Стефанос Сарафіс.

Від самого початку між прокомуністичними та іншими загонами відбувалися тертя, адже,
як і в більшості окупованих країн Європи, основні гравці у грецькій драмі Руху Опору мали
далекосяжні політичні цілі. ЕАМ здобув широку народну підтримку, але він не цурався
застосовувати терор проти опонентів, намагаючись монополізувати керівництво національно-
визвольною боротьбою. Його значна військова перевага була закріплена в угоді антифа-
шистських сил, укладеній у липні 1943 р. Згідно її положень, створювався об’єднаний штаб
“національних загонів грецьких повстанців” під союзним командуванням, куди ввійшли
представники ЕЛАС, ЕДЕС і ЕККА. Провідні позиції у штабі посіли керівники ЕАМ/ЕЛАС.
На короткий час угода створила сприятливі умови для активізації бойових дій проти
окупантів.
Слушна нагода для налагодження співпраці між різними угрупованнями Руху Опору та
британським командуванням була втрачена в серпні 1943 р., коли зазнала невдачі об’єднана
партизанська делегація (4 представники ЕАМ і по одному від ЕДЕС і ЕККА) до Каїра. Сам
факт, що літак з делегатами і керівником британської військової місії зміг вилетіти з
окупованої Греції, засвідчив силу і масштаб повстання. У Каїрі делегати висунули дві основні
вимоги: створення коаліційного уряду за участю їхніх представників і запевнення з боку
короля, що він не повернеться до Греції, доки його долю не вирішить плебісцит. Але грецькі і
британські власті відмовилися розглядати ці пропозиції і навіть не зустрілися з делегацією,
відправивши її назад з порожніми руками.

Провал переговорів у Каїрі засвідчив намір Великобританії домагатися відновлення
монархії у Греції незалежно від волі народу і спричинив остаточний розкол всередині Руху
Опору. Перш за все помітних змін зазнала тактика ЕАМ і ЕЛАС. “М’яка лінія” у їхній
політиці, яка передбачала захоплення влади мирним шляхом (виконувач обов’язків
[генерального секретаря ККЕ Ґеоргіос Сіантос, соціаліст Еліас Цірімокос, майбутній головно-
командувач ЕЛАС полковник С.Сарафіс та ін.), поступилася “твердій лінії”. Прихильники
останньої, серед яких переважали навчені у Москві комуністи, народні вожаки-“капетани” та
вихідці з Македонії і Малої Азії, вимагали безжалісної боротьби з опонентами. До цього
табору приєдналися такі відомі партизанські командири, як Аріс Велухіотіс (справжнє
прізвище - Атанасіос Кларас, прославився під час атаки на Ґорґопотамос) і Маркос Вафіадіс
(очолював загони у Македонії).

Після капітуляції Італії 8 вересня 1943 р. більша частина озброєння 15-тисячного
італійського війська в Греції потрапила до рук ЕЛАС, посиливши його позиції. Комуністи
вирішили, що настав час захопити владу, оскільки зростали побоювання щодо повернення
короля і британців після звільнення країни. У жовтні 1943 р. ЕЛАС атакував усі інші загони
опору, за винятком відділів ЕККА, що залишалися нейтральними до початку наступного
року, коли й вони зазнали нападу. Взимку 1943-1944 рр. у Греції точилася громадянська
війна, під час якої націоналістичні антифашистські сили зазнали поразки. Бійці Аріса
Велухіотіса вбили полковника ДПсароса, а полковник С.Сарафіс, чиї загони двічі знищу-
валися комуністами, перейшов до ЕЛАС і незабаром очолив його. Лише ЕДЕС за підтримки
британців і завдяки рішучим діям Н.Зерваса вдалося уникнути розгрому. Але його сили,
згідно укладеного з допомогою союзної військової місії у лютому 1944 р. перемир’я, були
замкнені у важкодоступних гірських регіонах північно-західної Греції. Однією з причин, що
змусила ЕЛАС погодитися на перемир’я, стало посилення репресій з боку окупаційного
режиму. Після того як Грецію покинули італійці, німці продемонстрували, що не підуть
слідом за ними. З колабораціоністських елементів вони створили озброєні “батальйони
безпеки”, основним завданням яких стала боротьба з комуністами.

З укладенням перемир’я ЕАМ не відмовився від своєї політичної мети - захоплення влади
і в березні 1944 р. оголосив про створення Політичного Комітету Національного Визволення
(ПЕЕА), який здійснював урядові функції на звільненій партизанами території “Гірської
Греції”. ПЕЕА мав ширший представницький характер, ніж ЕАМ, але і в ньому домінували
комуністи. Формування ПЕЕА містило прямий виклик грецькому урядові в екзилі, і
спричинило заколоти прихильників ЕАМ у грецькій армії, розташованій в Єгипті.
Заколотники вимагали створення уряду національної єдності на основі ПЕЕА. Британці
силою придушили повстання, але як вони, так і король Георгії почали усвідомлювати
необхідність поступок.

Спроби британського командування координувати Рух Опору в Греції зазнали краху
внаслідок його офіційної політики, що передбачала реставрацію монархії після визволення
країни. Але перспектива цього не викликала оптимізму в греків. Особливу прихильність до
 Історія Центрально-Східної Європи'
грецького короля виявляв британський прем’єр-міністр У.Черчилль, вважаючи Ґеорга II своїм
найвідданішим союзником у кризовий період зими 1940-1941 рр. Загроза комуністичного
перевороту в Греції, посилена наступом радянської армії на Балкани восени 1944 р.,
спонукала У.Черчилля врегулювати цю проблему з радянським лідером Й.Сталіном. Зміст
угоди був обговорений у травні 1944 р. і, незважаючи на американські застереження,
зафіксований у відомих “процентних” домовленостях, досягнутих У.Черчиллем і Й.Сталіном
у Москві в жовтні 1944 р. В обмін на післявоєнну радянську гегемонію у Румунії, британці
забезпечили собі перевагу в Греції. Результати цієї зустрічі на найвищому рівні залишилися;
невідомими для греків, і, як часто траплялося в їхній історії, подальший розвиток подій у
Греції визначали інтереси великих держав, а не її народу.

Безпосереднім наслідком заколотів серед грецьких військ у Єгипті стало призначення
прем’єр-міністром еміграційного уряду Ґеорґіоса Папандреу, політика, що прибув з
окупованої Греції. Для створення уряду національної єдності Г.Папандреу скликав під егідою
британців конференцію у Лівані, на яку прибули представники усіх політичних сил і груп
Руху Опору. Хоча делегати ПЕЕА погодилися увійти до коаліції і підписали заключний
документ, відомий як Ліванська хартія, їхнє керівництво у горах відразу ж відмовилося його
виконувати, вимагаючи в обмін на свою згоду взяти участь у формуванні уряду, передачі
ключових міністерських посад і відставки Г.Папандреу. Після кількох місяців переговорів
комуністи нарешті погодилися у серпні 1944 р. приєднатися до коаліції Г.Папандреу (ціною 5
міністерських портфелів з 15 у кабінеті) і підпорядкувати свої загони британському
командуванню. Причини зміни їхньої політики важко зрозуміти: можливо її зумовив тиск з
боку нечисленної радянської військової місії, яка прибула до Греції через Югославію у липні
1944 р. У будь-якому разі, це дозволило спокійно і майже безкровно звільнити Грецію
упродовж вересня-жовтня 1944 р., коли німці вивели свої війська з території країни,
залишивши лише невеликі гарнізони на островах Кріт і Родос, що протрималися до травня
1945 р.

Уряд Г.Папандреу повернувся у визволені Афіни 18 жовтня 1944 . Разом з ним прибули
невеликі британські сили і частини грецької армії з Італії - знаменита бригада Ріміні і
“Священна рота”, загін командос, який складався виключно з офіцерів. Хоча з ними не було
короля Ґеорга II, він не відмовився від наміру володарювати в Греції.

Коли ейфорія від визволення почала спадати, уряд зустрівся з низкою складних проблем.
Г.Папандреу (чи його британські радники) не поспішав карати колабораціоністів, як того
вимагали комуністи, зосередивши основну увагу на демобілізації партизанських загонів і їх
заміні регулярною армією. Хоча сили ЕЛАС, які нараховували 60 тис. бійців, перебували під
номінальним британським командуванням, їхнє існування становило потенційну загрозу для
уряду. Після тривалих переговорів обидві сторони, здавалося б, знайшли взаємоприйнятне
вирішення цього делікатного питання. Але з прибуттям до Греції британських військ,
Г.Папандреу відходив від укладених домовленостей. Наприкінці листопада 1944 р.
британський генерал Скобі наказав розпустити партизанські загони. Н.Зервас скорився, але
міністри від ЕАМ відмовилися ліквідувати ЕЛАС і подали у відставку.

Через три дні, 3 грудня, ЕАМ організував масову демонстрацію у центрі Афін, яку уряд
спершу дозволив, а потім заборонив. Слабо дисциплінована поліція відкрила на Конститу-
ційній площі вогонь по демонстрантах, вбивши п’ятнадцять осіб. У відповідь загони ЕЛАС
атакували поліційні відділи, і через кілька днів на вулицях міста спалахнула справжня війна
між ЕЛАС і британськими військами. ЕЛАС не задіяв усіх своїх сил, розташованих за
межами Афін (зокрема, не було атаковано британські частини в Салоніках, Волосі, Патросі та
інших містах), прагнучи не стільки негайно захопити владу, як дестабілізувати уряд
Г.Папандреу.
, ...У роки другої світової війни

5увала У.Черчилля, і ввечері 24 грудня він разом зі своїм
зні Іденом прилетів до Афін. Його втручання не мало негай-
ький прем’єр-міністр нарешті усвідомив необхідність
іа до проведення конституційного плебісциту. З великими
нати короля Іеорга П не поспішати з поверненням, надавши
кення регента афінському архієпископові Дамаскіносу. На
іеу замінив ветеран венізелістів генерал Н.Пластірас.

з Італії, британські війська у напруженій боротьбі, яка
еремогу у битві за Афіни. 13 січня 1945 р. було укладено
<ріпила політична угода, підписана представниками уряду і
^іігиуі па иаркіуокш кинцкренци. Згідно угоди ЕЛАС зобов’язувався роззброїти свої загони, а
'.уряд Н.Пластіраса погоджувався здійснити ліберальні реформи, провести у країні плебісцит і
^парламентські вибори, оголосив амністію за “політичні” злочини.

Албанія. За час італійської окупації (квітень 1939 - вересень 1943 рр.) в Албанії існувало
п’ять маріонеткових урядів, на чолі яких стояли представники земельно-власницької
аристократії- політичні опоненти ЗогаІ. Італійці істотно обмежили діяльність цих албан-
ських урядів, взявши під свій контроль зовнішню політику країни, включивши албанські
військові частини до складу італійської армії та об’єднавши економіки обох держав.

З території Албанії Муссоліні у жовтні 1940 р. розпочав вторгнення у Грецію. Албанці
прохолодно поставилися до греко-італійського конфлікту, розглядаючи його як війну між
двома державами, що однаково загрожують їхній незалежності і територіальній цілісності. Ці
побоювання підтвердилися, коли греки на початку 1941 р. відвоювали в італійців південну
Албанію. Однак після нападу А. Гітлера в квітні цього року на Югославію і Грецію італійці
відновили контроль над усією територією Албанії. Враховуючи ірредентистські настрої серед
албанців і намагаючись зміцнити їхню лояльність до окупаційного режиму, Німеччина та
Італія у серпні 1941 р. включили населений албанцями регіон Югославії Косово до складу
Албанії.

Після капітуляції Італії у вересні 1943 р. німці окупували Албанію і санкціонували
створення нового албанського уряду, який проголосив незалежність і нейтралітет країни.
Албанії також дозволили зберегти кордони 1941 р. Загалом, Берлін проводив погоджувальну
політику в Албанії, щоб нейтралізувати некомуністичну опозицію. Переважна більшість
албанців, які співпрацювали з італійцями та німцями, належали до передвоєнної політичної та
економічної еліти -противників режиму Зога І, які перебували у вигнанні за кордоном і тепер
повернулися, та католицького духовенства й інтелігенції. Колабораціонізм дискредитував їх в
очах більшості албанського населення і, таким чином, проклав шлях появі нової еліти.
Албанські комуністи швидко заповнили цей вакуум влади.

Напередодні Другої світової війни ідеологія комунізму не відігравала помітної ролі у
політичному житті країни. В Албанії не існувало єдиної комуністичної партії, хоча кілька
комуністичних гуртків намагалися ще у 1939-1941 рр. об’єднати свої зусилля. Новий поштовх
цим процесам надав початок радянсько-німецької війни. За підтримки двох емісарів
комуністичної партії Югославії, з якою албанські однопартійні підтримували тісні зв’язки,
представники трьох фракцій албанських комуністів нелегально зустрілися у Тірані
8 листопада 1941 р. На цих зборах-було засновано Компартію Албанії (КПА). Делегати
обрали центральний комітет партії у складі одинадцяти активістів та призначили колишнього
шкільного вчителя 33-річного Енвера Ходжу тимчасовим секретарем КПА. Прийнята
програма дій передбачала організацію збройного опору окупантам і участь у формуванні
національно-демократичних органів влади Албанії.
Навесні 1942 р. КПА розпочала створення партизанських загонів. Намагаючись
забезпечити загальне керівництво національно-визвольною боротьбою албанців, КПА
організувала у вересні цього року конференцію в Пезе, на яку прибули представники
найактивніших антифашистських сил країни. Для координації військових зусиль конференція
16 вересня започаткувала Національно-Визвольний Рух (НВР) і легалізувала виникнення у
звільнених від італійців районах місцевих національно-визвольних рад. Як єдина організована
політична партія у НВР, КПА через призначення своїх членів на ключові керівні посади
змогла на конференції в Лабіноті (липень 1943 р.) встановити домінацію над цією
організацією та її збройними силами— Албанською Національно-Визвольною Армією.
Е.Ходжа очолив Генеральну Національно-Визвольну Раду.

У листопаді 1942 р. в Албанії формально конституювалася ще одна антифашистська
організація— “Биллі комбетар" (БК - алб. Національний союз). Її очолив ветеран
албанського національного руху Мідхат Фрашері. До складу БК входили переважно
помірковані, ліберально налаштовані албанські націоналісти, які обстоювали запровадження
у країні республіканської форми правління, здійснення соціальних та економічних реформ,
збереження етнічної албанської держави, створеної у 1941 р. окупантами. Упродовж першої
половини 1943 р. НВР і БК воювали як з італійцями, так і один з одним. Головною
перешкодою на шляху укладення між ними угоди стало питання приналежності Косово. БК
відмовлявся від співпраці з НВР, доки останній не зробить заяву про збереження Косово у
складі Албанії після війни. У цей час БК переважав свого суперника, але НВР зміг налагодити
ефективнішу боротьбу з ворогом і краще пропагувати свої успіхи. Не додало популярності
БК і рішення його керівництва обмежити військові операції проти італійців влітку 1943 р.

На вимогу британської військової місії і патріотично налаштованих албанських політиків,
які не співпрацювали з окупантами, представники БК і НВР 1-3 серпня 1943 р. зустрілися у
Мукьї, селі поблизу Тірани, щоб обговорити створення спільного фронту. Е. Ходжа всупереч
рекомендаціям югославських радників у КПА погодився на проведення конференції,
оскільки сподівався, що її результатом стане інкорпорація БК до складу НВР та припинення
збройного конфлікту між двома антифашистськими угрупованнями. Проте лідер КПА
відмовився схвалити вироблену його емісарами угоду, оскільки вона робила НВР зайвим,
передбачаючи створення нової організації Руху Опору, в якій влада належала б порівну обом
групам. Така перспектива серйозно обмежувала можливості комуністичного перевороту
після звільнення Албанії. Крім того, проти угоди різко виступили югославські радники
Е.Ходжі. Для них було неприйнятним збереження Косово у складі Албанії, що його
передбачала угода.

Після конференції у Мукьї відносини Е.Ходжі з югославськими комуністами стали
напруженими. Відмова КПА визнати Мукьїські домовленості спричинила відставку Абаса
Купі, одного з небагатьох некомуністів, які залишалися у керівництві НВР. А.Купі, палкий
монархіст, створив організацію “Легалітет", яка відстоювала реставрацію режиму Зогаї.
Рішення Е.Ходжі також зумовило відновлення ворожнечі між БК і НВР. Наприкінці 1943 р.
НВР протистояли об’єднані сили німецької армії, нового пронімецького маріонеткового
уряду, БК і “Легалітету”.

Великобританія, а згодом СРСР і США відмовилися визнати офіційним представником
Албанії в екзилі уряд короля Зога І, який не зміг організувати опору італійцям і покинув
країну. Це означало, що майбутнє Албанії визначатиметься співвідношенням сил різних
антифашистських угруповань усередині країни та ставленням до них держав-переможниць.
Після невдалих спроб об’єднання албанського руху опору та виходу з нього БК і “Легалітету”
основним одержувачем союзницької допомоги став НВР. Військове спорядження, яке
надходило від британців і американців, та їхні радіопередачі дозволили НВР зміцнити у 1944-
И>945 рр. своє становище. Але західні союзники у низці військових і стратегічних рішень
Відкинули ідею прямого втручання в албанські справи. Тегеранська конференція у листопаді-
Ирудні 1943 р. не підтримала план У.Черчилля відкрити другий фронт на Балканах, а угода,
Вкладена між ним і Ф.Рузвельтом на Другій Квебекській конференції у вересні 1944 р.,
забороняла використовувати розташовані в Італії війська в будь-якій іншій країні, окрім
[Греції.

» За фактичного нейтралітету союзників по антифашистській коаліції боротьба за владу в
[Албанії вирішилася упродовж зими 1943-1944 рр., коли НВФ зумів стримати наступ
ьоб’єднаних сил німців і албанських колабораціоністів та, у свою чергу, весною 1944 р.
"розпочати успішний контрнаступ. Повторні зусилля британської військової місії укласти
'перемир’я між ворогуючими албанськими угрупованнями і залучити некомуністичні сили до
.боротьби з німцями зазнали невдачі. БК і “Легалітет” втратили народну підтримку в
південній і центральній Албанії.

24 травня 1944 р., коли більшість південної Албанії була звільнена від фашистів, НВР
скликав конгрес у м. Пермет. На зібранні було ухвалено низку важливих організаційних і
політичних рішень, які стосувалися майбутнього країни. Конгрес перейменував Національно-
Визвольний Рух на Національно-Визвольний Фронт (НВФ) і призначив Е.Ходжу верховним
головнокомандувачем Албанської Національно-Визвольної Армії. Короля Зога 1 було
формально позбавлено влади і заборонено повертатися до країни. Усі договори, укладені
албанським урядом до 1939 р., були визнані такими, що “суперечать інтересам Албанської
держави” і скасовані. Конгрес у Перметі створив Антифашистську Раду Національного
Визволення (АРНВ) і проголосив цей орган “виразником суверенітету албанського народу”.
Крім того, зібрання обрало Антифашистський Національно-Визвольний Комітет (АНВК) -
виконавчий орган у складі 11 членів, дев’ять з яких були представниками КПА.

У жовтні 1944 р., коли НВФ встановив контроль над більшістю території Албанії,
відбувся конгрес у Бераті. На ньому АРНВ було реорганізовано у Тимчасовий уряд, який
очолив Е.Ходжа. Конгрес також прийняв “Декларацію прав албанського народу”, у якій
гарантував проведення вільних виборів до конституційної асамблеї після звільнення країни і
висловлював намір зберегти тісні зв’язки з “великими союзниками Великобританією, СРСР і
США”. До 29 листопада 1944 р. останні частини німецької армії залишили Албанію, а
Тимчасовий уряд, у якому панували комуністи, утвердився у Тірані. Таким чином, Албанія
стала єдиною країною у регіоні, де комуністи прийшли до влади без прямої допомоги СРСР і
без присутності радянських військ на її землі.

6. Держави-сателіти:Угорщина, Румунія, Болгарія

Угорщина. На початковому етапі війни Угорщина залишалася невоюючою країною.
Правлячі кола, яким ще до початку війни за згодою Німеччини вдалося повернути Угорщині
райони Південної Словаччини і Закарпатську Україну, тепер намагалися зробити наступний
крок на шляху “відзискання земель корони св. Стефана” - здобути Трансільванію.
Німеччина, зацікавлена в тому, щоб щільніше прив’язати як Угорщину, так і Румунію до
себе, спритно маніпулювала інтересами цих держав. У підсумку Німеччина та Італія за
згодою обох учасниць конфлікту, як і в 1938 р., взялися бути третейськими суддями в
угорсько-румунських територіальних суперечностях. Наприкінці серпня 1940 р. відбувся
другий Віденський арбітраж. Згідно з ним Румунія мала передати Угорщині північну та
північно-східну частину Трансильванії, натомість румунам гарантувалася приналежність
решти трансільванської території. Угорщина не могла надалі претендувати на словацькі
землі.
Багатьох політиків в Угорщині ця непослідовність розчарувала. Серед правлячої еліти не
було згоди щодо подальшого зовнішньополітичного курсу країни. Частина поміркованих
впливових діячів (зокрема Бетлен та його прихильники) вважали, що Угорщина повинна
залишити за собою певну свободу дій, натомість праве крило, насамперед прибічники Імреді,
закликали до встановлення тіснішого союзу з Німеччиною та Італією. Останні у жовтні
1940 р. вийшли з урядової Угорської Партії Життя й утворили своє власне угруповання -
Угорську Партію Оновлення (УПО), яка взяла на озброєння ідеологію націонал-соціалізму.
УПО виконувала роль “конструктивної опозиції” щодо уряду Телекі, підштовхуючи його до
зближення з державами “осі”. Але найбільш завзято до цього прагнула крайня права опозиція
- нілашисти; проте вони залишалися радше маргінальним угрупованням. На протилежному
крилі політичного спектру легальну (і цілком лояльну) опозицію режимові становили ПДСГ і
СДП, які були проти орієнтації Угорщини на гітлерівську Німеччину. Щодо компартії, то
вона, як і в міжвоєнний час, залишалася нечисленною й перебувала в глибокому підпіллі.

Хоч Угорщина була до пори до часу невоюючою державою, однак загальна воєнна
обстановка в Європі справила вплив і на внутрішнє життя країни. Вже 1 вересня 1939 р. уряд
запровадив надзвичайні закони, які посилювали цензуру преси, вводили поліційний нагляд за
неблагонадійними особами, а до особливо небезпечних для державного ладу застосовувалось
інтернування. Було заборонено проведення зборів, мітингів і демонстрацій політичного
характеру. Дедалі більших масштабів набувала мілітаризація економіки, з якою пов’язувалося
швидке нарощування виробництва.

Дальшим важливим кроком на шляху зближення Угорщини з державами “осі” та вступу у
війну стало її приєднання в листопаді 1940 р. до щойно підписаного Німеччиною, Італією і
Японією Берлінського пакту. Німеччина, готуючись навесні 1941 р. до нападу на Югославію,
запропонувала Угорщині взяти в ньому участь і після перемоги задовольнити свої
територіальні претензії до цієї країни. Регент Горті прийняв цю пропозицію, хоч Угорщина
таких претензій до Югославії офіційно не висувала; більше того, між обома країнами щойно в
грудні 1940 р. було укладено договір “про постійний мир і вічну дружбу”. Ті представники
правлячих кіл, які відстоювали політику балансування між західними демократіями та
Німеччиною, різко від’ємно поставилися до цього кроку регента. Прем’єр-міністр Телекі
вчинив самогубство. Великобританія розірвала з Угорщиною дипломатичні відносини. Але ці
події не змінили позиції Горті. Новий уряд очолив Ласло Бардоші - прихильник
пронімецького курсу. Через шість днів після нападу Німеччини на Югославію, 11 квітня
1941 р. до неї приєдналась Угорщина, вступивши, таким чином, у Другу світову війну на боці
держав фашистського блоку. При поділі території Югославії* після її загарбання Угорщина
одержала Бачку (Воєводину).

Угорщина послідовно дотримувалася курсу Німеччини й в своєму ставленні до СРСР.
Незабаром після підписання пакту Ріббентропа-Молотова, в умовах налагодження дружніх
стосунків між Берліном і Москвою у вересні 1939 р. було відновлено дипломатичні відносини
між Угорщиною та Радянським Союзом (у 1934 р. вони були припинені з ініціативи Москви).
У жовтні 1940 р. укладено угорсько-радянську економічну угоду. Разом з тим на другий же
день після нападу Німеччини на СРСР Угорщина розірвала з останнім дипломатичні
відносини, а 27 червня 1941 р. оголосила йому війну. Вже незабаром на Східний фронт у
розпорядження німецького командування було відправлено два угорські армійські корпуси.
Однак німецькі керівники вимагали подальшого збільшення угорського контингенту. Всю
угорську економіку було . поставлено на службу Німеччині: їй постачалися чимраз більші
обсяги сировини і сільськогосподарської продукції (за рахунок скорочення власного
споживання), причому “в кредит”, тобто по суті безоплатно.
І	Розділ 9. ... У роки другої світової війни

паду Японії на США масштаби війни розширилися. 7 грудня 1941 р.
іія оголосила війну союзникам Німеччини, в т.ч. Угорщині, 11 грудня
?ом з Німеччиною та Італією оголосила війну Сполученим Штатам. Цілковите
чня Угорщини Німеччині й повний розрив з демократичними державами
непокоїти частину правлячих верств і самого Горті. У березні 1942 р. він
/ уряду послідовного прихильника пронімецької орієнтації Бардоші, замінивши
їм політиком Міклашем Каллаї.

яд, з одного боку, змушений був, як і раніше, надавати всіляке сприяння
а Східний фронт було відправлено 2-гу угорську армію в складі 9 дивізій і
вди, всього 200 тис. бійців. Там на них чекала сумна доля: у січні 1943 р.
ію було вщент розгромлено під Воронежем. Втрати становили 80 тис. вояків
тис. пораненими. Одночасно Каллаї, особливо після воронезької катастрофи,
сонтактів з англо-американцями з метою вивести Угорщину з війни й укласти
заїнами антигітлерівської коаліції. Восени 1943 р. намітилося порозуміння в цій
німці, які пильно стежили за маневрами Будапешта, випередили його спробу
і: 19 березня 1944 р. вони окупували Угорщину, розмістивши там 11 своїх
її відразу ж довелося піти у відставку. Черговий кабінет очолив діяч виразно
пронімецької орієнтації Деме Стояї. Його уряд оголосив поза законом усі партії
демократичного та ліберального спрямування, насамперед СДП і ПДСГ, під тиском німців
узявся до “розв’язання єврейського питання”: до німецьких концтаборів було вивезено 434
тис. євреїв, більшість з яких там загинули. У серпні 1944 р. Горті вдалося відправити Стояї у
відставку. Було сформовано “безпартійний” уряд Тези Лакатоша.

У другій половині вересня радянські війська вступили на територію Угорщини. Горті
зробив ще одну спробу вивести країну з війни, скерувавши до Москви урядову делегацію, яка
' II жовтня підписала угоду про перемир’я. Німці зірвали й цю спробу. 15 жовтня вони
оволоділи всіма стратегічними пунктами Будапешта, змістили уряд Лакатоша і примусили
вийти у відставку самого регента Горті (якого відтак вивезли до Німеччини). З волі німців
владу в країні захопив лідер нілашистів Ференц Соломі, який, оголосивши себе главою
держави і “вождем нації”, сформував уряд зі своїх прихильників, відданих німецькому
нацизмові. Нілашисти розпочали тотальну мобілізацію, розв’язали шалений терор, нещадно
розправляючись з усіма, хто виступав проти їхнього режиму. Матеріальні багатства країни
зазнали цілковитого пограбування на користь Німеччини.

Долаючи опір німецьких та угорських військ, радянська армія з упертими боями
просувалася по території країни, зайнявши до кінця жовтня Затисся. У першій половині
грудня зав’язалися бої за Будапешт, які відразу ж набрали особливо запеклого характеру.
Одночасно Радянський Союз прагнув створити в Угорщині залежний від себе уряд, але
такий, який би мав соціально-політичну опору всередині країни і міг бути визнаний
союзниками по антигітлерівській коаліції. На зайнятій радянськими військами частині
території Угорщини було дозволено діяльність політичних партій, що виступали проти німців
і нілашистів: комуністичної, соціал-демократичної, національно-селянської та ПДСГ. З
ініціативи комуністів, за якими стояла Москва, на початку грудня ці партії згуртувались у
блок під назвою Угорський Національний Фронт Незалежності (УНФН). Терміново було
організовано “вибори” до квазі-парламенту - Тимчасових національних зборів (ТНЗ). До них
увійшли переважно представники названих чотирьох партій.

ТНЗ, що зібралися наприкінці грудня 1944 р. в м. Дебрецені, сформували Тимчасовий
національний уряд Угорщини. Його очолив генерал Бела Міклош, що перейшов на бік
радянської армії; більшість портфелів одержали представники партій УНФН. Дебреценський
уряд оголосив війну Німеччині. У січні 1945 р. його делегати підписали в Москві перемир’я з
СРСР, США і Великобританією. Згідно з ним Угорщина втрачала всі території, приєднані
напередодні й під час війни, повертаючись до “тріанонських” кордонів. Для нагляду за
виконанням країною умов перемир’я було створено Союзну Контрольну Комісію (СКК),
очолювану радянським маршалом К.Ворошиловим, який на кілька років став усевладним
“намісником” в Угорщині.

У березні 1945 р. з ініціативи компартії Тимчасовий національний уряд ухвалив декрет
про земельну реформу. Її було проведено з тими ж цілями і в той же спосіб, що й в інших
країнах Центрально-Східної Європи. Конфіскації підлягали всі володіння осіб, оголошених
воєнними злочинцями та колабораціоністами. Поміщицькі землі розміром понад сто гольдів
відчужувались у власників за символічну компенсацію. Всього було вилучено 5,6 млн.
гольдів - третину сільськогосподарських угідь країни. 58% вилучених земель було тоді ж
передано у приватну власність 585 тис. безземельних і малоземельних селян, решта перейшла
у власність держави.

Тим часом запеклі бої на території Угорщини тривали. Лише 13 лютого 1945 р. радянські
війська штурмом оволоділи Будапештом; угорська столиця зазнала великих руйнувань і
жертв серед цивільного населення. Навесні розгорнулися кровопролитні бої на Задунайщині.
До 4 квітня вся територія країни була зайнята радянськими військами.	4

Румунія. На початку війни уряд Румунії оголосив нейтралітет, що цілком влаштовувало
Німеччину. За її наполяганням Румунія припинила транзит військових матеріалів для Польщі,
були інтерновані члени польського уряду та військовослужбовці, що перейшли на територію
Румунії, хоча багатьом з них дали можливість утекти на Захід. Зближуючися з Німеччиною,
румунські правлячі кола поки що не мали наміру остаточно відмовитися від зв’язків з
Францією та Великобританією, і це викликало роздратування в Берліні. За його вказівкою
активізували свою діяльність легіонери “Залізної гвардії”. У вересні 1939 р. ними було вбито
прем’єр-міністра А.Калінеску, що орієнтувався на Великобританію і Францію. Власті
відповіли розстрілом залізногвардійців. Щоправда під тиском Берліна навесні 1940 р.
королівська диктатура зробила спробу примиритися з легіонерами. Кількох ватажків
“Залізної гвардії” було навіть включено до складу уряду. Однак згода тривала недовго, і вже
влітку легіонери припинили своє співробітництво з режимом.

Навесні - влітку 1940 р. в умовах німецьких перемог на Заході Румунія остаточно
перейшла на бік Німеччини. Однак цей крок уже тоді не врятував Румунію від дошкульних
втрат. Наприкінці червня 1940 р. СРСР поставив перед Румунією вимогу негайно повернути
йому Бессарабію, а також передати населену українцями Північну Буковину. Висуваючи
Румунії ультиматум щодо Бессарабії, Радянський Союз ще в серпні 1939 р. заручився
підтримкою Німеччини, що знайшло відображення у таємному протоколі до пакту
Ріббентропа-Молотова. Тож не дивно, що коли румунський уряд звернувся до Німеччини за
“порадою”, Берлін рекомендував “наразі поступитися”. Зрештою іншого виходу в
румунського уряду не було, і вже 28 червня, на третій день після радянської ноти, Червона
Армія опанувала Бессарабію і Північну Буковину. Ці території навіть без формального
волевиявлення їх населення було приєднано до Радянського Союзу. При цьому Північну
Буковину, а також північні та південні райони Бессарабії з переважно українською людністю
було включено до складу Української РСР, а з більшої частини Бессарабії та Придністров’я
було утворено нову союзну республіку - Молдавську РСР.

Заохочені прикладом Радянського Союзу, Угорщина та Болгарія офіційно пред’явили
Румунії свої територіальні претензії: перша - на Трансильванію, друга - Південну Добруджу.
Будучи загнаною в глухий кут, не маючи міжнародної підтримки, Румунія була змушена
шукати захисту з боку Німеччини. Щоб їй догодити, Бухарест погодився збільшити поставки
нафти, сировини і продовольства Німеччині, зробив ряд лояльних дипломатичних кроків.
Румунії довелося погодитись на арбітраж Німеччини та Італії в справі Трансильванії. Обидві
держави здійснили його у Відні ЗО серпня 1940 р. Цей другий Віденський арбітраж вилучив у
Румунії й передав Угорщині північну частину Трансильванії з 2,6 млн. населення, залишивши
пише частину краю. Королівський уряд змушений був підкоритися віденському диктатові,
хоча в країні, особливо в самій Трансильванії, відбувалися масові демонстрації протесту,
учасники яких вимагали відкинути Віденський арбітраж. Незабаром, 7 вересня, було
укладено румуно-болгарський договір про передання Південної Добруджі Болгарії. Усього
Румунія в 1940 р. втратила третину території й третину населення.

‘ Втрата земель, здобутих правдами і неправдами в 1918 р., крах “Великої Румуні?’
зумовили падіння режиму “королівської диктатури”. Кароль П, розраховуючи втриматися
?при владі, доручив формування нового уряду генералові Йону Антонеску, що мав репутацію
людини “твердої руки”. Однак останній зажадав від короля зречення трону. 6 вересня 1940 р.
^королем вдруге було проголошено сцна Кароля II - Міхая, який уже досяг повноліття. Сам же
Антонеску одержав титул “вождя” (“кондексторул”) Румунської держави. Ключові пости в
його уряді посіли представники “Залізної гвардії’, а також чільні політики з розпущених у
1938 р. націонал-ліберальноїтанаціонал-цараністської партій.

Таким чином, королівську диктатуру змінила диктатура Антонеску, яка відразу ж набрала
відверто фашистських рис. Було скасовано навіть недемокртичну конституцію 1938 р.
Усередині правлячого табору вже невдовзі виник гострий конфлікт між Антонеску/ та
легіонерами. Останні вчинили у січні 1941 р. збройний заколот, але його було рішуче
придушено. Унаслідок цього “Залізна гвардія” зійшла з політичної арени.

У ділянці зовнішньої політики новий режим відразу ж пішов шляхом тісного зближення з
Німеччиною. У жовтні 1940 р. до Румунії ввійшли німецькі війська, а вже незабаром їх
чисельність перевищила 500 тис. У листопаді 1940 р. Антонеску підписав протокол про
приєднання Румунії до Берлінського пакту. На відміну від Угорщини Румунія відмовилася
від пропозиції Німеччини взяти участь у війні проти своєї союзниці Югославії. Однак після
нападу Німеччини на СРСР Румунія негайно вступила у війну: з її території разом із 7
німецькими дивізіями розгорнули наступ 13 румунських дивізій і 9 бригад.

У результаті стрімкого наступу Німеччини та її союзників на Східному фронті влітку
1941 р. Румунія одержала можливість повернути територіальні втрати попереднього року' -
Бессарабію та Північну Буковину. Більше того, Німеччина передала у її повне розпорядження
територію між Дністром і Бугом площею 40 тис. кв.км з понад 2 млн. населення, переважно
українського. Тут було утворено нову адміністративно-територіальну одиницю під назвою
“Трансністрія” з центром в Одесі. Не вдовольняючись цим, румунське керівництво не раз
ставило перед Німеччиною питання про повернення Північної Трансильванії, однак в умовах
війни Гітлер не поспішав з виконанням своєї обіцянки переглянути умови другого
Віденського арбітражу.

Розраховуючи на згоду Німеччини повернути в майбутньому Північну Трансильванію
Румунії, Антонеску надавав всіляку підтримку своїй союзниці у війні. У грудні 1941 р. було
підписано нову економічну угоду, яка практично перетворила Румунію на аграрно-
сировинний придаток Німеччини. Тоді ж Румунія оголосила про стан війни із США та
Великобританією. Напередодні німецького наступу на Східному фронті влітку 1942 р.
Румунія надала в розпорядження Німеччини 26 своїх дивізій, однак уже незабаром вони були
розгромлені під Стапінградом.

Поразки Німеччини у 1943-1944 рр., розгром румунських армій на Східному фронті,
погіршення економічного становища країни підважили позиції диктатури Антонеску.
Формально розпущені в 1938 р. націонал-цараністська та націонал-ліберальна партії, які в
1941 р. схвалили рішення Антонеску про участь Румунії у війні проти СРСР, тепер чимраз
більше відмежовувалися від політики безумовної вірності Німеччини, яку проводив диктатор.
Вони підкреслювали свою опозиційність режимові, натякаючи на необхідності переорієнтації
зовнішньої політики Румунії на США та Великобританію. З останніми опозиція прагнула
нав’язати неофіційні контакти. Вона сподівалася на висадку на Балканах англо-американ-
ського десанту, побоюючись окупації країни радянськими військами.

Однак у березні 1944 р. Червона Армія під час загального наступу проти німецьких військ
вступила на територію Румунії. З цим фактом румунські політичні кола мусили рахуватися.
Королівський двір, представники військової верхівки і пов’язані з ними лідери націонал-
цараністської та націонал-ліберальної партій Юліу Маніу і Діну Бретіану, усвідомлюючи
приреченість кліки Антонеску, стали шукати шляхів позбутися її, розірвати стосунки з
Німеччиною і приєднатися до країн антигітлерівської коаліції. З цією метою вони встановили
контакт з компартією, тісно пов’язаною з Радянським Союзом, а також з соціал-
демократичною партією. КПР, СДПР, НЦП і НЛП об’єднались у Національно-
демократичний блок. Було складено план повалення режиму Антонеску.

20 серпня 1944 р. почався широкий наступ радянських військ у Румунії, а 23 серпня тут
відбувся переворот. За наказом короля Міхая І було заарештовано Антонеску та його
міністрів. Частини бухарестського гарнізону зайняли стратегічні пункти столиці. Король
призначив новий уряд на чолі з генералом К.Сенетеску, до складу якого увійшли високо-
поставлені військові та чиновники, а також по одному представнику від чотирьох названих
вище політичних парлй. Уряд заявив про припинення воєнних дій проти країн
антигітлерівської коаліції. Румунська армія повернула зброю проти Німеччини та союзної з
нею Угорщини.

12 вересня в Москві представники СРСР, США та Великобританії підписали угоду про
перемир’я з Румунією. Угода встановлювала, що Бессарабія та Північна Буковина належать
Радянському Союзові. Однак Румунію було належним чином винагороджено за перехід на
бік антигітлерівської коаліції: їй повернули Північну Трансильванію. Румунія погодилася
сплатити СРСР відшкодування за заподіяну під час війни шкоду. Вона зобов’язувалася
розпустити фашистські організації та демократизувати політичне життя в країні. Для
контролю за виконанням угоди було утворено Союзну Контрольну Комісію під
головуванням представника СРСР. На завершальному етапі війни Румунія зробила помітний
внесок у справу розгрому фашизму, виставивши на фронт 16 дивізій. До кінця жовтня 1944 р.
територію країни було очищено від німецьких військ.

На перших порах після повалення диктатури Антонеску румунський народ здобув певні
демократичні права і свободи. Уряд Сенетеску проголосив загальну політичну амністію,
скасував фашистські закони, відновив Конституцію 1923 р. Однак справжніми господарями в
країні були радянські власті. Вони всіляко підтримували компартію, просуваючи її до влади.
Відбувалося блискавичне зростання чисельного складу КПР: по виході з підпілля вона
налічувала пару тисяч членів, а вже за кілька місяців у її лавах перебувало близько 100 тис.
осіб. Швидко збільшувалася також кількість членів СДПР. Яків сусідніх країнах, компартія
нав’язала соціал-демократам (ще перед переворотом 23 серпня 1944 р.) принцип “єдності дій”
під своїм фактичним керівництвом. Уже незабаром після повалення диктатури Антонеску
загострилися суперечності між комуністами, що поривалися до влади, з одного боку, та
націонал-цараністами і націонал-лібералами, які відстоювали принцип коаліційного уряду, з
другого. Останні спиралися на значну соціальну базу: націонал-цараністи - на широкі верстви
селянства, націонал-ліберали - на промислово-фінансові кола та середні верстви.

У жовтні 1944 р. комуністична і соціал-демократична партії вийшли з Національно-
демократичного блоку, і він розпався. З метою згуртування сил своїх прибічників комуністи
тоді ж створили Національно-Демократичний Фронт (НДФ), до складу якого ввійшли
498
(Розділ 9. ...У роки другої світової війни

)муністичнатасоціал-демократична партії, профспілки і три політичні угруповання, близькі
) компартії. “Історичні партії” - націонал-цараністська та націонал-ліберальна - відмовилися
жєднатися до НДФ, вважаючи його створення порушенням балансу сил, що склався в
зультаті перевороту 23 серпня 1944 р. Створивши НДФ, комуністична і соціал-демокра-
ічна партії відкликали своїх представників з уряду Сенетеску, спричинивши тим самим
іядову кризу. Комуністи розраховували посилити свої позиції в наступному уряді. Це їм
«вдалось: уряд Сенетеску було реорганізовано саме в такий спосіб, але він проіснував недовго.
На початку грудня 1944 р. король призначив прем’єр-міністром генерала Ніколає Редеску, але
:склад уряду майже не змінився. Компартію це не влаштовувало, і вона дедалі наполегливіше
вимагала створення уряду НДФ, вдаючись до організації по всій країні масових мітингів і
демонстрацій. Одночасно вона вела роботу в напрямку розколу “історичних партій” і досягла
успіху: від обох партій відійшли політичні групи, які приєдналися до НДФ.

Відносини між компартією, що прагнула влади, і прем’єром, який намагався цьому
рішуче перешкодити, загострилися до краю. 24 лютого 1945 р. в Бухаресті та в інших містах
поліція обстріляла масові демонстрації, влаштовані компартією з вимогою відставки уряду
Редеску. Під тиском СКК і компартії король на початку березня змушений був призначити
новий уряд, в якому комуністи та їх прихильники зайняли ключові посади. Прем’єр-
міністром став лідер прокомуністичного угруповання Фронт Землеробів Петру Гроза.
Націонал-цараністська та націонал-ліберальна партії опинилися поза урядом. Фактично влада
в країні перейшла до рук комуністів.

Як і в сусідніх країнах, вони діяли відповідно до заздалегідь розробленого в Москві
сценарію, розпочавши своє правління з проведення земельної реформи. Такий захід
об’єктивно був необхідним, оскільки понад третина сільськогосподарських угідь країни нале-
жала поміщикам. Згідно з законом про аграрну реформу, ухваленим у березні 1945 р.,
підлягали експропріації земельні володіння розміром понад 50 га. У поміщиків було відібрано
близько 1,5 млн. га землі. Земельні ділянки одержали понад 900 тис. малоземельних селян та
сільськогосподарських робітників. Для комуністів основним мотивом проведення реформи
було залучення на свій бік селянських мас і підваження впливу на них з боку націонал-
цараністської партії. Одночасно було проведено чистку державного апарату й армії від
ворожих комуністам елементів.

Болгарія. Через два тижні після початку Другої світової війни уряд Ґ.Кьосеіванова
оголосив про нейтралітет Болгарії. Одночасно Борис III розпустив Народні Збори. Вибори,
проведені за мажоритарною системою у грудні 1939 - січні 1940 р., принесли всього 58%
голосів проурядовим кандидатам, але 140 зі 160 депутатських мандатів. Новий кабінет, який
15 лютого очолив професор-археолог Б.Філов, складався переваж:10 з прибічників
пронімецької орієнтації, до яких належав і сам прем’єр. Сфера зовнішньої політики була
прерогативою царя, котрий прагнув уникнути вступу країни у війну. Проте військово-
політичне становище в Європі, що блискавично змінювалося на користь Німеччини,
звужувало для Болгарії можливості маневру. З утворенням Троїстого пакту і початком італо-
грецької війни тиск з боку Берліна та Рима на болгарський уряд зростав. Щоб залучити
Бориса III на свій бік, Гітлер вирішив задовольнити болгарське прагнення повернути
Південну Добруджу, втрачену внаслідок Другої Балканської війни. Згідно з підписаною у
м.Крайова 7 вересня 1940 р. болгаро-румунською угодою, ця, населена переважно болгарами
та турками область, поверталася під юрисдикцію Софії.

Уже восени 1940 р. Болгарія змушена була вибирати між приєднанням до Троїстого
пакту, на чому у категоричній формі наполягав фон Ріббентроп, і пактом про взаємодопомогу
з СРСР, який 25 листопада офіційно запропонувала Москва. Однак сумний приклад
Балтійських держав, страх перед посиленням комуністичного впливу в країні, а також
обіцянка Німеччини й надалі патронувати Болгарію схилили болгарських урядовців на бік
країн “осі”. Певне значення мало й те, що Німеччина була головним постачальником збро
для болгарської армії і поглинала 3/4 болгарського експорту, а Борис III був одружений на
доньці італійського короля Віктора-Еммануїпа III. Зважаючи на ці обставини, 1 березня
1941 р. у Бельведерському палаці Відня Б.Філов підписав угоду про приєднання Болгарії до
Троїстого пакту на умовах, що вона не буде брати безпосередньої участі у воєнних діях і що
союзники підтримають її прагнення отримати вихід до Егейського моря.

Одразу після приєднання Софії до блоку агресивних держав війська вермахту перетнули
болгаро-румунський кордон. Війна проти Греції та Югославії, що розпочалася 6 квітня
1941 р. без болгарської участі, швидко закінчилася капітуляцією цих балканських країн. За
попередньою домовленістю 19-20 квітня болгарські дивізії без єдиного пострілу зайняли
більшу частину Вардарської Македонії та Західної Фракії. І хоча офіційний статус
болгарської адміністрації був тимчасовим - остаточно доля окупованих територій мала
вирішитися після війни - для пересічного болгарина досягнутий результат був вражаючим,
Проурядові засоби масової інформації подавали участь в окупації Югославії та Греції яі
здійснення заповітної мрії про об’єднання усіх болгарських земель в одній державі. Бориса III
почали називати “царем-об’єднувачем”; позиції влади у суспільстві зміцніли. Та й населення
Македонії, переважна частина якого була невдоволена великосербською політикок
денаціоналізації краю, радо зустріло болгарську армію. Навіть місцеві комуністи, шс
висунули гасло “Геть уряд ФіловаІ”, не закликали до вигнання окупантів. Менш прихильно
зустріли болгар у Західній Фракії, де восени 1941 р. греки піднесли повстання, жорстоко
придушене окупаційними військами.

Умови для організації Руху Опору в Болгарії були несприятливими, навіть після нападу
Німеччини на Радянський Союз. Упродовж усієї війни Болгарія підтримувала з останнім
дипломатичні відносини; зважаючи на русофільські настрої в народі, Борис III відмовився
скерувати на Східний фронт навіть добровольчий легіон. Оскільки Болгарія не була
окупованою країною, і кількість німецьких військовослужбовців на її території не переви-
щувала 2 тис. осіб, проголошений ЦК БРП 22 червня 1941 р. курс на збройну боротьбу був
спрямований не проти іноземного поневолення, а проти власного уряду. Такі заклики спершу
не знаходили підтримки в народі, соціальне становище якого, порівняно з населенням
окупованих німцями країн, було значно кращим.

Спроби створити Рух Опору з-за кордону теж закінчилися невдачею. Спочатку в їх
марності переконалася британська розвідка, яка у 1940-1941 рр. за допомогою одного із
лідерів БЗНС доктора Ґ.Димитрова (Гемето) намагалася створити у Болгарії антифаши-
стський рух проанглійської орієнтації. Зазнавши політичних переслідувань, Гемето змушений
був перебратися на Близький Схід, де за підтримки англійців створив Болгарський
Національний Комітет з центром в Єрусалимі. Від червня 1941 р. він провадив антинімецьку
пропаганду через радіостанцію “Вільна і незалежна Болгарія”. Її критична спрямованість
щодо уряду Б.Філова значно посилилась після того, як 12 грудня 1941 р. на знак блокової
солідарності Софія оголосила “символічну війну” Великобританії та США і на вимогу
Гітлера відправила окупаційний корпус до Південної Сербії.

Інший зарубіжний центр Опору знаходився в Москві. Його очолював Ґ.Димитров,
відомий однофамілець Гемето, що одночасно виконував функції генерального секретаря
Виконкому Комінтерну та лідера БРП, голови її основного закордонного керівництва. У
серпні-вересні 1941 р. Закордонне бюро ЦК БРП та Розвідуправління Червоної Армії з
допомогою підводних човнів та літаків закинули на територію Болгарії кілька диверсійних
груп, сформованих з болгарських політичних емігрантів. Але майже всі вони відразу
потрапили до рук поліції або загинули. Потерпали від урядових репресій і місцеві комуністи.
У 1941-1942 рр. з 10 тис. членів БРП за антиурядову діяльність було затримано понад 4,5 тис.
осіб, а 70 убито.

Для закордонного центру БРП стало зрозуміло, що боротьба проти існуючого режиму
ноже досягти успіху лише за умови залучення найширших верств населення. З цією метою
17 липня 1942 р. радіостанцією “Христо Ботєв” з Москви була передана програма
Вітчизняного Фронту (ВФ), яка повинна була стати політичною платформою для об’єднання
усіх антифашистських сил. Головним завданням програми було не допустити вступу Болгарії
'у війну проти СРСР і розірвати союз з гітлерівською Німеччиною. З-поміж інших вимог
ішлося про виведення болгарських військ з окупованих територій, відновлення демокра-

іичних свобод, повалення “антинародної влади” і формування нового уряду, який би
користувався довірою народу. З цього моменту створення Вітчизняного Фронту стало
першочерговим завданням БРП. Проте тривалий час спроби залучення інших політичних
партій до ВФ не приносили успіху. І хоча на кінець 1942 р. у країні діяло понад 130 комітетів
ВФ, вони, як правило, складалися лише з комуністів та їх прихильників.

З початку 1943 р. під впливом перемог радянської армії у Сталінградській битві
зароджується партизанський рух. Згідно з ухваленою ЦК БРП “Директивою про збройне
повстання” у березні-квітні 1943 р. нечисельні партизанські загони об’єдналися у
Національно-Визвольну Повстанську Армію (НВПА), а Центральна військова комісія при ЦК

БРП перетворилася на її Головний штаб. Для кращої координації збройної боротьби країну
поділили на 12 військово-оперативних зон, проте досягти такого розмаху партизанського
руху, як у сусідніх Греції чи Югославії, не вдалося. Упродовж 1943 р. загони та групи НВПА
здійснили майже 1800 диверсійних і терористичних акцій, але їхні дії обмежувалися
головним чином гірською місцевістю. Для створення “вільних зон” бракувало сил.

Крім підпільної БРП у Болгарії існувала також легальна опозиція, що об’єднувала лідерів
більшості партій, заборонених 1934 р. - “землеробів”, демократів, соціал-демократів, радика-
лів, народняків. Вони орієнтувались на Великобританію і США, тоді як ВФ (по суті БРП)
розраховував на допомогу Радянського Союзу. Головною метою легальної опозиції було
повернення до парламентських форм правління на засадах Тирновської Конституції.
Опозиційні депутати в Народних Зборах різко критикували окремі сторони режиму -
поліційний терор, порушення політичних прав і свобод громадян, політику підпорядкування
болгарської економіки інтересам гітлерівської Німеччини. Особливо велике обурення у стані
опозиції викликав намір уряду Б.Філова посприяти нацистам в “остаточному вирішенні
єврейського питання”. Навесні 1943 р. на захист болгарських євреїв стала демократична
громадськість: професійні організації і творчі спілки, Болгарська православна церква, 44
народні представники, усі політичні партії, включаючи комуністів. Зрештою і сам Борис 111,
який не був антисемітом, зробив усе можливе, щоб урятувати 50 тис. своїх підданих від
таборів смерті в Польщі та Німеччині. Але й він був безсилий перешкодити німцям
депортувати до Райху понад 11 тис. євреїв з “новоприєднаних територій”. Через два тижні
після зустрічі з фюрером28 серпня 1943 р. Борис Пі помер від інфаркту.

В умовах перелому в Другій світовій війні смерть болгарського монарха викликала
державно-політичну кризу. Новим царем було проголошено 6-річного Симеона, при якому
створювалася Регентська рада у складі принца Кирила Преславського, брата покійного, екс-
прем’єра Б.Філова та генерала Н.Міхова. Новим головою уряду призначили колишнього
міністра фінансів І.Божилова, що продовжив попередній курс.

Формальне подолання кризи державного управління не означало ліквідації
внутрішньополітичної кризи. Вона загострилась у зв’язку з новими кроками опозиції. У
серпні 1943 р. комуністам вдалося нарешті створити Національний комітет Вітчизняного
-Фронту (НК ВФ), до якого увійшли К.Драмалієв (БРП), Н.Петков (БЗНС“Пладне”) і
К.Ґеоргієв (“Звено”), а через місяць приєдналися “лівий” соціал-демократ Ґ.Чешмеджієв та
“незалежний інтелектуал” ДКазасов. Проте це не була міжпартійна коаліція. Лідери
провідних демократичних партій відхилили пропозицію увійти до складу НК ВФ, і 1 вересня
1943 р. за ініціативою Н.Мушанова офіційно створили ліберальну опозицію. Її платформою
стала опублікована того ж дня Декларація, де висловлювалася незгода з внутрішньою та
зовнішньою політикою уряду. Однак вихід з кризової ситуації автори бачили у досягненні
угоди з правлячими колами. Консолідувала свої сили і фашистська опозиція. 22 вересня
1943 р. керівники організацій “Легіон”, “Ратник”, ”Отець Паїсій”, окремі діячі “Бранника”
підписали угоду про об’єднання в ім’я “спільної боротьби проти антидержавних елементів”.

Дестабілізацію державного управління спричинили також масові бомбардування англо-
американською авіацією Софії та інших болгарських міст, що продовжувалися з листопада
1943 р. до квітня 1944 р. Лише в столиці загинуло понад 2100 осіб, а майже 1350 отримали
поранення. Так “символічна війна” перетворилася на трагічну реальність. Перестало
працювати чимало промислових підприємств, припинилися заняття в навчальних закладах, а
регенти і члени уряду перенесли свої резиденції до гірського курорту Чамкорія. Посилився
Рух Опору як всередині країни, так і на окупованих територіях.

Наприкінці 1943 р. загострилися стосунки між підпільним ЦК БКП та ЦК КПЮ у справі
майбутнього Македонії. На позицію болгарських комуністів певною мірою впливали їх
партнери по НК ВФ. Після тривалих дискусій у грудні 1943 р. була надрукована Декларація
Вітчизняного Фронту з македонського питання. У декларації наголошувалося, що хоча
Македонія нерозривно пов’язана з болгарською історією та культурою, для подолання
розбрату між балканськими народами ВФ виступає за створення об’єднаної незалежної
Македонії. Проте гасло “Македонія для македонців” суперечило планам югославського
комуністичного керівництва. Гнівні апеляції Тіто до Москви змусили закордонне бюро ЦК
БКП внести корективи у болгарську позицію щодо вирішення македонського питання. За
рекомендацією Сталіна Ґ.Димитров дав комуністам Болгарії директиву “усіма силами
підтримувати македонську політику нової федеративної Югославії1”. Що ж до болгарських
парламентарів, то вони категорично відкидали такий варіант вирішення проблеми Македонії,
погоджуючись на її федерацію з Болгарією або створення самостійної держави.

Під впливом перемог радянської армії з початку 1944 р. розширювався партизанський
рух. Чисельність НВПА за рік зросла з 700 до 18 тис. осіб; ще понад 12 тис. нараховували
місцеві бойові групи. їм допомагали близько 200 тис. “ятаків” - добровільних помічників
партизан. Урядова армія, задіяна в боротьбі з НВПА, теж перестала бути надійною опорою
режиму. За вісім місяців 1944 р. понад 1700 військовослужбовців перейшли на бік
Вітчизняного Фронту. Проте до серпня 1944 р. ВФ так і не перетворився на широкий
народний рух, а залишався нелегальною революційною організацією під керівництвом
комуністів.

У лютому 1944 р. після попередніх зондажів уряд Д.Божилова офіційно звернувся до
США з пропозицією розпочати переговори про вихід Болгарії з війни. Але відповідь західних
держав виявилася невтішною: безумовна капітуляція, звільнення усіх зайнятих територій та
союзницька окупація країни. Усе відчутнішим ставав тиск і з боку СРСР. У низці
дипломатичних нот Кремль звинуватив болгарську владу у використанні власної території
для ведення антирадянської війни. Дипломатичний демарш Москви і неспроможність
впоратися з партизанським рухом спричинили чергову урядову кризу, яка закінчилася 1
червня 1944 р. призначенням на посаду прем’єр-міністра І.Багрянова, колишнього флігель-
ад’ютанта Бориса III.

Відкриття Другого фронту в Нормандії остаточно поховало надії урядових кіл та
ліберальної опозиції на висадку англо-американського десанту на Балканах, а нові спроби
502
Ьнайти вихід з війни шляхом нормалізації стосунків із західними демократіями закінчилися
безрезультатно. Місія колишнього голови Народних Зборів Ст.Мушанова в Каїрі
[провалилася. Після успішного проведення Яссько-Кишинівської операції та капітуляції
ІРумунії вирішальним чинником на Балканах стала Червона Армія. Зважаючи на це, 24 серпня
[делегація НК ВФ, зустрівшися з І.Багряновим, запропонувала негайно передати владу
^Вітчизняному Фронту, який на той час набув характеру коаліції комуністів, лівих
Землеробів” та соціал-демократів, групи “Звено” й “незалежних інтелектуалів”. Відмова
^прем’єр-міністра поступитися владою і проголошення нейтралітету Болгарії стало приводом
для видання ЦК БРП 26 серпня “Циркуляра № 4” про підготовку збройного повстання.

Прагнучи попередити небажаний перебіг подій, регенти вирішили домовитися з
легальною опозицією і утворити уряд “національної концентрації’. 2 вересня його очолив
один з лідерів БЗНС“Врабча 1” К.Муравієв, племінник А.Стамболійського. Крім правих
“землеробів” до його складу увійшли представники демократичної та народної партій.
Своїми першими рішеннями новий уряд ліквідував націоналістичні організації, розпустив
жандармерію, амністував учасників партизанського руху та політв’язнів, розірвав стосунки з
Німеччиною, оголосив про виведення окупаційних військ з території Югославії та Греції і
; бажання відновити дружні стосунки з державами антигітлерівської коаліції.

Однак спроба вирішити політичну кризу за схемою ліберальної опозиції була приречена
на невдачу. Плавний перехід від авторитаризму до демократії не влаштовував ні сталінське
керівництво СРСР, ні його комуністичних прихильників у Болгарії. Незважаючи на те, що
військ вермахту на території Болгарії не було, а в країні відбувалися демократичні зміни, 5
вересня 1944 р. Радянський Союз оголосив їй війну. У той же день на заклик ЦК БРП у всій
країні розпочалися страйки і демонстрації під гаслом “Вся влада Вітчизняному Фронту!”.
Упродовж трьох наступних днів її встановили у 160-ти населених пунктах. Але для
повалення центрального уряду внутрішніх сил було замало. Тому на засіданні НК ВФ 8
вересня за пропозицією КТеоргієва було ухвалено рішення вступити у переговори з воєнним
міністром І.Маріновим, котрий погодився сприяти проведенню державного перевороту.

Сигналом для його початку стала звістка про перехід частин радянської армії через Дунай.
Не зустрівши ніякого опору, вона швидко просувалася вглиб країни. Рано-вранці 9 вересня
підрозділи Софійського гарнізону та партизанські загони, що зійшли з гір, захопили
найважливіші об’єкти в столиці. О 6 годині 25 хвилин софійське радіо повідомило про
перемогу “народного повстання” і утворення уряду Вітчизняного Фронту на чолі з Кімоном
Ґеоргієвим, До його складу увійшли по 4 представники комуністів, “звенарів”, лівих
“землеробів”, 2 соціал-демократа і стільки ж “незалежних”. Змінився і склад Регентської ради:
її членами стали комуніст Т.Павлов та “незалежні” І.Бобошевський і В.Ґанєв. Новий уряд
негайно оголосив війну Німеччині. З вересня 1944 р. по травень 1945 р. болгарська армія,
підпорядкована в оперативному відношенні II 1-му Українському фронту, у боях на території
Югославії, південної Угорщини та південно-східної Австрії втратила 34 тис. воїнів. Внесок
Болгарії у перемогу над нацизмом став важливим аргументом на повоєнних переговорах про
укладення мирного договору.
______________________Історія Центрально-Східної Європи___________________
Розділ 10. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

МІЖ ТОТАЛІТАРИЗМОМ І ДЕМОКРАТІЄЮ (40-80-ті роки XX ст.)

1. Європа і світ в умовах блокової конфронтації

Післявоєнне мирне врегулювання. Одним із головних наслідків Другої світової війни
стало перетворення Центрально-Східної Європи в підконтрольну Кремлю територію.
Рішення Ялтинської та Потсдамської конференцій дозволили радянському керівництву
досягти однієї з своїх головних зовнішньополітичних цілей - підтвердження кордонів СРСР
станом на 1 січня 1941 р. Це означало, що Прибалтика, Західна Білорусь та Західна Україна, а
також Північна Буковина і вся колишня Бессарабія залишалися в межах Радянського Союзу.
Більше того, Фінляндія змушена була поступитися на користь СРСР районом Петсамо,
Чехословаччина - Закарпаттям, а Східну Пруссію поділили: її північна частина з м. Кеніг-
сбергом анексувалася СРСР, а південна - передавалася Польщі. Поляки отримали також
німецьку частину Силезії, Помор’я (Померанію) та інші землі на схід від Одри, включаючи
порти Щецин (Штетгін) і Свіноуйсцє (Свінемюнде).

•Стосовно інших територіальних та політичних питань мирного врегулювання наприкінці
війни між учасниками “Великої Трійки” відбулося розмежування. Воно проявилося вже на
перших сесіях Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) у Лондоні (вересень-жовтень
1945 р.) і Парижі (квітень і червень 1946 р.), де розглядалися проекти мирних угод з
переможеними країнами - Угорщиною, Румунією та Болгарією. Остання сесія розпочала
свою роботу через півтора місяця після Фултонської промови У.Черчилля, в якій британський
екс-прем’єр для констатації розколу Європи використав образ “залізної завіси”, що
“опустилася від Щецина на Балтиці до Трієсту на Адріатиці”. Головний пафос Фултонської
промови - заклик до “атлантичної солідарності” проти комуністичної загрози - був
співзвучним висновкам т.зв. “довгої телеграми” Дж.Кеннана, тимчасового повіреного у
справах Сполучених Штатів в СРСР. Надіслана до Вашингтона 22 лютого 1946 р., вона
згодом лягла в основу доктрини “стримування комунізму”. Стосовно країн регіону
дипломатія США та Великої Британії на повоєнних переговорах з питань мирного врегу-
лювання прагнула не допустити їхньої “радянізацїї” або принаймні максимально звузити
можливості географічного розширення радянського впливу.

Проте в умовах “холодної війни”, що почалася, Й.Сталін почувався досить впевнено.
Виходячи з незаперечного факту, що СРСР зазнав найбільших втрат у війні і зробив
найвагоміший внесок у перемогу над фашизмом, він претендував на провідну роль у
вирішенні питань повоєнного устрою в Центрально-Східній Європі. Уряд СРСР підтримував
створені за його сприяння “народно-демократичні уряди” Польщі, Румунії, Болгарії та
Угорщини, тоді як США і Великобританія наполягали на їх реорганізації на дійсно
коаліційній основі. Вони також заперечували проти підтриманої Москвою пропозиції
Югославії возз’єднати з нею всі слов’янські землі, які після Першої світової війни залишились
у складі Австрії або відійшли до Італії (Каринтію, Юлійську Крайну та Словенське Примор’я
з Трієстом). Відхилені були також претензії Греції на “Північний Епір” (південну Албанію) та
вимоги Афін щодо “виправлення” на їх користь греко-болгарського кордону. Але й
наполягти на поверненні Західної Фракії до складу Болгарії радянській дипломатії теж не
вдалося.

Підсумки дискусіям з територіальних питань підбила Паризька мирна конференція, що
проходила з 26 липня по 15 жовтня 1946 р., а остаточні тексти мирних договорів з Румунією,
Болгарією, Угорщиною, Італією та Фінляндією були узгоджені на сесії РМЗС у Нью-Йорку
(4 листопада-12 грудня 1946 р.). їх офіційне підписання відбулося у Парижі 10 лютого 1947 р.
\ Загалом довоєнні кордони зазнали незначних змін. Рішення Віденського арбітражу (1940 р.)
про передачу Північної Трансильванії Угорщині відмінялось, а південна частина Словаччини
і: поверталася під юрисдикцію Праги. Південна Добруджа залишалася за Болгарією згідно з
Крайовською угодою 1940 р. До Югославії відійшли Істрія та частина Юлійської Крайни. За
пропозицією Франції Трієст виділявся в т.зв. “Вільну територію” під управлінням ООН
(у 1954 р. за угодою між Югославією та Італією ця територія була поділена між ними), а
Додеканезькі острови передавалися Греції. Політичні постанови мирних договорів перед-
бачали заборону діяльності фашистських організацій і покарання військових злочинців,
зобов’язували уряди Болгарії, Румунії та Угорщини забезпечити всім громадянам основні
демократичні права та свободи. Названі країни повинні були сплатити помірні репарації
жертвам агресії: СРСР, Албанії, Греції, Югославії та Чехословаччині. 15 вересня 1947 р. після
завершення процедури ратифікації мирні договори набували сили, фіксуючи на довгі роки
повоєнне Статус-кво в Європі. Однак мирне врегулювання не призвело до зниження напруги
політичного протистояння між двома протилежними таборами, що сформувалися наприкінці
: 40-х років під керівництвом СРСР та США.

Режим “народної демократії”. Період після звільнення країн Центральної та Південно-
Східної Європи від гітлерівської окупації чи домінації до остаточного встановлення
політичної системи сталінського типу, отримав назву “народної демократії1”. Ця ідео-
логізована дефініція мала підкреслити відмінність політичних режимів, що встановилися у
більшості країн регіону, як від традиційної ліберальної демократії, так і від радянської моделі
суспільного розвитку.

Усунення від влади “старої” політичної еліти, що скомпрометувала себе співробітництвом
з національним ворогом, вивело на авансцену політичної боротьби антифашистські сили. Ще
в роки війни вони об’єдналися в Національні (народні) фронти, що являли собою блок
революційно- та ліберально-демократичних сил. Саме їх представники у 1944-1945 рр.
створили основу тимчасових урядів, які отримали офіційне визнання великих держав. Проте
партії, що увійшли до них, спиралися на різні соціальну базу, ідеологічні засади та зовнішньо-
політичні пріоритети. Один з головних центрів сил формувався навколо довоєнних лібера-
льних партій і орієнтувався на західноєвропейські зразки демократії, прагнучи зберегти
ринкову економіку при проведенні поміркованих соціальних реформ. Інший, спираючись на
організований селянський рух та соціальну доктрину аграризму, виходив з примату сільсь-
кого господарства в національній економіці, а політичним ідеалом вважав кооперативну
республіку, де була б забезпечена “станова демократія”. Нарешті, третій центр, що виступав
від імені робітничого класу, був представлений соціал-демократичними та комуністичними
партіями, на озброєнні яких були різні варіанти концепції “національних шляхів до
соціалізму”. Комуністи, серед яких було чимало прихильників негайного здійснення
“соціалістичної революції”, тимчасово зняли гасло “диктатури пролетаріату” і подібно до
соціал-демократів виступали за еволюційні форми переходу до соціалізму через тривале
функціонування багатосекторної економіки та багатопартійної політичної системи при
збереженні інститутів парламентаризму.

Незважаючи на різні політичну вагу та підходи до перспектив суспільного розвитку,
демократичні сили країн регіону спочатку об’єднувала ідея національно-державного відрод-
ження, подолання економічного хаосу, юридичне визнання державних кордонів та
урегулювання міжнародного статусу. На цій платформі 1944-1947 рр. правлячими коаліціями
були проведені досить глибокі реформи, які деякі автори називають “народно-
демократичними революціями”. Монархії, що збереглися з довоєнних часів в Албанії,
Болгарії, Румунії, Угорщині та Югославії, були замінені республіканською формою
правління. Соціально-економічні перетворення відбувалися за наступними головними
Історія Центрально-Східної Європи
напрямками: а) аграрні реформи, завдяки яким була ліквідована велика земельна власність,
набуло поширення дрібнотоварне господарство за рахунок розподілу державного земельного
фонду між безземельними та малоземельними селянами; б) націоналізація банків, транспорту,
зв’язку та великої промисловості за участю робітничих рад в управлінні підприємствами і при
збереженні приватного сектору у ремісничій сфері, дрібній та середній промисловості,
роздрібній торгівлі; в) введення планування економіки. Масштаб та темпи зазначених реформ
різнилися, але скрізь вони дозволяли створити багатоукладну (“змішану”) економіку, що
передбачала співіснування у різних пропорціях державного, кооперативного та приватного
секторів.

Соціально-економічні реформи проходили на тлі доволі жорсткої політичної боротьби,
гору в якій поступово брали комуністичні партії. У Югославії га Албанії вони моно-
полізували владу вже на початку 1946 р., а в інших країнах цей процес завершився у 1947-
1948 рр. Чому саме комуністи, що у довоєнний період перебували на периферії суспільного
життя, вийшли єдиними переможцями у політичних змаганнях другої половини 1940-х рр.?
По-перше, завдяки активній позиції в Русі Опору комуністи отримали довіру значної частини
суспільства і чи не вперше стали сприйматися як серйозна національна сила. По-друге, вони
мали власні збройні сили як у своїх країнах, особливо численні в Югославії та Албанії, так і
сформовані на території СРСР. По-третє, комуністи відразу ж захопили міністерства юстиції і
внутрішніх справ, що надало їм можливість формувати кадровий склад судів, прокуратури,
полі ції та органів безпеки з числа своїх прихильників. Не обмежуючися функціями підтримки
громадського спокою і порядку, ці державні інститути швидко претворилися на знаряддя
боротьби проти політичних опонентів компартій. По-четверте, за роки війни значно
розширилася соціальна база комуністичного руху за рахунок знедолених, вибитих із
звичайної життєвої колії робітників, селян, люмпенізованих та маргінальних елементів, яким
імпонувала ідея загальної рівності. Вони ідентифікували свої прагнення з компартіями,
членство в яких відкривало можливості для швидкого отримання освіти, доступу до нових
інститутів влади - армії, поліції та адміністрацію. Назагал значна частина повоєнного
суспільства прихильно ставилася до соціалістичної перспективи як в її комуністичній, так і
некомуністичній інтерпретації. Окрім того, комуністи Болгарії, Югославії та Чехословаччини
вміло експлуатували традиції слов’янської єдності й русофільські настрої, механічно
переносячи їх на Радянський Союз.

За виключенням Югославії і певною мірою Албанії, вирішальним у приході до влади
комуністів був зовнішній чинник: радянська військова і політична присутність та ідеологічна
експансія, провідниками якої були місцеві компартії. Інструментами забезпечення інтересів
Кремля в регіоні служили частини радянської армії та її воєнні комендатури, підрозділи
НКВС, апарат Союзних Контрольних Комісій, інститут воєнних, політичних та економічних
радників, дипломатичні представництва, що все частіше втручалися у внутрішні справи країн
Центральної та Південно-Східної Європи, спрямовуючи розвиток подій у потрібному
напрямку. Спираючися на підтримку Москви і свої позиції в силових міністерствах та
місцевих органах влади, комуністи широко застосовували більшовицькі методи політичного
шантажу та примусу, маніпуляції суспільною думкою шляхом фальсифікації результатів
парламентських виборів та референдумів, відвертий терор проти членів опозиційних партій
та груп, дискредитацію їх лідерів в очах громадськості. Поступово поле дії демократичних
свобод звужувалось, а влада, згідно з “тактикою салямі” (М.Ракоші), концентрувалася у руках
комуністів.

Лівацький поворот 1947-1948 рр. Радянський тиск та політична активність компартій
особливо посились з середини 1947 р. Ратифікація мирних договорів з Болгарією, Румунією
та Угорщиною означала припинення діяльності Союзних Контрольних Комісій, а отже й
506
іовноважень США та Великобританії стосовно цих країн. Це надало Й.Сталіну можливість
їокласти край грі у “народну демократію” і пошукам “національних шляхів” до соціалізму,
юсередивши зусилля “братерських партій” на переході до радянської моделі політичного
'строю.

І Безпосереднім приводом для сектантсько-догматичного повороту послужили, з одного
юку, спад революційної хвилі на Заході і, зокрема, вилучення комуністів з лівоцентристських
урядів Франції та Італії у травні 1947 р., що викликало побоювання ланцюгової реакції у
Східній Європі; з іншого - проголошення 5 червня того ж року “плану Маршалла”.
Запропонована держсекретарем США програма відбудови Європи крім економічного
аспекту мала й не менш важливий аспект політичний: звуження соціальної бази кому-
ністичного руху, а також перспективу зближення і подальшої інтеїрації країн континенту, що
Ше входило до планів Кремля. Грубо відмовивши Чехословаччині та Польщі взяти участь у
^Паризькій нараді з приводу концепції розподілу американської допомоги, Сталін вирішив
'.організаційно оформити сферу радянського впливу. З цією метою 22-27 вересня 1947 р. у
‘курортному містечку Шклярська Поремба, що під Вроцлавом, була скликана нарада 9
компартій (ВКП(б), КПЮ, ПРП, КПЧ, УКП, КПР, БРП(к), ФКП та Компартії Італії). На ній
було схвалене рішення про створення Інформаційного бюро комуністичних та робітничих
партій (скорочено - Комінформу або Інформбюро). Прийняті за доповідями А.Жданова та
Ґ.Маленкова резолюції націлювали компартії Східної Європи на згортання коаліційної
політики та багатопартійної системи, прискорений перехід до сталінської моделі соціалізму й
беззастережної підтримки радянських ініціатив на міжнародній арені. Йшлося, зокрема, про
відому ленінсько-сталінську тріаду: індустріалізацію; колективізацію сільського господарства
:і дрібного міського виробництва; культурну революцію, а також боротьбу із залишками
буржуазної ідеології та “антипартійними силами”. Канонізація радянського досвіду призвела
до остаточного витіснення ліберально-демократичної та аграрної альтернатив суспільного
розвитку, злиття 1948 р. на платформі сталінізму комуністичних та соціал-демократичних
партій в єдині робітничі партії, що знаменувало перемогу ліворадикальної тенденції у
робітничому русі.

Остання держава, де зберігалися засади парламентської демократії - Чехословаччина -
перейшла під контроль комуністів 25 лютого 1948 р. У зв’язку з цим деякі дослідники
початком багаторічного протистояння між Сходом та Заходом вважають не Фултонську
промову Черчилля чи інші прояви “холодної війни”, а день державного перевороту у Празі. І
в цьому є своя логіка: якщо після встановлення Версальської системи Східна Європа стала
“санітарним кордоном” Заходу проти Радянської Росії, то у лютому 1948 р. московські
керівники завершили створення зі Східної Європи нового “санітарного кордону” - тепер вже
проти Заходу.

Громадянська війна 1946-1949 рр. у Греції. Єдина країна, що випала з розробленого у
Кремлі сценарію, була Греція, де теж існували внутрішні передумови для утвердження
режиму “народної демократії1”. Контрольована 400-тисячною компартією Національно-
Визвольна Армія (ЕЛАС) після виводу німецьких військ самостійно звільнила або захопила
2/3 території країни і претендувала на головну роль у владних структурах. Проте “відсоткова
угода” між Сталіним і Черчиллем з жовтня 1944 р. передавала Грецію до британської
(західної) сфери впливу. Під тиском союзників по антигітлерівській коаліції комуністи
змушені були піти на компроміс з еміграційним урядом в Каїрі і підписати 12 лютого 1945 р.
Варкізькі угоди про припинення вогню, погодившися роззброїти ЕЛАС в обмін на політичну
амністію, загальні вибори і проведення референдуму про повернення на престол короля
Ґеорґа II. Однак грецька компартія відмовилась взяти участь у призначених на 31 березня
1946 р. парламентських виборах. Сформована нею Демократична Армія Греції (ДАГ) того ж
дня розпочала другу за останні роки громадянську війну, користуючись всебічною
підтримкою з боку сусідніх країн “народної демократії” - Югославії, Албанії і Болгарії.

Погоджуючись у такий спосіб підтримати авантюру грецьких комуністів, Сталін
розраховував не стільки на її перемогу, скільки на використання “грецької карти” у
геополітичному протистоянні з США, що на прохання знесиленої війною Великобританії
погодилися взяти на себе функції “жандарма демократії” у Східному Середземномор’ї.
“Загроза з півночі”, а також територіальні претензії з боку СРСР до Туреччини, прагнення
Москви контролювати протоки Босфор і Дарданелли стали безпосереднім приводом для
проголошення “доктрини Трумена”. У посланні конгресу 12 березня 1947 р. президент
Сполучених Штатів проголосив, що “тоталітарні режими, які прямо чи опосередковано зазі-
хають на свободу інших народів, становлять загрозу національній безпеці США”. Позика в
300 мільйонів доларів і американська військова допомога дозволили Ґеоргу II довести
чисельність своєї армії до 200 тис., що відразу схилило шальки терезів на бік легітимного
уряду. Остаточно поховав надії грецьких комуністів на захоплення влади радянсько-
югославський конфлікт 1948-1949 рр. У серпні 1949 р. останні загони ДАТ перейшли греко-
албанський кордон, а 16 жовтня КПГ оголосила про припинення бойових дій. Греція
залишилась по інший бік “залізної завіси”.

Радянсько-югославський конфлікт 1948-1949 рр. Причина конфлікту Сталін-Тіто
лежала не в ідеологічній площині, а в сфері міжнародних відносин. Він був викликаний
зовнішньополітичними кроками Белграду, здійсненими без попередніх консультацій зі
“старшим братом”, що мали за кінцеву мету створення “Великої Югославії”. Така, не
узгоджена з Москвою, активність Тіто порушувала ієрархічну структуру табору “народної
демократії1”, покликану не лише забезпечити комуністичне панування в Центральній та
Південно-Східній Європі, але й радянську домінацію в регіоні.

Ескалація конфлікту розпочалася у лютому-березні 1948 р., коли Політбюро ЦК КПЮ,
прагнучи захистити свої пріоритетні інтереси щодо Албанії, відхилило пропозицію Сталіна
про негайне утворення дуалістичної федерації між ФНРЮ та Болгарією. Вперше відчувши
опір з боку лідера однієї з підвладних, як йому здавалося, компартій, Сталін вирішив у
зародку придушити будь-які спроби самостійності, використавши як інструмент примусу
Комінформбюро. Власне ця організація й призначалася для приведення до одного
знаменника усіх її членів і, перш за все, правлячих компартій країн Східної Європи. Відмова
керівництва КПЮ з’явитися для “товариської критики” на П-гу нараду Комінформну в
Бухаресті призвела до прийняття останньою у червні 1948 р. резолюції “Про становище у
Комуністичній партії Югославії’. Низка звинувачень у націоналізмі, відході від маркси-
стсько-ленінської ідеології та встановленні терористичного, “чисто турецького” режиму
закінчувалась у цьому документі закликом до “здорових сил” примусити керівництво партії
“відверто і чесно визнати свої помилки і виправити їх”. Публікація Бухарестської резолюції
Комінформу у партійному друці країн “народної демократії’ надала конфлікту розголосу й
поставила компартію Югославії в положення цілковитої ізоляції. Проте, незважаючи на
брутальну антитітовську кампанію, зламати керівництво КПЮ не вдалося. Остаточний
розрив стосунків з Москвою стався після ІП-ої наради Комінформбюро у Будапешті в
листопаді 1949 р. Там була ухвалена резолюція під одіозною назвою “Югославська компартія
у владі вбивць та шпигунів”, де боротьба проти “кліки Тіто” проголошувалася
“інтернаціональним обов’язком всіх комуністичних та робітничих партій”. До кінця року
СРСР та країни Східної Європи розірвали дипломатичні відносини та майже повністю
згорнули економічні зв’язки з ФНРЮ. На кордонах Югославії з сусідніми “народно-
демократичними” державами виникла напруга: за 1948-1954 рр. було зафіксовано близько 8
тис. прикордонних інцидентів. Натомість, очікування радянського вторгнення сприяло
виникненню всередині ФНРЮ атмосфери “обложеної фортеці”, формуванню культу особи
Тіто і консолідації режиму “робітничого самоуправління”.

“Сталінізація” країн Східної Європи. Радянсько-югославський конфлікт став
каталізатором, який прискорив трансформацію режимів “народної демократії” в тоталітарні.
Цей процес, що за комуністичною термінологією називався “будівництвом основ соціалізму”,
охопив усі сфери соціально-економічного, суспільно-політичного та духовного життя. За
короткий час в народному господарстві відбулася всеосяжна етатизація промислових галузей;
примусова колективізація сільського господарства, що насправді вилилась в одержавлення
аграрного сектору; витіснення приватного капіталу із сфери фінансів, торгівлі і, значною
мірою, ремесла та побутового обслуговування. Розвиток економіки повсюдно регла-
ментувався і направлявся за допомогою п’яти- чи шестирічних планів, стрижнем яких стала
форсована індустріалізація. Вона реалізувалася шляхом механічного копіювання радянського
досвіду, не рахуючися з місцевими умовами, а з початком Корейської війни головні інвестиції
вкладалися у військово-промисловий комплекс. Навіть Чехословаччина, яка вже була
індустріально розвинутою країною, дотримувалась “генеральної лінії”, перетворившись на
“кузню” індустріалізації всього “соціалістичного табору”. Як і в СРСР, організація плану-
вання та управління економікою повсюди були централізовані: виробництво регла-
' ментувалось по вертикалі, кожна галузь окремо. Зворотним боком надмірної централізації та
концентрації управління була його бюрократизація.

Така політика призвела до різкого падіння виробничих показників традиційної для країн
регіону легкої промисловості. На тлі зростання загальних обсягів промислового виробництва
здатність його задовольнити життєві потреби населення значно зменшилася. Постійна
нестача споживчих товарів призвела до тотального дефіциту і запровадження карткової
системи на головні продукти харчування; ціни ж на деякі промислові товари (велосипеди,
мотоцикли, радіоприймачі, пральні машини) були недоступні для більшості людей.

