Борне МАРТОС
«спілко й Болбочан
(СПОГАДИ)
ВИДАВНИЦТВО д-р ПЕТРО БЕЛЕЙ — МЮНХЕН
1958
> »
Борис МДРТОС
Оскілко й Болбочан
(СПОГАДИ)
Проект зі збереження
видавничої спадщини
української еміграції
ВИДАВНИЦТВО д-р ПЕТРО БЕЛЕЙ — МЮНХЕН
1958
Ргиск: Ог. Р. Веіе], Мйпскеп 13, ВсЬІеіззЬеішег Зіг. 71.
ВІД АВТОРА
Дуже не хотілося мені писати на цю тему, таку непри-
ємну для нашого національного престижу. Справді, підчас
нашої героїчної боротьби за державність проти незмірно
сильнішого ворога революційна хвиля, а зокрема безвідпо-
відальна інтриґа незначної політичної групи, виносить Бол-
бочана, пересічного амбітника, сотника воєнного часу, аж на
становище командира двохсоттисячної армії, тієї армії, що на
неї покладалося завдання — захистити Україну. Він не ви-
правдує виявленого до нього довір’я й попадає під суд. Сто-
ронники вирятовують його від суду й заслуженої кари. І
він через деякий час стає знов знаряддям в руках групи
політиканів для злочинного «державного перевороту» і на
цей раз був покараний смертю.
Чи не слід забути про цей жалюгідний епізод і не згаду-
вати, тим більше що наші вороги можуть це використати і
скажуть: «От кого ставили ви на відповідальні посади! От
кому ви довіряли життя сотень тисяч людей!»?
Але коли ще й досі знаходяться люди, що хочуть спеку-
лювати на особі, яку розстріляно як злочинця, і намагаються
зробити з Болбочана невинну жертву, мученика і прослав-
ляють його як героя, трохи не ґенія, фальшуючи нашу істо-
рію, — то не можна мовчати!
На спільному засіданні правничого факультету Укра-
їнського Університету і Товариства Українських Правників
у Празі 27 квітня 1934 року, підчас дискусії над доповіддю
проф. Гайманівського про військові суди в Україні, де він
говорив і про Болбочана, кілька осіб, у тім числі й я, подали
факти в справі замаху Болбочана. Через деякий час я ви-
ступив у Празі в Товаристві Українських Журналістів з до-
повіддю, де докладніше подав усю справу. Після цього при-
3
хильники Болбочана замовкли і вже більше не підносили
цієї справи в поважній дискусії.
Тепер же, коли знову почали з’являтися в часописах
статті, що викривлюють події, я вирішив поширити тодішню
мою доповідь і виготовив брошуру, де подаю з повною об'єк-
тивністю свої спогади як тодішнього голови Ради Міністрів,
а також посилаюся на спогади осіб, що займали в той час
відповідальні посади, та на листи самого П. Болбочана, опуб-
ліковані свого часу його сторонниками.
Б. Мартос.
4
ПЕРЕЇЗД УРЯДУ З КАМ’ЯНЦЯ ДО РІВНОГО
•Невдалі переговори С. Остапенка, К. Мацієвича та ген.
Трекова з представниками французького командування в
березні 1919 року привели до цілковитого розкладу нашої
державносте.1) Чимало вояків покинуло ряди нашого війська,
не погоджуючися з політикою уряду Остапенка. Ми змушені
були залишити Винницю і через Жмеринку переїхати до
Кам’янця. А становище все гіршало: фронт посувався на
захід, наша територія зменшувалася.
Не дивлячись на це, тодішній міністр фінансів М. Кри-
вецький розпочав переговори з кількома віденськими банкі-
рами про заведення котирування української гривні на за-
кордонних біржах. їдучи для цих переговорів до Станисла-
вова, він взяв мене зі собою як дорад ника, бо я тоді не займав
жадної посади.
Як і треба було чекати, пропозиції банкірів були несолід-
ні: вони запропонували умову, в наслідок якої наша держава
мусіла нести ризико можливого падіння курсу нашої валюти,
не маючи жадних Гарантій, що банкіри будуть Дбати про
його утримання на певній висоті.
До того ж надійшла вістка про комуністичний переворот
у Мадярщині, що дуже сполошила банкірів; вони ще погір-
шили свої пропозиції.
Тим часом до Станиславова почали над’їздите з Кам’ян-
ця ріжні наші високі урядовці, а в тім числі кілька міністрів;
нарешті приїхали члени Директорії: О. Андрієвський і А.
Макаренко. Вони розповідали про дуже зле становище на
фронті: по їх словах вже й Кам’янець був під загрозою.
Я вирішив негайно виїхати до Кам’янця, тим більше,
що там залишилася моя дружина. Кривецький дав свою зго-
ду на мій від’їзд. Д-р І. Мазепа у своїх спогадах («Україна
х) Докладно про це написано в книзі І. Мазепи: «Україна
в огні і бурі революції», Прага 1942.
5
в огні і бурі революції», стор. 151 і 167) твердить, нібито із
Станиславова мене викликав С. Петлюра «очевидно з намі-
ром використати... для зформування нового уряду», але це
твердження — цілком безпідставне, бо в той час питання про
новий уряд ще не підносилося, а С. Петлюра мене зовсім не
викликав.
Приїхавши на станцію Дунаївці 1 довідавшися, що весь
урядовий апарат уже виїхав до Рівного і що туди виїхала
також і моя дружина, я з першим же потягом від’їхав через
Проскурів і Здолбунове до Рівного.
На станції Здолбунове я довідався про надзвичайно не-
відрадне становище нашої державности: багато міністрів з
уряду С. Остапенка перебували невідомо де; серед вояків і
навіть серед командного складу було велике незадоволення
діяльністю уряду, а зокрема невдачею його переговорів з
представниками Антанти; на нараді з тодішнім начальником
штабу Дієвої Армії А. Мельником я почув від нього, що
відсутність членів уряду деморалізуюче впливає на військо;
так само і Головний Отаман С. Петлюра на нараді, про яку
згадує д-р І. Мазепа в згаданій книжці (стор. 151), підкреслю-
вав неможливість становища, що утворилося через перебу-
вання більшости міністрів у Станиславові.
Для кожного було ясно, що було потрібно або позбирати
членів уряду С. Остапенка, або призначити новий уряд, при
чім цілий ряд обставин говорив за необхідність прийняти
це друге рішення: головне завдання кабінету Остапенка —
переговори з Антантою — після втрати не тільки Винниці а
й Кам’янця просто відпадало (пізніше виявилося, що саме в
цей час — 5 квітня — військо Антанти залишило Одесу);
ряд міністрів цього кабінету виявив занадто малу працездат-
ність; передчасна втеча багатьох міністрів з Кам’янця до
Станиславова також не була на його користь.
Коли 3 квітня я приїхав до Рівного, де розташувалися
наші державні установи, то застав там повну розгубленість.
З міністрів там були лише І. Фещенко-Чопівський (народ,
господ.), Є. Архипенко (зем. спр.), І. Огієнко (освіта) та М.
Корчинський (держ. секретар). Ні прем’єра, ні військового
міністра, ні міністра фін асів, ні міністра внутр. спр., ні мініс-
тра закорд. справ не було: ці, в той час найважливіші ресор-
ти, залишалися без керівників.
На другий день урядовці міністерства фінансів, довідав-
шися про мій приїзд, прислали до мене делегацію, щоб по-
6
радитися зо мною як з колишнім міністром фінансів про те,
що вони мають робити, не маючи ні міністра, ні його
заступника; вони просили мене, щоб я взяв тимчасово на себе
керування міністерством. Коли я вказав їм на цілковиту не-
можливість з правного боку так вирішати справу, то вони
просили мене, щоб я бодай прийшов до міністерства. На це
я погодився, і коли прийшов до міністерства, то присутні в
Рівному директори департаментів і начальники окремих
установ зійшлися на нараду, на якій знов почали мене про-
сити взяти на себе керування міністерством. Я мусів знову
вказати їм на те, що я не маю права брати на себе таку
ролю, і звернув їх увагу на те, що старший з них з’обовяза-
ний вступити у виконання функцій відсутнього міністра.
Тоді всі стали вказувати на А. Моршинського, як на старшо-
го віком, але він відмовлявся тим, що керувати міністерством
повинен не старший віком, а старший становищем, себто ди-
ректор департаменту державної скарбниці С. Лебідь-Юрчик;
останній же категорично заявив, що він ні в якім разі на це
не погодиться і знову вказував на Моршинського, як на стар-
шого. Тоді я запропонував їм удатися до С. Петлюри як Го-
лови Директорії з проханням розв’язати справу. Вони дійсно
вдалися до С. Петлюри, але з конкретним проханням приз-
начити мене тимчасовим керівником міністерства фінансів.
С. Петлюра на це погодився.
Все це я пишу для того, щоб схарактеризувати, в якому
стані був тоді урядовий апарат в Рівному. Безперечно, таке
саме безладдя і така сама безпорадність були й в інших мі-
ністерствах. Між тим міністри сиділи собі в Станиславові
і їхати до Рівного, видно, не збиралися, не дивлячись на те,
що їм було послано телеграми з закликом повернутися як-
найшвидше до Рівного.
соціалістичний уряд
Д-р І. Мазепа подає в своїй книжці докладні відомості
про ті наради, що в той час відбувалися в Рівному і на стан-
ції Здолбунове, тому я не потребую на цьому спинятися. До-
сить сказати, що кінець-кінцем було визнано потрібним
ркласти новий уряд, при чім на мене було покладено обов’яз-
ки міністра фінансів і голови Ради Міністрів. Постанову про
7
це винесли ті члени Директорії, що перебували тоді на стан-
ці Здолбунове: С. Петлюра, і А. Макаренко; іншим членам.
Директорії було послано про це телеграфне повідомлення до
Станиславова.
Тут не можу не спростувати твердження І. Мазепи (стор.
167), нібито мені було доручено очолювати новий кабінет
«на пропозицію С. Петлюри»; це перечить згадці самого І.
Мазепи на тій же сторінці, що «С. Петлюра почав морщи-
тися при імеяи Мартоса як кандидата на прем’єра». В дій-
сності мою кандидатуру було висунено спільною нарадою
представників партій укр. соц.-дем. і укр. соц.-рев. Я спочат-
ку відмовлявся, вказуючи на трудність сполучити обов’язки
голови Ради Міністрів і міністра фінансів, але на наполегли-
ву вимогу з боку центрального комітету с.-д. партії був зму-
шений дати згоду.
Таке саме повідомлення з проханням згоди було послано
і д-ру Є. Петрушевичу, що був тоді одночасно і головою Га-
лицької Народньої Рада і членом Директорії. І. Мазепа пише
(стор. 168), що з Станиславова ніякої відповіді не було, але
це не точно: від д-ра Петрушевича прийшла телеграма, в якій
він давав згоду на утворення нового уряду. Він лише ставив
умовою, щоб у склад уряду ввійшли два члени його сторон-
ництва, «з текою чи без теки». З огляду на те, що точного
означення він не давав, було вирішено закликати А. Кру-
ціельницького, галицького радикала, на пост міністра освіти;
В. Темницького, галицького соц. дем. — на пост міністра
закордонних справ, а О. Безпалка, соц. демократа з Букови-
ни — на міністра праці. Цим підкреслювалося ідею собор-
ности України. Є. Петрушевич не заперечував іменуванню
цих осіб; а член Директорії Ф. Швець (укр. соц-рев.) в ско-
рому часі приїхав із Станиславова і також дав свою згоду на
створення нового уряду. Таким чином бракувало лише згода
члена Директорії О. Андрієвського (укр. соц.-самостійник),
що був тоді в Станиславові.
9-го квітня 1919 року новий Уряд (кабінет Мартоса) пе-
ребрав справи, правда, покищо в неповному складі: не було
відповіді від І. Липи (укр. соц.-самостійник), якому було за-
пропоновано мін-во віросповідань. Тоді відновилася нормаль-
на чинність урядового апарату. Це піднесло настрій всіх
урядовців; та й з фронту приходили звістки про те, що вояки
прийняли цю зміну з задоволенням.
8
Здавалося б, що тепер всі зусилля мусіли б бути направ-
лені ДО' одної мети — боротьби з ворогом. На жаль, цього не
було. Праві групи: соц.-федералісти, соц.-самостійники, на-
родні республіканці і хлібороби-демократи були проти зміни
уряду: вони висловлювали це на державній нараді, а також
агітували в цьому напрямі серед урядовців і вояків. Правда,
ці партії були дуже нечисленні: деякі з них нараховували
лише кілька десятків прихильників; але те, що вони замість
конструктивної праці провадили розкладову роботу, не мог-
ло не відбитися неґативно на загальному становищі.
Зокрема чимало шкоди робило ширення правими колами
неправдивих чуток. Наприклад, часопис «Українська Спра-
ва» стало нападав на уряд і на окремих його членів, не сором-
лячись подавати зовсім неправдиві відомості. Найбільш ді-
ставалося військовому міністрові Сиротенкові: про нього ши-
рилося, нібито він не мас жадного військового стажу, що він
прапорщик (хорунжий) воєнного часу; писали, нібито він під-
час перебування в Німеччині, в таборі для полонених, про-
вадив роботу, шкідливу для української справи. А в дійсно-
сти, Сиротенко був кадровим старшиною, дістався в полон,
здається, штабс-капітаном і визначився корисною роботою
серед полонених у Німеччині, беручи діяльну участь в орга-
нізації Синьої Дивізії. Коли цей часопис було припинено за
неправдиві відомості, то подібний часопис почав виходити в
штабі Північної Групи. Дивне розуміння державности, коли
в штабі військового командування виходить часопис, що
містить систематичні напади на уряд, а зокрема на міністра
військових справ.
На чолі нашої Північної Групи стояв тоді отаман В. Ос-
кілко, колишній вчитель без військового стажу, під час сві-
тової війни — хорунжий. Соц. самостійники дуже його під-
тримували, приписуючи йому такі якості, яких він не мав.
Військо під командою Оскілка одержувало зброю і одяг, але
участи в боях не приймало: воно все перебувало в стадії фор-
мування. Це військо не мало великої боєвої сили, хоч носило
голосну назву «Група». Але, коли большевицьке військо за-
няло Жмеринку і відрізало від уряду нашу Південну Армію,
то Північна Група стала останнім резервом. Отож праві
партії і вирішили використати Оскілка, плануючи опертися
на військову силу для захоплення влади.
Д-рІ. Мазепа в згаданій вже книжці (стор. 178-179) пра-
вильно характеризує загальнополітичні причини поводжен-
ня правих партій в той час. Мені залишається ще вказати
9
на побутові причини, головним чином причини особистого
характеру.
Головною причиною спроби правих зробити переворот
була, на мою думку, їхня амбіція. Наприклад, соц.-самостій-
ники навіть не мали ясно виробленої думки про те, яку дер-
жавну політику треба було в той час провадити; більшість
їх навіть над цим не задумувалася. Здебільшого це були мо-
лоді люди, старшини нижчого ранґу, з невисокою освітою,
ані теоретично, ані практично не ознайомлені з політикою.
Про те вони мали бажання грати в нашому державному жит-
тю далеко більшу ролю, ніж то відповідало їхнім здібностям.
Коли говорити про «отаманію» тих часів, то треба насам-
перед сказати, що в той час, опріч повстанських отаманів,
Найбільше безладдя в наше державне життя і в нашу бо-
ротьбу вносили якраз отамани з соціялістів-самостійників,
що користувалися підтримкою члена Директорії Опанаса
Андрієвського (соц.-сам.); досить згадати виступи отамана
Самосенка. Новий військовий міністр Сиротенко розпочав
боротьбу проти авантурницьких отаманів і отаманьчиків; ще
раніше, бувши начальником юридичного відділу військового
міністерства, він дав був наказ арештувати отамана Віденка.
Тому саме на нього й посипалися нападки з боку правих пар-
тій.
Другою причиною ворожих виступів проти новостворе-
ного уряду була політична недосвідченість наших правих,
через яку вони несвідомо попадали під вплив провокаційної
пропаганди польських, денікінських і навіть совєцьких тай-
них агентів, що провадили систематичну розкладову працю,
як на фронті, так і в запіллі: кожну чутку, пущену такими
агентами, вони безкритично приймали як щиру правду, хоч
би вона явно перечила фактам щоденного життя. Ця агіта-
ція була направлена і проти С. Петлюри і проти інших чле-
нів Директорії і проти окремих міністрів.
Тут слід особливо спинитися на ролі начальника штабу
Північної Групи генерала Агапіева. Це був дуже здібний ге-
нерал, що фактично й провадив усі справи Північної Групи.
Як російський патріот він нічого не мав спільного з українст-
вом і, працюючи в нашому війську, переслідував свою мету.
Так, він провадив таємно переговори з Варшавою,. де була
організація російських добровольців, що утримувала зносини
з Денікіним; а з другого боку він мав зносини, як це вияви-
лося опісля, з совєцькими генералами, що належали до таєм-
10
ної протибольшевицької організації і мали таємні зносини
з Колчаком.
Так, один раз, наша розвідка донесла, що з совєцької
сторони через наш фронт пробралися чотири підозрілі особи
і перебувають у штабі Північної Групи. Коли я запитав про
це по телефону Оскілка, то він нічого про це не знав: оче-
видно Агапієв вів ці зносини без його відома. Треба думати,
що в плани Агапієва входило, використавши Оскілка і наші
праві партії, знищити Директорію і її уряд, а потім, з допо-
могою російських добровольців з Варшави, знищити Оскілка,
захопити владу в свої руки і почати відбудову Росії з заходу
в контакті з Денікіним і Колчаком та з допомогою тих ро-
сійських генералів, що служили в совєцькому війську.
