/
Author: Жуков Г.К.
Tags: спогади велика вітчизняна війна історія радянського союзу військові мемуари
Year: 1985
Text
Жуков був великим полководцем
суворовської школи.
Він розумів, що на плечі солдата
лягла найбільш важка частина
ратного подвигу.
Думаю, тому його спогади
й користуються такою любов’ю.
Письменникам-фахівцям
подекуди нелегко змагатися
з такою літературою.
Це — свідчення очевидців
і учасників подій.
Михайло Шолох ов
ЧОТИРИЖДИ
ГЕРОЙ
РАДЯНСЬКОГО
СОЮЗУ
МАРШАЛ
РАДЯНСЬКОГО
СОЮЗУ
ГК. Ж-УКО'В
Спогааи і роздуми
київ
ВИДАВНИЦТВО
ПОЛІТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
УКРАЇНИ
1985
63.3(2)722
Ж86
С именем вьідающегося советского воєнного деятеля Маршала
Советского Союза Г. К. Жукова связаньї блистательньїе победьі в Ве-
ликой Отечественной войне.
Его воспоминания посвященьї советскому солдату, которьій во
имя победьі над заклятьім врагом, не жалея крови и жизни, проявил
наивьісшую доблесть и геронзм.
Переклад
А. М. Шевченка (розд. 1—9), А. О. Стася (розд. 10—16),
Г. Г. Кулінича (розд. 17—23, закінчення)
Переклад з російського видання:
Г. К. Ж у к о в,
четьіреждн Герой Советского Союза,
Маршал Советского Союза.
Воспоминания и размьішления.
В трех томах.
Пятое издание.
М., Издательство Агентства
печати Новости, 1983.
w 4700000000—115-
Ж М20Т(04)—85 15185
© Издательство Агентства печати Новости, 1974
Переклад на українську мову,
^ Політвидав України, 1985
РАДЯНСЬКОМУ СОЛДАТОВІ
ПРИСВЯЧУЮ
За багаторічну і систематичну допомогу,
подану мені в підготовці рукопису
цієї книги, висловлюю подяку
Семеновій Клавдії Євгенівні.
Г. Жуков
Роьділ перший
Дитинство і юність
На схилі віку важко згадати все, що було в житті. Роки,
справи й події вивітрили з пам’яті багато, особливо з того,
що стосується дитинства і юності. Запам’яталось ляше те,
чого забути не можна.
Дім у селі Стрєлковці Калузької губернії, де я
народився 19 листопада (за старим стилем) 1896 року, стояв
посеред села. Був він дуже старий і одним кутом міцно осів
у землю. Від часу стіни й дах обросла мохом і травою.
Була в домі всього одна кімната з двома вікнами.
Батько і мати не знали, ким і коли був збудований наш
дім. З розповідей старожилів було відомо, що в ньому
мешкала бездітна вдова Ганнуся Жукова. Щоб скрасити свою
самотність, вона взяла з притулку дворічного хлопчика —
мого батька. Хто були його справжні батьки, ніхто сказати
не міг, та батько потім не намагався дізнатись про свій
родовід. Відомо тільки, що хлопчика у віці трьох місяців
залишила на порозі сирітського дому якась жінка, додавши
записку: «Сина мого назвіть Костянтином». Що змусило
бідолашну жінку покинути дитину на ганку притулку,
сказати неможливо. Навряд чи вона пішла на це через
відсутність материнських почуттів, скоріше за все —через своє
безвихідно тяжке становище.
Після смерті своєї названої матері, ледь досягнувши
восьмирічного віку, батько пішов у навчання до шевця у
велике село Угодський Завод. Він розповідав потім, що
навчання зводилось в основному до хатньої роботи.
Доводилось і хазяйських дітей доглядати, і худобу пасти.
«Провчившись» таким чином років зо три, батько відправився
шукати іншого місця. Пішки дістався Москви, де врешті-
решт влаштувався у шевську майстерню Вейса. У Вейса
був і власний магазин модельного взуття.'
Я не знаю подробиць, але, за розповідями батька, він*
разом з багатьма іншими робітниками після подій Л905
року був звільнений і висланий з Москви за участь у
демонстраціях. З того часу і до дня своєї смерті в 1921 році
7
батько безвиїзно жив у селі, займаючись шевською
справою і селянськими роботами.
Мати моя, Устина Артемівна, народилась і зросла в
сусідньому селі Чорна Грязь у дуже бідній родині.
Коли батько і мати поженилися, матері було тридцять
п’ять, а батькові — п’ятдесят. В обох це було друге
одруження. Після першого одруження обидва рано овдовіли.
Мати була фізично дуже сильною людиною. Вона легко
підіймала з землі п’ятипудові мішки з зерном і переносила
їх на значну відстань. Казали, що вона успадкувала
фізичну силу від свого батька — мого діда Артема, який підлазив
під коня і підіймав його або брав за хвоста й одним ривком
садовив на круп.
Тяжкі злидні, мізерний заробіток батька на шевській
роботі змушували матір підробляти на перевезенні вантажів.
Навесні, влітку і ранньою осінню вона працювала на
польових роботах, а пізно восени відправлялась у повітове
місто Малоярославець за бакалійними товарами й возила
їх торговцям в Угодський Завод. За поїздку вона
заробляла карбованець — карбованець двадцять копійок. Ну який
це був заробіток? Якщо вирахувати витрати на корм коням,
ночівлю у місті, харчування, ремонт взуття тощо, то
залишалось дуже мало. Я думаю, жебраки за цей час збирали
більше.
Однак нічого не поробиш, такою була тоді доля
бідняцька, і мати покірно працювала. Багато жінок наших сіл
вчиняли так само, щоб не померти з голоду. У непролазну
багнюку і холоднечу возили вони вантажі з Малоярославця,
Серпухова та інших місць, залишаючи малолітніх дітей під
доглядом бабусь і дідусів, які ледь пересували ноги.
Більшість селян наших сіл жили в бідності. Землі у них
було мало, та й та неродюча. Польовими роботами
займались головним чином жінки, старі й діти. Чоловіки
працювали в Москві, Петербурзі та інших містах на відхожих
промислах. Одержували вони мало — рідко хто з селян
приїздив у село з хорошим заробком у кишені.
Звичайно, були в селах і багаті селяни — куркулі. Тим
жилося непогано: мали великі світлі будинки із зручними
меблями, у дворі багато худоби і птиці, а в коморах —
великі запаси борошна й зерна. їх діти добре вдягались,
ситно їли і вчились у кращих школах. На цих людей в
основному працювали бідняки наших сіл, часто за жалюгідну
платню — хто за хліб, хто за корм, хто за насіння.
Ми, діти бідняків, бачили, як важко доводиться нашим
матерям, і гірко переживали їхні сльози. І якою ж була
радість, коли з Малоярославця привозили нам по бублику або
8
прянику І Коли ж вдавалося назбирати трохи грошей до
різдва або пасхи на пироги з начинкою, тоді нашим
радощам не було меж.
Коли мені виповнилось п’ять років, а сестрі Марії йшов
сьомий рік, мати народила ще хлопчика, якого назвали
Олексієм. Був він дуже худенький, і всі боялись, що не
виживе. Мати плакала й говорила:
— А від чого ж дитина буде міцною? Хіба з води та
хліба?
Через кілька місяців після пологів вона знов вирішила
їхати до міста на заробітки. Сусіди відмовляли її, радили
поберегти хлопчика, який був ще дуже слабкий і
потребував материнського молока. Але загроза голоду всій сім’ї
змусила матір поїхати, і Альоша залишився під нашим
доглядом. Прожив він недовго — менше року. Восени
поховали його на кладовищі в Угодському Заводі. Ми з
сестрою, не кажучи вже про батька з матір’ю, дуже горювали
за Альошею і часто ходили до нього на могилку.
Того року спіткала нас й інша біда: потрух і обвалився
дах хатини.
— Треба вибиратися звідси,— сказав батько,— а то всіх
придушить. Поки тепло, поживемо в сараї, а там видно
буде. Може, хтось пустить у лазню чи клуню.
Я пам’ятаю сльози матері, коли вона говорила нам:
— Ну що ж, нічого не вдієш, несіть, діти, все шмаття з
дому в сарай.
Батько змайстрував маленьку піч для готування їжі, і
ми влаштувались у сараї як могли.
На «новосілля» до батька прийшли його приятелі й
взялися жартувати:
— Що, Костюха, кажуть, ти з домовиком посварився,
вижив він тебе?
— Як посварився? — відповів батько.— Коли б
посварився, він нас напевно придушив би.
— Що ти думаєш робити? — спитав Назарич, сусід і
приятель батька.
— І розуму не приберу...
— А чого гадати,— втрутилась мати,— треба корову
брати за роги і вести на базар. Продамо її і зруб купимо.
Не встигнемо оговтатись, як мине літо, а взимку яке ж
будування...
— Вірно каже Устина,— загомоніли селяни.
— Вірно то вірно, але однієї корови не вистачить,—
сказав батько,— а в нас крім неї тільки кінь старий. '
Та на це ніхто не озвався, хоч усім було ясно, що
найтяжче для нас ще попереду.
9
Через деякий час батькові пощастило десь за приступну
ціну, та ще й на виплат, купити невеликий зруб. Сусіди
допомогли нам перевезти його, й до листопада дім був
збудований. Дах ми покрили соломою.
— Нічого, поживемо й у цьому, а коли розбагатіємо,
збудуємо кращий,— сказала мати.
Дім мав вигляд гірший за інші: ганок був збитий з
старих дощок, вікна позастеклювані осколками. Але ми всі
були дуже раді, що на зиму матимемо свій теплий куток, а
щодо тісноти, то, як кажуть, тісно, зате тепло.
З осені 1902 року мені пішов сьомий рік. Рання зима
того року виявилась для нашої сім’ї дуже тяжкою. Рік
видався неврожайним, і свого зерна вистачило тільки до
середини грудня. Заробітки батька та матері йшли на хліб, сіль і
сплату боргів. Сласибі сусідам, вони нас інколи
вирятовували то щами, то кашею. Така взаємодопомога в селах
була не винятком, а скоріше традицією дружби і
солідарності простих людей, які жили в тяжких злиднях.
З настанням весни справи трохи налагодились, бо
напрочуд добре ловилась риба в річках Огублянці і Протві.
Огублянка — невеличка річка, мілковода і тваниста. Вище
села Костинки, ближче до села Болотського, де річка
брала свій початок з дрібних струмків, місця були дуже
глибокі, там водилась і велика риба. В Огублянці, особливо в
районі нашого села і сусіднього села Огубів, було багато
плітки, окуня і лина, якого ми ловили переважно
кошиками. Випадали дуже щасливі дні, і я тоді ділився рабою
з сусідами за їхні щі та кашу.
Нам, дітям, особливо подобалось ходити ловити рибу
на Протву, в район Михалевих гір. Дорога туди вела через
густий липовий гай і чудові березові переліски, де було
чимало суниць і польових полуниць, а наприкінці літа —
багато грибів. У цьому гаю селяни з усіх найближчих сіл
дерли лико для личаків, які в нас називали «вихідні
туфлі у клітинку».
Зараз гаю і перелісків немає — їх повирубували
гітлерівські окупанти, а після Вітчизняної війни колгосп
розорав землю під засів.
Якось влітку батько сказав:
— Ну, Єгоре, ти вже великий — незабаром сім, йора
тобі братися до справи. Я в твої роки працював не менше
від дорослих. Візьмеш граблі, завтра поїдемо на
косовицю, будеш з Машею розтрушувати сіно, сушити його і
громадити в копиці.
Мені подобалась косовиця, на яку мене часто брали з
собою старші. Але тепер я їхав туди з свідомістю, що
від10
правляюсь не розважатись, як це бувало раніше. Я
пишався, що тепер сам беру участь у праці і стаю корисним
сім’ї. На інших підводах бачив своїх товаришїв-однолітків,
також з граблями в руках.
Працював я з великим старанвям, і мені було приємно
чути похвалу старших. Але, здається, перестарався: на
долонях швидко з’явились пухирі. Мені було соромно в
цьому зізнатись, і я терпів до останньої можливості. Врешті-
решт пухирі лопнули, і я вже не міг більше громадити.
— Нічого, пройде! — сказав батько. Шматиною він
перев’язав мені долоні.
Якийсь час я не міг працювати граблями і тільки
допомагав сестрі носити і складати сіно в копиці. Діти
підсміювались наді мною. Але за кілька днів я знову став до
роботи і працював не гірше за них.
Коли настала пора збирання хлібів, мати сказала:
— Пора, синку, вчитись жнивувати. Я тобі купила в
місті новенького серпа. Завтра вранці підемо жати жито.
Жпнва розпочалися непогано, але мене знову спіткала
невдача. Бажаючи блиснути своїми успіхами, я
поквапився, різонув серпом по мізинцю лівої руки. Мати дуже
злякалась, я теж. Сусідка, тітка Парасковія, яка опинилась
поруч, приклала до пальця лист подорожника і міцно
перев’язала його ганчіркою.
Скільки років відтоді минуло, а рубець на лівому
мізинці все нагадує мені про перші невдачі на
сільськогосподарському фронті...
Швидко минуло трудове літо. Я вже набув навичок у
польових роботах і зміцнів фізично.
Наближалась осінь 1903 року, і для мене наставала
відповідальна пора. Хлопці—мої однолітки — готувались
іти до школи. Готувався і я. За букварем сестри прагнув
вивчити друковані літери. З нашого села цієї осені мали
піти до школи ще п’ять хлопців, серед них і мій
нерозлучний друг Льошка Колотирний. «Колотирний» — це було
його прізвисько, а справжнє прізвище — Жуков. Жукових
у нашому селі було п’ять дворів. Однофамільників
розрізняли за іменами матерів. Нас звали Устинині, інших —
Донині, Тетянині тощо.
Вчитись ми мали в церковнопарафіяльній школі, що
була в селі Величково, за півтора кілометра від нас. Там
навчалися діти з чотирьох навколишніх сіл — Ликова, Ве-
личкова, Стрєлковки і Огубів. '
Деяким дітям батьки кувили ранці, і вони хвалилися
ними. Мені й Льошці замість ранців пошили з полотна
11
торби. Я сказав матері, що торби носять жебраки і з нею
до школи ходити не буду.
— Коли ми з батьком заробимо грошей, обов’язково
купимо тобі ранця, а поки ходи з торбою.
До школи мене відвела сестра Маша. Вона вчилась уже
в другому класі. У нашому класі набралось 15 хлопчиків і
13 дівчаток.
Після знайомства з нами вчитель розсадив усіх по
партах. Дівчаток посадив ліворуч, хлопчиків — праворуч.
Я дуже хотів сидіти з Колотирним. Але вчитель сказав, що
разом нас посадовити не можна, бо Льоша не знає жодної
літери й до того ж малий на Зріст, його посадовили на
першу парту, а мене — на найостаннішу. Льошка мені
сказав, що старатиметься якнайскоріше вивчити всі літери,
щоб нам обов’язково сидіти разом. Але цього так і не
сталося. Льоша був постійно серед відстаючих. Його часто за
невивчені уроки залишали в класі, але він був на диво
покірним хлопцем і не ображався на вчителів.
Учителем у школі був Сергій Миколайович Ремізов,
досвідчений педагог і хороша людина. Він даремно нікого не
карав і ніколи не підвищував голосу на дітей. Учні його
поважали і слухались.
Батько Сергія Миколайовича, тихий і добрий дідусь,
був священиком і викладав у нашій школі «закон божий».
Сергій Миколайович, як і його брат Микола
Миколайович, лікар, був безбожник і до церкви ходив тільки про
людське око. Обидва брати співали в церковному хорі.
У мене й у Льоші Колотирного були хороші голоси, і нас
обох включили до шкільного хору.
У другий клас усі діти нашого села перейшли з
хорошими оцінками, і тільки Льошу, незважаючи на нашу
колективну допомогу, не перевели — по «закону божому» у
нього була двійка.
Моя сестра вчилась також погано і залишилась у
другому класі на другий рік. Батько з матір’ю вирішили, що
їй треба кидати школу і братись за домашнє господарство.
Маша гірко плакала і доводила, що вона не винна і
залишилась на другий рік тільки тому, що пропустила багато
уроків, доглядаючи Альошу, коли мати їздила візникувати.
Я заступався за сестру і говорив, що інші батьки також
працюють, візникують, але своїх дітей ніхто з школи не
забирає і всі подруги сестри продовжуватимуть навчання.
Врешті-решт мати погодилась. Маша була дуже
задоволена, і я був радий за неї.
Нам було шкода матері, ми з сестрою своїми дитячими
серцями відчували, що їй дуже важко. До того ж батько,
12
який перебував у цей час на заробітках у Москві, став
дуже рідко і мало присилати нам грошей. Раніше він
висилав матері два-три карбованці в місяць, а останнім
часом — коли пришле карбованця, а коли й того менше.
Сусіди говорили, що не тільки наш батько, а й інші
робітники в Москві стали погано заробляти.
Пам’ятаю, наприкінці 1904 року батько приїхав у село.
Ми з сестрою дуже зраділи і все чекали, коли він нам дасть
московських гостинців.
Але батько сказав, що нічого цього разу привезти не
зміг. Він приїхав прямо з лікарні, де пролежав після
операції апендициту двадцять днів, і навіть на квиток позичив
у товаришів.
Батька мого поважали в селі, рахувались з його
думкою. Звичайно на сходках, зборах останнє слово
належало йому. Я дуже любив батька, і він мене балував. Але
бували випадки, коли батько суворо карав мене за якусь
провину і навіть бив шпандлем (шевським ременем),
вимагаючи, щоб я просив прощення. Але я був упертим і —
скільки б він мене не бив — терпів, але прощення не
просив.
Одного разу він так відшмагав мене, що я втік з дому
і три доби жив у коноплях у сусіда. Крім сестри, ніхто не
знав, де я. Ми з нею домовились, щоб вона мене не
видавала і носила мені їжу. Мене всюди шукали, але я добре
замаскувався. Випадково мене виявила в моєму сховищі
сусідка і привела додому. Батько ще мені додав, але
потім пожалів і вибачив.
Пам’ятаю, якось батько був у доброму настрої і взяв
мене з со' ити чай. Трактир був у су-
Никифор Кулагін, торгував різними бакалійними
товарами. Чоловіки і молодь любили збиратись у трактирі, де
можна було побалакати про новини, пограти в лото,
карти і випити з якоїсь нагоди, а то й без всякого
приводу.
Мені подобалось пити чай у трактирі серед дорослих,
які розповідали цікаві історії про Москву (і Петербург.
Я сказав батькові, що завжди ходитиму з ним і слухатиму,
про що вони там говорять.
У трактирі працював половим брат моєї хрещеної
матері Прохор. У нього було щось не гаразд з ногою, і всі
звали його кульгавим Прошкою. Незважаючи на свокУ
кульгавість, Прохор був завзятим мисливцем. Влітку вій
стріляв качок, а взимку ходив на зайця, їх тоді у нас була
сила-силенна.
сідньому
власник, сільський багатій
13
Прохор часто брав мене з собою. Полювання давало
мені велике задоволення. Особливо я радів, коли він
убивав зайця, якого виганяв на нього я. По качки ми ходили
на Огублянку або на озеро. Як правило, Прохор стріляв
без промаху. До моїх обов’язків входило діставати з води
качок.
Я й досі завзято люблю полювання. Можливо, що
любов до нього прищепив мені в дитячі роки Прохор.
Батько незабаром знов відправився до Москви. Перед
від’їздом він розповів матері, що в Москві й Пітері
почастішали страйки робітників, доведених безробіттям і
жорстокою експлуатацією до відчаю.
— Ти, батьку, не лізь не в свою справу, а то й тебе
жандарми зашлють туди, де Макар телят не пас,—
говорила мати.
— Наша справа робітнича, куди всі, туди й ми.
Після від’їзду батька ми довго нічого не чули про
нього і дуже непокоїлись.
Незабаром довідались, що в Пітері 9 січня 1905 року
царські війська й поліція розстріляли мирну
демонстрацію робітників, що йшла до царя з петицією просити
кращих умов життя.
Навесні того ж 1905 року в селах дедалі частіше
почали з’являтись невідомі люди — агітатори, які закликали
народ на боротьбу з поміщиками і царським
самодержавством.
У нас у селі справа не дійшла до активного виступу
селян, але заворушення серед них було велике. Селяни знали
про політичні страйки, барикадні бої 1 Грудневе збройне
повстання в Москві. Знали, що повстання робітників
Москви та інших міст Росії було жорстоко придушене царським
урядом і чимало революціонерів, які стали на чолі
робітничого класу, по-звірячому знищені, ув’язнені в каземати або
заслані на каторгу. Чули й про Леніна — виразника
інтересів робітників і селян, вождя парті! більшовиків, партії,
що хоче добитись визволення трудового народу від царя,
поміщиків і капіталістів.
Всі ці відомості привозили в село наші односельці, які
працювали в Москві, Пітері та інших містах Росії.
В 1906 році повернувся в село батько. Бій сказав, що
до Москви більше не поїде, бо поліція заборонила йому
проживання в місті, дозволивши мешкати тільки в рідному
<*лі. Я був задоволений тим, щб батько повернувся
назовсім.
Того ж року я закінчив 3-річну церковнопарафіяльну,
14
школу. Учився в усіх класах на відмінно й одержав
похвальну грамоту. У сім’ї всі були дуже задоволені моїми
успіхами, та й я був радий. З нагоди успішного закінчення
школи мати подарувала мені нову сорочку, а батько сам
пошив чоботи.
— Ну ось, тепер ти письменний,— сказав батько,—
можна буде везти тебе до Москви вчитися ремесла.
— Нехай поживе в селі ще рік, а потім відвеземо до
міста,— зауважила мати.— Нехай підросте трохи...
З осені 1907 року мені пішов дванадцятий рік. Я знав,
що це моя остання осінь у рідному домі. Мине зима, а
потім треба йти в люди. Я був дуже зайнятий роботою по
господарству. Мати часто їздила в місто за вантажем, а
батько з раннього ранку до пізньої ночі шевцював.
Заробіток його був надзвичайно мізерний, бо односельці через
злидні рідко могли з ним розплатитись. Мати часто лаяла
батька за те, що він так мало брав за роботу.
Коли ж батькові вдавалось непогано заробити на
пошитті чобіт, він звичайно повертався з Угодського Заводу
напідпитку. Ми з сестрою зустрічали його на дорозі, і він
завжди вручав нам гостинці — бублики або цукерки.
Взимку у вільний від домашніх справ час я, бувало,
ходив на рибалку, катався на саморобних ковзанах на
Огублянці або на лижах з Михалевих гір.
Настало літо 1908 року. Серце моє щеміло від думки,
що незабаром доведеться залишити дім, рідних, друзів і
поїхати до Москви. Я розумів, що, по суті, моє дитинство
кінчається. Щоправда, минулі роки можна було лише
умовно назвати дитячими, але на краще я не міг
розраховувати.
Пам’ятаю, як одного з вечорів зібрались на нашій
призьбі сусіди. Зайшла мова про відправку хлопців до Москви.
Одні збирались везти своїх дітей найближчими днями,
інші хотіли зачекати ще рік-два. Мати сказала, шо відвезе
мене після ярмарку, який бував у нас через тиждень після
трійці. Льошу Колотириого вже віддали у навчання до
столярні, власником якої був багатій з нашого села Му-
рашкін.
Батько спитав, якого ремесла я хочу навчитись. Я
відповів, що хочу до друкарні. Батько сказав, що у нас
немає знайомих, які могли б допомогти влаштувати мене у
друкарню. І мати вирішила, що вона проситиме свого бра- *
та Михаіла взяти мене у кушнірську майстерню. Батько'
погодився, бо кушніри добре заробляли. Я ж був готовий
на будь-яку роботу, аби бути корисним сім’ї.
15
У липні 1908 року в сусіднє село Чорна Грязь приїхав
0рат моєї матері Михайло Артемович Піліхін. Про нього
варто сказати кілька слів.
Михайло Піліхін, як і моя мати, ріс у бідності. В
одинадцять років його віддали у навчання до кушнірської
майстерні. Через чотири з половиною роки він став
майстром. Михайло був дуже ощадливим і зумів за кілька років
зібрати гроші й відкрити свою невелику майстерню. Він
став хорошим майстром-кушніром і набув чимало багатих
замовників, яких обдирав немилосердо.
Піліхін поступово розширяв майстерню, довів кількість
робітників-кушнірів до восьми чоловік і, крім того,
постійно тримав ще чотирьох хлопчиків-учнів. Як тих, так і
цих експлуатував нещадно. Так він склав капітал
приблизно в п’ятдесят тисяч карбованців.
Ось цього свого брата мати й умовила взяти мене у
навчання. Вона сходила до нього в село Чорна Грязь, де
він проводив літо, і, повернувшись, сказала, що брат велів
привести мене до нього познайомитись. Батько спитав, які
умови запропонував Піліхін.
— Відомо які, чотири з половиною роки хлопчиком, а
потім буде майстром.
— Ну що ж, нічого робити, треба вести Єгорку до
Михайла.
Через два дні ми з батьком пішли в село Чорча Грязь.
Наблизившись до будинку Піліхіних, батько сказав:
— Дивись, он сидить на ганку твій майбутній хазяїн.
Як підійдеш, вклонись і скажи: «Здрастуйте, Михайле
Артемовичу».
— Ні, я скажу: «Здрастуйте, дядько Миша!» —
заперечив я.
— Ти забудь, що він тобі доводиться дядьком. Він твій
майбутній хазяїн, а багаті хазяї не люблять бідних
родичів. Це ти собі закарбуй на носі.
Підійшовши до ганку, на якому, розвалившись у
плетеному кріслі, сидів дядько Михайло, батько привітався і
підштовхнув мене вперед. Не відповівши на привітання,
не подавши руки батькові, Піліхін повернувся до мене.
Я вклонився і сказав:
— Здрастуйте, Михайле Артемовичу!
— Ну, доброго здоров’я, молодець! Що, кушніром
хочеш бути?
Я промовчав.
— Ну що ж, справа кушнірська хороша, але важка.
— Він труднощів не повинен боятись, до праці звичний
8 малих літ,— сказав батько.
16
— Грамоті навчений?
Батько показав мій похвальний лист.
— Молодець! — сказав дядько, а потім, повернувши
голову до дверей, гукнув:—Гей, ви, телепні, йдіть сюди!
З кімнати вийшли його сини Олександр і Микола, добре
вдягнені й угодовані хлопці, а потім і сама господиня.
— Ось дивіться, башибузуки, як треба вчитись,—
сказав дядько, показуючи їм мій похвальний лист,— а ви все
на трійках катаєтесь.
Звернувшись, нарешті, до батька, він сказав:
— Ну що ж, мабуть, я візьму до себе в науку твого
сина. Хлопець він міцний і, здається, не дурний. Я тут
проживу кілька днів. Потім поїду в Москву, але з собою взяти
його не зможу. Через тиждень їде брат жінки Сергій, ось
він і привезе його до мене.
Потому й розстались.
Я був дуже радий, що поживу в селі ще тиждень.
— Ну, як вас зустрів мій братець? — запитала мати.
— Відомо, як нашого брата зустрічають хазяї.
— А чайком не пригостив?
— Він навіть не запропонував нам сісти з дороги,—
відповів батько.— Він сидів, а ми стояли, як солдати.—
І зло додав:— Потрібний нам його чай, ми з синком зараз
підемо в трактир і вип’ємо за свій трудовий п’ятачок.
Мати сунула мені бублика, і ми покрокували до
трактиру...
Збиралися в Москву недовго. Мати загорнула пару
білизни, пару онуч і рушника, дала на дорогу п’яток яєць і
перепічок. Помолившись, присіли за старовинним
російським звичаєм на лавку.
— Ну, синку, з богом! — сказала мати і, не
витримавши, гірко заплакала, притуливши мене до себе.
Я бачив, що й у батька почервоніли очі й побігли по
щоках сльозинки. І я мало не заревів, але втримався.
До Чорної Грязі ми з матір’ю йшли пішки. По цій
дорозі я раніше ходив до школи і до лісу по ягоди і
гриби.
— Пам’ятаєш, мамо, як ось на цій смужці, біля трьох
дубів, коли ми з тобою жнивували, я розрізав собі
мізинця?
— Пам’ятаю, синку. Матері завжди пам’ятають про тс,
що було з їхніми дітьми. Погано роблять діти, коли вони
забувають своїх матерів.
— Зі мною, мамо, цього не трапиться! — твердо сказав я..
Коли ми з дядьком Сергієм сіли в поїзд, линула злива.
У вагоні стало темно. Одна сальна свічка ледь освітлювана
17
вузький прохід вагона третього класу. Поїзд рушив, за
вікном замигтіли темні обриси лісів і вогники далеких сіл.
Раніше мені не доводилось їздити в поїздах, і я ніколи
не бачив залізниці. Тому ця поїздка справила на мене
величезне враження. Проїхали станцію Балабаново. Раптом
вдалині з’явились якісь яскраво освітлені багатоповерхові
будівлі.
— Дядьку, що це за місто? — запитав я у літнього
чоловіка, який стояв біля вікна вагона.
— Це не місто, хлопчику. Це наро-фомінська ткацька
фабрика Сави Морозова. На цій фабриці я відпрацював 15
років,— сумно додав він,— а ось тепер не працюю.
— Чому? — запитав я.
— Довго розповідати... тут я поховав дружину і доньку.
Я бачив, як він зблід і на хвилину заплющив очі.
— Щоразу, проїжджаючи повз кляту фабрику, не можу
спокійно дивитись на цю потвору, що поглинула моїх
близьких...
Він раптом відійшов од вікна, сів у темний куток
вагона і запалив, а я продовжував дивитись у бік «потвори»,
яка «ковтає» людей, але не наважився запитати, як це
відбувається.
У Москву ми прибули на світанку. їхали понад чотири
години. Нині цю відстань поїзд долає трохи більше як за
годину. Вокзал мене приголомшив. Всі страшенно
поспішали до виходу, штовхалися ліктями, кошиками, сумками,
скриньками. Я не розумів, чому всі так поспішають.
— Ти рота не роззявляй,— сказав мій проводир.— Тут
тобі не село, тут пильнуй.
Нарешті ми вибрались на привокзальну площу.
Біля трактиру, незважаючи на ранню годину, йшла
жвава торгівля гарячим, коржами, пиріжками з лівером, потро-
хом та іншими харчами, якими приїжджі могли
підживитись за недорогу ціну, йти до хазяїна було ще рано, і ми
вирішили відправитись у трактир. Біля трактиру стояли
калюжі води й грязюки, на тротуарі і просто на землі
мостилися п’яні голодранці. У трактирі голосно грала музика,
я впізнав мелодію знайомої пісні «Шумел, горел пожар мо-
сковский». Деякі відвідувачі, що встигли підпити, безладно
підспівували.
Вийшовши з трактиру, ми відправились на Велику До-
рогомиловську вулицю, щоб сісти на конку. Тоді ще по цій
вулиці не ходив трамвай, він взагалі тільки-но з’явився у
Москві. Під час посадки на конку, через поспіх і метушню,
якийсь чоловік, що піднімався попереду сходами, випадково
зачепив мене по обличчю. З носа пішла кров.
18
— Казав тобі, дивись обома! — сердито гримнув на мене
дядько Сергій.
А чоловік сунув мені клапоть ганчірки і запитав:
— З села, мабуть? У Москві треба дивитись вище
носа,— додав він.
Вокзальна площа і навколишні вулиці не справили на
мене особливого враження. Будиночки тут були маленькі,
дерев’яні, облізлі. Дорогомиловська вулиця брудна,
бруківка з великими вибоїнами, багато п’яних, більшість людей
погано вдягнені.
Але в міру наближення до центру вигляд міста дедалі
більше змінювався: з’являлись великі будинки, пишні
магазини, меткі рисаки. Я був ніби в тумані, погано тямив і
відчував якесь пригнічення. Я ніколи не бачив будинків,
вищих за два поверхи, брукованих вулиць, візників у
колясках з надутими шинами, або, як їх звали, «лихачів», що
мчали з великою швидкістю на красенях — орловських
рисаках. Не бачив я ніколи й такого скупчення людей на
вулицях. Все це вражало уяву, і я мовчав, неуважно
слухаючи свого проводиря.
Ми повернули до Велнкої Дмнтровки (нині Пушкінська
вул.) і зійшли з конки на розі Камергерського провулка
(нині проїзд Художнього театру).
— Ось будинок, де ти житимеш,— сказав мені дядько
Сергій,— а в дворі міститься майстерня, там
працюватимеш. Парадний хід у квартиру з Камергерського провулка,
але майстри і хлопчики ходять тільки з чорного ходу.
Запам’ятовуй добре,— продовжував він,— ось Кузнецький
Міст, тут розташовані найкращі магазини Москви. Ось тут
театр Зиміна, але там робітники не бувають. Прямо і
направо Охотннй Ряд, де торгують зеленню, дичиною, м’ясом
і рибою. Туди ти бігатимеш за покупками для хазяйки.
Пройшовши великий двір, ми підійшли до людей, які
працювали тут, привітались з майстрами, дядько Сергій
шанобливо називав їх ім’ям і по батькові.
— Ось,— сказав він,— привіз з села вам у науку нового
хлопчика.
— Малий дуже,— зауважив хтось,— не завадило б
трохи підрости.
— Скільки тобі років, хлопче? — запитав високий
чоловік.
— Дванадцять.
— Добре, нехай малий на зріст, зате плечі в нього
широкі,— сказав, посміхаючись, високий.
— Нічого, буде непоганим кушніром,— приязно додав
майстер-дідусь.
і»
Це був Федір Іванович Колесов, найсправедливіший, як
я потім переконався, найдосвідченіший і
найавторитетніший з усіх майстрів.
Відвівши мене вбік, дядько Сергій почав називати по
імені кожного майстра і хлопчика і розповідав про них.
Я добре запам’ятав братів Мішиних.
— Старший брат — добрий майстер, але дуже п’є,—
казав дядько Сергій,— а ось цей, молодший, дуже жадібний
до грошей. Кажуть, що він снідає, обідає й вечеряє всього
лише на десять копійок. Все про свою власну справу мріє.
А це ось Михайло, він частенько п’є й запоєм. Після по-
лучки два-три дні п’є непробудно. Ладний пропити
останню сорочку, але майстер — золоті руки. Ось,— дядько
Сергій показав на високого хлопчика,— це старший
хлопчик, твій безпосередній начальник, звуть його Кузьмою.
Через рік він буде майстром. А ось той кучерявий — це
Григорій Матвеєв з села Трубіно, він тобі доводиться
далеким родичем.
Піднявшись по темних і брудних сходах на другий
поверх, ми увійшли до майстерні.
Вийшла хазяйка, привіталась і сказала, що хазяїна
зараз немає, але незабаром має бути.
— Пішли, покажу тобі розташування кімнат, а потім
будеш на кухні обідати.
Хазяйка докладно пояснила мені майбутні обов’язки —
обов’язки наймолодшого учня — щодо прибираіння
приміщень, чищення взуття хазяїв та їхніх дітей, показала, де і
які лампади ікон, коли і як треба запалювати тощо.
— Ну, а інше тобі пояснять Кузьма і старша майстриня
Мотря.
Потім Кузьма, старший хлопчик, покликав мене на
кухню обідати. Я дуже зголоднів і з апетитом узявся за їжу.
Але тут трапився зі мною непередбачений казус. Я не знав
існуючого порядку, за яким спочатку із загального
великого блюда їдять тільки щі без м’яса, а під кінець, коли
старша майстриня постукає по блюду, можна взяти шматочок
м’яса. Відразу ж виловив пару шматочків м’яса, із
задоволенням проковтнув їх і вже почав виловлювати третій, як
раптом дістав ложкою по лобі, та ще й так, що відразу ж
утворилася гуля.
Я був засоромлений тим, що за півдня перебування в
Москві мене вже двічі побито.
Старший хлопчик Кузьма виявився дуже хорошим
хлопцем.
— Нічого, терпи, коли битимуть,— сказав він мені після
обіду,— за битого двох небитих дають.
20
Того ж дня Кузьма повів мене до найближчої крамниці,
куди слід було ходити за тютюном і горілкою для майстрів.
Куховарка (вона ж старша майстриня) Мотря показала, як
чистити й мити посуд і розводити самовар.
Наступного дня, зранку, мене посадовили в кутку
майстерні і сказали, щоб я насамперед навчився шити хутро.
Старша майстриня забезпечила мене голкою, нитками та
наперстком. Показавши техніку шиття, вона сказала:
— Коли щось не виходитиме, підійди до мене, я тобі
покажу, як треба шити.
Я старанно взявся за свої перші трудові уроки.
Працювати майстри починали рівно о сьомій ранку і
закінчували о сьомій вечора, з годинною перервою на обід.
Отже, робочий день тривав одинадцять годин, а коли
випадало багато роботи, майстри затримувались до десятої-оди-
надцятої години вечора. В цьому випадку робочий день
доходив до п’ятнадцяти годин на добу. За наднормові вони
одержували додаткову відрядну платню.
Хлопчики-учні завжди вставали о шостій ранку.
Швидко вмившись, ми готували робочі місця і все, що потрібне
було майстрам для роботи. Лягали спати об одинадцятій
вечора, все прибравши і підготувавши до завтрашнього
дня. Спали тут же, в майстерні, на підлозі, а коли було
дуже холодно — на нарах у передпокої з чорного ходу.
Спершу я дуже стомлювався. Важко було звикнути
пізно лягати спати. У селі ми звичайно лягали дуже рано.
Але з часом втягнувся і стійко переносив нелегкий робочий
день.
Якийсь час я дуже скучав за селом і домівкою. Згадував
милі й близькі серцю гаї та переліски, де так любив
блукати з Прохором на полюванні, ходити з сестрою по ягоди,
гриби, хмиз. У мене стискалося серце й хотілося плакати
Я думав, що ніколи вже більше не побачу матері, батька,
сестри й товаришів. Додому на побивку хлопчиків
відпускали тільки на четвертий рік, і мені здавалось, що час цей
ніколи не настане.
По суботах Кузьма водив нас у церкву до всеношної, а
в неділю до заутрені та обідні. У великі свята хазяїн брав
нас з собою до обідні в Кремль, в Успенський собор, а іноді
в храм Христа-спасителя. Ми не любили бувати в церкві і
завжди намагались втекти звідти під якимсь приводом.
Однак в Успенський собор ходили із задоволенням — слухали
чудовий синодальний хор і спеціально протодиякона Розо-*
ва: голос у нього був, як ієрихонська труба.
Минув рік. Я досить успішно освоїв початковий курс
кушнірської справи, хоч вона давалась мені важко. За най-
21
меншу похибку хазяїн бив нас нещадно. А рука в нього
була важка. Били нас і майстри, не відставала від ннх і
хазяйка. Коли хазяїн був не в дусі — краще не потрапляй
йому на очі. Він міг без будь-якого приводу відлупцювати
так, що цілий день у вухах дзвеніло.
Іноді хазяїн змушував двох хлопчиків, які провинились,
бити один одного жимолостю (рослина, пруттям якої
вибивали хутро), примовляючи при цьому: «Лупцюй міцніше,
міцніше!» Доводилось покірно терпіти.
Ми знали, що хазяї всюди б’ють учнів — такий був
закон, такий порядок. Хазяїн вважав, що учні віддані в повне
його розпорядження і ніхто ніколи з нього не спитає за
побої, за нелюдське ставлення до малолітніх. Та ніхто й не
цікавився, як ми працюємо, чим харчуємось, у яких умовах
живемо. Найвищим суддею для нас був хазяїн. Так ми й
тягли важке ярмо, що й не кожному дорослому було під
силу.
Минув час. Мені виповнилось тринадцять років, і я вже
багато чого навчився в майстерні. Незважаючи на велику
завантаженість, все ж знаходив можливість читати. Я
завжди з вдячністю згадую свого вчителя Сергія
Миколайовича Ремізова, який прищепив мені пристрасть до книг.
Вчитись мені допомагав старший син хазяїна Олександр. Ми
з ним були однолітки, і він ставився до меие краще за інших.
Спочатку з його допомогою я прочитав роман «Медична
сестра», захоплюючі історії про Ната Пінкертоиа, «Записки
про Шерлока Холмса» Конан Дойля і ряд Інших
пригодницьких книжок, виданих у серії дешевої бібліотечки. Це
було цікаво, але не дуже повчально. А я хотів учитись
серйозно. Але як? Я поділився з Олександром. Він схвалив
мої наміри і сказав, що допомагатиме.
Ми взялись за дальше вивчення російської мови,
математики, географії і читання науково-популярних книг.
Займались, як правило, удвох, коли вдома не було хазяїна, і по
неділях. Але як ми не ховались від хазяїна, він все ж
довідався про наші заняття. Я думав, що він мене вижене або
суворо покарає. Однак, всупереч побоюванням, він похвалив
нас за розумну справу.
Так більше року я досить успішно займався самостійно
і поступив на вечірні загальноосвітні курси, які давали
освіту в обсязі міського училища.
У майстерні мною були задоволені, задоволений був і
хазяїн, хоча вряди-годи й давав мені стусана або ляпаса.
Спочатку він не хотів відпускати мене вечорами на курси,
але потім його умовили сини, і він погодився. Я був дуже
радий. Щоправда, уроки доводилося готувати вночі на на-
22
pax біля вбиральні, де горіла вартова лампочка десятків зо
два свічок.
За місяць до випускних екзаменів, якось у неділю, коли
хазяїн пішов до приятелів, ми посідали грати в карти. Гра-
ли, добре пам’ятаю, у двадцять одне. Не помітили, як
повернувся хазяїн і увійшов до кухні. Я тримав банк, мені
щастило. Раптом хтось дав мені міцного ляпаса. Я
озирнувся і — о, жах — хазяїні Приголомшений, я не міг
вимовити жодного слова. Хлопці кинулись урозсип.
— Так ось для чого тобі потрібна грамота! Очки
лічити? З цього дня нікуди більше не підеш, і щоб Сашко не
смів з тобою займатись!
Через кілька днів я зайшов на курси, що містились на
Тверській вулиці, і розповів про все, що трапилось.
Вчитись мені залишалось усього лише місяць з чимось. Наді
мною посміялись і дозволили складати екзамени.
Екзамени за повний курс міського училшца я склав успішно.
Минав 1911 рік. Я вже три роки пропрацював у
майстерні і перейшов у розряд старших хлопчиків. Тепер і в мене
було в підпорядкуванні троє хлопчиків-учнів. Добре знав
Москву, бо частіше за інших доводилось розносити
замовлення в різні кінці міста. Бажання продовжувати навчання
мене не залишало, але для цього не було жодної
можливості. Однак читати все ж ухитрявся.
Газети брав після майстра Колосова, який був
політично грамотніший за інших. Журнали давав мені Олександр,
книжки купував сам на зекономлені «трамвайні» гроші.
Пошле, бувало, хазяїн відвезти хутро якомусь замовнику в
Мар’їну рощу або Замоскворіччя, дасть п’ятачка або
гривеника на конку, а я візьму мішок з хутром на плечі і
гайда пішки, а монету збережу.
На четвертому році навчання мене, як фізично
міцнішого хлопчика, взяли до Нижнього Новгорода на знаменитий
ярмарок, де хазяїн зняв собі лавку для оптової торгівлі
хутром. На той час він дуже розбагатів, налагодив великі
зв’язки в торговому світі і став ще жадібнішим.
На ярмарку до моїх обов’язків входили головним чином
упаковка проданого товару і відправлення його за
призначенням через міську пристань на Волзі, пристань на Оці або
через залізничну товарну контору.
Уперше я побачив Волгу і був вражений її величчю і
красою — до цього я не знав річок, ширших і повноводіших
Протни або Москви. Це було рано-вранці, і Волга вся ме-*
рехтіла в променях сонця, що саме сходило. Я дивився на
неї і не міг відірвати захопленого погляду.
23
«Тепер зрозуміло,— подумав я,— чому про Волгу пісень
співають і матінкою її величають».
На Нижегородський ярмарок з’їжджались торговці й
покупці з усієї Росії. Туди везли свої товари й «заморські
купці» з інших держав. Сам ярмарок розташовувався за
містом між Нижнім і Канавіним, у низькій долині, що під
час весняної повені геть уся заливалась водою.
На Нижегородський ярмарок збиралась величезна
кількість усякого люду, що прагнув підробити — хто чесною
працею, а хто темними справами. Туди, як вороння,
злітались злодії, повії, шахраї та різні аферисти.
Після Нижегородського ярмарку того ж року довелось
поїхати на інший ярмарок, в Урюпіно, в Область Війська
Донського. Про ярмарок в Урюпіні у мене не залишилось
таких яскравих спогадів, як про Нижній Новгород і Волгу.
Урюпіно було досить брудним містечком, і ярмарок там за
своїми масштабами був невеликий.
Прикажчик Василь Данилов був людиною жорстокою і
злою. Досі не можу зрозуміти, чому він з якоюсь
садистською пристрастю завдавав побоїв чотирнадцятилітньому
хлопчику з найменшого приводу. Одного разу я не стерпів,
схопив «ковирок» (дубову палицю для упаковки) і з усього
розмаху вдарив його по голові. Від цього удару він впав і
втратив свідомість. Я злякався, думав, що вбив його, і втік
з лавки. Однак усе обійшлося благополучно.
Коли ми повернулись до Москви, він поскаржився
хазяїну. Хазяїн, не вникаючи у суть справи, жорстоко побив
мене.
У 1912 році мені пощастило одержати десятиденну
відпустку в село. Там саме почалась косовиця, найцікавіший
вид польових робіт. На косовицю приїжджали з міста
чоловіки і молодь, щоб допомогти жінкам швидше впоратись
із збиранням трав і заготівлею кормів на зиму.
Село я залишав майже дитиною, а приїхав у відпустку
дорослим юнаком. Мені вже йшов шістнадцятий рік, я
був учень по четвертому року. Багатьох за цей час не
стало в селі — хто помер, кого відправили в науку, хто пішов
на заробітки. Когось я не впізнавав, а хтось не впізнавав
мене. Одних зігнуло тяжке життя, передчасна старість,
інші за цей час виросли, стали дорослими.
У село я їхав дачним малоярославецьким поїздом. Всю
дорогу від Москви до полустанка Оболенське простояв біля
відчиненого вікна вагона. Коли чотири роки тому я їхав у
Москву, була ніч і я майже не бачив місцевості вздовж
залізниці. Тепер з інтересом розглядав станційні споруди,
чудової краси підмосковні ліси й переліски.
24
Коли проїжджали повз станцію Наро-Фомінськ, якийсь
чоловік сказав своєму сусідові:
— До п’ятого року я тут часто бував... Ось бачиш
червоні цегляні корпуси? Це і є фабрика Сави Морозова.
— Кажуть, він демократ,— сказав другий.
— Буржуазний демократ, але, кажуть, непогано
ставиться до робітників. Зате його адміністрація — пси люті.
— Одна зграя! — зло сказав сусід.
Помітивши, що я з цікавістю прислухаюсь (пригадавши
розмову у вагоні про цю ж фабрику, яку я почув кілька
років тому) вони замовкли.
На полустанку Оболенське мене зустріла мати. Вона
дуже змінилась за ці чотири роки і постаріла. Щось
стиснуло мені горло, і я ледве стримався, щоб не розридатись.
Мати довго плакала, притискала мене шершавими й
мозолистими руками і все повторювала:
— Любий мій! Синку! Я думала, що помру, не
побачивши тебе.
— Ну, що ти, мамо, бачиш, як я виріс, тепер тобі буде
легше.
— Дай-то боже!
Додому ми приїхали вже в сутінках. Батько і сестра
чекали нас на призьбі.
Сестра виросла і стала справжньою дівчиною на
виданні. Батько дуже постарів і ще більше зігнувся, йому йшов
сімдесятий рік. Він якось по-своєму зустрів мене.
Поцілувались. Думаючи про щось своє, він сказав:
— Добре, що дожив. Бачу, ти тепер дорослий, міцний.
Щоб швидше порадувати своїх старих і сестру, я
розпакував кошика і вручив кожному подарунок, а матері,
крім того, три карбованці грошей, два фунти цукру,
півфунта чаю і фунт цукерок.
— От спасибі, синку! — зраділа мати.— Ми вже давно
не пили справжнього чаю з цукром.
Батькові я дав ще карбованця на трактирні витрати.
— Доволі б йому і двадцяти копійок,— зауважила мати.
Батько сказав:
— Я чотири роки чекав синка, не затьмарюй нашої
зустрічі розмовою про злидні.
Через день ми з матір’ю та сестрою поїхали на
сіножать. Я був радий побачити товаришів, особливо Альошу
Колотирного. Всі хлопці здорово виросли. На початку
косовиці щось у мене не йшло на лад. Я втомлювався, пітнів,
очевидно, позначалась чотирирічна перерва. Потім пішло
добре, косив чисто, не відстаючи від інших, але в роті все
пересохло, і я ледь дочекався відпочинку.
2S
— Як, Єгорушко, нелегка селянська праця? — запитав
мене дядько Назар, обійнявши за мокрі плечі.
— Праця нелегка,— погодився я.
— А ось англійці траву косять машинами,— зауважив
молодий селянин, що підійшов до нас, якого я раніше не
знав.
— Так,— сказав Назар,— ми все надіємось на соху-
матінку та на косу. Ех, дубинушка, ухнем...
Я запитав у хлопців, хто цей селянин, що говорив про
машини.
— Це Микола Жуков — син старости. Його вислали з
Москви за п’ятий рік. Дуже гострий на язик, навіть царя
лає.
— Нічого,— сказав Льоша,— поза очі даря лаята
можна, але тільки щоб не чулл поліція або шпики.
Сонце припікало дедалі сильніше. Косовицю
припинили, почали сушити скошену траву. Опівдні ми з сестрою,
склавши сіно на віз, вилізли на нього й поїхали додому.
На нас уже чекали смажена картопля з маслом і чай з
цукром. Все це було тоді так апетитно!..
Вечорами, забувши про втому, молодь збиралась біля
комори, і починались розваги. Співали пісень, задушевних
і проникливих. Дівчата виводили сильними голосами
ніжну мелодію, хлопці прагнули вторити молодими
баритонами і ще не зміцнілими басами. Потім танцювали до
упаду. Розходились перед світанком і ледь встигали заснути,
як нас будили, і ми знову поспішали на косовицю. Увечері
все починалося спочатку. Важко сказати, коли ми спали.
Так, видно, молодість все може. Як добре почувати
себе молодим!
Відпустка минула дуже швидко, і треба було
повертатися до Москви. В передостанню ніч мого перебування
вдома в сусідньому селі Костинці сталася пожежа. Дув
сильний вітер. Пожежа спалахнула в центрі села й швидко
поширювалась на сусідні будинки, сараї та комори. Ми ще
гуляли, коли помітили з боку Костинки густий дим.
Хтось гукнув:
— Пожежа!
Всі кинулись до пожежного сарая, швидко викотили
бочку й потягли її на руках у Костянку. Наша допомога
наспіла першою, навіть пожежна команда Костинки
припізнилася.
Пожежа була дуже сильною, і, незважаючи на
відчайдушні зусилля пожежних команд, що зібралися з сусідніх
сіл, вигоріло півсела.
26
Пробігаючи з відрами води повз одну з хат, я почув
крик:
— Рятуйте, горимо!
Кинувся в ту оселю, звідки лунали крики, і виніс
переляканих до смерті дітей і хвору стару.
Нарешті вогонь загасили. На згарищі голосили жінки,
плакали діти. Багато людей залишилось без притулку і без
будь-якого майна, а деякі й без шматка хліба.
Вранці я виявив дві пропалені дірки, кожну
завбільшки з п’ятак, на моєму новому піджаку — подарунку хазяїна
перед відпусткою (такий був звичай).
— Ну, хазяїн тебе не похвалить,— сказала мати.
— Що ж,— відповів я,— нехай він розсудить, що
важливіше: піджак або діти, яких мені вдалось врятувати.
Повертався я з тяжким серцем. Особливо прикро було
дяввтвсь на згарнще, де копирсались нещасні люди.
Бідняки шукали, чи не вціліло щось. Я співчував їхньому
лиху, бо сам знав, що значить залишитись без притулку.
В Москву приїхав рано-вранці.
Привітавшись з хазяїном, розповів про пожежу в селі
і показав пропалений піджак. На мій подив, вік навіть не
вилаяв мене, і я був вдячний йому за це.
Потім виявилось, що мені просто пощастило.
Напередодні хазяїн вигідно продав партію хутра і ца цьому дуже
заробив.
— Якби не це,— сказав Федір Іванович,— відшмагали б
тебе як Сидорову козу.
Наприкінці 1912 року моє учнівство скінчилось. Я став
молодим майстром (підмайстром). Хазяїн запитав, як я
думаю далі жити: чи залишусь на квартирі при майстерні,
чи піду на приватну квартиру?
— Якщо залишишся при майстерні і будеш, ян раніше,
їсти на кухні з хлопчиками, то зарплата тобі буде десять
карбованців; якщо підеш на приватну квартиру, тоді
одержуватимеш вісімнадцять карбованців.
Життєвого досвіду в мене було обмаль, і я сказав, що
житиму при майстерні. Очевидно, хазяїна це цілком
влаштовувало, бо після закінчення роботи майстрів для мене
завжди знаходилась якась термінова, яку не оплачували.
Пройшло трохи часу, і я вирішив: «Ні, так ве піде.
Піду на приватну квартиру, а ввечері краще читатиму».
На різдво я знов з’їздив у село, вже самостійною лю-.
диною. Мені йшов 17-й рік, а найголовніше — я був
майстром, який одержував аж десять карбованців, а це далеко
не всім тоді вдавалось.
77
Хазяїн довіряв мені, очевидно, переконавшись у моїй
чесності. Він часто посилав мене в банк одержувати за
чеками або вносити гроші на поточний рахунок. Цінував
він мене і як безвідмовного працівника і часто брав до
свого магазину, де, крім кушнірської роботи, мені
доручались пакування вантажів і відправлення їх по товарних
конторах.
Мені подобалась така робота більше, ніж у майстерні,
де, крім лайки між майстрами, не було чутно інших розмов.
У магазині — інша справа. Тут доводилось обертатись
серед більш або менш інтелігентних людей, чути їх розмови
про поточні події.
Майстри мало читали газети, і, крім Колесова, ніхто в
нашій майстерні не розбирався в політичних справах.
Думаю, що саме такими були справи і в інших кушнірських
майстернях. Будь-якої профспілки кушнірів тоді не було,
і кожний жив сам по собі. Тільки пізніше організувалась
спілка чинбарів, до якої увійшли й кушніри.
Тому не дивно, що кушніри вирізнялись тоді своєю
аполітичністю. Виняток становили одинаки. Майстер-кушнір
жив своїми інтересами, у кожного був свій маленький світ.
Деякі будь-якими правдами й неправдами сколочували
невеликий капіталець і прагнули відкрити свою справу.
Кушніри, кравці та інші робітники дрібних кустарних
майстерень помітно відрізнялись від заводських,; фабричних
робітників, від справжніх пролетарів своєю дірібнобуржу-
азною ідеологією і відсутністю міцної пролетарської
солідарності.
Заводські робітники не могли й мріяти про свою
справу. Для цього потрібні були численні тисячі карбованців.
А вони одержували копійки, яких ледь вистачало на
харчування. Умови праці, постійна загроза безробіття
об’єднували робітників на боротьбу з експлуататорами.
Політична робота більшовицької партії
зосереджувалась тоді в середовищі промислового пролетаріату. Серед
робітників кустарних майстерень діяли меншовики, есери
та інші псевдореволюціонери. Не випадково в 1905 році і
під час Великої Жовтневої революції в рядах повсталого
пролетаріату було мало кустарів.
В 1910—1914 роках помітно пожвавились революційні
настрої. Дедалі частіше почали спалахувати страйки в
Москві, Пітері та інших промислових районах.
Почастішали сходки і страйки студентів. У селі злидні дійшли до
краю внаслідок голоду, що спіткав країну в 1911 році.
Якою б обмеженою не була політична свідомість май-
стрів-кушнірів, все ж ми знали про розстріл робітників на
28
Ленських копальнях і повсюдне зростання революційних
заворушень. Федору Івановичу Колесову зрідка вдавалось
діставати більшовицькі газети «Звезда» і «Правда», які
просто й дохідливо пояснювали непримиренні протиріччя
між робітниками й капіталістами, між селянами і
поміщиками, доводили спільність інтересів робітників і
сільської бідноти.
У той час я слабо розбирався в політичних питаннях,
але мені було ясно, що ці газети відбивають інтереси
робітників і селян, а газети «Русское слово» и «Московские
ведомости» — інтереси хазяїв царської Росії, капіталістів.
Коли я приїжджав у село, я вже сам міг дещо розповісти
й пояснити своїм товаришам і нашим селянам.
Початок першої світової війни запам’ятався мені
погромом іноземних магазинів у (Москві. Агентами охранки
і чорносотенцями під прикриттям патріотичних лозунгів
був організований погром німецьких і австрійських фірм.
До цього було залучено багато кого з тих, хто намагався
чимось поживитись. Але оскільки ці люди не могли
прочитати вивіски іноземними мовами, то заразом громили й
інші іноземні фірми — французькі, англійські.
Під впливом пропаганди чимало молодих людей,
особливо з числа заможних, охоплені патріотичними
почуттями, йшли добровольцями на війну. Олександр Піліхіи
також вирішив втекти на фронт і весь час умовляв
мене.
Спочатку мені сподобалась його пропозиція, але все ж
я вирішив порадитись з Федором Івановичем —
найавторитетнішою для мене людиною. Вислухавши мене, він
сказав:
— Мені зрозуміле бажання Олександра, в нього
батько багатий, йому е за що воювати. А тобі, дурню? Чи вже
не за те, що твого батька вигнали з Москви, чи не за те,
що твоя мати з голоду пухне?.. Повернешся калікою —
нікому не будеш потрібний.
Ці слова мене переконали, і я сказав Олександру, шо
на війну не піду. Вилаявши мене, він увечері втік з дому
на фронт, а через два місяці його привезли в Москву
тяжко пораненого.
Я, як і раніше, працював у майстерні, але жив уже на
приватній квартирі в Охотному Ряді, навпроти
теперішнього готелю «Москва». Знімав за три карбованці в місяць
ліжко у вдови Малишевої. Дочку її Марію я покохав, і мд
вирішили одружитись. Але війна, як це завжди буває,
сплутала всі наші надії й розрахунки. У зв’язку з
великими втратами на фронті в травні 1915 року був
проведе29
ний достроковий призов молоді народження 1895 року.
Йшли иа війну юнаки, які ще не досягли двадцятирічного
віку. Підходила й моя черга.
Особливого ентузіазму я не відчував, бо на кожному
кроці в Москві зустрічав нещасних калік, що повернулися
з фронту, і тут же бачив, що поруч, як і раніше, широко й
безтурботно жили синки багатіїв. Вони роз’їжджали по
Москві на «лихачах», у шикарних виїздах, грали на
скачках, влаштовували п’яні оргії в ресторані «Яр». Однак
вважав, що, коли візьмуть в армію, чесно битимусь за
Росію.
^Наприкінці липня 1915 року був оголошений
достроковий призов в армію молоді мого року народження. Я
відпросився у хазяїна з’їздити в село попрощатись з
батьками, а заразом допомогти їм у збиранні врожаю.
Розділ другий
Служба солдатська
Призивався я в своєму повітовому містечку Малоярос-
лавці Калузької губернії 7 серпня 1915 року. Перша
світова війна була вже в повному розпалі.
Мене відібрали до кавалери, і я був дуже радий, що
доведеться служити в кінноті. Я завжди захоплювався цим
романтичним родом військ. Усі мої товариші потрапили в
піхоту, і чимало з них заздрило мені.
Через тиждень усіх призовників викликали на збірний
пункт. Нас розподілили по командах, і я розлучився із
своїми земляками-однолітками. Навколо були люди
незнайомі, такі ж безвусі хлопці, як і я.
Ввечері нас посадили в товарні вагони і повезли до
місця призначення — в місто Калугу. Вперше за весь час я
так сильно відчув тугу і самотність. Скінчилась моя юність.
«Чи готовий я нести нелегку службу солдата, а коли
доведеться, йти в бій?» — подумки ставив я собі запитання.
Життя загартувало мене, і свій солдатський обов’язок, я
вважав, зумію виконати з честю.
Товарні вагони, куди нас помістили по сорок чоловік у
кожний, не були пристосовані для перевезення людей,
тому довелося всю дорогу стояти або сидіти просто на
брудній підлозі. Хто співав пісень, хто різався в карти, хто
плакав, виливаючи душу сусіду. Деякі сиділи, стиснувши зуби,
нерухомо уп’явшись в одну точку, думаючи про свою
майбутню солдатську долю.
До Калуги прибули вночі. Висадили нас десь у тупику
на товарній платформі. Пролунала команда: «Шикуйсь!»,
«Рівняйсь!». 1 ми покрокували в протилежному напрямку
від міста. Хтось запитав у єфрейтора, куди нас ведуть.
Єфрейтор, мабуть, був хорошою людиною, вій нам щиро
сказав:
— Ось що, хлопці, ніколи не ставте таких запитань
начальству. Солдат повинен беззастережно виконувати
накази й команди, а куди ведуть солдата — про те знає
начальство.
зі
Ніби на підтвердження його слів у голові колони
пролунав гучний голос начальника команди:
— Припинити балачки в строю!
Микола Сивцов, мій новий приятель, штовхнув мене
ліктем і прошепотів:
— Ну ось, починається служба солдатська.
Йшли ми годин зо три і добре-таки втомились, поки
зупинились на малий привал. Наближався світанок, дуже
хилило до сну, і, як тільки присіли на землю, відразу ж
звідусіль почулося хропіння.
Однак незабаром знов пролунала команда: «Шикуйсь».
Ми знову покрокували вперед і через годину дісталися
табірного містечка. Розмістили нас у бараці на голих нарах.
Сказали, що можемо відпочити до 7 ранку. Тут уже
розташувалось близько ста чоловік. У численні щілини і побиті
вікна віяв вітер. Але навіть ця «вентиляція» не
допомагала. «Дух» у бараці стояв тяжкий.
Після сніданку нас вишикували й оголосили, що ми
знаходимось у 189-му запасному піхотному батальйоні. Тут
формуватиметься команда 5-го запасного кавалерійського
полку. До відправлення за призначенням навчатимемося
піхотному строю.
Нам видали учбові піхотні гвинтівки. Командир
відділення єфрейтор Шахворостов оголосив внутрішній
розпорядок і наші обов’язки. Він суворо попередив,| що, крім як
«за потребою», ніхто з нас не може нікуди виводити, якщо
не хоче потрапити до дисциплінарного батальйону...
Говорив він уривчасто і різко, супроводжуючи кожне слово
помахом кулака. У маленьких оченятах його світилась така
лють, ніби ми були його запеклими ворогами.
— Так,— говорили солдати,— від цього фрукта добра
не чекай!..
Потім до строю підійшов старший унтер-офіцер. Наш
єфрейтор скомандував: «Струнко!»
— Я ваш взводний командир Малявко,— сказав
старший унтер-офіцер.— Сподіваюсь, ви добре зрозуміли, що
пояснив командир відділення, а тому будете вірно
служити «царю і отечеству». Сваволі я не дозволю!
Почався перший день стройових занять. Кожний з нас
прагнув добре виконати команду, той чи інший стройовий
прийом або дію зброєю. Але догодити начальству було
нелегко, а тим більше діждатись заохочення. Присікавшись
до того, що один солдат збився з ноги, взводний затримав
усіх на додаткові заняття. Вечеряли ми холодною бурдою
найостаннішими.
Враження від першого дня було гнітюче. Хотілося ско-
32
ріше лягти на нари і заснути. Але, ніби розгадавши наші
наміри, взводний наказав вишикуватись і оголосив, що
завтра нас виведуть на загальну вечірню повірку, а тому ми
повинні сьогодні розучити державний гімн «Боже, царя
хранн!». Розучування і співанка тривали до ночі. О 6
ранку ми були вже на ногах, на ранковій зарядці.
Дні потяглися одноманітні, схожі як дві краплини води.
Ось і перша неділя. Думали відпочити, викупатись, але
нас вивели на прибирання плацу і табірного містечка.
Прибирання затяглося до обіду, а після «мертвої години»
чистили зброю, лагодили солдатську амуніцію й писали листи
до рідних. Єфрейтор попередив, що скаржитись у листах ні
на що не можна, бо цензура все одно не пропустить.
Втягуватись у службу було нелегко. Але життя нас і до
цього не жалувало, і тижнів через два більшість звикла до
армійських порядків.
Наприкінці другого тижня навчання наш взвод був
представлений на огляд ротному командиру —
штабс-капітану Володіну. Говорили, що він дуже пив, і коли бував
п'яний, краще йому не потрапляти на очі. Зовні наш ротний
нічим не відрізнявся від інших офіцерів, але було помітно,
що він без будь-якого інтересу перевіряє нашу бойову
підготовку. На заключення огляду він сказав, щоб ми більше
старались, оскільки «за богом молитва, а за царем служба
не пропадуть».
До відправлення в 5-й запасний кавалерійський полк ми
бачили нашого ротного командира ще кілька разів, і,
здається, обидва рази він був напідпитку. Щодо командира
189-го запасного батальйону, то ми за весь час нашого
навчання його так і не побачили.
У вересні 1915 року нас відправили на Україну в 5-й
запасний кавалерійський полк. Розташовувався він у місті
Балаклія Харківської губернії. Минувши Балаклію, наш
ешелон потрапив на станцію Савинці, де готувались
маршові поповнення для 10-ї кавалерійської дивізії. На
платформі нас зустріли підтягнуті, вдягнені у новісіньку форму
кавалерійські унтер-офіцери й вахмістри. Одні були в
гусарській формі, другі — в уланській, треті — в драгунській.
Після розбивки ми, малоярославецькі, москвичі та
кілька хлопців з Воронезької губернії, були призначені до
драгунського ескадрону.
Нам було прикро, що ми не потрапили в гусари і,
звичайно, не тільки тому, що в гусарів була красивіша форма.
Нам казали, що там були кращі і, головне, людяніші ун-*
тер-офіцери. А від унтер-офіцерів у царській армії цілком
залежала доля солдата.
2 4—504
33
Через день нам видали кавалерійське обмундирування,
кінське спорядження і закріпили за кожним коня. Мені
випала дуже норовиста кобилиця темно-сірої масті за
кличкою Чашечна.
Служба в кавалерії виявилась цікавішою, ніж у піхоті,
але значно важчою. Крім загальних занять додались
навчання кінній справі, володінню холодною зброєю і
триразове чищення коней. Вставати доводилось уже не о 6
годині, як у піхоті, а о 5-й, лягати також на годину пізніше.
Важче за все давалась кінна підготовка, тобто їзда,
вольтижування й володіння холодною зброєю — пікою та
шашкою. Під час їзди багато хто до крові розтирав ноги,
але скаржитись не можна було. Нам говорили лише одне:
«Терпи, козак, отаманом будеш». І ми терпіли доти, поки
ие всілися міцно в сідла.
Взводний наш, старший унтер-офіцер Дураков,
всупереч своєму прізвищу виявився досить розумною людиною.
Начальник він був дуже вимогливий, але солдатів ніколи
не ображав і завжди був стриманий. Зате інший командир,
молодший унтер-офіцер Бородавко, був йому повною
протилежністю: крикливий, нервовий і вкрай охочий до биття.
Старослуживі говорили, що він не раз вибивав солдатам
зуби.
Особливо нещадний він був, коли керував їздою. Ми це
добре відчули під час короткочасної відпустки нашого
взводного. Бородавко, залишившись за взводного, допався
до влади. І як тільки він не знущався з солдатів! Вдень
ганяв до упаду на заняттях, особливо збиткуючись із тих,
хто жив і працював до призову в Москві, бо вважав їх
«грамотіями» і занадто розумними. А вночі по кілька разів
перевіряв унутрішній наряд, ловив днювальних, які
заснули, і бив їх. Солдати були доведені до крайності.
Змовившись, ми якось підкараулили його в темному
кутку й, накинувши йому на голову попону, побили до
втрати свідомості. Не минути б усім нам військово-польового
суду, але тут повернувся наш взводний, який все уладнав,
а потім добився переведення Бородавка до іншого
ескадрону.
На весну 1916 року ми були загалом вже
підготовленими кавалеристами. Нам повідомили, що буде сформовано
маршовий ескадрон і надалі до відправлення на фронт ми
продовжимо навчання в основному за польовою програмою.
На наше місце прибували новобранці наступного призову,
а нас готували до переведення на іншу стоянку, в село
Лагері.
З числа найбільиі підготовлених солдатів відібрали
34
ЗО чоловік, щоб вчити на унтер-офіцерів. У це число
потрапив і я. Мені не хотілося йти до учбової команди, але
взводний, якого я щиро поважав за його розум, порядність і
любов до солдата, умовив мене піти вчитись.
— На фронт ти ще, друже, встигнеш,— сказав він,— а
зараз вивчи-но краще поглибте військову справу, вона
тобі згодиться. Я переконаний, що ти будеш хорошим унтер-
офіцером.
Потім, подумавши трохи, додав:
— Я ось не поспішаю знову на фронт. За рік на
передовій я добре усвідомив, що це таке, і багато зрозумів...
Шкода, дуже шкода, що так по-дурному гине наш народ,
і за що, питається?..
Більше він мені нічого не сказав. Але відчувалось, що в
душі цієї людини виникло і вже вибивалось назовні
протиріччя між обов’язком солдата і людини-громадянина, яка
не хотіла миритись із сваволею царського режиму. Я
подякував йому за пораду і погодився піти до учбової
команди, що розташовувалась у місті Ізюм Харківської губернії.
Прибуло нас туди з різних частин близько 240 чоловік.
Розмістили всіх по приватних квартирах, і незабаром
почались заняття. З начальством нам не пощастило.
Старший унтер-офіцер виявився гіршим за Бородавка. Я не
пам’ятаю його прізвища, пригадую тільки, що солдати
прозвали його «Чотири з половиною». Таке прізвисько
йому дали тому, що в нього на правій руці вказівний палець
був наполовину коротшим. Однак це не заважало йому
кулаком збивати солдата з ніг. Мене він не любив більше за
інших, але бити чомусь уникав. Зате допікав за найменшу
похибку, а то й, просто присікавшись, по-всякому карав.
Ніхто так часто не стояв «під шашкою при повній
бойовій», не перетягав стільки мішків з піском з конющен
до табірних палаток і не ніс чергувань по святах, як я.
Я розумів, що все це — злість вкрай тупої й недоброї
людини. Але був радий, що він ніяк не міг присікатись до
мене на заняттях.
Переконавшись, що мене нічим не проймеш, він
вирішив змінити тактику, можливо, попросту хотів відволікти
від бойової підготовки, де я йшов попереду від інших.
Якось він покликав мене до себе в палатку і сказав:
— Ось що, я бачу, ти хлопець з характером, грамотний,
і тобі легко дається військова справа. Але ти москвич,
робітник, навіщо тобі щодня потіти на заняттях? Ти будеш
моїм позаштатним переписувачем, заповнюватимеш аркуші
нарядів, звітність по заняттях і виконуватимеш інші
доручення.
2*
35
— Я пішов до учбової команди не для того, щоб бути
порученцем у різних справах,— відповів я,— а для того,
щоб досконало вивчити військову справу і стати унтер-офіцером.
Він розізлився і пригрозив мені:
— Ну, дивись, я зроблю так, що ти ніколи не будеш
унтер -офіцером!..
У червні закінчувалося наше навчання і мали
розпочатись екзамени. За існуючим порядком кращий в учбовій
команді одержував при випуску звання молодшого унтер-
офіцера, а інші випускались з команди віце-унтер-офіцера-
ми, тобто кандидатами на унтер-офіцерське звання.
Товариші мої не мали сумніву, що я маю бути першим і
обов’язково одержатиму при випуску звання молодшого унтер-
офіцера, а потім вакантне місце командира відділення.
Яка ж була для всіх несподіванка, коли за два тижні
до випуску мені було оголошено перед строєм, що я
відраховуюсь з команди за недисциплінованість і нелояльне
ставлення до безпосереднього начальства. Всім було ясно,
що Чотири з половиною вирішив звести зі мною рахунки.
Але робити було нічого.
Допомога надійшла зовсім несподівано. В нашому
взводі проходив підготовку вільнонайманий Скорино, брат
заступника командира ескадрону, де я проходив службу до
учбової команди. Він дуже погано вчився і не любив
військової справи, але був приємною і товариською людиною,
і його побоювався навіть наш Чотири з половиною.
Скорино тут же пішов до начальника учбової команди і доповів
про несправедливе до мене ставлення.
Начальник команди наказав викликати мене до нього.
Я дуже перелякався, бо до цього ніколи не розмовляв з
офіцерами. «Ну, думаю, пропав! Видно, дисциплінарного
батальйону не минути».
Начальника команди ми знали мало. Чули, що
офіцерське звання він одержав за хоробрість і був нагороджений
майже повним бантом георгіївських хрестів. До війни він
служив десь в уланському полку вахмістром надстрокової
служби. Ми його бачили іноді тільки на вечірніх повірках,
говорили, що він хворіє після тяжкого поранення.
На мій подив, я побачив людину з м’якими і, я б
сказав, навіть теплими очима і простодушним обличчям.
— Ну що, солдат, у службі не везе? — запитав він і
вказав мені на стілець. Я стояв і боявся присісти.—
Сідай, сідай, не бійся!.. Ти, здається, москвич?
— Так точно, ваше високоблагородіє,— відповів я,
прагнучи вимовити кожне слово якнайгучніше й чіткіше.
— Адже я теж москвич, працював до служби в Мар’-
36
їнійрощі, за фахом червонодеревник. Та ось застряв на
військовій службі, і тепер, очевидно, доведеться
присвятити себе військовій справі,— м’яко сказав він.
Потім помовчав і додав:
— Ось що, солдат, на тебе надійшла погана
характеристика. Пишуть, що ти за чотири місяці навчання маєш
десяток стягнень і називаєш свого взводного «шкурою» та
іншими поганими словами. Чи так це?
— Так, ваше благородіє,— відповів я.— Але одне можу
доповісти, що будь-хто на моєму місці поводив би себе так
само.
І я розповів йому правдиво все, як було.
Він уважно вислухав і сказав:
— Іди у взвод, готуйся до екзаменів.
Я був задоволений, що все так добре скінчилось. Однак
при випуску мені не дали першості, і я був випущений
з учбово! команди нарівні з усіма у званні віце-унтер-офі-
цера.
Оцінюючи тепер учбову команду старої армії, я
повинен сказати, що взагалі вчили в ній добре, особливо це
стосувалось стройової підготовки. Кожний випускник
досконало володів кінною справою, зброєю і методикою
підготовки бійця. Не випадково багато унтер-офіцерів старої
армії після Жовтня стали кваліфікованими
воєначальниками Червоної Армії.
Щодо виховної роботи, то в основі її була муштра.
Майбутнім унтер-офіцерам не прищеплювали навичок
людського ставлення до солдатів, не вчили їх вникати в душу
солдата. Була одна мета — щоб солдат був слухняним
автоматом. Дисциплінарна практика будувалась на
жорстокості. Тілесних покарань статутом не передбачалось, але
на практиці вони застосовувались досить широко.
Про російську армію написано багато, і я не вважаю
потрібним повторюватись. Торкнуся лише деяких
моментів, що, на мій погляд, становлять інтерес.
Що було найхарактернішим для старої царської армії?
Насамперед відсутність спільності і єдності між
солдатською масою і офіцерським складом.
У ході війни, особливо в 1916 і на початку 1917 року,
коли через великі втрати офіцерський корпус
укомплектовувався представниками трудової інтелігенції, грамотними
робітниками та селянами, а також солдатами і
унтер-офіцерами, які відзначились у боях, ця розрізненість у
підрозділах (до батальйону або дивізіону включно) була дещо
згладжена. Однак вона повністю збереглась у з’єднання$
і об’єднаннях. Офіцери і генерали, які не мали нічого, що
37
з’єднувало б їх з солдатською масою, не знали, чим живе
і дихав солдат, були чужі солдату.
Ця обставина, а також дуже поширена
оперативно-тактична неграмотність вищого офіцерського і генеральського
складу призвели до того, що командири ці, за винятком
небагатьох, не користувались авторитетом у солдата. У серед*
ній же ланці офіцерського складу, навпаки, під кінець
війни було багато близьких солдатові за духом і настроєм
офіцерів. Таких командирів солдати любили, довіряли їм
І йшли за ними у вогонь і воду.
Основним фундаментом, на якому трималась стара
армія, був унтер-офіцерський склад, який навчав, виховував
і цементував солдатську масу. Кандидатів на підготовку
унтер-офіцерів добирали ретельно. Відібрані проходили
вавчання у спеціальних учбових командах, де, як правило,
була зразково поставлена бойова підготовка. Разом з тим,
як я вже говорив, за щонайменшу провину негайно
застосовувалось дисциплінарне покарання, пов’язане з рукопри-
кладством і моральними образами. Таким чином,
майбутні унтер-офіцери після виходу з учбової команди мали
хорошу бойову підготовку і в той же час володіли
«практикою» щодо впливу на підлеглих у дусі вимог царського
військового режиму.
Треба сказати, що офіцери підрозділів цілком довіряли
унтер-офіцерському складові у навчанні та вихованні
солдатів. Таке довір’я, без сумніву, сприяло виробленню в
унтер-офіцерів самостійності, ініціативи, почуття
відповідальності і вольових якостей. У бойовій обстановці унтер-
офіцери, особливо кадрові, у більшості своїй були
хорошими командирами.
Моя багаторічна практика підтверджує, що там, де
немає довір’я молодшим командирам, де над ними існує
постійна опіка старших офіцерів, там ніколи не буде
справжнього молодшого командного складу, а отже, не буде й
хороших підрозділів.
У перших числах серпня з полку надійшов наказ про
направлення тих, хто закінчив учбову команду, по
маршових ескадронах. Групу в 15 чоловік наказано було
відправити прямо на фронт — у 10-у кавалерійську дивізію. У
описку цих 15 чоловік я стояв другим і ніскільки цьому не
здивувався, бо добре знав, чиїх рук це справа.
Коли читали список перед строєм команди, Чотири з
половиною посміхався, даючи зрозуміти, що від нього
залежить доля кожного з нас. Потім всіх нагодували
святковим обідом і наказали збиратись на посадку. Взявши свої
речові мішки, ми пішли на місце шикування фронтової
38
команди, а через кілька годин наш ешелон відправився в
бік Харкова.
Іхалн ми дуже довго, годинами простоюючи на
роз’їздах, оскільки йшло перекидання на фронт якоїсь піхотної
дивізії. З фронту везли тяжкопоранених, і санітарні
поїзди також стояли, пропускаючи ешелони на фронт. Від
поранених ми багато про що дізнались, і в першу чергу про
те, що наші війська дуже погано озброєні. Вищий
командний склад користується поганою репутацією, і серед
солдатів поширюються чутки, що у верховному командуванні
сидять зрадники, підкуплені німцями. Годують солдатів
погано. Ці вісті з фронту діяли гнітюче, і ми мовчки
розходились по вагонах.
Нас висадили в районі Кам’янця-Подільського. Разом
з нами висадили й маршове поповнення для 10-го
гусарського Інгерманландського полку і близько сотні коней для
нашого 10-го драгунського Новгородського полку з усією
належною амуніцією. Коли висадка підходила до кінця,
пролунав сигнал повітряної тривоги. Всі швидко сховались,
хто де міг. Літак-розвідник противника покружляв над
нами і пішов на захід, скинувши кілька невеликих бомб. Був
убитий солдат і поранено п’ятеро коней.
Це було наше перше бойове хрещення. З району
висадки все поповнення похідним порядком було направлено
на ріку Дністер, де в цей час наша дивізія стояла в
резерві Південно-Західного фронту.
Прибувши в частину, ми довідались, що Румунія
оголосила війну Німеччині і воюватиме на боці росіян проти
німців. Ходили чутки, що наша дивізія має найближчим часом
виступити безпосередньо на фронт, але на яку саме
ділянку, ніхто не знав.
На початку вересня дивізія, здійснивши похідний марш,
була зосереджена в Бистрицькому гірсько-лісистому
районі, де вона брала безпосередню участь у боях, головним
чином у пішому строю, бо умови місцевості не давали змоги
проводити кінні атаки.
Дедалі частіше надходили тривожні відомості. Наші
війська зазнавали великих втрат. Наступ, по суті,
видихнувся, і фронт зупинився. Погано посувалися справи й на
фронті румунських військ, які вступили у війну слабо
підготовленими, недостатньо озброєними і в перших же боях
з німецькими та австрійськими військами зазнали великих
втрат.
Серед солдатів зростало невдоволення, особливо коли
приходили листи з дому, що повідомляли про голод і
страшну розруху. Та й картини, які ми спостерігали в
39
селах прифронтової смуги на Україні, в Буковині й
Молдавії, говорили самі за себе. До яких же злиднів дійшли
селяни під гнітом царя, через безрозсудність якого ось уже
третій рік лилася кров селян і робітників! Солдати вже
розуміли, що вони стають каліками і гинуть не за свої інтереси, а
заради «сильних світу цього», за тих, хто їх гнобив.
У жовтні 1916 року мені не пощастило: перебуваючи
разом з товаришами у розвідці на підступах до Сайє-Реген
у головному дозорі, ми напоролися на міну і підірвались.
Двох тяжко поранило, а мене викинуло з сідла
вибуховою хвилею. Отямився я тільки через добу в госпіталі.
Внаслідок тяжкої контузії мене евакуювали до Харкова.
Вийшовши з госпіталю, довго ще відчував кволість і,
найголовніше, погано чув. Медична комісія направила
мене до маршового ескадрону в село Лагері, де з весни
стояли мої друзі по новобранському ескадрону. Звичайно, я був
дуже радий цій обставині.
Потрапив я з ескадрону до учбової команди молодим
солдатом, а повернувся з унтер-офіцерськими личками,
фронтовим досвідом і двома георгіївськими хрестами на
грудях, якими був нагороджений за захоплення в полон
німецького офіцера і контузію.
Розмовляючи з солдатами, я зрозумів, що вони не
палають бажанням «нюхати порох» і не хочуть війни. У них
були вже інші думки — про землю і мир. ІНаприкінці
1916 року серед солдатів почали ходити дедалі впертіші
чутки про страйки робітників у Петрограді, Москві та
інших містах. Говорили про більшовиків, які ведуть
боротьбу проти царя, за мир, за землю і свободу для трудового
народу. Тепер уже й самі солдати почали настійно
вимагати припинення війни. Щоправда, це були поки що лише
таємні розмови.
Незважаючи на те, що я був унтер-офіцером, солдати
ставились до мене з довір’ям і часто заводили серйозні
розмови. Звичайно, тоді я мало розбирався в політичних
питаннях, але вважав, що війна вигідна лише багатим і
ведеться в інтересах правлячих класів, а мир, землю, волю
російському народові можуть дати тільки більшовики і
ніхто більше. Це в міру своїх можливостей я і втлумачував
своїм солдатам, за що був віддячений ними.
Ось як це трапилось.
Рано-вранці 27 лютого 1917 року ескадрон, що
розташовувався в селі Лагері, був піднятий по тривозі.
Вишикувались неподалік від квартири командира ескадрону —
ротмістра барона фон дер Гольца. Ніхто, звичайно, нічого
не знав. Нашим взводним офіцером був поручик Києвський.
40
— Ваше благородіє, куди нас зібрали по тривозі? —
запитав я його.
На моє запитання він відповів запитанням:
— А ви як гадаєте?
Я сказав, що солдати повинні знати, куди їх ведуть, тим
більше, що нам видали бойові патрони.
— Ну що ж, патрони можуть згодитись.
Розмова була припинена появою ротмістра барона фон
дер Гольца. Це був бойовий ротмістр. Він мав золоту
зброю, солдатський георгіївський хрест і багато інших
бойових орденів. Але людиною був препоганою — завжди
злобно розмовляв із солдатами, які його не любили й
боялись.
Після команди «струнко» ротмістр привітався з
ескадроном.
Витягнувши колону по три, барон фон дер Гольц подав
команду «риссю». Ескадрон йшов по дорозі на місто Ба-
лаклія, де стояв штаб 5-го запасного кавалерійського
полку. Підходячи до плацу полку, ми побачили, що там уже
в розгорнутому строю застигли київські драгуни та інгер-
манландські гусари. Наш ескадрон також вишикувався
розгорнутим строєм. Підходили на рисях інші частини.
Ніхто не знав, у чому справа...
Незабаром стало ясно. Звідкись з-за рогу з’явились
демонстранти з червоними прапорами. Наш командир
ескадрону, пришпоривши коня, кар’єром поскакав до штабу
полку. Інші командири ескадрону поїхали за ним, а з штабу
полку в цей час вийшла група військових і робітників.
Високий військовий гучним голосом звернувся до
солдатів. Він сказав, що робітничий клас, солдати й селяни не
визнають більше царя Миколу II, не визнають капіталістів
і поміщиків. Російський народ не бажає продовження
кривавої імперіалістичної війни, йому потрібні мир, земля і
воля. Військовий закінчив свою коротку промову
лозунгами: «Геть царизмі Геть війну! Хай буде мир між народами!
Хай живуть Ради робітничих і солдатських депутатів!
Ура!»
Солдатам ніхто не подавав команди. Вони єством своїм
зрозуміли, що їм треба робити. З усіх боків лунали вигуки
«ура». Солдати змішались з демонстрантами...
Через деякий час стало відомо, що наш ротмістр і ряд
інших офіцерів заарештовані солдатським комітетом, який
вийшов з підпілля і почав свою легальну діяльність з
арешту тих, хто міг завадити революційним справам.
Військам було тут же наказано повернутись на місця
і чекати розпоряджень солдатського комітету. На чолі
41
полкового комітету був більшовик Яковлєв (на жаль, не
пам’ятаю його імені та по батькові). Наступного ранку від
нього прибув якийсь офіцер. Він наказав ескадрону
зібратись, щоб обрати делегатів до полкової Ради і одночасно
обрати ескадронний солдатський комітет. Головою
солдатського комітету були одностайно обрані поручик Київський, я і
ще один солдат 1-го взводу, прізвище якого я, на жаль,
забув. Пам’ятаю тільки, що родом він був, як і я, з
Калузької губернії, з Масальська, і звали його Петро.
На початку березня в Балаклії відбулись загальні
збори полкової Ради солдатських депутатів. Яковлєв дуже
добре говорив про завдання Ради, про необхідність
зміцнення єдності солдатів, робітників і селян у боротьбі за
продовження революції. Ми від душі вітали його виступ.
Потім виступив якийсь прапорщик. Говорив він
спочатку красиво і начебто за революцію, але під кінець почав
ратувати за Тимчасовий уряд, за те, щоб мобілізувати
армію на відсіч ворогу. Його слова солдати зустріли
вигуками обурення. І коли було поставлено на голосування
склад полкової Ради, то голосували тільки за тих, хто
дотримувався платформи більшовиків.
Отже, наша полкова Рада стала більшовицькою.
У травні товариш Яковлєв кудись поїхав. Після його
від’їзду Рада працювала значно гірше, а незабаром у ній
стали всіма справами верховодити есери та меншовики, які
тримали курс на підтримку Тимчасового уряду. Кінчилося
тим, що на початку осені 1917 року деякі підрозділи
перейшли на бік Петлюри.
Наш ескадрон, до складу якого входили головним
чином москвичі та калужани, був розпущений по домівках
солдатським ескадронним комітетом. Ми видали солдатам
довідки, що засвідчували звільнення зі служби, і
рекомендували їм захопити з собою карабіни і бойові патрони.
Як потім з’ясувалось, загороджувальний загін у районі
Харкова вилучив зброю у більшості солдатів. Мені кілька
тижнів довелося переховуватись у Балаклії та в селі Лагері,
бо мене розшукували офіцери, які перейшли на службу до
українських націоналістів.
ЗО листопада 1917 року я повернувся до Москви, де
влада в жовтні перейшла до надійних рук — до рук
більшовиків — робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Грудень 1917 і січень 1918 року провів у селі в батька
і матері і після відпочинку вирішив вступити в ряди
Червоної гвардії1. Але на початку лютого тяжко захворів ви-
1 Червоною гвардією в 1917 році повсюдно називались загони
озброєних робітників, відданих справі революції. Напередодні Жовтне-
42
сипним тифом, а у квітні — поворотним тифом. Своє
бажання битись у лавах Червоної Армії я зміг здійснити
тільки через півроку, вступивши у серпні 1918 року
добровольцем до 4-го кавалерійського полку 1-ї Московської
кавалерійської дивізії.
У той час Комуністична партія і Радянська держава
приступали до розв’язання важких і складних завдань —
демобілізації старої армії і створення нової армії, армії
робітників і селян. Одночасно йшов широкий процес
демократизації армії. Влада у військах передавалась
солдатським комітетам і Радам, усі військовослужбовці урівню-
вались у правах, командний склад, до полкової ланки
включно, обирався на загальних зборах. Внаслідок
висунулось багато здібних армійських організаторів з солдатів і
матросів, а також офіцерів, які визнали Радянську владу.
«Якщо колись буде змога неупередженого вивчення
становища нашої армії в епоху революції,— відзначав в
одному з своїх звітів Військовий відділ ВЦВК,— то для всіх
стане ясно, що тільки повна демократизація армії і
визнання влади за армійськими організаціями, обраними
широкими солдатськими масами, і та політика миру, яка велась
Радою Народних Комісарів, здатна була утримати армії
на фронтах до середини зими 1918 року і врятувала
країну від неминучого самовільного і стихійного відходу армії
в тил»'.
Ill Всеросійський з’їзд Рад, який відбувся в січні 1918
року, одностайно висловився за створення збройних сил
нашої країни. На з’їзді була прийнята написана В. І.
Леніним «Декларація прав трудящого і експлуатованого
народу», в якій, зокрема, говорилось: «В інтересах
забезпечення всієї повноти влади за трудящими масами і усунення
всякої можливості відновлення влади експлуататорів,
декретується озброєння трудящих, утворення соціалістичної
червоної армії робітників та селян...» 2.
Перше з’єднання Червоної Армії почало формуватись
тоді ж, у січні 1918 року, у Петрограді з багатьох сотень
червоногвардійців, солдатів запасних полків
Петроградвого збройного повстання більшовики розгорнули військове навчання
Червоної гвардії. Вплив більшовиків швидко зростав на фронтах, у
великих тилових гарнізонах, на Балтійському флоті. Діяльність Червоної
гвардії в період самої революції і відразу ж після неї об’єднувалась
і спрямовувалась військовою організацією при ЦК РСДРП(б)^—
Прим. ред.
1 ЦДАЖР, ф. 1235, оп. 79, спр. 12, арк. 4.
2 Ленін В. /. Декларація прав трудящого і експлуатованого
народу,— Повне зібр. творів, т. 35, с. 213.
43
ського гарнізону. Це був 1-й корпус РСЧА. Тоді ж з
Петрограда на Західний фронт був відправлений перший загін
соціалістичної армії, що складався з червоногвардійців,
кількістю в тисячу чоловік.
На урочистих проводах загону виступив В. І. Ленін. Він
сказав: «Вітаю в вашій особі тих перших героїв-доброволь-
ців соціалістичної армії, які створять сильну революційну
армію» Ч
Порядок прийому добровольців до Червоної Армії був
таким. Кожний доброволець повинен був подати
рекомендації військових комітетів, партійних та інших громадських
організацій, які підтримують Радянську владу. Якщо
вступали цілими групами, то вимагалась колективна порука.
Воїни РСЧА перебували на повному державному
забезпеченні і понад те спочатку одержували по 50 карбованців на
місяць, а потім, з середини 1918 року, 150 карбованців —
самотні червоноармійці, 250 карбованців — сімейні.
Навесні 1918 року в Червоній Армії вже налічувалось близько
200 тисяч бійців, але потім приплив добровольців почав
зменшуватись.
Ясна річ, комплектування армії на добровільній основі
мало свої недоліки. Були відсутні бойові резерви, не було
системи підготовки поповнень, особовий склад не міг
забезпечити проведення великих воєнних операцій, був
слабо навчений.
Розуміючи це, ВЦВК спеціальним декретом запровадив
у країні загальне військове навчання трудящих (всевобуч).
Кожний трудящий у віці від 18 до 40 років без відриву від
основної роботи повинен був за 96 годин пройти курс
військового навчання, стати на облік як
військовозобов’язаний і за першим закликом Радянського уряду вступити до
лав Червоної Армії.
Центральний Комітет РКП(б) зобов’язав членів партії
негайно приступити до навчання військової справи.
Вибірність командирів скасовувалась, запроваджувалась
система призначення командного складу, який став
затверджуватись органами військового відомства з числа осіб, які
мають військову підготовку або добре виявили себе в
боях. V Всеросійський з’їзд Рад прийняв постанову «Про
будівництво Червоної Армії», в якій схвалив заходи партії та
уряду по створенню регулярної армії. При цьому була
підкреслена необхідність централізованого управління армією
і значення революційної залізної дисципліни.
1 Ленін В. І. Промова на проводах перших ешелонів
соціалістичної армії, 1 (14) січ. 1918 р.— Повне зібр. творів, т. 35, с. 208.
44
З’їзд законодавчо закріпив інститут військових
комісарів, початок якому був покладений ще в жовтні 1917 року,
коли до багатьох частин старої армії і ряду військових
установ були надіслані комісари військово-революційного
комітету. Тепер військові комісари, спираючись на партійні
осередки, виховували солдатів, контролювали дії
військових спеціалістів і одночасно прищеплювали червоноармій-
ським масам довір’я до чесних і відданих спеціалістів. Про
комісарів у нас ще йтиметься попереду, але вже зараз
хотілося б відзначити, що, як правило, це були бездоганні
люди, кришталево чесні й самовіддані комуністи.
З’їзд Рад зажадав будувати Червону Армію на основі
воєнної науки, використовуючи досвід старих військових
спеціалістів і одночасно широко готуючи командні кадри
з робітників і селян.
Постанови V з’їзду Рад і ВЦВК проводились у життя
парторганізаціями, профспілками, комітетами бідноти,
масами свідомих робітників і селян.
У результаті на час мого вступу до Червоної Армії в
ній вже було більше півмільйона чоловік. У той тяжкий рік
партія багатьма рішеннями у військовому питанні і
великою практичною роботою заклала основи Радянських
Збройних Сил, згуртувала пролетарське, політично свідоме
ядро Червоної Армії та Військово-Морського Флоту, на
яке вона спиралась у дальшому військовому будівництві.
Розділ грітій
Учщтпь у громадянській
війні
Царський уряд довів країну до повного розорення.
Становище ще більше ускладнилось (з загарбанням
Інтервентами і білогвардійськими закблОтИими військами ряду
важливих економічних районів.
У вогненному кільці військ інтервентів і
білогвардійських армій молода Радянська Республіка вела напружену
боротьбу. Всі, хто жив, працював і боровся із зброєю в
руках за ідеї Великого Жовтня, добре пам’ятають, яка це
була тяжка пора в житті радянського народу.
Укладення Брестського миру зруйнувало надії
міжнародного імперіалізму задушити Радянську Республіку
руками німецької армії. Однак імперіалісти Англії, Франції,
США та Японії продовжували спроби знищити нашу
державу. Навесні 1918 року на Півночі висадились
американські, англійські та французькі війська. Японські, а слідом
за ними американські та англійські війська висадились у
Владивостоці. У травні організаторам інтервенції вдалося
спровокувати заколот чехословацького корпусу проти
Радянської влади, і він розгорнув воєнні дії проти Червоної
Армії на Уралі, в Сибіру та Поволжі. Вогнища інтервенції
з’явились і в інших місцях країни. Окрилена допомогою,
російська білогвардійщина об’єдналась з іноземними
інтервентами і пішла в наступ.
У боротьбу проти Радянської влади включились і
німецькі імперіалісти. Вони порушили умови Брестського
миру, окупували Прибалтику, Білорусію і Україну,
вдерлися в області Дону, зайняли Ростов-на-Дону та інші
райони нашої країни. На Україні і на Дону вони передали
владу колишнім царським генералам.
Хвиля народного гніву, що бурхливо піднялась проти
окупантів, підірвала дух військ німецьких інтервентів, а
поразка Німеччини в першій світовій війні і революція, що
спалахнула слідом за цим там, привели до краху всю за-
46
войовннцьку політику німецького імперіалізму в нашій
країні. Радянські війська і партизани вигнали німецьких
окупантів з України, з Білорусії та Прибалтики.
Однак тепер, після поразки Німеччини, імперіалісти
Антанти змогли повністю використати сили, що звільнились у
Європі, щоб розправитися з першою у світі соціалістичною
державою. Додатково до наявних десятки тисяч військ
іноземних інтервентів вторглись на радянську територію.
«Першим етапом (міжнародного втручання у справи
Радянської країни.— Г. Ж-), природно доступнішим і
легшим для Антанти,— писав В. І. Ленін,— була її спроба
розправитися з Радянською Росією за допомогою своїх
власних військ» *.
Але незабаром інтервенти зрозуміли, що одним їм не
справитись, і посилили допомогу внутрішній
контрреволюції. У листопаді 1918 року в Сибіру вони поставили
«верховним правителем» Росії царського адмірала Колчака. На
півдні їм вдалось об’єднати сили контрреволюції під
керівництвом царського генерала Денікіна. Радянській державі
загрожувала смертельна небезпека.
У другій половині 1918 року сили імперіалістів і
білогвардійців налічували в Росії близько мільйона солдатів
і офіцерів, добре навчених і озброєних.
Роз’яснюючи народу всю небезпеку становища, що
склалось, партія, В. І. Ленін закликали трудящих
примножувати зусилля в зміцненні обороноздатності країни, підняли
народ на боротьбу проти інтервентів і білогвардійців. У
вересні 1918 року ВЦВК видав декрет про перетворення
республіки в єдиний військовий табір. У листопаді була
утворена Рада робітничої та селянської оборони під
головуванням В. І. Леніна. Ця Рада об’єднала діяльність військового
та інших близьких до оборони відомств, надзвичайної
комісії з постачання Червоної Армії. Вона вирішувала
найважливіші проблеми формування військ і їх забезпечення
всім необхідним, зокрема вживала заходи щодо виявлення
і збирання зброї та боєприпасів, які залишились від старої
армії, мобілізовувала зусилля промисловості, згуртовувала
фронт і тил.
У країні був запроваджений «воєнний комунізм» —
єдино можлива за тієї обстановки політика, необхідна для
перемоги над ворогами молодої Радянської Республіки.
Завдяки героїчним зусиллям радянського народу, в
ході надзвичайно напруженої збройної боротьби плани
1 Ленін В. /. Доповідь ВЦВК і Раднаркому, 5 груд.: VII
Всеросійський з’їзд Рад, 5—9 груд. 1919 p.— Повне зібр. творів, т. 39, с. 365.
47
інтервентів і білогвардійців у 1918 році здійснені не були:
Імперіалістам довелось залишити ряд районів Радянської
держави.
У 1919 році почався новий наступ численних ворогів
Радянської влади на нашу країну. Кількість фронтів
дійшла до 6, а протяжність їх — до 8 тисяч кілометрів.
Вороги намагалися задушити в залізному кільці молоду
Радянську Республіку. Громадянська війна досягла свого
найвищого напруження. Рада оборони і Реввійськрада
республіки робили все для того, щоб реалізувати ленінський план
створення масової регулярної армії Радянської держави.
До початку року в Червоній Армії вже були 42
стрілецькі дивізії, озброєні гвинтівками і станковими
кулеметами системи «максим», револьверами, ручними гранатами.
У кавалерії налічувалось 40 тисяч шабель. У діючій армії
було 1700 гармат. Розширювались броньові сили. До них
входили бронепоїзди російської армії (кожний включав
броньований паровоз, два броньованих майданчика і дві-
три контрольних платформи), а також броньові
автомобільні загони, що складались із 150 бронеавтомобілів.
Військова авіація мала близько 450 літаків, до діючого флоту (без
річкових і озерних флотилій) входило 2 лінійних кораблі,
2 крейсери, 24 ескадрених миноносці, 6 підводних човнів,
8 мінних загороджувачів, 11 транспортів та інші судна.
Зміцнюється апарат вищого військового керівництва,
поліпшується організація тилу армії, налагоджується
медична служба, розширюється мережа військово-навчальних
закладів по підготовці червоних командних кадрів.
Звичайно, це були поки досить скромні збройні сили.
І зрозуміти, яким чином Червона Армія перемагала
противника, що значно переважав її в озброєнні, можна, тільки
взявши до уваги прозорливість і надзвичайну
оперативність ленінського партійного керівництва країною,
найвищий революційний дух, виняткові моральні й політичні
якості військ робітників і селян, які відстоювали свободу і
незалежність своєї нової, соціалістичної Батьківщини.
На початку 1919 року на сході країни стояла
білогвардійська армія Колчака, що займала фронт на лінії Перм —
Орськ. Уральська білокозача армія розташувалась під
Уральськом і займала Гур’єв. Білі армії Денікіна стояли в
повній готовності на річці Терек, займали Новочеркаськ,
Ростов-на-Дону, Юзівку та інші пункти Донбасу. Війська
Антанти і контрреволюційного уряду України (так званої
Директорії), захопивши Україну, укріпились на лінії
Херсон — Миколаїв — Житомир Коростень. Білолатиші
знаходились на рубежі Шавлі — Мітава, війська Юденича
48
і білоестонці — на лінії Вольмар — Нарва, націливши свій
удар на Петроград. Білофінни, інтервенти, білогвардійці,
займаючи північні райони країни, готували удари по
Петрограду, Вологді, Котласу. В Красноводську, Батумі,
Новоросійську, Севастополі, Одесі також хазяйнували
інтервенти.
Поставивши перед собою мету ліквідувати Радянську
владу, імперіалістичні уряди домовились між собою про
розчленування нашої країни. Передбачалось відторгнення
України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, частини
Півночі та інших найважливіших районів.
До весни 1919 року тільки в армії Колчака
налічувалось 300 тисяч добре озброєних військ, що складались
головним чином з солдатів, які походили із заможних селян
І контрреволюційного козацтва Забайкалля, Сибіру, а
також оренбурзького та уральського білокозацтва.
Крім того, в тилу колчаківських військ було
зосереджено до 150 тисяч військ інтервентів — США, Англії, Японії.
Уряди імперіалістичних держав посилено постачали
армії Денікіна. Сам він був зведений Антантою в ранг
«заступника верховного». Цим актом наперед визначалось
воєнне значення його військ і особиста роль Денікіна.
До весни 1919 року Червона Армія зросла у значну
силу. її чисельність доходила до 1800 тисяч чоловік, з котрих
близько 400 тисяч непогано озброєних військ перебували
безпосередньо на фронтах. Ці частини вже мали бойовий
гарт і досвід збройної боротьби. Бійці Червоної Армії
добре розуміли, за які ідеї вони б’ються з інтервентами
і білими арміями, знали, за що воюють і яку мету мають
їх вороги.
Звичайно, колчаківці, денікінці та солдати інших білих
армій були споряджені краще за червоноармійців. У них
були добре обмундирування і озброєння, спирались вони
на багатий продовольчими запасами тил, одержували в
достатній кількості зброю, боєприпаси, спорядження та
інші матеріальні запаси від Антанти.
Хоч внутрішнє становище Радянської Республіки дещо
зміцнилось, але в цілому воно продовжувало залишатись
тяжким.
Чотирирічна імперіалістична війна розорила аграрну
країну з слаборозвинутою промисловістю. Через нестачу
робочої сили й сировини багато фабрик і заводів були
закриті ще при царизмі. Переважну кількість залізної руди,
кам’яного вугілля, нафти, бавовни, приблизно три чверті
чавуну, сталі, цукру, більшу частину хліба виробляли
якраз ті райони країни, що були зайняті інтервентами й
49
білогвардійцями. Тільки справді героїчні зусилля партії й
народу сприяли організації постачання Червоної Армії.
При цьому доводилось весь час маневрувати бідними
матеріально-технічними ресурсами, спрямовуючи їх туди, де
в даний момент вирішувалась доля країни. Гостро не
вистачало найнеобхіднішого — металу, палива, одягу, хліба.
Наш кавалерійський полк рухався на Східний фронт.
Пам’ятаю момент висадки на станції Єршов. Зголоднілі
в Москві червоноармійці прямо з вагонів ринули на
базари, скупили там буханки хліба і тут же почали їх поїдати,
ще й так, що багато з них захворіли. Адже ^ Москві
одержували чверть фунта поганого хліба та щі з кониною
або воблою.
Знаючи, як голодує трудовий народ Москви,
Петрограда та інших міст, як погано постачається Червона Армія,
ми відчували класову ненависть до куркулів, до
контрреволюційного козацтва та інтервентів. Ця обставина
допомагала виховувати в бійців Червоної Армії лють до ворога,
готувати їх до вирішальних боїв.
У березні 1919 року розпочався наступ колчаківських
військ на Східному фронті. Тут у нас було не більше ста
тисяч військ, до того ж розтягнутих на дуже широкому
фронті. З зусиллям долаючи впертий опір військ наших 2-ї
та 3-ї армій, Сибірська армія Колчака, не виконавши
поставленого завдання, просунулась за півтора місяця
всього лише на 80—130 кілометрів, захопивши Сарапул і Вот-
кінськ.
Західна армія Колчака почала наступ слідом за ударом
Сибірської армії. Особливо сильні бої розгорнулись на
уфімському напрямку, де героїчно бились 26-а і 27-а
стрілецькі дивізії 5-ї армії нашого Східного фронту. І все ж
14 березня Уфа була захоплена колчаківцями. В запеклих
боях на підступах до міста наша 5-а армія зазнала
великих втрат, що сягали п’ятдесяти процентів убитими,
пораненими і такими, що пропали безвісти. 5-ю армією тоді
командував Ж. К. Блюмберг, а з перших чисел квітня її
Црийняв М. М. Тухачевський, колишній поручик, який
вступив у квітні 1918 року в члени РКП(б).
Становище на Східному фронті різко ускладнювалось
куркульськими заколотами, підготовленими есерами.
Спалахнули заколоти в Самарському, Сизранському, Сенгилє-
євському, Ставропольському і Мелекесському повітах. Ці
заколоти незабаром були придушені, але вони серйозно
вплинули на обстановку і відволікли значну кількість
наших військ.
60
Незважаючи на тяжкі втрати, 5-а армія при підтримці
збройних загонів залізничників і робітників продовжувала
стримувати ворога. До 1 квітня колчаківська Західна
армія не змогла добитись успіху і зазнала великих втрат.
На початку квітня оренбурзька білокозача армія Дуто-
ва захопила Актюбінськ, перетнувши залізницю
Оренбург— Ташкент, внаслідок чого Туркестан знов був
відрізаний від Радянської Росії. З наближенням білих до
району Оренбурга куркулі підняли повстання в козачих
станицях, розташованих на річці Урал.
До середини квітня білі знаходилися вже у 85
кілометрах від Казані й Самари і за сто кілометрів від
Симбірська. Дальший відхід наших військ за Волгу призвів би
до з’єднання армій Колчака і Денікіна. У цьому випадку
міг утворитись суцільний фронт для удару на Москву.
Становище ускладнювалось тим, що одночасно війська білих
і інтервентів активно діяли й на всіх інших стратегічних
напрямах.
У цей грізний час ЦК РКП(б) на чолі з В. І. Леніним
закликав партію, радянський народ напружити всі зусилля
для розгрому ворога, і в першу чергу армій Колчака.
Партія, робітничий клас і всі передові люди жваво
відгукнулись на цей заклик.
11 квітня Оргбюро ЦК партії затвердило «Тези ЦК
РКП(б) в зв’язку з становищем Східного фронту»,
написані В. І. Леніним. На Пленумі ЦК РКП(б) 13 квітня і на
засіданнях Політбюро 23 і 29 квітня розглядались
питання організації допомоги Східному фронту. Було прийняте
рішення провести нову партійну мобілізацію і направити
на фронт найбільш мужніх і загартованих робітників з
рядів партії. 13 травня на засіданні Ради оборони з
доповіддю в питанні про боєприпаси виступає В. І. Ленін. Ще
раніше за його пропозицією 81 тисяча робітників
найважливіших військових заводів переводиться на червоноармій-
ський пайок, робітники оборонних заводів звільняються від
призову до армії. Завдяки величезному революційному
піднесенню мас і величезній організаторській роботі партії
поступово налагоджується військове виробництво.
Мобілізація сил і засобів по всій країні дала змогу
грунтовно підкріпити виснажені армії Східного фронту.
Одних тільки комуністів в армії фронту прийшло близько
15 тисяч, притому переважно як рядових бійців діючої
армії. Це була вирішальна політична сила, що згуртовувала
війська і кликала на бій з ворогом.
Вивчаючи потім заходи і плани Головного
командування Червоної Армії та командування Східного фронту,
51
неважко було переконатись, що вони недостатньо знали
справжнє угруповання військ білих, не зуміли розкрити
задуми противника і організувати енергійну протидію ворогу.
Становище на Східному фронті змінилось з приїздом
туди М. В. Фрунзе, який прийняв командування південною
групою військ фронту. М. В. Фрунзе правильно визначив,
що в тій тяжкій обстановці треба було якнайскоріше
вирвати у білих стратегічну ініціативу, підірвати їх
моральний стан і зміцнити в наших військах віру в перемогу над
білими.
З властивою йому прозорливістю полководця великого
масштабу М. В. Фрунзе зрозумів, що навіть внаслідок
успішних дій ворога для білих створились деякі негативні
моменти, і якщо їх правильно використати, то вони стануть
початком кінця колчаківщини.
Він вважав, що, стримуючи Колчака з фронту, треба
негайно і рішуче вдарити силами Туркестанської, 1-ї і
почасти 4-ї армій по лівому крилу фронту Колчака, що
розтягнувся, а потім цей контрудар перетворити в могутній
контрнаступ усього нашого Східного фронту з метою визволення
Уралу та Сибіру.
М. В. Фрунзе врахував слабкість військ лівого крила
фронту Колчака і те, що Колчак не зможе швидко
здійснити маневр своїми головними силами, які втягнулись у бої
в центрі фронту на казанському, симбірському і
самарському напрямках, намагаючись вийти на Волгу. ,
Пропозиції М. В. Фрунзе були схвалені В. І. Леніним.
ЦК РКП(б) і Реввійськрада затвердили цей план.
М. В. Фрунзе не боявся будь-якої відповідальності і
жодних труднощів, коли йшлося про долю Батьківщини. Він
у стислі строки зумів перегрупувати, доукомплектувати і
всебічно підготувати довірену йому південну групу військ.
Це в той час нелегко було зробити в умовах загальної
розрухи і майже повної бездіяльності залізниць.
Цікаво нагадати, що писав потім М. В. Фрунзе про
обстановку на Східному фронті:
«Війська Колчака вже насувались впритул до Волги;
ми ледве втримували Оренбург, оточений з трьох боків;
армія, що захищала його, весь час прагнула до відходу; на
південь від Самари уральські козаки прорвали фронт і
сунули на північ, загрожуючи Самарі і залізниці Самара —
Оренбург. Майже всюди ми відходили, але я не можу
сказати, щоб ми відчували себе більш слабкою стороною, та
оскільки ініціатива перебувала в руках білих і ударами то
в тому, то в іншому напрямку сковувалась наша воля, то
ми почували себе не зовсім приємно. І потрібна була не
52
тільки колосальна воля, але й яскраве переконання в тому,
що тільки перехід у наступ змінить становище, щоб дійсно
розпочати його. У той момент довелось рахуватись не
тільки з відступальним настроєм частин, але й з тиском зверху,
з боку головного командування, що перебувало тоді в
руках т. Вацетіса. Він стояв за продовження відступу...
Незважаючи ні на що, ми перейшли в наступ і почали
блискучу операцію, що привела до повного розгрому Колчака»'.
Після поразки білих під Бугульмою, Белебеєм і
розгрому Колчака під Уфою різко зросло дезертирство з рядів
білих військ, посилився партизанський рух. Ось що записав
у своєму щоденнику керуючий військовим міністерством
Колчака барон А. Будберг у травні 1919 року:
«...безперечно, на фронті Західної армії ініціатива
перейшла в руки червоних. Наш наступ видихався, і армія
котиться назад, неспроможна вже за щось зачепитись... При
відході місцеві мобілізовані розходяться по своїх селах,
забираючи одяг, спорядження, а інколи і зброю... У
червоних величезна перевага в тому, що вони не бояться брати
на поповнення старих солдатів, які не потребують
навчання, а ми боїмось цього, як біса, і змушені призивати лише
зелену 18-19-річну молодь...»
І далі: «Фронт тріщить і котиться назад: доводиться вже
подумувати про те, чи вдасться нам зберегти за собою
Урал...» 2.
В період успішного контрнаступу Східного фронту
створилась тяжка обстановка під Уральськом, де білі козаки
обложили місто і відрізали його від військ південної групи.
Захисники чинили запеклий опір і не здавали Уральськ
ворогу, але становище гарнізону ставало небезпечним.
В. І. Ленін, який уважно стежив за всіма подіями на
Східному фронті, 16 червня надіслав М. В. Фрунзе телеграму:
«Прошу передати уральським товаришам мій палкий
привіт героям п’ятдесятиденної оборони обложеного
Уральська, просьбу не падати духом, продержатися ще небагато
тижнів. Геройська справа захисту Уральська увінчається
успіхом»3.
М. В. Фрунзе негайно дає наказ про перекидання 25-ї
Чапаєвської дивізії в район обложеного Уральська.
Уславлена дивізія під командуванням легендарного В. І. Чапаєва
рушила на допомогу уральцям.
1 Фрунзе М. В. Избранние произведения: В 2-х т.—М., 1957, т. 2,
с. 48.
* Будберг Алексей, барон. Дневник белогвардейца (Колчаковская
зпопея).— Л., 1929.
3 Ленін В. /. Телеграма М. В. Фрунзе 1 Ш. 3. Еліаві, 16.VI.1919 р.—
Повне зібр. творів, т. 50. с. 351.
53
Наша 1-а Московська кавалерійська дивізія, де я тоді
служив, перебувала у підпорядкуванні М. В. Фрунзе.
Вийшовши в район станції Шипово, ми дізнались, що чапаєв-
ці вже підійшли до Уральська. У наших бійців був
піднесений настрій. Всі були переконані в тому, що уральські
білі козаки будуть розбиті.
Перший бій з противником наш полк зав’язав на
підступах до станції Шипово. Ворог чинив упертий опір, то
здаючи, то знову захоплюючи позиції. Білі переважали нас
чисельністю військ. Пам’ятаю шалену рубку неподалік
самої станції.
Нас атакували козаки силою приблизно вісімсот шабель.
Коли вони були вже зовсім близько, з-за насипу вискочив
прихований там наш ескадрон з гарматою. Артилеристи —
відчайдушні хлопці — на повному скаку розгорнули
гармату і вдарили по білих у фланг. Серед козаків — повне
сум’яття. Артилеристи влучним вогнем продовжували
завдавати ворогу великих втрат. Нарешті білі не витримали й
повернули назад. Успішна бойова сутичка з козаками
піднесла дух бійців-кавалеристів.
Особливо запеклі бої розгорілись у перших числах
червня. Частини нашої дивізії бились мужньо, але просувались
до Уральська повільно.
В цей час війська облетіла радісна звістка: чапаєвці,
розгромивши білих, зайняли місто і з’єднались з героїчним
гарнізоном Уральська.
Під час боїв за Уральськ мені пощастило побачити
Михайла Васильовича Фрунзе. Він тоді особисто керував усією
операцією.
М. В. Фрунзе їхав з В. В. Куйбишевим у 25-у Чапаєв-
ську дивізію. Він зупинився в полі і заговорив з бійцями
нашого полку, цікавлячись їх настроєм, харчуванням,
озброєнням, запитував, що пишуть рідні з сіл, які побажання є
в бійців. Його простота і привабливість, приємна
зовнішність полонили серця бійців.
Михайло Васильович з особливою теплотою і любов’ю
розповідав нам про В. І. Леніна, говорив про його
стурбованість у зв’язку із становищем у районі Уральської
області.
— Ну, тепер наші справи пішли непогано,— сказав
М. В. Фрунзе,— білих уральських козаків розгромили і
обов’язково швидко доб’ємо іншу контрреволюцію. Доб’ємо
Колчака. Визволимо Урал, Сибір та інші райони від
інтервентів і білих. Будемо тоді відбудовувати нашу
Батьківщину!
Ми часто потім згадували цю зустріч...
l 54
До березня 1919 року я перебував у групі співчуваючих,
готуючись до вступу в члени Російської Комуністичної
партії (більшовиків). Тоді ще не було встановлено
кандидатський стаж для вступу в партію. Досі я з вдячністю згадую
секретаря партійного бюро полку Трофимова і комісара
Волкова (імен їх, на жаль, не пам’ятаю), які допомагали
мені глибше зрозуміти Статут і Програму Комуністичної
партії, підготуватись до вступу в РКП(б).
Група співчуваючих в ескадроні складалася з п’яти
чоловік, і, незважаючи на її нечисленність, товариші Трофи-
мов і Волков приходили до нас не менше двох разів на
тиждень, щоб поговорити про внутрішнє і міжнародне
становище і про роботу партії на фронтах. Ці розмови
затягувались надовго і були дуже цікаві, особливо коли йшлось
про боротьбу більшовиків з царизмом і про гарячі сутички
в жовтневі дні в Петрограді, Москві та інших промислових
містах країни.
У той час тільки ще складався партійно-політичний
апарат Червоної Армії. Щоправда, в армії й на флоті
працювало більш як 7 тисяч комісарів, які спирались на партійні
осередки, що об’єднували понад 50 тисяч комуністів. Але
треба було зробити ще багато: уточнити функції комісарів,
виробити однакову структуру органів партії в армії,
покликаних керувати партійно-політичною роботою,
централізувати всю цю винятково корисну й необхідну для армії
діяльність. Наприкінці 1918 року ЦК РКП(б) прийняв
спеціальну постанову «Про партійну роботу в армії», в якій
закликав комуністів виховувати у військах залізну
дисципліну, відвагу й мужність у битвах з ворогом. Цією ж
постановою партійні організації звільнювались від функцій
контролю над усім життям армії, які були в них у найперший
період будівництва збройних сил.
Партія проводила свою політику в армії через
військових комісарів, політвідділи Реввійськрад флоту і армії, які
одночасно були військово-адміністративним апаратом,
підпорядкованим військовому командуванню, і партійним
органом, підпорядкованим партії, який об’єднував армійських
комуністів.
1 березня 1919 року мене прийняли в члени РКП(б).
Багато що тепер вже забуте, але день, коли мене приймали
в члени партії, залишився в пам’яті на все життя. З тих
пір всі свої думки, прагнення, дії я намагався
підпорядковувати обов’язкам члена партії, а коли справа доходила
до сутички з ворогами Батьківщини, я, як комуніст,
пам’ятав вимогу нашої партії бути прикладом беззавітного
служіння своєму народові.
5S
66
РОЗГРОМ головних сил
КОЛЧАКА
(квітень-серпень 1919 р.)
Положення військ Червоної Армії
наприкінці' квітня
Напрямок ударів Червоної Армії
на Східному фронті з 28 квітня
Наступ інтервентів та білогвардійців
на інших фронтах
Положення військ Колчака й Денікіна
на початок липня
Лінії фронтів наприкінці серпня
67
Незабаром частини нашої дивізії з району станції
Шипово були перекинуті для ліквідації білих банд біля міста
Ніколаєвськ. У серпні 1919 року наш 4-й кавалерійський
полк був переведений на станцію Владимировка. У
безпосередні воєнні дії дивізія ще не була втягнута і займалась
бойовою підготовкою.
Тут я познайомився з комісаром дивізії, моїм
однофамільником Жуковим Георгієм Васильовичем. Це сталося
за таких обставин. Одного разу рано-вранці, проходячи
повз відкритий манеж, я побачив, що хтось виїжджує коня.
Підійшов ближче, бачу, сам комісар дивізії. Знаючись на
їзді та виїздці, хотів глянути, як це робить комісар.
Не звертаючи на мене уваги, комісар, весь спітнілий,
відпрацьовував підйом коня в галоп з лівої ноги. Але, як
він не старався, кінь весь час давав збій і замість лівої
періодично викидав праву ногу. Я не втримався і гукнув:
— Вкороти лівий повід!
Комісар, нічого не кажучи, перевів коня на крок,
під’їхав до мене і, зіскочивши, сказав:
— Ану, спробуй-но.
Мені нічого не залишалось робити, як підігнати
стремена і сісти в сідло. Пройшовши кілька кіл, щоб
познайомитись з конем, я підібрав його й підняв у галоп з ліво!
ноги. Пройшов коло — добре. Пройшов друге —добре.
Перевів з правої — теж добре. Перевів з лівої — йде без збою.
— Треба вести коня міцніше в шенкелях,— повчально
зазначив я.
Комісар розсміявся:
— Ти скільки років сидиш на коні?
— Чотири роки. А що?
— Так, нічого. Сидиш непогано.
Розговорилися. Комісар запитав, де я почав службу, де
воював, коли прибув у дивізію, коли вступив у партію. Про
себе він розповів, що служить у кавалерії вже десять років.
Член партії з 1917 року. Привів до Червоної Армії значну
частину кавалерійського полку з старої армії. По всьому
було видно, що це справжній комісар.
До речі, одна з перших інструкцій, яка визначала
функції комісарів, була розроблена політвідділом нашої
південної групи військ, якою командував М. В. Фрунзе. В ній
вказувалось, що військові комісари, які є представниками
робітничо-селянського уряду, проводять в армії ідеї й
політику Радянської влади, захищають інтереси робітничо-
селянської маси від можливих зазіхань з боку ворожих їй
елементів, сприяють розвитку революційної дисципліни,
68
спостерігають за беззаперечним виконанням бойових
наказів.
Робота комісара полягала не тільки в агітації й
пропаганді, але насамперед в особистому бойовому прикладі,
способі дій, поведінці. Комісар був зобов’язаний знати всі
оперативні розпорядження, брати участь у розробці
наказів (вирішальне слово залишалось за командиром у
питаннях оперативного характеру), ретельно вивчати військову
справу. Як правило, комісари збирали перед боєм політ-
працівників і рядових комуністів, роз’яснюючи їм
поставлені командиром завдання, й самі йшли на найнебезпечні-
ші й вирішальні ділянки боїв. Звання й образ військового
комісара часів громадянської війни заслужено овіяні
легендарною славою.
З комісаром Г. В. Жуковим я зустрічався потім не раз,
ми розмовляли з ним про становище на фронтах і в країні.
Одного разу він запропонував мені перейти на політроботу.
Я подякував, але сказав, що схильний більше до стройової.
Тоді він порекомендував поїхати вчитись на курси червоних
командирів. Я з охотою погодився. Однак здійснити це не
вдалось.
Село Заплавне, поруч з нами, було раптом захоплено
білими, що перебрались через Волгу десь між Чорним Яром
і Царицином. Почались бої. Тут уже було не до навчання.
Після розгрому Колчака й відходу залишків його армій
у Сибір Антанта не відмовилась від боротьби з Радянською
Республікою. Тепер уже всі надії покладались на Денікіна.
Безперервним потоком із Заходу йшли до його військ
поставки озброєння, спорядження і продовольства.
Французький і англійський уряди сформували кілька
загонів з числа білогвардійських офіцерів, що втекли,
російських солдатів-військовополонених, що перебували в
німецьких таборах. Німецькі власті неодмінною умовою
повернення російських військовослужбовців на батьківщину
ставили вступ у добровольчі загони для боротьби з
Червоною Армією.
Але з цієї затії нічого серйозного не вийшло. Більшість
таких «добровольців» при першому ж зручному випадку
переходили на наш бік. Бились тільки ті, хто ненавидів
Радянську владу і вважав боротьбу з нею своєю кровною
справою. Але таких лютих антирадянщиків було небагато.
Влітку 1919 року армії Денікіна становили велику і
небезпечну силу. Деякі частини складались суцільно з
офіцерів. Роблячи головну ставку на Денікіна, Антанта ще мала
ілюзії щодо військ Колчака, намагаючись поставити їх на
ноги, щоб потім у зручний момент кинути проти Червоної
59
Армії зі сходу. На півночі готувалась до нового походу
армія Міллера. їй також доставлялись численні військові
вантажі. На зворотному шляху до країн Антанти йшли
кораблі, навантажені хутром, рибою, лісом та іншими
багатющими дарами Півночі.
На північному заході до наступу на Петроград
готувались білофінни і армія Юденича. До участі в ньому
Антанта надіялась залучити всі малі буржуазні держави, що
межували з Радянською країною.
Через контрреволюційні організації меншовиків, есерів,
буржуазних націоналістів і куркулів у тилу країни
організовувались повстання, заколоти, диверсії та саботаж.
Зривались залізничні перевезення військ фронтам, перевезення
продовольства, озброєння та інших найважливіших
вантажів, необхідних фронту і тилу країни.
Партія більшовиків організувала великий похід
робітників у село за хлібом. На допомогу їм прийшла селянська
біднота, яка на основі декрету ВЦВК від 11 червня 1918
року об’єднувалась у комітети бідноти (комбіди).
«Або,— писав В. І. Ленін,— свідомі передовики-робітни-
кя переможуть, об’єднавши навколо себе масу бідноти,
встановивши залізний порядок, нещадно-сувору владу,
справжню диктатуру пролетаріату, примусять куркуля
підкоритися, запровадять правильний розподіл хліба і палива
в загальнодержавному масштабі;
— або буржуазія з допомогою куркулів, при посередній
підтримці безхарактерних і плутаних людей (анархістів і
лівих есерів) скине Радянську владу і посадить російсько-
німецького або російсько-японського Корнілова, який несе
народові 16-годинний робочий день, восьмушку хліба на
тиждень, розстріли величезної кількості робітників,
тортури в катівнях, як у Фінляндії, як на Україні.
Або — або.
Середини нема.
Становище країни дійшло до краю» *.
Брехнею і наклепами антирадянська агентура
намагалась підірвати довір’я народу до партії та уряду, до
командування військами Червоної Армії. І це, на жаль, спочатку
іноді вдавалось. Особливо там, де економічна розруха, що
дійшла до краю, і грубі порушення радянських законів
виводили з рівноваги менш стійку частину населення.
Хочу навести тут листа, одержаного мною під Царици-
ном від друга дитинства Павла Олександровича Жукова,
що зберігся в мене з того часу.
1 Ленін В. І. Про голод,—Повне зібр. творів, т. 36, с. 340.
60
«Дорогий друг Георгій! Після того, як ти пішов до
Червоної Армії, майже всі наші друзі й знайомі були призвані
до армії. Мені знов не пощастило. Замість діючої армії
мене послали у Воронезьку губернію з продзагоном
викачувати у куркулів хліб. Звичайно, це справа теж потрібна,
але я солдат, вмію воювати і думаю, що тут міг би замість
мене діяти той, хто не пройшов суворої школи війни. Але
не про це я хочу тобі написати.
Ти пам’ятаєш наші суперечки з приводу есерів. Я
вважав колись їх друзями народу, які боролись з царизмом
за інтереси народу, в тому числі й за інтереси селян. Тепер
я з тобою згоден. Це підлотники! Це не друзі народу, це
друзі куркулів, організатори всіх антирадянських і
бандитських дій.
Днями місцеві куркулі під керівництвом есера, що
переховувався, напали на охорону з нашого продзагону, який
супроводжував кінний транспорт хліба, і по-звірячому з нею
розправились. Вони вбили мого кращого друга Миколу
Гаврилова. Він родом з-під Малоярославця. Іншому моєму
приятелю, Семену Іванишину, викололи очі, відрубали
кисть правої руки і кинули на дорозі. Зараз він у тяжкому
стані. Гангрена, мабуть, помре. Шкода хлопця, був красень
і завзятий танцюрист. Ми вирішили в загоні сповна помсти-
тись цій погані і відплатити, як належить, щоб запам’ятали
на все життя. Твій друг Павло».
Після цього листа я довго нічого не чув про долю Павла
Жукова. І тільки в 1922 році дізнався, що він загинув від
рук куркулів десь у Тамбовській губернії...
В. І. Ленін, ЦК партії й уряд, врахувавши нову
серйозну небезпеку, що нависла з півдня, прийняли ряд
важливих рішень.
3—4 липня 1919 року відбувся Пленум ЦК РКП(б),
який основну увагу приділив питанням оборони країни і
становищу на Південному фронті, оголошеному головним
фронтом республіки. Найважливіші підсумки цього
пленуму були відображені в листі ЦК РКП(б) до організацій
партії — «Всі на боротьбу з Денікіним!», написаному
В. І. Леніним. На об’єднаному засіданні ВЦВК,
Московської Ради робітників і червоноармійських депутатів,
Всеросійської Ради професійних спілок і представників
заводських комітетів Москви 4 липня з доповіддю «Про
становище і найближчі завдання Радянської влади» виступив
В. І. Ленін.
Тоді ж знов було поставлене питання про залучення до
Червоної Армії старих військових спеціалістів і про більш
бережливе ставлення до них.
ві
«Нас зраджують і будуть зраджувати сотні й сотні
військспеців...— говорилось у листі ЦК РКП(б),— але у
нас працюють систематично і довго тисячі й десятки
тисяч військспеців, без яких не могла б створитися та
Червона Армія, яка виросла з проклятої пам’яті партизанщини
і зуміла здобути блискучі перемоги на сході. Люди
досвідчені, які стоять на чолі нашого військового відомства,
справедливо вказують на те, що там, де иайсуворіше проведена
партійна політика щодо військспеців і щодо викоренення
партизанщини, там, де найтвердіша дисципліна, де найбільш
дбайливо проводиться політробота у військах і робота
комісарів... там немає розхлябаності в армії, там кращий її
стрій та її дух, там більше перемог...» *.
Згадуючи спільну роботу з офіцерами старої армії,
повинен сказати, що в більшості своїй це були чесні, сумлінні
і віддані Батьківщині сини нашого народу. Коли
доводилось віддавати життя в боях з ворогами, вони йшли на це
не похитнувшись, з гідністю й бойовою доблестю. Одного
в них не вистачало — це вмілого підходу до бійців.
Тримались вони якось осібно, не знаходили спільної мови з чер-
воноармійською масою, і лише небагатьом з них вдавалось
бути командиром, начальником і одночасно старшим
товаришем солдату.
Пам’ятаю, як у парторганізації ми не раз говорили про
взаємини з колишніми офіцерами і всемірно намагались
виявити широке довір’я військспецам. Звичайно, й серед
комуністів були крикуни, які вважали, що мала рацію
«військова опозиція», що колишнє офіцерство у своїй
масі — білогвардійці, що воно нездатне зріднитись із
радянським ладом, а твердий статутний порядок і дисципліну ці
люди ототожнювали з кріпосницькими порядками. Але, як
відомо, точка зору «військової опозиції» VIII з’їздом партії
була відкинута переважною більшістю.
Військові спеціалісти, які уважно спостерігали за
роботою VIII з’їзду партії, зрозуміли, що партія довіряє їм,
цінує їх і турбується про них. Вони стали значно ближчими
до червоноармійської маси й партійних організацій.
Командний склад з офіцерів колишньої царської армії став
активнішим і вимогливішим у питаннях дисципліни і служби
військ. Все це сприятливо відбилося на їх загальній
бойовій готовності і боєздатності. Спроби підірвати довір’я до
старих офіцерів рішуче припинялись комісарами, партійно-
політичними працівниками і навіть самими червоноармій-
цями.
1 Ленін В. /, Всі на боротьбу з Денікіним! — Повне зібр. творів,
т. 39. с. 52-53.
62
VIII з’їзд РКЩб) (березень 1919 р.) взагалі приділив
багато уваги Червоній Армії. Суть військової політики
партії зводилась до того, щоб якнайскоріше завершити
повний і остаточний перехід від добровольчої і напівпар-
тизанської армії до регулярної кадрової армії, згуртованої
залізною військовою дисципліною, з єдиною системою
комплектування, організації і управління. Ці основоположні
погляди партії були викладені в доповідях і виступах
В. І. Леніна, у прийнятій з’їздом новій Програмі партії і
резолюції з військового питання.
Життя підтвердило правильність рішень VIII з’їзду і
всіх подальших заходів партії по зміцненню лав Червоної
Армії. Вони мали надзвичайно важливе значення, бо ворог
напружував усі зусилля, щоб задушити Радянську
державу.
Після захоплення арміями Денікіна Царицина, Борисо-
глєбська, Балашова, Краснограда та інших важливих
пунктів Антанта почала підганяти Денікіна з походом на
Москву. Дізнавшись через свою агентуру про підготовку
Червоною Армією контрнаступу, Денікін, щоб зірвати його,
поспішив першим завдати нам ряд зосереджених ударів і
захопити ініціативу в свої руки.
У серпні 1919 року кінний корпус Мамонтова прорвав
фронт 8-ї армії в районі Новохоперська і, вийшовши в тил
нашому Південному фронту, рушив на Тамбов, де
розташовувались великі бази. Тоді ж Денікін кинув у стик 13-ї й
14-ї армій 1-й армійський корпус Кутепова, який почав
тіснити наші частини на Курськ і Ворожбу. Захопивши
після запеклих боїв Курськ, Орел і Воронеж, ворог
наближався до Москви з півдня.
У цій складній обстановці Комуністична партія, її
ленінський ЦК подесятерили енергію і зуміли за допомогою
політичних і військових заходів організувати відсіч білим
військам — Червона Армія здобула перемоги під Орлом і
Воронежем, що ознаменували собою перелом у боротьбі з
Денікіним; завдала поразки Юдепичу під Петроградом. Не
даючи ворогу перепочинку, червоні полки рушили в
контрнаступ на південь. Тут під Царицином, біля Бахтіяровки
і Заплавного, проти Кавказької армії бився і наш 14-й
кавалерійський полк. Ми виразно чули нестихаючу
артилерійську канонаду в районі Царицина й на підступах до нього
з боку Камишина. В цих боях ворог зазнавав тяжких втрат,
але й наші війська стікали кров’ю.
Перша половина вересня проходила в жорстоких боях
і відзначалась великою динамічністю і різкими змінами
обстановки. У жовтні під Царицином йшли бої місцевого
63
значення, і ми лише в загальних рисах знали про великі
події, що назрівали на московському напрямку.
У бою між Заплавним і Ахтубою під час рукопашної
сутички з білокалмицькими частинами мене поранило
ручною гранатою. Осколки глибоко врізались у ліву ногу і
лівий бік, і я був евакуйований у лазарет, де ще раз, крім
того, перехворів на тиф. З лазарету вийшов украй
ослабленим і одержав місячну відпустку для відновлення здоров’я.
Я поїхав у село до батьків. Народ у селі перебував у
тяжкому становищі, але не журився. Бідняцька частина
селянства, об’єднавшись у комітети бідноти — комбіди, брала
активну участь у вилученні хліба в куркулів. Селяни-серед-
няки, незважаючи на труднощі й тяжку обстановку на
фронтах, все більше і більше схилялись у бік Радянської
влади, і лише деякі з них ставились негативно до заходів
партії та уряду. Це були головним чином ті, хто за
майновим станом тяжів до куркулів.
Відпустка минула швидко, і я з’явився у військкомат з
проханням направити мене до діючої армії. Але фізично
був ще слабий, і мене послали в Твер у запасний батальйон
з наступним направленням на курси червоних командирів.
Перші рязанські кавалерійські курси, куди я був
відряджений у січні 1920 року, знаходились у Старожилові
Рязанської губернії, в колишньому маєтку.
Курси укомплектовувались головним чином
кавалеристами, які відзначились у боях. Мені було запропоновано
зайняти посаду курсанта-старшини 1-го ескадрону. Ця
справа мені була добре знайома ще по старій армії.
Командир курсантського ескадрону В. Д. Хламцев доручив
мені також займатися з курсантами володінням холодною
зброєю (піка, шашка), навчанням штикового бою,
стройовою та фізичною підготовкою.
В. Д. Хламцев, у минулому офіцер царської армії, був
завжди підтягнутим і служив прикладом для курсантів.
Завідуючий стройовим навчанням Г. С. Десницький також
був на своєму місці. Стройові командні кадри складались
головним чином із старих військових спеціалістів —
офіцерів. Працювали вони сумлінно, але дещо формально — «від»
і «до». Виховною роботою займались парторганізація і
політапарат курсів, загальноосвітньою підготовкою —
воєнізовані педагоги. Політико-економічні дисципліни вели
нашвидку підготовлені викладачі, які частенько самі
«плавали» в цих питаннях не гірше за нас, грішних.
Загальноосвітня підготовка основної маси курсантів
була недостатньою. Адже набирали їх з числа робітників^ і
селян, ло революції малограмотних. Але слід віддати їм
64
належне, вчились вони старанно, усвідомлюючи, що строк
навчання короткий, а навчитись треба багато чого, щоб
стати достойним червоним командиром.
В середині липня курсантів спішно посадовили в
ешелони. Ніхто не знав, куди нас везуть. Бачили тільки, що
їдемо в бік Москви. У Москві курси зосередили в Лефор-
товських казармах, де вже були розквартировані тверські
й московські курсанти. Нам оголосили, що курси увійдуть
до 2-ї Московської бригади курсантів, яка складатиметься
з двох піхотних полків і одного кавалерійського. Бригада
буде направлена на врангелівський фронт. Ми одержали
все необхідне військове спорядження і озброєння.
Екіпіровка і кінська амуніція були нові, і зовні ми виглядали
відмінно.
У Москві в мене було багато друзів і знайомих.
Хотілось перед відправкою на фронт побачити їх, особливо
ту, за якою страждало молоде серце, але, на жаль, я так
і не зміг нікого відвідати. Командири ескадрону, які часто
відлучалися з різних обставин, звичайно залишали мене,
як старшину, за головного. Довелось обмежитись листами
до знайомих. Не знаю, чи то через це, чи з іншої причини
у нас з Марією виникла незлагода. Незабаром я довідався,
що вона вийшла заміж, і відтоді ніколи її більше не
зустрічав.
У серпні наш зведений курсантський полк (командир
полку Г. П. Хормушко і комісар В. А. Крилов), що
перебував у складі 2-ї Московської бригади курсантів,
зосередився в Краснодарі, звідки виступив проти військ Вранге-
ля, а саме — десанта генерала Улагая.
Влітку 1920 року стало ясно, що буржуазно-поміщицька
Польща, незважаючи на тимчасові успіхи, навряд чи зможе
продовжувати війну з Радянською Росією. До того часу
чисельність Червоної Армії перевищувала 3 мільйони
чоловік. Тому правителі Антанти домовились між собою про
організацію ще одного наступу на Радянську Росію,
спираючись, крім збройних сил поміщицько-буржуазної
Польщі, на війська барона Врангеля, що формувались у Криму.
Врангелю була обіцяна необмежена допомога. Він, у
свою чергу, дав офіційні зобов’язання оплатити всі витрати
Антанти і повністю розрахуватись за царські борги.
До травня 1920 року в армії Врангеля налічувалось
близько 130 тисяч багнетів і 4,5 тисячі шабель. Однак
цілого було не досить для відновлення широких дій проти
Радянської держави. На території Криму Врангель не міг
одержати будь-якого поповнення, і він вирішив вторгнутись
з 4-504
65
у Північну Таврію. Але тут Врангеля спіткала невдача: він
не зміг прорватись у Донбас і на Дон.
«Єдиним джерелом поповнення армії,— писав Врангель
у своїх мемуарах,— могла бути ще козача земля... При
розвалі армій генерала Денікіна десятки тисяч козаків розі*
йшлися по домівках з кіньми, зброєю і спорядженням.
Величезні бойові запаси були залишені на Північному
Кавказі й на Дону... Ці краї були багаті ще місцевими ресурсами.
Все це змушувало схилятись до перенесення нашої
боротьби в козачі райони».
Врангель вважав, що на Кубані розрісся білобандит-
ський рух, і покладав надії на так звану «армію
відродження Росії» під командуванням генерала Фостикова. Але він
явно переоцінив ці сили. Сприйнявши бажане за дійсність,
Врангель розраховував на козацтво, точніше, на
куркульський рух на Кубані.
Але до цього часу кубанське козацтво у значній
більшості вже розібралось у тому, що несе йому
білогвардійщина і «верховний уряд», субсидований Антантою.
Наші командири, комісари і червоноармійці робили все,
щоб довести до свідомості кубанців справжні цілі нашої
боротьби і необхідність швидше закінчити ліквідацію
куркульських антирадянських байд.
Водночас надавалась велика різнобічна допомога
біднішому козацтву і червоноармійським сім’ям. Ця {частина
роботи серед населення була особливо важлива, бо білі до
приходу частин Червоної Армії утискали бідняків, часто
відбираючи останній кусень хліба, і всіляко знущались над
ними.
Пам’ятаю, якось увечері до нашого ескадрону прийшов
комісар полку і запропонував попрацювати кілька днів на
ремонті жител, надвірних будівель і сільськогосподарського
реманенту бідняків і сімей червоноармійців. Всі ми охоче
погодились.
Наш комісар В. А. Орлов узявся за найтрудніше —
очищення громадської криниці, яку білогвардійці завалили
всіляким мотлохом. Криниця була досить глибока, і коли
він спустився на дно, то мало не задихнувся. Комісара ви-
тягли нагору ледь живого, однак, віддихавшись, він знов
наказав спустити його в криницю. Через деякий час його
знов довелось підняти нагору, і так тривало доти, поки
криниця не була очищена. Надвечір усе село тільки й говорило
про мужність комісара.
Коли всі роботи були закінчені, козаки запросили нас
усіх на товариський обід. За обідом було багато душевних
розмов, нам дякували за допомогу. Не обійшлося й без
вб
курйозів. Виявилось, група курсантів, якій було дано
завдання відремонтувати сарай і збрую в однієї вдови-козач-
кн, провела цю роботу у однофамільників — куркульської
сім’ї. Ця подія всіх розсмішила, але «винуватці» були явно
розстроєні.
У серпні наш зведений курсантський полк був кинутий
спочатку проти десанту врангелівського генерала Улагая,
а потім діяв проти банд Фостикова та Крижановського в
районі станиць Урупської, Бесскорбної, Отрадної. Банди
незабаром були розгромлені. Залишки їх втекли під захист
меншовицького грузинського уряду, а Фостиков — у Крим,
до Врангеля.
Нам не довелось брати участі в операціях по
остаточному розгрому Врангеля в Криму. Але найбільш
підготовлені курсанти були достроково випущені і відправлені на
укомплектування частин кінноти, які втратили значну
кількість командних кадрів у боях з врангелівцями.
Випуск відбувся в місті Армавір, де в той час стояв
польовий штаб 9-ї армії. Інша частина курсантів у складі
зведеного полку була кинута на переслідування банд, які
пішли в гори Кавказу. Через деякий час ми дізнались, що
наш курсантський полк десь у горах Дагестану натрапив
на засідку і зазнав великих втрат. Багато командирів і
бійців були по-звірячому закатовані бандитами. Загинув і наш
командир, якого ми всі так любили.
Значна частина випуску була направлена в 14-у окрему
кавалерійську бригаду, що в той час стояла в районі
станиці Новожереліївської і продовжувала операції по
ліквідації в плавнях залишків улагаївських і місцевих банд.
Я був направлений у 1-й кавалерійський полк, яким тоді
командував старий бойовий донський козак Андрєєв, як
казали, хоробра людина й рубака. У цей же полк були
призначені й мої друзі-курсанти: Горєлов, Михайлов І Ухач-
Огорович (на жаль, не пам’ятаю їхніх імен).
Ми з’явились у штаб і здали документи, після чого
були прийняті командиром полку. Дивлячись на наші червоні
штани, він несхвально сказав:
— Мої бійці не люблять командирів у червоних штанях.
Що було робити? Ці штани були в нас єдиними, інших
курсантам не видавали. Все ще якось нам не довіряючи, він
вів далі: k
— У нас бійці більше з бувалих вояків, необстріляних
ми не полюбляємо.
Після цього, скажемо прямо, не дуже привітного вступу
він перейшов до розпитів: хто звідки родом, партійність, чи
доводилось воювати, де та ін. Довідавшись, що серед нас
бг
є не тільки обстріляні воїни, але й учасники першої
світової війни, він, здається, заспокоївся.
З’явившись в ескадрон, ми відрекомендувались
командиру ескадрону Вишневському. З першого погляду він нам
не сподобався. Вишневський справляв враження людини,
яка мало цікавиться справами своєї частини. Не
відриваючись від книги, яку він читав, і не поцікавившись, хто ми
такі, на що здатні, не сказавши ані слова про те, що собою
становлять люди, з якими нам треба буде працювати, а
може бути, незабаром і вести за собою в бій, він якось
неохоче наказав:
— Ви, Жуков, йдіть приймайте від Агапова 2-й взвод,
а ви, Ухач-Огорович, вступайте в командування 4-м
взводом.
Розшукавши 2-й взвод, я зайшов до Агапова, який
тимчасово виконував обов’язки командира взводу. Це була
літня людина, в минулому рядовий кавалерист старої армії,
учасник першої імперіалістичної війни. Вже при першому
знайомстві я відчув симпатію до цієї простої й
доброзичливої людини.
Діставши з кишені список взводу, в якому налічувалось
ЗО чоловік, Агапов сказав:
— Люди у взводі — всі старі бійці, за винятком трьох-
чотирьох чоловік. Бійці відмінні, але є, звичайно, з
норовом, їх треба вміючи взяти в руки.
І він докладно розповів про кожного.
— Горшков — рубака, партизан у найгіршому смислі,
але в атаці — перший. На нього не слід підвищувати голос,
він уразливий, його частіше треба похвалювати й по-това-
риському вказувати на неправильну поведінку, причому
обов’язково сам на сам,— спокійно пояснював Агапов.—
Касьянов — кулеметник, воронезький хохол, хороший
боєць. Йому не треба в бою ставити завдання, він сам добре
розуміє, яку ціль має в першу чергу вразити. Казакевич,
Ковальов, Саприкін — три нерозлучних дружки, хороші
бійці, але люблять погуляти. Цих можна і треба вилаяти
перед строєм, пригрозити відправити до комісара полку. Він
у нас суворий і не любить тих, хто не береже честь черво-
ноармійця.
І так Агапов розповів мені про кожного бійця. Я був
йому дуже вдячний за розмову.
Потім наказав зібрати людей у кінному строю, щоб
познайомитися з ними.
Привітавшись зі взводом, я сказав:
— Ось що, товариші. Мене призначили вашим
командиром. Хороший чи поганий я командир, хороші чи погані ви
68
бійці — це ми побачимо в майбутньому, а зараз хочу
подивитись ваших коней і бойове спорядження, особисто
познайомитись з кожним.
Під час огляду деякі бійці демонстративно розглядали
мої червоні брюки. Я помітив це і сказав:
— Мене вже попередив командир полку Андрєєв, що
ви не любите червоні брюки. У мене, бачте, інших немає.
Ношу те, що дала. Радянська влада, і я поки що у неї в
боргу. Щодо червоного кольору, то це, як відомо,
революційний колір і символізує він боротьбу трудового народу
за свою свободу і незалежність...
Другого дня, зібравши взвод у себе в хаті, я попросив
бійців розповісти про себе. Розмова довго не клеїлась.
Кулеметник Касьянов замітив:
— А чого розповідати? У взводному списку є всі дані,
хто звідки і що ми за люди.
Тоді я розповів їм те, що знав про бої з білополяками
і Врангелем у Північній Таврії. Бійці слухали уважно,
особливо цікавились, чи буде Антанта знов висаджувати свої
війська. Я відповів, що правителі Антанти хотіли б
висадити свої війська, але народ і солдати країн Антанти не
хочуть битися проти нас.
Через кілька днів в операції по очищенню
Приморського району від залишків банд мені довелося йти на чолі
взводу в бій. Бій закінчився на нашу користь. Бандити були
знищені і частково взяті в полон, і, найголовніше, наш
взвод не зазнав при цьому жодних втрат. Після бою ніхто
з бійців уже не говорив мені про червоні брюки.
Незабаром був призначений командиром 2-го ескадро*
ну 1-го кавалерійського полку. Командиром полку в цей
час був Микола Михайлович Дронов, надзвичайно
хоробра, дуже розумна і доброзичлива людина. Особовий склад
полку полюбив свого командира і сміливо діяв під його
командуванням.
Наприкінці грудня 1920 року всю бригаду перекинули
у Воронезьку губернію для ліквідації куркульського
повстання і банди Колесникова. Ця банда незабаром була
розгромлена. Залишки її втекли в Тамбовську губернію на
з’єднання з куркульсько-есерівськими бандами Антонова.
Кілька слів про ватажка есерівсько-куркульського
повстання Антонова.
Походив він з міщан міста Кірсанова Тамбовської
Губернії. Вчився в реальному училищі, але за погану
поведінку та хуліганські вчинки був виключений. Антонов поїхав
з Кірсанова, приєднався до зграї кримінальних злочинців
і зайнявся грабунками, що супроводжувались нерідко
вбивствами. 1906 року вступив у партію есерів. Згодом за
кримінальні злочини був засланий у Сибір на каторгу. В
Тамбовській губернії Антонов знов з’явився в 1917 році, в
період Лютневої революції. Незабаром зайняв посаду
начальника кірсановської повітової міліції. Всюди розставляв
своїх людей. Головними його сподвижниками були відомі
есери Баженов, Махневич, Зоєв і Лощинін.
На серпень 1920 року Антонов мав велику, згуртовану
банду. Зайнявши якийсь важливий населений пункт, анто-
ііовці тут же приступали до створення нового загону.
Загони поступово зводились у полки до тисячі чоловік.
Головною ударною силою у Антонова були кавалерійські полки
загальною чисельністю від 1,5 тисячі до 3 тисяч чоловік.
Наприкінці 1920 року банди Антонова об’єднались в
«армію». До головного оперштабу цієї «армії» увійшли
старі есери: Богуславський, Гусаров, Токмаков і Митрофано-
і нч. Командуючим був обраний Токмаков, а Антонов —
начальником штабу. Незабаром була створена і друга «ан-
.оновська армія». Вся військова влада, як і раніше, була
юсереджена в руках Антонова. Частини були озброєні
кулеметами, гвинтівками, револьверами, шашками.
Політичну організацію есерівсько-куркульського
повстання очолював ЦК есерів. Своїм головним завданням
пін вважав повалення Радянської влади. Найближчі
завдання антоновців були такими: ■
— зрив виконання продподатку та інших цовинностей,
запроваджуваних Радянською владою;
— знищення представників РКП(б) і Радянської влади;
— напади на невеликі загони Червоної Армії з метою
їх роззброєння;
— псування залізниць, знищення складів і баз.
Виходячи з цього, антоновці застосовували таку
тактику: 1) уникнення бою з великими частинами Червоної
Армії; 2) вступ у бій при повній впевненості в перемозі 1
обов’язково при перевазі своїх сил; 3) в разі необхідності —
г-нхід з бойової обстановки, що невдало склалась,
невеликими групами і в різні боки з наступним збиранням у
заздалегідь умовленому місці.
У грудні 1920 року Радянський уряд створив штаб
еійськ Тамбовської губернії для ліквідації бандитизму. На
1 березня сили тамбовського командування були доведені
до 32,5 тисячі багнетів, 7948 шабель, 463 кулеметів і 63
гармат. На 1 травня ці сили були збільшені ще на 5 тисяч
багнетів і 2 тисячі шабель. Однак тамбовське військове
командування через неорганізованість і нерішучість не зуміло
ліквідувати банди Антонова.
70
Знахабнівши, Аитонов сам робив иальоти на гарнізони
частин Червоної Армії. Так було на початку квітня 1921
року, коли загін у 5 тисяч антоновців розгромив гарнізон, що
займав Рассказово. При цьому весь наш батальйон був
узятий в полон.
Незабаром командуючим військами по боротьбі з анто-
новщиною був призначений М. М. Тухачевський.
Про Михайла Миколайовича Тухачевського ми чули
багато хорошого, особливо про його оперативно-стратегічні
здібності, і бійці раділи, що ними керуватиме такий
талановитий полководець.
Вперше я побачив М. М. Тухачевського на станції Жер-
дьовка, на Тамбовщині, куди він приїхав у штаб нашої 14-ї
окремої кавалерійської бригади. Аіені довелось бути
присутнім при його розмові з командиром бригади. У
міркуваннях М. М. Тухачевського відчувались великі знання і
досвід керівництва операціями великого масштабу.
Після обговорення наступних дій бригади Михайло
Миколайович розмовляв з бійцями і командирами. Він
цікавився, хто де бився, які настрої в частинах і у населення,
яку корисну роботу ми проводимо серед місцевих жителів.
Перед від’їздом він сказав:
— Володимир Ілліч Ленін вважає за необхідне
якнайскоріше ліквідувати куркульські заколоти і їхні збройні
банди. На вас покладене відповідальне завдання. Треба
все зробити, щоб виконати його якнайшвидше і краще.
Чи міг я подумати тоді, що всього через кілька років
мені доведеться зустрінутись з Михайлом Миколайовичем у
Наркоматі оборони при обговоренні теоретичних основ
тактичного мистецтва радянських військ!..
З призначенням М. М. Тухачевського і В. О. Антонова-
Овсієнка боротьба з бандами пішла за добре продуманим
планом. Заступником М. М. Тухачевського був І. П. Убо-
ревич, який одночасно очолив дії зведеної кавалерійської
групи і сам брав участь у боях з аитоновцями, виявивши
ори цьому особисту хоробрість.
Особливо сильні бої по знищенню антоновських частив
розгорнулись наприкінці травня 1921 року в районі річки
Ворони, біля населених пунктів: Семеновка, Нікольське,
Пущино, Нікольське-Перевоз, Тривки, Ключки, Єкатеринов-
ка і біля річки Хопер. Тут успішно діяли кавалерійська
бригада Г. І. Котовського, 7-і Борисоглєбські кавалерійські
курси і наша 14-а окрема кавбригада. Але повністю
знищити банду в той час все ж нам не вдалось.
Основна поразка антоновцям була завдана в районі
Сердобська, Бакури, Єлані, де бойові дії очолив І. П. У бо*
71
ревич. Залишки розгромленої банди кинулись урозтіч в
загальному напрямку на Пензу. В Саратовській губернії
вони були майже повністю ліквідовані з допомогою селян,
які ненавиділи бандитів.
Протягом літа 1921 року частинами під командуванням
І. П. Уборевича при великій підтримці місцевого населення
були ліквідовані й банди Васька Карася і Богуславського
під Новохоперськом.
З антоновцями було чимало тяжких боїв. Особливо
запам’ятався мені бій під селом В’язова Пошта, неподалік
від станції Жердьовка. Рано-вранці наш полк у складі
бригади був піднятий по бойовій тривозі. За даними
розвідки, в 10—12 кілометрах від села було виявлено
зосередження до трьох тисяч шабель антоновців. Наш 1-й кав-
полк слідував з В’язової Пошти в лівій колоні; правіше,
в 4—5 кілометрах рухався 2-й полк бригади. Мені з
ескадроном при 4 станкових кулеметах і одній гарматі було
наказано рухатись по тракту в головному загоні.
Пройшовши не більше п’яти кілометрів, ескадрон
натрапив на загін антоновців приблизно в 250 шабель.
Незважаючи на чисельну перевагу ворога, розгорнувши ескадрон
і спрямувавши на противника вогонь гармати і кулеметів,
ми кинулись в атаку. Антоновці не витримали навального
удару і відступили, зазнаючи великих втрат.
Під час рукопашної сутички один антоновець пострілом
з обрізу вбив піді мною коня. Падаючи, кінь придавив
мене, і я неминуче був би зарубаний, коли б не виручив по-
літрук Ночєвка, який саме наспів. Сильним ударом клинка
він зарубав бандита і, схопивши за повід його коня,
допоміг мені сісти в сідло.
Незабаром ми помітили колону кінноти противника, що
намагалась обійти фланг ескадрону. Негайно розгорнули
проти неї всі вогневі засоби і послали доповісти командиру
полку обстановку, яка склалась. Через 20—ЗО хвилин наш
полк рушив уперед і зав’язав вогневий бій.
2-й полк бригади, натрапивши на чисельно
переважаючого противника, змушений був відійти назад.
Скориставшись цим, загін антоновців вдарив нам у фланг. Командир
полку вирішив повернути назад у В’язову Пошту, щоб
заманити противника на невигідну для нього місцевість. Мені
було наказано прикривати вихід полку з бою.
Помітивши наш маневр, антоновці всіма силами
навалились на мій ескадрон, який діяв вже як ар’єргард полку.
Бій був для нас вкрай тяжким. Ворог бачив, що ми у
значній меншості, і був переконаний, що зімне нас. Однак
здійснити це виявилось не так просто. Врятувало те, що при
72
ескадроні було 4 станкових кулемети з великим запасом
патронів і 76-мм гармата.
Маневруючи кулеметами і гарматою, ескадрон майже
впритул розстрілював атакуючі порядки противника. Ми
бачили, як поле бою вкривалося ворожими трупами, і
повільно, крок за кроком з боєм відходили назад. Але й наші
ряди ріділи. На моїх очах звалився з коня тяжко поранений
командир взводу, мій товариш Ухач-Огорович.
Це був здібний командир і добре вихована людина.
Батько його, полковник старої армії, з перших днів
перейшов на бік Радяйської влади, був одним з провідних
викладачів на наших рязанських командних курсах.
Втрачаючи свідомість, він прошепотів:
— Напиши мамі. Не залишай мене бандитам,
його, як і всіх поранених і убитих, ми забрали з собою
на кулеметних санях і гарматному лафеті.
Контратака полку, що передбачалась, не відбулась: не
витримав весняний лід на річці, яку треба було
форсувати, і нам довелось відходити до самої В’язової Пошти.
Вже в самому селі, рятуючи кулемет, я кинувся на
групу бандитів. Пострілом з гвинтівки піді мною вдруге цього
дня був убитий кінь. З револьвером у руках довелось
відбиватися від бандитів, які насідали на мене, намагаючись
взяти живим. Знову врятував політрук Ночєвка, який
підскочив з бійцями Бриксіним, Горшковим і Ковальовим.
У цьому бою мій ескадрон втратив 10 чоловік убитима
і 15 пораненими. Троє з них наступного дня померли, в
тому числі й Ухач-Огорович, мій бойовий друг і товариш.
Це був важкий для нас день. Втрата багатьох наших
бойових товаришів болем відізвалась у серці кожного з
нас. Тільки усвідомлення, що була розгромлена така
численна банда, приносило вдоволення.
За цей визначний подвиг більшість
командно-політичного складу і бійців була відзначена урядовими нагородами.
Був нагороджений і я. Ось що значилось у наказі РВРР за
№ 183 від 31 серпня 1922 року:
«Нагороджений орденом Червоного Прапора командир
2-го ескадрону 1-го кавалерійського полку окремої
кавалерійської бригади за те, що в бою під селом В’язова Пошта
Тамбовської губернії 5 березня 1921 року, незважаючи яа
атаки противника силою 1500—2000 шабель, він з
ескадроном протягом 7 годин стримував натиск ворога і,
перейшовши потім у контратаку, після 6 рукопашних сутичок розбив
банду» *.
1 ЦДАРА, ф. 4, оп. 7, спр. 12/36, арк. 251.
23
Наприкінці літа 1921 року проводилась остаточна
ліквідація дрібних банд, що розбіглись по Тамбовщині. їх
треба було добити якнайшвидше. Перед моїм ескадроном було
поставлене завдання ліквідувати банду Звєрєва, що
налічувала до 150 шабель. Банда незабаром була виявлена.
Почалось її переслідування. Потроху сили бандитів
вичерпувались. На підході до лісу нам вдалось їх догнати й
атакувати.
Протягом години все було скінчено, але п’ять бандитів
на чолі із Звєрєвим все ж втекли, і, скориставшись
сутінками, зникли в лісі. Однак їм вже ніщо не могло
допомогти: ліквідація антоновських банд на Тамбовщині була
завершена.
Згадуючи цей епізод, не можу не розповісти про один
курйозний випадок, який з нами стався.
Переслідуючи банду, ми раптом натрапили на дві
бронемашини, які вискочили з сусіднього села. Ми знали, що
банда не має броньовиків, а тому й не відкривали по них
вогонь. Однак броньовики, зайнявши вигідну позицію,
повернули в наш бік кулемети. Що за оказія? Послали
зв’язкових. Виявилось, що це наші і в головній бронемашині
сам І. П. Уборевич. Довідавшись про відхід банди в
напрямку лісу, він вирішив перехопити її на шляху. Добре,
що розібрались, а то могло б погано скінчитись.
Так я вперше познайомився з І. П. Убореіичем.
Пізніше, в 1932—1937 роках, ми часто з ним зустрічались. Він
був тоді командуючим військами Білоруського військового
округу, де мені довелось командувати кавалерійською
дивізією.
* * *
...Минули довгі роки. Забуті труднощі громадянської
війни, які доводилось долати нашому народові. Але ніколи
не зітреться в пам’яті те, що кожним з нас керувала тверда
віра в справедливість ідей, які проголосила ленінська
партія в дні Жовтня.
Англійський генерал Нокс писав у ті часи своєму уряду
про те, що можна розбити мільйонну армію більшовиків,
але коли 150 мільйонів росіян не хочуть білих, а хочуть
червоних, то безглуздо допомагати білим.
Досвід минулих воєн, в тому числі й досвід першої
світової війни, з цілого ряду причин не міг бути тоді сповна
узятий Червоною Армією на озброєння. Для боротьби з
ворогами молодої Радянської держави потрібно було
створити свою, чітко окреслену класову військову організацію,
озброївши її новими поглядами на суть і способи боротьби.
74
«Всяка революція лише тоді чого-небудь варта, коли
вона вміє захищатися...» \— говорив Володимир Ілліч
Ленін. І партія, і її ЦК, особисто В. І. Ленін відіграли
вирішальну роль в організації захисту Батьківщини, об’єднанні
всіх сил фронту і тилу, піднятті мас робітників, червоноар-
мійців, селян на боротьбу з інтервентами і
контрреволюцією в роки громадянської війни. Вони провели в життя
сотні й тисячі заходів, що забезпечили перемогу над
ворогом.
Історики встановили, що за період з 1 грудня 1918 року
по 27 лютого 1920 року відбулось 101 засідання Ради
оборони, на яких було обговорено 2300 питань з організації
оборони країни, забезпечення Червоної Армії та Військово-
Морського Флоту бойовою технікою, озброєнням,
спорядженням, продовольством. На всіх засіданнях, за винятком
двох, головою був В. І. Ленін.
Вивчення документів періоду громадянської війни
свідчить про те, що постанови й директиви ЦК партії, Політ-
бюро, вказівки В. І. Леніна були тією основою, на якій
Головним командуванням Червоної Армії, Реввійськрадами
фронтів розроблялись конкретні плани воєнних операцій.
Стратегічні плани всіх найважливіших воєнних кампаній
всебічно обговорювались на пленумах і засіданнях ЦК
партії.
В. І. Ленін був особисто зв’язаний з Головним
військовим командуванням, фронтами і арміями, близько знав
багатьох командирів і політпрацівників. З ними він вів
велике листування. За роки громадянської війни, за далеко
неповними даними, за підписом В. І. Леніна було відправлено
близько 600 листів і телеграм з питань оборони Радянської
держави 2.
В той же час В. І. Ленін, ЦК партії не підміняли
Головне командування і Реввійськраду в оперативному
керівництві фронтами, арміями, бойовими діями військ.
Коли В. І. Ленін одержав повідомлення про те, що
деякі військові працівники висловлюють сумнів у
правильності розробленого головкомом С. С. Каменевим плану
боротьби з Денікіним, він від імені ЦК партії написав Тро-
Цькому: «Гїолітбюро цілком визнає оперативний авторитет
Головнокомандуючого і просить Вас зробити відповідне
• Ленін В. 1. Доповідь на об’єднаному засіданні ВЦВК,
Московсько? Ради, фабрично-заводських комітетів і професійних спілок,
22 жовт., 1918 р.— Повне зібр. творів, т. 37, с. 116.
2 Див.: КПСС и строительство Советских Вооруженньїх Сил,—
М., 1967, с. 44, 69, 98.
75
роз’яснення всім відповідальним працівникам» Головком
С. С. Каменєв попросив В. І. Леніна проекти всіх урядових
директив з оперативних воєнних питань показувати
попередньо Головному командуванню. На доповідній С. С.
Каменева, адресованій усім членам Політбюро ЦК партії,
В. І. Ленін писав: «По-моєму, на клопотання зважити і
постановити: або особисто Головнокомандуючого викликати,
або проекти директив давати йому на терміновий
висновок...» 2.
Реввійськрада республіки, Військові ради фронтів і
армій у цілому працювали на підставі рішень ЦК РКП(б).
Призначення командуючих і комісарів на відповідальні
пости, зміцнення обороноздатності республіки здійснювались
відповідно до вказівок ЦК. У постанові ЦК РКП(б) «Про
політику військового відомства», прийнятій наприкінці
1918 року за пропозицією В. І. Леніна, підкреслювалось,
що відповідальність за політику військового відомства в
цілому несе партія, яка охоплювала своїм впливом усі
сторони військового будівництва і бойових дій Радянських
Збройних Сил.
Комуністи були цементуючою силою в Червоній Армії.
ЦК РКП(б) неодноразово проводив партійні мобілізації,
зміцнюючи комуністами всі вирішальні ділянки фронтів.
35 тисяч комуністів було в армії в жовтні 1918 року, через
рік їх налічувалось вже близько 120 тифч, а в серпні
1920 року — 300 тисяч, тобто майже половийа всіх членів
РКП(б) того часу. Визнана всіма перевага Червоної Армії
в морально-політичному відношенні, що відіграла
вирішальну роль у громадянській війні, була зумовлена бойовою,
патріотичною діяльністю армійських комуністів, комісарів,
політвідділів, партосередків.
Оцінюючи роль партійно-політичного апарату армії в
ті роки, М. В. Фрунзе писав:
«Хто вносив елементи порядку і дисципліни в ряди
наших молодих червоних полків, що створювались під грім
гарматних пострілів? Хто в години невдач і поразок
підтримував мужність і бадьорість бійців і вливав нову
енергію в їх ряди, що похитнулись? Хто налагоджував тил
армії, насаджував там Радянську владу і створював
радянський порядок, забезпечуючи цим швидке й успішне
просування наших армій уперед? Хто своєю наполегливою і
настійною роботою розкладав ряди ворога, розстроював його
тил і тим підготовляв майбутні успіхи?
1 Ленін В. І. Телеграма Л. Д. Троцькому, 28.VI1.1919 р.— Повне
•ібр. творів, т. 51, с. 22.
2 Ленін В. І. Усім членам Політбюро ЦК РКП(б).— Там же, с. 69.
76
Це робили політичні органи армії, і робили, треба
сказати, блискуче. їх заслуги в минулому — безмірні»1.
Я можу лише тисячу разів підписатись під цими
чудовими словами і знов засвідчити їх правдивість.
У роки громадянської війни партія і народ не тільки
перемогли ворога, але й, борючись з ним, заклали основи
масової регулярної армії, що комплектується на основі
воїнської повинності трудящих. Були створені центральний і
місцевий апарати військового управління, розроблені перші
статути і порадники, запроваджена єдина організація
частин і підрозділів. Наприкінці 1920 року наша армія
налічувала вже 5,5 мільйона чоловік, хоча вона і втратила в
період з вересня 1918 року по грудень 1920 року близько
2,2 мільйона чоловік, з них до 800 тисяч убитими,
пораненими і таких, що пропали безвісти, і 1392 тисячі тих, які
загинули від тяжких хвороб, викликаних недоїданням,
відсутністю медикаментів і медичного обслуговування,
необхідного обмундирування.
З величезного воєнного досвіду і теоретичних
узагальнень епохи громадянської війни, які були покладені на
багато років в основу будівництва Радянських Збройних Сил,
мені хотілося б у кількох словах зупинитись на такому.
По-перше, на єдності армії й народу. Громадянська
війна з винятковою силою продемонструвала єднання фронту
і тилу, суто військові переваги країни, що перетворилась
на єдиний військовий табір. Ця єдність своєю об’єктивною
стороною мала радянський суспільний і державний лад,
союз робітничого класу і селянства, а суб’єктивною —
спільність мети армії і народу. В результаті народжувалась
сила, що багаторазово помножувала могутність зброї.
Джерело цієї сили В. І. Ленін бачив у тому, що вперше у світі
створена армія, яка знає, за що вона воює, і вперше у світі
робітники і селяни, що переносять неймовірні труднощі,
ясно усвідомлюють, що вони захищають Радянську
соціалістичну республіку, владу робітників і селян.
По-друге, на керівній ролі партії у власне військових
питаннях та її впливі на армію через партійно-політичний
апарат.
З військової точки зору, керівна роль Комуністичної
партії має, крім усього іншого, колосальне значення тому,
що вона є правлячою партією у країні, де панує суспільна
власність на засоби виробництва. Завдяки цьому
забезпечується небачена концентрація сил і засобів усього
народного господарства на найважливіших військових напрямах.
1 Фрунзе М. В. Избранньїе произведения, т. 2, с. 121.
77
Створюється виняткова можливість маневрувати
величезними матеріальними й людськими ресурсами, проводити
єдину військову політику, добиватись обов’язковості
директив з. військових питань для всіх і кожного.
Що ж до партійно-політичної роботи, то завдяки їй
свідомі і віддані справі революції сили в армії і флоті
спрямовуються до однієї мети, примножуються і стають
джерелом масового героїзму.
«І тільки завдяки тому, що партія була на сторожі,—
говорив В. І. Ленін,— що партія була якнайсуворіше
дисциплінована, і через те, що авторитет партії об’єднував усі
відомства й установи, і на заклик, що його дав ЦК, як
один ішли десятки, СОТНІ, “ТИСЯЧІ і кінець кінцем мільйони,
і тільки через те, що нечувані жертви були принесені,—
тільки через це чудо, яке сталося, могло статися. Тільки
через це, незважаючи на дворазовий, триразовий і
чотириразовий похід імперіалістів Антанти та імперіалістів
усього світу, ми спроможні були перемогти» *.
По-третє, хотілося б сказати ще про один принцип
будівництва наших збройних сил — про найсуворішу
централізацію, єдиноначальність і залізну дисципліну, тим більше,
що не раз різного роду опозиціонери нападали на нього.
Відсутність єдиноначальності у військовій справі,
вказував В. І. Ленін, «...часто-густо веде неминуче до
катастрофи, хаосу, паніки, багатовладдя, поразки...» 2і В багатьох
документах, прийнятих з’їздами партії і пленумами ЦК,
в практичній роботі більшовики невпинно вели боротьбу зі
спробами протиставити партизанські форми організації (що
завжди може бути спочатку) принципам будівництва
регулярної армії (що повинно бути панівним), тобто
централізованому і однотипному управлінню у всіх ланках армії,
суворому додержанню субординації і дисципліни.
Звичайно, єдиноначальність необхідно було
запроваджувати в суворій відповідності з конкретними історичними
умовами, враховуючи і класовий склад командних кадрів,
їх політичну зрілість, військову підготовку, а також беручи
до уваги готовність мас до тієї чи іншої форми управління.
Природно тому, що в перші роки Радянської влади
єдиноначальність запровадити було не можна.
Але поступово ленінський принцип єдиноначальності як
типовий, основний принцип керівництва ® Червоній Армії,
органічно сполучаючись з піднесенням ролі воліторганів
" 1 Ленін В. І. Доповідь Центрального Комітету, 29 <5ерез.: IX з’їзд
РКП(б).— Повне зібр. творів, т. 40, с. 230.
2 Ленін В. І. Всі на боротьбу з Денікіннм! — Повне зібр. творів,
т. 39, с. 43.
78
і парторганізацій, стає пануючим. Разом з залізною
дисципліною, основаною на глибокому розумінні і свідомому
виконанні воїнами свого обов’язку по захисту
Батьківщини, єдиноначальність стає тим стрижнем, навколо якого
згуртовуються воля, знання і цілеспрямованість військ.
Кожний період розвитку нашої країни вносив у
будівництво Радянських Збройних Сил нові риси, зміцнюючи їх
і підготовляючи до захисту від агресії. Досвід і принципи
військової справи, викувані у вогні громадянської війни за
особистою участю В. І. Леніна, зокрема ті моменти, про
які ми говорили окремо, дістали свого дальшого розвитку
в тридцяті й сорокові роки і стали складовою частиною
могутності тієї армії, яка розгромила фашизм у Великій
Вітчизняній війні.
Розділ четвертий
Командування полком
і бригадою
Приступивши до мирного будівництва після героїчної
перемоги в громадянській війні, радянський народ
зіткнувся віч-на-віч з колосальними труднощами відбудови
зруйнованого народного господарства. Майже всі галузі
прийшли у крайній занепад. Критичний стан промисловості,
сільського господарства, транспорту вимагав зосередження
всіх сил країни на господарському фронті. Необхідно було
направити кілька мільйонів чоловік з числа
демобілізованих солдатів на відбудовчі роботи, зменшити витрати на
утримання армії. І в той же час треба було зберегти і
зміцнити оборону країни. «Зараз ми цілий ряд могутніх держав
відучили від війни з нами, але чи надовго, ми ручитися не
можемо» ',— говорив В. І. Ленін.
Вже в 1920 і 1921 роках почалось переведення повністю
або частково на трудовий стан армій, яій безпосередньо не
брали участі в бойових операціях. Для цієї мети при Раді
Праці і Оборони була створена комісія, яку очолили
М. І. Калінін і Ф. Е. Дзержинський. Трудові армії багато
зробили для збільшення видобутку палива, сировини,
піднесення сільського господарства.
В цілому в результаті демобілізації наприкінці 1924
року чисельність збройних сил скоротилась з 5,5 мільйона до
562 тисяч чоловік.
Звичайно, демобілізація відповідала інтересам
мільйонів солдатів. Тягнуло до землі, верстата, хотілось
повернутись у родину, додому. Втримати кадрових солдатів в
армії було дуже важко, тим більше, що серед них більшість
становили селяни. Цей процес міг далеко зайти, «розмити»
ядро армії. В лютому 1921 року за рішенням Оргбюро
1 Ленін В. 1. Доповідь Всеросійського Центрального Виконавчого
Комітету і Ради Народних Комісарів про зовнішню і внутрішню
політику, 22 груд.: VIII Всеросійський з’їзд Рад, 22—29 груд. 1920 p.—
Повне зібр. творів, т, 42, с. 130.
80
ЦК РКП(б) демобілізація комуністів з армії була
припинена1. Дещо раніше ЦК РКП(б) звернувся до всіх парт-
організацій з циркулярним листом «Про Червону Армію»,
в якому рішуче попередив усі партійні організації про
недопустимість послаблення турботи про Червону Армію.
Взагалі ж в армії залишались в основному ті, хто
відповідно до здібностей і схильностей вирішив присвятити себе
військовій роботі.
В умовах мирного будівництва того часу було
необхідно розробити єдину воєнну доктрину, зміцнити регулярну
Червону Армію, вирішити нові складні питання
організаційного будівництва, налагодити підготовку військових і
політичних кадрів. Особлива увага вже тоді зверталась на
необхідність зміцнення спеціальних технічних частин
(кулеметних, артилерійських, автоброневих, авіаційних тощо),
забезпечення їх усім необхідним.
Ці проблеми докладно обговорювались на X, XI, XII
з’їздах РКП(б). Справа не обійшлася без гострих
суперечок. За рішенням ЦК партії М. В. Фрунзе і С. І. Гусєв
підготували тези «Реорганізація Червоної Армії», в яких
відстоювали збереження кадрової армії і накреслювали
поступовий перехід до міліційних формувань, ратували за
розвиток радянської військової науки. Інші твердили, що
треба негайно переходити до міліційної системи
комплектування армії. X з’їзд РКЩб) прийняв ленінський курс
військового будівництва в мирний час. У постанові з’їзду
було прямо записано: «Неправильною і практично
небезпечною для сучасного моменту є агітація деяких товаришів
за фактичну ліквідацію нинішньої Червоної Армії і
негайний перехід до міліції» 2.
Незважаючи на всі зусилля, вжиті партією для
зміцнення армії, відчувалось, що необхідні якісь радикальніші
заходи, і чим швидше, тим краще.
З червня 1922 року по березень 1923 року я працював
на посаді командира ескадрону 38-го кавалерійського
полку, а потім помічником командира 40-го кавалерійського
полку 7-ї Самарської кавалерійської дивізії. На чолі цих
полків стояли досвідчені командири, і я в них багато чого
навчився. Командний склад, партійна організація і
політичний апарат полків становили хороший колектив.
Упорядкованих казарм, будинків начальницького
складу, їдалень, клубів та інших об’єктів, необхідних для нор-
' ЦПА ІМЛ, ф. 17, оп. 8, од. зб. 133/1, арк. 225.
* Комуністична партія Радянського Союзу в рішеннях з’їздів,
конференцій і пленумів ЦК. 8-е вид.— К., 1979, т. 2, с. 253, (Далі: КПРС
в резолюціях...)
81
мального життя військової людини, в більшості частин
Червоної Армії тоді ще не було. Жили ми розкидано, по
селах, квартирувались у селянських хатах, їжу готували
в похідних кухнях, кінський склад розміщувався по дворах.
Всі ми вважали такі умови життя нормальними, оскільки
країна наша переживала виняткові труднощі.
У начальницькому складі армії люди були головним
чином молоді і фізично міцні, відзначались великою енергією
і наполегливістю. До того ж більшість з нас були
неодружені і будь-яких турбот, крім службових, не знали.
Віддавалися ми роботі з наснагою, присвячуючи їй по 15—16
годин на добу. Все ж і цього часу не вистачало, щоб усюди
й у всьому поспіти.
Весною 1923 року телефонограмою з штабу дивізії мене
викликали до комдива. Причини я не знав і, треба визнати,
дещо хвилювався: чи не наробив чого?
Комдив М. Д. Каширін прийняв мене дуже добре,
пригостив чаєм і довго розпитував про бойову і тактичну
підготовку в нашому полку. А потім раптом запитав:
— Як ви гадаєте, правильно в нас навчається кіннота
для війни майбутнього і як ви самі уявляєте війну
майбутнього?
Запитання мені здалося складним. Я почервонів і не
зміг відразу ж відповісти. Комдив, очевидно, помітивши
мою розгубленість, терпляче чекав, поки я зберуся з духом.
— Необхідних знань і навичок, щоб по-сучаскому
навчати війська, у нас, командирів, далеко не досить,— сказав
я,— Вчимо підлеглих так, як вчили нас у старій армії. Щоб
повноцінно готувати війська, потрібно озброїти
начальницький склад сучасним розумінням військової справи.
— Це вірно,— погодився комдив,— і ми прагнемо, щоб
наші командири пройшли військово-політичні курси й
академії. Але це тривалий процес, а навчальних закладів у нас
поки що малувато. Доведеться попервах учитись самим.
Він пройшовся по кабінету і раптом оголосив, що мене
вирішено призначити командиром 39-го Бузулукського
кавалерійського полку.
— Я вас не дуже добре знаю, але товариші, з якими
розмовляв, рекомендують вас на цю посаду. Якщо
заперечень немає, йдіть у штаб і одержіть розпорядження. Наказ
про призначення вже підписаний.
Прощаючись з командиром, я був дуже схвильований.
Нова посада була дуже почесною й відповідальною.
Командування полком завжди вважалось одним з найважливіших
ступенів в оволодінні воєнним мистецтвом.
82
Полк — це основна бойова частина, де для бою
організується взаємодія всіх сухопутних родів військ, а подекуди
й не тільки сухопутних. Командиру полку треба добре знати
свої підрозділи, а також засоби посилення, які звичайно
надаються полку в бойовій обстановці Від нього
вимагається вміння обирати головний напрям у бою і
зосереджувати на ньому основні зусилля. Особливо це важливо в
умовах явної переваги в силах і засобах ворога.
Командир частини, який добре освоїв систему
управління полком і здатний забезпечити його постійну бойову
готовність, завжди буде передовим воєначальником на всіх
наступних ступенях командування вк у мирний, так і у
воєнний час.
На закінчення громадянської війни в армії
налічувалось більш як 200 курсів і шкіл, шо готували кадри для
всіх родів військ. У 1920 році командні курси вже
випустила 26 тисяч червоних командирів. Поступово створювалась
широка мережа курсів, шкіл, академій, зароджувалась
єдина система навчання і виховання пролетарського
командного і політичного складу. Молодший комсклад
готувався спочатку в полкових школах протягом семи — десяти
місяців, середній комсклад — у військовик школах і вій-
ськово-морських училищах, а старший — у військових
академіях. У республіках відкривались національні військові
школи. Великого значеная набули потім курси
вдосконалення комскладу. На таких курсах я також вчився. Про це
мова ще попереду.
Зараз хотілося б зауважити, що не менш важливу, на
мій погляд, роль у підготовці кваліфікованого комскладу,
особливо молодшої та середньої ланки, відігравали
навчання, самоосвіта безпосередньо в табіряих умовах, так би
мовити, без відриву від виробництва. Десятки, сотні тисяч
військових поповнювали таким чином свої знання,
вдосконалювали бойовий гарт, тут же відпрацьовуючи їх у
навчаннях, маневрах і походах. І той, хто не зміг з тих чи інших
причин піти до навчального закладу, наполегливо займався
самовдосконаленням безпосередньо в частинах.
Звичайно, були тоді командири, які після успішного
завершення громадянської війни відчували себе знавцями
військової справи, вважали, що їм, власне кажучи, немає чого
вчитись. Деякі з них потім зрозуміли свої помилки і
перебудувались. Але інші так і залишились із старим багажем
і, природно, незабаром вже не відповідали зрослим
вимогам і змушені були піти в запас.
Коли наприкінці травня 1923 року я вступив у
командування полком, він готувався до виходу в табори. Це був
83
перший вихід частин кінноти на табірне навчання після
громадянської війни, і багато командирів не мали чіткого
уявлення про роботу в нових умовах. Під час приймання
полку виявились недоліки в бойовій готовності. Особливо
погано стояла справа з вогневою й тактичною підготовкою,
тому увага підрозділів була зосереджена на організації
навчально-матеріальної бази в таборах.
На початку червня табір в основному був готовий. Полк
одержав добре впорядковане палаткове містечко, чудову
літню їдальню і клуб. Були обладнані навіси і конов’язі для
коней. Гордістю полку було стрільбище для вогневої
підготовки з усіх видів зброї.
Почалось напружене бойове і політичне навчання. Ми
всі були задоволені, що затрачені праця і кошти на
підготовку табору не пропали даремно. Дружно й ініціативно
працювали командири ескадронів і політруки. Творча
енергія й ініціатива комуністів відчувались у всіх справах і
починаннях.
Особливо хотів би відзначити нашого комісара Антона
Митрофановича Яніна. Це був твердий більшовик і чудова
людина, яка знала душу солдата, добре розуміла, як до кого
підійти, від кого що зажадати. Його любили й поважали
командири, політпрацівники і червоноармійці. Шкода, що
цей видатний комісар загинув смертю хоробрих у 1942 році
в сутичці з фашистами на Кавказькому фронті. Загинув він
разом із своїм сином, якого виховав мужнім захисником
Батьківщини.
В середині літа в командування дивізією вступив герой
громадянської війни Г. Д. Гай.
Я з задоволенням згадую спільну роботу з комдивом
Г. Д. Гаєм. Перша наша зустріч відбулась в його табірній
палатці, куди були викликані на нараду командири і
комісари частин. Після офіційного вітання Г. Д. Гай запросив
усіх розташуватись біля його робочого столу. Я побачив
красиву людину, по-військовому підтягнуту. Його очі світились
доброзичливістю, а рівний і спокійний голос свідчив про
врівноважений характер і впевненість у собі. Я багато чув
про геройські справи Г. Д. Гая і з інтересом у нього
вдивлявся. Мені хотілось проникнути в його душевний світ,
зрозуміти його як людину і командира.
Розмова затяглася надовго. Коли ми розходились, у всіх
залишилось хороше враження від першої зустрічі з
комдивом. Прощаючись зі мною, він сказав, що через кілька днів
хоче подивитись кінно-стройову і тактичну підготовку. Я був
дуже потішений увагою до полку і зізнався, що в нас ще
багато недоліків.
84
— Будемо разом усувати недоліки,— сказав Г. Д. Гай
посміхаючись і додав: — Це добре, що ви не хочете вдарити
лицем у болото.
Через три дні згідно з розпорядженням штабу дивізії
полк був виведений у повному складі на огляд. Комдив на
білоногому вороному коні піднявся на пагорок і уважно
стежив за навчанням полку. Кінь під комдивом був дуже
гарячий, але вершник твердою рукою і міцними шенкелями
рішуче підкорював його своїй волі.
Навчання йшло спочатку за командами голосом, потім
за командами шашкою (так зване «німе навчання»), а
потім за сигналами труби. Перешиковування, пересування,
заходження, повороти, зупинки і рівняння виконувались
чіткіше, ніж я того чекав. На завершення полк був
розгорнутий «у лаву» (старий козачий прийом атаки), і я спрямував
центр бойового порядку на висоту, де стояв комдив.
Зімкнувши полк до центру і вирівнявши його, я підскакав до
комдива, щоб відрапортувати про закінчення показу. Не
давши мені почати рапорту, комдив підніс руки вгору і
закричав:
— Здаюсь, здаюсь, здаюсь! — а потім, під’їхавши до
мене, тепло сказав: — Спасибі, велике спасибі.
Порівнявшись з центром полку, комдив'встав на
стремена і звернувся до бійців:
— Я старий кавалерист і добре знаю бойову підготовку
кінноти. Сьогодні ви показали, що свій червоноармійський
обов’язок перед Батьківщиною виконуєте сумлінно, не
шкодуючи сил. Так і повинно бути. Хороша бойова підготовка,
висока усвідомленість свого обов’язку перед народом —
запорука непереможності нашої героїчної Червоної Армії.
Спасибі вам, порадували ви мене.
Повернувшись до мене, комдив потиснув руку,
посміхнувся і сказав:
— Другу частину навчання побачимо іншого разу.
Нехай полк йде відпочивати, а ми з вами подивимось, як
обладнано табір.
Більше двох годин ходив він по табору, вникаючи в
кожну дрібницю, а потім довго сидів з бійцями. Г. Д. Гай
розповів багато бойових епізодів з громадянської війни.
Тільки коли черговий сурмач просигналив до обіду, він підвівся
і розпрощався з нами.
Провівши комдива, ми з комісаром А. М. Яніним тут же
обговорили, що треба зробити, щоб «не запаморочилась
голова» від успіхів і похвали.
Треба віддати належне особовому складу: похвала
комдива надихнула всіх, і це було видно за результатами
85
табірного навчання. Для нас же, командирів, приклад
простого товариського спілкування з рядовими червоноармій-
цями був гідний наслідування.
Г. Д. Гай потім часто бував у полку, подовгу розмовляв
з солдатами і командирами і завжди був не тільки
начальником, але й бажаним старшим товаришем-комуністом.
Табірне навчання ми закінчили з хорошими оцінками,
і наприкінці вересня наша 7-а Самарська кавалерійська ди-
візія виступила в район Орші для участі в окружних
маневрах. Маневри ці проводились, також як і табірне
навчання, після громадянської війни вперше.
За масштабом маневри були невеликі, так би мовити,
попутні, при поверненні з таборів. Однак на нашу дивізію
припало досить складне завдання. Вона мала здійснити
форсований марш-кидок у район Орші. А довірений мені
полк був призначений комдивом в авангард головних сил
дивізії. Це значило, що ми повинні були не тільки пройти
велику відстань за короткий час, але й виконати завдання
похідної охорони, бути в постійній готовності, щоб швидко
розгорнутися до «бою» з «противником» і створити
найсприятливіші умови для вступу в «бій» головних сил дивізії.
Марш-кидок дивізії був завершений за ЗО годин. Ми
пройшли близько 100 кілометрів, зробивши два п’ятигодин-
них привали. Для кінського складу це було тяжке
випробування на витривалість. А кавалеристам н« привалах ще
треба було годувати, поїти коней і приводити до ладу всю
амуніцію й спорядження. Незважаючи на втому, настрій
в усіх був піднесений, оскільки стало відомо, що після
закінчення маневрів уся 7-а кавалерійська дивізія буде
розквартирована в Мінську.
На світанку вислана вперед розвідка доповіла, що
паралельно залізничній лінії Москва — Орша рухаються в
напрямку станції Орша війська «противника». На підступах
до Орші зав’язався «бій» з частинами, що прикривали
підступи до залізничного вузла.
Як це завжди буває на маневрах, з усіх сторін
підскакали до полку посередники з білими пов’язками на руках.
Посередники — це командири, які допомагають керівництіу
розігрувати навчання.
— Що вам відомо про «противника»?
— Ваше рішення? — посипались запитання.
Я відповів, що зараз виїду до головного загону, зроблю
особисту рекогносцировку і там прийму рішення. Пришво-
ривши коня, через кілька хвилин я прискакав до головного
загону, яким командував дуже енергійний, ініціативний
командир ескадрону Костянтин Тюпін.
Він доповів, що до двох полків піхоти «противника»
розгорнулись у передбойові порядки і рухаються за лінією
залізниці в загальному напрямку на висоти, що лежать
попереду. Там іде «бій» з нашою піхотою. Піхота
«противника», очевидно, не знає, що наші частини вийшли в цей
район, оскільки ми не зустріли ні охорони, ні його
розвідки.
Не встиг командир головного загону закінчити доповіді,
як з’явилась група вершників, яка наближалась до нас.
По вороному білоногому коневі ми здалеку впізнали
комдива Г. Д. Гая. Коротко повторивши дані обстановки,
доповів комдиву, що момент надзвичайно сприятливий для
раптової атаки «противника» і що я вирішив, не гаючись,
розгорнути полк у бойовий порядок і атакувати у фланг,
тим більше що атаці сприяє характер місцевості.
Подивившись у бінокль, комдив сказав:
— Рідкісний випадок, дійте сміливіше. Атаку
попередьте всіма засобами артилерійсько-кулеметного вогню.
Головні сили дивізії підійдуть через 2Q—ЗО хвилин. їх удар буде
спрямований в тил цього угруповання, з тим щоб завдати
йому остаточної поразки.
Через годину поле «бою» геть усе було затягнуте
димом і курявою: кавалерійські полки 7-ї дивізії, що
розгорнулись у бойові порядки, з гучними вигуками «ура» мчали
на «ворога». Картина була таки справді мальовнича й
захоплююча: обличчя в бійців розпалені, очі спрямовані
вперед, як у справжньому бою. Дальший «бій» був
перерваний сигналом «відбій». На цьому епізоді й закінчилися
маневри. Загального розбору не було.
Нам сказали, що за ходом «бою» спостерігав М. М. Ту-
хачевський, який дав дуже хорошу оцінку нашим
частинам. Але особливо похвалив він 7-му кавалерійську дивізію
за форсований марш-кидок і за стрімку атаку. А піхота
заслужила схвалення за те, що зуміла швидко розгорнутись
до флангу, звідки вона була атакована частинами 7-ї кав-
днвізії.
Ми були задоволені, що нас похвалив М. М. Тухачев-
ський, і раді, що й наш «противник» також заслужив
подяку за хорошу маневреність.
Відпочивши, через кілька днів ми виступили походом у
Мінськ, до місця постійного розквартирування частин
дивізії.
Тисячі мінчан вийшли на вулиці міста. Вигуки «ура»,
вітання супроводжували нас по всіх вулицях. Взагалі, я
думаю, в жодній іншій країні армія не користується такою
87
симпатією і загальною любов’ю народу, як наша Радянська
Армія.
Я й зараз з хвилюванням згадую, як зустрічали нас
колишні бійці дивізії, учасники відомих походів і боїв у
районі Царицина, Кізляра, Астрахані, Пугачовська, Бузулука
та ін. Це вони, не шкодуючи свого життя, бились за
Радянську владу з білогвардійськими частинами і
контрреволюцією. їх дружні слова, що йшли від усього серця, викликали
радісне хвилювання у наших серцях... Багато бійців нашої
дивізії самі пройшли тяжкі випробування на фронтах
громадянської війни, і кожному були зрозумілі й близькі
спогади про бойові діла.
Відведені полку казарми виявились зайнятими 4-ю
стрілецькою дивізією, яка не встигла ще передислокуватись до
Слуцька. Довелось тимчасово розквартируватись по
приватних будинках у передмісті Слуцька. Особовий склад
розмістили по 3—4 чоловіки на приватних квартирах, як
правило, в малопридатних приміщеннях.
Становище погіршувалося тим, що почались рясні
осінні дощі, а з ними настала непролазна багнюка. Треба було
в цих умовах рятувати кінський склад, будувати конюшні,
ремонтувати казармені та господарські приміщення і
готувати учбову базу для зимового навчання.
Зібрали комуністів, а потім і весь полк, роз’яснили
становище, що склалось. і
Згадуючи ті далекі й нелегкі роки, хочеться відзначити,
що люди були готові на будь-яку самопожертву, на будь-які
прикрощі в ім’я кращого майбутнього. Звичайно, були й
окремі скиглії, але їх відразу ж ставила на місце червоно-
армійська громадськість. Яка це велика сила — здоровий
армійський колектив! Там, де діє енергійний громадський
актив, там завжди буде справжня колективна дружба. А в
ній запорука творчого ентузіазму і успіхів у бойовій
готовності частини.
Наприкінці листопада, коли вже випав сніг, нам вдалося
перебратись у казарми, а коней розмістити в конюшнях.
Звичайно, треба було провести ще велику роботу щодо
благоустрою, але головне вже було зроблено.
Перед нами стояло таке завдання — правильно
організувати бойову і політичну підготовку в нових умовах.
Тепер все це здається простим. А тоді, в 26 років
командуючи кавалерійським полком, що я мав у своєму
життєвому багажі? У старій царській армії закінчив унтер-офі-
церську учбову команду, в Червоній Армії — кавалерійські
курси червоних командирів. Ось і все. Щоправда, після
за88
кінчення громадянської війни посилено вивчав
різноманітну воєнну літературу, особливо книги з питань тактики.
У практичних справах я тоді почував себе сильніше, ніж
у питаннях теорії, оскільки дістав непогану підготовку ще
під час першої світової війни. Добре знав методику
бойової підготовки й захоплювався нею. В галузі ж теорії
розумів, що відстаю від тих вимог, які саме життя ставить
переді мною, як командиром полку. Розмірковуючи, я
дійшов висновку: не гаючи часу, треба наполегливо вчитись,
ну, а як же полк, якому треба приділяти дванадцять годин
на добу, щоб усюди і скрізь устигнути? Вихід був один:
додати до загального робочого розпорядку дня ще три-чо-
тири години на самостійне навчання, а щодо сну,
відпочинку — нічого, відпочинемо тоді, коли наберемося знань.
Так думав не я один. Так думала більшість командирів,
які виросли під час громадянської війни з рядових червоно-
армійців, солдатів старої армії й колишніх унтер-офіцерів.
На той час кадрове ядро армії значно зміцніло. Однак
плинність особового складу не подолали, серйозно
кульгало постачання, не досить високою була мобілізаційна
готовність військ. Значні недоліки були в роботі військового
відомства, яке тоді очолював Троцький.
В січні 1924 року Пленум ЦК РКП(б) вирішив провести
перевірку діяльності військового відомства, яка була
доручена військовій комісії ЦК на чолі з В. В. Куйбишевим,
а потім С. І. Гусєвим. У підготовці матеріалів про
становище в армії до Пленуму брали участь М. В. Фрунзе, К. Є. Во-
рошилов, А. С. Бубнов, Г. К. Орджонікідзе, А. А. Андрєєв,
И. С. Уншліхт, М. М. Шверник та інші. Загальні висновки
з аналізу зібраних фактів були безрадісні й різкі.
Стало ясно, що завдання зміцнення збройних сил країни
потребують докорінної військової реформи. Пропозиції
комісії, затверджені ЦК РКП(б), й лягли в основу військової
реформи.
Одним з найважливіших заходів реформи було
запровадження територіального принципу комплектування
Червоної Армії у сполученні з кадровим.
Територіальний принцип поширювався на стрілецькі й
кавалерійські дивізії. Суть цього принципу полягала в тому,
щоб дати необхідну військову підготовку максимальній
кількості трудящих з мінімальним відволіканням їх від
продуктивної праці. В дивізіях приблизно 16—20 процентів
штатів становили кадрові командири, політпрацівники і чер-
воноармійці, а інший склад був тимчасовим, що призивався
щороку (протягом п’яти років) на збори спочатку на три
89
місяці, а потім по одному місяцю. Решта бійців працювала
у промисловості та сільському господарстві.
Така система зумовила можливість швидкого
розгортання в разі необхідності достатньо підготовленого бойового
складу навколо кадрового ядра дивізій. Причому витрати
на навчання одного бійця в територіальній частині за п’ять
років були значно меншими, ніж у кадровій частині за два
роки. Ясна річ, краще було б мати тільки кадрову армію,
але за тих умов це було практично неможливо.
Заходи військової реформи були закріплені в Законі
про військову службу, прийнятому у вересні 1925 року ЦВК
і РНК СРСР. Це був перший загальносоюзний закон про
обов’язкове несення військової служби всіма громадянами
нашої країни, який одночасно визначив і організаційну
структуру збройних сил.
Були реорганізовані центральний 1 місцевий апарати
військового управління. Новий штаб РСЧА на чолі з
М. В. Фрунзе (помічники — М. М. Тухачевський і Б. М. Ша-
пошников) ставав основним організуючим центром
Червоної Армії. Управління спростилось, підвищилась
оперативність і відповідальність у роботі. Нову організаційну
систему керівництва збройними силами партія зміцнила зверху.
У січні 1925 року народним комісаром у військових і
морських справах і головою Реввійськради СРСРістав
видатний полководець-більшовик Михайло Васильович Фрунзе.
Якось у нашому полку побував легендарний герой
громадянської війни В. К. Блюхер. До революції він був
робітником Митищінського вагонобудівного заводу, потім
унтер-офіцером царської армії. В. К. Блюхер — член партії
більшовиків з 1916 року. Я дуже багато про нього чув, але
зустрівся з ним уперше. Зустріч з В. К. Блюхером була
великою подією для всіх бійців і командирів полку. До нас
його запросив подивитись навчально-виховну роботу
комдив Г. Д. Гай. Для полку це була велика честь.
Насамперед В. К. Блюхер ретельно ознайомився з
організацією харчування особового складу і залишився
задоволений приготуванням їжі. Йдучи з кухні, він міцно потиснув
руки всім кухарям. Треба було бачити їхні обличчя! Потім
він обійшов усі гуртожитки та культурно-освітні заклади
полку і на заключення огляду запитав:
— Як у вас обстоїть справа з бойовою готовністю?
Адже ви стоїте неподалік від кордону.
Я відповів, що особовий склад полку добре розуміє своє
вгвдання і завжди готовий виконати військовий обов'язок
перед Батьківщиною.
W
— Ну що ж, це похвально. Дайте полку сигнал
«тривоги».
Цього я, відверто кажучи, не чекав, але не розгубився.
Звертаючись до чергового по полку, наказав:
Дайте сигнал «бойової тривоги».
Через годину полк був зібраний у район] розташування.
В. К. Блюхер дуже уважно перевірив в’юки вершників, їхнє
озброєння, спорядження і загальну бойову готовність.
Особливо ретельно він оглянув кулеметний ескадрон і зробив
досить суворе зауваження одній кулеметній обслузі, в якої
не була, як належить по тривозі, залита вода в кулемет
і не було ніякого її запасу.
— Ви знаєте, др чого ця похибка призводить на
війні? — запитав В. К. Блюхер.
Бійці мовчали і добре-таки червоніли.
— Врахуйте цю помилку, товариші.
Перевіривши бойову готовність, В. К. Блюхер
запропонував увідну тактичну обстановку: умовний «противник»
перебувае на підході до дуже важливого тактичного
рубежу, намагається швидко захопити його. Відстань від
«противника» до рубежу 12 кілометрів, відстань між полком і
«противником» приблизно 25 кілометрів, тобто практично
вигідний рубіж був на однаковій відстані як від
«противника», так і від полку.
Втрачати час на ознайомлення командного складу з
обстановкою і роз’яснення бойового завдання було нерозумно:
«противник» вийде на рубіж раніше від нас. Приймаю
рішення: 1-му ескадрону з чотирма станковими кулеметами
і однією гарматою як головному загону рухатись за мною
риссю. Бойове завдання буде поставлене по дорозі.
Головним силам полку під командою мого заступника йти слідом
за головним загоном у трьох кілометрах готовими до
зустрічного бою.
Рухаючись змінним алюром, а де й галопом, головний
загін зміг захопити раніше «противника» тактично вигідний
рубіж і організувати вогонь, щоб зустріти його.
Після відбою В. К. Блюхер звернувся до полку:
— Спасибі вам, товариші бійці і командири, за чесний
солдатський труд. Все, що ваш полк показав сьогодні, гідне
похвали. Я закликаю вас свято зберігати і примножувати
бойові традиції славної Самарської кавалерійської дивізії,
яка відмінно билась з білогвардійцями та інтервентами.
Будьте завжди готові виконати бойовий наказ нашої
великої Батьківщини!
У відповідь пролунало громове «ура». Було видно, що
бійців зворушили і схвилювали теплі слова В. К. Блюхера.
91
Я був зачарований душевністю цієї людини.
Безстрашний боєць з ворогами Радянської Республіки, легендарний
герой, В. К. Блюхер був ідеалом для багатьох. Не потаю,
я завжди мріяв бути схожим на цього полум’яного
більшовика, чудового товариша і талановитого полководця.
Наприкінці липня 1924 року мене викликав комдив
Г. Д. Гай і запитав, як я працюю над удосконаленням своїх
знань. Я відповів, що багато читаю і займаюся розбором
операцій першої світової війни. Багато матеріалів готував
до занять, які проводив з командним складом полку.
— Це все добре і похвально,— сказав Г. Д. Гай,— але
цього зараз замало. Військова справа не стоїть на місці.
Нашим воєначальникам у вивченні воєнних проблем
потрібне більш капітальне навчання. Я гадаю, вам слід поїхати
восени у Вищу кавалерійську школу в Ленінград. Це дуже
корисно для вашої майбутньої діяльності.
Я подякував і сказав, що постараюсь докласти всіх
зусиль, щоб виправдати довір’я.
Повернувшись до полку, не гаючи часу, сів за
підручники, статути і порадники і почав готуватися до вступних
екзаменів. Екзамени виявились легкими, навіть
формальними, і я був зарахований у першу групу. Тоді ж на курси
поступили К. К. Рокоссовський, М. І. Савельєв, I. X. Багра-
мян, А. І. Єременко та багато інших командирів полків.
У Ленінграді, як і більшість інших слухачів, я був
уперше. Ми з великим інтересом знайомились з визначними
пам’ятками міста, ходили по місцях історичних1 боїв
Жовтневої революції. Чи міг я тоді гадати, що через 17 років
мені доведеться командувати військами Ленінградського
фронту, які захищатимуть місто Леніна від фашистських
військ!
Вищою кавшколою керував В. М. Примаков,
легендарний герой громадянської війни, командир уславленої 8-І
кавалерійської дивізії Червоного козацтва, яка наводила в
роки громадянської війни страх на білогвардійські війська.
Міцний, середнього зросту, з красивою шевелюрою,
розумними очима і приємним обличчям, В. М. Примаков
відразу ж завоював симпатії слухачів. Це була людина широко
освічена. Говорив він коротко, чітко викладаючи свої думки.
Через деякий час В. М. Примаков одержав призначення
на Україну, на посгду командира козачого корпусу, а
замість нього був призначений М. О. Баторський, відомий
теоретик кінної справи. Ми всі були раді підвищенню
В. М. Примакова і впевнені, що з його здібностями він буде
воєначальником великого масштабу.
Незабаром наша Вища кавшкола була переформована
в Кавалерійські курси вдосконалення командного складу
(ККВКС), і час навчання скоротили з двох років до року.
Учбове навантаження було дуже великим. Доводилось
після лекцій багато займатись самостійно. Тепер, на схилі
літ, часом дивуєшся тодішній витривалості і фанатичній
впертості в освоєнні військових знань.
Пригадую випадок, коли мені було доручено зробити
у Військово-науковому товаристві доповідь на тему
«Основні фактори, що впливають на теорію воєнного мистецтва».
Тепер ця тема не викликала б утруднень, ну а тоді... тоді
я просто не знав, з якого боку до неї підступити, з чого
почати і чим закінчити. Допомогли мені товариші з нашої
парторганізації. Доповідь навіть надрукували в бюлетені,
що видавався для слухачів ККВКС.
Добре запам’яталась велика дружня взаємодопомога в
громадсько-політичній роботі партійної організації
Ленінграда і парторганізації наших курсів. Частими гостями в
нас були учасники великих Жовтневих подій — робітники
ленінградських заводів і фабрик. Жадібно слухали ми їхні
розповіді про зустрічі з Володимиром Іллічем Леніним, про
штурм Зимового. У свою чергу, ми виступали перед
робітниками на підприємствах і розповідали про боротьбу проти
іноземних інтервентів і білогвардійщини на фронтах
громадянської війни. Багато з нас у недавньому минулому самі
були такими ж робітниками, отже, ми один одного розуміли
з півслова, і дружба в нас була міцна.
Часто в нас влаштовувались кінноспортивні змагання,
на яких завжди бувало багато ленінградців. Особливою
популярністю користувалась фігурна їзда, конкур-іппік
і володіння холодною зброєю, а влітку різні скачки і стипл-
чез. У всіх цих змаганнях неодмінними учасниками були ми
з К. К. Рокоссовським, М. І. Савельєвим, I. X. Баграмяном
та іншими спортсменами ККВКС.
В осінньо-зимовий період заняття велися головним
чином по освоєнню теорії військової справи і політичній
підготовці. Нерідко проводились теоретичні заняття на ящику
з піском і вправи на планах і картах. Багато займались
кінною справою — їздою і виїздкою, які в той час
командирам частин треба було знати досконало. Приділяли
велику увагу фехтуванню на шаблях і еспадронах, але все
це в порядку самодіяльності, за рахунок особистого часу.
Влітку 1925 року ми були зайняті головним чином
польовою тактичною підготовкою, яка проходила під
безпосереднім керівництвом начальника курсів Михайла
Олександровича Баторського. Дуже багато знань і досвіду
передав він нам.
93
Навчання н& ККВКС закінчувалось форсованим маршем
на ріку Волхов. Тут ми навчались плаванню з конем і
форсуванню водного рубежу.
Плавання з конем через ріку — справа досить складна.
Мало самому вміти плавати в одязі, потрібно ще навчитись
правити конем, що пливе. У підготовці кінноти оволодінню
цими навичками приділялась велика увага.
Пригадую один кумедний випадок під час навчань на
річці Волхов. Коли закінчились заняття, слухач нашого
відділення командир 42-го кавполку Михайло Савельєв,
бажаючи блиснути кавалерійським завзяттям, запропонував
показати техніку переправи, стоячи в сідлі, щоб не замочити
обмундирування і спорядження.
Начальство погодилось, але дало вказівку на всяк
випадок тримати на річці пару човнів для страховки.
Перекинувши стремена через сІпло, Савельєв сміливо в’їхав у
річку. Кінь, вройшовши мілину, поплив, а вершник
впевнено стояв у сідлі, тримаючись за трензельні поводи.
Спочатку все йшло добре, але приблизно на середині річки кінь,
очевидно втомившись, почав хвилюватись. І як не
балансував на сідлі вершник, він все ж полетів униз головою
і зник під водою. Якби не страхувальні човни, бути б біді.
Кінь один виплив на берег, а незабаром причалив і човен
з Савельєвим, з якого ручаями стікала вода. Звичайно, його
зустріли громовим сміхом і жартами, але йому було не до
сміху — з переправою осоромився та ще й у воді чоботи
загубив. Вони у нього під час переправи були перекинуті
через шию. Так і довелось до казарми їхати в одних
шкарпетках...
Після закінчення курсів М. Савельєв, командир
ескадрону 37-го Астраханського полку Н. Рибалкін і я вирішили
повернутись до місця служби в Мінськ не поїздом, а
пробігом на конях. Треба було пройти 963 кілометри польовими
шляхами. Маршрут наміченого пробігу проходив через
Вітебськ, Оршу, Борисов.
Подавши командуванню ККВКС свій план, ми дістали
дозвіл на пробіг, але, на жаль, організувати контрольні
пункти, обслуговування і харчування в дорозі нам не
могли. Від свого рішення ми все ж не відмовились, хоча
заздалегідь знали труднощі, з якими доведеться зустрітись, тим
більше що вже вступала у свої права холодна і дощова
осінь. Відстань 963 кілометри ми вирішили пройти за 7 діб.
Такого групового спортивного пробігу ані в нас у
Радянському Союзі, ані в інших країнах тоді ще не було. При
сприятливих умовах ми розраховували встановити світовий
рекорд у груповому кінному пробігу.
94
Основною метою цього експерименту була перевірка
придатності скакового тренінгу до форсованих переходів
на далекі відстані.
Раннього осіннього ранку 1925 року біля Московської
застави Ленінграда зібрались наші друзі і представники
командування ККВКС, щоб побажати нам щасливо! путі.
Рушивши в путь-дорогу, ми вирішили йти змінним
алюром, тобто крок — рись, і зрідка застосовувати галоп. У
перший день ми пройшли менше, ніж планували, на 10
кілометрів, оскільки відчувалось, що коні втомились, та й до
того ж закульгала моя чистокровна кобилиця Діра: їй було
вже 12 років, а для коня це похилий вік.
Ми досить-таки втомились, хотілося швидше відпочити.
Селяни зустрічали нас гостинно: нагодували як слід, коней
також.
Ранок для мене почався невдало — кінь все ще кульгав.
Заливши воском проколину і забинтувавши копито, я
вирішив провести Діру в поводі. На щастя, незабаром кінь
перестав кульгати. Сів верхи. Ні, нічого — не кульгає. Пішов
риссю — добре. Щоб зменшити навантаження на праву
хвору ногу, вирішив йти далі тільки кроком і галопом з лівої
ноги.
Моїм товарищам було значно легше йти на здорових
конях: я частіше спішувався, вів коня в поводі і сам,
звичайно, більше втомлювався фізично. Зате друзі на
зупинках брали на себе турботу щодо розшуку корму і догляду
за кіньми.
На сьомий день пробігу, залишивши позаду Борисов,
ми підійшли до Мінська. На околиці міста побачили багато
людей з червоними прапорами і транспарантами.
Виявилось, нас зустрічають однополчани й місцеві жителі.
Пришпоривши, на польовому галопі підскакали до трибуни і
відрапортували начальнику гарнізону і голові міськради
про щасливе завершення пробігу. Нас вітали овацією.
Через два дні відбулась контрольна двокілометрова
скачка з перешкодами, огляд і зважування. Вони показали
хороші результати, і пробіг наш дістав позитивну оцінку.
Коні за сім діб втратили у вазі від 8 до 12 кілограмів,
вершники — 5—6 кілограмів.
Одержавши урядові премії і подяку командування, ми
відбули у короткотермінові відпустки. Я поїхав у село
побачити матір і сестру.
Мати за роки моєї відсутності помітно подалася, але,
як і раніше, багато працювала. У сестри вже було двоє
дітей, вона теж постаріла. Очевидно, на них тяжко
вплинули післявоєнні роки і голод 1921—1922 років.
95
З малюкамв-племінниками у мене швидко встановився
контакт. Вони не церемонились, відкривали мій чемодан,
діставали з нього все, що було їм до душі.
Село було бідне, народ погано вдягнений, поголів’я
худоби різко скоротилось, а в багатьох її взагалі не
залишилось після неврожайного 1921 року. Але, що дивно, за
рідкісним винятком, ніхто не скаржився. Народ правильно
розумів післявоєнні труднощі.
Куркулі й торговці тримались відлюдно. Очевидно, ще
надіялися на повернення минулих часів, особливо після
проголошення нової економічної політики. В районному
центрі — Угодському Заводі знову відкрились трактири й
приватні магазини, з якими намагалась конкурувати почат-
куюча кооперативна система.
Повернувшись у дивізію, я довідався, що вона
переходить на нові штати і замість шести кавалерійських полків
матиме чотири. Ввірений мені 39-й Бузулуцький кавполк
вливався в 40-й, а 41-й і 42-й кавполки переформовувались
у новий — 39-й Мелекесько-Пугачовський кавполк.
Для мене і М. І. Савельева, командира 42-го кавполку,
це питання мало особисте значення. Один з нас мав
одержати новий, 39-й полк, а другий мав бути відряджений до
іншого з’єднання. Зрозуміло, кожному хотілося залишитися
в своїй дивізії, до якої ми звикли, як до рідної сім’ї.
Начальство зупинило свій вибір на мені, а М. І. Савель-
fb одержав інше призначення. Я розумів його смуток, але
розсталися ми по-приятельському і потім зустрічались як
старі друзі.
Колишні кавполки дивізії були чотириескадронного
складу, а нові відповідно до перебудови, викликаної
військовою реформою, формувались у шестиескадронному
складі, кожні два ескадрони об’єднувались у кавалерійський
дивізіон. Крім того, в полку були кулеметний ескадрон
16-кулеметного складу, полкова батарея, окремий взвод
зв’язку, окремий саперний взвод, окремий хімічний взвод
і полкова школа по підготовці молодшого командного
складу.
Для мене і для всього колективу полку знову настала
гаряча робоча пора.
Найважливішим заходом військової реформи було
запровадження єдиноначальності в Радянських Збройних
Силах. Воно проводилось у двох основних формах. У тих
випадках, коли командир був комуністом, він, як правило,
ставав одночасно й комісаром, об’єднуючи в своїх руках
керівництво бойовою підготовкою,
адміністративно-госпо96
дарською діяльністю і всією партійно-політичною роботою.
У нього був помічник по політичній частині.
Такий важливий засіб зміцнення дисципліни і бойово!
готовності в армії вже міг бути в ті роки здійснений з
повного підставою, бо значно змінився на краще склад
командирів.
Якщо ж командир був безпартійним, він відповідав
тільки за бойову підготовку і адміністративно-господарські
функції, а партійною роботою керував комісар, який разом
з командиром відповідав за моральний стан і бойову
готовність частини.
В одному з наказів Реввійськради того часу з цього
приводу говорилось: «Постійно пам’ятаючи, що завданням
Радянської влади в галузі військового будівництва є
встановлення єдиноначального командування, комісар повинен, з
одного боку, всіляко залучати командира, з яким зв’язаний,
у сферу комуністичних ідей, а з другого боку, сам повинен
уважно вивчати військову справу, щоб з часом посісти
командну або адміністративну посаду» *.
Пригадую, навесні 1925 року ми одержали директивного
листа ЦК партії, направленого всім партійним
організаціям, «Про єдиноначальність у Червоній Армії». У ньому
роз’яснювалось, що в результаті всієї попередньої роботи
партії і військових органів по зміцненню Червоної Армії
в цілому і її командних кадрів зокрема створились цілком
сприятливі умови для проведення в життя принципу
єдиноначальності.
Деякі товариші, їх, щоправда, була меншість, вважали
тоді, що єдиноначальність може призвести до зменшення
впливу партії в армії. Але ж командиром-єдиноначальником
ставав комуніст. Тому роль партії не тільки не
послаблювалась, а, навпаки, посилювалась. Зростала відповідальність
командира перед партією за всі сторони життя в армії. При
цьому значно зміцнювалась дисципліна і підвищувалась
бойова готовність наших збройних сил.
У практичній роботі взаємовідносини командира і
комісара, політпрацівника весь час зміцнювались і
вдосконалювались. Забігаючи вперед, нагадаю, що в 1928 році за
вказівкою РВР було запроваджено Положення про комісарів,
командирів-єдиноначальників і помічників по політичній
частині. Цим положенням за комісаром закріплювалось
партійне і політичне керівництво і відповідальність за
морально-політичний стан частини (з’єднання), він повністю
звільнювався від контрольних функцій.
1 Архів MO СРСР, ф. 32, оп. 65582, спр. 42, арк. 394.
4 4—504
9Z
Після закінчення ККВКС мені легше працювалося.
З’явилась впевненість і самостійність у питаннях бойової й
політичної підготовки і управління полком.
Тим часом справи в нашому полку пішли непогано.
Взимку 1926 року я був викликаний комісаром 3-го кавкор-
пусу А. П. Крохмалем і комкором С. К. Тимошенком, який
вступив у командування корпусом у лютому 1925 року.
Увійшовши до кабінету, я побачив, що там знаходяться
також наш комдив К. Д. Степний-Спіжарний, комісар
дивізії Г. М. Штерн і начальник політвідділу Л. І. Бочаров.
— Ми вас викликали, щоб запропонувати вам взяти на
себе одночасно з обов’язками командира полку і обов’язки
комісара полку, тобто бути єдиноначальником,— сказав
С. К. Тимошенко.— Командування дивізії і політвідділ
вважають вас для цього підготовленим. Що ви з сього
приводу думаєте?
Помовчавши, здається, дещо довше, ніж слід, відповів,
що при належній допомозі командування і політвідділу
дивізії надіюсь справитися з новими для мене обов’язками.
Через кілька днів я був призначений єдиноначальником.
У 7-й кавдивізії це було вперше і багато до чого
зобов’язувало. В організаційній і ідеологічній роботі мені допомагали
секретар партійного бюро і мій помічник по політчастині.
Вони не церемонились, коли мене потрібно було по-партій-
иому поправити, дати добру пораду. Не маїЬчи досвіду в
новій роботі, я, цілком природно, попервах припускався
деяких помилок, і справа від цих поправок тільки
вигравала.
Щоб правильно керувати політичним вихованням,
старші начальники повинні були бути в цій галузі набагато
освіченішими за своїх підлеглих. У ті роки ми, стройові
командири, у питаннях бойової підготовки зростали швидше
і були сильніші, ніж в оволодінні основами марксистсько-
ленінської теорії.
З одного боку, відбувалось це тому, що кожний з нас
був перевантажений адміністративною роботою, питаннями
бойової підготовки і військової самоосвіти, а з другого
боку, багато хто недооцінював необхідність глибокого
вивчення марксистсько-ленінської теорії і організаційно-партійної
роботи в армії. Звичайно, політпрацівники щодо цього були
підготовлені краще нас, стройових командирів.
Незабаром дивізією попав командувати комдив
Д. А. Шмідт, який прибув з України. За своїм характером,
досвідом і стилем роботи він різко відрізнявся від свого
попередника К. Д. Степного-Спіжарного. Той був
метушливий, любитель багатослів’я, навіть надто балакучий.
V»
Д. А. Шмідт — розумна людина, свої думки висловлював
коротко, але, на жаль, не любив копітко працювати.
Влітку 1926 року дивізія виїхала в табори. Нам було
відведено мальовничу ділянку в районі Ждановичів, при*
близно в 20 кілометрах від Мінська.
У таборах йшла напружена бойова підготовка.
Особлива увага приділялась польовій тактичній підготовці
підрозділів, командного складу, штабу і частини в цілому. Треба
сказати, що з усіх військових дисциплін я найбільше любив
тактику і завжди з особливим задоволенням нею займався.
Як відомо, армія — це інструмент війни, вона існує для
збройної боротьби з ворогами Батьківщини, і до цієї
боротьби вона насамперед має бути підготовлена тактично.
У іншому випадку вона буде змушена довчатися в ході
боїв, зазнаючи при цьому непотрібних втрат.
Для вироблення тактичних навичок у нашому полку
проводилось багато показових і інструктивно-методичних
занять по навчанню розвідці, організації бою і взаємодії
8 технічними засобами боротьби.
Вінцем усіє! тактичної підготовки для частин, як
відомо, є маневри. Починаючи з 1925 року в Білоруському
військовому окрузі маневри проводились щороку після
табірного періоду.
У цих маневрах брала участь і 7-а кавалерійська
дивізія, і я не пам’ятаю жодного випадку, щоб вона дістала від
керівництва погану оцінку за тактичну підготовку. Це
значною мірою визначало ставлення наших командирів до
тактичних занять. Треба сказати, що всі командири полків
нашої дивізії були досить грамотними в галузі тактики й
займались нею із захопленням.
37-м кавполком на той час командував В. Т. Вольський.
У листопаді 1942 року він очолював мехкорпус у складі
Сталінградського фронту, разом з 51-ю армією його корпус
завдавав удару в загальному напрямку на Калач, де
з’єднався з частинами Південно-Західного фронту. На чолі 38-го
кавполку стояв В. А. Гайдуков. У Велику Вітчизняну війну
він командував корпусом та іншими з’єднаннями.
Досвідчені командири були й в інших частинах дивізії.
Велика увага приділялась спортивній і фізичній
підготовці. Всі ми, бувалі солдати, краще, ніж хто інший, знали,
що тільки загартовані, міцні бійці здатні винести тягар
війни. Від підготовки кожного бійця залежить і успіх частини
в цілому. На війні, як відомо, доводиться в будь-яку
погоду, вдс'нь і вночі, по дорогах і поза ними здійснювати
напружені й форсовані марші і марші-кидки, з ходу
розгортатись у бойові порядки для стрімкої атаки на ворога і часто
4*
99
переслідувати його після бою до повного розгрому і
знищення. В разі невдалого наслідку бою важливо швидко
виходити з бою і робити нові перегрупування. Все це під силу
лише фізично підготовленій частині. Інакше вона швидко
«видихнеться» і скрізь і всюди буде запізнюватись,
зазнавати великих втрат, а може й просто стати жертвою своєї
непідготовленості.
Треба сказати, що 39-й кавалерійський полк у всіх
видах кінного спорту був головним конкурентом на призові
місця серед кращих частин кінноти Білоруського
військового округу. Нам вдалось згуртувати в полку активну групу
спортсменів, до якої входило багато командирів. Я сам
постійно займався всіма видами кінного спорту.
Дещо слабкіше йшла справа із стрільбою з усіх видів
зброї. Тут нас завжди били снайперські команди 40-го кав-
полку. А з кінного спорту, навпаки, ми завжди залишали
його позаду, і не тільки цей полк, але й інші частини
корпусу.
Очевидно, наших суперників це дуже «заїдало», і вони
намагались «обскакати» нас за будь-яку ціну, вдаючись
навіть до хитрощів та недозволених прийомів.
Якось на окружних кінних змаганнях, бажаючи
блиснути майстерністю і показати особливу фізичну витривалість
коня, один з командирів 6-ї кавдивізії на пів^орозі пробігу
заздалегідь сховав у лісі іншого коня, подібного за мастю
до того, на якому він вийшов зі старту. Проскакавши з
граничною швидкістю першу половину пробігу, цей спритник
віддав напівзагнаного коня своєму ординарцю, а сам
пересів на схованого коня і так же хвацько закінчив дистанцію.
При загальній радощі болільників йому вручили перший
окружний приз. Однак щастя виявилось нетривалим:
незабаром ця витівка була розкрита, і винуватець дістав по
заслугах. Але суперники наші з 6-ї кавдивізії все ж не
заспокоїлись: то під час скачок затиснуть явного
конкурента в «коробочку», то під час рубки своїм спортсменам
ставлять сиру лозу, а нам засушену, щоб затруднити її рубку,
тощо.
Пам’ятаю приїзд у полк Семена Михайловича Будьон-
ного. Раніше мені не доводилось зустрічатись з Семеном
Михайловичем. Але я добре знав його заслуги перед
Батьківщиною в боротьбі з білогвардійщиною та інтервентами,
і мені дуже хотілось познайомитись з легендарним
командармом Першої Кінної армії.
Якось навесні 1927 року вранці пролунав телефонний
дзвінок. Дзвонив комдив Дмитро Аркадійович Шмідт.
100
s- У вас у полку, очевидно, буде Семен Михайлович
Будьонний, треба його зустріти.
— В який час і як треба зустріти?
— Коли — точно не знаю. Спочатку він буде в 37-му
полку, потім в 38-му, а затим і у вас, у 39-му. А як
зустріти — вирішуйте самі, ви командир.
Я зрозумів, що комдив не має на увазі якісь особливо
урочисті церемонії і що С. М. Будьонного треба зустріти
звичайно, як належить зустрічати за статутом старшого
начальника.
Вдень мені зателефонував командир 38-го полку
B. А. Гайдуков:
— Зустрічай гостей, поїхали до тебе.
Розмовляти не було часу. Збираю всіх найближчих
помічників: заступника по політчастині Фролкова, секретаря
партбюро полку А. В. Щелаковського, завгоспа полку
А. Г. Малишева. Виходимо разом до під’їзду і чекаємо.
Хвилин через п’ять в’їжджають дві машини. З першої
виходять С. М. Будьонний і С. К. Тимошенко. Як належить за
статутом, я рапортую і представляю своїх помічників.
C. М. Будьонний вітається з усіма.
Звертаюсь до С. М. Будьонного:
— Які будуть вказівки?
— А що ви пропонуєте? — запитує у свою чергу Семен
Михайлович.
— Бажано, щоб ви подивились, як живуть і працюють
наші бійці і командири.
— Добре, але спочатку хочу подивитись, як годуєте
солдатів.
В їдальні і кухні Семен Михайлович докладно
цікавився якістю продуктів, їх обробкою, зробив запис у книзі
їдальні, оголосивши подяку кухарям і начальнику
продовольчої служби полку. Потім, перевіривши хід бойової
підготовки, Семен Михайлович сказав:
— Ну, а тепер покажіть нам коней полку.
Даю сигнал полку «на виводку». Через десять хвилин
ескадрони вишикувались, і почалась виводка коней.
Кінський склад полку був у хорошому стані, відмінно
підкований.
Семен Михайлович, подякувавши червоноармійцям за
відмінний догляд коней, поїхав у 6-у Чонгарську дивізію.
Приїздив до нас у полк і командуючий Білоруським
військовим округом Олександр Ілліч Єгоров. З розповідей
товаришів, яким припало працювати разом з Олександром
Іллічем, я знав, що він виходець з селянської сім’ї,
працював ковалем-молотобійцем. Освіту здобув власними
зусилЮ1
лями, а після призову до царської армії поступив у
військову школу і заслужив офіцерське звання. Останній період
у старій армії він служив у чині підполковника. У липні
1918 року О. І. Єгоров вступив у партію більшовиків і до
кінця своїх днів був вірним і стійким членом партії.
У роки громадянської війни О. І. Єгоров проявив себе
талановитим полководцем, командуючи Південним фронтом
до повного розгрому білогвардійських армій Денікіна, а
потім Південно-Західним фронтом, що діяв проти білополяків.
Після успішного закінчення громадянської війни
уславлений полководець О. І. Єгоров командував різними
військовими округами і в 1931 році був призначений
начальником штабу РСЧА. О. І. Єгоров був нагороджений чотирма
орденами Червоного Прапора і почесною революційною
зброєю. В 1935 році йому було присвоєне звання Маршала
Радянського Союзу.
До нашого полку О. І. Єгоров приїхав несподівано. Це
було в 1927 році після Пленуму ЦК Компартії Білорусії,
в якому він брав участь. Я проводив чергове заняття по
тактиці, коли мені доповіли про приїзд командуючого.
О. І. Єгоров захотів бути присутнім на заняттях, тема
яких була «Прихований вихід кавполку у фланг і тил
противника і навальна атака на ворога».
Все йшло досить гладко, рішення командирів
підрозділів були сміливими й ініціативними. Командуючий був у
доброму гуморі, багато жартував, це сприяло
невимушеному настрою у всіх присутніх.
Після мого висновку О. І. Єгоров зробив ряд зауважень
і побажань. Особливо запам’яталась його вказівка про те,
що мало навчати наших командирів тільки тактиці, треба
обов’язково вчити їх розбиратись в оперативному мистецтві,
враховуючи, що війна, коли вона буде розв’язана ворогами
нашої Батьківщини, обов’язково вимагатиме від багатьох
з нас знань і в галузі оперативного мистецтва.
Після занять командуючий запитав:
— А як стоять справи з розробкою мобілізаційного
плану полку?
— Над мобпланом полку ми багато працювали, але в
нас виникли деякі запитання, на які вище начальство
відповіді поки що не дало,— відповів я.
— Ну що ж, давайте подивимось мобплан полку і ваші
запитання,— сказав О. І. Єгоров.
Приблизно годину ми з начштабу доповідали розробку
мобплану і відповідали на запитання командуючого, після
чого він сказав:
— Непогано, непогано. Що ж вам не ясно?
102
— Складність нашого становища полягає в близькості
державного кордону. По тривозі ми повинні були б
виступити у великому некомплекті. Крім того, полк має ще
виділити з наявного складу кадри на формування других
ешелонів. Вступ у перший бій з ворогом в ослабленому
складі може відбитись на моральному стані особового
складу,— зробив висновок я.
— Це вірно,— сказав О. І. Єгоров,— але в нас немае
іншого виходу. А формувати другі ешелони частин
необхідно. Ворога не можна недооцінювати. Треба готуватись
до війни по-серйозному, готуватися битись із розумним І
сильним противником. Ну, а якщо він на ділі виявиться
менш сильним і не досить розумним — це буде тільки нашою
перевагою.
О. І. Єгоров цікавився багато чим: і станом
непорушних запасів, і гуртожитком для солдатів, і тим, як
влаштований начальницький склад. Ми доповіли, що командний
склад переважно живе по приватних квартирах, займаючи,
як правило, одну кімнату на сім’ю.
У той час, пригадую, ми добровільно здавали особисті
цінності у золотий фонд країни на будівництво фабрик
і заводів. О. І. Єгоров поцікавився й цим.
— Ну, а що здав сам командир полку? — запитав він.
— Чотири призових срібних портсигари, які я одержав
на кінноспортивних змаганнях, золоту обручку й сережки
дружини.
Власне кажучи, так робили всі.
Командуючий обвів нас поглядом і сказав:
— Дуже добре, товариші, інакше й бути не може!
Якщо не помиляюсь, у 1927 році в дивізію приїздила
делегація англійських робітників, яка висловила бажання
взяти над нею шефство. Вони вручили нам Червоний
прапор. З того часу 7-а кавалерійська дивізія стала
називатись дивізією «Імені англійського пролетаріату».
Справи в дивізії особливо пожвавились, коли комдива
Д. А. Шмідта змінив серб Данило Сердич, уславлений
командир Першої Кінної армії. Д. Сердич відразу ж
розвинув активну діяльність і зумів завоювати авторитет у
командирів частин. Мені він подобався своєю високою
вимогливістю, постійною турботою про вдосконалення бойової
й політичної підготовки. Д. Сердич активно вникав у всі
питання партійного життя і був повноцінним
єдиноначальником. В особистому житті він був дуже скромним.
Усі польові навчання дивізії і участь в окружних
маневрах при Д. Сердичу проходили повчально і незмінно
приносили 7-й Самарській кавдивізії заслужену славу. Всі ми
газ
відчували своє оперативно-тактичне зростання і знали, що
в цьому велика особиста заслуга нашого комдива. Словом,
він був гідним командиром і вмілим вихователем.
У січні 1930 року командиром 7-ї Самарської
кавалерійської дивізії був призначений К. К. Рокоссовський. Дещо
пізніше, у травні того ж року, я був призначений
командиром 2-ї кавалерійської бригади 7-ї Самарської кавдивізії.
З Костянтином Костянтиновичем Рокоссовським, як я
вже згадував, ми разом вчились у 1924—1925 роках у
Ленінграді на ККВКС і добре знали один одного. До мене він
ставився з великим тактом. У свою чергу, я високо цінував
його військову ерудицію, великий досвід у керівництві
бойовою підготовкою і вихованні особового складу. Я вітав
його призначення і був упевнений, що К. К. Рокоссовський
буде гідним командиром найстарішої кавалерійської
дивізії. Так воно й було.
Кавалерійським полком я командував майже сім років.
Це була хороша школа. Крім багатої практики, за цей
період я дістав значну теоретичну й оперативно-тактичну
підготовку, беручи участь в окружних маневрах, дивізійних
і корпусних навчаннях і військових іграх. Як командир-єди-
ноначальник, глибше зрозумів керівну, організуючу роль
нашої партії в будівництві і в повсякденній діяльності
частин Червоної Армії.
Ясна річ, все це давалось нелегко, були в роботі і
помилки. Але хто не помиляється? Хіба той, хто працює
тільки за вказівкою зверху, не виявляючи в роботі творчої
ініціативи. Загалом кажучи, справа, на мій погляд, не стільки
в помилках, скільки в тому, як швидко вони помічаються
і усуваються.
Мені робили закиди щодо зайвої вимогливості, яку я
вважав неодмінною властивістю командира-більшовика.
Оглядаючись назад, думаю, що інколи я дійсно був надто
вимогливий і не завжди стриманий і поблажливий до
проступків своїх підлеглих. Мене виводила з рівноваги та чи
інша несумлінність у роботі, у поведінці військовослужбов^
ця. Деякі цього не розуміли, а я, у свою чергу, очевидно,
не досить був вибачливий до людських слабостей.
Звичайно, тепер ці помилки стали видніші, життєвий
досвід багато чого вчить. Однак і тепер вважаю, що нікому
не дано право насолоджуватись життям за рахунок іншого.
А це особливо важливо усвідомити людям військовим, яким
доведеться на полях борні, не шкодуючи свого життя,
першими захищати Батьківщину.
2-а бригада, якою я мав командувати, складалася з двох
кавалерійських полків — 39-го і 40-го. Мені треба було
104
ретельно вивчити стан справ у 40-му кавполку, яким у той
час командував Івлєв — колишній офіцер царської армії,
людина нетовариська. Кінну справу він не любив. Однак
добре знав вогневу підготовку й уважно займався нею.
Щодо цього його полк завжди був попереду.
Можливо, внаслідок багаторічної звички до 39-го
кавполку, з людьми якого зріднився, мені здавалось, що 39-й
кавполк краще підготовлений у бойовому відношенні і більш
організований. Однак я розумів, що командири і політпра-
цівники 40-го кавполку, яким також дорога честь свого
полку, можуть хворобливо реагувати, коли я виставлятиму
39-й кавполк зразком, на який слід рівнятись.
Тому все хороше, що було в 40-го кавполку, навіть
дрібниці, прагнув відзначати, ставити у приклад іншим части*
нам. Ми часто влаштовували різні показові заняття обох
полків з тактичної, вогневої, кінної підготовки, а також з
питань політичної підготовки і виховної роботи. І цей метод
дуже швидко дав позитивні наслідки. 2-а бригада стала
провідною в 7-й Самарській кавалерійській дивізії, що не
раз відзначалось, і все це нас радувало.
Коротше кажучи, всі ми працювали дружно, із
захопленням. Командири у своїй роботі вміло спирались на
партійні організації, спрямовували активність і енергію всього
особового складу на підвищення постійної бойової
готовності.
Можна було б навести багато прикладів, але я думаю,
що в цьому немає потреби. Обмежуся лише тим, що добре
запам’яталось.
Якось зайшов до мене секретар партбюро 39-го полку
з пропозицією розширити обмін досвідом роботи полків у
масштабі всієї бригади.
На спільній нараді партбюро полків вирішено було
провести методичне заняття з групою бійців, де показати, як
треба роз’яснювати найбільш відстаючим червоноармійцям
лінію партії в складних питаннях.
Перше заняття провів політичний керівник ескадрону
39-го полку Борис Панасович Жмуров, і, треба віддати
йому належне, провів блискуче.
Потім за ініціативою політпрацівників 40-го полку були
зібрані найнедисциплінованіші червоноармійці, з тим щоб
у відвертій бесіді з’ясувати причини їхніх проступків.
Виявилось, що значна кількість порушень відбувалась не
тільки з вини самих червоноармійців, але й тому, що їхні
командири і політпрацівники не знали характеру та
індивідуальних особливостей своїх бійців, не завжди справедливо
розцінювали їхню поведінку. В результаті ці командири
103
втрачали свій авторитет. І червоноармійці нерідко робили
на зло таким начальникам.
Треба сказати, що подібні відверті розмови були дуже
корисні й червоноармійцям, і їхнім начальникам.
Наприкінці 1929 року я був відряджений до Москви для
проходження, курсів по вдосконаленню вищого
начальницького складу (КВВНАС). Розмістили нас у готелі
Центрального будинку Червоної Армії. Заняття проходили на вулиці
Фрунзе в будинку Наркомату оборони, де були учбові класи
і кабінети.
Навчання на КВВНАС проводилось на дуже високому
рівні. Нашим груповим керівником був заступник В. К. Блю-
хера Михайло Володимирович Сангурський, дуже знаюча
людина. Всі лекції й доповіді, які він читав з питань
воєнної науки, були добре аргументовані прикладами з першої
світової і громадянської війн. І інші викладачі були
великими спеціалістами як у галузі тактики, так і в галузі
оперативного мистецтва.
Всі слухачі курсів захоплювались воєнною теорією,
ганялись за кожною книжковою новинкою, збирали все, що
можна було зібрати з літератури у військових питаннях,
щоб забрати з собою в частини. На той час уже складалась
радянська воєнна наука. Перше місце в ній по праву
належало працям М. В. Фрунзе.
У зібранні його творів, що вийшло друком у 1929 році,
розвивались питання про співвідношення людини і техніки
в майбутній війні і про характер цієї війни, про
гармонійний розвиток усіх видів збройних сил, ролі тилу і фронту.
М. В. Фрунзе відстоював необхідність створення єдиної
воєнної доктрини, яка б визначала характер будівництва
збройних сил, методи бойової підготовки військ, їх водіння
на основі пануючих у державі поглядів на характер і
способи вирішення воєнних завдань. М. В. Фрунзе глибоко
узагальнив досвід громадянської війни, розвинув положення,
що потім лягли в основу системи статутів і настанов, без
яких існування армії нового типу — радянської Червоної
Армії — було б неможливим.
Наприкінці 20-х років вийшла у світ серйозна праця
Б. М. Шапошникова «Мозок армії», в якій було
проаналізовано великий історичний матеріал, всебічно окреслена
роль Генерального штабу, розроблені деякі важливі
положення з воєнної стратегії. Ним були написані також такі
відомі праиі, як «Кіннота», «На Віслі».
Справа давня, але тоді, як і зараз, вважаю, що назва
книги «Мозок армії» стосовно до Червоної Армії невірна.
«Мозком» Червоної Армії з перших днів її існування був
106
ЦК ВКП(б), оскільки жодного рішення з вагомого
військового питання не приймалось без участі Центрального
Комітету. Назва ця скоріше підходить до старої царської
армії, де «мозком» дійсно був генеральний штаб.
Кілька великих воєнно-історичних творів, у тому числі
«Розгром Денікіна», належать О. І. Єгорову.
На той же час припадає й початок публікації праць
одного з найталановитіших наших воєнних теоретиків —
М. М. Тухачевського. йому належить багато прозорливих
думок про характер майбутньої війни. М. М. Тухачевський
глибоко розробив нові положення теорії, тактики, стратегії,
оперативного мистецтва, показав нерозривний зв’язок
принципів і практики військового будівництва з суспільним
ладом і виробничою базою країни.
Бурхливі обговорення викликала у нас книга заступника
начальника штабу РСЧА В. К. Тріандафіллова «Характер
операцій сучасних армій», яка відразу ж набула широкої
популярності. У книзі висловлювались сміливі й глибокі
погляди на стан і перспективи розвитку армій того часу,
окреслювались основні шляхи їх технічного оснащення і
організації. Щодо ролі танків у майбутній війні В. К. Тріан-
дафіллов писав:
«У великому тактичному значенні танків для
майбутньої війни тепер ніхто не має сумніву. Наявні на даний час
збільшення автоматичної зброї в піхоті, тенденція
дальшого збільшення і якісного поліпшення цієї зброї, значне
поширення штучних перешкод в обороні і відставання засобів
придушення (артилерії) від засобів оборони висувають
танки як один з наймогутнішнх наступальних засобів для
майбутньої війни» !.
У другій частині праці В. К. Тріандафіллова
досліджувались проблеми оперативного мистецтва, дані про
наступальні й оборонні можливості дивізії, корпусу, армії, групи
армій, розглядались питання підходу до поля бою,
тривалості і глибини операції, ширини фронту наступу,
оборонних операцій тощо. В. К. Тріандафіллов дуже рано
помер — він трагічно загинув у 1931 році в авіаційній
катастрофі. Його розробки, зв’язані з майбутньою війною,
найважливішими положеннями радянської воєнної стратегії та
оперативного мистецтва, на жаль, так і не були доведені до
кінця.
Багато цінного і насправді цікавого для кожного
фахового військового містилось у працях С. С. Каменева,
1 Триандафиллов В. К. Характер операций современньїх армий.—
М.; Л„ 1929, с. 19.
107
А. І. Корка, І. П. Уборевича, й. Е. Якіра та інших наших
великих воєначальників і теоретиків. Одним словом,
поживи для розуму нам вистачало, не встигали тільки все це
засвоїти...
На курсах панувала творча обстановка, часто
спалахували суперечки. Пам’ятаю, найбільш ми сперечались з
Олександром Васильовичем Горбатовим. У той час він
командував бригадою у 2-му кавкорпусі. О. В. Горбатов був добре
підготовленим і ерудованим командиром, з ним було цікаво
подискутувати.
Тут, на КВВНАС, слухачі грунтовно опрацювали ряд
найважливіших оперативно-тактичних і спеціальних тем,
познайомились із зразками нової техніки і озброєння, що
надходили до частин Червоної Армії.
Як була в той час технічно оснащена Червона Армія?
У 1920—1925 роках нам в основному доводилось
задовольнятись озброєнням, що залишилось від старої царської
армії, слабкої і відсталої в цьому відношенні. Сучасної
бойової техніки промисловість ще не могла надати Червоній
Армії. Однак вживались всілякі заходи щодо поліпшення
технічного стану армії та флоту.
На III Всесоюзному з’їзді Рад спеціально
обговорювалося питання про створення міцної економічної бази
оборони СРСР і забезпечення Червоної Армії новою військовою
технікою. Тоді ж за вказівкою ЦК партії почався перегляд
стрілецького, артилерійського та авіаційного озброєння
старих систем, для того щоб відібрати краще і вдосконалити
його. Збільшуються асигнування на технічне оснащення
армії, відбудовуються підприємства металопромисловості, в
тому числі оборонні.
Створення вітчизняної авіації та флоту партії з самого
початку вдалось перетворити буквально у всенародну
справу. Ще в 1921 році Рада Праці і Оборони прийняла
спеціальну постанову про розробку програми-мінімум в
будівництві повітряного флоту. На його розвиток відпускалися
десятки мільйонів золотих карбованців. Навесні 1923 року
створюється добровільне Товариство друзів повітряного
флоту, яке за два роки зібрало 6 мільйонів карбованців
золотом. На ці кошти було збудовано понад 300 бойових
літаків. У підсумку вже в 1925 році були припинені закупки
літаків за кордоном.
З 1922 року комсомол — шеф Військово-Морського
Флоту. За три призови на флот прибувають 8 тисяч
комсомольців. Відбуваються відбудова і організаційне зміцнення вій-
ськово-морських сил, які тоді складались з Балтійського і
Чорноморського флотів, загонів кораблів на Баренцевому,
108
Каспійському та Білому морях, а також з кількох озерних
і річкових флотилій. Модернізацію і капітальний ремонт на
Балтиці проходять лінійний корабель «Октябрьская рево-
люция» (колишній «Гангут»), сім ескадрених міноносців,
добудовується крейсер «Профинтерн», на Чорному морі
стають до ладу крейсер «Червона Украйна», близько 60
відремонтованих кораблів і допоміжних суден. У цілому ж
відбудова і модернізація кораблів Військово-Морського
Флоту в основному завершуються до 1928 року.
Для створення вітчизняної військової техніки, розробки
нових сучасних зразків озброєння необхідне було
піднесення творчої конструкторської думки. У 1924 році РВР СРСР
затверджує Положення про комісію з військових винаходів
і склад комісії, до якої увійшли С. С. Каменев, М. М. Туха-
чевський, И. С. Уншліхт та інші. Створюється ряд науково-
дослідних і проектно-конструкторських організацій. Роботу
Косартдосу (Комісії особливих артилерійських дослідів)
консультують такі відомі вчені, як О. М. Крилов і С. О. Чап-
лигін, організується дослідне будівництво нових
вітчизняних зразків літаків і авіаційних двигунів у відомому ЦАП
(Центральному аерогідродинамічному інституті). Тут
талановиті конструктори М. М. Полікарпов, А. М. Туполев та
інші конструюють дослідні зразки винищувачів і
бомбардувальників, серед них — ТБ-1, який за льотно-технічними
даними переважав зарубіжні літаки цього типу.