В організації політичного життя теж копіювався приклад сталінського СРСР. Усі “народні
демократії” з 1947 по 1952 рр. ухвалили нові конституції, які брали за зразок радянський
Основний закон 1936 р. Формально вони зберігали парламентську систему, але насправді
вибори перетворилися на фарс із заздалегідь відомими результатами: кількість схвалених
партійними органами (і перевірених службою безпеки) кандидатів дорівнювала числу
вакансій. Перемога одноманітності суспільного розвитку країн Центрально-Східної Європи
знайшла відображення і в назві місцевих органів влади. Майже скрізь були запроваджені
ради.

Становим хребтом політичної системи стала комуністична партія. З її вищої та середньої
ланки формувалася партійно-державна номенклатура - “новий клас”, за визначенням
М. Джиласа, а точніше новий клан, диктатура якого видавалася за диктатуру пролетаріату.
В ієрархії органів державного управління керівні партійні структури функціонували як вища і
остання інстанція, на якій замикалися всі гілки влади. У кожній країні Східної Європи верхов-
на влада належала вождю партії, але його широка особиста влада була лише наслідком
“довіри” з боку Сталіна. Фактично всі вони, за влучним визначенням академіка Є.Варги, були
“секретарями обкомів”. Москва безпосередньо або опосередковано втручалася у кадрові
питання, усуваючи від влади “не гідних довіри” і розставляючи на ключових посадах
відданих Кремлю партійних функціонерів.

Згубний вплив радянської^ моделі позначився і на внутрішньопартійному житті самих
компартій, яке будувалось у відповідності до сталінських вказівок про партію як “орден
меченосців”, з жорсткою регламентацією зверху до низу. Це називалося принципом “демо-
кратичного централізму”, що передбачав беззаперечне підкорення вищим органам і
беззастережне виконання директив політбюро і секретаріатів ЦК, недопущення будь-якої
Історія Центрально-Східної Європи
фракційності. Боротьба з інакомисленням велась за допомогою масових чисток, які
перетворилися у невід’ємний атрибут формування робітничих партій “нового типу” й
відданої Москві номенклатури.

У Польщі, Чехословаччині, Болгарії та НДР збереглися крім комуністичних й деякі інші
партії, але всі вони змушені були включити до власних програм положення про визнання
“керівної ролі” комуністів. їхнє значення було зведене до функцій “привідних пасів”,
призначених для передачі директив правлячої партії у ті прошарки суспільства, що важче
піддавалися її прямому політичному впливу. “Привідними пасами” були також і всі
громадські організації: від народних (національних) фронтів, що стояли біля витоків режимів
“народної демократії”, до профспілок, позбавлених будь-якої самостійності. Таким чином,
політична система, яка склалася наприкінці 40-х - початку 50-х рр., була унітарною, оскільки
багатопартійність мала формальний характер, а законодавчі, виконавчі та судові органи влади
повністю були підпорядковані політичному керівництву.

У галузі культури відверте свавілля виявилося у нехтуванні свободою творчості,
наслідком чого стало встановлення гегемонії однієї ідеології і витіснення носіїв інших
світоглядів. Наскрізь заідеологізованою стали засоби масової інформації та система народної
освіти. На засадах марксизму-ленінізму відбулася “методологічна перебудова” суспільних та
природничих наук; єдиним методом художньої творчості став “соціалістичний реалізм”, що
визначав як зміст, так і форму творів літератури та мистецтва. Тотальність ідеологічного
контролю створювала небачені можливості для дезінформації і маніпулювання громадською
думкою. Історія була переписана заново. Перестали існувати цілі пласти фактів та ідей, імена,
напрямки думки, стерлися з пам’яті політичні програми, крім офіційної. У підсумку
суспільство, особливо молоде покоління, втрачало реальну уяву про своє майбутнє і
сьогодення; її замінили міфи, розроблені партійними ідеологами.

Таким чином, шляхом “експорту революції’ в країнах Східної Європи встановилися ліво-
радикальні тоталітарні режими, що відчужували працівника від власності та політичної
влади, утвердивши у суспільстві нового гегемона - партійно-державну бюрократію; режими,
які були ворожі ментальності більшості населення цих країн, навіть тій його частині, що
сприяла приходу до влади комуністів.

Поширення й усталення такої одноманітної системи викликало приховану політичну
напругу, проти якої вели боротьбу в основному за допомогою репресій, що почалися ще в
період “народної демократії’. Але особливо кривавими були 1948-1953 рр., упродовж яких
Східна Європа піддавалась інтенсивній сталінізації. При цьому простежується певна
закономірність, притаманна всім країнам регіону: спочатку на етапі боротьби за владу
знищувалася колишня політична еліта, потім ліквідували представників демократичної
опозиції, проголошуючи їх “ворогами народу”. Одночасно знищувалися цілі групи насе-
лення: великі землевласники, підприємці, духовенство, кадрові військові, емігранти і будь-які
інакодумні особи. Нарешті, черга дійшла і до “відступників від соціалізму” та “закордонних
шпигунів”, яких під різними приводами проголошували троцькістами, буржуазними
націоналістами, шкідниками, космополітами, сіоністами, тітоїстами тощо. Масові репресії
здійснювалися через трудові табори, створені на кшталт радянського ГУЛАГу, примусові
виселення та періодичні чистки державної та партійної адміністрації.

Масове порушення законності в країнах Центрально-Східної Європи знайшло один , з
яскравих виявів у сфабрикованих судових процесах над вищим партійним та державним
керівництвом. Найгучнішими були процеси над К.Дзодзе (Албанія), Л.Райком (Угорщина),
Т.Костовим (Болгарія), Л.Патрашкану (Румунія), Р.Сланським (Чехословаччина) та ін. Метою
цієї репресивно-політичної акції, спланованої Москвою за сценаріями радянських політичних
процесів 30-х років, було, з одного боку, очищення комуністичної еліти від прибічників
Г	Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією

 1 ямме^^т ‘	‘ ' =======г=======д=а==х==д===с=.,..4. ,л-і-і-=е===а======а;=.-, „,	-, - л.

; самостійного курсу, з іншого, спробою покласти відповідальність за невтішний стан
економіки на підривну діяльність “класових ворогів”.

Паралельно з прискореною “радянізацією” країн Центрально-Східної Європи розвивався
процес сателізації, тобто, підпорядкування їх зовнішньої політики геополітичним інтересам
СРСР. Навесні 1948 р. завершилось підписання низки міждержавних договорів про дружбу,
співробітництво та взаємодопомогу між СРСР та “народними демократіями”, які мали
відверто антизахідну спрямованість. До 1949 р. аналогічні договори уклали між собою всі
країни радянського табору, взявши зобов’язання надавати взаємну допомогу у випадку агресії
з боку будь-якої держави. Назагал їх було підписано 35, що у сукупності складали закриту
систему, яка замикалася на Москві.

: Відхиливши запропоновану за “планом Маршалла” американську фінансову допомогу і
відмовившись від участі у міжнародному розподілі праці, країни Центрально-Східної Європи
в економічному відношенні стали залежними від Радянського Союзу. Ця залежність була
оформлена організаційно зі створенням у січні 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги
(РЕВ), куди увійшли СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія та Чехословаччина, а
згодом Албанія і НДР. Уже на перших своїх сесіях Рада дала вказівки обмежити товарообмін
з капіталістичними країнами та припинити імпорт західних товарів і технологій. До середини
50-х років діяльність РЕВ обмежувалась сферою зовнішньої торгівлі та односторонньою
допомогою СРСР у створенні “матеріально-технічної бази соціалізму”.

Як відповідь на інтеграцію ФРН до НАТО, 14 травня 1955 р. був підписаний Варшавський
договір, який де-юре оформив військово-політичний блок СРСР та 7 східноєвропейських
держав - Організацію Варшавського Договору (ОВД). Вона також стала центром координації
зовнішньополітичної діяльності соціалістичних країн, для чого був сформований спеціальний
орган - Політичний Консультативний Комітет (ПКК). Таким чином завершився процес
ізоляції країн радянського блоку від іншого світу.

Криза сталінської моделі соціалізму. Комуністичні режими певний час користувалися
підтримкою нижчих верств, перш за все соціально скривджених людей, для яких
відкривалися можливості для швидкого сходження суспільними щаблями. Спочатку
робітники, найбідніше селянство, частина інтелігенції з ентузіазмом взялися за здійснення
планів соціалістичної перебудови. Вони пов’язували з ними надії на поліпшення умов життя,
запровадження справжньої (прямої*) демократії, необмеженого цензурою духовного розвитку.
Проте дуже швидко початкова уява про соціалізм як найгуманніший і справедливий лад
прийшли у суперечність з повсякденною реальністю, що й стало причиною назрівання
суспільно-політичної кризи у більшості країн Центрально-Східної Європи. Вона стала
очевидною відразу після події-символу - смерті Й.Сталіна(5 березня 1953 р.). Лінія КПРС на
обережну десталінізацію передбачала внесення певних коректив і у внутрішню політику
країн-сателітів. Вони знайшли вираз у збільшенні інвестицій в легку промисловість та галузі
сільського господарства, пом’якшенні курсу на прискорену колективізацію села, скороченні
обертів каральної системи, розділення вищих політичних та державних посад тощо. Проте
основи сталінської моделі залишилися недоторканими. Тому майже скрізь непослідовні
реформи, ініційовані за вказівкою Президії ЦК КПРС партіями-членами Комінформу, не
задовольнили широкі верстви населення, скривджені жорстокими репресіями та розчаровані
скромними соціальними результатами будівництва “безкласового суспільства”.

Величезний вплив на розвиток політичного процесу в Центрально-Східній Європі
справив XX з’їзд КПРС, що відбувався у лютому 1956 р. Його висновки про різноманітність
форм переходу до соціалізму, критика культу особи Сталіна, засудження масових репресій і,
нарешті, розпуск у квітні 1956 р. Комінформу справили велике враження на громадськість
країн Варшавського Договору, особливо Польщі та Угорщини. Шок від публічного розкриття
М.С.Хрущовим злочинів сталінізму значно посилився після трагічних подій у Познані 28-29
червня 1956 р. Уже через чотири місяці на хвилі народного обурення, всупереч позиції
Москви до керівництва Польської Об’єднаної Робітничої Партії повернувся опальний
В.Гомулка, прибічник “польського шляху” до соціалізму, що ледве не спровокувало
збройний конфлікт між СРСР та ПНР. Якщо польську кризу вдалося врегулювати
політичними засобами і ціною певної лібералізації режиму, то для придушення
антисталіністської революції та національно-визвольного руху в Угорщині восени 1956 р.
Радянський Союз змушений був кинути 17 дивізій. Легітимний уряд І.Надя, що відновив
демократичні свободи, багатопартійну систему і денонсував Варшавський договір, силоміць
було скинуто і замінено сформованим у Москві колабораційним “Революційним робітничо-
селянським урядом” Я.Кадара.

Криза світової системи соціалізму, складовою частиною якої були члени РЕВ та ОВД,
поглибилась у зв’язку з радянсько-китайським конфліктом та реакцією на нього комуні-
стичного керівництва деяких країн Центрально-Східної Європи. Найбільш гострою вона була
з боку Албанської Партії Праці, яка хворобливо сприймала критику сталінізму та норма-
лізацію радянсько-югославських стосунків 1955-1956 рр. Е.Ходжа вирішив підтримати
маоїстський Китай в його протистоянні з СРСР, що призвело до розриву радянсько-
албанських відносин наприкінці 1961 р. Албанія припинила своє членство у РЕВ та ОВД,
самоізолювалась від усього світу, перетворившись на “заповідник сталінізму” в Європі.

У 60-ті роки посилилися й радянсько-румунські суперечності. Керівництво РКП зайняло
нейтральну позицію в конфлікті між КПРС та Компартією Китаю. Г.Ґеорґіу-Деж відкинув
ідею про спеціалізацію країн-членів РЕВ в окремих галузях народного господарства, що, на
його думку, відводила Румунії роль аграрно-сировинного додатку “табору соціалізму”.
Румунія стала проводити незалежну від Кремля зовнішню політику, посівши окреме місце в
Організації Варшавського Договору. Після приходу до влади Н.Чаушеску (1965-1989) і
короткого періоду “відлиги” другої половини 60-х років у цій балканській країні усталилась
одна з найдеспотичних комуністичних диктатур.

Пошуки економічних важелів розвитку. “Празька весна” 1968 р. Якщо Албанія та
Румунія опонували Москві зліва, то Югославія - справа. Запроваджена КПЮ (з 1952 р. -
Союз Комуністів Югославії) система “робітничого самоуправління” в загальних рисах
передбачала запровадження певної економічної свободи трудових колективів в межах
підприємств, діяльність на засадах госпрозрахунку, відмову від примусової кооперації
сільського господарства, використання товарно-грошових відносин тощо. Проте гармо-
нізувати суспільні відносини і відвернути кризові явища в економіці югославська модель теж
виявилася неспроможною.	<

Уповільнення темпів економічного зростання (хоча до кінця 60-х років вони все ще
перевищували середньосвітові), обмеженість дії екстенсивних чинників поступу, відставання
від країн розвинутого капіталізму в науковомістких галузях та запровадженні досягнень НТР,
особливо в сфері застосування електронно-обчислювальної техніки, спонукали країни РЕВ
розпочати економічні реформи. У 1963 р. на цей шлях стала НДР, 1965 р. - СРСР, 1966 р. -
Болгарія, 1968 р. - Угорщина та Чехословаччина. Найістотніші результати принесла реформа
господарського механізму в Угорщині. Вона зокрема передбачала: перехід економіки на
повний госпрозрахунок, відмову від адміністративних методів управління, поєднання
гнучкого планування з активною роллю ринку, матеріальну зацікавленість трудівників в
результатах своєї праці.

Незважаючи на деяке підвищення ефективності виробництва, реформи 60-х років
закінчилися невдачею, оскільки спроби реформувати економічний базис без докорінної зміни
політичної системи заздалегідь були приречені на провал. Радянська партійно-державна
(Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією

я заблокувала реформи, які не відповідали її інтересам не лише в СРСР, але й в
їнах-членах РЕВ, де в керівництві правлячих партій також було чимало против-
івлення. Коли методи політичного тиску не принесли успіху, застосовували
силу. Саме в такий спосіб - вторгненням військ Варшавського Договору - 21
68 р. було перервано чехословацький експеримент з будівництва “соціалізму з
обличчям”.

ічним виправданням операції ОВД в ЧССР стала промова Л.І.Брежнєва на У-му
П 12 листопада 1968 р., де генеральний секретар ЦК КПРС виклав своє розуміння
' соціалістичного інтернаціоналізму” у стосунках між країнами-членами ОВД.
го партійно-державне керівництво кожної країни несе відповідальність не лише
:ю партією і народом, але й перед усією “соціалістичною співдружністю”. Цей
акріпляв концепцію колективної відповідальності правлячих партій країн-членів
лю режимів, що надавало СРСР привід для втручання у внутрішні справи союзних
Держав. На Заході ця концепція отримала назву “доктрини обмеженого суверенітету” або
‘‘доктрини Брежнєва”.

Ерозія тоталітарних режимів. Після придушення “Празької весни” та фактичного
припинення економічної реформи в Угорщині, згорнутій 1972-1973 рр. під тиском Москви,
наступило “похолодання” в політичній та духовній сферах, що контрастувало з духом
розрядки між Сходом та Заходом. Хоча у 1970 р. доля Центрально-Східної Свропи (без
республік СРСР) у світовому промисловому виробництві зросла у порівнянні з 1928 р. з 6,6 до
8,6%, від початку 70-х років країни регіону стали помітно відставати за темпами економічного
росту від розвинутих держав Заходу. Якщо у США, Канаді та членах ЄЕС під впливом
нафтової кризи 1973-1974 рр. і нового етапу НТР розпочалася структурна перебудова
економіки, пов’язана з переходом до ресурсо- та працезберігаючих технологій, до пост-
індустріальної інформаційної цивілізації, то на Сході Європи приріст промислової продукції
досягався, як і раніше, екстенсивними методами. Головні інвестиції йшли у військово-
промисловий комплекс для підтримання стратегічного паритету з країнами НАТО. Врешті-
решт це призвело до перебоїв з постачанням продуктів харчування, дефіциту багатьох товарів
широкого вжитку, нерозвинутості сфери послуг. Нездатність “розвинутого соціалізму”
забезпечити пристойний рівень життя, який хоча б приблизно можна було порівняти з
західним, викликало глибоке розчарування суспільства. Ідеологічні заклики про позірні
переваги “соціалістичного ладу” вже не спрацьовували.

Ще одним виявом кризи “реального соціалізму” у ЦСЄ стала втрата ним чи не
найголовнішої системної ознаки - тотальності. З початком економічних реформ країни
регіону стали зазнавати вимушеної плюралізації, що поступово поширювалася на різні
аспекти громадського та духовного життя. Провідну роль в цьому процесі відігравала творча і
наукова інтелігенція та різні релігійні конфесії. Церква, на відміну від інших соціальних
структур, пропонувала альтернативний, причому глибоко вкорінений світогляд, що вже
робило її потенційним конкурентом режиму. Розмиванню комуністичної ідеології сприяла
також політична еміграція та діаспора, представники якої через західні радіостанції прагнули
впливати на громадську думку країн Центрально-Східної Європи. У другій половині 50-х
років з’явився феномен “самвидаву” та дисидентського руху, який з середини 70-х років
перетворився на справжню політичну опозицію. Найбільш організованого характеру вона
набула у ПНР, де конфлікти держави з церквою та суспільством мали циклічний характер
(1956, 1965, 1968, 1970, 1976, 1980 рр.). У 1976 р. був створений Комітет Захисту Робітників,
перейменований незабаром в Комітет Громадського Самозахисту (КОС/КОР). Згодом у
Польщі з’явилися численні інші опозиційні структури, зокрема незалежна самоврядна
профспілка “Солідарність” (1980 р.), яка через рік нараховувала у своїх лавах близько 10 млн.
осіб. Лише запровадження в грудні 1981 р. надзвичайного стану тимчасово врятувало
польський соціалізм від остаточного краху (а одночасно країну від радянського вторгнення та
громадянської війни).

У Чехословаччині набула авторитету “Хартія 77”, навколо якої об’єдналися відомі
інтелектуапи-дисиденти, християнські кола (католики та євангелісти), виключені з КПЧ діячі
"Празької весни”. В Угорщині 1979 р. група інтелектуалів-соціологів і працівників системи
соціального забезпечення утворила Комітет Підтримки Бідних, який своєю діяльністю зняв
табу із забороненої раніше теми соціальної нерівності. Він став прототипом Угорського
Демократичного Форуму (1987 р.) та Союзу Вільних Демократів (1988 р.). Наприкінці 80-х
років тенденція до самоорганізації політичної опозиція охопила Болгарію, де режим
Т.Живкова (1956-1989 рр.) політикою “батога і пряника” щодо інтелігенції десятиліттями не
давав виходу незалежній думці. Майже в усіх країнах регіону виникли правозахисні
“гельсінські групи”, в тому числі в Україні та Білорусі, прибалтійських республіках СРСР.
Спільним для антисистемних угрупувань було поєднання нормативних ідей громадянського
суспільства (толерантність, свобода віровизнання, громадянські права, звільнення від
задушливої державної опіки, плюралізм і т.д.) з гаслами демократизації суспільства. Публічні
заяви з оприлюдненням документів вони поєднували із закликами до демократизації та
актами громадянської непокори, що створило важливі передумови для активізації мас. їхня
діяльність ідеологічно готувала революції 1989-1991 рр.

Серед інших причин і передумов краху комуністичних режимів у Центрально-Східній
Європі можна назвати:

>	Моральну, інтелектуальну і політичну деградацію комуністичних партій та
очолюваних ними режимів, що не піддавалися реформуванню через монополію на владу
партійно-державної бюрократії.

>	Високий рівень соціальної напруги внаслідок зростаючих економічних
труднощів. Одним з красномовних проявів останніх стала зовнішня заборгованість, що
1989 р. складала 85 млрд. доларів проти 8 млрд. у 1972 р. Обслуговування зовнішнього боргу
та витрати на оборону поглинали левову частку бюджетних коштів.

>	Економічне і технологічне відставання від країн Заходу, що стало набувати
стадіального характеру. Особливо наочно це видно при порівнянні якості життя на межі 80-
90-х років сусідніх Болгарії та Греції, Югославії та Італії, Угорщини та Австрії, НДР та ФРН,
прибалтійських республік та Фінляндії, які мали приблизно рівні стартові можливості в
1945 р.

>	Загострення міжнаціональних суперечностей, що відіграли не останню роль в
ерозії тоталітарних режимів в СФРЮ, ЧССР. Румунії та Болгарії.

>	Радянський фактор, без якого неможливо збагнути внутрішньополітичні процеси
в країнах регіону часів “холодної війни”. Епоха “перебудови” і “нового політичного
мислення”, відмова радянського лідера М.С.Горбачова від “доктрини Брежнєва” надали
більшої свободи і самостійності політичним елітам країн Центрально-Східної Європи, які,
незважаючи на присутність радянських військ, пішли назустріч громадянському суспільству,
що бурхливо розвивалось наприкінці 80-х років. Реформаторські сили і опозиція в цих
країнах разом з владою, що втрачала силу, добилися прийняття законодавчих заходів для
здійснення кардинальних демократичних перетворень. У рамках національних “круглих
столів” між владою та конструктивною опозицією була досягнута домовленість про мирний
перехід названих країн до парламентської демократії, що фактично стало проривом
революційного значення і у підсумку призвело (за “принципом доміно”) до зміни політичного
даду в усіх країнах регіону.
В Між тоталітаризмом і демократією

:и Балтії та Білорусь у складі СРСР

обліках Балтії. З включенням республік Балтії до складу
івнишво соціалізму за радянським зразком. Були розроблені
з будівництва: завдання індустріалізації, розвитку сільського
урної революції. Розпочалася націоналізація підприємств,
спільна валюта - радянський карбованець. Початок війни
перервав цей процес. Після звільнення Балтії від фашистів та повторної окупації краю
радянськими військами в 1944 р. відновлено “будівництво соціалізму”.

- Радянський режим репресій викликав рух протесту: стихійно створювалися великі
збройні об’єднання “лісових братів”, головним чином у лісових масивах. В Естонії їх
налічувалося близько ЗО тис. осіб, Латвії - 40 тис., Литві - 100 тис. У своїй діяльності вони
керувалися метою відновлення незалежності. Для цього були визначені конкретні завдання -
створення перешкод радянському режимові в усіх відношеннях, з наголосом на недопущенні
відновлення та діяльності радянських інституцій. Партизанський рух був стихійним через
відсутність централізованого або скоординованого керівництва. Для захисту компартійного
апарату та проведення реквізицій у місцевого населення були організовані загони
“винищувачів”. Вони були звільнені від мобілізації до радянської армії, керували ними
офіцери держбезпеки. Загони використовувалися в операціях проти партизан з метою
створити враження, що боротьба з повстанцями є “громадянською війною поміж буржу-
азними націоналістами і трудовим народом”.

У 1947 р. мали відбутися вибори до національних парламентів. Для їх проведення
довелося ввести на території республік додаткові частини регулярної радянської армії (60 тис.
військовиків, переведених з території Польщі).

У 1946 р. кожна з республік Балтії ухвалила план відновлення та розвитку народного
господарства - першу п’ятирічку (1946-1950 рр.). Її головним завданням стало завершення
соціалістичного перетворення промисловості, перетворення з аграрних у індустріально-
аграрні. На 1960 р. рівень промислового виробництва Латвії зріс у 10 разів порівняно з
1940 р., у той час як продукція сільськогосподарського сектору досягла довоєнного рівня.
Стрімка індустріалізація республік мала одним із завдань масовий приток робітників і
спеціалістів з Росії, України та Білорусі для полегшення культурної асиміляції місцевого
населення та досягнення політичної стабільності. Трансформації соціально-економічних
відносин супро-воджувалися у республіках швидкими темпами урбанізації. З весни 1948 р.
розпочалась масова колективізація сільського господарства із застосуванням примусових
методів. Колективізація у Литві та Естонії досягла апогею у 1949 р.: якщо початку року у
Литві нараховувалось 4% жителів, які “вступили” до колгоспів, то в кінці - 62%, в Естонії -
80%. У Латвії на січень 1949 р. лише 10% селянських господарств були колективізовані, а
наприкінці 1951 р. - вже 98,4 %. З допомогою колективізації та репресій радянському режиму
вдалося позбавити збройні повстанські сили основних джерел засобів існування (більшість
партизанських загонів в Латвії та Естонії перестали існувати вже 1948 р., а в Литві
організований опір тривав до 1952 р.).

Придушення опору балтійських народів супроводжувалося масовими репресіями і
'терором. 25 березня 1949 р радянські власті провели велику міжреспубліканську операцію під
кодовою назвою “Прибой”, в ході якої одночасно було депортовано у віддалені райони СРСР
велику кількість місцевого населення: у Литві - 150 тис., Латвії - 50 тис., Естонії - 60 тис.
осіб. Усього за 1944-1950 рр. з балтійських республік було депортовано близько 320 тис. осіб.
Масові переселення застосовувалися у відповідь на активний опір прибалтійських народів
радянському режиму. Унаслідок такої політики у Латвії відсоток латвійців зменшився
протягом 1945-1953 рр. з 80 до 60%, в Естонії відповідно естонців - з 94 до 72%. Балтійські
держави, включаючи період війни (еміграція, нацистські репресії, радянські “чистки”)
втратили понад 40% населення.

Окрім депортацій застосовувалась політика колонізації та русифікації республік:
переселення робітників, партійних діячів, переважно російської національності. Так, у місті
Снєчкус (нині м. Вісагінас, Литва) у 1977 р. чисельність населення становила 35 тис., з яких
литовці складали лише 6%. Загалом у 1980 р. доля “ненаціонального” населення становила в
Литві - 20%, Латвії - 46%, Естонії - 35%.

Після стабілізації політичної обстановки у республіках національний рух зійшов у
глибоке підпілля. Однак національна свідомість населення проявлялась у різних формах. У
1972 р. литовський студент Роман Каланта на знак протесту проти російського (радянського)
правління здійснив акт самоспалення на центральній площі Каунаса (Литва). Політика
русифікації становила серйозну загрозу для існування естонської, латвійської та литовської
націй, особливо після схвалення 1978 р. Верховною Радою СРСР постанови про розширене
вживання російської мови в неросійських республіках. Значних розмірів нова хвиля
русифікації набула в Естонії, де у 1978 р. посаду першого секретаря ЦК Компартії Естонії
посів Карл Вайно (1978-1988 рр.) - росіянин естонського походження. Росіянам, які
переселялися сюди, надавалися привілеї, зокрема в отриманні житла; ухвалювалися закони,
які обмежували сферу вживання естонської мови. У жовтні 1980 р. близько 2 тис. школярів
вийшли на вулиці Тарту, щоб висловити свій протест проти радянського правління і
закликати до незалежності Естонії. Лише за допомогою міліції демонстрація була розігнана.
Близько 40 представників естонської інтелігенції, серед яких були і комуністичні діячі,
звернулися з відкритим листом-протестом до московського керівництва та республіканської
влади. У документі, який увійшов в історію під назвою "Лист 40", вказувалося на зростання
етнічної напруженості в республіці, спричиненої російською іміграцією, висловлювався
протест проти витіснення естонської мови та культури. Русифікації сприяло будівництво
великих промислових заводів в Естонії. Поступово в республіці склалися дві паралельні
соціальні структури: естонськомовна група осіб з високим відсотком “білих комірців” та
російськомовна група з переважним використанням на важких роботах, що не потребувала
високої кваліфікації. Сформувалися дві відмінні політичні культури: лише 10% естонців
ідентифікували себе з офіційною спільнотою “радянський народ”, у той час як серед росіян у
Естонії таких було 78%.

Сподівання на покращення ситуації відродилися з підписанням Радянським Союзом
Гельсинських угод 1975 р. У Литві, Латвії, Естонії почали виникати групи спостерігачів за їх
виконанням. У Литві 1978 р. утворилась "Ліга свободи Литви”. Того ж року була заснована
аналогічна організація в Естонії. Першим латвійським опозиційним об’єднанням, яке
отримало визнання на Заході, була "Організація для захисту громадянських прав Гельсинки-
86”, заснована групою робітників м. Лієпая. Дисидентські групи приймали звернення-листи
до західних організацій, в яких містилися демократичні вимоги: політичної та економічної
автономії, дотримання громадянських прав, припинення русифікації.

Набагато більших змін балтійські народи очікували від курсу на “перебудову”,
проголошеного у 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим. У жовтні
1986 р. в Латвії розпочалася масова кампанія проти планованого Москвою будівництва
гідроелектростанції в м. Даугавпілс, внаслідок якої Москва змушена була скасувати цей
проект. Приводом до вибуху 1987 р. невдоволення населення Естонії став оголошений
Москвою проект розробки фосфатних родовищ республіки. Він передбачав приїзд до
республіки значної кількості неестонців - робітників, обслуговуючого персоналу тощо
(всього близько 30 тис. осіб). Хвиля протестів уперше набула політичного характеру у серпні
516
1987 р., коли у всіх трьох балтійських республіках демонстраціями та мітингами було
“відзначено” день підписання пакту Ріббентропа-Молотова. Тоді у Вільнюсі, вперше після
[1950 р., було виконано національний гімн Литви. Акції завершилися численними арештами.

1988 рік став роком виникнення народних фронтів, поштовх для яких дала Естонія.
Вперше ця ідея прозвучала 1-2 квітня на мітингу естонських творчих об’єднань, а вже через
два тижні відбувся установчий з’їзд Естонського Народного Фронту. Його очолив економіст
Едгар Савісаар (у 1990 р. став першим некомуністичним прем’єр-міністром).

Днем народження Литовського руху за перебудову або “СаюдіссГ (з литовської - “рух”,
“хвилювання”) вважається 3 червня 1988 р. Цього дня у залі засідань АН Литви зібралися
близько 500 представників інтелігенції, які обрали групу з 36 осіб для підтримки перебудови у
Литві. Очолив її майбутній президент країни Вітаутас Ландсбергіс.

Інавгураційний конгрес Народного Фронту Латвії, який очолив лідер радикальної
організації “Народний рух за незалежність Латвії” Едуард Берклавс (колишній керівник
компартії, виключений з неї 1959 р. за звинуваченнями у “буржуазному націоналізмі”),
відбувся у Ризі 8-9 жовтня 1988 р.

13-14 травня 1989 р. у Таллінні пройшла Балтійська Асамблея, на якій було вирішено
координувати дії трьох Балтійських народних фронтів. Того ж року Верховні Ради Литви,
Латвії та Естонії ухвалили закони про статус державної мови, відповідно литовської,
латвійської та естонської. А 23 серпня понад 2 млн осіб утворили “живий ланцюг”,
проклавши “Балтійський шлях” від Таллінна до Вільнюса з метою підтвердити непохитність
прагнення до відновлення незалежності.

У червні 1989 р. відбувся черговий з’їзд КП Литви, на якому перший секретар Альґірдас
Бразаускас оголосив про вихід партії з КПРС та її самостійність. У березні 1990 р. аналогічне
рішення ухвалили комуністи Естонії.

Складна етнічна ситуація в державах Балтії спричинила виникнення рухів, протилежних
народним фронтам. Наприкінці 1988 р. в Латвії сформувався “Интерфронт”, до складу якого
увійшли близько 300 тис. російськомовних громадян (з загальної кількості 821 тис.). В Естонії
цю групу населення представляло об’єднання “Интердвижение”, в Литві - “Единство”. Ці
організації перейшли в опозицію до реформаторських дій уряду та перших кроків на шляху
до незалежності.

У лютому 1990 р. відбулися перші демократичні вибори в Литві, на яких перемогу здобув
“Саюдіс”. Тоді ж парламент ухвалив рішення, яке визнало незаконною інкорпорацію Литви
до складу СРСР. 11 березня 1990 р. новообраний литовський парламент на чолі з
ВЛандсберґісом проголосив відновлення державного суверенітету Литви, старого
державного герба, прапора та гімну, а також довоєнної Конституції 1938 р. Паралельно було
ухвалене рішення про підготовку проекту нової конституції. Було змінено назву держави на
Литовська Республіка.

Керівництво Радянського Союзу почало чинити психологічний тиск та влаштувало
економічну блокаду Литви, яка тривала до 2 липня. Блокада була припинена взамін за
обіцянку литовської влади оголосити мораторій на здійснення Декларації про незалежність на
момент початку прямих переговорів з Москвою. Вони так і не почалися, а литовці не
виконали мораторію.

Події у Литві стимулювали рух за незалежність в Естонії та Латвії. На березневих 1990 р.
виборах до парламентів республік перемогу здобули народні фронти, були сформовані
некомуністичні уряди. 30 березня 1990 р. новообрана Верховна Рада Естонії (глава
парламенту Арнольд Рюйтель) ухвалила постанову про “незаконність державної влади
Союзу РСР в Естонії з моменту її встановлення” та проголосила “початок відновлення
Естонської Республіки”.
28 липня 1989 р. Верховна Рада Латвійської РСР ухвалила Декларацію про державний
суверенітет. Акція інкорпорації країни до складу СРСР була засуджена, а радянська політика
охарактеризована як “адміністративний та агресивний тоталітаризм проти Латвії”. 4 травня
1990 р. парламент Латвії (голова Анатолій Горбунов) затвердив Декларацію про неза-
лежність. Проголошено відновлення чинності Конституції Республіки Латвія від 15 лютого
1922 р., давніх гімна та герба держави.

Для утвердження незалежності в країнах Балтії було оголошено перехідний період.
Консервативні сили почали шукати інші шляхи для відновлення радянського контролю.
Найбільш небезпечною подією в Естонії стала спроба штурму будівлі Верховної Ради сотнею
демонстрантів “Интердвижения” у травні 1990 р. Однак тисячі естонців вийшли на заклик
прем’єр-міністра Савісаара і зуміли захистити парламент. Під час цих подій до кровопролиття
не дійшло. Інший критичний момент мав місце у січні 1991 р. У всіх трьох столицях прихиль-
никами Москви були створені Комітети національного порятунку, які за допомогою
спецзагонів армії та міліції здійснили спробу захопити важливі стратегічні пункти республік.
Народи Балтії відстояли свою незалежність. Кровопролиття вдалося уникнути лише в
Таллінні завдяки стрімким діям естонського керівництва. 9 лютого 1991 р. в Литві, а 3 березня
в Латвії та Естонії відбулися референдуми з питання відновлення незалежності. За
демократію та незалежність висловилось 90,47% учасників референдуму Литви, 73,6% -
Латвії, 77,8% - Естонії.

Лише після провалу серпневого 1991 р. “путчу” у Москві 6 вересня Верховна Рада СРСР
формально визнала незалежність Литви, Латвії та Естонії, тобто їх вихід зі складу СРСР.
Радянські військові частини залишалися на території Литви до 31 серпня 1993 р., Латвії та
Естонії - до 31 серпня 1994 р.

Білорусь. У Білорусі у повоєнні роки діяла Конституція СРСР 1936 р. та Конституція
БРСР 1937 р., які визначали засади державно-політичного та громадського порядку. У рамках
планової системи, що панувала в СРСР, відбудову народного господарства БРСР
передбачалося завершити в роки четвертої п’ятирічки (1946-1950 рр.). Наголос було зроблено
на виробництві засобів виробництва. Створювалися нові галузі промисловості:
автомобілебудування, тракторобудування тощо. У стані занепаду опинилися традиційні для
Білорусі легка, харчова галузі.

Післявоєнна індустріалізація проводилася головним чином за рахунок сільського
господарства. Була відновлена колгоспно-радгоспна система. Суттєво погіршила ситуацію в
сільському господарстві республіки масова колективізація в західних областях Білорусі, яка
почалася з 1949 р. й за два роки була завершена. Ця насильницька акція викликала масовий
опір населення села та різке зниження всіх показників сільськогосподарського виробництва в
цьому районі Білорусі.

Підвищенню освітнього рівня населення слугував перехід у 50-их роках на загальну 7-
річну освіту, а в 70-их роках - загальну середню освіту. На середину 80-х років 66%
населення республіки мало вишу та середню освіту, що у двічі перевищувало показники
кінця 50-х років. Поряд з цим політика “радянізації” освіти та культури спричинила
поступовий занепад їх національних рис, нехтування рідної мови, історії, культури.

Зовнішня політика БРСР мала декоративний характер (Білорусь поряд з Україною з волі
Сталіна була серед засновників ООН), виступала невід’ємною частиною політики СРСР. У
останні роки Другої світової війни Білорусь підписала кілька угод з Польщею. Зокрема у
вересні 1944 р. угода з ПКНВ про обмін населенням між сусідніми державами визначала
примусове переселення білорусів з Польщі і поляків з Білорусі. Договір про радянсько-
польський кордон був підписаний без участі Білорусі у серпні 1945 р. За його умовами
Польщі передавалися 17 районів Білостоцької області разом з центром м. Білосток.
БРСР відносилася до тих республік СРСР, керівництва яких сприймали зміни другої
половини 80-х - початку 90-х років без ентузіазму, виступаючи проти радикальних реформ,
за обмеження їх рамками внутрісоюзних перетворень. Об’єктивною передумовою такої
позиції було відносно краще економічне становище республіки на ті часи. Так, за рівнем
національного доходу Білорусь займала 1-ше місце серед 15 республік, 3-тє (після Естонії та
Латвії) за рівнем виробництва.

У відносно стабільній в економічному плані Білорусі перші прояви опозиційності
проявилися у той самий спосіб, що й в інших республіках. Під впливом проголошеної
М.Горбачовим “перебудови” почали виникати неформальні “патріотичні” групи різних
напрямків - лінгвістичного, культурного, історичного, економічного. Серед них най-
відомішими були “Толока” та “Тутейший”, які прагнули сприяти відродженню білоруської
мови, літератури, боролися за екологію середовища. Хоча вони були нечисельні, складалися
переважно з молоді та інтелігенції, але справили значний вплив на суспільно-політичне життя
республіки.

Найвпливовішим і найчисельнішим політичним рухом у республіці став Білоруський
Народний фронт "Відродження” (БНФ “Адрадженнє”). Його установча конференція
відбулася у червні 1989 р. у Вільнюсі (Литва) через блокування білоруськими урядовими
колами спроби провести її в Мінську. З виникненням БНФ “Відродження” на чолі з
З.Пазняком рух за національне відродження Білорусі набрав організаційних форм. З осені
1990 р. почала діяти Об’єднана Демократична Партія Білорусі (ОДПБ), яка виступила в
опозиції до влади КПБ.

На виборах 1990 р. до Верховної Ради республіки представники БНФ здобули 26 місць
(7,5%). Білоруська компартійна еліта була більш прорадянською, ніж еліти інших республік і
не була захоплена загальною хвилею національного відродження. Комуністи мали більшість
у Верховній та в місцевих радах, прагнули до обмеження демократичних перетворень в
республіці, які неминуче провадили до зміни влади.

На зламі 80-90-х років економічне становище республіки погіршилося: інфляція склала
50% на місяць, ріст цін на споживчі товари значно випереджав заробітну плату, відбулося
зниження рівня життя населення. У квітні 1991 р. у зв’язку з різким зниженням життєвого
рівня населення в республіці розгорнувся могутній робітничий рух, який набрав форми
масових страйків, багатотисячних демонстрацій та мітингів. Під час виступів на підпри-
ємствах виникли страйкові комітети, з’явилися політичні вимоги. Головними з них були
“департизація” трудових колективів, націоналізація партійного майна.

Могутня хвиля страйків, мітингів, демонстрацій свідчила про глибоку кризу, в якій
опинилася в цілому КПРС. Підтримка комуністами Білорусі серпневого путчу 1991 р.
прискорила крах КПБ. Після провалу путчу Білорусь остаточно стала на шлях суверенізації:
Верховна Рада БРСР, більшість якої складали комуністи, 25 серпня 1991 р. ухвалила два
важливі документи: закон “Про надання статусу Конституційного закону Декларації
Верховної Ради БРСР про державний суверенітет БРСР” (Декларація про державний
суверенітет Білорусі була схвалена 27 липня 1990 р.) та постанову “Про забезпечення
політичної та економічної самостійності БРСР”. 19 вересня 1991 р. Верховна Рада затвердила
нову назву країни - Республіка Білорусь; прийнято також рішення про введення нової
державної символіки - герба “Погоня” та біло-червоно-білого прапора (функціонували до
1995 р.). Очолив Президію Верховної Ради професор фізики Станіслав Шушкевич. Було
ухвалено також постанову про припинення діяльності КПБ. У грудні 1991 р. рішенням
Верховної Ради майно КПБ було передане державі. Це означало фактичну заборону
діяльності партії. У травні 1992 р. Міністерство юстиції республіки зареєструвало Партію
Комуністів Білорусі, яка оголосила себе наступницею КПБ. У лютому 1993 р. своє рішення
про тимчасове припинення діяльності КПБ на території скасувала Верховна Рада. Після цього
КПБ об’єдналася з Партією Комуністів Білорусі.

3.	Польща в період правління комуністів

Розстановка політичних сил та соціально-економічні перетворення. На момент
капітуляції Німеччини влада у Польщі перебувала у руках Тимчасового уряду, в якому за
підтримки СРСР провідні позиції посіла ПРП. На урядовому та місцевому рівнях в рамках
Національного фронту з нею співробітничали відроджена ППС, основу якої становили ліві
соціалісти, Стронніцтво Людове (СЛ), створене за ініціативою групи “Воля люду”, і
Стронніцтво Демократичне (СД), що було виразником інтересів частини інтелігенції, дрібних
підприємців, ремісників та торговців. Комуністи та їх союзники спиралися на революційну
меншість народу, Червону Армію і 400-тисячне Військо Польське, командний корпус якого
значною мірою складали радянські офіцери.

Внутрішньополітичні основи повоєнної Польщі закладалися за участю радників з СРСР,
що особливо активно залучалися до розбудови центрального і місцевого апарату влади, міліції
та органів безпеки. Але рахуючися з позицією західних держав щодо дотримання Ялтинських
угод, Сталін змушений був погодитися на утворення коаліційного Тимчасового Уряду
Національної Єдності (ТУНЄ). 28 червня 1945 р. його очолив Е.Осубка-Моравський (ППС), а
віце-прем’єром і міністром землеробства став С.Миколайчик. Це майже не змінило внутрі-
шньополітичної ситуації, адже партії Національного фронту отримали 19 з 23 міністерських
портфелів; комуністи продовжували контролювати Президію КРН, армію і силові
міністерства.

Єдиною впливовою силою легальної опозиції стала партія Польське Стронніцтво Людове
(ПСЛ), утворена в серпні 1945 р. прибічниками С.Миколайчика. Ті, хто залишився у підпіллі
після розгрому АК та розправи над її командуванням, на початку вересня 1945 р. заснували
нову організацію “Вольносць і Нєзавіслосць” (“Свобода і незалежність”, ВІН). Її керівництво
поставило мету боротьби за встановлення в Польщі демократичного устрою. Партизанську
боротьбу проти “народної демократії” провадило також Стронніцтво Народове (СН) та його
збройні загони - Народове Сили Збройне (НСЗ). На західних і північних землях, приєднаних
до Польщі згідно з рішенням Потсдамської конференції, подекуди діяли нацистські групи
“Вервольф”, а в східних воєводствах - українське підпілля і УПА активно протидіяли
репатріації українського населення за “лінію Керзона”. Збройне підпілля, що налічувало
близько 80 тис. осіб, намагалося поставити під сумнів легітимність існуючого режиму,
переконати поляків у його антинаціональному характері. Католицька церква, відокремлена у
вересні 1945 р. від держави, зберігала нейтральну позицію у цій “напівгромадянській війні”,
хоча костел на чолі з кардиналом А.Хлондом не схвалював багатьох заходів властей.

Аграрна реформа, що почалася ще восени 1944 р., продовжувалась на основі урядових
декретів від 18 січня 1945 р. та 6 вересня 1946 р. Відповідно до них конфісковувалися
володіння зрадників, громадян Третього райху та польських громадян німецької націо-
нальності. Близько 100 тис. цивільних німців на Возз’єднаних землях Польщі пройшли через
концтабори, нещодавно звільнені від в’язнів нацизму, де 15 тис. загинули. Вилучені були
також землі поміщиків, якщо їх загальна площа перевищувала 100 га або 50 га орних земель.
За символічну плату наділи до 5 га (реально через нестачу землі 2-3 га) передавалися у
власність сільськогосподарських робітників і малоземельних селян (на возз’єднаних землях -
до 7-15 га). Надбавку отримали також багатодітні середняцькі господарства. У результаті
реформи понад 6 млн. га землі було розподілено серед 1,068 млн. сімей, що мало забезпечити
підтримку “народно-демократичного ладу” з боку значної частини селянства.

Що ж до промисловості, то вже восени 1945 р. майже всі великі і середні підприємства
перебували в руках держави. Нові відносини власності у цьому секторі економіки санкціо-
нував Декрет про націоналізацію від 3 січня 1946 р., у відповідності з яким у власність
держави перейшли 3397 підприємств (з кількістю робітників понад 50 в одну зміну), банки,
транспорт, засоби зв’язку, а також всі колишні німецькі заводи і фабрики. На кінець року під
контролем держави перебувало вже 11 тис. підприємств, що виробляли 86,4% валового
продукту.

Координаційним центром роботи господарсько-економічного механізму стало Центральне
управління промисловості, створене в листопаді 1945 р. при Економічному комітеті Ради
Міністрів. Ним був розроблений план відбудови і розвитку народного господарства країни на
1947-1949 рр., ухвалений ХІ-ою сесією КРН у вересні 1946 р.

Загострення політичної боротьби. У центрі політичної боротьби перебувала підготовка
до виборів Законодавчого сейму, що розпочалася з вироблення передвиборних платформ. 1-й
з’їзд ПРИ, що відбувся у грудні 1945 р., кінцевою метою визначив побудову соціалістичного
ладу. Водночас обраний генеральним секретарем ЦК ПРП В.Гомулка наступного року
обґрунтував концепцію “польського шляху” до соціалізму. Вона передбачала мирний спосіб
зміни влади у країні, без встановлення диктатури пролетаріату, наявність парламентської
демократії та розділення законодавчої та виконавчої влади. Суттєвими рисами ^польського
шляху’у були також багатопартійність, специфіка у проведенні політики стосовно селянства
(соціалістичні перетворення передбачалися лише у далекій перспективі), кооперації і костелу,
єдність дій у зміцненні режиму “народної демократі?’ з ППС.

Остання, виступаючи за поєднання еволюційного розвитку та революційних перетворень,
демонструвала близькість позицій з комуністами. Але у перспективі віддавала перевагу
“гуманістичному соціалізму”, який передбачав збереження парламентської демократії,
розвиток кооперативного сектору економіки поряд з державним, співіснування ідеологій.
Розуміння соціалістами “польського соціалізму” як гуманного ладу зі справжнім політичним
плюралізмом та дотриманням фундаментальних прав людини згодом'увійшло у протиріччя з
надмірним етатизмом ПРП, її прагненням до зміцнення позиції державного апарату. Але у
перші повоєнні роки партії робітничого класу діяли злагоджено у боротьбі з ПСЛ, чисельність
якої у травні 1946 р. становила майже 800 тис. членів.

На початку 1946 р. партійний з’їзд ПСЛ затвердив свою програму. У її соціально-
економічному розділі наголошувалося на збереженні аграрно-промислового характеру
Польщі і перетворенні сільського господарства на базову галузь, відводячи націоналізованій
промисловості роль постачальника необхідних промислових товарів, енергії та палива. Як і
раніше, ПСЛ не тільки виступало за поєднання державної, кооперативної і приватної
власності, але й відстоювало вирішальні позиції останньої. На захист парламентської
демократії, приватної власності та християнської моралі виступало Стронництво Праці (СП),
що відновило свою діяльність'у листопаді 1945 р.

Проте політична ініціатива перебувала в руках комуністів. Коли їх пропозиція створити
“блок шести” з виділенням у Законодавчому сеймі по 20% мандатів для ПРП, ППС, СЛ та
ПСЛ і по 10% для СП і СД була відхилена С.Миколайчиком, комуністи вдалися до
дискредитації свого головного супротивника. ПСЛ звинуватили у зв’язках зі збройним
підпіллям, всіляко обмежуючи його роль в уряді та місцевих органах влади. У той же час, для
зондажу громадської думки та її мобілізації на підтримку “єдиного списку” було ухвалено
рішення провести 30 червня 1946 р. референдум з трьох питань: про ліквідацію другої палати
ларламенту (сенату), про соціальні реформи (аграрну та націоналізацію) і про новий західний
кордон. Партії, що згодом утворили “Демократичний блок” (ПРП, ППС, СЛ, ДП), агітували за
відповідь “тричі - так”, тоді як ПСЛ, щоб продемонструвати свій зростаючий вплив у
суспільстві, рекомендувало негативно відповісти на перше питання. Офіційні результати
референдуму засвідчили, що з першого питання уряд підтримали 68,2% голосуючих, 77,3%
схвалили соціально-економічні перетворення, 91,4% визначили справедливість нових західних
кордонів. С.Миколайчик наполягав, що мала місце фальсифікація, але його апеляції
залишилися поза увагою.

Наступним етапом у боротьбі за владу стала безпосередня підготовка до парламентських
виборів. Не обмежившись утворенням 26 вересня “Демократичного блоку” партій,
представники ПРП і ППС після зустрічі зі Сталіним у Сочі 28 листопада 1946 р. підписали
угоду про Єдиний фронт проти ПСЛ. За тиждень до виборів влада організувала гучний
політичний процес над діячами підпільної організації ВІН, який мав продемонструвати зв’язок
ПСЛ зі збройним підпіллям. Це стало підставою для арештів 162-х кандидатів у депутати від
опозиції, затримання понад 50 тис. активістів ПСЛ, анулювання списків ПСЛ у 10-ти
виборчих округах.

За таких умов вибори до Законодавчого сейму, що відбулися 19 січня 1947 р., принесли
перевагу “Демократичному блокові” (80,1%). ПСЛ, за офіційними даними, отримало 10,3%
голосів, що не відповідало її дійсному впливові у суспільстві. Сучасні дослідники схиляються
до думки, що результати виборів були фальсифіковані комуністами, які відіграли головну роль
у їх організації.

На перших засіданнях парламенту президентом країни був обраний Б.Бєрут (ПРП),
маршалком сейму - В. Ковальський (СЛ), а генеральний секретар ЦВК ППС Ю.Циранкевич
сформував уряд, де соціалісти одержали 7 портфелів, комуністи - 6, СЛ - 5, СД - 3 і СП - 2.
19 лютого 1947 р. сейм ухвалив “Малу Конституцію” - закон про структуру і функції вищих
органів влади, який замінив діючу до того часу Конституцію 1921 р. Ключовою фігурою у
новій структурі влади став президент, який призначав і відкликав прем’єр-міністра, а за
пропозицією останнього - міністрів і вищих цивільних та військових посадових осіб.
Прийняттям Малої Конституції питання про владу було остаточно розв’язане на користь
комуністів та їх союзників.

Для пом’якшення соціальної напруги Законодавчий сейм ухвалив закон про амністію. В
органи державної безпеки до 25 квітня з’явилося 59,5 тис. осіб, а з в’язниць було випущено
26,3 тис. в’язнів. Кількість нападів та інших акцій підпілля до травня 1947 р. в порівнянні з
листопадом 1946 р. різко зменшилася. Амністія не поширювалася на українське підпілля,
жертвами якого у 1944-1947 рр. стало 2 тис. осіб, переважно солдат і офіцерів Війська
Польського, УБ та міліції. З-поміж них виявився й заступник міністра оборони генерал
К.Свєрчевський, котрий потрапив у засідку поблизу Балігрода (Бещади) 27 березня 1947 р.
Через два дні після цього на засіданні Політбюро ЦК ПРП під головуванням В.Гомулки було
ухвалене рішення про акцію “Віола” - масове виселення українців з південної частини Польщі
(Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя) та переміщення їх до Західних і Північних
районів з обов’язковим розсіюванням серед польського населення. Вбивство К.Свєрчевського
стало приводом, а не причиною депортації: конкретна підготовка операції проводилася
Генштабом Війська Польського з кінця 1946 р. Операція “Вісла” здійснювалася з 28 квітня по
28 липня 1947 р. Підрозділи армії, УБ і міліції оточували українські села, їх мешканців
насильно депортували на нові місця проживання. Тих, кого підозрювали у підтримці УПА,
відправляли спершу до концтабору Явожно - колишньої філії Освєнціма. Через Явожно
пройшло майже 4 тис. осіб, понад 150 з яких загинули від тортур та виснаження.
Переміщеними на Возз’єднані землі виявилося понад 140 тис. осіб, тобто майже вся
українська громада Польщі, що залишалася після переселень 1944-1946 рр. Акція “Вісла”, що
пройшла без будь-якого протесту з боку польської громадськості, мала своєю метою не тільки
розгром УПА, а й асиміляцію української меншини в польському середовищі.

Розгромивши УПА, чисельність якої не перевищувала 2 тис. осіб, до кінця 1947 р. власті в
основному ліквідували всі інші значні структури збройної опозиції. “Напівгромадянська
війна”, у якій на боці “народної демократії” брали участь частини НКВС і Червоної Армії,
забрала життя понад ЗО тис. осіб, в тому числі 22 тис. прибічників нового режиму. Загинуло
також близько тисячі радянських солдат і офіцерів і принаймні 3 тис. українців, що чинили
опір депортації до УРСР та на західні й північні землі.

Курс на встановлення комуністичної диктатури. Після створення Комінформбюро
(1947 р.) И.Сталін одержав можливість більшою мірою диктувати свою волю комуністичним
партіям, які перебували під безпосереднім радянським впливом. Такий поворот виявився
несподіваним для В.Гомулки, який під час наради висловився проти спроб відродити
Комінтерн у будь-якій формі. Але йому вдалося лише відмовитися від пропозиції розташувати
центр Комінформбюро у Варшаві.

Після наради загострилася політична та ідеологічна боротьба між прибічниками
гомулківської концепції “польського шляху до соціалізму”, які прагнули до поступових
перетворень, і прихильниками сталінської моделі соціалізму на чолі з Б.Бєругом. Протиріччя
між ними існували щодо корінних проблем “диктатури пролетаріату”, кооперування селян,
перспектив соціалістичного будівництва, об’єднання робітничих партій, урахування традицій
країни та її робітничого руху, становища в міжнародному комрухові у зв’язку з конфліктом
між ВКП/б/ і КПЮ. Гомулка та його прибічники виступали проти надмірного прискорення
переходу до соціалістичних форм власності, форсованих темпів індустріалізації, поквапливих
соціалістичних експериментів у сільському господарстві, проти огульного заперечення ідейної
спадщини ППС. Керівництво останньої в березні 1948 р. під тиском погодилося на
організаційне об’єднання обох робітничих партій, але багато рядових членів не сприймали
марксизм-ленінізм у його сталінській інтерпретації. Свої погляди з цих та інших питань
Гомулка виклав на пленумах ЦК ПРП влітку 1946 р., присвячених аналізові традицій
польського робітничого руху й перспективам “польського шляху” до соціалізму. Дискусія про
традиції польського робітничого руху стала приводом до політичної ізоляції Гомулки, погляди
якого були кваліфіковані як поступка буржуазно-націоналістичним і реформістським
тенденціям. На пленумах фактично відбулася зміна політичного курсу партії. Керівництво
ПРП схвалило позицію Комнформбюро у питанні про КПЮ, взявши на озброєння сталінську
теорію загострення класової боротьби і закликавши до протидії проявам опортунізму і
націоналізму всередині партії. Звинувачений у право-націоналістичному ухилі, В.Гомулка був
звільнений з посади генарального секретаря, яку обійняв Б.Бєруг, зберігаючи за собою і
президентське крісло.

У гнітючій атмосфері посилення “класової боротьби”, ліквідації “гомулківщини” відійшла
від попередніх позицій ППС. На останньому перед об’єднанням з ПРП засіданні її Головної
Ради у вересні 1948 р. була визнана помилковою теорія “синтезу” демократичного і
революційного соціалізму. Перемога конформістсько-догматичних сил в керівництві партії
прискорило її злиття з ПРП, що супроводжувалося масовою чисткою незгодних (до чверті її
складу).

Напередодні об’єднавчого з’їзду, що проходив 8-13 грудня 1948 р., ПРП налічувала понад
1 млн. членів, ППС - 631 тис. Злиття відбулося на сектантсько-догматичній ідеологічній
платформі. У доповіді Б.Бєрута і прийнятій з’їздом “Ідейній декларації Польської Об’єднаної
Робітничої Партії’ (ПОРП) лад народної демократії в Польщі характеризувався як нова,
своєрідна форма диктатури пролетаріату, завданням якої є “ліквідація капіталістичних
елементів і організація соціалістичної економіки”. Затверджені з’їздом програмні документи
штовхнули країну на шлях застосування у Польщі радянських зразків політичного устрою.

Тоталітарний режим. “Радянізація” Польщі полягала не лише в копіюванні ПОРП
“передового досвіду соціалістичного будівництва”, але і в прямому контролі народного
господарства і громадського життя через інститут радників, які мали вирішальний голос у
багатьох міністерствах, особливо у Міністерстві громадської безпеки (МГБ). Після
листопадового 1949 р. пленуму ЦК ПОРП, що увійшов до історії як “пленум пильності”,
репресивний апарат значно зріс: на кінець 1952 р. 34 тис. співробітників та 74 тис. таємних
агентів налічувалося лише в УБ, осередки якого були створені на 600-х підприємствах. Одним
з головних завдань органів безпеки було залякування і поширення страху в усіх верствах
суспільства: ніхто не був застрахований від арешту. На 1 січня 1953 року у картотеках таємних
служб були зареєстровані 5,2 млн. осіб, тобто третина дорослого населення країни.

У пошуках підпільної “шпигунської” та диверсійної діяльності система терору
зосередилася спочатку на кадрових офіцерах, що служили в армії ще до війни. МГБ разом з
військовою розвідкою та прокуратурою, очолюваними радянськими полковниками
Д.Вознесенським і А.Скульбашевським, наприкінці 1940-х рр. інспірували численні процеси
над польськими військовими. Були заарештовані сотні військовослужбовців, які в роки Другої
світової війни боролися в польських збройних силах на Заході або перебували в гітлерівських
таборах для військовополонених; 19 з них стратили. Чистка в армії пояснювалась бажанням
Сталіна поставити під свій контроль Військо Польське: уже в листопаді 1949 р. на посаду
міністра оборони був призначений маршал Радянського Союзу К.Рокоссовський, котрий став
також віце-прем’єром і членом Політбюро ЦК ПОРП. Під різними приводами на вищих
командних посадах польські офіцери замінювались радянськими, а чисельність армії зросла
вдвічі - до 500 тис. чол.

Настанова на “розкриття ворога у власних лавах” сприяла висуванню звинувачень в
антипартійній та антидержавній діяльності проти багатьох функціонерів партії та її активістів.
У серпні 1951 р. був заарештований і В.Гомулка, якому інкримінували абсурдні звинувачення
в “підготовці державного перевороту з метою недопущення побудови соціалізму в Польщі”, а
також співробітництва з “санацією”, гестапо, прагненні підпорядкувати ПРП, КРН і АЛ
Лондонському урядові, підтримку Тіто тощо. У “справі Гомулки” під арешт потрапили сотні
людей, в тому числі чимало організаторів лівого Руху Опору і вищих офіцерів АЛ: З.Клішко,
генерали Г.Карпінський, М.Спихальський, М.Жимерський. Проте процес над Гомулкою так і
не відбувся. Масові репресії в Польщі не набули такого всеосяжногого характеру, як в
Угорщині або Чехословаччині, але й тут за політичними мотивами було заарештовано 150 тис.
осіб, з яких 1200 розстріляли.

Боротьбу з інакомисленням всередині ПОРП вели головним чином за допомогою чисток.
До 1954 р. з партії було виключено 166 тис. членів, переважно колишніх соціалістів. У той же
час посилилася тенденція до обмеження чи навіть ліквідації непролетарських партій. У
листопаді 1949 р. відбулося злиття решток ПСЛ, яка відмовилася від ідеології аграризму, і
радикальних людовців з СЛ в Об’єднану Селянську Партію (ОСП), що висловила згоду з
програмою ПОРП. Аналогічні процеси відбувалися і в “міських” партіях. Результатом
“оздоровлення” СД стало скорочення чисельності членів у 4,5 рази - до 60 тис. чол. (1953 р.),
попри те, що до її лав влилася частина розпущеного в 1950 р. Стронніцтва Праці.
Некомуністичні партії, що залишалися, як і Спілка Польської Молоді та інші масові
громадські об’єднання, стали виконувати роль “привідного паса” від ПОРП до різних верств
суспільства.

В економічній сфері Польща копіювала радянський досвід: державна частка в
промисловості на 1949 р. складала 94%.; пріоритет віддавався важкій індустрії; приватний
524
сектор максимально обмежувався й у інших галузях господарства. Перехід до форсуваних
темпів соціалістичного будівництва знайшов відображення в 6-річному плані соціально-
економічного розвитку країни на 1950-1955 рр. Передбачалося будівництво 1425 великих
підприємств, проведення докорінних змін у структурі власності, галузевій структурі і
розподілі національного доходу, який мав зрости на 212%. У галузі сільського господарства
план висував завдання кооперування щонайменше чверті селянських господарств і
збільшення сільськогосподарського виробництва на 63%.

На формування політики “великого стрибка” вплинуло й погіршення міжнародного
становища, пов’язане з початком війни у Кореї. Після московської наради партійно-державних
керівників та міністрів оборони соціалістичних країн у січні 1951 р., де ставилося завдання за
3-4 роки підготуватися до нищівного удару по Західній Європі, відбулося підвищення
показників 6-річного плану; більш ніж утричі зросли державні інвестиції в підприємства
військово-промислового комплексу.

Реалізація планових показників була можлива тільки в умовах поліційних методів
підтримання трудової дисципліни. Тривалість робочого дня на підприємствах перевищувала
допустимі норми. Будь-яка поломка чи пошкодження на виробництві розглядалися як саботаж
або диверсія. Надзвичайна комісія по боротьбі зі зловживаннями та саботажем у 1949-1952 рр.
засудила до трудових таборів близько 47 тис. осіб. Почали запроваджуватися й такі радянські
методи підвищення продуктивності праці, як соціалістичне змагання, прийняття трудовими
колективами підвищених соціалістичних зобов’язань тощо. Товарна рівновага досягалася
шляхом проведення грошової реформи (1950 р.), яка призвела до падіння реальної вартості
грошей на 2/3, або ж шляхом простого підвищення цін (на 40% у 1953 р.).

Перемога ідеї “прискореного промислового накопичення за рахунок сільського
господарства” призвела у 1951-1952 рр. до спаду виробництва в аграрному секторі і
погіршення матеріального добробуту населення. Було запроваджене нормоване постачання
міського населення основними продуктами харчування; для селянських господарств
встановлено обов’язкові поставки державі за зниженими цінами картоплі, м’яса і молока.
Невиконання планових завдань загрожувало тривалим ув’язненням. Водночас з жовтня
1949 р. за рішенням політбюро ЦК ПОРП почалося виробниче кооперування сільського
господарства. Проте повсюдне використання методів адміністрування і примусу, спроби
брутального тиску, що супроводжувалися порушенням законності, компрометували саму ідею
колективної праці в очах селян. Наприкінці 1953 р. 7772 кооперативи нараховували лише 158
тис. членів, які господарювали на 6,7% сільськогосподарських угідь.

Соціально-економічні зрушення та зміни в політичній системі країни закріпила
Конституція, прийнята Законодавчим сеймом 22 липня 1952 р. Польська Народна Республіка
проголошувалася державою народної демократії, де влада належала трудящим міста і села, а
політичну основу становили місцеві органи - національні ради та однопалатний сейм - вищий
орган влади. Посада президента була скасована і замінена колегіальним органом - Державною
Радою, що обиралася з-поміж депутатів. їй належало здійснювати законодавчу владу в період
між сесіями сейму. Вищим виконавчим органом державної влади стала Рада Міністрів,
функції якої чітко не регламентувались.

22 жовтня 1952 р. відбулися парламентські вибори на підставі нової Конституції, на яких
всі партії і громадські організації виступали в складі створеного в лютому 1951 р.
Національного фронту боротьби за мир і шестирічний план. Вибори були безальтер-
нативними: НФ висунув єдиний погоджений список кандидатів, за який проголосувало 99%
виборців (за офіційними даними). З 425 депутатів 273 були членами ПОРП, 90 - ОСП, 25 -
ДП, і 37 - безпартійні. Сейм фактично був позбавлений влади, покладеної на нього Основним
законом країни. Протягом 1952-1955 рр. депутати засідали всього 17 днів, затвердивши 11
законів, тоді як Держрада видала 115 декретів, що мали чинність закону. Процес розвитку
державної влади йшов по лінії посилення виконавчих органів, централізації і бюрократизації
управління, причому структура партійного апарату стала дублювати структуру державного.
З кожним роком зростала агресивність пропаганди, почалася ідеологізація науки й культури;
разом з критикою ,сгомулківщини” насаджувався культ Сталіна і його “вірного соратника”
Бєрута.

Єдиною альтернативною офіційній державній ідеології залишалася католицька церква.
Вона мала власну структуру та ієрархію, засоби масового впливу, інформаційну мережу і
закордонні зв’язки, власну ідеологію, яка знаходила доволі широкий відгук у традиційно
католицькій Польщі. Розправившися зі збройною та політичною опозицією, власті розпочали
боротьбу з костелом. Почастішали втручання у внутрішньоцерковні справи; закривалися
журнали, видавництва, релігійні братства, кооперативи, навіть монастирські лікарні та їдальні,
заборонялося викладання Закону Божого в школі. Прагнучи до компромісу, єпископат
погодився підписати в квітні 1950 р. угоду з державою. Власті брали на себе зобов’язання
дотримуватися релігійної свободи, а костел декларував політичну лояльність до режиму.
Проте проголошена свобода совісті не дотримувалась. 1951 р. були взяті під варту як
“американські шпигуни” понад 2 тис. членів секти “Свідки Єгови”, а невдовзі відновилася
конфронтація з католицькою церквою. Апогеєм антикатодицької кампанії став урядовий
декрет від 9 лютого 1953 р., згідно якого зайняття церковних посад повинно було
здійснюватися під державним контролем. Кардинал С.Вишинський категорично відкинув цю
вимогу, за що був заарештований і вміщений під нагляд у монастирі в Команчі. Всього 1953 р.
у в’язницях перебувало понад 900 духовних осіб, у тому числі 8 єпископів. Під сильним
тиском влади 7 грудня 1953 р. єпископат склав присягу на вірність ПНР.

“Радянізація” суспільно-політичного життя Польщі супроводжувалася зростаючою
залежністю від СРСР. Відкинувши в липні 1947 р. під тиском Москви умови “плану
Маршалла”, через півтора роки Польща стала членом РЕВ. Її промисловість великою мірою
залежала від поставок радянської сировини та устаткування, а вироблена продукція знаходила
збут у СРСР і країнах “народної демократії”. На початок 1949 р. був завершений процес
укладання з ними договорів про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, а 6 липня
1950 р. Польща підписала в м. Згожелець договір з НДР про демаркацію польсько-німецького
кордону по Одрі-Нисі. Акт про державний кордон був підписаний обома сторонами 27 січня у
Франкфурті-на-Одері, проте ФРН його не визнала.

Польська “відлига”. Після смерті Сталіна та кадрових змін в СРСР громадсько-політична
атмосфера стала поступово пом’якшуватись. Утворена в червні 1953 р. Комісія по “наданню
допомоги слідству” під керівництвом члена Політбюро ЦК ПОРП Е.Охаба наполягла на
відкликанні до СРСР Д.Вознесенського і А.Скульбашевського, що розслідували “змову” у
Війську Польському. Багато фактів порушення законності стали відомі полякам весною
1954 р. з виступу по радіо “Вільна Європа” підполковника МГБ Ю.Святло, який напередодні
втік до США. Колишній заступник керівника Х-го департаменту, який відповідав за
ідеологічну і політичну чистоту ПОРП та уряду, приголомшив суспільство розкриттям
механізму терору в ПНР. Влада була змушена реагувати на обурення громадськості. У грудні
МГБ було розформоване на дві структури - Міністерство внутрішніх справ (МВС) та Комітет
Громадської Безпеки при Раді Міністрів ПНР; Спеціальна комісія по боротьбі зі
зловживаннями була скасована; штати таємної поліції скоротили, а кілька її вищих офіцерів
віддали під суд. 13 грудня 1954 р. був звільнений з-під арешту В.Гомулка, хоча політичні
звинувачення проти нього залишалися в силі.

Публічно визнавши “помилки та зловживання”, керівництво ПОРП переклало всю
відповідальність на апарат держбезпеки, котрий “поставив себе над партією”. Насправді ж
526
головні директиви та організаційні принципи МГБ були сформульовані Комісією безпеки
Політбюро ЦК ПОРП на чолі з Б.Бєрутом, яка наглядала і за найважливішими судовими
розслідуваннями. Певна розгубленість у вищих ешелонах влади призвела до послаблення
цензури. З осені 1954 р. провідну роль у польській публіцистиці стали відігравати
студентський тижневик “Попросту” та зорієнтовані на творчу інтелігенцію газети “Нова
культура” і “Пшегльонд культу рал ьни”, що зверталися до найгостріших питань суспільно-
політичного життя Польщі. Преса створювала нову суспільну атмосферу, розвінчуючи
стереотипи масової свідомості, що склалися за роки сталінізму. На противагу офіційним
структурам стали з’являтися неформальні об’єднання, головним чином дискусійні клуби.
Найвідомішим став варшавський Клуб Кривого Кола, названий так за вулицею, де спочатку
проходили його засідання. Великий вплив на розвиток політичного процесу в Польщі справив
XX з’їзд КПРС. Невдовзі після його закінчення М.С.Хрущов отримав можливість особисто
виступити перед польським керівництвом з розвінчанням “культу особи Сталіна”, прибувши
до Варшави на поховання Б.Бєрута, який несподівано помер у Москві 12 березня 1956 р. За
радянської підтримки першим секретарем ЦК ПОРП був обраний Е.Охаб, котрий вирішив
тиражувати “таємну доповідь” Хрущова, щоб познайомити з нею партійні організації всіх
рівнів. Деміфологізація особи Сталіна, засудження масових репресій, реабілітація Компартії
Польщі, знищеної 1938 р. Комінтерном, викликали стан шоку в польському суспільстві,
прискоривши назрівання політичної кризи.

Суспільно-політична криза 1956 р. У польському суспільстві дедалі більше виявлялися
ознаки втоми від гігантської напруги, пов’язаної з війною і повоєнною відбудовою.
Шестирічний план не був виконаний: зростання національного доходу було майже на 39%
нижчим передбачуваного, реальна заробітна плата - на 36%, постачання продовольства - на
20%. Ці результати не могли задовольнити суспільство, в тому числі робітництво, чисельність
якого за роки шестирічки збільшилася вдвічі - до 2,5 млн. осіб.

Щоб поповнити державний бюджет, у травні 1956 р. уряд пішов на “регулювання
заробітків”. Через перегляд трудових норм і розцінок прибутки робітників відчутно знизилися.
Це стало приводом до страйку на познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна (колишні
заклади Цегельського). Розпочавшись 28 червня, страйк швидко перекинувся на інші
підприємства міста. Масова демонстрація протесту незабаром переросла у повстання. Групи
маніфестантів штурмом взяли в’язницю, звільнили в’язнів і захопили зброю охорони.
Одночасно були атаковані будинки місцевого комітету ПОРП, суду і прокуратури,
воєводського управління громадської безпеки. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП до Познані
були терміново скеровані регулярні війська, які до ЗО червня відновили порядок ціною життя
74 осіб і сотень поранених.

Познанські події завдали тяжкого удару по режиму, засвідчивши втрату ним довіри з боку
робітників. їхньому аналізу більшість часу присвятив липневий пленум ЦК ПОРП, на якому
партійне керівництво розкололось на два угрупування. Сталінське крило закликало до
посилення цензури і репресивних заходів, вважаючи повстання “провокацією імперіалістичної
агентури і реакційного руху Опору”. “Ревізіоністи” вказували на внутрішні причини невдово-
лення робітників. Під тиском громадської думки 2 серпня В.Гомулці повернули партійний
квиток, від 12 жовтня він знову брав участь у роботі Політбюро ЦК ПОРП, де дійшли до
висновку, що тільки обрання його на вишу партійну посаду дозволить зняти соціальну
напругу у суспільстві. Такий перебіг подій, не погоджений з радянським керівництвом,
викликав у Кремлі побоювання щодо зміни зовнішньополітичного курсу Варшави. Коли у
жовтні 1956 р. відкрився VIII пленум ЦК ПОРП, який мав вирішити кадрове питання, до
польської столиці несподівано прилетів М.С.Хрущов у супроводі кількох членів Політбюро
ЦК КПРС та командувача Об’єднаними збройними силами Варшавського Договору маршала
І.С.Конєва. Тоді ж радянські війська, дислоковані у Силезїї, під приводом осінніх маневрів
вирушили у напрямі Варшави, а кораблі ВМФ СРСР стали на рейді Ґданська. За наказом
міністра оборони Польщі К.Рокосовського до Варшави були стягнуті і деякі частини Війська
Польського.

Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух до
столиці радянських військ викликали хвилю масових демонстрацій і мітингів під анти-
радянськими гаслами. Варшавська партійна організація, що підтримувала Гомулку, провела
мобілізацію робітників, у розпорядження яких було виділено 800 одиниць стрілецької зброї.
Разом з підрозділами міліції робітничі загони зайняли стратегічно важливі об’єкти Варшави.
Водночас командувачі ВПС і ВМФ віддали накази підпорядкованим їм підрозділам в разі
необхідності відкривати вогонь по радянських військах. Польща збиралася захищати свій
суверенітет.

У такій нервовій обстановці протягом доби проходили радянсько-польські переговори.
В.Гомулці, що не ставив під сумнів вірність союзу з СРСР і збереження керівної ролі партії,
вдалося розвіяти підозри радянської делегації. Отримавши запевнення, що ПОРП знайде в
собі сили для подолання кризи, а ПНР залишиться надійною ланкою Варшавського Договору,
Хрущов погодився вирішити низку проблем економічного характеру, які накопичились за
повоєнні роки в двосторонніх відносинах. Ситуація розрядилася, війська повернулися до місць
своєї дислокації.

Новий курс. Після від’їзду радянського керівництва продовжив роботу VIII пленум ЦК
ПОРП, який таємним голосуванням обрав В.Гомулку першим секретарем. У своєму виступі
на пленумі він запропонував план реформ, що ґрунтувався на концепції “польського шляху до
соціалізму”. У його основі лежала відмова від сталінських методів керівництва, врахування
національних особливостей у процесі побудови суспільства соціальної справедливості,
орієнтація на співіснування державного, кооперативного і приватного секторів в економіці,
співробітництво з католицькою церквою, повага національних цінностей. У прийнятій
жовтневим пленумом 1956 р. резолюції засуджувалися “віджилі доктрини і схеми”,
проголошувалася свобода критики всередині партії, підтримувалась ініціатива робітничих
колективів щодо створення на підприємствах органів робітничого самоврядування,
вказувалося на необхідність підвищення ролі сейму як вищого законодавчого органу країни. У
галузі аграрної політики був проголошений курс на зміцнення “здорових” кооперативів і
розпуск тих, які компрометують ідею виробничої кооперації, при одночасній підтримці
індивідуальних селянських господарств. Рішуче виступивши за рівноправність польсько-
радянських стосунків, Гомулка зумів нейтралізувати антикомуністичні настрої в Польщі, що
погрожували обернутися потужним соціальним вибухом.

Стабілізації політичного становища в країні сприяла нормалізація стосунків між державою
та церквою. Звільнений 28 жовтня з місця інтернування кардинал С.Вишинський з розумінням
поставився до намагання влади знайти вихід з кризи, закликавши до громадського миру.
Спільна комісія уряду і єпископату до кінця року розробила нову угоду, яка скасувала
обмеження діяльності церкви.

У рамках проголошеного “нового курсу” була здійснена низка реформ: дещо
децентралізовано управління економікою, обмежено повноваження та скорочено штати
служби безпеки, пом’якшено цензуру, розширено межі творчої свободи в галузі культури.
Відбулося оновлення партійно-державного апарату, хоча багато сталіністів залишилися на
своїх місцях. До вищих органів законодавчої влади і державного управління вводилися
представники не тільки комуністичної, а й інших партій. Із зміною кадрового складу органів
юстиції почалася ще одна хвиля реабілітації політичних в’язнів. Була проведена чистка в армії
та інших силових структурах, звідки усунули всіх радянських генералів і офіцерів. На пост
528
міністра оборони сейм затвердив генерала М.Спихальського. Ухвалений того ж місяця закон
про робітничі ради на підприємствах мав поєднати принцип державної власності і
централізованого планування з робітничим самоврядуванням. Певною мірою була пом’як-
шена політика в національному питанні: власті дозволили створення Українського
Громадсько-Культурного Товариства. Українці отримали можливість видавати свої газети,
навчати дітей в школі рідній мові, розвивати художню самодіяльність і навіть (в
індивідуальному порядку) повертатися на землю батьків, не порушуючи прав осадників.

У практику політичного життя увійшло також проведення спільних нарад і засідань
керівних органів політичних партій. ЦК ПОРП і Головний комітет ОСП 9 січня 1957 р.
ухвалили спільні Директиви, які визначили основні напрямки політики щодо села і сільського
господарства. Вони передбачали звільнення селянських господарств розміром до 2 га від
обов’язкових поставок зерна і картоплі, суттєве скорочення норм поставок зерна і м’яса,
підвищення на 100% заготівельних цін на зернові культури. Одночасно з цим йшов стрімкий
розпад виробничих кооперативів, внаслідок чого до весни 1957 р. їхня кількість скоротилася з
10203 до 1812 (1,4% сільськогосподарських угідь). Колгоспна система зазнала повного краху.
Паралельно за участю ДП була розроблена політика, яка забезпечувала розвиток дрібного
виробництва і приватної роздрібної торгівлі.

Свого роду плебісцитом довіри новому керівництву ПОРП стали вибори до сейму 20 січня
1957 р., в ході яких допускалося висунення альтернативних кандидатів. За список ФЄН
проголосувало 78,4% виборців. Значно зросла законодавча функція сейму, в 1957-1961 рр.
парламент прийняв 174 закони. Затверджений в липні 1957 р. перший п’ятирічний план на
1956-1960 рр., передбачав деяке підвищення реальних прибутків трудящих, перерозподіл
інвестицій на користь сільського господарства і легкої промисловості.

Реставрація адміністративно-бюрократичної моделі. Проте запеклий опір догматичних
сил всередині ПОРП і небажання її керівництва надто далеко просуватися шляхом реформ
призвели до поступового відновлення позицій ПОРП у державі. Під стягом боротьби з
“ревізіонізмом” почалося переслідування інакомислення, яке увінчалось закриттям восени
1957 р. тижневика “Попросту”, ліквідацією дискусійних клубів, придушенням студентських і
робітничих виступів. Директивні документи зобов’язували членів ПОРП “рішуче протистояти
націоналістичному розумінню гасла суверенітету, протиставленого міжнародній солідарності
соціалістичних країн і польсько-радянському союзові”. Все це відштовхнуло від партії значну
частину вчених, діячів літератури і мистецтва, викладачів вищих шкіл.

Розроблена Економічною Радою концепція комплексної економічної реформи, що
передбачала збільшення самостійності підприємств при збереженні центрального планування,
була відхилена керівництвом партії і держави. ІП-й з’їзд ПОРП (березень 1959 р.) повернувся
до практики пріоритетного фінансування важкої індустрії. Незважаючи на всі заклики до
інтенсифікації, народне господарство розвивалося екстенсивно. За роки другої (1961-1965) і
третьої (1966-1970) п’ятирічок було збудовано близько 600 і повністю реконструйовано 150
великих підприємств. Однак потужний виробничий потенціал, створюваний на базі радян-
ської техніки та технології, був морально застарілим, а його продукція - неконкурентно-
здатною на зовнішніх ринках.

Глибокі зрушення відбулися у соціальній структурі суспільства. Чисельність робітництва
зросла до 6,8 млн. осіб; посилилася його концентрація на великих промислових
підприємствах, піднявся рівень освіти і професійної підготовки; швидко зростала й кількість
спеціалістів з вищою освітою - 2,6 млн. у 1970 р. Певні досягнення у сфері економіки не
знайшли належного відображення в зростанні добробуту населення. У 1961-1970 рр. реальна
заробітна плата в суспільному секторі виросла лише на 19%. Усе це сприяло назріванню кризи
у стосунках ПОРП з інтелігенцією та робітниками, які найбільш відчутно реагували на
розбіжності між проголошуваними соціалістичними гаслами і буденною реальністю.

Суспільно-політичні конфлікти. Після стабілізації режиму відновилася напруга і у
відносинах держави з католицькою церквою. Попри угоду 1956 р., знову посилився адміні-
стративний та податковий тиск на духовенство. Викладання релігії в школах з липня 1961 р.
припинилося. Почастішали випадки карного переслідування священиків за стандартним
звинуваченням в порушенні закону про відокремлення церкви від держави, а також спроби
закриття монастирів, костелів та духовних семінарій.

Відносини світської влади і церкви особливо загострилися в листопаді 1965 р., коли 36
польських єпископів, які брали участь у роботі Другого Ватіканського собору, звернулися з
посланням до єпископів ФРН про взаємне “всепрощення” за жертви Другої світової війни,
закликавши до припинення “холодної війни” і початку діалогу. Цей акт був розцінений як
втручання костелу в компетенцію держави. З метою його “покарання” уряд наступного року
не дозволив великі міжнародні урочистості з нагоди 1000-річчя хрещення Польщі,
відмовивши у візиті до Польщі папі Павлові IV та іншим ієрархам католицької церкви.

Конфліктна ситуація склалася і в стосунках між властями та частиною творчої інтелігенції,
яка виражала невдоволення відхиленням від лінії VIII пленуму ЦК ПОРП. В умовах наступу
на залишки демократичних свобод 14 березня 1964 р. 34-и письменника і науковця надіслали
прем’єр-міністрові Ю.Циранкевичу листа, в якому зажадали змін у культурній політиці “в дусі
прав, гарантованих Конституцією”. Ці вимоги підтримали понад тисяча студентів Варшав-
ського університету, які зібралися на мітинг 14 квітня. Під враженням цих подій молоді
викладачі К.Модзалєвський та Я.Куронь розробили Програмний маніфест, де
наголошувалося, що економіка Польщі та інших соціалістичних країн, перебуває в стані
кризи, яка є наслідком панування “партійно-державної еліти”, що експлуатує робітничий клас.
За публікацію цього документу обидва автори були виключені з партії, а в березні 1965 р.
заарештовані за виступ з “Відкритим листом” до членів ПОРП та організації Спілки
Соціалістичної Молоді при Варшавському університеті, де повторили основні положення
маніфесту. Засуджені до 3-річного ув’язнення, вони були достроково звільнені 1967 р.,
Чергове загострення близькосхідної кризи і реакція на неї частини польського суспільства
були використані В.Гомулкою для заяви про існування в країні сіоністської “п’ятої колони”,
що посилило антисемітський й антиінтелігентський синдром у суспільстві.

