Text
                    жж-

Юрій Римаренко з килл І проти кого ДОКУМЕНТАЛЬНО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ НАРИСИ Й СТАТТІ КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1983
66.5 Р51 В документально-публицистических очерках и статьях украинский советский публицист, лауреат премии им. Ярослава Галана, разо- блачает буржуазно-националистических от- щепенцев, находящихся на службе импери- алистических разведок и центров идеологи- ческих диверсий. Рецензенти В. Л. МИКИТАСЬ, Є. Є. КАМІНСЬКИЙ 4702590200—091 М205(04)—83 91,83 (§) Видавництво «Дніпро», 1983 р.
Розділ І. «ВОСКРЕСІННЯ» З ПОПЕЛИЩА ПО-ЖОВТО-БЛАКИТНОМУ В 1948 році в одному з ресторанів Мюнхена зібралося «добірне товариство» вже досить підтоптаних панків. Лилося вино, вигравало шумовин- ням пиво, бундючились гості, лунали гучні тости на честь пана міністра чи генерала, директора чи редак- тора, депутата чи полковника, ба навіть президента. Панство силкувалося говорити українською мовою, щоправда, впереміш з німецькими та польськими фра- зами. За столом виділявся добродій, що всіляко уни- кав української мови, бо не знав її. Так би ця вечірка у вузькому товариському колі й не набула широкого розголосу, коли б не хмільна думка — оголосити тепленьку вже компанію «україн- ським парляментом», хоча б «передпарляментом», що став би в еміграції «гідним» спадкоємцем Централь- ної ради та Директорії — контрреволюційних «урядів» періоду 1917—1920 рр. на Україні. Так і з’явилася на світ так звана «Українська націо- нальна рада» з паном «президентом» та його заступ- никами, головою «справжнього» українського уряду та керівниками окремих «ресортів» міністерств з портфе- лями й без них, сколихнувши не на жарт непролазне жовто-блакитне болото, викликавши запопадливу ме- тушню навколо «рятівної» ідеї продовжити в такий спосіб животіння конаючого націоналістичного сере- довища. «Супроти історії, супроти доби, супроти влас- ного народу вони виявилися нікчемами,— так характе- ризувала петлюрівську частину української еміграції прогресивна газета «Українське життя» від 11 травня 1950 року.— Не на передових місцях свойого суспіль- ства, а на європейських смітниках опинилися вони після 1917 року, якого вони не в силі зрозуміти навіть після 1939 року, коли знов і знову пробували грати 1* з
свою протинародну карту». Про сучасних недобитків буржуазного націоналізму газета писала: «Молодша частина сучасного скитальського «проводу» неславно програла в другій світовій війні свою ставку на дон- цовсько-гітлерівський фашизм і попала на ті самі єв- ропейські смітники, де вже благоденствували «батьки» з УНР 1 і скоропадщини». Саме з цього середовища й пролунали такі для декого бажані «державницькі» за- клики. «ДЕРЖАВНИЦЬКА» ОПЕРЕТКА НА МЮНХЕНСЬКІЙ СЦЕНІ Унрадівська «самостійницька еліта» намагається будь-що довести, що її «повноважні» ор- гани виникли, так би мовити, на «національному під- грунті» і є буцімто творінням якогось «національного думання», результатом українського «внутрішньонаці- онального» життя, виразником якихось «таємничих за- повідників сукупної української натури». Проте факти доводять інше, цілком протилежне. Ниточки жовто- блакитної «державницької» клоунади тяглися з Мюн- хена насамперед до рук реакційних кіл Сполучених Штатів Америки — справжніх режисерів унрадівської оперетки. Перед нами документ, датований 16 липня 1948 року. «Український народе,— говориться в ньому.— У час важкого народного лихоліття, напередодні історичних подій у міжнародному житті, відповідальні представ- ники українських політичних організацій (українські буржуазні націоналісти.— Ю. Р.) об’єдналися і ство- рили Українську національну раду, як представництво українського народу в його боротьбі... В братній лю- бові, суцільними лавами, з вірою в перемогу правди і справедливості приступаємо до святого діла». Про яку ж правду та справедливість насправді йшла мова, до якого «святого діла» приступило нове націо- налістичне, «державницьке» утворення, як називала себе УНРада? Яку мету поставили перед собою так звані «відповідальні представники», тобто члени вось- ми антирадянських, буржуазно-націоналістичних угру- 1 У Н Р — так звана «Українська Народна Республіка», само- чинно проголошена українськими буржуазними націоналістами всупереч волі українського народу з метою його закабалення. 4
повань за кордоном, що надали одні одним гучних ти- тулів «виразників» та «представників» українського народу? Почнемо з вищенаведених натяків про «історичні по- дії у міжнародному житті». Жалюгідному фарсові, розіграному жменькою збан- крутілих політиканів від націоналізму у Мюнхені, то- дішній окупаційній зоні США, передували події, по- в’язані зі спробами світової реакції розпочати «холод- ну війну» проти Радянського Союзу. Ось як описав початок цих подій британський журналіст Р. Паркер. 9 травня 1945 року він відвідав радника американ- ського посольства у Москві, який спостерігав свято Перемоги, що буяло московськими вулицями: «Я по- мітив на обличчі радника,— писав журналіст,— здиво- вано-незадоволений і роздратований вираз. Потім, кинувши останній погляд на юрбу, він відійшов від вікна, сказавши із роздратуванням: «Торжествують... Вони гадають, що війна закінчилась. А вона тільки по- чинається». Ця заява була досить симптоматичною. Адже відразу після закінчення другої світової війни з легкої руки Уїнстона Черчілля, Гаррі Трумена, Джейм- са Форрестола та інших виразників інтересів монопо- лістичного капіталу, світової реакції розпочався пері- од політики «з позиції сили», войовничого антикому- нізму та антирадянщини. «Наша перемога і можли- вість вижити залежать від того, як і де ми нападе- мо»,— стверджував, наприклад, міністр оборони США Дж. Форрестол. Форсуючи створення різного роду агресивних бло- ків, світова реакція не покинула напризволяще і на- ціоналістичних недобитків, що опинилися за кордоном, маючи на меті можливе створення з цих професіональ- них убивць щось на зразок іноземного легіону. Адже, за словами англійського парламентарія Джона Бойд- Карпентера, серед «переміщених осіб є в достатній кількості людський матеріал. Частина з них показала свої високі військові здібності» 1. Вістря політичного курсу «визволення» в умовах 50-х років було спрямовано на активізацію залишків внутрішніх контрреволюційних сил у соціалістичних 1 Цит. за вид.: ЛещенкоЛ. О. Україна на міжнародній аре- ні. 1945—1949. К., «Наукова думка», 1969, с. 185. 5
країнах, розпалювання націоналізму, провокування виступів ворожих елементів проти законних урядів, тобто на створення умов для імперіалістичного втру- чання у внутрішні справи цих країн. Один з теоретиків доктрини «визволення» Дж. Бернхем вважав її складовими елементами визнання імперіалістичними країнами емігрантських «урядів» або «національних комітетів», створення військових частин під прапором «визволення поневолених націй», а також збирання за кордоном усіх емігрантських ан- тирадянських сил. Радячи активно використовувати кадри контрреволюційної еміграції, Бернхем писав: «Ми повинні шукати людей, які є нашими надійними друзями або можуть стати такими, шукати їх скрізь, де тільки ми можемо, навіть у місцях досить мізер- них». Фахівець сумнівної політики «визволення» всі- ляко радив мати на увазі те, що колишні фашистські колабораціоністи, «різного роду втікачі із соціалістич- них країн являли собою воістину багатющу жилу, на яку вже напали старателі, але яка внаслідок більш систематичної й послідовної розробки може давати золота набагато більше» \ Саме такою «жилою» намагалися стати залишки української буржуазно-націоналістичної контрреволю- ції, що отаборились за кордоном. Повернемось до вже цитованого їх документа від 16 липня 1948 року: «Ми є свідками конфлікту двох світів,— бубонів но- воспечений «президент УНР» Степан Вітвицький.— Український народ (ясно, кого має на увазі автор.— /О. Р.)... відіграє значну роль в установленні порядку на сході». Для того, щоб було зрозуміло, про який по- рядок мріяли націоналісти, «пан президент» поясню- вав: «А саме у залученні цього сходу в справу мирного співробітництва з демократичним світом в політично- му, господарському та культурному відношеннях». Надії українського буржуазного націоналізму в особі УНРади формувались так: «Ми рішуче виступаємо на боці свободи і демократії, які уособлює вільна Аме- рика». Отже, одна з умов, яку ставив Дж. Бернхем, була збережена українськими буржуазними націоналіста- 1 ВигпЬат І. Сопіаіптепі о! ЬіЬегаііоп. ¥огк, 1953, р. 218—226. 6
ми петлюрівської орієнтації: їм не потрібно було ста- вати друзями реакції, вони були ними завжди. А щоб у американських хлібодавців не залишилося й тіні сумніву щодо орієнтаційних напрямів «державницько- го» балагана, наголосивши на «прихильності тісному міжнародному співробітництву і тенденціях до ство- рення мало-мальських тісно пов’язаних між собою держав», самочинний «президент» запропонував сві- товій реакції в разі «розвалу СРСР» створити «новий регіональний союз держав» між Балтійським і Чор- ним морями (Естонія, Литва, Латвія, Білорусія, Поль- ща, Чехословаччина, Україна та «райони» між Укра- їною і Кавказом). А враховуючи те, що саме Україна в культурному, економічному та стратегічному відно- шенні належить до Європи, вважали націоналісти, «ми вже зараз стараємося підготувати на майбутнє участь України у спілці народів об’єднаної Європи». Ось та «воістину багатюща жила» в буржуазно-на- ціоналістичному оздобленні, ім’я якій — одвічна зрада! Таким чином, «новітні самостійники» цілком недво- значно виступили з мюнхенських задвірків як відвер- то антинародна та антинаціональна сила, як космопо- літичний додаток для потреб світової реакції. «Державницькому» маскараду в Мюнхені передува- ла спеціальна конференція представників українських буржуазно-націоналістичних організацій США та Ка- нади, яка відбулася в 1947 році у Монтреї (США). Під американську диктовку нечисленні групки колиш- ньої «Української партії соціал-революціонерів», яки- хось галицьких радикалів, представників «робочої групи народних прогресистів (неповерненців)», а та- кож бандерівських і мельниківських угруповань ство- рили спеціальний координаційний комітет, мета якого полягала в налагодженні порозуміння між конкурую- чими націоналістичними партіями та групами у «дія- спорі» для утворення «Всеемігрантського українсько- го представницького центру». Наприкінці 1947 року представники координаційного комітету («професор» Грановський та ін.) вирушили в спеціальне європей- ське турне для підшукування відповідних кандидатур на вакантні пости «президентів», «голів парламенту» та «міністрів». Переговори велися широким фронтом, включаючи бесіди з усіма «головними провідностями» 7
емігрантського політичного ярмарку, кожний з яких і без того намагався довести своє беззастережне право на монопольне представництво інтересів не тільки української еміграції, але й всієї української нації, на звання «виразника» якоїсь «найсправжнісінької все- української демократії». Велися, зокрема, переговори з «наслідним гетьма- ном України» Данилом Скоропадським, колишнім го- ловою петлюрівської Директорії Володимиром Винни- ченком, самочинним «головою Директорії», з петлю- рівського табору УНР Андрієм Лівицьким, з новітнім претендентом на гетьманську булаву Никифором Гор- банюком (бандитська кличка Вогонь), з колишніми міністрами Центральної ради та Директорії Ісааком Мазепою, Миколою Ковалевським та Олександром Шульгіним, «урядовцем» з так званого «уряду» Захід- ної Української Республіки (ЗУНР), очолюваного «диктатором» Євгеном Петрушевичем, Степаном Віт- вицьким та ін. Ось що писав з цього приводу часопис «Українське життя»: «Наші політичні групи залюбки і радо ведуть полеміку про те, хто з-поміж них більше демократичний. Бандерівці посилаються на «історичні і епохальні» постанови надзвичайного збору ОУН в 1943 році. Там була згадка про демократію, отже, й бандерівці стали від того збору демократами. Мельни- ківці теж кажуть, що вони причалили до демократії приблизно від того часу, як Німеччина програла. УНРада була демократичною від самого початку... Гетьманці щораз, то більше згадують про конститу- ційну демократію. Виходило б, що й вони переорієнто- вуються на демократію». Гарячково вишукувалися також нащадки сина авст- рійського ерцгерцога Стефана Габсбурга—Вільгельма, що прибрав гучне ім’я Василь Вишиваний та запропо- нував себе у 20-і роки на вакантну посаду «українсько- го короля»; ретельно розшукувався якийсь Сергій Мор- котун, що оголосив себе напередодні другої світової війни нащадком українського гетьмана графа Кирила Розумовського та одружився вже як «граф» з амери- канською мільйонершею. Перетрушувалися архіви, напружувалась пам’ять, відшукувалися бодай якісь сліди спадкоємців «українського державництва» — князя Кочубея, графів Тишкевича та Монтрезора, ба- ронів Василька та Штейнгеля, «гетьмана» Полтавця- 8
Остряниці, що належав до оточення Гітлера. На пре- великий жаль жовто-блакитних «державників», десь зник з горизонту «видатний український лицар», за їх словами, «виразник справжнього українського націо- нального духу», іспанський гранд з династії Бурбонів, що його «зукраїнізував» свого часу Симон Петлюра. До вироблення новітньої «державницької» концепції та складання поіменного списку особового складу май- бутніх так званих представницьких органів були також залучені ватажки націоналістичних організацій, запек- лі вороги українського народу Андрій Мельник1 та Степан Бандера 1 2; один з організаторів дивізії СС «Га- личина» Володимир Кубійович. До участі у творенні нового «політичного тіла» були персонально запрошені також єпископ Іван Бучко та український бізнесмен, власник заводу гумових виро- бів у Парижі В. Сазонтів. Вони об’їздили майже всі європейські країни, де перебувала на той час україн- ська еміграція. Зрештою жовто-блакитним ділкам з американських «українських» інституцій під вивіскою «українського інформаційного бюро» (США) на ко- роткий час вдалося трохи вгамувати розбурхане, роз- ділене на «окремішні національно-політичні клітини» буржуазно-націоналістичне середовище, досягти види- 1 Андрій Мельник — колишній управитель митрополичо- го маєтку графа Шептицького; у складі осадного корпусу «січових стрільців» брав участь у придушенні повстання робітників київ- ського «Арсеналу» 1918 року, один із ватажків диверсійно-терори- стичної «Української визвольної організації» (УВО), а потім І «Організації українських націоналістів» (ОУН), що утворилася в 1929 році на базі УВО та інших націоналістично-терористичних груп. З 1938 року очолював ОУН, потім — ОУН-мельниківців. Воєнний злочинець, агент гітлерівських та інших шпигунських служб. 2 Наведемо витяг з одного із документів, підписаних С. Бая- дерою в роки Великої Вітчизняної війни, який чітко характери- зує його «українство», «вболівання» за інтереси «багатостраж- дальної неньки України»: Наша влада повинна бути страшною... Рекомендується знищувати усіх, хто буде виявляти опір режиму, і знищувати головним чином інтелігенцію, яку не слід допускати ні в які урядові органи і взагалі робити неможливою її підго- товку. Євреїв ізолювати, викинути з установ, тим більше моска- лів і поляків... Жоден вирок не оскаржується, а здійснюється не- гайно. Кодексом є власна націоналістична совість... На україн- ській землі може бути дозволена лише преса націоналістичного характеру. Публічні збори забороняються. Свободу слова допус- кати, оскільки це доцільно...» 9