Пізніше, в осени р. 1919, перебуваючи в Царгороді, ген.
Агапієв і ще якийсь денікінець донесли на дипльоматичну
місію У.Н.Р., що вона, нібито, має зносини з большевиками,
німцями й Мустафою Кемалєм; місія мала з того великі не-
приемности; навіть її приміщення було опечатане, аж поки
виявилася брехливість того доносу (О. Лотоцький: «В Цар-
городі», Варшава 1939, стор. 171).
Необхідно було щось робити проти цеї розкладової ро-
боти. На жаль, брак часу не давав мені можливости спеціаль-
но занятися цією справою. На мені лежали тоді дуже важ-
ливі і складні обов’язки міністра фінансів. Міністерство скла-
далося з 12-ти департаментів або установ, рівнозначних де-
партаментам. Справа ускладнялася ще тим, що Державний
Банк та Експедіція Заготовки Державних Паперів, що дру-
кувала наші гроші, перебували тоді аж у Станиславові. На
чолі департаментів стояли директори, не дуже підготовлені
до виконання своїх складних обов’язків та ще за револю-
ційних умов: все це були колишні російські урядовці, що за
царського режиму звикли працювати на невисоких посадах
в спокійній канцелярийній атмосфері. Деякі з них були люди
старшого віку, яким не легко було пристосуватися до умов
постійної евакуації. Майже всі вони були призначені мною
за часів першого мого міністрування. Все це були люди з
вищою освітою, порядні і працьовиті, але не пристосовані до
праці в революційних умовах. До того ж директор Загальної
Канцелярії С. Афанасіїв (соц.-самост.) перебував у Стани-
славові і не хотів повернутися до Рівного; такий важливий
департамент, як Кредитова Канцелярія, зовсім не мав дирек-
тора, бо в той час, через недостачу українських фахових сил,
тяжко було знайти людину скількинебудь фахово підгото-
11
вану для цієї важливої посади; не було й директора департа-
менту посередніх податків. По штату мало бути два товари-
ша міністра фінансів, але через брак людей не було ні одного.
Тож мені самому доводилося керувати діяльністю всіх два-
надцяти департаментів та ще й доводилося часто входити в
деталі.
До речі, часто доводилося чути закиди, нібито со-
ціалісти призначали на посади людей виключно за їхньою
партійною приналежністю. На скільки це не відповідає дій-
сности, видно хоч би з того, що цілий ряд призначених мною
вищих урядовців (напр. А. Моріпинський, Й. Мельник І. Гай-
довський-Потапович, С. Лебідь-Юрчик, С. Ігнатович, М. Да-
нильченко, С. Афанасїв, Г. Супрун) належали до правих пар-
тій або були безпартійні. Тільки начальником корпусу кор-
донної охорони я призначив Жуковського (укр. соц.-рев.,
кол. військовий міністр).
Праця в міністерстві фінансів заповнювала майже цілий
мій день, а щовечора я мусів головувати на засіданнях Ра-
ди Міністрів або доповідати Директорії про приняті постано-
ви. Тож у мене не лишалося часу, щоб підтримувати живий
контакт з представниками ріжних політичних напрямків, як
то належало б голові Ради Міністрів; а знов таки через брак
людей я не мав у свойому розпорядженні довірених осіб, щоб
використати їх для переговорів з видатнішими політичними
чинниками.
Тим часом відносини загострювалися. Командант Північ-
ної Групи В. Оскілко не виконав наказу Головного Команду-
вання виступити на фронт. Виникало питання: для чого за-
тримує він своє військо в запіллі? Член Директорії О. Анд-
рієвський, перебуваючи в Станиславові, дав наказ Держав-
ному Банкові, що тоді також був у Станиславові, не поси-
лати грошей до Рівного, де перебував Уряд; а одночасно по-
слав телеграму Оскілкові з розпорядженням, щоб той за-
безпечив себе грішми; і той звернувся до Уряду з вимогою
грошей. Міністер І. Липа (соц.-сам.) на мою пропозицію зали-
шитися міністром віросповідань нічого не відповів і до Рів-
ного не повертався, але й не повертав до скарбниці міністер-
ства значних грошей, що взяв як аванс на службові видатки.
Також і бувш. міністер військових справ О. ПІаповал мав на
руках великий аванс і не здавав його новому міністрові.'
Я робив ріжні спроби, щоб якось полагодити ситуацію.
Так, залишив необсадженим пост міністра віросповідань, щоб
дати можливість І. Липі ввійти в склад кабінету міністрів.
12
На Великдень я влаштував парадний обід і закликав на ньо-
го отамана Оскілка і ген. Агапієва; але Оскілко на обід не
прийшов. Агапієв прийшов; я посадив його коло себе, говорив
з ним, але він тримався з резервою: нібито погоджувався з
усім, що я казав, але на мої запитання відповідав надто
стримано.
Тоді я скликав до себе на нараду представників правих
партій. Прийшли М. Корчинський (соц.-федер.), О. Кова-
левський (нар.-респ.) і, якщо не помиляюсь, Є. Архипенко
(нар-респ.) та О. Макаренко (соц.-сам.). Вітаючи їх, я вказав
на особливу важливість моменту, на необхідність однодушно
напружити всі сили і усунути всяке тертя. Вказавши на не-
нормальности у взаємовідносинах поміж Урядом і правими
партіями, на цілковиту непотрібність і шкідливість їхньої
опозиції, — я запитав їх про причини цих неяормальностей.
На це я дістав відповідь, що праві партії підозрівають Уряд
у бажанні заключити мир з большевиками. Тоді я катего-
рично заперечив цьому і запитав їх, що дало їм підставу
для такого підозріння. На це вони мені нічого відповісти не
могли. Я запитав, які є ще розходження в поглядах, але ні-
хто з присутніх не міг нічого закинути урядові, так що я міг
сконстатувати, що ніяких розходжень немає, і тому просив
їх підтримки і співпраці.
Учасники наради, особливо М. Корчинський, запевняли
мене, що ця нарада розсіяла всі непорозуміння, і обіцяли ме-
ні замість опозиції підтримку. Яке ж було моє здивовання,
коли зараз же після цієї наради, здається у той самий день
я дістав від Корчинського телеграму з повідомленням, щ<
його партія не може обіцяти урядові своєї підтримки. Цю те-
леграму, як виявилося, він ігіслав від’їзджаючи з Рівного де
Станиславова. Мене дуже тоді вразила така несолідність по-
ведінки Корчинського як представника партії с.-ф.
Ця телеграма і несподіваний від’їзд Корчинського вка-
зували на те, що в Рівному готується щось особливе. Справ-
ді, Уряд одержав інформації, що праві партії готують пере-
ворот, маючи намір використати для того військову силу Пів-
нічної Групи.
Отже, необхідно було попередити переворот. Ми пора-
дилися з С. Петлюрою і 27 квітня він дав повторний наказ
от. Оскілкові виступити на фронт. Думалося, що Оскілко не
посміє не виконати цього бойового наказу, а виступивши на
фронт, не зможе використати військо для авантури в запіл-
лю. Але Оскілко не виконав цього наказу; а тому 28 квітня
13
С. Петлюра видав наказ про усунення Оскілка від команду-
вання і про передачу командування от. Желіховському. Цей
кадровий полковник з фахового боку стояв далеко вище
прапорщика Оскілка, але як старий дисциплінований стар-
шина і в думці не припускав, що йому загрожує з боку Ос-
кілка якась несподіванка. Члени уряду були більш обережні
і на час передачі командування було доручено начальнику
корпусу жандармів П. Богацькому зорганізувати охорону
порядку в Рівному, а йому в допомогу був викликаний Бень
з своїм відділом. У вечорі 28. 4 на засіданні Ради Міністрів
військовий міністр Сиротенко доповідав про всі ці заходи
для забезпечення порядку і про те, що Оскілко без спротиву
вже передає справи Желіховському. Ми спокійно розійшли-
ся по домах.
ВИСТУП ОТАМАНА ОСКІЛКА
Десь коло 6-ої години ранку наступного дня мене розбу-
див дзвінок. Я жив сам, без охорони; дружина виїхала тоді
до Станиславова. Я вийшов відчинити роздягнений, а там
— кілька наших військових. Питають: «Тут міністр Мартос?»
Кажу: «Це я». Вони входять і старшина (Гемпель?) пояснює
мені, що з наказу головнокомандуючого от. Оскілка він мене
арештує і просить негайно одягтися.
Замість того, щоб одягатися, я почав з ним сперечатися,
що Оскілко вже усунений від командування і що на його
місце Головний Отаман С. Петлюра призначив Желіховсько-
го. В цей час у кімнату входить начальник розвідки при
штабі Оскілка Йетро Шапула і заявляє, що мій арешт пере-
водиться з відома С. Петлюри.
Цим виявилася вся жалюгідність авантури Оскілка: він
робив «переворот», арештував членів Уряду, мав намір усу-
нути С. Петлюру від головного командування, а перед коза-
ками не смів признатися, що йде проти Петлюри. Аж після
арешту членів Уряду він розклеїв на вулицях Рівного відоз-
ву, де, хоч і туманно, повідомляв про свої наміри. Збагнувши
цю ситуацію, я голосно сказав до козаків, що були в кімнаті:
«Тепер я розумію все; ви зрадили нас і хочете видати боль-
шевикам. Але як що між вами є хоч один справжній укра-
їнець, вірний Головному Отаманові Петлюрі, хай негайно
сповістить його про все, що тут робиться».
14
Цей мій заклик не пропав даремне: один з присутніх ко-
заків непомітно побіг до міністра праці О. Безпалка і пові-
домив його про мій арешт і про те, що скоро прийдуть ареш-
товувати і його. «Міністр Мартос, — каз$в він, — просив по-
відомити про це Головного Отамана, але я цього не можу
зробити, бо мушу негайно повернутися до своєї частини.
Зробіть це ви». Безпалко зараз же одягся і пішов пішки на
ст. Здолбунове (12 клм. від Рівного), де перебував тоді С.
Петлюра і повідомив його про події в Рівному.
Тим часом я помалу одягався, щоб виграти час, а коли
вже одягнений вийшов на вулицю, то там чекало на мене
біля 20-ти вершників під командою старшини. Шапула пе-
редав мене старшині, а сам пішов переводити дальші арешти.
Старшина дав козакам наказ їхати серединою вулиці,
а сам пішов зі мною пішки по хіднику. Йдучи, він почав
потихеньку мене розпитувати: що це, мовляв, робиться? А
я йому розповів про причини усунення Оскілка від команду-
вання і про зроблений ним переворот. «А щож з вами Оскіл-
ко хоче робити?» — «Не знаю, — кажу, — можливо, що хоче
нас розстріляти». — На це старшина запевнив мене, що вони,
Старшини, будуть уважно за всім стежити і не допустять
ніякого насильства над нами. Тут я побачив, що Оскілко не
посмів розкрити свої пляни навіть своїм старшинам: він
наївно сподівався одурити навіть їх.
Мене привели на ст. Рівне у вагон, що стояв окремо на
запасовій колії. Скоро там зібралися майже всі члени уряду,
а також Богацький та Желіховський. Як виявилося, Богаць-
кий з Бенем, поставивши на вулицях стежі, пішли собі в
клюб, а тим часом Гемпель, чи якійсь інший сторонник Ос-
кілка, познімав виставлені ними стежі, а на їх місце поста-
вив свої, а потім заарештував в клюбі Богацького та Беня.
Желіховський в штабі Оскілка переймав від нього спра-
ви щось до 11-ої години вечера, не подбавши про свою особис-
ту охорону, а потім Оскілко враз підвівся і сказав: «Досить
робити комедію, я вас арештую». Інші особи були заарешто-
вані, як і я, у себе дома.
Як виявилося пізніше, Оскілко післав, біля 4-ої години
рано, до Здолбунова бронепотяг під командою от. Гризло з
метою арештувати С. Петлюру; козакам знов таки було ска-
зано, нібито це робиться для того, щоби визволити Петлюру
від большевиків, що начеб то оточили Здолбуново.
Згодом прийшов до нас якийсь старшина і почав робити
докладний перепис арештованих.
15
Потім ми побачили як повз вікна вагону пройшли Олек-
сандер Макаренко та Євген Архипенко; пройшли вільно, вид-
но було, що вони в спілці з Оскілком.
Десь біля 11-ої год. над станцією з’явився літак і скинув
відозви; у вікно вагону ми бачили, як козаки кинулися
збирати ці відозви. То були відозви Головного Отамана: в
них він належно кваліфікував виступ В. Оскілка. С. Петлю-
ра, як тільки довідався про вчинок Оскілка, зараз дав наказ
розкидати з літака ці відозви.
Треба було бачити, яке вражіння зробили вони на коза-
ків. Почалася метушня, козаки збіралися купками і жваво
щось обговорювали. Змінилося й поводження наших варто-
вих: то, було, не дозволяли нам підходити до вікон, не від-
повідали на наші запитання і навіть дивилися на нас з підло-
ба; а тут все перемінилося: вже й до вікон можна підходити
і вже вартовий просить нас пояснити йому, що це робиться.
Згодом принесли нам обід. Ми думали, що після обіду
хтось прийде до нас від Оскілка; коли ж ніхто не приходив,
лише перемінили вартових, то ми почали вимагати, щоб до
нас прийшов хтось з начальників і пояснив нам, чого нас
тут держать і доки держатимуть під вартою. Пізніше мені
довелося чути, що Оскілко хотів кудись нас вивезти, але
проти цього поставилися його ж таки старшини.
Як розповідав мені тодішній міністр нар. господ, проф.
Л. Шрамченко, він і міністер освіти А. Крушельницький в ту
ніч арештовані не були; коло 9-ої години ранку Є. Архипен-
ко запросив їх через післанця на засідання «ради міністрів»;
але вони відмовилися піти, заявивши, що підуть на засідан-
ня лише на* запрошення прем’єр-міністра Б. Мартоса. Коли
ж через якійсь час вони вийшли на вулицю, то їх було за-
арештовано і допроваджено до штабу Оскілка на станцію
Рівне. Одначе там зустрів їх Мацюк і заявив, що арештувати
їх він не може (чи не хоче): це було вже після розкидання
з літака відозви Головного Отамана.
На їхнє бажання от. Оскілко приняв їх у своєму сальон-
вагоні, що стояв тут же. А. Крушельницький говорив стри-
мано, а Л. Шрамченко просто напав на Оскілка досить різ-
ко і рішуче, що він, молодий хлопець, не розуміє, що він на-
робив, і поставив вимогу негайно звільнити арештованих
міністрів. Оскілко «зі сльозами на очах» сказав, що він вже
нічого зробити не може, що пізно вже щось міняти. На вимо-
гу Л. Шрамченка Оскілко дав дозвіл на побачення з арешто-
16
ваними і вони оба справді заходили в вагон, де ми сиділи,
і розповіли нам про безвислідність своїх переговорів.
Коли вони верталися додому, то було вже темно; прово-
жатий старшина допровадив їх лише до першої вулиці, бо
саме місто Рівне було вже в руках війська, висланого С.
Петлюрою.
Ми сиділи у вагоні; обговорили всі справи; хоч стано-
вище було драматичне, ніхто не падав на дусі. Але ми не
могли виявити ніякої активно сти, бо не могли вийти з ваго-
ну: і в вагоні, на дверях, і коло вагону стояли вартові. Піз-
ніше виявилося, що Оскілко та його однодумці, побачивши,
що їхнє діло програне, просто повтікали, а комендант ст.
Рівне, не одержуючи ні від кого наказу, не знав що йому
робити.
Десь біля десятої години ми вирішили лягати спати; я
вже був і заснув, коли це мене збудили постріли і якісь ви-
крики. Щоб це могло бути? Хтось вскакує в наш вагон з кри-
ком: «Де міністр Лівицький?» А Лівицький на те відзиваєть-
ся з гумором: «Чогож непримінно Лівицький? Тут є багато
інших». Виявилося, що це урядовці з міністерств вночі напа-
ли на ст. Рівне, щоб нас звільнити; а в наш вагон вскочив
якраз урядовець з канцелярії А. Лівицького.
Так безславно закінчилася жалюгідна авантура Оскіл-
ка.
Ми вийшли з вагону, забрали зброю у вартових і пі тили
на двірець, але там вже не було нікого: штаб Оскілка роз-
бігся. Десь перед світанком на станцію приїхав С. Петлюра,
викликав вартову сотню, що охороняла штаб Оскілка, і в ко-
роткій промові пояснив їй вчинок Оскілка.
Деякі цікаві подробиці цієї події подає В. Кедровський
в статті: «1919 рік» («Свобода», Джерзі Сіті, 16. 8. 1929).
Є. Коновалець у своїх спогадах («Воля», Відень 1921, ч.
3-5, стор. 131) згадує також «про злощасний оскілковський
переворот і незавидну ролю в йому С. Андрієвського та га-
личан: Л.. Цегельського, Біберовича, Гемпеля і інших». Тут
певне друкарська помилка: мова йде, мабуть, про члена Ди-
ректорії Опанаса Андрієвського.
17
ПІСЛЯ «ПЕРЕВОРОТУ»
Вранці ЗО. 4 ми були вже в урядах; праця в міністерст-
вах відновилася і провадилася в повному порядку, наче ні-
чого і не сталося.