Конфлікт з інтелігенцією та студентською молоддю, які висловлювали невдоволення
авторитарними методами управління В.Гомулки, досяг апогею 1968 р. Приводом для масових
виступів стала заборона в столичному театрі “Народови” інсценізації твору А.Міцкевича
“Дзяди”, мотиви якого сприймалися глядачами як натяк на сучасну Польщу та її підлегле
становище щодо СРСР. У відповідь на таке рішення ЗО січня опозиційно налаштовані кола
творчої інтелігенції та студентів організували похід від театру до пам’ятника А.Міцкевичу під
гаслами “Вимагаємо подальших вистав”, “Хочемо правди Міцкевича”, “Хочемо свободи без
цензури”. Демонстрантів розігнали силою, а 35 осіб були затримані. На знак протесту
Варшавське відділення Спілки Польських Письменників, посилаючися на “відлигу” у Празі,
28 лютого ухвалило резолюцію з вимогою припинити переслідування польської культури.
Група відомих літераторів (Є.Анджеєвський, Л.Колаковський, А.Слонімський та ін.)
скерували листа ректорові Варшавського університету на захист студентів А.Міхніка і
Г.Шляйфера, виключених за організацію січневої маніфестації.

8 березня у Варшавському університеті відбувся грандіозний мітинг, який схвалив-
резолюцію проти заборони “Дзядів” і на підтримку рішення зборів Варшавського відділення
Спілки Польських Письменників. Загостренню конфлікту сприяло введення сил правопорядку
на територію університету, що означало порушення принципу його автономії. Хоча мітинг
був розігнаний загонами дружинників і міліції, ці події започаткували хвилю студентських
страйків по всій країні. З другої половини березня студенти усе частіше стали висувати
політичні вимоги; на плакатах демонстрантів з’явилися написи “Браво, чехи!”. До студентів
приєдналися старшокласники, чимало професорів, викладачів вузів, творчі спілки, єпископат,
парламентська група “Знак” і навіть частина державної адміністрації.

Властям вдалося до 8 квітня придушити студентські виступи. Було затримано 2730 осіб,
688 потрапили під слідство, 360 засудили, багатьох звільнили з роботи або відрахували з
університетів, направивши на “перевиховання” до армії. Вбачаючи причину конфлікту в діях
опозиційних сил, партійне керівництво проголосило війну “ревізіонізму та сіонізму”. Широко
використовуючи той факт, що серед учасників березневих подій було чимало євреїв, преса
розгорнула антисемітську кампанію. Її метою була дискредитація студентського руху в очах
поляків, а також усунення від справ “старої гвардії”, чистка партійно-державного апарату від
прихильників реформ. Тільки в столиці з керівних посад було знято 483 особи, переважно
єврейського походження, в тому числі 365 працівників міністерств та відомств. Водночас
терміново був змінений закон про вишу школу, який скасував її автономію. Антисемітська
спрямованість внутрішньопартійних чисток 1968-1969 рр. потягла за собою еміграцію до 20
тис. євреїв, що завдало Польщі великої моральної шкоди в очах світової громадської думки.
Не меншою шкодою для її міжнародних позицій стала участь Війська Польського у
придушенні “Празької весни” 1968 р.

Тим часом народне господарство в 1968-1970 рр. перебувало у стані стагнації. Відбувся
спад сільськогосподарського виробництва через недостатню матеріальну зацікавленість селян.
Незадоволення результатами розвитку економіки та своїм матеріальним становищем
висловлювали широкі верстви населення, у тому числі робітники. При визнанні на словах
провідної ролі останніх у суспільстві, їхні інтереси не знаходили гідного місця у соціально-
економічній політиці ПОРП.

Всередині ПОРП розгорнулася боротьба між “партизанами” (колишніми учасниками
лівого крила Руху Опору) на чопі з міністром внутрішніх справ М.Мочаром, що спекулювали
на гаслах “національної єдності”, роздмухуючи антисемітські настрої певної частини
суспільства, і “силезцями”-технократами, які групувалися навколо Е.Ґерека, першого секре-
таря воєводського комітету ПОРП у Катовіце. Авторитет В.Гомулки танув з кожним місяцем.
Не врятувало його навіть здійснення історичного акту - підписання 7 грудня 1970 р. договору
з ФРН, в якому було зафіксоване визнання обома сторонами теріторіально-політичних реалій,
що склалися у Європі після Другої світової війни.

Безпосереднім поштовхом до виступу робітників стало рішення уряду про підвищення цін
(в середньому на 30%) на продовольство і товари першої необхідно^ гі. Про це було
оголошено 12 грудня, за два тижні до Різдва, коли поляки традиційно роблять великі закупки.
Робітники відповіли бурхливими стихійними демонстраціями і страйками, які 14-19 грудня
охопили Ґданськ, Ґдиню, Щецин, Ельблонг і Слупськ, загрожуючи перекинутись на інші
регіони країни. У деяких містах мали місце підпали і штурм будинків воєводських комітетів
ПОРП, рад профспілок та інших адміністративних об’єктів. На засіданні Політбюро 15 грудня
Гомулка оцінив події у містах Балтійського узбережжя як виступи контрреволюційного
характеру і віддав розпорядження про застосування зброї проти страйкуючих. У результаті
зіткнень з підрозділами міліції та армії загинули 44 особи (в т.ч. 600 з боку сил правопорядку),
2980 осіб було заарештовано. Хоча на цей раз обійшлися без судових процесів, багатьох
“зачинщиків”, серед яких і 27-річного електрика Лєха Валенсу, звільнили з роботи.

Ці трагічні події, що були наслідком поступового повернення до сталінської моделі
соціалізму, стали підставою для зміни партійного керівництва. В.Гомулка та кілька його
найближчих соратників 20 грудня подали у відставку, а першим секретарем ЦК ПОРП був
обраний Едвард Ґерек. На посаді прем’єр-міністра сейм затвердив П.Ярошевича.

Десятиліття Е.Ґерека. Нове керівництво країни офіційно визнало законність протесту
робітничого класу і звернулося до нього із закликом про допомогу у справі виходу країни з
кризи. Зняти соціальну напругу і призупинити страйки в Щецині і Лодзі вдалося лише після
скасування рішення про підвищення цін. Лютневий пленум ЦК ПОРП 1971 р. провів кадрові
зміни в керівництві партії і сформулював нову концепцію прискореного соціально-
економічного розвитку, яка потім була затверджена У1-м з’їздом ПОРП (грудень 1971 р.).
Головною метою проголошувалося систематичне поліпшення побутових, соціальних і куль-
турних умов життя суспільства. Було висунуте гасло створення “нової Польщі”, в якій кожний
поляк отримає малолітражний автомобіль, а кожна родина - квартиру. Авторитету Е.Ґерека
сприяло повернення католицькій церкві близько 7 тис. культових та інших споруд,
конфіскованих після війни державою, дозвіл польським громадянам на вільний виїзд до інших
країн, спроби ведення діалогу з трудящими.

1970-ті роки були в історії ПНР помітним десятиліттям (особливо перша їх половина) і за
динамікою економічного розвитку, і за темпами зростання рівня життя населення. За 1971-
1980 рр. Польща зуміла подвоїти свій промисловий потенціал, національний прибуток
піднести на 72%, а зарплата робітників та службовців зросла в 1,5 рази. Помітно поліпшилася
комфортабельність побуту поляків: за десятиліття кількість холодильників у населення
збільшилась у 3,6 рази, телевізорів - 1,9, легкових автомобілів -4 рази.

Секрет успіхів полягав у збереженні протягом десятиліття стабільних цін за рахунок
швидкого зростання бюджетних дотацій: з 17 млрд. у 1971 р. до 170 млрд. у 1980 р. Це
означало, що до кожних 100 злотих, витрачених населенням у 1980 р., тільки на продукти
харчування, з держбюджету дотувалося 43 злотих. По друге, за 1971-1980 рр. Польща
отримувала від СРСР дешеву сировину та паливо, а від країн Заходу - 39 млрд. доларів
кредитів, що дозволило провести закупівлю відносно нової техніки, технологій, товарів
широкого вжитку, а також зерна і кормів. Але “друга індустріалізація” мала й негативні
сторони. Під імпортне обладнання і машини часто не знаходилось потрібної виробничої бази,
було впроваджено лише близько 80% придбаних ліцензій. Повний цикл їх освоєння становив
5-8 років, а за такий час побудовані об’єкти морально старіли. Проекти швидкого
нарощування експорту польських промислових виробів на західні ринки зазнали фіаско.

Негативно позначилася на народному господарстві ПНР і світова економічна криза 1974-
1975 рр. Ціни на товари, що надходили з Заходу, істотно зросли, різко подорожчали взяті у
зарубіжних банків кредити, які все частіше мали не інвестиційний, а товарний характер.
Значно збільшився дефіцит платіжного балансу, виникла велика зовнішня заборгованість. Уже
1975 р. вона становила 12,1 млрд. доларів, а 1980 р. - 24 млрд. Як наслідок спостерігалося
зростання негативних явищ: починаючи з 1975 р., йшло безперервне зниження темпів
промислового і сільськогосподарського виробництва, а в 1979 р. вперше в історії ПНР
національний прибуток скоротився на 2%. Оскільки грошова маса перевищувала пропозицію
товарів, один за одним почали виникати “тютюнові”, “м’ясні” та інші дефіцити. Все це
викликало зростання інфляції, створюючи грунт для корупції та спекуляції. Економічна
політика ПОРП, що передбачала одночасно швидку модернізацію виробництва і стрімке
зростання рівня життя населення, на кінець 70-х рр. провалилась. Головна причина кризи
польської економіки полягала у вадах системи господарського управління, заснованих на
командно-адміністративних методах.

З середини 1970-х років кризові явища поширились і на сферу влади. У ПОРП були
заблоковані механізми внутрішньої критики, послабився контроль за діяльністю партійного і
господарського апарату. Проведення 1972-1975 рр. адміністративно-територіальної реформи,
532
наслідком якої було збільшення кількості воєводств з 17 до 49, призвело до посилення
централізації управління. Була забута обіцянка Е.Ґерека про те, що виборні посади можна
обіймати не більше двох термінів. Знову порушувався принцип колективного керівництва; як і
раніше принижувалася роль парламенту. Суспільно-політичне життя країни стало набувати
театралізовано-парадного, формального характеру. Офіційна пропаганда перетворилася на
“пропаганду успіхів”. Спробою видати бажане за дійсне стала теза про “морально-політичну
єдність” народу і перехід країни до стану розвинутого соціалізму, сформульована VII з’їздом
ПОРП у грудні 1975 р. Тоді ж партійне керівництво ухвалило рішення доповнити
Конституцію статтями, що декларували керівну роль ПОРП та орієнтацію у зовнішній
політиці на СРСР. Ці пропозиції викликали протести з боку інтелігенції, що набули форми
колективних листів у вищі державні і партійні органи з їх паралельною публікацією в
незалежних виданнях. Однак 10 лютого 1976 р. сейм затвердив поправки до Конституції, яка
проголошувала, що “Польська Народна Республіка є соціалістичною державою”, а ПОРП -
“керівною політичною силою суспільства в будівництві соціалізму”.

Народження політичної опозиції. Безпосереднім наслідком акцій протесту і небажання
властей рахуватися з громадською думкою стала консолідація раніше розрізнених
дисидентських груп, а також їх зближення з єпископатом, який засудив поправки до
Конституції і вперше відкрито заявив про свою переорієнтацію на захист прав людини.

Процес консолідації легальної політичної опозиції в країні був прискорений червневими
подіями 1976 р. Приводом для масових виступів робітників стало рішення уряду підняти з
26 червня ціни на основні продукти харчування. Люди знову відчули себе ошуканими: у 10 із
49 воєводств мали місце страйки і мітинги, а в трьох містах відбулися вуличні демонстрації.
Найбільш масові виступи мали місце 25 червня на тракторному заводі “Урсус” в Радомі і
нафтохімічному комбінаті у Плоцьку. Заворушення в Радомі, де страйк підтримало майже все
населення міста, призвели до захоплення і спалення воєводського комітету ПОРП, до погрому
і пограбування магазинів, сутичок з частинами МВС. У підсумку підвищення цін скасували,
але активних учасників виступів піддали репресіям. Судово-адміністративні заходи були
здійснені щодо 1166 чол. Декотрі з них були засуджені на 5-10 років ув’язнення, решта
позбулася роботи.

Ці події стали поштовхом до створення у липні 1976 р. за ініціативою Я.Куроня,
А.Мацяревича і проф. Я.ЮШипського Комітету Захисту Робітників (польська абревіатура -
КОР), який об’єднав кілька десятків інтелектуалів. Спершу мова йшла про збір коштів для
надання матеріальної допомоги переслідуваним робітникам та їхнім сім’ям, а також
мобілізацію громадської думки на захист їхніх прав. Невдовзі діяльність КОР набула
наступального характеру. “Корівцям” вдалося добитися значних успіхів, до яких слід віднести
не тільки ліквідацію атмосфери страху в робітничому середовищі, а й прийняте в лютому
1977 р. під їхнім тиском рішення Ради Міністрів про умовне звільнення учасників червневих
подій.

Добившись амністії, КОР формально виконав своє завдання і у вересні 1977 р. був
перетворений у Комітет Громадського Самозахисту (польська абревіатура - КОС),
оголосивши своєю метою боротьбу з політичними репресіями і дискримінацією, захист
громадських прав. Відмовившись від спроб демократизації тоталітарної системи, його члени
вирішили добиватися бажаних змін шляхом формування “альтернативного суспільства” поза
сферою панування ПОРП. КОС-КОР почав активно проводити пропагандистсько-
інформаційну діяльність, організувавши “друге коло обігу літератури”, тобто поширення
забороненого “самвидаву” і “тамвидаву” авторів, що мешкали у Польщі чи письменників і
публіцистів-еміґрантів. Створюється нелегальне видавництво “Нова”, яке до літа 1980 р.
видало низку політичних декларацій та відозв, майже 100 назв книг і брошур. У 1977-1980 рр.
виходило також близько 30-ти підпільних періодичних видань, зокрема, громадсько-політичні
та художні журнали “Запис”, “Пульс”, “Індекс”, “Глос”. Та найбільшої популярності серед них
набув двотижневик “Роботнік”, наклад якого сягав 40 тис. примірників. Основна ідея,
пропагована серед робітників, належала Я.Куроню: “Не паліть партійні комітети, засновуйте
власні”.

У другій половині 70-х років виникло ще кілька організацій політичної опозиції: група
“Рух на захист прав людини і громадянина” (РОПЧіО) на чолі з істориком і публіцистом
Л.Мочульським, за підтримки якої у травні 1977 р. в Краківському університеті був створений
Студентський Комітет Солідарності (СКС). Невдовзі мережею СКС були охоплені вищі
навчальні заклади Варшави, Познані, Вроцлава, Щецина і Ґданська. З жовтня 1977 р. за
пропозицією проф. С.Амстердамського почав діяти “летючий університет”, який організував
на приватних квартирах і в костелах читання лекцій з метою протидії фальсифікації та
дезінформації в державній системі освіти. Патронат над “летючим університетом”
здійснювало Товариство Наукових Курсів, яке об’єднувало незалежних учених. Творцями
майбутніх програм були історик Б.Ґеремек і публіцист Т.Мазовецький. У вересні 1979 р. було
повідомлено про створення Конфедерації Незалежної Польщі (КНП), яка проголосила себе
політичною партією. Її лідер Л.Мочульский вбачав ідеал державного ладу у режимі довоєнної
Речі Посполитої, не приховуючи своєї головної мети - побудови суверенної Польщі,
звільненої від радянського диктату і комуністичної диктатури. З’явилися й перші вогнища
організованого опору владі у робітничому середовищі. З допомогою КОС-КОР були створені
три комітети вільних профспілок (в Катовіце, Ґданську, Щецині). Своєю метою вони
проголосили захист економічних, правових і гуманітарних інтересів трудящих, організувавши
кілька страйків і демонстрацій пам’яті розстріляних у грудні 1970 р. робітників. На середину
1980 р. по всій країні налічувалося близько 40 опозиційних угрупувань, кількість їх активних
учасників перевищувала 15 тис. осіб, але своєю діяльністю вони відновили структури
громадянського суспільства.

Особливе значення для подальшого розвитку мало обрання в жовтні 1978 р. покровителя
опозиційного руху краківського кардинала Кароля Войтили папою Римським, котрий взяв
ім’я Іоанна-Павла II. Його тріумфальний візит на батьківщину в червні 1979 р. сприяв
консолідації незалежного від держави суспільства і усвідомленню ним своєї сили.

VIII з’їзд ПОРП, що проходив у лютому 1980 р. в атмосфері зростаючого громадянського
невдоволення, виявися неспроможним критично оцінити стан справ і виробити програму
відвернення кризи.

Суспільно-політична криза 1980-1981 рр. Диспропорції в матеріальному виробництві,
падіння життєвого рівня населення внаслідок помилок, допущених у ході здійснення
економічної політики, привели Польщу до чергової економічної і політичної кризи.
Безпосереднім поштовхом, що викликав потужну хвилю страйків, стало рішення уряду
підвищити з 1 липня 1980 р. ціни на м’ясні продукти. Страйки, які мали спочатку економічний
характер, охопили в липні 81 тис. осіб і 137 підприємств Варшави, Любліна, Ґданська, Лодзі,
Каліша та інших міст. Вимоги робітників стосувалися перш за все питань зарплати, побутових
умов, ліквідації соціальної несправедливості, поліпшення постачання. У серпні страйками
були охоплені вже 750 підприємств на території всіх 49 воєводств, а кількість страйкуючих
склала близько 750 тис. Для наступних подій вирішальне значення мав страйк на ґданській
корабельні, яким керував страйковий комітет на чолі з діячем нелегальних Вільних
Профспілок Узбережжя електриком Л.Валенсою. Страйк спалахнув 14 серпня, а в наступні
дні поширився на інші підприємства міста і всього Балтійського узбережжя - Ґдиню, Сопот,
Ельблонґ, Щецин. Стрімко зростала кількість страйкових комітетів, діяльність яких у Ґданську
почав координувати Міжзаводський Страйковий Комітет (МСК) під керівництвом
Л.Валенси. Припинивши усі переговори на локальному рівні, 18 серпня МКС висунув
державним властям загальний перелік з 21-ої вимоги. Першою з-поміж них зазначалося право
створити незалежні від ПОРП і адміністрації вільні профспілки. Політичний характер мала й
більшість інших вимог МСК: гарантія права на страйк, дотримання конституційних норм
свободи слова і публікацій, припинення репресій щодо нелегальних видавництв, забезпечення
доступу до засобів масової інформації, звільнення всіх політичних в’язнів тощо.

Переговори між урядовими делегаціями і страйковими комітетами завершилися підпи-
санням угод в Щецині (ЗО серпня), Ґданську (31 серпня) і Ястшембі (3 вересня). Фактично всі
основні вимоги страйкарів були задоволені, в тому числі й пункт про реєстрацію незалежних
вільних профспілок. Успіху страйку сприяла діяльність комісій експертів при Ґданському
МСК, до яких увійшли представники клубів католицької інтелігенції на чолі з Т.Мазовецьким,
діячі КОС-КОР, якими керували Я.Куронь і Б.Ґеремек та група професора Р.Кукловича, що
презентувала інтереси єпископату. Вони вчинили вирішальний вплив на формування
політичних вимог ґданських страйкарів, узявши на себе функції політичних радників МСК.

Тим часом серпневий пленум ЦК ПОРП здійснив низку персональних перестановок на
вищому рівні, висунувши на посаду прем’єр-міністра Ю.Піньковського, а наступний пленум
(вересень 1980 р.) прийняв відставку Е.Ґерека. Новим першим секретарем був обраний
Станіслав Каня. Пленум оголосив курс на соціалістичне оновлення, підкресливши
необхідність підготовки ІХ-го надзвичайного з’їзду партії. Та всупереч очікуванням напруга
не спала. У першій половині вересня страйки охопили понад 350 тис. осіб. 17 вересня,
зібравшись у Ґданську, представники міжзаводських страйкових комітетів ухвалили рішення
про створення Незалежної Самоврядної Профспілки (НСПС) “Солідарність”. Головою її
керівного органу - Всепольської Узгоджувальної Комісп (ВУК) - був обраний Л.Валенса. На
відміну від офіційних профспілок, НСПС будувалася за регіональною, а не галузевою
ознакою. Ця профспілка одразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним рухом.
Через рік після створення її лави зросли до 9,5 млн. осіб. Більшість опозиційних груп другої
половини 70-х рр. влилися до “Солідарності”.

Під тиском страйкових хвиль Ю.Піньковському довелося піти у відставку, а на посаді
прем’єр-міністра 11 лютого 1981 р. сейм затвердив генерала Войцєха Ярузельського, який
зберіг за собою й посаду міністра оборони. Новий прем’єр звернувся до “Солідарності” з
пропозицією надати уряду 90 днів, вільних від страйків, щоб можна було спокійно взятися за
вирішенням наболілих проблем польської економіки.

Квітень-червень 1981 р. принесли зовнішню стабільність у суспільно-політичне життя.
Локальні страйки і приватні конфлікти відійшли на задній план перед обличчям погіршення
економічної ситуації. У квітні довелося запровадити картки на основні продукти харчування.
У цей час намітився певний діалог керівництва “Солідарності” з урядом, який в основному
здійснювався на рівні заступника голови Ради Міністрів Мєчислава Раковського. Для
внутрішньопартійного життя характерними стали два процеси - вихід з ПОРП її членів і
створення “горизонтальних структур”, які вимагали радикального оновлення партії і
термінового скликання надзвичайного з’їзду. На другому полюсі консолідувалися
консервативні сили “партійних форумів і клубів”, які з травня 1981 р. видавали щотижневик
“Жечівістосць” (“Дійсність”). їх відверто підтримувало керівництво КПРС.

У такій непростій ситуації у липні 1981 р. у Варшаві пройшов IX Надзвичайний з’їзд
ПОРП. За даними мандатної комісії, 56% делегатів з’їзду стояли на обліку в профоб’єднанні
'‘Солідарність”. З’їзд санкціонував концепцію, суть якої полягала у збереженні керівної ролі
партії при одночасному визнанні автономії інших суспільних сил - передусім профспілок.
Делегати висловилися за головні принципи економічної реформи, що ґрунтувалася на
самостійності, самофінансуванні і самоврядуванні підприємств. Хоча керівництво партії було
значною мірою оновлене - при таємному голосуванні 7/8 старого складу ЦК ПОРП було
змушене залишити свої посади - з’їзд не поклав краю кризі партії.

З альтернативною програмою “самоврядної демократичної Речі Посполитої”, яка має
прийти на зміну централізованій державі тоталітарного типу, виступив 1-й з’їзд
“Солідарності”, що проходив у Ґданську у вересні-жовтні 1981 р. У сфері економіки
передбачалось усунути командно-адміністративну систему керівництва господарським
життям шляхом відокремлення органів господарської адміністрації від політичної влади.
Основу економічної системи повинні були скласти підприємства, керовані робітничими
радами і директорами, обраними на конкурсній основі. Демократизм самоврядної республіки
гарантувався світоглядним, соціальним, політичним і культурним плюралізмом.

Правляча коаліція сприйняла рішення з’їзду як однобічний відхід від угод, прийнятих у
Гданську, Щецині і Ястшембі. Переговори конфліктуючих сторін, що почалися невдовзі після
з’їзду, зірвались, відновилися страйки з вимогою запобігти різкому падінню життєвого рівня.
Виникла реальна загроза втрати контролю за перебігом подій як з боку влади, так і
“Солідарності”, а також католицької церкви, що закликала до поміркованості й стриманості.
В.Ярузельський, якого жовтневий пленум ЦК ПОРП обрав першим секретарем замість
С.Кані, зробив останню спробу розв’язати конфлікт політичними засобами. На зустрічі з
новим примасом католицької церкви Ю.Ґлемпом і лідером “Солідарності” Л.Валенсою 4
листопада обговорювались можливості створення Фронту Національної Злагоди з метою
діалогу і консультацій між політичними й громадськими силами, що стояли на позиціях
визнання Конституції. Проте ця спроба успіху не мала, так само як і переговори уряду з
делегацією “Солідарності” 17 листопада, оскільки платформа останньої мала ультимативний
характер.

Такий розвиток подій надзвичайно стурбував керівництво Радянського Союзу. Крім
політичного і військового тиску (навчання “Союз-81” і “Захід” на території Польщі і Білорусі),
СРСР вдався до заходів економічного шантажу. На початку грудня Москва оголосила, що в
1982 р. Польща отримає тільки 4,1 млн т нафти, замість передбачуваних 13,1 млн., а поставки
інших видів сировини будуть зменшені на 3/4. Керівники ПНР усвідомлювали, що це
означало крах польської економіки. Але ще більшими жертвами могла обернутися інтервенція
радянської армії, яка не виключалася, хоча в умовах війни в Афганістані була вкрай
небажаною для Кремля. Тому брежнєвське керівництво СРСР підштовхувало
В.Ярузельського до рішучих дій у боротьбі з опозицією.

Події досягли кульмінації з початком зими, коли 3 грудня в Радомі відбулося розширене
засідання керівництва “Солідарності”, яке розробило курс на пряме протиборство з метою
захоплення влади. 11-12 грудня “радомська позиція” була схвалена ВУК “Солідарності”, яка
прийняла рішення розпочати підготовку загального референдуму “Про форми і принципи
здійснення влади” та “Про вибори до представницьких органів різних ступенів”.
Випереджаючи небажаний розвиток подій, у ніч на 13 грудня 1981 р. Державна Рада ПНР
прийняла рішення про запровадження на всій території Польщі воєнного стану. Всю повноту
влади взяла на себе Військова Рада Національного Порятунку під керівництвом
В.Ярузельського, до якої увійшли 22 Генерала та офіцера. Фактично відбувся державний
переворот, оскільки про цей крок не були заздалегідь попереджені ні парламентарі, ні члени
уряду, ні навіть члени Політбюро ЦК ПОРП.

Від “воєнного стану” до “круглого столу”. Згідно з декретом Держради від 12 грудня
1981 р., повсюдно запроваджувалася комендантська година, у великі індустріальні центри
вводилися військові частини для патрулювання, армія взяла під контроль усі важливі установи
і підприємства, засоби масової інформації і телефонно-телеграфну мережу; суттєвим
обмеженням підлягали громадянські права і свободи населення, діяльність громадських
536
Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією
організацій (за винятком політичних партій урядової коаліції) тимчасово або зовсім
призупинялася. До кінця року близько 6 тис. активістів “Солідарності” та опозиції, в тому
'числі Л.Валенса були інтерновані (згодом кількість інтернованих перевищила 10 тис. осіб).
ВРНП діяла через воєнних комісарів та уповноважених, що з’явилися в усіх міністерствах та
центральних відомствах, містах та на підприємствах.

Запровадження воєнного стану подавалося офіційною пропагандою як необхідний, хоча й
болісний засіб для порятунку країни від хаосу та економічної катастрофи. Подумки генерал
ВЯрузельський вважав це “меншим злом”, альтернативою інтервенції країн Варшавського
Договору і громадянській війні. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких
крайніх заходів. На шахті “Вуєк” в Силезїї 13-16 грудня 1981 р. в сутичках з армійськими
підрозділами загинули 9 гірників, десятки отримали поранення. Страйки мали місце і в інших
регіонах, але до Різдва вони скрізь були припинені силовими методами. 10 тис. осіб звільнили
з роботи, понад 33 тис. покарали адміністративним штрафом у розмірі місячної заробітної
плати, 1713 чол. було засуджено на строки від 1 до 5 років за акти опору властям.
“Солідарність” у жовтні 1982 р. була офіційно заборонена, проте зазнала відчутних втрат і
ПОРП, яку на знак протесту залишили понад 1 млн членів - практично вся інтелігенція і
робітнича молодь.

Члени керівництва “Солідарності”, що уникнули арешту, перейшли на нелегальний стан,
утворивши 22 квітня 1982 р. Тимчасову Загальнопольську Комісію "Солідарності”. У підпіллі
почалися гострі дискусії відносно вибору форм і методів подальшої діяльності. Я.Куронь
вбачав основне завдання в підготовці повстання, а З.Буяк - у створенні паралельних
громадських структур, які у потрібний момент зможуть взяти владу в свої руки. На цих же
позиціях стояв А.Міхнік, котрий розробив стратегію ненасильницького захисту. У програмних
документах “Підпільне товариство” (1982 р.) і “Солідарність” сьогодні” (1983 р.) основними
завданнями були визначені бойкот існуючих організацій та інститутів, створення на противагу
їм власних незалежних структур, а також боротьба за економічні інтереси трудящих, у тому
числі з допомогою страйків.

Незважаючи на репресії, “паралельне суспільство” швидко розвивалось, обростаючи
своїми “підпільними університетами”, театрами, відеотеками, незалежними виданнями.
У 1982-1983 рр. кількість назв нелегальних газет і журналів досягла 1300. За різними оцінками
у сфері їхнього впливу перебувало від 2 до 3 млн читачів. Проте відносно масовим і активним
підпіллям було лише до середини 1982 р., а потім стало слабшати, що сприяло спочатку
призупиненню (31 грудня 1982 р.), а потім повному скасуванню (21 липня 1983 р.) воєнного
стану. Після тріумфального візиту до Польщі папи Іоанна-Павла II у червні 1983 р. більшість
інтернованих було звільнено, включно з Л.Валенсою, якому восени того ж року була
присуджена Нобелівська премія миру. Проте в тюрмах залишалося близько 1 тис. політв’язнів,
засуджених за організацію нелегальних профспілок, підпільну видавничу діяльність або
поширення забороненої друкованої продукції.

Певна лібералізація режиму супроводжувалась економічною реформою, в основі якої
лежав відхід від принципів централізованого планування і директивних методів управління,
заміна їх фінансово-економічними механізмами (прибуток, податок, кредит тощо). З 1 січня
1982 р. підприємствам надавалась широка господарська самостійність у питаннях планування,
визначення номенклатури продукції,.самостійного виходу на зовнішні ринки. Була проведена
реформа ціноутворення, яка звелася до триступеневої системи цін: вільні, договірні й
державні.

Проте ні зовнішні, ні внутрішні умови для проведення реформ не були сприятливими.
Консервативне радянське керівництво з великою підозрою ставилося до курсу генерала
В.Ярузельського, а можливості допомоги з боку СРСР значно скоротилися внаслідок різкого
здешевлення світових цін на нафту. Захід у відповідь на запровадження воєнного стану
застосовував економічні санкції, втрати від яких склали близько 15 млрд. доларів, а також
запровадив дипломатичну блокаду. Важким тягарем на народному господарстві лежав
зовнішній борг: у 1987 р. він становив 39,2 млрд. доларів і 6,5 млрд. карбованців. Що ж до
внутрішніх умов, то тут давалася взнаки вузька соціальна база влади. Суспільство перебувало
в стані апатії і недовіри до вживаних урядом заходів, спрямованих на оздоровлення економіки,
адже непопулярні рішення призвели до зниження реальних доходів населення на 17% і
реальної заробітної плати на 25% при майже дворазовому зростанні вартості життя.

Істотно підірвало віру у здатність ПОРП вивести країну з кризи і добитися громадської
злагоди жорстоке вбивство 19 жовтня 1984 р. офіцерами спецпідрозділу МВС капелана
варшавської “Солідарності” ксьондза Єжи Попелушка. Цей випадок не був винятком: після
1981 р. органи держбезпеки і МВС фізично усунули щонайменше 88 осіб, але вбивство
духовного пастора опозиції, яке не вдалося замовчати, сколихнуло всю країну. Його
поховання 3 листопада перетворилося на потужну антиурядову маніфестацію.

В.Ярузельський використав інцидент як привід для послаблення своїх політичних
супротивників у керівництві країни, відправивши багатьох на пенсію і у відставку. Цьому
маневрові генерала сприяла зважена позиція, яку зайняли єпископат і керівні центри підпілля,
закликавши до спокою і недопущення провокацій. Перегрупування політичних сил в
правлячому таборі завершилося в листопаді 1985 р., коли Раду Міністрів очолив відомий
економіст, член Політбюро ЦК ПОРП З.Меснер, а В.Ярузельський був призначений Головою
Державної Ради ПНР. Х-й з’їзд ПОРП, що відбувся влітку 1986 р., підтвердив його
повноваження першого секретаря ЦК. З’їзд прийняв першу в історії ПОРП програму, яка
найближчою метою ставила завдання побудови соціалізму, визнавши тим самим, що його в
Польщі не було. Водночас було поставлене питання про перехід до другого етапу економічної
реформи з метою прискореного відновлення рівноваги в економіці.

Під впливом радянської перебудови у вересні 1986 р. були амністовані всі “некримінальні”
в’язні, в результаті чого на волю вийшли 225 найпомітніших діячів опозиції. Керівництво
“Солідарності” оцінило звільнення політв’язнів як необхідний, але недостатній крок для
початку діалогу з владою. Як попередні умови і першочергові завдання діалогу визначалися:
відновлення профспілкового плюралізму, перебудова економічної системи на ринкових
засадах і створення політичного клімату, який би дозволив здійснювати незалежну політичну
діяльність. Маніфестом політичних свобод став оприлюднений 31 травня 1987 р. документ,
що отримав назву "Конституція опозиції”.

Але так далеко влада йти не збиралася, запропонувавши утворити Консультативну Раду
при Голові Державної Ради, розглядаючи її як засіб “стерилізації” опозиції. Проте сподівання,
що до цього органу, позбавленого не лише політичної репрезентативності, але й будь-яких
повноважень, увійде частина поміркованих діячів “Солідарності”, не справдилися. Не
отримала необхідної громадської підтримки і винесена на референдум у жовтні 1987 р.
програма уряду З.Меснера, що вимагала від трудящих нових жертв задля виходу з кризи. Це
подвійне фіаско допомогло комуністам-реформістам усвідомити необхідність справжнього
діалогу з опозицією, до чого закликав і Л.Валенса, обраний 25 жовтня 1987 р. головою
Всепольської Виконавчої Комісії “Солідарності”.

Поштовхом до початку переговорів стали масові страйки навесні-влітку 1988 р.
Розпочавшися спонтанно, як реакція на чергове підвищення цін на продукти харчування і
комунальні послуги, вони досягли великого розмаху. Над країною нависла загроза повторення
подій 1980 р. У критичній ситуації В.Ярузельському та його прибічникам вдалося зламати
опір центрального партапарату, який вважав будь-які переговори з “Солідарністю” зрадою

???
ідей соціалізму. Липневий 1988 р. пленум ЦК ПОРП ухвалив рішення про необхідність і
можливість включення у політичну систему конструктивної опозиції.

У вересні 1988 р. новий кабінет міністрів очолив один з лідерів реформаторського крилі
ПОРП М.Раковський, який підтримав висловлену В.Ярузельським ідею скликанні
переговорів “круглого столу’ ” за участю “Солідарності”.

На “Круглому столі”, що проходив з 5 лютого по 6 квітня 1989 р. за участю представники
“Солідарності”, уряду, ПОРП, союзницьких партій, офіційних профспілок при посередництв
костелу, було досягнуто консенсусу щодо принципів майбутньої політичної та економічно
систем, які в процесі реформ мали прийти на зміну автократичній моделі. Основні політичні
сили країни домовилися, що процес змін відбуватиметься під їхнім спільним контролем і
матиме еволюційний, мирний характер, а всі головні рішення ухвалюватимуться шляхом
поступок і компромісів. Угода передбачала реформу політичної системи на наступних
принципах: політичний плюралізм, свобода слова, демократичний порядок формування
органів державної влади, незалежність судів, сильне територіальне самоврядування.
Найближчими заходами були визначені: реалізація принципу профспілкового і громадського
плюралізму - перш за все легалізація “Солідарності”, новий закон про громадські об’єднання,
початок реформи права і судової системи, розширення свободи слова. Основою
демократизації структур на всіх рівнях мав стати розподіл влади на законодавчу, виконавчу і
судову. Передбачалося введення нової палати парламенту - сенату і посади президента з
великими повноваженнями (як гаранта виконання угоди), а також збереження контролю за
конституційними перетвореннями з боку партійних реформаторів. ПОРП мала отримати на
дострокових виборах у сейм 38%, а разом з союзницькими партіями - ОСП і ДП - 65% місць.
На 35% мандатів депутатів сейму, що залишалися, і на 100% до сенату вибори
проголошувалися вільними.

Узгоджений за “Круглим столом” документ “Позиція з питання соціально-економічної
політики та системних реформ" містив концепцію соціально орієнтованої ринкової
економіки. Новий економічний порядок передбачав розвиток самоврядування трудових
колективів, вільне формування структури власності, розвиток ринкових стосунків і
конкуренції, ліквідацію залишків директивної системи і обмеження центрального планування
економічної політики держави. Ці рішення вважаються початком “оксамитовій революції” не
лише в Польщі, айв регіоні Центрально-Східної Європи.

4.	Чехословацька Соціалістична Республіка (1945-1989 рр.)

Між демократією і тоталітаризмом. Після закінчення Другої світової війни у Європі
Чехословацька Республіка була відновлена як незалежна демократична держава. Основним її
населенням були чехи і словаки. За рішенням Потсдамської конференції союзників понад 2
мільйони" німців були виселені звідти до Німеччини. Згідно з волею українського населення
Закарпаття,' воно було включене до складу радянської України, що підтвердив радянсько-
чехословацький договір від 29 червня 1945 р.

Після ліквідації у травні 1945 р. Чеської Національної Ради безпосереднє керівництво
чеськими землями взяв на*себе уряд ЧСР. У Словаччині існували свої органи влади: СНР і
Колегія Уповноважених. Розмежування їх повноважень було окреслене в угоді між урядом
республіки і СНР 2 червня 1945 р. Вона передбачала, що загальнодержавні декрети і
постанови будуть прийматися тільки за згодою СНР. Була встановлена т.зв. “асиметрична”
модель управління державою.

Виконуючи основні положення програми першого уряду Національного фронту, яка за
місцем її проголошення називалася Кошицькою, в країні було здійснено ряд політичних та
________________________Історія Центрально-Східної Європи___________________________
економічних реформ. Відмінено більшість законів часів Протекторату і Словацької
республіки, створені національні суди для покарання фашистів і колабораціоністів,
Національний фронт став координуючим органом діяльності політичних партій, рішення
якого було дійсним тільки при згоді кожної з них, усі профспілки ввійшли до єдиної
організації Революційний Профспілковий Рух; владу на місцях здійснювали обрані
національні комітети.

В економічній галузі на основі декретів президента від травня і червня 1945 р. була
здійснена конфіскація земель німців, угорців, колаборантів і розподіл її серед селян за
незначний викуп. Над важкою промисловістю і банками спочатку було встановлено
національне управління (держава призначала своїх керівників), а потім під тиском
профспілок 24 жовтня 1945 р. президент Е.Бенеш підписав 4-ри декрети про націоналізацію
ключових галузей промисловості, банків, страхових компаній. Було націоналізовано 3119
підприємств 27-ми галузей промисловості і вся банківсько-фінансова система. Хоча в руках
приватних власників залишалося близько 8,5 тисяч підприємств, у державному секторі вже
працювало 62% всіх зайнятих у промисловості. Основні завдання Кошицької програми були
виконані до весни 1946 р.

На 26 травня 1946 р. були призначені перші вибори до центральних та місцевих органів
влади. Кожна партія виступала з власною програмою і виборчим списком. Ліберальні партії
декларували свою відданість парламентській демократії, вимагали припинення подальших
реформ. Комуністи пропагували “чехословацький шлях” до соціалізму без диктатури
пролетаріату зі збереженням політичного плюралізму і багатоукладної економіки. Зміни, що
відбулися в суспільній свідомості під впливом перемог Радянського Союзу, особливо серед
робітників і незаможних селян, дали можливість комуністам здобути 38% голосів виборців
республіки. Разом із соціал-демократами, на чолі яких у той час стояли ліві діячі, комуністи
отримали в парламенті трохи більше половини мандатів, а їх лідер К.Ґотвальд очолив уряд.
У Словаччині перемогу святкувала Демократична Партія (62%). Була переглянута угода між
урядом республіки і СНР. Остання мала тепер видавати постанови тільки після погодження з
урядом; празькі міністри отримали право контролю діяльності словацьких уповноважених.
Не виправдалися надії на перемогу прихильників парламентської демократії, посилився
вплив комуністів та їх лівих союзників. Кожен з двох таборів - прокомуністичний і
ліберальний - змушений був покладати великі надії на майбутні вибори, що мали відбутися
через 2 роки. Ліберальні партії сподівалися, що до того часу період “революційного бродіння”
закінчиться і вони візьмуть реванш. Комуністи ж, навпаки, взяли курс на завоювання
більшості мас шляхом висування нових законопроектів перерозподілу землі на користь селян,
обіцянками поліпшення соціального становища робітників за рахунок введення елементів
планової економіки (двохрічка), проведення заходів з приборкання спекуляції і наведення
порядку в постачанні.

Плани внутрішніх політичних сил були порушені зовнішнім втручанням. Улітку 1947 р.
Чехословаччина під тиском Й.Сталіна відмовилася від “плану Маршалла”, що спричинило її
ізоляцію від світового ринку і науково-технічного поступу. Створений у вересні 1947 р.
Комінформ зажадав від КПЧ прискорити встановлення її диктатури і переходу до
впровадження радянської моделі соціалізму. Ці “рекомендації” були підтверджені рішенням
листопадового пленуму ЦК КПЧ 1947 р. Штучно була спровокована політична криза у
Словаччині, висунуто нові вимоги подальшої націоналізації в промисловості.

У лютому 1948 р. комуністи вдалися до рішучих дій з метою опанування влади. Коли
некомуністичні партії на знак протесту проти односторонніх дій комуністів відкликали своїх
представників з уряду, КПЧ перейшла до “революційних методів”, звинувативши політичних
опонентів у підриві народної демократії. Протягом 5 днів з 20 лютого всі норми демократії
540
були порушені. Користуючися своїм впливом у профспілковому центрі, комуністи вивели
тисячі людей на мітинги і демонстрації, оголосили одногодинний загальнодержавний страйк,
озброїли робітників празьких заводів. Створені т.зв. “комітети дій” Національного фронту
почали чистку міністерств, національних комітетів та інших установ від прихильників партій,
представники яких подали у відставку. Шалений тиск на президента Е.Бенеша змусив його
погодитися на відставку міністрів від демократичних партій і доповнити уряд К.Ґотвальда
запропонованими ним кандидатурами. Національний фронт, як паритетний орган партій,
перестав існувати. Збереглася фікція багатопартійної системи, при якій усі визнали керівну
роль КПЧ. Фактично у лютому 1948 р. комуністи вчинили державний переворот,
встановивши свою необмежену владу.

Диктатура комуністів супроводжувалася масовими чистками державного апарату, під час
яких було звільнено близько 23 тис. працівників. Уже в перші місяці країну залишили 8 тис.
осіб, емігрувавши на Захід. Серед емігрантів були не тільки частина колишніх панівних
верств і лідерів ліберальних партій, а й значна кількість вчених, представників творчої і
технічної інтелігенції. 9 травня 1948 року парламент ухвалив Конституцію ЧСР, яка
затвердила курс комуністів на будівництво соціалізму. Президент Е.Бенеш відмовився
підписати цю Конституцію і подав у відставку. Новим президентом було обрано К.Ґотвальда.

Становлення комуністичної диктатури. Після завершення масової націоналізації
промисловості почала здійснюватися індустріалізація, що призвела в чеських землях до зміни
структури промисловості за рахунок гіпертрофованого розвитку важкої, а в Словаччині - до
зміни структури господарства на користь промисловості з великою питомою вагою ВПК.
З 1949 по 1959 рр. було здійснено суцільне кооперування сільського господарства. Відбулися
серйозні зміни у структурі зайнятості населення. Збільшилася чисельність робітничого класу
за рахунок відтоку з села, зросла питома вага некваліфікованих робітників. На чверть збіль-
шилася кількість службовців. На керівні посади в господарстві були висунуті представники
робітництва, більше половини з яких не мали закінченої середньої освіти. Усе це негативно
відбилося на розвитку економіки країни.

У політичному житті було встановлено тоталітарний режим, що супроводжувався
репресіями проти опонентів, контролем суспільного та культурного життя. У 1949-1954 рр. з
політичних мотивів засудили понад 130 тис. осіб, з яких 180 - до страти. Репресії захопили
також частину комуністичних керівних кадрів. У 1952 р. було страчено генерального
секретаря ЦК КПЧ Р.Сланського та 10 його соратників. У 1954 р. відбулися судові процеси
над секретарем ЦК М.Швермовою та групою відомих економістів й директорів підприємств,
звинувачених у “шкідництві”. Частина керівників Словаччини на чолі з Г.Гусаком, які
вимагали здійснення принципу рівноправності, були засуджені як “буржуазні націоналісти”.
У країні запанувала жорстка цензура, регулювання соціального складу студентів,
запроваджено радянські форми масової пропаганди та агітації.

На відміну від інших країн Центрально-Східної Європи процес “десталінізації” в
Чехословаччині відбувався лише на словах, і навіть після XX з’їзду КПРС характер
тоталітарного режиму на чолі з Антоніном Новотним залишався майже незмінним, оскільки
останній був особисто причетний до організації політичних процесів 50-х років. Окремі
нововведення мали декоративний характер і не змінювали системи комуністичної влади. У
1956 р. був схвалений закон про розширення повноважень Словацької Національної Ради і
Колегії Уповноважених, які одержали обмежені права у керівництві місцевим життям. 1960 р.
керівники КПЧ оголосили про “побудову основ соціалізму” в країні. У зв’язку з цим тоді ж
була схвалена нова Конституція, яка перейменувала країну на Чехословацьку Соціалістичну
Республіку (ЧССР). У ній закріплювалася керівна роль КПЧ (4-й пункт), на словах
проголошувалися демократичні свободи, рівноправність чехів і словаків, але водночас
ліквідувався словацький уряд, суттєво обмежувалися повноваження СНР.

Зволікання з реабілітацією жертв репресій, низька ефективність економіки і пов’язане з
цим зниження життєвого рівня, ліквідація залишків автономії Словаччини згідно з
Конституцією 1960 р. - усе це призвело до визрівання економічної і політичної кризи в країні.
На хвилі реабілітації, яка розпочалася тільки 1962 р., стали відомі факти беззаконня і
необгрунтованих репресій. Було звільнено багатьох комуністів і безпартійних, в тому числі й
словацьких комуністів, звинувачених свого часу у “буржуазному націоналізмі” (Г.Гусак та
інші). У 1963 р. була створена спеціальна комісія з підготовки і проведення економічної
реформи на чолі з відомим економістом Отою Шиком, яка підготувала пропозиції щодо
зміни планування і управління господарським комплексом. Було запропоновано зберегти
тільки “орієнтовне” планування, розширити самостійність підприємств, запровадити
елементи ринкових відносин, робітниче самоврядування. Хоча цю програму у дещо
скороченому варіанті було у січні 1965 р. затверджено, але командно-адміністративна
система всіляко гальмувала її запровадження.

“Празька весна” 1968 р. У різних суспільних середовищах визрівала думка про
необхідність здійснення не тільки економічних, але й суспільно-політичних реформ.
Виразниками цих настроїв були перш за все представники творчої інтелігенції. Відверта
критика режиму і його політики в галузі культури пролунала на ІУ-му з’їзді чехословацьких
письменників у червні 1967 р. До необхідності реформування “реального” соціалізму
схилялася частина молодих, найбільш освічених комуністичних функціонерів (А.Дубчек,
З.Млинарж, Й.Смрковський). Відверта критика методів управління А.Новотного пролунала
на пленумі ЦК КПЧ наприкінці жовтня 1967 р., одночасно була поставлена вимога замінити
його на посаді керівника партії. Це сталося на пленумі ЦК КПЧ у січні 1968 р., де замість
нього першим секретарем було обрано лідера словацьких комуністів Александра Дубчека.
Велику роль у політизації суспільства відігравали засоби масової інформації, які вимагали
реформування системи влади, відставки партійних консерваторів. Ліквідація цензури (лютий
1968 р.) відкрила нові можливості для преси, радіо і телебачення, які, відбиваючи настрої
суспільства, вимагали демократичних реформ. У березні пішов з посади президента
А.Новотний, одночасно подали у відставку голова парламенту, ряд ключових міністрів,
лідери Національного фронту і деяких громадських організацій. Відбулися подальші зміни в
керівництві КПЧ. На всіх рівнях центрального партійного і державного керівництва
сформувалися групи прихильників реформ. Швидкими темпами розвивався процес
демократизації партії і суспільства. Виникли нові громадські організації: “К 231” - об’єднання
колишніх політв’язнів, “КАН” - Клуб безпартійних активістів.

5 квітня 1968 р. затверджено "Програму дій КПЧ". У ній були визнані помилки минулого
І декларувалося проведення політичних реформ. Зокрема, КПЧ обіцяла, що вона не буде
диктувати свою волю іншим партіям, а доводитиме провідну-роль конкретними справами.
Передбачалася демократизація громадсько-політичного життя: свобода слова, друку,
створення організацій, виїздів за кордон, повне завершення реабілітації жертв політичних
процесів. Визнано необхідність створення федеративної держави. У основу реформування
економіки було покладено принципи, розроблені комісією О.Шика.

Квітень-червень 1968 р. пройшли під гаслами оновлення суспільства в дусі демократії і
соціалізму. Тому він увійшов у історію під назвою “Празької весни”. У червні було прийнято
рішення скликати у вересні XIV надзвичайний з’їзд КПЧ. На партійних зборах і
конференціях функціонери-консерватори в більшості були замінені прихильниками реформ,
яких обрали делегатами на з’їзд. Демократизацій^ процеси в КПЧ і суспільстві викликали
занепокоєння в Москві і серед лідерів країн ОВД. Вони вдалися до тиску на А.Дубчека і його
соратників, щоб не допустити зміни системи влади в країні і не “випустити” її з
“соціалістичного табору”. У червні відбулися демонстративні військові маневри країн ОВД
на чехословацькій території, які були розцінені громадськістю як відвертий шантаж.

27 червня було опубліковано маніфест "2000 слів", в якому містився заклик до
громадськості добиватися відставки противників реформ, запровадження політичного
плюралізму шляхом створення нових партій і зміни характеру Національного фронту,
розширення й гарантування демократичних прав. У ньому йшлося також про загрозу
радянської інтервенції. Маніфест знайшов підтримку населення і викликав тривогу у
консервативно налаштованої частини керівництва КПЧ та лідерів країн ОВД. Після кількох
спроб змусити реформаторське крило КПЧ припинити процес демократизації, керівництво
КПРС прийняло рішення про здійснення інтервенції військ ОВД в Чехословаччину.
21 серпня 1968 р. до країни було введено війська п’яти держав ОВД, а керівники
демократичного крила КПЧ заарештовані і вивезені до Москви. Світова громадськість різко
негативно поставилась до інтервенції у Чехословаччину. Рада Безпеки ООН після доповіді
міністра закордонних справ ЧССР І.Гаєка ухвалила резолюцію, яка підтримувала суверенітет
країни і вимагала негайного виведення військ іноземних держав.

22 серпня в передмісті Праги Височанах відбувся ХІУ-й з’їзд КПЧ, який засудив
інтервенцію військ країн ОВД, закликав до їх негайного виведення і проголосив
одногодинний загальний страйк (відбувся 23 серпня). Проте радянські керівники вирішили
діяти шляхом політичного і психологічного тиску на чехословацьких партійців і урядовців.
У Москві від 23 серпня розпочалися переговори із затриманими і прибулими чехо-
словацькими керівниками, які проходили в умовах фактичної їх ізоляції і залякування. 26
серпня вони змушені були підписати радянсько-чехословацький протокол (“Московський
протокол”), який стверджував “обґрунтованість” введення військ ОВД до Чехословаччини,
оголошував незаконним XIV з’їзд КПЧ, легалізував перебування радянських військ на
території країни. На вимогу Москви з партійних і державних посад були усунуті найбільш
послідовні прихильники реформ.

Повернення до тоталітарної системи. Незважаючи на окупацію, демократичні настрої в
чехословацькому суспільстві були настільки сильними, що прорадянським діячам в
керівництві КПЧ і уряді довелося більше півроку вести боротьбу проти них, перш ніж
вдалося повністю захопити керівництво країною і почати т.зв. період “нормалізації”.
Постійно спалахували демонстрації протесту молоді, населення міст і сіл, які придушувалися
з допомогою радянських військ. 16 січня 1969 р. студент >7// Палах здійснив акт самоспалення
на Вацлавській площі Праги. Перебування реформаторів у керівних структурах партії і
держави не влаштовувало керівників КПРС. 17 квітня 1969 р. замість А.Дубчека першим
секретарем ЦК КПЧ став більш схильний до угоди Густав Гусак. З керівних посад в
центральних органах партії, уряді і парламенті були усунуті прихильники реформ.

Розпочата “нормалізація” означала згортання економічних реформ, відновлення цензури.
Видані 22 серпня 1969 р. надзвичайні закони стали юридичною базою для нової хвилі
політичних переслідувань. Чистка охопила всі державні установи, громадські організації,
творчі спілки, засоби масової інформації, наукові установи і вищі навчальні заклади.
Позбулися роботи 40% господарських, 30% профспілкових керівників, 30% офіцерів армії.
Без роботи залишилось понад 200 журналістів, 40% творчих працівників театрів. Кожний
четвертий професор був позбавлений праці. Майже половина письменників втратили
можливість публікувати свої твори. З Чехословаччини емігрувало близько 140 тис. осіб.
Країна втратила величезний науковий та культурний потенціал.

У 1970 р. була проведена чистка в КПЧ, в результаті якої вона скоротилася майже на
третину. У грудні того ж^оку було затверджено документ “Уроки кризового розвитку в
543
партії і суспільстві після ХШ з’їзду КПЧ”, в якому “Празька весна” кваліфікувалась як період
•'ревізіонізму” в партії і “контрреволюції’ в суспільстві, а введення військ як акт інтерна-
ціональної допомоги в захисті завоювань соціалізму. Стверджувалася необхідність
відновлення керівної ролі партії, планового керівництва економікою тощо. Провал
чехословацького експерименту показав нездатність комуністичної системи до реформування
і самовдосконалення, продемонстрував обмеженість суверенітету країни.

У 70-80-ті роки в Чехословаччині зберігався тоталітарний режим. Хоча країна з 1969 р.
стала федеративною державою, вона залишилася під повним контролем переформованої
КПЧ, керівну роль якої визнавали всі інші партії. Як і раніше панувала командно-
адміністративна система управління господарством. Режим намагався контролювати духовну
сферу життя суспільства. Переслідувалися інакодумці. У 1971-1972 рр. було засуджено
декілька груп противників “нормалізації”. Керівництво Чехословаччини намагалося здійс-
нити заходи з підвищення життєвого рівня населення і зміцнення свого авторитету. За
рахунок зниження інвестицій у промисловість, скорочення військових витрат, розвитку
експорту у країни, що розвивалися, вдалося на третину збільшити споживання на душу
населення. Швидкими темпами велося житлове будівництво. Але все це було явищем
тимчасовим і не змінило глибокої духовної кризи, в якій перебувало суспільство. Неподолані
диспропорції в промисловості, недостатній її технологічний рівень, повна залежність від
енергоносіїв на початку 80-х років призвели до кризових явищ в економіці, а це в свою чергу
викликало підвищення цін і зниження рівня життя. Широкого розмаху набула корупція та
збагачення вузького кола партійних та господарських функціонерів. У другій половині 80-х
років Чехословаччина була втягнута в економічну кризу і переживала стагнацію.

У період “нормалізації” частина суспільства перебувала в стані апатії, інша стала на шлях
конформізму. Але віддані демократії його представники не змирилися з режимом і взяли
участь у антитоталітарній опозиції. У першій половині 70-х років формою протесту було
надсилання листів президенту з вимогою припинення репресій, відміни заборон на професії,
дотримання інших прав людини. Після офіційного приєднання Чехословаччини до
Міжнародного договору про економічні, соціальні і культурні права людини почався процес
консолідації опозиційних сил. 1 січня 1977 р. була створена громадська ініціатива "Хартія
77”, яка оголосила своїм головним завданням захист прав людини. Основною формою
боротьби була підготовка заяв, відкритих листів, комюніке на захист прав людини в
Чехословаччині, під якими ставили підписи тисячі громадян. Більшість цих документів були
оприлюднені в закордонних засобах масової інформації. Активну підтримку громадському
руху “Хартія 77” надавали численні чехословацькі емігранти, учасники “Празької весни”.

Криза тоталітаризму. Початок “перебудови” у СРСР, процеси демократизації в Польщі
та Угорщині не тільки розширили коло опозиції в Чехословаччині, а й призвели до появи
нових форм протесту: багатотисячних мітингів і демонстрацій в Празі і Братиславі.
Консервативне керівництво країни на чолі з Г.Гусаком і М.Якешем намагалося зупинити ці
процеси, критикуючи реформи в сусідніх країнах, переслідуючи лідерів “Хартії 77’. Але
ситуація стрімко змінювалася, « проходило об’єднання опозиційних груп з “мовчазною
більшістю” суспільства. Назріли внутрішні і зовнішні умови для ліквідації тоталітарного
режиму в Чехословаччині.

Поштовхом для цього стала брутальна розправа поліції над учасниками студентської
демонстрації 17 листопада 1989 р. Празькі студенти оголосили страйк, який підтримали
працівники мистецьких закладів. Про свою солідарність з студентами оголосили представ-
ники некомуністичних партій, засобів масової інформації. 19 листопада на базі “Хартії 77” і
ряду інших неформальних організацій виник Громадянський Форум, який очолив відомим
драматург і послідовний борець проти тоталітаризму Вацлав Гавел. У Словаччині
544
сформувалось об’єднання "Громадськість Проти Насильства”. Спочатку в Празі, а потім і в
багатьох інших містах країни пройшли мітинги і демонстрації з вимогами покарання
винуватців розправи над студентами, відставки керівництва КПЧ і вищих державних органів
влади, нездатних вести діалог з народом. 24 листопада подало у відставку все керівництво
КПЧ на чолі з М.Якешем. 10 грудня пішов з посади президента Г.Гусак і цього ж дня був
сформований Уряд Національної Згоди. Головою парламенту був обраний Александр Дубчек,
а 29 грудня новим президентом країни став Вацлав Гавел.

Таким чином, відбулася мирна демократична революція. Демократичні традиції,
прихильність більшості населення європейським культурним та інтелектуальним цінностям
дозволили здійснити її без кровопролиття, жертв і руйнувань. Саме тому вона ввійшла в
історію під назвою "оксамитової” революції.

5.	Комуністичний режим в Угорщині

Становлення комуністичної диктатури. Угорщина завершила війну з вкрай
зруйнованим господарством: було втрачено 40% національного багатства. Влітку 1945 р.
обсяг промислового виробництва становив лише третину довоєнного рівня. Відбудова
економіки відбувалася в обстановці активізації політичного життя країни. Зміцнювала свої
позиції - за постійної підтримки радянських властей - Угорська компартія. Вона відчувала
себе настільки сильною, що погодилася на проведення вже в листопаді 1945 р. виборів до
парламенту, впевнено розраховуючи на перемогу. Однак на виборах (а вони проводилися
згідно з демократичними нормами) абсолютну більшість голосів здобула ПДСГ (57%),
комуністи - близько 17%, приблизно стільки ж - соціал-демократи.

Однак формально коаліція чотирьох партій (ПДСГ, УКП, СДП, НСП) в рамках УНФН
продовжувала діяти. Було сформовано новий уряд, в якому половину міністерських постів
посіли представники ПДСГ, а один з її лідерів - Ференц Надь став прем’єр-міністром. ПДСГ і
значна частина соціал-демократів розраховували повести країну шляхом демократичного
розвитку. 1 лютого 1946 р. Національні збори проголосили Угорщину республікою.

Комуністи, що прагнули взяти реванш за поразку на виборах, розгорнули наступ проти
ПДСГ, звинувачуючи її в тому, що в лавах цієї партії знайшли притулок “реакційні
елементи”, які намагаються переглянути результати земельної реформи тощо. Бачачи
поступливість ПДСГ, комуністи пішли далі. Очолюване ними МВС оголосило про “антидер-
жавну змову”, до якої начебто були причетні керівні діячі ПДСГ. Деякі її лідери, зокрема
Ференц Надь, змушені були рятуватися втечею на захід, інших було заарештовано. Партію
було розвалено.

У такій обстановці 10 лютого 1947 р. в Парижі відбулося підписання мирного договору з
Угорщиною. Умови договору в основних рисах відповідали змістові угоди про перемир’я,
укладеної в січні 1945 р. Проте й після його підписання радянські війська залишилися в
Угорщині.

Під приводом того, що склад парламенту вже не відповідає новій розстановці політичних
сил у країні, комуністи домоглися проведення нових виборів до Національних зборів. Вони
відбулися в серпні 1947 р. і на відміну від попередніх відзначалися масовими фальсифіка-
ціями на користь комуністів. Незважаючи на це, вони одержали не набагато більше голосів,
ніж у 1945 р. - 22%. Але в цілому партії урядової коаліції здобули близько 61%. У наступні
місяці зусилля комуністів були спрямовані на дискредитацію чотирьох опозиційних партій,
нашвидкоруч утворених перед виборами (головно з уламків ПДСГ). У різний спосіб вони
були швидко ліквідовані. Під гаслом “ліквідації розколу робітничого класу” Соціап-
Демократичну Партію спочатку було “очищено” від “опортуністів”, а решту її складу в червні
1948 р. “об’єднано” з компартією. У сполученій партії, яка одержала назву Угорська Партія
Трудящих (УПТ), керівні пости лишилися за комуністами. Всі інші політичні угруповання
припинили діяльність.

Борючися за здобуття неподільної політичної влади, комуністи одночасно вели наступ
проти приватної власності, експропріюючи її посідачів, зміцнювали свої позиції в галузі
економіки. Влітку 1946 р. було проведено грошову реформу із запровадженням нової
грошової одиниці - форинта. 1947 р. прийнято трирічний план відбудови економіки.
Наприкінці того ж року ухвалено закон про націоналізацію банків, а навесні 1948 р.
одержавлено всі підприємства з числом робітників понад сто. У другій половині 1949 р. у
державну власність перейшли всі промислові й транспортні підприємства, на яких працювало
понад десять робітників.

Завоювання комуністами всієї повноти влади і зосередження в руках режиму всіх
економічних важелів дало УПТ підставу оголосити 1948 р. про встановлення в країні
“диктатури пролетаріату” і початок “будівництва соціалізму”. За таких умов склад
парламенту, обраний у 1947 р. знову перестав задовольняти комуністів. 1949 р. проведено
нові вибори за радянським взірцем - з єдиним списком кандидатів, що складався з комуністів
та їх прихильників. Новообрані Державні збори в серпні 1949 р. прийняли Конституцію.
згідно з якою держава одержала назву Угорська Народна Республіка. Конституція
проголосила метою держави “побудову соціалізму”, законодавчо закріпила встановлення
тоталітарного комуністичного режиму, в рамках якого лідер УПТ Матяш Ракоші посідав по
суті необмежену владу.

Характерною рисою початкового етапу “будівництва соціалізму” в Угорщині було сліпе
копіювання радянського “досвіду” 30-х років. Було схвалено перший п’тирічний план,
розрахований на 1950-1954 рр. Його основним завданням ставилася розбудова важкої
індустрії. На селі восени 1948 р. почалося виробниче кооперування, яке здійснювалося за
допомогою примусу. “Соціалістичне будівницто” провадилося в обстановці жорстокого
політичного терору. Зазнала гонінь католицька церква. Її главу кардинала Йожефа
Міндсенті було засуджено до багаторічного ув’язнення. Переслідувалися найменші прояви
інакодумства. Репресії не поминули й частини комуністичної верхівки, окремих
представників якої було звинувачено у “шпигунській діяльності”. 'У країні наростало глухе
обурення населення комуністичним режимом.

“Відлига”, що почалася в СРСР у 1953 р., справила сприятливий вплив і на Угорщину. Під
тиском Москви М.Ракоші був змушений погодитися на певну лібералізацію політичного
курсу. Наразі він залишився першим секретарем ЦК УПТ, натомість пост глави уряду
одержав член полігбюро Імре Надь, який вважався спеціалістом з аграрних проблем. Його
уряд намітив програму сміливих як на той час реформ. Було зроблено акцент на приско-
реному розвиткові занепалого сільськогосподарського виробництва, легкої та харчової
промисловості. У галузі аграрної політики зменшено податки й обсяги обов’язкових поставок
сільськогосподарської продукції. Ліквідовано практику адміністративного тиску при прове-
денні колективізації. Послаблено політичний терор.

Керівництво УПТ було змушене якийсь час миритися з політикою І.Надя. Однак коли у
Кремлі відбулися чергові зміни серед правлячої верхівки, М.Ракоші, користуючись цим,
поспішив позбутися І.Надя. У 1955 р. його було усунуто з усіх урядових і партійних посад та
виключено з партії. Більшість його реформ було скасовано або призупинено. Однак подальші
події в СРСР, зокрема XX з’їзд КПРС і засудження “культу особи” Сталіна дали поштовх
новим змінам у правлячій верхівці Угорщини. Ракоші у липні 1956 р. довелося піти у
відставку. Його змінив Ерне Гере, що належав до найближчого оточення свого попередника.
Національно-демократична революція 1956 р. Між тим у країні назріла глибока
соціально-політична криза. Зростав демократичний рух, який вимагав проведення докорінних
змін у державі. Призначена на 23 жовтня 1956 р. у Будапешті студентська демонстрація
солідарності з польським народом, переросла у збройне повстання проти режиму. Розгублене
керівництво УПТ, намагаючися розрядити обстановку, знову призначило популярного в
народі Імре Надя головою уряду. Водночас воно звернулося по допомогу у придушенні
повстання до радянських військ, розміщених в Угорщині.

У Будапешті точилися запеклі бої між повсталими, кількість яких щораз зростала, та
військами державної безпеки, підтримуваними радянськими частинами. З Будапешта
повстання блискавично поширилося по всій країні, охопивши як міста, так і сільську
місцевість. Частини угорської армії переходили на бік повстанців. Розвалилась УПТ.
Відновлювали діяльність традиційні політичні партії. У ході революції виникли нові органи
влади на місцях - національні ради і комітети. На підприємствах (а вони повсюди припинили
роботу) створювалися робітничі ради як органи самоврядування.

На тлі бурхливого розвитку подій зазнав докорінної еволюції уряд Імре Надя.
персональний оклад якого раз у раз оновлювався, набравши врешті коаліційного характеру -
з участю як комуністів, так і представників відновлюваних ПДСГ, СДП, НСП. Ставши на бік
революції, уряд 1 листопада оголосив про вихід Угорщини з ОВД і прийняття нею статусу
нейтральної держави.

Події в Угорщині, які загрожували відпадінням країни від комуністичного табору,
стривожили радянське керівництво. Воно бачило єдиний спосіб відновити свій контроль над
Угорщиною у військовій інтервенції і збройному придушенні народного повстання. На
світанку 4 листопада нові радянські війська ввійшли до Угорщини. Одночасно було
оголошено про сформування “революційного робітничо-селянського уряду Угорщини”,
очоленого одним з діячів колишньої УПТЯношем Кадаром.

Повстанці, яких налічувалося до 15 тис., чинили запеклий опір переважаючим силам
інтервентів. Перш ніж радянські війська зуміли оволодіти ситуацією, впродовж 7-9 днів у
Будапешті та інших містах точилися вперті бої. Революцію було придушено.

Уряд Я.Кадара за допомогою радянських військових та інших структур приступив до
відновлення старих порядків. З уламків УПТ спішно утворено нову правлячу партію, яка
дістала назву Угорська Соціалістична Робітнича Партія (УСРП). Її очолив, залишаючись
головою уряду, Я.Кадар. Розпочали діяльність військово-польові суди, які суворо
розправлялися з учасниками революції. До страти було засуджено Імре Надя.

Зміцнення тоталітарного устрою. Зміцнивши своє становище в країні, режим Я.Кадара
став проводити назагал ліберальний курс. Багато уваги приділялося роз?'ткові сільського
господарства. Упродовж 1959-1961 рр. було завершене кооперування, причому майже
добровільно і без ексцесів. Діяльність виробничих кооперативів відразу ж було поставлено на
комерційну основу, і вже незабаром вони стали рентабельними підприємствами.
Запроваджено пенсійне забезпечення членів кооперативів. Угорщина не тільки повністю
забезпечувала себе продуктами харчування, але й у значній кількості виробляла їх на експорт.

Усвідомлюючи необхідність переходу до інтенсивних методів розвитку господарства,
угорське керівництво опрацювало програму економічної реформи, яка почала здійснюватися
з 1968 р. Суть її полягала у впровадженні елементів ринкових відносин, відмові від
директивного планування, наданні підприємствам більшої самостійності та ініціативи.
Економічна реформа вже незабаром дала позитивні результати. На зламі 60-70-х років темпи
господарського зростання суттєво прискорилися, збільшувалася продуктивність праці й
доходи населення. Разом з тим помітнішою ставала соціальна диференціація.
Реформи Я.Кадара викликали дедалі більше незадоволення у радянського керівництва,
яке вважало їх відходом від “соціалістичних принципів” у бік капіталізму. У 1973 р. Москва
зажадала від Я.Кадара припинення економічних перетворень, і тому довелось підкоритися.
До того ж після 1974 р. почалися несприятливі для Угорщини зміни на світовому ринку,
пов’язані з енергетичною кризою на Заході. Значно погіршився платіжний баланс країни.
Унаслідок цього в другій половині 70-х і у 80-і роки економічна ситуація в Угорщині
погіршувалася.

Неоднозначною була політика комуністичного режиму в сфері культури, науки, освіти. З
одного боку, в перші повоєнні роки було чимало зроблено в справі реорганізації та
розширення шкільництва, яке стало доступним для найширших верств населення. Разом з
тим культурно-освітня галузь була жорстко підпорядкована догмам комуністичної ідеології,
всякі несумісні з ними погляди і впливи рішуче викорінювалися. 60-80-ті роки позначені
певною лібералізацією курсу, розширенням культурних зв’язків з країнами Заходу.
В Угорщині майже не відчувалося наявності дисидентського руху. У повоєнні десятиліття
ряд діячів угорської науки вийшли на рівень міжнародного визнання. Серед них були
знаменитий філософ Дьєрдь Лукач (1885-1971), історики Ерік Мольнар і Пал Жигмонд Пах,
фізикЯнош Лайош, фізико-хімік Тібор Ердеї-Груз, біохімік Іштван Русняк.

Дальшого розвитку набула угорська література, особливо її традиційний жанр -
соціальний роман. Серед найпопулярніших письменників, більшість яких розпочали свій
творчий шлях ще в довоєнні роки, - Петер Береш, Пал Сабо, Тібор Дері, Ласло Немет, Дюла
Ійєш, Імре Добозі, Лайош Мештергазі. Інтелігенція, зокрема письменники і публіцисти,
відіграли вирішальну роль в ідеологічній підготовці революції 1956 р. Значний внесок до
музичної культури зробив відомий композитор, фольклорист і педагог Золтан Кодай (1882—
1967). У повоєнні десятиліття плідно працювала плеяда кінорежисерів, у числі яких були
засновник угорської реалістичної школи режисури Ендре Г<гллерт, а також Золтан Фабрі,
Міклош Янчо, Андраш Ковач, Іштван Сабо.

Політичне життя Угорщини 70-80-х років було небагатим на важливі події. Досягнута
завдяки зваженому керівництву Я.Кадара стабільність дедалі більше набирала рис застою.
У країні поступово назрівала глибока суспільна криза. А з настанням в СРСР пори
“перебудови” і “гласності” підспудні процеси, що наростали в Угорщині, почали
виплескуватися на поверхню. Посилилася критика з боку зміцнілих реформістських сил на
адресу постарілого анемічного партійного керівництва. З УСРП, яка налічувала майже 880
тис. членів, почали виходити десятки тисяч осіб.

З метою подолати кризу в партії та країні 1988 р. було скликано Всеугорську
конференцію УСРП. На ній були схвалені рішення, які передбачали лібералізацію економіки і
політичного життя, не змінюючи суті комуністичного режиму з однопартійною системою.
Проведено докорінні кадрові зміни: Я.Кадара було усунуто від керівництва (залишивши за
ним почесний пост голови УСРП). Генеральним секретарем партії став представник
реформаторської течії Карой Троє.

Однак вир політичних подій у країні вже незабаром переріс рамки, накреслені в рішеннях
конференції. Почали виникати й набирати дедалі більшої суспільної ваги партії й організації
різного спрямування: Угорський Демократичний Форум (УДФ), Союз Вільних Демократів
(СВД), Союз Молодих Демократів (СМД). Відновили свою діяльність ПДСГ і СДП. У 1989 р.
вже діяло кількадесят політичних угруповань. Усі вони вимагали проведення в країні
радикальних змін. Проте керівництво УСРП зволікало. Саму партію роздирали внутрішні
чвари. Тривав масовий відплив з її лав. У травні 1989 р. 77-річного Кадара було звільнено з
посади голови партії, незабаром він помер.
Зрозумівши, що втримати владу в рамках існуючого ладу вже не вдасться, керівництво
УСРП зважилося (за прикладом Польщі) на проведення в червні 1989 р. загально-
національного “круглого столу”, в роботі якого мали взяти участь правляча партія, залежні
від неї громадсько-політичні організації й нові незалежні політичні угруповання. Метою
форуму мало стати створення передумов для переходу від авторитарного режиму до правової
демократичної держави. У результаті кількамісячних переговорів було підписано угоду, яка
передбачала проведення вільних виборів до парламенту. Державні збори ухвалили відповідні
поправки до Конституції. Назву держави було змінено на “Угорська Республіка”. Ухвалено
закон про розпуск робітничої міліції - воєнізованої формації, підпорядкованої безпосередньо
УСРП.

У такій обстановці зібрався черговий з’їзд УСРП, на якому реформатори становили
більшість. З’їзд ухвалив перейменувати партію, давши їй назву Угорська Соціалістична
Партія (УСП). Було оголошено про відмову партії від принципів диктатури пролетаріату,
керівної ролі в суспільстві.

Навесні 1990 р. відбулися перші після 1945 р. вільні вибори до парламенту. Найбільшу
кількість голосів (42%) одержав УДФ, що спирався на християнські та національні традиції.
Він утворив коаліцію з політично спорідненими ПДСГ і Християнсько-Демократичною
Народною Партією (ХДНП). Конкуруюче з УДФ угруповання ліберального напрямку СВД
здобуло 24% голосів виборців. СВД, а також близький до нього СМД опинилися в опозиції,
як і УСП, що одержала лише 8,5% голосів. Вибори показали, що вісь політичного життя різко
змістилася вправо.

Відповідно до розстановки сил у парламенті було сформовано новий уряд, який очолив
лідер УДФ Йожеф Анталл. До його складу ввійшли також представники ПДСГ, ХДНП і
безпартійні. Уряд провів радикальну чистку державного апарату, армії, силових структур,
керівників підприємств від засилля комуністів. У серпні 1990 р. парламент обрав президентом
Угорської Республіки Арпада Гьонца - активного учасника революції 1956 р. У жовтні
1990 р. проведено вибори до нових органів місцевого самоврядування, які замінили колишні
ради. Таким чином, в Угорщині відбувся мирний перехід від тоталітарного до демо-
кратичного устрою.

6.	Румунія

Консолідація влади в руках комуністів. Післявоєнна історія Румунії в контексті
комуністичного блоку мала специфіку. Відновлення кордонів 1941 р. повернуло країні
Трансильванію з угорською та німецькою меншинами. Будапешт у 1946-1947 рр.
висловлював зацікавленість ідеєю федерації Угорщини з Румунією та Югославією, аби
розв’язати проблему Трансильванії (особливо перед рішеннями Паризької мирної
конференції) й забезпечити регіональну стабілізацію. З румунського боку, прем’єр-міністр
' Петру Гроза відверто пропонував митну унію, але несхвальне ставлення Радянського Союзу
і повернення тріанонських кордонів поклали кінець цим сподіванням. СРСР погодився з тим,
що Трансильванія залишиться у складі Румунії, будучи переконаним у збереженні своїх
впливів там.

Розвиток подій 1945-1948 рр. у Румунії нагадував інші держави регіону. Комуністи
прагнули здобути популярність серед населення з допомогою проведення земельної реформи
(березень 1945 р.), стратами генерала Антонеску та інших колаборантів. На виборах до
парламенту, які відбулися у листопаді 1946 р., комуністи домоглися усунення від голосування
усіх партій поза НДФ. Це принесло керованому комуністами НДФ 348 місць. У червні 1947 р.
почалися розправи з колишніми союзниками комуністів. Національна Цараністська Партія і
Національна Ліберальна Партія були розгромлені, а їхні лідери заарештовані і завершили
життєвий шлях у в’язниці. В результаті усунення від політичного життя інших “історичних
партій” зріс вплив комуністів.

Розуміючи складність ситуації, король Міхай намагався заручитися допомогою Заходу.
В листопаді й грудні 1947 р. він консультувався з керівниками Великобританії, США і
румунськими емігрантами в Англії, але почув суперечливі поради. У.Черчилль радив королю
повернутися на батьківщину і налагодити опір комуністам, натомість американці та емігранти
рекомендували залишитись, оголосити про відставку кабінету П.Грози і утворити уряд за
кордоном. Міхай повернувся до Румунії, але ще за три дні до цього 14 грудня 1947 р.
військове міністерство перейшло до рук комуністів. Монархові довелося підписати запропо-
нований акт зречення, позаяк варту вже було замінено, а палац блоковано. Королю було
дозволено виїхати за кордон того ж дня, ЗО грудня. Засідання парламенту одноголосно
схвалило ліквідацію монархії та проголошення Румунії Народною Республікою.

Упродовж 1948 р. комуністи подолали опір соціал-демократичної та соціалістичної
партій, змусивши їх до злуки. У лютому 1948 р. було проголошено створення Румунської
Робітничої Партії (РРП). Її генеральним секретарем було обрано ватажка комуністів Георгія
Ґеоргіу-Деж (колишнього діяча Комінтерна), схвалено напрями побудови “підвалин
соціалістичного ладу”. Незабаром було створено Фронт Народної Демократії, до якого
увійшли РРП, Фронт Землеробів, Союз Угорських Трудящих. Його головою обрали лідера
“землеробів” П.Гроза.

Програмою поширення радянської системи стали засади, викладені Й.Сталіним у листі до
маршала Й.Броз Тіто в травні 1948 р., де було оголошено про право керівництва СРСР
втручатися до справ інших компартій та країн. На виконання нав’язаного СРСР і підтри-
маного лівими силами курсу Румунія в червні 1948 р. ухвалила закон про націоналізацію
основних засобів виробництва. Аграрна реформа обмежила максимальний наділ землі
площею 50 га. Всі політичні угрупування, крім РРП, припинили існування. Спецслужбами
були інспіровані показові політичні процеси над можливим опозиціонерами, а також
партійними функціонерами. Зі смертю Й.Сталіна масові репресії послабилися, але
тоталітарна модель залишилася незмінною.

Становище угорців поліпшилося після ухвалення в Румунії Конституції 1952 р. Вони
одержали свій Угорський національний район з центром у Тиргу Муреш, де складали 77%
населення, власний університет, школи і пресу. Але після 1956 р. ставлення до національних
меншин знову погіршилося. Угорцям були заборонені будь-які контакти з Угорщиною.

Доповідь М.С.Хрущова на XX з’їзді КПРС про культ особи Сталіна була сприйнята в
Румунії специфічно. Тут оголосили, що давно покінчили зі сталінізмом і запровадили
колективні засади в управлінні, хоча режим Ґ.Ґеорґіу-Деж так само був деспотичним.
Замаскований псевдопатріотичною демагогією гасла “Румунія для румунів” з покликанням
на національні традиції, румунський комунізм намагався протистояти Москві, критикуючи її
за відхід від соціалістичного поділу праці і рівноправності країн блоку.

Угорська революція 1956 р. знайшла значний відгук серед трансильванських угорців,
тому, буцімто під загрозою повстання, уряд Румунії підтримав радянську інтервенцію. Під
приводом боротьби з місцевим шовінізмом було зменшено кількість шкіл для меншин,
угорський університет у Клужі об’єднано з румунським, кордони повітів штучно змінено, а
новостворену автономну провінцію ліквідовано.

Формування авторитарного режиму. У 1958 р. радянські війська були виведені з
Румунії. Її комуністичне керівництво зайняло особливу позицію у конфлікті між СРСР і
Китаєм. Але приводом для ускладнення стосунків з Радянським Союзом стали спроби
запровадити економічну спеціалізацію країн радянського блоку, за якою Румунії відводилася
550
роль постачальника сировини та сільськогосподарської продукції. Наслідком цього стало
зростання в середовищі румунських комуністів настроїв опору “експлуатації’ Румунії
східним протектором. Новий курс Румунії на міжнародній арені та особливий статус РКП у
світовому комуністичному русі був схвалений 1964 р., коли було опубліковано “Заяву про
позицію РКП стосовно проблем світового комуністичного та робітничого руху”, у ЯКІЙ
йшлося про право кожної компартії та держави самостійно розв’язувати завдання
соціалістичного будівництва без втручання інших країн і нав’язування готових зразків. Від
цього часу Румунія розвивалася за власним планом, підтримуючи взаємовигідні стосунки з
різними країнами, але зберігши членство у РЕВ та ОВД.

Спочатку економічна ситуація в країні поліпшилася, що принесло популярність новому
лідерові Ніколає Чаушеску, який очолив РКП після смерті Ґ.Ґеорґіу-Деж у 1965 р. Було
декларовано свободу творчості та необхідність спиратися на світову культуру, що відчинило
багатьом діячам культури двері на Захід. Н.Чаушеску дістав змогу отримати позики і режим
найбільшого сприяння в торгівлі.

Конституція, ухвалена Великими національними зборами в серпні 1965 р., проголосила
Румунію Соціалістичною Республікою, і того ж року Румунську Робітничу партію було
перейменовано на комуністичну. Бухарест дозволяв собі самостійність у зовнішній політиці й
1967 р. встановив відносини з ФРН, але це не створило серйозної загрози Радянському
Союзові, який ставився до румунів терпимо. У серпні 1968 р. Румунія засудила інтервенцію
країн Варшавського Договору у Чехословаччині й навіть мобілізувала військові сили на
випадок вторгнення до себе. Але стосунки з Москвою збереглися. Чехословацькі події
серйозно налякали Н.Чаушеску і “румунська весна” завершилася. Митцям знову нав’язували
соціалістичний реалізм, посилився контроль за суспільними та гуманітарними науками.
В історіографії та шкільництві рекламувалася концепція походження румун від давніх даків і
римлян, підкреслювалась їхня виняткова роль в поширенні здобутків античної цивілізації. За
допомогою американців було знято яскраві художні фільми “Даки” і “Колона”.