мості його консолідації, домогтися утворення нетривко- го «всеемігрантського блоку» під гаслом «єдиного фронту» антирадянської боротьби. В цих умовах на- ціоналісти висунули план створення «Української на- ціональної армії» з колишніх солдатів та офіцерів ди- візії СС «Галичина», що були інтерновані в таборах Ріміні (Італія), а також німецьких каральних баталь- йонів «Нахтігаль», «Роланд» та «Північний легіон». Згідно із задумами «визволителів неньки України», бажано було також долучити до складу вояцтва і так званих «комбатантів» — добряче підтоптаних дідуганів з колишніх петлюрівських військ, а також українську молодь, яку колишні гітлерівські офіцери «фахово» го- тували в 1947 році в Толедо (Іспанія). Одночасно бу- ло досягнуто відповідної домовленості з оточенням польського еміграційного генерала Андерса, з одного боку, та американською військовою адміністрацією в Європі — з другого. «Пам’ятай,— відверто писав на- ціоналістичний журнал «На варті»,— що, розсипав- шись по всьому світі, ми не склали зброї, ми лише пе- рейшли на дальші позиції, щоб передихнути від утоми, переформуватися, підготуватися, перешикуватися до нового бою» \ Це вже було досить близько до виконання третьої умови, висунутої Бернхемом,— активізувати антира- дянську діяльність, зокрема українських буржуазних націоналістів. ЗАКОРДОННИМИ МАНІВЦЯМИ Далі події розвивалися за таким гост- росюжетним сценарієм. У квітні 1948 року на спеціаль- ній нараді бандерівського та мельниківського угрупо- вань разом з представниками «Союзу гетьманців-дер- жавників» (Скоропадської орієнтації), післявоєнної «Української революційно-демократичної партії» (УРДП) було вирішено «для користі українського на- роду (?!—Ю. Р.) повернути в небуття взаємну ворожнечу (між націоналістичними організаціями за кордоном.— Ю. Р.), політично-партійні суперечки та 1 Цит. за вид.: Терлиця Марко. Правнуки погані. К-, «Радянський письменник», 1960, с. 260, 10
єдиним фронтом іти до наміченої мети». І далі: «Свято зобов’язуємося жити між собою в братерській згоді, скріплюємо належні документи власноручними підпи- сами». Отже, створення УНРади започаткувало спробу спрямувати в певне річище надії розпорошеної емігра- ції, об’єднати окремі зусилля її проводирів, «самостій- ницьким» чином дірватися до калитки можновладного капіталу під керівництвом «представницького», і, зви- чайно, «демократичного» органу. У серпні 1948 року було випущено спеціальний «мемор’ял», який закли- кав, щоб кожний ділок від націоналізму, що скомпро- метував себе, натягнув на себе більш пристойну маску та «старанною роботою заслужив прихильного став- лення чужинців». Власне, страх позбутися хлібодавських щедрот іно- земних хазяїв, перед якими необхідно було виступати «монолітною силою», якимсь «єдиним українським на- ціональним організмом», змусив конкуруючі за теп- ленькі місця під «сонцем демократичного окциденту» «самостійницькі» сили зблокуватися під ілюзорним гаслом все тієї ж «новітньої» концепції горезвісної української «державності». Емігрантський прогресив- ний часопис «Українське життя», що видавався у Ка- наді, слушно стверджував, що різні уламки буржуазно- націоналістичної еміграції об’єднує насамперед спіль- на мрія якнайшвидше сісти на шию українського наро- ду під девізом «свої своя пізнаша», або «рука руку миє». «Це неписане порозуміння про спільну інтервен- ційну політику,— писала газета,— про спільні заходи до здобуття кредитів у заінтересованих закордонних чинників, про спільні зусилля до зібрання грошових фондів в Америці й Канаді наказує зберігати хоч би зовнішні ознаки «єдності». Але одне — розумові мірку- вання, а інше — природа речей. Організм засадничо хворий. Його розкладу ніщо не спинить». Засвідчуючи передсмертні судороги українського буржуазного на- ціоналізму, «Українське життя» наголошувало на то- му, що «визвольна» місія націоналістичної когорти, українська «визвольна» справа — це своєрідна дійна корова, до якої присмокталася сотня «спасителів». «Хліборобна й велика Україна сама по собі певний ка- пітал. Навіть один відгомін її можна продати на світо- вих біржах... Є натомість міф про скарби чорномор- 11
ського ельдорадо. Він манив Карла XII і Наполеона І, Вільгельма II \ Пілсудського, Гітлера, Муссоліні й Антонеску... Ще не ставши на українські землі, розда- вав Карло XII українські грунти своїм польським під- леглим, так як Пілсудський — мазурським осадникам, а Гітлер —своїм есесівським вельможам. Ще не бувши на Україні, торгували лівицькі і їм подібні Волинню й Галичиною на те, щоб бути президентами у Києві»1 2. І далі: «Скоропадський продавав адміралові Хорті Закарпатську Україну3. Кубійович віддав Гітлеру «ди- стрикт Галичину» за ганебну роль галицького «фюре- ра». Ціною розчленування України між Німеччиною, Словаччиною, Мадярщиною й Румунією купувалося ославлене «українофільство» німців». Канадська про- гресивна газета «Українське життя» небезпідставно запитує: «Чому ж би й тепер не поторгувати вітчиз- ною? Чому ж би й тепер не будувати «підстав нашої політики» за рецептою авторитетного ідеолога «украї- нопродавства» Донцова, тобто «спираючи наше визво- лення на силу багнета польського або румунського вояка»? Щоправда, Польща й Румунія сьогодні не дію- чий чинник, коли йдеться про інтервенційні комбіна- ції, але хто заборонить шукати інших «приятелів». І «спасителі» діють» 4. На нашу думку, «Українське життя» влучно охарак- теризувало УНРаду, виявило її дійсні «політичні нап- рямні» та справжнє «державницьке» єство політиканів від українського буржуазного націоналізму. Відомий у петлюрівських колах, палкий прихильник УНРади Юрій Артюшенко у грубезній книжці «Люди і події на моєму шляху» беззастережно твердив, що до якогось великого майбутнього «самостійна Україна» 1 «Самостійна Україна,— цинічно писав «апостол» українсько- го буржуазного націоналізму Дмитро Донцов,— це Карл XII на лівому березі Дніпра, це армії Гінденбурга й Гогенцоллерна в Києві, Катеринославі та Одесі». (Донцов Д. Підстави нашої по- літики. Відень, 1921, с. 76). 8 Йдеться про так звану Варшавську угоду від 20 квітня 1920 року між Пілсудським І Петлюрою, згідно з якою західно- українські землі було «передано» під юрисдикцію шляхетської Польщі. 3 Йдеться про Будапештську угоду Скоропадського з угор- ськими властями (1929), згідно з якою «наслідний гетьман всієї України» погодився на уярмлення хортистами Закарпатської Ук- раїни, за що «пан гетьман» отримав готівкою 50 тисяч крон. 4 «Українське життя», 1950, 11 травня. 12
може дійти лише за умови повної орієнтації на такі «стовпи свободи», «головні кусні» західного «вільного світу», як США та Англія. Намагаючись довести політичну виключність Укра- їни, яку, мовляв, персоніфікує націоналістична еліта за кордоном, Артюшенко писав: «Україна на суходіль- ній грані двох континентів Старого Світу є тим, чим на морській грані Нового й Старого Світу — Америка... Тому Америка й Англія в Україні, а Україна в Амери- ці й Англії взаємно знайдуть те доповнення... оту син- тезуючу ідею, що обновить світ духовно і перебудує його» Ч Перший «прем’єр» УНРади Ісаак Мазепа від- разу після її створення надіслав до американських та англійських властей офіційного листа з «синтезуючою ідеєю» взяти під заступництво свіжоспечене «україн- ське урядовство». Проте сильні світу цього поставили на місце жовто-блакитних державників, заявивши, що про офіційне визнання українського емігрантського «уряду» не може бути мови до слушних часів можли- вого розриву дипломатичних відносин з СРСР. «Десь у своїх маленьких душечках спасителі свідомі, що їх закордонна місія це тільки батіг з клоччя,— писало «Українське життя».— Вільгельм II ішов на Україну по хліб і вугілля. За це давав шомполами й шибеницями. Гітлер хотів теж хліба, вугілля й платив канчуками та кулями в потилицю. Але один і другий (а з ними й їх- ні українські лакеї) у свій час пізнали тверду руку українського народу... Та сотня спасителів не грішить нахилом до науки. Хоч на часинку, але бути при дійній корові. Це ударне завдання». Які ж рятівні ідейки взяти відтепер на озброєння? Кому довірити «державницькі» уповноваження? Вибір був, щоправда, досить різноманітний. Націоналістична еміграція вивезла за кордон не тільки свої тлінні ті- ла, а й псевдоідеологічні докази свого заступництва все тієї ж «української народної душі». Взяти, напри- клад, гетьманців. їхнім кредо були такі постулати: «Гетьманич Данило — це уроджений репрезентант- представник, й того достоїнства, того великого обов’яз- ку ніхто відібрати не в силі. Що ж він репрезентує? ‘Артюшенко Юрій. Люди і події на моєму шляху. Нью-Йорк, 1967, с. 17, 13
Іменем свого Батька — ясновельможного Пана Гетьма- на — 1. Він репрезентує всі землі України. 2. Він репрезентує великоукраїнську історію — ми- нувшину і — дасть Бог — Велику Будучність України. 3. Він репрезентує всі верстви й усі стани Україн- ської Нації» !. Така консервативна «теорія» з повним успіхом мог- ла бути взятою за основу конструювання УНРади, ко- ли б не спритність «нової еміграції», що взяла зреш- тою «провід» в свої руки і безцеремонно відштовхнула гетьманських претендентів від «влади», звинувачуючи їх в тісних контактах з великодержавницькою групою горезвісного О. Керенського, що, мовляв, шкодить «визвольній справі». (Хоч, у свою чергу, унрадівські ділки також вели «сепаратні» переговори з Керен- ським та ввійшли до складу «Американського комітету визволення», що стояв на засадах збереження «єдиної та неподільної Росії»). Не пощастило і Н. Вогонь-Горбанюку. Колишній ва- тажок «державницької» організації УНАКОТ («Укра- їнське національно-козаче товариство») Никифор Во- гонь-Горбанюк, що назвався міфічним «гетьманом України», скомпрометував себе тісними зв’язками з гіт- лерівською розвідкою і, природно, не міг відкрито оща- сливити УНРаду конструктивними ідеями та активною співпрацею з нею. В свою чергу, й бандерівські фашистські «визвольні» ідейки були добре відомі громадськості, а їх носії за- плямували себе кров’ю українського народу. Отже, не варто було до певного часу популяризувати банде- рівщину, яка висувала, скажімо, такі гасла: «Ми по- винні добитися, щоб жодне село не визнало Радянську владу. ОУН повинна діяти так, щоб усі, хто визнає Радянську владу, знищувались! Не залякувати, а фі- зично знищувати. Не треба боятись, що люди прокля- нуть нас за жорстокість. Нехай з 40 мільйонів україн- ського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому нема». Якою ж була в організаційному плані так звана «но- ва» українська політична еміграція? 1 Цит. за вид.: Терлиця Марко. Правнуки погані, с. 125. 14
Щодо представницького характеру «партій» — фун- даторів так званої УНРади. Один уїдливий емігрант- ський поет, у зв’язку з жалюгідною метушнею націо- налістичної галайстри за кордоном, писав: Де три українці, там партій вже п’ять, Щоб рідну Вітчизну свою визволять, І кожний в повчальника позу стає... О де ж ти, кохана єдносте, є? Відразу по другій світовій війні подав свій голос старий «соціаліст» Панас Феденко, заявивши про про- довження діяльності «Української соціалістичної пар- тії», яка існувала на Україні ще за петлюрівщини. До цієї «партії» зараховується його син Богдан, невістка, шість дідуганів з Детройта та Мюнхена й навіть один зубний лікар з Лондона. От вам вже й «партія»! Фе- денка мало турбує, що ні він, ні його «партія» нікого не представляють — аби тільки був галас про неї. З’являються також дві «селянські партії». Одна про- ста — під головуванням Архипенка, в якій також було аж п’ять членів, а друга складніша — «Союз земель со- борної України — селянська партія» під керівництвом сина українського поміщика Володимира Доленка та колишнього офіційного співробітника штабу Розенбер- га в окупованому гітлерівцями Києві Василя Дубров- ського. Ця «партія» висунула досить оригінальну про- граму: «Село — основна одиниця в суспільстві, а міс- то — ворог села». Як не смішно, але ця партія більш «масова», ніж партія Архипенка, бо в неї «заангажо- вані» досить розгалужені сімейства Доленків і Дуб- ровських та кілька їх земляків, в минулому харків’ян. Заворушилися й колишні «полонофіли» та абверів- ські агенти. Вони об’єдналися під гучною назвою — «Українське національно-демократичне об’єднання». З-поміж них — один із засновників горезвісної дивізії СС «Галичина» гауптштурмфюрер СС Любомир Ма- карушка, нині один із директорів банку в Бад-Гейдель- бергу біля Бонна. У 1948 році виникла чергова антирадянська органі- зація — «Українська революційно-демократична пар- тія» (УРДП) під проводом Багряного і Май- стренка. Нічого іншого вони не придумали, як під- новити дещо стару одежину УПСР та УКП, допов- нивши їх антирадянський ідеологічний арсенал 15
«ультрареволюційними» гаслами. Згодом з’явилася ще одна «партія» — «Союз українських конструктивно- творчих сил» з трьома конструктивно-творчими члена- ми в усьому «вільному світі». Отже, як бачимо, вибір упав на більш «поміркова- ні» кола з суто петлюрівської старої та нової буржуаз- но-націоналістичної еміграції. За основу були взяті горезвісні «історичні традиції» колишніх буржуазно- націоналістичних «урядів» доби Центральної ради та Директорії, «державницькі» ідейки петлюрівського контрреволюційного табору УНР. Таким чином, УНРада спробувала виступити спад- коємницею якихось «скрижалів української револю- ції» доби «української державності 1917—1920 рр.», захисницею «революційних» та «демократичних» праг- нень на відміну від угруповань галичанського гатунку (оунівців), що, мовляв, уособлювали «вкрай праву на- ціоналістичну ідеологію, отаманію та анархізм». Петлюрівське середовище, зрештою, накопичило пев- ний досвід політичного крутійства, запопадливого ви- служування то перед німецько-австрійськими, то пе- ред антантівськими загарбниками, досвід переходу від служіння польсько-шляхетській вояччині до «держав- ницьких» контактів з румунськими та чеськими «виз- волителями», а до другої світової війни, і особливо в ході її було явним прислужником гітлерівських фаши- стів. Петлюрівці свого часу були більш спритні, більш цинічні, «далекосяжніші» і вірніші інтересам світової реакції, ніж інші антирадянські угруповання буржуаз- но-націоналістичної контрреволюції. Отже, вибір їхньої «спадщини» сучасною УНРадою був цілком законо- мірний. Саме цей багаж давав змогу йти в одній упряжці з найчорнішими силами імперіалістичної реак- ції, антикомунізмом, мілітаризмом. Спадщина вічної зради — ось той дороговказ, що ним залюбки керува- лася УНРада, прикриваючись фіговим листком яки- хось «скрижалів української революції», які, мовляв, унрадівці вивезли за кордон і «достойно» відобража- ють їх тепер. Які ж докази на вірність світовій реакції може на- вести жовто-блакитна УНРада? Перший «пропускний» бал вони заробили в роки гро- мадянської війни, виступивши проти українського на- 16
роду. Саме петлюрівщина в цій війні стала синонімом політичного та кримінального бандитизму, тобто най- більш кривавих, жорстоких засобів боротьби проти українських робітників та селян. Саме бандит, погром- ник, куркуль з обрізом з легкої руки петлюрівців ста- ли уособленими фігурами «національного відроджен- ня» України, з якого змальовуються риси сучасних «адоратів хреста і меча». Вони були першими і в тому, що «героїку» зради та запроданства підняли на рівень «державницької» політики, освячуючи ними культ плентання в обозі світової реакції. Отже, по порядку. Розділ II. ХРОНІКА ЗЛОЧИНІВ ТА ЗРАДИ ПІД ЗВЕРХНІСТЮ БОРИСА САВИНКОВА У боротьбі за повалення експлуататор- ського ладу, утвердження влади Рад трудящі дедалі більше переконувались, що буржуазний націоналізм є заклятим ворогом суспільного прогресу, постійно зраджує соціальні й національні інтереси народу. «Жодна з буржуазно-націоналістичних «партій» по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не була і не могла бути конструктивним чинником дер- жавного унезалеження й суспільної організації україн- ської нації. Це наочно показали події 1917—1920 рр., коли всі без винятку українські партії зазнали банк- роцтва і компрометації»,— змушено визнав один з жовто-блакитних «теоретиків» М. Сциборський у своє- му опусі «Націократія» (Париж, 1935). «Ми прогайнували велику історичну нагоду (йдеть- ся про громадянську війну.—Ю. Р), бо не мали вели- кої, всеохоплюючої української ідеї і ідеології»,— го- вориться у «Зверненні» бандерівців 1979 року. Визнання Радянської держави рядом капіталістич- них країн на початку 20-х років аж ніяк не означало, що імперіалісти припинили боротьбу проти неї. Во- ни вдалися до інших форм боротьби — політичної, економічної, дипломатичної, до організації контррево- люційних заколотів, шпигунства, диверсій. 17