В той же день відбулося засідання Ради Міністрів; на
ньому довго обговорювалася справа Оскілка і інших учасни-
ків перевороту. Були відомости, що вони переховуються в
Рівному; можно було б їх заарештувати; але тоді їх треба
було б передати військовому суду, а той, безперечно, прису-
див би їх до смертної кари. Ми цього не хотіли, тому знайш-
ли такий вихід: заочно позбавили їх всіх прав і оголосили
де до загального відома; через кілька день В. Оскілко, Ма-
цюк, Гемпель утікли до Польщі. 8-го травня 1919 року вони
були вже в Кельцах («Воля», Відень, 1921, том II, ч. 2, стор.
96)., Втікли також О. Макаренко і П. Шапула, але, здається,
не до Польщі, а до Галичини.
Втеча перших трьох до Польщі дуже характерна; її тре-
ба поставити в зв’язок з тим, що в день спроби В. Оскілка
зробити переворот польське військо заняло Луцьк; а перед
тим з літака було розкидано відозви, де закликалося меш-
канців Луцька і гарнізон не робити спротиву, мотивуючи
тим, що Оскілко арештував Уряд і перебрав владу на себе,
а він, мовляв, співпрацює з поляками.
Начальник постачання Північної Групи полковник Ко-
зубський не втік і в порядку передав справи Желіховському.
Не втік також і Є. Архипенко, що здається грав ролю оскіл-
кового прем’єр-міністра; він був арештований і просидів під
арештом кілька тижнів. Пізніше Рада Міністрів обговорюва-
ла питання про те, що зробити з Є. Архипенком. Всі визна-
вали необхідність покарати його за участь в оскілковській
авантурі, але, з огляду на те, що ця участь не була дуже
активною, погоджувалися, що й кара не повинна бути дуже
тяжкою. Кінець-кінцем Рада Міністрів ухвалила справу йо-
го припинити. Є. Архипенко був випущений з-під арешту і
справу його «забули».
1-го травня відбулася велика маніфестація перед будин-
ком Ради Міністрів. Величезний натовп урядовців, військо-
вих та мешканців м. Рівного висловлював свою прихильність
Уряду. Я й міністр праці О. Безпалко промовляли до натовпу
з балкону; наші промови викликали бурю оплесків і покри-
ків: «Слава!».
Але ми не могли перемогти наслідків оскілкової аванту-
ри: Луцьк залишився в руках у поляків, боєздатність Пів-
18
нічної Групи через оскілківську акцію знизилася; ми мусіли
залишити Рівне, а в скорому часі навіть переїхати на терито-
рію Галичини, де й перебували у вагонах, пересовуючися
поступово через Броди — Золочів — Тернопіль. Наше війсь-
ко займало лише частину повіту на схід від Збруча, спира-
ючися на Збруч.
Пізніше в партії соц.-самостійників виникли якісь тер-
тя, так що В. Оскілко й Й. Мацюк мусіли виступити з партії.
В журналі «Воля» («Воля», Відень, 1921, том І, ч. З, стор.
158-159) надруковано заяву групи соц.-самостійників з дня
4. 1. 1921, за підписами Й. Мацюка, як секретаря партії, і В.
Оскілка, де згадується, що в справі виступу Оскілка є «дві
постанови ЦК партії с-с., після яких от. Оскілко, як член
партії, мусів доконати військово-політичного перевороту про-
ти кабінету Мартоса».
В цій самій заяві говориться також про розкол в партії
соц.-сам.: Мацюк і Оскілко утворили окрему групу, запере-
чували О. Макаренкові право виступати іменем партії і до-
магалися прийняти їх до складу Всеукраїнської Національної
Ради, але безуспішно («Воля», 1921, том II. ч. 2, стор. 94-95).
Всеукраїнська Національна Рада, як відомо, утворилася
у Відні в 1920 році з представників правих партій Наддні-
прянщини і Галичини і занила опозиційне становище супро-
ти Директорії УНР, а особливо супроти С. Петлюри, головно
в зв’язку з заявою про «незаінтересованість» уряду Дирек-
торії в справах Галичини.
Українські соц.-сам. користалися у Всеукраїнській На-
ціональній Раді чималим впливом, так що на пропозицію О.
Макаренка на переговори в Париж Рада вислала, от. Гре-
кова (кол. Начального Вождя Галицької Армії) і Кривецького
(керівника міністерства фінансів в уряді Остапенка), обидва
— члени партії соц.-сам.
В тій же «Волі» (1921, квітень, стор. 149) надруковано
цікавий документ, що стосується політики українських соц.-
сам.: «Деклярація» представників «українських партій і орга-
нізацій» (яких?), де після різкого виступу проти «Уряду Ота-
мана Петлюри» (точка 1 та 2) та вислову симпатії до польсь-
кої держави (т. 4, 5, 6) деклярується: «з огляду на те, що
справа Східньої Галичини є внутрішньою справою польської
Республіки, Національний Український Уряд визнає в цьому
питанню своє повне незаінтересування» (т. 7).
Цю «Деклярацію» підписали 4. 3. 1921 ген. Греків, Опа-
нас Андрієвський, О. Макаренко. Чи не з цією декларацією
19
мали їхати до Парижу Греків і Кривецький? Після опублі-
кований цієї декларації галичани виступили з Всеукраїнсь-
кої Нац. Ради і сама Рада припинила існування.
Цією ганебною подією закінчується чинність партії со-
ціялістів-самостійників; потім про неї вже не чути. Не чути
і про її видних членів, як от О. Макаренко, Симонів (держ.
контрольор в уряді Чеховського), І. Липа (міністр віроспові-
дань в уряді Остапенка), ні про от. Трекова. Не виявили вони
себе ні на політичному, ні на громадському, ні на культур-
ному полі.
Кривецький провадив їдальню в Ужгороді, О. Андрієвсь-
кий був професором Укр. Вільного Університету в Празі, але
мусів виступити з нього після несмачного конфлікту.
На спільному засіданні Правничого факультету Укр.
Вільн. Університету й Правничого Товариства в Празі (р.
1934) кол. член Директорії проф. Оп. Андрієвський признав-
ся, що він тоді із Станиславова дав був наказ от. О спілкові
розстріляти всіх міністрів.
Оскілко і Мацюк, як відомо, закінчили свою «політичну»
діяльність на Волині, де, як кажуть, виконували якісь дору-
чення поляків. Оскілка хтось застрілив, як дехто каже, з за-
здрощів, а як інші кажуть, — за його працю для поляків.
Безславний кінець!
В. Кедровський у своїх спогадах («Свобода», серпень
1929 р.) згадує, що Волинську Групу (давня Північна) пізні-
ше «здеморалізував перехід 70-ти старшин і одного коман-
данта дивізії до армії Денікіна». Це, мабуть, були старшини
набрані Агапієвим; але треба сказати, що наші праві партії
в своїй політиці все були сторонниками зближення з Дені-
кіним.
Цей факт доказує, що замах Оскілка, як би він був вдав-
ся, міг би був привести до повної ліквідації збройної боротьби
за українську державність.
20
ХТО БУВ П. БОЛБОЧАН?
Після невдалої спроби от. Оскілка зробити переворот
його однодумці, що перебували в Галичині, вели агітацію
проти Уряду і підготовляли нову авантюру з метою постави-
ти Головним Отаманом замість С. Петлюри полк. П. Болбо-
чана. В той час з Румунії прибували частини Запорізького
Корпусу, що перейшов був туди з Херсонщини, і прихиль-
ники Болбочана вели агітацію за те, щоб вояки Запорізь-
кого Корпусу поставили Урядові вимогу призначити комен-
дантом корпусу П. Болбочана. Одначе ця агітація не мала
жадного успіху, бо і старшини і козаки корпусу виявили
досить свідомости і дисциплінованости і заявили, що це —
справа Уряду призначити того чи іншого команданта.
Хто ж був П. Болбочан?
Коли весною 1918 року німецька армія вступила на Ук-
раїну і Центральна Рада повернулася з Житомиру до Києва,
то разом з німецькими частинами, здебільшого поперед них,
йшли частини українські, що були сформовані Центр. Радою.
Найбільшою частиною була так звана бриґада Натіева; на-
чальником її був грузин Натієв, а начальником його штабу
— П. Болбочан.
Большевицьке військо відступало майже без бою. Дуже
прихильний до Болбочана С. Шемет признає, що від Київа
до Ромодану боїв не було. Як він пише, з Київа до Полтави
серйозний бій був за вузлову залізничну станцію Ромодан.
Боєві операції тяглися тут цілий тиждень з 14 до 21 березня
(н. с.). В останній день приймала участь і німецька артилерія
(С. Щемет: «Полковник Петро Болбочан», «Хлібороб-
ська Україна» 1922-23, кн. 4, ст. 205). Очевидно, німецька
артилерія і рішила бій. Опріч того, як відомо, німецьке війсь-
ко обійшло большевиків з півночі, наступаючи з Лохвиці
на Гадяч. Це й примусило большевиків залишити ст. Ромо-
дан. Полтава була занята ЗО березня (н. с.) українською бри-
гадою разом з німецькою кінною дивізією.
Соціялісти-самостійники та представники інших правих
партій робили з того велику рекляму для Болбочана, нази-
ваючи його геніяльним стратегом, хоч, як бачимо, він до цьо-
го часу ще нічим не визначився.
Я був в той час на селі і чув, як селяни сприймали ці
події: «Йдуть німці, а поперед них — петлюрівські гайдама-
ки». Отже, про Болбочана або Натієва і не згадувалося, а
українське військо вважалося петлюрівськими гайдамаками;
хоч Петлюра в той час стояв на чолі лише невеликого Гай-
дамацького загону, але зате активність цього загону, а тому
й популярність С. Петлюри, була дуже велика. Праві партії
якраз тому й висовували Болбочана, щоб зменшити попу-
лярність С. Петлюри.
В 1918 р., після гетьманського перевороту, П. Болбочан
заявив себе льояльним до гетьмана, був підвищений у пол-
ковники і командував 2-м Запорізьким полком.
В кінці 1918 року, коли Директорія розпочала повстання
проти гетьмана, Болбочан став на бік Директорії і був приз-
начений головним командантом на Лівобережній Україні. (Р.
С.: «Осінь 1918 р. на Харківщині», «Літопис Червоної Ка-
лини», 1930, ПІ, ст. 9).
Коли гетьман зрікся влади і війська Директорії вступи-
ли до Київа, большевики зараз же розпочали військові опе-
рації проти України, і Болбочан почав одержувати значні
поповнення для своєї армії, щоб міг дати одсіч большевиць-
кому війську, що наступало з Курщини. Військовим мініст-
ром був тоді соц.-сам. от. Греків, а поповненням військових
частин завідував от. Шаповал; вони обидва виявили велику
увагу до Болбочана, надсилаючи йому особливо багато воя-
ків, т. щ. Болбочан опинився на чолі великої армії, яку об-
числювали на 200.000 вояків.
Проте рішучих боїв з большевиками не було, і Болбо-
чан, не зробивши спроби спинити большевиків, відступив
від Білгорода на Харків, і навіть Харків був залишений без
бою 7 січня 1919 року; большевицьке військо вступило до
Харкова аж на 3-ій день після залишення його українцями;
при цім частина нашої армії відійшла в напрямку на Полта-
ву, а частина — чомусь на Лозову-Славянськ.
Досить подивитися на мапу, щоб побачити всю страте-
гічну недоцільність відходу на Лозову. Як подає С. Шемет
(«Полк. П. Болбочан» «Хліб. Україна», кн. IV, 1922-23, ст.
221), Болбочан в своїй доповіді Головному Отаману від 10-го
22
січня 1919 пояснював відхід на Лозову так: «Мій путь від-
ходу на Полтаву, а частина піде на Лозову — Катеринослав.
Полтаву утримати своїми силами буде важко». А далі (там
же, ст. 222): «Лозовська група буде прориватися на Павло-
град на з’єднання з отаманом Гулієм». Тут іде мова чи не про
от. Гулого-Гуленка, що був тоді командантом Катеринослав-
ського Коша (І. Мазепа: «Україна в огні і бурі революції»,
1942 р. ст. 61); але з Лозової він жадної допомоги не одержав;
замість того 23-го січня з Харкова прийшло большевицьке
військо і Гулий мусів залишити Катеринослав (там же, ст.
65). З цієї доповіді Болбочана видно, що він вже тоді вирішив
залишити й Полтаву без бою. Та як би він думав ставити
опір большевикам між Харковом і Полтавою, то не ослабляв
би себе, посилаючи частину своєї армії на Лозову-Катерино-
слав. Справді ж відхід на Лозову слід пояснити тим, що в
штабі Болбочана було багато російських старшин, що мали
великий вплив на нього: відходячи на Лозову, частини на-
ближалися до Дону, де тоді формувалося ядро російського
добровольчеського відпору, метою якого була відбудова мо-
нархічної Росії.
Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його
ближчому оточенні, а й серед старшинського складу бага-
тьох частин. Яке враження мусіло робити на козака, що
боровся за Україну, коли він, входячи до кімнати, де були
старшини, чув там московську мову? Мій двоюрідний брат,
полковник В. Мартос, розповідав мені, що в його частині
майже всі старшини не тільки розмовляли по московськи,
а взагалі нічого спільного з українським визвольним рухом
не мали. Перед відходом з Харкова команда його частини
зробила серед старшин свого роду анкету: кожному старши-
ні було запропоновано висловити свою думку про те, куди
має відійти частина з Харкова: чи на Полтаву в складі укра-
їнської армії, чи на Лозову на сполучення з добровольцями.
Кожен мав розписатися у відповідному стовбці. Коли В. Мар-
тос розписувався у тому стовбці, що був за відхід на Полта-
ву, то помітив, що тут він розписується першим; всі перед
ним розписалися за відхід на Лозову. Коли на другий день
В. Мартос пішов до штабної канцелярії, то вона була вже
зачинена. Скоро до канцелярії підійшов один старшина, теж
українець, що розписався за відхід на Полтаву; від нього
він довідався, що їхня частина вже відійшла на Лозову,
і що про відхід командування не повідомило тих, що розпи-
салися на відхід на Полтаву.
23
ЗРАДА П. БОЛБОЧАНА
Також 1 Полтава віддана була майже без бою. Моя дру-
жина в той час була в Полтаві. Коли по місті почали ходити
чутки про наближення большевиків, вона пішла в штаб Бол-
бочана, але там її запевнили, що ніякої загрози немає. Коли
ж вона пішла на другий день, то вже в штабі не знайшла
нікого: всі виїхали на Кременчук, залишивши лише невели-
ку залогу. Але большевики були ще десь далеко, і вона ще
змогла від’їхати з Полтави до Київа потягом.
Армія Болбочана в разі неможливости утримати Полта-
ву повинна була відходити з боєм в напрямку на Ромодан,
захищаючи таким чином Київ, де перебував Уряд, і підтри-
муючи звязок з частинами, .що стояли в районі Бахмача
і захищали Україну з півночи. Але Болбочан відступив з
Полтави на Кременчук і навіть почав переводити звідтам
військо на станцію Знаменна. Таким чином він відкрив боль-
шевикам дорогу не тільки на Катеринослав, а й на Київ
і відірвався від тих частин, що стояли на півночі. Коли б він
був задержався хоч би в Кобеляках, то міг би загрожувати
большевицькому фланґу; але він просто покинув фронт з
усією своєю армією. Це й примусило головне командування
позбавити Болбочана командування, дати наказ про його
арешт і віддати під суд. 22 січня в 5 год. ранку курінний
3-го Пішого Гайдамацького полку арештував його з прибіч-
никами в його вагоні на ст. Кременчук на підставі телеграф-
ного наказу головного командування.
Часто доводиться чути запитання: «В чім полягала зрада
Болбочана? За що його заарештували перший раз?» Хоч я
й не військовий, але гадаю, що можу дати відповідь. Зрада
Болбочана полягала в тім, що він:
1.	здав Харків без бою;
2.	відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на
Знаменну, не ставлячи большевикам належного опору. Йо-
го армія, по виразу мемуаристів, «котилася» (по залізниці)
і від Білгороду докотилася за 16 днів аж до Знаменки. .
3.	допустив відхід деяких частин на Лозову на сполу-
чення з добровольчеською армією, з якою ми були у воро-
жих стосунках;
4.	вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген.
Красновим в той час, як на Дону російські генерали форму-
вали добровольчеську армію для відбудови царської Росії;
24
5.	не виконав бойового наказу захищати залізницю Пол-
тава-Київ і ввесь східній фронт;
6.	залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро;
7.	відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно
позахоплював повітові скарбниці і запаси цукру.
За це все П. Болбочана мав судити військовий суд, але
соціялісти-самостійники — військовий міністер Греків і член
Директорії О. Андрієвський — взяли його під свій захист.
«Українське Слово» (Берлін 1921, ч. 46) в редакційній
статті подавало, нібито « .... Болбочана потримано більш
трьох місяців у вязниці і — розстріляно». Таке викривлення
фактів «Українським Словом» тим більше дивне, що в тому
ж самому числі його подається матеріял, з якого видно, що
Болбочан сидів під арештом не у вязниці, а в готелю «Конти-
ненталь» від 24 до 31 січня включно, себто лише тиждень,
а не три місяці.
В дійсности ж перебіг цієї справи Болбочана був такий:
В кінці січня 1919 року привезено до Київа арештовано-
го от. Болбочана, а з ним полк. Гейденрейха і полк. Селі-
ванського (обидва — росіяни) і передано київському коман-
дантові Є. Коновальцю. Той передав Гейденрейха і Селі-
ванського до Головної Вартівні, а Болбочана примістив у
гот. «Континенталь», де жили Петлюра, Греків та інші (Пет-
люра — в кімнаті ч. 21, а Болбочан — ч. 22). Коновалець
пояснює, що зробив так, «пам’ятаючи ролю Болбо-
чана у протигетьманськім повстанні та вважаючи на його
високу посаду» (Є. Коновалець: «Зі споминів», «Воля», Ві-
день, 1921, ч. 3-5, ст. 130). Таким чином Болбочан „був фак-
тично лише під домашнім арештом.