Видатними працями в галузі реактивного двигуна і
космічних польотів збагачують радянську науку К. Е. Ціолков-
ський і Ф. А. Цандер, всемірно підтримуються роботи в
галузі стрілецької зброї талановитих винахідників М. І. Тихо-
мирова, Ф. В. Токарева та інших. У 1927 році В. О. Дегтя-
рьов спільно з В. Г. Федоровим створюють ручний кулемет
нової системи, який за конструктивними та бойовими
якостями переважав кулемети іноземних марок. Тоді ж ми
одержали вітчизняну полкову гармату калібру 76
міліметрів, а потім — зенітну гармату.
Однак у цілому технічна оснащеність Червоної Армії
двадцятих років була, звичайно, на низькому рівні.
Позначались скрутне економічне становище країни, недостатній
розвиток військової промисловості. Не вистачало
станкових і особливо ручних кулеметів, ще не було автоматичної
гвинтівки, а стара «трьохлінійка» потребувала модернізації.
Конструктивно застаріла і була зношена артилерія.
Наприкінці 20-х років вона налічувала тільки 7 тисяч гармат, до
того ж переважно легких. Зенітної, танкової і протитанкової
артилерії не було зовсім. До 1928 року ми мали всього
лише 1394 військових літаки, в основному старої конструк-
109
дії, і близько 100 танків і бронемашин. Армія була дуже
слабо моторизована: наприкінці 1928 року у військах
налічувалось лише 350 вантажних і 700 легкових автомобілів,
67 гусеничних тракторів. Адже до 1928 року у нас не було
ані автомобільної, ані тракторної промисловості *.
А в цей час великі імперіалістичні держави посилено
нарощували свої- збройні сили. У випадку війни Англія,
наприклад, могла б випускати 2500 танків щомісяця,
Франція — 1500, десятки тисяч літаків налічувалось в їх
військово-повітряних силах, швидко провадилась модернізація
військ. Словом, наші недавні (й потенційні) противники
пішли далеко вперед у галузі озброєння порівняно з першою
світовою війною.
Порівнюючи ці дані, ще і ще раз думаєш: з яких же
різних позицій, об’єктивно визначених нам історією, ми
починали своє змагання з капіталістичним світом! І, природно,
народжується почуття великої патріотичної гордості за той
суспільний лад, завдяки якому вдалось і навздогнати і
перегнати у військовому відношенні, до того ж в найкоротші
строки, найрозвинутіші світові держави, за той народ і
армію, які зуміли розгромити потім наймогутнішого
імперіалістичного противника.
Отже, було ясно: тільки створення у країні розвинутої
промисловості могло дати Червоній Армії і; Флоту сучасне
озброєння. Тільки індустріалізація могла забезпечити
обороноздатність Радянського Союзу. Техніка повинна була
вирішити все. 1 наші військові керівники того часу не
помилялися щодо цього, вони вірно уявляли собі характер і
специфіку майбутньої війни.
Ще в 1925 році, доповідаючи на січневому Пленумі ЦК
РКП(б) про підсумки військової реформи, М. В. Фрунзе
говорив: «Багато з наших товаришів, і, я думаю, особливо
ті, які побували на фронтах громадянської війни, очевидно,
живуть настроями, створеними епохою нашої
громадянської війни. Я стверджую, що ці настрої дуже небезпечні,
оскільки війна, що буде в майбутньому, не походитиме на
громадянську війну. Звичайно, вона носитиме характер
класової громадянської війни, в тому сенсі, що матимемо на
стороні противника білогвардійців, і навпаки — матимемо
союзників у таборі наших ворогів. Але за технікою, за
методами ведення її це не буде війна, схожа на нашу
громадянську війну. Ми матимемо справу з прекрасною армією,
озброєною всіма найновішими технічними вдосконаленнями,
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945 гг.: В 12-ти т —
М., 1973, т. 1, с. 270.
110
S якщо ми в нашій армії не матимемо цих вдосконалень, то
перспективи можуть виявитись для нас дуже й дуже
несприятливими. Це слід врахувати, коли ми вирішуватимемо
питання про загальну підготовку країни до оборони»
...Навесні 1930 року після КВВНАС ми повернулися до
своїх частин.
2-ю кавалерійською бригадою я командував більше року
і повинен сказати, що ця робота дала мені дуже багато і
значно поповнила мій теоретичний і практичний багаж.
Наприкінці 1930 року стало відомо, що моя кандидатура
розглядається на посаду помічника інспектора кавалерії
РСЧА. Діяльність інспекції в той час високо цінувалась у
частинах кінноти. Однак признаюся, що ця новина аж ніяк
мене не обрадувала. Я дуже звик до своєї дивізії і ваажав
себе неодмінним членом дружної сім’ї самарців.
Але питання вже вирішене, і треба було збиратись у
Москву. Власне кажучи, збирати треба було шинель і кілька
пар білизни. Всі наші сімейні пожитки цілком вміщувалися
до одного чемодану. Іншого будь-якого майна ніхто з нас
тоді не мав, і це вважалось абсолютно нормальним явищем.
Одного разу ввечері мені зателефонував Костянтин
Костянтинович Рокоссовський і сказав, що з Москви одержано
наказ про моє призначення на нову посаду.
— Скільки вам потрібно часу на збирання? — запитав він.
— Години дві,— відповів я.
— Ми вас так не відпустимо,— сказав К- К.
Рокоссовський,— адже ви ветеран 7-ї дивізії, і проводимо вас, як
належить, таке загальне бажання командно-політичного
складу другої бригади.
Я, звісна річ, був дуже зворушений.
Через кілька днів відбувся обід усього командного і
політичного складу 39-го і 40-го кавполків, на якому було
присутнє командування дивізії. Я почув багато хороших,
теплих слів на свою адресу. Були вони від чистого серця і
запам’яталися на все життя.
Ранком наступного дня був готовий до від’їзду. Ще раз
зайшов до підрозділів, попрощався з бійцями та
командирами.
ГІеред від’їздом побував в Мінську, який дуже полюбив.
Тут прожив я вісім років, близько взнав добродушний,
працелюбний білоруський народ. На моїх очах Білорусія
успішно ліквідовувала наслідки двох війн.
Ввечері з Олександрою Дієвною (нині покійною) і
дворічною донькою Ерою ми виїхали до Москви.
1 Фрунзе М. В. Собрание сочинений: В 3-х т.— М.; Л., 1929, т. 1,
с. 211.
Розділ п’ятий
В Інспекції кавалерії
РСЧА. 4-а кавалерійська
дивізія Першої Кінної
•••
армії
Інспекцію кавалерії в ті роки очолював Семен
Михайлович Будьонний.
З’явившись на місце мого нового призначення, я
відправився представитись своєму майбутньому керівництву.
Однак С. М. Будьонного в інспекції не було, його особистий
секретар П. О. Бєлов (той самий, який прославився у
Велику Вітчизняну війну) сказав мені, що Семен Михайлович
зараз практично не займається справами інспекції, а
навчається в особливій групі академії. Всі справи веде його
перший заступник комкор І. Д. Косогов.
Я представився І. Д. Косогову, а потім познайомився з
помічниками інспектора кавалерії Б. К. Верховським,
Ф. Р. Жемайтісом, П. П. Собенніковим, І. В. Тюленевим,
А. Я. Трейманом. Це були знаючі свою справу командири.
Після попереднього знайомства І. Д. Косогов сказав,
що, очевидно, мені краще за все взяти на себе питання
бойової підготовки кінноти, бо я в цій галузі маю достатню
практику.
Приблизно через місяць я повністю ознайомився з
новою роботою. Місяців через три відбулись загальні
партійні збори комуністів усіх інспекцій і управління бойової
підготовки тодішнього Наркомату у військових і морських
справах'. На цих зборах мене обрали секретарем партій-
1 Оскільки далі в тексті згадуватимуться різні інстанції
радянського військового керівництва, наводжу таку довідку.
Після смерті в 1925 році Михайла Васильовича Фрунзе (у віці
40 років) на пост народного комісара у військових і морських справах
і одночасно головою Революційної військової ради СРСР (РВР СРСР
діяла на правах колегії наркомату) був призначений К. Є. Ворошилов.
При Раді Народних Комісарів була постійна Комісія оборони
на чолі з В. М. Молотовим. Комісія попередньо вивчала і розробляла
112
ного бюро, а заступником секретаря став Іван
Володимирович Тюленєв.
Комуністи нашої парторганізації, багато сил і наднор-
мового часу віддаючи своїм службовим обов’язкам, не
забували й про справи громадські. Дуже поширені були
виступи на фабриках, заводах і в інших цивільних
організаціях і установах. Робітники і службовці добре приймали
військових комуністів і з задоволенням слухали їх, особливо
коли йшлося про міжнародне становище і про останні
рішення партії та уряду.
Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років
міжнародна обстановка загострюється. Ясніше
позначається група імперіалістичних держав — насамперед
Німеччина, Японія, Італія,— уряди яких, виконуючи волю
монополістичних кіл, дедалі активніше готуються до виходу
з економічної кризи за допомогою нового розподілу світу.
В 1931 році японські війська без оголошення війни
вторгаються в Китай і окупують Маньчжурію. Звичайно, у плани
тодішнього японського уряду входило створення плацдарму
для нападу на Радянський Союз.
У січні 1933 року в Німеччині до влади прийшов
фашизм, який з самого початку взяв курс на завоювання
світового панування. Навряд чи народи Англії, США, Франції
основні, принципові питання будівництва збройних сил і розвитку
оборони СРСР, вносячи їх на розгляд і затвердження в законодавчому
порядку до Ради Праці і Оборони.
Досвід показав, що Комісія оборони і Реввійськрада СРСР
дублювали один одного, тому в 1934 році Реввійськрада скасовується, а
Народний комісаріат у військових і морських справах перейменовується
в Наркомат оборони. Тоді ж як дорадчий орган при наркомі
створюється Військова рада, рішення якої затверджувались наркомом і
проводились у життя його наказами.
В 1937 році Рада Народних Комісарів скасовує Раду Праці і
Оборони і перетворює Комісію оборони при РНК СРСР в Комітет
оборони. Головою Комітету оборони залишається В. М. Молотов, члени —
И. В. Сталін, К. Є. Ворошилов та ін. Тоді ж створюється
загальносоюзний Народний комісаріат Військово-Морського Флоту СРСР.
Наркомом призначається П. О. Смирнов.
У 1938 році при Наркоматі оборони створюється Головна військова
рада Робітничо-Селянської Червоної Армії. До Ради входили К. Є.
Ворошилов (голова), В. К. Блюхер, С. М. Будьонний, Г. І. Кулик, Л. 3. Мех-
ліс, И. В. Сталін, І. Ф. Федько, Б. М. Шапошников, Ю. О. Щаденко.
Одночасно створюється Головна військова рада Військово-Морського
Флоту у складі П. О. Смирнова (голова), Л. М. Галлера, А. О. ЛСаано-
ва, І. С- Ісакова, М. Г. Кузнецова, Г. І. Левченка та інших. На
Головних військових радах двох наркоматів розглядались основні питання
аміцнення обороноздатності СРСР і будівництва армії \ флоту.
Військові ради утворюються в округах, флотах і арміях. Вони
підпорядковуються безпосередньо народному комісару оборони СРСР.—
Прим, авт.
113
підозрювали тоді, яку погану послугу надають їм
імперіалістичні сили їхніх країн, активно допомагаючи Німеччині
відбудовувати важку промисловість. 70 процентів усіх
довгострокових кредитів надали німецьким монополіям США.
Потік зарубіжних фінансових «вливань» посилюється після
приходу до влади Гітлера.
Німеччина, Японія, Італія переводять свою економіку на
воєнні рейки. Воєнні бюджети зростають до краю. Взято
такий розбіг, який згодом, у другій половині 30-х років, дасть
змогу агресивним державам Європи практично бути
готовими до великої війни. Чисельність збройних сил
Німеччини перевалює за мільйон чоловік, близько двох мільйонів
перебуває у фашистських воєнізованих організаціях. В разі
війни війська фашистської Німеччини можуть бути швидко
збільшені в 5—6 разів. У Італії в мирний час у військах
зайнято 400 тисяч чоловік, але у воєнний вони легко
збільшувались у 5 разів.
Звичайно, в подібній обстановці необхідно було вживати
рішучих заходів щодо нарощування оборонної могутності
нашої країни. При цьому йшлося не тільки і ие стільки про
кількісну сторону справи. Наші збройні сили мали
піднятись на новий якісний ступінь. Застосовується велика
кількість заходів, спрямованих на розвиток армії і флоту.
Головною ланкою стає техніка. Наситити, оснастити
сучасною технікою Радянські Збройні Сили — це завдання
можна було вирішити, тільки ставши на шлях індустріалізації.
Курс на соціалістичну індустріалізацію — всемірний
розвиток важкої індустрії на основі електрифікації, технічне
переозброєння і реконструкція промисловості, транспорту,
сільського господарства —був узятий партією на XIV з’їзді
наприкінці 1925 року. Через два роки XV з’їзд партії
записав у директивах по складанню першого п’ятирічного плану:
«Враховуючи можливість воєнного нападу з боку
капіталістичних держав на пролетарську державу, необхідно
при розробленні п’ятирічного плану приділити максимальну
увагу якнайшвидшому розвиткові тих галузей народного
господарства взагалі і промисловості зокрема, на які
припадає головна роль у справі забезпечення оборони і
господарської стійкості країни у воєнний час» *.
Тут мені хотілося б зробити один відступ. Загалом і в
цілому народами світу визнано, що від чуми фашизму
Європу врятували насамперед радянські солдати, радянська
зброя, що розгром гітлерівської Німеччини — величезний
історичний подвиг радянського народу. Я думаю, що фунда-
л
1 КПРС в резолюціях...—к., 1980, т. 4, с. 31.
Д14
мент для цього був закладений уже в ті роки, коли
радянські люди на заклик партії взялись за індустріалізацію
своєї країни.
У мене немає під руною необхідних даних, та це і не моє
завдання, щоб всебічно показати значення індустріалізації
для розвитку народного господарства, зростання добробуту
народу, зміцнення колгоспного ладу і т. ін. Що ж до
зміцнення збройних сил і результату боротьби за нашу свободу
і незалежність у роки Великої Вітчизняної війни, то все це
було в прямій залежності від темпів індустріалізації, від
активності, з якою вона проводилась у життя.
Адже можна було б на п’ять — сім років відкласти таке
круте піднесення важкої індустрії, дати народові, який сто
разів заслужив иа це, швидше і більше товарів широкого
вжитку, продукції легкої промисловості. Хіба це не було
спокусливо? Але зроби ми так, хто знає, коли б завершився
той найтяжчий період, який ми звемо початковим
періодом війни, де, під яким містом або на якій річці були б
зупинені фашистські війська?..
Мудрість і прозорливість партії, остаточну і найвищу
оцінку якій дала сама історія, правильний напрям розвитку
країни і трудовий героїзм народу заклали в ті роки основи
наших перемог у Великій Вітчизняній війні.
XVI і XVII з’їзди партії рішуче зажадали зосередити
увагу народу на посиленні могутності Червоної Армії і
Флоту, вказавши на дедалі зростаючу загрозу нової війни.
Дається пряма директива прискорити темпи розвитку
промисловості, особливо металургії, нагромаджувати державні
резерви, докорінно реконструювати транспорт. Поставлено
завдання розширити мобілізаційні можливості всього
народного господарства, будувати і розміщувати промислові
об’єкти таким чином, щоб у разі нападу можна було б
швидко перевести промисловість на воєнні рейки і забезпечити її
термінове мобілізаційне розгортання.
До нашої партійної організації, крім комуністів
Інспекції кавалерії, входили комуністи інспекцій стрілецьких
військ і вогневої підготовки, артилерії, військ зв’язку,
інженерних військ, Управління бойової підготовки РСЧА та
інших підрозділів наркомату. Ми прагнули мобілізувати
особовий склад управлінь та інспекцій на виконання вимог,
поставлених партією, урядом і наркомом. Багатьма великими
питаннями займався в той час Наркомат у військових і
морських справах, його керівне партійне ядро. Ось деякі
проблеми того часу.
Військова реформа Червоної Армії і Флоту була
завершена, в житті збройних сил відбулись значні зміни.
Поліп115
шився весь процес навчання і виховання військ, зросла
дисципліна, управління військами зверху донизу грунтувалось
на принципі єдиноначальності, були створені умови
для вдосконалення військових кадрів. Можна було йти
далі.
В середині 1929 року Центральний Комітет партії
приймає постанову «Про стан оборони країни», в якій
викладається лінія на докорінну технічну реконструкцію армії,
авіації і флоту. Реввійськраді СРСР і Народному комісаріату у
військових і морських справах було запропоновано поряд з
модернізацією існуючого озброєння домогтися протягом
найближчого часу одержання дослідних зразків, а потім !
масового впровадження в армію сучасних типів артилерії,
хімічних засобів захисту, всіх сучасних типів танків і
бронемашин, здійснити серійний випуск нових типів літаків і
моторів.
Ця постанова лягла в основу першого п’ятирічного
плану військового будівництва, який, крім усього іншого,
передбачав створення нових технічних родів військ,
моторизацію й організаційну перебудову старих родів військ, масову
підготовку технічних кадрів і оволодіння новою технікою
усім особовим складом. У січні 1931 року Реввійськрада
уточнила план будівництва РСЧА на 1931—1933 роки, чим
і завершився процес розробки першого п’ятирічного плану
військового будівництва *. і
У зв’язку з новими завданнями були внесені деякі
важливі зміни до центрального військового апарату. Велику
роль відіграло, зокрема, запровадження посади начальника
озброєнь РСЧА, на якого покладалось керівництво всіма
питаннями технічного переозброєння армії. До 1931 року цю
посаду займав І. П. Уборевич, а після нього — М. М. Ту-
хачевський. У 1929 році в системі Наркомату у військових
і морських справах створюється Управління моторизації й
механізації РСЧА. Це управління ряд років очолювали
великі знавці, ентузіасти створення танків І. А. Халепський
і К. Б. Калиновський. У військових округах були
організовані відділи бронетанкових військ.
Практично до 1929 року ми ще не мали танкової
промисловості, необхідних кадрів конструкторів і
танкобудівників. У той же час партія і уряд розуміли, що танкам у
майбутній війні належить важлива роль. Перед військовим
відомством були поставлені відповідні завдання. Спеціаль-
1 Виконання цього плану багато дало армії і флоту. Але
докорінна технічна реконструкція була попереду. Для неї потрібні були
великі матеріальні ресурси і виробничі можливості країни,— Прим. авт.
116
ною постановою Реввійськради СРСР передбачалось
створення таких типів бойових машин: танкетка, середній,
великий (важкий) і мостовий танки, були визначені їх так-
тико-технічні характеристики. У найкоротші строки
конструктори створюють нові зразки танків вітчизняного
виробництва. На озброєння Червоної Армії в 1931 —1935 роках
надходять танкетка Т-27, легкі танки Т-24 і Т-26,
швидкохідний гусеничний танк БТ, середній танк Т-28, потім важкий
танк Т-35 і плаваюча танкетка Т-37. Близько 4 тисяч танків
і танкеток випускає промисловість за першу п’ятирічку.
Активно приймається радянське військове керівництво за
розробку нового плану будівництва Військово-Повітряних
Сил РСЧА. На початку 1930 року Реввійськрада СРСР
затверджує програму створення різних видів сухопутних і
морських літаків, аеростатів, аерофотоапаратів і приладгв,
причому головна увага приділяється бомбардувальній і
винищувальній авіації. Через два роки приймаються до
виконання основи організації Військово-Повітряних Сил РСЧА,
в яких стратегічні і оперативно-тактичні питання
розглядаються з точки зору захисту країни в разі нападу. Дальня
бомбардувальна авіація зводиться у великі з’єднання,
здатні самостійно вирішувати оперативні завдання. Ще через рік
важкі бомбардувальні авіазагони об’єднуються в корпуси.
Інспекція кавалерії РСЧА працювала в тісному контакті
з Управлінням бойової підготовки Червоної Армії. Тут я
вперше познайомився з Олександром Михайловичем Васи-
левським, з яким нас у роки Великої Вітчизняної війни
об’єднувала спільна робота на фронтах як представників
Ставки Верховного Головнокомандування. Вже тоді
Олександр Михайлович чудово знав свою справу, оскільки
тривалий час командував полком і досконало вивчив
специфіку бойової підготовки. В управлінні до нього ставились з
великою повагою. Добре відома плодотворна діяльність
А. Я. Лапіна, а потім його наступника О. Г. Седякіна, які
очолювали це управління.
В середині 1931 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову
«Про командний і політичний склад РСЧА», в якій були
сформульовані основні успіхи й недоліки у вихованні і
бойовій підготовці військових кадрів.
Особлива увага приділялась у постанові розширенню
обсягу технічної підготовки, збільшенню кількості інженерно-
технічних кадрів старшої ланки, поліпшенню політичного
виховання в армії. До того часу загальна система
підготовки командного складу РСЧА в основному сформувалась.
Щодо нормальних військових шкіл, то натиск робиться
на школи авіаційні, бронетанкові, артилерійські й технічні.
117
Порівняно з 1924 роком кількість курсантів (тоді Іх було
близько 25 тисяч) збільшується в два рази. Для
розширення підготовки старшого начскладу вирішено створити на
базі факультетів Військово-технічної академії Військову
академію механізації й моторизації, Артилерійську,
Військово-хімічну, Військово-електротехнічну,
Військово-інженерну академії, створити нову Військово-транспортну
академію, значно збільшити прийом до Військової академії імені
М. В. Фрунзе і Військово-політичної академії. Таким чином
кількість вищих учбових військових закладів збільшується
в півтора раза, а кількість слухачів — з 3200 в 1928 році
до 16 з половиною тисяч в 1932 році.
Управління бойової підготовки будувало свою
діяльність, виходячи з нових вказівок партії і ясного розуміння,
що посилення боєздатності армії насамперед залежало від
оволодіння технікою і складними формами сучасного бою.
При цьому розроблялись і проводились у життя десятки
заходів, що стосувались не тільки підготовки кадрів у
військово-навчальних закладах і на різних курсах
вдосконалення, а й напруженого бойового навчання безпосередньо
у військах.
На той час майже 100 процентів командирів дістали
спеціальну військову освіту. На командирську підготовку
відводилось уже 42 години на місяць замість 6—8 годин у 1929
році. Важливе місце поряд з тактичною і вогневою
підготовкою посіла технічна підготовка, що проводилась за
програмою обов’язкового технічного мінімуму для кожного
роду військ і кожної категорії комскладу. На зборах
командно-начальницького складу запасу запроваджувалось
вивчення нової техніки і зброї.
Величезну роботу провадив колектив Інспекції
артилерії на чолі з інспектором артилерії Н. М. Роговським. Він
добре знав артилерійську справу і користувався великим
авторитетом у військах. Командуючі військами округів,
командири з’єднань, інженери артилерійської служби
рахувались з Н. М. Роговським, прислухалися до його думки.
Тим, хто займався тоді питаннями артилерії, довелось
вирішувати серйозні завдання. Матеріальна частина
артилерії була сильно зношена, значно застаріла за своїми так*
тико-технічними даними. Все це в основному було те, що
ми дістали в спадщину від старої армії.
Однак уже в середині 1929 року Реввійськрада СРСР
розробляє розраховану на п’ять років систему
артилерійського переозброєння РСЧА, що передбачає збільшення
вогневої потужності, далекобійності, скорострільності і
влучності гармат, створення великих артилерійських
конструк118 **
торських бюро. Закладаються артилерійські заводи, що
потім дали змогу організувати виробництво нових і
модернізованих артилерійських систем і боєприпасів до них,
вживаються заходи щодо підготовки кваліфікованих інженерів і
техніків. З 1928 по 1933 рік потужність артилерійських
заводів зросла більш як у 6 разів, а по малокаліберних
гарматах — у 35 разів.
На кінець моєї роботи того періоду в апараті Наркомату
оборони приступили до розробки другого п’ятирічного плану
будівництва РСЧА на 1934—1938 роки. Основні вказівка
партії в цьому зв’язку полягали в тому, щоб завершити
розпочату технічну реконструкцію і переозброєння військ
сучасною бойовою технікою шляхом широкого впровадження
вирішальних засобів боротьби — авіації, танків, артилерії,
забезпечити Червоній Армії можливість відсічі агресії. На
виконання цієї лінії Рада Праці і Оборони приймає
постанови «Про програму військово-морського будівництва на
1933—1938 pp.», «Про систему артилерійського озброєння
РСЧА на другу п’ятирічку», затверджує план розвитку
ВПС на 1935—1937 роки.
Говорячи про Наркомат оборони початку тридцятих
років, я не можу не відзначити діяльність центрального
партійного бюро наркомату, яке користувалось високим
авторитетом, творчо керувало нашими парторганізаціями. Всі
центральні управління наркомату та інспекції Червоної
Армії працювали активно, творчо, жили повнокровним життям.
Добре були поставлені вивчення марксистсько-ленінської
теорії, загальноосвітня і культурно-масова робота.
Партійні збори проходили активно і самокритично.
Інспекція кавалерії РСЧА в той період була дуже
авторитетна в кавалерійських частинах, бо, крім інспектування,
проводила навчальні командно-штабні ігри, польові
навчання, різні збори і заняття по обміну передовим досвідом
бойової підготовки військ.
Взагалі в ті часи частини кавалерії РСЧА були в перших
рядах за своєю бойовою підготовкою, і не випадково у но-
вонароджувані роди військ, особливо танкові й
механізовані, направлялись кращі кадри командного складу кінноти.
За родом обов’язків у інспекції я брав участь у
розробці статутів і настанов різних родів і служб військ.
Повинен сказати, що змісту статутів у РСЧА
надавалось серйозного значення. В них кожного разу
закріплювались досягнення воєнної науки, вони грунтувались иа
сучасному рівні техніки, враховували зміни в характері воєнних
операцій. Першу групу статутів, що узагальнювали досвід
світової та громадянської війн, а також перетворення,
119
пов’язані з військовою реформою, війська одержали в
1924—1925 роках. Переважно це були тимчасові статути —
внутрішньої служби, статут корабельної служби, бойові
статути кавалерії, артилерії, бронесил РСЧА.
Основною лінією цих статутів, що знайшла найповніше
відображення в Тимчасовому польовому статуті РСЧА
(1929 рік), частина II (дивізія, корпус), була вимога
розглядати бій як загальновійськовий, успіх якого грунтується
на взаємодії всіх родів військ. Статут вже говорив про
порядок використання танків, організації протитанкової,
протиповітряної і протихімічної оборони, використання авіації,
інженерних військ.
Тепер запроваджується ряд нових статутів і настанов,
що замінили, доповнили статути 1924—1925 років. Це
Тимчасова настанова з військового маскування РСЧА, Бойовий
статут Військово-Повітряних Сил РСЧА, настанови з
телефонно-телеграфної, підводно-мінної справ та інші.
Щоб не повертатись більше до цієї теми, зауважу, що,
за загальним визнанням, високої оцінки заслужив
Тимчасовий польовий статут 1936 року, в якому були розроблені
та обгрунтовані найважливіші питання ведення сучасного
бою. В цілому ж у середині 30-х років Червона Армія мала
передову і грунтовну воєнну теорію, закріплену в системі
кваліфікованих статутів і настанов.
В 1931 році, як я вже писав, Штаб РСЧА прийняв
О. І. Єгоров. Інспекції кавалерії за родом своєї діяльності
мало доводилось мати справу зі Штабом РСЧА, але нам
добре було відомо, що більшість працівників із
задоволенням зустріла призначення О. І. Єгорова на посаду
начальника Штабу.
Ми розуміли, що М. М. Тухачевський, який займав пост
першого заступника наркома, начальник Штабу РСЧА
О. І. Єгоров і такий талановитий воєнний теоретик, як
заступник начальника Штабу РСЧА В. К. Тріандафіллов,
добре допомагатимуть наркому К. Є. Ворошилову.
В період роботи в Інспекції кавалерії мені пощастило
ближче познайомитись з Михайлом Миколайовичем Туха-
чевським. Особисте моє знайомство з Михайлом
Миколайовичем, як я вже згадував, відбулося ще під час ліквідації
куркульського повстання Антонова в 1921 році. Людина
атлетичної будови, він мав вражаючу зовнішність. Ми ще
тоді відзначили, що ця людина не з полохливих: по районах,
де переховувались бандити, він роз’їжджав з досить
обмеженим прикриттям.
Тепер на посаді першого заступника наркома оборони
Михайло Миколайович Тухачевський вів велику ^рганіза-
120
ційну, творчу і наукову роботу. При зустрічах з ним мене
полонила його різнобічна обізнаність у питаннях воєнно!
науки. Розумний, широко освічений військовий спеціаліст,
він чудово розбирався як у галузі тактики, так і в
стратегічних питаннях. М. М. Тухачевський добре розумів роль
різних видів наших збройних сил у сучасних війнах і вмів
творчо^підійти до будь-якої проблеми.
Всі свої принципові висновки в галузі стратегії і
тактики Михайло Миколайович обгрунтовував, базуючись на
бурхливому розвитку науки і техніки у нас і за рубежем,
підкреслюючи, що ця обставина справить вирішальний вплив на
організацію збройних сил і способи ведення майбутньої війни.
Ще в 30-х роках М. М. Тухачевский попереджав, що наш
ворог номер один — Німеччина, що вона посилено
готується до великої війни, і, безумовно, в першу чергу проти
Радянського Союзу. Пізніше, у своїх друкованих працях, він
неодноразово відзначав, що Німеччина готує сильну армію
вторгнення, яка складається з могутніх повітряних,
десантних та швидкорухомих військ, головним чином
механізованих і бронетанкових сил. Він вказував на
воєнно-промисловий потенціал Німеччини, що помітно зростав, на її
можливості в масовому виробництві бойової авіації і танків.
Влітку 1931 року, перебуваючи в таборах 1-го
кавалерійського корпусу, я розробляв проекти Бойового статуту
кінноти РСЧА (частина І і частина II) за участю
командира кавалерійського полку Миколи Івановича Гусєва та
інших товаришів з 1-ї кавдивізії. Восени після обговорення в
Інспекції вони були подані на розгляд М. М. Тухачевському.
Разом із заступником інспектора І. Д. Косоговим мені
не раз доводилось відстоювати ті чи інші положення
статутів. Але, признаюся, ми часто бували обеззброєні вагомими
й логічними запереченнями М. М. Тухачевського і були
вдячні йому за ті блискучі положення, якими він збагатив
проекти наших статутів.
Після поправок М. М. Тухачевського статути видали, і
частини кінноти одержали хороший посібник для бойової
підготовки.
Останнього разу я бачив Михайла Миколайовича в 1931
році на партійному активі, де він робив доповідь про
міжнародне становище. М. М. Тухачевський переконливо
говорив про зростаючу могутність нашої держави, про широкі
перспективи нашої соціалістичної економіки, науки,
техніки і розквіт культури. Говорячи про роль нашої
більшовицької партії в будівництві нової держави і армії,
Михайло Миколайович тепло згадував про В. І. Леніна, з яким
йому довелося багато разів зустрічатись і разом працювати.
121
На цьому активі Михайло Миколайович поділився
своїми міркуваннями, викладеними в монографії, над якою він
тоді працював. її суть зводилась до дослідження нових
нроблем війни. Тоді ми були менш досвідченими в
питаннях воєнної науки і слухали його як зачаровані. У М. М.
Тухачевського відчувався талант військового мислення. Він
був зіркою першої величини в плеяді видатних
воєначальників Червоної Армії.
Пізніше, виступаючи в 1936 році на 2-й сесії ЦВК СРСР,
М. М. Тухачевський знов звернув увагу на серйозну
небезпеку, що загрожувала з боку фашистської Німеччини. Свою
яскраву патріотичну промову він підкріпив грунтовним
аналізом і цифрами озброєння Німеччини і її агресивної
спрямованості.
Інспекція кавалерії провела велику роботу щодо
перегляду організації кавалерійських частин і з’єднань, системи
озброєння і способів ведення бою.
Після тривалих дебатів всередині інспекції і детального
обговорення з командирами з’єднань кінноти вирішили, що
дивізія повинна мати у своєму складі чотири
кавалерійських, один механізований і один артилерійський полки.
Кавалерійські полки повинні складатись із чотирьох
шабельних ескадронів, одного кулеметного, полкової батареї,
окремого взводу ППО, окремого взводу зв’язку, окремого
саперного взводу, окремого хімічного взводу і відповідних
господарських служб. Артилерійському полку слід було
мати у своєму складі дивізіон 122-мм гаубиць і дивізіон 76-мм
гармат. Механізований полк озброювався танками БТ-5.
Таким чином, кіннота Червоної Армії одержувала на
сво« озброєння такі технічні й вогневі засоби, які значно
ямінювали характер її організації і способи ведення бою.
Тепер вона могла своїми вогневими засобами, ударом
танків прокладати дорогу вперед з метою розгрому ворога.
Нові бойові статути і ряд інструкцій, розроблених
Інспекцією кавалерії, випливали з основних положень по
веденню глибокої операції і глибокого бою.
Обгрунтування теорії глибокої наступальної операції
було серйозним досягненням нашого воєнного мистецтва.
У цілому операція характеризувалась масованим
застосуванням танків, авіації, артилерії і повітряних десантів, бо
була розрахована на ведення бойових дій сучасними,
технічно оснащеними арміями. Суть же глибокої операції
полягала в такому. Перше завдання — зламати фронт
противника одночасним ударом на всю його тактичну глибину,
друге — негайне введення в прорив механізованих військ,
які у взаємодії з авіацією повинні наступати на всю
глиби122
ну оперативної оборони противника до поразки всього його
угруповання.
При цьому враховувалось, що в цілому війна
вестиметься багатомільйонними арміями на величезних просторах, а
успіх глибокої операції забезпечить ураження авіацією і
артилерією всієї глибини оборони противника плюс рішучі дії
на флангах і в тилу угруповань ворога з метою їх оточення
і знищення.
Воєнна наука, якою керувались кадри командного
складу Червоної Армії, модифікувалася з появою нової техніки,
нової зброї, нових можливостей країни, ну і, звичайно, у
зв’язку з рівнем боєздатності ймовірного противника.
Озброюючи армію сучасними засобами боротьби, ЦК
партії допомагав військовому керівництву глибше
усвідомити зміни в галузі воєнних наук. З цією метою в Політбюро
і на Головній військовій раді систематично обговорювались
проблемні питання воєнної стратегії, оперативного
мистецтва і технічного переозброєння армії і флоту. На цих
нарадах, як правило, були присутні командуючі військами
округів, флотів і ВПС. Підсумки і установки наради
доводились до всього керівного складу армії, флоту і ВПС.
Для нас, які працювали в інспекції, переозброєння
кінноти і освоєння частинами нової організації і бойових
статутів мали особливе значення, оскільки більшість частин
тоді дислокувалась на найважливіших стратегічних
напрямах і поблизу державних кордонів, а ці обставини
вимагали від кавалерії підвищеної бойової готовності.
Одного разу мене викликав перший заступник
інспектора кавалерії І. Д. Косогов і повідомив, що моя кандидатура
подається К. Є. Ворошилову для призначення «а посаду
командира 4-ї кавалерійської дивізії.
І. Д. Косогов запитав, як я ставлюсь до
передбачуваного призначення і чи влаштовує мене робота в Білоруському
військовому окрузі. Я відповів, що призначення на посаду
командира такої уславленої дивізії розглядаю як особливу
честь. Білоруський військовий округ знаю, у його складі
пропрацював десять років. Добре знайомий з командиром
3-го кавалерійського корпусу Л. Я. Вайнером, вважаю
його здібним воєначальником.
На цьому розмова з І. Д. Косоговим закінчилась.
Прощаючись, він сказав, що зі мною ще розмовлятиме С. М.
Будьонний.
Розмова відбулась через кілька днів, коли наказ про
моє призначення вже був підписаний наркомом.
Прощаючись, С. М. Будьонний з хвилюванням сказав:
123
— 4-а дивізія завжди була .кращою в рядах кінноти, ї
вона повинна бути кращоюі
Хочеться із задоволенням відзначити, що ці побажання
Семена Михайловича збулись. Але, до того як дивізія
вийшла знов у перші ряди, всім, особливо командному,
політичному складу і партійним організаціям, довелося
багато попрацювати.
У книзі С. М. Будьонного «Пройдений шлях» досить
докладно описані блискучі перемоги 4-ї кавалерійської дивізії.
Я хочу обмежитись лише деякими особистими спогадами,
що стосуються періоду мого командування цією славною
дивізією.
4-а кавалерійська імені К. Є. Ворошилова дивізія була
ядром легендарної Першої Кінної армії. В жорстоких боях
у роки громадянської війни вона показала чудеса
хоробрості і масового героїзму.
До 1931 року дивізія дислокувалась у Ленінградському
військовому окрузі і розташовувалась у місцях, де раніше,
за царської влади, стояли кінногвардійські частини
(Гатчина, Петергоф, Дєтское Село). Як і в роки громадянської
війни, 4-а дивізія залишалась однією з кращих у нашій
кавалерії. Особовий склад дивізії дбайливо зберігав її славні
бойові традиції, успішно виховував у молодих кіннотників
почуття високої відповідальності і воїнського обов’язку.
В 1932 році дивізія була терміново перекинута в
Білоруський військовий округ, у місто Слуцьк. Як І!ЄНІ потім
стало відомо, передислокацію пояснювали надзвичайними
оперативними міркуваннями. Однак у той період не було
будь-якої необхідності в терміновому перекиданні дивізії
на абсолютно непідготовлену базу. Це важливо
підкреслити, бо протягом півтора року дивізія змушена була сама
будувати казарми, конюшні, штаби, житлові будинки,
склади і всю учбову базу. В результаті блискуче підготовлена
дивізія перетворилась на погану робочу військову частину.
Брак будівельних матеріалів, дощова погода та інші
несприятливі умови не дали змоги вчасно підготуватися до
зими, що вкрай тяжко позначилось на загальному стані
дивізії та її бойовій готовності. Впала дисципліна, почали
хворіти коні.
Командування 3-го корпусу, до якого входила 4-а
кавалерійська дивізія, нічим не могло зарадити, бо в
аналогічному становищі перебували й інші частини цього корпусу,
що також спішно були перекинуті в округ.
Навесні 1933 року командуючий Білоруським військовим
округом І. П. Уборевич після короткого інспектування
частин дивізії застав її у стані крайнього занепаду. Слід
зазна124
чити, що свого часу командуючий не подав належної
допомоги дивізії в питаннях будівництва і не взяв до уваги умов,
в яких перебували частини. Тепер він поспішив визначити
головного винуватця поганого стану дивізії — її командира
Г. П. Клєткіна.
Безумовно, відповідальним за дивізію є командир, на
те він і єдиноначальник. Але вищий начальник за
обов’язком своєї служби і як старший товариш повинен бути
об’єктивним. З властивою йому запальністю І. П. Уборевич
доповів народному комісару оборони К. Є. Ворошилову про
стан 4-ї дивізії і зажадав негайного усунення комдива
Г. П. Клєткіна. Звичайно, в дивізії мали місце недоліки.
Однак І. П. Уборевич усе ж перебрав міру, стверджуючи,
що дивізія розгубила всі свої хороші традиції і стала
небоєздатною.
Повідомлення І. П. Уборевича для К. Є. Ворошилова
було вкрай неприємним: він був кровно зв’язаний з дивізією
довгі роки, >не раз ходив у її лавах в атаку. Дивізія
виховала цілу плеяду талановитих командирів і політпрацівників.
Для інспектора кавалерії С. М. Будьонного 4-а дивізія
також була любимим дітищем. Свого часу він її формував
і водив у бій.
К. Є. Ворошилов інформував С. М. Будьонного про все,
що йому доповів І. П. Уборевич, і запропонував підшукати
нового командира.
І ось наступив день, коли ми з дружиною й дочкою сілн
в поїзд, який знов повіз нас у знайомі місця, в Білорусію.
Я знав і любив Білорусію, білоруську природу, багату на
чудові ліси, озера, ріки, і як мисливець і рибалка радів, що
повертаюсь в ці мальовничі місця. За час роботи в
Білорусії я вивчив характер її місцевості — від північних до пів
денних кордонів. Як це мені потім згодилось! А
найголовніше, в Білоруському військовому окрузі мав багато
друзів, особливо в частинах і з’єднаннях кінноти.
Щоправда, 4-у дивізію я знав мало. У цій дивізії був
усього один раз у 1931 році, ще й зовсім недовго. Людей
дивізії майже не знав, за винятком командира Г. П. Клєткіна,
його заступника по політичній частині М. А. Юнга, начшта-
дива О. І. Вертоградського, командира механізованого
полку В. В. Новикова та кількох інших командирів, а без
знання людей, їх слабких і сильних сторін, без знання
здібностей начальницького складу не можна успішно керувати
військами, особливо великим воїнським колективом.
До Слуцька ми потрапили в період весняного
бездоріжжя. На станції була непролазна багнюка, і, поки ми
125
добирались до тачанки, дружина не раз губила свої калош!
в багні. Сидячи в мене на плечах, донька Ера запитала:
— Чому тут немае тротуару, як у нас у Сокольниках?
Я їй відповів:
— Тут теж буде тротуар і красива площа, але тільки
пізніше...
Мені з сім’єю довелося тимчасово поселитися у 8-метро-
вій кімнаті, яка належала сім’ї начальника хімслужби
дивізії В. М. Дворцова. Він був настільки люб’язний, що сам
в сім’єю залишився в одній невеличкій кімнаті, віддавши
нам цю. Всі ми розуміли труднощі з житлом, і ніхто не
претендував на краще, поки це «краще» ми самі не збудуємо.
Через півгодини я був уже в штабі дивізії, який
розташовувався тут же у дворі. Командира дивізії Г. П. Клеткіна
в штабі не було: він повідомив, що нездоровий і прийняти
мене не може. Я, звичайно, розумів його душевний стан і
не наполягав на негайній зустрічі.
Зі станом справ у дивізії мене докладно ознайомили
заступник командира по політичний частині Микола Аль-
бертович Юнг і начальник штабу дивізії Олександр
Іванович Вертоградський. Я був вдячний їм за те, що вони
зуміли все швидко і докладно викласти. Однак попереду в мене
було найголовніше: самому досконально розібратись в
обстановці безпосередньо в частинах і підрозділах,! визначити
недоліки, знайти їх причини і разом з командирами і політ-
працівниками намітити шляхи ліквідації.
Того ж дня я поїхав до 19-го Маницького
кавалерійського полку — головного, найстарішого полку дивізії, яким
командував Федір Якович Костенко, один з перших кінно-
армійців. Особисто його я раніше не знав, але багато чув
про цього сумлінного командира, великого ентузіаста
кавалерійської справи, неодмінного учасника всіх
кінноспортивних змагань, які в той період широко практикувались у
кінноті.
Велика Вітчизняна війна застала Ф. Я. Костенка на
посаді командуючого 26-ю армією, яка захищала наші
державні кордони на Україні. Під його командуванням
частини і з’єднання цієї армії бились настільки вперто, що,
зазнаючи колосальних втрат, фашистські війська так і не
змогли в перші дні прорватись у глиб України. На великий
жаль, Федору Яковичу Костенку не пощастило дожити до
Перемоги. Він загинув смертю героя в жорстокому бою на
харківському напрямку, будучи заступником командуючого
Південно-Західним фронтом. Разом з ним загинув його
любимий старший син Петро. Петра Костенка не можна було
не любити. Пам’ятаю, ще зовсім хлопчиком Петро внвчаз
12G
військову справу, особливо подобалась йому верхова їзда і
рубка. Федір Якович гордився сином, надіявся, що з Петра
вийде гідний командир-кавалерист, і не помилився.
Після 19-го Маницького полку я докладно познайомився
з 20, 21 і 23-м кавалерійськими полками, 4-м кінноартиле-
рійськнм і 4-м механізованим полками, а потім з окремими
ескадронами дивізії. У найтяжчому стані виявився 20-й кав-
полк, що стояв у селі Конюхи за 20 кілометрів від міста
Слуцьк. Полком командував Володимир Вікторович Крю-
ков, який потім у Вітчизняну війну очолював
кавалерійський корпус і не^аз відзначався в наказах Верховного
Головнокомандуючого. Розташований поряд з державним
кордоном, полк був ніби авангардом дивізії.
Незважаючи на тяжкі умови, настрій усього особового
складу полку був бадьорий. Навіть дружини офіцерів, які
залишили чудові квартири під Ленінградом, і ті не
журилися. Скаржились тільки на одне: немає де навчати дітей,
немає шкіл.
21-м кавалерійським полком командував Іван
Миколайович Музиченко. Його я знав по 14-й окремій
кавалерійській бригаді, де він був у період громадянської війни
помічником військового комісара полку. Вітчизняна війна
застала його на Україні командуючим 6-ю армією, штаб якої
стояв у Львові. З ряду обставин І. М. Музиченку не
пощастило на початку війни. При відступі в глиб України під
тиском значно переважаючих сил ворога він, тяжко
поранений, потрапив у полон до противника і всю війну
знемагав у таборах військовополонених у Німеччині.
21-й кавалерійський полк справляв дещо краще
враження своєю організованістю, станом служби і загальним
порядком. Відчувалась чітка організаційна робота командно-
політичного складу.
23-м кавалерійським полком командував Леонід
Миколайович Сакович. Це була бездоганно чесна 1
дисциплінована людина, вірний син нашої Комуністичної партії і мужній
воїн. Л. М. Сакович загинув 27 травня 1942 року в
Харківській операції, командуючи 28-ю кавалерійською дивізією.
4-м механізованим полком командував Василь
Васильович Новиков. У період Великої Вітчизняної війни В. В. Но-
виков очолював мехкорпус і не раз був відзначений у
наказах Верховного Головнокомандуючого. В. В. Новиков,
ветеран Кінармії, тривалий час працював начальником
оперативного відділу 4-ї кавалерійської дивізії. Комісаром
полку був чудовий більшовик Артем Сергійович Зінченко,
найстаріший кінноармієць, який бився під прапором Першої
Кінної армії на зорі її створення. У Вітчизняну війну Артем
127
Сергійович працював комісаром ряду великих фронтових
госпіталів.
У лавах 4-го мехполку виросло багато відмінних
командирів і політпрацівників, що займали потім відповідальні
посади в Генеральному штабі, центральних управліннях
Міністерства оборони та у військах. У минулому робітничі
або селянські хлопці, вони стали великими військовими
спеціалістами, старшими офіцерами і генералами.
Оскільки механізовані частини, особлива корпуси,
відіграли видатну роль у роки Великої Вітчизняної війни, а
напередодні війни з формуванням мехкорпусів були зв’язані
певні труднощі, мені хотілося б у двох словах торкнутись
історії виникнення мехкорпусів, підкресливши пріоритет
вашої армії в цій справі.
В 1929 році Реввійськрада СРСР (за доповіддю
В. К. Тріандафіллова) затверджує постанову, в якій
говориться:
«Беручи до уваги, що новий рід зброї, яким є бронесили,
ве досить вивчений як у розумінні тактичного її застосуван-
вя (для самостійного і спільного з піхотою і кіннотою), так
і в розумінні найвигідніших організаційних форм, визнати
за необхідне організувати в 1929—1930 pp. постійну
дослідну механізовану частину».
На виконання цієї постанови того ж року було
сформовано дослідний механізований полк. Цей полк уже в 1929
році бере участь у всеармійських навчаннях у нашому
Білоруському військовому окрузі. Навчаннями керували
К. Є. Ворошилов, Б. М. Шапошников і В. К. Тріандафіллов.
У 1930 році полк розгортається в механізовану бригаду,
яка відразу ж відпрацьовується в окружних навчаннях.
У 1932 році створюються перші в світі механізовані корпуси,
кожний з яких включає в себе дві механізовані, одну
стрілецько-кулеметну бригади і окремий
зенітно-артилерійський дивізіон. До корпусу входило понад 500 танків і більш
як 200 бронеавтомобілів. На початок 1936 року було
створено вже 4 механізованих корпуси, 6 окремих
механізованих бригад і стільки ж окремих танкових полків, 15 мех-
полків кавдивізій, понад 80 танкових батальйонів і рот у
стрілецьких дивізіях.
Створення і практичне випробування наших перших
механізованих з’єднань послужили хорошою базою для
дальшого розвитку теорії широкого застосування механізованих
військ.
Перевірку 4-го мехполку ми почали з підйому за
бойовою тривогою. На це, звичайно, не сподівалося
командування, бо полк тільки-но закінчив перекидання останніх
еше128
лонів з Ленінградського військового округу. Довелось для
першого знайомства підкреслити командирам підрозділів,
що головне для механізованого полку — це вміння швидко
розгортатись, відмінно знати матеріально-технічну частину
і володіти складним мистецтвом стрільби з бронетанкової
зброї. Звичайно, як і слід було чекати, бойова тривога,
проведена восени, в дощову погоду, виявила багато недоліків,
особливо з водіння по незнайомій місцевості та стрільби.
Вивчаючи справи в частинах, я встиг ретельно
познайомитись із штабом дивізії, командирами підрозділів і політ-
працівниками.
У штабі та політвідділі дивізії також було чимало
недоліків у практичному управлінні частинами. Зокрема,
погано було налагоджено контроль за ходом бойової
підготовки, була відсутня вимогливість у виконанні наказів.
Особливо відставало вивчення і поширення передового досвіду
бойової підготовки. Кожна частина «варилась у власному
соку», і мали місце випадки, коли одна частина з великими
зусиллями «відкривала» нові, досконаліші методи того чи
іншого виду навчання, тоді як інша частина вже давно ними
користувалась.
Як я вже сказав, штаб дивізії очолював Олександр
Іванович Вертоградський — всебічно грамотний у військовій
справі колишній офіцер царської армії. На чолі політичного
відділу дивізії стояв дуже здібний політпрацівник
М. А. Юнг. Незабаром його висунули на посаду заступника
командира по політчастині 3-го кінного корпусу, і він
поїхав до Мінська.
Підбивши підсумки й обговоривши їх з керівним
складом дивізії, ми вирішили для початку зібрати партійний
актив і поговорити з комуністами про всі позитивні та
негативні сторони життя дивізії. Потім передбачалося скликати
широку нараду всього начальницького складу, на яку
вирішили запросити старшин підрозділів — їхня роль в
організації всієї внутрішньої служби була винятково велика.
Партактив пройшов дуже добре. У виступах комуністів
відчувалась нетерпимість до наявних недоліків і давалась
рішуча відсіч тим, хто намагався виправдати погану
дисципліну і слабку підготовку об’єктивними причинами.
Після активу стало ясно, що загальний занепад стану
справ у дивізії стався внаслідок недостатньої політично*
роботи і бойової підготовки. Заняття були майже повністю
припинені, бо всі сили переключили на будівництво. Отже,
треба було негайно організувати планову бойову
підготовку, розгорнути в повному обсязі партійно-політичну роботу»
а щодо* будівництва і господарсько-побутових справ, то
б 4—804
12»
вирішувати їх у спеціально відведені планом дні. Крім
того, ми сподівалися добитись від командування округом
значно більшої допомоги, ніж та, яку воно надавало досі.
Думка партійного активу і пропозиції командування
дивізії були дуже добре прийняті й підтримані всією нарадою
командно-політичного складу.
В галузі бойової підготовки головні зусилля
передбачалось зосередити на методичній підготовці всіх ланок
командного складу. З тактичної підготовки серію показових
занять ми взяли на себе. Показові заняття по вогневій
підготовці доручались 21-му полку, з кінної справи—19-му
полку і персонально чудовому , знавцю кінної справи
Ф. Я. Костенку. По стройовій і; фізичній підготовці такі
заняття взявся провести В. В. Крюкові 23-му полку було
наказано підготувати і провести інструктивно-методичні
заняття з підготовки молодшого командного складу, а 4-му
кінноартилерійськсшу і 4-му механізованому полкам —
зайняття по> взаємодії; артилерії і танків з кіннотою в умовах
наступального бою.
Попереду чекала дуже копітка організаційна і
методична робота, бо позитивних результатів можна сподіватися
тільки тоді, коли заняття будуть проведені на найвищому
рівні і справлять враження на всіх, хто їх спостерігатиме.
Головні зусилля в тактичній підготовці зосередили
«а особистій підготовці середньої і старшої ланок
командного складу. Я був переконаний досвідом своєї довгорічної
практики в тому, що тільки тактично грамотнії командири
можуть підготувати хорошу бойову частину в мирний час,
а в війну звершувати переможні справи з найменшими
жертвами.
Маю знову відзначити, що мене особисто завждіг
захоплювала тактична підготовка як найважливіша галузь
бойової підготовки військ. Я посилено займався нею протягом
усієї своєї довголітньої військової служби, від солдата до
міністра оборони.
Більшу частину учбового часу дивізія перебувала в полі,
детально вивчаючи організацію і ведення бою в складних
умовах. Стрімкі марш-кидки у вихідний стан, гострі момен*-
ти, що виникали часом в обстановці, йшли на користь
начальницькому складу. Ми наполегливо добивалися від
командирів і політпрацівників оволодіння мистецтвом;
чіткого управління частинами в бою, без чого неможливо
здійснити розгром противника в умовах великої динамічності
сучасного бою.
Кіннота була в той час найрухомішим масовим родом
наземних військ. Вона призначалась для швидких
обхо130
дів, охоплень і ударів по флангах і тилах ворога. В умовах
зустрічного бою від неї вимагалась стрімкість розгортання
бойових порядків, швидкість у відкритті вогню по
противнику, сміливий кидок головних сил у вихідний район для
атаки і невідступне переслідування ворога, що відходить.
Посилення кінноти бронетанковими засобами, наявність
у кінноартилерійських полках гаубичної артилерії вже
давали змогу не тільки з успіхом ламати опір противника, але
й розв’язувати завдання наступального бою і ефективної
оборони.
Ясна річ, освоєння нової техніки, особливо її
використання в операціях, не завжди проходило хладко. Заважав
не досить високий загальноосвітній рівень багатьох черво-
ноармііщів і командирів, часто траплялися аварії, технічне
безладдя, де всі розуміли, як необхідні технічні знання, не
вистачало технічних кадрів. Треба було перебудовувати
старі роди військ, створювахи нові .військові з’єднання,
переучувати піхотних і кавалерійських командирів на
авіаторів і танкістів і водночас підтримувати бойову готовність
армії на випадок аїресії. Паралельно йшла організаційна
перебудова військ.
Однак нова техніка тягнула до себе, вабила новими
можливостями, збуджувала інтерес в армійських масах.
У пресі, по радіо, засобами кіно широко пропагувались
військово-технічні знання. Під керівництвом партійних
організацій червоноармійці і командири із захопленням
займались у численних військово-технічних гуртках (в армії й
на флоті налічувалось тоді близько 5 тисяч
військово-технічних гуртків, в одному тільки нашому окрузі в 1932 році
в таких гуртках і на курсах навчалось близько 80
процентів особового складу), слухали лекції й доповіді на
військово-технічні теми, брали участь у конкурсах і змаганнях
на краще знання техніки та зброї.
Повсюдно в частинах можна було побачити споруджені
армійськими комсомольцями щити і фотовиставки, що
популяризували технічні знання, проводились «летучі»
мітинги і збори про бережливе ставлення до техніки,
влаштовувались обговорення військово-технічних книжок,
організовувалися огляди техніки, масова кампанія за здачу норм
на відмінного стрільця.
З допомогою ЦК комсомолу і різних добровільних
оборонних товариств активно прилучалась до військової
техніки молодь призовного віку. Так, у І934—1935 роках
понад півтора мільйона юнаків і дівчат здали норми по
вивченню мотора, один мільйон — по протиповітряній і
хімічній оборойГ.
б*
131
Одним словом, заклик партії «Оволодіти технікою!» був
головним у діяльності армійських партійних, профспілкових,
комсомольських організацій, командирів і політпрацівників.
При цьому солдати і командири не тільки з успіхом
освоювали техніку, але й самі прагнули її поліпшити. Тільки в
нашому військовому окрузі в 1933 році реалізували понад
4 тисячі пропозицій, що сприяли поліпшенню техніки.
Природно, цей процес всіляко заохочувався.
Одним з головних завдань у підготовці командного
складу і штабів ми вважали оволодіння мистецтвом
управління в умовах зустрічних, раптових дій. Це вимагало відмови
від звичного управління за допомогою письмових наказів,
телефонів і всього, що зв’язане з прокладанням дротяних
ліній зв’язку. Треба було рішуче переходити на радіоуправ-
ління, на систему коротких бойових розпоряджень — «управ,
ління з сідла», як тоді любили говорити кіннотники.
При тактичному навчанні всіх ланок командного складу
в дивізії й полках ми прагнули виробити в наших
командирів уміння ретельно маскувати дії частин і підрозділів,
щоб забезпечити раптовість завдання ударів по противнику.
Я досі не забув одне цікаве двостороннє навчання,
проведене нами в 1933 році.
Як сторона, що оборонялась, діяв посилений 21-й
кавалерійський полк під командуванням І. М. Музиченка. Він
був виведений у поле на дві доби раніше, ніж 20-й кавполк,
що наступав, і протягом цього часу реально будував
оборону на всю тактичну глибину. 20-й полк нічого не знав про
навчання, що мало бути, і про те, що 21-й кавполк
перебуває десь у полі й організує оборону. Він був піднятий по
тривозі.
У районі зосередження до 20-го кавполку приєднались
засоби підсилення: танковий ескадрон і гаубичний кінноар-
тилерійський дивізіон. Тут же командуванню полку
пояснили тактичну обстановку, що вимагала негайного виступу.
Треба було здійснити 46-кілометровий марш як
передовому загону дивізії з метою захоплення плацдарму, на
якому була збудована оборона 21-го кавалерійського полку.
Наприкінці дня передові підрозділи 20-го кавполку
ввійшли в зіткнення з бойовою охороною 21-го кавполку.
Сутеніло. Не встигнувши завидна зробити розвідку оборони
«противника», командир полку В. В. Крюков прийняв
рішення протягом ночі розвідати «противника», а на світанку
атакувати його. Звичайно, іншого рішення бути не могло.
Історія підказує, що результат бою в кінцевому
підсумку залежить від того, наскільки цілеспрямовано,
організовано та уважно командир і його штаб підготують атаку.
132
У всій цій складній роботі першорядне значення має
розвідка. З’ясувавши розташування противника, його сили і
засоби, а також характерні особливості тієї місцевості, де
перебуває противник, можна точно визначити спосіб його дій.
З практики я знаю, як важливо, щоб розвідка
проводилась ретельно. Особливо це необхідно, якщо наступ на
оборону противника провадиться на світанку, бо протягом ночі,
під покровом темряви, він може легко змінити
розташування своїх бойових порядків. Така розвідка тим більш
необхідна в тих випадках, коли доводиться діяти проти
досвідченого ворога.
Командир 20-го кавполку В. В. Крюков, звичайно,
теоретично знав це, але виявив недозволену неуважність і не
врахував, що його «противник» теж мав своє бойове
завдання: не допустити прориву «противника», який підходив,
а при сприятливих умовах розбити його.
Командир 21-го кавполку І. М. Музиченко вирішив:
1) до настання темряви вогнем з переднього краю при
підтримці артилерії відбити спроби «противника»
прорвати оборону і не допустити його вклинення в першу позицію;
2) під шум бою, додержуючи всіх засобів маскування,
з настанням темряви почати відведення бойових порядків
полку на другу оборонну позицію, що була заздалегідь
передбачена і відповідно підготовлена;
3) щоб не дати «противнику» розгадати свій маневр,
зняти бойові порядки, розташовані в першій траншеї
переднього краю оборони полку, тільки перед самим світанком,
залишивши для спостереження за «противником»
розвідувальні дозори.
З настанням темряви командир 20-го полку вислав
посилену розвідку до переднього краю оборони «противника».
Зустрінуті вогнем, розвідники залягли перед дротом і
почали вести спостереження. Протягом ночі командир 20-го
кавполку одержував регулярні донесення про те, що
«противник» перебуває, як і раніше, в першій траншеї і навіть
намагається захопити полонених. В. В. Крюков був
переконаний у тому, що його «противник», закопавшись у землю,
оборонятиметься на зайнятих позиціях.
На світанку, після артилерійської підготовки, тішачись
наперед перемогою, командир полку просигналив ракетами
початок атаки. Артилерія посилила вогонь, почалась
енергійна атака. Ось уже танки на великих швидкостях з ходу
пройшли першу траншею, увірвались у другу. Перша
траншея зайнята! Але що це? Чому зупинились танки?
— Товариш комдив,— звертається командир 20-го
кавполку до керівника навчання,— дозвольте пройти вперед І
133
особисто встановити, чому сталась зупинка атакуючих
бойових порядків.
— Ну що ж, на власні очі подивіться, розберіться.
Біля другої траншеї В. В. Крюкова зустрів командир
2-го ескадрону Е. М. Буш.
— У чому справа? Чому зупинились?
— Та ось, товаришу комполку, ми радимось з
командиром танкового ескадрону, що робити далі.
— Як що? Громити «противника»?
— Так, але його тут немає.
— Як немає?! Куди ж він подівся? Розвідка доносила
всю ніч, що «противник» займає оборону.
— Дозвольте доповісти! — звернувся до командира
полку посередник-танкіст.— Ось тут у траншеї на палиці
висів цей папірець, може, він щось розкриє?
Взявши до рук папірця, командир полку прочнтав
уголос: «Привіт сальцям, шукайте нас, як вітру в полі. На
майбутнє радимо бути пильнішими!»
Треба було бачити розгублені обличчя всіх присутніх
і ту ніяковість, яку вони відчували внаслідок обманного
маневру 21-го кавполку, що змусив атакуючих розстріляти
бойовий комплект снарядів по порожньому місцю. А
головне — куди ж відійшов «противник»?
— Це Іван Миколайович по злобі влаштував тобі,
Володимир Вікторович, таку «кувирк-комедіго»,— іронічно
зауважив старший посередник при 20-му кавполку Ф. Я.
Костенко.
— Буває й гірше,— розмірковував вголос В. В. Крюков,
то вдивляючись у карту, то оглядаючи місцевість, що
лежала попереду. І ніби на підтвердження цих слів
посередники позначили вибухами удар артилерії 21-го кавполку по
бойових порядках 20-го кавполку, що зупинились.
Конфуз був повний.
На розборі навчання в усіх деталях були розглянуті дії
тієї й іншої сторін і особливо проаналізовані помилки 20-го
кавполку, що допустив у своїх діях неприпустиму пасивність
у розвідці «противника». Щодо дій 21-го кавполку, вони
були відзначені як зразок для навчання обманним діям.
Це навчання надовго запам’яталося учасникам і потім
повторювалось у різних варіантах.
У підготовці і вихованні частин особлива увага
приділялась вмінню визначати мету і завдання у складних умовах.
Що для цього робилось?
Як правило, задум навчання мною тримався в суворій
таємниці. Полк, що навчався, підіймався по тривозі, і йому
вказувався район, де належало зосередитись. У цьому
ра134
йоні командуванню вручали тактичну обстановку і бойовий
наказ, що вимагав здійснити марш-кидок через важкопро-
хідні, заболочені або лісові райони. Маршрут обирався
такий, що вимагав великих робіт по розчистці і прокладанню
шляхів, будівництву з підручного матеріалу гаток і
переправ. При цьому жодних інженерних засобів посилення
звичайно не давалось, з тнм щоб навчити командування всіх
ступенів знаходити вихід із скрутного становища своїми
силами і місцевими засобами.
Такі навчання у фізичному відношенні були
надзвичайно тяжкими. Іноді люди буквально падали з ніг, часто
залишаючись без сну і нормального харчування кілька діб
підряд. Але яка радість охоплювала бійців і командирів,
коли їхня частина, виконавши найскладніше завдання,
досягала поставленої мети! Іншого разу, опинившись у
тяжкій обстановці, вони вже не мали сумніву в можливості
добитись свого. Командування, штаби і весь особовий склад
набували практичних навиків з честю виходити з будь-якого
тяжкого становища.
Велику користь у вихованні моральних якостей бійців
і командирів приносили товариські вечори, організовані по-
літпрацівниками після навчань. Учасники «боїв» ділилися
своїми враженнями, критикували недоліки,
по-товариському висміювали тих, хто пасував перед перешкодою або
через свою безтурботність і байдужість створював додаткові
труднощі.
Завдяки зусиллям усього особового складу дивізії в 1935
році було завершено будівництво: всі частини одержали
хороші квартири, учбово-матеріальну базу. Значно
поліпшився й кінний склад.
На цей час були досягнуті непогані результати й у всіх
видах політичної і бойової підготовки. Були високі
показники по дисципліні, службі і загальній організованості
окремих частин і підрозділів.
1935 рік ознаменувався для нас великими подіями. По-
перше, на інспекторських оглядах всі частини дивізії
одержали високі оцінки, у тому числі й з найважчого виду
бойової підготовки кінноти — з вогневої підготовки. По-друге,
дивізія була нагороджена за свої успіхи в навчанні та
бойовій підготовці вищою урядовою нагородою — орденом
Леніна.
Орденами був нагороджений ряд командирів, молодших
командирів і червоноармійців. Орденом Леніна був
нагороджений і я. Все це схвилювало мене до глибини душі.
Я глибоко замислився над тим, що ми повинні зробити, щоб
135
іще вище піднести бойову підготовку і загальний стан
дивізії.
Той рік пам’ятний для нас, військових, ще одним
заходом, вжитим партією для піднесення авторитету командних
кадрів — запровадженням персональних військових звань.
Першими Маршалами Радянського Союзу стали В. К.
Блюхер, С. М. Будьонний, К. Є. Ворошилов, О. І. Єгоров,
М. М. Тухачевський.
Великою подією був приїзд у дивізію Семена
Михайловича Будьонного. Семен Михайлович ретельно перевірив
бойову підготовку дивізії, особливо кінну, стройову й
тактичну. Всі оглядові навчання пройшли блискуче і ніби ще раз
підтвердили стан високої бойової виучки особового складу.
Для вручення ордена Леніна дивізія була зібрана в
кінному строю на одному з плаців міста. Весь особовий склад
у піднесеному настрої, на флангах кожної частини
майоріли бойові прапори, під якими ветерани ходили в бій з
білогвардійцями і білополяками.
В урочистій тиші після зустрічного маршу і рапорту
С. М. Будьонний піднявся на трибуну. За його знаком
під’їжджаю з асистентами, тримаючи бойовий прапор дивізії.
С. М. Будьонний прикріплює до нього орден Леніна, і ми,
тримаючи прапор, скачемо польовим галопом перед строєм.
У багатотисячному «ура», могутньому артилерійському
салюті відчувалась найсердечніша вдячність усього
особового складу дивізії партії та уряду, що відзначили високою
нагородою успіхи дивізії в навчанні і бойовій підготовці
в мирний час.
Об’їхавши стрій, з коротким словом до дивізії звернувся
Семен Михайлович. Було помітне його хвилювання. І як же
не хвилюватись! Виплекана ним дивізія одержала найвищу
нагороду. Слід сказати, що бійці-кіннотники з великою
повагою ставились до С. М. Будьонного, особливо ті, які
разом з ним пройшли важкими шляхами громадянської війни.
Після С. М. Будьонного, який виголосив на нашу адресу
багато хороших, теплих слів, виступив і. я і від імені всіх
бійців просив Семена Михайловича передати
Центральному Комітету партії, уряду, що 4-а дивізія, свято зберігаючи
і примножуючи бойові традиції, завжди буде готова
виконати будь-який наказ Батьківщини.
На заключення відбулось урочисте проходження частин.
Після параду у командира дивізії був обід, на якому Семен
Михайлович і старі кінноармійці згадували епізоди
громадянської війни, походи і відважних героїв, яким не довелось
дожити до наших днів. І цього разу кращим оповідачем був
ветеран дивізії Василь Васильович Новиков, командир
136
4-го механізованого полку. Його чудова пам’ять зберегла
навіть найдрібніші деталі з бойового життя.
У наступні роки мого командування Семен Михайлович
тричі відвідав дивізію, і кожний його приїзд був
надзвичайно приємним для всього особового складу. Треба сказати,
що С. М. Будьонний вмів розмовляти з бійцями і
командирами. Звичайно, занять, навчань або штабних ігор з
особовим складом він сам не проводив. Але йому за це ніхто не
дорікав.
Кілька разів відвідав дивізію й командуючий військами
Білоруського військового округу І. П. Уборевич. Це був
справжній радянський воєначальник, який досконало освоїв
оперативно-тактичне мистецтво. У військах він з’являвся
тоді, коли на нього менш за все чекали. Кожний його
приїзд, як правило, починався з підйому частин за бойовою
тривогою і завершувався тактичними навчаннями або
командирським навчанням.
Першою разу І. П. Уборевич прибув у дивізію ще в
1934 році.ТІривітавшись зі мною, він сказав, що приїхав
подивитись, як навчається дивізія. Я відповів, що дуже
радий, хоч, відверто кажучи, все ж хвилювався.
— Ну, ось вам чотири години,— сказав І. П.
Уборевич,— виведіть 21-й кавалерійський полк у поле і покажіть,
чого досягла дивізія. Тема — на ваш розсуд. Я чекатиму
вашого ад’ютанта у штабі 4-ї стрілецької дивізії.
— Мало часу для організації тактичного навчання,—
спробував заперечити я,— ми не встигнемо навіть
проінструктувати посередників і позначити «противника».
— Так, часу обмаль,— погодився І. П. Уборевич,—
але в бойовому житті все буває.
Я зрозумів, що заперечення даремні, треба діяти.
Передавши по телефону командиру 21-го полку І. М. Му-
зиченку паролі учбової тривоги і місце вихідного
положення, продиктував по карті коротке тактичне завдання. Поки
його друкували, начштадив і його помічник швидко
підготували карти-завдання і особисто повезли в 21-й полк для
ознайомлення командного складу. У призначений час усе
було готове.
Рівно через 4 години на вихідне положення прибув
І. П. Уборевич з надісланим мною ад’ютантом.
Привітавшись з командиром 21-го кавполку, він
наказав доповісти обстановку і рішення.
І. М. Музиченко вміло доповів І. П. Уборевичу своє
рішення. За посмішкою командуючого я зрозумів, що початок
навчання йому сподобався.
137
— Ну що ж, по конях,— сказав він.— Подивимось полк
у дії.
Навчання тривало 5 годин. За цей час командуючий
встиг об’їхати всі підрозділи полку, що діяв в умовах
«передового загону дивізії». Він проскакав понад 80 кілометрів
і, очевидно, втомившись, наказав дати відбій.
Після мого розбору, якай я зробив прямо з сідла перед
строєм полку, І. П. Уборевич подякував усім за навчання,
а потім, прощаючись з командуванням дивізії, сказав:
— Навчаєте частини по-сучасному. Бажаю успіху. Я не
можу затримуватись, поспішаю на держкордон, але буду
у вас перед маневрами.
Всі були задоволені результатами навчання і, чесно
кажучи, тим, що командуючий не мав часу довше затриматись
у дивізії.
У 1935 році 4-а кавалерійська дивізія була передана із
3-го кавалерійського корпусу до 6-го козачого корпусу,
командиром якого був призначений Е. І. Горяче». З квітня
1936 року 4-а кавалерійська дивізія була перейменована
в 4-у Донську козачу дивізію, і для неї була встановлена
козача форма.
Мені довелось неодноразово брати участь в окружних
маневрах. Але особливо цінний оперативно-тактнчний
досвід я здобув, беручи участь у великих окружних іманеврах.
Треба віддати належне І. П. Уборевичу, начальнику штабу
округу Н. А. Шумовичу і всьому окружному апарату —
вони вміли повчально організовувати маневри, майстерно
розігрувати дії сторін і розбирати підсумки.
Особливо запам’ятались мені маневри 1936 року, і
зокрема форсування річки Березини, тієї самої, на якій
в 1812 році Наполеон загубив залишки своєї армії, що
відступала з Росії.
Нам було відомо, що на маневри прибули нарком
оборони К. Є. Ворошилов та інші воєначальники. Природно, що
кожна частина, кожне з’єднання чекали приїзду К. €. Воро-
шилова. Ну а ми, командири 4-ї козачої дивизії, вважали
цілком природним, що нарком обов’язково буде в нас. Але
коли! Хотілося, щоб це сталося погожого дня, коли всі ми
будемо виглядати веселіше, мальовничіше. На жаль, як це
найчастіше буває восени, зарядили дощі.
Закінчивши зосередження частин дивізії в районі
переправи, добре замаскувавши їх у лісових масивах за 4—5
кілометрів од річки, ми викликали на командний пункт
«омандирів, щоб дати їм усне завдання про тактичну
взаємодію з сусідніми частинами після форсування. Не встигли
ще розгорнути карти, як до командного пункту під’їхала
138
низка машин. З першої вийшли К. Є. Ворошилов, О. І.
Єгоров та І. П. Уборевич. Я відрекомендувався наркому
оборони і коротко доповів про те, що 4-а дивізія підготувалась до
форсування річки, а командири частин зібрані на місцевості
для одержання останніх вказівок.
— Добре,— сказав нарком,— послухаємо ваші вказівки.
Климент Єфремович дуже докладно цікавився технікою
форсування річки танками своїм ходом при глибині, що
перебільшує висоту танка БТ-5. Після детальної доповіді
командира механізованого полку нарком звернувся до
знайомих по Кінній армії командирів і комісарів частин.
— Як змінилась наша кіннота! — сказав він.— У
громадянську війну ми з Будьонним на всю Кінну армію мали
кілька примітивних броневиків, а тепер у кожній
кавалерійській дивізії — цілий полк чудових танків, здатних своїм
ходом долати складні річкові перешкоди. Ну, що ти, старий
друже, думаєш щодо танків,— звернувся нарком до Фрдора
Яковича Костенде,— не підведуть вони нас? Може, кінь
вірніше, а?
— Ні, Климент Єфремович,— відповів Ф. Я. Костенко.—
Коня, шашку і піку ми поки не забуваємо—думається,
рано ще ховати кінноту, вона ще послужить Батьківщині,
але танкам ми приділяємо серйозну увагу, це новий
рухомий вид військ.
— Ну, а як думає комісар? — запитав нарком А. С. Зін-
ченка, якого також знав по Першій Кінній.
— Я вважаю, що Федір Якович має рацію,— відповів
він і додав:— Я був би поганим, вірніше, нікуди не здатним
комісаром мехполку, якби мав сумніви у вещкому
майбутньому бронетанкової техніки. Моя думка: 'рба сміливіше
розгортати механізовані війська, особливо танкові
з’єднання, яких у нас обмаль.
— Ну що ж, Олександр Ілліч,— звернувся К. Є.
Ворошилов до начгенштабу, не будемо заважати командуванню
дивізії. Бажаю всім удачі, ми ще побачимось і поговоримо.
Ми зрозуміли, що нарком особисто спостерігатиме
форсування річки, бо вся колона автомашин направилась у
район майбутніх дій нашої дивізії. Після 30-хвилинної
артилерійської підготовки передові загони частин дивізії на
широкому фронті підійшли до річки. Ланка літаків, що низько
пройшла вздовж річки, поставила димову завісу, вдало
прикривши від «противника» дії першого десантного ешелону.
Коли дим почав розвіюватись, передові підрозділи вже
зачепились за протилежний берег. Де-не-де було чути вигуки
«ура», часту стрілянину і гарматні постріли. А коли дим
остаточно розтанув, стало добре видно, як 15 танків
139
мехполку, з ревом вибравшись на берег «противника» і
стріляючи на ходу, швидко підходили до підрозділів, що
наступали на захопленому плацдармі. Незабаром уся дивізія
була на другому березі і, відкинувши «противника»,
успішно просувалася вперед.
На розборі маневрів нарком дав високу оцінку нашій
дивізії, похвалив за вмілу організацію форсування річки
1 новаторство танкістів, які ризикнули своїм ходом
подолати таку глибоку річку, як Березина.
На полкових зібраннях ми розповіли про це солдатам,
сержантам і командирам. Вони довго не розходились по
квартирах, продовжуючи із захопленням ділитися
враженнями про маневри, що минули.
Вранці наступного дня відбувся великий парад. Погода
була чудова, сонечко якось особливо зігрівало наші серця.
Війська, що брали участь в окружних маневрах,
закінчивши шикування, чекали на команду «струнко», щоб зустріти
наркома оборони.
Мені здалося, що командири частин 4-ї Донської козачої
дивізії хвилюються більше за інших. Та ні, солдатські
обличчя, обличчя командирів спокійні, впевнені — все буде
добре. Пролунала команда «Струнко! Рівняння направо».
До військ наближався нарком оборони.
Короткий рапорт командуючого округом І. П. Убореви-
ча — і нарком направився до військ. Об’їзд стрілецьких
військ закінчено. Оркестр дивізії заграв зустрічний марш.
Польовим галопом на рудому коні нарком підскакав до
нашої дивізії. Першу зупинку К. Є. Ворошилов робить біля
19-го Маницуцго кавполку, у строю якого він не рф ходив
у атаку на (Яогвардійські та білопольські частини.
— Здрастуйте, товариші! — з якоюсь особливою
теплотою вимовив К. Є. Ворошилов, окинувши поглядом бійців.
Після об’їзду 4-ї дивізії нарком тим же алюром
поскакав у 6-у Чонгарську козачу дивізію. Ця дивізія не менше
уславилась в роки громадянської війни. Разом з нашою
вона добре билася під прапорами Першої Кінної армії.
Пізніше К. Є. Ворошилов, піднявшись на трибуну,
виголосив промову, в якій коротко сказав про політику та
заходи партії у справі будівництва соціалізму, про міжнародне
становище, про необхідність зміцнювати оборону країни,
і поздоровив війська з успішним завершенням осінніх
маневрів. Потім під могутні звуки оркестру рушила піхота,
відбиваючи крок. Після піхоти пішла кіннота.
Звичайно кіннота на парадах йшла риссю, але цього
разу ми вмовили командуючого дозволити пройти манежним
галопом. Але якось так трапилось, що манежний галоп при
140
підході до трибуни наркома переріс у польовий галоп, а
коли підійшла колона кулеметних тачанок, то їх алюр
посилився до кар’єру. Комкор С. К. Тимошенко почав
непокоїтись, поглядаючи в мій бік, але я вже нічого не міг зробити.
Тачанки летіли, як стріли, випущені з лука. Боялись ми
лише одного: як би не зіскочило колесо в якоїсь тачанки,
що інколи бувало на парадах навіть у Москві. Я подивився
на наркома, і в мене відлягло від серця. Він од душі
посміхався і привітно махав хвацьким кулеметникам дивізії.
У наступні роки 4-а Донська козача дивізія завжди
брала участь в окружних маневрах. Вона виходила на маневри
добре підготовленою, і не було випадку, щоб дивізія не
одержала подяки вищого командування.
Хочеться пригадати одне з передманеврених навчань,
що було проведене в районі міста Слуцька під керівництвом
І. П. Уборевича і його заступника С. К. Тимошенка.
Тема навчаїдея була «Зустрічний бій стрілецької дивізії
з кавалерійською дивізією».
У ту пору стрілецька дивізія була вже добре оснащеним
бойовим з’єднанням. Якщо десять років тому при штатній
чисельності в 12 800 чоловік стрілецька дивізія мала 54
гармати, 189 станкових і 81 ручний кулемет і була зовсім без
танків і зенітних засобів, то стрілецька дивізія 1935 року
приблизно при тій же чисельності мала вже 57 танків, до
сотні гармат, 180 станкових, понад 350 ручних і 18 зенітних
кулеметів.
Навчання почалось раннього вересневого ранку. Стояла
хороша погода. Осіння прохолода бадьори^ бійців, усі
були в піднесеному настрої. З тактичним завданням
особовий склад ознайомився ще звечора, а протягом ночі частини
дивізії готувались до виступу. На першому етапі належало
захопити і подолати вузьке дефіле.
Цей маневр мав важливе значення, особливо для
передових частин, бо за болотистим масивом пролягав
важливий рубіж висот, з яких відкривався чудовий огляд
місцевості. Сама місцевість забезпечувала розосередження дивізії
на широкому фронті, що завжди важливо в умовах
зустрічних боїв. Передовим загоном кавдивізії нами було вирішено
призначити частину сил 4-го механізованого полку, що
складалась з легких танків, бронемашин, моторизованої піхоти
і артилерії. Завдяки своїй рухомості такий загін
забезпечував швидке захоплення і подолання дефіле і наступний
вихід на найважливіші рубежі, не кажучи вже про те, що
нам необхідно було швидко ввійти в зіткнення з
«противником».
141
Найкоротшими відстанями, в сторони від напрямків
руху, там, де був поганий огляд місцевості, виїхали
кавалерійські окремі роз’їзди. Як тільки одержали радіосигнали
від передового загону про проходження дефіле і вихід
передових підрозділів на перший рубіж, ми дали радіосигнали
головним силам: негайно почати поешелонне пересування
через Дефіле з метою виходу у вихідні райони для
захоплення основного рубежу.
Через дві години всі головні сили, подолавши
болотистий простір, вийшли на свої напрямки. Штаб дивізії і
командування на цей час перебували в центрі цих сил.
З донесень передового загону і його розвідорганів стало
відомо, що назустріч нашій дивізії рушила в основному
напрямку «олона в складі двох полків з артилерією,
окремою колоною — однл стрілецький полк, підсилений
артилерією. Розвідувальні органи «противника» знаходяться
попереду авангардів на відстані 6—8 кілометрів. А судячи з
того, що і розвідувальна авіація не літала, ми були
переконані: «противник» поки що не виявив наше угруповання на
марші.
Як завжди раптово, до штабу під’їхав командарм І
рангу І. П. Уборевич у супроводі С. К. Тимошенка.
— Що вам відомо про «противника»? Де частини
ввіреної вам дивізії? — запитав він.
Я показав на своїй карті, де частини «противника», де
і в якому угрупованні знаходиться ввірена мені дивізія,
а також доповів своє рішення. І. П. Уборевич попросив
показати і відзначити на його карті район, де я думаю
атакувати «противника», і напрямок ударів полків.
— Це попереднє рішення, якщо, звичайно, не буде
серйозних змін обстановки,— сказав я.
За посмішкою С. К. Тимошенка зрозумів, що потрапив
у точку. Це надало мені більше впевненості.
— Як будете доводити свій наказ до полків і де будете
самі в період зближення і зав’язування бою? — запитав
І. П. Уборевич.
Я відповів:
— У ттраву колону 20-го кавполку, що має завдання
скувати «противника», у складі стрілецького полку поїде
начальник оперативного відділу Архипов. 19-й кавполк,
посилений дивізіоном артилерії і ескадроном танків, діятиме
проти головних сил «противника» з фронту. Туди наказ
передасть мій заступник комбриг Н. М. Дрейєр. Головним
силам дивізії, що мають обійти з флангу угруповання
«противника» і атакувати його з тилу, наказ передам сам. Там
же перебуватиму до кінця бою. Зараз одночасно з виїздом
ш
у частини моїх делегатів будуть передані короткі накази
по радіо.
— Бажаю успіху,— сказав І. П. Уборевич і, сівши разом
з С. К. Тимошенком у машину, поїхав у бік «противника».
Як ми і розраховували, 19-й і 20-й кавполки зав’язали
з фронту гарячий бій з «противником», який підійшов, що
полегшило нашим головним силам орієнтування в
обстановці.
Але яким безтурботним виявився наш «противник»!
При обході його а флангу і при розгортанні наших головних
сил у нього в тилу нас ніхто не виявив; Зупинившись на
одній з висот, ми бачили: один стрілецький взвод
«противника», розгорнувшись фронтом на захід, веде бій з нашим 19-м
кавполком, який зайняв дуже вигідний вогневий рубіж.
Інший здійснює обхідний рух по ріллі, очевидно, з метою
виходу у фланг 19-го. кавполку, який «противником» був
прийнятий за нфие головне угруповання.
У цей час з-за перелісків, розгорнувшись у бойові
порядки, рушили наші танки, за якими слідували в передбойових
порядках головні сили дивізії. Відкрився шквальний
вогонь танків і артилерії. А потім почулося гучне
тисячоголосе «ура». Як це й буває у зустрічному бою, що сталось
далі — зрозуміти було важко.
Що ж усе-таки трапилось? Яка сторона краще
маневрувала, швидше розгорнулась і успішніше завдала удар? Про
це ми довідались тільки на розборі, що відбувся тут же
у полі. Розбір зробив особисто командуючий І. П. Уборевич.
Вказавши на ряд серйозних недоліків: у діях 4-ї
стрілецької дивізії, І. П. Уборевич сказав, що 4-а
кавалерійська дивізія справила на нього хороше враження.
Нам, кавалеристам., було приємно чути похвалу
командуючого, але в той же час мв були щиро розстроєні
невдачею 4-ї стрілецької дивізії, з якою знаходились в одному
гарнізоні і дуже дружили.
На маневрах командуванню 4-ї стрілецької дивізії знов
не пощастило. В районі Тростянця (неподалік од Мінська)
в числі інших дивізія знов потрапила в оточення. Але це ще
півбіди, а головне було в тому, що вона вкрай невміло
виходила з оточення. І цього разу головним її «противником»,
як і на навчанні в районі Слуцька, опинилась наша 4-а
кавалерійська дивізія.
Вихід з оточення — це складний і найтяжчий, мабуть,
вид бойових дій. Щоб швидко прорвати фронт противника,
від командування вимагаються висока майстерність, велика
сила волі, організованість і особливо чітке управління
військами.
143
Приховане перегрупування частин перед ділянкою
прориву, потужний вогневий і авіаційний наліт, стрімкий удар
по бойових порядках «противника», позбавлення його
артилерійського спостереження шляхом димових завіс е
гарантією успішного прориву і виходу частин з оточення. На
жаль, такі дії не змогло організувати командування дивізії.
Останнього разу І. П. Уборевич перевіряв нашу дивізію
в 1936 році.
Завдяки зусиллям усього особового складу дивізія була
в чудовому стані. її політична підготовка, дисципліна,
загальна організованість, постійна бойова готовність
оцінювались тільки на «добре» і «відмінно». Завжди скупий на
похвалу, І. П. Уборевич тепло дякував особовому складу
і багатьох нагородив цінними подарунками.
У червні 1937 року командуючим Білоруським
військовим округом був призначений командарм І рангу І. П. Бє-
лов, який добре розбирався в оперативних питаннях.
Начальником штабу став А. М. Перемитов, а членом
Військової ради — армійський комісар А. І. Мезіс.
Однак, оглядаючись назад, я повинен все ж сказати, що
кращим командуючим округом був командарм І рангу
І. П. Уборевич. Ніхто з командуючих не дав так багато
в оперативно-тактичній підготовці командирам і штабам
з’єднань, як І. П. Уборевич і штаб округу під його
керівництвом.
Я пропрацював командиром дивізії більше чотирьох
років, і всі ці роки жив однією думкою: зробити ввірену мені
дивізію кращою в лавах Червоної Армії, найпередовішою.
У підготовку дивізії було вкладено багато сил, енергії
і праці, щоб витягти її з прориву, навчити командирські
кадри і штаб мистецтву сучасної тактики, організації і
методам управління підрозділами, частинами й дивізією.
Не беруся стверджувати, що нами було тоді зроблено
все. Були помилки, промахи і прорахунки з нашого боку,
але із спокійною совістю можу сказати, що в підготовці
дивізії командири і політпрацівники тоді більше дати не
могли, а все, що мали, віддали сповна.
У цілому життя армії в 1929—1936 роках було
насамперед зв’язане зі здійсненням ленінської програми побудови
соціалізму. На базі економічного піднесення країни, успіхів
науки і техніки армія, авіація і флот насичувались новою
зброєю, вдосконалювалась організаційна структура військ,
розгорнулась технічна підготовка кадрів. Благотворно
позначалось на патріотичному вихованні армії значне
зміцнення соціально-політичної та ідейної єдності народу,
зв’язане з перемогою соціалізму.
144
У цьому і в попередніх розділах я не випадково кілька
разів зупинявся на різних навчаннях і маневрах. Справа
в тому, що лінія практичного оволодіння армією новою
технікою, всіма видами вже досить складних форм військової
справи була в ті роки панівною.
Реввійськрада СРСР, центральний і окружний апарати
Наркомату оборони, вищий, середній і молодший
комсклади, політоргани, партійні і комсомольські організації, бійці
всіх родів військ наполегливо і, я б сказав, завзято, з
ентузіазмом розв’язували завдання, поставлені ЦК ВКП(б)
і наркомом оборони по оволодінню новою технікою і
вдосконалюваною в цьому зв’язку тактикою. Багато льотчиків
просто-таки блискуче освоїли авіаційну справу, в
сухопутних військах виросли тисячі відмінників бойової і політичної
підготовки.
Ясна річ, не всюди все йшло однаково добре. Бойова
виучка особового «укладу військ у ряді випадків виявилась
недостатньою у складних умовах, у багатьох випадках
кульгало управління, штаби ще не навчились швидко і чітко
організовувати взаємодію в бою різних родів військ. Але
в цілому завдяки наполегливій роботі з кадрами протягом
останніх років вдалося здійснити перелом в оволодінні
командирами, штабами і військами воєнним мистецтвом.
Щодо цього були дуже показові осінні маневри 1936
року, проведені в нашому Білоруському військовому окрузі
з метою перевірки бойової підготовки військ. У маневрах
брали участь великі з’єднання, насичені технікою.
Командири і війська в цілому продемонстрували вміння
управляти боєм у взаємозв’язку всіх родів військ в умовах
швидкозмінної обстановки. Ці й багато інших навчань і маневрів
свідчили про зростаючу могутність Червоної Армії, про те,
що вона перетворюється на першокласну армію.
Після призначення мене на посаду командира 3-го
кінного корпусу дивізію прийняв командир 21-го кавполку
І. М. Музиченко.
З того часу минуло багато років, але й досі в мене
збереглися найкращі спогади про командирів і бійців 4-ї
Донської козачої дивізії імені К. Є. Ворошилова.
Розділ шостий
3-й і 6-й кінні корпуси
Білоруського військового
округу
йшов 1937 рік. Двадцять років існування Радянської
влади, двадцять років тяжкої боротьби і славних перемог,
розвиток економіки і культури, успіхи, досягнуті на всіх
ділянках будівництва соціалізму, продемонстрували велич
ідей Жовтневої революції.
Зроблено було багато, нечувано багато для такого
короткого історичного строку. До початку індустріалізації
технічний рівень нашої країни, був у 4 рази, нижчий від
рівня Англії, у 5 разів нижчий від Німеччини, у 10 разів
нижчий від СІНА. За роки першої (L929—1932) і другої
(1933—1937) п’ятирічок виникло багато нових гаїлузей
промисловості, далеко вперед зробили крок металургія, хімія,
енергетика, машинобудування..
Валова продукція всієї промисловості СРСР у 1937 році
зросла порівняно з 1929-м майже, в 4 рази, а коли
порівняти 1913 рік і передвоєнний, то по машинобудуванню і
металообробці випуск валової продукції збільшився в 35
разів. За роки довоєнних п’ятирічок було збудовано близько
9 тисяч великих промислових підприємств, створена нова
могутня індустріальна база на сході країни,, ща так
згодилась нам у роки Великої Вітчизняної війни. У цілому СРСР
за обсягом промислового виробництва, за технічним
оснащенням знову збудованих підприємств вийшов на перше
місце в Європі і иа друге в світі.
Коли сьогодні розмовляєш на подібні теми з МОЛОДИМИ
людьми, непомітно, щоб ці цифри і дані їх особливо
хвилювали. Може, якоюсь мірою це й природно: і час інший,
і масштаби інші, турботи, інтереси інші. Багато вже
зроблено, прийнято готовим, перші щаблі сходів, по яких ми
підіймались, вже не видні. Але для тих, кому сьогодні за 50,
а тим більше для нас, які захопили й дореволюційні роки,
в тих цифрах закладено багато. Ми їх вивчали, знали на-
146
пам’ять, пишалися ними. Очевидно, насамперед тому, що
в них було наше життя, була вкладена наша праця, яка
часом межувала з самовідреченням, завжди
супроводжувалася переконаністю, що від твоїх зусиль залежить загальне
благо...
Я далекий від прагнення читати мораль, ремствувати на
теперішню молодь, хоча б тому, що це сьогодні занадто вже
модно. Хочу лише сказати одне: нехай, за давністю часу,
вже ке серцем, як ми, а тільки розумом молоде покоління
зрозуміє, що темпи довоєнного розвитку були одним з най*
яскравіших свідчень прогресивності нашого ладу, що до
цих часів ще багато разів повертатимуться історики,
соціологи, філософи, публіцисти, з тим щоб овисати і вивчити
секрети, пружини такого стрімкого руху вперед нової
суспільної фармації.
Отже, могутня база оборони країни була створена. Як
иее виглядала наша**армія після технічної реконструкції,
проведеної в передвоєнні п’ятирічки?
У цілому вона перетворилась на передову, сучасну
армію. За співвідношенням видів і родів військ, за своєю
організаційною структурою й технічним оснащенням вона
досягла рівня армій розвинутих капіталістичних країн.
Були збудовані десятки й сотні оборонних підприємств.
Ми пам’ятаємо, що після громадянської війни країна не
мала спеціальних заводів, що виробляли танки, літаки,
авіаційні двигуни, потужні артилерійські системи, засоби
радіозв’язку та інші види сучасної бойової техніки та
озброєння. Майже в усьому доводилось починати на
порожньому місці. У зв’язку зі складністю міжнародної
обстановки, зростаючою можливістю агресії з боку імперіалістичних
держав партія намічає на роки першої та другої п’ятирічок
більш високі темпи розвитку оборонної індустрії, ніж усіх
інших галузей промисловості.
Перед ученими, інженерами, винахідниками поставлено
завдання — створити такі зразки військової техніки та
зброї, які не тільки не поступалися б іноземним, але й
змогли б перевершити їх за бойовими якостями. Практично
по кожному виду збройних сил і роду військ створюються
великі військово-конструкторські бюро, лабораторії й
науково-дослідні інститути. Народилися десятки талановитих
конструкторських колективів, що палко взялися за справу.
Основним напрямком розвитку стрілецької зброї було
спрощення її устрою, полегшення ваги і збільшення
скорострільності. Відома російська трьохлінійна гвинтівка,
створена капітаном російської армії Мосіним, була
модернізована. В серійне виробництво надійшли автоматична
гвинтів147
ка С. Г. Симонова (зразка 1936 року), карабін (зразка 1938
року), ручний кулемет В. О. Дегтярьова і створені на його
основі танкові, зенітні та авіаційні кулемети.
В 1938 році на озброєння приймається перший
вітчизняний великокаліберний кулемет Дегтярьова — Шпагіна, що
вирізнявся своїми бойовими якостями. В 1939 році армія
одержує новий станковий кулемет системи В. О.
Дегтярьова. Добре прийняла армія пістолети-кулемети під
пістолетний патрон В. О. Дегтярьова (ППД) і особливо нові
зразки конструкції Г. С. Шпагіна (ГІПІІІ). З 1930—1931 по
1938 рік випуск гвинтівок і карабінів зріс із 174 тисяч до
1175 тисяч, кулеметів — приблизно з 41 тисячі до 77
тисяч. За насиченістю ручними і станковими кулеметами, а
також за кількістю куль, що випускалися в одну хвилину
на одного бійця, Червона Армія наприкінці другої
п’ятирічки перевершувала капіталістичні армії того періоду *.
Швидко зростав випуск танків. За першу п’ятирічку
було вироблено 5 тисяч, наприкінці другої армія має вже
15 тисяч танків і танкеток. Усі ці машини вирізнялись
високою вогневою потужністю, швидкохідністю. У той же час
рівних їм за цими якостями однотипних машин у наших
можливих противників не було. Звичайно, ці машини були
ще не досить маневрені і легко вразливі для
артилерійського вогню, вони дуже часто виходили з ладу. Працювали
танки на бензині, і, отже, були легкозаймисті і мали не
досить міцну броню.
Щорічний випуск танків з 740 в 1930—1931 роках
досягнув у 1938 році 2271.
Захоплення танками якоюсь мірою призвело до
недооцінки артилерії. Деякі військові діячі навіть думали
звести гарматну артилерію до універсальних і напівуніверсаль-
них гармат. ЦК ВКП(б) звернув увагу на помилковість
цієї тенденції, намітив правильне співвідношення між
гарматною і гаубичною артилерією. З кінця 1937 року кілька
великих машинобудівних заводів переводяться на
виробництво нової артилерійської техніки, а потужності діючих
заводів значно збільшуються. В 1930—1931 роках
випускалося щороку 2 тисячі гармат, у 1938 році — вже понад
12 з половиною тисяч. У 1937 році створюється 152-мм гау-
биця-гармата і вдосконалюється 122-мм гармата, в 1938
році з’являється 122-мм гаубиця.
Усе це теж була непогана зброя. Наприклад, 45-мм
протитанкова гармата зразка 1937 року могла пробивати бро-
1 Архів МО СРСР, ф. 7, оп. 21536, спр. 75, арк. 54—55; ф. 1, оп.
1762, спр. 66, арк. 192—199.
148
ню всіх танків, що були в той час на озброєнні
капіталістичних держав.
На початок 1939 року кількість гармат у армії з 17
тисяч (1934 рік) збільшилась майже до 56 тисяч. Щоправда,
деякі застарілі артилерійські системи надто довго
залишались на озброєнні, ряд завдань в оснащенні армії
артилерією розв’язати тоді не вдалось.
У роки другої п’ятирічки стрілецькі війська одержали
міномети калібру 50 міліметрів. Задовго до війни дуже
здібним конструктором Б. І. Шавиріним були створені
міномети калібру 82 і 120 міліметрів. Справжнє оснащення
армії мінометною зброєю сталося пізніше.
Технічна реконструкція змінила наші
Військово-Повітряні Сили. Авіаційна промисловість освоїла масове
виробництво різних вітчизняних типів літаків. Військові льотчики
одержали двомоторні швидкісні бомбардувальники СБ,
важкий бомбардувальник ТБ-3, бомбардувальники далекої
дії, швидкісні маневрені винищувачі «И-15» і «И-16».
Хто не пам’ятає легендарних польотів М. Громова,
В. Чкалова, В. Коккінакі? Вони здійснювались на
вітчизняних літаках. У 1937 році наші льотчики встановили
близько ЗО міжнародних рекордів на дальність, висоту і
швидкість польоту. Отже, у ті роки технічний рівень радянської
авіації був не нижчим від зарубіжного. На жаль,
економічні можливості не дали змоги тоді перейти до масового
виробництва цих чудових зразків. Хоча авіаційна
промисловість, що відповідала вимогам часу, у 1938 році випустила
майже 5 з половиною тисяч літаків проти 860 в 1930 році.
Успіхи соціалістичної індустріалізації дали змогу значно
піднести технічний рівень і боєздатність Військово-Морсько-
го Флоту. З 1929 по 1937 рік було збудовано 500 нових
бойових і допоміжних суден різних класів. За ініціативою
ЦК партії в 1932 році створюється Тихоокеанський флот,
у 1933 році — Північна військова флотилія; зміцнювались
Каспійська, Амурська, Дніпровська флотилії.
Розгортається будівництво великих суден для океанського флоту,
серійне виробництво підводних човнів типу «К», «Л», «Щ», «С*
і торпедних катерів, есмінців, легких крейсерів типу «Ки-
ров» і важких — типу «Чапаев», створюються батареї
берегової артилерії, зміцнюється морська авіація. Наприкінці
1937 року утворюється Народний комісаріат
суднобудівної промисловості, розробляється план будівництва
великого флоту на нову п’ятирічку.
Слідом за технічним переозброєнням армії і флоту
природним і логічним був перехід від змішаної територіально-
кадрової системи до єдиного кадрового принципу будівни-
149
цтва наших збройних сил. Адже нова військова техніка
докорінно змінила способи ведення війни, поступила
своєрідні і складні завдання в бойовому використанні видів
і родів військ і їх взаємодії в боях. Тут уже короткочасні
збори були недостатні, потрібний був триваліший час,
послідовне і систематичне військове навчання. Економічні
можливості країни (адже утримання надрової армії
коштувало значно дорожче) давали змогу здійснити цей
перехід.
Політбюро ЦК ВКП(б) і уряд схвалили і затвердили
пропозиції Реввійськради СРСР про значне збільшення
кадрових дивізій і посилення кадрового ядра територіальних
дивізій, що залишались. Цей процес супроводжувався
збільшенням чисельності Червоної Армії. В 1933 році в ній
було $85 тисяч чоловік, а наприкінці 1937 року — понад
півтора мільйона. Кількість кадрових дивізій зросла в 10 paaisv
остаточний перехід до кадрової системи комплектування
і організації армії був завершений до 1939 року.
Наприкінці 1938 року були майже повністю переведені на кадрову
систему стрілецькі дивізії прикордонних округів.
Перехід на кадровий принцип комплектування військ
відбувався й з іншої причини. Нам необхідно було
перебувати в постійній високій бойовій готовності. Війська,
комплектовані за територіальним принципом, такої готовності
забезпечити не могли. Основні імперіалістичні держави
почали розгортати масові кадрові армії, дедалі більше
коштів кидаючи на підготовку до нової війни. Частина воєнних
витрат у бюджеті Японії за період з 1934 по 1938 рік
збільшується з 43 до 70 процентів, Італії — з 20 до 52 процентів,
Німеччини — майже у три рази, з 21 до 61 процента.
У 1935 році фашистська Італія загарбала Абіссінію, в
1936 році Німеччина і Італія розгорнули інтервенцію проти
республіканської Іспанії. Ми відчували, що починались не
просто битви і бої одних країн проти інших, а глобальна
сутичка сил реакції і фашизму з силами демократії і
соціалізму.
Ті, яким сьогодні більше п’ятдесяти, добре пам’ятають,
як, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, ми
допомагали законному урядові і народові Іспанської
республіки всім, чим могли,— озброєнням, продовольством,
медикаментами. Охоплені романтичним, революційним поривом, до
Іспанії відправлялись добровольцями льотчики, танкісти,
артилеристи, прості солдати і видні воєначальники.
Взагалі для того часу було характерне велике
внутрішнє піднесення.
Якщо говорити про країну в цілому, економіка,
культу150
ра бурхливо розвивались, життя помітно поліпшувалось,
тисячі ентузіастів встановлювали трудові рекорди.
В армії панувало бажання вчитись, добре оволодівати
своєю справою. Морально-політичним якостям військ
можна було дати найвищу оцінку. Такій атмосфері сприяла
величезна робота, проведена партією з метою піднесення
загальної культури червоноармійських мас, надзвичайно
розвинута система навчання, зміна самого кадрового
складу військ.
До 1937 року Червона Армія стала армією суцільної
письменності. її ряди поповнювались молодими людьми, які
вже мали спеціальності трактористів, комбайнерів,
шоферів тощо. На культурно-освітню роботу відпускались
величезні кошти — понад 200 мільйонів карбованців на рік.
Книжковий фонд армійських бібліотек досягнув майже
25 мільйонів примірників, особовий склад передплачував
масу періодичній видань, значно зросла кількість Будників
Червоної Армії, радіовузлів, кіноустановок, кінопересувок,
клубів. Армія брала активну участь у політичному житті
країни.
У 75 військових училищах і школах навчалась молодь,
яка мала освіту не нижче семи класів. Комсомол, що
тепер став шефом Військово-Повітряних Сил, дав авіації
тисячі чудових молодих людей, з яких зросли відмінні
льотчики, командири, політпрацівники. Учбовий процес
безперервно вдосконалювався, учбові плани насичувались
теоретичними дисциплінами і практичними заняттями, зв’язаними
з умілим застосуванням у бою нової техніки. Особлива
увага приділялась підготовці кадрів для швидко зростаючих
нових родів військ і видів збройних сил, з приводу чого ЦК
партії звичайно приймав спеціальні постанови.
Розширювалась вища військова школа. Наприкінці другої п’ятирічки
існувало вже 13 військових академій, один військовий
інститут і 5 військових факультетів при цивільних вузах.
Благотворні зміни стались у класовому складі армії.
З старих військових спеціалістів залишились лише люди,
перевірені життям, віддані Радянській владі, а нові кадри
спеціалістів складалися з робітників і селян, які пройшли
школу громадянської війни або одержали технічну освіту
і політичне виховання у військово-навчальних закладах.
До 1937 року робітники і селяни становили понад 70
процентів комскладу, більше половини командирів були комуністи
і комсомольці.
Одним словом, справи йшли добре. Щоправда,
Радянський Союз будував новий світ поки що один, перебував
у ворожому, капіталістичному оточенні, іноземні розвідки
151
не шкодували сил і коштів, щоб стати на заваді нашому
народові. Але країна і армія міцніли рік у рік, шляхи
економічного і політичного розвитку були ясні, всіма прийняті
й схвалені, у масах панував трудовий ентузіазм.
Тим більш протиприродними, абсолютно не
відповідними ані суті ладу, ані конкретній обстановці в країні, що
склалась до 1937 року, були необгрунтовані, на порушення
соціалістичної законності, масові арешти, що мали місце
в армії того року.
Були заарештовані відомі військові, що, зрозуміло, не
могло не позначитись на розвитку наших збройних сил і на
їх боєздатності.
У 1937 році наказом наркома оборони я був
призначений командиром 3-го кавалерійського корпусу Білоруського
військового округу. Але незабаром у зв’язку з
призначенням командира 6-го козачого корпусу Е. І. Горячева
заступником командуючого військами Київського Особливого
військового округу мені була запропонована посада командира
цього корпусу. Я з охотою прийняв пропозицію. 6-й корпус
за своєю підготовкою і загальним станом був вище 3-го
корпусу, а найголовніше — до його складу входила 4-а
Донська козача дивізія. Я командував нею більше чотирьох
років і, цілком природно, відчував до неї особливу
прихильність.
Командиром 3-го кавалерійського корпусу замість мене
був призначений старий і досвідчений воєначальник з кін-
ноармійців Я. Т. Черевиченко.
У 6-му кавалерійському корпусі мені довелося зайнятись
великою оперативною роботою. Більше всього
відпрацьовувались питання бойового застосування кінноти у складі
кінно-механізованої армії. Тоді це були великі, проблемні
питання. Подібна кінно-механізована армія, що складалась
з 3—4 кавалерійських дивізій, 2—3 танкових бригад і
моторизованої стрілецької дивізії, при тісній взаємодії з
бомбардувальною і винищувальною авіацією, а потім і з
авіадесантними частинами була спроможна розв’язувати
величезні оперативні завдання у складі фронту, сприяючи
успішному здійсненню стратегічних задумів.
Було очевидно, що майбутнє значною мірою належить
танкам і механізованим з’єднанням, а тому ми детально
оволодівали питаннями взаємодії з танковими військами і
організації протитанкової оборони як у бою, так і в
операціях.
Практично на польових навчаннях і маневрах і в 3-му
і в 6-му корпусах мені довелось діяти з 21-ю окремою
танковою бригадою (комбриг М. І. Потапов) або з 3-ю
окре152
мою танковою бригадою (комбриг В. В. Новиков). Обидва
ці командири в минулому були моїми товаришами по
службі, і ми розуміли один одного в «бойовій» обстановці
з півслова.
6-й кавалерійський корпус за своєю боєздатністю був
набагато кращий за інші частини. Крім 4-ї Донської дивізії
виділялась 6-а Чонгарська Кубансько-Терська козача
дивізія, що була відмінно підготовлена, особливо в галузі
тактики, кінної і вогневої справи. Треба віддати належне її
колишньому командирові Л. Я. Вайнеру, який доклав багато
сил і енергії до того, щоб підняти дивізію до високого рівня
бойової готовності. З таких ось боєздатних дивізій і
складалось ядро Першої Кінної армії.
Дещо слабкішою виглядала 29-а кавалерійська дивізія,
розквартирована в місті Осиповичі, якою командував
комбриг К. В. Павловський, людина за своїм характером і
темпераментом некавалерійського складу. Він, до речі,
поступався іншим командирам і в загальній підготовці.
Восени 1937 року в ^Білоруському військовому окрузі
були проведені окружнітланеври, на яких як гості були
присутні генерали і офіцери німецького генерального штабу.
За маневрами спостерігали нарком оборони К. Є. Вороши-
лов і начальник Генерального штабу Б. М. Шапошников.
До військ округу приходили нові люди, які мали ще
недостатній обсяг знань і командний досвід. На них
очікувала копітка робота над собою, щоб стати гідними
воєначальниками, умілими вихователями військ.
Не можу не згадати командира стрілецького корпусу
І. С. Кутякова, з яким мене зв’язувала давня дружба. Знав
я Івана Семеновича понад двадцять років і завжди
захоплювався ним і як командиром, і як сильною і вольовою
людиною. І. С. Кутяков — солдат царської армії. У своєму
полку він користувався великим авторитетом і в перші дні
революції був обраний солдатами командиром полку. Це
велика честь — бути обранцем солдатів-фронтовиків. Для
цього треба було мати великі достоїнства: завжди і в
усьому бути прикладом для своїх товаришів, мати ясну голову,
чуйне серце, добре знати й любити людей, розуміти їх
думки й сподівання.
У роки громадянської війни І. С. Кутяков командував
стрілецькою бригадою 25-ї Чапаєвської дивізії. Після
загибелі Василя Івановича Чапаєва І. С. Кутяков був
призначений замість нього командиром дивізії. За успішне
командування частинами в боях з білогвардійщиною він був
нагороджений трьома орденами Червоного Прапора і орденом
Червоного Прапора Хорезмської республіки, а також
по153
чесною зброєю. В 1937 році І. С. Кутяков був висунутий
заступником командуючого військами Приволзького
військового округу.
Будучи командиром 6-го корпусу, я посилено працював
над оперативно-стратегічними питаннями, бо вважав, що
не досяг ще багато чого в цій галузі. Ясно усвідомлював те,
що сучасному командирові корпусу треба знати дуже
багато, і наполегливо працював над освоєнням воєнних наук.
Читаючи історичні матеріали про минулі війни, класичні
праці з воєнного мистецтва і різну мемуарну літературу,
я прагнув робити висновки про характер сучасної війни,
сучасних операцій і боїв. Дуже багато мені дала особиста
розробка оперативно-тактичних завдань на проведення
дивізійних і корпусних командних ігор, командно-штабних
навчань, навчань з військами і т. ін.
Після кожного такого навчання я відчував, що дедалі
більше набираюсь знань і досвіду, а це було абсолютно
необхідно не тільки для мого власного зростання, але й для
молодих кадрів, які були мені ввірені. Приємно було, коли
заняття або навчання з частиною, штабом або групою
офіцерів приносило відчутну користь їх учасникам. Я вважав
це найбільшою винагородою за працю. Якщо на занятті
ніхто не одержав нічого нового і не набув знань з
особистого багажу старшого начальника, то таке заняття, на мій
погляд, є прямий докір совісті командирові і підкреслює
його неповноцінність. І, ніде правди діти, командирів, які
стояли за своїми знаннями не вище підлеглих, у нас тоді
було чимало.
Якщо воєнні питання я вивчав досконально і
послідовно, крок за кроком, як теоретично, так і практично, то у
вивченні марксистсько-ленінської теорії мені, на жаль, не
довелось набути систематизованих знань.
Так траплялось тоді не тільки зі мною, але й з багатьма
командирами. Щоправда, партія робила все можливе, щоб
піднести ідеологічний рівень стройового командного складу
Червоної Армії. В усіх вузах програма
марксистсько-ленінських наук була досить насиченою, але, очевидно, від нас
потрібні були значно більші зусилля в цьому напрямі. Не
багатьом пощастило свого часу пройти курси при
Військово-політичній академії імені Толмачова.
Командуючи корпусом, я розумів необхідність
серйозного вивчення партійно-політичних питань, і мені часто
доводилось просиджувати ночі за читанням творів класиків
марксизму-ленінізму. Треба сказати, що всі вони давалися
мені нелегко, особливо «Капітал» К. Маркса і філософські
праці В. І. Леніна. Але наполеглива робота допомогла
доїм
битись результатів. Потім я був задоволений, що не
відступив перед труднощами, що вистачило, як кажуть, духу
продовжувати навчання. Це допомогло мені орієнтуватись
у питаннях організації наших збройних сил, внутрішньої
і зовнішньої політики партії.
Працюючи сам, я вимагав і від своїх підлеглих
постійного вивчення ленінської стратегії і тактики, без чого не
можна успішно очолювати війська, навчати і виховувати їх,
а коли доведеться, вести в бій за Батьківщину.
В 1938 році І. П. Бєлов і А. М. Перемитов були
відкликані в Москву. На посаду командуючого Білоруським
військовим округом був призначений М. П. Ковальов.
Михайла Прокоповича Ковальова я знав по громадянській війні.
Його призначили командуючим військами округу
висунувши, здається, з посади заступника командуючого військами
округу. Людиною він буй душевною, в
оперативно-стратегічних питаннях розбирався непогано, але сильніше
почував себе в питаннях тактики, яку теоретично і практично
освоїв дуже добре.
Начальником штабу був призначений комкор М. О. Пур-
каєв; особливо добре він проявив*себе у Вітчизняну війну.
Наприкінці 1938 року ми, командири всіх з’єднань
округу, були викликані на нараду, де обговорювались підсумки
і завдання бойової підготовки військ.
Виступали командуючий військами округу М. П.
Ковальов і член Військової ради І. 3. Сусайков. Виступ
М. П. Ковальова був зустрінутий добре. Він говорив зі
знанням справи, але всім було ясно, що Ковальов — це tie
Уборевич. Відчувалось, що йому потрібно ще дуже багато
працювати, щоб стати повноцінним командуючим
військами такого великого округу, яким був тоді Білоруський
військовий округ.
Нарада закінчилась загальними вказівками Військової
ради. Це було зовсім не так, як раніше, при І. П. Убореви-
чі, коли всякі навчання супроводжувались показом нової
техніки, проведенням дослідно-показових сухопутних і
військово-повітряних навчань, оперативних ігор і т. ін.
У 1938 році бойова підготовка військ у нас проходила
в основному нормально, і до кінця року частини 6-го
кавалерійського корпусу прийшли з хорошими показниками.
Наприкінці 1938 року мені запропонували нову
посаду — заступника командуючого військами Білоруського
військового округу по кавалерії. Першим заступником комаа-
дуючого в той період був комкор Ф. І. Кузнецов. З самого
початку війни він командував Північно-Західним фронтом.
Я був призначений замість И. Р. Апанасенка, який перехо-
155
див заступником командуючого військами Київського
військового округу.
У мирний час мої функції полягали в керівництві
бойовою підготовкою частин кінного округу і окремих танкових
бригад, призначених оперативним планом до спільних дій
з кіннотою. На випадок війни я мав вступити в
командування кінно-механізованою групою, що складалася з 4—5
дивізій кінноти, 3—4 окремих танкових бригад та інших*
частин посилення.
Мені не хотілося йти з корпусу, до якого встиг звикнути.
Але перспектива працювати з великим оперативним
об’єднанням уявлялась привабливою, і я дав згоду на
призначення. Замість мене командиром 6-го козачого корпусу був
призначений А. І. Єременко.
Розпрощавшись з командирами і політпрацівниками
дивізій і частин корпусу, я поїхав у Смоленськ, де в той час
стояв штаб Білоруського військового округу, і дуже тепло
був зустрінутий командуючим військами округу М. П.
Ковальовим.
Робота в 3-му і 6-му кавалерійських корпусах дала мені
багато досвіду і знань, і я назавжди зберіг вдячність до тих,
хто допомагав мені в роботі, хто чесно працював в ім’я
великої справи оборони нашої країни.
Розділ сьомий
Неоголошена війна
на Халхін-Голі
Наприкінці травня 1939 року, будучи заступником
командуючого військами Білоруського військового округу,
я зі своїми помічниками проводив у районі Мінська польову
командно-штабну гру. В ній брали участь командири
кавалерійських і деяких танкових з'єднав округу, начальники
1 оперативні працівники штабів.
Штабну гру вже було закінчено, і 1 червня ми
проводили її розбір у штабі 3-го кавалерійського корпусу в
Мінську. Несподівано член Військової ради округу дивізійний
комісар І. 3. Сусайков повідомив мене, що тільки-но
дзвонили з Москви: наказано негайно виїхати і завтра з’явитися
до наркома оборони.
З першим-ліпшим поїздом я виїхав до Москви, а вранці
2 червня був уже в приймальній К. Є. Ворошилова.
Зустрівши мене, Р. П. Хмельницький, який був з
особливих доручень при наркомі, сказав, що К. Є. Ворошилов уже
чекає.
— Ідіть, а я зараз накажу підготувати вам валізу для
далекої поїздки.
— Для якої далекої поїздки?
— Ідіть до наркома, він вам скаже все, що треба.
Увійшовши до кабінету, я відрапортував наркомові про
прибуття. К. Є. Ворошилов, спитавши про здоров’я, сказав:
— Японські війська зненацька вторглися в межі
дружньої нам Монголії, яку Радянський уряд договором від
12 березня 1936 року зобов’язався захищати від будь-якої
зовнішньої агресії. Ось карта району вторгнення з
обстановкою на ЗО травня.
Я підійшов до карти.
— Ось тут,— показав нарком,— тривалий час
здійснювалися дрібні провокаційні напади на монгольських
прикордонників, а ось тут японські війська в складі групи
військ Хайларського гарнізону вторглися на територію
157
МНР і напали на монгольські прикордонні частини, які
прикривали ділянку місцевості на схід від річки Халхін-
Гол.
— Думаю, вів далі нарком,— що затіяно серйозну
воєнну авантюру. В усякому разі, на цьому діло не скінчиться...
Чи можете ви вилетіти туди негайно і в разі потреби взяти
на себе командування військами?
— Готовий вилетіти цієї ж хвилини.
— Дуже добре,— сказав вжржом.—-Літак для вас буде
підготовлено на Центральному аеродромі о 16 годині.
Зайдіть до Смородинова, одержите в нього необхідні матеріали
і домовтеся про зв’язок з Генштабом. До літака прибуде
у ваше розпорядження невелика група офіцер ів-спеціалі-
стів. До побачення, бажаю вам успіху!
•Розпрощавшись з наркомом, попрямував у Генеральний
штаб до виконуючого обов’язки заступника начальника
Генерального штабу Івана Васильовича Смородинова,
якого знав раніше. У нього на столі була розгорнута така сама
карта, що і в наркома. Іван Васильович сказав, що до
обстановки, з якою мене познайомив нарком, він додати
нічого не може, тому домовитися зараз ми мусимо тільки про
зв’язок.
— Я вас прошу,— сказав І. В. Смородинов,— як тільки
прибудете на місце, розберіться, що там відбувається,
і відверто доповідайте нам свою думку.
Ла цьому ми розпрощалися.
Незабаром наш літак був уже в повітрі і взяв курс на
Монголію. Останню вупинку перед тим, як покинути межі
країни, зробили в Читі. Нас запросила до себе Військова
рада округу для інформації. У штабі зустріли командуючий
округом В. Ф. Яковлєв і член Військради Д. А. Гапанович.
Вони повідомили про останні події. Новим було те, що
японська авіація проникає глибоко на територію МНР і ганяє
за нашими машинами, розстрілюючи їх з повітря.
Вранці 5 червня ми прибули в Тамцак-Булак, у штаб
57-го окремого корпусу, де і зустрілися з командиром
корпусу М. В. Фекленком, полковим комісаром М. С. Нікіше-
вим— комісаром корпусу, комбригом А. М. Кущевим —
начальником штабу та іншими.
Доповідаючи обстановку, А. М. Кущев одразу ж
застеріг, що вона ще не досить вивчена.
З доповіді було зрозуміло, що командування корпусу
справжньої обстановки не знає. Я спитав М. В. Фекленка,
як він вважає, чи можна за 120 кілометрів від поля бою
управляти військами.
— Сидимо ми тут, звичайно, далекувато,— відповів
158
він,— але у нас район подій не підготовлений в
оперативному відношенні. Попереду немає жодного кілометра
телефонно-телеграфних ліній, немає підготовленого
командного пункту, посадочних майданчиків.
— А що робиться для того, щоб усе це було?
— Думаємо послати за лісоматеріалами і почати
обладнання кп.
Виявилося, що ніхто з командування корпусу, крім
полкового комісара М, С. Нікішева, у районі подій не був.
Я запропонував комкору негайно поїхати на передову і тамі
ретельно розібратися в обстановці. Пославшись на те, ща
його можуть у будь-яку хвилину викликати да апарата
з Москви, він запропонував поїхати зі мною М. С Нікі-
шеву.
Дорогою комісар докладно розповів про стан корпусу,
його боєздатність, про штаб, про окремих командирів і
політичних працівників. М. С. Нікішев справив на; мене дуже
добре враження. Він знав свою справу, знав йюдей, їх
недоліки і достоїнства.
Детальне ознайомлення з місцевістю в районі подій,
бесіди з командирами й комісарами частин наших військ
і монгольської армії, а також із штабними працівниками
дали змогу чіткіше зрозуміти характер і масштаб подій, що
розгорнулися, і визначити боєздатність противника. Було
відзначено недоліки в діях наших і: монгольських військ.
Одним з головних недоліків виявилася відсутність
ретельної розвідки противника.
Все свідчило про те, що це не прикордонний конфлікт,
що японці не відмовилися від своїх агресивних цілей щодо
Радянського Далекого Сходу та МИР і слід чекати
найближчим часом дій ширшого масштабу.
Оцінюючи обстановку в цілому, ми дійшли висновку,
що тими силами, які мав наш 57-й окремий корпус у МНР„
дати відсіч японській воєнній авантюрі буде неможливо,
особливо коли почнуться одночасно активні дії в інших
районах і з інших напрямків.
Повернувшись на командний пункт і порадившись з
командуванням корпусу, ми надіслали донесення наркому
оборони. У ньому коротко викладався план дій
радянсько-монгольських військ: міцно утримувати плацдарм на правому
березі Халхін-Голу і одночасно підготувати удар з глибини:
Наступного дня одержали відповідь. Нарком був повністю
згодний з нашою оцінкою обстановки і наміченими діями.
Тога ж дня було одержано наказ наркома про усунення
комкора М. В. Фекленка від командування 57-м окремим
корпусом' і призначення мене командиром цього корпусу.
І»
Розуміючи всю складність обстановки, я звернувся до
наркома оборони з проханням зміцнити наші авіаційні
частини, а також висунути до району бойових дій не менше
трьох стрілецьких дивізій і однієї танкової бригади і
значно зміцнити артилерію, без чого, на нашу думку, неможливо
було добитися перемоги.
Через день було одержано повідомлення Генштабу про
те, що наші пропозиції прийнято. До нас направлялися
додаткова авіація і, крім того, група льотчиків у складі
двадцяти одного Героя Радянського Союзу на чолі з
уславленим Я. В. Смушкевичем, якого я добре знав по
Білоруському військовому округу. Одночасно ми одержали поліпшену
матеріальну частину авіації — модернізовані «И-16» і
«Чайку».
Льотчики—Герої Радянського Союзу провели у нас
велику навчально-виховну роботу і передали свій бойовий
досвід молодим льотчикам, які прибули на поповнення.
Результати виявилися найближчим часом.
22 червня 95 наших винищувачів зав’язали над
територією МНР запеклий повітряний бій зі 120 японськими
літаками. У цій повітряній битві брало участь багато Героїв
Радянського Союзу, які дали предметний урок японським
льотчикам. 24 червня японська авіація знову повторила
свій масований удар, і знову її сильно побили. Зазнавши
поразки, японське командування дуже неорганізовано
виводило машини з бою.
26 червня до 60 літаків з’явилися біля озера Буїр-Нур,
у районі «Монголриба». Зав’язався гарячий, запеклий бій
з нашими винищувачами. Судячи з усього, у ньому брали
участь уже досвідченіші японські льотчики, і все ж вони не
«могли здобути перемогу. Як потім з’ясувалось, японське
командування кинуло сюди найкращі сили своєї авіації'
з усіх частин, що діяли в Китаї.
Усього в повітряних боях з 22 по 26 червня включно
противник втратив 64 літаки.
До 1 липня повітряні бої, хоч і з меншим напруженням,
тривали майже щодня. У цих боях наші льотчики
вдосконалювали майстерність і гартували свою волю до
перемоги.
Часто я згадую з солдатською вдячністю чудових
льотчиків С. І. Грицевця, Г. П. Кравченка, В. М. Забалуєва,
С. П. Денисова, В. Г. Рахова, В. Ф. Скобарихіна, Л. А.
Орлова, В. П. Кустова, Н. С. Герасимова і багатьох, багатьох
інших. Командир цієї групи Я. В. Смушкевич був чудовим
організатором, досконало знав бойову льотну техніку і
відмінно володів льотною майстерністю. Він був винятково
і«о
скромною людиною', прекрасним начальником і
принциповим комуністом. Його щиро любили всі льотчики.
Зросла активність авіації противника не була
випадковою. Ми вважали, що вона явно мала на меті завдати
серйозної поразки нашій авіації і завоювати панування в
повітрі в інтересах майбутньої великої наступальної операції
японських військ.
Дійсно, як з’ясувалося пізніше, японці протягом червня
зосереджували свої війська в районі Халхін-Голу і
готували їх для проведення операції під назвою «Другий період
намонханського інциденту», що випливало з плану їх
воєнної агресії. Найближчою метою операції японських військ
було:
— оточення і розгром усього угруповання радянських
і монгольських військ, розташованих на схід від річки Хал-
хін-Гол;
— переправа через річку Халхін-Гол і вихід на
західний берег з метою розгрому наших резервів;
— захоплення і розширення плацдарму на^ізахід від
Халхін-Голу для забезпечення наступних дій.
Для проведення цієї операції противник перекинув
з району Хайлара війська, призначені для дій у складі 6-ї
армії, що розгорталася.
Майбутня наступальна операція, за розрахунками
японського командування, мала завершитися в першій половині
липня, щоб до настання осені можна було закінчити всі
воєнні дії в межах МНР. Японське командування було
настільки певне своєї перемоги, що навіть запросило до
району бойових дій деяких іноземних кореспондентів і
військових аташе спостерігати майбутні перемоги. У числі
запрошених були кореспонденти і військові аташе гітлерівської
Німеччини і фашистської Італії.
Перед світанком 3 липня старший радник монгольської
армії полковник І. М. Афонін виїхав до гори Баїн-Цаган,
щоб перевірити оборону 6-ї монгольської кавалерійської
дивізії, і цілком несподівано виявив там японські війська,
які, приховано переправившись під покровом ночі через
річку Халхін-Гол, атакували підрозділи 6-ї
кавалерійської дивізії МНР. Використовуючи перевагу в силах,
вони перед світанком 3 липня захопили гору Баїн-Цаган
і прилеглі до неї ділянки місцевості. 6-а кавалерійська
дивізія МНР відійшла на північно-західні ділянки гори Баїн-
Цаган.
Оцінивши небезпеку нової ситуації, Іван Михайлович
Афонін негайно прибув на командний пункт командуючого
радянськими військами (незабаром, 15 липня, 57-й корпус
6 *-804 ltil
був розгорнутий в 1-у армійську групу) і доповів
обстановку, що склалася на горі Баїн-Цаган. Було зрозуміло, що
в цьому районі ніхто не може заступити шлях японському
угрупованню для удару по флангу і тилу основного
угруповання наших військ.
Зважаючи на ускладнення обстановки, всі наші резерв»
було негайно піднято по бойовій тривозі, вони одержали
завдання відразу ж виступити в загальному напрямку до
гори Баїн-Цаган і атакувати противника. 11-а танкова
бригада під командуванням комбрига М. П. Яновлєва
одержала наказ атакувати противника з ходу. 24-му
мотострілецькому полку, посиленому дивізіоном артилерії, під
командуванням полковника І. І. Федюнінського було
наказано атакувати противника, взаємодіючи1 з* 11-ю
танковою бригадою. 7-а мотоброньова бригада під командуванням
полковника А. Л. Лєсового призначалася для удару з пів*
дня. Сюди ж підтягувався броньовий дивізіон 8-ї
монгольської кавдивізії.
Рано-вранці 3 липня радянське командування прибуло
в район гори Баїн-Цаган. Важкому артилерійському
дивізіону 185-го артилерійського полку було наказано
влаштувати спостережні пункти біля гори Баїн-Цаган і відкрити
вогонь по японському угрупованню. Одночасно було дано
наказ артилерії, розташованій за річкою Халхін'-Гол, що
підтримувала 9-у мотобронебригаду, перенести свій вогонь
по противнику на горі Баїн-Цаган. По тривозі було піднято
в повітря всю нашу авіацію.
О 7 годині ранку підійшли перші групи нашої
бомбардувальної та винищувальної авіації, які почали бомбувати
і штурмувати гору Баїн-Цаган. Нам було дуже важливо
скувати і затримати противника: ударом авіації і
артилерійським вогнем на Баїн-Цаган до підходу сюди резервів
для контрудару.
Щоб загальмувати дальшу переправу і. зосередження
сил противника в районі гори, було наказано посилено
бомбувати і безперервно обстрілювати, артилерійським вогнем»
переправу через річку ХалхінгГол.
Близько 9 години ранку почали підходити передові
підрозділи авангардного батальйону 11-ї танкової бригади.
Співвідношення сил безпосередньо в районі
Баїн-Цаган складалося таке..
Противник встиг зосередити на горі Баїн-Цаган понад
десять тисяч штиків; радянські війська мали можливість
зосередити понад тисячу штиків; в японських військах було
близько 100 гармат і до 60 гармат ПТО. У нас — не
набага162
то більше 50 гармат, включаючи ті, що "підтримували із
східного берега річки Халхін-Гол.
Проте в наших рядах билася 11-а героїчна танкова
бригада, що мала до 150 танків, 7-а мотоброньава
бригада, в розпорядженні якої було 154 бронемашини, і 8-й
монгольський бронедивізіон, озброєний 45-мм гарматами.
Таким чином, головним нашим козирем були
бронетанкові з’єднання, і ми вирішили цим негайно скористатися,
щоб з ходу розгромити японські війська, які тільки-но
переправилися, не давши їм закопатися в землю і
організувати протитанкову оборону. Зволікати з контрударом не
можна було, бо противник, виявивши підхід наших
танкових частин, почав швидко вживати заходів для оборони
і бомбити колони наших танків. А сховатися їм не було
де — на сотні кілометрів навколо абсолютно відкрита
місцевість, позбавлена навіть чапарника.
<0 9 годині 15 хвилин ми зустрілися з командирам 11-ї
танкової бригади М. П. Яковлєвим, який був цри головних
силах авангардного батальйону і керував його діями.
Обговоривши обстановку, вирішили викликати всю авіацію,
прискорити рух танків та артилерії і не пізніше 10 години
45 хвилин атакувати противника. О 10 годині 45 хвилин
головні сили 11-ї танкової бригади розгорнулися і з ходу
атакували японські війська.
Ось що записав про ці події японський солдат Накамура
у своєму щоденнику 3 липня:
«Кілька десятків танків напали зненацька на наші
частини. У нас почалася жахлива метушня, коні заіржали
й розбіглися, тягнучи за собою передки гармат;
автомашини помчали в усі сторони. У повітрі було збито 2 наших
літаки. Весь особовий склад занепав духом».
У лексиконі японських солдатів усе частіше й частіше
вживаються слова: «страшно», «сумно», «занепали духом»,
«стало моторошно».
Бій тривав день і ніч 4 липня. Тільки о 3 годині ранку
>5 липня опір противника було остаточно зломлено, і
японські війська почали поспіхом відступати до переправи. Але
переправа була висаджена в повітря їхніми ж саперами,
які побоювалися прориву наших танків. Японські офіцери
кидались у повному спорядженні прямо у воду і тут же
тонули, буквально на очах у наших танкістів.
Залишки японських військ, що захопили гору Баїн-Ца-
ган, були повністю знищені на східних схилах гори в районі
спаду річки Халхін-Гол. Тисячі трупів, каса забитих коней,
безліч роздавлених і розбитих гармат, мінометів, кулеметів
і машин устеляли гору Баїн-Цагвн. ,У повітряних боях за
б*
163
ці дні було збито 45 японських літаків, у тому числі 20
пікірувальників.
Командуючий 6-ю армією японських військ генерал Ка-
мацубара (свого часу він був у Радянському Союзі
військовим аташе), побачивши, як розвиваються події, ще в ніч
на 4 липня відступив зі своєю опергрупою на протилежний
берег. Відхід з поля битви японського командуючого і його
оточення так описав у своєму щоденнику старший унтер-
офіцер його штабу Отані:
«Тихо й обережно рухається машина генерала Камацу-
бара. Місяць освітлює рівнину, видно мов удень. Ніч тиха
і напружена так само, як і ми. Халха освітлена місяцем,
і в ній відбиваються вогні освітлювальних бомб, які кидає
противник. Картина жахлива. Нарешті ми відшукали міст
і благополучно закінчили зворотню переправу. Кажуть, що
наші частини оточені великою кількістю танків противника
і опинилися перед фактом повного знищення. Треба бути
напоготові».
Вранці 5 липня на горі Баїн-Цаган і на західному
березі річки Халхін-Гол усе стихло. Битва закінчилася
розгромом головного угруповання японських військ. Вона стала
класичною операцією активної оборони військ Червоно!
Армії, після якої японські війська більше не ризикували
переправлятися на західний берег річки Халхін-Гол.
Тим часом на східному березі річки Халхін-Гол битва
тривала з неослабною силою. Противник, розгромлений
на горі Баїн-Цаган, все ж відвів на східний берег частину
своїх військ, силкуючись подати допомогу групі Ясуока,
яка, зазнавши великих втрат, успіху також не мала.
Розгром великого угруповання японців на горі Баїн-
Цаган і утримання оборони на східному березі річки
Халхін-Гол стали великим стимулом для піднесення політико-
морального стану наших військ і монгольських частин. Бійці
й командири частин щиро і гаряче поздоровляли своїх
сусідів і друзів з перемогою.
Основну роль у баїн-цаганському побоїщі відіграли 11-а
танкова бригада, 7-а мотобронебригада, 8-й монгольський
бронедивізіон і взаємодіючі з ними артилерія і ВПС. Досвід
битви в районі Баїн-Цаган показав, що в особі танкових і
мотомеханізованих військ, які вміло взаємодіють з
авіацією і рухомою артилерією, ми маємо вирішальний засіб
для здійснення стрімких операцій з рішучою метою.
Тепер противник обмежувався бойовими
розвідувальними діями. Однак 12 серпня полк піхоти, підсилений
артилерією, бронемашинами і частково танками, при підтримці
22 бомбардувальників атакував 22-й монгольський
кавале164
рійський полк, зайнявши при цьому на південній ділянці
фронту височину Великі Піски.
Противник активно створював оборону по всьому
фронту: підвозив лісоматеріали, копав землю, будував бліндажі,
здійснював інженерне зміцнення оборони. Його авіація,
зазнавши серйозних втрат (у період з 23 липня по 4
серпня було збито 116 літаків), обмежувалася розвідувальними
^ольотами й дрібними бомбовими ударами по центральній
переправі, артилерійських позиціях та резервах.
Командування радянсько-монгольських військ старанно
готувалося до проведення не пізніше 20 серпня генеральної
наступальної операції з метою остаточного розгрому військ,
що вторглися в межі Монгольської Народної Республіки.
Для її проведення на прохання Військової ради в 1-у
армійську групу військ поспіхом перекидалися з
Радянського Союзу нові сили і засоби, а також матеріально-техні^і
запаси. Додатково підвозилися дві стрілецькі дивізії,
танкова бригада, два артилерійських полки та Інші частини.
Посилювалися бомбардувальна і винищувальна авіація.
Для проведення наступної дуже складної операції нам
потрібно було підвезти грунтовими шляхами від станції
постачання до річки Халхін-Гол на відстань 650 кілометрів
таке:
— артилерійських боєприпасів — 18 000 тонн,
— боєприпасів для авіації — 6 500 тонн,
— різних паливно-мастильних матеріалів— 15 000 тонн,
— продовольства всіх видів — 4 000 тонн,
— палива — 7 500 тонн,
— інших вантажів — 4 000 тонн.
Для підвезення всіх цих вантажів до початку операції
потрібно було 4 900 автомашин, тоді як у розпорядженні
армійської групи було лише 2636 автомашин. Після 14
серпня на підвезення стали ще 1250 бортових машин і 375
автоцистерн, які прибули з Радянського Союзу. Не вистачало
ще кількох сотень бортових і наливних машин.
Основний тягар перевезень лягав на військовий
автомобільний транспорт і на стройові машини, включаючи
артилерійські тягачі. Ми зважилися на такий крайній захід, бо,
по-перше, у нас не було іншого виходу і, по-друге, тому що
вважали оборону своїх військ досить стійкою.
Чудо-богатирі — шофери робили практично неможливе.
В умовах виснажливої жари, висушуючих вітрів кругообо-
рот транспорту в 1300—1400 кілометрів тривав п’ять днів!
В улаштуванні тилу, в організації підвезення нам дуже
допоміг Забайкальський військовий округ. Без нього ми,
165
мабуть, не справилися б із створенням у найстисліші строки
матеріально-технічних запасів, необхідних для операції.
Вирішальним фактором успіху наступної операції ми
вважали оперативно-тактичну раптовість, яка повинна
поставити противника в таке становище, щоб він не міг
протистояти нашому нищівному удару й вдатися до-
контрманевру. Особливо враховувалося те, що японська сторона,
не маючи великих танкових з’єднань и мотомехвійськ, не
зможе швидко перекинути свої частини з другорядних
ділянок і з глибини проти наших ударних угруповань, які
діятимуть на флангах оборони противника з- метою
оточення 6-ї японської арміг
З метою маскування, збереження в найсуворішій
таємниці наших, заходів Військовою радою армійської групи
одночасно з планом наступної операції було розроблено гоїаіг
оперативно-тактичного обману противника, яки# включав у
себе:
— здійснення прихованих пересувань і зосереджень-
військ, які прибували з Радянського Союзу для посилення
армійського угруповання;
— приховане перегрупування сил і засобів, що були в-
обороні за річкою.1 Халхін-Гол;
— здійснення прихованих переправ військ і
матеріальних запасів через річку Халхін-Гол;
— рекогносцирування вихідних, районів: ділянок та
напрямків для дії військ;
— особливо таемие опрацювання завдань усіх родів
військ, що братимуть участь у наступній операції;
— проведення прихованої дорозвідки всіма видами й
родами військ;
— питання дезинформації противника, з- метою, введення,
його в оману щодо наших намірів.
Цими заходами ми прагнули створити у противника
враження про відсутність на нашому боці будь-яких
підготовчих заходів наступального характеру, показати, що ми
ведемо широко розгорнуті роботи по влаштуванню оборони, і
тільки оборони. Для цього було вирішено всі пересування,
зосередження, перегрупування здійснювати тільки вночі,
коли дії авіарозвідки противника і візуальні спостереження
гранично обмежені.
До 17—18 серпня було категорично заборонено виводити
війська в райони, звідки намічалося завдати ударів з метою
виходу наших військ у фланги і тил всього угруповання
противника. Командний склад, який проводив
рекогносцирування на місцевості, повинен був виїздити в червоноармій-
ській формі і тільки на вантажних машинах.
166
Ми згаали, що противник -ваде радіорозвідку й
підслуховує телефонні розмови, і розробили з метою дезинформаціі
цілу програму радіо- і телефонних повідомлень.
Переговори велися тільки ігро будівництво оборони та підготовку
її до осінньо-зимової кампанії. Радіообман будували
головним «гаком на коді, який легко піддавався ірозшнфруванню.
Видали багато тисяч листівок і кілька пам’яток бійцю
в оборрні. :Ці листівки й пам'ятки підкинули противнику,
щоб було видно, в якому напрямку йде політична підготовка
радянсько-монгольських військ.
Зосередження ’військ—флангових ударних
угруповань —і вивід ї>х у вихіідні райони для наступу були
передбачені в ніч з 49 на 2.0 серпня. До світанку все мало бути
приховане в чагарнику вздовж річки в підготовлених
схованках. Матеріальна частина артилерії, міномети, засоби
тяги і різна техніка старанно вкривалися маскувальними
сітками, виготовленими з місцевих підручних матеріалів.
Танкові частини виводились у вихідні райони дрібними
групами з різних напрямків безпосередньо перед початком
артилерійської та авіаційної підготовки. їх швидкості давали
змогу це зробити.
Усі нічні пересування маскувалися шумом, який створю-
-вали польоти літаків, стрільба артилерії, мінометів,
кулеметів та постріли з рушниць, що велися частинами точно за
графіком, узгодженим з пересуванням.
Для маскування пересувань нами було використано
звукові установки, які чудово імітували -різні шуми: забивання
кілків, політ літаків, рух танків тощо. До імітаційного шуму
ми почали привчати противника за 12—15 днів до початку
пересування ударних угруповань. Спочатку японці
сприймали цю імітацію як справжні дії військ і обстрілювали
райони, де було чутно ті чи інші шуми. Потім, чи то
призвичаївшись, чи то розібравшись, у чому справа, як правило, не
звертали уваги вже ні на які шуми, що для нас було дуже
важливо у період справжніх перегрупувань і зосереджень.
Для того щоб до противника не просочилися відомості
про наступальну операцію, розроблення плану генерального
наступу в іштабі армійської групи вели особисто
командуючий, член Військової ради, начальник політвідділу,
начальник штабу, начальник оперативного відділу. Командуючі і
начальники родів військ, начальник тилу опрацьовували
тільки спеціальні питання .за планом, затвердженим
командуючим. До друкування плану ^операції, наказів, бойових
розпоряджень та іншої оперативної документації була
допущена тільки одна друкарка.
<167
В міру наближення строку початку операції різні
категорії командного складу були послідовно ознайомлені з
планом операції, починаючи з чотирьох і кінчаючи однією
добою до початку бойових дій. Бійці і командири одержали
бойові завдання за три години до наступу.
Дальші події і весь хід нашої наступальної операції
показали, що особливі заходи по дезинформації і маскуванню,
а також інші заходи по підготовці раптової операції
відіграли дуже важливу роль, і противник дійсно був
захоплений зненацька.
У підготовці серпневої операції особливу увагу
приділили організації ретельної розвідки противника. Багато
командирів, штабів і розвідувальних органів на початку
бойових дій виявили недостатню досвідченість. Перед розвідкою
ставилися численні завдання, часто нездійсненні і
непринципові за значенням. У результаті зусилля розвідувальних
органів розпорошувалися на шкоду головним
розвідувальним цілям. Часто й самі розвідники вводили командування
в оману своїми здогадними висновками, які будувалися
тільки на основі тих чи інших ознак і припущень.
Звичайно, в історії боїв, битв і операцій траплялися
випадки, коли подібні здогади і виправдовувалися, але ми
не могли будувати серйозну операцію на сумнівних даних.
У наступній операції по оточенню й знищенню армії
противника нас цікавили головним чином його точне розташування
і чисельність.
Здобуття відомостей про противника ускладнювалося
відсутністю в районі дій цивільного населення, від якого
можна було б про дещо дізнатися. З боку японців
перебіжчиків не було. А баргути (монголи-скотарі, які жили в
північно-західній частині Маньчжурії), що втекли до нас, як
правило, нічого не знали про розташування й чисельність
японських частин і з’єднань. Найкращі дані ми одержували
від розвідки боєм. Однак ці дані охоплювали тільки
передній край і найближчі вогневі позиції артилерії і мінометів.
Наша розвідувальна авіація давала непогані авіазнімки
глибини оборони, але, враховуючи те, що противник
звичайно широко застосовував макети та інші обманні дії, ми
мали бути дуже обережними в своїх висновках і
неодноразовими перевірками визначати, що є справжнє, а що обман.
Просочитися дрібним розвідувальним групам у глибину
оборони противника вдавалося рідко, бо японці дуже добре
проглядали місцевість у районі розташування своїх військ.
Однак, незважаючи на всі ці несприятливі обставини,
нам вдалося організувати розвідку і одержати від неї ряд
цінних відомостей.
168
Добре діяла розвідка в 149-му моторизованому
стрілецькому полку. Тут ЇЇ організацією займався безпосередньо
командир полку майор І. М. Ремізов, який всебічно знав
специфіку розвідки. Я бачив майора І. М. Ремізова на
навчальному занятті. Він показував розвідникам, як краще
захопити полоненого із засідки, як просочитися крізь бойову
охорону противника вночі. Майор був великим майстром на
розвідувальні вигадки, і солдатам-розвідникам дуже подо-
балосЯуЩо з ними займається сам командир полку, якого
вони любили і поважали. За героїзм, виявлений у боях на
Халхін-Голі, І. М. Ремізов був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу.
Найслабкішим місцем у японському угрупованні ми
вважали фланги оборони і відсутність у противника
рухомих резервів. Що ж до місцевості, то вона всюди була
важкою для наступаючих військ.
План партійно-політичного забезпечення операції було
також розроблено, виходячи з конкретних завдань. Він
включав у себе два етапи — підготовчий і виконавчий.
На підготовчому етапі передбачалося головним ^чином
забезпечення тих заходів, які здійснювала Військова рада
армійської групи по зосередженню сил і засобів для
наступної операції, робота серед військ, що прибували з глибини
країни, передавання їм бойового досвіду. Для виконання
цього важливого завдання від усіх комуністів, політпраців-
ників і командирів вимагалося посилити активність
безпосередньо у відділеннях, взводах і ротах. Потрібно було
приділити більше уваги органам тилу, від яких багато в чому
залежало своєчасне матеріально-технічне забезпечення
операції.
Радянські війська знали, що наш пролетарський,
інтернаціональний обов’язок полягає в тому, щоб допомогти брат*
ньому монгольському народові в лихоліття тяжких
випробувань.
Велику політичну роботу проводила газета «Героиче-
ская красноармейская». В кожному номері вона
популяризувала бойові діла бійців і командирів військ армійської
групи і бойові традиції Червоної Армії. З початком операції
редакція газети повинна була зайнятися головним чином
виданням і швидким розповсюдженням листівок для
інформації бійців і командирів.
Активно співробітничали в газеті письменники В. Став-
ський, К. Симонов, Л. Славін, Б. Лапін, 3. Хацревін і
всюдисущі фотокореспонденти М. Бернштейн і В. Тьомін.
Особливо хочеться сказати про Володимира Ставського.
РІШЕННЯ КОМАНДУЮЧОГО 1-Ю АРМІЙСЬКОЮ ГРУПОЮ ПИ ЧАС
ПРОВЕДЕННЯ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ В СЕРПНІ 1939 РОКУ
І
Прекрасний літератор., пропагандист, аіи жив одним
життям із солдатами. Думаю, він був чудовим фронтовим
кореспондентом. Моє особисте спілкування з Володимиром
Петровичем тривало до кінця 1941 року. На початку серпня
він прибув до 24-1 армії Резервного фронту, де я готував
операцію по розгрому єльнінського угруповання противника
і ліквідації його плацдарму в цьому районі.
Зустрівшись, ми обійнялися, згадали героїчні дні Халхін-
Голу. Не затримуючись у штабі, Ставський відразу ж виїхав
на передову, де наші частини вели напружений бій. Уранці
наступного дня надіслав свої нотатки для армійської газети,
а мені записку з повідомленням цро ті труднощі, .які
доводилося долати нашим військам. Дуже шкода, що цей
талановитий ’пнеьженник-баталіст загинув, загинув -як солдат у
1'943 році в боях під Невелем.
Редактором газети «Героическая красяоармейская» був
Д. й. Ортенберг, здібний і оперативний працівник. Він умів
згуртувати колектив співробітників газети і залучити до
активної участі в ній ^багатьох бійців, командирів, партійно-
ттолітичних працівників. У роки Великої Вітчизняної війни
ОД
БОЙОВІ ДІЇ НА ХАЛХШ-ГОЛІ (з 20 по 31 серпня 1939 р.)
УМОВНІ ЗНАКИ
Положення військ на 20.8.1939 р.
(вихідно)
Положення військ иаприніпці
23.8.1939 р.
Положення військ наприкінці
27.8.1939 р.
Перегрупування військ
Відхід військ противника
Знищення оточених угруповань
-Ж8
ДжаИДЖІМ*
Сумв
Д. Й. Ортенберг був редактором газети «Красяая звезда»,
ї мені неодноразово доводилося зустрічатися з ним у діючій
армії...
Втім, поверясягося до халхінгольсьхкд подій.
20 серпня 1939 року радянсько-якдагольсьят війська
розпочали генеральну наступальну операцію по оточенню і
знищенню японських тйєьв.
Була неділя. Стояла тепла, тиха погода. Японське
командування, певне того, що радянсьнснмонгольські війська
не думають про наступ і не готуються до нього, дозволило
генералам і старшим офіцерам недільні відпустки. Багато
з них були цього дня далеко від своїх військ: хто в Хайларі,
хто в Ханчжурі, хто в Джанджін-Суме. Ми врахували цю
неабияку обставину, приймаючи рішення про початок
операції саме в неділю.
О 6 год. 15 хв. наша артилерія відкрила раптовий і
могутній вогонь по зенітній артилерії і зенітних кулеметах
противника. Окремі гармати димовими снарядами
обстріляли цілі, які повинна була знищити наша бомбардувальна
авіація.
171
В районі річки Халхін-Гол усе більше й більше
наростало гудіння моторів авіації, що наближалася. У повітря
піднялися 153 бомбардувальники і близько 100 винищувачів,
їхні удари були дуже могутніми і викликали піднесення у
бійців і командирів.
О 8 год. 45 хв. артилерія і міномети всіх калібрів почали
вогневий наліт по цілях противника, довівши його до межі
технічних можливостей. У цей час наша авіація завдала
удару по тилах противника. По всіх телефонних проводах і
радіостанціях було передано встановлену кодом команду —
за 15 хвилин розпочати загальну атаку.
Рівно о 9 год. 00 хв., коли наша авіація штурмувала
противника, бомбила його артилерію, у повітря злетіли
червоні ракети, що означали початок руху військ в атаку.
Атакуючі частини, прикриті артилерійським вогнем, стрімко
рвонулися вперед.
Удар нашої авіації і артилерії був настільки могутнім і
вдалим, що противник був морально і фізично
приголомшений і не спромігся протягом перших півтори години
відкрити артилерійський вогонь у відповідь. Спостережні пункти,
зв’язок і вогневі позиції японської артилерії були розбиті.
Атака проходила в точній відповідності до плану
операції і планів бою, і лише 6-а танкова бригада, не зумівши
повністю переправитися через річку Халхін-Гол, взяла
участь у боях 20 серпня тільки частиною своїх сил.
Переправа і зосередження бригади повністю закінчилися
наприкінці дня.
21-го і 22-го точилися запеклі бої, особливо в районі
Великих Пісків, де противник чинив більш серйозний опір,
ніж ми припускали. Щоб виправити допущену помилку,
довелося додатково ввести в дію з резерву 9-у мотоброневу
бригаду і посилити артилерію.
Розгромивши флангові угруповання противника, наші
бронетанкові і механізовані частини наприкінці 26 серпня
завершили оточення всієї 6-ї японської армії, і з цього дня
почалося дроблення на частини і знищення оточеного
угруповання ворога.
Боротьба ускладнювалася через сипкі піски, глибокі
котловани і бархани.
Японські частини билися до останньої людини. Однак
поступово солдатам ставала зрозумілою необгрунтованість
офіційної пропаганди про непереможність імператорської
армії, бо вона зазнавала надзвичайно великих втрат і не
виграла за 4 місяці війни жодної битви.
Становлять інтерес нотатки деяких японських солдатів
І офіцерів, що характеризують їх настрої в ті дні.
т
Ось щоденник загиблого солдата Факути:
<г20 серпня 1939 року.
Зранку встановилася добра погода. Винищувачі і
бомбардувальники противника, штук 50, групами з’явилися в
повітрі. О 6.30 артилерія противника всією своєю міццю
почала обстріл. Артилерійські снаряди стогнуть над
головою.
Хмари артилерійських снарядів падають поблизу від
нас. Стає моторошно. Команда спостереження використовує
все, щоб розвідати артилерію противника, але успіху не
має, оскільки бомбардувальники бомблять, а винищувачі
обстрілюють наші війська. Противник торжествує по
всьому фронту.
7 год. 45 хв.
Стає моторошно. Стогін і вибухи нагадують пекло.
Склалася дуже важка обстановка. Становище кепське, ми
оточені. Якщо ніч буде темною, всі повинні перебувати в ходах
сполучення, розташувавшись у ряд... Душа солдата стала
печальною... Наше становище погане, складне, заплутане.
8 год. ЗО хв. і
Артилерія противника не припиняє обстрілу наших
частин. Куди б не сунувся, ніде немає порятунку, всюди
падають снаряди, наше спасіння тільки в Бдисатві.
14. 40
Точиться безпощадний бій, скільки убитих і поранених —>
ми не знаємо... Обстріл не припиняється.
21 серпня.
Безліч літаків радянсько-монгольської авіації бомбує
наші позиції, артилерія також увесь час турбує нас. Після
бомбування і артвогню кидається в атаку піхота
противника. Кількість вбитих дедалі збільшується. Вночі авіація
противника бомбувала наші тили.
22 серпня — 9. ЗО
Піхота противника почала атаку, кулемети противника
відкрили сильний вогонь. Ми були у великій небезпеці і
страшенно налякалися. Настрій помітно погіршився. Коли
всіх офіцерів було вбито, мене призначили командиром
роти. Це мене страшенно схвилювало, і я всю ніч не спав...»
На цьому обірвалися нотатки Факути.
Велику увагу в тодішній японській армії приділяли
ідеологічній обробці солдатів, спрямованій проти Червоної
Армії. Наша армія зображувалася технічно відсталою, а в
бойовому спорядженні прирівнювалася до старої царсько!
армії часів російсько-японської війни 1904—1905 років.
173
Отже, те, що японські солдати побачили в боях на річці Хал-
хін-Гол, опинившись під могутніми ударами танків, авіації,
артилерії і добре організованих стрілецьких військ, було
для них повною несподіванкою.
Японському солдатові втовкмачували, що, потрапивши в
полон, він все одно буде розстріляний, але перед тим його
будуть катувати мало не до смерті. І треба сказати, що
подібний вплив у той період досягав своєї мети.
Однак дійсність спростувала ці напучування. Пам’ятаю,
на світанку одного із серпневих днів до мене на
спостережний пункт привели полоненого японського солдата,
спотвореного укусами комарів. Цей солдат був схоплений
розвідниками полку І. І. Федюнінського в комишах.
На моє запитання, де і хто його так пошпетив, він
відповів, що разом з іншим солдатом учора звечора був
посаджений у комиші в секрет для спостереження за діями
росіян, а накомарників їм не дали. Командир роти наказав
не ворушитися, щоб їх не помітили. Вночі на солдатів
напала комашня, але вони покірливо терпіли жахливі укуси
і сиділи до ранку не рухаючись, щоб не видати своєї
присутності.
— А коли росіяни щось гукнули і скинули гвинтівки,—
розповідав полонений,— я підніс руки, бо не міг більше
терпіти цю муку. '
Нам потрібні були відомості про японські війська на тій
ділянці, де захопили цього полоненого. Щоб розв’язати йому
язика, я наказав дати полоненому півсклянки горілки. Як
же я був здивований, коли він, подивившись на склянку,
сказав:
— Прошу вас, відпийте ковток, я боюся отрути. Я
єдиний син, а батько має галантерейну крамницю, отже, я його
єдиний спадкоємець.
Наш перекладач зауважив, що згідно з пам’яткою, яку
японським солдатам дало їх начальство, вони повинні
сміливо вмирати зі словом «банзай> на вустах. Посміхнувшись,
полонений відповів:
— Батько наказав мені повернутися додому живим, а
не мертвим.
31 серпня 1939 року останні вогнища опору 6-ї японської
армії, яка вторглася в межі Монгольської Народної
Республіки, було ліквідовано. Відвідуючи частини наших військ,
товариш X. Чойбалсаи сердечно дякував воїнам за те, що
ВОНИ СВОЄЮ кров’ю підтвердили вірність ВЗЯТИМ на себе ЗО'
бов’язанням. Нищівна відсіч радянських і монгольських
військ, небувалий розгром добірних сил цілої японської
армії змусили тодішні японські правлячі кола переглянути
174
свої погляди на могутність і боєздатність Радянських
Збройних Сил, особливо на моральну стійкість радянських воїнів.
Нарком оборони К. Є. Ворошилов у наказі від 7
листопада 1939 року писав: «Справжньою славою вкрили себе
бійці і командири — учасники боїв у районі річки Халхін-
Гол. За доблесть і геройство, за блискуче виконання наказів
війська, які брали участь* у боях в районі річки Халхін-Гол,
заслужили надвелику вдячність».
Душею героїчних дій наших воїнів була Комуністична
партія та її фронтовий загін — армійська партійна
організація. Комуністи своїм мужнім прикладом надихали воїнів
на бойові подвиги.
Хочеться відзначити тих командирів і політпрацівників,
які своєю організаторською діяльністю,
партійно-політичними заходами, умілим командуванням прискорили розгром
японських військ, прославили радянську зброю.
З великою теплотою я пригадую дивізійного комісара
М. С. Нікішева. Умілий керівник, принциповий комуніст, він
зумів поставити роботу Військової ради так, що у нас при
всій складності й напруженості обстановки жодного разу
не виникало ніяких непорозумінь чи розбіжностей. І всі
ми, халхінгольці, були глибоко засмучені звістигою про
його загибель на початку Вітчизняної війни. Він загинув на
Україні, де обіймав посаду члена Військової ради 5-ї армії
Південно-Західного фронту.
Не можна забути героїчні подвиги льотчиків Я. В. Сму-
шкевича, С. І. Грицевця, В. М. Забалуєва, Г. П. Кравченка,
B. Ф. Скобарихіна, В. Г. Рахова та інших, які показали
зразки мужності і відваги.
Одного разу під час переслідування групи японських
літаків льотчик-винищувач Герой Радянського Союзу
C. І. Грицевець виявив відсутність в строю літака свого
командира В. М. Забалуєва. Давши ряд черг по противнику,
що тікав, і припинивши переслідування, С. І. Грицевець
почав шукати зниклий літак. Він зробив коло над районом
останньої атаки і помітив його в степу на території
японських військ.
Знизившись до бриючого польоту, С. І. Грицевець
побачив В. М. Забалуєва біля літака. Мабуть, трапилася
аварія. Що робити? Незважаючи на крайній ризик посадки в
тилу ворога, С. І. Грицевець, не вагаючись, приймає
рішення: що б то не було врятувати свого командира. Як це
заведено в нас ще з часів Суворова — «сам пропадай, але
товариша виручай!»
Відважний і завжди дуже спокійний, льотчик майстерно
посадив свій літак на скопаний вибухами майданчик.
Швид175
ко підруливши до В. М. Забалуєва, він буквально втиснув
свого командира в кабіну одномісного літака. Потім на
очах у остовпілих солдатів противника, розвернувши літак
проти вітру, С. І. Грицевець підняв його в повітря з
подвійним навантаженням і щасливо повернувся на свій аеродром.
В одному з розвідувальних боїв з японцями в загоні
майора І. Л. Касперовича було підбито машину ГАЗ. Водій
рядовий Тимохін не кинув машину, а, залишившись на полі
бою, на нічийній смузі, спробував полагодити пошкодження.
Японці, помітивши сміливі дії нашого бійця, вирішили
захопити його живцем. Тимохін відбивався як справжній
радянський солдат. Навіть тяжко поранений, він чинив опір
далі.
У цей момент майор І. Л. Касперович, командир загону,
незважаючи на тяжку обстановку, прийняв ризиковане
рішення — виручити свого бійця. Наказавши зосередити
вогонь гармат прямою наводкою по вогневих точках
японців, він розгорнув роту й повів її в наступ на противника,
а сам на бронемашині на повному ходу підскочив до
автомобіля Тимохіна і зачепив його на буксир. Коли Тимохіна
вивезли в наше розташування, він із сльозами на очах
дякував командирові і товаришам, які, ризикуючи життям,
врятували його від вірної смерті.
— Я не сумнівався, що ви мене не забудете, не залишите
в біді,— казав він перед відправкою до госпіталю,— тільки-
но підлікуюсь, знову буду з вами, мої дорогі друзі.
Льотчик Герой Радянського Союзу В. Ф. Скобарихін у
нерівному бою, виручаючи свого товариша старшого
лейтенанта В. М. Вусса, сміливо пішов на таран японського
винищувача і, збивши його, вступив у бій з двома іншими
літаками. Японські льотчики, побачивши, з ким їм довелося
мати справу, розвернулися в напрямку своїх аеродромів.
В. Ф. Скобарихін, незважаючи на пошкодження, зумів
благополучно дотягти до свого аеродрому. Після посадки на
крилі його літака було знайдено шматки обшивки
японського винищувача.
У повітряних боях особливо відзначився старший
лейтенант Герой Радянського Союзу В. Г. Рахов. 29 липня він
зустрівся один на один з дуже досвідченим японським асом
Такео. Маневруючи, В. Г. Рахов нав’язав бій противнику.
В ході бою японський льотчик Такео продемонстрував усю
свою майстерність, але все-таки В. Г. Рахову вдалося
підпалити літак Такео. Японець вистрибнув з парашутом і,
побачивши, що приземлився на монгольській території,
намагався застрелитися, але був захоплений у полон.
Заспокоївшись після хвилювань і зустрівши добре
пово176
дження командирів Червоної Армії, Такео попросив
показати йому льотчика, який так майстерно вів бій і збив його
ртітак. Коли підійшов В. Г. Рахов, японець низько йому
вклонився, вітаючи переможця.
З вдячністю пригадую багатьох командирів, з якими
Працював у той час. На початку бойових дій у районі річки
Халхін-Гол І. І. Федюнінський обіймав посаду помічника
командира полку по господарській частині. Коли став
потрібний командир для 24-го моторизованого полку, першою
кандидатурою було названо його прізвище. І ми не
помилилися. В усіх складних випадках Іван Іванович
Федюнінський умів знаходити правильне рішення, а коли почався
генеральний наступ наших військ, полк під його
командуванням переможно вів бій.
Після закінчення воєнних дій на річці Халхін-Гол
І. І. Федюнінський був призначений командиром 82-ї
дивізії. Ця дивізія в перший період Вітчизняної війни з
надзвичайною впертістю билася на можайському напрямку.
Успішно командував генерал-майор І. І. Федюнінський
стрілецьким корпусом на Південно-Західному фронті,, а потім
і 42-ю армією під Ленінградом. *
Комбриг Михайло Іванович Потапов був моїм
заступником. На його плечах лежала велика робота по організації
взаємодії з’єднань і родів військ, а коли ми почали
генеральний наступ, Михайлу Івановичу було доручено
управління головним угрупованням на фланзі армійської групи.
М. І. Потапов відзначався незворушним характером, його
ніщо не могло вивести з рівноваги. Навіть у найбільш
складній і тривожній обстановці він був абсолютно
спокійний, і це добре сприймалося військами. Таким він був і під
час Вітчизняної війни, командуючи 5-ю армією Південно-
Західного фронту.
Зв’язок у бою й операціях відіграє вирішальну роль.
Тому мені хочеться сказати добре слово про полковника
Олексія Івановича Леонова, який за будь-яких умов
забезпечував управління військами безперебійним зв’язком.
Величезний вклад у виконання бойових завдань внесли
партійні організації. У перших рядах були начальник
політичного відділу армійської групи дивізійний комісар Петро
Іванович Горохов, полковий комісар Роман Павлович
Бабійчук, секретар парткомісії окремого корпусу Олексій
Михайлович Помогайло, комісар Іван Васильович Заково-
ротний.
Серед політичних працівників з’єднань особливо
вирізнявся полковий комісар Василь Андрійович Сичов —
комісар 9-ї мотоброньової бригади, в минулому уральський
177
робітник-металург. Василь Андрійович добре допомагав
своєму командирові бригади; нерідко в складній обстановці він
ставав на чолі своїх частин і особистим прикладом надихав
їх на бойовий подвиг. У роки Вітчизняної війни, будучи
членом Військової ради армії, він з такою ж відвагою
виконував покладені на нього завдання.
Дні і ночі напружено трудилися в складних польових
умовах медичні працівники, рятуючи життя й здоров’я
наших солдатів і командирів, та й не тільки наших.
Найвищою мірою гуманне ставлення виявляли вони й щодо
полонених японців.
Добре пам’ятаю зустрічі з професором М. М. Ахутіним.
Якось мені доповіли, що професор М. М. Ахутін,
перевтомлений багатьма операціями, буквально ледве тримаючись
на ногах, наказав узяти в нього кров для пораненого
командира. Я подзвонив йому і порадив узяти в більш молодого
лікаря. Професор М. М. Ахутін коротко відрізав:
— У мене немає часу для розшуку потрібної групи.—
І, попросивши його не затримувати, відразу ж дав
пораненому свою кров.
Професор М. М. Ахутін продумав і добре організував
єдину систему етапного лікування поранених. Він подавав
велику допомогу і медичним працівникам братньої нам
монгольської армії. Працюючи по 15—18 годин на добу,
приділяв велику увагу підготовці і вдосконаленню лікарів-хі-
рургів, і, думаю, не помилюся, якщо скажу, що ті, хто
працював і вчився у професора М. М. Ахутіна, багато чого
досягли в мистецтві хірургії. Під його керівництвом
успішно починав працювати нині відомий хірург академік
О. О. Вншневський.
Монгольські війська, які діяли в районі річки Халхін-
Гол, добре взаємодіяли з радянськими військами.
З великим натхненням читали на фронті схвильований
лист монгольських воїнів радянським бійцям:
«Дорогі брати, бійці Червоної АрміїІ
Ми, цирики, командири і політпрацівники частин
Монгольської народно-революційної армії, яка діє в районі
річки Халхін-Гол, від себе і від усього трудового народу
Монголії гаряче вітаємо вас, захисників нашої Батьківщини від
японських загарбників, і поздоровляємо з успішним
оточенням і повним розгромом самураїв, що вдерлися на нашу
землю.
Наш народ золотими літерами впише в історію боротьби
за свою свободу і незалежність вашу героїчну боротьбу
з японською зграєю в районі річки Халхін-Гол. Якби не
ваша братня безкорислива допомога, ми не мали б
неза178
лежної Монгольської революційної держави. Коли б не
допомога Радянської держави, нам загрожувала б така
сама доля, яку переживає народ Маньчжурії. Японські
загарбники розгромили б і пограбували нашу землю і трудове
аратство. Цього не трапилося і ніколи не трапиться, бо нам
допомагає і нас рятує від японської навали Радянський
Союз.
Спасибі вам і спасибі радянському народу!»
Бійці монгольської армії захоплювалися бойовими
звершеннями радянських військ, але й ми, радянські воїни, були
не менш захоплені героїчними подвигами монгольських
бійців і командирів.
Мені доводилося особисто спостерігати масову бойову
відвагу монгольських цириків та їх командирів. Хочеться
згадати імена тих, хто особливо відзначився. Це — рядовий
цирик Олзвой, водій бронемашини Хаяя-Харве, наводчики
зенітних гармат Чултем, Гомбосурен, кіннотник Хорлоо.
Велику творчу роботу проводив Штаб Монгольської
народно-революційної армії на чолі із заступником головкому
МНРА корпусним комісаром Ж. Лхагвасуреном.
Загиблим героям Халхін-Голу споруджено пам’ятник, на
якому викарбувано воістину справедливі слова:
«Вічна слава воїнам-героям Радянської Армії і мужнім
цирикам Монгольської Народно-Революційіої Армії, які
загинули в боях з японськими загарбниками в районі річки
Халхін-Гол за свободу і незалежність миролюбного
монгольського народу, за мир і безпеку народів,7 проти
імперіалістичної агресії».
Радянський уряд, відзначаючи особливо видатні
заслуги радянських воїнів проти японських агресорів, присвоїв
сімдесятьом з них звання Героя Радянського Союзу. Другою
Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу були
нагороджені льотчики С. І. Грнцевець, Я. В. Смушкевич, Г. П.
Кравченко. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно і мені,
а в 1972 році Указом Великого Народного Хуралу МНР за
участь в розгромі японських військ на Халхін-Голі я був
удостоєний звання Героя Монгольської Народної
Республіки.
Після закінчення бойових дій на річці Халхін-Гол
командування і штаб армійської групи (наприкінці жовтня 1939
року) повернулися до Улан-Батора — столиці МНР. Раніше
я знав про Монголію тільки з книжок і газет. Тепер мав
нагоду близько познайомитися з цією країною.
Особливо приємно згадати душевну простоту
монгольського народу, його доброту і щиру віру в Радянський Союз.
Де б я не був — у юртах чи будинках, в установах чи
вій179
ськових частинах,— скрізь і всюди бачив на найпочеснішо-
му місці портрет В. І. Леніна, про якого кожний монгол
говорив зі щирою теплотою і любов’ю.
Наші бійці були частими гостями у монгольських друзів,
монгольські товариші бували в нас на навчаннях, на
заняттях, де ми прагнули передати їм досвід, здобутий в
минулих боях.
Монгольський народ з великою повагою і любов’ю
ставився до Хорлогійна Чойбалсана. З ним я близько
потоваришував, коли він у серпні приїздив на наш командний
пункт на горі Хамар-Даба. Це була незвичайна,
величезного душевного тепла людина, відданий друг Радянського
Союзу. Хорлогійн Чойбалсан був справжнім
інтернаціоналістом, який присвятив життя боротьбі з імперіалізмом і
фашизмом. Востаннє я бачив його під час Великої Вітчизняної
війни, коли він привозив на фронт бійцям Червоної Армії
подарунки від монгольського народу.
Ми бачили, що величезним авторитетом у народі
користується і Юмжагійн Цеденбал. Високоосвічена і мудра
людина, він багато років працював з X. Чойбалсаном та
іншими членами ЦК партії. Після смерті в 1952 році X.
Чойбалсана Ю. Цеденбал став прем’єр-міністром. Будучи
Першим секретарем ЦК Монгольської народно-революційної
партії і Головою Ради Міністрів МНР, він присвятив усі
свої сили, знання, енергію побудові соціалізму в країні,
боротьбі за всемірне зміцнення дружби з братніми
марксистсько-ленінськими партіями, за мир, соціалізм і демократію
в усьому світі.
Забігаючи наперед, я хотів би підкреслити ту
допомогу, яку, в свою чергу, подав монгольський народ
Радянському Союзу під час Вітчизняної війни проти фашистської
Німеччини.
Тільки за 1941 рік від Монгольської Народної
Республіки було одержано 140 вагонів різних подарунків для
радянських воїнів на загальну суму 65 мільйонів тугриків.
У Зовнішторгбанк надійшло 2 мільйони 500 тисяч тугриків
і 100 тисяч американських доларів, 300 кілограмів золота.
На ці кошти, зокрема, було побудовано 53 танки, з них
32 танки Т-34, на бортах яких стояли славні імена Сухе-
Батора та інших героїв Монгольської Народної Республіки.
Багато з цих танків успішно билися з німецькими
військами і дійшли до самого Берліна в складі 112-ї танкової
бригади і 1-ї гвардійської танкової армії.
Крім танків, радянським Військово-Повітряним Силам
було передано авіаційну ескадрилью «Монгольский арат».
Вона увійшла до складу 2-го Оршанського гвардійського
180
авіаційного полку. Ескадрилья «Монгольский арат»
пройшла переможний бойовий шлях протягом усієї війни.
У подарунок Червоній Армії в 1941—1942 роках
надійшло 35 тисяч коней, які пішли на укомплектування
радянських кавалерійських частин.
Протягом усієї Вітчизняної війни делегації трудящих
Монгольської Народної Республіки, очолювані X. Чойбал-
саном, Ю. Цеденбалом та іншими державними діячами,
були частими гостями у наших славних воїнів. Кожне їх
відвідання ще більше зміцнювало братню дружбу радянського
і монгольського народів.
Велику роботу в період бойових дій на Халхін-Голі
проводили Ю. Цеденбал і радянський посол в МНР І. А.
Іванов. Завдяки їх турботам наші війська ніколи не знали
труднощів з постачанням продуктів. Відтоді Ю. Цеденбал
душевно поріднився з радянськими людьми, які в його особі
бачать дружній нам монгольський народ, що іде шляхом
соціалізму. Щирою повагою у монгольського народу,
державних і партійних керівників користувався й І. А. Іванов:
він завжди прагнув у всьому допомогти монгольським
друзям і словом і ділом.
Повернувшись на зимові квартири, наші війська
підбивали підсумки бойових справ. Приємно було бачити,
наскільки зросли знання солдатів і командирів. У ті фастини,
які не брали безпосередньої участі в боях, посилали
кращих бійців і командирів для передачі досвіду, здобутого в
битвах з японськими військами. Рішуче перебудовувалося
політичне забезпечення бойової підготовки військ.
Усе це в цілому дало дуже ефективні результати в
підготовці і бойовій готовності військ. Не випадково з’єднання,
що перебували в 1939—1940 роках у Монголії, перекинуті
в 1941 році у район Підмосков’я, билися з німецькими
військами краще від усяких похвал.
І коли в 1945 році Радянський уряд згідно з
домовленістю із союзниками по антигітлерівській коаліції, а також з
метою ліквідації воєнної небезпеки з боку мілітаристської
імператорської Японії, яка тримала проти МНР і наших
далекосхідних районів мільйонну Квантунську армію,
оголосив Японії війну, братня нам Монгольська Народна
Республіка також оголосила війну Японії.
Монгольська армія, керована Монгольською народно-
революційною партією, особисто X. Чойбалсаном і Ю.
Цеденбалом, діяла на правому крилі радянських військ, у
складі радянсько-монгольської кінно-механізованої групи під
командуванням генерала І. О. Плієва. За свідченням наших
солдатів і командно-політичного складу, монгольські
части181
ни билися сміливо, уміло і добре взаємодіяли з радянськими
військами.
За вміле керівництво бойовими операціями Маршал
МНР X. Чойбалсан нагороджений Радянським урядом-
орденом Суворова І ступеня. За вміле керівництво бойовими
операціями військ МНР і виявлені при цьому доблесть і
мужність заступник головнокомандуючого — начальник По-
літуправління Монгольської Народно-Революційної армії
Ю.Цеденбал удостоєний ордена Кутузова І ступеня. 26
чоловік нагороджені орденом Червоного Прапора, орденом
Слави III ступеня — 13 чоловік, медаллю «За відвагу» —
82 чоловіка. Усього в 1946 році Верховна Рада СРСР
нагородила 302 чоловіка.
Монгольський народ з щирою дружньою симпатією
ставиться до радянських людей. Свідченням цього е звичай, що
зберігся й досі,— називати своїх дітей російськими
іменами— Орос (росішпш), Сеесер (СРСР), Володя (на честь
В. І. Леніна), Юра (на честь Ю. Гагаріна) і т. д.
Тепер Монгольська Народна Республіка стала процвітаг
ючою соціалістичною країною; Швидко розвиваються
промисловість усіх видів, сільське господарство, наука і
передова техніка. Велику допомогу в цьому їй подають
Радянський Союз, братні соціалістичні країни, і в мирний час, яв і
в годину війни з іноземними загарбниками, основна
спрямовуюча роль належить Монгольській народно-революційній
партії, її Центральному Комітету.
...На початку травня 194Q року я одержав наказ з
Москви прибути в наркомат для призначення на іншу посаду.
На той1 час було> опубліковано постанову уряду про
присвоєння вищому командному складу Червоної Армії
генеральських звань. У числі інших мені також було присвоєно
звання генерала армій
Через кілька днів я був прийняті особисто PL В.
Сталіним і призначенні на посаду командуючого^ Київським
Особливим військовим, округом..
З И. В. Сталіним мені раніше не доводилося
зустрічатися, і на прийом до hbofo я кшові сильно' хвилюючись.
Крім Й. В. Сталіна iv кабінеті були М.. L Калійш,
В. М. Молотов; та інші член» Політбюро.
Привітавшись, И. В. Сталій, запалюючи люльку, відразу
ж спитав:
— Як ви оцінюєте японську армію?
— Японський солдат, який бився з нами на Хадхін-Голі,
добре підготовлений, особливо для ближнього бою,—
відповів я.— Дисциплінований, ретельний і впертий в бою,
.особливо в оборонному. Молодший командний склад
підготов182
лений дуже добре і б’ється з фанатичною впертістю. Як
правило, молодші командири в полон не здаються і не
зупиняються перед «харакірі». Офіцерський склад, особливо
старший і лвщий, підготовлений слабо, малоініціативний і
схильний діяти :за шаблоном.
Що стосується технічного стану японської армії, вважаю
її відсталою. Японські танки типу наших МС-І явно
застаріли, 'погано озброєні і з малям запасом коду. Повинен
також сказали, що на початку кампанії японська авіація била
нашу авіацію. їх літаки переважали наші доти, поки ми не
одержали шшпшеноі «Чайки» та «И-16». Коли ж до нас
прибула трупа льотчиків — Героїв Радянського Союзу на
чолі із Смушкевичем, наше панування в повітрі стало
очевидним. Слід підкреслити, що .нам довелося мати справу з
відбірними, так званими імператорськими, частинами япон-
ської армії.
Й. В. Сталін дуже уважно все вислухав, а потім запитав:
— Як діяли наші'вшська?
— Наші кадрові війська билися добре. Особливо добре
билася 86-а мотодивізія під командуванням Петрова і 57-а
сісрілецьга дивізія під командуванням Галаніна, що прибула
із Забайкалля. 82-а стрілецька дивізія, яка прибула з
Уралу, спочатку билася погано. В її складі були малонавчені
бійці і командири. Цю дивізію розгорнули і поповнили
приписним складом незадовго перед її відправленням до
Монголії.
Дуже добре билися танкові бригади, особливо 11-а,
очолювана комбригом Героєм Радянського Союзу Яков-
лєвим, але танки БТ-5 і БТ-7 надто вогненебезпечні. Якби
в моєму розпорядженні не було 2 танкових і 3 мотоброньо-
вях бригад, ми, безумовно, не змогли б так швидко оточити
й розгромити 6-у японську армію. Вважаю, що нам
потрібно різко збільшити в складі збройних сил бронетанкові і
механізовані війська.
Артилерія наша в усіх відношеннях переважала
японську, особливо в стрільбі. У цілому наші війська стоять
значно вище від японських.
Монгольські війська, здобувши досвід, загартування і
підтримку з'боку частин Червоної Армії, билися добре,
особливо їх броньовий дивізіон на горі Баїн-Цаган. Треба
сказати, що монгольська кіннота була чутлива до нальотів
авіації та артилерійського вогню і зазнавала великих втрат.
— Як допомагали вам Кулик, Павлов і Воронов? —
спитав И. В. Сталін.
— Воронов добре допоміг у плануванні артилерійського
вогню І в організації підвезення боєприпасів. Що ж до
183
Кулика, я не можу відзначити будь-яку корисну роботу з
його боку. Павлов допоміг нашим танкістам, поділившись
з ними досвідом, одержаним в Іспанії.
Я пильно стежив за И. В. Сталіним, і мені здавалося,
що і він з інтересом слухає мене. Я вів далі:
— Для всіх наших військ, командирів з’єднань,
командирів частин і особисто для мене битва на Халхін-Голі стала
великою школою бойового досвіду. Думаю, що і японська
сторона зробить для себе тепер грунтовніші висновки про
силу і здатність Червоної Армії.
— Скажіть, а з якими труднощами довелося зустрітися
нашим військам на Халхін-Голі? — вступив у розмову
М. І. Калінін.
— Головні труднощі були пов’язані з питаннями
матеріально-технічного забезпечення військ. Нам довелося
підвозити все, що потрібно для бою і життя військ, за 650—
700 кілометрів. Найближчі станції постачання розташовані
на території Забайкальського військового округу. Навіть
дрова для приготування їжі — і ті доводилося підвозити за
600 кілометрів. Кругооборот машин становив 1300—1400
кілометрів, а звідси — колосальна витрата бензину, який
теж треба було доставляти з Радянського Союзу.
У подоланні цих труднощів нам добре допомогла
Військова рада ЗабВО і генерал-полковник Штерн зі своїм
апаратом. Велику неприємність завдавали комарі, яких
на Халхін-Голі безліч. Вечорами вони буквально заїдали
нас. Японці рятувалися спеціальними накомарниками. Ми
Тх не мали і виготовили з великим запізненням.
— Яку основну мету, на вашу думку, мав японський
уряд, організуючи вторгнення? — спитав М. І. Калінін.
— Найближча мета — захопити територію МНР,
розташовану за річкою Халхін-Гол, а потім побудувати на
річці Халхін-Гол укріплений рубіж, щоб прикрити проектовану
для будівництва другу залізницю стратегічного
призначення, яка повинна підійти до кордону нашого Забайкалля на
захід від Китайсько-Східної залізниці.
— Тепер у вас є бойовий досвід,— сказав И. В.
Сталін.— Приймайте Київський округ і свій досвід
використайте у підготовці військ.
Поки я перебував у МНР, у мене не було можливості
в деталях вивчити хід бойових дій між Німеччиною і англо-
французьким блоком. Користуючись нагодою, я спитав:
— Як розуміти дуже пасивний характер війни на Заході
1 як приблизно будуть надалі розвиватися бойові події?
Посміхнувшись, И. В. Сталін сказав:
184
— Французький уряд на чолі з Даладье і англійський
на чолі з Чемберленом не хочуть серйозно встрявати у
війну з Гітлером. Вони все ще сподіваються підбурити Гітлера
на війну з Радянським Союзом. Відмовившись у 1939 році
від створення з нами антигітлерівського блоку, вони тим
самим не захотіли зв’язувати руки Гітлеру в його агресії
проти Радянського Союзу. Але з цього нічого не вийде. їм
доведеться самим розплачуватися за свою недалекоглядну
політику.
Повернувшись у готель «Москва», я довго не міг тієї
ночі заснути, перебуваючи під враженням цієї розмови.
Зовнішність И. В. Сталіна, його «егучний голос,
конкретність і глибина суджень, обізнаність у воєнних питаннях,
увага, з якою він слухав доповідь, справили на мене велике
враження.
t
Ровділ восьмий
Командування Київським
Особливим військовим
округом
Призначення командуючим найбільшим військовим
округом я вважав особливою честю і робив усе, щоб виправдати
високе довір’я Центрального Комітету партії і уряду.
Київський Особливий військовий округ був одним з
передових військових округів. У Білоруському військовому
окрузі, де я працював у 1922—1939 роках, з великою
повагою ставилися до військ Київського округу, високо
цінували їх підготовку і оперативно-тактичну зрілість
керівного складу штабів і командування.
Радувало й те, що в окрузі доведеться працювати разом
з досвідченими керівними воєначальниками і політпрацівни-
ками. Багатьох з них я знав особисто, про багатьох чув
від інших офіцерів і генералів, з деякими товаришами
працював тривалі ррки.
Начальником штабу Київського Особливого військового
округу в той час був генерал-лейтенант М. О. Пуркаєв.
Я працював разом з М. О. Пуркаєвим у Білоруському
військовому окрузі, де він тоді служив начальником штабу
округу. Це був досвідчений генерал, який всебічно знав свою
справу, людина високої культури, штабіст великого
масштабу.
Начальником артилерії округу був генерал М. Д. Яков-
лев, великий спеціаліст в галузі техніки і бойового
застосування артилерії. Двома арміями командували генерали
І. М. Музиченко і Ф. Я. Костенко, з якими мені довелося
тривалий час працювати в 4-й Донській козацькій дивізії.
Начальником оперативного відділу штабу округу був
полковник П. М. Рубцов, якого я знав по центральному
апарату Наркомату оборони. П. М. Рубцова незабаром змінив
полковник Іван Христофорович Баграмян. Івана Христофо-
ровича я знав як дуже вдумливого, спокійного,
працьовитого, оперативно грамотного працівника. Начальником по-
186
ставання округу виявився мій старий друг В. Є. Бєло-
косков.
Хочеться- сказати добре слово і про начальника
військово-повітряних сил округу генерала Є. С. Птухіна, який був
блискучим льотчиком і командиром, відданим сином нашої
партії і чуйним товаришем. За цей короткий час я близько
познайомився і з рештою керівників округу. Це були
тямущі й освічені командири. Кожне службове доручення
вони виконували' із знанням1 справи, пунктуальністю і
творчою- енергіего;
Ознайомившись із станом1 округу; я визнав своїм
обов'язком представитися секретарям ЦК КП України. Розповівші»
про дії наших- військ noj розгрому 6-ї японської армії иа
Халхін-Ролі і поділившись своїми1 першими враженнями,
я попросив1 допомогти в матеріально-побутовому
забезпеченні округу. Зустрів найдоброзичливішв' ставлення і був
радий, що все йде так добре.
Протягом червня 1940 року побував майже' в усіх,
частинах і з'єднаннях. Потім ми зі штабом округу провели
велику командно-штабну польову поїздку із засобами звГяз-
ку до1 району Тернополя, Львова1, Володимира-Волинського,
Дубно — туди, де через рік, у Г941 році, німці за платам
«Барбаросса» завдали; на Україні свого головного удару.
Навчання показало, що на чолі армій, з'єднань і їх
штабів стоять здібні молоді офіцери' й генерали. Правда,
вони потребували серйозної оперативно-тактичної
підготовки, бо лише недавно одержали підвиївдМня' а менш
значних посад. На це питання було; звернуто увагу керівного
складу.
Влітку і восени 1940 року у військах Київського
Особливого військового округу йшла напружена бойова підготовка.
Освоювався тактичний досвід, здобутий; Червоною Армією
у війні з Фінляндією1 і в1 боях з японцями вб районі річки
Халхін-Гол. При цьому враховувався досвід
німецько-фашистських військ, нагромаджений у ході бойових дій проти
ряду європейських держав.
Друга світова війна була в той час уже В' розпалі. Ще
наприкінці 1936 року Німеччина та Італія уклали угоду,
утворивши горезвісну «вісь Берлін— Рйм», а Німеччина і
Японія — «Антикомінтернівський пакт», який був
спрямований нібито проти Комуністичного Інтернаціоналу; а
насправді об’єднав агресорів у їх боротьбі1 за світове панування.
У 1937 році до цього пакту приєдналась Італія. Тоді ж
Японія поновила війну з метою загарбання Китаю. В 193® році
була ліквідована як незалежна держава Австрія. У той же
1ЯГ
час назрівав збройний напад на Чехословаччину. «Завтра
може бути вже пізно,— звертався до миролюбних держав
Радянський уряд,— але сьогодні час для цього не минув,
якщо всі країни, особливо великі держави, займуть тверду
недвозначну позицію щодо проблем колективного
врятування миру».
Пропозиції СРСР не були прийняті.
На горезвісній конференції західних держав у Мюнхені
29—ЗО вересня 1938 року Англія і Франція погодилися
передати Німеччині Судетську область Чехословаччини, щоб
нібито «врятувати мир в останню хвилину». Чехословацька
делегація чекала вирішення долі своєї країни біля
зачинених дверей, СРСР було усунуто від переговорів.
Ми були готові допомогти Чехословаччині. Авіація і
танки перебували в бойовій готовності. У районах,
суміжних із західним кордоном СРСР, зосередилося до 40
дивізій. Але тодішні правлячі кола Чехословаччини
відмовилися від цієї допомоги, воліючи ганебну капітуляцію. 15
березня 1939 року Німеччина окупувала Прагу. «Умиротворення»
Гітлера дало свій природний результат.
Такий поворот справи, що його не раз передрікав
Радянський Союз, поставив перед Англією і Францією
питання: а ну Гітлер, якого вони підштовхували на схід, поверне
на захід? Уряди цих країн розпочали новий тур переговорів,
зустрічей, нарад з метою налякати Гітлера можливістю
воєнного союзу з СРСР. Вимагаючи від Радянського Союзу
допомоги у разі агресії з боку Німеччини, глави урядів цих
держав Даладьє і Чемберлен разом з тим не хотіли брати
на себе будь-яких серйозних зобов’язань. Переговори
зайшли в тупик, у тому числі і переговори між військовими
місіями Англії, Франції і СРСР.
Одне слово, коли говорити про Європу — там панували
натиск Гітлера і пасивність Англії і Франції. Численні
заходи і пропозиції СРСР, спрямовані на створення
ефективної системи колективної безпеки, не знаходили підтримки
серед лідерів капіталістичних держав. Зрештою, це було
природно. Вся складність, суперечливість і трагічність
ситуації породжувалася бажанням правлячих кіл Англії і
Франції зіштовхнути Німеччину і СРСР.
Поки бомби не розірвалися в їх власному домі, класові
інтереси давніх союзників у боротьбі проти першої
соціалістичної держави призводили до одного — вони задкували
перед Гітлером. Даладьє і Чемберлену здавалося, що їм
вдасться все і вся перехитрувати, вчасно вивернутися від
уже націленої ! готової до дій німецької фашистської
воєн№
ної машини, та ще й підштовхнути її в останній момент на
Радянський Союз. Навіть 1 вересня, коли Німеччина напала
на Польщу, її союзники, Англія і Франція, оголосивши війну
Німеччині, практично не рушили з місця.
«Якщо ми ще в 1939 році не зазнали поразки,— визнав
на Нюрнберзькому процесі начальник штабу оперативного
керівництва німецького верховного командування йодль,—
то це тільки тому, що приблизно 110 французьких і
англійських дивізій, які стояли під час нашої війни з Польщею на
Заході проти 23 німецьких дивізій, залишалися зовсім
бездіяльними».
Від допомоги Радянського Союзу уряд панської Польщі
відмовився. Він «прозорливо» споруджував оборонні
лінії і укріплення на сході, готуючись до війни з Радянським
Союзом, а гітлерівські війська зайшли тим часом із заходу,
півночі й півдня і швидко захопили склади з озброєнням.
Незважаючи на героїчну боротьбу польських патріотів,
німецькі полчища замкнули польську армію у величезний
котел. Друга світова війна набирала дедалі більшого розмаху.
Що ж являла собою в той тривожний час наша Червона
Армія?
На XVIII з’їзді партії (березень 1939 року) нарком об<$
рони Маршал Радянського Союзу К. Є. Ворошилов доповів,
що порівняно з 1934 роком чисельність особового складу в
армії зросла більш як удвоє, а моторизація її — на 260
процентів. Він навів сумарні дані про вогневу міць наших
стрілецьких корпусів, які були не нижчими за бойові
можливості корпусу німецької чи французької армії. У півтора раза
зросла кіннота, значно (в середньому на 35 процентів)
зміцнена артилерією, ручними і станковими кулеметами і
танками. Танковий парк зріс майже вдвічі, його вогнева міць —
майже в чотири рази. Збільшилася далекобійність
артилерії, швидкострільність артилерійських систем, особливо
протитанкових і танкових гармат. Якщо в 1934 році весь
повітряний флот міг підняти за один виліт 2000 тонн авіабомб, то
тепер він піднімав на 208 процентів більше. Не лише
винищувачі, а й бомбардувальники мали швидкість, що
перевершувала 500 кілометрів на годину.
У Звітній доповіді XVIII з’їздові партії про роботу ЦК
ВКП(б) Й. В. Сталін, характеризуючи небезпеку нової
імперіалістичної війни, говорив, що наша країна, незмінно
проводячи політику збереження миру, розгорнула разом з
тим найсерйознішу роботу по зміцненню бойової готовності
Червоної Армії і Військово-Морського Флоту. Так воно 1
було.
189
Між іншим, у нас досить часто з історико-дослідного
обороту зникають дуже важливі документи. Іноді
буквально одкровенням звучать думки й судження з приводу
довоєнних років, добуті з допомогою непрямих даних і
додаткових дослідницьких робіт, хоч ці ж думки, а тим більше
факти містяться в книгах, які легко взяти з бібліотечної
полиці.
Зокрема, матеріали партійних з’їздів тих років містять
багатющий історичний матеріал, відображають величезну
роботу, яку здійснили партія і народ в усіх галузях життя.
До речі, готуються такі документи не окремими людьми, в
сотнями, тисячами кваліфікованих спеціалістів, які
перегортають гори фактологічного матеріалу, перш ніж дати одну
цифру у відповідальну доповідь.
Звичайно, виступаючи на XVIII з’їзді партії, нарком
оборони не міг дати абсолютних цифр, які характеризують
могутність армії. Але ось на переговорах військових місій
СРСР, Англії і Франції в серпні 1939 року, які, природно,
були секретними, наводилися конкретні дані.
Ці переговори становлять великий інтерес. У них чітко
відбивається та серйозність і відповідальність, з якою
Радянський уряд прагнув створення колективної безпеки в
Європі, наша ділова, реальна готовність піти ,в ім’я цього
на багато що. Радянський уряд прямо доручав своїм
військовим делегатам «підписати воєнну конвенцію з питань
організації воєнної оборони Англії, Франції і СРСР проти
агресії в Європі».
Однак Англія і Франція послали на переговори,
скажемо прямо, діячів другорядних, знову-таки для
прощупування, зондажу, без щирої заінтересованості в успіху воєнного
співробітництва. У секретній інструкції англійській місії
відверто вказувалося, що уряд Англії «не бажає брати на
себе будь-які певні зобов’язання», які можуть «зв’язати
йому руки». Місії доручалося вести переговори «дуже
повільно», з росіянами «поводитися стримано», щодо воєнної
угоди «прагнути до того, щоб обмежитися... загальними
формулюваннями».
Ось витяги з протоколів того часу. З одного боку, вони
характеризують бойові можливості нашої армії, яка була
готова розгорнутися на західних кордонах нашої країни.
З другого боку, в них явно лростежуються ворожі нам
задуми західних держав, які силкувалися недвозначно дати
зрозуміти Гітлеру, що в поході на Схід англійці і французи
йому не заважатимуть.
190
Запис засідання військових місій
СРСР, Англії і Франції
15 серпня 1939 року,
Засідання почалося о 10 год. 07 хе.
Закінчилося о 13 год. 20 хе.
.„Командарм Б. М. Шапопшиков. На попередніх
засіданнях військових місій міг заслухали плай розгортання
французької армії на заході. На прохання військових місіі
Англії і Франції, за дорученням військової місії СРСР я ви-
кладаю план розгортання збройних сил СРСР на його
західних кордонах.
Проти агресії в Європі Червона Армія в європейській
частині СРСР розгортає і виставляє на фронт:
120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських дивізій, 5 тисяч
важких гармат (сюди входять і пушки і гаубиці), 9—10
тисяч танків, від 5 до 5,5 тисячі бойових літаків (без
допоміжної авіації), тобто бомбардувальників і винищувачів.
До цього числа не входять військові частини укріплених
районів, частини протиповітряної оборони, частини охорона
узбережжя, запасні частини, які відпрацьовують
поповнення (депо), і частини тилу.
Не буду докладно описувати структуру Червоної Армії,
скажу коротко: стрілецька піхотна дивізія складається з
З стрілецьких полків і 2 артилерійських полків, Чисельність
дивізії воєнного часу — 19 тисяч чоловік.
Корпус складається з 3 дивізій* пає свою артилерію —
2 полки. (Адмірал Дракс у розмові з генералом Хейвудом
цікавиться, чи записує хто-небудь а офіцерів повідомлення
командарма Б. М. Шапошникова, і одержує ствердну
відповідь) .
Армії різного складу корпусів — від, 5 др 8 корпусів —
мають свою артилерію, авіацію і танки.
Бойова готовність частин укріплених районів від 4 до
6 годин після бойової тривоги.
Укріплені райони СРСР має вздовж всього західного
кордону від Льодовитого океану до Чорного моря.
Зосередження армії здійснюється в строк від 8 до 20
днів. Мережа залізниць дає змогу не тільки зосередити
армію у вказані строки біля кордону, а й провести маневри
вздовж фронту. Ми маємо вздовж західного кордону від
3 до 5 рокад на глибину 300 кілометрів.
Ми маємо нині достатню кількість потужних великих
паровозів і великі вантажні вагони розміром у два рази
більші, ніж були раніше. Наші поїзні состави рухаються при
191
вдвічі збільшеній вазі, ніж раніше. Збільшена швидкість
руху поїздів.
Ми маємо автотранспорт і рокади-шосе, що дають
змогу провести зосередження автотранспортів уздовж фронту...
...Я зараз викладу схвалені військовою місією СРСР три
варіанти можливих спільних дій збройних сил Англії,
Франції і СРСР у випадку агресії в Європі.
Перший варіант — це коли блок агресорів нападе на
Англію і Францію. У цьому випадку СРСР виставляє 70
процентів тих збройних сил, які Англією і Францією будуть
безпосередньо спрямовані проти головного агресора —
Німеччини. Я поясню. Наприклад, якби Франція і Англія
виставили проти Німеччини безпосередньо 90 піхотних дивізій,
то СРСР виставив би 63 піхотні дивізії, 6 кавалерійських
дивізій з відповідною кількістю артилерії, танків, літаків,
загальною чисельністю близько 2 мільйонів чоловік...
...Північний флот СРСР веде крейсерські операції біля
берегів Фінляндії та Норвегії, поза їх територіальними
водами, спільно з англо-французькою ескадрою... Балтійський
флот СРСР може розвинути свої крейсерські операції, дії
підводних човнів і здійснити встановлення мін біля берегів
Східної Пруссії і Померанії. Підводні човни Балтійського
флоту СРСР перешкоджатимуть і підвезенню промислової
сировини з Швеції для головного агресора.
(У міру викладу командармом Б. М. Шапошниковим
плану дій адмірал Дракс і генерал Хейвуд наносять на
наявні у них крокі обстановку).
Другий варіант виникнення воєнних дій — це коли
агресія буде спрямована проти Польщі і Румунії...
...Участь СРСР у війні може бути [здійснена] тільки тоді,
коли Франція і Англія домовляться з Польщею і по
можливості з Литвою, а також Румунією про пропуск наших військ
і їх дії через Віленський коридор, через Галичину і
Румунію.
У цьому разі СРСР виставляє 100 процентів тих
збройних сил, які виставлять Англія і Франція проти Німеччини
безпосередньо. Наприклад, якщо Франція і Англія
виставлять проти Німеччини 90 піхотних дивізій, то СРСР
виставляє 90 піхотних дивізій, 12 кавалерійських дивізій з
відповідною артилерією, авіацією і танками.
Завдання морських флотів Англії і Франції залишаються
ті ж самі, які вказані в першому варіанті...
...На півдні Чорноморський Флот СРСР, перегородивши
гирло Дунаю від проникнення по ньому підводних човнів
агресора та інших можливих морських сил, закриває
Бос192
фор від проникнення в Чорне море надводних ескадр
противника та їх підводних човнів.
Третій варіант. Цей варіант передбачає випадок, коли
головний агресор, використовуючи територію Фінляндії,
Естонії і Латвії, спрямує свою агресію проти СРСР. У
цьому випадку Франція і Англія повинні негайно вступити у
війну з агресором або блоком агресорів.
Польща, зв’язана договорами з Англією і Францією,
повинна обов’язково виступити проти Німеччини і
пропустити наші війська, за домовленістю урядів Англії і Франції
з урядом Польщі, через Віденський коридор і Галичину.
Вище було вказано, що СРСР розгортає 120 піхотних
дивизій, 16 кавалерійських дивізій, 5 тисяч важких гармат,
від 9 до 10 тисяч танків, від 5 до 5,5 тисяч літаків. Франція
і Англія повинні в цьому разі виставити 70 процентів від
вказаних тільки-но сил СРСР і розпочати негайно активні
дії проти головного агресора.
Дії англо-французького військово-морського флоту
повинні проходити, як вказано в першому варіанті...
Запис засідання військових місій
СРСР, Англії і Франції
17 серпня 1939 року
Засідання почалося о 10 гад. 07 хв.
Закінчилося о 13 год. 43 хв.
Маршал К. Є. Ворошилов (головуючий). Засідання
військових місій оголошую відкритим.
На сьогоднішньому засіданні ми маємо заслухати
повідомлення про авіаційні сили Радянського Союзу. Якщо
немає ніяких запитань, я дозволю собі надати слово
командарму II рангу начальникові Військово-Повітряних Сил
РСЧА Локтіонову.
Командарм О. Д. Локтіонов. Начальник Генерального
штабу Червоної Армії командарм І рангу Шапошников у
своїй доповіді тут сказав, що на західноєвропейському
театрі Червона Армія розгорне 5—5,5 тисячі бойових літаків.
Ця кількість представляє авіацію першої лінії, крім
резерву.
З вказаної цифри сучасна авіація становить 80
процентів з такими швидкостями: винищувачі — від 465 до
575 км/год і більше, бомбардувальники — від 460 до
550 км/год. Дальність бомбардувальної авіації — від 1800
до 4000 кілометрів. Бомбове навантаження — від 600
кілограмів на літаках старих типів і до 2500 кілограмів...
7 4—504
193
...Співвідношення бомбардувальної, винищувальної і
військової авіації становить: бомбардувальна — 55 процентів,
винищувальна — 40 процентів і військова — 5 процентів.
Авіаційні заводи Радянського Союзу зараз працюють в
одну і тільки деякі в дві зміни і випускають для необхідної
потреби у середньому 900—950 бойових літаків на місяць,
крім цивільних та учбових.
У зв’язку із зростанням агресії в Європі і на Сході наша
авіаційна промисловість вжила необхідних заходів для
розширення свого виробництва до меж, необхідних для
покриття потреб війни...
...Готовність основних з’єднань авіації після бойової
тривоги обчислюється від 1 до 4 годин. Чергові частини
перебувають у постійній бойовій готовності.
У початковий період війни дії повітряних сил
відповідатимуть розробленим планам Генерального штабу.
Загальний принцип дії повітряних сил визначається вимогою
зосередження зусиль усіх засобів, як наземних, так і
повітряних, у напрямі головного удару. Звідси дії авіації
відбуваються в тісній взаємодії з наземними військами на полі
бою і в глибину здійснюваної операції.
Цілями бомбардувальної операції будуть: жива сила
противника і ряд його важливих військових об’єктів. Крій
того, бомбардувальна авіація одержуватиме завдання для
дії по військових об’єктах і в більш глибокому тилу
противника. Радянська авіація не ставить перед собою завдання
бомбометання по мирному населенню.
Винищувальна авіація має своїм завданням, крім
оборони ряду важливих військових об’єктів, залізниць і
шосейних доріг, прикриття зосереджень наземних військ і авіації,
захисту великих міст у тісній взаємодії з рештою засобів
протиповітряної оборони — зенітною артилерією та іншими
засобами,— боротьбу з авіацією противника і забезпечення
бойових дій бомбардувальної і штурмової авіації на полі
бою в тісній взаємодії з ними...
Маршал К. Є. Ворошилов. Слово має маршал Бернет.
Маршал Бернет. Я хотів би від імені французької та
англійської місій висловити генералу Локтіонову іГашу
вдячність за точний виклад свого повідомлення. На мене
справили сильне враження та енергія й організованість, з
якими Радянський Союз зумів добитися таких видатних
результатів у створенні своєї авіації... (Международная
жизнь, 1959, № 3, с. 150—151).
Історики і мемуаристи полюбляють ставити питання:
«Що було б, якби?..» Справді, якби уряди Англії і Франції
в 1939 році захотіли об’єднати свої військові сили з
Радян194
ським Союзом проти агресора, як ми це пропонували, доля
Європи була б іншою.
У березні 1940 року відбулося засідання Політбюро ЦК
ВКП(б), яке мало велике значення для дальшого розвитку
наших збройних сил. На засіданні розглядалися підсумки
війни з Фінляндією. Обговорення було дуже гострим.
Різкій критиці піддано систему бойової підготовки й
виховання військ, поставлено питання про значне підвищення
боєздатності армії і флоту.
В середині квітня за рекомендацією Політбюро ЦК
проводиться розширена нарада Головної військової ради. На
неї були запрошені учасники війни з Фінляндією, керівний
склад центрального апарату, округів і армій. У результаті
роботи цієї наради визначаються найважливіші принципи
організації бойового навчання військ з точки зору вимог
моменту. За рішенням ЦК ВКП(б) і уряду роботу
Наркомату оборони перевіряє спеціальна комісія на чолі з
А. О. Ждановим і М. О. Вознесенським. Комісія зажадала
від центрального апарату військового відомства значної
активізації всієї роботи по зміцненню армії, авіації і флоту.
На підставі вказівок ЦК ВКП(б) і рекомендацій Головної
військової ради нарком оборони видає наказ «Про бойову
і політичну підготовку військ на літній період 1940 року».
У чому полягала суть вимог, які поставили перед
нашими збройними силами партія і уряд в середині 1940 року?
Враховуючи підсумки фінлян, ського конфлік-
що почалася, перед військами було поставлено, гостро і в
усьому обсязі, завдання вчитися сьогодні того, що завтра
буде потрібне на війні. Почалася реорганізація всіх видів
збройних сил і родів військ. Серйозні заходи були вжиті
для зміцнення єдиноначальності, порядку й дисципліни у
військах.
Від командирів і начальників усіх ступенів, а також
штабів наказ наркома зажадав зміни системи бойової
підготовки і виховання військ під одним кутом зору — так, як
цього вимагає війна. Навчання військ — наблизити до умов
бойової дійсності, тренувати особовий склад для дій в
обстановці, яка вимагає тривалого фізичного напруження.
Тактичні заняття проводити вдень і вночі, за будь-якої погоди,
тобто з урахуванням фактора раптовості, додержуючи
принципу— завжди бути в стані бойової готовності.
Наказ вимагав від загальновійськових командирів
глибокого вивчення можливостей і бойових особливостей
інших родів військ з тим, щоб уміло підтримувати взаємодію
8 ними в усіх видах стрімкого сучасного бою.
ту, а найголовніше — характер
світової війни,
7*
195
Усе літо ми з членом Військової ради округу
Володимиром Миколайовичем Борисовим, командирами відділу
бойової підготовки і оперативного відділу провели у
військах. Головну увагу приділяли польовій виучці командного
складу, штабів і військ усіх родів зброї.
У вересні 1940 року до округу прибув нарком оборони
С. К. Тимошенко для перевірки військ округу. (С. К. Ти-
мошенко був призначений наркомом оборони 8 травня
1940 року).
З 22 по 24 вересня відбувся огляд тактичної підготовки
41-ї стрілецької дивізії в районі Рава-Руська. У
двосторонньому польовому навчанні брала участь авіація округу.
Добре показала себе артилерія 41-ї стрілецької дивізії.
З 25 по 27 вересня оглядові навчання відбулися в 99-й
дивізії. Дивізія продемонструвала відмінні результати і
була «агороджена Червоним прапором. Артилерія дивізії
була нагороджена перехідним Червоним прапором артилерії
Червоної Армії.
З 27 вересня по 4 жовтня пройшли оглядові польові
навчання штабів 37-го стрілецького корпусу, 6-го
стрілецького корпусу, 36-ї танкової бригади і 97-ї стрілецької
дивізії. Штаби виявили високу організацію і творче ставлення
до справи, які забезпечували командуванню всі умови для
безперервного управління військами в складній
обстановці, що швидко змінюється. За відмінну виучку штаб 37-го
стрілецького корпусу був нагороджений перехідним
Червоним прапором Генерального штабу Червоної Армії, а
комкор С. М. Кондрусєв, начштабу Мендров — золотими
годинниками. Багато командирів одержали цінні подарунки.
Менш як через півроку після цих навчань 37-му
стрілецькому корпусу, а також 41, 99 і 97-й стрілецьким
дивізіям довелося битися з добірними фашистськими
військами. Бійці і командири цих з’єднань геройськи проявили
себе в перші, найтяжчі дні війни.
Треба сказати, що оглядові навчання в присутності
вищих військових керівників були дуже повчальними і мобі-
лізуючими. С. К. Тимошенко бойову підготовку бійця,
частин і підрозділів знав добре і любив цю справу. З
призначенням його наркомом оборони в бойовій підготовці військ
було взято, як того вимагала партія, правильний курс —
учити тому, що стане в пригоді на війні. Особливо багато
ми почали займатися розвідкою, бойовим використанням
місцевості як з метою наступу, так і оборони.
Ми невтомно напучували бійців, сержантів і командирів,
що підрозділ і частина тільки тоді стають грізною силою
для противника, коли весь їх склад відмінно підготовлений.
196
У цьому зв’язку з повагою пригадую начальника
Управління політичної пропаганди військ округу дивізійного
комісара Юхима Тарасовича Пожидаєва. Він багато зробив
корисного в справі виховання військ.
Я згадав лише про один огляд, проведений в окрузі
наркомом С. К. Тимошенком. Таких навчань командуванням
округу протягом 1940 року було проведено багато, і тому не
випадково в перші дні війни війська Південно-Західного
фронту билися вміло й мужньо, завдаючи ворогові
відчутних ударів.
Наприкінці вересня 1940 року з Генерального штабу
було одержано повідомлення про те, що в грудні у Москві за
вказівкою Центрального Комітету партії відбудеться
нарада вищого командного складу армії. Мені доручалася
доповідь на тему «Характер сучасної наступальної операції».
Крім того, передбачалося проведення великої оператив-
ио-стратегічної гри, де я мав грати за «синю» сторону.
Нарком зажадав подати проект доповіді до 1 листопада.
Зважаючи на складність теми і високий рівень наради,
довелося працювати над доповіддю цілий місяць по багато
годин на добу. Велику допомогу при цьому мені подав
начальник оперативного відділу штабу округу Іван Христо-
форович Баграмян.
У призначений час проект був поданий наркому. А через
два тижні подзвонив начальник Генерального штабу
К. О. Мерецков і сказав, що мій проект доповіді
керівництвом схвалений і треба бути готовим до виступу.
Нарада відбулася наприкінці грудня 1940 року. В її
роботі взяли участь командуючі округами і арміями, члени
військових рад і начальники штабів округів і армій,
начальники всіх військових академій, професори і доктори
воєнних наук, генерал-інспектори родів військ, начальники
центральних управлінь і керівний склад Генерального штабу.
На нараді весь час були присутні члени Політбюро ЦК
ВКП(б).
Було зроблено важливі повідомлення. Генерал армії
І. В. Тюленєв підготував грунтовну доповідь «Характер
сучасної оборонної операції». Згідно з завданням, він не
виходив за рамки армійської оборони і не розкривав
специфіку сучасної стратегічної оборони.
Доповідь на тему «Військово-повітряні сили в
наступальній операції і в боротьбі за панування в повітрі» зробив
начальник Головного управління ВПС Червоної Армії
генерал-лейтенант П. В. Ричагов, який особливо відзначився
в Іспанії. Це був дуже змістовний виступ.
І&7
Генерал-лейтенант А. К. Смирнов виступив з
доповіддю на тему «Бій стрілецької дивізії в наступі і в обороні».
Доповідь із загальних питань бойової і оперативної
підготовки військ Червоної Армії зробив начальник
Генерального штабу генерал армії К. О. Мерецков. Він особливо
відзначив недостатню підготовленість вищого командного
складу і штабів усіх ступенів. У той момент це було
якоюсь мірою наслідком масового висування на вищі посади
молодих кадрів, ще не досить підготовлених до оперативно-
тактичної і штабної роботи.
Загальну увагу привернула доповідь командуючого
Західним Особливим військовим округом генерал-полковника
Д. Г. Павлова «Про використання механізованих з’єднань
в сучасній наступальній операції». Це тоді було нове і
велике питання. У своєму добре аргументованому виступі
Д. Г. Павлов уміло представив велику рухомість і
пробивну силу танкового і механізованого корпусів, а також їх
меншу, ніж інших родів військ, уразливість від вогню
артилерії та авіації.
Моя доповідь «Характер сучасної наступальної операції»
була також зустрінута добре. Учасники наради зробили ряд
цінних доповнень і критичних зауважень.
Всі учасники дебатів і нарком оборони, який виступив
із заключним словом, були одностайні в тому, що, коли
війна проти Радянського Союзу буде розв’язана фашистською
Німеччиною, нам доведеться мати справу з найсильнішою
армією Заходу. На нараді підкреслювалася її оснащеність
бронетанковими, моторизованими військами і сильною
авіацією, відзначався великий досвід організації і ведення
сучасної війни.
Усі виступаючі вважали за необхідне і надалі
продовжувати формувати танкові і механізовані з’єднання типу
дивізія — корпус, з тим щоб мати рівне співвідношення в
силах з німецькою армією. Багато говорилося про
реорганізацію, переозброєння ВПС, протиповітряної і
протитанкової оборони військ, а також про необхідність переведення
артилерії на механічну тягу, щоб підвищити її рухомість І
прохідність поза дорогами *.
У цілому робота наради довела, що радянська воєнно-
теоретична думка в основному правильно визначила
головні напрями в розвитку сучасного воєнного мистецтва. Треба
1 А. І. Єременко в своїй книзі «В начале войнн» (див. с. 47, 48,
49) викладає зміст дуже довгого виступу И. В. Сталіна на останньому
засіданні наради вищого командного складу. У спогади А. І.
Єременка вкралася помилка: И. В. Сталін на цьому засіданні не був присут-
вій.— Прим, авт.
198
було швидше втілювати все це в бойову практику військ.
На основі висновків наради через деякий час було вжито
дальших заходів щодо підвищення бойової готовності
військ прикордонних округів, вдосконалення штабної
майстерності. В округах пройшла нова хвиля великих
оперативно-тактичних ігор і навчань, розроблявся план оборони
держкордону, зміцнювалася організованість у військах.
Після наради наступного ж дня мала відбутися велика
військова гра, але нас несподівано викликали до И. В.
Сталіна.
й. В. Сталін зустрів нас досить сухо, привітався ледь
помітним кивком і запропонував сісти за стіл.
Він зробив зауваження С. К- Тимошенку за те, що той
закрив нараду, не дізнавшись його думки про заключний
виступ наркома. На це С. К. Тимошенко відповів, що він
надіслав йому проект свого виступу і гадав, що він з ним
ознайомився і зауважень не має.
— Коли почнеться у вас військова гра? — спитав
Й. В. Сталін.
— Завтра вранці,— відповів С. К. Тимошенко.
,— Добре, проводьте її, але не відпускайте
командуючих. Хто грає за «синю» сторону, хто за «червону»?
— За «синю» (західну) грає генерал армії Жуков, за
«червону» (східну) — генерал-полковник Павлов.
Вранці наступного дня почалася велика оперативно-
стратегічна військова гра. За основу стратегічної
обстановки було взято передбачувані події, які в разі нападу
Німеччини на Радянський Союз могли розгорнутися на західному
кордоні.
Управління грою здійснювалося наркомом оборони
С. К. Тимошенком і начальником Генерального штабу
К. О. Мерецковим; вони «підігравали» за південно-західний
стратегічний напрям. «Синя» сторона (німці) умовно була
нападаючою, «червона» (Червона Армія) —тією, що
обороняється.
Військово-стратегічна гра в основному мала на меті
перевірити реальність і доцільність основних положень плану
прикриття і дії військ у початковий період війни.
Треба віддати належне Генеральному штабові: в усіх
підготовлених до гри матеріалах було відображено останні
дії німецько-фашистських військ у Європі.
На західному стратегічному напрямі гра охоплювала
фронт від Східної Пруссії до Полісся. Склад фронтів:
західна («синя») сторона — понад 60 дивізій, східна
(«червона») — понад 50 дивізій. Дії сухопутних військ
підтримувалися могутніми повітряними силами.
199
У грі було багато драматичних моментів для східної
сторони. Вони виявилися багато в чому подібними до тих,
які виникли після 22 червня 1941 року, коли на Радянсь-
кий Союз напала фашистська Німеччина...
Після закінчення гри нарком оборони наказав Д. Г. Пав-
лову і мені здійснити частковий розбір, відзначити
недоліки і позитивні моменти в діях учасників.
Загальний розбір Й. В. Сталін запропонував провести
в Кремлі, куди запросили керівництво Наркомату оборони,
Генерального штабу, командуючих військами округів та їх
начальників штабів. Крім Й. В. Сталіна були присутні
члени Політбюро.
Хід гри доповідав начальник Генерального штабу
генерал армії К. О. Мерецков. Коли він навів дані про
співвідношення сил сторін і перевагу «синіх» на початку гри,
особливо в танках і авіації, И. В. Сталін, роздосадуваний
невдачею «червоних», зупинив його, заявивши:
— Не забувайте, що на війні важлива не тільки
арифметична більшість, а й мистецтво командирів і військ.
Зробивши ще кілька зауважень, Й. В. Сталін запитав:
— Хто хоче висловитися?
Виступив нарком С. К. Тимошенко. Він доповів про
оперативно-тактичне зростання командуючих, начальників
штабів військових округів, про безперечну користь проведеної
наради і військово-стратегічної гри.
— У 1941 навчальному році,— сказав С. К.
Тимошенко,— війська матимуть змогу готуватися більш
цілеспрямовано, більш організовано, бо на той час вони вже повинні
влаштуватися в нових районах дислокації.
Потім виступив генерал-полковник Д. Г. Павлов. Він
почав з оцінки минулої наради.
— У чому криються причини невдалих дій військ
«червоної» сторони? — спитав Й. В. Сталін.
Д. Г. Павлов спробував відбутися жартом, сказавши, що
у військових іграх таке буває. Цей жарт Й. В. Сталіну явно
не сподобався, і він зауважив:
— Командуючий військами округу повинен володіти
воєнним мистецтвом, уміти за будь-яких умов знаходити
правильні рішення, чого у вас у проведеній грі не вийшло.
Є ще бажаючі висловитися?
Я попросив слова.
Відзначивши велику цінність подібних ігор для
зростання оперативно-стратегічного рівня вищого командування,
запропонував проводити їх частіше, незважаючи на всю
складність організації. Для підвищення воєнної підготовки
200
командуючих і працівників штабів округів і армій вважав
за необхідне почати практику великих командно-штабних
польових навчань із засобами зв’язку під керівництвом
наркома оборони і Генштабу.
Потім торкнувся будівництва укріплених районів у
Білорусії.
— На мою думку, в Білорусії укріплені рубежі (УРи)
будують надто близько до кордону і вони мають вкрай
невигідну оперативну конфігурацію, особливо в районі бело-
стоцького виступу. Це дасть змогу противнику вдарити з
району Бреста і Сувалки в тил усього нашого бєлостоцько-
го угруповання. Крім того, через невелику глибину УРи не
зможуть довго протриматися, бо вони наскрізь
прострілюються артилерійським вогнем. Вважаю, що треба було б
будувати УРи десь глибше, далі від державного кордону.
— А на Україні УРи будуються правильно? — спитав
Д. Г. Павлов, мабуть, незадоволений тим, що я критикую
його округ.
— Я не обирав рубежів для будівництва УРів на
Україні, однак вважаю, що там теж треба було б будувати їх
подалі від кордону.
— Укріплені райони будуються за затвердженими
планами Головної військової ради, а конкретне керівництво
будівництвом здійснює заступник наркома оборони маршал
Шапошников,— різко заперечив К. Є. Ворошилов.
Оскільки почалася полеміка, я припинив виступ і сів на
місце.
Потім з ряду проблемних питань виступили ще деякі
генерали.
Дуже розумно говорив начальник Головного управління
ВПС Червоної Армії генерал П. В. Ричагов. Він наполягав
на необхідності прискореного розвитку наших повітряних
сил на базі найновіших літаків і вважав за необхідне
поліпшити бойову підготовку льотного складу.
Дивне враження справив виступ заступника наркома
оборони в справах озброєння маршала Г. І. Кулика. Він
запропонував посилити склад штатної стрілецької дивізії
до 16—18 тисяч і ратував за артилерію на кінній тязі.
З досвіду бойових дій в Іспанії він зробив висновок, що
танкові частини повинні діяти головним чином як танки
безпосередньої підтримки піхоти і тільки поротно і
побатальйонно.
— Від формування танкових і механізованих корпусів,—
сказав Г. І. Кулик,— поки що слід утриматися.
Нарком оборони С. К. Тимошенко кинув репліку:
— Керівний склад армії добре розуміє необхідність
швидшої механізації військ. Один Кулик усе ще плутається
в цих питаннях.
И. В. Сталін перервав дискусію, покартавши Г. І.
Кулика за відсталість поглядів.
— Перемога у війні,— зауважив він,— буде за тією
стороною, у якої більше танків і вища моторизація військ.
Наступного дня після розбору гри я був викликаний до
Й. В. Сталіна.
Привітавшись, Й. В. Сталін сказав:
— Політбюро вирішило звільнити Мерецкова від
посади начальника Генерального штабу і на його місце
призначити вас.
Я чекав усього, але тільки не такого рішення і, не
знаючи, що відповісти, мовчав. Потім сказав:
— Я ніколи не працював у штабах. Завжди був у строю.
Начальником Генерального штабу бути не можу.
— Політбюро вирішило призначити вас,— сказав
Й. В. Сталін, зробивши наголос на слові «вирішило».
Розуміючи, що будь-які заперечення зайві, я подякував
за довір’я і сказав:
— Ну, а якщо не вийде з мене хороший начальник
Генштабу, буду проситися назад у стрій.
— Ну, ось і домовилися! Завтра буде постанова ЦК,—
сказав И. В. Сталін.
За чверть години я був у наркома оборони.
Посміхаючись, він сказав:
— Знаю, як ти відмовлявся від посади начальника
Генштабу. Тільки-но мені дзвонив товариш Сталін. Теперь їдь
в округ і швидше повертайся в Москву. Замість тебе
командуючим округом буде призначений генерал-полковник
Кирпонос, але ти його не чекай, за командуючого можна
поки що залишити начальника штабу округу Пуркаева.
З Михайлом Петровичем Кирпоносом мені не довелося
працювати разом, але, за відгуками його товаришів по
службі, це був дуже досвідчений загальновійськовий командир,
який пройшов службу в старій армії. У період Лютневої
революції 1917 року він був обраний головою полкового
солдатського комітету. До партії вступив у травні 1918
року. З 1934 по 1939 рік був начальником Казанського
піхотного училища імені Верховної Ради Татарської АРСР. За
успішне командування 70-ю стрілецькою дивізією в бойовій
обстановці йому було присвоєно звання Героя Радянського
Союзу. В червні 1940 року М. П. Кирпоноса призначено
командуючим Ленінградським військовим округом.
202
Я був радий, що Київський Особливий військовий округ
доручається такому гідному командирові. Звичайно, у
нього, як і в багатьох інших, ще не було необхідних знань і
досвіду для управління таким великим прикордонним
округом, але життєвий досвід, працелюбність і природна
кмітливість гарантували, що з Михайла Петровича вийде
першокласний командуючий військами.
Увечері того ж дня я виїхав у Київ, щоб звідти
попрямувати до Москви. Відверто кажучи, на душі було тяжко.
Мені завжди подобалися Україна і чудовий древній Київ.
Український народ виявив мені честь і довір’я, обравши
депутатом Верховної Ради України і Верховної Ради СРСР.
ЦК партії. України енергійно допомагав військам округу в
організації польового навчання і виховної роботи, у
влаштуванні побуту.
За короткий строк перебування на посту командуючого
я встиг високо оцінити працелюбність і творче ставлення
до справи начальницького складу округу, особливо I. X. Ба-
грамяна, Є. С. Птухіна, М. Д. Яковлева, командуючих
арміями і командирів з’єднань округу. Я глибоко вірив у цих
людей і відчував, що в годину бойових випробувань на них
цілком можна буде покластися. Дальші події довели, що я
в них не помилився.
З Москви вже не раз дзвонив нарком, вимагаючи, щоб
я швидше завершив справи в окрузі.
У Києві затримався недовго і 31 січня був уже в
Москві. Другого дня, прийнявши справи від генерала армії
К. О. Мерецкова, я обійняв посаду начальника
Генерального штабу.
Розділ дев'ятий
Напередодні Великої
Вітчизняної війни
У лютому весь місяць був зайнятий ретельним
вивченням справ, що безпосередньо стосувалися діяльності
Генерального штабу. Працював по 15—16 годин на добу, часто
залишався на ніч в службовому кабінеті. Не можу твердити,
що я негайно увійшов у курс багатогранної діяльності
Генерального штабу. Все це прийшло не відразу. Мені подали
велику допомогу М. Ф. Ватутін, Г. К. Маландін, О. М. Ва-
силевський, В. Д. Іванов, А. Г. Шимонаєв, Н. І. Четвериков
та інші працівники Генерального штабу.
З чим ми прийшли до початку війни, чи була
підготовлена країна, її збройні сили гідно зустріти ворога?
Щоб дати вичерпну відповідь на це важливе запитання
у всьому обсязі політичних, економічних, соціальних і
військових аспектів, з урахуванням усіх об’єктивних і
суб’єктивних факторів, необхідна величезна дослідницька
робота. Я впевнений, що наші вчені, історики впораються з таким
завданням.
Що ж до мене, то я готовий висловити думки
насамперед про військовий бік справи, поновивши в міру сил і
можливостей загальну картину і змалювавши події тривожних
місяців і днів першої половини 1941 року.
Почнемо з найголовнішого —з розвитку нашої
економіки і промисловості, основи обороноздатності країни.
Третій п’ятирічний план (1938—1942 pp.) був природним
продовженням першого і другого. Відомо, попередні
п’ятирічки перевиконали. Якщо вести мову про промисловість,
то вона зросла за чотири роки першої п’ятирічки у два
рази, намічене збільшення на другу п’ятирічку в 2,1 раза
практично завершилося зростанням у 2,2 раза. XVIII з’їзд
ВКП(б) затвердив збільшення випуску промислової
продукції на п’ять років у 1,9 раза. Чи були будь-які підстави
вважати цей план нереальним, нездійсненним? Ні. Навпаки.
На червень 1941 року валова продукція промисловості
204
вже становила 86 процентів, а вантажообіг залізничного
транспорту — 90 процентів од рівня, наміченого на кінець
1942 року. Було введено в дію 2900 нових заводів, фабрик,
електростанцій, шахт, копалень та інших промислових під*
приемств.
Якщо взяти капіталовкладення в перерахунку на грощі,
то планом передбачалося створення нових і реконструюй
вання старих підприємств на суму 182 мільярди
карбованців проти 103 мільярдів карбованців у другій і 39 мільярдів
у першій п’ятирічці. З цього видно: навіть при тому, що
будівництво за останні роки подорожчало, у дію вводилося
більше виробничих потужностей, ніж за дві попередні
п’ятирічки.'
Як же склалися справи з важкою і власне оборонною
промисловістю? У доповіді XVIII з’їзду ВКГІ(б) про
черговий план розвитку народного господарства відзначалося, що
за час виконання попередніх планів довелося внаслідок
ускладнення міжнародної обстановки вносити серйозні
поправки у розвиток важкої індустрії, значно збільшивши
намічений темп піднесення оборонної промисловості. За
планом третьої п’ятирічки, як і раніше, особливо прискорено
йшла вперед важка й оборонна промисловість.
Дійсно, щорічний випуск продукції всієї нромисловості
зростав у середньому на 13 процентів, а оборонної
промисловості — на 39 процентів. Цілий ряд машинобудівних й
інших великих заводів було переведено на виробництво
оборонної техніки, розгорнулося будівництво потужних
спеціальних військових заводів.
Центральний Комітет партії допомагав підприємствам,
що випускали військову техніку, в постачанні дефіцитною
сировиною, найновішим обладнанням. Щоб великі оборонні
заводи мали все необхідне і забезпечували виконання
завдань, туди посилалися парторгами ЦК досвідчені партійні
працівники, відомі спеціалісти. Мушу сказати, що Й. В.
Сталін особисто вів велику роботу з оборонними
підприємствами, добре знав десятки директорів заводів, парторгів,
головних інженерів, зустрічався з ними, домагався із
властивою йому наполегливістю виконання намічених планів.
Таким чином, щодо економіки незаперечним був факт
неухильного і швидкого, я навіть сказав би форсованого,
розвитку оборонної промисловості.
При цьому не слід забувати, що, по-перше, це величезне
зростання значною мірою досягалося завдяки винятковому
трудовому напруженню мас, по-друге, воно в багатьох
випадках здійснювалося за рахунок розвитку легкої
промисловості й інших галузей, які безпосередньо постачали
209
населення харчуванням і товарами. Також необхідно мати
на увазі, що піднесення важкої і оборонної промисловості
відбувалося в умовах мирної економіки, у межах
миролюбної, а не воєнізованої держави.
А тому ще більший натиск або крен у цей бік практично
означав би вже перехід з рейок мирного розвитку країни
на рейки воєнного розвитку і призвів би до зміни,
переродження самої структури народного господарства, її
мілітаризації, від чого зазнали б прямої шкоди інтереси
трудящих.
Звичайно, з позицій повоєнних років легко заявляти, що
на одному виді озброєння варто б зробити більший акцент,
на іншому — менший. Однак навіть з цих позицій
неможливо було б бажати якихось кардинальних,
загальногосподарських змін у передвоєнній економіці.
Скажу більше. Згадуючи, як і що ми, військові,
вимагали від промисловості в останні мирні місяці, бачу, що
іноді ми не враховували як слід усіх реальних економічних
можливостей країни. Хоча із свого, так би мовити,
відомчого погляду ми мали рацію.
Наприклад, об’єктивними обставинами лімітувалися
пропозиції наркома оборони про розширення масового
виробництва найновіших зразків літаків, танків,
артилерійських тягачів, вантажних автомобілів, засобів зв’язку й
іншої бойової техніки.
Безумовно, у промисловій, оборонній сфері було багато
недоліків, труднощів, про які ми ще скажемо. У зв’язку
з величезним розмахом будівництва відчувався брак
кваліфікованої робочої сили, не вистачало досвіду в освоєнні
виробництва нової зброї і організації її масового випуску.
Попит на бойову техніку і озброєння невпинно зростав.
Новий зразок озброєння в масовому виробництві
приймали за таким порядком. Зразки спершу проходили
заводські випробування з участю військових представників, по*
тім випробування у військах, і вже після цього Наркомат
оборони давав свої висновки. Уряд за участю наркома обо«
рони, наркомів воєнної промисловості і головних конструк»
торів розглядав подані зразки озброєння і військової
техніки і приймав остаточне рішення по їх виробництву.
Все це вимагало чимало часу. Бувало і таке: доки
тривав процес виготовлення і випробування нової техніки,
конструктори вже мали новий завершений, досконаліший
зразок, і цілком закономірно, що в такому випадку
питання про прийняття на озброєння відкладалося до повного
випробування найновішої моделі.
£06
У цілому ж створені за дві передвоєнні п’ятирічки і
особливо за три останні перед війною роки величезні виробничі
потужності забезпечували основу обороноспроможності
країни.
З воєнного погляду неабиякого значення набувала лінія
партії на прискорення розвитку промисловості в східних
районах, створення підприемств-дублерів у цілому ряді
галузей машинобудування, нафтопереробки і хімії. Тут
зводилося три чверті всіх нових доменних печей, друга
потужна нафтова база між Волгою і Уралом, металургійні заводи
в Забайкаллі, на Уралі й Амурі, найбільші підприємства
кольорової металургії в Середній Азії, важкої індустрії на
Далекому Сході, автоскладальні заводи, алюмінієві
комбінати і трубопрокатні підприємства, гідростанції. Під час
війни разом з евакуйованими сюди підприємствами на сході
країни було створено промислову базу, яка забезпечувала
опір ворогу і його розгром.
Кілька слів хотілося б сказати про матеріальні резерви,
закладені напередодні війни. Малося на меті забезпечити
переведення господарства на воєнний лад і харчування
військ доти, доки господарство не запрацює цілком на
потреби війни. З 1940 по червень 1941 року загальна вартість
державних матеріальних резервів збільшилася з 4
мільярдів до 7,6 мільярда карбованців *.
Сюди входили резерви виробничих потужностей, палива,
сировини, енергетики, чорних і кольорових металів,
продовольства. Ці запаси, закладені напередодні війни, хоча і
були досить скромні, допомогли народному господарству,
незважаючи на тяжкий 1941 рік, швидко взяти темп і розмах,
необхідні для успішного ведення війни.
Отже, пульс важкої індустрії, оборонної промисловості
бився прискорено і досяг у передвоєнні роки і місяці
найвищої напруги й наповнення. Суворішим, зібранішим
ставало життя держави в цілому.
Позачергова IV сесія Верховної Ради СРСР у вересні
1939 року приймає «Закон про загальний військовий
обов’язок». За новим законом до армії призиваються особи, яким
виповнилося 19 років, а для тих, котрі закінчили середню
школу, призовний вік встановлюється у 18 років. Для
досконалішого оволодіння військовою справою було збільшено
строки дійсної служби: для молодших командирів
сухопутних військ і ВПС— з двох до трьох років, для всього
рядового складу ВПС, а також для рядового і молодшого
1 Див.: Вознесенский Н. А. Воєнная зкономика СССР в период
Отечественной войньї.— М., 1947, с. 154.
207
комскладу прикордонних військ — до чотирьох років, на ко-
раблях і в частинах флоту — до п’яти років.
Виконання третього п’ятирічного плану в цілому і
завдань в галузі важкої і оборонної промисловості зокрема, а
також загроза воєнного нападу на СРСР вимагали
збільшення кількості робочого часу, відданого народному
господарству. У зв’язку з цим Президія Верховної Ради СРСР
26 червня 1940 року приймає Указ «Про перехід на
восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про
заборону самовільно залишати робітникам і службовцям
підприємства і установи». Створюється нова система
підготовки кваліфікованої робочої сили в ремісничих і залізничних
училищах, школах фабрично-заводського навчання, які
готували в середньому від 800 тисяч до 1 мільйона чоловік
щороку.
Тоді ж, 1940 року, Президія Верховної Ради СРСР
видала Указ «Про відповідальність за випуск недоброякісної
продукції і за недотримання обов’язкових стандартів про-
мисловими підприємствами». Запроваджувалися суворі
заходи, що сприяли поліпшенню керівництва підприємствами,
зміцнювалися дисципліна, відповідальність і порядок.
Державний апарат, управління промисловістю також
зазнають серйозних змін; вони стають гнучкішими,
ліквідується громіздкість, зайва централізація. Наркомат оборонної
промисловості поділяється на чотири окремих наркомати —
авіаційної, суднобудівної промисловості, боєприпасів,
озброєння; Наркомат машинобудування поділяється на
наркомати важкого, середнього і загального машинобудування.
Створюються нові народні комісаріати (автомобільного
транспорту, будівництва та ін.), безпосередньо пов’язані із
зміцненням оборони країни. Перебудовується робота Еко-
номради при РНК СРСР. На її базі створюються
господарчі ради по оборонній промисловості, металургії, паливу,
машинобудуванню і т. п. Головами рад призначаються
видатні державні діячі, заступники Голови РНК СРСР М. О. Воз-
несенський, О. М. Косигін, В. О. Малишев та інші.
Всі ці зміни диктувалися виключно збільшенням обсягу
роботи, вимогами підготовки до активної оборони від
агресії, можливість якої зростала з кожним місяцем.
Відповідно до умов часу, а також у зв’язку із новим
«Законом про загальний військовий обов’язок»
реорганізується і центральний військовий апарат, місцеві органи
військового управління. В автономних республіках, в областях
і в краях створюються військові комісаріати,
затверджуються нові положення про їхню діяльність.
Масштабні, принципові питання в Наркоматі оборони
розглядалися на Головній військовій раді Червоної Армій
Очолював Головну військову раду нарком оборони, у її
складі були заступники наркома і один із членів
Політбюро ЦК ВКП(б). Питання особливої ваги звичайно
вирішувалися в присутності И. В. Сталіна та інших членів
Політбюро ЦК ВКП(б).
Рішенням ЦК партії і Радянського уряду від 8 березня
1941 року було уточнено розподіл обов’язків у Наркоматі
оборони СРСР.
Керівництво Червоною Армією здійснювалося наркомом
оборони через Генеральний штаб, його заступників і
систему головних і центральних управлінь, йому ж
безпосередньо підпорядковувалися Головне автобронетанкове
управління, Управління справами, Фінансове управління,
Управління кадрів і Бюро винаходів.
Перед війною обов’язки в самому Наркоматі оборони
було розподілено таким чином:
Заступник наркома, начальник Генерального штабу
генерал армії Г. К. Жуков — Управління зв’язку, Управління
постачання пальним, Головне управління ППО, Академія
Генерального штабу і Академія імені М. В. Фрунзе.
Перший заступник наркома Маршал Радянського
Союзу С. М. Будьонний — Головне інтендантське^управління,
Санітарне і Ветеринарне управління Червоної Армії,
Відділ матеріальних фондів.
Заступник наркома по артилерії Маршал Радянського
Союзу Г. І. Кулик — Головне артилерійське управління,
Управління хімічного захисту і Артилерійська академія.
Заступник наркома Маршал Радянського Союзу
Б. М. Шапошников — Головне військово-інженерне
управління, Управління оборонного будівництва.
Заступник наркома по бойовій підготовці генерал армії
К. О. Мерецков — Інспекція всіх родів військ, Управління
військово-навчальних закладів і бойової підготовки
Червоної Армії.
Заступник наркома генерал-лейтенант авіації П. В. Ри-
чагов — Головне управління Військово-Повітряних Сил
Червоної Армії.
Заступник наркома армійський комісар І рангу О. І.
Запорожець— Головне управління політичної пропаганди
Червоної Армії, видавничі і культосвітні установи Червоної
Армії, Військово-політична академія імені В. І. Леніна,
Військово-юридична академія і військово-політичні
училища.
Хочу нагадати, що Генеральний штаб Червоної Армії
очолювали з 1931 року О. І. Єгоров, а з 1937-го — Маршал
209
Радянського Союзу Б. М. Шапошников, з серпня 1940 року
по лютий 1941-го— генерал армії К. О. Мерецков.
Поглянемо тепер, який мали вигляд на порозі війни
наші збройні сили. Щоб читачам було зручніше і щоб легше
робити висновки, краще буде зробити виклад за такою
схемою: що вже було здійснено народом, партією і урядом, що
ми збиралися зробити найближчим часом і чого не встигли
або не зуміли здійснити. Звичайно, все це в загальних
рисах, з використанням невеликої кількості даних.
Стрілецькі війська. У квітні 1941 року для стрілецьких
військ запровадили штати воєнного часу. Стрілецька
дивізія— основне загальновійськове з’єднання Червоної
Армії — мала в своєму складі три стрілецьких і два
артилерійських полки, протитанковий і зенітний дивізіони,
розвідувальний і саперний батальйони, батальйон зв’язку, тилові
частини і установи. За штатами воєнного часу в дивізії
мало бути близько 14 з половиною тисяч чоловік, 78 польових
гармат, 54 протитанкові 45-мм гармати, 12 зенітних гармат,
66 мінометів калібру 82—120 мм, 16 легких танків, 13
бронемашин, понад три тисячі коней. Повністю укомплектовані
дивізії мали все для того, щоб стати мобільними і грізними
бойовими з’єднаннями.
У 1939, 1940 і в першій половині 1941 року війська
отримали понад 105 тисяч ручних, станкових і великокаліберних
кулеметів, понад 100 тисяч автоматів. Це в той час, коли
випуск стрілецько-артилерійського озброєння дещо
зменшився, бо застарілі види знімалися з виробництва, а нові
через складність і конструкторські особливості не так легко
було поставити на потік.
У середині березня 1941 року С. К. Тимошенко і я
просили дозволу у Й. В. Сталіна призвати приписний склад
запасу для стрілецьких дивізій, щоб мати можливість
перепідготувати його з урахуванням сучасних вимог. Спершу наше
прохання було відхилено. Нам сказали, що призов
приписного складу запасу в такому масштабі може стати для
німців приводом, щоб спровокувати війну. Однак наприкінці
березня вирішили призвати п’ятсот тисяч солдатів і
сержантів і направити їх у прикордонні військові округи для
доукомплектування, щоб довести чисельність стрілецьких
дивізій хоча б до 8 тисяч чоловік.
Щоб не повертатися до цього питання, скажу, що через
кілька днів було дозволено призвати ще 300 тисяч
приписного складу для укомплектування спеціалістами укріпрайо-
нів та інших родів і видів збройних сил, артилерії резерву
Головного Командування, інженерних військ, військ
зв’язку, протиповітряної оборони і служби тилу військово-повіт-
210
ряних сил. Отже, напередодні війни Червона Армія
отримала поповнення близько 800 тисяч чоловік. Збори
планувалося провести у травні—жовтні 1941 року.
В результаті напередодні війни в прикордонних округах
із ста сімдесяти дивізій і двох бригад 19 дивізій були
укомплектовані до 5—6 тисяч чоловік, 7 кавалерійських дивізій
в середньому по б тисяч чоловік, 144 дивізії кількістю по
8—9 тисяч чоловік. У внутрішніх округах більшість дивізій
утримувалася за скороченими штатами, а багато
стрілецьких дивізій ще тільки формувалися і починали бойове
навчання.
Бронетанкові війська. Розповідаючи раніше про
радянську танкову промисловість, я вже підкреслював високі
темпи її розвитку і велику досконалість конструкцій
вітчизняних машин. На 1938 рік порівняно з початком тридцятих
років виробництво танків зросло більш як у три рази.
У зв’язку з новими вимогами оборони країни ЦК ВКП(б)
і Радянський уряд поставили перед конструкторами і
танкобудівниками завдання по створенню танків з посиленим
броневим захистом і озброєнням при високій маневреності
і надійності в експлуатації.
Талановиті колективи конструкторів під керівництвом
Ж. Я. Котіна створюють важкий танк КВ, конструїуорське
бюро М. І. Кошкіна, О. О. Морозова і Н. А. Кучеренка —
знаменитий середній танк Т-34. Моторобудівники дали
потужний дизельний танковий двигун В-2. КВ і Т-34
виявилися кращими з машин, створених напередодні війни. І під
час війни вони впевнено зберігали перевагу над машинами
противника подібного типу. Проблема полягала в тому, щоб
якнайскоріше налагодити їх масове виробництво.
За вказівкою ЦК ВКП(б) Комітет оборони в грудні 1940
року, вивчивши становище з виробництвом нових танків,
доповів ЦК про те, що деякі заводи не виконують планів, е
великі труднощі в опрацюванні технологічного процесу,
озброєння військ танками КВ і Т-34 здійснюється вкрай
повільними темпами. Урядом було вжито необхідних заходів.
Паралельно приймаються постанови ЦК ВКП(б) і Ради
Народних Комісарів про організацію масового виробництва
танків на Поволжі й на Уралі, що мало особливе
значення для оборони країни.
З січня 1939 року до 22 червня 1941 року Червона Армія
отримала понад сім тисяч танків, у 1941 році промисловість
могла дати близько 5,5 тисячі танків усіх типів. Щодо КВ
і Т-34, то на початок війни заводи встигли випустити
всього лише 1861 танк. Цього, звичайно, було дуже мало.
Практично нові танки лише з другої половини 1940 року почали
211
надходити в бронетанкові училища та в війська
прикордонних округів.
До труднощів, пов’язаних з проблемою кількості,
прилучилися проблеми організаційні. Мабуть, читач пам’ятає,
що наша армія була піонером створення великих
механізованих з’єднань — бригад і корпусів. Однак досвід
використання таких з’єднань за специфічних умов в Іспанії отримав
неправильну оцінку, і мехкорпуси в нашій армії було
ліквідовано. Між тим ми ще в битвах на Халхін-Голі домоглися
позитивних результатів, застосовуючи танкові з’єднання.
Широко використовувалися танкові з’єднання Німеччиною
в її агресивних діях проти країн Європи.
Необхідно було негайно повернутися до створення
великих бронетанкових з’єднань.
У 1940 році розпочинається формування нових мехкор-
пусів, танкових і механізованих дивізій. Було створено
9 мехкорпусів. У лютому 1941 року Генштаб розробив ще
ширший план створення бронетанкових з’єднань, ніж це
передбачалося рішенням уряду в 1940 році.
Враховуючи кількість бронетанкових військ у німецькій
армії, ми з наркомом просили під час формування
механізованих корпусів використати існуючі танкові бригади і
навіть кавалерійські з’єднання, як найближчі до танкових
військ за своїм «маневреним духом». і
И. В. Сталін, мабуть, на той час ще не мав певної думки
з цього питання і вагався. Час минав, і лише у березні 1941
року було прийнято рішення про формування 20
механізованих корпусів, що ми й просили.
Але ми не врахували об’єктивних можливостей нашої
танкової промисловості. Для повного укомплектування
нових мехкорпусів необхідно було 16,6 тисячі танків лише
нових типів, а всього близько 32 тисяч танків. Такої кількості
машин протягом одного року практично не було де взяти,
бракувало і технічних, командних кадрів.
Таким чином, на початок війни нам вдалося оснастити
менше половини корпусів, які сформовувалися. Якраз вони,
ці корпуси, і стали головною силою при відсічі перших
ударів противника, а ті, котрі щойно почали формуватися,
виявилися підготовленими тільки на період Сталінградської
контрнаступальної операції, де зіграли вирішальну роль.