Разом з тим світова реакція не відмовилася і від нових спроб у сприятливий момент організувати інтер- венцію проти Радянської країни. Організаторами во- рожих дій всіх контрреволюційних сил виступили США, Франція, Англія і Німеччина. Особливу активність в ті часи виявляли реакційні кола буржуазної Польщі. Викриваючи інтриги польської вояччини щодо Країни Рад, В. І. Ленін писав: «Ми капіталістів перемогли, але не знищили, вони пересіли на інший стілець і си- дять у Варшаві, яка була колись центром боротьби проти російського самодержавства, а тепер об’єднує білогвардійців проти Радянської Росії» *. Польська во- яччина, під великодержавницькими гаслами типу «Польща від моря до моря», здійснила ряд заходів по практичній підготовці до можливої інтервенції за- лишків білогвардійських та буржуазно-націоналістич- них військових формувань, по об’єднанню всіх сил контрреволюції навколо створеного у Варшаві «Все- російського політичного комітету» — «Народного Сою- зу захисту батьківщини та свободи» (НСЗБС), який очолив запеклий контрреволюціонер Борис Савинков. Саме ця організація терористично-шпигунського га- тунку, за задумами французької та польської вояччи- ни, повинна була створити підпільні «повстанські» групи в Росії та на Україні, підготувати кадри білогвар- дійських та націоналістичних ландскнехтів для висту- пу із закордону проти трудящих нашої країни 1 2. Тіс- ний зв’язок з білогвардійцями савинковського гатунку будь-що намагався і намагається приховати сучасний націоналістичний табір за кордоном, бо ж це врешті- решт б’є безпосередньо по підвалинах буржуазно-на- 1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 42, с. 351—352. 2 Як свідчив начальник терористичного відділу НСЗБС пол- ковник Гнилорибов, ця організація отримувала щомісячно 12 млн. марок від міністерства закордонних справ буржуазної Польщі, по 1,5 млн. від французької військової місії у Варшаві, по 500— 600 тис. марок від 2-го відділу польського генерального штабу, по 15 тис. франків від Нобеля, 20 тис. крон від президента Чехо- словаччини Бенеша тощо. (Див.: Суд над Савинковьім. Л., 1924, с. 28—29). Із звіту савинковського «Всеросійського політичного комітету» у Варшаві видно, що його програма полягала у від- родженні «єдиної та неподільної Росії», відновленні приватної власності під демагогічним лозунгом кронштадтських заколотни- ків: «Вся влада вільно вибраним Радам». 18
ціоналістичної ідеології, «протиросійського» лозунгу та противеликодержавницького спрямування вигада- ної від початку до кінця «ні від кого не залежної», «самостійницької» політики. Однак офіційні документи контрреволюційних цент- рів, зізнання петлюрівських та білогвардійських еміса- рів, визнання інших учасників антирадянських аван- тюр, особисте листування націоналістичних ватажків викривають і цю чергову вигадку. Документи свідчать, що відразу після панічної вте- чі за Збруч петлюрівські лідери за вказівкою началь- ника генерального штабу Польщі генерала Розвадов- ського встановлювали тісні контакти з білогвардій- ською групою Б. Савинкова. Ще в листопаді 1920 року в присутності польського міністра Стемпковського відбулися переговори Савинкова з петлюрівськими представниками П. Зайцевим та М. Ковалевським, а в лютому 1921 року петлюрівські генерали Ю. Тютюн- ник та Зелінський з участю польського офіцера Россе- левича досягли «повного взаєморозуміння» з Савинко- вим Ч Контрреволюціонери «самостійницького» та велико- державницького напрямів підписали спеціальну уго- ду, в якій визначались конкретні практичні заходи спільної антирадянської, шпигунсько-диверсійної ді- яльності, а також сфери розподілу «впливу». Секрет- ними пунктами цього договору, що не були опубліко- вані, передбачалася сплата Петлюрі одноразового «паю» в ЗО млн. марок для підготовки збройного ви- ступу проти Радянської України, а також передача націоналістичним ватажкам призначеного Францією для «військ» Савинкова озброєння. В угоді наголошу- валося на доцільності перетворення України шляхом збройної інтервенції в контрреволюційний плацдарм проти Радянської Росії, базу для можливого походу на Москву. «Начельника держави» Пілсудського було визнано «якнайвищим арбітром», рішення якого для Савинкова та Петлюри були обов’язковими. Останнє підводить риску під удаваною самостій- ністю контрреволюції різних кольорів та відтінків. На- ведемо з цього приводу визнання петлюрівської газетки 1 Див.: «Коммунист», 1923, 9 декабря. 19
«Українська трибуна» за 1921 рік, яка свого часу не уникла розмов про близькість із Савинковим, щоб у такий спосіб довести свою повну відданість задумам світової реакції в порівнянні з іншими націоналістич- ними групами, які не мали, мовляв, таких «впливових» спільників, як група НСЗБС. Саме ці «групи, що зараз об’єднані біля таких людей, як Б. Савинков, Гнилори- бов,— вказувалося у газетці,— і є нашими союзника- ми, складають з нами той спільний фронт, який пови- нен був об’єднати всі антибільшовицькі сили, проте, на жаль, об’єднують лише невелику її частину». Для розширення цього «фронту» петлюрівці підписали та- кож так звані «тактичні угоди» про спільний виступ проти Радянської країни з білогвардійським генера- лом Перемикіним, ватажками контрреволюційних груп донських козаків із колишньої врангелівської армії Фроловим і Яковлєвим, встановили тісні зв’язки з го- ловою так званого «Кубанського уряду» В. Іванисом Ч У вересні 1921 року петлюрівський «посол» у Чехосло- ваччині Славінський досяг угоди з відомим сіоніст- ським діячем В. Жаботинським про спільні антира- дянські дії на Україні, зокрема про сформування на випадок вторгнення петлюрівських військ з Польщі на Україну спеціальної єврейської жандармерії для за- безпечення інтересів буржуазних прошарків єврей- ського населення. Звинувачуючи Комуністичну партію та Радянську владу в здійсненні «русифікаторської» політики, мало не в «єврейському походженні», запля- мувавши себе єврейськими погромами на Україні, бур- жуазні націоналісти відверто блокувалися з велико- державниками та сіоністами. Перед силою класових інтересів відходили на задній план гучні заяви про «самостійність». Вкотре яскраво виявився в цьому ма- ріонетковий характер ідеології та політики україн- ського буржуазного націоналізму, несамостійність уда- ваних самостійників. Наведемо кілька прикладів для підтвердження вищенаведеної тези. Своє ставлення до горезвісного націоналістичного постулату «самостійності України» Б. Савинков досить відверто висловив у розмові з Пілсудським (червень 1920 року), якому він заявив, 1 У своїх мемуарах В. Іванис підтверджує спроби польської вояччини пов’язати його насамперед з групою Б. Савинкова, як центром всіх антирадянських сил у буржуазній Польщі. 20
що вважає «неприйнятною згоду на незалежну Україну... Придатним у майбутньому — плебісцит або взаємне мовчання про кордони до відновлення єдиної влади у Росії». Подібне ж ставлення до іншого «ос- новоположного» націоналістичного гасла «соборної» (тобто єдиної, возз’єднаної України) досить чітко ви- значив наближений до Савинкова білогвардієць Філо- софов, який відверто схвалював окупацію західно- українських земель панською Польщею. «Ми не повин- ні,— застерігав він,— втручатися у внутрішні польські справи. Проте ми не тільки маємо право, а й зобов’я- зані відстоювати дорогу нам ідею польсько-російсько- го (з російською білогвардійщиною.— Ю. Р.) збли- ження» Такі пропозиції не були чужими для «само- стійницьких» ватажків, які неоднозначно відрікалися від так званої «соборності» України на користь шля- хетської Польщі. «Ми вважаємо за наш національний обов’язок — шукати найскорішого порозуміння з Поль- щею,— писав у 1923 році петлюрівський часопис «Три- буна України»,— щоб знову Галичина та інші україн- ські землі, що, на наше щастя, залишилися за межа- ми Радянської Росії, стали для нашого національного руху тим, чим була Галичина для нього за часів існу- вання Австрії»,— тобто центром дій контрреволюції проти Радянської України, так званим П’ємонтом зло- ворожої діяльності проти українського народу. Саме про цей «П’ємонт» йшлося на спеціальній нараді представників білогвардійської та буржуазно-націона- лістичної контрреволюції, що відбулася 13 червня 1921 року під прикриттям чергового з’їзду НСЗБС, на яко- му були присутні також ад’ютант Пілсудського пол- ковник граф Довойно-Соллогуб, начальник італійської військової місії в Польщі полковник Стабіні, праців- ник французької місії майор Пакельє, а також чинов- ники американської та англійської військових місій у Польщі. 1 Наведемо з цього приводу лист білогвардійця Н. Наживіна П. Мілюкову. «Самостійники,— писав він про українських буржу- азних націоналістів,— нікчеми, погань, проте ви не повинні забу- вати, що за ними стоять, як за Мазепою Карл XII, ворожі Росії сили, в руках яких ці мазепи є тільки сліпим знаряддям сили, оз- броєним марками, чеськими кронами, польськими злотими». (Н а- ж и в и н Н. Ф. Глупость или измена... Открьітое письмо Милю- кову. Брюссель, 1930, с. 8). Такою була насправді «ідейна» плат- форма блокування різномастих сил контрреволюції. 21
«Представники іноземних держав просто сиділи та записували — потім доповідали своєму уряду,— зізна- вався в 1924 році Б. Савинков,— і в бесідах зі мною, звичайно, всіляко заохочували, що ось, мовляв, потріб- но боротися з червоними» *. За цими заохоченнями приховувалися конкретні заходи по посиленню під- ривної роботи проти Країни Рад, зокрема з викорис- танням залишків білогвардійських військ та націона- лістичних військових формувань. Як заявили на слід- стві савинковські емісари Крушельницький та Мас- ловська, що добровільно передали себе в руки Радян- ської влади1 2, на вищевказаній нараді виступив і пет- люрівський генерал Ю. Тютюнник, який намалював рожеві перспективи «найближчого повалення» Радян- ської влади на Україні. За його словами, в республі- ці тільки, мовляв, й очікували на прихід «законної влади УНР», за кожною радянською дивізією начебто йшов спеціальний повстанський загін, керівництво яки- ми здійснював міфічний «комітет спасіння України». Контрреволюційна нарада схвалила рішення всіляко активізувати підготовчу до військової авантюри робо- ту, закінчивши її до 15 серпня 1921 року, стягнути до цього строку «довірені війська» Петлюри, білорусько- го націоналіста Булак-Булаховича й Савинкова безпо- середньо до кордонів Білорусії та України. Присутній на нараді граф Довойно-Соллогуб запевнив, як засвід- чують документи, «від імені маршала Пілсудського і від усього польського народу, що буде завжди до- помагати таким людям, як Савинков». А білогвардій- ський часопис «Новий мир» 16 червня 1921 року пи- сав, що після створення чергового «союзу» відбувся неминучий в такому випадку крок: в Париж було на- діслано делегацію, щоб заручитися підтримкою держав Антанти. 1 Дело Бориса Савинкова. Л., 1924, с. 10. 2 За завданням Савинкова вони були перекинуті розвідкою буржуазної Польщі на Україну для створення так званого Чор- номорського обласного комітету НСЗБС (Таврія, Крим, Чорно- морське узбережжя). 22
В КИШЕНІ ПОЛЬСЬКОЇ шляхти У листопаді 1978 року буржуазно-на- ціоналістична газета «Мета» (Мюнхен) надрукувала статтю М. Степаненка, на той час одного з ватажків УНРади, який твердив, що петлюрівське «військо» за кордоном у 20-і роки стало «речником непофальшова- ної державно-політичної волі» та «організатором ефек- тивної допомоги для успішної національно-визвольної боротьби». В чому суть цієї «непофальшованої волі»? Як свідчать факти, що їх марно намагаються при- ховати «самостійники», військове міністерство буржу- азної Польщі, а саме 2-й відділ генерального штабу («двуйка»), що спеціалізувався на веденні підривної диверсійної та шпигунської роботи проти Радянської країни, подбав про підготовку петлюрівського «воїнст- ва» до так званого «другого походу» на Україну. Згід- но з санкцією Пілсудського та генерала Розвадовсько- го у передмісті Львова Кисельках у лютому 1921 року був створений спеціальний петлюрівський контррево- люційний військовий центр — «Партизансько-повстан- ський штаб» (ППШ) на чолі з генералом Ю. Тютюн- ником. Підривну діяльність ППШ безпосередньо спря- мовували начальник 2-го відділу генштабу майор Черноцький, командир 6-ї польської армії генерал Гал- лер, начальник штабу Стахович та начальник 2-го від- ділу 6-ї армії майор Флорек. ППШ функціонував під вивіскою «Евіденція-2» як орган так званої «п’ятої екс- позитури» (представництва), що спеціально займався підривною діяльністю проти Радянської України. Цим шпигунсько-диверсійним центром практично керували досвідчені польські розвідники капітан Глязер, поруч- ники Магер та Лапинський, лейтенант Ковалевський, а на офіційну службу до нього були зараховані петлюрівські офіцери Отмарштейн, Кузьмінський, Доб- ротворський, Кузьменко-Титаренко та ін. Ряд петлюрів- ських офіцерів набував фахових навичок безпосередньо на прикордонних розвідувальних пунктах — «пляцув- ках» та постерунках. При ППШ було також ство- рено спеціальні курси для підготовки кадрів шпигунів, диверсантів та терористів, куди направлялася із табо- рів інтернованих петлюрівська військова еліта. Став- лячи це завдання, Тютюнник радив своїм підлеглим 23
звертати увагу на такі якості кандидатів у шпигуни, як відсутність у них «усякого розсуду і питань з їх- нього боку: чому, нащо і що буде в результаті». Допо- відаючи керівникові УВО (диверсійно-терористичної Української визвольної організації) Є. Коновальцю про виконання спеціальних доручень Тютюнника щодо підбору кадрів, провідний член УВО Р. Сушко, напри- клад, просив направити йому на допомогу відомого націоналіста Р. Дашкевича, що став згодом одним із керівників контрреволюційної ОУН. Сушко не мав сумніву, що шпигунська «робота йому б сподобалася», бо ж добре знав нахили свого співбрата по УВО. Ха- рактерно, що в одній із вказівок Р. Сушкові Є. Коно- валець радив якомога старанніше виконати завдання «колеги» Тютюнника і перш за все «знайти список на- ших... (оунівців.— ТО. Р.) поговорити з ними необхід- ним чином і надіслати їх, якщо вони згодяться, якомо- га скоріше в розпорядження Юрка Васильовича (Тю- тюнника.— ТО. Р.)» Шпигунські аспекти уенерівської «самостійницької» політики практично зводилися до головного завдан- ня — слугувати реакційній польській вояччині. Не ви- падково власті буржуазної Польщі санкціонували під- готовку інтернованих петлюрівських офіцерів та сол- датів для нового збройного виступу проти Радянської країни, зобов’язавшись до часу «загального повстан- ня» на Україні забезпечити їх необхідною зброєю та боєприпасами та перекинути без перешкод через поль- сько-радянський кордон. Як свідчив дещо пізніше пет- люрівський генерал Гулий-Гуленко, глава французької військової місії у Польщі генерал Ніссель схвалив ці підступні плани, запевнивши націоналістичних ватаж- ків у цілковитій підтримці французького військового командування. Одночасно з санкції міністерства за- кордонних справ Румунії, начальника генерального штабу румунської армії генерала Горського та коман- дування 3-го -та 4-го румунських корпусів було ство- рено ще один центр підготовки збройного виступу про- ти Радянської України — так званий «повстанський штаб південної групи військ УНР» на чолі з вищезга- даним генералом Гулим-Гуленком. Підривну роботу «штабу» спрямовували представники французької роз- 1 «Коммунист», 1923, 9 декабря. 24