Над Болбочаном і його помічниками було заведено слід-
ство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Ко-
місія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація
Київа, бо большевицьке військо використало ту обставину,
що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Київа;
наші резерви спинили його вже на ст. Гребінка; та й Пів-
нічна Група, з огляду на те, що з відходом Болбочана на
Кременчук її правий фланг залишився без захисту, була
змушена залишити Бахмач і Борзну і з боєм помалу відхо-
дила через Ніжин на Київ. Тоді Є. Коновалець вивіз Болбо-
чана у сальон-вагоні до Станиславова. Там Болбочан жив
зовсім вільно, давши словесну обіцянку не виїздити з Гали-
чини. Є. Коновалець пояснює, що зробив так для того, «щоб
25
оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Бол-
бочана». (там же, ст. 130). Справді обурення проти Болбочана
серед військових було тоді дуже велике.
Виникає питання: Чому Болбочана не вивезли до Вин-
ниці, як то зробили з заарештованими гетьманськими міні-
страми? На що аж у Станиславів, куди наша влада фактично
не сягала з огляду на «окремішність» Галичини. Відповідь
проста: В цей спосіб фактично було припинено слідство і
Болбочана було врятовано від суду. Причина цього — сла-
бість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; в складі
обох були соц.-самостійники, а решта партій не бажала з
ними поривати, щоб не порушити єдиного національного
фронту. Болбочан, здається, формально не належав до пар-
тії соц.-самостійників, але вони так само як і хлібороби-де-
мократи і хлібороби-державники вважали його своїм при-
хильником і ввесь час підтримували його всіма способами.
Болбочан жив у Станиславові дуже вигідно, в найліп-
шому готелю, витрачаючи величезні гроші. Коли я пізніше
приїхав до Станиславова, то прем’єр ЗОУНР С. Голубович
скаржився мені на негативний вплив розкішного життя Бол-
бочана на галицьких старшин, що діставали порівнюючи
скромне утримання і не могли дозволити собі навіть частин-
но того, що дозволяв собі «заарештований» Болбочан, що, обі-
даючи в товаристві кількох прибічників у найліпшому рес-
торані, платив за обід по 200 австр. кор. в той час як наші
міністри платили в тому ж ресторані по 12-14 корон.
Цікаво, що тодішній військ, міністр в кабінеті Оста-
пенка, О. Шаповал, ані не реабілітував Болбочана, ані не
призначив суду над ним.
ХАРАКТЕРИСТИКА П. БОЛБОЧАНА
Тут я хочу спинитися над питанням, що уявляв з себе
Болбочан як особа, використовуючи для того вражіння мему-
аристів, а також листи самого Болбочана, опубліковані С.
Шеметом в «Хліборобській Україні».
С. Шемет хоче представити його як людину просту, вка-
зуючи на те, що він син священика. Але, коли йде річ про
занадто широке життя Болбочана в Станиславові, причім
повстає питання, звідки він брав на це гроші, то С. Шемет
26
пояснює, що Болбочан був одружений з дочкою багатого
землевласника з Басарабії.
Г. Макаренко називає також Болбочана скромним. Але
досить подивитися на його портрет у «Хліборобській Україні»
за 1920 рік (ст. 21), або в «Літоп. Черв. Калини», 1930 рік
(ч. З, ст. 15), щоб склалося вражіння цілком протилежне: на
цьому портреті він нагадує скоріше офіцера доброво льчеської
армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому виг-
ляду відповідав і внутрішній зміст його особи.
Листи Болбочана зраджують велику зарозумілість і пре-
тенціозність; вони повні образливих епітетів на адресу С.
Петлюри, Директорії, міністрів, тодішнього команданта
Осадного Корпусу Є. Коновальця і т. д.
Чи був Болбочан національно-свідомим українцем? Ро-
ку 1919 він говорив доброю українською мовою. Полк. М.
Середа пише, що в юнкерській школі Болбочан зорганізу-
вав гурток для поширення рідного слова і мав через це при-
крості від начальника школи «за мазепінство» (М. Середа:
«Отаманщина», «Літоп. Черв. Калини», 1930, ч. З, ст. 15). Як-
що це правда, то Болбочан почував себе українцем ще до
революції. Але як далеко йшла ця свідомість? С. Шемет
(«Хл.Укр.» кн. 4, ст. 203) згадує про несходження в поглядах
у Болбочана з комісаром Укр. Центр. Ради П. Макаренком
у 1917 році при формуванню Республіканського Полку: Ма-
каренко настоював, щоб приймати лише тих старшин, що
вміли говорити українською мовою. Також і М. Середа пи-
ше, що Болбочан «вимагав від Петлюри закликати до війсь-
ка людей, котрі не крили своїх антипатій до визвольних зма-
гань» (ст. 16). Пізніше, будучи комендантом Лівобережної
Армії, він (Болбочан) і керувався цим правилом: призначав
на відповідальні посади у війську старшин, що для них ук-
раїнська справа була зовсім чужою. В умовах революції
та громадянської війни це мало прикрі наслідки. Сотник Сі-
чових Стрільців І. Андрух пише про- 2-ий Запорізький полк,
організований Болбочаном: «та в суті речі багато старшин
попало там випадково і лише шукали нагоди, щоб переїхати
до Денікіна в Новочеркаск, або до української справи відно-
силися зовсім пасивно» (І. Андрух: «Січові Стрільці у кор-
пусі ген. Натієва», «Літ. Черв. Калини», 1930, ч. 4, ст. 7).
Як дивився сам Болбочан на українську справу, з’ясува-
ти тяжко, але вирішивши покинути український фронт і
переводячи військо на південь за Дніпро, він так мотивував
27
це в своєму листі: « .... вже героїв мало і потрібні вони для
великого діла» (С. Шемет: «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Укр».,
ст. 221). Про яке велике діло йде тут річ? А захист України,
головного міста Київа — не велике діло?
Чим був Болбочан по освіті? Був він справді фахівцем,
старшиною генерального штабу? Полк. М. Середа подає та-
кі відомості (ст. 15): Болбочан вчився в Кишинівській семіна-
рії, але, не закінчивши її, перейшов до Чугуївської юнацької
(юнкерської) школи в 1906 р. На початку світової війни (1914)
поручник Болбочан був ад’ютантом 38-го Тобольського пол-
ку. Року 1916 був ранений в груди, лікувався, а після пів-
року повернувся вже на нестроєву посаду в інтенданстві 5-го
корпусу. «Українське Слово» (Берлін, 1921 р., ч. 46) подає
виписку з послужного листа Болбочана, що потверджує ві-
домості М. Середи; тільки там стоїть, що Болбочан духовну
семінарію закінчив, а до юнкерської школи вступив 6. 8.
1905 р.
1917 року, підчас українізації фронтових частин, він, то-
ді вже штабс-капітан, організує 1-ий Український Республі-
канський полк і 22 листопада 1917 стає його командантом;
але, як видно буде далі, з того полку нічого не вийшло. З
початку 1918 року Болбочан вже стає чомусь підполковни-
ком і начальником штабу бриґади Натієва, пізніше полков-
ником і командантом 2-го Запорізького полку. Під кінець
1918 року він стає враз головним командантом військ Ліво-
бережної України. Отже, як бачимо, ні своєю освітою, ні
службовим стажем він не стояв вище тих підполковників,
що були при Центр. Раді або при Директорії, а висунувся
на таке високе становище лише завдяки революційним по-
діям.
Прихильники Болбочана виставляють його як чудового
організатора. На якій підставі? Організований ним 1-ий Рес-
публіканський полк був в скорому часі розігнаний зболь-
їпевизованими фронтовиками; тож не можна сказати, щоб
він був добре зорганізований; наггр. Гордієнківського полку
(організатор полк. В. Петрів) фронтовики розігнати не змог-
ли, і він прибув у порядку до Київа на захист Центральної
Ради.
Що до праці Болбочана в бриґаді Натієва то С. Шемет
пише: «Треба зазначити, що за ввесь похід з Київа до Хар-
кова безпосередня керма частинами цілої бриґади в боях
лежала на Болбочані, тоді як Натієв мусів ввесь свій час
віддавати справам організації» («Полк. П. Болбочан», «Хліб.
28
Укр.», кн. 4, ст. 205). Отже виходить, що й тут Болбочан не
виявив свого організаційного хисту.
Д-р Ю. Добриловський розповів мені, що, коли бриґада
Натієва була в Київі, то Ю. Добриловський з другим лікарем
звернулися до Болбочана з пропозицією своїх послуг для
організації лікарської справи в бриґаді. Болбочан відкинув
їхню пропозицію, додавши, що, коли лікарі хочуть бути ко-
рисними українській справі, то нехай беруть рушниці та
йдуть на фронт. Це характеризує його як організатора.
І. Андрух, розповідаючи про 2-ий Запорізький полк, що
його командантом був тоді Болбочан, згадує на ст. 7 про старі
подерті мундури у козаків (хоч одностроїв по військових ма-
газинах було тоді ще по достатку), про погано поставлене
постачання, особливо погану їжу, про невиплату платні по
3-4 місяці. В наслідок таких порядків у багатьох козаків
була цинга, і були часті втечі козаків з полку.
Далі І. Андрух розповідає (ст. 15 і 16) про постійне гра-
бування українського населення, особливо над річкою Ай-
даром, де дійшло також і до крадіжи значних сум скарбо-
вих. З приводу цього у січових стрільців, що були у 2-му
Запорізькому полку, виник навіть конфлікт з курінним Зі-
лінським, і січові стрільці поставили вимогу Болбочанові від-
дати під суд винуватих в крадіжи над річкою Айдаром. Тут
же І. Андрух розповідає про негативний вплив на Болбоча-
на старшин москалів та їхніх жінок, що займалися ріжними
інтригами проти січових стрільців за те, що ті намагалися
українізувати (!) Запорізький полк.
Не виявив себе Болбочан добрим організатором і на пос-
ту Головного Команданта. В доповіді Головному Отаманові
С. Петлюрі він пише: «Так, пане Отамане, маю дуже багато
ріжних полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один
місяць в нормальні умови. На кожен такий полк дати по
кілька старшин та козаків Запорізького Корпусу, котрі обу-
чали би і кожен день пороли би половину т. з. «товаришів»,
а деяких і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні
полки» (С. Шемет, «Полк. П. Болбочан», «Хліб. Україна»,
кн. 4, 1922-23, ст. 221). Про які «нормальні умови» можна
говорити підчас війни та революції? Як можна говорити про
«порку» як організаційний метод підчас революції? Не див-
но, що наслідки такої організації були дуже сумні. Ось як
їх малює найбільший прихильник Болбочана С. Шемет (там
же ст. 214): «Тим часом становище на антибольшевицькому
29
фронті гіршало.... змобілізовані частини перевести до бо-
свої здатности не вдалося через недостачу командного скла-
ду». Тут говориться про недостачу командного складу, а в
той час, як відомо, у війську Болбочана служило багато
українських старшин як прості козаки.
Фінал цієї «організації» наводжу з листа Болбочана,
опублікованого С. Шеметом (ст. 222): «Я відходжу на Кре-
менчук, де буду оборонятися, а головне організовувати сла-
ветний Запорізький Корпус». Вже йде річ про організацію
не армії, а тільки корпусу: Лівобережна Армія вже тоді фак-
тично не існувала, хоч у великих боях і не була; відходячи
з під Бєлгороду через Харків і Полтаву аж до Кременчука
майже без боїв, вона деморалізувалася'і дезорганізувалася,
тим більше, що багато осіб командного складу, набраного
Болбочаном, просто втекли до російської добровольчеської
армії.
Не був Болбочан і політиком, що для революційних ча-
сів має велике значіння. Полк. М. Середа у свойому коротко-
му нарисі, взагалі прихильному до Болбочана і неприхиль-
ному до тодішнього Уряду, говорить, що він був позбавлений
широкого світогляду, говорить про його розумову коротко-
зорість («Отаманщина», «Літ. Черв. Калини», 1930, ч. З, ст.
16).
В ряді подій виявилася його безоглядність, яку не слід
змішувати з рішучістю, невміння ураховувати обставини.
Так, в році 1917, організувавши Республіканський полк і
діставши відомости, що совєт солдацьких депутатів 5-го кор-
пусу ставиться вороже до новоутвореного українського пол-
ку, рішив арештувати або розігнати совєт солд. деп., не раху-
ючися з фактичним відношенням сил. Наслідок був той, що
сов. солд. деп. кинув проти Українського Республіканського
полку кілька московських полків, розгромив штаб Болбоча-
на, спалив канцелярію і розігнав полк. Болбочан мусів тіка-
ти до Київа.
Полк. М. Середа згадує (ст. 15), що в кінці 1918 р. Бол-
бочан розігнав селянський з’їзд у Харкові, хоч мусів би зна-
ти, що це могло прикро вразити українських вояків, голов-
ним чином селян.
Не зумів Болбочан порозумітися і з чужою силою, коли
виникла в цьому потреба. В Харкові повстання проти геть-
мана почалося з 16 на 17 листопада 1918 р. І от незабаром,
як подає С. Шемет, почалися непорозуміння з німецькою
залогою міста Харкова: « .. німецьке командування спро-
30
бувало арештувати Болбочана з його штабом, але німцям
удалося захопити тільки канцелярію та кількох молодших
старшин штабу, та й тих вони поспішили звільнити після
вимоги робітничих організацій міста Харкова» (ст. 214). От-
же робітники зуміли порозумітися з німецьким командуван-
ням, а Болбочан ні. Кінець-кінцем Болбочан змушений був
вивести військо з Харкова і свій штаб перевести на ст. Ко-
вяги (ст. 214).
С. Шемет пояснює це агітацією большевиків і доброволь-
ців. Але ж така сама агітація була скрізь: і в Катеринославі,
і в Київі і по других містах; проте скрізь українські організа-
ції зуміли якось порозумітися і з німецьким командуванням
і з німецькими радами солд. депутатів. Наприклад, коли Рев.
Комітет з В. Чеховським на чолі зробив переворот проти
гетьмана у Київі, то німці нікого не арештовували, бо вно-
чі перед тим я просидів години чотири в німецькій раді солд.
деп., переговорюючи про нейтралітет німецького війська. Го-
лова німецької ради солд. деп. спочатку заявив категорично,
що німецькі вояки стрілятимуть у повстанців, бо мовляв
німці несуть моральну відповідальність за спокій у Київі;
але кінець-кінцем погодився, і німецьке військо справді не
брало участи в подіях. Від Київської міської управи в ту ніч
з’явилася також до німецької ради солд. деп. делеґація на
чолі з міським головою Рябцовим (рос. соц.-рев.) з прохан-
ням передати Київ міській управі, а не Українському Рев.
Комітетові, доводячи, що в разі захоплення влади Укр. Рев.
Комітетом Київ стає нібито під загрозу погрому; але мені
вдалося перебороти ці інтриги і досягти згоди німців на пе-
ребраная влади в Київі Укр. Рев. Комітетом, що й сталося
тієї ж ночі. Болбочан у Харкові цього зробити не зумів.
Ряд фактів показує повне нерозуміння Болбочаном внут-
рішно-політичної ситуації. Буду користатися лише тими
фактами, що їх наводить С. Шемет. Так: « .... Болбочан
ставив Національному Союзові умову не руйнувати адмініст-
рації і державного апарату, утворених гетьманом» (ст. 212).
Та ж повстання якраз було направлено не стільки проти
самого гетьмана, як проти тих москвофільських інтриґантів,
що купчилися біля нього і заповнювали державноадмініст-
ративний апарат. А між тим Болбочан « .... хотів і надіявся
об’єднати революційну демократію з консервативними хлібо-
робськими кругами в особі гетьмана для спільної боротьби
проти москвофільських інтриґ на Україні.......Також піз-
ніше в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спро-
31
бу примирити гетьмана зі збунтованою демократією для бо-
ротьби проти московсько-большевицької і московсько-неді-
лимської небезпеки і для того телеграмою звернувся до
гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим
надати повстанню всенаціональний український характер»
(ст. 212).
Скільки наївности треба мати, щоби пропонувати геть-
манові стати на чолі повстання проти самого себе або проти
створеного ним адміністративного й державного апарату. Яке
вражіння могла зробити така телеграма на гетьмана і його
уряд? С. Шемет мелянхолійно зазначає: «Телеграма ця була
одержана в Київі, але прийнята з повним недовір’ям як про-
вокація» (ст. 213). Розуміється, інакше й не могло бути: Та
ж гетьман у цей час проголосив федерацію з Москвою. Та
й як міг гетьман стати на чолі селян, що мстилися за биття,
арешти та контрибуції, переведені його державним апара-
том?!
Така ж сама наївність і в справах зовнішньої політики.
Взяти хочби такий вислів Болбочана: «В своїм докладі Ота-
ману Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антан-
тою і стати з нею в реальні відносини» (ст. 222). Так, наче
Директорія сама не догадалася зробити заходи до порозумін-.
ня з Антантою? В цій фразі, власно кажучи, Болбочан зрад-
жує свій намір увійти безпосередньо «в реальні відносини»
з Антантою; тому то відхід на Лозову-Знаменку.
Не даром і М. Середа вказує на такі причини незадово-
лення Болбочаном: 1) Реакційний склад і підозріла праця
його штабу; 2) Безпосередні зносини з Антантою і донсь-
ким отаманом ген. Красновим; 3) Розгін селянського з’їзду
в Харкові; 4) Повсякчасна гостра критика складу та діяль-
ности Уряду (М. Середа, «Отаманщина», ст. 15).