У 70-х роках проголошено перехід до будівництва “всебічно розвинутого соціалізму своїм
шляхом на основі принципів незалежності та суверенітету”. Жорстке зміцнення особистої
влади Н.Чаушеску дедалі більше нагадувало зразки східної деспотії. Його родичі посіли
ключові посади в керівництві РКП та уряді, буденним стало вихваляння “генія Карпат” і
дружини вождя товаришки Єлени Чаушеску. Організація “Соколи Вітчизни” гуртувала дітей
4-7 років. Опозицію було придушено, державна безпека Секурітате створювала обстановку
сталінських часів, контакти громадян з закордоном було обмежено. Від 1974 р. запроваджено
посаду президента, яким довічно став генеральний секретар РКП Н.Чаушеску. Румунський
лідер здобув певну дипломатичну підтримку Заходу, визнавши Ізраїль і залишаючися
“дисидентом” на периферії РЕВ і Варшавського пакту. За порадою англійського Форін Офіс
англійська королева надала йому лицарський титул. Румунію відвідав дружньо зустрінутий
президент США Р.Ніксон.

Всупереч офіційній статистиці економіка Румунії занепадала. Економічна стратегія, яка
проводилася від початку 70-х років, виявилася хибною. На західні позички Румунія
побудувала підприємства для переробки сирої нафти, котра повинна була надходити з
Близького Сходу. Але нафтова криза 70-х років різко підвищила ціни на нафту, обмежила
попит й зробила невигідним її транспортування. Коли ж було налагоджено переробку
сировини, то на початку 80-х років ціни почали знижуватися. Потенційно багата країна
скочувалася до рівня країн Третього Світу. Провалилися фантастичні програми модернізації,
гостро відчувалася нестача паливно-енергетичних і сировинних ресурсів, борг Румунії
західним державам зріс на початку 80-х років до 3,8 млрд. доларів. Аби повернути його, було
проголошено “затягування поясів”. Імпорт було скорочено до мінімальних розмірів і
проголошено патріотичну кампанію “розрахунку” із зовнішніми боргами, яка
супроводжувалася посиленим експортом за кордон навіть найбільш необхідних товарів і
продуктів. Щоб не допустити поширення невдоволення серед населення, було видано наказ
реєструвати друкарські машинки, запроваджено нормування подачі електроенергії (до 2-х
годин на добу) і розподіл продуктів харчування. Порушникам приписів загрожували суворі
покарання. Стверджувалося, що Румунія давно провела реформи, котрі щойно
розпочинаються в інших соціалістичних країнах. Задля “систематизації” було ліквідовано 7
тис. населених пунктів, а переселення їх мешканців до “агропромислових центрів” призвело
до глибокої кризи у сільському господарстві. Офіційна пропаганда твердила, що соціалізм
приніс румунам “золотий вік”, але дійсність вступала у суперечність з гаслами. Щбб
утримувати контроль над суспільством, була створена розгалужена система поліційних
інформаторів, яка включала майже кожного третього працюючого.

Національна політика дедалі більше спрямовувалась на румунізацію, зокрема
двомільйонного населення Трансильванії. Представникам етнічних меншин доводилося
змінювати прізвища, аби влаштуватися на роботу чи вступити до навчальних закладів.

Зниження життєвого рівня і терор Секурітате призвели до зростання соціальної напруги.
Від кінця 70-х років розпочалася критика Н.Чаушеску всередині партії, а у 80-х роках -
робітничі виступи і протести інтелігенції, які жорстоко придушувалися. 1983 р. група
офіцерів спробувала організувати змову проти Н.Чаушеску, але була викрита і знищена. Від
1977 до 1983 рр. відбулося кілька потужних страйків шахтарів в окрузі Марамуреш. Великого
розмаху набув страйк робітників тракторобудваного підприємства “Червона зірка” у
м.Брашов в листопаді 1987 р., під час якого страйкарі захопили центр міста й будинок
місцевого партійного осередку.

Стагнація суспільства поступово перейшла у глибоку кризу. Перебудова в СРСР була
неприйнятною для Н.Чаушеску, тому радянського лідера М.С.Горбачова румуни в січні
1986 р. приймали дуже прохолодно, хоча Н.Чаушеску й підтримав пропозиції СРСР щодо
ядерного роззброєння. На середину 80-х років коло осіб, які готові були підтримувати
Н.Чаушеску, звузилося до близької родини й численних працівників Секурітате.
Протистояння диктатора і більшості суспільства набуло конфліктного характеру.

7.	Болгарська Народна Республіка

Влада Вітчизняного Фронту. Точкою відліку нового етапу болгарської історії стало
9 вересня 1944 р., коли в результаті державного перевороту в Софії та повстанських дій у
провінції до влади прийшов уряд Вітчизняного Фронту на чолі з Кімоном Ґеоргієвим. ВФ,
який раніше являв собою союз БРП з окремими політичними діячами, тепер перетворився на
коаліцію 4-х партій - БРП (комуністів), БЗНС“Пладне”, БРСДП, Народного Союзу “Звено” і
Групи Незалежних Інтелектуалів. Якщо в уряді міністерства розподілялись за паритетним
принципом, то у комітетах ВФ, що тимчасово виконували функції місцевих органів влади,
комуністи переважали.

Більшість робітників, селян та лівої інтелігенції схвально поставились до Програми ВФ,
що була оприлюднена 17 вересня 1944 р. Вона передбачала скасування усіх фашистських
законів, створення органів народної влади, розпуск парламенту і вибори “справді Народних
Зборів”, відокремлення церкви від держави, покарання фашистських злочинців, демо-
кратизацію судів і прокуратури, народної освіти тощо.

Згідно з підписаною 28 жовтня 1944 р. у Москві угодою про перемир’я з державами
“Великої Трійки”, у Софії розташувалась Союзна Контрольна Комісія (СКК) на чолі з
маршалом Ф.Толбухіним, яка мала слідкувати за дотриманням її умов. Радянські
представники у СКК та Червона Армія, чисельність якої у Болгарії на травень 1945 р.
складала 350 тис. осіб, стали суттєвими важелями впливу Кремля на політику уряду ВФ.
Спираючись на їх підтримку, БРП(к) уже з осені 1944 р. намагалась захопити політичну
ініціативу.

Керівники правлячих партій виступили із заявою про те, що “за межами Вітчизняного
фронту демократії не існує”. Це означало заборону всіх інших суспільно-політичних
формацій, які свого часу відмовилися увійти до Національного комітету ВФ. Відсутність
політичної опозиції пішла на користь перш за все комуністам. У їх розпорядженні перебували
міністерства правосуддя та внутрішніх справ, підрозділи новоствореної народної міліції і
народної гвардії. Вони очолили проведення кампанії з “очищення” держадміністрації,
системи народної освіти і культури від “антинародних елементів”. До кінця 1944 р. було
звільнено ЗО тис. чиновників. На підставі декрету Регентської ради з грудня 1944 р. по квітень
1945 р. було проведено 127 “народних судів” над “зрадниками” та “фашистськими
злочинцями”, які перетворилися на політичні процеси, що нічого спільного з правосуддям не
мали. З понад 11 тис. притягнених до відповідальності, 2850 осіб було засуджено до смертної
кари, а 1366-до пожиттєвого ув’язнення. Серед страчених були регенти і придворні радники,
міністри, генерали та офіцери, увесь керівний склад апарату поліції, багато представників
духовенства, журналістів та інших. Ще більше людей (за різними оцінками від 18 до 26 тис.)
загинуло від “червоного терору”, особливо у перші місяці після 9 вересня 1944 р.

Тенденція до монополізації влади БРП(к), відверте порушення нею принципу коаліцій-
ності управління викликало незадоволення некомуністичних партій, що входили до ВФ.
Першим став на захист засад парламентської демократії лідер БЗНС “Пладне” Ґ.Димитров
(Гемето), який у вересні 1944 р. повернувся з еміграції. Проте під сильним тиском з боку
радянських представників у СКК та комуністичних опонентів у січні 1945 р. він був
змушений відмовитися від посади головного секретаря партії і незабаром за допомогою
американського посольства залишити батьківщину, рятуючися від фізичної розправи. Однак і
надії керівництва БРП(к) на солідарність з їх курсом нового лідера “землеробів” Н.Петкова не
справдилися: той рішуче засудив політичне свавілля комуністів і відмовився разом з ними
брати участь у призначених на 26 серпня 1945 р. парламентських виборах на основі єдиного
списку кандидатів ВФ.

Ставлення до союзу з компартією стало головною причиною розколу не лише в БЗНС, а й
у БРСДП. Прихильники самостійної лінії у цих партіях влітку 1945 р. перейшли в опозицію
до уряду КТеорґієва. Завдяки підтримки західних держав їм вдалося не лише наполягти на
перенесенні парламентських виборів на пізніший термін, але й добитися юридичного
визнання. 7 вересня БЗНС “Нікола Петков” та БРСДП (об’єднана) на чолі з КЛулчевим були
офіційно зареєстровані і спільно з деякими “незалежними” проголосили себе “лояльною
опозицією”. Це мало означати, що вони залишаються вірними програмі ВФ, але виступають
проти масових репресій та прагнення комуністів до політичної гегемонії. Уряд дозволив
також легальну діяльність раніше заборонених партій: Демократичної, що об’єднувала
підприємницькі /кола, та Радикальної, яка спиралася головно на підтримку дрібних
виробників міста.

Однак відмова комуністів поступитися хоча б одним з силових міністерств призвела до
бойкоту з боку “лояльної опозиції’ парламентських виборів 18 листопада 1945 р. Тому легку
перемогу на них святкували кандидати ВФ (88%). США та Великобританія не визнали
результатів листопадових виборів і нового уряду КТеоргієва, утвореного 31 березня 1946 р.,
Оскільки жодного представника опозиції до нього не було включено.

Головними політичними подіями 1946 р. стали референдум про форму державного
устрою та вибори до Великих Народних Зборів, які мали розробити нову конституцію
Болгарії. Напередодні БРП(к), чисельність якої навесні досягла 400 тис. членів і перевищила
всі інші партії правлячої коаліції разом узяті, посилила наступ на опозицію, організувавши
заочний процес над ЕДимитровим (Гемето) і судові розправи над головним редактором
газети БРСДП(о) “Свободен народ” Ц.Івановим та одним з ветеранів соціал-демократичного
руху К.Пастуховим. Як вважали на Заході, на цей час у концтаборах Болгарії перебувало
понад 40 тис. супротивників нового режиму.

Загальнонаціональний референдум, що проходив 8 вересня 1946 р., відбив антимонархічні
настрої болгарського суспільства: 95,6% виборців проголосували за республіку. Його
результати офіційно було проголошено через тиждень, після чого царська родина змушена
була залишити країну. Підсумки виборів до Великих Народних Зборів були менш
переконливими. Перемогли партії ВФ (70%), причому комуністи отримали понад 53%
голосів. Але незважаючи на порушення процедури виборів та зловживання, коаліція БЗНС-
НП і БРСДП(о) отримала 28,4% голосів та 99 депутатських мандатів з 465. За результатами
виборів 22 листопада 1946 р. новий уряд ВФ сформував комуніст Ґеоргій Димитров, який
напередодні повернувся з Москви після 23-річної еміграції. Половина місць у ньому (10 з 20)
належала БРП(к), решта - БЗНС-ВФ, БРСДП та “Звену”.

У економічній галузі комуністи прагнули розширення ролі держави шляхом
націоналізації банків та основних галузей промисловості, встановлення контролю за
приватним і кооперативним секторами народного господарства. Змушена певний час
рахуватися з партнерами по ВФ, компартія виробила лінію на поступове обмеження та
витіснення приватного капіталу з сфери виробництва, торгівлі та фінансів. 1946 р. через
парламент було проведено закони про конфіскацію майна і капіталів, нажитих шляхом
спекуляції та іншими незаконними способами, про запровадження прогресивного оподат-
кування, переведення торгівлі на державно-кооперативні рейки, аграрну реформу. Згідно з
ухваленим у березні законом про трудову поземельну власність, остання обмежувалась
розміром у 30 га в Добруджі та 20 га для решти країни. Надлишки землі передавались
малоземельним і безземельним селянам. Хоча нові ділянки змогли отримати 129 тис.
господарств, однак реформа не змогла істотно змінити аграрні відносини або ліквідувати
“земельний голод”. За підтримки держави у 1944-1946 рр. було створено 432 трудових
кооперативних землеробських господарств (ТКЗГ), до яких увійшли найбідніші селяни,
причому доходи їх членів розподілялись не лише стосовно вкладеної праці, але й на основі
ренти від внесених ділянок землі. Тоді ж виникло 570 виробничих кооперацій ремісників.

Новим явищем в економічному житті став ухвалений 1 квітня 1947 р. закон про дворічний
план відбудови та розвитку народного господарства, який передбачав зокрема будівництво
53-х промислових підприємств та заохочення селян до вступу у ТКЗГ.

Переведення економіки країни на планові засади співпало в часі з брутальною розправою
комуністів з політичною опозицією та її лідерами. У червні 1947 р., відразу після ратифікації
Великобританією та США Мирної угоди з Болгарією, Н.Петкова було заарештовано. Його
безпідставно звинуватили у спробі організації збройного державного перевороту за участю
таємних організацій “Нейтральний офіцер”, “Воєнний союз” та “Цар Крум”, процеси над
якими почалися напередодні. У штучно створеній атмосфері громадського психозу 16 серпня
лідера опозиції, що тримався гідно і не визнавав жодного звинувачення, було засуджено до
страти. Діяльність БЗНС-НП було заборонено, а парламентську групу позбавлено мандатів.

До 1948 р. прикладом наслідування для БРП(к), крім радянського, був і югославський
досвід. Керівництво болгарської компартії не лише звіряло свої досягнення з югославською
практикою, але й готувалося до об’єднання двох країн в одній державі. Переговори за участю
Й.Сталіна між комуністичними лідерами Болгарії та Югославії про створення балканської
(південнослов’янської) федерації, у рамках якої планувалось вирішити й болюче македонське
554
питання, велися з вересня 1944 р. по лютий 1945 р. Проте національно-територіальні цілі
учасників переговорів не співпадали: якщо Ґ.Димитров відстоював дуалістичний характер
майбутньої федерації, то Й.Броз Тіто наполягав на входженні Болгарії до новоствореної
держави на основі рівного статусу з іншими шістьома республіками. Сталін схилявся до
першого варіанту і не заперечував проти рішення, з яким були згодні обидві сторони: під час
утворенні федерації приєднати Пірінську Македонію до Вардарської в обмін на повернення
Югославією Болгарії “західних окраїн” з містами Цариброд та Босилєград. Відмова Тіто піти
на створення південнослов’янської федерації на сталінських умовах й подальший розвиток
радянсько-югославського конфлікту остаточно поховали цю ідею.

і Встановлення тоталітарного режиму. Курс на прискорення революційних перетворень
був схвалений на пленумі ЦК БРП(к) у жовтні 1947 р. Згідно з настановами Комінформу було
проведено націоналізацію промислових підприємств й усіх банків. 1948 р. ліквідовано
приватний сектор у внутрішній та зовнішній торгівлі. До 1100 зросла також кількість ТКЗГ,
хоча це становило лише 6,3% орної землі та 11% сільських господарств.

Нові політичні реалії відбила “Димитровська Конституція”, яка була ухвалена
Великими Народними Зборами 4 грудня 1947 р. Болгарія проголошувалася Народною
республікою; верховний орган влади - Народні Збори - обирали з своїх членів Президію, що
поєднувала законодавчі та виконавчі функції. Маючи на увазі, що у майбутньому
кандидатури народних представників затверджувалися місцевими партійними комітетами, а
Голова Президії (В.Коларов) та більшість його членів входили до керівних органів БРП(к),
став очевидним факт зрощення компартії з державою. У новому уряді, утвореному
Ґ.Димитровим після схвалення Конституції, більшість міністерств належали комуністам (14 з
23). Сам прем’єр-міністр у 1948 р. був обраний генеральним секретарем ЦК БРП(к) і головою
Національної ради ВФ.

Наприкінці 1947 - початку 1948 р. партії ВФ задекларували підтримку курсу на
“будівництво соціалізму”. ІІ-й з’їзд Вітчизняного Фронту у лютому 1948 р. ухвалив рішення
про своє перетворення на “єдину громадську політичну організацію” з індивідуальним
членством, що означало ліквідацію останніх елементів коаліції. На місцях секретарі комітетів
БРП(к) обійняли посади голів комітетів ВФ. Влітку відбулося злиття БРП(к) з нечисельною
БРСДП на “платформі марксизму-ленінізму”, а БРСДП(о) після судового процесу над її
лідером КЛулчевим восени припинила існування. БЗНС, повністю відмовившись від
станової теорії, проголосив себе “класовою організацією” частини бідних та середніх селян і
визнав керівну роль БРП(к) у суспільстві.

Рішення липневого 1948 р. пленуму ЦК БРП(к) про “загострення класової боротьби
впродовж будівництва соціалізму” та “посилення революційної пильності” означали рішучий
поворот до сталінської моделі. Він завершився підготовкою та проведенням у грудні 1948 р.
У-го з’їзду БРП(к), на якому партія повернулася до старої назви - Болгарська Комуністична
Партія (БКП). З трибуни з’їзду Ґ.Димитров проголосив, що не існує шляху до соціалізму,
відмінного від радянського, і новий лад може будуватися лише на основі диктатури
пролетаріату.

Після з’їзду на болгарський ґрунт були перенесені найхарактерніші риси “радянського
способу життя”: різке розширення штатів та повноважень державної безпеки, підпорядку-
вання міліції судовим органам та збільшення бюджетних витрат на утримання репресивного
апарату. До крайнощів посилилась боротьба проти “ворожих елементів”, що знайшла своє
відображення у виселенні “неблагонадійних” з Софії та інших великих міст, масових чистках
державної адміністрації, армії, вищих навчальних закладів, громадських організацій та БЗНС.
Інші політичні партії на початку, 1949 р. оголосили про саморозпуск, а їх члени влилися до
ВФ.
Відразу після смерті Ґ.Димитрова у липні 1949 р., розпочався пошук “ворогів” всередині
БКП. Поштовхом для чистки партії, що у 1949-1951 рр. захопила 100 тис. осіб, стала
підготовка судового процесу над колишнім заступником Голови Ради міністрів і членом
Політбюро ЦК БКП Трайчо Костовим. Приводом для його арешту був ухвалений влітку
1948 р. Народними Зборами закон про державну таємницю, на підставі якого за розпоряд-
женням Т.Костова припинилося безконтрольне надання конфіденційної економічної
інформації радянським торговельним представникам. Спроба у такий спосіб мінімально
захистити національний суверенітет країни дала підставу Сталіну висунути проти
болгарського урядовця звинувачення в антирадянській діяльності та підтримці Тіто. На
процесі у грудні 1949 р. Т.Костов був засуджений і страчений.

Судове вбивство одного із найавторитетніших діячів БКП та раптова смерть у січні
1950 р. В.Коларова - наступника Ґ.Димитрова на вищих державно-партійних посадах -
розчистили шлях до влади Вилко Червенкову'. за підтримки Москви він обійняв посади
прем’єр-міністра, Голови ради ВФ і генерального секретаря БКП. За його вказівкою
розпочався наступ проти партійно-державного керівництва, яке звинувачувалось у поширенні
антирадянських настроїв. Більшість членів ЦК були заарештовані або звільнені з відпо-
відальної роботи, поставлені під нагляд. Політична недовіра була висловлена щодо 80%
командного складу армії. У атмосфері підозрілості та шпигуноманії, породжених “холодною
війною”, відбулися судові процеси над протестантськими пасторами (1949 р.) і католицькими
священиками (1952 р.) - їх звинуватили у шпигунстві відповідно на користь
США/Великобританії і Франції/Ватікану. Православне духовенство після вимушеної
відставки у вересні 1948 р. екзарха Стефана І мусило вибирати між приєднанням до казенної
Спілки Болгарських Священиків і зникненням у трудових таборах. З метою припинення
будь-яких зв’язків із закордоном 1951 р. болгарську екзархію було перетворено на патріархію,
а через два роки першим патріархом став митрополит Кирило Пловдивський. Болгарська
православна церква втратила моральний авторитет і перестала бути помітним чинником
суспільного життя. Країна вкрилася мережею концтаборів, через які до 1962 р. пройшло 23,5
тис. осіб. Розбудовувати болгарський ГУЛАГ допомагали радянські радники та спеціалісти,
що заполонили також армію, міністерства і відомства.

Курс на перехід до сталінської моделі соціалізму знайшов своє втілення в першому
п’ятирічному планові на 1949-1953 рр. Головним завданням політики партії була прискорена
індустріалізація. Уже впродовж 1-ої п’ятирічки співвідношення між сільським господарством
та промисловістю змінилось на користь останньої. Перевага віддавалась виробництву засобів
виробництва: понад 4/5 промислових інвестицій призначалися для будівництва потужностей
важкої індустрії. Проголошення 1950 р. курсу на колективізацію призвело до зростання
податкового тиску на одноосібні селянські господарства, які з квітня зобов’язувалися
продавати продукцію за заниженими цінами. Рятуючися від непосильних податків і
можливих репресій селяни почали масово вступати до ТКЗГ. Всіляко стимулюючи цей
процес, комуністи розгорнули кампанію проти “куркулів”. Як і в Радянському Союзі, вона
супроводжувалась масовими порушеннями законності, свавіллям з боку місцевої влади.
Навесні 1951 р. для придушення селянських заворушень в районі Відіна та Куди довелося
вжити війська. До кінця року шляхом економічного та позаекономічного примусу було
кооперовано 52,2% оброблюваної землі.

Певні зрушення на краще відбулися після смерті Сталіна, коли за ініціативою Москви з
метою зменшення соціальної напруги в країнах-сателітах було проголошено “новий курс” -
уповільнення темпів індустріалізації та поліпшення забезпечення населення товарами
широкого вжитку і продовольством. Були дещо знижені ціни, пом’якшені суворі закони про
трудову дисципліну та еміграцію, зменшився поліційний терор. В.Червенков був змушений
приєднатися до критики культу власної особи, публічно засудивши його зовнішні прояви.
Косметичний характер мали й персональні зміни - ліквідовано пост генерального секретаря
БКП, але В.Червенков залишився головою Ради міністрів і членом Політбюро. Натомість
посаду першого секретаря ЦК БКП у березні 1954 р. посів 43-річний Тодор Живков.
Незважаючи на деяке пом’якшення тоталітарного режиму, його засади залишалися
непохитними.

“Квітнева лінія”. Рішення XX з’їзду КПРС стали цілковитою несподіванкою для
болгарських сталіністів. На терміново скликаному у квітні 1956 р. пленумі ЦК БКП,
спираючись на підтримку М.Хрущова, Т.Живков розкритикував “культ особи” В.Червенкова,
свідомо звужуючи його рамки роками правління останнього. Це явище було засуджене як
відхилення від “випробуваних ленінсько-димитровських методів роботи партії”, а його
головного носія понизили до рангу заступника голови Ради Міністрів. Партійним лідером
став ТЖивков, якого більшість сприймала як компромісну та перехідну постать. Від цього
часу політика компартії, яка отримала у пропагандистській літературі назву “квітневої лінії”,
стала більш гнучкою і прагматичною. Відбулася реабілітація репресованих у попередні роки,
дещо розширилися рамки творчої свободи інтелігенціїта соціальні пільги населення.

Проте болгарська “відлига” тривала недовго. У вересні 1956 р. дискусіям на тему
“десталінізація” було покладено край. Скориставшися подіями у Польщі та Угорщині, кому-
ністичний режим удався до нових обмежень і репресій.

За допомогою радянських кредитів та спеціалістів у другій половині 50-х - на початку 60-
х років збудовано нові потужності в енергетиці, чорній та кольоровій металургії, нафтохімії,
що дозволило Болгарії швидко перетворитися на індустріально-аграрну державу. На кінець
50-х років було завершено колективізацію: кооперативні господарства охопили 92% оброб-
люваної землі. Поза колективізацією залишалися лише гірські райони, де вона була завер-
шена у наступні роки.

Будівництво “основ соціалізму” супроводжувалося гострою боротьбою за владу у
вищому партійному керівництві. Вона закінчилася на користь ТЖивкова, який, користу-
ючися підтримкою Москви, зумів у 1962 р. зосередити у своїх руках не лише вишу партійну,
а й державну владу. Після усунення з уряду В.Червенкова (1961 р.) він обійняв посади голови
Ради міністрів і першого секретаря ЦК БКП. Живков не лише виграв боротьбу за владу, але й
зумів утримувати її до 1989 р. Це стало можливим як завдяки особистим якостям - беззапе-
речному організаторському таланту, селянській хитрості, що межувала з візантійською
підступністю, вмінню тасувати номенклатурну колоду, своєчасно усуваючи потенційних
суперників, так і через зміцнення соціальної бази режиму. Через надання різноманітних
матеріальних благ Живков зумів залучити на свій бік більшість творчої інтелігенції, що
піддалась конформістським настроям, отримавши привілеї у вигляді високооплачуваних
посад, великих гонорарів, дорогих квартир і машин, відряджень за кордон тощо. Та головний
секрет політичного довголіття Т.Живкова полягав у його вмінні знайти спільну мову з
кремлівськими можновладцями. Болгарія була найнадійнішим партнером СРСР по ОВД,
завжди і беззастережно підтримуючи радянську зовнішню політику. Вершиною лакейства
ТЖивкова було рішення грудневого 1963 р. пленуму ЦК БКП про “найтісніше зближення, а
згодом у перспективі об’єднання НРБ з Радянським Союзом”.

Набагато меншими були успіхи режиму у боротьбі з економічними труднощами. Хоча
темпи зростання національного доходу були значні (8,7% у 1961-1965 рр. і 7,8% у 1966-
1970 рр. за офіційними даними), надмірна централізація управління і зосередження інвестицій
у галузях важкої індустрії негативно позначилися на розвиткові легкої промисловості, сфери
послуг та аграрного сектору. Восени 1962 р. справа дійшла до поновлення регламентації
продовольчих товарів. Стало зрозумілим, що екстенсивний шлях розвитку себе вичерпує.
Пошук нових механізмів та форм організації господарства увінчався затвердженням у грудні
1965 р. “Нової системи планування та керівництва”. Як і в інших країнах РЕВ, вона була
покликана регулювати народне господарство за допомогою економічних важелів -
собівартості та товарно-грошових відносин. У 1967 р. за новою системою вже працювали 2/3
підприємств. Незважаючи на оптимістичні результати, через два роки експеримент було
зупинено. Причина полягала не лише у тому, що нова система господарювання ставила під
сумнів планові принципи економіки. Політичні наслідки економічних реформ, які чітко
вималювалися за дев’ять місяців “Празької весни”, налякали правлячу верхівку. З кінця 60-х
років вирішення проблем ефективності виробництва пішло іншим шляхом. Інтенсифікацію
стали пов’язувати з концентрацією виробництва. 1971 р. у кожній галузі були створені
Державні Господарські Об’єднання, які охоплювали низку підприємств одного виробничого
циклу. Наприкінці 70-х років їх кількість досягла 64. Тенденція до концентрації виробництва
спостерігалась і на селі, де на базі існуючих ТКЗГ було утворено 170 агропромислових
комплексів (АПК) (1971 р.). Проте складність управління гігантськими АПК змусила 1979 р.
розділити їх навпіл.

На тлі світової економічної та енергетичної кризи болгарська економіка виглядала
благополучно. Секрет “болгарського економічного дива” полягав у пільгових поставках з
СРСР нафти, вугілля, металів, деревини, бавовни у кількостях, які далеко перевищували
внутрішні потреби країни. Лише від реекспорту радянської нафти болгарський хімічний
комплекс отримав 800 млн. доларів прибутку. 1973 р. Т.Живков добився у радянського
керівництва щорічної дотації для підтримки болгарського сілськогосподарського
виробництва у розмірі 400 млн. карбованців^

Відбулися структурні зміни і в політичній системі НРБ. У 1971 р. Народні Збори ухвалили
нову Конституцію. Вона проголошувала вищим органом державного управління Державну
Раду. Таке удосконалення “соціалістичної демократії’ зосередило ще більшу владу в руках
обраного її головою Т.Живкова і верхівки БКП, чия “керівна роль” у суспільстві тепер
підтверджувалася конституційно. Того ж року Х-й з’їзд БКП ухвалив нову Програму партії,
де знайшла обґрунтування теза про “розвинутий соціалізм”, побудова якого розглядалася як
головне і безпосереднє історичне завдання партії.

Поступово режим став набувати сімейно-кланових рис. Т.Живков активно просував на
вищі державно-партійні посади доньку Людмилу, яку підлабузники називали “болгарською
Індірою Ганді”. У 1976 р. вона була обрана членом ЦК БКП і бюро Ради міністрів, а в 1979 р.
- членом політбюро ЦК БКП (у 37 років). Ніколи ще на культуру, якою керувала Л.Живкова,
не виділялося стільки коштів, як у 70-ті роки. Споруджувалися численні пам’ятники, музеї,
театри та палаци культури, відкривались виставки і картинні галереї. З небаченим розмахом
проводилися конгреси, святкування, ушанувальні збори і паради з метою “розвитку і
популяризації’ болгарської культури. Особливо помпезно проводилися святкування 1300-
річчя Болгарської держави, котре відбулося восени 1981 р. Уже після передчасної смерті
Л.Живкової, втративши почуття реальності, Т.Живков став “робити кар’єру” молодшому
сину Володимиру, який, на відміну від своєї сестри, мав швидше задатки плейбоя, аніж
політичного лідера.

ЛЖивковій вдалося “відкрити” Болгарію навколишньому світові і піднести престиж
національної культури. Але зусилля щодо створення більш сприятливого уявлення про країну
за кордоном були перекреслені вбивством агентом болгарських спецслужб у Лондоні
письменника-емігранта Ґ.Маркова, який до 1978 р. своїми гострими радіорепортажами через
“Вільну Європу” та Бі-Бі-Сі викривав невігластво, лицемірство і духовну убогість Т.Живкова
та його найближчого оточення. Негативний імідж Болгарії серед міжнародної спільноти
посилився після замаху у травні 1981 р. на папу Римського Іоанна-Павла II. Хоч? італійському
558
правосуддю не вдалося довести причетність “болгарського сліду” до цього злочину, у США
були й інші підстави занести Болгарію до “чорного списку” країн, що підтримують
міжнародний тероризм.

У першій половині 80-х років у зв’язку з економічними проблемами СРСР погіршилися й
господарські показники Болгарії. Господарський комплекс, що сформувався у період
будівництва “розвинутого соціалізму”, став справді “самоїдським”: близько 90% виробничих
фондів були зайняті “самообслуговуванням” ч лише трохи більше за 10% давали продукцію
для споживчого ринку.

Криза режиму Т.Живкова. На погіршення економічного становища Болгарії впливала
не лише криза в СРСР, але й деякі аспекти радянської “перебудови”, що розпочалася навесні
1985 р. У зв’язку з переглядом зовнішньоекономічних пріоритетів Москви різко знизилися
можливості для здійснення реекспортних операцій з нафтою і нафтопродуктами, що
позбавило Болгарію валютних надходжень, за рахунок яких фінансувався імпорт західних
товарів і технологій. Рішення Кремля про перехід на еквівалентний обмін з країнами-членами
РЕВ передбачало зокрема припинення щорічних субсидій для болгарського сільського
господарства.

Не менш небезпечною для правлячого режиму була політика демократизації і “гласності”,
розпочата радянським лідером М.Горбачовим 1985 р., яка викликала щирі симпатії болгар-
ської громадськості. Рішення XII 1-го з’їзду БКП (1986 р.) засвідчили, що комуністичне
керівництво вирішило “перечекати” реформаторський запал М.Горбачова, обмежившись
проголошенням чергової програми економічних реформ як продовження. “генеральної
квітневої лінії”. Однак невдовзі болгарському лідеру стало зрозуміло, що формального
схвалення політики перебудови та імітації реформ в економічній сфері замало для
забезпечення політичної підтримки з боку Кремля. Тоді Т.Живков, прагнучи будь-що
втримати владу, вирішив зіграти на випередження. Пленум ЦК БКП, що відбувався у липні
1987 р., ухвалив рішення, які засвоїм змістом йшли далі радянської “перебудови”.

Головні ідеї “липневої концепції”, що прийшла на зміну “квітневій лінії’, полягали у
позбавленні компартії функцій державного управління і перетворення її на “політичний
авангард народу”, передачі підприємств у власність трудових колективів, самоврядуванні
господарчих та територіальних одиниць, проголошенні різноманітності та рівноправності
форм власності, внесення ринкових засад у функціонування національної економіки та її
відкритості західним впливам. У відповідності до нової концепції замість ЗО галузевих
міністерств залишилося 8 функціональних, що потягло за собою чергову реорганізацію
управління господарством. Підприємства, технологічно пов’язані між собою, утворювали
господарчі об’єднання (650 до середини 1988 р.), які, у свою чергу, входили до 13 асоціацій.
Проте утворення багатоступеневої піраміди управління лише-дезорганізувало економіку. Не
пішла справа і з передачею у власність трудових колективів виробничих фондів, оскільки
переважна частина їх морально застаріла.

Відсутність коштів на модернізацію і структурну перебудову промисловості спонукало
правлячу партію до більш радикальних заходів, що виходили за межі “удосконалення
соціалізму”. На підставі рішень грудневого 1988 р. пленуму ЦК БКП указом Державної Ради
від 11 січня 1989 р. народне господарство переводилося на фірмову систему організації, що
започаткувало процес трансформації комуністичної номенклатури у новий капіталістичний
клас - “червону буржуазію”. За 9 місяців було зареєстровано понад 10 тис. фірм, переважно
приватних, що мали функціонувати в умовах конкуренції з державними, кооперативними та
іншими. У травні 1989 р. були скасовані АПК, на базі яких створювалися землеробські
господарства, які теж мусили діяти як державні, кооперативні або індивідуальні фірми. Хоча
народне господарство розвивалося у напрямку до ринкової моделі, постійні реорганізації
системи управління і механізму функціонування національної економіки у поєднанні з
низькою культурою бізнесу та збитковістю багатьох державних підприємств негативно
позначалися на виробничих показниках.

Не сприяла стабілізації економічного становища й адміністративна реформа: у серпні
1987 р.: замість 28 округів утворювалося 9 областей, а головною територільно-адміністра-
тивною одиницею проголошувалась община (всього їх було 273). Обіцянки демократизації
політичної системи обмежились усуненням портретів Т.Живкова з публічних місць та
дозволом на висування громадськими організаціями і трудовими колективами кількох
кандидатур на виборах до місцевих органів влади. ТЖивков погоджувався лише на
“соціалістичний плюралізм”, що означало збереження ідеологічного та політичного контро-
лю над процесом перебудови. Керівна роль БКП взагалі не ставилася під сумнів, а головні
зусилля докладалися, щоб не допустити відцентрових тенденцій у партії та суспільстві.
Досягти цієї мети не вдалося, хоча на певний час влада зуміла перемкнути увагу суспільства
від нагальних проблем на “відроджувальний процес” - насильницьку заміну імен близько 1
млн. турків, помаків (болгар-магометан) і циган-мусульман на болгарські, яка супрово-
джувалася переслідуванням турецької мови, забороною національного одягу, ісламських
релігійних звичаїв та обрядів.

Репресії з боку силових структур проти незгодних відмовитися від власного імені,
релігійної ідентичності та національної свідомості викликали опір турецької громади. Свій
крайній вияв він знайшов у серії терористичних актів у потягах, аеропортах, готелях та інших
громадських місцях, які мали місце у 1985-1987 рр. Серед 28 нелегальних груп та організацій,
знешкоджених службою держбезпеки протягом цих років, найвпливовішим був “Турецький
національно-визвольний рух у Болгарії” на чолі з філософом М.Догановим (Ахмедом
Доганом), засудженим до 10 років ув’язнення. Піднесена партійно-державним керівництвом
у травні 1989 р. нова хвиля комуністичного націоналізму призвела до виїзду з країни понад
340 тис. болгарських мусульман і обезлюднення сільських районів північно-східної та
південної Болгарії, яке завдало величезної шкоди сільському господарству та міжетнічній
злагоді.

На захист турецької меншини стали не лише Рада Європи та міжнародні правозахисні
організації, а й нечисленні болгарські дисидентські організації. Першим з них було
“Незалежне товариство захисту прав людини у Болгарії”. Засноване на початку 1988 р.
кількома колишніми політв’язнями, воно проголосило своєю програмою “Загальну
декларацію прав людини”, ухвалену ООН 1948 р. Упродовж 1988-1989 рр. виникло ще кілька
неформальних організацій: Комітет Захисту Релігійних Прав, Свободи Сумління та
Релігійних Цінностей, Незалежна профспілка “Подкрепа”, Громадський Комітет
Екологічного Захисту Русе. Приводом для заснування останнього у березні 1988 р. стало
забруднення цього міста розташованими на протилежному березі Дунаю хімічними
заводами. Ігнорування справедливих вимог русенців вжити заходів до закриття “заводу-
отруювача” в Румунії призвело до перетворення “масового екологічного невдоволення” у рух
проти правлячої верхівки на чолі з Т.Живковим. Розуміючи, що під виглядом боротьби з
“екологічною небезпекою” формується організована політична опозиція, комуністичний
режим вдався до репресій. Проте заборонений властями “Русенський комітет” через рік
відродився у вигляді Незалежного Об’єднання “Екогласність”.

Найчисельнішим (близько 300 осіб) та найавторитетнішим серед неформальних
організацій був Клуб на Підтримку Гласності та Перебудови, створений 3 листопада 1988 р.
за ініціативою філософа-дисидента Желю Желєва. Серед його засновників та членів, як і у
випадку з “Русенським комітетом”, було багато відомих у Болгарії вчених, письменників,
Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією
журналістів, діячів мистецтв. Його члени не ставили за мету демонтаж соціалізму, а
закликали власті до відкритого діалогу з суспільством.

Опозиція Т.Живкову виникла і всередині керівництва БКП, переважно молодого
покоління функціонерів, які здобули освіту або науковий фах у СРСР і належали до
прибічників політики М.Горбачова. Головними фігурами серед них були члени політбюро
ЦК БКП міністр закордонних справ П.Младенов та віце-прем’єр АЛуканов. Прагнучи
подолати кризу системи з мінімальними для БКП .втратами і спираючися на негласну
підтримку Москви, вони “організували” відставку Т.Живкова на листопадовому пленумі ЦК
БКП 1989 р. Ця подія, на яку давно очікувало суспільство, поклала край тоталітарній добі в
історії Болгарії.

8.	Соціалістична Югославія

Формування режиму Й.Броз Тіто. Великі людські втрати народів Югославії під час
Другої світової війни доповнювалися зруйнованою економікою. У 1945 р. обсяг виробництва
харчової промисловості становив 45% довоєнного рівня, текстильної - 40%, металургійної -
20%. Відчувалася гостра нестача предметів першої необхідності, в деяких районах країни
існувала загроза голоду. Катастрофічне економічне становище ускладнювалося політичною
нестабільністю, яка продовжувала зберігатися, незважаючи на те, що угода “Тіто -
Шубашич” зняла політико-психологічні перешкоди для діяльності в країні некомуністичних
організацій, більшість яких (окрім Демократичної та Радикальної партій) приєдналися до
Народно-Визвольного Фронту. Угода відкрила можливість входження до державних
структур представникам тієї частини політичних сил, яка в роки війни стояла на
антифашистських позиціях, але не входила до складу НВФ.

Компартія Югославії, яка завершувала оформлення вертикалі нових органів державної
влади, сенс угоди з емігрантським урядом вбачала у зовнішньополітичному визнанні нового
політичного режиму. У свою чергу головні опоненти КПЮ керувалися здебільшого
внутрішньополітичними міркуваннями та прагнули інфільтруватися у такий спосіб до
системи влади. Однак окрім Демпартії та ХСП, лідери яких обіймали посади в уряді,
можливості інших партій у змаганні з КПЮ були обмеженими, оскільки вони не тільки не
мали розгалуженої партійної мережі, але й не могли потрапити до вже існуючих
держструктур, опанованих комуністами.	;

Однак становище КПЮ як провідної політичної сили ускладнювалася тим, що
проголошена в Декларації коаліційного уряду аграрна реформа так і залишалася
нездійсненою, що викликало природне невдоволення серед селян. Нічого не зробив для її
здійснення і НВФ. До того ж в країні активізувалися противники нової влади: у Сербії діяли
загони четників (до 15 тис.) та монархістів; у Хорватії - загони “крижарів” (до 20 тис.) та
усташів. Для протидії озброєній опозиції влада вдосконалювала апарат примусу. Було
створено таємну політичну поліцію та надзвичайні судові органи. Але якщо в першій
половині 1945 р. репресивні заходи застосовувалися в основному проти посібників окупантів
(200 тис. осіб були засуджені), то в наступний період розпочалося переслідування політичних
діячів ліберально-демократичного спрямування.

Загострення внутрішньополітичної боротьби у післявоєнній Югославії було спричинене
як посиленням політики етатизму в економіці, так і фактичним перетворенням НВФ у
своєрідну “державну партію” (філію КПЮ) та діяльністю однопартійних за складом і
прокомуністичних за спрямованістю місцевих органів влади. Влітку опозиційно налаштовані
до КПЮ сили зробили спробу об'єднатися з метою проведення реорганізації Тимчасового
уряду на більш широкій основі та трансформації АВНВЮ на Тимчасову народну скупщину
шляхом залучення до її складу депутатів довоєнного парламенту.

На конгресі НВФ (серпень 1945 р.), на якому були представлені близько 1200 делегатів від
Сербії, Хорватії, Словенії, Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини організацію було
перейменовано на Народний Фронт Югославії (НФЮ); до його складу увійшли КПЮ, Союз
Комуністичної Молоді, Єдині профспілки робітників і службовців Югославії, Антифа-
шистський Фронт Жінок, Об’єднаний Союз Антифашистської Молоді, а також окремі діячі
колишніх партій, які брали участь у Русі Опору. Програма НФЮ грунтувалася на цілісності
та незалежності Югославії, відбудові економіки, розширенні демократичних прав громадян,
боротьбі проти економічної експлуатації, зміцненні єдності народів у федеративній державі.

Створена 10 серпня 1945 р. Тимчасова народна скупщина ухвалила рішення про
проведення виборів до Установчої Скупщини. Але згідно затвердженого виборчого закону
сотні тисяч громадян були позбавлені права голосу. Опозиція виступила з вимогою
проведення загальної амністії всіх політв’язнів, окрім тих, що безпосередньо співпрацювали з
окупантами. Однак намагання демократизувати виборчий процес закінчилися безрезуль-
татно. На знак протесту проти неконструктивної позиції властей лідер демократів та віце-
прем’єр М.Грол 18 вересня 1945 р. подав у відставку. У жовтні свої посади в уряді залишили
також лідери ХСП І.Шубашич та Ю.Шутей. Вихід з уряду прихильників ліберально-
демократичної альтернативи розвитку країни означав також їх відмову від співробітництва з
КПЮ.

Підсумки виборів до Установчої Скупщини, що відбулися у листопаді 1945 р., засвідчили
переконливу перемогу НФЮ, за який проголосувало 90,5% виборців (КПЮ одержала 78,6%
мандатів). У грудні Югославію визнали уряди США, Великобританії та інших країн. Після
перемоги на виборах керівництво КПЮ припинило співробітництво з політичними
опонентами та перейшло до їх ліквідації. В умовах існування збройної опозиції
непримиренних ворогів режиму (четників, усташів, крижарів тощо) служба безпеки
використовувала жупел “реакції” для переслідувань усіх підозрюваних у нелояльності.

Установча Скупщина 29 листопада 1945 р. проголосила країну Федеративною Народною
Республікою Югославією (ФНРЮ), до якої увійшли: Сербія (з автономними краями
Воєводина, Косово та Метохія), Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія та
Герцеговина.	ч

Міцно закріпившись у органах законодавчої та виконавчої влади країни, керівництво
КПЮ взяло за взірець радянську модель устрою, приступило до зміцнення своїх позицій в
економіці. Головним у цьому було усуспільнення власності, створення державного сектору та
запровадження планової економіки. Однак в офіційній пропаганді керівники КПЮ
поширювали гасла захисту та підтримки приватної ініціативи, щоб запобігти відходу від
НВФ заможних прошарків населення, передусім селянства. Підприємцям, які йшли на
співробітництво з владою, створювалися сприятливі умови. Наприкінці 1945 р. в державному
секторі вже знаходилося 53% підприємств, 19% контролювалися державними органами, а
28% підприємств складали приватний сектор.

Ще Тимчасова народна скупщина в серпні 1945 р. ухвалила “Декрет про аграрну реформу
і колонізацію”, згідно якого передбачалася ліквідація великого землеволодіння та
встановлення земельного максимуму у розмірі 25-30 га орної землі (або 45 га всіх угідь). За
відчужені землі держава виплачувала компенсацію. Внаслідок проведення реформи
приватновласницьке товарне виробництво стало переважною формою господарювання на
селі. З січня 1949 р. почалася масова колективізація сільських господарств.

У ході обговорення в Установчій Скупщині проекту конституції країни, запропонованого
компартією, відомий діяч селянського руху Д.Йованович висловив застереження щодо
562
загрози встановлення тоталітарного політичного устрою в Югославії, відстоював
необхідність існування багато партійної системи. 31 січня 1946 р. Установча Скупщина
прийняла Конституцію Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ). Югославія
проголошувалася об’єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення
висловили бажання жити у єдиній федеративній державі. Федерація була створена за
радянським зразком. Етнічний принцип при проведенні внутрішніх кордонів між
республіками не був до кінця витриманий. Ймовірною метою Й.Тіто було не допустити в
країні сербського гегемонізму, що мало місце в королівській Югославії. Окрім виділення
автономних утворень на території Сербії, була створена Республіка Чорногорія. Водночас
значна кількість сербів, які компактно мешкали на території Хорватії, Боснії та Герцеговини,
жодних автономних прав не отримали. В Основному законі країни проступали компоненти
тоталітарного устрою. Республіки не одержали права на вільне відокремлення.

Наприкінці 1946 р. був схвалений Закон про націоналізацію, згідно якого до державної
власності перейшли банки, транспорт, гуртова торгівля. У квітні 1947 р. був затверджений
перший п’ятирічний план (1947-1951 рр.), завданням якого було перетворення Югославії з
аграрної в індустріально-аграрну державу. Розпочалося будівництво двохсот нових
підприємств, електростанцій, залізниць та інших промислових об’єктів. У 1947 р. державний
сектор охоплював 90% підприємств. Важливу роль в реалізації планів розвитку економіки
Югославії відігравав СРСР. 1947 р. була підписана угода про радянську допомогу в
промисловому будівництві, було надано безпроцентний кредит (135 млн. дол.), за рахунок
якого здійснювалися поставки матеріалів та обладнання для промислових підприємств.

На вершині створеної у ФНРЮ політичної системи стояла 450-тисячна (1948 р.) КПЮ,
яка встановила суворий контроль над усіма сферами суспільно-економічного життя. Уся
влада зосереджувалася в руках керівництва компартії на чолі з Й.Тіто, Е.Карделем,
М.Джиласом таО.Ранковичем. У зовнішній політиці ФНРЮ йшла у фарватері СРСР. ФНРЮ
надавала допомогу комуністичним повстанцям у Греції, підтримувала комуністичні сили в
Албанії, де югославські радники допомагали у становленні нового режиму. Між
керівництвом Югославії та Болгарії обговорювалися плани створення Балканської федерації,
а в 1947 р. було укладено Договір про дружбу, співробітництво Iі взаємну допомогу. КПЮ
була однією з ініціаторів створення Комінформбюро. Активна зовнішньополітична
діяльність, радянська підтримка, утримання однієї з найбільших армій в Європі та інші
фактори стимулювали зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Й.Тіто та
його прагнення до більшої незалежності від Кремля. З іншого боку, у керівництві ВКП(б), в
першу чергу особисто у Й.Сталіна, почало нагромаджуватися незадоволення діями
керівництва КПЮ. Насамперед це пов’язувалось з позицією Тіто у питанні Балканської
федерації та прагненням підпорядкувати режим в Албанії (у січні 1948 р. Й.Тіто звернувся до
албанського керівництва з проханням надати ФНРЮ військову базу в районі Корчі).

У лютому 1948 р. у Москві відбулася радянсько-болгарсько-югославська нарада, на якій
Й.Сталін в різкій (неприйнятній для незалежних держав) формі піддав югославське та
болгарське керівництво критиці за здійснювану ними політику. Сталінське поводження
образило передусім югославських керівників. На засіданні політбюро ЦК КПЮ 1 березня
Й.Тіто порушив питання про те, що радянсько-югославські відносини зайшли у “глухий кут”,
тому у справі економічного та військового будівництва Югославії необхідно спиратися на
власні сили. Про зміст обговорюваних на цьому засіданні питань стало відомо кремлівському
керівництву. З Югославії були відкликані всі радянські військові та цивільні радники. На
засіданні Комінформбюро (червень 1948 р.) була схвалена резолюція “Про становище в
КПЮ”, яка стверджувала, що югославське керівництво перейшло на позиції “буржуазного
націоналізму”, зрадило ідеали соціалізму. “Здоровим силам” КПЮ доручалося вплинути на
керівництво партії і примусити його підкоритися рішенням Комінформбюро. У-й з’їзд КПЮ
(липень 1948 р.) визнав критику Комінформбюро безпідставною. Таким чином конфлікт між
керівництвом партій перетворився у справжню політико-ідеологічну війну, яка мала
далекосяжні наслідки.

Резолюція Комінформбюро та рішення У-го з’їзду КПЮ поставили югославське
суспільство перед низкою складних проблем. Понад 55 тис. членів партії, вихованих в дусі
відданості СРСР і особисто Й.Сталіну, солідаризувалися з резолюцією. їх виключили з лав
КПЮ, а понад 16 тис. зазнали репресій. Проте переважна більшість членів партії підтримала
рішення V з’їзду; за кілька місяців кампанії проти “інформбюровців” чисельність КПЮ
збільшилась на 82 тис. і досягла понад 530 тис. членів.

Восени 1948 р. в країнах Центрально-Східної Європи була інспірована широка
антиюгославська кампанія, яка відбувалася на тлі демонстративного скорочення торговельно-
економічного співробітництва з ФНРЮ. Додаткову напруженість у радянсько-югославські
відносини внесли дії служби безпеки ФНРЮ, які розпочали арешти радянських громадян
(колишніх еміфантів, які прийняли підданство СРСР, але залишалися в країні), звинувачуючи
їх у шпигунстві. У відповідь СРСР надіслав ноту протесту, де містилися загрозливі
попередження. Керівництво ФНРЮ сприйняло цей демарш як небезпеку для країни: було
розгорнуто істеричну антирадянську пропаганду, майже півмільйонну НВАЮ було
приведено у бойову готовність. У свою чергу радянське керівництво наприкінці серпня
1949 р. денонсувало Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу з Югославією.
Друга резолюція Комінформбюро (листопад 1949 р.) “КПЮ під владою вбивць та шпигунів”
містила безпідставні образливі звинувачення в тому, що “кліка Тіто за вказівкою англо-
американських імперіалістів” пройшла шлях “від буржуазного націоналізму до прямої зради
національних інтересів” і встановила “антикомуністичний поліційний режим фашистського
типу”. Радянсько-югославський конфлікт досяг свого апогею у 1949-1953 рр. Кардинально
змінилося геополітичне становище ФНРЮ, яка опинилася наодинці між ворогуючими
блоками.

Модель “самоврядного соціалізму”. Розрив усіх зв’язків з Радянським Союзом та
іншими країнами “соціалістичного табору” спонукав керівництво Югославії до пошуку
власної моделі розвитку. Відкидання сталінізму та радянського досвіду було покладено в
основу концепції “самоврядного соціалізму", в обгрунтуванні якої брали участь Й.Тіто,
Е.Кардель, Б.Кедрич та інші діячі КПЮ. Автори нової концепції виходили з марксистського
постулату про “державу як знаряддя насильства”, запропонували покласти в основу нової
моделі розвитку ідею “відмирання” держави. На їх .думку державні інститути повинні
поступово трансформуватися у систему “безпосередньої демократії” та “самоврядування”. У
економічній сфері нова модель розвитку країни передбачала перехід на засади “товарної
економіки”, ринкових відносин та відмови від директивного планування. Уперше термін
“самоврядний соціалізм” прозвучав у доповіді Й.Броз Тіто в Народній скупщині (липень
1950 р.) у зв’язку з прийняттям закону “Про управління державними господарськими
підприємствами та вищими господарськими об’єднаннями з боку трудових колективів”.
Згідно цього закону державні підприємства передавалися трудовим колективам для
управління виробництвом (через робітничі ради) та отримували господарську самостійність.
Закон “Про планове управління господарством” (грудень 1951 р.) обмежував завдання
держплану тільки встановленням загальних пропорцій економічного розвитку та надавав
трудовим колективам право самостійно розробляти виробничі плани, визначати асортимент
продукції тощо.

Серйозні зміни були внесені у політику щодо сільського господарства: ліквідовано
машино-тракторні станції, скасовано обов’язкові поставки сільгосппродукції, селяни могли
564
Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією
залишати кооперативи та створювати приватні господарства, встановлювався максимум (10-
15 га) землеволодіння, дозволялися продаж та оренда землі, використання найманих
робітників.

Реформи початку 50-х років, поширивши господарську самостійність підприємств і
товаровиробників, були першими кроками у створенні товарної економіки. Однак партійно-
державний контроль над нею зберігався. Держава продовжувала відігравати провідну роль в
економічних процесах, але механізм її впливу почав суттєво змінюватися. Відтепер як
регулятор економіки країни використовувалися кредитно-фінансові інструменти.

Децентралізація господарської сфери зумовила необхідність проведення змін у організації
політичної системи. Невдовзі відбулося розширення меж влади, впровадження елементів
самоврядування на рівні республіканської ланки. Закон “Про народні комітети” (квітень
1952 р.) конституював органи самоврядування в громадах, районах та містах - народні віча та
віча виробників.

Концепція “самоврядного соціалізму” отримала подальший розвиток на УІ-му з’їзді КПЮ
(листопад 1952 р.): була окреслена нова роль компартії в суспільстві. Відтепер головним у
діяльності партії стало застосування переважно політичного та ідейного впливу. Однак в
реальності комуністичне керівництво не тільки зберегло всі важелі влади в країні, але й
продовжувало використовувати випробувані адміністративні методи керівництва
суспільством. З’їзд перейменував партію на Союз Комуністів Югославії (СКЮ).

Нова модель устрою країни була закріплена в Конституційному законі (січень 1953 р.)
“Про основи суспільного та політичного устрою ФНРЮ та про союзні органи влади”, який
замінив існуючу конституцію 1946 р. Він поклав принцип самоврядування в основу всього
економічного та суспільного життя. Запроваджувався новий суспільно-політичний устрій:
двопалатний парламент, посада президента республіки, державні секретаріати, розширено
повноваження республіканських та місцевих органів влади. Водночас з критикою уявних
демократичних потуг керівників СКЮ виступив один з її провідних діячів Міїюван Джилас,
який у низці публікацій висвітлив гальмівні чинники демократизації - утворення “нового
класу”, партійної бюрократії, яка не зацікавлена втратити владу. Його позиції були засуджені,
він був усунутий 3 керівних посад і виїхав за кордон. Цей факт свідчив, що СКЮ не збира-
ється поступатися владою.

До середини 50-х років Й.Тіто та його оточення в СКЮ визначили головні напрями
розвитку Югославії: десталінізація, демократизація, децентралізація, дебюрократизація,
запровадження ринкових критеріїв до економіки, розвиток зв’язків з країнами Заходу. СКЮ
взяв курс на поступове введення політичного плюралізму. Але умови “холодної війни”, на
думку Й.Тіто, не дали змоги запровадити плюралізм в повному обсязі, тому просування
“самоврядних” реформ всіляко гальмувалося.

У зовнішній політиці була знайдена альтернатива колишньому союзу з країнами
“соціалістичного табору” у концепції “рівновіддаленості” від США та СРСР. Рух
Неприєднаних Країн (країн, що не входили до військово-політичних блоків) організаційно
сформувався у 1961 р. на конференції в Белграді. У цьому русі Й.Тіто намагався відігравати
провідну роль.

Хоча запровадження самоврядування й проводилося під неослабним контролем
партійного апарату, але дало певний простір для ініціативи, спричинило швидкі темпи
господарського розвитку у 1953-1960 рр. (13,7% щорічного приросту промислової продукції).
Приватне селянське господарство поступово інтегрувалось у товарно-грошові відносини,
хоча й не задовільняло потреб країни у продовольстві. Проте з часом виявилися негативні
сторони самоврядування в економіці: при утриманні основних фінансових важелів в руках
державних органів (ціноутворення, кредитна система тощо) підприємства почали знижувати
обсяги виробництва, щоб зберегти прибутки для розподілу; нерентабельні заклади вимагали
державних субсидій, проводили скорочення працівників, внаслідок якого почало зростати
безробіття. Стала очевидною необхідність дальших реформ.

На початку 60-х років окреслилися суперечності між різними господарськими і
політичними групами. Більш розвинуті республіки (Словенія і Хорватія) домагалися
розширення повноважень республік і перегляду системи складання бюджетів. Бідніші
республіки (Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Македонія) вимагали продовження системи
бюджетних дотацій, котрі дозволили їм зробити поважний крок уперед в подоланні
відставання. Дискусія з питань республіканського самоврядування чимраз більше
забарвлювалася у націоналістичні кольори. У 1963 р. Народна скупщина прийняла нову
Конституцію, яка перейменувала країну на Соціалістичну Федеративну Республіку
Югославію (СФРЮ). Було розширено повноваження республіканських органів. На тлі
обговорення проекту основного закону виявилися два табори - “ліберали” і “консерватори”.
Перші вимагали дальших ринкових реформ і збільшення самостійності республік, другі
наполягали на збереженні сильного центру і впливу держави на економіку. Тіто підтримав
“лібералів” і наказав розпочати підготовку реформ.

Ліберальні реформи. Влітку 1965 р. скупщина схвалила близько 30-ти законів, які
розширили права підприємств, республіканських і крайових органів у господарських
питаннях, лібералізували зовнішню торгівлю. їх головним змістом було дальше
запровадження елементів ринкової економіки, децентралізація управління. Все це повинно
було забезпечити відповідну конкурентноздатність промисловості на внутрішньому та
зовнішньому ринках. У зв’язку з цим скасовано державну монополію на зовнішню торгівлю,
надавалися пільги підприємствам, які модернізували обладнання і технологію. За рахунок
іноземних кредитів і позик Югославія закупила новітнє устаткування. Особи, які не змогли
працевлаштуватися в СФРЮ, отримали можливість виїхати за кордон.

Реформи загострили політичне протистояння лібералів і консерваторів. На УІ-му пленумі
ЦК СКЮ лідер консерваторів О.Ранкович був знятий з усіх посад. Перемога лібералів
створювала підстави для дальшої модернізації системи і формування справжньої федерації
республік. Запровадження реформ мало як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку,
збільшилися темпи приросту промислового виробництва, зросла рентабельність підприємств,
модернізувалося обладнання, майже 70% прибутків надходило за рахунок зростання
продуктивності праці. На початку 70-х років СФРЮ досягла рівня середиьорозвинутих країн.
Однак зростання споживання, значне збільшення імпорту порушували стабільність
економіки: зростали ціни, збільшився зовнішній борг, загострювалася проблема зайнятості,
прискорювалося соціальне розшарування в суспільстві. Ще більше зросла диспропорція у
рівні економічного й культурного рівня республік і автономій.

Створена в Югославії самоврядна система лише пом’якшувала існуючий політичний
режим. Це торкалося насамперед засобів масової інформації, культурно-освітньої сфери,
зв’язків із зовнішнім світом. У цілому ж вона зберігала автократичні риси, які найбільш
відверто проявлялися в культі особи Й.Тіто та його безмежній владі. Самоврядування та
децентралізація на практиці призвели лише до зведення бюрократичного централізму з
федерального рівня на республіканський. Окрім існуючих загальнодержавних центрів влади
(СКЮ, ЮНА, служба безпеки тощо), в республіках та автономіях виникли власні політичні
центри. Навколо останніх почалося формування етно-політичннх кланів, які у подальшому
відіграли важливу роль у розвитку Югославії.

У 1967 р. було відкрито кордони Югославії, мільйони західних туристів з’явилися в
країні, різко зросли міжнародні контакти югославських інтелектуалів. Західна література
стала доступною широкій публіці. У суспільній свідомості відбулася світоглядна революція.
Демократичні ідеї знаходили сприятливий ґрунт серед молоді. Влітку 1968 р. інтелектуальне
бродіння вилилось у студентські заворушення в Белграді. Студенти вимагали демократизації
суспільно-політичного життя і водночас посилення державних гарантій соціальної
стабільності. Державні органи вдалися до силових методів приборкання молоді. У наступні
роки рух за демократизацію пожвавився у Хорватії, де на перший план вийшли національні
моменти: пролунали заклики до відродження незалежної держави. Подібні явища
спостерігались і в інших республіках. Ставала все більш очевидною нерівномірність розвитку
окремих регіонів. За всіма показниками у сфері економіки та за рівнем життя на перше місце в
СФРЮ вийшли Словенія і Хорватія. Останнє місце займав сербський автономний край
Косово, більшість населення якого складали албанці. Низький рівень прибутків, та заклики до
возз’єднання з сусідньої Албанії призвели у листопаді 1968 р. до масових акцій, в яких взяли
участь учнівська та студентська молодь, робітники ряду міст Косово. Однак як і в Белграді,
так і в Косово демонстрації були розігнані, а їх учасники заарештовані.

Протести проти існуючих політичних та економічних порядків з найбільшою силою
проявилися у Хорватії. У ході обговорення проекту нової конституції, яке розпочалося в
листопаді 1970 р., виявилися розбіжності в оцінках запропонованих поправок у різних
регіонах країни. Конституційна реформа ставила більш розвинуті Словенію та Хорватію у
привілейоване становище, особливо в частині скорочення відрахунків до фонду федерації. Це
викликало зливу критики відповідних поправок у всіх менш розвинутих республіках.
У засобах масової інформації Хорватії більше говорилося про “експлуатацію” та “пограбу-
вання” хорватського народу іншими республіками. Акції протесту під гаслами “відродження
Хорватії’ очолила громадська організація “Матиця Хорватська”. Виступи опозиційно
налаштованого населення не припинилися навіть після того, як за розпорядженням
керівництва СК Хорватії навесні 1971 р. розпочалося переслідування їх учасників.

Події в Хорватії, які супроводжувалися вимогами надання “суверенітету республіці” в
межах федерації та антисербськими виступами, призвели до політичної кризи в СФРЮ.
Оцінюючи становище в Хорватії президент Й.Тіто заявив, що Югославія опинилася
напередодні міжетнічної громадянської війни. Восени 1971 р. опозиційні виступи в Хорватії
були придушені за допомогою міліції та військових, а найбільш активних учасників руху (в
тому числі й серед керівництва) було заарештовано. Серед них був і генерал-майор у
відставці Ф.Туджман. Невдовзі були позбавлені посад вищі керівники Сербії, Хорватії та
інших республік та країв.

Період “контрреформ”. Хорватські події не були ізольованим явищем, оскільки
відцентрові процеси різного рівня відбувалися також в інших республіках та автономіях. їхні
причини тітовське керівництво вбачало у недосконалості устрою федеративної держави. У
грудні 1971 р проведення реформ зупинили. Натомість було вирішено вдатися до кроків з
метою зміцнення керівної ролі СКЮ і держави. Більшість республіканських керівників були
замінені, розпочалася гостра кампанія проти “хорватського націоналізму”. У лютому 1974 р.
схвалено нову Конституцію СФРЮ, яка змінила принципи формування вищих органів
влади, закріпила керівну роль СКЮ у суспільстві, визначила самоврядну соціалістичну
демократію як особливу форму диктатури пролетаріату.

Конституція 1974 р. визначила порядок формування громадівських та республіканських
скупщин, які складалися з віча об’єднаної праці, віча місцевих об’єднань та громадсько-
політичного віча. Скупщина СФРЮ на спільному засіданні палат (союзного віча та віча
республік та країв) обирала Президію - вищий орган державної влади. До його складу
входили вісім осіб - по одному представнику від республік та автономій. Голова Президії
СФРЮ (обирався скупщиною) був главою держави. За історичні заслуги перед народами
Югославії Й.Тіто був обраний довічним головою Президії, офіційно називаючися
президентом. Після його смерті члени Президії повинні були щорічно змінювати один одного
на посаді голови Президії СФРЮ.

Конституція розширила права республік, а також автономних країв Косово і Воєводина,
що було розцінене в Сербії як підрив її єдності. У новому державному устрої явно
проглядалися риси конфедерації. Не створивши механізмів розв’язання нових суперечностей,
не відвернувши наступних криз, Конституція сприяла послабленню центральних органів
федерації. Все це прискорило формування республіканських етно-політичних кланів. Єдність
країни фактично була поставлена в залежність від єдності СКЮ, а доля останнього - від
особи його вождя И.Броз Тіто.

Дальшого розвитку одержала модель югославського самоврядного соціалізму.
Конституція і “Закон про асоційовану працю”, схвалений 1976 р., проголошував основою
господарської та політичної системи “Основну організацію об’єднаної праці” (ОООП). Такі
організації створювались у всіх трудових колективах з метою управління виробничою
діяльністю. Вони обирали раду і директора, вирішували питання внутрішнього розпорядку,
обирали представників до громадівських та республіканських органів влади. Загалом система
самоврядування була заплутаною і багатоступеневою, давала можливість партійним і
державним органам втручатись у її функціонування, провадила до зростання ролі
адміністративних методів керівництва.

Тим часом у югославському суспільстві поступово нагромаджувалися суперечності,
породжені вадами моделі самоврядного соціалізму. Недостатня ефективність системи
спричинювалася тим, що її намагалися штучно вбудувати в монопартійну систему влади та
державного втручання в економічне регулювання. Таке поєднання несумісних елементів
об’єктивно провадило до незбалансованості економіки та гальмування розвитку країни.

Криза югославської моделі соціалізму. Поглиблення кризових явищ у різних сферах
суспільного життя СФРЮ на зламі 70-80-х років певною мірою було пов’язане з втратою
загальновизнаного державного лідера, який уособлював головні ознаки та досягнення
існуючого політичного режиму. Смерть президента Й.Тіто в травні 1980 р. стала точкою
відліку нового етапу в історії югославської федерації. Неухильне виконання демократичних
засад рівноправності - щорічної зміни (ротації) вищих посадових осіб в центральних органах
федерації та СКЮ, призводило до виникнення конфліктів та організаційних непорозумінь,
оскільки інтереси республік і країв та існуючих там етно-політичних кланів суттєво
відрізнялися.

Упродовж 80-х років з різним ступенем інтенсивності відбувався процес занурювання
країни у кризу. Але якщо за часів Й.Тіто при виникненні кризових явищ щоразу знаходилися
резерви для стабілізації становища, то після його смерті політичний режим в СФРЮ швидко
почав втрачати рівновагу й життєздатність. Криза, в якій опинилася країна, мала всеосяжний
характер і охоплювала економічну, політичну, державну та міжетнічну сфери.

На тлі зростаючих економічних негараздів проявилася криза югославської федеративної
держави, витоки якої знаходилися у сфері міжетнічних відносин, які у 80-х роках різко
погіршилися. Найбільш небезпечне вогнище національного розбрату виникло в автономному
краї Косово. У березні-квітні 1981 р. тут розпочалися мітинги та демонстрації під гаслом
“Косово - республіка!”. З вимогами демонстрантів солідаризувалася більшість керівництва
міліції та органів безпеки краю. У Косово було запроваджено надзвичайний стан та введено
військові й міліційні підрозділи. Події в Косово були першим небезпечним симптомом у
післятітовській Югославії. Автономія республік і країв в економічній сфері породжувала
автаркію, яка провадила до скорочення міжреспубліканського товарообігу. І хоча в липні
1982 р. Скупщина СФРЮ ухвалила довгострокову програму стабілізації, криза економіки
стала постійним явищем.
З подій у Косово 1981 р. розпочався заключний етап кризи югославської федерації,
становище в якій у подальший період характеризувалося поступовою дестабілізацією
держави. Албанці, чисельність яких постійно зростала внаслідок високої народжуваності та
міграції, вимагали запровадження албанської мови у всі сфери життя, збільшення дотацій
держави на розвиток краю. Албанський національний рух швидко радикалізувався. Стали
виникати сутички між албанськими та сербськими громадами. Серби та чорногорці
поступово витіснялися з автономного краю Сербії. Албанські націоналісти висунули гасло
створення “етнічно чистого Косово”. Косовські події вражали національні почуття сербів, у
свідомості яких Косово завжди посідало особливе місце. Події в краї спричинили поширення
серед сербів думки про те, що режим Й.Тіто свідомо прагнув розчленувати сербський народ,
“розтягнути” його територію по республіках і областях. Особливе обурення сербів викликала
Конституція 1974 р., яка наділила автономні краї Косово та Воєводину правами, які де-факто
виводили їх за межі республіки. Косовська проблема викликала відродження сербського
націоналізму, духовним центром якого стала Сербська Академія Наук і Мистецтв. 1987 р. її
члени підготували “Меморандум про ситуацію в Югославії’, в якому режим Тіто
звинувачувався у антисербській політиці. До керівництва ЦК СК Сербії тоді прийшов
директор Белградського банку Слободан Мілошевич, який підтримав основні положення
Меморандуму і розгорнув активну діяльність з метою посилення загальносоюзного
управління, відновлення у ньому впливових позицій сербів.

Союзний уряд спробував нормалізувати становище економічними заходами, але ситуація
в Косові продовжувала загострюватися. Дедалі більше сербів і чорногорців мусили залишати
край. Періоди введення воєнного стану змінювалися періодами висування чергових програм
вирішення проблеми за допомогою економічних або політичних важелів. Однак усі заходи
врешті-решт виявилися неефективними. Нерозв’язаність проблеми Косова підривала єдність
федеративної держави, заважала здійсненню реформ. Усе це підсилювало відцентрові настрої
в Словенії та Хорватії, керівництво яких виступало з критикою сербської політики щодо
албанців і солідаризувалося з вимогами останніх. Масові мітинги проти політики місцевого
керівництва відбулися у Воєводині (жовтень 1988 р.). Політичний механізм федерації
поступово розхитувався. Виникла гостра потреба реформування інститутів влади.

Союзна скупщина 25 листопада 1988 р. прийняла 39 поправок до Конституції СФРЮ,
більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта - взаємовідносин між
федеративним центром і республіками. Союзний уряд здобув право втручання у справи
республік і країв у випадку невиконання ними союзних законів. Створювалися єдині
фінансова, кредитна, податкова та валютна системи. Федерація наділялася правом визначати
стратегію науково-технічного розвитку Югославії. Були схвалені також закони, які
забезпечували право уряду виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали.
Автономні краї позбавлялися елементів державності.

Того ж 1988 р. були прийняті поправки до Конституції Сербії, які суттєво обмежували
автономні права Косово та Воєводини. Це рішення викликало масові акції протесту
косовських албанців. У відповідь по Сербії прокотилася хвиля масових контрдемонстрацій,
які вимагали жорстких заходів проти албанських сепаратистів. Були застосовані силові
адміністративні методи, змінено керівників, запроваджено комендантську годину.

У конфлікт навколо Косово поступово втягувалися й інші республіки, керівництво яких
не погоджувалось виділяти кошти з федерального бюджету на підтримання громадського
порядку в Сербії, вважаючи це її внутрішньою проблемою. У грудні 1989 р. керівництво
Словенії заборонило косівським сербам і чорногорцям провести у Любляні антиалбанську
акцію. У відповідь на це керівництво Сербії закликало громадян своєї республіки припинити
будь-які економічні зв’язки зі Словенією, а таємним рішенням скупщини Сербії бойкот
словенських товарів був підтверджений. Наступний крок у конфлікті зробили лідери
Словенії, які у лютому 1990 р. демонстративно вивели з Косова загін словенської міліції, а в
квітні своїх міліціонерів відкликала Хорватія.

Різке загострення міжетнічних та економічних суперечностей спричинило відставку
союзного уряду. У березні 1989 р. новий кабінет очолив відомий економіст, хорват Анте
Маркович, програма дій якого була ухвалена тільки наприкінці року. Новий прем’єр
запропонував суттєво оновити югославську модель соціалізму, наблизивши її до західних
зразків, зберігаючи єдину федеративну державу. У грудні 1989 р. Союзна скупщина на
пропозицію Союзного Виконавчого Віче (уряду) ухвалила низку законів, які рішуче
запроваджували ринкові відносини і клали край партійно-державному втручанню у
господарські справи. Ці заходи посилили суперечності між республіками, що мали відмінні
економічні і політичні інтереси.

У січні 1990 р. масові акції протесту знову охопили Косово. При розгоні демонстрацій
були вбиті та поранені. Студенти Белграду організували маніфестацію під гаслом “Не віддамо
Косова”. На початку лютого керівництво Сербії розпустило скупщину Косова. У відповідь
албанські депутати в підпіллі 7 вересня 1990 р. ухвалили Конституцію, яка проголосила
Косово окремою республікою.

Керівництво СКЮ в гострій боротьбі обстоювало необхідність збереження однопартійної
системи та самоврядування. З свого боку лідери СК Хорватії та Словенії домагалися
поступового запровадження багатопартійності та розширення прав республіканських
організацій у межах СКЮ. По суті йшлося про реорганізацію партії на засадах федералізму,
обмеження контрольних функцій центрального керівництва щодо процесів виробництва та
розподілу в країні. У зовнішній політиці пропонувалися відмова від участі в “русі
неприєднання” та переорієнтація на співробітництво з Заходом.

Подолання кризи, в якій опинилася Югославія, багато в чому залежало від можливості
реформування правлячої партії. Саме ці питання розглядалися на ХІУ-му зїзді СКЮ у січні
1990 р. Однак критична маса нагромаджених в країні проблем призвела на з’їзді до
відкритого зіткнення між центральним і республіканськими керівниками СКЮ. Делегації СК
Словенії та Хорватії, не знайшовши підтримки своїх пропозицій про федералізацію партії і
державного устрою, залишили з’їзд і оголосили про свою повну самостійність. З цього
моменту СКЮ як об’єднуюча сила федеративної держави припинив своє існування.
Центральні органи СКЮ втратили свої керівні функції, які перейшли в республіках до нових
владних структур. Розпад СКЮ став провісником дезінтеграції СФРЮ.

У жовтні 1990 р. в Словенії відбулися парламентські та президентські вибори, які вперше
після Другої світової війни пройшли на багатопартійній основі. Перемогу на виборах до
Скупщини (55%) здобув блок партій “Демократична опозиція” (Демос), а президентом було
обрано колишнього лідера СК Словенії Мілана Кучана. Цього ж місяця на виборах до Сабору
Хорватії, які проводилися за участю багатьох партій, 2/3 депутатських місць отримав
Хорватський Демократичний Союз (ХДС), а його лідер Франьо Туджман став президентом
Хорватії.

На початку липня 1990 р. Скупщина Словенії ухвалила “Декларацію про повний
суверенітет Республіки Словенія”. Наприкінці липня 1990 р. в Загребі хорватський Сабор
затвердив декларацію “Про самостійну і суверенну Республіку Хорватія” та відповідні
поправки до Конституції. Ці дії поклали початок розпаду федерації югославських республік.
Прийняття аналогічних рішень в інших республіках завершили повний розпад СФРЮ як
єдиного державно-правового утворення.
9.	Народна Республіка Албанія

Проголошення Народної Республіки Албанії. Невідкладними завданнями нового
режиму в Албанії, який уособлював Тимчасовий уряд на чолі з комуністами, були
консолідація становища і забезпечення легітимності. Усунувши впродовж 1945-1946 рр. за
допомогою чисток і судових процесів усіх своїх політичних опонентів, комуністи
перейменували НВФ на Демократичний Фронт (ДФ) і від його імені сформували з членів
партії та її симпатиків список кандидатів на вибори до Конституційної Асамблеї, що
відбулися 2 грудня 1945 р. За ДФ проголосувало 93% виборців і 11 січня 1946 р. новообрана
Конституційна Асамблея формально скасувала монархію і проголосила Албанію Народною
Республікою. Через два місяці у березні 1946 р., було затверджено нову Конституцію НРА.
Оскільки економіка Албанії була зруйнована війною, а комуністи у цей час управляли
країною за фасадом ДФ, Конституція 1946 р. не містила жодних положень про особливу роль
КПА, колективізацію сільського господарства, націоналізацію промисловості та інші аспекти
нового соціалістичного порядку. Проте Е. Ходжа став провідною особою у республіці,
поєднуючи посади генерального секретаря КПА (у 1948 р. перейменована на Албанську
Партію Праці), президента ДФ, прем’єр-міністра, міністра закордонних справ і оборони та
головнокомандувача армії.

Утвердження авторитарного режиму Е. Ходжи. Обійнявши керівні посади, Е.Ходжа
зустрівся з кількома викликами своїй владі, які виходили з середовища проводу КПА та з-за
кордону. Його відповідь на ці загрози визначила природу албанського комунізму.

Найбільшу небезпеку для Е.Ходжи становив Косі Дзодзе, його впливовий заступник,
якого югославське керівництво ще в роки війни намагалося зробити лідером КПА.
Наприкінці 1945 - початку 1946 рр. К.Дзодзе виступав за прискорення темпів соціалістичної
революції в Албанії, тісніше блокування з СРСР та Югославією у зовнішній політиці, повну
інтеграцію албанської і югославської економік як перший крок до їх політичного об’єднання.
Е.Ходжа спершу схвалював цю програму, намагаючися заспокоїти Белград, але коли
зрозумів, що його покірність не спонукала югославів відмовитися від К.Дзодзе, скористався
розривом між СРСР і Югославією 1948 р., щоб зміцнити своє становище як захисника
албанського суверенітету і територіальної цілісності та розправитися з К.Дзодзе пГ його
послідовниками на першому конгресі Албанської Партії Праці (АПП) у листопаді 1948 р.

Наступна загроза авторитарній владі Е.Ходжи виникла на початку 1950-х років, коли
група членів АПП, зокрема представники політбюро Бедрі Спахію і Тук Джакова почали
обгрунтовувати необхідність сповільнення темпів індустріалізації, відкладення колективізації,
толерантного ставлення до релігії, “демократизації” внутрішньопартійного життя, а після
1953 р. - запровадження програми дестапінізації. Е.Ходжа, який захоплено сприймав
сталінізм наприкінці 1940-х років, категорично заперечував проти більшості з цих ініціатив на
тій підставі, що вони заважають успішній побудові соціалізму. Незважаючи на те, що
Т.Джакова, Б.Спахію та їхні прихильники були звільнені з своїх посад, ідеї демократизації
продовжували викликати симпатії у партійних і державних функціонерів середньої та
нижньої ланки. Після XX з’їзду КПРС 1956 р. велика група делегатів на Тіранській міській
партконференції у квітні зробила спробу здобути підтримку для програми дестапінізації в
Албанії. Е.Ходжа зміг відстояти свою владу, хоча формально погодився запровадити систему
колективного керівництва, звільнившись у 1953 і 1954 рр. від посад в уряді. Прем’єр-
міністром став його соратник Мехмет Шеху, а проти опозиціонерів застосували чистки.
Третій з’їзд АПП (1956 р.) зміцнив позиції Е.Ходжи в партії.

Ідеологічна та культурна революція 1960-х рр. Відмова Тірани критикувати сталінізм і
небажання сліпо виконувати розпорядження радянського керівництва у зовнішній політиці й
________________________Історія Центрально-Східної Європи_______________________________
економіці спричинили ідеологічний та дипломатичний розрив між Албанією і СРСР у грудні
1961 р. Оскільки “будувати соціалізм” без зовнішньої допомоги країна не могла, погляди
Е.Ходжи звернулися до маоїстського Китаю. ІУ-й з’їзд АПП (1961 р.) накреслив за
китайським зразком програму “ідеологічної та культурної революції’, спрямованої на
знищення народних традицій і звичаїв, які заважали, на думку Е.Ходжи, побудові в Албанії
модерної національної держави на базі марксизму-ленінізму. Важливим проявом ідеологічної
і культурної революціїу 1966-1969 рр. стала кампанія за зменшення бюрократичного апарату,
щоб перешкодити зростанню “нового класу” цивільних і військових фахівців, які могли
кинути виклик партійній гегемонії в економіці, армії і державному управлінні. V \%1 р_
Албанію було офіційно проголошено атеїстичною країною, а церкви закрито. Серед інших
наслідків цієї революції слід відзначити посилення ідеологічного диктату, особливо в сфері
освіти, суцільну колективізацію сільського господарства і зменшення заробітної плати. Коли
Китай у 1969 р. оголосив про завершення культурної революції, керівництво АПП вирішило
наслідувати його приклад. Хоча Е.Ходжа визнав, що не всі її завдання виконано, він
усвідомлював необхідність внесення змін у партійну політику. У 1970-1973 рр. партійний
контроль було послаблено, розпочалися деякі ліберальні перетворення в економіці і культурі.

Відступ від реформ і репресії середини 1970-х рр. Реформи викликали невдоволення у
найбільш консервативних членів політбюро АПП Гисні Капо і Кадрі Гасбію. Консерватори
обурювалися популярністю в Албанії художніх творів, у яких викривалися недоліки
албанського суспільства. Вони не погодилися з пропозицією перетворити Союз Албанської
Робітничої Молоді на аполітичний культурний і спортивний клуб. У березні 1973 р. численні
повідомлення про порушення молодими албанцями дисципліни на роботі та в школах і
відверте заперечення “соціалістичного реалізму” деякими відомими в країні вченими і
митцями переконали Е.Ходжу у необхідності відновлення жорсткого режиму. Трьох членів
ЦК АПП - Фаділя Паирамі, Тоді Любоню і Агіма Меро, які захищали поміркований курс,
було репресовано, а в творчих союзах проведено чистки. Репресії, першими жертвами яких
стали працівники культури, у 1974-1976 рр. поширилися на інші сфери. Цей процес набрав
прискорення після того, як у жовтні 1973 р. Е.Ходжа зазнав серцевого нападу. Прогресуюча
параноя албанського лідера спонукала його усунути з посади міністра оборони Бекіра
Баллуку, оскільки той виступав за зменшення партійного контролю над армією, критикував
концепцію “народної війни” Е.Ходжи і міг стати небезпечним для диктатора. Після чистки в
армії надійшла черга економістів і управлінців. Вони поплатилися за позицію міністерства
зовнішньої торгівлі, яке домагалося зменшення залежності Албанії від китайської допомоги,
розширення торгівлі з Західною Європою, використання іноземних кредитів. Е.Ходжа
оголосив прихильників “експериментів” в економіці відповідальними за зрив чергового
п’ятирічного плану. Репресії середини 70-х років супроводжувалися численними
звільненнями партійних і державних працівників. Унаслідок чисток семеро членів політбюро
АПП (41% його складу) втратили свої посади, було звільнено 28 з 71 членів ЦК, замінено 24 з
26 перших секретарів місцевих органів партії.