Артилерія. За уточненими архівними даними, з 1 січня
1939 року по 22 червня 1941 року Червона Армія отримала
від промисловості 29 637 польових гармат, 52 407 мінометів,
а всього гармат і мінометів, з урахуванням танкових
гармат,— 92 578. Переважна більшість цієї зброї припадала на
військову артилерію відповідно до штатів частин і з’єднань.
212
Військова артилерія прикордонних округів була в
основному укомплектована гарматами за штатними нормами.
Безпосередньо напередодні війни ми мали в своєму
розпорядженні шістдесят гаубичних і чотирнадцять гарматних
артилерійських полків РГК Враховуючи специфіку війни з
Німеччиною, у нас було недостатньо артилерії Резерву
Головного Командування.
Навесні 1941 року ми почали формування десяти
протитанкових артилерійських бригад, однак повністю
укомплектувати їх до червня не вдалося. До того ж артилерійська
тяга поганої прохідності не дозволяла здійснювати
маневрування поза дорогами, особливо в осінній і зимовий
періоди. І все ж протитанкові артилерійські бригади зіграли
виняткову роль при знищенні танків ворога. Подекуди це
був єдиний надійний засіб стримування його масових
танкових атак.
Маршал Г. І. Кулик, як головний доповідач Й. В.
Сталіну з питань артилерії, не завжди правильно орієнтував
його щодо ефективності того чи іншого зразка
артилерійсько-мінометного озброєння.
Напередодні війни він, разом із Головним
артилерійським управлінням, не оцінив таку могутню реактивну
зброю, як БМ-13 («катюші»), після перших залпів якої в
липні 1941 року кидалися навтіки ворожі частини. Комітет
оборони лише в червні прийняв постанову про термінове
серійне її виготовлення.
Треба віддати належне нашим зброярам за їхню
оперативність і творчу працелюбність. Вони зробили все
можливе, щоб через 10—15 днів після початку війни війська
отримали перші партії цієї грізної зброї.
Свого часу була можливість більше зробити і щодо
мінометів. Програма була ясна — її визначила постанова
Політбюро ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1940 року «Про
збільшення виробництва мінометів і мін». Однак армія почала
отримувати 82-мм і 120-мм міномети у необхідних
масштабах лише перед самою війною. У червні 1941 року і за
кількістю і за якістю наші міномети вже значно переважали
німецькі.
^ Й. В. Сталін вважав артилерію дуже важливим засобом
війни, багато уваги приділяв її вдосконаленню. Наркомом
озброєння був тоді Д. Ф. Установ, наркомом боєприпасів —
Б. JI. Ванников, головними конструкторами артилерійських
систем — генерали І. І. Іванов, В. Г. Грабін. Цих людей
Й. В. Сталін добре знав, часто з ними зустрічався і
повністю довіряв їм.
513
Війська зв’язку, інженерні війська. Залізниці і шосейні
дороги. Комісія ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, яка працювала
в середині 1940 року, справедливо вказала на те, що
кількість інженерних військ за мирного часу не могла
забезпечити нормальне розгортання їх на випадок війни *.
Напередодні війни штати кадрових частин цих військ
було збільшено, сформовано нові частини, поліпшились
загальна підготовка інженерних військ, структура і
оперативний розрахунок частин зв’язку; начальники зв’язку з’єднань
стали більше займатися роботою по підготовці зв’язку до
дій в умовах воєнного часу; у війська вже надходила нова
інженерна техніка і засоби зв’язку. Проте ліквідувати всі
недоліки в інженерних військах і військах зв’язку до
початку війни ми не встигли.
Наприкінці лютого ми разом з наркомом оборони
ретельно розглянули питання про хід будівництва укріплених
рубежів уздовж державного кордону, стан залізниць,
шосейних і грунтових доріг і засобів зв’язку.
Генерали М. Ф. Ватутін, Г. К. Маландін і О. М. Васи-
левський докладно доповіли про стан справ. Висновки в
основному були такі.
Мережа шосейних доріг у західних областях Білорусії
і України перебувала в поганому стані. Багато мостів не
витримували ваги середніх танків і артилерії, а путівці
вимагали капітального ремонту.
Мій перший заступник М. Ф. Ватутін докладно доповів
наркому про стан залізниць у всіх прикордонних військових
округах.
— Прикордонні залізничні райони мало пристосовані
для масового вивантаження військ,— доповідав М. Ф.
Ватутін.— Це засвідчують ось такі цифри. Німецькі залізниці,
що пролягають до кордонів Литви, здатні пропускати 220
поїздів на добу, а наша литовська залізниця, яка підходить
до кордонів Східної Пруссії,— лише 84. Не краща справа
і на території західних областей Білорусії і України, тут у
нас майже вдвічі менше залізничних ліній, ніж у
противника. Залізничні війська і будівельні організації протягом
1941 року явно не зможуть виконати ту роботу, котру
потрібно провести.
У відповідь нарком зауважив, що в 1940 році за
завданням ЦК ВКП(б) Наркомат шляхів сполучення склав
семирічний план технічної реконструкції західних залізниць.
Однак поки що нічого серйозного не зроблено, крім перешивки
колії і найпростішої роботи по пристосуванню залізничних
1 Архів МО СРСР, ф. 2, оп. 75 593, спр. 14, арк. 59.
214
споруд під завантаження і вивантаження військ і
озброєння.
Командуючий Західним військовим округом Д. Г.
Павлов 18 лютого 1941 року надіслав донесення № 867 на ім’я
И. В. Сталіна, В. М. Молотова і С. К. Тимошенка. Він
просив виділити значні кошти на проведення робіт по шосейно-
грунтовому будівництву і, зокрема, писав:
«Вважаю, що західний театр воєнних дій повинен бути
обов’язково підготовлений протягом 1941 року, а тому
розтягувати будівництво на кілька років вважаю абсолютно
неможливим».
Начальник військ зв’язку Червоної Армії генерал-майор
Н. І. Гапич доповідав нам про те, що не вистачає сучасних
засобів зв’язку і про відсутність достатніх мобілізаційних
і недоторканих запасів необхідного майна зв’язку.
Справді, радіомережа Генштабу була забезпечена
радіостанціями типу РАТ лише на 39 процентів, а
радіостанціями типу РАФ і їх замінниками 11-АК та ін.— на 60
процентів, зарядними агрегатами — на 45 процентів і т. п.
Прикордонний Західний військовий округ був забезпечений
радіостанціями лише на 27 процентів, Київський військовий
округ — на ЗО процентів, Прибалтійський військовий
округ — на 52 проценти. Приблизно таке ж становище було
і з іншими засобами радіо і проводового зв’язку.
Напередодні вважалося, що для управління фронтами,
внутрішніми округами і військами резерву Головного
Командування на випадок війни будуть використані
переважно засоби Наркомату зв’язку і ВЧ Наркомату
внутрішніх справ. Вузли зв’язку Головного Командування,
Генштабу і фронтів отримають все необхідне в місцевих органів
Наркомату зв’язку. Але вони, як виявилося потім, до роботи
в умовах війни не підготувалися.
Про те, в якому стані місцеві органи зв’язку, мені було
відомо з маневрів і з командно-штабного польового
навчання, коли на орендних умовах користувався їхніми
послугами. Ще тоді брав сумнів, чи будуть місцеві органи
здатні забезпечити збройні сили сталим зв’язком під час
війни.
Усі ці обставини обумовили основний недолік у
підготовці командирів, штабів з’єднань і армійських об’єднань:
брак уміння добре управляти військами в складних
швидкоплинних умовах бойової обстановки. Командири і штаби
ухилялися від користування радіозв’язком, віддаючи
перевагу проводовому зв’язку. Що з цього вийшло в перші дні
війни — відомо. Внутрішній радіозв’язок у підрозділах
бойової авіації, в аеродромній мережі, у танкових підрозділах
21S
і частинах, де проводовий зв’язок взагалі неможливий,
здійснювався слабо.
Підземної кабельної мережі, необхідної для
обслуговування оперативних і стратегічних інстанцій, взагалі не
було.
Лише термінові заходи могли привести в належний
порядок телефонно-телеграфну, радіо- і радіотрансляційну
мережі.
Розмови з цього приводу з Наркоматом зв’язку нічого не
дали. І не тому, що там хтось не бажав виконати зайву
роботу: поліпшення організації зв’язку було абсолютно
очевидною необхідністю. Наркомат не міг фізично виконати
вимог армії. Те, що було зроблено в кінці 1940 — на
початку 1941 року для поліпшення місцевого зв’язку і зв’язку
окремих центрів з Москвою, не вирішувало поставленого
завдання.
Вислухавши наші повідомлення, С. К. Тимошенко
сказав:
— Я згоден з вашою оцінкою становища. Але думаю,
навряд чи можна зробити що-небудь серйозне, щоб відразу
ж усунути всі ці недоліки. Вчора я був у товариша Сталіна.
Він отримав телеграму від Павлова і наказав передати
йому, що хоч його вимоги і справедливі, у нас немає сьогодні
можливостей їх задовольнити.
Військово-Повітряні Сили. Я вже казав, що партія і уряд
завжди приділяли велику увагу розвитку радянської
авіації. У 1939 році Комітет оборони приймає постанову про
будівництво дев’яти нових літакобудівних заводів і семи
авіамоторних, наступного року ще сім заводів, вже з інших
галузей народного господарства, переходять на випуск
авіаційної продукції, підприємства оснащуються обладнанням
високого класу. На кінець 1940 року авіапромисловість
зростає порівняно з 1939 роком більш ніж на 70 процентів.
Паралельно зводяться нові авіамоторні підприємства і
заводи авіаприладів на площах підприємств, переданих
авіапромисловості з інших галузей народного господарства.
За уточненими архівними даними, з 1 січня 1939 року
по 22 червня 1941 року Червона Армія отримала від
промисловості 17 745 бойових літаків, з них — 3719 літаків
нових типів.
Розпочинався новий етап розвитку авіації. Практично
був повністю реконструйований ЦАГІ, створюються нові
конструкторські бюро військової авіації. Талановиті
конструктори С. В. Ільюшин, А. І. Мікоян, С. О. Лавочкін,
В. М. Петляков, О. С. Яковлєв разом із своїми молодими
колективами дають військовій авіації винищувачі ЯК^І,
216
МІГ-3, ЛАГГ-3, штурмовик ІЛ-2, пікіруючий
бомбардувальник ПЕ-2 і багато інших — всього близько двадцяти типів.
На кінець 1940 — початок 1941 року розгортається
боротьба за прискорене серійне освоєння кращих типів
літаків. ЦК ВКП(б) і особисто й. В. Сталін приділяють багато
часу і уваги авіаційним конструкторам. Можна сказати, що
авіація була навіть якоюсь мірою захопленням Й. В.
Сталіна.
І все ж промисловість не встигала за вимогами часу.
Перед війною в авіації кількісно переважали машини старих
конструкцій. Приблизно 75—80 процентів від загального
числа машин за своїми льотно-технічними даними
поступалися перед однотипними літаками фашистської Німеччини.
Матеріальна частина нових літаків лише освоювалася,
сучасною авіаційною технікою ми встигли переозброїти не
більше 21 процента авіаційних частин.
Щоправда, кількість авіаційних з’єднань різко зростає.
На червень 1941 року загальна кількість авіаційних полків
у строю в порівнянні з 1939 роком значно збільшилася.
Вищим тактичним з’єднанням винищувальної, штурмової і
бомбардувальної авіації стає дивізія, переважно змішана, у
складі чотирьох-п’яти полків у кожному полку — чотири-
п’ять ескадрилій.
Така система організації Військово-Повітрянгі^ Сил
дозволяла забезпечити кращу взаємодію в бою різних родів
авіації і самої авіації із сухопутними силами.
Напередодні війни співвідношення між найважливішими родами ВПС
складалося так: бомбардувальні авіаполки — 45 процентів,
винищувальні — 42 проценти, штурмові, розвідувальні та
інші — 13 процентів *.
Наприкінці 1940 року нарком оборони, Генеральний
штаб разом із штабом ВПС розробили і внесли в
ЦК ВКП(б) пропозиції по реорганізації і переозброєнню
Військово-Повітряних Сил. Наші пропозиції були швидко
розглянуті і затверджені.
Постановою «Про реорганізацію авіаційних сил
Червоної Армії» передбачалося формування нових частин (106
авіаполків), розширення і зміцнення військово-навчальних
закладів ВПС, переозброєння бойових з’єднань новими
зразками літаків. На кінець травня 1941 року вдалося
сформувати і майже повністю укомплектувати 19 полків.
Незабаром було зроблено ще один крок на шляху
зміцнення ВПС — 10 квітня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР
прийняли постанову про реорганізацію системи тилу ВПС.
1 Архів МО СРСР, ф. 35, оп. 107 559, спр. 13. арк. 160.
217
Було вирішено сформувати тил ВПС за територіальним
принципом — виключити із стройових частин і з’єднань ВПС
органи і установи тилу, створити райони авіаційного
базування і батальйони аеродромного обслуговування.
Райони авіаційного базування ставали органами тилу
ВПС армій, округу, фронту. У складі району мали бути
авіаційні бази по одній на дивізію, які об’єднували
батальйони аеродромного обслуговування по одному на кожен
авіаційний полк. Розвідувальна і військова авіація
залишалася із своїми штатними тилами. Перехід на нову, гнучкішу
організацію тилу ВПС слід було здійснити в липні 1941
року. Практично ж все довелося завершувати в ході війни.
Сам характер можливих бойових операцій визначив
необхідність значного збільшення повітряно-десантних військ.
У квітні 1941 року розпочинається формування п’яти
повітряно-десантних корпусів. До 1 червня їх вдалося
укомплектувати особовим складом, але бойової техніки не вистачало.
А тому на початку війни завдання авіадесантних військ
могли виконувати лише старі авіадесантні бригади,
об’єднані в нові корпуси, а більшість особового складу нових
з’єднань використовувалась як стрілецькі війська.
У лютому 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР
затвердили додатковий план будівництва аеродромів.
Передбачалося створити в західних районах 190 нових аеродромів. На
початок війни аеродромні роботи були в повному розпалі,
однак більшість їх залишилися недобудованими.
У цілому війна застала наші військово-повітряні сили на
стадії широкої реорганізації, переходу на нову матеріальну
частину і переучування льотно-технічного складу. До
польотів за дійсно складних умов встигли підготуватися лише
окремі з’єднання, а до нічних польотів — не більш як 15
процентів льотного складу. Командування ВПС,
приділивши багато уваги переучуванню льотного складу на нову
матеріальну частину, дещо послабило увагу до підтримання
бойової готовності на старій матеріальній частині.
Буквально через рік-півтора наша авіація могла б
постати в абсолютно оновленому, могутньому бойовому вигляді.
Війська ППО. Загроза повітряного нападу на СРСР в
передвоєнні роки відчутно зростала. А тому ЦК ВКП(б)
підвищив вимогливість до протиповітряної оборони країни^
накреслив конкретні заходи значного зміцнення оборони
з повітря. Перш за все було проведено важливі
організаційні перетворення, бо система ППО, схвалена в 1932 році,
серйозно застаріла.
Територію країни поділили на зони ППО, що відповіда*
ли кордонам тогочасних військових округів.
218
До складу зони ППО входили з’єднання і частини,
призначенням яких було обороняти міста І об’єкти на території
даної зони.
Відповідальність командуючих військами округів за
протиповітряну оборону було підвищено, притому авіація, що
виділялася із складу ВПС округу для вирішення завдань
ППО, залишалася у підпорядкуванні ВПС округу.
Звичайно, було б краще забезпечити єдність керівництва і
централізувати управління ППО в масштабі всієї країни. Це вда*
лося зробити вже під час війни, у листопаді 1941 року.
Як і чим були озброєні сили ППО?
На червень 1941 року гарматами середнього калібру
вони були забезпечені приблизно на 85 процентів, малого
калібру — на 70 процентів. Некомплект по винищувачах
складав 40 процентів, укомплектованість зенітними
кулеметами — 70 процентів, по аеростатах загородження і
прожекторах — наполовину.
ППО західних прикордонних районів, а також Москви
і Ленінграда була оснащена краще. Західні округи
отримували нову матеріальну частину у великій кількості, мали її
більше, ніж інші округи, зенітними гарматами вони були
оснащені на 90—95 процентів, мали нові засоби виявлення
і спостереження за повітряним противником. Війська, Діо
обороняли Москву, Ленінград і Баку, мали у своєму складі
понад 40 процентів усіх зенітних артилерійських батарей
середнього калібру. В ленінградській і московській зонах
ППО було дислоковано близько ЗО радіолокаційних станцій
РУС-2.
По нашій доповіді ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли
рішення сформувати винищувальні корпуси для посилення
протиповітряної оборони Москви і Ленінграда. Ці корпуси,
як відомо, відіграли виняткову роль, відбиваючи нальоти
фашистської авіації на столицю і місто Леніна.
На початок війни нова система ППО не була
відпрацьована як слід, оснащення найновішою технікою і її освоєння
тільки починалися. Погано було з транспортом.
Військово-Морський Флот. До війни Військово-Морський
Флот мав самостійний наркомат. У питаннях оперативного
використання військово-морських сил Наркомат Військово-
Морського Флоту керувався загальними оперативними і
мобілізаційними планами, які розробляв Генштаб.
Прийнявши посаду начальника Генерального штабу,
через обмеженість часу і велику заклопотаність справами, що
безпосередньо стосувалися Червоної Армії, я не міг
детально познайомитися із справами флоту. Однак мені було
відомо, що особовий склад Військово-Морського Флоту
219
добре підготовлений, що командуючі флотами, флотиліями
і їхні штаби готові до бойових операцій. Головний штаб
Військово-Морського Флоту очолював тоді талановитий,
ініціативний, вольовий адмірал І. С. Ісаков.
Темпи оснащення Військово-Морського Флоту
наростали. Лише за 11 місяців 1940 року було спущено на воду
100 міноносців, підводних човнів, тральщиків, торпедних
катерів, що відзначалися високими бойовими якостями.
Близько 270 кораблів усіх класів будувалися в 1940 році.
Створювалися нові військово-морські бази, додатково
освоювалися райони на Балтійському, Баренцовому і
Чорному морях.
Сучасний флот — справа дуже дорога, особливо масивні
кораблі, які до того ж є гарною мішенню для атак з
повітря і торпедування. Комітет оборони при РНК СРСР в 1939
році приймає рішення скоротити, а згодом і припинити
будівництво лінкорів і важких крейсерів, створення яких
вимагало величезних витрат, великої кількості металу і
зусиль значної кількості інженерно-технічного складу і
робітників суднобудівельної промисловості.
З другого боку, береговій і протиповітряній обороні,
мінно-торпедному озброєнню належної уваги не приділялося.
Наркомат Військово-Морського Флоту допустив серйозний
прорахунок, недооцінивши Північний флот, на долю якого
випало зіграти відповідальнішу роль у війні. ,
У цілому ж напередодні війни Радянський Військово-
Морський Флот справляв хороше враження і гідно зустрів
противника.
У своїй книзі «Напередодні» адмірал М. Г. Кузнецов
пише у зв’язку з моїм призначенням начальником
Генерального штабу: «Спершу я думав, що тільки у мене
стосунки з Г. К. Жуковим не складаються і що з ним знайде
спільну мову його колега, начальник Головного морського
штабу І. С. Ісаков. Однак у Ісакова також нічого не
вийшло».
Я зараз вже не пригадую, чи то у названих товаришів
зі мною «нічого не вийшло», чи в мене з ними «нічого не
зладналося»,— це не має ніякого значення *. Але щоб
дотриматися історичної правди, я мушу сказати, що взагалі
1 У багатьох мемуарних матеріалах, книгах і статтях
трапляються різні оцінки моєї діяльності в роки Великої Вітчизняної війни. За
добрі слова я щиро вдячний авторам. Про свої недоліки і прорахуй-
ки, які в мене, як і в кожної людини, були, я кажу в цій книзі. Що ж
до критичних висловлювань, тим паче загального, емоційного
характеру, то я вирішив не полемізувати з ними, якщо мова йде не про
вагомі питання, помилковість тлумачення яких може завдати шкоди
істині .— Прим. авт.
220
на обговорення флотських питань у й. В. Сталіна ні нарком
оборони С. К. Тимошенко, ні начальник Генерального
штабу не запрошувалися.
Про грандіозність заходів, що здійснювалися партією
і урядом для зміцнення оборони країни в 1939—1941 роках,
говорить і кількісне зростання наших збройних сил. Вони
збільшилися за цей час в 2,8 раза, було сформовано 125
нових дивізій і на 1 січня 1941 року в сухопутних військах,
військовій авіації, на флоті, у військах ППО налічувалося
понад 4200 тисяч чоловік.
В одному з розділів цієї книги я торкнувся ролі
всевобучу. Традиція готувати цивільне населення, і насамперед
молодь, захищати свою Вітчизну до призову в армію набула
широкої популярності в народі. Оборонно-масовою роботою
займався Тсоавіахім. На 1 січня 1941 року в лавах Тсоавіа-
хіму перебувало понад 13 мільйонів чоловік. Щороку
десятки тисяч ентузіастів льотної справи, парашутистів,
стрільців, авіамеханіків набували спеціальностей більш ніж у
трьохстах аеро- і автомотоклубах, авіашколах і планерних
клубах. Як же знадобилися потім ці знання молоді,
призваній до армії, народним ополченцям і партизанам!
Що ж до професіонального навчання командирів усіх
ступенів, то сотні тисяч їх проходили непогану школу більїі
як у двохстах військових училищах Червоної Армії і Вій-
ськово-Морського Флоту, в дев’ятнадцяти академіях, на
десяти військових факультетах при цивільних вузах, у семи
вищих військово-морських училищах.
Навідуючись до Академії Генерального штабу, яка була
в моєму віданні, я щоразу міг переконатися в тому, що
напередодні війни на військових кафедрах слухачам
подавалася сучасна воєнна теорія, значною мірою враховувався
досвід другої світової війни, що вже розпочалася.
Підкреслювалися непримиренність, жорстокість збройної боротьби,
можливий її затяжний характер і необхідність мобілізації
зусиль всього народу.
Військова стратегія будувалася головним чином на
правильному твердженні, що тільки наступальними діями
можна розгромити агресора. Разом з тим інші варіанти
боротьби — зустрічні битви, змушені відступальні дії, бої за умов
оточення, нічні дії — розглядалися недостатньо грунтовно.
У цілому воєнна теорія тих років була, як-то кажуть, на
рівні часу. Однак практика до певної міри відставала від
теорії...
Розглядаючи оперативно-стратегічні питання, я дійшов
висновку, що в обороні такої величезної країни, як наша,
чимало істотних недоліків. Такої ж думки були і керівні
221
працівники Генерального штабу, які повідомили, що і мої
попередники на цьому посту не раз висловлювалися в
такому ж плані.
Зосередження великої кількості німецьких військ в
Східній Пруссії, у Польщі й на Балканах викликало у нас
серйозне занепокоєння. Разом з тим тривожила думка про
недостатню боєготовність наших збройних сил, розташованих
у західних військових округах.
Поміркувавши з усіх боків над цими питаннями, я разом
із М. Ф. Ватутіним докладно доповів наркому оборони про
недоліки в організації і бойовій готовності наших військ,
про стан наших мобілізаційних запасів, насамперед по
снарядах і авіаційних бомбах. Крім того, було зазначено, що
промисловість не встигає виконувати наші замовлення на
бойову техніку.
— Все це добре відомо керівництву. Думаю, що зараз
країна не в змозі дати нам більше,— знову зауважив
С. К. Тимошенко.
Якось він викликав мене і сказав:
— Вчора був у товариша Сталіна з приводу реактивних
мінометів. Він цікавився, чи прийняв тц справи у Мерецко-
ва, як почуваєш себе на новій роботі, і наказав прибути до
нього, щоб йому доповісти.
— До чого слід підготуватися?— запитав я.
— До всього,— відповів нарком.— Однак май на увазі,
що він не стане слухати, якщо доповідати довго. Те, що ти
будеш мені розповідати кілька годин, йому треба доповісти
хвилин за десять.
— А що ж я зможу доповісти за десять хвилин?
Питання не з дрібних, вони вимагають серйозного ставлення.
Адже необхідно зрозуміти їх важливість і вжити необхідних
заходів.
— Все те, що ти збираєшся йому повідомити, він в
основному знає,— сказав нарком оборони,— отож постарайся
все ж зупинитися тільки на вузлових проблемах.
Маючи при собі перелік питань, котрі мав намір
порушити, у суботу ввечері я поїхав до И. В. Сталіна на дачу.
Там вже були маршал С. К. Тимошенко, маршал Г. І.
Кулик. І дехто із членів Політбюро.
Привітавшись, И. В. Сталін запитав, чи я ознайомлений
з реактивними мінометами («катюші»).
— Лише чув про них, але не бачив,— відповів я.
— Ну, в такому разі з Тимошенком, Куликом і Аборен-
ковим вам слід найближчими днями поїхати на полігон і
подивитися, як вони стріляють. А тепер розкажіть нам про
справи Генерального штабу.
Коротко повторивши те, що вже доповідав наркому, я
сказав, що з огляду на складність воєнно-політичної
обстановки необхідно вжити термінових заходів і вчасно усунути
недоліки в обороні західних кордонів і в збройних силах.
Мене перебив В. М. Молотов:
— То ви що ж, вважаєте, нам скоро доведеться воювати
з німцями?
— Чекай...— зупинив його й. В. Сталін.
Вислухавши мене, И. В. Сталін запросив усіх обідати.
Перервана розмова продовжилася. И. В. Сталін запитав,
яку оцінку я даю німецькій авіації. Я сказав те, що думав:
— У німців непогана авіація, їхній льотний склад
отримав хорошу бойову практику взаємодії із сухопутними
військами. Що ж до матеріальної частини, то наші нові
винищувачі і бомбардувальники не гірші від німецьких, а,
мабуть, і кращі. Шкода тільки, що їх дуже мало.
— Особливо мало винищувальної авіації,— додав
С. К. Тимошенко.
Хтось кинув репліку:
— Семен Костянтинович більше про оборонну авіацію
думає.
Нарком не відповів. Гадаю, що він просто не все почув,
бо недочував.
Обід був дуже простий. На перше — густий український
борщ, на друге — смачна гречана каша і багато
відвареного м’яса, на третє — компот і фрукти. И. В. Сталін був у
доброму настрої, жартував, пив легеньке грузинське вино
«Хванчкара» і пригощав ним присутніх, хоча більшість
віддавала перевагу коньяку.
На завершення И. В. Сталін сказав, що треба
обміркувати і доопрацювати першочергові питання і подати уряду
для вирішення. Але при цьому слід враховувати наші
реальні можливості і не фантазувати там, де ми поки що не в
змозі зробити матеріального забезпечення.
Повернувшись уночі в Генштаб, я записав все, що
говорив Й. В. Сталін, і намітив питання, що вимагали
першочергового вирішення. Ці пропозиції було подано на розгляд
Уряду.
15—20 лютого 1941 року відбулася XVIII Всесоюзна
конференція ВКП(б), на якій мені довелося бути
присутнім. Конференція звернула серйозну увагу партійних
організацій на запити промисловості й транспорту, особливо
оборонних підприємств. Вимоги зростали. У резолюціях
конференції відзначалося, що керівники наркоматів
авіаційної, хімічної промисловості, боєприпасів,
електропромисловості і цілого ряду інших галузей народного господарства,
223
які мають оборонне значення, повинні уважно прислухатися
до критики на конференції і значно поліпшити свою роботу.
В іншому випадку їх буде увільнено з посад.
Прийнятий конференцією останній мирний
народногосподарський план на 1941 рік передбачав значне піднесення
оборонної промисловості.
На конференції кандидатами в члени ЦК ВКП(б) і до
складу Центральної ревізійної комісії було обрано багатьох
військових: І. В. Тюленева, М. П. Кирпоноса, І. С. Юмаше-
ва, В. Г. Трібуца, П. С. Октябрського та інших товаришів.
Високе довір’я виявили і мені. Я був також обраний
кандидатом в члени ЦК ВКП(б).
Безпосередньо перед війною в нашому Генеральному
штабі працював дружний, згуртований колектив
підготовлених і досвідчених генералів і офіцерів. Назву лише
декотрих із них.
Першим заступником начальника Генерального штабу
був добре відомий в країні генерал-лейтенант М. Ф.
Ватутін, він відзначався великою працездатністю і розмахом
оперативно-стратегічної думки. Заступником начальника
Генерального штабу з організаційних питань був генерал-
лейтенант В. Д. Соколовський, переведений на цю посаду
на початку весни 1941 року з посади начальника штабу
Московського військового округу. В роки війни Василь
Данилович виявив велике обдарування і здібності видатного
воєначальника. Оперативне управління очолював генерал-
майор Г. К. Маландін, глибоко освічений талановитий
оператор.
Там же працював генерал-майор О. М. Василевський.
Під час війни він показав себе видатним воєначальником
наших збройних сил. Під його керівництвом здійснено цілий
ряд блискучих операцій. У Генеральному штабі
напередодні війни О. М. Василевський займався оперативним планом
північно-західного і західного напрямів.
Крім названих, в Генеральному штабі були й інші
талановиті і енергійні воєначальники, які своєю творчою
працею сприяли високій працездатності всього колективу
Генерального штабу.
Генеральний штаб, як основний апарат наркома
оборони, виконував величезну оперативну, організаційну і
мобілізаційну роботу.
Проте в роботі самого апарату Генштабу були недоліки.
Так, при вивченні весною 1941 року стану справ
з’ясувалося, що в Генеральному штабі, так як і в наркома оборони,
І в командуючих видами і родами військ, не підготовлені на
випадок війни командні пункти, звідки можна було б здійс-
£24
нювати управління збройними силами, швидко передавати
у війська директиви Ставки, отримувати і опрацьовувати
донесення з військ.
У передвоєнні роки час для спорудження командних
пунктів було втрачено. Коли ж розпочалася війна,
Головному Командуванню, Генеральному штабу, всім штабам
родів військ і центральним управлінням довелося здійснювати
керівництво із своїх кабінетів мирного часу, що серйозно
ускладнило їхню роботу.
До початку війни не були вирішені питання організації
Ставки Головного Командування — її структура, особовий
склад, розташування, апарат забезпечення і матеріально-
технічні засоби.
За п’ять передвоєнних років змінилося чотири
начальники Генерального штабу. Такі часті зміни керівництва
Генштабу не сприяли всебічному освоєнню питань оборони
країни і глибокому осмисленню всіх аспектів майбутньої
війни.
. Які основні питання розроблялися в ті місяці в
Генеральному штабі?
Зараз деякі автори воєнних мемуарів стверджують, що
перед війною в нас не було мобілізаційних планів збройних
сил і планів оперативно-стратегічного розгортання.
У дійсності оперативний і мобілізаційний плани
збройних сил Генеральний штаб, звичайно, ма^ Розробка і
коригування їх ніколи не припинялися. Після переробки їх
негайно передавали керівництву країни, а після затвердження
відразу ж доводили до військових округів. Багато праці
вклало в оперативні і мобілізаційні плани напередодні
війни оперативне управління — генерали Г. К. Маландін,
О. М. Василевський, А. Ф. Анісов та інші.
До мене в Генштабі загальне керівництво розробкою
планів здійснював Маршал Радянського Союзу Б. М. Ша-
пошников, а потім генерал армії К. О. Мерецков і генерал-
лейтенант М. Ф. Ватутін.
Ще восени 1940 року раніше складений оперативний
план був докорінно перероблений, наближений до завдань,
які вимагали вирішення на випадок нападу. Однак у плані
не обійшлося без стратегічних помилок, що виникли
внаслідок одного неправильного положення.
Найнебезпечнішим стратегічним напрямом вважався
південно-західний напрям — Україна, а не західний —
Білорусія, на якому гітлерівське верховне командування в червні
1941 року зосередило і ввело в дію найсильніші сухопутне і
повітряне угруповання. Саме білоруський напрям був най-
коротшим до столиці нашої Батьківщини — Москви.
8 4—504
225
Внаслідок цього в перші ж дні війни 19-у армію, цілий
ряд частин і з’єднань 16-ї армії, зосереджених раніше на
Україні і підведених туди останнім часом, довелося
перекидати на західний напрям і вводити з ходу в бої у складі
Західного фронту. Ця обставина, безсумнівно, позначилася на
оборонних діях на західному напрямі.
Переробляючи оперативний план навесні 1941 року
(лютий — квітень), ми цей прорахунок повністю не виправили
і не запланували на західний напрям більшу кількість сил.
И. В. Сталін був упевнений, що гітлерівці у війні з
Радянським Союзом будуть намагатися насамперед оволодіти
Україною, Донецьким басейном, щоб позбавити нашу
країну дуже важливих економічних районів і захопити
український хліб, донецьке вугілля, а потім і кавказьку нафту.
Розглядаючи оперативний план навесні 1941 року,
И. В. Сталін говорив: «Без цих надзвичайно важливих
життєвих ресурсів фашистська Німеччина не зможе вести
затяжну і велику війну».
И. В. Сталін для всіх нас був високим авторитетом,
нікому тоді б не спало на думку сумніватися з приводу його
суджень і оцінок обстановки. Однак, з прогнозуванням
напряму головного удару И. В. Сталін помилився.
Останній варіант мобілізаційного плану збройних сил
(організаційно-матеріальні питання) було затверджено в
лютому 1941 року і названо МП-41. Його передали округам
з розпорядженням внести корективи в старі мобплани до
1 травня 1941 року.
В 1940 році було прийнято рішення про негайну
передислокацію частини військ західних округів у нові райони
західної території, возз’єднаної з Радянським Союзом.
Незважаючи на те, що ці райони ще не були належним чином
підготовлені до оборони, у них були дислоковані перші
ешелони військ західних округів.
Тут я хотів би зупинитися на долі нових 1 старих
укріплених районів (УРів). До будівництва нових укріплених
районів на західному кордоні приступили на початку 1940
року. Проект будівництва УРів затверджувався Й. В.
Сталіним згідно з доповіддю К. Є. Ворошилова і Б. М. Шапош-
никова.
Будівництво укріплених районів до червня 1941 року не
було завершене.
До початку війни вдалося побудувати близько 2500
залізобетонних споруд, з яких 1000 була озброєна УРівською
артилерією, а решта 1500 — тільки кулеметами.
Якщо вести мову про Україну, то в стані найвищої
бойової готовності в червні 1941 року перебували Рава-Русь-
226
кий і Перемишльський райони, які в перші дні війни
відіграли досить позитивну роль, про що буде сказано далі.
Тепер я хочу прояснити питання з приводу зняття
артилерійського озброєння із старих укріплених районів.
У лютому — березні 1941 року на Головній військовій
раді Червоної Армії двічі обговорювалося, як прискорити
завершення будівництва нових УРів та їх озброєння. Мені
добре запам’яталися гострі суперечки, що точилися на
засіданні ради. Та як не сперечалися, а практичного виходу для
прискорення виробництва УРівської артилерії і
забезпечення необхідною УРівською апаратурою так і не знайшли.
Тоді заступник наркома по озброєнню маршал Г. І.
Кулик і заступник наркома по УРах маршал Б. М. Шапошни-
ков, а також член Головної військової ради А. О. Жданов
запропонували зняти частину УРівської артилерії з деяких
старих укріплених районів і перекинути її для озброєння
нових укріплених районів, які будувалися. Нарком оборони
маршал С. К. Тимошенко і я не погодилися з цією
пропозицією, вказавши на те, що старі УРи ще можуть
знадобитися. Та й артилерія старих УРів за своєю конструкцією не
відповідала новим дотам.
Враховуючи, що на Головній військовій раді не було
одностайності думки, про обговорюване питання доповіли
И. В. Сталіну. Погодившись із Г. І. Куликом, Б. М. Шапош-
никовим, А. О. Ждановим, він наказав знята частину
артилерійського озброєння із другорядних ділянок і перекинути
його на західний і південно-західний напрямки, тимчасово
прилаштувавши цю конструктивно застарілу артилерію для
нових споруд.
Старі УРи було побудовано за період 1929—1935 років.
Довгочасні вогневі точки в основному мали на озброєнні
кулемети. У 1938—1939 роках цілий ряд дотів було
підсилено артилерійськими системами. За рішенням Головної
військової ради Червоної Армії від 15 листопада 1939 року
штатна кількість військ у старих укріплених районах мала
бути скорочена більше ніж на третину. Тепер з декотрих
ділянок знімалося артилерійське озброєння.
Однак після повторної доповіді И. В. Сталіну нам
дозволили зберегти на ділянках, що роззброювалися,
частину артилерійських систем.
Стосовно УРів, будівництво яких розпочалося в 1938—
1939 роках, Генеральним штабом 8 квітня 1941 року було
дано командуючим Західним і Київським Особливим
військовими округами директиви такого змісту:
«Надалі до особливих розпоряджень Слуцький, Себезь-
кий, Шепетівський, Ізяславський, Старокостянтинівський,
8*
227j
Остропольський укріплені райони утримувати в стані
консервації.
Для використання вказаних укріплених районів у
воєнний час підготувати і здійснити такі заходи:
— створити кадри управлінь укріпрайонів;
— для завершення системи артилерійсько-кулеметного
вогню в кожному вузлі оборони і опорному пункті створити
майданчики для дерево-земляних або бутобетонних споруд,
які необхідно буде збудувати за перші десять днів після
початку війни силами польових військ;
— на підставі проектів і технічних вказівок Управління
оборонного будівництва Червоної Армії визначити потреби
в озброєнні і найпростішому внутрішньому обладнанні;
— у визначенні сил, засобів і планів робіт врахувати
залізобетонні споруди, зведені в 1938—1939 pp. в Летичів-
ському, Могильовському, Ямпільському, Новоград-Волин-
ському, Мінському, Полоцькому і Мозирському укріп-
районах.
Начальнику Управління оборонного будівництва
розробити і до 1.5.41 р. передати в округи технічні вказівки про
встановлення озброєння і найпростішого внутрішнього
обладнання в спорудах 1938—1939 рр» *.
Щодо приведення до бойової готовності озброєння УРів-
ських дотів і дзотів на рубежах старого державного
кордону було допущено прорахунок у часі. Директивою Генштабу
вимагалося привести їх до бойової готовності на десятий
день від початку війни. Фактично ж чимало рубежів УРів
противник захопив раніше цього строку.
УРи на старому державному кордоні не ліквідовувалися
і повністю не роззброювалися, як про це говориться в
деяких мемуарах та історичних працях. Вони були в
основному збережені на всіх важливих ділянках і напрямках, і
малося на увазі додатково підсилити їх. Але хід бойових дій
на початку війни не дозволив повністю здійснити намічені
заходи і належним чином використати старі укріплені
райони.
Нарком оборони і Генштаб неодноразово давали
вказівки округам про прискорення будівництва нових укріплених
районів. На зміцненні нових кордонів щоденно працювало
майже 140 тисяч чоловік.
Я дозволю собі навести одну із директив Генерального
штабу з цього питання від 14 квітня 1941 року:
1 Архів МО СРСР, ф. 73, оп, 12 109, спр. 5789, арк. 108, 109, 111,
112.
228
<гНезважаючи на цілий ряд вказівок Генерального
штабу Червоної Армії, монтаж казематного озброєння в
довгочасні бойові споруди і приведення споруд до бойової
готовності здійснюються неприпустимо повільними темпами.
Народний комісар оборони наказав:
1. Все наявне в окрузі озброєння для укріплених
районів негайно монтувати в бойові споруди і останні привести
до бойової готовності.
2. У разі відсутності спеціального озброєння встановити
тимчасово (з простою закладкою) в амбразурні прорізи і
короби кулемети на польових станках і, де це можливо,
гармати.
3. Приведення споруд до бойової готовності здійснювати,
незважаючи на відсутність решти табельного обладнання
споруд, однак з обов’язковим прилаштуванням броньових,
металевих і решітчатих дверей.
4. Організувати належний догляд і зберігання
озброєння, встановленого в спорудах.
5. Начальнику Управління оборонного будівництва
Червоної Армії терміново передати в округи технічні вказівки
щодо встановлення тимчасового озброєння в залізобетонні
споруди.
Про вжиті заходи доповісти до 25.4.41 в Генеральний
штаб Червоної Армії.
оп. Начальник Генштабу Червоної
Армії генерал арм&— Г. Жуков.
вірно: Начальник відділу укріпрайонів
Генштабу Червоної армії
генерал-майор — С. Ширяєв» •.
У березні 1941 року Генеральний штаб завершив
розробку мобілізаційного плану для промисловості по
виробництву військової продукції на випадок війни. Ми з заступником
начальника Генерального штабу генералом В. Д. Соколов-
ським доповіли цей план голові Комітету оборони при РНК.
Окремо були підготовлені Генштабом матеріали про
боєприпаси і надіслані в ЦК і Раднарком. Йшлося виключно
про забезпеченість артилерії. Ми говорили про
надзвичайно гостре становище з артилерійськими снарядами і мінами.
Не вистачало гаубичних, зенітних і протитанкових снарядів.
Дуже погано було з боєзапасами для найновіших
артилерійських систем.
И. В. Сталін дав доручення розглянути нашу доповідну
і спільно з Наркоматом боєприпасів і Наркоматом оборони
1 Архів МО СРСР, ф. 73, оп. 12 109, спр. 5789, арк. 114.
229
доповісти, що дійсно необхідно зробити і яка є для цього
можливість.
М. О. Вознесенський та інші товариші вважали наші
вимоги надто перебільшеними і доповіли И. В. Сталіну, що
заявку на 1941 рік варто задовольнити максимум на 20
процентів. Ці пропозиції було затверджено.
І все ж після того, як ми доповіли вдруге, й. В. Сталін
віддав розпорядження видати спеціальну постанову про
виробництво значно більшої кількості боєприпасів у другій
половині 1941 —на початку 1942 року.
Протягом весни 1941 року центральними органами
постачання Наркомату оборони була здійснена велика робота
по збільшенню недоторканих запасів у всіх прикордонних
західних округах за рахунок державних резервів пального,
продовольства, майна. Окружні артилерійські склади
поповнювалися значною кількістю боєприпасів з баз
Наркомату оборони.
Нарком оборони, Генеральний штаб і я також вважали
за необхідне в умовах наближення війни підтягнути
матеріально-технічні засоби ближче до військ. Здавалось би, це
було правильне рішення. Проте хід воєнних подій перших
тижнів війни показав, що ми допустили в цьому питанні
помилку. Ворогу вдалося швидко прорвати фронт нашої
оборони і за короткий час захопити матеріально-технічні
запаси округів, що різко ускладнило постачання військ і
заходи щодо формування резервів.
Коли доопрацьовувалися оперативні плани навесні 1941
року, практично не враховувалися повністю особливості
ведення сучасної війни в її початковому періоді. Нарком
оборони і Генштаб вважали, що війна між такими великими
державами, як Німеччина і Радянський Союз, неминуче
розпочнеться за вже існуючою схемою: головні сили
вступають у битву через кілька днів після прикордонних боїв.
Фашистська Німеччина, якщо взяти строки зосередження і
розгортання, розглядалася як така, що має однакові з
нами умови. В дійсності ж і сили, і умови були зовсім не рівні.
Які ж економічні можливості мала Німеччина,
нападаючи на Радянський Союз?
Захопивши в свої руки майже всі економічні і воєнно-
стратегічні ресурси Європи, Німеччина, як відомо, добре
оснастила свої збройні сили сучасною зброєю, бойовою
технікою і достатньою кількістю матеріальних засобів.
Відсутність на той час активно протидіючих їй сил у Західній
Європі дала можливість гітлерівцям зосередити проти
Радянського Союзу всі свої головні сили.
Напередодні війни Німеччина виплавляла разом з оку-і
230
пованими країнами 31,8 мільйона тонн сталі, сама
видобувала 257,4 мільйона тонн вугілля, а разом із сателітами —
439 мільйонів тонн. Радянський Союз відповідно сталі —
18,3 мільйона тонн, вугілля — 165,9 мільйона тонн. Слабким
місцем Німеччини був видобуток нафти, але це якоюсь
мірою компенсувалося імпортом румунської нафти, а також
створенням запасів і виробництвом синтетичного пального.
Після безцеремонної ліквідації версальських обмежень
гітлерівське керівництво з метою забезпечення своїх
загарбницьких планів підпорядкувало всю економічну політику
інтересам задуманої агресивної війни. Німецька
промисловість була повністю переведена на рейки воєнної економіки.
Все інше відступило на останній план.
Було створено потужний воєнно-політичний потенціал,
за порівняно короткий строк побудовано понад 300 великих
військових заводів, військове виробництво в Німеччині в
1940 році збільшилося проти 1939 року на дві третини, а
порівняно з 1932 — в 22 рази. У 1941 році німецька
промисловість випустила понад 11 тисяч літаків, 5200 танків і
бронемашин, понад 7 тисяч гармат калібру 75-мм і більше,
близько 1,7 мільйона карабінів, гвинтівок, автоматів. При
цьому треба враховувати великі запаси награбованого
озброєння і виробничі потужності сателітів Німеччини і
окупованих нею країн.
Наприкінці березня 1941 року Радянськом^уряду стало
відомо про таємні переговори в Берліні міністра
закордонних справ Японії Іосуке Мацуоки з Ріббентропом і
воєнними колами фашистського райху.
Про характер цих переговорів неважко було
догадатися. Гітлер намагався створити воєнне кільце навколо СРСР
шляхом блоку Німеччини з імперіалістичною Японією *.
Практично це означало б для нас вести війну на два
фронти.
Ось чому питання про забезпечення кордонів СРСР на
Далекому Сході стало питанням надзвичайної ваги.
У квітні 1941 року, не пам’ятаю якого дня, мені
подзвонив Й. В. Сталін:
— Із поїздки до Німеччини повертається на
батьківщину міністр закордонних справ Японії Мацуока,— сказав
він.— Вам треба люб’язно прийняти його. (На слові
«люб’язно» він натиснув особливо).
1 Як стало відомо згодом, сторони під час цих переговорів
домовилися про все, причому Ріббентроп багатозначно заявив Мацуоці, що
Німеччина вже виграла війну. «На кінець року весь світ зрозуміє це»,—
заявив він (див.: История внешней политики СССР.— М., 1966, ч, І,
с. 380—381),-? Прим, авт.
231
— Які будуть вказівки?
— Мацуока хоче просто з Вами познайомитися.
Надто ламати голову я не став: очевидно, в пам’яті Ма-
цуоки були ще свіжі події Халхін-Голу.
За кілька днів начальник Відділу зовнішніх відносин
Наркомату оборони доповів мені, що через дві години
Мацуока з перекладачем буде в мене.
Точно в призначений час відчинилися двері й увійшов,
низько вклоняючись, І осу ке Мацуока.
Я ввічливо привітав його, поцікавився здоров’ям, спитав,
чи не стомився він у дорозі. Міністр ухилився від прямої
відповіді.
— Я люблю далеко подорожувати. В Європі я вперше.
А ви бували в європейських країнах? — в свою чергу
запитав він мене.
— На жаль, не бував,— відповів я,— але при нагоді
обов’язково побуваю. Я багато читав про Німеччину, Італію
і Англію, проте навіть найкраща книга не може дати
повного уявлення про країну. Значно краще можна зрозуміти
країну, її народ, лад і звичаї під час особистих відвідин
і контактів.
Бесіда тривала в тому ж дусі. Гострих політичних
питань ми не торкалися. Мацуока справив на мене неприємне
враження, і не було потреби вести відверту розмову.
Відчувалося, що він хотів більше почути, ніж сказати.
Як тільки візит скінчився, я негайно подзвонив И. В.
Сталіну і доповів про характер зустрічі і про моє враження від
Мацуоки. Й. В. Сталін, як мені здалося, лишився
задоволений цим повідомленням і сказав:
— Японський уряд дав згоду на підписання угоди про
нейтралітет.
Пакт про нейтралітет між СРСР і Японією було
підписано 13 квітня 1941 року. Строк його дії визначався на 5
років. Ним передбачалося, що обидві сторони зобов’язуються
підтримувати між собою мирні і дружні стосунки, взаємно
поважати територіальну цілісність і недоторканність другої
сторони.
Спеціальним пунктом обумовлювалося, що в разі, коли
одна із сторін, які домовляються, виявиться об’єктом
воєнних дій з боку третіх держав, то друга сторона з тих, що
домовляються, буде дотримуватися нейтралітету.
Радянський уряд розумів, що радянсько-японська угода
про нейтралітет зменшує небезпеку воєнного нападу
Японії на нашу країну і ведення війни на два фронти.
Звичайно, угода не давала повної гарантії дотримання укладеного
232
пакту з боку мілітаристської Японії, союзника фашистської
Німеччини. Тому під час Вітчизняної війни ми змушені були
тримати значні сили на Далекому Сході. Однак у зв’язку із
загостренням міжнародної обстановки така угода
забезпечувала нам деяку передишку в часі.
Що нам було відомо тоді про збройні сили Німеччини,
зосереджені проти Радянського Союзу?
За даними розвідувального управління Генштабу,
очолюваного генералом П. І. Голіковим, додаткове
перекидання німецьких військ у Східну Пруссію, Польщу і Румунію
розпочалося в кінці січня 1941 року. Розвідка вважала, що
за лютий і березень угруповання військ противника
збільшилося на дев’ять дивізій: проти Прибалтійського округу —
на три піхотні дивізії, проти Західного округу — на дві
піхотні дивізії і одну танкову, проти Київського округу — на
одну піхотну дивізію і три танкових полки.
Інформацію, що надходила від генерала П. І. Голікова,
ми негайно доповідали И. В. Сталіну. Однак я не знаю, які
саме розвідувальні відомості доповідав Й. В. Сталіну
генерал П. І. Голіков особисто, минаючи наркома оборони і
начальника Генштабу, а такі доповіді робилися
неодноразово. Це, звісно, не могло не позначитися на повноті аналізу
обстановки. На 4 квітня 1941 року загальне збільшення
німецьких військ від Балтійського моря до Словаччини, за
даними генерала П. І. Голікова, складало 5 піхотних і 6
танкових дивізій. Усього проти СРСР стояло 72—78 дивізії. До
цієї кількості варто додати німецькі війська, розташовані
в Румунії в кількості 9 піхотних і однієї моторизованої
дивізій.
На 5 травня 1941 року, як доповідав генерал П. І.
Голіков, кількість німецьких військ проти СРСР досягла 103—
107 дивізій, враховуючи 6 дивізій, розташованих у районі
Данціга і Познані, і 5 дивізій у Фінляндії. Із цієї кількості
дивізій перебували: у Східній Пруссії — 23—24 дивізії, у
Польщі проти Західного округу — 29 дивізій, у Польщі
проти Київського округу — 31—34 дивізії, в Румунії і
Угорщині — 14—15 дивізій.
Противник здійснював велику роботу, готуючи театр
воєнних дій: прокладалися другі залізничні шляхи в
Словаччині і Румунії, розширювалася мережа аеродромів і
посадочних площадок, велося посилене будівництво військових
складів. У містах і на промислових об’єктах
організовувалося навчання з протиповітряної оборони,
будувалися бомбосховища і провадилися тренувальні
мобілізації.
233
З числа військ угорської армії близько чотирьох
корпусів перебувало в районі Закарпатської України, значна час*
тина румунських військ розташувалася в Карпатах.
У Фінляндії здійснювалися висадки в порту Або, де з
10 по 29 квітня висадилося до 22 тисяч німецьких військ,
які згодом просувалися в район Рованіємі і далі на Кірке-
нес. Генерал П. І. Голіков вважав, що найближчим часом
можливе ще більше підсилення німецьких військ за
рахунок сил, вивільнених в Югославії.
Навесні 1941 року гітлерівці не боялися серйозних дій
з боку західних противників, і головні збройні сили
Німеччини були зосереджені на всю відстань від Балтійського до
Чорного моря.
На 1 червня 1941 року, за даними розвідувального
управління, проти СРСР стояло близько 120 німецьких
дивізій.
До червня 1941 року Німеччина довела загальну
чисельність військ до 8 мільйонів 500 тисяч чоловік, збільшивши
її з 1940 року на 3 мільйони 550 тисяч чоловік, тобто до 214
дивізій. У нас на червень з урахуванням призову
додаткових контингентів у збройних силах перебувало понад 5
мільйонів чоловік.
Гітлер вважав, що настав вигідний момент для нападу
на Радянський Союз.
Масові перевезення військ на схід гітлерівське
командування розпочало з 25 травня 1941 року. На той час німці
перевели залізниці на графік максимального руху. Всього
з 25 травня до половини червня було перекинуто ближче
до кордонів Радянського Союзу 47 німецьких дивізій, з
них — 28 танкових і моторизованих.
У нас же відбувалося ось що. Протягом усього березня
1 квітня 1941 року в Генеральному штабі йшла посилена
робота над уточненням плану прикриття західних кордонів
і мобілізаційного плану на випадок війни. Уточнюючи план
прикриття, ми доповідали Й. В. Сталіну про те, що, за
розрахунками, наявних військ Прибалтійського, Західного,
Київського і Одеського округів буде недостатньо для відбиття
удару німецьких військ. Необхідно терміново
відмобілізувати кілька армій за рахунок військ внутрішніх округів і про
всяк випадок на початку травня перевести їх на територію
Прибалтики, Білорусії й України.
Після того, як ми доповіли кілька разів, нам, нарешті,
було дозволено під виглядом пересувних табірних зборів
перекинути на Україну і в Білорусію по дві
загальновійськові армії у скороченому складі, Нас суворо попередили
234
ПІДГОТОВКА ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ ДО НАПАДУ НА СРСР
235
про необхідність великої обережності і заходів оперативної
прихованості.
Тоді ж И. В. Сталін дав вказівку НКВС всебічно
посилити роботи на будівництві основної і польової
аеродромної мережі. Однак робочу силу було дозволено брати лише
по завершенні весняно-польових робіт.
Одного разу під кінець нашої чергової розмови
й. В. Сталін запитав, як проходить призов приписного
складу із запасу.
Нарком оборони відповів, що призов запасу проходить
нормально, приписний склад наприкінці квітня прибуде у
прикордонні округи. На початку травня розпочнеться його
перепідготовка в частинах.
13 травня Генеральний штаб надіслав в округи
директиву про висування військ на захід із внутрішніх округів.
З Уралу йшла в район Великих Лук 22-а армія, із Привол-
зького військового округу в район Гомеля — 21-а армія, із
Північно-Кавказького округу в район Білої Церкви — 19-а
армія, із Харківського округу на рубіж Західної Двіни —
25-й стрілецький корпус, із Забайкалля на Україну в район
Шепетівки — 16-а армія.
Усього в травні перекидалося із внутрішніх військових
округів ближче до західних кордонів 28 стрілецьких дивізій
і чотири армійських управління. На жаль, ці дивізії
налічували в своєму складі по 8—9 тисяч чоловік і не ма^іи в
своєму розпорядженні повністю передбаченої за штатом
бойової техніки.
Наприкінці травня Генеральний штаб дав вказівку
командуючим прикордонним округам негайно приступити
до підготовки командних пунктів, а в середині червня
наказувалося вивести на них фронтові управління: Північно-
Західний фронт — у район Паневежіс, Західний — у район
Обуз-Лєсни, Південно-Західний — у Тернопіль, Одеський
округ — на рівні армійського управління — в Тирасполь.
У ці райони польові управління фронтів і армій мали
вийти до 21—22 червня.
На державному кордоні перебувало 47 сухопутних і 6
морських прикордонних загонів, 9 окремих прикордонних
комендатур, 11 полків оперативних військ НКВС, а також
розташовані поблизу кордону, але не розгорнуті в бойові
порядки стрілецькі дивізії перших ешелонів армій
прикриття військових округів.
Усього в західних прикордонних округах і флотах
налічувалося 2,9 мільйона чоловік, понад півтори тисячі літаків
нових типів, чимало літаків застарілих конструкцій,
близько 38 тисяч гармат і мінометів, 1475 нових танків КВ і Т-34
£36
ї значна кількість легких танків застарілої конструкції з
украй обмеженим моторесурсом, частина яких вимагала
ремонту
Бойова підготовка в прикордонних округах була не
однаковою і залежала від багатьох факторів. Зараз важко
поновити в деталях усе, що відбувалося тоді в цих округах,
передати атмосферу, в якій їх застала війна.
Пам’ятаю, мене, особливо коли я тільки-но почав
працювати в Генштабі, не полишала думка про Київський
Особливий військовий округ, з якого я щойно відбув.
У зв’язку з цим я хотів би навести тут кілька уривків Із
спогадів Маршала Радянського Союзу I. X. Баграмяна, у
той час полковника, начальника оперативного відділу
Київського Особливого військового округу. Мені здається, ці
сторінки правильно відбивають стан справ безпосередньо в
армії з усіма труднощами останніх передвоєнних місяців.
Ось що він пише:
«Ледве ми встигли провести свого командуючого на
XVIII партійну конференцію, як з Генерального штабу
надійшло розпорядження: начальнику штабу округу з групою
генералів і офіцерів, які брали участь у розробці плану
прикриття державного кордону, терміново прибути до Москви...
У Москві все, нарешті, з’ясувалося, всі ми повинні були
взяти участь у розгляді заходів оперативного порядку для
округу.
...Наша робота тривала, як раптом нам наказали
негайно повернутися до Києва для виконання своїх бшпосередніх
обов’язків за посадами. Тут перш за все довело«і зайнятися
розглядом армійських планів прикриття державного
кордону, розроблених штабами армій на підставі вказівок
командування округом. Усі ми були задоволені, бо армійські
плани не потребували серйозного доопрацювання. У них
довелося внести лише незначні корективи.
Однак уже незабаром — відразу ж після того, як
Югославію окупували фашисти,— Генеральний штаб дав
вказівку внести в план прикриття державного кордону цілий
ряд істотних виправлень. Командуванню округом було
наказано значно збільшити склад військ, визначених для
безпосереднього прикриття державного кордону...
Генерал Кирпонос був прикро вражений очевидним, на
його думку, послабленням резервного угруповання своїх
військ і призначенням у «пасивну оборону» значно більших
сил, ніж він вважав за потрібне. Але наказ є наказ: 18 квітня
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945 гг.: В 12-ти т,—
М., 1975, т. 4, с. 25, 26.
237
ми віддали арміям відповідні розпорядження про внесення
до плану цих змін...
Знову викликали в штаб округу начальників штабів
армій разом із учасниками розробки планів. Усе закрутилося
спочатку. Робота розтягувалась і ускладнювалася тому, що
генерали і офіцери, які розробляли плани, повинні були все,
від першого до останнього папірця, виконувати
власноручно...
До 10 травня треба було закінчити переробку планів. На
щастя, це були останні серйозні доповнення, інакше плани
так і залишилися б не закінченими до початку вторгнення
фашистських полчищ.
У другій половині квітня керівництво Червоної Армії
стало помітно форсувати здійснення заходів по зміцненню
прикордонних округів. Пам’ятаю, 26 квітня в наш округ
надійшов наказ із Москви, щоб до 1 червня сформувати п’ять
мобільних артилерійсько-протитанкових бригад і один
повітряно-десантний корпус. Чотири наші стрілецькі дивізії
реорганізовувалися на гірськострілецькі. Командуванню
округом повідомили, що на 25 травня у склад його військ із
Далекого Сходу прибуде ще й управління 31-го
стрілецького корпусу.
Останній весняний місяць також не приніс пом’якшення
в атмосферу міжнародних відносин. Несподіване
призначення Й. В. Сталіна Головою Ради Народних Комісарів
оцінювалося всіма в штабі округу як доказ ускладнення
міжнародної обстановки. Уперше за роки існування Радянської
влади вище партійне і державне керівництво
зосереджувалося в одних руках. Були й інші сигнали про те, що
загроза швидко наростає.
У другій половині травня ми одержали директиву
Генерального штабу, в якій командуванню округом
наказувалося прийняти із Північно-Кавказького військового округу і
розмістити в таборах управління 34-го стрілецького корпусу
З корпусними частинами, чотири 12-тисячні стрілецькі і
Одну гірськострілецьку дивізії.
Для командування цими військами із
Північно-Кавказького військового округу мала прибути оперативна група на
чолі з першим заступником командуючого округом генерал-
лейтенантом М. А. Рейтером... З цієї ж директиви стало
відомо, що війська почнуть прибувати 20 травня. Хоч для
командування округом директива, напевно, не була
несподіваною, все ж вона його стурбувала: адже ж треба було за
короткий час розмістити цілу армію. У зв’язку з новими
терміновими заходами, що несподівано звалилися на наші
голови, довелося відкласти проведення командно-штабного
238
навчання з арміями, що планувалося на другу половину
травня.
Наприкінці травня в округ почали прибувати один за
одним ешелони. Оперативний відділ перетворився на щось
схоже на диспетчерський пункт, куди збігалася вся
інформація про рух і стан військ, які надходили з
Північно-Кавказького військового округу. Пригадується ось такий
характерний факт. Надіслані в ці війська командири,
доповідаючи про їх боєздатність, підкреслювали, що всі з’єднання
укомплектовано за штатами мирного часу, що в зв’язку з
цим у них не Ьистачає не тільки значної кількості бійців і
командирів, а також і техніки, насамперед транспортних
засобів і засобів зв’язку, хоч дивізії мали одержати їх з
моменту оголошення мобілізації.
Мабуть, намагання суворо дотримуватися умов угоди з
Німеччиною і в цьому питанні відіграло неабияку роль.
Забігаючи наперед, мушу зауважити, що як тільки
почалася війна, ці дивізії негайно ж стали переправлятися на
західний стратегічний напрям і з ходу були змушені
вступити в битву.
Не встигли п’ять дивізій із Північно-Кавказького округу
завершити зосередження на території нашого округу, як
на початку червня Генеральний штаб повідомив, що за
директивою народного комісара оборони сформовано
управління 19-ї армії, яке на 10 червня прибуде в Черкаси. До
складу армії ввійдуть всі п’ять дивізій 34-rqr стрілецького
корпусу і три дивізії 25-го стрілецького корпусу Північно-
Кавказького військового округу... Очолив її командуючий
військами Північно-Кавказького військового округу
генерал-лейтенант І. С. Конєв.
Через день Генеральний штаб попередив командування
округу, щоб воно підготувалося прийняти і розмістити ще
одну — 16-у армію генерал-лейтенанта М. Ф. Лукіна, яку
перекидали із Забайкалля. За планом передбачалося
зосередити війська генерала Лукіна на території Київського
Особливого військового округу за період з 15 червня до
10 липня.
Отже, ми повинні були в найкоротший строк прийняти
і розмістити на території округу вже другу армію. Це
радувало. Побоювання, що на випадок війни у нас не виявиться
в глибині військ, відпадало само по собі. Тепер було ясно,
що нарком і Генеральний штаб потурбувалися про це,
віддавши наказ про підготовку і висунення всіх сил округу
безпосередньо до кордону» *.
1 Баграмян И. X. Записки начальника оперативного отдела.—
Воеп.-ист. журн., 1967, № 1. ,
239
Тепер, очевидно, вже слід сказати про суттєву помилку
того часу, з якої, що цілком природно, випливало й чимало
інших,— про прорахунок у визначенні строків можливого
нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.
В оперативному плані 1940 року, який після уточнення
діяв у 1941 році, на випадок загрози війни передбачалося:
— привести всі збройні сили у повну бойову готовність;
— негайно провести в країні воєнну мобілізацію;
і— розгорнути війська до штатів воєнного часу згідно з
мобпланом;
— зосередити і розгорнути всі відмобілізовані війська в
районах західних кордонів відповідно до плану
прикордонних військових округів і Головного військового
командування.
Введення в дію заходів, передбачених оперативним і
мобілізаційним планами, могло бути здійснене лише за
особливим рішенням уряду. Це особливе рішення вийшло лише
в ніч на 22 червня 1941 року, та й то не повністю. У
найближчі передвоєнні місяці керівництвом не передбачалося
здійснення всіх необхідних заходів, які слід було вжити в
період особливої воєнної загрози.
Звичайно, виникає запитання: чому керівництво на чолі
з И. В. Сталіним не запровадило в життя заходи ним же
затвердженого оперативного плану?
У цих помилках і прорахунках найчастіше звинувачують
И. В. Сталіна. Ясна річ, помилки в И. В. Сталіна,
безумовно, були, але їх причини не можна розглядати ізольовано
від об’єктивних історичних процесів і явищ, від усього
комплексу економічних і політичних факторів.
Давати різні оцінки подіям, які вже відбулися, коли
вже відомі всі результати,— справа найлегша. Зате немає
нічого складнішого, ніж розібратися в усій сукупності
питань, у всьому протиборстві сил, протиставленні багатьох
поглядів, відомостей і фактів безпосередньо в даний
історичний момент.
Співставляючи й аналізуючи всі розмови, що вів
Й. В. Сталін при мені в колі близьких йому людей, я твердо
прийшов до висновку: всі його думки і дії були наповнені
одним бажанням — уникнути війни або відтягти строки її
початку — і впевненістю в тому, що це йому вдасться.
Й. В. Сталін добре розумів, яке велике лихо може
принести народам Радянського Союзу війна з таким сильним
і досвідченим ворогом, як фашистська Німеччина, а тому
намагався, як і вся наша партія і уряд, виграти час.
Зараз ми маємо факти, що свідчать про попередження
з приводу підготовки нападу на СРСР, про зосередження
240
військ на наших кордонах і т. п. Однак о тій порі, як це
засвідчують виявлені після розгрому фашистської Німеччини
документи, на стіл И. В. Сталіна потрапило багато донесень
зовсім іншого змісту. Ось один із прикладів.
За вказівкою, що віддав Гітлер на нараді 3 лютого
1941 року, начальник штабу верховного
головнокомандування фельдмаршал Кейтель видав 15 лютого 1941 року
спеціальну «Директиву щодо дезинформації противника». Щоб
приховати підготовку до операції за планом «Барбаросса»,
відділ розвідки і контррозвідки головного штабу розробив
і здійснив численні акції по поширенню брехливих чуток і
відомостей. Переміщення військ на схід подавалося «у
світлі величезного в історії дезинформаційного матеріалу з
намаганням відвернути увагу від останніх приготувань до
вторгнення в Англію».
Вийшли друком масовою кількістю топографічні
матеріали про Англію. У війська прикомандировувалися
перекладачі англійської мови. Готувалося «оточення» декотрих
районів на узбережжі проток Ла-Манш, Па-де-Кале і в
Норвегії. Поширювалися чутки про неіснуючий авіадесантний
корпус. На узбережжі встановлювалися фіктивні ракетні
батареї. У військах поширювалися відомості в одному варіанті
про те, що вони йдуть на відпочинок перед вторгненням у
Англію, в другому — що війська будуть пропущені через
радянську територію для того, щоб виступити проти Індії.
Щоб підкріпити версію про висадку десяту в Англію, було
розроблено спеціальні операції, закодовані назвами
«Акула» і «Гарпун». Пропаганда з усіх сил накинулася на
Англію і припинила свої звичні випади проти Радянського
Союзу. До роботи приєдналися дипломати і т. п.
Дані й відомості на зразок цих разом з наявними
недоліками щодо загальної боєготовності збройних сил були
підставою для надто великої обережності, яку проявляв
И. В. Сталін, коли йшлося про здійснення основних заходів,
передбачених оперативно-мобілізаційними планами в
зв’язку з підготовкою до відбиття можливої агресії.
Й. В. Сталін враховував, як вже говорилося, і те, що в
зв’язку з переходом від територіальної системи до
кадрового принципу командування військами на чолі частин,
з’єднань і об’єднань було поставлено молоді
командно-політичні кадри, які ще не засвоїли оперативно-тактичного
мистецтва відповідно до своїх посад.
Керуючись рішеннями XVIII з’їзду партії і наступними
вказівками ЦК партії про добір, навчання і виховання
керівних кадрів, командування, партійні, політичні органи
армії до літа 1941 року провели дуже велику
навчально-ви241
ховну роботу, що дозволяла поліпшити загальний
теоретичний рівень і практичні навички кадрів усіх родів військ.
І все ж питання командних кадрів збройних сил у
1941 році не втрачало гостроти. Масове висунення на вищі
посади молодих командирів на якийсь час знизило
боєздатність армії. Напередодні війни під час проведення
важливих і великих організаційних заходів відчувалася нестача
кваліфікованого командного складу, спеціалістів: танкістів,
артилеристів і льотно-технічного складу — давалося
взнаки значне кількісне збільшення наших збройних сил.
Передбачалося все це усунути в основному на кінець
1941 року.
Бажаючи зберегти мир як вирішальну умову
будівництва соціалізму, И. В. Сталін бачив, що уряди Англії й
інших західних держав усе роблять для того, щоб штовхнути
Гітлера на війну із Радянським Союзом, що вони,
потрапивши в тяжку воєнну ситуацію і силкуючись врятуватися
від катастрофи, дуже зацікавлені в нападі Німеччини на
СРСР. Ось чому він з такою недовірою сприймав
інформацію західних урядів про підготовку Німеччини до нападу на
Радянський Союз.
Нагадаю лише про одну групу фактів, відомості про які
могли збільшити недовір’я И. В. Сталіна до згаданої
інформації. Це таємні переговори з фашистською Німеччиною в
Лондоні того ж таки 1939 року, коли в СРСР проходили
воєнні переговори з Англією і Францією, про що я вже
говорив.
Англійські дипломати пропонували гітлерівцям
домовитися про розподіл сфер впливу в світовому масштабі.
Англійський міністр торгівлі Хадсон у переговорах із німецьким
таємним державним радником Вольтатом, близьким до
фельдмаршала Герінга, заявив, що перед обома державами
розкинулися три великі області, що являють собою
необмежене поле для економічної діяльності: Британська імперія,
Китай і Росія. Обговорювалися політичні і військові
питання, проблеми забезпечення сировиною Німеччини і т. п.
До переговорів приєдналися й інші особи; німецький посол
у Лондоні Дірксен доповідав у Берлін, що підтверджує
«тенденції конструктивної політики в тутешніх урядових
колах».
Принагідно мені здається доцільним нагадати, що коли
ГІтлеру заманулося запропонувати Радянському Союзу
разом подумати про ідею розподілу світу на сфери впливу,
то він зустрів різку і недвозначну відмову радянської
сторони, яка не побажала навіть вести мову на цю тему. Це
за242
свідчують документи і учасники візиту В. М. Молотова в
листопаді 1940 року в Берлін.
Як відомо, наприкінці квітня 1941 року У. Черчілль
надіслав Й. В. Сталіну послання. У ньому повідомлялося:
«Я одержав від агента, який заслуговує на довір’я,
правдиву інформацію про те, що німці, після того як вони
вирішили, що Югославія перебуває в їхніх тенетах, тобто 20
березня, почали перекидати у південну частину Польщі три
бронетанкові дивізії з п’яти, розташованих у Румунії. У той
момент, коли вони дізналися про сербську революцію, це
пересування скасували. Ваше превосходительство легко
оцінить значення цих фактів».
Й. В. Сталін поставився з недовір’ям до цього
послання. У 1940 році в світовій пресі стали циркулювати
чутки про те, що англійські і французькі військові сили
самі готуються вчинити напад на Північний Кавказ,
планують бомбити Баку, Грозний, Майкоп. Згодом з’явилися
документи, які це підтверджували. Одне слово, не тільки
антирадянські, антикомуністичні погляди і
висловлювання Черчілля, які він сам ніколи не приховував, а також
інші конкретні факти дипломатичного життя того часу могли
дати й. В. Сталіну привід насторожено сприймати
інформацію із західних імперіалістичних кіл.
Навесні 1941 року в західних країнах ще більше
поширилися провокаційні повідомлення про великі військові
приготування Радянського Союзу проти Німеччини. Німецька
преса всіляко роздувала ці відомості й*^ідкалася, що,
мовляв, такі повідомлення затьмарюють радянсько-німецькі
стосунки.
— Ось бачите,— говорив Й. В. Сталін,— нас лякають
німцями, а німців лякають Радянським Союзом і
нацьковують нас одне на одного.
Що ж до оцінки пакту про ненапад, укладеного з
Німеччиною в 1939 році, у момент, коли нашій країні
загрожувала атака з двох фронтів — з боку Німеччини і з боку
Японії,— то немає жодних підстав твердити, що И. В. Сталін
покладався на нього. ЦК ВКП(б) і Радянський уряд
виходили з того, що пакт не ліквідовував для СРСР загрозу
фашистської агресії, однак давав можливість виграти час в
інтересах зміцнення нашої оборони, перешкоджав створенню
єдиного антирадянського фронту. У всякому разі мені не
доводилося чути від й. В. Сталіна якихось заспокоюючих
розмірковувань, пов’язаних із пактом про ненапад.
5 травня 1941 року й. В. Сталін виступив перед
слухачами військових академій Червоної Армії на прийомі на
честь випускників.
243
Поздоровивши випускників із закінченням навчання,
Й. В. Сталін зупинився на тих перетвореннях, що сталися
в армії останнім часом.
Ви, товариші, говорив він, залишили армію 3—4 роки
тому, тепер повернетеся в її ряди і не впізнаєте армії.
Червона Армія зовсім не та, що була кілька років тому. Ми
створили нову армію, озброїли її сучасною військовою
технікою. Наші танки, авіація, артилерія дуже змінилися. Ви,
прийшовши в армію, побачите багато нового.
Далі й. В. Сталін дав характеристику змінам в окремих
родах і видах військ.
Ви прийдете в частини із столиці, продовжував
Й. В. Сталін, вас червоноармійці і командири запитають:
що зараз відбувається? Чому переможена Франція? Чому
Англія зазнає поразок, а Німеччина перемагає? Чи справді
німецька армія непереможна?
Воєнна думка німецької армії йде вперед. Армія
озброїлася найновішою технікою, засвоїла нові прийоми ведення
війни, набула великого досвіду. Це факт, що в Німеччини
краща армія як технічно, так і організаційно. Однак німці
даремно вважають, що їхня армія ідеальна, непереможна.
Непереможних армій нема. Німеччина не досягне успіху під
лозунгами загарбницьких, завойовницьких воєн, під
лозунгами підкорення інших країн, пригнічення інших народів і
держав.
Зупинившись на причинах воєнних успіхів Німеччини
в Європі, Й. В. Сталін говорив про ставлення до армії в
декотрих країнах, коли про армію належно не піклуються, їй
не надається моральна підтримка. Так виникає нова мораль,
що розкладає армію. До військових починають ставитися
зневажливо. Армія повинна користуватися винятковим
піклуванням і любов’ю народу і уряду — в цьому величезна
моральна сила армії. Армію треба викохувати.
Військова школа зобов’язана і може здійснювати
навчання командних кадрів тільки на новій техніці, широко
використовуючи досвід сучасної війни. Коротко окресливши
завдання артилеристів, танкістів, авіаторів, кіннотників,
зв’язківців, піхоти на війні, й. В. Сталін підкреслив, що нам
необхідно перебудувати нашу пропаганду, агітацію, пресу.
Щоб добре підготуватися до війни, треба не тільки
створити сучасну армію, треба підготуватися політично.
Отже, які ж висновки випливають із наведених фактів?
Як оцінити те, що було зроблено до війни, що ми мали
зробити найближчим часом і що не встигли або не зуміли
зробити для зміцнення обороноздатності нашої Батьківщини.
До того ж оцінити сьогодні, після всього пережитого,
кри244
тично розглядаючи минуле і водночас знову в думці
поставивши себе на поріг Великої Вітчизняної війни.
Мені здається, що справа оборони країни в основних,
головних рисах і напрямах вирішувалася правильно.
Протягом багатьох років у економічному і соціальному планах
робилося все або майже все, що було можливим. Що ж до
періоду від 1939 до середини 1941 року, то в той час народ
і партія доклали особливих зусиль для зміцнення оборони,
не шкодуючи сил і коштів.
Розвинена індустрія, колгоспний лад, загальна
письменність, єдність і згуртованість націй, матеріально-духовна
міць соціалістичної держави, високий патріотизм народу,
керівництво ленінської партії, готової з’єднати в одне ціле
фронт і тил,— це була могутня основа обороноздатності
величезної країни, запорука тієї грандіозної перемоги, яку
ми здобули в боротьбі з фашизмом.
Та обставина, що радянська промисловість, незважаючи
на величезні труднощі і втрати, з 1 липня 1941 року до 1
вересня 1945 року виготовила колосальну кількість
озброєння — понад 825 тисяч гармат і мінометів, близько 103 тисяч
танків і самохідних гармат, понад 134 тисячі літаків,
свідчить про те, що економічні основи країни з погляду
воєнного, оборонного, були закладені правильно, міцно і
своєчасно '.
Ще раз простеживши в думці хід будівництва
Радянських Збройних Сил, починаючи з періоду їромадянської
війни, повинен сказати, що в основному ми і тут йшли
правильним шляхом. Радянська воєнна доктрина, принципи
виховання і навчання військ, озброєння армії і флоту,
підготовка командних кадрів, структура і організація збройних
сил постійно вдосконалювалися в потрібних напрямах.
Моральний і бойовий дух військ, їх політична свідомість і
зрілість завжди були надзвичайно високі.
Певна річ, якби можна ще раз пройти весь цей шлях, то
від дечого варто було б відмовитися, а дещо слід би
виправити. Проте я не можу назвати жодного великого
принципового напряму в будівництві наших збройних сил, який
варто перекреслити, викинути за борт, скасувати. Період же
з 1939 до середини 1941 року характеризувався в цілому
такими перетвореннями, які дали Радянській країні чудову
армію і підготували її до оборони.
Я засвідчую це не для того, щоб зняти з себе частку
відповідальності за недоліки того періоду. Між іншим, кожній
1 Див.: Советская воєнная знциклопедия: В 8-ми т.— М., 1976, т. 2,
с. 66. (Далі: СВЗ).
245
розсудливій людині зрозуміло, що навіть з позиції високого
поста начальника Генерального штабу неможливо за
чотири з половиною місяці досягнути всього. Про деякі свої
помилки я вже казав, про інші скажу згодом. Для мене
важливо інше: допомогти читачеві, насамперед молоді,
зрозуміти дійсний стан справ.
Історія справді відвела нам надто невеликий відрізок
мирного часу для того, щоб моЖна було все поставити на
своє місце. Багато дечого ми розпочали правильно і багато
чого завершити не встигли. Дався взнаки прорахунок при
визначенні можливих строків нападу фашистської
Німеччини. З цим були пов’язані недоліки в підготовці до відбиття
перших ворожих ударів.
Позитивні фактори, про які я казав, діяли постійно,
розгортаючись все ширше й потужніше протягом усієї війни.
Вони й обумовили перемогу. Фактор негативний —
прорахунок у часі — діяв, поступово згасаючи, однак загострив
об’єктивні переваги ворога, додав до них переваги тимчасові
і обумовив тим самим наше тяжке становище на початку
війни.
У 1940 році партія і уряд вжили додаткових заходів, щоб
зміцнити оборону країни. Однак економічні можливості не
дозволили за короткий строк повністю запровадити в
життя намічені організаційні та інші заходи, щр стосувалися
збройних сил. Війна застала країну в стадії реорганізації,
переозброєння і перепідготовки збройних сил, Створення
необхідних мобілізаційних запасів і державних резервів. Не
маючи на думці розв’язувати війну і всіляко намагаючись
уникнути її, радянський народ вкладав основні сили і кошти
у виконання мирних господарських планів.
У період назрівання небезпечної воєнної обстановки ми,
військові, очевидно, зробили не все можливе, щоб
переконати И. В. Сталіна в тому, що війна з Німеччиною неминуче
спалахне найближчим часом, і довести необхідність
прискореного проведення в життя термінових заходів,
передбачених оперативно-мобілізаційним планом.
Певна річ, ці заходи не гарантували б повного успіху,
коли довелося б відбивати ворожий натиск, бо сторони були
надто не рівні. І все ж наші війська могли б вступити в бій
організованіше, а значить, завдати противнику значно
більших втрат. Це підтверджують успішні оборонні дії частин
і з’єднань в районах Володимира-Волинського, Рави-Русь-
кої, Перемишля й на інших ділянках південно-західного
напряму.
Тепер можна почути різні версії щодо того, знали ми
чи не знали конкретну дату початку і план війни.
246
Я не можу сказати з певністю, чи мав правдиву інфор-
мацію'Й. В. Сталін, чи справді йому повідомляли про день,
коли розпочнеться війна. Про такі важливі дані, які
Й. В. Сталін, можливо, одержував особисто, він мені і
наркому оборони не повідомляв.
Щоправда, якось він сказав мені:
— Нам одна людина передае дуже важливі відомості
про наміри гітлерівського уряду, однак у нас е деякі
сумніви...
Можливо, йшлося про Ріхарда Зорге, який працював у
апараті німецького посла в Японії, про нього я довідався
лише після війни.
Чи мало змогу керівництво Наркомату оборони через
військову розвідку своєчасно розкриті вихід ворожих військ
на кордон СРСР — безпосередньо у вихідні райони, звідки
розпочалося їхнє вторгнення 22 червня? За тих умов було
важко це здійснити.
До того ж, як стало відомо з трофейних карт і
документів, командування німецьких військ провело зосередження
власне на кордонах у останній момент, а його бронетанкові
війська, що перебували на значній відстані, були
перекинуті у вихідні райони лише в ніч на 22 червня.
На жаль, навіть з повідомлень, що надходили, не
завжди робилися правильні висновки, які могли б відповідно і
авторитетно зорієнтувати вище керівництво. У зв’язку з цим
ось деякі документи з військових архівів.^
20 березня 1941 року начальник розвідувального
управління генерал П. І. Голіков подав керівництву донесення з
відомостями надзвичайної ваги.
У цьому документі був виклад варіантів можливих
напрямів, на яких німецько-фашистські війська можуть
завдати удару під час нападу на Радянський Союз. Як
з’ясувалося згодом, вони послідовно відображали розробку
гітлерівським командуванням плану «Барбаросса», а в одному з
варіантів фактично розкривалася суть цього плану.
У донесенні говорилося: «Із найвірогідніших військових
дій, що намічаються проти СРСР, заслуговують на увагу
такі:
Варіант № 3, за даними... на лютий 1941 року: «...для
наступу на СРСР, написано у повідомленні, створюються три
армійські групи: 1-а група під командуванням генерал-
фельдмаршала Бока завдає удару в напрямі на Петроград;
2-а група під командуванням генерал-фельдмаршала Рунд-
штедта — в напрямі на Москву і 3-я група під
командуванням генерал-фельдмаршала Лееба — в напрямі на Київ.
Початок наступу на СРСР — орієнтовно 20 травня».
247
За повідомленням нашого військового аташе від 14
березня, вказувалося далі в донесенні, німецький майор
заявив: «Ми повністю змінюємо наш план. Ми вирушаємо на
схід, на СРСР. Ми заберемо в СРСР хліб, вугілля, нафту.
Тоді ми станемо непереможні і зможемо вести далі війну з
Англією і Америкою...»
Нарешті, в цьому документі з посиланням на
повідомлення військового аташе з Берліна вказується, що «початок
воєнних дій проти СРСР слід чекати десь між 15 травня і
15 червня 1941 року».
Однак висновки з відомостей, наведених у донесенні, по
суті, перекреслювали все їхнє значення і заводили
Й. В. Сталіна в оману. В кінці свого донесення генерал
П. І. Голіков писав:
«1. На підставі всіх наведених вище висловлювань і
можливих варіантів дій навесні цього року вважаю, що найві-
рогіднішим строком початку дій проти СРСР буде момент
після перемоги над Англією або після укладення з нею
почесного для Німеччини миру.
2. Чутки і документи, що свідчать про неминучість
навесні цього року війни проти СРСР, необхідно розцінювати
як дезинформацію, що надходить від англійської і навіть,
може бути, від німецької розвідки». (Курсив мій.— Г. Ж.)
6 травня 1941 року народний комісар
Військово-Морського Флоту адмірал М. Г. Кузнецов подав И. В. Сталіну
записку:
«Військово-морський аташе в Берліні капітан І рангу
Воронцов доповідає:... зі слів одного німецького офіцера з
ставки Гітлера, німці готують на 14 травня вторгнення в
СРСР через Фінляндію, Прибалтику і Румунію. Одночасно
намічені великі нальоти авіації на Москву, Ленінград і
висадка парашутних десантів у прикордонних центрах...»
Дані, викладені в цьому документі, також мали
надзвичайну цінність. Але висновки адмірала М. Г. Кузнецова не
відповідали фактам, ним же наведеним, і дезинформували
И. В. Сталіна.
«Вважаю,— говорилося в записці М. Г. Кузнецова,— що
відомості фальшиві і спеціально спрямовані в це русло для
того, щоб перевірити, як на це буде реагувати СРСР».
(Курсив мій.— Г. Ж)
Подібна інформація надходила і від посла СРСР у
Німеччині Деканозова. Він не тільки надсилав Й. В. Сталіну
через відповідні органи відомості про відсутність загрози
нападу, а напередодні війни ще й дозволив приїхати у
Берлін родинам багатьох працівників повпредства і
торгпредства, яких у ніч на 22 червня було заарештовано. Й. В.
Ста248
лін довірився неправдивим відомостям, що надходили з від*
повідних органів.
Чи знало керівництво Наркомату оборони і
Генерального штабу про інформацію, яку И. В. Сталін одержував по
цій лінії? Маршал С. К. Тимошенко після війни запевняв
мене, що особисто він нічого не знав. Як начальник
Генерального штабу, я також засвідчую, що й мене з цього
приводу не ставили до відома.
З перших повоєнних років і до цього часу подекуди в
пресі з’являється версія про те, що напередодні війни нам
начебто був відомий план «Барбаросса», напрями головних
ударів, ширина фронту розгортання німецьких військ, їх
кількість і оснащеність. При цьому посилаються на відомих
радянських розвідників — Ріхарда Зорге, а також на
багатьох інших осіб із Швейцарії, Англії та з цілого ряду інших
країн, які начебто заздалегідь повідомляли ці відомості.
Але наше політичне і військове керівництво нібито не
тільки не вникало в суть цих повідомлень, а навіть
відкидало їх.
Хочу з усією відповідальністю заявити, що все це
вигадки. Жодних таких даних, наскільки мені відомо, ні
Радянський уряд, ні нарком оборони, ні Генеральний штаб у
своєму розпорядженні не мали.
...Напруження наростало. І чим ближче насувалася
загроза війни, тим напруженіше працювало керівництво
Наркомату оборони. Керівний склад Наркомату і Генштабу,
особливо маршал С. К. Тимошенко, у той час працював по
18—19 годин на добу, часто залишаючись в робочому
кабінеті до ранку.
13 червня С. К. Тимошенко у моїй присутності подзвонив
И. В. Сталіну і просив дозволу віддати вказівку про
приведення військ прикордонних округів у бойову готовність
і розгортання перших ешелонів за планами прикриття.
— Подумаємо,— відповів И. В. Сталін.
На другий день ми побували у Й. В. Сталіна і доповіли
йому про тривожні настрої і про необхідність привести
війська у повну бойову готовність.
— Ви пропонуєте провести в країні мобілізацію, підняти
зараз війська і вивести їх на західні кордони? Та це ж
війна! Ви обидва це розумієте чи ні?
Потім И. В. Сталін все ж запитав:
— Скільки дивізій у нас розташовано в
Прибалтійському, Західному, Київському і Одеському округах?
Ми доповіли, що всього у складі чотирьох західних
прикордонних військових округів на 1 липня буде 149 дивізій
і одна окрема стрілецька бригада. З цієї кількості у складі:
249
Прибалтійського округу — 19 стрілецьких, 4 танкові,
2 моторизовані дивізії, 1 окрема бригада;
Західного округу — 24 стрілецькі, 12 танкових, 6
моторизованих, 2 кавалерійські;
Київського округу — 32 стрілецькі, 16 танкових, 8
моторизованих, 2 кавалерійські;
Одеського округу — 13 стрілецьких, 4 танкові, 2
моторизовані, 3 кавалерійські.
— Ось бачите, хіба цього мало? Німці, за нашими
даними, не мають такої кількості військ,— сказав И. В. Сталін.
Я доповів, що, за даними розвідки, німецькі дивізії
скомплектовані і озброєні за штатами воєнного часу. У кожній
їхній дивізії налічується від 14 до 16 тисяч чоловік. Наші ж
дивізії навіть 8-тисячного складу практично вдвічі
слабкіші від німецьких.
И. В. Сталін зауважив:
— Не в усьому можна вірити розвідці...
Під час нашої розмови з И. В. Сталіним до кабінету
зайшов його секретар О. М. Поскрьобишев І доповів, що
дзвонить М. С. Хрущов з Києва. И. В. Сталін узяв трубку.
3 відповідей ми зрозуміли, що йдеться про сільське
господарство.
— Добре,— усміхаючись, сказав Й. В. Сталін.
Очевидно, М. С. Хрущов у райдужних барвахі доповідав
про гарні перспективи на врожай... '
Ми залишили Кремль з тягарем на душі.
Я вирішив трохи пройтися пішки. Думки були невеселі.
В Олександрівському саду біля Кремля безтурботно
гралися діти. Згадав я своїх дочок і якось дуже гостро відчув, яку
величезну відповідальність покладено на нас за всіх дітей,
за їхнє майбутнє і за всю країну.
Кожен мирний період позначений власними рисами, має
свій колорит, свою привабливість. Але мені хочеться
сказати добре слово про довоєнний час. Він відзначається
неповторним, своєрідним піднесенням настрою, оптимізмом,
одухотвореністю і разом з тим діловитістю, скромністю і
простотою в спілкуванні людей. Гарно, дуже гарно мн
почали жити!
Як розквітла б наша країна сьогодні, яким широким
кроком пішли б ми вперед, якби війна не перешкодила
мирному й могутньому поступу тих років...
Я вже говорив про ті заходи, які вживалися, щоб не
дати Німеччині приводу до розв’язання воєнного конфлікту.
Нарком оборони, Генеральний штаб і командуючі
військовими прикордонними округами були попереджені про
особисту відповідальність за наслідки, що можуть виникнути
Е50
через необережні дії наших військ. Нам категорично
заборонили робити будь-які висунення військ на передові
рубежі за планом прикриття без особистого дозволу И. В.
Сталіна.
Нарком оборони С. К. Тимошенко рекомендував
командуючим військами округів проводити тактичні навчання
з’єднань у бік державного кордону, щоб підтягнути війська
ближче до районів розгортання згідно з планом прикриття.
Ця рекомендація наркома оборони втілювалася в життя з
одним істотним недоліком: у навчаннях не брала участі
значна частина артилерії.
Справа в тому, що дивізійна, корпусна і зенітна
артилерія на початку 1941 року ще не проходила
бойової'стрільби і не підготувалася до вирішення бойових завдань. А
тому командування округами прийняло рішення направити
частину артилерії на полігони для випробувань. Внаслідок
цього декотрі корпуси і дивізії з військ прикриття під час
нападу фашистської Німеччини виявилися без значної
частини своєї артилерії.
Увечері 21 червня мені подзвонив начальник штабу
Київського військового округу генерал-лейтенант М. О. Пур-
каєв і доповів, що до прикордонників з’явився перебіжчик —
німецький фельдфебель, який повідомляв про висунення
німецьких військ у вихідні райони для наступу, що рс&іоч-
неться вранці 22 червня.
Я негайно ж доповів наркому і И. В. Сталіну про те,
що передав М. О. Пуркаєв.
— Приїздіть з наркомом у Кремль,— сказав И. В.
Сталін.
Прихопивши з собою проект директиви військам, разом
з наркомом і генерал-лейтенантом М. Ф. Ватутіним ми
поїхали в Кремль. По дорозі домовилися за будь-яку ціну
домогтися рішення про приведення військ у бойову
готовність.
И. В. Сталін зустрів нас один. Він був стурбований.
— Чи не підсунули німецькі генерали цього
перебіжчика, щоб спровокувати конфлікт? — запитав він.
— Ні,— відповів С. К. Тимошенко.— Гадаємо, що
перебіжчик сказав правду.
Тим часом до кабінету И. В. Сталіна зайшли члени
Політбюро. Сталін коротко поінформував їх.
— Що маємо робити? —> запитав И. В. Сталін.
Відповіді не було.
— Треба негайно дати військам директиву про
приведення всіх військ прикордонних округів у повну бойову
готовність,— сказав нарком.
— Зачитайте! — сказав И. В. Сталін.
Я зачитав проект директиви. И. В. Сталін зауважив:
— Таку директиву зараз давати передчасно, можливо,
питання владнається мирним шляхом. Треба дати коротку
директиву, в якій вказати, що напад може розпочатися
провокаційними діями німецьких частин. Війська прикордонних
округів не повинні піддаватися на будь-які провокації, щоб
не викликати ускладнень.
Не втрачаючи часу, ми з М. Ф. Ватутіним вийшли в
іншу кімнату і швидко склали проект директиви наркома.
Повернувшись до кабінету, попросили дозволу
доповісти.
Й. В. Сталін, заслухавши проект директиви, сам ще раз
прочитав його, зробив деякі поправки і передав наркому на
підпис.
Оскільки директива надзвичайно важлива, наводжу її
повністю:
«Військовим радам ЛВО, ПрибОВО, ЗахОВО, КОВО,
ОдВО.
Копія: Народному комісару Військово-Морського Флоту.
1. Протягом 22—23. 6. 41 р. можливий несподіваний
напад німців на фронтах ЛВО, ПрибОВО, ЗахОВО, КОВО,
ОдВО. Можливо, напад розпочнеться з провокаційних дій.
2. Завдання наших військ — не піддаватися на будь-які
провокаційні дії, що можуть викликати великі ускладнення.
Разом з тим військам Ленінградського, Прибалтійського,
Західного, Київського і Одеського військових округів
перебувати у повній бойовій готовності, зустріти можливий
несподіваний удар німців чи їх союзників.
3. Наказую:
а) протягом ночі на 22.6. 41 р. потай зайняти вогневі
точки укріплених районів на державному кордоні;
б) удосвіта 22.6. 41 р. розосередити на польові
аеродроми всю авіацію, у тому числі й військову, ретельно її
замаскувати;
в) всі частини привести у бойову готовність. Війська
тримати розосередженими і замаскованими;
г) протиповітряну оборону привести у бойову готовність
без додаткового підйому приписного складу. Підготувати
всі заходи по затемненню міст і об’єктів;
д) до будь-яких інших заходів до особливого
розпорядження не вдаватися.
Тимошенко, Жуков.
21.6.41 р.».
252
З цією директивою М. Ф. Ватутін негайно виїхав у
Генеральний штаб, щоб відразу ж передати її в округи.
Передачу в округи було закінчено в 00.30 хвилин 22 червня
1941 року. Копію директиви передали наркому Військово-
Морського Флоту.
Ми з С. К. Тимошенком поверталися від й. В. Сталіна
з почуттям якоїсь складної роздвоєності.
З одного боку, нібито робилося все, що від нас залежало,
щоб зустріти максимально підготовленими воєнну загрозу,
яка насувалася: здійснено цілий ряд заходів мобілізаційно-
оперативного напряму; в міру можливостей зміцнено
західні військові округи, яким у першу чергу доведеться
розпочати поєдинок з ворогом; нарешті, сьогодні нам дозволено
віддати директиву про приведення військ прикордонних
округів у бойову готовність.
І все ж, з другого боку, німецькі війська'завтра можуть
перейти в наступ, а у нас ще не завершено цілий ряд
важливих заходів. І це може серйозно ускладнити боротьбу
проти досвідченого і сильного ворога. Директива, яку в той
момент передавав Генеральний штаб в округи, могла
запізнитися.
Давно вже смеркло. Закінчувався день 21 червня.
Доїхали ми з С. К. Тимошенком до підворіття наркомату
мовчки, але я відчував, що і наркома непокоять ті ж тривожні
думки. Вийшовши з машини, ми домовилися через десять
хвилин зустрітися в його службовому кабінеті.
Розділ десятий
Початок війни
У ніч на 22 червня 1941 року всім працівникам Генерала
ного штабу і Наркомату оборони було наказано
залишатися на своїх місцях. Необхідно було якомога швидше
передати в округи директиву про приведення розташованих біля
кордону військ* у бонову готовність. У цей час в мене і
наркома оборони тривали безперервні переговори з
командуючими округами і начальниками штабів, які доповідали нам
про посилення шуму по той бік кордону. Ці відомості вони
одержували від прикордонників і передових частин
прикриття.
Приблизно о 24 годині 21 червня командуючий
Київським округом М. П. Кирпонос, який перебував на своєму
командному пункті в Тернополі, доповів по ВЧ.кцо крім
перебіжчика, про якого повідомив генерал М. О. Пуркаев,
у наших частинах з'явився ще один німецький солдат —
222-го піхотного полку 74-ї піхотної дивізії. Він переплив
річку, прийшов до прикордонників і повідомив, що о 4
годині німецькі війська перейдуть у наступ. М. П. Кирпоносу
було наказано швидше передавати директиву у війська про
приведення їх у бойову готовність.
Усе свідчило про те, що німецькі війська висуваються
ближче до кордону. Про це ми доповіли о 00.30 хвилин
ночі Й. В. Сталіну. И. В. Сталін запитав, чи передано
директиву в округи. Я відповів ствердно.
Після смерті И. В. Сталіна з’явилися версії про те, що
деякі командуючі та їх штаби в ніч на 22 червня, нічого не
підозрюючи, мирно спали або безтурботно веселилися. Це
не відповідає дійсності. Остання мирна ніч була зовсім
іншою.
Як я вже сказав, ми з наркомом оборони після
повернення з Кремля неодноразово говорили по ВЧ з
командуючими округами Ф. І. Кузнецовим, Д. Г. Павловим, М. П. Кир-
поносом та їх начальниками штабів, які перебували на
своїх командних пунктах.
254
Рано-вранці 22 червня М. Ф. Ватутін і я були в наркома
оборони С. К. Тимошенка в його службовому кабінеті у
Наркоматі оборони.
О 3 годині 07 хвилин мені подзвонив по ВЧ
командуючий Чорноморським флотом адмірал П. С. Октябрський і
повідомив: «Система ПСОС флоту доповідає про підхід з
боку моря великої кількості невідомих літаків; флот
перебуває в повній бойовій готовності. Прошу вказівок».
Я запитав адмірала:
— Ваше рішення?
— Рішення одне: зустріти літаки вогнем
протиповітряної оборони флоту.
Переговоривши з С. К. Тимошенком, я відповів П. С. Ок-
тябрському:
— Дійте і повідомте свого наркома.
О 3 годині 30 хвилин начальник штабу Західного округу
генерал В. Є. Климовських доповів про напад німецької
авіації на міста Білорусії. Хвилини через три начальник
штабу Київського округу генерал М. О. Пуркаєв дбповів про
наліт авіації на міста України. О 3 годині 40 хвилин
подзвонив командуючий Прибалтійським військовим округом
генерал Ф. І. Кузнецов і доповів про нальоти ворожої
авіації на Каунас та інші міста.
Нарком наказав мені дзвонити Й. В. Сталіну. Дзррню.
До телефону ніхто не підходить. Дзвоню безперервно.
Нарешті чую сонний голос чергового генерала управління
охорони:
— Хто говорить?
— Начальник Генштабу Жуков. Прошу терміново
з’єднати мене з товаришем Сталіним.
— Що? Зараз?! — здивувався начальник охорони.—
Товариш Сталін спить.
— Будіть негайно: німці бомбардують наші міста!
Кілька секунд тривало мовчання. Нарешті в трубці
глухо відповіли:
— Зачекайте.
Хвилини через три до апарату підійшов И. В. Сталін.
Я доповів обстановку і просив дозволу розпочати бойові
дії. й. В. Сталін мовчить. Чую лише його дихання.
— Ви мене зрозуміли?
Знову мовчання.
Нарешті И. В. Сталін запитав:
— Де нарком?
— Говорить по ВЧ з Київським округом.
— Приїздіть з Тимошенком у Кремль. Скажіть Пос-
крьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро.
255
О 4 годині я знову розмовляв з П. С. Октябрським. Він
спокійним тоном доповів:
— Ворожий напад відбито. Спробу удару по наших
кораблях зірвано. Але в місті є руйнування.
Я хотів би відзначити, що Чорноморський флот на чолі
з адміралом П. С. Октябрським був одним з перших наших
об’єднань, які організовано зустріли ворожий напад.
О 4 годині 10 хвилин Західний і Прибалтійський особ-
ляві округи доповіли про початок бойових дій німецьких
військ на сухопутних ділянках округів.
О 4 годині ЗО хвилин ранку ми з С. К. Тимошенком
приїхали в Кремль. Усі викликані члени Політбюро вже
зібралися. Мене і наркома запросили до кабінету.
Й. В. Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в
руках набиту тютюном люльку. Він сказав:
— Треба негайно подзвонити в німецьке посольство.
У посольстві відповіли, що посол граф фон Шуленбург
просить прийняти його для термінового повідомлення.
Прийняти посла було доручено В. М. Молотову.
Тим часом перший заступник начальника Генерального
штабу генерал М. Ф. Ватутін передав, що сухопутні війська
німців після сильного артилерійського вогню на ряді
ділянок північно-західного і західного напрямків перейшли в
наступ.
Через деякий час до кабінету швидко увійшор В. М. Мо-
лотов:
— Німецький уряд оголосив нам війну.
Й. В. Сталін мовчки опустився на стілець і глибоко
задумався.
Настала тривала, обтяжлива пауза.
Я ризикнув порушити тривале мовчання і запропонував
негайно обрушитися всіма наявними в прикордонних
округах силами на частини противника, що прорвалися, і
затримати їх дальше просування.
— Не затримати, а знищити,— уточнив С. К.
Тимошенко.
— Давайте директиву,— сказав й. В. Сталін.
О 7 годині 15 хвилин 22 червня директива № 2 наркома
оборони була передана в округи. Але через співвідношення
сил і обстановку, що склалася, вона виявилася нереальною,
а тому і не була втілена в життя.
Повернувшись з С. К. Тимошенком до Наркомату
оборони, ми з’ясували, що вдосвіта 22 червня в усіх західних
прикордонних округах було порушено проводовий зв’язок з
військами, а тому штаби округів та армій не мали
можливості швидко передати свої розпорядження. Закинуті
рані256
ше німцями на нашу територію диверсійні групи в ряді
місць зруйнували проводовий зв’язок. Вони вбивали
делегатів зв’язку, нападали на командирів. Радіозасобами, як я
вже казав, значна частина військ прикордонних округів не
була забезпечена. Тому зв’язок з військами здійснювався
з допомогою повітряно-дротяних засобів зв’язку.
До штабів округів з різних джерел почали надходити
найсуперечливіші відомості, часто-густо провокаційного
характеру.
Генеральний штаб, у свою чергу, не міг домогтися від
штабів округів і військ точних відомостей, і, природно, це не
могло не поставити на якийсь момент Головне
Командування і Генеральний штаб в скрутне становище.
На 8 годину ранку 22 червня Генеральним штабом було
встановлено, що:
— сильних ударів бомбардувальної авіації противника
зазнали багато аеродромів Західного, Київського та
Прибалтійського Особливих військових округів, де серйозно
постраждала насамперед авіація, яка не встигла піднятися в
повітря і розосередитися по польових аеродромах;
— бомбардувань зазнали багато міст і залізничних
вузлів Прибалтики, Білорусії, України, військово-морські бази
Севастополя і в Прибалтиці;
— зав’язалися запеклі битви із сухопутними військами
німців уздовж усього нашого західного кордону. На
багатьох ділянках фашисти уже вступили в бій з передовими
частинами Червоної Армії;
— підняті по бойовій тривозі стрілецькі частини, що
входять до першого ешелону прикриття, вступали вбій з ходу,
не встигнувши зайняти підготовлені позиції;
— на ділянці Ленінградського військового округу поки
було спокійно, противник нічим себе не виявляв.
Близько 9 години С. К. Тимошенко подзвонив И. В.
Сталіну і просив дозволу знову приїхати в Кремль, щоб
доповісти проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про
проведення мобілізації і створення Ставки Головного
Командування, а також ряд інших питань.
Короткий шлях від наркомату до Кремля автомашини
наркома і моя пройшли на гранично великій швидкості. Зі
мною був перший заступник начальника Генштабу
М. Ф. Ватутін, який мав карту з обстановкою стратегічного
фронту. За старою звичкою перевіряти себе я перебрав у
пам’яті взяті із собою папери: їх було небагато, в тому
числі проект рішення про створення Ставки Головного
Командування — найвищого органу керівництва воєнними діями
9 4-504
257
збройних сил. Документ був заздалегідь опрацьований
Генштабом і схвалений наркомом.
Нас зустрів О. М. Поскрьобишев 1 відразу провів до
кабінету Й. В. Сталіна. Члени Політбюро вже були там.
Обстановка була напруженою. Всі мовчали.
И. В. Сталін мовчки ходив по кабінету з нерозпаленою
люлькою, затиснутою в руці.
— Ну, давайте, що там у вас? — сказав він.
С. К. Тимошенко доповів про проект створення Ставки
Головного Командування. Й. В. Сталін проглянув проект,
але рішення не прийняв і, поклавши папір на стіл, коротко
кинув:
— Обговоримо на Політбюро.
Поцікавившись обстановкою, Й. В. Сталін сказав:
— О 12 годині по радіо виступатиме Молотов.
Прочитавши проект Указу про проведення мобілізації
і частково скоротивши її розміри, намічені Генштабом,
Й. В. Сталін передав Указ О. М. Поскрьобвшеву для
затвердження в Президії Верховної Ради. Цнм Указом з
23 червня оголошувалася мобілізація
військовозобов’язаних 1905—1918 років народження на території
чотирнадцяти, тобто майже всіх військових округів, за винятком
Середньоазіатського, Забайкальського і Далекосхідну, а також
запроваджувався воєнний стан в європейській частині
країни. Тут усі функції органів державної влади щодо оборони,
підтримання громадського порядку і забезпечення
державної безпеки переходили до військових властей. їм
надавалося право залучати населення і всі засоби транспорту до
оборонних робіт і охорони найважливіших військових та
народногосподарських об’єктів.
22 червня Прибалтійський, Західний і Київський
Особливі військові округи були перетворені відповідно у
Північно-Західний, Західний та Південно-Західний фронти.
Приблизно о 13 годині мені подзвонив Й. В. Сталін
і сказав:
— Наші командуючі фронтами не мають достатнього
досвіду в управлінні бойовими діями військ і, очевидно,
дещо розгубилися. Політбюро вирішило послати вас на
Південно-Західний фронт як представника Ставки Головного
Командування. На Західний фронт пошлемо Шапошникова
і Кулика. Я їх викликав до себе і дав відповідні вказівки.
Вам треба вилетіти негайно до Києва і звідти разом з
Хрущовим виїхати в штаб фронту у Тернопіль.
Я запитав:
— А хто ж буде здійснювати керівництво Генеральним
штабом у такій складній обстановці?
258
Й. В. Сталін відповів:
— Залиште за себе Ватутіна.
Потім трохи роздратовано додав:
— Не гайте часу, ми тут як-небудь обійдемося.
Я подзвонив додому, щоб мене не чекали, і хвилин через
40 був уже в повітрі. Тут тільки й згадав, що з учорашнього
дня нічого не їв. Виручили льотчики, які пригостили мене
міцним чаєм з бутербродами.
Наприкінці дня я був у Києві в ЦК КП(б)У, де на мене
чекав М. С. Хрущов. Він сказав, що далі летіти небезпечно.
Німецькі льотчики ганяють за транспортними літаками.
Треба їхати машинами. Одержавши від М. Ф. Ватутіна по ВЧ
останні дані обстановки, ми виїхали до Тернополя, де у цей
час був командний пункт командуючого
Південно-Західним фронтом генерал-полковника М. П. Кирпоноса.
На командний пункт прибули пізно ввечері, і я
відразу ж переговорив по ВЧ з М. Ф. Ватутіним.
Ось що розповів мені Микола Федорович:
— Наприкінці сьогоднішнього дня, незважаючи на
вжиті енергійні заходи, Генштаб так і не зміг одержати від
штабів фронтів, армій і ВПС точні дані про наші війська і про
противника. Відомості про глибину проникнення
противника на нашу територію досить суперечливі. Немає точних
даних про втрати в авіації і наземних військах. Відомб
лише, що авіація Західного фронту зазнала дунф великих
втрат. Генштаб і нарком не можуть зв’язатися з
командуючими фронтами Кузнецовпм і Павловим, які, не
доповівши наркому, поїхали кудись у війська. Штаби цих фронтів
не знають, де в даний момент перебувають їх командуючі.
За даними авіаційної розвідки, бої точаться в місцях
наших укріплених районів і частково у 15—20 кілометрах
в глибині нашої території. Спроба штабів фронтів
зв’язатися безпосередньо з військами успіху не мала, бо з
більшістю армій і окремих корпусів не було ні проводового, ні
радіозв’язку.
Потім генерал М. Ф. Ватутін сказав, що И. В. Сталін
схвалив проект директиви № 3 наркома і наказав поставити
мій підпис.
— Що це за директива? — запитав я.
— Директива передбачає перехід наших військ до
контрнаступальних дій із завданням розгромити
противника на головних напрямках, при цьому вийти на територію
противника.
— Але ми ще точно не знаємо; де й якими силами
противник завдає своїх ударів,— заперечив я.— Чи не краще
8*
259
до ранку розібратися в тому, що відбувається на фронті, і
вже тоді прийняти потрібне рішення.
— Я поділяю вашу точку зору, але справа ця вирішена.
— Гаразд,— сказав я,— ставте мій підпис.
Ця директива надійшла до командуючого
Південно-Західним фронтом близько 24 години. Як я й чекав, вона
викликала різке заперечення начштабу фронту М. О. Пурка-
єва, який вважав, що у фронту немає сил і засобів для
проведення її в життя.
Становище, що склалося, було детально обговорено на
Військовій раді фронту. Я запропонував М. П. Кирпоносу
негайно дати попередній наказ про зосередження
механізованих корпусів з метою завдати контрудару по головному
угрупованню армій «Південь», яке прорвалося в районі Со-
каля. До контрудару залучити всю авіацію фронту і
частину далекої бомбардувальної авіації Головного
Командування. Командування і штаб фронту, швидко заготувавши
попередні бойові розпорядження, передали їх арміям і
корпусам.
Треба відзначити велику зібраність і чудові
організаторські здібності начальника штабу фронту М. О. Пуркаєва І
начальника оперативного відділу штабу фронту I. X. Багра-
мяна, виявлені ними в тій дуже складній обстановці
першого дня війни.
О 9 годині ранку 23 червня ми прибули на командний
пункт командира 8-го механізованого корпусу генерал-лей-
тенанта Д. І. Рябишева. Я добре знав його ще по роботі в
Київському Особливому військовому окрузі. Із
зовнішнього вигляду комкора і командирів штабу не важко було
здогадатися, що вони здійснили нелегкий шлях. Вони дуже
швидко пройшли з району Дрогобича в район Бродів,
настрій у них був піднесений. Дивлячись на Д. І. Рябишева
і командирів штабу, я згадав славну 11-у танкову бригаду,
її командира, відважного комбрига М. П. Яковлєва, згадав,
як відважно громили противника бійці цієї бригади біля
гори Баїн-Цаган на Халхін-Голі.
«Так, ці люди будуть і тепер битися не гірше,—
подумав я.— Тільки б не запізнитися з контрударом.,.»
Д. І. Рябишев показав на карті, де і як розташований
корпус. Він коротко доповів, у якому стані його частини.
— Корпусу потрібна доба для повного зосередження,
приведення в порядок матеріальної частини і поповнення
запасів,— сказав він.— За цю добу буде проведено бойову
розвідку і організовано управління корпусом. Отже, корпус
може вступити в бій усіма силами вранці 24 червня.
260
— Добре,— відповів я.— Звичайно, краще було б
завдати контрудару спільно з 9, 19 і 22-м механізованими
корпусами, але вони, на жаль, виходять у вихідні райони із
запізненням. Чекати повного зосередження корпусів нам не
дасть обстановка. Контрудару 8-го механізованого корпусу
противник може протиставити сильний танковий і
протитанковий артилерійський заслін. Враховуючи цю обставину,
необхідно ретельно розвідати місцевість і противника.
Тільки-но Д. І. Рябишев щось хотів сказати мені, як
пролунала команда: «Повітря!»
— Ось тобі, бабусю, і Юр’їв день,— спокійно зауважив
Дмитро Іванович.— А ми ще не встигли викопати
протиповітряні щілини. Отже, товаришу генерал армії, доведеться
умовно вважати, що ми вже сховалися в щілині.
— Ви, Дмитре Івановичу, щось хотіли сказати?
— Я хотів запропонувати, може, ми зараз поїмо?
— Непогана думка. У мене, здається, в машині дещо є.
До намету увійшли начальник штабу корпусу та інші
командири штабу. Не встигли вони представитися, як
почулось характерне завивання німецького пікіруючого
бомбардувальника і відразу ж — розриви авіаційних бомб. Я
подивився на Д. І. Рябишева і присутніх командирів. Видно
було тільки ділову зосередженість. Вони почували себе
приблизно так само, як на польових навчаннях.
«Молодці,— подумалося мені.— 3 такими війну не
програють...»
Узгодивши з командиром корпусу принципові питання,
увечері ми повернулися до Тернополя на командний пункт
фронту.
Начальник штабу фронту генерал-лейтенант М. О. Пур-
каєв і командуючий фронтом генерал-полковник М. П. Кир-
понос доповіли:
— На всіх ділянках фронту тривають бої. Головна
гранично запекла битва відбувається в районі Броди—Дубно—
Володимир-Волинський. 9-й і 19-й механізовані корпуси
25 червня виходять у ліси в районі Ровно. Ми вирішили,—
сказав командуючий фронтом,— 24 червня, не чекаючи
повного зосередження корпусів, почати контрудар на Клевань
і Дубно. Командуючий 5-ю армією крім 22-го мехкорпусу
повинен об’єднати дії 9-го і 19-го механізованих корпусів
і надати їм необхідну допомогу.
Рішення було розумним, і я погодився з командуванням
фронту, запропонувавши, однак, перевірити забезпечення
взаємодії між корпусами і авіацією фронту.
24 червня в наступ перейшов 8-й механізований корпус
Д. І. Рябишева в напрямку на Берестечко. Ми покладали
261
великі надії на цей корпус. Він був краще від інших
укомплектований новітньою танковою технікою і непогано
навчений. 15-й механізований корпус під командуванням
генерала Г. І. Карпезо наступав на схід від Радехова. Удар цих
корпусів, зокрема вдалі дії 8-го механізованого корпусу,
дуже швидко відчули німецькі війська. Особливо це
позначилося після розгрому 57-ї піхотної дивізії, яка прикривала
правий фланг 48-го мотокорпусу групи Клейста.
Для 48-го мотокорпусу противника цього дня
створилася досить тяжка обстановка, і гітлерівці були змушені
кинути проти нашого контрудару всю свою авіацію. Це тільки
і врятувало їх від розгрому. Противнику довелося
підтягнути проти радянських частин додатково 44-й армійський
корпус та інші війська.
Ось що записав цього дня у службовому щоденнику
начальник генштабу сухопутних військ німецької армії
генерал-полковник Гальдер:
«Противник весь час підтягує з глибини нові, свіжі
сили проти нашого танкового клину... Як і очікувалося,
значними силами танків він перейшов у наступ на південний
фланг 1-ї танкової групи. На окремих ділянках відмічено
пересування».
Так війська Південно-Західного фронту успішно завдали
одного з перших контрударів по німецько-фашистських
військах. Його сила могла бути ще більшою, якби в руках
командування фронту була більш могутня авіація для
взаємодії з механізованими корпусами і хоча б ще 1—2
стрілецькі корпуси.
Перебуваючи на командному пункті Південно-Західного
фронту, ми зосередили головну увагу на дубненському
напрямку, де розгорнулися головні битви на Україні.
З розмов по телефону з командуючим 6-ю армією
генералом І. М. Музиченком і командуючим 26-ю армією
генералом Ф. Я. Костенком мені стало відомо, що 17-а армія
противника, яка наступала, завдала головного удару на
львівському напрямку.
Наводжу запис розмов по прямому проводу з генерал-
лейтенантом Ф. Я. Костенком, які відбулися 25 червня
1941-го року о 10 год. ЗО хв.— 10 год. 55 хв.
Біля апарата Костенко.
Жуков. У мене до вас кілька запитань. Чи маєте ви
зв’язок з лівим флангом 97-ї стрілецької дивізії?
Костенко. Вчора ввечері надсилав загін, зв’язався з
дивізією в районі Яворув, там же знаходиться штаб 6-го
корпусу.
262
Жуков. Де правий фланг 99-ї стрілецької дивізії?
Костенко. Правий фланг зараз загнув на схід від
Гусаків.
Жуков. Де і які ваші резерви?
Костенко. Підходять два полки. Один полк, знятий з
фронту, на 11.00 25.6 підходить до Добромиль, другий полк,
теж знятий з фронту, рухається у район Самбір, підходить
до Хирів.
У Самбір рухається мій резервний батальйон і 12 танків,
яким поставлено завдання — прикрити з півночі Самбір і
вести розвідку в напрямку Мостиська...
Жуков. У чиїх руках Перемишль?
Костенко. В наших...
Жуков. Скільки, вважаєте, перед вами військ
противника?
Костенко. Проти 99-ї дивізії до двох піхотних дивізій і
якась мотоциклетна частина — до 200 мотоциклів, а на
решті фронту — до двох дивізій, причому гірських частин.
Жуков. Гаразд, усе зрозуміло. Я зараз на командному
пункті товариша Кирпоноса. Тисну вашу руку! Бажаю
успіху. Чи немає у вас до мене запитань?
Костенко. У мене було прохання до командуючого
фронтом дати мені хоча б один танковий полк. Необхідно!
Жуков. Зрозуміло. Щодо машин подумаємо.
Костенко. Літаків зв’язку у штабі армії жодного.
Жуков. Добре. Звідкись викроїмо. Чи знафе ви
обстановку?
Костенко. Обстановку знаю, з 6-ю армією маю проводо-
вий зв’язок.
Жуков. Гаразд. До побачення!
Відчувалось, що Костенко, як завжди, був упевнений, що
виконає доручену справу, віддасть цьому всю свою енергію
і здібності, а коли буде потрібно, то й життя.
Полонені німці засвідчили, що із захопленням Рави-
Руської їх командування мало намір ввести в діло 14-й
моторизований корпус. Рава-Руський укріплений район з
перших хвилин війни оборонявся 35-м і 140-м окремими
кулеметними батальйонами, 41-ю стрілецькою дивізією генерал-
майора Г. М. Мікушева і прикордонним загоном майора
Я. Д. Малого.
Командування 17-ї німецької армії розгорнуло на цій
ділянці п’ять піхотних дивізій. Незважаючи на могутній
артилерійський вогонь, авіаційні удари і наполегливі атаки,
ворожим військам не вдавалося захопити Рава-Руський
укріплений район і зломити опір 41-ї стрілецької дивізії.
263
У першій половині дня 22 червня 41-а дивізія, яка мала в
своєму складі два артилерійські полки, додатково була
зміцнена 209-м корпусним артилерійським полком, озброєним
152-міліметровими гарматами. Війська противника цього
дня зазнали великих втрат і успіху не досягли.
Перемишльський укріплений район оборонявся 52-м,
150-м окремими кулеметними батальйонами і 92-м
прикордонним загоном. Частини укріпленого району зайняли свої
споруди на 6 годину ранку 22 червня, і їм разом з
прикордонниками і озброєними загонами робітників та службовців
довелося першими прийняти на себе вогонь і атаки ворога.
Кілька годин мужні захисники міста стримували натиск
переважаючого за своїми силами противника. Потім за
наказом начальника 92-го прикордонного загону вони
відійшли за місто, де знову затримали противника. Це дало
змогу підтягти до Перемишля 99-у стрілецьку дивізію
полковника М. І. Дементьєва. 23 червня разом із зведеним
батальйоном прикордонників вона перейшла у контратаку і
вибила фашистів з міста.
23 червня німці відновили атаки, особливо сильні на ра-
ва-руському напрямку. Подекуди ворожим частинам
вдалося вклинитися в оборону 41-ї дивізії, але завдяки твердому
керівництву генерала Г. М. Мікушева контратакою
противник був знову відкинутий у вихідне положення.
Однак наприкінці цього дня німецькі війська знайшли
вразливе місце: вони завдали сильного удару на стику Рава-
Руського і Перемишльського районів, які оборонялися 97-ю
і 159-ю стрілецькими дивізіями. Остання, перебуваючи на
стадії розгортання, мала в своєму складі значну кількість
солдатів з ненавченого запасу. Не витримавши атаки
противника, вона почала відхід, створивши тяжку ситуацію для
сусідніх частин. Вжиті командуючим 6-ю армією генералом
І. М. Музиченком контрзаходи становища не виправили, і
наприкінці 24 червня розрив оборони досяг тут 40
кілометрів.
Рава-Руський і Перемишльський укріплені райони все
ще продовжували успішно відбивати ворожі атаки. 99-а
дивізія, завдавши великих втрат противнику, не віддала
жодного метра своїх позицій. За героїчні дії вона була
нагороджена орденом Червоного Прапора.
Так само успішно діяла і 41-а стрілецька дивізія. Лише
в зв’язку з вклиненням значної групи ворожих військ на
ділянці 159-ї дивізії і загрозою обходу укріплених районів
у ніч на 27 червня командування фронту відвело її на
тилові рубежі.
264
Що стосується 99-ї стрілецької дивізії, то вона
утримувала Перемишль протягом 23—28 червня і тільки вранці
29 червня за наказом командування залишила місто.
25—26 червня бойові дії тривали з наростаючою силою.
Противник кинув сюди масу бойової авіації. У повітрі і на
землі точилися запеклі сутички. Обидві сторони зазнавали
великих втрат. Часто німецька авіація не витримувала
сміливих ударів наших льотчиків і відходила на свої
аеродроми.
У зв’язку з виходом передових частин противника в
район Дубно генерал Д. І. Рябишев одержав наказ повернути
туди свій 8-й корпус. 15-й механізований корпус націлював
основні сили в загальному напрямку на Берестечко і далі
також на Дубно. В район Дубно спрямовувалися і 36-й
стрілецький та 19-й Механізований корпуси, що підходили.
Запекла битва в районі Дубно розпочалася 27 червня.
Німці відразу ж підсилили свої війська 55-м армійським
корпусом. Це врятувало дубненське угруповання ворога від
повного розгрому. Зазнавши великих втрат, противник
змушений був знімати війська з інших напрямків і перекидати
їх до Дубна.
Нашим військам не вдалося повністю розгромити
противника і зупинити його наступ, але головне було зроблено:
вороже ударне угруповання, що рвалося до столиці
України, було затримано в районі Броди—Дубно і знесилено.
О 17 годині 24 червня у мене відбулася розмова по
«Водо» з командуючим 5-ю армією генералом М. І. Потаповим.
Перш ніж викласти суть переговорів, хочу сказати, що
Михайло Іванович був дуже досвідченим генералом, який
здобув хорошу практику в битвах на Халхін-Голі. Це був
сміливий і розважливий командарм, і не випадково 5-у
армію добре знало німецьке командування, не раз
відчуваючи на собі її удари.
Коротко викладаю нашу розмову, досить типову для
перших днів війни.
Біля апарата Потапов.
Жуков. Доповідайте обстановку.
Потапов. На фронті Владова—Устилуг діє до п’яти
піхотних дивізій і до двох тисяч танків *. Головне
угруповання танків противника — на фронті Дубенка — Городло. Від
Устилуга до Сокаля — до 6 піхотних дивізій з 14-ю
бронетанковою дивізією. Головний напрямок цієї бронетанкової
1 Відомості про танки виявилися дуже перебільшеними.— Прим.
авт.
263
дивізії — Володимир-Волинський — Луцьк. На стику між
5-ю і 6-ю арміями — мехчастинн невстановленої сили.
Головного удару противник завдає в напрямку
Володимир-Волинський — Луцьк, допоміжного — з Брест-Литовська на
Ковель.
Доповідаю становище частин нашої армії на 14 год.
20 хв. 24.6.41.
Федюнінський займає фронт Пулемець — Куснищі — Ви-
шнів — Микитичі. Його 87-а стрілецька дивізія двома
полками займає УРи в районі Устилуга і веде бій в оточенні;
у неї відчувається нестача боєприпасів.
Про 124-у дивізію відомостей з учорашнього вечора не
маю.
41-а танкова дивізія в районі Мацеюв —Ст. Кошари
після бою приводить у порядок матеріальну частину.
135-а дивізія з 14.00 у взаємодії з 19-ю танковою і одним
полком 87-ї стрілецької дивізії ари підтримці 1-ї
протитанкової бригади і всієї артилерії корпусу атакує в напрямку
Володимира-Волинського.
Луцьк має кругову оборону, але надто негусту. Головне,
чого я побоююся, це удару танкових частин противника з
півдня в напрямку Луцька, що створить загрозу боротьби
на два фронти. (
Парирувати ударом у південному напрямку у мене немає
абсолютно ніяких сил...
Прошу підсилити допомогу діями бомбардувальної
авіації, домогтися недопущення переправи танкових частин на
фронті Дубенка — Городло, затримати просування
танкових частин з напрямку Брест-Литовськ і подати допомогу
діями штурмової та винищувальної авіації в знищенні воло-
димир-волинського угруповання противника.
У мене немає жодних резервів. 9-й мехкорпус може
зосередитися, маючи до двохсот старих танків, в районі Оли-
ка не раніш як через дві доби.
Телефонний зв’язок повсюдно зруйнований, тільки-но
відновимо, противник діями авіації руйнує його знову. По
радіо маю сталий зв’язок із стрілецькими корпусами...
Прошу вказівок щодо подальших дій.
Жуков. Перше. Сусід праворуч веде бій у районі Пру-
жани — Городець.
Вихід з Бреста на Ковель частини сил противника е
наслідком недостатньо організованих дій Коробкова.
Вам треба завернути фланг у брест-литовському
напрямку і закрити підходи до Ковеля.
Друге. Музиченко веде успішні бої на північ від Кам’-
янки-Струмилівської, Рави-Руської і далі по держкордону.
266
Противник, ввівши потужну групу танків, розірвав стик між
5-ю і 6-ю арміями і силкується заходити Броди.
Третє. Карпезо і Рябишев завдають контрударів у
таких напрямках: Карпезо через Броди на північний захід,
основні бої зараз відбуваються, очевидно, кілометрах у
п’ятнадцяти на північний захід від Бродів; Рябишев лівіше —
у північному напрямку. Цим маневром вам буде подано
допомогу.
Мета контрудару полягає в тому, щоб розгромити
противника в районі Броди — Кристинопіль і далі на північ,
давши можливість вам привести в порядок частини і
організувати стійкий фронт... У район Луцька, на північ і на
південь, буде виведено 19-й, 9гй мехкорпуси і два стрілецьких
корпуси, щоб підсилити ваше угруповання.
Щодо авіації заходів буде вжито.
По радіо від вас нічого не одержано і не розшифровано.
Треба буде вислати літаком спеціаліста для з’ясування
технічних розбіжностей в радіопередачі і в шифруванні.
Повторюю: міцно закрийте з півночі підходи на Ковель,
не кидайтеся із стрілецькими дивізіями в контратаки без
танків, бо це нічого не дасть. Необхідно допомогти
снарядами і боєприпасами 87-й стрілецькій дивізії. Подумайте, чи
не можна вночі вивести її з оточення. і
Як діють ваші КВ та інші? Чи пробивають вони броню
німецьких танків і скільки приблизно танків втратив
противник на вашому фронті?
Потапов. Мені підпорядкована 14-а авіадивізія, яка
вранці сьогоднішнього дня мала 41 літак. У наказі фронту
сказано, що нас прикривають 62-а і 18-а бомбардувальні
дивізії. Де вони — мені невідомо, зв’язку з ними у мене немає.
Танків КВ великих є ЗО штук. Усі вони без снарядів до
152-міліметрових гармат.
У мене є танки Т-26 і БТ, головним чином старих марок,
у тому числі і двобаштові.
Танків противника знищено приблизно до сотні.
Ваш наказ мені зрозумілий. Є у мене побоювання: чи
встигну я загнути правий фланг Федюнінського і міцно
закрити підходи з півночі. Адже танки противника зараз
знаходяться в районі Ратне. У будь-якому випадку я зараз
негайно вживу всіх заходів для того, щоб виконати одержаний
наказ.
Жуков. 152-міліметрові гармати КВ стріляють
снарядами 09—30 pp., тому накажіть видати негайно бетонобійні
снаряди 09—30 pp. і пустити їх в хід. Будете бити танки
противника на повну силу. В решті питань допомогу
267
організуємо. Я на вас і Нікішева маю надію. Вночі або
завтра буду у вас. До побачення!..
Щоб продовжити наступ на київському напрямку,
німецькому командуванню треба було перекинути із
стратегічних резервів значну групу військ і сотні танків з екіпа-
.жами на поповнення частин фон Клейста.
Якби у військах Південно-Західного фронту були краще
організовані сухопутна і повітряна розвідки, ретельніше
відпрацьована взаємодія і управління військами, результат
контрудару був би ще більш значним.
У цих битвах показали себе з найкращого боку 22-й
механізований корпус під командуванням генерал-майора
С. М. Кондрусєва, 27-й стрілецький корпус 5-ї армії
генерал-майора П. Д. Артеменка, 8-й мехкорпус Д. І. Рябишева.
При цьому дії 8-го механізованого корпусу дали б
значніший ефект, якби комкор не розділив корпус на дві групи
і до того ж не доручив командування однією з груп
бригадному комісару М. К. Попелю, який не мав достатньої
оперативно-тактичної підготовки для управління великою
битвою.
15-й механізований корпус генерала Г. І. Карпезо
виконав своє завдання, на жаль, не на повну міру своїх значних
на той час можливостей.
Наша історична література якось лише у загальних
рисах торкається цієї величезної прикордонної бйтви
початкового періоду війни з фашистською Німеччиною. Варто
було б детально розібрати оперативну доцільність
застосування тут контрудару механізованих корпусів по головному
угрупованню ворога, що прорвалося, і організацію самого
контрудару. Адже в результаті саме цих дій наших військ
на Україні було зірвано на самому початку ворожий план
стрімкого прориву до Києва. Противник зазнав тяжких
втрат і переконався в стійкості радянських воїнів, готових
битися до останньої краплини крові.
Не позбавлена інтересу оцінка, яку дав цій битві у своїх
спогадах колишній командуючий 3-ю німецькою танковою
групою генерал Гот:
«Найважче від усіх довелося групі «Південь». Війська
противника, які оборонялися перед з’єднаннями північного
крила, були відкинуті від кордону, але вони швидко
оговталися від несподіваного удару і контратаками своїх резервів
та розташованих у глибині танкових частин зупинили
просування німецьких військ. 1-а танкова група, придана 6-й
армії, до 28 червня оперативного прориву не досягла.
Вели268
кою перепоною на шляху наступу німецьких частин були
могутні контрудари противника».
З переговорів у ті дні по ВЧ з генералом М. Ф. Ватуті-
ним мені було відомо, що на Західному і
Північно-Західному фронтах командуючі і штаби поки що не мають стійкого
зв’язку з командуючими арміями. Дивізіям і корпусам
доводиться битися з ворогом ізольовано, без взаємодії із
сусідніми військами та авіацією і без належного керівництва
вищих інстанцій. З повідомлень Миколи Федоровича мені
стало відомо, що на Західному і Північно-Західному
фронтах склалася вкрай тяжка обстановка.
Микола Федорович говорив, що И. В. Сталін нервує і
схильний звинуватити в усьому крмандування Західного
фронту, його штаб, дорікає за бездіяльність маршалу
Г. І. Кулику. Маршал Б. М. Шапошников, який перебуває
при штабі Західного фронту, повідомив, що Г. І. Кулик
23 червня був у штабі 3-ї армії, але зв’язок з нею
припинився.
Однак через деякий час з допомогою різних джерел
Генштабу вдалося встановити, що великі угруповання
бронетанкових і моторизованих військ противника прорвалися на
ряді ділянок цих фронтів і швидко просуваються в межі
Білорусії й Прибалтики...
Почалися суворі випробування для радянського народу.
За останні роки прийнято обвинувачувати Ставку в
тому, що вона не дала вказівок про підтягування основних сил
наших військ з глибини країни для зустрічі і відсічі удару
ворога. Не беруся твердити, що могло вийти, якби це було
зроблено: краще чи гірше. Цілком можливо, що наші
війська, не досить забезпечені протитанковими і
протиповітряними засобами оборони, маючи меншу рухомість, ніж
війська противника, не витримали б розтинаючих могутніх
ударів бронетанкових сил ворога і могли опинитися в такому ж
тяжкому становищі, в якому опинилися деякі армії
прикордонних округів. І ще невідомо, як тоді, в подальшому,
склалася б обстановка під Москвою, Ленінградом і на півдні
країни.
До цього слід додати, що гітлерівське командування
серйозно розраховувало на те, що ми підтягнемо ближче до
державного кордону головні сили фронтів, де противник мав
намір їх оточити і знищити. Це було головною метою плану
*Барбаросса» на початку війни. (Курсив мій.— Г. Ж)
Рано-вранці 26 червня генерал М. Ф. Ватутін повідомив
мені на командний пункт у Тернопіль:
269
— Справи у Прибалтиці й Білорусії склалися вкрай
несприятливо. 8-а армія Північно-Західного фронту відходить
на Ригу. 11-а армія пробивається в напрямку Полоцька; для
підсилення фронту перекидається з Московського
військового округу 21-й механізований корпус.
Товариш Сталін наказав сформувати Резервний фронт
і розгорнути його на лінії Сущево — Невель — Вітебськ —
Могильов — Жлобин — Гомель — Чернігів — річка
Десна — річка Дніпро. До складу Резервного фронту
включаються 19, 20, 21, 22-а армії.
В основному це був той рубіж, який ми з наркомом
С. К. Тимошенком і групою працівників Генштабу
рекогносцирували в травні цього року, маючи намір провести тут
командно-штабні навчання для перевірки наших
розрахунків по організації управління військами оперативного
масштабу.
Командування фронтів, Ставка Головного
Командування, Генеральний штаб у ці дні все ще не мали повних
відомостей про війська противника, що розгорнулися проти
наших фронтів. Про танки, авіацію і моторизовані частини
Генеральний штаб одержував з фронтів явно перебільшені
відомості. Нині, коли в наших руках є майже вичерпні
відомості про угруповання сторін, для повноти картини в
перші дні війни слід розглянути дислокацію радянських військ
прикордонних військових округів, а потім і німецьких
військ, що вторглися тоді в нашу країну. 1
З цього питання написано чимало статей і книг, але в
ряді випадків тенденційно і без знання справи.
У цих працях повідомлялося, що 170 наших дивізій
напередодні війни були розосереджені на великій території:
до чотирьох з половиною тисяч кілометрів по фронту від
Баренцового моря до Чорного і на 400 кілометрів у
глибину, не маючи необхідної для відсічі ворогові щільності на
основних напрямках.
Це не зовсім так. Загальна відстань від Баренцового
моря до Чорного справді становить 4,5 тисячі кілометрів,
якщо рахувати не лише сухопутні ділянки п’яти
прикордонних округів, а й усе морське узбережжя, яке прикривалося
лише береговою обороною і Військово-Морським Флотом.
Але річ у тому, що від Талліна до Ленінграда на
узбережжі Фінської затоки військ взагалі не було. Тому 170
наших дивізій насправді займали всього лнше 3375
кілометрів, а не 4,5 тисячі кілометрів. Уздовж сухопутного кордону
радянські війська перебували в різних угрупованнях далеко
не однакової щільності залежно від місцевих умов і
оперативно-тактичної значимості кожної даної ділянкн.
270
Так, на Північному фронті (Ленінградський військовий
округ) довжиною 1275 кілометрів розташовувалося всього
двадцять одна дивізія і одна стрілецька бригада, в
середньому на дивізію припадало майже 61 кілометр.
На сухопутних ділянках Прибалтійського, Західного,
Київського Особливих військових округів і Одеського
військового округу протяжністю 2100 кілометрів дислокувалося
149 дивізій і 1 бригада. В середньому на дивізію ва цій
дуже важливій ділянці припадало трохи більше 14 кілометрів.
Ось такі факти.
ЦІ сили напередодні війни були розташовані:
Прибалтійський Особливий військовий округ
(командуючий генерал-полковник Ф. І. Кузиецов, член Військової
ради корпусний комісар П. А. Діброва, начштабу генерал-
майор П. Ф. Кленов) мав 25 дивізій, у тому числі 4 танкові,
2 моторизовані дивізії і 1 стрілецьку бригаду.
Західний Особливий військовий округ (командуючий
генерал армії Д. Г. Павлов, члеи Військової ради корпусний
комісар А. Ф. Фоміних, начштабу генерал-майор В. Є. Кли-
мовських) мав 24 стрілецькі, 12 танкових, 6 моторизованих,
2 кавалерійські дивізії.
Київський Особливий військовий округ (командуючий
генерал-полковник М. П. Кирпонос, члеи Військової ради
дивізійний комісар Є. П. Риков, начштабу
генерал-лейтенант М. О. Пуркаев) мав 32 стрілецькі, 16 танкових, 8
моторизованих, 2 кавалерійські дивізії. ^
Одеський військовий округ (командуючий
генерал-лейтенант Я. Т. Черевиченко, член Військової ради корпусний
комісар О. Ф. Колобяков, начштабу генерал-майор М. В. За-
харов) включав 13 стрілецьких, 4 танкові, 2 моторизовані
і 3 кавалерійські дивізії.
Як бачимо, найсильніше угруповання наших військ
перебувало у складі південно-західного напряму (КОВО і
ОдВО). Воно налічувало 45 стрілецьких, 20 танкових, 10
моторизованих, 5 кавалерійських дивізій.
З числа 149 дивізій і 1 бригади чотирьох західних
прикордонних округів 48 дивізій входили до складу першого
ешелону армій прикриття і були розташовані на відстані від
державного кордону 10—50 кілометрів (стрілецькі ближче,
танкові далі). Головні сили прикордонних округів
розташовувалися у 80—300 кілометрах від державного кордону.
Фланги приморських військових округів прикривалися
Військово-Морським Флотом і береговою обороною, яка в
основному складалася з артилерії.
Безпосередньо на кордоні перебували прикордонні час*
тини НКВС.
271
Раніше я вже казав про деякі обставини, що зумовили
наші невдачі на початку війни. Про інші факти подібного
роду мова йтиме далі, але зараз мені хотілося б зауважити,
що помилки, допущені керівництвом, не знімають
відповідальності з військового командування всіх ступенів за хиби
і прорахунки.
Кожний воєначальник, який допустився неправильних
дій, не має морального права уникати відповідальності і
посилатися на вищестоящих. Війська та їх командири в будь-
якій обстановці відповідно до статуту повинні завжди бути
готовими виконати бойове завдання. Однак напередодні
війни, навіть у ніч на 22 червня, в деяких випадках командири
з’єднань і об’єднань, які входили до ешелону прикриття
кордону, до найостаннішого моменту чекали вказівок згори
і не тримали частини в належній бойовій готовності, хоч по
той бік кордону вже було чутно шум моторів і брязкіт
гусениць.
Отож головне командування німецьких військ відразу
ввело в дію 153 дивізії, укомплектовані за штатами
воєнного часу, з них: 29 дивізій проти Прибалтійського, 50 дивізій
(з них 15 танкових) проти Західного Особливого, 33
дивізії (з них 9 танкових і моторизованих) проти Київського
Особливого округу, 12 дивізій проти Одеського округу і до
5 дивізій перебувало у Фінляндії. 24 дивізії становили
резерв і просувалися на основних стратегічних напрямах.
Ці дані нам стали відомі в ході початкового періоду
війни, головним чином з допитів полонених і з трофейних
документів. Напередодні війни Й. В. Сталін, нарком оборони
і Генеральний штаб, спираючись на дані розвідки, вважали,
що гітлерівське командування триматиме на Заході і в
окупованих країнах не менш як 50 процентів своїх військ і
ВПС.
Насправді ж в момент початку війни з Радянським
Союзом гітлерівське командування залишило там менше однієї
третини, та й то другорядних дивізій, а незабаром і цю
цифру скоротило.
У складі груп армій «Північ», «Центр» і «Південь»
противник ввів у дію близько 4300 танків і штурмових гармат.
Сухопутні війська підтримувалися 4980 бойовими літаками.
Війська вторгнення переважали нашу артилерію майже
вдвічі, артилерійська тяга в основному була
моторизованою.
Повертаючись подумки до перших днів війни, я щоразу
прагнув осмислити і проаналізувати помилки оперативно-
стратегічного характеру, допущені власне військовими —
272
наркомом, Генеральним штабом і командуванням округів —
напередодні і на початку війни.
Раптовий перехід у наступ у таких масштабах, притому
відразу всіма наявними і заздалегідь розгорнутими на
найважливіших стратегічних напрямах силами, тобто характер
самого удару, в усьому обсязі нами не передбачався. Ні
нарком, ні я, ні мої попередники Б. М. Шапошников, К. О. Ме-
рецков і керівний склад Генерального штабу не
розраховували, що противник зосередить таку масу бронетанкових і
моторизованих військ і кине їх у перший же день могутніми
компактними угрупованнями на всіх стратегічних
напрямах з метою завдати нищівних розтинаючих ударів.
Далі. Напередодні війни 10-а армія і ряд інших частин
Західного округу були розташовані в белостоцькому
виступі, вигнутому в бік противника. 10-а армія займала
найбільш невигідне розташування. Така оперативна
конфігурація військ цієї армії створювала загрозу глибокого
охоплення і знищення їх з боку Гродно і Бреста шляхом удару по
'флангах. Тим часом дислокація військ фронту на гроднен-
сько-сувалківському і брестському напрямках була
недостатньо глибокою і могутньою, щоб не допустити тут
прориву і охоплення бєлостоцького угруповання.
Це помилкове розташування військ, допущене в 1940
році, не було усунуто аж до самої війни. Коли головні
угруповання противника зім’яли фланги військ прикриття і
прорвалися в районі Гродно і Бреста, треб^було швидко
вивести 10-у армію і примикаючі до неї фланги 3-ї і 4-ї армій
з-під загрози оточення, рокірувавши їх на тилові рубежі —
загрожувані ділянки, де вони могли значно посилити
опірність діючих там з’єднань. Але цього тоді не зробили.
Аналогічна помилка повторилася і з арміями Південно-
Західного фронту, які теж із запізненням виводилися з-під
загрози оточення.
В усьому цьому позначилася відсутність у всіх нас тоді
достатнього досвіду управління військами в складній
обстановці великих запеклих битв, що почалися на
величезному просторі.
Слід вказати ще на одну помилку, допущену Головним
Командуванням і Генштабом, про яку я вже частково
говорив. йдеться про контрнаступ згідно директиви № 3.
Ставлячи завдання на контрнаступ, Ставка Головного
Командування не знала реальної обстановки, що склалася
на кінець дня 22 червня. Не знало справжнього стану справ
і командування фронтів. У своєму рішенні Головне
Командування виходило не з аналізу реальної обстановки І
обгрунтованих розрахунків, а з інтуїції і прагнення до
актив273
ності без урахування можливостей військ, чого аж ніяк не
можна робити у відповідальні моменти збройної боротьби.
В обстановці, що склалася, єдино правильними могли
бути тільки контрудари мехкорпусів проти клинів
бронетанкових угруповань противника. Здійснені контрудари
здебільшого були організовані погано, без належної взаємодії,
а тому і не досягли мети.
Несприятливо на ході битв у перші дні позначилася ще
одна обставина. Деякі командарми замість того, щоб
організувати тверде управління зі своїх командних пунктів і
підтримувати зв’язок із сусідами, штабом фронту і ВПС,
кидалися в частини і віддавали вказівки, не знаючи про
обстановку на інших ділянках армій фронту. Тим самим
командирів частин і з’єднань ставили у важкі умови. Не
маючи стійкого зв’язку з вищестоящим командуванням, вони
були змушені діяти на свій розсуд, як їм здавалося доцільним,
і досить часто на шкоду сусідам.
Так, неорганізований відхід 3-ї армії з району Гродно
і 4-ї — з району Бреста різко ускладнив ситуацію для 10-ї
армії, якою командував генерал-майор К. Д. Голубев. 10-а
армія, не відчуваючи сильного тиску противника, все ще
билася, спираючись на Осовецький укріплений район.
Заступник командуючого Західним фронтом генерал*
лейтенант І. В. Болдін, який прибув туди, очолищ кінно-ме-
ханізовану групу в складі 6-го і 10-го механізованих
корпусів і з’єднань 6-го кавалерійського корпусу.
23 червня було завдано контрудару у фланг
угруповання противника, що прорвалося, із сувалківського виступу.
Успіху не було досягнуто, бо І. В. Болдіну не вдалося
зосередити в потрібних районах усі з’єднання для контрудару.
Причиною тому були розкиданість з’єднань і незадовільний
зв’язок.
Цього дня тут фактично активно діяв лише 11-й
механізований корпус під командуванням генерал-майора
Д. К. Мостовенка. 6-й механізований корпус під
командуванням генерал-майора М. Г. Хацкилевича, обороняючись
у складі 10-ї армії на річці Нарев, не міг вчасно
зосередитися для контрудару. Поки його виводили з бою і збирали, час
було втрачено. Частини 6-го кавалерійського корпусу під
командуванням генерал-майора І. С. Нікітіна, які
перебували під безперервними ударами авіації противника,
зазнаючи великих втрат, затрималися на марші.
Протягом 24 червня в районі Гродно розгорнулася
величезна битва.
Незважаючи на перевагу в повітрі, для противника в
районі Гродно створилася складна обстановка. Командував-
274
ня групи армій «Центр» було змушене кинути сюди ще два
армійських корпуси і повернути деякі частини 3-ї танкової
групи.
Кровопролитні бої тривали і 25-го, але через відсутність
належного матеріально-технічного постачання війська
контрударного угруповання не змогли ефективно вести
наступальний бій. В ході битви вони зазнали значних втрат
і почали відхід. Танкістам не вдалося повністю вивести з
бою матеріальну частину: на той момент у них не вистачало
потрібної кількості пального.
З цієї битви не повернувся і комкор М. Г. Хацкилевич.
Це був хороший командир, смілива людина. З ним мене
пов’язувала багаторічна дружба ще з часів роботи в Інспекції
кінноти на початку тридцятих років. Не вийшов з бою і
генерал І. С. Нікітін, який заслужено мав репутацію
розумного, вольового і хороброго командира кавалерійського
корпусу.
Вістря найпотужнішого угруповання німецьких
сухопутних і військово-повітряних сил на нашому західному
стратегічному напрямі було націлене на Москву. Проти
Західного фронту діяли війська групи армій «Центр», куди
входили дві польові армії (4-а і 9-а) і дві танкові групи (2-а
і 3-я). Групу армій «Центр» підтримував 2-й повітряний
флот, у складі якого був цілий корпус пікіруючих
бомбардувальників. Війська групи армій «Центр» були добре
оснащені артилерією головного командування, моторизованими,
інженерно-будівельними частинами і сильною допоміжною
технікою.
Тут на всіх напрямках своїх головних ударів німецькі
війська створили 5—6-разову перевагу. Дії головних
угруповань безперервно підтримувалися ударами з повітря.
Тяжка обстановка склалася в районі Бреста. Однак
зломити опір захисників Брестської фортеці ворогові не
вдалося, оточені герої дали гідну відсіч. Для німців брестська
епопея була чимсь цілком несподіваним: бронетанковим
військам групи Гудеріана і 4-й німецькій польовій армії
довелося обійти місто і фортецю.
На війська нашої 4-ї армії (командуючий
генерал-майор А. А. Коробков) обрушився удар не меншої сили, ніж
у районі Гродно на війська 3-ї армії (командуючий генерал-
лейтенант В. І. Кузнецов). Але маючи в своїх руках
героїчний Брест і розташовані недалеко частини 22-ї танкової
дивізії, 6, 42, 49 і 75-у стрілецькі дивізії, командування 4-ї
армії могло більш організовано вести оборонні дії. Цього,
на жаль, не сталося навіть тоді, коли командування армії
одержало в своє розпорядження 14-й механізований корпус.
275
Що ж відбувалося в ці дні на дальніх підступах до
Мінська?
Не знаючи точно становища в 3, 10 і 4-й арміях, не
маючи повного уявлення про бронетанкові угруповання
противника, які прорвалися, командуючий фронтом генерал
армії Д. Г. Павлов часто приймав рішення, що не відповідали
обстановці.
Зазнавши великих втрат у прикордонній битві, війська
З, 10 і 4-ї армій, мужньо відбиваючись від противника, що
насідав, відходили на схід. Героїчно стримували натиск
ворога і чотири дивізії 13-ї армії: 26 і 27 червня вони вели
бої в Мінському укріпленому районі.
За вказівкою Ставки Головного Командування генерал
армії Д. Г. Павлов наказав 3-й і 10-й арміям відходити на
схід і зайняти оборону на лінії Ліда—Слонім—Пінськ. Але
це ніяк не могло бути виконано, бо ці армії були напівото-
чені, виснажені і з трудом пробивалися під безперервними
ударами німецької авіації і бронетанкових військ.
26 червня 39-й мотокорпус противника підійшов до
Мінського укріпленого району, де з ним зіткнулися частини
44-го стрілецького корпусу під командуванням генерала
В. О. Юшкевича, які прямували сюди.
З метою підсилення оборони Мінська з боку Молодечно
на північно-західні підступи до міста був терміново
висунутий 2-й стрілецький корпус під командуванням генерал-
майора А. Н. Єрмакова. До його складу входили 100-а і
161-а дивізії.
Однак з виходом на південно-західні підступи до
Мінська 47-го моторизованого корпусу танкової групи Гудеріана
становище військ, що оборонялися, різко погіршилося.
Ворог жорстоко бомбардував Мінськ. Місто було
охоплено полум’ям. Вмирали тисячі мирних жителів. Ні в чому
не винні люди, гинучи, посилали свої передсмертні
прокляття озвірілим фашистським льотчикам...
На ближніх підступах до Мінська розгорнулася запекла
боротьба. Особливо добре билися частини 64, 100 та 161-ї
стрілецьких дивізій. Вони знищили понад сотню танків
противника і тисячі фашистів.
26 червня на командний пункт Південно-Західного
фронту в Тернопіль мені подзвонив И. В. Сталін і сказав:
— На Західному фронті склалася тяжка обстановка.
Противник підійшов до Мінська. Незрозуміло, що
відбувається з Павловим. Маршал Кулик невідомо де. Маршал
Шапошников захворів. Чи можете ви негайно вилетіти
в Москву?
276
— Зараз переговорю з товаришами Кирпоносом і Пур-
каєвим про подальші дії і виїду на аеродром.
Пізно ввечері 26 червня я прилетів до Москви і прямо з
аеродрому — до Й. В. Сталіна. В кабінеті И. В. Сталіна
стояли виструнчившись нарком С. К. Тимошенко і мій перший
заступник генерал-лейтенант М. Ф. Ватутін. Обидва бліді,
схудлі, з почервонілими від безсоння очима. И. В. Сталін
був не в кращому стані.
Привітавшись кивком, И. В. Сталін сказав:
— Подумайте разом і скажіть, що можна зробити в
нинішній обстановці? — і кинув на стіл карту Західного
фронту.
— Нам потрібно хвилин сорок, щоб розібратися,—
сказав я.
— Добре, через сорок хвилин доповісте.
Ми вийшли в сусідню кімнату і почали обговорювати
стан справ і наші можливості на Західному фронті.
Обстановка там склалася справді надзвичайно тяжка.
На захід від Мінська були оточені і билися в нерівному бою
рештки 3-ї і 10-ї армій, сковуючи значні сили противника.
Деякі частини 4-ї армії відійшли в Прип’ятські ліси. З лінії
Докшиці — Смолевичі — Слуцьк — Пінськ відходили на
річку Березину розрізнені з’єднання військ, які зазнали в
попередніх боях серйозних втрат. Ці ослаблені війська
фронту переслідували могутні угруповання противника.
Обговоривши становище, ми нічого кращого не могли
запропонувати, як негайно зайняти оборону на рубежі Зх.
Двіна — Полоцьк — Вітебськ — Орша — Могильов — Мо-
зир і для оборони використати 13, 19, 20, 21 і 22-у армії.
Крім того, слід було терміново почати підготовку оборони
на тиловому рубежі по лінії Селіжарово — Смоленськ —
Рославль — Гомель силами 24-ї та 28-ї армій резерву
Ставки. Окрім того, ми пропонували терміново сформувати ще
2—3 армії за рахунок дивізій Московського ополчення.
Усі ці пропозиції Й. В. Сталіним були затверджені і
відразу ж оформлені відповідними розпорядженнями.
У своїх пропозиціях ми виходили з головного
завдання — створити на шляхах до Москви глибоко ешелоновану
оборону, виснажити противника і, зупинивши його на
одному з оборонних рубежів, організувати контрнаступ,
зібравши для цього необхідні сили частково за рахунок Далекого
Сходу і головним чином нових формувань.
Де буде зупинено противника, що взяти за вихідний
рубіж для контрнаступу, які буде зібрано для цього сили, ми
тоді ще не знали. Поки що це був всього-на-всього
задум.
277
27 червня о 10 годині 05 хвилин я по «Бодо» передав
начальнику штабу Західного фронту генералові В. Є. Кли-
мовських наказ Ставки Головного Командування такого
змісту.
Жуков. Слухайте наказ Ставки Головного
Командування.
Ваше завдання:
Перше. Терміново відшукати всі частини, зв’язатися з
командирами і пояснити їм обстановку, становище
противника і становище своїх частин, особливо детально зазначити
місця, куди проскочили передові мехчастини ворога.
Вказати, де залишилися наші бази пального, боєприпасів і прод-
фуражу, щоб з цих баз частини постачали себе всім
необхідним для бою.
Поставити частинам завдання, чи вести бої, чи
зосередитися в лісових районах, в останньому випадку — по якнх
дорогах і в якому угрупованні.
Друге. З’ясувати, яким частинам потрібно подати
пальне і боєприпаси літаками, щоб не кидати коштовну
техніку, особливо важкі танки і важку артилерію.
Тр ете. Решту військ виводити в трьох напрямках:
— через Докшнці і Полоцьк, збираючи їх за Лепель-
ським і Полоцьким УРами; і
— напрямок Мінськ, збирати частини 'за Мінським
У Ром;
— третій напрямок — Глусські ліси і на Бобруйськ.
Четверте. Мати на увазі, що перший механізований
ешелон противника дуже далеко відірвався від своє! піхоти,
в цьому зараз слабкість противника, як відірваного
ешелону, так і самої піхоти, що рухається без танків. Тільки-но
підпорядковані вам командири зможуть взяти в руки
частини, особливо танкові, можна завдати нищівного удару і для
розгрому першого ешелону, і для розгрому піхоти, яка
рухається без танків. Якщо вдасться, організуйте спочатку
могутній удар по тилу першого мехешелону противника,
який рухається на Мінськ і Бобруйськ, після чого можна
з успіхом повернути проти піхоти.
Така смілива дія принесла б славу військам Західного
округу. Особливо великий успіх буде, якщо ви зможете
організувати нічний напад на мехчастини.
П’яте. Кінноту відвести в Пінські ліси і, спираючись
на Пінськ, Лунінець, розгорнути найсміливіші й широкі
напади на тили частин і самі частини противника. Окремі
дрібні групи кінноти під командуванням відданих і хоробрих
середніх командирів розмістіть на всіх дорогах.
278
О 2 годині ночі 28 червня у мене відбулася додаткова
розмова по прямому проводу з генералом В. Є. Климов-
ських. Наводжу витяги з переговорів.
Біля апарата Жуков. Розкажіть, що відомо про 3-ю, 10-у
і 4-у армії, в чиїх руках Мінськ, де противник?
Климовськнх. Мінськ і надалі наш. Одержано
повідомлення: в районі Мінська і Смолевичів висаджено десант.
Зусиллями 44-го стрілецького корпусу в районі Мінська
десант ліквідується.
Авіація противника майже весь день бомбардувала
залізницю Борисов—Орша. Є пошкодження на станціях і
перегонах. З 3-ю армією по радіо зв’язок встановити не
вдалося.
Противник, за останніми донесеннями, був перед УРом.
Барановичі, Бобруйськ, Пуховнчі до вечора були наші.
Жуков. Де Кулик, Болдін, Коробков? Де мехкорпуси,
кавкорпус?
Климовськнх. Від Кулика й Болдіна повідомлень немає.
Зв’язалися з Коробковим, він на КП на схід від
Бобруйська.
З’єднання Хацкилевича підтягувалося до Барановичів,
Ахлюстіна — до СтолбцІв.
Жуков. Коли підтягувалися з’єднання Хацкилевича і
Ахлюстіна?
Климовськнх. У цих пунктах почали зосереджуватися
наприкінці 26-го. До них вчора фшзько 19.00 виїхав пом-
комкор Свєтліцин. Завтра надсилаємо парашутистів із
завданням передати накази Кузнецову і Голубєву.
Жуков. Чи знаєте ви, що 21-й стрілецький корпус
вийшов у район Молодечно — Вілейка у доброму стані?
Климовськнх. Про 21-й стрілецький корпус мали
відомості, що він намітив відхід у напрямку Молодечно, але ці
відомості підтверджені не були.
Жуков. Де важка артилерія?
Климовськнх. Більша частина важкої артилерії у
наших руках. Не маємо даних по 375-у і 120-у гаубичному ар-
тилерійських полках.
Жуков. Де кіннота, 13, 14 і 17-й мехкорпуси?
Климовськнх. 13-й мехкорпус—в Столбцях. У 14-у мех-
корпусі залишилося кілька танків, що приєдналися до 17-го,
який знаходиться в Барановичах. Даних про
місцезнаходження кінноти немає.
Коробков вивів залишки 42, 6 і 75-ї. Є підстави думати,
що 49-а стрілецька дивізія в Біловезькій Пущі. Для
перевірки цього і виведення її на світанку надсилається
спеці279
альний парашутист. Виходу Кузнецова чекаємо вздовж обох
берегів Німану.
Жуков. Який сьогодні був бій з мехкорпусом
противника перед Мінським УРом і де зараз противник, який був
вчора в Слуцьку і перед Мінським УРом?
Климовських. Бій з мехкорпусом противника в
Мінському УРі вела 64-а стрілецька дивізія. Противник від Слуць-
ка просувався на Бобруйськ, але ввечері Бобруйськ
зайнятий ще не був.
Жуков. Як розуміти «ще зайнятий не був»?
Климовських. Ми вважали, що противник
намагатиметься на плечах увірватися в Бобруйськ. Цього не сталося.
Жуков. Дивіться, щоб противник ваш Мінський УР не
обійшов з півночі. Закрийте напрямки Логойськ — Зем-
бін — Плещениці, інакше противник, обійшовши УР,
раніше від вас буде у Борисові. У мене все. До побачення.
Незважаючи на масовий героїзм солдатів і командирів,
незважаючи на мужню витримку воєначальників,
обстановка на всіх ділянках Західного фронту дедалі
погіршувалася. Ввечері 28 червня наші війська відійшли від Мінська.
Увірвавшись до Мінська, ворожі війська почали
по-звірячому знищувати жителів міста, піддаючи вогню і
руйнуванням культурні цінності і пам’ятки старовини.
Ставка і Генеральний штаб важко сприйняли звістку
про те, що наші війська залишили столицю Білорусії. Всі
ми розуміли, яка важка доля спіткала жителів міста, що
ве встигли піти на схід.
29 червня Й. В. Сталін двічі приїздив до Наркомату
оборони, до Ставки Головного Командування і обидва рази
вкрай різко реагував на обстановку, що склалася на
західному стратегічному напрямі.
О 6 годині 45 хвилин ЗО червня у мене, за вказівкою
наркома С. К. Тимошенка, відбулася розмова по «Бодо» з
командуючим фронтом генералом армії Д. Г. Павловим,
з якої стало зрозуміло, що сам командуючий погано знав
обстановку.
Ось витяги з наших переговорів.
Жуков. Ми не можемо прийняти жодного рішення по
Західному фронту, не знаючи, що відбувається в районах
Мінська, Бобруйська, Слуцька.
Прошу доповісти по суті запитань.
Павлов. В районі Мінська 44-й стрілецький корпус
відходить на південь від Могильовського шосе; рубежем обо-
280
рони, на якому повинні зупинитися, призначено Стахов —
Червень.
У районі Слуцька вчора, за спостереженням авіації,
210-а мотострілецька дивізія вела бій у районі Шишиці.
В районі Бобруйська сьогодні о 4 годині противник
навів міст, яким проскочило 12 танків.
Жуков. Німці передають по радіо, що ними на схід від
Белостока оточені дві армії. Очевидно, якась частка правди
в цьому є. Чому ваш штаб не відрядить туди делегатів
зв’язку, щоб знайти війська? Де Кулик, Болдін, Кузнецов? Де
кавкорпус? Не може бути, щоб авіація не бачила кінноти.
Павлов. Так, велика частка правди. Нам відомо, що 25
і 26 червня частини були на річці Щарі, вели бій за
переправи з противником, що займав східний берег річки.
Третя армія прагнула відійти по обидві боки річки Щари. 21-й
стрілецький корпус — у районі Ліди. З цим корпусом мали
зв’язок по радіо, але з учорашнього дня зв’язку немає,
корпус пробивається з оточення у вказаному йому напрямку.
Авіація не може відшукати кінноту і мехчастини, тому що
все це ретельно ховається в лісах від авіації противника.
Надіслано групу з радіостанцією із завданням відшукати,,
де Кулик і де перебувають наші частини. Від цієї групи
відповіді поки немає. Болдін і Кузнецов, як і Голубев, до
26 червня були при частинах.
Жуков. Основне ваше завдання — якомога швидше
відшукати частини і вивести їх за річку Березину. За цю
справу візьміться особисто і відберітв#для цього здібних
командирів.
Ставка Головного Командування від вас вимагає в най-
коротший строк зібрати всі війська фронту і привести їх у
належний стан.
Не можна в жодному разі допустити прорив частин
противника в районі Бобруйська і в районі Борисова. Ви
повинні будь-що не допустити зриву закінчення
зосередження армії у районі Орша — Могильов — Жлобин — Рогачов.
Для управління боями і для того, щоб ви знали про події
під Бобруйськом, відрядіть групу командирів з
радіостанцією під керівництвом вашого заступника. Негайно
евакуюйте склади, щоб усе це не потрапило до рук противника.
Тільки-но обстановка з’ясується, відразу ж про все повідомте.
Павлов. Для втримання Бобруйська і Борисова ми
кинемо всі частини, навіть школу.
Однак становище не поліпшилося. ЗО червня мені у
Генштаб подзвонив И. В. Сталін і наказав викликати
командуючого Західним фронтом генерала армії Д. Г. Павлова.
281
Наступного дня генерал Д. Г. Павлов прибув. Я його
ледве впізнав, так змінився він за вісім днів війни. Того ж
дня його було усунуто від командування фронтом і
незабаром віддано під суд. Разом з ним за пропозицією Військової
ради Західного фронту судили начштабу генерала Климов-
ських, начальника військ зв’язку генерала Григор’єва,
начальника артилерії генерала Клича та інших генералів
штабу фронту.
Командуючим Західним фронтом було призначено
наркома С. К. Тимошенка, генерал-лейтенанта А. І.
Єременка — його заступником. До складу фронту для підсилення
включалися армії Резервного фронту.
На Північно-Західному фронті обстановка
продовжувала різко погіршуватися.
8-а ill-a армії, які уникнули оточення, через
недостатню організованість командування фронту відступали в
напрямках, що розходилися, зазнаючи великих втрат.
Щоб прикрити псковсько-ленінградський напрямок,
Ставка Головного Командування наказала командирові
21-го мехкорпусу генералу Д. Д. Лелюшенку висунутися з
району Опочка — Ідриця в район Даугавпілса і не
допустити форсування противником Західної Двіни.
Але це завдання було зовсім нездійсненним, бо
противник уже 26 червня великими силами форсував Західну Дві-
ну і захопив Даугавпілс. Усе ж 21-й механізований корпус,
сміливо перейшовши у наступ, ударив по 56-у
моторизованому корпусу німців і зупинив його просування.
Згадуючи цю битву, фельдмаршал фон Манштейн, який
командував тоді 56-м мотокорпусом, у своїй книзі
«Втрачені перемоги» писав:
«...Незабаром нам довелося на північному березі Двіни
оборонятися від атак противника, підтриманих однією
танковою дивізією. На деяких ділянках справа набувала
серйозного обороту».
Однак під тиском переважаючих сил і ударів з повітря
2!-й мехкорпус був змушений відійти і зайняти оборону, яку
втримував, відбиваючи атаки противника, до 2 липня. Далі
21-й мехкорпус увійшов до складу 27-ї армії під
командуванням генерал-майора М. Е. Берзаріна, який наприкінці
війни на чолі 5-ї ударної героїчної армії у складі 1-го
Білоруського фронту сміливо увірвався до Берліна і став
першим його комендантом.
Мені приємно відзначити також блискучі дії і бойову
доблесть 46-ї танкової дивізії, що входила до 21-го
мехкорпусу. Дивізією командував полковник В. О. Копцов —
герой Халхін-Гола.
Наприкінці червня Й. В. Сталін знову провів зміни у
військовому керівництві. ЗО червня начальником штабу
Північно-Західного фронту було призначено генерал-лейтенанта
М. Ф. Ватутіна.
2 липня 27-а армія під тиском ворожих сил почала
відхід. Увесь цей час вона билася широким фронтом і не мала
ні сил, ні засобів для створення глибоко ешелоновано!
оборони.
Через запізнення виходу наших резервів на річку
Велику противник з ходу захопив місто Псков. 8-а армія
Північно-Західного фронту, втративши зв’язок з іншими
військами, відходила на північ.
Таким чином, за перші 18 днів війни Північно-Західний
фронт втратив Литву, Латвію і частину території РРФСР,
внаслідок чого створилася загроза виходу противника через
Лугу до Ленінграда, підступи до якого були ще не досить
зміцнені і слабо прикриті військами.
За весь цей час Генеральний штаб не одержав від
штабу Північно-Західного фронту чітких і вичерпних доповідей
про становище наших військ, про угруповання противника
і місцезнаходження його танкових і моторизованих
з’єднань. Доводилося іноді здогадно визначати розвиток подій,
але такий метод, як відомо, не гарантує від помилок.
На Західному фронті — вітебський, оршанський,
могильовський і бобруйський напрямки —^итвн, що
розгорнулися в перших числах липня, відбувалися в умовах величезної
переваги мотобронетанкових сил і авіації противника. Наші
війська, стомлені безперервними боями, відходили на схід,
але при цьому весь час прагнули завдати ворогові максимум
втрат і затримати його якомога довше на оборонних
рубежах.
На річці Березині наші війська особливо вперто
воювали у районі міста Борисова. Там билося Борисовське
танкове училище під керівництвом корпусного комісара І. 3. Су-
сайкова. Туди підійшла і 1-а Московська мотострілецька
дивізія під командуванням генерал-майора Я. Г. Крейзера.
Дивізія була укомплектована за штатами воєнного часу,
добре підготовлена і мала на озброєнні танки Т-34. Генералу
Я. Г. Крейзеру, який підпорядкував собі Борисовське
танкове училище, вдалося затримати зміцнену 18-у танкову
дивізію противника більш як на дві доби. Це тоді мало
важливе значення. У цих боях генерал Я. Г. Крейзер проявив
себе блискуче.
На Південному фронті з території Румунії перейшли а
наступ німецько-румунські війська, завдаючи головного
удару в напрямку Могилів-Подільський — Жмеринка і
створив383
ши загрозу виходу у фланг і тил 12, 26 і 6-й арміям
Південно-Західного фронту.
За перші 6 діб напружених боїв противнику вдалося
прорвати оборону військ Південного фронту і просунутися
вперед до 60 кілометрів. Становище Південно-Західного
фронту значною мірою погіршилося, бо у цей же час
німецькі війська після кількох спроб усе ж зламали оборону
в районі Ровно — Дубно — Кременець і ринулися в
утворений прорив.
4 липня німецькі війська підійшли до Новоград-Волин-
ського укріпленого району, де їх атаки були відбиті з
великими для них втратами. Мотобронетанкові сили противника
вдалося затримати тут майже на три доби. Не домігшись
успіху, противник, перегрупувавши свої сили на південь від
Новограда-Волинського, 7 липня захопив Бердичів і 9
липня — Житомир.
Захоплення Бердичева і Житомира, а також триваючий
наступ румуно-німецьких військ на могилів-подільському
напрямку посилювали загрозу оточення 12, 26 і 6-ї армій
Південно-Західного фронту. Ці армії, відбиваючись від
насідаючого противника, повільно відходили на схід.
Тоді для ліквідації реальної небезпеки оточення
командування Південно-Західного фронту 9 липня організувало
контрудар на Бердичів. До контрудару було залучено 15,
4 і 16-й механізовані корпуси. З півночі у районі Житомира
продовжувала свої контратаки 5-а армія.
У той же момент Південно-Західний фронт завдав силь-
ногр контрудару у фланг 1-ї танкової групи противника з
боку Коростенського укріпленого району.
Бої в районі Бердичів — Житомир, що розпочалися
9 липня, тривали до 16 липня. Зазнавши великих втрат і
побоюючись удару з півночі у фланг свого головного
угруповання, командування групи німецьких армій «Південь»
зупинило свій наступ у районі Житомира.
Ця обставина дала змогу командуванню Південно-
Західного фронту вивести нарешті з-під загрози оточення
основної сили 6-ї і 12-ї армій і значно зміцнити оборону
Києва.
Таким чином, противнику знову не вдалося оточити
війська Південно-Західного фронту. Німці були змушені весь
час вести фронтальні кровопролитні бої. Бронетанкові й
моторизовані з’єднання групи Клейста так і не домоглися
прориву і виходу на оперативний простір.
На Північному фронті, де наступальні дії розпочалися
29 червня, бої мали місцеве значення і особливого впливу
на загальну стратегічну обстановку не справляли.
284
Наші військово-морські сили на початку війни також не
мали особливих зіткнень з військово-морськими силами
німців і головним чином відбивали авіаційні нальоти. Однак
Балтійський флот опинився в тяжкому становищі. Особливо
ускладнилася обстановка для головної морської бази, де
були зосереджені всі основні кораблі і матеріальні запаси
Балтійського флоту.
Таллінська база і місто Таллін внаслідок невдалих дій
8-ї армії Північно-Західного фронту виявилися слабо
прикритими з суші. На захист столиці Естонії були кинуті всі
сили Червонопрапорного Балтійського флоту, збройні
загони робітників міста. На підступах до Талліна поспіхом
споруджувалися оборонні рубежі, будувалися інженерні
загородження, міські об’єкти готувалися до оборони.
Спроби противника з ходу захопити місто і військово-
морську базу відбивалися героїчними діями 10-го
стрілецького корпусу 8-ї армії, частинами морської піхоти,
корабельною артилерією флоту і збройними загонами
народного ополчення Талліна.
Кінець липня і майже весь серпень боротьба за Таллін
і головну морську базу флоту тривала. Наприкінці серпня
через виснаження наших сил і посилення ворожих військ
Ставка Головного Командування прийняла рішення
вивести кораблі флоту з морської бази в Кронштадт і в
Ленінградську гавань, а Таллін залишити.
Бойова авіація флоту в боях за таллінськид* плацдарм
брала активну і безпосередню участь, завдаючи ударів
атакуючим з’єднанням противника. Треба віддати належне і
морякам-балтійцям: на суші і на кораблях вони билися як
справжні герої.
Північний флот у цей період взаємодіяв з військами
Північного фронту і розгорнув операції підводними силами
проти німецьких транспортів, що вивозили з Петсамо
нікелеву руду. Чорноморський флот забезпечував головним
чином доставку людей і боєприпасів приморським арміям і
вів боротьбу на комунікаціях противника, перешкоджаючи
перевезенням у румунські та болгарські порти.
Група кораблів Чорноморського флоту разом з авіацією
завдала удару базі румунського флоту в Констанці.
Авіація Чорноморського флоту систематично бомбардувала
румунські нафтопромисли і залізничні вузли.
Я свідомо не зупиняюся докладно на бойових діях
Військово-Морського Флоту, вважаючи, що це краще й
цікавіше, ніж я, зроблять адмірали й офіцери флоту. Однак слід
сказати, що взаємодія приморських військових фронтів з
Військово-Морським Флотом могла бути ефективнішою,
285
якби у передвоєнні роки були більш зріло розв’язані
питаная берегової оборони і оборони військово-морських
баз. На жаль, за ці проблеми Головне військово-морське
командування, нарком оборони і Генеральний штаб взялися
з великим запізненням.
Минуло майже три тижні відтоді, як фашистська
Німеччина, знехтувавши договором про ненапад, вторглася своїми
збройними силами в межі нашої країни. Уже за цей час
гітлерівські війська втратили близько 100 тисяч чоловік,
понад тисячу літаків і близько половини танків, які брали
участь у наступі.
Радянські Збройні Сили, 1 особливо війська Західного
фронту, зазнали великих втрат, що серйозно відбилося на
наступному ході подій. Співвідношення сил і засобів на
радянсько-німецькому фронті ще більше змінялося на
ристь ворога. Противник просунувся в глиб країни на 500—
600 кілометрів і захопив важливі економічні райони і
стратегічні об’єкти.
Все це було великою несподіванкою для радянського
народу і наших військ. Однак у ці важкі дні з особливою силою
проявилася морально-політична єдність радянських людей.
З першого ж моменту, зростаючи день у день, розгорнулася
грандіозна організаторська і політична діяльність партії,
цілком і повністю присвячена одній меті — підняти всі
сили народу на відсіч ворогові.
Уже 23 червня було введено в дію ті мобілізаційні
плани, які було розроблено раніше, зокрема по виробництву
боєприпасів. Наркомати одержали вказівку по збільшенню
випуску танків, гармат, літаків та інших видів військової
техніки. Через тиждень уряд скасував діючий план
третього кварталу 1941 року і затвердив мобілізаційний
народногосподарський план, який передбачав більш як на чверть
збільшення випуску військової техніки.
Події, однак, показали, що цього було замало. Тоді
комісія під головуванням М. О. Вознесенського розробила
новий, ще напруженіший воєнно-господарськнй план на
четвертий квартал 1941 року. Спираючись на виробничі
резерви, закладені до війни, уряд встановив на 1942 рік план
форсованого розвитку районів Поволжя, Уралу, Західного
Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. У переведенні всього
народного господарства на воєнні рейки цим районам
судилося потім відіграти визначну роль.
Перебудовуючи народне господарство на
обслуговування потреб війни, партія виходила з настанови В. І. Леніна
щро те, що для ведення війни необхідний по-справжньому
міцний, організований тил, який безперебійно і в достатній
кількості постачатиме фронт підготовленими резервами,
озброєнням, продовольством.
Розпочалася перебудова промисловості й транспорту,
перерозподіл матеріальних і людських ресурсів,
мобілізація сільського господарства на потреби війни. Тисячі
заводів, які тільки вчора випускали продукцію мирного
призначення, сьогодні переключалися на виробництво боєприпасів
і військово! техніки.
Машинобудівні, верстатобудівні заводи терміново
перебудовувалися на виробництво танків і літаків, на
металургійних заводах вживалися заходи для організації масового
випуску броньового листа, снарядних заготовок,
високоякісних сталей. Мотори й генератори до танків, міношукачі,
звуковловлювачі, радіолокаційне обладнання надходити-
муть з підприємств радіо- і електропромисловості.
Авіаційний бензин і пальне для танків та кораблів ставали
головними в продукції нафтопереробних заводів. Детонатори для
снарядів ставились на конвейєр замість годинникових
приладів. Розбиті бронепоїзди відправляли в залізничні
майстерні.
Противник захопив найважливіші економічні райони,
паралізував мобілізацію в ряді колишніх військових округів:
мільйони радянських людей, величезні матеріальні
цінності лишилися в тилу ворога. Різко впало виробництво
стратегічних матеріалів, чавуну, сталі, прокату, електроенергії.
Загроза нависла над новими індустріальними центрами.
Необхідно було вдатися до чогось надзвичайного, щоб
рушити з місця вцілілі заводи, пересунути їх на схід,
об’єднати з діючими там підприємствами і, спираючись на цю
частину країни, навалитися на ворога, зупинити його,
розтрощити.
Розгорнулася робота, за масштабами і характером своїм
небачена в історії. 24 червня постановою ЦК ВКП(б)і РНК
СРСР було створено Раду по евакуації, головою якої був
призначений М. М. Шверник, а заступниками — О. М. Ко-
сигін і М. Г. Первухін. В наркоматах були створені бюро і
комітети по евакуації. Понад півтори тисячі підприємств,
переважно великих, військових, було евакуйовано в
найстисліші строки — з липня по листопад 1941 року— і
швидко знову повернуто до життя. У той же час безперервним
потоком, вдень і вночі на захід і південний захід рухалися
ешелони з військами і зброєю.
Тепер, через більш як тридцять років, важко навіть
уявити собі, скільки сил, напруження і героїзму коштувала
нашому народу перебудова всієї Життєдіяльності країни ша
воєнні рейки, щоб розгромити ворожі сили.
287
Прихильники капіталістичного ладу не могли зрозуміти,
як нашому уряду вдалося здійснити у таких великих
масштабах демонтаж і перебазування найбільших економічних
комплексів. У перевазі соціалістичного ладу, який
грунтується на суспільній народній власності, і полягає відповідь
на загадку «російського дива», над розв’язанням якої і досі
б’ються наші ідеологічні противники.
Розвиток воєнної економіки на сході країни — на Уралі,
в Сибіру, Заволжі та в інших східних районах відбувався
двома шляхами: всемірне прискорення вже розпочатих
будівництвом підприємств, які напередодні війни не були
закінчені, і прискорений монтаж евакуйованих.
На найбільших підприємствах Свердловської, Курган-
ської, Пермської, Челябінської та інших областей під
керівництвом партійних органів здійснювалася гігантська
робота. За два-три місяці створювалися величезні підприємства.
Ще не закінчилось будівництво, а з заводу прямо на фронт
ішла військова продукція: танки, літаки, гармати,
міномети, снаряди й багато іншої техніки та озброєнь. Працювали
так, що рівень виробництва не тільки не падав, а, навпаки,
весь час зростав. Тут позначалися підсумки виховної
роботи партії у передвоєнні роки, особливо велика творча робота
партійних організацій на підприємствах. Недарма Геббельс
у січні 1943 року заявив: «Здається якимсь дивом, що з
широких степів Росії з’являлися дедалі нові маси людей і
техніки, ніби якийсь великий чарівник ліпив з уральської
глини більшовицьких людей і техніку в будь-якій кількості».
Величезну організаційну роботу провів, зокрема,
Челябінський обком ВКП(б) під керівництвом першого
секретаря М. С. Патоличева. Людина великої енергії, високих
організаторських здібностей, Микола Семенович багато сил
і творчої енергії віддав перебудові роботи промислових
підприємств області, організації чіткого взаємозв’язку їх між
собою. Його невтомність у досягненні завдань, поставлених
партією, не раз відзначалася урядом і наводилася Й. В.
Сталіним як взірець іншим.
Високих показників було досягнуто на Челябінському
тракторному заводі, до складу якого влився вивезений з
Ленінграда філіал Путіловського заводу. Конструктори
танків Ж. Я. Котін і М. Л. Духов зуміли через місяць після
розгортання привезеного з Ленінграда обладнання дати
фронтові першу партію Т-34, а надалі сконструювали
важкий танк «ИС», який значно переважав німецькі «тигри».
Надаючи особливо важливого значення бронетанковим
військам, Державний Комітет Оборони ухвалив
організувати виробництво танків також і в Горькому, на Сормов*
ському суднобудівному заводі. Я пригадую, як наприкінці
першого тижня війни ДКО відрядив наркома танкової
промисловості—заступника голови РНК В. А. Малишева до
Горького із завданням терміново організувати на
суднобудівному заводі «Красное Сормово» виробництво танків Т-34.
За енергійної підтримки Горьковського обкому і міськкому
колективом заводу це завдання було виконано в найкорот-
ші строки.
У жовтні 1941 року, коли мені було доручено операцію
по обороні Москви, ми почали одержувати з Сормовського
заводу перші танки Т-34. Ця допомога прийшла вчасно і
відіграла велику роль у битві за Москву.
Надалі завод «Красное Сормово» нарощував темпи
виробництва танків і поліпшував їх якість. На початку
листопада 1944 року завод модернізував танк, обладнавши його
литою баштою і гарматою моделі конструктора В. Г. Гра-
біна. Слідом за Сормовським заводом танки нової
конструкції почали виробляти й інші заводи.
Таких прикладів можна навести безліч.
Я думаю, ця героїчна смуга в житті радянського
народу, нашої партії з усією повнотою ще не розкрита. Не
описано досі належним чином і все те, що взагалі було
зроблено партією і народом в економічному відношенні у роки
війни. А в такі гострі періоди, у світлі таких грандіозних
подій найбільш яскраво проявляються особливості
соціалістичної системи, її величезні можливості. ^
Народна трудова епопея по евакуації і відбудові
виробничих потужностей у роки війни, проведена в зв’язку з цим
колосальна організаційна робота партії за розмахом і
значенням своїм для долі нашої Батьківщини дорівнюють
найбільшим битвам другої світової війни.
Якщо мені не зраджує пам’ять, у перші ж дні війни за
рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) безпосередньо на
військову роботу було направлено більш як п’ятдесят членів і
кандидатів у члени ЦК ВКП(б), понад сто секретарів
крайових і обласних комітетів партії і ЦК компартій союзних
республік, відомі і досвідчені державні діячі. Партія відразу
вжила ряд практичних заходів щодо посилення
централізованого керівництва усіма сторонами життя країни і
бойовою діяльністю збройних сил. Було перебудовано апарат
ЦК, розподілено функції і обов’язки між членами ЦК по
керівництву найважливішими ділянками військової,
господарської і політичної роботи.
Наша партія мала вже досвід перетворення країни на
єдиний воєнний табір. Про це йшлося на початку книги. З
урахуванням усіх нових умов цей досвід було взято на
ю 4—504
289
озброєння з перших же днів війни. Його ленінські засади,
ленінські принципи ведення справ, коли над країною
нависла смертельна небезпека, були покладені в основу всієї
діяльності комуністів на фронті і в тилу. Народ вірив, що
партія знайде вихід із скрутного становища, що склалося,
і зуміє організувати розгром німецько-фашистських військ.
Потрібний лише час.
Невдачі й тяжкі втрати, яких ми зазнали на початку
війни, ускладнювали хід боротьби. Війська з боями
відходили в глиб країни. Центральний Комітет нашої партії і
партійні організації на місцях, Державний Комітет Оборони
вживали необхідних заходів, щоб роз’яснити народові
вимушені обставини тимчасового відступу.
Незважаючи на всю складність обстановки, партійні
організації і радянські органи України, Білорусії та
прибалтійських республік розгорнули успішну роботу по
мобілізації радянських людей на активну боротьбу з ворогом. Для
цієї мети на тимчасово залишеній території створювалися
масові підпільні партійні і комсомольські організації,
формувалися основні кадри партизанських загонів, в які
вливалися червоноармійці, командири і політпрацівники
частин, що вийшли з оточення.
Вступивши на нашу землю, німецько-фашистські
окупанти незабаром відчули не тільки ненависть радянських
людей: їм було завдано відчутних ударів тими, хто пішов у
підпілля.
У ті дні радянське командування не мало іншого
виходу, крім переходу до оборони на всьому стратегічному
фронті. Ні сил, ні засобів для ведення наступальних, особливо
великих, операцій не було. Треба було створити значні
стратегічні резерви військ, добре озброїти їх, щоб
переважаючою силою вирвати ініціативу в противника і перейти до
наступальних дій, почати вигнання ворожих сил з
Радянського Союзу.
Усе це було зроблено, але пізніше.
До стратегічної оборони наші війська переходили в
процесі змушеного відходу. Діяти довелося в невигідних
оперативно-тактичних угрупованнях, а за браком сил і
засобів ми не могли мати глибокої побудови оборони, і
особливо її кістяка — протитанкової оборони.
Не можна не згадати про слабкість зенітних засобів
нашої протиповітряної оборони і відсутність належного
авіаційного прикриття з повітря. Панування у повітрі в
початковий період війни було на боці противника, що значно
підривало бойову стійкість нашої армії.
290
І все ж, незважаючи на ряд помилок і часто-густо
недостатню опірність самих військ, стратегічна оборона була
в основному організована і давала позитивний результат.
Як відомо, у другому І третьому періодах війни, коли
гітлерівцям довелося зазнати гіркоту поразок на
радянському фронті, вони не змогли впоратися з побудовою такого
роду оборони, що поряд з іншими факторами й призвело їх
до катастрофи.
Найголовнішими цілями нашої стратегічної оборони то*
го періоду були:
— затримати фашистські війська на оборонних
рубежах якомога довше з тим, щоб виграти максимум часу для
підтягування сил з глибини країни і створення нових
резервів, перекидання їх і розгортання на найважливіших
напрямках;
— завдати ворогові максимум втрат, виснажити і
знекровити його і цим дещо врівноважити співвідношення
сил;
— забезпечити заходи, які проводилися партією і
урядом по евакуації населення і промислових об’єктів у глиб
країни, виграти час для перебудови промисловості на по-,
треби війни;
— зібрати максимум сил для переходу в контрнаступ з
тим, щоб не лише зірвати гітлерівський план війни, а й
розгромити фашистську Німеччину та її сателітів. ^
В оборонних боях наші війська не тільки відбивалися
від ворога на суші, у повітрі й на морі, але, що
найважливіше, в ряді випадків завдавали противнику відчутних
контрударів. Всюди, де тільки було можливо, Червона
Армія і партизани своїми героїчними діями завдавали
фашистським загарбникам величезної шкоди.
На п’ятий день війни за рішенням Центрального
Комітету партії почалася мобілізація комуністів і комсомольців
на фронт, у тому числі політбійцями. Вони повинні були
стати опорою армійських партійних організацій.
Напередодні війни в Червоній Армії і
Військово-Морському Флоті було понад 563 тисячі комуністів, більше
третина всього особового складу армії становили
комсомольці *. За перші шість місяців війни на фронт прийшлі 1
мільйон 100 тисяч комуністів.
Мені не раз доводилося розмовляти з політбійцями, які
направлялись у війська. Ці люди несли в собі якусь
особливу, непохитну впевненість у нашій перемозі. сВисто-
> Див.: История второй мировой войнн 1939—1945: В 12-ти т.—
М., 1974, т. З, с. 432; М., 1975, т. 4, с. 18.
Ю*
291
їмо!» — казали вони. І я відчував, що це не просто слова,
а спосіб мислення, справжній радянський патріотизм. Своїм
непорушним оптимізмом вони повертали впевненість тим
людям, які почали втрачати самовладання.
З липня в своєму виступі по радіо И. В. Сталін від імені
Центрального Комітету партії пояснив обстановку, що
склалася на фронтах, і заклйкав радянський народ негайно
перебудувати всю життєдіяльність і економіку країни
відповідно до вимог війни із сильним, підступним і жорстоким
ворогом. Й. В. Сталін закликав партію і народ піднятися
на священну боротьбу з ворогом, покінчити з
безтурботністю і різко підвищити пильність.
В основі цієї незабутньої промови И. В. Сталіна лежала
директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941
року, яку одержали всі партійні і радянські організації
прифронтових областей. У цьому документі-відозві викладалися
основні завдання радянського народу і його збройних сил
у Великій Вітчизняній війні.
Промова й. В. Сталіна, директива партії і уряду,
звернені до народу, звучали мов могутній тривожний набат, в
якому було чути відгомін славнозвісного ленінського
заклику: «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!» Відчувалося,
що гнівний і закличний голос цього набату замовкне лише
тоді, коли фашистських загарбників буде розгромлено.
У тяжкі, кризові часи в житті будь-якої країни, в
момент атаки внутрішнього чи зовнішнього ворога величезне
значення має заклик, що об’єднує всіх і в якому має бути
висловлена суть спільних зусиль. Партія, якій народ
довірив свою долю, повинна уміти відразу підняти всі верстви,
всі класи, чітко назвати мету і вказати противника. Наша
ленінська партія досконало володіє цим мистецтвом.
У той момент лозунгом «Все для фронтуї Все для
перемоги!» партія повернула кожну радянську людину
обличчям до небезпеки. Навколо цього заклику об’єдналися люди
найрізноманітніших поглядів і звичок, військові і суто
цивільні, чоловіки та жінки, без різниці віку й походження,
В ім’я найвищої патріотичної мети — захисту своєї
Вітчизни — піднялися народи всієї нашої багатонаціональної
держави, значно примноживши своїм єдиним духовним
пориванням матеріальну силу і могутність зброї.
З метою посилення партійно-політичної роботи і
зміцнення впливу партії в збройних силах за рішенням
Центрального Комітету партії в червні було проведено
перебудову органів політичної пропаганди в армії і знову
запроваджено інститут військових комісарів.
Інтересам фронту з перших же днів війни була
підпо292
рядкована діяльність усіх радянських громадських
організацій. За рекомендацією Центрального Комітету партії
ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ розробили практичні заходи для
подання всебічної допомоги фронту, зміцнення трудової
дисципліни і підвищення продуктивності праці в тилу,
посилення піклування про поранених бійців і сімей
військовослужбовців, для підготовки бойових резервів, активної участі
трудящих в організації місцевої протиповітряної оборони.
На фронті і в тилу наші юнаки та дівчата подавали
приклад радянського патріотизму і постійної готовності до
самопожертви в ім’я Батьківщини.
З деякими комсомольцями я розмовляв перед їх
відправкою в тил ворога для виконання розвідувальних і
диверсійних операцій. На жаль, я не записував їх імен і прізвищ,
але зустрічі з ними лишилися в пам’яті.
Ось один з епізодів, про який хочеться розповісти.
У перших числах липня, коли противник зайняв Мінськ
і ворожі війська попрямували до річки Березини, в тил
противника, у район Мінська, мали закинути
диверсійно-розвідувальну групу. До неї входили дві дівчини і двоє
юнаків— комсомольці, які добре володіли німецькою мовою.
Якщо не помиляюся, дівчата були з інституту іноземних
мов. В розмові з’ясувалося, що вони москвички. На моє
питання, чи не бояться вони летіти в тил ворога,
переглянувшись і ледь посміхаючись, відповіли:
— Звичайно, страшнувато. Погано буде, якщо нас
схоплять під час приземлення. Ну, а якщо не схоплять у цей
момент, все буде гаразд. *
Вони були дуже молоді й гарні. Батьківщина покликала
ЇХ, і вони пішли на небезпечну й нелегку справу. Як
склалася їх доля, Я не знаю. Якщо хто-небудь з цієї групи
лишився живим, може, він пригадає нашу зустріч у Москві, в
Генштабі, на вулиці Фрунзе, в липневі дні 1941 року...
Значні втрати у військах і в матеріальній частині
викликали необхідність провести ряд організаційних заходів, щоб
зміцнити управління військами і боєздатність частин та
з’єднань. Тимчасово була розформована корпусна система
управління, а її вивільнені кадри і засоби зв’язку були
використані для зміцнення армійської та дивізійної ланок.
В армії замість дев’яти — дванадцяти дивізій було
вирішено мати шість. Найвищим тактичним з’єднанням замість
корпусу стала дивізія. Вдвоє було скорочено чисельність
літаків у полках і. дивізіях ВПС. Широко розгорнулося
формування резервів Головного Командування.
Державний Комітет Оборони і Центральний Комітет
партії зажадали від військового командування і політичного
293
управління вжити всіх заходів по зміцненню дисципліни в
військах. З цією метою начальник політуправління і нар*
ком оборони видали ряд директив.
У липні обстановка на всіх напрямках стала ще
складнішою. Незважаючи на введення в бій великої кількості
з’єднань, що прибули з внутрішніх округів, нам не вдалося
створити стійкий фронт опору ворогові. Противник, хоч і
зазнавав великих втрат, але, як і раніше, на вирішальних
напрямках мав три-чотириразову перевагу, не кажучи вже
про танки.
Залізничні перевезення наших військ з ряду причин
здійснювалися з перебоями. Прибулі війська часто
вводили в бій без повного зосередження, що негативно
позначалося на політико-моральному стані частин та їх бойовій
стійкості.
Слабкість наша полягала ще й у тому, що через
відсутність швидкохідних і всюдихідних тягачів війська ие мали
змоги широко маневрувати артилерією, аби у потрібний
момент подати допомогу у відсічі танкових атак
противника. У фронтах і арміях лишилося дуже мало танкових
частин і з’єднань. За таких умов розгорнулася запекла битва
за Смоленськ.
Обороняли смоленський напрямок з північного заходу
22-а армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф. А. Єр-
шакова, уступом за її лівим флангом — 19-а армія під
командуванням генерал-лейтенанта І. С. Конєва, иа ділянці
від Вітебська до Орші займала оборону 20-а армія під
командуванням генерал-лейтенанта П. О. Курочкіиа, на
південь по лівому березі Дніпра до Рогачова діяла 12-а армія
під командуванням генерал-лейтенанта Ф. М. Ремезова.
У районі Смоленська в резерв фронту зосереджувалася
16-а армія під командуванням генерал-лейтенанта М. Ф.
Лукіна. На південному крилі Західного фронту діяла 21-а
армія під командуванням генерал-лейтенанта В. П. Гера-
сименка, а потім генерал-полковника Ф. І. Кузнецова.
Задум противника полягав у тому, щоб розітнути наш
Західний фронт могутніми ударними угрупованнями,
оточити основну групу військ у районі Смоленська і відкрити
шлях на Москву.
Біля стін древнього російського міста, яке колись стало
грізною перешкодою на шляху наполеонівських військ до
Москви, розгорнулася запекла битва.
Проти військ Західного фронту в першому ешелоні
почали наступ 2-а і 3-я танкові групи армій «Центр». 2-а
танкова група з району Шклова завдавала головного удару
в обхід Смоленська з південного заходу, а її 24-й мотори-
294
зований корпус — з району Бихова на Кричев і Єльню. 3-я
танкова група у взаємодії з 5-м і 6-м армійськими
корпусами завдавали удару в обхід Смоленська з північного
заходу. Противник мав значну перевагу.
Уже на початку наступу йому вдалося здійснити
глибокі прориви в районі Полоцька, Вітебська, на північ і
південь від Могильова. Наші війська правого крила
Західного фронту змушені були відступити до Невеля.
Чотири піхотні дивізії, танкова дивізія, полк «Велика
Німеччина» та інші німецькі частини наступали на
Могильов. З’єднання 13-ї армії, які вперто обороняли
Могильов, опинилися в оточенні.
Кругову оборону міста тримав 61-й корпус генерала
Ф. А. Бакуніна. Особливо відзначилася в боях за Могильов
172-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора
М. Т. Романова. Близько 45 тисяч жителів Могильова
вийшли на будівництво оборонних споруд. Два тижні
відбивали атаки ворога мужні захисники міста. Разом з
правофланговими дивізіями 21-ї армії, які здійснювали контратаки
в напрямку Могильова з півдня, вони сковували частину
сил 46-го і 24-го моторизованих корпусів 2-ї німецької
танкової групи і завдали їм значних втрат.
У той час, як противник вів наступ на схід від Дніпра,
частини 21-ї армії (командуючий генерал-полковник
Ф. 1. Кузнецов) форсували 13 липня Дніпро, визволили
Рогачов та Жлобин і з боями рушили в північно-західному
напрямку на Бобруйськ. Головний удар здійснював 63-й
стрілецький корпус, яким командував генерзд Л. Г. Пет-
ровський. Через кілька днів він загинув тертю героя.
Я добре знав Л. Г. Петровського як одного з найталанови-
тіших і освічених воєначальників і, якби не передчасна
загибель, гадаю, що він став би командиром великого
масштабу.
Цим контрударом війська 21-ї армії скували вісім
німецьких дивізій. Тоді це мало дуже велике значення.
Вперта оборона 13-ї армії в районі Могильова,
наступальні дії 21-ї армії під Бобруйськом значно загальмували
пересування ворога на рославльському напрямку.
Німецькому командуванню групи армій «Центр» довелося
перекинути в район дії 21-ї армії кілька дивізій з інших ділянок.
У центрі фронту тривали вперті бої з великим
угрупованням противника, яке рвалося до Смоленська. Частини
20-ї армії, безперервно атакуючи ворога і обороняючись
широким фронтом, не змогли стримати натиск 9-ї
німецької армії, яка обійшла нашу армію і увірвалася до півден-
иої частини міста.
295
16 липня 1941 року Смоленськ майже повністю був
зайнятий ворожими військами. 16-а і 20-а армії опинилися в
оточенні у північній частині міста. Однак вони не склали
зброї і чинили опір ще майже десять днів, затримавши тим
самим наступ німців на московському напрямку.
Втрату Смоленська тяжко сприйняв Державний Комітет
Оборони, і особливо Й. В. Сталін. Він був у нестямі. Ми*
керівні військові працівники, відчули тоді весь тягар
сталінського гніву. Однак бої в районі Смоленська не тільки не
вщухли, навпаки — вони розгорілися з новою силою.
Ставка терміново створила новий фронт оборони, розгорнувши
його в тилу Західного фронту.
Ще у період боїв на підступах до Смоленська 14 липня
було розгорнуто новий Фронт резервних армій у складі 29,
30, 24, 28, 31 та 32-ї армій під командуванням
генерал-лейтенанта І. А. Богданова; більшість цих військ було
передано потім до складу Західного фронту.
Армії нового фронту розгорталися на рубежі Стара Рус-
са — Осташков — Бєлий — Єльня — Брянськ. Для
прикриття Москви на дальніх підступах до неї 18 липня було
прийнято нове рішення — розгорнути новий фронт на Можай-
ській лінії оборони, куди передбачалося включити 32, 33
і 34-у армії, що формувалися.
У ході битви за Смоленськ для ліквідації небезпечного
становища, що склалося, Ставка вирішила передати
командуючому Західним фронтом маршалу С. К. Тимошенку 20
стрілецьких дивізій з Фронту резервних армій. Ці дивізії
увійшли до складу п’яти армійських груп, якими
командували генерал-майор К. К. Рокоссовський, генерал-майор
В. О. Хоменко, генерал-лейтенант С. А. Калінін, генерал-
лейтенант В. Я. Качалов, генерал-лейтенант І. І. Маслен-
ников.
Маршал С. К. Тимошенко за вказівкою Ставки поставив
цим групам завдання — завдати контрударів з районів
Бєлий — Ярцево — Рославль у загальному напрямку на
Смоленськ, ліквідувати війська противника, що прорвалися, і
з’єднатися з основними силами військ фронту, які вперто
билися в оточенні в районі Смоленська.
У другій половині липня бої в районі Смоленська і на
схід від нього набрали надзвичайно запеклого характеру.
На всьому фронті ворог наштовхувався на активну
протидію частин Червоної Армії.
23 липня почали наступ війська 28-ї армійської групи з
району Рославля, а 24 і 25 липня — групи військ 30-ї і 24-ї
армій під командуванням генерала К. К. Рокоссовського з
району Бєлий—Ярцево. Противник відразу ж підтягнув у
296
район Смоленська додаткові сили і намагався тут
розгромити оточені війська 16-ї і 20-ї армій Західного фронту.
Битва мала надзвичайно запеклий характер. 26 липня з
допомогою військ групи К. К. Рокоссовського, в складі якої
були і танкові частини, більшості частин 16-ї і 20-ї армій
вдалося з боями вирватися з оточення на південь від Ярце-
ва і вийти на східний берег Дніпра, де вони з’єдналися з
головними силами фронту і перейшли до оборони.
Проти армійської групи В. Я. Качалова, яка складалася
з трьох дивізій і рухалася з району Рославля на Смоленськ,
противник кинув групу військ у складі 9 дивізій. В їх числі
був один мотокорпус. Противник з ходу захопив Рославль
і оточив групу В. Я. Качалова.
Сили і тут були далеко не рівними. Група В. Я.
Качалова опинилася в скрутному становищі, небагатьом вдалося
відійти і з’єднатися зі своїми. У цих боях загинув смертю
героя командуючий групою генерал В. Я. Качалов.
46-й мотокорпус противника захопив Єльню і спробував
ударити на Дорогобуж, але був зупинений 24-ю армією
Резервного фронту.
Для оборони гомельського напрямку Ставка утворила
23 липня Центральний фронт, включивши до нього 4, 13
і 21-у армії Західного фронту, що билися на рубежі Сеща —
Пропойськ і далі на південь по річці Дніпро.
Смоленська битва посідає важливе місце в операціях
літа 1941 року. Хоч розгромити противника, як це
планувала Ставка, не вдалося, проте його ударні угруповання були
дуже виснажені й ослаблені. За визнанням ніццьких
генералів, у Смоленській битві гітлерівці втратили 250 тисяч
солдатів і офіцерів.
ЗО липня гітлерівське командування віддало наказ
групі армій «Центр» перейти до оборони. Радянські війська
закріпилися на рубежі Великі Луки — Ярцево — Кричев —
Жлобин.
У ході Смоленської битви війська Червоної Армії,
жителі міста і його околиць виявляли надзвичайну стійкість.
Запекла боротьба точилася за кожний будинок і вулицю,
за кожний населений пункт. Затримка ворожого наступу в
районі Смоленська була великим стратегічним успіхом.
В результаті його ми виграли час для підготовки
стратегічних резервів і проведення оборонних заходів на
московському напрямку.
Тут 14 липня 1941 року в боях під Оршею батарея
капітана І. А. Фльорова вперше застосувала установки
реактивних мінометів — легендарні «катюші».
297
Треба віддати належне маршалу С. К. Тимошенку. В тї
важкі перші місяці війни він багато зробив, твердо
керуючи військами, мобілізуючи всі сили на відсіч натиску
ворога і організацію оборони.
Гітлерівське військово-політичне керівництво,
командування і самі німецькі війська переконалися в мужності і
масовому героїзмі радянських солдатів. Тепер вони знали:
чим далі війна просунеться в глиб країни, тим важчою
вона буде для них.
Наприкінці липня мені подзвонив О. М. ГІоскрьобишев
і запитав:
— Де перебуває Тимошенко?
— Маршал Тимошенко в Генеральному штабі, ми
обговорюємо обстановку на фронті.
— Товариш Сталін наказав вам і Тимошенку негайно
прибути до нього на дачу,— сказав О. М. ГІоскрьобишев.
Ми вважали, що И. В. Сталін хоче порадитися з нами
про дальші дії, але виявилося, що виклик мав зовсім іншу
мету.
Коли ми увійшли до кімнати, за столом сиділи майже
всі члени Політбюро. И. В. Сталін, у старій куртці, стояв
посеред кімнати і тримав згаслу люльку в руках.
— От що,— сказав И. В. Сталін,— Політбюро
обговорило діяльність Тимошенка на посту командуючого
Західним фронтом і вирішило звільнити його від обов’язків.
Є пропозиція на цю посаду призначити Жукова. Що
думаєте ви? — запитав Й. В. Сталін, звертаючись до мене і до
наркома.
С. К. Тимошенко мовчав.
— Товаришу Сталін,— сказав я,— часта зміна
командуючих фронтами погано позначається на ході операцій.
Командуючі, не встигнувши увійти в курс справи, змушені
вести важкі битви. Маршал Тимошенко командує фронтом
менше чотирьох тижнів. В ході Смоленської битви добре
познайомився з військами, побачив, на що вони здатні. Він
зробив усе, що можна було зробити на його місці, і майже
на місяць затримав противника в районі Смоленська.
Думаю, що ніхто Інший більшого не зробив би. Війська вірять
у Тимошенка, а це головне. Я вважаю, що зараз звільняти
його від командування фронтом несправедливо і
недоцільно.
М. І. Калінін, який уважно слухав, сказав:
— А що, мабуть, правильно.
Й. В. Сталін не поспішаючи розпалив люльку, подивився
на інших членів Політбюро і сказав:
— Може, погодимося з Жуковим?
298
— Ви маете рацію, товаришу Сталін,—почулися
голоси.— Тимошенко може ще виправити становище.
Нас відправили, наказавши С. К. Тимошенку негайно
виїхати на фронт.
Звичайно, Семена Костянтиновича серйозно образили
висловлені зауваження. Але ж на війні буває всіляко — не
завжди є можливість при розв’язанні великих і складних
питань враховувати особисті переживання.
На західному напрямі після надзвичайно важких битв
у районі Смоленська бої тимчасово вщухли. Обидві
сторони приводили війська в порядок і готувалися до
прийдешніх подій. Битви не припинялися тільки в районі Єльні.
Єльнінськнй виступ фронту, захоплений німецькими
військами, був дуже вигідним вихідним плацдармом для
удару на Москву. Німці намагалися втримати його будь-що.
На ленінградському напрямку противник продовжував
наступальні дії. Але, незважаючи на успіхи, йому не
вдалося з ходу прорватися через оборону радянських військ і
вийти на ближчі підступи до Ленінграда.
У період Смоленської битви група німецьких армій
«Північ» силкувалася підійти до Ленінграда через Лугу. 12
липня 41-й моторизований корпус ворога пройшов уздовж
Ленінградського шосе до Луги, але був зупинений. Однак,
відшукавши слабке місце в обороні у районі Кінгісепп —
Івановське, війська 4-ї танкової групи противника швидко
перегрупувалися і з району Луги прорвали нашу оборону,
їх зупинили наші резерви, що підійшли.
Друга група військ противника, яка намагалась вийти
до Новгорода і далі на Чудово, зустріла впертий опір і
успіху тут не досягла. Моторизований трпус противника, що
наступав, був атакований частинами 11-ї армії в районі
Сольці. Контрудар 11-ї армії був добре організований, його
підтримала авіація. Від несподіванки противник повернув
назад і почав поспішний відхід. Переслідуючи ворожі
війська, частини 11-ї армії завдали їм великих втрат. Якби не
допомога наспілої 16-ї німецької армії, 56-й мехкорпус
Манштейна був би знищений. З підходом додаткових сил
противника 11-й і 27-й арміям Північно-Західного фронту
довелося відійти на рубіж Стара Русса — Холм.
Група армій «Північ», яка наступала в складі двох
армій і однієї танкової групи, зустрівши впертий опір на Лузь-
кому укріпленому рубежі, в районі Дно, на рубежі Стара
Русса — Холм, а також у районі Кінгісепп—Сіверський,
зазнала великих втрат і без додаткового підсилення вже
не могла наступати на Ленінград,
299
Результати Смоленської битви, зросла активність і сила
опору військ Північного, Північно-Західного фронтів,
Балтійського флоту й авіації завдали серйозного удару по
плану «Барбаросса».
Що ж відбувалося в цей час на Україні, де вели запеклі
оборонні битви війська південно-західного напряму?
Захоплення України мало особливо важливе значення
для німців. Гітлерівці намагалися швидше захопити
Україну, щоб позбавити Радянський Союз великої промислової
і сільськогосподарської бази і водночас підкріпити свою
економіку криворізькою рудою, донецьким вугіллям,
нікопольським марганцем і українським хлібом.
Із стратегічної точки зору захоплення України
забезпечувало підтримку з півдня центральному угрупованню
німецьких військ, перед яким і надалі стояло головне
завдання — взяття Москви.
З перших же днів війни хід подій і на Україні
розгортався не так, як це було передбачено гітлерівським планом
блискавичної війни. Відходячи під ударами німецьких
військ, Червона Армія чинила мужній опір.
З великою впертістю, умінням і відвагою билися 5-а
армія під командуванням генерала М. І. Потапова, 26-а
армія генерала Ф. Я. Костенка і 6-а армія І. М. Музиченка.
Мені особливо приємно назвати цих видатних
командуючих ще й тому, що вони були командирами полків 4-ї
Донської козацької дивізії легендарної Першої кінної армії.
Зустрівши впертий опір Київського укріпленого району,
німецькі війська різко повернули на південь, щоб іти в
тил нашим 6-й і 12-й арміям, які відходили з лінії
Бердичів — Старокостянтинів — Проскурів. Частиною сил
противник вийшов на південь від Києва на ділянку 26-ї армії.
Але цей вихід істотного значення не мав, бо головне
угруповання противника армій «Південь» спускалося далі на
південь. Попереду була особливо важка битва наших 6-ї
і 12-ї армій з цим угрупованням противника, що виходило
їм в тил.
Становище погіршувалося ще й тим, що 11-а німецька
армія, прорвавши оборону Південного фронту, завдавала
удару через Могилів-Подільський і виходила у фланг і тил
цих трьох армій.
Війська Південно-Західного фронту у взаємодії з
Південним фронтом контрударами прагнули стримати
просування противника. Вони завдали йому великих втрат, але
зупинити не змогли. Після ^деякого перегрупування своїх
сил німці знов вдарили по військах 6-ї та 12-ї армій, які від-
300
ходили 1 цього разу опинилися в ще скрутнішому
становищі.
Через віддаленість і складність управління цими
арміями Південно-Західний фронт просив передати їх під
управління командування Південного фронту. Ставка
погодилася, і 6-а та 12-а армії були підпорядковані Південному
фронту, яким у той час командував генерал армії І. В. Тю-
ленєв.
Значна частина відступаючих з’єднань цих двох армій
під час передачі Південному фронту була оточена. Тяжко
пораненим потрапив у полон командуючий 6-ю армією
генерал І. М. Музиченко. Не уникнув полону і командуючий
12-ю армією генерал П. Г. Понєдєлін. У цей період на
Південному фронті склалася також тяжка обстановка. 9-а
армія цього фронту, відходячи, вела бої у напівоточенні;
частина її відійшла на річку Інгулець.
Вихід противника на Дніпро, прорив до Запоріжжя,
Дніпропетровська й Одеси серйозно ускладнили становище
радянських військ на всьому південно-західному напрямку.
Однак і німецьким військам дорого коштувала ця
перемога. Вони були грунтовно виснажені і зазнали великих втрат.
Усі описувані події з моменту мого повернення до
Москви з Південно-Західного фронту я бачив з позицій
начальника Генштабу і саме в цій ролі брав у них участь,
поділяючи відповідальність членів Ставки, гіркоту невдач і
радість нечастих перемог наших військ. Тому я насамперед
хочу спеціально зупинитися на діяльності Ставки
Верховного Головнокомандування і в межах можливого
висвітлити її роль, організацію і характерні риси в управлінні
збройними силами в ході війни. ^
З цілком зрозумілих причин я не буду порушувати
питання, розкриття яких може завдати шкоди обороні країни.
Крім спеціального розділу, з яким тепер знайомиться
читач, діяльність Ставки по підготовці й здійсненню операцій
і воєнних кампаній, а також безпосередньо Верховного
Головнокомандуючого Й. В. Сталіна буде висвітлена
неодноразово в інших розділах книги.
Розділ одинадцятий
Ставка Верховного
Головнокомандування
Ставку Головного Командування було створено 23
червня 1941 року. її склад дещо відрізнявся від проекту,
запропонованого Наркоматом оборони. До неї входили:
народний комісар оборони С. К. Тимошенко (голова),
начальник Генерального штабу Г. К. Жуков, Й. В. Сталін,
B. М. Молотов, К. Є. Ворошилов, С. М. Будьонний, М. Г. Куз-
нецов.
Варто було б схвалити наш проект, в якому
передбачалося призначення Головнокомандуючим Й. В. Сталіна. Адже
тогочасний порядок так чи інакше не дозволяв наркому
C. К. Тимошенку самостійно без Й. В. Сталіна приймати
принципові рішення. Виходило так, що ми мали двох
головнокомандуючих: наркома С. К. Тимошенка — юридичного,
відповідно до постанови, і И. В. Сталіна — фактичного. Це
ускладнювало роботу по управлінню військами і неминуче
вело до зайвої втрати часу на підготовку рішень і віддачу
вказівок.
Ми пропонували ввести також до складу Ставки
першого заступника начальника Генерального штабу М. Ф. Вату-
тіна. Але И. В. Сталін не погодився.
При Ставці було створено групу радників з різних
питань. Практично група відігравала номінальну роль, бо всі
радники незабаром одержали інші призначення, а їх
заміна не відбулася.
Всю війну Ставка перебувала в Москві. Це мало велике
моральне значення. Оскільки виникла загроза ворожих
ударів з повітря, на початку липня її перевели з Кремля в
район Кіровських воріт в невеликий особняк з надійним
приміщенням для роботи і зв’язком, а через місяць
поблизу, на пероні станції метро «Кировская», розташувалися і
оператори Генерального штабу — робочого органу Ставки.
ЗО червня 1941 року на зразок ленінської Ради
Робітничої і Селянської Оборони в період іноземної воєнної ін-
302
тервенції і громадянської війни за рішенням Політбюро
ЦК ВКП(б) було створено надзвичайний орган —
Державний Комітет Оборони на чолі з И. В. Сталіним.
ДКО став авторитетним органом керівництва обороною
країни, зосередивши в своїх руках всю повноту влади.
Цивільні, партійні, радянські організації^ були зобов’язані
виконувати всі його постанови і розпорядження. Для
контролю за їх виконанням в краях і областях,
військово-промислових наркоматах, на найважливіших підприємствах і
будовах ДКО мав своїх представників.
На засіданнях ДКО, що відбувалися в будь-який час
дня або ночі, як правило, в Кремлі або на дачі Й. В.
Сталіна, обговорювалися і вирішувалися найважливіші
питання. Плани воєнних діб розглядалися в Політбюро
Центрального Комітету партії і в Державному Комітеті Оборони. На
засідання запрошувалися народні комісари, які мали брати
участь в забезпеченні операцій. Це давало змогу, коли
з’являлася можливість, зосереджувати величезні матеріальні
сили на найважливіших напрямках, проводити єдину лінію
в галузі стратегічного керівництва і, зміцнюючи її
організованим тилом, пов’язувати бойову діяльність військ із
зусиллями всієї країни.
Дуже часто на засіданнях ДКО спалахували гострі
суперечки, при цьому думки висловлювалися прямо й різко.
Якщо не було спільної думки, тут же створювалася
комісія, якій і доручалося доповісти погоджені пропозиції на
наступному засіданні.
Всього за період війни Державний Комітет Оборони
прийняв близько десяти тисяч рішень і постанов воєнного
й господарського значення. Ці постанови і розпорядження
строго й енергійно виконувалися, навколо них кипіла
робота, що забезпечувало втілення в життя єдиної партійної
лінії у керівництві країною в той суворий і тяжкий час.
10 липня 1941 року, з метою поліпшення керівництва
збройними силами, рішенням Державного Комітету
Оборони Ставку Головного Командування було перетворено на
Ставку Верховного Командування, а 8 серпня її
перетворили на Ставку Верховного Головнокомандування 1.
Із створенням Державного Комітету Оборони, а також
Ставки Верховного Головнокомандування, на чолі яких
1 Протягом війни до складу Ставки послідовно входшли Б. М. Ша-
пошников, О. М. ВасилевськиЙ, О. І. Антонов, які обіймали пост
начальника Генерального штабу. Останні зміни відбулися 17 лютого 1945
року, коли за постановою ДКО Ставка була визначена у складі й. В.
Сталіна, Г. К. Жукова, О. М. Василевського, О, І. Антонова, М. О, Бул-
ганіна, М. Г. Кузнецова.— Прим, ает.
303
стояла одна особа — Генеральний секретар ЦК ВКП(б)
і Голова Ради Народних Комісарів, було завершено
створення структури державного і військового керівництва
війною. Центральний Комітет партії забезпечив єдність дій
всіх партійних, державних, військових і господарських
органів.
Тепер я почав працювати безпосередньо з И. В.
Сталіним. Раніше мені не доводилося так близько спілкуватися
з ним, і спершу я при ньому почував себе дещо скуто. До
того ж давався взнаки мій недостатній досвід із
стратегічних питань, я не мав упевненості, що мої прогнози точні.
Спочатку И. В. Сталін мало розмовляв зі мною.
Відчувалося, що він уважно до мене придивляється і твердої
думки про мене, як про начальника Генерального штабу,
у нього поки що немає.
Однак, набираючи досвіду, я почав сміливіше й упевне-
ніше висловлювати власні міркування і помічав, що
Й. В. Сталін щораз уважніше до них прислухається.
19 липня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР
своїм Указом призначила И. В. Сталіна народним
комісаром оборони.
Треба сказати, що з призначенням Й. В. Сталіна
Головою Державного Комітету Оборони, Верховним
Головнокомандуючим і наркомом оборони в Генштабі, центральних
управліннях Наркомату оборони, Держплані СРСР та в
інших урядових і народногосподарських органах відразу ж
відчулася його тверда рука.
Кожен член ДКО одержав конкретне завдання і ніс
сувору відповідальність за виконання планів народного
господарства. На одного з них покладалася
відповідальність за випуск танків, на другого — артилерійського
озброєння, на третього — літаків, на четвертого — постачання
боєприпасами, продовольством і обмундируванням і т. п.
Командуючих родами військ И. В. Сталін особисто
зобов’язав приєднуватися до членів ДКО і допомагати їм в роботі
по виконанню програми виробництва певної воєнної
продукції точно у визначений час і потрібної якості.
Під впливом партійно-політичної роботи, підвищення
мистецтва управління військами, нагромадження досвіду
збройної боротьби опір ворогу посилювався. Воїни всіх
видів і родів зброї діяли в боях героїчно і самовіддано.
У військах помітно зміцніла дисципліна.
Однак, незважаючи на енергійні заходи Ставки і
командування фронтами, становище на фронтах і далі
загострювалося. Під натиском переважаючих сил противника наші
війська відступали в глиб країни. Я вже говорив, що
най304
тяжча обстановка склалася в перші місяці війни на
західному і північно-західному напрямках. В умовах
несприятливого для нас розвитку воєнних подій складалася і
стратегічна оборона Радянських Збройних Сил. їй були
притаманні всі активні форми і стійкість боротьби.
ЦК ВКП(б) і ДКО виявили серйозну стурбованість
станом протиповітряної оборони країни, оскільки німецько-
фашистська авіація діяла дуже активно. Ворог покладав
великі надії на люфтваффе. Він мав намір ударами маси
літаків перешкодити проведенню мобілізації в західних
районах країни, дезорганізувати роботу найближчого тилу,
транспорту і державного апарату, підірвати волю народу
до опору. Гітлер щедро сипав милості і нагороди
повітряним розбійникам та їхньому предводителю Герінгу.
Аналізуючи обстановку і враховуючи несприятливі
прогнози щодо захисту з повітря важливих державних
об’єктів, Верховний Головнокомандуючий з властивою йому
енергією заходився зміцнювати боєздатність
протиповітряної оборони. Він запросив до себе групу керівних
працівників ППО і поставив сувору вимогу — у дводенний строк
подати принципові міркування по зміцненню
протиповітряних сил і засобів, поліпшенню їх організаційної структури
й управління. Своїми порадами велику й корисну допомогу
подали йому начальник артилерії Червоної Армії генерал
М. М. Воронов, генерали М. С. Громадін, Д. А. Журавльов,
П. Ф. Жигарєв, М. Д. Яковлєв та інші.
Найголовнішим завданням ППО на той час було
прикриття Москви, Ленінграда й інших великих промислових
центрів, де виготовлялися танки, літаки, артилерійське
озброєння, добувалася нафта і пролягали важливі залізничні
комунікації, де містилися об’єкти енергетики й зв’язку.
Найбільше угруповання сил і засобів ППО було
створено для оборони Москви. У липні воно вже налічувало
585 літаків-винищувачів, 964 зенітні гармати, 166 крупно-
каліберних зенітних кулеметів, майже 1000 прожекторів
і велику кількість аеростатів загородження.
Ця організаційна структура ППО виправдала себе
повністю.
Фашистська авіація вдавалася до масованих дій,
зазнавала величезних втрат, але прорватися великими силами до
Москви не змогла. Загалом в нальотах брало участь багато
тисяч бомбардувальників, та лише одиницям (два-три
проценти) вдалося прорватися до міста, та й їх змусили
скидати свій смертоносний вантаж куди прийдеться.
Під час нальотів ворожої авіації на Москву Верховний
не раз з’являвся у підземному приміщенні командного
пунк305
ту ППО столиці й особисто спостерігав за тим, як повітряні
сили відбивають противника. Тут спокійно й чітко керував
роботою генерал Д. А. Журавльов. Після нальоту И. В.
Сталін затримувався і розмовляв з офіцер ами-операторами.
Він розпитував їх про те, що, на їх думку, ще повинна
була зробити Ставка, аби протиповітряна оборона могла
виконувати свої завдання, насамперед по обороні Москвя.
В наступні роки війни протиповітряна оборона
вдосконалювалася і зробила гідний внесок в загальну справу
розгрому гітлерівських агресорів.
Я й досі з великою повагою і вдячністю згадую особовий
склад ППО Ленінграда і Балтфлоту: бійці й офіцери цих
військ героїчно, із справжньою майстерністю відбивали
масові, майже щоденні нальоти ворожої авіації на місто
і флот.
Звичайно, процес створення органів радянського
стратегічного керівництва вимагав певного часу і зазнав цілого
ряду принципових змін, що диктувалися ходом війни і
характером воєнно-стратегічної обстановки. Та поступово
радянська воєнна наука, покладаючись на досвід збройно!
боротьби, набутий ще до Великої Вітчизняної війни,
досягла у справі управління військами значних успіхів.
Люди — командно-політичний склад і штабні кадри
оперативно-стратегічної ланки — в основному були підібрані
добре, притому з числа молодих, енергійних і Здібних
офіцерів та генералів. Вони гаряче взялися за справу,
повсякденно вдосконалюючи свої знання в галузі стратегії і
оперативного мистецтва. Генеральний штаб, Головний штаб
Військово-Морських Сил, органи Наркомату оборони,
командуючі фронтами, військово-морськими флотами,
округами, а також їх штаби багато зробили для того, щоб
забезпечити найбільшу боєздатність збройних сил і завоювати
перемогу.
Однак те, що в момент нападу фашистської Німеччини
у нас не було вищого органу військового керівництва, яким
мала бути Ставка, безперечно, не могло не позначитися на
управлінні військами, на результатах перших операцій І на
загальній оперативно-стратегічній обстановці. Тим паче,
що противник вже набув в Європі чималого досвіду в
організації війни і несподіваних вторгнень ударними силами.
Треба визнати, що і главкоми напрямів і командування
фронтами на початку війни припускалися суттєвих
недоліків в управлінні військами. Це також негативно
позначилося на результатах збройної боротьби.
Іноді мене запитують, чому до початку війни з
фашистською Німеччиною ми практично не повною мірою
підго306
тувалися до керівництва війною і управління військами
фронтів?
Насамперед, я думаю, буде справедливо сказати, що
багато хто з тодішніх керівних працівників Наркомату
оборони і Генштабу надто вже канонізували досвід першої
світової війни. Більшість командного складу оперативно-
стратегічної ланки, в тому числі й керівництво
Генерального штабу, теоретично розуміли зміни, що сталися в
характері і засобах ведення другої світової війни. Але насправді
вони готувалися вести війну за старою схемою, помилково
гадаючи, що велика війна розпочнеться, як завжди,
прикордонними боями, а вже потім почнуть діяти головні сили
противника. А війна, всупереч сподіванням, почалася відразу
з наступальних дій усіх сухопутних і повітряних сил
гітлерівської Німеччини.
Треба також визнати, що певну частину відповідальності
за недоліки у підготовці збройних сил до початку воєнних
дій несуть нарком оборони і відповідальні працівники
Наркомату оборони. Я також, як колишній начальник
Генерального штабу і найближчий помічник наркома, не можу
зняти з себе вини за ці недоліки.
Нарешті, важливу роль відіграла і та обставина, що
Й. В. Сталіна до останньої хвилини — початку
гітлерівського нападу на Радянський Союз — не полишала надія, що
війну пощастить відтягнути. Це до певної міри зв’язало
і наркома оборони, котрий аж до весни 1941 року не
наважувався йти до И. В. Сталіна з проектом створення Ставки.
Наприкінці весни мені довелося ще раз, уже досить
настійно, просити наркома доповісти Й. В. Сталіну про
необхідність розглянути розроблений Генштабом проект
плану організації Ставки Головного Командування і дати
дозвіл практично перевірити його на великих
командно-штабних навчаннях. Цього разу нарком доповів, і Й. В. Сталін
погодився провести такі навчання, але подалі від кордону,
десь на рубежі Валдай — Орша — Гомель — р. Псьол, а
потім подати йому проект організації Ставки, її
функціональних обов’язків і робочих органів.
Рекогносцировку рубежу для навчань провели у травні
1941 року, але здійснити навчання не вдалося. За браком
часу та й з інших причин залишилися без розгляду і заходи
щодо практичної підготовки Ставки Головного
Командування та її органів.
У багатьох розділах моєї книги ще йтиметься про
помилки в управлінні військами. Особливо це стосується першого
періоду війни, аж до Сталінградської контр наступальної
операції. Хоч, звичайно, цей найтяжчий для нас період
скла307
дався не лише із самих помилок. В той час були підготов*
лені і не без успіху здійснені великі операції, провалено
ворожий план взяття Ленінграда, розгромлено німецько-
фашистські війська під Москвою. Ці та інші бої і битви
багато чого навчили командний склад. Наша армія
мужніла, удосконалювалося управління військами. Коли
труднощі першого періоду залишилися позаду, керівництво
збройною боротьбою з боку Ставки і командування фронтами
значно поліпшилося.
Там, у Ставці, особливо чітко було видно, що на війні
помилки трапляються різні: одні можна виправити, інші
виправленню піддаються важко. Все залежить від
характеру помилок та їх масштабу. Як свідчив досвід, помилки
тактичні вище командування могло швидко ліквідувати.
Прорахунки оперативного масштабу виправити набагато
важче, особливо коли в розпорядженні командування немае
необхідних сил, засобів або часу, щоб ввести ці сили в дію
там і тоді, коли це потрібно.
Для виправлення оперативно-стратегічних помилок,
допущених Ставкою і командуванням деяких фронтів влітку
1942 року (що дало можливість гітлерівським військам
вийти в район Сталінграда і на Північний Кавказ),
знадобилися надзвичайні зусилля всієї країни.
Поглянувши назад, я хочу сказати, що жодне військово-
політичне керівництво будь-якої іншої країни не витрима*
ло б подібних випробувань і не знайшло б виходу із
становища, що склалося вкрай несприятливо. Як відомо,
стратегія цілком залежить від політики, і помилки
воєнно-політичного характеру в загальнодержавному масштабі виправити
важко. Впоратися з ними спроможна лише та країна,
котра веде справедливу війну і має для цього необхідні
військово-матеріальні можливості. І навпаки, якщо мета війни
не відповідає життєвим інтересам народу, то помилки
такого гатунку, як правило, приводять до катастрофічних
наслідків.
Однак є і непоправні прорахунки. Саме так
прорахувалося фашистське керівництво гітлерівської Німеччини,
ризикнувши напасти на Радянський Союз. Цей прорахунок
випливав із неймовірної переоцінки своїх сил та засобів і
недооцінки потенціальних можливостей СРСР —країни, де
існує соціалістичний лад, де збройні сили, народ, партія
і уряд єдині.
Одурманені попередніми легкими перемогами, Гітлер,
його політичне і військове оточення гадали, що їхні війська
переможним маршем пройдуть Країною Рад, так як це
було в Західній Європі. Та цього не сталося. Керуючись
308
авантюрною, націоналістичною ідеологією фашизму,
гітлерівці виявилися нездатними розібратися з питаннями, що
вирішували долю війни, а саме такі питання треба,
готуючись до війни, знати і вирішувати їх без емоцій на базі
науки про суспільство і війну.
Тверезо оцінивши причини наших невдалих операцій
1942 року, Комуністична партія, Радянський уряд,
спираючись на незаперечні переваги соціалістичного суспільного
і державного ладу, зуміли мобілізувати всі сили країни для
відсічі ворогу. Завдяки самовідданій підтримці народу,
Радянське Верховне Головнокомандування знайшло найприй-
нятніші за даної обстановки методи і форми боротьби,
вирвало врешті-решт у противника ініціативу, а далі
повернуло хід війни на свою користь.
Після Сталінградської операції керівництво воєнними
діями в усіх командних ланках Радянських Збройних Сил,
до Верховного Головнокомандування включно, досягло
високої досконалості. Добре себе проявила більшість
командуючих фронтами й арміями. Втративши ініціативу,
гітлерівське командування не впоралося з труднощами як
в організації операцій, так і під час практичного їх здіснен-
ня, що значно наблизило час катастрофічної поразки
ворога. Це було початком загального розгрому фашистської
Німеччини.
В ході війни Центральний Комітет Комуністичної партії
Радянського Союзу і Радянський уряд приділяли велику
увагу керівництву збройними силами. За роки війни
відбулося понад 200 засідань Політбюро ЦК ВКП(б), Оргбюро
і Секретаріату Центрального Комітету партії. Прийняті
рішення з питань зовнішньої політики, економіки і стратегії
втілювалися в життя відповідно через Президію
Верховної Ради СРСР, Раднарком, ДКО або Ставку Верховного
Головнокомандування, f
В основу роботи Ставки покладалися ленінські
принципи централізованого управління військами. Ставка
керувала всіма воєнними діями збройних сил на суші, на морі
і в повітрі, в ході боротьби здійснювала нагромадження
стратегічних зусиль за рахунок резервів і використання
сил партизанського руху. її робочим органом, як вже
зазначалося, був Генеральний штаб.
Нові форми і способи ведення війни, ясна річ, вимагали
організаційної перебудови управління військами. В
результаті здійснених заходів Генштаб вивільнився від цілого
ряду функцій, які перейшли до інших управлінь.
Діяльність Генштабу охоплювала всі види збройних сил і роди
військ — сухопутні, флот, авіацію і т. п. Основна його увага
зосереджувалася на оперативно-стратегічних питаннях,
всебічному і глибокому вивченні обстановки, на аналізі і забез*
печенні рішень Ставки Верховного Головнокомандування
з організаційних питань.
В результаті реорганізації Генштаб став нрацездатяі-
шим, оперативним органом і зміг значно краще виконувати
покладені на нього завдання протягом всієї війни.
Звичайно, траплялися недоробки і після реорганізації, але
лише в окремих випадках і в деяких складних питаннях.
Для поліпшення управління фронтами 10 липня 1941
року Державний Комітет Оборони створив три Головних
командування військ напрямів:
— Північно-Західне (головнокомандуючий маршал
К. Є. Ворошилов, член Військової ради А. О. Жданов,
начальник штабу генерал М. В. Захаров);
— Західне (головнокомандуючий маршал С. К. Тимо-
шенко, член Військової ради М. О. Булганін, начальник
штабу генерал Г. К. Маландін);
—1 Південно-Західне (головнокомандуючий маршал
С. М. Будьонний, член Військової ради М. С. Хрущов (з
5 серпня 1941 року), начальник штабу О. П. Покровеький).
Створюючи Головні командування військ напрямів,
Державний Комітет Оборони мав намір допомогти Ставці
поліпшити управління військами, організувати взаємодію
фронтів, військово-повітряних і військово-морських сил.
Малося на увазі, що Військові ради напрямів значно
ширше, ніж командування фронтами, зможуть використати
місцеві сили і засоби для збройної боротьби.
Однак уже перші місяці існування Головних
командувань військ напрямів показали, що вони не виправдовують
сподівань. Ставка, як і раніше, безпосередньо керувала
фронтами. За існуючим тоді положенням главкоми
напрямів практично не мали в своєму розпорядженні резервів
військ і матеріальних засобів, щоб впливати на хід
воєнних дій. Вони не могли без згоди Верховного
Головнокомандування втілювати в життя будь-які принципові
рішення, а тому перетворювалися на звичайні передавальні
інстанції. Як наслідок в 1942 році Головні командування
військ напрямів було ліквідовано.
Ставці довелося знову керувати діями великої
кількості фронтів, розгорнутих на величезному просторі. Це
неминуче було пов’язане з неабиякими труднощами, особливо
в справі узгодження зусиль кількох фронтів, що діяли
поряд. Розпочалися пошуки нових методів управління, які
врешті-решт привели до виникнення ефективної форми
прямого впливу стратегічного керівництва на діяльність
фрон310
тів. Так з’явився досить своєрідний інститут стратегічного
керівництва — представники Ставки Верховного
Головнокомандування, які посилалися на найважливіші ділянки.
Воєнна історія знала подібні приклади ще з періоду
першої світової війни, коли представники вищого
командування, відряджені безпосередньо на місце воєнних дій,
активно впливали на хід операцій. У перші місяці Великої
Вітчизняної війни обставини складалися так, що декому із
радянських генералів з повноваженнями Ставки також
доводилося працювати в діючих військах і, користуючись
даною їм владою, домагатися сприятливішого розвитку
обстановки. А тепер, з досвідом, набутим за рік війни,
діяльність представників Ставки на певних ділянках зброй-
?юї боротьби мала вже цілеспрямований характер. Віднині
ї представники направлялися лише на ті фронти або
групи фронтів, де на даний момент вирішувалися головні
завдання, що визначали хід найважливіших операцій чи
кампаній.
Представниками Ставки призначалися найпідготовлені-
ші воєначальники. Вони досконально знали обстановку і,
як правило, особисто брали участь в розробці задуму і
плану майбутніх операцій. Ставка Верховного
Головнокомандування неухильно вимагала від своїх представників
керівництва і повної відповідальності за вирішення операції
і для цього надавала їм великі права. Хочу навести тут
одну з телеграм И. В. Сталіна представникові Ставки на
Кримському фронті Л. 3. Мехлісу в травні 1942 року.
Відчувши в телеграмі Л. 3. Мехліса спробу уникнути
відповідальності за серйозні невдачі радянських військ
на Керченському півострові, И. В. Сталін написав йому:
«Ви тримаєтеся дивної позиції стороннього
спостерігача, який не відповідає за справу Кримфронту. Ця позиція
дуже зручна, але вогіа наскрізь гнила. На Кримському
фронті ви — не сторонній спостерігач, а відповідальний
представник Ставки, який відповідає за всі успіхи і
неуспіхи фронту і зобов'язаний виправляти помилки командування.
(Курсив мій.— Г. Ж.). Ви разом з командуванням
відповідаєте за те, що лівий фланг фронту виявився дуже
слабким. Якщо вся «обстановка показувала, що зранку
противник наступатиме!», а ви не вжили всіх заходів для
організації відсічі, обмежившись пасивною критикою, то тим
гірше для вас. Отже, ви ще не зрозуміли, що вас послано
на Кримфронт не як Держконтроль, а як відповідального
представника Ставки...» 1 (Курсив мій.— Г. Ж-).
• Архів МО СРСР, ф. 48-А, оп, 1640, спр, 177, арк, 198,
311
Навряд чи є необхідність коментувати цей досить
чіткий документ, що визначав обов’язки представника Ставки
Верховного Головнокомандування.
З розмахом масштабів наступальних операцій
Радянських Збройних Сил змінювалися і обов’язки
представників Ставки. Наприклад, влітку 1944 року в кампанії на
західному стратегічному напрямі втілювався в життя план
«Багратіон». За цим планом, розробленим колективними
зусиллями Ставки, Генерального штабу і Військових рад
фронтів, чотири радянські фронти, авіація далекої дії,
партизани одночасно завдавали ударів. Перед ними стояло
завдання розгромити групу армій «Центр» — головне
угруповання військ фашистської Німеччини.
Тогочасна обстановка вимагала тоді розширення
повноважень представників Ставки. Під час Білоруської
операції представникам Ставки надавалося право безпосередньо
керувати операціями фронтів. Мені особисто доручили тоді
2-й, 1-й Білоруські і 1-й Український фронти. Олександр
Михайлович Василевський, з яким ми безпосередньо
взаємодіяли, керував наступом 2-го, 1-го Прибалтійських
і 3-го Білоруського фронтів.
На мій погляд, те, що Ставка в той час надала своїм
представникам широку ініціативу, сприяло мобільному,
оперативному управлінню військами. Поставлене перед
військами завдання було успішно виконане, і Червона
Армія визволила тоді Білорусію, значну частину Литовської
РСР і Латвійської РСР, західні області України і
південно-східну частину Польщі.
Кого ж посилала Ставка своїми основними
представниками в діючу армію?
Насамперед членів Ставки, в тому числі К. Є. Вороши-
лова, Г. К. Жукова, С. К. Тимошенка. Постійним
представником Ставки у військах був начальник Генерального
штабу О. М. Василевський.
Крім основних представників Ставки у війська
направлялися генерали М. М. Воронов, О. І. Антонов, С. М. Ште-
менко, Л. 3. Мехліс та інші.
Окрім повноважних представників, які безпосередньо
на місцях втілювали в життя рішення Ставки по тій чи
іншій операції, направлялися також спеціальні
уповноважені. Вони виїздили у війська, щоб допомогти їх
командуванню і основним представникам Ставки в організації
використання різних видів збройних сил і родів військ.
Мені особисто за роки війни довелося виїздити в діючу
армію як представникові Ставки не менше 15 разів.
312
Дуже часто бував на фронтах і Олександр Михайлович
Василевський. Ми не раз виїздили разом в район воєнних
дій І брали участь у розробці й здійсненні таких великих
операцій, як Сталінградська, битва на Курській дузі,
наступ на Правобережній Україні і визволення Білорусії.
Усі, хто працював разом з Олександром Михайловичем,
відзначають його глибокі знання, чіткість і ясність
мислення. О. М. Василевський не терпів недоробок і отого «а
може...», завжди вимагав від осіб, які готували операцію,
точних даних і обгрунтованих прогнозів. З великим
задоволенням я завжди згадую нашу дружну роботу по
організації і проведенню операцій.
Представники Ставки не командували фронтами. Ця
функція залишалася за командуючими. Однак, маючи
великі повноваження, вони могли впливати на хід боїв,
в районі яких перебували, вчасно виправити помилки
фронтового чи армійського командування, надати їм конкретної
допомоги в отриманні із центру матеріально-технічних
засобів. Я не пам’ятаю такого випадку, коли б рекомендації
представника Ставки залишилися невиконаними.
Звичайно, варто сказати, що не всі вони повною мірою
мали рівні можливості. У багатьох представників Ставки
не було такої влади, як, скажімо, у нас із О. М. Василев-
ським: вони безпосередньо не спілкувалися із Верховним
Головнокомандуючим, вони не мали необхідного штабного
апарату, засобів зв’язку і т. ін. Це змушувало їх
використовувати працівників і засоби зв’язку фронту або армії,
які й без того були перевантажені.
Від представників Ставки Верховний вимагав щоденних
доповідей чи донесень про хід підготовки і проведення
операцій. Надзвичайно важливі оцінки обстановки і
пропозиції стосовно нових операцій, за вказівкою Й. В.
Сталіна, писали власноручно в одному примірнику і передавали
йому через О. М. Поскрьобишева. Якщо протягом доби від
представників Ставки чомусь не надходили донесення,
Верховний сам дзвонив їм по ВЧ і запитував: «Вам
сьогодні нема про що доповідати?»
Пригадую у зв’язку з цим один випадок. Якось
наприкінці вересня 1942 року Верховний викликав у Ставку з
району Сталінграда мене і Г. М. Маленкова. Після того
як я доповів обстановку, Й. В. Сталін суворо запитав
Г. М. Маленкова:
— А чому, ви, товаришу Маленков, протягом трьох
тижнів не інформували нас про справи в районі
Сталінграда?
313
— Товаришу Сталін, я щодня ставив підпис на
донесеннях, які надсилав вам Жуков,— відповів Г. М. Мален-
ков.
— Ми вас послали не як комісара до Жукова, а як
члена ДКО, і ви повинні були інформувати нас,— суворо
сказав И. В. Сталін.
Інститут представників Ставки існував майже до кінця
війни. Потреба в ньому відпала лише під час проведення
заключної кампанії. Уже одне це переконливо свідчить, що
подібна ланка в системі стратегічного керівництва була
вкрай необхідною і безперечно корисною.
Без представників Ставки вже можна було обійтися
ляше тоді, коли стратегічний фронт боротьби скоротився
більш ніж удвічі і зменшилася кількість фронтових
об’єднань. На той час командуючі фронтами піднялися до рівня
великих полководців, а штаби набули досвіду в
організації і керівництві великими операціями. А тому операції
завершальної кампанії 1945 року вже готувалися і
проводилися без участі представників Ставки. Керувала діями
фронтів в цих операціях — Східно-Прусській, Вісло-Одер-
ській і в деяких інших — безпосередньо Ставка прямо з
Москви. Так було і в заключній битві війни — Берлінській
операції, коли Верховний Головнокомандуючий взяв
особисто на себе управління фронтами. Лише маршал
С. К. Тимошенко залишався при 2-му і 4-му Українських
фронтах до кінця війни в Європі.
Ставка Верховного Головнокомандування була
колективним органом керівництва воєнними діями збройних сил.
В основі її роботи лежало розумне поєднання
колегіальності з єдиноначальністю. У всіх випадках право прийняти
остаточне рішення залишалося за Верховним
Головнокомандуючим.
Задуми і плани стратегічних операцій народжувалися
в робочому апараті Ставки — в Генеральному штабі за
участю деяких членів Ставки. Цьому передувала велика
робота в Політбюро і Державному Комітеті Оборони.
Обговорювалася тогочасна міжнародна обстановка,
вивчалися потенціальні політичні і воєнні можливості держав,
що воювали. Лише після дослідження і обговорення всіх
загальних питань робилися прогнози політичного і
воєнного характеру. Внаслідок цієї складної роботи визначалася
політична і воєнна стратегія, якою керувалася Ставка
Верховного Головнокомандування.
Під час розробки чергової операції И. В. Сталін
звичайно викликав начальника Генерального штабу і його
заступника й ретельно разом з ними розглядав оперативно-
314
стратегічну обстановку на всьому радянсько-німецькому
фронті: стан військ фронтів, відомості всіх видів розвідки,
хід підготовки резервів усіх родів військ.
Потім у Ставку викликали начальника тилу Червоної
Армії, командуючих різними родами військ і начальників
головних управлінь Наркомату оборони, яким належало
практично забезпечувати дану операцію.
Затим Верховний Головнокомандуючий, заступник
Верховного і начальник Генштабу обговорювали оперативно^
стратегічні можливості наших військ. Начальник
Генерального штабу і заступник Верховного одержували завдання —
подумати і розрахувати наші можливості для тієї чи тих
операцій, котрі намічалося провести. Як правило, для
цього Верховний давав нам 4—5 днів. По закінченні строку
приймалося попереднє рішення. Після цього Верховний
давав завдання начальнику Генштабу запитати думки
Військових рад фронтів про наступну операцію.
Доки працювали командування і штаб фронту, в
Генштабі тривала велика творча робота по плануванню
операції і взаємодії фронтів. Намічалися завдання органам
розвідки, авіації далекої дії, партизанським силам в тилу
ворожих військ, органам військових сполучень по
перевезенню поповнення і резервів Верховного
Головнокомандування, матеріальних запасів.
Нарешті визначався день, коли командуючі фронтами
мали прибути у Ставку, щоб доповісти план операції
фронту. Звичайно Верховний заслуховував їх у присутності
начальника Генштабу, заступника Верховного і деяких
членів ДКО.
Після ретельного розгляду донесень Й. В. Сталін
затверджував плани і строки операції, водночас вказуючи, на
що слід звернути особливу увагу. Визначалося, хто
персонально направлявся представником Ставки для
координації дій фронтів і кому здійснювати контроль за
матеріально-технічним забезпеченням військ, своєчасним
перегрупуванням військ і резервів Верховного Головнокомандування.
Безперечно, діяльність Ставки не обмежувалась всіма
цими питаннями, які доводилося їй вирішувати під час
підготовки операцій або воєнних кампаній. її обсяг і склад-
. ність багато в чому залежали від того, де, коли, проти
якого противника і якими силами й засобами проводилася
операція.
Рішення Ставки доводилися до виконавців у формі
директив за підписом Верховного Головнокомандуючого і
начальника Генерального штабу. Іноді директиви давалися
за підписом Й. В. Сталіна і його заступника. З 1943 року
315
директиви Ставки разом з И. В. Сталіним підписував
О. І. Антонов, бо заступник Верховного і начальник
Генерального штабу часто перебували у військах. Під час
розробки операцій меншого масштабу командуючих фронтами
звичайно не викликали у Ставку, а на її вимогу вони
письмово подавали свої міркування з приводу проведення
операції.