відки в Румунії Гонорат і Глез, а також польські дип- ломати, акредитовані в цій країні Гурко і Петров- ський. Велику зацікавленість у діяльності чергового антирадянського центру виявляли також глава фран- цузької військової місії в Румунії генерал Петен, а згодом — генерал Бартело. Протягом 1921 року з до- повідями про роботу «штабу» у Варшаву, до францу- зької військової місії у Польщі, неодноразово викли- кався військовий аташе балаганного «посольства» УНР у Бухаресті петлюрівський генерал Дельвіг. На підго- товку збройного виступу петлюрівців з території Ру- мунії було витрачено 7 млн. 700 тис. лей та десятки мільйонів іншої валюти. У листопаді 1921 року петлюрівці уклали з поль- ськими властями спеціальну таємну угоду, яка обома «високими» сторонами трактувалася як продовження Варшавської угоди Пілсудського з Петлюрою 20 квіт- ня 1920 року. Згідно з цією угодою, польська сторона зобов’язалася в разі «початку дій» надати петлюрів- цям понад 21 тис. карабінів, 34 гармати, 2 бронепоїз- ди, 246 кулеметів, понад 1,5 тис. коней, близько 16 тис. комплектів обмундирування, 9 автомашин, боєприпа- си тощо. Польський уряд гарантував петлюрівським каральним загонам повне забезпечення на території Польщі, «в тому числі продуктами харчування на два місяці, в разі початку дій». Інші пункти угоди торка- лись справжньої суті петлюрівського варіанта «відро- дженої України», яка, за задумами польської вояччи- ни, мала існувати поза межами західноукраїнських земель, тобто «визнаючи нинішні кордони польської держави». Угода передбачала фактичну передачу Оде- си під польський вплив, перебудову залізничних колій від польського кордону до Одеси, випуск спеціальної позики «на предмет забезпечення і амортизації боргу Польщі», укладення торговельної угоди, «якою би Спе- ціально враховувалися інтереси передусім польської торгівлі». (Характерно, що цю «додаткову угоду» оби- дві сторони тримали у великій таємниці, про неї навіть не згадується в націоналістичній літературі). Отже, «самостійна Україна» в польсько-петлюрів- ському трактуванні була розчленованою, підпорядко- ваною «особливим» інтересам буржуазної Польщі, бу- ферною державою, благодатним полем для польського 25
капіталу та плацдармом для дальших авантюр проти радянських республік. Саме таким чином сучасна УНРада може зараху- вати собі ще один черговий «дивіденд» на шляху за- проданства і зради. вирок виносить НАРОД Якою ж була соціально-класова база петлюрівщини, на яку безупинно посилається сучасна УНРада, трактуючи її як втілення «демократичного» чи «народного» ідеалу?.. Доктрина українського буржуазного націоналізму в цілому відбивала й відбиває класові інтереси екс- плуататорських кіл населення — буржуазії, дрібного міщанства та куркульства. В. І. Ленін підкреслював, що наміри світової реак- ції на початку 20-х років були розраховані цілком чітко і полягали в тому, щоб якраз у хліборобських окраї- нах нашої країни знайти собі соціально-класову опо- ру, знайти місцевості з переважанням куркулів, бага- тих селян, які нажилися на війні, які живуть чужою працею бідноти. «Ці куркульські елементи,— вказував В. І. Ленін,— і стали головною і найбільш серйозною опорою контрреволюційного руху в Росії» \ Отже, йшлося про орієнтацію на найскаженіших ворогів Радянської влади, найбільш грубих і диких експлуататорів, звірствам й віроломству яких не було меж,— на куркульство 1 2. Саме українське куркульство і стало соціально-класовою опорою буржуазної націо- налістичної контрреволюції, базою так званого полі- тичного бандитизму, зокрема петлюрівського та мах- новського гатунку, що виник на Україні в період гро- мадянської війни і відразу після її закінчення. П’ята конференція КП(б)У в 1921 році підкреслила, що «внутрішній фронт» боротьби з націоналістичною контрреволюцією — це передусім боротьба з озброєним куркулем, боротьба з петлюрівщиною, з бандитизмом. Характерно, що бандитизм в республіці дещо пожва- вився через 2—3 місяці після розгрому Врангеля, 1 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 37, с. 10. 2 Див.: Там ж е, с. 38. 26
в умовах, коли Радянський уряд приступив до обме- ження впливу куркулів на селі. «Куркульські прошар- ки населення,—вказував М. І. Калінін,— незадоволені зрівняльністю землекористування, незадоволені тим, що у них відібрали владу над біднотою, не миряться з Радянською владою. Саме вони і виділяють з свого середовища бандитські групи, що наряджаються в шкуру захисників селянських інтересів, проте, по суті, виявляють волю тих класів, що намагаються знову уярмити трудящих» Ч Єдність соціальної природи бандитизму та петлю- рівщини є незаперечною, адже саме остання передба- чала, що в основі соціально-класової структури «само- стійної України» стоятиме передусім куркульство. До речі, з цих позицій виходила і ОУН, орган якої «Роз- будова нації» наголошував на тому, що тільки «кур- куль, власник був на Україні найбільше відповідним (для українського буржуазного націоналізму.—Ю. Р.) елементом, а не пролетаризований незаможник». І не дивно, що буржуазно-націоналістична контрреволюція за кордоном та її жовто-блакитні поплічники на Украї- ні виступили організаторами та ідейними натхнен- никами куркульсько-націоналістичного бандитизму — найжахливішої форми боротьби проти українських трудящих, що стали на шлях перебудови життя на но- вих, соціалістичних підвалинах. Офіційний орган ЦК КП(б) України, газета «Ком- мунист», вказуючи на підозрілу метушню петлюрівців за межами України, підкреслювала, що «їх жалюгід- ним залишкам доводиться або ж остаточно померти безславною смертю, або спробувати вчинити яку-не- будь авантюру. Петлюрівці вибрали останнє і докла- дають всіх зусиль, щоб підтримати полум’я україн- ського (куркульсько-націоналістичного.— Ю. Р.) бан- дитизму» 1 2. Озброєне куркульство, бандитизм були останньою великою ставкою жовто-блакитної контрре- волюції на підрив Радянської влади на Україні зсе- редини. Жовтоблакитники намагалися скористатися так званим «повстанством» для того, щоб підняти свої підмочені акції як «виразників» якогось «могутнього 1 Калинин М. И. Статьи и речи (1918—1935). М., 1936, с. 41—42. 2 «Коммунист», 1921, 27 июля. 27
національного протесту» проти Радянської влади, що давав би підстави для військової інтервенції капіта- лістичних країн під приводом «визволення» України, «що бореться». «Ця вірна челядь польської шляхти,— писала 12 листопада 1923 року західноукраїнська комуністична газета «Наша правда»,— вирішила спро- бувати ще раз повернути польській шляхті і світовій буржуазії ту владу, котру вона мала раніше на Украї- ні. Український націоналізм виродився у бандитизм (курсив наш.— Ю. Р.), який нічого, крім руїн, для України не передвіщає». За час своєї ганебної діяльності «Партизансько- повстанський штаб» зробив усе можливе для забезпе- чення петлюрівських банд керівними кадрами, зброєю, матеріальними засобами, антирадянською літературою тощо. Так, з території Польщі на Україну на початку 1921 року були перекинуті великі банди Мордалевича, Шепеля, Карого, Бернадського, Онищука, Кравчука, Хмари, Гальчевського; з Румунії — банди Заболотно- го, Грозного, Гуляй-Біди та ін. Досить сказати, що один із петлюрівських емісарів перед переходом кор- дону отримав 500 коней, 20 кулеметів, велику кіль- кість гвинтівок, а також півтора мільйона карбован- ців царськими грошима і в польській валюті. Тільки в березні 1921 року ППШ підготував і вислав на Україну 50 петлюрівських офіцерів, а з Румунії —40. Всього до листопада 1921 року на Україну було пере- кинуто близько 900 петлюрівських емісарів, кривавих отаманів, керівників шпигунських та диверсійно-теро- ристичних груп. Серед цих «визволителів» України були петлюрівський генерал Н. Вогонь-Горбанюк, полковник П. Самутін, полковник Алексєєв, генерал Гулий-Гуленко 1 та ін. Всі без винятку бандитські ота- мани, що діяли на Україні, були одночасно французь- кими, польськими або ж румунськими шпигунами, за- вербованими чи за кордоном, чи через спеціальних резидентів. Націоналістична газетка «Український се- лянин», що виходить у Мюнхені, цілком відверто ви- 1 Алексєєв — колишній співробітник петлюрівської контрроз- відки, перекинутий до Києва у 1921 році для керівництва спеці- альною польською шпигунською резидентурою. Затриманий зав- дяки пильності радянських громадян. Гулого-Гуленка послала в 1922 році до Одеси румунська розвідка. В перший же день появи у місті він був упізнаний місцевими жителями й заарештований. 28
знає: бандитський отаман Гальчевський, цей «ідейний борець» за «вільну, ні від кого не залежну Україну», як його трактують сучасні «самостійники», був звичайним інформатором, який через спеціальних зв’язкових си- стематично поставляв польській розвідці шпигунські відомості. А націоналістичний журнал «За держав- ність» свідчив: у складі банди отамана Філоненка, яка діяла на Поділлі, були два польські розвідники Голов- ко та Гофман, а також якийсь майор чеської армії, який брав безпосередню участь у бандитському напа- ді на село Ліга-Рудня. Ще на початку 1921 року ППШ з допомогою поль- ської та румунської розвідок, намагаючись об’єднати поодинокі бандитські зграї на Україні, створив органі- заційну мережу бандитського підпілля у вигляді п’яти «повстанських груп» або «фронтів» («південна» група генерала Гулого-Гуленка з центром у Румунії, «пів- нічна» — полковника Мордалевича, «київська» — ота- мана Брови та ін.). Групи були розбиті на 22 «пов- станських райони», які, згідно із задумами буржуаз- но-націоналістичної контрреволюції, повинні були керувати бандами та «повстанськими комітетами», що дислокувалися у тому чи іншому районі. Для організації «загального повстання» націоналіс- тична контрреволюція створила у Києві підпільну пет- люрівську організацію — «Всеукраїнський повстан- ський комітет», який зв’язався з ППШ та діяв за його директивами, правильніше, за вказівками польської розвідки. Характерна деталь. До керівництва цієї ан- тирадянської організації ввійшли представники роз- трощених українських дрібнобуржуазних партій со- ціал-зрадників — УПСР, УСДРП, націоналістично настроєної інтелігенції. Інструктуючи одного з керів- ників цієї заколотницької організації — Наконечного, Ю. Тютюнник наказував: «Ваша справа працювати... В призначений для повстання час, коли загони повста- лих займуть лінію кордону України, українська армія (жандармські загони з інтернованих.— Ю. Р.) прийде у рух. Озброєння і план повстання — це наша справа. Коли повстання почнеться, я прибуду як шеф гене- рального штабу повстанців і очолю всю армію». На-* конечний отримав під Петлюри мандат, який засвід- чував його службу в польській розвідці, а від останньої — 1,5 млн. карбованців та запевнення, що 29
збройний виступ проти Радянської України відбудеться влітку 1921 року. За «точними» підрахунками націона- лістичних «керманичів», в «загальному повстанні» на Україні повинно було взяти участь майже 300 тис. чо- ловік, в тому числі 60 тис. німецьких колоністів *. А петлюрівська «Українська трибуна» у 1921 році на- магалася запевнити, що у ворожій діяльності банд нібито беруть участь «не менше як 98 процентів україн- ського населення». Виконуючи завдання спецслужб буржуазної Поль- щі та боярської Румунії, націоналістична контррево- люція заплямувала себе страшними злочинами проти України, проти українського народу. Вона намагалася здійснити варварські плани знищення продуктив- них сил молодої Української Радянської держави, знекровити її і без того зруйновану економіку. Гра- бунки державного та особистого майна, підпал хліб- них полів, залізничні катастрофи, масовий терор та вбивства — ось далеко не повний перелік злочинів на- ціоналістів, дії яких сучасні «українознавці» намага- ються зобразити продовженням «визвольних змагань в інтересах» українського народу, якимось «загально- національним протестом» проти «москалів». Тільки в одному Черкаському повіті матеріальні збитки від злочинних бандитських дій становили 39 млн. карбо- ванців, а в Житомирському повіті тільки за бере- зень—квітень 1921 року — понад 80 млн. карбованців. За визнанням Ю. Тютюнника, безпосередньо керова- ними ним із-за кордону бандами було завдано збитків народному господарству Радянської України на за- гальну суму 25 млн. доларів. Бандити тероризували сільське населення республіки, намагалися зірвати посівні та збиральні кампанії, утруднювали роботу ра- дянських установ та громадських організацій. Тільки в Донецькій губернії внаслідок бандитських злочинів зірвалася сівба на 750 тис. гектарів, що позначилося на забезпеченні шахтарів продовольством. «Можна з впевненістю сказати,— відзначала 9 вересня 1921 року газета «Пролетарская правда»,— що тільки на те й спрямовані усі зусилля бандитів, щоб підірвати всю нашу податкову кампанію, щоб не дати можли- 1 Див.: Сташевський Д. М. За мирні відносини з капі- талістичним світом. К.» «Наукова думка», 1963, с. 26. ЗО
вості нагодувати голодуючих робітників та селян По- волжя, нагодувати Донбас». Виступаючи в 1921 році в газеті «Українська три- буна» під псевдонімом С. Торнтон, Петлюра всіляко афішував розбійницькі акції «національних повстан- ців», зокрема підпали хлібних запасів. Тільки з 8-го по 17 серпня 1921 року бандитами було здійснено 156 нападів на села республіки, вбито 72 мирних жителі, 166 червоноармійців, 51 радянського працівника, 32 міліціонери, 15 незаможників, поранено 101 мирного жителя. А ось звіт кривавого отамана Філоненка, бан- да якого діяла в 1921—1922 роках на Волині: 28 жовт- ня розгромлено два ешелони з хлібом, розстріляно 6 чоловік, 19 листопада розстріляно 13 чоловік із штабу 196-го полку, а також — дві жінки-єврейки, 28 червня 1922 року розстріляно 8 працівників залізкому, 20 липня — 6 службовців культрадгоспу, 16 серпня — 16 чоловік в с. Ульха. Матеріали про ці страхітливі злочини вміщені в буржуазно-націоналістичному збірнику, виданому у 1938 році у Варшаві під промовистою назвою «За державність». А щоб не залишалося жодного сумніру, якими саме методами велася боротьба за жовто-бла- китну державність, отаман Філоненко уточнював: «Рі- зання тіла, видирання нігтів, пропікання залізом». За даними Центральної міжвідомчої комісії допомоги жертвам контрреволюції, від бандитських дій на Україні загинуло близько 50 тис. і постраждало понад 500 тис. чоловік, переважно мирного населення. У світлі вищенаведеного стає цілком очевидним блюзнірство сучасних «українознавців», що, всупереч конкретно-історичним фактам, силкуються зобразити куркулів та бандитів «національними визволителями», борцями за «демократію, свободу і братерство», а бан- дитизм — боротьбою «антибільшовицького села проти більшовицького міста». Абсолютно неспроможними є також спроби довес- ти, що, мовляв, голод, до якого безпосередньо причет- не націоналістичне охвістя, був викликаний якоюсь «рукою Москви». Наприклад, у 1959 році бандерів- ський посіпака П. Ващенко твердив: голод був «влаш- тований більшовиками для подавлення селянського руху». Ці та інші облудні твердження цілком безпід- ставні. Голод був наслідком нав’язаної імперіалістами 31
громадянської війни, розрухи, заподіяної зовніш- ньою та внутрішньою контрреволюцією. Досить ска- зати, що збитки, яких завдала Антанта Україні, ста- новили 12 мільйонів золотих карбованців. Разом з тим на судовому процесі над контрреволюційною органі- зацією «Спілка визволення України» було встановле- но, що Петлюра 1921 року особисто давав вказівки повсюдно знищувати хлібні запаси, а також пускати під укіс поїзди з продовольством, які Радянська вла- да надсилала в голодуючі губернії України, бо, за словами жовто-блакитного вбивці, «той, хто отримає цей хліб, буде благословляти більшовицьку руку, що дала цей хліб». А так званий «комітет спасіння України» у Польщі гарантував усім, хто знищить при- наймні трьох комуністичних агітаторів чи комісарів, видачу в умовах ефемерної «самостійної України» ще одного морга землі понад звичайний наділ. І після цього жовтоблакитники ще й своє базікають про якесь «національне єство». Бандитські головорізи страшними злочинами проти українського народу відробляли іудині срібняки. Зві- рячу розправу, наприклад, вчинила 28 серпня 1921 року банда петлюрівського отамана Петренка на ху- торі Шкуратовому, Вознесенського повіту, Одеської губернії, над 15 членами волосного КНС. Голові ком- незаму т. Левченку бандити відрізали руки, відруба- ли ступні ніг, розрубали плече, відрізали ніс, тяжко поранили в голову \ Виступаючи на похороні жертв Кожанківської ка- тастрофи, спричиненої тим, що банда Гайового пусти- ла під укіс продовольчий ешелон з хлібом для голо- дуючих шахтарів Донбасу (серед жертв були жінки й діти), Д. 3. Мануїльський гнівно сказав: «Судіть їх за те, що вони, прикриваючись українським патріо- тизмом, менш за все страждали горем і нещастям країни, що вони рвали її на частини, кривавили об- різами, порізали отаманськими ножами. Це вже війна не Комуністичній партії, а безпартійному населенню» 1 2. Українські буржуазні націоналісти, блокуючись нині з сіоністськими колами, в ті роки кривавими ру- 1 Див.: Кучер О. О. Розгром збройної внутрішньої контр- революції на Україні в 1921—1923 рр. X. Вид-во ХДУ, 1971, с. 11< 2 «Пролетарськая правда», 1921, 17 сентября. 32