Прихильники Болбочана виставляють його, як геніяль-
ного стратега. На якій підставі? Невідомо. Успішний наступ
по лінії Київ-Ромодан-Полтава з початку 1918 р. безперечно
не можна пояснити геніальністю Болбочана. С. Петлюра зі
своїм Гайдамацьким Загоном наступав не менш успішно.
Якщо головною причиною успіху не рахувати наступ ні-
мецької армії, то по справедливости «геніальність» слід при-
писати тодішньому Головному Команданту Української Ар-
мії ген. Присецькому.
Дехто ще зве Болбочана «завойовником Криму» (весна
1918 р.). Знов таки на Крим наступала разом з нашим війсь-
32
Ком і німецька армія, причім спротиву майже не було. Як
що ж наше військо досягло Чорного моря раніше ніж нім-
ці, то це — заслуга ген. В. Петрова (тоді полковника), що смі-
лим і вдалим маневром пройшов з своєю частиною через
гори і цим способом випередив німців. А от від Білгороду до
Знаменки Болбочан котився вже зовсім не геніяльно. В сво-
їй доповіді, зробленій Гол. Отаману 10-го січня 1919 р. після
залишення без бою Харкова, Болбочан, як подає С. Шемет,
казав: «Раніш я просив 3-4 полки. То було раніш, а тепер
давайте вже дві дивізії в повній організації. Через тиждень
двох дивізій вже буде мало» (ст. 221). А скоро після того
він уже заявляв: «Нам потрібно найменше три дивізії фран-
цузів» (там же ст. 222). Невже можна вважати серйозними
такі заяви з боку команданта армії, склад якої спочатку до-
ходив до 200.000 людей?
А цей відхід частини війська на Лозову невже говорить
про геніальність Болбочана? Було б дуже важно, щоб хтось
з учасників походу Харків-Лозова описав його докладно,
подавши при тім, які завдання мала ця група, і куди вона
пішла в дійсности: На Павлоград-Катеринослав, як доповідав
Болбочан Головному Отаману? Чи на Славянськ на сполу-
чення з донським отаманом Красновим та частинами російсь-
ких добровольців, що перебували тоді на Донщині?
Я не спинявся б так довго на характеристиці Болбочана,
як би дехто з наших політиків не намагався зробити з нього
трохи не генія, наділяючи його рисами, яких він не мав. І в
той час, в травні 1919 р., ріжні дрібні політики, що збанкро-
тували в своїй ставці на Оскілка, виставляли Болбочана, як
чудового організатора, мудрого політика і геніяльного страте-
га, протиставляючи його С. Петлюрі, якого характеризували
як нездару.
ПЕРЕД НОВОЮ СПРОБОЮ ПЕРЕВОРОТУ
Треба зазначити, що в зв’язку з нашим сталим відходом
на захід, з евакуацією Київа, Винниці, Кам’янця і нарешті
Рівного створилася атмосфера надзвичайно тяжка. За Уря-
дом їздило кілька тисяч людей, з яких більшість дуже сла-
бо визнавалася в тогочасній політичній ситуації.
Дякуючи умовам життя в царській Росії, вони не набули
в свій час ані політичного досвіду, ані політичного світогля-
33
ду. Вони заздріли тим, хто, працюючи перед революцією в
таємних гуртках і партіях, був бодай трохи підготовлений
до політичної праці і більш-менш розбірався в питаннях,
що висувало революційне життя. Були між ними й такі,
що бажаючи виявити громадську активність, творили все
нові та нові партії, самі не знаючи, чим одна з цих партій
відріжнялася від іншої. Деякі з цих партій нараховували
лише кілька десятків членів, але хотіли відогравати якусь
ролю в державному житті. Все це були здебільшого молоді
люди, що виставляли себе великими патріотами-націоналіс-
тами, але уникали йти до війська, щоб боротися за державну
ідею. Критикуючи Уряд, вони кричали про необхідність
«твердої влади»; але при найменшім виявленню «твердої
влади» супроти них підіймали ґвалт, обвинувачуючи Уряд в
порушенні основ демократичности.
Гірше всього було те, що за Урядом їздило чимало осіб,
що до 1917 р. ще не вважали себе українцями; українська
справа була їм чужа; вони приліпилися до українських дер-
жавних установ тільки ради того, щоб врятуватися від боль-
шевиків. Як та глина часом налипне на чоботи і перешкод-
жає людині рухатися, так і ці люди обліпили наші державні
установи, утруднюючи їхню працю, примушуючи виіх ачати
час на дрібниці і створюючи паніку при найменшій небезпе-
ці.
Не дуже добра атмосфера була й серед військових, особ-
ливо серед старшин. Правда, політиканства там було значно
менше, за те «малоросів», що лише вчора стали визнавати
себе українцями, було чимало; були й росіяни, що пішли в
українську армію цілком випадково і чекали лише слушного
часу, щоб перейти до якоїнебудь російської добровольчеської
формації.
Не дивно, що дисципліна стояла не дуже високо; само-
чинні реквізиції, захоплення державного майна були на по-
рядку денному; наприклад, от. Віденко захоплював цукор
і спирт; його козаки п’янствували, а на фронт не йшли. От/
Самосенко (соц.-сам.) не виконав бойового наказу, самовільно
відвів свою бриґаду з фронту в глибоке запілля. Особлива
слідча комісія Ковенка (соц.-сам.) при евакуації з Київа са-
мовільно захопила два паротяги, ще й вибила шомполами
машиніста без всякої вини з його боку, що затримало за-
гальну евакуацію з Київа.
В окремих, правда, небагатьох випадках свавілля дохо-
дило до самодурства: деякі отаманчики і старшини давали
34
шомполів кожному, хто ставився проти їхнього свавілля, і
навіть взаємно один одному; загрожували шомполами або
револьверами державним контрольорам; вимога справоз-
дань з одержаних ними грошей була для них «причіпкою»;
дехто з них допускався продажу інтендантського майна,
полкових коней і т. п. Були й такі, що провадили шпигунсь-
ку працю на користь большевиків, поляків або денікінців
і вели розкладову пропаганду.
Щоб покласти край всім цим негативним явищам, а го-
ловне, щоб боротися з впливом ворожих аґентів, було видано
закон про державних інспекторів у війську (Закон 13 травня
1919), а в додаток до нього було видано «Положення про
Державний Інспекторат» («Вісник Державних Законів
У. Н. Р.», 1919-1921, ст. 171); а головний державний інспектор
В. Кедровський видав до того ще окрему інструкцію, що
детально розглядала права й обов’язки інспекторів; цю інст-
рукцію В. Кедровський наводить повністю в своїй статті:
«1919 рік» («Свобода», 20 і 21 серпня 1929).
Параграф 6 «Положення про Державний Інспекторат»
говорив: «Завданням Державного Інспекторату є:
а)	Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх на-
казів центральної військової влади, перестерігати і в пні ви-
нищувати демаґоґічність, саботаж, розпусту, п’янство, ма-
родерство, грабіжництво та недбале відношення до служби,
а також за тим, щоб не було господарських зловживань в
частинах та інституціях.
б)	Стежити за політичним настроєм козаків і стар-
шин 	Про весь ворожий та непевний елемент інспекто-
ри своєчасно повідомляють відповідних муштрових началь-
ників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент
інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідом-
ляючи про це відповідне начальство, Правительство та Го-
ловного Отамана, а коли Правительство і Головний Отаман
не найдуть поважної причини для усунення, інспектор по-
падає під 'відповідальність по закону 26 січня про надзви-
чайні суди» («Вістн. Держ. Законів У. Н. Р.», ст. 171; або І.
Мазепа: «Україна в огні і бурі революції», Прага 1942, ст.
198).
Заведення інспектури дуже сприяло оздоровленню ат-
мосфери в нашій армії, але викликало велике незадоволен-
ня серед тих, кому це оздоровлення було не до смаку. Особ-
ливо гостру агітацію проти інспектури повели таємні аґенти
й сторонники большевиків, поляків та денікінців, кричучи,
35
нібито діяльність інспекторів вносить дезорганізацію в війсь-
ко. Це була очевидна неправда, бо ні закон, ні положення,
ні інструкція не давали права інспекторам робити які б то
не було розпорядження, операційні чи адміністративні.
Дуже агітували проти інспектури й ті праві елементи,
що й після оскілковщини не кидали надії усунути тодішній
Уряд та Голову Директорії С. Петлюру.
Головою Директорії вони хотіли зробити д-ра Є. Петру-
шевича, а Головним Отаманом — П. Болбочана. Соц.-самос-
тійники, хлібороби-демократи та деякі соц.-федералісти піс-
ля оскілковщини повтікали до Станиславова, до речі, не по-
здававши великих державних грошей, що були в них на ру-
ках. Підтримуючи там сталі зносини з галицькими Генераль-
ними секретарями та з тодішнім президентом Укр. Нац. Ра-
ди Галичини д-ром Є. Петрушевичем, вони постійно підбу-
рювали їх проти Наддніпрянського Уряду, розпускаючи про
нього ріжні провокаційні чутки, як от нібито він хоче1 ареш-
тувати галицьких Генеральних секретарів, або нібито він хо-
че порозумітися з совєтською владою. Нічого й казати, що
окремих міністрів, а також і С. Петлюру вони малювали як
людей абсолютно до нічого не здібних.
До Уряду стали доходити відомості, що в Станиславові
відбуваються наради представників цих партій, і що> на них
бувають присутніми, правда більше з метою інформаційною,
відпоручники Генерального Секретаріату Галичини. Нарешті
Уряд одержав відомості про те, що на цих нарадах вже за-
пала ухвала зробити переворот і усунути Уряд насильно.
В червні 1919 року становище Армії УНР було надзви-
чайно тяжке. Брак зброї та муніції, неможливість налагоди-
ти якслід постачання, а до того ще непевність багатьох стар-
шин, що майже відверто тягли до Денікіна, та чинність
советських агентів, які намагалися за всяку ціну спровоку-
вати заколот, робили становище надзвичайно напруженим,
і повторення авантури, подібної до замаху Оскілка, могло
спричинитися до повного розкладу Армії, а разом і до оста-
точного упадку української державности.
Поважність становища була зрозуміла для всіх, за вий-
нятком деяких правих діячів, які або не хотіли зрозуміти,
що доля української державности поставлена на останню
карту, або вважали демократію гіршим ворогом ніж Москву.
Як Головний Отаман так і Уряд були свідомі поважности
становища, але не зважаючи на явну розкладову діяльність
правих, утримувалися від застосовання гострих заходів та
36
намагалися толерантністю створити з них льояльну опози-
цію.
Ця толерантність уряду йшла так далеко, що він вирі-
шив «забути» стару справу Болбочана, звільнити його від
вини та кари і навіть дати йому нове та ще й високе
призначення.
Тут треба підкреслити, що цей акт не був викликаний
потребою в послугах Болбочана і в жадному випадку не
був признанням його здібностей. Опінія як Уряду так і Го-
ловного Командування що до нього була твердо встановлена
після усунення його від командування та віддання під суд
за підозрілий відступ, що межував з відвертою зрадою.
Вже відбулася постанова Уряду про посилку Болбочана до
Італії, вже й Директорія затвердила цю постанову, вже були
видані потрібні посвідки та гроші на дорогу. Болбочан був
дуже задоволений, що від’їздить закордон; обіцяв виконати
доручення як найліпше. Але. .., як потім розповідав мені
та генералу Осецькому сам П. Болбочан, з’явився С. Шемет
і переконав його використати посвідку як доказ реабілітації
і самовільно переняти на себе командування Запорізькою
групою.
Тут я мушу спинитися на особі інж. С. Шемета. Я знав
його ще з ґімназіяльних часів як людину інтелігентну, чесну
і національно свідому, але, на жаль, він зовсім не був підго-
товлений до політичної роботи. Він охоче брався за ту чи ін-
шу політичну акцію, але вона звичайно кінчалася повним
неуспіхом. Він не вмів і не хотів рахуватися з умовами ре-
волюційного життя; тому то й всі його пляни не мали під
собою грунту. Він був одним з організаторів української хлі-
боробсько- демократичної пратії (1917 р.); 1918 року він багато
спричинився до проголошення ген. П. Скоропадського геть-
маном, але він не мав ні найменшого впливу на політику
гетьманського Уряду. В 1919 р. він був головою ЦК партії
хліборобів-демократів (див. його підпис під резолюцією бюра
цієї партії в книзі О. Доценка: «Літопис Української Рево-
люції», Львів, 1924, т. 2, кн. 5, ст. 92). В році 1919 він виявляє
надзвичайну рухливість; його можна бачити при штабі армії
Болбочана, потім в Одесі, далі у Варшаві, в Станиславові,
в Проскурові. До Проскурова він приїхав нібито в справах
Укр. Черв. Хреста, а в дійсности з політичною метою.
Можна думати, що й під час виступу от. Оскілка С. Ше-
мет був у Варшаві і співпрацював з Курдиновським, якого
К. Мацієвич (міністер закорд. справ в кабінеті Остапенка)
37
післав з Одеси до Варшави з дуже неясними дорученнями.
Цей Курдиновський, жиючи у Варшаві, весь час підтриму-
вав жваві стосунки з польським урядом і вів політику, шкід-
ливу для нашої держави. В перших числах квітня 1919 р.,
себто перед виступом Оскілка, у Варшаві було складено спи-
сок нового кабінету для України; в ньому, між іншим, були
К. Мацієвич і С. Шемет; останній як міністер земельних
справ (О. Доценко: «Літ. Укр. Рев.», 1924, т. 2, кн. 4, ст. 65).
Зі спогадів Є. Коновальця видно, що д-р Л. Цегельський,
користуючися приїздом його до Станиславова в травні 1919
р., улаштував його побачення з Болбочаном. При побаченню
присутніми були теж Л. Цегельський і С. Шемет. В розмові
Є. Коновальця між іншим запитали про становище Січових
Стрільців на випадок, коли б от. Болбочан повернув до ко-
мандуваня Запорізьким Корпусом. «Я (пише Коновалець)
відповів, що ця справа взагалі не торкається Січ. Стрільців,
але я особисто повітав би от. Болбочана за його поворот до
активної праці на Україні, якщо це буде за згодою Го-
ловного К о м а н д у в а н н я» (розсїр. Є. Коновальця).
З початку червня С. Шемет відвідав Є. Коновальця в Тео-
фіполі, де був .тоді штаб Корпусу С. С., нарікав на тодішній
політичний режим, натякав на потребу якоїсь зміни в ньому,
а врешті спитав, як би Є. Коновалець поставився до пере-
няття Болбочаном командування в Запорізькому Корпусі.
Є. Коновалець відповів, що «годі сподіватися, щоб сталося
це легально, по згоді з Гол. Командуванням, — а всі інші за-
ходи в цім напрямку привели би до нової авантури, котра
знову відбилася б деморалізуючо на фронті» («Воля», 1921,
ст. 130, 131).
Приблизно в той же час (в кінці травня або з початку
червня 1919 р.) С. Шемет відвідав і мене; він доводив мені,
що С. Петлюра цілковито не надається на Головного Отамана
і вимагав від мене переконати С. Петлюру, щоб він добро-
вільно зрікся свого становища. Коли ж я поставив йому пи-
тання, хто на його думку має заступити С. Петлюру, то він
почав вихваляти мені П. Болбочана як чудового організатора
і стратега та енергійну людину. Тоді я зазначив йому, що ця
кандидатура ні в якім разі не може обговорюватися серйоз-
но з огляду на минуле Болбочана, в якому він не виявив ані
організаторського, ані стратегічного, ані політичного хисту7.
Разом з тим я вказав йому на те, що призначення Болбоча-
на означало б знову поворот направо в нашій внутрішній
політиці і привело б до ще гірших наслідків, Ніж привела по-
38
літика кабінету Остапенка: наше військо почало б розбіга-
тися. З тим С. Шемет і пішов.
Скоро після цього відвідав мене К. Мацієвич. Свою роз-
мову він почав з надзвичайно гострої критики С. Петлюри,
малюючи його як цілковиту бездарність, людину без досві-
ду, невійськову, без стажу, без характеру і т. д. Я перебив
його запитом: «А на місце Петлюри маємо поставити Бол-
бочана?» Мацієвича цей запит дуже заскочив і він зразу зба-
ви тону, а я дав йому ті самі пояснення, що перед тим да-
вав С. Шемету.
С. Шемет, К. Мацієвич і їхні однодумці — хлібороби-
демократи та соціялісти-федералісти — провадили агітацію
не тільки серед урядовців, а й серед військових. В наслідок
цієї агітації полковники 2-ої Пішої Запорізької дивізії пода-
ли державному інспектору Запорізької групи Гавришку за-
яву, в якій між іншим стояло: « . . .. від Уряду У. Н. Р рішу-
че вимагаємо, аби на нашу групу був негайно призначений
от. Болбочан — людина чисто військова». Заяву підписали
отаман дивізії і полковники: Дяченко, Мальцев, Дубовий,
Пирогів, Троцький, Цирюльник (С. Шемет: «Полк. П. Болбо-
чан», «Хліб. Україна», кн. 4, ст. 230).
ВИСТУП П. БОЛБОЧАНА
С. Шемет в своїх спогадах пише, що «випадково» опи-
нився в Проскурові; «випадково» спинився в тім самім готе-
лю, що й Болбочан.