Загальні плани матеріально-технічного забезпечення,
як правило, попередньо розроблялися в Генеральному
штабі за участю начальника тилу Червоної Армії А. В. Хрульо-
ва, начальника Головного артилерійського управління
М. Д. Яковлєва й інших начальників головних і
центральних управлінь Наркомату оборони, після чого доповідалися
Ставці або Державному Комітету Оборони. Ті фронти,
яким належало проводити операцію, разом з оперативною
директивою одержували вказівки і з питань матеріально-
технічного постачання.
Ми вже говорили, що Ставка і Генштаб всю війну
перебували в Москві. Коли німецькі війська наблизилися до
столиці, Генеральний штаб було розділено на дві частини,
Одна частина на чолі з першим заступником начальника
Генерального штабу О. М. Василевським залишалася
у Москві при Ставці Верховного Головнокомандування,
друга на чолі з Б. М. Шапошниковим тимчасово переїхала
в район із підготовленим запасним командним пунктом. Та
незабаром і вона повернулася до Москви.
Й. В. Сталін у роки війни виконував п’ять обов’язків.
Крім Верховного Головнокомандуючого, він залишався на
посту Генерального секретаря ЦК ВКП(б), був Головою
Ради Народних Комісарів СРСР, Головою Державного
Комітету Оборони і народним комісаром оборони.
Працював він напружено, по 15—16 годинна добу. Й. В. Сталін
високо цінив роботу Генерального штабу і повністю йому
довіряв. Як правило, він не приймав важливих рішень,
попередньо не заслухавши аналізу обстановки, зробленого
Генштабом, і не розглянувши його пропозицій.
Звичайно аналіз починався з відомостей про
противника. Як показав досвід війни, здатність командування вміло
вести розвідку противника, швидко обробляти одержані
дані і робити правильні висновки має першорядне
значення. Треба сказати, що в процесі всієї війни, за винятком
деяких моментів першого її періоду, Ставка правильно
керувала всіма видами розвідки, яка своєчасно і якісно
виконувала поставлені перед нею завдання, і навчилася добре
аналізувати обстановку.
316
Ставка була добре поінформована про становище на
фронтах і своєчасно реагувала на зміни в обстановці. Через
Генштаб вона уважно стежила за розвитком операцій,
вносила необхідні корективи в дії військ, уточнювала їх або
ставила нові завдання, що випливали з обстановки. В разі
необхідності здійснювала перегрупування сил і засобів для
досягнення мети операцій і поставлених військам завдань,
а в особливих випадках припиняла операцію.
Верховний Головнокомандуючий завів твердий порядок,
за яким Генштаб двічі на добу доповідав йому карту
обстановки на фронтах з усіма змінами за минулий період.
До карти додавалася коротка пояснювальна записка
начальника Генерального штабу.
Важливою ланкою в системі Генерального штабу був
особливий корпус офіцерів Генштабу. Поряд з
відповідальними працівниками оперативного управління, так званими
офіцерами-напрямленцями, вони виконували величезну
роботу безпосередньо в військах, у тому числі в районах
бойових дій. Чисельний склад корпусу офіцерів
Генерального штабу давав змогу забезпечити постійними
представниками Генштабу всі штаби фронтів, армій, корпусів і
дивізій.
Самовіддана і корисна праця цих офіцерів
Генерального штабу ще належно не висвітлена в нашій
воєнно-історичній літературі. Це були бойові офіцери, які добре знали
свою справу. Багато їх віддало життя в ім’я перемоги.
Скромні трудівники війни, вони заслужили на нашу велику
вдячність і добру пам’ять.
Офіцери Генерального штабу, які працювали у військах,
офіцери-напрямленці, котрі перебували в апараті
Генерального штабу, були гідними і невтомними помічниками
Верховного Головнокомандування.
Ми вже говорили про те, що особливість Ставки
Верховного Головнокомандування і Генерального штабу по
керівництву військами полягала в завчасному плануванні
воєнних кампаній і стратегічних операцій.
У зв’язку з цим дозволю собі висловити деякі
міркування з приводу дієвості задумів і рішень нашої Ставки.
Відомо, що будь-яке планування нічого не варте, якщо воно не
спирається на наукове передбачення можливого розвитку
операцій, форм і способів збройної боротьби, за допомогою
яких досягаються поставлені перед військами цілі. Ставка
Верховного Головнокомандування бачила далі і краще, ніж
гітлерівське стратегічне керівництво. Вона мала на
озброєнні, по-перше, знання загальних законів боротьби, що
спиралися на міцний фундамент марксизму-ленінізму.
317
По-друге, вона краще, ніж противник, розуміла і конкретну
обстановку, що визначала хід подій на фронтах. А тому,
як правило, наша Ставка мала чітке уявлення про
можливі дії німецько-фашистського командування, вживала
заходів, щоб зруйнувати його наміри і домогтися своєї мети.
Все це і забезпечило високу дієвість нашого військового
паанування.
Безперечно, діяльність Ставки не могла обмежуватися
керуванням лише головними операціями збройних сил.
Війна вимагала твердої руки Верховного
Головнокомандування на всьому стратегічному фронті — на суші, на воді
і в повітрі, а сили, що діяли в основних операціях,
потребували підтримки взаємодіючих з ними військ на
другорядних напрямках. Наприклад, при завершенні Сталінград-
ської контрнаступальної операції було підготовлено і
проведено цілий ряд наступальних операцій на інших фронтах,
їх метою було скувати або завдати поразки силам і
засобам, котрі гітлерівське командування могло перекинути на
ділянку вирішальної операції, де противник терпів одну
поразку за другою і вкрай потребував резервів. Так було
на півдні нашої країни, на Західному і Калінінському
фронтах наприкінці 1942 — на початку 1943 року. Так було
і під час прориву блокади Ленінграда в січні 1943 року.
Звичайно операції на другорядних напрямках
проводилися не за розробленими заздалегідь планами воєнної
кампанії, а в ході загальної обстановки згідно з
розпорядженням і за вказівкою Верховного
Головнокомандування. Готувалися вони в обмежений час і відрізнялися
порівняно невеликими масштабами. За сукупністю і загальними
результатами вони разом із основною операцією складали
зміст воєнної кампанії.
Планування і підготовка намічених операцій — справа
досить складна, багатогранна, що вимагала не лише
потрібного часу, а й великого творчого напруження і
організаторських зусиль величезного колективу людей, насамперед
самої Ставки, Генштабу і командування фронтів. Великий
тягар відповідальності перед народом покладається на
плечі тих, кому доручається така робота.
Битва на Курській дузі та її розгортання планувалися
приблизно протягом трьох весняних місяців 1943 року. Всі
наступні кампанії — за 2—3 місяці до початку наступу.
Готуючи кампанію, Ставка, не розкриваючи її суті,
обов’язково знайомила командуючих фронтами з їхніми
конкретними завданнями, що випливали із загального
задуму наступних дій. Командуючі військами фронтів
відповідно до отриманих вказівок розробляли, а потім подавали
318
свої міркування по плану операції фронту в Генеральний
штаб. Тут їх ретельно розглядали, аналізували, вносили
корективи, а далі разом з командуванням фронту
доповідали Ставці.
Продумуючи хід збройної боротьби в наступних
операціях, Ставка в багатьох випадках займалася вирішенням
не лише оперативно-стратегічних, а й принципових
тактичних питань, наприклад, розташуванням бойових порядків
з’єднань, способами застосування артилерії, мінометів,
танків і т. п. Доводилося вирішувати також деякі конкретні
тактичні питання обстановки, якщо вони безпосередньо
торкалися ходу бойових дій на вирішальних ділянках
фронту, армій, корпусів і дивізій, як це було, скажімо, під
час оборони Сталінграда і там же в період контрнаступу.
Завчасне планування здійснювалося на підставі повних
і найновіших розвідувальних даних, завдяки яким Ставка
мала чітке уявлення про наміри і становище противника.
Не менш необхідним був правильний аналіз загального
воєнного становища і наших власних сил та можливостей.
Діюча армія, резерви людських ресурсів і матеріальних
засобів зажди посідали перше місце в розрахунках вищого
військового керівництва. Крім того, Радянський Союз вів
коаліційну війну, а тому враховувалися також задуми і дії
союзників по антигітлерівській коаліції.
Радянське військове керівництво визначало хід війни
на підставі глибокого наукового передбачення, що було
істотною умовою правильного планування кампаній і
стратегічних операцій. Спираючись на це, Ставка ВГК
правильно призначала саме ті сили і засоби, які забезпечували
в операції швидкий розгром противника і давали
можливість створити сприятливі умови для подальших дій.
Про добре підготовлені, сплановані заздалегідь
операції Радянських Збройних Сил дають уявлення події
1943 року. Тоді, після блискучої Сталінградської битви
і вигнання ворожих військ з Північного Кавказу, було
здійснено успішні операції під Острогозьком і Воронежем
з виходом на Курську дугу. Це й дало змогу вирівняти
фронт на московському напрямку, що було тоді
надзвичайно важливо.
В результаті розгрому ударного угруповання німецько-
фашистських військ в битві під Курськом, на успіх якої
гітлерівське головне командування покладало великі надії,
ми створили вигідну для себе обстановку на всьому
радянсько-німецькому фронті для наступних операцій влітку
і восени 1943 року. У всіх цих операціях
німецько-фашистські війська зазнали величезних і непонравних втрат в лю-
319
дях, озброєнні та бойовій техніці, і, що найголовніше, різко
підупав їх бойовий дух.
Незважаючи на відсутність другого фронту в Європі,
радянські війська поставили фашистську Німеччину перед
катастрофою. Щоб ця катастрофа стала фактом, треба було
організувати і завдати цілого ряду нових нищівних ударів.
Як відомо, Ставка Верховного Головнокомандування
організувала їх і блискуче здійснила.
Дії радянських військ мали величезний вплив на воєнне
становище інших фронтів другої світової війни. Саме
завдяки перемогам Радянської Армії наші союзники по
антигітлерівській коаліції в той час зуміли успішно провести
операції в Сіцілії і на півдні Італії.
Поразки, що їх зазнав вермахт в кампаніях влітку і
восени 1943 року, остаточно підірвали довір’я сателітів
фашистської Німеччини до гітлерівського режиму.
Фашистський блок почав розвалюватися. Створилася ще
сприятливіша стратегічна обстановка на користь Радянських
Збройних Сил. Ставка ВГК уміло скористалася з неї для
підготовки операцій 1944 року.
На той час уже ніхто із союзників фашистської
Німеччини і нейтральних країн не вірив, що гітлерівському
режиму вдасться уникнути цілковитого розгрому. Але
найголовніше полягало в тому, що довір’я до гітлерівського
керівництва втратили навіть ті кола Німеччини, які привели
Гітлера до влади і всіляко його підтримували в наступні
роки. Багато хто в Німеччині, одурманений чадом легких
перемог першого періоду війни, зрозумів, що за роки
фашистської влади вони перебували в полоні згубної омани,
що Німеччина неспроможна вистояти проти Радянських
Збройних Сил, проти антигітлерівської коаліції, яка
міцніла.
Повернувшись з Тегеранської конференції, Верховний
Головнокомандуючий сказав:
— Рузвельт твердо дав слово почати широкі дії у
Франції в 1944 році. Гадаю, що він дотримає слова.
Як завжди, в хвилини доброго настрою, И. В. Сталін
неквапно натоптав люльку тютюном із цигарок
«Герцеговина Флор», цмокаючи губами, розпалив її і, випустивши
кілька хмарин диму, повільно закрокував по килимовій
доріжці кабінету.
— Ну, а якщо не дотримає,— продовжував він,
розмірковуючи вголос,— у нас вистачить і власних сил, щоб
прикінчити гітлерівську Німеччину.
Ця розмова в кабінеті Й. В. Сталіна відбулася
напередодні спільного засідання Політбюро ЦК ВКП(б), ДКО
320
і декого з членів Ставки, що відбулося в грудні 1943 року.
Тут всебічно були розглянуті питання воєнно-політичного
становища країни. У зв’язку з цим мене І О. М. Василев-
ського викликали з фронтів, де ми тоді перебували як
представники Ставки. Верховний Головнокомандуючий доручив
Олександру Михайловичу та його першому заступнику по
Генштабу О. І. Антонову доповісти про становише на
фронтах.
На цьому засіданні було зроблено головний висновок —
радянський народ під керівництвом партії домігся воєнно-
економічної переваги над ворогом. Наша вищість тепер
визначала подальший хід війни. Звідси випливало, що ми
повинні були накреслити шляхи для найкращого
використання цього становища.
Ставка і Генеральний штаб підрахували всі наші
можливості, глибоко проаналізували стан противника на всю
глибину фронту від Баренцового моря до Чорного. Аналіз
показав, що досягнутий в ході війни перелом відкриває
перед нами широкі перспективи.
Перевага над ворогом в силі і засобах, наявність
ініціативи в руках Радянських Збройних Сил, вигідне
розташування військ, великі людські і матеріальні резерви та інші
сприятливі фактори давали можливість тепер інакше
вирішувати стратегічні завдання на радянсько-німецькому
фронті. Героїчна і безперервна робота радянського тилу
забезпечувала планомірне постачання діючої армії усім
необхідним. Тепер ми вже могли готувати і проводити
великі операції не на одному-двох напрямках, а послідовно
на всьому стратегічному фронті. В той же час здатність
противника відбивати ці удари значно понизилась.
У вузькому колі осіб, які потім зібралися в кабінеті
И. В. Сталіна, Верховний поставив питання про нову
форму проведення кампаній 1944 року. Попередньо він
поцікавився думкою кожного присутнього.
Нарада, як завжди, відбувалася без протоколів.
Обговорювали, де саме варто зосередити сили і засоби, щоб
завдати нової поразки основним силам противника і
остаточно розгромити фашистський блок. На всьому
стратегічному фронті виявилося десять таких районів. Після
обговорення Верховний наказав Генеральному штабу
підготувати попередні розрахунки для здійснення ударів у цих
районах.
Як тільки намітився основний задум кожної операції
і попередньо було підраховано необхідні сили і засоби,
Ставка, як звичайно, поцікавилася думками командуючих
тими фронтами, де намічалися операції зимової кампанії
11 4—504
321
1944 року. Коли пропозиції було зібрано, в Генштабі
широко розгорнули розробку всіх операцій. Паралельно на
повний хід йшла робота по підготовці резервів, їх
навчанню і озброєнню. Великий внесок зробили начальники
центральних управлінь Наркомату оборони і начальник тилу
Червоної Армії.
Верховний невтомно контролював підготовку операцій
1944 року. Він знаходив у собі сили й енергію завжди
тримати в полі зору всебічне забезпечення прийнятих рішень,
приділяючи особливу увагу танковим військам, військово-
повітряним силам, артилерії, організації
партійно-політичної роботи на фронті і в тилу.
Кожен період війни і кожна велика операція мали свої
характерні особливості. Операції 1944 року відзначалися
могутністю і несподіваністю ударів в різних районах
стратегічного фронту. Розрахунок було зроблено на те, щоб
противник, маневруючи силами й засобами, скрізь і всюди
запізнювався, щоб щільність його військ послаблювалася
саме там, де ми збиралися завдати чергового удару. Треба
сказати, що передбачення Ставки цілком ствердилися.
Під час підготовки кампаній 1944 року особливо
складні завдання покладалися на розвідку всіх видів. Вона
впоралася зі своїми завданнями, і картина становища
противника вимальовувалася з достатньою ясністю.
Першого удару гітлерівським військам було зіавдано під
Ленінградом і Новгородом у травні 1944 року. В
результаті нашої перемоги під Ленінградом місто було повністю
звільнено від фашистської блокади. Радянські війська
визволили Ленінградську і частину Калінівської області
і вступили на землю Естонії.
Другий удар відбувся на Правобережній Україні. Він
відзначався неабиякою складністю і становив собою цілий
ряд великих наступальних операцій, проведених, в
основному, в лютому — березні 1944 року в районі Корсуня-
Шевченківського і на Південному Бузі. Німецькі війська
були тоді розгромлені й відкинуті за Дністер. Результат
цього удару — визволення всієї Правобережної України.
Радянські війська вийшли на рубежі, вигідні для
подальшого глибокого наступу у південно-східні райони Європи,
на Балкани проти Румунії, де панувала поки що диктатура
фашиста й. Антонеску, проти хортистської Угорщини
й інших сил противника.
У квітні — травні 1944 року Червона Армія завдала
третього удару в районі Одеси й Криму, звільнивши від
гітлерівської окупації Одесу, Севастополь і весь
Кримський півострів.
Четвертий удар на Карельському перешийку і в районі
Ладозького і Онезького озер завершився визволенням
більшої частини Радянської Карелії і обумовив вихід
Фінляндії з війни на боці Німеччини. Для німецько-фашистських
військ в Заполяр’ї складалася тепер вкрай невигідна
обстановка.
П’ятого удару було завдано в Білорусії в червні —
серпні 1944 року німецьким військам групи армій «Центр»,
які прикривали основні і найкоротші шляхи до Німеччина.
Вщент розгромивши німецькі війська під Вітебськом,
Могильовом і Бобруйськом, наші збройні сили оточили і
знищили понад 20 німецьких дивізій на схід від Мінська.
Переслідуючи ворога, радянські війська визволили Білорусію,
значну частину східної Польщі і більшу частину
Литовської РСР. Сам противник оцінив ці події як катастрофу
німецьких військ в результаті операції «Багратіон» в
Білорусії.
Шостого удару завдав 1-й Український фронт в районі
Львова. Війська Червоної Армії форсували Віслу і
створили за Віслою великий плацдарм на захід від Сандомира.
В той же час 1-м Білоруським фронтом було створено на
південь від Варшави два плацдарми: один — в районі Маг-
нушева, другий — в районі Пулав. Тепер радянські фронти
мали сприятливі умови для розвитку вирішального
удару — на Берлін.
Сьомий удар привів до оточення і розгрому німецько-
румунсьішх військ в районі Кишинева — Ясс. Він
завершився ліквідацією майже 22 ворожих дивізій і виходом
наших військ в центральні райони Румунії. В результаті
цього удару, що приніс визволення Молдавській РСР,
Румунія була виведена з війни. Вона оголосила війну
фашистській Німеччині. Услід за цим наш 3-й Український фронт
і сили Чорноморського флоту увійшли в Болгарію, -де
9 вересня 1944 року відбулася народна революція.
Болгарія вступила в війну на боці антигітлерівської коаліції.
Восьмий удар мав місце восени 1944 року в
Прибалтиці. Вся Естонська Радянська Соціалістична Республіка
і більша частина Латвійської Радянської Соціалістичної
Республіки були визволені. Рештки розгромлених
німецьких армій опинилися притиснутими до берега Балтійського
моря в Курляндії. 19 вересня Фінляндія підписала угоду
про перемир’я.
В жовтні — грудні 1944 року розгорнулися наступальні
операції дев’ятого удару між Тисою і Дунаєм в Угорщині.
В результаті цього удару Німеччина фактичн0 втратила
свого останнього союзника — Угорщину. Червона Армія
п*
323
подала безпосередню допомогу Югославії у визволенні її
столиці — Белграда.
Десятий удар в жовтні 1944 року на крайній північній
ділянці радянсько-німецького фронту завершився
розгромом і вигнанням німецько-фашистських військ з
Радянського Заполяр’я і північно-східної частини Норвегії.
Найбільші перемоги радянських військ в 1944 році були
яскравим свідченням правильного методу стратегічного
планування, прийнятого Ставкою Верховного
Головнокомандування на даному етапі війни, красномовним
підтвердженням глибини передбачення нашого вищого
військового керівництва. Головні сили противника зазнали дуже
тяжкої поразки, а радянські війська вийшли на вигідні
вихідні рубежі для завершальної кампанії війни.
Протягом війни удосконалювалися способи і зростали
засоби впливу Ставки на хід подій. Перегрупування сил
і засобів здійснювалися все майстерніше, взаємодія
фронтів, сухопутних військ з авіацією, флотом дедалі
покращувалася. Наші оператори навчилися спрямовувати війська
на ціль, призначаючи їм вигідні розмежувальні лінії і
змінюючи їх в разі потреби.
Головним же засобом несподіваної для противника
докорінної зміни оперативно-стратегічної обстановки були
й залишалися протягом всієї війни резерви Ставки. В
розділах цієї книги, присвячених героїчній обороні Москви,
Сталінградській і Курській битвам, операції «Багратіон»
в Білорусії і в інших, читач знайде місця, де йтиметься
про конкретні обставини використання стратегічних
резервів, і побачить, що введення їх у битву здійснювалося, як
правило, масовано і на основних напрямках. Це й давало
змогу досягати великих результатів.
Адже, якими б не були гарними задуми і плани,
викладені на картах, вони залишалися б звичайним папером,
якщо не забезпечувалися відповідними силами й засобами.
Успіхи кампаній і операцій перебувають у прямій
залежності від того, наскільки війська забезпечені резервами,
озброєнням, беєприпасами, пальним та іншими
матеріальними засобами, як налагоджена справа лікування
поранених і повернення їх у стрій.
Формування і підготовка резервів — справа зовсім не
проста і не легка. Для керівництва і контролю за
формуванням резервів, запасними і навчальними частинами, для
підготовки маршового поповнення в 1941 році було
створено Головне управління формування і укомплектування
військ Червоної Армії (Головупраформ) на чолі з
армійським комісаром 1 рангу Ю. П. Щаденком. В роки
грома324
дянської війни Юхим Панасович був членом Революційної
військової ради Першої і Другої Кінних армій. Це була
вимоглива людина і вмілий організатор.
Головупраформ зосередив у своїх руках
комплектування і створення навчених резервів усіх родів військ (крім
ВПС, бронетанкових військ і артилерії), а також контроль
за направленням поповнень із запасних і навчальних частин
на фронти діючої армії.
Забезпеченням військ матеріальними засобами
займалося Головне управління тилу. Діяльність організаторів
і керівників тилу гідна широкого висвітлення. Вона була
важкою і не завжди помітною, однак внесок тилу
Радянських Збройних Сил в перемогу дуже великий і заслужив
глибоку подяку радянського народу.
Після звернення И. В. Сталіна 3 липня 1941 року до
радянського народу і спеціального рішення ЦК ВКП(б)
в середині липня 1941 року «Про організацію боротьби
в тилу німецьких військ» скрізь і всюди, куди вдерлися
фашисти, почали активно діяти партизанські загони, що
створювалися і керувалися місцевими партійними
організаціями. Вже в 1941 році на окупованих територіях розгорнули
роботу 18 підпільних обкомів, понад 260 окружкомів,
міськкомів, райкомів та інших підпільних партійних органів,
понад 300 міськкомів і райкомів комсомолу ‘. Бойова
діяльність народних месників і таємний фронт підпільної роботи
стали фактом великого воєнно-політичного значення, який
треба було вміло використати для послаблення й
знищення ворога.
Якщо на першому році війни в керівництві
партизанським рухом ще не було належної організованості й
централізації, то в подальшому Ставка керувала воєнними
діями в тилу ворога впевнено і твердо. Це здійснювалося через
створений при ній ЗО травня 1942 року Центральний штаб
партизанського руху на чолі з секретарем ЦК КП (б)
Білорусії П. К. Пономаренком.
Пантелеймона Кіндратовича я знаю дуже давно.
Стійкий комуніст, він виправдав довір’я партії і став
справжнім організатором діяльності народних месників.
Крім Центрального штабу були створені
республіканські і обласні штаби партизанського руху, а при штабах
фронтів — відділи по зв’язках з партизанськими силами.
В результаті з’явилася реальна можливість спрямовувати
дії всіх сил партизанського руху в інтересах армії, коорди-
1 Див.: История второй мировоб войньї 1939—1945, т. 4, с. 126.
325
нуватн взаємодії партизанських загонів з операціями
фронтів.
Загальні завдання перед партизанськими силами
ставили ЦК ВКП(б) і Ставка Верховного
Головнокомандування. Відповідно до обстановки вони конкретизувалися на
місцях парторганізаціями і органами партизанського руху.
Завдання партизанського руху в основному полягали
в тому, щоб створити гітлерівцям нестерпну обстановку,
знищувати живу силу, військову техніку і матеріальні
засоби ворога, дезорганізувати роботу його тилу, зривати
заходи військових властей і адміністративних органів
фашистських окупантів. Дії партизанів зміцнювали упевненість
наших людей, які опинилися на тимчасово окупованих
територіях, в кінцевій нашій перемозі над ворогом і залучали
їх до активної боротьби проти загарбників.
Війна з партизанами завдавала ворогові великих втрат,
пригнічувала його моральний стан, перешкоджала
перевезенням і маневруванню військами, що особливо згубно
відбивалося на операціях, які проводило
німецько-фашистське командування. Незважаючи на звірячі заходи
гітлерівців по ліквідації партизанів, сили народних месників
день у день примножувалися і міцніли, зростала жагуча
ненависть до ворога і всенародне прагнення
якнайшвидше розгромити гітлерівських загарбників. \
Названі завдання партизанів, їх важливість свідчать
про те, що партизани могли діяти лише організовано,
цілими з’єднаннями і загонами. У здійсненні цих завдань брали
участь всі партизанські сили і підпільні організації
народних месників.
Повсякденне керівництво партизанськими силами на
місцях здійснювалося підпільними оранізаціями нашої
партії. Роботу цих підпільних партійних організацій важко
переоцінити. Активними помічниками партії стали
підпільні комсомольські організації. Нашому молодому
поколінню треба знати про героїчну роботу, що її проводили
комуністи і комсомольці, організовуючи і наднхаючи на
боротьбу з ворогом радянських людей, які тимчасово потрапили
під п’яту гітлерівців.
Центральний штаб партизанського руху існував до
кінця 1943 року. Коли на початку 1944 року більша частина
радянської території була визволена, штаб розформували,
а керівництво партизанськими силами повністю перейшло
до партійних органів республік і областей.
Розглядаючи питання політичного і
воєнно-стратегічного керівництва війною, варто особливо сказати про такі
важливі колективні органи партії, як Головне Політичне
326
Управління Червоної Армії І Головне Політичне
Управління Військово-Морського Флоту, Військові ради і політ-
управління фронтів і флотів. їх роль, як і всіх партійно-
політичних органів в забезпеченні перемоги над німецьким
фашизмом в роки Великої Вітчизняної війни, була
величезною. Вони заслуговують на окремий ретельний розгляд
і аналіз.
Останнім часом це завдання розв’язується цілим рядом
воєнно-історичних прадь. Однак давно вже назріла
необхідність створити фундаментальну наукову працю, де
всебічно досліджувалася б багатогранна діяльність
політичних органів у роки війни. Особливо плідною стала робота
ГОЛОВПУ РСЧА, коли її очолив в середині 1942 року відо
мий діяч партії і держави, кандидат в члени Політбюро,
секретар ЦК ВКП (б) і Московського комітету партії
Олександр Сергійович Щербаков.
И. В. Сталін з великою повагою і довір’ям ставився до
Олександра Сергійовича. Аж до 1945 року О. С. Щербаков
був також начальником Радянського Інформбюро. В період
героїчної оборони Москви в 1941 році О. С. Щербаков був
одним із тих, хто вмів запалити в серцях захисників
столиці вогонь жагучої ненависті до фашистів, які силкувалися
за будь-яку ціну оволодіти Москвою.
Уся політична робота в армії, керівництво і вплив
партії на маси воїнів здійснювалися через політорганн,
партійні і комсомольські організації безпосередньо в частинах
і підрозділах. Командуючі військами, командири всіх
рангів надійно спиралися на цю розвинену систему аартійно-
політичної роботи. На політорганн, партійні і
комсомольські організації покладалася особлива відповідальність за
стан кожної військової частини і II боєздашість. Вони
домагалися того, щоб комуністи і комсомольці в тяжкій
і складній бойовій обстановці вели за собою бійців, рішуче
боролися з проявами розгубленості й неорганізованості.
Партійно-політичні органи поширювали бойовий досвід,
приклади мужності й відваги, ініціативи і винахідливості,
взаємної виручки в бою. Політична робота в військах весь
час вдосконалювалася, давала позитивні результати, мала
велике значення для здобуття перемоги.
Діяльність Ставки невід’ємна від імені Я. В. Сталіна.
В роки війни я часто з ним зустрічався. Здебільшого це
були офіційні зустрічі, на яких вирішувалися питаная
керівництва ходом війни. Та навіть звичайне запрошення на
обід завжди використовувалося з цією ж метою. Мені дуже
подобалася в роботі Й. В. Сталіна відсутність формалізму.
Все, що він робив у Ставці чн в ДКО, робив так, аби
рі327
шення, прийняті цими високими органами, починали
виконуватися відразу ж, а хід виконання їх суворо й неухильно
контролювався особисто Верховним або, за його вказівкою,
іншими керівними особами чи організаціями.
ДКО і Ставка були самостійними надзвичайними
органами, створеними рішенням Президії Верховної Ради
СРСР, ЦК ВКП(б) і РНК СРСР на період війни. Оскільки
И. В. Сталін очолював і Комітет і Ставку, то
формальностей, звичайно, не дотримувалися. На наради в ДКО часто
запрошувалися члени Ставки і, навпаки, у Ставці під час
розгляду важливих питань були присутні члени ДКО.
Спільна робота приносила велику користь: не втрачався
час на вивчення питань для впровадження їх у життя, і
люди, які входили до складу цих двох державних органів,
завжди були в курсі подій.
Безперечно, така практика роботи Ставки і ДКО була
неабияким фізичним навантаженням для їх членів, та під
час війни про це не думали, кожен працював на повну силу
своїх можливостей. Усі рівнялися на Й. В. Сталіна, а він,
незважаючи на свій вік, був завжди активний і невтомний.
Коли закінчилася війна і настали дні порівняно
планомірної праці, И. В. Сталін якось відразу постарів, став не
такий рухливий, ще більше мовчазний і замислений. Минула
війна і все, що з нею пов’язане, сильно й відчутно
позначилися на ньому.
Читачі першого видання моєї книги не раз запитували
мене, чи були помилки в роботі Ставки і Й. В. Сталіна як
Верховного Головнокомандуючого?
У тих розділах книги, де розглядаються конкретні події
війни, я розповів про деякі помилки і прорахунки в
керівництві збройними силами. Говорив я також і про те, що
з нагромадженням досвіду ведення війни помилки і
прорахунки уміло виправлялися, їх ставало дедалі менше.
И. В. Сталін особисто зробив великий внесок у справу
завоювання перемоги над фашистською Німеччиною та її
союзниками. Його авторитет був надзвичайно великий,
і тому призначення Сталіна Верховним
Головнокомандуючим народ і війська зустріли з піднесенням.
Звичайно, на початку війни, до Сталінградської битви,
у Верховного були помилки, котрі бувають, як відомо,
у кожного. Він їх глибоко продумував і не тільки
внутрішньо переживав, а й намагався зробити відповідні висновки
і надалі їх не допускати.
Спираючись на всебічну допомогу ЦК і організаційну
діяльність партії на місцях, палкий патріотизм
радянського народу, який піднявся на священну війну з фашизмом,
328
Верховний Головнокомандуючий уміло впорався зі своїми
обов’язками на цьому високому посту.
Дуже добре сказав Михайло Шолохов в інтерв’ю газеті
«Комсомольская правда» в дні 25-ї річниці перемоги над
фашистською Німеччиною: «Не можна дискредитувати
й принижувати діяльність Сталіна того періоду. По-перше,
це нечесно, а по-друге, шкідливо для країни, для
радянських людей, і не тому, що переможців не судять, а
насамперед тому, що «ниспровержение» не відповідає істині».
До цих слів М. О. Шолохова важко щось додати. Вони
точні й справедливі. Верховний Головнокомандуючий зробив
усе можливе, щоб Ставка, її робочий
апарат—Генеральний штаб і військові ради фронтів — стали справді
мудрими й досвідченими військовими помічниками партії в
боротьбі за перемогу над фашистською Німеччиною.
И. В. Сталін звичайно працював в Кремлі в своєму
робочому кабінеті. Це була простора, досить світла кімната
із стінами, облицьованими мореним дубом. У ній стояв
довгий стіл, накритий зеленим сукном. На стінах — портрети
Маркса, Енгельса, Леніна. Під час війни, крім них,
з’явилися портрети Суворова і Кутузова. Тверді стільці, жодних
зайвих предметів. Величезний глобус стояв у сусідній
кімнаті, поряд з ним — стіл, на стінах різноманітні карти
світу.
У глибині кабінету біля зачиненого вікна стояв
робочий стіл И. В. Сталіна, завжди завалений документами,
паперами, картами. Тут були телефони ВЧ і внутрікрем-
лівські, лежала купка заструганих кольорових олівців.
И. В. Сталін робив свої записи синім олівцем, писав
швидко, розмашисто, розбірливо.
До кабінету вів хід через прохідну кімнату О. М. Пос-
крьобишева і невелике приміщення начальника особистої
охорони Верховного Головнокомандуючого. За кабінетом —
невелика кімната відпочинку. В кімнаті зв’язку стояли
телеграфні апарати для переговорів з командуючими
фронтами і представниками Ставки.
Працівники Генштабу і представники Ставки разгорта-
ли карти на великому столі і стоячи доповідали
Верховному обстановку на фронтах, іноді користуючись нотатками.
И. В. Сталін слухав, походжаючи по кабінету повільним
широким кроком, перевальцем. Час від часу він
наближався до великого стола і, схилившись, пильно розглядав
розстелену карту. Зрідка він повертався до свого стола, брав
коробку цигарок «Герцеговина Флор», розривав кілька ци<
гарок і повільно натоптував люльку тютюном.
329
Стиль роботи, як правило, відзначався діловитістю, без
нервозності, кожен мав змогу висловити власну думку.
Верховний до всіх звертався однаково —строго й офіційно. Він
умів уважно слухати, якщо йому доповідали із знанням
справи. Сам він був небагатослівний і багатослів’я інших не
любив, часто зупиняв того, хто захопився, репліками:
«Коротше!», «Ясніше!» Наради відкривав без попередніх,
вступних слів. Говорив тихо, невимушено, тільки по суті питання.
Був лаконічний, формулював думки ясно.
За довгі роки війни я переконався, що И. В. Сталін був
не з тих, перед ким не можна схавити гострих питань або
сперечатися, стійко відстоюючи свою позицію. Якщо хто-
небудь твердить протилежне, скажу відверто, що це невірно.
И. В. Сталін вимагав щоденних доповідей про стан справ
на фронтах. ХЦоб іти доповідати Верховному
Головнокомандуючому, треба «було добре підготуватися. З’явитися,
скажімо, з картами, на яких ще залишалися хоч якісь «білі
плями», повідомляти орієнтовні або, тим паче, перебільшені
дані було неможливо. Він не терпів відповідей навмання,
вимагав вичерпної повноти і ясності.
Верховний якось особливо відчував слабкі місця в
доповідях і документах, він їх одразу ж помічав і суворо
карав за нечітку інформацію. Маючи чіпку пам’ять, він
добре пам’ятав усе, що було сказано, і не минав\ нагоди
досить різко відчитати за забуте. Отож штабні документи ми
намагалися готувати з усією ретельністю, на яку були
здатні.
Хоч як було тяжко на фронтах, особливо на початку
війни, коли ще остаточно не виробився ритм життя в
бойових умовах, на честь керівного складу Генштабу я мушу
сказати, що в цілому в Генеральному штабі відразу ж
запанувала ділова і творча обстановка, незважаючи на те, що
працювали ми в ті дні з крайнім напруженням.
Протягом усієї війни я не втрачав ні особистих, ні
службових зв’язків з Генштабом, котрий чимало допомагав
мені у фронтових справах, під час підготовки й здійснення
операцій. Генштаб, як правило, кваліфіковано А
оперативно розробляв проекти директив Верховного
Головнокомандування, суворо контролював виконання його вказівок,
керував роботою штабів видів збройних сил і штабів родів
військ, авторитетно доповідав великі й важливі питання
Ставці Верховного Головнокомандування.
Свої судження з важливих питань И. В. Сталін часто
будував на підставі доповідей представників Ставки, яких
він посилав у війська, і висновків Генерального штабу,
ду830
мок і пропозицій командування фронтів і спеціальних
повідомлень.
Безпосередньо спілкуватися з Й. В. Сталіним мені
довелося починаючи з лютого 1941 року, коли я приступив до
роботи на посаді начальника Генштабу. Про зовнішність
И. В. Сталіна вже не раз писали. Невисокий на зріст і
непоказний з виду, Й. В. Сталін під час бесіди справляв
сильне враження. Позбавлений позерства, він
приваблював співбесідника простотою спілкування. Вільна манера
розмови, здатність чітко формулювати думку, природний
аналітичний розум, велика ерудиція і рідкісна пам’ять
примушували під час бесіди з ним навіть дуже досвідчених і
значних людей внутрішньо зібратися і бути напоготові.
Й. В. Сталін не любив сидіти і за розмовою повільно
ходив по кімнаті, час від часу зупиняючись, близько
підходив до співрозмовника і дивився йому прямо в очі.
Погляд у нього гострий і пронизливий. Говорив він тихо, чітко
відокремлюючи одну фразу від другої, майже не
жестикулюючи. В руках найчастіше тримав люльку, навіть
згаслу, кінчиком якої любив розгладжувати вуса. Говорив з
помітним грузинським акцентом, однак російську мову знав
відмінно і любив вживати образні порівняння, літературні
приклади, метафори.
Сміявся И. В. Сталін рідко, а якщо сміявся, то тихо,
немовби про себе. Але гумор розумів і умів оцінити
дотепність і жарт. Зір він мав дуже гострий, і читав без
окулярів. Писав, як правило, сам, від руки. Читав багато, був
широко поінформованою людиною з найрізноманітніших
галузей знань. Дивовижна працездатність, уміння швидка
схоплювати суть справи давали йому змогу розглядати ft
засвоювати за день таку величезну кількість різноманітних
матеріалів, що була під силу тільки незвичайній людині.
Важко сказати, яка риса характеру у нього
переважала. Людина різнобічна і талановита, Й. В. Сталін не був
рівний. Він мав сильну волю, а характер скритний і пори-
вистий. Звичайно спокійний і розважливий, часом він
ставав дуже роздратованим. Тоді йому зраджувала
об’єктивність, він різко, на очах, змінювався, ще більше
бліднув, погляд ставав важким, жорстким. Небагатьох я знав
сміливців, котрі могли витримати сталінський гнів і
парирувати удар.
Розпорядок дня й. В. Сталіна був дещо незвичний.
Працював він, головним чином, у вечірній і нічний час.
Прокидався не раніше 12 години дня. Призвичаюючись до
розпорядку дня й. В. Сталіна, до пізньої ночі працювали ЦК
331
партії, Рада Народних Комісарів, наркомати і основні
державні і плануючі органи. Це дуже виснажувало людей.
У довоєнний період мені важко було оцінити глибину
знань і здібностей И. В. Сталіна в галузі воєнної науки, в
питаннях оперативного і стратегічного мистецтва. Я вже
говорив, що тоді, коли мені доводилося бувати в Політбюро
чи особисто у И. В. Сталіна, здебільшого розглядалися
організаційні, мобілізаційні і матеріально-технічні питання.
Можу лише ще раз сказати, що Й. В. Сталін і до війни
багато займався питаннями озброєння і бойової техніки.
Він часто викликав до себе авіаційних, артилерійських і
танкових конструкторів, докладно розпитував їх про
подробиці конструювання цих видів бойової техніки у нас і за
рубежем. Треба віддати належне, він непогано розбирався
в якостях основних видів озброєння.
Від головних конструкторів, директорів воєнних
заводів, серед яких И. В. Сталін багатьох знав особисто, він
вимагав виробництва зразків літаків, танків, артилерії та
іншої важливої техніки у визначені строки і щоб за якістю
вони не тільки дорівнювали зарубіжним, а й
перевершували їх.
Без схвалення Й. В. Сталіна, як я вже казав, жоден
зразок озброєння не приймався і не знімався. З одного боку,
це обмежувало ініціативу наркома оборони і його
заступників, які відповідали за озброєння Червоної Армії. А з
другого боку, треба визнати, такий порядок в багатьох
випадках допомагав швидше впроваджувати у виробництво
той чи інший новий зразок бойової техніки.
Мене часто запитують, чи справді Й. В. Сталін був
видатним мислителем у справі будівництва збройних сил і
знавцем оперативно-стратегічних питань?
Можу сказати з упевненістю, що й. В. Сталін знав
основні принципи організації фронтових операцій і операцій
груп фронтів та керував ними зі знанням справи, добре
розумівся на великих стратегічних питаннях. Ці здібності
й. В. Сталіна, як Верховного Головнокомандуючого,
особливо розкрилися починаючи від Сталінградської битви.
Поширена версія, начебто Верховний
Головнокомандуючий вивчав обстановку і приймав рішення по глобусу, не
відповідає дійсності. Звичайно, він не працював з картами
тактичного значення, та це йому було і не потрібно. А в
оперативних картах з нанесеною на них обстановкою він
розбирався непогано.
Керувати збройною боротьбою в цілому Й. В. Сталіну
допомагали його природний розум, досвід політичного
керівника, багата інтуїція, широка поінформованість. Він міг
632
розгледіти головну ланку в стратегічній обстановці і,
вхопившись за неї, визначити шляхи для протидії ворогу,
успішного проведення тієї чи іншої наступальної операції.
Безперечно, він був гідним Верховним
Головнокомандуючим.
Ясна річ, Й. В. Сталін не вникав у всю ту суму питань,
над якими доводилося копітко працювати військам і
командуванню всіх ступенів, щоб добре підготувати операцію
фронту чи групи фронтів. Для Верховного
Головнокомандуючого це було не обов’язково. В таких випадках він,
звичайно, радився із членами Ставки, Генштабом і
спеціалістами з артилерії, бронетанкових, військово-повітряних і
військово-морських сил, з питань забезпечення тилу і
постачання.
Особисто И. В. Сталіну приписували цілий ряд
принципових розробок основ воєнної науки, в тому числі про
методи артилерійського наступу, здобуття переваги в
повітрі, засоби оточення противника або розчленування
оточених угруповань ворога і знищення їх частинами тощо.
Це не так. Усі ці важливі питання — результат,
досягнутий військами в боях і битвах з ворогом, це плоди
глибоких розмірковувань і узагальнень досвіду великого
колективу керівних воєначальників і командного складу військ.
Заслуга И. В. Сталіна полягає в тому, що він швидко і
правильно сприймав поради військових спеціалістів,
доповнював і розвивав їх і в узагальненому вигляді — в
інструкціях, директивах і настановах — негайно передавав у
війська для практичного керівництва.
Крім того, в забезпеченні операцій, створенні
стратегічних резервів, в організації виробництва бойової техніки і
взагалі в створенні всього необхідного для ведення війни
Верховний Головнокомандуючий, скажу прямо, проявив
себе видатним організатором. І буде несправедливо, якщо ми
це замовчимо.
І все ж, безперечно, ми повинні насамперед вклонитися
до землі нашій радянській людині, яка відмовляла собі в
усьому необхідному — в їжі і сні, робила все, що від неї
залежало, аби виконати завдання, поставлені перед
народом Комуністичною партією, щоб перемогти ворога.
До діяльності Ставки Верховного Головнокомандування
і її органів я повертатимуся ще не раз в цій книзі,
розповідаючи про кампанії і операції, в яких мені довелося
брати участь. Тут же вважаю за необхідне сказати ще й про
те, що кожна конкретна операція мала свої особливості,
котрі були пов’язані з метою дій, завданнями військ,
специфікою противника — його намірами, складом,
боєздатні333
стю і розташуванням сил і засобів, їх маневреністю і, якщо
можна так сказати, здатністю піднести нам несподіваний
сюрприз.
Операції розрізнялися і за своїм розмахом — шириною
смуги дій військ, глибиною ударів, якщо це була
наступальна операція — темпами наступу.
Кожна наша воєнна кампанія чи операція вимагали
глибокого осмислення. Це ж стосувалося і продуманого
задуму, точного визначення загальної і окремої мети військ, які
беруть участь в операції, їх завдань щодо оперативної
побудови і бойових порядків.
Готуючи операції, Ставка надавала особливого
значення опрацьовуванню тісної взаємодії фронтів і армій між
собою, між видами збройних сил і родів військ. Усі ці дані
з позначенням кількості військ і матеріальних засобів
лягали насамперед на карти Генерального штабу і військових
рад фронтів, які брали участь в операції. Та це ще не все.
У найвідповідальніші моменти представники Ставки
безпосередньо в районі операцій не лише на картах, а й на
місцевості узгоджували завдання, конкретний час і рубежі,
сили й засоби, способи дій видів збройних сил і родів
військ, аби ніщо з їх можливостей не втратилося, не било
мимо цілі. За щоденними донесеннями своїх оредставшшв
про виконану ними особисто роботу Ставк^ мала змогу
точно визначати стан готовності операції.
Серед головних питань, які піддавалися всебічному
аналізу, були й такі, як шляхи завоювання панівного
становища у повітрі, організація всіх видів розвідки,
опрацювання даних про обстановку. -. ; '
Багато уваги приділялося управлінню Військами.
Мабуть, врахувавши помилки в цьому питанні, допущені в
перший період війни, Верховний не раз говорив нам з
О. М. Василевськнм, посилаючи нас на фроит
представниками Ставки, щоб ми прискіпливо придивилися, як той чи
інший командуючий керує військами.
Мушу сказати на честь наших командуючих фронтами
і арміями, що вони завжди пам’ятали про обов’язок перед
Батьківщиною, перед партією, постійно і настирливо
оволодівали складним мистецтвом полководця і стали
справжніми майстрами своєї справи.
Я не пам’ятаю випадку, коли б Ставка збиралася у
повному складі. Навіть під час обговорення найважливіших
спільних операцій З—4 фронтів і воєнних кампаній в
роботі Ставки брали участь лише ті її члени, котрих
запрошував Верховний, або ті, хто виконував особливо
відповідальні завдання в операції, що розглядалася.
834
Верховний Головнокомандуючий ставився до членів
Ставки неоднаково. Великою повагою у нього
користувався, наприклад, Маршал Радянського Союзу Борис
Михайлович Шапошников. й. В. Сталін звертався до нього лише
на ім’я й по-батькові і в розмові з ним ніколи не
підвищував голосу, навіть якщо й не погоджувався з його
доповіддю. Одному Б. М. Шапошникову Сталін дозволяв палити в
своєму робочому кабінеті.
Таке ставлення було цілком заслуженим. Борис
Михайлович належав до найдосвідченіших військових учених
нашої країни, які поєднували глибокі знання теорії воєнної
науки з великим практичним досвідом роботи в галузі
оперативно-стратегічних питань. Звільнення Б. М. Шапошнн-
кова з посади начальника Генерального штабу і
призначення його заступником нартсома оборони по будівництву
укріплених районів в період, коли вже розгорнулася друга
світова війна, я вважаю помилкою.
ЗО липня 1941 року, коли мене призначили командуючим
Резервним фронтом, Б. М. Шапошников знову обійняв
посаду начальника Генерального штабу. Досконально знаючи
генштабівські справи, він швидко здійснив цілий ряд
організаційних заходів, які сприяли поліпшенню роботи цього
головного робочого органу Ставки. Сам великий працелюб
з неабияким умінням роботи з людьми, Б. М. Шапошников
мав помітний вплив на загальне піднесення мистецтва
управління військами діючої армії, особливо з боку
Генштабу.
На жаль, вік, велике 'робоче навантаження і особливо
хвороба не дали йому змоги працювати всю війну у
Генеральному штабі. В травні 1942 року він передав посаду
своєму першому і цілком гідному заступнику О. М. В аси*
левському, якого сам високо цінував. У червні 1943 року
Б. М. Шапошников дістав призначення на посаду
начальника Військової академії імені К. Є. Ворошилова.
З особливою повагою ставився И. В. Сталін і до
О. М. В аси л енського. Олександр Михайлович
безпомилково оцінював оперативно-стратегічну обстановку. А тому
саме його посилав И. В. Сталін на найвідповідальніші
ділянки радянсько-німецького фрогггу як представника Ставки.
Під час війни на повну силу проявився його талант
воєначальника великого масштабу і глибокого воєнного
мислителя. В тих випадках, коли Сталін не погоджувався з
думкою Олександра Михайловича, Василевський умів з
гідністю і вагомими аргументами переконати Верховного, що за
даної обстановки іншого рішення ніж те, що пропонує він,
приймати не слід.
335
В. М. Молотов також користувався великим довір’ям
Й. В. Сталіна. Він майже завжди був присутній в Ставці,
коли розглядалися оперативно-стратегічні та інші важливі
питання. Між ними нерідко виникали розбіжності й
серйозні суперечки, під час яких формувалося вірне рішення.
З великою увагою прислухався Верховний до думки
0. І. Антонова, навіть тоді, коли той не був членом
Ставки, а тимчасово виконував обов’язки начальника
Генерального штабу. Підпис Олексія Інокентійовича на директивах
Ставки часто стояв після підпису И. В. Сталіна.
Вважаю за доцільне сказати тут про ставлення
Верховного до командуючих і начальників штабів фронтів. За
моїми спостереженнями, И. В. Сталін найбільше цінував
Маршалів Радянського Союзу К. К. Рокоссовського,
Л. О. Говорова, І. С. Конева і генерала армії М. Ф. Ватутіна.
Із командуючих арміями Верховний виділяв А. А. Гречка і
К. С. Москаленка, нині Маршалів Радянського Союзу,
маршалів бронетанкових військ П. С. Рибалка, П. О. Рот-
містрова, генерала армії Д. Д. Лелюшенка, генерала армії
1. І. Федюнінського.
Із начальників штабів фронтів Верховний виділяв
В. Д. Соколовського і М. В. Захарова, які стали після війни
Маршалами Радянського Союзу, і генерала армії М. С. Ма-
лініна.
Доброї думки був Й. В. Сталін про командуючого
авіацією далекої дії Головного маршала авіації О. Є. Голова-
нова; командуючого артилерією Червоної Армії Головного
маршала артилерії М. М. Воронова. Як правило, важливі
завдання він ставив їм особисто.
Із військово-морських начальників Й. В. Сталін дуже
високо цінував І. С. Ісакова — пізніше Адмірала Флоту
Радянського Союзу.
Треба сказати тут добре слово про А. В. Хрульова, з
думкою якого Верховний дуже рахувався і часто радився по
широкому колу питань щодо постачання військ.
Неможливо перелічити всіх, хто мав довір’я у И. В.
Сталіна. Скажу лише одне: він добре знав їх особисто, цінував
за знання і вірність справі і, якщо виникали особливо
відповідальні завдання, то розв’язання їх він насамперед
покладав на цих людей.
З перших і до останніх днів війни мені довелося брати
участь у роботі Ставки ВГК, спостерігати за роботою
Генерального штабу, Наркомату оборони і близько
стикатися з роботою Державного Комітету Оборони. Можу твердо
заявити, що рівень радянського воєнно-стратегічного
керівництва був дуже високий.
336
Під час війни наше Верховне Головнокомандування за
порівняно короткий строк подолало величезні труднощі, що
виникли на початку війни, в результаті чого Радянські
Збройні Сили відстояли Ленінград, розгромили німецько-
фашистські війська під Москвою, Сталінградом, на
Курській дузі, в Білорусії і на Україні, вирвали у ворога
стратегічну ініціативу, щоб потім нищівними ударами довести
війну до переможного кінця.
Усе це свідчить про те, що радянське воєнне мистецтво,
яке базувалося на марксистсько-ленінській науці, було
вищим від німецько-фашистської стратегії, мистецтва
проведення операцій і тактики. Наше Верховне
Головнокомандування глибоко аналізувало оперативно-стратегічну
обстановку, яка складалася, розробляло і втілювало в життя
дійові заходи для подолання труднощів, які виникали,
об’єднувало зусилля фронту і тилу, всього народу для
остаточного розгрому ворога. Віроломно напавши на Радянський
Союз, Гітлер і його військове оточення зіткнулися з армією
нового типу, вихованою в дусі радянського патріотизму і
пролетарського інтернаціоналізму, котра мала перед собою
ясну мету — обороняти першу країну соціалізму.
Радянський солдат відзначався глибоким усвідомленням
своєї визвольної місії, готовністю до самопожертвування
в ім’я свободи і незалежності Батьківщини, в ім’я
соціалізму.
У зв’язку з цим вважаю за необхідне висловити свою
думку і про верховне командування німецько-фашистських
військ. Як вже говорилося раніше, захопивши більшу
частину Європи, гітлерівське політичне і військове керівництво
самовпевнено вважало, що воєнне мистецтво
фашистської Німеччини досягло найвищих показників. Ця
авантюристична впевненість — не випадковість. Вона
базувалася на фашистській ідеології расової вищості, на
традиційних канонах прусського мілітаризму, котрий вже не раз
приводив Німеччину на край катастрофи. Маючи у себе за
плечима відмобілізований воєнно-промисловий комплекс
не тільки Німеччини, а також практично всієї Західної
Європи, Гітлер і його генерали зробили свою основну ставку
на блискавичний розгром Радянського Союзу. Вони
переоцінили свої сили й можливості І серйозно недооцінили
силу, засоби і потенціальні можливості Радянської
держави.
Всю вину за провал плану «Барбаросса» та інші
невдалі операції Гітлер звалював на своїх фельдмаршалів і
генералів: вони, мовляв, нездари, їм бракувало розуму
здійснити на практиці його «геніальні» плани.
337
Після смерті Гітлера все повернулося навпаки:
звинувачені перетворилися на звииувачів. Тепер вони відверто
заявляли, що головням винуватцем поразки Німеччини в цій
війні е Гітлер, «скромно» замовчуючи, що всі вони були
активними учасниками війни з Радянським Союзом, а багато
хто з них і безпосередніми учасниками злочинів, заподіяних
німецько-фашистськими військами на радянській землі.
За все це пам’ять і суд народів затаврували ганьбою
і гітлерівський режим, і його генералів.
Розробляючи плани війт проти Радянського Союзу і
операції для здійснення стратегічних задумів третього
рейху, гітлерівське керівництво дуже піклувалося, аби
зберегти ці заходи в суворій таємниці. Треба сказати, що цей
намір вдався їм непогано. Розроблений під керівництвом
Кейтеля і Иодля «план дезинформації», яким німці хотіли
показати, що вони нібито готуються до вторгнення в
Англію, було здійснено не без користі для Німеччини. На
початку війни це серйозно ускладнило нам загальну
обстановку.
Однак дуже швидко з’ясувалося, що в цілому план
«Барбаросса» виявився нереальним. Як відомо, основна
ідея цього плану полягала в тому, щоб оточити й' знищити
головні сили Червоної Армії, розташовані у прикордонних
військових округах. Ворог сподівався, що з їх втратою
Радянському Верховному Головнокомандуванню' нічим буде
захищати Москву, Ленінград, Донбас і Кавказ. Але ці
завдання німецько-фашистському командуванню не вдалося
здійснити.
Уряд фашистської Німеччини і нацистське військове
керівництво будували свої плани иа міфічному безсиллі
Радянського Союзу. Вони аж ніяк не сподівалися, що в
хвилину смертельної небезпеки радянський народ, згуртувавшись
навколо Комуністичної партії, нездоланною силою стане на
їхньому шляху. Це вони відразу відчули на своїх
стратегічних напрямах.
Гітлерівське керівництво без будь-яких підстав вважало,
що Червона Армія не вистоїть проти німецько-фашистських
військ тому, що її очолюють молоді, ще не достатньо
збагачені досвідом сучасних битв воєначальники.
Цілковитою несподіванкою була для гітлерівців на
території СРСР війна, так би мовити, на два фронти: з одного
боку, проти регулярних військ Червоної Армії, а з
другого — проти організованих партизанських сил в тилу.
Після розгрому німецько-фашистських військ в районі
Сталінграда і на Північному Кавказі гітлерівське
верховне командування виявилося нездатним впоратися з обста-
338
новкою, що склалася на фронтах. Втративши ініціативу,
воно приймало такі нерозумні рішення, які лише наближали
час остаточного краху третього рейху.
Радянська воєнна наука, базуючись на перевагах
соціалістичного суспільства і державного ладу, стала істотним
фактором у справі забезпечення перемоги над фашистською
Німеччиною. За роки Вітчизняної війни вона зробила
великий крок вперед і збагатилася дуже цінним досвідом в
галузі тактика, оперативного мистецтва і стратегії. І до цього
часу вона вірно служить і завжди служитиме підготовці
Радянських Збройних Сил, зміцненню оборони нашої
великої Батьківщини.
Твердо пам’ятаючи вказівки В. І. Леніна про те, що
доки існує імперіалізм, залишається і небезпека нової війни,
наша партія лриділяє особливу увагу будівництву збройних
сил, розробці способів і форм збройної боротьби, щоб
завжди мати армію і флот на висоті державних завдань. Разом
з тим використовується і досвід минулої війни. Нам,
ветеранам Радянської Армії, учасникам Великої Вітчизняної
війни, приємно усвідомлювати, що наші знання і досвід
потрібні й корисні соціалістичній Батьківщині навіть в
епоху ракет, радіоелектроніки й атома.
А тепер повернемося до суворих подій Великої
Вітчизняної війни.
Розділ дванадцятий
Ліквідація Єльнінського
виступу противника
...йшов другий місяць війни, а широко розрекламована
обіцянка Гітлера знищити за найкоротший строк Червону
Армію, захопити Москву і вийти до Волги так і повисла
в повітрі.
Однак це не означало, що небезпека для країни хоч
якось зменшилася. Ні, ворог продовжував рватися вперед
і навіть досягав успіхів. Боротьба загострювалася на всіх
ділянках радянсько-німецького фронту.
Результат Смоленської битви мав велике значення для
подальшого ходу війни. Хоч саме місто Смоленськ 16 липня
опинилося в руках противника, все ж оборону військ
Західного фронту не було зломлено, вона стояла міцно,
перетинаючи шлях до столиці. У гітлерівських офіцерів,
генералів і навіть у солдатів, звичних до легких перемог на
Заході, тепер з’явилися сумніви і розчарування.
Що ж до морального стану наших військ, то він
неухильно підвищувався. Відповідно до вказівок ЦК ВКП(б)
Головне Політичне Управління Червоної Армії надіслало
в середині липня у війська дві важливі директиви, в яких
давалася оцінка стану справ за перші три тижні війни і
містилася вимога піднести передову роль комуністів і
комсомольців безпосередньо в бою, у виконанні наказів
командування.
На московському і київському напрямках противник
зазнав великих втрат, та це ще не свідчило про його
слабкість. Бронетанкові з’єднання, авіація та й піхота були
цілком здатні масованими діями завдавати нашим військам
тяжких ударів. Але тепер ворог змушений був робити це
з великою обережністю і не на всіх стратегічних напрямах.
Завдання Ставки на той час полягало в тому, щоб не
прогледіти підготовку і напрямки найважливіших ударів
противника, маневру гітлерівців протиставити свій
маневр.
340
Обговоривши обстановку, що склалася на фронтах, з
начальником оперативного управління Генштабу
генералом В. М. Злобіним, його заступником генералом О. М. Ва-
силевським та іншими керівними працівниками, ми
прийшли до загального висновку, що противник, мабуть, не
наважиться найближчим часом наступати на Москву. Він
не був готовий до цієї операції, тому що не мав необхідної
кількості ударних військ, а наявні не відзначалися
належною якістю.
Крім того, небезпечне оперативне становище флангів
групи армій «Центр», в яке вони потрапили, не могло не
впливати на хід подій. Річ у тому, що захоплена ворогом
територія пролягала довгою скісною лінією від Єльні на
Рогачов і Жлобин, де розгорнувся наш недавно створений
Центральний фронт. Правда, як я вже казав, він був ще
слабкий, мав всього лише дві армії (13-у і 21-у), але своїм
південним флангом примикав до військ Південно-Західного
фронту, які обороняли район Києва і підступи до нього.
Знаючи, що група армій «Центр» у небезпечному
становищі, можна було використати наш Центральний фронт
для ударів у фланг і в тил цього ворожого угруповання.
На південь від Києва противник всюди рвався до
Дніпра, але форсувати його поки не міг. Головне угруповання
противника силкувалося заволодіти районом Кременчука.
Ми уважно розглянули багато варіантів можливих дій
військ противника на даній ділянці фронту і прийшли, на
мій погляд, до єдино правильного висновку. Суть його
полягала в тому, що гітлерівське командування, очевидно, не
наважиться залишити без уваги небезпечну для групи
армій «Центр» ділянку — праве крило фронту — і
намагатиметься найближчим часом розгромити наш Центральний
фронт.
Якщо це станеться, то німецькі війська матимуть змогу
вийти у фланг і тил нашого Південно-Західного фронту,
розгромлять його і, захопивши Київ, привільно діятимуть
на Лівобережній Україні. А тому лише після того, як на
фланзі центрального угруповання буде ліквідовано для них
загрозу з боку південно-західного напряму, гітлерівці
зможуть розпочати наступ на Москву.
Що ж до північно-західного напряму, то ми вважали,
що противник мусить тут значно зміцнити війська групи
армій «Північ», щоб якнайскоріше спробувати оволодіти
Ленінградом, з’єднатися з фінською армією, а потім
повернути свої сили також на Москву, в обхід її з північного
сходу. Цією операцією гітлерівське командування намага-
341
тиметься зняти загрозу з лівого флангу свого ударного
угруповання на московському напрямку.
Аналіз загальної обстановки на фронтах привів нас
саме до таких висновків про можливі ’найближчі операції
німецько-фашистських військ.
Ще раз ретельно зваживши всі обставини, перевіривши
розрахунки наших сил і засобів і переконавшись, що
прогнози правильні, я вирішив негайно доповісти їх
Верховному Головнокомандуючому. Треба було діяти не
зволікаючи. Ми всі вважали, що з будь-якої затримки при
підготовці й проведенні контрзаходів скористається противник,
який тримав тоді у своїх, руках оперативно-стратегічну
ініціативу.
29 липня я подзвонив Й. В. Сталіну і попрохав прийняти
для термінової доповіді.
— Приходьте,— сказав Верховний.
Прихопивши з собою карту стратегічної обстановки,
карту угруповання німецьких військ, довідки про
становище наших військ і матеріально-технічні запаси фронтів і
центру, я зайшов до приймальної Сталіна і попросив
О. М. Поскрьобишева доповісти про мене.
— Сідай. Наказано зачекати Мехліса.
Хвилин через десять мене запросили до Й. В. Сталіна.
Л. 3. Мехліс уже був там.
— Ну, доповідайте, що у вас,— сказав И.'. В. Сталін.
Розіславши на столі свої карти, я детально доповів
обстановку, починаючи від північно-західного і закінчуючи
південно-західним напрямом. Назвав цифри основних втрат
на наших фронтах і хід формування резервів. Докладно
показав розташування військ противника, розповів про
угруповання німецьких військ і висловив припущення про їхні
дії найближчим часом.
Й. В. Сталін слухав уважно. Він перестав крокувати
вздовж кабінету, підійшов до столу і, трохи нахилившись,
уважно розглядав карти до найменших позначок на них.
— Звідки вам відомо, як саме будуть діяти німецькі
війська? — різко й несподівано кинув репліку Л. 3. Мехліс.
— Мені невідомі плани, за якими діятимуть німецькі
війська,— відповів я,— однак, виходячи з аналізу
обстановки, вони можуть діяти тільки так і не інакше. Наші
припущення зроблені на підставі аналізу становища і
дислокації великих угруповань, насамперед бронетанкових і
моторизованих військ.
— Продовжуйте доповідати,— сказав Й. В. Сталін.
— На московському стратегічному напрямі німці
найближчим часом, очевидно, не зможуть провадити велику
342
наступальну операцію, бо вони зазнали чималих втрат.
Зараз у них тут немає великих резервів, щоб поповнити
свої армії і забезпечити правий і лівий фланги групи
армій «Центр».
На Україні, як ми вважаємо, основні події можуть
розгорнутися десь в районі Дніпропетровська, Кременчука,
куди вийшли головні сили бронетанкових військ противника
групи армій «Південь».
Найслабкішою і небезпечною ділянкою оборони наших
військ є Центральний фронт. Наші 13-а і 21-а армії, що
прикривають напрям Унеча — Гомель, дуже малочисельні
і технічно слабкі. Німці можуть скористатися з цього
слабкого місця і вдарити у фланг і тил військам Південно-За-
хідного фронту, які утримують Київ.
— Що ви пропонуєте? — насторожився й. В. Сталін.
— Насамперед зміцнити Центральний фронт, передати
йому не менше трьох армій, підкріплених артилерією. Одну
армію одержати за рахунок західного напряму, другу —
за рахунок Південно-Західного фронту, третю — із резерву
Ставки. Поставити на чолі фронту досвідченого і
енергійного командуючого. Конкретно пропоную М. Ф. Ватутіна.
— То ви що,— запитав И. В. Сталін,— вважаєте за
можливе послабити напрямок на Москву?
— Ні, не вважаю. Але противник, на нашу думку, тут
поки що вперед не рухатиметься, а через 12—15 днів ми
зможемо перекинути з Далекого Сходу не менш як вісім
цілком боєздатних дивізій, в тому числі одну танкову. Така
група військ не послабить, а зміцнить московський
напрямок.
— А Далекий Схід віддамо японцям? — уколов
Л. 3. Мехліс.
Я не відповів і продовжував:
— Південно-Західний фронт уже зараз необхідно
повністю відвести за Дніпро. За стиком Центрального і
Південно-Західного фронтів зосередити резерви, не менше
п’яти зміцнених дивізій. Вони будуть нашим кулаком і
діятимуть залежно від обстановки.
— А як же Київ? — дивлячись мені прямо в очі,
запитав Й. В. Сталін.
Я розумів, що означали два слова «здати Київ» для всіх
радянських людей і, звичайно, для И. В. Сталіна. Але я не
міг піддаватися почуттям, а як начальник Генерального
штабу був зобов’язаний запропонувати єдино можливе і
правильне, на думку Генштабу і на мій погляд, стратегічне
рішення в складній обстановці.
— Київ доведеться залишити,— твердо сказав я.
343
Запанувала тяжка мовчанка... Я продовжував
доповідати, намагаючись бути спокійним.
— На західному напрямі треба негайно організувати
контрудар, щоб ліквідувати єльнінський виступ фронту
противника. Єльнінський плацдарм гітлерівці зможуть
пізніше використати для наступу на Москву.
— Які ще там контрудари, що за нісенітниця? —
спалахнув й. В. Сталін і раптом на високому тоні кинув:
— Як ви могли додуматися здати ворогу Київ?
Я не міг стриматися і відповів:
— Якщо ви вважаєте, що я, начальник
Генерального штабу, здатний лише верзти нісенітниці, тоді мені тут
робити нічого. Я прошу звільнити мене від обов’язків
начальника Генерального штабу і послати на фронт. Там я,
мабуть, принесу більше користі Батьківщині.
Знову настала тяжка пауза.
— Ви не гарячкуйте,— зауважив Й. В. Сталін.—
А втім... Якщо ви так ставите питання, ми зможемо обійтися
і без вас...
— Я людина військова і готовий виконати будь-яке
рішення Ставки, однак маю тверду думку про обстановку і
способи ведення війни, переконаний, що вона правильна, і
доповів так, як гадаю сам і Генеральний штаб.
Й. В. Сталін не перебивав мене, проте слухав вже без
гніву й зауважив спокійніше:
— Йдіть працюйте, ми вас викличемо.
Зібравши карти, я полишив кабінет з тягарем на серці.
Десь за півгодини мене запросили до Верховного.
— Ось що,— сказав И. В. Сталін,— ми порадилися і
вирішили звільнити вас від обов’язків начальника
Генерального штабу. На це місце призначимо Шапошникова.
Правда, у нього із здоров’ям не все гаразд, та нічого, ми йому
допоможемо. А вас використаємо на практичній роботі.
У вас великий досвід командування військами в бойовій
обстановці. В діючій армії ви, безсумнівно, принесете користь.
Звичайно, ви залишаєтесь заступником наркома оборони і
членом Ставки.
— Куди накажете мені вирушати?
— А куди б ви хотіли?
— Можу виконувати будь-яку роботу. Можу
командувати дивізією, корпусом, армією, фронтом.
— Не гарячкуйте, не гарячкуйте! Ви тут доповідали про
організацію операції під Єльнею. Ось і візьміться особисто
за цю справу.
Потім, ледь помовчавши, И. В. Сталін додав.’
— Дії резервних армій на Ржевсько-Вяземській лінії
344
оборони треба об’єднати. Ми призначаємо вас
командуючим Резервним фронтом. Коли зможете виїхати?
— Через годину.
— Шапошников скоро прибуде в Генштаб. Здайте йому
справи і виїздіть.
— Дозвольте відбути?
— Сідайте і випийте з нами чаю,— вже посміхаючись,
сказав Й. В. Сталін,— ми ще поговоримо про дещо.
Сіли за стіл і стали пити чай, але розмови так і не
вийшло.
Наступного дня з’явився наказ Ставки.
Збирався я на фронт недовго. Незабаром в Генштаб
прибув Б. М. Шапошников. Здавши йому обов’язки начальника
Генерального штабу, я виїхав в район Гжатська, де
містився штаб Резервного фронту. Тут щойно закінчилося
комплектування армій і складався розрахунок додаткових
засобів для фронту.
Начальника штабу Резервного фронту генерал-майора
П. І. Ляпіна і командуючого артилерією фронту генерал-
майора Л. О. Говорова я давно добре знав. Це були
майстри військової справи високого класу, і я був дуже радий, що
працюватиму з ними.
У штабі фронту затримався недовго. П. І. Ляпін ї його
помічники доповіли про бойові дії фронту і дані про
противника. Особливо ретельно вони розглянули умови, що
впливали на підготовку і проведення майбутньої операції
з метою ліквідувати тут угруповання противника. Того ж
дня разом з Л. О. Говоровим та іншими офіцерами я
вирушив до штабу 24-1 армії. Між військами і противником
точилася перестрілка. їхали у похмурому відблиску пожеж,
що розгоралися десь під Ярцевом, Єльнею і на захід від
Вязьми...
Що горіло, ми не знали, однак пожежі справляли тяжке
враження. Гинуло у вогні народне добро — результат бага-
тбрічної праці радянських людей. Я запитував себе: як і
чим повинен відповісти наш народ на горе, посіяне
фашистами на своєму кривавому шляху? Мечем і тільки мечем,
нещадно знищуючи лютого ворога,— була єдина відповідь...
До штабу 24-ї армії приїхали пізнім вечором. Нас
зустрів командарм К. І. Ракутін і командуючі родами військ.
К. І. Ракутіна я раніше не знав. Доповідь його про
обстановку і розташування військ армії справила на мене
хороше враження, але відчувалося, що він не мав достатньої
оперативно-тактичної підготовки. К. І. Ракутін мав той же
недолік, що й багато офіцерів і генералів, які працювали
раніше у прикордонних військах Наркомату внутрішніх
345
справ, бо їм майже не доводилося вдосконалюватися на
питаннях оперативного мистецтва.
Наступного дня рано-вранці разом з К. І. Ракутіним ми
виїхали в район міста Єльні на рекогносцировку. Там йшов
вогневий бій з противником. Побували на передньому *<раї
оборони, обговорили обстановку з командирами частин і
з’єднань. У результаті переконалися, що німецькі війська
укріпилися добре і, мабуть, битимуться не на жарт. На
передньому краї своєї оборони і в глибині вони закопали в
землю танки, штурмові і артилерійські гармати і таким
способом перетворили єльнінський виступ на своєрідний
укріплений район.
Вивчаючи обстановку на місцевості, ми зрозуміли
також, що вогнева система німецької оборони поки що як
спід не виявлена. А тому наші частини вели артилерійський
і мінометний вогонь головним чином не по іреально існуючих
вогневих точках, виявлених розвідкою, а по можливих.
Такий вогонь найчастіше малоефективний, він не знищує
вогневі засоби противника, зате вимагає великої кількості
боєприпасів. Що ж до сил і засобів для проведення
контрудару, то у 24-й армії було їх недостатньо.
Поступово обстановка з’ясовувалася. Довелося засісти
за розрахунки.
Порадившись з командармом і командуючими родами
військ армії, ми прийшли до висновку, що для підготовки
цієї операції необхідно здійснити різноманітну і велику за
обсягом роботу. Треба додатково зосередити дві-три
дивізії і артилерійські частини, глибше вивчити всю систему
оборони противника, підвезти засоби
матеріально-технічного забезпечення. Для цього потрібно не менше як 10—12
днів. Отже, наступати можна не раніше як у другій
половині серпня.
Щоб ворог не розгадав наші наміри і не провалив
операцію, необхідно було готувати удар в глибокій таємниці
Це означало, що до початку наступу ми не повинні були
будь-що міняти в режимі наших оборонних дій і мали
завдавати ворогу втрат попереднім способом, головним чином
виснажувати-його безперервним артилерійським,
мінометним і стрілецько-кулеметним вогнем. А тим часом
приховано перегрупувати свої сили і засоби для рішучих дій.
12 серпня я допитував полоненого Міттермана. Було
йому 19 років. Його батько перебував у нацистській партії,
а сам він — у «Югендфольке». Разом із своєю дивізією він
брав участь в походах у Францію, Бельгію, Голландію і
Югославію.
84G
Ось що свідчив він на допиті;
— Більшість солдатів дивізії віком дев’ятнадцяти-двад-
цяти років. З’єднання комплектувалося за особливим
персональним відбором. Дивізія прибула в район Єльні услід
за ІО-ю танковою дивізією.
Район Єльні полонений охарактеризував як передову
лінію для подальшого просування у глиб Радянського Союзу.
Затримку на три тижні і перехід в районі Єльні до оборони
він розумів як виграш в часі, потрібний німецькому
командуванню, щоб підвести до фронту необхідні резерви 1
поповнення.
— Ми багато пройшли, треба підтягти резерви і тоді
йти вперед—-так нам пояснили спеціальним наказом
командуючого танковою групою генерала Гудеріана,—
розповідав полонений.
Цікавий варіант роз’яснюючої роботи серед німецьких
солдатів і пояснення затримки дальшого просування вперед
і переходу до оборони! Одне слово, видали нужду за
доброчесність...
— Наш полк «Дойчланд» тримав оборону в районі
Єльні,— давав далі свідчення полонений.— Його вивели на
відпочинок і потім знову кинули на передові позиції в зв’язку
з великими втратами і невдалими діями в обороні. Втрати
в полках такі великі, що у стрілецькі підрозділи
зараховують тиловиків. Найбільше втрат у німецьких військах від
радянської артилерії. Російська артилерія б’є дуже сильно,
її вогонь гнітюче діє на німецького солдата.
Із роз’яснюючого наказу свого командування про
партизанський рух в захоплених німецькими військами районах
Міттерман знав, що в лісах перебуває чимало радянських
військових частин і цивільних осіб, котрі несподівано
нападають із засідки, ведуть згубний вогонь по німецьких
військах і порушують комунікації в тилу. Наприкінці допиту
полонений сказав, що командування його дивізії аж до
командирів полків включно замінено в зв’язку з втратами і
невдачами під час останніх дій під Єльнею...
Ставка квапила нас з підготовкою до наступу. В
середині серпня війська Резервного фронту частиною сил
перейшли в наступ, домоглися деяких територіальних успіхів і
завдали ворогу дошкульних втрат. Противник змушений
був відвести дві свої дуже пошарпані танкові дивізії,
моторизовану дивізію і моторизовану бригаду, змінивши їх на
піхотні з’єднання.
Як стало відомо пізніше, командування групи армій
«Центр», посилаючись на великі втрати, просило у Гітлера
дозволу залишити єльнінський виступ. Однак гітлерійсие
347
керівництво відхилило прохання: район Єльні вважався
вигідним плацдармом для подальшого удару на Москву.
Бої під Єльнею дали нашим військам чимало корисного
й повчального для правильного розуміння оборонної
тактики ворога. Було встановлено, що німецько-фашистські
частини будують оборону насамперед навколо населених
пунктів, перетворюючи їх на потужні опорні пункти. Система
опорних пунктів розташовувалася в основному на
передньому краї оборони. Разом з тим гітлерівці недостатньо
розвивали оборону углиб. Кожний опорний пункт міг вести
обстріл в багатьох напрямках і прилаштовувався до кругової
оборони. Подібна система надавала будь-якому окремому
об’єкту великої самостійності і повинна була, за задумом
німців, піднести стійкість оборони в цілому. Втрата одного
такого опорного пункту поповнювалася за рахунок вогневих
засобів сусідніх об’єктів і ділянок.
Звідси випливало, що, наступаючи на опорний пункт,
ми мусили добре забезпечувати свої фланги і надійно
подавляти вогневі засоби суміжних опорних пунктів
противника. Інакше війська, що наступають, ризикували
опинитися у вогневому мішку.
Такий випадок, пригадую, був. Атакуючи один із
рубежів на підступах до Єльні, наш стрілецький полк (номера
його, на жаль, не пам’ятаю) оволодів с. Видріно, де
містився опорний пункт ворога. Сусіди дещо відстали, а тому
прилеглу до села місцевість на флангах полку, що атакував, як
слід не очистили від противника. Це негайно позначилося
на становищі полку. Скориставшись із ситуації, що виникла,
ворог зосередив увесь вогонь мінометів із сусідніх опорних
пунктів по селу. Наступ затримався.
Але командир полку не розгубився. Він встановив зв’я-
вок із підтримуючою артилерією і поставив перед нею
завдання — подавити опорні пункти німців, які заважали його
частині рухатися вперед. Лише після того, як це завдання
виконали, полк зміг продовжити наступ.
Нам вдалося виявити і слабкі сторони противника.
Контратаки наших частин показали нестійкість німецько-
фашистської піхоти. Зазнавши величезних втрат від вогню
радянської артилерії, німецькі солдати, як правило,
прицільного вогню не вели. Вони поспіхом ховалися в окопи
і, безладно стріляючи, силкувалися діяти на психіку
наступаючих. Втрат же завдавали порівняно небагато.
Незабаром наші воїни перестали зважати на цей штучний
гамір і з успіхом громили противника.
Я доручив штабу фронту всебічно проаналізувати досвід
серпневих боїв під Єльнею і негайно познайомити з ним
кома
мандування всіх ступенів. Перед командирами частин і
з’єднань ми поставили вимогу глибше вивчити силу і
систему оборони німецьких військ, вести розвідку не «взагалі»,
а конкретно, виявляючи вогневі засоби і характер
інженерних споруд ворожих опорних пунктів.
Завдяки вжитим заходам по поліпшенню розвідки
командування і штаб фронту невдовзі одержали повні дані про
противника, його вогневу й інженерну системи.
Ці відомості, а також свідчення багатьох полонених
дали нам змогу ретельно, в усіх деталях розробити план
артилерійського вогню, авіаційного удару і поставити
конкретні завдання частинам і з’єднанням на повний розгром
противника.
Велику роботу в цьому напрямку здійснив
генерал-майор Л. О. Говоров, який відмінно знав артилерійську
справу. Та й не тільки артилерію — він чудово розбирався і в
оперативно-тактичних питаннях.
Незважаючи на всю загостреність бойових подій в
районі Єльні і велику зайнятість у зв’язку з підготовкою
наступальної операції, що тут передбачалася, я весь час в
думці повертався до розмови, яка відбулася у мене з
Й. В. Сталіним 29 липня у Ставці. Чи правильний
стратегічний прогноз зробили ми тоді у Генштабі?
Зараз існують різні версії про позицію Ставки,
Генерального штабу, командування південно-західного напряму
і Військової ради Південно-Західного фронту щодо оборони
Києва і відведення військ за ріку Псьол від загрози
оточення. А тому вважаю за потрібне навести тут уривки
розмови Й. В. Сталіна з командуючим Південно-Західним
фронтом М. П. Кирпоносом 8 серпня 1941 року. Вони
свідчать про те, що думки Верховного Головнокомандуючого і
Військової ради Південно-Західного фронту збігалися —
вони були проти відводу радянських військ з-під Києва.
Біля апарата Сталін. До нас дійшли відомості, що фронт
вирішив з легким серцем здати Київ ворогу, начебто через
недостатню кількість частин, здатних відстояти Київ. Чи
це правда?
Кирпонос. Здрастуйте, товаришу Сталіні Вам невірно
доповіли. Мною і Військовою радою фронту вживаються всі
заходи, щоб ні в якому разі не здавати Києва. Противник,
перейшовши у наступ силою до 3 піхотних дивізій на
південному фасі УРу, підтриманий авіацією, прорвав УР і
вклинився на глибину до 4 кілометрів. За вчорашній день
противник втратив до 4000 чоловік вбитими і пораненими.
Наші втрати за вчорашній день — до 1200 чоловік вбитими
349
і пораненими. Точився жорстокий бій, окремі населені
пункти по кілька разів переходили із рук в руки. Для зміцнення
частин УРу дано вчора і сьогодні дві авіадесантні бригади.
Крім того, сьогодні дано ЗО танків із завданням знищити
частини противника, що прорвалися в УР, і поновити
попереднє становище. Авіації поставлено завдання по
взаємодії з наземними військами.
Сталін. Чи можете ви сказати з упевненістю, що вжили
всіх заходів для безперечного поновлення становища
південної смуги УРу?
Кирпонос. Вважаю, що сили і засоби, які маю в своєму
розпорядженні, повинні забезпечити виконання
поставленого УРу завдання. Разом з тим мушу доповісти вам, що у
мене більше немає резервів на даному напрямку.
Сталін. Візьміть частину з інших напрямків для
зміцнення київської оборони. Я думаю, що після того, як Му-
зиченко вийшов з кола, ваш наступ у відомому вам
напрямку втрачає попереднє значення... Таким чином, у вас
тут також вивільняться якісь частини. Може, є змога за
рахунок вивільнених частин зміцнити райони на північ від
Києва або на захід від Києва...
Комітет оборони і Ставка дуже вас просять вжити всіх
можливих і неможливих заходів, щоб захистити Київ.
Тижнів 9а два буде легше, бо ми зможемо допомогти вам
свіжими силами, а протягом двох тижнів нам необхідно будь-
що відстояти Київ...
Кирпонос. Товаришу Сталін, всі наші думки і бажання,
як мої, так і Військової ради, спрямовані на те, щоб не
віддати Київ противнику. Все, що маємо в своєму
розпорядженні, буде використано для оборони Києва, щоб виконати
поставлене нам завдання...
Сталін. Дуже добре. Міцно тисну вашу руку. Бажаю
успіху. Все.
Кирпонос. Все, до побачення, дякую за побажання
успіху *.
У другій половині серпня, ще і ще раз проаналізувавши
загальну стратегічну обстановку і характер дій противника
на західному напрямі, я знову переконався в тому, що мій
прогноз, викладений в донесенні И. В. Сталіну 29 червня
про можливі дії гітлерівського командування найближчим
часом, був, правильний. А тому, як член Ставки, вважав за
обов’язок повторити Верховному Головнокомандуючому
свої попередні припущення щодо неминучості ударів
ні1 Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, слр. 5, арк, 28—30.
850
мецько-фашистськнх військ у фланг і в тил Центрального,
а потім і Південно-Західного фронтів.
Мою впевненість підкріпили ще й відомості, отримані
від захоплених на нашому фронті полонених, про перехід
військ групи армій «Центр» до тимчасової оборони на
московському напрямку. Те, що противник відмовився тут від
наступальних операцій, було фактом надзвичайної ваги. Це
був, наскільки мені відомо, перший в історії другої
світової війни випадок вимушеної оборони гітлерівських війдьк
на головному стратегічному напрямі. Все це ще раз ПІД:
тверджувало правильність зробленого нами вже відомого
читачеві прогнозу.
Саме тому 19 серпня я надіслав Й. В. Сталіну таку
телеграму:
«Противник, переконавшись у зосередженні великих сил
наших військ на шляху до Москви, маючи на своїх флангах
наш Центральний фронт і великолуцьке угруповання
наших військ, тимчасово відмовився від удару на Москву і,
перейшовши до активної оборони проти Західного і
Резервного фронтів, усі свої ударні рухомі і танкові частини
кинув проти Центрального, Південно-Західного і Південного
фронтів.
Можливий задум противника: розгромите Центральний
фронт і, вийшовши в район Чернігів — Конотоп — Прилуки,
ударом з тилу розгромити армії Південно-Західного
фронту. Після того — головний удар на Москву в обхід
Брянських лісів і удар на Донбас...» 1
Я доповів Й. В. Сталіну, що для провалу цього
небезпечного наміру гітлерівського командування вважав би за
доцільне якомога скоріше створити велике угруповання
наших військ в районі Глухів — Чернігів — Конотоп, щоб його
силами завдати удару у фланг противнику, тількн-но він
приступить до виконання свого задуму. До складу
ударного угруповання пропонувалося ввести 10 стрілецьких
дивізій, 3—4 кавалерійські дивізії, не менше тисячі танків і
400—500 літаків. їх можна було виділити за рахунск
Далекого Сходу, сил Московської зони оборони і ППО, а також
внутрішніх округів.
Того ж дня, 19 серпня, я одержав у відповідь телеграму
Ставки Верховного Головнокомандування такого змісту:
«Ваші міркування з приводу можливого просування
німців у бік Чернігова, Конотопа, Прилук вважаємо
правильними. Просування німців... буде означати обхід нашої
київської групи із східного берега Дніпра і оточення наших 3-ї
1 Архів МО СРСР, ф. 219, еп. 17в 510, спр. 29, арк. 1—3.
і 21-ї армій. У передбаченні такого небажаного казусу і для
його попередження створено Брянський фронт на чолі з
Єременком. Вживаються й інші заходи, про які повідомимо
окремо. Маємо надію припинити просування німців. Сталін.
Шапошников» !.
На жаль, жодних пояснень про можливості нового
фронту і про «інші заходи» в телеграмі не повідомлялося.
Однак тривога за долю Центрального і
Південно-Західного фронтів не полишала мене...
Днів за два вирішив подзвонити начальнику
Генерального штабу Б. М. ІІІапошникову. Хотів точно знати, які
конкретні заходи вживає Верховне Головнокомандування, щоб
не поставити Центральний і Південно-Західний фронти в
тяжке становище.
Борис Михайлович повідомив мені дані обстановки на
цих ділянках фронту і про вжиті Ставкою заходи для
протидії маневру танкової групи Гудеріана і військ правого
крила групи армій «Центр».
Він сказав, що Верховний дозволив відвести частину
військ правого крила Південно-Західного фронту на східний
берег Дніпра. Київське ж угруповання наших військ
залишалося на місці і повинне захищати підступи до Києва,
котрий вирішено утримувати до останньої можливості.
>— Особисто я,— продовжував Б. М. Шапошников,—
вважаю, що Брянський фронт, який формується, не зможе
зупинити можливий удар центрального угруповання
противника. Правда,— додав він,— генерал-лейтенант Єременко у
розмові зі Сталіним обіцяв розгромити противника, що діє
проти Центрального фронту, і не допустити його виходу у
фланг І тил Південно-Західного фронту.
Брянський фронт створювався поспіхом, і я знав про
бойову якість його військ, а тому вважав за необхідне ще раз,
і досить настійно, доповісти по ВЧ Верховному
Головнокомандуючому про необхідність якнайскоріше відвести всі
війська правого крила Південно-Західного фронту на
східний берег Дніпра.
Мою рекомендацію і цього разу не взяли до уваги.
Й. В. Сталін сказав, що він щойно знову радився з
М. С. Хрущовим і М. П. Кирпоносом і вони переконали його:
Київ за будь-яких обставин залишати не слід. Він, Сталін,
і сам переконаний у тому, що противник коли й не буде
розбитий Брянським фронтом, то все ж буде затриманий.
Як відомо, війська Південно-Західного фронту
незабаром заплатили дорогою ціною за ці рішення, які приймалися
1 Архів МО СРСР, ф. 132-А, оп. 2642, спр. ЗО, арк. 18.
SS2
без серйозного аналізу обстановки. Затримати противника
не вдалося. У смузі Брянського фронту на ділянці Новго-
род-Сіверський — Конотоп утворився дуже небезпечний
прорив. Довелося швидко перекидати сюди кінноту з
Південно-Західного фронту, становище котрого було також
надто скрутне.
Хочу навести розмову начальника Генерального штабу
маршала Б. М. Шапошникова з головкомом
південно-західного напряму маршалом С. М. Будьонним, яка відбулася
дещо пізніше, 10 вересня 1941 року о 6 годині 45 хвилин.
Біля апарата Будьонний.
Біля апарата Шапошников.
Шапошников. Здрастуйте, Семен Михайлович!
Верховний Головнокомандуючий доручив мені передати вам такий
наказ: негайно відправте походом 2-й кавалерійський
корпус в район Путивля, де він поступить в розпорядження
командуючого Брянським фронтом Єременка. Корпус
необхідний, щоб закрити прорив між Південно-Західним фронтом і
Брянським фронтом на ділянці Конотоп — Новгород-Сівер-
ський. Виконання прошу підтвердити.
Будьонний. Здрастуйте, Борис Михайлович! 2-й кінний
корпус — це єдиний засіб командуючого Південним
фронтом у напрямку Дніпропетровськ — Харків. Як вам відомо,
противник весь час намагається вийти на оперативний
простір. Відомо також, що на ділянці Переволочна —
Дніпропетровськ на 60-кілометровому просторі перебуває одна
лише 273-я стрілецька дивізія. І, нарешті, противник
охоплює з півночі правий фланг Південно-Західного фронту.
Якщо переводити туди 2-й корпус, то чому його треба
передавати Єременкові? Думаю, що з цим корпусом вийде та ж
історія, що й з 21-ю армією.
Я прошу вас взагалі звернути увагу на дії Єременка,
який повинен був знищити цю групу, а насправді з цього
нічого не вийшло. Якщо ви маєте точне уявлення, що саме
відбувається на Південно-Західному і Південному
фронтах і, незважаючи на те, що ні той, ні інший фронт не
мають жодних резервів, все ж вирішили пересунути корпус
і передати його до складу Брянського фронту, то я буду
змушений віддати наказ, щоб корпус вирушав.
Дозвольте коротко доповісти обстановку.
П і в д е н н о-З ахідний фронт. 4-а стрілецька
дивізія 5-ї армії перебуває в оточенні під Черніговом.
Противник форсував р. Десну на ділянці на схід від Чернігова і
на окуніновському напрямку. Противник форсував Дніпро
біля Кременчука і на південний схід від нього. Про правий
12 4-604
353
фланг Південно-Західного фронту вам відомо. Кирпонос
нічогісінько не має в резерві.
Південний фронт. Як я вже доповів, точаться
сильні бої з 25 серпня на нашому березі біля
Дніпропетровська. В районі Каховки справа і далі ускладнюється:
противник ввів щонайменше три дивізії, у нас там суцільного
фронту немає.
Шапошников. Це мені все зрозуміло, Семен
Михайлович. Але для того, щоб Південно-Західний фронт воював,
необхідно закрити прорив на ділянці Новгород-Сівер-
ський — Конотоп. Ось для цього і рухається 2-й кавкор-
пус. Відповідальність за цю операцію Верховний
Головнокомандуючий поклав на Єременка. Прошу, не затримуючи,
кинути корпус на Путивль.
Будьонний. Добре. Начальника штабу Південного
фронту вже викликав до апарату, зараз йому буде віддано наказ
про пересування кавкорпусу. Мою думку прошу доповісти
Верховному Головнокомандуючому і, зокрема, про дії
Брянського фронту. До побачення!
Шапошников. Обов'язково доповім. Всього
найкращого! 1
Багато часу минуло, а я й досі не можу про це згадувати
без хвилювання. Думаю, що Верховний
Головнокомандуючий був тоді неправий, вимагаючи від командування
Південно-Західного фронту утримувати фронт оборони на захід
від Дніпра і на захід від Києва до останньої можливості.
Що з того вийшло, я вже казав.
Що й говорити, навіть думка про можливу втрату Києва
болем відзивалася тоді в серці кожної радянської людини,
але, вирішуючи питання про долю столиці України, варто
було брати до уваги всі воєнно-політичні фактори. Війна
це війна, і якщо необхідно, якщо виникає загроза оточення
і загибелі великого угруповання військ, треба швидко
відводити його з-під ударів противника, щоб уникнути
серйозної поразки і непотрібних втрат.
Коли мені доводиться торкатися подій під Єльнею, я
мимоволі згадую про свої особисті переживання в ті тяжкі
дні. Єльнінська операція була моєю першою самостійною
операцією, першою пробою особистих
оперативно-стратегічних здібностей у великій війні з гітлерівською
Німеччиною. Гадаю, кожному зрозуміло, з яким хвилюванням,
особливою обережністю і уважністю я приступив до її
організації і проведення.
1 Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, спр. 5, арк. 9—12.
854
Згодом на фронт надійшла директива Ставки. У
другому її пункті мовилося:
«Військам Резервного фронту, продовжуючи зміцнювати
головними силами оборонну смугу на рубежі Осташков —
Селіжарово — Оленіно — р. Дніпро (на захід від
Вязьми) — Спас-Деменськ — Кіров, ЗО серпня лівофланговими
24-ю і 43-ю арміями перейти в наступ із завданнями:
розгромити єльнінське угруповання противника, оволодіти
Єльнею і, завдаючи наступних ударів у напрямку Починок
і Рославль, на 8 вересня 1941 року вийти на фронт Довгі
Ниви — Хиславичі — Петровичі...» *.
Ці вказівки Ставки відповідали нашим пропозиціям,
поданим до Москви. Оскільки фронт противника мав форму
зверненої до нас великої дуги, напрошувалося рішення
підсікти її під обидві основи одночасними ударами, що
сходилися б на захід від Єльні. Ми також знали, що головні сили
2-ї танкової групи Гудеріана вже рушили на південь, а в
глибині німецької оборони не було великих рухомих
резервів. Щоб не дати гітлерівському командуванню зосередити
свої зусилля на вирішальних для нас напрямках, ми
наказали військам натиснути другорядними силами і на інших
ділянках, уподовж всієї єльнінської дуги.
Удосвіта ЗО серпня після нетривалої артилерійської
підготовки війська Резервного фронту рішуче перейшли в
наступ. Головного удару завдавала 24-а армія під
командуванням генерал-майора К. І. Ракутіна. II частини наступали на
Єльню з північного сходу. їм назустріч з південного сходу
просувалися кілька з’єднань 43-ї армії.
У дні Єльнінської операції противник, як ми і
передбачали, повернув головні сили 2-ї танкової групи Гудеріана
на Конотоп. Гітлерівське командування приступило до
виконання плану по оточенню і ліквідації нашого київського
угруповання військ. А тому для нього було особливо
важливим не допустити прориву оборони під Єльнею і виходу
Резервного фронту на фланг і в тил оборони групи армій
«Центр».
Битва на всіх ділянках фронту була запеклою і тяжкою
для обох сторін. Противник протиставив нашим дивізіям,
що наступали, добре організований щільний
артилерійський і мінометний вогонь. Ми, зі свого боку, також ввели
в дію всю наявну авіацію, танки, артилерію і реактивні
міномети.
Застосовуючи всі види бойової техніки, узгоджуючи
вогонь з майстерним маневром, наші стрілецькі частини,
1 Архів МО СРСР, ф. 132-А, он. 2642 сир. 95, арк. 9—12.
12*
355
артилеристи, льотчики й танкісти, тісно взаємодіючи,
завдавали ворогу тяжких ударів, не даючи гітлерівцям спокою ні
вдень, ні вночі, і вщент розгромили 10-у танкову, 17-у
моторизовану і 15-у піхотну німецькі дивізії.
Гітлерівське командування покладало великі надії на
поспіхом перекинуту під Єльню відбірну моторизовану
-дивізію СС «Рейх», до складу якої входили відбірні полки —
«Німеччина», «Фюрер», «ЕЛФ». На ділянці оборони цієї
дивізії було знайдено багато листівок фашистського
верховного командування. В них вихвалялася доблесть
гітлерівських солдатів і висловлювалась упевненість, що вони
і надалі перемагатимуть.
Проте надії Гітлера не справдилися. Під нищівними
ударами наших частин дивізія СС, як і інші німецькі частини,
що утримували плацдарм, зазнали непоправних втрат.
1 вересня 1941 року мене викликав до телеграфного
апарата О. М. Поскрьобишев.
Біля апарата генерал армії Жуков.
Біля апарата Поскрьобишев.
Поскрьобишев. Здрастуйте! Передаю прохання
товариша Сталіна. Ви зможете зараз виїхати до Москви? Якщо
є така можливість, виїздіть, передавши справи на час вашої
відсутності Ракутіну або Богданову.
Жуков. Щойно одержав невтішні відомості про 211-у
дивізію, яка діяла в районі Рославля. Ця дивізія відійшла
назад кілометрів на 5—6 і цим поставила в невигідне
становище 149-у стрілецьку дивізію. Зважаючи на складність
обстановки, я хотів би вночі виїхати на ділянку 211-ї
дивізії, навести там порядок. А тому прошу, якщо можна,
відкласти мій приїзд, а якщо не можна, то виїду негайно.
Під Єльнею справи розгортаються непогано... Зараз
вийшли на залізницю Єльня—Смоленськ. Якщо буде наказ
виїздити, залишу за себе Богданова, йому ж накажу, щоб
керівництво групою на рославльському напрямку передав
Собенникову. Чекаю вказівок товариша Сталіна.
Сталін. Здрастуйте, товаришу Жуков! В такому разі
можете відкласти поїздку до Москви і виїхати на позиції.
Жуков. Здрастуйте, товаришу Сталін! Чи треба все ж
бути готовим до поїздки в Ставку на ближчі два дні, чи я
можу працювати за своїм планом?
Сталін. Можете працювати за своїм планом.
Жуков. Все ясно. Бувайте здорові!
Тим часом ворог не хотів здаватися і вперто чіплявся
за кожну висоту, кожен вигідний рубіж. Командування
про356
тивника ввело у бій нові 157, 178, 268 і 292-у піхотні
дивізії. Однак і це значне підкріплення не згасило
наступального бойового духу радянських військ. Наші частини не
давали противнику закріплюватися, охоплювали його з
флангів, перетинали шляхи відходу. Горловина ельнінського
виступу поступово стискалася металевими кліщами і щодалі
вужчала й вужчала.
В жорстоких боях з гітлерівцями радянські бійці,
командири і політпрацівники показали зразки бойово! доблесті.
Відвагу, мужність і організованість проявила 100-а
стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І. М. Рус-
сіянова. Ця дивізія одержала завдання ударом з півночі
прорвати оборону на 6-кілометровій ділянці, розгромиш
супротивні частини ворога і перетнути шлях відходу
угруповання противника із району Єльні на захід.
Генерала І. М. Руссіянова я добре знав: в 1933 році мн
разом працювали в Слуцькому гарнізоні в Білорусії. В той
час він командував стрілецьким полком. Це був дуже
здібний командир, а його полк був завжди передовий.
З 22 по 29 серпня 100-а дивізія готувалася до наступу.
У смузі, де передбачалося діяти, організували розвідку
противника і місцевості. 23 серпня генерал Руссіянов провів
рекогносцировку з командирами полків, батальйонів і рот.
Опрацювали всі питання, пов’язані із з’ясуванням всіх
бойових завдань і організацією взаємодії піхоти з артилерією.
До початку наступу і під час боїв в частинах і підрозділах
безперервно провадилася політична робота, спрямована на
забезпечення виконання бойових завдань.
В ході підготовки мені довелося не раз бувати в цих
частинах і я не сумнівався в успіхові.
Вранці ЗО серпня 100-а дивізія разом з іншими
частинами 24-ї армії перейшла в наступ. Ворог чинив
відчайдушний опір. Найуспішніше діяв 85-й стрілецький полк,
котрому в нічному бою вдалося прорвати оборону противника.
Щоб виконати завдання на головному напрямі, командир
дивізії в ніч на 3 вересня перекинув у смугу цього полку
всі підрозділи сусіднього ліворуч 335-го стрілецького полку.
Переборюючи впертий опір противника, частини 100-ї
дивізії наприкінці 5 вересня глибоко вклинилися в оборону
ворога і вийшли на тилові шляхи його угруповання,
сприяючи цим іншим з’єднанням в боях за місто.
За бойові подвиги, організованість і військову
майстерність, проявлені в боях з німецько-фашистськими
загарбниками, 100-а стрілецька дивізія була перейменована на 1-у
гвардійську стрілецьку дивізію.
357
Відважно билася за Єльню 127-а стрілецька дивізія
полковника А. 3. Акименка, 153-я стрілецька дивізія генерал-
майора М. О. Гагена, 161-а стрілецька дивізія полковника
П. Ф. Москвитіна. Ці дивізії відповідно були перейменовані
на 2-у, 3-ю й 4-у гвардійські стрілецькі дивізії.
Ось що говорилося з цього приводу в наказі народного
комісара оборони № 308 від 18 вересня 1941 року:
«В численних боях за нашу Радянську Батьківщину
проти гітлерівських орд фашистської Німеччини 100-а, 127-а,
153-я і 161-а стрілецькі дивізії виявили зразки мужності,
відваги й організованості. В нелегких умовах боротьби ці
дивізії не раз завдавали жорстоких поразок
німецько-фашистським військам, змушували їх, охоплених жахом,
тікати.
Чому цим нашим стрілецьким дивізіям вдалося бити
ворога і гнати поперед себе хвалені німецькі війська?
Тому що, по-перше, під час наступу вони йшли вперед
не наосліп, не «а відчай душі, а лише після ретельної
розвідки, після серйозної підготовки, після того, як вони
виявили слабкі місця противника і забезпечили охорону своїх
флангів.
Тому що, по-друге, прориваючи фронт противника, вони
не обмежилися просуванням вперед, а намагалися своїми
діями розширити прорив в найближчих тилах противника,
праворуч і ліворуч від місця прориву.
Тому що, по-трете, відвоювавши у противника
територію, вони закріплювали П за собою, окопувалися на
новому місці, організовуючи міцну охорону на ніч і висилаючи
вперед серйозну розвідку для того, щоб знову промацати
відступаючого противника.
Тому що, по-четверте, займаючи оборонну позицію, вони
поводилися не як в пасивній обороні, а як в обороні
активній... Вони не чекали моменту, коли противник вдарить
по них і відтіснить назад, а самі переходили в контратаки,
щоб прощупувати слабкі місця противника, покращити свої
позиції і разом з тим загартувати свої полки в процесі
контратак для підготовки їх до наступу.
Тому що, по-п’яте, при натиску з боку противника ці
дивізії організовано відповідали ударом на удар.
Тому що, нарешті, командири і комісари цих дивізій
поводили себе як мужні й вимогливі начальники, які вміють
змусити своїх підлеглих виконувати накази і не бояться
карати порушників наказів і дисципліни».
У подальшому, рівняючись на «першогвардійців», в
рядах Червоної Армії виросла численна радянська гвардія.
Це була якісно нова, справді народна гвардія. Вона
уособ358
лювала в собі кращі національні традиції всіх наших
народів. Під прапорами радянської гвардії билося і багато
воїнів-інтернаціоналістів: іспанець Рубен Ібаррурі (син До-
лорес Ібаррурі), чех Отакар Ярош та інші.
Героїчно билися під Єльнею частини 107-ї стрілецької
дивізії полковника П. В. Миронова. Ще в мирний час за
успіхи у бойовій і політичній підготовці дивізію було
нагороджено перехідним Червоним прапором. Цю високу
нагороду воїни з честю виправдали на полях битв. Вони
знищили до п’яти полків німецько-фашистської піхоти, в тому
числі і полк «Фюрер» дивізії СС «Рейх».
Мені довелося особисто стежити зі спостережного
пункту командира дивізії за жорстоким боєм 586-го стрілецького
полку цієї дивізії, яким командував підполковник І. М. Не-
красов.
Блискавичним ударом полк захопив село Волосково, та
зненацька потрапив в оточення. Підполковник І. М. Некра-
сов, контужений, керував боєм. Три доби тривав цей бій.
Підтриманий іншими частинами 107-ї дивізії, артилерією і
авіацією, полк не тільки прорвав оточення, а й зім’яв
протидіючого ворога, притому захопив важливий опорний
пункт — залізничну станцію. Надзвичайно вміло бився
батальйон цього полку під командуванням Н. Д. Козіна (нині
генерал-майор). Високу тактичну підготовку і його
особисту мужність я спостерігав згодом і в боях під Бєлгородом
та в Берліні.
Скільки подібних прикладів героїзму й відваги,
проявлених у ті дні, можна було б навести!..
Скориставшись з того, що стемніло, а горловину ще не
закрили, рештки військ противника відступили з району
Єльні, кинувши на полі бою багато вбитих, поранених і
велику кількість розтрощених танків і важкої зброї. Всього
за період боїв в районі Єльні було розгромлено до п’яти
дивізій, противник втратив убитими і пораненими 45—47 тисяч
чоловік. Дорого заплатив ворог за намагання утримати єль-
нтнський виступ.
Вранці 6 вересня в Єльню вступили наші війська.
Згодом у місті з’явилися жителі, які ховалися від фашистів.
Я коротко доповів И. В. Сталіну про хід битви і
загальний результат єльнінської операції. Розповів про доблесні
з’єднання, частини і про їх командирів, про втрати
фашистських військ. Як свідчили полонені, в декотрих частинах
зовсім не залишилося артилерії і мінометів. Танки і авіацію
противник останнім часом застосовував окремими групами і
лише для того, щоб відбити наші атаки на найважливіших
359
ділянках. Очевидно, ці засоби він перекинув на інші
напрямки.
Дуже добре діяла наша артилерія навіть в нещодавно
сформованих дивізіях. Реактивні снаряди залишали
суцільне спустошення. Я оглянув район, що обстрілювався, й
побачив знищені вщент оборонні споруди. Ушаково — головний
вузол оборони противника — після залпів реактивних сна-
рядів лежало в руїнах, а сховища розвалені й розбиті.
Переслідуючи противника, наші частини 7 вересня
вийшли на ріку Стряну, форсували її і одержали завдання
розгортати наступ, взаємодіючи з групою військ Західного
фронту генерала П. П. Собенникова.
В результаті успішно проведеної операції по розгрому
єльнінського угруповання противника в військах панував
піднесений настрій, зміцніла віра в перемогу. Частини
впевнено зустрічали атаки противника, били його вогнем і
дружно контратакували. І хоча завершити оточення противника
і захопити в полон його єльнінське угруповання нам не
вдалося (для цього тоді не було достатньої кількості сил і
насамперед танків), все ж обстановка на 8 вересня склалася
на нашу користь: небезпечний ворожий єльнінський виступ
на лівому фланзі 24-ї армії було ліквідовано.
Щоправда, не скрізь все йшло гладко. Хочу розповісте
про один прикрий випадок. Стрілецька дивізія 43-ї армії,
одержавши завдання захопити плацдарм на західному
березі ріки Стряни, після форсування ріки не забезпечила
свій лівий фланг і без належної розвідки швидко кинулася
вперед. Молодий, ще не досить досвідчений командир цього
з’єднання допустив неабиякий промах: «є вжив потрібних
заходів для бойового забезпечення. З цієї помилки
негайно ж скористався противник. Танковою контратакою він
зім’яв бойові порядки дивізії. Радянські воїни билися
стійко, вміло відбивали атаки ворога, завдавали йому значних
втрат. Найбільших втрат зазнали танкові частини
противника від нашої протитанкової і дивізійної артилерії.
Нині важко сказати, яка із сторін постраждала більше.
Контратаки гітлерівців відбито, однак і нам на цій
ділянці довелося припинити наступ. Ось так поплатилися за
непродумані дії командира цієї дивізії. Майже до вечора
9 вересня довелося мені разом з командиром залишатися на
його спостережному пункті, виправляючи допущену
помилку.
Вдень несподівано надійшла телеграма від Б. М. Ша-
пошникова: на 20 годину того ж дня мене викликав у
Ставку Верховний.
360
В телефонограмі ні про що більше не йшлося, і Я не МІР
догадатися, яка ж причина виклику. Та треба_ було виїзди-
ти. Однак обстановка настійно вимагала моєї присутності,
доки не наведемо порядок на лівому фланзі армії. Треба
було віддати ще цілий ряд інших бойових розпоряджень
командуючому армією. Та й шлях до Москви неблизький.
Прикинувши, скільки на це знадобиться часу, я зрозумів,
що запізнюся на призначений строк.
И. В. Сталін не терпів запізнень на його виклики. Та що
робити? Обстановка на війні не рахується з характерами
командуючих. Треба було правильно вирішити, що ж
важливіше — довести до кінця своє завдання на полі бою чи,
незважаючи на обставини, з’явитися у призначений час на
виклик старшого командира? Гадаю, що той, хто не
здатний прийняти правильне рішення в такому випадку, не
може претендувати на роль командуючого.
Недовго думаючи, я передав начальнику Генерального
штабу таку телефонограму: «Доповідайте Верховному:
через обстановку, що склалася, змушений прибути із
запізненням на одну годину».
Не приховую, дорогою до Москви я думав, як
переконливо пояснити ситуацію, котра склалася на лівому фланзі
24-ї армії, щоб И. В. Сталін правильно зрозумів причину
мого запізнення.
В’їхали у Кремль в цілковитій темряві. Зненацька
гострий промінь кишенькового ліхтарика вдарив в обличчя.
Машина зупинилася. Я упізнав військового, що підійшов,—
начальник управління охорони генерал Власик.
Привіталися.
— Верховний Головнокомандуючий наказав зустрінути
вас і провести до нього на квартиру.
Я вийшов з машини і попрямував за генералом.
Ні про що не розпитував, знаючи, що все одно не
дістану відповідь на запитання, що мене цікавили.
Підіймаючись сходами на другий поверх, де містилася
квартира Й. В. Сталіна, я ще не вирішив, що саме і як буду
говорити на своє виправдання за запізнення.
Зайшовши до їдальні, де за столом сиділи Й. В. Сталін,
В. М. Молотов, О. С. Щербаков та інші члени Політбюро,
я сказав:
— Товариш Сталін, я прибув із запізненням на одну
годину.
Й. В. Сталін глянув на свій годинник і промовив:
— На годину і п’ять хвилин,— і додав,— сідайте, якщо
проголодалися, то підкріпіться.
361.
Верховний Головнокомандуючий уважно розглядав
карту обстановки під Ленінградом. Присутні сиділи мовчки.
До їжі я не доторкнувся і також мовчав. Нарешті Й. В.
Сталін відірвався від карти і сказав, звертаючись до мене:
— Ми ще раз обговорили питання про Ленінград.
Противник захопив Шліссельбург, а 8 вересня розбомбив Бада-
євські продовольчі склади. Знищено великі запаси
продовольства. З Ленінградом у нас тепер немає сухопутного
зв’язку. Населення потрапило в тяжке становище. Фінські
війська наступають з півночі на Карельському перешийку,
а німецько-фашистські війська групи армій «Північ»,
підсилені 4-ю танковою групою, рвуться у місто з півдня.
Верховний помовчав і знову повернувся до карти.
Хтось із членів ДКО зауважив:
— Ми тут доповідали товаришу Сталіну, що
командування Ленінградського фронту навряд чи зуміє виправити
становище.
И. В. Сталін з осудом поглянув на того, хто заговорив,
але все ще мовчав, перевівши зосереджений погляд на
карту. Несподівано запитав:
— А як ви, товаришу Жуков, оцінюєте обстановку на
московському напрямку?
Я його зрозумів і вхопив думку, що з’єднувала в одне
ціле становище на різних фронтах, але відповів не відразу.
— Думаю, що німцям зараз необхідно як слід поповнити
свої частини. За даними, що маємо від полонених,
захоплених із військ групи армій «Центр», у противника дуже
великі втрати. В деяких частинах вони сягають п’ятдесяти
процентів. До того ж, не завершивши операцію під
Ленінградом і не з’єднавшись із фінськими військами, німці навряд
чи почнуть наступ на московському напрямку... Але це,
звичайно, моя особиста думка. У гітлерівського
командування можуть бути інші розрахунки, інші міркування. Так
чи інакше, ми повинні завжди бути напоготові, щоб вести
стійкі оборонні бої на московському напрямку.
Й. В. Сталін задоволено кивнув, потім без переходу
запитав:
— Ну, то як діяли частини 24-ї армії?
— Добре билися, товаришу Сталін,— відповів я,—
особливо 100-а, 127-а, 153-я і 161-а стрілецькі дивізії.
— А чим ви, товаришу Жуков, пояснюєте успіх цих
дивізій і як оцінюєте командно-політичний склад армії?
Я висловив свої міркування. Хвилин п’ятнадцять
Й. В. Сталін уважно слухав і щось коротко занотовував у
своїй записній книжці, потім сказав:
— Молодці! Це якраз те, що вам зараз дуже потрібно.
362
Потім, знову без будь-якого переходу, раптом додав:
— Вам доведеться летіти в Ленінград і прийняти від
Ворошилова командування фронтом і Балтфлотом.
Пропозиція була для мене несподіваною, і все ж я
відповів, що готовий виконати це завдання.
— От і добре,— сказав й. В. Сталін.— Майте на увазі,
в Ленінграді вам доведеться перелітати через лінію фронту
або через Ладозьке озеро, яке контролюється німецькою
авіацією.
Верховний мовчки взяв зі столу блокнот і розмашистим
твердим почерком щось написав. Склавши аркуш, він прос-
тяг його мені:
— Цю записку вручите товаришу Ворошилову
особисто.
В записці значилося: «Передайте командування
фронтом Жукову, а самі негайно вилітайте в Москву». Сталін
додав:
— Наказ Ставки про ваше призначення буде віддано
тільки-но прибудете в Ленінград.
Я відчув за цими словами приховане побоювання за
успіх нашого перельоту.
Перед тим як піти, звернувся до Верховного з
проханням дозволити мені взяти з собою двох-трьох генералів, які
можуть бути корисними на місці.
— Беріть кого хочете,— відповів Й. В. Сталін,
Трохи помовчавши, він сказав:
— Погано складаються справи на південно-західному
напрямі. Ми вирішили замінити там головкома. Кого, на
вашу думку, варто туди послати?
— Маршал Тимошенко останнім часом набув великої
практики в організації бойових дій, та й Україну він знає
добре. Рекомендую послати його,— відповів я.
— Мабуть, маєте рацію. А кому доручимо замість
Тимошенка командувати Західним фронтом?
— Командуючому 19-ю армією генерал-лейтенанту Ко-
нєву.
И. В. Сталін з цим також погодився. Відразу ж по
телефону дав вказівку Б. М. Шапошникову про маршала
С. К. Тимошенка і передачу наказу І. С. Конєву для вступу
його в командування Західним фронтом.
Я вже зібрався прощатися, та И. В. Сталін запитав:
— Як ви оцінюєте подальші плани й можливості
противника?
Тут у мене з’явилася ще одна нагода привернути
особливу увагу Ставки до небезпечного становища на Україні.
— Зараз, крім Ленінграда, найнебезпечніша ділянка у
звз
нас —Південно-Західний фронт,— сказав я.— Думаю, що
найближчими днями там може скластися тяжка обстановка.
Група армій «Центр», вийшовши в район Чернігів — Нов-
город-Сіверський, може зім’яти 21-у армію і прорватися в
тил Південно-Західного фронту. Впевнений, що група армій
«Південь», захопивши плацдарм в районі Кременчука, буде
оперативно взаємодіяти з армією Гудеріана. Над Південно-
Західним фронтом нависає велика загроза. Ще раз
рекомендую негайно відвести всю київську групу на східний
берег Дніпра і за її рахунок створити резерви десь в районі
Конотопа.
— А як же Київ?
— Як не тяжко, товаришу Сталін, а Київ доведеться
залишити. Немає у нас іншого виходу.
И. В. Сталін зняв трубку і подзвонив Б. М. Шапошни-
кову.
— Що ж будемо робити з київським угрупованням? —
запитав він.— Жуков настійно рекомендує негайно відвести
його.
Я не чув, що відповів Борис Михайлович, та в кінці
И. В. Сталін йому сказав:
— Завтра тут буде Тимошенко. Продумайте з ним це
питання, а ввечері переговоріть з Військовою радою
фронту.
Така розмова між Ставкою і Військовою радою
Південно-Західного фронту відбулася через два дні, 11 вересня.
Ось її зміст:
Біля апарата Кирпонос, Бурмистенко, Тупіков.
Тут Сталін, Шапошников, Тимошенко.
Сталін. Ваша пропозиція про відведення військ на
рубіж відомої вам ріки здається мені небезпечною...
За даної обстановки на східному березі Дніпра
відведення військ, як ви пропонуєте, буде означати оточення наших
військ, бо противник наступатиме на вас не тільки з боку
Конотопа, тобто з півночі, а також з південного боку,
тобто Кременчука, і з заходу, бо при відведенні наших військ
з Дніпра противник одразу ж захопить східний берег
Дніпра і розпочне атаки. Якщо конотопська група противника
з’єднається з кременчуцькою групою, ви потрапите в
оточення.
Як бачите, ваші пропозиції про негайне відведення
військ без того, що ви заздалегідь приготуєте рубіж на
річці Псьол, по-перше, і, по-друге, поведете відчайдушні
атаки на конотопську групу противника у взаємодії з
Брян364
ським фронтом,— повторюю, без цих умов ваші пропозиції
про відведення військ є небезпечні і можуть призвести до
катастрофи. Який же вихід? Вихід може бути такий;
Перше. Негайно перегрупувати сили, хоча б за
рахунок Київського УРу та інших військ, і повести відчайдушні
атаки на конотопську групу противника, взаємодіючи з
Єременком, зосередивши в цьому районі дев’ять десятих
авіації. Єременкові вже віддано відповідні вказівки. Авіаційну
групу Петрова ми сьогодні спеціальним наказом
передислокували на Харків і підпорядкували Південно-Заходу.
Друге. Негайно організувати оборонний рубіж на
річці Псьол або ще десь на цій лінії, виставивши велику
артилерійську групу фронтом на північ і на захід і
відвівши 5—6 дивізій за цей рубіж.
Третє. Після створення кулака проти конотопської
групи противника і створення оборонного рубежу на річці
Псьол, словом, після всього цього розпочати евакуацію
Києва. Ретельно підготувати знищення мостів.
Жодних плавальних засобів на Дніпрі не залишати,
ліквідувати їх, а після евакуації Києва закріпитися на
східному березі Дніпра і не дати противнику прорватися туди.
Припинити, нарешті, пошуки рубежів для відступу, а
шукати шляхів опору і тільки опору.
Кирпонос. У нас і на думці не було відводити війська,
аж поки не отримаємо пропозицію подати міркування про
відведення військ на схід з визначенням рубежів, а було
лише прохання — у зв’язку з розширенням фронту до
восьмиста з лишком кілометрів зміцнити наш фронт
резервами.
За вказівкою Ставки, отриманою в ніч на 11 вересня,
з армії Костенка знімаються 2 стрілецькі дивізії з
артилерією і перекидаються залізницею на конотопський
напрямок з завданням знищити, спільно з арміями Подласа і
Кузнецова, мотомехгрупу противника, що прорвалася в
напрямку Ромни. Із КиУРу, на нашу думку, поки що більше
брати військ не можна, бо звідти вже взято дві з
половиною стрілецькі дивізії для чернігівського напрямку. Із
КиУРу можна буде взяти хіба що частину артилерійських
засобів.
Вказівки Ставки Верховного Головнокомандування,
щойно одержані по апарату, будуть негайно втілюватися
в життя. Все.
Сталін. Перше. Пропозиції про відведення військ з
Південно-Західного фронту надходять від вас 1 від
Будьонного, головкому південно-західного напряму. Ось уривки з
його донесення.*
365
«Шапошников вказав, що Ставка Верховного
Головнокомандування вважає відведення частин ПЗФ на схід
передчасним... Якщо Ставка не може зосередити в даний
момент такої сильної групи, то відхід для Південно-Західного
фронту буде цілком назрілим».
Як бачите, Шапошников проти відведення частин, а
головком за відведення, як і Південно-Західний фронт, котрий
стояв за негайне відведення частин.
Друге. Про вжиті заходи по організації кулака проти
конотопської групи противника і підготовці лінії оборони на
відомому рубежі інформуйте нас систематично.
Трете. Києва не залишати і мости не руйнувати без
дозволу Ставки. До побачення
...Прощаючись перед моїм відльотом в Ленінград,
Верховний сказав:
— Ми покладаємо на вас надії.
Я зайшов до О. М. Василевського, який в той час був
першим заступником начальника Генерального штабу.
Олександр Михайлович працював над проблемами
південно-західного напряму. На моє запитання, як він оцінює
обстановку на ділянках цього напряму, О. М. Василевський
сказав:
— Думаю, що ми вже дуже запізнилися з відведенням
військ за Дніпро...
Зайшовши до Б. М. Шапошникова, я домовився з ним
про особистий зв’язок по проводах, що збереглися, і по
радіо і запитав його думку про обстановку та прогнози на
найближчий час. Він охоче поділився зі мною своїми
міркуваннями.
Я до цього часу з великою вдячністю згадую Бориса
Михайловича за ті розумні поради, які він мені завжди
давав.
Щодо Ленінграда Б. М. Шапошников був настроєний
оптимістично.
Тут мені хотілося б перервати відносно послідовний
виклад подій. Минули перші, вкрай тяжкі два з половиною
місяці війни. Наші втрати були дуже великі. Лише за перший
день війни авіація прикордонних округів втратила близько
1200 літаків. Танкові і моторизовані з’єднання противника,
підтримувані великими силами авіації, далі рухалися
вперед, проривалися на стиках наших військ, завдавали
уда1 Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, спр. 5, арк. 99.
866
рів на флангах угруповань, руйнували вузли і лінії зв’язку.
Гинули десятки тисяч радянських воїнів, мирних
громадян...
І водночас усе відбувалося з самого початку не так, як
планувало німецьке головне командування. Історики ще
будуть розглядати, як послідовно, на загальному, начебто
благополучному переможному фоні для фашистів,
провалювалися один за одним наміри гітлерівського керівництва. Все
це мало далекосяжні наслідки, про які ми ще зможемо
сказати свою думку.
На чому ж спіткнулися фашистські війська, зробивши
свій перший крок по території нашої країни? Що ж
насамперед перешкодило їм просуватися вперед звичними
темпами? Можна твердо сказати — головним чином масовий
героїзм наших військ, їх запеклий опір, стійкість, високий
патріотизм армії і народу.
Історії відомо чимало прикладів, коли, покидавши
чудову зброю, війська швидко втрачають здатність до опору,
інакше кажучи, кидаються навтіки. Ніхто не в змозі
провести чітку межу між роллю власне зброї, військової
техніки і значення морального духу військ. Однак незаперечним
є те, що за інших рівних умов найбільші битви і навіть
війни виграють війська, які відзначаються незламною волею
до перемоги, усвідомленням мети, стійкістю духу і
відданістю знаменові, під яким йдуть на бій.
У зв’язку з цим мені здається доцільним надати слово
противнику, з яким ми мали справу у Великій Вітчизняній
війні. Більшість наведених джерел належить до тих перших
днів, а не подальших років, коли на їх авторів могли
впливати політичні, пропагандистські, а також особисті
інтереси. При цьому варто мати на увазі, що до нападу на СРСР
протягом років голос фашистських газет, радіо, документів,
природно, відзначався переможним тоном. І не так
важливо, на якому саме фронті, під чиїм командуванням билися
війська, що згадуються в цих джерелах. Важлива загальна
тенденція оцінки становища і перебігу справ, поведінки
солдатів і офіцерів саме в той період, коли ми терпіли
поразку, коли нам було неймовірно важко.
Звичайно, ще багато чого було попереду. Радянський
народ розумів, що боротися доведеться довго і що
фашистська Німеччина кидатиме на Східний фронт дедалі нові
сили, аж доки не вичерпае їх до дна. Але хай читач
побачить, як від перших же оперативно-тактичних невдач на
Східному фронті переможний тон німців починає поступово
згасати, а натомість приходить подив і розчарування.
Поглянемо, що говорять наші противники.
367
Генерал-майор фон Бутлар. «Война в Роееии».
З кн.: «Мировая война 1939—1945 гг.». М.,
Издательство иностранной литературн, 1957.
«На 6-у армію покладалося завдання прорвати
прикордонні укріплення росіян в районі на південь від Ковеля і
тим самим дати можливість 1-й танковій групі вийти на
оперативний простір...
Після деяких успіхів на початку війська групи армій
«Центр» зіткнулись із значними силами противника, що
утримував оборону на підготовлених заздалегідь позиціях, які
деінде мали навіть бетоновані вогневі точки. В боротьбі за
ці позиції противник ввів у бій великі танкові сили і
завдав цілого ряду контрударів німецьким військам, які
наступали.
Після запеклих боїв, що тривали кілька днів, нам
вдалося прорвати дуже укріплену лінію оборони противника
на захід від лінії Львів — Рава-Руська і, форсувавши ріку
Стир, відтіснити на схід війська противника, які чинили
шалений опір і весь час вдавалися до контратак...
У результаті впертого опору росіян уже за перші дні
боїв німецькі війська зазнали таких втрат людьми і технікою,
які значно перебільшували втрати відомих нам із досвіду
кампаній у Польщі і на Заході. Стало цілком очевидним,
що спосіб ведення бойових дій і бойовий дух противника,
як і географічні умови даної країни, докорінно відрізнялися
від тих, з якими німці зустрілися в попередніх
«блискавичних» війнах, що привели до успіхів, котрі здивували
світ».
Із службового щоденника начальника
генерального штабу сухопутних військ
Німеччини генерал-полковника Ф. Галь-
дера. «Военньїй дневник», том 3, книга
первая. М., Воениздат, 1971.
«26 червня 1941 року, 5-й день війни.
Вечірні підсумкові зведення за 25.6. і ранкові зведення
26.6. повідомляють:
Група армій «Південь» повільно просувається вперед, на
жаль, із значними втратами. У противника, який діє проти
групи армій «Південь», відзначається тверде й енергійне
керівництво. Весь час противник підводить із глибини нові
свіжі сили проти нашого танкового клину. Резерви
надходять як на центральну ділянку фронту, що спостерігалось і
раніше, так і до південного флангу групи армій,.,
29 червня 1941 року (неділя), 8-й день війни.
...Відомості з фронту підтверджують, що росіяни
повсюди б’ються до останньої людини...
Генерал-інспектор піхоти Отт доповів про свої враження
від бою в районі Гродно. Впертий опір росіян змушує нас
вести бій за всіма правилами наших бойових статутів.
У Польщі і на Заході ми дозволяли собі деяку послабленість
1 відхід від статутних принципів, тепер це вже
неприпустимо. Натиск авіації противника на наші війська,
здається, дуже слабкий...
Обстановка на фронті ввечері: ...В районі Львова
противник з впертими боями повільно відходить на схід. Тут
уперше спостерігається масове руйнування мостів
противником
4 липня 1941 року, 13-й день війни.
...Під час просування наших армій всі спроби
противника будуть, очевидно, швидко зломлені. Тоді перед нами
впритул стане питання про взяття Ленінграда і Москви.
Необхідно зачекати, чи матиме успіх звернення Сталіна, в
якому він закликав усіх трудящих до народної війни проти
нас. Від цього залежатиме, якими заходами й силами
доведеться очищати обширні промислові області, котрі нам
треба буде захопити...
7 липня 1941 року, 16-й день війни.
Група армій «Південь». На зміну оптимістичному
настрою у командування 11-ї армії з’явилося розчарування.
Наступ 11-го армійського корпусу знову затримується.
Причини неясні. 17-а армія успішно просувається вперед і
зосереджує свої передові загони для удару в напрямку
Проскурова.
8 липня 1941 року, 17-й день війни.
Група армій «Центр». 2-а танкова група веде бої з
противником, котрий безперервно атакує з напрямку Дніпра.
При цьому противник з особливою запеклістю контратакує
силами піхоти й танків в напрямку Орші проти північного
флангу 2-ї танкової групи. Авангарди 3-ї танкової групи
в кількох місцях форсували Західну Двіну і намагаються
прорватися далі в напрямку Вітебська, відбиваючи
контратаки противника з півночі...
...Противник вже не в змозі створити суцільний фронт,
навіть на найважливіших напрямках. Зараз командування
Червоної Армії, очевидно, ставить перед собою завдання
введенням у бій резервів, які у нього ще є, якомога більше
виснажити контратаками німецькі війська і затримати їх
наступ можливо далі на Захід...
Формування противником нових з’єднань (у всякому
разі, у великих масштабах) напевне потерпить невдачу
через відсутність офіцерського складу, спеціалістів і
матеріальної частини артилерії.
12.30 — доповідь у фюрера (в його ставці).
Головком (фон Браухіч.— Г. Ж.) доповів, спершу про
останні події на фронті. Після цього я доповів про
становище противника і дав оперативну оцінку становища наших
військ...
В кінці відбулося обговорення порушених питань.
Підсумки:
1. Фюрер вважає найприйнятнішнм «ідеальним
вирішенням» таке:
...Група армій «Центр» повинна з двох боків оточити і
ліквідувати угруповання противника, яке діє перед її
фронтом, і, зломивши таким чином організований опір
противника на його розтягнутому фронті, відкрити собі шлях на
Москву. Після того як обидві танкові групи дійдуть до районів,
вказаних їм у директиві по стратегічному розгортанню,
можна буде тимчасово затримати танкову групу Гота (щоб
використати її для підтримки групи армій «Північ» або для
подальшого наступу на схід, але не для штурму Москви, а
щоб оточити її). Танкову групу Гудеріана після того, як
вона дійде до вказаного району, треба направити в
південному або південно-західному напрямі на схід від Дніпра для
підтримки наступу групи армій «Південь».
2. Фюрер беззаперечно вирішив зрівняти Москву і
Ленінград з землею, щоб цілком позбавитися від населення
цих міст, бо інакше ми його потім змушені будемо годувати
протягом всієї зими.
11 липня 1941 року, 20-й день війни.
Група армій «Північ». Танкова група Гепнера відбивала
атаки противника і продовжувала готуватися до подальшого
наступу на район, що на південний схід від Ленінграда,
зосереджуючи головні зусилля на своєму правому крилі.
...Полковник Окснер доповів про свою поїздку в танкові
групи Гудеріана і Гота. Варто відзначити:
а) Нальоти російської авіації на переправи через
Західну Двіну на південний захід від Вітебська;
б) Командування противника діє енергійно 1 вміло.
Противник б’ється запекло і фанатично;
в) Танкові з’єднання зазнали значних втрат особового
складу і матеріальної частини. Війська стомилися...
Липень 1941 року.» На величезяому
радянсько-німецькому фронті день у день збільшується розмах, напруженість,
запеклість боїв».
370
Гальдер змушений визнати, що несподівано сильний
опір радянських військ перешкодив німецько-фашистському
командуванню здійснити основну мету плану «Барбарос-
са» — оточити і знищити в швидкоплинній кампанії головні
сили Червоної Армії на захід від лінії Дніпра, не давши їм
відійти у глиб країни.
26 липня 1941 року Гальдер пише: «Доповідь у фюрера.
Про наміри груп армій. З 18.00 до 20.15 —затяжні,
збуджені дискусії з приводу втрачених можливостей оточення
противника».
ЗО липня начальник німецького генерального штабу
відзначає у своєму щоденнику, що верховним
головнокомандуванням прийнято нове рішення з питань про дальші
операції на Східному фронті. Рішення передбачає, що «.„на
центральній ділянці фронту слід перейти до оборони...».
Так під виливом впертого опору Червоної Армії у
багатьох військових керівників фашистської Німеччини навіть
вищих інстанцій з’явилися ознаки непевності, помітне
нервування.
На 29-й день війни Гальдер пише: «Запеклість боїв,
котрі ведуть наші рухомі з’єднання, що діють окремими
групами... не кажучи вже про велику стомленість військ, які з
самого початку війни здійснюють довгі марші і ведуть
вперті кровопролитні бої,— все це призвело до того, що дух
наших керівних інстанцій підупав. Це особливо яскраво
проявилося в абсолютній подавленості настрою головкома».
Наприкінці липня німецько-фашистська армія не змогла
домогтися вирішальних успіхів. Вже 18 липня 1941 року
Гальдер записав у щоденнику:
«Операція групи армій «Південь» дедалі більше втрачає
свою форму. Ділянка фронту проти Коростеня, як і раніше,
потребує значних сил для його утримання. Прибуття свіжих
великих сил противника з півночі в район Києва змушує нас
підтягти туди піхотні дивізії, щоб полегшити становище
танкових з’єднань 3-го моторизованого корпусу і згодом
змінити їх. В результаті цього на північній ділянці групи армій
«Південь» виявилися скутими значно більші сили, ніж це
було бажано».
Ще менше задовольняють Гадьдера усліхи групи армій
«Північ».
«Знову,— пише він 22 липня,— у ставці велика тривога
з приводу груш армій «Північ», яка ие має ударного
угруповання і весь час припускається помилок. Дійсно, на
фронті групи армій «Північ» не ке гаразд парівняво з іншими
ділянками Східного фронту».
т
У керівній верхівці вермахту виникли розбіжності щодо
мети подальших операцій і напрямків головних ударів.
Спостерігається непослідовність у постановці військам
чергових завдань. Так, якщо 26 липня Гітлер вимагав
«ліквідувати гомельське угруповання противника шляхом наступу
новоствореної групи фон Клюге», то ЗО липня Йодль
повідомив Гальдеру інше рішення верховного
головнокомандування збройних сил Німеччини: «На південній ділянці
фронту поки що не проводити наступ на Гомель».
Уся ця лихоманка в діях стратегічного керівництва
противника була наслідком непередбаченого стійкого опору
Червоної Армії.
Із щоденника Гальдера бачимо, що німецькі війська в
перші ж тижні боїв на радянсько-німецькому фронті
зазнали великих втрат. Ось кілька прикладів:
20 липня 1941 року генштаб сухопутних військ доповів
своєму верховному керівництву: «...Бойовий склад танкових
з’єднань: 16-а танкова дивізія має менш ніж 40
процентів штатного складу, 11-а танкова дивізія — близько
40 процентів, становище 13-ї і 14-ї танкових дивізій
дещо краще». Далі йде перелік стану військ в такому ж
вигляді.
А ось уривок із праці відомого американського воєнного
письменника Дж. Фуллера. В своїй книзі «Вторая мировая
война 1939—1945 гг.» він наводить деякі повідомлення
преси фашистської Німеччини. Вони також дуже характерні.
«Вже 29 червня у «Фелькішер беобахтер» з’явилася
стаття, в якій вказувалося:
«Російський солдат має перевагу перед нашим
противником на Заході своїм презирством до смерті. Витримка і
фаталізм змушують його триматися доти, доки він не
вбитий в окопі або не падає мертвий в рукопашній сутичці».
6 липня у подібній статті у «Франкфуртер цайтунг»
зазначалося, що «психологічний параліч, котрий звичайно
виникав услід за блискавичними німецькими проривами на
Заході, не спостерігається такою мірою на Сході, що у
більшості випадків противник не тільки не втрачає здатності
до дій, а, в свою чергу, намагається охопити німецькі
кліщі».
Це було новинкою в тактиці і способах ведення війни, а
для німців — несподіваним і психологічно неприємним
сюрпризом.
За словами автора статті, «німецький солдат зустрів
противника, котрий із фанатичною впертістю тримався за своє
політичне кредо і бліцнаступові німців протиставив
тотальний опір».
372
Як виявилося, росіяни розмістили вздовж кордону не
всі свої армії, як гадали німці. Невдовзі також з’ясувалося,
що самі німці припустилися дуже грубого прорахунку,
оцінюючи російські резерви. Перед війною з Росією німецька
розвідувальна служба значною мірою розраховувала на
«п’яту колону». Однак в Росії, хоч і були незадоволені,
«п’ятої колони» не існувало...» 1
З такою реальністю довелося зіткнутися
німецько-фашистському командуванню в перші місяці боїв на
радянсько-німецькому фронті. Так, це була зовсім не та дійсність,
на яку сподівалося гітлерівське керівництво! У наведених
висловлюваннях ця думка простежується досить чітко.
А ось факти.
Лише за перші два місяці війни в СРСР сухопутні
війська вермахту втратили близько 400 тисяч чоловік. До речі
зауважу, що з червня по грудень 1941 року поза радянсько-
німецьким фронтом фашистські загарбники втратили всього
лише біля 9 тисяч чоловік (!). Втрати військ противника на
кінець кампанії влітку і восени становили на
радянсько-німецькому фронті майже 800 тисяч чоловік з відбірних,
кращих частин і з’єднань.
І все це за вкрай несприятливих умов, що склалися для
нас на початку війни. А бойового досвіду у противника
було більше, бо він воював уже чимало часу. Ініціативу також
він тримав в руках. За кількістю військ і бойової техніки
на головних напрямках противник мав перевагу, оскільки
він довго готувався до війни і роками прискорено
модернізував і механізував армію нападу. Він також мав для
першого удару значно вищу економіку, ресурси, тому що в його
руках був майже весь воєнний потенціал Європи.
Необхідно враховувати і ту обставину, що гітлерівське
керівництво, давши розгін своїй воєнній машині, вичерпало
далеко не все з того, що приготувало для загарбання
Європи. Потужні резерви вивільнилися, і всі вони були кинуті
проти СРСР.
Звичайно,— і ми вже про це говорили — попереду нас
чекала важка боротьба, нам треба було чимдуж
напружувати власні сили, щоб відбити навалу ворога, перехопити
Ініціативу, ліквідувати тимчасові переваги противника і,
взявши гору над ним скрізь, вигнати з території нашої
Батьківщини, а потім допомогти народам Євройи скинути
фашистське ярмо.
1 Фуллер Дж. Вторая мировая война 1939—1945 гг.: Стратег,
в такт, обзор,— М., 1956.— 550 с.
873
І все ж свою історичну роль в цій великій справі
відіграв героїчний опір радянських військ переважаючим силам
противника в перші місяці війни, і насамперед запеклі
битви в районах Перемишля, Смоленська, Єльні, на дальніх і
близьких підступах до Києва. В цих битвах не
реалізувалися плани і розрахунки гітлерівського командування,
пов’язані з безпосереднім ходом воєнних подій. Головним же
було те, що економіка, ідеологія, пропаганда і політика
фашизму, вся його потворна соціальна система постали
перед такими проблемами, котрі гітлерівській Німеччині
так і не вдалося розв’язати за всю війну з Радянським
Союзом...
10 вересня 1941 року за рішенням Державного Комітету
Оборони я мав вилетіти в Ленінград. Перед польотом
позначив у своїй записній книжці:
«Організація і успішне проведення наступальної
операції по ліквідації єльнінського виступу, всебічна складна
робота на посаді начальника Генерального штабу за перші
п’ять тижнів війни дали мені багато корисного для
командної діяльності оперативно-стратегічного масштабу і
розуміння різноманітних способів проведення операцій.
Тепер я набагато краще усвідомив усе те, чим повинен
керуватися командуючий, щоб успішно виконати покладені
на нього завдання. Глибоко переконався, що в боротьбі
перемагає той, хто краще підготував довірені йому війська
у політико-моральному значенні, хто зумів чіткіше довести
до свідомості військ мету війни і наступної операції і
піднести бойовий дух військ, хто йде назустріч бойовій
доблесті, хто не боїться битися за несприятливих умов, хто вірить
своїм підлеглим.
Мабуть, одна з найважливіших умов успішного
проведення бою чи операції — своєчасно виявлені слабкі сторони
військ і командування противника. Опитування полонених
показало, що німецьке командування і війська діють суто
за шаблоном, без творчої ініціативи, лише сліпо виконуючи
наказ. А тому, як тільки мінялася обстановка, німці
губилися, поводилися вкрай пасивно, чекаючи наказу вищого
начальника, хоч у створеній бойовій обстановці такий
наказ міг надійти не завжди своєчасно.
Особисто спостерігаючи за ходом бою і діями військ,
переконався, що там, де наші війська не просто
оборонялися, а при першій нагоді, вдень і вночі контратакували
противника, вони майже завжди мали успіх, особливо
вночі. Німці діяли вночі вкрай невпевнено і, я сказав би,
погано.
874
Із практики проведення перших операцій зробив
висновок, що найчастіше невдачі спіткали тих командуючих,
котрі особисто не бували на місцевості, де передбачалося діяти
військам, а обмежувалися вивченням її по карті й віддачею
письмових наказів. Командири, котрі мають виконувати
бойові завдання, повинні неодмінно добре знати місцевість
і бойові порядки противника, щоб скористатися із слабких
сторін його дислокації і саме туди спрямувати головний
удар.
Дуже негативно впливають на хід операції, а також бою
поспіхом прийняті воєначальниками рішення без ретельної
додаткової перевірки одержаних відомостей і врахування
особистих якостей тих, хто доповідає обстановку,—
військових знань, досвіду, витримки і холоднокровності.
Велике значення для здобуття перемоги будь-якого
масштабу мають добре відпрацьовані на місцевості (або, на
крайній випадок, на ящику з піском) взаємодії всіх видів
і родів військ як в оперативних об’єднаннях, так і в
тактичних з’єднаннях...»
Розділ тринадцятий
Боротьба за Ленінград
Ранок 10 вересня 1941 року був прохолодний і похмурий.
На центральному аеродромі столиці, куди я прибув, щоб
летіти у блокований Ленінград, біля літака, що стояв на
злітній смузі, маячили три постаті: одна висока — генерал-
лейтенанта М. С. Хозіна, друга трохи менша —
генерал-майора І. І. Федюнінського, третя — льотчика, командира
повітряного корабля. За домовленістю з Й. В. Сталіним,
генерали від’їздили зі мною.
Командир корабля доповів про готовність екіпажу і
літака до польоту. Як буває в таких випадках, ми всі, немов
по команді, звели погляд на небо, намагаючись відгадати,
яка буде погода на трасі польоту. Низько нависли густі
хмари.
— Проскочимо! Погода якраз підходяща, щоб летіти
над фронтом противника,— посміхаючись, сказав командир
літака.
Ми вилетіли без затримки. Попереду був Ленінград, і
кожен із нас думками вже сягав туди.
Ніхто з нас, звичайно, не міг тоді передбачити, що ми
летимо у місто, яке протягом 900 днів вестиме небувалу
героїчну боротьбу з ворогом і голодом.
Ленінград! Колиска пролетарської революції... Він
особливо дорогий серцю кожної радянської людини. Тут В. І.
Ленін керував нашою партією, закладав основи першої в
світі соціалістичної держави. З перших днів Радянської влади
роль цього міста, другого за розмірами і кількістю
населення в СРСР, набула надзвичайної ваги у політичному,
економічному і культурному розвитку нашої Батьківщини.
Ленінград! Одне з найкрасивіших міст світу. Твори
архітектури, живопису, скульптури, чудові пам’ятники,
прекрасні сади, парки і музеї міста завжди були гордістю
нашої країни.
Гітлерівське командування надавало виняткрвого
значення планам загарбання цього величезного
індустріального центру і морського порту СРСР. Захопивши місто на
376
Неві, фашистська Німеччина здобула б цілий ряд перевар
політичного, економічного і морального значення.
З політичного і воєнно-стратегічного погляду, взяття
Ленінграда і з’єднання з фінськими військами сприяло б
зміцненню гітлерівської коаліції, примусило б уряди деяких
інших країн, котрі все ще вагалися, вступити в війну проти
СРСР.
Швидко захопивши Ленінград, Гітлер зміг би вивільнити
діючі там війська, всі танкові і моторизовані з’єднання із
складу 4-ї танкової групи, необхідні для успішного
здійснення операції «Тайфун»
Місто на Неві потрібно було гітлерівському керівництву
і в морально-психологічному плані — щоб піднести дух
своєї армії, військ сателітів, населення Німеччини і держав-
союзників, щоб підтримати їхню віру в реальність планів
війни проти Радянського Союзу. Бо обіцяний Гітлером
«бліцкріг» давав серйозні осічки. Це плутало карти
німецького командування, а надто великі втрати на Східному
фронті породжували серйозні сумніви щодо можливостей
переможного і швидкого завершення війни з Радянським
Союзом.
Для нас втрата Ленінграда з усіх боків серйозно
ускладнила б стратегічну обстановку. На випадок, коли ворог
захопив би місто і тут з’єдналися б німецькі та фінські
війська, нам довелося б створити новий фронт, щоб обороняти
Москву з півночі, і використати при цьому стратегічні
резерви, які Ставка готувала для захисту столиці. До того ж, ми
неминуче втратили б могутній Балтійський флот.
Для противника взяття Ленінграда означало, що група
армій «Північ» і фінські війська, які діяли на Карельському
перешийку, легко могли з’єднатися з фінсько-німецькими
військами в районі ріки Свір і перетнути наші
комунікації, котрі пролягали в Карелію і Мурманськ. Усі ці
фактори, разом узяті, обумовили надзвичайну запеклість і
напруженість боротьби за Ленінград.
Щоб оволодіти Прибалтикою і Ленінградом, гітлерівське
командування кинуло в наступ велику масу своїх військ —
групу армій «Північ» під командуванням
генерал-фельдмаршала фон Лееба. За період липнево-серпневих боїв 1941
року на північно-західному напрямі противнику вдалося
оволодіти значною частиною Ленінградської області.
8 вересня 1941 року противник захопив Шліссельбург,
перетнув останню для нас сухопутну комунікацію і
заблокував Ленінград. Лінія нашої оборони зупинилася тут на
1 Закодована назва операції по захопленню Москви,— Прим. авт.
377
•вхідному узбережжі Неви. Широка, повноводна ріка була
серйозною перешкодою для гітлерівських військ, однак її
також треба було обороняти, бо до Шліссельбурга і Ладоги
вийшли німецькі відбірні частини.
Ворог відтіснив нашу 54-у армію від основних с,ил
Ленінградського фронту, але вона не дала гітлерівським
військам рушити на схід і зупинила їх на рубежі Липка —
Робітниче селище № 8 —Гайтолово. З цього моменту армія
вже не підпорядковувалася фронту, а безпосередньо
Ставці В ГК.
Війська 8-ї армії Ленінградського фронту, які раніше
бвлися на території Естонської РСР, з тяжкими боями
відійшли і закріпилися на лінії Петергоф — на південь від
Усть-Рудиці — узбережжя Фінської затоки в районі Керно-
80. Відтоді зв’язок цієї армії з містом можна було
підтримувати лише по воді і повітряним шляхом.
На Карельському перешийку фінські війська вийшли до
нашого старого державного кордону і намагалися
просунутися далі, однак там їх зупинили. Тепер вони очікували
зручного моменту, щоб кинутися на місто з півночі.
З 8 вересня Ленінград перебував в дуже небезпечному
становищі. Спілкуватися з Великою землею можна було
ляше по Ладозькому озеру й повітряним шляхом, під
прикриттям нашої авіації. Розпочалося бомбардування і
варварські артилерійські обстріли міста. Фашистські війська
тиснули з усіх боків. Чи не найбільше угруповання
танкових і моторизованих з’єднань противника концентрувалося
ва підступах до Урицька, Пулковських висот і Слуцька. Все
свідчило про те, що ворог готується до вирішального
штурму.
З дня на день наростало напруження обстановки.
...Від Москви до Ладозького озера погода «сприяла»
нашому польоту: дощ, низька хмарність. Одне слово, така
погода не влаштовувала винищувачів противника, і ми
спокійно обходилися без будь-якого прикриття. Та ось, на
підході до Ладозького озера, погода покращилася, нам
довелося взяти ланку винищувачів. Над озером йшли на
бриючому польоті, за нами погналися два «мессершміттн». Та
через деякий час щасливо приземлилися на міському
комендантському аеродромі. Чому наше прикриття не відігнало
літаків противника — розбиратися не було часу, поспішали
у Смольний, у штаб фронту.
При в’їзді у Смольний нас зувинила охорона і
зажадала перепустку, якої ніхто з нас, звичайно, не мав. Я
назвався, але це не допомогло. Служба є служба.
«78
— Доведеться зачекати, товаришу генерал,— сказав
вартовий і викликав караульного начальника. Чекати довелося
майже п’ятнадцять хвилин, доки комендант штабу не дав
особистий дозвіл на в’їзд у Смольний.
Біля входу нас зустрів один із дорученців
командуючого.
— Де товариш Ворошилов? — запитав я.
— Проводить засідання Військової ради фронту,
товаришу генерал армії.
— Хто серед присутніх?
— Дехто з командармів і начальників родів військ,
командуючий Балтійським флотом, а також директорі
найважливіших державних об’єктів.
Ми піднялися на другий поверх у кабінет командуючого.
У великій кімнаті за столом, вкритим червоним сукном,
сиділо чоловік з десять. Привітавшись із К- Є. Ворошиловим
і А. О. Ждановим, попросив дозволу бути присутнім на
засіданні. Через деякий час вручив К. Є. Ворошилову
записку И. В. Сталіна. Мушу признатися, що зробив я це не без
внутрішнього хвилювання. Маршал прочитав записку
мовчки і, ледь кивнувши, передав А. О. Жданову, продовжуючи
вести засідання.
На Військовій раді фронту розглядалося питання про
заходи, котрі доведеться здійснити, якщо неможливо буде
утримати місто. Висловлювалися коротко і сухо. Цими
заходами передбачалося знищення найважливіших військових
і індустріальних об’єктів і т. п. Зараз, більш ніж через
тридцять років, ті плани здаються неймовірними. А тоді? Тоді
становище було критичне. І все ж ще існували деякі нфва*
користані можливості. В результаті обговорення вирішши
захищати Ленінград до останньої краплі крові.
В цей момент, очевидно, кожен із присутніх
надзвичайно гостро відчув увесь тягар відповідальності перед
партією і народом за успішне виконання завдань, покладеннх
на нас Політбюро ЦК ВКП (б) і Державним Комітетом
Оборони.
Познайомившись із командним складом, я з радістю
побачив багатьох командирів, партійних і політичних
працівників військ фронту і Балтійського флоту, яких знав раніше
по роботі, і тепер мав уявлення, кому і що варто доручити.
Особливо підбадьорювало те, що на чолі Ленінградської
партійної організації і членом Військової ради фронту був
секретар Центрального Комітету ВКП (б) Андрій
Олександрович Жданов, прекрасний організатор, чудова й
задушевна людина, яку глибоко поважали ленінградці, війська
фронту і флоту.
т
Наприкінці 10 вересня, керуючись особистою запискою
Верховного і без оголошення офіційного наказу, я
приступив до командування Ленінградським фронтом
Усю ніч з 10 на 11 вересня ми обговорювали з
А. О. Ждановим, К. Є. Ворошиловим, адміралом І. С. Іса-
ковим, начальником штабу фронту і деякими командуючими
родів військ фронту обстановку і додаткові заходи по
обороні Ленінграда.
Місто і його околиці я добре знав, бо вчився тут колись
иа курсах вдосконалення комскладу кінноти. З того часу,
звичайно, багато що змінилося, але про район бойових дій
а мав повне уявлення.
У день нашого приїзду обстановка ще дужче
напружилася. Особливо запекло атакували гітлерівські війська на
ділянках оборони 42-ї армії. Ворожі танки увірвалися в
Урицьк, але вогонь нашої протитанкової артилерії відкинув
їх назад, на вихідні позиції. Піхота противника, підтримана
танками, авіацією і артилерією, хоч і мала великі втрати,
однак безперервно атакувала Пулковські висоти, м.
Пушкін і Колпино. Командуючий 42-ю армією в цих запеклих
боях використав усі свої резерви.
На південно-східних підступах до Ленінграда
утримувала оборону слабка за складом 55-а армія під
командуванням генерала І. Г. Лазарєва. Сил у неї явно не вистачало.
Фронт під Колпином підступав до Іжорського заводу,
котрий виконував важливе військове замовлення для фронту.
На заклик партійної організації першими відгукнулися
комуністи і комсомольці підприємства. Всі спроби німецько-
фашистських військ прорватися у місто в цьому районі
скінчилися нічим — іжорці стояли на смерть.
З’ясувалося, що на всіх ділянках фронту гостро
відчувалася нестача протитанкової артилерії. Тоді ми вирішили
замінити її зенітними гарматами, здатними пробивати тан-
кЬву броню. Для цього треба було негайно зняти з ППО
міста частину зенітних гармат і встановити їх на найнебез-
печніших ділянках.
Загальна думка Військової ради фронту зводилася до
того, щоб терміново приступити до створення глибоко еше-
лонованої і розвинутої оборони на всіх вразливих
напрям1 Наказ Ставки про призначення мене командуючим військами
Ленінградського фронту був підписаний 11 вересня 1941 року, після того
■к я доповів И. В. Сталіну про своє прибуття в Ленінград. В п. 3-му
цього наказу йшлося: «Товаришу Ворошилову здати справи фронту,
Товаришу Жукову прийняти Ленінградський фронт за 24 години з часу
прибуття в Ленінград...» (Архів МО СРСР, ф. 217, оп. 1227, арк.
132).— Прим. авт.
880
ках, щільно замінувати підступи до міста, а частину
перешкод підготувати для підведення під електрострум.
Передбачалося звернути особливу увагу на район Пулковських
висот.
Однак насамперед треба було негайно зміцнити
оборону на рубежі Пулковські висоти — Урицьк. Для цього ми
мали перекинути в 42-у армію частину сил із складу 23-ї
армії, яка перебувала на Карельському перешийку, де
зупинили фіннів. Крім засобів фронту, тут вирішили
зосередити вогонь всієї корабельної артилерії Балтійського
флоту.
Малося також на увазі сформувати 5—6 окремих
стрілецьких бригад із складу моряків Балтійського флоту і
навчальних закладів Ленінграда. Строк готовності формувань
визначили в 5—6 днів.
Усі ці заходи почали впроваджувати уже з самого ранку
11 вересня.
Військова рада, до складу якої, крім А. О. Жданова,
О. О. Кузнецова і мене, входили секретар Ленінградського
обкому партії Т. П. Штиков, голова облвиконкому Н. В. Со-
ловйов, голова міськвиконкому П. Є. Попков, працювала
дружно, творчо, енергійно, не рахуючись ні з часом, ні з
утомою. Всіх цих товаришів зараз уже немає серед живих.
Треба сказати, що це були видатні діячі нашої партії і
держави. Вони зробили все, що тільки можна було зробити для
успішної боротьби, відстоюючи місто Леніна, над яким в.
той час нависла смертельна небезпека. Ленінградці їх добре
знали і поважали за мужню поведінку і незламну волю до
перемоги.
Жителі міста самовіддано, кожен на своїй ділянці,
виконували свій обов’язок. Першочерговим завданням було
постачання військ зброєю, боєприпасами, військовою
технікою. Все це виготовлялося під суцільним артилерійським
обстрілом і невпинним бомбардуванням.
Кіровський завод, де виготовлялися важкі танки КВ
(директор заводу И. М. Зальцман), було перетворено на
потужний опорний пункт оборони міста. Багато робітників
вступило в народне ополчення. їм на зміну прийшли
підлітки, жінки і пенсіонери. Більшість робітників перебралися
жити в адміністративні та інші заводські приміщення. Всі
вони вважалися на казарменному становищі. Фронт був так
близько, що вікна цехів доводилося затуляти бронещитами
і мішками з піском. Під час нальотів авіації і
артилерійського обстрілу робота не припинялася. Звільнившись після
зміни, робітники гасили запалювальні бомби, а
медпрацівники надавали допомогу пораненим.
381
Гітлерівці за ретельно розробленим планом вели
артилерійський обстріл і бомбардування важливих об’єктів —
заводів і фабрик, інститутів і вокзалів, госпіталів, шкіл,
торгових центрів. Обстрілювалися головним чином ті
вулиці і навіть той їх бік, де був найпожвавленіший рух.
Полонений Ловно Рудольф з 9-ї батареї 240-го
артилерійського полку 170-ї піхотної дивізії згодом свідчив:
«Ленінград обстрілювався артилерією вранці з 8 до 9
години, вдень з 11 до 12 години, ввечері з 17 до 18 години,
а потім з 20 до 22 години. Основне завдання обстрілу —
знищення жителів міста, руйнування заводських об’єктів і най-
мжливіших споруд, а також моральне подавлення
ленінградців...» 1
Фашисти не зупинялись ні перед чим. В районі
Шліссельбурга, де оборонялася 1-а стрілецька дивізія військ
НКВС під командуванням полковника С. І. Донскова,
фашистські частини намагалися підготувати переправу через
р. Неву на ділянці Порош—Невська Дубровка—Московська
Дубровка. Гітлерівське командування наказало виставити
попереду німецьких частин радянських жінок, дітей і
стариків, яких зігнали з ближніх населених пунктів. Щоб наші
люди не постраждали, треба було з великою точністю вести
мінометний і артилерійський вогонь по противнику, що
перебував в глибині своїх бойових порядків.
Ворог рвався до міста. Удосвіта 11 вересня противник
відновив наступ ще більшою масою своїх ударних
угруповань і наприкінці дня оволодів Дудергофом.
Наступного дня під натиском переважаючих сил нам
довелося залишити Красне Село. В тяжкому становищі
опинилися і наші війська, які обороняли м. Пушкін і Слуцьк.
Генерал Ф. Гальдер, начальник генерального штабу
сухопутних військ гітлерівської Німеччини, записав тоді у
своєму щоденнику:
«Наступ на Ленінград 41-го моторизованого і 38-го
армійського корпусів розвивається цілком успішно. Велике
досягнення військ!..»
Майже тиждень точилися дуже важкі кровопролитні
бої. Гальдер зробив ще один запис у щоденнику:
«На фронті групи армій «Північ» відзначені значні
успіхи в наступі на Ленінград. Противник починає слабшати
у смузі корпусу Рейнгардта...» (41-й моторизований
корпус.— Г. Ж.) .
1 Нюрнбергский процесе над главньїми немецкими воєнними пре-
ступниками: Сб, материалов. В 7-нн т,—М., 1957, т. 1, с, 594.
382
Обстановка вимагала найенергійніших і рішучих дій.
Треба було використовувати найменшу можливість, щоб
вдень і вночі контратакувати ворога, знесилювати його і
завдавати йому втрат в живій силі і бойовій техніці,
провалювати його наступальні заходи. Необхідно було навести
найсуворіший порядок і дисципліну в частинах, різко
поліпшити управління військами. 11 вересня начальником
штабу фронту був призначений генерал М. С. Хозін, а
14 вересня Військова рада фронту призначила генерала
1.1. Федюнінського командуючим 42-ю армією.
В боях за м. Пушкін і Слуцьк особливо відзначилася
168-а стрілецька дивізія полковника А. Л. Бондарева. Ця
кадрова дивізія Червоної Армії 45 днів героїчно билася на
фінському кордоні і в лісах Карелії, на північний захід від
Ладоги. Виконуючи наказ командування, в дуже тяжких
умовах з ар’єргардними боями дивізія евакуювалася на
острів Валаам, а звідти II перекинули під Ленінград. Воїна
дивізії зуміли зберегти майже всю бойову техніку, в тому
числі гаубичний і гарматний артилерійські полки.
Поповнена ленінградськими комуністами-політбійцями, ця дивізія
билася з ворогом під Ново-Лісином, Слуцьком, містом
Пушкін з такою ж стійкістю, як і на кордоні. З особливою
стійкістю її воїни вели бої з противником в районі Колпино.
В дуже складній обстановці доводилося стабілізувати
становище під Ленінградом. Ворог посилював натиск,
особливо у смузі 42-ї армії на пулковському напрямку. Ми не
змогли залишати без уваги й інші напрямки —
шліссельбурзький і оранієнбаумський. І хоч противник там завдавав
другорядних ударів, з ними треба було теж рахуватися, бо
інакше виникли б неабиякі ускладнення.
Хочу з великою вдячністю відзначити розумну
організаторську роль командуючого військово-повітряними
силами генерал-полковника О. О. Новикова, який силами
авіації фронту і флоту ефективно допомагав відбивати шалені
атаки ворожих військ.
Моїм заступником по військово-морських силах
Балтійського флоту був адмірал Іван Степанович Ісаков. Глибоко
переконаний, що І. С. Ісаков був одним із найсильніших і
талановитіших воєначальників Військово-Морського Флоту
Радянського Союзу. Під його керівництвом командування
Балтфлоту і артилеристи за короткий час сформували 6
окремих бригад морської піхоти, передавши їх на зміцнення
Ленінградського фронту. Разом із начальником артилерії
фронту генералом В. П. Свиридовим він швидко організував
взаємодію флоту і фронту, створив потужну далекобійну
контрбатарейну групу.
Гітлер підганяв командуючого групою армій «Північ»
ге^р'Іл-фельдмаршала фон Лееба, щоб той швидше взяв
Ленінград, аби якнайскоріше вивільнити рухомі з’єднання
4-ї танкової групи для переведення їх на московський
напрямок у склад групи армій «Центр».
З самого ранку 13 вересня противник силами двох
піхотних, одної танкової і одної моторизованої дивізії розпочав
наступ загальним напрямом на Урицьк. Прорвавши оборону,
ворожі частини захопили Костянтинівку, Сосновку, Фінське
Койрово і стали просуватися до Урицька.
«Значне заглиблення клину із заходу на Ленінград»,—
записав у своєму щоденнику того дня Гальдер, а ввечері
додав: «Біля Ленінграда значні успіхи. Вихід наших військ
ДО «внутрішнього обводу укріплень» можна вважати
завершеним».
Військова рада фронту добре розуміла, що в обороні
Ленінграда склалося надзвичайне становище. Щоб ліквідувати
грізну небезпеку, вирішили ввести в бій останній фронтовий
резерв— 10-у стрілецьку дивізію. Останній!.. Рішення таїло
в собі неабиякий ризик, але іншого виходу у нас тоді не
було.
Вранці 14 вересня, після короткої могутньої
артпідготовки, 10-а стрілецька дивізія разом із частинами сусідніх
з*еднань і при підтримці авіації завдала ворогові
блискавичного удару. В результаті напруженого бою оборону було
Ііоновлено. Противник з великими втратами залишив Со-
Сновку і Фінське Койрово.
Вивчаючи і оцінюючи обстановку, ми намагалися
насамперед з’ясувати можливості противника, глибше проникнути
^ задуми його командування, виявити найсильніші й
слабкіші сторони ворожих військ, які блокували місто. Треба
було з’ясувати, які сили, засоби й способи дій необхідно
протиставити противнику, що рветься в Ленінград.
Розмірковуючи над планом оборони Ленінграда,
насамперед звернули увагу на те, що ворог, наступаючи,
змушений діяти, розосередивши війська широким фронтом на три
угруповання. Головні сили — танки і піхота —
спрямовувалися до міста з півдня. Очевидно, фон Лееб був перекона-
йий, що саме тут йому пощастить вломитися у місто, ударив-
!’іИ в центр фронту. Однак через густу приміську забудову
лісові масиви противник змушений був наступати вздовж
оріг. З цієї обставини належало скористатися: ми були в
Змозі надійно перекрити всі шляхи артилерійським і
мінометним вогнем, бомбардувати їх авіацією, зміцнити оборону
5& Допомогою інженерних перешкод.
«64
Досвід бойових дій показав, що ворог дуже чутливий
до будь-яких проявів активності з нашого боку.
Контрудари і контратаки примушували противника наступати у
сповільненому темпі. Замість того щоб кидати на головному
напрямку найбільше ударних сил, німецьке командування
часто обмежувалось півзаходами. А це давало «ам змогу
виграти час, необхідний для організації активного
контрманевру.
Проявленню активності нашої оборони допомагало і
розташування радянських військ, що склалося по ходу
обстановки. 8-а армія закріпилася на оранієнбаумському
плацдармі. При певній підтримці з боку флоту і 42-ї армії вона
була спроможна завдавати ударів західному флангу і
тилові угруповання противника, відволікаючи тим самим частину
сил, що наступали на місто.
Були підстави на добрі сподівання і щодо 54-ї армії,
якою командував маршал Г. І. Кулик. її становище на
східному фланзі вузького шліссельбурзького коридору давало
можливість організувати удар по ворожих з’єднаннях і
таким чином полегшити шлях просування військам
Ленінградського фронту. Це могло б істотно допомогти обороні міста
і відтягнуло б якусь частину сил групи армій «Північ» від
основної, пулковської ділянки.
Ясна річ, успіх боротьби залежав від того, як активно
діятимуть наші війська на всіх основних ділянках фронту.
Ми це зрозуміли відразу, тільки-но прибули в Ленінград,
про що й доповіли у Ставку ВГК.
Додатково розроблені заходи щодо зміцнення оборони
міста передбачали розв’язання таких завдань:
— посилити партійно-політичну роботу серед військ і
населення, щоб всебічно зміцнити дисципліну і віру в
перемогу над ворогом;
— усіма сухопутними, повітряними і флотськими силами
й засобами і надалі заподіювати якомога більше втрат
ударним угрупованням противника, щоб вони не змогли
прорвати нашу оборону;
— сформувати до 18 вересня і повністю озброїти ще
п’ять стрілецьких бригад, дві стрілецькі дивізії. Основну
частину цих військ передати в 42-у армію для створення
четвертого рубежу оборони армії;
— щоб відволікати сили противника з-під Ленінграда,
8-й армії і надалі завдавати ударів у фланг і тил
противника;
— дії частин фронту пов’язати з діями 54-1 армії,
домагаючись визволення від противника району Мга —
Шліссельбург;
13 4—504
385
— поставити активніші завдання перед підпільними
парторганізаціями і партизанськими загонами, що діють
на південь від Ленінграда.
Таким чином, було передбачено два дуже великі
фактори: зміцнення у свідомості наших воїнів і населення
непохитно! впевненості в нашій перемозі і необхідність
нагромадження резервів для збільшення глибини оборони
фронту. Здійснення несподіваного для противника удару силами
8-ї армії повинно було дати негайний результат.
Як бачимо, особлива увага приділялася 42-й армії, яка
перебувала на найнебезпечнішому напрямку. Тут
передбачалося створити таку оборону, об яку розбилися б усі
намагання противника лобовим ударом оволодіти містом. Ми
надавали великого значення діям флоту і берегової
артилерії, що все більше активізувалися з наближенням ліні!
фронту до моря.
Як показали наступні події, цей план виявився дійовим
і ефективним.
Загальне уявлення про ситуацію, що склалася на той
час під Ленінградом, а також про заходи, до яких ми
вдавалися, організовуючи оборонну роботу, можна мати з
телефонної розмови, що відбулася між мною і Б. М. Шапошни-
ковим 14 вересня 1941 року.
Біля апарата Шапошников. Здрастуйте, Георгій
Костянтинович! Доповідайте, будь ласка, обстановку на вашому
фронті і які вживаєте заходи для відновлення становища.
Біля апарата Жуков. Здрастуйте, Борис Михайлович!
Обстановка у південному секторі фронту значно
складніша, ніж здавалося Генеральному штабу. Наприкінці
сьогоднішнього дня противник, розвиваючи прорив трьома-чо-
тирма дивізіями і ввівши у бій до двох танкових дивізій,
вийшов на фронт Новий Сузі (що за 2 кілометри на
південь від Пулково) — Фінське Койрово (північна околиця) —
Костянтинівна — Горєлово — Аніно — Копорське —Роп-
ша — Глядіно і розгортає наступ у північному напрямку...
Красногвардійськ і дороги, що ведуть із Красногвардійська
до Пулково, також захоплює противник.
Отже, на цій ділянці фронту дуже складне становище.
Воно погіршилося ще й тому, що командування в районі
Ленінграда не мало жодних резервів. Зараз нам
доводиться стримувати наступ і розгортання прориву противника за
допомогою випадкових загонів, окремих полків і новосфор-
мованих робітничих дивізій.
Шапошников. Яких вживаєте заходів?
386
Жуков. Наприкінці цього дня на шляхах, де рухається
противник, ми організували систему артилерійського вогню,
в тому числі морську, зенітну й іншу артилерію. Збираємо
міномети, і, гадаю, на ранок ми зможемо підготувати на
основних напрямках щільний загороджувальний вогонь для
взаємодії з піхотою, котру наприкінці дня розмістили на
згаданому вище рубежі. Залучаємо всю авіацію фронту,
Балтійського флоту і, крім того, збираємо до сотні танків.
Безпосередньо на південній околиці Ленінграда, на лінії
М’ясокомбінат — Рибацьке — Морський порт, розгортаємо
дивізію НКВС, яку підсилюємо поки що 100 гарматами,
маючи на увазі зібрати ще не менше як 100 гармат. Ось усе,
що можу сказати про обстановку, яка склалася
безпосередньо під Ленінградом.
На фронті 8-ї армії організуємо удар, щоб вийти на
Кінгісеппське шосе, а потім ударом у фланг і тил
противника відтягнути частину його угруповання з-під Ленінграда
і, взаємодіючи з 55-ю і 42-ю арміями, в подальшому
ліквідувати красносельську групу противника. Розраховуємо
розпочати наступ 55-ю і 42-ю арміями не раніше 17 вересня.
Раніше неможливо, бо зараз для цього немає сил. Думаю
зібрати сили за рахунок відводу групи Астаніна •. Всього
маю надію зібрати до п’яти дивізій, якщо вдасться за два
найближчі дні вивести Астаніна. А не вдасться, то зберемо
хоча б три дивізії.
Удар у взаємодії з Куликом буду готувати, але провести
його зможемо лише після ліквідації красносельського
угруповання противника...
...Я прийняв на Ленінградському фронті всього 268
літаків, серед них тільки 163 справні. Дуже погано з
бомбардувальниками і штурмовиками. Маємо 6 літаків ПЕ-2,
2 літаки ІЛ-2, 2 літаки АР-12, 11 літаків СБ. Така
кількість не забезпечить виконання завдання. Дуже прошу
Ставку дати хоча б один полк ПЕ-2 і полк ІЛ-2.
Шапошников. Вважаю, що ваше рішення насамперед
організувати артилерійську завісу єдино правильне.
Ленінградський фронт має вдосталь артилерії, щоб створити таку
завісу.
Жуков. Все ясно. Прошу лише мати на увазі, як я вже
доповів, що район Красногвардійська до ріки Іжори і всі
1 Генерал-майор А. Н. Астанін — командуючий лузькою
оперативною групою. Наприкінці серпня 1941 року його війська потрапили
в кільце оточення в районі станцій Сіверська-Мшинська і Новинка.—
Прим. авт.
ІЗ* 387
шляхи, що пролягають через Красногвардійськ на північ,
вже в руках противника... Зараз доводиться вдаватися до
пожежних заходів і наводити належний порядок в
частинах... Думаю, найближчими днями порядок наведемо...
Якщо постане потреба, ні перед чим не зупинимося.
Прошу вас підсилити Кулика двома-трьома дивізіями,
щоб він зміг завдати сильного удару. Це буде найкраща
допомога фронту за наявної обстановки. З Куликом я
тримаю зв’язок по «Бодо».
Шапошников. Вважаю, що Красногвардійськ закриває
дорогу на північ, хоч противник і обійшов його із заходу...
Безперечно, зараз всю увагу треба спрямувати на
ліквідацію красносельського прориву, а потім на взаємодію з
Куликом... Я думаю, що в тилах фронту і в різних вузах
можна ще знайти і людей, і зброю. Ставка просить вас
орієнтувати нас частіше по проводу і по радіо про події на
фронті. Ваше прохання про зміцнення бомбардувальною
авіацією негайно доповім товаришу Сталіну. Все'.
Треба було вибрати район для прориву блокади. На
наш погляд, найбільш підходящим був мгинський виступ,
захоплений противником. Завширшки він — 15—20 км.
Місцевість тут лісова і болотяна, з великими ділянками
торфорозробок. Невеликі висоти панували над навколишньою
рівниною, їх можна було добре використати для міцної і
ефективної оборони. Ось сюди, як до найсприятливішої
ділянки для прориву блокади, і були звернені наші погляди.
Незабаром після мого прибуття в Ленінград Б. М. ІІІа-
пошников повідомив, що Ставка робить спроби деблокувати
місто ударами 54-ї армії зі сходу. Він просив мене виділити
війська для зустрічних дій. На жаль, фронт не міг цього
зробити, бо все, що можна було, ми вже кинули на
головний напрям, і зняти звідти будь-які війська означало б
здати місто ворогу. А тому вирішили наступати назустріч 54-й
армії всього однією дивізією і бригадою Невської
оперативної групи.
Під Невською Дубровкою цим частинам належало
форсувати повноводну Неву, близько 800 метрів завширшки,
під суцільним вогнем противника, а потім атакувати ворога,
діючи через болото і ліс. Завдання надзвичайно тяжке,
можна сказати, непосильне.
Умови деблокування Ленінграда у вересні 1941 року
вимагали від 54-ї армії значно енергійніших дій 1 тісної
1 Архів МО СРСР, ф. 217, оп. 1221, спр. 174, арк. 58—67,
388
взаємодії з частинами Ленінградського фронту. Однак нам
не вдалося вирішити питання щодо спільних дій такою
мірою, як того вимагала обстановка. Я дозволю собі навести
телеграфну розмову з маршалом Г. І. Куликом, що
відбулася в ніч на 15 вересня 1941 року. Текст її подається з
невеликим скороченням.
Біля апарата Кулик.
Біля апарата Жуков.
Жуков. Вітаю тебе, Григорій Івановичі Тобі відомо, що
я прибув на зміну Ворошилову? Я хотів би, щоб у нас з
тобою якнайскоріше закипіла робота по очищенню
території, на якій ми могли б потиснути один одному руки і
організувати тил Ленінградського фронту. Прошу коротко
доповісти про обстановку. В свою чергу хочу поінформувати,
що робиться під Ленінградом:
Перше. Противник, захопивши Красне Село, скажено
атакує Пулково, в напрямку на Лігово. Друге вогнище на
південний схід від Слуцька — район Федоровське. З цього
району противник наступає вісьмома полками загальним
напрямком на м. Пушкін, маючи на меті з’єднатися в районі
Пушкін — Пулково.
Друге. На решті ділянок фронту обстановка
попередня... Південна група Астаніна у складі чотирьох дивізій
вживає заходів, щоб вийти з оточення.
Третє. На всіх ділянках фронту організуємо активні
дії. На тебе покладаємо великі надії. У мене поки що все.
Прошу коротко повідомити обстановку на твоїй ділянці.
Кулик. Здравія бажаю, Георгій Костянтинович! Дуже
радий разом з тобою виконувати почесне завдання по
визволенню Ленінграда. Чекаю також з нетерпінням зустрічі.
Обстановка у мене така:
Перше. Протягом останніх двох-трьох днів я веду бій
на своєму лівому фланзі в районі Вороново, тобто на
лівому фланзі угруповання, котре йде на з’єднання з тобою.
Противник за останні два-три дні зосередив проти мого
основного угруповання такі дивізії. Буду називати їх
полки, бо хочу знати, чи часом не виставлено решти полків
проти твого фронту. Почну з правого боку: в районі
Робітничого селища № 1 з’явився 424-й полк 126-ї піхотної дивізії,
раніше його на моєму фронті не було. Решти полків цієї
дивізії немає. Вони або в Шліссельбурзі, або на Неві діють
на захід проти тебе, або в резерві в районі Шліссельбурга.
Друге. В районі Синявіно і на південь від нього дів
20-а мотодивізія, разом з нею помічено танки 12-ї танкової
дивізії.
389
Т рете. На фронті Сіголово — Туришкіно розгорнулася
21-а піхотна дивізія. Спільно з нею в цьому ж районі діє
5-а танкова дивізія в напрямку Слав’янка — Вороново.
Протягом останніх трьох днів йде посилене пересування
мотомехчастин і танків з району Любань на Шапки —
Туришкіно — Сологубовка. Сьогодні о 16.30 помічено
виведення танків (понад 50) в районі Сологубовка на Сіголово, а
також помічено велике скупчення військ в лісах на схід від
Сіголово і на північний схід від Туришкіно. Крім того, в
цьому ж районі з’явилася важка артилерія. Сьогодні у мене
точився бій за оволодіння Ворояовом. Це була окрема
операція майбутнього наступу, проте розв’язати це завдання не
вдалося. Правда, тут діяли незначні з’єднання. Я це зробив
навмисне, бо не хотів залучати великі сили до цієї операції:
зараз у мене йде поповнення частин.
Лінія фронту, яку охоплює 54-а армія, така: Липки —
Робітниче селище № 7 — селище Естонський — Тортоло-
во — Мишкіно — Поріччя — Михалево.
Противник зосереджує на моєму правому фланзі досить
сильне угруповання. Чекаю, що завтра він розпочне наступ.
Мною вжито заходів для відсічі наступу, думаю відбита
його атаки і негайно контратакувати. За останні три-чотири
дні нами знищено як мінімум 70 танків... У другій половині
13 вересня точився сильний бій в районі Горне Хандрово,
де було знищено 28 танків і батальйон піхоти, але
противник весь час, особливо сьогодні, проявляє велику
активність. Все.
Таким чином, з міркувань Г. І. Кулика виходило, що
найближчим часом його армія наступати не збирається. Це
нас аж ніяк не влаштовувало, бо під Ленінградом
становище вже було критичним. Окрім прямих дій з боку 54-ї
армії, я розраховував також на авіацію цієї армії, щоб
завдати ударів важливим районам на підступах до Ленінграда.
Треба було роз’яснити це моєму співбесіднику.
Жуков. Григорій Іванович, дякую за інформацію. У
мене до тебе велике прохання — не чекати наступу
противника, а негайно організувати артпідготовку і перейти в наступ
загальним напрямком на Мгу.
Кулик. Зрозумів. Я думаю, 16—17-го.
Жуков. 16—17-го пізно! Противник мобільний, треба
його випередити. Я упевнений, що, коли розгорнеш наступ,
матимеш великі трофеї. Якщо завтра все ж не зможеш
наступати, прошу всю твого авіацію кинути на розгром
противника в районі Поддолово — Корделєво — Чорна Річка —
Аннолово. Всі ці пункти на річці Іжора, за 4—5 кілометрів
на південний схід від Слуцька. Сюди треба спрямовувати
удари протягом цілого дня, хоча б малими партіями, щоб
противник не міг підвести голову. Але це на крайній
випадок. Дуже прошу атакувати противника і швидше
кинути кінноту в тил противника. У мене все.
Кулик. Завтра перейти в наступ не можу, бо не
підтягнута артилерія, не опрацьована на місці взаємодія і не всі
частини вийшли на вихідне положення. Мені щойно
повідомили, що противник о 23 годині перейшов у наступ в
районі Шліссельбург — Липка — Синявіно — Гонтова Липка,
Наступ відбито. Якщо аротивник завтра не перейде в за*
гальний наступ, то прохання твоє про дії авіації по пунктах,
вказаних тобою, виконаю...
Ці дані обстановки під Шліссельбургом я вже мав.
Однак маршал Г. І. Кулик помилявся: дії противника
були всього лише спробою розвідати нашу оборону боєм.
Г. І. Кулик не уявляв собі або не хотів розуміти вкрай
напруженої обстановки під Ленінградом.
Вже не приховуючи роздратування, я сказав:
— Противник не переходив у наступ, а вів нічну силову
розвідку! Кожну розвідку або дрібні дії ворога дехто, на
жаль, сприймає як наступ...
Зрозуміло, що ви насамперед турбуєтесь про
благополуччя 54-ї армії і, мабуть, вас недостатньо хвилює
обстановка, що склалася під Ленінградом. Ви повинні зрозуміти,
що мені доводиться прямо із заводів кидати людей
назустріч атакам противника, не чекаючи опрацювання взаємодії
на місцевості. Зрозумів, що розраховувати на активний
маневр з вашого боку не варто. Вирішуватиму завдання сам.
Мушу зауважити, що мене вражає відсутність вдаємодії
між вашим угрупованням і фронтом. По-моєму, на вашому
місці Суворов діяв би інакше. Вибачте за відвертість, але
мені не до дипломатії. Бажаю всього найкращогої1
Незважаючи на вжиті заходи, обстановка під
Ленінградом погіршувалася. Противник діяв все активніше.
Очевидно, генерал-фельдмаршал фон Лееб із шкіри пнувся, щоб
за будь-яку ціну виконати наказ Гітлера — покінчити з
ленінградського операцією до початку наступу німецьких військ
під Москвою.
Вранці 15 вересня противник поновив наступ у смузі
42-1 армії. Його чотири дивізії, підсилені танками і підтрн-
1 Архів МО СРСР, ф. 217, оп. 1221, спр. 174, арк. 81—96.
391
мані масованими ударами з повітря, вперто просувалися
вперед. Ціною великих втрат ворогу вдалося відтіснити
наші 10-у і 11-у стрілецькі дивізії до південних околиць
селища Володарського і Урицька. На інших ділянках оборони
цієї армії ворожі атаки було відбито.
Щоб не дати противнику прорватися в Ленінград через
Урицьк, ми 16 вересня зміцнили 42-у армію щойно
сформованими 21-ю стрілецькою дивізією НКВС, 6-ю дивізією
народного ополчення І двома стрілецькими бригадами із
моряків і особового складу різних частин ППО. Ці з’єднання
одержали наказ тримати оборону на зовнішньому обводі
укріпленого рубежу міста, що пролягав від узбережжя
Фінської затоки через Лігово, М’ясокомбінат, Рибацьке до
ріки Неви.
Завдяки цьому заходу утворився сильний другий
ешелон 42-ї армії і було досягнено тактичної глибини оборони.
Це значною мірою сприяло підвищенню її стійкості і
нездоланності.
Варто відзначити, що з виходом противника до селища
Володарського і Урицька лівий фланг його ударного
угруповання розтягнувся ще більше. Ми вирішили скористатися
з вигідної для нас обставини і завдати противнику
контрудару силами 8-ї армії.
Командуючий 8-ю армією одержав наказ залишити на
ділянці Керново — Терентьєво прикриття, 5-у бригаду
морської піхоти відвести на заздалегідь підготовлений в
інженерному плані рубіж оборони на річці Коваші, а 191-у і
281-у стрілецькі дивізії і 2-у дивізію народного ополчення
зосередити на своєму лівому фланзі і завдати противнику
контрудару на ділянці Ліпиці — селище Володарського в
напрямку на Красне Село. За цим же наказом до складу
8-ї армії вливалися 10-а і 11-а стрілецькі дивізії і 3-я
дивізія народного ополчення 42-ї армії, котрі мали брати
участь в контрударі. Одночасно 125-а і 268-а стрілецькі
дивізії 8-ї армії виводилися в резерв фронту.
Завдяки такому рішенню ми могли створити ударне
угруповання 8-ї армії, щоб завдати контрудару противнику
і водночас поновити резерв фронту для захисту від будь-
яких несподіванок. Подальший хід подій показав, що все
це було своєчасно і правильно.
Доповідаючи своє рішення Ставці Верховного
Головнокомандування, я не замовчав розмови з Г. І. Куликом.
Й. В. Сталін обіцяв вжити заходів. Увечері 16 вересня
Верховний Головнокомандуючий зв’язався з ним по телефону і
392
поставив вимогу «...не затримувати підготовку до наступу,
а вести її рішуче, щоб відкрити спілкування з Жуковим».
«У своїй розмові з вами 15 вересня,— нагадав Й. В.
Сталін,— Жуков змалював вам становище фронту, і тому вашу
операцію не можна затягувати» >.
Та й цього разу наступ 54-ї армії затягнувся і
розпочався лише через кілька днів.
17 вересня бої під Ленінградом досягли найвищого
напруження. Цього дня шість дивізій противника, підтримані
великими силами авіації групи армій «Північ» зробили ще
одну спробу прорватися в Ленінград з півдня. Захисники
міста мужньо відстоювали кожен метр, безперервно
контратакуючи ворога. Артилерія фронту і Балтійського флоту
інтенсивним вогнем обстрілювала частини противника, що
наступали, авіація фронту і флоту своєчасно надавала
всебічну підтримку частинам, які утримували оборону.
Оцінюючи ситуацію як винятково небезпечну, Військова
рада фронту 17 вересня надіслала військовим радам 42-ї і
55-ї армій вкрай суворий наказ. В ньому йшлося:
«Рубіж Лігово — Кискіно — Верхнє Койрово — Пул-
ковські висоти — район Московської Слав’янки — Шушари
і Колпіно мають виняткове значення для оборони
Ленінграда, а тому ні за яких обставин не можуть бути
залишені» 2.
Треба віддати належне нашим героїчним воїнам: вони
правильно зрозуміли наказ і добросовісно виконали його.
Сильним вогнем і безперервними контратаками війська
фронту змусили гітлерівців перейти від наступу до оборони.
Відбиваючи наступ ворога через Лігово на Ленінград,
особливо відзначилися 21-а стрілецька дивізія полковника
І. Д. Панченка, 6-а бригада морської піхоти полковника
Д. А. Синочкіна і 7-й винищувальний авіаційний корпус
полковника Н. Д. Антонова. Виняткову доблесть проявили
артилеристи 42-ї армії. Нерідко цілі дивізіони, а іноді й
артилерійські полки висувалися на відкриті бойові позиції і
прямою наводкою знищували насідаючого ворога. Лише на
ділянці Лігово — Пулково на пряму наводку було
виставлено понад 500 гармат.
Плани противника — пробитися в Ленінград через
Урицьк — провалилися, тут надзвичайно багато значив
контрудар 8-ї армії. її ударне угруповання у складі
чотирьох стрілецьких дивізій 19 вересня перейшло в наступ
загальним напрямком на Красне Село. Хоча наступ і не
1 Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, спр. 5, арк. 104.
2 Архів МО СРСР, ф. 249, оп. 1544, спр. 112, арк. 144.
393
привів до поновлення тут оборони, однак примусив німців
перегрупувати частину сил із найнебезпечнішого для нас
напрямку Урицьк — Ленінград на петергофський, що й
передбачалося нами заздалегідь.
Продовжуючи запеклі атаки на Пулковські висоти,
противник силкувався знайти слабкі місця в нашій обороні
і на інших ділянках фронту. Вранці 18 вересня він завдав
удару в стик 42-ї і 55-ї армій і, захопити місто Пушкін,
намагався обійти Пулковські висоти зліва, а Колпіно
справа і таким чином прорватися до Ленінграда. Однак і тут
гітлерівські війська не змогли зломити опір хоч і малочн-
сельних, але героїчних радянських військ.
У розпал боїв за Пулково і м. Пушкін противник завдав
чи не найсильніших артилерійських і авіаційних ударів по
Ленінграду, намагаючись цим самим зломити волю
ленінградців і його захисників. 19 вересня місто обстрілювалося
артилерією протягом вісімнадцяти годин — зі години 5
хвилин до 19 години. Водночас німецька авіація шість разів
налітала на місто. До Ленінграда прорвалося 276
бомбардувальників противника.
Щоб подавити або ліквідувати нашу могутню морську
артилерію, яка вела нищівний вогонь по військах групи
армій «Північ», котрі наступали, німецько-фашистське
командування 21—23 вересня здійснило цілий ряд масованих
нальотів на кораблі і на Кронштадт. Налітало водночас по
декілька сот бомбардувальників. Але інтенсивний вогонь
зенітної артилерії і рішучі атаки радянських винищувачів
не дали ворогу здійснити його задум: істотної шкоди флоту
він не завдав.
Протягом 23—26 вересня противник неодноразово робив
спроби наступати на Пулковські висоти, на Петергоф і
Оранієнбаум. Однак щоразу його атаки відбивалися
артилерійським, мінометним і кулеметним вогнем, а також
ударами авіації. В той же час ми завдавали ворогу дошкульних
контрударів силами стрілецьких частин і з'єднань.
Щоб зміцнити оборону в районі Урицька і Пулковських
висот, взяли резерви із 23-ї армії, яка перебувала на
Карельському перешийку. В цьому районі було дещо
спокійніше. Фінські війська пострілювали. Наші війська
відповідали тим же. Це дало змогу командуванню фронтом забрати
звідси всі армійські резерви і навіть частину полків
декотрих стрілецьких дивізій.
У районі Петергофа в тил ворожих військ висадився
морський десантний загін, щоб посприяти приморській групі в
проведенні операції. Моряки діяли не тільки сміливо, a ft
украй відчайдушно. Противнику якимось чином вдалося
894
виявити десант на підході, і його зустріли вогнем ще на
ваді. Моряків не стримав вогонь противника. Вони
вибралися на берег, і німці кинулися навтіки. На той час гітлерівці
вже добре знали, що таке «шварце тодт» («чорна смерть»),
як називали вони нашу морську піхоту.
Захопившись першими успіхами, моряки переслідували
втікаючого противника, але на ранок самі були відрізані од
моря. Більшість їх полягла смертю хоробрих. Не повернувся
і командир героїчного десанту полковник Андрій Трохимо-
вич Ворожилов.
Десантні загони моряків і прикордонників із 20-ї дивізії
НКВС полковника А. П. Іванова не раз вирушали в тил
противника. Скрізь і всюди вони проявляли казкову
хоробрість. Блискуче діяли у вересневих боях і стрілецькі
бригади, сформовані з моряків Балтфлоту.
20 вересня Ставка Верховного Головнокомандування
ще раз поквапила командуючого 54-ю армією маршала
Г. І. Кулика з організацією рішучого наступу. В телеграмі
Г. І. Кулику Верховний наполягав на негайних діях:
«За ці два дні, 21-го і 22-го, треба зробити прорив у
фронті противника І з’єднатися з ленінградцями, бо потім
уже буде пізно. Ви дуже спізнилися. Треба надолужити
прогаяний час. Інакше, якщо ви і надалі будете
запізнюватися, німці встигнуть перетворити кожне село на
фортецю, і вам уже ніколи не доведеться з’єднатися з
ленінградцями» 1.
Однак і це розпорядження залишилося невиконаним.
29 вересня Ставка підпорядкувала 54-у армію
Ленінградському фронту. Маршала Г. І. Кулика звільнили від
командування, мені довелося призначити командуючим
54-ю армією генерала М. С. Хозіна, залишаючи за ним
обов’язки начальника штабу фронту.
Як стало відомо тепер, гітлерівці також підганяли свої
війська. Командуючий німецькою групою армій «Північ»
фон Лееб настійно вимагав якнайскоріше зломити опір
захисників Ленінграда, щоб з’єднатися з карельською
групою фінських військ. Та, незважаючи на вжиті заходи,
умовляння і погрози, фашисти так і не змогли розгромити
ленінградське угруповання радянських військ. В
результаті дуже активної і впертої оборони військ Ленінградського
фронту і масового героїзму воїнів прорив у Ленінград через
Красне Село — Урицьк — Слуцьк — Пушкін провалився
повністю.
1 Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, спр. 5, арк. 122.
395
Гітлер скаженів. Він розумів, що час працює не на
Німеччину, а на Радянський Союз, котрий, долаючи
величезні труднощі, успішно мобілізує народні сили, створює нові
військові формування і могутні засоби боротьби. Кампанія
влітку і восени завершилася без значних успіхів у
досягненні стратегічних цілей. Наближалася зима, а до неї
гітлерівські війська не підготувалися.
На початку жовтня розвідка фронту доповідала, що
німці копають землянки, утеплюють бліндажі, зміцнюють
передній край мінами та іншими інженерними засобами.
Розвідники зробили правильний висновок: противник
готується до зими. Полонені підтвердили це припущення.
Вперше за багато днів ми реально усвідомили, що фронт на
підступах до міста виконав своє завдання і зупинив наступ
гітлерівських військ. Лінія оборони на підступах до
Ленінграда з півдня стабілізувалася і залишалася без істотних
змін до січня 1943 року. До того ж часу закріпилися
позиції сторін і на річці Свір.
Які ж основні підсумки і особливості оборонного етапу
битви за Ленінград восени 1941 року? І в чому причини
провалу наступу німецько-фашистських військ?
Найважливіше воєнно-політичне значення успішної
оборони Ленінграда полягає в тому, що вона провалила
широко задумані плани гітлерівського командування.'; Війська
Ленінградського фронту і Балтійського флоту своєю
героїчною стійкістю і активними діями знекровили, виснажили
й міцно прикували до північного напряму велике
угруповання німецько-фашистських військ і не дали гітлерівському
командуванню своєчасно перекинути під Москву рухомі
з’єднання 4-ї танкової групи. Ця група не встигла до
початку операції «Тайфун» поновити пошарпану матеріальну
частину, і в такому стані її, ослаблену, ввели в бої на
московському напрямку. Ця обставина значною мірою сприяла
успішній обороні Москви і розгрому ворожих полчищ на
підступах до столиці нашої Батьківщини.
У вересні 1941 року бої під Ленінградом точилися дуже
динамічно і в складній обстановці. Противник
застосовував великі танкові, моторизовані й авіаційні сили, що
вимагало від радянського командування швидкого й
сміливого реагування на зміни в ситуації, вдосконалення форм
і засобів ведення бойових дій.
Під час вересневої битви, коли бої під Ленінградом
були надзвичайно запеклі й напружені, сили ворога
виснажилися, а сили опору радянських військ невпинно зростали.
Про це свідчить зниження темпів наступу противника.
Якщо в липні він просувався по 5 кілометрів на добу, то у
896
вересні всього лише по 1—2 кілометри, та й то на окремих
напрямках.
Завдяки заходам, що їх вживало командування
фронту наприкінці вересня, на північних, південних і південно-
східних підступах до Ленінграда було створено міцну,
глибоко ешелоновану І нездоланну для ворога оборону.
Варто лише сказати, що на період стабілізації становища під
Ленінградом оборона на найголовніших напрямках
складалася із двох смуг. Добре оснащені протитанковими
засобами стрілецькі дивізії, як правило, обороняли тут смугу
завдовжки 10—12 кілометрів, не більше.
Крім того, нездоланність нашої оборони досягалася
завдяки розгорнутій мережі інженерних споруд, умінням
управляти артилерійським вогнем армій, фронту і флоту.
Важливу роль відіграла чітко відпрацьована система
взаємодії наземних військ і авіації, щільна, добре
організована протиповітряна оборона міста і військ.
Перемога в оборонних битвах на близьких підступах до
Ленінграда здобувалася спільно всіма видами збройних
сил і родів військ, які в боротьбі спиралися на героїчну
допомогу населення міста. Основу цих спільних зусиль
становили високий моральний рівень радянських військ,
непохитна віра в перемогу, глибокий патріотизм і ненависть
до фашистських загарбників.
Історія війн не знала подібного прикладу масового
героїзму, мужності, трудової і бойової доблесті, які
проявили захисники Ленінграда. В цьому величезна заслуга
ленінградських міської і обласної партійних організацій, їх
уміла й оперативна організаторська діяльність, високий
авторитет серед населення і у військах. За перші три місяці
війни тут було сформовано десять дивізій народного
ополчення, 16 окремих артилерійсько-кулеметних батальйонів,
десятки маршевих підрозділів для поповнення народно-
ополченських частин, численні загони місцевої
протиповітряної оборони. Пройшли підготовку десятки тисяч
медичних працівників, розгорнулося багато госпіталів, здійснено
цілий ряд інших важливих заходів по забезпеченню
бойових дій військ і населення міста.
Водночас із формуванням народноополченських частин
і військових загонів Ленінградські обласний і міський
комітети партії за вказівкою ЦК ВКП(б) в 1941 році створили
близько 400 партизанських загонів загальною кількістю не
менш як 14 тисяч чоловік. Ці загони направлялися в райони
Пскова, Гдова, Нарви, Луги, в інші місця. По партійній
мобілізації у війська Ленінградського фронту влилося
понад 12 тисяч комуністів — це були кращі сили партії.
397
10 тисяч чоловік стали політбійцями. Партійним словом і
особистим прикладом вони надихали воїнів на безстрашне
виконання обов’язку веред Батьківщиною.
Ні масові жертви, ні постійні надміру напружені бої не
зломили бойового духу і доблесті захисників міста Леніна.
Ленінградці, воїни фронту і флоту були готові краще
вмерти в боротьбі, але не здати місто ворогу.
Важко переоцінити трудову доблесть робітничого класу
міста Леніна. Люди трудилися з винятковим ентузіазмом,
недоїдали, недосипали, під артилерійським вогнем і
бомбовими ударами авіації. Були дуже зруйновані І
пошкоджені заводи імені С. М. Кірова, Іжорський, «Русский
дизель», «Большевик», М’ясокомбінат, Дубровська
електростанція, Адміралтейський, фабрика імені 1 Травня і цілий
ряд інших важливих підприємств.
Та, незважаючи на варварські дії німецько-фашистських
військ, трудящі ленінградських підприємств героїчно
виконували доручені їм завдання. Так, з червня і до кінця
1941 року вони виготовили 713 танків, 480 бронемашин,
58 бронепоїздів, понад 3 тисячі полкових і протитанкових
гармат, близько 10 тисяч мінометів, понад 3 мільйони
снарядів і мін, більш ніж 80 тисяч реактивних снарядів і бомб.
Випуск боєприпасів за друге півріччя 1941 року порівняно
з першим збільшився в 10 разів.
Знаменно, що значна частина виготовленої в Ленінграді
важливої оборонної продукції в жовтні—грудні 1941 року
переправлялася літаками нашим військам, які обороняли
Москву. Лише за останній квартал 1941 року, тобто в
самий розпал битви за Москву, ленінградці відправили
героям оборони столиці нашої Батьківщини понад три тисячі
полкових гармат і мінометів.
У той час я вже командував Західним фронтом, що
боровся на підступах до Москви. Пригадую, як мене
глибоко схвилювало повідомлення про допомогу, яку надавали
нам ленінградці, котрі вже зазнали на собі, що таке голод
і нещастя, але як були, так і залишилися сильними духом
і волею.
Перед війною в Ленінграді мешкало 3 млн. 103 тис.
чоловік, а з передмістями — 3 млн. 385 тисяч. Відповідно
до постанови Раднаркому з 29 червня 1941 року по 31
березня 1943 року було евакуйовано 1 мільйон 743 тисячі
129 чоловік, серед них 414 тисяч 148 дітей *.
1 ЛДАЖРСБ, ф. 330, оп. 1, спр. 5, арк. 1—4», 174,
Контроль за виконанням постанови уряду по евакуації,
розміщенню людей і заводського обладнання в нових ра-
йонах країни покладався на Олексія Миколайовича Коси*
гіна. Незважаючи на важкі умови евакуації і труднощі,
пов’язані з розміщенням всього вивезеного у Заволжя, на
Урал, в Сибір, Казахстан та інші райони країни, завдання
уряду було виконано у призначений строк. Сприяла справі
розумна організаторська робота Олексія Миколайовича
Косигіна та інших товаришів, котрим ЦК ВКЛ (б) доручав
виконання цього, я сказав би, надзвичайного завдання.
Пильно стежачи за подіями в Ленінграді, Центральний
Комітет партії мобілізував на допомогу населенню всі
сили і засоби. Всюдиходами, гужовим транспортом, усіма
іншими способами кригою Ладозького озера доставлялися
в Ленінград продукти харчування, боєприпаси, одяг,
медикаменти.
Доброго слова заслуговує уповноважений Державного
Комітету Оборони генерал-лейтенант Дмитро Васильович
Павлов. У найскладнішій обстановці вій проявив велику
енергію і винахідливість, організовуючи доставку голода-
ючому населенню Ленінграда і військам фронту
необхідного продовольства.
Я особисто вважаю, що мені було виявлено високу честь
і довір’я в найтяжчий час командувати всіма військами, які
обороняли місто Ленінград. Організація боротьби в
умовах блокади при значній перевазі сил і бойової техніки
противника дала мені багато корисного для всієї подальшої
діяльності як командуючого фронтами і заступника
Верховного Головнокомандуючого. Вересень 1941 року залишився
в пам’яті на все життя.
* * *
Наприкінці 1942 року обстановка на фронтах склалася
для нас дещо сприятливіше. Завдяки самовідданій праці
радянського народу і великій організаторській роботі
партії радянські війська одержували все більше першокласної
військової техніки. В тилу країни створювалися могутні
резерви Ставки. А противник, навпаки, дедалі більше
втрачав перевагу в технічному оснащенні і чисельності
збройних сил, яку мав на початку війни.
Характер збройної боротьби теж набув суттєвих змін,
Потерпівши поразку в битві під Сталінградом, збройні
сили фашистської Німеччини втратили ініціативу і були
змушені перейти до стратегічної оборони. Червона Армія
захопила ініціативу в свої руки.
399
Ставка Верховного Головнокомандування розгорнула
наступ на кількох найважливіших оперативно-стратегічних
напрямах. Головні події зимової кампанії 1942/43 року
відбувалися на південному крилі радянсько-німецького
фронту.
Після розгрому німецьких військ в районі Сталінграда,
нід Котельниковом і на Північному Кавказі наступ
радянських військ розгортався загальним напрямком на Донбас
і Харків. Головне командування противника було змушене
кидати сюди основну масу своїх резервів.
Одночасно наші Північно-Західний, Калінінський і
Західний фронти перейшли у наступ під Дем’янськом,
Великими Луками і Ржевом. Для протидії цим операціям і
підсилення своєї 16-ї армії, яка опинилася в дем’янському
мішку, командуванню німецької групи армій «Північ»
довелося використати всі свої резерви і перекинути майже
сім дивізій з-під Ленінграда.
Враховуючи те, що загальна обстановка вигідно
склалася на ленінградському напрямку, Радянське Верховне
Головнокомандування вирішило провести в районі
Ладозького озера наступальну операцію, маючи на меті прорив
блокади Ленінграда. Умовно ця операція мала назву
«Іскра».
Місцем для прориву блокади був обраний все той же
мгинсько-шліссельбурзький виступ в районі Шліссельбург —
Синявіно.
Для того, щоб завдати ударів, залучалися зміцнені 67-а
армія Ленінградського фронту (командуючий генерал-лей-
тенант М. П. Духанов, член Військової ради П. А. Тюркін)
і 2-а ударна армія Волховського фронту (командуючий
генерал-лейтенант В. 3. Романовський, член Військової ради
генерал О. О. Кузнецов). Для забезпечення бойових дій
ударних угруповань виділялися основні сили 13-ї і 14-ї
повітряних армій, а також частина артилерії Балтійського
флоту і Ладозької військової флотилії.
Директивою Ставки від 8 грудня 1942 року визначалися
конкретні завдання військам Ленінградського і
Волховського фронтів по прориву блокади Ленінграда.
«Спільними зусиллями Волховського і Ленінградського
фронтів розгромити угруповання противника в районі
Липка — Гайтолово — Московська Дубровка — Шліссельбург і
таким чином розбити облогу м. Ленінграда. Наприкінці
січня 1943 року операцію завершити.
Закріпившись міцною обороною на лінії р. Мойка —
селище Михайловський — Тортолово, забезпечити
комуні400
кації Ленінградського фронту. Опісля надати військам
10-денний відпочинок.
У першій половині лютого 1943 року підготувати і
провести операцію по розгрому противника в районі Мга і
очищення Кіровської залізниці з виходом на лінію Вороно-
во —■ Сиголово — Войтолово — Воскресенськ.
Після закінчення Мгинської операції війська перевести
на зимові квартири.
Цей наказ довести до командирів полків включно.
Отримання підтвердити. Виконання доповісти.
Ставка Верховного Головнокомандування.
Й. Сталін.
Г. Жуков.
8.12.1942 р.
22 г. 15 хв.
№ 170703».
Необхідно особливо відзначити, що операцію «Іскра»
наші війська мали здійснити за дуже складних умов.
Багато місяців перебуваючи під Ленінградом, гітлерівські
війська перетворили захоплені ними позиції на потужні
укріплені райони з розгалуженою системою бетонованих
польових споруд, з великою кількістю протитанкових і
протипіхотних перешкод. До того ж оборона противника
спиралася на дуже вигідні висоти та інші природні рубежі.
Дуже сильною була оборона противника на лівому
березі Неви. Гітлерівці укріпилися тут, маючи перед собою
відкритий водний простір майже 800 метрів завширшки.
Навіть замерзла ріка була надзвичайно важливою
перешкодою, адже на кризі не сховаєшся. Вона проглядалася
й прострілювалася із захопленого противником крутого й
стрімкого берега заввишки від 5 до 12 метрів на ділянці
прориву. Гітлерівські війська зміцнили цю природну
перешкоду густою мережею дротяних загороджень і мінними
полями.
Прорив оборони таких укріплень противника — складне
бойове завдання, що вимагало чимало зусиль, високої
військової майстерності і бойової відваги всього особового
складу.
А тому, незважаючи на те, що подані командуванням
Ленінградського і Волховського фронтів плани дій
своєчасно розглядалися в Генштабі і затверджувалися Ставкою,
Верховний, враховуючи попередні невдачі, не раз
висловлював своє занепокоєння щодо результатів операції.
401
Протягом грудня 1942 року фронти ретельно готувалися
до майбутнього наступу. У визначений Ставкою строк —
1 січня 1943 року — підготовку було завершено. Однак,
через вкрай несприятливі метеорологічні умови—відлига
затягнулася, і крижане покриття Неви виявилося не досить
міцним, а болота важкопрохідними —розпочинати наступ
було небезпечно. Наприкінці січня командування обох
фронтів звернулося в Ставку з проханням відкласти початок
операції до 10—12 січня. Це прохання задовольнили.
На початку січня 1943 року я перебував у штабі
Воронезького фронту у зв’язку з підготовкою Острогозько-Рос-
сошанської операції. Мені подзвонив И. В. Сталін і без
будь-якого вступу сказав:
— В Ленінграді, як представник Ставки, перебуває
Ворошилов. Державний Комітет Оборони вважає, що вам
також необхідно виїхати туди. Треба подивитися на місці,
чи все зроблено як слід для забезпечення успіху операції
«Іскра». Час ви ще маєте, зробіть у Москві зупинку. Нам
необхідно обговорити одне питання.
Оскільки операція під Острогозьком і Россошшю також
була важливою ланкою в стратегічному плані Ставки, я
запитав, як бути з підготовкою до наступу Воронезького
фронту.
— А що ви пропонуєте? — в свою чергу запитав
И. В. Сталін.
— Василевський у курсі справ, нехай він завершує тут
розпочату роботу, а в районі Сталінграда Воронов може
закінчити справи.
— Згоден. Відлітайте до Москви негайно.
В кабінеті Й. В. Сталіна я застав наркома авіаційної
промисловості О. І. Шахуріна і авіаконструкторів.
Закінчувалася, очевидно, велика розмова про дальше поліпшення
конструкції деяких літаків і збільшення виробництва
бомбардувальної авіації. Мабуть, в цій галузі все було гаразд.
И. В. Сталін мав добрий настрій.
— Ну, ідіть,— сказав він усім присутнім, завершуючи
обговорення,— беріться за справу.
Коли за останнім зачинилися двері, Верховний
схвально зауважив:
— Ось яких людей виростила партія... Так от,—
звертаючись до мене, продовжував він,— до початку операції
«Іскра» ми ще маємо в запасі певний час. Ми хотіли б, щоб ви
вилетіли днів на два в 3-ю ударну армію: вона веде тяжкі
бої з оточеним угрупованням противника в районі Великі
Луки —Новосокольники — Поріччя. Погляньте, як там
справи.
402
— Добре, сьогодні ж лечу.
Про це я розповідаю тому, що операція під Великими
Луками і в прилеглих районах мала важливе значення і
для прориву ленінградської блокади. Війська, які там
наступали, відтягували на себе з-під Ленінграда значні сили
противника і тим самим сприяли успіхові операції «Іскра».
Як заступник Верховного Головнокомандуючого, я
систематично отримував із Генерального штабу найдетальнішу
інформацію про становище на фронтах і був добре
обізнаний з планом проведення цієї операції.
Прибувши в 3-ю ударну армію, я на місці познайомився
з діями 8-го Естонського корпусу. Командував ним тоді
досвідчений і енергійний генерал-майор Л. А. Пери, естонець
за національністю. Потім побував у 5-му гвардійському
корпусі, яким командував ннні двічі Герой Радянського
Союзу генерал армії О. П. Бєлобородов, один із наших
відомих і діяльних воєначальників.
357-ю стрілецькою дивізією командував Олександр Льво-
вич Кронік. В 1922 році він був старшиною ескадрону, яким
мені тоді довелося командувати. Звичайно, дуже приємно
зустрітися з давнім бойовим товаришем. Та я зрадів ще
більше після того, як детально познайомився з успішними
діями його дивізії і добре обміркованими планами.
У 3-й ударній армії справи йшли добре. І сам
командуючий генерал К. М. Галицький і член Військової ради
А. І. Литвинов справили на мене досить сприятливе
враження. Про все це я доповів И. В. Сталіну і, отримавши від
нього «добро», в ніч на 9 січня виїхав на Волховський
фронт.
...Нам, представникам Ставки на фронтах, рідко
випадало їздити залізницею. Здебільшого доводилося
поспішати до місць воєнних дій повітряним шляхом. Опинившись
в затишному, теплому вагоні, я наказав не будити мене і
ліг спати. Треба було набратися сил для роботи, котра
розпочнеться по прибутті на місце.
Прокинувся від того, що поїзд різко уповільнив хід. За
вікном лежала темрява, не світився жоден вогник...
Поглянув на годинник: згодом друга година ночі.
Швидко встав, одягся. Поїзд зупинився. У дверях
виросла постать чергового генерала.
— Прибули з Ленінграда товариші Жданов і
Ворошилов, чекають на вас у своєму вагоні,— доповів він.
Я відразу ж попрямував туди. У вагоні К. Є. Вороши-
лова зібралися командуючі Ленінградським і Волховським
фронтами, члени військових рад.
403
Климент Єфремович і Андрій Олександрович тепло
привіталися зі мною.
— Дзвонив Сталін,— сказав Ворошилов,— і попередив
про твій приїзд.
— Готовий виконувати роботу негайно.
Не відкладаючи, ми приступили до обговорення питань
щодо операції «Іскра».
Як завжди, роботу розпочали із визначення завдань
фронтам, з розгляду планів наступних дій. Ставка ще
8 грудня 1942 року віддала фронтам директиви. Вона
наказала розгромити угруповання німецько-фашистських
військ в районі Липка — Гайтолово — Московська
Дубровка — Шліссельбург і прорвати в цьому місці блокаду.
Задум прориву блокади був простий. Він полягав в
тому, щоб двома ударними угрупованнями Волховського і
Ленінградського фронтів завдати сильного зустрічного
удару в напрямку Робітничого селища № 5 (за 5 кілометрів
на північ від Синявіно) і розітнути оборону противника
на шліссельбурзько-мгинському виступі. Одночасно на
інших ділянках фронту, на північ І на південь від головного
напрямку, планувалися допоміжні удари, щоб не дати
ворогу маневрувати силами й засобами.
Признатися, я захвилювався, коли на оперативних
картах фронтів перед очима знову виникли знайомі назви
населених пунктів, що нагадали про вересень 1941-го.
Московська Дубровка!.. Тут і досі героїчно
утримувався плацдарм — «п’ятачок», захоплений ще в перші місяці
блокади. Та ось тепер по цьому «п’ятачку» пролягав один
із напрямків допоміжних ударів Ленінградського фронту.
Цілком зрозуміло, що відбулися зміни й на інших
ділянках фронту. Нині з боку Ленінграда наступала вже не
дивізія, як це було в 1941 році, а ціла 67-а армія генерала
М. П. Духанова. У її складі перебували прославлені
дивізії— 136-а генерала М. П. Симоняка, яка обороняла свого
часу півострів Ханко, 45-а гвардійська генерала А. А. Крас-
нова, 86-а полковника В. А. Трубачова. В операції брали
участь артилерія і авіація Балтійського флоту, 13-а
повітряна армія С. Д. Рибальченка, деякі сили артилерії
Ладозької військової флотилії.
На Волховському фронті головне завдання вирішувала
2-а ударна армія генерала В. 3. Романовського, а на
допоміжному напрямку, на південь від Гайтолово, наступала
частиною сил 8-а армія генерала П. Н. Старикова.
Безпосередньо з ними я мав працювати два дні перед початком
операції, оскільки К. Є. Ворошилов повертався в
Ленінград, щоб координувати дії військ Ленінградського фронту.
404
Г 1 m Контрудари І відхід військ противника Оборонні рубежі
військ противника
Т Висування 1 перегрупування військ
З повітря операцію Волховського фронту забезпечувала 14-а
повітряна армія генерала І. П. Журавльова.
Під час розгляду планів операції вирішили внести
деякі корективи в дії військ, насамперед в організацію
артилерійського наступу.
Закінчивши нараду, К. Є. Ворошилов, Л. О. Говоров
і А. О. Жданов поїхали в Ленінград, а я приступив до
роботи. Переговорив з командуючим Волховським фронтом
К. О. Мерецковим, членом Військової ради Л. 3. Мехлі-
сом, начальником штабу генералом М. Н. Шарохіним І
командуючим артилерією фронту генералом Г. Є. Дег-
тярьовим. Потім зустрівся з командармами. Почав з
перевірки прийнятих ними рішень і планування операцій.
Після цього докладно познайомився з матеріально-технічним
405
забезпеченням військ і зробив детальний розбір прийнято*
го рішеная майбутнього бою з командиром 128-ї
стрілецької дивізії генералом Ф. Н. Пархоменком, який діяв на
правому фланзі напрямку головного удару.
Кожен день перебування у військах Волховського
фронту завершувався поданням у Ставку докладного звіту про
результати роботи. В них повідомляв про вжиті заходи
щодо усунення виявлених недоліків, вносив пропозиції з
питань, котрі вимагали вирішення в Генштабі та інших
центральних управліннях. Наведу лише один з таких
документів, поданих мною Верховному після першого дня
перебування на фронті.
«Тов. Васильєву1.
Сьогодні був на командному пункті Романовського і
Старикова, з якими ретельно розібрав обстановку і
прийняті рішення. З’ясував також обстановку з командиром
128-ї стрілецької дивізії і його рішення на прорив.
Основними недоліками в рішеннях і в забезпеченні
операції вважаю:
1. Дивізії, які наступали загальним напрямком на
Робітниче селище № 8 в обхід Синявіиського вузла, не
кали танків; по опорному пункту Робітничого селища № 8
не було зосереджено достатньої кількості вогневих засобів.
Відсутність танків і обмежена кількість вогневих засобе
не гарантували успішного прориву.
2. Взаємодії на стиках армій, з’єднань і частин
відпрацьовані слабо.
3. Дивізійні резерви були розміщені в бойових
порядках надто близько і фактично резерви перетворилися ва
другі ешелони. Віддалення їх від першого ешелону на 1—
1,5 км могло призвести до великих втрат.
Крім того, виявлено цілий ряд дрібних тактичних і
технічних недоліків.
З приводу всіх виявлених недоліків дано вичерпні
вказівки Афанасьєву 2 і командармам.
У Афанасьєва через умови місцевості дуже погане
артилерійське спостереження, яке буде погіршуватися, чим
далі наші війська просуватимуться лісовим районом. Щоб
даремно не розсипати снаряди й міни, необхідно терміново
придати фронту повітроплавальний аеростатний загін і
одну-дві ланки літаків-коректувальників.
Для другого етапу операції Волховському фронту по*
трібна додатково така кількість боєприпасів: 122-мм гау-
1 Псевдонім Й. В. Сталіна.
* Псевдонім К. О. Мерецкова.— Прим авт.
406
бичних снарядів — 20 000; для гармат-гаубиць 152-мм —
15000; 120-мм мін — 60 000; снарядів М-30— 150000;
М-20 — 3000; М-13 — 3500. Ці боєприпаси необхідно
одержати за період з 18 по 20 січня 1943 року.
Зранку 11 січня буду в дивізіях.
Єфремов1 перебуває у Леонідова2.
Костянтинов 3,
11.1.43.02.00».
Нарешті всі заходи по підготовці операції було
завершено. Настав ранок 12 січня 1943 року. Було ясно й
морозно. Ми з генералом В. 3. Романовським прибули на
спостережний пункт 2-ї ударної армії. Він розмістився
неподалік від переднього краю, звідси добре проглядалася
ближча глибина оборони противника. Над позиціями
німецько-фашистських військ високо вгору здіймалися
численні димки. Солдати, які несли службу вночі, коли
звичайно діяла наша розвідка, тепер збиралися відпочивати і
повсюди топили печі.
Над переднім краєм ще панувала тиша. Це була тиша
особлива — перед наступом великого історичного
масштабу.
В цій битві нам вдалося досягнути тактичної раптовості,
хоча противник знав, що ми готуємося прорвати блокаду.
Можливо, він навіть передбачав, де саме радянські війська
завдаватимуть ударів: про це свідчила конфігурація
фронту. Щодня на можливій ділянці прориву німці зводили
дедалі нові оборонні споруди, підводили сюди свої
відбірні частини, продовжували насичувати вогневими
засобами вузли опору, створені більш ніж за шістнадцять місяців
блокади. Однак коли саме, в який день і час, якими силамя
розпочнемо ми операцію — цього німецьке командування
не знало.
Як потім свідчили полонені, удар радянських військ,
якого гітлерівці чекали цілий рік, того дня виявився для
них все ж несподіваним, особливо своєю силою і
майстерністю.
Рівно о 9 годині ЗО хвилин ранкову морозну тишу
розкраяв перший залп артилерійської підготовки. На
західному і східному боках шліссельбурзько-мгинського коридору
противника водночас заговорили тисячі гармат і мінометів
обох фронтів.
1 Псевдонім К. Є. Ворошиловв.
* Псевдонім Л. О. Говорова.
* Псевдонім Г. К. Жукова.— Прим. аат.
407
Дві години вирував вогневий ураган над позиціями
противника на напрямках головного і допоміжних ударів ра*
дянських військ. Артилерійська канонада Ленінградського
і Волховського фронтів злилася в суцільне потужне реви-
ще, важко було розібрати, хто і звідки веде вогонь.
Попереду здіймалися чорні фонтани вибухів, хиталися й
валилися дерева, злітали догори колоди від бліндажів
противника. Над землею то тут, то там з’являлися сірі, швидко
зникаючі на сильному морозі хмарини —випари з розритих
вогнем боліт. На кожен квадратний метр ділянки прориву
падало два-три артилерійських і мінометних снаряди.
Добре підготовлена атака принесла бажані результати.
Долаючи опір ворога, ламаючи його оборону, ударні угру-
408
повання обох фронтів, хоч 1 не без великих труднощів,
вперто пробивалися один одному назустріч.
Сім діб, не припиняючись ні вдень, ні вночі, точилася
запекла боротьба в глибині оборони противника.
Гітлерівські війська вперто билися за кожну висоту, за кожен
гай і селище. Але їхня оборона була зломлена спільними
зусиллями радянських воїнів усіх родів військ, які добре
взаємодіяли один з одним.
У результаті наступу наші війська зайняли
Шліссельбург і цілий ряд інших населених пунктів, перетворених
противником на сильні вузли опору. 18 січня в районах
Робітничого селища № 5 і Робітничого селища № 1
частини фронтів, що вели наступ, з’єдналися. Блокаду
Ленінграда було прорвано!
По ходу операції спостережний пункт командуючого 2-ю
ударною армією, де ми перебували, перемістився в район
Робітничого селища № 1. Я бачив, з якою радістю
кинулися назустріч один одному бійці двох фронтів, що
здійснили прорив блокади. Не звертаючи уваги на
артилерійський обстріл противника з боку Синявінських висот,
солдати по-братськи, міцно обіймалися. Це була
по-справжньому вистраждана радість!
Прорив Ленінградської блокади став подією великого
воєнно-політичного значення.
18 січня, в день завершення прориву блокади, Указом
Президії Верховної Ради СРСР мені було присвоєно
звання Маршала Радянського Союзу. 20 січня ми з К. Є. Воро-
шиловим були в Ленінграді. Нас глибоко схвилювало, що
під час зустрічей і бесід жоден із жителів не
поскаржився на бідування, викликані блокадою. Всі розмови
зводилися до того, щоб скоріше організувати доставку в
Ленінград матеріально-технічних засобів для виробництва і
ремонту бойової техніки, необхідної нашим військам...
Виявляла себе сила і могутність радянського народу,
вихованого партією Леніна, народу, якого не здолати будь-якій
ворожій силі.
Ніхто, напевно, крім радянських людей, не витримав би
таких випробувань, що випали на долю ленінградців.
Жителі міста Леніна показали найвищу мужність і стійкість.
Згадуючи це, ми, хто залишився живий, з глибокою шаною
схиляємо голови перед світлою пам’яттю людей, які
віддали життя за місто Леніна, за Радянську Батьківщину, за
майбутнє наших дітей...
З багатьох подій періоду прориву блокади Леніграда у
моїй пам’яті залишився один цікавий випадок.
409
Це було 14 січня 1943 року. Нам доповіли, що між
Робітничим селищем № 5 і Робітничим селищем № 6 наші
артилеристи підбили танк, зовні зовсім не схожий на відомі
нам типи бойових машин. До того ж, гітлерівці вперто
намагалися «евакуювати» машину із «нейтральної зони».
Ми зацікавилися цим повідомленням і наказали
створити спеціальну групу у складі стрілецького взводу і
чотирьох танків, поставивши їй завдання захопити ворожий
танк, відбуксирувати його в розташування наших військ
і ретельно обстежити. Груна підтримувалася сильним
артилерійським вогнем.
У ніч на 17 січня група на чолі із старшим
лейтенантом Косарєвим приступила до виконання бойового
завдання. Місцевість, де стояв підбитий танк, противник тримав
під безперервним обстрілом. Та все ж вдалося
відбуксирувати захоплену машину. Доставили навіть формуляр
танка, знайдений на снігу.
Танк був справді незвичний за конструкцією. Як
встановили, це був експериментальний зразок нового важкого
танка «тигр» № 1, надісланий гітлерівським
командуванням на Волховський фронт для випробувань.
Відбитий танк передали на всебічне вивчення.
Дослідним шляхом спеціалісти встановили його найвразливіші
частини. Про результати негайно повідомили у всі
радянські війська. А тому, коли згодом, під час Сталіиградської
і Курської битв, німці застосували «тигри», наші танкісти
й артилеристи вже сміливо вступили з ними у поєдинок.
Прорив Ленінградської блокади у січні 1943 року мав
велике воєнно-політичне значення і став переломним
моментом в історичній битві за Ленінград.
Було поновлено сухопутні комунікації, які з’єднувала
місто з країною, що значно покращило становище
населення, фронту і флоту. Наша перемога остаточно
ліквідувала загрозу з’єднання німецьких і фінських військ в
районі Ленінграда. План німецько-фашистського
командування задушити захисників міста кістлявою рукою голоду
був цілком провалений. Авторитету фашистської
Німеччини було завдано непоправного удару.
Операція Ленінградського і Волховського фронтів
продемонструвала зросле воєнне мистецтво Червоної Армії і
П командування. Вперше в історії сучасних війн тут було
здійснено розгром противника, що тривалий час блокував
велике місто, ударом іззовні у поєднанні з могутнім
ударом із району, що перебував в облозі. Наступ, проведений
за таким планом, Ставка всебічно уміло підготувала й
успішно завершила.
410
Перемога радянських військ у січні 1943 року під
Ленінградом переконливо засвідчила зростання воєнної
економіки нашої країни. У складі ударних угруповань
Ленінградського і Волховського фронтів (2-а ударна армія і
67-а армія) налічувалося понад 4 000 гармат і мінометів.
За січень — березень 1943 року лише війська
Ленінградського фронту витратили близько трьох тисяч вагонів
боєприпасів. Той факт, що ленінградці, перебуваючи понад рік
у блокаді, змогли підготувати для військ фронту так
багато боєприпасів, свідчить про те, що противнику не
вдалося подавити бойовий дух славних синів і дочок міста f
паралізувати роботу промисловості.
Прорив блокади показав велику силу
морально-політичної єдності радянського суспільства, дружби народів
нашої Батьківщини. Під Ленінградом воювали представники
всіх національностей Радянського Союзу. Вони
проявили небувалу хоробрість і масовий героїзм. За мужність І
відвагу в боях по прориву блокади майже 22 тисячі воїнів
Ленінградського, Волховського фронтів, Червонопрапорно-
го Балтійського флоту і Ленінградської армії ППО
нагороджені бойовими орденами і медалями, а ті, що особливо
відзначилися, удостоєні високого звання Героя
Радянського Союзу.
Відзначаючи масовий героїзм радянських воїнів в
оборонних боях і в операціях по прориву блокади, як
безпосередній учасник подій не можу проминути один факт.
У 1969 році в Англії вийшла друком чимала за
обсягом книга Гаррісоиа Солсбері «Облога Ленінграда»1.
Книга має чимало зовнішніх ознак науковості: факти і цифри
дано з посиланнями на джерела, один перелік яких
викладено на 14 сторінках щільного тексту. Знаменно, що майже
серед 500 назв використаної літератури вказано 230 книг
радянських авторів, а крім того, 192 публікації з нашої
періодична! преси.
Однак глибше знайомство з книгою Сол<*бері
показує, що вона — яскравий зразок необ’єктивності й
упередженості. Цілком очевидна її антирадянська
спрямованість.
Автор ретельно відібрав і охоче списав найпохмуріші,
тяжкі і негативні факти й епізоди. Зрештою створюється
враження, що жителі Ленінграда і війська
Ленінградсько1 У США ця книга вийшла під назвою «900 днів»,— Прим. авт.
411
го фронту заради перемоги зазнали непотрібних і
невиправданих жертв. Про саму ж перемогу книга, по суті, не
розповідає. Не розкривається в ній і значення 900-денної
героїчної оборони міста Леніна для всієї війни.
Запозичивши із друкованих радянських джерел
загальновідомі факти, пан Солсбері подає їх західному читачеві
з виглядом першовідкривача. Завдяки цьому непоінфор-
мована людина може подумати, наприклад, що в книзі
вперше публікуються відомості про страждання, спричинені
населенню блокадою Ленінграда, про кількість загиблих
і т. п.
З дивовижною недобросовісністю Солсбері подає
відомості про втрати. Він твердить, начебто «радянське
керівництво навмисне занижує дані про померлих від
голоду».
Тут Солсбері явно і свідомо вводить в оману читачів.
Ми ніколи не мали наміру приховувати число жертв
злочинів німецьких фашистів. Ми про це ніколи не забудемої
Та не так-то легко встановити відразу після війни
справжні цифри жертв облоги. Нікому було ретельно
підрахувати померлих від голоду тієї страшної блокадної зими
1941/42 року. Але незабаром Надзвичайна Державна
комісія по виявленню і розслідуванню злочинів
німецько-фашистських загарбників встановила, що під час блокади
Ленінграда загинули від голоду близько 642 тисячі чоловік,
а від нападів фашистської авіації і артобстрілів полягли
майже 21 тисяча чоловік.
Так в чому ж полягає «відкриття» пана Солсбері? Ясна
річ, що його «глибокодумні» розмірковування про
фальсифіковані й дійсні втрати ленінградського населення нічого
не варті.
Автори подібних книг безсилі змінити факти історії.
У величі подвигу ленінградців, як в дзеркалі,
відображено злет радянської моралі, мужність і стійкість радянських
людей, їхня відданість ідеалам соціалізму, перевага
нашого воєнного мистецтва над воєнним мистецтвом
гітлерівського вермахту. Без визнання цієї аксіоми неможливо ні
врозуміти, ні пояснити хід другої світової війни в цілому і
вузлових, історичних битв, наприклад, таких, як боротьба
8а Ленінград.
Про героїчну оборону Ленінграда написано багато.
І все ж, мені здається, про неї, як і про всі інші міста-ге-
рої, варто було б сказати ще більше, створити спеціальну
серію книг-епопей, широко ілюстрованих і гарно виданих,
створених на великому фактичному, строго
документальному матеріалі, написаних щиро і правдиво.
,412
Думаю, що у кожної радянської людини знайшлося б
в домі заповітне місце для такої книги. Хай наша молодь
за новими кварталами, площами й проспектами
сьогоднішніх міст розгледить окроплені кров’ю минулої війни
вулиці й завулки, розбиті й чорні від пожеж стіни, здиблену
землю, з якої руками радянських людей, їхніх дідів,
батьків і матерів був зметений жорстокий ворог. Це варто
зробити, доки живі очевидці й учасники героїчних подій
великого минулого.
І якщо вірно, що якомога скоріше треба стирати з лиця
землі сліди війни і руйнувань, не захмарювати цим життя
живих, то так само необхідно передавати поколінням
характер і дух героїчної воєнної пори.
Розділ чотирнадцятий
Битва за Москву
6 жовтня 1941 року із Ставки передали:
— З командуючим фронтом по прямому проводу
говоритиме товариш Сталін.
Із переговорної штабу Ленінградського фронту я
передав по «Бодо»:
— Біля апарата Жуков.
Ставка відповіла:
— Чекайте.
Не минуло й двох хвилин, як бодист Ставки попередив:
— Тут товариш Сталін.
Сталін. Здрастуйте.
Жуков. Бажаю здоров’я!
Сталін. Товаришу Жуков, ви можете негайно вилетіти
до Москви? Оскільки ускладнилася обстановка на лівому
крилі Резервного фронту в районі Юхнова, Ставка хотіла
б з вами порадитись. За себе залиште кого-небудь,
можливо, Хозіна.
Жуков. Прошу дозволу на виліт вранці 6 жовтня.
Сталін. Добре. Завтра вдень чекаємо вас у Москві.
Однак, з огляду на деякі важливі обставини, що
виникли на ділянці 54-ї армії, 6 жовтня вилетіти я не зміг, про
що доповів Верховному.
Увечері в Ленінград знову подзвонив И. В. Сталін:
— Як у вас справи? Що нового в діях противника?
— Німці послабили натиск. За даними полонених, їхні
війська у вересневих боях зазнали тяжких втрат і
переходять під Ленінградом до оборони. Зараз противник
обстрілює місто артилерійським вогнем і бомбардує його з
повітря. Наша авіаційна розвідка виявила велике
пересування моторизованих і танкових колон противника з району
Ленінграда на південь. Очевидно, їх перекидають на
московський напрямок.
Доповівши обстановку, я запитав Верховного, чи
залишається в силі його розпорядження про виліт до Москви.
— Так! — відповів й. В. Сталін.— Залиште за себе ге*
414
нерала Хозіна або Федюнінського, а самі завтра негайно
вилітайте в Ставку.
Попрощавшись із членами Військової ради
Ленінградського фронту, я вилетів до Москви. У зв’язку з тим, що
генерала М. С. Хозіна довелося терміново послати в 54-у
армію, тимчасове командування Ленінградським фронтом
було передано генералу І. І. Федюнінському.
У Москві мене зустрів начальник охорони. Він
повідомив, що Верховний захворів і працює на квартирі. Ми
відразу ж попрямували туди.
Й. В. Сталін застудився, мав поганий вигляд і зустрів
мене сухо. Кивнувши головою у відповідь на моє
привітання, він підійшов до карти, вказавши на район Вязьми,
сказав:
— Ось погляньте. Тут склалася дуже тяжка
обстановка. Я не можу домогтися від Західного і Резервного
фронтів вичерпної відповіді про дійсний стан справ. А не
знаючи, де і в якому угрупованні наступає противник і в якому
стані перебувають наші війська, ми не в змозі прийнятії
жодних рішень. Поїдьте негайно в штаб Західного фронту,
як слід розберіться із станом справ і подзвоніть мені
звідти у будь-який час. Я чекатиму.
Перш ніж я пішов, Й. В. Сталін запитав:
— Як на вашу думку, чи зможуть німці найближчим
часом повторити наступ на Ленінград?
— Думаю, що ні. Противник зазнав великих втрат і
перекинув танкові і моторизовані війська з-під Ленінграда
кудись на центральний напрям. Він нездатний провести
силами, що залишилися, нову наступальну операцію.
— А де ж, по-вашому, будуть використані танкові і
моторизовані частини, перекинуті Гітлером з-під Ленінграда?
— Очевидно, на московському напрямку. Але,
звичайно, після поповнення і проведення ремонту матеріальної
частини.
Під час розмови Й. В. Сталін стояв біля стола, де
лежала карта з обстановкою Західного, Резервного і
Брянського фронтів. Поглянувши на карту Західного фронту, він
сказав:
— Здається, вони вже діють на цьому напрямку.
Попрощавшись з Верховним, я попрямував до
начальника Генерального штабу Бориса Михайловича Шапошни-
кова і детально виклав йому обстановку, що склалася на
6 жовтня в районі Ленінграда.
— Щойно дзвонив Верховний,— сказав він,— наказав
підготувати для вас карту західного напряму. Карта зараз
буде. Командування Західним фронтом перебуває там же,
415
де був штаб Резервного фронту в серпні, під час Єльнін-
ської операції.
Борис Михайлович познайомив мене в деталях з
обстановкою на московському напрямку. Він передав мені
розпорядження Ставки, в якому було сказано:
«Командуючому Резервним фронтом.
Командуючому Західним фронтом.
За розпорядженням Ставки Верховного
Головнокомандування в район дій Резервного фронту відряджуеться
генерал армії тов. Жуков як представник Ставки.
Ставка пропонує ознайомити тов. Жукова з
обстановкою. Всі подальші рішення тов. Жукова, пов’язані з
використанням військ фронтів, а також з питань управління
обов’язкові для виконання.
За дорученням Ставки
Верховного Головнокомандування
начальник Генерального штабу Шапошников.
6 жовтня 1941 р. 19 г. ЗО хв.
№ 2684» 1
Поки ми чекали карту, Борис Михайлович почастував
мене міцним чаєм. Сказав, що стомився. Він справді мав
стомлений вигляд. Від Б. М. Шапошникова я поїхав у штаб
Західного фронту.
Дорогою при світлі кишенькового ліхтарика вивчав по
карті обстановку на фронті і дії сторін. Хилило на сон,
і, щоб розвіяти дрімоту, доводилося час від часу зупиняти
машину і робити невеликі пробіжки.
У штаб Західного фронту приїхали вже вночі. Черговий
доповів, що все керівництво на нараді у командуючого.
В кімнаті командуючого стояв півморок, горіли стеаринові
свічки. За столом сиділи І. С. Конєв, В. Д*. Соколовський,
М. О. Булганін і Г. К. Маландін. Вигляд у всіх вкрай
стомлений. Я сказав, що приїхав за дорученням
Верховного Головнокомандуючого, щоб розібратися в
обстановці і доповісти йому прямо звідси по телефону.
Те, що зміг доповісти про останні події начальник
оперативного відділу штабу фронту генерал-лейтенант
Г. К. Маландін, дещо доповнило й уточнило вже відомі
дані.
Що ж сталося на західному напрямі?
До початку наступу німецько-фашистських військ під
Москвою на дальніх підступах до столиці утримували
обо' Архів МО СРСР, ф. 208, оп. 2513, опр. 5, арк. 450.
416
рону три наші фронти: Західний (командуючий генерал-
полковник І. С. Конєв), Резервний (командуючий Маршал
Радянського Союзу С. М. Будьонний) і Брянський
(командуючий генерал-лейтенант А. І. Єременко). Всього у
бойових військах цих фронтів наприкінці вересня
налічувалося близько 1250 тисяч чоловік, 990 танків, 7600 гармат
і мінометів, 677 літаків. Найбільша кількість сил і
засобів припадала на склад Західного фронту *.
Здійснивши перегрупування своїх сил на московському
напрямку, противник мав перевагу проти всіх наших трьох
фронтів, разом узятих, за чисельністю військ — в 1,4
рази, в танках — в 1,7, в гарматах і мінометах — в 1,8 і в
літаках — в 2 рази 2.
Наступ німецьких військ за планом операції під
кодовою назвою «Тайфун» розпочався ЗО вересня ударом
танкової групи Гудеріана і 2-ї німецької армії по військах
Брянського фронту на ділянці Жуковка — Шостка. 2
жовтня противник завдав сильних ударів військам Західного
і Резервного фронтів. Надзвичайно сильними були удари
з районів на північ від Духовщини і на схід від Рославля.
Противнику пощастило прорвати оборону наших військ.
Ударні угруповання ворога швидко просувалися вперед,
охоплюючи з півдня і з півночі все вяземське угруповання
військ Західного і Резервного фронтів.
Вкрай тяжка обстановка склалася і на південь від
Брянська, де 3-я і 13-а армії Брянського фронту опинилися під
загрозою оточення. Не зустрічаючи серйозного опору,
війська Гудеріана посунули на Орел, де не існувало сил, щоб
відбити наступ.
2 жовтня за вказівкою Ставки створюється підсилений
1-й гвардійський стрілецький корпус під командуванням
генерал-майора Д. Д. Лелюшенка. Корпус мав завдання
затримати просування військ противника і забезпечити
відведення військ Брянського фронту.
Розпочинаючи наступ, частини Гудеріана 3 жовтня
захопили непідготовлений до оборони Орел, вийшовши 24-м
моторизованим корпусом на тили Брянського фронту. 1-й
гвардійський стрілецький корпус, розгорнувшись в районі
Мценська, розпочав бій з моторизованим і танковим
угрупованнями противника. Ворожі війська були тут
затримані на кілька днів і зазнали великих втрат в живій силі
і бойовій техніці. Танкісти 4-ї і 11-ї бригад вперше почали
бити ворожі танки із засідки. Скориставшись з успіху 1-го
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945, т. 4, с. 93.
1 Див.: Там же.
14 4—504
417
гвардійського корпусу, війська Брянського фронту
відійшли на вказані їм рубежі.
Ось як згадує про це командуючий 2-ю німецькою
танковою армією генерал Гудеріан: «2 жовтня... одночасно в
районі дій 24-го танкового корпусу біля Мценська, на
північний схід від Орла, розгорнулися запеклі бої, в які
втягнулася 4-а танкова дивізія... У бій було кинуто велику
кількість російських танків Т-34, що завдали нашим
танкам великих втрат. Перевага матеріальної частини наших
танкових сил, що мала місце до цього часу, віднині була
втрачена і тепер перейшла до противника. Отже, зникли
й перспективи на швидкий і безперервний успіх».
І далі: «Намічений швидкий наступ на Тулу довелося
поки що відкласти».
Що правда, то правда! Гудеріану довелося не тільки
відкласти швидкий наступ на Тулу, а й взагалі не
пощастило захопити її. Однак Брянський фронт було
розчленовано. Його війська з боями і втратами відходили на схід.
Склалося загрозливе становище І на тульському напрямку.
За наказом командуючого Західним фронтом генерал-
полковника І. С. Конева було завдано контрудару на
північ від Вязьми по північному угрупованню військ
противника, яке йшло в обхід нашим військам. На жаль, цей
контрудар не мав успіху. Наприкінці 6 жовтня значна
частина військ Західного і Резервного фронтів потрапила в
оточення на захід від Вязьми.
Із бесіди в штабі Західного фронту й аналізу
обстановки у мене склалося враження, що катастрофі в районі
Вязьми можна було запобігти. Незважаючи на перевагу ворога
в живій силі і техніці, наші війська могли б уникнути
оточення. Для цього треба було вчасно вірно визначити
напрями головних ударів противника і зосередити проти них
основні сили й засоби за рахунок пасивних ділянок. Цього
не зробили, і оборона наших фронтів не витримала
зосереджених ударів противника. Створилися зяючі проломи,
які нічим було закрити, бо жодних резервів у
командування не залишилося.
О 2 годині ЗО хвилин 8 жовтня я подзвонив й. В.
Сталіну. Він ще працював. Доповівши обстановку на
Західному фронті, я сказав:
— Найбільша небезпека зараз в тому, що слабо
прикрита можайська лінія. Бронетанкові війська противника
можуть зненацька з’явитися під Москвою. Звідусіль треба
швидко підтягувати війська на можайську лінію оборони.
И. В. Сталін запитав:
418
— Де зараз 19-а, 20-а армії і група Болдіна Західного
фронту? Де 24-а й 32-а армії Резервного фронту?
— В оточенні на захід і на південний захід від Вязьмн.
— Які ваші наміри?
— Негайно їду до Будьонного.
— А вам відомо, де штаб Резервного фронту?
— Буду шукати десь в районі Малоярославця.
— Гаразд, їдьте до Будьонного і звідти відразу ж
подзвоніть мені.
Сіяв дрібний дощ, густий туман стелився по землі,
погана видимість. Вранці 8 жовтня, під’їжджаючи до полу-
станка Оболонське, ми побачили двох зв’язківців, які
волокли кабель у Малоярославець з боку моста через річку
Протву.
Я запитав:
— Куди зв’язок тягнете, товариші?
— Куди наказано, туди й тягнемо,— не звертаючи на
нас уваги, відповів височезний на зріст солдат.
Довелося назвати себе і сказати, що ми розшукуємо
штаб Резервного фронту.
Виструнчившись, той же солдат відповів:
— Вибачайте, товаришу генерал армії, ми вас в
обличчя не знаємо, тому так і відповіли. Штаб фронту ви вже
проїхали. Дві години тому штаб перевели сюди і
розмістили у будиночках в лісі, он там, на горі. Там охорона покаже
вам, куди їхати.
Машини повернули назад. Згодом я був у кімнаті
представника Ставки армійського комісара 1 рангу JI. 3. Мех-
ліса, де перебував також начальник штабу фронту генерал-
майор А. Ф. Анісов. Л. 3. Мехліс розмовляв по телефону
і когось добряче розпікав.
На запитання, де командуючий, начальник штабу
відповів:
— Невідомо. Вдень він був у 43-й армії. Боюся, щоб
чогось не скоїлось із Семеном Михайловичем.
— А ви все зробили, щоб його розшукати?
— Так, посилали офіцерів зв’язку, вони ще не
повернулися.
Звертаючись до мене, Л. 3. Мехліс запитав:
— А ви з яким завданням прибули до нас?
— Приїхав як член Ставки за дорученням Верховного
Головнокомандуючого, щоб розібратися з обстановкою.
— От бачите, в якому ми опинилися становищі. Зараз
збираю тих, які неорганізовано відходять. Будемо
доозброювати їх на збірних пунктах і формувати з них нові
частими.
14*
419
Із розмови з JI. 3. Мехлісом і А. Ф. Анісовим я
довідався дуже мало конкретного про становище військ
Резервного фронту і противника. Сів у машину й поїхав у бік
Юхнова, сподіваючись на місці у військах швидше
з’ясувати обстановку.
Проїжджаючи Протву, пригадав своє дитинство. Я
добре знав місцевість цього району, бо в юні роки чимало тут
походив. За десять кілометрів від Обнінська, де зупинився
штаб Резервного фронту,— моє рідне село Стрєлковка. Там
залишилися мати, сестра і її четверо дітей. Як вони там?
Може, заїхати? Ні, не можу, час не дозволяє... Та що ж
з ними буде, коли туди прийдуть фашисти? Якщо гітлерівці
дізнаються, що вони рідня генерала Червоної Армії, не
минути біди моїм близьким. Напевне розстріляють! При
першій же можливості треба їх вивезти до Москви.
Через два тижні село Стрєлковку, як і весь Угодсько-
Заводський район, захопили німецькі війська. На щастя,
я встиг вивезти матір і сестру з дітьми в Москву.
Мої земляки дали ворогу рішучу відсіч. В районі було
організовано партизанський загін; очолив його мужній
боєць за Батьківщину, розумний організатор, комсомолець-
прикордонник Віктор Карасьов. Комісаром став секретар
Угодсько-Заводського райкому ВКП(б) Олександр Курба-
тов. В цьому ж загоні перебував відважний народний
месник, голова Угодсько-Заводського районного виконавчого
комітету Михайло Олексійович Гур’янов.
Угодсько-Заводський партизанський загін здійснював
сміливі напади на штаби, тилові установи і окремі
підрозділи німецьких військ.
В листопаді 1941 року вороги схопили комуніста
Михайла Олексійовича Гур’янова і після жорстоких знущань
повісили. Мої земляки свято бережуть пам’ять про
безстрашного героя.
Відступаючи, німці спалили Стрєлковку так само, як
і чимало інших сіл; спалили і дім моєї матері.
В цьому районі діяв ще один великий партизанський
загін, яким командував В. В. Жабо. Цей загін відіграв
неабияку роль у всіх операціях проти частин 12-го
німецького корпусу, що готувався до наступу на Москву. Про
одну з таких операцій повідомило Радінформбюро 29
листопада 1941 року:
«Одержано повідомлення про великий успіх партизанів
в Н-ському районі. 24 листопада кілька партизанських
загонів здійснили напад на великий населений пункт.
(Мався на увазі Угодський завод.— Г. Ж.). Розгромлено штаб
німецького корпусу. Захоплено важливі документи».
420
Володимир Владиславович Жабо народився в Донецьку
в 1909 році. Кадровий офіцер-прикордонник, він
відзначався великою мужністю і хоробрістю. Мені його
рекомендували як ретельного і рішучого командира. Я його прийняв
особисто. В. В. Жабо сподобався мені своєю готовністю
виконувати будь-яке відповідальне завдання. Як
уродженець тих місць, де мав діяти загін, добре знаючи місцевість,
на якій дислокувалися з’єднання 12-го корпусу
противника, я дав йому деякі поради, як краще виконати завдання.
Операція була успішно завершена. Володимир Жабо поліг
смертю героя 8 серпня 1943 року в бою в районі села
Дуброво Хотинецького району Орловської області, де він
командував тоді 49-ю мехбригадою 6-го гвардійського мех-
корпусу.