ками бандитських зграй Орлика, Галаки, Струка та інших вчинили великі єврейські погроми. В 1929 році журнал «Летопись революции» надрукував спогади Биструкова, учасника боротьби проти банд отамана Галаки. Ось опис однієї з трагедій, які відбувалися 1922 року на Чернігівщині: «Із єврейських домів, хиж, із погребів і сараїв неслися розпачливі крики і марні зойки про допомогу. Пощади не було нікому — ні ста- рим, ні молодим. Розбивали об стіни грудних дітей, гвалтували та вбивали матерів. Знущалися і калічили молодих дівчат. З особливо великою радістю знуща- лися з комуністів. Ця картина ніколи не зітреться з пам’яті тих, хто бачив її» 1. Навіть впливова французька буржуазна газета «Тан» була змушена визнати у травні 1921 року: націо- налістичні псевдовизволителі «перетворилися у зви- чайних розбійників, які грабують і вбивають... і вико- рінюють нещасне єврейське населення. Цілий ряд містечок і сіл, населених євреями, залитий кров’ю і спалений бандитами, які продовжують називати себе «повстанцями». Причому то була не якась випадковість або збіг обставин, а цілком свідома тактика, започаткована буржуазними націоналістами ще в роки громадян- ської війни. Саме в той період створювалися спеціальні загони, так звані «курені смерті» для масового зни- щення євреїв. За дорученням С. Петлюри їх формував майбутній «вождь» ОУН Є. Коновалець. До речі, кожній хвилі погромів передували спалахи розгнузданої пропаганди антисемітизму. Бандитські акції інспірувало й спрямовувало так зване «інформа- ційне бюро» при генеральному штабі петлюрівської армії, яке готувало спеціальні звернення до «армії», закликаючи до масового знищення євреїв. «Все це,— зазначає американський професор С. Фрімен,— роби- лося з дозволу військової влади, на чолі якої стояв Симон Петлюра». Було навіть розроблено спеціальну тактику здійснення погромів, що отримала офіційну назву «акції Петлюри». Ось як здійснювалась ця акція у місті Овручі. Як писав у Нью-Йорку на початку 20-х років голова до- помогового комітету жертвам погромів, що діяв під 1 «Летопись революции», 1929, № 5—6, с. 231. 2 Ю. Римаренко 33
патронатом Червоного Хреста, Е. Хейфец, «петлюрів- ці відрізали євреям бороди, що було святотатством. Потім примушували їх танцювати і співати релігійних пісень. Після цього починалися оргії. Для оргій від- биралися дружини і дочки тих євреїв, їхні сестри, всі, кого можна було використати. Жінок гвалтували на очах у їхніх чоловіків, батьків і братів. Вранці, коли оргії кінчалися, цих нещасних вбивали. Жодного не залишено живим». Подібне відбувалося й у Тростянці: «Кривавий та- нок смерті почався. Заблищали ножі, засвистіли соки- ри, спеціальне знаряддя було застосовано для цього випадку — в хід пішли мотики... Утворилася кривава річка, в якій плавали жертви. Подібних тортур і зну- щань ніколи не знав світ». За свідченням С. Фрімена, саме петлюрівську так- тику погромів узяли на озброєння білогвардійські бан- ди генерала Денікіна. Цим досвідом скористалися й німецькі фашисти, створюючи зондеркоманди на зра- зок вже згадуваних «куренів смерті». З 1917-го по 1920 рік на Україні у погромах закато- вано 150—200 тис. чоловік. Колишній директор єврейського історичного архіву в Берліні Е. Черіковер зберіг майже 500 найменувань документів, які свідчили про пряму причетність Пет- люри до масових погромів. Волаючи на кожному кроці про якийсь «загально- національний протест», який насправді був звірячим бандитизмом, спрямованим проти трудящих Радян- ської України, буржуазно-націоналістична контррево- люція силкувалася своїми кривавими діями загостри- ти становище, посилити голод, розладнати економіку республіки. «Ця анархія тільки й зможе врятувати нас і Росію,— цинічно писав петлюрівський «посол» у Па- рижі О. Шульгін,— тільки на повній руїні більш здо- рові елементи Росії (?І —ТО. Р ), якщо вони існують, зможуть створити державу». Націоналістичні ватажки з захопленням вітали спроби імперіалістичних кіл ско- ристатися голодом у радянських республіках для но- вих авантюр проти Країни Рад. «Ми не можемо,— вказувалося в листі самозваного петлюрівського «прем’єра» А. Ніковського такому ж «послу» у Відень від 17 вересня 1921 року,— не чекати безпосередньої чи посередньої, відкритої чи замаскованої політичної 34
акції Західної Європи на Сході, хоча почнеться вона із благодійної допомоги голодним». Петлюрівці навіть надсилали спеціальні телеграми буржуазним діячам Бріану та Нулансу з вірнопідданим благанням від- правити на Україну, під приводом необхідності розпо- ділу «благодійних дарів» між голодуючими, спеціаль- ні «загони міжнародної жандармерії» під виглядом «інтернаціональних військових частин» для проведен- ня під їх наглядом «вільного плебісциту». Сучасна УНРада залюбки взяла на своє озброєння жорстокі методи, якими здійснювала свою антинарод- ну та антинаціональну програму петлюрівська УНР, що розв’язала громадянську війну на Україні, нама- гаючись потопити революцію в крові. «Обгорілі стовбури і димарі ще довго будуть гово- рити про нас,— писав у своїх «мемуарах» у прихильній до УНРади газеті «Український селянин» колишній петлюрівський отаман Я. Гальчевський-Войнаровсь- кий.— Не жаліймо майна. Буде нова держава, на міс- ці зруйнованого або спаленого поставимо палаци». Націоналістична газетка «Українець», що виходила 1958 року в Лондоні, надрукувала цілий підвал про «національний подвиг» банди отамана «Вугілля», яка пустила під укіс пасажирський поїзд з делегатами з’їз- ду незаможних селян Катеринославщини. Після цього страшного злочину бандити, як зазначала газета, «ве- село і щиро, як велить святий звичай, провели святий вечір і побажали один одному веселих різдвяних свят». Сучасні спадкоємці «святих» справ петлюрівщини напинають на себе шати ледве не «миротворців» та «людинолюбців». Хочеться нагадати, що петлюрів- ський «посол» у Румунії К. Мацієвич свого часу був одвертішим. В одній із своїх «дипломатичних нот» він писав: «За останній час під впливом зміни загального ставлення Європи до більшовиків... цей (петлюрів- ський.— Ю. Р.) рух дістав назву «бандитизм», проте нас не ображає, коли нас називають бандитами». А втім, заради справедливості зазначимо, що ділки мюнхенської УНРади також не ображаються, коли на еміграції їм надають прізвиська «нащадків варшав- ського сервілізму», «польського хрунівства» та «юдо- фобства». Бо ж як не хотіла б націоналістична контр- революція приховати погромну, одверто антисемітську 2* 35
спрямованість своїх «державних» попередників, су- довий процес у Парижі над вбивцею С. Петлюри Шварцбардом (1926) довів, що саме Петлюра та його спільники були організаторами масових єврейських погромів, підступними ворогами українського народу й трудящих єврейської, польської, російської націо- нальностей. Вище ми вже говорили про соціальну базу банди- тизму— куркульство. Хотілося б тут ще раз наголоси- ти, що куркульський бандитизм як петлюрівських, так і махновських банд не був і не міг бути якоюсь ідейно- політичною організацією, про що белькочуть за кордо- ном сучасні фальсифікатори історії. Він був набродом наймерзенніших реакційних, антинародних, антинаціо- нальних сил старого буржуазно-поміщицького ладу, членів розтрощених буржуазно-націоналістичних «пар- тій», петлюрівців, дезертирів, мародерів та інших кримінальних елементів. Підступні, криваві методи бо- ротьби, до яких вдавалися петлюрівці, засвідчили пе- редсмертну агонію всього табору буржуазної націона- лістичної контрреволюції, його виродження в банду вбивць, погромників та гвалтівників. Трудящі Радянської України одностайно піднялись на рішучу боротьбу з жовтоблакитниками та їхніми махновськими партнерами по злочинах. Своє слово сказало трудове селянство, незаможники республіки. Українська земля горіла, в повному розумінні цього слова, під ногами бандитів. Ось декілька інформацій- них газетних повідомлень. «Місцеві банди, що зали- шилися в окрузі,— повідомляла газета «Коммунист» 2 березня 1921 року про становище в Хорольському повіті,— бояться підходити до села, бо незаможні се- ляни, розлючені їх нескінченними грабунками, вилов- люють та передають їх у виконком». В районі міста Чернухи, Лохвицького повіту, банда Верепса змушена була здатися на милість Радянської влади. Така ж доля спіткала 100 чоловік із банди Левченка, 36 — із банди Верейця та ін. На кінець 1921 року здалося 4 тис. учасників банд, а всього з 1920 року — близько 15 тис. Зрозумівши безплідність дальшої боротьби, здали- ся також сотні петлюрівських отаманів та махнов- ських «батьків». Серед них — бандитський полковник Мордалевич, довірена особа Петлюри. «Здача Морда- 36
левича,— писала газета «Коммунист» у червні 1921 року,— страшний удар по націоналістичній контрре- волюції, яка весь час існує, спираючись на зовнішню підтримку, з одного боку, і на повстанство — з дру- гого. Зовнішня підтримка покидає Петлюру, його випробувані отамани несуть свою зброю до ніг робіт- ничо-селянської влади». В українських селах створювалися загони само- оборони із незаможників, які зі зброєю в руках від- стоювали свою мирну працю. Ці загони, наприклад, повністю ліквідували банду Лозовського (170 чол.). Понад 56 тис. чоловік, членів комітетів незаможних се- лян, об’єднаних у спеціальні загони, або близько 64% всіх незаможників України взяли безпосередню участь у боротьбі з бандитизмом !. Це був по-справжньому організований, масовий похід проти бандитизму, вияв високої громадянськості незаможного селянства та ро- зуміння ним свого патріотичного обов’язку. По рес- публіці котилася слава про ратні подвиги невеликого за кількістю, але бойового по духу Дуброво-Аннен- ського загону на чолі з комуністом В. Дубровіним- Решетниченком, що мужньо боровся з бандами Гонти та Яблочка. Його командир став кавалером ордена Червоного Прапора. Безприкладний героїзм у боях з бандами Махна, що проривалися за кордон, виявили незаможники Вознесенського повіту на Одещині. «В кожному селі,— писала у вересні 1921 року газета «Красная Армия»,— селяни, якими керували комосе- редки, вступали в бій з бандитами. Винятковою зав- зятістю характеризувався бій, який дали селяни Три- катської волості. Розстрілявши всі патрони, вони ки- нулися врукопашну». Зустрівши такий опір, махновці були змушені залишити повіт. Відзначаючи заслуги незаможного селянства в бо- ротьбі з бандитизмом, ВУЦВК нагородив почесним Червоним Прапором 49 організацій незаможного селян- ства, а орденом Червоного Прапора незаможників Гадая, Ворону, Чуму, Олійника, Олихновича та ін. «Безприкладна боротьба селян проти куркулів та бан- дитів,— підкреслив П’ятий всеукраїнський з’їзд Рад,— 1 Див.: Другий всеукраїнський з’їзд незаможних селян. Стено- графічний звіт, ч. 5. X., 1921, с. 78. 37
увійде в історію визволення України від ярма капіта- лу і зміцнення влади трудящих як одна з найяскраві- ших сторінок» ’. Бандитському «фронту» партійна організація, тру- дящі республіки протиставили внутрішню єдність й монолітність своїх рядів, справжній партійно-радян- ський, народний фронт, який викликав страх і нена- висть націоналістичного охвістя, паніку в його се- редовищі. Ось один із прикладів. Протягом кількох місяців ком- осередок села Валяви, Черкаського повіту, в складі 11 чоловік стійко відбивав спроби банди Грозного (100—150 бандитів) прорватися в село. В листі до Черкаського повітового комітету партії секретар ком- осередку писав: «Доповідаю, що... майже весь мій осе- редок геройськи загинув у бою з бандитами Грозного. Залишився один я. Прошу вважати осередок існую- чим. Я буду працювати один за всіх» 1 2. Непохитна мужність комуністів, вірних захисників інтересів українського народу, викликала любов, гли- боку вдячність та повагу до них, зміцнювала довіру широких мас населення республіки до Комуністичної партії. «І тепер, коли бандитизм, що знову народився за кордоном, намагається підняти повстання на Украї- ні,— писав у ті роки Д. 3. Мануїльський,— ...мільйони трудящих селян стоять тепер за ту Комуністичну пар- тію, що дала їм землю і продподаток. Ось чому почу- ваємо ми себе тепер сильнішими, ніж будь-коли. Ось чому мільйони селян і робітників України вітають Ко- муністичну партію закликом: «Хай живе Комуністич- на партія!» 3 До осені 1921 року політичному бандитизмові, ор- ганізованому й керованому з-за кордону, було в ос- новному покладено край. Ось що свого часу визнавав майбутній «прем’єр» сучасної УНРади І. Мазепа: «Майже всі повстанські загони до кінця липня (1921 року.— Ю. Р.) вже не існували, а їх отамани вбиті. Часто траплялося, що агенти Тютюнника не встигали прибути до наміченого 1 Бюллетень V Всеукраинского сьезда Советов. X., 1921, с. 35. 2 «Огонек», 1924, № 2, с. 6. 3 Бюллетень V Всеукраинского сьезда Советов, с. 7. 38
місця, як їх виявляли та знищували... Так протягом літа була знищена майже вся головна мережа пов- станських осередків на Україні». Наприкінці вересня 1921 року було повністю роз- бито банди Махна, який втік до боярської Румунії. «Безсумнівно, що настрої селянства тепер змінили- ся,— визнавала львівська націоналістична газета «Ді- ло»,— історія махновщини закінчена, а для самого Махна залишається лише роль звичайного бандита, яким він, власне кажучи, завжди і був». (До речі, перебуваючи за кордоном, Махно вчинив чергову бандитську аферу, пограбував румунських селян, за що був притягнутий до кримінальної відповідальності румунськими судовими властями). Проте, незважаючи на повний крах своїх ганебних розрахунків, різномаста контрреволюція за кордоном на кошти світової реакції продовжувала готуватися до походу на Країну Рад. Ретельно приховуючи від своїх хазяїв провал савинковської агентури у Росії та розгром бандитських зграй на Україні, варшавська група Б. Савинкова та прихильний до них «самостій- ний» петлюрівський «уряд» запевняли своїх високих покровителів в успішності виступу «своїх людей» на радянську землю, де, мовляв, тільки й чекають їх, щоб підняти «загальне повстання». У спеціальному наказі Ю. Тютюнникові від 17 жовтня 1921 року «сам» Пет- люра наголошував: «Ці загони повинні стати тим яд- ром, біля якого, згідно плану, необхідно зосередити інсургенційні сили, організовані нашими повстанськи- ми організаціями і агентами». Слід вказати на те, що в цій по-справжньому ганеб- ній змові взяли участь всі без винятку буржуазно-на- ціоналістичні угруповання від профашистської орга- нізації УВО до псевдокомуністів винниченківського гатунку, які швиденько забули про свої «принципові» розходження з приводу тактики антирадянської бо- ротьби. Документи неспростовно доводять, що, згідно з вказівками французької військової місії у Польщі, в підготовці збройного виступу проти Радянської Украї- ни взяли участь не тільки петлюрівці, а й ділки з УВО, з контрреволюційних монархічних груп Скоропадського та Вишиваного. Вони наввипередки пропонували свої послуги як одноосібні виразники волі українського 39