З метою унеможливити виникнення опозиції у майбутньому Е.Ходжа у грудні 1976 р.
проголосив нову Конституцію. Вона не внесла істотних змін у політичну систему країни, але
дала їй нову назву— Народна Соціалістична Республіка Албанія (НСРА). Конституція
проголошувала провідну роль партії в усіх сферах суспільного життя, а марксизм-ленінізм -
офіційною ідеологією держави (ст. 3); скасовувала приватну власність, за винятком житла і
засобів особистого користування (ст. 16 і 23); забороняла надання концесій іноземним
державам чи компаніям (ст. 28); ставила поза законом релігійну практику (ст. 37).

Економічне становище. Прийшовши до влади, комуністи сформували довгострокову
програму економічного розвитку, що передбачала перетворення Албанії з відсталої країни у
модерну індустріально-аграрну державу. Для досягнення цієї мети албанське керівництво
скористалося сталінською моделлю централізованого економічного планування і управління,
сподіваючися, що вона найкраще відповідає завданням побудови соціалізму і модернізації.
Економічна політика Албанії у 1945-1985 рр. включала швидку індустріалізацію,
колективізацію сільського господарства, збільшення виробництва і поліпшення соціальної
сфери. Враховуючи міжвоєнний досвід, Е.Ходжа намагався зробити економіку країни
якомога більш самодостатньою, щоб уникнути зовнішнього тиску. Така позиція викликала
почергове напруження у відносинах Албанії з її основними економічними партнерами:
Югославією, СРСР і КНР.

З 1950 р. в Албанії розпочалося здійснення програми економічного планування. Поряд з
розвитком промисловості пріоритет надавався використанню природних ресурсів: нафти,
хрому, міді, залізних і нікелевих руд, гідроелектроенергії. За період перших двох п’ятирічних
планів (1951-1960 рр.) промисловий сектор зростав майже на 20% щороку. Й.Сталін і спершу
М.Хрущов протегували албанській індустріалізації. Але наприкінці 50-х років радянське
керівництво змінило свою позицію і почало вимагати від Тірани більше уваги звертати на
сільське господарство у відповідності з доктриною “міжнародного соціалістичного поділу
праці”. Е.Ходжа відкинув радянську схему, і в 1961-1964 рр. після припинення допомоги
СРСР, країна з великими труднощами уникла економічної кризи. Четвертий і п’ятий
економічні плани (1966-1975 рр.) вже виконувалися за сприяння Китаю. У цей час Албанія
розширила мережу гідроелектростанцій, побудувала нафтопереробні та металургійні заводи,
розвинула хімічну промисловість і машинобудування, розгорнула виробництво товарів
народного споживання. У 1978 р. КНР згорнула співпрацю з Албанією. Оскільки Конституція
1976 р. заборонила одержання зовнішніх позик, а Е.Ходжа з ідеологічних міркувань не бажав
звертатися за допомогою до СРСР, Албанія після 1978 р. спробувала продовжити амбіційну
програму індустріалізації самотужки. Однак її власних ресурсів виявилося недостатньо, про
що засвідчив провал сьомого п’ятирічного плану (1981-1985 рр.).

Як і у випадку інших комуністичних держав албанське керівництво зустрілося з
серйозними проблемами при спробі колективізувати і модернізувати сільське господарство.
Обмеживши у 1954 р. на вимогу М.Хрущова свій початковий колективізаційний запал,
Е.Ходжа через два роки відновив наступ на землевласників, щоб довести незалежність від
Москви. До 1960 р. майже 86% сільськогосподарських угідь країни ввійшли до
соціалістичного сектора, а у 1967 р. було проголошено завершення колективізації. Хоча у
1976 р. партійні лідери твердили, що країна може забезпечити себе зерном, обсяги імпорту
продовольчих товарів у наступні роки не зменшувалися. Апатія селянства зводила нанівець
усі зусилля уряду з механізації і хімізації сільського господарства, перетворювала його на
бездонну діжку, де зникали державні кредити. Упродовж 1981-1985 рр. аграрне виробництво
зростало лише на 2% щорічно, тоді як кількість населення збільшувалися відповідно на 1,9%.

Хоча за час правління Е.Ходжи Албанія досягла помітного економічного поступу, вона
залишалася найменш розвиненою країною у Європі, де національний дохід на душу
населення у 1986 р. становив 930 доларів. На середину 80-х років економіка стала основною
проблемою режиму. Господарство країни вимагало структурних реформ, на які Е. Ходжа не
наважився з ідеологічних міркувань.

Соціальні зміни. У 1944-1985 рр. населення країни збільшилося з 1 122 тис. до
2 962 тис. осіб. Упродовж цього періоду демографічний приріст в Албанії був найвищим у
Європі. Станом на 1985 р. близько 2/3 мешканців країни народилися або виросли при
комуністичному режимі.. Ізоляціоністська політика Е.Ходжи та ідеологічний диктат істотно
впливали на свідомість людей.
Диверсифікація економіки спричинила глибокі зміни в соціальній структурі населення.
Згідно з офіційними даними у 1985 р. 51% працездатного населення становили працівники
сільського господарства, 30%- промислові робітники і 19%—службовці. У середині 1980-х
років в Албанії було вісімнадцять міст з кількістю мешканців понад 10 тис. осіб, де прожи-
вало 34% населення країни. З огляду на поліпшення охорони здоров’я, санітарії і харчування
середня тривалість життя зросла до 71 року.

Значну увагу комуністичний режим приділяв подоланню регіоналізму. Ріка Шкумбіні
утворює межу між культурними районами Гегерія (на півночі) і Тоскерія (на півдні).
Мешканці цих районів до сьогодні розмовляють на різних діалектах і носять відмінний одяг.
Керівництво АПП, яке в основному становили вихідці з Тоскерії, спробувало зруйнувати
регіональні відмінності шляхом побудови промислового комплексу в трикутнику Дуррес-
Тірана-Ельбасан. Північ і південь країни поєднала мережа шосейних доріг (загальна довжина
у 1985 р. 6,9 тис.км) і залізниць (603 км).

Складовою частиною програми розвитку Албанії було вдосконалення системи освіти.
Школи виховували громадян у дусі відданості АПП, державі і доктринам марксизму-
ленінізму в трактуванні Е.Ходжи. У середині 80-х років в Албанії нараховувалося
1641 восьмирічна початкова школа, 370 (переважно професійних) середніх закладів і
8 вищих, включаючи єдиний державний університет Тірани, заснований 1957 р. У вищих і
середніх навчальних закладах навчалося 744 тис. студентів, неписьменність було ліквідовано.

Збільшення чисельності освіченого населення супроводжувалося розвитком літератури і
мистецтва та появою національної інтелігенції. Цю тенденцію відображає розширення складу
Албанського Союзу Митців і Письменників з 70 членів у 1945 р. до 1300 у 1980 р. На початку
80-х років в країні щорічно друкувалося близько тисячі назв книг, виходило ЗО газет і
50 часописів. На перший погляд могло скластися враження, що в комуністичній Албанії
процвітала культура. У дійсності творчість албанських митців обмежував жорсткий
політичний та ідеологічний контроль з боку АПП. Але навіть у таких умовах талановиті
письменники, наприклад Ісмаїп Кадаре, створювали високохудожні праці, які викликали
зацікавлення у світі. Вагомий вплив на суспільну свідомість албанців вчинила поява 1971 р.
телебачення. До 1985 р. в Албанії нараховувалося близько 200 тис. телеприймачів і чимало
мешканців одержали змогу дивитися передачі з Італії, Греції та Югославії. Ігноруючи
офіційні застереження, вони могли знайомитися з рівнем життя за кордоном і порівнювати з
власним.

Зовнішньополітичні орієнтації. Встановлення комуністичного режиму в Албанії
викликало негативну реакцію західних союзників. США і Великобританія, які спершу
виявляли зацікавлення у налагодженні дипломатичних відносин з Тіраною, згодом змінили
свою позицію і навіть заперечували проти прийому Албанії до ООН. Непросто склалися
взаємини з Грецією, котра не пробачила албанцям того, що з їхньої території почалося
італійське вторгнення.

Зовнішню політику Албанії за час правління Е.Ходжи можна поділити на чотири періоди.
У 1944-1948 рр. країна була залежною від Югославії, а основні зусилля албанської дипломатії
спрямовувалися на зближення обох держав. З 1949 р. до 1960 р. вона підтримувала тісні
зв’язки з СРСР та іншими східноєвропейськими комуністичними державами. Вступ Албанії
1949 р. до РЕВ і підписання у 1955 р. Варшавського Договору закріпило за нею статус
радянського сателіта. У 1961-1978 рр. Албанія орієнтувалася на Китай. Її зовнішня політика
зазнала істотних змін, насамперед щодо участі в РЕВ і Варшавському пакті. Після
радянського вторгнення у Чехословаччину 1968 р. Албанія припинила своє членство в обох
організаціях. У 1978 р. китайський уряд у відповідь на ідеологічну критику Тірани різко
скоротив програму економічної та військової допомоги Албанії. Втративши останнього
574
Розділ 10. ...Між тоталітаризмом і демократією
зовнішньополітичного патрона, Албанія почала проводити на міжнародній арені незалежний
курс під гаслом “жити й працювати в капіталістичному та ревізіоністському оточенні”.
У 1978-1980 рр. деяке потепління спостерігалося в албано-югославських відносинах. Але
після використання Белградом “надмірної сили” (за визначенням Тірани), щоб навести
порядок у населеному албанцями краї Косово 1981 р., усі програми співробітництва були
згорнуті. Е.Ходжа почав зміцнювати кордони. Донині 300 тис. бункерів стоять уздовж
суходільного і морського кордонів, а також захищають кожне місто. На їх побудову було
витрачено величезну кількість людських і матеріальних ресурсів.

Боротьба за владу на початку 1980-х рр. Після смерті у вересні 1979 р. Г.Капо,
найдовіренішої особи Е.Ходжи, албанський диктатор з огляду на стан здоров’я почав думати
про наступника. На цю роль претендував прем’єр-міністр М.Шеху, але низка об’єктивних і
суб’єктивних причин зробила його кандидатуру неприйнятною для Е.Ходжи. М.Шеху не
любили і побоювалися багато членів АПП. Вирішальну роль у долі М.Шеху відіграла
ворожнеча між його дружиною, яка очолювала Вишу партійну школу у Тірані, і жінкою
Е.Ходжи. Після невдалої спроби переконати М.Шеху добровільно поступитися посадою на
користь Реміза Алії, який висунувся під час репресій середини 70-х років і якому протегували
Е.Ходжа та його дружина, албанський диктатор розкритикував прем’єр-міністра на засіданні
політбюро АПП у грудні 1981 р. Наступного дня албанські ЗМІ сповістили, що М.Шеху
вчинив самогубство “під час нервової кризи”. У партії і державному апараті розпочалися нові
чистки. Смерть М.Шеху містила чимало загадок, і до сьогодні не доведено, чи справді це
було самогубство, чи холоднокровне вбивство за наказом Е.Ходжи.

Від 1982 р. Е.Ходжа розпочав процес переказування влади новому керівництву. У січні
Аділь Царцані став прем’єр-міністром, а в листопаді Р.Алія у додаток до своїх партійних
посад був обраний головою президії Народних зборів. Після смерті Е.Ходжи у квітні 1985 р.
він успадкував владу над 147-тисячною АПП.

Албанія в 1985-1989 рр. Основним завданням нового албанського керівництва була
стабілізація економіки. Сьомий п’ятирічний план (1981-1985 рр.) провалився, і перспективи
восьмого виглядали не краще. Р.Алія спробував оживити економіку шляхом запровадження
системи матеріального стимулювання робітників, надання більшої свободи керівникам
підприємств у виконанні планових директив і заохочення селян продавати на ринку
продукцію приватних господарств. Він приділяв увагу розвиткові сфери обслуговування і
забезпечення населення споживчими товарами, намагався піднести дисципліну праці. Але всі
ці заходи були недостатніми. Крім робітничої апатії і бюрократичної тяганини економічні
ініціативи Р.Алії звели нанівець несприятливі погодні умови та відсутність інвестиційного
капіталу.

У другій половині 80-х років Албанія зробила кроки в напрямку подолання
зовнішньополітичної ізоляції. Повністю нормалізувалися відносини з Грецією, і 1987 р.
нарешті був припинений стан війни між обома країнами. У цьому ж році Тірана відновила
дипломатичні відносини з ФРН і Канадою. Наступного року Албанія взяла участь у
конференції міністрів закордонних справ Балканського півострова і погодилася провести у
себе другу таку зустріч у жовтні 1990 р. Основні мотиви зовнішньополітичної активності
албанського керівництва були економічними - пошук ринків для албанського експорту й
здобуття іноземних капіталів та технологій. Тепер туристів, які прибули в Албанію, уже не
примушували здавати іноземні путівники та підстригати волосся у прикордонних
перукарнях.

Слід відзначити, що реформи другої половини 80-х років мали обмежений характер.
Головною метою Р.Алії було зміцнення комуністичного режиму за допомогою програми
контрольованих адміністративних змін згори.
10.	Греція після війни

Відновлення монархії. Після завершення Другої світової війни Греція на відміну від
інших країн Європи не отримала часу для перепочинку і мирної відбудови. Внутрішньо-
політичні кризи виникали одна за одною. Слабкі уряди виявилися неспроможними зупинити
зростаючу поляризацію суспільства. Ультраправі, роздратовані вбивством бійцями ЕЛАМ
заручників і пам’ятаючи про партизанський терор проти політичних опонентів під час
окупації, тепер мстилися комуністам. Лише наприкінці 1945 р. стабільний уряд під
британським тиском сформував Т.Софуліс, вісімдесятирічний лідер Ліберальної Партії.
Новий прем’єр-міністр призначив на 31 березня 1946 р. парламентські вибори, відклавши
плебісцит на пізніший час. Ця постанова порушувала порядок, узгоджений у Варкізі, і
викликала протести з боку лівих партій. Комуністи під керівництвом Нікоса Захаріадіса, який
провів війну у німецькому концентраційному таборі, після певних вагань відмовилися брати у
них участь. Так само вчинили деякі члени кабінету Т.Софуліса. Але британці, котрі
намагалися будь-що довести до логічного завершення свою грецьку політику, змусили
Т.Софуліса наполягти на схваленому рішенні. Перемогу на виборах, що давали останню
можливість уникнути громадянської війни, здобула права коаліція (55% голосів). Лідер
Народної Партії Діно Цалдаріс сформував уряд і переніс раніше визначену дату плебісциту з
березня 1948 р. на 1 вересня 1946 р. Як і березневі вибори, плебісцит відбувався за
несприятливих умов і на основі застарілих виборчих списків, хоча активність населення на
ньому була вищою. 68% виборців проголосували за повернення короля. Результат свідчив,
що помірковані республіканці віддали перевагу монархії перед комуністичним режимом.

Громадянська війна. Ще напередодні виборів репресії з боку правих змусили колишніх
партизанів ЕЛАС повертатися у гори. Після плебісциту цей процес набрав масового
характеру. У жовтні 1946 р. комуністи оголосили про створення Демократичної Армії (ДА)
під керівництвом Маркоса Вафіадіса, хоча сама ККЕ не була заборонена аж до грудня 1947 р.
З ускладненням ситуації в Греції британський уряд відмовився від свого переважного впливу.
Роль основного зовнішнього патрона Греції тепер перейшла до США, які в минулому гостро
критикували британців за втручання у грецькі справи. 12 березня 1947 р. президент США
Ґ.Трумен переконав амертканський конгрес надати значну і невідкладну допомогу Афінам,
що стало частиною американської програми підтримки “вільних народів”, згодом відомої під
назвою “доктрина Трумена”.

Перш ніж надійшла американська допомога, ДА, застосовуючи партизанську тактику,
здобула кілька перемог над регулярними частинами. Але М.Вафіадіс не зумів захопити місто
Коніцу на албанському кордоні, яке мало стати місцем перебування Тимчасового
демократичного уряду, проголошеного 25 грудня 1947 р. ДА підтримували сусідні
комуністичні режими Югославії, Болгарії і Албанії, проте їхні зусилля не йшли у жодне
порівняння з масштабною економічною і військовою допомогою США афінському урядові.
Поступово хід боротьби змінився. Вирішальну роль у цьому відіграла повна перевага
урядових військ у повітрі. Остаточно ДА втратила ініціативу, коли на вимогу лідера ККЕ
Н.Захаріадіса відмовилася від партизанської тактики, яку використовував М.Вафіадіс, і
перейшла до регулярних військових дій. Легендарного партизанського командира було
репресовано, а на чолі ДА став Н.3ахаріадіс. Узимку 1949 р. урядові війська звільнили від
повстанців Пелопоннес, відтіснивши їх у північну Грецію. До весни 1949 р. загони ДА майже
на 40% складалися з македонських слов’ян. Це змусило ККЕ повернутися до непопулярної
серед греків політики визнання за македонськими слов’янами права на самовизначення.
Натомість бойовий дух урядових військ з призначенням головнокомандувачем генерала
576
(згодом маршала) А.Папагоса помітно зріс. У несприятливий для повстанців бік змінилася
наприкінці 40-х років і міжнародна ситуація. Після розриву відносин з Й.Сталіном керівник
Югославії Й.Тіто припинив надання допомоги Демократичній Армії, а в 1949 р. закрив
кордон з Грецією. Югославський “ніж у спину” забезпечив Москві зручне алібі за поразку
грецьких партизанів. Але вирішальним фактором стала масивна американська військова
допомога урядовій армії. Й.Сталін дав зрозуміти, що з огляду на панування британського й
американського флотів у Середземномор’ї справа комуністів у Греції програна, і не
наважився заради неї на конфлікт з США. До кінця літа 1949 р. залишки ДА, розгромлені у
боях на схилах Ґрамоса, відступили через кордон до Албанії. З проголошенням повстанцями
в жовтні 1949 р. тимчасового припинення бойових дій, громадянська війна в Греції
завершилася.

Розвиток грецької економіки. На початку 50-х років уряд відмовився від планів
форсованого перетворення Греції з аграрної на промислово розвинену країну, що
обговорювалися в перші повоєнні роки. Основні зусилля спрямовувалися на відновлення
стабільності національної валюти - драхми, підірваної інфляцією воєнного часу. Девальвація
1953 р. у поєднанні з жорсткою монетарною політикою уряду і частковим послабленням
державного контролю заохотили приватне підприємництво і склали основу для
двадцятирічного періоду фінансової стабільності й економічного зростання в Греції.
Незважаючи на ці успіхи, найпривабливішою галуззю для капіталовкладень у 60-х роках
залишалося житлове будівництво. В Афінах, Салоніках та багатьох провінційних містах
країни з’явилися квартали багатоповерхових будинків, споруджених із залізобетону. За
період 1961-1980 рр. не менше 65% інвестицій у грецькій економіці спрямовувалися на
будівництво житла для швидко зростаючого населення міст. Чималі видатки на військові
потреби не дозволяли розвивати інші галузі економіки.

Економіка країни залежала від американської допомоги і таких традиційних джерел
формування бюджету, як перекази емігрантами зароблених грошей і прибутки від морського
флоту. У 60-х роках грецький торговельний флот став одним з найбільших у світі. Його
основу було закладено одразу після завершення Другої світової війни завдяки вдалій купівлі у
США списаних військово-транспортних кораблів, але чимало супертанкерів, які під різними
прапорами курсували у світовому океані наприкінці 60-х років, вже були збудовані у Греції.
Значний вплив на платіжний баланс країни чинив розвиток туризму, старт якого припадає на
кінець 50-х років Усе це в сукупності зумовило повільне, але стійке зростання життєвого
рівня греків. Між 1955 і 1963 рр. дохід на душу населення в країні майже подвоївся, тоді як
ціни зросли лише на 17%.

Під час громадянської війни майже 700 тис. осіб (близько 10% населення) втратили
домівки у сільській місцевості і були змушені переселитися до міста, започаткувавши тим
самим процес урбанізації, який став характерною прикметою повоєнного періоду. За 1951-
1971 рр. співвідношення між міським і сільським населенням у Греції змінилося до навпаки: з
39% і 48% на 53% і 35%.

У післявоєнний період греків продовжувало приваблювати заробітчанство в зарубіжних
країнах, що спричинило еміграцію майже 12% дорослих мешканців у 1951-1980 рр. Після
запровадження у США всередині 1960-х рр. обмежувальних квот, основними країнами
грецької еміграції стали Австралія (у 1970-х рр. Мельбурн мав чи не найбільше грецького
населення серед усіх міст світу), Канада і ФРН. В останній грецькі (а ще більше турецькі)
гастарбайтери виконували малопрестижну роботу, якої цуралися місцеві жителі. Більшість з
цих “працівників-гостей” потім поверталися додому, де започатковували на привезені кошти
власну справу.
Труднощі становлення демократії. Антагонізми, породжені громадянською війною,
визначили політичне життя Греції 50-60-х років. Давня ворожнеча точилася між
прихильниками і противниками республіки. Тогочасний розкол у суспільній свідомості греків
був значно глибшим: в його основі лежало протистояння між комуністами і антикомуністами.

У березні 1950 р. в Греції відбулися перші демократичні вибори після відміни воєнного
стану, що діяв у роки громадянської війни. Більшу половину з 250-ти місць у парламенті
здобули три центристські партії (ліберали на чолі з Софоклесом Венізелосом, Національно-
Прогресивний Центристський Союз, очолюваний Н.Пластірасом, і партія Г.Папандреу). які
сформували коаліційний уряд. Результати виборів засвідчили прогнення греків до
національного примирення і несприйняття ідей реваншизму правої Народної Партії. Але вже
незабаром розкол у коаліції з питання амністії учасників громадянської війни зумовив
падіння уряду. Перемогу на вересневих 1951 р. виборах здобула нова партія - Всегрецьке
Об’єднання з маршалом А. Папагосом на чолі, відтіснивши Народну Партію і посівши її
місце на правому крилі. Важливою особливістю цих виборів стала поява партії Об’єднаних
Демократичних Лівих (ЕДА), легального представника забороненої ККЕ. Пропорційна
виборча система не дозволила Всегрецькому Об’єднанню самостійно формувати кабінет і
знову постав коаліційний уряд.

Нестабільність коаліції у Греції спонукала американців вимагати запровадження
мажоритарної виборчої системи. У випадку невиконання вимоги американський посол в
Афінах відкрито погрожував припинити надання допомоги (за попередні 5 років Греція
одержала майже мільярд доларів). Незважаючи на протести грецьких політиків проти
відвертого втручання у внутрішні справи їхньої країни, вибори у листопаді 1952 р. відбулися
за новими правилами. Мажоритарна система забезпечила цілковитий успіх Всегрецького
Об’єднання (49% голосів виборців принесли партії 82% депутатських мандатів), розпочавши
період правління правих у Греції, який тривав до 1963 р. Після смерті А.Папагоса у 1955 р. на
посаді прем’єр-міністра його замінив Константінос Караманліс, який реформував
Всегрецьке Об’єднання у Національно-Радикальний Союз (ЕРЕ) і зберіг йому більшість у
парламенті після виборів у лютому 1956 р. Подібна ситуація повторилася на виборах у травні
1958 р. Незважаючи нате, що опозиція гостро критикувала К.Караманліса за поступливість у
Кіпрському питанні, його перевага на внутрішньополітичній сцені не викликала сумнівів до
1961 р. Позачергові вибори у жовтні 1961 р. ознаменували початок падіння правого уряду
К.Караманліса. Остання перемога Національно-Радикального Союзу виявилася “пірровою”.
Перш ніж були оголошені результати виборів (праві - 51%, Центристський союз (ЕК)
Г.Папандреу - 34% і об’єднані демократичні ліві- 15%), опозиція оголосила їх
фальсифікованими внаслідок маніпуляцій уряду голосами виборців і втручання армії,
жандармерії та інших “темних сил”. Блискучий оратор Г.Папандреу негайно розпочав
боротьбу, щоб анулювати результати виборів. У країні зростало невдоволення урядом
К.Караманліса. Кризу кабінету загострював конфлікт між прем’єр-міністром і королівською
сім’єю, особливо королевою Фредерікою. Не зумівши переконати короля у доцільності
відкласти офіційний візит до Лондона, К.Караманліс у червні 1963 р. подав у відставку.
Г.Папандреу негайно заявив про готовність сформувати уряд, але король Павло віддав
перевагу представникові ЕРЕ. Лише після перемоги Центристського союзу на листопадових
1963 р. і особливо лютневих 3964 р. виборах його лідер зміцнив свою позицію як прем'єр-
міністр.

Прихід Г.Папандреу до влади став можливим завдяки сприянню двох основних арбітрів
на політичній сцені Греції - королівської резиденції і американського посольства, які
вважали, що поміркований ліберальний уряд найкраще протистоятиме поверненню лівих у
велику політику. Частина ув’язнених за діяльність під час громадянської війни була
578
звільнена, а відносини з країнами радянського блоку покращилися. Велику увагу
центристський уряд приділяв реформуванню освіти, намагаючись модернізувати архаїчну
шкільну систему, а також заохочував поширення розмовної “демотичної’ форми грецької
мови. Але його м’яка інфляційна політика стурбувала промислових і фінансових олігархів
країни, оскільки, на їхню думку, загрожувала підірвати досягнуту стабільність цін. Діяльність
Ґ.Папандреу викликала невдоволення в армії, яка традиційно вважала себе захисником
(національних цінностей від загрози комунізму. Сутичка прем’єр-міністра з військовими і
молодим королем Константаном П (зійшов на трон у березні 1964 р.), який підтримав
генералів, сталася через його сина Андреаса Папандреу, якого звинувачували у керівництві
конспіративною лівою організацією в армії під назвою “Аспіда” (щит). Ґ.Папандреу в липні
1965 р. спробував налякати короля відставкою, але той несподівано легко прийняв її.
Константан II вирішив розколоти Центристський союз. Новий уряд, який постав під його
протекцією і складався з “відступників” ЕК і представників правого ЕРЕ, виявився
малоефективним.

Військова диктатура. Політичної кризи, яка назрівала у Греції після відставки
Ґ.Папандреу, можна було уникнути лише провівши нові парламентські вибори. Але 21 квітня
1967 р. група молодих офіцерів здійснила переворот з метою не допустити майже безперечної
перемоги ЕК під час голосування 28 травня. Це перше за повоєнний час втручання військових
у політичну боротьбу не зустріло опору. Король визнав цивільний уряд, що став прикриттям
для правління трійки офіцерів: двох полковників, Ґеоргіоса Паиандоиулоса і Ніколаоса
Макарезоса та бригадира Стнліаноса Паттакоса, які організували переворот. Як і інші
диктатури, “хунта полковників” поєднувала у своїй політиці популярні, жорсткі і безглузді
заходи. Одними з перших з’явилися декрети про фіксацію цін, збільшення пенсій,
перерозподіл землі тощо» Менш популярними були укази про заборону профспілкових
зібрань, скупчення більше ніж п’ята осіб в одному місці, запровадження цензури. Тисячі
людей було заарештовано за підозрою у симпатіях до комуністів. В Афінах і Салоніках
постали військові суди. Усі політики оголошувалися корумпованими і негідними довіри.
В економічній сфері завдяки позикам і наданим зовнішнім пільгам режиму вдалося втримати,
принаймні за світової нафтової кризи 1973 р., тенденцію до зростання ВНП, започатковану
попередніми демократичними урядами. Це, а також жорстокий поліційний режим, завадили
розвиткові масової опозиції до “хунти полковників”.

Після спроби контрперевороту з боку короля у грудні 1967 р. правляча трійка військових
відмовилася від ширми цивільного уряду. Замість короля, який емігрував, запроваджувалося
регентство, а прем’єр-міністром став Ґ.Пападопулос. Він зосередив у своїх руках усю владу,
що було закріплене Конституцією 15 листопада 1968 р. Нова можливість зміцнити
диктатуру, яка похитнулася внаслідок зростання інфляції і студентських заворушень,
з’явилася у Г. Пападопулоса в травні 1973 р. Звинувативши короля Константина II в
організації змови на флоті, диктатор скасував монархію і проголосив створення
“президентсько-парламентської республіки” на чолі з собою. Безсоромно сфальсифікований
плебісцит 29 липня 1973 р. затвердив цей устрій. Але час правління диктатора наближався до
завершення. Масові студентські демонстрації у листопаді 1973 р. призвели до захоплення
будинку Афінського політехнікуму. В ніч на 17 листопада озброєна поліція при підтримці
танків розпочала його штурм, внаслідок чого загинуло понад двадцять осіб. Розправа
відкрила шлях до влади прихильникові жорсткішої лінії у хунті бригадиру Димітріосу
Іоаннідісу, голові військової таємної поліції. 25 листопада 1973 р. він заарештував президента
Ґ.Пападопулоса і призначив на його місце генерала Фаідона Ґізікіса. Але чергове загострення
греко-турецьких відносин довкола Кіпрського питання змусило ДІоаннідіса капітулювати
_______________________Історія Центрально-Східної Європи___________________________
(армія відмовилася виконати його наказ атакувати турків). 24 липня 1974 р. диктатура в Греції
впала і Ф.Ґізікіс запросив з еміграції на посаду прем’єр-міністра К.Караманліса.

Повернення до республіки. Коаліційний уряд, сформований К.Караманлісом, оголосив
конституцію 1968 р. недійсною і відновив дію основного закону 1952 р., замінивши у її тексті
слова “король” на “президент”. Військовий стан було скасовано, політичних арештантів
випущено і вперше після 1947 р. легалізовано ККЕ. На парламентських виборах у листопаді
1974 р. впевнену перемогу здобула партія К.Караманліса Нова Демократія (НД) (54% голосів
і 220 депутатських місць). На другому місці опинився Всегрецький Соціалістичний Рух
(ПАСОК), який створив А.Папандреу. Через місяць після виборів у Греції відбувся рефе-
рендум з приводу монархії. Після падіння диктатури король Константин II не повернувся
додому, а звернувся до грецького народу з Великобританії за допомогою телебачення.
Центристські і ліві партії виступали проти відновлення монархії, К.Караманліс зовні зберігав
нейтралітет. У грудні 1974 р. 69% учасників референдуму проголосували за республіку.
Проект нової республіканської конституції був опублікований ще до кінця року, викликавши
дискусії в парламенті і суспільстві. Збентеження багатьох політиків викликало запропоноване
К. Караманлісом посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. Однак він зумів
переконати опонентів і, згідно з Конституцією, яка вступила у дію 1 і червня 1975 р., Греція
перетворилася на парламентсько-президентську республіку (глава держави обирається
парламентом на п’ятирічний термін). Президентом країни був обраний професор філософії і
консервативний політик Константінос Цацос.

Консервативна і соціалістична лінії у грецькій політиці. В останні роки правління
військової диктатури інфляція знову стала головною проблемою економіки країни. З метою її
приборкання уряд НД незважаючи на свою відданість принципам вільного підприємництва,
заохочував перехід у державну власність банків та інших промислових об’єктів, збільшуючи
державний сектор економіки. Урядовий курс був непослідовним і в політичній сфері.
У 1975 р. відбулося кілька судових процесів над організаторами перевороту 1967 р.,
учасниками переслідувань дисидентів і придушення студентських виступів восени 1973 р.
Ґ.Пападо-пулоса, Н.Макарезоса і С.Паттакоса засудили до смертної кари, але майже одразу
президент за порадою К.Караманліса замінив покарання. Уряд побоювався повторення подій
1922 р. і не наважився дратувати армію.

Значно більше уваги, ніж внутрішнім справам, К.Караманліс приділяв зовнішній політиці,
де його пріоритетом став вступ Греції до Європейського співтовариства. Не випадково на
вибори 1981 р. його партія йшла під гаслом: “Греція належить Заходу”. Натомість ПАСОК,
основний суперник НД дотримувався принципу “Греція належить грекам”. За останні сім
років партія А.Папандреу істотно оновила свій імідж, а її лідер замінив светр на більш
респектабельний стрій. Називаючи себе захисником інтересів “непривілейованих” верств
суспільства, А.Папандреу пропагував “грецький шлях до соціалізму”. Передвиборча кампанія
ПАСОК базувалася на простому гаслі: “Аллагі” (“Зміна”), і він приніс успіх. 18 жовтня
1981 р. соціалісти здобули 48% голосів виборців.

Період безперервного правління соціалістів тривав до 1989 р. Завдання соціалістів
полягало у розвиткові в країні суспільства загального добробуту, започаткованого їх
попередниками. Уряд А.Папандреу оголосив політику “національного примирення”,
комуністи одержали дозвіл повернутися, а офіційні церемонії на відзначення перемоги у цій
війні були скасовані. Важливим досягненням ПАСОК стало реформування законодавчої
бази, демократизація університетів, створення національної системи охорони здоров’я.
Менших успіхів соціалістичний уряд досяг в економіці. Виробництво зростало повільно, а
концепція “соціалізації” ключових секторів національної економіки, на відміну від націо-
налізації передбачала залучення робітників до участі в управлінні підприємствами, але на
практиці виявилася ще більш заплутаною, аніж у теорії. Обіцяна А.Папандреу індексація
заробітної плати робітників і службовців у країні, що страждала від інфляції, незабаром
обернулася політикою скорочення виплат і обмеження права на страйки у державному
секторі.

Греція в НАТО і ЄС. Під час громадянської війни Греція стала одним з регіонів
конфронтації у холодній війні. Залежність країни від американської допомоги, а також
встановлення комуністичних режимів у трьох північних сусідів - Албанії, Югославії і
Болгарії, підштовхнули її до західної оборонної системи. У 1952 р. Греція і Туреччина
вступили до НАТО. Почуття спільної зовнішньої небезпеки зумовило поліпшення відносин
між Грецію і Туреччиною, до формального союзу яких у 1953 р. приєдналася Югославія. Але
цей неправдоподібний Балканський пакт розпався, коли Белград відновив зв’язки з Москвою,
а напруження між Афінами і Стамбулом досягло кризи у вересні 1955 р. після кривавих
антигрецьких заворушень у турецькій столиці. У греко-турецькому протистоянні 60-70-х
років США і НАТО, керуючись власними геополітичними пріоритетами, підтримували, за
окремими винятками, турецьку сторону. Така політика Вашингтона обурювала греків. Уряд
К.Караманліса у 1974 р. вивів грецькі війська з-під натівського командування на знак
протесту проти неспроможності Альянсу запобігти турецькій агресії на Кіпрі, а також
оголосив про можливість закриття американських баз у країні. Греція повернулася до НАТО
лише 1980 р. Проте вже через три роки А.Папандреу повторив маневр свого попередника.
Соціалістичний уряд бойкотував більшість військових заходів у рамках НАТО.

Іншим важливим напрямком зовнішньої політики Греції після війни була інтеграція у
загальноєвропейські структури. Хоча Афіни ще 1949 р. вступили до Ради Європи, ворота
“Спільного ринку” тривалий час залишалися для них закритими. Прийняття Греції до ЄЕС
К.Караманліс зробив справою свого життя. Під час першого перебування на посаді прем’єр-
міністра йому вдалося укласти договір про асоційоване членство Греції у цій організації
(з 1962 р.), передбачивши можливість повного приєднання до 1984 р. У 1974 р. К.Караманліс
вирішив прискорити цей процес, щоб компенсувати погіршення відносин з традиційним
патроном - США. Незважаючи на те, що у Європейської комісії в Брюсселі були сумніви
щодо економічної та політичної готовності Греції до вступу в ЄЕС, наполегливість
К.Караманліса принесла успіх. Згідно договору від 28 травня 1979 р. країна з 1981 р. стала
повноправним членом “Спільного ринку”.

Кіпрське питання. Починаючи з 1878 р., коли о. Кіпр перейшов під британське
управління (у 1914 р. Великобританія його анексувала, а в 1925 р. перетворила на королівську
колонію), грецька спільнота, яка становила 78% населення острова, вимагала “енозіса” або
об’єднання з материковою Грецією. Доки британці залишалися основними патронами Греції,
Афіни не наважувалися підтримувати кіпріотів. Ситуація змінилася, коли британців засту-
пили американці. У квітні 1955 р. на острові розпочалася кампанія громадянської непокори,
яку організувала Національна Організація Кіпріотських Борців (ЕОКА) на чолі з генералом
Георґіосом Ґрівасом за мовчазної згоди архиєпископа Кіпру Макаріоса 111. У відповідь
британський уряд заохотив опір турецької меншини острова, яка вимагала “таксіму” або
поділу.

Суперечку було врегульовано серією переговорів між К.Караманлісом і його турецьким
колегою А.Мендересом, які розпочалися наприкінці 1958 р. у Парижі під егідою НАТО, а
продовжилися у Цюриху й Лондоні. За їх підсумками Великобританія погодилася надати
о. Кіпру незалежність, Греція відмовилася від об’єднання, а Туреччина- його поділу.
Цюрихсько-Лондонські угоди підписали лідери грецької і турецької громад Кіпра
архиєпископ Макаріос і доктор Фазіль Кючук - згодом перші президент і віце-президент
Республіки Кіпр. Незалежність Кіпра було проголошено у серпні 1960 р., однак Велико-
британія зберегла на острові дві військові бази, а Греція і Туреччина одержали право
розмістити тут свої невеликі військові контингенти. Ці три країни оголошувалися офіційними
гарантами незалежності республіки.

Під час правління у Греції полковників становище на Кіпрі помітно загострилося.
15 липня 1974 р. радикальні представники ЕОКА, які сформували нову організацію ЕОКА-Б,
разом з грецькими офіцерами з національної гвардії Кіпру за підтримки режиму ДЛоаннідіса
здійснили на острові державний переворот. їхня мета полягала в заміні Макаріоса більш
рішучою фігурою. Цим скористалась Анкара. 20 липня давно мобілізовані турецькі війська
під приводом відновлення конституційного ладу розпочали вторгнення на острів і до
14 серпня опанували його північну частину (40% території), викликавши хвилю грецьких
біженців. Події 1974 р. призвели до фактичного поділу країни, який зберігається донині.

Греко-турецькі відносини. Поряд з Кіпрським питанням антагонізм у грецько-турецьких
відносинах викликало розмежування континентального шельфу в Егейському морі, де
очікувалося віднайти промислові поклади нафти. Ця проблема стала особливо актуальною
після енергетичної кризи початку 70-х років, від якої потерпіли обидві країни. Греція
оголосила про право збільшити розмір своїх територіальних вод з шести миль до звичних у
світовій практиці дванадцяти, що Анкарою було розцінене як “казус беллі”, оскільки в такому
разі Егейське море перетворилося б на “грецьке озеро”. Криза в греко-турецьких відносинах
настала влітку 1976 р., коли турецький уряд скерував судно “Сісмік” для проведення розвідки
у спірних водах. Звернення К.Караманліса за підтримкою до Ради Безпеки ООН і
Міжнародного суду в Гаазі не дали результатів. Нове загострення відносин з Туреччиною
настало після перемоги на парламентських виборах 1981 р. ПАСОК, який декларував
жорсткий зовнішньополітичний курс, й встановленням в Анкарі військової диктатури.
Інцидент 1984 р. став лише прелюдією до ще більшої кризи. Після нього Греція у новій
оборонній доктрині визнала, що основна загроза її територіальній цілісності виходить від
Туреччини, союзника по НАТО. У грудні 1986 р. у прикордонній сутичці на р. Еврос
загинуло два турецьких і один грецький військовослужбовці. У березні 1987 р. Греція і
Туреччина опинилися на грані війни. Звинувативши НАТО і США у бездіяльності, уряд
А.Папандреу здійснив безпрецедентний крок, наказавши припинити обслуговування
американської військової бази в Неа Макрі і відправивши свого міністра закордонних справ
до Софії. Обидві сторони швидко усвідомили небезпеку подальшої конфронтації, і менш ніж
через рік А.Папандреу та його турецький колега Т.Озал зустрілися у Швейцарії, щоб
обговорити шляхи поліпшення двосторонніх відносин. Підписана у січні 1988 р. в Давосі
угода передбачала створення “гарячої лінії” між Афінами і Анкарою, щорічні зустрічі глав
держав і обміни візитами, які зняли напруження.
Розділ 11. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА НА ЗЛАМІ XX І XXI століть

1.	Демократичні революції і розвиток незалежних держав

Демократичні революції і становлення незалежних держав. Міжнародні відносини в
Європі наприкінці XX ст. Друга половина 80-х років XX ст. стала часом загострення
кризових явищ в східноєвропейських країнах “соціалістичного табору”. Демонтаж
тоталітарної системи в СРСР часів “перебудови” (1985-1991 рр.) прискорив демократичні
процеси в цьому регіоні. Зокрема введення військового стану в Польщі (1981 р.), з одного
боку, дало можливість уникнути радянського військового втручання, з іншого боку, навіть
перебуваючи в підпіллі, “Солідарність” залишалася потужною опозиційною політичною
силою, спроможною очолити масовий антикомуністичний рух. Замирення Чехословаччини
після 1968 р. було поверховим, а реалії суспільства “розвинутого соціалізму” переконували у
потребі розбудови “капіталізму з людським обличчям”. Угорщина, маючи репутацію
“найвеселішого” барака в комуністичному таборі, наприкінці 80-х років упритул наблизилася
до демонтажу однопартійної системи, яка не відповідала соціально-економічним реаліям, що
склалися внаслідок спроб реформ, спрямованих на розвиток ринкового соціалізму. Політичні
режими у Болгарії і Румунії ззовні почувалися досить впевнено, але навіть поверховий аналіз
переконував, що вулкан суспільного незадоволення там був вибуховонебезпечним.
Соціалістична Федеративна Республіка Югославія потрапила у стан перманентної кризи:
зростала зовнішня заборгованість, безробіття, прискорилися темпи зниження рівня життя,
загострювалися міжнаціональні стосунки, свідченням чого стало зокрема порушення
консенсусу національних еліт в Союзі Комуністів Югославії. Суперечності набували етно-
політичного та міжконфесійного забарвлення. Населення Німецької Демократичної Респу-
бліки, маючи найвищій рівень життя в соціалістичному таборі і будучи найбільш висунутим
на захід радянським форпостом на Заході, водночас хворобливо переживала суттєве відста-
вання за якістю життя, яке забезпечувало західним німцям соціальне ринкове господарство з
найвищими стандартами споживання.

На новому історичному етапі регіон опинився в стані заперечення перетворень 40-х років
XX ст., які стали наслідком перемоги СРСР у Другій світовій війні. Визнання радянським
лідером М.Горбачовим необхідності перегляду “всієї нашої точки зору на соціалізм”
стимулювало пошук нових суспільних орієнтирів в більшості країн Центрально-Східної
Європи. Обмеження індивідуальної свободи в політичній сфері віддзеркалювалося в еконо-
мічному відставанні. їхня соціально-економічна система навіть за ленінським критерієм
продуктивності праці поступалась авангарду капіталістичних країн. Великі військові витрати
підважували економіку СРСР, який був неспроможний утримувати Раду Економічної
Взаємодопомоги на ідеологізованих принципах “соціалістичної інтеграції”, яка заперечувала
“монополістично-капіталістичну інтеграцію” у форматі Європейського Економічного Спів-
товариства, але суттєво поступалась їй в ефективності. Нарешті, вийшла назовні глибока
духовна та національно-культурна криза. Секуляризована влада не могла покінчити з
авторитетом католицької церкви в Польщі, яка ефективно підтримувала сили опозиції.
Дисиденти у НДР були пов’язані з колами лютеранської церкви. Панування подвійної моралі,
яка, з одного боку, вимагала формального визнання легітимності існуючого ладу, а з іншого,
породжувала духовну втечу від обов’язкової ідеології, що не задовольняла національно-
культурних потреб, стимулювало суспільну активність.

Наприкінці 80-х років можна констатувати наявність передреволюційної ситуації, коли
правляча верхівка, втративши безумовну підтримку М.Горбачова (який відмовився від
“доктрини Брежнєва”, що фактично обмежувала суверенітет соціалістичних країн), вже не
могла ефективно керувати старими методами, а переважна більшість громадян вже не могла
жити по-старому. До того ж активізувався суб'єктивний чинник, пов’язаний з відносною
несподіваністю бурхливих змін, які здійснювалися за “ефектом доміно”, коли випадання
найслабших ланок, що стримували соціалістичний табір від розпаду, стимулювало падіння
комуністичних режимів в решті країн регіону.

“Круглий стіл” Польської Об’єднаної Робітничої Партії та опозиційної режиму
профспілки “Солідарність” на початку 1989 р. прискорив аналогічний демократичний процес
в Угорщині. Фальсифікація травневих 1989 р муніципальних виборів в НДР стала приводом
для втечі східних німців на Захід. Відкриття у вересні 1989 р. угорсько-австрійського кордону
розхитало “берлінський мур”, падіння якого в ніч на 9 листопада 1989 р. стало символом
закінчення періоду холодної війни в Європі. Радикальні зміни в Польщі, Угорщині, НДР
активізували опозиційні сили в Чехословаччині та Болгарії: 10 листопада 1989 р. пішов у
відставку Т.Живков, 17 листопада 1989 р. розпочалась “оксамитова революція” в Чехосло-
ваччині. В умовах демократичних революцій і зникнення радянської сфери впливу в Східній
Європі М.Горбачов на мальтійській зустрічі з президентом США Дж.Бушем 2-3 грудня
1989 р. підтвердив дієвість нового зовнішньополітичного мислення радянського керівництва,
відмовившися від порятунку комуністичних режимів з допомогою багнетів радянських
військ, які поки що перебували в країнах-членах Організації Варшавського Договору. Криваві
події, пов’язані з народним повстанням в Румунії та стратою Ніколає та Єлени Чаушеску
(25 грудня 1989 р.), закінчили період демократичних революцій, які забили останній цвях в
труну тоталітарного соціалізму в Європі. Незабаром впав тоталітарний режим в Албанії.

Отже, спільними рисами революцій в країнах Центрально-Східної Європи були:

>	їх народний, демократичний, антитоталітарний характер;

>	вони розгорталися майже одночасно - в другий половині 1989-1990 рр.;

>	широка участь у революційних подіях народних мас: масові страйки, демонстрації,
акти громадянської непокори;

>	основну роль у революціях відігравали: інтелігенція, зокрема, т.зв. дисиденти, які
виступили ініціатором перетворень; студенство, що було каталізатором усіх подій і першим
розпочинало виступи; робітники-основна маса страйкарів і демонстрантів;

>	спільна мета - прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих комуністичних і
робітничих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і та ринкові економічні
відносини, оновити політичне й соціально-економічне життя суспільства, а у зовнішній
політиці - позбутися залежності від СРСР і радикально переорієнтуватися на Захід,
“повернутися до цивілізованої Європи”.

Серед особливостей революційних подій в країнах регіону слід відзначити такі:

>	події у Польщі розпочалися раніше від усіх, ще на початку 80-х років, і були
розтягнуті у часі;

>	партійна верхівка Угорщини добровільно склала свої владні повноваження;

>	у Чехословаччині події розгорталися мирним, безкровним шляхом;

>	НРБ, НДР, Румунія і Албанія були одними з останніх країн регіону, що позбулися
тоталітарних режимів, а особливість румунських подій - у їхньому кривавому характері;

>	революційні події в Югославії йшли паралельно з розпадом країни і призвели до
тривалого міжнаціонального конфлікту і війни.

Революційні зміни, які знищили “привид” комунізму і стали найважливішою історичною
подією другої половини XX ст., суттєво позначились на європейській системі міжнародних
відносин.
Найбільш гострим дипломатичним питанням було остаточне врегулювання проблеми
об’єднання Німеччини. У березні 1990 р. в НДР відбулися вільні демократичні вибори, які
привели до влади політичні сили, чітко орієнтовані на прискорене об’єднання Німеччини.
У липні 1990 р. в умовах поглиблення внутрішньополітичної кризи в СРСР М.Горбачов
погодився з тим, що єдина Німеччина буде членом НАТО, а не нейтральною державою в
серці Європи. Ця поступка фактично зняла останні суперечності на переговорах країн-
переможниць в Другій світовій війні - СРСР, США, Великобританії, Франції, а також ФРН та
НДР. У вересні 1990 р. у Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання
німецького питання. З жовтня 1990 р. розкол Німеччини було подолано. Нова ситуація, яка
склалась в Європі, була де-юре формалізована "Хартією для нової Європи" (19 листопада
1990 р.), коли об’єднана Німеччина визнала західний кордон Польщі по річках Одра-Ниса,
однак до 1996 р. латентними залишалися німецько-чеські суперечності щодо історичної долі
судетських німців. Незважаючи на це, загальне врегулювання відносин об’єднаної Німеччини
з країнами Центрально-Східної Європи відкрило шлях до прискорення розширення НАТО та
Європейського Союзу на Схід.

Гострим та суперечливим питанням в історії міжнародних відносин у Європі 90-тих років
XX ст. став розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. У червні 1991 р. після
перемоги національно-демократичних сил в Словенії та Хорватії Любляна та Загреб
проголосили незалежність від Белграда. Югославська Народна Армія після незначних
сутичок досить швидко залишила територію Словенії, яка щасливо уникла жахливих
наслідків однієї з найкривавіших в історії балканських війн. Наявність великої сербської
громади в Хорватії спричинила початок сербсько-хорватської війни. Націоналістична
риторика сербського президента С.Мілошевича, пропагандистськи спрямована на захист
сербів, а фактично на розбудову “Великої Сербії”, лише прискорила розпад югославської
федерації. Чисельні спроби Європейського Союзу посередничати були марними. Знову
ожили старі балканські націоналістичні примари, які стали загрозливим викликом процесу
європейської інтеграції, об’єктивна логіка якої була спрямована на подолання спокус
націоналізмів.

Молох громадянської етно-конфесійної війни набирав обертів, а суто дипломатичні
спроби припинення югославської трагедії були лише маскуванням нового перерозподілу
сфер впливу в Європі. У грудні 1991 р. Європейський Союз під тиском ФРН визнав
незалежність Хорватії та Словенії. У березні 1992 р. Боснія та Герцеговина провела референ-
дум щодо незалежності, який додав вибухової речовини до балканського “порохового льоху”,
адже почалася війна “всіх проти всіх” у хорвато-сербсько-мусульманському трикутнику
ворожнечі.

Сербія у 1992 р., позбавивши статусу автономії Воєводину, де більшість складають
угорці, та Косово (албанці), разом з Республікою Чорногорією утворила “малу” Союзну
Республіку Югославію. Росія суто формально - адже з травня 1992 р. діяв режим
міжнародних санкцій проти Югославії - зберігала вплив на СРЮ; але С.Мілошевич мав
вільні руки. США з наївною впертістю намагалися примусити балканські народи побудувати
багатонаціональні демократії, не розуміючи, що національні держави на нинішній стадії
розвитку є своєрідною компенсацією за всі реальні та уявні історичні несправедливості.
Фактично США стали набік найслабшої сторони - боснійських мусульман. Військові успіхи
боснійських сербів 1992-1994 рр. примусили США протиставити фактично насильно
створеній “Великій Сербії”, яка охоплювала значні території Боснії та Хорватії, заселені
сербами, хорвато-мусульманську федерацію у Боснії. Бомбові удари НАТО та відмова
Мілошевича підтримати боснійських сербів призвели до Дейтонського прориву та
підписання у грудні 1995 р. однойменних мирних угод, що закінчили боснійську війну. Але
весь комплекс балканських суперечностей не було розв’язано.

Безсилля ЄС на Балканах змусило керівництво держав-членів союзу замислитись над
проблемою формування спільної зовнішньої та оборонної політики. Розгортання цього
суперечливого процесу перенеслось у перші десятиріччя XXI століття. Наприкінці XX
століття посткомуністичні країни Центральної та Південно-Східної Європи стали органічною
частиною або головною проблемою (Балкани) нової європейської системи міжнародних
відносин.

Народи і держави на політичній карті Центрально-Східної Європи. Проблеми
взаємин і сусідства. Розпад соціалістичного табору суттєво змінив політичну карту
Центрально-Східної Європи. З геополітичної точки зору регіон, який було ідентифіковано ще
після Першої світової війни, після розпаду СРСР у політичному відношенні почав зближення
з Західною Європою. Натомість з колишніх республік європейської частини СРСР виникла
нова Східна Європа (Естонія, Литва, Латвія, Білорусь, Україна, Молдова). Незалежна Україна
стала географічним центром Великої Європи від Атлантики до Уралу. Нові незалежні
держави, котрі геостратегічно створили “балто-чорноморську дугу”, відокремили Росію від
Європи. Але наприкінці 90-х років Росія після створення міждержавного союзу з Білорусією
та контролюючи Калінінградську область (Кенігсберг), геополітично повернулася до Європи.

Найбільш радикально з часів Віденського конгресу 1815 р. політичну карту Європи
змінили: об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р., розпад СРСР і Соціалістичної
Федеративної Республіки Югославії у 1991 році та розпад Чехословаччини 1 січня 1993 року.

Нові (східні) федеральні землі об’єднаної Німеччини стали для Берліна відкритими
дверима до Центрально-Східної Європи. Німецько-польські територіальні проблеми як
наслідок двох світових війн і депортації німців відповідно до секретних протоколів
Потсдамської конференції 1945 р. упродовж 90-х років були в основному вирішені.
Складнішою була проблема судетських німців. Чесько-німецька “Декларація історичного
примирення” (грудень 1996 р.) не розв’язала остаточно проблеми депортованих, але створила
сприятливі можливості для цього.

Після вступу Польщі до НАТО 1999 р. латентно проблемним, залежно від розвитку
відносин Росії з країнами Прибалтики, може стати питання статусу Калінінградського
анклаву, переданого СРСР за підсумками Потсдамської конференції 1945 р.

На тлі кривавого територіального перерозподілу Балкан розлучення Чехії та Словаччини
було забарвлене “оксамитовими” тонами. У 1997 р. Прага та Братислава обмінялись
декількома селами з метою спрощення демаркованої лінії державного кордону. У 2000 р.
остаточно розв’язано питання розподілу золотого запасу ЧСФР. Водночас Словаччина має
певні труднощі з угорською національною меншиною, які розв’язувались досить успішно за
часів уряду М.Дзуринди; крім того деякі політичні кола намагаються розіграти “русинську
карту”.

Посткомуністична Угорщина отримала у спадщину від системи мирних договорів, що
укладалися після двох світових війн, проблеми з національними угорськими меншинами в
Словаччині, Сербії (Воєводина), Румунії (Трансильванія); фактично вирішено цю проблему
на українському Закарпатті.

Націоналістично налаштовані політичні кола Румунії, намагаючись зберегти примару
“Великої Румуні!”, спричинили виникнення проблем з угорською національною меншиною в
Трансильванії. Вони претендують на Буковину та Бессарабію, тримають відкритим питання
“аншлюсу” Молдови, яке 1990 р. спровокувало сепаратизм Придністров’я.
Болгарія з 80-х років мала проблему з “слов’янізацією” етнічних турків, а з 90-х років
виникли ускладнення у її стосунках з Македонією. Македонське питання залишається
болючим з часів Балканських війн 1912-1913 рр. та двох світових війн.

Гордієвим вузлом етно-політичних суперечностей залишаються Балкани. Щасливим
винятком в цьому контексті є Словенія, яка має етнічно однорідне населення. Хорватія після
смерті президента Ф.Туджмана, намагаючись йти до Європейського Союзу та Північно-
атлантичного альянсу, поступово розв’язує проблеми з країнськими сербами, які були
депортовані після хорватського наступу 1995 р. У Боснії та Герцеговині створена хорвато-
мусульманська федерація. Тут триває складний процес пошуку етно-політичного консенсусу
між православними сербами, хорватами-католиками та мусульманами (слов’янами, які
сповідують іслам). У 1996 р. сили НАТО примусили етнічних сербів відмовитися від ідеї
створення “Великої Сербії”. Поступово вирішується проблема повернення біженців.
Косовські події 1999 р., які стали апогеєм сербсько-албанського конфлікту, виявили відносну
сталість боснійського замирення. Господарське відродження балканських країн відбувається
надто повільно; стимулювати цей процес повинен міжнародний Пакт стабільності для
Південно-Східної Європи.

Почергово зазнавши поразки в трьох балканських війнах, які засвідчили провал силового
сценарію створення “Великої Сербії”, серби наприкінці 90-х років повернулися на свою
етнічну територію. Найбільш гострим є питання статусу Косово, де у 1989 р. була скасована
автономія, а в червні 1999 р. після 72-денних бомбардувань силами НАТО сербських
територій були введені міжнародні миротворчі сили. Зазначимо також, що угорці Воєводини
також вимагають статусу республіки у складі Союзної Республіки Югославії. Чорногорія
бере курс на незалежність, розраховуючи на допомогу США та НАТО.

Ще одним вузлом балканських протиріч залишається Македонія. До 1994 р. тривала її
дипломатична суперечка з Грецією щодо самої назви держави. Болгари були незадоволені
статусом македонської мови. Чисельними в Македонії є сербська та албанська громади;
албанці розглядають територію свого проживання як об’єкт для створення “Великої Албанії”.
Демократичні зміни реанімували націоналістичні почуття. У розпалі балканських конфліктів
першої половини 90-х років XX ст. у березні 1995 р. в Парижі за ініціативою прем’єр-міністра
Франції Е.Бапладюра була проведена конференція щодо Пакту стабільності для Європи. На
ній запропоновано систему двосторонніх договорів між країнами Центральної та Південно-
Східної Європи, які мали повернути регіональні етно-політичні та територіальні суперечності
в рамки принципів та норм міжнародного права. Прискорення процесу європейської
інтеграції сприяє поступовій гармонізації міждержавних взаємин та налагодженню
добросусідства й співробітництва. Стимулом до цього став процес розширення НАТО,
однією з найважливіших умов якого є врегулювання суперечностей з сусідами. Наприклад,
Румунія протягом 1997 р. в основному врегулювала відносини з Україною та Угорщиною,
завдяки чому разом із Словенією очолила список “другої хвилі” країн-кандидатів на вступ до
НАТО. Складний та суперечливий процес гармонізації відносин між державами регіону
триватиме ще й на початку XXI ст.

Демократичний вибір народів регіону та його альтернативи. Успіх демократичних
революцій, які демонтували радянську модель соціалізму в країнах Центрально-Східної
Європи, значною мірою залежав від ступеня радикальності зміни комуністичної владної еліти
контрелітою, ядро якої склали дисидентські кола. Символом цього стали т.зв. “люстраціі” -
перевірки всіх кандидатів до роботи в органах влади на предмет зв’язків із спецслужбами
колишнього комуністичного режиму.

Основними напрямами демократичних перетворень в країнах регіону стали: формування
багатопартійної політичної структури, становлення політичного плюралізму, демократичного
громадянського суспільства та правової держави; відновлення регулюючої ролі ринку і
повноцінних товарно-грошових відносин; перехід до конвертованої валюти, до багатоуклад-
ності економіки та співіснування різноманітних форм власності, включаючи визнання
приватної власності і ринку найманої робочої сили; демонтаж командно-адміністративної
системи, децентралізація та демократизація господарського життя.

Демократичний вибір, зроблений країнами регіону, мав достатню соціально-політичну
підтримку, яка об’єктивно обмежувала можливі альтернативні шляхи суспільно-історичного
розвитку. Повернення до тоталітарних політичних режимів в умовах краху комуністичної
ідеології було фактично неможливим. Реальною альтернативою міг бути лише націоналізм
(репрезентований зокрема Соціалістичною Партією Сербії, Хорватською Демократичною
Партією). В умовах демократичного політичного режиму та “шокової терапїГ економічних
реформ альтернатива реалізовувалася шляхом зміни лівих і правих політичних сил після
виборів, а також створення відповідних коаліційних урядів, при яких опозиція вже діяла в
рамках новоствореної системи, а не була антисистемною. Наприклад значний комплекс
соціально-економічних проблем, що постав перед країнами регіону на початку перехідного
періоду, негативні настрої чисельних соціальних груп (за соціологічним опитуванням у
1994 р. від 50 до 70% населення цих країн були невдоволені ходою й наслідками перетворень)
відбилися й на їхньому політичному житті. Як наслідок, у 1993-1994 рр. виникли супереч-
ності в лавах демократичних сил і колишньої дисидентської опозиції, в активний політичний
наступ перейшли ліві партії, які перемогли на парламентських виборах в Польщі, Угорщині,
Болгарії, Словаччині, Литві. Втім, це не зупинило процес реструктуризації основних полі-
тичних сил в країнах Центральної та Південно-Східної Свропи, який відбувався досить
швидко.

У Польщі профспілкове об’єднання “Солідарність” привело до влади Лєха Валенсу.
Значний політичний вплив зберігала католицька церква. Ліві, реформувавшися,
перетворились на соціал-демократів європейського зразка: з середини 90-х років саме
представники Союзу Демократичної Лівиці переважають у парламенті та урядах Польщі,
президентом якої є також лідер СДЛ А.Квасьнєвський. У Чехії “Громадянський Форум”
тривалий час перебував при владі на чолі з “батьком “ ринкових реформ В.Клаусом. Чеські
ліві також перетворились на соціал-демократів, що дало їм змогу відновити
конкурентноспроможність у демократичній політичній боротьбі. Водночас досить впливовою
залишалась Комуністична Партія Чехії та Моравії. Маргінальне становище майже повсюдно
займали ультраправі популісти.

Словацький Демократичний Форум на чолі з харизматичним В.Мечіаром упродовж 1991-
1999 рр. визначав політичне життя Словаччини. Словацька опозиція мала обмежену соціаль-
ну підтримку. Але автократична самоізоляція стимулювала суспільне незадоволення, на хвилі
якого 1999 р. до влади прийшла демократична коаліція на чолі з М.Дзуриндою. Угорський
Демократичний Форум, Угорська Соціалістична Партія, Союз Молодих Демократів та Партія
Дрібних Сільських Господарів визначали новітню політичну історію Угорщини. У Болгарії
основна політична боротьба точилась між Соціалістичною Партією та коаліційним Союзом
Демократичних Сил, які протягом 90-х років змінювали одна одну біля керма влади. Фронт
Національного Порятунку, який взяв владу в Румунії в результаті грудневої 1989 р. революції,
став партією тодішнього президента Іона Ілієску. Водночас швидко відродились “історичні
парті?’-ліберальна, селянська, соціал-демократична.

Внутрішньополітичний ландшафт незалежних держав, що утворилися після розпаду
колишньої СФРЮ, переважно не був різноманітним. Винятком була Словенія, де правляча
ліберально-соціальна урядова коаліція за незначних змін керувала країною протягом 90-х
років, гарантуючи політичну стабільність та соціально-економічний поступ. Франьо Тудж
588
ман та його Хорватська Демократична Партія контролювали країну до грудневих 1999 р.
виборів, коли до влади прийшла демократична опозиція, яка успішно вивела Хорватію з
дипломатичної ізоляції в Європі, сприяла приєднанню до програми НАТО “Партнерство
заради миру”. Після розпаду СФРЮ у Сербії Соціалістична Партія зберегла політичну
монополію, зокрема завдяки роз’єднаності сил опозиції. Націоналіст Воїслав Шешель,
монархіст Вук Драшкович почергово входили до урядів С.Мілошевича. Демократичний Рух
“Заєдно” під тиском внутрішніх суперечностей виявився неспроможним еволюційно
демократизувати політичну систему країни. Говорячи про нову Союзну Республіку Югосла-
вію, слід зазначити, що її доля залежить від політичного курсу, обраного в 1998 р.
президентом Чорногорії Міло Джукановичем, який у липні 2000 р. виступив проти поправок
до Конституції СРЮ, які гарантують переобрання С.Мілошевича президентом Югославії.
Опозиція знову не змогла консолідуватись до парламентських виборів 24 вересня 2000 р.
Проте восени того ж року загальне невдоволення населення авторитарними рисами правління
С.Мілошевича вилилось у масовий громадянський рух, який поклав край режиму
С.Мілошевича і привів до влади у Сербії представника демократичної опозиції історика і
політолога Воїслава Кошту ні цу.

Війна у Боснії та Герцеговині (1992-1995 рр.) перервала процес демократичної еволюції
політичної системи. Лише Дейтонські мирні угоди та вибори, організовані під контролем
ОБСЄ, стабілізували становище у республіці. Але єдиною можливістю для збереження тут
миру залишається розмежування сербської, хорватської та мусульманської общин і постійне
перебування значних контингентів міжнародних миротворчих сил. У Македонії, де політичні
партії теж формувались за етнічною ознакою, крихка стабільність зберігається за рахунок
постійного входження до правлячих коаліцій всіх етнополітичних груп.

Загалом політичні партії країн Центрально-Східної Європи розвивалися в традиційній
системі координат: ліві, центристи, праві. Не всі партії мають демократичну внутрішню
структуру, що також відбивається на національних особливостях соціально-політичного
розвитку. Демократичні революції в країнах регіону стимулювали суттєві зміни в політико-
ідеологічних орієнтаціях та суспільній свідомості. Крах марксизму-ленінізму поховав
тоталітарне мислення, реліктом якого залишається шовіністичний націоналізм, репре-
зентований праворадикальними політичними силами. Відбулась деідеологізація державних
структур, що гарантувало реалізацію політичних свобод. Тектонічні зміни відбулись в
суспільній свідомості, яка була переорієнтована з колективістських на індивідуалістичні
стереотипи громадської поведінки. Все це дає підстави стверджувати, що упродовж 90-х
років XX століття посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи повернулись
обличчям до Європи яку політичному, так і ментальному відношеннях.

Рівень економічного розвитку і соціальна структура населення. Проблеми
інтеграції. Поряд з процесом зламу політичних структур та інститутів авторитарно-
бюрократичного “соціалізму”, країни регіону від початку 90-х років почали проводити
політику радикальних соціально-економічних реформ. На відміну від аналогічних спроб 60-
80-х років, тепер йшлося про зміну відносин власності, спрямовану на формування нового
середнього класу.

Стрімкість і, на перший погляд, легкість зламу комуністичного ладу викликала в східно-
європейських країнах хвилю ейфорії й сподівань на таке ж швидке розв’язання усіх
суспільних проблем, що накопичувалися десятиліттями. Втім, суспільство в цілому не було
готове до сприйняття західної моделі розвитку, що надзвичайно ускладнювало проблеми
постсоціалістичного перехідного періоду в країнах Центрально-Східної Європи. У більшості
з них радикальний злам економічного механізму, що супроводжувався широким процесом
приватизації, повного лібералізацією ринкових відносин, запровадженням конвертовано™
Історія Центрально-Східної Європи
національних валют, демонтажем колишньої системи державного регулювання, призвів до
глибокого економічного спаду. “Стрибок в ринок” виявився для них тяжким випробуванням:
криза переросла в стагнацію виробництва та інфляцію, спричинила спад життєвого рівня,
дифференціацію прибутків й соціальну поляризацію суспільства. Лише Угорщина, Польща,
Чехія та частково Словаччина, Словенія і Хорватія (а на пострадянському просторі -
прибалтійські країни) досить швидко подолали економічну кризу і вже з 1993 р. демонстру-
вали позитивні зміни. Незважаючи на різні темпи економічних реформ і розвитку, соціально-
економічні перетворення в бік ринкової економіки, рівно ж як і демократичні зміни західно-
європейського зразку в країнах Центрально-Східної Європи мають незворотний характер.

Зміна географічних напрямків зовнішньоекономічних зв’язків центрально-східно-
європейських країн пов’язана як з трансформацією внутрішньополітичних структур, так і з
новою зовнішньополітичною орієнтацією. Регіональна економічна співпраця після краху
Ради Економічної Взаємодопомоги розвивається в рамках центрально-європейської зони
вільноїторгівлі (ЦЕФТА). Умовно ЦЕФТА можна вважати “підготовчим класом” до вступу в
Європейський Союз.

Стимулом до активізації регіональної економічної інтеграції є своєрідна конкуренція в
боротьбі за вступ до Європейського Союзу. У березні 1998 р. ЄС розпочав відповідні
переговори з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словенією, Кіпром, Естонією. У грудні 1999 р.
було вирішено також розпочати переговори з Словаччиною, Литвою, Латвією, Румунією,
Болгарією, Мальтою, а також за певних умов - Туреччиною. Головним критерієм для вступу
є готовність будь-якої з названих країн відповідати високим економічним та політико-
демократичним стандартам. Перші роки переговорів засвідчили, що найбільш проблемними
питаннями є доступ товарів, перш за все сільськогосподарських, на спільний ринок ЄС, а
також регулювання ринку праці, зважаючи на дешеву робочу силу в країнах Центрально-
Східної Європи та нинішній високий рівень безробіття в країнах-членах ЄС.

Для порівняння наведемо у таблиці деякі основні показники рівня економічного розвитку
центрально-східно-європейських країн станом на 1996 р.:

Країна	Валовий національний продукт на душу населення  (в амер.доларах)	Експорт  (в млн. амер. доларів)	Імпорт  (в млн. амер. доларів)
Болгарія	1190	4914	4518
Югославія	3115	2231	3497
Хорватія	3800	4340	9122,5
Македонія	990	1740	1201
Боснія та Герцеговина	785	б/д	б/д
Словенія	9240	8372	9358
Польща	3230	27230	38520
Румунія	1600	8500	10100
Угорщина	4340	22700	25400
Словаччина	3410	295600*	345000*
Чехія	4740	714700**	855500**

* Дані у мільйонах словацьких крон;

** Дані у мільйонах чеських крон.
Як бачимо з наведеної вище статистичної інформації, яка за другу половину 90-х років
змінилася несуттєво, субрегіональне співробітництво ускладнюється нерівномірністю еконо-
мічного розвитку країн. Серед лідерів - Польща, Угорщина, Словенія, Чехія, Словаччина.
Країни Південно-Східної Європи, за винятком Словенії, внаслідок руйнівних балканських
війн суттєво відстали в проведенні економічних реформ. Після бомбардувань Югославії в
березні-червні 1999 р. країни-члени Європейського Союзу в липні 1999 р. прийняли “Пакт
стабільності для Південно-Східної Європи ", в рамках реалізації якого до 2006 р. передбачено
інвестувати в перебудову регіональної інфраструктури близько 6 млрд. євро на умовах
зміцнення багатонаціональної демократії та проведення ефективних економічних реформ.
Цей документ змушує уряди й парламенти країн регіону шукати шляхів поступового
запровадження демократичних засад у всі сфери суспільного життя.

Об’єктивні тенденції, пов’язані з глобалізацією світової економіки, залучають країни
регіону до світової системи поділу праці з завідомо слабших позицій в галузі новітніх
технологій, які визначають постіндустріальну епоху економічного розвитку. Фактично регіон
є ринком збуту товарів країн-членів ЄС та ринком дешевої робочої сили. Геоекономічна
стратегія країн регіону остаточно переорієнтувалася зі Сходу на Захід, що також вплинуло на
зовнішньополітичний курс названих країн.

Країни Центрально-Східної Європи у міжнародних стосунках. Геостратегічні зміни,
які відбулись в Європі протягом 90-х років XX століття, радикально трансформували зміст і
основні напрямки міжнародних відносин країн регіону. Стратегічного значення набули
стосунки з країнами-члєнами Європейського Союзу, вступ до якого став головною
зовнішньополітичною метою. Не менш важливими є відносини з Північноатлантичним
альянсом (НАТО) і США, як фактором урівноваження впливу в Центральній Європі
об’єднаної Німеччини. Вибухонебезпечна конфліктна зона на Балканах особливо гостро
поставила питання формування нової стабільної європейської системи безпеки, фундаментом
якої реально стало НАТО. Реалізація цих зовнішньополітичних напрямків обумовлена
формуванням нової моделі відносин між державами регіону в рамках Вишеградського
чотирикутника (Польща, Чехія, Угорщина, Словачина) та Центрально-Європейської
ініціативи (ЦЕІ), членами якої є всі країни регіону за винятком Югославії.

Після розпаду СРСР відносини центрально-східно-європейських країн з Росією
занепадали. Після вступу Польщи, Чехії, Угорщини до НАТО вони стали ще прохолод-
нішими, адже пріоритет віддавався західним партнерам, ключові позиції серед яких займають
США та ФРН. Упродовж 2000 р. активізувалися переговори про будівництво газопроводу з
Росії до Західної Європи територією Польщі та Словаччини, що може стати одним з
найбільших економічних проектів Росії в регіоні.

Після Мадридського 1997 р. самміту НАТО розширення альянсу на Схід стало
реальністю. На період після 2002 р. запланована друга хвиля розширення. Серед кандидатів
Румунія, Словенія, Болгарія, Македонія, Хорватія, країни Балтії. У квітні 1999 р. під час
святкування 50-річчя НАТО Польща, Чехія, Угорщина увійшли до альянсу і відразу
опинилися перед випробуванням вірності союзницькому обов’язку під час натовських
бомбардувань Югославії. Косовська війна (24 березня-10 червня 1999 р.) виявила присутність
суперечностей між членами НАТО. Чехія досить прохолодно поставилась до силових дій,
Польща та Угорщина їх активно підтримали. Аналогічну позицію зайняли Румунія та
Болгарія, за що вони були винагороджені запрошенням розпочати переговори про вступ до
ЄС та НАТО. Формально вигравши війну на Балканах (хоча жодна політична мета -
усунення режиму С.Мілошевича, створення багатонаціональної демократії в Косово,
стабілізація Балкан не була реалізована), НАТО поки що не виграло мир. У липні 1999 р. на
конференції в Сараєво було схвалено “Пакт стабільності для Південно-Східної Європи”,
головною метою якого є підготовка регіону до органічної інтеграції в європейські й
трансатлантичні структури. Однак на шляху до цього ще треба подолати багато перешкод.
Дестабілізуючим фактором залишається невизначеність долі Югославії.

Ватіканська криза стала каталізатором процесу розробки спільної зовнішньої та оборонної
політики Європейського Союзу. Проте об’єктивні національні інтереси все ще обмежують
можливості Європи говорити одним голосом на міжнародній арені. Особливо виразно ці
суперечки виявляються під час переговорів про розширення ЄС. Хоча Польща вимагає
вступу до Європейського Союзу не пізніше 2003 р., реальна можливість для цього може
з’явитись не раніше 2005 р., до того часу мають бути реформовані структури ЄС, зокрема в
питанні процедури прийняття рішень після розширення ЄС до 28 країн-членів, без чого
неможливе ефективне функціонування структур Європейського Союзу. До того часу
(приблизно 2003 р.) мають закінчитись переговори про вступ з країнами-кандидатами, ще
щонайменше рік піде на процес ратифікації цього рішення національними парламентами. На
цей процес можуть вплинути внутрішньополітичні чинники, наприклад повернення
В.Мечіара до влади в Словаччині або незначна більшість на референдумах щодо вступу до
ЄС, адже високі імперативні вимоги показують, що цей процес не є “поверненням до раю”.
Ключовою проблемою залишається гармонізація національних інтересів, яка є умовою участі
в європейському інтеграційному процесі та засобом врегулювання міждержавних проблем.

Важливе місце у зовнішній політиці країн регіону посідає Україна, від якої значною мірою
залежить стабільність об’єднаної Європи. Загалом відносини України з країнами регіону
розвиваються інтенсивно. Протягом 90-х років склались стратегічні партнерські відносини з
Польщею. Запровадження Чехією та Словаччиною в червні 2000 р. візового режиму з
Україною об’єктивно створює нову “паперову завісу”, водночас закінчення демаркації
східного кордону України дасть підстави для подальшого просування України до
Центральної Європи, органічною частиною якої вона є.

2.	Держави Балтії на сучасному етапі

Естонська Республіка на шляху демократичних перетворень. Площа Естонії, яка
розташована на північному-сході Європи, становить 45 125 кв.км. Столиця і найбільше місто
- Таллінн. Окрім материкової частини територія Естонії складається з близько 800 островів,
які знаходяться у Балтійському морі (найбільші - Сааремаа, Хііюмаа). Республіка межує на
півночі з Фінляндією, на сході - з Росією, півдні - Латвією, з заходу омивається водами
Балтійського моря. Населення Естонії - 1453844 тис. осіб (за даними 1998 р.). З них 65% -
естонці. Найчисельнішою національною меншиною є росіяни - 28%, українці становлять
2,5%, білоруси - 1,5%, фіни - 0,5%. Представнцтво інших національних меншин зовсім
незначне. Близько 70% населення проживає у містах. 80% населення - лютерани.

Одним з перших кроків на шляху національного будівництва стало схвалення
Конституції Естонії. Вона була затверджена на референдумі 28 червня 1992 р. Згідно з нею
Естонська Республіка є парламентською державою. Парламент-Державні збори в складі 101
депутата - представляє законодавчу владу й обирається терміном на 4 роки. Президент
обирається парламентом на 5 років.

Парламентські вибори відбулися у вересні 1992 р. У них взяли участь 68% громадян.
Більшість неестонців були позбавлені права голосу. Напередодні був сформований блок “За
батькіщину” в складі 5 політичних партій національного спрямування. За результатами
виборів був створений коаліційний уряд, який очолив лідер блоку, історик за фахом Марті
Лаар (його уряд був визнаний одним з найбільш радикальних ринкових режимів в
посткомуністичній Центрально-Східній Європі). Найбільшу кількість депутатських місць -
22 отримала партія Патріотичний Союз. У жовтні Державні збори обрали президента, яким
став кандидат від блоку “За батьківщину” режисер та новеліст, міністр закордонних справ у
1990-1992 рр. Леннерт Мері (59% голосів).

Уряд провів ряд ключових реформ і вже у 1993 р. в країні була запроваджена національна
валюта, прив’язана до німецької марки. Однак, як і в ряді інших країн пострадянського
простору, радикальні реформи уряду М.Лаара не знайшли великої підтримки серед населення
республіки. На парламентських виборах у березні 1995 р. перемогу отримав виборчий блок
центристського спрямування, створений в 1993 р. у складі 5 угруповань, найголовнішими з
яких були “Селянський Союз” з домінантою екс-комуністів та “Об’єднана Партія”. Блок
здобув у парламенті 42 місця з 101. Прем’єр-міністром нового уряду став лідер виборчого
об’єднання Тійт Вагі. Друге місце посіла “Партія Реформ” (19 місць), створена 1994 р. і
очолювана керівником естонського Національного банку Сіімом Калласом. У 1996 р.
президентом Естонської Республіки вдруге був обраний Леннерт Мері.

Треті парламентські вибори пройшли у 1999 р.; вони закінчилися перемогою Естонської
Партії Центру - 28 мандатів. Правоцентристська коаліція у складі Патріотичного Союзу,
Партії Реформ (по 18 мандатів), Поміркованих (17 мандатів) здобула в парламенті 53 місця.

Дуже дражливим в Естонії було питання про статус іміґрантів. Згідно з поправками до
“Закону про громадянство” від 1938 р., прийнятими у лютому 1992 р., громадянами Естонії
визнавалися лише мешканці, які мали цей статус до радянської окупації. Поправки викликали
масове обурення неестонського населення (за даними 1993 р. в республіці проживало 29,4%
росіян), оскільки стосувалися не лише потенційних іміґрантів, але й тих, хто давно проживав
на території країни. Близько 400 тис. осіб втратили право на громадянство, для отримання
якого мали виконати ряд умов: проживати на території республіки протягом двох років до
подання прохання про громадянство (за точку відліку брався березень 1990 р.) та рік після
(так званий принцип “2+1”), скласти тести на знання естонської мови. З натуралізації
вилучалися особи, які служили в радянських каральних органах, службі безпеки та ін. В
принципі ці умови могли бути виконані вже в березні 1993 р. Однак, поправки викликали
масове обурення неестонського населення, оскільки стосувалися не лише потенційних
імігрантів, але й тих, хто давно проживав на території краю. Вони наголошували, що особи,
які іміґрували до Естонії за роки радянської влади, не могли передбачити, що їх законний
статус зміниться докорінним чином. Тому, на їхню думку, для вирішення проблеми
необхідно прийняти “нульову версію”: всі, хто перебував в Естонії на момент проголошення
незалежності повинні автоматично кваліфікуватися як естонські громадяни.

Найбільш небезпечна політична криза виникла влітку 1993 р., коли був ухвалений “Закон
про іноземців”. Російське населення до цього моменту досить активно чинило опір законам,
які вважало дискримінаційними щодо себе, зокрема мовному, шкільному та іншим. У січні
1993 р. для захисту інтересів неестонського населення була створена спеціальна організація -
“Представницькі збори російськомовного населення Естонії’, яка фактично замінила
“Интердвижение”, розпущене в серпні 1991 р. за підтримку серпневого путчу в Москві. Ця
організація обмежила свою діяльність конституційними заходами. У липні 1993 р. значно
активізувався опір російського населення м. Нарва, Рада якого провела референдум про
автономний статус міста. Ця акція не мала серйозних наслідків, але вказала на поважну
загрозу політичній стабільності республіки в разі невирішення етнічного питання.

Центральна влада стала на шлях врегулювання проблеми, а її кроки були симетричними
до психологічної адаптації російської спільноти. Зокрема згідно ухваленого у травні 1993 р.
закону, російськомовне населення восени того ж року взяло активну участь у виборах до
місцевих рад (так в Талліннській міській раді російський виборчий блок здобув 27 місць з 64).
У жовтні 1993 р. парламент ухвалив “Закон про культурну автономію”, згідно з яким етнічні
меншини в . Естонії мають право утворювати власні освітніі установи і місцеві ради для
вирішення проблем у сфері культури.

Естонська стратегія "будівництва” нації може розглядатися як важливий зразок мирних
методів боротьби за незалежність. Загалом неестонське населення порівняно швидко
пристосувалося до нової соціальної та політичної ситуації й позитивно налаштоване до
інтеграції в естонське суспільство. Проведене у вересні 1993 р. опитування засвідчило, що
74% росіян Естонії визнали свої взаємини з естонцями як "добрі” або "дуже добрі”: 76%
підкреслили, що Естонія запропонувала кращі шанси для піднесення життєвого рівня.

У 1995 р. були схвалені доповнення до закону про громадянство. Зокрема збільшився
термін проживання на території держави до 5 років (принцип “5+1”), запроваджувався
тестовий іспит на знання естонських законів (20 тестових запитань, з яких обов’язковою
умовою є не менше 16 правильних відповідей). На кінець 1998 р. громадянство отримали 98
тис. осіб. У 1998 р. уряд схвалив документ “Інтеграція неестонців в естонське суспільство:
принципи інтеграційної політики”. Це один з небагатьох документів, який проходив через
всенародне обговорення. Програма інтеграції одержала високу оцінку міжнародних
організацій, у тому числі ОБСЄ. Інтеграція розглядається не як асиміляція, а як подолання
всіх бар’єрів, які стоять на заваді неестонцям брати активну участь у процесах внутрішньо-
політичного життя держави, мати високооплачувану роботу тощо. Застосовано принцип:
інтеграція не задля натуралізації, а з метою активної громадсько-політичної діяльності. Однак
проблема полягає у незнанні естонської мови, якій приділено важливу увагу в інтеграційній
програмі, розрахованій на період до 2007 р.