Угодсько-Заводський район визволила в грудні 1941
року 17-а стрілецька дивізія генерала Д. М. Селезньова.
Там, де містився в 1941 році штаб Резервного фронту,
а потім штаб Західного фронту, на місці села Пяткіно
(яке німецькі війська під час відступу також спалили) після
війни виросло місто Обнінськ. Тепер воно відоме далеко за
межами нашої країни: тут побудована перша атомна
електростанція. Місто Обнінськ сьогодні — один із великих
наукових центрів.
Однак повернемося до подій того часу.
Проїхавши до центру Малоярославця, я не зустрів
жодної живої душі. Місто здавалося покинутим. Біля будинку
райвиконкому вгледів дві легкові машини.
— Чиї це машини? — запитав, розбудивши водія.
— Маршала Будьонного, товаришу генерал армії!
— Де Семен Михайлович?
— У приміщенні райвиконкому.
— Давно ви тут?
— Години три стоїмо.
Зайшовши у райвиконком, я побачив схиленого над
картою С. М. Будьонного.
Ми тепло привіталися. Видно було, що Семен
Михайлович багато пережив в ці тяжкі дні.
— Ти звідки? — запитав С. М. Будьонний.
— Від Конєва.
— Ну, як у нього справи? Я вже понад дві доби не
маю з ним жодного зв’язку. Вчора я перебував у штабі 43-ї
армії, а штаб фронту знявся без мене, і тепер не знаю, де
він зупинився.
— Я його розшукав у лісі ліворуч, за залізничним
мостом через ріку Протву. Тебе там чекають. На Західному
421
фронті, на жаль, значна частина сил потрапила в
оточення.
— У нас не краще,— сказав С. М. Будьонний,— 24-а
І 32-а армії відрізані. Вчора я сам ледве не потрапив у
пазурі противника між Юхновом і Вязьмою. У бік Вязьми
йшли великі танкові і моторизовані колони, мабуть, щоб
охопити місто із сходу.
— У чиїх руках Юхнов?
— Зараз не знаю. На річці Угрі було до двох піхотних
полків, але без артилерії. Думаю, що Юхнов в руках у
противника.
— Ну, а хто ж прикриває дорогу від Юхнова на Мало-
ярославець?
— Коли я їхав сюди, то, крім трьох міліціонерів у
Медині, не зустрів нікого. Місцеві власті з Медині вже виїхали.
— їдь у штаб фронту,— сказав я Семену
Михайловичу,— розберися з обстановкою і повідом у Ставку про стан
справ, а я поїду далі. Доповіси Верховному про нашу
зустріч і скажи, що я поїхав у район Юхнова, а потім в
Калугу. Треба з’ясувати, що там діється.
У Медині я справді нікого не зустрів. Лише одна стара
жінка щось шукала в руїнах дому, розваленого бомбою.
— Бабусю, що ви тут шукаєте? — запитав я.
Вона підвела голову. Широко розкриті, блукаючі очі
бездумно дивилися на мене.
— Що з вами, бабусю?
Не відповівши, вона знову почала копати. Звідкись з-за
руїн підійшла друга жінка з мішком, до половини чимось
наповненим.
— Не чіпайте її. Вона з горя втратила розум.
Позавчора на місто налетіли німці. Бомбили і стріляли з літаків.
Ця жінка мешкала з онуками тут, в цьому домі. Під час
нальоту вона стояла біля колодязя, брала воду, і на її очах
бомба впала на будинок. Діти загинули. І наш дім
зруйнований. Треба скоріше тікати, та ось шукаю під
уламками, може, що-небудь знайду з одягу чи взуття.
По щоках у неї текли сльози.
З тягарем на серці вирушив я у бік Юхнова. Часом
доводилося гальмувати і уважно роздивлятися, щоб не
заскочити в розташування ворога.
Кілометрів за 10—12 мене зненацька зупинили в лісі
озброєні радянські солдати у комбінезонах і танкістських
шоломах. Один підійшов до машини.
— їхати далі не можна,— сказав він.— Ви хто будете?
Я назвав себе і також запитав, де їхня частина.
422
— Тут, в лісі, метрів за сто звідси штаб танкової
бригади.
— Дуже добре. Проведіть мене до штабу.
Я зрадів, що зустрів танкову бригаду. У штабі назустріч
мені підвівся невисокий на зріст, стрункий танкіст у
синьому комбінезоні, з окулярами на кашкеті. Відразу ж
вдалося, що цього чоловіка десь уже бачив.
— Доповідає командир танкової бригади резерву
Ставки полковник Троїцький!
— Троїцький! От не чекав зустріти вас тут!
І. І. Троїцький запам’ятався мені на Халхін-Голі, де він
був начальником штабу 11-ї танкової бригади, тієї самої,
якою командував Герой Радянського Союзу П. М. Яков-
лєв. Ця бригада була грозою для японців.
— Я також не думав, що зустріну вас тут, товаришу
генерал армії. Знав, що ви командуєте Ленінградським
фронтом, а що сюди повернулися, не чув.
— Так, що ж тут у вас діється, доповідайте.
Насамперед, де противник?
Полковник 1.1. Троїцький розповів:
— Противник утримує Юхнов. Його передові частини
вахопили міст на річці Угрі. Посилав я розвідку і в
Калугу. Поки що в місті противника немає, але в районі Калуги
точаться напружені бої. Там діють 5-а стрілецька дивізія
і декотрі частини 43-ї армії, що відійшли. Довірена мені
бригада перебуває в резерві Ставки. Стою тут ось вже
другий день і не одержую жодних вказівок.
— Пошліть офіцера зв’язку у штаб Резервного фронту
в район полустанка Обнінське; він розташувався у селі
Пяткіно за річкою Протва. Інформуйте Будьонного про об*
становку. Розгорніть частину бригади і організуйте
оборону, щоб прикрити напрямок на Мединь. Через штаб
Резервного фронту повідомте у Генштаб про одержаний від мене
Ваказ і скажіть, що я поїхав у Калугу, в 5-у стрілецьку
дивізію.
Пізніше я дізнався про те, що міст через річку Угру
висадив у повітря загін майора І. Г. Старчака, начальника
парашутно-десантної служби Західного фронту. Цей загін
чисельністю в 400 чоловік було сформовано 4 жовтня за
його особистою ініціативою з прикордонників, які
готувалися діяти у ворожих тилах.
Знищивши міст, загін І. Г. Старчака зайняв оборону по
річці Угрі. Незабаром його підтримав загін курсантів по-
дольських військових училищ під командуванням старшого
лейтенанта Л. А. Мамчика і капітана Я. С. Россікова.
Спроби ворожих військ форсувати річку Угру і прорватися
423
на Мединь успішно відбивалися героїчними діями цих
загонів.
У результаті п’ятиденних запеклих боїв живих
залишилося мало, але своєю героїчною самовідданістю вони
провалили план швидкого захоплення Малоярославця і
допомогли нашим військам виграти необхідний час для
організації оборони на підступах до Москви. Тим часом в районі
Малоярославця, на його укріплений рубіж, вийшли і
розгорнулися артилерійське і стрілецько-кулеметне училища
Подольська.
В районі Калуги мене розшукав офіцер зв’язку штабу
фронту і вручив телефонограму начальника Генерального
штабу, якою Верховний Головнокомандуючий наказував
мені 10 жовтня прибути у штаб Західного фронту.
Наприкінці дня 8 жовтня я ще раз заїхав у штаб
Резервного фронту.
Зустрів мене начальник штабу фронту і доповів, що
одержано наказ Ставки, за яким С. М. Будьонний
відзивається, а мене призначено командуючим Резервним
фронтом. Та згодом мені передали наказ прибути 10 жовтня у
штаб Західного фронту.
Подзвонив Б. М. Шапошникову. На моє запитання, який
наказ виконувати, Борис Михайлович відповів:
— Річ у тому, що Державний Комітет Оборони
розглядає зараз питання про розформування Резервного фронту
і передачу його частин і ділянок оборони до складу
Західного. Ваша кандидатура розглядається на посаду
командуючого Західним фронтом. До 10 жовтня розберіться з
обстановкою на Резервному фронті і зробіть усе можливе,
щоб противник не прорвався через Можайсько-Малоярос-
лавецький рубіж, а також в районі Алексина на серпухов-
ському напрямку.
10 жовтня я прибув у штаб Західного фронту, котрий
тепер розмістився у Красновидові. Мене покликали до
телефону. Дзвонив й. В. Сталін.
— Ставка вирішила призначити вас командуючим
Західним фронтом. Конєв залишається вашим заступником.
Ви не заперечуєте?
— Які можуть бути заперечення! Конєву, я думаю,
варто доручити керівництво групою військ на калінінському
напрямку. Це надто віддалений напрямок, там треба мати
допоміжне управління фронту.
— Гаразд,— погодився Й. В. Сталін.— У ваше
розпорядження поступають частини Резервного фронту, що
залишилися, і частини, що перебувають на можайській лінії.
424
Скоріше беріть все до своїх рук і дійте. Наказ я підписав,
він уже передається фронтам.
— Приступаю до виконання вказівок, але прошу
терміново підтягувати значно більші резерви, оскільки
найближчим часом треба чекати нарощування удару
гітлерівців на Москву.
Незабаром мені передали такий наказ Ставки:
«По прямому проводу Військовій раді Західного фронту,
Військовій раді Резервного фронту, командуючому
Резервним фронтом тов. Жукову, тт. Молотову, Ворошилову.
10 жовтня 1941 року, 17 год. З метою об’єднання
керівництва військами західного напряму Ставка Верховного
Головнокомандування наказує:
1. Об’єднати Західний і Резервний фронти в Західний
фронт.
2. Призначити командуючим Західним фронтом тов. Жу-
кова.
3. Призначити тов. Конєва заступником командуючого
Західним фронтом.
4. Призначити тт. Булганіна, Хохлова і Круглова
членами Військової ради Західного фронту.
5. Тов. Жукову вступити в командування Західним
фронтом о 18.00 11 жовтня 1941 року.
6. Управління Резервного фронту розформувати і
використати на укомплектування Західного і Московського
Резервного фронтів.
Одержання підтвердити.
Ставка Верховного Головнокомандування
Й. Сталін.
Б. Шапошников.
Хе 2844» >.
Обговоривши обстановку з І. С. Конєвим, ми вирішили
насамперед відвести штаб фронту в Алабіно. І. С. Конєв
мав взяти з собою необхідні засоби управління, групу
командирів і негайно виїхати для координації дій групи
військ на калінінський напрямок, Військовій раді фронту
виїхати в Можайськ до коменданта Можайського УРу
полковника С. І. Богданова, щоб на місці розібратися в
обстановці на цьому напрямку.
Штаб фронту вирушив в Алабіно, а ми з членом
Військової ради М. О. Булганіним години через дві прибули
в Можайськ. Тут чулася артилерійська канонада і вибухи
1 Архів МО СРСР, ф. 208, оп. 2511, спр, 7, арк. 150.
425
авіаційних бомб. С. І. Богдаиов доповів, що на підступах
до Бородіна 32-а стрілецька дивізія, підсилена артилерією
і танками, веде бій з передовими моторизованими і
танковими частинами яроги вишка. Нею командує полковник
В. І. Полоеухін, досвідчений командир. На дивізію можна
покластися.
Віддавши .необхідні вказівки С. І. Богданову, ми
виїхали у штаб фронту.
Розмістившись тимчасово у табірних будиночках, штаб
фронту негайно приступив до організаційно-оперативних
справ. Роботи було багато.
Треба було терміново створити міцну оборону на
рубежі Волоколамськ — Можайськ —Малоярославець —
Калуга. Розвинути оборону углиб, створити другі ешелони і
резерви фронту, щоб можна було маневрувати ними для
зміцнення вразливих ділянок оборони. Необхідно було
організувати наземну І повітряну розвідку і міцне управління
військами фронту; налагодити матеріально-технічне
забезпечення військ. А головне—розгорнути партійно-політичну
роботу, піднести моральний стан воїнів і зміцнити їхню
віру в свої сили, у неминучість розгрому противника на
підступам до Москви.
Удень і вночі у військах тривала напружена робота. Від
утоми й безсоння люди буквально падали з ніг, однак
почуття особистої відповідальності за долю Москви, за долю
Батьківщини мобілізовувало їх на колосальний труд по
створенню стійкої оборони військ фронту на підступах до
Москви.
Влітку і вооеяя 1941 року Центральний Комітет партії,
Державний Комітет Оборони і Верховне
Головнокомандування вжили цілий ряд важливих заходів щодо зміцнення
оборони столиці, формування значних військових резервів,
поповнення діючої армії новими частинами і з’єднаннями,
бойовою технікою. Тепер вживалися додаткові заходи, щоб
зупинити протявника.
7 жовтня розпочалося переведення військ із резерву
Ставки і сусідніх фронтів на можайську лінію оборони.
Сюди прибували 14 стрілецьких дивізій, 16 танкових бригад,
більш як 40 артилерійських полків та інші частини. Заново
формувалися 16-а, 5-а, 43-я і 49-а армії. В середині жовтня
у їхньому складі налічувалося майже 90 тисяч чоловік.
Звичайно, цих сил було надто мало, щоб створити суцільну
надійну оборону. Однак можливості Ставки були обмежені,
переведення військ із Далекого Сходу й інших віддалених
районів затримувалося з багатьох причин. Ось чому ми
вирішили насамперед зайняти найголовніші напрямки: во-
426
локоламський, можайськнй, малоярославецький,
калузький. На цих же напрямках зосереджувалися і основні
артилерійські і протитанкові засоби.
На волоколамський напрямок ми послали штаб і
командування 16-ї армії на чолі з К. К. Рокоссовським, А. А. Ло-
бачовим, М. С. Малініним. До складу 16-1 армії вводилися
нові з’єднання, оскільки П дивізії, передані 20-й армії,
залишилися в оточенні на захід від Вязьми. 5-а армія під
командуванням Д. Д. Лелюшенка (після його поранення
в командування армією вступив генерал Л. О. Говоров)
концентрувалася на можайському напрямку. В районі На-
ро-Фомінська зосереджувалася 33-а армія, командуючим
якої незабаром було призначено генерал-лейтенанта
М. Г. Єфремова. На малоярославецькому напрямку
розгорталася 43-я армія під командуванням генерал-майора
К. Д. Голубева. 49-а армія генерал-лейтенанта І. Г. Захар-
кіна утримувала оборону на калузькому напрямну.
Усіх цих командуючих ми добре знали як досвідчених
воєначальників і цілком їм довіряли. Знали, що вони із
своїми військами зроблять усе можливе, щоб не
пропустити ворога до Москви.
Повинен відзначити чітку роботу штабу фронту на чолі
з генерал-лейтенантом В. Д. Соколовським, начальником
оперативного відділу Г. К. Маландіннм. Енергійних зусиль
по забезпеченню стійкого зв’язку з військами фронту
докладав генерал-майор М. Д. Псурцев.
У тилу військ першого ешелону Західного фронту
проводилися великі інженерно-саперні роботи по розгортанню
оборони углиб, будувалися протитанкові загородження на
всіх танконебезпечннх напрямках. На головні напрямки
підводилися фронтові резерви.
Штаб фронту незабаром перебрався у Перхушково.
Звідси протяглися телефонно-телеграфні проводи до наземних
і повітряних сил фронту. Сюди ж підвели зв’язок із Ставки
Верховного Головнокомандування.
Таким чином, по суті, заново створювався Західний
фронт, на який покладалася історична місія — оборона
столиці нашої Батьківщини.
Під керівництвом Центрального Комітету розгорнулася
величезна робота по роз’ясненню становища, що
склалося,— безпосередньої небезпеки, яка нависла над Москвою.
Партія закликала радянський народ з честю виконати свій
обов’язок і не пропустити ворога до столиці.
В тилу військ противника, в районі на захід і на
північний захід від Вязьми, в цей час все ще героїчно билися
наші оточені війська, намагаючись прорватися на
з’єднан427
ня з частинами Червоної Армії. Однак їхні намагання
успіху не мали. Командування фронтом і Ставка допомагали
оточеним військам. Німецькі бойові порядки
бомбардувалися з повітря, з літаків скидали продовольство і
боєприпаси. Але зробити щось більше для оточених військ в той
час фронт і Ставка не могли, бо не мали ні сил, ні засобів.
Опинившись в тилу противника, війська не склали зброї,
продовжували мужньо битися, сковуючи великі сили
ворога, перешкоджаючи його наступу на Москву.
Двічі — 10 і 12 жовтня — передавалися командармам
оточених військ радіограми, в яких повідомлялася коротка
інформація про противника, ставилися завдання на прорив,
загальне керівництво яким доручалося командуючому 19-ю
армією генералу М. Ф. Лукіну. Ми просили негайно
повідомити план виходу і яким чином розташовані війська,
вказати ділянку, де можна було б організувати допомогу
оточеним військам авіацією фронту. Однак на обидві наші
радіограми відповіді не надійшло: очевидно, їх одержали
надто пізно. Мабуть, управління було втрачене, і військам
вдавалося прориватися з оточення лише окремими групами.
Ось що розповідав мені потім колишній командир 45-ї
кавалерійської дивізії Андрій Трохимович Стученко:
— Пробиваючись з оточення з рештками дивізії на
з’єднання з фронтом, ми повсюди, де тільки могли, знищували
гітлерівців і поклали їх загалом не одну тисячу. В середині
жовтня не було такого дня, щоб ми не вступали в запеклий
бій з ворогом. У цих боях загинуло багато чудових бійців,
командирів і політпрацівників.
З великим хвилюванням розповів Андрій Трохимович
про героїчну загибель комісара 45-ї кавалерійської дивізії
А. Г. Полєхіна, котрий, незважаючи на смертельну
небезпеку, взявся особисто очолити розвідку.
— І хоч полягла більша частина дивізії, бійці й
командири не підупали духом, всі ми жили тоді одним
бажанням — скоріше з’єднатися з військами фронту і разом
битися за Москву. І найщасливішим був той день, коли ми
вирвалися з оточення і знову влилися в ряди військ фронту,
щоб дати відсіч ворогові...
Завдяки завзяттю і стійкості, виявленим нашими
військами, які билися в оточенні в районі Вязьми, ми виграли
дорогоцінний час для організації оборони на можайській
лінії. Пролита кров і жертви, що їх зазнали війська
оточеного угруповання, були не даремні. Героїчний подвиг
радянських військ під Вязьмою, як великий внесок у загальну
справу оборони Москви, ще чекає належної оцінки.
428
З 13 жовтня спалахнули жорстокі бої на всіх головних
оперативних напрямах, що вели до Москви.
Це були грізні дні.
ЦК партії і Державний Комітет Оборони прийняли
рішення терміново евакуювати з Москви в Куйбишев деякі
центральні установи і весь дипломатичний корпус, а також
вивезти із столиці найважливіші державні цінності.
З кожним днем посилювалося бомбардування Москви.
Майже щоночі оголошувалися повітряні тривоги. Однак на
той час уже було здійснено велику роботу по зміцненню
місцевої протиповітряної оборони. Мільйони громадян
активно навчалися протиповітряному захисту, а «запальнички»
вже не лякали москвичів.
Верховне Головнокомандування сконцентрувало в
районі Москви великі групи винищувачів, штурмової і
бомбардувальної авіації.
З 20 жовтня у Москві і в прилеглих до неї районах
постановою Державного Комітету Оборони було введено
стан облоги. У всіх військах, що захищали столицю,
встановлювався найсуворіший порядок. Будь-які порушення
дисципліни викорінювалися найрішучішими засобами.
Жителі Москви дали гідну відсіч пособникам ворога —
панікерам.
Мужньо зустріла радянська столиця велику небезпеку,
що насувалася. Заклики Центрального і Московського
Комітетів партії відстояти радянську столицю, розгромити
ворога були зрозумілі кожному москвичу, кожному воїну,
всім радянським людям. Москвичі перетворили столицю і
підступи до неї на неприступну фортецю, а захист Москви
вилився в героїчну епопею.
Коли ми говоримо про героїчні подвиги, проявлені під
час битви за Москву, то маємо на увазі не лише дії нашої
армії — героїчних радянських бійців, командирів і політ-
працівників. Усі досягнення на Західному фронті у жовтні
і в наступних битвах стали можливими завдяки спільним
зусиллям військ і населення столиці й Московської області,
завдяки тій дійовій допомозі, котру надали армії і
захисникам столиці вся країна, весь радянський народ.
Уже на початку липня під керівництвом міських
партійних організацій було сформовано 12 дивізій народного
ополчення. В них вступали спеціалісти найрізноманітніших
мирних професій: робітники, інженери, техніки, вчені,
працівники мистецтва. Ці люди, звичайно, не мали належної
військової підготовки, багато дечого довелося засвоювати вже
під час боїв. Але їх об’єднували всім притаманні високий
патріотизм, непохитна стійкість і впевненість у перемочі.
429
І хіба це випадковість, коли із добровільних формувань, які
набули необхідного бойового досвіду, склалися чудові
бойові з’єднання?
Ополченці становили ядро багатьох спеціальних
підрозділів розвідників, лижників, вони активно діяли в
партизанських загонах. Західний фронт у своїй боротьбі
спирався на цю велику допомогу з боку населення Москви.
Сотні тисяч москвичів цілодобово працювали на
будівництві оборонних рубежів, що охоплювали столицю. Лише
на внутрішньому поясі оборони у жовтні і листопаді
трудилося майже 250 тисяч чоловік, три чверті з них — жінки
й підлітки. Вони спорудили 72 тисячі погонних метрів
протитанкових ровів, близько 80 тисяч метрів ескарпів і
контрескарпів, 52,5 тисячі метрів надовб і багато інших
перешкод, викопали майже 128 тисяч погонних метрів окопів
і ходів сполучення. Ці люди своїми руками вийняли понад
З мільйони кубометрів землі!
Доблесно й самовіддано трудилися робітники й
інженери на залишених у Москві підприємствах. Працювали на
застарілому устаткуванні, бо все, що цінніше, було
евакуйовано. Людей не вистачало, однак військове виробництво
налагодили в найкоротший строк. На Московському
автомобільному заводі організували виробництво
загальновідомих пізніше ППШ (пістолетів-кулеметів системи Шпагіна).
Затвори до них давав Перший підшипниковий завод і завод
ім. Серго Орджонікідзе.
У грудні цим підприємствам поставили вимогу дати
продукції в 35 разів більше, ніж у листопаді. І вони дали! На
Другому годинниковому заводі виготовляли запали до мін.
Тролейбусний парк Ленінградського району випускав
гранати. Танки ремонтували «Серп и молот» і «Красний про-
летарий». Там же виготовлялися боєприпаси.
Автопарки ремонтували бойові машини. Кондитерська
фабрика «Рот-Фронт» випускала продовольчі концентрати.
Невеликі підприємства, які раніше постачали населення
галантереєю, тепер відвантажували на фронт протитанкові
гранати і запали для боєприпасів.
Фронтовики знали, що на захист столиці стала вся
країна. Ця всенародна підтримка була надихаючою і надійною
основою наших перемог у битвах за Москву.
У відповідь на заклик ЦК ВКП(б) тисячі й тисячі
комуністів і комсомольців Москви й інших міст прийшли на
фронт політбійцями, які особистим прикладом підвищували
боєздатність військ.
У тяжкі дні жовтня 1941 року Військова рада Західного
фронту звернулася до військ з відозвою, в якій мовилося:
430
«ТоваришіІ В грізну годину небезпеки для нашої
держави життя кожного воїна належить Вітчизні.
Батьківщина вимагає від усіх нас найвищого напруження сил,
мужності, геройства і стійкості. Батьківщина кличе нас стати
непохитною стіною й перегородити шлях фашистським
ордам до рідної Москви. Зараз, як ніколи, необхідна
пильність, залізна дисципліна, організованість, рішучість дій,
непохитна воля до перемоги і готовність до
самопожертвування».
Наближалися вирішальні події.
У зв’язку з тим, що рубіж оборони Волоколамськ — Мо-
жайськ — Малоярославець — Серпухов утримували наші
слабкі сили, а місцями його вже захопив противник,
Військова рада фронту обрала нову лінію основного рубежу
оборони — Ново-Завидовський — Клин — Істрннське
водосховище — Істра — Красна Пахра — Серпухов — Алексин.
Враховуючи, що фронт дуже розтягнутий, а також
труднощі з управлінням військами калінінського угруповання,
Військова рада Західного фронту звернулася в Ставку з
проханням дещо скоротити фронт і передати ці війська в
іншу підлеглість. За наказом Ставки від 17 жовтня 22, 29
і 30-а армії відійшли до Калінінського фронту, який
формувався. Командуючим Калінінським фронтом був
призначений генерал-полковник І. С. Конєв, членом Військової
ради — корпусний комісар Д. С. Леонов, начальником
штабу — генерал-майор І. І. Іванов. З утворенням
Калінінського фронту скоротилася смуга оборони Західного
фронту і полегшилося управління військами.
Брянський фронт иа чолі з генерал-лейтенантом
А. І. Єременком також перебував у скрутному становищі.
Більшість військ фронту потрапила в оточення і з
труднощами пробивалася на схід. Героїчними зусиллями їм усе ж
вдалося 23 жовтня вирватися з оточення. Переслідуючи
рештки військ Брянського фронту, передові частини армії
Гудеріана захопили Орел і 29 жовтня підійшли до Тули.
У жовтні тут, крім тилових установ 50-ї армії, котрі
формувалися, не було інших військ, здатних обороняти
місто. У другій половині жовтня в район Тули відходили три
дуже виснажені стрілецькі дивізії. В цих з’єднаннях
налічувалося від п’ятисот до півтори тисячі бійців, а в
артилерійському полку залишилося всього лише чотири гармати.
Частини відходили вкрай перевтомлені.
Жителі Тули надали нашим військам велику допомогу
в терміновому пошиві обмундирування, ремонті зброї і
бойової техніки. Під керівництвом міських партійних органі-
431
вацій вони вдень і вночі трудилися над тим, щоб повернути
боєздатність нашим частинам.
Комітет оборони міста на чолі з секретарем обкому
партії Василем Гавриловичем Жаворонковим за короткий час
сформував і озброїв робітничі загони. Разом із частинами
БО-Ї армії Брянського фронту вони мужньо билися на
підступах до Тули і не пустили противника у місто.
Надзвичайну стійкість і мужність проявив тульський
робітничий полк на чолі з капітаном А. П. Горшковим і
комісаром Г. А. Агєєвим. Цей полк спільно з частинами, які
відійшли, утримував рубіж оборони в районі Косої Гори.
На підступах до міста командуючий обороною генерал
В. С. Попов виставив проти німецьких танків зенітний полк.
Усі частини, що захищали Тулу, билися з противником з
великою мужністю.
Гудеріан збирався захопити Тулу з ходу, а потім
рушити на Москву з півдня. Але це йому не вдалося.
ЗО жовтня захисники Тули відбили наступ противника,
завдавши йому великих втрат.
10 листопада за рішенням Ставки Брянський фронт
було розформовано, а оборону Тули покладено на Західний
фронт.
Протягом листопада 1941 року ворог силкувався взяти
Тулу, щоб відкрити собі шлях до нашої столиці, однак він
не добився успіху. Місто стояло, як неприступна фортеця!
Тула зв’язувала руки й ноги всьому правофланговому
угрупованню німецьких військ. Тоді противник вирішив піти на
місто в обхід, але для цього змушений був розтягнути своє
угруповання. В результаті оперативно-тактична щільність
військ армії Гудеріана послабилася.
В розгромі німецьких військ під Москвою Тулі і її
жителям належить визначна роль.
Гадаю, немає потреби переповідати весь хід бойових
дій, оскільки це вже не раз докладно висвітлювалося.
Відомий і підсумок жовтневих оборонних боїв під Москвою. За
місяць запеклих кровопролитних боїв німецько-фашист-
ським військам вдалося загалом просунутися на 230—250
кілометрів. Однак план гітлерівського командування, яке
сподівалося захопити Москву до середини жовтня,
провалився, сили ворога дуже виснажилися, його ударні
угруповання розтягнулися.
День за днем наступ противника видихався все більше
і більше. Наприкінці жовтня гітлерівців зупинили на
рубежі Тургіново — Волоколамськ — Дорохово — Наро-Фо-
мінськ, на захід від Серпухова і Алексина. В районі Калі-
432
Напрямок ударів танкових з'єднань
противника
__ Напрямок ударів загальновійськових
4.12^ з'єднань противника
Напрямки контрударів радянських
^ військ та їхні дати
Відхід військ
УМОВНІ ЗНАКИ
Ржевсько-Влземський оборонний рубіж
Можайська лінія оборони. Рубежі
радянських військ (16 А, б А, 43А, 40 А)
на 10. X. 1941 р.
Рубежі Московської зони оборони
Лінія фронту на 10 жовтня
Лінія фронту на ЗО жовтня
Лінія фронту на в грудня
433
ніна на той час стабілізувалася оборона Калінінського
фронту.
Неможливо назвати імена всіх героїв, які відзначилися в
жовтні 1941 року, захищаючи столицю. Не лише окремі
наші воїни, а й цілі з’єднання виявили масовий героїзм
прославивши доблесними подвигами нашу Батьківщину. І такі
частини й з’єднання діяли на всіх армійських ділянках.
На волоколамському напрямку, де наступав підсилений
5-й армійський корпус ворога, а потім ще два
моторизовані корпуси, стійко оборонялися підрозділи УРів і
з’єднання новоствореної 16-ї армії. Особливо відзначилися 316-а
стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора
І. В. Панфілова.
На найвідповідальнішу ділянку ї6-ї армії вийшов
зведений стрілецький полк курсантів Московського
командного піхотного училища. Цей курсантський полк
підтримували три протитанкові артилерійські полки.
Перед виходом курсантів у визначений район оборони
командир полку, начальник училища С. І. Младенцев
сказав їм:
— Осатанілий ворог рветься до серця нашої
Батьківщини — Москви. Ми повинні перегородити йому шлях,
захистити рідну столицю. Наш обов’язок — битися так, як
билися старші брати, славні кремлівські курсанти. Зараз
немає часу приймати від вас випускні екзамени. Ви будете
складати їх на фронті, в боях з ворогом. Я упевнений, що
кожен із вас витримає з честю цей екзамен...
Пройшовши прискореним маршем із Солнечногорська
85 кілометрів, полк прибув увечері 7 жовтня в район Воло-
коламська. Командування училища не помилилося, покла-
даючись на своїх вихованців. Нехтуючи небезпекою, не
боячись навіть смерті, вони стійко утримували довірену їм
ділянку оборони. Бойовим сусідом цього полку була 316-а
стрілецька Панфіловська дивізія, котра за масовий героїзм,
проявлений під час боротьби за Москву, згодом стала 8-ю
гвардійською.
Через загальну нестачу сил і засобів батальйонні райони
розтягнулися по фронту до 7—10 кілометрів і углиб до
З кілометрів. На всьому Волоколамському рубежі суцільної
оборони тоді ще не було. Утримувалися лише опорні
пункти, проміжки між якими прострілювалися артилерійським
вогнем, а подекуди і дальнім кулеметним.
На можайському напрямку проти 40-го мотокорпусу
ворога, підтримуваного авіацією, особливо завзято билася
32-а стрілецька дивізія полковника В. І. Полосухіна.
Майже через 130 років після Вітчизняної війни 1812 року на
434
Бородінському полі — тому самому полі, яке стало
безсмертним пам’ятником російської воїнської слави,— знову
розгорівся запеклий бій.
На малоярославецькому напрямку наступали частини
12-го армійського і 57-го мотокорпусу противника. На
підступах до Малоярославця героїчно билися частини 312-ї
стрілецької дивізії полковника А. Ф. Наумова і курсанти
подольських піхотного і артилерійського училищ. В районі
Медині несхитно стояли танкісти полковника І. І.
Троїцького, про якого я вже розповідав. Біля древнього
російського міста Боровська прославили свої бойові знамена солдати
й командири 110-ї стрілецької дивізії і 151 -ї
мотострілецької бригади. Пліч-о-пліч з ними стійко відбивали натиск
ворога танкісти 127-го танкового батальйону. Ціною великих
втрат противник відтіснив наші частини до річки Протви,
а потім до річки Нари, однак прорватися далі не зміг.
33-я армія займала оборону в районі Наро-Фомінська,
у проміжку між 5-ю і 43-ю арміями. На південь від Наро-
Фомінська, на східному узбережжі річки Нари, займала
оборону 43-я армія. На рубежі на захід від Серпухова —
на схід від Таруси, Алексина — 49-а армія.
Закріпившись на цьому рубежі, війська фронту були
сповнені рішимості зустріти й відбити ворожі атаки.
За трн тижні жовтневих боїв воїни нашого фронту
багато дечого навчились. В частинах проводилася велика
виховна партійно-політична робота, в основу якої
покладалася популяризація кращих способів знищення ворога,
індивідуального і масового героїзму та бойової доблесті частин
і підрозділів.
Хочу особливо підкреслити велику роль у
налагодженні політичної роботи серед військ начальника політичного
управління Західного фронту, чудового комуніста і
безстрашного воїна, дивізійного комісара Д. О. Лестєва.
1 листопада 1941 року мене викликали в Ставку.
И. В. Сталін сказав:
— Ми хочемо провести в Москві крім урочистого
засідання з нагоди роковин Жовтня також парад військ. Як
на вашу думку, обстановка на фронті дасть нам можливість
провести ці урочистості?
Я відповів:
— Найближчими днями ворог не розпочне великого
наступу. У попередніх боях йому завдано великих втрат, він
змушений поповнити і перегрупувати війська. Проти
авіації, яка напевно буде діяти, необхідно зміцнити ППО і
підтягнути до Москви винищувальну авіацію з сусідніх
фронтів,
435
Як відомо, напередодні свята в столиці на станції метро
«Маяковская» було проведено урочисте засідання,
присвячене 24-м роковинам Великої Жовтневої соціалістичної
революції, а 7 листопада на Красній площі відбувся
традиційний військовий парад. Прямо з Красної площі бійці йшли
на фронт.
Ця подія відіграла величезну роль у зміцненні
морального духу армії, радянського народу і мала велике
міжнародне значення. У виступах И. В. Сталіна знову пролунала
впевненість партії і уряду у неминучості розгрому німецько-
фашистських загарбників.
Тим часом на загрозливих ділянках будувалася глибоко
ешелонована протитанкова оборона, створювалися
протитанкові опорні пункти і райони. Війська поповнювалися
особовим складом, озброєнням, боєприпасами, майном зв’язку,
інженерними і матеріально-технічними засобами. З 1 по
15 листопада Західний фронт отримав поповнення — 100
тисяч солдатів і офіцерів, 300 танків, 2 тисячі гармат.
Ці резерви, сформовані Ставкою із перекинутих сюди
з глибини країни додаткових з’єднань стрілецьких і
танкових військ, зосереджувалися на найнебезпечніших
напрямках. Більшість військ концентрувалася на волоколамсько-
клинському й істринському напрямках, де, як ми
передбачали, буде головний удар бронетанкових угруповань
противника. Підтягувалися резерви і в район Тула — Серпухов:
тут очікувався повторний удар 2-ї танкової і 4-ї польової
армій противника.
На початку листопада у мене відбулася не дуже
приємна розмова з Верховним по телефону.
— Як поводить себе противник? — запитав Й. В.
Сталін.
— Завершує зосередження своїх ударних угруповань
і, мабуть, скоро перейде до наступу.
— Де ви чекаєте головного удару?
— З району Волоколамська. Танкова група Гудеріана,
очевидно, ударить в обхід на Тулу і Каширу.
— Ми з Шапошниковим вважаємо, що треба зірвати
удари, які готує противник, попереджуючими контрударами.
Одного контрудару слід завдати в районі Волоколамська,
другого — з району Серпухова у фланг 4-й армії німців.
Очевидно, там гуртуються великі сили, щоб ударити на
Москву.
— Якими ж силами, товаришу Верховний
Головнокомандуючий, ми завдаватимемо цих контрударів? Західний
фронт не має вільних сил. Нашими силами можна лише
оборонятися.
436
— В районі Волоколамська використайте
правофлангові з’єднання армії Рокоссовського, танкову дивізію і кав-
корпус Доватора. В районі Серпухова використайте кавкор-
пус Бєлова, танкову дивізію Гетьмана і частину сил 49-і
армії.
— На мій погляд, зараз цього не можна робити. Ми
не можемо кидати на контрудари, успіх яких сумнівний,
останні резерви фронту. Нам тоді нічим буде зміцнити
оборану військ армії, якщо противник розпочне наступ своїми
ударними угрупованнями.
— Ваш фронт має шість армій. Хіба цього мало?
— Але ж лінія оборони військ Західного фронту дуже
розтягнулася; звиваючись, вона становить сьогодні понад
600 кілометрів. У нас дуже мало резервів в глибині,
особливо в центрі фронту.
— Питання про контрудари вважайте вирішеним. План
повідомте сьогодні ввечері,— невдоволено відрізав
И. В. Сталін.
Хвилин через п’ятнадцять до мене зайшов М. О. Булга-
нін і з порога сказав:
— Ох, і дісталося мені тільки-но!
— За що?
— Сталін сказав: «Ви там з Жуковим зазналися. Та ми
і на вас управу знайдемо!» Він наказав мені негайно йти
до тебе і щоб ми терміново організували контрудари.
— Ну що ж, сідай, покличемо Василя Даниловича і
попередимо Рокоссовського і Захаркіна.
Години за дві штаб фронту віддав наказ командуючим
16-ю і 49-ю арміями і командирам з’єднань про проведення
контрударів, про що ми і доповіли у Ставку. Однак ці
контрудари, де головним чином діяла кіннота, не принесли
тих позитивних результатів, на які сподівався Верховний.
Ворог мав достатньо сил, а його наступальний запал ще не
згас. Лише в районі Алексина нам вдалося досягти значних
успіхів: частини 4-ї армії противника зазнали тут великих
втрат і не змогли взяти участі в загальному наступі на
Москву.
Щоб продовжити наступ на Москву, гітлерівське
командування підтягнуло нові сили і на 15 листопада зосередило
проти військ Західного фронту 51 дивізію, в тому числі
31 піхотну, 13 танкових і 7 моторизованих, добре
укомплектованих особовим складом, танками, артилерією і бойовою
технікою 1.
1 Архів МО СРСР, ф. 208, 2511, спр. 1029, арк. 332.
437
На волоколамсько-клнвському й істринському
напрямках проти армії К. К. Рокоссовського зосередилися 3-я і
4-а танкові групи противника у складі семи танкових, трьох
моторизованих і чотирьох піхотних дивізій при підтримці
майже двох тисяч гармат і сильної авіаційної групи.
На тульсько-кашнрському напрямку проти 50-ї армії
зосередилась ударна група ворожих військ у складі 24-го
і 47-го моторизованих корпусів, 53-го і 43-го армійських
корпусів загальною кількістю дванадцять дивізій (серед
них чотири танкові і три моторизовані). їх підтримувала
сильна авіагрупа.
4-а польова армія противника у складі шести армійських
корпусів розгорнулася на Звенигородському, кубінкському,
наро-фомінському, подольському і серпуховському
напрямках. Ця армія мала наказ фронтальними ударами скувати
війська оборони Західного фронту, ослабити їх, а потім
завдати удару в центрі нашого фронту в напрямку на Москву.
Другий етап наступу на столицю нашої Батьківщини
німецьке командування розпочало 15 листопада ударом по
30-й армії Калінінського фронту. На південь від Волзького
водосховища ця армія мала надто слабку оборону.
Одночасно противник завдав удару і військам Західного фронту,
зокрема правому флангу армії К. К. Рокоссовського, на
південь від річки Шоші. Допоміжного удару було завдано
у смузі цієї армії в районі Теряєвої Слободи.
Проти 30-ї армії Калінінського фронту противник кинув
близько 300 танків, яким протистояли лише 56 наших
легких танків зі слабким озброєнням. Оборона не витримала,
тут її швидко прорвали.
Зранку 16 листопада ворожі війська почали стрімко
розгортати наступ з району Волоколамська на Клин. У нас
в цьому районі резервів не було, бо за наказом Ставки їх
кинули для контрудару в район Волоколамська, де
противник скував їх.
Того ж дня німецько-фашистські війська завдали
важкого удару в районі Волоколамська На Істринському
напрямку наступали дві танкові і дві піхотні німецькі дивізії.
Проти наших 15 легких танків німці кинули 400 середніх
танків. Розгорнулися запеклі бої. З незвичайною стійкістю
билися стрілецькі дивізії 16-ї армії: 316-а генерала
1. В. Панфілова, 78-а полковника О. П. Белобородова і 18-а
генерала П. Н. Чернишова, окремий курсантський полк
С. І. Младенцева, 1-а гвардійська, 23-я, 27-а, 28-а окремі
танкові бригади і кавалерійська група генерал-майора
Л. М. Доватора.
438
17 листопада о 23 годині 30-у армію Калінінського
фронту Ставка передала Західному фронту, внаслідок чого обо-
рова Західного фронту знову ще більше розширилася на
■іввіч (до Волзького водосховища). Командуючим 30-ю
армією було призначено генерал-майора Д. Д. Лелюшенка.
Дуже тяжкими були для нас бої, що точилися 16—18
листопада. Незважаючи на втрати, ворог сунув напролом,
силкуючись будь-що прорватися до Москви своїми танковими
клинами.
Але глибоко ешелонована артилерійська і протитанкова
оборона і добре організована взаємодія всіх родів військ
не дали противнику прорватися через бойові порядки 16-ї
армії. Повільно, але цілком злагоджено ця армія
відводилася на заздалегідь підготовлені ! вже зайняті артилерією
рубежі, де її частини знову затято боролися, відбиваючи
атаки гітлерівців.
Дуже хоробро діяла передана до складу 16-ї армії 1-а
гвардійська танкова бригада. У жовтні ця бригада (тоді
4-а танкова) героїчно билася під Орлом і Мценськом, за
що й удостоїлася високої честі називатися 1-ю гвардійською
танковою бригадою. Тепер, у листопаді, захищаючи
підступи до Москви, гвардійці-танкісти новими подвигами ще
більше піднесли свою славну бойову репутацію.
ДКО, частина керівного складу ЦК партії і Раднарко-
му, як і раніше, залишалися в Москві. Московські
робітники трудилися по 12—18 годин на добу, забезпечуючи
війська, що боронили столицю, зброєю, бойовою технікою,
боєприпасами.
Але загроза для столиці не минула: хоч і повільно, ворог
все ж наближався до Москви.
Не пам’ятаю точно, якого числа,— це було незабаром
Після тактичного прориву німців на ділянці 30-ї армії Калі-
вінського фронту — мені подзвонив Й. В. Сталін і запитав:
— Ви впевнені, що ми утримаємо Москву? Я питаю вас
про це з душевним болем. Кажіть чесно, як комуніст.
— Москву, безперечно, утримаємо. Але потрібно ще не
менш ак дві армії і хоча б двісті танків.
— Це непогано, що у вас така впевненість. Подзвоніть
у Генштаб і домовтеся, куди зосередити дві резервні армії,
які ви просите. їх буде підготовлено наприкінці листопада.
Танків поки що дати не можемо.
Через півгодини ми домовилися з О. М. Василевським
про те, щоб передати Західному фронту 1-у ударну і 10-у
армії, а також усі з’єднання 20-ї армії. 1-а ударна армія
ще формувалася. Вона мала зосередитися в районі Яхро-
ми, а 10-а армія — в районі Рязані.
439
На тульсько-московському операційному напрямку
противник перейшов в наступ 18 листопада. На веньовському
напрямку, де утримували оборону 413-а і 299-а стрілецькі
дивізії 50-ї армії, наступали 3-я, 4-а і 17-а танкові дивізії
противника. Прорвавши оборону, ця група захопила район
Болохово — Дедилово. Для протидії ми спішно кинули в
район Узлової 239-у стрілецьку і 41-у кавалерійську дивізії*
Запеклі бої, що відзначалися масовим героїзмом наших
військ, не припинялися тут ні вдень, ні вночі. З особливою
завзятістю билися частини 413-ї стрілецької дивізії. І все ж
головні сили танкової армії Гудеріана 21 листопада
захопили Узлову і Сталіногорськ. У напрямку Михайлова
наступав 47-й моторизований корпус противника. В результаті
в районі Тули створилася досить складна обстановка.
За цих умов Військова рада фронту прийняла рішення
зміцнити каширську бойову ділянку 112-ю танковою
дивізією, якою командував полковник А. Л. Гетьман (нині
генерал армії); рязанську бойову ділянку —танковою
бригадою та іншими частинами; зарайську ділянку — 9-ю
танковою бригадою, 35-м і 127-м окремими танковими
батальйонами; лаптєвську ділянку — 510-м стрілецьким полком
з ротою танків.
26 листопада 3-й танковій дивізії противника вдалося
потіснити наші частини і перетнути залізницю та шосе
Тула— Москва в районі на північ від Тули. Однак 1-й
гвардійський кавалерійський корпус генерала П. О. Бєлова,
112-а танкова дивізія й декотрі інші частини фронту в
районі Кашири не дали противнику просунутися далі на цій
ділянці. На допомогу частинам, які вели там бої, додатково
перекинули 173-у стрілецьку дивізію і 15-й гвардійський
мінометний полк.
27 листопада кавкорпус П. О. Бєлова у взаємодії з 112-ю
танковою дивізією, 173-ю стрілецькою дивізією та іншими
частинами завдав блискавичного контрудару військам
Гудеріана і відкинув їх на південь на 10—15 кілометрів у бік
Веньова.
До 30 листопада точилися напружені бої в цьому районі
на південь від Мордвеса. Ворог не зміг тут домогтися
успіху. Командуючий 2-ю танковою армією Гудеріан
переконався в тому, що неможливо зломити завзятий опір
радянських військ в районі Кашира — Тула і пробитися звідси
в бік Москви. На цій ділянці гітлерівці змушені були
перейти до оборони.
Радянські війська, які боролися в цьому районі, відбили
всі удари ворога, завдали йому великих втрат і не
пропустили до Москви.
440
Ще важча обстановка склалася на правому крилі
фронту, в районі Істра — Клин—Солнечногорськ, де завзято
оборонялася 16-а армія.
23 листопада танки противника вдерлися в Клин. Щоб
не піддавати наші війська загрозі оточення, в ніч на
24 листопада їх довелося відвести на наступний тиловий
рубіж. Після тяжких боїв 16-а армія відійшла від Клина.
У зв’язку з втратою Клина створився розрив між 16-ю і 30-ю
арміями, які прикривалися лише слабкою групою наших
військ.
25 листопада 16-а армія відійшла і від Солнечногорська.
Тут склалося катастрофічне становище. Військова рада
фронту перекидала сюди все, що могла, з інших ділянок
фронту. Окремі групи танків, групи солдатів з
протитанковими рушницями, артилерійські батареї і зенітні
дивізіони, взяті у командуючого ППО генерала М. С. Грома-
діна, були перекинуті в цей район. Необхідно було будь-що
затримати противника на цій небезпечній ділянці до
прибуття сюди 7-ї гвардійської стрілецької дивізії з району
Серпухова, двох танкових бригад і двох протитанкових
артилерійських полків із резерву Ставки.
Фронт нашої оборони вигинався дугою — виникали
дуже слабкі місця. Здавалося, от-от станеться непоправне.
Але ні! Війська стояли на смерть, а одержавши
підкріплення, знову створювали нездоланний фронт оборони.
Увечері 29 листопада, скориставшись з того, що оборона
моста через канал Москва — Волга в районі Яхроми
була слабка, танкова частина противника захопила його і
прорвалася за канал. Тут її зупинили передові частини 1-ї
ударної армії, що підійшли. Цією армією командував генерал-
лейтенант В. І. Кузнецов. Після запеклого бою противника
відкинули назад, за канал.
Становище фронту справді надзвичайно ускладнилося.
Через те часом відбувалися такі події, котрі можна було
пояснити лише найвищим напруженням моменту. Ось один
приклад.
До Верховного Головнокомандуючого якимсь чином
надійшли відомості про те, що наші війська на північний
захід від Нахабіна залишили місто Дєдовськ. Це було вже
зовсім близько від Москви.
Ясна річ, таке повідомлення дуже стурбувало й. В.
Сталіна: адже ще 28 і 29 листопада 9-а гвардійська
стрілецька дивізія, якою командував генерал-майор О. П. Бєлобо-
родов, не без успіху відбивала неодноразові скажені атаки
противника в районі Істри. Та минула майже доба, і,
виявляється, Дєдовськ в руках у гітлерівців...
441
Верховний викликав мене до телефону:
— Вам відомо, що захоплено Дєдовськ?
— Ні, товаришу Сталін, невідомо.
И. В. Сталін тут же роздратовано висловився з цього
приводу:
— Командуючий повинен знати, що діється у нього на
фронті. Негайно вирушайте на місце, особисто організуйте
контратаку і поверніть Дєдовськ.
Я спробував заперечити:
— Навряд чи обачно залишати штаб фронту в такій
напруженій обстановці.
— Нічого, ми тут якось впораємось, а замість себе на
цей час залиште Соколовського.
Поклавши трубку, я відразу ж зв’язався з К. К. Рокос-
совським і наказав дати пояснення, чому в штабі фронту
не знають про те, що залишено Дєдовськ. І тут же
з’ясувалося, що місто Дєдовськ противником не захоплено, а
йшлося, очевидно, про село Дєдово. В районі Хованське —
Дєдово — Снігирі і на південь 9-а гвардійська стрілецька
дивізія веде бій в обороні, не дає противнику прорватися
уздовж Волоколамського шосе на Дєдовськ — Нахабіно.
Я вирішив подзвонити Верховному і пояснити, що
сталася помилка. Але тут, як кажуть, найшла коса на камінь.
Й. В. Сталін остаточно розгнівався. Він наказав терміново
їхати до К. К. Рокоссовського і зробити так, щоб цей
злощасний населений пункт негайно відбили у противника. Та
ще й розпорядився взяти з собою командуючого 5-ю армією
Л. О. Говорова.
— Він артилерист, хай допоможе Рокоссовському
організувати артилерійський вогонь на користь 16-ї армії.
Заперечувати у подібній ситуації не було сенсу. Коли
я викликав генерала JI. О. Говорова і поставив йому
завдання, він цілком резонно спробував доказати, що така
поїздка недоцільна: в 16-й армії є свій начальник артилерії
генерал-майор артилерії В. І. Казаков, та й сам
командуючий К. К. Рокоссовський знає, що і як треба робити, то ж
навіщо йому, Говорову, в такий гарячий час залишати свою
армію.
Щоб далі не сперечатися з цього приводу, довелося
пояснити генералу, що це наказ Верховного.
Ми заїхали до К. К. Рокоссовського і разом з ним
вирушили в дивізію О. П. Бєлобородова. Навряд, щоб командир
дивізії зрадів нашій появі в розташуванні своїх частин.
В той час він мав чимало клопоту, а тут ще й довелося
давати пояснення з приводу захоплених противником кількох
будинків села Дєдово, що стояли по той бік яру.
442
Доповідаючи обстановку, Опанас Павлантійович досить
переконливо пояснив, що повертати ці будинки недоцільно
з тактичних міркувань. На жаль, я не міг сказати йому,
що зараз змушений керуватися зовсім не міркуваннями
тактики. А тому наказав О. П. Бєлобородову послати
стрілецьку роту з двома танками і вибити взвод німців, які
засіли у будинках, що й було виконано.
Однак повернемося до серйозних справ.
1 грудня гітлерівські війська несподівано для нас
прорвалися в центрі фронту, на стику 5-ї і 33-ї армій, і
посунули по шосе на Кубінку. Біля села Акулово шлях їм
перепинила 32-а стрілецька дивізія, котра артилерійським
вогнем знищила частину танків противника. Немало танків
вибухнуло на мінних полях.
Тоді танкові частини ворога, зазнаючи великих втрат,
повернули на Голіцино, де їх остаточно розгромили
резерви фронту і підоспілі частини 5-ї і 33-ї армії. 4 грудня цей
прорив противника остаточно ліквідували. На полі бою
ворог залишив понад 10 тисяч вбитими, 50 знищених танків
і багато іншої бойової техніки.
Наприкінці листопада по характеру дій І силі ударів
усіх угруповань німецьких військ відчувалося, що ворог
видихається і не має вже ані сил, ані засобів для
подальших наступальних боїв.
Розгорнувши ударні угруповання на широкому фронті
і далеко замахнувшись своїм броньованим кулаком, під час
битви за Москву противник розтягнув війська настільки,
що у фінальних битвах на ближніх підступах до столиці
вони втратили пробивну силу. Гітлерівське командування
не чекало таких великих втрат, а поповнити і зміцнити своє
підмосковне угруповання не змогло.
З опиту полонених з’ясувалося, що в деяких ротах
залишилося по 20—30 чоловік, моральний стан німецьких
військ різко погіршився, вони вже не вірили, що захоплять
Москву.
Війська Західного фронту також мали великі втрати,
дуже перевтомилися, але утримали оборону і, підсилені
резервами, набрали нових сил для боротьби з ворогом.
На другому етапі наступу на Москву німці за 20 днів
втратили 155 тисяч солдатів і офіцерів, майже 800 танків,
сотні гармат і значну кількість літаків. Важкі втрати,
незавершеність стратегічних завдань посіяли у німецьких
військах сумніви щодо успішного закінчення війни взагалі.
Фашистське військово-політичне керівництво втратило
змогу хизуватися непереможністю перед світовою
громадськістю.
443
Колишні гітлерівські генерали і генерал-фельдмаршали
провал плану взяття Москви намагаються звалити на
Гітлера, який начебто не рахувався з їхніми порадами і
пригальмував у серпні просування групи армій «Центр» на
Москву, повернувши частину військ цієї групи на Україну.
Так, німецький генерал Ф. Мелентін пише: «Удар на
Москву, прихильником якого був Гудеріан і від якого ми
в серпні тимчасово відмовилися, взявши за мету спершу
захопити Україну, можливо, приніс би вирішальний успіх,
якби його завжди розглядали як головний удар, що
визначав результати всієї війни. Росія була б вражена в саме
серце»'.
Генерали Г. Гудеріан, Г. Гот й інші вважають, що
основна причина поразки німецьких військ під Москвою,
поряд з помилками Гітлера,— суворий російський клімат.
Звичайно, і погода, і природа відіграють певну роль в
будь-яких воєнних діях. Щоправда, все це однаково
впливає на обидві супротивні сторони. Дійсно, гітлерівці
закутувалися в теплі речі, котрі вони відбирали у населення,
ходили у потворних саморобних солом’яних калошах.
Кожушки, валянки, тілогрійки, тепла білизна — все це також
зброя. Наша країна одягала і зігрівала своїх солдатів. А
гітлерівські війська до зими не були підготовлені.
Сталося це тому, що гітлерівське керівництво збиралося
в легкому одязі пройтися по Росії, відвівши на всю
кампанію тижні й місяці. Отже, справа не в кліматі, а в
політичних і воєнно-стратегічних прорахунках фашистської
верхівки.
Інші генерали, буржуазні історики у всьому
звинувачують грязюку і бездоріжжя. Це також не нова версія.
Наполеон, загубивши свою 800-тисячну армію, теж посилався
на російський клімат.
А я бачив на власні очі, як за того ж бездоріжжя, в
грязюку тисячі і тисячі москвичів, переважно жінок, яким,
власне, ніколи раніше не доводилося виконувати важкі
саперні роботи, копали протитанкові рови, траншеї,
встановлювали надовби, зводили загородження, тягали мішки з
піском. Грязюка налипала їм на ноги, до коліс тачок, на
яких вони возили землю, неймовірно збільшуючи вагу й
без того незручної для жіночих рук лопати.
Для тих, хто схильний маскувати справжні причини
поразки під Москвою непогодою, можу додати, що в
жовтні 1941 року бездоріжжя було порівняно короткочасним.
У перших числах листопада похолодало, випав сніг, місце-
1 Мелентин Ф, Танковне сражения 1939—1945 гг.—М., 1957, с. 140.
444
вість і дороги повсюдно стали прохідними. У листопадові
дні «генерального наступу» гітлерівських військ
температура в районі бойових дій на московському напрямку
встановилася від 7 до 10 градусів морозу, а за такої погоди, як
відомо, грязюки не буває.
НіІ Не дощ і сніг зупинили фашистські війська під
Москвою. Більш ніж мільйонне угруповання відбірних
гітлерівських військ розбилося об несхитну стійкість,
мужність і героїзм радянських військ, у яких за спиною був
їхній народ, столиця, Батьківщина.
Що ж до тимчасової відмови від наступу на Москву і
повороту частини сил на Україну, то можна сказати, що
без здійснення цієї операції становище центрального
угруповання німецьких військ могло стати ще гіршим, ніж було
в дійсності. Адже ж резерви Ставки, якими у вересні
заповнювалися утворені проломи на південно-західному
напрямку, в грудні — під час контрнаступу, могли бути
використані для міцного удару у фланг і тил групи армій
«Центр» в період її наступу на Москву.
Розлютований невдачею другого етапу наступу на
Москву, провалом плану блискавичної війни Гітлер знайшов
«козла відпущення» і звільнив з посади
головнокомандуючого сухопутними військами генерал-фельдмаршала Брау-
хіча, командуючого групою армій «Центр» генерал-фельд-
маршала фон Бока, командуючого 2-ю танковою армією
генерала Гудеріана і десятки інших генералів, котрих він ще
півтора-два місяці тому щедро нагороджував хрестами.
Гітлер проголосив себе головнокомандуючим сухопутними
військами, мабуть, гадаючи, що це магічно подіє на війська.
11 листопада 1941 року гітлерівський уряд оголосив
війну США. Цим актом Гітлер, мабуть, сподівався на
подвійний виграш. По-перше, він хотів показати, що Німеччина,
незважаючи на втрати, все ще дуже сильна і здатна
воювати не тільки проти Радянського Союзу й Англії, а також
і проти США. По-друге, він хотів скоріше штовхнути
Японію проти Сполучених Штатів, щоб цим не допустити США
до бойових дій проти Німеччини на території Європи.
Довідавшись про це, И. В. Сталін засміявся:
— Цікаво, якими силами й засобами гітлерівська
Німеччина збирається воювати з США? Для такої війни вона
не має ані авіації далекої дії, ані належних морських сил.
Мене не раз запитували: як вдалося радянським
військам розгромити дуже сильне німецько-фашистське
угруповання під Москвою і відкинути його рештки на захід?
Про розгром німців під Москвою написано багато і в
основному, на мій погляд, правильно. Однак, як колишній
445
командуючий Західним фронтом, хочу висловити свою
думку з цього питання.
Як відомо, розпочинаючи операцію на московському
напрямку під кодовою назвою «Тайфун»,
німецько-фашистське командування мало намір розгромити радянські
війська на вяземсько-московському і брянсько-московському
напрямках і, охопивши Москву з півночі і півдня, якомога
швидше оволодіти нею. Противник збирався домогтися цієї
стратегічної мети послідовно, методом подвійного охвату.
Перше оточення і розгром радянських військ планувалося
здійснити в районах Брянська і Вязьми. Друге оточення і
взяття столиці замислювалося здійснити шляхом глибокого
обходу бронетанковими військами міста з північного
заходу через Клин і Калінін і з півдня через Тулу й Каширу,
щоб зімкнути кліщі стратегічного оточення в районі Ногін-
ська.
Однак, розробляючи план такої складної стратегічної
операції, гітлерівське верховне командування припустилося
серйозної помилки при розрахунку сил і засобів. Воно дуже
недооцінило можливості Червоної Армії і явно
переоцінило МОЖЛИВОСТІ своїх військ.
Сил, котрі зосередило німецьке командування,
вистачило лише на те, щоб прорвати нашу оборону в районі Вязьми
і Брянська і відтіснити війська Західного й Калінінського
фронтів на лінію Калінін — Яхрома — Красна Поляна —
Крюково — річки Нара і Ока — Тула — Кашира.
В результаті, домігшись va початку жовтня своєї
найближчої мети, противник не зміг здійснити другого етапу
операції «Тайфун».
Під час створення ударних угруповань для її
здійснення також не обійшлося без великих прорахунків. Флангові
угруповання противника, особливо ті, що діяли в районі
Тули, були слабкі й мали у своєму складі недостатньо
загальновійськових з’єднань. Надії на бронетанкові
з’єднання в тих умовах не справдилися. Цим частинам було
завдано великих втрат, їхня пробивна сила згасла. Німецьке
командування не зуміло одночасно завдати удару в центрі
Західного фронту, хоча тут у нього було достатньо сил. Це
нам дало змогу вільно перекидати резерви, в тому числі
й дивізійні, з пасивних ділянок, із центру на фланги і
спрямовувати їх проти ударних угруповань ворога.
В деяких воєнно-історичних працях є твердження, що
до циклу операцій битви під Москвою не належать
жовтневі бої Західного, Резервного і Брянського фронтів; що
противник нібито спершу був остаточно зупинений на можай-
ській лінії оборони, а згодом гітлерівському командуванню
446
начебто довелося готувати нову «генеральну наступальну
операцію».
Все, що сказано вище про крах операції «Тайфун»,
спростовує подібне твердження. Непереконливі також
посилання на те, що гітлерівцям у листопаді довелося значно
поповнювати війська, матеріальні засоби і здійснити деяке
перегрупування танкових з’єднань на своєму лівому крилі.
Адже відомо, що до цих заходів звичайно вдаються в
кожній стратегічній наступальній операції, а тому вони і не
можуть служити фактором для визначення її початку і
кінця.
Головне полягає в тому, що на початку листопада нам
вдалося своєчасно виявити зосередження ударних
угруповань противника на флангах нашого фронту оборони. В
результаті було правильно визначено напрямок головних
ударів ворога. Ударному кулаку противника ми протиставили
глибоко ешелоновану оборону, оснащену достатньою
кількістю протитанкових та інженерних засобів. Тут же, на
дуже небезпечних напрямках, зосереджувалися всі інші
основні танкові частини.
Комунікації ворога більш ніж на тисячі кілометрів
перебували під постійними ударами партизанських загонів,
які своїми героїчними діями систематично перешкоджали
постачанню військ противника, роботі його органів
управління.
Великі втрати гітлерівських військ, вимушений
затяжний характер операції «Тайфун», запеклий опір радянських
воїнів — усе це різко позначилося на боєздатності
німецько-фашистських військ, породило в їхніх рядах
розгубленість і зневіру в успіхові.
Радянські війська під час битви під Москвою також
зазнали великих втрат, але вони до кінця оборонних битв
зберегли боєздатність і несхитну віру в перемогу.
Найтяжчий час залишився позаду.
Червона Армія провалила гітлерівський план
загарбання Ленінграда і з’єднання німецько-фашистських військ із
фінськими збройними силами. Перейшовши до
контрнаступу в районі Тнхвіна, вона розгромила противника і
вступила у місто. Війська Південного фронту в той же час також
перейшли до контрнаступу і зайняли Ростов-на-Дону.
За цих умов готувався контрнаступ під Москвою. Сама
ідея його виникла ще в листопаді. Склалася вона остаточно
під час оборонних боїв і стала найважливішим і постійним
елементом задумів і розрахунків Ставки Радянського
Верховного Головнокомандування.
447
Надзвичайно складна обстановка того часу і
неможливість створити сприятливі умови для організації і
підготовки контрнаступу змушували нас готувати його в ході
важких оборонних боїв, і методи його проведення остаточно
визначилися, коли за всіма ознаками гітлерівські війська
вх.е не в змозі були витримувати наші контрудари. Натхне-
ні успіхами, здобутими в оборонних боях, наші війська
перейшли до контрнаступу без будь-якої перерви.
29 листопада я подзвонив Верховному
Головнокомандуючому і, доповівши обстановку, просив віддати наказ
про початок контрнаступу.
й. В. Сталін слухав уважно, а потім запитав:
— А ви упевнені, що противник підійшов до кризового
стану і не має можливостей ввести в дію якесь нове велике
угруповання?
— Противник виснажений. Однак якщо ми зараз не
ліквідуємо небезпечні ворожі вклинення, то німці зможуть
зміцнити свої війська в районі Москви великими резервами
за рахунок північного і південного угруповань своїх військ,
І тоді становище може серйозно ускладнитися.
й. В. Сталін сказав, що він порадиться з Генеральним
штабом.
Я попросив начальника штабу фронту В. Д. Соколов-
ського, який також вважав, що вже час вводити в дію наші
резервні армії, встановити зв’язок з Генштабом і
підтримати наші пропозиції про доцільність негайного
контрнаступу.
Пізно ввечері 29 листопада нам повідомили, що Ставка
прийняла рішення про початок контрнаступу і пропонує
подати наш план контрнаступальної операції. Вранці
ЗО листопада ми передали Ставці міркування Військової
ради фронту щодо плану контрнаступу, виконаного графічно
на карті з найнеобхіднішими поясненнями. Подробиць від
нас не вимагали, бо про все основне заздалегідь було
домовлено з Й. В. Сталіним, Б. М. Шапошниковим і О. М. Васи-
левським. Я разом з планом надіслав лише коротеньку
записку Олександру Михайловичу Василевському: «Прошу
негайно доповісти народному комісару оборони т. Сталіну
план контрнаступу Західного фронту і дати директиву, щоб
можна було приступити до операції, інакше можна
запізнитися з підготовкою».
Пояснювальна записка до плану-карти перш за все
показувала, що наявна обстановка не дає змоги арміям
фронту перейти до контрнаступу одночасно. Були погоджені
такі строки наступу:
448
«1. Початок наступу, враховуючи строки вивантаження
і зосередження військ і їх доозброєння, визначити для 1-ї
ударної, 20-ї і 16-ї армій і армії Голікова зранку 3—4
грудня, для 30-ї армії — 5—6 грудня».
Зауваживши у наступному пункті записки, що склад
армій перебуває у строгій відповідності з директивами
Ставки, ми вказали на завдання Західного фронту:
«...— Найближче завдання: ударом на Клин, Солнечно-
горськ і в істринському напрямку розгромити основне
угруповання противника на правому крилі і ударом на Узлова
і Богородицьк у фланг і тил групі Гудеріана розгромити
противника на лівому крилі фронту армій Західного фронту.
— Щоб скувати сили противника на решті фронту і
позбавити його можливості перекидати війська, 5-а, 33-я, 43-я,
49-а і 50-а армії фронту 4—5 грудня переходять у наступ
з обмеженими завданнями.
Головне угруповання авіації (три чверті) буде
спрямоване на взаємодію з правим ударним угрупованням і
решта з лівим — армією генерал-лейтенанта Голікова» К
На цьому плані й. В. Сталін коротко написав: «Згоден»
і поставив підпис.
Завдання ж, поставлені військам армій, що входили до
складу Західного фронту, були такі:
1-а ударна армія під командуванням
генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова мала розгорнутися всіма силами в
районі Дмитров — Яхрома і завдати удару у взаємодії з 30-ю
і 20-ю арміями в напрямку на Клин і далі загальним
напрямком на Теряєву Слободу;
20-а армія з району Красна Поляна — Бєлий Раст,
взаємодіючи з 1-ю ударною і 16-ю арміями, завдає удару
загальним напрямком на Солнечногорськ, охоплюючи його
з півдня, і далі на Волоколамськ; до того ж, 16-а армія
своїм правим флангом наступає на Крюково і далі залежно
від обстановки;
10-а армія, взаємодіючи з військами 50-ї армії, завдає
удару в напрямку Сталіногорськ — Богородицьк і далі
продовжує наступ на південь від річки Упи.
Таким чином, виконавши першочергове завдання
контрнаступу на флангах Західного фронту, ми мали б змогу
розгромити ударні угруповання групи армій «Центр» і
ліквідувати безпосередню загрозу Москві. Щоб поставити
перед військами значно віддаленішу і рішучішу мету, у нас
тоді ще не було сили. Ми намагалися лише відкинути
1 Архів МО СРСР, ф. 16-А, оп. 947, спр. 36, арк. 70—72.
15 4-504 449
ворога якомога далі від Москви і завдати йому щонайбіль*
ших втрат.
Хоч нам і було передано додатково три армії, все ж
Західний фронт кількісно не мав переваги над противником
(крім авіації). Ворог мав більше танків і артилерії. Ця
обставина і визначала головну особливість контрнаступу
наших військ під Москвою.
У ніч на 1 грудня 1941 року, всебічно проаналізувавши
хід і результати боїв на Калінінському фронті, Ставка
дійшла висновку, що метод частих атак, до якого вдавався
цей фронт на різних напрямках 27—29 листопада,
неефективний за даної конкретної обстановки.
Ставка наказала Калінінському фронту зосередити на
ближчі два-три дні ударне угруповання у складі не менше
п’яти-шести дивізій і завдати удару на Тургиново, щоб ви-
ііти у тил клинського угруповання противника і цим самим
450
сприяти військам Західного фронту у знищенні ворожого
угруповання.
Командуючий фронтом генерал І. С. Конєв, одержавши
наказ Ставки, доповів, що виконати його не зможе, бо не
вистачає сил і немає танків. Замість глибокого і досить
міцного удару, наміченого Верховним
Головнокомандуванням, він запропонував здійснити окрему операцію для
взяття Калініна.
Ставка абсолютно справедливо зауважила, що
пропозиції командуючого Калінінським фронтом не лише не
відповідають, а ще й суперечать загальній меті — рішучому
контрнаступу під Москвою.
И. В. Сталін доручив заступнику начальника
Генерального штабу О. М. Василевському, який разом з ним
підписав названу вище директиву про створення ударного
угруповання Калінінського фронту, переговорити з генералом
І. С. Конєвим, роз’яснити його помилку і суть справи.
Олександр Михайлович чудово виконав це доручення.
Керуючись глибокою обізнаністю з оперативною обстановкою на
фронті, його складом й можливостями, він повідомив 1
грудня І. С. Конєву по «Водо»:
«Провалити наступ німців на Москву і тим самим не
тільки врятувати Москву, а й покласти початок серйозному
розгрому противника можна лише активними діями, з
рішучою метою. Якщо ми цього не зробимо найближчими
днями, то буде пізно. Калінінський фронт, у якого
винятково вигідне оперативне становище для цієї мети, не може
стояти осторонь. Ви зобов’язані зібрати буквально все для
того, щоб ударити по ворогу, а він проти вас слабкий.
І, повірте, успіх буде забезпечено» *.
Потім О. М. Василевський детально розглянув сили
фронту, порадив, звідки зняти дивізії, як зміцнити їх
артилерією із ресурсів фронту.
«Дорога буквально кожна година, а тому треба вжити
всіх заходів, щоб розпочати операцію не пізніше ранку
четвертого»,— підкреслив він.
Командуючому фронтом залишалося лише визнати
справедливість розрахунків Ставки і запевнити, що він збере
все необхідне для удару.
«Йду на ризик»,— все ж зауважив в кінці І. С. Конєв.
Пізно увечері 4 грудня мені подзвонив Верховний
Головнокомандуючий і запитав:
— Чим ще допомогти фронту, крім того, що вже дали?
• Архів МО СРСР, ф. 96-А, оп. 2011, спр. 5, арк. 185—190.
15*
451
Я відповів, що необхідна підтримка авіації резерву
Головнокомандування і ППО країни, і ще раз попросив хоча б
двісті танків — без них фронт не міг швидко розгортати
наступ.
— Танків поки що немає, не можемо дати,— знову, як
і під час попередньої розмови, сказав И. В. Сталін,—
авіація буде. Домовтеся із Генштабом. Я зараз подзвоню туди.
Ми дали вказівку 5 грудня перейти в наступ Калінінському
фронту, а 6 грудня — оперативній групі правого крила
Південно-Західного фронту в районі Єльця.
У Генштабі зробили уточнення:
— Для сприяння контрнаступу Західного фронту
залучаються війська Калінінського фронту. їхнє завдання
полягає в тому, щоб ударом на південний захід вийти на тили
клинсько-солнечногорського угруповання противника і тим
самим сприяти його знищенню військами Західного фронту.
Удар Південно-Західного фронту по єлецькому
угрупованню противника мав би посприяти Західному фронту в
розгромі ворожих військ на південний захід від Москви.
Глибокий сніг, що випав на початку грудня, дещо
утруднив зосередження, перегрупування і просування військ на
вихідні райони для операції, що готувалася. Та, подолавши
ці труднощі, всі роди військ на ранок б грудня були вже
готові до контрнаступу.
Настав ранок 6 грудня 1941 року. Війська Західного
фронту на північ і на південь від столиці розпочали
контрнаступ. Під Калініном і під Єльцем вперед рушили сусідні
фронти. Розгорнулася величезна битва.
За перший же день наступу війська Калінінського
фронту вклинилися в передній край оборони противника, але
відкинути ворога не змогли. Лише після десятиденних
запеклих боїв, змінивши тактику наступу, війська фронту
почали просуватися вперед. Сталося це після того, як
праве крило Західного фронту розгромило німецьке
угруповання в районі Рогачово — Солнечногорськ і обійшло Клин.
13 грудня 30-а армія під командуванням Д. Д. Лелю-
шенка і частина сил 1-ї ударної армії Західного фронту
підійшли до Клина. Охопивши місто з усіх боків, радянські
війська увірвалися в нього і після жорстоких боїв у ніч на
15 грудня очистили Клин від противника.
Успішно розгортали наступальні дії 20-а і 16-а армії.
Наприкінці 9 грудня, подолавши сильний опір противника,
20-а армія підійшла до Солнечногорська і 12 грудня вибила
противника з міста. 16-а армія, визволивши 8 грудня
Крюково, повела наступ в бік Істринського водосховища.
Просувалися вперед також війська правого крила 5-ї
452
армії, якою командував генерал Л. О. Говоров.
Просування цієї армії багато в чому сприяло успіхові 16-ї армії.
Після визволення нами Клина туди прибув міністр
закордонних справ Великобританії А. Ідей.
Наприкінці грудня ми прочитали в «Правде» заяву
А. їдена, з якою він виступив, повернувшись до Лондона.
Поділившись враженнями від подорожі в СРСР, він сказав:
«Я мав щастя бачити деякі подвиги російських армій,
подвиги справді прекрасні».
19 грудня ми зазнали великої втрати — в районі села
Палашкіно (за 12 кілометрів на північний захід від Рузи)
загинули командир 2-го гвардійського кавалерійського
корпусу генерал-майор Л. М. Доватор і командир 20-ї
кавалерійської дивізії підполковник М. П. Тавлієв. За
поданням Військової ради фронту Л. М. Доватору посмертно
було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Контрнаступальні дії правого крила Західного фронту
не припинялися. їх активно підтримувала авіація фронту,
авіація ППО країни і авіація далекої дії, котрою
командував генерал О. Є. Голованов. Авіація завдавала сильних
ударів артилерійським позиціям, танковим частинам,
командним пунктам, а коли гітлерівські війська почали
відступати, штурмувала і бомбардувала піхотні, бронетанкові
і автотранспортні колони. В результаті всі дороги на захід
після відходу військ противника були захаращені його
потрощеною бойовою технікою і автомашинами.
Командування фронту посилало в тил противника лижні
частини, кінноту і повітряно-десантні війська, які громили
ворога, що відступав. Погоджуючи свої дії з військовими
радами фронтів, розгорнули боротьбу з ворогом партизани,
їхні дії неабияк ускладнили обстановку для німців.
На лівому крилі фронту ще 3 грудня війська 50-ї армії
і кавалерійський корпус генерала П. О. Бєлова розпочали
громити 2-у танкову армію Гудеріана в районі Тули. 3-я,
17-а танкові і 29-а моторизована дивізії фашистської армії,
залишивши на полі бою близько 70 танків, спішно
відкочувалися на Веньов.
10-а армія вступила в битву у грудні в районі Михайло-
ва, де противник намагався утримати оборону, щоб
прикрити фланг своєї 2-ї танкової армії під час відступу.
8 грудня з району Тули перейшла в наступ і решта військ
50-ї армії, загрожуючи противнику перетнути йому шляхи
відступу із Веньова і Михайлова.
Дії 10-ї і 50-ї армій, а також удари кавалерійського
корпусу генерала П. О. Бєлова весь час підтримувала авіація
фронту і Ставки.
453
Армія Гудеріана, глибоко охоплена з флангів і вже
безсила відбити контрнаступальні удари Західного фронту
і оперативної групи Південно-Західного фронту, почала
швидко відходити загальним напрямком на Узлову, Богоро-
дицьк і далі на Сухиничі, кидаючи важку зброю,
автомашини, тягачі і танки.
Під час десятиденних боїв війська лівого крила
Західного фронту завдали серйозної поразки 2-й танковій армії
Гудеріана і пройшли вперед на 130 кілометрів.
Ліворуч від Західного фронту успішно просувалися
вперед з’єднання поновленого Брянського фронту. З виходом
військ на лінію Орєшки — Стариця — річки Лама і Руза —■
Малоярославець — Тихонова Пустинь — Калуга — Мо-
сальськ — Сухиничі — Бєлєв — Мценськ — Новосіль
завершився перший етап контрнаступу радянських військ під
Москвою.
Нарешті було ліквідовано загрозу, що нависала над
Тулою. Під час контрнаступу основну роль відіграли танкова
дивізія А. Л. Гетьмана і кавкорпус П. О. Бєлова. Рухома
оперативна група 50-ї армії під командуванням генерал-
лейтенанта В. С. Попова завдала противнику вирішального
удару під час визволення міста Калуги.
Знесилені, пошарпані боями гітлерівські армії з
великими втратами і під тиском наших військ відступали на
захід. Для західного напряму (Західного, Калінінського і
Брянського фронтів), як нам здавалося, наступний етап
контрнаступу мусив би полягати в тому, щоб, одержавши
для зміцнення відповідні сили й засоби, продовжувати його
аж до повного завершення. Малося на увазі поновити
становище, яке складалося на цих фронтах перед початком
наступальної операції німецько-фашистських військ.
Якби Ставка змогла дати нам хоча б чотири армії для
підсилення (по одній для Калінінського і Брянського
фронтів і дві для Західного фронту), ми б мали реальну
можливість завдати ворогу нищівного удару і ще далі відкинути
ного від Москви, а то й навіть вийти на лінію Вітебськ —
Смоленськ — Брянськ.
Успіх контрнаступу радянських військ у грудні на
центральному стратегічному напрямі мав величезне значення.
Ударні угруповання німецької групи армій «Центр»
зазнали тяжкої поразки і відступили.
Однак загалом ворог ще був сильний. На центральній
ділянці нашого стратегічного фронту противник чинив
запеклий опір. Наші наступальні операції під Ростовом і Тнх-
віном розпочалися успішно, та не мали відповідного
завершення і набули затяжного характеру.
<34
Але після розгрому німецько-фашистських військ під
Москвою й успіхів, здобутих під час контрнаступу,
Верховний був у досить оптимістичному настрої. Він вважав, що й
на інших фронтах німці не витримають ударів Червоної
Армії, варто лише вміло організувати прорив їхньої
оборони. Звідси і виникла у нього ідея якнайскоріше розпочати
загальний наступ на всіх фронтах — від Ладозького озера
до Чорного моря.
Увечері 5 січня 1942 року мене, як члена Ставки,
викликали до Верховного Головнокомандуючого для обговорення
проекту плану загального наступу Червоної Армії.
Після інформації Б. М. Шапошникова про становище
на фронтах і оголошеного ним проекту плану й. В. Сталін
сказав:
— Німці розгубилися після поразки під Москвою, вони
погано підготувалися до зими. Зараз найзручніший момент
для переходу до загального наступу. Ворог має намір
затримати наш наступ до весни, щоб навесні зібратися з
силами й знову розпочати активні бої. Він хоче виграти час
і дістати перепочинок.
Ніхто з присутніх, як мені запам’яталося, не заперечив
проти цього, і Й. В. Сталін далі розвивав свою думку.
— Наше завдання полягає в тому,— розмірковував
він, як завжди походжаючи кабінетом,— щоб не дати
німцям такого перепочинку, гнати їх без упину на захід,
змусити їх витратити свої резерви ще до весни...
На словах «до весни» він наголосив, трохи помовчав,
а потім пояснив:
— Коли у нас будуть нові резерви, а у німців не буде
більше резервів...
Виклавши свої погляди на можливі перспективи війни,
Верховний перейшов до практичних дій окремих фронтів.
Задум Верховного Головнокомандування полягав ось
у чому. Враховуючи, що контрнаступ військ західного
напряму проходить успішно, метою загального наступу
вважати розгром противника на всіх фронтах.
Планувалося завдати головного удару групі армій
«Центр». Розгромити її передбачалося силами лівого крила
Північно-Західного, Калінінського і Західного фронтів, з
двох боків охопивши, а потім оточивши і знищивши головні
сили в районі Ржева, Вязьми і Смоленська.
Війська Ленінградського, Волховського фронтів,
правого крила Північно-Західного фронту одержували
завдання розгромити групу армій «Північ».
Війська Південно-Західного і Південного фронтів мали
завдати поразки групі армій «Південь» і визволити Донбас,
455
а Кавказький фронт і Чорноморський флот — визволити
Крим.
Намічалося перейти до загального наступу в
найстисліші строки.
Оголосивши цей проект, Й. В. Сталін запропонував
присутнім висловити свою думку.
— На західному напрямі,— доповів я,— де створилися
сприятливіші умови і противник ще не встиг поновити
боєздатність своїх частин, наступ треба продовжувати. Але,
щоб домогтися успіху, треба поповнити війська особовим
складом, бойовою технікою і зміцнити резервами,
насамперед танковими частинами. Якщо ми не матимемо такого
поповнення, успіху в наступі не буде.
Щодо наступу наших військ під Ленінградом і на
південно-західному напрямі, то там наші війська стоять перед
міцною обороною противника. Без потужних
артилерійських засобів вони не зможуть прорвати оборону, самі
виснажаться і зазнають великих, нічим не виправданих втрат.
Я за те, щоб зміцнити фронти західного напряму і тут
вести сильніший наступ.
— У нас зараз немає матеріальних можливостей, щоб
забезпечити спільний наступ усіх фронтів,— підтримав
мене М. О. Вознесенський.
— Я розмовляв з Тимошенком,— сказав И. В. Сталін.—
Він за те, щоб діяти і на південно-західному напрямку.
Треба скоріше перемелювати німців, щоб вони не мали змоги
наступати навесні. Хто ще хотів би висловитися?
Ніхто не відповів. Обговорення пропозицій Верховного
так і не відбулося.
Вийшовши з кабінету, Б. М. Шапошников сказав:
— Ви даремно сперечалися. Це питання Верховний
вирішив заздалегідь.
— То навіщо ж питали про нашу думку?
— Не знаю, не знаю, голубчику,— відповів Борис
Михайлович, важко зітхнувши.
Штаб Західного фронту одержав директиву про наступ
7 січня 1942 року. На виконання цієї директиви Військова
рада поставила перед військами фронту такі додаткові
завдання на продовження контрнаступу:
— правому крилу фронту (1-й ударній, 20-й і 16-й
арміям) продовжувати наступ загальним напрямком на Сичов-
ку і, взаємодіючи з Калінінським фронтом, розгромити
сичовсько-ржевське угруповання;
— центру фронту (5-й і 33-й арміям) наступати
загальним напрямком на Можайськ — Гжатськ; 43, 49 і 50-й армі-
456
ям ударити на Юхнов, розгромити юхново-кондровське
угруповання противника і розвивати удар на Вязьму;
— підсиленому кавалерійському корпусу генерала
П. О. Бєлова вийти в район Вязьми назустріч 11-му
кавалерійському корпусу генерал-майора С. В. Соколова, який
діє у складі Калінінського фронту, спільними силами
завдати удару вяземському угрупованню противника (в цей
період в районі Вязьми активно діяли великі партизанські
загони);
— 10-й армії наступати на Кіров і прикривати лівий
фланг фронту.
Сусід праворуч — Калінінський фронт, як ми вже
сказали, мав завдання наступати загальним напрямком^ на
Сичовку, Вязьму і частиною сил в обхід Ржева; його
22-а армія повинна розвивати удар на Бєлий.
Північно-Західний фронт мав наступати двома
розгалуженими напрямками. Його 3-я ударна армія під
командуванням генерал-лейтенанта М. О. Пуркаєва наступала
загальним напрямком на Великі Луки; 4-а ударна армія,
якою командував генерал-полковник А. І. Єременко,
розгортала наступ на Торопець — Веліж.
Арміям правого крила Південно-Західного і Брянського
фронтів ставилося завдання скувати протидіючого ворога
і не дати йому перекинути свої війська на центральний
напрям і на Донбас.
Військам південно-західного напряму належало
оволодіти Харковом і захопити плацдарми в районах
Дніпропетровська і Запоріжжя.
План був великий. На жаль, на ряді напрямків, і на
головному, західному, також, він не забезпечувався
достатніми силами й засобами. Про цю обставину Верховний,
звичайно, добре знав. Однак він вірив, що і з наявними
можливостями фронтів нам вдасться зламати оборону
німецько-фашистських військ, якщо чітко дотримуватися
принципу концентрування сил в ударні угруповання і вміло
вести артилерійський наступ.
10 січня командуючі фронтами і командарми одержали
Директивного листа із Ставки Верховного
Головнокомандування з оцінкою воєнного становища в дусі виступу
Й. В. Сталіна на згаданому вже засіданні 5 січня 1942
року і практичними вказівками фронтам про дії ударними
групами та організацію артилерійського наступу.
Дозволю собі навести найважливіші уривки з цього
Директивного листа:
«Для того, щоб домогтися успіхів у 1942 p., необхідно,
щоб наші війська навчилися ламати лінію оборони против-
457
ннка, навчилися організовувати прорив оборони противника
на всю її глибину і тим самим відкрили шлях для
просування нашої піхоти, наших танків, нашої кінноти. Німці
мають не одну лінію оборони — вони будують і згодом
матимуть другу і третю оборонні лінії. Якщо наші війська
не навчаться швидко і грунтовно ламати і проривати
оборонну лінію противника, то ми не зможемо просуватися
вперед...»
Далі йшов виклад двох умов, котрих, як вважав
й. В. Сталін, необхідно дотримуватися, щоб здобувати
бойові успіхи.
Перше — це дії ударними групами. «...Наші війська
звичайно наступають окремими дивізіями або бригадами,
розташованими по фронту на зразок ланцюжка. Зрозуміло, що
така організація наступу не може принести належного
ефекту, бо не дає нам перевагу сил на будь-якій ділянці. Такий
наступ приречений на провал. Наступ може дати належний
ефект лише в тому разі, якщо ми на одній із ділянок
фронту створимо велику перевагу сил над силами противника.
А для цього необхідно, щоб в кожній армії, яка ставить собі
завдання прориву оборони противника, створювалася
ударна група із трьох або чотирьох дивізій, зосереджених для
удару на певній ділянці фронту. В цьому першочергове
завдання командування армії, бо лише в такий спосіб можна
забезпечити рішучу перевагу сил і успіх прориву оборони
противника на певній ділянці фронту...» *.
Далі — друга вказівка з приводу «артилерійського
наступу».
«...У нас нерідко кидають піхоту в наступ проти
оборонної лінії противника без артилерії, без будь-якої підтримки
з боку артилерії, а потім скаржаться, що піхота не йде на
противника, який закопався в обороні. Зрозуміло, що
такий «наступ» не в змозі принести бажаного ефекту. Це не
наступ, а злочин — злочин проти Батьківщини, проти військ,
які змушені йти на даремні жертви...
Це значить, по-перше, що артилерія не може
обмежуватися одноразовими діями протягом години або двох
годин перед наступом, а повинна наступати спільно з
піхотою, повинна вести вогонь з невеликими перервами
протягом всього наступу, аж доки не буде зламана оборонна
лінія противника на всю її глибину.
Це значить, по-друге, що піхота повинна наступати не
після припинення артилерійського вогню, як це водиться
1 Архів МО СРСР. ф. 132-А, оп. 2642, спр. 41, арк. 75-81.
* Там же.
458
за так звано! «артилерійської підготовки», а разом з
наступом артилерії, під грім артилерійського вогню, під звуки
артилерійської музики.
Це значить, по-третє, що артилерія повинна діяти не
розкидано, а зосереджено, і вона повинна бути
зосереджена не на будь-якому місці фронту, а в районі дій ударної
групи армії, фронту, і лише в цьому районі, бо без цієї
умови артилерійський наступ неможливий» *.
Вказівки Директивного листа Ставки було прийнято до
безумовного виконання. Однак я дозволю собі ще раз
сказати, що взимку 1942 року ми не мали реальних сил і
засобів, щоб втілити в життя всі ці загалом правильні іде!
про широкий наступ. А коли сил бракувало, то війська не
мали змоги створювати необхідні ударні угруповання і
вести артилерійський наступ з такою ефективністю, щоб
розгромити сильного й досвідченого ворога, яким був
гітлерівський вермахт.
Життя це підтвердило. Лише просування військ
Північно-Західного фронту розгорталося успішно, бо тут не було
суцільної лінії оборони противника.
На початку лютого 1942 року 3-я і 4-а ударні армії
цього фронту, пройшовши близько 250 кілометрів, вийшли на
підступи до Великих Лук, Демидова і Веліжа. 22-а армія
Калінінського фронту в цей час билася за місто Бєлий, а
11-й кавалерійський корпус виходив в район на північний
захід від Вязьми, 39-а і 29-а армії Калінінського фронту
повільно просувалися на захід від Ржева. Війська лівого
крила Калінінського фронту не мали успіху, бо перед ними
була сильна оборона.
Загальний характер дій противника в цей період
визначався наказом Гітлера від 3 січня 1942 року, в якому,
зокрема, говорилося: «Чіплятися за кожен населений пункт, не
відступати ні на крок, оборонятися до останнього патрона,
до останньої гранати — ось що вимагає від нас наявний
момент».
«Панове командири! — писав у наказі командир 23-ї
німецької піхотної дивізії.— Загальна обстановка воєнних дій
рішуче вимагає зупинити швидкий відступ наших частин на
рубежі річки Лами і перейти дивізією до міцної оборони.
Позицію на річці Ламі необхідно захищати до останнього
чоловіка. Йдеться про наше життя або смерть...»
На що ж розраховувало гітлерівське командування,
вимагаючи від своїх військ рішуче зупинитися на річці Ламі?
1 Архів МО СРСР, ф. 132-А, оп. 2642, спр. 41, арк. 75—81.
459
Воно виходило з того, що там залишилися зведені
радянськими військами ще в жовтні—листопаді оборонні
позиції, на яких можна було тимчасово закріпитися. Ці
позиції містилися на обох берегах річки Лами з півночі на
південь і далі з’єднувалися з позиціями на річках Рузі
і Нарі.
До середини грудня 1941 року, підкидаючи з глибини
всілякі збірні, запасні й нові, підвезені з окупованої
території, дивізії, противник зумів дообладнати ці позиції для
оборони. А тому на період подій, про які йдеться, на цих
оборонних рубежах могла розташуватися певна кількість
німецьких військ.
Хочу коротко нагадати читачеві про хід наступу
радянських військ під Москвою на початку 1942 року.
10 січня 1942 року війська нашого Західного фронту
(20-а, частина сил 1-ї ударної армії, 2-й гвардійський
кавалерійський корпус І. О. Плієва, 22-а танкова бригада,
п’ять лижних батальйонів) після півторагодинної
артилерійської підготовки розпочали наступ, щоб прорвати фронт
в районі Волоколамська.
Після запеклих дводенних боїв вдалося зламати
оборону противника. У прорив було введено кавалерійський
корпус генерал-майора І. О. Плієва з п’ятьма лижними
батальйонами і 22-ю танковою бригадою.
16 і 17 січня війська правого крила фронту з допомогою
партизанських загонів захопили Лотошино, Шаховську і
перетнули залізницю Москва — Ржев. Здавалося б, якраз
тут варто було нарощувати сили, щоб розвинути успіх.
Однак вийшло інакше.
19 січня надійшов наказ Верховного
Головнокомандуючого вивести з бою 1-у ударну армію в резерв Ставки. Ми
з В. Д. Соколовським звернулися в Генштаб з проханням
залишити у нас 1-у ударну армію. Відповідь була одна —
такий наказ Верховного.
Дзвоню особисто И. В. Сталіну.
Пояснюю, що виведення цієї армії призведе до
послаблення ударного угруповання.
У відповідь чую:
— Виводьте без зайвих розмов! У вас військ багато,
порахуйте, скільки у вас армій.
Пробую заперечити:
— Товаришу Верховний Головнокомандуючий, фронт
у нас дуже широкий, на всіх напрямках точаться запеклі
бої, будь-яке перегрупування неможливе. Прошу до
за460
вершення розпочатого наступу не виводити 1-у ударну
армію із складу правого крила Західного фронту, не
послаблювати на цій ділянці натиск на ворога.
Замість відповіді И. В. Сталін кинув трубку.
Переговори з цього приводу з Б. М. Шапошниковим
також нічого не дали.
— Голубчику,— сказав Б. М. Шапошников,— нічого ge
можу вдіяти, це особисте рішення Верховного.
Довелося розтягнути на широкому фронті 20-у армію.
Послаблені війська правого крила фронту підійшли до
Гжатська, де їх зупинила оборона противника, і далі
просуватися вони не змогли.
5-а і 33-я армії, які наступали в центрі фронту, на
20 січня визволили Рузу, Дорохово, Можайськ, Верею. 43-я
і 49-а армії вийшли в район Доманова і зав’язали бій з
юхновським угрупованням противника. ♦
Тут я хочу докладніше зупинитися на діях наших військ
в районі Вязьми. За сорок кілометрів на південь від Вязьми
(район Желаньє) з 18 по 22 січня, щоб перехопити тилові
шляхи противника, було кинуто два батальйони 201-ї
повітряно-десантної бригади і 250-й авіадесантний полк. 33-я
армія генерал-лейтенанта М. Г. Єфремова одержала наказ
розгортати прорив і, взаємодіючи з 1-м гвардійським
кавалерійським корпусом П. О. Бєлова, авіадесантом,
партизанськими загонами і 11-м кавалерійським корпусом
Калінінського фронту, оволодіти Вязьмою.
27 січня корпус генерала П. О. Бєлова прорвався через
Варшавське шосе за 35 кілометрів на південний захід гїід
Юхнова і через три дні з’єднався з десантниками і
партизанськими загонами на південь від Вязьми. 1 лютого туди ж
вийшли три стрілецькі дивізії 33-ї армії (113, 338 і 160-а)
під особистим командуванням генерал-лейтенанта М. Г.
Єфремова і зав’язали бій на підступах до Вязьми. Щоб
зміцнити 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала
П. О. Бєлова і налагодити взаємодію з 11-м кавалерійським
корпусом Калінінського фронту, Ставка наказала висадити
в район Озеречні 4-й повітряно-десантний корпус. Однак
через відсутність транспортної авіації в дію ввели лише
8-у повітряно-десантну бригаду у складі двох тисяч чоловік.
Розгортаючи наступ з району Наро-Фомінська
загальним напрямком на Вязьму, 33-я армія в останній день січня
швидко вийшла в район Шанського Заводу і Доманова, де
виявився широкий, нічим не заповнений пролом в обороні
противника. Суцільного фронту не було, і ми вирішили, що
461
на цьому напрямку німці не мають достатньо сил, щоб
надійно тримати місто. Отож і прийняли рішення! доки
противник не підтягнув сюди резерви, захопити з ходу Вязьму,
внаслідок чого все вяземське угруповання противника
опиниться в надзвичайну тяжкому становищі.
Генерал-лейтенант М. Г. Єфремов вирішив стати на чолі
ударної групи армії, і вона розгорнула блискавичний наступ
на Вязьму,
З—4 лютого, коли головні сили цього угруповання у
складі трьох дивізій вийшли на підступи до Вязьми,
противник завдав удару під основу прориву, відсік групу і
відновив свою оборону на річці Угрі. Другий ешелон армії
& той час затримався в районі Шанського Заводу, а її сусід
ліворуч — 43-я армія — в районі Медині. 43-я армія не
змогла своєчасно виконати завдання командування фронту про
надання допомоги групі генерала М. Г. Єфремова.
Кавалерійський корпус П. О. Бєлова, введений у битву
на вяземському напрямку, вийшовши в район Вязьми,
з’єднався там з військами М. Г. Єфремова, але сам втратив
тилові шляхи.
На той час німецьке командування перекинуло з
Франції та з інших фронтів в район Вязьми великі резерви і
зуміло стабілізувати там свою оборону, яку ми так і не
змогли прорвати.
В результаті довелося все це угруповання наших військ
залишити в тилу противника, в лісовому районі на
південний захід від Вязьми, де базувалися численні загони
партизанів.
Перебуваючи в тилу противника, корпус П. О. Бєлова,
група М. Г. Єфремова і повітряно-десантні частини спільно
* партизанами протягом двох місяців завдавали ворогу
відчутних ударів, знищуючи його живу силу і техніку.
10 лютого 8-а повітряно-десантна бригада і загони
партизанів оволоділи районом Моршаново — Дягілєво, де
розгромили штаб 5-ї німецької танкової дивізії і захопили
багато трофеїв. Того ж дня ми повідомили про це генералів
П. О. Бєлова і М. Г. Єфремова. Вони одержали наказ
погодити свої дії з командиром десантної бригади, штаб якої
містився в Дягілєві.
Командування фронту, встановивши радіозв’язок з
П. О. Беловим і М. Г. Єфремовим, по можливості
налагодило повітряним шляхом постачання їхніх військ
боєприпасами, медикаментами і продовольством. Таким же чином
вивезли і велику кількість поранених. В групу не раз
вилізав начальник оперативного відділу штабу фронту генерал-
майор В. (І, Голушкевич, а також офіцери зв’язку.
462
На початку квітня обстановка в районі Вязьми дуже
ускладнилася. Зосередивши великі сили, противник почаі
тіснити групу, силкуючись до весни ліквідувати цю
небезпечну для нього «колючку». Наприкінці квітня настала
відлига, вкрай обмеживши можливості групи маневрувати
і підтримувати зв’язок з партизанськими районами, звідкй
вона також отримувала продовольство і фураж.
На прохання генералів П. О. Бєлова і М. Г. Єфремова
командування фронту дало дозвіл вивести війська на
з’єднання з нашими головними силами. При цьому було
беззастережно вказано, щоб група виходила з району Вязьмі
через партизанські райони, лісами, загальним напрямком
на Кіров, де 10-а армія підготує прорив оборони
противника, бо там вона була слабкішою.
Кавалерійський корпус генерала П. О. Бєлова і
повітряно-десантні частини чітко виконали наказ і, подолавщи
великий підковоподібний шлях, вийшли на ділянку 10-ї
армії І8 липня 1942 року. Вміло обійшовши великі
угруповання противника і знищуючи на своєму шляху дрібні,
більшість частин вийшла через прорив, створений 10-ю армією,
у розташування фронту. Під час дій в тилу ворога буф
втрачено значну частину важкої зброї І бойової техніки. Tf
все ж більшість частин вийшла до своїх військ. І якою ук
радістю була зустріч для тих, хто вирвався з ворожого тилу,
і для тих, хто з фронту забезпечував їхній вихіді Бійщ
й командири не соромилися своїх сліз: це були сльози
радості й найміцнішої в житті солдатської дружби.
На жаль, вийти вдалося не всім. Генерал-лейтенант
М. Г. Єфремов, вважаючи, що шлях на Кіров надто довгий
для його стомленої групи, звернувся по радіо безпосередньо
у Генштаб з проханням дозволити йому прориватися най-
коротшим шляхом — через річку Угру.
Мені тут же подзвонив И. В. Сталін і запитав, чи згоден
я з пропозицією Єфремова. Я категорично заперечив. Але
Верховний сказав, що Єфремов досвідчений командир і
треба з ним погодитися. Ставка наказала організувати
зустрічний удар силами фронту. Такий удар підготувала і
здійснила 43-я армія, однак група генерала М. Г. Єфремова
мовчала.
Згодом з’ясувалося, що німці виявили загін під час
його просування до річки Угри і розбили його. Командарм
М. Г. Єфремов бився, як герой. Тяжко поранений, щоб не
потрапити ворогові в руки, він застрелився. Так скінчилося
життя талановитого, хороброго воєначальника, разом з
яким загинуло також чимало мужніх воїнів його групи.
463
Генерал-лейтенант М. Г. Єфремов прийняв
командування 33-ю армією 25 жовтня 1941 року, коли німці рвалися
до Москви. В битві за Москву війська армії під його
командуванням боролися з великою мужністю, не пропустили
противника через свої оборонні рубежі. За бойову доблесть
у битві під Москвою генерала М. Г. Єфремова нагородили
орденом Червоного Прапора.
Водночас з М. Г. Єфремовим полягли командуючий
артилерією армії генерал-майор П. Н. Афросімов, дуже здібний
артилерист, людина великої душі, й інші командири і політ-
працівники, які відзначилися в боях за Москву.
Критично зважуючи зараз ці події 1942 року, тепер
думаю, що ми в той час помилилися, оцінюючи обстановку
в районі Вязьми. Ми перебільшили можливості своїх військ
і недооцінили противника. «Горішок» там був значно міц-
нішим, ніж передбачалося...
У лютому і березні Ставка вимагала посилити
наступальні дії на західному напрямі, але у фронтів тоді вже
виснажилися сили і засоби.
Взагалі ресурси нашої країни на той час були вкрай
Обмежені. Потреби військ ще не могли задовольнятися так,
як цього вимагали завдання і обстановка. Доходило до
того, що тільки-но нас викликали в Ставку, ми щоразу
буквально випрошували у Верховного Головнокомандуючого
протитанкові рушниці, автомати ППШ, 10—15 гармат ПТО,
найнеобхіднішу кількість снарядів і мін. Усе, що вдавалося
таким чином одержати, негайно ж вантажилося в
автомашини і відвозилося арміям, котрих слід було задовольнити
в першу чергу.
Дуже скрутно було з боєприпасами. Так, із
запланованих на першу декаду січня боєприпасів нашому Західному
фронту виділили: 82-міліметрових мін — 1 процент;
артилерійських пострілів — 20—ЗО процентів. А в цілому за січень
50-міліметрових мін — 2,7 процента, 120-міліметрових мін—
36 процентів, 82-міліметрових мін — 55 процентів,
артилерійських пострілів — 44 проценти '. Лютневий план зовсім
не виконувався. Із запланованих 316 вагонів на першу
декаду не отримали жодного. Не було боєприпасів для
реактивної артилерії, а тому її довелося частково відводити
в тил 2.
Мабуть, важко цьому повірити, але нам доводилося
встановлювати норму витрати... боєприпасів 1—2 постріли на
гармату за добу. І це, уявіть собі, в період наступу! В до-
1 Архів МО СРСР, ф. 208, оп. 2513, спр. 204, арк. 169,
2 Архів МО СРСР, ф. 208, оп, 2513, спр, 207, арк. 210.
464
несенні Західного фронту на ім’я Верховного
Головнокомандуючого йшлося:
«Як показав досвід боїв, мала кількість снарядів
позбавляє нас можливості вести артилерійський наступ. В
результаті система вогню противника не знищується, і наші
частини, атакуючи не досить подавлену оборону
противника, зазнають дуже великих втрат, не здобувши
належного успіху» *.
Наприкінці лютого — на початку березня 1942 року
Ставка прийняла рішення зміцнити силами й засобами
фронти, які діяли на західному напрямі, та це вже було
запізніле рішення. Противник, стурбований ходом подій,
значно підсилив своє вяземське угруповання і, спираючись
на заздалегідь укріплені позиції, розпочав активні дії проти
військ Західного і Калінінського фронтів.
Перевтомленим і ослабленим військам доводилося
дедалі важче долати опір ворога. Ставка відхиляла наші
неодноразові доповідні й пропозиції про необхідність
зупинитися і закріпитися на здобутих рубежах. Навпаки, у
директиві від 20 березня 1942 року Верховний знову вимагав
енергійнішого виконання раніше поставлених завдань.
Наприкінці березня — на початку квітня фронти
західного напряму намагалися виконати цю директиву з
вимогою розгромити ржевсько-вяземське угруповання, проте
наші зусилля виявилися безуспішними.
Нарешті Ставка змушена була прийняти нашу
пропозицію про перехід до оборони на лінії Великі Луки — Ве-
ліж — Демидов —Бєлий — Духовщина — річка Дніпро —
Нелідово — Ржев — Погорєлоє Городище — Гжатськ —
річка Угра — Спас-Деменськ — Кіров — Людиново — Хол-
мищі — річка Ока.
За період зимового наступу війська Західного фронту
пройшли всього 70—100 кілометрів, але дещо поліпшили
загальну оперативно-стратегічну обстановку на західному
напрямі.
Які ж загальні підсумки великої битви під Москвою?
Німецький генерал Вестфаль, описуючи операцію
«Тайфун», змушений визнати, що «німецька армія, яка раніше
вважалася непереможною, опинилася на грані знищення».
Це ж заявляють й інші гітлерівські генерали, такі як К Тіп-
пельскірх, Г. Блюментріт, Ф. Байєрлейн, Ф. Мантейфель
і багато інших.
У битві під Москвою гітлерівці втратили загалом понад
півмільйона чоловік, 1300 танків, 2500 гармат, понад 15
ти1 Архів МО СРСР, ф. 208, оп. 2513, спр. 207, арк. 210,
465
сяч машин і багато іншої техніки. Німецькі війська було
відкинуто від Москви на захід на 150—300 кілометрів.
Контрнаступ взимку 1941/42 року відбувався в складних
умовах і, що найголовніше, як я вже говорив, без чисельної
переваги над противником. До того ж ми не мали в
розпорядженні фронту повноцінних танків і механізованих
з’єднань, а без них, як показала практика війни, неможливо
вести наступальні операції з рішучою метою і великим
розмахом. Випереджати маневр противника, швидко обходити
його фланги, перетинати тилові шляхи, оточувати і
розчленовувати ворожі угруповання можна лише за допомогою
потужних танкових і механізованих з’єднань.
Червона Армія в битві під Москвою вперше за шість
місяців війни завдала великої поразки головному
угрупованню гітлерівських військ. Перед тим Радянські Збройні
Сили вже здійснили чимало важливих операцій, які
уповільнили просування вермахту на всіх трьох головних
напрямках його ударів. І все ж за своїми масштабами і
результатами вони поступаються перед великою битвою під
стінами радянської столиці.
Уміння вести бої в обороні, вдале здійснення
контрударів і швидкий перехід до контрнаступу збагатили радянське
воєнне мистецтво, показали зрослу стратегічну і
оперативно-тактичну зрілість радянських воєначальників,
продемонстрували піднесення бойової майстерності воїнів усіх родів
військ.
Завершення битви під Москвою і зимовий наступ
Червоної Армії засвідчили, що гітлерівські війська не в змозі
виграти битву, якщо становище на фронті ускладнюється.
Розгром гітлерівських військ під Москвою мав велике
міжнародне значення. У всіх країнах антигітлерівської
коаліції народні маси з великим ентузіазмом зустріли звістку
про цю визначну перемогу радянської зброї. З нею
прогресивне людство пов’язало свої надії на визволення від
фашистського поневолення.
Невдачі німецьких військ під Ленінградом, Ростовом, в
районі Тихвіна і битва під Москвою витверезливо подіяли
на реакційні кола Японії і Туреччини, змусили їх
провадити поміркованішу політику стосовно Радянського Союзу.
Німецько-фашистські війська перейшли до оборони.
Щоб поновити їхню боєздатність, гітлерівське військово-
політичне керівництво змушене було здійснити чимало
тотальних заходів і перекинути на радянсько-німецький
фронт значну кількість частин із окупованих країн Європи.
Довелося тиснути на уряди держав — сателітів Німеччини,
вимагати, щоб вони споряджали на радянський фронт нові
466
з’єднання і додаткові матеріальні ресурси, а це погіршило
внутріполітичну обстановку в цих країнах.
Після розгрому гітлерівців під Москвою не тільки
рядові німецькі солдати, а й багато офіцерів та генералів
переконалися у могутності Радянсько! держави, переконалися
в тому, що Радянські Збройні Сили е нездоланна
перешкода на шляху до здійснення задумів гітлерівського
військового керівництва.
Мене нерідко запитують про роль Й. В. Сталіна в період
битви за Москву.
И. В. Сталін весь час перебував у Москві, організовуючи
сили і засоби на розгром ворога. Треба віддати йому
належне: очолюючи Державний Комітет Оборони і
спираючись на керівний склад наркоматів, він здійснив величезну
роботу по створенню необхідних стратегічних резервів і
матеріально-технічних засобів для забезпечення
контрнаступу під Москвою. Своєю жорсткою вимогливістю він
домагався, можна сказати, майже неможливого.
Коли мене запитують, що найбільше запам’яталося з
минулої війни, я завжди відповідаю: битва за Москву.
В умовах суворих, часто надзвичайно складних і
важких, наші війська гартувалися, мужніли, набували досвіду
і, взявши в руки навіть мінімально необхідну кількість
бойових і матеріальних засобів, із сили, що відступала,
оборонялася, перетворювалися на могутню наступальну силу.
Вдячні нащадки ніколи не повинні забувати про величезну
організаторську роботу партії, про трудові героїчні діла
радянського народу і бойові подвиги не лише окремих
воїнів, а й цілих з’єднань в той дуже тяжкий для нашої країни
період.
Висловлюючи глибоку подяку всім учасникам битви за
Москву, які залишилися серед живих, я схиляю голову
перед світлою пам’яттю тих, хто стояв на смерть, але не
підпустив ворога до серця нашої Батьківщини, її столиці,
до міста-героя Москви. Всі ми у вічному боргу перед нимиІ
Комуністичною партією і Радянським урядом високо
оцінено подвиг тих, хто суворого 1941 року вистояв у
жорстокому поєдинку із сильним ворогом і здобув історичну
перемогу.
За період контрнаступу під Москвою і зимового наступу
Червоної Армії 36 тисяч бійців і командирів були
нагороджені за бойові подвиги орденами і медалями. У битві під
Москвою 110 воїнам, які особливо відзначилися, присвоєно
звання Героя Радянського Союзу. Медалі «За оборону
Москви» удостоєно понад мільйон чоловік.
467
На ознаменування нашої великої перемоги Президія
Верховної Ради СРСР Указом від 8 травня 1965 року
присвоїла місту Москві почесне звання «Місто-герой» з
врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Під стінами
сивого Кремля поховано тепер останки невідомого солдата,
який поліг, захищаючи столицю. На його могильному
камені викарбувано слова:
«Имя твоє неизвестно,
Подвиг твой бессмертен».
Ніколи не згасне Вічний вогонь слави героям, котрі
віддали життя, захищаючи столицю. Він завжди нагадуватиме
про мужність і масовий героїзм радянських людей, які
самовіддано боронили свою соціалістичну Батьківщину.
"Розділ п'ятнадцятий
Суворі випробування
тривають (1942 рік)
У 1942 році внаслідок багатьох причин наша країна
знову переживала суворі випробування. Та, як і 1941 року в
битві під Москвою, радянський народ і його збройні сили,
очолювані ленінською партією, мужньо подолавши
труднощі, зуміли розгромити велике стратегічне угруповання
німецьких військ у межиріччі Дону і Волги, поклавши початок
вигнанню німецько-фашистських військ за межі нашої
Батьківщини.
Щоб глибше зрозуміти перебіг подій на півдні нашої
країни, необхідно коротко познайомитися з
воєнно-політичною обстановкою, яка склалася на початок літа 1942 року.
Наприкінці весни 1942 року міжнародне і внутрішнє
становище Радянського Союзу дещо поліпшилося.
Антифашистський фронт дедалі розширювався і зміцнювався.
У січні 26 країн підписали декларацію, в якій вони заявили
про готовність віддати всі сили й засоби на боротьбу проти
агресивних держав і про відмову укладати з ними
сепаратний мир або йти на перемирення. Із США і Англією вже
було домовлено про відкриття другого фронту в Європі. Ці
та інші обставини, особливо розгром німецьких військ під
Москвою, провал гітлерівських планів блискавичної війни
проти СРСР, значною мірою активізували антифашистські
сили у всіх країнах.
На радянсько-німецькому фронті настало тимчасове
затишшя. Обидві сторони перейшли до оборони. Війська на
оборонних позиціях копали окопи, будували бліндажі,
заміновували підступи до переднього краю, ставили дротяні
загородження тощо. Командний склад і штаби наших військ
опрацьовували систему вогню, взаємодію родів військ й
інші питання.
У Ставці, Генеральному штабі та в частинах
підбивалися підсумки пройденого етапу війни, критично
розглядалися й обмірковувалися вдалі й невдалі дії військ, глибше
469
вивчалося воєнне мистецтво противника, його сильні й
слабкі сторони.
Радянський народ, натхнений великою перемогою
Червоної Армії в районі Москви, що поклала початок
докорінному повороту на війні, з успіхом перебудовував народне
господарство на воєнний лад. На озброєння радянських
військ більше постачалося нової танкової і авіаційної
техніки, артилерійської, реактивної зброї та боєприпасів.
Однак після завершення загального зимового наступу
Радянські Збройні Сили поки що значно поступалися
противникові як чисельністю, так і технічною оснащеністю. На
той час ми не мали підготовлених резервів і великих
матеріальних ресурсів. А тому необхідно було сформувати в
тилу країни нові стратегічні резерви всіх родів військ.
Успіхи нашої танкової і артилерійської промисловості давали
змогу Верховному Головнокомандуванню розпочати
формування танкових корпусів і танкових армій, оснастити їх
найновішою на той період матеріальною частиною.
^іа озброєння військ надходили модернізовані
артилерійські 45-міліметрові протитанкові гармати, нові 76-мілі-
метрові гармати. Формувалися нові артилерійські частини
і з’єднання. Здійснювалися великі організаційні заходи
щодо протиповітряної оборони військ і країни в цілому.
Наші військово-повітряні сили дістали можливість
приступити до формування повітряних армій. У червні ми вже
мали 8 повітряних армій. Значно поповнювалися з’єднання
авіації далекої дії. Загальна чисельність нашої діючої
армії зросла до 5,1 мільйона чоловік, кількість танків досягла
3882, гармат і мінометів — 44,9 тисячі (без 50-мм мінометів,
яких було 21,4 тисячі штук), бойових літаків — 2221. У
військах широко розгорнулася бойова підготовка, всебічно
засвоювався досвід війни й нова бойова техніка.
Готувалося до кампанії влітку і німецько-фашистське
командування, котре, як і раніше, вважало для себе
головним Східний фронт. Гітлерівське керівництво спрямовувало
сюди все нові й нові війська. Фашистська Німеччина і її
союзники мали на фронтах від Баренцового моря до
Чорного 217 дивізій і 20 бригад, причому 178 дивізій, 8 бригад
і 4 військово-повітряні флоти були власне німецькими. На
решті фронтів і в окупованих країнах завдяки відсутності
другого фронту Німеччина тримала не більше 20 процентів
своїх збройних сил.
На травень 1942 року на радянсько-німецькому фронті
ворог мав понад шестимільйонну армію (в тому числі 810
тисяч військ союзників), 3229 .танків і штурмових гармат,
до 57 тисяч гармат і мінометів, 3395 бойових літаків. За
470
чисельністю особового складу війська противника, як і
раніше, мали перевагу. У нас було трохи більше танків, але
за якістю значна частина нашого танкового парку поки що
поступалася перед німецьким *.
Загалом політична і воєнна стратегія гітлерівського
командування на найближчий період 1942 року зводилася
до того, щоб розгромити наші війська на півдні, оволодіти
районом Кавказу, вийти до Волги, захопити Сталінград,
Астрахань і тим самим створити умови для знищення СРСР
як держави.
Плануючи наступальні дії на літо 1942 року, німецьке
командування хоч і мало перевагу над радянськими
військами щодо кількості людей, однак у нього вже не було
можливостей для того, щоб водночас наступати на всіх
стратегічних напрямах, як, скажімо, в 1941 році за
планом «Барбаросса».
На весну 1942 року німецькі війська розтягнулися від
Баренцового моря до Чорного. Внаслідок цього їхня
оперативна щільність різко понизилася.
Здійснивши чимало тотальних заходів, гітлерівському
командуванню вдалося добре укомплектувати групу армій
«Південь» і зосередити в ній сили, які значно переважали
можливості наших військ південно-західного напряму.
Директивою Гітлера № 41 від 5 квітня 1942 року
передбачалося відторгнути у Радянського Союзу багаті
промислові і сільськогосподарські райони, отримати додаткові
економічні ресурси (насамперед кавказьку нафту) і захопити
панівне стратегічне становище, щоб досягти своєї воєнно-
політичної мети.
Гітлер і його оточення сподівались, що тільки-но їх
війська досягнуть успіху на півдні нашої країни, вони
матимуть можливість завдати ударів і на інших стратегічних
напрямах й знову атакувати Ленінград і Москву.
На московському стратегічному напрямі в 1942 році
передбачалися окремі наступальні операції, щоб ліквідувати
радянські війська, котрі глибоко вклинилися в
розташування німецької оборони. Цим самим вони хотіли виграти
подвійно. По-перше, поправити оперативне становище своїх
військ і, по-друге, відвернути увагу радянського
командування від південного стратегічного напряму, де противник
готував головний удар.
Плануючи захоплення Кавказу і Волги, німецьке
командування, зокрема, намагалося позбавити Радянський Союз
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945: В 12-ти т.—
М., 1975, т, 5, с. 121.
471
південних шляхів сполучення з нашими союзниками по
антигітлерівській коаліції.
Навесні 1942 року я часто відвідував Ставку, брав участь
в обговоренні у Верховного Головнокомандуючого ряду
принципових стратегічних питань і добре знав, яку він
давав оцінку обстановці, що склалася, і перспективам війни
на 1942 рік.
Видно було, що Верховний не дуже вірить обіцянкам
Черчілля і Рузвельта відкрити другий фронт у Європі і
все ж не втрачає надії, що вони якоюсь мірою спробують
здійснити щось корисне в інших районах. И. В. Сталін з
більшою довірою ставився до Рузвельта, ніж до Черчілля.
Верховний припускав, що «імці влітку 1942 року
зможуть вести великі наступальні операції одночасно на двох
стратегічних напрямах, найвірогідніше — на московському
і на півдні країни. Щодо півночі й північного заходу,
говорив И. В. Сталін, то там слід чекати незначної активності.
Можливо, противник спробує там стесати виступи на нашій
лінії оборони й зміцнити угруповання своїх військ.
Із тих двох напрямів, на яких німці, на думку
Верховного, могли розгорнути стратегічні наступальні операції,
Й. В. Сталін найдужче турбувався за московський, де ворог
мав понад 70 дивізій.
Стосовно наших планів на весну і на початок літа 1942
року й. В. Сталін вважав, що ми ще не маємо достатніх
сил і засобів для розгортання великих наступальних
операцій. На найближчий час він розраховував обмежитися
активною стратегічною обороною. Однак разом з тим він
вважав за необхідне здійснити цілий ряд наступальних
операцій в Криму, в районі Харкова, на льговсько-курському і
смоленському напрямках, а також в районах Ленінграда і
Дем’янська.
Я знав, що Б. М. Шапошников наполягав, щоб вести
лише активну стратегічну оборону, знесилити і знекровити
ворога на початку літа, а потім, зібравши резерви, влітку
перейти до широких контрнаступальних дій. Підтримуючи
в цьому Б. М. Шапошникова, я все ж вважав, що на
західному напрямі нам необхідно на початку літа розгромити
ржевсько-вяземське угруповання, де німецькі війська
утримували широкий плацдарм великими силами.
Після додаткового вивчення обстановки Ставка і
Генеральний штаб прийшли до висновку, що найнебезпечнішими
напрямками варто вважати орловсько-тульський і курсько-
воронезький з можливим ударом противника на Москву —
в обхід столиці з південного заходу. Ось чому було
прийнято рішення: щоб захистити Москву з цього боку, зосередити
472
наприкінці весни значну частину резервів Ставки в районі
Брянського фронту. Сюди спрямували значні сили і засоби.
В середині травня до складу Брянського фронту ввели
чотири танкові корпуси, сім стрілецьких дивізій, одинадцять
окремих стрілецьких бригад, чотири окремі танкові
бригади і велику кількість артилерії. Крім того, за цим фронтом
закріплювалася 5-а танкова армія резерву Ставки, яка
мала завдати могутнього контрудару на випадок наступу
противника в даній смузі.
В основному я був згоден із оперативно-стратегічними
прогнозами Верховного, але не міг з ним погодитися щодо
кількості намічених наступальних операцій наших військ,
вважаючи, що вони поглинуть без особливої користі наші
резерви й це ускладнить підготовку до генерального
наступу радянських військ у майбутньому.
Доповідаючи свої міркування, я пропонував И. В.
Сталіну, як і Генштабу, про що я вже говорив, насамперед
завдати сильних ударів на західному стратегічному напрямі,
щоб розгромити вяземсько-ржевське угруповання
противника. Ці удари мали здійснити Західний, Калінінський і
найближчі фронти, а також авіація Верховного
Головнокомандування і ПТО Москви.
Розгромивши противника на західному напрямі, ми
значно послабили б німецькі сили й змусили б їх відмовитися
від великих наступальних операцій, у всякому разі на
найближчий час.
Звичайно, тепер, коли події оцінюються ретроспективно,
цей висновок мені вже не здається незаперечним, а в той
час, не маючи достатньо відомостей про противника, я був
впевнений в своїй правоті.
Оскільки питання було складне, Й. В. Сталін наказав
ще раз обговорити загальну обстановку і можливі варіанти
дій наших військ під час літньої кампанії.
Пропонувалося приділити особливу увагу пропозиціям
командування південно-західного напряму щодо
проведення великої наступальної операції силами Брянського,
Південно-Західного і Південного фронтів. Мета цієї операції •—
розгром противника на південному фланзі і вихід наших
військ на рубіж Гомель —Київ — Черкаси — Перво-
майськ — Миколаїв.
На нараді, що відбулася в ДКО наприкінці березня,
були присутні К. Є. Ворошилов, С. К. Тимошенко,
Б. М. Шапошников, О. М. Василевський і я.
Б. М. Шапошников зробив дуже грунтовну доповідь,
яка в основному відповідала прогнозам Й. В. Сталіна.
Однак, враховуючи чисельну перевагу противника і
473
відсутність другого фронту в Європі, він запропонував на
найближчий час обмежитися активною обороною. Основні
стратегічні резерви, не вводячи в дію, зосередити на
центральному напрямі і частково в районі Воронежа, де, на
думку Генштабу, влітку 1942 року мають розгорнутися
головні події.
Під час розгляду плану наступальної операції, поданого
командуванням південно-західного напряму, маршал
Б. М. Шапошников не погодився з цим планом Генштабу,
намагався вказати на труднощі в організації цієї операції,
на брак необхідних резервів.
Однак Верховний, не давши йому закінчити, сказав:
— Не сидіти ж нам в обороні склавши руки й чекати,
доки німці вдарять першими! Треба нам самим завдати
цілого ряду випереджаючих ударів на широкому фронті й
прощупати стан готовності противника. Жуков пропонує
розгорнути наступ на західному напрямі, а на решті
фронтів оборонятися. Я думаю, що це половинчате рішення.
Взяв слово С. К. Тимошенко. Доповівши обстановку на
південно-західному напрямі, він сказав:
— Війська цього .напрямку зараз мають можливість й
безумовно повинні завдати німцям на південно-західному
напрямі випереджаючого удару і розладнати їхні плани
наступу проти Південного і Південно-Західного фронтів,
інакше повториться те, що сталося на початку війни. Що ж
до переходу в наступ на західному напрямі, я підтримую
Жукова. Це буде сковувати сили противника.
К. Є. Ворошилов підтримав думку С. К. Тимошенка.
Я ще раз доповів про свою незгоду розгортати
одночасно декілька наступальних операцій. Але це не взяли до
уваги, й з’явилося половинчате рішення. З одного боку,
Верховний погодився із Генеральним штабом, котрий рішуче
заперечував проти проведення великої наступальної операції
групи радянських фронтів під Харковом. З другого — він
дозволив С. К- Тимошенкові провести силами
південно-західного напряму окрему наступальну операцію — ударами
з району Вовчанська і з барвінківського плацдарму
розгромити харківське угруповання противника, оволодіти
Харковом і створити передумови для визволення Донбасу.
Ось як про це згадує безпосередній учасник подій
О. М. Василевський:
«Б. М. Шапошников, враховуючи ризикованість наступу
з оперативного мішка, яким є Барвінківський виступ для
військ Південно-Західного фронту, призначених на цю
операцію, запропонував утриматися від її проведення. Але
командування напряму і далі наполягало на своїй
пропози474
ції й запевнило Сталіна в тому, що операція завершиться
успішно. Він дав дозвіл на її проведення і наказав Геншта-
бу вважати операцію внутрішньою справою напряму і ні
в які питання, пов’язані з нею, не втручатися»*.
Травневі і червневі події показали, що це рішення було
дуже великим прорахунком. Наприкінці квітня наступ наших
військ в Криму закінчився невдачею. Війська Кримського
фронту, очолювані генерал-лейтенантом Д. Т. Козловим, не
досягнувши мети, зазнали значних втрат. Ставка наказала
командуванню фронтом перейти до жорсткої оборони.
8 травня противник, зосередивши проти Кримського
фронту ударне угруповання і ввівши в дію численну
авіацію, прорвав оборону. Наші війська опинилися в тяжкому
становищі й були змушені залишити Керч.
Поразка в районі Керчі дуже ускладнила становище в
Севастополі, де захисники міста з жовтня 1941 року
продовжували напружену боротьбу. Тепер, захопивши Керч,
німецьке командування зосередило всі сили проти Севастополя.
4 липня, після дев’яти місяців облоги, багатоденних і
запеклих боїв, в яких радянські моряки, бійці сухопутних
військ вкрили себе безсмертною славою, наші війська
залишили Севастополь. ‘ Крим було втрачено цілком, що
значною мірою ускладнило для нас загальну обстановку і,
звичайно, полегшило її для противника, котрий вивільнив одну
із боєздатних армій і чималі засоби підсилення.
З травня Південно-Західний фронт розпочав наступ
проти військ 16-ї німецької армії в районі Дем’янська. Битва,
що тривала цілий місяць, не мала успіху. Правда,
противнику було завдано великих втрат.
Якось, розмовляючи зі мною по телефону про Кримський
фронт і південно-західний напрям, Верховний сказав:
— От бачите, до чого призводить оборона... Нам треба
добряче покарати Козлова, Мехліса і Кулика за їхню
безпечність, щоб інші не ловили гав. Тимошенко скоро почне
діяти.
12 травня війська Південно-Західного фронту перейшли
в наступ у напрямку на Харків, завдаючи, як і було
задумано, два удари: один із району Вовчанська, другий — із
Барвінківського виступу.
Спочатку ця операція розгорталася успішно. Наші
війська прорвали оборону противника і за три доби пройшли
25—ЗО кілометрів. Й. В. Сталін був задоволений. Це дало
привід Верховному, як згадує О. М. Василевський, кинута
1 Василевский А. М. Дело всей жнзни.— 4-е изд.— М., 1983, с. 191.
473
докір Генштабу, що, мовляв, через його наполягання він
ледве не відмінив операцію, яка так вдало розгортається.
Та незабаром становище змінилося. Забезпечення
операції на ділянці Лозова—Барвінкове—Слов’янськ
покладалося на Південний фронт (командуючий — генерал-полковник
Р. Я. Малиновський). Командування цього фронту як слід
не врахувало масштабів загрози з боку Краматорська, де
Завершувалося зосередження великого наступального угру-
йовання німецьких бронетанкових і моторизованих військ.
Вранці 17 травня 11 німецьких дивізій із складу
армійської групи Клейста перейшли в наступ з району
Слов’янськ — Краматорськ проти радянських 9-ї і 57-ї армій
Південного фронту. Оборону було прорвано. За дві доби
ворог вийшов у фланг військам лівого крила
Південно-Західного фронту в районі Петровського.
Увечері 17 травня О. М. Василевський, котрий через
хворобу Б. М. Щапошникова тимчасово виконував обов’язки
Начальника Генштабу, вийшов на зв’язок із начальником
штабу 57-ї армії генералом А. Ф. Анісовим. Висвітливши
становище, той доповів, що обстановка у них критична.
О. М. Василевський негайно доповів Верховному
Головнокомандуючому і запропонував припинити наступ Півден-
йо-Західного фронту, а частину сил із складу його
ударного угруповання кинути на ліквідацію загрози, що виникла
з боку Краматорська. Інших способів врятувати становище
не було, оскільки в цьому районі Ставка не мала жодних
резервів.
Й. В. Сталін не любив змінювати свої рішення.
Переговоривши з С. К. Тимошенком, він заявив начальникові
Генштабу, що «...заходів, яких вживає командування напряму,
цілком достатньо, щоб відбити удар ворога проти
Південного фронту, а тому Південно-Західний фронт буде
продовжувати наступ...»'.
18 травня обстановка на Південно-Західному фронті
різко погіршилася. Генштаб ще раз висловився за те, щоб
припинити нашу наступальну операцію під Харковом. Він
пропонував повернути основні сили барвінківського ударного
угруповання, ліквідувати прорив противника і поновити
становище 9-ї армії Південного фронту.
Того дня у Ставці при мені відбулася одна із розмов
Й. В. Сталіна з командуючим Південно-Західним фронтом.
Добре пам’ятаю, що Верховний вже тоді чітко висловив
С. К. Тимошенку стривоженість з приводу успіхів
противника в районі Краматорська.
1 Василевский А. М. Дело всей жизни, с, 192.
476
Надвечір 18 травня відбулася розмова з цього ж
приводу з членом Військової ради фронту М. С. Хрущовим, який
висловив ті ж міркування, що і командування
Південно-Західного фронту: небезпека з боку краматорської групи
противника дуже перебільшена і немає підстав припиняти
операцію. Посилаючись на ці доповіді Військової ради
Південно-Західного фронту про необхідність вести далі наступ,
Верховний відхилив міркування Генштабу. Існуюча версія
про тривожні сигнали, що нібито надходили від військових
рад Південного і Південно-Західного фронтів у Ставку, не
відповідає дійсності. Я це засвідчую тому, що особисто був
присутній під час переговорів Верховного.
19 травня обстановка на південно-західному напрямі
стала катастрофічною. Ударне угруповання противника
увірвалося в тил радянських військ. Лише тепер було віддано
наказ припинити наш наступ на Харків і повернути головні
сили барвінківської ударної групи проти військ Клейста.
Та вже було пізно.
23 травня 6-а, 57-а армії, частина сил 9-ї армії і
оперативна група генерала Л. В. Бобкіна потрапили в оточення.
Багатьом частинам вдалося вирватися із оточення, але
деякі не змогли цьрго зробити і, не бажаючи здаватися, билися
до останньої краплі крові. В цих битвах загинув
заступник командуючого фронтом генерал Федір Якович
Костенко — герой громадянської і Вітчизняної воєн, колишній
командир 19-го Маницького полку 4-ї Донської козачої диві-
зії. Там же полягли смертю хоробрих командуючий 57-ю
армією генерал К. П. Подлас і командуючий опергрупою
генерал Л. В. Бобкін, разом з якими я навчався на курсах
удосконалення вищого командного складу. Вони були
чудовими командирами й вірними синами нашої партії і
Батьківщини.
Аналізуючи хід Харківської операції, неважко зрозуміти,
що основна причина нашої поразки тут криється в
недооцінці великої небезпеки, яка таїлася на південно-західному
стратегічному напрямі, де не було зосереджено необхідних
резервів Ставки.
Цієї катастрофи не сталося б, якби на оперативних
тилових рубежах південно-західного напряму стояло хоча б
декілька боєздатних резервних армій.
У червні тривали жорстокі битви на всьому південно-
західному напрямі. Під ударами переважаючих сил ворога
наші війська змушені були з великими втратами відійти за
ріку Оскол, намагаючись закріпитися на тилових рубежах.
28 червня противник розпочав ще ширші наступальні дії.
Він завдав удару з району Курська на воронезькому
на477
прямку 13-й і 40-й арміям Брянського фронту. ЗО черв*
ня з району Вовчанська перейшла в наступ у напрямку
Острогозька 6-а німецька армія, котра прорвала оборону
21-ї і 28-1 армій. Становище наших військ на воронезькому
напрямку значно погіршилося. Частина сил опинилася в
оточенні.
Ось що пише у своїх спогадах Маршал Радянського
Союзу О. М. Василевський:
«Наприкінці 2 липня обстановка на воронезькому
напрямку різко погіршилася. Оборона на стику Брянського і
Південно-Західного фронтів виявилася прорваною углиб до
80 км. Фронтові резерви цього напряму було введено в бої.
Ударне угруповання ворога загрожувало проривом до Дону
і захопленням Воронежа. Щоб перешкодити цьому, Ставка
передала із свого резерву командуючому Брянським
фронтом генерал-лейтенанту Ф. І. Голікову дві загальновійськові
армії (6-у і 60-у.— Г. Ж), наказавши розгорнути їх на
правому березі Дону на ділянці Задонськ—Павловськ і
зобов’язавши Голікова взяти на себе керівництво бойовими
діями в районі Воронежа. Одночасно в розпорядження цього
фронту передавали 5-у танкову армію. Разом з танковими
з’єднаннями фронту вона мала завдати контрудару у фланг
і тил угруповання німецько-фашистськАх- військ, що
наступало на Воронеж.
У ніч на 3 липня корпуси 5-ї танкової армії завершували
зосередження на південь від Єльця. Негайний і рішучий
удар по ворогу, що рвався до Воронежа, міг би різко
змінити обстановку на нашу користь, тим паче що основні сили
цього фашистського угруповання, зазнавши вже досить
значних втрат і розтягнувшись на широкому фронті, були
зв’язані боями з нашими військами.
Проте танкова армія не одержала від командування
фронту ніяких завдань. За дорученням Ставки мені
довелося спішно вирушити в район Єльця, щоб прискорити
введення танкової армії у битву. Попередньо я передав
телеграфом командуючому армією і командуванню Брянського
фронту наказ негайно приступити до підготовки
контрудару» *.
Незважаючи на велику допомогу Ставки й Генерального
штабу, обстановка на Брянському фронті день у день
ускладнювалася, що значною мірою залежало і від недоліків
в управлінні військами у фронтовій і армійській ланках.
У зв’язку з цим Ставка здійснила організаційні заходи,
розділивши Брянський фронт на два фронти. Командуючим
но1 Василевский А. М. Дело всей жнзни, с, 198.
478
вим, Воронезьким фронтом було призначено М. Ф. Ватуті-
на; командуючим Брянським фронтом замість Ф. І. Голіко-
ва — К. К. Рокоссовського.
У районі Воронежа в бойових діях взяли участь
передані Ставкою 6-а і 60-а загальновійськові й 5-а танкова
армії, це дещо зміцнило стійкість оборони, але не ліквідувало
серйозної загрози прориву противника через Дон і удару
вздовж Дону у бік Сталінграда.
Внаслідок втрати Криму, поразки наших військ в
районі Барвінкове, в Донбасі й під Воронежем противник
знову захопив стратегічну ініціативу і, підвівши свіжі резерви,
почав швидко просуватися до Волги і на Кавказ. В
середині липня, відкинувши наші війська за Дон від
Воронежа до Клєтської і від Суровикіна до Ростова, війська
противника зав’язали бо! у великому вигині Дону,
намагаючись прорватися до Сталінграда.
В результаті вимушеного відходу наших військ до рук
ворога потрапили багатющі області Дону і Донбасу.
Створилася пряма загроза виходу противника до Волги і на
Північний Кавказ, загроза втрати Кубані і всіх шляхів
сполучення з Кавказом, втрати дуже важливого економічного
району, що постачав нафтою армію і промисловість.
Народний комісар оборони И. В. Сталін 28 липня 1942
року видав наказ № 227. Цим наказом запроваджувалися
жорсткі засоби боротьби з панікерами і порушниками
дисципліни, рішуче засуджувалися «відступальні» настрої.
В ньому говорилося, що залізним законом для діючих
військ мусить бути вимога «Ні кроку назад!». Наказ було
зміцнено посиленою партійно-політичною роботою.
Ще в червні 1942 року ЦК партії розглянув в цілому
стан політичної роботи в Червоній Армії і виробив заходи
з метою дальшого її поліпшення. ЦК вимагав від політор-
ганів значно ширшого розгортання ідейно-політичної
роботи у військах. Всім командирам і політпрацівникам, у тому
числі й вищої ланки, було запропоновано особисто вести
агітацію і пропаганду серед воїнів. Покращилося
узагальнення досвіду політроботи у військах.
Зміцнювалося керівництво всією цією важливою і
важкою роботою в цілому. На чолі Головного політичного
управління РСЧА замість JI. 3. Мехліса було поставлено
кандидата у члени Політбюро, секретаря Центрального
Комітету ВКП(б) і Московського комітету партії О. С. Щер-
бакова. В Головне політичне управління прийшли здібні по-
літпрацівники, які добре проявили себе в діючій армії.
Відбулися наради членів військових рад і начальників політор-
ганів армії і флоту, на яких виступали секретарі ЦК,
479
М. І. Калінін, О. М. Ярославський, Д. 3. Мануїльський та
багато інших відомих державних і партійних діячів.
Центральний Комітет вимагав від військових рад
фронтів і армій поліпшити роботу серед солдатів і командирів,
щоб зміцнити дисципліну, стійкість і боєздатність військ.
Проводилися спеціальні мобілізації комуністів і
комсомольців. Приплив комуністів у діючу армію значно зміцнив наші
збройні сили. У війська, що вели найнапруженіші бої,
регулярно виїздили відомі пропагандисти.
Насамперед треба було перепинити шлях німецьким
військам до Волги. Ставка створила новий, Сталінградський
фронт, вливши в нього 62-у армію під командуванням гене-
рал-майора В. Я. Колпакчі, 63-ю армію під командуванням
генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова, 64-у армію під
командуванням генерал-лейтенанта В. І. Чуйкова, а також 21-у
армію під командуванням генерал-майора О. І. Данилова
із складу ліквідованого Південно-Західного фронту.
Військову раду колишнього Південно-Західного фронту
у повному складі прийняв новостворений Сталінградський
фронт. Для підсилення фронту йому передано 1-у і 4-у
танкові армії, що формувалися, а також уцілілі частини 28,
38 і 57-ї армій. В оперативне підпорядкування
командування фронту перейшла також Волзька військова флотилія.
На підступах до Сталінграда розгорнулася підготовка
оборонних і укріплених рубежів. Як і під час оборони
Москви, тисячі й тисячі жителів вийшли на будівництво
рубежів і самовіддано готували місто до оборони.
Велику організаційну роботу здійснили обком і
міськком партії Сталінграда по формуванню і підготовці
народного ополчення, робітничих загонів самооборони, по
реорганізації виробництва для потреб фронту і по евакуації з
міста дітей, стариків, а також державних цінностей.
На 17 липня Сталінградський фронт тримав таку лінію
оборони: Павловськ-на-Дону і далі лівим берегом Дону до
Серафимовича, потім Клєтська, Суровикіно аж до Верхнє-
Курмоярської.
Під час відступу Південний фронт зазнав великих втрат.
В його чотирьох арміях залишилося трохи більше ніж сто
тисяч чоловік. Щоб зміцнити керівництво військами на
північно-кавказькому напрямку, Ставка ліквідувала
Південний фронт, а решту військ цього фронту передала до складу
Північно-Кавказького фронту, командуючим якого був
призначений Маршал Радянського Союзу С. М. Будьонний.
37-а і 12-а армії Північно-Кавказького фронту
одержали завдання прикривати ставропольський напрямок, а 18, 56
і 47-а армії — Краснодарський.
480
Наприкінці липня — на початку серпня хід подій на
північно-кавказькому напрямку складався не на нашу користь.
Переважаючі сили противника вперто просувалися вперед.
Незабаром німецькі війська вийшли на ріку Кубань.
У серпні спалахнули серйозні битви й на майкопському
напрямку. 10 серпня ворожі війська захопили Майкоп, а
11 серпня — Краснодар.
У середині серпня противник захопив Моздок і вийшов
на ріку Терек. На 9 вересня, збивши з рубежів нашу 46-у
армію, німецько-фашистські війська оволоділи майже усіма
гірськими перевалами. Сухумі загрожувала серйозна
небезпека.
У ці дні суворих випробувань народи Кавказу не
похитнулися, не втратили віру в силу і могутність єдності
багатонаціональної Радянської держави.
Партійні організації Грузії, Вірменії і Азербайджану
взяли на себе постачання діючих військ та обслуговування
їх; формувалися збройні загони, добровольці вливалися в
ряди Червоної Арії. Ці заходи сприяли зміцненню діючих
фронтів. Гітлерівці розраховували на те, що з приходом
німецько-фашистських військ народи Кавказу відійдуть від
Радянського Союзу, але їхні передбачення зазнали краху.
В боротьбі з ворогом велику допомогу діючим військам
надавали партизанські загони, сформовані з відважних
горців, які чудово знали свою місцевість, гірські стежки й
перевали. їхні сміливі напади наганяли страху на
противника, завдавали йому значних втрат.
На 22 липня у складі Сталінградського фронту
перебувало 38 дивізій. З них лише 16 дивізій (війська 63-ї і 62-ї
армій, дві дивізії 64-ї армії і по одній дивізії 4-ї і 1-ї
танкових армій) встигли зайняти оборонні позиції на головній
смузі. їм протистояли війська 6-ї німецької армії, у складі
якої на той час перебувало 18 добре укомплектованих і
технічно оснащених дивізій. Співвідношення сил було на
користь противника: в людях— 1,2:1, в танках — 2:1, в
літаках— 3,6:1. Лише артилерія і мінометні сили були
приблизно однакові1 .
У подальшому, внаслідок стійкого опору наших військ
на підступах до Сталінграда, противник змушений був
перекинути із кавказького напрямку 4-у танкову армію для
удару з боку Котельникова і додатково розгорнути частину
сил армій сателітів.
Відповідно до директиви верховного німецького
командування (ОКВ) № 45 від 23 липня 1942 року група армій
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945, т, 5, с. 161.
16 4-а»
431
«Б», прикриваючись з півночі по середній течі! Дону (де
послідовно розгорталися угорські, румунські та італійські
війська), прагнула швидко захопити Сталінград, Астрахань
і міцно закріпитися на Волзі, відрізавши Кавказ від центру
Радянського Союзу. Щоб забезпечити це завдання, було
кинуто основні сили 4-го повітряного флоту (1200 бойових
літаків).
26 липня бронетанкові і моторизовані німецькі війська
прорвали оборону 62-ї армії і вийшли в район Каменського.
Щоб протидіяти прориву, Ставка наказала негайно ввести
у бій 1-у і 4-у танкові армії, які формувалися і мали всього
лише 240 танків, і дві стрілецькі дивізії, котрі не змогли
зупинити, але дещо затримали просування ворога.
Звичайно, введення у бій частин, які ще перебували на
стадії формування, правильним не визнаєш, але іншого
виходу на той час Ставка не мала, бо шляхи на Сталінград
прикривалися слабо.
Важкі бої розгорнулися і на ділянці 64-ї армії, однак
і тут противнику не вдалося з ходу прорватися в
Сталінград.
Протягом першої половини серпня на підступах до міста
точилися запеклі битви. Спираючись на укріплені рубежі,
наші війська героїчно відстоювали кожну п’ядь землі,
завдавали контрударів, знесилювали й обезкровлювали війська
ворога, що рвався до Сталінграда.
Оскільки війська Сталінградського фронту розтягнулися
на 700 кілометрів і в управлінні військами виникли
труднощі, Ставка вирішила розділити цей фронт на два: Сталіи-
градський і Південно-Східний. Що й було зроблено
5 серпня.
Командуючим Сталінградським фронтом залишився
генерал-лейтенант В. М. Гордов, який змінив Маршала
Радянського Союзу С. К. Тимошенка, начальником штабу
—генерал-майор Д. М. Нікішев. До складу фронту увійшли 63-я,
21-а, 62-а і 4-а танкова армії, а також 16-а повітряна армія
під командуванням генерал-майора С. І. Руденка, яка
формувалася.
До Південно-Східного фронту входили 57, 51, 64, 1-а
гвардійська і 8-а повітряна армії. Командуючим фронтом
було призначено генерал-полковника А. І. Єременка.
Для координації дій військ під Сталінградом 12 серпня
ДКО відрядив начальника Генерального штабу генерал-
полковника О. М. Василевського. Сталінградський фронт
оперативно підпорядковувався командуючому Південно-
Східним фронтом.
482
Після багатоденних запеклих боїв 23 серпня 14-й
танковий корпус противника прорвався в район Вертячого і,
розтинаючи сталінградську оборону на дві частини, вийшов
до Волги в районі Латошинка — Ринок. 62-у армію було
відрізано від основних сил Сталінградського фронту, а тому
її передали до складу Південно-Східного фронту.
Німецька авіація піддала Сталінград варварському
бомбардуванню, перетворивши місто на купи руїн. Гинули
мирні жителі, знищувалися промислові підприємства і
культурні цінності.
Вранці 24 серпня частина сил 14-го танкового
корпусу противника перейшла до наступу в напрямку
Тракторного заводу, але безуспішно. Тут взяли участь в
жорстоких боях озброєні робітники сталінградських
підприємств.
У той же час війська Сталінградського фронту,
відійшовши на північний захід, атакували противника з півночі
на південь, змусили його розвернути значні сили,
призначені для того, щоб захопити Сталінград. Завдяки цьому
маневру удар противника на місто значно послабився, а його 14-й
танковий корпус, відрізаний від своїх тилів, протягом
кількох днів змушений був отримувати постачання повітряним
шляхом.
Переправивши головні сили через Дон, противник
розгорнув активний наступ, підтримуючи його сильними
ударами авіації.
На ЗО серпня війська Південно-Східного фронту під
натиском переважаючих сил противника відійшли на
зовнішній, а потім на внутрішній обвід. 62-а і 64-а армії тримали
оборону на лінії Ринок — Орловка — Гумрак — Піщанка —
Івановка. На той час 62-ю армією командував Антон
Іванович Лопатін. Він зробив усе, що вимагав від нього вій*
ськовий обов’язок, і навіть більше, оскільки добре знав, що
противник, який діяв проти військ його армії, мав перевагу
в кількості. З 10 вересня 1942 року 62-ю армією став
командувати генерал-лейтенант В. І. Чуйков.
У цей тяжкий час Ставка наказала провести на
західному напрямі окремі наступальні операції, щоб скувати
резерви противника і не дати перекинути їх в район Сталін-
града.
На Західному фронті, яким я в той час командував,
події розгорталися таким чином. На лівому крилі фронту на
початку липня 10, 16 і 61-а армії розгорнули наступ з ру-
бежа Кіров — Болхов у бік Брянська. На правому крилі, в
районі Погорєлоє Городище, підсилена 20-а армія,
взаємодіючи з лівим крилом Калінінського фронту, в серпні
16*
483
розпочала успішний наступ, щоб розгромити противника в
районі Сичовка — Ржев.
Після прориву німецької оборони і виходу на залізницю
Ржев — Вязьма наступ військ Західного фронту
припинився. Військам Калінінського фронту не вдалося взяти місто
Ржев, воно залишилося в руках противника.
В районі Погорєлое Городище — Сичовка противник
зазнав великих втрат. Щоб зупинити успішний удар військ
484
Західного фронту, німецькому командуванню довелося
поспіхом кинули туди значну кількість дивізій, призначених
для розгортання наступу на сталінградському і
кавказькому. напрямках.
Німецький генерал К. Тіппельскірх з цього приводу
писав: «Прориву вдалося запобігти лише тим, що три
танкові і кілька піхотних дивізій, котрі вже готувалися до
переведення на південний фронт, були затримані і введені
спочатку для локалізації прориву, а потім і для
контрудару»
Якби ми мали у своєму розпорядженні одну-дві арми,
можна було б у взаємодії з Калінінським фронтом під
командуванням генерала І. С. Конєва не тільки розгромити
ржевське угруповання, а й всю ржевсько-вяземську групу
німецьких військ і значно поліпшити оперативне становище
на всьому західному стратегічному напрямі. На жаль,
Верховне Головнокомандування не скористалося з цієї
можливості.
Взагалі мушу сказати, Верховний зрозумів, що
несприятлива обстановка, яка склалася влітку 1942 року, була
наслідком і його особистої помилки, припущеної під час
затвердження плану дій наших військ в кампанії на літо цього
року. І він не шукав інших винуватців серед керівних осіб
Ставки і Генерального штабу.
27 серпня 1942 року, коли я перебував в районі Погорє-
лоє Городище, де ми проводили наступальну операцію, мені
подзвонив О. М. Поскрьобишев. Він повідомив, що
напередодні, 26 серпня, ДКО, розглядаючи обстановку на
півдні країни, прийняв рішення про призначення мене
заступником Верховного Головнокомандуючого.
Олександр Миколайович попередив, щоб я о 14.00
перебував на командному пункті і чекав на дзвінок И. В.
Сталіна. Завжди небалакучий, він і цього разу на всі мої
запитання відповідав: «Не знаю. Про це, напевно, скаже сам».
Та навіть із цих слів я зрозумів, що Державний Комітет
Оборони дуже стривожений тим, як завершиться боротьба
в районі Сталінграда.
Незабаром по ВЧ подзвонив Верховний. Поцікавившись
станом справ на Західному фронті, він сказав:
— Вам треба якнайскоріше приїхати у Ставку.
Залиште за себе начальника штабу. Подумайте, кого варто
призначити замість вас.
На цьому розмова закінчилася. И. В. Сталін не
сказав про моє призначення заступником Верховного
1 Типпельскирх /Сі История второб мировой войньї,— М., 1956,
с. 241,
485
Головнокомандуючого. Очевидно, про це він хотів
оголосити під час особистої зустрічі. Взагалі Верховний по
телефону говорив лише те, що було вкрай необхідно сказати на
даний момент. Від нас він вимагав обережності під час
телефонних розмов, особливо в зоні діючих військ, де не було
стаціонарних засобів засекречення переговорів.
Не завертаючи до штабу фронту, я виїхав до Москви.
Пізнього вечора того ж дня прибув у Кремль. Й. В.
Сталін працював у своєму кабінеті. Там же перебував дехто
із членів ДКО.
Верховний сказав, що на півдні у нас погані справи і
може статися, що німці захоплять Сталінград. Не краще
складається обстановка і на Північному Кавказі. Він
оголосив рішення ДКО про призначення мене заступником
Верховного Головнокомандуючого і про те, що я
відряджаюся в район Сталінграда. Зараз там перебувають Василев-
ський, Маленков і Малишев.
— Маленков залишиться з вами, а Василевський має
повернутися до Москви. Коли ви зможете полетіти? —
запитав Верховний.
Я відповів, що мені необхідно добу для вивчення
обстановки і 29-го я можу летіти в Сталінград.
— Ну от і добре. А ви не голодні? — раптом запитав
й. В. Сталін.— Не завадить трохи підкріпитися.
Принесли чай і з десяток бутербродів. За чаєм Й. В.
Сталін коротко повідомив про обстановку, яка склалася на
20 годину 27 серпня. Розповів, що сталося під Сталінградом.
Вказав, що Ставка вирішила передати Сталінградському
фронту 24-у, 1-у гвардійську і 66-у армії.
— Оскільки обстановка в Сталінграді важка,— сказав
Верховний,— ми віддали наказ терміново перекинути 1-у
гвардійську армію під командуванням Москаленка в район
Лозне і вранці 2 вересня завдати нею й іншими частинами
Сталінградського фронту контрудару по угрупованню
противника, яке прорвалося до Волги, і з’єднатися з 62-ю
армією. Одночасно до складу Сталінградського фронту
переводяться 66-а армія генерала Малиновського і 24-а армія
генерала Козлова.
— Ви повинні вжити заходів, щоб 1-а гвардійська армія
генерала Москаленка 2 вересня завдала контрудару, а під
її прикриттям вивести на вихідні райони 24-у і 66-у армії,—
сказав він, звертаючись до мене.— Ці дві армії введіть у
бій негайно, інакше ми втратимо Сталінград.
Ми розуміли, що наступна битва має дуже велике
воєнно-політичне значення. На випадок втрати Сталінграда
вороже командування мало б можливість відтяти південь
486
країни від центру. Мн могли б також втратити і Волгу —
дуже важливу водяну артерію країни, по якій суцільним
потоком рухалися вантажі з Поволжя і з Кавказу.
Верховне Головнокомандування спрямовувало в район
Сталінграда все, що тільки могло. І лише стратегічні
резерви, які формувалися для ведення подальшої боротьби, поки
що не вводилися в дію. Терміново вживалися заходи по
збільшенню виробництва літаків, танків, зброї, боєприпасів
та інших матеріальних засобів, щоб своєчасно ввести їх в
дію для розгрому ворожого угруповання, яке вийшло в цей
район.
Вилетівши 29 серпня із Центрального аеродрому
Москви, наш літак через чотири години приземлився на
польовий майданчик в районі Камишина на Волзі. Зустрів мене
О. М. Василевський і тут же познайомив з останніми
подіями. Після короткої розмови ми поїхали в штаб Сталінград-
ського фронту, у Малу Івановку.
Було вже близько дванадцятої години, коли ми
прибули на місце.
Генерал-лейтенант В. М. Гордов перебував на
передових позиціях. Обстановку доповіли начальник штабу
Д. М. Нікішев і начальник оперативного відділу І. Н. Рухле.
Слухаючи їх доповідь, мені здалося, що вони не зовсім
упевнені в тому, що в районі Сталінграда можна зупинити
противника.
Подзвонивши у штаб 1-ї гвардійської армії, де в той
час перебував генерал В. М. Гордов, я сказав йому, щоб він
чекав нас у штабі командуючого армією генерала К. С.
Москаленка, куди ми також мали виїхати з О. М. Василев-
ськнм.
На командному пункті 1-ї гвардійської армії мн
зустрілися з В. М. Гордовим і К. С. Москаленком. їхні доповіді,
як і вони самі, справили на нас хороше враження.
Відчувалося, що вони обидва добре знають, які сили у противника
і можливості своїх військ.
Обговоривши обстановку і можливості наших частин, ми
прийшли до висновку, що підготувати війська
зосереджуваних армій до контрудару ми зможемо не раніше як 6
вересня. Я тут же доповів про це по ВЧ Верховному. Він мене
вислухав і сказав, що не має заперечень.
Оскільки О. М. Василевський мав наказ терміново
повернутися до Москви, він, якщо мені не зраджує пам’ять,
1 вересня вилетів із Сталінграда.
Ставка призначила наступ 1-ї гвардійської армії на
2 вересня. Проте того дня наступ не відбувся. Через нестачу
пального і розтягненість військ ця армія на ранок 2
верес487
ня не вийшла у вихідні райони. На прохання командарма
К. С. Москаленка атака була перенесена мною на 3
вересня. У донесенні Ставці мовилося:
«1-а гвардійська армія 2 вересня не змогла перейти в
наступ, бо її частини не зуміли вийти у вихідне положення,
підвезти боєприпаси, пальне і організувати бій. Щоб не
допустити неорганізованого введення військ у бій і не
зазнати від цього даремних втрат, після особистої перевірки на
місці переношу наступ на 5 годину 3 вересня.
Наступ 24-ї і 66-ї армії призначаю на 5—6 вересня.
Зараз весь командний склад ретельно опрацьовує завдання,
вживаємо також заходів для матеріального забезпечення
операції...»
Вранці 3 вересня після артилерійської підготовки
війська 1-ї гвардійської армії перейшли в наступ, але
просунулися в напрямку Сталінграда лише на декілька
кілометрів, завдавши противнику незначної поразки. Подальше
просування 1-ї гвардійської армії було припинено
безперервними ударами авіації і контратаками танків та
піхоти противника, підтриманих артилерією з району Сталів-
града.
З вересня я отримав телеграму за підписом И. В.
Сталіна такого змісту:
«Становище з Сталінградом погіршилося. Противник
перебуває за три верстви од Сталінграда. Сталінград можуть
захопити сьогодні або завтра, якщо північна група військ
не надасть негайної допомоги. Вимагайте від командуючих
військами,' що стоять на північ і на північний захід від
Сталінграда, негайно ударити по противнику і прибути на
допомогу сталінградцям. Будь-яке зволікання неприпустиме.
Зволікання зараз рівнозначне злочину. Всю авіацію киньте
на допомогу Сталінграду. В самому Сталінграді авіації
залишилося дуже мало» 2.
Я тут же подзвонив Верховному і доповів, що можу
наказати завтра ж зранку розпочати наступ, але війська всіх
трьох армій будуть змушені йти у бій майже без
боєприпасів, бо їх зможуть доставити на артилерійські позиції не
раніше як ввечері 4 вересня. Крім того, ми не можемо
раніше цього часу узгодити взаємодію частин з артилерією,
танками і авіацією, а без цього нічого не вийде.
— Гадаєте, що противник чекатиме, доки ви
розкачаєтеся?.. Єременко підтверджує, що противник може взяти
Сталінград після першого ж натиску, якщо ви негайно не
вдарите з півночі.
1 Архів MQ СРСР, ф. 132-А, оп. 1160, спр. 1, арк. 219.
2 Архів МО СРСР, ф. 132-А, оп, 2642, спр. 13, арк. 21,
488
Я відповів, що не поділяю цих тверджень і прошу
дозволу розпочати загальний наступ 5-го, як і намічалося раніше.
Що ж до авіації, то я відразу ж віддам наказ
бомбардувати противника всіма силами.
— Ну, гаразд,— погодився Верховний.— Якщо противник
розпочне загальний наступ на місто,^ негайно атакуйте його,
не чекаючи остаточної готовності військ. Ваше головне
завдання — відволікати сили німців від Сталінграда і, якщо
вдасться, ліквідувати німецький коридор, що розчленовуе
Сталінградський і Південно-Східний фронти.
До ранку 5 вересня, як ми і сподівалися, якихось
особливих подій під Сталінградом не відбулося. О третій годині
ночі Верховний викликав Г. М. Маленкова і поцікавився, чи
готові до наступу війська Сталінградського фронту.
Переконавшись в тому, що його наказ виконується, мене він до
телефону не викликав.
Удосвіта 5 вересня по всьому фронту 24-ї, 1-ї
гвардійської і 66-ї армії розпочалася артилерійська і авіаційна
підготовка. Однак щільність артилерійського вогню навіть
на напрямках головних ударів армій була невелика і не
принесла необхідних результатів.
Після залпів «катюш» почалася атака. Я стежив за нею
із спостережного пункту командуючого 1-ю гвардійською
армією. Потужність вогню, яким зустрів противник наші
частини в атаці, свідчила, що артилерійська підготовка не
дала потрібних результатів і що глибокого просування
наших частин, що наступають, чекати не варто.
Приблизно через півтори-дві години із донесень
командуючих військами стало відомо, що на окремих ділянках
противник вогнем зупинив наше просування і контратакує
піхотою і танками. Авіаційна розвідка встановила, що з
району Гумрак — Орловка — Велика Россошка на північ
рухаються великі групи танків, артилерії і мотопіхоти
противника. З’явилася німецька авіація і почала
бомбардувати наші бойові порядки. В другій половині дня у бій
вступили нові частини противника і на деяких ділянках
відтіснили наші війська на вихідні рубежі.
Напружений вогневий бій, що точився весь день,
надвечір майже затих. Ми підбили підсумки. За день боїв наші
частини просунулися всього лише на 2—4 кілометри, 24-а
армія залишилася майже на вихідних позиціях.
Увечері військам підвезли снаряди, міни та інші
боєприпаси. Враховуючи виявлені протягом цілого дня боїв дані
про противника, вирішили за ніч підготувати нову атаку,
здійснивши в межах можливого необхідне перегрупування.
Пізно ввечері мене викликав Верховний.
489
— Як посуваються справи?
Я доповів, що протягом дня точилися важкі бої. На
північ від Сталінграда противник змушений був ввести в бій
нові війська, підтягнуті з району Гумрака.
— Це вже добре: це відволікає сили противника від
Сталінграда.
Я продовжував:
— Наші частини мають незначне просування, а в ряді
випадків залишилось на вихідних рубежах.
— А в чому ж річ?
— Нашим військам не вистачило часу добре
підготувати наступ, провести артилерійську розвідку і виявити
систему вогню противника, а тому подавити її не змогли.
Коли ж ми перейшли в наступ, противник вогнем і
контратаками зупинив його. До того ж авіація противника весь день
хазяйнувала в повітрі і бомбардувала наші частини.
— Продовжуйте атакувати,— наказав И. В. Сталін.—
Ваше головне завдання — відтягнути від Сталінграда
якомога більше сил противника.
Наступного дня бій розгорівся з новою силою. Наша
авіація всю ніч на 6 вересня бомбардувала противника.
Крім фронтової авіації, ввели в бій авіацію далекої дії під
командуванням генерал-лейтенанта О. €. Голованова.
Вдень ми повторили атаку, але й цього разу німці
відбили її. Протягом 6 вересня противник підкинув з району
Сталінграда нові частини. На багатьох панівних висотах
ворог закопав у землю танки, штурмові гармати і
капітально організував опорні пункти, котрі можна було розбити
хіба що могутнім вогнем артилерії. А її у нас тоді було
дуже мало.
7 вересня після полудня до мене звернувся начальник
оперативного відділу СталІнградського фронту полковник
І. Н. Рухле:
— Верховний запитує, чи достатньо у нас сил, щоб роз*
громити противника?
Ми сподівалися, що декількома дивізіями, перекинутими
із військ Воронезького фронту від М. Ф. Ватутіна, можна
виправити становище, і передали Верховному відповідь:
«Щоб розгромити противника під Сталінградом, тих сил,
котрі тут є, надто мало. Необхідно зосередити додаткову
групу військ, щоб якнайскоріше завдати противнику ще
сильнішого удару...»
Однак рішення Ставки про додаткове підведення
дивізій не було.
Третій і четвертий день битви минули загалом у
поєдинках вогневих засобів та в повітряних боях.
490
10 вересня, ще раз побувавши в частинах і з’єднаннях,
я остаточно переконався, що прорвати бойові порядки
противника і ліквідувати його коридор наявними силами і в
тому ж угрупованні неможливо. Таку ж думку висловили і
генерали В. М. Гордов, К. С. Москаленко, Р. Я. Малинов-
ський, Д. Т. Козлов та інші.
Того ж дня я передав Верховному по ВЧ:
— Силами, котрі має у своєму розпорядженні Сталін-
градський фронт, нам не вдасться прорвати коридор і
з’єднатися у місті з військами Південно-Східного фронту. Фронт
оборони німецьких військ значно зміцнився за рахунок
частин, які підійшли з-під Сталінграда. Атакувати далі тими ж
силами і в тому ж угрупованні безнадійно, а війська
неминуче зазнають великих втрат. Потрібне підкріплення
військами, а також час на перегрупування для більш
концентрованого удару Сталінградського фронту. Армійські удари
неспроможні відкинути противника.
Верховний відповів, що було б непогано, якби я
прилетів у Москву і особисто доповів про ці питання.
Вдень 12 вересня я вилетів до Москви і через чотири
години був у Кремлі, куди Верховний викликав і начальника
Генштабу О. М. Василевського. Олександр Михайлович
доповів про прибуття в район Сталінграда нових частин
противника з району Котельникова, про хід боїв в районі
Новоросійська, а також про бої на грозненському напрямку.
Уважно вислухавши О. М. Василевського, Верховний
резюмував:
— Рвуться за будь-яку ціну до грозненської нафти. Ну,
тепер послухаємо Жукова.
Я повторив те ж саме, про що доповідав два дні тому
по телефону. Сказав, що 24-а, 1-а гвардійська і 66-а армії,
які брали участь у наступі 5—11 вересня, показали себе як
боєздатні з’єднання. їхня слабкість — відсутність достатніх
засобів підсилення, мало гаубичної артилерії і танків,
необхідних для безпосередньої підтримки стрілецьких частин.
Місцевість же на ділянці Сталінградського фронту
дуже невигідна для наступу наших військ: відкрита,
перерізана глибокими ярами, де противник добре ховається від
вогню. Захопивши цілий ряд командних висот, він має далеке
артилерійське спостереження і може в усіх напрямках
маневрувати вогнем. До того ж противник має змогу вести
артилерійський вогонь здалеку, з району Кузьмичі — Акатов-
—радгосп «Опьітное поле». За цих умов 24-а, 1-а
гвардійська і 66-а армії Сталінградського фронту не зможуть
прорвати фронт оборони противника.
491
— Що потрібно Сталінградському фронту, щоб
ліквідувати коридор противника і з’єднатися з Південно-Східним
фронтом? — запитав Й. В. Сталін.
— Щонайменше ще одну повнокровну загальновійськову
армію, танковий корпус, три танкові бригади і не менш як
400 гармат гаубичної - артилерії. Крім того, на період
операції треба додатково зосередити не менш як одну
повітряну армію.
О. М. Василевський повністю підтримав мої розрахунки.
Верховний дістав свою карту з розташуванням резервів
Ставки, довго й уважно її розглядав. Ми з Олександром
Михайловичем відступили подалі від стола убік і дуже тихо
говорили про те, що, мабуть, треба шукати якесь інше
вирішення.
— А яке «інше» вирішення? — раптом підвів голову і
запитав Й. В. Сталін.
Я ніколи не думав, що у Й. В. Сталіна такий гострий
слух. Ми підійшли до столу.
— Ось що,— продовжував він,— їдьте у Генштаб і
добре поміркуйте, що треба здійснити в районі Сталінграда.
Звідки і які війська можна перекинути для зміцнення ста-
лінградського угруповання, а також подумайте і про
Кавказький фронт. Завтра о 9 годині вечора знову
зберемося тут.
Весь наступний день ми з О. М. Василевським
працювали в Генеральному штабі. Всю увагу зосередили на
можливості здійснити операцію великого масштабу, щоб не
витрачати вже підготовлені, а також ті, що готуються, резерви
на окремі операції. В жовтні у нас завершувалося
формування стратегічних резервів. На той час наша
промисловість значно збільшила виробництво літаків найновіших
конструкцій і боєприпасів для артилерії.
Перебравши всі можливі варіанти, ми вирішили
запропонувати И. В. Сталіну такий план дій: перше — активною
обороною продовжувати виснажувати противника; друге —
розпочати підготовку до контрнаступу, щоб завдати
противнику в районі Сталінграда такого удару, який би різко
змінив стратегічну обстановку на півдні країни на нашу
користь.
Що ж до конкретного плану контрнаступу, то, звичайно,
за день ми не змогли підготувати детальні розрахунки,
однак нам було ясно, що основні удари треба завдавати на
флангах сталінградського угруповання, які прикривалися
румунськими королівськими військами.
Орієнтовний розрахунок показував, що раніше середини
листопада неможливо підготувати необхідні сили й засоби
492
для контрнаступу. Оцінюючи противника, ми виходили з
того, що фашистська Німеччина вже не в змозі виконати
свій стратегічний план 1942 року. Тих сил і засобів, які до
осені 1942 року мала Німеччина, не вистачить для
завершення завдань як на Північному Кавказі, так і в районі
Волги та Дону.
Все те, що мало використати німецьке командування на
Кавказі і в районі Сталінграда, вже було значною мірою
знекровлене і виснажене. Чогось значнішого німці явно не
могли сюди кинути, а тому їм, безумовно, доведеться, як і
після розгрому під Москвою, перейти до оборони на всіх
напрямках.
Ми знали, що найбоєздатніші у вермахті 6-а армія Пау-
люса і 4-а танкова армія Гота, втягнувшись у виснажливі
бої в районі Сталінграда, нездатні завершити операцію по
захопленню міста і застряли там.
У смертельних боях з ворогом на підступах до
Сталінграда, а потім і в самому місті радянські війська зазнали
тяжких втрат, а тому наявними силами не мали
можливості розгромити ворога. Та у нас завершилася підготовка
великих стратегічних резервів, які мали найновішу зброю і
найновішу бойову техніку. До листопада у Ставці повинні
були бути механізовані й танкові з’єднання, озброєні
боєздатними і маневреними танками Т-34, а це нам давало
змогу ускладнювати завдання своїм військам.
До того ж наші вищі командні кадри за перший період
війни багато дечого навчилися, багато дечого переусвідоми-
ли і, пройшовши велику школу боротьби із сильним
ворогом, стали майстрами оперативного і тактичного мистецтва.
Командно-політичний склад і воїни Червоної Армії на
досвіді численних запеклих боїв з ворожими військами
загартувалися і повною мірою засвоїли способи і методи
бойових дій в будь-якій обстановці.
Генеральний штаб на підставі відомостей із фронтів
вивчив сильні й слабкі сторони німецьких, угорських,
італійських і румунських військ. У порівнянні з німецькими
війська сателітів були гірше озброєні, менш досвідчені,
недостатньо боєздатні навіть в обороні. І найголовніше — їхні
солдати, та й чимало офіцерів не хотіли гинути за чужі
інтереси на далеких просторах Росії, куди їх кинули Гітлер,
Мусолліні, Антонеску, Хорті та інші фашистські верховоди.
Становище противника ускладнювалося ще й тому, що в
районі Волги і Дону у нього було дуже мало військ в
оперативному резерві — не більше шести дивізій, та й ті були
розкидані на широкому фронті. Зібрати їх в кулак за
короткий час неможливо. Нам сприяла й оперативна
конфі493
гурація всього фронту противника: розташування наших
військ було охоплюючим, вони могли порівняно легко
розвернутися на плацдармах в районах Серафимовича і Клєт*
ської.
Проаналізувавши все це, ми підготувалися доповідати
Верховному.
Увечері О. М. Василевський подзвонив Й. В. Сталіну і
доповів, що ми готові, як було вказано, прибути о 21.00.
И. В. Сталін сказав, що деякий час буде зайнятий і прийме
нас о 22 годині. О 22.00 ми були у Верховного в його
кабінеті.
Привітавшись, він сказав з обуренням:
— Десятки, сотні тисяч радянських людей віддають своє
життя в боротьбі з фашизмом, а Черчілль затіяв торг
заради якихось двох десятків «харикейнів». А їхні «харикей-
ри» — погань, наші льотчики не люблять цю машину...—
І потім, вже зовсім спокійно, без будь-якого переходу,
продовжував: — Ну, що надумали? Хто буде доповідати?
— Кому накажете,— відповів Олександр Михайлович,—
думка у нас одна.
Верховний підійшов до нашої карти.
— Це що у вас?
— Це попередні начерки плану контрнаступу в районі
Сталінграда,— пояснив О. М. Василевський.
— Що за угруповання військ в районі Серафимовича?
— А це новий фронт. Його треба створити, щоб
завдати сильного удару по оперативному тилу угруповання
противника, який діє в районі Сталінграда.
— Чи вистачить зараз сил для такої великої операції?
Я доповів, що, за нашими підрахунками, через 45 днів
операцію можна забезпечити належними силами й засобами
і добре її підготувати.
— А не краще обмежитися ударом з півночі на південь
і з півдня на північ вздовж Дону? — запитав Й. В. Сталін.
— Ні, в такому разі німці можуть швидко повернути
з-під Сталінграда свої бронетанкові дивізії і відбити наші
удари. Удар наших військ на захід від Дону не дає
можливості противнику через річкову перешкоду швидко
зманеврувати 1 своїми резервами вийти назустріч нашим
угрупованням.
— Чи не далеко замахнулися ударними угрупованнями?
Ми з Олександром Михайловичем пояснили, що
операція поділяється на два основні етапи: 1) прорив оборони,
оточення сталінградського угруповання німецьких військ і
створення міцного зовнішнього фронту, щоб ізолювати це
т
угруповання від зовнішніх сил; 2) знищення оточеного
противника і провалення спроб противника деблокуватися.
— Над планом ще треба подумати і підрахувати наші
ресурси,— сказав Верховний.— А зараз головне завдання
утримати Сталінград і не допустити просування
противника у бік Камишина.
Увійшов О. М. Поскрьобишев і доповів, що дзвонить
А. І. Єременко.
Закінчивши телефонну розмову, Верховний сказав:
— Єременко доповідає, що противник підтягує до міста
танкові частини. Завтра слід чекати нового удару.
Відразу ж дайте вказівку, щоб негайно перекинули через Волгу
13-у гвардійську дивізію Родимцева із резерву Ставки, і
погляньте, що ще можна туди завтра направити,— сказав
він О. М. Василевському.
Звернувшись до мене, Верховний наказав:
— Подзвоніть Гордову і Голованову, хай вони без
затримки введуть у дію авіацію. Хай Гордов зранку атакує,
щоб скувати противника. Самі вилітайте назад у війська
Сталінградського фронту і приступайте до вивчення
обстановки в районі Клєтської і Серафимовича. Василевському
через кілька днів треба летіти на Південно-Східний фронт
до А. І. Єременка, щоб вивчити обстановку на його лівому
крилі. Розмову про план продовжимо згодом. Те, що ми тут
обговорювали, ніхто, крім нас трьох, поки що не повинен
знати.
Через годину я вилетів у штаб Сталінградського фронту.
13, 14, 15 вересня для сталінградців були тяжкими,
надто тяжкими днями. Не рахуючись ні з чим, противник крок
за кроком проривався через руїни міста все ближче й
ближче до Волги. Здавалося, ось-ось люди не витримають. Та,
як тільки ворог кидався вперед, наші славні бійці 62-ї і
64-ї армій впритул розстрілювали його. Руїни міста стали
фортецею. Однак з кожною годиною сил залишалося все
менше.
В ці тяжкі і, як часом здавалося, останні години,
перелом настав завдяки 13-й гвардійській дивізії О. І.
Родимцева. Переправившись у Сталінград, вона відразу ж
контратакувала противника. їх удар був для ворога великою
несподіванкою. 16 вересня дивізія О. І. Родимцева відбила
Мамаїв курган. Допомогли сталінградцям удари авіації під
командуванням О. Є. Голованова і С. І. Руденка, а також
атаки військ Сталінградського фронту з півночі і їхній
артилерійський обстріл частин 8-го армійського корпусу німців.
Треба віддати належне воїнам 24-ї, 1-ї гвардійської і
66-ї армій Сталінградського фронту, льотчикам 16-ї
повіт495
ряної армії і авіації далекої дії, які йшли на чималі жертви,
аби лише допомогти 62-й і 64-й арміям Південно-Східного
фронту утримати Сталінград.
З повною відповідальністю заявляю, що коли б війська
Сталінградського фронту не контратакували з такою
завзятістю і авіація не завдавала систематичних ударів, то,
мабуть, Сталінграду було б ще скрутніше.
Цікаво, що з цього приводу писав німецький офіцер з
армії Паулюса: «В той же час частини нашого корпусу
зазнали величезних втрат, відбиваючи у вересні запеклі атаки
противника, який намагався прорвати наші відсічні позиції
з півночі. Дивізії, що перебували на цій ділянці, були
знекровлені; в ротах залишалося, як правило, по ЗО—40
солдатів» 1.
В період затишшя за наказом Верховного на командний
пункт 1-ї гвардійської армії приїхали А. І. Єременко і
М. С. Хрущов. О. Є. Голованов і я також перебували там.
А. І. Єременко сказав, що він хотів би ознайомитися з
обстановкою і обговорити становище в Сталінграді. В. М. Гор-
дов і К. С. Москаленко познайомили А. І. Єременка з усіма
деталями обстановки, з своїми міркуваннями.
Оскільки Верховний попередив мене, що план
запроектованого великого контрнаступу треба зберігати в суворій
таємниці, розмова здебільшого зводилася до підсилення
військ Південно-Східного і Сталінградського фронтів. На
запитання А. І. Єременка про план значно сильнішого
контрудару я, не ухиляючись від відповіді, сказав, що Ставка у
майбутньому здійснить могутні контрудари, але поки що
для такого плану немає ані сил, ані засобів.
Наприкінці вересня Й. В. Сталін знову викликав мене
у Москву для докладнішого обговорення плану
контрнаступу. На той час повернувся до Москви і О. М. Василевський,
який вивчав умови для контрнаступу армій лівого крила
Південно-Східного фронту.
Перш ніж з’явитися у Ставку, ми зустрілися з
Олександром Михайловичем, щоб обмінятися враженнями.
Під час обговорення обстановки на ділянці
Сталінградського фронту Верховний поцікавився моєю думкою про
генерала Гордова. Я доповів, що Гордов з оперативного
боку генерал підготовлений, але у нього чомусь немає
злагоди із штабом і командним складом.
Й. В. Сталін сказав, що в такому разі на чолі фронту
треба поставити іншого командуючого. Кандидатом на цю
посаду було запропоновано генерал-лейтенанта К. К. Рокос-
1 Видер И. Катастрофа на Волге,— М., 1965, с, 52,
496
совського. О. М. Василевський підтримав мене. Тут же
вирішили: Сталінградський фронт перейменувати на
Донський, а Південно-Східний — на Сталінградський.
Командуючим Донським фронтом призначити К. К. Рокоссовського,
начальником штабу фронту — М. С. Малініна.
Кандидатом на посаду командуючого Південно-Західним
фронтом, що знову створювався, було названо генерал-лей-
тенанта М. Ф. Ватутіна. Для розгортання штабу Південно-
Західного фронту вирішили взяти за основне ядро штаб
1-І гвардійської армії. Командуючий цією армією К. С.
Москаленко призначався командуючим 40-ю армією.
Після докладного обговорення питань щодо контрнасту-
пальної операції Верховний, звертаючись до мене, сказав:
— Вилітайте знову на фронт. Вдавайтеся до будь-яких
заходів, аби ще дужче виснажити й знесилити противника.
Розгляньте ще раз намічені планом райони зосередження
резервів і вихідні райони для Південно-Західного фронту і
правого крила Сталінградського фронту, насамперед в
районі Серафимовича і Клєтської. Товаришу Василевському
з цим же треба виїхати знову на ліве крило Південно-Схід-
ного фронту і там вивчити всі, намічені планом, питання.
Після ретельного вивчення на місці всіх умов для
підготовки контрнаступу, ми з О. М. Василевським повернулися
в Ставку, де ще раз обговорювався план контрнаступу і
після цього затверджувався.
Карту-план контрнаступу підписали Г. К. Жуков і
О. М. Василевський. «Затверджую» поставив підпис
Верховний.
И. В. Сталін сказав О. М. Василевському:
— Не розкриваючи суті нашого плану, треба запитати
командуючих фронтами про їхні подальші дії.
Я одержав наказ особисто проінструктувати Військову
раду Донського фронту про характер дій військ з метою
всебічної допомоги Сталінграду. Добре запам’яталася
розмова 29 вересня в землянці, у вибалку на північ від
Сталінграда, де містився командний пункт командарма К. С.
Москаленка.
У відповідь на мої вказівки не припиняти активних дій,
щоб противник не перекидав сили і засоби з ділянки
Донського фронту для штурму Сталінграда, К. К. Рокоссов-
ський сказав, що фронт має дуже мало сил і засобів і що
чогось важливого ми тут не доб’ємося. Він справді мав
рацію. І я був такої ж думки, але без активної допомоги
Південно-Східному фронту (тепер Сталінградському)
неможливо було утримати місто.
497
1 жовтня я повернувся до Москви, щоб продовжити
роботу над планом контрнаступу. Від Сталінграда до Москви
летів на літаку генерал-лейтенанта О. Є. Голова нова, який
він особисто пілотував. Я із задоволенням сів у кабіну до
такого досвідченого льотчика.
Не долітаючи до Москви, відчув, що літак зненацька
розвертається і йде вниз. Я вирішив, що ми, мабуть,
відхилилися від курсу. Та через кілька хвилин О. Є. Голованов
повів машину на посадку на незнайомій мені місцевості.
Приземлилися благополучно.
— Чому посадили машину тут? — запитав я Голованова.
— Скажіть спасибі, що аеродром був поряд, а то
могли б звалитися.
— А в чому справа?
— Обледеніння.
В цей час підрулив мій літак, що летів услід за нами,
і вже на ньому я дістався Центрального московського
аеродрому. Звичайно, польоти в складних умовах, поспішність
з вильотами не завжди були вдалими.
Добре пам’ятаю ще одну «літакову» історію, яка ледве
не коштувала нам життя. Це було також під час польоту
із Сталінграда до Москви. В той день погода стояла
нельотна, сіяв дощ. Москва повідомила, що над містом туман,
видимість обмежена. А летіти треба: викликає Верховний.
До Москви летіли непогано, а під самою Москвою
видимість не перебільшувала ста метрів. По радіо льотчику
подали команду із відділу перельотів ВПС йти на запасний
аеродром. В цьому випадку ми безнадійно запізнювалися
в Кремль, де нас чекав Верховний.
Взявши на себе всю відповідальність, я наказав
льотчику Є. Смирнову приземлятися на Центральний аеродром і
залишився в його кабіні. Пролітаючи над Москвою, ми
зненацька вгледіли за 10—15 метрів од лівого крила горловину
фабричної труби. Я дивився на Смирнова. Він, і оком не
моргнувши, підняв літак трохи вище і за 2—3 хвилини
повів на посадку.
— Здається, ми щасливо уникли ситуації, про яку
кажуть «діло табак!» — сказав я, коли ми приземлилися.
— У повітрі всяко буває, якщо льотний склад ігнорує
умови погоди,— відповів він, посміхаючись.
— Моя вина! — сказав я льотчику, міцно потиснувши
йому руку.
Є. Смирнов був чудовою людиною і дуже досвідченим
льотчиком. Ми з ним налітали понад 130 годин.
У жовтні за рішенням Ставки у Сталінград через
Волгу переправили більше шести доукомплектованих дивізій,
498
бо від попереднього складу 62-ї армії фактично нічого не
залишилося, крім тилів і штабів. Було дещо підсилено І
Донський фронт. Особливу увагу приділяли Ставка і
Генеральний штаб новоствореному Південно-Західному фронту.
Запеклі бої в самому місті і в прилеглих районах
тривали. Гітлер вимагав від командування групи армій «Б» і
від командуючого 6-ю армією Паулюса, щоб вони
найближчим часом оволоділи Сталінградом.
Я вже казав, що для вирішального штурму німецьке
командування ще у вересні зняло з оборони флангів німецькі
війська, а натомість ввело румунські, різко послабивши цим
боєздатність своєї оборони в районах Серафимовича і на
південь від Сталінграда.
В середині жовтня противник розгорнув новий наступ
в надії цього разу остаточно покінчити із Сталінградом.
Та знову, як і раніше, він зустрів стійку оборону
радянських військ. Надзвичайно запекло і вміло билися 13-а
гвардійська дивізія О. І. Родимцева, 95-а дивізія В. А.
Горішнього, 37-а гвардійська дивізія В. Г. Жолудева, 112-а
дивізія І. Є. Єрмолкіна, група С. Ф. Горохова, 138-а дивізія
І. І. Людникова, 84-а танкова бригада Д. Н. Белого.
Вдень і вночі не затихали бої на вулицях міста, в
будинках, на заводах, на березі Волги — скрізь і всюди. Наші
частини, зазнавши великих втрат, залишилися на
невеликих «острівцях» в Сталінграді.
Щоб допомогти сталінградцям, 19 жовтня перейшли р
наступ війська Донського фронту. Німці були змушені й
цього разу, як це бувало раніше, зняти зі штурму міста
значну частину авіації, артилерії і танків і повернути їх протн
Донського фронту, що наступав.
В цей же період 64-а армія завдала контрудару з півдня
в районі Купоросне—Зелена Поляна у фланг противника
під час його наступу. Наступ Донського фронту і контрудар
64-ї армії полегшили важке становище 62-ї армії і
провалили наміри противника взяти місто. Без допомоги з боку
Донського фронту і 64-ї армії 62-а армія вистояти не
змогла б, і противник, очевидно, захопив би Сталінград.
На початку листопада противник не раз намагався
здійснити у місті операції, спрямовані на знищення окремих
вогнищ опору, а 11 листопада, коли наші війська завершували
грандіозну підготовку до контрнаступу, ще раз силкувався
наступати, але безрезультатно.
На той час ворога було виснажено до краю. Опитавши
полонених, з’ясували, що частини і з’єднання противника
надто малочисельні, морально-політичний стан не тільки
499
солдатів, а й офіцерів дуже підупав, мало хто має надію
залишитися живим у цьому пеклі багатомісячної битви.
За період з липня по листопад у битвах в районі Дону,
Волги і в Сталінграді противник втратив до 700 тисяч
чоловік, більше тисячі танків, понад 2 тисячі гармат і
мінометів, до 1400 літаків. Загальне оперативне становище
німецьких військ у районі Волги також ускладнилося. Ми вже
говорили, що дивізійних І корпусних резервів противник не
мав, фланги групи армій «Б» становили недостатньо
боєздатні війська, які вже починали розуміти своє
безперспективне і тривожне становище.
Радянські війська на Дону займали вигідні позиції, які
забезпечували вихідне становище для контрнаступу
Південно-Західного і Донського фронтів. На південь від
Сталінграда 51-а армія окремим контрударом вибила
противника із озерних дефіле і міцно утримувала в своїх руках
вигідний рубіж Сарпа — Цаца — Барманцак. Цей район, за
рекомендацією О. М. Василевського, і було обрано як
вихідний для листопадового контрнаступу лівого крила
Сталінградського фронту.
Понад три місяці тривали запеклі бої за Сталінград.
За величезною битвою в районі Дону, Волги і
Сталінграда, затамувавши подих, стежили народи всього світу.
Успіхи радянських військ, їхня мужня боротьба з ворогом
надихали все прогресивне людство і зміцнювали упевненість
у перемозі над фашизмом.
Сталінградська битва стала великою школою перемог
для наших військ. Командування і штаби збагатилися
великою практикою організації взаємодії піхоти, танків,
артилерії, авіації. Війська навчилися міцно тримати оборону в
умовах міста, поєднуючи її з маневром на флангах.
Моральний стан наших військ значно підвищився, і все це разом
підготувало сприятливі умови для переходу радянських
військ до контрнаступу.
В середині листопада 1942 року оборонними битвами в
районі Сталінграда і Північного Кавказу закінчувався
перший період Великої Вітчизняної війни, період, що посідає
в житті Радянської країни особливе місце. Цей період був
дуже тяжкий для радянського народу і його збройних сил,
особливо коли гітлерівські війська, сіючи смерть і руїни,
підступили до Ленінграда, Москви і захопили Україну.
До листопада 1942 року ворожі війська окупували
величезну територію нашої країни площею близько 1 мільйона
800 тисяч квадратних кілометрів, на якій до війни
проживало майже 80 мільйонів чоловік. Чимало мільйонів
радян500
ських людей, захоплених війною зненацька, змушені були
полишити рідний край і свій дім, відходити на схід, щоб не
залишитися під ворожою окупацією. Воєнна обстановка
склалася так, що радянські війська вимушено відступали
у глиб країни, зазнаючи при цьому значних людських і
матеріальних втрат.
Та і в цей важкий час радянський народ і наші збройні
сили вірили, що ворожі полчища будуть розгромлені.
Смертельна небезпека ще тісніше згуртувала наш народ навколо
Комуністичної партії, і, незважаючи на труднощі, на всіх
напрямах ворога було остаточно зупинено.
За 16 місяців ворожі війська на радянсько-німецькому
фронті, зустрівши завзятий опір радянських військ і народу
в окупованих районах, зазнали величезних втрат. До
листопада 1942 року ці втрати досягли понад два з половиною
мільйони чоловік вбитими, пораненими й згинулими
безвісти. Це були кращі кадри німецьких військ, яких
фашистське командування наприкінці першого періоду війни вже
ніким не могло замінити.
Завдяки величезним зусиллям партії і народу радянські
війська одержали в свої руки достатню кількість сучасних
танків, літаків, бойову і допоміжну техніку. В 1942 році
було виготовлено понад 21 тисячу бойових літаків, понад 24
тисячі танків, з кінця року за рішенням ДКО розпочалося
серійне виробництво самохідно-артилерійських установок.
Ентузіазм воїнів підкріплювався надійною зброєю, і вони
билися ще завзятіше, домагаючись значних результатів.
Перший період війни, що завершився оборонною битвою
за Сталінград, був великою школою збройної боротьби про*
ти сильного противника. Радянське Верховне
Головнокомандування, Генеральний штаб, командування і штаби військ
вже набули чудового досвіду по організації і веденню
активних оборонних битв і контрнаступальних операцій.
Під час боїв, що точилися весь цей час, з великою силою
проявилися масовий героїзм радянських воїнів і мужність
їхніх воєначальників, вихованих нашою ленінською
партією. Дуже важливе значення мав особистий приклад
комуністів і комсомольців, які, коли виникала необхідність,
йшли на самопожертвування заради перемоги над ворогом.
Яскравою сторінкою в літопис історії першого періоду
війни ввійшла героїчна боротьба захисників Брестської
фортеці, Ленінграда, Москви, Одеси, Севастополя, Сталінграда,
Києва, Новоросійська, Керчі і Кавказу.
На першому етапі війни народилася радянська гвардія.
За масовий героїзм особового складу і здобуті в боях
успіхи за 1941—1942 роки гвардійське звання було
501
присвоєно 798 об’єднанням, з’єднанням, окремим частинам
і бойовим кораблям Радянських Збройних Сил.
Вкрай напружена збройна боротьба з противником була
пов’язана з великими втратами бойової техніки, озброєння
і матеріальних засобів. Незважаючи на захоплену ворогом
значну частину важливих економічних районів з фабриками
$ заводами, наш народ самовідданою працею намагався
забезпечити радянські війська всіма необхідними засобами
для ведення війни. Наприкінці 1942 року країна була
перетворена на військовий табір. Радянські люди вважали своїм
обов’язком зробити все можливе, щоб забезпечити
перемогу над ворогом.
Героїчно працювали трудівники органів тилу Червоної
Армії. За півтора року війни загальний обсяг військових
перевезень на залізницях становив 6 мільйонів 350 тисяч
вагонів. Армія отримала більш ніж 113 тисяч вагонів
боєприпасів, близько 60 тисяч вагонів озброєння і технічного
майна, більш ніж 210 тисяч вагонів паливно-мастильних
матеріалів. Автотранспортні частини лише в 1942 році
перевезли 2 мільйони 700 тисяч чоловік, 12,3 мільйона тонн
вантажів, 1923 танки і 3674 гармати. Військово-транспортна
авіація транспортувала більш ніж 532 тисячі чоловік, у
тому числі 158 тисяч поранених.
Цілком виправдала себе реорганізація тилу Червоної
Армії, здійснена на початку війни. Правильний добір
керівних працівників центральних і військових органів тилу, по-
літпрацівників і керівників партійних органів забезпечив
тісний діловий зв’язок з народним господарством країни і
ефективне використання всіх величезних ресурсів, які
передавалися військам.
Наше молоде покоління повинне знати, яку важку
боротьбу витримав радянський народ, ставши на захист своєї
Батьківщини. Читаючи деякі мемуари і художні твори, не
завжди можна правильно зрозуміти, наскільки досвідчений і
сильний був ворог, з котрим довелося битися радянським воїнам.
Насамперед про основну масу німецьких військ — про
солдатів і офіцерів.
Сп’янілі від легких перемог над арміями країн Західної
Європи, отруєні геббельсівською пропагандою, з твердою
вірою в можливість легкої перемоги над Червоною Армією
і в свою вищість над усіма народами, німецькі війська
вдерлися в межі нашої Батьківщини з надією на легку
перемогу. Особливо войовничий настрій мали молоді солдати й
офіцери, які перебували у фашистських організаціях, а
також особовий склад бронетанкових військ і авіації. В
пер602
ші місяці війни мені доводилося допитувати полонених, і
мушу сказати, відчувалося, що вони вірили всім
авантюристичним запевненням Гітлера.
Що ж до боєздатності німецьких солдатів і офіцерів у
першому періоді війни, їхньої спеціальної виучки і
бойового виховання, то слід сказати, що вони, безперечно, були на
високому рівні в усіх родах військ, особливо в танкових
військах і авіації.
В боях і польовій службі німецький солдат знав свою
справу, був стійкий, самовпевнений і дисциплінований.
Звичайно, після розгрому фашистських військ в районі
Сталінграда солдати і офіцери противника втратили віру в
обіцяну перемогу, помітно занепали духом і вже не могли
змагатися з радянськими воїнами у бойовій доблесті. Але в
цілому радянському воїну довелося мати справу з
досвідченим і сильним ворогом, у якого не так-то просто було
вирвати перемогу.
Штаби німецьких частин, з’єднань і армій були навчені
сучасним способам організації бою, битви і операцій.
Управління військами в процесі бойових дій здійснювалося
головним чином за допомогою радіозасобів, якими
достатньо забезпечувалися командно-штабні інстанції вермахту.
Під час бою вони настійно домагалися, щоб війська
виконували поставлені завдання. При цьому уміли організувати
взаємодію з бойовою авіацією, яка часто бомбовими
ударами прокладала шлях сухопутним військам.
Від оперативних штабів німецьких збройних сил на
початку війни у мене склалося непогане враження. Видно
було, що вони прискіпливо планували і організовували
удари на всіх стратегічних напрямах. Підібрали досвідчених
командирів з’єднань і командуючих арміями. В цілому ряді
випадків правильно визначили напрямок, силу і склад
військ для своїх ударів, націливши їх на найслабкіші
ділянки нашої оборони. І все ж воєнно-політична стратегія
німецького фашизму виявилася відверто авантюристичною,
глибоко помилковою і недалекоглядною. У політичних і во-
енно-стратегічних намірах противник припустився грубих
прорахунків. Тих сил, які мала Німеччина (навіть
враховуючи її сателітів), вже 1941 року не вистачило, щоб
завершити основні завдання на головних напрямах.
Противник, зазнавши величезних втрат у Смоленській
битві, змушений був припинити наступ на Москву і перейти
тут до тимчасової оборони. При цьому він перенацілив
значну частину сил групи армій «Центр» на допомогу військам
групи армій «Південь», які діяли проти наших військ
Центрального і Південно-Західного фронтів.
503
Не зумівши захопити Ленінград, головне командування
німецьких військ змушене було зняти звідти авіацію і
бронетанкові війська і перегрупувати їх на московський на*
прямок, щоб зміцнити групу армій «Центр». В жовтні —
листопаді німецькі війська перенесли основні зусилля на
центральний напрям, але і тут у зв’язку з посиленням
опору радянських військ на підступах до Москви у них не
вистачило сил, щоб завершити операцію «Тайфун».
В основі всіх цих прорахунків лежала явна недооцінка
сил і могутності нашої соціалістичної країни і радянського
народу, переоцінка своїх сил і можливостей.
Плануючи навалу на Радянський Союз, Гітлер і його
оточення розраховували всі свої сили і засоби кинути проти
СРСР. Це була ставка азартного гравця. Незважаючи на
зраду уряду Петена, трудовий народ Франції не схилив
голови перед фашистськими окупантами. Не схилили голови
і волелюбні народи Югославії, Польщі, Чехословаччини та
інших країн. Гітлерівцям довелося мати справу з масовим
рухом Опору. Англія також не припинила боротьби, хоча і
воювала не на повну силу своїх можливостей.
Гітлерівці не передбачали, що радянський народ,
згуртований навколо партії, знайде в собі такі сили і за
короткий час перебудуе економіку країни, швидко організує
масове виробництво танків, літаків, артилерії, боєприпасів —
всього того, що було необхідне Радянським Збройним
Силам для створення переваги над противником, для
докорінного перелому у війні, для того, щоб розпочати вигнання
німецько-фашистських військ з території нашої
Батьківщини і створити умови для остаточного розгрому фашистської
Німеччини.
В суворих умовах наші війська гартувалися, мужніли,
здобували досвід боротьби і, одержавши в свої руки
необхідні засоби, із сторони, яка відступала, оборонялася,
перетворилася на могутню наступальну силу.
Велика організаторська і натхненна робота нашої
ленінської партії дала блискучі результати як у галузі
військового будівництва, так і мобілізації радянського народу
на створення матеріально-технічної бази, яка забезпечила
збройну боротьбу Червоної Армії проти
німецько-фашистських військ.
Отже, перший період Великої Вітчизняної війни
завершився провалом стратегічних планів гітлерівського коман-
дування і значним виснаженням сил і засобів Німеччини.
Цей головний результат боротьби з німецько-фашистськими
військами значною мірою визначив весь подальший хід
другої світової війни.
Роаділ шістнадцятий
Стратегічна поразка
противника в районі
Сталінграда
У жовтні 1942 року стало зрозуміло, що німецьке
командування змушене перейти до стратегічної оборони на всьому
Східному фронті. Гітлерівські війська зазнали колосальних
втрат і на той час остаточно втратили наступальні
можливості. По суті, це означало провал наступальних планів
вермахту.
Фашистська пропаганда розгорнула кампанію за
«ретельнішу і своєчаснішу підготовку до другої російської
зими». Від своїх військ німецьке командування вимагало
підготувати незламну активну оборону, щоб створити в 1943
році умови для переможного завершення війни.
Чим же визначалася складність становища для
верховного головнокомандування німецьких збройних сил на той
період?
З одного боку, незавершеність стратегічної мети, як і
1941 року, надміру розтягнуті війська від Чорного моря
через Північний Кавказ, Сталінград, Дон і до Баренцового
моря, відсутність вільних стратегічних резервів на фронті
і в тилу країни, тяжкий морально-політичний стан
німецьких військ. З другого боку, все відчутніше давалися взнаки
зростаюча міць Радянської держави, успішне подолання
нею економічних і воєнних труднощів.
На початок листопада 1942 року німці тримали на
радянсько-німецькому фронті 266 дивізій, у складі яких
налічувалося 6,2 мільйона чоловік, близько 51,7 тисячі гармат і
мінометів, 5080 танків і штурмових гармат, 3500 бойових
літаків і 194 бойових кораблі ’.
На той же час в діючих військах Радянського Союзу
налічувалося близько 6,6 мільйона чоловік, 77,8 тисячі гар-
1 Див.: История второй мировой войни 1939—1945: В 12-ти т.—
М., 1976, т. 6, с. 19, 20.
505
мат і мінометів, 7350 танків, 4544 бойових літаки *. У
стратегічному резерві Ставки на той період перебувало 27
стрілецьких дивізій, 5 окремих танкових і механізованих
корпусів, 6 окремих стрілецьких бригад.
Таким чином, до завершення першого періоду війни
співвідношення сил вже змінювалося на користь Радянського
Союзу.
Наша перевага над німцями відчувалася і в тому, що
Радянські Збройні Сили навчилися тримати в глибокій
таємниці свої наміри, готувати в широких масштабах дезин-
формацію і вводити противника в оману. Приховані
перегрупування і зосередження давали змогу здійснювати
несподівані удари по ворогу.
Після тяжких для нас боїв на півдні країни, в районі
Сталінграда і на Північному Кавказі гітлерівське військове
керівництво вважало, що радянські війська неспроможні
провести в цих районах великий наступ.
В оперативному наказі головного командування
німецько-фашистських сухопутних військ від 14 жовтня 1942 року
говорилося:
«Самі росіяни під час останніх боїв були дуже
ослаблені і не зможуть взимку 1942/43 року розраховувати на
такі ж великі сили, які вони мали минулої зими».
Та це було зовсім не так.
Активні дії наших військ влітку і восени 1942 року на
західному напрямі проти німецької групи армій «Центр», як
вважала Ставка, повинні були дезинформувати
противника, створити враження, що якраз тут, а не десь в іншому
місці ми готуємо зимову операцію. А тому в жовтні
гітлерівське командування почало велике зосередження своїх
військ проти наших західних фронтів. В район Великих Лук
з-під Ленінграда перекинули танкову, моторизовану і
піхотну дивізії. В район Вітебська і Смоленська перекидалися
сім дивізій з Франції і Німеччини. В район Ярцева і Рослав-
ля — дві танкові дивізії з-під Воронежа і Жиздри. Отже,
на початок листопада для підсилення групи армій «Центр»
було перекинуто дванадцять дивізій, не рахуючи інших
засобів.
Оперативні прорахунки німців поглибилися поганою
роботою їхньої розвідки, яка не зуміла виявити нашу
підготовку до великого контрнаступу в районі Сталінграда, де
брало участь 10 загальновійськових, одна танкова і чотири
повітряні армії, цілий ряд окремих танкових,
механізова1 Див.: История второй мировой войкьі 1939—1945, т. 6, с. 20.
506
них, кавалерійських корпусів, бригад і окремих частив,
15,5 тисячі гармат і мінометів, 1463 танки і
самохідно-артилерійські установки, 1350 бойових літаків.
Після війни колишній начальник штабу оперативного
керівництва німецько-фашистськими збройними силами
Йодль визнав, що вони не змогли розкрити зосередження
радянських військ проти лівого флангу армій Паулюса.
«Ми абсолютно не мали уявлення про силу російських
військ в цьому районі. Раніше тут не було нічого, і раптом
було завдано удару великої сили, що мав вирішальне
значення».
До початку контрнаступу наших військ на півдні країни
оперативно-стратегічне становище противника було таке.
В районі Середнього Дону, Сталінграда і на південь по
Сарпинських озерах діяли основні сили групи армій «Б»,
а саме: війська 8-ї італійської, 3-ї і 4-ї румунських армій,
6-ї і 4-ї танкової німецьких армій. В середньому на дивізію
припадало по 15—20 кілометрів.
В цьому угрупованні налічувалося понад мільйон
чоловік, 675 танків і штурмових гармат, більше 10 тисяч гармат
і мінометів. Кількісне співвідношення сил сторін було
майже рівним, за винятком невеликої нашої переваги в танках.
Групу армій «Б» підтримували 4-й повітряний флот і
8-й авіакорпус.
Радянське Верховне Головнокомандування,
розробляючи план розгрому групи армій «Б», виходило з того, що
розгром противника в районі Сталінграда поставить
противника у важке становище і на Північному Кавказі, змусить
його спішно відступати або битися в оточенні.
Після смерті Й. В. Сталіна виникла деяка неясність, хто
все ж був автором плану такого значного за масштабами,
ефектом і результатами контрнаступу? Хоча це питання
тепер, можливо, і не має особливого значення і в
попередньому розділі вже мовилося про роботу над планом, все ж
зроблю деякі доповнення.
Є припущення, що перші начерки майбутньої
наступальної операції розроблялися у Ставці начебто ще в серпні
1942 року, притому перший варіант плану передбачав її
обмежений характер.
Але це були не начерки майбутньої контрнаступальної
операції, а всього лише план контрудару з метою затримати
противника на підступах до Сталінграда. Про щось більше
тоді у Ставці ніхто не думав, бо на більше ми не мали ні
сил, ні засобів.
Мали місце також висловлювання, що 6 жовтня 1942
року Військова рада Сталінградського фронту з власної
іні607
ціативи надіслала в Ставку свої міркування щодо
організації і проведення контрнаступу.
Відповідь на це дає О. М. Василевський:
«Удосвіта 6 жовтня ми разом із М. М. Вороновим і
В. Д. Івановим... вирушили на СП 51-ї армії... Тут ми
вислухали доповідь командарма М. І. Труфанова. Того ж
вечора на КП фронту, зустрівшись з командуючим
військами і членом Військової ради, ми ще раз обговорили
запропонований Ставкою план майбутнього контрнаступу й,
оскільки жодних принципових заперечень по плану
командування фронту не мало, підготували в ніч на 7 жовтня на
ім’я Верховного Головнокомандуючого відповідне
донесення.
7 жовтня я від імені Ставки дав вказівку
командуючому Донським фронтом про підготовку подібних міркувань
стосовно свого фронту»
Думаю, не варто додавати щось до сказаного
Олександром Михайловичем. Відомості, які він подав, переконують,
що головна роль у плануванні контрнаступу належить
Ставці і Генеральному штабу.
В історичних розробках також є згадка про те, що
трохи пізніше і командуючий Південно-Західним фронтом
М. Ф. Ватутін надіслав план контрнаступу. Виникає
запитання: коли пізніше, який план, план фронту чи загальний
план контрнаступу?
Як відомо, створення Південно-Західного фронту
припадає вже на кінець жовтня, на період, коли завершувалося
досередження засобів і сил фронту згідно з планом
контрнаступу і загальний план Ставки вже було зверстано і
затверджено.
Про що тут необхідно сказати, так це про те, що кожен
командуючий фронтом, розробляючи план дій довіреного
йому фронту, згідно з існуючою практикою і порядком
доповідав його для затвердження Ставки в Москві або її
представникам на місці і при тому, звичайно, висловлював свої
міркування про взаємодії із сусідами і прохання до Ставки.
Щоб розробити таку величезну стратегічну операцію, як
план наступу трьох фронтів в районі Сталінграда, треба
було спиратися не лише на оперативні висновки, а й на
відповідні матеріально-технічні розрахунки.
Хто ж міг виконувати конкретні розрахунки сил і
засобів для операції такого масштабу? Безперечно, лише той
орган, котрий тримав в руках ці матеріальні сили і засоби.
1 Воен.-ист. журн., 1965, № 10, с, 20, 21.
508
У даному разі це могли бути лише Ставка Верховного
Головнокомандування і Генеральний штаб. < ,
Цілком природно, що Ставка і Генштаб у процес»
бонових дій ретельно вивчили розвідувальні дані про
противника, що надходили з фронтів і військ, аналізували їх і
робили висновки про характер дій противника і своїх військ.
Вони вивчали міркування штабів, командуючих фронтами,
видами збройних сил і родами військ і, аналізуючи всі ці
дані, приймали те або інше рішення.
Отже, план проведення операції стратегічного
масштабу міг виникнути у повному обсязі лише внаслідок тривалих
зусиль військ, штабів і командування усіх рангів.
Ще раз повторюю: основна і вирішальна роль у
всебічному плануванні і забезпеченні контрнаступу під Сталін-
градом безперечно належить Ставці Верховного
Головнокомандування і Генеральному штабові.
Точнісінько так незаперечний пріоритет у
безпосередньому розгромі ворога за тими, хто своїм сміливим ударом,
влучним вогнем, мужністю, відвагою і майстерністю громив
не на життя, а на смерть супротивного ворога. Я кажу про
наших славних бійців, командирів, генералів, які,
подолавши тяжкі випробування першого періоду війни, були
напередодні контрнаступу в повній готовності, щоб взяти
ініціативу битв у свої руки і вчинити ворогу катастрофічний
розгром.
Заслуга Ставки Верховного Головнокомандування і
Генштабу полягає в тому, що вони виявили вміння з
науковою точністю проаналізувати всі фактори цієї грандіозної
операції, зуміли передбачити хід її розвитку і завершення.
Отже, не про персональних претендентів на «авторство»
ідеї контрнаступу слід вести мову.
Не вважаю за доцільне деталізувати тут весь план
контрнаступу і хід операції, адже про це вже багато і загалом
правильно написано в нашій воєнно-історичній літературі.
Однак на декотрих моментах, гадаю, необхідно зупинитися.
Головну роль на першому етапі контрнаступу виконував
Південно-Західний фронт на чолі з командуючим генерал-
лейтенантом М. Ф. Ватутіним.
Завдаючи сильних і глибоких ударів, Південно-Захід-
ний фронт діяв із плацдармів на правому березі Дону в
районах Серафимовича і Клєтської. Сталінградський фронт
наступав з району Сарпинських озер. Ударні угруповання
обох фронтів мали з’єднатися в районі Калач (Калач-на-
Дону) — хутір Совєтський і цим завершити оточення
основних сил противника під Сталінградом.
509
Південно-Західний фронт, розгорнувши головне
угруповання у складі 21-ї, 5-ї танкової армій, частини сил 1-ї
гвардійської армії та інших потужних засобів прориву з
плацдармів на південний захід від Серафимовича і в районі
Клєтської, повинен був прорвати оборону 3-ї румунської
армії і швидко розгортати удар рухомими з’єднаннями на
південний схід, маючи на меті вийти на Дон на ділянці
Большенабатовська — Калач. В результаті цього удару
війська фронту мали вийти в тил сталінградського
угруповання і перетнути йому всі шляхи відступу на захід.
Забезпечення наступу ударного угруповання фронту
з південного заходу і заходу і утворення зовнішнього
фронту оточення на цьому напрямку покладалося на
правофлангову армію Південно-Західного фронту, 1-у гвардійську
армію під командуванням генерал-лейтенанта Д. Д. Лелю-
шенка, в подальшому на основні сили 5-ї танкової армії на
чолі з генерал-лейтенантом П. Л. Романенком. Ці війська,
розгортаючи наступ на захід, південний захід і на південь,
повинні були на третій день операції вийти на рубіж від
Вешенської до Боковської і далі по річці Чир до Облив-
ської.
Дії наземних військ Південно-Західного фронту
підтримувалися авіацією 2-ї і 17-ї повітряних армій, якими
командували генерал-майор авіації К- М. Смирнов і
генерал-майор авіації С. Я. Красовський.
Донський фронт мав завдати два допоміжних удари.
Один — одночасно з Південно-Західним фронтом з району
на схід від Клєтської на південний схід силами 65-ї армії,
щоб згорнути оборону противника на правому березі Дону.
Другий — силами 24-ї армії з району Качалінської уподовж
лівого берега Дону на південь загальним напрямком на
Вертячий, щоб відсікти війська противника, які діяли у
малому завороті Дону, від його угруповання в районі
Сталінграда.
66-а армія активними діями на північ від Сталінграда
повинна була міцно скувати противника і не дати йому
маневрувати резервами. Дії наземних військ Донського
фронту підтримувала 16-а повітряна армія під командуванням
генерал-майора авіації С. Г. Руденка.
Сталінградський фронт своїм ударним угрупованням, до
якого входили 51, 57 і 64-а армії, мав перейти в наступ на
ділянці від Івановки до північного краю озера Барманцак.
Це угруповання одержало завдання прорвати оборону
противника і, розвиваючи удар у північно-західному напрямку,
вийти в район Калач — хутір Совєтськнй, де і з’єднатися
510
з військами Південно-Західного фронту, завершивши
оточення ворога в районі Сталінграда. ^
51-а армія під командуванням генерал-майора М. І. Тру-
фанова проривала оборону противника з плацдармів на
перешийках поміж озерами Сарпа, Цаца і Барманцак і
основними силами розгортала наступ на північний захід
загальним напрямком на Абганерово.
57-а армія генерала Ф. І. Толбухіна і 64-а армія
генерала М. С. Шумилова переходили в наступ з району Іванов-
кн у західному і північно-західному напрямках, щоб
охопити вороже угруповання з півдня.
62-а армія генерала В. І. Чуйкова повинна активною
обороною скувати війська противника, які діяли безпосередньо
у місті, і бути готовою перейти у наступ.
Для забезпечення наступу військ ударного угруповання
Сталінградського фронту з південного заходу і створення
зовнішнього фронту оточення на цьому напрямку
використовувалися 51-а армія (в тому числі і 4-й кавалерійський
корпус генерала Т. Т. Шапкіна), котрій належало наступати
на південний захід загальним напрямком на Абганерово,
Котельниково (Котельниковський). Війська
Сталінградського фронту підтримувала 8-а повітряна армія під
командуванням генерал-майора авіації Т. Т. Хрюкіна.
Готуючи контрнаступ, необхідно було перевезти велику
кількість військ і матеріально-технічних засобів для всіх
фронтів, особливо для новоствореного Південно-Західного
фронту. Треба віддати належне Генеральному штабові і
штабові тилу Червоної Армії: вони блискуче здійснили
зосередження сил і засобів для операції.
На перевезенні військ і вантажів працювало 27 тисяч
машин. Залізниці щодня подавали 1300 вагонів вантажів.
Війська і вантажі для Сталінградського фронту
перевозилися в дуже складних умовах осіннього льодоходу на Волзі.
З 1 по 20 листопада через Волгу переправили 111 тисяч
чоловік, 427 танків, 556 гармат, 14 тисяч автомашин, біля 7
тисяч тонн боєприпасів.
Наприкінці жовтня і на початку листопада мені,
О. М. Василевському та іншим представникам Ставки
довелося грунтовно попрацювати у військах, допомагаючи
командуванню, штабам і військам повністю засвоїти план
контрнаступу і способи його виконання. Підсумкові наради
у штабах фронтів, армій і військ показали, що ця складна
і трудомістка робота виконувалася командно-політичним
складом з почуттям великої відповідальності і творчою
ініціативою.
511
3 1 по 4 листопада розглянули і відкоригували плани
Південно-Західного фронту, а потім детально було розгля-
иуто й узгоджено плани дій 21-ї армії і 5-ї танкової армії.
Під час роботи над планом дій у штабі
Південно-Західного фронту, крім мене, були присутні й інші представники
Ставки: з питань артилерії — генерал М. М. Воронов,
авіації — генерали О. О. Новиков і О. Є. Голованов,
бронетанкових військ — генерал Я. М. Федоренко. Вони допомогли
глибше вникнути в усі питання щодо застосування і
взаємодії важливих родів військ.
4 листопада у штабі 21-ї армії розглядався хід
підготовки до наступу 21-ї і 65-ї армій. На нараду запрошувалося
командування Донського фронту і 65-ї армії. О. М.
Василевський в ці дні працював у військах Сталінградського
фронту, перевіряючи готовність 51, 57 і 64-ї армій. Ми з ним
домовилися, що я також прибуду туди.
Працюючи у військах, ми ретельно вивчали відомості
про противника, характер його оборони, розміщення
основних сил і загальної системи вогню, наявність і
розташування протитанкових засобів і протитанкових опорних пунктів.
Визначався спосіб і план артилерійської підготовки, її
щільність, можливості знищення і подавлення оборони
противника, а також спосіб супроводження бойових порядків
артилерією в наступі. Узгоджувався план взаємодії авіації
і артилерії, і розподілялися між ними цілі, план і спосіб
взаємодії з танковими військами під час прориву і після
введення їх у прорив. Робилося уточнення взаємодії на
флангах з сусідами, особливо під час введення у прорив
рухомих військ, і їхні дії в оперативній глибині оборони
противника. Тут же давалися практичні вказівки: що саме слід
додатково довідатися про противника, що потрібно ще
спланувати, яку роботу виконати безпосередньо на
місцевості та з військами.
Основна увага всього командно-політичного складу
зосереджувалася на необхідності блискавично прорвати
тактичну оборону ворожих військ, приголомшити їх могутнім
ударом і швидко ввести в дію другі ешелони для
розгортання тактичного прориву в оперативний.
Опрацьовуючи завдання в корпусах, дивізіях і частинах,
ми вимагали від командного складу глибокого вивчення і
обдумування поставлених завдань і способів взаємодії із
засобами підсилення та сусідами, особливо в глибині
оборони противника.
Для всіх категорій командно-політичного складу це була
важка робота, що вимагала напруження всіх сил і
здібностей, зате ці зусилля давали добрі результати під час боїв.
біг
Велику партійно-політичну роботу у військах розгорнули
політоргани, партійні і комсомольські організації. Ця
важлива діяльність уміло спрямовувалася Військовою радою
фронту і його політичним управлінням, яке очолював
генерал М. В. Рудаков.
Для остаточної доробки плану наступу військ
Сталінградського фронту, як ми й домовилися з О. М. Василев-
ським, я прибув на командний пункт 57-ї армії у Татьяновку
вранці 10 листопада, де на той час, крім Військової ради
фронту, зібралися: М. М. Попов, М. С. Шумилов, Ф. І. Тол-
бухін, М. І. Труфанов, командири корпусів В. Т. Вольський,
Т. Т. Шапкін й інші генерали фронту. Перед нарадою ми
з О. М. Василевським, командуючими 51-ю і 57-ю арміями
М. І. Труфановим і Ф. І. Толбухіним, М. М. Поповим та
іншими генералами виїхали на ділянки військ цих армій, щоб
ще раз оглянути місцевість, де належало розгорнути наступ
головних сил Сталінградського фронту.
Після рекогносцировки розглянули питання взаємодії
фронту з Південно-Західним фронтом, узгодили техніку
зустрічі передових частин в районі Калача, взаємодії частин
після завершення оточення й інші проблеми наступної
операції.
Затим було розглянуто армійські плани, про які
доповідали командуючі арміями і командири корпусів.
Увечері 11 листопада я повідомив Верховному по «Бодо»:
«Протягом двох днів працював у Єременка. Особисто
оглянув позиції противника перед 51-ю і 57-ю арміями.
Ретельно проробив з командирами дивізій, корпусів і
командармами майбутні завдання по «Урану». Перевірка
показала: підготовка до «Урану» краще йде у Толбухіна...
Мною наказано провести бойову розвідку і на підставі
добутих відомостей зробити уточнення плану бою і рішення
командарма.
Попов працює непогано І справу свою знає.
Дві стрілецькі дивізії, які дала Ставка (87-а і 315-а) на
адресу Єременка, ще не вантажилися, тому що до цього
часу не одержали транспорту і кінського складу.
Із мехбригад поки що прибула лише одна.
Погані справи з постачанням і підвезенням боєприпасів.
У військах дуже мало снарядів для «Урану».
До встановленого строку операція не буде підготовлена.
Наказав готувати на 15.11.1942 р.
Необхідно негайно підкинути Єременкові 100 тонн
антифризу, без чого неможливо буде рушити мехчастини
вперед; швидко відправити 87-у і 315-у стрілецькі дивізії,
17 4-504
513
терміново доставити 51-й і 57-й арміям тепле
обмундирування і боєприпаси з прибуттям у війська не пізніше 14. 11.
1942 р.
Костянтннов.
11.11.1942 р. № 4657».
Треба сказати, що Верховний завжди приділяв належну
увагу авіаційному забезпеченню операцій. Одержавши моє
повідомлення про незадовільну підготовку авіаційного
забезпечення майбутнього контрнаступу, Верховний надіслав
мені таку телеграму:
«Товаришу Костянтинову.
Якщо авіапідготовка операції незадовільна у Єременка
і Ватутіна, то операція закінчиться провалом. Досвід війни
з німцями свідчить, що операцію проти німців можна
виграти лише в тому разі, якщо маємо перевагу в повітрі. В цьому
випадку наша авіація повинна виконати три завдання:
Перше — зосередити дії авіації в районі наступу
ваших ударних частин, подавити авіацію німців і добре
прикрити наші війська.
Друге — пробити дорогу нашим частинам у наступі
через систематичне бомбардування німецьких військ; що
стоять проти них.
Третє — переслідувати відступаючі війська
противника систематичним бомбардуванням і штурмовими діями,
щоб остаточно розладнати їх і не дати їм закріпитися на
ближніх рубежах оборони.
Якщо Новиков думає, що наша авіація зараз
неспроможна виконати ці завдання, то краще відкласти операцію на
деякий час і зібрати якомога більше авіації.
Поговоріть з Новиковим і Ворожейкіним, розтлумачте
їм цю справу і повідомте мені про вашу спільну думку.
Васильєв.
12. 11. 42. 4 години. № 170686».
Завершивши роботу над планами військ
Сталінградського фронту 12 листопада, ми з О. М. Василевським
подзвонили Й. В. Сталіну і сказали, що нам потрібно особисто доио-
вісти йому наші міркування з приводу майбутньої операції.
13 листопада вранці ми прибули до И. В. Сталіна.
Перебуваючи у доброму настрої, він докладно розпитував ц>о
становище під Сталінградом та про підготовку до
контрнаступу.
Наша доповідь в основному зводилася ось до чого.
Повівши мову про якісне і кількісне співвідношення сил,
ми вказали, що на ділянках наших головних ударів
(Пів514
денно-Західний і Сталінградський фронти), як і раніше, в
обороні стоять здебільшого румунські війська. За
свідченням полонених, їхня боєздатність загалом невисока.
Кількісно на цих напрямах ми матимемо значну перевагу, якщо
на момент переходу в наступ німецьке командування не
перегрупує сюди свої резерви. Поки що жодних перегрупувань
наша розвідка не виявила. 6-а армія Паулюса і основні сили
4-ї танкової армії перебувають в районі Сталінграда, де
їх скуто військами Сталінградського і Донського фронтів.
Наші частини, як і передбачено планом, зосереджуються
у визначених районах, і, виходячи з усього, розвідка
противника не виявила їхнього перегрупування. Ми вжили
заходів, щоб ще краще замаскувати пересування сил і засобів.
Завдання фронтів, армій і військових з’єднань
опрацьовані. Взаємодії всіх родів зброї узгоджено безпосередньо
на місцевості. Передбачена планом зустріч військ ударних
угруповань Південно-Західного і Сталінградського фронтів
пророблена з командуючими, штабами фронтів, армій і тих
військ, які будуть виходити в район хутір Совєтський —
Калач. В авіаційних арміях підготовка, очевидно,
завершиться не раніше, як 15 листопада.
Варіанти створення внутрішнього фронту оточення
сталінградського угруповання противника і зовнішнього
фронту для забезпечення ліквідації оточеного ворога можна
вважати опрацьованими.
Підвезення боєприпасів, пального і зимового
обмундирування дещо затримується, однак є всі підстави
розраховувати, що наприкінці 16—17 листопада матеріальні засоби
будуть військам доставлені.
Контрнаступальну операцію можна розпочати військами
Південно-Західного і Донського фронтів 19 листопада, а
Сталінградського фронту — на добу пізніше.
Різниця у строках пояснюється тим, що
Південно-Західний фронт мав вирішувати складніші завдання. Район
Калач — хутір Совєтський від нього був віддалений, і йому
ще доведеться форсувати Дон.
Верховний уважно нас вислухав. З того, як він неквапно
запалив люльку, розгладжував вуса і жодного разу не
перебив нас, було видно, що він задоволений. Проведення
такої великої контрнаступальної операції означало, що
ініціатива переходить до радянських військ.
Усі ми вірили, що майбутній контрнаступ пройде
успішно, а його результати матимуть велике значення для
визволення нашої Батьківщини від німецько-фашистських
загарбників.
17»
515
Доки ми доповідали, в кабінеті Верховного зібралися
члени Державного Комітету Оборони і дехто з членів
Політбюро. Нам довелося повторити основні питання,
порушені за їхню відсутність.
Після короткого обговорення план контрнаступу був
остаточно затверджений.
Ми з О. М. Василевським звернули увагу Верховного на
те, що тільки-но складеться тяжке становище в районі
Сталінграда і Північного Кавказу, німецьке головне
командування змушене буде перекинути частину своїх військ з
інших районів, зокрема з району Вязьми, на допомогу
південному угрупованню.
Щоб цього не сталося, необхідно терміново підготувати
і провести наступальну операцію в районі на північ від
Вязьми і насамперед розгромити німців в районі ржевсько-
го виступу. Для цієї операції ми запропонували залучити
війська Калінінського і Західного фронтів.
— Це було б добре,— сказав И. В. Сталін.— Але хто
з вас візьметься за таку справу?
Ми з Олександром Михайловичем заздалегідь погодили
свої пропозиції щодо цього, а тому я сказав:
— Сталінградська операція вже підготовлена всебічно.
Василевський може взяти на себе координацію дій військ
в районі Сталінграда, я можу взяти на себе підготовку
наступу Калінінського і Західного фронтів.
Погодившись з нашою пропозицією, Верховний сказав:
— Вилітайте завтра вранці у Сталінград. Перевірте ще
раз, як підготовлені війська і командування до початку
операції.
14 листопада я знову був у військах М. Ф. Ватутіна,
О. М. Василевський — у А. І. Єременка. Наступного дня я
одержав від И. В. Сталіна таку телеграму:
«Товаришу Костянтинову.
Тільки особисто.
День переселення Федорова і Іванова 1 можете
призначити на Ваш розсуд, а потім доповісте мені про це,
приїхавши до Москви. Якщо у Вас виникне думка про те, щоб хтось
із них почав переселення раніше або пізніше на один чи
два дні, то уповноважую Вас вирішити і це питання, як
вважатимете за потрібне.
Васильєв.
ІЗ годин 10 хвилин
15.11.42 р>.
1 День наступу фронтів М. Ф. Ватутіна і А. І. Єременка.— Прим.
авт.
516
СХЕМА ОТОЧЕННЯ
НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ВІЙСЬК
В РАЙОНІ СТАЛІНГРАДА
(листопад 1942 р.)
Переговоривши з О. М. Василевським, ми призначили
строк переходу в наступ для Південно-Західного фронту і
65-ї армії Донського фронту на 19 листопада, для
Сталінградського фронту — на 20 листопада. Верховний затвердив
наше рішення.
17 листопада мене викликали в Ставку для розробки
операції військ Калінінського і Західного фронтів.
19 листопада о 7 годині ЗО хвилин війська
Південно-Західного фронту могутнім ударом прорвали оборону 3-ї
румунської армії одночасно на двох ділянках: 5-а танкова
517
армія під командуванням генерал-лейтенанта П. Л. Рома-
ненка з плацдарму на південний захід від Серафимовича
і 21-а армія під командуванням генерал-майора І. М. Чистя-
кова з плацдарму біля Клєтської.
Противник не витримав удару і почав панічно відступати
або здаватися в полон. Німецькі частини, що стояли поза-
ду румунських військ, сильною контратакою намагалися
зупинити просування наших військ, але їх зім’яли введені у
бій 1-й і 26-й танкові корпуси. Тактичний прорив на ділянці
Південно-Західного фронту було завершено.
Командарм П. Л. Романенко був у своїй стихії. Треба
сказати, що він — відважна людина і дуже здібний
командир. З його характером йому, як нікому, імпонували саме
такі блискавичні дії.
Проти 21-ї армії генерала І. М. Чистякова противник
кинув свої резерви, серед них частини 14-ї німецької танкової
дивізії. 22-а німецька, а також 1-а танкова і 7-а
кавалерійська румунські дивізії розгорнулися проти нашої 5-ї
танкової армії, насамперед проти її 1-го танкового корпусу, яким
командував генерал-майор В. В. Бутков.
26-й танковий корпус під командуванням
генерал-майора О. Г. Родіна завдав нищівної поразки 1-й танковій
дивізії і розгромив штаб 5-го румунського армійського корпусу.
Частина особового складу панічно розбіглася, а більшість
здалася в полон.
З виходом наших військ на оперативні простори
основні сили 3-ї румунської армії, що оборонялися проти
Південно-Західного фронту, і німецькі резервні частини, кинуті на
її порятунок, були розгромлені вщент і фактично припинили
існування.
26-й танковий корпус О. Г. Родіна і 4-й танковий корпус
А. Г. Кравченка нестримно просувалися в район Калача на
з’єднання з 4-м мехкорпусом Сталінградського фронту.
Ліворуч від 21-ї армії наступала 65-а армія Донського фронту
під командуванням генерал-лейтенанта П. І. Батова.
У ніч на 23 листопада передовий загін 26-го танкового
корпусу, очолюваний підполковником Г. М. Філіловим,
сміливим наскоком захопив міст через Дон.
Німецька охорона моста, нічого не підозрюючи, спокійно
чекала своєї зміни. В цей час на міст увірвалися передові
частини загону Г. М. Філіпова. Гітлерівцям здалося, що це
їхня учбова частина, оснащена російськими трофейними
танками. Доки розібралися — було вже пізно. Коротка
сутичка — і міст в наших руках. Ворог кілька разів
силкувався збити з моста загін Г. М. Філіпова, та це йому не
вдалося.
518
Утримуючи міст, Г. М. Філіпов вирішив захопити Калач
загоном танків підполковника Н. М. Філіпенка. До Калача
залишалося два кілометри. Підполковник Н. М. Філіленко
незважаючи на малу кількість сил в його загоні, вирішив
атакувати місто з ходу. Бій за Калач точився всю ніч.
Німці запекло відбивалися, та незабаром підійшли передові
частини головних сил корпусу, і місто було визволене.
У цих боях полягли смертю хоробрих комуніст москвич
Григорій Гур’єв, сміливі розвідники Олександр Іванов,
Г ритор і й Дмшдіиг та інші товариші. За цей героїчний
подвиг підполковнику Г. М. Філіпов у і підполковнику Н. М. Фі-
ліпенку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу,
а особовий склад загону нагороджено бойовими орденами
і медалями.
24 листопада 21-а і 5-а армії Південно-Західного
фронту, розгромивша оточені угруповання румунських військ,
взяли в полон понад ЗО тисяч солдатів, офіцерів, генералів
і величезну кількість бойової техніки.
Ось записи із щоденника румунського офіцера,
начальника метеослужба артилерійської бригади 6-ї дивізії,
характерні для тих днів:
19 листопада.
Росіяни відкрили шалений вогонь по лівому флангу 5-ї
дивізії. Такого вогню я ще не бачив... від артилерійської
канонади дрижала земля і сипалося скло... На висоті 163
з’явилися ворожі танки і утримували шлях на Распопинсь-
ку. Незабаром повідомили, що танки пройшли повним ходом
через позиції і увірвалися в село... У цих важких, 52-тонних
танках, що йдуть на максимальній швидкості, дуже товста
броня, і наші снаряди її не пробивають...
20 листопада.
Зранку на ділянці 13-ї дивізії «Прут» противник
розпочав сильну артилерійську підготовку... 13-а дивізія була
розгромлена повністю. Танки пройшли в Громки, в станицю
Євстратовську і рушили далеко в наш тил у Перелазовсь-
кий. Командування 5-го корпусу стояло у Перелазовському.
Його попередили про стаиовище, що створилося. Зв’язок
з нашим командуванням відсутній. 6-а дивізія якимось
дивом одержала наказ: «За будь-яку ціну триматися до
останнього солдатаї» Зараз ми оточені військами противника.
У мішок потрапили 5, 6, 15-а і рештки 13-ї дивізії.
21 листопада.
Зранку наше становище залишається тяжким. Ми
оточені... В Головському велике сум’яття... Зараз 10 год. 05 хв.
Ми не знаємо, що робити. Сюди зібралися офіцери 13-ї і
15-ї дивізій, які розгубили свої частини.
519
Ось яке становищеі
Сумно, але це істина.
Мої друзі переглядають фото своїх близьких, дружин,
дітей. Я також з болем в душі згадую свою матір, брата,
сестер і родичів. Ми одягаємо все краще, що маємо, і
навіть по дві пари білизни, і думаємо, що кінець може бути
дуже трагічним... Дуже багато балачок і суперечок щодо
нашого становища... Все ж ми не втрачаємо надії... ми
думаємо, що німецькі війська прийдуть нам на допомогу.
Зараз 13 год. ЗО хв. Командування всіма дивізіями взяв
на себе генерал Мазаріні — командир 5-ї дивізії... Кільце
навколо наших частин стискається. Сьогодні велике
релігійне свято. В чому наш гріх чи наших предків? За що ми
мусимо терпіти такі страждання? Ми, троє офіцерів,
обговорюємо тут наше становище і приходимо до висновку, що
у нас немає жодних шансів уникнути катастрофи.
Неприємні звістки з Осиновки вже підтверджуються. Прийшла
група офіцерів 5-го важкого артилерійського полку, що
врятувалася втечею.
Пізно увечері знову зібралися командири дивізій і
полків, щоб прийняти остаточне рішення.
Обговорюються два варіанти:
1) Прорватися.
2) Капітулювати.
Після тривалого обговорення зупинилися на другому
варіанті — капітулювати.
Надійшла звістка: від росіян йде парламентер з
пропозицією капітулювати...»
На цьому запис обірвався. Та нам відомо і без того:
ця група румунських військ капітулювала.
Стривожившись діями правого крила Донського
фронту, Верховний наприкінці дня 23 листопада надіслав
вказівку командуючому Донським фронтом К. К. Рокоссовському:
«Товаришу Донцову.
Копія: товаришу Михайлову *.
З доповіді Михайлова 3-я мотодивізія і 16-а танкова
дивізія німців повністю або частково зняті з Вашого фронту
і тепер вони б’ються проти фронту 21-ї армії. Ця обставина
створює сприятливу обстановку для того, щоб всі армії
Вашого фронту перейшли до активних дій. Галанін діє мляво,
дайте йому вказівку, щоб не пізніше 24 листопада Вертячий
було взято.
1 Донцов — К. К. Рокоссовський, Михайлов — О. М.
Василевський.— Прим. авт.
520
Дайте також вказівку Жадову, щоб він перейшов до
активних дій і прикував до себе сили противника.
Підштовхніть як слід Батова, який за нинішньої
обстановки міг би діяти значно наполегливіше.
И. Сталін.
23.11.42 р.
19 годин 40 хвилин».
Внаслідок успішного наступу 21-ї армії під
командуванням генерал-майора І. М. Чистякова і вжитих заходів
командуванням Донського фронту становище 65-ї армії
вирівнялося. Вона енергійніше просувалася вперед.
24-а армія Донського фронту розпочала наступ на три
дні пізніше, завдаючи удару вподовж лівого берега Дону.
Та вона була слабка і якогось особливого успіху не мала.
51, 57, 64-а армії Сталінградського фронту розпочали
дії 20 листопада — на добу пізніше, ніж війська Південно-
Західного і Донського фронтів.
51-а армія під командуванням генерал-майора М. І. Тру-
фанова розпочала наступ загальним напрямком на
Плодовите і далі на Абганерово.
57-а армія, якою командував генерал-майор Ф. І. Толбу-
хін, наступала загальним напрямком на Калач.
64-а армія під командуванням генерал-лейтенанта
М. С. Шумилова з району Івановки своїм лівофланговим
угрупованням завдала удару загальним напрямком на Гав-
риловку, Варваровку, сприяючи правофланговому
угрупованню 57-ї армії.
Після успішного прориву оборони і розгрому 1, 2, 18 і
20-ї румунських дивізій і 29-ї німецької моторизованої
дивізії на ділянці 51-ї армії було введено у прорив на
Плодовите 4-й механізований корпус генерала В. Т. Вольського,
а в смузі дій 57-ї армії — 13-й танковий корпус під
командуванням генерал-майора Т. І. Танасчишина. Тоді ж почав
діяти 4-й кавалерійський корпус генерала Т. Т. Шапкіна,
який того ж дня захопив станцію Абганерово.
Противник, силкуючись заступити шлях 57-ї армії на
Калач, кинув туди з-під Сталінграда 16-у і 24-у танкові
дивізії. Та вони діяли із запізненням, до того ж не мали тої
сили, котра могла б витримати могутні удари військ
Південно-Західного і Сталінградського фронтів, які вийшли
своїми танковими частинами о 16 годині 23 листопада в
район хутора Советського, де 45-а танкова бригада 4-го
танкового корпусу під командуванням підполковника
П. К. Жидкова першою зустрілася із 36-ю механізованою
521
бригадою підполковника М. L Родкмюва з 4-го
механізованого корпусу.
Переправившись через Дон» 4-е та іпіовпй корпус
Південно-Західного фронту під командуванням генерала
А. Г. Кравченка і 4-й механізований корпус
Сталінградського фронту В. Т. Вольського зустрілися в районі хутора
Совєтського, замкнувши кільце оточення сталінградського
угруповання противника у межиріччі Дону і Волги.
Після цього 64, 57, 21г 65> 24, 66-а. армії мали змогу
розвивати наступ загальним напрямом на Сталінград,
стискаючи кліщами внутрішнє кільце оточення противника.
1-а гвардійська армія, 5-а танкова армія
Південно-Західного фронту і 51-а армія Сталінградського фронту,
підсилені танковими з’єднаннями, переслідуючи відступаючого
противника, одержали завдання відкинути на захід розбиті
частини противника подалі від оггоченого сталінградського
угруповання і створити міцний зовнішній фронт, необхідний
для того, щоб успішно ліквідувати оточеного воросаи
На цьому завершився перший етап контрнаступу.
На початок грудня кільце оточення противника міцно
стиснулося, і .війська перейшли до наступного етану,
завданням якого було ліквідувати оточене угруповання.
Про хід контрнаступу мене постійно інформували
О. М. Василевський і Генеральний штаб. Після оточення
6-ї армії і з’єднань 4-ї танкової армії німецьких військ
настав найвідповідальніший момент — не дати ворожим
військам вирватися із оточення.
28 листопада я перебував у штабі Калінінського фронту,
де обговорював з командуванням майбутню наступальну
операцію.
Пізно увечері мені подзвонив Верховний і запитав, чи
ознайомлений я з останніми даними про обстановку в
районі Сталінграда. Я відповів ствердно. Тоді Верховний
Головнокомандуючий наказав подумати і доповісти йому про мої
міркування щодо ліквідації німецьких військ, якї
перебували в оточенні під Сталінградом.
Вранці 29 листопада я надіслав Верховному телеграму
такого змісту:
«Оточені німецькі війська зараз, за нинішньої
обстановки, без допоміжного удару противника з району Нижнє-Чир-
ська — Котельниково на прорив і вихід з оточення не
наважаться.
Німецьке командування, очевидно, намагатиметься
утримати в своїх руках позиції в районі Сталінград — Верпгя-
чнй — Мариновка — Кариовка — радгосп Горна Поляна і
522
в найкоротший строк зібрати в районі Нижнє-Чирської
Котельниково ударну групу для прориву фронту наших
військ загальним напрямом на Карповку, щоб
розчленувати фронт наших частин, створити коридор для постачання
військ оточеної групи, а згодом і вивести іі цим ях коридором.
За сприятливих для противника умов цей коридор може
бути створений на ділянці Мироновка — Ляпічев — Верхнє-
Чирська фронтом на північ.
Другий бік цього коридору, фронтом яа південвви
схід,— по лінії Цибенко — Зети — Гввловська — Шебалін.
Щоб не дати з’єднатися нижнє-чирському 1 котельшіков-
ському угрупованням противника із сталінградським і
створити коридор, необхідно:
— якнайскоріше відкинути нижиє-чирсвке і котельни-
ковське угруповання і створити щільний бойовий порядок
на лінії Обливська — Тормосии — Котельниково. В районі
Нижнє-Чирська — Котельниково тримати дві групи танків,
не менше ніж по 100 танків у кожній, як резерв;
— оточену групу противника під Сталінгр-адом
розітнути надвоє. Для цього... завдати розтинаючого удару в
напрямку Вел. Россошка. Назустріч дому завдати удару в
напрямку Дубинінськнй, висота 135. На решті ділянок перейти
до оборони і діяти лише окремими загонами, щоб
виснажувати і шарпати противника.
Розколовши оточену групу противника на дві частини,
треба... насамперед знищити слабкішу групу, а потім усіма
силами вдарити по групі в районі Сталінграда.
Жуков.
№ 02.
29.11.42 р>
Доповівши Верховному, я мав розмову по ВЧ з О. М. Ва-
силевським. Він погодився з моїми міркуваннями.
Одночасно ми обмінялися думками з приводу наступних дій військ
Південно-Західного фронту. Олександр Михайлович дав
згоду тимчасово відмовитися від операції «Великий Сатурн»
і спрямувати удар Південно-Західного фронту у фланг тор-
мосинського угруповання противника. Генеральний штаб
був такої ж думки.
Південно-Західний фронт одержав завдання під
умовною назвою «Малий Сатурн»: завдати удару силами 1-ї і 3-ї
гвардійських армій і 5-ї танкової армії загальним
напрямком на Морозовськ, щоб розгромити в тому районі
угруповання противника. Удар Південно-Західного фронту
підтримала 6-а армія Воронезького фронту, яка наступала
загальним напрямком на Кантемнровку.
Гітлерівське командування відчувало гостру нестачу
резервів, потрібних йому, щоб виправити катастрофічне
становище своїх військ на сталінградському і кавказькому
напрямках. Для того щоб не дати противнику перекинути
війська із групи армій «Центр», як я вже говорив, Ставка
прийняла рішення одночасно з контрнаступом з районі
Сталінграда організувати наступ Західного і Калінінського
фронтів проти німецьких військ, які утримували ржевський
виступ. Планування і підготовка до наступу завершилися
в період з 20 листопада по 8 грудня.
8 грудня 1942 року фронтам було дано директиву:
«Спільними зусиллями Калінінського і Західного
фронтів до 1 січня 1943 року розгромити угруповання
противника в районі Ржев — Сичовка — Оленіно — Бєлий і міцно
закріпитися на фронті Яригіно — Сичовка — Андрєєвське —
Леніно — Нове Ажево — Дентялево — Світи.
При проведенні операції Західний фронт має
керуватися наступним:
а) протягом 10—11 .XII прорвати оборону противника на
ділянці Велике Кропотово — Яригіно і не пізніше 15.Х1І
оволодіти Сичовкою, 20.ХІІ вивести в район Андрєєвське не
менш як дві стрілецькі дивізії для організації замикання
спільно з 41-ю армією Калінінського фронту оточеного
противника;
б) після прориву оборони противника і виходу
головного угруповання на лінію залізниці рухому групу фронту і
не менш як чотири стрілецькі дивізії повернути на північ,
щоб ударити в тил ржевсько-чертолинського угруповання
противника;
в) 30-й армії прорвати оборону на ділянці Кошкіно, стик
доріг на північний схід від Вугрово і не пізніше як 15.ХІІ
вийти на залізницю в районі Чертолино; з виходом на
залізницю встановити бойову взаємодію з рухомою групою
фронту і ударом уподовж залізниці наступати на Ржев з
завданням взяти Ржев 23.ХІІ.
Калінінському фронту при виконанні завдання
керуватися ось чим:
а) і далі розвивати удар 39-ю і 22-ю арміями загальним
напрямом на Оленіно з завданням розгромити оленінське
угруповання противника, не пізніше як 16.ХІІ арміям вийти
в район Оленіно.
Частиною сил 22-ї армії завдати допоміжного удару в
напрямку Єгор’є, щоб допомогти 41-й армії розгромити бє-
лийське угруповання противника;
524
б) 41-й армії до 10.ХІІ розгромити угруповання
противника, яке прорвалося в районі Цицино, і відновити втрачене
становище в районі Околиця.
Не пізніше як 20.ХІІ частиною сил вийти в район Моль-
ня — Владимирське — Леніно з завданням спільно з
частинами Західного фронту замкнути з півдня оточене
угруповання противника.
Не пізніше як 20.ХІІ оволодіти містом Бєлий...
Ставка Верховного Головнокомандування
Й. Сталін.
Г. Жуков.
№ 170700».
Ця операція, яку здійснювали сили двох фронтів, мала
велике значення для сприяння нашим військам під час
розгрому противника в районі ржевського виступу, і про неї
варто сказати декілька слів.
Командування Калінінського фронту в особі генерал-
лейтенанта М. О. Пуркаева виконало своє завдання. Група
військ фронту, що наступала на південь від міста Бєлого,
успішно прорвала фронт, рушила в напрямку на Сичовку.
Група військ Західного фронту мала, в свою чергу,
прорвати оборону противника і вирушити назустріч військам
Калінінського фронту, щоб замкнути кільце оточення навколо
ржевського угруповання німців. Але так сталося, що
Західний фронт оборону противника не прорвав.
Верховний наказав мені негайно виїхати до І. С. Конєва.
Прибувши на командний пункт Західного фронту, я
прийшов до висновку, що повторення операції нічого не дасть.
Противник розгадав наш задум і зумів підтягнути в район
дій значні сили з інших ділянок.
В той час ускладнилась обстановка і на Калінінському
фронті в районі нашого прориву. Сильним ударом у фланги
противник відтяв наш механізований корпус, яким
командував генерал-майор М. Д. Соломатін, і корпус залишився в
оточенні.
Довелося спішно підвести з резерву Ставки додатково
стрілецький корпус, щоб за його допомогою вивести наші
війська з оточення. Понад дві доби корпус М. Д. Соломатіна
бився в дуже тяжких умовах.
У ніч на четверту добу підоспілі сибіряки прорвали
фронт противника, і нам вдалося вивести корпус М. Д.
Соломатіна з оточення. Бійці й офіцери корпусу були вкрай
виснажені, довелося їх тут же відвести в тил на відпочинок.
Хоча наші війська тут не домоглися поставленої Ставкою
мети — ліквідувати ржевський виступ, та своїми активними
525
діями вони не дали німецькому командуванню перекинути
значне підкріплення з цієї ділянки в район Сталінграда.
Більше того, щоб зберегти за собою ржевсько-вяземсь-
кий плацдарм, гітлерівське командування змушене було
перекинути в район Вязьма — Ржев чотири танкові і одну
моторизовану дивізії.
Розглядаючи причини невдалого наступу військ
Західного фронту, ми дійшли висновку, що основною з них була
недооцінка важкого рельєфу місцевості, обраної
командуванням фронту для головного удару.
Досвід війни показує, що в тому разі, коли оборона
противника розташована на місцевості, яка добре
проглядається, де немає природних укрить для артилерійського
вогню, то таку оборону легко розбити артилерійським і
мінометним вогнем, і тоді наступ напевне увінчається успіхом.
Якщо ж оборона противника розташована на місцевості,
котра погано проглядається, де є зручні укриття на
зворотних схилах висот, в ярах, що тягнуться паралельно фронту,
то таку оборону важко розбити вогнем і прорвати, тим
паче, коли застосування танків обмежене.
В даному випадку не врахували впливу місцевості, на
якій розмістилася німецька оборона, добре прихована за
зворотними схилами пересіченої місцевості.
Друга причина невдачі — недостатня кількість танкових,
артилерійських, мінометних і авіаційних засобів для
забезпечення прориву оборони противника.