народу. В листі члена ЦК УСДРП П. Феденка 1 за- кордонній групі у Відні вказувалося: «Ви повинні пам’- ятати про те, що Тютюнник на Україні, а Савинков на Заході... До товаришів на Україні ми посилаємо інструкції, що і як вони повинні робити під час пов- стання. У скорому часі почнеться повстання, і все те, що тепер робиться,— це тільки перші бої». Обізвався і удаваний «комуніст» Винниченко. «Більшовики біль- ше 2—3 місяців на Україні не вдержаться, також як і в Великоросії,— заявляв він.— При поваленні більшо- виків почнуться між нами, соціалістами і гетьманця- ми... непорозуміння за владу... Зараз ми намагаємося зорганізувати наші сили, щоб попередити це у май- бутньому». Проте маячні надії жовто-блакитної контрреволю- ції були приречені на повний провал, незважаючи на сприяння сил світової реакції, зокрема вояччини бур- жуазної Польщі та боярської Румунії. Радянська держава, український народ знайшли достатньо сил та засобів для того, щоб дати гідну від- січ провокаціям імперіалістичних держав та їх жовто- блакитних найманців. Вирішальним фактором, що зумовив провал агре- сивних замірів світового імперіалізму, були заходи Комуністичної партії по зміцненню внутрішнього і зов- нішнього становища Країни Рад, стійка, принципова позиція Радянського уряду з питань ослаблення між- народної напруженості, а також рішуча підтримка світового пролетаріату. Органи ВЧК влітку 1921 року ліквідували підпіль- ні савинковські організації в Центральній Росії та Бі- лорусії. У грудні 1921 року були розгромлені біло- фінські інтервенти. На початку 1922 року ліквідована авантюра Енвера у Середній Азії, розтрощені біло- гвардійські і японські банди на Далекому Сході. Рі- шучі дії Червоної Армії і червоних партизанів змусили японський уряд вивести в кінці 1923 року свої війська з радянської території. Жалюгідним фарсом закінчилася і метушня укра- їнської націоналістичної контрреволюції навколо 1 В наші дні П. Феденко мешкає у Лондоні, де очолює анти- радянську націоналістичну організацію — так звану «Українську соціалістичну партію» (УСП), що входить до складу балаганної УНРади. 40
збройного виступу проти Радянської України. Як вия- вилося, розрекламованої «повстанської армії» в рес- публіці кількістю до ...300 тис. чоловік з... «корпуса- ми», «дивізіями» імені Мазепи, Нечая та ін. насправді й сліду не було. У вересні — жовтні 1921 року (на- передодні виступу петлюрівців з Польщі) Тютюнник віддав накази отаманам Брові, Левченку, Орлику, яких величав «командармами», про захоплення... Києва, Харкова та інших міст. Усе це виявилося звичайним пропагандистським трюком, бо ж організованого бан- дитського підпілля на Україні вже не існувало, отаман Брова був убитий, а банди Левченка та Орлика пере- ховувалися в лісах. Як же ставилося українське селянство до авантюри Тютюнника? І. Е. Якір, на той час головнокомандуючий Київським військовим округом, підкреслював: «Селян- ство робило все, щоб допомогти нам ліквідувати бан- ди... ніхто на шляху слідування банд, крім поодиноких кримінальних елементів, не приєднався до них. Ось у чому смертний вирок петлюрівщині» ’. 2 листопада 1921 року червонокозацька дивізія Д. Шмідта вщент розгромила подільську групу ота- мана Палія, а 17 листопада дивізія Котовського ото- чила групу Тютюнника в районі Малих Минок — Звіз- даля, повністю розгромила її, знищивши понад 400 бандитів. 537 головорізів було взято в полон. Кинувши напризволяще своїх вояків, архіви штабу, Тютюнник утік у Польщу. Наприкінці листопада були викинуті за межі республіки бандитські групи отаманів Пшони- ка та Гулого-Гуленка, що виконували провокаційні завдання румунської вояччини. Вторгнення банд Тютюнника — це остання спроба націоналістичного табору за кордоном оживити на завдання світової реакції куркульсько-націоналістич- ний бандитизм, що конав у смертельній агонії і яко- му було покладено край протягом першої половини 1922 року. Газета «Коммунист» у номері від 28 жовт- ня 1921 року підкреслювала: «Бандитизм як постійне політичне явище, як знаряддя класової боротьби вмер, а якщо ще залишається, то головним чином у вигляді окремих кримінальних, розбійницьких ватаг, що вже 1 «Пролетарская правда», 1921, 23 ноября. 41
не потребують особливої уваги. «Фронти» внутрішній та зовнішній ліквідовані». Розгром куркульсько-націоналістичної контррево- люції на Україні був одним із найважливіших наслід- ків ленінської політики Радянської влади у перші по- революційні роки. Український народ протиставив орієнтації буржуаз- но-націоналістичного табору на міжнародний імперіа- лізм свою лінію — лінію тісного, непорушного, братер- ського союзу з російським та іншими народами Ра- дянської країни, яка невпинно крокувала шляхом зміц- нення інтернаціонального єднання. Створення Союзу РСР засвідчило на практиці трі- умф ідей пролетарського інтернаціоналізму над воро- жою ідеологією буржуазного націоналізму, викликало остаточне ідейне банкрутство ворогів Радянської вла- ди. «Зневір’я і песимізм охопили тепер багатьох із українських державників (петлюрівців.— Ю. Р.)> що опинилися перед розбитим коритом»,— змушена була визнати у листопаді 1923 року націоналістична газета «Діло». ПОПЛІЧНИКИ ПЕТЛЮРІВЦІВ «Самостійницька» контрреволюція в боротьбі проти Радянської влади, проти українського народу намагалася всіляко використати також і дріб- нобуржуазну стихію, зокрема непманські елементи міста й села, сподіваючись на «мирне» вростання ка- піталізму в радянську економіку, на переродження Країни Рад в буржуазну «демократичну» державу, зрештою, на відновлення старого буржуазно-поміщиць- кого ладу. Йшлося про «зміну віх» боротьби проти Ра- дянської влади з боку білогвардійської, а потім бур- жуазно-націоналістичної контрреволюції, про течію, що отримала назву «зміновіхівської», основна суть якої полягала в зовнішньому «примиренні» з Радян- ською владою, у спробах куркульства, непманської буржуазії, реакційно настроєної частини старої інте- лігенції поглибити неп аж до перемоги капіталістич- них форм власності. У збірнику «Смена вех», що був виданий 1921 року в Празі групою білогвардійсь- кої інтелігенції, сформульовано таке кредо змінові- 42
хівців: «Врешті-решт все влаштується в Росії, буде і власність, і приватна ініціатива, і торгівля, і коопе- рація, не буде тільки викинутих за кордон колишніх власників». Саме на цю непомітну, підступну діяль- ність спрямовувала залишки внутрішньої контррево- люції і петлюрівська «Українська трибуна»: «Поряд з планомірним і належним використанням повстансько- го руху (?!—Ю. Р.),—радила газетка в номері від 4 січня 1922 року,— повинен бути розроблений деталь- ний план використання радянського апарату в наших цілях. Використання виборів у Ради та інші устано- ви, захоплення впливу в радянських інституціях, спро- би організації економічної роботи на грунті радянсь- ких декретів... все це необхідно взяти до уваги... Ця робота прискорить розклад Радянської влади». Українське зміновіхівство за своїм ідейним корінням, антирадянським, антинародним спрямуванням повніс- тю змикалося із зміновіхівством білогвардійської зов- нішньої та внутрішньої контрреволюції. Його «від- мінність» полягала лише в жовто-блакитному оформ- ленні, у відстоюванні для «переродженої держави» статусу знову ж таки «самостійної, ні від кого не за- лежної України». Зміна віх боротьби внутрішньої на- ціоналістичної контрреволюції, її «визнання» Радян- ської влади на основі антирадянської діяльності дала змогу націоналістичним лідерам за кордоном сформувати свою програму— орієнтацію на внутрішню контрреволюцію та «національно-культурні сили», підривна робота яких, мовляв, і приведе до падіння Радянської влади \ Націоналістичні ватажки закли- кали контрреволюційні елементи української емігра- ції повертатися на Україну для об’єднання всіх сил 1 Дещо пізніше, в 1929 році, на збіговиську націоналістичного «Українського національно-демократичного об’єднання» (УНДО) знову ж таки наголошувалося, що його члени орієнтуються на ці ж сили і «дорожать, як цінностями, всіма їх досягненнями на всіх ділянках національного життя». І хоч ставка жовто-блакит- ного охвістя на зміновіхівство була бита, сучасні буржуазно-на- ціоналістичні «діячі» за кордоном виношують плани повернутися саме до такої апробованої тактики. Націоналістичний ватажок А. Камінський, наприклад, пропонує налагоджувати зв’язки з ра- дянськими людьми, які бувають за кордоном, використовувати в підривних цілях «культурний обмін та інші елементи мирного співіснування для впливу на розвиток процесів і подій на Укра- їні», тобто для пропаганди буржуазно-націоналістичних ідей се- ред трудящих республіки. 43
контрреволюції. «Боротьба з більшовиками більш до- цільна ізсередини, чим іззовні, і тому повернення на- шої еміграції — це необхідність того, щоб зміцнити наш вплив іншими засобами», — наголошував націо- налістичний ватажок Н. Григор’єв. Про ці засоби до- сить відверто висловився на сторінках віденської «Но- вої доби» колишній голова петлюрівської Директорії В. Винниченко: «Українська демократія (читай: на- ціоналістична контрреволюція. — Ю. Р.) повинна всі- ма засобами проникати в усі установи, організації та підприємства. Потрібно їхати на Україну та ставати в ряди українського фронту» До цього «визволнього фронту національно-куль- турних сил» належала, зокрема, «Українська кому- ністична партія» — УКП з її ідейками «націонал-ко- мунізму»та підривними методами так званої «лега- льної боротьби». УКП «всмоктала» в свої ряди петлюрівців, куркулів, представників націоналістично настроєної інтелігенції та інших відкритих чи замаско- ваних ворогів Радянської влади. її «генеральний секре- тар» Драгомирецький, наприклад, в 1919 році був членом контрреволюційної Центральної ради, органі- затором збройних загонів проти Радянської влади. Член ЦК УКП Авдієнко зі зброєю в руках боровся проти перемоги Жовтня на Україні. Член Харківсько- го губкому УКП Приходько був активним діячем Ди- ректорії, вів підривну роботу на Україні. УКП, пропагуючи запліснявілі «теорії» про осіб- ність українського робітничого класу, намагаючись до- битися від Комінтерну визнання її «єдиним представ- ником українського робітництва», була насправді законспірованою і підфарбованою «революційними» фразами націоналістичною організацією прихованої петлюрівщини. УКП стала пристановищем різнорідних контрреволюційних елементів. Газета «Пролетарская правда» 26 листопада 1922 року писала: «Контррево- люція розбита на всіх фронтах, одначе намагається продовжити свою роботу під прапором укапістів». Досить сказати, що керівниками розгромленої в Бердянському повіті підпільної петлюрівської органі- зації «Південний штаб повстанських військ Украї- ни» були секретар міськкому УКП Будяк та член Ка- 1 П о п о в Н. За Радянську Україну. X., 1933, с. 26. 44
теринославського губному УКП Курочкін. Групи УКП фактично поставляли «ідейні» кадри для інших контр- революційних організацій та петлюрівських банд, вони були тісно пов’язані з націоналістичними елементами із «Просвіт», автокефальним духовенством тощо. Ін- формаційний відділ ЦК РКП(б) підкреслював у 1924 році, що з боку УКП «відзначається зв’язок з білобандитами, з автокефальним духовенством, від- значаються випадки збереження ними зброї» Ч Досить влучно ділків з УКП охарактеризував В. П. Затонсь- кий: «Ці групки, що втратили ідейний багаж, стоять не стільки на платформі Радянської влади, скільки на гальмі. Свіжоспечені комуністи раз у раз проявляють свою петлюрівську... сутність». Ватажки УКП підтри- мували тісні зв’язки із «Закордонною групою УКП» у Відні. Вони систематично друкували антирадянські матеріали у винниченківській «Новій добі». Як визнав сам Винниченко, контрреволюційна діяльність закор- донної групи проводилася в «точній відповідності з програмою і тактикою УКП... Ми тільки суворо і по- слідовно розвивали позиції УКП», — зазначав він («Нова доба», 1921, 22 жовтня). Укапісти повністю підтримували буржуазних націо- налістів у «звинуваченні» РКП(б) й КП(б) України в якійсь «русифікаторській політиці», в здійсненні яки- хось «колонізаційних устремлінь Москви». Вони вели відверту ворожу пропаганду проти господарської полі- тики партії, намагалися, критикуючи політику непу як «капітуляцію перед буржуазією», фактично зірвати відбудову народного господарства республіки. Ватаж- ки УКП намагалися розколоти ряди українського ро- бітничого класу, добивалися його представництва через УКП у Комінтерні. Програмні настанови «націо- нал-комуністів» із УКП являли собою, по суті, компі- лятивний набір ультралівацьких фраз представників підпільних груп меншовиків та анархо-синдикалістів із арсеналу «робітничої опозиції». Ці виступи рясніли антирадянськими, націоналістичними висловлювання- ми. Саме про це свідчать матеріали II з’їзду УКП, резолюція якого відверто говорить про якийсь «ста- 1 Цит. за вид.: К у р а с И. Ф. Торжество пролетарского интер- национализма и крах мелкобуржуазннх партий на Украине. К., «Наукова думка», 1978, с. ЗОЇ. 45
тус окупації» України, «кризу професійного і партій- ного руху в Росії», «одірваність» Радянської влади від трудящих мас і т. п. З’їзд закликав до передачі керів- ництва народним господарством країни профспілкам, ліквідації спільних загальносоюзних наркоматів, по- глинення КП(б)У укапістами та іншими «збірними силами українського пролетаріату», переходу влади до цих «свідомих сил» та ін. А один із лідерів УКП, про- ливаючи крокодилячі сльози над «істинно народною владою», під якою малася на увазі петлюрівська Цент- ральна рада, писав, що, мовляв, після її розгрому «тепер про те приходиться гірко жаліти»^ Ясніше про ідейну єдність петлюрівщини та псевдокомуністів з УКП, мабуть, і не скажеш! Розглядаючи питання про ворожі дії буржуазно-на- ціоналістичної контрреволюції, потрібно враховувати й те, що разом із здоровим поповненням в ряди КП (б) У приходило чимало попутників — колишніх членів дрібнобуржуазних та дрібнобуржуазно-націо- налістичних партій, кількість яких становила майже 20% від загальної кількості членів КП(б)У. Серед цих попутників були і людці, які намагалися шкоди- ти Комуністичній партії ізсередини, прикриваючись фіговими листочками націонал-ухильництва, «україн- ського національного комунізму». Про представників УКП та їхні єзуїтські методи боротьби досить від- верто висловився В. Винниченко: «У них є своя теорія для «української справи». Не корисно, мовляв, до- тримуватися тактики УКП, краще йти в КП(б)У і «захоплювати вплив та значення на Україні»; необ- хідно, радив Винниченко, ставати «справжніми кому- ністами (он як! — Ю. Р.)> заслуговувати довір’я Моск- ви і, внутрішньо обманюючи її зсередини, змінювати її політику на Україні». Ці підступні наміри передба- чали спекуляцію на найсвятіших почуттях народу — патріотизмі, любові до України, її культури та мови.. Жовто-блакитна контрреволюція до певної міри зберігала свої кадри в культурно-освітніх закладах республіки. Пролізши до керівництва традиційних органів культурного життя на селі —«Просвіт», буржу- азні націоналісти намагалися перетворити їх на своє- рідні вогнища антирадянської пропаганди, прикриваю- чись гаслами «чистого культурництва». Про справж- нє обличчя керівництва ряду «Просвіт» красномовно 46