Важливу роль у розвитку Естонії відіграють взаємини з сусідніми країнами Балтії.
Початок співробітництва трьох Балтійських держав можна віднести до 1988 р., коли
популярні Народні фронти ініціювали співробітництво у боротьбі за незалежність. Зусилля
балтійської інтеграції спрямовані на будівництво та розвиток регіональної співпраці, яка в
останні роки відзначається динамічністю. У 1992 р. Латвія, Литва і Естонія домовилися про
створення зони вільної торгівлі у Балтії. У 90-х роках були збудовані оборонні структури
балтійських держав. У 1994 р. міністри оборони Естонії, Латвії та Литви підписали договір
про створення спільного військового формування ”Балтбату” (Балтійського миротворчого
батальйону), як сили для підтримання миру в регіоні. Перші тристоронні військові навчання
пройшли 1995 р. З метою дослідження та захисту повітряного простору регіону створений
координаційний центр ”Балтнет” (Балтійська система захисту повітряного простору),
морського - ”Балтрон” (Балтійська морська ескадра). З 1999 р. у Тарту розпочалися навчання
перших слухачів Балтійського коледжу оборони С’Балтдефкол”), метою якого є спільна
підготовка кваліфікованих військових кадрів.

Перше визнання Балтійських держав де-факто здійснила Данія 28 лютого 1991 р. Вона ж
була першою державою, яка визнала їх де-юре в серпні 1991 р. Абсолютна більшість
найактивніших учасників міжнародної спільноти визнала суверенітет Литви, Латвії та Естонії
в період серпня - жовтня 1991 р. Від серпня 1991 р. до середини 1994 рр. Балтійські держави
підписали близько 420 міжнародних договорів. У 1992 р. Естонія підписала Договір про
дружбу та співробітництво з Україною. Першою організацією, членами якої стали Балтійські
держави, була Організація з Безпеки та Співробітництва в Європі (ОБСЄ), а згодом, у вересні
1991 р., вони були прийняті до ООН.

Сучасні принципи зовнішньої політики Естонії можна окреслити чотирьома
найголовнішими напрямками: 1) співробітництво в рамках Балтійського регіону; 2) співпраця
з ЄС; у 1992 р. Естонія підписала з ЄС двосторонню угоду про взаємне співробітництво; через
два роки була створена зона вільної торгівлі, а у 1995 р. естонський уряд підписав асоціативну
угоду з ЄС; в межах Балтійського регіону саме Естонія стала привілейованим партнером ЄС:
594
фінансова допомога республіці протягом 1992-1999 рр. складала 187 млн. євро, а в 1999 р. -
11 млн. євро; 3) НАТО - початок співробітництву покладено 1994 р., коли Естонія
приєдналася до програми “Партнерство заради миру”; у 1996 р. Балтбат брав активну участь
у миротворчих операціях ООН; 4) стабілізація взаємних стосунків з Російською Федерацією,
що є однією з важливих передумов вступу до євроатлантичних структур.

Латвійська Республіка. Площа Латвії, яка розташована на північному-сході Європи,
становить 64.5 тис. кв.км. Столиця та найбільше місто - Рига. На півночі Латвія межує з
Естонією, сході - Російською Федерацією, південному-сході - Республікою Білорусь, на
півдні - Литвою, з заходу омивається водами Балтійського моря. Населення Латвії-2530 тис.
осіб (станом на 1995 р.). З них 54,2% - етнічні латиші. Найчисельнішою національною
меншиною є російське населення - 33,1%. Подальші місця посідають білоруси - 4,1%,
українці - 3,1%, поляки - 2.2%, литовці - 1,3%. Близько 70% населення проживає в
урбанізованих місцевостях. На території більшої частини областей Латвії (Курземе, Відземе,
Земгалія) поширене протестантське віровизнання (головним чином лютеранство) - близько
65%. Однак в Латгалії панівною релігією є католицизм (близько 30%).

На території Латвії 21 серпня 1991 р. була відновлена Конституція 1922 р., до якої
внесені поправки від 21 березня 1993 р. та 27 січня 1994 р. За державним устроєм Латвія є
парламентською республікою. На основі конституції в червні 1993 р. відбулися вибори до
100-мандатного парламенту (сейму), який представляє законодавчу владу й обирається на 3-
річний період. Перемогу здобув правоцентристський блок “Латвійський Шлях” (36 місць),
головними програмними гаслами якого були необхідність економічних реформ та вступ
Латвії до ЄС. На першій липневій сесії новообраний парламент 5-го скликання (ця нумерація
має відбивати продовження парламентської історії першої республіки) офіційно підтвердив
відновлення Конституції 1922 р. та закону прсґ Раду Міністрів 1925 р. Президентом
Латвійської Республіки (за Конституцією главу держави на 3-річний термін обирає Сейм)
став лідер консервативної партії “Селянський Союз”- Гунтіс Ульманіс, економіст за
професією, внук останнього латвійського президента К.Ульманіса.

На дострокових виборах 1995 р., які були спричинені урядовою кризою 1994 р., 100
парламентських місць поділили 10 партій. З них три здобули по 15% місць: Демократична
Партія Центру; право-центристська “Латвійський Шлях” та права партія радикального
спрямування “Народний Рух за Латвію”(”3ігерістська партія”, утворена 1993 р. Йоахимом
Зігерістом, який повернувся до країни 1992 р.). На парламентських виборах 1998 р. перемогу
здобула права партія консервативного спрямування '‘Народна Партія” (24 мандати),
головними гаслами якої є зміцнення державного суверенітету та досягнення європейського
стандарту життя. На другому місці був “Латвійський Шлях” - 21 мандат. У червні 1999 р.
після довгих дебатів парламент висловив довіру прем’єру Андрієвсу Шкєлєму. Відразу ж
відбулися вибори президента країни. Перемогу здобула професор психології Вайра Віке-
Фрейберга, яка стала першою жінкою на цій посаді.

Для економічних реформ Латвії характерною рисою стала радикальна лібералізація.
Політику лібералізації споживчих цін було реалізовано в 1991-1992 рр. Інфляція сягнула
кульмінації в січні 1992 р. (64%), але вже у грудні того ж року знизилася до 2,6%.
Приватизаційний процес проходив значно повільніше, ніж в Естонії чи Литві. На кінець
1994 р. в Латвії було приватизовано 30% державного майна. Латвія була першою серед
колишніх радянських республік, яка дозволила вільний обмін валюти без жодних обмежень
на ввезення, вивезення та обмін вже у 1991 р. Одним із найважливіших заходів в ході еконо-
мічних реформ стало запровадження національної валюти. Цей процес почався навесні
1992 р. і проводився у 2 етапи: насамперед було запроваджено тимчасову валюту -
латвійський рубль, а через рік - латвійський лат. З 1994 р. латвійська національна валюта
прив’язана до СДР (міжнародної валютної одиниці). Важливе значення мала лібералізація
зовнішньої торгівлі. Обсяг іноземних інвестицій у Латвії постійно зростав і на кінець 1999 р.
перевищував 1 млрд доларів США.

Нова основа економічного розвитку остаточно склалася у 1996-1997 рр.(напередодні, у
1995 р. економіка країни пережила важку кризу). Для цього етапу характерні активна
структурна реформа, поглиблення процесу стабілізації та зростання у всіх галузях економіки.
Приватний сектор у 1997 р. давав 60% усього валового внутрішнього продукту, у ньому
зайнято 2/3 трудящих.

Проголошення державної незалежності загострило етнополітичну ситуацію в країні.
Підготовка єдиної концепції Закону про громадянство відбувалась у гострих дискусіях та
зайняла тривалий період часу. На початках у країні діяв закон про надання громадянства за
принципом “права крові”. Загалом 300 тис. нелатвійців отримали громадянство на засадах
громадянства своїх предків (з 900 тис. росіян громадянство отримали 200 тис. осіб). У 1992 р.
російський уряд оголосив, що візьме під захист росіян, які проживають в Латвії та Естонії.
Латвійський уряд затвердив закон у липні 1994 р. У його основу лягло положення про
незаконність радянської окупації, а отже всі, хто оселився на території Латвії за роки радян-
ської влади, не могли отримати громадянства. Таких було близько 30% населення Латвії.
Законом була визначена квота - не більше 2 тис. на рік для осіб, які б хотіли отримати
громадянство, за умов обов’язкового знання латвійської мови. Таким чином, процес надання
громадянства мав би завершитися у 2005 р. Цей підхід виявився неефективним й 1998 р. нова
система набуття громадянства була скасована (нею змогли скористатися близько 9 тис. осіб).
Значна кількість етнічних росіян вирішили “розв’язати” проблему шляхом прийняття
російського громадянства (на кінець 1998 р. їх кількість склала 65 тис. осіб). Але проблема
залишається невирішеною. На даний час у Латвії нараховується 1 млн. громадян, які не
мають латвійського громадянства.

У центральних органах влади національні меншини представлені слабо. На виборах у
парламент росіяни здобули 7 місць (особи, що не мають громадянства позбавлені права
голосу). Дещо краще виглядає ситуація у місцевих органах влади, де мають право голосувати
особи без статусу громадянства. Зокрема нелатвійці сформували 10% представництво в
ризькому муніципалітеті (де більша половина мешканців нелатвійці) та 50% - в Даугавпілсі
(87% населення міста нелатвійці).

Першочерговим напрямом зовнішньої політики держави є співробітництво в рамках
балтійської інтеграції. У 1992 р. Латвія, Литва і Естонія домовилися про створення зони
вільної торгівлі у Балтії. У 90-х роках були створені оборонні структури балтійських держав
(Балтбат, Балтнет, Балтрон, Балтдефкол).

Географічно та історично близькою для Латвії є модель країн Європейського Союзу.
У 1991 р. Латвія стала членом ОБСЄ та вступила до ООН. Співробітництво Латвії з ЄС
почалось у 1992 р., коли було підписано угоду про торговельно-економічну співпрацю.
У цьому ж році Латвія стала країною-членом Міжнародного Валютного Фонду. У 1994 р.
було підписано Договір про вільну торгівлю між ЄС і Латвією. 1995 р. Латвія офіційно
вручила прохання про прийом до ЄС: Переговори про вступ до ЄС тривають. 1994 р. Латвія
приєдналась до програми НАТО “Партнерство заради миру”. Російсько-латвійські відносини
залишаються напруженими через проблему отримання громадянства російськомовним
населенням Латвії. У 1999 р. ухвалено документ “Головні напрями зовнішньої політики
Латвії до 2005 р.”, в якому наголошується на необхідності посилення суверенітету, інтеграції
країни до європейських, трансатлантичних та інших міжнародних структур.

Литовська Республіка. Площа Литви, яка розташована на північному сході Європи, 65,2
тис. кв.км. Столиця та найбільше місто - Вільнюс. На півночі республіка межує з Латвією, на
596
сході та півдні - з Білорусією, на південному заході - російською Калінін-градською областю
та Польщею, з заходу омивається водами Балтійського моря. Населення Литви - 3 млн 720
тис. осіб (заданими 1995 р.). З них 81,5%—етнічні литовці. Серед національних меншин (дані
1997 р.) найчисельнішу групу становлять росіяни - 82%, на другій позиції поляки - 6,9%,
білоруси - 1,5%, українці - 1,0%. Найбільша кількість нелитовців зосереджена на сході та
південному сході Литви, а також у містах Вільнюс, Клайпеда, Вісагінас. 68% населення
проживає у містах. За віровизнанням близько 70% - католики.

Конституція Литовської Республіки була ухвалена на всенародному референдумі
25 жовтня 1992 р. Вона збалансувала президентську та парламентську влади. Згідно з
Конституцією Литва є незалежною демократичною республікою. Законодавча влада
належить однопалатному парламенту (сейму), який обирається на 4-річний термін у складі
141 особи. Президент обирається на5-річний термін на загальних виборах громадян.

У жовтні 1992 р. відбулися парламентські вибори, перемогу на яких здобули екс-
комуністи: Демократична Партія Праці Литви (утворена 1991 р., лідер Адольфас Слезявічус)
отримала 73 місця. Вона переорієнтувалась на соціал-демократичні засади і зуміла
використати невдоволення населення економічними труднощами, що виникли при переході
до ринкового господарювання. Ліві прийшли до влади в Литві на 3 роки швидше, ніж в
Естонії чи Латвії. Главою парламенту та тимчасовим (до президентських виборів) главою
держави став Альґірдас Бразаускас. А.Слезявічус обійняв посаду прем’єр-міністра.

У лютому 1993 р. першим всенародно обраним президентом (60% голосів) став
А.Бразаускас (1993-1998 рр. ), в минулому перший секретар Комуністичної Партії Литви,
який багато зробив для відновлення суверенітету держави та проголосив про вихід КПЛ зі
складу КПРС. Його курс полягав у повільному та поетапному здійсненні реформ. Така
програма уповільнювала економічний розвиток, але, на думку соціал-демократів, враховувала
спроможність населення, яке за роки радянської влади втратило навички приватно-
власницької діяльності. На кінець 1994 р. в республіці було приватизовано 90% державного
майна, запроваджено власну національну валюту-літ, прив’язану до долара США.

Парламентські вибори 1996 р. проходили у два етапи на основі нового виборчого закону.
Перемогу здобула партія Патріотичний Союз (Литовські консерватори) - 70 мандатів,
головним передвиборчим гаслом якої були ”гарантія безпеки особистості, добробут родини
та міцна литовська держава”. Друге місце посіла Християнсько-Демократична Партія Литви
- 16 мандатів. Посаду прем’єра коаліційного кабінету отримав лідер партії Патріотичний
Союз Гедимінас Вагноріус. На розгляд парламенту була запропонована “Програма дій уряду
на 1997-2000 рр.”, яка надала пріоритету внутрішній політиці, зокрема необхідності
продовження реформування економіки.

Президентські вибори припали на кінець 1997 р., але ім’я президента було назване за
результатами другого туру голосування наступного 1998 р. Перемогу здобув реемігрант з
США Валдас Адамкус (50,4% голосів). Чергові парламентські вибори пройшли у Литві
восени 2000 р. Перемогу здобули соціал-демократи, очолювані А.Бразаускасом. Однак
литовський уряд сформувала коаліція у складі лібералів (Союз Лібералів Литви) та
консерваторів (Нова Партія), які отримали більше парламентських місць, ніж фактична
партія-переможець. Прем’єром був обраний лідер лібералів Рональддс Пакстас.

Після проголошення незалежності набуло важливого значення національне питання.
З литовської точки зору найбільш дражливим було польське питання (1994 р. лише поляки
мали своє представництво в литовському парламенті), російське залишалося відносно
спокійним, а єврейське (на території республіки в 1989 р. постійно проживало до 12 тис.
євреїв), яке фокусувалося на литовській історії, одним з найделікатніших.
У 1989 р. Верховна Рада Литви запропонувала провести “нульовий варіант” у праві на
громадянство, тобто автоматично надати його особам, які на день схвалення закону постійно
проживали на території республіки, мали місце праці і легальне джерело існування. Протягом
двох років вони мали можливість вільно обирати громадянство й більшість нелитовців
скористалися наданою можливістю. Однак національні суперечності постійно підживлюва-
лися з-за кордону (промосковські джерела на початку 1991 р. відкрито говорили про розчле-
нування Литви і відокремлення районів із значним відсотком польського населення, на які
претендували й білоруси). Масла у вогонь підливали публікації в американській пресі, де
містилися звинувачення у незаконній реабілітації військових злочинців, які брали участь в
єврейських погромах та вбивствах у Литві. Єврейські лідери Вільнюса публічно оголосили,
що в Литві немає офіційного антисемітизму, а литовський уряд у публічних заявах висловив
жаль з приводу масового вбивства євреїв. Однак напруження у міжнаціональних відносинах
залишалось. У другій половині 90-х років у сусідній Польщі було піднесене питання про
упосліджене соціальне і культурне становище поляків у Литві, лунали заклики надати
автономний статус районам з перевагою польського населення. Некорінними націями
опікується Департамент з питань національних меншин і діаспори. У 1992 р. та 1996 р. лише
поляки мали своє представництво в литовському парламенті. У 1999 р. в Литві виходило 41-е
періодичне видання мовою національних меншин (31 - російською, 7 - польською, 4 -
німецькою, 1 - білоруською, 1 - єврейською).

На початках становлення незалежної державності Литва багато уваги приділяла
співробітництву держав Балтії, налагодивши політичні, віськові, господарські та культурні
взаємини і співпрацю. У 90-х роках були створені оборонні структури балтійських держав
(Балтбат, Балтнет, Балтрон, Балтдефкол). Центр системи Балтнет, яка передбачає
колективний захист повітряного простору трьох держав Балтії, розташований неподалік
Каунаса.

Першою міжнародною організацією, членом якої 1991 р. стала Литва, була Організація
Безпеки та Співробітництва в Європі (ОБСЄ). Того ж року Литовська Республіка була
прийнята до ООН. 26 квітня 1994 р. президент Литви А.Бразаускас та президент Польщі
Л.Валенса підписали важливий документ - литовсько-польський Договір про дружбу та
співробітництво. Від того часу польсько-литовське співробітництво розвивається успішно.
1998 р. створено спільне польсько-литовське військове формування “Літпольбат” (литовсько-
польський батальйон). У 1994 р. було підписано Договір про вільну торгівлю між ЄС і
Литвою, а наступного року - асоціативну угоду з Європейським Союзом. У 1994 р. Литва
приєдналася до “Програми партнерства заради миру”, що стало першим кроком на шляху до
вступу в НАТО. У 1998 р. була підписана Хартія партнерства між США й балтійськими
державами. Членство в європейських інтеграційних структурах є стратегічною метою Литви,
яка знаходить підтримку населення країни.

Взаємини з Російською Федерацією через відсутність в Литві значної кількості
російського населення складаються відносно стабільно. У червні 2000 р. парламент Литви
прийняв закон про відшкодування збитків, завданих країні за 53 роки радянської окупації.
Закон зобов’язав уряд Литви сформувати делегацію для переговорів з Росією та завершити
оцінку збитків (мова йде про компенсацію у мільярди доларів). Проте цей крок мав
переважно пропагандистський характер.

3.	Республіка Білорусь на зламі XX і XXI століть

Початок демократичних реформ. Територія Республіки Білорусь, що розташована у
центральній частині Європи, становить 207,6 тис. квжм. Столиця та найбільше місто Мінськ.
598
Білорусь межує на півночі та сході з Росією, на півдні - Україною, на заході - Польщею,
північному заході - Латвією та Литвою. Населення складає 10 млн 321 тис. осіб (станом на
1992 р.). З них 79% - етнічні білоруси. Найчисельнішою групою серед національних меншин
є росіяни - 12% населення. 66% населення проживає у містах. Переважна більшість віруючих
Білорусі належить до православної церкви Московського патріархату.

Перехід до багатопартійної системи відбувався у республіці впродовж 1990-1994 рр. На
початку 1996 р. у Білорусі налічувалося понад 60 громадських об’єднань, однак лише 34 з них
набули статусу політичних партій. Вони представляють широкий політичний спектр партій
від комуністичної і соціалістичної орієнтацій до тих, які виступають за проведення радикаль-
них реформ капіталістичного спрямування. Найвпливовішими є партія Білоруський
Народний Фронт (створена у 1993 р. на основі руху Білоруського Народного Фронту), ПКБ,
Об’єднана Громадянська Партія (створена у 1995 р., її мета - побудова правової
демократичної республіки).

На шляху зміцнення суверенітету та державності важливе значення мало ухвалення
Верховною Радою Конституції Республіки Білорусь 15 березня 1994 р. Основний закон
проголошував Білорусь унітарною правовою соціальною державою з сильною президент-
ською владою (запроваджувалася посада президента, який обирався шляхом загального
голосування строком на 5 років): президент вважався главою держави і виконавчої влади.
Законодавча влада належала Верховній Раді у складі 260-ти депутатів, які обиралися на 5
років. За своїми головними параметрами цей документ, на думку західних дослідників,
відповідає світовим демократичним стандартам державного будівництва; проблема полягає у
забезпеченні його виконання.

Прихід до влади ОЛукашенка. На перших президентських виборах 1994 р. у результаті
двох турів голосування з 6-ти кандидатів перемогу здобув Олександр Лукашенко (80%
голосів), який виступив з програмою інтеграції з Росією, встановлення жорсткого державного
контролю за економічною діяльністю, рішучої боротьби з кримінальними елементами.

На відміну від більшості посткомуністичних країн чи не найбільш денаціоналізована
білоруська еліта не була готова скористатися національними ідеями. Так само слабким був і
загальнодемократичний рух. До цього слід додати активні реінтеграційні дії Росії. Усе це
призвело до виникнення політичного режиму, який за період перебування на посаді
президента ОЛукашенка набув авторитарних рис. Правовою базою його, на думку
українських спостерігачів, стала Конституція 1994 р. Травневий 1995 р. референдум,
ініційований ОЛукашенком, підтримав пропозицію про надання російській мові статусу
офіційної, зміну державної символіки (запроваджено радянський прапор червоно-зеленого
кольору з білоруським національним орнаментом на білому фоні та новий герб), зближення з
Росією. ОЛукашенко отримав право розпускати парламент. Білоруська модель, що сформу-
валася за президентства ОЛукашенка, базується на принциповій відмові від реального
політичного й економічного плюралізму і поверненні до “цінностей” радянської моделі
соціалізму.

Навесні 1996 р. білоруські демократичні організації розпочали рух під гаслами захисту
Конституції та незалежності. По країні прокотилася хвиля демонстрацій і виступів з
критикою політики президента, внаслідок чого з’явилися перші політичні в’язні. 24 листопада
1996 р. відбувся ініційований президентом новий загальнореспубліканський референдум, на
який були винесені два проекти нової конституції республіки: основний закон від 1994 р. та
представлений Верховною Радою Білорусі альтернативний проект, в якому взагалі була
відсутня президентська гілка влади. За його підсумками в дію була введена Конституція
1994 р. із змінами та доповненнями, запропонованими ОЛукашенком, які збільшили
повнова-ження президентської та виконавчої гілки влади. Понад 70% білоруських громадян
(принаймні так стверджував обезглавлений напередодні референдуму Центрвиборчком)
висловилися за посилення авторитарного режиму та продовження строку повноважень
О Лукашенка на посаді президента до 2001 р. Перемога авторитаризму у Білорусі була
зумовлена об’єктивними обставинами. Населення країни вороже поставилося до демокра-
тичного процесу і невиразних наслідків реформ перших років незалежності. Суспільство було
готове вітати появу “батька нації”, непохитної постаті, яка здатна повернути те, що країна
втратила в останні роки (БРСР була однією з найрозвинутіших республік колишнього СРСР;
навіть у 1992 р. ВНП на душу населення тут перевищував естонський чи литовський). День
незалежності було перенесено на 3 липня - дату звільнення Мінська від гітлерівських
загарбників. Президент скористався своїм правом і розпустив однопалатний легітимний
парламент, натомість сформував новий двопалатний парламент, який не був визнаний
більшістю держав світу.

Соціально-економічний розвиток. Офіційна програма переходу БРСР до ринку була
розроблена урядом республіки й ухвалена Верховною Радою у жовтні 1990 р. Протягом
1991 р. була створена головна законодавча база реформування економіки. Однак до 1994 р.
жодна з поставлених цілей переходу економіки до ринку не була виконана, що можна
проілюструвати на прикладі приватизації - центрального пункту ринкової реформи: з 1991 по
1994 рр. у республіці було приватизовано менше, ніж 1000 об’єктів, які склали лише 4%
державного майна.

До початку XXI ст. Білорусі не вдалося подолати головні негативні тенденції в
економічному та соціальному розвитку республіки. Економіка підійшла до тієї межі, за якою
спостерігається різке падіння виробництва, масове безробіття, гіперінфляція. Важка
економічна ситуація неминуче приводить до падіння життєвого рівня населення, скорочення
його природнього приросту.

Міжнародне становище Білорусі. За станом на серпень 1994 р. Білорусь визнали 123
країни світу, 97 з них встановили з нею дипломатичні відносини. Республіка Білорусь є
повноправним членом понад 60-ти міжнародних організацій. Її воєнна доктрина передбачає
статус держави як без’ядерної, нейтральної, яка володіє лише оборонними збройними
силами. У 1992 р. Верховна Рада Білорусі ратифікувала договір про непоширення ядерної
зброї. Вона підписала також Паризьку хартію для нової Європи, ввійшла до Міжнародного
Валютного фонду і Всесвітнього банку реконструкції та розвитку.

Серед країн партнерів Білорусь орієнтується передусім на Росію та країни СНД. У квітні
1996 р. між Республікою Білорусь та Росією був підписаний договір про створення
співтовариства суверенних республік. 8 грудня 1999 р. президенти двох держав - Б.Єльцин та
ОЛукашенко підписали Договір про створення Союзної держави. Запропонована модель
об’єднує в єдину державу асиметричні складові - федерацію (Росія) та унітарну державу
(Білорусь), які зберігають свій внутрішній державний устрій. Передбачена можливість
приєднання до нього нових членів за умови повного прийняття ними всіх зобов’язань
Договору та згоди держав-учасників. Вищим органом Союзної держави є колегіальна Вища
Державна Рада, до складу якої ввійшли глави держав та урядів, керівники палат парламентів
обох країн. Її главою на основі ротації є один з глав держав-учасників. Рішення приймаються
за принципом: “одна держава - один Голос”. Законодавчим та представницьким органом є
парламент Союзної держави. Одна з його палат формується на паритетній основі - шляхом
делегування представників палат парламентів держав-учасників, а друга - на загальних
виборах: від Росії 75 депутатів, а від Білорусі - 28. Оцінка Договору на Заході є
неоднозначною. Проте реального втілення ця модель не набула, оскільки обидві держави
переживають серйозні внутрішньополітичні труднощі, котрі змушують відкладати питання
Розділ 11. На зламі XX і XXI століть
союзу на другий план, обмежуючися загальними деклараціями і запевненнями у майбутній
інтеграції.

4.	Республіка Польща

Площа території Республіки Польща, що знаходиться в центрі Європи, становить 312,6
тис. кв.км. Столиця - місто Варшава. На півночному сході Польща межує з Литвою та
Росією, сході та північному сході - з Україною та Республікою Білорусь, на півдні - з Чехією
та Словаччиною, заході - Німеччиною, з півночі омивається водами Балтійського моря.
Населення країни - 38 млн. 459 тис. осіб (станом на 1993 р.). Це країна з майже однорідним
національним складом населення: 97% - поляки. Серед нечисельних груп національних
меншин першу позицію займають німці. Близько 61% населення проживає у містах. 95%
населення - католики.

Реформування устрою та економіки. 1989 рік був ознаменований поступовим
переходом до демократичних реформ. Червневі вибори до двопалатного парламенту
принесли перемогу легалізованій опозиційній “Солідарності”, яка отримала майже всі місця у
сенаті та більшість у сеймі. У результаті голосування двох палат парламенту був президентом
обраний Войцех Ярузельський. Однак вже наступного року він подав у відставку, а прези-
дентом країни в результаті загального голосування став лідер “Солідарності” Лєх Валенса.
У 1991 р. в результаті проведення нових виборів до парламенту перемогу здобули право-
центристські угруповання.

Зміни кінця 80-х - початку 90-х років викликали необхідність внесення доповнень до
діючої з 1952 р. Конституції. Поправки, ухвалені продовж 1990-1992 рр., мали на меті
усунути правові підстави попереднього тоталітарного устрою. Вони визначили Польщу як
демократичну правову державу, яка втілює в життя принципи соціальної справедливості.
Зміни, що вносилися до Конституції, робота над новим основним законом виявили
необхідність схвалення тимчасового регулюючого правового документу - Малої Конституції.
“Конституційний закон про взаємні відносини між законодавчою і виконавчою владами
Республіки Польща та про місцеве самоврядування” ввійшов у дію 8 грудня 1992 р.

Економічна трансформація: “шокова терапія”. Після перемоги “Солідарності” на
червневих 1989 р. виборах уряд очолив її представник Тадеуш Мазовецький. Це був перший
некомуністичний уряд у Центрально-Східній Європі. Він зробив рішучі кроки по
запровадженню ринкових економічних відносин, роздержавленню власності. Діяльність
уряду ґрунтувалася на здійсненні “Плану Лєшека Бальцеровича”, відомого економіста, віце-
прем’єра та міністра фінансів. На початку реалізації програми Бальцеровича (з 1 січня 1990 р.)
економіка Польщі знаходилася у стані глибокої економічної кризи: відбувалися спад вироб-
ництва, гіперінфляція і зниження рівня життя населення. Комплекс фінансових заходів на
пікові жорсткості (1990 р.) отримав назву “шокової терапії”. Шок був пов’язаний насамперед
з лібералізацією цін і ліквідацією державних дотацій, а також скасуванням дешевих та
пільгових кредитів. Сутність цих заходів полягала у наступному: 1) було різко скорочено
грошову емісію, запроваджено високі процентні ставки на кредити; 2) за рахунок значного
обмеження дотацій на продукти харчування, сировину, засоби виробництва, енергоносії,
скасування більшості податкових пільг і звільнень від сплати податків було ліквідовано
бюджетний дефіцит; 3) лібералізація основної маси цін (понад 90% цін стали вільними) і
підвищення цін на енергоносії, транспорт, комунальні послуги, ліки; 4) запровадження
часткової конвертованості польської валюти - злотого; 5) жорстко обмежена політика
прибутків (ліквідація загальної повної індексації зарплати, запровадженої в червні 1989 р.,
встановлення підвищеного прогресивного податку на зростання зарплати на підприємствах).
Така політика виконала своє головне завдання - створила передумови для переходу до
ринкових відносин. Дані свідчать, що Польща однаєю з перших серед посткомуністичних
країн стала на шлях системних перетворень, а також виявилась серед перших, які почали
збирати плоди ринкової трансформації. На шляху створення ринкової економіки доводилось
розв’язувати проблеми поступової ліквідації командно-розподільчої системи і проведення
приватизації підприємств, стримування інфляції, перебудови всієї системи управління
економікою.

Труднощі переходу до ринкової економіки - спад виробництва, банкрутство неконку-
рентноздатних підприємств, тимчасове зростання безробіття (на кінець 1992 р. - 13-14%
працездатного населення) - супроводжувалися страйковим рухом й спричиняли часті
перестановки в урядових структурах. Чергові уряди в 1992-1993 рр. очолювали економісти
Яцек Бєлєцький та Ганна Сухоцка, які продовжили курс на формування сучасної ринкової
економіки з сильними елементами державного регулювання. Це дало можливість вже у
1993 р. зупинити і стабілізувати інфляційні процеси (на рівні 15,5% в місяць), припинити спад
виробництва і розпочати структурну перебудову господарства. У травні 1993 р. сейм ухвалив
програму загальної приватизації, в результаті якої на 1995 р. частка приватного сектора у
виробництві валового внутрішнього продукту сягнула 60%.

Політичні процеси. Ліквідація тоталітарного режиму виявила значну соціально-
політичну диференціацію населення країни, яка проявилася у виникненні великої кількості
нечисельних політичних партій та рухів (понад 160) найрізноманітнішої орієнтації. Восени
1993 р. відбулися дострокові вибори до Національних зборів, які дали незначну перевагу
блоку лівоцентристських сил - Союзу Демократичної Лівиці (СДЛ), до якого увійшли соціал-
демократи, соціалісти, угруповання лівої орієнтації. Спільно з Польською Селянською
Партією (ПСП) вони здобули в сеймі дві третини депутатських мандатів. Лідер ПСП
Влодзімєж Павляк сформував коаліційний кабінет. Новий уряд, враховуючи соціальну
напруженість у суспільстві, викликану жорстким ринковим курсом попередників з табору
"Солідарності”, оголосив політику “обережного гальмування” - поступового виправлення
допущених помилок у бік більшої соціальної орієнтації ринкових реформ. Уряд виступив за
введення регульованих ринкових відносин, прагнучи пом’якшити наслідки політики
“шокової терапії”. У 1994-1995 рр. піднесення спостерігалося практично у всіх галузях
економіки, а найбільш помітним було у хімічній, нафтохімічній, легкій. Це дало підставу
зарубіжним спостерігачам назвати Польщу “європейським тигренятком”. Зростання було
зафіксоване і в сільськогосподарському виробництві, де показники 1995 р. характеризувалися
помітним зростанням (приріст врожаю зернових склав 19%, картоплі 8,0%, фруктів та ягід-
9,6% щодо 1994 р.). Однак структурні зміни в економіці призвели до зростання безробіття,
яке досягло апогею у 1994 р., склавши 17% працездатного населення. Основна маса
зареєстрованих безробітних отримувала соціальну допомогу.

Для соціально-економічного розвитку країни продовж останніх десяти років характерне
неухильне збереження основних принципів жорсткої фінансової політики. Держава тримає у
своїх руках головні економічні важелі. Польща наближається до західних демократій у тому
розумінні, що зміна урядів не означає радикальних поворотів в економічній політиці, оскільки
більшість політичних сил дійшли одностайності щодо неминучості утвердження ринкової
економіки, зберігаючи відмінні підходи лише стосовно темпів і обсягу їх впровадження.
Завдяки послідовності ринкової орієнтації урядів Польща в останні роки утримує високі
темпи господарського зростання, входить до числа 15 країн світу, які розвиваються найбільш
динамічно.

У листопаді 1995 р. відбулися президентські вибори, на яких переміг лідер СДЛ і Соціал-
Демократії Республіки Польща Александр Квасьнєвський. Новий уряд соціал-демократа
602
Влодзімєжа Цімошевича розробив програму “Стратегія для Польщі до 2000 року”,
продовжив реформаторський курс. За його ініціативою у червні 1996 р. сейм схвалив 10
законопроектів, спрямованих на децентралізацію влади та управління.

У квітні 1997 р. парламент схвалив текст нової Коїютгітуції, яка дещо обмежила
повноваження президента. За нею Польща є парламентсько-президентською республікою.
Основний закон чітко розмежовує гілки влади - законодавчу, виконавчу і судову. Парламент
- Національні збори складається з двох палат, сейму і сенату, які обираються загальним
прямим таємним голосуванням терміном на чотири роки. Главою держави і гарантом
конституційних прав є президент, якого також обирають всенародним голосуванням строком
на п’ять років. Виконавчу владу здійснює Рада міністрів, склад якої затверджується сеймом за
поданням президента. Місцеве самоврядування розділене на дві гілки - урядову адміні-
страцію і виборні ради, які контролюють її діяльність.

Суперечності у правлячому таборі, що виникли між СДП і ПСП, скандал навколо
прем’єра Юзефа Олекси, якого звинуватили у давніх зв’язках з радянськими спецслужбами,
використала правоцентристська опозиція, до якої увійшли “Солідарність” і партії християн-
сько-демократичної орієнтації. Створений ними передвиборчий правоцентристський блок
“Акція виборча “Солідарність” (АВС; найвпливовіша постать Мар’ян Кжаклєвський), який
об’єднав близько 40 партій і рухів консервативно-ліберального і християнського напрямку,
здобув перемогу на парламентських виборах у вересні 1997 р. Щоб мати більшість для
формування уряду, АВС уклав договір з центристською “Унією Свободи” (УС; лідер
Л.Бальцерович). Коаліційний уряд очолив автор економічної програми “Солідарності”,
професор хімії Єжи Бузек. Таким чином, на зміну лівим силам, які керували країною з 1993 р.,
прийшов правоцентристський кабінет, але на чолі держави залишився лівий президент. До
успіхів уряду і президента слід зарахувати початок проведення 4-х великомасштабних
системних реформ: адміністративної, пенсійної, охорони здоров’я та освітньої. Адміністра-
тивна реформа (1998-1999 рр.) зменшила кількість воєводств (областей) з 49-ти до 16-ти і
запровадила повітовий (районний) рівень адміністрування. Втілення у життя інших реформ
охоплює більш тривалий період.

Однак проблема полягає в тому, що проведення соціальних перетворень вимагає великих
коштів і зустрічає неоднозначну реакцію громадськості, яка розходиться у думці про їх зміст і
засоби втілення. Довіра суспільства до уряду Є.Бузека знизилася внаслідок кількох скандалів,
пов’язаних з фактами корупції серед міністрів і високих урядовців. Через виникнення
суперечностей щодо економічних реформ УС влітку 2000 р. вийшла з урядової коаліції,
підваживши тим самим його політичну опору. Натомість рейтинг популярності лівих сил, які
перейшли у конструктивну опозицію, зростає. Свідченням цього стали президентські вибори
2000 р., на яких вже у першому турі перемогу здобув А.Квасьнєвський. Політична
структуризація польського суспільства показує, що на початок XXI ст. склались два основних
політичних табори, які користуються найбільшою довірою громадян - лівий (СДД) і
правоцентристський (АВС); вони мають шанси змінювати один одного при владі. Інші
політичні партії та угруповання відіграють роль “маятника”, підтримуючи перших чи других.
Серед останніх помітну роль відіграють ПСП, УС.

Польща у міжнародній політиці. Головний вектор зовнішньої політики Польщі
спрямований на Захід. Важливе значення для безпеки Польщі мав договір з Німеччиною
1990 р., який підтвердив непорушність існуючих кордонів по Одрі та Нисі Лужицькій, а
також польсько-німецький договір про співробітництво. ФРН є найважливішим зовнішньо-
торговельним партнером Польщі.

З кінця 1991 р. Польща входить до Ради Європи і Ради північноатлантичного
співробітництва, приєднавшись у 1994 р. до програми НАТО “Партнерство заради миру”. У
1999 р. Польща була прийнята до військово-політичного блоку НАТО. Вона ввійшла до
першої п’ятірки країн Центрально-Східної Європи - кандидатів на вступ до Європейського
Союзу, асоційованим членом якого вона є з 1992 р.

З 1991 р. розвивається взаємодія Польщі в рамках “Вишеградської трійки” (з 1993 р. -
четвірки) - з Чехією, Словаччиною, Угорщиною. Активні відносини встановилися з
сусідньою Литвою, де проживає значна кількість населення польської національності. Так, у
1994 р. був підписаний історичний документ - польсько-литовський Договір про дружбу та
співробітництво.

Польща стала першою країною, яка 2 грудня 1991 р. визнала незалежність України та
встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992 р. між обома державами був підписаний
Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво. З метою поглиблення
двосторонніх зв’язків у 1993 р. було створено Консультаційний Комітет президентів України
та Республіки Польща, що опікується питаннями співробітництва двох країн у різних сферах.
Польща всіляко сприяє включенню України у діяльність багатьох міжнародних європейських
організацій. Сьогодні Республіка Польща є одним з головних партнерів України у
торговельно-економічному співробітництві, обсяг якого склав у 1995 р. 398 млн. дол. США, у
1996 р. - 827,2 млн. дол., у 1997 р. - 949,7 млн. дол. Важливим чинником, що впливає на стан
польсько-українських відносин, є зокрема наявність у Польщі української національної
меншини: близько 450 тис. громадянку 1997 р. президенти двох держав - Л.Кучма та
А.Квасьнєвський оприлюднили спільну заяву “До порозуміння і єднання”. Сторони засудили
як найбільшу помилку, що веде до політичних спекуляцій, насильницьку депортацію
українців із Східної Польщі і поляків із західних областей України наприкінці 40-х років.
Таким чином, започатковано новий етап в українсько-польських відносинах, який відкриває
перед народами двох країн шлях у майбутнє, не обтяжене складним минулим.

5.	Чехословаччина: Чехія і Словаччина

Демонтаж тоталітарної системи. Після перемоги “оксамитової” революції необхідно
було ліквідувати тоталітарну систему, відновивши парламентську демократію з прита-
манними їй політичним плюралізмом і пріоритетом прав людини, здійснити перехід до
ринкової економіки. Ця трансформація була здійснена доволі швидкими темпами, тому що в
суспільстві були живі демократичні традиції й сподівання періоду “Празької весни”.
Громадянський Форум (ГФ) в Чехії і Громадськість Проти Насильства (ГПН) в Словаччині
очолили небувалу політичну активність населення.

Упродовж перших чотирьох місяців 1990 р. Федеральні Національні збори ухвалили 63
нових закони. Одним з перших у січні було затверджено закон про політичні партії, який дав
можливість відновити діяльність деяких раніше існуючих партій і створити нові. До літа
1990 р. в країні вже існувало 23 політичні партії. Принципово важливими були закони про
пресу, про нову назву держави - Чеська і Словацька Федеративна Республіка, про приватні
підприємства. Президент В.Гавел оголосив про намір країни вийти з ОВД та РЕВ. Було
покладено початок виведенню радянських військ.

На перших вільних виборах у червні 1990 р. перемогу здобули представники ГФ і ГПН, а
також ряду інших демократичних партій. Це відкрило шлях до нових реформ. Восени того ж
року було прийнято закони про приватизацію, які разом із законом про реституцію (лютий
1991 р.) поклали початок роздержавлення в промисловості, сфері послуг, сільському
господарстві. Мала приватизація була здійснена через аукціони в основному в 1991 р. -
першій половині 1992 р. Передбачалося, що велика приватизація буде проведена в декілька
етапів з широкою участю громадян, що мали право за допомогою купонної книжки в 1000
604
балів купити акції підприємств. Цей процес тривав декілька років. Він не давав нових
інвестицій у промисловість. Невдовзі більшість дрібних власників передавали або продавали
свої акції приватизаційним фондам. Фактично долю майна стала вирішувати невелика купка
менеджерів. Контроль за діяльністю таких фондів та акційних товариств здійснював Фонд
народного майна. Оскільки він не завжди був ефективний, то це призвело до випадків
махінацій та зловживань. У подальшому постала проблема реструктирізації приватизованих
підприємств, залучення іноземних інвестицій.

Щодо землі, то вона була повернута попереднім власникам на підставі закону про
реституцію, затвердженого восени 1990 р. Існуючі кооперативи були перетворені у
кооперативи власників, які обробляють 4/5 земель колишнього кооперативного сектора.
Держгоспи в більшості перетворені в акційні товариства. Фермерські господарства не набули
широкого розповсюдження, бо невеликий їх розмір не давав можливості добитися високої
рентабельності.

Крім приватизації були здійснені інші заходи переходу до ринкової економіки:
лібералізація цін, внутрішня конвертабельність крони, свобода купівлі і продажу землі та
інше. Вдалося запобігти гіперінфляції. У соціальній сфері держава встановила компенсаційні
виплати найбіднішим верствам населення, підвищила пенсії, обмежила рівень цін
підприємств-монополістів.

Найбільш відчутними були реформи в політичній та культурній сферах. Затверджений у
жовтні 1991 р. закон про “люстраціі” заборонив колишнім функціонерам КПЧ і особам, що
співробітничали з органами державної безпеки, посідати державні посади, що дало можли-
вість провести чистку державного апарату від номенклатури часів тоталітаризму. Завершення
реабілітації жертв політичних репресій, повернення на батьківщину багатьох емігрантів
сприяло залученню до активного суспільно-політичного і культурного життя тисяч політиків,
вчених, письменників, журналістів та інших представників інтелігенції.

Після перших демократичних виборів в Чехії і Словаччині продовжився процес полі-
тичної структуризації суспільства. На базі Громадянського Форуму сформувалися
Громадянська Демократична Партія (ГДП) на чолі з В.Клаусом і Громадянський
Демократичний Альянс (ГДА), очолюваний І.Дінсбіром. У Словаччині з ГПН виділилася
партія Рух за Демократичну Словаччину (РЗДС) на чолі з В.Мечіаром. Ці партії, очолювані
харизматичними лідерами-прагматиками, стали провідними. Друге місце посідали партії
християнсько-демократичного напрямку: Християнсько-Демократична Унія - в Чехії,
Християнсько-Демократичний Рух - Словаччині. До лівого крила належали соціал-
демократи та комуністи, що виступали незалежно один від одного: КПЧМ і ЧСДП в Чехії,
Партія Демократичної Лівиці і Союз Робітників в Словаччині.

Важливі процеси відбувалися в галузі освіти, науки і культури. Була здійснена їх
деідеологізація, проведено переоцінку доробку “офіційних” літераторів і діячів мистецтв,
відкрилися широкі можливості свободи творчості у всіх галузях науки, літератури і
мистецтва.

Нова демократична Чехословаччина взяла курс на інтеграцію до Європи. У 1991 р. вона
сприяла розпуску ОВД і припиненню діяльності РЕВ. Були встановлені дружні відносини з
сусідніми країнами - ФРН, Україною, Польщею, Угорщиною. З двома останніми вона
створила “Вишеградську трійку”. Було започатковано контакти з НАТО, ЄС, МВФ та
Світовим банком.

У перші місяці існування оновленої Чехословаччини на порядок денний стало питання
врегулювання державно-правового статусу Чеської і Словацької республік у складі федерації.
Чеські представники виступали за розмежування компетенцій “зверху”, а словацькі - “знизу”.
Словаччина вимагала визнання федерацією принципу пріоритету республік. Переговори про
майбутнє ЧіСФР між республіками і федеральними органами проходили у 1991 - на початку
1992 р. Остаточне вирішення питання було відкладене до проведення парламентських
виборів у червні 1992 р.

У березні 1992 р. на мітингу в Братиславі були висунуті вимоги суверенітету Словаччини.
Цю вимогу активно підтримували словацькі емігранти в Канаді і США. Під гаслами незалеж-
ності перемогу на виборах у Словаччині здобув РЗДС. У Чехії перемогла коаліція
правоцентристських партій на чолі з ГДП. Вона орієнтувалася на збереження децентра-
лізованої федерації. При формуванні федерального уряду і виборах президента зіткнулися
амбіції двох національних еліт, які на той час вже сформувалися. 17 липня 1992 р. Словацька
Народна Рада (СНР) схвалила “Декларацію про суверенітет Словаччини Невдовзі почалися
переговори між представниками ГДП і РЗДС про ліквідацію федерації і розділення держав.
Політичною угодою між цими двома партіями без з’ясування волі народу було вирішено про
‘"розлучення” чехів і словаків. 25 липня 1992 р. Федеральні Національні збори ухвалили закон
про ліквідацію федерації з 31 грудня 1992 р. Була відкрита нова сторінка в житті двох народів.

Чеська Республіка. Нова держава у центрі Європи має територію 78 864 тис. кв.км і
населення 10,4 млн. осіб, у більшості (81%) чехів. Вона успадкувала дві третини майна
федерації. Це промислово розвинута країна з високим науковим, технічним та культурним
потенціалом, з глибокими демократичними традиціями.

Становлення Чеської державності супроводжувалося зміцненням парламентської
демократії. Свідоцтвом продовження політичного курсу реформ, розпочатого революцією
1989 р., стало обрання першим президентом Чеської Республіки Ванлава Гавела. У 1993 р.
було підтверджено закон про люстрації, опубліковано списки співробітників колишньої
державної безпеки. Цим вдалося запобігти інфільтрації в нові органи державного управління
функціонерів комуністичного режиму. У країні сформувалася багатопартійна система, що
включає ліберальні партії (ГДП, ГДА), християнсько-демократичні (ЧНП, Християнсько-
Демократична Унія (ХДУ), ліві (ЧСДП, Комуністична Партія Чехії і Моравії, Партія
Пенсіонерів) і навіть націоналістичну екстремістську Республіканську Партію на чолі з
К.Сладеком. Для структуризацііріарламенту на виборах було встановлено 5% бар’єр для
партій. У червні 1996 р. відбуЖя парламентські вибори, на яких найбільшу кількість голосів
отримали ЧСДП (26,5%) і ГДП (23,4%). Була створена коаліція в складі ГДП, ГДА, ЧНП-
ХДУ, яка мала 99 мандатів із загальної кількості 200. Кабінет, сформований В.Клаусом, був
урядом меншості. Парламент очолив лідер ЧСДП М.Земан. Цей уряд протримався недовго,
оскільки коли стало відомо про таємне фінансування ГДП з боку “нових” чеських
підприємців, коаліція розпалася. З неї вийшли ЧДА., ЧНП-ХДУ, а невдовзі відбувся розкол в
самій ГДП і виникла Унія Свободи. В.Клаус був змушений подати у відставку. Президент
доручив сформувати новий уряд безпартійному чиновнику (директору Національного банку)
Й.Тошовському.

Було використано досвід довоєнної Чехословаччини, коли у період політичних криз
створювався “уряд чиновників”. Й.Тошовський оголосив боротьбу з корупцією, розпочав
заходи щодо збалансування рівня зарплати з ростом продуктивності праці, запровадив
знижки на податки з інвесторів. Переобраний на посаді президента в січні 1998 р. В.Гавел
призначив дострокові парламентські вибори на червень 1998 р., на яких ЧСДП здобула 32,3%
голосів, а ГДП-28%. Нову коаліцію ні одній, ні другій партії створити не вдалося. Президент
доручив сформувати уряд лідеру соціал-демократів М.Земану. Виник однопартійний уряд
парламентської меншості, але між ЧСДП і ГДП був підписаний т.зв. “Толерантний пакт”,
який передбачав зобов’язання ЧСДП щодо незмінності стратегічного курсу реформ,
підтримку урядових законопроектів в парламенті з боку ГДП. Президент В.Гавел назвав цей
пакт “шляхом до тоталітаризму”. Подальші дії учасників пакту підтверджують ці побоювання
_______________________Розділ 11. На зламі XX і XXI століть _________________________
президента. Були внесені зміни до виборчого закону, зокрема збільшився бар'єр для партій
при проходженні у парламент, який виключає можливість потраплення туди дрібних.

У березні 2000 р. М.Земан був змушений провести персональні зміни в чотирьох
ключових міністерствах, тому що цього вимагала ГДП. Вибори до місцевих органів влади і
до верхньої палати парламенту наприкінці 2000 - початку 2001 рр. підтвердили розкладку
політичних сил в країні. А

Одним із найбільшважливих завдань нової держави було завершення трансформації в
промисловості і сільському господарстві, фінансовій сфері. Шляхом створення акційних
товариств відбулася комерціалізація підприємств, які належали Фонду національного майна.
Купонна приватизація мала забезпечити швидку зміну власника, який потім повинен був
здійснити реструктуризацію промисловості через нові інвестиції. У 1993-1994 рр. пройшла
друга хвиля приватизації. 6 млн. чехів вклали свої купони безпосередньо на підприємствах
(третина) або в приватизаційні фонди, які мали господарювати з акціями і забезпечити
громадянам отримання дивідентів. 2 млн. чехів продали свої купони відразу. Декілька сотень
приватизаційних фондів не мали капіталів для реструктуризації та інвестицій. Приватизація
нічого не дала для збільшення власних капіталів підприємств. Приватизаційні фонди,
призначивши своїх менеджерів на заводи і фабрики, фактично стали їх власниками, оскільки
дрібні акціонери не брали участі у прийнятті рішень. Фонди перш за все піклувалися про
повернення коштів, витрачених на придбання купонів, швидке отримання зиску. Не
поодинокими були випадки зловживань.

Значно кращою була ситуація на тих підприємствах, де в приватизації взяли участь
іноземні інвестори. Найбільше їх виявилося в автомобільній промисловості. Серед них
виділяється концерн “Фольксваґен”, що оволодів понад 70% акцій концерну “Шкода-авто”.
Іноземні інвестори здійснили санацію підприємств, забезпечили їх вихід на світовий ринок.
Введені урядом Й.Тошовського в грудні 1997 р. і підтверджені урядом М.Земана пільги для
іноземних інвесторів забезпечили приплив до країни іноземного капіталу. До 1998 р. іноземні
власники вклали в економіку Чехії понад 9 млрд. доларів.

Унаслідок п|ЯМВіизації приватний сектор в економіці країни на початку XXI ст. складав
близько 75%. У власності Фонду національного майна залишаються великі підприємства
паливно-енергетичного комплексу, ВПК, металургійної, частково машинобудівної і хімічної,
залізничного транспорту, зв’язку. Більшість з них мали великі борги і приносили значні
збитки. На дотації залізницям витрачається до 5% річного бюджету країни. Тільки збитки
Вітковіцького металургійного комбінату, де працює 12 тис. осіб, у 1999 р. склали 8,5 млрд.
чеських крон. Незавершена приватизація і реструктуризація цих галузей промисловості разом
з неефективним господарюванням на багатьох приватизованих підприємствах створюють
значні труднощі для розвитку економіки країни.

У сільському господарстві трансформація відбулася в процесі запровадження закону про
реституцію. Земля була повернута у власність селянам. Але більшість з них вирішила
залишити її у сільськогосподарьких кооперативах власників. На зламі ХХ-ХХІ ст. ці
кооперативи обробляли 4/5 всієї орної землі країни. З фермерських господарств рента-
бельними виявилися лише ті, що мають у власності понад 100 га землі. Тому в Чехії надалі
переважають великі кооперативні товарні господарства.

Значні зміни відбулися у фінансово-банківській галузі. Поряд з 5-ма великими держав-
ними банками, які володіють 80% капіталу, виникло декілька десятків комерційних, половина
яких з участю іноземного капіталу. Розширилася мережа приватних страхових компаній.

Сприятливі стартові умови поставили Чехію до ряду передових країн Центрально-Східної
Європи, які здійснювали рішучий перехід до ринкових відносин, дали їй можливість не
допустити гіперінфляції та масового безробіття. З допомогою державного регулювання
вдалося уникнути потрясінь у соціальній сфері. З 1994 р. здійснювалося 10 спеціальних
програм підтримки дрібного і середнього бізнесу. Це спричинило зростання питомої ваги
середніх підприємств. У 1997 р. на заводах і фабриках чисельністю до 250 чол. працювало
60% промислових робітників. Ці підприємства більш мобільні і життєздатні. Великого
розмаху набула сфера послуг, яка забезпечила роботою значну кількість працівників,
вивільнених у промисловості і сільському господарстві.

Труднощі, що існують у чеській промисловості, яка у 1998 р. досягла лише 70% від рівня
1990 р., зумовили зниження рівня зростання ВНП. У 1998 р. він навіть скоротився на 2,7%. Це
пояснює дефіцит державного бюджету, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості: у
1999 р. вона вдвічі перевищила рівень 1996 р. і склала 4% ВНП. Становище ускладнюється
тим, що перевищення рівня зарплати над темпом зростання продуктивності праці призвело до
збільшення грошової маси у населення, яке витрачало її на придбання не вітчизняних, а більш
якісних імпортних товарів.

Соціал-демократичний уряд М.Земана намагався поліпшити справи в економіці шляхом
державного контролю за вже приватизованими підприємствами (прийняття низки законів), а
також широким залученням іноземних інвесторів до енергетичної, газової, хімічної,
машинобудівної, телекомунікаційної промисловості.

Перехід до ринкової економіки супроводжувався значними змінами структури зайнятості
населення та його соціального становища. У перші роки реформування вдалося запобігти
масовому безробіттю за рахунок бурхливого зростання сфери послуг і дрібного підприєм-
ництва. Але нині ці можливості майже вичерпані. Реструктуризація важкої промисловості
супроводжується скороченням зайнятості і зростанням безробіття. У 1999 р. воно досягло
9,8% усього працездатного населення. Особливо відчутним є безробіття у гірничодобувній
промисловості. Так, в Остравському краї кожен шостий не має роботи. Збільшилася кількість
страйків протесту проти закриття копалень.

Незважаючи на те, що держава намагалася підтримувати соціально слабкі верстви
населення (через дефіцит бюджету її можливості обмежені), погіршилося матеріальне
становище пенсіонерів, недостатнім є рівень зарплати працівників бюджетної сфери. З метою
економії державних коштів уряд був змушений у 1995 р. провести реформу системи
медичного і пенсійного забезпечення. Було запроваджено страхову медицину, підвищено вік
виходу на пенсію. Виник конфлікт між урядом і профспілками, в Празі відбулася багато-
тисячна демонстрація проти соціальної політики уряду. На становищі пересічних громадян
негативно відбилося припинення державного будівництва житла, підвищення вартості
комунальних послуг. Хоча середній рівень зарплати по країні становив близько 350
американських доларів (1998 р.), але він суттєво відрізнявся у різних верств населення.
Західні експерти стверджують, що досягти рівня життя країн ЄС Чехія зможе не раніше як за
15 років. Уряд ЧСДП намагався проводити більш виважену соціальну політику, координував
її з профспілками. Зокрема було розроблено програму державної підтримки житлового
будівництва.

Великі надії в Чехії покладають на вступ країни до ЄС. Розпочався процес необхідної
уніфікації законів, активно розвиваються торговельно-економічні зв’язки з країнами ЄС,
особливо Німеччиною, куди спрямовано 42% чеського експорту.

Чеська республіка інтегрована у світові та європейські політичні структури. Крім ООН,
ЮНЕСКО і багатьох інших організацій міжнародного рівня вона є членом Ради Європи, а з
12 березня 1999 р. - членом НАТО.

Зберігається тісне співробітництво зі Словаччиною. Існує митна унія, розвиваються
торгівля і культурні зв’язки. У листопаді 1999 р. підписано договір про остаточний розподіл
майна колишньої федерації. Словаччині передано 4,5 т золота із запасів національного банку.
608
Плідно розвивається співробітництво з іншими сусідніми країнами: Німеччиною, Польщею,
Угорщиною, Австрією. Підписаний 26 квітня 1995 р. Договір про добросусідство і співробіт-
ництво між Чеською республікою і Україною сприяв розвитку різнобічних відносин між
обома країнами.

Словацька Республіка. Від 1 січня 1993 р. почався відрахунок часу існування незалежної
демократичної Словацької Республіки. Її територія становить 49 036 тис. кв.км, а населення -
5,5 млн. осіб. Це багатонаціональна країна, де крім словаків (85%) проживають угорці, чехи,
цигани, українці. Найбільшу національну меншину складають угорці - понад 570 тис. осіб.

Нова держава має промислово-аграрну структуру господарства. Її промисловість значною
мірою була побудована в період ‘‘соціалістичної індустріалізації”, що зумовило велику
питому вагу військово-промислового комплексу, металургійної, хімічної та машинобудівної
галузей. Усі вони були тісно зв’язані з підприємствами Чехії. Необхідність проведення
конверсії у ВПК при відсутності коштів на це, порушення кооперації з чеськими підприєм-
ствами погіршили економічне становище країни, особливо в перші роки її незалежного
існування: зменшився обсяг промислового виробництва, зросло безробіття, великою була
інфляція, знизився життєвий рівень населення.

У складних економічних і соціальних умовах відбувалося становлення парламентської
демократії і ринкової економіки. У перші місяці існування Словацької Республіки представ-
ники РЗДС посідали вищі державні посади. Президентом було обрано М.Ковача, прем’єром
залишався В.Мечіар. Продовжувався процес формування багатопартійної системи та її
структуризації. Склалися три основних напрямки та угрупування партій: традиційний
національний - РЗДС, Словацька Національна Партія (СНП); християнсько-демократичний -
Християнсько-Демократичний Рух (ХДР), Демократична Унія (ДУ), Партія Мадярської
Коаліції (МУК); лівий - Партія Демократичної Лівиці (ПДЛ), Словацька Соціал-
Демократична Партія (ССДП), Об’єднання Робітників (ОР).

У 1993 - на початку 1994 рр. правлячій партії РЗДС не вдалося створити стабільну
урядову коаліцію. Виникли суперечності з питань характеру і темпів великої приватизації,
демократизації внутрішнього життя, а також основних напрямків зовнішньої політики між
урядом В.Мечіара і президентом М.Ковачем. Після різкої критики президентом внутрішньо-
політичної ситуації країни в березні 1994 р. опозиційні депутати проголосували за відставку
уряду. З цього моменту і до закінчення повноважень президента у 1998 р. між М.Ковачем і
В.Мечіаром точилася запекла боротьба. Перший відстоював форсування інтеграції СР до
європейських структур, залучення іноземного капіталу до економіки країни, подальшу
демократизацію при формуванні органів влади всіх рівнів; другий виступав за зміцнення
національного суверенітету, підтримку словацького капіталу і обмеження іноземного, за
владу “твердої руки”.

На дострокових парламентських виборах у жовтні 1994 р. РЗДС здобув найбільшу
кількість голосів. Очолювана ним коаліція з СНП і ОР знову сформувала уряд на чолі з
В.Мечіаром, який проіснував до вересня 1998 р. Продовжувалася конфронтація уряду з
президентом. РЗДС фактично монополізував владу на всіх рівнях, намагався навіть
встановити контроль над засобами масової інформації, всіляко ігнорував опозицію.
Затверджений у 1995 р. закон про словацьку державну мову викликав протест угорського
населення, яке домагалося автономії. Авторитарні методи управління, запроваджувані урядом
В.Мечіара під гаслом зміцнення національної держави, викликали обурення у значної
частини суспільства, яке виявилося розколотим.

У другій половині 90-х років продовжувався процес трансформації економіки. З 1995 р.
проводилася грошова приватизація, в результаті якої на 1997 р. 62% майна було роздер-
жавлено, але з 60-ти найбільш рентабельних підприємств було приватизовано лише 16. При
цьому у більш вигідні умови були поставлені прихильники урядової коаліції, здійснювалась
дискримінація іноземних учасників аукціонів. Поліпшення економічної ситуації в країні
спостерігалося з 1994 р. Зростав ВНП: 1994 р. -4,9%, 1995 р. - 6,8%, 1997 р. - 6,5%, знизився
рівень інфляції. Але це були тимчасові успіхи, досягнуті за рахунок надання різних дотацій і
пільг державним підприємствам, здійснення протекціоністської політики у зовнішній
торгівлі. Ізоляціоністська політика уряду В.Мечіара, відсутність достатнього національного
капіталу для модернізації приватизованих підприємств невдовзі призвели до нового
погіршення економічного становища.

У сільському господарстві було проведено роздержавлення земельної власності, єдині
сільськогоподарські кооперативи перетворені на кооперативи власників землі, держгоспи -
акційні товариства; розвиваються фермерські господарства. Хоча загальний обсяг вироб-
ництва сільськогоподарської продукції порівняно з 1990 р. значно скоротився, але
Словаччина виробляє її більше, ніж потребує для внутрішнього ринку. Висока собівартість
звужує можливості експорту і знижує її конкурентну здатність навіть на внутрішньому ринку
порівняно з імпортованою продукцією.

Трансформація промисловості і сільського господарства, недостатній розвиток
інфраструктури у сфері послуг викликали безробіття. На початку XXI ст. воно становило
близько 20% працездатного населення. Зростання споживчих цін та вартості комунальних
послуг значно перевищує зростання зарплати та інших соціальних виплат і спричиняє
зниження життєвого рівня більшості населення.

Отримання незалежності об’єктивно відкрило нові можливості для розвитку національної
освіти і культури, але їх реалізація стримується складним економічним становищем країни,
браком коштів.

Після чергових парламентських виборів у вересні 1998 р. Словацька Демократична
Коаліція спільно з партіями Демократичної лівиці, Мадярської коаліції, Громадської згоди
утворили новий уряд на чолі з М.Дзюриндою. У травні 1999 р. новим президентом СР було
обрано Р.Шустера. Уряд і президент взяли курс на прискорення інтеграції Словаччини до
європейських структур, широке залучення іноземних інвестицій для реструктуризації і
модернізації економіки. Розпочато процедури з підготовки вступу країни до НАТО і ЄС.
Провадяться переговори про продаж іноземним концернам деяких великих промислових
підприємств як Східнословацький металургійний комбінат, Словнафт тощо. Розроблено
перспективний план завершення приватизації до 2002 р.

Словацька республіка стала рівноправним членом міжнародного співтовариства, її
визнали 122 держави світу. Вона є членом ООН, ОБСЄ, МОП, ЮНЕСКО, МВФ, Світового
банку, а також членом Ради Європи, Вишеградської четвірки. З 1993 р., коли було підписано
відповідний Договір про дружбу і добросусідські відносини, плідно розвиваються її
політичні, економічні і гуманітарні зв’язки з Україною.

6.	Угорська Республіка

Початок демократичних реформ. Всеугорський “круглий стіл” 1989 р. створив умови і
механізм подальшої демократизації Угорщини. Відродження структур громадянського
суспільства, зокрема багатопартійної системи, відбувалось у процесі підготовки до призна-
чених на березень 1990 р. вільних парламентських виборів. Найбільш гостра боротьба у
передвиборчий період точилась між Угорським Демократичним Форумом, який врешті
переміг, та ліберальним Союзом Вільних Демократів (СВД). Окрім нових політичних
угруповань відновлювалася діяльність “історичних партій”, з діяльністю яких була пов’язана
значна частина угорської політичної історії XX століття: Незалежна Партія Дрібних
Господарів (НПДГ), яка увійшла до правлячої коаліції за результатами парламентських
виборів 1990 р. Якщо навесні 1990 р. парламентські фракції мали 6 партій, то наприкінці
повноважень Державних зборів в 1994 р. внаслідок низки партійних розколів їх було вже 13.
Однак хвороблива амбіційність партій досить швидко була вилікувана, адже вже на початку
90-х років угорське суспільство було чітко структуроване у політичному відношенні. На той
час утвердилася традиційна європейська політична диференціація на праві, центристські та
ліві політичні сили. Правий фланг репрезентували ліберальний Союз Вільних Демократів
(СВД), Союз Молодих Демократів (ФІДЕС) та Незалежна Партія Дрібних Господарів
(НПДГ), остання найбільш активно закликала до захисту національних товаровиробників від
конкуренції з боку ЄС та вимагала ширшого доступу угорської сільськогосподарської
продукції на ринок ЄС, наполягала на поверненні власникам конфіскованих 1947 р. земель.
Але такий радикальний перегляд прав власності міг завдати суттєвих збитків сучасній системі
сільськогосподарського виробництва Угорщини, тож УДФ не пішов на поступки молодшому
коаліційному партнеру. Після переходу 1992 р. в опозицію до уряду Анталла та фактичного
розколу політичний вплив НПДГ суттєво зменшився. Християнсько-Демократична Народна
Партія (ХДНП) в 1990-1994 рр. була партнером в урядовій коаліції на чолі з УДФ. ХДНП має
імідж партії традицій християнської демократії; вона об’єднує в своїх структурах не лише
угорських католиків, а й протестантів.

Після парламентських виборів 1998 р. до влади прийшов Союз Молодих Демократів
(ФІДЕС), очолюваний наймолодшим в Європі прем’єр-міністром В.Орбаном. ФІДЕС
зблизився з УДФ на позиціях національно орієнтованого ліберального демократизму.
Водночас, на відміну від УДФ та ХДП, які наполягають на суттєвому державному
регулюванні економіки, ФІДЕС виступає за помірковане втручання держави в економічні
стосунки.

Найпотужнішою партією лівої орієнтації є Угорська Соціалістична Партія (УСП), яка
дотримується соціал-демократичних принципів, є членом Соціалістичного Інтернаціоналу.
1994-1998 рр. УСП в коаліції з СВД перебувала при владі. Маргінальне становище на лівому
фланзі займала збережена Угорська Соціалістична Робітнича Партія на чолі з Д.Тюрмером, а
на правому політичному фланзі - Партія Угорської Правди та Життя, очолювана І.Чуркою,
який під гаслом збереження угорської національної ідентичності в 1993 р. вийшов з УДФ,
створивши власний політичний рух.

Таким чином, у першій половині 90-х років у процесі суспільно-політичної трансформації
в Угорщині завдяки розвинутій культурі політичного консенсусу та швидкого відродження
структур громадянського суспільства органічно відбувся процес суспільно-політичної
структуризації, завдяки якому утворилася стабільна сучасна європейська демократична
політична система. Послідовність політичної традиції засвідчило обрання парламентом у
червні 2000 р. письменника Ф.Мадла на посаду президента. (Упродовж 1990-2000 рр.
президентом Угорщини був А.Гьонц). Парламентські вибори 2002 р. повинні дати відповідь
на питання, з якою швидкістю Угорщина інтегруватиметься до Європейського Союзу. У
серпні 2000 р. угорці урочисто відсвяткували 1000-річчя державності. Символом особливої
ролі Угорщини в цивілізаційному діалозі між Заходом та Сходом стало визнання короля
Іштвана (Стефана), який є католицьким святим, також православним святим.

Радикальні політичні зміни, які відбулися в Угорщині 1989 р., створили умови для
проведення системних реформ. Уряд И. Анталла (1990-1993 рр.) “лікував” економіку не лише
з допомогою “шокової терапії”. Були скорочені видатки на оборону, ліквідовано держплан,
збережена кредитоспроможність Угорщини. До процесу приватизації поступово залучався
іноземний, передусім німецький та американський капітал, що дало можливість провести
швидкі структурні зміни в економіці. Завдяки цьому за час правління УДФ Угорщина втричі
збільшила експорт у західні країни, було створено 300 тис. нових робочих місць. Починаючи
з 1994 р. 40% валового національного продукту вироблялось у приватному секторі.
Фінансово-економічна політика уряду Анталла дала можливість утримувати відносно
низький рівень інфляції, зробити угорський форинт найбільш стабільною грошовою
одиницею серед країн з посткомуністичною економікою. Уперше з 80-х років реально
скоротилася заборгованість перед західними кредиторами, водночас частково збільшилися
пенсії та зберігалася соціальна стабільність.

Але навіть за таких “ідеальних” макроекономічних показників правоцентристська
коаліція на чолі з УДФ була змушена після виборів поступитися владою ліво-ліберальній
коаліції на чолі з Угорською Соціалістичною Партією (УСП). Уряд ДТорна (1994-1998 рр.)
обіцяв посилити соціальну складову економічної реформи, але у березні 1995 р. скасував
більшість соціальних пільг та дотацій. Після парламентських виборів 1998 р., на яких
перемогла Партія Молодих Демократів (ФІДЕС) на чолі з В.Орбаном, основним змістом
економічної політики уряду стало пристосування угорської економіки до критеріїв членства в
Європейському Союзі. Успіх соціально-економічних реформ забезпечив мирну трансфор-
мацію суспільного устрою Угорщини, чия економіка стала конкурентоспроможною,
завдяки чому вона успішно інтегрувалася до світової системи поділу праці. Трансформація
суспільної структури та економічних стосунків стимулювала докорінні політичні зміни.

Міжнародне становище і зовнішня політика. Важливий вплив на зовнішньополітичну
стратегію Угорщини завжди мало її геополітичне розташування в центрі Європи. Тому вона
постійно перебувала в епіцентрі протистояння між Сходом та Заходом. Протягом 1989-
1991 рр. на етапі демонтажу комуністичної системи відразу після закінчення виведення
радянських військ з її території йшлося про статус Угорщини як нейтральної держави. Але
після розпаду СРСР, різкого загострення становища в Південно-Східній Європі (криза в
колишній Югославії, напружені стосунки з Румунією та Словаччиною) Угорщина взяла курс
на вступ до НАТО. Після зміни суспільного ладу пріоритетами угорської зовнішньої політики
стали інтеграція до НАТО та ЄС, захист за допомогою міжнародно-правових засобів прав
угорської національної меншини в сусідніх країнах (в українському Закарпатті, румунській
Трансильванії, югославській Воєводині тау південних районах Словаччини мешкають майже
З млн. угорців). З питання захисту національних інтересів швидко було знайдено консенсус.
Найшвидше питання прав угорської меншини було вирішене з Україною завдяки підписа-
ному 6 грудня 1991 р. Договору про основи добросусідства та співробітництва. 15 травня
1996 р. набув чинності угорсько-словацький Договір про захист прав національних меншин.
Фактично було знято конфліктне питання будівництва ГЕС Габчиково, яка загрожувала
затопленням історичних угорських поселень. 16 вересня 1996 р. був підписаний угорсько-
румунський Договір про дружбу і співробітництво, який зокрема передбачає відкриття для
угорців університету в м. Клуж. Нормалізація стосунків Угорщини з сусідніми країнами була
прискорена не лише мистецтвом угорських дипломатів, а й об’єктивним бажанням держав
регіону вступити до НАТО, членство в якому можливе лише за умов дружніх відносин з
сусідніми країнами.

8 липня 1997 р. на мадридському самміті Північноатлантичного альянсу Угорщина була
запрошена до вступу. 16 листопада 1997 р. на референдумі 85% угорців підтримали цю ідею.
У квітні 1999 р. Угорщина офіційно стала членом НАТО. Майже відразу вона опинилася
перед складним зовнішньополітичним випробуванням під час 72-денних бомбардувань
Югославії силами НАТО. Зберігається складне становище угорців у Воєводині, яка слідом за
Чорногорією намагається стати менш залежною від Белграда. Угорщина проводить активну
регіональну політику в рамках Вишеградської групи, де координує зусилля з Польщею,
Чехією, Словаччиною в процесі європейської інтеграції. У рамках Центрально-Європейської
612
Ініціативи Угорщина виступає за прискорення реалізації у повному обсязі Пакту стабільності
для Південно-Східної Європи (1999 р.). Найважливішими зовнішньополітичними партнерами
Угорщини крім сусідніх країн є ФРН та США.

На межі XXI століття найскладнішою проблемою, яка торкається комплексу питань як
внутрішньої, так і зовнішньої політики Угорщини є вступ до Європейського Союзу. У березні
1998 р. розпочалися переговори з цього питання. Найгострішими залишаються проблеми
сільськогосподарських субсидій, адаптації національного законодавства до правових норм
ЄС. Угорщина є одним з найбільш “просунутих” кандидатів. Послідовна прагматична й
ефективна зовнішня політика дає підстави вважати, що до 2005 р. Угорщина стане членом
Європейського Союзу, буде відкрито нову сторінку в її багатовіковій історії.

7.	Румунія на сучасному етапі розвитку

Революція 1989 р. Революція у Румунії здійснилася з латинською пристрастю і силою.
Іскрою, що запалила Румунію, став виступ пастора Пасло Тьокеша 15 грудня 1989 р. в
маленькій угорській церкві м. Тімішоара, в якому він публічно висловився проти диктатора
Н.Чаушеску. Наступного вечора протести проти позбавлення його парафії перетворилися на
бурхливу демонстрацію. Опівдні 17 грудня величезний натовп на тімішоарському бульварі
ім. ЗО грудня зустріли частини Секурітате (служби безпеки) і військові підрозділи. Коли
демонстранти увірвалися до приміщення районного комітету компартії і викинули з вікон
портрети Н.Чаушеску, армія застосувала панцерники і танки для звільнення площі. Того ж
дня в Бухаресті Виконавчий політкомітет РКП засудив “м’які” заходи, вжиті армією, і
ухвалив застосувати бойові патрони; так з’явилися жертви серед цивільного населення.
Однак опір тривав, і 19 грудня армія в Тімішоарі перейшла на бік демонстрантів.

20	грудня Н.Чаушеску повернувся до Румунії після поїздки з державним візитом до Ірану
і оголосив військовий стан в області Тіміш для придушення “заколоту”. Туди було скеровано
залізничні ешелони з елітними частинами. Але 21 грудня відбулася знаменна подія.
Н.Чаушеску вирішив звернутися з промовою до масового мітингу перед будинком ЦК партії
у Бухаресті, щоб продемонструвати усьому світові підтримку свого курсу з боку робітників
Румунії. Інсценізація, що сотні разів проходила гладко, на цей раз провалилася. О 12 год.
30 хв. дня, коли Н.Чаушеску виступав з балкону будинку ЦК, молодь, яку стримував
потрійний ряд поліції, несподівано почала голосно висловлювати своє невдоволення.
Справжній галас знявся, коли вони спробували прорватися через лави поліції, а зігнані
робітники- покинути площу. Н.Чаушеску завершував промову в унісон з ревом натовпу,
який розганяла поліція. Тим часом демонстранти відступили на широкий бульвар між
Університетською і Румунською площами. Застосувавши бойову зброю і бронетехніку,
спецпідрозділи поліції до сходу сонця звільнили площу, а тіла загиблих прибрали. Однак
22 грудня о 7 год. ранку тут знову почали збиратися демонстранти. Шлях до будинку ЦК, де,
як вважалося, знаходився Н.Чаушеску, їм заступали фаланга танків регулярної армії і
Секурітате позаду них. Поступово натовп почав скандувати “Армія з нами!” і змішуватися з
солдатами, роздаючи їм квіти і сигарети. Приблизно опівдні Н.Чаушеску знову з’явився на
балконі і спробував говорити, але в цей момент натовп ринув усередину будівлі повз поліцію,
що не чинила опору. Диктатору та його дружині вдалося врятуватися втечею на гелікоптері з
даху будинку. Незабаром вони були заарештовані і 23 грудня постали перед анонімним
судом, який засудив їх до смертної кари.

Зараз вважається, що поспішний суд над Н.Чаушеску був необхідний швидше для
стримування революції і порятунку колишніх членів компартії, ніж для приборкання його
прихильників. Реформатори всередині РКП готували державний переворот проти диктатора
як мінімум за шість місяців до того, як грудневі демонстрації 1989 р. змусили їх прискорити
здійснення своїх планів. Тому вже 22 грудня Рада Фронту Національного Порятунку була
готова перейняти владні повноваження. Більшість її членів складали високопоставлені
комуністи. Число жертв у ході революції сильно перебільшувалося. На суді над Н.Чаушеску
лунала цифра в 64 тис. загиблих під час повстання (начебто внаслідок “геноциду”); через
кілька днів уже стверджувалося, що 64 тис. жертв було за 25 років правління Чаушеску. За
тиждень це число зменшилося до 7 тис., а остаточний підрахунок дав 1033 загиблих.

Прихід до влади ФНП і початок суспільної трансформації. Створена під час повстання
Рада Фронту Національного Порятунку (ФНП) розпустила колишні держструктури,
перебравши на себе повноту влади. Її головою було обрано Іона Ілієску. Після повалення
тоталітарного режиму РКП припинила існування. Згідно з Декретом Ради ФНП від 29 грудня
1989 р. республіка почала називатися просто Румунія. ФНП проголосив перехід до
політичного плюралізму, перебудову народного господарства з ліквідацією адміністративно-
командної системи, дотриманням прав і свобод особистості та національних меншин.
У лютому 1990 р. було створено Тимчасову Раду Національної Єдності, до складі якої
ввійшли ФНП (50%) і по три представники від інших партій. Вона взяла на себе управління
країною до проведення загальних виборів. Коли ФНП прийшов до влади, він обіцяв не
виставляти своїх кандидатів на виборах, але в січні 1990 р. заявив, що вони будуть
балотуватися. Це спровокувало масові демонстрації як за, так і проти фронту, звинувачення у
неокомунізмі.

В основу прийнятої у 1990 р. концепції системних трансформацій в Румунії були
покладені ідеї формування демократичного суспільства, вільної ринкової економіки, що
базувалася на приватній власності та відкритості до світового господарства. Підготовлена в
травні наступного року урядова програма передбачала прове-дення економічних реформ у
шість етапів; 1-й - надання повної свободи комерційної діяльності, 2-й - лібералізація цін, 3-
й - відновлення приватної власності на землю; 4-й - реприватизація державних підприємств,
5-й- приватизація житлового фонду і 6-й- забезпечення конвертованості національної
валюти.

Згідно з Конституцією, прийнятою парламентом у листопаді 1991 р. і схваленою
всенародним референдумом 8 грудня 1991 р., Румунія оголошувалася національною,
унітарною, правовою, демократичною і соціальною державою. Глава держави - президент
(обирається населенням на 4 роки), призначає прем’єр-міністра. Законодавчу владу здійснює
парламент (Національна асамблея), який складається із Зборів депутатів і Сенату.
Конституція містить статті, що гарантують права національних меншин.

20	травня 1990 р. на виборах змагалися 88 політичних партій. У боротьбі за посаду
президента кандидат ФНП Іон Ілієску набрав 85% голосів, Раду Компеану від Національно-
Ліберальної Партії - 10,6%, а Іон Ратіу від Національної Селянської Партії - 4,3%. ФНП
також здобув більшість у Національній асамблеї.

З протестом проти екс-комуністичного керівництва у ФНП виступили студенти,
зайнявши Університетську площу в Бухаресті. 13 червня 1990 р. після того, як поліція
звільнила площу від демонстрантів, екстремістськи налаштована молодь спалила поліцейське
управління і атакувала Міністерство внутрішніх справ при спробі, за словами уряду,
“фашистського перевороту”. Це спонукало 20 тис. шахтарів з району Тиргу-Жіу вирушити до
Бухареста для контрвиступу, під час якого було побито студентів і прихильників опозиції.
Згодом з’ясувалося, що в лави шахтарів проникли агенти таємної поліції, котрі й спровоку-
вали насильство.

У вересні 1992 р. шахтарі знову повернулися до Бухареста, щоб змусити піти у відставку
прем’єр-міністра Петру Романа, чиї ринкові реформи призвели до зниження життєвого рівня
614
румунів. Відставка П.Романа завдала серйозного удару всьому процесу реформ, і знову екс-
Секурітате була помічена в організації заворушень. Вересневі вибори 1992 р. виграв лівий
Демократичний ФНП (у березні 1992 р. частина ФНП створила ДФНП), а 11 жовтня 1992 р.
І.Ілієску був переобраний президентом на 4 роки. ДФНП сформував коаліційний уряд з
кількома дрібними комуністичними й ультранаціоналістичними партіями, пообіцяв уповіль-
нити економічні реформи, щоб уберегти людей від високої інфляції і безробіття. Правляча
Партія Соціальної Демократії Румунії (так з липня 1993 р. почав називатися ДФНП) пливла
за течією, не маючи ефективної програми суспільних перетворень.

Суспільна свідомість. З часу революційних подій 1989 р. у суспільній свідомості
населення Румунії відбувся розкол, що продемонстрували кризи 1990 і 1992 рр. Чимало
румунів побоювалися наступу хаосу, якщо внаслідок реформ зникне система соціального
захисту. Перші структурні зміни у румунській економіці здавалося б підтверджували ці
прогнози: промислове виробництво у 1989-1992 рр. скоротилося майже наполовину,
корумпованість держапарату й опір бюрократів зводили нанівець результати приватизації
(у 1991 р. уряд оголосив, що 85% колгоспної землі повернуть у приватну власність, але через
два роки лише 10% землі реально змінило власника), кількість безробітних наближалася до
1 млн. осіб, рівень інфляції досяг 500-600%. У середині 1993 р. відбулися найбільші страйки
шахтарів і залізничників, які виступали основними прихильниками збереження старої систе-
ми державного контролю. На тлі погіршення економічної ситуації в країні зростали націона-
лістичні настрої. Більшість звітів про етнічні конфлікти в Румунії, опубліковані на Заході,
висловлювали цілком обґрунтовану стурбованість щодо становища угорської меншини. Тоді
як угорці і болгари часто дивляться на румунів зверхньо, ті вважають, що є прямими
спадкоємцями стародавніх римлян і, таким чином, перебувають на вищому щаблі цивілізації
порівняно з нащадками слов’янських та угорських племен. Ці стереотипи експлуатує крайня
права Партія “Велика Румунія” (лідер - К.В.Тудор).

Водночас після краху режиму Н.Чаушеску в Румунії часто звучав вислів “вкрали
революцію”. Багато хто в країні й далі переконаний, що тоді представникам другого ешелону
комуністичної номенклатури на чолі з І.Ілієску вдалося перехопити владу і підмінити
бажаний новий лад своєрідним сурогатом-перебудовою. У підсумку, за ефектним пова-
ленням похмурої диктатури не настали радикальні політичні та економічні перетворення.
Злидні наступали на простих румунів, але не було й структурних реформ, які виправдали б
падіння життєвого рівня. Румуни жартували, що якщо оголосити голодування протесту, то
його ніхто не помітить. Студенти мало сподівалися на працевлаштування після закінчення
вищих навчальних закладів, адже безробіття торкнулося передусім молоді. Економічно
найактивніші верстви населення пов’язували своє майбутнє із зміною влади та прискоренням
реформ, спрямованих на створення потужного приватного сектора.