Командування фронту намагалося виправити всі ці
недоліки в процесі наступу, але йому це не вдалося.
Становище ускладнилося ще й тому, що німецьке командування
всупереч нашим розрахункам значно підсилило тут свої
війська, перекинувши їх з інших фронтів.
Внаслідок усіх цих факторів група військ Калінінського
фронту, здійснивши прорив на південь від Бєлого,
залишилася самітньою.
Однак повернімося до дій наших військ в районі
Сталінграда.
У першій половині грудня операція по знищенню
оточеного противника військами Донського і Сталінградського
фронтів розгорталася вкрай повільно.
Чекаючи обіцяної особисто Гітлером підтримки,
німецькі війська запекло билися за кожну позицію. Наступ наших
військ не приносив бажаних результатів тому, що значну
їх частину було кинуто на ліквідацію німецького
угруповання, яке перейшло у наступ з району Котельникова.
Розгром в районі Сталінграда загрожував німцям
катастрофою великого стратегічного масштабу. Щоб врятувати
526
загальне становище, гітлерівське командування вважало за
необхідне насамперед стабілізувати фронт оборони своїх
військ на сталінградському напрямку і під його прикриттям
відвести з Кавказу групу армій «А». Для цього воно
сформувало нову групу армій «Дон», командуючим якої було
призначено генерал-фельдмаршала Манштейна.
На думку гітлерівського керівництва, це був найбільш
підхожий і найздібніший серед командуючих. Для
формування цієї групи армій перекидалися війська з інших
ділянок радянсько-німецького фронту і частково з Франції та
Німеччини.
Сподіваючись врятувати оточені в районі Сталінграда
війська, генерал-фельдмаршал Манштейн, як тепер стало
відомо, збирався створити дві ударні групи. Одну — в
районі Котельникова, другу — в районі Тормосина.
Але цим планам не судилося збутись. Вермахт на той
час гостро відчував брак резервів. Війська, котрі вдавалося
зібрати, рухалися надто повільно розтягнутими
комунікаціями. А наші партизани в тилу ворога, знаючи, з якою
метою поспішають німецькі війська у південному напрямку,
робили все можливе, щоб затримати їхнє просування.
Незважаючи на жорстокий терор фашистів і всілякі запобіжні
заходи з їхнього боку, мужні патріоти пустили під укіс не
один десяток ешелонів з гітлерівськими військами.
Час збігав, а зосередження німецьких військ, на які
покладалася надія деблокування і створення нового фронту
оборони, провалювалося. У передчутті загибелі своїх військ
під Сталінградом Гітлер підганяв Манштейна з початком
операції, не чекаючи повного зосередження військ.
Манштейн розпочав її 12 грудня лише з району Котель-
никова уподовж залізниці.
В котельниковську групу Манштейн ввів 6-у, 23-ю, а
потім 17-у танкові дивізії, окремий танковий батальйон,
оснащений важкими танками «тигр», чотири піхотні дивізії
і цілий ряд частин для зміцнення групи, а також дві
румунські кавалерійські дивізії. За три дні боїв противнику
вдалося просунутися вперед до Сталінграда на 45
кілометрів і навіть переправитися через річку Аксай-Єсауловський.
В районі Верхнє-Кумського спалахнула запекла битва,
в якій обидві сторони мали великі втрати. Не рахуючись із
жертвами, ворог рвався вперед до Сталінграда. Але
радянські війська, загартовані в попередніх боях, завзято
захищали рубежі оборони. Лише під натиском новоприбулої
17-ї танкової дивізії та після дуже посиленого авіаційного
бомбардування частини 51-ї армії і кавалерійського
корпусу генерала Т. Т. Шапкіна відійшли за річку Мишкову.
527
Тепер противник перебував за 40 кілометрів від
Сталінграда, і йому, мабуть, здавалося, що він на порозі
перемоги. Та це були передчасні надії. Згідно з вказівкою Ставки
О. М. Василевський підтягнув і ввів тут у битву підсилену
2-у гвардійську армію генерала Р. Я. Малиновського, добре
оснащену танками і артилерією, удар якої остаточно
вирішив долю битви на користь радянських військ.
16 грудня розпочали наступ війська Південно-Західного
фронту і 6-а армія Воронезького фронту, маючи на меті
розгромити противника в районі Середнього Дону і вийти в
тил тормосинському угрупованню.
1-а гвардійська армія під командуванням
генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова, 3-я гвардійська армія під
командуванням генерал-лейтенанта Д. Д. Лелюшенка (на той час
1-а гвардійська армія була поділена на дві армії: на 1-у і
3-ю гвардійські), 6-а армія під командуванням
генерал-майора Ф. М. Харитонова (передана до складу
Південно-Західного фронту і зміцнена 17-м танковим корпусом П. П. По-
лубоярова), розгромивши 8-у італійську армію, нестримно
розвивали удар загальним напрямком на Морозовськ.
Таранним ударом ламаючи опір ворога, у першому
оперативному ешелоні наступали 24-й, 25-й танкові корпуси і
1-й гвардійський механізований корпус. Уступом праворуч
в район Міллерово виходили 17-й і 18-й танкові корпуси.
Блискавичні дії військ Південно-Західного фронту на
цьому напрямку змусили Манштейна вичерпати сили,
призначені для удару в напрямку Сталінграда з району Тор-
мосина, повернувши їх проти Південно-Західного фронту,
який виходив у фланг і тил всієї групи армій «Дон».
Доповідаючи по «Бодо» 28 грудня Ставці про хід
наступальної операції, командуючий Південно-Західним фронтом
М. Ф. Ватутін ось як змалював обстановку:
— Все, що було раніше перед фронтом, тобто майже 17
дивізій, можна сказати, знищено цілком, і запаси захоплено
нами. Взято в полон понад 60 тисяч чоловік, не менше
вбито; таким чином, жалюгідні рештки цих колишніх військ
зараз не чинять майже жодного опору, за незначним
винятком.
Перед військами фронту противник продовжує вперто
оборонятися на фронті Обливська — Верхнє-Чирська. В
районі Морозовська сьогодні вже взято полонених з 11-ї
танкової дивізії і 8-ї авіаційної польової дивізії, котрі раніше
були перед армією Романенка. Найбільший опір армії
Лелюшенка і нашим рухомим військам чинять частини
противника, які з району Котельникова переправилися через
річку Дон і висунулися на фронт Чернишковський — Моро-
528
зовськ — Скосирська — Тацинська. Ці війська противника
намагаються захопити рубіж, щоб перешкодити дальшому
наступу наших рухомих з’єднань і забезпечити цим відхід
своїх військ. Може статися, противник за сприятливих для
нього умов спробує взагалі утримати за собою весь цей
виступ, щоб потім виручити через нього своє оточене
угруповання. Але йому це не вдасться. Докладено всіх сил, щоб
відтяти цей виступ.
Авіарозвідка щоденно відзначає вивантаження військ
противника в районах Россоші, Старобєльська, Ворошилов-
градська, Чеботовки, Каменська, Лихої, Звєрєва. Про
наміри противника судити важко, очевидно, він готує
основний рубіж оборони по річці Сіверський (Північний) Донець.
Противник змушений в першу чергу затикати пророблений
нашими військами пролом завширшки по прямій 350
кілометрів. Було б добре без особливої паузи продовжувати
бити противника, але для цього треба дати сюди
підкріплення, бо ті сили, які тут маємо, зайняті завершенням «Малого
Сатурна», а для «Великого Сатурна» необхідні додаткові
сили.
Біля телеграфного апарата був Верховний і я.
— Перше ваше завдання — не допустити розгрому Ба-
данова і якнайскоріше направити йому на допомогу Павло-
ва і Руссіянова,— сказав И. В. Сталін.— Ви діяли
правильно, дозволивши Баданову лише на крайній випадок
залишити Тацинську. Ваш зустрічний удар на Тормосин 8-го
кавалерійського корпусу добре б підсилити ще якоюсь
піхотною частиною. А те, що 3-й гвардійський кавалерійський
корпус і одна стрілецька дивізія спрямовуються через Су-
воровський на Тормосин, це дуже доречно.
Для того, щоб перетворити «Малий Сатурн» на
«Великий Сатурн», ми вже передавали вам 2-й і 23-й танкові
корпуси. Через тиждень одержите ще два танкові корпуси
і три-чотири стрілецькі дивізії... Ми маємо сумнів щодо
18-го танкового корпусу, котрий ви хочете направити в Ско-
сирську; краще залиште його в районі Міллерово — Верх-
нє-Тарасовське разом з 17-м танковим корпусом. Взагалі
вам треба мати на увазі, що танкові корпуси ліпше пускати
на далекі відстані у парі, а не поодинці, щоб не потрапити
в становище Баданова.
— Де зараз 18-й танковий корпус? — запитав я
М. Ф. Ватутіна.
— Він перебуває безпосередньо на схід від Міллерова
і не буде ізольований.
— Пам’ятайте про Баданова, не забувайте Баданова,
виручайте його щоб там не було.
529
— Вживатиму абсолютно всіх можливих заходів, і Ба-
данова виручимо,— запевнив М. Ф. Ватутін.
Розмова про 24-й танковий корпус, яким командував
В. М. Баданов, виникла не випадково. Ось що там
сталося.
Ввійшовши у прорив на північний захід від Богучара
17 грудня о 18 годині ЗО хвилин, 24-й танковий корпус
подолав з боями майже 300 кілометрів, знищивши на шляху
до станції Тацинська 6700 ворожих солдатів і офіцерів 1
захопивши величезну кількість військового майна. Вранці
24 грудня, наблизившись до станції, наші танкісти з ходу
атакували її з різних боків. Гвардії капітан І. А. Фомін з
групою бійців увірвався на станцію Тацинська, перетнув
залізничну магістраль Лиха — Сталінград. Знищивши ворожу
охорону, він захопив ешелон розібраних нових літаків. На
жаль, капітан І. А. Фомін там же загинув смертю героя від
ворожої кулі.
У той же час танкісти під командуванням капітана
М. Є. Нечаєва ввірвалися на аеродром, де стояло більше
двохсот німецьких транспортних літаків, готових до вильоту.
Та злетіти їм не вдалося — їх розчавили наші танки.
П’ять діб танковий корпус утримував Тацинську, ие
припиняючи в оточенні напруженого бою з резервами
противника, які підійшли. Вранці 29 грудня корпус, одержавши
наказ М. Ф. Ватутіна, прорвав оточення і завдяки мужності
й умілому управлінню боєм командира корпусу В. М. Бада-
нова у повному порядку відійшов в Іллінку, а через кілька
днів уже з успіхом атакував Морозовськ.
Враховуючи значний вклад у спільну справу розгрому
ворожих військ в районі Волги і Дону, 24-й корпус було
перетворено на 2-й гвардійський танковий корпус. Йому було
присвоєно почесне найменування Тацинський, а комкора
В. М. Баданова першого в країні було нагороджено
орденом Суворова II ступеня. Багато солдатів, командирів і по-
літпрацівників також були удостоєні урядових нагород.
Успішні удари військ Південно-Західного і Стадінград-
ського фронтів на котельниковському і морозовському
напрямках остаточно вирішили долю оточених військ Паулю-
са в районі Сталінграда.
Війська Південно-Західного і Сталінградського фронтів,
блискуче виконавши поставлені завдання і вчинивши
розгром ворога, провалили план Манштейна по деблокуванню
військ Паулюса. На початку січня війська М. Ф. Ватутіна
вийшли на лінію Нова Калитва — Кризське — Чертково—
Волощино — Міллерово — Морозовськ, створивши пряму
загрозу всьому кавказькому угрупованню німців.
530
Розбита котельниковська група німецьких військ
наприкінці грудня відійшла на лінію Цимлянська —
Жуковська— Дубовське — Зимовники. Тормосинська група,
зазнавши великих втрат, відійшла на лінію Чернишевська — Лоз-
ний — Цимлянська.
Таким чином, спроби командуючого групою армій «Дон»
генерал-фельдмаршала Манштейна прорвати наш
зовнішній фронт і вивести з оточення війська Паулюса остаточно
провалилися.
Це вже розуміли і командування і солдати оточених
військ. Відчай і намагання якось врятуватися від
неминучої загибелі набули масового характеру. А коли їхні надії
на порятунок розвіялися, настало гірке розчарування...
Гітлерівське військово-політичне керівництво після
цілковитого провалу спроб деблокади бачило основне
завдання вже не в тому, щоб врятувати оточені і приречені на
загибель свої війська, а в тому, щоб змусити їх якомога
довше битися в оточенні, скувати радянські війська. їм треба
було виграти максимум часу, щоб відвести свої війська з
Кавказу і перекинути сили з інших фронтів для створення
нового фронту, здатного хоч якось зупинити наш
контрнаступ.
Ставка Верховного Головнокомандування, в свою чергу,
вживала заходів, щоб якомога швидше покінчити з
оточеним угрупованням і вивільнити війська двох фронтів,
необхідних для скорішого розгрому військ, які відходили з
Кавказу і на півдні нашої країни.
Верховний всіляко квапив командуючих фронтами.
Наприкінці грудня в Державному Комітеті Оборони
відбулося обговорення подальших дій.
Верховний запропонував:
— Керівництво розгромом оточеного противника треба
передати в руки одної людини. Зараз дії двох
командуючих фронтами заважають посуванню справи.
Присутні члени ДКО підтримали цю думку.
Котрому командуючому доручимо остаточну
ліквідацію противника?
Хтось запропонував передати всі війська у підлеглість
К. К. Рокоссовському.
— А ви чому мовчите? — звернувся Верховний до
мене.
. — Як на мене, то обидва командуючі гідні цієї ролі,—
відповів я.— Єременко, звичайно, образиться, якщо
передати війська Сталінградського фронту під командування
Рокоссовського.
531
— Зараз не час для образ,— відрізав И. В. Сталін і
наказав мені: — Подзвоніть Єременку і оголосіть йому
рішення Державного Комітету Оборони.
Того ж вечора я подзвонив А. І. Єременку по ВЧ і
сказав:
— Андрій Іванович, ДКО вирішив доручити Рокоссов-
ському остаточну ліквідацію сталінградського угруповання
противника, для чого 57, 64 і 62-у армії Сталінградського
фронту вам належить передати до складу Донського
фронту.
— Чим це викликано? — запитав А. І. Єременко.
Я пояснив йому, з яких міркувань виникло таке рішення.
Усе це, очевидно, засмутило Андрія Івановича,
відчувалося, що він не в змозі спокійно вести розмову. Я
запропонував йому передзвонити мені пізніше. Хвилин через 15
пролунав дзвінок.
— Товаришу генерал армії, я все ж не розумію, чому
віддається перевага командуванню Донським фронтом.
Я вас прошу доповісти товаришу Сталіну моє прохання
залишити мене тут до кінця ліквідації противника.
На мою пропозицію подзвонити з цього питання
особисто Верховному А: І. Єременко відповів:
— Я вже дзвонив, але Поскрьобишев сказав, що
товариш Сталін дав розпорядження з усіх цих питань вести
розмову лише з вами.
Довелося мені подзвонити Верховному і переповісти
розмову з А. І. Єременком. Й. В. Сталін мене, звичайно,
вилаяв і сказав негайно віддати директиву про передачу трьох
армій Сталінградського фронту під командування К. К.
Рокоссовського. Така директива була дана ЗО грудня 1942
року.
Штаб Сталінградського фронту повинен був очолити
групу військ, яка діяла на котельниковському напрямку і
продовжувати знищення ворожих сил в районі Котельникова.
Незабаром Сталінградський фронт перейменували на
Південний фронт, і він став діяти на ростовському
напрямку.
Директивою Ставки Верховного Головнокомандування
від 30.ХІІ.1942 року до складу Донського фронту було
передано із Сталінградського фронту 62, 64 і 57-у армії.
На 10 січня 1943 року Донський фронт мав у своєму
складі 212 тисяч активних бійців, близько 6900 гармат і
мінометів, понад 250 танків і до 300 бойових літаків.
Наприкінці грудня О. М. Василевський в основному
займався питаннями, що стосувалися ліквідації німецьких
військ в районах Котельникова, Тормосина і Морозовська.
532
На Донський фронт Ставка призначила своїм
представником генерала М. М. Воронова, який разом із Військовою
радою фронту подав план остаточної ліквідації оточеного
угруповання німецьких військ, відомий під закодованою
назвою «Кільце».
Генеральний штаб і Ставка, розглянувши цей план, у
своїй директиві вказали генералу М. М. Воронову:
«Головний недолік поданого вами плану по «Кільцю»
полягає в тому, що головний і допоміжний удари
розходяться в різні боки і ніде не змикаються, що викликає сумнів в
успіхові операції.
На думку Ставки Верховного Головнокомандування,
головним вашим завданням на першому етапі операції
повинно бути відсікання і знищення західного угруповання
оточених військ противника в районі Кравцов—Бабуркін—Ма-
риновка — Карповка, щоб головний удар наших військ з
району Дмитрієвка — радгосп № 1 — Бабуркін повернути
на південь, в район станції Карповська, а допоміжний удар
57-ї армії з району Кравцов—Скляров спрямувати
назустріч головному удару і зімкнути обидва удари в районі
станції Карповська.
Поряд з цим варто б організувати удар 66-ї армії через
Орловку в напрямку селища Красний Октябр, а назустріч
цьому удару — удар 62-ї армії, щоб обидва удари зімкнути
і відрізати таким чином заводський район від основного
угруповання противника.
На підставі викладеного Ставка наказує план
переробити. Запропонований вами строк початку операції за
першим планом Ставка затверджує.
Операцію по першому етапу завершити протягом 5—6
днів після її початку.
План операції по другому етапу подайте через Генштаб
до 9 січня, при цьому враховуючи перші результати по
першому етапу.
И. Сталін.
Г. Жуков.
№ 170718
28.ХІІ.1942 р.» К
У січні 1943 року зовнішній фронт в районі Дону
зусиллями Південно-Західного і Сталінградського фронтів було
відсунено на 200—250 кілометрів на захід. Становище
німецьких військ, затиснутих в кільце, різко погіршилося.
У них вже не було жодних перспектив на порятунок.
Мате1 Архів МО СРСР, ф. 132-А, оп. 2642, спр. 31, арк. 314, 315.
533
ріальні запаси вичерпалися. Війська сиділи на голодному
пайку. Госпіталі переповнилися до краю. Різко зросла
смертність від поранень і хвороб. Насувалася неминуча
катастрофа.
Щоб припинити кровопролиття, Ставка наказала
командуванню Донського фронту подати 6-й армії ультиматум
про здачу в полон на загальновизнаних умовах. І хоч
поразка була неминучою, гітлерівське командування
відхилило наш ультиматум і наказало своїм солдатам битися до
останнього патрона, обіцяючи порятунок, якого не могло
бути, і це розуміли німецькі солдати.
10 січня 1943 року після могутньої артилерійської
підготовки війська Донського фронту перейшли в наступ з метаю
розчленувати вороже угруповання і знищити його
частинами, однак повного успіху не досягли.
22 січня після додаткової підготовки війська Донського
фронту знову перейшли до наступу. Ворог не витримав
цього удару і почав відходити. Кращих результатів в цих боях
досягли 57-а армія під командуванням генерала Ф. L Тоін
бухіна і 66-а армія генерала О. С. Жадова.
У своїх спогадах офіцер-розвідник 6-ї армії Паулюса так
описує відступ німецьких частив під ударом радянських
військ:
«Ми змушені були розпочати відхід по всьому фронту...
Однак відхід перетворився на втечу... Подекуди спалахнула
паніка... Наш шлях встелявся трупами, а заметіль, неначе
з милосердя, тут же заносила їх снігом... Ми вже
відступали без наказу». ї далі: «Наввипередки зі смертю, котра
легко наздоганяла нас, групами вириваючи з рядів свої
жертви, армія скупчувалася на все вужчому й вужчому п’ятачку
пекла» 1.
31 січня остаточно була розгромлена південна група
німецьких військ. її рештки на чолі з командуючим генерал-
фельдмаршалом Паулюсом здалися в полон, а 2 лютого
здалися і рештки північної групи. На цьому повністю
завершилася гігантська битва на Волзі, де скінчило своє
існування величезне угруповання німецьких військ і сателітів
фашистської Німеччини.
Битва в районі Сталінграда була винятково задеклою.
Особисто я порівнюю її лише з битвою за Москву. З 19
листопада 1942 року до 2 лютого 1943 року було знищено
32 дивізії і 3 бригади противника, решта 16 дивізій
втратили від 50 до 75 процентів особового складу.
і Видер И. Катастрофа на Волге, с. 95, 102.
534
Загальні втрати ворожих військ в районі Дону, Волги,
Сталінграда становили близько 1,5 мільйона чоловік, до
35Q0 тадагів і штурмових гармат, 12 тисяч гармат і
мінометів, ДО 3 тисяч літаків і велику кількість іншої техніки. Такі
втрати сил і засобів катастрофічно позначилися на
загальній стратегічній обстановці і до самої основи струсонули
всю воєнну машину гітлерівської Німеччини.
Які ж обставини привели німецькі війська до повного
розгрому в районі Сталінграда і сприяла нашій історичній
перемозі?
Крах всіх гітлерівських стратегічних планів 1942 року
був наслідком недооцінки сил і можливостей Радянської
держави, могутніх потенціальних і духовних сил вароду і
переоцінки з боку гітлерівців своїх сил і боєздатності
ВІЙСЬК.
Важливими передумовами розгрому німецьких військ в
овераціях «Уран», «Малий Сатурн», «Кільце» були вміла
організація оперативно-тактичної несподіваності,
правильні вибір напрямів головних ударів, точне визначення
слабких місць в обороні ворога. Величезне значення мав вірний
розрахунок необхідних сил і засобів для швидкого прориву
тактичної оборони, активний розвиток оперативного
прориву з метою завершення оточення головного угруповання
противника.
У стрімкості дій по завершенню оточення ворога і його
розгрому величезну роль відігравали танкові, механізовані
війська й авіація.
Вся практична підготовка контрнаступу провадилася
командуванням і штабами з винятковою ретельністю,
глибокого продуманістю, а в процесі самого контрнаступу
управління військами в усіх ланках відзначалося
цілеспрямованістю, твердістю, вмінням передбачати.
Значну роль в успішному здійсненні розгрому ворожих
військ відіграла партійно-політична робота військових рад,
подіторганів, партійних, комсомольських організацій і
командування, які виховали у воїнів впевненість в своїх
силах, сміливість, мужність і героїзм під час вирішення
бойових завдань.
Перемога наших військ під Сталінградом ознаменувала
собою початок докорінного перелому у війні на користь
Радянського Союзу і початок масового вигнання ворожих
військ з нашої території. Відтоді радянське командування
цілком оволоділо стратегічною ініціативою і утримувало її
до закінчення війни.
S35
Це була довгождана і радісна перемога не тільки для
військ, які безпосередньо громили ворога, а й для всього
радянського народу, котрий вдень і вночі самовіддано
трудився, забезпечуючи армію всім необхідним. Вірні сини
Росії, України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, Казахстану,
Середньої Азії несхитністю і масовим героїзмом здобули
собі безсмертну славу.
В офіцерському і генеральському складі противника, а
також серед німецького народу почало все помітніше
проявлятися негативне ставлення особливо до Гітлера і до
всього фашистського керівництва. Німецький народ дедалі
більше розумів, що Гітлер і його оточення втягнули країну
в очевидну авантюру і що обіцяні їм перемоги — міф, а
війська загинули в катастрофі на Дону, на Волзі і Північному
Кавказі.
«Поразка під Сталінградом,— пише генерал-лейтенант
Вестфаль,— породила жах як в німецькому народі, так і в
його армії. Ніколи раніше за всю історію Німеччини не
було випадку такої страшної загибелі такої кількості військ».
Внаслідок розгрому німецьких, італійських і румунських
армій на Волзі і на Дону, а згодом і угорських в Острогозь-
ко-Россошанській операції різко підупав вплив Німеччини
на своїх союзників. Почалися суперечності, чвари як
результат втрати довір’я до гітлерівського керівництва і бажання
якось виплутатися із тенет війни, в які затягнув їх Гітлер.
В нейтральних країнах і в країнах, де все ще
дотримувалися тактики вичікування, розгром фашистських військ
під Сталінградом подіяв витверезливо і змусив визнати
могутність СРСР і неминучість програшу гітлерівської
Німеччини у цій війні.
Загальновідомо, якою радісною хвилею прокотилася у
всьому світі звістка про розгром німецьких військ в районі
Сталінграда і як надихала вона народи на подальшу
боротьбу з фашистськими окупантами.
Особисто для мене оборона Сталінграда, підготовка
контрнаступу і участь у вирішенні питань стосовно операцій
на півдні країни мали дуже важливе значення. Тут у мене
було значно більше практики в організації контрнаступу,
ніж у 1941 році в районі Москви, де обмежені сили не дали
змоги здійснити контрнаступ з оточенням ворожого
угруповання.
За успішне загальне керівництво контрнаступом в
районі Сталінграда і досягнуті при цьому результати великого
масштабу в числі інших я був нагороджений орденом Су-
ворова І ступеня.
536
Одержати орден Суворова І ступеня № і означало для
мене не тільки велику честь, а й вимогу Батьківщини
працювати ще краще, щоб якомога швидше наблизити час
остаточного розгрому ворога, час повної перемоги. Орденом
Суворова І ступеня були нагороджені О. М. Василевський,
М. М. Воронов, М. Ф. Ватутін, А. І. Єременко, К. К. Рокос-
совський. Велика група генералів, офіцерів, сержантів і
солдатів також була удостоєна урядових нагород.
Успішний розгром німецьких військ в районі
Сталінграда, Дону і на Кавказі створив сприятливі умови для
розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному
напрямі.
Після розгрому ворожих військ в районі Дону і Волги
були успішно проведені Острогозько-Россошанська і Воро-
незько-Касторненська операції. Радянські війська,
розгортаючи зимовий наступ на захід, зайняли Ростов,
Новочеркаськ, Курськ, Харків і цілий ряд інших важливих районів.
Загальна оперативно-стратегічна обстановка для
противника різко погіршилася на всьому радянсько-німецькому
фронті.
Розділ сімнадцятий
Розгром фашистських
військ на Курській дузі
Отже, Сталінградська битва була найбільшою подією
зимової кампанії 1942/43 року, подією величезного
міжнародного значення. На Північно-Західному фронті, ліквіду-
вавшв ворога в районі Дем’янська, наші війська вийшли на
річку Ловать. Війська Західного фронту відкинули
противника з району Ржев — В’язьма і зайняли рубіж Духовщн-
иа — Спас-Деменськ.
До середини березня 1943 року на всіх фронтах
обстановка змінилася на користь Радянського Союзу. Після
розгрому німецьких, румунських, італійських та угорських
військ у районі Волги, Дону, Північного Кавказу
противник, зазнаючи величезних втрат, до середини березня
відійшов на лінію Севськ — Рильськ — Суми — Охтирка —
Красноград — Слов’янськ — Лисичанськ — Таганрог.
З часу переходу в контрнаступ під Сталінградом
(листопад 1942 року) до березня 1943 року радянські війська,
беручи загалом, розгромили понад 100 ворожих дивізій.
Звичайно, ці великі перемоги нелегко дісталися нашим
воїнам і радянському народові. Ми також зазнали значних
втрат.
На фронтах настало затишшя, і тільки на ділянках
Воронезького, Південно-Західного, Південного фронтів і на
Кубані все ще тривали жорстокі бої.
Щоб не допустити дальшого погіршання обстановки
на південному крилі фронту своїх військ, німецьке
головне командування, зібравши додаткові сили, організувало
коктрнаступ проти Південно-Західного фронту. Мета —
відкинути фронт за річку Сіверський Донець, а потім,
прикрившись тут обороною, завдати удару по військах
Воронезького фронту й захопити Харків і Бєлгород.
Як стало потім відомо з трофейних документів,
гітлерівське командування мало намір при наявності сприятли-
S38
вої обстановки розширити дії своїх військ з метою ліквіда-
ції курського виступу.
На початку березня противник з району Люботина
завдав сильного контрудару по військах лівого крила
Воронезького фронту; зазнаючи втрат, наші війська відступили.
16 березня противник знову оволодів Харковом і почав
розгортати удар на бєлгородському напрямку.
На той час, як представник Ставки, я був на Північно-
Західному фронті, яким командував Маршал Радянського
Союзу С. К- Тимошенко. Війська фронту, вийшовши на
річку Ловать, готувалися до її форсування.
Приблизно 13 або 14 березня на командний пункт
Північно-Західного фронту подзвонив Й. В. Сталін.
Ознайомивши Верховного Головнокомандуючого з
обстановкою на річці Ловать, я доповів йому, що рання
відлига призвела до того, що річка стала труднопрохідною
і, мабуть, військам Північно-Західного фронту тимчасово
доведеться припинити тут свої наступальні дії.
Верховний з цим погодився. Поставивши мені ще кілька
запитань щодо можливого розвитку подій на Північно-
Західному фронті, И. В. Сталін на закінчення розмови
сказав, що командувати Західним фронтом доручено В. Д. Со-
коловському.
Я запропонував поставити І. С. Конєва, який досі
командував Західшш фронтом, на чолі Північно-Західного
фронту, а С. К. Тимошенка послати на південь
представником Ставки допомагати командуючим Південним і Півдев-
но-Західням фронтами. Він добре знав ті районн, а
обстановка там останніми днями знову склалася для наших
військ несприятливо.
— Гаразд,— відповів Й. В. Сталін,— я скажу Поскрьо-
бишеву, щоб Конєв зателефонував вам, ви дайте йому всі
вказівки, а самі завтра виїжджайте в Ставку. Треба
обговорити обстановку на Південно-Західному і Воронезькому
фронтах. Можливо,— додав він,— вам доведеться виїхати
в район Харкова.
Через деякий час мені подзвонив І. С. Конєв.
— Верховний наказав призначити вас командуючим
Північно-Західним фронтом замість Тимошенка, якого як
представника Ставки пошлють на південне крило нашого
фронту,— сказав я.
І. С. Конєв подякував і сказав, що завтра спозаранку
виїжджає на місце нового призначення.
Уранці наступного дня я виїхав у Ставку.
До Москви прибув того самого дя« пізно ввечері.
і»
В дорозі страшенно втомився, бо довелося їхати на
всюдиході дуже розбитими шляхами.
О. М. Поскрьобишев повідомив мене по телефону, що
Й. В. Сталін скликав велику групу товаришів для
обговорення питань, пов’язаних з паливом для металургії,
електроенергією, авіаційними і танкобудівними заводами.
Мені наказали негайно прибути на нараду. Я нашвидкуруч
підвечеряв і вирушив до Кремля.
У кабінеті Верховного, крім членів Політбюро, були
керівники відомств, конструктори й директори ряду
найбільших заводів. З того, що вони доповідали, виразно
проглядала велика напруженість, яка все ще була в
промисловості. Обіцяна допомога із США по ленд-лізу надходила
погано.
Нарада у Верховного Головнокомандуючого
закінчилася після третьої години ночі. Всі її учасники розійшлися
хто куди: той у ЦК, той до РНК, той до Держплану з метою
вишукати ресурси і терміново вжити заходів для
поліпшення роботи промисловості.
Після наради И. В. Сталін підійшов до мене і спитав:
— Ви обідали?
— Ні.
— Ну тоді ходімо до мене та заразом і поговоримо про
становище в районі Харкова.
Під час обіду з Генштабу привезли карту з обстановкою
на ділянках Південно-Західного і Воронезького фронтів.
Направленець, який вів обстановку по Воронезькому
фронту, доповів, що там на 16 березня ситуація надто
погіршала. Після того як бронетанкові й моторизовані частини
противника, що наступали з району Краматорська, відтиснули
частини Південно-Західного фронту за річку Донець,
створилося важке становище на південний захід від Харкова.
Водночас перейшли в наступ частини противника з
району Полтави і Краснограда. М. Ф. Ватутін відтяг назад
частини 3-ї танкової армії і 69-ї армії, які вирвалися
вперед, і організував щільніші бойові порядки на захід і
південний захід від Харкова. Воронезький фронт, яким тоді
командував генерал-полковник П. І. Голіков, такого
відведення військ не здійснив.
— Чому Генштаб не підказав? — спитав Верховний.
— Ми радили,— відповів направленець.
— Генштаб повинен був втрутитися в керівництво
фронтом,— наполегливо зауважив Й. В. Сталін. А потім,
подумавши трохи, звернувся до мене: — Доведеться вам
уранці вилетіти на фронт.
540
Відразу ж Верховний подзвонив члену Військової ради
Воронезького фронту М. С. Хрущову і гостро вичитав йому
за те, що Військова рада не вжила заходів проти контр-
ударних дій противника. Відпустивши направленая,
Верховний сказав:
— Все-таки треба закінчити обідати.
А була вже п’ята година ранку...
Після обіду, вірніше вже сніданку, я попросив дозволу
поїхати в Наркомат оборони, щоб приготуватися до
вильоту на Воронезький фронт. О сьомій годині ранку був на
Центральному аеродромі й вилетів до штабу Воронезького
фронту. Тільки-но сів у літак, відразу ж міцно заснув і
прокинувся лише від поштовху, коли сідали на аеродромі.
Того самого дня подзвонив по ВЧ Й. В. Сталіну і
змалював обстановку. Вона була гіршою від тієї, яку вранці
доповідав направленець Генштабу. Захопивши Харків,
частини противника без особливого опору просувалися на
бєлгородському напрямку і зайняли Козачу Лопань.
— Необхідно,— доповів я Верховному,— негайно
кинути сюди все що можна з резерву Ставки, а то німці
захоплять Бєлгород і розгортатимуть удар на курському
напрямку.
Через годину з розмови з О. М. Василевським я
довідався, що Верховний вирішив і вже передав
розпорядження висунути в район Бєлгорода 21-у армію, 1-у танкову
армію і 64-у армію. Танкова армія надходила в мій резерв.
18 березня Бєлгород захопив танковий корпус СС.
Однак далі на північ противник прорватися вже не міг.
З особистого повідомлення командира 52-ї гвардійської
дивізії генерала Н. Д. Козіна мені стало відомо таке.
За розпорядженням командуючого 21-ю армією
генерала І. М. Чистякова на Бєлгород було надіслано
передовий загін армії на чолі з командиром 155-го гвардійського
стрілецького полку підполковником Г. Г. Пантюховим
з метою зіткнутися з противником і захопити полонених.
Рухаючись на Бєлгород, передовий загін помітив
противника і влаштував йому засідку в районі Шапіно (на
північ від Бєлгорода). У бою захопили полонених, які
належали танковій дивізії «Мертва голова». Як з’ясувалося,
загін противника рухався на Обоянь.
Наприкінці 18 березня головні сили 52-ї дивізії зайняли
оборону на північ від Бєлгорода і висунули вперед бойову
охорону. В подальшому як не намагався противник збити
наших гвардійців, але успіху він не мав. Праворуч від
52-ї дивізії зайняла оборону 67-а гвардійська стрілецька
541
дивізія, а ліворуч розташувалася в обороні 375-а
стрілецька дивізія.
Як доповів командир 52-ї дивізії, в боях иа північ від
Бєлгорода особливо відзначились командир 153-го полку
підполковник П. С: Бабич, начальник політвідділу дивізії
підполковник І. С. Воронов, командир 151-го.стрілецького
полку підполковник І. Ф. Юдич. Багатьом воїнам дивізії
20 березня я вручив бойові нагороди.
20—21 березня основні сили 21 -ї армії організували на
північ від Бєлгорода досить міцну оборону, а в районі на
південь від Обояні зосереджувалися війська 1-ї танкової
армії.
Багаторазові спроби німецько-фашистських військ
прорвати наприкінці березня оборону наших військ у районі
Бєлгорода і на Сіверському Дінці, де в цей час
розгорнулась 64-а армія, ніяких результатів не дали. Зазнавши
великих втрат, противник закріпився на досягнутому
рубежі.
З цього моменту становище на Курській дузі
стабілізувалось. Обидві сторони готувалися до вирішального бою.
Щоб зміцнити керівництво Воронезьким фронтом,
Верховний наказав призначити командуючим
генерал-полковника М. Ф. Ватутіна. Вступивши в свої права командуючого,
Микола Федорович з властивою йому енергією заходився
зміцнювати війська фронту і створювати глибоко ешело-
иоваиу оборону. 0
Наприкінці березня і на початку квітня ми з М. Ф. Ва-
тутіним побували майже в усіх частинах фронту. Разом
з командирами частин і з’єднань оцінювали обстановку,
уточнювали завдання і необхідні заходи, якщо противник
перейде в наступ. Мене особливо турбувала та ділянка
оборони, де була розташована 52-а гвардійська стрілецька
дивізія, і я виїздив туди двічі. Я вважав, що цій дивізії
доведеться прийняти на себе головний удар противника.
Командуючі фронтом та армією були такої самої думки,
і ми вирішили всіляко підсилити цю відповідальну ділянку
артилерійськими засобами.
Настав час готувати попередні міркування по плану
Курської битви.
За домовленістю з начальником Генштабу О. М. Васи-
левським і командуючими фронтами ми вжили ряд заходів
ео організації ретельної розвідки противника на
ділянках Центрального, Воронезького та Південно-Західного
фронтів.
О. М. Василевський дав завдання розвідувальному
управлінню, Центральному штабу партизанського руху
з’ясу542
вати наявність і розташування резервів у глибині військ
противника, хід перегрупувань і зосередження військ, які
перекидалися з Франції, Німеччини та інших країн.
Взагалі міць наших ударів по ворогові значно
посилювалася діями партизанів, що організовувалися і
спрямовувалися з центру при постійній і невтомній роботі місцевих
підпільних партійних організацій. Зміцнювалася взаємодія
партизанів і регулярної армії, якій вони сприяли в
одержанні даних про противника, громлячи його резерви,
перетинаючи комунікації, зриваючи перекидання військ та зброї.
Уже в 1942 році гітлерівці повинні були кинути
майже десять процентів своїх сухопутних сил, які
знаходилася на радянсько-німецькому фронті, проти партизанів.
У 1943 році з цією ж метою були відтягнуті поліцейські
з’єднання СС та СД, півмільйона солдатів допоміжних
частин, понад 25 дивізій діючої армії.
Комуністична партія вміло керувала патріотичною
народною боротьбою проти фашистських загарбників,
подаючи тим самим серйозну допомогу нашим регулярним
військам. Комуністи-партнзани не тільки воювали зі
зброєю в руках, але й провадили велику політичну,
роз’яснювальну роботу серед населення, розповсюджували
листівки, відозви, повідомлення Радінформбюро, викривали
брехливу пропаганду ворога. Величезне значення мав вплиз
партизанів на моральний стан військ противника.
Війська фронтів, кожний в смузі своїх дій, вели
посилену авіаційну та військову розвідку. В результаті на
початку квітня в нас були досить повні відомості про
становище військ противника в районі Орла, Сум, Бєлгорода
і Харкова. Проаналізувавши їх, а також ті дані, які
вдалося одержати з більш широкого театру воєнних дій, та
обговоривши все з командуючими Воронезьким і Центральним
фронтами, а потім з начальником Генштабу О. М. Васн-
левським, я надіслав Верховному таку доповідь:
«Товаришу Васильєву.
5 год. ЗО хв. 8 квітня 1943 р.
Доповідаю свою думку про можливі дії противника
весною і влітку 1943 року та міркування про наші
оборонні бої на найближчий період.
1. Противник, зазнавши великих втрат у зимовій камяа-
нії 42/43 року, як видно, не зуміє створити до весни веаикі
резерви, щоб знову розпочати наступ, захопити Кавказ
і вийти иа Волгу з метою глибокого обходу Москви.
Зважаючи на обмеженість великих резервів, противник
змушений буде весною і в першій половині літа 1943 року
543
розгорнути свої наступальні дії на значно вужчому фронті
й вирішувати завдання строго по етапах, маючи за основну
мету кампанії захоплення Москви.
Виходячи з наявності в даний момент угруповань проти
наших Центрального, Воронезького та Південно-Західного
фронтів, я вважаю, що головні наступальні, операції
противник розгорне саме проти цих трьох фронтів, з тим щоб,
розгромивши наші війська на цьому напрямі, дістати
свободу маневру для обходу Москви найкоротшим напрямком.
2. Очевидно, на першому етапі противник, зібравши
максимум своїх сил, в тому числі до 13—15 танкових
дивізій, при підтримці великої кількості авіації завдасть удару
своїм орловсько-кромським угрупованням в обхід Курська
з північного сходу і бєлгородсько-харківським
угрупованням в обхід Курська з південного сходу.
Допоміжного удару з метою розрізання нашого фронту
треба чекати із заходу з району Ворожби, що між річками
Сейм і Псьол, на Курськ з південного заходу. Цим
наступом противник намагатиметься розгромити й оточити наші
13, 70, 65, 38, 40 і 21-у армії. Кінцевою метою цього етапу
може бути вихід противника на рубіж річка Короча — Ко*
роча — Тим — річка Тим — Дросково.
3. На другому етапі противник намагатиметься вийти
у фланг і тил Південно-Західному фронту в загальному
напрямку через Валуйки — Уразово.
Назустріч цьому ударові противник може завдати удару
з району Лисичанська в північному напрямку на Сватово —
Уразово.
На всіх інших ділянках противник намагатиметься
вийти на лінію Лівни — Касторне — Старий і Новий Оскол.
4. На третьому етапі після відповідного перегрупування
противник, можливо, намагатиметься вийти на фронт
Лиски — Воронеж — Єлець і, прикрившись у
південно-східному напрямку, може організувати удар в обхід Москви
з південного сходу через Раненбург — Ряжськ — Рязань.
5. Треба сподіватися, що противник у цьому році
основну ставку при наступальних діях робитиме на свої
танкові дивізії та авіацію, тому що його піхота зараз значно
гірше підготовлена до наступальних дій, ніж минулого
року.
Зараз перед Центральним і Воронезьким фронтами
противник має до 12 танкових дивізій і, підтягнувши з
інших ділянок 3—4 танкові дивізії, може кинути проти
нашого курського угруповання до 15—16 танкових дивізій
загальною кількістю до 2500 танків.
544
6. Для того, щоб противник розбився об нашу оборону,
крім заходів щодо посилення ПТО 1 Центрального і
Воронезького фронтів, нам необхідно якнайскоріше зібрати
з пасивних ділянок і перекинути в резерв Ставки на
загрозливі напрямки ЗО полків ВПТАП2; всі полки самохідної
артилерії зосередити на ділянці Лівни — Касторне — Ст.
Оскол. Частину полків бажано зараз же дати на
підсилення Рокоссовському й Ватутіну і зосередити якнайбільше
авіації в резерві Ставки, щоб масованими ударами авіації
у взаємодії з танками і стрілецькими з’єднаннями розбити
ударні угруповання й зірвати план наступу противника.
Я не знайомий з остаточним розташуванням наших
оперативних резервів, тому вважаю доцільним
запропонувати розташувати їх в районі Єфремов — Лівни —
Касторне — Новий Оскол — Валуйки — Россош — Лиски —
Воронеж — Єлець. При цьому головну масу резервів
розташувати в районі Ряжського, Раненбурга, Мічурінська, Тамбова.
В районі Тула — Сталіногорськ необхідно мати одну
резервну армію.
Перехід наших військ у наступ найближчими днями
з метою випередження противника вважаю недоцільним.
Краще буде, якщо ми виснажимо противника на нашій
обороні, виб’ємо його танки, а потім, увівши свіжі резерви,
переходом у загальний наступ остаточно доб’ємо основне
угруповання противника.
Константинов.
№ 256».
Наші прогнози в основному не розбіглися з тим, що
насправді задумувало німецько-фашистське командування.
Ось що говорилося в наказі Гітлера від 15 квітня
1943 року:
«Ставка фюрера
15 квітня 1943 р.
Цілком таємно.
Тільки для командування.
Я вирішив, як тільки сприятимуть умови погоди,
провести наступ «Цитадель» — перший наступ цього року.
Цьому наступові надається вирішальне значення. Він
повинен завершитися швидким і вирішальним успіхом.
Наступ повинен дати в наші руки ініціативу на всю весну
й літо в цьому році.
1 Протитанкова оборона.— Ред.
2 Винищувально-протитанкові артилерійські полки.— Ред.
18 4—504
545
У зв’язку з цим усі підготовчі заходи необхідно
провести з найбільшою ретельністю і енергією. На напрямі
головних ударів повинні бути використані кращі з’єднання,
найкраща зброя, кращі командири і велика кількість
боєприпасів. Кожний командир, кожний рядовий солдат
зобов’язаний пройнятися усвідомленням вирішального
значення цього наступу. Перемога під Курськом повинна стати
факелом для всього світу.
Я наказую:
1. Метою наступу є зосередженим ударом, проведеним
рішуче й швидко силами однієї ударної армії з району
Бєлгорода і другої — з району на південь від Орла, шляхом
концентричного наступу оточити війська, що знаходяться
в районі Курська, і знищити їх.
2. Необхідно:
а) широко використати момент раптовості і тримати
противника в невіданні насамперед щодо часу початку
наступу;
б) забезпечити максимальне масування ударних сил
на вузькій -ділянці, з тим щоб, використовуючи місцеву
величезну перевагу в усіх засобах наступу (танках,
штурмових гарматах, артилерії, мінометах і т. д.) одним ударом
пробити оборону противника, добитися з’єднання обох
наступаючих армій і таким чином замкнути кільце оточення.
В обох групах армій ті з’єднання, які щойно прибули
до складу ударних армій, повинні дотримуватися радіомов-
чання...
7. З метою дотримання таємниці із задумом операції
ознайомити тільки тих осіб, залучення яких абсолютно
необхідне» *.
Отже, правильно оцінивши обстановку, радянське
командування до наступу німців точно визначило імовірність
і напрямок дій німецько-фашистських військ у районі
Курської дуги.
9 чи 10 квітня, точно не пам’ятаю, в штаб Воронезького
фронту прибув О. М. Василевський. З ним ми ще раз
у деталях обговорили мою доповідь, обстановку,
міркування по дислокації оперативно-стратегічних резервів і
характер майбутніх дій. У нас з Олександром Михайловичем
була єдина думка по всіх питаннях.
1 Див.: Дашичев В. И. Банкротство стратегии германского
фашизме: Ист. очерки, документи и материальї. В 2-х т.— М., 1973, т. 2,
с. 410—413.
546
Склавши проект директиви Ставки про розташування
резервів Ставки і створення Степового фронту, ми послали
його Верховному Головнокомандуючому за нашими
підписами.
В цьому документі передбачалася дислокація армій
і фронтових засобів підсилення. Штаб Степового фронту
мали на увазі розгорнути в Новому Осколі, командний
пункт фронту мати в Корочі. ДПУ фронту — у Великому
Бурлуці. Командуванню фронтів і штабам наказувалось,
як це завжди бувало під час підготовки великих операцій,
дата в Генеральний штаб свої міркування і пропозиції
щодо характеру дій.
У зв’язку з тим, що мають місце помилкові версії про
організацію оборони і контрнаступ у районі Курська
в 1943 році, вважаю потрібним навести тут ті документи,
які надійшли з цього приводу в Ставку і Генеральний
штаб. При цьому зауважу, що ніяких інших документів
у Ставку ніхто не надсилав.
Ось повідомлення від 10 квітня начальника штабу
Центрального фронту генерал-лейтенанта М. С. Малініна,
надіслане на вимогу Генштабу.
«З Центрального фронту 10.4.43
Начальнику оперативного управління ГШ ЧА
генерал-полковнику Антонову 1
і на № 11990
.„4. Мета і найімовірніші напрямки для наступу
противника у весняно-літній період 1943 року:
а) Враховуючи наявність сил і засобів, а головне
результати наступальних операцій 1941—1942 років, у
весняно-літній період 1943 року слід чекати наступу
противника тільки на курсько-воронезькому операційному
напрямку.
На інших напрямках наступ ворога навряд чи можливий.
При загальній стратегічній обстановці, що створилася
на цьому етапі війни, для німців було б вигідно міцно
забезпечити за собою Крим, Донбас та Україну, а для цього
необхідно висунути лінію фронту на рубіж Штерівка —
Старобільськ — Ровеньки — Лиски — Воронеж — Лівни —
Новосіль. Щоб вирішити це завдання, противнику потрібно
буде не менше 60 піхотних дивізій з відповідним
авіаційним, танковим та артилерійським підсиленням.
1 Три попередніх пункти тут не наводяться, бо вони подають
тільки перелік супротивних німецьких військ,--* Прим. авт.
18*
547
Таку кількість сил і засобів на цьому напрямі ворог
зосередити не може.
Через це курсько-воронезький операційний напрямок
набуває першорядного значення.
б) Виходячи з цих оперативних припущень, слід чекати
спрямування головних зусиль противника водночас по
зовнішніх і внутрішніх радіусах дій:
— по внутрішньому радіусу — з району Орла через Кроми
на Курськ та з району Бєлгорода через Обоянь на Курськ;
— по зовнішньому радіусу — з району Орла через
Лівни на Касторне та з району Бєлгорода через Старий Оскол
на Касторне.
в) При відсутності протидіючих заходів з нашого боку
цьому наміру противника його успішні дії на цих
напрямках могли б призвести до розгрому військ Центрального
і Воронезького фронтів, до захоплення противником
найважливішої залізничної магістралі Орел — Курськ —
Харків і виходу його військ на вигідний рубіж, що
забезпечував міцне утримання Криму, Донбасу та України.
г) До перегрупування і зосередження військ на
можливих для наступу напрямках, а також до створення
необхідних запасів противник може приступити після
закінчення весняного бездоріжжя і весняної повені.
Отже, переходу противника до рішучого наступу можна
чекати орієнтовно в другій половині травня 1943 року.
5. В умовах даної оперативної обстановки вважав би
доцільним вжити таких заходів:
а) Об’єднаними зусиллями військ Західного,
Брянського і Центрального фронтів знищити орловське
угруповання противника і цим позбавити його можливості завдати
удару з району Орла через Лівни на Касторне,
захопити найважливішу для нас залізничну магістраль
Мценськ — Орел — Курськ і позбавити противника
можливості користуватись Брянським вузлом залізничних і
грунтових доріг.
б) Щоб зірвати наступальні дії противника, необхідно
посилити війська Центрального і Воронезького фронтів
авіацією, переважно винищувальною, і протитанковою
артилерією не менше 10 полків на фронт.
в) 3 цією ж метою бажана наявність сильних резервів
Ставки в районі Лівни — Касторне — Лиски — Воронеж —
Єлець.
Нач. штабу ЦЕНТРФ
№ 4203» *. генерал-лейтенант Малінін.
1 Архів МО СРСР, ф. 233, оп. 2307, спр. З, арк. 29—33.
548
Командування Воронезького фронту також подало свої
міркування.
«Начальнику Генштабу ЧА
на № 11990 12.4.43 р.
Перед Воронезьким фронтом тепер установлено:
1. Піхотних дивізій у першій лінії дев’ять (26, 68, 323,
75, 255, 57, 332, 167-а та одна дивізія невстановленої
нумерації). Ці дивізії займають фронт Красно-Октябрське —
Велика Чернеччина — Краснопілля — Козацьке. Дивізія
невідомої нумерації, за свідченням полонених, висувається
до району Солдатське і повинна змінити 332-у піхотну
дивізію.
Ці дані перевіряються. Маємо неперевірені дані, що в
другому ешелоні є шість піхотних дивізій. їхнє
розташування поки що не встановлене, і ці дані також перевіряються.
В районі Харкова, за даними радіорозвідки,
позначається штаб угорської дивізії, яка може бути висунута на
другорядний напрямок.
2. Танкових дивізій всього зараз шість («Велика
Німеччина», «Адольф Гітлер», «Мертва голова», «Райх», 6-а
і 11-а), з них три дивізії — в першій лінії і три дивізії
(«Велика Німеччина», 6-а і 11-а) —в другій лінії. За
даними радіорозвідки, штаб 17-ї танкової дивізії перемістився
з Алексєєвського в Тащаговку, що свідчить про висунення
17-ї танкової дивізії на північ. За наявністю сил противник
має змогу вивести додатково в район Бєлгорода до трьох
танкових дивізій з ділянки Південно-Західного фронту.
3. Таким чином, слід чекати, що противник перед
Воронезьким фронтом зможе створити ударну групу силою до
10 танкових дивізій і не менше шести піхотних дивізій,
всього до 1500 танків, зосередження яких слід чекати в
районі Борисовка — Бєлгород — Муром — Козача Лопань.
Ця ударна група може бути підтримана сильною авіацією
в кількості приблизно до 500 бомбардувальників і не
менше 300 винищувачів.
Намір противника — завдати концентричних ударів
з району Бєлгорода на північний схід і з району Орла на
південний схід, з тим щоб оточити наші війська, що
знаходяться на захід від лінії Бєлгород — Курськ.
Далі слід чекати удару противника в південно-східному
напрямку у фланг і тил Південно-Західному фронту, з тим
щоб потім діяти в північному напрямку.
Однак не виключена можливість, що в цьому році
противник відмовиться від плану наступу на південний схід
549
і проводитиме інший план, саме після концентричних
ударів з району Бєлгорода та Орла він намітить наступ на
північний схід для обходу Москви.
На цю можливість слід зважити і відповідно готувати
резерви.
Таким чином, перед Воронезьким фронтом противник
найімовірніше завдаватиме головного удару з району Бо-
рисовка — Бєлгород в напрямку на Старий Оскол і
частиною сил на Обоянь і Курськ. Допоміжних ударів слід
чекати в напрямку Вовчанськ — Новий Оскол і Суджа —
Обоянь — Курськ.
Для великого наступу противник тепер ще не готовий.
Початку наступу слід чекати не раніше як 20 квітня ц. p.,
а найімовірніше в перших числах травня.
Проте окремих атак можна чекати в будь-який час.
Тому від наших військ вимагаємо постійної, найвищо!
готовності.
Федоров, Нікітін, Федотов *.
№ 55» 2.
Отже, до 12 квітня в Ставці ще не було вироблено
конкретного рішення про способи дій наших військ у
весняно-літній період 1943 року в районі Курської дуги.
Ніякий наступ з району Курська тоді ще не намічався.
Та інакше не могло і бути, бо наші стратегічні резерви
перебували в стадії формування, а Воронезький і
Центральний фронти, зазнавши втрат у попередніх боях,
потребували поповнення особового складу, бойової техніки та
матеріальних засобів.
Відповідно саме до цієї обстановки командуючі
фронтами одержали вказівку Ставки про перехід фронтів до
оборони.
Загальне керівництво на місці військами Центрального
і Воронезького фронтів і контроль за виконанням
вказівок Ставки Верховне Головнокомандування поклало на
мене.
10 квітня подзвонив мені в Бобришево Верховний і
наказав 11 квітня прибути до Москви для обговорення плану
літньої кампанії 1943 року, і зокрема по Курській дузі.
Пізно увечері 11 квітня я повернувся в Москву.
О. М. Василевський сказав, що Й. В. Сталін дав вказівку
1 федоров — М. Ф. Ватутін, Нікітін—М. С. Хрущов, Федотов —
Ф. К. Корженевич.— Прим. авт.
2 Архів МО СРСР, ф. 48-А, on. 1147, спр. 2, арк. 4—7,
550
до вечора 12 квітня підготувати карту обстановки,
необхідні розрахунки і пропозиції.
Цілий день 12 квітня ми з Олександром Михайловичем
Василевським і його заступником Олексієм Інокентійови-
чем Антоновим готували потрібні матеріали для доповіді
Верховному Головнокомандуючому. З раннього ранку всі
троє засіли за доручену нам роботу, і, тому що між нами
було цілковите взаєморозуміння, все до вечора було готове.
О. І. Антонов, крім усіх своїх інших достоїнств, умів
блискуче оформляти матеріал, і, поки мн з О. М. Василевським
складали план доповіді И. В. Сталіну він швидко
підготував карту обстановки, карту-план дій фронтів у районі
Курської дуги.
Всі ми вважали, що, виходячи з політичних, економічних
та воєнно-стратегічних міркувань, гітлерівці
намагатимуться за всяку ціну утриматися на фронті від Фінської затоки
до Азовського моря. Вони могли добре оснастити свої
війська на одному із стратегічних напрямів і підготувати
велику наступальну операцію в районі курського виступу,
з тим щоб спробувати розгромити тут війська
Центрального і Воронезького фронтів. Це могло б змінити загальну
стратегічну обстановку на користь німецьких військ, не
кажучи вже про те, що в цих умовах загальний фронт
значно скорочувався і підвищувалась загальна оперативна
щільність німецької оборони.
В цьому районі обстановка давала змогу завдати
в напрямку на Курськ два зустрічних удари: один з району
на південь від Орла, а другий з району Бєлгорода.
Передбачалось, що на решті ділянок німецьке командування
оборонятиметься, бо тут для наступальних операцій, за
розрахунками Генштабу, воно необхідних сил не мало.
Увечері 12 квітня мн з О. М. Василевським та О. І.
Антоновим поїхали в Ставку.
Верховний, мабуть, як ніколи, уважно вислухав наші
міркування. Він погодився з тим, щоб головні зусилля
зосередити в районі Курська, але як і раніше побоювався
за московський напрямок.
Обговорюючи в Ставці Верховного
Головнокомандування план дій наших військ, ми прийшли до висновку про
необхідність побудувати міцну, глибоко ешелоновану
оборону на всіх найважливіших напрямках, і насамперед у
районі Курської дуги. У зв’язку з цим командуючі фронтами
одержали відповідні вказівки. Війська почали глибше
закопуватися в землю. Було вирішено стратегічні резерви
Ставки, які формувалися й готувалися, поки що в дію не
551
вводити, зосереджуючи їх ближче до найнебезпечніших
районів.
Таким чином, уже в середині квітня Ставка прийняла
попереднє рішення про навмисну оборону. (Курсив мій —
Г. Ж-). Щоправда, до цього питання ми поверталися неод-
норазово, а остаточне рішення про навмисну оборону Став*
ка прийняла на початку червня 1943 року. Тоді фактично
вже стало відомо про намір противника завдати
Воронезькому і Центральному фронтам могутнього удару із
залученням для цього найбільших танкових угруповань з
використанням нових танків «тигр» і «пантера» і самохідних
гармат «фердинанд».
Головними діючими фронтами на першому етапі літньої
кампанії Ставка вважала Воронезький, Центральний,
Південно-Західний і Брянський. Тут, за нашими розрахунками,
повинні були розігратися головні події. Ми хотіли зустріти
очікуваний наступ німецьких військ могутніми засобами
оборони, завдати їм поразки, і насамперед розбити танкові
угруповання противника, а потім, перейшовши в
контрнаступ, остаточно його розгромити. Водночас з планом
навмисної оборони і контрнаступу вирішили розробити також
і план наступальних дій, не чекаючи наступу противника,
якщо цей наступ відкладатиметься на тривалий строк.
Таким чином, оборона наших військ була, безумовно, не
вимушеною, а суто навмисною, і момент переходу в наступ
Ставка визначила залежно від обстановки. Малося на
увазі не поспішати з ним, але й не зволікати. (Курсив мій.—
Г.Ж.).
Тоді ж вирішили питання про райони зосередження
основних резервів Ставки. їх намічалось розгорнути в
районі Лівни — Старий Оскол — Короча, з тим щоб
підготувати рубіж оборони на випадок прориву противника в
районі Курської дуги. Всі інші резерви вирішили
розташувати за правим флангом Брянського фронту в районі
Калуга — Тула — Єфремов. За стиком Воронезького і Південно-
Західного фронтів, у районі Лиски, повинні були
готуватися до дій 5-а гвардійська танкова армія та ряд інших
з’єднань резерву Ставки.
О. М. Василевському та О. І. Антонову було наказано
приступити до розробки всієї документації за прийнятим
планом, з тим щоб іще раз обговорити його на початку
травня.
А мені було доручено 18 квітня вилетіти на Північно-
Кавказький фронт. Війська цього фронту вели напружені
бої з метою ліквідації таманського угруповання
противни552
ка, основним ядром якого була добре укомплектована 17-а
армія німецьких військ.
Для радянського командування ліквідація противника
на Таманському півострові мала важливе значення. Крім
розгрому великого угруповання противника — в цьому
районі діяли 14—16 дивізій, приблизно 180—200 тисяч
чоловік,— в результаті цієї операції ми визволяли
Новоросійськ. Тут на невеликому плацдармі з першої половини
лютого бився героїчний загін воїнів 18-ї армії і моряків
Чорноморського флоту.
До 18-ї армії генерала К. М. Леселідзе ми прибули
разом з наркомом Військово-Морського Флоту М. Г. Куз-
нецовим, командуючим ВПС О. О. Новиковим і
працівником Генштабу генералом С. М. Штеменком.
Ознайомившись з обстановкою, силами і засобами армії
і моряків Чорноморського флоту, всі прийшли до висновку
про неможливість у той час провадити будь-які великі
заходи по розширенню новоросійського плацдарму, який
називався тоді у військах Малою землею.
Справді, це був плацдарм загальною площею усього
тільки на ЗО квадратних кілометрів. Усіх нас тоді
турбувало одне питання, чи витримають радянські воїни ті
випробування, що випали на їхню долю, в нерівній боротьбі
з ворогом, який день і ніч завдавав повітряних ударів і вів
артилерійський обстріл по захисниках цього невеликого
плацдарму.
Про це ми хотіли порадитися з начальником політвідді-
лу 18-ї армії Л. І. Брежнєвим, який там неодноразово
бував і добре знав обстановку, але цього разу він перебував
на Малій землі, де тривали найважчі бої.
З того, що нам розказав командарм К. М. Леселідзе,
було ясно: наші воїни сповнені рішучості битися з ворогом
до цілковитого його розгрому і скинути себе в море не
дозволять.
Доповівши Й. В. Сталіну свою думку, ми з С. М. Ште-
менком виїхали в 56-у армію Північно-Кавказького фронту,
якою тоді командував генерал А. А. Гречко.
В той момент планувалося здійснити черговий наступ
у район станиці Кримської, але командування армії
вважало, що цей наступ недостатньо підготовлений. Вирішили
його відстрочити, підтягнути боєприпаси, артилерію з
пасивних ділянок фронту, намітили, як краще застосувати
авіацію, використати особливу дивізію НКВС, передану
з резерву Ставки.
Паралельно працювали і з командуванням 18-ї армії.
Треба було неодмінно допомогти десантній групі цієї армії
553
на Мисхако флотом та ударами авіації по противнику,
який займав фронт перед героями-десантниками.
56-а армія до цього провела ряд блискучих боїв,
визволяючи Кубань. Тепер вона мала розгромити ворожу
оборону 17-ї армії в районі станиці Кримської і вийти в тил
новоросійської групи противника. Далі малось на увазі
спільними зусиллями військ фронту ліквідувати таманський
плацдарм противника.
Розгром противника на підступах до станиці Кримської
і її захоплення покладалися тільки на 56-у армію, сили
якої були обмежені, а підкріпити її значною мірою ні
Ставка, ні фронт можливості не мали. Армія мусила
подолати сильно укріплену оборону, яку німецькі війська
створили на підступах до станиці. Планування і підготовку
операції А. А. Гречко здійснив зі знанням справи і великою
передбачливістю.
Наступ 56-ї армії на Кримську розпочався 29 квітня.
Незважаючи на обмеженість сил, особливо авіації, танків
та артилерії, командування армією, вміло маневруючи
наявними засобами, зламало впертий опір ворожої оборони.
Війська 56-ї армії захопили станицю, важливий
залізничний вузол і відкинули противника за Кримську. Всі ці події
добре описані в книзі Маршала Радянського Союзу
А. А. Гречка «Битва за Кавказ».
Дальший наступ 56-ї армії, так само як і інших армій
фронту, через відсутність можливостей був припинений.
Наступальні дії військ Північно-Кавказького фронту в
тому районі Ставка була змушена відкласти до
сприятливішого моменту.
* * #
Підготовляючи Червону Армію до літньої кампанії,
Центральний Комітет партії, Державний Комітет
Оборони, Ставка і Генеральний штаб весною 1943 року
розгорнули колосальну роботу. Партія мобілізувала країну на
рішучий розгром ворога.
Широкі активні заходи на фронті вимагали проведення
ряду заходів по вдосконаленню організаційної структури
військ і їх переозброєнню найновішою технікою. В
Генеральному штабі здійснили необхідні заходи, пов’язані
з дальшим поліпшенням структури військ Червоної Армії.
Переглядалися й удосконалювались організаційні форми
фронтів і армій. До їх складу додатково включалися
артилерійські, винищувально-протитанкові та мінометні
частини. Війська посилювалися засобами зв’язку. Стрілецькі
554
дивізії оснащувалися більш досконалим автоматичним,
протитанковим озброєнням і об’єднувалися в стрілкові
корпуси, з тим щоб поліпшити управління в
загальновійськових арміях і зробити ці армії значно сильнішими.
Формувалися нові артилерійські з’єднання, озброєні
більш якісними системами. Створювались бригади, дивізії
і корпуси прориву артилерії резерву Верховного
Головнокомандування, які призначалися для створення високої
щільності вогню на головних напрямках при вирішенні
найважливіших завдань наступу. В розпорядження
фронтів і ППО країни почали надходити зенітні дивізії. Це
набагато підвищувало міць протиповітряної оборони.
Особливу увагу ЦК партії і Державний Комітет
Оборони зосередили на виробництві танків і самохідної артилерії.
До літа 1943 року, крім окремих механізованих і
танкових корпусів, були сформовані і добре укомплектовані
п’ять танкових армій нової організації, що мали в своєму
складі, як правило, два танкових та один механізований
корпуси. Крім того, для забезпечення прориву оборони
противника і посилення армій було створено 18 важких
танкових полків. .
Провадилася велика робота по реорганізації військово-
повітряних сил, на озброєння яких надходили літаки
удосконалених конструкцій, такі, як ЛА-5, ЯК-9, ПЕ-2, ТУ-2,
ІЛ-4 та інші. До літа майже вся авіація була переозброєна
новою матеріальною частиною і було сформовано ряд
додаткових авіаційних частин, з’єднань резерву Верховного
Головнокомандування, в тому числі 8 авіакорпусів авіації
далекої дії.
За кількістю авіації наші ВПС уже переважали
німецькі повітряні сили. Кожний фронт мав свою повітряну армію
чисельністю в 700—800 літаків.
Велика кількість артилерії була переведена на
моторизовану тягу. Машинами вітчизняного виробництва і «сту-
дебеккерами» були забезпечені інженерні частини та
війська зв’язку. Тили всіх найважливіших фронтів одержали
значну кількість автомобілів. У розпорядження
Управління тилу Червоної Армії надійшли десятки нових
автомобільних батальйонів і полків, що набагато підвищило
маневреність і працездатність всієї служби тилу.
Багато уваги приділялось підготовці людських резервів.
У 1943 році в різних учбових центрах навчалися й
перепідготовлялися сотні тисяч воїнів, формувалися і збиралися
великі стратегічні резерви. На 1 липня в резерві Ставки
було кілька загальновійськових, дві танкові й одна
повітряна армії.
555
До липня 1943 року в складі нашої діючої армії було
понад 6,6 мільйона чоловік, 105 тисяч гармат і мінометів,
біля 2200 бойових установок польової реактивної артилерії,
більше ніж 10 тисяч танків і самохідно-артилерійських
установок, майже 10 300 бойових літаків *.
Величезна робота, здійснена Державним Комітетом
Оборони, нашою партією щодо посилення радянських
військ і їх перепідготовки на основі досвіду війни, значно
підвищила бойові можливості військ діючих фронтів.
Комуністична партія, як завжди, приділяла багато
уваги підвищенню рівня партійно-політичної роботи в армії.
В ряди військ вливалися нові тисячі комуністів, які своєю
активністю ще вище піднімали бойовий дух мужніх воїнів
Червоної Армії. Наприкінці 1943 року в Радянських
Збройних Силах налічувалося вже 2,7 мільйона комуністів і
приблизно стільки ж воїнів-комсомольців.
Політоргани, партійні і комсомольські організації
спрямовували всі свої зусилля на підвищення моральних
якостей і політичної свідомості особового складу військ.
Цьому сприяла перебудова армійських партійних організацій,
яка здійснювалась згідно з постановою ЦК ВКП(б) від
24 травня 1943 року «Про реорганізацію структури
партійних і комсомольських організацій в Червоній Армії і
посилення ролі фронтових, армійських та дивізійних газет».
Відповідно до цієї постанови парторганізації почали
створюватися не в полках, а в батальйонах. А полкові
бюро прирівнювалися до парткомів. Така структура парт-
організацій сприяла конкретнішому керівництву
комуністами в низових ланках. Партійно-політична робота
командирів, політпрацівників, партійних і комсомольських
організацій на основі травневого рішення Центрального
Комітету партії була однією з найважливіших умов
зростання боєготовності Радянських Збройних Сил напередодні
величезних і жорстоких битв з ворогом у літньо-осінній
кампанії 1943 року.
В цілому до літа 1943 року перед Курською битвою
наші збройні сили як кількісно, так і якісно переважали
німецько-фашистські війська.
Радянське Верховне Головнокомандування тепер мало
всі необхідні засоби для того, щоб розгромити ворожі
війська, рішуче й твердо зберегти стратегічну ініціативу на
всіх найважливіших напрямках і диктувати ворогові свою
волю.
1 Див.: История второй мировой войньї 1939—1945: В 12-ти т.—
М., 1976, т. 7, с. 114.
556
Ворог готувався взяти реванш за поразку під
Сталінградом.
Гітлерівське військово-політичне керівництво,
усвідомлюючи, що його збройні сили розгубили колишню перевагу
над Червоною Армією, вживало тотальних заходів, щоб
послати на радянсько-німецький фронт кращі сили.
Із Заходу було перекинуто велику кількість найбоєздат-
ніших військ. Воєнна промисловість, працюючи по 24
години на добу, квапилася дати нові танки «тигр» і «пантера»
та важкі самохідні гармати «фердинанд».
Військово-повітряні сили одержали нові літаки «Фокке-Вульф-190А» та
«Хейнкель-129». Німецькі війська в значних розмірах
одержали поповнення особовим складом і матеріальною
частиною.
На радянсько-німецькому фронті на боці противника
діяли 232 дивізії Німеччини та її союзників, понад 5,3
мільйона чоловік, понад 54 тисячі гармат і мінометів, 5850
танків і штурмових гармат, близько трьох тисяч бойових
літаків. У штабах усіх ступенів тривала посилена робота над
планами майбутніх наступальних дій.
Щоб провести задуману операцію проти курського
виступу, німецьке командування зосередило 50 кращих своїх
дивізій, у тому числі 16 танкових і моторизованих, 11
танкових батальйонів і дивізіонів штурмових гармат, де
налічувалось до 2700 танків і штурмових гармат і понад
2000 літаків (майже 69 процентів усіх бойових літаків, що
були на Сході). Більше ніж 900 тисяч чоловік були готові
до бойових дій.
Німецьке командування було переконане в успіху.
Фашистська пропаганда вживала всіх заходів до того, щоб
підняти дух у військах, обіцяючи в майбутніх боях
безумовну перемогу...
У першій половині травня я повернувся в Ставку
з військ Північно-Кавказького фронту. В цей час у
Генеральному штабі в основному закінчувалось планування
літньої кампанії. Ставка здійснила ретельну агентурну й
повітряну розвідку, яка вірогідно встановила, що головні
потоки військ і військових вантажів противника ідуть в
район Орла, Кром, Брянська, Харкова, Краснограда, Полтави.
Це підтверджувало наші квітневі припущення. У Ставці й
Генеральному штабі зміцнювалася думка про можливий
перехід німецьких військ у наступ найближчими днями.
Верховний Головнокомандуючий зажадав попередити
Центральний, Брянський, Воронезький та
Південно-Західний фронти про те, щоб війська фронтів були в повній
готовності зустріти наступ. За його вказівкою дали директиву
657
Ставки за № 30123, в якій передбачались можливі активні
дії противника. Щоб зірвати очікуваний наступ, готувалась
авіаційна й артилерійська контрпідготовка.
Командування фронтів, одержавши попередження
Ставки, провело ряд нових заходів щодо посилення
системи вогню в обороні, протитанкової оборони та інженерних
загороджень.
Ось одне з повідомлень командування Центрального
фронту з цього питання:
«Ставка Верховного Головнокомандування
тов. Сталіну Й. В.
На виконання директиви Ставки Верховного
Головнокомандування від 8 травня цього року № 30123 доповідаю:
1. З одержанням директиви Ставки віддано
розпорядження всім арміям і окремим корпусам ЦЕНТРФ про
приведення військ у бойову готовність до ранку 10 травня.
2. Протягом 9 і 10 травня виконано:
а) війська орієнтовані про можливі наступальні дії
противника на найближчий період;
б) частини перших і других ешелонів і резерву приведені
до повної бойової готовності. Командування і штаби
перевіряють на місцях готовність військ;
в) у смугах армій, особливо на орловському напрямку,
посилена військова розвідка і вогневий вплив на
противника. У з’єднаннях першого ешелону практично
перевіряється надійність вогневої взаємодії. Частини других
ешелонів і резервів здійснюють додаткову рекогносцировку
напрямків можливих дій та уточнюють питання взаємодії
з частинами першого бойового ешелону. Поповнюються
запаси боєприпасів на вогневих позиціях. Посилені
загородження, особливо на танконебезпечних напрямках.
Проводиться мінування глибини оборонних смуг. Перевірено
технічний зв’язок — працює безперебійно.
3. 16-а повітряна армія активізувала повітряну
розвідку і провадить ретельне спостереження за противником
у районі Глазуновка — Орел — Кроми — Комарики.
Авіаз’єднання і частини армії приведені до бойової готовності,
щоб відбити удари авіації противника і зірвати його
можливі наступальні дії.
4. Щоб зірвати можливий наступ противника на
орловсько-курському напрямку, запланована контрпідготовка,
в якій бере участь вся артилерія 13-ї армії та авіація 16-ї
повітряної армії.
Рокоссовський, Телегін, Малінін.
№ 00219».
558
Приблизно такі самі повідомлення надходили і з інших
фронтів.
Дещо по-іншому дивився на ситуацію, що складалася,
генерал армії М. Ф. Ватутін. Не заперечуючи оборонних
заходів, він пропонував Верховному завдати противнику
випереджаючого удару по його бєлгородсько-харківському
угрупованню. В цьому його цілком підтримував член
Військової ради М. С. Хрущов.
Начальник Генштабу О. М. Василевський, О. І. Антонов
та інші працівники Генштабу не поділяли цієї пропозиції
Військової ради Воронезького фронту. Я цілком
погоджувався з думкою Генерального штабу, про що й доповів
И. В. Сталіну.
Верховний сам все ще вагався —- чи зустріти противника
обороною наших військ чи завдати випереджаючого удару.
И. В. Сталін побоювався, що наша оборона може не
витримати удару німецьких військ, як це не раз бувало в 1941
і 1942 роках. І в той же час він не був упевнений в тому,
що наші війська спроможні розгромити противника своїми
наступальними діями.
Після багаторазових обговорень Верховний вирішив
зустріти наступ німців вогнем усіх видів глибоко ешелоно-
ваної оборони, могутніми ударами авіації та контрударами
оперативних і стратегічних резервів. Потім, виснаживши
і знекровивши ворога, добити його навальним
контрнаступом на бєлгородсько-харківському і орловському
напрямках, після чого провести глибокі наступальні операції на
всіх найважливіших напрямках.
Після поразки німців у районі Курської дуги Ставка
мала намір визволити Донбас, усю Лівобережну Україну,
ліквідувати плацдарм противника на Таманському півострові,
визволити східні райони Білорусії і створити умови для
повного вигнання противника з нашої території.
Розгром основних сил противника Ставка планувала
здійснити у такий спосіб. Як тільки буде встановлено
остаточне зосередження головних угруповань противника на
вихідні райони для наступу, зненацька накрити їх могутнім
вогнем всіх видів артилерії і мінометів і водночас завдати
удару всіма силами авіації. Удари авіації було вирішено
продовжувати протягом усього часу оборонного бою,
залучаючи для цього авіацію сусідніх фронтів та авіацію
далекої дії Верховного Головнокомандування.
При переході противника в наступ війська Воронезького
і Центрального фронтів мали завзято захищати кожну
позицію, кожний рубіж вогнем, контратаками і контрударами
з глибини. Для цього завчасно передбачалося підтягування
559
до загрозливих ділянок резервів з оперативної глибини,
в тому числі танкових корпусів і армій.
А коли ворог буде знесилений і зупинений, негайно
перейти в контрнаступ силами Воронезького, Центрального,
Степового, Брянського, лівим крилом Західного і правим
крилом Південно-Західного фронтів.
Згідно з прийнятим рішенням директивою Ставки
військам поставлено такі завдання.
Центральному фронту обороняти північну частину
курського виступу, з тим щоб у ході оборонної операції
виснажити й знекровити противника, після чого перейти в
контрнаступ і у взаємодії з Брянським і Західним фронтами
розгромити угруповання німецьких військ в районі Орла.
Воронезькому фронту, який обороняв південну частину
курського виступу, також виснажити й знекровити
противника, після чого у взаємодії із Степовим фронтом і правим
крилом Південно-Західного фронту перейти в контрнаступ
і завершити розгром противника в районі Бєлгорода і
Харкова. Головні зусилля Воронезького фронту зосередити на
своєму лівому фланзі на ділянці 6-ї та 7-ї гвардійських
армій.
Степовий фронт, розташований за Центральним і
Воронезьким фронтами на рубежі Ізмалково — Лівни — річка
Кшень — Білий Колодязь, одержав завдання підготувати
оборону на вищевказаному рубежі й забезпечити відбиття
можливих проривів противника з боку Центрального і
Воронезького фронтів, а також бути готовим перейти до
наступальних дій.
Військам Брянського фронту й лівого крила Західного
фронту належало сприяти Центральному фронту зірвати
наступ противника і теж бути готовими перейти в наступ
на орловському напрямку.
Перед Центральним штабом партизанського руху було
поставлене завдання організувати в тилу ворога масові
диверсії на всіх найважливіших комунікаціях противника
Орловської, Харківської та інших областей, а також збирання
і надсилання в Ставку найважливіших розвідувальних
даних про противника.
Щоб скувати війська противника і не допустити
маневрування його резервами, було передбачено окремі
наступальні операції на ряді напрямків півдня країни і на
північно-західному напрямку.
До майбутніх боїв у районі Курська радянські війська
готувалися в травні і червні. Особисто мені довелося
обидва ці місяці провести у військах Воронезького і
Централь560
ного фронтів, вивчаючи обстановку і хід підготовки наших
військ до майбутніх дій.
Ось одне з типових повідомлень того часу в Ставку
Верховного Головнокомандування.
«22.5.43. 4.48.
Товаришу Іванову
Доповідаю обстановку на 21.5.43 р. на Центральному
фронті.
1. На 21.5. всіма видами розвідки встановлено: у першій
лінії оборони противник перед Центральним фронтом має
15 піхотних дивізій; у другій лінії і резерві — 13 дивізій,
з них три танкові.
Крім того, є відомості про зосередження на південь від
Орла 2-ї танкової дивізії і 36-ї мотодивізії. Відомості про
ці дві дивізії потребують перевірки.
4-у танкову дивізію противника, яка раніше була на
захід від Севська, кудись перекинули. Крім того, в районі
Брянська і Карачева знаходяться три дивізії, з яких дві
танкові.
Отже, на 21.5. противник проти Центрального фронту
може діяти тридцятьма трьома дивізіями, з них — шістьма
танковими.
Інструментальною і візуальною розвідкою фронту
виявлено 800 гармат, переважно 105- і 150-міліметрових.
Головну масу артилерії противник має проти 13-ї армії,
лівого флангу 48-ї армії та правого флангу 70-ї армії,
тобто на ділянці Тросне — Перше Позднєеве. За цим головним
артилерійським угрупованням на лінії Змієвка — Красний
гай розташовано до 600—700 танків. Причому головна
маса зосереджена на схід від річки Оки.
В районі Орла, Брянська, Смоленська противник
зосередив 600—650 літаків. Головне угруповання авіації
противник має в районі Орла.
Останніми днями як на землі, так і в повітрі противник
тримається пасивно, обмежуючись невеликою повітряною
розвідкою та зрідка вогневими нальотами.
На передньому краї і в глибині тактичної оборони
противник провадить окопні роботи, особливо посилено
розвиває свої оборонні позиції перед фронтом 13-ї армії і на
ділянці Красна слобідка — Сенькове, де в нього вже
появилася друга лінія оборони за річкою Неруч. За
даними спостереження, противник створює на цьому напрямку
1 Псевдонім И. В, Сталіна,— Прим. авт.
561
третю лінію оборони за 3—4 кілометри на північ від річки
Неруч.
Полонені показують, що німецькому командуванню
відомо про наше угруповання на південь від Орла і про наш
наступ, який готується, і німецькі частини про це
попереджені. Захоплені льотчики свідчать, що нібито німецьке
командування само готує наступ і що для цієї мети
стягується авіація.
Я особисто був на передньому краї 13-ї армії,
продивлявся з різних точок оборону противника, спостерігав за
його діями, розмовляв з командирами дивізій 70-ї та 13-ї
армій, з командуючими Галаніним, Пуховим і Романенком
і прийшов до висновку, що безпосередньої готовності до
наступу на передньому краї у противника немає.
Може, я помиляюсь, противник дуже уміло маскує свої
приготування, але, аналізуючи розташування його
танкових частин, недостатню щільність піхотних з’єднань,
відсутність угруповань важкої артилерії, а також розкиданість
резервів, вважаю, що противник до кінця травня перейти
в наступ не може.
2. Оборона 13-ї і 70-ї наших армій організована
правильно і глибоко ешелоиована. Оборона 48-ї армії
організована рідко і з дуже слабкою артилерійською щільністю,
і якщо противник ударить по армії Романенка і задумає
обійти Малоархангельськ зі сходу з метою обійти головне
угруповання Костіна *, то Романенко не зможе стримати
удару противника. А резерви фронту розташовані
переважно за Пуховим і Галаніним, вони вчасно на допомогу Ро-
маненку встигнути не зможуть.
Я вважаю, що Романенка треба посилити за рахунок
резерву Ставки двома стрілецькими дивізіями, трьома
танковими полками Т-34, двома ВПТДП та двома
мінометними або артилерійськими полками РГК.
Якщо це буде дано Романенку, то він зможе
організувати добру оборону і, якщо буде потрібно, може ЩІЛКИИМ
угрупованням перейти в наступ.
В обороні Пухова і Галаніна та інших армій фронту
основні недоліки полягають у відсутності ВПТАП. Фронт
на сьогоднішній день має лише чотири ВПТАП, з них два
без тяги знаходяться в тилах фронту.
Через великий некомплект 45-міліметрових гармат у
батальйонах і полках протитанкова оборона перших ешелонів
і переднього краю організована слабо.
1 Псевдонім К. К. Рокоссовського.— Прим. авт.
562
Вважаю, що Костіну потрібно якнайскоріше дати
чотири полки ВПТАП (з Романенком 6), три полки самохідної
152-міліметрової артилерії.
3. Підготовка Костіна до наступу не закінчена.
Опрацювавши це питання на місцевості з Костіним і Пуховим, ми
прийшли до висновку про необхідність посунути ділянку
прориву на два-три кілометри на захід від наміченої
ділянки Костіним, тобто до Архангельського включно, і пустити
в першому ешелоні один підсилений корпус з танковим
корпусом- на захід од залізниці.
З артилерійським угрупованням запланований прорив
Костін зробити не зможе, бо противник значно посилив
і глибше ешелонував свою оборону на цьому напрямку.
Для того щоб зробити прорив напевно, Костіну
потрібно ще перекинути один артилерійський корпус.
Боєприпасів фронт має в середньому півтора
боєкомплекту.
Прошу зобов’язати Яковлєва за два тижні доставити
фронту три боєкомплекти основних калібрів.
4. У Пухова тепер є 12 дивізій, шість з них об’єднані
в два корпуси, а шістьма дивізіями Пухов командує сам.
Для користі справи прошу наказати терміново
сформувати й перекинути для Пухова два корпусних управління,
одне корпусне управління сформувати й перекинути для Гала-
ніна, в якого зараз п’ять окремих дивізій, крім стрілецького
корпусу.
Прошу вашого рішення.
Юр’єв Ч
№ 2069».
В такому самому порядку вивчалася обстановка й у
військах Воронезького фронту, про що я зараз же
повідомляв у Ставку. Командування фронтів і їхні штаби, у свою
чергу, стежачи за кожним кроком противника й
узагальнююча обстановку, теж негайно доповідали в Генеральний
штаб і Ставку.
Спостерігаючи за роботою штабів військ, фронтів і
Генерального штабу, мушу сказати, що їхня невтомна
діяльність відіграла найважливішу роль у боях літнього періоду.
Штабні працівники днями й ночами копітко збирали й
аналізували відомості про війська противника, про їхні
можливості й наміри. Узагальнені дані доповідались
командуванню для прийняття основних рішень.
* Псевдонім Г, К. Жукова,— Ред.
563
Для того щоб розробити план дій військ у районі
курського виступу, Ставка і Генштаб мали організувати
ретельну розвідку з метою одержати відомості про
розташування військ противника, здійснюваних
перегрупуваннях бронетанкових, артилерійських з’єднань,
бомбардувальної і винищувальної авіації і, найважливіше, . одержати
дані про наміри командування військ противника.
Той, хто знайомий з обсягом і методом підготовки
великих операцій, зможе оцінити всю складність і
різноманітність роботи штабів і командування по підготуванню
Курської битви.
Опрацьовуючи одержані відомості, Генштаб повинен
був глибоко проаналізувати їх, зробити належні висновки
з усіх численних повідомлень, серед яких могли бути і де-
зинформаційні, і помилкові. Адже таку багатогранну
роботу, як відомо, виконують тисячі людей в органах
агентурної і військової розвідки, партизани і люди, які співчувають
нашій'боротьбі.
Противник, готуючись до дій, здійснював систему
спеціальних заходів, щоб приховати свої наміри: удавані
перегрупування та інші обманні дії. В цьому вищі штаби
повинні були зуміти розібратися й відрізнити справжнє від
фальшивого.
Така робота завжди може бути організована у великих
масштабах тільки в результаті централізованих вказівок,
об’єднання всіх зусиль, а не на основі тих чи інших
окремих ідей або припущень.
Звичайно, і при такій системі можливі деякі помилки.
Так, Ставка і Генштаб вважали, що найсильніше
угруповання противник створює в районі Орла для дій проти
Центрального фронту. А насправді більш сильним
виявилося угруповання проти Воронезького фронту, де діяли
8 танкових, одна моторизована дивізії, 2 окремих
батальйони важких танків і дивізіон штурмових гармат. У них
було до 1500 танків і штурмових гармат. Танкове
угруповання противника, яке діяло проти Центрального фронту,
налічувало тільки 1200 танків і штурмових гармат. Цим
значною мірою і пояснюється те, що Центральний фронт
легше впорався з відбиттям наступу противника, ніж
Воронезький фронт.
Як були розташовані основні групи військ до початку
битви?
Найнебезпечніші рубежі оборони в районі Бєлгорода
займали 6-а гвардійська армія під командуванням
генерала І. М. Чистякова і 7-а гвардійська під командуванням
генерала М. С. Шумилова. Безпосередньо за 6-ю армією
564
в другому ешелоні фронту оборони на обоянському
напрямку розташовувалась 1-а танкова армія під командуванням
генерала М. Ю. Катукова. За стиком 6-ї і 7-ї армій,
прикриваючи напрямок на Корочу і Прохоровку, стояла 69-а
армія. Резерви фронту — 35-й гвардійський стрілецький
корпус і 2-й гвардійський танковий корпус — були
розташовані в районі Корочі, 5-й гвардійський танковий
корпус — на південь від Обояні.
1-а танкова армія підготувала для всіх частин оборонні
рубежі й міцні інженерні споруди, щоб на випадок потреби
зустріти ворожі війська з місця вогнем танків та всіх
інших видів зброї.
В результаті творчої роботи військ було зі всією
ретельністю відпрацьовано взаємодію вогневої системи з
сусідніми військами як по фронту, так і в глибину, а також
взаємодію з авіацією.
На найнебезпечнішій ділянці Центрального фронту
в районі Понирів оборонялася 13-а армія під
командуванням генерала М. П. Пухова. За стиком цієї армії та 70-ї
армії І. В. Галаніна в оперативній глибині розташувалась
2-а танкова армія під командуванням генерала О. Г. Ро-
діна.
В резерві фронту були 9-й, 19-й танкові корпуси і
кілька винищувально-протитанкових артилерійських частин.
З повітря війська фронту підтримувала 16-а повітряна
армія під командуванням генерала С. І. Руденка.
Хочеться сказати і про наші резерви. Готуючи Курську
операцію, Ставка доклала багато зусиль для того, щоб
мати в своєму розпорядженні великі резерви.
На рубежі Лівни — Старий Оскол були зосереджені
війська Степового фронту, які призначалися для
забезпечення від несподіванок і як могутнє фронтове угруповання
для переходу в загальний контрнаступ. До складу
Степового фронту були включені 5-а гвардійська
загальновійськова армія генерала О. С. Жадова, 27, 53, 47-а
загальновійськові армії, 5-а гвардійська танкова армія, 1-й
гвардійський мехкорпус, 4-й гвардійський танковий і 10-й
танковий корпуси, 3, 5, 7-й кавкорпуси. З повітря Степовий
фронт підтримувала 5-а повітряна армія. Фронтом
командував генерал-полковник І. С. Конєв, членом Військової
ради був генерал-лейтенант І. 3. Сусайков, начальником
штабу фронту — генерал-лейтенант М. В. Захаров.
Степовому фронту відводилася дуже важлива роль. Він
мав не допустити глибокого прориву наступаючого
противника, а коли наші війська перейдуть у контрнаступ, то його
завдання полягало в тому, щоб наростити могутність удару
565
наших військ з глибини. Розташування військ фронту на
значному віддаленні від противника забезпечувало цим
військам вільний маневр всіма силами фронту або частиною
з них.
За своїм складом і цільовим призначенням Степовий
фронт істотно відрізнявся від Резервного фронту, який діяв
восени 1941 року на підступах до Москви. Тоді Резервний
фронт, по суті, був другим оперативним ешелоном,
розташованим основними силами на тилових рубежах Західного
фронту.
В останніх числах червня обстановка остаточно
прояснилася, і для нас стало очевидно, що саме тут, в районі
Курська, а не де-небудь в іншому місці протнвннк
найближчими днями перейде в наступ.
ЗО червня мені подзвонив И. В. Сталін. Він наказав,
щоб я залишався на орловському напрямку для
координації дій Центрального, Брянського і Західного фронтів.
— На Воронезький фронт,— сказав Верховний,—
відряджається Василевський.
Перебуваючи в ці дні на Центральному фронті, я разом
з К. К- Рокоссовським працював у військах 13-ї армії,
в 2-й танковій армії і резервних корпусах. На ділянці
13-ї армії, де чекали головного удару противника, була
створена винятково велика щільність артилерійського
вогню. В районі Понирів було розгорнуто 4-й артилерійський
корпус резерву Головного Командування, який мав у
своєму складі 700 гармат і мінометів. Тут же були розташовані
всі основні сили фронтових артилерійських частин і резерву
Верховного Головнокомандування. Артилерійську
щільність довели до 92 гармат і мінометів на 1 кілометр фронту.
Щоб відбити масований танковий удар, протитанкова
оборона на обох фронтах будувалась на всю глибину
розташування військ, яка максимально була оснащена
артилерією, танками та інженерно-мінними засобами.
На Центральному фронті иаймогутнішу протитанкову
оборону підготували в смузі 13-ї армії та на примикаючих
до неї флангах 4в-ї і 70-ї армій. Протитанкова
артилерійська оборона в смузі 13-ї армії Центрального фронту
становила понад ЗО одиниць на 1 кілометр фронту.
На Воронезькому фронті в смузі 6-ї та 7-ї гвардійських
армій її щільність становила по 15,6 гармати на 1 кілометр
фронту, а з врахуванням засобів, розташованих у 2-му
ешелоні,— до ЗО гармат на 1 кілометр. Крім того, протитанкова
оборона на цій ділянці була посилена двома танковими
полками та однією танковою бригадою.
566
На всіх танконебезпечних напрямках оборона
складалася з протитанкових опорних пунктів і районів. Крім
артилерії і танків, широко застосовувалося мінування,
копалися протитанкові рови, ескарпи та інші
інженерно-загороджувальні засоби. Широко застосовувалися рухомі загони
загороджень і протитанкові резерви.
Всі ці протитанкові заходи були досить ефективними —
позначався величезний досвід, здобутий у важких
попередніх боях. Танковим військам противника була забезпечена
поразка, яка багато в чому мала сприяти загальному
розгромові ворога.
З трофейних документів і розвідданих було встановлено:
проти Центрального і Воронезького фронтів діє авіація
в складі 1, 4 і 8-го авіаційних корпусів, усього в кількості
понад 2 тисячі бойових літаків, під загальним
командуванням генерал-фельдмаршала Ріхтгофена.
Ворожа авіація, починаючи з березня, поступово
нарощувала свої авіаційні удари по залізничних вузлах,
магістралях, по містах і найважливіших типових об’єктах,
а з червня дедалі частіше стала заходити на війська
і ваші тили.
Прикриття військ і всього курського виступу
забезпечувалось 2, 5 та 16-ю повітряними арміями і двома
винищувальними авіадивізіями ППО країни. Зважаючи на
очікуваний наступ противника, фронти значно посилили
зенітними засобами, які дали змогу фронтам прикрити велику
кількість об’єктів дво-, три-, чотири-, і навіть п’ятишаровим
вогнем.
Зенітну артилерійську оборону пов’язали з
винищувальною авіацією і зі всією службою спостереження,
сповіщення і наведення. Ретельна й добре організована
протиповітряна оборона фронтів і всього курського виступу дала
змогу надійно прикрита війська і завдати великих втрат
ворожій авіації.
Глибина інженерного обладнання фронтів досягла
понад 150 кілометрів, а з врахуванням Степового фронту
загаяла глибина становила 250—300 кілометрів. З
інженерного погляду фронти зробили надзвичайно багато.
Військам дали можливість убезпечити себе від вогню й
ефективно знищувати наступаючого противника.
Справді титанічну роботу здійснили тили фронтів, армій
і з’єднань. На жаль, у нас дуже мало пишуть про тили,
працівників тилової служби, які своєю працею, своєю
творчою ініціативою допомагали військам і командуванню всіх
ступенів боротися з противником, громити його і завершити
війну всесвітньо-історичною перемогою.
567
Взагалі без добре організованого й чітко працюючого
тилу сучасні битви успішно провадити не можна.
Відсутність належного матеріально-технічного забезпечення військ
у процесі операції неминуче призводить до невдач.
«Без найретельнішої, яка грунтувалася б на точних
математичних розрахунках, організації тилу, без
налагодження правильного постачання фронту всім тим, що
йому необхідно для ведення воєнних операцій, без
найточнішого урахування перевезень, що забезпечують тилове
постачання, без організації евакуаційної справи неможливе
ніяке скільки-небудь правильне, розумне ведення великих
воєнних операцій» — говорив М. В. Фрунзе.
Тил Центрального фронту очолював генерал М. О. Ан-
типенко. Ще в період, битви під Москвою він був
начальником тилу 49-ї армії Західного фронту. Вже тоді він
показав себе видатним організатором тилової служби. Відмінну
роботу провів також начальник тилу 1-го Українського
фронту генерал М. П. Анисимов, який добре допоміг у
матеріально-технічному забезпеченні військ, що вели бої
в складних умовах. М. П. Анисимов мав у військах і тилах
цілком заслужений авторитет. Особливо я запам’ятав його
під час Проскурівсько-Чернівецької операції, де він
прекрасно впорався з організацією тилу фронту, незважаючи
на цілковите весняне бездоріжжя.
Для забезпечення запланованих Ставкою дій фронтів
було потрібно провести надзвичайно велику роботу по
матеріально-технічному забезпеченню майбутніх операцій.
Відомо* що тільки з боку Центрального і Воронезького
фронтів у бойових діях брало участь 1336 тисяч чоловік,
3444 танки і самохідно-артилерійські установки, 19,1 тисячі
гармат і мінометів, 2900 літаків (з врахуванням авіації
далекої дії і 17-ї повітряної армії Південно-Західного
фронту).
Незважаючи на важкі погодні» умови, великі
транспортні утруднення і спроби ворога своїми авіаційними
нальотами зірвати підвезення всього необхідного для майбутніх
операцій, тили фронтів блискуче впоралися з покладеним
на них завданням. Вони цілком забезпечили не тільки
оборонний період битви, але й швидкий перехід до контрнасту-
пальних дій.
Мені важко сказати, якого фронту тил був
підготовлений краще, але, враховуючи те, що Центральному фронту
знадобилося менше часу для матеріального забезпечення
переходу в контрнаступ, вважаю, що тут тил як перед
по1 Фрунзе М. В. Избранньїе произведения.— М., 1950, с. 306.
568
чатком операції, так і в процесі неї працював найоператив-
ніше. Звичайно, тут немалу роль відіграв масштаб коливань
фронтів у ході операції.
Мушу сказати, що Військові ради фронтів багато
займалися питаннями тилу.
Велику допомогу тилам і безпосередньо військам надало
місцеве населення району Курської дуги. Промислові
підприємства прифронтових районів ремонтували танки,
літаки, машини, артилерійську та іншу техніку. У великій
кількості йшло пошиття обмундирування та госпітального
одягу. Величезна робота проводилась по створенню оборонних
рубежів, будівництву й ремонту доріг.
Можна сказати, що фронт і тил були тут справді злиті
воєдино. Кожний робив усе, що тільки міг, для перемоги
над ворогом. У цьому яскраво проявлялася спільність мети
нашого народу і збройних сил у боротьбі за свою
соціалістичну Батьківщину.
Генерали М. Ф. Ватутін і К. К. Рокоссовський особисто
багато займалися питаннями тилу, і цим значною мірою
пояснювалася добра матеріально-технічна забезпеченість
військ до початку битви.
Зусилля тих напружених днів добре висвітлив Маршал
Радянського Союзу О. М. Василевський у своїй статті
«Историческое сражение», опублікованій у «Правде»
4 липня 1968 року в зв’язку з 25-річчям розгрому
німецько-фашистських військ під Курськом.
«Важко перелічити все коло великих заходів, які
провели Державний Комітет Оборони, Ставка і Генеральний
штаб в інтересах підготовки до вирішальної битви на
Курській дузі,— пише О. М. Василевський.— Це була
величезна, справді титанічна робота.
Серед таких заходів було і створення багатосмугової
оборони на курському напрямку загальною глибиною
250—300 кілометрів, і висунення в район на схід від
Курська могутнього стратегічного резерву Ставки — Степового
фронту, і здійснення найбільшого за весь час війни
зосередження в район Курська матеріальних засобів і військ,
і організація спеціальних повітряних операцій по
порушенню ворожих комунікацій і завоюванню панування в
повітрі, і активізація дій партизанів з метою організації масових
диверсій в тилу ворога і одержання найважливіших
розвідувальних даних, і проведення цілого комплексу заходів по
політичному забезпеченню майбутніх дій Червоної Армії».
Отже, у всіх наземних і повітряних військах у травні
й червні тривала напружена бойова підготовка, кожний
боєць і командир готувався до зустрічі з ворогом.
569
І ця зустріч незабаром відбулася...
Всіма видами розвідки Ставці і фронтам удалося
встановити час переходу противника в наступ. 2 липня Ставка
попередила командуючих фронтами про можливий перехід
противника в наступ в період з 3 по 6 липня.
Тепер найближчим нашим завданням ставало
проведення могутньої артилерійської та авіаційної контрпідготовки
радянських військ.
Увечері 4 липня я був у штабі К. К. Рокоссовського.
Після розмови по ВЧ з О. М. Василевським, який був
у штабі М. Ф. Ватутіна, я вже знав про результати бою
з передовими загонами противника в районі Бєлгорода.
Стало відомо, що відомості, одержані того дня від
захопленого полоненого солдата 168-ї піхотної дивізії, про перехід
противника в наступ на світанку 5 липня підтверджуються
і що, як це передбачав план Ставки, Воронезький фронт
проведе артилерійську та авіаційну контрпідготовку.
Ці відомості я зразу ж передав К. К. Рокоссовському
та М. С. Малініну.
О третій годині ранку К. К. Рокоссовському подзвонив
командуючий 13-ю армією генерал М. П. Пухов і доповів,
що захоплений полонений сапер 6-ї піхотної дивізії
повідомив про готовність німецьких військ до переходу в наступ.
Орієнтовно називався час — 3-я година ранку 5 липня.
К. К. Рокоссовський спитав мене:
— Що будемо робити? Доповідати в Ставку чи дамо
наказ на проведення контрпідготовки?
— Часу гаяти не будемо, Костянтине Костянтиновичу.
Віддавай наказ, як передбачено планом фронту і Ставки,
а я зараз подзвоню Сталіну.
Мене відразу ж з’єднали з Верховним. Він був у Ставці
і щойно закінчив говорити з О. М. Василевським. Я
доповів про одержані дані і прийняте рішення провести
контрпідготовку. И. В. Сталін схвалив рішення і наказав частіше
його інформувати.
— Чекатиму в Ставці розвитку подій,— сказав він.
Я відчув, що Верховний перебуває в напруженому
стані. Та й усі ми, незважаючи на те, що вдалося побудувати
глибоко ешелоновану оборону і що в наших руках тепер
були могутні засоби удару по німецьких військах, дуже
хвилювалися і були надто збуджені. Була глибока ніч, але
сон як рукою зняло.
Мн з К. К. Рокоссовським, як завжди в таких випадках,
перебралися в штаб фронту. Начальника штабу
Центрального фронту М. С. Малініна я знав з часу битви під
Москвою; тоді він був начальником штабу 16-ї армії. Це —
все57»
бічно підготовлений командир, штабний працівник високого
класу. Він чудово виконував покладені на штаб обов’язки.
Йому дуже допомагав начальник оперативного відділу ге*
нерал І. І. Бойков. Скромний, працьовитий, ініціативний,
він був правою рукою начальника штабу фронту. От і
зараз — навколо телефонні дзвінки, нетерплячі питання
й запити, а він спокійний, як завжди.
Тут же перебував начальник штабу артилерії фронту
полковник Г. С. Надисєв. Він раз у раз виходив, щоб
порозмовляти з командирами артилерійських з’єднань
резерву Верховного Головнокомандування та з командуючим
артилерією фронту генералом В. І. Казаковим, який у цей
час був у 4-му артилерійському корпусі.
Слід сказати, що штаби артилерії і всі командуючі
артилерією фронтів, армій та з’єднань добре й розумно
попрацювали над організацією артилерійської оборони, та
контрпідготовки.
О 2-й годині 20 хвилин було наказано розпочати
контрпідготовку. Все навколо закрутилося, завертілося,
пролунав страшенний гуркіт — почалася найбільша битва в
районі Курської дуги. В цій пекельній «симфонії» звуків немов
злилися докупи удари важкої артилерії, розриви
авіаційних бомб, реактивних снарядів М-31, «катюш» і
безперервний гул авіаційних моторів.
Ворожі війська знаходилися від нашої штаб-квартири
по прямій не більше ніж за 20 кілометрів. Ми чули й
відчували ураганний вогонь, і мимоволі в нашій уяві виникла
страшна картина на вихідному плацдармі противника, який
раптово потрапив під шалений удар контрпідготовки.
Захоплені зненацька ворожі солдати й офіцери напевно
уткнулися носом в землю, в першу-ліпшу яму, канаву,
траншею, будь-яку щілину, аби тільки сховатися від
страхітливої сили розривів бомб, снарядів і мін...
О 2 годині 30 хвилин, коли вже щосили тривала
контрпідготовка, подзвонив Верховний.
— Ну як? Почали?
— Почали.
— Як поводиться противник?
Я доповів, що противник пробував відповідати на нашу
контрпідготовку окремими батареями, але швидко замовк.
— Добре. Я ще подзвоню.
Тоді важко було відразу визначити результати нашої
контрпідготовки, але розпочатий противником о 5 годині
ЗО хвилин недостатньо організований і ие скрізь
одночасний наступ свідчив про серйозні втрати, яких вона завдала
противнику.
571
Захоплені під час бою полонені розказали, що наш
удар був для них цілком несподіваним. За їхніми
свідченнями, дуже пошкоджена артилерія і майже скрізь були
порушені зв’язок, система спостереження та управління.
Проте слід сказати, що до початку дій противника план
контрпідготовки у нас в деталях повністю ще не був
завершений. Ми ще точно не виявили місця зосередження на
вихідному положенні та конкретне розташування цілей в ніч
з 4 на 5 липня. Хоча тими розвідувальними засобами, які
ми тоді мали, нелегко було точно встановити
місцезнаходження цілей, та все-таки можна було зробити значно
більше, ніж це було зроблено.
Внаслідок цього нам довелося вести огонь в ряді
випадків не по конкретних цілях, а по площах. Це дало змогу
противнику уникнути масових жертв. Через дві — дві з
половиною години він зумів перейти в наступ і першого ж
дня, незважаючи на небувалу щільність вогню нашої
оборони, просунувся на 3—6 кілометрів. Цього могло не бути,
якби була краще організована контрпідготовка і коли б
противник зазнав значно більшої поразки.
Щоправда, треба взяти до уваги, що контрпідготовка
провадилась уночі, внаслідок чого участь авіації була
незначною і, прямо скажемо, малоефективною; удари по
аеродромах противника на світанку повністю не досягли
своєї мети, бо на той час німецьке командування вже
підняло авіацію в повітря для взаємодії із своїми наземними
військами.
Значно ефективніше діяла авіація по тактичних бойових
порядках і по колонах противника, які перегруповувались
у ході битви.
Звичайно, артилерійська контрпідготовка завдала
ворогові великих втрат і дезорганізувала управління наступом
військ, але ми все-таки чекали від неї більших
результатів. Спостерігаючи хід бою та опитуючи полонених, я
прийшов до висновку, що як Центральний, так і Воронезький
фронти почали її надто рано: німецькі солдати ще спали
в окопах, бліндажах, ярах, а танкові частини були
захищені в очікувальних районах. Краще було б
контрпідготовку розпочати приблизно на ЗО—40 хвилин пізніше.
Між о пів на п'ятці п’ятою годинами ранку 5 липня
разом з появою авіації противника було відкрито
артилерійський вогонь по обороні Центрального фронту, особливо
сильний по військах 13-ї армії. Через півгодини німецькі
війська почали наступ.
Противник кинув в атаку в першому атакуючому
ешелоні три танкови$ і п’ять піхотних дивізій. Удару зазнали
672
війська 13-ї армії та фланги сусідніх з нею 48-ї та 70-ї
армій. Атаку зустріли сильним вогнем всієї системи нашої
оборони й відбили з втратами для німецько-фашистських
військ.
Протягом усього дня 5 липня противник провів п’ять
шалених атак, силкуючись увірватися в оборону наших
військ, але не зумів добитися істотних результатів. Майже
на всіх ділянках фронту війська твердо стояли на своїх
рубежах, і здавалося, що поки що немає такої сили, яка
зрушила б їх з місця. Тільки наприкінці дня в районі
Ольховатки і ще подекуди частини противника уклинилися
в нашу оборону на глибину від 3 до 6 кілометрів.
Особливо мужньо билися воїни 13-ї армії, в тому числі
81-а дивізія генерала А. Б. Баринова, 15-а дивізія
полковника В. М. Джанджгави, 307-а дивізія генерала М. О. Єн-
шина і 3-я винищувально-протитанкова артилерійська
бригада полковника В. Н. Рукосуєва. Сильний удар прийняла
на себе батарея капітана Г. І. Ігішева, яка за один день
знищила 19 танків противника. Всі воїни цієї батареї
героїчно загинули в бою, але ворога не пропустили.
Сміливо билася 70-а армія генерала І. В. Галаніна,
сформована з добре підготовлених прикордонників
Далекого Сходу, Забайкалля та Середньої Азії.
Увечері було прийняте рішення з ранку наступного дня,
тобто 6 липня, ввести в бій 2-у танкову армію і резервний
19-й танковий корпус, які в тісній взаємодії з військами
13-ї армії мали завдати контрудару й відкинути
противника на вихідне положення, відновивши всю систему оборони
на ділянці 13-ї армії.
Особливо бойову доблесть виявили частини 17-го
гвардійського стрілецького корпусу. 203-й гвардійський
стрілецький полк 70-ї гвардійської дивізії під командуванням
майора В. О. Коноваленка за б липня відбив до
шістнадцяти атак противника і завдав йому важких втрат.
Однак, незважаючи на добре організовану оборону,
надзвичайну мужність і масовий героїзм наших військ, за 5
і 6 липня військам противника ціною великих втрат все-
таки вдалося просунутися на окремих ділянках до 10
кілометрів. Обидва дні, незважаючи на величезні втрати,
лютувала його авіація. Але прорвати тактичну оборону ворог
так і не зміг.
Перегрупувавши свої ударні танкові частини,
противник з ранку 7 липня кинувся в жорстоку атаку на Понирі.
Тут займала оборону 307-а стрілецька дивізія під
командуванням генерал-майора М. О. Єншина, посилена 5-ю арти-
573
яерійською дивізією, 13-ю протитанковою артбригадою,
11-ю і 22-ю мінометними бригадами.
Цілий день в районі Понирів не стихав безперервний гул
запеклої наземної й повітряної битви. Ворог кидав у бій
все нові й нові танкові частини, але й тут йому не вдалося
зламати оборону.
8 липня посилилися атаки в напрямку Ольховатки. Тут
противник знову наштовхнувся на героїчну стійкість
радянських воїнів. Особливо відзначилися артилеристи 3-ї
винищувально-протитанкової артилерійської бригади
полковника В. Н. Рукосуєва. Бригада вела нерівний бій з 300
танками противника.
Наступні спроби прорвати оборону радянських військ
також не дали противникові позитивних результатів.
Так, до 10 липня, втративши значну частину танків, на
які Гітлер робив основну ставку, німецькі війська не
змогли просунутися вперед.
Ще під час описуваних боїв над ранок 9 липня на
командний пункт Центрального фронту мені подзвонив
И. В. Сталін і, ознайомившись з обстановкою, сказав:
— А чи не час пускати в хід Брянський фр°нт * ліве
крало Західного фронту, як це було передбачено планом?
— Тут, на ділянці Центрального фронту, противник
уже не має сили, спроможної прорвати оборону наших
військ,— відповів я.— Щоб не дати йому часу на
організацію оборони, до якої він змушений буде перейти, слід
негайно переходити в наступ всіма силами Брянського
фронту і лівим крилом Західного фронту, без яких Центральний
фронт не зможе успішно провести запланований
контрнаступ.
— Згодний. Виїжджайте до Попова і пускайте в хід
Брянський фронт. Коли можна буде розпочати наступ
Брянського фронту?
— Дванадцятого.
— Згодний.
Про стан справ на ділянках Воронезького фронту я не
став розпитувати Верховного, бо тримав безпосередній
зв’язок з О. М. Василевським, з Генеральним штабом і знав,
що там так само, як і на ділянках Центрального фронту,
відбувається найжорстокіша битва.
Коротко дозволю собі викласти події першого дня битви
на ділянці Воронезького фронту, про які я знав з
повідомлення, надісланого в Ставку командуванням фронту.
О 16 годині 10 хвилин 4 липня противник почав
наступальні дії передовими загонами. Ці дії, очевидно, мали
розвідувальний характер. 5 липня з району Стрілецький —
574
Томаровка — Зибине — Трефіловка після артилерійського
нальоту та авіаційного удару ворог перейшов у наступ,
пустивши в хід не менше 450 танків.
Перша атака була відбита.
У другій половині дня, увівши в дію важкі танки «тигр»,
противник знову кинувся в наступ. Цього разу йому
вдалося зламати опір 52-ї гвардійської стрілецької дивізії,
якою командував полковник І. М. Некрасов, і зайняти рад
населених пунктів, у тому числі Березов, Гремучий,
Виково, Козьмодем’яновку, Вознесенський. Сусідня 67-а
гвардійська стрілецька дивізія полковника А. І. Баксова,
зазнавши сильного удару, залишила Черкаське і відійшла иа
рубіж Красний Починок.
За один день бою німецько-фашистським військам було
завдано колосальних втрат, але й війська фронту втратили
до 60 танків, 78 літаків, значну кількість особового складу.
З аналізу дій противника відчувалось, що в районі
Бєлгорода його військами керують ініціативніші й
досвідченіші генерали. Це справді було так. На чолі угруповання був
генерал-фельдмаршал Манштейн.
Як розвивалися події на Брянському фронті?
Увечері 9 липня, як наказав Верховний, я був у штабі
фронту, де зустрівся з командуючим М. М. Поповим,
членом Військової ради Л. 3. Мехлісом і начальником штабу
фронту Л. М. Сандаловим. Вони вже одержали вказівку
Ставки про перехід у наступ військ фронту.
Повинен відзначити винятково оперативну грамотність
і вміння чітко спланувати наступальні дії, організувати
систему управління військами начальника штабу фронту
генерала Л. М. Сандалова. Знав я його ще з часу битвн
під Москвою, де він був начальником штабу 20-ї армії.
Це був один із найздібніших наших начальників штабів,
який глибоко розбирався в оперативно-стратегічних
питаннях.
Планування наступу в арміях було заздалегідь
продумане й підготовлене. Очолювали армії винятково здібні
й досвідчені генерали. 3-ю армією командував генерал
О. В. Горбатов, 61-ю армією — генерал П. О. Бєлов, 63-ю —
генерал В. Я. Колпакчі, 3-ю гвардійською танковою
армією— генерал П. С. Рибалко, 11-ю гвардійською армією
Західного фронту, яка мала наступати водночас із
Брянським фронтом, командував генерал I. X. Баграмян.
В усіх цих арміях Брянського і Західного фронтів я
побував і в міру можливості допоміг їхньому командуванню
своїми порадами.
575
Особливо детально довелось попрацювати в армії
I. X. Баграмяна, з яким у мене здавна склалися добрі
ділові й товариські взаємини. В той час у I. X. Баграмяна були
командуючий Західним фронтом генерал В. Д. Соколов-
ський і представник Ставки генерал М. М. Воронов, який
займався артилерійськими питаннями.
Під час обговорення методу артилерійського вогню, про
який доповідав командуючий артилерією 11-ї гвардійської
армії генерал П. С. Семенов, виникла ідея піднести
ворогові якийсь новий, ще невідомий йому метод.
Після тривалого обговорення всі ми вирішили: атаку
починати не після артилерійської підготовки, як це було
досі, що допомагало противникові визначити початок
переходу наших військ у наступ, а в процесі самої
артилерійської підготовки, в момент посилення її темпу й
могутності. Цей метод добре себе виправдав.
12 липня Брянський фронт і посилена 11-а гвардійська
армія Західного фронту перейшли в наступ і, незважаючи
на глибоко ешелоновану, сильно розвинуту в інженерному
відношенні оборону і впертий опір противника, прорвали
її і почали просування вперед у загальному напрямку на
Орел.
Як і передбачалось, противник заметався на
орловському плацдармі і почав знімати свої війська з угруповання,
яке діяло проти Центрального фронту, і кидати їх проти
Брянського фронту і проти 11-ї гвардійської армії
Західного фронту. Цим негайно скористався Центральний фронт
і 15 липня перейшов у контрнаступ.
Так тут, в районі Орла, гітлерівський генеральний
наступ, який довго готувався, остаточно провалився.
Німецькі війська мали зазнати гіркоти важкої поразки й відчути
могутність радянської зброї, що обрушилася зі всією
потужністю на ненависного ворога.
Однак у районі Бєлгорода противник завдавав ще дуже
сильних ударів. 6 липня на обоянському напрямку
розгорілася найкровопролитніша битва. З обох боків одночасно
брали участь багато сотень літаків, танків і самохідних
гармат. Але ворог не зміг відкинути стальну оборону
наших військ. Танкісти, артилеристи і частини, що відійшли
з переднього краю, мужньо відбивали багаторазові атаки
ворога. Тільки за 6 липня противник втратив тут понад
200 танків, десятки тисяч солдатів і близько 100 бойових
літаків.
Підтягнувши резерви та перегрупувавши свої сили,
противник на світанку 7 липня ввів у бій нове сильне
угруповання танків. При цьому основну їхню масу гітлерівці
576
КОНТГНАСТУП РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК ПІД КУРСЬКОМ 12. vn - 23. тш 1943 р.
19 4—504
кинули проти 6-ї гвардійської армії і 1-ї танкової армії
в напрямку Обоянь — Прохоровка, понад 200 танків —
проти 7-ї гвардійської армії М. С. Шумилова в напрямку
на Корочу.
Наші 6-а гвардійська і 1-а танкова армії в ніч на 7
липня були терміново посилені фронтовими резервами.
З ранку 7 липня знову почалися жорстокі атаки ворога.
У повітрі й на землі не стихали гул бою, скрегіт танків,
ревіння моторів.
Війська Воронезького фронту, які билися при могутній
підтримці авіації, не допустили прориву противника через
другу смугу оборони, але йому подекуди вдалося
вклинитися.
Тоді командування фронту ввело в бій на цій ділянці,
що стала тепер небезпечною, 2-й і 5-й гвардійські танкові
корпуси, а також кілька стрілецьких дивізій та
артилерійських частин, перекинутих з інших напрямків.
За два дні противник втратив ще не менше 200 танків
і багато іншої техніки. Його піхотні частини вже
налічували в своїх рядах не більше як половину їхньої початкової
кількості. Перегрупувавши протягом 10 липня свої основні
сили на значно вужчій ділянці, противник знову кинув їх
у напрямку Прохоровки, розраховуючи тут зім’яти наші
ослаблі війська. На протязі 11 липня на прохоровському
напрямку тривала запекла битва.
Наприкінці дня на ділянці Воронезького фронту
настала небезпечна криза. Згідно з раніше розробленим планом
Ставка підтягла із свого резерву сюди, в район
Прохоровки, 5-у гвардійську загальновійськову і 5-у гвардійську
танкову армії і вранці 12 липня ввела їх у бій. Ставши до
бою, остання мала в строю понад 800 танків і самохідно-
артилерійських установок. Противник, беручи загалом, мав
на обоянському і прохоровському напрямках не меншу
кількість танків, але бойовий дух його військ був уже
надломлений у попередніх битвах з військами 6-ї гвардійської
армії, 1-ї танкової армії та 7-ї гвардійської армії.
Протягом 12 липня на Воронезькому фронті точився
найбільший бій, особливо жорстокий на прохоровському
напрямку, де найуспішніше діяла 5-а гвардійська танкова
армія під командуванням генерала П. О. Ротмістрова.
В той же день на командний пункт Брянського фронту
мені подзвонив Верховний і наказав терміново вилетіти
в район Прохоровки і взяти на себе координацію дій
Воронезького і Степового фронтів.
13 липня я прибув на командний пункт Воронезького
фронту, де перебував також і командуючий Степовим
фрон578
том генерал І. С. Конєв. Увечері того самого дня я
зустрівся на командному пункті 69-ї армії з О. М. Василевським.
Верховний Головнокомандуючий доручив йому виїхати на
Південно-Західний фронт і організувати там наступальні
дії, які мали розпочатися, як тільки перейдуть в
контрнаступ Воронезький і Степовий фронти.
Ознайомившись з обстановкою, діями противника і
своїх військ, ми прийшли до висновку ще енергійніше
продовжувати розпочатий контрудар, з тим щоб на плечах
відступаючого противника захопити рубежі, які він раніше
займав у районі Бєлгорода. Після цього, підготувавши
в стислі строки війська, перейти всіма силами обох фронтів
у рішучий контрнаступ.
На всіх ділянках фронту точилися жорстокі, криваві бої,
горіли сотні танків і самохідних гармат. Над полем бою
стояли хмари пилу й диму. Це був переломний момент у битві
на бєлгородському напрямку. Знекровлені гітлерівські
війська, втративши віру в перемогу, поступово переходили до
оборонних дій. 16 липня противник остаточно припинив
атаки і почав відводити свої тили на Бєлгород. 17 липня було
виявлено і відхід військ противника, лише частини, які
безпосередньо стикалися з нашими військами, і далі
чинили впертий опір.
18 липня ми з О. М. Василевським були на ділянці, де
билися частини 69-ї армії під командуванням
генерал-лейтенанта В. Д. Крюченкіна, 5-ї гвардійської армії генерал-
лейтенанта О. С. Жадова і 5-ї гвардійської танкової армії
генерал-лейтенанта П. О. Ротмістрова.
Нам довелося особисто спостерігати жорстокі бої в
районі радгоспу «Комсомолець» та Івановських висілків, де
діяли 29-й і 18-й танкові корпуси. Тут противник чинив
сильний вогневий опір і навіть переходив у контратаки.
За 18 липня арміям П. О. Ротмістрова та О. С. Жадова
вдалося відтиснути гітлерівців всього лише на 4—5
кілометрів, а 6-а гвардійська армія І. М. Чистякова зайняла
тільки висоту в районі Верхопенья. У військах армії
І. М. Чистякова відчувалася велика перевтома. Починаючи
з 4 липня вони не мали ні сну, ні відпочинку. Потрібні
були додаткові сили, щоб перешкодити планомірному
відходу німецьких частин. Для цього довелося ввести в бій
18-й танковий корпус генерал-майора Б. С. Бахарова та
29-й танковий корпус генерал-майора І. Ф. Кириченка,
а також частину військ 53-ї армії І. М. Манагарова.
Є думка, що на відміну від Центрального фронту
командування Воронезького фронту не зуміло точно визначити,
на якому напрямку противник завдаватиме головного
уда19*
579
ру, і через те воно ніби розосередило зусилля в смузі
шириною на 164 кілометри, не масувало сили і засоби на
напрямку головного удару ворога. Це неправильно, так само
як і твердження, що 6-а гвардійська армія, на оборону
якої обрушилося головне угруповання, що наступало на
Курськ з півдня, мала значно ширшу смугу оборони (64
кілометри), ніж її сусіди, в яких було по 50 кілометрів.
Середня щільність артилерії на ділянці цієї армії
дорівнювала 25,4 гармати і 2,4 танка на один кілометр фронту, тоді
як на всій смузі фронту вона становила 35,6 гармати
і 6,9 танка *.
Ставка, Генштаб і командування Воронезького фронту,
аналізуючи обстановку, вважали, що противник завдасть
свого головного удару не по одній 6-й гвардійській армії,
а по 6-й і 7-й гвардійських арміях. Щодо тверджень про
ширину оборонних смуг, то фронт оборони 6-ї і 7-ї
гвардійських армій, де очікували на головний удар німецьких
військ, дорівнював 114 кілометрів, а в двох інших арміях
фронту —130 кілометрів. Середня щільність артилерії
і танків підрахована не досить правильно, а саме: на
ділянках 38-ї та 40-ї армій артилерійська щільність була
незначною, а танків у цих арміях були одиниці.
В той же час у смузі 6-ї та 7-ї гвардійських армій були
зосереджені майже всі артилерійські частини і з’єднання
резерву Верховного Головнокомандування, всі танкові
частини і з’єднання і всі фронтові резерви. До того ж іще
в оперативній глибині за обороною 6-ї гвардійської армії
була поставлена 1-а танкова армія, яка добре підготувала
оборонний рубіж, а за стиком 6-ї та 7-ї гвардійських армій
в глибині розташовувалася 69-а армія на підготовленому
оборонному рубежі. Крім того, в оперативній зоні за 6-ю
і 7-ю гвардійськими арміями були резерви фронту — 35-й
гвардійський стрілецький корпус, 2-й і 5-й гвардійські
танкові корпуси.
Отже, критика командування Воронезького фронту
побудована без знання справи, на неточному підрахунку сил,
засобів і специфічних умов оперативної обстановки.
Підрахована щільність тільки сил і засобів армії, без
урахування артилерії резерву Головного Командування, що
розташовувалася в смузі 6-ї гвардійської армії. Що ж до
щільності танків, то тут головна ставка командування фронту
була на 1-у танкову армію, на 2-й і 5-й гвардійські танкові
корпуси.
1 Див.: Великая Отечественная война Советского Союза 1941—■
1945 гг.: Крат. история.— М., 1965, с. 244.
(80
Щоб правильно визначити силу опору оборони у
великих боях, треба для підрахунку брати засоби й сили не
тільки тактичної оборони, але й ті, що е в оперативній
глибині, тоді не буде помилки.
Щодо результатів оборонного бою на фронтах, то не
треба забувати, що по 6-й і 7-й гвардійських арміях
Воронезького фронту противник у перший день завдав удару
майже п’ятьма корпусами (2-й танковий корпус СС, 3-й
танковий корпус, 48-й танковий корпус, 52-й армійський
корпус і частина корпусу «Раус»), тоді як по обороні
Центрального фронту — трьома корпусами. Легко зрозуміти
різницю в силі ударів німецьких військ з орловського
напрямку та з району Бєлгорода.
Щодо особистих здібностей в оперативно-стратегічних
питаннях командуючого Воронезьким фронтом М. Ф.
Ватутіна повинен зі всією об’єктивністю заявити: це був висо-
коерудований і мужній воєначальник.
Як я вже сказав, контрнаступ на Курській дузі
готувався ще задовго до переходу противника в наступ. Ще в
травні Ставка розглянула план контрнаступу на орловському
напрямку під умовною назвою «Кутузов». В ньому
ставилась мета завдати удару по орловському угрупованню
з трьох боків у напрямках, що сходилися, силами
Центрального, Брянського і лівого крила Західного фронтів.
Раніше мовилось про те, що 12 липня перейшли в наступ
війська Брянського і Західного фронтів, а 15 липня —
Центрального фронту. Таким чином, у районі Орла розгорнувся
могутній наступ трьох фронтів, які мали найближчу мету:
розгромити орловське угруповання ворога.
Розпочатий тут контрнаступ, а також велике виснаження
військ противника в районі Бєлгорода змусили гітлерівське
керівництво визнати, що широко задуманий план
«Цитадель» провалився. Щоб врятуватись від повного розгрому,
командування противника вирішило відвести війська
генерал-фельдмаршала Манштейна назад на оборонні рубежі,
з яких вони починали наступ.
Це йому вдалося зробити внаслідок виняткової
перевтоми наших 1-ї танкової, 6-ї та 7-ї гвардійських армій.
23 липня головні сили противника були відведені на
бєлгородський оборонний рубіж.
Війська Воронезького і Степового фронтів, вийшовши
23 липня до переднього краю німецької оборони, не змогли
зразу перейти в контрнаступ, хоч цього й вимагав
Верховний Головнокомандуючий. Треба було поповнити запаси
пального, боєприпасів та інші види матеріально-технічного
забезпечення, організувати взаємодію всіх родів військ,
ре581
тельну розвідку, здійснити деяке перегрупування військ,
особливо артилерії і танків. За найжорсткішими
підрахунками, на все це необхідно було мінімум вісім днів.
Згнітивши серце, після багаторазових переговорів
Верховний затвердив наше рішення, бо іншого виходу тоді не
було.
Операція, як відомо, планувалась на велику глибину, і
вона вимагала ретельної підготовки та всебічного
забезпечення, за інших обставин мн могли зазнати невдачі. Добре
розрахована й підготовлена наступальна операція повинна
гарантувати не тільки успішне проведення прориву
тактичної та оперативної глибини оборони противника, але й
таке завершення наступу, яке забезпечить належні умови
для майбутніх наступальних дій.
Однак Верховний квапив пас з початком битви. Мені й
О. М. Василевському коштувало великих зусиль довести
йому необхідність не поспішати приводити все в дію і
розпочинати операцію тільки тоді, коли вона буде всебічно
підготовлена і матеріально забезпечена. З нашими
міркуваннями Верховний Головнокомандуючий погодився.
Після смерті й. В. Сталіна з’явилася версія про те, що
він самостійно приймав воєнно-стратегічні рішення. З цим
погодитись не можна. Раніше я вже казав, що коли
Верховному доповідали питання із знанням справи, *го він брав їх
до уваги. І я знаю випадки, коли він відмовлявся від своєї
власної думки і раніше прийнятих рішень. Так було,
зокрема, з початком строків багатьох операцій.
Битва в районі Курська, Орла і Бєлгорода є однією з
найбільших битв Великої Вітчизняної війни і другої
світової війни в цілому. Тут були не тільки розгромлені відбірні
і наймогутніші угруповання німців, а й безповоротно
підірвана в німецькій армії і народі віра в гітлерівське
фашистське керівництво і в здатність Німеччини протистояти все-
зростаючій могутності Радянського Союзу.
Розгром головного угруповання німецьких військ в
районі Курська підготував грунт для майбутніх широких
наступальних операцій радянських військ з метою повного
вигнання німців з нашої території, а потім і з території
Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Румунії,
Болгарії та остаточного розгрому фашистської Німеччини.
Що ж було вирішальним у розгромі ворога в районі
Курська? Що зірвало його могутній наступ, який так довго
готувався?
Насамперед те, що до початку оборонної битви
радянські війська як кількісно, так і особливо якісно переважали
свого противника.
S82
Зросла могутність радянської авіації, бронетанкових
військ та артилерії давала змогу в короткі строки
створювати такі ударні угруповання, які стрімко ламали будь-який
опір ворожих військ. Це і дало можливість радянському во-
енно-стратегічному керівництву підготувати й упевнено
здійснити розгром ворожих військ в районі Курської дуги,
зірвати широко задумані гітлерівські наступальні плани на
1943 рік.
Чому противник вирішив провести свій генеральний
наступ у районі Курська?
Річ у тім, що оперативне розташування радянських
військ на курському виступі, увігнутому в бік противника,
обіцяло великі перспективи німецькому командуванню. Тут
могли бути оточені зразу два великих фронти, внаслідок
чого утворився б серйозний прорив, який дав би змогу
противникові здійснити великі операції у південному й
північно-східному напрямках.
У своїх оцінках обстановки і можливих варіантів
рішення противника Ставка, Генеральний штаб і
командування фронту виходили саме з цієї передумови, що в
подальшому підтвердилося.
Характерно, що все радянське оперативно-стратегічне
командування було в основному одностайне в оцінці
майбутніх дій противника. В цій єдності поглядів, основаній на
глибокому аналізі всіх умов, якнайкраще позначилося
зросле мистецтво наших штабів і командування оперативно-
стратегічного масштабу.
Цього вже не можна було сказати про командування
німецьких військ, у якого була відсутня правильна і
глибока оцінка обстановки і єдність у планах і способах
майбутніх дій. Випустивши з рук стратегічну ініціативу, воно
не змогло справитися з труднощами, які виникли, що
посилювалось різким занепадом воїнського духу в військах.
У битві під Курськом війська Центрального і
Воронезького фронтів, як я вже казав, за силами й засобами трохи
переважали противника. Конкретно це виглядало так: в
людях— у 1,4, в гарматах і мінометах — у 1,9, в танках — у
1,2 і в літаках — у 1,4 раза. Однак, роблячи основну ставку
на танкові й моторизовані війська, німецьке командування
згрупувало їх на вузьких ділянках, створивши у перші дні
битви значну перевагу над радянськими військами, що
займали тактичну зону оборони.
А коли вступили в дію наші війська, розташовані в
оперативній глибині, перевага перейшла до рук радянських
військ.
533
Головне командування німецьких військ у цьому
випадку переоцінило бойові сили своїх військ і недооцінило
можливості радянських військ, і це уже вкотре! Противник
цього разу особливо покладався на свої танки «тигр» і
«пантера» та на штурмові гармати «фердинанд». Йому,
очевидно, здавалося, що ці системи приголомшать радянські
війська і вони не витримають їхнього таранного удару. Але
цього не сталося.
Незважаючи на те, що фашистська Німеччина все ще
спиралась на економіку більшості європейських країн, вона
- вже не могла тепер, після таких жорстоких битв на
Східному фронті, змагатися з дедалі зростаючою економічною
і військовою могутністю Радянської держави.
Західні буржуазні політичні і військові історики
намагалися довести, що перевага Червоної Армії в матеріально-
технічному відношенні була досягнута тільки за рахунок
матеріальної допомоги СІЛА та Англії.
Я не хочу повністю заперечувати й ігнорувати цю
допомогу. Вона певною мірою допомогла Червоній Армії і
воєнній промисловості, але їй все-таки не можна відводити роль
більше тієї, якою вона була насправді.
Наша матеріальна перевага над ворогом була досягнута
завдяки перевазі радянського суспільного ладу, героїчній
боротьбі радянського народу під керівництвом партії на
фронтах і в тилу.
Отже, гітлерівці програли найбільшу битву, котру вони
готували, напружуючи всі сили і можливості, щоб узяти
реванш за розгром їхніх військ у 1941 році під Москвою і
взимку 1942/43 року на Волзі і під Ленінградом.
Роздратований невдачами і надзвичайно великими
втратами, Гітлер, як він завжди робив у таких випадках, всю
провину за провал наступальної операції «Цитадель»
переклав на голови своїх фельдмаршалів і генералів. Він
знімав їх з посад, заміняючи новими. Гітлер не розумів, що
провал великої стратегічної операції залежить не тільки
від командуючих, а визначається головним чином великою
сумою воєнно-стратегічних, політичних, моральних і
матеріальних факторів.
Основний план контрнаступу радянських військ на
Курській дузі, розроблений і затверджений, як ми вже казали,
Верховним Головнокомандуванням ще в травні, в ході
оборонного бою коригувався і багато разів обговорювався в
Ставці. Це був план другого етапу розгрому противника в
районі Орла, Бєлгорода і Харкова і становив частину плану
всієї літньої кампанії 1943 року.
Перший етап — оборонні бої в битві під Курськом —
на£34
ші війська завершили на Центральному фронті 12 липня, а
на Воронезькому фронті — 23 липня. Різні строки
закінчення оборонних дій на цих фронтах пояснюються
масштабністю бою і втратами, що ми зазнали. Слід також
врахувати, що Центральному фронту 12 липня надали значну
допомогу Брянський і Західний фронти, які перейшли в
наступ проти орловського угруповання противника. Це
примусило гітлерівців терміново зняти сім дивізій військ, Що
діяли проти Центрального фронту.
Другий етап битви — контрнаступ — також почався
неодночасно.
Так, у районі Бєлгорода це сталося 3 серпня, тобто
через 20 днів після переходу в контрнаступ Центрального,
Брянського і Західного фронтів, яким було потрібно менше
часу на підготовку, оскільки планування контрнаступу і
всебічне його забезпечення в основному були опрацьовані
заздалегідь і уточнялися в ході оборонного бою.
В районі Бєлгорода на підготовку часу було потрібно
більше, бо війська Степового фронту, які вводилися в
контрнаступ, не мали заздалегідь повністю опрацьованого плану
дій. Перебуваючи в резерві Ставки, вони не могли ще
знати конкретних завдань, вихідних районів і для контрнаступу
противника, проти якого вони повинні будуть діяти.
У процесі підготовки і проведення контрнаступу мені
довелось переважно працювати у військах Воронезького і
Степового фронтів, а ЗО—31 липня за завданням
Верховного вилетіти у війська Західного фронту на ділянку 4-ї
танкової армії.
За планом операції Воронезького і Степового фронтів,
що мала умовну назву «Рум’янцев», головний удар
здійснювався з району Бєлгорода суміжними флангами цих двох
фронтів у загальному напрямку Богодухів — Валки — Нов.
Водолага в обхід Харкова із заходу. З підходом наших
військ до району Харкова мав перейти в наступ Південно-
Західний фронт. Його 57-а армія, котрою командував
генерал М. О. Гаген, завдавала удару в обхід Харкова з
південного заходу.
Війська Воронезького фронту переходили в контрнаступ
у значно складніших умовах, ніж у районі Орла. В період
оборонного бою вони зазнали великих втрат в людях,
бойовій техніці і матеріальних засобах. Противник, відійшовши
на свої заздалегідь підготовлені оборонні рубежі, своєчасно
зайняв їх і непогано підготувався до відбиття нашого
наступу. Розвідка встановила, що для посилення
бєлгородсько-харківського угруповання німці спішно перекинули з
інших напрямків танкові й моторизовані дивізії.
585
Все свідчило яро те, що тут мають бути важкі бої,
особливо для військ Степового фронту, змушеного внаслідок
обстановки наступати на добре укріплений бєлгородський
оборонний район.
Ставка правильно використала Степовий фронт. Якбв
його війська під час оборонного бою ве ввели для
посилення Воронезького фронту, то цей фронт міг опинитися в
надзвичайно небезпечному становищі. Таксах) розвитку подій
ми аж ніяк не могли допустити, бо не важко здогадатися,
до чого б це призвело.
Щодо контрнаступу Степового фронту одночасно всіма
силами на бєлгородському напрямку, то слід пам’ятати,
що тоді, коли було взято армії Степового фронту для
посилення Воронезького фронту, ще не цілком визріли умови,
щоб ввести всі сили Степового фронту. Обстановка для
переходу в контрнаступ на бєлгородсько-харківському
напрямку цілком визначилась тільки до 20 липня, а
фактичний перехід у контрнаступ можна було здійснити тільки
після всебічної підготовки обох фронтів, на що було
потрібно чимало часу.
23 липня радянські війська, переслідуючи противника,
вийшли на рубежі на північ від Бєлгорода і в основному
захопили оборонні позиції, які Воронезький фронт займав
до 5 липня.
Обговоривши обстановку з командуванням фронту, з
Генштабом і з Верховним, ми вирішили зупинити війська і
ретельно підготувати їх до переходу в контрнаступ з
глибокими завданнями.
Бо, перш ніж перейти в наступ, фронтам було необхідно:
— перегрупувати сили й засоби;
— ретельно розвідати цілі в інтересах авіаційного та
артилерійського наступу;
— поповнити війська, які зазнали втрат; особливо це
торкалося 6-ї та 7-ї гвардійських, 1-ї танкової армій і ряду
артилерійських частин;
— запастися пальним, боєприпасами і всім необхідним
для проведення глибокої наступальної операції.
А Степовому фронту було потрібно ще, крім того,
детально відпрацювати план контрнаступу і його всебічне
забезпечення.
Загальний задум контрнаступу під Бєлгородом полягав
ось у чому.
Воронезький фронт завдавав головного удару силами 5-ї і
6-ї гвардійських армій, 5-ї гвардійської танкової та 1-ї
танкової армій в загальному напрямку на Валки і Нову Водо-
лагу. Щільність артилерії на ділянці прориву 5-ї і 6-ї
гвар586
дійських армій була доведена до 230 гармат і мінометів на
1 кілометр фронту, а танків — до 70 одиниць. Дивізії
одержали для прориву смуги до 3 кілометрів.
Таке масове зосередження засобів прориву викликалось
тим, що в перший же день контрнаступу тут планували
ввести в прорив дві танкові армії. Праворуч переходили в
наступ 40-а і 38-а армії в загальному напрямку на Грайворон
і далі на Тростянець. З повітря підтримувала 2-а повітряна
армія генерала С. Я. Красовського.
Степовий фронт під командуванням генерал-полковника
І. С. Конєва, діючи в складі 53, 69 та 7-ї гвардійської армій
і 1-го механізованого корпусу, мав найближче завдання
оволодіти Бєлгородом і далі наступати на Харків,
взаємодіючи з головними силами Воронезького фронту. Дії військ
Степового фронту підтримувала 5-а повітряна армія
генерала С. К. Горюнова.
При підготовці операції військ Степового фронту мені
довелось познайомитися з командуючим 53-ю армією
генералом І. М. Манагаровим, якого я раніше близько не знав.
І. М. Манагаров справив на мене дуже добре враження,
хоча й довелося з ним серйозно попрацювати над планом
наступу армії. А коли закінчили роботу і ми сіли вечеряти,
він узяв до рук баян і прекрасно зіграв кілька веселих
речей. Втому як рукою зняло. Я дивився на нього і думав:
таких командирів бійці особливо люблять і йдуть за ними в
огонь і воду...
Я подякував І. М. Манагарову за чудову гру на баяні
(чому, до речі кажучи, завжди заздрив!) і висловив надію,
що він не гірше «зіграє» артилерійську музику для
противника 3 серпня.
Усміхнувшись, І. М. Манагаров сказав:
— Постараємось, нам є на чому «зіграти».
Сподобався мені і командуючий артилерією генерал-лей-
тенант М. С. Фомін, який відмінно знав методи
використання великих мас в артилерійському наступі. Він разом з
генерал-полковником артилерії М. М. Чистяковим,
уповноваженим Ставки, проробив дуже велику й корисну роботу
по розподілу артилерії, її забезпеченню боєприпасами,
бойовому застосуванню і по підготовці усіх даних для
ефективного артилерійського натиску.
Контрнаступ у районі Бєлгорода почався вранці 3
серпня. Більш могутнього вогневого й авіаційного удару завдав
Воронезький фронт, внаслідок чого війська 5-ї та 6-ї
гвардійських армій, посилені великою кількістю танків,
перейшовши в наступ, швидко прорвали головну смугу оборони
противника. В другій половині дня були введені в прорив
587
1-а та 5-а гвардійська танкові армії, які наприкінці дня
своїми передовими з’єднаннями просунулися до ЗО—■
35 кілометрів, завершивши поразку всієї тактичної
оборони на цій ділянці.
Степовий фронт не мав таких могутніх засобів
прориву, як Воронезький, і наступ тут розвивався дещо
повільніше. На кінець дня передові війська просунулися до 15
кілометрів, але й це ми вважали великим досягненням, тим
більше що перед арміями Степового фронту була сильніша
й глибша оборона противника.
Назавтра противник посилив опір, і наступ Степового
фронту 4 серпня розвивався значно повільніше. Але це нас
не дуже хвилювало, тому що ударна група Воронезького
фронту успішно просувалася вперед, виграючи фланг
бєлгородського угруповання противника. Тут
німецько-фашистське командування, відчувши загрозу оточення, під
кінець 4 серпня почало відводити свої війська, що дало змогу
військам Степового фронту прискорити просування вперед.
О б годині ранку 5 серпня до Бєлгорода першими
увірвалися 270-й гвардійський стрілецький полк 89-ї
гвардійської стрілецької дивізії, а також частини 305-ї і 375-ї стрі*
лвцьких дивізій. Добре билися 93, 94-а гвардійські та 111-а
стрілецькі дивізії; 89-а гвардійська і 305-а стрілецькі дивізії
удостоїлися почесного найменування Бєлгородських.
Очистивши місто від решток ворога, війська армій
Степового фронту, взаємодіючи з військами Воронезького
фронту, швидко рушили вперед.
Увечері 5 серпня 1943 року столиця нашої Батьківщини
Москва салютувала на честь доблесних військ Брянського,
Західного, Центрального фронтів, які зайняли Орел, та
військ Степового й Воронезького фронтів, що зайняли
Бєлгород. Це був перший артилерійський салют в ході Великої
Вітчизняної війни на честь бойової доблесті радянських військ.
Настрій бійців значно піднявся, обличчя сяяли радістю,
відвагою і впевненістю в своїх силах.
Оцінивши хід подій, 6 серпня я разом з командуванням
Степового фронту надіслав Верховному
Головнокомандуючому пропозиції щодо дальшого розвитку операції на
бєлгородсько-харківському напрямку.
«З Діючої армії. 6. 8. 43.
Товаришеві Іванову.
Доповідаємо:
У зв’язку з успішним проривом фронту противника і
розвитком наступу на бєлгородсько-харківському напрямку
операцію надалі будемо проводити за таким планом:
688
1. 53-я армія з корпусом Соломатіна1 наступатиме
вздовж Бєлгородсько-Харківського шосе, завдаючи
головного удару в напрямку Дергачі.
Армія повинна вийти на лінію Вільшани — Дергачі,
змінивши на цій лінії частини Жадова.
69-а армія наступає ліворуч 53-ї армії у напрямку Чере-
мошне. Досягши Черемошного, 69-а армія передає кілька
кращих дивізій Манагарову, а сама залишається у
фронтовому резерві на доукомплектування в районі Микоянівка —
Черемошйе — Грязне.
69-й армії необхідно якнайскоріше подати поповнення
20 тисяч чоловік.
7-а гвардійська армія зараз наступатиме з району Пуш-
карне на Бродок і далі на Бочковку, згортаючи фронт
противника з півночі на південь.
З рубежу Черемошне і Зиборовка 7-а гвардійська армія
завдаватиме головного удару на Ціркуни і вийде на лінію —
Черкаське — Лозове — Ціркуни — Ключкин.
Частиною сил з району Зиборовка вона наступатиме на
Муром і далі на Тернову з тим, щоб допомогти 57-й армії
форсувати річку Сіверський Донець у районі Рубіжне і
Стар. Салтів.
2. 57-у армію Південно-Західного фронту бажано
передати в підпорядкування Степового фронту і зараз готувати
удар 57-ї армії з лінії Рубіжне — Стар. Салтів у
загальному напрямку на Непокриту і далі на радгосп імені Фрунзе.
57-у армію необхідно вивести на лінію радгосп «Куту-
зовка» — радгосп імені Фрунзе — Рогань (північна).
Якщо 57-а армія лишатиметься в підпорядкуванні
Південно-Західного фронту, то її треба зобов’язати з підходом
Шумилова 2 в район Мурома перейти в наступ у
вищевказаному напрямку.
3. Для проведення другого етапу, тобто Харківської
операції, до складу Степового фронту необхідно передати
5-у гв. танкову армію, яка вийде в район Вільшани —
Старий Мерчик — Огульці.
Харківську операцію орієнтовно пропонуємо побудувати
в такому плані:
а) 53-я армія у взаємодії з армією Ротмістрова
охоплюватиме Харків з заходу і південного заходу.
б) Армія Шумилова наступатиме з півночі на південь
з лінії Ціркуни — Дергачі.
1 Генерал-лейтенант танкових військ М. Д. Соломатін — командир
1-го механізованого корпусу.— Прим. авт.
е Генерал-лейтенант М. С. Шумилов — командуючий 7-ю
гвардійською армією,— Прим. авт.
589
в) 57-а армія наступатиме зі сходу з лінії радгосп імені
Фрунзе — Рогань, охоплюючи Харків з півдня.
г) 69-а армія (якщо вона буде на той час поповнена)
розгорнеться в стикові між Жадовим і Манагаровим у
районі Більшай і наступатиме на південь для забезпечення
Харківської операції з півдня.
69-а армія виходитиме на лінію Сніжків Кут — Минків-
ка — Просяне — Новоселівка.
д) Лівий фланг Воронезького фронту необхідно вивести
на лінію Відрада — Коломак — Сніжків Кут.
Це завдання повинні виконати армія Жадова і лівий
фланг 27-ї армії.
Армію Катукова 1 бажано мати в районі Ков’ягн—Олек-
сіївка — Мерефа.
Південно-Західному фронтові необхідно завдати удару
з району Замостя в загальному напрямку на Мерефу,
наступаючи по обох берегах річки Мжа; частиною сил
наступати через Чугуїв на Основу; частиною сил необхідно
очистити від противника ліс на південь від Замостя і вийти
на рубіж Новоселівка — Охоче — Верх. Бишкін — Геївка.
4. Для проведення Харківської операції необхідно, крім
20 тисяч поповнення, дати 15 тисяч для дивізій 53-ї і 7-ї
гвардійської армій; для доукомплектування танкових
частин фронту дати 200 штук Т-34 і 100 — Т-70, КВ — 35 штук.
Перекинути чотири полки самохідної артилерії і дві
інженерні бригади.
Доукомплектувати ВПС фронту штурмовиками,
винищувачами і бомбардувальниками в кількості: винищувачів —•
90, ПЕ-2 — 40 та ІЛ-2 — 60.
Просимо затвердження.
Жуков, Конєв, Захаров.
№ 64» 2.
А тим часом дії розгорталися далі. 7 серпня 1-а танкова
армія і передові частини 6-ї гвардійської армії
Воронезького фронту захопили місто Богодухів. Противник уже не мав
суцільного фронту. Його 4-а армія діяла у великому відриві
од групи «Кампф», а розрив, що утворився, нічим було
закрити.
Групу військ противника, що відходила на захід від
Грайворона, в складі трьох піхотних і 19-ї танкової дивізії
атакувала велика група авіації 2-ї повітряної армії, а потім
t . —■ , —>
1 Генерал-лейтенант танкових військ М. Ю. Катуков —
командуючий 1-ю танковою армією.— Прим, авт.
2 Архів МО СРСР, ф. 48-А, оп. 1691, спр. 233, арк. 397—401.
590
розбила 27-а армія генерала С. Г. Трофименка, що ще
більше ускладнило становище 4-ї армії противника.
11 серпня частини 1-ї танкової армії перейшли залізницю
Харків — Полтава.
Щоб врятувати 4-у армію від неминучої катастрофи,
німецька група армій «Південь» спішно кинула свої останні
резерви в район Охтирки.
Побоюючись оточення свого харківського угруповання,
противник зібрав війська в складі трьох танкових дивізій
(«Мертва голова», «Вікінг» і «Райх») і 11 серпня завдав
контрудару по 1-й танковій армії і частинах 6-ї
гвардійської армії. Ослаблені частини 1-ї танкової армії та 6-ї
гвардійської армії, не витримавши удару, почали відходити на
вигідніші рубежі.
Тоді на допомогу їм кинули 5-у гвардійську танкову
армію ґенерала П. О. Ротмістрова. Зав’язалася жорстока
битва, що тривала кілька днів. Загальними зусиллями
наприкінці 16 серпня ворога було зупинено.
18 серпня противник завдав контрудару з району
Охтирки. Для його ліквідації в бій додатково ввели 4-у
гвардійську армію, що прибула з резерву Ставки. Командував
нею генерал Г. І. Кулик. На жаль, він погано справлявся
із своїми обов’язками, і незабаром його довелося увільнити
від командування.
Армії Степового фронту підійшли впритул до Харкова,
зав’язавши бій на його околицях. Енергійно діяла 53-а
армія І. М. Манагарова, і особливо її 89-а гвардійська
стрілецька дивізія під командуванням полковника М. П. Се-
рюгіна та 305-а стрілецька дивізія під командуванням
полковника А. Ф. Васильєва.
Частини 57-ї армії, діючи вдень і вночі, прагнули
скоріше завершити прорив оборони на підступах до міста.
Найжорстокіший бій розгорівся за висоту 201,7 в районі
Польового, яку захопила зведена рота 299-ї стрілецької
дивізії в складі 16 чоловік під командуванням старшого
лейтенанта В. П. Петрищева.
Коли в живих лишилось всього лише сім чоловік,
командир, звертаючись до бійців, сказав:
— Товариші, стоятимемо на висоті так, як стояли пан-
філовці біля Дубосєкова. Помремо, але не відступимо!
І не відступили. Героїчні бійці утримали висоту до
підходу частин дивізії. За мужність і виявлений героїзм Указом
Президії Верховної Ради СРСР старшому лейтенанту
В. П. Петрищеву, молодшому лейтенанту В. В. Женченку,
старшому сержанту Г. П. Поліканову і сержанту В. Ю. Бре-
591
усову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Решта — нагороджені орденами.
В запеклому бою за Охтирку особливо відзначилися
з’єднання 20-го гвардійського стрілецького корпусу під
командуванням генерала Н. І. Бірюкова, частини генерала
М. Г. Мікеладзе, гвардії підполковника О. С, Гудименка,
полковника О. С. Доброва, а також 4-й гвардійський
танковий корпус.
До 22 серпня наступ радянських військ у районі
Харкова дедалі більше посилювався. Щоб уникнути оточення
своїх військ, противник 22 серпня почав відходити з Харкова.
Ранком наступного дня відступили його останні
ар’єргардні частини, і війська Степового фронту увійшли в місто
Харків, захоплено зустрінуті мешканцями.
У боях за Харків особливо відзначилися 28-а
гвардійську, 84, 116, 252 і 299-а стрілецькі дивізії 53-ї армії, 89-а і
93-я гвардійські, 183-я і 375-а стрілецькі дивізії 69-ї армії,
15-а гвардійська дивізія 7-ї гвардійської армії. Всім цим
дивізіям було присвоєно почесне найменування Харківських.
У Харкові відбувся великий мітинг, де були присутні
представники партійних і радянських організацій України і
Червоної Армії. Мітинг пройшов з величезним піднесенням.
Трудящі Харкова раділи. Москва салютувала доблесним
воїнам, які визволили найбільше місто України.
Після мітингу був обід, під час якого народний артист
Радянського Союзу І. С. Козловський співав російські та
українські пісні. Його чарівний і задушевний голос до сліз
зворушив присутніх. Він співав багато, як ніколи, а ми, які
так знудьгувалися за гарним вокальним виконанням, були
дуже вдячні Іванові Семеновичу.
Війська Степового фронту тим часом вели бої на південь
від Харкова, наступаючи в районі Мерефи.
Відкинувши контрударні угруповання противника в ра-
йоні Богодухова та Охтирки, Воронезький фронт 25 серпня
міцно закріпився на лінії Суми — Гадяч — Охтирка — Кос-
тянтинівка і розпочав підготовку до наступу, щоб вийти на
середню течію Дніпра. Аналогічне завдання одержав і
Степовий фронт.
На орловському напрямку план контрнаступу мав на
меті розгромити 9-у і 2-у танкову армії німецьких військ і
розвивати удар в загальному напрямку на Брянськ.
Війська лівого крила Західного фронту одержали
завдання у взаємодії з військами Брянського фронту
розгромити волховську групу військ противника, а потім,
наступаючи на Хотинець, відрізати шляхи відходу противника
з району Орла.
892
Західний фронт спочатку наступав 11-ю гвардійською
армією генерала I. X. Баграмяна, підсиленою танковим
корпусом і чотирма танковими бригадами. Дії військ цієї
групи підтримувала 1-а повітряна армія, якою командував
генерал М. М. Громов. Через кілька днів ця група була під-
силена 11-ю армією генерала І. І. Федюнінського і 4-ю
танковою армією генерала В. М. Баданова.
Брянський фронт діяв у складі 61, 3 та 63-ї армій, саме
тоді включилась і 3-я гвардійська танкова армія П. С.
балка, яка закінчувала своє доукомплектування в районі
станції Горбачево. Дії військ фронту підтримувала 15-а
повітряна армія генерала М. Ф. Науменка.
Центральний фронт наступав у складі 48-ї, 13-ї та
правим флангом 70-ї армії, 2-ю танковою^ армією і всіма
з’єднаннями, які брали участь в обороні й контрударі.
На той час противник, щоб протидіяти прориву військ
Брянського і Західного фронтів, зняв з ділянки
Центрального фронту кілька танкових і піхотних дивізій, чим значною
мірою ослабив свою оборону на південь від Орла. Це
створило сприятливішу можливість для наступу Центрального
фронту.
Розпочатий наступ Західного і Брянського фронтів
розгортався повільніше, ніж це передбачалось. Дещо краще
проходив він на лівому крилі Західного фронту. Не
прискорив загального наступу й контрнаступ Центрального
фронту, розпочатий 15 липня.
Пізніше, аналізуючи причини повільного розвитку
подій, ми прийшли до висновку, що основна помилка
полягала в тому, що Ставка дещо поквапилася перейти до контр-
наступальних дій і не створила значно сильнішого
угруповання в складі лівого крила Західного фронту, яке до того
ж у ході бою довелось серйозно підкріпити. Військам
Брянського фронту випало долати глибоко ешелоновану оборону
фронтальним ударом.
Гадаю, що було б краще, якби армію П. С. Рибалка ми
вводили в бій не на Брянському фронті, а разом з армією
I. X. Баграмяна. Ввести в бій 11-у армію генерала І. І.
Федюнінського, а також 4-у танкову армію генерала В. М.
Баданова Ставка трохи запізнилась.
Центральний фронт свій контрнаступ почав там, де
закінчився його контрудар, і рухався широким фронтом, у лоб
основному угрупованню противника. Головний удар
Центрального фронту потрібно було б зсунути трохи на захід
в обхід Кром.
На жаль, цього не зробили. Перешкодила квапливість.
Тоді всі ми вважали, що треба скоріше бити противника,
593.
поки він ще не осів міцно в обороні. Але це було помилкове
міркування. Усе це, разом узяте, стало наслідком
недооцінки оборонних можливостей противника.
В наступні дні контрнаступ на орловському напрямку
розвивався, як і раніше, повільними темпами.
5 серпня війська Брянського фронту визволили Орел.
В цих боях особливо відзначилися 5, 129 і 380-а стрілецькі
дивізії.
Коли ми з О. І. Антоновнм та О. М. Василевським
доповідали Верховному про можливість оточення в районі Орла
угруповання противника, для чого треба було значно
підсилити ліве крило Західного фронту, то Й. В. Сталін сказав:
— Наше завдання скоріше вигнати німців з нашої
території, а оточувати ми їх будемо, коли вони стануть
слабшими...
Ми не наполягли на своїй пропозиції, а даремно!
Потрібно було наполегливіше обстоювати свою точку зору:
наші війська вже тоді могли здійснювати операції на
оточення і знищення.
У складі Брянського фронту найенергійніше наступала
3-я армія під командуванням генерала О. В. Горбатова,
який протягом усієї війни чудово справлявся з обов’язками
командуючого армією.
Повільний розвиток контрнаступу всіх трьох,фронтів дав
змогу противнику перегрупувати свої війська, підтягти
свіжі сили з інших районів і організовано відвести війська з
району Орла.
Далі наступ цих фронтів розгортався теж повільними
темпами і в середньому не перевищував 4 кілометрів на
добу. 18 серпня контрнаступальна операція закінчилась на
лінії на схід від Людинова, за 25 кілометрів на схід від
Брянська, Дмитровськ-Орловського.
23 серпня 1943 року визволенням Харкова завершилась
ця найбільша битва Великої Вітчизняної війни.
Закінчилась вона розгромом головного угруповання німецьких
військ, на яке Гітлер покладав так багато
воєнно-політичних надій.
Які ж підсумки Курської битви?
П’ятдесят днів тривала ця найбільша битва наших військ
з німецько-фашистськими військами. Вона закінчилася
перемогою Червоної Армії, яка розбила ЗО відбірних
німецьких дивізій, в тому числі 7 танкових. Ці дивізії втратили
більш ніж половину свого складу.
Загальні втрати ворожих військ становили близько 500
тисяч чоловік, 1500 танків, у тому числі велика кількість
594
«тигрів» і «пантер», 3000 гармат і понад 3700 літаків.
Такі втрати фашистське керівництво вже не могло
заповнити ніякими тотальними заходами.
Видатна перемога наших військ під Курськом
продемонструвала зрослу могутність Радянської держави і її
збройних сил. Перемога кувалася на фронті і в тилу під
керівництвом Комуністичної партії зусиллями всіх
радянських людей. В боях під Курськом наші війська проявили
виняткову мужність, масовий героїзм і військову
майстерність. Комуністична партія і уряд високо оцінили бойову
доблесть військ, нагородивши понад 100 тисяч солдатів,
офіцерів і генералів орденами та медалями, багатьом воїнам
було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Розгром німецько-фашистських військ під Курськом мав
найбільше міжнародне значення і ще вище підняв
авторитет Радянського Союзу.
Привид неминучої катастрофи постав перед
фашистською Німеччиною. Поразка німецьких військ змусила
гітлерівців перекинути влітку 1943 року на радянсько-німецький
фронт з інших фронтів 14 дивізій і значні частини
підсилення, послабивши тим самим свої війська в Європі.
Спроба Гітлера вирвати стратегічну ініціативу з рук
радянського командування закінчилась повним провалом. Це
свідчило про виснаження Німеччини. Ніякі сили тепер її
вже не могли врятувати. Питання було тільки в часі.
Радянське стратегічне й оперативно-тактичне
командування значно виросло й зміцніло в мистецтві ведення війни.
Контрнаступ на Курській дузі був, на відміну від
контрнаступу під Москвою і Сталінградом, заздалегідь вирішеним
і добре забезпеченим глибоким ударом.
Сюди були залучені значно більші сили, ніж у
попередніх великих контрнаступальних операціях. Наприклад, під
Москвою брало участь 17 нечисленних загальновійськових
армій без танкових з’єднань, в районі Сталінграда 14
загальновійськових армій, 1 танкова армія та кілька мехкорпу-
сів. У контрнаступі під Курськом брали участь 22 могутні
загальновійськові, 5 танкових, 6 повітряних армій та великі
сили авіації далекої дії.
В битві під Курськом у процесі контрнаступу вперше
широко використовувались танкові й механізовані з’єднання
та об’єднання, які в ряді випадків стали вирішальним
фактором оперативного маневру, засобом стрімкого розвитку
успіху в глибину й виходу на тилові шляхи ворожих
угруповань.
Танкові армії, артилерійські дивізії та корпуси, могутні
повітряні армії фронтів істотно змінили наші можливості,
595
а отже, і характер фронтових операцій як за масштабами,
так і за метою. У порівнянні з першим періодом війни
радянські війська стали на багато разів рухливішими. Це
забезпечило значне збільшення їхньої маневреності і
середньодобового темпу наступу. Різко зросла щільність
артилерійсько-мінометного вогню і танків. У літніх наступальних
боях 1943 року ми вже мали змогу створювати щільність до
150—200 гармат і 15—20 танків на один кілометр фронту.
Перемозі радянських військ під Бєлгородом, Орлом та
Харковом багато в чому сприяли партизани, які діяли в
тилу противника. Особливо велику «рейкову війну» вели
вони в Білорусії, Смоленській, Орловській областях та
Наддніпрянщині.
Одним із вирішальних факторів, які забезпечили
перемогу на Курській дузі, був високий морально-політичний
стан особового складу наших військ. Цьому сприяла
напружена й копітка партійно-політична робота, яку
проводили командири, політпрацівники, партійні та комсомольські
організації як у період підготовки битви, так і в ході її.
Вони багато душевних сил віддали для того, щоб іще вище
підняти бойові можливості військ...
25 серпня 1943 року мене викликали в Ставку для
обговорення обстановки і подальших завдань загального
наступу радянських військ, який після розгрому німецьких військ
на Курській дузі розгортався широким фронтом.
Розділ вісімнадцятий
У битвах за Україну
Ще до мого повернення в Москву, в серпні 1943 року,
під час контрнаступу Воронезького і Степового фронтів до
нас двічі прилітав перший заступник начальника
Генерального штабу Олексій Інокентійович Антонов. Він повідомив
корективи, внесені Верховним Головнокомандуючим до
плану завершення наступальних операцій 1943 року, і намітки
Генштабу на осінньо-зимову кампанію.
Олексій Інокентійович був надзвичайно грамотний
військовий, людина великої культури і чарівності. Приємно
було слухати в його викладі оперативно-стратегічні
міркування нашого Генштабу. З граничною чіткістю і
переконливістю він аналізував стан німецьких військ після розгрому
їх на Курській дузі.
На думку Генштабу, командування німецьких військ ще
мало в своєму розпорядженні значні сили для продовження
війни з Радянським Союзом, тим більше що Англія й
Америка, за всіма даними, все ще не збирались відкривати
широкі наступальні операції в Європі. Висадження їхніх військ
у Південній Італії (на острові Сіцілія) не внесло істотних
змін у розстановку німецьких сил на стратегічних
напрямах, хоча, звичайно, в гітлерівського керівництва виникли
зайві турботи.
Генштаб вважав, і з цим був згодний Верховний, що
Німеччина на Східному фронті вже неспроможна провести
жодного великого наступу. Однак для ведення активних
оборонних дій противник мав ще досить сил і
матеріальних засобів. Власне, це й показав досвід битв у районі Бого-
духова, Охтирки і Полтави, де німецькі війська завдавали
нам досить відчутних контрударів і добивались тимчасових
успіхів.
Я був цілком згодний з висновками О. І. Антонова і теж
вважав, що німецьке командування вимагатиме від своїх
військ упертої оборони, щоб утримати Донбас і
Лівобережну Україну.
597
За проектами директив, які Генштаб підготував і
частково дав уже фронтам, передбачалося розгорнути наступ
на всіх фронтах західного і південно-західного напрямків,
з тим щоб вийти у східні райони Білорусії і на Дніпро, де
й захопити плацдарм для забезпечення операцій по
визволенню Правобережної України.
З доповіді О. І. Антонова я зрозумів, що- Верховний
настійно вимагає негайно розвивати наступ, щоб не дати
противникові організувати оборону на підступах до Дніпра. Я
поділяв цю настанову, але не був згодний з формою наших
наступальних операцій, при яких фронти від Великих Лук
до Чорного моря розгортали фронтально-лобові удари.
Адже була можливість (після деякого перегрупування)
провести операції на відсікання й оточення звачних
угруповань противника, чим би полегшувалось дальше ведення
війни. Зокрема, я мав на увазі південне угруповання
противника на Донбасі, яке можна було відсікти могутнім
ударом з району Харків — Ізюм у загальному напрямку на
Дніпропетровськ і Запоріжжя.
О. І. Антонов сказав, що особисто він поділяє цю думку,
але Верховний вимагає скоріше відкинути противника з
нашої території фронтальними ударами.
Перед тим, як мав відлетіти О. І. Антонов до Москви,
я просив його ще раз доповісти мої міркування Верховному
й передати прохання фронтів иро укомплектування
танкових військ машинами й підготовленим особовим складом, бо
їхні ряди після напружених боїв дуже порідшали.
Через кілька днів мені подзвонив И. В. Сталін і сказав,
що він дав вказівку направити М. Ф. Ватутіну й І. С. Ко-
нєву танки й поповнення. Потім він зауважив, що не
поділяє точку зору про удар військ Південно-Західного фронту
з району Ізюма на Запоріжжя, оскільки на це буде
потрібний значний час.
Я не став заперечувати, бо знав, що Верховний поки що
взагалі через ряд обставин не дуже певний у доцільності
більш рішучого застосування операцій на оточення
противника.
На закінчення Верховний зажадав, щоб війська фронтів
скоріше вийшли на Дніпро.
Отже, 25 серпня, як уже казав, я прибув у Ставку.
Верховний щойно закінчив нараду з членами Державного
Комітету Оборони, на якій була заслухана доповідь про план
виробництва літаків і танків у другому півріччі 1943 року.
На той час ціною величезних зусиль партії і народу
наша воєнна економіка уже могла поставляти фронту все
необхідне. Прискорений розвиток «другого Баку>, трудовий
598
героїзм металургів Кузнецького і Магнітогорського
комбінатів, швидкісне спорудження домен, електростанцій, шахт
у визволених районах, піднесення кольорової і чорної
металургії Уралу, Сибіру, Казахстану, впровадження
потокового методу на військових заводах, величезна творча робота
по вдосконаленню бойової техніки і технології
виробництва — все це створило нові можливості для розгрому ворога.
В 1943 році було вироблено 35 тисяч чудових літаків усіх
видів, понад 24 тисячі танків і самохідно-артилерійських
установок. Тут і за кількістю, і за якістю ми вже набагато
випередили Німеччину. Гітлерівське командування
спеціально наказало військам уникати зустрічних боїв з нашими
важкими танками...
Поцікавившись справами на Воронезькому і Степовому
фронтах, Верховний Головнокомандуючий запитав, чи
одержали директиву про продовження наступу на Дніпро і як
розцінюють фронти свої можливості. Я доповів, що війська
фронтів мають великі втрати, їх треба серйозно
підкріплювати особовим складом і бойовою технікою, особливо
танками.
— Гаразд, — сказав Й. В. Сталін,— про це ми
поговоримо пізніше, а зараз давайте послухаємо Антонова про хід
наступу на інших напрямах.
Олексій Інокентійович поклав на стіл карти західного
і південно-західного стратегічних напрямів, котрі, як
завжди, прекрасно опрацьовувалися оперативним управлінням
Генштабу. Треба сказати, що наочно виконана карта добре
допомагає з’ясувати загальну обстановку і прийняти
рішення.
О. І. Антонов доповів відомості щодо противника. Було
ясно: німці вживають усіх заходів до того, щоб зупинити
розпочатий наступ Калінінського, Західного, Брянського та
Південно-Західного фронтів. За всіма даними, їхня оборона
готувалась на лінії річка Нарва — Псков — Вітебськ —
Орша — річка Сож — ріка Дніпро — річка Молочна. У
своїй пропаганді гітлерівці всіляко популяризували цей рубіж,
називаючи його «східним валом», об який розіб’ється
Червона Армія.
Доповідаючи про хід Смоленської наступальної операції
Західного фронту і лівого крила Калінінського фронту,
О. І. Антонов сказав, що війська тут зустрілися з великими
труднощами. З одного боку, важка лісисто-болотиста
місцевість, з другого — зрослий опір ворожих військ, які
посилюються частинами, що їх перекидають з району Брянська.
— Які завдання виконують партизанські загони? —
запитав И. В. Сталін.
599
— Головним чином дезорганізують залізничні
перевезення на ділянках Полоцьк — Двінськ, Могильов — Жло-
бін, Могильов — Кричев,— доповів О. І. Антонов.
— Як ідуть справи на Південно-Західному фронті?
— Війська Південно-Західного фронту, розпочавши
наступ центром фронту, успіху не досягли. Краще справа
пішла на ділянках лівого крила фронту, де діяла 3-я
гвардійська армія генерала Лелюшенка.
Зараз я вже не пам’ятаю всіх деталей цієї наради, але
основною була вказівка Верховного Головнокомандуючого
вжити всіх заходів до найшвидшого захоплення Дніпра і
річки Молочної, з тим щоб противник не встиг перетворити
Донбас і Лівобережну Україну на пустельний район.
Це була правильна вимога, бо фашисти, відступаючи,
із звірячою люттю все цінне палили і руйнували. Вони
висаджували в повітря фабрики, заводи, перетворювали на
руїни міста й села, знищували електростанції, доменні й
мартенівські печі, палили школи, лікарні. Гинули тисячі дітей,
жінок, стариків.
Давши відповідні вказівки О. І. Антонову, Й. В. Сталін
наказав мені разом з Я. М. Федоренком і М. Д. Яковлєвим
розглянути, що можна виділити Воронезькому і Степовому
фронтам. Враховуючи важливість завдань, поставлених
перед фронтами, я того самого вечора доповів Верховному про
кількість людей, танків, артилерії та боєприпасів, які варто
б зараз же їм передати.
Верховний Головнокомандуючий довго розглядав свою
таблицю наявності озброєння і те, що я намічав фронтам.
Потім, взявши, як звичайно, синього олівця, він скоротив усе
майже на ЗО—40 процентів.
— Решту,— сказав він,— Ставка дасть тоді, коли
фронти підійдуть до Дніпра.
Тоді ж увечері я вилетів у район бойових дій фронтів.
Там згідно з директивою Ставки Верховного
Головнокомандування мали продовжуватися наші активні дії.
Трохи пізніше, 6 вересня, із Ставки прибула директива.
Фронти, дії котрих я координував, одержали завдання
продовжувати наступ з виходом на середню течію Дніпра і
захопити там плацдарми. Воронезький фронт під
командуванням М. Ф. Ватутіна повинен був завдати ударів на Ромни —
Прилуки — Київ. Степовий фронт під командуванням
1. С. Конєва — наступати на полтавсько-кременчуцькому
напрямку.
Для ретельної підготовки наступу до Дніпра у нас не
було можливостей. Війська обох фронтів були дуже
втомлені від безперервних боїв. Відчувались деякі перебої в
600
матеріально-технічному забезпеченні. Але всі ми, від
солдата до маршала, горіли бажанням скоріше викинути
ворога з нашої землі, визволити багатостраждальний
український народ з-під важкого гніту окупантів, які за свої невдачі
на фронтах мстилися на беззахисному населенні.
Нам не знадобилося багато часу на вироблення
оперативно-тактичних рішень, бо у військах уже нагромадився
багатий досвід, який допомагав швидко аналізувати
обстановку, приймати рішення й виробляти короткі й чіткі
вказівки.
Щодо командування і штабів фронтів, то вони стали
великими майстрами по організації і проведенню операцій.
З ними легко працювалось. Ми, як кажуть, розуміли один
одного з півслова.
Я, як і раніше, підтримував зв’язок з О. М. Василевсь-
ким, який у цей час координував дії військ
Південно-Західного і Південного фронтів. Було відомо, яке могутнє
угруповання противника стоїть супроти наших фронтів. Хоч
наші війська мали деяку перевагу в людях, та все-таки це
не виключало великих труднощів, з якими вони повинні
були зіткнутися в наступальних операціях, тим більше що в
танках і бойовій авіації на нашому боці майже не було
кількісної переваги.
Розпочатий наступ підопічних мені фронтів розвивався
надто повільно.
Противник чинив запеклий опір, особливо в районі
Полтави. Але в першій половині вересня, зазнавши значних
втрат, він почав відводити свої війська з Донбасу і району
Полтави. Введена в бій на ділянці Воронезького фронту
3-я гвардійська танкова армія П. С. Рибалка, яка прибула
з резерву Ставки, розгорнула рішуче переслідування
противника в напрямку Дніпра.
Крім того, з 5 жовтня 1943 року Воронезький фронт був
посилений військами 13-ї та 60-ї армій під командуванням
генералів М. П. Пухова та І. Д. Черняховського.
Відбулися перегрупування й на інших фронтах. Зокрема, Степовий
фронт одержав від Воронезького фронту 52-у та 5-у
гвардійську армії генералів К. А. Коротєева і О. С. Жадова.
Не маючи сил стримати натиск наших військ, що
посилювався, німецькі війська почали відходити до Дніпра. Фронти
вжили всіх заходів до того, щоб на плечах відступаючих
військ противника захопити плацдарми на річці Дніпро і
почати з ходу форсування цієї найбільшої водної
перешкоди.
Щоб деморалізувати ворожі війська, в бойові дії було
кинуто всю наявну авіацію фронтів. З’єднання, почавши
пе601
реслідування противника, створювали імпровізовані рухомі
загони, які мали завдання швидко висуватись на тилові
шляхи, захоплювати й утримувати рубежі, котрі могли
зайняти фашистські війська для оборонних дій.
Щоб іще вище підняти морально-політичний дух військ
при форсуванні великих водних рубежів, Ставка 9 вересня
1943 року наказала за форсування Десни представити
начальницький склад до нагороди орденами Суворова, а за
форсування Дніпра — до присвоєння звання Героя Радянського
Союзу.
Військові ради, політорганн, командно-начальницький
склад розгорнули велику політико-виховну роботу,
роз’яснюючи значення швидкого захоплення західного берега
Дніпра і Десни. Кожний, з ким доводилося нам розмовляти про
наступні завдання і способи їх виконання, добре розумів
значення захоплення могутньої річки, стрімкого її
форсування і особливо визволення Києва — столиці України.
Степовий фронт, визволивши Полтаву, 23 вересня
підходив передовими частинами свого лівофлангового
угруповання до Дніпра.
Механізовані частини 3-ї гвардійської танкової армії
і частина сил 40-ї та 47-ї армій захопили плацдарм на
Дніпрі в районі Великого Букрина. Вони повинні були швидко
розширити його, щоб забезпечити введення головного
угруповання Воронезького фронту в обхід Києва з півдня і
південного заходу.
Командування німецьких військ терміново кинуло проти
наших військ, які захопили плацдарм, велике угруповання
в складі 24-го і 48-го танкових корпусів і до п’яти піхотних
дивізій. Вони завдали контрудару по наших військах, що
цереправилися, і скували дії на букринському плацдармі.
На північ від Києва, в районі Лютежа, з ходу форсували
Дніпро частини армії генерала Н. Є. Чибісова. На
протилежний берег вийшли підрозділи 842-го стрілецького полку
240-ї стрілецької дивізії. Особливо відзначилась група під
командуванням сержанта П. П. Нефедова. За виявлений
героїзм і мужність при захопленні й утриманні плацдарму
П. П. Нефедов був удостоєний звання Героя Радянського
Союзу, а всі інші були нагороджені орденами.
Війська, які форсували Дніпро, виявляли найбільшу
завзятість, хоробрість і мужність.
Як правило, підійшовши до річки, вони з ходу кидалися
вперед. Не чекаючи поки підійдуть понтонні й важкі засоби
наведення мостів, частини долали Дніпро на чому
завгодно — на плотах з колод, на саморобних поромах, на
рибальських човнах і катерах. Усе, що потрапляло під руку, йшло
602
в хід. Нелегко доводилось і на протилежному березі, де
спалахували жорстокі бої за плацдарм. Не встигши
закріпитися, війська вступили в бій з противником, який
силкувався будь-що скинути їх у річку.
Запеклі бої, що завершились великим успіхом,
розгорнулись і на ділянці Степового фронту при форсуванні Дніпра
в районах Дніпровокам’янки та Домоткані. Тут особливо
відзначились частини 25-го гвардійського стрілецького
корпусу генерала Г. Б. Сафіуліна. Відбивши багаторазові
атаки противника, вони забезпечили успішне форсування
Дніпра 7-ю гвардійською армією. Частини 62-ї гвардійської
дивізії полковника І. Н. Мошляка були першими в 37-й армії
генерала М. М. Шарохіна, які форсували Дніпро на
південний схід від Кременчука.
Рішучим діям сухопутних військ сприяла бойова авіація
фронтів та авіація далекої дії, котра, завдаючи
зосереджених ударів по аеродромах, по обороні противника, його
резервах, надійно забезпечувала наше панування в повітрі.
Наприкінці вересня, збивши оборону ворожих військ,
наші війська форсували Дніпро на ділянці 700 кілометрів, від
Лоєва до Запоріжжя, й захопили ряд найважливіших
плацдармів, з яких передбачалось розвивати наступ далі на
захід.
За успішне форсування Дніпра та виявлені при цьому
героїзм, мужність і високу майстерність, за штурм оборони
на Дніпрі понад дві з половиною тисячі солдатів,
сержантів, офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя
Радянського Союзу.
За період з 12 жовтня по 23 грудня війська Воронезького
фронту 1 провели Київську операцію.
Спочатку передбачалось розгромити київське
угруповання й захопити Київ, завдаючи головного удару з букрин-
ського плацдарму. Потім від цього плану довелось
відмовитись, тому що противник стягнув сюди великі сили
київського угруповання. Залишивши цей напрямок для
допоміжних дій, ми перенесли головний удар на північ від
Києва з лютізького плацдарму, оскільки там
німецько-фашистські війська послабили свою північну ділянку.
Новий план визволення Києва й розвитку наступу на
Коростень — Житомир — Фастів був поданий на
затвердження Верховному. Після розгляду в Генштабі та ув’язки
з Центральним фронтом план затвердили.
25 жовтня почало здійснюватись перегрупування 3-ї гвар-
' 20 жовтня 1943 року Воронезький фронт перейменовано на 1-й
Український фронт, Степовий фронт—на 2-й Український.— Прим. авт.
603
дійської танкової армії з букринського плацдарму. Вона
мала пройти близько двохсот кілометрів вздовж Дніпра, а
це означало — вздовж фронту противника. На наше щастя,
погода була нельотна, й авіаційна розвідка противника під
час перегрупування майже не діяла.
З району Великого Букрина перегруповувався І 7-й
артилерійський корпус прориву.
Було вжито всіх заходів маскування та радіообману.
Частина пересувань на лютізький плацдарм відбувалася
вночі. Щоб прикувати увагу противника до букринського
плацдарму, там підтримувалась активна діяльність військ і
застосовувались різні дезинформаційні заходи.
Перегрупування танкової армії та артилерійського корпусу противник
не виявив, і він далі продовжував чекати головного удару
військ фронту саме в цьому районі.
До 1 листопада на лютізькому плацдармі були
зосереджені 38-а армія під командуванням генерала К. С.
Москаленка, 3-я гвардійська танкова армія генерала П. С.
Рибалка, 5-й гвардійський танковий корпус генерала А. Г.
Кравченка, 7-й артилерійський корпус прориву і велика
кількість артилерійських частин та інших родів військ.
Беручи загалом, до операції готувалось близько двох
тисяч гармат і мінометів, п’ятсот «катюш». На початок
вирішальних дій на київському напрямку наші війська
переважали противника як кількісно так і якісно.
Вранці 3 листопада несподівано для фашистських військ
почався наступ на Київ, що підтримувався 2-ю повітряною
армією.
Але треба було ще скувати противника і в районі
букринського плацдарму. З цією метою 1 листопада перейшли
в наступ 27-а і 40-а армії фронту. Німецьке командування
сприйняло цей удар за головний і терміново перекинуло
сюди додаткові сили, в тому числі танкову дивізію СС «Райх»,
що була в резерві генерал-фельдмаршала Манштейна. Нам
тільки цього й треба було.
Однак 3 і 4 листопада наступ 38-ї армії на Київ
розгортався повільно. Щоб рішуче вплинути на хід операції,
вирішили увести в бій 3-ю гвардійську танкову армію
П. С. Рибалка. Над ранок 5 листопада вона перетнула
дорогу Київ — Житомир, створивши цим сприятливі умови
для військ, наступаючих безпосередньо на Київ.
38-а армія генерал-полковника К. С. Москаленка (член
Військової ради генерал-майор О. О. Єпішев) під кінець
5 листопада була вже на околицях Києва, а о 4 годині
ранку 6 листопада разом з танковим корпусом генерала
А. Г. Кравченка визволила столицю України.
604
Верховному Головнокомандуючому відразу ж надіслали
телеграму. В ній говорилось: «З величезною радістю
доповідаємо про те, що поставлене завдання — оволодіти нашим
прекрасним містом Києвом — столицею України, війська
1-го Українського фронту виконали. Місто Київ повністю
очищене від фашистських окупантів. Війська 1-го
Українського фронту продовжують виконувати поставлене
завдання».
Велика заслуга в успішному виконанні цієї операції
належить командуючому фронтом генералу армії М. Ф. Ва-
тутіну, члену Військової ради генерал-майорові К. В. Край-
нюкову. _
В опрацюванні й організації операції визволення Києва
і розгрому київського угруповання противника велику й
важливу роботу провела Військова рада 38-ї армії.
У боях за Київ активну роль відіграла чехословацька
бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи.
139 солдатів і офіцерів цієї героїчної бригади були
удостоєні високих радянських нагород.
Радянський народ з вдячністю пам’ятатиме участь
відважних чехословацьких воїнів у розгромі
німецько-фашистських військ під час Великої Вітчизняної війни.
О 9 годині ранку разом з Військовою радою фронту ми
прибули в Київ, куди вже сходилися юрби змучених
мешканців міста, які ховалися на околицях від звірячої
розправи фашистів. Наші машини обступили з усіх боків.
Більшість людей мали аж надто виснажений вигляд.
Але як світилися очі киян, які побачили не в мрії, а наяву
своїх визволителів, рідних радянських воїнів! Багато хто
плакав від радості, кожний хотів щось розказати про давно
наболіле, вистраждане...
Проїжджаючи добре знайомим мені Хрещатиком,
колись найкрасивішим проспектом міста, я нічого не міг
упізнати: навколо були суцільні руїни. Такий мав вигляд наш
стародавній Київ після втечі гітлерівців.
Визволивши Київ, війська фронту, відкидаючи
противника на захід, оволоділи Фастовом, Житомиром та рядом
інших міст.
Німецьке командування, побоюючись катастрофічного
розвитку подій, спішно зосередило в районі Житомира
контрударну групу в складі 15 дивізій (в тому числі 8
танкових і моторизованих). 13 листопада противник завдав
могутнього удару військам 1-го Українського фронту. Йому
вдалося знову зайняти Житомир і просунутися на 30—40
кілометрів. Проте з підходом наших резервів становище
незабаром було відновлене. Тепер лінія фронту оборони
605
наших військ проходила за сто п’ятдесят кілометрів на
захід і за п’ятдесят кілометрів на південь від Києва.
Та повернемось трохи назад, щоб пригадати, що ж
сталося за цей час на 2-му Українському фронті (колишньому
Степовому), де мені довелось бувати коли-не-коли через те,
що бойова обстановка вимагала присутності переважно на
київському напрямку.
ЗО вересня війська 2-го Українського фронту,
форсувавши Дніпро, захопили плацдарм на західному березі до ЗО
кілометрів по фронту і до 15 в глибину. Така позиція цілком
забезпечувала розвиток удару головного угруповання.
В ході форсування Дніпра мені вдалось побувати на
ділянці 53-ї армії генерала І. М. Манагарова. Він, як і перед
наступом під Бєлгородом, відмінно управляв армією. Тепер
він діяв ще рішучіше, ніж перед контрнаступом на Курській
дузі. Таке саме враження справляла і більшість командного
складу частин і з’єднань армії. У всіх штабах підвищилась
організованість, покращилось управління, організація
розвідки, і, що найголовніше, штаби і командування набули
навиків швидкого й глибокого аналізу обстановки.
Розмовляючи з командармом І. М. Манагаровим, я
спостерігав за І. С. Конєвим. Раніше він звичайно поправляв
або доповнював доповіді своїх командармів, а зараз,
слухаючи чітку доповідь І. М. Манагарова, мовчав і
усміхався. Справді, від розпорядливості І. М. Манагарова і його
штабу можна було одержати велике задоволення.
Прощаючись з І. М. Манагаровим, я жартома сказав:
— Все гаразд. Одного не вистачає, баяна.
— Баян є, товаришу маршал, — розсміявшись, мовив
І. М. Манагаров, — він у мене в другому ешелоні, тільки я
не грав на ньому відтоді, як ви приїжджали до нас під час
підготовки до контрнаступу під Бєлгородом.
...Визволення Києва, захоплення й розширення наших
плацдармів на Дніпрі, в районі Києва, Черкас,
Кременчука, Дніпропетровська і Запоріжжя різко погіршили
обстановку для німецьких військ на Україні. Дніпро давав змогу
противнику організувати важкопереборну оборону, й
гітлерівці покладали великі надії на те, що їм пощастить
зупинити наші війська перед цією природною перешкодою.
З розвідувальних даних Ставка знала, що перед
початком операції до штабу групи армій «Південь» приїжджав
Гітлер. Він категорично вимагав від військ — битися за
Дніпро до останку і за всяку ціну утримати його за собою.
Гітлерівці розуміли, що з втратою України остаточно
зруйнується їхній фронт на півдні нашої країни, вони
втратять Крим і радянські війська можуть незабаром вийти до
606
своїх державних кордонів. Тоді ще більше ускладниться
загальне становище у фашистському таборі.
Та, незважаючи на жорстокі вимоги Гітлера і генерал-
фельдмаршала Манштейна, битва за Дніпро була
програна. Не допомогла і ще одна спроба відновити оборону в
районі Кременчука, Дніпропетровська і Запоріжжя.
До 23 жовтня ударне угруповання військ 2-го
Українського фронту, в тому числі 5-а гвардійська танкова армія,
передана фронтові з резерву Ставки, вийшло на підступи
до Кривого Рога й Кіровограда. Німецьке командування,
зібравши сильну групу військ, кинуло її проти частин 2-го
Українського фронту, щоб ліквідувати навислу небезпеку.
Саме у розпалі жорстоких боїв я прибув на командний
пункт І. С. Конєва, який знаходився за чотири кілометри
від поля бою. У стереотрубу можна було частково
спостерігати хід битви.
Іван Степанович був заклопотаний. Дуже поріділі й
перевтомлені попередніми боями війська фронту могли не
витримати серйозного натиску противника. Через те йому
довелось для удару по ворожих військах кинути всю авіацію
і посилити частини артилерією за рахунок інших ділянок
фронту. Німецьке командування, у свою чергу, направляло
на наші війська бомбардувальну авіацію, яка хвиля за
хвилею підходила до поля бою і завдавала нам відчутних
ударів.
Наприкінці 24 жовтня на ряді ділянок наші війська
змушені були відійти на відстань до 10 кілометрів, а потім, не
утримавшись, ще кілометрів на 25, міцно закріпившись
тільки на річці Інгулець. Хоч як силкувався противник
відкинути наші війська з цієї річки, це йому не вдалося.
Зазнавши великих втрат, він був змушений припинити свої
атаки і перейти до оборони.
Не маючи достатніх сил продовжувати наступ на
криворізькому напрямку, війська 2-го Українського фронту
також перейшли тут до оборони.
А на правому крилі фронту бойові дії
продовжувалися з неослабним напруженням. Тут 52-а армія генерала
К. А. Коротєєва, щільно взаємодіючи з партизанськими
загонами, успішно форсувала Дніпро і 14 грудня захопила
плацдарм і зайняла місто Черкаси.
У ході жорстоких боїв запорізький плацдарм
противника війська 3-го Українського фронту ліквідували. Наші
війська визволили Дніпропетровськ.
Наприкінці грудня на ділянці 2-го і 3-го Українських
фронтів було створено плацдарм стратегічного значення
довжиною понад 400 кілометрів по фронту і до 100 кілометрів
607
у глибину, який давав змогу найближчим часом розгорнути
дальші наступальні операції.
Займаючись координацією дій 1-го і 2-го Українських
фронтів, я не зміг вникнути в деталі ходу операції наших
військ на 3-му й 4-му Українських фронтах. З телефонних
переговорів з Верховним, Генштабом і О. М. Василевським
я знав, що 4-й Український фронт, розгромивши
противника на річці Молочній, успішно просунувся уперед і захопив
плацдарм на Перекопському перешийку, закривши в
Криму німецькі війська.
Щоб детальніше ознайомитись із становищем на
фронтах, розглянути й уточнити план дальших наступальних
операцій, в середині грудня мене викликали в Ставку.
Прибув і О. М. Василевський, з яким ми зустрілись у Генштабі
й відразу ж обмінялися думками про підсумки 1943 року й
перспективи на найближчий період.
Олександр Михайлович мав утомлений вигляд. Йому, як
І мені, довелось починаючи з квітня майже безперервно
перебувати в русі — то літати, то їздити фронтовими дорогами.
Обстановка тоді була досить складною, напруженою і
багатою надзвичайно гострими змінами великих успіхів і
прикрих невдач. Усе це, разом узяте, плюс систематичне
недосипання, фізичне й розумове перенапруження особливо
позначались тоді, коли ми опинялися в Москві, у затишку
кабінетів, де не було чути ні нальотів авіації, ні
артилерійських обстрілів, ні тривожних повідомлень з небезпечних
ділянок фронтів.
На грудневій нараді в Ставці були присутніми більшість
членів Державного Комітету Оборони. Скоріше, це було
розширене засідання Державного Комітету Оборони з
участю деяких членів Ставки Верховного Головнокомандування.
Нарада була досить тривалою. В обговоренні підсумків
І досвіду боротьби на фронтах, а також оцінки обстановки
і перспектив війни взяли участь О. М. Василевський та
О. І. Антонов. По питаннях економіки і воєнної
промисловості доповідав М. О. Вознесенський. Про проблеми
міжнародного характеру та про можливості відкриття другого
фронту говорив Й. В. Сталін.
За даними Генштабу, радянські війська до кінця 1943
року визволили більше половини території, яку захопили
німецькі війська в 1941—1942 роках. Починаючи з
контрнаступу в районі Сталінграда, радянські війська цілком
зяищили або взяли в полон 56 дивізій, 162 дивізії зазнали
найтяжчих поразок. Противник був змушений серйозно їх
поповнювати або переформовувати. За цей період було
знищено до 7 тисяч танків, понад 14 тисяч літаків і до 50 тисяч
гармат і мінометів. Німецькі війська безповоротно втратили
найдосвідченіші кадри генералів, офіцерів, унтер-офіцерів
та солдатів.
Наприкінці 1943 року Комуністичній партії, нашому
урядові вдалось, незважаючи на труднощі початкового
періоду, успішно вирішити проблему підготовки
кваліфікованих офіцерських кадрів. До того ж не тільки
задовольнялись потреби фронту, а й створювалися великі резерви.
Навіть на 1 липня 1943 року, на початок великих операцій,
у нас в запасі було понад 100 тисяч офіцерів, які мали
великий бойовий досвід і необхідну військово-технічну
підготовку. У два рази збільшився генеральський склад
Радянських Збройних Сил.
Німеччина на Східному фронті за другий період війнм
була настільки виснажена, що не могла вести серйозних
наступальних дій. Проте вона мала ще достатні
можливості для активної оборонної війни. Щоб укріпити свій дуже
пошарпаний фронт, головне командування німецьких військ
під кінець 1943 року перекинуло із заходу ще 75 дивізій
і велику кількість бойової техніки, озброєння та
матеріально-технічних засобів.
Наші збройні сили продовжували нарощувати свою
бойову міць. За 1943 рік було сформовано 78 нових дивізій.
Наприкінці року в нас утворилось 5 танкових армій, 37
танкових і механізованих корпусів, 80 окремих танкових
бригад, 149 окремих танкових і самохідно-артилерійських
полків. Було сформовано 6 артилерійських корпусів, 26
артилерійських дивізій, 7 гвардійських реактивних мінометних
дивізій та багато десятків інших артилерійських частин.
У зв’язку з остаточним переломом війни на користь
Радянського Союзу, висадженням союзних військ в Італії і
виходом її з війни, а також завдяки могутньому рухові сил
Опору серйозно ускладнилась обстановка і в країнах —
союзницях фашистської Німеччини. Зростав справедливий
гнів народів проти фашизму і невгамовне прагнення
якнайскоріше покінчити з війною. У Польщі, Югославії, Че-
хословаччині і в самій Німеччині внаслідок тяжких
поразок на радянсько-німецькому фронті та економічних
труднощів, гострої нестачі людських ресурсів наростала зневіра
в перемогу вермахту. Вона охопила значні шари
трудового народу окупованих країн і країн фашистського блоку.
В Греції, Франції та інших країнах Європи поширювався
національно-визвольний рух проти фашистської окупації.
А в нас у результаті одержаних перемог з’явилася
цілковита упевненість довести війну найближчим часом до
переможного кінця. Нема слів, щоб сказати, як усі тяжко
20 1—504
609
переживали втрати своїх синів, братів, матерів і сестер, але
народ наш з високим усвідомленням свого обов’язку перед
Батьківщиною стійко зносив горе.
Наприкінці 1943 року радянські командні кадри
збагатилися найновішим досвідом стратегічного й оперативно-
тактичного мистецтва. Організація найбільших операцій
фронтів і груп фронтів, їхнє переможне завершення дали
змогу Ставці, Генеральному штабу й самим фронтам
глибше зрозуміти й осмислити найефективніші способи
розгрому ворожих угруповань, до того ж з найменшими
втратами людей і затратами матеріальних засобів.
У Генеральному штабі склався і виріс великий колектив
досвідчених операторів, організаторів військ та
розвідувальних кадрів. Саме Верховне Головнокомандування піднялось
на значно вищий ступінь: тепер воно набагато
досконаліше володіло способами й методами ведення сучасної
війни. Усім нам стало легше працювати й розуміти один
одного. Цього раніше не вистачало, через що іноді кульгала
загальна справа.
Успішні бойові дії радянських військ значною мірою
визначалися зрослою якістю партійно-політичної роботи у
військах. Військові ради армій стали більш уміло
підбивати підсумки операцій, показуючи в своїх зверненнях до
особового складу яскраві приклади, бойову доблесть і
героїзм, виявлені солдатами, сержантами, офіцерами й
генералами, популяризуючи найкращі методи рішення
важливих і значних бойових завдань.
Повинен сказати, що взагалі з допомогою Військових
рад фронтів, армій і флотів партія здійснювала дуже
гнучке й дієздатне поєднання військового і політичного
керівництва військами.
У складі військових рад працювало багато членів і
кандидатів у члени ЦК ВКП (б), секретарів ЦК компартій
союзних республік, крайкомів і обкомів партії, які постійно
були зв’язані з ЦК партії і Державним Комітетом
Оборони.
Генерали й офіцери стали частіше бувати в частинах і
підрозділах і розмовляти з солдатами. Поліпшилось
керівництво партійно-політичною роботою і з боку начальників
політорганів та інструкторського складу.
Щодо цього, то хочеться особливо відзначити політуп-
равління 1-го Українського фронту, яке очолював генерал
С. С. Шатилов, і політуправління 1-го Білоруського фронту
на чолі з генералом С. Ф. Галаджевим. Велику допомогу
надавали військам керівні партійні й радянські працівники
України та Білорусії.
610
За даними Центрального штабу партизанського руху,
в 1943 році кількість партизанських сил збільшилась у два
рази. Численні партизанські загони об’єдналися в частини
І з’єднання, які були здатні провадити серйозні операції
в тилу ворога, відтягуючи на себе значні сили німецьких
військ. Можна сказати, що в тилу ворога практично діяв
могутній фронт народних месників, які всім своїм єством
ненавиділи окупантів.
Особливо могутні з’єднання партизанів діяли в
Білорусії та на Україні. Тут у 1943 році велике значення мали
партизанські з’єднання В. €. Самутіна, Ф. Ф. Тараненка,
В. І. Козлова, О. Ф. Федорова, О. М. Сабурова, 3. А.
Богатиря, П. М. Машерова, С. А. Ковпака, М. І. Наумова,
І. Є. Анисименка, Я. М. Мельника, Д. Т. Бурченка та
Ф. Ф. Капусти.
Радянське командування у своїх планах і діях серйозно
враховувало реальну силу партизанів та всезростаючу
їхню роль ще й тому, що в тактичному відношенні мистецтво
партизанських дій піднялось на значно вищий щабель.
Дії партизанських частин і з’єднань тепер в основному
координувались, ув’язувалися Військовими радами
фронтів і керівництвом ЦК Компартії України та Білорусії.
Велику допомогу партії в створенні партизанських загонів
надавали підпільні комсомольські організації, що їх
очолювали секретарі ЦК комсомолу Білорусії К Т. Мазуров
та Ф. А. Сурганов, які постійно перебували на окупованій
ворогом території. За 1943 рік партизани підірвали 11
тисяч поїздів, пошкодили і вивели з ладу 6 тисяч паровозів,
близько 40 тисяч вагонів і платформ, знищили понад
22 тисячі машин і більше ніж 900 залізничних мостів.
Організаторами цих дій були місцеві підпільні партійні
організації.
Докорінний злам відбувся і в роботі всього радянського
тилу. В 1943 році різко збільшилось виробництво зброї та
боєприпасів. У серпні 1943 року партія і уряд прийняли ряд
важливих рішень про відбудову народного господарства у
визволених районах. В останньому кварталі 1943 року там
уже було видобуто 6,5 мільйона тонн вугілля, 15 тисяч тонн
нафти, вироблено 172 мільйони кіловат-годин
електроенергії. Радянські Збройні Сили стали краще й оперативніше
забезпечуватись усім необхідним для успішної збройної
боротьби.
Наша країна розгорнулась на всю свою богатирську
силу. Наші взаємозв’язки з союзниками за 1943 рік
покращали. Ми одержали трохи більшу матеріально-технічну
20*
6U
допомогу від Америки, ніж 1942 року, та все-таки вона
була далеко не такою, як обіцяли, а наприкінці року навіть
зменшилась. Уряд США, як і раніше, посилався на свої
потреби у зв’язку з майбутнім відкриттям другого фронту
і на свої зобов’язання перед Англією.
На кінець 1943 року ми остаточно подолали важку
обстановку і, володіючи могутніми силами та засобами
боротьби, міцно утримували в своїх руках стратегічну
ініціативу і вже не так потребували, як у попередні два роки
війни, відкриття другого фронту в Європі. Однак з метою
найскорішого розгрому фашистської Німеччини і
закінчення війни всім нам хотілось, щоб другий фронт був
відкритий найближчим часом.
Безперечно, нас радували перемоги в Італії, біля Ель-
Аламейна, в районі Тунісу та інших місцях. Та все-таки
це було не те, чого ми так довго чекали від союзників, щоб
відчути їхній гідний внесок у війну.
Повернувшись з Тегеранської конференції, И. В.
Сталін сказав:
— Рузвельт дав тверде слово відкрити широкі дії у
Франції в 1944 році. Думаю, що він слова дотримає. Ну,
а якщо не дотримає, то в нас вистачить і своїх сил добити
гітлерівську Німеччину.
Досі я нічого не сказав про стан справ на наших
західному і північно-західному напрямках, і це, звичайно, не
тому, що забув, а тому, що протягом усього 1943 року я
особисто був зайнятий підготовкою і проведенням операцій
у районі Курської дуги, на шляхах до Дніпра і його
форсуванні і на Правобережній Україні. Щодо західного і
північно-західного напрямків, то ними в 194$ році займались
И. В. Сталін і Генеральний штаб, а ми тільки зрідка
висловлювали свої міркування і свої пропозиції тоді, коли
нас запитував Верховний Головнокомандуючий.
Наприкінці 1943 року на західному і
північно-західному напрямках були досягнуті важливі результати.
Радянські війська очистили від ворога частину Калінінської
області, визволили Смоленську область і ряд районів східної
частини Білорусії. На кінець року внаслідок успішного
просування наших військ лінія фронту на північно-західному
і західному напрямках уже проходила через озеро Ільмень,
Великі Луки, Вітебськ, Мозир.
На південно-західному і південному напрямках у цей
час лінія фронту йшла від Полісся через Житомир —
Фастів — Кіровоград (виключно) — Запоріжжя — Херсон.
Крим був ще в руках німецьких військ. У районі
Ленінгра612
да і на півночі обстановка значно поліпшилась.
Ленінградці тепер вільніше дихали.
Члени Державного Комітету Оборони і ми, члени
Ставки Верховного Головнокомандування, вважали, що хоча в
боротьбі з ворогом ми добились великих успіхів і
противник серйозно ослаблений, та все-таки він ще досить сильний.
Відсутність другого фронту в Європі давала гітлерівцям
змогу вести в наступному році запеклу оборонну війну.
На початок 1944 року Німеччина з урахуванням військ
своїх сателітів мала на радянсько-німецькому фронті
близько 5 мільйонів чоловік, 54,5 тисячі гармат і
мінометів, 5400 танків і штурмових гармат і трохи більше 3
тисяч літаків.
Радянські Збройні Сили переважали противника щодо
людей в 1,3 раза, по артилерії — в 1,7 раза, в літаках —
у 3,3 раза. Ця кількісна перевага посилювалась високим
якісним рівнем зброї і, що особливо важливо, бойовим
духом військ та зрослим оперативно-тактичним
мистецтвом командування.
В результаті глибокого і всебічного аналізу обстановки
Ставка вирішила в зимову кампанію 1944 року розгорнути
наступ від Ленінграда до Криму включно.
При цьому головні наступальні операції малось на увазі
провести на південно-західному театрі воєнних дій, з тим
щоб насамперед визволити Правобережну Україну і Крим.
Вирішили повністю визволити Ленінград від блокади й
відкинути ворога за межі Ленінградської області. На північ-
но-західному напрямку війська мали вийти до кордонів
прибалтійських республік. Західному напряму ставилось
завдання якнайбільше визволити території Білорусії.
Плануючи дії радянських військ на зиму 1944 року,
малось на увазі головні засоби й сили зосередити на 1, 2,
З й 4-му Українських фронтах, щоб створити там значно
більшу перевагу над противником і в короткі строки
розгромити війська груп армій «Південь» та «А».
Щодо інших фронтів північного, північно-західного і
західного напрямків, то Ставка вирішила давати туди об-
меженіші сили, щоб не розосереджувати їх і не забирати
з тих ділянок, де вирішуватимуться головні завдання.
Після наради в Ставці ми з О. М. Василевським ще днів
п’ять попрацювали з Генштабом, уточнюючи завдання
фронтам. Кілька разів Верховний запрошував нас до себе
у кремлівську квартиру на обід.
Якось удома у Верховного я спробував ще раз
порушити питання про проведення операцій на оточення,
И. В. Сталін сказав:
613
— Тепер- ми стали сильнішими, наші війська
досвідченішими. Ми не тільки можемо, а й повинні проводити
операції на оточення.
Іншим разом на обіді, де мені довелось бути, були
присутніми А. О. Жданов, О. С. Щербаков та Інші члени
Політбюро. Андрій Олександрович Жданов розказав про
героїчні справи і величезну мужність робітників Ленінграда,
які, нехтуючи небезпекою, напівголодні, стояли біля
верстатів на фабриках і заводах по 14—15 годин на добу,
подаючи всіляку допомогу військам фронту. Андрій
Олександрович попросив збільшити продовольчі фонди для
ленінградців. Верховний зразу ж дав вказівку задовольнити
це прохання, а потім сказав:
— Пропоную тост за ленінградців. Це справжні герої
нашого народу.
Після того як завдання фронтів були остаточно
опрацьовані, ми з Олександром Михайловичем Василевським
вирушили на підопічні фронти, де нам доручили
здійснювати дальшу координацію дій військ. Я поїхав
координувати дії фронтів М. Ф. Ватутіна та І. С. Конева, а О. М. Ва-
силевський — Р. Я. Малиновського та Ф. І. Толбухіна.
Спочатку я вирішив поїхати на 1-й Український фронт,
щоб передати рішення Ставки і допомогти спланувати
наступні дії військ.
М. Ф. Ватутін, як я вже казав, був чудовим штабістом.
Він мав завидну здібність коротко і ясно викладати свої
думки і до того ж мав надзвичайно гарний і чіткий почерк.
Більшість важливих наказів, директив і донесень
Верховному Головнокомандуванню він писав сам. Я саме й застав
його за складанням директиви про перехід у наступ
головного угруповання військ фронту в загальному напрямку
на Вінницю.
Микола Федорович працював у жарко натопленій хаті,
накинувши на себе теплу бекешу. Подивившись на нього,
я зрозумів, що йому нездужалось.
Коротко ознайомивши М. Ф. Ватутіна з рішенням
Ставки про розгортання дій на найближчий період і заслухавши
його останні корективи до плану дій військ фронту, я
порадив йому прийняти що-небудь з ліків і зараз же лягти,
щоб бути цілком працездатним до початку наступу. Він
погодився.
Випивши склянку міцного чаю з сушеною малиною і
прийнявши зо дві таблетки аспірину, Микола Федорович
пішов до себе в кімнату. Ми з начальником штабу О. М. Бо-
голюбовим пішли до оперативного відділу штабу, щоб іще
614
раз як слід розібратись в обстановці й перевірити готовність
військ до дій.
Не минуло й десять хвилин, як пролунав телефонним
дзвінок. О. М. Боголюбов узяв трубку. Дзвонив М. Ф. Ва-
тутін, запрошуючи його зайти. Я вирішив піти разом з
О. М. Боголюбовим. І ми знову побачили М. Ф. Ватутіна
за робочою картою майбутнього наступу.
— Ми ж домовились, що ви підете відпочивати, а ви
знов працюєте?
— Хочу написати донесення в Ставку про хід
підготовки до наступу,— відповів Микола Федорович.
Силою випровадивши його з робочої кімнати, я
запропонував усе необхідне виконати начальникові штабу, тим
більше що це був його прямий обов’язок.
Неспокійною людиною був М. Ф. Ватутін. Почуття
відповідальності за доручену справу було в нього розвинуте
надзвичайно.
Неабияк зголоднівши, я зайшов до М. С. Хрущова,
знаючи, що в нього завжди можна було непогано
підкріпитись. У М. С. Хрущова були член Військової ради по
матеріальному забезпеченню генерал Н. Т. Кальченко і
представник апарату ЦК партії України М. С. Гречуха.
Товариші попросили розказати про московські новини.
Я докладно ознайомив присутніх з рішенням Ставки
про вигнання противника з Правобережної України і про
конкретні завдання 1-го Українського фронту. М. С.
Гречуха розказав про жахливі злочини, які фашисти чинили
останнім часом, особливо перед відступом своїх військ.
— Зараз ще не виявлено й десятої частки тих кривавих
справ фашистських головорізів, які вони скоїли на
українській землі,— сказав він.
Напроти 1-го Українського фронту на гой час стояло
угруповання противника в складі ЗО дивізій, в тому числі
8 танкових і однієї моторизованої. Командував військами
генерал танкових військ Е. Раус. Вороже командування все
ще мріяло ліквідувати радянські війська, оволодівши
великим плацдармом на захід від Дніпра і Києвом.
У другій половині листопада противник, як я вже казав,
захопив Житомир і неодноразово силкувався відкинути
з’єднання 1-го Українського фронту і прорватися до Києва.
Але ці наполегливі спроби успіху не мали. Більше того,
внаслідок своїх безрозсудних дій німецькі війська зазнали
величезних втрат, які в окремих дивізіях досягали 60-70
процентів особового складу і матеріальної частини. В
результаті виснаження сил і засобів гітлерівське
командуван615
ня припинило наступ, але все ще не відмовилось від наміру
знову захопити Київ і вийти на Дніпро.
Ставка Верховного Головнокомандування зажадала від
1-го Українського фронту підготувати й провести
Житомирсько-Бердичівську операцію: розгромити супротивну
4-у танкову армію противника і відкинути її до Південного
Бугу. На посилення 1-го Українського фронту Ставка
передала 18-у армію, 1-у танкову армію, 4-й гвардійський та
25-й танкові корпуси.
На початок вирішальних операцій 1-й Український фронт
мав 1-у гвардійську, 13, 18, 27, 38, 40 й 60-у
загальновійськові армії, 1-у і 3-ю гвардійські танкові армії. Разом 63
стрілецькі дивізії, 6 танкових, 2 механізованих корпуси, 3
кавалерійські дивізії.
Задум наступальних операцій військ фронту був такий:
розгромити противника в районі Брусилова і вийти на
рубіж Любар — Вінниця — Липове.
60-а армія генерала І. Д. Черняховського, посилена 4-м
гвардійським танковим корпусом, мала завдання
наступати з району Малина і вийти на річку Случ на ділянці
Рогачів — Любар. 13 армія генерала М. П. Пухова
одержала завдання наступати в напрямку Коростень — Ново-
град-Волинський. 40-а та 27-а армії завдавали удару на
Білу Церкву і далі на Христинівку, де й мали з’єднатися
з військами 2-го Українського фронту.
Підтримку військ фронту з повітря здійснювала 2-а
повітряна армія генерала С. Я. Красовського.
Вранці 24 грудня після 50-хвилинної артилерійської та
авіаційної підготовки війська головного угруповання
фронту перейшли в наступ. Оборона противника не витримала
удару наших військ, і німецькі війська почали відхід.
У зв’язку з сприятливими умовами, що створилися, в
другій половині дня були введені в бій 1-а і 3-я гвардійські
танкові армії. Наприкінці ЗО грудня фронт прориву
розширився до 300 кілометрів, а його глибина досягла 100
кілометрів. Були визволені Коростень, Брусилів, Козятин,
Сквира та багато інших міст і населених пунктів.
Наступаючі війська зав’язали бій на підступах до
Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Німецькому
командуванню довелось вживати негайних заходів, щоб ліквідувати
пролом, для чого сюди перекинули 12 дивізій з інших груп
армій («Північ», «Центр» та групи армій «А»).
31 грудня знову визволили Житомир. Розгорнулись
важкі бої за Бердичів — великий вузол залізничних і
шосейних комунікацій. Тут діяли війська 1-ї танкової армії
генерала М. Ю. Катукова та 18-а армія генерала К. М. Лесе*
.616
лідзе. Через слабку організацію бою 1-а танкова армія,
зазнавши втрат, успіху не добилась, і тільки 5 січня, після
втручання М. Ф. Ватутіна, Бердичів був визволений.
У боях за Білу Церкву брала участь 1-а чехословацька
бригада під командуванням генерала Людвіка Свободи.
Цей вродливий міцний чоловік своїм спокоєм і
розсудливістю викликав у всіх нас глибоку повагу і цілковиту довіру.
І ми не помилились в ньому. До кінця війни Людвік
Свобода успішно командував чехословацькими військами і
своїми героїчними справами вніс гідний вклад у розгром
ворога, якого він ненавидів так само, як і ми, радянські
люди.
Під ударами 1-го Українського фронту ворог
відкочувався на захід. Це примусило командування німецьких
військ зібрати групу військ у районах Вінниці та Умані
для контрудару по 38, 40 та 1-й танковій арміях *.
Зав’язалась нова велика битва.
Наші війська перейшли до оборони, намагаючись
розстріляти противника з місця вогнем та ударами з повітря.
Але, не витримавши натиску противника, самі відійшли
кілометрів на тридцять назад, де й закріпились.
У результаті Житомирсько-Бердичівської операції
війська 1-го Українського фронту просунулись на глибину до
200 кілометрів, повністю визволивши Київську й
Житомирську області, а також ряд районів Вінницької та Ро-
венської областей. Ліве крило фронту охопило все
угруповання противника, який займав великий плацдарм у районі
Канева і Корсуня-Шевченківського. Таким чином була
створена сприятлива обстановка для Корсунь-ІПевченків-
ської операції.
До середини січня 1-й Український фронт закріпився на
лінії Сарни — Славута — Козятин — Іллінці. Далі фронт
повертав на Дніпро до району Ржищева і Канева, де
продовжувало стояти в обороні велике угруповання німецьких
військ. Видно, німецьке командування, мріючи знову
захопити Київ, не підозрювало, що воно готувало саме собі тут
пастку, про що скажемо далі.
фронті31*33 Розглянемо обстановку на 2-му Українському
2-й Український фронт, який очолював генерал І. С. Ко-
нєв (член Військової ради — І. 3. Сусайков, начальник
штабу М. В. Захаров), наприкінці грудня так само, як і
1 Німецькі трофейні карти головного командування сухопутних
військ за 10—14 січня 1944 року. (Архів МО СРСР, ф. 236, оп. 13315,
спр, 112, арк. 107, 153),
617
фронт М. Ф. Ватутіна, одержав значне поповнення
танками та самохідно-артилерійськими установками. До складу
фронту передали посилений 5-й кавкорпус і декілька
артилерійських частин. Це поповнення зміцнило війська, та
аж ніяк не задовольнило їхні потреби. Особливо
нечисленними лишались загальновійськові з’єднання, без яких, як
відомо, не досягається і не закріплюється успіх операцій.
2-й Український фронт мав завдання підготувати й
провести операцію, завдаючи головного удару на Первомайськ
через Кіровоград. Частиною сил фронт мав наступати в
загальному напрямку на Христинівку, де, з’єднавшись з
1-м Українським фронтом, розгромити противника в районі
Звенигородка — Канів.
До 7 січня мені не вдалося побувати на 2-му
Українському фронті, бо змушений був займатися на ділянках військ
М. Ф. Ватутіна, де обстановка була насиченою на складні
й небезпечні моменти. 7 січня я прилетів у штаб 2-го
Українського Фронту. І. С. Конєв у цей час був у районі
Кіровограда на командно-спостережному пункті.
Заїхавши до штабу фронту, я застав там начальника
штабу фронту М. В. Захарова, який детально ознайомив
мене з даними обстановки на ділянках фронту.
Матвія Васильовича Захарова я знав по Білоруському
військовому округу, де він був начальником оперативного
відділу штабу округу. Тоді округ очолював командарм
1 рангу І. П. Уборевич, у якого нам усім було чого
повчитись.
Треба сказати, що оперативний відділ штабу округу,
який очолював М. В. Захаров, вигідно виділявся серед
більшості прикордонних округів своєю зібраністю,
підготовленістю та загальною оперативною культурою. Трохи пізніше
М. В. Захаров успішно командував стрілецьким полком у
Бобруйську. Очолюючи штаб 2-го Українського фронту,
Матвій Васильович був доброю опорою командуючому
фронтом І. С. Конєву.
Після ознайомлення з обстановкою в штабі фронту я
подзвонив І. С. Конєву і виїхав до нього.
По дорозі до командного пункту І. С. Конєва ми
виразно чули звуки артилерійського вогню, розриви авіаційних
бомб, ревіння моторів численних літаків: можна було
безпомилково визначити, що тривають гарячі сутички з
ворогом на землі і в повітрі.
Привітавшись, я запитав Івана Степановича, як
розгортається операція.
— Б’ємо ворога смертним боєм, але поки що він не
залишає Кіровоград,— відповів І. С. Конєв.
618
Вивчивши карту І. С. Конєва і вислухавши його
докладне повідомлення, я зрозумів, що ворогові все-таки не
вдасться утриматися в Кіровограді. Наприкінці 7 січня ворога
не тільки обійшли війська фронту, але він ледве тримався
на південних околицях міста, де наступали 29-й танковий
корпус, 29-а і 50-а стрілецькі дивізії.
Особливо успішно бились війська армій генерала
О. С. Жадова і генерала М. С. Шумилова. Обох цих
командармів я добре знав. Вони пройшли великий і суворий
шлях з самого початку війни. Зуміли витримати і встояти
у важких сутичках з ворогом, збагатилися досвідом
переможних операцій і прийшли сюди, в район Кіровограда,
на чолі своїх армій досвідченими воєначальниками.
На ранок 8 січня Кіровоград визволили. Ворог відходив
під натиском військ фронту на захід.
На правому крилі фронту наступ 53-ї армії та 4-ї
ударної армії закінчився невдало. Його зупинили сильні
контратаки противника на рубежі Сміла — Каніж.
Припинивши наступ і перейшовши до оборони на захід
від Кіровограда, командування фронту перегрупувало на
праве крило фронту 5-у гвардійську танкову армію під
командуванням генерала П. О. Ротмістрова. Та через те, що
угруповання противника тут посилилось, вона не змогла
створити перелому на нашу користь.
У зв’язку з необхідністю проведення більш
капітальної підготовки дальших операцій наступ військ 2-го
Українського фронту припинився на всіх напрямках, і я
повернувся на 1-й Український фронт, щоб разом з його
командуванням взятись за підготовку Корсунь-ІІІевченківської
операції.
Обговоривши мету й завдання операції, М. Ф.
Ватутін вирішив створити угруповання в складі 40-ї армії
П. Ф. Жмаченка, 27-ї армії С. Г. Трофименка та 6-ї
танкової армії генерала танкових військ А. Г. Кравченка, який
відзначився, коли брали Київ.
За даними німецької трофейної карти від 24 січня 1944
року, в районі корсунь-шевченківського виступу, який
доходив своєю вершиною до самого Дніпра, було дев’ять
піхотних, одна танкова та одна моторизована дивізії, що входили
до складу 1-ї танкової і 8-ї армій німецьких військ.
Це досить сильне угруповання противника перешкоджа-
ло 1-му і 2-му Українським фронтам провадити дальші
операції в західному напрямку, оскільки було розташоване на
флангах обох фронтів.
11 січня я доповів наші міркування Верховному про план
відсікання, оточення і розгрому всього корсунь-шевченків-
619
ського угруповання. Верховини схвалив пропозиції і 12
січня підтвердив своє рішення директивою Ставки.
Директива передбачала: обом фронтам завдати
зустрічних ударів під основу виступу і з’єднатись у районі Звени-
городки *. Перед початком операції Ставка на моє
прохання посилила 1-й Український фронт 2-ю танковою армією.
І. С. Конєв вирішив завдати удару з району Вербівки і
Красносілка силами 4-ї гвардійської, 53-ї та 5-ї гвардійської
танкової армій. Щоб створити ударні угруповання, фронти
мали провести значні перегрупування сил і засобів.
Підтримка ударних угруповань фронтів з повітря покладалась
на 2-у та 5-у повітряні армії.
Всього до участі в розгромі корсунь-шевченківського
угруповання німецько-фашистських військ залучалось 27
стрілецьких дивізій, 4 танкові, 1 механізований та 1
кавалерійський корпуси. У складі цього угруповання було 370 танків
і самохідних артилерійських установок.
Кількісно наші війська тут переважали противника:
щодо піхоти —у 1,7 раза, по гарматах і мінометах — у 2,4 ра-
за, в танках і самохідно-артилерійських установках — у 2,6
раза.
Сил, безумовно, вистачало для оточення й розгрому
ворога, але надто невчасно настало бездоріжжя, випав
мокрий сніг, дороги розкисли. Нелітна погода вкрай
обмежувала дії авіації. Внаслідок цього війська не змогли повністю
створити матеріальні запаси. Проте далі відкладати
початок операції було не можна.
Корсунь-Шевченківську операцію почали 24 січня ударом
2-го Українського фронту в загальному напрямку на Зве-
нигородку. 1-й Український фронт почав атаку на добу
пізніше. Ворожі війська учинили шалений опір, відбиваючись
вогнем і контратаками, та все-таки не могли відбити удари
наших фронтів.
27 січня противник, намагаючись ліквідувати прорив,
організував проти частин 2-го Українського фронту
контрудар, щоб закрити місце прориву, що утворилося, і
відсікти передові 20-й та 29-й танкові корпуси 5-ї гвардійської
танкової армії. І це йому частково вдалося.
Однак 20-й танковий корпус під командуванням генерал-
лейтенанта танкових військ І. Г. Лазарєва, не звертаючи
уваги на те, що противник тимчасово перехопив його
тилові шляхи, стрімко просувався вперед і в ту саму ніч
оволодів містом Шпола.
1 ІМЛ. Документи Відділу історії Великої Вітчизняної війни, інв,
№ 9492, арк. 10—11,
620
Генерала І. Г. Лазарєва я знав по Білоруському
військовому округу і не раз зустрічався з ним на маневрах та
великих окружних навчаннях, де він дістав відмінну польову
підготовку під керівництвом І. П. Уборевича.
Знаючи І. Г. Лазарєва з кращого боку, я був певний у
тому, що в цей складний момент він твердо вестиме
довірений йому корпус до поставленої мети. 28 січня корпус
І. Г. Лазарєва вийшов у район Звенигородки, а в цей час
противник, закривши прорив, силкувався відбити атаки 2-го
Українського фронту.
Перейшовши в наступ, ударне угруповання 1-го
Українського фронту прорвало оборону противника, але
зустріло впертий опір у глибині оборони.
Командуючий фронтом М. Ф. Ватутін, враховуючи, що
противникові вдалося закрити прорив, який утворився на
ділянці 2-го Українського фронту, кинув у район Звенйго-
родки на підсилення 20-го та 29-го танкових корпусів 2-го
Українського фронту сильний передовий загін під
командуванням сміливого й талановитого генерала М. І. Савель-
єва у складі 233-ї танкової бригади, 1228-го
самохідно-артилерійського полку, мотострілкового батальйону та батареї
винищувально-протитанкової артилерії.
Загін М. І. Савельєва, уміло маневруючи, сміливо
прорвався через німецькі частини в районі Лисянки і 28 січня
з єднався з 20-м танковим корпусом у місті Звенигородка
перетнувши основні тилові шляхи корсунь-шевченківського
угруповання противника.
_ Ворожі війська, що оборонялись, на ділянці 1-го
Українського фронту чинили впертий опір. 40-а армія генерала
1. Ф. Жмаченка в перший день боїв мала незначний успіх.
Більш успішно діяли з’єднання 27-ї армії генерала С. Г. Too-
фименка, особливо 337-а стрілецька дивізія генерала
Г. О. Ляскіната 180-а стрілецька дивізія генерала С. П. Мео-
кулова. Це ми використали, щоб кинути 6-у танкову армію
їoзZZI7oдm.ПPOT"BB"'ia• Щ0 пози™вно позначилось на
До ЗО січня, ввівши в бій додаткові сили, в тому числі
другии ешелон 5-і гвардійської танкової армії 18-й танко-
ва„“ов7в^каа„В2 rS“vCbK"-” ^ О Г SZ
ванова, військам 2-го Українського фронту вдалось вілки*
нути противника і знов утворити прорів у^йогоХрон?
Просуваючись уперед, війська обох фронтів відсікли кор.
сунь-шевченківську групу противника і почали стискувати
її до центру оточення. Водночас обидва фронти створили
621
2 А
ПіНСЬКОу
СХЕМА НАСТУПУ
УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ
ВЗИМКУ І ВЕСНОЮ 1944 р.
Чернігів
АРМІЙ
'ВівНІЧНА ft
ІКР/Ґ
Тзрнопід
1 умтдомяя Фронт
1 ТАВ
їкугів—t
ія£* .
і*(їй
Колом*
'Ч
ч
ЗАЇЇРАТііСШЇ
■ ГРУПА ANHft Y
БальцІ
■f 0> І ГРУІІА АРМІЯ
«У уЧІІВДЕИНА УТРАТНА'
УМОВНІ'ЗНАКИ
Налрямок дій радянських військ
у Грудні p.-січні І944 р.
Напрямки основних ударів
радянських військ за
визволенім Правобережної України
Лінія фронту на початок
1944 рі
Відхід оточених угруповань
противника
Зміни в ліні! фронту на
початку1944 р.
BfifiS Лінія фронту на середину
квітня 1»44 |к '
Наховка
:ьния •гонт
З А (р)
Анкермаї
Ч=0=Р=Н=Е
і зовнішній фронт оточення, з тим щоб не допустити з боку
Умані деблокування оточених військ противника.
На відзнаку прориву фронту ворожих військ та
з’єднання військ 1-го і 2-го Українських фронтів у центрі міста Зве-
нигородка потім було поставлено на п’єдестал танк Т-34.
У написі на п’єдесталі сказано:
«Тут січня 28 дня 1944 року було зімкнуте кільце
навколо гітлерівських окупантів, оточених у районі Корсунь-Шев-
ченківський. Екіпаж танка 2-го Українського фронту 155-ї
танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади
підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохлов
Євгеній Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій
Олексійович, командир башти Зайцев Яків Сергійович
потиснули руки танкістам 1-го Українського фронту. Слава
героям Батьківщини!»
622
Добре, коли не забуваються подвиги героїв. Шкода
тільки, що не названі імена танкістів 1-го Українського фронту.
Це потрібно б виправити, встановивши імена тих героїв-
танкістів 1-го Українського фронту, які стрімко прорвались
у район Звенигородки...
Оточені німецькі війська, чіпляючись за кожний рубіж
і населений пункт, ховаючись у лісах і перелісках, чинили
затятий опір.
Збити противника з позицій потрібно було могутнім
артилерійським вогнем, а ми не могли його організувати через
суцільне бездоріжжя. Щоб створити мінімально необхідні
запаси снарядів, мін і пального для танків, довелось
організувати їх підвіз волами, носилками, у мішках — словом, хто
як і чим міг. У цьому велику допомогу надали нам мешкан*
ці українських сіл.
Командування німецьких військ, силкуючись врятувати
від неминучої загибелі свої війська, що опинилися в котлі,
почало стягувати сили проти нашого зовнішнього фронту.
27 січня в район Ново-Миргорода підійшли їхня З, 11 і 4-а
танкові дивізії, а через два дні і 13-а танкова дивізія.
Потім у районі Ризине почали зосереджуватись 16-а й 17-а
танкові дивізії.
Всі ми, хто проводив цю операцію на оточення військ,
які належали 1-й та 8-й арміям противника, ясно розуміли,
що командування німецьких військ повинне організувати
удар іззовні, рятуючи тих, що потрапили в оточення.
Для створення зовнішнього фронту, який мав
забезпечити знищення оточених військ противника, були
використані 6-а танкова армія 1-го Українського фронту,
підсилена 47-м стрілецьким корпусом, і 5-а гвардійська танкова
армія 2-го Українського фронту, підсилена 49-м стрілецьким
корпусом та 5-ю інженерною бригадою. Фланги цього
зовнішнього фронту прикривали 40-а та 53-я армії.
На відміну від дій військ противника, оточених під Ста-
лінградом, де вони, обороняючись, чекали рятунку,
сподіваючись на прорив котельниківської групи Манштейна,
оточені в районі Корсуня-Шевченківського самі вирішили
вирватись, кинувшись назустріч ударній групі, що діяла ззовні.
У перших числах лютого 1944 року ворожі війська
силкувались частиною сил танкових військ прорвати зовнішній
фронт на ділянці 2-го Українського фронту в районі Ново-
Миргорода. Проте їхні спроби були відбиті. Тоді,
перегрупувавши свої ударні сили на ділянку 1-го Українського
фронту, противник 3 і 4 лютого завдав двох могутніх
ударів у районі Ризине і в районі Товмач — Іскрене. Тут були
додатково введені в бій три танкові дивізії,
623
В районі Ризине противникові вдалось уклинитися в
оборону наших військ. Командування противника було
впевнене, що цього разу успіх прориву забезпечений. Генерал
Хубе — командуючий 1-ю німецькою танковою армією — не
скупився на обіцянки. Ми перехопили його радіотелеграму,
де сказано: «Я вас виручу. Хубе».
Гітлер, сподіваючись на могутнє танкове угруповання
генерала Хубе, в своїх телеграмах, надісланих на ім’я
командуючого оточеними військами генерала Штеммермана,
писав: «Можете покластися на мене, як на кам’яну стіну.
Ви будете визволені з котла. А поки що тримайтесь».
Ми, зі свого боку, щоб не допустити прориву, терміново
перекинули на небезпечну ділянку з резерву фронту 2-у
танкову армію генерала С. І. Богданова в складі двох
танкових корпусів. Розгорнувшись, ця армія завдала
контрудару противникові. Ворога зупинили й частково відкинули
у вихідні райони.
Однак він усе-таки не полишив своїх намірів прорвати
зовнішній фронт наших військ. Підтягнувши ще одну
танкову дивізію, батальйон важких танків, два дивізіони
штурмових гармат і перегрупувавши значні сили танкових
дивізій у район Єрки, противник почав шалений наступ.
9 лютого я надіслав телеграму Верховному, в якій,
зокрема, було сказано:
«За свідченнями полонених, за період боїв в оточенні
війська противника зазнали великих втрат. Зараз серед
солдатів та офіцерів відчувається розгубленість, що доходить
в деяких випадках до паніки.
За даними розвідки, оточений противник зосередив
головні сили в районі Стеблів — Корсунь-Шевченківський.
Очевидно, противник готується до останньої спроби
прорватись назустріч танковій групі, яка наступає на М. Боярку.
ІЦоб забезпечити цей напрямок на ранок 9 лютого, в район
Лисянки виводимо одну танкову бригаду від Ротмістрова
і в район Красногородка—Мотаївка — 340-у стрілецьку
дивізію від Жмаченка.
Армії Коротєєва, Рижова і Трофименка 9 лютого
продовжують наступ.
8 лютого о 15.50 наші парламентери через командуючого
стеблівською бойовою ділянкою полковника Фукке
вручили ультиматум оточеному противникові.
Парламентери повернулись і повідомили, що відповідь
німецьке командування дасть 9 лютого об 11,00,
Жуков».
624
Ультиматум був такий:
«...Всім пораненим і хворим буде надана медична
допомога.
Всім офіцерам, унтер-офіцерам і солдатам, що здадуться
в полон, буде негайно забезпечене харчування.
Ваша відповідь очікується до 11 години ранку 9 лютого
1944 р. за московським часом у письмовій формі через ваших
особистих представників, яким належить їхати легковою
машиною з білим прапором по дорозі, що йде від Корсуня-
Шевченківського через Стеблів на Хирівку.
Вашого представника зустріне уповноважений
російський офіцер у районі східної околиці Хирівки 9 лютого
1944 р. об 11 годині за московським часом.
Якщо ви відхилите нашу пропозицію скласти зброю, то
війська Червоної Армії і повітряний флот розпочнуть дії по
знищенню оточених ваших військ, і відповідальність за їх
знищення нестимете ви.
Заступник Верховного Головнокомандуючого
Маршал Радянського Союзу Г. Жуков.
Командуючий військами Командуючий військами
1-го Українського фронту 2-го Українського фронту
генерал армії М. Ватутін. генерал армії І. Конев
В розташуванні військ противника були розкидані
листівки такого змісту:
«Всьому офіцерському складові німецьких військ,
оточених у районі Корсунь-Шевченківський.
42-й та 11-й армійські корпуси перебувають у повному
оточенні. Війська Червоної Армії залізним кільцем
оточили це угруповання. Кільце оточення дедалі більше
стискається. Всі ваші надії на порятунок даремні...
Спроби допомогти вам боєприпасами і пальним через
транспортні літаки провалились. Тільки за два дні, 3 і
4 лютого, наземними і повітряними силами Червоної Армії
збито понад 100 літаків Ю-52.
Ви, як командири і офіцери оточених частин, добре
розумієте, що не існує ніяких реальних можливостей прорва-
ти кільце оточення.
Ваше становище безнадійне, і дальший опір безглуздий.
Він приведе лише до величезних жертв серед німецьких
солдатів і офіцерів.
Щоб уникнути непотрібного кровопролиття, ми
пропонуємо прийняти такі умови капітуляції:
1 Правда, 1944, 18 февр.
625
1. Всі оточені німецькі війська на чолі з вами і з
вашими штабами негайно припиняють бонові дії.
2. Ви передаєте нам увесь особовий склад, зброю, все
бойове спорядження, транспортні засоби і всю техніку не-
пошкодженою.
Ми гарантуємо всім офіцерам і солдатам, які
припинили опір, життя і безпеку, а після закінчення війни —
повернення в Німеччину або в будь-яку іншу країну за
особистим бажанням військовополонених.
Усьому особовому складові частин, які здалися, будуть
збережені: військова форма, знаки розрізнення і ордени,
особиста власність і цінності, а старшому офіцерському
складові, крім того, буде збережена і холодна зброя».
О 12 годині 9 лютого штаб генерала Штеммермана
повідомив про відхилення нашого ультиматуму.
Зараз же на внутрішньому фронті оточейня і з боку
зовнішнього фронту німці почали запеклі атаки. Особливо
гарячі бої розгорілися 11 лютого. Наші війська билися з
особливим завзяттям. Танковим дивізіям противника ціною
великих втрат вдалося просунутись у Лисянку, але далі сил
не вистачило, і ворог перейшов до оборони.
У ніч на 12 лютого оточена група військ, зібравшись на
вузькій ділянці, спробувала також прорватись через Стеб-
лів на з’єднання з танковими дивізіями, але це їй не
вдалося. Дальше просування противника ми зупинили. Відстань
між оточеною групою і деблокуючою групою німецьких
військ скоротилася до 12 кілометрів, але відчувалось, що
для з’єднання у противника сил не вистачить.
В ніч на 12 лютого 1944 року я надіслав донесення в
Ставку:
«У Кравченка:
— противник силою до 160 танків з мотопіхотою з
фронту Ризине — Чемериське — Тарасівна наступає у
загальному напрямку на Лисянку і, прорвавши першу лінію 47-го
стрілецького корпусу, вклинився в оборону до 10
кілометрів.
Дальше просування противника було зупинено на річці
Гнилий Тікич частинами 340-ї стрілецької дивізії та 5-го
механізованого корпусу, що становлять другу лінію оборони,
і резервними полками СУ-85.
Через відсутність зв’язку з командиром 47-го
стрілецького корпусу становище на лівому фланзі армії в напрямку
Жаб’янка — Ризине — Дібрівка уточнюється.
Сил і засобів у Кравченка було досить, щоб відбити
атаки противника, але Кравченко під час прориву першої
лінії нашої оборони втратив управління частинами армії.
626
Наказав Ніколаєву1 терміново розгорнути в Журжинці
управління 27-ю армією і підпорядкувати в оперативному
відношенні Кравченка Трофименку.
Армію Богданова до ранку 12 лютого головними силами
зосередити в районі Лисянка — Дашуківка Чеснівка.
202-у стрілецьку дивізію розгорнути на рубежі Хижинці —
Журжинці, туди ж підтягнути повністю укомплектовану
бригаду Катукова. .
Стьопіну2 наказав до ранку в Лисянці мати від Ротміст-
рова дві бригади і по річці Гнилий Тікич на ділянці
Лисянка — Мурзинці зайняти оборону, і насамперед
протитанкову.
У Стьопіна:
— армія Ротмістрова сьогодні відбила атаки до 60
танків противника від Єрків у напрямку Звенигородки.
Розвідка встановила рух до 40 танків з Капустине на Єрки.
Можливо, противник підтягує на Звенигородський напрямок
танки з лебединського напрямку.
Стьопін до ранку 12 лютого 18-й танковий корпус
пересуває в Михайлівку (на захід від Звенигородки) та 29-й
танковий корпус у район Княжа — Лозоватка.
Армія Смирнова вела бій за Миропілля, Кошмак,
Глушки.
Для зручності управління з 12.00 12 лютого 180-а
стрілецька дивізія Трофименка передається до складу 2-го
Українського фронту.
Наказав Стьопіну 12.2.44 головними силами армій Ко-
ротєєва та Смирнова завдати удару зі сходу на Стеблів і
в тил головного угруповання оточеного противника, яке
готується вийти назустріч наступаючій танковій групі.
Вся нічна .авіація фронтів діє в районі Стеблева.
Жуков».
Уранці 12 лютого я захворів на грип і з високою
температурою мене поклали в ліжко. Зігрівшись, міцно заснув.
Не знаю, скільки проспав, відчуваю, що з усіх сил мій
генерал-ад’ютант Леонід Федорович Мннюк намагається мене
розбуркати. Запитую:
— В чім річ?
— Дзвонить товариш Сталін.
Схопившись з ліжка, взяв трубку.
Верховний сказав:
1 Псевдонім М. Ф. Ватутіна,
8 Псевдонім І, С, Конєва,
627
— Мені зараз доповіли, що у Ватутіна вночі прорвався
противник з району Шендерівки в Хильки і Нову Буду. Ви
знаєте про це?
— Ні, не знаю.
— Перевірте й повідомте.
Відразу ж подзвонив М. Ф. Ватутіну і з’ясував: против*
ник справді силкувався, скориставшись хуртовиною,
вирватись з оточення і вже встиг просунутись кілометрів на
два-три, зайняв Хильки, але його зупинили.
Поговоривши з М. Ф. Ватутіним, щоб він вжив
додаткових заходів, я подзвонив Верховному й доповів йому те, про
що я довідався від командуючого 1-м Українським фронтом.
Й. В. Сталін сказав:
— Конєв пропонує передати йому керівництво
військами внутрішнього фронту по ліквідації корсунь-шевченків-
ської групи противника, а керівництво військами
зовнішнього фронту зосередити в руках Ватутіна.
— Остаточне знищення групи противника, що
знаходиться в котлі, справа трьох-чотирьох днів,— відповів я.—
Передача управління військами 27-ї армії 2-му
Українському фронтові може затягнути хід операції.
— Гаразд. Хай Ватутін особисто займеться операцією
13-ї та 60-ї армій у районі Ровно — Луцьк — Дубно, а ви
візьміть на себе відповідальність не допустити прориву
ударної групи противника на зовнішньому фронті району
Лисянки. Все.
Однак через години дві одержали директиву такого
змісту:
«Командуючому 1-м Українським фронтом.
Командуючому 2-м Українським фронтом.
Тов. Юр’єву.
З огляду на те, що для ліквідації корсунського
угруповання противника необхідно об’єднати зусилля всіх військ,
що діють з цим завданням, і оскільки більша частина цих
військ належить 2-му Українському фронтові, Ставка
Верховного Головнокомандування наказує:
1. Покласти керівництво всіма військами, що діють
проти корсунського угруповання противника, на командуючого
2-м Українським фронтом із завданням у найкоротший строк
знищити корсунське угруповання німців.
Згідно з цим 27-у армію в складі 180, 337, 202-ї
стрілецьких дивізій, 54-го, 159-го укріплених районів і всіх наявних
частин підсилення передати з 24 години 12.2. 1944 в
оперативне підпорядкування командуючого 2-м Українським
фронтом. Постачання 27-ї армії всіма видами залишити за
1-м Українським фронтом,
628
Командуючому 2-м Українським фронтом зв’язок зі
штабом 27-ї армії до встановлення прямого зв’язку мати через
штаб 1-го Українського фронту. . .
2. Тов. Юр’єва увільнити від спостереження за
ліквідацією корсунського угруповання німців і покласти на нього
координацію дій військ 1-го і 2-го Українських фронтів із
завданням не допустити прориву противника з боку
Лисянка і Звенигородка на з’єднання з корсунським угрупованням
противника.
Виконання доповісти.
Ставка Верховного Головнокомандування
И. Сталін.
О. Антонов.
12 лютого 1944 року.
№ 220022».
М. Ф. Ватутін був дуже вразливою людиною.
Одержавши директиву, він одразу ж подзвонив мені і, вважаючи,
що я був ініціатором цього переміщення, з образою сказав:
— Товаришу маршал, кому-кому, а вам же відомо, що
я, не змикаючи очей кілька діб підряд, напружував усі
сили, щоб здійснити Корсунь-Шевченківську операцію. Чому
ж зараз мене відхиляють і не дають змоги довести цю
операцію до кінця? Я теж патріот військ свого фронту і
хочу, щоб столиця нашої Батьківщини Москва
відсалютувала бійцям 1-го Українського фронту.
— Миколо^Федоровичу, це наказ Верховного, ми з вами
солдати, давайте беззастережно виконувати наказ.
М. Ф. Ватутін відповів:
— Слухаюсь, наказ буде виконано.
Після 12 лютого противник, як не силкувався пробитися
з району Шендерівки в Лисянку, проте успіху не мав.
14 лютого війська 52-ї армії 2-го Українського фронту
зайняли місто Корсунь-Шевченківський. Кільце навколо
оточених продовжувало стискуватися. Солдатам, офіцерам
і генералам німецьких військ стало ясно, що обіцяна їм
допомога не прийде, розраховувати доводилось тільки на
себе. Як розповідали полонені, війська охопив повний
відчай, особливо коли їм стало відомо про втечу на
літаках деяких генералів — командирів дивізій і штабних
офіцерів.
Уночі 16 лютого розгулялась снігова заметіль. Видимість
зменшилась до 10 20 метрів. У німців знову майнула надія
проскочити в Лисянку на з’єднання з групою Хубе. їхню
спробу^прориву відбили 27-а армія С. Г. Трофименка та 4-а
гвардійська армія 2-го Українського фронту.
629
Особливо героїчно билися курсанти учбового
батальйону 41-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора
К. М. Цвєткова. Цілий ранок 17 лютого тривав жорстокий
бій по знищенню колон німецьких військ, що прорвались,
їх в основному знищили і взяли в полон. Лише частині
танків і бронетранспортерів з генералами, офіцерами та
есесівцями вдалося вирватись із оточення.
Як ми й передбачали, 17 лютого з оточеним
угрупованням було покінчено. За даними 2-го Українського фронту,
в полон узяли 18 тисяч чоловік та бойову техніку цього
угруповання.
Столиця нашої Батьківщини 18 лютого салютувала
військам 2-го Українського фронту. А про війська 1-го
Українського фронту не було сказано жодного слова. Я гадаю,
що це була непробачна помилка Верховного.
Як відомо, успіх оточення і знищення ворожого
угруповання залежить від дій як внутрішнього, так і зовнішнього
фронтів. Обидва фронти, очолювані М. Ф. Ватутіним та
І. С. Конєвим, билися чудово.
В результаті успішних дій військ Українських фронтів
під кінець лютого 1944 року створилась сприятлива
обстановка для того, щоб зовсім вигнати ворожі війська з
території Правобережної України. 1-й Український фронт,
захопивши своїм правим крилом район Луцьк — Шумське —
Шепетівка, вийшов у фланг проскурівсько-вінннцькому
угрупованню противника. 2-й Український фронт зайняв
вихідний район для удару через Умань на могилів-подільсько-
му напрямку. 3-й Український фронт вийшов на лінію
Кривий Ріг — Широке — Качкарівка і був цілком готовий
завдати удару на тираспольсько-одеському напрямку.
З 18 до 20 лютого я був у Ставці, де доповідав
Верховному Головнокомандуючому свої міркування про план
дальших операцій. Верховний наказав знову виїхати для
координації дій 1-го та 2-го Українських фронтів і, не гаючи
часу, розпочати їхній наступ.
21 лютого я прибув у штаб 1-го Українського фронту
і насамперед орієнтував М. Ф. Ватутіна і членів
Військової ради фронту щодо нових вказівок, одержаних у Ставці.
Після уточнення обстановки і завдань, затверджених
Ставкою, фронти почали прискорену підготовку нових
наступальних операцій та їх матеріально-технічного
забезпечення. У зв’язку з цілковитим весняним бездоріжжям на
Україні це було пов’язане з величезними труднощами.
Особливо важко було зосереджувати снаряди, міни, бомби,
пальне та продовольство безпосередньо у військових
частинах.
630
Німецьке командування вважало, що радянські війська
не зможуть в таких умовах наступати і воно матиме досить
часу, щоб перегрупувати сили й зміцнити оборону. На цьому
необгрунтованому розрахунку ми й вирішили спіймати
ворога, завдавши йому ряд нищівних ударів.
Коротше кажучи, ми знову вирішили використати
оперативну раптовість, яка тепер була добре засвоєна
радянським оперативно-стратегічним мистецтвом.
Відповідно до планів Ставки 1-й Український фронт
готував головний удар з району Дубно — Шепетівка — Лю-
бар в загальному напрямку на Чернівці, з тим щоб
розгромити проскурівсько-вінницько-кам’янець-подільське
угруповання.
З виходом у передгір’я Карпат передбачалось розсікти
стратегічний фронт противника, позбавивши його
можливості маневру найкоротшими шляхами. При успішному
завершенні цієї операції вся південна група німецьких військ
змушена була б користуватися комунікаціями тільки через
Фокшанські ворота, Румунію та Угорщину, а це були дуже
далекі шляхи для маневру.