свідчать факти. У селі Кожанці, Білоцерківського по- віту, в хаті голови «Просвіти» було знешкоджено банду кривавого отамана Гайового, яка напередодні здійснила чорний злочин — влаштувала катастрофу ешелону з продовольством, що направлявся голодую- чим шахтарям Донбасу. У вересні 1921 року було ви- крито підпільну петлюрівську організацію у Валків- ському повіті на Харківщині, що складалася в основ- ному із просвітян. Ворожі провокації здійснювали знешкоджені «Козача рада», «Волинська повстансь- ка армія» та інші змовницькі організації, що намага- лися підготувати, за завданням зовнішньої буржу- азно-націоналістичної контрреволюції, «загальне повстання» на Україні, спрямоване проти інтересів українських робітників та селян, всіх трудящих рес- публіки. Націоналістичні ватажки за кордоном намагалися зв’язатися зі своїми спільниками, які замаскувалися в республіці, використати нейтралізм частини старої української інтелігенції, спрямувати її проти Радянсь- кої влади. Як підкреслювалося в листі повноважного представництва УРСР у Празі до ЦК КП(б)У (чер- вень 1921 року), антирадянська організація «Громад- ський комітет» намагалася встановити безпосередні зв’язки з націоналістично настроєною частиною про- фесури на Україні. Есерівський ватажок Н. Шаповал розробив навіть докладний план вивозу наукових сил з України у Прагу, щоб довести, ніби «на Україні наукова робота неможлива, і всі вчені втікають за кордон». Жовто-блакитна контрреволюція за кордоном за- хоплено вітала підривні дії української автокефаль- ної церкви, яка прикривала свою зовсім не церковну, а відверто антирадянську діяльність боротьбою з ро- сійською православною церквою. А суть злочинних дій автокефалістів полягала в одурманенні релігій- но-націоналістичними забобонами віруючих, у нама- ганні сконсолідувати горезвісне «українство» під релігійним прапором «духовної незалежності від Моск- ви». Наведемо досить красномовну резолюцію зібран- ня автокефалістів Херсонщини, в якій наголошувало- ся: «Запросити на ватажка української автокефалії князя української греко-католицької церкви митропо- лита Шептицького; визнати дію церковної унії на 47
Україні; для розповсюдження католицизму на Украї- ні запросити ієзуїтів із ордену василіан»1. Не випад- ково один із «ідеологів» українського буржуазного націоналізму В. Липинський намагався «теоретично» довести, що український народ, мовляв, завжди орієн- тувався саме на католицизм, що саме католицизм е «душею» автокефалії. «Православ’я українське,— пи- сав він у «дослідженні» «Релігія і церква в історії України», — відмінне від московського тим, що воно духовно і організаційно ближче до кореня візантій- ського, а через корені візантійські до кореня римсь- кого, а через римський корінь до вирісшого з цього дерева — католицизму». «Посол» УНР у Константи- нополі Токаржевський-Карашевич з нагоди «відбудо- ви» автокефалії на Україні зустрічався з патріархом Миколаєм, запевнив його у своїй повній підтрим- ці 1 схвалив розрив з російським патріархатом. Схвальну оцінку автокефалії давали також націона- лістичні організації західноукраїнської буржуазії. Так «зміцнювалась» одна з найреакційніших ідей українського буржуазного націоналізму — «союз меча і хреста», під егідою якого чинилися криваві злочини проти трудящих. Один із ватажків уніатської церкви М. Конрад у виданій 1934 року у Львові книжці «На- ціоналізм і католицизм» виклав таке «кредо»: «На- ціоналізм і католицизм, сучасний католицизм і національний рух е новішим християнським похо- дом — в католицизмі з лозунгом — Віруюі Так хоче бог! — а в націоналізмові з лозунгом — Хочу!.. Меч і хрест — ось надія народів...» Саме так повелося автокефальне духовенство, на- даючи матеріальну допомогу підпільним петлюрівсь- ким організаціям, благословляючи націоналістичних убивць на терор, диверсії та шпигунство. У 1921 році церковники влаштували демонстративний хресний хід у Печерській лаврі із спеціально сфабрикованими мощами, начебто пошкодженими більшовиками. Під час процесії автокефалісти поширювали чутки про по- вернення із закордону «самого» Петлюри та про кі- нець Радянської влади. Документи свідчать, що керівником Лубенського повстанкому, який, згідно з вказівками із закордону, 1 «Громадський вісник», 1921, 17 травня. 48
мав «розвернутися» в лівобережний повстанський «уряд», був голова місцевої автокефальної ради Ко- валевський, а правою рукою кривавого отамана Мордалевича був автокефаліст Козловський. Петлю- рівським емісарам Карому та Баб’яку давалися вказів- ки в разі небезпеки шукати сховище саме у автоке- фалістів і навіть перекваліфіковуватися на священно- служителів української автокефалії. Такою міцною була спілка націоналістичних убивць та релігійних фарисеїв, отаманських ножів та «святих» хрестів! Контрреволюційна суть автокефальної церкви з усі- єю очевидністю виявлялася на практиці. У 1921 році Софійський собор у Києві, який автокефалісти після мало не кулачного бою відвоювали у тихонівців, став місцем, де націоналістичний «повстанський» комітет передавав інформацію петлюрівцям і звідки він міг керувати контрреволюційними виступами. Поголені й пострижені, без ряс, у цивільному одязі, автокефальні попи, не чекаючи вступу в дію постанов автокефаль- ного собору, шугонули по селах, намагаючись сило- міць українізувати навіть ті парафії, де більшість жителів розмовляла російською мовою. Саме так запо- падливо вислужувались, мріючи про єпископські роз- коші чи крісла в жовто-блакитному «уряді» Я. Чу- гаївський, В. Шиманівський та інша «братія» з Огі- єнкової компанії. Автокефальна церква виступила своєрідною фор- мою утвердження петлюрівщини, засобом зміцнення становища українських куркулів. У листопаді 1922 року «Вісті ВУЦВК» вказували, що це була «ідеологія М. Грушевського, О. Шульгіна, Д. Донцова та ін., які теж проповідували: хай живе всесвітня федерація, не треба нам федерації з Моск- вою». Духовна спорідненість автокефалізму і націо- налізму проступала з повною очевидністю. Весь зміст роботи собору полягав у тому, щоб знайти нову опору для жовто-блакитного культу, нову трибуну, з якої можна було б заявити про свої невизнані права». Отже, на початку 20-х років автокефалізм став своє- рідним троянським конем буржуазно-націоналістичної контрреволюції. Зрозумівши, що Радянську владу не- можливо повалити у відкритому бою, жовтоблакитни- ки змінили тактику й вирішили домогтися спочатку «самостійності» української церкви, щоб увійти до 49
штабу, автокефалістів. Сили куркульської контррево- люції консолідувалися під ширмою церкви. Таким чином, аналіз вищенаведеного документаль- ного матеріалу засвідчує, що українські буржуазні націоналісти в особі петлюрівців і після закінчення громадянської війни виступали як відверто антинарод- на та антинаціональна руйнівна сила, спрямована про- ти життєвих інтересів та прагнень українського на- роду, на розвал продуктивних сил республіки, на по- валення Радянської влади, яка історично була єдино здатною дати трудящим справжню незалежність і со- ціальні здобутки. Користуючись різними підступними методами — від орієнтації на іноземну інтервенцію, на садизм та погроми, до обстоювання гасел «націо- нального комунізму» та «національного культурницт- ва»,— табір націоналістичної контрреволюції вірно служив найчорнішим задумам світової реакції: пе- ретворити Радянську Україну на нове поле громадян- ської війни, арену гендлярських махінацій світового капіталу, своєрідну базу-плацдарм для наступу про- ти інших радянських республік, проти усієї Країни Рад. На складність тогочасної міжнародної обстанов- ки, на необхідність проведення боротьби проти реш- ток розбитих експлуататорських класів, проти куркуль- ства, інтереси яких захищали буржуазні націоналісти* анархісти, меншовики, есери та замасковані вороги — троцькісти й бухарінці, звертала найсерйознішу увагу РКП(б). В. І. Ленін підкреслював, що «після першої серйозної поразки, повалені експлуататори, які не че- кали свого повалення, не вірили в нього, не допуска- ли думки про нього, з подесятереною енергією, з шаленою пристрастю, з ненавистю, яка зросла у сто крат, кидаються в бій за повернення віднятого «раю» \ Світовій реакції та її «самостійницьким» сателітам здавалося, що вони мали під собою сприятливий грунт. Проте вони не взяли до уваги головного — ставлення до їхніх задумів трудящих Радянської України — українських робітників та селян, які в єдиних, спільних братерських лавах разом з усіма народами Країни Рад почали будувати підвалини соціалізму, створюва- 1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 37, с. 252. 50
ти суспільство без «своїх» та «чужих» визискувачів, де кожний трудящий ставав повновладним господарем своєї долі, свого майбутнього. ІДЕЙНИЙ КРАХ Хижацьким планам світової реакції радянські люди дали гідну відсіч своєю натхненною працею, спрямованою на зміцнення Радянської дер- жави, відбудову зруйнованого народного господарст- ва країни, на будівництво фундаменту соціалістичної економіки, розвиток культури. Вже в 1921 році шахтарі Донбасу видали на-гора 355 мільйонів пудів вугілля, на кінець цього ж року вчетверо збільшився випуск чавуну. З допомогою брат- ніх народів успішно відбудовувалися металургійна, машинобудівна, легка та харчова промисловість Ра- дянської України, поповнювалися кадри провідної си- ли суспільства — робітничого класу. Трудове селянство республіки виконало свій інтер- національний обов’язок перед братами по класу. Вро- жай зернових культур на Україні в 1922 році збіль- шився майже втричі і становив 637 мільйонів пудів. Трударі українського села надіслали братньому росій- ському народові, зокрема голодуючим Поволжя, Кал- мицької АРСР, понад 31 млн. пудів хліба та багато інших продуктів. Заступник голови Раднаркому України М. В. Фрун- зе підкреслював: «Це свідчить, що селянство зрозумі- ло суть Радянської влади і йде пліч-о-пліч з робітни- чим класом... Це перший політичний наслідок нової економічної політики... Ми маємо не тільки відтворення союзу робітничого класу з самою гущею селянства, ми маємо факт небувалого закріплення цього союзу». Зміцнення союзу робітничого класу з селянством мало принципово важливе значення для дальшого утвердження класової основи Радянської влади, для об’єднання народів Країни Рад в єдину сім’ю народів- братів. В ці ж роки остаточного банкрутства зазнають дріб- нобуржуазні партії на Україні, що було закономірним результатом цілого ланцюга їхніх класових та політич- них поразок внаслідок зіткнення з реальними пробле- 51
мами, що породжувались практикою революційної бо- ротьби, соціалістичного творення. В цьому процесі ви- разно виявлялась не тільки повна теоретична неспро- можність ідеології дрібнобуржуазного націоналізму, а й історична приреченість політичного курсу цих угру- повань, що намагалися відігравати роль якоїсь «за- гальнонаціональної» сили у протиборстві пролетаріа- ту та буржуазії. Згідно з рішенням липневого Пленуму ЦК КП(б)У 1921 року, партійні організації посилили боротьбу з укапізмом, що не мав нічого спільного з ідеологією марксизму-ленінізму, з ідеологією пролетарського ін- тернаціоналізму, дружби та братерства народів. «Ук- раїнський «національний комунізм»,— підкреслювала газета «Коммунист»,— цей злісний ворог комуністичної революції на Україні... Він є злісним ворогом і міжна- родної революції, тому що виховує ворожнечу і нена- висть до пролетаріату інших країн». Газета «Вісті Київського губревкому» (травень 1921 року) влучно охарактеризувала укапістів як лю- дей «з довгим та крупним націоналістичним буржуаз- ним хвостом, що висолопився з-під штучно накиненої вуальки і проситься, щоб його утяли». Викриваючи контрреволюційну суть укапізму, кому- ністи привертали увагу до зв’язку укапістів з петлю- рівськими бандами, зокрема із закордонною групою Винниченка. Останній з цього приводу відверто зізна- вався: «В дійсності заяви укапістів, що вони не мають зі мною нічого спільного і вважають мене контррево- люціонером, було зроблено після моєї згоди, проте я з ними залишився і залишаюся в самих гарних і тісних взаємостосунках, підтримую живий зв’язок». Висту- паючи проти чергового фарисейства укапістів, газета «Вісті» підкреслювала: «Може, нам скажуть, що ж, власне, було: брехня одного (Винниченка.— Ю. Р.) чи гріх других?» 1 Зрештою УКП стала останнім притулком українсь- ких націоналістів, організованих у легальну партію, її шкідливість полягала в тому, що, визнаючи на сло- вах Радянську владу, прикриваючись націонал-кому- ністичною фразеологією, вона, по суті, координувала 1 «Вісті», 1921, 19 листопада. До речі, деякі ватажки УКП систематично друкували свої націоналістичні статті у Винничен- ковій «Новій добі», що виходила за кордоном. 52
і спрямовувала підривну антирадянську діяльність за- лишків ворожих соціалізмові сил. Компартія України у зверненні до Виконкому Ко- мінтерну переконливо довела, що УКП наскрізь про- йнята націоналістичними передсудами. Вона «об- манює трудящі маси України, яким, під виглядом комунізму, подається розбавлена петлюрівщина». Ви- ступаючи на засіданні Виконкому Комінтерну, Клара Цеткін сказала: «Італійська приказка говорить, що ряса ще не робить людину монахом. Так само і ети- кетка комуніста ще не свідчить про комуністичну ді- яльність даної людини... Я дозволю собі заявити, що більша частина виступів і практичних кроків УКП є за своїми наслідками... контрреволюційними» (Как и почему Исполком Коминтерна распустил УКП. X., 1925, с. 122). Відверто ворожа позиція укапістів щодо життєвих інтересів народу спричинилася до різкого падіння їх впливу, розколу та ліквідації і без того нечисленних псевдокомуністичних груп. На Восьмій катеринославській губернській партій- ній конференції наводилися переконливі факти того, що саме радянська дійсність, перехід від продрозклад- ки до продподатку завдали нищівного удару укапістам як захисникам інтересів куркульства. В результаті великої агітаційної роботи розвалилась на бездіяльні групки Катеринославська організація УКП, розпали- ся всі укапістські осередки у Верхньодніпровському повіті. «Така слабкість пояснюється не тільки слаб- кістю організаційних сил, а головним чином відсутніс- тю грунту для роботи серед пролетаріату, їх (УКП.—і Ю. Р.) пропаганда ніде, ніколи, за весь час свого іс- нування успіху не могла мати, робітники не могли зрозуміти, чого, власне, добиваються укапісти». Ганебно провалилася спроба укапістів привабити на свій бік молодь. Переважна частина створених УКП «Українських юнацьких спілок» (УКРЮС) роз- палася і ніякого серйозного впливу на українську мо- лодь не мала. В. Я. Чубар на Шостій донецькій парт- конференції у грудні 1921 року говорив, що «укапіс- ти опинилися в повітрі і з цією партією не доводиться Особливо боротися, оскільки вона сама вмирає і її рплив на широкі робітничі маси не відчувається». Бан- крутство УКП мало наслідком її фактичну самолікві- 53
дацію в кінці 1921 року, коли за рішенням президії Виконкому Комінтерну вона була розпущена. ЦК КП(б)У поставив перед усіма партійними ор- ганізаціями завдання посилити вплив у всіх ланках культурно-освітньої роботи в республіці. Справа ця була складною, якщо взяти до уваги спроби буржуаз- но-націоналістичної контрреволюції використати тра- диційні культурно-освітні органи на селі — «Просві- ти» — в антирадянських цілях. У підпільній газетці укапістів «Комунар-юнак» пропонувалося, зокрема, скористатися захопленням сільської молоді національ- ною романтикою для створення при «Просвітах» «без- партійних юнацьких спілок з метою боротьби проти комсомолу і поширення ідей буржуазного націоналіз- му». До керівництва «Просвіт» залучалися сільські ак- тивісти, комсомольці та комуністи. Було пролетарі- зовано ряд «Просвіт», діяльність яких набула по- справжньому соціалістичного змісту. Комсомольці Чигиринського повіту ввійшли, наприклад, у правлін- ня «Просвіт» і спрямовували їхню роботу в комуніс- тичному дусі. Решта, що дотримувалася хуторянської патріархальщини, традиційного культурництва, об’єк- тивно втрачала вплив на сільську молодь, яка йшла- в комсомол, агітпункти, сільбуди, де могла підвищу- вати свій загальноосвітній, політичний та культурний рівень, брати активну участь у суспільному та полі- тичному житті. Поступово стару форму культурно-ос- вітньої роботи на селі — «Просвіти», що вже не відпо- відали запитам села, було замінено новими, револю- ційними, соціалістичними формами — сільбудами, агіт- пунктами, хатами-читальнями. У перші роки непу розгорнулася також велика ро- бота по викриттю ворожої діяльності української авто- кефальної церкви, обмеженню її негативного впливу на трудящих. На конкретних прикладах в ході масово- політичної роботи комуністи терпляче роз’яснювали, що в релігійній ідеології відбиваються інтереси екс- плуататорських класів, що автокефалія, зокрема, є ви- разником інтересів українського куркульства, антира- дянських спрямувань націоналістичної контрреволюції. «Українізація» церкви,—писала газета «Вісті» 25 серп- ня 1921 року,— це, по суті, перехід влади церкви із рук поміщиків у руки куркулів і міщан. Замість панської 54