Вибори 1996 р. і перемога ДКР. Гаслом листопадових 1996 р. виборів у Румунії було
магічне слово “Зміни!” В уяві більшості румунів ці зміни полягали у відході І.Ілієску і ПСДР,
котрі, як вони почали розуміти, вичерпали свій політичний капітал і не могли запропонувати
нічого нового. Тому результат виборів 17 листопада означав справжню зміну режиму в країні,
що стала логічним завершенням кривавого грудня 1989 р. Президентом держави став Еміль
Константинеску\ голова опозиційного політичного об’єднання низки партій і суспільних
організацій Демократична Конвенція Румунії (ДКР). На парламентських виборах 3 листопада
1996 р. перемогу також здобула ДКР (122 місця з 343 у Зборах депутатів і 53 з 143 у Сенаті).
ПСДР отримала відповідно 81 і 41 мандат, Соціал-Демократичний Союз- 53 і 23,
Демократичний Союз Угорців Румунії-25 і 11, Партія “Велика Румунія”- 19 і 8, Партія
Національної Сдності Румунів- 18 і 7. Представники національних меншин одержали
15 місць у Зборах депутатів.
У внутрішній політиці Е.Константинеску здійснив ряд заходів, які означали рішучий
розрив з комуністичним і націоналістичним минулим Румунії. Він відмовився від монархізму,
якого дотримувалася більшість його однопартійців по Націонал-Цараністській, Християн-
ській і Демократичній Партії (НЦХДП входить до складу ДКР), і погодився на співпрацю з
лідерами угорської меншини, що румунські націоналісти кваліфікували як '‘зраду
батьківщини”. Об’єднання з Бессарабією все ж залишається, на думку нового президента,
національним історичним ідеалом Румунії, але могло би бути здійснене лише шляхом
вільного волевиявлення народів обох країн.

Процеси творення ринкової економіки. За період з часу прийняття у Румунії концепції
системних трансформацій як стратегічні цілі, так і тактика її реалізації помітно еволюціо-
нували: від американської моделі лібералізму (політика уряду П. Романа) до соціально
орієнтованої економіки, а в останні роки - знову до курсу економічного лібералізму. Це
відображало ідеологію змінюючих одна одну правлячих політичних партій, а також
об’єктивну здатність суспільства адаптуватися до нових реалій. У 1993-1996 рр. за уряду,
сформованого лівоцентристською партією ПСДР, позначився відступ від ринкових реформ,
помітно зросла реіулююча роль держави, посилився соціальний захист, що дало можливість
після різкого спаду виробництва у 1990-1992 рр. забезпечити тимчасову економічну
стабільність. Перемога у 1996 р. правоцентристських партій поклала початок радикальному
реформуванню румунської економіки і реставрації відносин власності довоєнного періоду.
Така політика стала для країни новим ринковим шоком, зламавши слабку макроекономічну
рівновагу, досягнуту в попередні роки. Однак вже найближчим часом структурні реформи
почали приносити перші позитивні результати: понад 5 млн. румунів стали власниками
2/3 сільськогосподарських угідь, розширилося дрібне і середнє підприємництво, створено
спільні підприємства з іноземним капіталом з Південної Кореї, Італії, Німеччини тощо.
Загалом за час реформ приватний сектор став переважаючим (60% ВНП). Поряд з цим мали
місце деіндустріалізація економіки (скорочення промислового виробництва на 56%), падіння
майже в два рази життєвого рівня, засилля іноземних компаній. Проблеми румунського
суспільства висвітлила екологічна криза на золотовидобувних підприємствах з австралій-
ським капіталом на заході країни, коли сотні тон токсичних відходів виробництва отруїли
воду в ріках Тиса і Дунай.

Зовнішня політика. У зовнішній політиці Румунія надає пріоритетного значення
відносинам з США та країнами Західної Європи, інтеграції в європейські та євроатлантичні
структури. У вересні 1993 р. вона стала членом Ради Європи, травні 1994 р. - одержала статус
асоційованого партнера Західноєвропейського союзу, а в 1995 р. - асоційованого члена
Європейського Союзу. Умови участі в цих організаціях змусили Бухарест переглянути своє
ставлення до сусідів, надати реального змісту правам національних меншин усередині країни.
Каменем спотикання для нормалізації румунсько-угорських відносин було питання про
статус угорської меншини в Трансильванії. Будапешт ніколи повністю не визнавав
приєднання Трансильванії до Румунії, а з 1989 р. праві угорські політики зробили спробу
відродити ідею Великої Угорщини. Укладення широкомасштабного міждержавного
договору між Угорщиною і Румунією стало можливим завдяки категоричній вимозі НАТО
до країн-вступників урегулювати відносини з сусідами, а також усвідомленню керівництвом
обох країн нових геополітичних реалій у Європі. Важче давався адміністрації Е.Константи-
неску відхід від історичних стереотипів у східній політиці. Жовтневий 1997 р. прорив на
двосторонніх переговорах щодо довго відкладуваного договору про дружбу між Румунією і
Молдовою став прямим результатом подібного прориву раніше з приводу українсько-
румунського договору. Бухарест робить наголос не на політичній, а на економічній інтеграції і
створенні “спільного культурного та духовного простору” з Молдовою. Відповідно,
616
Розділ /7. На зламі XX і XXI століть
нововстановлені зв’язки між Румунією і Молдовою, у свою чергу, зробили румунсько-
російський договірний процес набагато простішим.

Демократична Румунія і незалежна Україна успадкували як позитивний, так і негативний
багаж радянсько-румунських відносин епохи тоталітаризму. Під час переговорів стосовно
укладення міждержавного Договору між Україною і Румунією румунська сторона намагалась
оспорити юридичну чинність Протоколу про уточнення проходження лінії радянсько-
румунського кордону 1961 р. на тій підставі, що вони були силою нав’язані Румунії, і в такий
спосіб обгрунтувати необхідність часткової зміни на свою користь існуючого українсько-
румунського кордону. Праві партії в Бухаресті вимагали засудження у Договорі Пакту
Ріббентропа-Молотова і передачі Румунії о. Зміїний. Зрештою після тривалих переговорів
румунська сторона погодилася підтвердити ситуацію, згідно з якою українсько-румунський
кордон є таким, яким він існував на момент розпаду СРСР. 2 червня 1997 р. у м. Констанца
(Румунія) Президент України Л.Кучма і Президент Румунії Е.Константинеску підписали
Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією.
У зазначеному документі відсутні положення щодо можливої зміни належності о. Зміїний у
майбутньому. Натомість визначаються порядок і принципи делімітації континентального
шельфу Чорного моря і виключних економічних зон між Україною та Румунією, оскільки до
цього часу вони юридично не були розмежовані. Договірні сторони взяли на себе чіткі й
конкретні зобов’язання стосовно забезпечення прав української меншини в Румунії і
румунської в Україні. Тим самим створено міжнародно-правові підвалини для подальшої
розбудови добросусідської співпраці між двома державами та народами.

8.	Молдова на сучасному етапі

Проголошення незалежності Молдови. Тенденції до незалежності у Молдавській РСР
з’явилися після започаткування в СРСР політичних реформ М.Горбачова. В умовах
“політичного казана” останніх років радянського періоду в республіці виник і здобув велику
популярність Народний Фронт Молдови, а з ним зросли настрої самоствердження серед
більшості населення. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти Народного Фронту
виступали за демократизацію і румунізацію суспільно-політичного життя, встановлення
тісних молдово-румунських відносин. У республіці стали відкрито говорити про з’єднання з
Румунією. 1 хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення
були дуже перебільшені, майже одночасно у 1989 р. виник Рух “Єдність”, до якого ввійшли
противники прорумунської орієнтації Молдови, переважно етнічні росіяни. Проте на перших
порах не ці антагоністичні політичні сили, а загальносоюзні тенденції визначали розвиток
подій у Молдові. У червні 1990 р. щойно обрана Верховна Рада прийняла Декларацію про
державний суверенітет РСР Молдови в складі оновленого СРСР, змінила державну мову
республіки з російської на молдавську і затвердила молдавський прапор як державний.
Голова парламенту колишній секретар ЦК КПМ Мірча Снєгур не форсував події, тож після
серпневого путчу 1991 р. Молдова однією з останніх серед республік СРСР - 27 серпня -
проголосила повну незалежність.

Конфлікт у Придністров’ї. Протистояння між центральним урядом та сепаратистським
регіоном Придністров’я виникло у 1990 р., коли на східному березі р. Дністер було прого-
лошено невизнану Придністровську Молдавську Республіку. Більшість населення у ній
становили етнічні росіяни та українці, тому боротьба з “румунізацією” стала бойовим кличем
місцевої влади, що намагалася зберегти як політичний вплив, так і місце в світі “під рукою
Москви”. З часом Дністер дедалі більше перетворювався на розподільчу лінію між східним
берегом, що бачив своє майбутнє пов’язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє
незалежної Молдови. Цьому сприяла присутність у Придністров’ї залишків радянської 14-ої
армії, на допомогу якої розраховували сепаратисти.

Насильство вибухло у перші місяці 1992 р., коли поліція та внутрішні війська Молдови
вирішили силою відновити єдність держави, і тривало до середини липня. Чотирнадцята
російська армія ще до того постачала зброю придністровням, але відкрито приєдналася до їх
військових дій у травні, через місяць після того, як віце-президент Росії Олександр Руцькой
відвідав цей регіон та висловив свою підтримку незалежності Придністров’я. 21 липня
1992 р. президент Росії Борис Єльцин та президент Молдови Мірча Снєгур підписали угоду
про припинення вогню, яка зупинила насильство, хоча окремі збройні сутички не припиня-
лися до того моменту, коли об’єднані миротворчі (російські) сили не зайняли твердо своїх
позицій.

Внутрішньополітичний розвиток у 1990-х рр. На відміну від більшості країн СНД у
Молдові ще 1993 р. було запроваджено пропорційну виборчу систему, що мала сприяти
політичній структуризації молдавського суспільства в пострадянський період. Однак вибори
до парламенту 1994 р. засвідчили інертність пересічних молдаван, намагання старої управ-
лінської номенклатури втриматися при владі ціною “зміни вивісок”. Впевнену перемогу на
них здобула Демократично-Аграрна Партія, яка зібрала 43,1% голосів виборців. Друге місце
посіла Соціалістична Партія (22%). Новообраний парламент 29 липня 1994 р. прийняв
Конституцію, яка проголосила Молдову президентсько-парламентською республікою.
Парламент одержав право формувати уряд. Він міг оголосити президенту імпічмент
(усунення з посади), але останній не володів механізмом розпуску парламенту. У Молдові
склалася ситуація, коли уряд як правило очолював представник опозиційної до глави держави
політичної партії. З огляду на тенденцію до розширення президентських повноважень у
пострадянських державах, протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади у
Молдові ставало неминучим.

У грудні 1996 р. в результаті двох турів президентських виборів Петру Лучинські переміг
діючого президента М.Снєгура, набравши 54% голосів. Його перемога стала можливою
завдяки підтримки лівих партій, вплив яких у республіці зростав. Не бажаючи цілком
залежати від лівих, ПЛучинські створив нову центристську Партію “За демократичну та
процвітаючу Молдову”. Підсумки голосування на парламентських виборах 1998 р. здавалося
були на користь президента. У вищому законодавчому органі країни сформувалися три
центри сили: лівий (легалізована у вересні 1993 р. Комуністична Партія Молдови), правий
(створений у березні 1992 р. на базі НРМ Християнсько-Демократичний Народний Союз) і
центристський (Партія “За демократичну та процвітаючу Молдову”). Скориставшись
тимчасовою розгубленістю у таборі опонентів, ПЛучинські першим перейшов у наступ і в
1999 р. ініціював референдум з питання, якою бути республіці - президентською чи парла-
ментською. Більшість молдаван підтримали президентський варіант. Однак консультативний
референдум визнано недійсним, оскільки в ньому взяло участь менше 60% виборців. Після
цього ініціатива конституційних змін перейшла до парламенту. Наприкінці 1999 р. у його
стінах сформувалася незвична більшість з КПМ і ХДНС. Першим кроком коаліції лівих і
правих партій стала відставка реформаторського уряду Іона Стурзи, далі розпочалася атака на
президента. 5 липня 2000 р. парламент більшістю голосів (90 зі 101) проголосував за
перетворення Молдови з президентсько-парламентської на парламентську республіку. У
лютому 2001 р. на парламентських виборах перемогу здобули комуністи (50% голосів), які
пропонували поступові ринкові реформи і перенесення зовнішньополітичного вектора із
Заходу на Схід.

Спроби врегулювання Придністровського конфлікту. Припинення вогню в червні
1992 р. та його наслідки спричинили утвердження Росії в ролі провідної сили та головного
618
арбітра в конфлікті. Однак їй не вдалося самотужки створити сценарій врегулювання. Багато
хто в Москві, в тому числі й уряді, відчували симпатію до придністровців, але не хотіли, щоб
симпатія призвела до загострення суперечностей з Кишиневом та підштовхування
молдовсько-румунського зближення. Основною проблемою на російсько-молдовських пере-
говорах залишається статус 14-ої армії, повного виведення якої вимагає Кишинів. Після
підписання Росією та Молдовою договору про умови її виведення від 21 жовтня 1994 р.
російський парламент відмовився ратифікувати його. До того ж обидві сторони не дійшли
згоди щодо терміну виведення. Активнішою в переговорах щодо врегулювання виявилася
незалежна місія спостерігачів ОБСЄ, яка запропонувала план, прийнятий урядом Молдови на
початку 1994 р. Угода віддзеркалила делікатний компроміс, який мав бути досягнутий у
визначенні “особливого державного та юридичного статусу Придністровського регіону в
рамках об’єднаної та неподільної Молдови”. У результаті цього стаття 111 Конституції
Молдови містив у собі пункт, який забезпечував “спеціальний статус” Придністров’я. Реальна
проблема - визначення меж автономії, яку Тирасполь дорівнює повній незалежності.

Активна участь України є характерною для останньої за часом фази конфлікту. Втручання
Києва мало своїм результатом деякі реальні надбання для Молдови під час переговорів щодо
остаточного меморандуму, підписаного 8 травня 1997 р., а також введення українських
миротворчих сил у Дубоссарський округ. Президент Молдови П.Лучинські та лідер само-
проголошеної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов мали персональні
зустрічі з метою перетворення принципів меморандуму на конкретні домовленості, які б
збалансували автономію Придністров’я з цілісністю та територіальною єдністю Молдови.
Однак сторони залишаються ще далекими одна від одної в базисних політичних питаннях.

Міжнародне становище. Особливістю зовнішньополітичного курсу суверенної
Молдови, як і більшості пострадянських республік, є подолання залежності від Москви і
вступ до євроатлантичних та європейських структур. До Співдружності Незалежних Держав
Молдова завжди ставилася з сумнівом та недовірою. Вона була однією з країн, що підписали
документи в Алма-Аті, але постійно противились глибшому залученню до організації.
Кишинів залишився осторонь Ташкентської угоди країн СНД з колективної безпеки,
укладеної 1992 р., відмовився підписати хартію СНД у січні 1993 р. Росія намагалася змінити
молдовську позицію щодо СНД часто шляхом політичного (присутність російських військ у
Придністров’ї) та енергетичного (погрози припинити або істотно обмежити газопостачання)
тиску, однак не змогла досягти помітних результатів. Інші важелі Москви навряд чи є
достатніми. Російсько-молдовська торгівля - як і загалом торгівля між країнами СНД -
занепадає. Економічна реформа в Румунії, а також потенціал розширення двосторонніх
зв’язків з Бухарестом та іншими центрально-європейськими державами створюють альтер-
нативних економічних партнерів республіки.

Одним з таких партнерів для Кишинева є Україна. Відносини між обома країнами були
врегульовані на початку серпня 1998 р., коли Київ і Кишинів досягли домовленості щодо
невеликої частини території, де зближаються річки Прут та Дністер. Україна тепер визнає цей
колись спірний шматок землі за Молдовою, що дало змогу Кишиневу поновити будівництво
нафтового терміналу, розпочате в 1997 р. Ще одним прикладом диверсифікації зовнішньої
політики Молдови стало утворення на пострадянському просторі т.зв. групи ГУУАМ, що
об’єднала Грузію, Україну, Азербайджан та Молдову (згодом до них приєднався
Узбекистан). Спільне комюніке жовтневого 1997 р. засідання цих країн проголосило однією з
цілей групи “інтеграцію в трансатлантичні та європейські структури” як засіб проти загроз
суверенітету, демократії та стабільності.
9.	Республіка Болгарія

Руйнування тоталітарних структур. “Палацовий переворот”, що відбувся на другий
день після падіння Берлінського муру, започаткував перехід Болгарії до парламентської
демократії. Після відставки Т.Живкова генеральним секретарем ЦК БКП і головою Держав-
ної ради став П.Младенов, обраний у квітні 1990 р. президентом республіки, а посада
прем’єр-міністра у лютому перейшла до АЗІуканова. Нові комуністичні лідери спочатку
виступили із заявами про незмінність соціалістичного вибору і необхідність реальної “соціалі-
стичної перебудови”. Проте під впливом антикомуністичних революцій в інших країнах
Центрально-Східної Європи і загострення внутрішньополітичного становища XIV надзви-
чайний з’їзд БКП (січень 1990 р.) ухвалив Маніфест, в якому ставилося завдання оновлення
партії і суспільства на базі цінностей демократичного соціалізму: політичного плюралізму і
парламентської демократії, правової держави, соціально орієнтованої ринкової економіки. За
рішенням з’їзду в квітні відбувся партійний референдум, який затвердив нову назву партії-
Болгарська Соціалістична Партія (БСП).

Упродовж певного часу БКП/БСП зберігала ключові позиції в державному керівництві,
хоча й втратила усіх своїх союзників. БЗНС, ВФ, профспілкові, молодіжні та інші громадські
організації, які за тоталітарної доби функціонували як “молодші” партнери партії, в нових
умовах дистанціювалися від неї. Натомість за лічені тижні після 10 листопада 1989 р.
відновили свою діяльність “історичні партії” - БЗНС “Нікола Петков”, демократична, соціал-
демократична, радикально-демократична та інші. Виникло багато нових політичних
формацій найрізноманітнішого ідеологічного забарвлення. 7 грудня 1989 р. за пропозицією
ЖЖелєва 13 антикомуністичних партій і організацій утворили широку коаліцію - Союз
Демократичних Сил (СДС), що став основним опонентом БСП. З того часу у політичному
спектрі країни переважають два кольори: “червоний”, під прапором якого виступали при-
хильники соціалістичного вибору (в основному у варіанті “демократичного” або
“оновленого” соціалізму), і “синій”, що уособлював прибічників ліберальних та християн-
сько-демократичних цінностей. На роль “третьої сили” претендував заснований у січні
1990 р. Рух за Права та Свободи (РПС), що об’єднував головним чином етнічних турків та
мусульман. Усього ж на початок 1990 р. було зареєстровано понад 80 політичних партій та
організацій, переважно антикомуністичної орієнтації.

За прикладом Польщі та Угорщини болгарські політики зуміли домовитися про
організацію "круглого столу", що проходив з 3 січня по 15 травня 1990 р. Його основними
учасниками стали парламентські партії (БКП/БСП і БЗНС) та СДС, до яких потім
приєдналися профспілкові, молодіжні та жіночі організації. Саме тут були ухвалені рішення
про скасування статті Конституції про “керівну роль БКП”, ліквідацію партійних організацій
за місцем роботи, демократизацію армії, поліції, суду, прокуратури, дипломатичного корпусу,
ліквідацію політичної поліції, нарешті, про проведення вільних виборів до Великих Народних
Зборів (ВНЗ), що мали розробити-нову конституцію республіки.

Вибори відбулися в червні 1990 р. за мажоритарно-пропорційною системою. 4%-й бар’єр
для входження в парламент змогли подолати БСП (47,25% голосів і 211 депутатських
мандатів), СДС (36% і 144), РПС (6% і 23) та офіційна БЗНС (4% і 16), що згодом розпалася
на кілька партій. Такі результати парламентських перегонів викликали розчарування у стані
радикальної опозиції. Країну охопила хвиля мітингів, демонстрацій і страйків, організованих
Конфедерацією Праці “Подкрепа” і Незалежною Студентською Спілкою, які відігравали
вирішальну роль у позапарламентській мобілізації прибічників СДС. Особливо бурхливими
були виступи студентів. Утворивши на центральному майдані Софії наметове “місто істини”,
вони змусили у липні піти у відставку П.Младенова (через необачну репліку про можливість
Розділ 11. На зламі XX і XXI століть
заспокоєння політичних пристрастей за допомогою танків, випадково записану на аматорську
плівку). Новим главою держави ВНЗ 1 серпня 1990 р. обрали Желю Женева, кандидатуру
якого підтримала й частина депутатів-соціалістів. Проте це не зупинило акцій протесту,
їхньою кульмінацією став підпал 26 серпня будинку ЦК БСП.

Запекла боротьба за владу проходила на тлі падіння виробництва, товарного голоду,
запровадження купонної системи на продукти харчування. Не бажаючи нести
відповідальності за злам командно-адміністративної економіки і перехід до справжнього
ринкового господарювання, соціалістичний уряд АЛуканова 29 листопада 1990 р. подав у
відставку. Через три тижні новий кабінет, до якого увійшли представники БСП, СДС і РПС,
сформував безпартійний юрист Д.Попов. Спираючися на підписану за ініціативою
президента угоду основних політичних сил щодо гарантій мирного переходу до
демократичного суспільства, уряд ДПопова розпочав ґрунтовні економічні перетворення.
Була обрана монетаристська модель: у лютому 1991 р. лібералізація цін і скасування субсидій
(за винятком палива, бензину та дитячого одягу) призвели до різкого подорожчання
споживчих товарів і послуг. Щоправда, “шок” був дещо пом’якшений компенсаціями і
підвищенням заробітної плати. Тоді ж відбулася трансформація банківської системи:
Болгарський національний банк звільнився від урядового контролю, перетворившися на
центральну емісійну інституцію. Улітку 1991 р. розпочалася “мала приватизація”, яка охопи-
ла невеликі підприємства, магазини, бензоколонки, готелі, кав’ярні тощо. Проте реформа
просувалася з великими труднощами. Вивільнення цін при наявності державної монополії на
засоби виробництва обумовило велику інфляцію, яка не лише зменшувала прибутки пересіч-
ного болгарина, але й зводила нанівець його заощадження. Втрата як внутрішнього, так і
зовнішнього ринку (у зв’язку з розпуском РЕВ. розпадом СРСР та громадянською війною в
Югославії) одним із наслідків мала високе безробіття, що перевищувало 400 тис. осіб.

Не кращим було становище й в сільському господарстві. Схвалення в 1991 р. закону про
власність та використання сільськогосподарських угідь започаткувало аграрну реформу, в
основі якої лежала ідея реституції - повернення землі колишнім власникам та їх спадкоєм-
цям. Здійснення її на практиці означало ліквідацію ТКЗГ, однак юридичне оформлення прав
власності та утвердження нових форм господарювання з різних причин затягнулося до кінця
десятиліття, що на певний час паралізувало землеробство. Подрібнення земельних ділянок і
розпорошення техніки призвело до зменшення посівних площ, масової натуралізації сільсько-
го господарства, а у ряді випадків - згортання будь-якого виробництва на селі.

Важливою подією стало ухвалення ВНЗ 12 липня 1991 р. нової Конституції. Болгарія
проголошувалась державою з парламентською формою правління. Повноваження президен-
та, який “уособлює єдність нації і репрезентує Республіку у міжнародних відносинах”,
обмежувалися представницькими функціями, а уряд формується на основі парламентської
більшості. Конституція запроваджувала розподіл гілок влади і гарантувала головні права
громадян, в тому числі на приватну власність.

На підставі нової Конституції в жовтні 1991 р. відбулися парламентські вибори, які
принесли успіх правим. З 38-ми партій і коаліцій, що претендували на 240 депутатських
мандатів, до Народних Зборів потрапили лише три: СДС (34,4% голосів, ПО місць).
Парламентський Союз за Соціальну Демократію, в якому провідна роль належала БСП
(33,1% і 106 місць) та РПС (7,6% і 24 місць). Завдяки підтримки парламентської фракції РПС
8 листопада 1991 р. лідер СДС Ф.Димитров вперше сформував “синій” уряд. Таким чином
завершився перехід владних структур до політичних опонентів БСП, що можна вважати
закінченням болгарської “оксамитової’ революції.

Суперечності посттопгалітарного розвитку. Кабінет Ф.Димитрова вважав своїм
головним завданням активізацію ринкових реформ і остаточну декомунізацію суспільства.
З цією метою протягом 1992 р. Народні Збори ухвалили закони про іноземні інвестиції,
ринкову приватизацію, реституцію міського нерухомого майна, конфіскацію власності
політичних партій, профспілок та організацій, які існували за часів правління БКП.
Розпочалися або відновилися процеси проти колишніх комуністичних чиновників, членів
вищого партійного керівництва (на різні терміни були засуджені Т.Живков, його “сірий
кардинал” М.Балєв, останній прем’єр-міністр НРБ Ґ.Атанасов та ін.). Масштабні кадрові
чистки державного та господарчого апарату звільнили управлінські структури від
функціонерів БКП та співробітників держбезпеки. Особливо наполегливо здійснювалася
декомунізація освіти та науки. Згідно “закону Панєва” (за ім’ям автора) керівні посади у
системі Болгарської Академії Наук та вищих навчальних закладах заборонялось обіймати
колишнім партійним секретарям.

Запровадження у законодавчу практику презумпції колективної вини, засудженої
міжнародним правом, неоднозначно було сприйнято у суспільстві. Президент Ж.Желєв,
обраний на найвищий державний пост на загальнонаціональних виборах у січні 1992 р.,
заперечував проти жорстких форм декомунізації. Виступаючи за “антикомунізм з людським
обличчям”, він підкреслював необхідність національної злагоди та взаємопорозуміння у
головних питаннях економічних та політичних реформ. Така позиція глави держави
викликала його конфлікт з урядом і СДС, керівництво якого звинуватило Ж.Желєва в
“колабораціонізмі” зі спадкоємцями комуністів. Проте зважені оцінки президента отримали
підтримку не лише соціалістів, але й РПС та частини парламентської фракції СДС,
незадоволеної авторитарним стилем управління та конфронтаційною поведінкою свого
лідера. Погіршення соціально-економічної ситуації викликало масові страйки та інші акції
протесту, у яких взяла участь навіть “синя” профспілка “Подкрєпа”. Не отримавши вотуму
довіри з боку парламентської більшості, 28 жовтня 1992 р. Ф.Димитров подав у відставку.

Урядову кризу вдалося подолати лише через два місяці, коли за мандатом РПС черговий
кабінет очолив безпартійний професор Л.Беров - колишній радник президента з економічних
питань. Змушений балансувати між різними політичними силами, він так і не зміг приско-
рити реструктуризацію економіки. Влітку 1993 р. Рада Міністрів ухвалила принципову схему
“масової приватизації”, використавши чеський досвід, проте залежність уряду від БСП не
дозволила розпочати роздержавлення енергетики, військово-промислового комплексу,
гірничої та інших ключових галузей промисловості. Гальмування реформ аж ніяк не сприяло
стабілізації соціально-економічної ситуації: восени 1994 р. приблизно 85% болгарсіжих
громадян опинилися на межі або за рискою бідності. Безробіття досягло 20,5% працездатного
населення (740 тис. осіб). За 5 років ВНП зменшився майже на 25%, випуск промислової
продукції - на 49%, обсяг будівництва - на 72%, сільськогосподарської продукції - на 30%.

Негативні наслідки уповільнених реформ - різке падіння соціальної захищеності
населення, зростання злочинності, інфляція, процвітання ділків “тіньової” економіки на тлі
загального зубожіння населення викликали у багатьох людей ностальгію за “розвинутим
соціалізмом”, обумовивши переконливу перемогу лівих на дострокових парламентських
виборах у грудні 1994 р. “Демократична лівиця” - коаліція БСП і двох дрібних політичних
організацій (БЗНС “А.Стамболійський” і політичний клуб “Екогласність”) здобула 43,6%
голосів і абсолютну більшість (125 з 240) місць у парламенті; СДС - 24,1%, РПС - 5,5 %.
Уперше 4%-й бар’єр подолали два об’єднання центристського характеру - Народний Союз
(Демократична партія і БЗНС А.Мозер) - 6,5% та Болгарський Бізнес-Блок (БББ), який
орієнтувався на ділові кола, -4,7%. З утворенням у січні 1995 р. “одноколірного” кабінету
Ж.Віденова соціалісти повернули під свій контроль як законодавчу, так і виконавчу владу.

Проте уряд “демократичної лівиці” не наважився на прискорення ходу реформ,
побоюючися високих соціальних затрат. Замість структурної перебудови промисловості
622
почалося повсюдне повернення на підприємства “червоних директорів” епохи Т.Живкова.
Фактично була призупинена приватизація. Повну свободу дій отримали близькі до уряду
економічні угрупування. В умовах слабкої фінансової дисципліни, корумпованості вищого
керівництва кошти платників податків і дрібних вкладників перекачувалися у приватні банки
і нерідко вивозилися за кордон. Багато людей постраждало через безконтрольну діяльність
“фінансових пірамід”. Як наслідок, у 1996 р. стався обвал економіки. ВНП скоротився майже
на 10%; були закриті 64 збиткові компанії, оголошені банкрутами 19 з 42-х комерційних
банків. Додаткові труднощі викликала нестача хліба через безконтрольний експорт та
контрабанду зерна. Усі ці обставини спричинили падіння рейтингу соціалістів. На
президентських виборах у листопаді 1996 р. впевнено переміг кандидат Об’єднаних
Демократичних Сил (СДС - НС - РПС) Петер Стоянов. Прагнучи розвинути успіх, ОДС
19 грудня внесло до парламенту “Декларацію про національний порятунок”, домагаючися
дострокових парламентських виборів. Проте соціалісти,' не бажаючи розлучатися з владою,
спробували створити ще один уряд “демократичної лівиці”. Намір продовжити збанкрутілу
політику викликав вибух загального невдоволення. Найбільшого драматизму події досягли в
ніч з 10 на 11 січня 1997 р., коли демонстрація прибічників опозиції переросла у зіткнення з
поліцією і штурм будинку парламенту. Страйки та інші акції громадянської непокори
тривали майже місяць, упродовж якого розкручувалася спіраль інфляції та дорожнечі. Коли
курс долара за короткий термін підскочив з 70 до 3000 левів, а середня заробітна плата
знизилася до еквіваленту 8 доларів, соціалісти погодилися на запропонований П.Стояновим
план політичного врегулювання. Він передбачав розпуск парламенту і дострокові вибори до
Народних Зборів.

Якщо на лівому фланзі політичного спектру поглибилися суперечності, то на правому
15 лютого 1997 р. завершився процес трансформації Союзу Демократичних Сил з коаліції 16-
ти політичних формацій в єдину партію правоцентристської орієнтації - Об’єднані Демокра-
тичні Сили (ОДС). Зберігши передвиборчий блок з Народним Союзом, “сині” закликали
населення підтримати п’ять принципів майбутнього управління: структурна реформа, бороть-
ба зі злочинністю, відкриття досьє секретних служб комуністичного режиму, дотримання
домовленостей з міжнародними фінансовими інститутами, інтеграція країни до НАТО і ЄС.
Парламентські вибори, що проходили у квітні 1997 р., принесли успіх ОДС (52,3% голосів
виборців і 137 місць у Народних Зборах проти 22,1% і 58 місць, які дісталися БСП).
Наступного дня після відкриття 38-х Народних Зборів реформаторська більшість за участю
всіх парламентських груп, окрім БСП, підписала “Декларацію про національну злагоду та
вихід Болгарії із кризи”. Уряд ОДС очолив лідер Союзу Демократичних Сил І.Костдв.

Першочерговим кроком нового кабінету стало запровадження з 1 липня 1997 р. Валютної
ради - міжнародного органу фінансового контролю, який узяв на себе найважливіші функції
Болгарського національного банку і Міністерства фінансів. Цей надзвичайний захід був
покликаний допомогти Болгарії вийти з кризової ситуації: на той час країна практично
втратила здатність обслуговувати свій зовнішній борг, який перевищував 10 млрд.
амер.доларів, і могла стати міжнародним банкрутом. Надзвичайні заходи і кредити МВФ
принесли позитивні наслідки: до кінця 1997 р. вдалося приборкати інфляцію і стабілізувати
лев, прив’язавши його до німецької марки (як основної резервної валюти). З наступного року
почалося зростання ВНП, хоча воно було досягнуто в основному за рахунок сфери послуг.

Певний оптимізм вселяли макроекономічні підсумки 1999 р.: при 1% бюджетного
дефіциту та 6% інфляції ВНП Болгарії зріс на 2,5%, що стало можливим внаслідок зниження
податків на додану вартість та прибуток підприємств. За даними британського журналу
“Ньюсвік”, за якістю життя Болгарія перебуває на 63-му місці серед 174 держав. Річний
національний прибуток на душу населення (4302 ам.дол.) у 7,5 раз поступався США. Усе ще
низькими були іноземні інвестиції (всього 420 млн. дол. за 1999 р.), високим безробіття (16%>
або 600 тис. осіб). Неподоланою для уряду ОДС виявилася й проблема корупції: за її рівнем
Болгарія посідає малопочесне восьме місце у світі. Корупційні скандали та не дуже вдалі для
правлячої коаліції результати виборів до місцевих органів влади восени 1999 р. змусили
І.Костова в грудні провести радикальне оновлення уряду.

Зовнішня політика. Зовнішня політика Болгарії формувалася під впливом
фундаментальних змін у світі, Європі і на Балканах. Зникнення біполярності світу, ліквідація
РЕВ та ОВД, розпад СРСР, дестабілізація і воєнні конфлікти на території колишньої
Югославії зумовили пошук нової концепції національної безпеки. Найбільш бурхливо
дискутувалося питання приєднання до НАТО. На відміну від інших країн Східної Європи, у
Болгарії так не склався консенсус щодо вступу країни до Північноатлантичного альянсу.
Якщо президент Ж.Желєв і лідери СДС доводили, що розумної альтернативи цьому немає, то
їх політичні опоненти схилялися до ідеї нейтрального статусу країни; інші ратували за
зміцнення двосторонніх зв’язків з Росією та Китаєм як гарантами національної безпеки, треті
- за членство в ЄС і Західноєвропейському союзі (ЗЄС) як альтернативі НАТО. Софія все ж
1994 р. приєдналася до запропонованої президентом Б.Клінтоном програми НАТО
‘Партнерство заради миру”, а в 1995 р. стала асоційованим членом ЗЄС. Проте декларовані
кабінетом Ж.Віденова пріоритети зовнішньої політики - Росія на сході, Німеччина - на
заході, Греція - на півдні, хоча й сприяли розвиткові двосторонніх відносин з цими країнами,
уповільнили просування Болгарії до НАТО. Тільки після усунення соціалістів від влади в
лютому 1997 р. “службовий” уряд С.Софіянського подав офіційну заяву на вступ до цієї
організації.

Інша пріоритетна зовнішньополітична мета Болгарії - вступ до Європейського Союзу, на
який вже припадає понад 50% її зовнішньоторгівельного обігу (1999 р.). Будучи з 1995 р.
асоційованим членом ЄС, у грудні того ж року Софія подала офіційне прохання про
повноправне членство. Проте стан національної економіки дозволив розпочати переговори з
цього питання лише у лютому 2000 р.

Найважливішим напрямком болгарської зовнішньої політики залишалися Балкани,
причому першочергове значення надавалося нормалізації відносин з Грецією і Туреччиною.
Цієї мети болгарській дипломатії вдалося досягти. У жовтні 1991 р. між Болгарією і Грецією
був укладений Договір про дружбу, добросусідство і безпеку строком на 20 років, в якому
підкреслювалося, що сторони в своїй політиці відносно одна одної виходять з оборонного
характеру військових доктрин та обмеження збройних сил на принципах розумної військової
достатності. Початок нормалізації болгаро-турецьких відносин було покладено 29 грудня
1989 р., коли Державна рада і уряд НРБ ухвалили рішення про повернення конституційних
прав турецькомовному населенню. Якісно новий рівень відносин зафіксував Договір про
дружбу, добросусідство, безпеку і співробітництво від 6 травня 1992 р., який зобов’язував
уряди двох країн вирішувати всі існуючі між ними проблеми, включаючи майнові,
гуманітарні і соціальні, на засадах рівноправності й врахування взаємних інтересів. За згодою
Туреччини питання про права болгарських мусульман було знято з порядку денного
міжнародних форумів.

Стабільний характер мають болгаро-румунські відносини, правову основу яких склав
Договір про дружбу, співробітництво, і добросусідство, підписаний у січні 1992 р.
Двосторонні відносини обтяжені, щоправда, серйозними транскордонними екологічними
проблемами і проектом будівництва другого мосту через Дунай.

Складніше розвивались відносини із західними сусідами. Оголосивши у жовтні 1991 р.
про невтручання у конфлікт на терені колишньої Югославії, Софія вже 15 січня 1992 р.
визнала незалежність Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії та Герцеговини. У подальшому,
624
приєднавшись до резолюцій Ради Безпеки ООН 1992-1993 рр. про ембарго проти Сербії і
Чорногорії, Болгарія зазнала збитків у розмірі 8,5 млрд. дол. Після підписання Дейтонських
угод наприкінці листопада 1995 р. уряд Ж.Віденова скасував торговельні санкції проти СРЮ,
з якою протягом наступних двох років відновилися нормальні економічні відносини. У січні
1996 р. президенти Ж.Желєв і Ф.Туджман підписали Договір про дружбу та співробітництво
між Болгарією та Хорватією. Тоді ж були встановлені дипломатичні відносини з Боснією та
Герцеговиною, у відбудові економіки якої активну участь взяли болгарські фірми. Особливо
важко йшла нормалізація болгаро-македонських відносин, оскільки, першою визнавши
македонську державність, Софія відмовлялася визнавати слов’янське населення цієї країни
самостійною нацією, а македонську мову вважала діалектом болгарської. Лише після
приходу до влади у Скоп’є уряду ВМРО-ДПНЄ на чолі з Л.Ґеоргієвським спірне питання про
македонську мову вирішилося з підписанням 22 лютого 1999 р. болгаро-македонської
декларації двома мовами. Попри масові протести населення проти бомбардування НАТО
Югославії, уряд І.Костова засудив етнічні чистки в Косово і солідаризувався з Північно-
атлантичним альянсом, надавши у розпорядження блоку частину болгарського повітряного
простору. Така позиція Софії призвела до різкого погіршення болгаро-югославських стосун-
ків, але була високо оцінена під час першого в історії візиту американського президента до
Болгарії у листопаді 1999 р.

Політичний вакуум, що виник на початку 90-х років на північно-східному напрямі почав
долатися з підписанням у другій половині 1992 р. договорів про дружбу і співробітництво з
Росією, Україною і Молдовою. Причому Софії не завжди вдавалося поєднувати західну
орієнтацію із збереженням "‘особливих” відносин з Москвою. Але необережна заява
президента Б.Єльцина у березні 1996 р. про можливість приєднання Болгарії до Союзу
чотирьох (Росії, Білорусі, Казахстану і Киргизії) викликала зливу обурення в болгарському
суспільстві і ноту протесту Міністерства закордонних справ. Після приходу до влади “синіх”
Народні Збори прийняли “Декларацію про болгарсько-російські відносини”, в якій
підкреслювалася необхідність позбавитися від ідеологам і стереотипів минулого, дотриму-
ватися принципів рівноправності і суверенітету.

На відміну від Росії стосунки з Україною не обтяжені нашаруваннями минулих епох і
розвивалися поступально після встановлення дипломатичних відносин у грудні 1991 р.
Додатковий імпульс для активізації взаємин надала Декларація про стратегічне партнерство,
підписана президентами Л.Кучмою та П.Стояновим у березні 1998 р. Важливим чинником,
що сприяє поглибленню двостороннього співробітництва, є наявність в Україні найбільшої
болгарської спільноти за межами Болгарії, яка налічує 234 тис. осіб.

10.	Республіка Словенія

Суспільні перетворення. Найменша за територією та кількістю населення і найбільш
економічно розвинута Словенія однією з перших розпочала вихід зі складу СФРЮ.
Важливими подіями, що зумовили становлення її незалежності було схвалення Скупщиною 2
липня 1990 р. “Декларації про повний суверенітет республіки”, проведення плебісциту в
грудні 1990 р., під час якого 88% населення висловилось за проголошення Словенії
суверенною державою, і заява Скупщини 8 травня 1991 р. про відокремлення від Югославії.
Враховуючи результати плебісциту, Скупщина 25 червня 1991 р. оголосила Словенію
незалежною державою і затвердила “Основні конституційні принципи про самостійність і
незалежність”, які передбачали мирний процес виходу зі складу СФРЮ. Такі рішення
Скупщини союзний уряд у Белграді розцінив як антиконституційні і видав розпорядження
регулярним частинам ЮНА окупувати найважливіші центри Словенії, встановити контроль
над державними кордонами, що охоронялися словенськими запонами самооборони.
У відповідь уряд Словенії закликав населення до оборони суверенітету країни. На
транспортних магістралях розпочалося будівництво барикад, відбулися сутички ЮНА, на
озброєнні якої були танки й важка артилерія, з силами самооборони. Бомбардування літаками
ЮНА столиці Любляни викликало загальне обурення громадськості світу. З армії
розпочалося масове дезертирство словенців, хорватів і мусульман. Зустрівши організований
опір населення, союзний уряд у Белграді був змушений припинити воєнні дії і піти на
переговори, які завершилися 7 липня схваленням компромісного рішення: Словенія
зобов'язувалась на 3 місяці призупинити реалізацію державного акту про суверенітет взамін
за виведення з її території упродовж цього періоду регулярних частин ЮНА. Прийняттю
рішення значною мірою сприяв тиск на Белград країн ЄС, які скерували спеціальну
миротворчу місію. Унаслідок “десятиденної війни” загинуло понад 60 осіб, зазнали
руйнувань житлові квартали Любляни та інших міст. Словенію залишило понад 40 тис.
сербів, які стали першими біженцями.

Після тримісячної перерви Скупщина 7 жовтня 1991 р. підтвердила незалежність Словенії
і звернулася до всіх країн світу із закликом визнати її суверенітет. Восени 1991 р.
запроваджено прикордонну і митну службу, розпочалося формування регулярної армії.
Важливим етапом у розбудові держави було схвалення 23 грудня 1991 р. нової Конституції^
яка проголосила найважливіші демократичні права і свободи громадян. Згідно конституції
законодавча влада належить двопалатному парламенту, що складається з Скупщини і
Національної Ради, виконавча - урядові і президенту. Вибори в обидві палати відбуваються
на мажоритарноо-пропорційній основі, забезпечуючи представництво всіх політичних сил
країни, громадських організацій і національних меншин. У січні 1992 р. прийнято
спеціальний закон про національні меншини, за яким їм надаються широкі права у
використанні рідної мови, національної символіки, надбань культури.

У розбудові державного суверенітету важливу роль відіграли політичні партії країни.
Багатопартійність - найхарактерніша ознака політичної структури Словенії. У грудні 1991 р.
розпався Словенський Демократичний Союз (ДЕМОС) - коаліція семи опозиційних партій,
яка відіграла важливу роль у демократичних процесах початку 90-х років. З 28-ми політичних
партій найвпливовішими, як показали вибори 1996 р.. були Ліберально-Демократична Партія
(ЛДП, 27% голосів), Словенська Народна Партія (СНП, 20%), Об'єднана Партія Соціал-
Демократів (ОПСД, 16%), Партія Словенських Християнських Демократів (ПСХД, 10%).
З метою консолідації сил окремі партії намагалися створювати різні блоки і об‘єднання.
Найчисельнішими були ліво-центристський блок у складі ЛДП, ОПСД і кількох дрібних
партій. Правоцентристський блок “Весна” об'єднав СНП і ПСХД. На президентських
виборах у листопаді 1997 р. перемогу здобув безпартійний М.Кучан, колишній партійний
функціонер, перший президент незалежної Словенії.

Початковий етап державотворення супроводжувався у Словенії падінням виробництва.
Проте, на відміну від інших колишніх югославських республік, процес падіння був порівняно
незначним (20%) і короткочасним - до 1993 р. Це пояснюється високою конкурентно-
здатністю промислової продукції Словенії та її інтеграційними зв'язками з країнами Європи.
У 1994 р. розпочалося загальне піднесення виробництва, що дало підставу президенту
М.Кучану оголосити про відсутність проблем у розвитку країни.

Розбудова тисяч нових фірм, приплив іноземного капіталу (німецького, австрійського та
італійського), запровадження наукомістких форм виробництва створили важливі передумови
для зростання ВНП і поліпшення матеріального добробуту населення. Щорічний приріст
ВНП з 1996 р. складає 3-3,4%. З усіх колишніх республік Югославії Словенія відзначається
найбільш стабільним політичним та економічним розвитком. Рівень заробітної платні,
забезпеченість житлом є найвищими порівняно з усіма іншими державами Балкан. У Словенії
найнижчий рівень безробіття, яке на початку 2000 р. скоротилось до 8%.

Міжнародне становище. Проголошення незалежності Словенії супроводжувалося
швидким міжнародним визнанням. У числі перших держав, які визнали суверенну Словенію,
були Литва (жовтень 1991 р.), Німеччина і Україна (грудень 1991 р.). У січні 1992 р. Словенію
визнав ЄС, а в травні цього ж року вона стала членом ООН і Ради Європи. До середини
1992 р. Словенію визнали більшість держав світу.

Словенія встановила дружні двосторонні відносини з сусідніми країнами. Певні
складності виникли лише з Хорватією і Югославією. Одностороннє рішення словенського
уряду про закриття АЕС “Кршко”, яка будувалася двома республіками на паритетних умовах,
засудження Словенією втручання хорватської армії у конфлікт в Боснії та Герцеговині
створювали атмосферу відчуження у відносинах між цими країнами. Досі не проведено
демаркацію словенсько-хорватського сухопутного і морського кордонів, що створює для
Словенії труднощі у морському сполученні.

Після підписання Дейтонських угод наприкінці 1995 р. розпочалася нормалізація
відносин Словенії з Югославією. Визнавши її як державу, Словенія не змінила свого
критичного ставлення до політики уряду С.Мілошевича, провадила переговори з Белградом
про врегулювання і розподіл фінансових активів колишньої СФРЮ.

З перших днів своєї незалежності Словенія взяла курс на вступ до ЄС і НАТО. Проте
Італія у березні 1995 р. наклала вето на проведення переговорів про її вступ до ЄС,
посилаючись на відмову Словенії сплатити компенсацію італійцям, виселеним з її території
після Другої світової війни. У червні 1996 р. підписано угоду з ЄС про асоційоване членство,
а в грудні 1997 р. глави урядів Європейського Союзу схвалили рішення включити Словенію
до числа держав з перехідною економікою для ведення переговорів про повноправне
членство, яке розглядається як питання часу. Понад 70% зовнішньоторговельного обороту
Словенії припадає на країни ЄС. З 1994 р. Словенія бере участь у програмі НАТО
“Партнерство заради миру”, проте вона не отримала офіційного запрошення приєднатися до
Північноатлантичного Союзу.

11.	Хорватська Республіка

Становлення незалежної держави. Найтриваліший період на шляху до здобуття
суверенітету пережила Хорватія: від проголошення незалежності Сабором 25 червня 1991 р.
до відновлення територіальної цілісності країни в січні 1998 р. пройшло сім років,
наповнених спорадичними сутичками і відкритими боями між хорватськими та сербськими
збройними формуваннями, під час яких загинули десятки тисяч людей, сотні тисяч стали
біженцями внаслідок взаємних “етнічних чисток”.

Уже на другий день після проголошення незалежності регулярні частини ЮНА
розпочали воєнні дії з силами хорватської самооборони, які припинилися на початку липня
після проведених переговорів з Белградом під егідою міжнародних організацій. В обмін на
призупинення воєнних дій і обіцянку Белграда домовитися про виведення ЮНА з території
Хорватії, загребський уряд запровадив тримісячний мораторій на розбудову державного
суверенітету. З набуттям 8 жовтня 1991 р. чинності законодавчих актів про повну
самостійність Хорватії знову відновилися збройні сутички в районах спільного проживання
хорватів і сербів. Взаємні розправи хорватських і сербських збройних формувань над
мирними жителями збільшили потоки біженців. Лише з Славонїї і Сербської Крайни на
територію, контрольовану Загребом, переселилося близько 500 тис. хорватів. З жовтня 1991 р.
по січень 1992 р. у боях з обох боків загинуло понад 50 тис. осіб. Зусиллями ЄС і ООН в січні
1992 р. воєнні дії в Хорватії призупинилися. На територію Хорватії з березня 1992 р. було
введено миротворчі збройні сили ООН, які трикілометровою смугою роз’єднали хорватські
сили самооборони і армійські з’єднання самопроголошеної Республіки Сербська Крайна.

До серпня 1995 р. країна була розділена на дві частини - хорватську, яка охоплювала
майже 70% території, і самопроголошену Республіку Сербська Крайна, що перебувала під
контролем сербів і фактично була складовою частиною Югославії. Незважаючи на
присутність миротворчих сил ООН, протистояння між хорватами і сербами час від часу
переходило у збройні сутички, під час яких обидві сторони застосовували артилерійські і
ракетні обстріли. Хорватський уряд у 1995 р. відмовився продовжити мандат на дальше
перебування збройних сил ООН під тим приводом, що це може призвести до розколу
Хорватії. Коли у березні 1995 р. війська ООН залишили територію країни, новостворена
хорватська армія в травні провела наступальні операції в Західній Славонії, вийшла на кордон
з Боснією і Герцеговиною, а на початку серпня визволила м. Кнін. Самопроголошена
Республіка Сербська Крайна перестала існувати.

Наступ хорватської армії призвів до зростання кількості сербських біженців: понад 300
тис. сербів залишили територію Хорватії і переселилися до Боснії та Герцеговини, Східної
Славонії і Сербії. Після наступу хорватських армій під контролем сербів з серпня 1995 р.
залишалася Східна Славонія, область Бараня і Західний Срем. На початку жовтня 1995 р. між
Загребом і Белградом було досягнуто домовленості про запровадження на цих територіях
тимчасової адміністрації ООН і поступове повернення їх Хорватії. Наступним кроком у
мирному вирішення територіальної проблеми було проведення під егідою ООН тривалих
переговорів між хорватським урядом і представниками сербського населення, в результаті
яких було підписано “Основну угоду про Східну Славонію, Бараню і Західний Срем”, яка
передбачала поетапне запровадження Конституції Хорватії на цих теренах. У середині січня
1998 р. зі Східної Славонїї були виведені останні військові підрозділи ООН. З цього часу
відновлено територіальну цілісність Хорватської Республіки.

Незважаючи на розкол країни і воєнне протистояння, в Хорватії згідно Конституції
проводилися вибори до місцевих і загальнодержавних органів влади. Перші вибори до
нижньої палати Сабору на контрольованій Загребом території відбулися у серпні 1992 р., а в
лютому 1993 р. - до верхньої Палати жупаній (громад). Найбільшу кількість голосів (понад
43%) до кожної з палат здобула Хорватська Демократична Співдружність (ХДС). На друге
місце за кількістю голосів вийшла партія Хорватський Соціально-Ліберальний Союз (ХСЛС),
яка зібрала в нижню палату 17,3%, а у верхню - 26,3% голосів виборців. Наступні місця
посіли Соціал-Демократична і Хорватська Селянська Партія (ХСП). На виборах до місцевих
органів влади 1993 р. перемогу здобула ХДС, проте її значно потіснили опозиційні партії
ХСЛС, ХСП і соціал-демократи. На перших президентських виборах 1993 р. перемогу із
значним відривом від своїх суперників здобув Франьо Туджман, за якого проголосувало 57%
виборців.

У роки воєнного протистояння влада парламенту і уряду часто підмінялася Національною
Радою Оборони і Безпеки, яку очолював президент Ф.Туджман. Спираючися на підтримку
ХДС, представники якої переважали в парламенті і уряді, президент запровадив контроль над
пресою, телебаченням і радіо, які спільно формували імідж Ф.Туджмана. Фактично з 1993 р. у
Хорватії склався авторитарний режим, який посилився після повторної перемоги
Ф.Туджмана на президентських виборах в червні 1997 р.

В умовах посилення авторитаризму спостерігалося падіння авторитету ХДС, яка з 1989 р.
об’єднувала антикомуністичні сили різного спектру. Невдовзі відбувся розкол. Ліберальні
елементи, очолювані Стіпе Месічем і Йосипом Мандічем, в квітні 1994 р. почали формувати
незалежну від ХДС Партію Хорватських Демократів (ПХД). Нова партія виступила з
Розділ 17. На зламі XX і XXI століть
програмою поглиблення демократичних перетворень, рішучого проведення реформ в
економіці, засудила збройні акції хорватських військових формувань проти мусульман у
Боснії і обгрунтовувала необхідність створення хорвато-мусульманської конфедерації на
території незалежної Боснії та Герцеговини.

У вересні 1995 р. було прийнято новий виборчий закон, за яким нижня палата представ-
ників перетворювалась у Палату депутатів, число яких зменшувалося наполовину. За цим
законом право голосу надавалося 300 тис. хорватів Боснії та Герцеговини, а представництво
сербської меншини у Саборі скорочувалось з 13 до 3 осіб. Проведені за новим законом
вибори до Сабору у жовтні 1995 р. забезпечили переважну більшість депутатських місць
представникам ХДС. Опозиційні партії значно поступалися за кількістю депутатських місць.
Фактично ХДС упродовж 9 років незалежності Хорватії утримувала монопольне право на
формування уряду і місцевих органів влади.

Після смерті президента Ф.Туджмана у листопаді 1999 р. в країні загострилася боротьба
між політичними партіями. Опозиційні партії об’єдналися у два блоки з метою покласти край
монопольному правлінню ХДС. На парламентських виборах 3 січня 2000 р. партія ХДС
вперше за 9 років існування незалежної Хорватії зазнала відчутної поразки. Вона отримала в
новому парламенті лише 41 з 140 депутатських місць і перейшла в опозицію. Найбільшу
кількість місць (70) в Саборі здобула коаліція соціал-демократів і ХСЛС. Інший опозиційний
блок політичних сил, об’єднаних навколо ХСП, отримав 24 місця. Коаліційний уряд очолив
55-річний лідер соціал-демократів Івіца Річан.

Не менш гострою була боротьба на президентських виборах, які відбулися у два тури. Під
час першого туру 24 січня 2000 р. кандидат від ХДС, міністр закордонних справ Хорватії
Матте Граніч набрав лише 22% голосів і не пройшов у другий тур. Під час другого туру
(7 лютого 2000 р.) перемогу здобув лідер ПХД 65-річний Стіпе Месіч. Парламентські і
президентські вибори 2000 р. засвідчили значні зміни в політичній орієнтації хорватів,
виявили їх прагнення покінчити з авторитаризмом, поглибити процес демократизації і
реформ.

У перші роки незалежності в економіці країни проявлялися значні труднощі, намітився
спаду всіх галузях виробництва, який продовжувався до 1995 р. Розрив економічних зв’язків
з колишніми республіками Югославії, воєнні дії в місцях спільного проживання хорватів і
сербів, які призвели до вилучення з господарської діяльності окремих районів, порушення
єдиного транспортного сполучення, а також авторитарна політика уряду - все це негативно
позначилося на економіці країни. Промислове виробництво упродовж 1991-1995 рр.
скоротилося на понад 40%, рівень безробіття становив 22-24% загальної кількості
працездатного населення. Особливо великої шкоди завдала війна нафтопереробній і
машинобудівній прпомисловості та індустрії туризму, які до цього були найбільш прибут-
ковими галузями. Після окупації сербськими збройними формуваннями основної житниці
країни - Славонії майже наполовину скоротилося сільськогосподарське виробництво.

Програма “шокової терапії’, запроваджена урядом у жовтні 1993 р., спричинила різке
зростання цін, інфляцію та безробіття. Унаслідок нестачі іноземних кредитів структурні зміни
в економіці здійснювалися повільно. Лише з 1995 р. окреслилася тенденція економічної
стабілізації. Уряд розробив довгострокові програми відбудови країни. Особлива увага
приділялася розбудові нафто- і газопроводів, модернізації машинобудування, поліпшенню
шляхів сполучення. З 1995 р. прискорився процес приватизації підприємств, виникло понад
15 тис. нових фірм і товариств, збільшилися іноземні інвестиції німецького, австрійського та
італійського капіталів. Щорічний приріст ВНП в 1997-2000 рр. становив 2-3%. Індустріально-
аграрна структура економіки Хорватії поступово переорієнтовується на нові ринки збуту в
Європі, і в цьому уряд бачить гарантію стабілізації господарства країни.
Хорватія у міжнародних стосунках. Після проголошення незалежності міжнародне
становище Хорватії відзначалося нестабільністю. Європейське співтовариство розглядало
проблему визнання Хорватії в контексті вирішення “югославської кризи” шляхом
переговорів під егідою ЄС та ООН. У грудні 1991 р. Німеччина в односторонньому порядку в
числі перших оголосила про визнання незалежності Хорватії в, а 15 січня 1992 р. її сувере-
нітет визнали всі країни ЄС. У лютому 1992 р. до них приєдналися Росія та інші країни світу.
У числі перших держав, що визнали незалежність Хорватії, була Україна.

Зміцненню міжнародного авторитету Хорватії сприяв її прийом в члени ООН навесні
1992 р. Проте, участь хорватських збройних сил у воєнних діях проти мусульман в Боснії та
Герцеговині упродовж 1992-1994 рр. викликала напруження між Хорватією та іншими
країнами Європи. Лише після припинення збройного конфлікту в сусідній республіці
наприкінці 1995 р. міжнародне становище Хорватії стабілізувалося. З грудня 1995 р. намі-
тилося поліпшення відносин з Югославією. У листопаді 1996 р. Хорватію було прийнято До
Ради Європи. Відновлення суверенітету над всією територією країни в січні 1998 р. зміцнило
міжнародний авторитет Хорватії. Певні труднощі існують у відносинах з сусідньою Боснією
та Герцеговиною, зокрема після того, як уряд Ф.Туджмана дозволив хорватам цієї країни
брати участь у виборах до парламенту і президента Хорватії. Такі дії уряд Боснії та
Герцеговини розцінив як грубе порушення суверенітету і міжнародного права. З перемогою
демократичних сил у Хорватії в січні 2000 р. і ліквідацією режиму С.Мілошевича в Югославії
наприкінці того ж року виникли передумови для докорінного поліпшення відносин з
сусідніми країнами.

12.	Утворення і розвиток Союзної Республіки Югославія

Утворення союзної держави. На засіданні скупщини Сербії (вересень 1990 р.) була
ухвалена нова Конституція, яка декларувала повернення до багатопартійного та
демократичного суспільства. Сербія проголошувалася “державою всіх громадян, які в ній
мешкають”. Вона гарантувала свободи та права людини, “панування права та соціальної
справедливості”. Автономні краї набували рис територіальних автономій.

За короткий строк у Сербії виникло понад 40 партій і рухів, які взяли участь у виборах до
скупщини у грудні 1990 р. Головним опонентом Соціалістичної Партії Сербії (СПС) стала
Демократична Партія Сербії (ДПС), яка виступала за економічну свободу, розвиток
підприємництва, широкі соціальні права й гарантії та парламентаризм. Під войовничими
націоналістичними гаслами діяв Сербський Рух Оновлення (СРО), який очолював
письменник Вук Драшкович. Президентом Сербії було обрано лідера СПС Слободана
Мілошевича (65% голосів виборців). У другому турі виборів до скупщини кандидати від СПС
отримали 49% голосів, що дало їм змогу посісти 80% депутатських місць.

На виборах до скупщини Чорногорії (грудень 1990 р.) перемогу здобув Союз Комуністів,
який отримав 83 з 125 депутатських місць. Основними конкурентами комуністів виступали
Союз Реформаторських Сил і Народна Партія. Лідера комуністів М.Булатовича було обрано
головою Президії Чорногорії.

На засіданні депутатів скупщин Сербії та Чорногорії 27 квітня 1992 р. було ухвалене
рішення про континуітет державного, міжнародного, правового та політичного статусу
СФРЮ в новій спільній державі - Союзній Республіці Югославія (СРЮ). У прийнятій
Конституції СРЮ зазначалося, що входження до складу єдиної демократичної держави з
єдиним економічним простором не порушує суверенітет та самостійність Сербії та Чорно-
горії. СРЮ не тільки визнавала незалежність колишніх югославських республік, але й не мала
до них будь-яких територіальних претензій. Союзний парламент СРЮ (Народна скупщина)
630
складається з двох палат - Віча громадян (формується шляхом загальних багатопартійних
виборів) та Віча республік (формується з рівної кількості представників від кожної
республіки). Прерогативи президента СРЮ, якого обирає Народна скупщина, не визначені
чітко у порівнянні з правами республіканських лідерів. Загальна чисельність населення СРЮ
складає 10,5 млн.чол. (1992 р.), з них в Чорногорії-616 тис., автономного краю Воєводина-2
млн., Косова та Мехотії- 1,7 млн. осіб. Провідну роль у федерації посіла Сербія (понад 86%
території СРЮ).

Утворення нової федерації вимагало оновлення структур влади, які були сформовані після
виборів (травень 1992 р.) до Віча громадян Народної скупщини, скупщин автономних країв та
місцевих органів влади. Більшість депутатських місць отримали представники СПС,
Сербської Радикальної Партії (В.Шешель) та Демократичної Партії Соціалістів Чорногорії.
Делегати союзної скупщини обрали у червні 1992 р. президентом СРЮ відомого письмен-
ника Д.Чосича, а прем’єр-міністром союзного уряду став серб американського походження
М.Паніч. Обидва керівника СРЮ у своїй діяльності намагалися проводити конструктивну
політику, спрямовану на встановлення співробітництва з різними країнами й міжнародними
організаціями, досягнення компромісу з врегулювання проблем балканських народів. Однак,
заява президента Д.Чосича про готовність СРЮ визнати повну незалежність колишніх
югославських республік, інші сміливі ініціативи призвели до звільнення його з посади, яке
було здійснене президентом Сербії С.Мілошевичем та голосами об’єднаної більшості
соціалістів та радикалів в Народній скупщині. Новим президентом СРЮ був обраний
запропонований правлячою СПС ЗЛаліч, який фактично був відсторонений від вирішення
головних справ. Функції глави союзної держави фактично перебрав на себе президент Сербії
С.Мілошевич, який проводив усі важливі міжнародні переговори, представляв союзну
Югославію закордоном, приймав рішення та підписував документи від імені СРЮ. На
чергових виборах у Сербії в грудні 1993 СПС підтвердила свої провідні позиції.

СРЮ у конфліктах на Балканах. Розпад СФРЮ призвів до жорстокого міжетнічного
протистояння та громадянської війни, в умовах розгортання якої керівництво СРЮ вимушене
було впритул займатися проблемами сербів в Хорвати. Боснії та Герцеговині, визнаючи їх
право на самовизначення. Коли у квітні 1992 р. боснійські серби почали збройну боротьбу за
відокремлення від БтаГ та приєднання до СРЮ, Сербія надала їм всебічну військово-
політичну допомогу. У цих умовах Рада Безпеки ООН ЗО квітня 1992 р. оголосила Сербію
агресором та запровадила щодо неї широкомасштабні санкції, які фактично доповнювали
санкції ООН проти Югославії, прийняті ще у вересні 1991 р. Тоді санкції передбачали повне
торгове ембарго, припинення всіх фінансових операцій, авіаперевезень, наукового,
культурного і технічного співробітництва та заборону на участь її спортсменів у міжнародних
змаганнях. Згідно з новими санкціями був заборонений транзит товарів через СРЮ, країна
опинилася в повній ізоляції, були заблоковані усі транспортні й транзитні перевезення,
закрито усі морські гавані й сербські порти на Дунаї. У 1993 р. було накладено арешт на всі
югославські рахунки в іноземних банках. Для контактів із зовнішнім світом СРЮ залишався
лише телефонний, залізничний та поштовий зв’язок.

Санкції серйозно підірвали економіку Югославії: тільки прямі збитки за три роки
оцінювались у 45 млрд. доларів. Відсутність сировини, запчастин, ринків збуту, припинення
капіталовкладень зупинили або перевели на мінімальний режим роботу багатьох
підприємств. Кількість безробітних в середині 90-х років досягла майже 800 тис. осіб.

Продовжувало загострюватися становище в Косово, де у травні 1992 р. відбулися вибори,
які сербська громада бойкотувала. За підсумками виборів, яких не визнав союзний уряд,
президентом самопроголошеної Республіки Косово став лідер албанського національного
руху Ібрагім Ругова.
На виборах до скупщини Сербії (грудень 1992 р.) перемогу здобула Соціалістична партія
(101 мандат), друге місце посіла Сербська Радикальна Партія (73 місця), а на третьому місці
опинився Сербський Рух Оновлення (50 місць). Вибори президента Сербії знову принесли
перемогу лідеру СПС С.Мілошевичу (58% голосів), а демократ М.Паніч здобув 34% голосів
виборців, після чого залишив посаду прем’єра. Підсумки виборів засвідчили, що населення
СРЮ підтримало політичних діячів, які виступали з націоналістичних антизахідних позицій.

Упродовж 1993 р. керівництво СРЮ робило спроби фінансової стабілізації в державі:
було запроваджено адміністративний контроль за цінами, обмежено зростання зарплати,
проведено девальвацію динара. Восени розпочалося постачання по талонах олії, борошна,
цукру, солі, миючих засобів. Однак, незважаючи на вкрай складне становище економіки
СРЮ, вибори в Сербії знову принесли перемогу СПС (123 місця), яка залишилася правлячою
партією.

У січні 1994 р. в СРЮ почала здійснюватися програма економічної стабілізації, в основу
якої був покладений неокейнсіанський підхід. До обігу було запроваджено новий
конвертований динар (один новий динар відповідав вартості однієї німецької марки). Введено
жорстку систему стягування податків. Різко зменшувалися витрати на охорону здоров’я,
науку, освіту, армію тощо. У галузі зовнішньої політики керівництво СРЮ фактично
відмовилося від реалізації гасла “усі серби - в одній державі” та почало пошук
взаєморозуміння з лідерами Хорватії, боснійської Хорватсько-Мусульманської Федерації та
представниками міжнародних організацій для розв’язання питання статусу сербського
населення.

Припинення громадянсько-етнічної війни в БтаГ, укладення Дейтонської і Паризької
мирних угод та Основного договору про Сремсько-Баранську область, рішення Ради Безпеки
ООН (вересень 1994 р.) про часткову відміну економічних санкцій створили певні умови для
поступового виходу СРЮ з кризового стану. За рішенням Ради Безпеки ООН в листопаді
1995 р. санкції проти СРЮ були призупинені на невизначений строк, а у жовтні 1996 р. після
оголошення результатів виборів в БтаГ-скасовані.

Наприкінці листопада 1995 р. була оприлюднена друга “Програма економічної
стабілізації СРЮ”, згідно з якою обмежувалися адміністративні методи господарювання, а
перевага надавалася ринковим механізмам, створювалися умови для іноземних інвестицій,
запроваджувалися заходи по стабілізації динара тощо. Проте реалізація програми затрималася
майже на рік, в ході якого тривав спад виробництва та знижувався рівень життя населення.
У Чорногорії, яка мала статус вільної економічної зони, за рахунок розвитку тіньової
економіки та контрабанди, економічний стан був дещо ліпшим. Водночас відбувалася
поступова реінтеграція СРЮ до ООН, ОБСЄ, Міжнародного Валютного Фонду,
Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку та інших міжнародних організацій. Умовою
цього було виконання країною низки внутрішніх перетворень та врегулювання
зовнішньополітичних проблем.

У другій половині 90-х років головна увага югославського суспільства була прикута
насамперед до внутрішніх проблем: модернізації економіки, підвищення добробуту грома-
дян, статусу албанського населення Косова, долі біженців. Демократична опозиція виступила
із звинуваченнями правлячої СПС та Демпартії соціалістів Чорногорії у авторитарному стилі
керівництва, обмеженні демократичних прав і свобод громадян. На виборах у листопаді
1996 р. до Віча громадян Народної скупщини СРЮ та місцевих органів влади (брали участь
представники 32-х партій) найбільшу кількість голосів виборців і місць (64 з 138) здобула
правляча коаліція лівих партій, очолювана СПС. Опозиційні демократичні партії
(Демократична, Сербський Рух Оновлення, Громадянський Союз), об’єднавшися у блок
“Єдність”, отримали 22 місця, а Сербська Радикальна Партія - 16. На виборах до місцевих
632
органів правляча коаліція перемогла в 75% виборчих округах, але у Белграді та у великих
містах поступилася представникам опозиції. У Косово і Метохїї більшість етнічних албанців
бойкотували вибори.

Після анулювання Верховним судом результатів голосування в округах, де правлячі партії
зазнали поразки, опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою та вивела своїх
прибічників на вулиці. Демонстрації протесту в Белграді та інших містах тривали до січня
1997 р. Країна переживали гостру політичну кризу. Від правлячої СПС дистанціювалася
частина керівництва Чорногорії на чолі з прем’єр-міністром та Сербська православна церква.
На цей раз влада поступилася, а представники опозиційної “Єдності” зайняли завойовані на
виборах місця у муніципальних органах великих міст Сербії.

Прийняття в 1997 р. Народною скупщиною СРЮ кількох “ринкових законів” (про
приватизацію, іноземні капіталовкладення, засади податкової системи, митні тарифи тощо)
сприяло пожвавленню економіки, зростанню виробництва та експорту, активізації торгівлі з
країнами Західної Європи.

Коли у президента Сербії С.Мілошевича закінчився другий термін перебування на посаді.
Народна скупщина СРЮ (15 липня 1997 р.) обрала його президентом СРЮ. Невдовзі після
цього на виборах до Народної скупщини Сербії у вересні 1997 р. блок лівих партій на чолі з
СПС здобув 44% голосів виборців, Сербська Радикальна Партія - 32,8%, Сербський Рух
Оновлення - 18%. Суперечки всередині керівництва блоку “Єдність” призвели до його
розпаду і відставки З.Джинджича з посади мера Белграда. На президентських виборах
Чорногорії у жовтні 1997 р. налаштований на радикальні переміни 35-річний прем’єр-міністр
М.Джуканович з невеликою перевагою переміг лідера соціалістів М.Булатовича і став
президентом цієї гірської республіки. У грудні 1997 р. на повторних виборах президентом
Сербії був обраний колишній міністр закордонних справ СРЮ соціаліст М.Мілутінович.

Косовська криза та її наслідки. Однією з болючих проблем для СРЮ і безпосередньо
Сербії залишалося становище в Косово. У 1992 р. цей край проголосив себе незалежною
респуб-лікою зі своїм президентом (І.Ругова), кабінетом міністрів і парламентом.
Міжнародного визнання нове утворення (окрім Албанії) так і не отримало. З свого боку
косовські албанці продовжували бойкотувати всі вибори, що відбувалися в СРЮ і Сербії.
У Косово албанці фактично розбудували “тіньову державу”, яка, маючи паралельні структури
влади, контролювала товарно-грошові відносини та суспільне життя албанців, організувала
стягнення податків, напівлегальну систему освіти, медичного обслуговування та соціальної
допомоги. Провідна політична організація Косова - Демократичний Союз - дотримувалася
тактики ненасильницького опору, прагнула до федералізації СРЮ і перетворення Косова і
Метохії в третю югославську республіку. Однак Армія Визволення Косова (АВК) та деякі інші
албанські рухи виступали за повну незалежність краю від Сербії. З лютого 1998 р.
розпочалися збройні сутички між албанськими бойовиками та сербськими силами
правопорядку. У березні, після свого переобрання на посаду “президента”, І.Ругова зажадав
повної незалежності Косова.

Прагнучи уникнути подальшого кровопролиття та поширення конфлікту на сусідні
країни, міжнародна Контактна група у складі міністрів закордонних справ США,
Великобританії, Німеччини, Франції, Італії та Росії запропонувала конфліктуючим сторонам
до 31 березня 1998 р. розпочати політичний діалог. Проте погрозливі санкції проти СРЮ
лише посилили позиції націоналістів, представники яких згодом увійшли до складу нового
уряду Сербії, а лідер радикалів В.Шешель став віце-прем’єром. У референдумі відносно
міжнародного посередництва у вирішення проблеми Косова, що відбувся наприкінці квітня,
95% сербів, які взяли участь у голосуванні, висловили негативне ставлення до такої
пропозиції. У відповідь західні країни ввели ембарго на постачання зброї до СРЮ та
замороженим всіх югославських активів за кордоном.

Наприкінці 1999 р. сербські війська перейшли до воєнних дій проти косовських албанців,
не зупиняючись перед актами жорстокого терору і репресій проти цивільного населення. Ці
дії викликали обурення світової громадськості і призвели до 73-денних бомбардувань
Белграду та інших центрів Сербії авіацією НАТО з метою змусити її керівників відмовитися
від антиалбанської політики в Косово. Сербське суспільство почало швидко диференцію-
ватися на прихильників націоналістичного курсу С.Мілошевича і прибічників покладення
краю режиму особистої влади сербського президента. Погіршення економічного становища
Сербії, розбіжності між керівниками Сербії та Чорногорії (президент М.Джуканович
виступив за розвиток стосунків із Заходом), зростання впливів опозиції до режиму
С.Мілошевича призвели до масових маніфестацій у Белграді наприкінці 2000 р. і падіння
влади СПС. Президентом Сербії став представник опозиції історик і політолог Воїслав
Коштуніца. З його приходом до влади були скасовані всі міжнародні санкції проти СРЮ,
посилився вплив міжнародних організацій на розв’язання складної проблеми албанців
Косово. Проте і надалі албанська проблема залишається одною з найдразливіших на
Балканах.

13.	Боснія та Герцеговина

Доля Боснії та Герцеговини в значній мірі залежала від політичних орієнтацій її
багатоетнічного населення. На території республіки традиційно черезсмужно мешкали
мусульмани - 39,5%, серби - 32% та хорвати - 18,4%. І хоча вибори до скупщини (листопад
1990 р.) відбувалися на багатопартійній основі, їх підсумки досить точно віддзеркалили
співвідношення трьох основних національних груп республіки. Найбільше депутатських
місць у скупщині здобула Мусульманська Партія Демократичних Дій (86), на другому місці
опинилася Сербська Демократична Партія (72), на третьому - Хорватський Демократичний
Союз (44). За цим принципом були обрані і керівники республіки, а головою Президії став
мусульманський лідер Алія Ізетбеґович.

Проведення парламентських виборів та їх підсумки’ засвідчили зростання міжетнічної
напруженості в республіці. Відразу після ухвали скупщиною (без участі депутатів від сербів)
14 жовтня 1991 р. "Меморандуму про незалежність Боснії та Герцеговини ”, боснійські
серби відокремили території свого компактного проживання у чотири області і 9 листопада
провели плебісцит щодо приєднання до оновленої югославської федерації. І хоча мусуль-
мансько-хорватська більшість в скупщині виступала за створення у БтаГ самостійної
унітарної держави, в січні 1992 р. була проголошена Сербська Республіка Боснія.

Подальшу долю БтаГ визначив референдум (кінець лютого 1992 р.), за підсумками якого
за вихід з СФРЮ та утворення самостійної незалежної держави висловилися 59% тих, хто
мав право голосу. Сербська община бойкотувала референдум. Як тільки результати
референдуму були оприлюднені, в Сараєво пролилася перша кров. Напруженість у міжетніч-
них та міжконфесійних відносинах у квітні 1992 р. переросла у кривавий збройний конфлікт
на території республіки, в якому з небаченою для Європи кінця XX ст. жорстокістю
відбувався переділ територій між мусульманами, сербами та хорватами.

У ході розгортанні військового конфлікту на території БтаГ відбувалася консолідація
різних національних утворень. Так в межах проголошеної Сербської Республіки Боснія були
створені власні державні структури: скупщина, уряд, армія, судові органи. Керівництво
боснійських сербів на чолі Радованом Караджичем відстоювало позицію, за якою спільне
життя з хорватами й мусульманами можливе лише у конфедерації за умови гарантії цілко-
634
витої рівності для всіх етносів. Боснійські хорвати, спираючися на підтримку Хорватії, в
липні 1992 р. проголосили хорватську Республіку' Герцег-Боснія в місцях компактного
проживання (на півночі та на півдні БтаГ). Боснійські мусульмани на чолі з А.ізетбеговичем
обстоювали концепцію єдиної неподільної держави, яка забезпечуватиме суверенітет не
народам, а громадянам. Вони отримували значну політичну, фінансову та військову допомогу
від мусульманських країн.

У квітні 1992 р. Боснія та Герцеговина була визнана західними країнами як суверенна
держава. Однак насправді як єдине державне утворення БтаГ не існувала, а на її території
точилася міжетнічна війна між мусульманами, сербами та хорватами^ Здебільшого сербам
протистояли об’єднані сили мусульман і хорватів. Однак серед останніх теж не було повної
єдності. Війна за переділ^територій БтаГ вирізнялася небаченою жорстокістю з боку всіх
сторін конфлікту. Тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених землях проводились
“етнічні чистки”. Карта розселення етносів у БтаГ перекроювалася за допомогою середньо-
вічних тортур, убивств та інших методів залякування. Кожен з ворогуючих етносів перебував
у конфлікті з двома іншими. Склалася ситуація, коли велася “війна всіх проти всіх”, хоч
основна частина зіткнень припадала на сербсько-мусульманське й хорватсько-мусульманське
протистояння. Чисельність жертв становила десятки тисяч., а кількість біженців доходила до
мільйона.

Для припинення кровопролиття та роз’єднання ворогуючих сторін за рішенням Ради
Безпеки ООН у червні 1992 р. до БтаГ були введені міжнародні миротворчі сили під егідою
ООН. У серпні 1991 р. розпочалася робота міжнародної конференції по Боснії та Герцеговині,
яка впродовж наступних років намагалася розробити плани врегулювання. Так, “план
Кутильєро” (1992 р.) ділив територію БтаГ на десять провінцій; “план Оуена-Столберга”
пропонував варіант “унії трьох республік”. Створена 1994 р. т.зв. Контактна група, яка
складалася з міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції та Росії, перейшла
до здійснення доктрини “примушення до миру”, який передбачав поділ на мусульмансько-
хорватську та сербську держави в межах єдиної БтаГ. У Вашингтоні (березень 1994 р.) під
головуванням президента США Б.Клінтона був підписаний договір про створення Федерації
Боснії та Герцеговини (ФБтаГ). Однак серби категорично відмовилися приєднатися до неї.
Скориставшись вибухом міни на ринку в Сараєво (серпень 1995 р.), Рада Безпеки ООН
ухвалила проведення проти сербів операції “Звільнена сила”. За підтримкою авіації НАТО
мусульманські та хорватські війська почали широкомасштабний наступ, у результаті якого
території, контрольовані боснійськими сербами в БтаГ, за короткий строк скоротилися до
49%.

У листопаді 1995 р. в м. Дейтоні (США) були підписані угоди, згідно з якими на території
БтаГ створювалися два “твори” - Федерація Боснії та Герцеговини й Сербська Республіка, які
об’єднувалися у Боснію та Герцеговину. Утворення отримували право встановлювати
особливі паралельні відносини з сусідніми державами у відповідності з суверенітетом і
територіальною цілісністю БтаГ. Для реалізації домовленостей в країну були введені міжна-
родні сили ООН.

У вересні 1996 р. в БтаГ відбулися парламентські вибори державних та республіканських
органів влади. До скупщини БтаГ були обрані представники мусульманських, сербських та
хорватських партій. До Президії БтаГ, яка приймає рішення на основі консенсусу увійшли
А.Ізетбегович, М.Країшник, К.3убак, які змінюють один одного на посаді головуючого кожні
вісім місяців. Міжетнічний конфлікт залишив глибокі рани серед населення і руйнування на
терені республіки. Тільки присутність міжнародних миротворчих сил дозволяє підтримувати
миру державі.
14.	Республіка Македонія

Боротьба за міжнародне визнання та національну злагоду. Слідом за Словенією та
Хорватією восени 1991 р. незалежність здобула й Македонія. 8 вересня відбувся референдум,
який продемонстрував, що 95% учасників голосування виступають за вихід з югославської
федерації. Попри бойкот референдуму етнічними албанцями, збори Республіки Македонія
17 вересня ухвалили ‘‘Декларацію про суверенітет”. Процес оформлення державності де-юре
завершився 17 листопада 1991 р. прийняттям Конституції, яка визначила Македонію як
суверенну, незалежну, демократичну і соціальну державу.

Македонія стала єдиною республікою СФРЮ, відокремлення якої відбулося мирним
шляхом: за домовленістю між Белградом і Скоп’є Югославська Народна Армія була без
кровопролиття виведена з її території навесні 1992 р. Проте країна зіткнулася з іншими
серйозними проблемами. Чи не найважливішою з-поміж них стала проблема міжнародного
визнання нової держави. Хоча згідно висновку арбітражної комісії ЄЕС країна відповідала
всім критеріям для міжнародного визнання, Греція, затосовуючи право вето, вперто чинила
опір. Ще до референдуму про незалежність Афіни категорично виступили проти назви
республіки, яка повторювала найменування північної грецької провінції. Греція також рішуче
заперечувала проти державної символіки сусідньої країни — зірки Вергіни, зародження якої
відносять до часів Філіпа Македонського (сонячний диск з 16-ма стріловидними променями
на червоному тлі), та статей македонської Конституції, що припускали двозначне тлумачення
тези про захист прав національних меншин за кордоном. Під грецьким тиском на початку
1992 р. македонський парламент був змушений прийняти дві поправки до Конституції,
підтвердивши відсутність територіальних претензій до сусідів, а також наміри втручатися в
їхні внутрішні справи. Проте теза про захист статусу та прав македонського населення за
межами республіки, сприяння його культурному розвиткові збереглася. Такий підхід не
задовільнив Грецію, офіційні кола якої оголосили, що ніколи не примиряться з тим, щоб у
назві сусідньої республіки було “грецьке” слово “Македонія” чи похідні від нього.