2-й Український фронт мав наступати в загальному
напрямку на Бєльці — Ясси. Частиною сил передбачалось
наступати на Хотин, взаємодіючи з лівим крилом 1-го
Українського фронту. 3-й Український фронт готував удар на
Одесу — Тирасполь, з тим щоб визволити приморські
райони, вийти на Дністер і захопити там плацдарм.
Удень 28 лютого, перебуваючи в штабі фронту, я зайшов
до М. Ф. Ватутіна, щоб іще раз обговорити з ним питання
майбутньої операції. Після двогодинної спільної роботи він
мені сказав:
— Я хотів би поїхати в 60-у і 13-у армії, щоб
перевірити, як там вирішуються питання взаємодії з авіацією і чи
буде підготовлене матеріально-технічне забезпечення до
початку операції.
Я радив йому послати своїх заступників, а самому
розглянути рішення всіх командармів, ще раз перевірити
взаємодію з авіацією і влаштування фронтового тилу. Микола
Федорович наполягав на своїй поїздці, посилаючись на те,
що давно не був у 60-й та 13-й арміях. Зрештою я
погодився, маючи на увазі особисто зайнятися зі штабом фронту,
управлінням тилу та командуючими родами військ.
Та скоїлось лихо. 29 лютого мені подзвонили з польового
аеродрому й доповіли, що туди привезли тяжко пораненого
командуючого фронтом М. Ф. Ватутіна. Як випливає з
документів, поранення Миколи Федоровича Ватутіна сталося
за таких обставин.
631
Генерал армії М. Ф. Ватутін і член Військової ради
фронту генерал-майор К. В. Крайнюков 29 лютого о 16
годині ЗО хвилин у супроводі охорони з восьми чоловік
виїхали з штабу 13-ї армії (район міста Ровно) до 60-ї армії
(район міста Славута) за маршрутом Ровно — Гоща
—Славута.
О 19 годині 40 хвилин Микола Федорович і всі, хто його
супроводжував, під’їхавши до північної околиці села Миля-
тин, побачили натовп людей приблизно в 250—300 чоловік
і водночас почули поодинокі постріли, що пролунали з цього
натовпу.
За вказівкою М. Ф. Ватутіна машини зупинились, щоб
з’ясувати, що трапилось. Раптом по машинах з вікон
будинків відкрили рушничний вогонь. Це були бандерівці.
М. Ф. Ватутін та його охоронці вискочили з машин, і в
цей час Миколу Федоровича поранило в ногу.
Швидко розвернувши одну з машин, три бійці
підхопили М. Ф. Ватутіна, поклали його в машину і, забравши з
собою документи, рушили в бік Ровно. З ними ж поїхав
К. В. Крайнюков.
Миколу Федоровича поранили вище коліна. Оскільки
перев’язку йому змогли зробити тільки в селі Гоща, то він
втратив багато крові.
М. Ф. Ватутіна доставили в Ровно і помістили у
військовий госпіталь, а звідти переправили до Києва.
Давши необхідні вказівки начальникові санслужби
фронту, я взяв на себе командування фронтом і зразу ж
подзвонив И. В. Сталіну і розповів про поранення та
евакуацію М. Ф. Ватутіна. Верховний Головнокомандуючий
затвердив моє рішення стати на чолі військ фронту на час
проведення майбутньої важливої і складної операції.
До Києва викликали кращих лікарів, у тому числі
відомого хірурга М. Н. Бурденка, але врятувати М. Ф.
Ватутіна не вдалось. Він помер 15 квітня. 17 квітня Миколу
Федоровича Ватутіна поховали в Києві. Москва двадцятьма
артилерійськими залпами віддала останню військову по-,
честь вірному синові Батьківщини і талановитому
полководцеві. "
На початок операції нам довелось за короткі строки
провести великі перегрупування військ з лівого крила
фронту ближче до правого крила. 3-ю гвардійську танкову
армію перекидали з району Бердичева в район Шумське
(близько 200 кілометрів), 4-а танкова армія мала пройти
350 кілометрів. Приблизно таку саму відстань треба було
подолати по весняному бездоріжжю значній кількості
артилерійських, інженерних частин та органам тилу.
632
План перегрупування, незважаючи на всі труднощі, був
виконаний в строк. Найважливіше те, що противник своєю
розвідкою не виявив ці перегрупування, які в основному
здійснювалися вночі, а вдень — лише тоді, коли була
нелітна погода.
1 березня директивою Ставки мене призначили
командуючим 1-м Українським фронтом. З цього дня на мене
покладалася повна відповідальність за успіх майбутньої
операції військ фронту. Управління 2-м Українським фронтом
Ставка взяла на себе.
4 березня 1944 року почався наступ військ 1-го
Українського фронту. Фронт оборони противника на ділянці Шум-
ське — Любар було прорвано, і в утворений пролом ввеля
3-ю гвардійську та 4-у танкові армії. До 7 березня обидві
ці армії, долаючи опір противника, вийшли на лінію
Тернопіль — Проскурів, перетнувши важливу залізничну
магістраль Львів — Одеса.
Командування німецьких військ, відчувши загрозу
оточення свого проскурівсько-вінницько-кам’янець-подільсько-
го угруповання, зосередило проти ударного угруповання
1-го Українського фронту додатково п’ятнадцять дивізій.
7 березня тут зав’язалась найжорстокіша битва, така,
якої ми не бачили з часу Курської дуги.
Вісім діб ворог силкувався відкинути наші війська на
вихідні позиції. Виснаживши й знекровивши контрударні
частини противника, наші війська на ділянці головного удару,
посилені резервами фронту, в тому числі 1-ю танковою
армією, 21 березня, зломивши опір ворога, почали швидко
просуватись на південь.
Особливо стрімко йшли з’єднання 1-ї танкової армії
генерала М. Ю. Катукова. Водночас успішно просувались і
всі інші армії фронту, які наступали зі сходу, північного
сходу та півночі. 1-а танкова армія, збиваючи частини
противника, 24 березня захопила місто Чортків, а 8-й
гвардійський корпус армії під командуванням генерала І. Ф. Дрьо-
мова вранці того самого дня вийшов до Дністра. У район
Заліщики і до Дністра підійшли 1-а гвардійська танкова
бригада полковника В. М. Горєлова та 20-а мотострілецька
бригада полковника А. X. Бабаджаняна. До Дністра ж
вийшли частини 11-го гвардійського танкового корпусу
генерала А. Л. Гетьмана.
У ніч на 25 березня 64-а танкова бригада полковника
І. Н. Бойка захопила станцію Моша (на підступах до
Чернівців), де в цей час розвантажувався німецький ешелон
з танками та боєприпасами, який захопили наші танкісти.
28 березня наші танкісти увірвалися на Чернівецький аеро~
633
дром. Тут у цей час готувались піднятися в повітря десятки
літаків противника — злетіти їм не вдалось.
29 березня частини 11-го гвардійського танкового
корпусу генерала А. Л. Гетьмана та 24-ї стрілецької дивізії
повністю визволили від німецьких окупантів місто
Чернівці. З величезного радістю зустріли мешканці радянські
війська.
На їхнє прохання Військова рада 1-ї танкової армії
вирішила поставити на п’єдесталі танк лейтенанта П. Ф. Ні-
кітіна. Напис на меморіальній дошці гласить: «Танк
екіпажу гв. лейтенанта Нікітіна П. Ф. першим увірвався в місто
при визволенні його від німецько-фашистських загарбників
25 березня 1944 року». Іменем П. Ф. Нікітіна названа одна
з вулиць міста.
У кінці березня вороже угруповання в кількості 23
дивізій, в тому числі десяти танкових, однієї моторизованої та
однієї артилерійської, в основному було оточене.
На знищення оточеного угруповання рухались зі сходу
18-а і 38-а армії, частина з’єднань 1-ї Гвардійської армії.
4-а і 1-а танкові армії (за винятком 8-го мехкорпусу)
вийшли за Дністер, відрізавши шляхи противникові на південь.
Наші війська, які діяли на внутрішньому фронті, підійшли
до вирішального бою надто ослабленими, не мали
необхідної кількості артилерії та боєприпасів, які відстали од
військ через суцільне бездоріжжя. 3-ю гвардійську
танкову армію, що мала в своєму строю невелику кількість
танків, за вказівкою Верховного вивели в резерв на
поповнення. 4-а танкова армія наприкінці березня була в районі
Кам’янця-Подільського також у значно послабленому стані.
Все це, разом узяте, не забезпечувало енергійних дій
військ по розчленуванню та знищенню оточеної групи
противника. Тепер, аналізуючи всю цю операцію, вважаю, що
1-у танкову армію варто б повернути з району Чортків—
Товсте на схід для удару по оточеному угрупованню. Але
ми маля тоді грунтовні дані, одержані з різних джерел,
про рішення оточеного противника прориватись на південь
через Дністер у районі Заліщиків. Таке рішення здавалось
цілком можливим і логічним.
У такому разі противник, переправившись через Дністер,
міг зайняти південний берег річки і організувати там обої*
рону. Цьому сприяла та обставина, що правофлангова 40-а
армія 2-го Українського фронту ЗО березня все ще не пі>>
дійшла до Хотина.
Ми вважали, що в цих умовах необхідно було обхопити
противника 1-ю танковою армією глибше, перекинувши її
головні сили через Дністер, і захопити район Заліщики —
634
Чернівці — Коломия. Та коли німецькому командуванню
групи армій «Південь» стало відомо, що радянські війська
перехопили шляхи відходу в південному напрямку, то воно
наказало оточеним військам пробиватись не на південь, а
на захід через Бучач і Підгайці.
Як потім із трофейних документів з’ясувалось,
гітлерівське командування зібрало тут значну кількість військ, у
тому числі 9-у й 10-у танкові дивізії СС, і 4 квітня завдало
сильного удару по нашому зовнішньому фронтові з району
Підгайці. Зім’явши оборону 18-го корпусу та 1-ї
гвардійської армії, танкова група противника кинулась у район
Бучачу назустріч своїм частинам, що виходили з оточення.
Скільки гітлерівців прорвалося з оточення, ні я, ні штаб
фронту точно встановити так і не змогли. Називались різні
цифри. Як потім виявилось, вийшли з оточення не десятки
танків з десантом, як тоді повідомляли війська, а значно
більше.
В ході важких боїв оточені війська 1-ї танкової армії
противника втратили набагато більше половини своїх військ,
всю артилерію, велику частину танків і штурмових гармат.
Від деяких з’єднань лишились тільки штаби.
12 квітня почалась ліквідація противника, оточеного в
Тернополі. Через два дні ворожі війська там були знищені.
14 квітня місто Тернопіль зайняли 15-й, 94-й стрілецькі та
4-й гвардійський танковий корпуси.
Закінчивши операцію, війська фронту перейшли до
оборони на рубежі Торчин — Берестечко — Коломия — Кут.
Гірше йшли справи з оточенням проскурівсько-кам’я-
нець-подільського угруповання. В ході цієї операції нам
не пощастило здійснити необхідне перегрупування військ.
За час операції війська фронту просунулись уперед до
трьохсот п’ятдесяти кілометрів. Фронт оборони противника
був розбитий дощенту. Від Тернополя до Чернівців
утворився величезний пролом. Щоб закрити його, німецькому
командуванню довелось негайно перекинути значні сили з
інших фронтів —з Югославії, Франції, Данії та з
Німеччини. Сюди ж пересунули 1-у угорську армію.
Війська фронту визволили 57 міст, 11 залізничних
вузлів, багато сотень населених пунктів, обласні центри —
Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Тернопіль,
Чернівці та вийшли до передгір’їв Карпат, розрізавши на дві
частини увесь стратегічний фронт південного угруповання
військ противника. З того часу в цього угруповання не
стало інших комунікацій, як тільки через Румунію.
Радянські війська знову показали високу бойову
майстерність і добилися великих успіхів, Наші війська досягли
635
перемог не тільки внаслідок переваги в організації та
технічного оснащення, а й високого патріотичного духу,
масового героїзму. За особливо видатні заслуги перед
Батьківщиною багато тисяч солдатів, сержантів, офіцерів та
генералів були відзначені високими урядовими нагородами.
Мене нагородили орденом «Перемога» № 1.
З даних Генштабу я знав, що наприкінці квітня і на
початку травня війська 2-го і 3-го Українських фронтів,
розгромивши супротивного ворога, вийшли на лінію Суча-
ва — Ясси — Дубосари — Тирасполь — Аккерман — Чорне
море. Наступальні дії 4-го Українського фронту, окремої
Приморської армії та Чорноморського флоту закінчились
повним розгромом кримського угруповання німецьких
військ. 9 травня було визволене місто-герой Севастополь,
а 12 травня цілком завершена операція по визволенню
Криму.
22 квітня мене викликали до Москви, в Ставку
Верховного Головнокомандування, для обговорення
літньо-осінньої кампанії 1944 року.
Незважаючи на те, що дії наших військ у
зимово-весняну кампанію закінчувались великими перемогами, я все-таки
вважав, що німецькі війська ще мають все необхідне для
ведення упертої оборони на радянсько-німецькому фронті.
Що ж до стратегічного мистецтва їхнього верховного
командування та командування групами армій, то воно після
катастрофи в районі Сталінграда і особливо після битви
під Курськом різко знизилось.
На відміну від першого періоду війни німецьке
командування стало якимось тугодумним, позбавленим
винахідливості, особливо в складній обстановці. У рішеннях
відчувалась відсутність правильних оцінок можливостей своїх
військ і противника. Німецьке командування дуже часто
запізнювалось відводити свої угруповання з-під загрози
флангових ударів та оточення і цим ставило свої війська
у безвихідь.
Читаючи післявоєнну мемуарну літературу, написану
німецькими генералами і фельдмаршалами, просто
неможливо зрозуміти їхнє тлумачення причин провалів,
помилок, прорахунків та непередбачливості в керівництві
військами.
Більшість авторів у всьому звинувачують Гітлера,
посилаючись на те, що він, поставивши себе в 1941 році на
чолі збройних сил Німеччини і бувши дилетантом в
оперативно-стратегічних питаннях, керував воєнними діями
як диктатор, не слухаючи порад своїх помічників. Я
думаю, що в цьому є доля правди і, можливо, навіть
нема636
ла, але, звичайно, не в суб’єктивних факторах полягають
основні причини провалу німецького керівництва
збройною боротьбою.
Вищим керівним кадрам німецьких військ після
розгрому під Сталінградом і особливо на Курській дузі у
зв’язку з втратою стратегічної ініціативи довелось мати
справу з новими факторами і методами
оперативно-стратегічного керівництва військами, до чого вони не були
підготовлені. Зіткнувшись із труднощами при вимушених
відходах і при веденні стратегічної оборони, оперативне
командування не зуміло перебудуватись. У військах різко
підупав моральний стан. Цей фактор при оборонних діях
має першорядне значення.
Гітлерівське оперативне командування погано
врахувало й те, що Червона Армія, Військово-Повітряний та
Військово-Морський Флот як кількісно, так і особливо
якісно в цілому незмірно виросли, а війська і командні
кадри оперативно-стратегічної ланки у своєму мистецтві
зробили великий крок уперед, загартувались у найважчих
умовах збройної боротьби.
В літаку по дорозі до Москви, вивчаючи останні дані
з фронтів, я ще раз переконався, що рішення Ставки від
12 квітня 1944 року, де одним з першочергових завдань
на літо цього року ставився розгром угруповання
німецьких військ у Білорусії — правильне. Попередньо треба
було провести ряд великих ударів на інших напрямках, з
тим щоб відтягнути з районів Білорусії максимум
стратегічних резервів німецьких військ.
Успіх не викликав сумніву. По-перше, оперативне
розташування військ групи армій «Центр» своїм виступом у
бік наших військ створювало вигідні умови для глибоких
охоплюючих ударів під основу виступу. По-друге, на
напрямках головних ударів ми тепер мали можливість
створити велику перевагу над військами противника.
Білорусію, особливо ті райони, де розташовувалась
група армій «Центр», я знав добре. Прибувши до
Москви, я передусім зайшов у Генштаб до Олексія Інокенті-
йовича Антонова. Він готував карту воєнних дій
Верховному Головнокомандуючому. Олексій Інокентійович подав
мені відомості про хід ліквідації противника в Криму і
створення нових резервних військ та матеріальних
запасів до літньої кампанії. Але він просив не говорити
Верховному про те, що познайомив мене з наявністю
створених запасів. И. В. Сталін заборонив кому б то не було
давати ці відомості, щоб ми передчасно не просили
резерви у Ставки,
637
Треба сказати, що Верховний Головнокомандуючий
останнім часом став економніше розподіляти сили й
засоби, що були в розпорядженні Ставки. Він давав їх тепер
у першу чергу тільки тим фронтам, які справді
здійснювали вирішальні операції. Інші фронти засоби й сили
одержували в розумно обмежених розмірах.
До речі, один з колишніх командуючих фронтом,
виступаючи на сторінках «Военно-исторического журнала» і
висловлюючи свою думку про роботу представників
Ставки, зауважив, що «...там, де координували дії фронтів
представники Ставки, туди, на шкоду іншим фронтам,
направлялись сили й засоби».
Але ж інакше і бути не могло. Там, де координували
дії представники Ставки, саме там, а не де-небудь в інших
районах, і проводились найголовніші операції, які й
треба було передусім матеріально забезпечити. Ця
практика цілком себе виправдала.
З кабінету О. І. Антонова я подзвонив Верховному.
Відповів О. М. Поскрьобишев. Він запропонував мені
відпочити.
— Коли товариш Сталін звільниться, я вам
потелефоную,— сказав він.
Це була корисна й водночас приємна пропозиція, бо
доводилось спати уривками, в цілому не більше 4—5
годин на добу...
И. В. Сталін запросив мене до себе на 17 годину.
Подзвонивши О. І. Антонову, я довідався, що його теж
викликали до Верховного. Й. В. Сталін хотів
ознайомитись з останньою обстановкою і міркуваннями
Генерального штабу.
Коли я зайшов до кабінету Верховного, то там уже
були О. І. Антонов, командуючий бронетанковими
військами Я. М. Федоренко і командуючий ВПС
генерал-полковник О. О. Новиков, а також заступник Голови Ради
Народних Комісарів В. О. Малишев.
Привітавшись, Верховний запитав, чи був я в Миколи
Михайловича Шверника.
Я відповів, що не був.
— Треба зайти й одержати орден «Перемога».
Я подякував Верховному Головнокомандуючому за
високу нагороду.
— Ну, з чого почнемо? — звернувся И. В. Сталін до
О. І. Антонова.
— Дозвольте мені коротко доповісти про стан справ
на фронтах на 12.00 сьогоднішнього дня,
638
Після короткого огляду на всіх стратегічних напрямах
він висловив міркування Генерального штабу про
можливі дії німецьких військ у літній кампанії 1944 року. Про
характер дій наших військ на цей період О. І. Антонов не
сказав нічого. Я зрозумів, що Олексій Інокентійович
вирішив викласти їх тоді, коли Верховний запропонує йому
це зробити.
Звертаючись до командуючого ВПС О. О. Новикова,
И. В. Сталін запитав про стан повітряних сил,
поцікавився, чи вистачить літаків, одержаних від промисловості,
щоб доукомплектувати повітряні армії фронтів та авіацію
далекої дії. Після відповідей О. О. Новикова, які були
дуже оптимістичними, Верховний запропонував
маршалові Я- М. Федоренку доповісти про стан бронетанкових
військ та про можливості їх укомплектування до початку
літньої кампанії.
Відчувалося, що й. В. Сталін заздалегідь знав
цифри, які йому доповідали, але він, видно, хотів, щоб ті,
хто безпосередньо займався цими питаннями, самі
поінформували присутніх, перш ніж ми висловимо свої
міркування. До такого своєрідного прийому в ході
обговорення питань у Верховного ми вже звикли.
Потім И. В. Сталін не поспішаючи натоптав тютюном
свою люльку, розкурив її І, так само повагом
затягнувшись, випустив дим.
— Ну, а тепер послухаємо Жукова,— сказав він,
підійшовши до карти, по якій доповідав О. І. Антонов.
Я, теж не кваплячись, розгорнув свою карту, яка за
розмірами була, правда, трохи меншою від карти
Генштабу, але відпрацьована не гірше. Верховний підійшов до
моєї карти і став уважно її розглядати.
Свою доповідь я почав з того, що погодився з
основними міркуваннями О. І. Антонова про передбачувані дії
німецьких військ та про ті труднощі, яких вони
зазнаватимуть у 1944 році на радянсько-німецькому фронті.
Тут Й. В. Сталін зупинив мене і сказав:
— І не тільки це. У червні союзники все-таки
збираються висадити великі сили у Франції. Поспішають наші
союзники! — усміхнувся И. В. Сталін.— Побоюються, як би
ми самі без їхньої участі не завершили розгром
фашистської Німеччини. Звичайно, ми зацікавлені, щоб німці
почали, нарешті, воювати на два фронти. Це ще більше
погіршить їхнє становище, з яким вони неспроможні
будуть впоратися.
Викладаючи свої міркування про план літньої
кампанії 1944 року, я звернув особливу увагу Верховного на
639
угруповання противника в Білорусії, з розгромом якого
зруйнується стійкість оборони противника на всьому його
західному стратегічному напрямі.
— А як думає Генштаб? — звернувся И. В. Сталін до
О. І. Антонова.
— Згодний,— відповів він.
Я не помітив, коли Верховний натиснув на кнопку
дзвінка до О. М. Поскрьобишева. Той зайшов і зупинився
очікуючи.
— З’єднай з Василевським,— сказав Й. В. Сталін.
Через кілька хвилин О. М. Поскрьобишев доповів, що
О. М. Василевський біля апарата.
— Здрастуйте,— почав И. В. Сталін.— У мене зараз
Жуков і Антонов. Чи не змогли б ви прилетіти порадитися
про план на літо?.. А що у вас під Севастополем?.. Ну,
гаразд, лишайтесь, тоді пришліть особисто мені свої
пропозиції на літній період.
Поклавши трубку, Верховний сказав:
— Через 8—10 днів Василевський обіцяє покінчити з
кримським угрупованням противника. А чи не краще
розпочати наші операції з 1-го Українського фронту, аби ще
глибше охопити білоруське угруповання й відтягнути туди
резерви противника з центрального напряму?
О. І. Антонов зауважив, що в такому разі противник
легко може здійснювати маневрування між сусідніми
фронтами. Краще почати з півночі, а потім провести
операцію проти групи армій «Центр», щоб визволити
Білорусію.
■— Побачимо, що запропонує Василевський,— сказав
Верховний.— Подзвоніть командуючим фронтами, хай
вони повідомлять свої міркування про дії фронтів
найближчим часом...— і, звертаючись до мене, запропонував:
— Займіться з Антоновим наміткою плану на літній
період. Коли закінчите, обговоримо ще раз.
Через два-три дні Верховний знову викликав нас із
О. І. Антоновим. Після обговорення плану вирішили:
першу наступальну операцію провести у червні на
Карельському перешийку і петрозаводському напрямку, а потім
на білоруському стратегічному напрямі.
Після додаткової роботи з Генштабом 28 квітня я
повернувся на 1-й Український фронт. На початку травня,
коли визволення Криму наближалося до кінця, я надіслав
Верховному пропозицію передати командування 1-м
Українським фронтом І. С. Конєву, щоб я міг не
затримуючись виїхати в Ставку й розпочати підготовку до операції
по визволенню Білорусії.
640
Верховний погодився, але попередив, що 1-й
Український фронт лишається моїм підопічним.
— Слідом за Білоруською операцією будемо проводити
операцію на ділянці 1-го Українського фронту,— сказав
він.
Щоб не затримуватись, я не став чекати прибуття на
фронт І. С. Конєва. Доручивши начальникові штабу фронту
В. Д. Соколовському передати Іванові Степановичу мої
побажання та міркування про дальші дії військ фронту, я
поїхав у Москву.
За час командування 1-м Українським фронтом я ще
ближче вивчив керівні кадри фронту. Хочеться особливо
відзначити офіцерів і генералів штабу фронту, які своєю
високою оперативною і загальною культурою активно
допомагали командуванню в організації наступальних
операцій. Добре працювали офіцери тилу. За будь-яких,
навіть найважчих умов тил 1-го Українського фронту
справлявся з своїми завданнями, і війська були вдячні
невтомним працівникам тилу за їхнє піклування.
Повернувшись у Ставку, я зустрівся з О. М. Василев-
ським, який готувався координувати дії 1-го
Прибалтійського та 3-го Білоруського фронтів. Природно, нам
довелось, як кажуть, знову сісти за один стіл.
21 4—501
Розділ дев'ятнадцятий
Визволення Білорусії
та України
Протягом трьох років Білорусія знемагала під гнітом
ворожої окупації. Гітлерівці розграбували все громадське
надбання білоруського народу, спустошили міста,
спалили 1200 тисяч будівель у селах, перетворили на руїни
7 тисяч шкіл. Знищили понад 2200 тисяч мирних жителів
і радянських військовополонених. Не було майже такої
родини, яка жорстоко не постраждала б від гітлерівців.
Та, хоч якою тяжкою була її доля, Білорусія не схилила
голови перед ворогом, народ не занепав духом, не опустив
руки в боротьбі з окупантами.
Знаючи, що Червона Армія вже розгромила німецькі
війська на Україні, відкинувши їх на захід, білоруські
партизанські сили готувались до вирішальних операцій.
До літа 1944 року в Білорусії діяло понад 143 тисячі
добре озброєних партизанів, об’єднаних у великі загони,
частини та з’єднання.
За кілька днів до початку дій Червоної Армії по
визволенню Білорусії партизанські загони під керівництвом
партійних органів республіки та областей провели ряд
великих операцій по зруйнуванню залізничних і шосейних
магістралей та знищенню мостів. Це паралізувало
ворожий тил у найвідповідальніший момент.
У попередньому розділі я вже частково торкався
вузької наради в Ставці, де Верховне Головнокомандування
прийняло принципове рішення про план операції на літній
період. Тут мені б хотілося докладніше розказати про
опрацювання плану Білоруської операції.
Незабаром після наради в Ставці О. М. Василевський
надіслав Верховному Головнокомандуючому свої
міркування, де подав коротку оцінку загальної обстановки та
викладав основні пропозиції на літній період 1944 року.
З якими підсумками підходили ми до літньої кампанії
1944 року?
642
Продовжуючи сам на сам битися з головними силами
фашистської Німеччини та її сателітів, узимку 1944 року
Червона Армія завдала німецько-фашистським військам
тяжкої поразки. Були цілком знищені ЗО дивізій та
6 бригад, 142 дивізії та 1 бригада втратили від половини
до двох третин бойового складу. Щоб поповнити свої
війська, німецькому командуванню довелось перекинути на
радянсько-німецький фронт 40 дивізій і 4 бригади з
Німеччини та інших країн Західної Європи. Червона Армія
визволила величезну територію майже в 330 тисяч квадратних
кілометрів, на якій до війни проживало близько 19
мільйонів чоловік.
Однак німецько-фашистські війська все ще являли
собою велику силу.
У червні 1944 року німецька промисловість досягла
найвищого рівня розвитку за роки війни. За перше півріччя
заводи випустили 16 тисяч літаків, 8,3 тисячі важких і
середніх танків та штурмових гармат 1.
Витискаючи останні сили з країни і народу, гарячково
силкуючись відстрочити неминучу поразку, гітлерівське
керівництво проводило мобілізацію за мобілізацією,
завдаючи величезної шкоди німецькій нації. У складі армій
фашистської Німеччини налічувалось 324 дивізії та 5 бригад.
Як і раніше, основна частина найбоєздатніших з’єднань
знаходилась на радянсько-німецькому фронті. Тут нам
протистояли 179 добре укомплектованих німецьких дивізій і
5 бригад, а також 49 дивізій та 12 бригад сателітів. У цих
військах було 4,3 мільйона чоловік, 59 тисяч гармат і
мінометів, 7,8 тисячі танків та штурмових гармат, близько
3,2 тисячі бойових літаків.
У рядах діючої Червоної Армії було близько 6,6
мільйона солдатів та офіцерів, фронти мали 98,1 тисячі гармат і
мінометів, 7,1 тисячі танків та самохідно-артилерійських
установок, близько 12,9 тисячі бойових літаків 2.
Історія не знає прикладів, щоб країна, ведучи
колосальні битви на всьому стратегічному фронті, одночасно
відбудовувала такими високими темпами і в такому масштабі
зруйноване господарство. Узимку і навесні 1944 року
Радянський Союз досяг значних результатів у збільшенні
своєї економічної могутності. У першому півріччі було
вироблено 16,3 тисячі бойових літаків, 10,2 тисячі середніх і
важких танків та самохідно-артилерійських установок,
понад 119 мільйонів снарядів, авіабомб, мін. Зусилля наро-
1 Див.: История второй мировой вонньї 1939—1945: В 12-ти т.—
М., 1977, т. 8, с. 415.
* СВЗ, т. 2, с, 62.
21*
643
ду, об’єднаного партією, забезпечували все необхідне для
розгрому ворога.
У кінці квітня Верховне Головнокомандування прийняло
остаточне рішення про проведення літньої кампанії, в
тому числі Білоруської операції. О. І. Антонову дали
вказівку організувати в Генштабі роботу по плануванню
фронтових операцій та розпочати зосередження військ і
матеріальних запасів фронтам.
1-му Прибалтійському фронту передавався 1-й танковий
корпус, 3-му Білоруському— 11-а гвардійська армія та 2-й
гвардійський танковий корпус. На правому крилі 1-го
Білоруського фронту зосереджувались 28-а армія, 9-й, 1-й
гвардійські танкові корпуси, 1-й механізований і 4-й
гвардійський кавалерійський корпуси; 5-а гвардійська танкова
армія (резерв Ставки) зосереджувалась у смузі 3-го
Білоруського фронту.
В середині травня повернувся в Москву О. М.
Василевський. В цей час у Генштабі закінчувалась розробка
проектів усієї документації до плану операції «Багратіон»
(таку кодову назву дістала Білоруська операція) та її
матеріально-технічного забезпечення.
20 травня Верховний викликав у Ставку О. М. Василев-
ського, мене й О. І. Антонова, щоб остаточно уточнити
рішення Верховного Головнокомандування щодо плану
літньої кампанії. Передбачалось, як я вже згадував,
розгорнути наступ спочатку в районах Карельського перешийка
військами Ленінградського фронту і Червонопрапорного
Балтійського флоту, а потім — у другій половині червня —
в Білорусії.
Після розгляду в Ставці плану «Багратіон» Верховний
наказав викликати командуючих фронтами I. X. Баграмя-
на, І. Д. Черняховського та К. К. Рокоссовського, щоб
вислухати їхні міркування і дати остаточні вказівки про
опрацювання планів фронтів.
22 травня Верховний Головнокомандуючий у моїй
присутності прийняв О. М. Василевського; О. І. Антонова,
К. К. Рокоссовського та I. X. Баграмяна, а 25 травня —
І. Д. Черняховського. Командуючі фронтами, інформовані
Генштабом про майбутні операції, прибули в Ставку з
проектами планів дій довірених їм військ.
Оскільки, як це бувало при підготовці великих
операцій, опрацювання планів у Генштабі та штабах фронтів
йшли паралельно, а командування фронтів, Генштаб і
заступник Верховного Головнокомандуючого підтримували
між собою тісний контакт, то проекти планів фронтів
ціл644
ком відповідали задумам Ставки і були тоді ж
затверджені Верховним Головнокомандуючим.
Потім О. М. Василевському й мені Верховнии наказав
узяти на себе координацію дій військ таких Фронтів^.
О. М. Василевському доручались 1-й Прибалтійський і 3-й
Білоруський, а мені —1-й і 2-й Білоруський фронти^ На
допомогу мені Ставка посилала на 2-й Білоруський фронт
начальника оперативного управління Генштабу генерала
С. М. Штеменка з групою офіцерів.
4 червня О. М. Василевський виїхав у війська, шоо на
місці готувати операцію «Багратіон», а я на добу пізніше,
5 червня о 8.00 прибув на командний пункт 1-го
Білоруського фронту.
Версія, що існує в деяких військових колах про «два
головних удари» на буюруському напрямку силами 1-го
Білоруського фронту, на яких нібито наполягав К. К. Рокос-
совський перед Верховним, безпідставна. Обидва ці удари,
проектовані фронтом, попередньо затвердив И. В._ Сталін
ще 20 травня за проектом Генштабу, тобто до приїзду
командуючого 1-м Білоруським фронтом у Ставку.
Не зайвим тут також зауважити, що в радянській
воєнній теорії ніколи не передбачалось, щоб один фронт
завдавав двох головних ударів, а коли обидва удари за своєю
силою і значенням були рівноцінними, то їх звичайно
називали «могутніми ударами» або «ударними
угрупованнями». Я підкреслюю це для того, щоб не вносилась
плутанина в нашу стратегічну термінологію.
На основі затвердженого оперативно-стратегічного
плану операції «Багратіон» і заявок фронтів Генштабом за
участю О. О. Новикова, М. М. Воронова, М. Д. Яковлєва,
А. В. Хрульова, І. Т. Пересипкіна, Я. М. Федоренка та
інших визначних спеціалістів і воєначальників був
погоджений план матеріально-технічного забезпечення військ, які
брали участь в операції. 31 травня командуючі фронтами
одержали директиву Ставки, на виконання якої і почалася
конкретна підготовка військ до дій у наступній операції.
План Ставки передбачав завдати трьох могутніх
ударів:
1-го Прибалтійського і 3-го Білоруського фронтів у
загальному напрямку на Вільнюс;
1-го Білоруського фронту — на Барановичі;
2-го Білоруського фронту у взаємодії з
лівофланговим угрупованням 3-го Білоруського фронту і
правофланговим угрупованням 1-го'Білоруського фронту в
загальному напрямку на Мінськ.
645
Найближчим завданням 1-му Прибалтійському і 3-му
Білоруському фронтам ставився розгром вітебського
угруповання, введення в прорив танкових та механізованих
військ і розвиток головного удару на захід з охватом своїм
лівофланговим угрупованням борисовсько-мінської групи
німецьких військ.
1-му Білоруському фронту ставилось завдання
розгромити жлобинсько-бобруйське угруповання і, пустивши в хід
рухомі війська, розвивати головшій удар на Слуцьк—Ба-
рановичі, охоплюючи частиною сил з півдня і південного
заходу мінське угруповання ворожих військ.
2-й Білоруський фронт мав завдати удару на
могильовсько-мінському напрямку.
Лінія переднього краю оборони німецьких військ
групи армій «Центр» до початку наступу проходила від
Полоцька на Вітебськ і далі по лінії Орша — Жлобин — Ко-
паткевичі — Житковичі і по річці Прип’ять. Міста
Полоцьк, Вітебськ, Орша, Могильов були в руках ворога.
Ці великі міста плюс річки Дніпро, Друть, Березина,
Свіслоч та ряд малих дуже заболочених річок і річечок
становили міцну основу глибоко ешелонованої оборони
противника, яка прикривала найважливіший західний
варшавсько-берлінський стратегічний напрям. Незважаючи на те,
що для розгрому групи армій «Центр» Ставка
зосереджувала значні сили, все-таки ми вважали, що длр успіху
операції потрібно особливо ретельно підготувати війська, які
брали участь в операції «Багратіон».
Перед від’їздом на фронт ми зустрілися з О. М.
Василевським і якнайуважніше обговорили всі сильні й слабкі
сторони оборони противника, а також ті заходи, які
потрібно було провести в штабах і військах. З О. І. Антоновим
ми домовились про контроль за зосередженням військ,
матеріальних запасів і резервів Ставки, а також по питаннях
зв’язку та орієнтування нас у заходах Ставки на інших
напрямках.
Фронтам потрібно було в стислі строки дати величезну
кількість військ та матеріально-технічних засобів.
За попередніми розрахунками Генштабу, для
забезпечення операції «Багратіон» у війська треба направити до
400 тисяч тонн боєприпасів, 300 тисяч тонн
паливно-мастильних матеріалів, до 500 тисяч тонн продовольства та
фуражу. Потрібно було зосередити в заданих районах
5 загальновійськових армій, 2 танкові й одну повітряну
армії, а також з’єднання 1-ї армії Війська Польського. Крім
того, Ставка передала фронтам із свого резерву
управління 4 загальновійськові армії, 2 танкові армії, 52 стрілець-
646
кі й кавалерійські дивізії, 6 окремих танкових і
механізованих корпусів, 33 авіаційні дивізії, понад 210 тисяч
чоловік маршового поповнення, 2849 гармат і мінометів.
Усе це треба було перевезти з великою обережністю,
щоб не розкрити підготовку фронтів до наступу. Для
успіху майбутньої операції це було дуже важливо, бо, за
даними нашої розвідки, головне командування німецьких
військ чекало першого літнього удару з нашого боку на
Україні, а не в Білорусії. Воно, очевидно, виходило з того,
що через лісисто-болотисту місцевість ми не зможемо
використати в Білорусії належним чином дислоковані на
Україні 4 танкові армії.
Згідно з планом Ставки війська 1-го Українського
фронту вступали в дію на другому етапі Білоруської операції,
коли війська правого крила 1-го Білоруського фронту,
розгромивши бобруйсько-мінсько-слуцьке угруповання
повинні були вийти на лінію Волковиськ — Пружани.
Великого значення Ставка надавала майбутньому
ударові військ 1-го Білоруського фронту. Сюди вона й
направляла основні сили й засоби.
Оскільки на мене покладався обов’язок здійснювати
координацію дій військ 1-го і 2-го Білоруських фронтів, а на
другому етапі й 1-го Українського фронту, то я
торкатимуся тут переважно дій саме цих фронтів.
Отже, рано-вранці 5 червня за дорученням Верховного
я прибув на тимчасовий пункт управління 1-го
Білоруського фронту в Дуревичі, де зустрівся з К. К. Рокоссовським,
членом Військової ради М. О. Булганіним та начальником
штабу М. С. Малініним.
Після попереднього обміркування питань, зв’язаних з
планом операції, ми з К. К. Рокоссовським та
командуючими арміями, командуючими повітряною армією генералом
С. І. Руденком, артилерією фронту генералом В. І.
Казановим, бронетанковими механізованими військами генералом
Г. М. Орлом ретельно обговорили обстановку на правому
крилі фронту й домовились щодо планування і практичних
заходів, зв’язаних з підготовкою майбутньої операції.
При цьому особлива увага зверталась на старанне
вивчення місцевості в районі дій, на розвідку системи
оборони противника на всю її тактичну глибину, а також на
підготовку військ, штабів і тилового забезпечення до початку
операції.
Наступні дві доби, 6 і 7 червня, разом з командуючим
фронтом К. К. Рокоссовським, представником Ставки
М. Д. Яковлєвим і генералом В. І. Казаковим ретельно
вивчали обстановку в районі Рогачов — Жлобін на ділянках
647
3-ї та 48-ї армій. Тут на спостережному пункті командарма
О. В. Горбатова заслухали рішення командира 35-го
стрілецького корпусу генерала В. Г. Жолудева і командира
41-го стрілецького корпусу генерала В. К. Урбановича.
7 червня таку саму роботу провели на ділянці 65-ї армії
генерала П. І. Батова. 'Детально вивчили ми місцевість та
оборону противника на ділянці 69-ї та 44-ї гвардійських
стрілецьких дивізій 18-го стрілецького корпусу, де
планувався головний удар.
Командуючий фронтом генерал армії К. К. Рокоссов-
ський згідно з планом Ставки після старанної дорозвідки
всієї обстановки вирішив прорвати оборону противника
двома угрупованнями: одним — на північ від Рогачова і
другим — на південь від Паричі. Цим двом угрупованням
ставилось найближче завдання розгромити супротивного
ворога й ударами обох груп, що сходяться, оточити жло-
бинсько-бобруйську групу й ліквідувати її.
Визволивши місто Бобруйськ, основне угруповання
військ фронту мало наступати в загальному напрямку на
Барановичі через Слуцьк. Частиною сил намічався
розвиток удару через Осиповичі, Пуховичі на Мінськ при
взаємодії з 2-м Білоруським фронтом. За нашими попередніми
підрахунками, для виконання цих завдань військ і засобів
у складі 1-го Білоруського фронту було достатньо.
У рогачовське наступальне угруповання входили 3-я
армія під командуванням генерал-лейтенанта О. В.
Горбатова, 48-а армія під командуванням генерал-лейтенанта
П. Л. Романенка та 9-й танковий корпус під
командуванням генерал-майора танкових військ Б. С. Бахарова.
До парицької групи входили 65-а армія під
командуванням генерал-лейтенанта П. І. Батова, 28-а армія під
командуванням генерал-лейтенанта О. О. Лучинського. Кін-
но-механізована група генерал-лейтенанта І. О. Плієва та
1-й гвардійський танковий корпус генерал-майора М. Ф.
Пайова повинні були ввійти в прорив на ділянці південнопа-
рицького угруповання.
Дії цих угруповань підтримувала 16-а повітряна армія,
якою командував генерал-полковник авіації С. І. Руденко.
В оперативне підпорядкування фронту була додана
Дніпровська воєнна флотилія під командуванням капітана І
рангу В. В. Григор’єва.
Головна складність майбутнього наступу військ 1-го
Білоруського фронту, особливо південнопарицького
угруповання, полягала в тому, що їм належало діяти в трудно-
прохідній лісистій і дуже заболоченій місцевості.
648
Ці місця я знав добре, бо прослужив тут понад шість
років і свого часу повиходжував усе вздовж і впоперек,
у болотах в районі Паричі мені довелось добре
пополювати на качок, які там гніздились у великій кількості, та й
лісової дичини було безліч...
Як ми й передбачали, німецьке командування найменше
чекало в цьому районі сильного удару наших військ. Через
те оборона противника тут, по суті, являла собою
розрізнені вогнища, суцільної оборони не існувало.
Інакше посувалися справи в районі Рогачова. Там
оборона противника була значно сильнішою, а підступи до неї
перебували під обстрілом його могутньої вогневої системи.
2-й Білоруський фронт, яким тоді командував генерал-
полковник Г. Ф. Захаров (член Військової ради Л. 3.
Мехліс, начальник штабу генерал-лейтенант О. М. Боголюбов),
як я вже казав, завдавав допоміжного удару на
могильовсько-мінському напрямку. Тут ми не мали могутніх засобів
прориву, щоб вести наступ одночасно всіма арміями, що
перебували в першому ешелоні. Та й не було рації
виштовхувати противника з району на південь від Могильова доти,
поки ударні кулаки 1-го Білоруського і 3-го Білоруського
фронтів не вийдуть у глибокий тил усього угруповання
противника групи армій «Центр».
За рішенням генерала Г. Ф. Захарова удару на
могильовському напрямку завдавала посилена 49-а армія під
командуванням генерала І. Т. Гришина. Решта армій (33-я
і 50-а) мали вести сковуючі дії і переходити в наступ трохи
пізніше, коли на інших напрямках буде зламано опір
оборони противника.
8 і 9 червня ми разом з генералами М. Д. Яковлєвим,
С. М. Штеменком та командуванням фронту провели
ретельну підготовку операції 2-го Білоруського фронту,
котрий готував удар на могильовсько-мінському напрямку.
Генерал С. М.^ Штеменко добре допоміг генералові Г. Ф. За-
харову, який щойно почав командувати фронтом.
Коли ми прибули до генерала Г. Ф. Захарова, то він
цілком обгрунтовано й чітко виклав своє рішення про
проведення операції. Водночас ми заслухали міркування й
рішення командуючого повітряною армією К. А. Вершині-
на, командуючих і начальників родів військ фронту.
Планування операції по цілях, завданнях і по
угрупованнях, як я пам’ятаю, особливих зауважень не викликало.
Уранці 9 червня разом з командуючим фронтом Г. Ф. За-
харовим, М. Д. Яковлєвим, С. М. Штеменком ми виїхали
в 49-у армію І. Т. Гришина, щоб особисто вивчити передній
край та глибину оборони противника. Насамперед побували
649
на спостережному пункті командира 70-го стрілецького
корпусу генерала В. Г. Терентьєва, який докладно і зі знанням
обстановки доповів свої міркування.
Наприкінці дня ми мали можливість остаточно
сформулювати найближчі завдання по дорозвідці вогневої
системи, плануванню артилерійського наступу, авіаційного
удару та оперативно-тактичній побудові військ для атаки і
наступу.
Я вважав можливим призначити відповідальним за
підготовку операції 2-м Білоруським фронтом представника
Генштабу генерала С. М. Штеменка. А сам зайнявся
передусім підготовкою до операції 1-го Білоруського фронту,
який мав виконати головну роль.
Повернувшись у 3-ю армію генерала О. В. Горбатова,
ми застали там командуючого фронтом із своїми
найближчими помічниками. Я подзвонив Верховному і доповів про
хід підготовки фронтів до майбутніх дій. Відзначивши, що
план перевезення військ і вантажів для фронтів на
визначені строки не виконується, я просив його зобов’язати
наркома шляхів сполучення та А. В. Хрульова потурбуватись
про це. За інших обставин нам довелося б перенести стро*
ки початку операції.
Запропонував також у наступній операції використати
всю авіацію далекої дії, а щодо об’єктів, розташованих на
території Німеччини, то пустити її в хід дещо пізніше.
Верховний погодився з цим і відразу ж наказав послати до
мене маршала авіації О. О. Новикова і маршала авіації,
командуючого авіацією далекої дії О. Є. Голованова, з
якими мені особисто доводилось багато працювати у всіх
найважливіших попередніх операціях. Це були досвідчені
командуючі, і вони добре допомагали у вирішенні фронто*
вих завдань.
Разом з О. О. Новиковим, О. Є. Головановим, С. І. Ру-
денком та К. А. Вершиніним ми докладно обговорили
обстановку, цілі, завдання і плани застосування повітряних
армій та їх взаємодію з авіацією далекої дії, удари якої
націлювались по штабах, вузлах зв’язку оперативних
об’єднань, по резервах та інших найважливіших цілях. Крім
того, розглянули питання маневру авіації фронтів у
загальних інтересах. Щоб підтримати дії 3-го Білоруського
фронту, в розпорядження О. М. Василевського виділили
близько 350 важких літаків далекої дії.
14 та 15 червня командуючий 1-м Білоруським фронтом
провів заняття, розігравши майбутню операцію в 65-й та
28-й арміях, на яких були присутніми і ми з групою
генералів від Ставки.
«50
До розігрування залучалися командири корпусів, ко*
мандири дивізій, командуючі артилерією та начальники
родів військ армій. У ході цих занять детально опрацьову-
валися завдання стрілецьких і танкових з’єднань, план
артилерійського наступу та взаємодія з авіацією. Основна ува-
га зосереджувалась на ретельному вивченні особливостей
характеру місцевості в смузі наступних дій військ,
організації оборони противника і способів якнайшвидшого
виходу на дорогу Слуцьк — Бобруйськ. Вийшовши звідти до
Бобруйська і захопивши його, ми мали можливість закрити
шляхи відходу жлобинсько-бобруйському угрупованню.
В наступні три доби такі самі заняття провели в 3, 48,
49-й арміях. Нам пощастило ближче познайомитись з
командирами, які поведуть війська на розгром такого
великого угруповання противника, яким була група армій «Центр»,
що знаходилась на найважливішому стратегічному
напрямі. На цих командирів покладалась велика
відповідальність— розгромивши групу армій «Центр», вирішити
завдання: повністю вигнати противника з білоруської землі та
зі східної частини Польщі.
У цей же період проводилась велика навчальна та
політична підготовка частин і підрозділів обох фронтів, де
відпрацьовувались вогневі завдання, тактика й техніка атак
і наступу у взаємодії з танками, артилерією та авіацією в
цілому, роз’яснювались завдання, що стояли перед
військами. Така підготовка стала тепер обов’язковою перед
кожною великою операцією, і вона цілком себе виправдала.
Війська більш погоджено 3 успішно діяли в боях і
зазнавали менших втрат.
Штаби частин, з’єднань та армій ретельно
відпрацьовували питання управління і зв’язку. Командні та
спостережні пункти висувались уперед, заривались у землю та
обладнувались системи спостереження і зв’язку; уточнювався
порядок їхнього переміщення й управління військами в
процесі переслідування противника.
Розвідувальні органи фронтів, армій та військ ретельно
вивчали систему вогню оборони, розташування тактичних
та оперативних резервів противника, опрацьовували карти
й постачали ними частини.
Титанічну роботу проводив тил фронту, забезпечуючи
швидке і потайне перевезення та подачу військам бойової
техніки, боєприпасів, пального та продовольства.
Незважаючи на великі труднощі і найскладніші умови місцевості,
все зробили на визначений строк. Війська обох фронтів
були своєчасно забезпечені всім необхідним для ведення
бойових дій.
651
22 червня обидва фронти провели розвідку боєм. В
результаті вдалось уточнити розташування вогневої системи
противника безпосередньо на його передньому краї та
розташування деяких батарей, про які раніше ми не знали.
Усього Білоруська операція мала охопити величезну
територію — понад 1200 кілометрів по фронту, від озера Не-
щердо до Прип’яті, і до 600 кілометрів у. глибину, від
Дніпра до Вісли і Нарева. Треба було в запеклій битві
зіткнутися з 1 мільйоном 200 тисячами солдатів та офіцерів
ворога, на озброєнні якого було 9,5 тисячі гармат і мінометів,
900 танків і штурмових гармат, 1350 літаків, подолати
підготовлену оборону глибиною до 250—270 кілометрів *.
Наступ радянських військ у Білорусії збігся з третьою
річницею війни. За три минулих роки сталися історичні
події. Радянський Союз, розгромивши в ряді генеральних
битв фашистські війська, завершував визволення своєї
Батьківщини від найлютішого ворога. Вступаючи в нову
битву, наші воїни були упевнені в розгромі німецької групи
армій «Центр».
Безперечно, підбадьорювало їх і те, що союзники 6
червня 1944 року висадились у Нормандії і відкрили, нарешті,
другий фронт у Європі. Хоча доля фашистської Німеччини
була фактично вирішена, радянські воїни радісно вітали
відкриття другого фронту, розуміючи, що це прискорює
остаточний розгром фашизму і наближає кінець війни.
Генеральний наступ розпочали 23 червня війська 1-го
Прибалтійського фронту (командуючий генерал-полковник
I. X. Баграмян, член Військової ради генерал Д. С. Леонов,
начальник штабу генерал В. В. Курасов), війська 3-го
Білоруського фронту (командуючий генерал-полковник
І. Д. Черняховський, член Військової ради генерал В. О.
Макаров, начальник штабу генерал О. П. Покровський) та
війська 2-го Білоруського фронту під командуванням
генерал-полковника Г. Ф. Захарова. Назавтра перейшли в
наступ війська 1-го Білоруського фронту під командуванням
генерала армії К. К. Рокоссовського.
У тилу ворога партизанські загони, частини і з’єднання
почали активні операції, заздалегідь погоджені з діями
фронтів. При штабах фронтів діяли відділи по керівництву
партизанським рухом. Вони здійснювали велику роботу по
зв’язку, матеріально-технічному забезпеченню
партизанських частин та координації їхніх дій. Треба сказати, що
в Білоруській операції партизанські частини і загони
розгорнули надзвичайно велику активність. Цьому значною
1 СВЗ, т. 1, с. 431.
652
мірою сприяв лісистий характер місцевості. В цих місцях
більше, ніж де-небудь, лишилось солдатів і офіцерів під
час відступу наших військ у 1941 році.
З перших же днів наступу в Білорусії на всіх напрям*
ках розгорілись запеклі бої на землі і в повітрі, хоча
метеорологічні умови дещо обмежували дії авіації з обох
боків. Через Генеральний штаб я незабаром довідався, що в
О. М. Василевського добре пішли справи з проривом
оборони противника. Це всіх нас дуже обрадувало.
Добрих результатів досяг і 2-й Білоруський фронт, де
49-а армія генерала І. Т. Гришина, успішно прорвавши
оборону на могильовському напрямку, з ходу захопила
плацдарм на Дніпрі.
Удар 1-го Білоруського фронту на Паричі розвивався
згідно з планом. 1-й танковий корпус генерала М. Ф.
Ланова, увійшовши в прорив, першого ж дня поглибив його в
бік Бобруйська до 20 кілометрів. Це дало можливість з
ранку наступного дня пустити в хід кінно-механізовану
групу генерала І. О. Пліева.
25 червня група І. О. Плієва і корпус М. Ф. Панова,
збиваючи частини відступаючого противника, почали
швидко просуватись уперед. Упевнено розвивали удар 28-а і 65-а
армії. Танкові й артилерійські частини, подолавши на па-
рицькому напрямку лісисту ділянку, так порозвертали й
розмісили заболочені місця, що вони навіть для тягачів
стали труднопрохідними.
Інженерні частини та бійці всіх родів військ, натхнені
успіхами прориву, напружували всі сили, щоб
якнайскоріше зробити брусовану дорогу. І її незабаром проклали, що
значно полегшило роботу тилових органів.
У праці «Великая Отечественная война Советского
Союза 1941—1945 гг. Краткая история» (с. 347—348) при
описанні Білоруської операції не зовсім точно викладається
хід подій у районі Рогачова. Злам у подіях в районі Рога-
чова тут пояснюється успішними діями парицького
угруповання фронту.
А насправді все відбувалося дещо по-іншому, а саме:
при підготовці операції слабо розвідали оборону
противника на рогачовсько-бобруйському напрямку, внаслідок
чого припустилися недооцінки сили його опору. В результаті
Цієї помилки 3-й та 48-й арміям дали завищену ділянку
прориву. До того ж армії не мали достатніх засобів прориву.
Як представник Ставки, я вчасно не підправив
командування фронту.
Слід відзначити ще одну обставину, яка вплинула ва
уповільнення наших дій у цьому районі. Коли готувалось
653
рішення про прорив оборони, то командуючий 3-ю армією
генерал-лейтенант О. В. Горбатов запропонував завдати
удару танковим корпусом Б. С. Бахарова трохи далі на
північ — із лісисто-болотистого району, де, за його даними,
була дуже слабка оборона противника. З О. В. Горбатовим
не погодились і наказали йому готувати прорив на ділянці,
вказаній командуванням фронту, бо інакше довелося б
пересувати на північ і головний удар 48-ї армії.
Почався бій. Прорив оборони противника розгортався
повільно. Спостерігаючи це, О. В. Горбатов звернувся з
проханням дозволити йому здійснити свій первісний план
і завдати удару танковим корпусом далі на північ. Я
підтримав пропозицію О. В. Горбатова. Операція цілком
удалась. Противника відкинули, і танкісти Б. С. Бахарова,
виграючи фланг бобруйського угруповання противника,
швидко рушили до Бобруйська, відрізаючи німцям єдиний шлях
відходу через річку Березину.
Після цього вдалого маневру наших військ противник
почав відхід з рубежу Жлобин — Рогачов, але було вже
пізно. Єдиний міст біля Бобруйська 26 червня був у руках
танкістів Б. С. Бахарова.
Танковий корпус М. Ф. Панова, вийшовши в район на
північний захід від Бобруйська, відрізав усі шляхи відходу
противнику, що був у самому місті.
Таким чином, 27 червня в районі Бобруйська
утворилося два котли, в яких опинились німецькі Війська 35-го
армійського та 41-го танкового корпусів загальною кількістю
до 40 тисяч чоловік.
Мені не довелося спостерігати, як проходила ліквідація
противника в Бобруйську, але я бачив, як громили німців
на південний схід від нього. Сотні бомбардувальників 16-ї
армії С. І. Руденка, взаємодіючи з 48-ю армією, завдавали
удару за ударом по групі противника. На полі бою виникли
великі пожежі: горіло багато десятків машин, танків,
паливно-мастильні матеріали. Все поле бою було освітлене
зловісним вогнем. Орієнтуючись по ньому, підходили все
нові й нові ешелони бомбардувальників, що скидали на
противника бомби різних калібрів.
Німецькі солдати, мов збожеволілі, кидались на всі
боки, і ті, хто не хотів здаватися в полон, відразу ж
гинули. Гинули сотні й тисячі німецьких солдатів, обманутих
Гітлером, який обіцяв їм блискавичну перемогу над
Радянським Союзом. Серед тих, що здалися в полон, був
командир 35-го армійського німецького корпусу генерал
Лютцов.
654
Остаточну ліквідацію противника в районі Бобруйська
поклали на 48-у армію П. Л. Романенка та 105-й
стрілецький корпус 65-ї армії. А 3-й, 65-й арміям, 9-му та 1-му
гвардійським танковим корпусам було наказано, не
затримуючись у районі Бобруйська, швидко наступати в загальному
напрямку на Осиповичі. Це місто визволили 28 червня.
А 29 червня остаточно очистили від противника і місто
Бобруйськ.
На Слуцьк навально наступала 28-а армія генерала
0. О. Лучинського та кінно-механізована група генерала
1. О. Плієва.
Після розгрому противника в районі Вітебська та Бо*
бруйська флангові угруповання наших військ значно
просунулись уперед, створюючи пряму загрозу оточення
основних сил групи армій «Центр».
Спостерігаючи й аналізуючи тоді дії німецьких військ
та їхнього головного командування в цій операції, ми,
відверто кажучи, дивувались з їхніх глибокопомилкових
маневрів, які прирікали війська на катастрофічний кінець.
Замість того, щоб швидко відійти на тилові рубежі й
викинути сильні угруповання до своїх флангів, яким
загрожували радянські ударні угруповання, німецькі війська
втягувались у затяжні фронтальні бої на схід і північний
схід від Мінська.
28 червня Ставка Верховного Головнокомандування,
попередньо поговоривши з О. М. Василевським, зі мною та
командуючими фронтами, уточнила дальші завдання
військ.
1-му Прибалтійському фронту наказали визволити
Полоцьк і наступати на Глибоке, 3-му й 2-му Білоруським
фронтам визволити столицю Білорусії Мінськ, 1-му
Білоруському фронту наступати основними силами на слуцько-
барановицькому напрямку, частиною сил розвивати удар
на Мінськ, охоплюючи його з півдня та південного заходу.
Цей конкретний задум Ставки випливав із загального
плану операції, який мав на меті: оточити всі війську групи
армій «Центр» і повністю їх розгромити. Сили та
угруповання наших військ цілком відповідали поставленим
завданням.
Успішне здійснення операції підтверджувало
далекоглядність і зростаючу зрілість радянського командування,
яке оволоділо оперативно-стратегічним мистецтвом.
На жаль, мені не вдалося тоді безпосередньо зв’язатись
з О. М. Василевським, щоб погодити з ним дальші
взаємодії 3-ї армії генерала О. В. Горбатова, 2-го і 3-го
Білоруських фронтів. Ці війська були націлені на захоплення
Мін65S
ська і блокування шляхів відходу великого угруповання
противника. Війська 2-го Білоруського фронту міцно
тиснули на це угруповання, не даючи йому можливості
відірватися од своїх бойових порядків. При паралельному
переслідуванні це було позитивним фактором.
Назрівало повне оточення всієї 4-ї німецької армії. До
чого вдасться у цей вирішальний момент німецьке головне
командування? Це турбувало тоді Ставку, Генеральний
штаб і всіх нас, хто безпосередньо проводив таку
відповідальну операцію.
Як і належить у таких випадках, головні зусилля всі
командні інстанції зосередили на розвідці, з допомогою
якої можна було визначити задум і практичні заходи
ворога. Та хоч як ми намагались розкрити і виявити що-небудь
важливе в стратегічному керівництві німецького
командування, ми нічого не виявили, крім невеликого посилення
особливо небезпечних для них напрямків.
За даними білоруських партизанів, які діяли в районі
Мінська, нам стало відомо, що збережені в Мінську
Будинок уряду, приміщення ЦК партії Білорусії та окружний
Будинок офіцерів гітлерівці поквапно мінують і
готуються висадити їх у повітря. Щоб урятувати ці важливі
об’єкти, ми вирішили прискорити рух на Мінськ танкових
частин і послати разом з ними загони розміновування.
Мета прлягала в тому, щоб прорватись у місто, не вступаючи
в бої на підступах, і захопити урядові будинки.
Завдання блискуче виконали. Будинки розмінували й
зберегли.
На світанку 3 липня 2-й гвардійський танковий корпус
О. С. Бурдейного увірвався в Мінськ з північного сходу;
з півночі до міста наблизились передові частини 5-ї
гвардійської танкової армії маршала бронетанкових військ
П. О. Ротмістрова. Опівдні до міста вступив 1-й
гвардійський танковий корпус 1-го Білоруського фронту під
командуванням генерала М. Ф. Пайова. Слідом за танковим
корпусом М. Ф. Панова до околиць Мінська підійшла 3-я
армія генерала О. В. Горбатова. У той самий час наші
війська вийшли на південний захід і північний захід від
Мінська, відкидаючи на захід резерви противника, що
підходили.
Наприкінці 3 липня основна група з’єднань 4-ї армії
німецьких військ виявилась відрізаною від шляхів відходу і
затиснутою в кільце на схід від Мінська. В оточення
потрапили 12, 27, 35-й армійські, 39-й та 41-й танкові
корпуси загальною кількістю понад 100 тисяч чоловік бойового
складу.
656
На кінець дня 3 липня Мінськ повністю очистили від
ворога.
Столицю Білорусії не можна було впізнати. Сім років
я командував полком і бригадою в Мінську, добре знав
кожну вулицю, всі найважливіші будівлі, мости, парки,
стадіон, театри. Тепер усе було зруйноване, і на місці
жилих кварталів лишились пустирі, вкриті купами битої
цегли та уламків. . .
Найважче враження справляли люди, мешканці
Мінська: надзвичайно змучені, схудлі, по щоках багатьох
котилися сльози...'
До 11 липня, незважаючи на вчинений опір, оточені
німецькі війська були розбиті, взяті в полон або
знищені. Серед 35 тисяч полонених виявилось 12 генералів, з них
три командири корпусу і 9 командирів дивізій. Ще кілька
днів тривало виловлювання окремих груп солдатів та
офіцерів противника, що силкувались вийти до своїх військ.
Та оскільки німці швидко відступали, то вони ніяк не
могли добратись до своїх. Велику допомогу в очищенні
території від противника подали нам місцеві жителі та
партизани — справжні господарі білоруських лісів.
Враховуючи, що на західному напрямі утворився
пролом, зайнятий військами противника тільки на основних
напрямках, 4 липня Ставка Верховного
Головнокомандування наказала продовжувати наступ. Фронтам поставили
таке завдання:
— 1-му Прибалтійському наступати в загальному
напрямку на Шяуляй, правим крилом фронту просуваючись
на Даугавпілс, а лівим — на Каунас;
— 3-му Білоруському — на Вільнюс, частиною сил — на
Ліду;
— 2-му Білоруському — на Новогрудок, Гродно, Бєло-
сток;
— 1-му Білоруському — на Барановичі, Брест і
захопити плацдарм на Західному Бузі.
7 липня, коли закінчувалась ліквідація головних сил
оточеного угруповання противника на схід і південний схід
від Мінська, а передові ешелони 1-го Білоруського, 3-го
Білоруського і 1-го Прибалтійського фронтів уже
просунулись від меридіану Мінська далеко на захід і вели бої в
районі Вільнюс — Барановичі — Пінськ, мені подзвонив
И. В. Сталін і наказав прилетіти в Ставку.
^На світанку 8 липня я був ще в районі Барановичів.
Війська 65-ї та 48-ї армій уже зав’язали тут бої за місто
і через кілька годин визволили його. Того ж самого дня я
657
вилетів у Москву і, нашвидкуруч опорядившись, поспішив
до Генштабу.
Перед тим як зустрітися з Верховним, я хотів глибше
з’ясувати обстановку останніх днів.
О. І. Антонов, як завжди, докладно і зі знанням справи
доповів аналіз обстановки і думку Генерального штабу про
розвиток подій на найближчий період. Слухаючи його, я
відчував велике задоволення: як виріс Генеральний штаб
і його керівний склад щодо своєї оперативно-стратегічної
кваліфікації!
Близько 13 години О. І. Антонову подзвонив
Верховний і запитав, де я. Уточнивши ряд питань, він наказав
О. І. Антонову і мені через годину бути в нього на дачі.
Рівно о 14 годині ми прибули. У Й. В. Сталіна був добрий
настрій, він жартував.
Під час нашої розмови подзвонив по ВЧ О. М.
Василевський і доповів Верховному про останні події на
ділянках 1-го Прибалтійського та 3-го Білоруського фронтів.
Доповідь О. М. Василевського, видно, була приємною, і
Верховний став ще веселішим.
— Я ще не снідав,— сказав він,— ходімо до їдальні,
там і поговоримо.
Хоч ми з О. І. Антоновим і поснідали, але від
запрошення не відмовились.
Під час сніданку мова йшла про можливості Німеччини
вести війну на два фронти — проти Радянського Союзу та
проти експедиційних сил союзників, що висадилися в
Нормандії, а також про роль і завдання радянських військ на
завершальному етапі війни.
З того, як стисло і чітко висловлював Й. В. Сталін свої
думки, було видно, що він глибоко продумав усі ці
питання. Хоча Верховний справедливо вважав, що в нас
вистачить сил самим добити фашистську Німеччину, проте він
щиро вітав відкриття другого фронту в Європі. Адже це
прискорювало закінчення війни, що було таким
необхідним для радянського народу, надзвичайно змученого вій-
иою і злигоднями.
В тому, що Німеччина остаточно програла війну, иіхто
не мав сумніву. Це питання було вирішене на полях битв
радянсько-німецького фронту ще в 1943—на початку
1944 року. Зараз йшлося про те, як скоро і з якими
воєнно-політичними результатами вона завершиться.
Приїхали В. М. Молотов та інші члени Державного
Комітету Оборони.
Обговорюючи можливості Німеччини продовжувати
абройну боротьбу, всі ми погодились на тому, що вона вже
658
виснажена 1 в людських, і в матеріальних ресурсах, тоді
як Радянський Союз у зв’язку з визволенням України,
Білорусії, Литви та інших районів значно поповниться за
рахунок партизанських частин, за рахунок людей, що
лишилися на окупованій території. А відкриття другого фронту
змусить, нарешті, Німеччину дещо зміцнити свої сили на
Заході.
Виникало питання: на що могло сподіватись гітлерівське
керівництво в даній ситуації?
На це питання Верховний відповів так:
— На те с?ме, на що сподівається азартний гравець,
ставлячи на карту останню монету. Вся надія гітлерівців
була на англійців та американців. Гітлер, зважуючись на
війну з Радянським Союзом, вважав імперіалістичні кола
Великобританії та США своїми ідейними однодумцями.
І не без підстав: вони зробили все, щоб спрямувати
воєнні дії вермахту проти Радянського Союзу.
— Гітлер, мабуть, спробує піти за всяку ціну на
сепаратну угоду з американськими та англійськими урядовими
колами,— додав В. М. Молотов.
— Це правильно,— сказав й. В. Сталін,— але Рузвельт
і Черчілль не підуть на угоду з Гітлером. Свої політичні
інтереси в Німеччині вони прагнутимуть забезпечити, не
вступаючи на шлях змови з гітлерівцями, які втратили
всяку довіру свого народу, а вишукуючи можливості
утворення в Німеччині слухняного їм уряду.
Потім Верховний спитав мене:
— Чи можуть наші війська почати визволення Польщі
і не зупиняючись дійти до Вісли і на якій ділянці можна
буде ввести в дію 1-у Польську армію, яка вже набула всіх
необхідних бойових якостей?
— Наші війська не тільки можуть дійти до Вісли,—
доповів я,— але й повинні захопити зручні плацдарми за нею,
щоб забезпечити дальші наступальні операції на
берлінському стратегічному напрямі. А щодо 1-ї Польської армії,
то її треба націлити на Варшаву.
О. І. Антонов мене цілком підтримав. Він доповів
Верховному про те, що німецьке командування перекинуло
велику групу військ, у тому числі бронетанкові з’єднання,
щоб закрити пролом, що утворився в результаті дій наших
західних фронтів. Через це воно серйозно ослабило своє
угруповання на ділянці 1-го Українського фронту.
Потім Олексій Інокентійович доповів про хід
зосередження матеріальних запасів і поповнення на 1-му
Українському фронті і на лівому крилі 1-го Білоруського фронту,
659
які відповідно до раніше затвердженого плану готувалися
перейти в наступ.
— Вам доведеться тепер взяти на себе координацію дій
і 1-го Українського фронту,— сказав мені Верховний.—
Головну свою увагу зверніть на ліве крило 1-го
Білоруського фронту і 1-й Український фронт. Загальний план та
завдання 1-го Українського фронту вам відомі. План
Ставки змін не зазнав, а з його деталями ознайомитеся в
Генштабі.
Потім почали обговорювати можливості військ, які
координував О. М. Василевський.
Я сказав Верховному, що правильніше було б, якби ми
значно посилили групу фронтів О. М. Василевського та 2-й
Білоруський фронт і поставили завдання О. М. Василев-
ському відсікти німецьку групу армій «Північ» і захопити
Східну Пруссію.
— Ви що, змовилися з Василевським? — запитав
Верховний.— Він теж просить посилити його.
— Ні, не змовились. Але якщо він так думає, то думає
правильно.
— Німці битимуться за Східну Пруссію до останку. Ми
можемо там застряти. Треба насамперед визволити
Львівську область і східну частину Польщі. Завтра ви
зустрінетеся в мене з Берутом, Осубко-Моравським і Роля-Жимер-
ським. Вони представляють Польський комітет
національного визволення. У двадцятих числах вони збираються
звернутись до польського народу з маніфестом. Як нашого
представника ми пошлемо до поляків Булганіна, а членом
Військової ради у Рокоссовського залишимо Телєгіна.
Увечері мене запросили до И. В. Сталіна на дачу, де
вже були Берут, Осубко-Моравський і Роля-Жимерський.
Польські товариші розказали про важке становище свого
народу, який п’ятий рік перебував під окупацією. Члени
Польського комітету національного визволення і Крайової
Ради Народової мріяли скоріше визволити свою рідну
землю. У спільному обговоренні вирішили, що першим містом,
де розгорне свою організуючу діяльність Крайова Рада На-
родова, стане Люблін.
9 липня Верховний ще раз розглянув план Ковельської
наступальної операції 1-го Білоруського фронту. Він
передбачав:
— розгром ковельсько-люблінського угруповання;
— оволодіння Брестом у взаємодії з військами
правого крила фронту;
— вихід широким фронтом на Віслу із захопленням
плацдарму на її західному березі.
660
10 липня я вже знову був у військах, де мені довелося
з К. К. Рокоссовським та О. О. Новиковим працювати над
планом операції лівого крила 1-го Білоруського фронту.
11 липня зі штабу К. К. Рокоссовського я вилетів на
1-й Український фронт.
1-й Український фронт мав завдати два могутніх
удари: один на львівському напрямку, а другий на рава-русь--
кому і частиною сил на станіславському. Глибина операції
дорівнювала приблизно 220—240 кілометрів. Ділянка, де
розгортались удари фронту, охоплювала 100—120
кілометрів.
Тут було зосереджено 80 дивізій, 10 танкових і
механізованих корпусів, 4 окремі танкові й
самохідно-артилерійські бригади, 16100 гармат і мінометів, 2050 танків і
самохідних гармат та 3250 літаків. Загальна кількість людей
досягла 1 мільйона 110 тисяч чоловік.
Такої кількості військ було більше ніж достатньо для
проведення цієї операції, і я вважав, що розумніше за
рахунок 1-го Українського фронту виділити частину сил для
удару по Східній Пруссії. Проте Верховний чомусь не
хотів цього робити.
Свій командний пункт я розгорнув у районі Луцька, щоб
у цей час бути ближче до ковельського угруповання 1-го
Білоруського та до військ 1-го Українського фронтів.
Після остаточної ліквідації оточених сил противника в
районі Мінська наступ наших військ розвивався успішно.
Німці на окремих напрямках силкувалися вчинити опір,
але були відкинуті й відходили на всьому фронті на Шяу-
ляй, Каунас, Гродно, Бєлосток, Брест.
Наступ 1-го Українського фронту, розпочатий 13 липня
на рава-руському напрямку, розвивався згідно з планом.
Найкращих успіхів досягли війська 3-ї гвардійської армії
під командуванням генерала В. М. Гордова, 13-ї армії
генерала М. П. Пухова.
На львівському напрямку наступ розпочався 14 липня,
але через ряд причин прорвати зразу ворожу оборону не
вдалось. Більше того, противник завдав сильного
контрудару з району Золочева по 38-й армії і потіснив її.
Справу виправила 3-я гвардійська танкова армія П. С.
Рибалка, введена 16 липня в бій у досить складних умовах.
17 липня слідом за 3-ю гвардійською танковою армією
почала наступ 4-а танкова армія Д. Д. Лелюшенка, яка й
закріпила успіх. Спільними зусиллями 60-ї, 38-ї армій, 3-І
гвардійської і 4-ї танкових армій ворожі війська
відтіснили і на львівському напрямку. Однак темп просування цих
армій був повільний.
ббі
Наприкінці 18 липня війська 1-го Українського фронту,
прорвавши оборону німецьких військ, просунулися вперед
на 50, а подекуди на 80 кілометрів, оточивши при цьому в
районі Броди групу німецьких військ до 8 дивізій.
Того пам’ятного дня почали наступ війська лівого
крила 1-го Білоруського фронту з району Ковеля на Люблін.
З цього моменту 1-й Білоруський фронт почав рухатись
усіма своїми арміями. Треба віддати належне
командуванню, штабові 1-го Білоруського фронту — протягом усієї
операції вони вміло й організовано управляли військами,
своєчасно забезпечували їх усім необхідним.
В результаті могутніх ударів чотирьох фронтів по групі
армій «Центр» були розгромлені 3-я танкова армія, 4-а і
9-а польові німецькі армії. В стратегічному фронті
противника було зроблено пролом до 400 кілометрів по фронту і
до 500 кілометрів у глибину, який німецьке командування
швидко закрити не мало чим.
На даному етапі розвитку Білоруської операції
значною перешкодою став східнопрусський бастіон німецької
оборони. Велике угруповання військ противника, що там
засіло, прикривалось міцними загородженнями та
природними перешкодами. Ефективність нашого наступу на
берлінському напрямку вимагала зламати оборону
противника в Східній Пруссії з ходу, не припиняючи наступу
фронтів.
Це можна було зробити, якби своєчасно були посилені
наступаючі війська. За нашими підрахунками, 1-му
Білоруському фронтові слід було додати 300—400 танків і
самохідних гармат, 2-му Білоруському фронтові —
загальновійськову і танкову армії, один стрілецький корпус, кілька
танкових і самохідно-артилерійських полків. Необхідно
було активніше підтримати війська з повітря.
Одержавши це підкріплення, всі три Білоруських
фронти були б, на мою думку, в змозі захопити Східну Пруссію
і вийти на Віслу до Данцігської бухти включно або
принаймні одночасно з виходом на Віслу змогли б відсікти
Східну Пруссію від Центральної Німеччини.
Докладно намітивши можливі напрямки нашого
наступу та необхідні для нього угруповання сил, у ніч на 19
липня я доповів свої міркування Ставці:
«Тов. Сталіну.
Копія тов. Антонову.
У зв’язку з тим, що наші війська незабаром підійдуть
до держкордону, доповідаю свої міркування щодо
побудови операції Білоруських фронтів на найближчий період:
662
1. Головною стратегічною метою 1-го, 2-го, 3-го
Білоруських фронтів на найближчий етап має стати: вихід на
Віслу до Данцігської бухти включно і захоплення Східної
Пруссії або принаймні водночас з виходом иа Віслу
відсічення Східної Пруссії від Центральної Німеччини.
2. Східна Пруссія за наявністю укріплених смуг,
інженерного обладнання та природними умовами е дуже
серйозною перешкодою. Підступи до Кенігсберга з південного
сходу та півдня прикриті п’ятьма укріпленими смугами, а
зі сходу, крім того, на захід від Інстербурга підготовлений
район затоплення.
Найвигідніші напрямки для наступу в Східну Пруссію:
1-й напрямок — з району Тільзіт вздовж узбережжя в
загальному напрямку на Кенігсберг через Лібоц.
2-й напрямок — з району Каунас — Алітус через Гум-
бінен на Кенігсберг, обминаючи обов’язково з півдня
район затоплення і Летценський укріплений район.
3-й напрямок — з. району Млава через Хохенштайн —
Алленштайн на Браунсберг.
Крім того, сильне угруповання необхідно кинути на схід
од Вісли в загальному напрямку Маріенбург, щоб відсікти
Східну Пруссію від Данцігського району.
1-й напрямок — удар з району Тільзіт може
проводитись тільки тоді, коли буде очищена від німців Литва.
2-й і 3-й напрямки можуть бути використані прн
розвиткові наступу 3-м та 2-м Білоруськими фронтами.
3. Удару через Гумбінен може завдати Черняховський,
він же частиною сил повинен наступати на північ від Авгу-
стовських лісів через Сувалки на Гольдап.
Удару з району Млава повинен завдати 2-й Білоруський
фронт у таких напрямках:
а) одна група на Алленштайн;
б) одна група на Маріенбург, щоб вийти до Данцігської
бухти;
в) одна група повинна вийти на Віслу на ділянці Груд-
зянс — Нешава, де й закріпитись.
Ліворуч до кордону з 1-м Українським фронтом
повинен вийти 1-й Білоруський фронт, при цьому фронтові
конче треба захопити добрі плацдарми на західному березі
р. Вісла.
4. Щоб виконати викладені вище завдання, 1-му
Білоруському фронту військ вистачить. Йому треба додати 300
танків і 100 самохідних гармат.
2-му Білоруському фронту буде потрібна одна армія з
дев’яти дивізій, один стрілецький корпус — три дивізії, два-
три танкових корпуси або танкова армія, чотири важких
663
танкових полки, чотири полки артилерійських самохідних
установок—152 мм та посилити фронт авіацією.
5. Щоб уникнути в майбутньому зайвих перегрупувань,
я вважаю необхідним зараз мати такі розмежувальні лінії:
а) між Черняховським і Захаровим: Гродно — Лікк —
Хайльсберг (всі для Черняховського);
б) між Захаровим і Рокоссовським: Бєлосток — Остро-
ленка — Нешава (всі для Захарова).
6. Вважав би дуже корисним щодо майбутніх операцій
порадитись з Вами особисто, і добре було б, якби викли-
кати Василевського.
Г. Жуков.
№ 316
19 липня 1944 р.» 1
Незабаром надійшов виклик до Москви на нараду в
И. В. Сталіна. Однак Верховний не прийняв мого плану
й не погодився посилити фронти на східнопрусському
напрямку, а резерви Білоруським фронтам Ставка дати не
змогла. Гадаю, що це була серйозна помилка Верховного,
яка в подальшому викликала необхідність проведення
надзвичайно складної і кровопролитної Східнопрусської
операції.
Для німецького верховного командування в другій
половині липня створилась важка обстановка, яка ще більше
ускладнилась переходом у наступ 2-го і 3-го
Прибалтійських фронтів і натиском експедиційних сил союзників на
Заході.
Німецький генерал Бутлар з цього приводу писав:
«Розгром групи армій «Центр» поклав край організованому
опорові німців на Сході»2.
Все-таки я повинен сказати, що командування групи
армій «Центр» в цій надто складній обстановці знайшло
правильний спосіб дій. У зв’язку з тим, що суцільного
фронту оборони в німців не було і створити його прн
відсутності необхідних сил стало неможливим, німецьке
командування вирішило затримати наступ наших військ
переважно короткими контрударами. Під прикриттям цих
ударів на тилових рубежах розгортались в обороні
війська, що перекидалися з Німеччини та інших ділянок
радянсько-німецького фронту.
Ударне угруповання лівого крила 1-го Білоруського
фронту, наступаючи в складі 47-ї армії, 8-ї гвардійської
1 Архів МО СРСР, ф. 48-А, оп. 1795, спр. 116/202, арк. 310—313,
2 Мировая война 1939—1945 гг.: Сб. статей.— М., 1957, с. 240.
664
армії, 69-ї армії, 2-ї гвардійської танкової армії,
підтримувалось 6-ю повітряною армією. Тут же діяла і 1-а армія
Війська Польського, якою командував генерал-лейтенант
3. Берлінг. Форсувавши Буг, війська 1-го Білоруського
фронту вступили в межі східної частини Польщі,
поклавши початок визволення польського народу від німецьких
окупантів.
22 липня війська 1-го Білоруського фронту визволили
Холм. Введена в прорив того самого дня 2-а танкова армія
визволила 24 липня великий адміністративний центр
Польщі—Люблін. (Командування армією після поранення
генерала С. І. Богданова прийняв генерал О. І. Радзієвський).
Продовжуючи навальний наступ, війська армії 25 липня
вийшли до Вісли в районі Дембліна.
Тут наші війська визволили в’язнів табору смерті Май-
данека. Як відомо, фашисти знищили в цьому таборі
майже півтора мільйона чоловік, у тому числі стариків, жінок
і дітей. Те, що розказали мені очевидці, забути
неможливо. Фашистські звірства в Майданеку, які стали пізніше
відомі всьому світові, були кваліфіковані як найтяжчий
злочин проти людства.
28 липня війська 1-го Білоруського фронту,
розгромивши брестську групу противника, визволили місто Брест і
героїчну Брестську фортецю, захисники якої першими
прийняли на себе 1941 року удари ворога і на віки
прославились масовим героїзмом.
Розгром німецької групи армій «Центр» тривав у
тісній взаємодії з партизанами. В ході наступу наших військ
партизани провели ряд операцій на залізниці та шосейних
дорогах, руйнуючи мости і важливі залізничні споруди.
Тільки протягом липня вони пустили під укіс 230
ешелонів з військами та бойовою технікою. Активні дії
партизанів на тилових шляхах німецьких військ паралізували
діяльність постачальних органів та перевезення, а це ще
більше підірвало моральний стан німецьких солдатів та
офіцерів.
8-а гвардійська і 69-а армії, просуваючись слідом за
2-ю танковою армією та іншими рухомими частинами,
27 липня вийшли на річку Віслу і почали її енергійне
форсування в районах Магнушева й Пулави, які згодом
відіграли історичну роль при визволенні Польщі у Вісло-Одер-
ській операції.
Німецьке командування, розуміючи, що означають
захоплені радянськими військами на Віслі плацдарми,
кинуло проти частин 8-ї та 69-ї армій значні сили, в тому числі
танкову дивізію «Герман Герінг». За плацдарми розгорілись
665
кровопролитні бої, та хоч як кидався противник у шалені
атаки, всі вони були відбиті радянськими військами з
великими втратами для німців.
Треба віддати належне командуючому 69-ю армією
генералові В. Я. Колпакчі та командуючому 8-ю
гвардійською армією генералові В. І. Чуйкову. Вони з великим
мистецтвом і рішучістю керували боями за захоплення й
утримання плацдармів на Віслі.
Винятковий героїзм виявили солдати й офіцери, які
першими переправилися через Віслу і висадились на її
західному березі.
На магнушевському плацдармі я розмовляв з
пораненими з 220-го гвардійського стрілецького полку 79-ї
гвардійської стрілецької дивізії. Ось що вони мені розказали:
— Нашій роті наказали на світанку переправитись на
західний берег Вісли. Нас було трохи більше п’ятдесяти
чоловік. Командував ротою лейтенант В. Т. Бурба. Як
тільки висадились на березі, нас відразу ж обстріляв
противник, а потім атакував. Першу атаку ми відбили, але
слідом за нею почалася друга, а потім і третя. Наступного
дня нас безперервно атакували ворожі танки й піхота.
Остання атака була особливо шаленою. Лишилось нас не
більше дванадцяти чоловік.
Перед останньою атакою противника лейтенант
В. Т. Бурба сказав нам: «Хлопці, нас зосталось мало.
Надвечір підійде підкріплення, а до вечора будемо битися до
останньої краплі крові, але ворогові своєї позиції не
здамо».
Незабаром розпочалась атака танків і до роти піхоти
противника. Кілька танків підійшли до нас майже
впритул. Командир метнув зв’язку гранат, підбив танк, а під
другий кинувся сам із зв’язкою гранат у руці. Атаку ми
відбили, але наш командир загинув. З усієї роти лишилось
шість чоловік. Невдовзі підійшло підкріплення. Зайнятий
рубіж ми утримали...
Розказуючи про подвиг свого командира, солдати не
могли стримати сліз. Та і я не міг слухати їх без
хвилювання і почуття гіркоти від того, що гинуть такі сміливі,
віддані Батьківщині люди. Лейтенанту В. Т. Бурбі було
посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Героїчний подвиг вчинив тоді і солдат 4-ї роти того ж
220-го полка комсомолець П. А. Хлюстін, котрий, так само
як і лейтенант В. Т. Бурба, у напружений момент бою
кинувся із зв’язкою гранат під ворожий танк і, жертвуючи
своїм життям, зупинив атаку противника. Комсомольцеві
П. А. Хлюстіну теж було посмертно присвоєне звання
Героя Радянського Союзу.
Як у перші дні війни, так і тепер, на її завершальному
етапі, незмінною була величезна готовність радянської
людини до самопожертви в ім’я своєї Батьківщини...
Успішні дії ковельського ударного угруповання 1-го
Білоруського фронту і швидкий вихід цього угруповання на
Віслу зробили великий вплив на хід Львівсько-Сандомир-
ської операції, яка спочатку на львівському напрямку
розвивалась не так добре, як цього чекали командування
фронту і Ставка.
Тут ще раз хочу сказати про розвідку, цей
найважливіший фактор збройної боротьби. Досвід війни довів, що
розвідувальні дані та їх правильний аналіз повинні служити
основою в оцінці обстановки, прийнятті рішення та
плануванні операції. Якщо розвідка не зуміла дати правильні
відомості або якщо при їх аналізі допущені огріхи, то й
рішення всіх командно-штабних інстанцій піде хибним
шляхом. В результаті хід самої операції розвиватиметься
не так, як було задумано.
Організовуючи підготовку операції на львівському
напрямку, розвідка 1-го Українського фронту цілком не
змогла розкрити всю систему оборони противника, не виявила
дислокації оперативних резервів німецького командування,
і насамперед його бронетанкових військ. Тому
командування не зуміло розгадати можливого контрманевру з боку
противника в процесі прориву його оборони. Внаслідок
недостатнього вивчення розташування вогневої системи
противника з великими дефектами була спланована
артилерійська та авіаційна підготовка.
Як відомо, успіх артилерійської стрільби та
авіаційного бомбування забезпечується тільки тоді, коли вогонь і
бомбометання ведуться точно по цілях, а не по площинах
чи по гаданих цілях. Ведення вогню та бомбометання по
площинах не може знищити систему оборони противника.
Так і на львівському напрямку: стріляли багато, а
потрібних результатів не вийшло.
І ще одне важливе питання, яке необхідно висвітлити,
щоб усвідомити, помилки, долущені під час підготовки цієї
операції. Йдеться про танки, що супроводжують атаку та
наступ піхоти.
Відомо, що піхота в наступальних боях дуже чутлива
до вогню оборони противника. Все уціліле під час
артилерійської підготовки — кулемет, гармата, вкопаний у землю
танк, дот чи вогневий вузол — спроможне «притиснути»
наступаючу піхоту до землі і затримати її просування
впе667
ред. У цих випадках велику роль відіграють танки, які
супроводжують піхоту і подавляють своїм вогнем уцілілі від
артпідготовки вогневі засоби ворога.
Усього цього також повністю не врахували.
Незрозуміло, чому історики, описуючи Львівсько-Сандомирську
операцію, замовчують допущені помилки. їх треба
аналізувати й показувати нашим молодим кадрам, щоб зробити з
минулого належні висновки.
Розгром великого угруповання німців у районі Броди,
успішне просування лівого крила 1-го Білоруського фронту
на люблінському напрямку і правого крила 1-го
Українського фронту на рава-руському напрямку дали змогу
командуванню 1-го Українського фронту рушити в обхід
Львова з півночі та північного заходу танкову армію
П. С. Рибалка. Цей обхідний марш-маневр мав на меті
відрізати шлях відходу львівського угруповання на річці
(Зан і захопити Перемишль, а ударом із заходу сприяти 38,
60 та 4-й танковій арміям оволодіти Львовом. У цей час
війська правого крила фронту успішно наступали далі в
загальному напрямку на Сандомир.
22 липня в розмові з І. С. Конєвим ми погодились, що
Захоплення 3-ю танковою армією тилових шляхів на річці
Сан змусить противника залишити Львів. По суті, ми
прийшли до висновку, що здача німцями Львова справа
майже вирішена, питання тільки в часі — на день пізніше, на
дещ> раніше.
Однак на світанку 23 липня мені подзвонив І. С. Конєв
І сказав:
— Мені щойно дзвонив Верховний. Що, каже, ви там з
Жуковим затіяли із Сандомиром? Треба раніше взяти
Львів, а потім думати про Сандомир.
— Ну а ви, Іване Степановичу, що відповіли?
— Я доповів, що ми кинули 3-ю танкову армію для
удару по львівському угрупованню з тилу і Львів скоро
візьмемо.
Ми домовились з І. С. Конєвим, що вдень я подзвоню
Верховному, а військам фронту треба і далі діяти в
заданих напрямках.
Одержавши дані про визволення Любліна 2-ю танковою
армією 1-го Білоруського фронту, я подзвонив
Верховному. Він був ще в себе на квартирі і вже знав про це.
Вислухавши мою доповідь про дії 1-го Українського
фронту, Верховний спитав:
— Коли, за вашими розрахунками, візьмете Львів?
— Думаю, не пізніше ніж через два-три дні,—
відповів я.
«68
И. В. Сталін сказав:
Дзвонив Хрущов, він не згодний із завданням арми
Рибалка. Армія відхилилась від участі в наступі на Львів,
і це, на його думку, може затягнути справу. Ви з Конєвим
намагаєтесь захопити раніше Віслу. Вона від нас нікуди
не дінеться. Закінчуйте скоріше справу зі Львовом.
Мені нічого не лишалось, як доповісти Верховному про
те, що Львів визволимо раніше, ніж війська вийдуть на
Віслу. І. С. Конєва я не став розстроювати подробицями
цієї розмови.
Внаслідок блискучого обхідного 120-кілометрового
марш-маневру танкової армії генерала П. С. Рибалка,
натиску зі сходу 38-ї, 60-ї армій та боїв 4-ї танкової армії в
південній частині Львова противник відійшов од міста на
Самбір. 27 липня радянські війська визволили Львів.
27 липня було визволено й місто Бєлосток. Цього
самого дня Ставка своєю директивою підтвердила наше
рішення розвивати удар 1-го Українського фронту на Віслу для
захоплення плацдарму за прикладом 1-го Білоруського
фронту. Мета його дій — забезпечення дальшої
наступальної операції по завершенню визволення Польщі.
Одержавши директиву Ставки, командуючий фронтом
І. С. Конев 28 липня поставив завдання 3-й гвардійській
танковій армії стрімким кидком до кінця дня вийти до Віс-
ли і з ходу захопити плацдарм, а потім оволодіти Сандо-
миром. 13-й армії М. П. Пухова було наказано вийти на
ділянку Сандомир — гирло річки Віслоки й захопити
плацдарм на фронті Конара — Поланець. 1-й гвардійській
танковій армії генерала М. Ю. Катукова ставилося завдання
завдати удару в напрямку Баранув і вийти в район Бого-
рія.
На сандомирський напрямок підтягувалась і 5-а
гвардійська армія, якою командував генерал-лейтенант
О. С. Жадов.
Не можна не відзначити виняткову сміливість,
ініціативність та добру злагодженість взаємодії всіх родів військ
1-го Українського фронту під час форсування такої
складної повноводної річки, як Вісла. Сам я, на жаль, не мав
можливості спостерігати цю операцію, але те, що
розказували офіцери й генерали, справило на мене велике
враження. Особливо відзначилися своєю організованістю та
мужністю інженерні частини армій і фронту.
Німецьке командування, витративши свої резерви в
Білоруській операції, а потім і в Львівсько-Сандомирській,
не могло під час форсування Вісли вчинити 1-му
Україн669
ському фронту належного опору. Війська маршала
І. С. Конєва твердо стали на сандомирському плацдармі.
Удень 29 липня мені подзвонив Верховний і привітав з
нагородженням другою медаллю «Золота Зірка» Героя
Радянського Союзу. Потім подзвонив Михайло Іванович
Калінін і теж привітав з нагородженням.
— Учора Державний Комітет Оборони з ініціативи
Верховного Головнокомандуючого вирішив нагородити вас за
Білоруську операцію та за операцію по вигнанню ворога
з України,— сказав він.
Того пам’ятного для мене дня я одержав багато
телеграфних та усних поздоровлень від бойових друзів і
товаришів. Але найбільшою радістю, звичайно, було те, що
Червона Армія укріпилась на західному березі Вісли і була
готова до виконання своєї визвольної місії в Польщі, а
потім і до вторгнення в межі фашистської Німеччини, з тим,
щоб завершити її розгром.
Командування німецьких військ розуміло значення
захоплених плацдармів на берлінському напрямку і робило
все можливе, щоб ліквідувати магнушевський, пулавськнй
та сандомирський плацдарми. До них противник стягнув
великі сили, в тому числі максимум танкових і
моторизованих дивізій, та було вже пізно.
Із свого боку 1-й Білоруський і 1-й Український фронти
зосередили там стільки сил і засобів, що німецьким
військам виявилося не під силу відкинути їх назад за Віслу.
В результаті двомісячних боїв радянські війська
розгромили два найбільших стратегічних угруповання
німецьких військ, визволили Білорусію, завершили визволення
України, очистили значну частину Литви і східну частину
Польщі.
1, 2, 3-й Білоруські та 1-й Прибалтійський фронти в цих
битвах, беручи загалом, розбили близько 70 дивізій
противника, з яких ЗО дивізій були оточені, взяті в полон або
знищені. У ході наступу військ 1-го Українського фронту
на львівсько-сандомирському напрямку було розгромлено
понад ЗО дивізій та знищено 8 дивізій.
У Білоруській операції найповніше виявилось у
радянського командування всіх ступенів уміння швидко
оточувати й знищувати великі угруповання військ противника. Це
мистецтво командування, майстерність і сміливість військ
привели до краху найсильніше німецьке угруповання на
берлінському стратегічному напрямі.
Розгром груп армій «Центр» і «Північна Україна»
противника, захоплення трьох великих плацдармів на річці
Віслі й вихід до Варшави наблизили наші ударні фронти
670
до Берліна, до якого тепер зоставалось близько 600
кілометрів.
Розгром яссько-кишинівського угруповання 2-м і 3-м
Українськими фронтами та визволення Молдавії створили
передумови виходу з війни Румунії та Угорщини.
Усе це, разом узяте, створювало грунт для остаточного
розвалу фашистського блоку й розгрому фашистської
Німеччини.
На західному стратегічному напрямі лінія фронту
перемістилась уперед до 600 кілометрів. У кінці серпня вона
вже проходила на захід від Єлгави, Шяуляю, Сувалок,
Остроленки, Пултуска, Праги (Варшавської), Магнушева,
Сандомира, Санока, Дрогобича, Чернівців, де з’єднувалася
з лінією 2-го Українського фронту.
На північно-західному напрямі Прибалтійські фронти
разом з Ленінградським фронтом та Балтійським флотом
готувались завдати удару по групі «Північ», з тим щоб
найближчим часом визволити всі прибалтійські республіки
і розгромити ще одне найбільше угруповання німецьких
військ, притиснуте до моря.
На західному театрі воєнних дій для Німеччини
склалась також несприятлива обстановка. Зазнавши значних
втрат у боях за Нормандію і не маючи змоги зняти щось
з інших фронтів для посилення військ у північній Франції,
німецькі війська почали швидко відходити на всьому
фронті до кордонів Німеччини, на так звану лінію Зігфріда.
Союзні війська на всіх напрямках переслідували німців.
Захопивши Рим, вони готувались продовжувати наступ у
Північній Італії. У всіх країнах Європи і на Балканах
різко посилився народно-визвольний рух. Особливо його
відчували німці в Югославії, Польщі, Албанії, Греції та
Франції. Верховне командування німецьких військ змушене
було відтягувати значні сили для боротьби з силами Опору та
національно-визвольними військами.
До всього цього слід додати великі руйнування
важливих промислових об’єктів у Німеччині від ударів союзної
та радянської авіації, що ускладнювало загальну
економічну і воєнно-політичну обстановку в Німеччині.
Здавалось, що верховне командування німецьких
збройних сил, щоб зберегти свої війська, щоб побудувати на
значно вужчому фронті глибоко ешелоновану оборону на
сході й на заході, швидко відведе свою групу армій
«Північ», де ще налічувалося близько 60 дивізій, понад 1200
танків та 7 тисяч гармат.
Проте гітлерівське керівництво не піднялося вище
міркувань політичного престижу, і це наблизило його катаст-
671
рофу. Очевидно, Гітлер все ще сподівався на змову з реак-
ційними силами Заходу, з тим, щоб у подальшому вести
спільну боротьбу проти «комуністичної загрози». У цілому
в битвах за Україну, Білорусію та Прибалтику
гітлерівське военно-політичне керівництво виявилось нездатним
зрозуміти обстановку, що склалась, і знайти правильне
рішення в такий важкий для нього момент.
Характерною особливістю літньої кампанії 1944 року
було дальше нарощування бойової могутності Радянських
Збройних Сил і зростання оперативно-стратегічного
мистецтва вищого командування і штабів.
Під час літньої кампанії 1944 року радянські війська
провели 7 великих операцій по оточенню й розгрому
німецьких угруповань. Це було значно більше, ніж у
попередніх кампаніях. Найбільшими операціями з рішучими
цілями були Білоруська, Яссько-Кишинівська та Львівсько-
Сандомирська, де було розгромлено понад 147 дивізій
противника. Внаслідок оборонний фронт німецьких військ був
розбитий на 2200-кілометровому протязі, від Західної Дві-
ни до Чорного моря. Наші війська просунулись уперед на
окремих напрямках до 700 кілометрів.
У літній кампанії 1944 року в наступальних операціях
взяли участь всі 12 фронтів, Північний, Балтійський та
Чорноморський флоти, всі озерні й річкові флотилії.
22 серпня мені подзвонили з Москви й рередали наказ
Верховного Головнокомандуючого негайно прибути в
Ставку. Попередньо повідомили, що я маю виконати особливе
завдання Державного Комітету Оборони.
Попрощавшись з друзями і бойовими соратниками, я
23 серпня вилетів до Москви. Прибувши в столицю
надвечір того самого дня, я відразу пішов у Генеральний штаб.
* * *
Особливе завдання Державного Комітету Оборони
полягало ось у чому. Я мав вилетіти в штаб 3-го
Українського фронту, з тим щоб підготувати фронт до війни з
Болгарією, царський уряд якої все ще продовжував
співробітництво з фашистською Німеччиною.
Верховний порадив мені перед тим, як летіти,
неодмінно зустрітися з Георгієм Димитровим, щоб краще
ознайомитись із загальнополітичною обстановкою в Болгарії,
діяльністю Болгарської робітничої партії та збройними
діями антифашистських сил болгарського народу.
Георгій Димитров справив на мене велике враження.
Це була винятково скромна й душевна людина. У всіх його
672
роздумах і судженнях відчувались велика сила розуму й
політична далекоглядність. Зустрілись ми тепло, і він дуже
докладно розказав усе, про що мені корисно було
довідатись. Видно було, що в нього е дуже добрі і швидко діючі
зв’язки з підпільними організаціями Болгарської
робітничої партії.
Хоч ви і їдете на 3-й Український фронт із
завданням підготувати війська до віини з Болгарією,— сказав
Г. Димитров,— війни напевно не буде. Болгарський народ
з нетерпінням чекає підходу Червоної Армії, щоб з її
допомогою скинути царський уряд Багрянова і встановити
владу Народно-визвольного фронту.
— Радянські війська,— вів далі Г. Димитров,— болгари
зустрінуть не вогнем артилерії і кулеметів, а за нашим
давнім слов’янським звичаєм — хлібом і сіллю. А щодо
урядових військ, то навряд чи вони наважаться вступити в бій
з Червоною Армією. За моїми даними, майже у всіх
частинах армії наші люди проводять велику роботу. В
горах і лісах — значні партизанські сили. Вони не сидять
склавши руки, а готові зійти з гір і підтримати народне
повстання.
Потім, трохи помовчавши, додав:
— Успіхи радянських військ зробили великий вплив на
посилення народно-визвольного руху в Болгарії. Наша
партія очолює цей рух і взяла твердий курс на збройне
повстання, яке буде здійснене, коли підійде Червона Армія.
Подякувавши Г. Димитрову за розмову, я знову
повернувся в Генеральний штаб, щоб остаточно уточнити
питання підготовки майбутньої операції в Болгарії. Я майже не
мав сумніву в тому, що справа обійдеться без воєнних дій.
Але ми, люди військові, одержавши завдання від
політичного керівництва, повинні його виконувати якнайточніше.
Тоді царська болгарська армія налічувала в своїх
рядах понад 510 тисяч чоловік. Частина цих сил
протистояла військам 3-го Українського фронту.
В останніх числах серпня я прилетів у штаб 3-го
Українського фронту, який розташувався у Фетешті, недалеко
від Чорноводського мосту через Дунай. Цей міст у ході
війни неодноразово бомбила наша авіація, щоб порушити
вантажообіг між портом Констанца та основними
районами Румунії.
3-м Українським фронтом командував Маршал
Радянського Союзу Ф. І. Толбухін. На цей час війська фронту
вийшли і зупинились на лінії Русе (Рущук) і далі по
Дунаю до Чорного моря. У складі фронту були 37, 46, 57-а
загальновійськові армії та 17-а повітряна армія. В
опера22 4—504
673
тивному відношенні маршалу Ф. І. Толбухіну були
підпорядковані Чорноморський флот і Дунайська флотилія.
Загальну координацію дій 2-го і 3-го Українських фронтів у
цей час успішно здійснював Маршал Радянського Союзу
С. К. Тимошенко. З ним ми зустрілись у Фетешті, щоб
обговорити питання дій військ фронтів.
Оперативно-стратегічна обстановка на всьому
південному напрямі складалась сприятливо. Успішно
завершивши розгром яссько-кишинівського угруповання противника
і визволивши значну частину Румунії, 2-й Український
фронт швидко просувався на захід через Валахську
рівнину. Німецькі війська, що діяли в Трансільванії і Карпатах,
а також у Греції, Югославії та Албанії, були розсічені й
відрізані одні від одних. На Чорному морі цілковито
панував Чорноморський флот, а в повітрі — Радянські
Військово-Повітряні Сили.
Згідно з розробленим 3-м Українським фронтом
планом, його 46-а армія підготувала наступ у загальному
напрямку на Єсекей — Кубрат, 57-а — на Кочмар — Шумен,
37-а — на Добрич — Провадія; 7-й та 4-й гвардійські
механізовані корпуси, діючи в напрямку Карнобат — Бур-
гас, мали досягти цих пунктів на другий же день
операції.
У зв’язку з тим, що профашистський уряд Болгарії,
незважаючи на неодноразові попередження Радянського
уряду, продовжував порушувати зобов’язанні нейтралітету й
активно допомагав гітлерівській Німеччині, Радянський
уряд 5 вересня оголосив Болгарії війну. 6 вересня Ставка
Верховного Головнокомандування дала наказ
командуванню 3-го Українського фронту розпочати військові дії.
Уранці 8 вересня все було готове, щоб відкрити вогонь,
але ми із своїх спостережних пунктів не бачили цілей, по
яких треба було вести цей огонь...
У стереотруби, біноклі і неозброєним оком ми
спостерігали на болгарській території звичайне мирне життя: у
населених пунктах з димарів вився димок, а люди займалися
буденними справами. Присутності військових частин не
виявили.
Маршал Ф. І. Толбухін наказав військам пустити в хід
передові загони. Не минуло й півгодини, як командуючий
57-ю армією доповів, що одна з піхотних дивізій
болгарської армії, вишикувавшись біля дороги, зустріла наші
частини з розгорнутими червоними прапорами й урочистою
музикою. Через деякий час такі самі події сталися й на
інших напрямках. Командарми доповіли, що відбувається
674
стихійне братання радянських воїнів з болгарським наро-
дом.
Я відразу ж подзвонив у Ставку.
Й. В. Сталін сказав:
— Всю зброю болгарських військ залиште при них, хан
вони займаються своїми звичайними справами і чекають
наказу свого уряду.
І Три простий акт з боку Верховного Головнокомандуван*
ня виявляв цілковиту довіру болгарському народові та
болгарській армії, які по-братському зустріли^ Червону Армію,
побачивши в ній свою визволительку від німецьких
окупантів і царського профашистського режиму.
Просуваючись у глибину країни, радянські війська по
всіх усюдах зустрічали найкраще ставлення. Незабаром ми
зустрілися з партизанськими загонами, які були добре
озброєні і вже зайняли ряд міст і військових об’єктів.
У зв’язку з навислою загрозою удару німецьких військ
з району на південь від Ніш у бік Софії Ставка наказала
розташувати в столиці Болгарії посилений стрілецький
корпус.
8 вересня ми ввійшли у Варну, а 9 вересня — в Бургас
та інші райони. Коли підходили наші чорноморські
військово-морські сили до болгарських портів і викидався
повітряний десант, то німці топили свої судна, але самі були
захоплені нашими моряками в полон.
Болгарський народ, керований своєю Робітничою
партією, 9 вересня скинув профашистський уряд і утворив
демократичний уряд Вітчизняного фронту, який звернувся до
Радянського уряду з пропозицією про перемир’я.
Державний Комітет Оборони негайно дав вказівку
Ставці припинити просування наших військ у Болгарії.
Згідно з вказівкою Верховного Головнокомандування, о
21 годині 9 вересня ми закінчили рух військ і
розташувались у визначених районах. Було радісно усвідомлювати,
що в цій «війні» не було жертв ні з того, ні з іншого боку.
Всі ці події стали яскравим виявом визвольної місії нашої
армії. Вони продемонстрували дійову силу мас трудящих
у знищенні антинародних режимів.
Мені не пощастило тоді ближче познайомитися з цією
країною, з якою нас зв’язують узи вікової дружби,
загартованої нашими народами в їхній сумісній боротьбі з
гнобителями.
Після війни, відпочиваючи у Варні з дружиною
Галиною Олександрівною, ми об’їхали майже всю Болгарію.
Галину Олександрівну, як підполковника медичної служби,
терапевта Головного військового госпіталю ім. М. Н. Бур-
22*
675
деика, особливо цікавила організація медичного
обслуговування трудящих Болгарії, а мене — постановка
військової справи в країні.
Скрізь ми бачили винятково дбайливе і любовне
ставлення болгарського народу до пам’яті російських воїнів,
які віддали своє життя за краще майбутнє болгарського
народу. Було радісно спостерігати, з яким творчим
піднесенням робітничий клас, селянство та інтелігенція Болгарії
працюють під керівництвом своєї Комуністичної партії,
перебудовуючи країну на соціалістичних основах.
Розділ двадцятий
Од Вісли до Одеру
У кінці вересня 1944 року я повернувся з Болгарії в
Ставку. Через кілька днів Верховний доручив мені
терміново виїхати в район Варшави на ділянки l»fb і 2-го
Білоруських фронтів.
Необхідно було з’ясувати обстановку в самій Варшаві,
де мешканці міста незадовго до цього підняли повстання
проти фашистських загарбників. Німецьке командування
з особливою жорстокістю розправлялось з повсталими,
піддавало звірячим репресіям мирне населення. Місто
було зруйноване дощенту. Під його уламками загинули
тисячі мешканців.
Встановили, що керівник повстання Бур-Комаровський
заздалегідь не попередив ні командування фронтом, ні
командування 1-ю армією Війська Польського про те, що
варшав’яни готуються повстати. Він не зробив ніяких
спроб ув’язати їхні дії з діями 1-го Білоруського фронту.
Командування радянських військ довідалось про
повстання постфактум від місцевих мешканців, які перебралися
через Віслу. Не була попереджена про це заздалегідь і
Ставка Верховного Головнокомандування.
За завданням Верховного до Бур-Комаровського
надіслали двох парашутистів-офіцерів для зв’язку і
погодження дій, але він не захотів їх прийняти.
Щоб подати допомогу повсталим варшав’янам,
радянські й польські війська переправились через Віслу і
захопили у Варшаві частину набережної. Проте
Бур-Комаровський знову не зробив ніяких спроб установити з нами
взаємодію. Приблизно через день німці, підтягнувши до
набережної значні сили, почали тіснити наші частини.
Створилась важка обстановка. Ми зазнавали великих
втрат. Обговоривши становище, яке склалося, і не маючи
змоги оволодіти Варшавою, командування фронту
вирішило відвести війська з набережної на свій берег.
Я встановив, що наші війська зробили все, на що були
спроможні, щоб допомогти повсталим, хоча, повторюю, це
677
повстання жодною мірою не було погоджене з радянським
командуванням.
Весь час — до і після вимушеного відведення наших
військ — 1-й Білоруський фронт продовжував надавати
допомогу повсталим, скидаючи з літаків продовольство,
медикаменти та боєприпаси. У західній пресі, я пам’ятаю,
з цього приводу було чимало невірних повідомлень, які
вводили в оману громадську думку.
У перших числах жовтня я прибув у 47-у армію
генерала Ф. Й. Перхоровича, яка вела наступальні бо! між
Модліном і Варшавою. Ця армія, наступаючи по
рівнинній місцевості, зазнавала великих втрат і була надто
перевтомлена й ослаблена. Не краще йшли справи і в
сусідній 70-й армії, що билася на ділянці Сероцьк—Пултуск.
Я не розумів оперативної мети цього наступу, який
дуже виснажував наші війська. К- К. Рокоссовський був
зі мною згодний, але Верховний вимагав, щоб 47-а армія
вийшла на Віслу на ділянці Модлін — Варшава і
розширила плацдарми на річці Нарев.
Подзвонивши Верховному і доповівши обстановку, я
просив його дозволити припинити наступальні бої на
ділянці 1-го Білоруського фронту, оскільки вони були
безперспективні, і дати наказ військам правого крила 1-го
Білоруського фронту і лівого крила 2-го Білоруського фронту
перейти до оборони, щоб вони відпочили і поповнилися.
— Вилітайте завтра з Рокоссовським у Ставку,
поговоримо на місці,— відповів Верховний.— До побачення.
У другій половині наступного дня ми з К. К.
Рокоссовським прибули в Ставку.
Крім Верховного, там були О. І. Антонов, В. М. Моло-
тов та Г. М. Маленков.
Привітавшись, И. В. Сталін сказав:
— Ну, доповідайте!
Я розгорнув карту і почав доповідати. Бачу, И. В.
Сталін нервує: то до карти підійде, то відійде, то знову підійде,
пильно поглядаючи то на мене, то на карту, то на К. К.
Рокоссовського. Навіть люльку відклав убік, що бувало завжди,
коли він починав втрачати спокій і був чимось незадоволений.
— Товаришу Жуков,— перебив мене В. М. Молотов,—
ви пропонуєте зупинити наступ тоді, коли розбитий
противник неспроможний стримати натиску наших військ. Чи
розумна ваша пропозиція?
— Противник уже встиг створити оборону й підтягти
необхідні резерви,— заперечив я.— Він зараз успішно
відбиває атаки наших військ. А ми зазнаємо нічим не
виправданих втрат.
678
— Ви підтримуєте думку Жукова? — запитав И. В.
Сталін, звертаючись до К. К. Рокоссовського.
— Так, я вважаю, що треба дати військам перепочинок
і привести їх після тривалого напруження в порядок.
— Гадаю, що перепочинок противник використає не
гірше за вас,— сказав Верховний.— Ну, а якщо підтримати
47-у армію авіацією й посилити її танками та артилерією,
чи зуміє вона вийти на Віслу між Модліном і Варшавою?
— Важко сказати, товаришу Сталін,—відповів К. К. Ро-
коссовський,— противник теж може посилити цей
напрямок.
— А ви як думаєте? — звертаючись до мене, спитав
Верховний.
— Вважаю, що цей наступ нам не дасть нічого, крім
жертв,— знову повторив я.— А з оперативної точки зору
нам не особливо потрібний район на північний захід від
Варшави. Місто треба брати обходом з південного заходу,
водночас завдаючи могутнього розсікаючого удару в
загальному напрямку на Лодзь — Познань. Сил для цього
зараз на фронті немає, але їх слід зосередити. Одночасно
потрібно грунтовно підготувати до сумісних дій і сусідні
фронти на берлінському напрямку.
— Ідіть і ще раз перевірте ваші пропозиції,— зупинив
мене И. В. Сталін.
Ми з К. К. Рокоссовським вийшли в бібліотечну
кімнату і знову розклали карту. Та не встигли ми як слід
налаштуватися, як нас знову покликали до кабінету Верховного:
— Ми тут порадились і вирішили погодитись на
перехід наших військ до оборони,— сказав Верховний.^- А
щодо дальших планів, то ми їх обговоримо пізніше. Можете
йти.
Із К. К. Рокоссовським ми розійшлися мовчки, кожний
зайнятий своїми думками. Я пішов до Наркомату оборони,
а Костянтин Костянтинович готувався відлітати до військ
фронту.
Наступного дня Верховний подзвонив мені:
— Як ви дивитеся на те, щоб керівництво всіма
фронтами передати в руки Ставки?
Я зрозумів, що він має на увазі скасувати координацію
фронтів представниками Ставки.
— Звичайно, кількість фронтів зменшилась,— відповів
я.— Довжина загального фронту також скоротилась,
управління фронтами спростилось, і е цілковита можливість
управляти ними безпосередньо із Ставки.
■— Ви це без образи кажете?
679
— А на що ж ображатись? Гадаю, що ми з
Василевським не залишимось безробітними,— пожартував я.
Увечері того самого дня Верховний викликав мене до
себе і сказав:
— 1-й Білоруський фронт знаходиться на берлінському
напрямку. Ми думаємо поставити вас на цей напрямок.
Я відповів, що готовий командувати будь-яким фронтом.
— Ви й надалі залишитесь моїм заступником,— сказав
Й. В. Сталін.— Я зараз поговорю з Рокоссовським.
Сказавши Костянтину Костянтиновичу про своє
рішення, Й. В. Сталін запропонував йому перейти на 2-й
Білоруський фронт.
Наприкінці жовтня 1944 року в Ставці за участю деяких
членів Державного Комітету Оборони і начальника
генерального штабу розглядалось питання про завершальні
операції Великої Вітчизняної війни.
Комуністична партія, як і раніше згуртовуючи й
об’єднуючи зусилля народу навколо головної мети —
найшвидшої перемоги над ворогом, в той же час дедалі більшого
значення надавала створенню умов для всебічної
післявоєнної відбудови господарства і швидкого переходу до
мирного будівництва.
Успішно вирішувались паливно-енергетичні проблеми, в
значних розмірах зростав випуск чавуну, прокату, сталі,
верстатів, тракторів, ставали до ладу багато десятків
доменних і мартенівських печей і могутніх прокатних станів.
Люди в тилу, радіючи з перемог на фронті, подвоювали
і потроювали свої зусилля. З винятковим ентузіазмом
народ підводив з руїн заводи і фабрики, відновлював
транспорт і затоплені шахти, засівав землю, ще не охололу від
полум’я битв, просочену кров’ю радянських людей.
На зростаюче народне господарство дедалі міцніше
спиралась Червона Армія. Збільшився розмах воєнних дій,
зросли темпи наступу, вимоги до воєнної промисловості
підвищились — і їх повністю задовольняли.
У 1944 році танків і самохідно-артилерійських гармат
було виготовлено 29 тисяч, літаків — понад 40 тисяч. У два-
три рази зростало надходження на фронт важких танків
«ИС-2» із 122-міліметровою гарматою, модернізованих
середніх танків Т-34, винищувачів ЯК-3, штурмовиків ІЛ-10,
швидкісних бомбардувальників ТУ-2.
Все це була чудова військова техніка, створена
талановитими конструкторами, поставлена на масове
виробництво, і за своїми тактико-технічними даними вона
перевершувала не тільки німецькі, але й інші зарубіжні німецькі
машини.
680
Успіхи радянської економіки дали змогу уже не тільки
забезпечити всім необхідним Радянські Збройні Сили, але
й надати допомогу озброєнням народам Центральної і
Південно-Східної Європи в їхній визвольній боротьбі. Зокрема,
Війську Польському Радянський Союз за час Великої
Вітчизняної війни передав 8340 гармат і мінометів, 630
літаків, 670 танків і самохідно-артилерійських установок,
понад 406 тисяч гвинтівок та автоматів, велику кількість
транспортних машин, засобів зв’язку і різного
спорядження. Війська Югославії одержали за цей час 5800 гармат і
мінометів, близько 500 літаків, 69 танків, понад 193 тисячі
гвинтівок, карабінів та автоматів, більше ніж 15,5 тисячі
кулеметів *.
На той час радянські війська завершили вигнання
німецько-фашистських військ з території Радянського
Союзу, відновили державний кордон СРСР (за винятком
Курляндії) і частково перенесли бойові дії на територію
Німеччини і східноєвропейських держав.
2-й і 1-й Прибалтійські фронти займали рубежі по лінії
Тукумс — Мемель (виключно) — річка Неман до Юрбурга.
3-й і 2-й Білоруські фронти займали оборону по лінії
Юрбург — Августовський канал — Ломжа — Сероцьк,
маючи на річці Нарев два плацдарми.
1-й Білоруський і 1-й Український фронти займали
рубежі по лінії передмістя Варшави Прага — річка Вісла —
Ясло.
Ці два фронти займали три великих плацдарми в
районах Магнушев, Пулава, Сандомир.
Далі фронт радянських військ проходив на лінії Леві-
це — Естергом — озеро Балатон — Печ.
Потім фронт уже займали частини болгарської армії.
На рубіж Вуковар — Чачак — Спліт до Адріатичного
моря вийшла Югославська народно-визвольна армія, на чолі
якої був маршал Йосип Броз Тіто.
Війська США, Англії та Франції, зайнявши Францію,
Бельгію та частину Голландії, вийшли на лінію від гирла
річки Маас в Голландії і далі до кордонів Німеччини до
Швейцарії, впритул підійшовши до укріпленого рубежу так
званої лінії Зігфріда.
Для фашистської Німеччини настав важкий час.
Під кінець 1944 року виробництво озброєння стало
різко падати. Німеччина опинилась затиснутою зі сходу,
південного сходу і заходу. Можна сказати, на кінець 1944 ро-
1 Див.: Освободительная миссия Советских Вооруженньїх Сил во
второй мировой войне.— М., 1974, с. 107, 228.
681
ку вона потрапила в стратегічне оточення, вихід з якого
знайти було дуже важко. Надії на допомогу й підтримку
західних імперіалістичних кіл не виправдались, а міць
Червоної Армії з кожним днем дедалі більше зростала.
Скільки не доводилось нам у цей період опитувати
полонених німців, ми не зустрічали таких, хто б ще вірив у
можливу перемогу Німеччини. Всі вони заявляли:
«Німеччина капут», «Гітлер капут». Однак Гітлер проводив одну
тотальну мобілізацію за одною. Фашисти нещадно
придушували найменшу недовіру до свого режиму і всяке
інакомислення. Особливо жорстокі розправи чинило гестапо
після замаху на Гітлера 20 липня 1944 року.
18 жовтня був уведений в дію указ німецького уряду про
утворення фольксштурму (народного ополчення), куди
призивались особи віком від 18 до 60 років. Це ополчення під
керівництвом Гіммлера мало бути резервною армією.
Ми добре знали, що німецький фольксштурм не зможе
витримати ударів нашої досвідченої і добре озброєної
кадрової армії. Гітлерівці створили навіть жіночий
допоміжний корпус. Всі ці заходи були актом відчаю, і нам було
ясно: Німеччина напружує останні сили, силкуючись
відтягнути неминучу катастрофу.
Однак під кінець 1944 року гітлерівське Командування
було ще спроможне вести серйозні оборонні бої, чинити
активний опір. У збройних силах противника все ще
налічувалось понад 9,4 мільйона чоловік, при цьому в діючій
армії —5,4 мільйона. Як і раніше, гітлерівське командування
і тепер, на завершальному етапі, тримало на Східному
фронті велику частину своїх сил: 3,7 мільйона чоловік, понад 56
тисяч гармат і мінометів, більше ніж 8 тисяч танків і
штурмових гармат, 4,1 тисячі літаків.
При цьому треба врахувати, що лінія
радянсько-німецького фронту скоротилася майже вдвічі, і тому щільність
оборони ворожих військ була високою.
Радянські війська на той час переважали ворога за
всіма показниками. Наша діюча армія наприкінці 1944 року
налічувала 6,7 мільйона чоловік. У неї було 107,3 тисячі
гармат і мінометів, 2677 реактивних установок, 12,1 тисячі
танків і самохідно-артилерійських установок, понад 14,7
тисячі бойових літаків.
Тільки завдяки далекоглядній політиці та впевненому
керівництву партії, перевазі соціалістичної системи,
самовідданій праці і колосальному напруженню радянських
людей під кінець війни могла вийти до кордону Радянського
Союзу така могутня армія, Нелегко далась нашому народо*
682
ві ця перемога — добитися такої разючої переваги його
збройних сил над ворогом.
У цей час наша бойова міць посилилась польськими,
чехословацькими, румунськими та болгарськими військами,
які успішно громили фашистів. їх загальна кількість на
початок 1945 року становила 347 тисяч чоловік, вони мали
близько 4000 гармат і мінометів та майже 200 танків.
У складі 3-го Білоруського фронту героїчно бились
французькі льотчики авіаційного полку «Нормандія — Не-
ман».
На Заході американські, англійські та французькі
війська мали 76 добре укомплектованих і чудово озброєних
дивізій та 15 окремих бригад, 16100 танк|в і
самохідно-артилерійських установок, понад 16,7 тисячі бойових літаків.
Цим силам німецьке командування протипоставило всього
лише 74 надто нечисленні і погано підготовлені дивізії та
три окремі бригади, 3,5 тисячі танків і штурмових гармат,
до 2700 бойових літаків.
Отже, союзники вже незабаром після відкриття
другого фронту переважали противника за кількістю людей у
2 рази, по танках — у 4 рази, по літаках — у 6 разів.
Проти 22 дивізій союзних військ в Італії німці мали 31
малоукомплектовану дивізію.
Після всебічного аналізу обстановки і можливостей усіх
сторін, що боролися, Ставка Верховного
Головнокомандування вирішила підготувати й провести на початку 1945
року на всіх стратегічних напрямах могутні наступальні
операції із такими основними завданнями:
— розгромити східнопрусське угруповання й оволодіти
Східною Пруссією;
— розгромити противника в Польщі, Чехословаччині,
Угорщині, Австрії;
— вийти на рубіж у гирлі річки Вісли — Бромберг
(Бидгощ) — Познань — Бреслау (Вроцлав) — Моравська-
Острава — Відень.
Вирішили головні зусилля завершальної кампанії
зосередити на варшавсько-берлінському напрямку, там, де мав
наступати 1-й Білоруський фронт. Знищення курляндської
групи (16-ї та 18-ї армій) противника покладалось на 2-й
і 1-й Прибалтійські фронти та Балтійський флот, які
повинні були не допустити перекидання сил, притиснутих до
Балтійського моря, на інші фронти.
У цей період Ставка мала непогано налагоджений
контакт з головним командуванням експедиційних союзних
військ на Заході. Ми знали, що американське, англійське і
французьке командування готували наступальну операцію
683
з метою розгрому німців у районах Рура і Саара й виходу
своїх військ у центральні райони Німеччини. У південному
й південно-східному стратегічних напрямах вони
планували завдати допоміжних ударів.
Тут слід відзначити одну істотну деталь. Берлін на цей
час був від радянського фронту і фронту союзників майже
на однаковій відстані. І не випадково У. Черчілль у своїх
мемуарах не раз згадував про Берлін, як про бажаний
об’єкт для захоплення союзницькими військами, хоча взяття
Берліна, згідно з домовленістю між главами урядів,
входило у функцію радянських військ.
Координація дій союзних і радянських військ у цей
період здійснювалась переважно шляхом взаємної передачі
даних верховним командуванням обох сторін.
Я повинен сказати, що Й. В. Сталін у той час з довірою
ставився до інформації Д. Ейзенхауера. Всі дані про плани і
дії наших військ Генеральний штаб передавав через воєнні
місії США та Англії. Крім того, глави урядів періодично
обмінювались посланнями по принципових питаннях дій сторін.
Із листування з президентом Ф. Рузвельтом видно, що
в той час була досягнута цілковита ясність у здійсненні
угод між СРСР і США як щодо поставок по ленд-лізу, так
і щодо стратегічних питань.
Цього не можна було сказати про У. Черчілля. В його
листах не було відвертості, відчувалось якесь затаєння,
наполегливе намагання захопити центральні райони
Німеччини. Це, природно, змушувало Радянський уряд бути
настороженим.
Я не вважаю за потрібне наводити тут листування між
У. Черчіллем, Ф. Рузвельтом і Й. В. Сталіним, оскільки
воно опубліковане. Якщо його уважно перечитати сьогодні,
то стане ще більш очевидним, як виношував У. Черчілль
свої задуми післявоєнного влаштування держав
Центральної Європи, на чолі яких мали стати уряди, залежні від
імперіалістичного Заходу.
Наприкінці жовтня і на початку листопада 1944 року
мені довелось за завданням Верховного
Головнокомандуючого грунтовно попрацювати над основними питаннями
завершальної кампанії війни, і насамперед над планами
операцій на берлінському напрямку.
Повинен із задоволенням відзначити, що наш
Генеральний штаб у цей період стояв на великій висоті щодо
мистецтва планування значних стратегічних наступальних
операцій.
Аналізуючи обстановку, Генштаб правильно вважав, що
найбільший опір ворог чинитиме нашим військам на
бер684
лінському напрямку. Це підтверджували надто малі
результати наступальних дій наших військ у жовтні (3, 2 і
1-го Білоруських фронтів) та їхній вимушений перехщ до
оборони в перших числах листопада 1944 року на
західному стратегічному напрямі.
Я був цілком згодний з Генштабом, з його головними
операторами О. І. Антоновим, С. М. Штеменком, А. О. Гри-
зловим та М. А. Ломовим, які на всіх етапах роботи
оперативного управління показали себе видатними знавцями
оперативно-стратегічного планування.
На думку Генштабу, насамперед мали почати наступ
наші південні фронти на віденському напрямку. Це
неминуче змусило б німецьке командування перекинути значні
сили, що стояли проти наших західних фронтів, щоб
зміцнити південно-східний стратегічний напрям, від якого
залежала доля півдня і південного сходу Німеччини.
Під час розгляду плану наступу фронтів на західному
напрямі виникало серйозне питання про Східну Пруссію,
де противник мав велике угруповання і дуже розвинену
оборону, що спиралася на довгочасні інженерні споруди,
труднопрохідну місцевість та міцні кам’яні будівлі
населених пунктів і міст.
Довелось з жалем констатувати ту похибку, яку
допустив Верховний, не прийнявши пропозицію, внесену ще
влітку, про посилення фронтів, які діяли на східнопруссь-
кому напрямку. Як пам’ятає читач, вона будувалась на
тому, щоб з ходу зламати оборону противника при
успішному розвиткові Білоруської операції. Тепер вороже
угруповання в Східній Пруссії могло серйозно загрожувати
нашим військам під час наступу на берлінському напрямку.
Точно не пам’ятаю, 1 чи 2 листопада мене й О. І.
Антонова викликав Верховний для розгляду плану зимових
операцій. Доповідав проект О. І. Антонов, погодивши його
попередньо зі мною. І знову Верховний не вважав потрібним
погодитися з нашою спільною пропозицією підсилити ще
однією армією 2-й Білоруський фронт для розгрому схід-
нопрусського уруповання. Ми пропонували взяти цю армію
за рахунок Прибалтійських фронтів, яким, на нашу думку,
варто було б перейти до оборони, блокувавши 16-у та 18-у
армії курляндської групи противника.
Після листопадових свят ми разом з Генштабом
заходились докладно розробляти план наступу військ 1-го
Білоруського фронту.
На цей -час командування і штаб 1-го Білоруського
фронту вже подали до Генштабу свої основні міркування
про проведення операцій, які в основному відповідали
об685
становці. Про них неодноразово розмовляли з К. К.
Рокоссовським та М. С. Малініним.
Як уже відзначалось, я не був згодний з фронтальним
ударом на Варшаву через річку Віслу, про що доповів
Верховному Головнокомандуючому. Верховний затвердив мою
пропозицію.
15 листопада я виїхав до Любліна, де мені передали
наказ про моє призначення командуючим 1-м Білоруським
фронтом (членом Військової ради фронту був генерал
К. Ф. Телєгін), а К. К. Рокоссовський цим самим наказом
призначався командуючим 2-м Білоруським фронтом. Тут,
у Любліні, я зустрівся з Б. Берутом та іншими
керівниками Польської робітничої партії і Національного комітету
визволення Польщі.
16 листопада я приступив до командування 1-м
Білоруським фронтом, а К. К. Рокоссовський в цей самий день
виїхав на 2-й Білоруський фронт.
До кінця листопада штаб фронту на чолі з М. С.
Малініним відпрацьовував план наступу і готував необхідні
заявки Ставці Верховного Головнокомандування на
додаткові війська та матеріальні засоби. Штаб фронту, штаб тилу
фронту і командуючі родами військ провели титанічну
працю по розрахунках сил і засобів на наступну операцію.
Наприкінці листопада план затвердили. Точних
термінів початку наступальних операцій Верховний не назвав,
проте вказав орієнтовну готовність до 15—20 січ;ня.
Визначені завдання і строки вимагали великої і
складної роботи у військах, штабах, тилових органах та в
командних інстанціях.
Підготовка Вісло-Одерської операції значною мірою
відрізнялась від підготовки попередніх операцій такого
масштабу, здійснюваних на нашій території. Раніше ми
одержували добрі розвідувальні відомості од наших
партизанських загонів, які діяли в тилу ворога. Тут ми їх не
мали.
Тепер треба було добувати дані про ворога переважно
за допомогою агентурної та авіаційної розвідки і розвідки
наземних військ. На цей важливий бік справи звернуло
Особливу увагу командування штабів усіх ступенів.
Наші тилові залізничні й грунтові шляхи тепер
проходили по території Польщі, де, крім справжніх друзів і
лояльних до нас мешканців, була й ворожа агентура. Нові
умови вимагали від нас особливої пильності, потайності
зосереджень і перегрупувань військ.
На той час армійські партійні організації за вказівкою
ЦК провели велику роз’яснювальну роботу щодо поведінки
686
наших військ за рубежем, куди ми йшли не як
завойовники, а як визволителі від ворожої окупації. У всіх частинах
військ фронту слід було ще ширше розгорнути виховну
роботу, щоб із самого початку нашого перебування в Польщі
не виникало будь-яких непродуманих актів з боку наших
солдатів та офіцерів.
З органами місцевої влади і польською громадськістю
ми встановили нормальні взаємини, і вони допомагали нам,
чим могли. У свою чергу, наші війська ділилися з
поляками всім, що мали. Так з перших кроків, з перших
зустрічей закладався фундамент братської дружби радянського
і польського народів, які зазнали важкого тягаря окупації
ворога.
Щоб зробити підготовку операції цілеспрямованішою,
Військова рада фронту вирішила провести Fpy, яка б
відображала наступну операцію. Залучили всіх командуючих
арміями, членів військових рад, начальників штабів,
командирів окремих корпусів, заступника командуючого ао
тилу фронту, командуючих і начальників родів військ і
служб. Штаб фронту блискуче впорався з підготовкою цієї
гри, і вона пройшла цікаво й повчально. Тут же, після
доповіді керівництва тилу фронту, були ретельно обговорені
питання матеріально-технічного забезпечення.
Командуючі арміями у свою чергу також провели ігри
в армійському масштабі. Усе це, особливо обговорення
питань, зв’язаних з наступною операцією, допомогло всьому
керівному складові глибше усвідомити роль кожного і
добитись повного розуміння щодо взаємодії із своїми
сусідами, авіацією, рухомими військами, артилерією та інженер*
ними військами.
У зв’язку з тим, що операція нашого фронту
розгорталася з двох порівняно невеликих плацдармів, на яких
зосереджувалась величезна кількість військ, організація ар*
мійських і військових тилів була особливо складною. Це
посилювалося ще й тим, що під час розвитку операції ми
повинні були деякий час постачати війська всім
необхідним для бою і життя тільки через плацдарми, що мали
надто обмежені грунтовні шляхи.
Щоб установити більш тісну взаємодію між
плацдармами, в штабі 69-1 армії генерала В. Я. Колпакчі 4 січня бу*
ла проведена гра з командирами всіх з’єднань армії. Для
участі в ній я запросив командуючих 8-ю гвардійською ар*
міею В. І. Чуйкова, 5-ю ударною армією М. Е. Берзаріна та
командуючих 1-ю і 2-ю гвардійськими танковими арміями
М. Ю. Катукова і С. І. Богданова з їхніми начальниками
штабів.
687
Наприкінці грудня мені довелося ще раз злітати у
Ставку, щоб обговорити з Верховним ряд питань, пов’язаних з
остаточним затвердженням загального плану
завершальних операцій.
Задум Ставки Верховного Головнокомандування щодо
цих операцій на західному стратегічному напрямі
остаточно склався у кінці листопада 1944 року. Завчасне
визначення стратегічного плану дало змогу фронтам з особливою
ретельністю продумати всі оперативно-стратегічні,
політичні та матеріальні питання.
Перш ніж завдати удару безпосередньо по Берліну,
намічалося здійснити на західному стратегічному напрямі
дві великі наступальні операції: одну — в Східній Пруссії
силами 3-го і 2-го Білоруських фронтів, а другу — на
варшавсько-берлінському напрямку. Другу доручили військам
1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів.
1-й Білоруський фронт мав завдати удару в загальному
напрямку на Познань. Перед 1-м Українським фронтом
стояло завдання вийти на Одер (Одра) на північний захід
від Глогау (Глогув), Бреслау (Вроцлав), Ратібор (Раці-
буж). 2-й Білоруський фронт повністю націлювався проти
східнопрусського угруповання противника. Основні його
сили, яким випадало завдання відсікти це угруповання, до
початку лютого вели бої в Східній Пруссії. Армії лівого
крила 2-го Білоруського фронту, вийшовши на нижню
Віслу, на північ від Бромберга (Бидгощ), повинні були
перейти до оборони.
Найближча оперативна мета 1-го Білоруського фронту
зводилась до того, щоб прорвати оборону противника
водночас на двох напрямках і, розгромивши варшавсько-ра-
домське угруповання, вийти на меридіан Лодзі. Далі
намічалось наступати в загальному напрямку на Познань до
рубежу Бромберг (Бидгощ) — Познань і на південь, де
увійти в тактичний зв’язок з військами 1-го Українського
фронту.
Дальше просування тоді не планувалось, бо Ставка не
могла знати заздалегідь, як саме складеться обстановка,
коли вийдуть війська 1-го Білоруського фронту на лінію
Бромберг (Бидгощ) — Познань. Наступ 2-го Білоруського
фронту міг затриматись, і в цьому випадку поставлена
Верховним Головнокомандуванням мета — обійти й ізолювати
східнопрусське угруповання — могла бути не виконаною.
І тоді 1-му Білоруському фронту, можливо, довелося б
значну частину своїх сил кинути на північ для подання
допомоги 2-му Білоруському фронтові.
Щодо сусіда ліворуч, то ми були певні, що він не
від688
стане. 1-й Український фронт за своїми силами майже
дорівнював 1-му Білоруському. До того ж обидва фронти
завдавали мало не суміжних ударів. Виходячи з цього, ми
вважали, що нам не доведеться розгортати свої сили у
південному напрямку. Ставка теж не передбачала повертати
угруповання 1-го Білоруського фронту на
південно-західний і південний напрямки.
Та це й неможливо було намічати в умовах, коли
операція планувалася на глибину в кількасот кілометрів, а
вороже командування мало цілковиту можливість
маневрувати своїми резервами. Наприклад, перекинути додаткові
сили із Заходу, взяти їх від блокованого курляндського
угруповання, нарешті, маневруючи по фронту, зібрати
необхідні сили на одній з ділянок і вчинити нам активну
протидію-
Отже, Ставка вважала, що рішення про те, як діяти
військам 1-го Білоруського фронту після виходу на лінію
Бромберг (Бидгощ) — Познань, буде прийнято пізніше
залежно від обстановки.
Операція 1-го Білоруського фронту спочатку називалась
Варшавсько-Познанською, а коли війська фронту вийшли
на Одер у районі Кюстріна, її найменували Вісло-Одер-
ською.
Операцію планували здійснити так. Головного удару з
магнушевського плацдарму завдавали сили 5-ї ударної,
61-ї та 8-ї гвардійської армій, 1-ї і 2-ї гвардійських
танкових армій. Крім того, із-за правого флангу 61-ї армії
генерала П. О. Бєлова після подолання річки Пилиці вводились
основні з’єднання 1-ї армії Війська Польського під
командуванням генерала Станіслава Поплавського, які
націлювались на Варшаву.
Після подолання річки Пилиці 61-а армія наступала в
обхід Варшави із заходу в загальному напрямку на Соха-
чів, маючи на увазі частиною сил ударити на Варшаву із
заходу. 5-а ударна армія генерала М. Е. Берзаріна після
прориву оборони противника завдавала удару в
загальному напрямку на Озоркув і далі на Гнєзно. 8-а гвардійська
армія генерала В. І. Чуйкова після прориву наступала
ліворуч від 5-ї ударної армії в загальному напрямку на
Лодзь і далі на Познань.
2-а гвардійська танкова армія генерала С. І. Богданова,
увійшовши в прорив на ділянці 5-ї ударної армії, стрімко
виходила в район Сохачова із завданням відрізати шляхи
відходу варшавського угруповання, після чого наступала
на Кутно, Гнєзно. 1-а гвардійська танкова армія генерала
М. Ю. Катукова, яка вводилася в прорив на ділянці 8-ї
689
гвардійської армії, розвивала удар на Лодзь і далі на Поз-
нань.
Дії наземних військ підтримувались 16-ю повітряною
армією генерала С. І. Руденка. 2-й гвардійський
кавалерійський корпус генерала В. В. Крюкова висувався за 2-ю
гвардійською танковою армією і мав наступати вздовж
річки Вісли в загальному напрямку на Бромберг (Бидгощ).
і' другому ешелоні фронту рухалась 3-я ударна армія
генерала В. І. Кузнецова.
Допоміжного удару завдавали з пулавського плацдарму
69-а і 33-я армії, підсилені 11-м і 9-м танковими корпусами,
в загальному напрямку на Радом і далі на Лодзь. Після
прориву частиною сил лівофлангової 33-ї армії та 9-м
танковим корпусом треба було завдати удару на Скаржиська-
Камінна з метою оточення і розгрому кельце-радомськоі
групи противника. З 33-ю армією взаємодіяла 4-а танкова
армія 1-го Українського фронту під командуванням
генерала Д. Д. Лелюшенка.
У другому ешелоні рухався резерв фронту — 7-й
кавалерійський корпус генерала М. П. Константинова.
На добу пізніше 47-а армія генерала Ф. FL Перхорови-
ча завдавала удару на північний захід від Варшави. Тут
же наступала 2-а дивізія 1-ї армії Війська Польського.
Більш детально планувалося найближче завдання
фронту: розгром варшавсько-радомсько-лодзинського
угруповання і захоплення Варшави. Дальше завдання планувалося
тільки в загальних рисах. Малось на увазі (як це й
заведено при плануванні фронтових операцій) уточнити його в
ході виконання найближчого завдання.
У своїх розрахунках ми виходили з того, що нам
доведеться битися з упертим і ще поки що сильним
противником, якого ми вже добре знали.
Ми багато думали над тим, як краще організувати
артилерійську та авіаційну підготовку, щоб здійснити прорив
оборони на всю її тактичну глибину, швидше ввести в
прорив танкові війська, на які робили основну ставку.
В процесі підготовки операції ми провели багато дезин-
формаційних заходів, щоб приховати масштаб
майбутнього наступу і напрямки ударів, особливо головного удару.
Ми намагались створити у противника враження про
зосередження основної маси військ фронту проти Варшави, на
схід від неї.
Однак ми не були цілком упевнені в тому, що обманули
противника і що він не зрозумів наших справжніх намірів.
Ми побоювались, що, розгадавши нашу підготовку, він
відведе свої основні сили з першої позиції в глибину, щоб
при690
мусити нас розстріляти сотні тисяч снарядів по пустих
місцях.
Після всебічного аналізу обстановки та обговорення всіх
«за» і «проти» з командуючими і начальниками родів
військ вирішили безпосередньо перед генеральною атакою
провести сильну бойову розвідку, підтримавши її могутнім
тридцятихвилинним артилерійським вогнем, і, якщо
противник подасться, то негайно почати загальну атаку
головними силами.
Для атаки переднього краю від кожної дивізії
виділялися один-два стрілецьких батальйони з танками й
самохідно-артилерійськими установками. Розвідка боєм, крім
артилерії, підтримувалась ударами авіації.
Атаку розвідувальних батальйонів противник не
витримав і, видно, сприйнявши її за атаку головних сил фронту,
почав відходити з переднього краю в глибину. Тоді,
відкривши ще могутніший вогонь всієї артилерії і кинувши
основну масу авіації по дальніх цілях оборони противника,
армії фронту почали атаку всіма силами перших
армійських ешелонів. У перший же день операції о 13 годині ми
ввели в бій 11-й танковий корпус.
З цього моменту прорив розвивався нормально, а ми
зекономили багато тисяч тонн снарядів, які дуже стали в
пригоді пізніше під час розвитку операції.
На другий день операції ми ввели в дію 1-у та 2-у
гвардійські танкові армії, 9-й танковий корпус. їхній удар
зразу потряс усю тактичну й оперативну оборону противника.
Стрімкий вихід 2-ї гвардійської танкової армії в район
Жирардув — Сохачів, захоплення 47-ю армією південного
берега Вісли на північ від Варшави змусили противника
розпочати швидке відведення військ з міста.
Залишаючи Варшаву, ворог піддав столицю Польщі
суцільному руйнуванню, а мешканців — масовому знищенню.
Праворуч від 1-го Білоруського фронту діяли 2-й і 3-й
Білоруські фронти. Перед ними було поставлене завдання:
розгромити східнопрусське угруповання німецьких військ й
оволодіти Східною Пруссією.
2-й Білоруський фронт своїм головним угрупованням
мав вийти в район Марієнбурга й відсікти східнопрусське
угруповання від Східної Померанії, від Данціга і Гдині.
Війська фронту наступали з рожанського плацдарму
через Млаву. Допоміжний удар завдавався з сероцького
плацдарму в загальному напрямку на Бєльськ, Ліпно. 70-а
армія, рухаючись своїм лівим флангом вздовж північного
берега Вісли, мала завдання не допустити відходу
противника за Віслу із смуги наступу 1-го Білоруського фронту.
691
Наступ розпочався 13 січня. 2-й Білоруський фронт
(командуючий Маршал Радянського Союзу К. К. Рокоссов-
ський, член Військової ради генерал М. Є. Суботін,
начальник штабу генерал О. М. Боголюбов) частиною своїх сил
перейшов у наступ одночасно з 3-м Білоруським фронтом
(командуючий генерал І. Д. Черняховський, член
Військової ради генерал В. О. Макаров, начальник штабу генерал-
0. П. Покровський). Наступного дня рушили головні сили
військ К. К. Рокоссовського на млавському напрямку.
Противник учинив тут упертий опір. Прорив розвивався
дуже повільно, і тільки 19 січня після введення в бій всіх
танкових і механізованих військ фронту прорив було
завершено, і 2-й Білоруський фронт оволодів Млавою, Пшас-
пишем і Цеханувом. Успішне і випереджаюче просування
47-ї армії та 2-ї гвардійської танкової армії на південь од
Іїісли міцно забезпечувало лівий фланг 2-го Білоруського
фронту.
Ліворуч від 1-го Білоруського фронту з сандомирсько-
го плацдарму 12 січня почали наступ війська 1-го
Українського фронту (командуючий Маршал Радянського Союзу
1. С. Конєв, член Військової ради генерал К. В. Крайнюков,
начальник штабу генерал В. Д. Соколовський). Директивою
Ставки 1-му Українському фронту були поставлені
завдання на 10—11 день операції оволодіти рубежем Петроков —
Ченстохов — Мехув і розвивати наступ на Бреславль.
Наступ військ 1-го Українського фронту розвивався
успішно. Першого ж дня прорив головної смуги оборони
було завершено, і війська першого ешелону фронту при
підтримці частини сил танкових армій просунулись на 20
кілометрів. Введені в бій 3-я гвардійська танкова армія
генерала П. С. Рибалка і 4-а танкова армія генерала Д. Д. Ле-
люшенка вийшли на оперативний простір, громлячи резерви
противника, що підходили.
У своїх спогадах про битву на Віслі німецький генерал
К. Тіппельскірх так описує ці бої:
«Удар був такий сильний, що відкинув не тільки дивізії
першого ешелону, але й досить великі рухомі резерви,
підтягнуті за категоричним наказом Гітлера зовсім близько до
фронту. Останні зазнали втрат уже від артилерійської
підготовки росіян, а в подальшому внаслідок загального
відступу їх узагалі не вдалося використати відповідно до пла-
ну» *.
До сказаного К. Тіппельскірхом треба тільки додати, що
ці резерви не можна було ніяк використати, оскільки їх
1 Типпельскирх К. История второй мировой войни, с, 508.
692
повністю розгромили війська 1-го Українського та 1-го
Білоруського фронтів.
17 січня 3-я гвардійська танкова армія П. С. Рибалка і
5-а гвардійська армія О. С. Жадова захопили місто Ченсто-
хов, а 59-а і 60-а армії зав’язали бої на північних
підступах до Кракова.
За 6 днів наступу 1-й Український фронт просунувся до
150 кілометрів і вийшов на рубіж Радом — Ченстохов — на
північ від Краків — Тарнув. Перед фронтом створилась
сприятлива обстановка для дальшого наступу до Одеру.
1-й Білоруський фронт, перейшовши в наступ 14 січня,
також успішно розвивав операцію.
Той же К. Тіппельскірх писав:
«Надвечір 16 січня (тобто на третій день наступу —
Г. Ж-) на ділянці від річки Ніди до річки Пилиці вже не
було суцільного, органічно зв’язаного німецького фронту.
Грізна небезпека нависла над частинами 9-ї армії, які все
ще оборонялися на Віслі біля Варшави і південніше.
Резервів більше не було».
17 січня 1-й Білоруський фронт виявився на одній лінії
з 1-м Українським фронтом. Того дня у Варшаву вступили
війська 1-ї армії Війська Польського. Слідом за ними
увійшли флангові частини 47-ї та 61-ї армій радянських військ.
Як і після розгрому німецьких військ під Москвою,
Гітлер учинив чергові екзекуції над своїм генералітетом за
поразку в районі Варшави. Командуючого групою армій
«А» генерал-полковника І. Гарпе він замінив
генерал-полковником Ф. Шернером, а командуючого 9-ю армією
генерала С. Лютвіца — генералом піхоти Т. Буссе.
Оглянувши зруйноване місто, Військова рада 1-го
Білоруського фронту доповіла Верховному:
«Фашистські варвари знищили столицю Польщі —
Варшаву. З жорстокістю витончених садистів гітлерівці
руйнували квартал за кварталом. Найбільші промислові
підприємства стерті з лиця землі. Жилі будинки висаджені в
повітря або спалені. Міське господарство зруйноване.
Десятки тисяч мешканців знищені, решту вигнали. Місто
мертве» *.
Слухаючи розповіді про звірства, що їх коїли німецькі
фашисти під час окупації і особливо перед відступом,
важко було навіть зрозуміти психологію і моральне обличчя
ворожих військ.
Особливо тяжко переживали зруйнування Варшави
польські солдати й офіцери. Я бачив, як плакали загарто«
‘ Архіо МО СРСР, ф. 223, оп. 2356, спр. 570, арк, 4
693
ьані в боях воїни і присягались покарати ворога, який
втратив людську подобу. Щодо радянських воїнів, то всі ми
була розлючені надзвичайно і сповнені рішучості повною
мірою покарати фашистів за всі злочини.
Війська сміливо й швидко ламали всякий опір
противника і стрімко просувались уперед.
У зв’язку з успішним розвитком операції Ставка 17
січня уточнила завдання фронтам на одерському напрямку.
1-му Білоруському фронту ставилось завдання не
пізніше 2—4 лютого оволодіти рубежем Бидгощ — Познань;
1-му Українському фронту головними силами і далі
наступати на Бреслау (Вроцлав), не пізніше ЗО січня вийти
на Одер на південь від Лешно і захопити плацдарми на
західному березі цієї річки. Лівофланговими арміями 20—22
визволити Краків.
Головне командування німецьких військ перекинуло в
район Лодзі зі Східної Пруссії танкову дивізію «Велика
Німеччина» та ще п’ять дивізій із Заходу, щоб зупинити
наступ 1-го Білоруського фронту, але ці війська, не встигши
навіть як слід розгорнутись, були розбиті. Удар був
настільки стрімкий і приголомшливий, що німці втратили
будь-яку надію на можливість зупинити радянські війська
будь-де на території Польщі.
19 січня було взято місто Лодзь, а війська правого
крила фронту 23 січня захопили місто Бидгощ. Уранці 22
січня війська 1-ї гвардійської танкової армії зав’язали бої за
Познань. Незабаром до Познані підійшли війська 69-ї
армії, а потім і 8-ї гвардійської армії. Ліве крило фронту
вийшло в район Яроцин, де встановило тактичну взаємодію
з правим крилом 1-го Українського фронту.
Удень 25 січня мені подзвонив Верховний. Вислухавши
мою доповідь, він спитав, що ми збираємось робити далі.
— Противник деморалізований і не здатний зараз
чинити серйозного опору,— відповів я.— Ми вирішили
продовжувати наступ з метою виходу військ фронту на Одер.
Основний напрям наступу — на Юострін (Костшин), де
спробуємо захопити плацдарм. Праве крило фронту роз-
гортається у північному й північно-західному напрямках
проти східнопомеранського угруповання, яке не являє поки
що серйозної безпосередньої небезпеки.
— З виходом на Одер ви відірветесь од флангу 2-го
Білоруського фронту більше ніж на 150 кілометрів,— сказав
Й. В. Сталін.— Цього зараз робити не можна. Треба
почекати, поки 2-й Білоруський фронт закінчить операцію в
Східній Пруссії і перегрупує свої сили за Віслу,
694
— Скільки часу це забере?
— Приблизно днів десять. Майте на увазі,— додав
Й. В. Сталін,— 1-й Український фронт зараз не зможе
просуватись далі і забезпечувати вас зліва, оскільки деякий
час займатиметься ліквідацією противника в районі Оп-
пельн — Катовіце.
— Я прошу не зупиняти наступу військ фронту, бо
потім нам буде важче подолати мезерицький укріплений
рубіж. Щоб забезпечити наш правий фланг, досить посилити
фронт ще однією армією.
Верховний обіцяв подумати, але відповіді того дня ми
не одержали.
26 січня розвідка 1-ї гвардійської танкової армії
досягла мезерицького укріпленого рубежу й захопила велику
групу полонених. З їхніх показань встановили, що цей
укріплений район на багатьох ділянках ще не зайняли
німецькі війська, їхні частини ще тільки сюди висуваються.
Командування фронту вирішило прискорити рух до Одеру
головних сил фронту і спробувати з ходу захопити
плацдарм на його західному березі.
Щоб захистити головні сили фронту, які висувалися до
Одеру, від можливих ударів противника з боку Східної
Померанії, вирішили розгорнути фронтом на північ 3-ю
ударну армію, 1-у армію Війська Польського, 47-у, 61-у армії
та 2-й гвардійський кавкорпус.
Для знищення гарнізону в Познані залишалась частина
сил 8-ї гвардійської, 69-ї армій та 1-ї гвардійської танкової
армії. Взяття Познані доручили особисто командуючому
8-ю гвардійською армією генералові В. І. Чуйкову. Тоді
вважали, що там оточили не більше 20 тисяч військ, але
насправді їх виявилося понад 60 тисяч, і боротьба з ними
в укріпленому місті затягнулась до 23 лютого.
За нашими розрахунками, до виходу військ фронту на
Рдер ворог не міг організувати контрудар з Померанії, а
на випадок серйозної небезпеки ми могли ще встигнути
перегрупувати частину військ з Одера для розгрому померан-
ського угруповання. Так воно потім і вийшло.
Після додаткових переговорів Верховний погодився з
пропозицією командування фронту. Він зобов’язав нас
добре подумати про свій правий фланг, але на прохання
виділити додаткові сили відмовив. Турбота Ставки про
прикриття нашого правого флангу була цілком обгрунтованою. Як
показав наступний хід подій, загроза ударів з боку Східної
Померанії безперервно зростала.
Наступ розвивався стрімко. Головні сили фронту,
розгромивши розрізнені частини противника і зламавши його
695
опір на мезерицькому укріпленому рубежі, до 1—4 лютого
вийшли на Одер і захопили на його західному березі в
районі Кюстріна (Костшин) дуже важливий плацдарм.
Не можу не сказати тут хоча б кілька слів про героїчні
дії 5-ї ударної армії, яку очолювали генерал-лейтенант
М. Е. Берзарін та член Військової ради генерал-лейтенант
Ф. Ю. Боков.
Величезна заслуга в захопленні плацдарму належить
передовому загонові 5-ї ударної армії. Очолювали цей загін
заступник командира 89-ї гвардійської стрілецької дивізії
полковник X. Ф. Єсипенко і представник Військової ради
5-ї армії заступник начальника політвідділу армії
підполковник Д. Д. Шапошников.
До складу загону входили 1006-й стрілецький полк 266-ї
стрілецької дивізії, 220-а окрема танкова бригада на чолі
з полковником А. Н. Пашковим, 89-й окремий важкотанко-
вий полк, винищувальний протитанковий полк і 489-й
мінометний полк.
Над ранок 31 січня передовий загін форсував Одер і
захопив плацдарм у районі Кінітц— Гросс — Нойендорф —
Рефельд.
Поява радянських військ за 70 кілометрів від Берліна
була приголомшуючою несподіванкою для німців.
В той час, коли загін увірвався до міста Кінітц, на його
вулицях спокійно гуляли німецькі солдати, а в ресторані
було повно офіцерів. Поїзди по лінії Кінітц — Берлін
курсували за графіком, нормально діяв зв’язок.
На захопленому плацдармі полковник І. І. Терьохін,
комбати Н. І. Кравцов, П. Є. Платонов та І. Я. Чередник,
командири дивізіонів Н. А. Жарков та І. С. Ільященко
організували міцну оборону. Бійці і командири розуміли, що
німці докладуть максимум зусиль, щоб відкинути загін
назад за Одер.
Уранці 2 лютого противник завдав могутнього
артилерійсько-мінометного удару по бойових порядках загону.
Невдовзі після цього з’явилась ворожа авіація. Район
плацдарму здригався від вибухів бомб, снарядів та мін. Вогне-
вий смерч вирував майже годину. Потім гітлерівці,
підтримані танками, з трьох боків атакували передовий загін.
Противник, незважаючи на великі втрати, уперто ліз
уперед. Його танкам навіть вдалося прорватись у район
вогневих позицій нашої артилерії й подавити частину
батарей. Створилась критична обстановка. Танки ворога
загрожували вийти в тил загонові, й тоді навряд чи можна було
утриматись на захопленому рубежі. Діло дійшло до того,
що в батареї капітана Н. І. Кравцова лишилась тільки
од696
на протитанкова гармата. її обслуга під командуванням
старшого сержанта М. А. Бєльського вступила у двобій з
8 танками противника.
Весь боєзапас гармати становили тринадцять снарядів.
Микола Бєльський ще раз їх перелічив. Справді, лише
тринадцять, а танків вісім.
— Будемо стріляти впритул, напевно,— сказав він
товаришам.— Помремо, але не пропустимо ворога.
Старший сержант М. А. Бєльський і його бойові друзі
Каргін та Кчерюсов були досвідченими бійцями. Від їхньої
стійкості й майстерності залежав результат бою.
Вони заздалегідь закотили гармату в сарай і,
проламавши отвір у стіні, встановили її на пряму наводку. Тут був
захист від огню і водночас можна було бити в борт танків.
Уже чути брязкіт гусениць. Старший сержант
М. А. Бєльський сам став за приціл. До головного танка
лишалось не більш як 150 метрів. Виразно видно
фашистського хреста.
Намагаючись зберегти спокій, старший сержант
М. А. Бєльський прицілився, підпустив танк ще ближче.
Постріл. Снаряд попав у бак з пальним. Над танком
спалахнуло руде полум’я. Наступний снаряд теж влучив у
ціль — другий танк безпомічно закрутився з перебитою
гусеницею. Через хвилину полум’я огорнуло третій танк. Це
була майстерна робота!
П’ять фашистських танків уже диміли перед нашими
окопами. Інші три повернули назад.
За мужність і доблесть, виявлені в цьому бою, старший
сержант Микола Бєльський був удостоєний ордена
Червоного Прапора. Нагороди одержали й інші бійці обслуги.
Слідом за передовим загоном почав захоплення й
розширення плацдарму 26-й гвардійський стрілецький корпус
(командир корпусу генерал-лейтенант П. А. Фірсов,
начальник політвідділу полковник Д. Н. Андрєєв).
94-а гвардійська дивізія цього корпусу під
командуванням підполковника Б. І. Баранова і начальника
політвідділу полковника С. В. Кузовкова форсувала Одер. 286-й та
283-й гвардійські полки зав’язали бій на плацдармі, від-
кидаючи противника, який чинив опір. Тут самовіддано
бився 199-й гвардійський артилерійський полк цієї дивізії
(командир полка підполковник І. Ф. Жеребцов, заступник
по політчастині майор В. І. Орябинський).
Особливо добре діяла батарея гвардії старшого
лейтенанта П. А. Миронова. Під час атаки командира батареї
поранили, і на його місце став гвардії старший лейтенант
І. Т. Авелічев. Того дня батарея разом з піхотою мужньо
697
відбила 6 атак противника. Безстрашністю відзначалися
ларторги батарей старший сержант Г. І. Швецов і сержант
Іван Волков.
Масовий героїзм під час відбиття танкових атак
противника виявили воїни 2-го батальйону 1050-го
стрілецького полку (командир батальйону Ф. К. Шаповалов,
заступник по політчастині І. Ф. Осипов). Особовий склад
цього батальйону в найважчих умовах відбив численні
атаки танків і піхоти.
Тут особливо відзначились солдати й офіцери 3-го
батальйону під командуванням капітана О. Ф. Богомолова,
який, бувши тяжко пораненим, не пішов з поля бою, а й
далі керував батальйоном. О. Ф. Богомолову за героїзм і
мужність було посмертно присвоєне звання Героя
Радянського Союзу.
За ці бої були нагороджені орденами і медалями всі
солдати, сержанти й офіцери 1-го батальйону 1008-го
стрілецького полку. Командир батальйону М. О. Алексєєв і
парторг батальйону старший лейтенант Кулінур Усенбе-
ков були удостоєні високого звання Героя Радянського
Союзу. 1008-й та 1010-й стрілецькі полки 266-ї стрілецької
дивізії за масовий героїзм були нагороджені орденом Су-
ворова III ступеня.
Винятково запеклі бої протягом ряду днів тривали на
ділянці 1054-го полку (301-а стрілецька дивізія), яким
командував підполковник Н. Н. Радаєв. Використовуючи
вигідне розташування позицій на висотах і заздалегідь
обладнані вузли опору в цегляних будинках населених
пунктів, ворог чинив наступаючим підрозділам 1054-го
полку впертий опір. Усі підходи до оборони противника,
котру мав прорвати полк Н. Н. Радаєва, прострілювались
гітлерівцями багатошаровим вогнем з усіх видів зброї. До
того ж радянським воїнам доводилось наступати по
затопленій розталою водою відкритій, рівнинній місцевості.
Як тільки почало світати, уздовж бойової ділянки
загуркотіли гармати. Це радянські артилеристи ві дкрили
вогонь по окопах і заздалегідь виявлених опорних
пунктах, по вузлах опору та інших вогневих точках гітлерівців.
І майже зразу ж, слідом за розривами снарядів, в атаку
кинулись стрілецькі підрозділи полку. У перших рядах, як
звичайно, були комуністи fi комсомольці. Добре виявив
себе в цьому бою ватажок армійської молоді —
комсомольський організатор 3-го стрілецького батальйону лейтенант
І. Ф. Сеничкін, який очолив атаку батальйону.
У ході атаки нашим воїнам удалось вибити ворога з
траншеї і знищити два його вузли опору. Та невдовзі,
698
отямившись і зосередивши свої сили, гітлерівці перейшли
в контратаку. На одній з ділянок вони навіть прорвалися
й потіснили нашу роту.
Проте німці не змогли далеко просунутись. Могутнії*
ударом бійці 3-го батальйону відкинули їх, а потім
успішно наступали далі. За виявлені в цьому бою відвагу і
мужність І. Ф. Сеничкіна нагороджено орденом Вітчизняної
війни II ступеня.
А скільки таких бойових епізодів, у яких відбитий весь
цілісний, героїчний образ радянського солдата, знає
історія Великої Вітчизняної війни!
У результаті багатоденних жорстоких битв плацдарм
значно розширили. З нього й почався 16 квітня насту11
ударного угруповання 1-го Білоруського фронту на Берлін.
На цей час на правому крилі фронту опір ворога
значно зріс. Авіаційна та військова розвідки встановили, що до
Східної Померанії підходять і зосереджуються значні
ворожі сили.
Щоб ліквідувати небезпеку, що нависала з півночі,
були потрібні швидкі й рішучі дії. Вже 2-го лютого i-а
гвардійська танкова армія одержала наказ Військової ради
фронту передати свої ділянки на Одері сусіднім військам
і форсованим маршем перегрупуватися на північ і в район
Арнсвальде. Туди ж перекидались 9-й танковий і 7-й
гвардійський кавалерійський корпуси, велика кількість
артилерійських, інженерних частин та матеріальних засобів.
Загроза контрнаступу німецьких військ із Східної
Померанії з дня на день зростала.
31 січня Військова рада фронту надіслала Верховному
Головнокомандуючому донесення такого змісту:
«1. У зв'язку з великим відставанням лівого крила 2-го
Білоруського фронту від правого флангу 1-го Білоруського
фронту ширина фронту наприкінці 31 січня досягла 500 км.
Якщо лівий фланг К. К. Рокоссовського і далі
стоятиме на місці, то противник безумовно розпочне активні дії
проти правого флангу 1-го Білоруського фронту, який
розтягнувся.
Прошу наказати К. К. Рокоссовському негайно
наступати 70-ю армією в західному напрямку, хоча б на уступі
за правим флангом 1 -го Білоруського фронту.
2. І. С. Конєва прошу зобов’язати швидше вийти на
р. Одер.
Жуков. Телєгін»1
* Архів МО СРСР, ф. 233, оп. 2307, спр. 194, арк, 48.
699
На це донесення ми не одержали від Верховного
швидкої відповіді і конкретної допомоги фронту. Тільки 8
лютого Ставка дала завдання 2-му Білоруському фронтові
перейти 10 лютого в наступ з рубежу Грауденц — Ратцебур,
розгромити противника в Східній Померанії, оволодіти
Данцігом і вийти на узбережжя Балтійського моря.
10 лютого 2-й Білоруський фронт почав наступ, але, не
маючи в своєму розпорядженні достатньо сил, не зміг
повністю виконати поставлене завдання. Однак 24 лютого,
коли з резерву Ставки підійшла свіжа 19-а армія, 2-й
Білоруський фронт посилив наступальні дії.
1 березня перейшли в наступ і війська 1-го Білоруського
фронту, головною ударною силою якого були 1-а та 2-а
гвардійські танкові армії. У зв’язку з могутнім ударом цієї
групи військ наступ 2-го Білоруського фронту значно зріс.
4—5 березня війська 1-го Білоруського фронту вийшли
на узбережжя Балтійського моря, а війська 2-го
Білоруського фронту, вийшовши на узбережжя Балтійського моря
і захопивши 4 березня Кезлін (Кошалін), повернули на схід,
ва Гдиню, Данціг (Гданськ). 1-у гвардійську танкову армію
1-го Білоруського фронту, яка вийшла в район Кольберга
(Колобжег), Ставка своїм розпорядженням тимчасово
передала до складу 2-го Білоруського фронту для розгрому
противника в районі Гдині. Війська правого крила 1-го
Білоруського фронту, добиваючи рештки ворожих частин,
виходили на узбережжя Балтійського моря і на Одер в його
нижній течії.
Тут доречно, на мій погляд, більш докладно зупинитись
на одному питанні, яке ставлять автори деяких мемуарів,
зокрема Маршал Радянського Союзу В. І. Чуйков: чому
командування 1-го Білоруського фронту після виходу в
перших числах лютого на Одер не добилося від Ставки
рішення без зупинки продовжувати наступ на Берлін.
У своїх спогадах, опублікованих у журналах «Октябрь»
та «Новая и новейшая история», В. І. Чуйков стверджує, що
«Берліном можна було оволодіти вже в лютому. А це,
природно, наблизило б і закінчення війни» ‘.
Багато військових спеціалістів виступили в пресі проти
такої точки зору В. І. Чуйкова 2, але В. І. Чуйков вважає,
що «заперечення йдуть не від активних учасників Вісло-
Одерської операції, а від тих, хто був причетний до
розробки наказів й. В. Сталіна і фронту про припинення наступу
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии.—Новая
и новейшая история, 1965, № 2, с. 6.
2 Див.: Воен-ист. журн., 1965, № 3, с. 74—76, с. 80—81: Там же,
№ 4, с. 62—64»
700 -
на Берлін і про проведення Східно-ПомеранськоІ операції,
або від авторів деяких історичних праць»
Мушу сказати, що в наступальній операції на Берлін не
все було так просто, як це здається В. І. Чуйкову.
26 січня, коли стало ясно, що противник не зможе
стримати нашого наступу на укріпленнях на підступах до
Одеру, ми внесли в Ставку попередню пропозицію, суть якої
полягала ось у чому.
До ЗО січня війська фронту мали вийти на рубіж Бер-
лінхен (Барлінек)—Ландсберг (Гожув-Велькополь-
ський) — Грец (Грудзиськ), підтягнути тили, поповнити
запаси і зранку 1—2 лютого продовжити наступ, з тим щоб з
ходу форсувати Одер.
У подальшому передбачалось розвивати стрімкий наступ
на берлінському напрямку, зосереджуючи головні зусилля
в обхід Берліна з північного сходу, півночі та північного
заходу.
27 січня Ставка Верховного Головнокомандування
затвердила цю пропозицію.
28 січня аналогічну пропозицію надіслав у Ставку і
командуючий 1-м Українським фронтом Маршал
Радянського Союзу І. С. Конєв. Вона зводилась до того, щоб
розгромити бреславське угруповання противника і до 25—
28 лютого вийти на Ельбу, а правим крилом фронту у
взаємодії з 1-м Білоруським фронтом оволодіти Берліном.
Цю пропозицію Ставка також затвердила 29 січня.
Справді, як це твердить В. І. Чуйков, тоді противник на
підступах до Берліна мав обмежені сили, і його оборона
була досить слабкою. Це було нам ясно. У зв’язку з цим
командування фронту дало військам фронту таке
орієнтування:
«Військовим радам усіх армій, командуючим родами
військ і начальникові тилу фронту. Повідомляю орієнтовні
розрахунки на найближчий період і коротку оцінку
обстановки:
1. Противник перед 1-м Білоруським фронтом якихось
великих контрударних угруповань поки що не має.
Противник не має і суцільного фронту оборони. Він
зараз прикриває окремі напрямки і на ряді ділянок
намагається вирішити завдання оборони активними діями.
Ми маємо попередні дані про те, що противник зняв із
Західного фронту чотири танкові дивізії і до 5—6 піхотних
дивізій і ці частини перекидає на Східний фронт. Водночас
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии,— Новая в
новеишая история, 1965, Ш 2, с. 7,
701
противник продовжує перекидання частин з Прибалтики
і Східної Пруссії.
Очевидно, противник у найближчі 6—7 днів ті війська,
які він підвозить із Прибалтики і Східної Пруссії,
зосереджуватиме на лінії Шведт—Штаргард—Нойштеттін, з тим
щоб прикрити Померанію, не допустити нас до Штеттіна і
не допустити нашого виходу до бухти Померанської.
Групу військ, що перекидається із Заходу, противник,
видно, зосереджує в районі Берліна із завданням оборони
підступів до Берліна.
2. Завдання військ фронту—у найближчі 6 днів
активними діями закріпити досягнутий успіх, підтягнути все, що
відстало, поповнити запаси до 2 заправок пального, до 2
боєкомплектів боєприпасів і стрімким кидком 15—16 лютого
взяти Берлін.
Під час закріплення досягнутого успіху, тобто з 4 до
8 лютого, необхідно:
а) 5, 8, 69, 33-й арміям захопити плацдарми на
західному березі р. Одер. При цьому бажано 8-й гвардійській та
69-й арміям мати один спільний плацдарм між Кюстріном
і Франкфуртом. Якщо вдасться, добре було б з’єднати
плацдарми 5-ї та 8-ї армій;
б) 1-й армії Війська Польського, 47, 61, 2-й танковим
арміям та 2-му кавкорпусові необхідно відкинути
противника за лінію Ратцебур—Фалькенбург—Штаргард—Альт-
дам — р. Одер. Після чого, залишивши заслін до підходу
армій 2-го Білоруського фронту, перегрупуватись на р. Одер
для прориву;
в) 7—8 лютого необхідно закінчити ліквідацію познан-
сько-шнайдемюльської групи противника;
г) засоби підсилення для прориву в основному
залишаться ті самі, що їх мають зараз армії;
д) танковим військам і самохідній артилерії до 10
лютого закінчити поточний і середній ремонт і поставити
матеріальну частину в стрій;
є) авіації закінчити розгортання, маючи не менше ніж
6 заправок на аеродромах;
ж) тилові фронту, армійському й військовому тилові до
9—10 лютого мати цілковиту готовність до вирішального
етапу операції.
Жуков. Телєгін. Малінін» >,
Однак, як уже сказано раніше, в перших числах лютого
почала назрівати серйозна небезпека контрудару з боку
1 Архів МО СРСР, ф, 233, оп, 2307, спр, 194, арк, 111—113,
702
Східної Померанії у фланг і тил головного угруповання
фронту, що висувалося до Одеру. Ось що свідчив з цього
приводу німецький фельдмаршал Кейтель:
у лютому — березні 1945 року передбачалось
провести контрнаступ проти військ, що наступали на Берлін,
використавши для цього померанський плацдарм. Планувалося,
що, прикрившись у районі Грудзьондз, війська групи армій
«Вісла» прорвуть російський фронт і вийдуть через долини
рік Варта і Нетце з тилу на Кюстрін.
Цей задум підтверджує також і генерал-полковник Гу-
деріан. У своїй книзі «Спогади солдата» він писав:
«Німецьке командування мало намір завдати могутнього
контрудару силами групи армій «Вісла» з блискавичною швидкістю,
поки росіяни не підтягли до фронту великі сили або поки
вони не розгадали наших намірів».
Наведені свідчення військових керівників фашистської
Німеччини не залишають сумнівів у тому, що небезпека з
боку Східної Померанії була реальною. Проте
командування 1-го Білоруського фронту своєчасно вжило необхідних
заходів, щоб активно протидіяти ворогові.
На початку лютого у межиріччі Одеру й Вісли діяли
2-а й 11-а німецькі армії, які мали 22 дивізії, в тому числі
4 танкові і 2 моторизовані дивізії, 5 бригад і 8 бойових груп.
За свідченнями нашої розвідки, приплив сил туди
продовжувався.
Крім того, в районі Штеттіна (Щецін) розташовувалась
3-я танкова армія, котру німецько-фашистське
командування могло використати як на берлінському напрямку, так і
для підсилення східно-померанського угруповання (що
фактично й сталося).
Чи могло радянське командування піти на риск
наступати далі головними силами фронту на Берлін в умовах,
коли з півночі нависла надто серйозна небезпека?
В. І. Чуйков пише: «...щодо риску, то й на війні нерідко
доводиться йти на нього. Але в даному випадку риск був
цілком обгрунтований. У Вісло-Одерській операції наші
війська пройшли вже понад 500 км, і від Одеру до Берліна
лишалось усього 60—80 км!»
Звичайно, можна було знехтувати цією небезпекою,
пустити обидві танкові армії та 3—4 загальновійськові армії
навпростець на Берлін і підійти до нього. Але противник
ударом з півночі легко прорвав би наше прикриття, вийшов
до переправ на Одері і поставив би війська фронту в
районі Берліна в надто важке становище.
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии,— Новая и
новейшая нстория, 1965, № 2, с, 7,
703
Досвід війни показує, що рискувати треба, але не
можна зариватись. Дуже показовим уроком щодо цього був
наступ Червоної Армії на Варшаву в 1920 році, коли неза-
безпечене й необачне просування військ Червоної Армії
призвело замість успіху до важкої поразки нашого
Західного фронту.
«Якщо ми об’єктивно оцінимо силу угруповання військ
гітлерівців у Померанії,— пише В. І. Чуйков,— то
переконаємось, що з їхнього боку будь-яка загроза нашому
ударному угрупованню на берлінському напрямку цілком могла
бути локалізована військами 2-го Білоруського фронту» 1.
Дійсність спростовує це твердження.
Спочатку завдання розгромити противника у Східній
Померанії намічали вирішити саме силами 2-го
Білоруського фронту, але їх виявилося аж ніяк не досить. Розпочатий
10 лютого наступ 2-го Білоруського фронту проходив дуже
повільно. За 10 днів його війська змогли просунутись тільки
на 50—70 кілометрів.
В цей же час ворог здійснив у районі на південь від
Штаргарда контрудар, і йому навіть вдалося потіснити наші
війська і просунутись у південному напрямку до 12
кілометрів.
Оцінюючи обстановку, що склалася, Ставка Верховного
Головнокомандування вирішила з метою ліквідації
гітлерівців у Східній Померанії, сили яких на цей час збільшились
до сорока дивізій, залучити чотири загальновійськові та дві
танкові армії 1-го Білоруського фронту.
Як відомо, бойові дії двох фронтів по розгрому східно-
померанського угруповання завершились тільки наприкінці
березня. Ось який це був міцний горішокі
В. І. Чуйков вважає, що для наступу на Берлін у
лютому 1945 року 1-й Білоруський і 1-й Український фронти
могли виділити 8—10 армій, у тому числі 3—4 танкові армії2.
З цим також не можна погодитись. На початку лютого
з восьми загальновійськових і двох танкових армій 1-го
Білоруського фронту на берлінському напрямку лишались
тільки чотири неповні армії (5-а ударна, половина 8-ї
гвардійської, 69-а і 33-я) 3. Всі інші сили фронту нам довелося
повернути в бік Східної Померанії для розгрому померан-
ського угруповання.
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии,—Новая и
новейшая история, 1965, № 2, с. 7.
3 Там же.
* По одному корпусу від 8-ї гвардійської та 69-ї армій вели бої
за Познань.— Прим. авт.
704
Щодо 1-го Українського фронту, то він у період з 8 по
24 лютого проводив наступальну операцію на південний
захід від Бреслау (Вроцлав). У ній брали участь головні^
сили фронту (чотири загальновійськові, дві танкові армії та
2-а повітряна армія). Противник, підтягнувши значні сили,
чинив там упертий опір.
За 17 днів наступу з’єднання 1-го Українського фронту
просунулись на 100 кілометрів, вийшовши на річку Нейсе.
Спроби форсувати її і розвинути наступ на захід
закінчились невдало, і війська фронту перейшли до оборони на
східному березі річки.
Треба також враховувати, що в ході Вісло-Одерської
операції наші частини зазнали серйозних втрат.
На 1 лютого чисельність стрілецьких дивізій становила
в середньому близько 5500 чоловік, а в 8-й гвардійській —
від 3800 до 4800 чоловік. У двох танкових арміях було 740
танків (у танкових бригадах в середньому близько 40, а в
багатьох із них по 15—20 танків). Таке саме становище
було і на 1-му Українському фронті.
Крім того, фортеця й місто Познань, які лишились
далеко в тилу фронту, все ще були в руках противника, і до
23 лютого війська, якими особисто керував В. І. Чуйков, їх
не взяли.
Не слід, нарешті, забувати і про матеріальне
забезпечення військ, які за 20 днів наступу просунулись більш ніж
на 500 кілометрів. Природно, що при такому високому
темпі просування тили відстали, і війська відчували потребу в
матеріальних засобах, особливо в пальному. Авіація теж
не могла перебазуватись, бо в цей час усі польові
аеродроми розкисли від дощів.
В. І. Чуйков, не проаналізувавши всієї складності
тилової обстановки в тих умовах, пише:
«І якби Ставка і штаби фронтів як слід організували
постачання і зуміли вчасно доставити до Одеру потрібну
кількість боєприпасів, пального і продовольства, якби
авіація встигла перебазуватись на приодерські аеродроми, а
понтонно-мостобудівні частини забезпечили переправу
військ через Одер, то наші чотири армії — 5-а ударна, 8-а
гвардійська, 1-а та 2-а танкові — могли б на початку
лютого розвинути дальший наступ на Берлін, пройти ще
вісімдесят— сто кілометрів і закінчити цю гігантську операцію
взяттям німецької столиці з ходу» *«
1 Чуйков В. И. Конец третьего pefixa.—Октябрь, 1964, № 4,
с. 128—129. ^ v
23 4—504
705
Міркування про таку важливу річ із такою кількістю
посилань на «якби» не можна вважати серйозними навіть для
мемуариста. Та вже саме визнання В. І. Чуйковим, що по*
стачання розладналось, авіація та понтонно-мостобудівні
частини відстали, свідчить про те, що за даних умов
починати рішучий наступ на Берлін було б справжнісінькою
авантюрою.
Таким чином, у лютому 1945 року ні 1-й Український, ні
1-й Білоруський фронти здійснювати Берлінську операцію
не могли.
В. І. Чуйков пише: «4 лютого командуючий 1-м
Білоруським фронтом зібрав на нараду в штаб 69-ї армії, куди
він прибув сам, командармів Берзаріна, Колпакчі, Катуко-
ва, Богданова і мене. Ми, вже сидячи за столами,
обговорювали план наступу на Берлін, коли пролунав телефонний
дзвінок по апарату ВЧ. Я сидів майже поруч і добре чув
розмову по телефону. Дзвонив Сталін. Він запитав Жукова,
де той є і що робить. Маршал відповів, що зібрав
командармів у штабі армії Колпакчі і займається разом з ними
плануванням наступу на Берлін.
Вислухавши доповідь, Сталін раптом зовсім несподівано,
як я зрозумів, для командуючого фронтом зажадав
припинити це планування і зайнятись розробкою операції по
розгрому гітлерівських військ групи армій «Вісла», що були в
Померанії»
Але такої наради 4 лютого в штабі 69-ї армії не було.
Тому й розмови по ВЧ з И. В. Сталіним, про яку пише
В. І. Чуйков, також не було.
4—5 лютого я був у штабі 61-ї армії, яка розгорталась
на правому крилі фронту в Померанії для дій проти поме-
ранського угруповання противника. Не міг бути на цій
міфічній нараді і командуючий 1-ю гвардійською танковою
армією М. Ю. Катуков, бо згідно з директивою фронту від
2 лютого 1945 року за № 00244 він провадив з ранку 3
лютого перегрупування військ армії з Одеру в район Фріде-
берг—Берлінхен—Ландсберг 2.
Командуючий 2-ю гвардійською танковою армією
генерал С. І. Богданов також не міг бути на нараді через
хворобу (в цей час виконував обов’язки командарма генерал
О. І. Радзіевський). Та й сам В. І. Чуйков 3 лютого був у
місті Познані, звідки він доповідав мені про хід боротьба
за фортецю і місто3.
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии.— Новая ■
новейшая история, 1965, № 2, с. 6—7.
2 Архів МО СРСР, ф. 233, оп. 2307, спр. 194, арк. 92.
3 Там же, арк 95—96.
706
Видно, пам’ять зрадила В. І. Чуйкова.
Слід зауважити, що на Одер тоді 8-а гвардійська армія
В. І. Чуйкова вийшла тільки з 50-процентним складом своїх
з’єднань. Всі інші сили до 23 лютого билися за Познань.
Після перегрупування військ фронту в Померанію на
Одері на берлінському напрямку лишалось три з
половиною армії, а обстановка тут з перших же днів лютого
почала ускладнюватись: 2 і 3 лютого німецька авіація
безперервно бомбила бойові порядки 5-ї ударної армії М. Е. Бер-
заріна на захопленому плацдармі біля річки Одбр. За ці дні
авіація противника зробила понад 5 тисяч
літако-вильотів — війська 5-ї ударної армії зазнали серйозних втрат.
Противник будь-що силкувався ліквідувати плацдарм у
районі Кюстріна. Тут почали з’являтися його нові частини,
перекинуті з інших фронтів. Командуючий 5-ю ударною
армією М. Е. Берзарін просив посилити дії нашої авіації. Але
через негоду завдавати активних ударів вона не могла.
Ось одна з моїх телеграм Військовій раді 5-ї ударної
армії, з якої легко уявити обстановку, що склалась:
«Військовій раді 5-ї ударної армії, командирам корпусів
І командирам дивізій 5-ї ударної армії.
5-й ударній армії доручене особливо відповідальне
завдання утримати захоплений плацдарм на західному березі
р. Одер і розширити його хоча б до 20 км по фронту і 10—
12 км у глибину.
Я всіх вас прошу зрозуміти історичну відповідальність
за виконання дорученого вам завдання і, розказавши своїм
людям про це, зажадати од військ виняткової стійкості та
доблесті.
На жаль, ми вам не можемо поки що допомогти
авіацією, бо всі аеродроми розкисли і злетіти в повітря літаки
не можуть. Противник літає з берлінських аеродромів, що
мають бетонні смуги. Рекомендую:
1) зариватися глибоко в землю;
2) організувати масовий зенітний вогонь;
3) перейти до нічних дій, кожного разу атакуючи з
обмеженою метою;
4) удень відбивати атаки ворога.
Мине 2—3 дні — противник видихнеться.
Бажаю вам і керованим вами військам історично
важливого успіху, який ви не тільки можете, але зобов’язані
забезпечити.
Г. Жуков» *.
1 Архів МО СРСР, ф. 233, оп. 2307, спр, 194, арк, 100^101.
23* 707
В. І. Чуйков твердить, що питання про можливість
взяття Берліна ще в лютому 1945 року він порушував уперше
на військово-науковій конференції в Берліні у 1945 році, але
тоді воно не набрало широкого висвітлення
Справді, це питання порушував на конференції, але не
В. І. Чуйков, а представник Генерального штабу генерал-
майор С. М. Єнюков. В. І. Чуйков, як я пригадую і як це
видно із стенограми його виступу2, по цьому питанню
жодного слова не сказав.
Та повернемося до подій, які відбувалися в березні 1945
року.
2-й і 1-й Білоруські фронти завершили Східно-Померан-
ську операцію, в ході якої вороже угруповання там було
повністю розгромлене, і вся Східна Померанія наприкінці
березня опинилась у наших руках. 1-й Український фронт
у лютому—березні провів дві операції в Сілезії і до кінця
березня висунувся на річці Нейсе на рівень військ 1-го
Білоруського фронту, який раніше вийшов на річку Одер.
Таким чином, у результаті Вісло-Одерської операції
була визволена значна частина Польщі, а бойові дії
перенесені на територію Німеччини. Було розгромлено й знищено
60 дивізій німецьких військ. Щоб створити новий фронт
оборони на берлінському напрямку, німецьке командування
змушене було перекинути туди понад 29 дивізій та 4
бригади, зняті з інших ділянок радянсько-німецького фронту, із
західного та італійського фронтів.
Наступ радянських військ од Вісли до Одеру —
блискучий зразок найбільшої стратегічної наступальної операції,
яка без усяких пауз розвивалась із середньодобовим темпом
по 25—ЗО кілометрів, а танковими арміями — із середнім
темпом до 45 кілометрів, а інколи за цілу добу навіть до
70 кілометрів.
Такої стрімкості ми досягли уперше в ході Великої
Вітчизняної війни.
Великий розмах стратегічної операції, її швидкість були
обумовлені насамперед поліпшенням загальної обстановки
на фронті, високим бойовим духом радянських військ,
дальшою зміною співвідношення сил на нашу користь і
неухильним зростанням бойового та оперативно-стратегічного
мистецтва.
Основна роль у розвиткові наступу на фронтах після
прориву оборони противника належала танковим арміям,
1 Чуйков В. И. Капитуляция гитлеровской Германии.— Новая и
иовейшая история, 1965, № 2, с. 7.
* Архів МО СРСР, ф. 14, оп. 11 603, спр. 162, арк. 73—95.
708
окремим танковим і механізованим корпусам, які у
взаємодії з авіацією являли собою швидкорухомий таран
величезної сили, що прокладав шлях загальновійськовим арміям.
Увійшовши в прорив, танкові армії та механізовані
корпуси розвивали наступ з повним напруженням сил, удень
і вночі не даючи ворогові перепочинку. Сильні передові
загони завдавали глибоких ударів, у той же час не вступаючи
у затяжні бої з окремими угрупованнями противника.
Танкові армії та окремі танкові корпуси у тісній
взаємодії з авіацією стрімкими ударами дробили ворожий
фронт, виходили на комунікації його військ, захоплювали
переправи і вузли доріг, сіяли паніку й дезорганізовували
тил противника.
Глибоке проникнення бронетанкових військ у тил
противника не давало змоги німецько-фашистським військам
використати для оборони більшість заздалегідь
підготовлених рубежів. Після прориву привісленських укріплених
рубежів до виходу на познанський меридіан противник не
зумів практично бодай на одному із завчасно підготовлених
рубежів організувати міцну оборону.
У Вісло-Одерській операції розроблений радянським
командуванням план дезорієнтації противника вдалося здій-
снити повністю, внаслідок чого ми досягли
оперативно-тактичної раптовості. Є багато показань військовополонених
офіцерів і солдатів, які свідчать, що німецьке
командування перед нашим наступом не знало про справжні наміри
наших військ.
Ось деякі з них.
Капітан Петцольд показав:
— Я переконаний, що навіть 14.1.45 р. німецьке
командування не знало ще напрямку головного удару росіян.
Також було невідомо, якими силами росіяни наступають.
Обер-лейтенант Вісенгер показав:
— З досвіду минулих років ми були переконані, що
росіяни і в цьому році почнуть зимовий наступ. Так вважало
і німецьке командування. Проте початок наступу росіян
довів, що наше командування, безперечно, не уявляло собі ні
розмаху цього наступу, ні основного напрямку його.
Обер-лейтенант Косфельд показав:
Німецьке командування чекало наступу росіян у
кінці грудня 1944 року. Після цього офіцери неодноразово
говорили, що він почнеться до 15.1.45 p., однак точний строк
так і не став відомий.
Противник, звичайно, нервово реагував на кожний наш
постріл. Він чекав нашого удару, хоч і не мав уявлення про
силу наступу, який готувався і, безумовно, розраховував,
709
що він почнеться з плацдармів. Бо навряд чи знайдеться
аматор наступати великими силами з форсуванням такої
могутньої і широкої річки, як Вісла, і зробити перший етап
операції затяжним. Щоправда, у нас були аналогічні
пропозиції, які виходили від деяких операторів фронту. Вони
вважали, що перед плацдармами знаходиться глибоко
ешелонована оборона, а поза плацдармами по річці Віслі,
по суті, лише прикриття противника.
Але прийняття такого варіанту означало йти на
форсування кілометрової річки в абсолютно невигідних умовах і
при цьому не маючи можливості зразу ж ввести в бій танки
як найважливіший засіб прориву. Рухомі війська і основну
масу артилерії в такому разі не можна було швидко
переправити, щоб забезпечити стрімкий розвиток наступу.
Безперечно, наступати з плацдармів було надзвичайно
важко: противник міг завдати нам великих втрат своєю
артилерією та авіацією. Але в нас був заздалегідь
підготовлений могутній контрартилерійський вогонь та удар авіації.
Вісло-Одерська операція з матеріального боку була
підготовлена добре, і тилові організації фронту і армій із
своїми завданнями впорались блискуче.
Та коли вийшли наші війська до мезерицького
укріпленого рубежу і так званого померанського валу, то в арміях
почали відчуватись перебої з поданням паливно-мастильних
матеріалів і найбільш ходових боєприпасів. Це сталося з
ряду причин, і насамперед тому, що наступали ми майже
вдвічі швидше, ніж передбачалось. Тилові комунікації роз-
тяглися на сотні кілометрів, а залізничні магістралі в цей
час ще не діяли із-за великих руйнувань та відсутності
залізничних мостів через Віслу.
З інформації Верховного Головнокомандуючого і
Генерального штабу я знав, що протягом січня, лютого і березня
війська 4-го Українського фронту наступали в Карпатах,
сприяючи військам 1-го Українського фронту у вирішенні
поставлених завдань.
Війська 2-го і 3-го Українських фронтів протягом січня,
лютого і першої половини березня 1945 року вели оборонні
бої, відбиваючи удари німецько-фашистських військ, які
силкувалися відкинути їх за Дунай, деблокувати своє
угруповання, оточене в Будапешті, й тим самим" зміцнити
угорську ділянку фронту.
В ході напружених боїв війська 2-го і 3-го Українських
фронтів завдали серйозної поразки ударним угрупованням
противника, відбили всі їхні спроби вийти до Дунаю і на
середину березня створили умови для переходу в наступ на
віденському напрямку.
710
У період з 16 березня до 15 квітня війська 2-го і 3-го
Українських фронтів провели Віденську наступальну
операцію, в ході якої розгромили понад ЗО дивізій групи армій
«Південь».
Наші війська до середини квітня повністю очистили від
німецько-фашистських військ Угорщину і значну частину
Чехословаччини, вступили в Австрію, визволили Відень і
відкрили шлях у центральні райони Чехословаччини.
Німеччина остаточно втратила нафтові джерела Угорщини,
Австрії та багато підприємств по виробництву озброєння і
бойової техніки.
Внаслідок операцій 2-го і 3-го Українських фонтів у
січні — квітні 1945 року південний фланг стратегічного фронту
радянських військ був підтягнутий до рівня фронтів, які
діяли на берлінському напрямку. Діставшись східного
берега Одеру і Нейсе від Балтійського моря до Гьорліца і
забезпечивши фланги, радянські війська зайняли вигідні
вихідні рубежі для остаточного розгрому берлінського
угруповання противника і штурму Берліна.
На лівому крилі радянсько-німецького фронту наші
війська, вийшовши в район Відня і на північ від нього,
зайняли вигідні позиції для наступу в глибину Австрії та
південні райони Німеччини.
На Західному фронті збройні сили наших союзників, у
лютому — березні форсувавши Рейн, оточили значне
угруповання німецько-фашистських військ у Рурі. 17 квітня
оточене рурське угруповання німецько-фашистських військ
капітулювало.
Внаслідок розгрому основних сил німецьких військ на
радянсько-німецькому фронті й виходу союзників за Рейн
над фашистською Німеччиною нависла неминуча
катастрофа. Німеччина вже не мала сил продовжувати збройну
боротьбу.
Наближався кінець війни, і в наших взаємовідносинах
із союзниками гостро постало ряд політичних питань. І
зовсім не випадково.
Колишня повільність у діях американсько-англійського
командування поступилася місцем надзвичайній поспішнос-
ті.Уряди Англії та США квапили командування
експедиційними силами в Європі, вимагаючи від нього
найшвидшого просування в центральні райони Німеччини, щоб
оволодіти ними раніше, ніж вийдуть туди радянські війська.
1 квітня 1945 року У. Черчілль писав Ф. Рузвельту:
«Російські армії, безперечно, захоплять всю Австрію і
ввійдуть у Відень. Якщо вони захоплять також Берлін, то
чи не створиться в них надто перебільшене уявлення про
711
те, ніби вони внесли переважний внесок у нашу спільну
перемогу, і чи не може це привести їх до такого умонастрою,
який викличе серйозні і дуже значні труднощі в
майбутньому? Тому я вважаю, що з політичної точки зору нам слід
просуватись у Німеччині якомога далі на схід, і в тому разі,
якщо Берлін опиниться в межах нашої досяжності, ми,
безперечно, повинні його взяти» *.
Як згодом мені стало відомо, командування англійських
військ, а також ряд американських генералів вживали всіх
заходів, щоб захопити Берлін і територію на північ і на
південь від нього.
В ході Східно-Померанської операції, здається 7 чи 8
березня, мені довелось терміново вилетіти в Ставку на
виклик Верховного Головнокомандуючого.
Прямо з аеродрому я поїхав на дачу И. В. Сталіна, де
він перебував, почуваючи себе не зовсім здоровим.
Поставивши мені кілька питань про обстановку в
Померанії та на Одері й вислухавши моє повідомлення,
Верховний сказав:
— Ходімо розімнемось трохи, а то я щось закис.
У всій його зовнішності, в рухах і розмові відчувалась
велика фізична втома. За чотирирічний період війни
й. В. Сталін серйозно перевтомився. Працював він всю
війну дуже напружено, систематично недосипав, болісно
переживав невдачі, особливо 1941—1942 років. Усе це не
могло не позначитись на його нервовій системі і здоров’ї.
Під час прогулянки И. В. Сталін несподівано почав
розповідати мені про своє дитинство.
Так за розмовами минуло не менше години. Потім він
сказав:
— Ходімо пити чай, нам треба про дещо поговорити.
Коли йшли назад, я запитав:
— Товаришу Сталін, я давно хотів узнати про вашого
сина Якова. Чи не відомо щось про його долю?
На це питання він відповів не зразу. Пройшовши добру
сотню кроків, він сказав якимось приглушеним голосом:
— Не вибратись Якову з полону. Розстріляють його
фашисти. За наведеними довідками, тримають вони його
ізольовано від інших військовополонених і агітують за зраду
Батьківщині.
Помовчавши хвилину, твердо сказав:
— Ні, Яків віддасть перевагу будь-якій смерті над
зрадою Батьківщині.
■ W. Churchill. The World War, v.VI, p. 407.
712
Відчувалось, що він глибоко переживає за сина. Сидячи
за столом, И. В. Сталін довго мовчав і нічого не їв.
Потім, ніби продовжуючи свої роздуми, з гіркотою
сказав:
— Яка тяжка війна. Скількох наших людей вона
позбавила життя. Мабуть, у нас мало залишиться родин, у яких
не загинули близькі... Такі випробування змогли стійко
перенести тільки радянські люди, загартовані в боротьбі,
сильні духом, виховані Комуністичною партією.
Й. В. Сталін розказав мені про Ялтинську конференцію.
Я зрозумів, що він лишився задоволений її результатами,
він дуже добре відзивався про Ф. Рузвельта. Й. В. Сталін
сказав, що він, як і раніше, добивався від союзників
переходу їхніх військ у наступ, щоб скоріше добити фашистську
Німеччину. Наші війська в період Кримської конференції
були на Одері, вели напружені бої в Східній Пруссії, в
Прибалтиці, в Угорщині та інших районах. Верховний
наполягав, щоб союзні війська, які були за 500 кілометрів від
Берліна, наступали. Дійшли згоди, і з цього часу значно
поліпшилась координація дій сторін.
Верховний докладно розказав про домовленість із
союзниками щодо управління Німеччиною після її капітуляції,
про «контрольний механізм у Німеччині», про те, на які
окупаційні зони буде розділена територія Німеччини, а
також до якої лінії повинні просуватись війська союзників і
радянські війська.
Деталей організації «контрольного механізму в
Німеччині» і верховної влади в Німеччині він не торкався. Про це
мене проінструктували значно пізніше.
Щодо майбутніх державних кордонів Польщі на заході,
то було досягнуто цілковитої домовленості — ці кордони
мають проходити по Одеру і Нейсе (Західній). Але
виникли великі розбіжності відносно складу майбутнього
польського уряду.
— Черчілль хоче, щоб з Радянським Союзом межувала
буржуазна Польща, чужа нам, а ми цього допустити не
можемо,— сказав И. В. Сталін.— Ми хочемо, раз і
назавжди, мати дружню нам Польщу, цього хоче і польський
народ.
Трохи пізніше він зауважив:
Черчілль щосили підштовхує Миколайчика, який
понад чотири роки відсиджувався в Англії. Поляки не
приймуть Миколайчика. Вони вже зробили свій вибір...
Зайшов О. М. Поскрьобишев і подав И. В. Сталіну якісь
документи. Швидко їх переглянувши, Верховний сказав
мені:
лз
— їдьте до Генштабу і разом з Антоновим подивіться
розрахунки по Берлінській операції, а завтра о 13 годині
зустрінемося тут же.
Решту дня і добру половину ночі ми з О. І. Антоновим
просиділи у мене в кабінеті. Він теж розказав багато
цікавого про Ялтинську конференцію.
Ми ще раз розглянули основні намітки плану і
розрахунки на проведення Берлінської стратегічної операції,
в якій мали взяти участь три фронти. Оскільки про це в
Ставці і Генштабі неодноразово йшла мова, то ми зробили
тільки уточнення у зв’язку з тим, що затяглася операція в
Східній Пруссії, в районі Данціга та в Прибалтиці.
Наступного дня вранці Верховний подзвонив О. І. Анто-
нову й передав, щоб ми приїхали не о 13, а о 20 годині.
Увечері під час обговорення питання про Берлінську
операцію були присутніми ряд членів Державного Комітету
Оборони. Доповідав О. І. Антонов.
Верховний Головнокомандуючий затвердив усі наші
пропозиції і наказав дати фронтам необхідні вказівки про
всебічну підготовку вирішальної операції на берлінському
стратегічному напрямі.
Розділ двадцять перший
Берлінська операція
Як заключна операція другої світової війни в Європі
Берлінська операція займає особливе місце. Під час взяття
Берліна дістали остаточне вирішення найважливіші
військово-політичні питання, від яких багато в чому залежало
післявоєнне влаштування Німеччини та її місце в
політичному житті Європи.
Радянські Збройні Сили, готуючись до останньої
сутички з фашизмом, суворо виходили із погодженої з
союзниками політики беззастережної капітуляції Німеччини як у
галузі військовій, економічній, так і політичній. Головною
нашою метою на цьому етапі війни була цілковита
ліквідація фашизму в суспільному і державному ладі
Німеччини і притягнення до найсуворішої відповідальності всіх
головних нацистських злочинців за їхні звірства, масові
вбивства, руйнування і наругу над народами в окупованих
країнах, особливо на нашій багатостраждальній землі.
Задум Берлінської операції в Ставці в основному
визначився у листопаді 1944 року. Уточнення його відбувалося
в процесі Вісло-Одерської, Східно-Прусської та Померан-
ської операцій.
Під час розробки плану Берлінської операції
враховувались і дії експедиційних військ союзників, які наприкінці
березня — початку квітня 1945 року широким фронтом
вийшли на Рейн і почали його форсувати, з тим щоб
розгорнути загальний наступ у центральні райони Німеччини.
Верховне командування союзних військ найближчою
метою своїх дій ставило ліквідацію угруповання противника
й оволодіння промисловим районом Руру. Потім воно
планувало висунення американських та англійських військ на
Ельбу на берлінському напрямку. Водночас розгортались
операції американських і французьких військ у південному
напрямку з метою оволодіння районами Штутгарта,
Мюнхена і виходу в центральні райони Австрії та Чехословач-
чини.
715
Незважаючи на те, що рішеннями Ялтинської
конференції радянська зона окупації була визначена далеко на
захід від Берліна і що радянські війська вже були на
Одері й Нейсе (за 60—100 кілометрів від Берліна) і
приготувалися почати Берлінську операцію, англійський уряд на
чолі з У. Черчіллем все ще і далі плекав мрію захопити
Берлін раніше, ніж туди прийде Червона Армія.
Хоча між американськими й англійськими політичними
та військовими діячами не було єдності в стратегічних
цілях на завершальному етапі війни, саме Верховне
командування експедиційними силами союзників не відмовилось
від думки при сприятливих умовах захопити Берлін.
Так, 7 квітня 1945 року, інформуючи об’єднаний штаб
союзників про своє рішення щодо завершальних операцій,
генерал Дуайт Ейзенхауер заявив:
— Якщо після взяття Лейпціга виявиться, що можна
без великих втрат просуватись на Берлін, то я хочу це
зробити.— І далі: — Я перший згодний з тим, що війна
ведеться в інтересах досягнення політичної мети, і якщо
об’єднаний штаб вирішить, що зусилля союзників по захопленню
Берліна переважають на цьому театрі суто військові
міркування, я з радістю виправлю свої плани і своє мислення
так, щоб здійснити таку операцію *.
В останні дні березня Й. В. Сталін через американську
місію одержав інформацію Ейзенхауера про його план
виходу на погоджену лінію на берлінському напрямку. З
цього повідомлення було видно, що подальший наступ
англійські та американські війська передбачали розгорнути на
північний схід, щоб вийти в район Любека, і на південний
схід з метою придушення противника на півдні Німеччини.
И. В. Сталін знав, що гітлерівське керівництво за
останній час розвинуло активну діяльність в пошуках сепаратних
угод з англійським та американським урядами. Враховуючи
безнадійне становище німецьких військ, можна було чекати,
що гітлерівці припинять опір на заході й відкриють
американським та англійським військам шлях на Берлін, щоб не
здати його Червоній Армії. 27 березня 1945 року
кореспондент агентства Рейтер при 21-й армійській групі Кемпбелл
так повідомляв про наступ англо-американських військ: «Не
зустрічаючи на своєму шляху опору, вони прямують до
серця Німеччини». В середині квітня 1945 року американський
радіооглядач Джон Гровер констатував: «Західний фронт
фактично вже не існує».
1 Див.: Погью Ф. С. Верховное командование.— М., 1959, с. 458.
716
Як же насправді відбувався «наступ» англо-американ-
ських військ у районі Рейну?
Відомо, що в гітлерівців тут було досить слабке
прикриття. Свого часу, відійшовши за Рейн, німці могли
організувати серйозний опір. Однак вони цього не зробили.
І насамперед тому, що свої основні сили вони перекинули
на схід проти радянських військ. Навіть у критичні для
рурського угруповання дні верховне німецьке командування за
рахунок свого західного угруповання посилювало фронт на
сході проти радянських військ.
На початок англо-американської кампанії німці мали на
заході 60 надзвичайно ослаблених дивізій, загальна
боєздатність яких дорівнювала 26 штатним дивізіям. У
союзників була 91 повнокровна дивізія.
Особливу перевагу союзники мали в авіації. Своїми
авіаційними ударами вони практично могли в будь-якому
районі цілком подавити всякий опір як на землі, так і в
повітрі.
Таким чином, форсування Рейну американськими та
англійськими військами тривало в облегшених умовах, і Рейн
вони захопили, по суті, без опору німців.
Не чекаючи ліквідації рурського угруповання німецьких
військ, головне командування військ союзників швидко
кинуло основні сили на берлінський напрямок з метою вийти
на Ельбу.
Із численних післявоєнних розмов з американськими та
англійськими генералами, в тому числі з Ейзенхауером,
Монтгомері, Делатром де Тассіньї, Клеєм, Робертсоном,
Смітом та багатьма іншими, з’ясувалось, що питання про
захоплення Берліна союзними військами було остаточно
зняте лише тоді, коли на Одері й Нейсе могутній удар
артилерії, мінометів, авіації та дружня атака танків і піхоти
радянських військ дощенту потрясли оборону німецьких
військ.
Коли в Ставці одержали повідомлення генерала Ейзен-
хауера про його рішення завдати двох ударів — на
північному сході й на півдні Німеччини — і про те, що
американські війська зупиняться на погодженій лінії на берлінському
напрямку, Й. В. Сталін відізвався про Ейзенхауера як про
людину, вірну взятим на себе зобов’язанням. Однак ця дум-
ка виявилася передчасною.
Під час висадження й наступу союзних військ у
Франції між Генеральним штабом Червоної Армії та
військовими місіями США й Англії існував тісний зв’язок, і ми
часто обмінювались відомостями про дислокацію військ
717
противника. Але в міру того, як наближалось закінчення
війни, ми стали одержувати від своїх союзників відомості,
дуже далекі від дійсного стану речей.
Дозволю собі навести листа начальника Генерального
штабу О. І. Антонова главі військової місії США в СРСР
генерал-майору Джону Р. Діну,
«Главі військової місії США в СРСР
генерал-майору Джону Р. Діну
Шановний генерал Дін!
Прошу Вас довести до відома генерала Маршалла таке:
20 лютого цього року я одержав повідомлення генерала
Маршалла про те, що німці створюють на Східному фронті
два угруповання для контрнаступу: одне в Померанії, щоб
ударити на Тори, і друге в районі Відень—Моравська-Ост-
рава, щоб наступати в напрямку Лодзь. При цьому
південне угруповання мало включати 6-у танкову армію СС.
Аналогічні відомості я одержав 12.2 від глави армійської секції
англійської військової місії полковника Брінкмана.
Я щиро вдячний генералу Маршаллу за інформацію,
покликану сприяти нашій спільній меті, котру він так люб’яз-
но дав нам.
Разом з тим вважаю своїм обов’язком повідомити
генералу Маршаллу про те, що бойові дії на Східному фронті
протягом березня місяця не підтвердили дану ним
інформацію, тому що ці бої показали, що основне угруповання
німецьких військ, яке включало і 6-у танкову армію СС,
було зосереджене не в Померанії і не в районі Моравська-Ост-
рава, а в районі озера Балатон, звідки німці наступали з
метою вийти до Дунаю і форсувати його на південь від
Будапешта.
Цей факт доводить, що інформація, якою користувався
генерал Маршалл, не відповідала дійсному ходу подій на
Східному фронті в березні місяці.
Не виключена можливість, що деякі джерела цієї
інформації мали своєю метою дезорієнтувати як англо-американ-
ське, так і Радянське командування і відвернути увагу
Радянського командування від того району, де готувалась
німцями основна наступальна операція на Східному фронті.
Незважаючи на викладене, я прошу генерала
Маршалла, якщо можна, і далі повідомляти мені наявні відомості
про противника.
Це повідомлення я вважав своїм обов’язком довести до
відома генерала Маршалла виключно для того, щоб він
міг зробити відповідні висновки щодо джерела цієї
інформації.
718
Прошу Вас передати генералу Маршаллу мою повагу
іі вдячність.
З пошаною до Вас генерал армії Антонов,
начальник Генерального штабу Червоної Армії,
ЗО березня 1945 р.» *.
29 березня на виклик Ставки я знову прибув до Москви,
маючи при собі план 1-го Білоруського фронту по
Берлінській операції. Цей план протягом усього березня опрацьо»
вували штаб і командування фронту, всі принципові питій*
ня в основному заздалегідь погоджували з Генштабом і
Ставкою. Це дало нам змогу подати на вирішення
Верховного Головнокомандування детально розроблений план.
Пізно ввечері того самого дня Й. В. Сталін викликав
мене до себе в кремлівський кабінет. Він був сам. Щойно
закінчилась нарада з членами Державного Комітету
Оборони.
Мовчки подавши руку, він, як завжди, ніби
продовжуючи недавно перервану розмову, сказав:
— Німецький фронт на заході остаточно розвалився, і,
видно, гітлерівці не хочуть вживати заходів, щоб зупинити
просування союзних військ. А тим часом на всіх
найважливіших напрямах проти нас вони посилюють свої
угруповання. Ось карта, подивіться останні дані про німецькі війська.
Запаливши люльку, Верховний вів далі:
— Гадаю, що бійка має бути серйозною...
Потім він спитав, як я розцінюю противника на
берлінському напрямку.
Діставши свою фронтову розвідувальну карту, я поклав
її перед Верховним, й. В. Сталін почав уважно розглядати
все оперативно-стратегічне угруповання німецьких військ
на берлінському стратегічному напрямі.
За нашими даними, німці мали тут чотири армії, до
складу яких входило не менш ніж 90 дивізій, в тому числі
14 танкових і моторизованих, 37 окремих полків І 98
окремих батальйонів.
Згодом було встановлено, що на берлінському напрямку
знаходилось не менше мільйона чоловік, 10,4 тисячі гармат
і мінометів, 1500 танків та штурмових гармат, 3300 бойових
літаків, а в самому Берліні, крім того, ще формувався двох-
соттисячний гарнізон.
— Коли наші війська можуть почати наступ?— запитав
И. В. Сталін.
1 Архів МО СРСР, ф. 40, оп. 11 549, спр. 292, арк. 10—11.
719
Я доповів:
— 1-й Білоруський фронт може почати наступ не
пізніше ніж через два тижні. 1-й Український фронт, очевидно,
теж буде готовий до цього строку. 2-й Білоруський фронт,
за всіма даними, затримається з остаточною ліквідацією
противника в районі Данціга і Гдині до середини квітня і не
зможе почати наступу з Одеру одночасно з 1-м Білоруським
і 1-м Українським фронтами.
— Ну що ж,— сказав И. В. Сталін,— доведеться
почати операцію, не чекаючи дій фронту Рокоссовського. Якщо-
він і запізниться на кілька днів — не біда.
Потім він підійшов до письмового стола, перегорнув
якісь папери і дістав листа.
— Ось, прочитайте.
Лист був від одного з іноземних доброзичливців. У ньому
повідомлялось про залаштункові переговори гітлерівських
агентів з офіційними представниками союзників, з яких
ставало ясно, що німці пропонували союзникам припинити
боротьбу проти них, якщо вони погодяться на сепаратний
мир на будь-яких умовах.
У цьому повідомленні говорилося також, що союзники
нібито відхилили домагання німців. Та все ж не
виключалася можливість відкриття німцями шляхів союзним військам
на Берлін.
— Ну, що ви про це скажете?—запитав Й. В. Сталін.
І, не чекаючи відповіді, відразу ж зауважив:—Гадаю, що
Рузвельт не порушить Ялтинської домовленості, а ось Чер-
чілль, цей може піти на все.
Він знову підійшов до письмового стола, подзвонив
О. І. Антонову і наказав йому зараз же прибути.
Через 15 хвилин О. І. Антонов був у кабінеті Верховного.
— Як ідуть справи в Рокоссовського?
О. І. Антонов доповів обстановку і хід бойових дій у
районі Данціга й Гдині, після чого Верховний спитав про
стан справ у О. М. Василевського в районі Кенігсберга.
Олексій Інокентійович доповів обстановку на 3-му
Білоруському фронті.
И. В. Сталін мовчки дав йому прочитати листа, якого
щойно показав мені.
О. І. Антонов сказав:
— Ось ще один доказ залаштункових махінацій, які
ведуться між гітлерівцями та англійськими урядовими
колами.
Звернувшись до О. І. Антонова, Верховний сказав:
— Подзвоніть Конєву і накажіть 1 квітня прибути в
720
Ставку з планом операції 1-го Українського фронту, а ці
два дні попрацюйте з Жуковим над загальним планом.
Наступного дня О. І. Антонов познайомив мене з
проектом стратегічного плану Берлінської операції, куди
повністю було включено план наступу 1-го Білоруського фронту.
Після уважного вивчення плану Берлінської операції,
спроектованого Ставкою, я прийшов до висновку, що він був
підготовлений добре і цілком відповідав
оперативно-стратегічній обстановці, яка тоді склалась.
31 березня до Генштабу прибув командуючий 1-м
Українським фронтом маршал І. С. Конєв і зразу ж включився
до розгляду загального плану Берлінської операції, а потім
доповів і проект плану наступу військ 1-го Українського
фронту.
Наскільки пам’ять не зраджує мене, то всі ми були тоді
одностайні у всіх принципових питаннях.
1 квітня 1945 року в Ставці Верховного
Головнокомандування заслухали доповідь О. І. Антонова про загальний
план Берлінської операції, потім — мою доповідь про план
наступу військ 1-го Білоруського фронту і доповідь І. С. Ко-
нєва про план наступу військ 1-го Українського фронту.
Верховний не погодився зі всією розмежувальною лінією
між 1-м Білоруським та 1-м Українським фронтами,
позначеною на карті Генштабу. Він заштрихував межу від Ней-
се до Потсдама і прокреслив лінію тільки до Люббена (60
кілометрів на південний схід від Берліна).
Відразу ж він указав маршалові І. С. Конєву:
— Якщо противник затято чинитиме опір на східних
підступах до Берліна, що напевно буде, і наступ 1-го
Білоруського фронту можливо затримається, 1-й Український
фронт має бути готовий завдати удару танковими арміями
з півдня на Берлін.
Існують неправильні уявлення про те, що 3-я і 4-а
гвардійські танкові армії були введені в бій за Берлін нібито
не за_ рішенням Ставки, а з ініціативи командуючого 1-м
Українським фронтом. Щоб відновити істину, наведу слова
маршала І. С. Конєва з цього питання, які він сказав на
зборі вищого командного складу центральної групи військ
18 лютого 1946 року, коли все було ще таким свіжим у
пам яті.
«Коли близько 24 години 16 квітня я доповів, що наступ
триває успішно, товариш Сталін дав таку вказівку: «У Жу-
кова справи йдуть сутужно, поверніть Рибалка і Лелюшен-
ка на Целендорф, пам’ятаєте, як домовились у Ставці» •.
1 Архів МО СРСР, ф. ЦГВ, оп. 70 500, спр. 2, арк. 145—149.
721
Наступ на Берлін було вирішено розпочати 16 квітня, не
чекаючи дій 2-го Білоруського фронту, який, за всіма
уточненими розрахунками, міг розпочати наступ з Одеру не
раніше ніж 20 квітня.
. У ніч на 2 квітня в Ставці у моїй присутності Верховний
підписав директиву 1-му Білоруському фронтові про
підготовку і проведення операції з метою оволодіння Берліном
і вказівку протягом 12—15 днів вийти на Ельбу.
Головного удару вирішили завдати з кюстрінського
плацдарму силами чотирьох загальновійськових і двох
танкових армій. Останні мали ввести в бій після прориву
оборони противника в обхід Берліна з півночі й північного
сходу. 2-й ешелон фронту (3-ю армію генерал-полковника
О. В. Горбатова) намічали ввести в дію також на
головному напрямку.
Проект директиви 1-му Українському фронтові у зв’язку
із зміною розмежувальної лінії і вказівкою про те, щоб
фронт був готовий повернути танкові армії з півдня на
Берлін, Верховний Головнокомандуючий підписав на день
пізніше після внесених ним необхідних виправлень.
Ця директива 1-му Українському фронту наказувала:
— розгромити угруповання противника в районі Котбу-
са і на південь від Берліна;
— ізолювати головні сили групи армій «Центр» від
берлінського угруповання і цим забезпечити з півдня удар 1-го
Білоруського фронту;
— за 10—12 днів (не пізніше) вийти на рубіж Беелітц—
Віттенберг і далі по річці Ельбі до Дрездена;
— головного удару фронту завдати в напрямку на
Шпремберг;
— 3-ю та 4-у гвардійські танкові армії ввести після
прориву в напрямку головного удару.
У зв’язку з тим, що 2-й Білоруський фронт усе ще вів
напружені бойові дії проти німецьких військ у районах на
південний схід од Данціга і на північ від Гдині, Ставка
Верховного Головнокомандування вирішила розпочати
перегрупування основних сил цього фронту на Одер,
змінивши не пізніше 15—18 квітня на ділянці Кольберг—Шведт
1-у армію Війська Польського та 61-у армію 1-го
Білоруського фронту. Для остаточної ліквідації ворожого
угруповання в районах Данціга і Гдині було наказано залишити
там частину сил фронту К. К. Рокоссовського.
Під час обговорення в Ставці загального плану
майбутніх дій на берлінському напрямку в основному були
визначені мета й завдання 2-го Білоруського фронту.
722
Оскільки 2-й Білоруський фронт операцію починав на
чотири доби пізніше, то маршала К. К. Рокоссовського не
викликали в Ставку для обговорення Берлінсько! операції.
Виходило, що 1-й Білоруський фронт мав у перші,
найнапруженіші дні наступати з відкритим правим флангом,
без оперативно-тактичної взаємодії з військами 2-го
Білоруського фронту.
Ми серйозно враховували не тільки вимушене
запізнення 2-го Білоруського фронту щодо початку наступу, але й
ті труднощі, з якими він неминуче зустрінеться в процесі
форсування Одеру в його нижній течії. Там річка має два
значних річища — Ост- і Вест-Одер завширшки 150—250
метрів і завглибшки до 10 метрів. За нашими
розрахунками, 2-й Білоруський фронт зможе досить швидко форсувати
обидва річища річки і створити необхідний плацдарм, але
не раніше як за дві-три доби. Отже, його реальний вплив
на противника на північ від Берліна почне позначатися десь
23 — 24 квітня, тобто тоді, коли 1-й Білоруський фронт
повеней буде вже штурмувати Берлін.
Звичайно, було б краще почекати п’ять-шість діб і
почати Берлінську операцію одночасно трьома фронтами, але,
як я вже казав раніше, враховуючи військово-політичну
обстановку, що склалася, Ставка не могла відкладати
операцію на більш пізній час.
Часу до 16 квітня в нас лишалось мало, а заходів, які
треба було терміново провести, дуже багато. Потрібно було
організувати перегрупування військ, підвезти військам
величезний запас матеріальних засобів, здійснити велику
всебічну оперативно-тактичну і спеціальну підготовку фронту
для такої винятково важливої і незвичайної операції, як
взяття Берліна.
Протягом усієї війни мені довелось бути безпосереднім
учасником багатьох великих і важливих наступальних
операцій, але наступна битва за Берлін була особливою, ні з
чим не порівнянною операцією. Війська фронту мали
проривати суцільну ешелоновану зону могутніх оборонних
рубежів, починаючи від самого Одеру і закінчуючи сильно
укріпленим Берліном. Ми мали розгромити на підступах до
Берліна найбільше угруповання німецько-фашистських
військ і взяти столицю фашистської Німеччини, за яку
ворог напевно битиметься смертним боєм.
Розмірковуючи про наступну операцію, я не раз
повертався до найбільшої битви під Москвою, коли могутні
ворожі полчища, зосередившись на підступах до столиці,
завдавали сильних ударів по радянських військах, які
оборонялись. Ще й ще раз перебирав у пам’яті окремі епізоди,
723
аналізував помилки воюючих сторін. Хотілось до дрібниць
врахувати досвід цієї складної битви, щоб усе краще
використати для проведення наступної операції і постаратися
не допустити помилок.
Берлінською операцією закінчували свій переможний
шлях героїчні радянські війська, які пройшли з боями
тисячокілометрові відстані, були навчені досвідом
величезних битв, загартовані в жорстоких боях. Вони горіли
бажанням скоріше добити ворога й закінчити війну.
Увечері 1 квітня я подзвонив із Москви начальникові
штабу фронту генерал-полковнику М. С. Малініну і сказав
йому:
— Усе затверджене без особливих змін. Часу в нас
мало. Вживайте заходів. Вилітаю завтра.
Цих лаконічних вказівок Михайлові Сергійовичу було
досить, щоб негайно розпочати здійснення всіх
запланованих заходів по підготовці операції.
В ході війни нам взагалі ще не доводилось брати такі
великі, сильно укріплені міста, як Берлін. Його загальна
площа дорівнювала майже 900 квадратним кілометрам.
Розвинуті підземні споруди давали змогу ворожим військам
здійснювати широкий прихований маневр.
Наша розвідувальна авіація шість разів знімала Берлін,
всі підступи до нього та оборонні смуги. За результатами
зйомок, з трофейних документів та опитувань полонених
складалися докладні схеми, плани, карти, якими
постачались усі війська і командно-штабні інстанції до рот
включно.
Інженерні частини виготовили точний макет міста з його
передмістями, який був використаний під час вивчення
питань, зв’язаних з організацією наступу, загального штурму
Берліна і боїв у центрі міста.
З 5 до 7 квітня дуже активно, творчо пройшли наради
та командна гра на картах і на макеті Берліна.
Учасниками цієї гри були командарми, начальники штабів армій,
члени військових рад армій, начальник політуправління
фронту, командуючі артилерією армій і фронту, командири
всіх окремих корпусів і начальники родів військ фронту.
Тут же був присутній і начальник тилу фронту, який
ретельно вивчав питання матеріального забезпечення
операції. З 8 до 14 квітня проводились детальніші ігри і заняття
в арміях, корпусах, дивізіях і частинах усіх родів військ.
Зважаючи на надмірно велику довжину тилових
комунікацій фронту, а також витрати значних матеріальних
запасів на Східно-Померанську операцію, до початку
Берлінської операції ще не були створені необхідні запаси.
По724
трібні були справді героїчні зусилля працівників тилу
фронту і армій. І вони виявились на висоті становища.
Готуючи операцію, всі ми думали над тим, що іще
зробити, щоб більше приголомшити й подавити противника.
Так виникла ідея нічної атаки із застосуванням
прожекторів.
Вирішили обрушити наш удар за дві години до
світанку. Сто сорок зенітних прожекторів повинні були раптово
освітити позиції противника і об’єкти атаки.
Під час підготовки операції її учасникам показалп
ефективність дії прожекторів. Усі одностайно висловились
за їхнє застосування.
Під час гри, у процесі програвання прориву тактичної
оборони противника на Одері, серйозно обмірковувалося
питання про застосування танкових армій. Враховуючи
наявність сильної тактичної оборони на Зеєловських висотах,
вирішили ввести в бій танкові армії тільки після
захоплення цих висот.
Ми, природно, не будували своїх розрахунків на тому,
що, прорвавши тактичну оборону, наші танкові армії
вирвуться на оперативний простір, як це було, наприклад, у
попередніх Вісло-Одерській, Східно-Померанській та інших
операціях. У цих операціях танкові армії йшли на значну
відстань уперед і своїми діями створювали всі умови для
стрімкого просування загальновійськових армій.
В ході Вісло-Одерської операції, наприклад, були
моменти, коли 2-а гвардійська танкова армія відривалась від
загальновійськових армій на відстань до 70 кілометрів.
А тут цього не передбачали, бо відстань до Берліна по
прямій лінії взагалі не перевищувала 60—80 кілометрів.
Тому мали на увазі таке. Якщо сила удару першого
ешелону фронту виявиться недостатньою, щоб швидко
подолати тактичну оборону противника, і виникнуть побоювання,
що наступ затримається, тоді ввести обидві танкові армії,
щоб зламати оборону. Це посилить удар
загальновійськових армій і допоможе завершити прорив тактичної оборони
противника в районі річки Одер і Зеєловських висот.
„ Директивою Ставки передбачалось як 1-у, так і 2-у
гвардійські танкові армії ввести в бій, щоб ударити по Берліну
з північного сходу та обійти його з півночі. Однак під час
програвання операції у мене і в керівного складу штабу
фронту виникли серйозні побоювання за успішний прорив
оборони противника в смузі наступу 8-ї гвардійської армії
на головному напрямку фронту, особливо в районі сильно
укріплених Зеєловських висот, що знаходились за 12
кілометрів від переднього краю німецької оборони.
725
А оскільки сусід праворуч, 2-й Білоруський фронт,
починав наступ пізніше від нас, то будь-яка затримка з
проривом оборони противника могла створити для фронту
дуже невигідну оперативну обстановку. Щоб гарантувати
фронт від усяких несподіванок, ми вирішили поставити 1-у
гвардійську танкову армію генерала М. Ю. Катукова па
вихідну позицію за 8-ю гвардійською армією В. І. Чуйкова,
з тим щоб у разі необхідності негайно ввести її в дію у
смузі 8-ї гвардійської армії.
Взявши на себе відповідальність за зміну угруповання,
визначеного в директиві Ставки, я все-таки вважав своїм
обов’язком доповісти про це Верховному
Головнокомандуючому.
Вислухавши мої доводи, Й. В. Сталін сказав:
— Робіть, як вважаєте потрібним, вам на місці видніше.
Що ж відбувалося в цей час у противника?
Битву за Берлін німецьке верховне командування
планувало як вирішальну битву на Східному фронті.
Намагаючись надихнути свої війська, Гітлер у зверненні від
14 квітня писав:
«Ми передбачали цей удар і протипоставили йому
сильний фронт. Противника зустрічає колосальна сила
артилерії. Наші втрати піхоти поповнюються незліченною
кількістю нових з’єднань, зведених формувань і частинами фолькс-
штурму, які зміцнюють фронт. Берлін залишиться
німецьким...»
Оборону основних стратегічних напрямів на Східному
фронті здійснювали три групи гітлерівських армій. Група
армій «Вісла», що оборонялася по Одеру і прикривала
підступи до Берліна з північного сходу і сходу. На південь
діяла центральна група армій, яка обороняла Саксонію та
підступи до промислових районів Чехословаччини з
північного сходу. Південна група армій перекривала Австрію та
південно-східні підступи до Чехословаччини.
Група армій «Вісла» спочатку сама готувалась завдати
контрудару військам 1 -го Білоруського фронту. Однак після
її розгрому і втрати померанського плацдарму війська, що
лишились, відійшли за Одер і розпочали посилено
готувати оборону берлінського напрямку. Щоб підсилити групи
армій «Вісла», німецьке командування продовжувало
спішно формувати нові частини і з’єднання, переважно
есесівські. Так, тільки в одному навчальному таборі в районі Де-
беріц для цієї групи армій за короткий строк було
сформовано три дивізії.
726
Оборону безпосередніх підступів до Берліна спочатку
очолив Гіммлер, і всі керівні пости тут були передані
есесівським генералам. Цим гітлерівське командування
підкреслювало особливу відповідальність моменту. За
березень і квітень 1945 року на берлінський напрямок було
перекинуто з інших напрямків дев’ять дивізій.
Для того, щоб забезпечити необхідне поповнення
частин Східного фронту до початку майбутнього рішучого
наступу росіян,—показав на допиті під час Нюрнберзького
процесу колишній начальник оперативного штабу ставки
німецького верховного командування генерал-полковник
Иодль,— нам довелось розформувати всю резервну армію,
тобто всі піхотні, танкові, артилерійські та спеціальні
запасні частини, військові училища і військово-навчальні
заклади, і кинути їх особовий склад иа поповнення військ *.
Німецьке командування розробило детальний план
оборони берлінського напрямку. Воно сподівалось на успіх
оборонної битви на річці Одер, що являла собою
стратегічне передпілля Берліна. З цією метою здійснили таке.
9-а армія генерала Буссе, яка прикривала місто,
посилювалась людським складом і технікою. В її тилу
формувались нові дивізії і бригади. Укомплектованість з’єднань
першої лінії доводилась майже до штатної кількості. Особливу
увагу приділяли зосередженню й використанню в обороні
танків та штурмової артилерії.
Від Одеру до Берліна створювалася суцільна система
оборонних споруд, що складалася з цілого ряду
безперервних рубежів, по кілька ліній окопів. Головна оборонна
смуга мала до п’яти суцільних траншей. Противник використав
ряд природних рубежів: озера, річки, канали, яри. Усі
населені пункти були пристосовані до кругової оборони.
В районі на північний схід від Берліна формувалася
армійська група «Штейнер», яка мала завдати удару у фланг
військам 1-го Білоруського фронту. Сюди ж перекидалися
добірні частини морської піхоти.
Крім того, проводились «спеціальні заходи» по обороні
Берліна. Місто ділилося по окружності на вісім секторів
оборони. Крім них був ще особливий дев’ятий сектор, що
охоплював центр Берліна, де знаходились урядові
будинки, імперська канцелярія, гестапо і рейхстаг.
На безпосередніх підступах до міста створювались три
рубежі оборони: зовнішня загороджувальна зона, зовнішній
оборонний обвід і внутрішній оборонний обвід. На вулицях
самого міста будувалися важкі барикади, протитанкові
1 Див.: Материалн Нюрнбергского процесса.— Прим. авт.
727
загородження, завали, бетоновані споруди. Вікна будинків
укріплювалися й перетворювались на бійниці.
Було створено штаб оборони Берліна, який попередив
населення, що необхідно готуватись до запеклих вуличних
боїв, до боїв у будинках, що боротьба триватиме на землі
й під землею. Рекомендувалось використати метро,
підземну каналізаційну мережу, засоби зв’язку. Спеціальний
наказ штабу оборони пропонував житлові квартали
перетворити на фортеці. Кожна вулиця, площа, кожний провулок,
будинок, канал, міст ставали складовими елементами
загальної оборони міста. Створені для ведення вуличних
боїв двісті батальйонів фольксштурму проходили спеціальне
навчання.
Щоб посилити артилерійську оборону підступів до
Берліна і самого міста залучалися всі сили зенітної артилерії.
Понад шістсот зенітних гармат великого й середнього
калібру були поставлені на протитанкову й протипіхотну
оборону міста. Крім того, як вогневі точки використовувалися
навіть танки, які перебували в ремонті, але мали справне
артилерійське озброєння. їх закопували на перехрестях
вулиць, біля залізничних мостів. Із членів спілки
фашистської молоді «Гітлерюгенд» були сформовані танковинищу-
вальні загони. їх озброювали фаустпатронами.
На оборонні роботи в Берліні фашисти залучили понад
чотириста тисяч чоловік. У місті зосередились відбірні
поліцейські та есесівські частини. Для оборони особливого
сектора було стягнуто багато есесівських полків та окремих
батальйонів, що розташовувались у найближчих районах.
Очолив ці есесівські війська начальник особистої охорони
Гітлера Монке.
Німецько-фашистське командування розраховувало, що
йому вдасться примусити нас послідовно прогризати рубіж
за рубежем, затягнути битву до краю, знесилити наші
війська і зупинити їх на найближчих підступах.
Передбачалося зробити з нашими військами так само, як радянські
війська зробили з німецькими на підступах до Москви. Але
цим розрахункам не судилося збутися.
Події, що передували Берлінській операції, розвивались
так, що приховати від противника наші наміри було дуже
важко. Кожній, навіть не добре обізнаній з військовим
мистецтвом людині було ясно, що ключ до Берліна лежить на
Одері і слідом за проривом на цій річці на черзі буде удар
безпосередньо по Берліну. Німці цього чекали.
Згодом на Нюрнберзькому процесі генерал Иодль
показав:
728
— Генеральний штаб розумів, що битва за Берлін
вирішуватиметься на Одері, через те основну масу військ 9-ї
армії, яка обороняла Берлін, ввели на передній край.
Резерви, які терміново формували, передбачали зосередити
на північ від Берліна, щоб потім завдати контрудару у
фланг військам маршала Жукова...
Готуючи наступ, ми добре усвідомлювали, що німці
чекають нашого удару на Берлін. Тому командування фронту
до найменших деталей продумало, як організувати цей
удар найнесподіваніше для противника.
Ми вирішили навалитися на війська противника, які
оборонялися, з такою силою, щоб відразу приголомшити й
потрясти їх дощенту, використавши масу авіації, танків,
артилерії та матеріальних запасів. Але, щоб зуміти за
короткий строк потай зосередити в районі бойових дій всю цю
численну техніку й засоби, потрібна була титанічна і,
треба сказати, майстерна робота.
Через усю Польщу рухалось безліч ешелонів з
артилерійськими, мінометними, танковими частинами. Зовні це
були зовсім не військові ешелони, на платформах
перевозили дерево й сіно... Та тільки-но ешелон прибував на
станцію розвантаження, маскування швидко прибиралось, з
платформи з’їжджали танки, гармати, тягачі й відразу ж
вирушали в укриття. Порожні ешелони поверталися на схід,
а замість них з’являлись все нові й нові з бойовою
технікою. Так на поповнення фронту прибула велика кількість
важких гармат, мінометів, артилерійських тягачів та інших
матеріальних засобів.
29 березня, коли відгриміли останні постріли в
Померанії, артилерія і танки, дотримуючись найсуворішого
маскування, вирушили на південь. Усі ліси й гаї на східному
березі Одеру були забиті військами. На берлінському
напрямку зосереджувались десятки тисяч гармат і мінометів
різних калібрів. Для кожної гармати потрібно було
обладнати вогневу позицію, вирити землянку для обслуги, рівчаки
для снарядів.
Удень на плацдармі звичайно було безлюдно, а вночі
він оживав. Тисячі людей з лопатами, ломами, кирками
тихо рили землю. Робота ускладнювалась тим, що близько
були підгрунтові весняні води, до того ж розпочалось
бездоріжжя. Понад один мільйон вісімсот тисяч кубометрів
землі було викинуто за ці ночі. А другого дня вранці ніяких
слідів цієї колосальної нічної роботи не можна було
помітити. Усе ретельно маскувалось.
Численними дорогами і без доріг уночі рухались
величезні колони танків, артилерії, машин з боєприпасами,
729
пальним і продовольством. Тільки артилерійських пострілів
до початку операції було потрібно зосередити 7 147 000.
Щоб забезпечити успіх наступальних дій наших військ, не
можна було допустите ніяких перебоїв у постачанні.
Характер операції вимагав просування боєприпасів з
фронтових складів до військ без зупинок, минаючи проміжні
ланки: армійські та дивізійні склади.
Залізничне полотно перешили на радянську колію, і
боєприпаси підвозились майже до самого Одеру. Щоб уявити
собі масштаб усіх цих перевезень, досить сказати, що якби
вишикувати по прямій поїзди з вантажами, відправленими
для цієї операції, то вони розтягнулися б більше ніж на
1200 кілометрів.
Ми були цілком певні, що війська не відчуватимуть
нестачі боєприпасів, пального і продовольства. І справді,
постачання було організоване так, що, коли ми починали
штурм самого Берліна, боєприпасів виявилося стільки ж,
скільки їх було під час виходу з плацдарму на Одері. За
час наступу від Одеру до Берліна вони раз у раз
рівномірно поповнювались.
У цілому проведена робота по підготовці Берлінської
операції була небувалою за своїм розмахом і напруженням.
На порівняно вузькій ділянці 1-го Білоруського фронту за
короткий час ми зосередили 77 стрілецьких дивізій, 3155
танків і самохідних гармат, 14628 гармат і мінометів та
1531 установку реактивної артилерії. Ми були впевненими
в тому, що з цими засобами й силами наші війська
розгромлять противника в найкоротший строк.
Уся ця маса бойової техніки, людей і матеріальних
засобів переправлялася через Одер. Потрібно було
побудувати багато мостів і переправ, які забезпечили б не тільки
перекидання військ, але й подальше їхнє постачання.
Ширина Одеру подекуди досягала 380 метрів. Почався
весняний льодохід. Інженерно-будівельні роботи проходили
безпосередньо поблизу лінії фронту під систематичним
обстрілом артилерії та мінометів противника, при нальотах його
авіації. Проте до початку виходу з’єднань в райони
зосередження через Одер було зведено 25 мостів і 40 поромних
переправ. Район переправ прикривався багатошаровим
вогнем зенітних гармат і патрулюванням багатьох десятків
винищувачів.
Починаючи з перших чисел лютого противник на Одері
весь час діяв активно. Протягом березня і першої половини
квітня ні на один день не припинялася напружена боротьба
за наші плацдарми в районі Кюстріна. Крім масованих
730
ударів бомбардувальної авіації, для знищення мостів і
поромних переправ ворожі війська застосовували літаки-сна-
ряди та плавучі міни, але мости існували й далі. Зруйнова-
ване швидко відновлювали. Тисячі кілометрів телефонних
проводів, заритих у землю й підвішених на жердинах, були
готові до роботи.
На ділянці головного удару військ фронту
артилерійська щільність створювалася до 270 гармат калібром від
76 міліметрів і вище на один кілометр фронту прориву.
Водночас із оперативно-тактичною і матеріальною
підготовкою операції військові ради, політоргани та партійні
організації проводили велику партійно-політичну роботу по
підготовці завершальної Берлінської операції.
В ці дні ми відзначали 75-у річницю від дня
народження В. І. Леніна. Вся виховна робота з військами була
одухотворена іменем вождя революції. Партійна свідомість
бійців та офіцерів у цей історичний період завершення
війни була надзвичайно високою. Збільшилась кількість
вступаючих до лав Комуністичної партії. Мені довелось у
середині квітня бути присутнім на одних із партійних зборів у
416-й стрілецькій дивізії 5-ї ударної армії.
Всі промовці говорили про те, що кожний комуніст у
наступній операції, особливо при штурмі Берліна, повинен
особистим прикладом вести за собою бійців. З великим
піднесенням виступали не тільки комуністи, але й безпартійні
солдати, які запевнили партію в своїй готовності швидше
покінчити з фашизмом.
Повинен сказати добре слово про члена Військової
ради фронту генерал-лейтенанта Костянтина Федоровича Те-
лєгіна, який з великою творчою енергією спрямовував через
політуправління фронту всю партійно-політичну роботу у
військах. Він зумів особисто побувати в багатьох частинах
і підрозділах, закликаючи бійців і командирів до бойового
подвигу в ім’я нашої Батьківщини.
Одночасно проводилась велика роз’яснювальна робота
про лояльне ставлення до мирного населення Німеччини,
котре було жорстоко обмануте гітлерівцями і тепер
відчувало на собі всі тяготи війни. Завдяки своєчасним
вказівкам ЦК нашої партії і широкій роз’яснювальній роботі нам
вдалося^ уникнути небажаних явищ, котрі могли виявити
наші бійці, сім’ї яких тяжко постраждали від звірств і
насильств гітлерівців.
Як я вже казав, розгромити берлінське угруповання і
взяти Берлін мав 1-й Білоруський фронт при сприянні
частини сил 1-го Українського фронту.
731
Між 1-м Білоруським та 1-м Українським фронтами
передбачалась постійна оперативна і тактична взаємодія, що
координувалася й коригувалася Ставкою.
Так, у ході операції Ставка уточнила взаємодію групи
військ правого крила 1-го Білоруського фронту з 4-ю
танковою армією 1-го Українського фронту, яка виходила в
район Потсдам—Ратенов—Бранденбург, з тим щоб
замкнути оперативне оточення всього берлінського угруповання
противника.
Щоб не допустити відходу в Берлін 9-ї армії противника
після прориву 1-го Білоруського та 1-го Українського
фронтів на Одері й Нейсе, плануючи операцію, ми вирішили
завдати допоміжного удару силами 69-ї та 33-ї армій з
району Франкфурт-на-Одері (на південь від залізниці
Франкфурт—Берлін) у загальному напрямку на Бонсдорф.
Ставка наказала командуючому 1-м Українським
фронтом завдати удару частиною сил правого крила фронту з
району Котбус на Вендіш—Бухгольц, з тим, щоб відсікти
від Берліна війська 9-ї армії і разом з військами лівого
крила 1-го Білоруського фронту розгромити їх.
Ударами 69, 33, 3-ї армій 1-го Білоруського фронту та
3-ї гвардійської, 13-ї, частиною сил 3-ї гвардійської
танкової і 28-ї армій 1-го Українського фронту все двохсоттисяч-
не південно-східне угруповання німецьких військ 9-ї армії
генерала Буссе було відсічене од Берліна і незабаром
розгромлене.
Слід підкреслити значну роль 1-ї гвардійської танкової
армії 1-го Білоруського фронту, яка, вийшовши на
південно-східну околицю Берліна, відрізала шляхи відходу 9-ї
армії в Берлін. Це полегшило дальшу боротьбу 8-ї
гвардійської армії в самому місті.
Тепер я хотів би якоюсь мірою послідовно нагадати, як
проходила історична Берлінська операція.
За два дні до початку нашого наступу ми провели
розвідку по всьому фронту. 32 розвідувальних загони силою до
підсиленого стрілецького багальйону цілих дві доби, 14 і
15 квітня, боєм уточняли вогневу систему оборони
противника, його угруповання, визначали сильні та найуразливіші
місця оборонної смуги.
Ця силова розвідка мала й іншу мету. Нам було
вигідно примусити німців підтягнути на передній край
якнайбільше живої сили і техніки, щоб під час артпідготовки
наступу 16 квітня накрити їх вогнем усієї артилерії та
мінометів фронту. Розвідку 14 і 15 квітня супроводжував
могутній артилерійський вогонь, в якому брали участь
великі калібри гармат.
732
Противник сприйняв цю розвідку за початок нашого
наступу. Досить сказати, що внаслідок дій наших
розвідувальних загонів деякі німецькі частини були вибиті із
зайнятих ними перших позицій, а у відбитті наступу
розвідувальних частин брала участь майже вся німецька артилерія.
Сталось те, чого ми прагнули. Противник почав швидко
підтягувати на другу позицію свої резерви. Однак наші
війська припинили просування вперед і закріпились на
досягнутих рубежах. Це спантеличило командування
противника. Як потім з’ясувалось, дехто з німецьких командуючих
вважав, що наш наступ не вдався.
За роки війни ворог звик до того, що артилерійську
підготовку перед проривом ми починали звичайно зранку, бо
атака піхоти й танків лімітується денним світлом. Тому він
не чекав нічної атаки. Цим ми й вирішили скористатись.
733
Глибокої ночі, за кілька годин до початку
артилерійської та авіаційної підготовки, я вирушив на спостережний
пункт командуючого 8-ю гвардійською армією генерала
В. І. Чуйкова.
По дорозі мені вдалося побачитись із багатьма
командирами загальновійськових і танкових з’єднань і
командуючим 1-ю гвардійською танковою армією генералом
М. Ю. Катуковим та його начальником штабу генералом
М. А. Шаліним. Усі вони не спали і ще раз перевіряли
деталі бойової готовності довірених їм військ.
Мене порадувала передбачливість генералів М. Ю. Ка-
тукова та М. А. Шаліна. Виявляється, вони ще з
учорашнього ранку послали своїх командирів з’єднань, призначених
до дії в першому ешелоні танкової армії, на
спостережні пункти командирів корпусів 8-ї гвардійської армії, щоб
погодити подробиці взаємодії та умови введення в прорив.
Від командуючого 1-ю гвардійською танковою армією
я подзвонив у штаб 2-ї гвардійської танкової армії С. І. Бог-
данову. В штабі його, не виявилось, він був у командарма
В. І. Кузнецова. До телефону підійшов начштабу 2-ї
гвардійської танкової армії генерал О. І. Радзієвський. На мов
запитання, де командири з’єднань, визначені для дій у
передових ешелонах, О. І. Радзієвський відповів:
— Попереду, в «господарствах» Василя Івановича Куз-
нецова у зв’язку з майбутньою роботою.
Можна було тільки радіти за наших командирів-танкіс-
тів, які так виросли за роки війни в оперативно-тактичному
відношенні.
З таким настроєм прибув я разом з членом Військової
ради К. Ф. Телєгіним і командуючим артилерією фронту
В. І. Казаковим на спостережний пункт командуючого 8-ю
пардійською армією В. І. Чуйкова. Тут уже були член
Військової ради армії, начальник штабу армії, командуючий
артилерією та інші армійські генерали і старші офіцери.
Була 3 година ночі за московським часом. У всіх части-
вах тривала остання перевірка бойової готовності до
початку дій. Усе робилося діловито, спокійно і водночас без
зайвої самовпевненості й недооцінки противника.
Відчувалося, що армія готується битись по-справжньому, як і го-
дагься битися з сильним і досвідченим ворогом.
Через півтори години повністю закінчили перевірку.
Артпідготовку призначили на п’яту годину ранку за
московським часом. Стрілки годинника як ніколи повільно
рухалось по колу. Щоб заповнити якось хвилини, що лишались,
аш вирішили випити гарячого міцного чаю, що його тут же,
в землянці, приготувала нам дівчина. Пригадую, її чомусь
33ft
звали неросійським ім’ям Марго. Чай пили мовчки, кожний
був зайнятий своїми думками.
Рівно за три хвилини до початку артпідготовки всі ми
вийшли із землянки і зайняли свої місця на спостережному
пункті, який з особливим старанням підготував начальник
інженерних військ 8-ї армії.
Звідси удень проглядалась уся приодерська місцевість.
Зараз тут стояв передранковий туман. Я глянув на годин*
ника: була рівно п’ята ранку.
І в ту ж хвилину від пострілів багатьох тисяч гармат,
мінометів і наших легендарних «катюш» яскраво освітилася
вся місцевість, а слідом за цим пролунав
приголомшуючої сили гуркіт пострілів і розривів снарядів, мін та
авіаційних бомб. У повітрі наростав нестихаючий гул
бомбардувальників.
З боку противника протріскотіло кілька кулеметних
черг, а потім усе затихло. Здавалося, що на боці ворога ие
лишилося живої істоти. Протягом 30-хвилинного
могутнього артилерійського вогню противник не зробив жодного
пострілу. Це свідчило про його цілковите приголомшення
і розлад системи оборони. Тому вирішили скоротити час
артпідготовки і негайно почати загальну атаку.