В Проскурові Болбочан і Шемет пробули кілька днів,
ведучи агітацію серед старшин. М. Середа описує таку іди-
лію зустрічі Болбочана з старшинами колишнього свойого
корпусу: «Випили по чарці, по другій, згадали минулі по-
дії, поплакали... випили ще чарці, і далі старшини
запросили його залишитися при Корпусі». Болбочан легко
на це пристав.
Державний інспектор Гавришко, замість того щоб попе-
редити авантуру, став по стороні Болбочана і видав цілком
незаконий наказ про усунення В. Сальського, тодішнього ко-
манданта Запорізької Групи, а на його місце призначив Бол-
бочана.
39
Хоч у свому наказі Гавришко і посилався на Положення
про Державний Інспекторат, але він явно перевищив свою
владу. «Положення» давало право інспекторові усунути ко-
манданта окремої частини, але виключно в випадку крайньої
необхідности, наприклад при виявленню зради. В кожному
разі інспектору не було дано права призначати нового ко-
манданта; він повинен був перебрати тимчасово командуван-
ня на себе і телеграфічно повідомити Головне Командування;
до речі, Головний Штаб української армії містився тоді на ст.
Чорний Острів, зовсім недалеко від Проскурова, т. щ. Гав-
ришко міг легко звязатися телефоном з Головним Отаманом
або з Наказним Отаманом генералом Осецьким, чи з началь-
ником штабу А. Мельником; міг також просто приїхати до
Чорного Острова для особистої доповіді. Нічого цього він-не
зробив, добре розуміючи, о що йде.
Незаконність цього наказу була настільки ясною для
кожного, що командант Запорізької Групи полк. ген. штабу
В. Сальський відмовився виконати цей наказ і передати ко-
манду Болбочану. Так само начальник штабу Трупи Воско-
бійників не признав Болбочана і зносився далі з Головним
Штабом безпосередньо (В. Кедровський: «1919 рік», «Свобода»
1929, ч. 210). Про це згадує і С. Шемет у своїх спогадах на
ст. 232. Отже у Болбочана не могло бути ані найменшого
сумніву що до незаконности наказу інсп. Гавришка.
Довідавшися про цю авантуру, Гол. Отаман С. Петлюра
9-го червня післав до Проскурова головного держ. інспекто-
ра В. Кедровського. Виїхав до Проскурова і помішник гол.
держ. інспектора Іван Романченко, везучи наказ Головного
Отамана про притягнення до суду Болбочана та Гавришка
(В. Кедровський: «1919 рік», «Свобода», чч. 210 та 211). Одно-
часно до Проскурова виїхав також М. Чеботарів і Коваленко
для ознайомлення полків з істотою перевороту. Козаки та
старшини, з якими вони говорили, висловлювали бажання
почути всі ці пояснення від самого Петлюри.
У своїх спогадах («Свобода» 1929, ч. 211) В. Кедровський
пише: «У Проскурові виявилося, що минулої ночі Болбочан
мав довшу нараду з якимись цивільними людьми, а між ними
був Сергій Шемет, котрий зник, коли його пошукувала
контррозвідка для арешту».
Дехто, напр. проф. Гайманівський на засіданню Юри-
дичного Т-ва в Празі (13/4/1934), намагається зняти вину
з Болбочана, доводячи, нібито він лише виконував наказ
держ. інспектора, не розуміючи його незаконности. Але Гав-
40
і
ришко був інспектором Запорізької Групи, а Болбочан до
неї не належав; тож Гавришко не мав до нього ніякого від-
ношення і не міг давати йому наказів. До того ж зі спогадів
гол. держ. інспектора В. Кедровського видно, що приїхавши
до Проскурова він звернувся до Болбочана і дав йому ви-
черпуючі пояснення про незаконність наказу Гавришка, за-
значивши: «Тому я цей наказ касую, а Гавришка віддаю до
військово-польового суду. Отже з цього моменту ви не маєте
жадних правних підстав залишатися далі командантом кор-
пусу».
— «Я зі свого становища не вступлю, бо мене хочуть
на команданта козаки й старшини», — говорить нервово, але
рішуче Болбочан.
В. Кедровському як гол. інспекторові підлягали всі
інспектори; його компетенція поширювалася на всіх війсь-
кових і його пояснення мусіли бути для Болбочана міродай-
ними. В. Кедровський його попереджував: «Ви, пане полков-
нику, військовий і знаєте, що вам грозить за самовільне за-
хоплена влади команданта у військовій частині та ще під
час боїв,... я знов повторюю, що Директорія, Правительст-
во й штаб Армії будуть вважати вас самочинним захватчи-
ком влади».
Але Болбочан залишався глухим до всіх попереджень;
більш того'— він на них іронічно кинув: «Щож, ви хочете,
щоб я підлягав вашим членам Директорії, між іншим яко-
мусь «сцепщикові вагонів» Макаренкові?»
Все це я навожу з уже вище цитованих спогадів В. Кед-
ровського тому, що з цього видно, як далеко сягали заміри
Болбочана: вони були направлені проти цілої Директорі.
Між іншим член Директорії Макаренко не був «сцепщиком»
вагонів, а служив до революції у т. зв. комерційній службі
залізниць.
Разом з тим все це освітлює вину Болбочана, що хай і
під впливом Шемета, але цілком свідомо допустився війсь-
кового злочину, захопивши владу в Групі.
Всі старання Кедровського вплинути на Болбочана за-
лишилися без наслідків: той рішуче, хоч і не різко, відмов-
лявся зложити з себе командування Групою. І все це роби-
лося в той час, коли відбувалися уперті бої з совєтськими
військами 7-15 червня.
Коли Кедровський, ще раз підкресливши категорично
недопустимість такого самовільного захоплена влади, вихо-
див зі штабу Запорізької Групи, то вартовий в дверях не
41
хотів його пропустити, т. щ. Кедровський та бувший з ним
сотник Матвієнко мусіли вийняти револьвери. Тоді Болбо-
чан крикнув вартовому: «Пропусти! Хай вони йдуть!»
Тим часом до другої кімнати зібралися команданти диві-
зій та полків Запорізької Групи. їх викликав сюди Болбочан,
щоб опертися на їх підтримку. В. Кедровський «був довший
час присутній на цьому бурхливому та страшному засідан-
ню начальників в той час, як їх війська вели тяжкий бій з
ворогом. Прихильників Болбочана було менше, ніж против-
ників, але між ними доходила сварка до того, що противни-
ки Болбочана грозили зняти свої частини з фронту і почати
бій з його прихильниками. Загрожувало страшною анархією
і розвалом фронту» («Свобода», ч. 211).
В. Кедровський як гол держ. інспектор авторитетно
заявив, що ні Головний Отаман, ні Директорія, ні Прави-
тельство не погодяться на призначення Болбочана. Ця заява
значно розхолодила тих прихильників Болбочана, що були
повірили пропаганді, нібито Директорія або принаймні біль-
шість її членів хочуть призначити Болбочана командантом
Групи.
Наказавши контррозвідці арештувати інспектора Гав-
ришка, В. Кедровський поїхав до штабу армії.
Утворилося дуже тяжке становище: залишити Болбо-
чана на чолі Запорізької Групи означало б величезний зако-
лот, а можливо і братовбивчу боротьбу. Головне ж,'для всіх
було тоді ясно, що за фігурою Болбочана стоїть якась, хоч
невелика, група невідповідальних політиканів, а за ними
ховаються темні сили, що використовують їхню політичну
наївність в інтересах чи то Польщі, чи то большевиків, чи
Денікіна. На це вказували і згадана вище втеча Оскілка та
Мацюка до Польщі, і акція Серкаля, про .яку згадує І. Ма-
зепа в своїй книзі: «Україна в огні і бурі революції» (стор.
193), і відомості^ що одержав наш Уряд про наради наших
правих партій у Станиславові.
і
Є. Коновалець у своїх спогадах на ст. 132 зазначає: «Зі
самих Болбочанових відозв, розкиданих по Проскурову, по-
казалося, що останній виступ от. Болбочана мав далеко глиб-
шу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одно переняття
командування в Запорізькому Корпусі. Не могло бути сум-
ніву, що за от. Болбочаном стоїть група політиків зі своїми
плянами політичного характеру».
42
До того ж з фахового боку В. Сальський стояв значно
вище П. Болбочана: до революції В. Сальський був полков-
ником ген. штабу, себто мав високу військову освіту, і За-
поріжці цінили його, як досвідченого команданта; а П. Бол-
бочан був лише штабс-капітаном з середньою освітою, та
ще скомпромітованим на посту гол. команданта Лівобережної
Армії. З погляду національного В. Сальський був без догани,
як свідомий українець, а П. Болбочан уже виявив був на-
хил до далекойдучого порозуміння з денікінцями.
От. Є. Коновалець згадує, нібито Головне Командуван-
ня дало наказ Сушкові йти зі своєю частиною Січових
Стрільців на Проскурів і перевести арешт Болбочана. Це не
відбулося через його, Коновальця, інтервенцію, як командан-
та Корпусу Січових Стрільців, мотивовану гарячими боями,
що їх вів у той час цей Корпус з большевиками під Шепетів-
кою (там же ст. 131).
Мені добре відомо, що С. Петлюра, довідавшись про те,
що козаки Запорізького Корпусу хочуть почути пояснення
подій від нього самого, післав до Проскурова знову Роман-
ченка й Чеботаріва з наказом, щоб окремі полки вибрали
уповноважених делегатів і прислати їх на ст. Проскурів, а
сам зі своїм: потягом і своєю охоронною сотнею прибув на
ст. Проскурів, де й приняв делегації від полків і пояснив їм,
що владу в корпусі Болбочан захопив самовільно, що це мо-
же мати шкідливі наслідки, і що за це грубе порушення вій-
ськової дисципліни Болбочана і Гавришка віддано під суд.
*
Тоді делегати Дорошенківського полку (улюблений полк
Болбочана) попросили Головного Отамана, щоб переведення
арешту Болбочана було доручено їм, обіцяючи, що ще цього
вечора вони арештують Болбочана і привезуть його в Чорний
Острів в Головний Штаб. Петлюра на це погодився.
В. Кедровський зробив ще одну спробу вплинути на Бол-
бочана, ризикуючи при цьому арештом, а може й життям,
але знов таки безуспішно.
С. Шемет згадує (ст. 232), що він був у Болбочана саме
в той час, як відбувалася нарада полковників з В. Ке дров сь-
ким: «трохи згодом вбігло в кімнату кілька озброєних людей
і заарештували Болбочана».
В. Сальський знову вступив у командування Групою.
Гавришко був заарештований, але втік з під арешту, зма-
нивши із собою свою охорону. На його місце Кедровський
43
призначив Дерещука («Свобода», ч. 212). С. Шемет також
поспішив утікти.
Для характеристики Гавришка можна навести зі спога-
дів М. Крата про події в Запорізькому Корпусі в районі Вап-
нярки на початку 1919 р.: «З Осмоловським приїхали його
приятель старш. Гавришко, що прибув до дивізії в Умані
і вепттався без всякого діла, та сотник Богунівського полку
Сосідко» («Недоговорене», «Укр. Вісті», Новий Ульм, 1/7/51,
ст. 3). Це було в березні 1919 р. Повстають питання: звідки
прибув Гавришко? Чому не був при дивізії? Чому вештався
без діла? Чому нач. дивізії Осмоловський не дав йому діла?
1927 року, в Парижі під час процесу Шварцбарта, що
забив С. Петлюру, Гавришко був в числі свідків, що їх
понавозили большевики для захисту Шварцбарта. Наші наїв-
ні «політики» часто не знали, що в своїх політичних висту-
пах вони несвідомо були маріонетками в руках наших воро-
гів.
Було наказано заарештувати не лише Болбочана й Гав-
ришка, але також С. Шемета (тоді хлібороба-демократа),
Маєвського (соц.-сам.), Симонова (соц.-сам., б. держ. конт-
рольора). З цього приводу було зроблено трус в універси-
теті, де вони переховувалися, але вони своєчасно втікли,
залишивши деякі папери, наприклад, лист до С. Петлюри
з вимогою відмовитися від посади Головного'Отамана.
Пізно ввечері, коли вже всі спали, мене збудив якийсь
урядовець, трівожно повідомляючи, що до ст. Чорний Острів
підійшов якийсь потяг і що його спинено біля семафору; ско-
ро виявилося, що потяг складається лише з паровика і одно-
го чи двох вагонів, і що в ньому Дорошенківці привезли
арештованого Болбочана. Я дав знати про це в штаб армії:
вагон з Болбочаном було вміщено під вартою на станції, де-
що в стороні. Полк. М. Чоботарів пригадує, що козаки при-
вели П. Болбочана до вагону Гол. Отамана, але той не прий-
няв його; звідси козаки відвели його та здали до штабу Діє-
вої Армії.
СУД І ПІСЛЯ СУДУ
На другий день, 10-го червня, відбувся військовий суд
над Болбочаном. В своїх «Спогадах» Є. Коновалець («Воля»,
ст. 132) правильно характеризує загальні обставини арешту,
44
алб деякі деталі подає не точно. Так він пише, нібито Рада
Міністрів видала наказ Головному Командуванню про не-
гайне складення надзвичайного військового суду. Це не від-
повідає дійсносте, бо компетенція Ради Міністрів на Дієву
Армію не поширювалася і ніяких наказів Головному Коман-
дуванню Рада Міністрів давати не могла: Наказний Отаман
Дієвої Армії підлягав безпосередньо Головному Отаману; тож
і наказ про складення військового суду над Болбочаном Го-
ловне Командування видало само навіть без порозуміння
з Урядом. -Наказ підписали Наказний Отаман ген. Осецький
і начальник штабу полк. Андрій Мельник. Подія сталася на
фронті, підчас бойових операцій, тому й було призначено
військово-польовий суд по законах військового часу. Обо-
ронцем на суді був козак Дідух (правник).
Я не був на суді, але мені переказували особи присутні
на суді, що Болбочан поводився на суді зухвало навіть тоді,
коли суд виніс йому смертний присуд. Він нібито призирливо
сказав: «Що? Ви будете мене розстрілювати?» Але коли до
нього прийшов священик, щоб висповідати його перед смер-
тю, то настрій його різко змінився: «Як? Невже ж це справ-
ді?». Він благав пан-отця звернутися до Головного Отамана
від його імени з проханням про помилування. Він викликав
свого оборонця, який боронив його на суді, і також благав
його випросити у С. Петлюри помилування.
Але С. Петлюра від’їхав тоді з Чорного Острова на
фронт; тому пан-отець звернувся до мене від імени Болбоча-
на з проханням інтервенювати перед Головним Отаманом. Я
на те відповів, що інтервенювати в цій справі перед Голов-
ним Отаманом може виключно Наказний Отаман ген. О.
Осецький, і порадив звернутися до нього.
Через якийсь час до мене прийшов Осецький за пора-
дою, що робити: Болбочан просить у нього побачення, моти-
вуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таєм-
ницю. З погляду військового, на думку Осецького, таке по-
бачення було непотрібне; якщо з погляду політичного це має
якесь значіння, то він згоден на таке побачення, але з умо-
вою, що це побачення відбудеться в моїй присутности, бо
він вважає себе некомпетентним в політичних справах.
Я викликав на пораду міністра юстиції А. Лівицького,
і той сказав, що існує загальне правило, що коли присудже-
ний до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь
таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би
45
навіть для цього довелося відкласти виконання присуду.
Особливо ж це належить робити, коли справа йде про якусь
державну таємницю. Осецький на те заявив, що наказ про
призначеня суду підписав він, отже йому належить обов’я-
зок і затвердити, чи не затвердити присуд; він має право
і відкласти виконання кари. «Як що Ви, пане прем’єр, казав
він, не будете проти того протестувати, то я це зроблю; але
знову таки з умовою, що буду говоритй з Болбочаном у Ва-
шій присутносте». На це я дав згоду і виконання присуду
над Болбочаном ген. Осецький відклав на один день.
При побаченні зі мною і Осецьким Болбочан тримався
дуже принижено: тремтів, плакав, хапав за руки то мене,
то Осецького, благаючи: «Голубчики, врятуйте мене!». Осець-
кий попросив його заспокоїтися, заявивши, що в такий спосіб
розмову вести не буде і зараз же відійде, і запропонував Бол-
бочану викласти справу; а я нагадав Болбочану, що він про-
сив побачення для розкриття таємниці, і при цьому додав,
що розкриття цієї таємниці не може ґарантувати йому поми-
лування.
Трохи заспокоївшись, Болбочан почав говорити, що дій-
сно він хоче розкрити таємницю, а саме хоче попередити
Уряд про страшну зраду; що він сам хоче розкрити цю зраду
не для того, щоб рятувати собі життя, а тому, що як укра-
їнський патріот, обдумавши ситуацію, яка склалася, бачить,
що ця зрада може спричинити величезну шкоду українсь-
кій справі; він сам — лише знаряддя в руках людей, що
займають високе, навіть дуже високе становище; тому то ця
зрада така небезпечна; він розказував про наради в Стани-
славові; про те, як ріжні люди весь час намовляли його зро-
бити цей виступ і лише тепер для нього ясно, яка в цім
небезпека для української справи.
Болбочан говорив довго, і ми його не перебивали; але
нічого нового він нам не сказав, бо наша розвідка давно
вже повідомляла нас і про наради в Станиславові, що скла-
далися з представників соц.-федералістів, соц.-самостійни-
ків, нар.-республіканців і хліб.-демократів; нам були відо-
мі і їхні рішення, і близький зв’язок з цими нарадами
члена Директорії О. Андрієвського. Ген. О. Осецький за-
явив Болбочану, що він відкладає виконання кари, а що де-
талі свого зізнання Болбочан має подати особливому слід-
чому.