Урешті-решт 2 травня 1992 р. ЄЕС погодилася визнати Македонію, але тільки при умові
запровадження прийнятної для всіх назви держави. Важливим кроком у подоланні
міжнародної ізоляції Скоп’є став прийом македонської держави до ООН у квітні 1993 р. під
назвою “Колишня югославська республіка Македонія” (КЮРМ). Водночас президент
К.Глігоров відхилив запропоновану США та Німеччиною компромісну назву країни
“Республіка Нова Македонія”; відкинуті були й інші варіанти ідентифікації — Вардарська,
Північна, Верхня, Слов’янська тощо. Відносини з Сербією загострилися в зв’язку з наміром
Македонської православної церкви, яка 1968 р. проголосила себе автокефальною, остаточно
відокремитися від Сербської, а також через підтримку Белградом сербської національної
меншини в її прагненні отримати більше прав. Проте “сербського питання” в Македонії
немає: з двох мільйонів населення країни сербів налічується не більше 45 тис. осіб, інтереси
яких відстоюють чотири партії. Втім, сербські радикали висувають до південного сусіда
територіальні претензії. Хоча офіційний Белград виявляв стриманість у цьому питанні, для
уникнення провокацій і поширення збройного конфлікту на території КЮРМ у вересні
1992 р. в Скоп’є була розгорнута місія РБСЄ, а на кордонах з СРЮ 1 липня 1993 р.
розташовані “блакитні шоломи” ООН. Цей превентивний захід справив стабілізуючий вплив
на обстановку в регіоні, враховуючи відсутність у Македонії повноцінної армії. Нормалізація
македонсько-югославських відносин відбулося 1996 р. згідно з підписаною 8 квітня угоди, за
якою Белград визнав державну спадкоємність Македонії з 1944 р., а Скоп’є визнав державну
спадкоємність СРЮ з 1918 р.
Тим часом тривала суперечка між Афінами і Скоп’є через герб, прапор і Конституцію
переросла в економічне ембарго, оголошене в однобічному порядку греками у лютому
1994 р. В умовах дії санкцій ООН проти СРЮ закриття доступу до Солунського порту
поставило Македонію в критичний стан. Тільки за посередництвом США у вересні 1995 р.
вдалося знайти компромісне рішення. Підписана в Нью-Йорку тимчасова угода між Грецією і
КЮРМ передбачала, що остання внесе додаткові поправки до Конституції і замінить
державну символіку (16-променеву зірку Вергіни на 8-променеве Сонце). У свою чергу
Греція зобов’язувалась у місячний термін зняти економічне ембарго і своє вето на прийом
Македонії до Ради Європи та інших міжнародних організацій. Питання ж про назву країни
стало предметом спеціальних переговорів під егідою ООН. Проте проблема до цього часу не
розв’язана, хоча це не перешкоджало розвиткові економічного співробітництва: 1997 р.
Греція вийшла на третє місце серед торгових партнерів Македонії, ставши її головним
інвестором.

Досить складні відносини у Скоп’є й з іншими сусідами — Болгарією та Албанією. Софія,
першою визнавши незалежність Македонії у січні 1992 р., відмовлялася визнати існування
македонської нації, вважаючи слов’янське населення цієї країни етнічними болгарами. Проте
перепис населення, який відбувся влітку 1994 р., показав, що з 2 млн. 75 тис. громадян
Македонії 66,7% самовизначаються як македонці, 22,9% — албанці, 4% — турки, 2,3% —
цигани, 2%—серби. Не більше 5000 чоловік відносили себе до болгар, а офіційна статистика
такими визнає лише переселенців з прикордонних з Болгарією районів Східної Сербії.
Взаємна недовіра, що залишилася з часів тітовської Югославії і живковської Болгарії,
заважала встановленню дійсно добросусідських відносин між двома .країнами. Болгарія, з
одного боку, після проголошення грецького ембарго, відкрила для Скоп’є “східний коридор”
до чорноморських портів Бургас і Варна, рятуючи західну сусідку від неминучого
економічного колапсу. З іншого боку, підготовлені 1995 р. до підписання угоди так і не були
укладені через небажання Софії визнати їх тексти ідентичними двома мовами—болгарською і
македонською. Остання продовжує у Болгарії вважатися діалектом болгарської, а
нечисленним носіям македонської національної самосвідомості в Болгарії, об’єднаним в
організацію “Ілінден”, відмовляють в офіційній реєстрації. У Македонії ж, побоюючись
болгарського “верховизму”, переслідують проболгарські партії. До болгарофільських
відносять також Внутрішню Македонську Революційну Організацію —Демократичну Партію
Македонської Національної Єдності (ВМРО-ДПМНЄ), лідер якої Л.Георгієвськи визнає
спільне історичне минуле обох народів, хоча й підтримує тезу про сформовану македонську
націю. Ставши наприкінці 1998 р. прем’єр-міністром, він доклав чимало зусиль для норма-
лізації македонсько-болгарських стосунків. Його офіційний візит до Софії у лютому 1999 р.
увінчався підписання низки міжурядових угод двома мовами, що означало поступку Софії у
цьому принциповому для Скоп’є питанні. Спільна Декларація констатувала, що Болгарія і
Македонія не мають і в майбутньому не будуть пред’являти територіальних претензій одна
до одної.

Не менше проблем накопичилось і в македонсько-албанських стосунках. Хоча Тірана
публічно не висуває територіальних претензій, сам факт того, що все західне прикордоння
Македонії заселене албанцями, дає їй підстави постійно втручатися у внутрішні справи
країни. Неофіційну підтримку з боку Тірани має ідея створення в Західній Македонії
“Республіки Іллірида”, яка в майбутньому могла б об’єднатися з Косово як перший крок до
утворення “Великої Албанії'4. У промові перед Радою Європи в травні 1992 р. албанський
президент С.Бериша висловився за створення албанського кантону в трьох районах сусідньої
республіки, де, на його думку, албанське населення досягло 90%.
Партія Демократичного Процвітання (ПДП) і Народна Демократична Партія (НДП), які
представляють інтереси етнічних албанців у македонському парламенті, борються за їх
визнання конституційною нацією, а не національною меншиною, і, відповідно, албанської
мови — другою національною в країні. Така постановка питання, яка передбачає створення
конфедеративної держави, не знаходить підтримки з боку влади. Перша серйозна
конфронтація між державою і 480-тисячною албанською національною меншиною сталася
взимку 1994-1995 рр. Спроба самочинно відкрити Албанський університет в м. Тетово, де
слов’яни становлять не більше третини населення, була рішуче припинена силами
правопорядку. Хоча до відкритої війни за боснійським варіантом справа не дійшла, напруга в
районі компактного проживання албанців-мусульман зберіглася. Тимчасово зняти її
допомогли американські дипломати, за посередництва яких вдалося досягнути компромісу.
Влада взяла на себе зобов’язання відкрити албанський факультет у межах Педагогічної
академії в Тетово. У листопаді 1995 р. парламент Македонії схвалив закон про місцеве
самоврядування, який передбачав, що в будь-якій громаді, де національні меншини стано-
влять не менше 20%, їхня мова використовуватиметься як офіційна поряд з македонською.
Таким чином, в 11 громадах (з 123) офіційною мовою стала албанська, а в двох—турецька.

Але жарини міжнаціонального конфлікту продовжували тліти, спалахнувши з новою
силою 1997 р. з початком громадянської війни в Албанії. Її полум’я загрожувало
перекинутись на сусідню країну, де в лютому теж почався крах фінансових пірамід,
створених за активної участі албанської наркомафії. Масові демонстрації одурених
вкладників відбулися в Скоп’є, Бітолі та інших містах. І хоча правоохоронні органи не
допустили розвитку подій за албанським зразком, політична обстановка влітку-восени 1997 р.
помітно загострилася, досягнувши критичної маси під час заворушень в Гостіварі.
Стримуючи кілька тисяч збуджених демонстрантів албанської національності, які вимагали
надати більше прав албанській меншині, поліція застосувала вогнепальну зброю,
застреливши трьох і заарештовавши 312 осіб. Ці трагічні події завдали сильного удару по
міжнаціональних відносинах, посиливши ірредентистський рух та зближення позицій ПДП і
НДП, які входили до уряду, з радикальною позапарламентською Демократичною Партією
Албанців. Загострення кризи в Косово 1998/1999 рр. теж сприяло згуртуванню македонських
албанців, усвідомленню ними етнічної єдності з сусідами на заході та півночі. Одночасно
почастішали інциденти на македонсько-албанському кордоні, через який йшло постачання
зброї для Армії Визволення Косово. Навесні 2001 р. перехід загонів АВК на терен Македонії
спровокував загострення конфлікту між місцевими албанцями й слов’янським населенням:
справа дійшла до збройних сутичок між албанцями й урядовими військами. У справу
змушені були втрутитися міжнародні організації, які виступили посередниками у припиненні
конфлікту й налагодженні мирного врегулювання проблеми.

Міжнародне становище і зовнішня політика. Складне геополітичне становище країни
визначило загальну концепцію регіональної політики македонського керівництва — “рівної
віддаленості” від усіх сусідів, яка вважається гарантом захисту національних інтересів та
існування македонської нації. Нові акценти в регіональній політиці Скоп’є містилися в
запропонованій нею резолюції про “європеїзацію” Балкан, прийнятій Генеральною асамб-
леєю ООН в грудні 1995 р. Вона передбачала нормалізацію відносин між країнами і
перетворення півострова у стабільну зону миру до 2000 р.

Стратегічним партнером македонське керівництво обрало США і НАТО, яких, у свою
чергу, приваблює геополітичне становище маленької балканської країни. Адже це єдина
держава, яка розташована всередині коридорів, що зв’язують ріку Дунай, Егейське і Чорне
море з Адріатикою. Військова присутність США в Македонії істотно зросла після
розміщення тут у 1993 р. “блакитних шоломів” ООН, у складі яких переважали американці, і
підписання в листопаді 1994 р. Меморандуму про македонсько-американське відськове
співробітництво. Американські офіцери допомагають формувати національні збройні сили і
прикордонні війська, спираючися на стандарти НАТО, патрулюють кордони разом з
македонськими прикордонниками. Особливо тісним співробітництво з НАТО стало напере-
додні та під час косовської кризи 1999 р., коли територія Македонії перетворилася на головну
базу натовських миротворців. Після закінчення операції Скоп’є офіційно звернувся до
північноатлантитчного альянсу залишити у республіці певну кількість контигнету КФОР до
початку повноправного членства країни в НАТО.

Складніше розвивалися відносини з Європейським Союзом (ЄС), який спершу відмовив
республіці в міжнародному визнанні, всупереч рішенню Арбітражної комісії Р.Бадінтера.
Після тривалих і важких переговорів у червні 1996 р. ЄС і Македонія підписали нарешті
угоду про економічне і технічне співробітництво та продовження політичного діалогу. Крім
надання Скоп’є 150 млн. екю на розвиток транспортної інфраструктури, документ фіксував
компроміс щодо назви країни: в тексті македонською мовою було записано “Республіка
Македонія”, а в іншому, що залишився в Брюсселі,—КЮРМ.

На початок 1999 р. Македонію визнало понад 100 держав, причому більше половини - під
її конституційною назвою. Серед останніх була і Росія, відносини з якою до останнього часу
залишалися прохолодними. На новий рівень їх підніс офіційний візит президента К.Глігорова
до Москви у січні 1998 р., покликаний закріпити успішне проникнення на Балкани російських
нафтових і газових компаній. Підписана разом з російським президентом Б.Єльциним
“Декларація про дружбу і співробітництво” стала першим таким документом, який Росія
уклала з однією з республік колишньої Югославії.

Щодо України, то вона посідає 10-те місце серед торговельних партнерів Македонії.
Пожвавленню двосторонніх зв’язків посприяв перший в історії візит до Києва прем’єр-
міністра Македонії у квітні 2000 р. Крім підписання консульської конвенції, Україна
підтримала прагнення Македонії стати повноправним членом Організації Чорноморського
Економічного Співробітництва, а Л.Георгієвськи висловився за надання Україні статусу
спостерігача у форумі Південно-Східно-Європейське Співробітництво, де на той час
головувала Македонія.

Соціально-економічний розвиток та політичні процеси. Вихід молодої республіки зі
стану міжнародної ізоляції надав їй можливість зосередитися головним чином на вирішенні
найгостріших соціально-економічних проблем, яких накопичилося чимало за перші роки
незалежності.

Розпад загальноюгославського економічного простору, війна в Боснії та Герцеговині,
економічні санкції проти СРЮ та торговельна блокада з боку Греції поставили господарство
Македонії в становище вимушеної автаркії. Македонська економіка позбулася традиційних
зв’язків по лінії Північ-Південь, через які республіка реалізувала 85% своєї зовнішньої
торгівлі. Обхідні шляхи до ринків Центральної і Західної Європи зробили македонські товари
дорожчими і зменшили їх конкурентоспроможність. Внаслідок майже повної ізоляції
Македонія втрачала щомісяця понад 100 мільйонів доларів.

Становище найбіднішої з колишніх югославських республік ускладнили гіперінфляція,
яка перевищила 1992 р. 2000%; спад промислового виробництва і ВНП, що становив з 1991
по 1993 р. відповідно 50% і 30%; масове безробіття (на кінець 1992р. з 1,1 млн. працездатного
населення 172 тис. не мали роботи); зниження надходжень від туризму і транзиту. Щодня в
1992 р. відбувалося не менше 10 страйків, що виникали стихійно чи були організовані
Спілкою Незалежних Синдикатів і Спілкою Трудящих Македонії. Додаткові труднощі
створювали 70 тис. біженців з Боснії та Герцеговини. Будівництво для них табору в одному з
районів столиці викликало в лютому 1993 р. масові заворушення. Македонці протестували не
_______________________Історія Центрально-Східної Європи__________________________
тільки проти можливих економічних проблем, які неминуче створюють біженці, але й проти
подальшої “ісламізації4’ Македонії, де третина населення сповідує іслам. Ще більшою мірою
порушило етнорелігійний баланс тимчасове перебування в країні 1999 р. понад 300 тис.
косоварів, що рятувалися від переслідувань режиму С.Мілошевича, частина яких після
припинення війни НАТО проти СРЮ “розчинилася” серед місцевої албанської меншини.

У такій ситуації президент К.Глігоров ледве зберігав хитку рівновагу між різними
етноконфесійними групами і політичними силами в країні. За його ініціативою 5 вересня
1992 р. уряд експертів Н.Клюсєва, який безуспішно намагався стримати наростання кризових
тенденцій, поступився тягарем виконавчої влади коаліційному урядові на чолі з 30-річним
Б.Цирвенковським. До його складу ввійшли представники чотирьох партій: Соціал-
Демократичного Союзу Македонії, створеного на базі республіканської організації СКЮ,
Ліберальної Партії, Соціалістичної Партії та албанської коаліції ПДП-НДП. Провідна ж
опозиційна сила країни —ВМРО-ДПМНЄ, яка мала 37 з 120 місць у парламенті, залишилася
за бортом виконавчої влади.

Уряд Б.Цирвенковського був змушений спочатку залишити на задньому плані
макроекономічну. стабілізацію і структурні перетворення, вживши термінових заходів для
виживання населення, 80% якого перебувало нижче рівня прожиткового мінімуму. Проте
невдовзі стало зрозумілим, що без радикальної трансформації економічного механізму, перш
за все розвитку ринкових стосунків і денаціоналізації збиткових державних підприємств
кризи не подолати. Першим успіхом стало приборкання інфляції. Якщо 1993 р. вона ще
становила 230%, то 1995 р. — близько 10%. Проте розпочата структурна перебудова
економіки спричинила збільшення і без того найвищого в Європі безробіття, яке перевищило
28% працездатного населення проти 19% у 1991 р. Усе це створювало умови для процвітання
“тіньової економіки”, наявність якої частково зрівноважувала важкі соціальні наслідки
економічної кризи. На час чергових парламентських і президентських виборів, призначених
на жовтень 1994 р., не вдалося зупинити падіння виробництва, а за рівнем частки приватного
сектора в створенні ВНП (35%) Македонія перебувала на останньому місці серед країн
Центральної і Південно-Східної Європи.

Оскільки опозиція в особі ВМРО-ДПМНЄ вибори бойкотувала, вони принесли успіх
правлячій коаліції. Президентом країни знову був обраний К.Глігоров, а більшість місць у
парламенті (95) завоював передвиборний блок Союз за Македонію, в якому об’єдналися
соціал-демократи, ліберали і соціалісти. Головою однопалатних Зборів став лідер Ліберальної
Партії С.Андов, а новий коаліційний уряд (за участю трьох представників від ПДП) знову
сформував Б.Цирвенковськи.

У 1997 р. завдяки наданим кредитам МВФ вдалося поліпшити економічну ситуацію: ВНП
зріс майже на 7%, а 1998р. - на 4,4%, однак чергова криза навколо Югославії перекреслила ці
досягнення. Втрати від експорту, транзиту та туризму у 1999 р. сягнули 0,6 млрд. доларів, а
рівень безробіття перевищив 50%. Обіцяна міжнародна фінансова допомога надавалась не в
достаньому обсязі і не могла компенсувати величезних збитків від втрати югославського
ринку та закриття найкоротшого шляху до Європи.

Після замаху на президента К.Глігорова у жовтні 1995 р., що ледь не коштував йому
життя, загострилася й внутрішньополітична ситуація в країні. Посилилися суперечності в
правлячій коаліції, що знайшло відображення у відставці з посади голови парламенту
ліберала Є.Андова, зростанні протиборства всередині СДСМ, активізації позапарламентської
опозиції. Останні у XX ст. парламентські вибори восени 1998 р. принесли успіх опонентам
правлячої коаліції Союзу Правоцентристських Сил. Найбільшу кількість міст, у Зборах
республіки (49 з 120) здобула ВМРО-ДПМНЄ, яка разом з новоствореною Демократичною
Альтенативою, Ліберально-Демократичною Партією і Демократичною Партією Албанців
утворила урядову коаліцію на чолі з Л.Ґеоргієвськи. Вибори президента, що пройшли через
рік, підвели риску під “епохою Глігорова” в сучасній македонській історії. Новим главою
держави став Б.Трайковськи (ВМРО-ДПМНЄ), який у другому турі за рахунок голосів
етнічних албанців переміг кандидата від СДСМ Т.Петковського. Серед пріоритетів
внутрішньої політики президент назвав завершення переходу до ринкової економіки, захист
прав людини та боротьбу з проявами етнічної нетерпимості. Проте міжнаціональну напругу
остаточно подолати не вдалося.

15.	Республіка Албанія

Початок демократизації. На початку 1990 р. крах тоталітаризму у всій Центрально-
Східній Європі загострив відчуття очікування змін в Албанії. Після студентських
демонстрацій у грудні уряд схвалив указ “Про створення політичних організацій та
асоціацій”, яким в країні запроваджувалася багатопартійність. Було легалізовано опозиційні
рухи і одразу ж виникла Демократична Партія (ДПА) під керівництвом хірурга Салі Беріши.
Особливого розмаху процес створення нових партій набрав наступного року: у січні -
Албанська Республіканська Партія (АРП), лютому- Демократичний Союз Грецької
Меншини (“Омонія”), згодом перейменований у Союз за Права Людини. У квітні колишні
члени АПП та представники інтелігенції заснували Соціал-Демократичну Партію Албанії
(СДПА), а в червні АПП була реформована в Соціалістичну Партію Албанії (СПА).
Подальші демонстрації змусили уряд піти на нові поступки, включаючи визнання
незалежності профспілок і призначення на 31 березня 1991 р. вільних виборів до Народних
зборів. У країні розпочався процес глибоких перетворень, які зумовили руйнування існуючої
тоталітарної системи. Демократизація суспільного життя супроводжувалася зростанням
активності населення. На початку березня 1991 р. 20 тис. албанців припливли у Бриндізі
(Італія), чим спровокували кризу в італійському уряді, який побачив у них насамперед
економічних емігрантів.

АПП перемогла на березневих виборах в основному завдяки підтримці селян, яким
обіцяли роздати землю. Вона здобула 168 депутатських мандатів у 250-місних Народних
зборах, а її лідер Р.Алія 2 травня був обраний президентом Албанії. Комуністичний уряд
накреслив програму реформ, яка передбачала перебудову економіки на ринкових засадах,
деполітизацію силових структур. Чергових змін зазнала назва країни - з НСРА на Республіку
Албанія. Незважаючи на ці зміни, тривалий період правління комуністів підходив до
завершення. У середині травня загальний страйк змусив АПП створити коаліцію з
демократами для підготовки дострокових виборів у наступному році. Промисловість
перебувала у кризі, відчувався хронічний дефіцит продуктів харчування, а безробіття
зростало. У серпні ще 15 тис. молодих албанців спробували просити притулку в Італії, але
були швидко вислані назад. До кінця 1991 р. кількість безробітних збільшилася, почалася
інфляція і тотальний дефіцит, які спричинили голодні бунти у грудні. Намагаючись уникнути
нових хвиль біженців, Європейський Союз розширив продуктову допомогу Албанії, а
італійська армія відкрила базу поблизу Дурреса для обслуговування кораблів з гуманітарною
допомогою. З таким багажем СПА підійшла до виборів 1992 р.

Правління Демократичної Партії. Перемогу на парламентських виборах 22 березня
1992 р. здобула опозиційна ДПА. Її прихильники посіли 92 місця у новому парламенті-
кувенді, який складався з 140 депутатів. Після відставки у квітні Р.Алії президентом був
обраний С.Беріша. У передвиборчій кампанії демократи обіцяли, що їх перемога приверне
іноземних інвесторів, а Захід виділить квоти для албанських емігрантів. Однак виконати ці
обіцянки не змогли, програвши соціалістам на муніципальних виборах у червні 1992 р.
Правоцентристській коаліції на чолі з ДПА довелося приймати непопулярні рішення у
сфері економіки: закрити збиткові великі підприємства та зменшити виплату соціальної
допомоги. “Шокова терапія” по-албанськи викликала у населення невдоволення, що
підігрівалося утисками колишніх комуністів з боку нового режиму. У вересні 1992 р. Р.Алія
потрапив під домашній арешт після публікації в опозиційній соціалістичній газеті “24 го-
дини” статей, які критикували демократичний уряд, а в січні 1993 р. 73-річна вдова Е.Ходжи
Неджміє була засуджена до 11 років ув’язнення за розкрадання урядових фондів у 1985-
1990 рр. У серпні 1993 р. за звинуваченням у корупції був заарештований і ув’язнений лідер
СПА Фатос Нано. Особи, які співпрацювали зі старим режимом, зазнали переслідувань, а їхні
робочі місця передавалися прихильникам ДПА. У листопаді 1993 р. організація “Міжнародна
амністія” опублікувала звіт, у якому відзначалося зростання порушень прав людини й утисків
на політичному грунті у Албанії.

П’ятиріччя правління ДПА (1992-1997 рр.) характеризувалося поступовим створенням
політичних і правових основ держави з перехідною економікою (розробка нової конституції,
цивільного і карного кодексів). Але помилки в практичній діяльності ДПА, її відмова від
будь-яких форм співпраці з опозиційною СПА, високий рівень контрабанди і корупції
спричинили глибоку фінансово-економічну і політичну кризу, що спалахнула навесні 1997 р.

Політична криза 1997 р. У січні 1997 р. після стрімкого краху підтримуваних
(небезкорисливо) правлячим режимом фінансових “пірамід” ошукані вкладники (понад 70%
албанських сімей) розпочали справжнє повстання на півдні країни. Деморалізовані армія та
поліція не чинили ефективного опору і незабаром повстанці захопили місто Вльору—
економічний центр півдня. Державні органи влади на опанованій території розпускалися, а на
їх місці створювалися Комітети народного порятунку, в яких провідну роль відігравали СПА
та Союз за Права Людини. Повстанці вимагали відставки С.Беріши, звільнення з-під арешту
Ф.Нано, проведення в Албанії вільних виборів. Заворушення загрожували перерости у
повномасштабну громадянську війну, оскільки жителі півночі країни - Гегерії в основному
підтримували правлячий режим, який протегував їм (С.Беріша походив з півночі). На
прохання уряду в Албанію були введені міжнародні миротворчі війська, основу яких
складали італійці, почала надходити економічна допомога. Це створило сприятливі умови для
внутрішньополітичного діалогу.

У результаті переговорів між основними політичними силами було досягнено
домовленості про проведення дострокових парламентських виборів у червні-липні 1997 р.
СПА, яка в союзі з іншими лівоцентристськими силами здобула на них понад 2/3 мандатів у
парламенті, висловила готовність розділити відповідальність за ‘ управління країною з
союзниками, сформувавши п’ятипартійний лівоцентристський коаліційний уряд. Після
відставки С.Беріши президентом країни в липні 1997 р. був обраний Реджеп Мейдані.
Стабілізація внутрішньополітичного становиша дозволила продовжити конституційний
процес. Згідно з новою Конституцією^ схваленою всенародним референдумом 22 вересня
1999р., Албанія є парламентською республікою. Глава держави- президент, обирається
парламентом на 5 років. Вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган - Кувенд
(парламент) - складається з 140 депутатів, які обираються шляхом прямих виборів на 4 роки.
Вищий виконавчий і розпорядчий орган - Рада міністрів.

Економічні реформи. Внаслідок здійснення реформ за підтримки МВФ і МБРР після
повного краху адміністративно-командної системи господарювання (у 1990-1992 рр. ВНП
скоротився наполовину, ціни зросли в 10-15 разів при збільшенні зарплати лише в 4-5 разів)
до 1996 р. вдалося досягти відносної стабілізації макроекономічної ситуації (приріст ВНП у
1995 р. - 11,3%, 1996 р.- 14,3%). Правоцентристський уряд взяв курс на роздержавлення
майна. Практично було завершено приватизацію землі, житлового фонду у містах, сфери
642
роздрібної торгівлі і послуг, транспорту, будівництва. Розпочалася приватизація промислових
об’єктів, банківської системи, телекомунікацій. Приватизовано 97% оброблюваної землі,
100% пасовищ, що зумовило збільшення обсягів сільськогосподарської продукції і зростання
її частки у ВНП.

Але деяке економічне пожвавлення, досягнуте Албанією за останні кілька років, було
зведене нанівець подіями січня-березня 1997 р., які завдали майже всім галузям економіки
країни збитків, які оцінюються у 2 млрд. дол. Згідно офіційних даних в країні нараховується
207,4 тис. безробітних (16% працездатного населення). За оцінками профспілок реальний
рівень безробіття наближається до позначки 30-35%. Економічна еміграція налічує 600 тис.
осіб. Албанія залишається країною з найнижчими доходами на душу населення у Європі -
799 дол. (1997 р.). Понад 1,2 млн. албанців знаходяться за межею бідності. З них лише
половина одержує соціальну допомогу в розмірі 15 дол. на місяць. Середня зарплата у
держсекторі- 65дол. (1998р.). Зовнішньоекономічні зв’язки Албанії в основному
зорієнтовані на країни ЄС, частка яких в албанському експорті становить близько 80%.
Імпорт у 4 рази перевищує експорт. Унаслідок зусиль лівоцентристського уряду з
відродження національної економіки у 1999 р. приріст ВНП склав 11% замість запланованих
8%, інфляція- 4% замість 7%. Успішно здійснюється приватизація малих і середніх
підприємств: 324 вже приватизовано, 100 перебувають у процесі приватизації і лише 45
залишаються державними. Кількість рентабельних підприємств (з числа акціонованих) зросла
у два рази, на 50% збільшились як інвестиції в них, так і надходження від їхньої діяльності у
державну скарбницю.

Міжнародне становище. У зовнішній політиці Албанія дотримується курсу на
інтеграцію у світове співтовариство. 30 липня 1990 р. було підписано протокол про
нормалізацію відносин між СРСР та Албанією. У 1991 р. були відновлені дипломатичні
відносини з США і Великобританією. Як повноправний член Албанія вступила до ОБСЄ
(червень 1991 р.), Ради Європи (липень 1995 р.), бере участь у міжбал ганському співробіт-
ництві, встановила дипломатичні відносини і підписала торговельно-економічну угоду з ЄС, є
членом Північноатлантичної асамблеї, приєдналася до програми "‘Партнерство заради миру”
(1994 р.), співпрацює з МВФ, МБРР, ЄБРР, стала співзасновником Чорноморської зони
економічного співробітництва, членом Центрально-Європейської Ініціативи (червень
1996 р.). Пріоритетним напрямком розвитку зовнішньоекономічних зв’язків Албанії
проголошено співробітництво з США і країнами Західної Європи. Поряд з цим Тірана
намагається знайти союзників і серед ісламських держав. У середині 1992 р. вона підписала з
Туреччиною угоду про військову допомогу, а в грудні приєдналася до Організації Міжна-
родної Ісламської Конференції. Орієнтація у бік ісламських держав мала під собою ґрунт.
Грецькі націоналісти висувають претензії на південну Албанію, яку вони називають
Північним Епіром, а в середині 1993 р. відносини з Грецією погіршилися внаслідок вигнання
з країни непримиренного грецького єпископа, який вимагав автономії для грецьких
мешканців Албанії. У відповідь Афіни вислали з Греції 20 тис. албанських емігрантів.
У 1998 р. ускладнилися відносини з Югославією у зв’язку із загостренням ситуації у
сербському краї Косово, більшість населення якого етнічні албанці. Ще С.Беріша закликав
ООН відправити туди міжнародні миротворчі сили, а його наступник на посаді президента
Р.Мейдані надав територію країни у розпорядження сил НАТО під час весняних 1999 р.
авіаударів по СРЮ. У країні чимало прихильників ідеї об’єднання усіх земель, населених
албанцями, і створення “Великої Албанії”, яга несе значний потенціал дестабілізації ситуації
на Балканах.
16.	Греція

Вибори 1989-1990 рр. Наприкінці другого терміну перебування при владі ПАСОК і його
лідер А.Папандреу почали втрачати популярність у країні. Низка гучних скандалів,
пов’язаних з тіньовим фінансуванням партії, підслуховуванням телефонних розмов і особис-
тим життям прем’єра (розлучення з Маргарет Папандреу, якій симпатизували греки, і шлюб з
Димітрою Ліаніс) підірвали престиж соціалістів. Уряду А.Папандреу не вдалося оздоровити
економіку. Нестабільність початку 1980-х років до кінця десятиріччя набрала небезпечних
розмірів: зріс дефіцит платіжного балансу, а інфляція загрожувала вирватися з-під контролю.
Все це не дозволило А.Папандреу розраховувати на перемогу на чергових парламентських
виборах у червні 1989 р. З метою нейтралізації свого основного суперника - партії НД - уряд
соціалістів запровадив новий виборчий закон, в основі якого лежав складніший, ніж звичай-
но, варіант пропорційного представництва. Як і сподівався А.Папандреу, в результаті виборів
у парламенті склалася тупикова ситуація. НД здобула 145 мандатів, ПАСОК- 125, Коаліція
лівих і прогресивних сил (ККЕ і Грецька Ліва Партія) - 28, решта партій - 2. Створення
коаліційного уряду видавалося малоймовірним: для цього консервативна НД повинна була
об’єднатися з комуністами. Але задля організації парламентського розслідування діяльності
А.Папандреу та його міністрів обидві партії погодилися на коаліцію. Прем’єр-міністром на
три місяці став Цаннас Цаннетакіс, колишній морський офіцер і представник НД. Парламент
проголосував за тимчасове зняття імунітету з А.Папандреу і п’яти екс-міністрів, після чого
саморозпустився. Нові вибори було призначено на 5 листопада. Вони мали відбутися за
старим виборчим законом, оскільки Коаліція лівих і прогресивних сил не наважилася
виступити проти принципу, що захищав невеликі партії, тобто її. Результати повторилися:
НД- 148 місць, ПАСОК- 128, Коаліція-21, решта партій-3, що робило неминучим нові
вибори у наступному році. На цей раз комуністи не наважилися створити коаліцію з НД, і
після тривалих консультацій у Греції постав “технічний уряд”, який очолив 85-річний
економіст і банкір Ксенофон Золотас. На додаток до парламентської кризи ЗО березня 1990 р.
закінчувалися повноваження президента країни Хрістоса Сарцетакіса, і Греція могла
опинитися без стабільного уряду і президента. Вибори 8 квітня 1990 р., треті за останній рік,
проходили у складних умовах і принесли перемогу НД (150 мандатів з 300). Завдяки одному
депутатові, представникові невеликої правої партії Демократичного Оновлення, К.Міцотакіс
зміг сформувати уряд. Його позиції посилило обрання новим президентом країни 84-річного
засновника НД К.Караманліса.

Політичні табори. Після приходу до влади К.Міцотакіс передусім ініціював перегляд
виборчого закону А.Папандреу, який він називав не інакше як “злочинним”. Внесені у
систему пропорційного представництва зміни обмежили можливість малих партій потрапити
у парламент. Політика уряду НД у галузіі економіки була спрямована на її оздоровлення
шляхом посилення ринкових механізмів регулювання, широкої приватизації нерентабельних
державних підприємств, реформування фінансової і банківської системи. Здійснювалися
антиінфляційні заходи. Уряд змушений був приймати непопулярні рішення (скорочення
державних субсидій, замороження зарплати), що спричинило досить болючі соціальні
наслідки. Наступні парламентські вибори (жовтень 1993 р.) виграла партія ПАСОК,
продовживши свій колишній курс на реформування і структурну модернізацію грецької
економіки, перебудову соціальної сфери. Уряд ПАСОК на чолі з прем’єр-міністром
А.Папандреу (у зв’язку з важкою хворобою у січні 1996 р. його змінив К.Сімітіс) велику
увагу звертав на посилення соціального захисту населення. Дострокові парламентські вибори,
які відбулися у вересні 1996 р., знову принесли перемогу ПАСОК. Соціалістична Партія була
представлена у парламенті 162-ма депутатами, а її голова - К.Сімітіс очолив уряд. Головною
644
Розділ 11, На зламі XX і XXI століть
опозиційною силою виступила консервативна НД яка здобула 108 депутатських мандатів.
З березня 1997 р. партію очолив новий лідер - К.Караманліс (племінник засновника НД).

У 90-х роках тривав процес розмежування у грецькому політикумі, особливо в таборі
лівих сил. У червні 1991 р. ККЕ вийшла зі складу Коаліції лівих і прогресивних сил, після
чого останню на з’їзді в червні 1992 р. було перетворено на окрему партію (представлена в
парламенті 10 депутатами). У липні 1991 р. відбувся розкол в ККЕ, її залишили прихильники
оновлення партії (генеральний секретар ЦК ККЕ - А.Папарига, 11 місць у парламенті).
Напередодні виборів 1996 р. прихильники ліворадикальної популістської течії серед
соціалістів сформували Демократичний Соціальний Рух (ДІККІ, лідер - ДЦоволас). Партії
належить 9 місць у парламенті.

Економічний розвиток і соціальні зміни. У 80-90-х роках Греція перетворилася на
індустріально-аграрну країну з середнім рівнем розвитку. За основними економічними
показниками вона поступається партнерам по ЄС. Приріст ВНП у 1997 р. оцінювався в 3,5%.
Середньорічний дохід на душу населення склав близько 8 тис. дол. Безробіття охоплювало
10% економічно активного населення.

Промисловість Греції (частка у ВНП - 27%) монополізована великим місцевим та
іноземним (в основному США, Німеччина, Франція і Швейцарія) капіталом. Близько
200компаній у хімічній, гірничодобувній, металургійній, цементній (Греція- один з
найбільших світових експортерів цементу), електротехнічній і машинобудівній галузях
промисловості одержують понад 50% прибутків. Поряд з цим у країні діє багато дрібних
підприємств. Вони зосереджені переважно у харчовій і легкій промисловості. Частка
сільського господарства у ВНП становить 17%. Земля розподілена в основному між
невеликими приватними фірмами (до 3,5 га). Хоча врожайність основних сільсько-
господарських культур у Греції нижча, ніж у середньому в ЄС, потреби країни у зерні, овочах
і фруктах повністю забезпечуються. Залізничний транспорт, який розвинутий слабо,
належить державі. 60% внутрішніх перевезень здійснюються автотранспортом. Значну роль в
економіці країни відіграє торговельний флот, який займає одне з перших місць у світі (у
1997 р. 3358 кораблів або 9,4% всього світового флоту за кількістю); 68% грецьких суден
зареєстровано під прапорами інших держав. Зовнішньоторговельний баланс має дефіцитний
характер.

Подальшого розвитку наприкінці XX ст. набув процес соціальних змін, пов’язаний з
урбанізацією і формуванням у Греції споживацького суспільства. Відтік сільського населення
у міста сприяв виникненню у країні мегаполісів на зразок Великих Афін (3,5 млн. мешканців).
Більшість жителів великих міст працюють у приватних фірмах, сфері обслуговування,
торгівлі і туризму. Грецькому суспільству притаманний високий ступінь зайнятості
населення у невиробничій сфері (вона дає понад 50% ВНП). Значного розвитку набрав
туризм. Щорічно країну відвідує понад 10 млн. туристів (населення Греції у 1995 р. становило
10,5 млн. чол.), залишаючи тут близько 4 млрд. дол.

Греція в НАТО та ЄС. Уряд НД на чолі з К.Міцотакісом орієнтувався на
співробітництво з США, прагнув до інтеграції країни в політичні й економічні структури
Західної Європи. У червні 1992 р. Греція однією з перших у Європейському співтоваристві
ратифікувала Маастріхтські угоди про створення політичного і валютно-економічного союзу
європейських держав. У листопаді 1992 р. в Римі було підписано протокол про вступ Греції
до Західноєвропейського Союзу. Після перемоги ПАСОК на виборах 1993 р. Афіни почали
проводити жорсткіший зовнішньополітичний курс у т.зв. “національних питаннях” (спірні
проблеми з Туреччиною в Егейському морі, кіпрське і македонське питання), що інколи
спричиняло напруження у відносинах Греції з партнерами по НАТО і ЄС. У січні 1996 р.
внаслідок Імійського інциденту (кілька турецьких громадян, прибувши гелікоптером на
безлюдний острів Імія, скинули там грецький прапор і замінили його турецьким) в черговий
раз загострилися відносини між Афінами і Анкарою.

Балканська політика Греції. Після краху комуністичних режимів у Східній Європі і
виникнення нових вогнищ напруження на Балканах північний напрямок зовнішньої політики
набув для Греції першочергового значення. Геополітичні зміни в регіоні, особливо розпад у
1991 р. СФРЮ, сприяли відновленню старих суперечок і традиційних союзів. Афіни затри-
малися з визнанням незалежності Македонії і вимагали знайти для країни іншу назву,
стверджуючи, що назва “Македонія” містить у собі територіальні претензії до Греції (так
називається одна з грецьких північних провінцій). Незважаючи на протести греків, країни ЄС
у грудні 1993 р. визнали Македонію. Ще одним викликом для національних інтересів Греції
стала косівська криза 1998-1999 рр. Від початку кризи грецький уряд вбачав у діях США і
НАТО прагнення до фактичного переділу існуючих на Балканах кордонів і загрозу
територіальній цілісності Греції. Реальних обрисів почали набувати побоювання того, що
Албанія може реанімувати свої претензії на історично недавно включену до складу Греції
область Південний Епір. Тривогу у греків викликала й перспектива висунення мусуль-
манською меншиною країни (5% населення) вимог автономізації. Уряд К.Сімітіса висловився
за мирне врегулювання кризи, а суспільна думка країни майже одноголосно засудила
бомбардування СРЮ. У відповідь Вашингтон недвозначно попередив Афіни, що альянс у
будь-який момент може послабити свої зусилля у “стримуванні Туреччини”. Змушений
зберігати внутрішньонатівську дисципліну, грецький уряд сформулював нову позицію Афін,
за якою пріоритетом є захист національних інтересів у такий спосіб, щоб не стати частиною
балканської кризи, але бути активним елементом зусиль, спрямованих на її регулювання.
У руслі цієї програми Афіни 17 квітня 1999 р. висунули “Всеохоплюючі пропозиції Греції з
подолання кризи, стабілізації і демократизації Балкан”, а 19 квітня скликали у себе нараду
представників МЗС Греції, Албанії, Македонії, Болгарії, Румунії і Туреччини, під час якої
обговорювався план дій “після завершення конфлікту в СРЮ”. Греція підтримала рішення
самміту країн- учасниць Пакту стабільності для Південно-Східної Європи у Сараєво і
виступила проти виключення з цього процесу СРЮ.

Відносини з Україною. Греко-українські міждержавні відносини розвивалися на рівні
двосторонніх зв’язків і в системі багатостороннього співробітництва. Комплексні регіональні
програми розроблялися у рамках Організації Чорноморського Економічного Співробітництва
(ОЧЕС). Усього в ОЧЕС функціонує 14 міжурядових робочих груп, зокрема з питань торгівлі
і промислової співпраці, банківської справи і фінансів, статистики, транспорту, зв’язку,
енергетики, науки і техніки, екології тощо. Важливе значення для налагодження двосторонніх
зв’язків мали візити до України президента Греції К.Стефанопулоса (грудень 1997 р.),
прем’єр-міністра К.Міцотакіса (липень 1991 р.). Поглибленню греко-українських міжнаціо-
нальних взаємин активно сприяло товариство “Україна-Греція”, створене 1993 р. У 1997 р.
грецьке керівництво ухвалило рішення про відкриття Міжнародного центру з поширення
грецької історії та культури в Києві. Афіни і Київ на державному рівні підтримували
відродження культурного та духовного життя української меншини в Греції і грецької - в
Україні. Зокрема, у 1999 р. відбулося об’єднання українців Греції. В Україні існує Федерація
Греків України, яка входить до президії Світового Конгресу Грецької Діаспори. В Афінах
було створено першу українську організацію “Журавлиний край”. Не останню роль у цьому
процесі відіграла заснована наприкінці 1997 р. в Афінах двомовна українсько-грецька газета
“Вісник/Ангеліафорос”, яка залишається найбільш вичерпним інформаційним джерелом про
події в Україні та життя української громади в Греції.
Мапа 6. Центрально-Східна Європа в 1992 р
Основні джерела та література

Антология чешской и словацкой философии. Москва. 1982.

Балканские народні и европейские правительства в XVIII - начале XX в. (Документи и
исследования). Москва, 1982.

Є Баран 3., Полещук Т. Країни Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період (навчально-
методичний посібник). Львів, 1999.

С "Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях XI -XIII вв. Москва, 1987.

Вішнеускі А.Ф., Юхо Я.А. Гісторьія дзяржавьі і права Беларусі у дакумеїпах і матзрьіялах (са
старажьггньїх часоу до наших дзен). Мінск, 1998.

С Галі Аноним. Хроника и деяния князей или правителей польских. Москва, 1961.

С Гельмольд. Славянская хроника. Москва, 1963.

Гуситское движение в освещении современников. Источники и материальї І Сост.Л.П.Лаптева.
Москва, 1992.

'Г Документи по истории Мюнхенского сповора 1937-1939 гг. Москва, 1979.

'Г Избранньїе произведения болгарских революционньїх демократов. Москва, 1959.

'Г Избранньїе произведения прогрессивньїх польских мьіслигелей: В 3 т. Москва, 1956. Т. 1 -3.

'Г	Конституції нових держав Європи та Азії ІУ порядник С.Головатий. Київ, 1996.

Лаврентий нз Бржезовой. Гуситская хроника. Москва, 1962.

С Македония. Путь к самостоятельности. Документи. Москва, 1997.

Маркевич С. Избранньїе произведения. Москва, 1956.

Освобождение Болгарии оттурецкого ига: Документи: В 3 т. Москва, 1961. Т. 1-3.

Первое сербское восстание и Россия: Сборник документові В 2 т. Москва, 1980-1983. Т. 1 -2.

Постоловський Р.М., Пугач Є.П., Страшиюк С.Ю. Встановлення тоталітарних режимів у країнах
Центральної та Південно-Східної Європи (1944-1953). Хрестомат? для студентів історичних
факультетів вищих навчальних закладів У країни. Харків, 2000.	\

С Свод древнейших известий о славянах. Москва, 1991-1995. Т. 1-2. 'ч

Социалистическая оппозиция в Чехословакии. 1973-1975. Подборка документов. Лондон, 1976.

С Страиінюк С.Ю., Пугач Є.П. Політичні кризи та антитоталітарні рухи в країнах Східної Європи (50
- 80-ті роки XX ст.). Харків, 1998.

Хрестоматия по истории южних и западних славян: В 3 т. Минск, 1987 - 1991. Т. 1 -3.

'С Югославия в огне. Документи, факти, комментарии (1990-1992) І Отв.ред.Е.Ю.Гуськова. Москва.
1992.

***

•	Авербух Р.А. Революция в Австрии (1848-1849 гг.). Москва, 1980.

•	АнгеловД. Богомильство в Болгарии. Москва, 1954.

•	Австро-Венгрия: интеграционние процесси и национальная специфика. Москва, 1997.	'

•	Археология Венгрии. Конец II тьісячелетия до нз. - І тьісячелетие н.з. І Под ред. В.С.Титова и

И.Зрдели. Москва, 1986.

•	Ариї Г.Л. и др. Краткая история Албании І Под ред. А.Ф.Миллера. Москва, 1965.

•	Балкани в конце XIX — начале XX ст. Очерки становлення национальньїх государств и
полигической структури в Юго-Восточной Европе. Москва. 1991.

•	Балух В.О. Фільваркове господарство Польщі в XVI—XVII ст. Чернівці, 1999.

•	Баран 3., Кріль М. Історія Югославії. 1918-1990 рр. Текст лекцій. Львів, 1997.

•	Бернішпейн Р.Б. Константин-философ и Мефодий. Москва, 1984.

•	Бромлей Ю.В. Становление феодализма в Хорватии. Москва, 1964.

•	Буданова В.П. Варварский мир епохи Великого переселення народов. Москва. 2000.

•	Буданова В.П., Горский А.А., Ермолова И.Е. Великеє переселение народов. Зтнополитические и
социальние аспекти. Москва. 1999.

•	Валента И. Советское вторжение в Чехословакию 1968. Москва, 1991.
•	Васильєв А.А. История Византийской империи: от начала Крестовьіх походов до падения
Константинополя. Санкт-Пегербург, 1998. *

•	Великая Моравия, ее историческое и культурное значение. Сб.статей. Москва, 1985.

•	Визангия между Западом и Востоком. Опьіт исторической характеристики. Санкг-Перербург, 1999.

•	Валков В.К Германо-югославские отношения и развал Малой Антантьі. 1933-1938. Москва, 1966.

•	Восточная Европа в древносги и средневековье. Москва, 1978.

•	Вторая мировая война. Дискуссии. Основньїе тенденнии. Результатьі исследований І Под ред.
В.Михалки. Москва, 1997.

•	Галкин И.С. Дипломатия европейских держав в связи с освободительньїм движением народов
европейской Турции в 1905-1912 гг. Москва, 1960.

•	Гцренко Ю. С. Ста; і ин - Тиго. Москва, 1991.

•	Гісторьія Беларусі. У 2 ч. Мінск, 1998. Ч. 1-2.

•	Гольберг М.Я. Іван Франко і українсько-сербські культурні зв’язки. Львів, 1991.

•	ГорннаЛ.В. Социально-зкономические отношения во Втором Болгарском царстве. Москва, 1972.

•	Грачев В.П. Сербская государственность в Х-ХІУ вв. Москва, 1992.

•	Дейвіс Н. Європа Історія. Київ, 2000.

•	Достян И.С. Борьба сербского народа против турецкого ига XV - начало XЇХ в. Москва 1958.

•	Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів. Київ. 1995.

•	Жебокрнцкий В. А. Болгария во время Балканских войн 1912-1913 гг. Киев, 1961.

•	Зашкільняк Л.О. Польська історіографія після Другої світової війни: проблеми національної історії

(40-60-ті роки). Київ, 1992.

•	Историография истории южньїх и западньїх славян. Учебное пособие. Москва 1987.

•	История Белоруси. Учебное пособие. Минск, 1997.

•	История Болгарии. В 2 т. Москва 1954-1955. Т. 1-2.

•	История Венгрии. В 3 т. Москва, 1971-1976. Т. 1 -3.

•	История на македонскиот народ. Скопає, 1969. Кн. 2.

•	История Польши. Москва 1956-1959. Т. 1-3.

•	История Румьінии. Москва, 1971. Т. 1-2.

•	История Румьінии нового и новейшего времени. Москва 1964.

•	История Чехословакии. Москва 1956-1961. Т. 1 -2.

•	История стран Центрапьной и Юго-Восточной Европьі XX века Москва 1997.

•	История Югославии. В 2 т. Москва 1963. Т. 1 -2.

•	История первобьггного общества. Зпоха классообразования. Москва 1988.

•	Історія південних і західних слов’ян. Підручник. Київ, 1987.

•	История южньїх и западньїх славян. Курс лекций. Москва 1998. Т. 1 -2.

•	Іналджик Г Османська імперія. Класична доба 1300 -1600. Київ. 1998.

•	Кадацкий В.Ф. Полигическая борьба вБолгарии в30-е годьі XX в. Москва 1984.

•	Каждан А-П. Византийская культура X - ХП века Санкт-Пегербург, 1997.

•	Каждан А.П., Литаврин Г.Г Очерки истории Византии и южньїх славян. Санкт-Пегербург. 1998.

•	Каппелер А. Россия - многонационатьная империя. Возникновение, история, распад. Москва 1996.

•	Карасев В. Г Сербский демократ Живоин Жуевич. Москва 1974.

•	Кироякидис Г.Д. Греция во Второй мировой войне. Москва 1967.

•	Кірсенко М.В. Греція на зорі сучасності. Київ, 1996.

•	Кірсенко М. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918-1920 років.

Політико-дипломатична історія здоби становлення Чехословацької республіки. Київ. 1997.

•	Клинге М. Мир Балтики. Хельсинки, 1994.

•	Коралюк В.Д. Древнегюльское государство. Москва 1957.

•	Коралюк В.Д. Славяне и восточньїе романцьі в зпоху раннего средневековья. Москва 1985.

•	Коротка історія Угорщини. Ніредьгаза 1997.
•	Корсунський А.Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение
варварских королевств (до сер. VI в.). Москва, 1984.

•	Костюиіко И.И. Аграрная реформа 1848 г. в Австрии. Москва, 1993.

•	Крагкая история Албании: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1992.

•	Крагкая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987.

•	Крагкая история Венгрии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1991.

•	Крагкая история Польши: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1993.

•	Крагкая исгория Румьінии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987.

•	Крагкая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1989.

•	Кріль М. Розпад югославської федерації та утворення нових держав на Балканах. Текст лекції. Львів,
1996.

•	Кріль М. Слов’янські народи Австрійської монархії: освітні та наукові взаємини з українцями. 1772-
1867. Львів, 1999.

•	Кріль М. Суспільно-політичний розвиток Словаччини 1945-1995. Текст лекціх. Львів, 1996.

•	Лаптева Л.П. Русская историография гусигского движения (40-е годьі XIX в. - 1917 г.). Москва,
1978.

•	Лещиповская И.И. Иллиризм: к истории хорватского национального Возрождения. Москва, 1968.

•	Леїциловская И. И. Общественно-политическая борьба в Хорвагии 1848-1849 гг. Москва, 1977.

•	Ливанцев КЕ. Сословно-представительная монархия в Польше, ее сущность и особенности (вторая
половина XIV - конец XVI в.). Ленинград. 1968.

•	Лившиц Г.Н. Реформационное движение в Чехии и Германии. Минск, 1978.

•	Литаврин ГГ Болгария и Визангия в ХІ-ХІІ вв. Москва, 1960.

•	Лужицькі серби. Посібник з народознавства І За ред. В.Моторного та Д.Шольце. Львів; Будишин,
1997.

•	Макова Е.С. Загреб в XVI веке. Москва, 1976.

•	Матвеев ГФ. "Третий путь?” Идеология аграризма в Чехословакии и Польше в межвоенньїй
период. Москва, 1992.

•	Международньїе огношения на Балканах. 1856-1878 гг. Москва, 1976.

•	Мьільников А.С. Культура чешского возрождения. Ленинград, 1982.

•	Мьільников А.С. Народьі Цеигральной Европьі: формирование национального самосознания. XVIII
—XIX вв. Санкг-Перербург, 1997.

•	НаленчД, Наленч Г. Юзеф Пилсудский: легендьі и фактьі. Москва, 1990.

•	Наумов В.П. Господствующий класе и государственная вдасть в Сербии. Москва. 1974.

•	Ненаиіева З.С. Идейно-политическая борьба в Чехии и Словакии в начале XX века. Москва, 1984.

•	Оболенский Д. Византийское содружество налий. Шесть византийских портретов. Москва, 1998.

•	Овсійчук В. В. Образотворче мистецтво Югославії. Нарис історії. Київ. 1983.

•	Озолин А.И. Из истории гусигского революционного движения. Саратов, 1962.

•	Освободительньїе движения народов Австрийской империи. Зарождение и развитие. Конец XVIII в.
- 1849 г. Москва, 1980.

•	Освободительньїе движения народов Австрийской империи. Период утверждения капитализма.
Москва. 1981.

•	Османская империя и страньї Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европьі в XV — XVI вв.
Главньїетецденции политического взаимодействия. Москва, 1984.

•	Османская империя и страньї Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европьі в XVII веке.
Москва, 1999.

•	Очерки новой и новейшей истории Венгрии. Москва, 1963.

•	Павлюченко О. В. Україна в російсько-югославських суспільних зв’язках другої половини XIX -
початку XX ст. Київ, 1992.

•	Первая мировая война. Пролог XX века. Москва, 1999.

•	ПетровН. Походження слов’ян. Київ, 1972.

•	Писарев Ю.А. Великиедержавьі и Балкани накануне Первой мировой войньї. Москва, 1985.
•	Писарев Ю.А. Образование Югославского государства Москва, 1975.

•	Писарев Ю.А. Освободительное движение югославских народов Австро-Венгрии. 1905-1914.гг.
Москва. 1969.

•	Полигические паргии и движения Восточной Европьі. Проблеми адаптации к современньїм
условиям. Сб. статей. Москва, 1994.

•	Полигические системи СССР и стран Восточной Европи. 20 - 60-е годи. Москва, 1991.

•	Политический кризис 1939 года и страни Центральной и Юго-Восточной Европи. Москва, 1989.

•	Политический ландшафт стран Восточной Европьі середини 90-х годов. Москва, 1997.

•	Польша на путях развития и утверждения капигализма (конец XVIII — 60-е годьі XIX в.). Москва,
1984.

•	Поплазаров Р. Грьчката политика спрема Македонка во втората половина XIX и на понетокот XX
век. Скоп]'е, 1973.

•	Попович М.В. Мировоззрение древних славян. Киеа 1985.

•	Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европи и крещение Руси.
Москва. 1988.

•	Пугач С.П, Страшнюк СЮ. Історія західник та південних слов’ян XX століття. Посібник. Харків,
1998.

•	Развитие зтнического самосознания славянских народов раннего средневековья. Москва. 1982.

•	Развитие зтнического самосознания славян в зпоху зрелого феодализма Москва. 1989.

•	Раннефеодальнне государства и народности (южние и западние славяне VI—XII вв.). Москва,
1991.

•	Раннефеодальнне государства на Балканах: VI—XII вв. Москва 1985.

•	Роль религии в формировании южно-славянских наций / Под ред. И.В.Чуркиной. Москва 1999.

•	Рудяков П.М. Українсько-хорватські літературні взаємини в Х1Х-ХХ ст. Київ, 1987.

•	Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. Москва 1979.

•	Свердлов М.Б. Становление феодализма в славянских странах. Санкт-Петербург, 1997.

•	Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. Москва 1979.

•	Славяне и их соседи. Зтнопсихологический стереотип в средние века Сб.тезисов. Москва 1990.

•	Славяне и скандинави. Москва 1985.

•	Славянские культури в зпоху формирования и развития славянских наций. XVIII—XIX вв. Москва
1978.

•	СоросД. Боснія. Київ, 1992.

•	Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей. Киеа 1976.

•	Становление раннефеодальннх славянских государсгв. Киеа 1972.

•	Стругар В. Югославия в войне 1941-1945 гт. Москва 1985.

•	Сумарокова М.М. Демократические сили Югославии в борьбе против реакции и угрозьі войньї.
1929-1939. Москва 1980.

•	ТитоваЛН. Чешская культура первой половини XIX века Москва 1991.

•	Трубачев О.Н. Зтногенез и культура древнейших славян. Москва 1991.

•	Удальїіов И.И. Историография чешского национального возрождения. Москва 1984.

•	Фирсов Е.Ф. Зволюция парламентской системи в Чехословакии в 1920-е годи. Москва 1989.

•	Фісанов В. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Свропі в роки Першої

світової війни). Чернівці, 1999.

•	Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе. Исторические и историко-
культурние аспекти. Москва 1981.

•	Формирование раннефеодальних славянских народностей. Москва 1981.

•	Фрейденберг М.М. Дубровник и Османская империя. Москва 1984.

•	Фрейдзон В.И. Даімация в хорватском национальном возрождении XIX в. К истории югославизма
и его неудачи. Москва 1997.

•	Фрейдзон В.И. Нация до национального государства Историко-социологический очерк
Центральной Европи XVIII — начала XX вв. Дубна 1999.
•	Хитрова Н.И. Чорногория в национально-освободительном движении на Балканах и русско-
черногорские отношения в 50-70-угодах XIX века. Москва, 1979.

•	Чорний В.П. Героическая зпопея бблгарского народа. Апрельское восстание 1876 г. Львов, 1976.

•	Чуркина И.В. Словенское наниональпо-освободительное движение в XIX в. и Россия. Москва, 1978.

•	Шеменков К.А. Греция: Проблеми современной истории. Москва, 1987.

•	Шмерачь Я. Б. Образование Чехосло^ацкой республ ики в 1918 году. Москва, 1967.

•	Шофман А. С. Очерки по истории Македонии и македонского народа: В 2 т. Казань, 1960. Т. 1 -2.

•	Зтногенез. ранняя зтническая исгория и культура славян. Москва, 1985.

•	Зтно-социальная и политическая структура раннефеодальньїх славянских государств и
народностей. Москва, 1987.

•	Яровий В.І. Історія західних і південних слов’ян у XX столітті. Курс лекцій. Київ, 1996.

•	Яровий В. І. Новітня історія краї н Східної Європи. 40-90-ті роки XX ст. Київ. 1997.

•	Ап§оИ М. ТЬе Вухапііпе Етріге: 1025— 1204. А Роїіііс Нізіогу. №\у Уогк, 1997.

•	Вгоюп И. IV. Сеііз: Еигоре'з Реоріе оПгоп (Бозі Сіуііігаїіопз). СатЬпдде, 1994.	____

•	Вгом’п Ч. Норез алеї 8Ьадо\уз. Еазіет Еигоре айег Соттипізт. Вигіїат, 1994.	—

•	СкІеЬоюаук Ч. Мі?дху дукіаіет, геаііаті а ргахует до затозіапохуіепіа. Ргаию до затоокгезіепіа і
ргоЬІет §гапіс и'е ХУзсЬодпіе) Еигоріе 8годко\уеі \у ріепузхе) \¥О]піе зууізіохує] огах ро ]Є| хакопехепіи.
\Уагзха\уа, 1988.

•	СкІеЬохчстукЧ. О ргахуіе до Ьуіи таїусЬ і пЙодусЬ пагодбн'. Ккуезііа пагодоиа і ргосезу пагодоШкс/е
\уе \УзсЬодпіе] Еигоріе 8годко\уеі И' доЬіе каріїаііхти (Од зсЬуїки XVIII до росхфкбку XX \у.).
\Уагзха\уа; Кгакоку, 1983.

•	С1о%£ В. Раїїіез апд Еіесііопз іп Сгеесе: (Ке 8еагсК Гог Бе^ііітасу. Бопдоп, 1987.

•	СоІе8Ч. М., Нагсііп” А. Е. АпіпігодисїіопІой\еРге\\\^.оїу оіЕисоре. Сжкїйд^е,\8П^.

•	Соте Е. ТЬе 81ауз. Хе\у Уоік, 1995.

•	Сгатріоп П.Ч. Еазіет Еигоре іп Іке ТиепйеЙх Сепіигу.	X егск, \994.

•	Базі В. апсі Ропіїп Ч. Кеуоіийоп апд СУіап^е іп СепПаі апдЕаАет Еигоре. Еопдоп, \997.

•	Еізкег ВЯ. Кіп§ Хо§ апд (Ье 8й觧1е їог ЗїаЬіІііу іп АІЬапіа. Воиїдег апд Хе\у Уогк, 1984.

•	(Зогскт С. ТЬе А§е об АПі 1а. СатЬгід§е, 1992.

•	Наїкег РЯ. Піе Соіїїз (Реоріез оГ Еигоре). В1аск\уе11,1997.

•	А Нізіоіу об Базі Сепігаї Еигоре. Бпіуегзіїу оГ \УазЬіп§Іоп Ргезз І Едіїогз Р.Г.8и§аг, 0.\У.Тгеад§оЙ
8еаИ1еапд Еопдоп, 1985-1993. УоІ. У-ІХ.

•	Нгоск М. ОЬгохепі таїусЬ еугорзкусЬ пагод й. РгаЬа, 1971.

•	Кіосхоххякі Ч Міодзха Еигора. \Магзха\уа, 1998.

•	Бо^огесі А. Піе АІЬапіапз: Еигоре’з Рог^ойеп Зигуіуогз. Воиїдег, СаІіГ., 1978.

•	Ма^осзі Р. Нізіогісаі Аііаз оГЕазІ-СепІгаї Еигоре. СІпіуегзіїу оГ\УазЬіп§Іоп ргезз, 1995.

•	Мауго&ог(іаід8 О. 8(і11Ьот КериЬІіс: Зосіаі соаііііопз апд Рагіу 8(гаіе§іс іп Сгеесе 1922-1936. ВегкеЬ,
СаІіБ, 1983.

•	ОЬоІепзку й. ТЬе Віхапііпе Соттоп\Уеа1іЬ: Еазіет Еигоре 500-1453. Еопдоп, 1974.

•	Бтіїїі С. ТЬе Хагіопаїіїіез ОиезНоп іп іЬе Розі-8оуієі Біаіез. Еопдоп; Хе\у Уогк, 1996.

•	Васіу М. Ротата іп Тигтоіі: А Сопґетрогагу Нізіоіу. Еопдоп апд Хе\у Уогк, 1978.

•	Водізскікі Ч. ИеШт іо Оіуегзііу. А Роїііісаі Нізіоіу оЕ Базі Сепігаї Еигоре 8іпсе \Уог1д \Уаг II. N1»
Уогк, ОхГоїд, 1993.

•	БогапЯаЧ. Іпіетаїіопаї Ее^аі 8(а(из оГБіїЬиапіа, Баїуіаапд Езіопіа іп іЬе Уеагз 1918-1994. Кі§а, 1995,

•	То&іМ. ТЬе Еагіу Оегтапз. ВІаск\уе11, 1995.

•	\УаІЧепЬеі^ М. Клуєзііє пагодоууе \у Еигоріе 8годко\УО-\УзсЬодпіе). Охіе]е, ідеє. \Магзха\уа, 1992.

•	ІУаІіегз БО. ТЬе ОіЬег Еигоре. Еазіет Еигоре Іо 1945. №\у Уогк, 1988.

•	Мапсіуск Р.8. ТЬе Ргісе об Егеедот. А Нізіоіу об Базі Сепігаї Еигоре ітот ІЬе Міддіе А§ез (о (Ье Ргезй

Бопдоп апд ОигЬат, 1994.

•	ІЕооЯкоизе С.М. ТЬе 8іг觧1е Гог Огеесе 1941-1949. Бопдоп, 1976.
и ру	ЗМІСТ

197бПередмова	З

ІУП. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА ЯК ІСТОРИЧНИЙ РЕГІОН	7

Історичні регіони Європи (7). фізично-географічна характеристика Центрально-
। Східної Європи (9), деякі історичні назви (10).

^ШІЛ 1. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА ВІД ДАВНИНИ ДО “ВЕЛИКОГО

Вселення народів”	і2

зстя

1 1. Центрально-Східна Європа в добу антропогенезу	12

'Палеоліт на терені регіону (12), доба родової общини (13), початки рільництва
та скотарства в Центральній та Східній Європі (14). неоліт та енеоліт
Центрально-Східної Європи (16), бронзовий вік (18).

І 2. Початок державотворчих процесів у народів Центрально-Східної Європи 23

Роль кельтських, фракійських та германських племен (26), Римська імперія і
р і племена Центрально-Східної Європи (29), Криза Римської імперії і "Велике
переселення народів " (ЗІ). -

рпіЗДІЛ 2. ЕТНІЧНІ І ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ У ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ

» ІРОПІ(У-ХСТ.)	36

с4 1. Між античним світом і середньовіччям	36

Соціально-політична криза пізньої Римської імперії (36), утворення Візантії (38),

Середнє та Нижнє Подунав 'я в К ст. (38), розселення слов 'ян (39), кочовий світ і
’	Центрально-Східна Європа (40),	соціально-політичний розвиток слов’ян у

1	останній третині І тис. н.е. (41), проблема генези феодальних відносин (42),

І	відновлення імперії на Заході (43), Візантія і слов ’яни (44), Центрально-Східна

І	Євроіуа на рубежі І та 11 тис. (46).	\

2. Виникнення нових держав на Балканах, в Подунав’ї та Прибалтиці	47

Перші слов’янські ^ранньодержавні утворення (47), Великоморавська держава
	(49), проникнення протоболгар на Балкани і утворення Першого Болгарського

г Царства (51), виникнення Хорватської держабГГ(59у. ^ііста-держави Далмації
(60), утворення та розвиток Сербської держави (61), слов'яно-германське
сусідство (62). виникнення Давньочеської держави (64). поява мадярських племен
у Подунав "ї (66). Давньопольська держава (67), утворення Київської Русі та її
взаємини з народами регіону (68).

ЮЗДІЛ 3. ПІДНЕСЕННЯ І ЗАНЕПАД СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ДЕРЖАВ (ХІ*ХУ СТ.) 71

1.	Середньовічні держави Європи: інтеграційні та дезінтеграційні процеси 71

Формування Західної цивілізації (71), початки європейського Ренесансу (75),
народи і держави Центральної та Східної Європи (78), середньовічні нації (78),
Візантійська імперія вХІ-ХУ ст. (79). становлення Османської імперії (82).

2.	Виникнення і розвиток середньовічних монархій	83

Чеські землі в ХІ-ХІ І7 ст. (83), політична роздробленість і утворення об’єднаної

Польської держави (86). формування станової монархії в Польщі (94), утворення
Литовської держави (101), балтійські народи в X - на початку XIII ст. (103),
піднесення Угорського Королівства (105).'*

3.	Держави і народи на Балканах	110

Друге Болгарське Царство (110), Сербська держава у XI 11-Х І7 ст. (116),

Боснійська держава у ХІІІ-ХІУ ст. (119), Чорногорія (120), унія Хорватського та

Угорського королівств (121), особливості розвитку міст-держав Далмації (122).

Дуііровницька Республіка (124), Виникнення Волоського та Молдовського
князівств (125). Албанські князівства ХШ-ХУ ст. (127), народи Центрально-
Схдної Європи у складі інших держав (128).

ЮЗДІЛ 4. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА У РАННІЙ НОВИЙ ПЕРІОД

ХУІ-ХУІІІ СТ.)	134

1.	Суспільні процеси на континенті	Г34
Поширення гуманізму (134), Реформація і Контрреформація . (135).
універсалізація світосприйняття (і 36), мультинаціональні імперії (137).
аосо/гю/т/зм / станова .монархія (739), зміни в аграрних відносинах (140).

2.	Річ Посполита як багатонаціональна держава

Формування шляхетської демократії (141), Люблінська унія (143), державний
лад (144), Реформація і Контрреформація (147). фільварково-панщинна система
(150). українське козацтво (152). зовнішня політика (154). Культура "золотого
віку" (157). війна з повсталою Україною (160). шведська навала (162). політична
криза 1660-х років (164). політичний розвиток у 1670-1690-х роках (165), Річ
Посполита і Північна війна (167), економічний занепад (168), розвал політичного
устрою (169). культурне життя (170), спроби проведення реформ (171),
політична ситуація у 1770-х і 1780-х роках (174), Чотирирічний сейм (174),
повстання під проводом Тадеуша Костюшки, третій поділ Речі Посполитої
(176). культурні зрушення (178).

3.	Виникнення і зміцнення Королівства Пруссія

Піднесення і розширення Пруссії (180), балтійські народи: суперництво
європейських держав (183).

4.	Утворення і розширення монархії Габсбургів

Територіальна експансія Габсбургів (185). устрій і управління монархії (187).
релігія і церква (188). хорватський Військовий Кордон (188). сербський
Військовий Кордон (189).

5.	Далмація під владою Венеційської республіки

6.	Балканські народи в складі Османської імперії

Турецькі володіння на Балканах (192). система влади та управління (192).
церковно-релігійні відносини (193), тюркська колонізація та ісламізація (194),
господарське життя та соціальні відносини (195). правовий статую поневолених
балканських народів (196), особливість становища греків, албанців та сербів
(196). Чорногорія (197). Волощина і Молдова (198). культурне життя
балканських народів (199), боротьба балканських народів (200), австрійсько-
турецьке суперництво (200). початок російської експансії на Балкани (201).

РОЗДІЛ 5. ПОЧАТОК ПРОЦЕСІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ: КІНЕЦЬ XVIII - ПЕРША
ПОЛОВИНА XIX СТ.

1.	Поширення модерних суспільно-політичних ідей

Просвітництво (206), Велика Французька революція (207), суспільно-політичні
зміни та нові ідеологічні течії (209).

2.	Народи західних окраїн Російської імперії

Поляки і польський національний рух (215), постання 1830-1831 рр. та його
наслідки (224), культура польського романтизму (229), народи Балтії та
Білорусь (231).

3.	Королівство Пруссія

Суспільні ідеї та рухи (237), польські землі в складі Пруссії (240).

4.	Народи Габсбурзької імперії: становище і державна політика

Устрій і внутрішня політика Габсбургів (242), польський національний рух (245),
чеське національне відродження (248), словацький національний рух (250),
Угорщина в складі імперії (252), національне відродження хорватів (253).
словенське національне відродження (254), сербський національний рух у
Воєводині (255).

5.	Османська імперія наприкінці XVIII - у 70-х роках XIX ст.

Соціально-політична криза Османської імперії (256). сербський національний рух.
' утворення Сербської держави (259), виникнення Грецького Королівства (264).
7 Болгарський націпнппьно^революиійний рух (269). Македонія (275), Чорногорія
(577), Боснія та Герцеговина (278), Албанія (280).

6.	Дунайські князівства і Трансильванія

РОЗДІЛ 6. ПЕРІОД ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ, СОЦІАЛЬНИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ
РУХІВ: ДРУГА ПОЛОВИНА XIX - ПОЧАТОК XX СТ.	І

1.	Модернізаційні процеси в Європі	1
Суспільно-політичні зміни (288), . Особливості розвитку Центрально-Східної

Європи (290).	•

2.	Народи на західних окраїнах Російської імперії

Політика російського царату (295), польський національний рух: повстання 1863-
1864 рр. (297), Королівство Польське в останній третийї^ХІХ - на початку XX
ст. (298).	білоруські землі в складі Російської імперії	(300),	національно-

культурне	відродження	білорусів	(ЗОЇ),	литовські	землі	(303),	національно-

культурне	відродження	литовців	(304),	естонські	землі	(306),	національно-

культурне	відродження	естонців	(307),	латвійські	землі	(308),	національно-

культурне відродження латишів (309).

3.	Утворення Німецької імперії

Об'єднання Німеччини (309), політичний розвиток імперії (312), політика
стосовно поляків (313), польське суспільство і його структура (314), польський
суспільно-політичний рух (314), лужицькі серби (316).

4.	Габсбурзька імперія: внутрішній розвиток і зовнішня політика

Перебудова монархії (317), польське суспільство Галичини (319), розвиток
чеського національного руху (321), Словаччина (325), словенці в складі імперії
(327), політика угорського уряду (328), становище хорватів (329).

5.	Становлення нових держав на Балканах

Болгарія (331), Балканські війни (334), Сербія (336), Чорногорія (339). Боснія та
Герцеговина (341). Македонія (344), Греція (346), Румунія (348), Албанія (349).

РОЗДІЛ 7. НАРОДИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У ПЕРШІЙ
СВІТОВІЙ ВІЙНІ

1.	Перша світова війна як прояв кризи європейської цивілізації

Загострення суспільної кризи (355), політика блокових держав щодо
Центрально-Східної Європи (357), активізація національно-визвольних рухів
(358).

2.	Російська імперія в роки війни та революції

Революція 1917 р. в Росії (360). більшовицький переворот (362), польське питання
в роки війни, проголошення незалежності Польщі (362). революція 1917 р. в
Білорусі, проголошення незалежності (364). проголошення незалежності Литви
(367), проголошення незалежності , Естонії (368). політична боротьба і
проголошення незалежності Латвії (369).

3.	Австро-Угорська монархія

Угорська революція (372). Чехія і Словаччина: шлях до незалежності (375),
національний рух у Хорватії та Словенії (377).

4.	Балканські країни в роки війни

Сербія і Чорногорія (379), участь Болгарії у Першій світовій війні (380),
становище Македонії в роки війни (382), Греція під час війни (383), Албанія в
політиці європейських держав (384).

РОЗДІЛ 8. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ
ВІЙНАМИ

1.	Європа між демократією і диктатурою

Післявоєнний устрій Європи (387), поразка українських визвольних змагань та її
наслідки (390), основні тенденції розвитку держав Центрально-Східної Європи
(392), країни Центрально-Східної Європи в міжнародних відносинах (394).

2.	Виникнення незалежних держав Балтії

Утворення і розвиток Естонської Республіки (395), Латвія у міжвоєнний період
(398), розвиток Литви (400).

3.	Білорусь у складі СРСР

4.	Польща у міжвоєнний період

Формування устрою і кордонів (408), парламентська демократія (411),
державний переворот 1926 р. і режим санації (412), Польща у міжнародних
відносинах (416).

5.	Чехословацька Республіка

295

309

317

331

352

352

360

370

379

387

387

395

404

408

417
Становлення Чехословацької держави (417), політична система та суспільство
(418), національна політика та культурне життя (422), зовнішня політика,
Мюнхенська угода (424).

6.	Угорщина	426

7.	Румунія між двома	світовими війнами	429

8.	Болгарія	433

Повоєнна криза (433), правління БЗНС (434), на межі громадянської війни (436), у
роки стабілізації та світової економічної кризи (437), від диктатури військових
до диктатури царя (438), зовнішня політика (439), культурний розвиток (440).

9.	Королівство Югославія	441

Формування території та устрою (441), криза парламентаризму (443),	'	__

державний переворот 1929 р. (444), культурний розвиток (447).	Ґ

10.	Греція між двома світовими війнами	448

Спроба реалізації "Мегалі ідеї" (448), війна в Малій Азії і національна криза (449),
грецьке суспільство та його культура (450), військовий переворот і
проголошення республіки (451), політична боротьба в роки республіки (451),
відносини з балканськими державами в 1924-1934 рр. (452), прихід до влади
І.Метаксаса (453), диктатура 4 серпня 1936 р. (453).

11.	Розвиток Албанії	454

Відновлення незалежності Албанії (454), боротьба довкола "стратегії
національного розвитку" (454), ліберальний уряд Ф. Нолі (455), переворот А. Зогу
та встановлення монархії (455), влада і суспільство (456), економічне становище
(456), албано-італійські відносини (457).

РОЗДІЛ 9. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ В РОКИ ДРУГОЇ

СВІТОВОЇ ВІЙНИ	459

1.	Новий поділ Європи	459

2.	Польське суспільство в роки війни	463

Окупація і поділ польських земель (463), розвиток Руху Опору (465).

3.	Країни Балтії та Білорусь: без можливості вибору	471

Включення держав Балтії до складу СРСР (471), народи Балтії в 1941-1945 рр.

(472), Білорусь у роки війни (473).	/

4.	Чеські землі і Словаччина	' 475

Протекторат Богемія і Моравія (475), Словацька Республіка (478).	.

5.	Окупація і національно-визвольна війна на Балканах	480

Окупація і поділ Югославії (480), Незалежна Держава Хорватія (481), Рух Опору
народів Югославії (482), Гоеція (486), Албанія (491).

6.	Держави-сателіти:Угорщина, Румунія, Болгарія	493

Угорщина (493), Румунія (496), Болгарія (499).

РОЗДІЛ 10. КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ МІЖ ТОТАЛІТАРИЗМОМ

І ДЕМОКРАТІЄЮ (40-80-ТІ РОКИ XX СТ.)	504

1.	Європа і світ в умовах блокової конфронтації	504

Післявоєнне мирне врегулювання (504). режим "народної демократії" (505).
лівацький поворот 1947-1948 рр. (506). громадянська війна 1946-1949 рр. у Греції
(507), радянсько-югославський конфлікт 1948-1949 рр. (508), "сталінізація"
країн (509), криза сталінської моделі соціалізму (511), "Празька весна" 1968р.
(512), ерозія тоталітарних режимів (513).

2.	Республіки Балтії та Білорусь у складі СРСР	515

Радянський режим у республіках Балтії (515), Білорусь (518).

3.	Польща в період правління комуністів	520

Розстановка політичних сил та соціально-економічні перетворення (520),
загострення політичної боротьби (521), курс на встановлення комуністичної
диктатури (523), тоталітарний режим (524), польська "відлига" (526),
суспільно-політична криза 1956 р. (527), новий курс (528), реставрація
адміністративно-бюрократичної моделі (529), суспільно-політичні конфлікти
(530), десятиліття Е.Ґерека (532), народження політичної опозиції (533),
суспільно-політична криза 1980-1981 рр. (534), від "воєнного стану" до
"круглого столу " (536).

4.	Чехословацька Соціалістична Республіка (1945-1989 рр.)	539

Між демократією і тоталітаризмом (539), становлення комуністичної
диктатури (541), "Празька весна" 1968 р. (542), повернення до тоталітарної
системи (543), криза тоталітаризму (544).

5.	Комуністичний режим в Угорщині	545

Становлення комуністичної диктатури (545), національно-демократична
революція 1956 р. (547), зміцнення тоталітарного устрою (547).

6.	Румунія	549

Консолідація влади в руках комуністів (549), формування авторитарного
режиму' (550).

7.	Болгарська Народна Республіка	552

Влада Вітчизняного Фронту (552), встановлення тоталітарного режиму (555).
"Квітнева лінія" (557). криза режиму ТЖивкова (559).

8.	Соціалістична Югославія	561

Формування режиму Й.Броз Тіто (561), модель "самоврядного соціалізму" (564),
ліберальні реформи (566). період "контрреформ" (567), криза югославської/
моделі соціалізму (568).	\

9.	Народна Республіка Албанія	571

Проголошення Народної Республіки Албанії (571). утвердження авторитарного
режиму' Е. Ходжи (571), ідеологічна та культурна революція 1960-х рр. (572),
відступ від реформ і репресії (572), економічне становище (573). соціальні зміни
’ (573), зовнішньополітичні орієнтації (574). боротьба за владу (575), Албанія в
1985-1989 рр. (575).

10.	Греція після війни	576

Відновлення монархії (576), громадянська війна (576), розвиток грецької
економіки (577). труднощі становлення демократії (578), військова диктатура
(579), повернення до республіки (580), консервативна і соціалістична лінії у
грецькій політиці (580), Греція в НАТО і ЄС (581), Кіпрське питання (581), греко-
турецькі відносини (582).

РОЗДІЛ 11. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА НА ЗЛАМІ XX І XXI СТОЛІТЬ 583

1.	Демократичні революції і розвиток незалежних держав	583

Демократичні революції і становлення незалежних держав (583), проблеми
взаємин і сусідства (586), демократичний вибір та його альтернативи (587),
рівень економічного розвитку і соціальна структура (589), країни Центрально-

Східної Європи у міжнародних стосунках (591).

2.	Держави Балтії на сучасному етапі	592

Естонська Республіка на шляху демократичних перетворень (592), Латвійська
Республіка (595), Литовська Республіка (596).

3.	Республіка Білорусь на зламі XX і XXI століть	598

Початок демократичних реформ (598), прихід до влади О.Лукашенка (599),
соціально-економічний розвиток (600), міжнародне становище (600).

4.	Республіка Польща	601

Реформування устрою та економіки (601), "шокова терапія " (601), політичні
процеси (602), Польща у міжнародній політиці (603).

5.	Чехословаччина: Чехія і Словаччина	604

Демонтаж тоталітарної системи (604), Чеська Республіка (606), Словацька
Республіка (609).

6.	Угорська Республіка	610

Початок демократичних реформ (610), міжнародне становище і зовнішня
політика (612).

7.	Румунія на сучасному етапі розвитку	613

Революція 1989 р. (613), прихід до влади ФНП і початок суспільної
трансформації (614), суспільна свідомість (615), вибори 1996 р. і перемога ДКР
(615), творення ринкової економіки (616), Зовнішня політика (616).

8.	Молдова на сучасному етапі	617
Проголошення незалежності Молдови (617). конфлікт у Придністров’ї (617).
внутрішньополітичний розвиток (618). спроби врегулювання Придністровського
конфлікту (618), міжнародне становиїце (619).

9.	Республіка Болгарія	620

Руйнування тоталітарних структур (620). суперечності посттоталітарного
розвитку (621). зовнішня політика (624).

10.	Республіка Словенія	625

Суспільні перетворення (625), міжнародне становище (626).

11.	Хорватська Республіка	627

Становлення незалежної держави (627), Хорватія у міжнародних стосунках
(630).

12.	Утворення і розвиток Союзної Республіки Югославія	630

Утворення союзної держави (630), СРЮ у конфліктах на Балканах (631),
Косовська криза та її наслідки (633).

13.	Боснія та Герцеговина	634

14.	Республіка Македонія	636

Боротьба за міжнародне визнання та національну злагоду (636), Міжнародне
становище і зовнішня політика. (638), соціально-економічний розвиток та
політичні процеси (639).

15.	Республіка Албанія	641

Початок демократизації (641). правління Демократичної Партії (641),
політична криза 1997 р. (642), економічні реформи (642), міжнародне становище
(643).

16.	Греція	644

Вибори 1989-1990 рр. (644), політичні табори (644), економічний розвиток і
соціальні зміни (645), Греція в НАТО та ЄС (645), Волконська політика Греції
(646), відносини з Україною (646).

ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА	648

* * *

Наукове видання

Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і
гуманітарних факультетів університетів / За редакцією Леоніда Заиікільняка. - Львів:
Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. - 660 с.

І8ЕЛЧ 966-613-037-8

У першому українському посібнику з історії Центрально-Східної Свроїш на основі
опрацювання джерел і наукової літератури висвітлено історичний шлях народів га країн між
Балтійським і Чорним та Середземним морями у тісному взаємоз'язку з цивіліишійпими
процесами, які відбувалися на європейському континенті віл давнини до сучасності. Зібраний
фактичний матеріал та його наукова інтерпретація дозволяють читачеві сформувати уявлення
про поширення та взаємодію культурних потоків та суспільних ідей. їх сприйняття й реаліза-
цію у регіоні, який здавна зазнавав потужних впливів із Заходу та Сходу. Півночі й Півдня, що
відбилися у своєрідності історичної долі його народів, втому числі українців та України.

Посібник призначений для студентів історичних і гуманіїаріїих спеціальностей на
рівні бакалавра, стане у пригоді всім, хто цікавиться минулим і сьогоденням Європи.

Наукова редакція -Леонід Зашкільняк
Літературна редакція та коректа -Дарія Ко.місарук
Набір і макетування - Оксана Дмитерко, Майя Яковенко
Виготовлення мап - Маня Пакуля

Художнє оформлення - Андрій Кісь

Львівський національний університет імені Івааиа Франка
79000 Львів, вул. У ніверситетська, /

Підписано до друку 30.07.01. Формат 70x1 ОО1/^
Папір офс. Друк офс. Гарнітура Тішся.

Умовн.друк.арк. 53,2. Умови.фарб«'-і!І (б. 53.53
Наклад 500. Зам. А 450

І Іадруковано з готових діапозитивів
у Жовківський друкарні
видавництва Отців Василіян *’Місіонер"
80300 Жовква Львівської області
вул.Василіянська, 8