У повітря злетіли тисячі різнобарвних ракет. За цнм
сигналом спалахнули 140 прожекторів, розташованих
через кожні 200 метрів. Понад 100 мільярдів свічок
освітлювали поле бою, засліплюючи противника і вихоплюючи з
темряви об’єкти атаки для наших танків і піхоти. Це буда
картина величезної вражаючої сили, і, скажу, за все своє
життя я не пам’ятаю такого видовища!..
Артилерія ще більше посилила вогонь, піхота й танк*
дружно кинулись уперед, їхню атаку супроводжував
подвійний могутній вогневий вал. До світанку наші війська
подолали першу позицію і почали атаку другої позицій
Противник, який мав у районі Берліна велику кількість
літаків, не зміг уночі ефективно використати свою авіацію,
а вранці наші атакуючі ешелони були настільки близько од
військ противника, що їхні льотчики неспроможні були
бомбити наші передові частини, бо побоювалися вдарити по
своїх.
Гітлерівські війська були буквально потоплені в морі
вогню й металу. Суцільна стіна пилу й диму висіла в
повітрі, і подекуди навіть могутні промені зенітних прожекторів
не могли її пробити, але це нікого не бентежило.
Наша авіація йшла над полем бою хвилями. Уночі
кількасот бомбардувальників ударили по далеких цілях, куди
не діставала артилерія. Інші бомбардувальники взаємодіяли
735
з військами вранці і вдень. Протягом першої доби бою
ми здійснили понад 6550 літако-вильотів
На перший день було заплановано тільки для самої
артилерії один мільйон 197 тисяч пострілів, а фактично
зробили один мільйон 236 пострілів. 2450 вагонів снарядів,
тобто майже 98 тисяч тонн металу обрушилось на голову
ворога. Оборона противника знищувалася й подавлялася на
глибину до 8 кілометрів, а окремі вузли опору — на
глибину до 10—12 кілометрів.
Ось як розказав згодом про цей день командир 56-го
танкового корпусу німецький генерал артилерії Вейдліиг
на допиті в штабі фронту:
— 16 квітня у перші ж години наступу росіяни
прорвались на правому фланзі 101-го армійського корпусу на
ділянці дивізії «Берлін», створивши цим самим загрозу для
лівого флангу 56-го танкового корпусу. В другій половині
дня російські танки прорвалися на ділянці 303-ї піхотної
дивізії, яка входила до складу 11-го танкового корпусу СС,
і створили загрозу завдати ударів з флангу по частинах
дивізії «Мюнхеберг». Водночас росіяни сильно натискали з
фронту на ділянці мого корпусу. В ніч на 17 квітня
частини мого корпусу, зазнаючи великих втрат, змушені були
відійти на висоти на схід від Зеєлова...
Уранці 16 квітня на всіх ділянках фронту радянські
війська успішно просувались уперед. Однак противник,
отямившись, почав виявляти протидію з боку Зеєловських
висот своєю артилерією, мінометами, а з боку Берліна
з’явились групи бомбардувальників. І чим ближче підходили
наші війська до Зеєловських висот, тим сильніший наростав
опір ворога.
Цей природний рубіж панував над навколишньою
місцевістю, мав круті схили і був з усіх поглядів серйозною
перешкодою на шляху до Берліна. Суцільною стіною стояв
він перед нашими військами, закривши собою плато, на
якому мав розгорнутись бій на ближніх підступах до Берліна.
Саме тут, біля його підніжжя, німці розраховували
зупинити наші війська. Тут вони зосередили найбільшу
кількість сил і засобів.
Зеєловські висоти обмежували не тільки дії наших
танків, але були серйозною перешкодою і для артилерії. Вони
закривали глибину оборони противника, робили
неможливим її спостереження із землі з нашого боку. Артилеристам
доводилось долати ці труднощі посиленням вогню і часто-
густо стріляти по площинах.
Для противника утримання цього найважливішого
рубежу мало ще й моральне значення. Адже за ним лежав
Бер736
ліні Гітлерівська пропаганда всіляко підкреслювала
вирішальне значення і нездоланність Зеєловських висот,
називаючи їх то «замком Берліна», то «нездоланною фортецею».
Близько тринадцятої години я раптом зрозумів, що
вогнева система оборони противника тут в основному
уціліла, і в тій бойовій побудові, в якій ми починали атаку
й ведемо наступ, ми Зеєловські висоти не візьмемо.
Для того щоб посилити удар атакуючих військ і
напевно прорвати оборону, ми вирішили, порадившись з
командармами, ввести в бій додатково обидві танкові армії
генералів М. Ю. Катукова та С. І. Богданова. О 14 годині
ЗО хвилин я вже бачив із свого спостережного пункту, як
рухались перші ешелони 1-ї гвардійської танкової армії.
О 15 годині я подзвонив у Ставку й доповів, що першу
і другу позиції оборони противника ми прорвали, війська
фронту просунулись уперед до шести кілометрів, але
зустріли серйозний опір біля рубежу Зеєловських висот, де,
видно, в основному уціліла оборона противника. Щоб посилити
удар загальновійськових армій, ввів у бій обидві танкові
армії. Вважаю, що завтра наприкінці дня ми прорвемо
оборону противника.
И. В. Сталін уважно вислухав і спокійно сказав:
— У Конєва оборона противника виявилась слабкою.
Він без труднощів форсував річку Нейсе і просувається
вперед без особливого опору. Підтримайте удар своїх танкових
армій бомбардувальною авіацією. Увечері подзвоніть, як у
вас складуться справи.
Увечері я знову доповів Верховному про труднощі на
підступах до Зеєловських висот і сказав, що раніше, ніж
завтра увечері, цей рубіж взяти не вдасться.
Цього разу И. В. Сталін говорив зі мною не так
спокійно, як удень.
— Ви даремно пустили в хід 1-у гвардійську танкову
армію на ділянці 8-ї гвардійської армії, а не там, де
вимагала Ставка.— Потім додав:
— А чи упевнені ви в тому, що завтра візьмете зеєлов-
ський рубіж?
Намагаючись бути спокійним, я відповів:
— Завтра, 17 квітня, наприкінці дня оборону на зеєлов-
ському рубежі прорвемо. Вважаю, що чим більше своїх
військ противник кидатиме назустріч нашим військам тут,
тим скоріше ми візьмемо потім Берлін, бо війська
противника легше розбити у відкритому полі, ніж у місті.
— Ми думаємо наказати Коневу рушити танкові армії
Рибалка і Лелюшенка на Берлін з півдня, а Рокоссовському
24 4-504
737
прискорити форсування ї теж ударити в обхід Берліна
з півночі,— сказав й. В. Сталін.
Я відповів:
— Танкові армії Конєва мають повну можливість
швидко просуватись, і їх слід спрямувати на Берлін, а Рокос-
совський не зможе почати наступ раніше ніж 23 квітня, бо
затримається з форсуванням Одеру.
— До побачення,— досить сухо сказав Й. В. Сталін
замість відповіді і поклав трубку.
Незабаром ми одержали директиву Ставки 1-му
Українському та 2-му Білоруському фронтам. У ній значилось:
І. С. Конєву — наступати 3-ю гвардійською танковою
армією через Цоссен на Берлін з півдня, 4-й гвардійській
танковій армії вийти в район Потсдама, а К. К. Рокоссов-
ському прискорити форсування Одеру і частиною сил
наступати в обхід Берліна з півночі.
З раннього ранку 17 квітня на всіх ділянках фронту
розгорілися запеклі бої. Ворог чинив шалений опір. Проте
надвечір, не витримавши удару танкових армій, введених
напередодні, які у взаємодії із загальновійськовими армія*
ми пробили на ряді ділянок оборону на Зеєловських
висотах, противник почав відступати. Уранці 18 квітня Зеєлов-
ські висоти ми взяли.
Прорвавши оборону зеєловського рубежу, ми дістали
можливість ввести в бій усі танкові з’єднання вже на
широкому фронті.
Однак і 18 квітня противник усе ще силкувався
зупинити просування наших військ, кидаючи назустріч їм усі свої
наявні резерви і навіть частини, зняті з оборони Берліна.
Тільки 19 квітня, зазнавши великих втрат, німці не
витримали могутнього натиску наших танкових та
загальновійськових армій і стали відходити на зовнішній обвід
Берлінського району оборони.
Кілька днів пізніше М. С. Малінін доповів мені, що
одержано вказівку Ставки про скасування директиви
К. К. Рокоссовському, яка наказувала 2-му Білоруському
фронту наступати в обхід Берліна з півночі.
Було ясно, що війська 2-го Білоруського фронту,
форсуючи найскладнішу водну систему на Одері і долаючи там
оборону німців, не зможуть раніше ніж 23 квітня двинутись
усіма силами в наступ.
Як показав справжній хід подій, розвивати наступ
головними силами 2-й Білоруський фронт міг не раніше
24 квітня, тоді як у Берліні вже тривали вуличні бої, а
правофлангове угруповання військ 1-го Білоруського фронту
на цей час вже обійшло місто з півночі і північного заходу.
738
У ході боїв 16 і 17 квітня, та й потім я ще ї ще раз
повертався до аналізу побудови операції військ фронту, з тим
щоб переконатись, чи немає в наших рішеннях помилок,
які можуть зірвати операцію.
Помилок не було. Проте слід визнати, що ми
допустились недогляду, через який затягнувся бій під час прориву
тактичної зони на один-два дні.
Готуючи операцію, ми дещо недооцінювали складність
характеру місцевості в районі Зеєловських висот, де
противник мав можливість організувати труднопереборну
оборону. Перебуваючи за 10—12 кілометрів від наших
вихідних рубежів, глибоко зарившись у землю, особливо за
протилежними схилами висот, противник зміг уберегти свої
сили і техніку від вогню нашої артилерії та бомбардувань
авіації. Правда, на підготовку Берлінської операції ми
мали надто обмежений час, але й це не може бути
виправданням.
Провину за недоробку питання насамперед я мушу
взяти на себе.
Гадаю, що коли не публічно, то в роздумах наодинці з
самим собою відповідальність за недостатню готовність до
взяття Зеєловських висот в армійському масштабі візьмуть
на себе і відповідні командуючі арміями. Під час
планування артилерійського наступу варто б передбачити труднощі
знищення оборони противника в цьому районі.
Зараз, через багато часу, міркуючи про план Берлінської
операції, я прийшов до висновку, що розгром берлінського
угруповання противника і взяття самого Берліна ми
провели правильно, але можна було б цю операцію здійснити
і дещо по-іншому.
Що й казати, тепер, коли з вичерпуючою повнотою все
ясно, набагато легше в думках будувати наступальний
план, ніж тоді, коли треба було практично розв’язувати
рівняння з багатьма невідомими. І все-таки хочу поділитися
своїми міркуваннями з цього приводу.
Взяття Берліна слід би зразу, і в обов’язковому
порядку, доручити двом фронтам: 1-му Білоруському і 1-му
Українському, а розмежувальну лінію між ними провести так:
Франкфурт-на-Одері—Фюрстенвальде — центр Берліна.
При цьому варіанті головне угруповання 1-го Білоруського
фронту могло завдати удару на значно вужчій ділянці і в
обхід Берліна з північного сходу, півночі й північного
заходу. 1-й Український фронт завдав би удару своїм головним
угрупованням по Берліну на найкоротшому напрямку,
охоплюючи його з півдня, південного заходу і заходу.
24*
739
Міг бути, звичайно, й інший варіант: доручити узяти
Берлін лише 1-му Білоруському фронтові, посиливши його
ліве крило не менше ніж двома загальновійськовими і
двома танковими арміями, однією авіаційною армією та
відповідними артилерійськими й інженерними частинами.
При цьому варіанті дещо ускладнилася б підготовка
операції та управління нею, але значно спростилася б
загальна взаємодія сил і засобів по розгрому берлінського
угруповання противника, особливо під час взяття самого
міста. Менше було б усяких непорозумінь і неясностей.
Щодо наступу 2-го Білоруського фронту, то його можна
було б організувати дещо простіше.
Можна було залишити на ділянці Штеттін—Шведт
невелике прикриття, а головні сили фронту зосередити на
південь від Шведта і примкнути їх до правого крила 1-го
Білоруського фронту, а можливо, навіть розгорнути дії із-за
його флангу (який форсував Одер), завдаючи удару в
північно-західному напрямку, і відрізати штеттінсько-шведт-
ську групу противника.
З ряду причин під час розгляду й затвердження плану
в Ставці згадані варіанти не фігурували. Верховне
Головнокомандування проводило в життя варіант удару широким
фронтом...
Та повернемося до подій тих днів.
У перші дні боїв танкові армії 1-го Білоруського
фронту не мали ніякої змоги вирватись уперед. їм довелось
битися в тісній взаємодії з загальновійськовими арміями.
Трохи успішніше діяла 2-а гвардійська танкова армія генерала
С. І. Богданова разом з 3-ю та 5-ю ударними арміями. До
того ж на її напрямку після 18 квітня опір противника був
дещо слабшим.
Наступ 1-го Українського фронту з першого ж дня
розвивався значно швидшими темпами. Як і сподівались, на
напрямку його удару оборона противника була слабка, що
й дало змогу з ранку 17 квітня пустити там у хід обидві
танкові армії. Першого ж дня вони просунулись на 20 —
25 кілометрів, форсуючи річку Шпрее і з ранку 19 квітня
почали просуватись на Цоссен і Луккенвальде.
Проте з підходом військ І. С. Конєва до району Цоссена
опір з боку противника посилився, темп просування частин
1-го Українського фронту сповільнився. До того ж і
характер місцевості утруднював танковій армії П. С. Рибалка дії
розгорнутим бойовим порядком. З цього приводу
командуючий фронтом І. С. Конєв передав генералові П. С. Рибалку
таку радіограму:
740
ХІД БОЙОВИХ ДІЙ ФРОНТІВ У БЕРЛІНСЬКІЙ ОПЕРАЦІЇ
«Тов. Рибалку. Знову рухаєтеся кишкою. Одна бригада
б’ється, а вся армія стоїть. Наказую: рубіж Барут—Лук-
кенвальде через болото переходити кількома маршрутами
розгорнутим бойовим порядком... Виконання ДОПОВІСТИ. КО'
нєв. 20.4.45 р.» *.
20 квітня, на п’ятий день операції, далекобійна
артилерія 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го
Білоруського фронту, якою командував генерал-полковник
В. І. Кузнецов, відкрила вогонь по Берліну. Почався
історичний штурм столиці фашистської Німеччини, У цей же
‘ Архів МО СРСР, ф. 236, оп. 2712, спр, 359, арк, 35.
741
час 1-й дивізіон 30-ї гвардійської гарматної бригади 47-ї
армії, яким командував майор А. І. Зюкін, також дав залп
по фашистській столиці.
21 квітня частини 3-ї ударної, 2-ї гвардійської танкової,
47-ї та 5-ї ударної армій увірвались на околиці Берліна і
зав’язали там бої. 61-а армія, 1-а армія Війська
Польського та інші з’єднання 1-го Білоруського фронту швидко
рухались, обійшовши Берлін, на Ельбу, де передбачалася
зустріч з військами союзників.
Велику партійно-політичну роботу по забезпеченню
високого наступального духу воїнів проводили політвідділи
наступаючих військ — 47-ї армії (начальник політвідділу
полковник М. X. Калашник), 61-ї армії (начальник
політвідділу генерал-майор А. Г. Котиков), 2-ї гвардійської
танкової армії (начальник політвідділу полковник М. М. Лит-
вяк), 3-ї ударної армії (начальник політвідділу полковник
Ф. Я. Лисицин), 5-ї ударної армії (начальник політвідділу
генерал-майор Е. Е. Кощеєв).
Військова рада фронту звернулася до військ з такою
відозвою:
«Бійцям, сержантам, офіцерам і генералам 1-го
Білоруського фронту.
Дорогі товариші!
Настав вирішальний час боїв. Перед вами Берлін,
столиця німецької фашистської держави, а за Берліном —
зустріч з військами наших союзників і повна перемога над
ворогом. Приречені на загибель рештки німецьких частин
ще продовжують чинити опір. Німецьке командування
вишкрібає рештки фольксштурмівських резервів, не милуючи
ні стариків, ні 15-річних дітей, і силкується стримати наш
наступ, щоб відтягти на годину свою загибель.
Товариші офіцери, сержанти і червоноармійці! Ваші
частини укрили себе невмирущою славою. Для вас не було
перешкод ні біля стін Сталінграда, ні в степах України, ні
в лісах і болотах Білорусії. Вас не стримали могутні
укріплення, які ви зараз подолали на підступах до Берліна.
Перед вами, радянські богатирі, Берлін. Ви повинні
взяти Берлін, і взяти його якомога скоріше, щоб не дати
ворогові отямитись. Обрушимо ж на ворога всю міць нашої
бойової техніки, мобілізуємо всю нашу велю до перемоги, весь
розум. Не осоромимо своєї солдатської честі, честі свого
бойового прапора.
На штурм Берліна — до повної і остаточної перемоги,
бойові товариші! Відвагою і сміливістю, дружною
узгодженістю всіх родів військ, доброю взаємною підтримкою змі-
742
ПЛАН ЦЕНТРАЛЬНОЇ
ЧАСТИНИ БЕРЛІНА
(де 2 травня 1945 р.
кінчився штурм міста)
тати всі перешкоди і рватись уперед, тільки вперед, до
центру міста, до його південних і західних околиць —
назустріч союзним військам, які рухаються із заходу. Вперед
до перемоги!
Військова рада фронту вірить, що славні воїни 1-го
Білоруського фронту з честю виконають покладене на них
завдання, зметуть з лиця землі останні перешкоди і з новою
перемогою і славою піднімуть свій бойовий прапор над
Берліном.
Вперед на штурм Берліна!
Командуючий військами
1-го Білоруського фронту
Маршал Радянського Союзу
Г. Жуков.
Член Військової ради
1-го Білоруського фронту
генерал-лейтенант
К. Телєгін».
743
Щоб всіляко прискорити розгром оборони противника
в самому Берліні, вирішили 1-у і 2-у гвардійські танкові
армії кинути разом з 8-ю гвардійською, 5-ю ударною, 3-ю
ударною та 47-ю арміями в бій за місто. Могутнім вогнем
артилерії, ударами авіації і танковою лавиною вони
повинні були швидко подавити ворожу оборону в Берліні.
23 — 24 квітня війська 1-го Білоруського фронту
громили гітлерівців на підступах до центру Берліна. У південній
частині міста зав’язали бій підрозділи 3-ї гвардійської
танкової армії 1-го Українського фронту.
25 квітня 328-а стрілецька дивізія 47-ї армії та 65-а
танкова бригада 2-ї гвардійської танкової армії 1-го
Білоруського фронту, що наступали на захід від Берліна,
з’єдналися в районі Кетціна з 6-м гвардійським механізованим
корпусом 4-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського
фронту.
Так берлінське угруповання ворога загальною кількістю
понад 400 тисяч чоловік виявилось розсіченим на дві
ізольовані групи: берлінську та франкфуртсько-губенську.
Уведена в дію з резерву фронту 3-я армія генерала
О. В. Горбатова, розвиваючи наступ уздовж каналу Одер—
Шпрее і використовуючи успіх 1-ї гвардійської танкової
армії, швидко вийшла в район Кенігсвустерхаузена.
Звідси, круто повернувши на південь і південний схід,
вона завдала удару на Тойпітц і 25 квітня з’єдналась із
частинами правого крила військ 1-го Українського фронту,
які наступали в північно-західному напрямку. Щільно
замкнулось кільце оточення навколо ворожого угруповання на
південний схід від Берліна в районі Вендіш—Бухгольц.
Успішно розгорталися бої і в самому Берліні. Коли
війська фронту увірвалися в столицю Німеччини, оборона
міста в деяких районах уже ослабла, оскільки частину військ
берлінського гарнізону німецьке командування зняло, щоб
посилити оборону на Зеєловських висотах. Наші частини
швидко нащупували ці райони і, маневруючи, обходили
головні вогнища опору.
Та чим ближче підходили до центральної частини міста,
тим більше посилювався опір. Загострення боротьби
наростало з обох боків. Оборона противника була суцільною.
Німці використовували всі переваги, які давали їм перед
наступаючою стороною бої в місті. Багатоповерхові
будинки, масивні стіни і особливо бомбосховища, каземати,
зв’язані між собою підземними ходами, відіграли важливу
роль. Цими шляхами німці могли з одного кварталу
виходити в інший і навіть появлятися в тилу наших військ.
Річка Шпрее в самому місті з її високими
цементовани744
ми берегами, розтинаючи Берлін на дві частини, оперізувала
міністерські будинки в центрі міста. Кожний будинок тут
захищав гарнізон, часто силою до батальйону.
Наш наступ не припинявся ні вдень ні вночі. Всі зусилля
були спрямовані на те, щоб не дати змоги противнику
організувати оборону в нових опорних пунктах. Бойові
порядки армій були ешелоновані вглиб. Вдень наступали першнм
ешелоном, уночі — другим.
Заздалегідь підготовленій обороні Берліна з його
секторами, районами й ділянками був протипоставлений
детально розроблений план наступу.
Кожній армії, яка штурмувала Берлін, завчасно
визначались смуги наступу. Частинам і підрозділам давали
конкретні об’єкти — райони, вулиці, площі. За хаосом, як
здавалось, міських боїв стояла струнка, ретельно
продумана система. Нищівному вогню були піддані всі основні
об’єкти міста.
Найважчий тягар боїв у центральній частині Берліна
прийняли на себе штурмові групи та штурмові загони,
створені з усіх родів військ.
Завдання вуличних боїв у Берліні полягало в тому, щоб
позбавити противника можливості зібрати свої сили в
кулак, розколоти гарнізон на окремі вогнища і в швидкому
темпі знищити їх.
Щоб його вирішити до початку операції, ми створили
необхідні передумови. По-перше, наші війська на підступах
до міста перемололи значну частину живої сили і техніки
противника. По-друге, швидко оточивши Берлін, ми
позбавили німців можливості маневрувати резервами. По-третє,
і самі резерви німців, стягнуті до Берліна, були швидко
розгромлені.
Усе це дало нам змогу, незважаючи на численні
перешкоди, скоротити до мінімуму вуличні бої і полегшити
військам умови знищення ворожої оборони всередині міста.
Кожна атака піхоти й танків супроводжувалась
масованими ударами артилерії та авіації, котрих завдавали на
всіх ділянках фронту. 11 тисяч гармат різного калібру
через певні проміжки часу відкривали одночасний вогонь.
З 21 квітня до 2 травня по Берліну було зроблено майже
1 мільйон 800 тисяч артилерійських пострілів. А всього на
ворожу оборону в місті обрушено понад 36 тисяч тонн
металу.
На третій день боїв у Берліні спеціально розширеною
колією до Сілезького вокзалу підвезли фортечні гармати,
які відкрили вогонь по центру міста. Вага кожного
снаряда становила півтонни.
745
Оборона Берліна розліталась в пух і в прах.
— На 22 квітня,— показав потім на допиті Кейтель,—
стало ясно, що Берлін упаде, якщо не будуть зняті всі
війська з Ельби й перекинуті проти наступаючих росіян. Після
спільної наради Гітлера і Геббельса зі мною і Иодлем
було вирішено: 12-а армія залишає проти американців
слабкі ар’ергарди і наступає проти російських військ, що
оточили Берлін.
Иодль показав:
— 22 квітня Геббельс запитав мене: чи можна
військовим шляхом запобігти падінню Берліна. Я відповів, що це
можливо, але тільки в тому разі, якщо ми знімемо з Ельби
всі війська і кинемо їх на захист Берліна. За порадою
Геббельса я доповів свої міркування фюреру, він
погодився і наказав Кейтелю й мені разом із штабом перебувати
поза Берліном і особисто керувати контрнаступом.
Командуючий берлінським гарнізоном генерал Вейдлінг
на допиті показав:
— 25 квітня Гітлер мені заявив: «Становище повинно
поліпшитись (!). 9-а армія підійде до Берліна і завдасть
удару по противнику разом з 12-ю армією. Цей удар буде
завдано по південному фронту росіян. З півночі підійдуть
війська Штейнера і завдадуть удару по північному крилу».
Всі ці плани були фантазією Гітлера і його однодумців,
які вже втратили здатність мислити реально. В ніч на
23 квітня Кейтель виїхав з Берліна в штаб 12-ї армії,
маючи завдання з’єднати її з 9-ю армією. Наступного дня він
просто не зміг повернутися до міста. Радянські війська
громили обидві ці армії.
Щоденно за підписом Гітлера передавались
радіотелеграми такого змісту: «Де 12-а армія?»; «Чому Венк не
наступає?»; «Де Шернер?»; «Негайно наступати!»; «Коли ви
почнете наступати?»...
У зв’язку з тим, що дії військ 5-ї ударної армії під
командуванням генерал-полковника М. Е. Берзаріна майже
не висвітлені в нашій пресі, я хочу розказати про деякі її
героїчні подвиги. Одні я спостерігав особисто, про інші
мене інформувало командування армії та командири
з’єднань.
Враховуючи особливу важливість бойового завдання
цієї армії — оволодіння районом урядових кварталів,
розташованих у центрі міста, в тому числі імперською
канцелярією, де була ставка Гітлера і де він знаходився сам зі
своїми помічниками, ми посилили її, крім раніше доданих
засобів, 11-м танковим корпусом генерала І. І. Ющука.
Найскладнішим завданням на першому етапі був штурм
746
сильно укріпленого Сілезького вокзалу і форсування річки
Шпрее з її високими бетонними берегами.
Першими увірвалися в Берлін зі сходу такі війська, що
входили до складу 26-го гвардійського корпусу генерала
П. А. Фірсова та 32-го корпусу генерала Д. С. Жеребіна:
— 94-а гвардійська дивізія (командир генерал І. Г. Гас-
порян, начальник політвідділу полковник С. В. Кузовков);
— 89-а гвардійська дивізія (командир генерал М. П. Се-
рюгін, начальник політвідділу полковник П. X. Гордієнко);
— 266-а дивізія (командир полковник С. М. Фомиченко,
начальник політвідділу полковник В. І. Логінов);
— 60-а гвардійська дивізія (командир генерал В. П.
Соколов, начальник політвідділу полковник І. Н. Артамонов);
— 416-а дивізія (командир генерал Д. М. Сизранов,
начальник політвідділу полковник Р. А. Меджидов);
— 295-а дивізія (командир генерал О. П. Дорофєєв,
начальник політвідділу полковник Г. Т. Луконін).
Майже чотири роки чекали цього історичного моменту
наші героїчні воїни. І ось цей час, час остаточної розплати
з фашизмом, настав.
Важко передати словами те хвилювання, яке охопило
всіх радянських воїнів.
Ось що згадує командир гармати 6-ї батареї 832-го
артполку 266-ї стрілецької дивізії старший сержант Микола
Васильєв:
— Уже надвечір наша батарея вийшла на висоти, і ми
побачили величезне місто. Почуття радості й тріумфу
охопило нас: це був останній ворожий рубіж, і час розплати
настав!.. Ми навіть не помітили, як під’їхала машина і з
неї вийшов наш командуючий генерал Берзарін.
Привітавшись з нами, він наказав нашому командиру: «По
фашистах у Берліні — огонь!» Мабуть, ми ніколи так стрімко
і злагоджено не діяли, ведучи вогонь...
На снарядах батареї санінструктор Меланія Юрченко
написала: «За Сталінград, за Донбас, за Україну, за сиріт
і вдів. За сльози матерів!»
Під час штурму східної частини Берліна в боях
особливо відзначились 286-й гвардійський стрілецький
полк 94-ї гвардійської дивізії (командир підполковник
А. Н. Кравченко) та 283-й гвардійський стрілецький полк
тієї ж дивізії під командуванням підполковника А. А. Іг-
натьєва.
Бійці рвались уперед, виявляючи масовий героїзм.
Переконавшись, що лобовою атакою важко захопити сильно
укріплений будинок на розі вулиць, який перешкоджав
просуванню полку, парторг роти 283-го гвардійського полку
747
Олексій Кузнецов з групою бійців потайними шляхами
обійшов цей будинок і вдарив по фашистах з тилу. Опорний
пункт ворога був захоплений.
Безприкладну відвагу виявив старший лейтенант
І. П. Українцев із 283-го гвардійського полку. Під час
атаки одного з будинків бій перейшов у рукопашну сутичку.
Він кинувся на ворогів. Дев’ятьох фашистів заколов
відважний офіцер. Наслідуючи його приклад, гвардії сержант
Степан Гробазай із своїм відділенням знищив кілька
десятків гітлерівців.
У цих боях загинув героїчною смертю славний ватажок
комсомольців 94-ї гвардійської дивізії, помічник
начальника політвідділу дивізії по комсомольській роботі капітан
Микола Горшелєв. Особистим бойовим прикладом він
запалював солдатів, завжди перебуваючи там, де
вирішувався успіх бою. Його поважали й любили воїни дивізії за
відвагу й душевну турботу про солдатів та офіцерів.
23 квітня найбільшого успіху в штурмі Берліна добився
9-й стрілецький корпус під командуванням Героя
Радянського Союзу генерал-майора І. П. Рослого. Воїни цього
корпусу рішучим штурмом оволоділи Карлсхорстом,
частиною Копеніка і, вийшовши до Шпрее, з ходу форсували її.
Тут, як мені розповідали, в боях особливо відзначився
штурмовий загін на чолі із заступником командира дивізії
підполковником Ф. У. Галкіним. Після захоплення Карлс-
хорста він під час наступу на Трептов-парк з ходу
захопив найбільшу електростанцію Берліна — Румельсбург, яку
гітлерівці підготували, щоб висадити в повітря. Коли загін
Ф. У. Галкіна увірвався на електростанцію, вона ще
повним ходом працювала. Станцію негайно розмінували. З
робітниками, які залишились, встановили тісний контакт.
Вони взяли на себе зобов’язання щодо технічного
обслуговування станції.
За організованість, мужність і героїзм, виявлені під час
захоплення електростанції Румельсбург, навальне
форсування річки Шпрее, за оволодіння багатьма об’єктами
підполковнику Ф. У. Галкіну, підполковнику А. М. Ожогіну
та підполковнику О. І. Левіну було присвоєне звання
Героя Радянського Союзу.
Під час форсування Шпрее сміливо діяла 1-а бригада
річкових кораблів Дніпровської військової флотилії,
особливо загін напівглісерів цієї бригади на чолі з командиром
лейтенантом М. М. Калініним. Незважаючи на сильний
вогонь противника, старшина 1-ї статті Георгій Дудник на
своєму катері перевіз на ворожий берег кілька стрілецьких
рот ЗО 1-ї стрілецької дивізії.
748
Під час переправи від прямого попадання ворожої міни
на катері виникла пожежа. Старшина Георгій Дудник був
тяжко поранений. Незважаючи на поранення й опіки, він
довів катер до берега, висадив десант, погасив на катері
пожежу і вирушив назад на свій берег. Але він не досяг
його і загинув від мінометного вогню...
Моторист іншого катера О. Є. Самохвалов під час
переправи наших частин виявив виняткову сміливість і
винахідливість. Під вогнем противника він усував
пошкодження на катері, а коли від ворожого вогню загинув його
командир, взяв на себе командування і далі переправляв
наші війська.
За бойову доблесть і героїзм, виявлені моряками 1-ї
Бобруйської бригади Дніпровської флотилії, Указом
Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу лейтенант
М. М. Калінін, старшини Г. Г. Дудник, Г. П. Казаков та
О. П. Пашков, матроси М. А. Баранов, О. Є. Самохвалов,
М. Т. Сотников, М. А. Філіпов та В. В. Черінов.
Дніпровська Червонопрапорна флотилія була нагороджена
орденом Ушакова І ступеня.
24 квітня 5-а ударна армія, ведучи запеклі бої,
продовжувала успішно просуватись до центру Берліна, до площі
Александерплац, до палацу кайзера Вільгельма,
берлінської ратуші та імперської канцелярії.
Враховуючи найуспішніше просування 5-ї ударної армії,
а також особливо видатні особисті якості її командарма
Героя Радянського Союзу генерал-полковника М. Е. Бер-
заріна, 24 квітня командування призначило його першим
радянським комендантом і начальником радянського
гарнізону Берліна.
У ті дні Письменник Всеволод Вишневський у своєму
щоденнику записав так: «Комендантом міста призначений
командуючий Н-ською ударною армією генерал-полковник
Берзарін. Це один з найкультурніших генералів Червоної
Армії. У нього є масштаб» *.
Микола Ерастович Берзарін був відданий син
Комуністичної партії, патріот Батьківщини, досвідчений,
вольовий, дисциплінований командир. Командуючи арміями,
М. Е. Берзарін в Яссько-Кишинівській, Вісло-Одерській,
Берлінській та інших операціях виявив себе талановитим
воєначальником. До опрацювання операцій та керівництва
військами ставився вдумливо, творчо виконуючи накази
1 Вишневский В. В. Дневники воєнних лет.— Сочинення: В 5-ти
т. М., 1958, т, 4, с. 853,
749
вищого командування. У своїй роботі він завжди спирався
на комуністів.
Йому добре допомагав у справах армійських член
Військової ради генерал-лейтенант Ф. Ю. Боков. Працюючи
раніше в Генеральному штабі, Ф. Ю. Боков набув значного
досвіду в оперативних питаннях та організації операцій.
З наростаючою жорстокістю 25 квітня тривали бої в
центрі Берліна. Противник, спираючись на міцні вузли
оборони, чинив шалений опір.
Наші війська зазнавали великих втрат, але, натхнені
успіхами, рвалися вперед — до самого центру Берліна, де
все ще знаходилось головне командування противника
на чолі з Гітлером. Про це ми добре знали з німецьких
радіопередач: Гітлер істерично закликав свої армії до
врятування Берліна, не знаючи, що їх уже розбили війська
1-го Білоруського та 1-го Українського фронтів.
29 квітня в центрі міста розгорнулись найжорстокіші
битви.
На ратушу наступали 1008-й стрілецький полк
(командир полковник В. Н. Борисов) та 1010-й полк (командир
полковник М. Ф. Загородський) 266-ї стрілецької дивізії.
Багато хвилюючих подвигів вчинили воїни цієї дивізії, про
котрі мені в ті дні розповідали безпосередні учасники
штурму.
Батальйон капітана Н. В. Бобилєва одержав завдання
пробитись до ратуші і разом з батальйоном майора
М. О. Алексєєва оволодіти нею. Наших воїнів, які
наступали при підтримці танків, самохідної артилерії, зустрів
такий сильний шквал вогню, що просування вулицею стало
просто неможливим.
Тоді було вирішено пробиватися до ратуші крізь стіни
будинків, роблячи проходи в них вибухівкою. Під вогнем
противника сапери закладали тол і одну за одною
висаджували в повітря стіни будинків. Ще не встигав розсіятися
дим від вибухів, як у проходи кидались штурмові групи
і після рукопашного бою очищали від ворога будинки, що
прилягали до ратуші.
У бій були введені танки і важкі самохідні гармати.
Кількома пострілами вони розбили важкі залізні ворота
ратуші, зробили пробоїни в стінах, водночас ставлячи
димову завісу. Весь будинок заволокло густим димом.
Першим сюди увірвався взвод лейтенанта К. Маденова.
Разом з відважним лейтенантом сміливо діяли бійці
Н. П. Кондрашев, К. Б. Крютченко, І. Ф. Кашпуровський
та інші. Вони закидали вестибюль і коридори ручними
гранатами. Кожну кімнату доводилось брати з бою.
750
Комсорг 1-го батальйону 1008-го стрілецького полку мо-«
лодшнй лейтенант К. Г. Громов проліз на покрівлю ратуші.
Скинувши на брук фашистський прапор, Костянтин Громов
водрузив над ратушею наш Червоний стяг. За героїзм і
мужність, виявлені в цих боях, Костянтину Григоровичу
Громову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
5-а ударна армія, яка успішно наступала в центрі
Берліна, добре взаємодіяла з 3-ю ударною та 2-ю гвардійською
танковою арміями, 8-ю гвардійською армією, 16-ю
повітряною армією та іншими військами. Швидкий успіх, якого
досягли в битвах за центр міста, був наслідком умілої
організації взаємодії між усіма наступаючими арміями.
Тут я насамперед повинен відзначити блискучу роботу
начальника штабу 5-ї ударної армії генерала А. М. Куще-
ва, його заступника генерала С. П. Петрова, начальника
розвідвідділу А. Д. Синяєва, парторга штабу В. К. Попова,
начальника зв’язку В. Ф. Фаліна та інших офіцерів штабу.
Отже, розв’язка наближалась до кінця.
На що ж сподівалося гітлерівське керівництво в цей
критичний для Німеччини момент?
Кейтель на допиті показав:
— Ще з літа 1944 року Німеччина вела війну за виграш
часу, сподіваючись на те, що у війні, де з обох боків брали
участь різні держави, різні полководці, різні армії і різні
флоти, в будь-який час могла виникнути абсолютно
несподівана зміна обстановки внаслідок комбінації різних сил.
Таким чином, ми вели війну і чекали подій, котрі повинні
були статися, але не стались.
У момент падіння Берліна Гітлер уже не міг
розраховувати на ці події і викинув гасло: «Краще здати Берлін
американцям та англійцям, ніж пустити в нього росіян».
Полонені. німецькі солдати в Берліні свідчили:
«Офіцери твердили, що всіх зусиль докладуть до того, щоб не
допустити захоплення Берліна росіянами. Якщо здавати
місто, то тільки американцям».
Битва в Берліні підійшла до свого кульмінаційного
моменту. Всі ми хотіли покінчити з берлінським
угрупованням до 1 травня. Та ворог, хоча й конав, а все-таки
продовжував битися, чіпляючись за кожний будинок, за
кожний підвал, за кожний поверх і покрівлю.
Незважаючи на цей запеклий, але безглуздий опір,
радянські воїни брали квартал за кварталом. Війська
генералів В. І. Кузнецова, М. Е. Берзаріна, С. І. Богданова,
М. Ю. Катукова та В. І. Чуйкова все ближче просувались
до центру Берліна.
751
ЗО квітня 1945 року назавжди залишиться в пам’яті
радянського народу та в історії його боротьби з фашистською
Німеччиною.
В цей день, о 14 годині 25 хвилин, війська 3-ї ударної
армії (командуючий генерал-полковник В. І. Кузнецов,
член Військової ради генерал А. І. Литвинов) взяли
основну частину будинку рейхстагу.
За рейхстаг тривала кровопролитна битва. Підступи до
нього прикривались міцними будинками, що входили в
систему дев’ятого центрального сектора оборони Берліна.
Район рейхстагу обороняли добірні есесівські частини
загальною кількістю близько шести тисяч чоловік, оснащені
танками, штурмовими гарматами і численною артилерією.
Ось як розгорталися події. Загальний штурм рейхстагу
здійснював посилений 79-й стрілецький корпус 3-ї ударної
армії в складі 150-ї і 171-ї стрілецьких дивізій та 23-ї
танкової бригади. Командував корпусом талановитий
командир— Герой Радянського Союзу Семен Никифорович
Переверткін, один з найактивніших учасників битви під
Москвою в 1941 році.
На чолі 150-ї стрілецької Ідрицької дивізії стояв
досвідчений генерал Герой Радянського Союзу В. М. 111а-
тілов.
Ще 22 квітня з’єднання 79-го стрілецького корпусу
увірвалися в Берлін. Просуваючись уперед, вони визволяли
один квартал за одним. Завдяки їхнім успішним діям
створилася реальна можливість для 3-ї ударної армії
завдати удару по центру Берліна з півночі.
79-й стрілецький корпус було повернуто на південь з
метою оволодіння північною частиною міста і розвитку
наступу на райони Плетцензее, Моабіт.
Надвечір 26 квітня частини корпусу форсували Фербін-
дунгс-канал й оволоділи станцією Бойсельштрассе, а в ніч
на 27 квітня очистили від противника північно-західну
частину району Моабіт. Передові частини 150-ї та 171-ї
стрілецьких дивізій вийшли до головної берлінської
електростанції, до станції Путліцштрассе, до театру «Коміше
Опер».
150-а стрілецька дивізія в цих боях оволоділа в’язницею
Моабіт, звідки визволила тисячі військовополонених і
політичних в’язнів. Тут, як і у в’язниці Плетцензее, воїни
Червоної Армії виявили машини для відтинання голови —
гільйотини.
У бойовому розпорядженні № 0025 від 28 квітня 1945
року генерал-майор С. Н. Переверткін визначив завдання
752
з’єднанням 79-го стрілецького корпусу на оволодіння рейх-
стагом:
«...3. 150-й стрілецькій дивізії — одним стрілецьким
полком — оборона на р. Шпрее. Двома стрілецькими полками
наступати далі із завданням форсувати р. Шпрее й
оволодіти західною частиною рейхстагу...
4. 171-й стрілецькій дивізії наступати далі в своїх
межах із завданням форсувати р. Шпрее й оволодіти східною
частиною рейхстагу...
Командир 79-го стрілецького корпусу
генерал-майор Переверткін.
Начальник штабу полковник Летунов»
150-а і 171-а стрілецькі дивізії, посилені 23-ю танковою
бригадою підполковника М. В. Морозова, в ніч на 29 квітня
на напрямку головного удару корпусу діями передових
батальйонів під командуванням капітана С. А. Неустроєва і
старшого лейтенанта К. Я. Самсонова захопили міст
Мольтке.
Зранку 29 квітня і цілу ніч на ЗО квітня тривали запеклі
бої безпосередньо поблизу рейхстагу. Частини 150-ї та 171-ї
стрілецьких дивізій готувались до штурму рейхстагу.
Об 11 годині ЗО квітня після артилерійського та
мінометного нальоту штурмові батальйони полків цих дивізій і
групи артилеристів-розвідників майора М. М. Бондаря і
капітана В. Н. Макова перейшли в атаку, намагаючись з трьох
напрямків захопити будинок рейхстагу.
О 13 годині після 30-хвилинної повторної артпідготовки
почалась нова навальна атака. Зав’язався вогневий і
рукопашний бій безпосередньо перед будинком рейхстагу і за
головний вхід.
О 14 годині 25 хвилин батальйон старшого лейтенанта
К. Я. Самсонова 171-ї стрілецької дивізії, батальйон
капітана С. А. Неустроєва та батальйон майора В. І. Давидова
150-ї стрілецької дивізії увірвалися в будинок рейхстагу.
Та й після того, як оволоділи нижніми поверхами
рейхстагу, гарнізон противника не здавався. Тривав запеклий
бій усередині будинку.
О 18 годині штурм рейхстагу повторили. Частини 150-ї
та 171-ї стрілецьких дивізій очищали від противника поверх
за поверхом. О 21 годині 50 хвилин ЗО квітня сержант
М. О. Єгоров і молодший сержант М. В. Кантарія підняли
* Архів МО СРСР, ф. 3-ї уд. армії, оп, 4306, спр. 530, арк. 315.
753
вручений їм Військовою радою армії Прапор Перемоги над
головним куполом рейхстагу.
Командуючий 3-ю ударною армією генерал В. І.
Кузнецов, який особисто спостерігав за історичним боєм взяття
рейхстагу, негайно подзвонив мені на командний пункт і
радісно повідомив:
— На рейхстазі — Червоний прапор! Ура, товаришу
маршал!
— Дорогий Василю Івановичу, сердечно вітаю тебе і
всіх твоїх солдатів із видатною перемогою. Цього
історичного подвигу військ ніколи не забуде радянський народі
У наказі Військової ради 1-го Білоруського фронту №06
від ЗО квітня 1945 року відзначалось:
«1. Район рейхстагу в місті Берлін обороняли добірні
частини СС. Щоб посилити оборону цього району,
противник у ніч на 28.4.45 р. викинув на парашутах батальйон
морської піхоти. Противник у районі рейхстагу чинив
шалений опір нашим наступаючим військам, перетворивши
кожний будинок, сходи, кімнату, підвал на опорні пункти
й вогнища оборони. Бої усередині головного будинку
рейхстагу переходили в неодноразові рукопашні сутички.
2. Війська 3-ї ударної армії генерал-полковника Кузне-
цова, продовжуючи наступ, зламали опір ворога, зайняли
головний будинок рейхстагу і сьогодні, 30.4.45 р. ...підняли
на ньому наш Радянський прапор. У боях за район і
головний будинок рейхстагу відзначився 79-й стрілецький корпус
генерал-майора Переверткіна і його 171-а стрілецька
дивізія полковника Негоди та 150-а стрілецька дивізія
генерал-майора ІПатілова.
3. Вітаючи із здобутою перемогою, за виявлену
хоробрість, уміле й успішне виконання бойового завдання всім
бійцям, сержантам, офіцерам і генералам 171-ї та 150-ї
стрілецьких дивізій та командиру 79-го стрілецького
корпусу генерал-майору Переверткіну, який безпосередньо
керував боєм, оголошую подяку. Військовій раді 3-ї ударної
армії представити до урядових нагород бійців, сержантів,
офіцерів та генералів, які найбільше відзначились у боях
за рейхстаг.
4. Наближається час остаточної перемоги над ворогом.
Наш Радянський прапор уже майорить над головним
будинком рейхстагу в центрі міста Берлін.
Товариші бійці, сержанти, офіцери й генерали 1-го
Білоруського фронту! Вперед на ворога — останнім стрімким
ударом доб’ємо фашистського звіра в його барлозі і ври-
754
скоримо наближення години остаточної і повної перемоги
над фашистською Німеччиною.
Наказ оголосити у всіх ротах, ескадронах і батареях
військ фронту.
Командуючий військами 1-го Член Військової ради 1-го
Білоруського фронту Мар- Білоруського фронту гене-
шал Радянського Союзу рал-лейтенант
Г. Жуков. К. Телєгін.
Начальник штабу 1-го Білоруського фронту генерал-
полковник
М. Малінін».
Наприкінці дня 1 травня гітлерівці, що були в рейхстазі,
не витримавши боротьби, здалися. Тільки окремі групи
фашистів, що засіли в різних відсіках підвалів рейхстагу,
продовжували чинити опір до ранку 2 травня.
Комендантом рейхстагу був призначений командир
полку 150-ї стрілецької дивізії полковник Федір Матвійович
Зінченко.
Боротьба за Берлін точилася не на життя, а на смерть.
Із глибини матінки Росії — з Москви, з міст-героїв
Сталінграда, Ленінграда, з України, з Білорусії, з прибалтійських,
закавказьких та інших республік прийшли сюди наші люди,
щоб завершити справедливу війну з тими, хто зазіхнув на
свободу їхньої Батьківщини. У багатьох не зарубцювалися
ще рани від минулих боїв. Поранені не залишали строю.
Всі прагнули вперед. Наче й не було чотирьох років
важкої війни: всі піднеслись духом, щоб здійснити велику
справу— підняти Прапор Перемоги в Берліні.
Багато натхнення, героїзму й відваги виявили в бойових
діях наші воїни. Зрілість нашої армії, її зростання за роки
війни повністю відбилися в Берлінській битві. Солдати,
сержанти, офіцери й генерали показали себе в Берлінській
операції творчо зрілими, рішучими і відчайдушно сміливими
людьми. Наша Комуністична партія під час Великої
Вітчизняної війни зробила з них винятково досвідчених воїнів,
справжніх майстрів бойової справи, а досвід і знання є
найсприятливішим грунтом для всебічного розвитку військового
мистецтва.
Скільки думок промайнуло в голові у ті радісні хвилинні
1 найтяжча битва під Москвою, де наші війська стояли на
смерть, не пропустивши ворога в столицю, і Сталінград в
руїнах, але нескорений, і доблесний Ленінград, що
витримав найжахливішу блокаду, і Севастополь, який так
755
героїчно бився проти відбірних гітлерівських військ, і
торжество перемоги на Курській дузі, і тисячі зруйнованих сіл
і міст, багатомільйонні жертви радянського народу, який
героїчно вистояв і переміг...
І ось, нарешті, найголовніше, заради чого переніс
великі страждання наш народ,— цілковитий розгром
фашистської Німеччини, торжество нашої справедливої справи!
1 травня в руках німців залишились тільки Тіргартен
та урядовий квартал. Тут розташовувалась імперська
канцелярія, у дворі якої знаходився бункер ставки Гітлера.
У цей день Мартін Борман записав у своєму щоденнику;
«Наша імперська канцелярія перетворюється на руїни».
Розділ двадцять другий
Беззастережна
капітуля ція
фашистської
Німеччини
О 3 годині 50 хвилин 1 травня на командний пункт 8-ї
гвардійської армії був доставлений начальник генерального
штабу німецьких сухопутних військ генерал піхоти Кребс.
Він заявив, що уповноважений встановити безпосередній
контакт з Верховним Головнокомандуванням Червоної
Армії для проведення переговорів про перемир’я.
О 4 годині генерал В. І. Чуйков доповів мені по
телефону, що генерал Кребс повідомив йому про самогубство
Гітлера. За словами Кребса, це сталося ЗО квітня о 15 годині
50 хвилин. Василь Іванович відразу ж зачитав мені зміст
листа Геббельса до Радянського Верховного
Головнокомандування. В ньому говорилось:
«Згідно з заповітом фюрера, який пішов від нас, ми
уповноважуємо генерала Кребса у такому. Ми повідомляємо
вождю радянського народу, що сьогодні о 15 годині 50
хвилин добровільно пішов із життя фюрер. На підставі його
законного права фюрер всю владу в залишеному ним
заповіті передав Деніцу, мені й Борману. Я уповноважив Бор-
мана встановити зв’язок з вождем радянського народу. Цей
зв’язок необхідний для мирних переговорів між державами,
у яких найбільші втрати. Геббельс».
До листа Геббельса було додано заповіт Гітлера із
списком нового імперського уряду. Заповіт був підписаний Гіт-
лером і скріплений свідками. (Він датований 4 годиною
ЗО квітня 1945 року).
Зважаючи на важливість повідомлення, я негайно
направив свого заступника генерала армії В. Д. Соколовсько-
го на командний пункт В. І. Чуйкова для переговорів з
німецьким генералом. В. Д. Соколовський мав зажадати від
Кребса беззастережної капітуляції фашистської Німеччини.
757
Відразу ж з’єднавшись із Москвою, я подзвонив
И. В. Сталіну. Він був на дачі. До телефону підійшов
черговий генерал і сказав:
— Товариш Сталін щойно ліг спати.
— Прошу розбудити його. Справа термінова й до ранку
чекати не може.
Дуже скоро Й. В. Сталін підійшов до телефону. Я
доповів про самогубство Гітлера і лист Геббельса з пропозицією
про перемир’я.
И. В. Сталін відповів:
— Догрався, падлюка! Шкода, що не вдалося взяти його
живим. Де труп Гітлера?
— За повідомленням генерала Кребса, труп Гітлера
спалений на вогнищі.
— Передайте Соколовському,— сказав Верховний,—
ніяких переговорів, крім беззастережної капітуляції, ні з
Кребсом, ні з іншими гітлерівцями не вести. Якщо нічого
не буде надзвичайного, то не дзвоніть до ранку, хочу трохи
відпочити. Сьогодні в нас Першотравневий парад.
Першотравневий парад... Першотравневі демонстрації...
Яке все це близьке й дороге радянській людині, особливо
тій, що перебуває за межами Батьківщини! Я виразно
уявив собі, як зараз до Красної площі рухаються війська
Московського гарнізону. Вранці вони стануть на свої місця і
після промови того, хто приймає парад, пройдуть урочистим
маршем перед Мавзолеєм В. І. Леніна, перед урядом і
керівниками партії. Пройдуть вздовж стін сивого Кремля,
карбуючи крок, з гордістю являючи собою переможну
могутність Радянських Збройних Сил, які визволили Європу
від загрози фашизму...
Близько 5 години ранку мені подзвонив генерал
В. Д. Соколовський і доповів про першу розмову з
генералом Кребсом.
— Щось хитрують вони,— сказав В. Д. Соколовський.—
Кребс заявляє, що він не уповноважений вирішувати
питання про беззастережну капітуляцію. За його словами, це
може вирішити тільки новий уряд Німеччини на чолі з Де-
ніцем. Кребс добивається перемир’я нібито для того, щоб
зібрати в Берліні уряд Деніца. Гадаю, нам слід послати
їх під три чорти, якщо вони зараз же не погодяться на
беззастережну капітуляцію.
— Правильно, Василю Даниловичу,— відповів я.—
Передай, що, коли до 10 години не дадуть згоду Геббельс і
Борман на беззастережну капітуляцію, то ми завдамо удару
такої сили, який назавжди відіб’є в них охоту чинити опір.
Хай гітлерівці подумають про безглузді жертви німецького
758
народу і про свою особисту відповідальність за
безрозсудність.
У призначений час відповідь від Геббельса й Бормана
не надійшла.
О 10 годині 40 хвилин наші війська відкрили ураганний
вогонь по рештках особливого сектору оборони центру
міста. О 18 годині В. Д. Соколовський доповів, що німецьке
керівництво прислало свого парламентера. Він повідомив,
що Геббельс і Борман відхилили вимогу про
беззастережну капітуляцію.
У відповідь на це о 18 годині ЗО хвилин з неймовірною
силою почався останній штурм центральної частини міста,
де була імперська канцелярія і засіли рештки гітлерівців.
Не пригадую точно, коли, але як тільки стемніло,
подзвонив командуючий 3-ю ударною армією генерал
В. І. Кузнецов і схвильованим голосом доповів:
— Тільки що на ділянці 52-ї гвардійсько! стрілецької
дивізії прорвалась група німецьких танків, близько 20"
машин, які на великій швидкості пройшли на північно-західну
околицю міста.
Було ясно, що хтось тікає з Берліна.
Виникли найнеприємніші припущення. Хтось навіть
сказав, що, можливо, танкова група, яка прорвалася, вивозить
Гітлера, Геббельса й Бормана.
Негайно підняли війська по бойовій тривозі, з тим щоб
не випустити жодної живої душі з району Берліна. Відразу
дали вказівку командарму 47-ї армії Ф. И. Перхоровичу,
командарму 61-ї армії П. О. Бєлову, командарму 1-ї армії
Війська Польського С. Поплавському щільно закрити всі
шляхи й проходи на захід і північний захід. Командуючому
2-ю гвардійською танковою армією генералу С. І. Богдано-
ву та командарму генералу В. І. Кузнецову було наказано
вмить організувати переслідування на всіх напрямках,
знайти і знищити танки, які прорвалися.
На світанку 2 травня групу танків виявили за 15
кілометрів на північний захід від Берліна, їх швидко знищили
наші танкісти. Частина машин згоріла, а частину розбили.
Серед загиблих екіпажів нікого з ватажків гітлерівців не
знайшли. Те, що лишилось у згорілих танках, розпізнати
було неможливо.
Уночі 2 травня, о 1 годині 50 хвилин, радіостанція
штабу берлінської оборони передала і кілька разів повторила
німецькою і російською мовами:
«Висилаємо своїх парламентерів на міст Бісмаркштрас-
се. Припиняємо воєнні дії».
759
О 6 годині ЗО хвилин ранку 2 травня доповіли: на ділянці
47-ї гвардійської стрілецької дивізії здався в полон
командир 56-го танкового корпусу генерал Вейдлінг. Разом з
Вейдлінгом здалися офіцери його штабу. На попередньому
допиті генерал Вейдлінг повідомив, що кілька днів тому
його особисто Гітлер призначив командуючим обороною
Берліна.
Генерал Вейдлінг відразу ж погодився дати наказ своїм
військам припинити чинити опір. Ось текст, який він уранці
2 травня підписав і оголосив по радіо:
«ЗО квітня фюрер покінчив з собою і, таким чином,
залишив нас, тих, хто присягав йому на вірність, самих. За
наказом фюрера ми, німецькі війська, повинні були ще
битися за Берлін, незважаючи на те, що вичерпалися бойові
запаси, і незважаючи на загальну обстановку, яка робить
безглуздим наш дальший опір.
Наказую: негайно припинити опір.
Підпис: Вейдлінг (генерал артилерії, колишній
командуючий зоною оборони Берліна)».
Того самого дня близько 14 години мені повідомили, що
заступник міністра пропаганди доктор Фріче, який здався
в полон, запропонував виступити по радіо із зверненням до
німецьких військ берлінського гарнізону про припинення
будь-якого опору. Щоб усіляко прискорити закінчення
боротьби, ми погодились надати йому радіостанцію.
Після виступу по радіо Фріче доставили до мене. На
допиті він повторив те, що в основному ми вже знали з
переговорів з Кребсом. Як відомо, Фріче був одним із
найближчих до Гітлера, Геббельса і Бормана людей.
Він повідомив, що 29 квітня Гітлер скликав нараду
свого оточення, на якій були присутніми Борман, Геббельс,
Аксман, Кребс та інші відповідальні особи з фашистського
керівництва. Особисто він, Фріче, нібито не був на цій
нараді, але згодом Геббельс докладно поінформував його.
За словами Фріче, в останні дні, особливо після 20
квітня, коли радянська артилерія відкрила вогонь по Берліну,
Гітлер здебільшого перебував у стані отупіння, яке
переривалося істеричними припадками. Іноді він починав
нескладно говорити про близьку перемогу.
На моє запитання про останні плани Гітлера Фріче
відповів, що точно не знає, але чув, що на початку наступу
росіян на Одері дехто з керівництва поїхав у Берхтесгаден
і Південний Тіроль. З ними надсилалися якісь вантажі.
Туди ж мало вилетіти і головне командування на чолі з
Гітлером. У самий останній момент, коли радянські війська
підійшли до Берліна, точилися розмови про евакуацію в
760
Шлезвіг-Гольштейн. Літаки тримали в повній готовності в
районі імперської канцелярії, але незабаром їх розбила
радянська авіація.
Більше Фріче нічого нам сказати не міг.
Наступного дня його відправили в Москву для
проведення докладнішого допиту.
Кілька слів про останній, завершальний бій у Берліні.
248-а (командир дивізії генерал Н. 3. Галай) та 230-а
(командир дивізії полковник Д. К. Шишков) стрілецькі
дивізії 5-ї ударної армії М. Е. Берзаріна 1 травня штурмом
оволоділи державним поштамтом і зав’язали бій за
будинок міністерства фінансів, розташований напроти імперської
канцелярії. 1 травня 301-а дивізія армії М. Е. Берзаріна
(командир дивізії полковник В. С. Антонов) у
взаємодії з 248-ю стрілецькою дивізією штурмом оволоділа
будинками гестапо та міністерства авіації. Під прикриттям
піхоти вперед рвонувся артилерійський самохідний дивізіон.
А. Л. Денисюк, командир установки, поставив свою
самохідку в проріз огорожі і в туманній імлі приблизно за сто
метрів побачив сірий будинок імперської канцелярії, на
фасаді якого красувався величезний орел із свастикою.
Денисюк подав команду: «По фашистському хижакові —
вогонь!..» Фашистський герб був збитий.
Останній бій за імперську канцелярію, який вели 301-а
та 248-а стрілецькі дивізії, був дуже важкий. Сутичка на
підступах і всередині цього будинку мала особливо
жорстокий характер. Гранично сміливо діяла старший інструктор
політвідділу 9-го стрілецького корпусу майор Ганна
Володимирівна Нікуліна. У складі штурмової групи батальйону
Ф. К. Шаповалова вона пробралася крізь пролом у покрівлі
нагору і, витягши з-під куртки червоне полотнище, за
допомогою шматка телеграфного дроту прив’язала його до
металевого шпиля. Над імперською канцелярією замайорів
прапор Радянського Союзу.
Після захоплення імперської канцелярії комендантом
її було призначено заступника командира 301-ї стрілецької
дивізії полковника В. Є. Шевцова, а з 4 травня, після того
як дивізію перевели в Трептов-парк,— старшого офіцера по
оперативній роботі штабу 5-ї ударної армії майора
Ф. Г. Платонова.
До 15 години 2 травня з ворогом повністю покінчили.
Рештки берлінського гарнізону здалися в полон загальною
кількістю понад 134 тисячі чоловік. Багато з тих, хто бився
із зброєю в руках, очевидно, в останні дні розбіглися й
поховались.
761
Це був день великого торжества радянського народу,
його збройних сил, наших союзників у цій війні та народів
усього світу.
В наказі Верховного Головнокомандуючого говорилось:
«Війська 1-го Білоруського фронту за допомогою військ
1-го Українського фронту після завзятих вуличних боїв
завершили розгром берлінської групи німецьких військ і
сьогодні, 1 травня, повністю оволоділи столицею Німеччини
містом Берліном — центром німецького імперіалізму й
вогнищем німецької агресії».
Після захоплення імперської канцелярії ми поїхали туди
з генерал-полковником М. Е. Берзаріним, членом
Військової ради армії генерал-лейтенантом Ф. Ю. Боковим та
іншими учасниками штурму, щоб переконатися в самогубстві
Гітлера, Геббельса та інших керівників гітлерівців.
Прибувши на місце, ми опинились у скрутному
становищі. Нам доповіли, що всі трупи німці нібито закопали у
місцях поховання, а де і хто закопав — толком ніхто не
знав. Висловлювалися різні версії.
Захоплені полонені, переважно поранені, про Гітлера
і ного оточення нічого не могли сказати.
Людей в імперській канцелярії виявили мало, лише
кілька десятків чоловік. Видно, керівні офіцери й есесівці, які
там були, в найостанніший момент утекли- через потайні
виходи з будинку імперської канцелярії і сховалися в місті.
Ми шукали місце спалення трупів Гітлера і Геббельса,
але так їх і не знайшли. Щоправда, лишились сліди
якихось потухлих багать, але вони були малі: мабуть, там
кип’ятили воду німецькі солдати.
Ми вже закінчували огляд імперської канцелярії, коли
нам доповіли, що в підземеллі знайшли трупи шістьох дітей
Геббельса. Признаюсь, що в мене не вистачило духу зійти
туди й подивитись на дітей, умертвлених матір’ю і батьком.
Невдовзі недалеко від бункера були знайдені трупи
Геббельса і його дружини. Для розпізнання залучили доктора
Фріче, який підтвердив, що це саме вони.
Обставини спочатку спонукали мене взяти під сумнів
правдивість версії про самогубство Гітлера, тим більше, що
нам не вдалося виявити і Бормана. Я тоді подумав: а чи не
втік Гітлер у найостанніший момент, коли вже не було
надії на допомогу Берлінові ззовні?
Таке припущення я висловив у Берліні на
прес-конференції радянських та іноземних кореспондентів.
Трохи пізніше внаслідок проведених розслідувань,
опитувань особистого медичного персоналу Гітлера і т. д. до нас
почали надходити додаткові важливі відомості, що
підтвер762
джували самогубство Гітлера. Я переконався, що для
сумнівів у самогубстві Гітлера підстав немає.
Більшість фашистських главарів, у тому числі Герінг,
Гіммлер, Кейтель і Иодль, завчасно утекли з Берліна в
різних напрямках.
До останньої хвилини вони разом з Гітлером, як
азартні картярі, не втрачали надії на «щасливу карту», яка може
врятувати фашистську Німеччину і їх самих. ЗО квітня і
навіть 1 травня гітлерівські верховоди все ще силкувалися
відтягнути час остаточного краху, затіявши переговори про
виклик до Берліна новоявленого уряду Деніца нібито для
вирішення про капітуляцію Німеччини.
Генерал Кребс, досвідчений військовий дипломат, всіма
способами намагавсь утягнути нас у тривалі переговори,
але ця хитрість не вдалася. Я вже казав, що В. Д. Соко-
ловський, котрий був уповноважений вести переговори,
категорично заявив Кребсу: припинення воєнних дій можливе
тільки за умов повної і беззастережної капітуляції
німецько-фашистських військ перед усіма союзниками. На цьому
переговори закінчились.
Оскільки німці не прийняли тоді наших вимог про
беззастережну капітуляцію, то радянським військам було
віддано наказ: негайно добити ворога.
Уранці 3 травня разом з комендантом Берліна М. Е. Бер-
заріним, членом Військової ради 5-ї армії Ф. Ю. Боковим,
членом Військової ради фронту К. Ф. Телєгіним та іншими
ми оглянули рейхстаг і місця боїв у цьому районі.
Супроводжував нас і давав пояснення син Вільгельма Піка Ар-
тур, який воював під час війни в лавах Червоної Армії. Bin
добре знав Берлін, і це полегшило вивчення умов, у яких
довелося боротись нашим військам.
Кожний крок, кожний клаптик землі, кожний камінь
тут ясніше за всякі слова свідчив, що на підступах до
імперської канцелярії та рейхстагу, в самих цих будинках
боротьба точилася не на життя, а на смерть.
Рейхстаг — це величезний будинок, стіни якого
артилерією середніх калібрів не проб’єш. Тут потрібні були важкі
калібри. Купол рейхстагу і різні масивні верхні надбудови
давали змогу ворогові зосередити багатошаровий вогонь на
всіх підступах. Умови боротьби в самому рейхстазі були
дуже важкі й складні. Вони вимагали від бійців не тільки
мужності, але й миттєвого орієнтування, пильної
обережності, швидких переміщувань від укриття до укриття і влучних
пострілів по ворогові. З усіма цими завданнями наші бійці
добре впорались.
763
Колони при вході в рейхстаг і стіни були помережані
написами наших воїнів. У лаконічних фразах, у простих
підписах солдатів, офіцерів і генералів відчувалася їхня
гордість за радянських людей, за Радянські Збройні Сили, за
Батьківщину і ленінську партію.
Поставили й ми свої підписи, по яких присутні там
солдати пізнали нас, оточили щільним кільцем. Довелося
затриматись на годинку й відверто поговорити. Запитань було
багато. Бійців цікавило, коли можна буде повернутись
додому, чи залишаться війська для окупації Німеччини, чи
воюватимемо з Японією та ін.
7 травня мені в Берлін подзвонив Й. В. Сталін і
повідомив:
— Сьогодні в місті Реймсі німці підписали акт
беззастережної капітуляції. Головний тягар війни,— продовжував
він,— на своїх плечах виніс радянський народ, а не
союзники, тому капітуляція мусить бути підписана перед
Верховним командуванням усіх країн антигітлерівської
коаліції, а не тільки перед Верховним командуванням союзних
військ.
— Я не погодився і з тим,— говорив далі Й. В. Сталін,—
що акт капітуляції підписаний не в Берліні, центрі
фашистської агресії. Ми домовилися із союзниками вважати
підписання акта в Реймсі попереднім протоколом капітуляції.
Завтра до Берліна прибудуть представники німецького
головного командування і представники Верховного
командування союзних військ. Представником Верховного
Головнокомандування радянських військ призначаєтесь ви.
Завтра до вас прибуде Вишинський. Після підписання акта
він залишиться в Берліні як ваш помічник по політичній
частині.
Рано-вранці 8 травня до Берліна прилетів перший
заступник народного комісара закордонних справ СРСР
А. Я. Вишинський. Він привіз усю потрібну документацію
по капітуляції Німеччини і повідомив склад представників
від Верховного командування союзних військ.
Зранку 8 травня почали прибувати в Берлін журналісти,
кореспонденти всіх найбільших газет і журналів світу,
фотожурналісти, щоб зафіксувати історичний момент
юридичного оформлення розгрому фашистської Німеччини,
визнання нею необоротного краху всіх фашистських планів, усіх
її людиноненависницьких цілей.
Опівдні на аеродром Темпельгоф прибули
представники Верховного командування союзних військ.
Верховне командування союзних військ представляли
764
маршал авіації Великобританії Артур В. Теддер,
командуючий стратегічними повітряними силами США генерал
Карл Спаатс та головнокомандуючий французькою армією
генерал Жан Делатр де Тассіньї.
На аеродромі їх зустрічали мій заступник генерал армії
В. Д. Соколовський, перший комендант Берліна генерал-
полковник М. Е. Берзарін, член Військової ради армії
генерал-лейтенант Ф. Ю. Боков та інші представники Червоної
Армії. З аеродрому союзники прибули в Карлсхорст, де
було вирішено прийняти від німецького командування
беззастережну капітуляцію.
На той самий аеродром з міста Фленсбурга прибули під
охороною англійських офіцерів генерал-фельдмаршал
Кейтель, адмірал флоту фон Фрідебург і генерал-полковник
авіації Штумпф, які мали повноваження від Деніца
підписати акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
Тут, у Карлсхорсті, в східній частині Берліна, у
двоповерховому будинку колишньої їдальні німецького військово-
інженерного училища підготували зал, де мала відбуватися
церемонія підписання акта.
Трохи відпочивши з дороги, всі представники
командування союзних військ прибули до мене, щоб домовитися по
процедурних питаннях такої хвилюючої події.
Не встигли ми зайти в приміщення, відведене для
розмови, як туди буквально ринув потік американських та
англійських журналістів, які відразу з місця в кар’єр почали
штурмувати мене запитаннями. Від союзних військ вони
піднесли мені прапор дружби, на якому золотими літерами
були вигаптувані слова привітання Червоній Армії від
американських військ.
Після того як журналісти залишили зал засідань, ми
почали обговорювати ряд питань, що торкалися капітуляції
гітлерівців.
Генерал-фельдмаршал Кейтель і його супутники
перебували в цей час в іншому приміщенні.
За словами наших офіцерів, Кейтель та інші члени
німецької делегації дуже нервували. Звертаючись до
присутніх, Кейтель сказав:
— Проїжджаючи вулицями Берліна, я був надзвичайно
приголомшений тим, до якої міри його зруйнували.
Хтось із наших офіцерів йому відповів:
— Добродію фельдмаршал, а ви не були
приголомшені, коли за вашим наказом стиралися з лиця землі тисячі
радянських міст і сіл, під уламками яких були задавлені
мільйони наших людей, і серед них багато тисяч дітей?
765
Кейтель зблід, нервово знизав плечима й нічого не
відповів.
Як ми домовились завчасно, о 23 годині 45 хвилин Тед-
дер, Спаатс і Делатр де Тассіньї, представники від
союзного командування, А. Я. Вишинський, К. Ф. Телєгін, В. Д. Со-
ямовський та інші зібрались у мене в кабінеті, що
знаходився поряд із залом, де мало відбутися підписання німця-
мя акта про беззастережну капітуляцію.
Рівно о 24 годині ми зайшли в зал.
Починалось 9 травня 1945 року...
Всі сіли за стіл. Він стояв біля стіни, на якій були
прикріплені державні прапори Радянського Союзу, США,
Англії, Франції.
У залі за довгими столами, застеленими зеленим сук-
вом, розташувались генерали Червоної Армії, війська яких
за яайкоротший строк розгромили оборону Берліна і
змусили противника скласти зброю. Тут же були присутні
численні радянські та іноземні журналісти, фоторепортери.
— Ми, представники Верховного Головнокомандування
Радянських Збройних Сил та Верховного командування
союзних військ,— заявив я, відкриваючи засідання,—
уповноважені урядами антигітлерівської коаліції прийняти
беззастережну капітуляцію Німеччини від німецького військового
командування. Запросіть до залу представників німецького
головного командування.
Всі присутні повернули голови до дверей, де зараз мали
появитись ті, хто хвалькувато заявляв про свою здатність
блискавично розгромити Францію, Англію і не пізніше як за
півтора-два місяці роздавити Радянський Союз, підкорити
увесь світ.
Першим, не поспішаючи і стараючись зберегти видимий
спокій, переступив поріг генерал-фельдмаршал Кейтель,
найближчий сподвижник Гітлера. Він підняв руку зі своїм
фельдмаршальським жезлом угору, вітаючи представників
Верховного командування радянських і союзних військ.
За Кейтелем появився генерал-полковник Штумпф.
Невисокий, очі повні злості й безсилля. Водночас зайшов
адмірал флоту фон Фрідебург, який здавався передчасно
постарілим.
Німцям запропонували сісти за окремий стіл, який
спеціально для них поставили недалеко від входу.
Генерал-фельдмаршал не поспішаючи сів і підвів
голову, звернувши свій погляд на нас, тих, хто сидів за столом
президії. Поруч з Кейтелем сіли Штумпф і Фрідебург.
Офіцери, які їх супроводжували, стали за їхніми стільцями.
766
Я звернувся до німецької делегації.
— Чи є у вас на руках акт про беззастережну
капітуляцію Німеччини, чи вивчили його і чи маєте повноваження
підписати цей акт?
Моє питання англійською мовою повторив головний
маршал авіації Теддер.
— Так, вивчили і готові підписати його,— притишенім
голосом відповів генерал-фельдмаршал Кейтель, передаюся
нам документ, підписаний гросс-адміралом Деніцем. У
документі було написано, що Кейтель, фон Фрідебург І
Штумпф уповноважені підписати акт про беззастережну
капітуляцію.
Це був далеко не той гордовитий Кейтель, який приймав
капітуляцію від переможеної Франції. Тепер він мав вигляд
побитого, хоча й силкувався зберегти якусь позу.
Я встав і сказав:
— Пропоную німецькій делегації підійти сюди, до стола.
Тут ви підпишете акт про беззастережну капітуляцію
Німеччини.
Кейтель швидко підвівся, спрямувавши на нас недобрий
погляд, а потім опустив очі і, повільно взявши зі столика
фельдмаршальський жезл, невпевненим кроком попрямував
до нашого стола. Його монокль упав і повис на шнурку.
Обличчя вкрилось червоними плямами. Разом з ним
підійшли до стола генерал-полковник Штумпф, адмірал флоту
фон Фрідебург та німецькі офіцери, які їх супроводжували.
Поправивши монокль, Кейтель сів на край стільця і трохи
тремтячою рукою підписав п’ять примірників акту.
Відразу ж поставили свої підписи Штумпф і Фрідебург.
Після підписання акта Кейтель встав із-за стола, надів
праву рукавичку і знову спробував покрасуватися
військовою виправкою, але це в нього не вийшло, і він тихо
відійшов до свого стола.
У 0 годин 43 хвилини 9 травня 1945 року підписання
акта про беззастережну капітуляцію Німеччини було
закінчене. Я запропонував німецькій делегації залишити зал.
Кейтель, Фрідебург, Штумпф, підвівшись із стільців,
уклонились і, похиливши голови, вийшли із залу. За ними
вийшли їхні штабні офіцери...
Від імені Радянського Верховного
Головнокомандування я сердечно привітав усіх присутніх із довгожданою
перемогою. У залі зчинився неймовірний гомін. Усі один одного
вітали, тиснули руки. У багатьох на очах були сльози
радості. Мене оточили бойові друзі — В. Д. Соколовський,
М. С. Малінін, К. Ф. Телєгін, М. О. Антипенко, В. Я. Кол-
767
пакчі, В. І. Кузнецов, С. І. Богданов, М. Е. Берзарін,
Ф. Ю. Боков, П. О. Белов, О. В. Горбатов та інші.
— Дорогі друзі,— сказав я товаришам по зброї,— нам з
вами випала велика честь. У заключній битві нам була
виявлена довіра народу, партії й уряду вести доблесні
радянські війська на штурм Берліна. Цю довіру радянські
війська, в тому числі й ви, хто очолював війська в битвах за
Берлін, з честю виправдали. Шкода, що багатьох немае
серед нас. А як би вони порадувались довгожданій перемозі,
за яку, не вагаючись, віддали своє життя!..
Згадавши близьких друзів і бойових товаришів, котрим
не довелось дожити до цього радісного дня, ці люди, що
звикли без найменшого страху дивитися смерті в очі, як не
кріпились, та не змогли стримати сліз.
У 0 годин 50 хвилин 9 травня 1945 року засідання, на
якому була прийнята беззастережна капітуляція німецьких
збройних сил, закрилось.
Потім відбувся прийом, який пройшов з великим
піднесенням. Відкривши банкет, я запропонував тост за
перемогу антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною.
Далі виступив маршал А. Теддер, за ним Ж. Делатр де
Тассіньї і генерал К. Спаатс. Після них виступали
радянські генерали. Кожний говорив про те, що наболіло на душі
за всі ці тяжкі роки. Пригадую, говорили багато, щиро й
висловлювали велике бажання зміцнити назавжди дружні
відносини між країнами антифашистської коаліції.
Говорили про це радянські генерали, говорили американці,
французи, англійці, і всім нам хотілося тоді вірити, що так воно
й буде.
Святкова вечеря закінчилась уранці піснями й танцями.
Поза конкуренцією танцювали радянські генерали. Я теж
не втримався і, пригадавши свою молодість, утнув «руську».
Розходилися і роз’їжджалися під звуки канонади з нагоди
перемоги. Стрілянина тривала в усіх районах Берліна і його
передмістях. Стріляли вгору, та осколки мін, снарядів і кулі
падали на землю, й ходити вранці 9 травня було не зовсім
безпечно. Проте як відрізнялась ця небезпека від тієї, з
якою всі ми зжилися за довгі роки війни!
Підписаного акта про беззастережну капітуляцію вранці
того самого дня доставили в Ставку Верховного
Головнокомандування.
У першому пункті акта сказано:
«1. Ми, нижчепідписані, діючи від імені німецького
верховного командування, погоджуємося на беззастережну
капітуляцію всіх наших збройних сил на суші, на морі і в
повітрі, а також усіх сил, що знаходяться зараз під
німець768
ким командуванням, Верховному Головнокомандуванню
Червоної Армії і водночас Верховному Командуванню
союзних експедиційних сил».
Удень мені подзвонили з Москви і повідомили, що всю
документацію про капітуляцію німецько-фашистської
Німеччини одержали і вручили Верховному
Головнокомандуючому.
Отже, закінчилась кровопролитна війна. Фашистська
Німеччина і її союзники були остаточно розгромлені.
Важким був шлях до перемоги для радянського народу.
Він коштував мільйонів життів. І сьогодні всі чесні люди
світу, оглядаючись на минулі страшні дні другої світової
війни, зобов’язані з глибокою повагою і співчуттям згадати
тих, хто боровся з фашизмом і віддав своє життя за
визволення від фашистського рабства всього людства.
Комуністична партія і Радянський уряд, виходячи із
свого інтернаціонального обов’язку і гуманних переконань,
вжили всіх заходів до того, щоб своєчасно роз’яснити
радянським воїнам, хто є справжнім винуватцем війни і вчинених
злочинів. Не допускалось і думки про те, щоб карати
трудовий німецький народ за ті злочини, котрі гітлерівці коїли
на нашій землі. Щодо простих німців радянські люди мали
ясну позицію: їм необхідно допомогти усвідомити свої
помилки, швидше викорчувати рештки нацизму і влитись у
загальну сім’ю волелюбних народів, вищим девізом яких у
майбутньому повинні стати мир і демократія.
У Берліні та на його околицях ще точилися бої, а
радянське командування на основі рішень ЦК партії і
Радянського уряду вже приступило до організації нормальних
життєвих умов для населення Берліна.
Основою для створення і діяльності військових і
громадянських органів влади був наказ Військової ради 1-го
Білоруського фронту № 5 від 23 квітня 1945 року. В наказі
сказано:
«Вся влада управління на території Німеччини,
зайнятій Червоною Армією, здійснюється військовим
командуванням за посередництвом військових комендантів міст і
районів.
Військові коменданти призначаються в кожному місті.
Виконавча влада створюється з місцевих мешканців: у
містах — бургомістри, у малих містах і селах — старости, які
відповідають перед військовим командуванням за
виконання населенням усіх наказів і розпоряджень...»
Згідно з цим наказом 28 квітня 1945 року був
опублікований наказ № 1 радянського військового коменданта
Берліна Героя Радянського Союзу генерал-полковника
25 4—504
769
М. Е. Берзаріна про перехід усієї повноти влади в Берліні
в руки радянської військової комендатури.
У цьому наказі він оголосив населенню міста, що
фашистська партія Німеччини та її організації розпускаються
і їхня діяльність забороняється.
Наказ установлював порядок поведінки населення і
визначав основні положення, необхідні для нормалізації життя
в Берліні.
Центральна військова комендатура створила в усіх
двадцяти районах Берліна районні військові комендатури, які
були укомплектовані нашими офіцерами, і насамперед спе-
ціалістамн-господарниками та інженерно-технічним
персоналом. У деяких підрайонах були створені дільничні
комендатури. З самого початку своєї роботи радянським
військовим комендатурам довелося в дуже складній обстановці
вирішувати багато важких завдань.
Внаслідок боїв у Берліні з 250 тисяч будинків міста
близько ЗО тисяч були зовсім зруйновані, понад 20 тисяч
будинків були иапівзруйновані, понад 150 тисяч будинків
мали середні пошкодження.
Міський транспорт ие працював. Понад третину станцій
метро було затоплено, 225 мостів висаджено в повітря
німецько-фашистськими військами. Вагонний парк і силова
мережа міського трамвая майже цілком були виведені з
ладу. Вулиці, особливо в центрі, завалені уламками. Вся
система комунального господарства припинила свою
роботу — електростанції, водокачки, газові заводи, каналізація.
Необхідно було врятувати берлінське населення від
голодної смерті, організувати продовольче постачання, яке
припинили перед вступом радянських військ у Берлін. Були
виявлені численні факти, коли цілі групи населення
протягом кількох тижнів не одержували ніякого продовольства.
Радянські війська, розташовані в Берліні, почали гасити
пожежі, організували прибирання й поховання трупів,
провадили розмінування.
Проте радянське командування не могло вирішити всі
ці завдання без масового залучення до активної роботи
місцевого населення.
Військові ради, військові коменданти, працівники
політичних органів насамперед залучали до роботи в районні
магістрати німецьких комуністів, визволених з концтаборів,
антифашистів та інших німецьких демократів, з якими у
нас відразу встановилось дружнє взаєморозуміння.
Так почали створюватись німецькі органи
самоуправління — органи антифашистсько-демократичної коаліції.
Приблизно одну третину в них складали комуністи, які
дія770
ли в товариській згоді з соціал-демократами і лояльно
настроєними спеціалістами.
Велику роботу в Берліні проводив політичний відділ
комендатури на чолі з полковником А. І. Єлізаровнм.
У травні 1945 року Військова рада фронту з метою
нормалізації життя в Берліні прийняла ряд найважливіших
рішень, зокрема:
11 травня — постанову № 063 про постачання
продовольством німецького населення Берліна. В ній установлювався
порядок і норми видачі продовольства;
12 травня — постанову № 064 про відновлення й
забезпечення нормальної роботи комунального господарства
Берліна;
31 травня — постанову № 080 про постачання молоком
дітей Берліна.
Були прийняті й інші рішення про нормалізацію
харчування й побуту населення, і передусім трудового народу,
зайнятого на відбудовних роботах.
Як перша допомога з боку Радянського уряду в Берлін
надійшло 96 тисяч тонн зерна, 60 тисяч тонн картоплі, до
50 тисяч голів худоби, цукор, жири та інші продукти.
Внаслідок цих термінових заходів була ліквідована
загроза голоду німецького населення.
Значну роль в упорядкуванні життя в Берліні відіграли
радянські комендатури, політорганн фронту, гарнізону й
комендатур, навколо яких швидко наростала активність
демократично настроєного населення. Поступово зникала
непевність і побоювання репресій, якими всіх лякали нацисти.
Якось, проїжджаючи околицями Берліна, я звернув
увагу на незвичайно строкатий натовп, в якому були й наші
солдати. Там же — багато дітей і жінок. Зупинивши
машину, ми підійшли, вважаючи, що цивільні особи — це наші
радянські люди, визволені з фашистських таборів. Та
виявилось, що це мешканці Берліна. Стою, спостерігаю і чую,
як один із солдатів, тримаючи на руках білявого
німецького хлопчака років чотирьох, каже:
— Я втратив дружину, маленьку доньку й синочка,
коли сім’я евакуювалась із Конотопа. Загинули вони в
поїзді від бомбування. Війна закінчується, що ж я житиму як
бурлака. Віддайте мені хлопчика. Його ж батька й матір
розстріляли есесівці.
Хтось пожартував:
— А хлопчина, бач, схожий на тебе...
Жінка, що стояла поруч, сказала по-німецькому:
— Ні, не можу віддати. Це мій племінник,
вирощуватиму сама.
25*
771
Хтось переклав. Солдат засмутився.
Я втрутився:
— Слухай, друже, повернешся на Батьківщину, там
знайдеш собі сина — скільки в нас сиріт зосталосьі А ще
краще — візьмеш дитину разом з матір’ю!
Солдати зареготали, усміхнувся й німецький хлопчина.
Наші бійці, розв’язавши свої речові мішки, зразу ж
роздали дітям і жінкам хліб, цукор, консерви, сухарі, а хлопчик,
що сидів на руках солдата, одержав ще й цукерки. Солдат
розцілував хлопчину й тяжко зітхнув.
І яка ж добра душа в радянського солдата, подумав я
і, підійшовши до солдата, міцно потиснув йому руку.
Я був без погонів, у кожанці, але скоро мене впізнали,
довелося затриматись ще на півгодини й відповісти на
багато запитань присутніх. Шкода, що я не записав прізвищ
тих солдатів. Запам’ятав тільки, що ця група була з 5-ї
ударної армії генерала М. Е. Берзаріна.
9 травня за дорученням Державного Комітету Оборони
до нас у Берлін прилетів Анастас Іванович Мікоян. Він
зразу ж захотів подивитись, як налагоджується мирне життя.
Вийшовши з машини біля одного з продовольчих
магазинів, де вже видавали по радянських картках хліб
німецьким мешканцям, А. І. Мікоян звернувся до жінок, які
стояли в черзі. Вигляд вони мали дуже виснажений.
— Як почуваєте себе після того, як радянські війська
зайняли Берлін? — запитав Анастас Іванович.— Кажіть
сміливіше, ось маршал Жуков, він зважить на ваші потреби
і зробить усе, що ми тільки зможемо.
— Це Анастас Іванович Мікоян,— сказав я,— заступник
Голови Ради Народних Комісарів. Він прибув за
дорученням Радянського уряду подивитись, як ви живете і в чому
маєте потребу, щоб надати берлінцям можливу допомогу.
Перекладач переклав.
Нас відразу ж оточили й заговорили навперебій:
— Ніколи б не повірили, що такий великий російський
начальник може ходити по чергах і цікавитись, чого
потребують прості німці. А нас весь час лякали росіянами...
Літня жінка, підійшовши до А. І. Мікояна, помітно
хвилюючись сказала:
— Велике спасибі від нас, німецьких жінок, за те, що
рятуєте нас від голодної смерті.
І зразу ж звернулась до хлопчика, що стояв поруч:
— Кланяйся радянським начальникам за хліб і добре
ставлення!
Хлопчик мовчки поклонився.
Разом з А. І. Мікояном, А. В. Хрульовим та М. О. Анти-
772
пенком ми ретельно вивчили наші можливості щодо
надання продовольчої та медичної допомоги населенню.
Незважаючи на власні великі труднощі, ми знайшли засоби і
подали допомогу. Треба було бачити обличчя мешканців
Берліна, коли їм видавали хліб, крупу, каву, цукор, іноді трохи
жирів і м’яса...
Керуючись вказівками Центрального Комітету партії та
Радянського уряду, ми допомагали німецькому народові
усім, чим тільки могли, щоб швидше організувати його
трудове життя. Із наявного трофейного майна виділялися
вантажні машини, насіння, а коні і сільськогосподарський
реманент, узяті в маєтках німецьких баронів, передавались
сільськогосподарським робітникам, які створювали трудові
артілі.
У Берлін прибули керівники німецьких комуністів.
Німецькі товариші підкреслювали, що робітники, прості люди
Німеччини вже бачать у Червоній Армії не карателя, а
визволителя німецького народу від фашизму.
Ми рекомендували німецьким комуністам піти в частини
Червоної Армії і порозмовляти з радянськими бійцями. Цю
пропозицію вони прийняли. Повернувшись, вони з великим
душевним теплом відізвалися про наших бійців, про їхній
широкий політичний кругозір і людяність.
Після захоплення Берліна нам доводилось часто
зустрічатися з В. Піком, В. Ульбріхтом та іншими керівниками
Комуністичної партії Німеччини. Не покладаючи рук всі
вони працювали над ліквідацією тяжких наслідків війни і
панування фашизму.
Я познайомився з Отто Гротеволем, який тоді був
визнаний керівником лівого угруповання соціал-демократичної
партії Німеччини, котра явно тяжіла до комуністів.
Незабаром між Вільгельмом Піком, Вальтером Ульбріхтом і
Отто Гротеволем почалися активні переговори про
утворення з числа комуністів і лівих соціал-демократів єдиної
соціалістичної партії. Через рік, 21 квітня 1946 року, ці
переговори закінчились утворенням Соціалістичної єдиної
партії Німеччини (СЄПН). Були обрані керівні органи партії,
розгорнута велика робота серед робітників, селян і трудової
інтелігенції.
У середині травня 1945 року Військова рада фронту
скликала нараду з участю німецької громадськості,
працівників промисловості, транспорту, охорони здоров’я,
комунального господарства, культурних закладів та офіцерів
військових комендатур. У роботі наради взяли участь
заступник Голови Раднаркому А. І. Мікоян, німецькі партійні І
громадські діячі.
773
Були обговорені питання дальшої нормалізації життя в
місті, постачання населення та заходи щодо відбудови
транспорту, комунальних підприємств, організації культурного
життя в Берліні.
Уже 14 травня військовий комендант Берліна генерал-
полковник М. Е. Берзарін разом з новою дирекцією метро
відкрив рух на першій лівії метрополітену, а наприкінці
травня було введено в експлуатацію п’ять ліній
метрополітену загальною довжиною €1 кілометр.
19 травня відбулися урочисті установчі збори
берлінського магістрату, де М. Е. Берзарін виступив з доповіддю про
політику радянських властей у Берліні, а обер-бургомістр
доктор Вернер представив магістрат громадськості. Він
складався з осіб, відомих своєю колишньою
антифашистською демократичною діяльністю.
"По всьому місту провадились великі відбудовчі роботи,
розчистка завалів, в яких поряд з німецькими спеціалістами
і населенням взяли участь радянські інженери й спеціальні
війська. Наприкінці травня в межах міста частково стали
до ладу основні залізничні станції та річкові порти, які
забезпечували нормальне постачання Берліна паливом і
продовольством.
До цього ж часу було введено в дію 21 насосну станцію
міського водопроводу; 7 відновлених газових заводів
подавали для потреб міста 340 тисяч кубічних метрів газу на
добу. Підприємства і населення основних районів Берліна
майже повністю були забезпечені газом і водою. В червні
міський трамвай уже перевозив пасажирів і вантажі на 51
лінії загальною довжиною 498 кілометрів.
25 травня за наказом М. Е. Берзаріна було дозволено
організувати міську поліцію, суд і ирокуратуру. Очолити
поліцейський апарат у Берліні доручили активному
учасникові руху «Вільна Німеччина» Паулю Маркграфу.
Військові комендатури Берліна з допомогою німецьких
комуністів і демократів провели значну роботу по
організації й розвиткові демократичного устрою в місті.
Берлінське радіо почало свої передай 13 травня.
Наступного дня керівництво військової комендатури разом з
директорами театрів Густавом Грюндгенок, Ернстом Легалем та
Паулем Вегнером обговорили підготовчі заходи до
відкриття берлінських театрів.
В середині червня в Берліні працювало 120 кінотеатрів,
j них демонструвалися радянські художні й документальні
кінофільми. їх з цікавістю дивилися десятки тисяч
берлінців.
774
Дуже важливим політичним і культурним заходом
радянських властей було видання для населення газети
радянських окупаційних військ «Тегліхе рундшау»
(«Щоденний огляд») німецькою мовою. Перший номер цієї газети
вийшов 15 травня, і вона швидко завоювала популярність.
Перед газетою поставили завдання: роз’яснити
німецькому народові зовнішню й внутрішню політику нашої
партії і Радянського уряду, розказати правду про Радянський
Союз, про інтернаціональну місію Червоної Армії.
Докладно висвітлювалися заходи по відбудові комунального
господарства й піднесенню культури в Берліні,
розвінчувалася сутність фашизму. Німців закликали напружити всі
сили, щоб найскоріше відновити нормальне життя в Берліні.
Через кілька днів почала видаватись газета сБерлінер
цайтунг», орган берлінського магістрату.
У червні відбулося об’єднання берлінських
демократичних культурних сил. Було створено «Культурбунд» —
культурну спілку демократичного оновлення Німеччини.
У середині травня за вказівкою радянської комендатури
й магістрату в більшості районів відновились шкільні
заняття. Наприкінці червня вже йшли уроки в 580 школах, де
навчалося 233 тисячі дітей. Було організовано 88 дитячих
будинків.
Наказом № 2 Головноначальствуючого радянської
військової адміністрації була дозволена на території
Радянської зони окупації діяльність антифашистських партій.
Працюючому населенню було гарантоване право об’єднання у
вільні профспілки й організації з метою забезпечення своїх
інтересів і прав. Докладно про цей захід радянської
військової адміністрації я розкажу далі. А тут хочу навести
слова Отто Гротеволя, який підкреслював, що цей наказ «дав
могутній імпульс політичного життя в Радянській зоні
окупації».
«Де можна знайти в історії таку окупаційну армію,—
писав він,— яка через п’ять тижнів після закінчення війни
дала б можливість населенню окупованої держави
створювати партії, видавати газети, надала б свободу зборів і
виступів?»
16 червня 1945 року радянську комендатуру і 5-у ударну
армію спіткало велике нещастя. Командуючий армією,
перший радянський комендант Берліна, Герой Радянського
Союзу генерал-полковник Микола Ерастович Берзарін, який
так багато зробив для відновлення Берліна, загинув під
час виконання службових обов’язків в автомобільній
катастрофі.
775
На посту військового коменданта і командуючого 5-ю
ударною армією його замінив Герой Радянського Союзу
генерал-полковник О. В. Горбатов. Командуючи під час
Берлінської операції військами 3-ї армії, він блискуче
впорався із завданням розгрому німецьких військ, оточених на
південний схід від Берліна. Як комендант Берліна,
Олександр Васильович виявив себе видатним організатором
і зробив усе можливе, щоб активно продовжити роботу
по відновленню нормального життя трудового німецького
народу.
Хочеться добрим словом відзначити плідну діяльність
члена Військової ради 5-ї ударної армії генерал-лейтенанта
Ф. Ю. Бокова і полковника С. І. Тюльпанова, які подавали
велику допомогу німецьким товаришам в організації
берлінського магістрату, місцевих органів самоврядування і в
роботі радянських військових комендатур у Берліні.
Заключною операцією радянських військ у Великій
Вітчизняній війні стала Празька операція. Радянські війська
мали завершити розгром решток німецьких військ у Чехо-
словаччині й визволити її від німецької окупації.
Ще 5 травня Ставці стало відомо про повстання чехів у
Празі та боях з німецькими військами. Ставка наказала
1, 2 та 4-му Українським фронтам прискорити рух наших
військ у район Праги, щоб підтримати повсталих і не дати
гітлерівцям придушити повстання.
Виконуючи наказ Ставки, фронти кинули туди свої
рухомі війська. В ніч на 9 травня вони вийшли в район Праги,
а вранці увійшли в місто, де їх палко вітало населення.
З цього часу організований опір німецьких військ у Че-
хословаччині, Австрії та на півдні Німеччини припинився.
Німецькі війська швидко відходили на захід, намагаючись
здатися в полон американським військам. Там, де радянські
війська заступали їм дорогу, вони силкувалися пробитися
з допомогою зброї, зазнаючи при цьому великих втрат.
Командування американських військ, порушивши свої
союзницькі зобов’язання, не перепинило
німецько-фашистським військам відхід у їхню зону, а навіть сприяло цьому.
Такі самі явища ми спостерігали і на ділянках
англійських військ. Радянське командування заявило протест
союзникам, але він лишився без наслідків.
У розташування американських військ спішила відійти
і дивізія власовців, зрадників Батьківщини. У дивізії був
сам Власов. Проте її відхід рішуче припинив 25-й танковий
корпус, яким командував генерал-майор Є. І. Фоміних.
Було вирішено взяти Власова в полон живим, щоб відплатити
сповна за зраду Батьківщині. Виконати це завдання
дору776
чили командирові 162-1 танкової бригади полковникові
І. П. Міщенку, а безпосередньо захопити Власова доручили
загонові під командуванням капітана М. І. Якушова.
Власова захопили в легковій машині колони, яка
відходила. Сховавшись під купою речей і вкрившись ковдрою,
він прикинувся хворим солдатом, але був викритий його ж
охоронцями. Пізніше Власов і його спільники були
засуджені Військовим трибуналом і страчені.
* * *
Отже, остаточно впала страхітлива фашистська держава.
Радянські Збройні Сили і війська союзників за допомогою
народно-визвольних сил Франції, Югославії, Польщі,
Чехословаччини та інших країн завершили розгром фашизму в
Європі. З переможним закінченням війни з фашистською
Німеччиною були пов’язані кращі надії всього
прогресивного людства.
Мені важко, та й у цьому немає потреби, особливо
виділити когось із учасників Берлінської операції — цієї
найбільшої фінальної битви кінця другої світової війни.
Кожний радянський воїн бився і виконував доручене йому
завдання з максимальним напруженням своїх сил і
можливостей.
В управлінні військами фронту в цій завершальній
операції мені добре допоміг досвідчений колектив штабу 1-го
Білоруського фронту, на чолі якого стояв генерал М. С. Ма-
лінін. І, підбиваючи підсумок війни, необхідно віддати
належне трудівникам наших штабних колективів.
Хотілося б звернути увагу на те, що розгром
берлінського угруповання німецьких військ і взяття німецької
столиці— Берліна — були здійснені усього тільки за 16 діб:
Це рекордно короткий строк для такої складної, найбільшої
стратегічної операції.
Тепер дехто на Заході намагається надто зменшити
труднощі, з якими довелося зіткнутись радянським військам у
завершальних операціях 1945 року та під час взяття
Берліна зокрема.
Як учасник Берлінської операції, мушу сказати, що це
була одна з найважчих операцій другої світової війни.
Угруповання противника загальною кількістю близько
мільйона чоловік, яке оборонялось на берлінському
стратегічному напрямі, билося запекло. Особливо на Зеєловських
висотах, на околицях міста і в самому Берліні. Радянські
війська в цій завершальній операції зазнали великих
втрат — близько трьохсот тисяч убитих і поранених.
777
Із розмов з Ейзенхауером, МонтгомерІ, офіцерами й
генералами союзних військ мені тоді було відомо, що після
форсування Рейну союзні війська серйозних боїв з німцями
не вели. Німецько-фашистські частини швидко відходили і
без особливого опору здавались у полеш американцям та
англійцям. Ці дані підтверджуються надзвичайно малими
втратами союзних військ на завершальних операціях.
Так, наприклад, за даними Ф. С. Пог’ю, викладеними в
його книзі «Верховне командування», 1-а американська
армія Паттона за 23 квітня 1945 року втратила усього тільки
три чоловіки, тоді як у цей самий день узяла в полон 9
тисяч німецьких солдатів та офіцерів.
Яких втрат зазнала тримільйонна американська армія,
прямуючи від Рейну на схід, південний схід і північний
схід? Виявляється, американці втратили усього-на-всього
8351 чоловіка, тоді як кількість полонених німців
обчислювалась сотнями тисяч солдатів та офіцерів.
Багато керівних військових діячів Заходу, а серед них
і колишнє Верховне командування експедиційними
союзними військами в Європі, продовжують робити неправильні
висновки про те, що після битви в Арденнах і виходу
союзних військ на Рейн німецька воєнна машина була розбита
і взагалі не було потреби проводити весняну кампанію 1945
року. Так, колишній президент США Д. Ейзенхауер у своєму
інтерв’ю, яке він дав у 1965 році в Чікаго вашінгтонському
кореспондентові Едварду Фольянцу, заявив: «Німеччина
зазнала цілковитої поразки після битви в Арденнах... До
16 січня все було закінчено, і всяка розумна людина
зрозуміла, що це кінець... Від будь-якої весняної кампанії варто
було б відмовитись. Війна закінчилася б на 60 або 90 днів
раніше».
Не можу з цим погодитись.
Червона Армія, як ми вже знаємо, в середині січня 1945
року щойно розгорнула наступ з рубежу Тільзіт —
Варшава — Сандомир, маючи на меті розгромити противника у
Східній Пруссії та Польщі. А далі планувався наступ у
центр Німеччини, щоб оволодіти Берліном і вийти на Ельбу,
а на південному крилі готувалося остаточне визволення
Чехословаччини та Австрії.
Згідно з міркуваннями Ейзенхауера, виходило, що
радянські війська повинні були в січні 1945 року теж відмовитись
від весняної кампанії. Це означало закінчити війну, не
досягти ні основної воєнно-політичної мети, ні навіть
кордонів фашистської Німечини, не кажучи вже про взяття
Берліна. Коротше кажучи, зробити те, на що сподівалися, про
що так мріяли Гітлер і його оточення, сидячи в підземеллях
778
імперської канцелярії, зробити те, за чим так сумують
сьогодні всі ті, кому не до вподоби великі прогресивні зміни
наших днів, ті, хто проповідує політику в дусі відродження
фашизму.
Розгром фашизму в Європі вимагав від країн
антигітлерівської коаліції мобілізації величезних збройних сил і
матеріальних засобів. У вирішенні цього найважливішого
завдання було продемонстровано взаєморозуміння і
бажання довести боротьбу з фашизмом до переможного кінця.
Ніхто не може заперечувати ту обставину, що головний
тягар боротьби з фашистськими збройними силами випав
на долю Радянського Союзу. Це була найжорстокіша, най-
кривавіша і найважча з усіх війн, які коли-небудь довелось
вести нашому народові. Досить сказати, що понад 20
мільйонів радянських людей загинули під час війни.
Жодна країна, жодний народ антигітлерівської коаліції
не зазнав таких тяжких жертв, як Радянський Союз, і ніхто
не доклав стільки сил, щоб розбити ворога, який
загрожував усьому людству. На американську територію не було
скинуто жодної бомби. На міста США не впав жодний
снаряд. У війні з Німеччиною і Японією Америка втратила
вбитими 405 тисяч чоловік. Англія — 375 тисяч чоловік. Тоді як,
наприклад, Польща — 6 мільйонів чоловік, Югославія —
1 мільйон 706 тисяч чоловік.
Радянські люди віддають належне народам США,
Англії, їхнім солдатам, матросам, офіцерам і генералам, які
робили все можливе, щоб наблизити час перемоги над
фашистською Німеччиною. Ми щиро шануємо пам’ять
загиблих англійських та американських моряків, котрі,
незважаючи на складну морську обстановку, на те, що на кожній
милі на них чатувала смертельна небезпека, доставляли
нам вантажі, обумовлені договором по ленд-лізу. Ми високо
цінуємо самовідданість учасників Опору в багатьох
європейських країнах.
Щодо бойової доблесті воїнів усіх родів військ
експедиційних сил союзників у Європі, то мушу об’єктивно визнати
їхні високі бойові якості та бойовий дух, з яким вони билися
з нашим спільним ворогом.
Не випадково, коли наші війська зустрілися з
союзниками на Ельбі та в інших районах, вони щиро вітали одні
одних з перемогою над фашистською Німеччиною,
висловлюючи яддію на післявоєнну дружбу.
Війна, розв’язана гітлерівськими правителями,
коштувала дуже дорого й німецькому народові — 7 мільйонів
тільки вбитими втратила Німеччина в цій війні. Загинули й
ті, хто самовіддано боровся проти фашизму. В авангарді
779
антифашистських сил завжди стояла Комуністична партія
Німеччини. Понад триста тисяч комуністів було знищено у
фашистських катівнях. Немало загинуло й борців з лівого
крила соціал-демократії. Німецькому народові, серед інших
народів світу, довелось зазнати тяжких страждань і мук.
Гітлерівський фашизм перетворив німецьку молодь, яка
не досягла ще зрілого віку, в душогубів. Без краплі жалю
вони розстрілювали, спалювали в печах і розтоптували
живих людей, незважаючи на вік і стать.
Як це могло статися з народом, що дав світові К.
Маркса і Ф. Енгельса, К Лібкнехта і Р. Люксембург, Е. Тельма-
на та інших борців за справедливу народну справу і
комунізм?
Як це могло статися з країною, яка подарувала
людству найвидатніші наукові відкриття, шедеври літератури й
музики, живопису й архітектури, країною, де жили й
творили геніальні Бах, Бетховен, Гете, Гейне і Альберт
Ейнштейн?
Історики ще не розкрили всієї системи й методів, що
застосовувалися в гітлерівській Німеччині для формування в
свідомості людей сліпої віри в фашизм, у чванливу,
невиправдану величність «німецької раси» як вищої і
«надлюдської», у всеперемагаючу могутність німецької держави.
Щоб перевиховати людей в дусі фашизму, гітлерівці
створили по всій країні величезну розгалужену мережу
стеження й шпигунства. Всіх інакомислячих фашисти кидали
в катівні гестапо. Широко застосовувалась система «батога
й пряника». Слухняним, тим, яких приваблювала міфічна
величність Німеччини та світове панування, широко
роздавались різні нагороди, ордени й підвищення в званні.
Усе це, разом узяте, робило свою справу. Одурманені
промовами своїх фашистських главарів, у тому числі й
самого фюрера, запалені легкими перемогами над країнами
Європи, гітлерівці слухняно йшли завойовувати й
знищувати. Доти, поки їм не заступили шлях Радянські Збройні
Сили, натхнені найсправедливішими в світі ідеями —
свободи своєї Батьківщини, рівноправності й незалежності всіх
народів на земній кулі.
Війна піддала суворому випробуванню і всебічній
перевірці радянський суспільний і державний лад. Ця перевірка
підтвердила його повну перевагу й життєву силу. Хід і
результат війни показали вирішальну роль у ній народних
мас. Кожна радянська людина, яка перебувала в лавах
військ, у партизанських загонах, на заводах, у
конструкторських бюро, колгоспах і радгоспах, не шкодуючи сил,
укладала свою частку в розгром ворога.
780
У важких умовах, недоїдаючи й недосипаючи,
працювали робітники, колгоспники, інтелігенція. Жінки й підлітки
заміняли тих, хто йшов на фронт. Усе народне
господарство, побудоване на новій економічній базі, довело свою
прогресивність. Наша промисловість у найважчих умовах
збройної боротьби з сильним ворогом, який завдав нам
такої величезної матеріальної шкоди, зуміла за роки війни
виробити майже вдвоє більше сучасної бойової техніки, ніж
гітлерівська Німеччина, що спиралася на військовий
потенціал Європи.
Навіть у найтяжчі моменти, коли, здавалось, ворог
повинен був узяти гору, радянський народ не опустив руки, не
зігнувся під ударами противника, а, згуртувавшись навколо
Комуністичної партії, з честю подолав усі труднощі й
добився всесвітньо-історичної перемоги.
Всесоюзна Комуністична партія дійсно була справжнім
натхненником і організатором нашої перемоги. У важку
годину суворих воєнних випробувань вона стояла на чолі
народу, що боровся, її кращі сини були на передньому краї
збройної боротьби. Наприкінці війни на фронті було понад
З мільйони комуністів — більш ніж половина всіх членів
партії (кожний четвертий воїн був комуністом!), а
найбільший приплив воїнів у партію був у найважчі місяці 1941
і 1942 років. Комуністи й комсомольці на фронті і в тилу
були прикладом у героїчній боротьбі за Батьківщину. Народ
і його армія бачили в комуністах і ленінській партії зразок
високого радянського патріотизму й відданості
інтернаціоналізмові.
Хотів би особливо підкреслити ту величезної важливості
патріотичну й пропагандистську роль, яку відіграла
радянська преса в роки Великої Вітчизняної війни. Героїчно, в
перших лавах, в найнебезпечніших і найскладніших фронтових
умовах діяли спецкори, кореспонденти центральних і
фронтових газет, безстрашні й всюдисущі фотокореспонденти,
працівники радіо й кіно. Величезний і заслужений авторитет
мало у всьому світі Радінформбюро як джерело найвіро-
гіднішої інформації з фронтів Великої Вітчизняної війни.
Німецький імперіалізм ставив перед собою мету —
знищити першу в світі соціалістичну державу, поневолити
народи багатьох країн. Тепер уже пожовтіли документи,
директиви й карти, на яких гітлерівська верхівка розписала
долю Європи, Азії, Африки та Америки, після того як
удасться розгромити СРСР. Але про них варто згадувати
щоразу, коли думаєш про значення Великої Вітчизняної війни
Радянського Союзу, про те, до чого взагалі можуть
привести зазіхання на світове панування.
781
Класова непримиренність і безкомпромісність у
боротьбі з фашизмом і його збройними силами справили
визначальний вплив на стратегію, оперативне мистецтво і
тактику радянських військ, які спрямовувалися Центральним
Комітетом партії та Ставкою Верховного
Головнокомандування.
У розділі про Ставку Верховного Головнокомандування
я вже торкався питань воєнно-стратегічного мистецтва.
Вважаю необхідним зупинитися тут на цьому ще раз.
Радянське військове керівництво, яке досконало
оволоділо воєнним мистецтвом, спираючись на масовий героїзм,
на всенародну підтримку, зуміло вирвати у ворога
ініціативу й організувати ряд успішних найбільших стратегічних
наступальних операцій.
Удосконалюючи форми й способи ведення війни,
Верховне Головнокомандування, Генеральний штаб,
командування фронтів, армій та їхні штаби в ході війни проводили
величезну роботу по узагальненню передового досвіду
збройної боротьби і впровадженню його у війська, що й
сприяло загальному успіхові.
Найважливішими факторами успіху наступальних
операцій 1943—1945 років були новий метод артилерійського
та авіаційного наступу; масоване застосування танкових та
авіаційних об’єднань і їхня вміла взаємодія із
загальновійськовими арміями в операціях стратегічного масштабу;
докорінне поліпшення підготовки операцій і методів
управління військами.
У ході війни поряд із сухопутними силами швидко
розвивались і наші військово-повітряні сили, їхня тактика й
оперативне мистецтво. Це забезпечувало в завершальному
періоді цілковите панування в повітрі. Бойові дії наших
льотчиків під час війни відзначалися масовим героїзмом.
Діючи разом із сухопутними військами, авіація
здійснювала могутні й невідхильні удари на всю тактичну,
оперативну й стратегічну глибину. Під кінець війни наші військово-
повітряні сили мали на озброєнні чудову матеріальну
частину.
Створюючи першокласну військову техніку, видатні
творчі перемоги одержали колективи, якими керували
!А. М. Туполєв, А. І. Мікоян, А. А. Благонравов, О. О.
Архангельський, М. М. Полікарпов, О. С. Яковлєв, С. В. Ільюшин,
С. О. Лавочкін, В. М. Петляков, С. П. Корольов, П. О. Су-
хоі, Ж. Я- Котін, О. М. Крилов, В. Я. Климов, М. І. Кош-
кія, В. Г. Грабін, П. М. Горюнов, М. И. Гуреаич, В. О. Дег-
тярьов, О. О. Мікулін, Б. І. Шавирін, Г. С. Шпагін.
Поряд із сухопутними і військово-повітряними силами
182
успішно здійснював операції і наш Військово-Морський
Флот. Багато десятків з’єднань і сотні загонів морської
піхоти діяли на суші, і скрізь вони виявляли чудеса хоробрості,
чим і заслужили від народу велику подяку.
Починаючи з 1944 року радянська воєнна стратегія,
спираючись на величезний воєнний та економічний потенціал
країни і маючи переважаючі сили й засоби, проводила
наступальні операції, в яких одночасно брали участь два, три,
чотири і більше фронтів, десятки тисяч гармат, тисячі
танків, реактивних мінометів та бойових літаків. Ці могутні
сили й засоби давали змогу радянському командуванню
проривати будь-яку оборону противника, завдавати
глибоких ударів, оточувати великі угруповання, швидко розсікати
їх і за короткі строки знищувати.
Якщо в районі Сталінграда Південно-Західному,
Донському й Сталінградському фронтам потрібно було майже
два з половиною місяці для повного розгрому армії Паулю-
са, то в завершальній Берлінській операції, як уже
відзначалось, численне угруповання німецьких військ розгромили
і взяли в полон за 16 діб.
У підготовці всіх наступальних операцій радянських
військ велика увага приділялася фактору раптовості, яка
досягалась ретельним оперативним і тактичним
маскуванням, системою розробок у глибокій таємниці оперативної
документації і суворо обмеженої інформації всіх інстанцій
від Ставки до військ включно. При цьому особлива увага
приділялась потайному зосередженню сил і засобів на
напрямах головних ударів і демонстрації удаваних
перегрупувань на ділянках, де не передбачався наступ.
За час війни з фашистською Німеччиною радянські
війська провели багато великих операцій, чимало з яких е
безприкладними в історії війн як за своїми масштабами, так
і за їхнім класичним здійсненням. До таких операцій слід
віднести боротьбу за Ленінград, битви під Москвою,
Сталінградом і на Курській дузі, Яссько-Кишинівську операцію,
розгром німецьких військ у Білорусії, Вісло-Одерську
операцію і завершальну, Берлінську операцію. Із оборонних
операцій незабутніми щодо стійкості і масового героїзму е
битви під Смоленськом, Ленінградом, Севастополем та
Одесою.
Усі великі наступальні й контрнаступальні операції
радянських військ починаючи з осені 1942 року відзначались
оригінальністю, рішучістю, стрімкістю й цілковитою
завершеністю. Бнтвн й операції тривали майже безперервно у
всі пори року. Ні морозна й снігова зима, ні зливи й весия-
но-осіннє непролазне бездоріжжя не зупиняли ходу
опера783
цій, хоча це вимагало надзвичайного фізичного й духовного
напруження військ.
Найважливішою відмітною рисою радянської стратегії
в 1944—1945 роках була її виняткова активність,
розгортання наступальних операцій на всьому
радянсько-німецькому фронті з вирішальною метою. Якщо в першому і
частково в другому періодах війни радянські війська
переходили в наступ найчастіше після того, як вичерпувались
наступальні можливості німецьких військ (перехід у
контрнаступ), то кампанії в завершальному періоді війни
відразу ж починалися могутнім наступом наших військ на
підготовлену оборону противника.
Одночасність розгортання і безперервність проведення
великих наступальних операцій на ряді напрямків у ході
1944—1945 років стали можливими завдяки дальшій зміні
співвідношення сил на користь радянських військ,
скороченню довжини радянсько-німецького фронту. Такий спосіб
ведення стратегічного наступу був винятково ефективним, бо
скрізь позбавляв противника свободи маневру.
За своєю формою стратегічні наступальні операції були
дуже різноманітними. Найхарактерніші з них — операції на
оточення й знищення супротивних великих угруповань
противника ударами по напрямках, що сходяться, або шляхом
притиснення до моря; завдавання роздроблюючих ударів з
метою розчленування угруповання противника і знищення
його частинами. Найефективнішою формою стратегічної
наступальної операції була операція на оточення.
Сприятливою умовою для початку такої операції було те, що наші
війська займали вигідні позиції, охоплюючи угруповання
противника.
Радянські війська протягом усієї війни винятково уміло
й відважно оперували в нічний час. Цей вид бойових дій,
що вважався до війни «дією в особливих умовах», у ході
війни став звичайним. Особливо великого розмаху нічні дії
набули в 1943—1945 роках, коли наші війська проводили
найбільші наступальні операції. Війська противника, як
правило, уникали діяти вночі, а коли їм це доводилось
робити, то вони не були ініціативними.
Починаючи з 1943 року великого значення набули
зустрічні битви. Досвід війни показав, що в зустрічних діях
перемагає той, хто заздалегідь добре підготовлений до
цього складного виду бою. Тут особливо важливо пам’ятати, що
завжди і в усьому при першому ж зіткненні слід
випереджати противника: у захопленні вигідних рубежів, у
розгортанні, у відкритті вогню, в охопленні флангів, у
стрімкості атаки. Зустрічні дії за своєю природою вимагали від
784
командирів широкої і сміливої ініціативи, постійної
готовності взяти на себе відповідальність за розумну бойову
активність.
Успішний хід наших наступальних операцій
підтримувався героїчними діями партизанських сил Радянського
Союзу, які понад три роки не давали ворогові перепочинку,
руйнуючи ворожі комунікації і тероризуючи його тил. А коли
радянські війська вийшли на території Польщі, Чехословач-
чини, Румунії, Болгарії, Югославії та Угорщини,
радянським військам велику допомогу подавали патріоти цих країн,
які боролися проти гітлерівських загарбників під
керівництвом своїх комуністичних і соціалістичних партій.
В окупованих областях РРФСР, за далеко не повними
даними, в організованих загонах партизанів було 260 тисяч
народних месників, на Україні — 220 тисяч, у Білорусії —
374 тисячі. Командуванню ворожих військ довелось у себе
в тилу практично створювати другий фронт для боротьби з
партизанами, на що відтягувались великі сили військ. Це
серйозно позначилося на загальному стані німецького
фронту і в кінцевому підсумку на результаті війни.
Хочеться згадати видатних керівників підпільних
партійних організацій та командирів партизанських загонів і
з’єднань, які зробили все можливе для боротьби з ворожими
силами, уміло взаємодіючи з нашими регулярними
військами: В. А. Бегму, П. П. Вершигору, С. Я. Вершиніна,
П. К. Пономаренка, Т. А. Строкача, О. Ф. Федорова,
С. С. Бєльченка, М. Гусейн-Заде, Ф. А. Баранова,
С. А. Ковпака, І. А. Козлова, В. І. Козлова, С. В. Руднєва,
К. С. Заслонова, О. М. Сабурова, М. Шумаускаса, Д. М. Мед-
ведєва, М. І. Наумова, П. 3. Калініна.
Велика заслуга перед Батьківщиною належить
прикордонникам. Вони першими прийняли удари німецьких військ
і зробили все, що були спроможні, щоб зірвати гітлерівський
план блискавичної війни, згідно з яким прикордонні загони
мали бути зметені за одну-дві години після вторгнення.
Прикордонні війська завзято билися на кордоні з
переважаючими силами противника, а потім вони разом з
військами Червоної Армії самовіддано боролись за кожну
п’ядь радянської землі.
У битві за Москву ряд прикордонних полків (колишніх
прикордонних загонів) разом з частинами Червоної Армії
на смерть стояли на волоколамському, можайському, наро-
фомінському, малоярославецькому напрямках. У битві на
Курській дузі блискучі успіхи показала 70-а армія,
укомплектована прикордонниками Далекого Сходу, Середньої
Азії та Забайкалля.
#/4 4—504
785
Прикордонники виконували важливі завдання і в тилу
противника, знищуючи його адміністрацію та руйнуючи
комунікації. У ході війни прикордонні війська охороняли тили
Червоної Армії, успішно боролися з проникненням усякої
фашистської агентури та диверсантів. Там, де билися
частини і з’єднання прикордонників, ми завжди були упевнені
в їхніх успішних діях.
В сучасних війнах величезне значення має чітке
управління військами у всіх ланках. Воно охоплює широке коло
воєнно-політичних, моральних, матеріальних і
психологічних факторів і становить найважливішу частину воєнної
науки і воєнного мистецтва. У передвоєнні роки радянська
воєнна наука недостатньо глибоко досліджувала цю
найважливішу проблему. Всім нам довелось уже в ході війни
багато в чому освоювати науку й практику управління
військами. В цьому питанні радянське командування було в
менш вигідному становищі, ніж командування німецьких
військ, яке до моменту нападу на Радянський Союз мало
достатню практику ведення війни.
Із зростанням загальної переваги наших збройних сил
над німецько-фашистськими військами зростало мистецтво
управління людьми і воєнною технікою.
* * *
В середині травня 1945 року Верховний наказав мені
прибути в Москву. Чого викликають, я не знав, а
запитувати було незручно, та це у військових і не заведено.
Я пішов прямо в Генеральний штаб до О. І. Антонова,
від якого дізнався, що Державний Комітет Оборони
розглядає зараз питання, зв’язані з виконанням наших нових
зобов’язань перед США і Англією — вступання Радянського
Союзу в війну з Японією.
У Генеральному штабі в цей час на повний хід тривала
робота по плануванню майбутніх бойових дій сухопутних
військ, ВПС та Військово-Морського Флоту на Далекому
Сході.
Із Генштабу я подзвонив И. В. Сталіну і доповів, що
прибув. Відразу одержав вказівку з’явитись о восьмій
годині вечора в Кремль. Часу в моєму розпорядженні було
достатньо, і я поїхав до Михайла Івановича Калініна, який
дзвонив мені в Берлін і просив, коли я приїду в Москву,
щоб неодмінно зайшов до нього і розказав про Берлінську
операцію.
Я щиро любив Михайла Івановича за його простоту, за
786
мудрість життєву, за те, що він звичайними словами умів
пояснити найскладніші явища життя.
Михайло Іванович зустрів мене дуже привітно. Він за
ці роки сильно подався і мав стомлений вигляд.
Незважаючи на свій вік, він не раз виїжджав у війська діючої армії,
зустрічався з бійцями, командирами і завжди знаходив для
них розумне, тепле слово.
Михайло Іванович розпитував, як узяли Берлін, як
налагоджується життя німецького народу, як організовується
діяльність німецької Комуністичної партії, значна частина
якої була по-звірячому знищена гітлерівцями.
Після розмови з Михайлом Івановичем я пішов до
Верховного. В кабінеті були, крім членів Державного Комітету
Оборони, нарком Військово-Морського Флоту М. Г.
Кузнецов, О. І. Антонов, начальник тилу Червоної Армії
А. В. Хрульов, кілька генералів, які відали в Генеральному
штабі організаційними питаннями.
Олексій Інокентійович доповідав розрахунки Генштабу
щодо перекидання військ і матеріальних засобів на Далекий
Схід і зосередження їх на майбутніх фронтах. За намітками
Генштабу визначалось, що на всю підготовку до бойових
дій з Японією буде потрібно близько трьох місяців.
Потім И. В. Сталін спитав:
— Чи не слід нам на ознаменування перемоги над
фашистською Німеччиною провести в Москві Парад Перемоги
і запросити героїв, які найбільше відзначились,— солдатів,
сержантів, старшин, офіцерів і генералів?
Цю ідею всі палко підтримали й почали зразу ж вносити
ряд практичних пропозицій.
Питання про те, хто прийматиме Парад Перемоги і хто
командуватиме парадом, тоді не обговорювалось. Проте
кожний з нас вважав, що Парад Перемоги повинен
приймати Верховний Головнокомандуючий.
Відразу О. І. Антонову дали завдання підготувати всі
необхідні розрахунки щодо параду і проект директиви.
Наступного дня всі документи були представлені Й. В.
Сталіну, і він їх затвердив.
На парад передбачалося запросити по одному зведеному
полку від Карельського, Ленінградського, 1-го
Прибалтійського, 1, 2, 3-го Білоруських, 1, 2, 3 і 4-го Українських
фронтів, зведені полки Військово-Морського Флоту і Війсь-
ково-Повітряних Сил.
До складу полків включались Герої Радянського Союзу,
кавалери орденів Слави, прославлені снайпери та
орденоносці, які найбільше відзначились,— солдати, сержанти,
старшини й офіцери.
787,
Зведені фронтові полки мали очолювати командуючг
фронтами.
Було вирішено привезти з Берліна Червоний прапор,
який водрузили над рейхстагом, а також бойові прапори
німецько-фашистських військ, захоплені в боях радянськими
військами.
У кінці травня й на початку червня тривала посилена
підготовка до параду. В десятих числах червня весь склад
учасників уже був одягнутий у нову парадну форму й
приступив до тренування.
12 червня Михайло Іванович Калінін вручив мені третю
Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.
Точно не пригадую, здається, 18—19 червня мене
викликав до себе на дачу Верховний.
Він спитав, чи не розучився я їздити на коні.
— Ні, не розучився.
■— Ось що, вам доведеться приймати Парад Перемоги.
Командувати парадом буде Рокоссовський.
Я відповів:
— Дякую за таку честь, та чи не краще парад приймати
вам? Ви Верховний Головнокомандуючий, за правом і
обов’язками парад слід приймати вам.
И. В. Сталін сказав:
— Я вже старий приймати паради. Приймайте ви, ви
молодший.
Шикування параду визначили в порядку загальної
лінії діючих фронтів, справа наліво. На правому фланзі був
вишикуваний полк Карельського, потім Ленінградського,
1-го Прибалтійського фронтів і так далі. На лівому фланзі
стрій замикали 4-й Український, зведений полк Військово-
Морського Флоту та частини гарнізону Московського
військового округу.
Для кожного зведеного полку були спеціально вибрані
військові марші, які вони особливо любили. Передостання
репетиція до параду відбулася на Центральному аеродромі,
а остання, генеральна,— на Красній площі. За короткий
строк усі зведені полки були чудово підготовлені й
справляли велике враження.
22 червня в газетах був опублікований такий наказ
Верховного Головнокомандуючого:
«На ознаменування перемоги над Німеччиною у Великій
Вітчизняній війні призначаю 24 червня 1945 року в
Москві на Красній площі парад військ діючої армії, Військово-
Морського Флоту і Московського гарнізону — Парад
Перемоги...
788
Парад Перемоги прийняти моєму заступникові Маршалу
Радянського Союзу Г. К. Жукову, командувати парадом
Маршалу Радянського Союзу К. К. Рокоссовському.
Верховний Головнокомандуючий
Маршал Радянського Союзу
И. Сталін.
Москва, 22 червня 1945 року».
Ось він, довгожданий і незабутній день! Радянський
народ твердо вірив, що він настане. Героїчні воїни, натхнені
партією Леніна, під командою своїх прославлених
командирів пройшли важкий чотирилітній бойовий шлях і
закінчили його блискучою перемогою в Берліні.
24 червня 1945 року я встав раніше ніж звичайно.
Зразу ж подивився у вікно, щоб переконатись, чи правильне
повідомлення наших синоптиків, які напередодні
завбачували на ранок хмарну погоду і мрячний дощ. А як хотілося,
щоб на цей раз вони помилились!
Та, на жаль, цього разу погоду передбачили правильно.
Над Москвою було хмарне небо і мжичив дощ. Подзвонив
командуючому Військово-Повітряними Силами, який
сказав, що на більшій частині аеродромів погода нелітна.
Здавалось, Парад Перемоги не пройде так урочисто, як
хотілося.
Але ні! Москвичі з піднесеним настроєм ішли з
оркестрами до району Красної площі, аби взяти участь у
демонстрації в той історичний день. їхні щасливі обличчя, сила-
силенна гасел, транспарантів, пісні створювали загальний
радісний настрій.
А ті, хто не брав участі в демонстрації на Красній
площі, заполонили всі тротуари. Радісне хвилювання й вигуки
«ура» на честь перемоги над фашизмом об’єднували їх з
демонстрантами і військами. В цьому єднанні відчувалась
нездоланна сила й могутність Країни Рад.
Без трьох хвилин десять я був на коні біля Спасських
воріт.
Виразно чую команду: «Парад, струнко!» Слідом за
командою прокотився гул аплодисментів. Годинник
відбиває 10.00.
Що й казати, серце стукотіло прискорено... Послав
уперед коня й попрямував на Красну площу. Гримнули
могутні й урочисті звуки такої дорогої для кожного росіянина
мелодії «Слався!» Глінки. Потім зразу запанувала
цілковита тиша, пролунали чіткі слова командуючого парадом
Маршала Радянського Союзу К. К. Рокоссовського, який,
789
звичайно, хвилювався не менш, ніж я. його рапорт
поглинув усю мою увагу, і я заспокоївся.
Бойові прапори військ, під якими завершився розгром
ворога, обпалені війною мужні обличчя воїнів, їхні
захоплено сяючі очі, нові мундири, на яких виблискували бойові
ордени й відзнаки, створювали хвилюючу й незабутню
картину.
Як шкода, що багатьом вірним синам Батьківщини, які
загинули в боях з кривавим ворогом, не довелось дожити
до цього радісного дня, дня нашого торжества!
Під час об’їзду й привітання військ я бачив, як з
козирків кашкетів струмочками збігала вода, але душевне
піднесення було таким великим, що ніхто цього не помічав.
Особливе захоплення пойняло всіх, коли урочистим
маршем рушили полки героїв повз Мавзолей В. І. Леніна. На
чолі їх ішли генерали, маршали родів військ і Маршали
Радянського Союзу, які прославилися в битвах з
фашистськими військами.
Ні з чим не можна порівняти той момент, коли двісті
бійців — ветеранів війни під барабанний бій кинули до
підніжжя Мавзолею В. І. Леніна двісті прапорів німецько-фа-
шистської армії.
Хай пам’ятають цей історичний акт реваншисти,
любителі воєнних авантюр!
Після Параду Перемоги відбувся урядовий прийом на
честь учасників параду. На прийомі були присутні
керівники партії і уряду, члени Президії Верховної Ради СРСР,
члени ЦК партії, наркоми, найвидатніші діячі Червоної
Армії і Флоту, науки, промисловості й сільського
господарства, мистецтва, літератури.
Було виголошено багато щирих промов на честь партії,
яка згуртувала радянський народ на боротьбу з ворогом і
організувала збройні сили на розгром ворога; на честь
Радянських Збройних Сил, які здійснили цілковитий розгром
фашистської Німеччини; на честь діячів науки, техніки,
промисловості, сільського господарства й мистецтва, які
забезпечили матеріальну й духовну могутність наших збройних
сил у боротьбі з сильним, досвідченим і лютим ворогом; на
честь великого радянського народу.
Роз’їхавшись потім на свої місця служби, учасники
Параду Перемоги тривалий час перебували під його
враженням.
Повернувшись у Берлін, ми запропонували
американцям, англійцям і французам провести парад військ на честь
перемоги над фашистською Німеччиною в самому Берліні.
Через деякий час ми одержали їхню позитивну відповідь.
790
Парад радянських військ і військ союзників вирішили
провести у вересні в районі рейхстагу і Бранденбурзьких воріт,
де проходили завершальні бої під час взяття радянськими
військами Берліна 1—2 травня 1945 року.
Згідно з домовленістю парад військ мали приймати
головнокомандуючі військами Радянського Союзу, США,
Англії та Франції.
У берлінському параді брали участь всі роди сухопутних
військ. Військово-повітряні сили, військово-морські сили
вирішили не залучати, бо вони були значно віддалені від
Берліна.
Наближався час параду. Радянські війська провели
ретельну підготовку. На парад ми намагалися запросити
насамперед солдатів, сержантів, старшин, офіцерів і генералів,
які особливо відзначилися під час штурму Берліна і його
головних вогнищ опору — рейхстагу та імперської
канцелярії. Все йшло так, як було погоджено з союзниками.
Але напередодні параду нас несподівано попередили про
те, що з ряду причин головнокомандуючі союзними
військами не можуть прибути в Берлін на парад і уповноважили
своїх генералів узяти в ньому участь.
Я відразу ж подзвонив И. В. Сталіну.
Вислухавши мою доповідь, він сказав:
— Вони хочуть принизити політичне значення параду
військ країн антигітлерівської коаліції. Стривайте, вони
ще й не такі викидатимуть фокуси. Не звертайте уваги на
відмову союзників і приймайте парад самі, тим більше, що
ми маємо на це прав більше, ніж вони.
Парад військ у Берліні відбувся 7 вересня 1945 року в
точно призначений час. У ньому взяли участь радянські
війська, які штурмували Берлін, американські, англійські та
французькі війська, котрі знаходились у Берліні й несли
окупаційну службу у відведених їм секторах західної
частини міста.
Об’їхавши війська, вишикувані, щоб пройти урочистим
маршем, я виголосив промову, де відзначив історичні
заслуги радянських військ та експедиційних сил союзників.
Наша піхота, танкісти й артилеристи пройшли
бездоганним строєм. Особливо велике враження справили танки і
самохідна артилерія. Із союзних військ кращою стройовою
підготовкою відзначились англійські війська.
У районі, де відбувався парад, зібралося близько
двадцяти тисяч берлінців. Це було торжество, яке
символізувало перемогу антигітлерівської коаліції над кривавою
фашистською агресією.
2в+% 4-504
Розділ двадцять третій
Потсдамська конференція.
Контрольна рада
по управлінню Німеччиною
У травні 1945 року, приблизно у двадцятих числах,
пізно ввечері мені подзвонив О. М. Поскрьобишев і передав,
щоб я приїхав у Кремль.
У кабінеті Верховного, крім нього, були В. М. Молотов
і К. Є. Ворошилов.
Після взаємних привітань Й. В. Сталін сказав:
— Тоді як ми всіх солдатів та офіцерів німецької армії
роззброїли і направили в табори для військовополонених,
англійці зберігають німецькі війська в повній бойовій
готовності і встановлюють з ними співробітництво. Досі штаби
німецьких військ на чолі з їхніми колишніми командуючими
мають повну свободу і за вказівкою Монтгомері збирають і
доводять до ладу зброю і бойову техніку своїх військ.
— Я гадаю, — вів далі Верховний,— англійці
намагаються зберегти німецькі війська, щоб використати пізніше.
А це — пряме порушення домовленості між главами урядів
про негайний розпуск німецьких військ.
Звертаючись до В. М. Молотова, Й. В. Сталін сказав:
— Треба прискорити виїзд нашої делегації в
Контрольну комісію, котра повинна рішуче зажадати від союзників
арешту всіх членів уряду Деніца, німецьких генералів та
офіцерів.
— Радянська делегація завтра виїжджає у Фленсбург,—
відповів В. М. Молотов.
— Тепер, після смерті президента Рузвельта, Черчілль
швидко порозуміється з Труменом,— зауважив И. В. Сталін.
— Американські війська й досі знаходяться в Тюрінгії
і, як видно, поки що не збираються іти в свою зону
окупації,— сказав я.— За наявними у нас відомостями,
американці охотяться за найновішими патентами, розшукують і
відправляють в Америку видатних німецьких учених. Таку
саму політику вони проводять і в інших європейських краї-
792
нах. З цього приводу я вже писав Ейзенхауеру і просив
його прискорити відведення американських військ із
Тюрінгії. Він мені відповів, що збирається найближчими
днями приїхати в Берлін, щоб установити особистий контакт
si мною та обговорити всі питання.
— Гадаю, що слід зажадати від Ейзенхауера негайного
виконання домовленості про розташування військ у
призначених зонах окупації. У противному разі нам слід
утриматись від допуску військового персоналу союзників у зони
великого Берліна.
— Правильно,— схвалив й. В. Сталін.— Тепер
послухайте, чого я вас викликав. Військові місії союзників
повідомили, що на початку червня у Берлін прибудуть Ейзен-
хауер, Монтгомері і Делатр де Тассіньї для підписання
декларації про взяття Радянським Союзом, США, Англією і
Францією верховної влади по управлінню Німеччиною на
період її окупації. Ось текст, прочитайте,— сказав
Й. В. Сталін, передаючи мені згорнутий аркуш паперу.
Там було сказано:
«Уряди Радянського Союзу, США, Англії і Франції
беруть на себе верховну владу в Німеччині, включаючи всю
владу, яку має німецький уряд, верховне командування і
будь-який обласний, муніципальний або місцевий уряд чи
влада».
Декларація передбачала:
— цілковите роззброєння всіх німецьких збройних сил,
включаючи сухопутні, повітряні, протиповітряні і військово-
морські сили, СС, СА, гестапо і всі інші сили або допоміжні
організації, що мають зброю, з передачею зброї союзникам;
— арешт усіх головних фашистських лідерів і осіб,
підозрюваних у воєнних злочинах;
— вжиття союзниками таких заходів по роззброєнню й
демілітаризації Німеччини, які вони вважатимуть
необхідними для майбутнього миру і безпеки.
Я повернув Верховному документ.
— У цьому зв’язку, — продовжував й. В. Сталін,—
виникає питання про заснування Контрольної ради по управ-
ліннго Німеччиною, куди ввійдуть представники всіх
чотирьох країн. Ми вирішили дар угати ваш посаду Головнона-
чальствуючого по управлінню Німеччиною від Радянського
Союзу. Крім штабу Головкому, потрібно створити
радянську військову адміністрацію. Вам треба мати заступника
по військовій адміністрації. Кого ви хочете мати своїм
заступником?
Я назвав генерала В, Д. Соколовського. Й. В. Сталін
погодився.
26+V
793
Потім він ознайомив мене з основними питаннями
організації Контрольної ради:
— В цю раду, крім вас, призначаються від США
генерал армії Ейзенхауер, від Англії — фельдмаршал Монтго-
мері, від Франції — генерал Делатр де Тассіньї. У кожного
з вас буде політичний радник. У вас буде Вишинський, у
Ейзенхауера — Роберт Мерфі, у Монтгомері — Стронг. Хто
буде від Франції, поки що невідомо.
Всі постанови Контрольної ради дійсні при умові
одностайного вирішення питання. Мабуть, в ряді питань вам
доведеться діяти одному проти трьох.
Запалюючи люльку, він додав, усміхаючись:
— Ну, та нам не звикати битися одним... Найголовнішою
метою Контрольної ради,— вів далі й. В. Сталін,— має
стати швидке налагодження мирного життя німецького
народу, цілковите знищення фашизму та організація роботи
місцевих властей. До складу місцевих органів влади в
Німеччині слід відбирати трудящих, із тих, хто ненавидить
фашизм.
Нашу країну фашисти розорили і розграбували, тому
вам і вашим помічникам треба серйозно попрацювати над
тим, щоб швидше здійснити договір із союзниками про
демонтаж деяких воєнно-промислових підприємств у рахунок
репарацій.
Одержавши ці вказівки, я незабаром виїхав у Берлін.
Наступного ж дня після приїзду до мене прибув з візитом
генерал Д. Ейзенхауер із своїм численним почтом, в якому
був і командуючий стратегічною авіацією США генерал
К. Спаатс.
Генерала Д. Ейзенхауера ми приймали в штабі фронту
у Венденшлоссі. Разом зі мною був А. Я. Вишинський.
Зустрілись ми по-солдатському, можна сказати, дружньо.
Д. Ейзенхауер, узявши мене за руки, довго розглядав, а
потім сказав:
— Так ось ви який!
Потиснувши міцно йому руку, я подякував у його особі
військам союзників, які боролися разом з нами проти
фашизму, і з задоволенням відзначив, що між нашими
арміями і народами в роки війни з гітлерівською Німеччиною
встановилася плідна співдружність.
Спочатку розмова точилася навколо минулих подій.
Д. Ейзенхауер розказав про великі труднощі під час
проведення десантної операції через Ла-Манш у Нормандію,
складності по влаштуванню комунікацій, в управлінні
військами і особливо під час несподіваного контрнаступу
німецьких військ в Арденнах.
794
Переходячи до діла, він сказав:
— Нам доведеться домовитись по цілому ряду питань,
зв’язаних з організацією Контрольної ради і забезпеченням
наземних комунікацій через радянську зону в Берлін для
персоналу США, Англії і Франції.
— Очевидно, треба буде домовитись не тільки про
наземні комунікації,— відповів я Д. Ейзенхауеру,—
доведеться вирішити питання про порядок польотів у Берлін
американської і англійської авіації через радянську зону.
На це генерал Спаатс, відкинувшись на спинку стільця,
недбало кинув:
— Американська авіація скрізь літала і літає без будь-
яких обмежень.
— Через радянську зону ваша авіація літати без
обмежень не буде,— відповів я Спаатсу.— Будете літати тільки
в установлених повітряних коридорах.
Тут швидко втрутився Д. Ейзенхауер і сказав Спаатсу:
— Я не доручав вам так ставити питання про польоти
авіації.
А потім, звернувшись до мене, зауважив:
— Зараз я приїхав до вас, пане маршал, тільки з тим,
щоб особисто познайомитись, а ділові питання вирішимо
тоді, коли організуємо Контрольну раду.
— Думаю, що ми з вами, як давні солдати, знайдемо
спільну мову і будемо дружно працювати,— відповів я.—
А зараз я хотів би просити вас тільки про одне: скоріше
виведіть американські війська із Тюрінгії, котра, згідно з
домовленістю на Кримській конференції між главами
урядів союзників, повинна окупуватись тільки радянськими
військами.
— Я згодний з вами і на цьому наполягатиму,— відповів
Д. Ейзенхауер.
Я не хотів розпитувати його, перед ким він
наполягатиме. Для мене було ясно, що це питання упирається в велику
політику, вірніше — в Черчілля і Трумена.
Тут же, в моєму кабінеті, було влаштовано для Д. Ей-
зенхауера і його супутників сніданок, після чого вони
вилетіли в свою Ставку у Франкфурт-на-Майні.
Зовні Д. Ейзенхауер справив на мене добре враження.
5 червня у Берлін прибули Д. Ейзенхауер, Б. Монтго-
мері, Ж. Делатр де Тассіньї для підписання Декларації про
поразку Німеччини і прийняття верховної влади в
Німеччині урядами СРСР, США, Англії і Франції.
Перед засіданням Д. Ейзенхауер приїхав до мене в штаб,
щоб вручити вищий військовий орден США — «Легіон
пошани» ступеня Головнокомандуючого.
795
Я подзвонив Верховному і доповів про це.
И. В. Сталін сказав:
— Нам, у свою чергу, треба нагородити Ейзенхауера і
Монтгомері орденами «Перемога», а Делатра де Тассіньї
орденом Суворова І ступеня.
— Чи можу я оголосити їм про це?
— Так, звичайно.
При підписанні Декларації я вперше особисто познайо-
мився з фельдмаршалом Монтгомері.
Під час війни я уважно стежив за діями англійських
військ під його командуванням. У 1940 році експедиційний
корпус англійців спіткала катастрофічна невдача в районі
Дюнкерка. Потім англійські війська під командуванням
Монтгомері розгромили німецький корпус генерала Ромме-
ля в районі Ель-Аламейна. Під час здійснення десантної
операції через Ла-Манш в Нормандію Монтгомері вміло
керував військами союзників і їхнім наступом до самої Сени.
Монтгомері був вищий від середнього зросту, дуже
рухливий, по-солдатському підтягнутий і справляв враження
жвавої і думаючої людини. Він заговорив зі мною про
операції в районі Ель-Аламейна і в Сталінграді. В його
уявленні обидві ці операції були рівноцінні.
Жодною мірою не бажаючи применшити заслуги
англійських військ, я все-таки був змушений роз’яснити йому, що
операція в районі Ель-Аламейна була операцією
армійського масштабу. А в Сталінграді діяла груша фронтів, що
здійснювала операцію великого стратегічного значення,
внаслідок якої найбільше угруповання німецьких військ і військ
їхніх союзників було розгромлене в районі Волги і Дону, а
потім і Північного Кавказу. Ця операція, як відомо, стала
початком докорінного зламу у війні і поклала початок
масовому вигнанню німецьких військ з нашої країни.
Після підписання декларації Монтгомері, звернувшись
до мене, сказав:
— Пане маршал, ми вирішили найближчими днями
зайняти в Берліні свою зону, і, мабуть, наші друзі американці
й французи так само закотять одночасно з нами зайняти
кожний свою зону. У зв’язку з цим я котів би зараз
домовитися з вами про «становлення комунікацій для наших
окупаційних частин у Берліні.
— Перш ніж вирішувати питання про комунікації, по
яких англійські й американські частини ввійдуть у Берлін,
треба, щоб війська союзників розташувались у тих районах
Німеччини, які були передбачені рішеннями Кримської
конференції. Через те доти, поки американські війська не
вийдуть з Тюрінгії, а англійські — з району Віттенберга, я не
796
можу погодитись на пропуск у Берлін окупаційних військ
союзників, а також розташування персоналу
адміністративних органів Контрольної ради.
Б. Монтгомері почав був заперечувати, але тут швидко
втрутився Д. Ейзенхауер:
— Монті, не сперечайся! Маршал Жуков має рацію. Тобі
треба скоріше забиратися з Віттенберга, а нам із Тюрінгії.
— Ну, гаразд,— здався Монтгомері,— не будемо зараз
сперечатись. Давайте краще на пам’ять про першу нашу
зустріч сфотографуємося. З цієї нагоди я привіз із собою
чудового фотографа».
Після того як фотограф, нарешті, «вистріляв» увесь
свій запас плівки, я оголосив командуючим військами
союзників про рішення Радянського уряду нагородити їх
вищими радянськими військовими орденами. На моє запитання,
де й коли можна вручити їм ордени, Ейзенхауер і
Монтгомері відповіли, що просять прибути до них у Франкфурт-на-
Майні 10 червня.
Провівши своїх майбутніх колег по Контрольній раді, я
подзвонив Й. В. Сталіну і розказав про претензії
Монтгомері і про позицію, зайняту Ейзенхауером.
Й. В. Сталін, розсміявшись, сказав:
— Треба якось запросити Ейзенхауера в Москву. Я хочу
з ним познайомитись.
10 червня, як домовились, ми вилетіли в штаб Д.
Ейзенхауера у Франкфурт-на-Майні, де нас зустрів великий
почесний караул американських військ, який справив на мене
добре враження своєю зовнішньою виправкою.
Штаб Ейзенхауера розміщався у величезних
приміщеннях хімічного концерну «І. Г. Фарбенівдустрі», який уцілів
під час жорстоких бомбардувань Франкфурте, хоча саме
місто авіацією союзників було перетворене в руїни.
Слід відзначити, що і в інших районах Німеччини
об’єкти хімічного концерну «І. Г. ФарбенІндустрі» лишились
також незайманими, хоч цілі для бомбардувань були чудові.
Ясно, що відносно цього командуванню союзників з Вашінг-
тона й Лондона давалися особливі вказівки.
Збереглося й багато інших військових заводів. Як потім
з’ясувалось, фінансові нитки від цих найбільших військових
об’єктів простягалися до монополій Америки й Англії.
Відбулася церемонія нагородження радянськими
орденами Ейзенхауера й Монтгомері, американських та
англійських генералів і офіцерів. Після вручення орденів
відбувся повітряний парад американської та англійської авіації,
в якому брало участь кілька сот літаків. Потім усіх нас
запросили на сніданок.
797
Виїжджали ми з Франкфурте з надією на встановлення
дружніх взаємин і погоджених дій у роботі по
чотиристоронньому управлінню Німеччиною.
Незабаром американці й англійці відвели свої війська
з районів, які вони зайняли на порушення домовленості.
Услід за цим до Берліна прибули окупаційні частини військ
США, Англії та Франції і персонал адміністративних
органів Контрольної ради.
У другій половині червня до мене з візитом прибув
фельдмаршал Монтгомері. Після взаємних привітань він
повідомив, що англійський уряд нагородив мене, маршала
К. К. Рокоссовського, генералів В. Д. Соколовського та
М. С. Малініна військовими орденами Великобританії.
Б. Монтгомері просив призначити день, коли він зможе
вручити нам ордени, і місце для церемонії. Я попросив його,
щоб він сам призначив день і місце.
Фельдмаршал Б. Монтгомері з великим тактом сказав:
— Радянські війська зробили свій завершальний удар
у районі Бранденбурзьких воріт, де вони водрузили над
рейхстагом Червоний прапор. Я вважаю, що саме в цьому
місці і слід вручити вам ордени Великобританії, якими
відзначаються заслуги керованих вами радянських військ.
У призначений день і годину Костянтин Костянтинович
Рокоссовський, Василь Данилович Соколовський, Михайло
Сергійович Малінін і я прибули до Бранденбурзьких воріт,
де нас урочисто зустрів почесний караул англійських
гвардійських військ і велика група генералів та офіцерів.
Нагородження відбулося біля рейхстагу. Мене
нагородили орденом «Бані» І ступеня і Великим рицарським
хрестом, К К. Рокоссовського — орденом «Бані» II ступеня,
В. Д. Соколовського та М. С. Малініна — орденами «За
заслуги».
Увечері фельдмаршал Монтгомері у своїй резиденції
влаштував прийом, де були присутніми багато наших
генералів та офіцерів.
Церемоній нагороджень я торкнувся тому, що в свій час
деякі газети подали не зовсім точну інформацію про ці
події.
Спочатку Контрольна рада і всі її органи працювали без
особливих незгод. Засідання Ради відбувалися в міру
необхідності, але не частіше ніж один раз на тиждень. Між
засіданнями питання звичайно попередньо обговорювались
у комітеті координації та директоратах.
Цікава деталь. У процесі роботи Контрольної ради
харчування учасників засідань союзники здійснювали по
черзі: один місяць годували американці, другий — англійці,
по798
тім — французи, а тоді — ми. Коли наставала наша черга,
кількість учасників засідань збільшувалась удвічі. Це
пояснювалося широкою російською гостинністю, російською
кухнею, яка добре себе зарекомендувала і, зрозуміло, знамени*
тою російською ікрою і горілкою...
З перших кроків нашої роботи відчувалось, що у всіх
комітетах Контрольної ради триває ретельне вивчення
радянських представників, політики й тактики радянської
сторони, наших сильних і слабких позицій. Ми теж
придивлялися до своїх західних партнерів і до їхніх дій.
Треба сказати, що американський і англійський
персонал був заздалегідь підготовлений для роботи в
Контрольній раді. Вони добре опрацювали всю довідкову
документацію по Німеччині, її господарському і військовому
потенціалові, їх завчасно проінструктували в питаннях
економічної політики щодо майбутнього Німеччини.
Обстановка, в якій почала свою роботу Контрольна
рада, була така.
Народи країн — союзників СРСР були сповнені
вдячності Радянським Збройним Силам за розгром Німеччини
і знищення тієї небезпеки, котру являв собою гітлеризм для
всіх народів світу. До фашистів ставлення було суто
ворожим. У цих умовах правлячі кола США вважали
передчасним і небезпечним розкривати справжні плани й
наміри, вважали за краще продовжувати співробітництво
з Радянським Союзом.
До того ж, як і правлячі кола Англії, вони були
зацікавлені в участі СРСР у війні проти Японії і з нетерпінням
чекали, коли ми вступимо в цю війну. Природно, вони не
хотіли починати що-небудь таке, що могло б погіршити
відносини з Радянським Союзом.
Ось чому робота Контрольної ради на початку
проходила порівняно гладко.
Однак слід відзначити, що поведінка представників США,
Англії та Франції не була щирою. Рішення Кримської
конференції та Контрольної ради здійснювалися в їхніх зонах
окупації однобічно, суто формально, а в ряді випадків і
просто саботувалися. Це стосується і рішення про
демілітаризацію Німеччини. Ні в економічній, ні в політичній, ні
безпосередньо у військовій галузі це рішення вповні
виконаним не було.
На початку роботи Контрольної ради ми домовилися з
Д. Ейзенхауером послати групу радянських офіцерів роз-
відвідділу штабу фронту в американську зону для допиту
головних воєнних злочинців, яких в американській зоні
зібралось більше, ніж у будь-якій іншій.
799
Там були Герінг, Ріббентроп, Кальтенбруннер, генерал-
фельдмаршал Кейтель, генерал-полковник Йодль та інші
не менш важливі персони третього рейху. Проте американці,
маючи відповідні вказівки, не дозволили нашим офіцерам
допитати всіх воєнних злочинців. Удалося допитати тільки
деяких. У своїх показаннях гітлерівці петляли як зайці,
силкуючись у всіх злочинах перед людством звинуватити тільки
Гітлера, і всіляко ухилялись від визнання своєї особистої
провини.
Матеріали допитів підтверджували наявність
залаштункових переговорів гітлерівців з розвідувальними органами
США та Англії про можливість сепаратного миру з цнми
країнами.
В процесі дальшої роботи в Контрольній раді нам стало
важче Домовлятися з американцями та англійцями. Наші
пропозиції про виконання тих чи інших пунктів Декларації
про поразку Німеччини, підписаної і погодженої на
конференції глав урядів, викликали опір з боку наших колег по
Контрольній раді.
Незабаром ми одержали вірогідні відомості про те, що
ще під час заключної кампанії війни з фашистською
Німеччиною Черчілль надіслав фельдмаршалу Монтгомері
секретну телеграму з наказом: «Ретельно збирати німецьку
зброю та бойову техніку і складати її, щоб легко можна
було б знову роздати цю зброю німецьким частинам, з якими
нам довелося б співробітничати, якби радянський наступ
продовжувався».
На черговому засіданні Контрольної ради нам довелось
зробити гостру заяву з цього приводу, підкресливши, що
історія знає мало прикладів такого віроломства ї
зрадництва союзницьким зобов’язанням і обов’язку.
Радянський Союз, вказали ми, чітко виконує свої
зобов’язання, котрі були прийняті всіма союзниками в цій
війні. Ми вважаємо, що англійське командування і його
уряд заслуговують серйозного засудження.
Монтгомері намагався відвести радянське
обвинувачення. його колега американський генерал Клей мовчав.
Очевидно, він знав про цю- директиву прем'єр-міністра Англії.
Згодом Черчілль, виступаючи перед виборцями округу
Вуддфорд, відкрито заявив, що коли німці здавалися
сотнями тисяч у полон, він справді надіслав такий секретний
наказ фельдмаршалу Монтгомері. Через деякий час і сам
Монтгомері підтвердив одержання цієї телеграми від Чер-
чілля-.
За роки війни, як відомо, гітлерівці вигнали мільйони
радянських людей у Німеччину на примусові роботи та в
800
концтабори. Всіх визволених у східній частині Німеччини
ми старались якомога швидше повернути на Батьківщину,
за якою люди протягом тяжких років у неволі так
знудьгувались. Але значна частина радянських громадян і тих, що
були в німецькому полоні, наших солдатів і офіцерів,
перебували в зонах союзників.
Природно, ми стали наполегливо добиватись, щоб їх
передали в нашу зону для повернення в Радянський Союз.
Я звернувся до Д. Ейзенхауера, який з розумінням
поставився до цього прохання, і нам пощастило значну частину
радянських людей вивезти з американської, а тоді й з
англійської зони.
Але потім нам стало відомо, що серед радянських
громадян, солдатів і офіцерів, що перебували в таборах
військовополонених, американці й англійці посилено агітують за
неповернення на Батьківщину. їх переконували залишитись
на Заході, обіцяючи до^ре оплачувану роботу і різні блага.
При цьому були пущені в хід звичайні в таких випадках
наклепи на Радянський Союз і всілякі залякування.
Зустрічаючись з Ейзенхауером і його заступником
генералом Клеєм, ми гостро протестували проти цієї анти-
радянської пропаганди. Ейзенхауер і Клей спочатку
намагалися прикритись «гуманними цілями», але потім
дозволяли нашим офіцерам зустрітися для розмови із затриманими
радянськими людьми в американських таборах.
Після відвертих розмов і роз’яснень радянськими
офіцерами питань, які хвилювали цих людей, багато хто,
зрозумівши свою помилку і фальшивість пропаганди
американських розвідників, заявили про своє рішення повернутись
до Радянського Союзу і прибули в радянську зону, щоб
виїхати на Батьківщину.
Наприкінці травня 1945 року Й. В. Сталін попередив
мене про те, що, повертаючись лісля відвідання Москви,
проїздом через Берлін, мені зробить візит Гаррі Гопкінс,
особливо довірена особа президента C1UA.
Г. Гопкінс, на думку Й. В. Сталіна, був видатною
постаттю. Він багато зробив для зміцнення ділових зв’язків США
з Радянським Союзом.
Прямо з аеродрому Гаррі Гопкінс із дружиною, дуже
вродливою жінкою років тридцяти, приїхали до мене.
Середній на зріст, дуже худий, Г. Гопкінс мав надто
перевтомлений і хворобливий вигляд.
У розмові взяв участь А. Я. Вишинський.
За сніданком Г. Гопкінс сказав, що в Москві його
приймав Й. В. Сталін. Під час цієї зустрічі обговорювались
питання майбутньої Конференції глав урядів.
S01
— Черчілль наполягає зібратися в Берліні 15 червня,—
сказав Г. Гопкінс,— але ми не будемо готові для участі в
такій відповідальній нараді до цього строку. Наш президент
запропонував призначити конференцію на середину липня.
Ми дуже раді, що пан Сталін погодився з нашою
пропозицією. Мають відбутися вельми складні розмови про
майбутнє Німеччини та інших країн Європи, а вже зараз
накопичилось багато «горючого матеріалу».
— Якщо наші країни в складних умовах війни
знаходили спільну мову для організації розгрому фашистської
Німеччини,— відповів йому А. Я. Вишинський,— то, треба
думати, що тепер глави урядів зможуть домовитись про
заходи щодо остаточної ліквідації фашизму і влаштування
життя Німеччини на демократичній основі.
Г. Гопкінс нічого на це не відповів. Ковтнувши кави,
він сказав, глибоко зітхнувши:
— Шкода, не дожив президент Рузвельт до цих днів, з
ним легше дихалось.
Г. Гопкінс з дружиною пробув у мене близько двох
годин. Прощаючись, він сказав, що вилітає в Лондон, де
візьме участь у переговорах з У. Черчіллем.
— Я поважаю Черчілля,— сказав він,— але він важка
людина. З ним міг легко розмовляти тільки наш президент
Рузвельт...
Незабаром до нас прибула група відповідальних
працівників Наркомату закордонних справ для підготовки
майбутньої конференції.
Я пояснив їм, що в Берліні немає належних умов для
проведення конференції глав урядів, і запропонував
ознайомитися з районом Потсдама.
Потсдам теж був дуже зруйнований, розміщати там
делегації було важко. Єдиний великий будинок, який уцілів,
був палац німецького кронпринца. Тут було достатньо
приміщень для засідань і роботи численних експертів і
радників.
Для розквартирування глав делегацій, міністрів
закордонних справ, основних радників та експертів підходило
передмістя Потсдама — Бабельсберг, яке майже не
постраждало від бомбувань. У Бабельсберзі до війни жили
найбільші урядові чиновники, генерали та інші значні
фашистські діячі. Численні двоповерхові вілли передмістя потопали
в зелені й квітниках.
Москва санкціонувала нашу пропозицію про підготовку
конференції в районі Потсдама. Погодилися проводити
конференцію в цьому районі англійці та американці.
802
Почали поспішно, як належить, упорядковувати
території, будинки, шляхи сполучення. Довелося виділити багато
загонів і команд інженерних частин. Працювали майже
24 години на добу. До 10 липня закінчили, завершувалось
і обладнання приміщень.
Треба віддати належне енергійним зусиллям
господарських працівників тилу, які за короткий строк провели най-
колосальнішу роботу. Особливо багато довелося
попрацювати начальникові квартирно-експлуатаційного відділу
полковникові Г. Д. Косогляду.
У приміщенні палацу, де мала відбутися конференція,
капітально відремонтували 36 кімнат і конференц-зал з
‘трьома окремими входами. Американці вибрали для
апартаментів президента і його найближчого оточення голубий
колір, англійці для У. Черчілля — рожевий. Для радянської
делегації зал був опоряджений у білий колір. У Нойен Гар-
тен спорудили багато клумб, посадили до десяти тисяч
різних квітів, сотні декоративних дерев.
13 і 14 липня прибула група радників та експертів
делегації Радянського Союзу.
Серед них — начальник Генерального штабу генерал
армії О. І. Антонов, нарком Військово-Морського Флоту
адмірал М. Г. Кузнецов, начальник Головного військово-
морського штабу С. Г. Кучеров. Наркомат закордонних
справ представляли А. Я. Вишинський, А. А. Громико,
С. І. Кавтарадзе, І. М. Майський, Ф. Т. Гусев, К. В. Нови-
ков, С. К. Царапкін, С. П. Козирєв, Ф. Я. Фалалеев.
Водночас прибув і численний дипломатичний апарат.
16 липня спеціальним поїздом мали прибути Й. В.
Сталін, В. М. Молотов і супроводжуючі їх особи.
Напередодні мені подзвонив Й. В. Сталін і сказав:
— Ви не здумайте для зустрічі шикувати всякі там
почесні караули з оркестрами. Приїжджайте на вокзал самі
й візьміть з собою тих, кого ви вважаєте потрібним.
Всі ми прибули на вокзал приблизно за півгодини де
приходу поїзда. Тут були А. Я. Вишинський, О. І.
Антонов, М. Г. Кузнецов, К. Ф. Телєгін, В. Д. Соколовський,
М. С. Малінін та інші відповідальні особи.
Я зустрів И. В. Сталіна біля вагона. В нього був гарний
настрій, він підійшов до групи тих, хто його зустрічав, і
привітався, піднявши руку. Обвівши очима привокзальну
площу, повільно сів у машину, а потім, знову відчинивши
дверці, запросив мене сісти поруч. По дорозі^ він цікавився,
чи все підготовлено до відкриття конференції.
Й. В. Сталін обійшов відведену йому віллу й запитав,
кому вона належала раніше, йому відповіли, що це вілла
803
генерала Людендорфа. И. В. Сталін не любив
надмірностей в обстановді. Після обходу приміщень він попросив
забрати зайві меблі. Потім він поцікавився, де
знаходитимуться я, начальник Генерального штабу О. І. Антонов та інші
військові, що прибули з Москви.
— Тут же, у Бабельсберзі, — відповів я.
Після сніданку я доповів основні питання по групі
радянських окупаційних військ у Німеччині і розказав про
чергове засідання Контрольної ради, де, як і раніше,
найбільше труднощів ми зазнавали під час погодження проблем
з англійською стороною.
Того самого дня прибули урядові делегації Англії на
чолі з прем’єр-міністром У. Черчіллем та США на чолі з
президентом Г. Труменом. Зразу ж відбулися зустрічі
міністрів закордонних справ, а прем’єр-міністр У. Черчілль і
президент Г. Трумен зробили візит И. В. Сталіну.
Наступного дня вранці Й. В. Сталін зробив їм візити у відповідь.
Потсдамська конференція була не тільки черговою
зустріччю керівників трьох великих держав, а й торжеством
політики, що увінчалася цілковитим розгромом фашистської
Німеччини і беззастережною капітуляцією.
Радянська делегація прибула до Потсдама з твердим
наміром досягти взаємно погодженої політики по
врегулюванню післявоєнних проблем в Інтересах миру й безпеки
народів і створення умов, за яких виключалося б
відродження німецького мілітаризму.
Під час розгляду цих найважливіших завдань учасники
конференції були зв’язані рішеннями, раніше прийнятими
на Кримській конференції трьох великих держав.
Радянській делегації знову вдалося поламати розрахунки
реакційних сил і добитися як найважливішої умови миру —
дальшої конкретизації планів демократизації і демілітаризації
Німеччини. Разом з тим у Потсдамі набагато сильніше, ніж
на попередніх конференціях, виявилось прагнення урядів
США та Англії скористатися поразкою Німеччини для
посилення своїх .позицій в їхній боротьбі за світове панування.
Потсдамська конференція відкрилась у другій половині
дня 17 липня 1945 року. її засідання проходили в
найбільшій кімнаті палацу, посередині якої стояв круглий, добре
відполірований стіл. Своєрідна деталь: досить великого
круглого стола в Берліні ми не знайшли. Довелося
терміново зробити його в Москві на фабриці «Люкс» і привезти
в Потсдам.
На першому офіційному засіданні були присутні глави
урядів, міністри закордонних справ, їхні перші заступники,
804
військові й цивільні радники та експерти. У перервах між
наступними засіданнями військові й цивільні експерти З
радники зустрічалися окремо й вели між собою переговори
по доручених їм питаннях.
У процесі роботи конференції основний тягар ліг на але-'
чі міністрів закордонних справ, дипломатичних працівника.
Вони мали вивчати, аналізувати й оцінювати всю
документацію сторін, розробляти свої пропозиції і захистити їх на
попередніх переговорах і тільки після цього складати
документи для глав урядів.
Військові радники обговорювали основні пропозиції про
поділ бойових кораблів військово-морського флоту фашист**
ської Німеччини. По цих питаннях попередні переговори а
представниками військово-морських сил Англії і-США вели
наші адмірали на чолі з адміралом флоту М. Г. Кузнецо-
вим.
Американська та англійська сторони всіляко зволікали
ці переговори. И. В. Сталіну довелося в розмовах за
круглим столом з Г. Труменом та У. Черчіллем висловити ряд
досить гострих зауважень про різні обсяги втрат, що їх
зазнали у війні Радянський Союз і союзники, і про право
нашої країни вимагати відповідну компенсацію.
На початку конференція проходила дуже напружено.
Радянській делегації довелося зіткнутись з єдиним фрса-
том і заздалегідь погодженою позицією США і Англії.
Основним питанням на конференції було питання про
післявоєнний устрій країн Європи, і головним чином
перевлаштування Німеччини на демократичній основі. Німецьке
питання перед Потсдамською конференцією готувалося
Європейською консультативного комісією, Міжнародною
репараційною комісією і детально розглядалося на Кримській
конференції.
Дискусії по німецькому питанню, як відомо, точилися,
починаючи з Тегеранської конференції. Як і передбачала
раніше проголошена союзниками політика беззастережної
капітуляції фашистської Німеччини, глави урядів були
одностайні в питаннях демілітаризації та денацифікації
Німеччини, повного роззброєння й розпуску вермахту,
знищення нацистської партії і всіх її філіалів, арешту й відданню
під суд Міжнародного трибуналу головних воєнних
злочинців, а також суворого покарання всіх воєнних злочинців.
Рішення Потсдамської конференції передбачали заборону;
виробництва Німеччиною будь-якої зброї.
На Потсдамській конференції дійшли до згоди про
політичні й економічні принципи координованої політики
союзників щодо Німеччини на період союзного контролю над
нею. Після конференції ми одержали виписку з рішень, де,
зокрема, вказувалось:
«Німецький мілітаризм і нацизм будуть викоренені, і
союзники в згоді один з одним, зараз і в майбутньому,
вживуть і інших заходів, необхідних для того, щоб Німеччина
ніколи більше не загрожувала своїм сусідам або
збереженню миру в усьому світі».
Текст угоди *, якою керувалася радянська сторона в
Контрольній раді по Німеччині, гласив:
«А. Політичні принципи
1. Відповідно до Угоди про контрольний механізм у
Німеччині верховна влада в Німеччині здійснюватиметься
головнокомандуючими збройними силами Союзу Радянських
Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів Америки,
Сполученого Королівства Великобританії і Французької
Республіки, кожним у своїй зоні окупації, за інструкціями
своїх відповідних урядів, а також спільно по питаннях, що
торкаються Німеччини в цілому, які діють як члени
Контрольної ради.
2. Оскільки це практично здійснимо, то має бути
однакове поводження з німецьким населенням по всій
Німеччині.
3. Цілями окупації Німеччини, якими має керуватись
Контрольна рада, зокрема, є:
— цілковите роззброєння і демілітаризація Німеччини
та ліквідація всієї німецької промисловості, яка може бути
використана для військового виробництва, або контроль
над нею;
— знищення націонал-соціалістської партії та її
філіалів і підконтрольних організацій, розпуск усіх
нацистських закладів, забезпечення того, щоб вони не відродилися
ні в якій формі, відвернення всякої нацистської і
мілітаристської діяльності або пропаганди;
— підготовка до остаточної реконструкції німецького
політичного життя на демократичній основі і до
евентуального мирного співробітництва Німеччини в міжнародному
житті;
— воєнні злочинці і ті, хто брав участь у плануванні
або здійсненні нацистських заходів, які тягли за собою або
1 Подається скорочено.— Ред.
806
мали своїм результатом звірства чи воєнні злочини,
повинні бути арештовані й віддані під суд. Нацистські лідери,
впливові прибічники нацистів і керівний склад нацистських
закладів та організацій і всякі інші особи, небезпечні для
окупації і її цілей, мають бути арештовані й інтерновані;
— всі члени нацистської партії, які були більше ніж
номінальними учасниками її діяльності, та всі інші особи,
ворожі союзним цілям, мають бути усунуті з громадських
чи напівгромадських посад та з відповідальних постів у
важливих приватних підприємствах. Такі особи мають
бути замінені особами, які за своїми політичними й
моральними якостями вважаються здатними допомогти розвиткові
по-справжньому демократичних закладів у Німеччині;
— освіту в Німеччині слід так контролювати, щоб
цілком усунути нацистські й мілітаристські доктрини і
зробити можливим успішний розвиток демократичних ідей.
Б. Економічні принципи
З метою знищення німецького військового потенціалу
виробництво озброєння, військового спорядження і знарядь
війни, а також виробництво всіх типів літаків і морських
суден має бути заборонене й відвернуте. Виробництво
металів, *хімічних продуктів, машинобудування й виробництво
інших предметів, необхідних безпосередньо для воєнної
економіки, має бути суворо контрольоване та обмежене
відповідно до схваленого рівня післявоєнних мирних потреб
Німеччини...
У практично найкоротший термін німецька економіка
повинна бути децентралізована з метою знищення існуючої
надмірної концентрації економічної сили, представленої
особливо у формі картелів, синдикатів, трестів та інших
монополістичних погоджень.
У період окупації Німеччина повинна розглядатись як
єдине економічне ціле. З цією метою має бути встановлена
спільна політика щодо:
а) виробництва й розподілу продукції гірничої та
обробної промисловості;
б) сільського господарства, лісівництва й рибальства;
в) зарплати, цін і раціонування;
г) програми імпорту й експорту для Німеччини в цілому;
д) грошової та банківської системи, централізованих
податків і мита;
є) репарацій та усунення воєнно-промислового
потенціалу;
ж) транспорту й комунікацій.
807
Під час проведення цієї політики в міру потреби
повинні братися до уваги різні місцеві умови».
Доводиться дивуватися тому, з якою легкістю ці
принципові рішення, одностайно прийняті в Потсдамі великими
державами, незабаром були перекреслені державними
керівниками США та Англії. Внаслідок знову відродився
мілітаризм. Дальший хід подій відомий кожному.
Як тут не згадати чудові слова президента США
Франкліна Рузвельта, які він сказав у 1943 році:
«Після перемир’я 1918 року ми думали й сподівалися, що
дух німецького мілітаризму викоренений. Під впливом
«набожного напряму думок» ми потратили наступні
п’ятнадцять років на те, щоб роззброїтись, тоді як німці підняли
такий несамовитий галас, що інші народи не тільки
дозволили їм озброїтись, але навіть полегшили їм це завдання.
Доброзичливі, але невдалі спроби попередніх років
виявилися непридатними. Я сподіваюсь, що ми їх не
повторимо... Ні, я мушу сказати сильніше. Як президент і
Верховний Головнокомандуючий збройними силами Сполучених
Штатів, я маю намір зробити в межах людських
можливостей усе, щоб уникнути повторення цієї трагічної помилки».
Однак після смерті Ф. Рузвельта, як відомо, політика
США пішла зовсім іншим шляхом...
Ми вже казали, що в ході Потсдамської конференції не
всі питання вирішувались легко. Найагресивнішим був
У. Черчілль. Проте И. В. Сталіну досить спокійним тоном
удавалось швидко переконувати його в неправильному
підході до розглядуваних питань. Г. Трумен, видно, через свій
тоді ще обмежений дипломатичний досвід рідше вступав у
гострі політичні дискусії, полишаючи пріоритет У. Черчіллю.
Серйозно обмірковувалося питання, вдруге поставлене
делегаціями США та Англії, про розчленування Німеччини
на три держави: 1) Південнонімецьку; 2) Північнонімецьку;
3) Західнонімецьку. Уперше вони це питання висували на
Кримській конференції, де його відхилила радянська
делегація. У Потсдамі глава Радянського уряду знову відхилив
постановку питання про розчленування Німеччини.
И. В. Сталін говорив:
— Цю пропозицію ми відхиляємо, вона протиприродна:
треба не розчленовувати Німеччину, а зробити її
демократичною, миролюбною державою.
На настійну вимогу радянської делегації в потсдамські
рішення союзних держав включили положення про
створення центральних німецьких адміністративних
департаментів. Однак через протидію представників західних властей
згодом це рішення було зірване. Департаменти не були
808
створені, та й об’єднання Німеччини на миролюбних і
демократичних основах, як це передбачалося в Потсдамі, не
було досягнуте.
Щодо відновлення економіки Німеччини, то було вирЬ
шено, що головну увагу слід приділити розвиткові мирної
промисловості і сільського господарства. Конференція
визначила заходи по знищенню німецького військового
потенціалу.
Були визначені обсяг репарацій і порядок їх одержання.
Щоправда, Г. Трумен і особливо У. Черчілль не хотіли, щоб
у рахунок репарацій демонтувалися підприємства важкої
індустрії західної частини Німеччини. Проте кінець кінцем
вони погодились, хоча й з усілякими застереженнями,
виділити частину обладнання військових заводів із західних
зон. На жаль, це рішення було прийняте тільки на папері:
як 'і деякі інші постанови Потсдамської конференції, воно
не було реалізоване.
Конференція прийняла також ухвалу про передачу
Радянському Союзові Кенігсберга та прилягаючого до нього
району.
Для проведення підготовчої роботи по укладенню
мирних договорів було ухвалено заснувати Раду міністрів
закордонних справ п’яти держав. До цієї Ради включили
міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії, Франції
і Китаю. Раді доручили скласти проект мирного договору
для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії, а
також підготувати мирний договір з Німеччиною.
Досить гостро обговорювали питання про Польщу і II
західні кордони. І, незважаючи на те, що ці проблеми були
в основному вже вирішені на Кримській конференції,
У. Черчілль силкувався під різними, явно безпідставними
приводами відхилити радянську пропозицію про західні
кордони Польської держави по річках Одеру і Західній
Нейсе з включенням Свінемюнде і Штеттіна. Після
докладної й аргументованої заяви делегації Польщі, очолюваної
Б. Берутом, яку спеціально викликали у цьому зв’язку до
Потсдама, питання про західні кордони було вирішене так:
«Надалі до остаточного визначення кордонів у мирному
договорі,— сказано в прийнятому рішенні,— передати
Польщі території на схід від лінії, що проходить від
Балтійського моря, трохи на захід від Свінемюнде, і далі по Одеру і
Західній Нейсе до кордону Чехословаччини».
Англійська сторона наполягала на тому, щоб народний
польський уряд взяв на себе відшкодування всіх позик,
субсидованих Англією емігрантському польському урядові
Т. Арцишевського, який утік в 1939 році з Польщі в Лондон.
809
Радянська і польська делегації рішуче відхилили такі
домагання Великобританії.
Водночас було досягнуто домовленості про припинення
з боку США і Англії дипломатичних відносин з колишнім
польським (емігрантським) урядом, що перебував у
Лондоні.
Розглянувши й вирішивши ряд інших не менш важливих
питань, Потсдамська конференція закінчила свою роботу
2 серпня.
Перемога Радянського Союзу над фашистською
Німеччиною була такою переконливою, що правлячі кола США і
Англії на ту пору змушені були йти на погоджені рішення.
Це й забезпечило успіх Потсдамської конференції.
В цілому рішення цього високого форуму свідчать про
перемогу демократичних принципів післявоєнного
влаштування світу. Радянському Союзові, який активно сприяв
створенню ще в ході війни антифашистської коаліції,
належить у цьому важлива роль.
Не пригадую точно якого числа, в ході конференції
після одного із засідань глав урядів Г. Трумен повідомив
И. В. Сталіну про наявність у США бомби надзвичайно
великої сили, не назвавши її атомною.
У момент цієї інформації, як потім писали за рубежем,
У. Черчілль уп’явся очима в обличчя Й. В. Сталіна,
спостерігаючи за його реакцією. Але той не видав своїх почуттів,
вдавши, ніби нічого особливого не вбачає в словах Г. Тру-
мена. Черчілль, як і багато інших англо-американських
діячів, потім твердив, що, мабуть, Й. В. Сталін не зрозумів
значення зробленого йому повідомлення.
Насправді, повернувшись із засідання, И. В. Сталін у
моїй присутності розказав В. М. Молотову про розмову, що
відбулася з Г. Труменом. В. М. Молотов відразу ж сказав:
— Ціну собі набивають.
Й. В. Сталін розсміявся:
— Хай набивають. Треба буде сьогодні ж переговорити
3 Курчатовим про прискорення нашої роботи.
Я зрозумів, що мова йшла про створення атомної бомби.
Уже тоді було ясно, що уряд США має намір
використати атомну зброю для досягнення своїх імперіалістичних
цілей з позиції сили. 6 і 9 серпня 1945 року це підтвердилось
на практиці: американці без будь-якої на те воєнної
необхідності скинули дві атомні бомби на мирні густонаселені
японські міста Хіросіму й Нагасакі.
Як і головнокомандуючі американськими та
англійськими військами, я теж не був офіційним членом делегації,
про810
те мені доводилось бути присутнім під час розгляду питань,
які обговорювалися на Потсдамській конференції.
Мушу сказати, що Й. В. Сталін був надто педантичний
щодо найменших спроб делегацій США та Англії
вирішувати питання на шкоду Польщі, Чехословаччині, Угорщині
й німецькому народові. Особливо гострі розбіжності у
нього бували з У. Черчіллем як у ході засідань, так і в
приватних розмовах. Слід підкреслити, що У. Черчілль з великою
повагою ставився до И. В. Сталіна і, як мені здалося,
побоювався вступати з ним у гострі дискусії. И. В. Сталін
у суперечках з У. Черчіллем був завжди гранично
конкретний і логічний.
Незадовго до свого від’їзду з Потсдама У. Черчілль
влаштував прийом у себе на віллі. Від Радянського Союзу
були запрошені Й. В. Сталін, В. М. Молотов, О. І. Антонов
і я. Від США — президент Г. Трумен, державний секретар
по закордонних справах Джеме Бірнс, начальник
генерального штабу генерал армії Маршалл. Від англійців були
фельдмаршал Александер, начальник генерального штабу
фельдмаршал Ален Брук та інші.
У. Черчілля до Потсдамської конференції я зустрічав
усього тільки один раз у Москві, та й то побіжно,
розмовляти мені з ним не доводилось. На прийомі він приділив мені
багато уваги, розпитував про окремі битви.
Він цікавився моєю оцінкою головного командування
англійських військ і думкою про операції, проведені
експедиційними військами союзників у Західній Німеччині. На
його втіху, я високо оцінив організацію десантної операції
через Ла-Манш.
— Проте я мушу вас засмутити, містер Черчілль,—
сказав я зразу ж.
— А саме? — насторожився Черчілль.
— Я вважаю, що після висадки союзних військ у
Нормандії було допущено ряд серйозних промахів. І якби не
помилка в оцінці обстановки з боку головного німецького
командування, то просування союзних військ після їхнього
висадження могло значно затриматись.
Черчілль нічого мені на це не заперечив. Видно, не в
його інтересах було заглиблюватися в цю тему.
Під час прийому перше слово взяв президент США
Г. Трумен.
Відзначивши видатний внесок Радянського Союзу в
розгром фашистської Німеччини, Г. Трумен запропонував
перший тост за Верховцого Головнокомандуючого Збройними
Силами Радянського Союзу И. В. Сталіна.
811
У свою чергу Й. В. Сталін запропонував тост за У.
Черчілля, який у важкі для Англії воєнні роки взяв на свої
плечі керівництво боротьбою з гітлерівською Німеччиною
і успішно впорався із своїми великими завданнями.
Зовсім несподівано У. Черчілль запропонував тост за
мене. Мені нічого не лишалось, як запропонувати свій тост
у відповідь. Дякуючи У. Черчіллеві за виявлену до мене
люб’язність, я машинально назвав його «товариш».
Відразу ж помітив здивований погляд В. М. Молотова і трохи
знітився. Проте швидко заспокоївся й, імпровізуючи,
запропонував тост за «товаришів по зброї», наших союзників
у цій війні — солдатів, офіцерів і генералів армій
антифашистської коаліції, які так блискуче закінчили розгром
фашистської Німеччини. Тут я вже не помилився.
Наступного дня, коли я був у И. В. Сталіна, він і всі
присутні сміялися з того, як швидко я придбав
«товариша» в особі У. Черчілля.
З 28 липня главою англійської делегації на
Потсдамській конференції став лідер лейбористської партії К. Еттлі,
який замінив У. Черчілля на посту прем’єр-міністра
Англії. На відміну від У. Черчілля К. Еттлі тримався
стриманіше, але проводив ту саму політичну лінію, що й
У. Черчілль, не вносячи ніяких коректив у політику
попереднього консервативного уряду.
Під час конференції И. В. Сталін розглянув і вирішив
ряд найважливіших питань по Німеччині, які я йому
доповів. Зокрема, було затверджено рішення Військової
ради фронту «Про організацію вилову риби на узбережжі
Балтійського моря». Війська колишнього 1-го
Білоруського фронту повинні були виловити в другому півріччі 1945
року двадцять одну тисячу тонн риби.
Треба сказати, що це було дуже важливе рішення, бо
поголів’я худоби у Східній частині Німеччини на час, коли
зайняли її радянські війська, набагато скоротилося. Тому
поставка риби мала велике народногосподарське значення
для німецького населення.
Напередодні від’їзду в Москву Й. В. Сталін докладно
ознайомився з планом відправлення військ у Радянський
Союз і ходом репатріації радянських громадян з
Німеччини. И. В. Сталін вимагав вжити всіх заходів, щоб
радянські люди одержали можливість скоріше повернутися на
Батьківщину.
Як тільки закрилася Потсдамська конференція,
И. В. Сталін дав нам вказівки щодо реалізації її рішень
у Контрольній раді і зразу ж виїхав у Москву.
812
Щоб виробити рішення про розподіл флоту
фашистської Німеччини, була створена потрійна комісія, в яку
від Радянського Союзу був призначений наш адмірал
Г. І. Левченко. Англійці уповноважили для цієї мети
Дж. Майлса і адмірала Барроу, американці — адмірала
Кінга.
Адміралові Г. І. Левченку довелось чимало
попрацювати над тим, щоб союзники виконали цей пункт рішень
Потсдамської конференції. Він був змушений багато разів
і наполегливо розмовляти з цього приводу з
фельдмаршалом Монтгомері, адміралом Барроу та Ейзенхауером, а
потім зажадати обговорення на Контрольній раді. Кінець
кінцем питання було вирішене, і Радянський Союз
одержав, беручи загалом, 656 кораблів і різних транспортних
суден, значна частина яких не потребувала ремонту.
Незважаючи на неминучі дискусії і розбіжності, в
цілому на Потсдамській конференції було висловлено
бажання закласти основу для співробітництва великих
держав, від політики яких так багато залежало в
післявоєнний час.
Це позначилось І на взаєминах членів Контрольної
ради під час конференції і безпосередньо після її закриття.
Радянські, представники у Контрольній раді намагалися
виконувати рішення, прийняті на конференції. Наші
колеги — американці й англійці — в перший час після
конференції також дотримувалися зобов’язань, викладених у
рішеннях конференції.
На жаль, така політична атмосфера скоро змінилась.
Серйозним поштовхом до зміни курсу стали розбіжності на
конференції Ради міністрів закордонних справ у Лондоні.
Особливо цьому сприяла антирадянська промова У. Черчіл-
ля, виголошена в Фултоні. Адміністрація Контрольної ради
США і Англії, як по команді, стала у всіх питаннях менше
згідливою і по всіх принципових проблемах почала
безцеремонно зривати проведення в життя погоджених
потсдамських рішень.
Добрі взаємини, що встановилися в мене з перших днів
заснування Контрольної ради з Ейзенхауером, Монтгомері
й Кьонігом, а також між моїм заступником по радянській
адміністрації В. Д. Соколовським і Клеєм, Робертсоном,
стали дедалі частіше й частіше затьмарюватись. Все важче
ставало знаходити можливість урегулювання спірних
питань, особливо тоді, коли розглядалися головні проблеми.
До них належали: ліквідація військово-економічного
потенціалу німецького мілітаризму, роззброєння військових
27 4—504
813
частин, рішуче викорчовування фашизму і ліквідація
всіляких нацистських організацій у зонах Англії і США.
Відчувалося, шо наші західні військові колеги одержали нові
інструкції, які випливали з ворожої до Радянського Союзу
політики імперіалістичних кіл США та Англії.
Повторною перевіркою нам удалося цілком певно
встановити, що англійці в своїй зоні, незважаючи на наш
протест, все ще продовжували зберігати німецькі війська.
Тоді я був змушений вручити Контрольній раді меморандум
про наявність в англійській зоні організованих частин
колишньої гітлерівської армії. Ось його зміст:
«Відповідно до Декларації про поразку Німеччини,
підписаної 5 червня 1945 року, а також рішень Потсдамської
конференції по Німеччині:
— всі збройні сили Німеччини або сили, що
знаходяться під німецьким контролем, де б вони не розташовувались,
включаючи сухопутні, повітряні, протиповітряні і
військово-морські сили, СС, СА і гестапо, а також всі інші сили
або допоміжні організації, що мають, зброю, повинні бути
цілком роззброєні...
— всі сухопутні, морські й повітряні збройні сили
Німеччини, СС, СА, СД і гестапо зі всіма їхніми
організаціями, штабами й закладами, включаючи генеральний штаб,
офіцерський корпус, корпус резервістів, військові училища,
організації ветеранів війни і всі інші військові й
напіввійськові організації разом з їхніми клубами та асоціаціями,
які служать інтересам підтримання військових традицій у
Німеччині, будуть повністю й остаточно знищені, щоб
назавжди запобігти відродженню або реорганізації
німецького мілітаризму й нацизму...
Тим часом, за наявними в радянського командування
даними, даними закордонної преси, в англійській зоні
окупації Німеччини продовжують існувати німецькі збройні
сили та німецькі військові, військово-морські та військово-
повітряні сили. До цього часу існує німецька армійська
група Мюллера, перейменована в групу Норд. Вона має
польове управління й штаб. її штаб включає такі відділи:
оперативний, обер-квартирмейстера, інтендантський,
офіцерського складу, автотранспорту, санслужбу.
Армійська група Норд має сухопутні, повітряні й
протиповітряні з’єднання та частини. Вона включає в себе
корпусні групи Штокхаузен і Віттхоф кількістю понад сто
тисяч особового складу кожна.
В англійській зоні окупації Німеччини створено п’ять
німецьких військових корпусних округів з управліннями та
службами. Управління німецьких військових корпусних
ок814
ругів дислокуються в Хамморі, Ітцехо, Неймюнстер-Ренд-
сбурзі, Фленсбурзі, Гамбурзі.
На додаток до німецьких військових округів в
англійській зоні окупації Німеччини створено 25 окружних і
місцевих німецьких військових комендатур в таких містах і
пунктах: Піннеберг, Зегеберг, Любек, Лауенберг, Ітерзен.
Херкеркірхен, Берінгштедт, Ітцехо, Шлезвіг, Еккернфьорде,
Хузум, Вестерланд, Венсбург, Хайбе, Марне, Вессельюрен»
Ханштедт, Мельдорф, Альберсдорф.
Німецькі військово-повітряні сили утримуються в
англійській зоні у вигляді II повітряного округу, який включає
в себе протиповітряні з’єднання (частини 18-ї зенітної
дивізії), бомбардувальні ескадри, винищувальні ескадри,
штурмові ескадри та близькорозвідувальні групи. II
повітряний округ має штаб, подібний до штабу повітряної армії
воєнного часу.
Німецькі збройні сили в англійській зоні окупації
Німеччини мають понад п’ять полків зв’язку і танкові частини, а
також розгорнуту мережу військових госпіталів. Військово-
морські сили Німеччини іменуються тепер німецькою
службою тралення. У неї є штаб, і вона має сторожові дивізії
та флотилії. •
Крім указаних німецьких з’єднань, частин та служб, у
провінції Шлезвіг-Гольштейн знаходиться близько одного
мільйона німецьких солдатів та офіцерів, не переведених
на становище військовополонених, з якими проводяться
заняття по бойовій підготовці.
Всі вищеперелічені військові, військово-морські та
військово-повітряні частини, з’єднання і служби перебувають
иа всіх видах постачання за армійськими нормами.
Особовий склад перелічених з’єднань, частин і управлінь носить
відзнаки та військові ордени. Всьому особовому складові
надають відпустки з виплатою їм коштів.
Як видно з вищевикладеного, наявність німецьких
військових, військово-морських, військово-повітряних властей,
а також сухопутних, повітряних, протиповітряних і
військово-морських з’єднань, частин і служб в англійській зоні
окупації Німеччини не можна пояснити ніякими особливостями
окупації англійської зони.
Утримання в англійській зоні окупації:
— німецької армійської групи Норд,
— корпусної групи Штокхаузен,
— корпусної групи Віттхоф,
— II повітряного округу,
— управління військових округів у Хамморі, Ітцехо,
Неймюнстер-Реадсбурзі, Фленсбурзі, Гамбурзі,
27*
815
— 25 військових окружних і місцевих німецьких
комендатур,
— військ зв’язку,
г— танкових підрозділів
суперечить рішенням Потсдамської конференції і
Декларації про поразку Німеччини.
Радянське командування вважає необхідним поставити
питання — надіслати комісії Контрольної ради в англійську
зону окупації для ознайомлення на місці із станом справ
по роззброєнню та ліквідації німецьких збройних сил».
Під час обговорення цього меморандуму на
Контрольній раді Б. Монтгомері під тиском фактів змушений був
визнати наявність в англійській зоні організованих
німецьких військ, начебто таких, що «чекали розпуску або
працювали» під його командуванням.
Він силкувався пояснити все це «технічними
труднощами», нібито зв’язаними з розпуском німецьких солдатів.
Зразу ж, на засіданні Контрольної ради, нам стало ясно,
що про все це знав і Д. Ейзенхауер.
Пізніше, на засіданні Контрольної ради в листопаді
1945 року, Б. Монтгомері з цього приводу сказав:
— Я б здивувався, якби мені сказали, що існує різниця
між нашою лінією поведінки з цього питання і лінією
поведінки мого американського колеги, бо лінія поведінки,
якої ми дотримуємось, була з самого початку встановлена
під час об’єднаного командування під керівництвом
генерала Ейзенхауера.
Все стало ясніше ясного. У. Черчілль, підписуючи від
імені своєї країни зобов’язання негайно і раз назавжди
викоріняти німецький мілітаризм і ліквідувати німецький
вермахт, відразу ж давав секретні накази військовому
командуванню про збереження озброєння і військових частин
колишньої гітлерівської армії як бази відтворення
західнонімецької армії з далекосяжними антирадянськими
цілями. І все це, виявляється, було відомо Верховному
командуванню експедиційних сил союзників і особисто Ейзен-
хауеруї Не потаю, тоді це мене дуже засмутило, і моя
колишня думка про Д. Ейзенхауера дещо змінилась. Та,
очевидно, по-іншому тоді вже не могло бути...
Під час Потсдамської конференції Й. В. Сталін знову
заговорив зі мною про запрошення в Радянський Союз
Д. Ейзенхауера. Я запропонував запросити його в Москву
на фізкультурне свято, яке призначили на 12 серпня.
Пропозицію було прийнято. Й. В. Сталін наказав
надіслати у Вашінгтон офіційне запрошення. В запрошенні
було сказано, що під час перебування в Москві Д. Ейзенхауер
616
буде гостем маршала Жукова. Це означало, що генерал
Дуайт Ейзенхауер запрошувався в Радянський Союз не як
державний політичний діяч, а як визначний військовий діяч
другої світової війни.
Оскільки він вважався моїм офіційним гостем, то я мав
разом з ним прибути в Москву і супроводжувати його в
подорожі до Ленінграда й назад до Берліна.
Із Д. Ейзенхауером у Москву виїхали його заступник
генерал Клей, генерал Девіс, син Д. Ейзенхауера —
лейтенант Джон Ейзенхауер і сержант J1. Драй. Під час цієї
подорожі ми багато про що переговорили, і мені здавалося,
що тоді в своїх міркуваннях Ейзенхауер був відвертий.
Мене цікавила практична діяльність Верховного
командування експедиційних сил у Європі.
— Влітку 1941 року,— розказував Ейзенхауер,— коли
фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, а
Японія виявляла агресивні наміри в зоні Тихого океану,
американські збройні сили були доведені до півтора мільйона
чоловік.
Воєнний напад Японії в грудні 1941 року в Пірл-Харбо-
рі для більшості кпівробітників військового відомства й
урядових кіл був несподіваним.
Спостерігаючи за боротьбою Радянського Союзу з
Німеччиною, що розгорнулась, нам важко було тоді
визначити, як довго протримається Росія і чи зможе вона взагалі
чинити опір натискові німецької армії. Ділові кола США
разом з англійцями були тоді серйозно занепокоєні
проблемами сировинних ресурсів Індії, середньосхідної нафти,
долею Персидської затоки і взагалі Близьким і Середнім
Сходом.
Із сказаного Д. Ейзенхауером було ясно, що головною
турботою США в 1942 році було забезпечення своїх
військово-економічних позицій, а не відкриття другого фронту в
Європі. Планами відкриття другого фронту в Європі США
і Англія почали теоретично займатися з кінця 1941 року,
але практичних рішень не приймали аж до 1944 року.
— Ми відхилили вимогу Англії розпочати вторгнення в
Німеччину через Середземне море з суто воєнних
міркувань, а не з якихось інших причин,— говорив Д. Ейзенхауер.
Було ясно, що союзників дуже лякав опір німців у Ла-
Манші, особливо на узбережжі Франції, надто турбував
широко розрекламований «Атлантичний вал».
План нападу через Ла-Манш був остаточно погоджений
з англійцями в квітні 1942 року, але й після цього У.
Черчілль продовжував вживати серйозних спроб умовити
Рузвельта здійснити вторгнення через Середземне море.
Від817
крити фронт у 1942—1943 роках, на думку Ейзенхауера,
союзники нібито не могли, бо не були готові до цієї великої
комбінованої стратегічної операції. Це, звичайно, було
далеким від істини. Вони могли в 1943 році відкрити
другий фронт, але свідомо не поспішали, чекаючи, з одного
боку, значно відчутнішої поразки збройних сил Німеччини, а
з другого — більшого виснаження збройних сил СРСР.
— Вторгнення в Нормандію через Ла-Манш в червні
і 944 року почалося в легких умовах і проходило без
особливого опору німецьких військ на узбережжі, чого ми
просто не чекали,— говорив Д. Ейзенхауер.— Німці не мали
тут тієї оборони, про яку вони кричали на весь світ.
— А що фактично являв собою отой «Атлантичний
вал»? — спитав я.
— Ніякого «валу» взагалі не виявилось. Це були
звичайні окопи, та й ті не суцільні. На протязі всього цього
«валу» було не більше ніж три тисячі гармат різних
калібрів. У середньому це трохи більше однієї гармати на один
кілометр. Залізобетонних споруд, оснащених гарматами,
були одиниці, і вони не могли стати на перешкоді нашим
військам.
До речі, слабкість «валу» відверто визнав І колишній
начальник генерального штабу німецьких сухопутних військ
генерал-полковник Ф. Гальдер. У своїх спогадах в 1949
році він писав: «Німеччина не мала ніяких оборонних
засобів проти десантного флоту, який був у розпорядженні
союзників і діяв під прикриттям авіації, яка цілком і
неподільно панувала в повітрі» *.
Головні труднощі під час вторгнення в Нормандію, за
словами Д. Ейзенхауера, полягали в перекиданні військ і
їх матеріальному постачанні через Ла-Манш. А опір
німецьких військ був тут незначний.
Відверто кажучи, я був трохи здивований, переглянувши
в 1965 році американську кінокартину «Найдовший день».
У цьому фільмі, де в основі лежить історичний факт —
вторгнення союзних військ через Ла-Манш у червні 1944 року,
противник показаний набагато сильнішим, ніж він був
насправді. Політична спрямованість цього фільму, звичайно,
зрозуміла, та все-таки треба знати міру...
Величезна за своїми масштабами морська десантна
операція в Нормандії не потребує фальшивого лакування.
Треба сказати об’єктивно: вона була підготовлена й проведена
вміло. Найбільший опір основним експедиційним силам
союзників німці чинили тільки в липні 1944 року, коли вони
1 Гальдер Ф. Гитлер как вождь.— Мюнхен, 1949, с. 58.
№
перекинули в цей район свої сили з усього узбережжя
ПІВНІЧНОЇ частини Франції. Але й тоді вони були приголомшені
багаторазовою перевагою сухопутних і повітряних сил союз*
ииків. У повному розумінні наступальних операцій
союзників, таких, які б були зв'язані з проривом глибоко ешело-
нованої оборони, боротьбою з оперативними резервами, з
контрударами, як це траплялося на радянсько-німецькому
фронті, там не було і бути не могло через відсутність
значних супротивних сил противника.
Наступальні операції американських і англійських
військ, за винятком поодиноких, проходили у вигляді
подолання рухомої оборони німців. Головні труднощі в
просуванні союзних військ, за словами Д. Ейзенхауера,
полягали в складностях по влаштуванню тилових шляхів і
подоланню місцевості.
Мене дуже цікавив контрнаступ німецьких військ в
Арденнах у кінці 1944 року та оборонні заходи союзних
військ у цьому районі. Треба сказати, що Д. Ейзенхауер і
його супутники без особливого бажання вступали в
розмови на цю темуг 3 їхніх скупих розповідей все-таки
випливало, що удар німецьких військ в Арденнах для штабу
Верховного командування і командування 12-ї групи армій
генерала Бредлі був несподіваним і американці не могли
витримати ударів противника.
Верховне командування союзників дуже турбувалося і
побоювалося дальших дій противника в Арденнах. Ці
побоювання цілком поділяв У. Черчілль. 6 січня 1945 року
він звернувся до И. В. Сталіна з особистим листом, у якому
відчувалось занепокоєння. В ньому він повідомляв, що на
Заході тривають дуже важкі бої і що в союзників
створилося складне становище в зв'язку з великими загальними
втратами і втратою ініціативи.
Про те, наскільки союзники були заінтересовані в
швидкій реакції на це повідомлення з боку Радянського Союзу,
свідчить хоча б той факт, що цього листа надіслали в
Москву з головним маршалом авіації Англії Артуром Тедде-
ром. Розрахунок їхній був такий: якщо Радянський уряд
саме в цей період дасть вказівку своїм військам перейти
в наступ, то Гітлер змушений буде зняти свої ударні
війська із Західного фронту й перекинути їх на схід проти
Червоної Армії.
Як відомо, Радянський Союз, вірний своїм союзницьким
зобов’язанням, рівно через тиждень розгорнув грандіозний
наступ по всьому фронту, який буквально приголомшив
угруповання німецьких військ на всіх стратегічних напрямах
і змусив їх з величезними втратами відійти на Одер — Ней-
619
се — Миравську-Остраву, а весною залишити Відень і пів-
денно-східну частину Австрії.
Згадуючи про це, Ейзенхауер сказав:
— Для нас це був довгожданий момент. У всіх
полегшало на душі, особливо, коли ми одержали повідомлення
про те, що наступ радянських військ розвивається з
великим успіхом. Ми були певні, що німці тепер уже не зможуть
посилити свій Західний фронт.
На жаль, після війни, коли уцілілі гітлерівські
генерали, як, зрештою, і деякі відомі військові діячі з числа наших
союзників у минулій війні, почали наповнювати книжковий
ринок воєнними мемуарами, такі об’єктивні оцінки подій
другої світової війни появлялися дедалі рідше, а
перекручення фактів та інсинуації дедалі частіше. Занадто
запопадливі почали договорюватися навіть до того, що нібито
не Червона Армія своїми активними діями проти німців
сприяла успіхові американців у період їхніх боїв у районі
Арденн, а що американці мало не врятували цим Червону
Армію.
Торкалися ми в розмові з Ейзенхауером питання про
поставки по ленд-лізу. І тут тоді все було ясно. Однак на
протязі багатьох післявоєнних років буржуазна
історіографія твердила, як і досі продовжує твердити, що нібито
вирішальну роль у досягненні нашої перемоги над ворогом
відіграли поставки союзниками озброєння, матеріалів,
продовольства.
Справді, Радянський Союз одержав від союзників під
час війни важливі поставки для народного господарства —
машини, обладнання, матеріали, пальне, продовольство.
Із США та Англії було доставлено, наприклад, понад 400
тисяч автомобілів, велику кількість паровозів, засобів
зв’язку. Та хіба все це могло зробити вирішальний вплив на
хід війни? Я казав уже про те, що радянська промисловість
досягла в роки війни величезного розмаху і забезпечила
фронт і тил усім необхідним. Повторюватися немає рації.
Щодо озброєння, то можу сказати таке. Ми одержали
по ленд-лізу із США та Англії близько 18 тисяч літаків,
понад 11 тисяч танків. До загальної кількості озброєння,
яким радянський народ оснастив свою армію за роки
війни, поставки по ленд-лізу становили всього тільки 4
проценти. Отже, про вирішальну роль поставок говорити не
доводиться.
Щодо танків і літаків, які англійський та американський
уряди нам поставляли, то скажемо прямо, що вони не
відзначалися високими бойовими якостями, особливо танки,
котрі, працюючи на бензині, горіли як смолоскипи.
820
Велику цікавість виявив Ейзенхауер до операції по
прориву ленінградської блокади, битви за Москву, Сталін-
градської та Берлінської операцій. Він запитав, наскільки
фізично важкою була обстановка особисто для мене, як
командуючого фронтом під час битв під Москвою.
— Битва за Москву,— відповів я,— була однаково
важкою як для солдата, так і для командуючого. За період
особливо жорстоких битв з 16 листопада до 6 грудня я спав не
більше 2 годин на добу, та й то уривками. Щоб підтримати
фізичні сили й працездатність, доводилось удаватися до
коротких, але частих фізичних вправ на морозі і до міцної
кави, а іноді й до двадцятихвилинного бігу на лижах.
А коли криза битви за Москву минула, я так міцно
заснув, що мене довго не могли розбудити. Мені тоді двічі
дзвонив И. В. Сталін. Йому відповідали: «Жуков спить,
і ми не можемо його розбудити». Верховний сказав: «Не
будіть, поки сам не прокинеться». За той час, що я спав,
Західний фронт наших військ перемістився уперед не
менше ніж на 10—15 кілометрів. Пробудження було
приємним...
По прибутті Ейзенхауера у Москву Й. В. Сталін
наказав начальникові Генерального штабу О. І. Антонову
познайомити його з усіма планами дій наших військ на
Далекому Сході.
И. В. Сталін багато говорив з Д. Ейзенхауером про
бойові дії радянських військ і військ союзників проти
фашистської Німеччини і Японії, підкреслював, що друга світова
війна була результатом надзвичайної обмеженості
політичних керівників західних імперіалістичних держав, які
потурали невтримній воєнній агресії гітлерівців.
— Війна дорого коштувала народам усіх країн, що
воювали, а особливо радянським людям,— сказав Й. В.
Сталін.— Ми зобов’язані зробити все, щоб не допустити
подібного в майбутньому.
Ейзенхауер тоді з цим гаряче погодився.
Ще раз я бачився з Ейзенхауером на Женевській
конференції глав урядів США, Англії, Франції та Радянського
Союзу в 1955 році. Він був тоді вже президентом США. Ми
з ним зустрічалися кілька разів. Під час цих зустрічей
точилися розмови не тільки про минулі дні війни і
співробітництво наших країн у Контрольній раді по управлінню
Німеччиною, але й про найгостріші проблемні питання
співіснування наших держав і зміцнення миру між народами.
Ейзенхауер говорив уже зовсім по-іншому, ніж у 1945 році.
Тепер він твердо висловлював і обстоював політику
імперіалістичних кіл США.
821
Як людина й полководець, генерал армії Дуайт
Ейзенхауер мав великий авторитет у союзних військах, якими
він успішно керував у другій світовій війні. Він міг би
багато що зробити і для розрядки міжнародної напруженості
в післявоєнний період, і насамперед для відвернення
агресії у В’єтнамі. На жаль, він у цьому напрямку нічого не
зробив і, більше того, був її прихильником.
Після війни прогресивні люди сподівалися, що
найголовніші держави світу зважать на уроки минулого: Німеччина
буде перебудована на демократичній основі, а німецький
мілітаризм і фашизм будуть з корінням вирвані. Але так
склалося тільки в східній частині Німеччини, де пізніше
виникла Німецька Демократична Республіка.
Коли Радянські Збройні Сили визволили від
фашистської окупації країни Східної Європи, народи цих держав
рішуче брали в свої руки державне правління,
перебудовуючи життя на демократичній основі. Східноєвропейські
демократичні країни ясно бачили в Радянському Союзі не
тільки свого рятівника від фашизму, але й надійну
гарантію на майбутнє від усяких зазіхань на їхню долю з боку
агресивних сил.
Обстановка, що склалася наприкінці війни, була
серйозним випробуванням для політичних партій, які були при
владі західних країн, їхніх керівників, випробуванням
їхньої політичної далекоглядності. Питання стояло так: чи
зуміють вони повести свої країни у фарватері дружби між
народами, чи поведуть до ворожнечі з іншими країнами.
Радянський уряд, наша партія, керуючись заповітами
В. І. Леніна, тримали твердий курс на мирне співіснування
з усіма державами й робили все для зміцнення миру й
співробітництва.
Незабаром після відвідання Д. Ейзенхауером
Радянського Союзу мені подзвонив у Берлін В. М. Молотов.
— Одержали запрошення для вас від американського
уряду відвідати Сполучені Штати. Товариш Сталін вважає
такий візит корисним. Яка ваша думка?
— Я згодний.
Якось після засідання Контрольної ради до мене
підійшов генерал Д. Ейзенхауер.
— Дуже радий, що ви, пане маршал, відвідаєте
Штати,— сказав він.— На жаль, обставини так складаються,
що я не зможу летіти зараз з вами у Вашінгтон. Якщо не
заперечуєте, то вас супроводжуватимуть мій син Джон,
генерал Клей та інші особи штабу Верховного
головнокомандування США.
Я погодився.
т
— Оскільки ваші льотчики не знають умов польоту
через океан і в Штатах,— вів далі Ейзенхауер,— то я
пропоную вам свій особистий літак «Фортеця».
Я подякував Ейзенхауеру і доповів про все особисто
й. В. Сталіну.
Й. В. Сталін сказав:
— Ну що ж, готуйтеся.
На жаль, перед польотом я захворів. Мусив ще раз
дзвонити И. В. Сталіну:
— В такому стані летіти не можна. З’єднайтеся з
американським послом Смітом і скажіть йому, що політ через
стан здоров’я не відбудеться.
Повернувшись у Берлін, я знову з головою поринув у
роботу Контрольної ради.
Добре допомагав мені у вирішенні питань, зв’язаних з
демократичними перетвореннями в радянській зоні,
політичний радник при Головноначальствуючому Радянської
військової адміністрації в Німеччині Володимир Семенович
Семенов, згодом заступник міністра закордонних справ
СРСР. У Контрольній раді ми разом працювали над
проблемами реалізації потсдамських угод, що торкалися
Німеччини в цілому. Працювали дружно і з великою користю.
Багато працювали в Контрольній раді наші офіцери,
генерали і товариші, відряджені урядом для роботи в
Радянській військовій адміністрації, якою керував генерал
В. Д. Соколовський. На їхні плечі лягли обов’язки,
зв’язані не тільки з діяльністю Контрольної ради, але й з
організацією всього громадського, виробничого і державного
життя німецького народу в східній частиш Німеччини.
Свою роботу по згуртуванню й активізації
прогресивних сил німецького народу в Радянській зоні окупації ми
почали з видання наказу № 2 від 10.6.45 p., про який я вже
згадував. Зважаючи на значення цього наказу, дозволю
собі навести його з деякими скороченнями:
«2 травня ц. р. радянські війська зайняли Берлін.
Гітлерівські армії, які захищали Берлін, капітулювали, а через
кілька днів Німеччина підписала акт про беззастережну
воєнну капітуляцію. 5 червня від імені Урядів Союзу
Радянських Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів
Америки, Великобританії і Франції була обнародувана
Декларація про поразку Німеччини та про взяття на себе
Урядами вказаних Держав верховної влади на всій території
Німеччини. З того часу, як радянські війська зайняли
Берлін, на території Радянської зони окупації Німеччини
встановився твердий порядок, організувалися місцеві органи
823
самоуправління і виникли необхідні умови для вільної
громадської та політичної діяльності німецького населення.
З огляду на вищевикладене наказую:
1. Дозволити на території Радянської зони окупації в
Німеччині утворення й діяльність усіх антифашистських
партій, що ставлять своєю метою остаточне викоренення
решток фашизму і зміцнення основ демократизму й
громадянських свобод у Німеччині та розвитку в цьому напрямку
ініціативи і самодіяльності широких мас населення.
2. Надати працюючому населенню Радянської зони
окупації в Німеччині право об’єднання у вільні професійні
спілки та організації з метою захисту інтересів і прав
працюючих. Надати професійним організаціям та об’єднанням
право укладати колективні договори з підприємцями, а
також організовувати страхові каси та інші заклади по
взаємодопомозі, культурно-освітні й інші виховні установи та
організації...
3. Відповідно до викладеного вище скасувати все
фашистське законодавство, а також усі фашистські постанови,
накази, розпорядження, інструкції і т. ін., що стосуються
діяльності антифашистських політичних партій і вільних
професійних спілок, спрямовані проти демократичних
свобод, громадянських прав та інтересів німецького народу.
Головноначальствуючий Радянсько! військової
адміністрації в Німеччині
Маршал Радянського Союзу — Г. Жуков.
Начальник штабу Радянської військової адміністрації
в Німеччині генерал-полковник — В. Курасов.
10 червня 1945 р.
м. Берлін».
Я вже казав про те, яку важливу роль в установленні
мирного життя в Німеччині на демократичних основах
відіграли німецькі комуністичні організації, навколо яких
незабаром згуртувалися робітники та прогресивні люди
східної частини Німеччини.
Радянський уряд, керуючись гуманними цілями, в цей
важкий для німецького народу час продовжував багато
піклуватися про населення, і насамперед про мешканців
Берліна, які опинилися в надто скрутному становищі.
Коли Берлін зайняли наші війська, в ньому було не
більше ніж один мільйон мешканців, а через тиждень їх
уже було понад два мільйони, а в другій половині травня
624
налічувалося близько трьох мільйонів. Населення і далі
збільшувалося за рахунок тих, що прибували з інших
районів Німеччини.
Велику активність у ліквідації наслідків війни в
Берліні виявляли німецькі робітники і технічна інтелігенція. Дні
і мочі вони були на доручених ділянках, сумлінно
виконуючи завдання.
Значну допомогу надавали радянським комендатурам
групи сприяння, що складалися з німецьких антифашистів.
Вони брали участь у всіх заходах, в охороні громадського
порядку, розподілі продовольчих карток серед населення,
у контролі за видачею продовольства, охороні фабрик,
заводів, найважливіших об’єктів міста і майна.
11 червня ЦК Комуністичної партії Німеччини
виступив з програмною відозвою до німецького народу. Це був
документ виняткової історичної ваги, він викладав
програму створення антифашистської демократичної
Німеччини.
Німецький народ одержав право будувати своє життя
на демократичній Основі.
У перші ж місяці після закінчення війни демократичні
органи самоуправління Берліна, зрештою, як і по всій
Радянській зоні окупації, провели під керівництвом КПН та
з участю радянського командування ряд
соціально-економічних перетворень. Було проведено демократичну
земельну реформу, яка дала землю майже мільйону німецьких
трудящих. Були ліквідовані великі капіталістичні
монополії, розпущені спілки підприємців. Колишніх нацистів
було усунуто з керівних постів у різних галузях економічного,
суспільного й культурного життя міста. На заводах
запроваджувався 8-годинний робочий день і вводилася єдина
система відпусток для трудящих.
Добре пам’ятаю, з якою великою увагою і конкретним
знанням умов життя німецьких трудящих стежив за цими
найважливішими процесами ЦК ВКП(б). Багато цінних
порад по головних напрямках цієї роботи виходило
особисто від И. В. Сталіна, який розглядав ці питання під кутом
зору інтересів міжнародного робітничого руху і боротьби
за зміцнення миру і безпеки в Європі.
На час прибуття в західні сектори Берліна військ та
адміністрації США, Англії і Франції в місті в основному
було нормалізоване життя населення і створені всі умови
для дальшого його розвитку.
Про наші заходи, які сприяли економічному розвиткові
Радянської зони окупації, свідчить і наказ № 17 Головно-
825
начальствуючого Радянської військової адміністрації від
27 липня 1945 р. З нього видно, що вже тоді, в перші
післявоєнні місяці, було звернуто увагу на роботу органів
управління основних галузей народного господарства, культури
та охорони здоров’я.
Було наказано «...до 10.8.45 р. створити такі німецькі
центральні управління на території Радянської зони
окупації:
— Транспортне — для керівництва й управління
дирекціями залізниць і водних шляхів сполучення.
— Зв’язку — для керівництва роботою пошти, телеграфу
й телефону.
— Паливної промисловості — для керівництва роботою
всіх підприємств вугільної промисловості, вугільних шахт,
відкритих вугільних розробок, брикетних фабрик, заводів,
що виробляють рідке паливо й газ, а також із завданням
внутрішнього збуту продукції цих підприємств.
— Торгівлі й постачання — для керівництва та
організації роботи торговельних і заготівельних фірм, установ і
підприємств, для забезпечення заготівель
сільськогосподарських продуктів, їхнього перероблення і збереження,
обліку товарів і забезпечення ними населення, розвитку
торгівлі.
— Промислового — для керівництва роботою по
відновленню, пуску та експлуатації всіх промислових
підприємств.
— Сільського господарства — для керівництва та
управління сільським і лісовим господарством, а також
підприємствами сільськогосподарської промисловості.
— Фінансового — для керівництва діяльністю всіх
фінансово-кредитних установ.
— Праці й соціального забезпечення—для
регулювання оплати праці, використання робочої сили та інженерно-
технічного персоналу і керівництва професійними спілками,
а також органами соціального забезпечення.
— Охорони здоров’я—для керівництва органами
охорони здоров’я, медичними установами та навчальними
закладами, а також підприємствами медичної
промисловості.
— Народної освіти — для керівництва школами,
дитячими будинками й садками, навчальними закладами,
мистецтвом, науковими та культурно-освітніми
установами.
— Юстиції — для керівництва діяльністю всіх
прокуратур, судів та органів юстиції.
826
о/п
Головноначальствуючий Радянської військової адміністрації
Головнокомандуючий групою Радянських окупаційних
військ у Німеччині Маршал Радянського Союзу —
Повинен сказати, що наші заходи щодо розвитку
демократичних тенденцій, господарства, культури й підтримання
порядку в Радянській зоні окупації з ентузіазмом сприйняв
німецький народ.
І в подальшому ми продовжували запроваджувати в
життя ряд заходів по збереженню для німецького народу
всіх його національних і державних цінностей. Так, ЗО
жовтня 1945 року був виданий наказ № 124. В ньому сказано:
«...З метою недопущення розкрадання та інших
зловживань з майном, що належало раніше гітлерівській
державі і військовим установам, товариствам, клубам та
об’єднанням, забороненим і розпущеним Радянським військовим
командуванням, а також з метою найраціональнішого
використання цього майна для потреб місцевого населення...
наказую:
1. Оголосити під секвестром майно, що знаходиться на
території Німеччини, окупованої військами Червоної Армії,
і яке належить:
а) німецькій державі і її центральним та місцевим
органам;
б) службовим особам націонал-соціалістської партії, її
керівним членам та значним прихильникам;
в) німецьким військовим установам та організаціям;
г) товариствам, клубам та об’єднанням, що заборонені
й розпущені Радянським військовим командуванням;
д) урядам і підданим (фізичним і юридичним особам)
країн, які брали участь у війні на боці Німеччини;
е) особам, котрі будуть вказані Радянським військовим
командуванням у спеціальних списках або іншим шляхом.
2. Взяти під тимчасове управління Радянської
військової адміністрації безгосподарне майно, що знаходиться на
території Німеччини, окупованої військами Червоної Армії.
1 Ульбрихі В. К истории новейшего времени,— М., 1957, с, 390—
Г. Жуков.
Член Військової ради
Радянської військової
адміністрації в Німеччині
генерал-лейтенант —
Начальник штабу
Радянської військової
адміністрації в Німеччині генерал-
полковник —
Ф. Боков.
В. Курасов»
392.
821
3. Зобов’язати всі німецькі установи, організації,
фірми, підприємства і всіх приватних осіб, у чиєму
користуванні є зараз майно, перелічене в пунктах 1 і 2 цього
наказу, або тих, що мають відомості про таке майно, не пізніше
15-денного строку від дня опублікування цього наказу
подати письмову заяву про це майно в місцеві органи
самоврядування (Штадтфервальтунг, Бецірксфервальтунг, Крей-
сфервальтунг).
У заяві докладно вказати: характер майна, його точне
місцеперебування, належність та опис його стану на день
подання заяви...
Місцеві органи самоврядування (на підставі одержаних
заяв та матеріалів про безпосередньо взяте на облік
майно) складають загальний список майна, що підлягає
секвестру або тимчасовому управлінню, і цей список не
пізніше 20 листопада 1945 р. подають відповідному військовому
комендантові...
7. Начальникові Економічного управління Радянської
військової адміністрації в Німеччині генерал-майору Шаба-
ліну не пізніше 25 грудня 1945 року подати мені
пропозиції про порядок дальшого використання майна,
оголошеного під секвестром або в тимчасовому управлінні.
8. Попереджаю всі установи, організації, фірми і
підприємства та всіх приватних осіб, у чиєму користуванні
знаходиться перелічене в пунктах 1 і 2 цього наказу майно,
що вони повністю відповідають за його збереження і
забезпечення безперебійної експлуатації цього майна
відповідно до його господарського призначення. Будь-які угоди
щодо цього майна, зроблені без згоди Радянської
військової адміністрації, оголошуються недійсними...
о/п
Головноначальствуючий Радянської військової
адміністрації
Головнокомандуючий групою Радянських окупаційних
військ у Німеччині
Маршал Радянського Союзу
Г. Жуков.
Заступник начальника
штабу Радянської
військової адміністрації в
Німеччині
генерал-лейтенант
М. Дратвін»1.
1 Ульбрихт В. К истории новейшего времени, с. 390—392.
Член Військової ради
Радянської військової
адміністрації в Німеччині
генерал-лейтенант
Ф. Боков.
828
Радянський народ не забув революційних заслуг
німецького робітничого класу, німецько! прогресивної
інтелігенції, великих заслуг Комуністичної партії Німеччини і її
вождя Ернста Тельмана, який загинув наприкінці війни у
фашистських катівнях. Наша партія і уряд вважали своїм
обов’язком подати руку братньої допомоги німецькому
народові.
У всіх містах і населених пунктах німецьке
командування залишило під час відступу тисячі поранених солдатів та
офіцерів. У самому тільки Берліні і його передмістях
поранених солдатів німецької армії виявилось понад 200 тисяч
чоловік. До цих поранених — колишніх ворогів — наші
медичні працівники, радянське командування виявили
найбільшу гуманність і організували їх лікування на
однакових умовах із радянськими бійцями.
Якось з групою офіцерів я проходив по Унтер ден Лін-
ден. Офіцер комендатури Берліна, що нас супроводжував,
показав на одкн із порівняно цілих будинків, де тепер
розташувався госпіталь для німців. Ми вирішили зайти.
Перше, що мені впало в очі,— це те, що більшість
поранених були юнаки, майже діти, від 15 до 17 років.
З’ясувалося, що це фольксштурмівці з різних загонів,
сформованих у Берліні на початку квітня. Я запитав, що змусило їх
іти в загони фольксштурму, коли Німеччина була вже в
безнадійному стані.
Хлопчаки, похнюпивши голови, мовчали, а один
сказав:
— У нас не було іншого виходу, як брати зброю
і ставати на оборону Берліна. Тих, хто не йшов, забирали
в гестапо, а звідти вороття не було...
Із дальшої розмови з’ясувалося, що кілька чоловік —
людей значно старшого віку — були тут із тих, хто в
листопаді 1941 року бився під Москвою. Я сказав, що мені
теж довелось воювати під Москвою. Один поранений
солдат зауважив:
— Краще не згадувати цю трагедію, яка спіткала
німецькі війська. Від нашого полку з півтора тисяч багнетів
лишилось не більше 120, та й тих відвели в тил.
■— А де ваш полк воював? — запитав я.
і— Під Волоколамськом,— відповів поранений.
— Виходить, ми з вами давні знайомі,— пожартував я.
— А чи не можна запитати, де й на якій ділянці ви,
пане генерал, воювали?
Я сказав, що командував військами Західного фронту
під Москвою.
82U
Ми опитали поранених, як їх годують, як лікують
російські лікарі. Всі навперебій почали розхвалювати
харчування та уважність радянського медичного персоналу. Один
з наших лікарів зауважив:
— Німці добивали наших поранених, а ми ось ночами
не спимо, відновлюючи ваше здоров’я.
— То не прості німці так робили,— відповів літній
поранений,— то німці-фашистн.
— А чи є серед вас фашисти? — запитав я.
Мовчання... Я ще раз спитав. Знову мовчання. Тоді
підвівся солдат років п’ятдесяти і, підійшовши до ліжка
іншого солдата, штовхнув його в спину і сказав:
— Повернись!
Той знехотя повернувся.
— Вставай і доповідай, що ти фашисті
Коли ми йшли вже з госпіталю, то поранені просили
залишити їх усіх під доглядом радянських лікарів і
медсестер.
У перші післявоєнні дні й місяці нам часто доводилося
зустрічатися з керівниками німецьких комуністів Вільгель-
мом Піком, Вальтером Ульбріхтом та їхніми найближчими
соратниками. З болем у душі говорили вони про великі
втрати, яких зазнала компартія, краща частина робітників і
прогресивно настроєної інтелігенції. їх глибоко турбувало
важке становище німецьких трудящих.
На прохання німецької Комуністичної партії Радянський
уряд встановив для берлінців підвищені норми продоволь*
сі ва.
Так робили радянські люди в Німеччині після розгрому
фашизму.
А що замишляв Гітлер щодо радянського народу?
Готуючись захопити Москву, Гітлер дав директиву, яку
я хочу нагадати ще раз.
«Місто треба так оточити, щоб жоден російський
солдат, жоден мешканець — хай то чоловік, жінка чи дитина —
не міг його залишити. Всяку спробу вийти придушувати
силою. Зробити необхідні приготування, щоб Москва та її
околиці з допомогою величезних споруд були затоплені
водою.
Там, де стоїть сьогодні Москва, повинно виникнути
море, яке назавжди сховає від цивілізованого світу столицю
російського народу».
Не кращу долю готували гітлерівці Ленінградові.
«Для інших міст,— говорив Гітлер,— має діяти прави-
530
ло: перед тям як їх зайняти, їх слід перетворити на руїни
артилерійським вогнем та повітряними нальотами»
Таку варварську психологію важко зрозуміти
нормальній людині!
Чесно кажучи, поки точилася війна, я був сповнений
рішучості відплатити сповна гітлерівцям за їхню
жорстокість. Та. кола, розгромивши ворога, иаші війська вступила
в межі Німеччини, ми стримали свій гнів. Наші яереконан-
ня й інтернаціональні почуття ве дозволяли вам здатися
на волю сліпої помсти.
У кінці березня 1946 року, коли я повернувся після
сесії Верховної Ради знову в Берлін, мені передали, щоб я
подзвонив Й. В. Сталіну.
— Уряд США відкликав з Німеччини Ейзенхауера,
лишивши замість нього генерала Клея. Англійський уряд
відкликав Монтгомері. Чи не слід вам теж повернутися в
Москву?
— Згодний. Щодо мого наступника, то я пропоную
призначити Головкомом і Головноначальствуючим у
Радянській зоні окупації в Німеччині генерала армії
Соколовського. Він краще за інших знайомий з роботою
Контрольної ради і добре знає війська.
— Гаразд, ми тут подумаємо. Чекайте вказівок.
Минуло два-три дні. Пізно ввечері подзвонив мені
Й. В. Сталін. Запитавши, чи не розбудив він мене своїм
дзвінком, сказав:
— Політбюро згодне призначити замість вас
Соколовського. Після чергового засідання Контрольної ради
виїжджайте в Москву. Наказ про призначення Соколовського
надійде через кілька днів.
— Ще одне питання,— вів далі Й. В. Сталін.— Ми
вирішили ліквідувати посаду першого заступника наркома
оборони, а замість нього мати заступника по загальних
питаннях. На цю посаду буде призначений Булганін.
Начальником Генерального штабу призначається Василевський.
Головкомом Військово-Морських Сил думаємо призначити
Кузнецова. Яку ви хотіли б зайняти посаду?
— Працюватиму на будь-якому посту, який
Центральний Комітет партії вважатиме для мене найдоцільнішим.
— По-моєму, вам слід зайнятися сухопутними
військами. Ми думаємо, на чолі них треба мати
головнокомандуючого. Не заперечуєте?
— Згодний,— відповів я.
1 Нюрнбергский процесе над главнимв немецкими воєнними пре'*
ступниками, с. 495.
831
— Гаразд. Повернетеся в Москву і разом з Булганіним
і Василевським попрацюєте над функціональними
обов’язками і правами керівного складу Наркомату оборони.
У квітні 1946 року я повернувся в Радянський Союз.
Останній раз у Німецькій Демократичній Республіці я
був у 1957 році. Оглянувши багато міст, установ і
підприємств нової, демократичної Німеччини, познайомившись із
чудовими досягненнями німецького народу, я особисто
переконався: все те, що після війни зробив Радянський уряд
і партія в Німеччині, було зроблено правильно і дало добрі
результати як для німецьких трудящих, так і для справи
дружби наших народів та обороноздатності країн
соціалізму.
Закінчення
Я довго думав, як краще закінчити книжку, яке слово
повинно бути останнім...
Сказати правду, робота за письмовим столом була для
мене, людини військової, справою не легкою. Закінчення
«Спогадів і роздумів» — це підсумок усього мого життя.
У ньому в мене, як у кожної людини, були свої радощі,
прикрості, втрати. Оглядаючись назад, людина мого віку
неминуче все розкладає по поличках: що було головним, а
на що й не варто звертати уваги. Для мене головним було
служіння Батьківщині, своєму народові. І з чистою совістю
можу сказати: я зробив усе, щоб виконати цей свій
обов’язок. Ця книжка є, можливо, останнім із того, що я
вважаю зобов’язаним зробити.
Дні моїх найбільших радощів збіглися з радощами
Вітчизни. Тривога Батьківщини, її втрати й прикрості завжди
хвилювали мене більше, ніж особисті. Я прожив життя з
усвідомленням, що приношу користь народові, а це головне
для всякого життя.
Щорік, то все більше й більше ми віддаляємося од
воєнної пори. Виросло нове покоління людей. Для них війна —
це наші спогади про неї. А нас, учасників цих історичних
подій, стає дедалі менше і менше. Але я переконаний: час
не має влади над величчю всього, що ми пережили за роки
війни. Це була надзвичайно важка, але й дуже славна
пора. Людина, яка раз пережила великі випробування й
перемогла, все життя потім черпатиме сили в цій перемозі.
Це справедливо і для всього народу. Наша перемога у
війні з фашизмом, кажучи піднесеною мовою,— зоряний час
у житті радянського народу. В ті роки ми ще більше
загартувалися й накопичили величезний моральний капітал.
Оглядаючись назад, ми завжди пам’ятатимемо тих, хто не
щадив себе для перемоги над ворогом нашої Батьківщини.
Велика Вітчизняна війна була найбільшим воєнним
зіткненням соціалізму з найреакційнішою і найагресивні-
шою силою імперіалізму — фашизмом. Це була всенародна
битва проти осатанілого класового ворога, який зазіхнув
833
на найдорожче, що тільки є в радянських людей,— на за«^
воювання Великої Жовтневої соціалістичної революції, на
Радянську владу.
Комуністична партія підняла нашу країну,
багатонаціональний народ на вирішальну збройну сутичку з
фашистськими загарбниками. З першого й до останнього дня війни
мені довелось працювати в Ставці Верховного
Головнокомандування, і я бачив, яку велетенську організаторську
роботу здійснювали Центральний Комітет партії і
Радянський уряд, мобілізуючи народ, збройні сили і народне
господарство для розгрому німецько-фашистських полчищ.
Прямо скажу, ми не перемогли б ворога, якби в нас не
було такої досвідченої і авторитетної партії, як партія
Леніна, соціалістичного суспільства і державного ладу,
могутні матеріальні й духовні сили якого дали змогу за короткий
строк перебудувати всю життєдіяльність країни, створити
умови для розгрому збройних сил німецького імперіалізму.
Ворог розраховував на розпалювання національних
міжусобиць, на розвал багатонаціональної соціалістичної
держави. Але він прорахувався. Народи СРСР героїчно
билися на фронтах і самовіддано працювали в ім’я захисту своєї
соціалістичної Вітчизни, перемоги над осатанілим ворогом,
виявивши при цьому небачену стійкість і мужність.
Історична всенародна перемога у Вітчизняній війні яскраво
показала переваги соціалістичного суспільного ладу, велику
життєву силу й непорушність СРСР.
Внаслідок впливу радянського способу життя,
величезної виховної роботи партії в нашій країні сформувалася
людина, ідейно переконана в правоті своєї справи, людина,
яка глибоко усвідомлює особисту відповідальність за долю
Батьківщини.
Де б не була радянська людина — на фронті, в тилу
країни, в тилу ворога, у фашистських таборах,— скрізь і
повсюди вона робила все, що від неї залежало, аби
наблизити час перемоги. І нікому не вдасться применшити зна-.
чення воєнного і трудового подвигу радянського народу у
Великій Вітчизняній ВІЙНІІ
Я присвятив свою книжку радянському солдатові. Його
волею, його непохитним духом, його кров’ю здобуто
перемогу над сильним ворогом. Радянський солдат умів сміливо
дивитися в очі смертельній небезпеці, виявивши при цьому
бойову доблесть і героїзм. Немає меж величі його
подвигу в ім’я Батьківщини, як немає меж і величі його трудовому
подвигу після війни. Бо тільки-но встигла закінчитись
війна, як мільйони наших солдатів знову опинилися на фрон-
834
ті —фронті праці. їм довелося відновлювати зруйноване
війною господарство, зводити з руїн міста і села.
«Ні з чим не зрівнянні втрати і зруйнування, які
заподіяла нам війна,— говорив Л. І. Брежнєв у своїй доповіді
про 50-річчя Великої Жовтневої революції.— Вона завдала
народові лиха, від якого і понині боліють серцем мільйони
матерів, вдів і сиріт. Немае для людини втрати болючішої,
ніж загибель близьких, товаришів, друзів. Немае
видовища тяжчого, ніж вигляд знищених плодів праці, в які вона
вклала свої сили, талант, свою любов до рідного краю.
Немає запаху гіркішого, ніж гар попелищ. Пошматована
вогнем і металом, в купах руїн постала перед радянським
солдатом, який повернувся додому, дорога його серцю
земля, визволена від фашистських варварів.
Але ніщо не могло зломити волю радянської людини,
переможну ходу соціалізму. Тяжкою була гіркота втрат.
Але поруч з нею в душі кожної радянської людини жило
радісне почуття — почуття перемоги. Подвиг полеглих
надихав живих».
Велич історичної перемоги Радянського Союзу в
боротьбі з фашистською Німеччиною полягає в тому, що
радянський народ відстояв не тільки свою соціалістичну державу.
Вій самовіддано боровся за пролетарську,
інтернаціональну мету — врятування Європи і всього світу від
фашизму, за те, щоб принести змученим війною народам
довгожданий мир.
У результаті перемоги Радянських Збройних Сил над
німецьким: фашизмом і японським мілітаризмом
прогресивні народи раду держав Європи та Азії, згуртувавшись під
прапорами маркєизшу-ленінізму, розгромили реакцію в
своїх країнах і утворили соціалістичні держави. Нині вони
разом з СРСР становлять непорушний братерський союз
соціалістичної співдружності, міць якого е надійною
гарантією проти будь-яких політичних і воєнних авантюр.
Радянські люди не забули того вкладу в перемогу над
спільним ворогом, який внесли в неї інші учасники
антигітлерівської коаліції. Наша армія, наш народ пам’ятають і
високо цінують мужність і доблесть борців Опору.
Головний удар німецько-фашистських загарбників під
час другої світової війни прийняв на себе СРСР.
Радянський Союз витримав цей удар, а потім розгромив
гітлерівську воєнну машину. Ця перемога коштувала радянському
народові багатьох мільйонів людських життів, через те
радянські люди добре пам’ятають жертви минулої війни і
особливо добре знають ціну мирові.
835
Ми виступаємо переконаними противниками воєнного
вирішення спірних питань між державами, тому що
прекрасно віддаємо собі звіт у катастрофічних наслідках, яких
завдала б нашій планеті третя світова війна. Ми виходимо
з докорінних інтересів усіх народів планети, а також із
глибокого усвідомлення, що саме в умовах миру з
найбільшою повнотою можуть бути реалізовані переваги тієї
соціальної системи, того способу життя, тієї політики, основи
якої були закладені Великою Жовтневою соціалістичною
революцією.
Радянська зовнішня політика, як і внутрішня, активно
впливає на соціальні перетворення в світі, бо вона
спрямована на викорінення в рамках міжнародних відносин таких
соціальних зол, як війни та імперіалістичні втручання в
справи інших народів. «Вся наша політика і пропаганда,—
підкреслював В. І. Ленін,— спрямована зовсім не до того,
щоб втягувати народи у війну, а щоб покласти край війні».
Радянська держава народилася із словом «мир» на
устах. Тоді дехто силкувався витлумачити наш заклик до
миру як ознаку слабкості. Інтервенцією, розв’язуванням
громадянської війни, блокадою і голодом — ось чим відповів
сгарий світ на появу першої соціалістичної держави.
З того часу минуло понад півстоліття. У світі відбулися
докорінні зміни — утворилася світова система соціалізму,
зруйновані підвалини колоніалізму. Наша країна виросла,
зміцніла. Нині навіть наші запеклі недруги не сміють
назвати СРСР слабкою державою. Проте, як і в перші дні
існування Радянської влади, боротьба за мир лишається
головним змістом нашої зовнішньої політики.
Величезні жертви, яких зазнав наш народ у Великій
Вітчизняній війні, виявилися не марними. Внаслідок
перемоги утворилося нове співвідношення сил у світі, при
якому реакційним імперіалістичним колам уже не так-то
просто розв’язати новий світовий конфлікт.
На кожному етапі історичного розвитку Комуністична
партія ретельно розробляє відповідно до міжнародної
обстановки, що змінюється, програму своєї
зовнішньополітичної діяльності, покликану забезпечити мирне будівництво
нашої загальнонародної держави, сприяти успішному
розвиткові світового революційного процесу, зміцнювати базу
боротьби за мир і соціальний прогрес для всіх народів. На
XXIV з’їзді КПРС колективний розум партії розробив
величну Програму миру.
Ця програма виділяє вирішальні і водночас невідкладні
за своїм характером вузлові міжнародні проблеми, що
мають принципове значення для долі світу. Висунута КПРС
836
програма передбачає чітко визначену, продуману, логічно
пов'язану систему дій. Це — добре підготовлений
фронтальний наступ на головних напрямах сучасної світової
політики па користь миру і безпеки народів.
Докорінна особливість Програми миру полягає в тому,
що вона звернута не тільки до урядів, але й безпосередньо
до народів. Вона близька народним масам, бо дає ділову
відповідь на найпекучіші питання міжнародного життя, і
це забезпечило їй підтримку миролюбних держав,
багатомільйонних народних мас усього світу.
Радянські люди цілком схвалюють і підтримують
невтомну діяльність ЦК КПРС, Радянського уряду по
реалізації Програми миру. Саме завдяки цим зусиллям,
підтриманим усіма людьми доброї волі, була припинена агресія
США у В’єтнамі. Саме завдяки цим зусиллям стався
важливий перелом у зовнішньополітичних справах — від
«холодної війни» до послаблення напруженості, до мирного
співіснування держав з різним суспільним ладом.
Власне кажучц, можливість розвитку відносин між СРСР
та західними країнами, в тому числі з США, на принципах
мирного співіснування була завжди. Особливо
сприятливою вона уявлялася в перші післявоєнні роки. Ми воювали
пліч-о-пліч проти спільного ворога. Тоді багатьом, у тому
числі й мені, здавалося, що відносини між учасниками
антигітлерівської коаліції після війни характеризуватимуться
довірою і співробітництвом на благо миру й безпеки
народів. Справді, якщо в перемозі над спільним ворогом наше
співробітництво відіграло вирішальну роль, то чому воно
не могло поглиблюватися й розширюватися після
закінчення війни?
Однак у світі знайшлись антинародні сили, яким було
вигідно повести міжнародні відносини шляхом загострення
напруженості і «холодної війни». І було потрібно майже
чверть віку, щоб керівники ряду західних країн зрозуміли
безперспективність політики сили.
Радянський Союз — держава мирна. І малі й великі цілі
нашого народу зводяться до одного — побудови комунізму
в нашій країні. Для цього війна нам не потрібна. Але,
оберігаючи й охороняючи мирну працю радянських людей, ми
повинні вивчати воєнний досвід захисту соціалістичної
Вітчизни, брати з нього те, що допомагає найефективніше
забезпечувати оборону Батьківщини. Ніколи не слід
забувати про те, що поки існує імперіалізм, залишається і
можливість виникнення нової світової війни.
Я хотів би, щоб цю книжку особливо уважно прочитали
молоді люди. Ми, старше покоління, добре знаємо, що
до837
помогло нам витримати натиск колосальної сили. А
молодим це треба ще осягнути.
Мені хочеться ще раз сказати молодому читачеві: ми
були б простаками, якби не підкріплювали зусилля
обстоювати мир готовністю захищати нашу Батьківщину, наш
суспільний лад, наші ідеали. Порох, як кажуть, мусить бути
завжди сухим. І вже не ми, хто віддав усе, що котли, у
минулих битвах, а нове, молоде покоління—ось надія
народу. Моє слово до вас, молоді люди: будьте завжди
пильними! День загаяння в минулій війні коштував нам
дуже дорого. Тепер на випадок кризи все вирішуватимуть
секунди.
Якими б я хотів батати вас, захисники Батьківщини? —
Знаючими й витривалими! Армія зараз оснащена
найскладнішою технікою. Вивчати її значне важче, ніж у роки моєї
молодості. Тоді вона була простішою. Кожний чає ставить
перед воїнами свої завдання. Найновіша техніка під силу
всебічно підготовленим і добре освіченим людям. Учіться!
Я закликав би також нашу молодь дбайливо ставитись
до всього, що пов’язане з Великою Вітчизняною війною.
Дуже потрібно вивчати воєнний досвід, збирати документи,
створювати музеї і споруджувати монументи, не забувати
пам'ятні дати і славні імена. Та особливо важливо
пам’ятати: серед вас живуть колишні солдати. Ставтеся до них
шанобливо.
Я багато разів бачив, як солдати піднімалися в атаку.
Це нелегко — піднятися на повний зріст, коли смертоносним
металом пронизане повітря. Але вони піднімалися! А
багато ж хто з них тільки-но узнали смак життя: 19—20
років—кращий вік для людини — усе попереду! А для них
дуже часто попереду був тільки німецький бліндаж, що
вивергав кулеметний вогонь.
Звичайно, вони знали і радість перемоги в бою, бойову
дружбу, взаємну виручку на полі боно, почуття
задоволення від усвідомлення, що виконують священну місію захисту
Вітчизни.
Радянський солдат зазнав тоді важких випробувань.
А сьогодні давня рана дала про себе знати, здоров'я
капризує. Колишній фронтовик не буде вам скаржитися — не га
закваска характеру. Будьте самі люб’язними. Не ображаючи
гордості, ставтеся до ннх чуло й шанобливо. Це дуже мала
плата за все, що вони зробили для вас у 1941, 42, 43, 44,
45-му.
Написавши це, я подумав, а чи не дрібницями закінчую
книжку. Та зразу ж відкинув таку думку. Це не дрібниці!
На війні був суворий порядок: хоч би як було важко, а
838
поранених неодмінно виносили з-під вогню. В цьому
виявлялася турбота не тільки про врятування людського
життя. На цьому трималася віра тих, що йшли в бій: що б
там зі мною не сталося—товариші не залишать. Пам’ять
про загиблих, чуле ставлення до інваліда війни — це
підтримання все тієї ж самої високої моралі.
Закінчення в мене перетворилося, відчуваю, на розмову
з молоддю. Хай буде й так. Наші справи доведеться
продовжувати молодим людям. Дуже важливо, щоб вони вчилися
на наших прорахунках і наших успіхах. Наука
перемагати — не проста наука. Але той, хто вчиться, хто прямує до
перемоги, хто бореться за справу, в правоту якої вірить,
завжди переможе. Я переконався в цьому на багатьох
уроках власного життя.
Книжку я починав розповіддю про своє дитинство. І
зараз, все підсумувавши, я знову пригадую себе хлопчаком.
Як би повернулося життя, коли б не сталася Жовтнева
революція? ,
Революція дала мені можливість прожити абсолютно
інше життя, яскраве, цікаве, сповнене сильними
переживаннями й великими справами. Я завжди відчував, що
потрібний людям, що я постійний їх боржник. А це, якщо
думати про сенс людського життя,— найголовніше. Моя
доля — тільки маленький приклад у спільній долі
радянського народу.
Перебираючи всі віхи життя, головною вважаю ту, від
якої всі ми ведемо відлік. Революція! Кожній людині
революція дала можливість випробовувати скли, шукати,
усвідомлювати себе частиною творчої могутності народу. І
коли настав час захистити це головне завоювання, то ми
знали, за що боремося.
«Ніколи не переможуть того народу, в якому робітники
і селяни... пізнали, відчули і побачили, що вони відстоюють
свою, Радянську владу — владу трудящих, що відстоюють
ту справу, перемога якої їм і їх дітям забезпечить
можливість користуватися всіма благами культури, всім, що
створено людською працею».
Це сказав Ленін. Кращих слів, щоб закінчити книжку, я
не знайшов.
Зміст
Розділ перший
Дитинство і юність ... ....
Розділ другий
Служба солдатська ... ...
Розділ третій
Участь у громадянській війні
Розділ четвертий
Командування полком і бригадою .
Розділ п'ятий
В Інспекції кавалерії РСЧА. 4-а кавалерійська
дивізія Першої Кінної армії
Розділ шостий
3-й і 6-й кінні корпуси Білоруського військового
округу
Розділ сьомий
Неоголошена війна на Халхін-Голі .
Розділ восьмий
Командування Київським Особливим
військовим округом
Розділ дев'ятий
Напередодні Великої Вітчизняної війни .
Розділ десятий
Початок війни
Розділ одинадцятий
Ставка Верховного Головнокомандування .
Розділ дванадцятий
Ліквідація Єльнінського виступу противника
Розділ тринадцятий
Боротьба за Ленінград
7
31
46
80
112
146
157
186
204
254
302
340
376
840
Розділ чотирнадцятий
Битва за Москву
Розділ п'ятнадцятий
Суворі випробування тривають (1942 рік) . •
Розділ шістнадцятий
Стратегічна поразка противника в районі Ста-
лінграда
Розділ сімнадцятий
Розгром фашистських військ на Курській дузі
Розділ вісімнадцятий
У битвах за Україну
Розділ дев'ятнадцятий
Визволення Білорусії та України .
Розділ двадцятий
Од Вісли до Одеру і .
Розділ двадцять перший
Берлінська операція . .
Розділ двадцять другий
Беззастережна капітуляція фашистської
Німеччини
Розділ двадцять третій
Потсдамська конференція. Контрольна рада по
управлінню Німеччиною
414
469
506
538
597
642
677
715
757
792
Закінчення
883
Жуков Г. К.
Ж86 Спогади і роздуми / Пер. з рос.— К.: Політвидав
України, 1985.— 841 с., карти, 1 л. портрет.
З іменем видатного радянського військового діяча Маршала
Радянського Союзу Г. К. Жукова пов’язані численні значні перемоги у Вели*
кій Вітчизняній війні.
Його спогади присвячені радянському воїнові, який виявив найвищу
військову доблесть і героїзм, не шкодував крові й свого життя заради
перемоги над запеклим ворогом.
ж. 4700000000—11S 151,85 63.3(2)722
М201(04)—85
Георгий Константинович ЖУКОВ
ВОСПОМИНАНИЯ
И РАЗМЬІШЛЕНИЯ
Перевод с русского язьїка
Анатолия Николаевича Шевченко,
Анатолия Алексеевича Стася,
Григория Григорьевича Кулинича
(На украинском язьіке)
Киев
Издательство
политической литературьі
Украиньї
1985
Завідуючий редакцією В. И. Марков
Редактори Р. В. Ковалець, JI. В. Каревська
Молодший редактор Н. М. Кравченко
Художнє оформлення JI. В. Демчишина
Художній редактор М. І. Ткаченко
Технічний редактор 3. С. Бурдейна
Коректори Г. М. Капральська, Р. Б. Попович,
Н. М. Сидорова
Інформ. бланк № 3408
Здано до набору 12.11.84. Підп. до друку 21.0185. Формат
84X108Vs2. Папір друк. № 1. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк,
арк. 44,36. Ум. фарб.-відб. 44,36. Обл.-вид. арк. 48,81 +
+ вкл. 0,09. Тираж 300 000 пр. (1-й завод 1—100 000 пр.І.
Зам. 4—504. Ціна 3 крб. 40 к.
ПолІтвидав України. 252025, КиТв-25. Десятинна, 4/6.
Київська книжкова фабрика. 252054, КиІв-54, Воровського, 24,