46
З огляду на політичний характер справи Осецький про-
сив А. Лівицького порадити йому слідчого з міністерства
юстіції. А. Лівицький призначив слідчого по особливо важ-
ливих справах Лихопоя, колишнього товариша прокурора,
людину вже не молоду і в судових справах досвідчену
У вечорі наступнього дня відбулася Рада Міністрів; я
запросив на неї Осецького, а він привів з собою начальника
головної військово-судової управи С. Мошинського. Рада Мі-
ністрів хотіла почути, чи мав право Осецький відкласти ви-
конаня присуду. Мошинський пояснив, що, хто призначив
суд, той і затверджує присуд; може його і не затвердити або
затвердивши зняти затвердження; може також і відкласти
виконання присуду з огляду на якінебудь нові дані, що вия-
вилися б після затвердження, або з огляду на можливе поми-
лування.
Ці пояснення в загальному задовольнили Раду Міністрів.
Але декілька членів Ради, особливо соц.-революціонери і
соц.-демократ М. Шадлун, почали дорікати мені, на що я
вмішався в цю справу, раз вона має чисто військовий ха-
рактер. Тоді ген. Осецький пояснив Раді Міністрів, що він
сам звернувся до мене за порадою з огляду на те, що він сам
не політик, а справа, хоч і військова, має характер безпереч-
но політичний. До того ж на відкладення розстрілу, дав зго-
ду і член Директорії А. Макаренко.
Я поставив питання, чи не находить Рада Міністрів
можливим звернутися до Головного Отамана з пропозицією
помилувати Болбочана, але ця думка була підтримана, тіль-
ки А. Лівицьким; всі ж інші цю мою пропозицію категорично
відкинули.
Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій
говорилося що Рада Міністрів вважає справу Болбочана
справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній
голос. Осецький заявив, що цю постанову Ради Міністрів ро-
зуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його
компетенції, і відповідно до1 цього буде далі її провадити.
Після того Осецький відкладав виконання кари, щоби
дати можливість Болбочану вільно робити свої зізнання. Що
дня Лихопой ходив до Болбочана на допит; той тягнув зіз-
нання ріжними незначними подробицями, а після яких двох
годин допиту заявляв, що вже втомився, і вимагав зробити
перерву, сподіваючися, що за цей час його прихильники ви-
просять у С. Петлюри або помилування, або зм’якшення при-
47
суду. Але прихильники його не зробили нічого в цьому на-
прямку. Та й прихильників тих було дуже небагато.
Вся авантура була переведена надзвичайно безоглядно
і легковажно: ініціятори не врахували ані можливостей, які
були в них, ані наслідків. З приводу цього Є. Коновалець
пише («Воля», ст. 131): «Цікаво, що от. Болбочан не стрінув
ніякої підтримки з боку тих частин Запорізького Корпусу,
на котрі він сам найбільше покладався».
І от тепер Болбочан, залишений своїми сторонниками,
сподівався на ласку С. Петлюри, якому перед тим ставив
ультиматум, та Уряду, який він збирався розігнати.
Допит Болбочана тягся; тут І. Мазепа знову подає неточ-
но, нібито «... Осецький продовжував ухилятися від ви-
конання присуду. Він увесь час казав Мартосові: «Як що ви
мені накажете, присуд буде виконаний!» (І. Мазепа, ст. 209).
Нічого такого не було. Осецький дуже добре розумів,
що він мені не підлягає, і що я йому наказувати нічого не
можу. Разів два він говорив зі мною і зазначав, що Болбо-
чан навмисне затягає своє зізнання, але що він, Осецький,
не хоче, аби хтось сказав, що він не дав можливости Болбо-
чанові висказати все, що він хоче. У мене залишилося вра-
жіння, що ген. Осецький чекав акту помилування з боку
Головного Отамана.
Принаймні в моїх матеріялах зберігається відпис пові-
домлення Канцелярії Головного Отамана з дня 26 червня
1919 р., ч. 2439:	<
«Маю за честь сповістити п. Наказного Отамана, що про-
хання Петра Болбочана на імя Головного Отамана Головним
Отаманом одержані, але відповіді жадної Головний Отаман
давати не буде. Підписав Начальник Канцелярії сотник Бу-
тенко, за Начальника Загальної частини Стешко». На цьому
повідомленні — резолюція: Нашта Д. (себто: Начальнику
Штаба Дієвої Армії): «Наказую негайно виконати вирок су-
ду по ділу Петра Болбочана від 10-го червня 1919 року, маю-
чи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного
Отамана лишились без відповіді. По виконанню все діло на-
діслати Голові Штабового Суду при Штабі Дієвої Армії. На-
казний Отаман Осецький».
На цьому відпису зазначено, що повідомлення канцеля-
рії Головного Отамана з резолюцією Осецького було перес-
лано Начальнику Штаба Дієвої Армії з такими додатками:
1) Рапорт Голови Надзвичайного Суду при Штабі Д. А. від
48
10-го червня 1919 р. з резолюціями; 2) Вирок суду по ділу
Петра Болбочана; 3) Дописка члена Директорії п. Макаренка;
4) Копія відношення Наказного Отамана від 22 червня 1919
р., ч. 284 П. Ш. до Начальника Канцелярії п. Головного Ота-
мана.
Тим часом Уряд вирішив переїхати з Чорного Острова
до Кам’янця. По дорозі, на ст. Дунаївці, на пероні мене зуст-
рів С. Петлюра і гостро поставив мені питання, по якому пра-
ву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як сто-
їть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного на-
тиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того,
що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу
можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. То-
ді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що
це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього
з’являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не
розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що як
би щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно
розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбо-
чана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насмі-
хається над Осецьким та Урядом, що Осецький, нібито, не
має сміливости розстріляти його; і що Болбочан хвалиться,
що його приятелі скоро його визволять.
У той же день мене відвідав у вагоні Осецький і повідо-
мив, що далі відкладати виконання присуду над Болбочаном
він не буде. Здається в цю ж ніч з 28 на 29 червня Болбочан
був розстріляний на ст. Балин.
В своїх спогадах Є. Коновалець пише, що після суду над
Болбочаном він «пішов негайно до прем’єра Мартоса і за-
протестував проти такої поведінки в справі отамана Болбо-
чана» («Воля», ст. 132). Це — якесь непорозуміння. Може,
Є. Коновалець говорив у цій справі з кимсь іншим, але зо
мною він не говорив та й не мав потреби говорити. Як війсь-
кова людина, він мусів добре знати, що справа Болбочана
залежала виключно від Нак. Отамана Осецького та' Гол.
Отамана С. Петлюри. Як би він хотів інтервенювати в цій
справі, то як командант Корпусу С. С. він мав повну можли-
вість говорити в цій справі з ними обома.
Взагалі біля справи Болбочана сплелося дуже багато не-
правди: нібито варта Осецького відмовилася розстріляти
Болбочана; нібито підчас прогульки Чеботарів забив Болбо-
чана стрілом в потилицю; нібито Болбочана було нелюдськи
49
катовано, нібито Болбочан був розстріляний вже
божевільним і т. п. Все це видумали прихиль-
ники Болбочана, що штовхнули його на цю аван-
ууру, а потім не зробили нічого, щоб його врятувати.
На другий день після розстрілу я говорив з командантом за-
пілля полк. Віктором Павленком, що був присутній при ви-
конанні присуду; він мені оповів, що розстріл відбувся так,
як того вимагають військові правила; він додав, що Болбо-
чан при тому тримався негідно, не так як личить старшині.
Болбочан впав жертвою групи осіб, що використала його
легковажність і політичну наївність для своїх цілей: пова-
лення С. Петлюри. А коли Болбочан своєю поведінкою на
суді й після суду скомпромітував і себе й їх, вони пустили
поголоску, нібито він збожеволів, а значно пізніше почали
додавати, що він збожеволів в наслідок нелюдських кату-
вань. Так, якийсь В. Є. в «Українському Робітнику» (Торонто
2/9/1949) говорить про «фізичні муки», які нібито завдавали
Болбочану «підпиті агенти контррозвідки». При цім він поси-
лається на доповідь сот. Івана Вислоцького. Чи не той це І.
Вислоцький, якого на Закарпаттю добре знали, як ретельно-
го співробітника чеського проти-українського органу «Под-
карпатске Гласи», як людину неурівноважену та з усякими
фантазіями? Але й сот. Вислоцький сам нічого не бачив і
не чув, а в своїй доповіді посилається на зізнання якогось
«молоденького стрільчика-галичанина» (прізвище не подає).
П. Болбочан нібито підчас знущань «божевільно дико' кри-
чав», а «майстри» реготалися. Все це — гола видумка і до то-
го дуже наївна: як би справді хтось катував Болбочана, то
хиба б варта пропустила у той вагон якогось «молоденького
стрільника», «хлопчину»? До того ж вагон з арештованим
Болбочаном стояв недалеко від потягів ріжних міністерств;
там навіть у ночі ходили люди; «божевільно дикі» крики
Болбочана і регіт його катів чули б ті, що спали недалеко
у вагонах, і про це було б повно балачок; одначе в той час
про це нічого такого ке було чути.
«Хлопчина» нібито повторив своє зізнання в штабі Січо-
вих Стрільців і ніби то «зараз же по тому зізнанню група
штабових старшин рішила полк. Болбочана рятувати всіма
доступними засобами і для цього увійшла в зв’язок із стар-
шинами 7-ої Запорізької Дивізії». Ну, а наслідки всього то-
го? Ніяких. Принаймні мені не доводилося чути ні про які
50
заходи в цій справі з боку старшин 7-ої Запорізької Дивізії
або штабу Корпусу Січових Стрільців, та й командант Кор-
пусу С. С. Є. Коновалець в своїх спогадах нічого про це не
згадує.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Часом і тепер приходиться чути наївне питання: В чім
же полягає вина Болбочана, що його так тяжко покарали?
Для мене, як тоді так і тепер, справа цілком ясна: вина Бол-
бочана не одна, а їх декілька:
1)	Невиконання наказу вищого командування і Дирек-
торії про від’їзд до Італії для вивозу відтіля наших полоне-
них.
2)	Легковажний послух незаконному наказу Гавришка,
якому Болбочан не підлягав.
3)	Незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще
в умовах бойових дій.
4)	Непослух головному державному інспекторові В.
Кедровському, якому Болбочан підлягав.
5)	Спроба перевороту в умовах військового часу.
Це з формального боку; а з погляду національного й
етичного, це — безперечно безоглядне переслідування дріб-
них, егоїстичних амбіцій в тяжкий час національної бороть-
би, коли особисті інтереси, особиста пиха мусіли б бути під-
порядковані інтересам загальнонаціональним.
Найбільше нарікань доводиться чути якраз з боку тих,
хто в той час закидав Урядові недостачу твердої влади, —
тих, що пізніше виступали проти демократії, а як взірець
державної мудрости виставляли ідеї й практику Мусоліні
й Гітлєра. Вони забувають, як в Італії року 1944 засуджено
було на кару смерти 18 високих достойників, в тому числі
міністра гр. Чано, маршала де Боно та інш. і то лише за на-
мір зробити переворот, бо до< якогось виступу, подібного до
виступу Болбочана, не дійшло; а як розправився Гітлєр зі
змовниками 20 червня?
Та й демократичні уряди не відмовлялися від найсуворі-
ших кар, коли йде про охорону держави: 19. VI. 1953 в ЗДА
виконано смертний вирок суду над Ю. і Е. Розенберґ, засуд-
51
женими за шпіонаж. Виконанння присуду відбулося аж че-
рез два роки після суду: на прохання Розенберґів суд кілька
разів відкладав виконання присуду, щоб дати їм можливість
подати якісь факти, що могли б сприяти полекшенню їхньої
долі, подібно до того, як це робив ген. Осецький в справі
Болбочана.
До речі, Розенберґи подавали також прохання про по-
милування, але президент Д. Айзенгавер, як і С. Петлюра,
відмовився інтервенювати, себто використати своє право по-
милування.
Моральна й політична відповідальність за авантуру П.
Болбочана падає на партію хліборобів-демократів. Як аван-
тура В. Оскілка скомпрометувала партію соц.-самостійників,
так авантура П. Болбочана скомпромітувала в очах укра-
їнського громадянства партію хліб.-демократів, і ця партія,
так само як і партія соц.-самостійників, цілковито заникла,
не залишивши по собі доброї памяти.
Я виклав усі ці сумні події з найбільш можливою об’єк-
тивністю з єдиною метою звернути увагу нашої молоді на те,
що подібні південно-американські методи державного бу-
дівництва цілковито не мають грунту серед українського на-
роду, і буду щасливим, коли подібні виступи не повториться
при відбудові нашої державности.
52
Додаток ч. 1
ВИТЯГ З ПОЛОЖЕННЯ
про Державний Інспекторат у військових частинах та
інституціях УНР '
П. 1. Надзвичайні обставини, в яких перебуває тепер
Україна, вимагають, щоби Державний Інспекторат, з одного
боку, був правою рукою і очима вищої центральної влади,
а з другого боку, він не повинен зупинятися перед ніякими
мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й демораліза-
• ••
ЦІЇ.
Через усю працю органів Інспекторату повинно прохо-
дити червоною ниткою: перемога Української Народньої Ар-
мії над ворогами Республіки, звідкіля-б вони не прийшли
й хто б вони не були — за всяку ціну.
П. 6. Завданням Державного Інспекторату є:
а)	Стежити за своєчасним і точним виконанням всіх на-
казів центральної військової влади, перестерігати й у пні
винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, п’яцтво, ма-
родерство, грабіжництво та недбале відношення до служби,
а також за тим, щоб не було господарських зловживань в
частинах та в інституціях;
б)	Стежити за політичним настроєм старшин і козаків
та вживати всіх заходів, щоб військові інституції та частини
були щиро демократичними і національно вихованими. Про
весь ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно по-
відомляють відповідних муштрових начальників, а в край-
ньому випадку, ворожий і непевний елемент інспектор може
негайно усунути з Армії, рівночасно повідомляючи про це
відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана,
а коли Правительство та Головний Отаман не знайдуть по-
важної причини до усунення, інспектор підпадає під відпо-
відальність по закону 26 січня про надзвичайні суди, згід-
но з параграфом 20-им цього Положення.
в)	Допомагати муштровій владі в оправі зміцнення ди-
сципліни серед вояцтва, розвивати між козаками й старши-
нами почуття слухняности та братерства й доглядати, щоби
жадна провина не проходила винному безкарно.
53
г)	Вживати всіх заходів для підвищення войовничого
настрою проти всіх ворогів Республіки і боротися з дезер-
тирством.
д)	Брати участь в усіх нарадах муштрової та адміністра-
тивної влади: командний склад веде оперативні та адміні-
стративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інс-
пектори ж не мають права втручатися в ці справи.
е)	Налагоджувати й керувати просвітною працею у вій-
ськових частинах та інституціях і піклуватися про розвиток
національної свідомости серед вояцтва, для чого інспектори
улаштовують школи, лекції, розмови про сучасний мент,
засновують книгозбірні, читальні, військові просвітні та дра-
матичні гуртки, організовують хори, оркестри і т Д-
П. 8. Інспектори мають право негайно припиняти ви-
конання наказів, які очевидно йдуть на шкоду Республіки.
П. 9. Всі грошеві витрати провадяться під контро лею
інспектора і за підписом команданта частини, при чому обид-
ва несуть відповідальність за невиправдану витрату.
П. 14. Інспектор не має дисциплінарної влади, але він
може опротестувати дисциплінарну кару, наложену муштро-
вим начальником.
П. 17. Вся робота інспектора зводиться до підняття пре-
стіжу командного складу і до своєчасної інформації вищої
центральної влади про ворожий і непевний елемент в Армії.
П. 18. Інспектор працює в повному контакті з командним
складом, тому всяке неправдиве загострення відносин буде
розглядатися, як дезорганізація Армії й як невідповід-
ність інтересам Республіки, тому буде суворо каратися. (по
закону 26 січня), згідно з параграфом 20-м цього Положення.
П. 20. Склад надзвичайного суду, згаданого в параграфі
6-му пункт б), щт. 18 і 19, призначаються Правительством в
порозумінню з Головним Отаманом.
Тут пропущено ті пункти, які не мають відношення до
справи Болбочана.
До цього Положення видана була В. Кедровським ще
інструкція для інспекторів, п. 18-й якої говорить:
«Політику й вимоги Правительства Республіки та вищої
командної влади провадити твердо, непохитно й методично.
Слідкувати за тим, щоби своїми раптовими розпоряджен-
нями не руйнувати апаратів Армії, памятаючи, що завданням
інспекторів є не руйнувати або щось своє будувати, а тільки
радикально налагоджувати й лікувати організм Армії».
54
Додаток ч. 2
ВИТЯГИ
А
V
з листа посла Петра Певного до редакції тижневика «Ранок»
у відповідь на «Відкритий лист» до нього, що був умі-
щений у тому ж часописі 14 травня 1949 року. Всупереч да-
ній йому обіцянці редакція «Ранку» цього листа не надру-
кувала.*)
Лист до редакції
...........Суд відбувся з наказу Головного Отамана. Той
наказ було уміщено в наказах по судовій частині і подано
склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів
суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Та-
ке призначення було також за підписом С. Петлюри і для
мене як прокурора суду (ч. 1 ст. 2)**).
...........Але перед від’їздом до Кам’янця, Головний Ота-
ман переказав всю справу ген. Осецькому, Наказному Ота-
манові.
Наказом по Армії ч. 207 від 10 червня 1919 р. судову
справу було оформлено. Цей наказ підписав ген. Осецький
як Командарм і отаман Мельник як начальник Штабу, на
підставі закону про надзвичайні суди від 26 січня 1919 р.
Рівнож підтверджено склад суду та призначення прокурато-
*) Пан П. Певний, що в 1917 р. був командиром 3-ої сотні 1-го
Українського ім. гетьм. Богдана Хмельницького полку, а пізніше
редактором часопису «Відродження», в році 1919 був призначе-
ний прокурором військово-польового суду, що розглядав справу
полк. П. Болбочана.
На моє прохання посол П. Певний надіслав мені цього листа.
Лист складається з двох частин і займає 32 сторінки стислого
машинового друку. Я вважаю корисним для з’ясування справи
подати тут цей важливий матеріял бодай у найголовніших ви-
тягах, що їх далі і наводжу без жадних змін.
**) Лист складається з двох частин з окремою нумерацією
сторінок.
55
ра. Отже, формально справа полк. Болбочана опинилася
в відповідній інстанції — в штабі Дієвої Армії, а по закінчен-
ні слідства перейшла до суду (ч. II. ст. І).
...........Як тогочасний прокурор стверджую, що ніхто
вироку не опротестовував.
Смію запевнити Вп. старшин, авторів «Відкритого ли-
ста», що ніхто не виявив жадного натиску на суд чи його
рішення. Ніхто, ані з Уряду УНР, ані з Штабу Дієвої Армії,
ані їхніх агенд чи відділів. Так само, ані в протоколі суду,
ані під вироком, що є частиною того протоколу, не було і
згадки про опротестування вироку «Предсідником Суду».
Ані я як прокурор, а тим більш голова суду, який безпосе-
редньо відповідає за вирок та його точну редакцію, жадних
«протестів» не складали. Більше того, мені як прокуророві
цього суду не було відомо про існування судці — «предсід-
ника суду» (ч. 1. ст. 2) *).
...........Отож з законністю вироку і суду все було в
порядку (ч. І. ст. 3).
...........Як прокурор, що мав на увазі інтереси держави
на першому пляні, в імя України та справедливости я обви-
нувачував полковника УНР, який неслушно, з порушенням
закону, виступив проти С. Петлюри — проти нього особисто
і як Головного Отамана, виступив в обличю ворога, в умо-
винах бою, виступив проти всього, що зросло за рахунок
крови найліпших синів України й пов’язало визвольні зма-
гання з усім гарним минулим України і що зростало за ра-
хунок любови до Батьківщини, волі та карности, а не себе-
любства, особистих амбіцій чи ураз та гуляйпілства — отієї
отаманії, що як упир знесилювала українські державні зма-
гання й перетворювала їх лише в бунт рабів (ч. І. ст. 4).
...........А полк. Болбочан, як то довело слідство і сама
судова розправа, прагнув бути не лише в перших лавах, але
й заняти командну висоту. Як людина політично невиробле-
на, — людина, що тужила за «особистою славою», полк. П.
*) В статтях підполк. Євтимовича і в підписаному ним від-
критому листі виставлялося твердження, нібито тодішній «пред-
сідник суду» суддя Кривицький у своїй передсмертній сповіді
заявив, нібито він опротестував вирок суду. Як бачимо, титул
предсідник суду не відповідає справжньому терміну: голова су-
ду, а суддя Кривицький до складу того суду зовсім не належав.
(Б. М.)
56
Болбочан дістався до товариства невідповідного — до «тило-
вих політиків» — отих щурів, що ухилялися від участи в
збройній боротьбі (ч. І. ст. 4.).
............Вже на суді полк. Болбочан багато пережив, а
особливо пізніше, годину по ньому, коли відчув і усвідомив
всю безглуздість свого виступу, всю беззмістовність його що
до ідеї й повне банкрутство своїх тактичних посунень у під-
нятій боротьбі, тій боротьбі, що могла коштувати чимало
козацької крови, бо ж безсумніву, не дивлячись на «попу-
лярність» полковника «серед Запоріжців», ті самі Запоріж-
ці і все військо пішло б за С. Петлюрою, а не за ним, полков-
ником, щодо українського руху приєднався лише підчас ре-
волюції 1917 року. Цю істину зрозумів полк. Болбочан під-
час судової розправи і ствердив у розмові, яка відбулася
між нами по оголошенні вироку. Тому з летким серцем я про-
сив Головного Отамана за уласкав лення полк. Болбочана,
якого суд засудив на кару смерти на моє ж домагання як
прокурора (ч. І. ст. 4-5).
........... Отож, ціль моєї «окремої думки» була ясною —
викрити руїнників українського визвольного руху, а разом
і провокаторів (ч. І. ст. 9).
............Виступ полк. П. Болбочана без сумніву мав, чи
хотів того сам полк. П. Болбочан, чи не хотів, зв’язок з ак-
цією ворогів українського народу, а саме зі знищенням особи
вождя визвольного українського руху С Петлюри, а разом
з тим і боєздатности війська Української Народньої Респуб-
ліки (ч. І. ст. 9).
........... Ніхто не захотів ані свідчити., ані обороняти
полк.Болбочана — для всіх він став відразу «чужим», бо
відразу стало відомим, що полк. П. Болбочан виступив про-
ти Головного Отамана С. Петлюри.
Виступ полк. П. Болбочана мав місце 9-го червня 1919
року. Того ж дня’ в Галичині оголошено диктатуру д-ра Є.
Петрушевича (ч. II. ст. 2).
...........Судді Кривицького не пригадую. З цим призви-
щем вийшло, очевидячки, якесь непорозуміння. Через те доз-
волю собі подати відомості про весь склад суду: головою його
був полк. Клим — комендант Ставки, а членами — хор. Лін-
кевич, секретар Головної Державної Інспектури, сот. Вер-
бецький, командир окремої резервової сотні, бунч. Бартош,
з окремої сотні при штабі Дієвої Армії, і ройовий Гусак від
57
комендантської півсотні штабу Дієвої Армії. Секретарем су-
ду призначено було слідчого Подільського від штабового су-
ду при штабі. Оборонець — Дідух, козак з правничою осві-
тою (ч. II ст. 3).
............Судді були національно свідомими вояками, не-
зв’язані з жадною політичною партією чи групою, знали
військове діло і добре ознайомлені з положенням про надзви-
чайні суди, знали хід самої розправи. Голова суду цілковито
об’єктивно керував розправою, свої обов’язки знав досконало
(ч. II. ст. 4).
............ Головними свідками були представники Дер-
жавної Інспектури. Обвинувачений не подав своїх свідків.
Також не міг подати й оборонця й заявив: «Сьогодні мене всі
залишили». Не з’явився на суд і командир Запорізької Гру-
ші, полк. Сальський. В справі полк. Сальського як свідка я
особисто мав розмову з Наказним Отаманом і просив викли-
кати полковника. Перед самим початком розправи від полк.
Сальського суд одержав депешу, в якій зазначалося, що події
на фронті стоять на перешкоді явки в суд і що він ще раз
підтверджує свій рапорт і більше додати нічого не може.
Оборонець не зробив жадного застереження. Суд визнав
неприсутність полк. Сальського виправданою. Було зачи-
тано його рапорт, правдивість якого підтвердив сам обвину-
вачений. Дійсно, ніхто не виступив на захист обвинувачено-
го. По арешті полк. П. Болбочана про нього забули всі друзі.
Ніхто також не зголосився сам на оборонця. Ніхто не про-
сив і побачення з обвинуваченим.
На суд не з’явився і С. Шемет, який в справі виступу
полк. П. Болбочана міг сказати чимало. Як пізніше виявило-
ся, С. Шемет переховувався у командира однієї з частин За-
порізької Групи і міг би з допомогою останнього зорганізу-
вати бодай оборону (ч. II. ст. 4).
..........Арешт полк. Болбочана психічно поділав на
всіх його «приятелів» і «друзів» і відбив у них всяку охоту
до дальшої акції (ч. 2. ст. 5).
..........Уряд УНР не виявив жадної заінтересованости
справою полк. П. Болбочана. На суді навіть нікого не було
від міністерства справедливости чи від Ради Міністрів. Цим
стверджується, що на суд жадного натиску не було (ч. II.
ст. 5).
..........Гавришко, як то довела, дальша його діяльність,
був совєтським агентом. Підчас Зимового Походу 1919 року
58
він «оперував» в Уманю, вишукуючи українських старшин,
а в процесі Шварцбарта, що убив С. Петлюру, мав виступати
як свідок на стороні Шварцбарта і був спроваджений з Укра-
їни до Парижу (ч. II. ст. 6).
..........Подам лише ті факти, що їх на судовій розправі
ствердив сам обвинувачений. Обвинувачений ствердив, що
будучи у змові з Гавришком, державним інспектором Запо-
різької Групи, незаконно оголосив себе командуючим Гру-
пою і усунув від влади законного її начальника, полк. В.
Сальського (ч. І ст. 7).
........... На слідстві полк. П. Болбочан ухилився від
підтвердження того, що виступ його мав характер політич-
ний. До Запорізької Групи потягнула його «ображена амбі-
ція старшини» (ч. II. ст. 7).
..........На судовій розправі полк. Болбочан ствердив ще
раз, що він свідомо не виконав наказу Головного Отамана
залишити свавільно захоплений ним пост командуючого За-
порізькою Групою. Наказ Головного Отамана Болбочанові
передав полк. Кедровський, Головний Державний Інспектор.
В наказі говорилось, щоб Болбочан негайно прибув до Чор-
ного Острова, де тоді перебував штаб Дієвої Армії, й перека-
зав владу законному командирові Запорізької Групи, полк.
В. Сальському.
— Чому не виконано наказу Головного Отамана? — за-
питав прокурор.
— Вважав, що мене підтримує військо, — заявив обви-
нувачений, — а Головний Отаман буде рахуватися з докона-
ним фактом.
Робиться очна ставка обвинуваченого з Головним Дер-
жавним Інспектором, якому обвинувачений заявив:
— Якщо Петлюра хоче зі мною розмовляти, то може
сам до мене приїхати, але під однією умовою — йому не віль-
но розмовляти з козаками. Лише при додержанні цієї умови
можу гарантувати Петлюрі недоторканість.
Прокурор: Чи обвинувачений так говорив, чи можете
ствердити переказ Головного Державного Інспектора?
Обвинувачений: Так, я тоді це говорив. Говорив, бо ду-
мав, що військо піде за мною.
— А як же обвинувачений уявляв свої взаємини з Уря-
дом УНР, поставленим фактично тим же Петлюрою як Голо-
вою Директорії.
59
Обвинувачений: Такого уряду я не потребував би. Ос-
кільки би цей уряд довідався, що я очолюю військо, він роз-
бігся б.
—- Виходить, що ви заміряли стати не лише на чолі За-
порізької Групи, а також очолити все військо, себто стати
Головним Отаманом. Чи так я зрозумів вашу ролю?
— Так — спокійно відповів полк. Болбочан — і головою
Держави.
— Себто Української Народньої Республіки, поклика-
ної до життя Центральною Радою та відновленої Трудовим
Конгресом.
— Форма для мене не грала ролі, я докладно на цьому
не зупинявся. До уряду покликано було б інших людей, а
не лише соціалістів.
— Чому ж цього пляну не виконали відразу, захопив-
ши штаб Групи?
— Бо відразу військова контррозвідка спаралізувала мої
заходи. Мої накази або перехоплювались, або я не находив
людей, щоб накази переказати частинам. Телефонічний зв’я-
зок з частинами було зіпсуто. Я мав за мало часу.
— Чому ж в слідстві не хотіли признатися до вини і
впевняли, що ваш виступ не має характеру політичного?
— Бо не знав, що за такий короткий час прокуратура
може здобути матеріали проти мене. Крім того, за останню
ніч багато пережив і передумав. Говорю правду, як було в
дійсности. Я старшина, а не політик.
— Чи полк. Сальський знав про Ваш виступ, чи поділяв
ваші наміри?
— Ні, він нічого не знав (ч. II. ст. 9).
...........Вже цих відповідей вистарчило, щоб ствердити
вину обвинуваченого, а саме: 1. Неправне оголошення полк.
Болбочана командуючим Запорізькою Групою. 2. Невиконан-
ня наказу Головного Отамана. 3. Спроба державного перево-
роту, опираючися на Запорізьку Групу і 4. Спроба усунення
від влади Головного Отамана. По всіх цих питаннях обвину-
вачений визнав себе винним.
Треба зазначити, що на початку судової розправи об-
винувачений тримався надзвичайно самовпевнено, неначе на-
діючись на якусь допомогу ззовні.
Однак, з розгортанням головної розправи настрій об-
винуваченого змінився. Особливо діяли на нього свідчення
60
близьких знайомих і сама процедура судової розправи. Між
іншим полк. Болбочан ствердив, що ні під час арешту, ані
в дорозі, ані на слідстві не було нанесено жадної образи його
гідности як старшини.
Чота, яка перевела арешт, врятувала йому життя, бо на-
товп заміряв відбути над ним самосуд.
На запит прокурора:
— Чи обвинувачений упритомнює собі, де зараз пере-
буває і як такі вчинки — відмова виконання наказу Голов-
ного Отамана, з іменем якого звязані державні змагання
українського народу, — кваліфікується військовими зако-
нами і як би така відмова могла відбитися на дисципліні та
боєздатности війська?
Обвинувачений: — Я дійсно перецінив свої сили.
— Аз урядом? Чи то був патріотичний вчинок, гідний
чесного та сумлінного громадянина?
— На політиці не розуміюся, — відповів обвинувачений,
—- навіть не знаю, яка є ріжниця між есерами і есдеками.
Відчував лише, що вони вносять хаос в життя.
— Не дуже добре то рекомендує пана полковника. Ад-
жеж Уряд УНР складається з представників цих двох пар-
тій. Коли дозволите, не відмовте поінформувати, яка ж була
ваша політична концепція?
— Зле зробив, — відповів обвинувачений. По суті я не
мав жадної політичної концепції. Знав лише одно, що ці
партії, то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже
давно звільнили б Україну від большевиків. Я за тверду
владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому
наказ і виконання того наказу вміє допильнувати. Однак,
стверджую, зле зробив, що довірився людям, які мене за-
вели. Тепер я, власне, один. Україна — моя батьківщина,
їй я служив і хочу служити.
Оця наївно проста відповідь і послужила основою моєї
окремої думки рапорту на ім’я Головного Отамана як зверх-
ника всіх збройних сил України.*)
Для мене стало ясним, що коріння виступу полк. Бол-
бочана перебуває деінде. Через упертість підсудного підчас
слідства не можна було натрапити на слід. Тепер же вираз-
&
) В «окремій думці» П. Певний вказував на потребу перег-
ви для виявлення дійсних винуватців, що стояли за
МО Волбочана (Б. М.).
61
ним ставало, що полк. Болбочан став жертвою подвійної про-
вокації: большевицької в особі Гавришка і своєї «опозицій-
ної групи». Я мав вражіння, що в Парижі є головний двигун
тієї опозиції. Була нагода виявити ту провокацію ч. II.
ст. 9-11).
.......... Сентенцію вироку підписали всі судді. Вирок
проголосив голова суду. Проголошуючи вирок, голова вка-
зав шлях заяви про уласкавлення.
До всього можу додати: з Болбочаном по оголошенні
вироку я бачився ще двічі.
Я закінчував вже свою «окрему думку», рапорт на ім’я
Головного Отамана, як Болбочан попросив знову побачення
зі мною. Розмовляли ми майже до ранку . ..
Між іншим Болбочан виявив, як він заявив: «чесно при-
знаюсь», — що на чолі групи, яка заміряла перевести дер-
жавний переворот, стояли пп. Шемет, Андрієвський, Симо-
нів та інші. Від них одержано було інструкції й вони ж в
справі державного перевороту провадили розмови з іншими .
людьми.
Про все, що я почув від Болбочана, переказав я як дода-
ток до «окремої думки» у рапорті на імя Головного Отамана
(ч. II. ст. 13).
..........З Болбочаном бачився й оборонець, який допоміг
йому правно оформити заяви про уласкавлення (ч. II. ст. 13).
..........Генерал Капустянський стверджує: «виконання
переведене було через два тижні після проголошення виро-
ку. За цей час Болбочан від тяжких переживань смертель-
ника збожеволів і присуд було виконано над людиною не-
притомною »*).
Коли то дійсно було так, то комендант тилу**) зробив
каригідний вчинок, бо закон забороняє виконання смертного
присуду щодо тяжко або розумово хворих аж до часу їх ви-
дужання. Смертний присуд в таких випадках відкладається
з самого урядового почину (ч. II. ст. 20).
*) Ген. Капустянський: Похід Українських Армій на Київ
в 1919 році (Б. М.).
**) Комендантом тилу був полк. В. Павленко «гетьманець»;
він був присутним при розстрілі і на мій запит відповів, що роз-
стріл переведено з додержанням всіх належних приписів (Б. М,).
62
ЗМІСТ
ч
Стор.
Від автора .	 З
Переїзд уряду з Кам’янця до Рівного..................5
Соціалістичний уряд..................................7
Виступ отамана Оскілка .............................14
Після перевороту;...................................18
Хто був П. Болбочан?................................21
Зрада П. Болбочана..................................24
Характеристика П. Болбочана.........................26
Перед новою спробою перевороту......................33
Виступ П. Болбочана.................................39
Суд і після суду....................................44
Заклинення..........................................51
Витяг з положення про Державний Інспекторат
у військових частинах та інституціях УНР .	.	.	52
Витяги з листа Петра Певного
до редакції тижневика «Ранок».......................55