віри російських поміщиків маємо нову форму право- слав’я на Україні — куркульську віру, створену націо- нальними ідеологами дрібної буржуазії». Викриваючи брехливі твердження автокефалістів про їхню «лояль- ність» щодо Радянської влади, газета «Известия» в номері від 31 жовтня 1922 року висміяла їхні спроби почати свій родовід з революційних подій 1848 року та зарахувати в «повитухи» церковного «визвольного руху» великого Кобзаря. В газеті наводився такий при- клад. Як тільки група священиків висунула пропози- цію про введення спеціальної служби на честь Першо- травня, керівник автокефалістів, колишній петлюрівсь- кий «прем’єр» Чехівський цю групу швиденько усунув від справ. «Контрреволюція під прапором релігійної революції»,— так оцінювала газета «Коммунист» «виз- вольну реформу»—створення автокефальної церкви. Згідно з директивами ЦК КП(б)У за підписом С. В. Косіора (березень 1922 року), партійні організа- ції республіки посилили роботу по викриттю автокефа- лістів як прямих співучасників ганебних дій жов- то-блакитної контрреволюції. В республіці, зокрема, відбувся ряд показових судових процесів над автоке- фалістами та прибічниками православного єпископа Никона. Так, у листопаді 1922 року було викрито злочинну діяльність єпископа Иоаникія, який благословив сво- го брата, кривавого бандитського отамана Соколов- ського, на злочини в Київській губернії. Був також викритий чернігівський єпископ Пахомій, що підтримував зв’язки з врангелівською організацією «Південно-західний комітет порятунку Росії,», а також з націоналістом Голубовичем, що переховувався у Польщі. Фарисейські спроби ватажків автокефалії на Київщині будь-що легалізувати церковне видавництво «Віра» зазнали краху. Нерозривно пов’язуючи антирелігійну пропаганду з практикою класової, політичної боротьби, КП (б)У на- полегливо боролася за залучення трудящих мас до активного суспільного життя, за їхню' безпосередню участь у будівництві нового ладу. И ця пропаганда була дійовою. Так, у звіті Полтавського губкому пар- тії говориться, що внаслідок виховної роботи серед трудящих жителі села Зарочі, Лубенського повіту, в жовтні 1922 року закрили церкву й не пустили до себе 55
ні автокефалістів, ні інших церковників, а ще в одно- му селі цього повіту був створений замість церкви Народний будинок. В селі Басани, Гуляйпільського повіту, комосередок відкрив навпроти церкви клуб, який поступово почало відвідувати все село. Факти свідчили про зв’язки автокефалістів з реак- ційними емігрантськими угрупованнями та іншими контрреволюційними силами. З’ясувалося, що авто- кефалісти на Україні одержували від уенерівців ан- тикомуністичну літературу, розповсюджували складе- ну петлюрівським міністром віросповідань І. Огієнком сповнену ненависті до Радянської влади «молитву за Україну» та видану ним брошуру «Нариси з історії культурного життя церкви української», у якій стави- лася вимога «самостійності» української церкви. При військових таборах уенерівців той же І. Огіенко за- снував курси підготовки «отців» до пастирської діяль- ності на Україні. І коли його призначили «прем’єр-мі- ністром УНР», то один з прогресивних публіцистів зауважив, що автокефалізм став на чолі бандитизму. «Треба ж комусь,— продовжував він,— «ножі святи- ти» задля знищення влади робітників та селян». З подвійною швидкістю закрутилися колеса, що приводили в рух зв’язок між двома осередками: Че- хівський — Огієнко. Самовисвячений на митрополита всієї України В. Липківський регулярно інформував націоналістичні центри про становище на Україні. Це на основі його повідомлень перемишлянська націона- лістична газета «Український голос» писала у 1922 році, що автокефалісти на Україні роблять ту справу, «якої ми не могли осягнути зброєю...». Відповідно до уенерівських інструкцій керував створеним на Поділлі так званим «Братським об’єднанням парафій україн- ської автокефальної церкви» П. Погорілко, котрого Петлюра послав до константинопольського патріарха висвячуватися на єпископа. Емігрантські націоналістичні угруповання докла- дали зусиль, щоб створити єдиний антирадянський фронт автокефалістів та уніатів. У статті «До програ- ми українського визволення», надрукованій у антира- дянському журналі, ватажок есерів М. Шаповал на- стійно радив галицькому духовенству йти не з Ватіка- ном, а з українським автокефальним «рухом». 56
Автокефалісти намагалися пожвавити свою ді- яльність в еміграції, скликали різні собори, ради. У серпні 1924 року канадська автокефалія, наприклад, скликала в місті Йорктоні «Собор української право- славної церкви». На ньому з промовою виступив архі- єпископ української православної церкви в Америці Іоанн Федорович, колишній єпископ подільський та вінницький. Кожне слово цього затятого ворога кому- нізму було брудною лайкою на адресу Радянської України. Іван Кулик, який тоді перебував у Канаді як представник нашої республіки, у «Листах з-за кордо- ну» слушно порадив «святому отцю» не будувати хи- мерних планів щодо України, де зміцнювалась влада трудящих. Автокефалісти безповоротно скочувались у болото реакції. 1925 року члени «Всеукраїнської православ- ної церковної ради» надіслали у Стокгольм привітан- ня «всеукраїнській» конференції церковників, яка ви- ражала ідеї буржуазії, і авансом (І) приєднувалися до її постанов. Більшу відданість блюдолизів важко продемонструвати! Невдовзі «незалежники» не стри- мались від пишної панахиди по Петлюрі в Софійсько- му соборі. На судовому процесі над цією контрреволюційною організацією у 1929 році було доведено, що з 1100 ке- рівників автокефальних парафій 214 — це колишні офі- цери й учасники петлюрівських банд (у тому числі і брат Чехівського — колишній жовто-блакитний пол- ковник, а потім піп), решта — офіцери царської армії, жандарми, поліцаї, члени чорносотенного «Союзу ро- сійського народу» !. Важливими наслідками цієї викривальної роботи були також ізоляція церковної верхівки від рядового духовенства, зменшення їх впливу на трудящих. Усе це викликало розкол в автокефальній церкві, створен- ня в її середовищі груп «Братства живої церкви», роз- рив духовенства з автокефалією. У січні 1930 року ав- токефальна церква самоліквідувалася. Банкрутство своєї антинародної політики, повний перехід середнього селянства на платформу Радян- ської влади не могла замовчати навіть петлюрівська 1 Див.: Ільницький М. У парі з контрреволюцією. (Пост Ярослава Галана. Кн. третя. Львів, «Каменяр», 1973, с. 74). 57
«Українська трибуна». Вона писала: «Хто тепер піз- нав ті села, не тільки їх зовнішній вигляд, але й нове духовне обличчя. Якими лозунгами може привернути ще есер український, хоча б і найбільше лівий... За той час, коли есери пили кофе за кордоном, селянин встиг зрозуміти різницю між дзвоном слова і практичною реальністю». Виступаючи на VI Всеукраїнському з’їзді Рад, без- партійний П. Дяченко висловив досить характерну думку: «Селянство... може добре розрізняти своїх при- ятелів і своїх ворогів... Селянство добре зрозуміло той лозунг, в якому говориться: «Пролетарі всіх країн, єд- найтеся!» 1 Розуміючи своє безсилля перед фактами історії, сучасні «українознавці» намагаються довести, що, мовляв, якщо не робітничий клас, не селянство, то хоча б українська інтелігенція на початку 20-х років залишалася на націоналістичних позиціях, внаслідок чого її нібито мало не знищили фізично. Насправді ж робітничо-селянські організації вели рішучу боротьбу з тією частиною давньої буржуазної інтелігенції, яка під ширмою «нейтралітету», зовніш- нього «примирення» з Радянською владою ідейно оз- броювала націоналістів, подекуди змикалася з ними, намагалася вести боротьбу проти здобутків Великого Жовтня. Так, підпільна організація «Братство україн- ської державності», що існувала з 1921 року на чолі з С. Єфремовим, була тісно пов’язана з закордонними націоналістичними центрами, а також з бандою ота- мана Орлика. Відомо, що на чолі петлюрівської під- пільної організації «Всеукраїнського повстанкому» стояли Чепілко та Грудницький, які прикривалися ро- ботою в системі народної освіти, націоналістично на- строєний поет Чупринка та ін. Разом з тим аналіз становища в республіці дає змогу впевнитися у тому, що КП(б)У активно прово- дила в життя вказівки В. І. Леніна про конкретний підхід до старої інтелігенції, відділяла ворожі елемен- ти від нейтральних і тих, що хитаються, проте працю- ють чесно, проявляла до них необхідну терпимість і такт. 1 Бюлетень VI Всеукраїнського з’їзду Рад. X.» 1922, с. 77. 58
Листопадовий Пленум ЦК КП(б)У 1920 року, зок- рема, звернув особливу увагу на необхідність позбу- тися випадків «винесення помилкових вироків по від- ношенню до представників української інтелігенції». В лютому 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У в зв’яз- ку з підготовкою процесу над ЦК УПСР підкреслило важливість збереження права на звільнення з-під вар- ти осіб, на яких був недостатній звинувачувальний ма- теріал. Під впливом радянської дійсності на початку 20-х років відбувався свідомий перехід старої інтелігенції на бік Радянської влади, особливо масовий поворот вчительства. У звіті про діяльність наркомосу УРСР за 1922/1923 рр. відзначалося: «Вчительство в цілому зрушило з мертвої точки... і рішуче вступило на шлях радянізації школи». Показовою є, наприклад, теле- грама конференції інженерів Харківщини В. І. Леніну, в якій вказувалося: «Перша харківська конференція вітає в Вашій особі міць світового пролетаріату, що відроджується до нового життя, заявляє, що вони (ін- женери-делегати.— Ю. Р.) докладуть усіх своїх знань і досвіду для найскорішої відбудови зруйнованого гос- подарства Федерації» ’. Невід’ємною частиною проле- таріату назвав себе Перший з’їзд інженерів Одещини. Творча українська інтелігенція не мала нічого спільного з націоналістичними запроданцями, що ко- нали на емігрантських смітниках. Вустами П. Г. Ти- чини вона так висловила своє ставлення до націоналі- стичного болота: Пішли. Загрузли. Розгубились. В погромах захлинулись. Упились... О, будьте прокляті ви ще раз! Душі моєї не купить вам Ані лавровими вінками, Ні золотом, ні хлібом, ні орлом. Стою мов скеля непорушний 1 2. Зміцнення політичної єдності радянського суспіль- ства, успіхи народів радянських соціалістичних рес- публік у відбудові господарства завдали нищівного удару спробам світової реакції, внутрішньої і зовніш- 1 VII Всеукраинский сьезд Советов. Стенографический отчет. X., 1922, с. 12. 2 Ти чи на П. Г. Твори, т, І, К., Держлітвидав України, 1961. с. 144. 59
ньої контрреволюції зупинити поступальний хід істо- рії. Не випадково в тезах ЦК КП(б)У до п’ятої річни- ці Великого Жовтня підкреслювалося: загальною ри- сою часу є те, що «втрачають грунт петлюрівщина, отаманщина... Україна очищається від націоналістич- них банд». Величезну роль у справі ідейного зміцнення пар- тії і мобілізації усіх її сил для боротьби проти насту- пу дрібнобуржуазної стихії, що посилилась, відіграли рішення X з’їзду РКП(б) (березень 1921 року), Пер- шої всеукраїнської партійної наради (травень 1921 року). Нарада чітко визначила суть горезвісного пет- люрівського гасла «самостійності України». «Ідею самостійності,— підкреслювалося в її резолюції,— ви- суває дрібна буржуазія, з одного боку, як свого роду гарантії проти торжества пролетарської диктатури на Україні. З другого боку, у вигляді буфера-держави, яка перекривала б шлях проникненню ідей комунізму на Захід. Тому-то обов’язок кожного чесного україн- ського комуніста полягає нині в тому, щоб розкрива- ти перед широкими трудящими масами України контр- революційну природу державних домагань української дрібної буржуазії і прагнути всіма засобами до тісні- шого згуртування українських робітників і селян з ро- сійськими братами». На необхідність рішучої, непримиренної боротьби з проявами буржуазної ідеології, підступними діями петлюрівців, отаманщини вказав V Всеукраїнський з’їзд Рад (березень 1921 року). Питання боротьби з буржуазною та буржуазно-націоналістичною ідеоло- гією стали також предметом обговорення на губерн- ських та повітових партконференціях і нарадах, з’їз- дах Рад, Всеукраїнській нараді агітаторів (лютий 1922 року). Згідно з рішенням Оргбюро ЦК КП(б)У від 28 ве- ресня 1922 року було створено спеціальну комісію по боротьбі з буржуазною ідеологією, до складу якої ввійшли С. В. Косіор, В. П. Затонський та інші. Одним з важливих методів виховання трудящих мас України в дусі непримиренності до буржуазного націоналізму в перші роки непу став метод публічно- го політичного звинувачення ворогів українського на- роду, їх ідейного викриття, зокрема показові судові процеси. В цьому значну роль відіграв київський про- бо
цес над членами ЦК УПСР. Судили ватажків цієї на- ціоналістичної організації — колишнього «прем’єра» Центральної ради Голубовича, керівника відділу про- паганди петлюрівського «уряду» Лизанівського та ін. У роботі по підготовці процесу взяли безпосередню участь Г. І. Петровський, М. О. Скрипник, М. В. Фрун- зе, В. П. Затонський. Державним обвинувачем Політ- бюро ЦК КП(б)У затвердило Д. 3. Мануїльського. Він підкреслював: «На жодному процесі так яскраво не розкривалася уся гниль та грязюка, яка окутувала її (петлюрівської УНР.— ТО. Р.) політичних діячів, усе блазенство українських міністрів. Уся плеяда «на- ціональних героїв» постала у такому жалюгідному ви- гляді, що цей процес був осиковим кілком в труну морально розкладеної та загниваючої петлюрівщи- ни» \ Процес над членами ЦК УПСР завдав нищівного удару закордонному охвістю із УНР та есерівській організації «Громадський комітет», що отаборився в Чехословаччині, викрив зрадництво, злочини та полі- тичний авантюризм їхніх лідерів (Петлюри, Шапова- ла, Григор’єва та ін.). Есерівська група Гріушевського за кордоном, наприклад, була змушена публічно від- ректися від петлюрівщини, від орієнтації на збройну інтервенцію проти Радянської України. Процес викликав зменшення впливу УНР серед української еміграції за кордоном; це визнали самі буржуазні націоналісти, зокрема «прем’єр» УНР І. Мазепа. Важливе значення у викритті підривної діяльності лютих ворогів народу мали також процеси над зне- шкодженими петлюрівськими організаціями на Украї- ні — «Всеукраїнським повстанкомом», «Південною групою військ УНР», «Козачою радою», «Братством української державності» (БУД), «Восьмим повстан- ським районом» та ін. Якісна підготовка показових 1 «Коммунист», 1921, 10 июня. В щоденниках Голубовича та Лизанівського були знайдені адреси бандитських отаманів, а та- кож дані про засідання підпільного ЦК УПСР. З цього приводу газета «Вісті Київського губкому» писала в травні 1921 року: «Смішні лицарі, що лівою рукою перегортають книжку «наукового соціалізму» і щось навіть натякають на «27а Інтернаціонал», а пра- вою розподіляють вкупі з «батьком» гроші ватажкам бандитів для проведення цього наукового соціалізму в життя». 61
процесів, їхня гласність, підбір доказових докумен- тальних матеріалів, чітка лінія з боку публічного зви- нувачення та суду давали чудову можливість показа- ти трудящим масам справжнє обличчя удаваних «дру- зів народу», викрити їхні побрехеньки про «національ- ну свободу», «національну демократію». Важливе значення відіграв також судовий процес над так званою «Спілкою визволення України» (СВУ), яку очолювали колишні петлюрівські міністри Єфре- мов, Чехівський та ін., що провадили ворожу діяльність в Академії наук УРСР та інших радянських установах, а також серед молоді, й виношували плани капіталіс- тичної реставрації. «Ми гадали поділити Україну,— свідчив один з лідерів СВУ.— Правобережну віддати полякам, Лівобережну — німцям». Журнал «Більшо- вик України» справедливо визначив, що «в процесі СВУ український пролетарський суд розглядає спра- ву не лише про контрреволюційні покидьки петлюрів- щини, а судить в історичній ретроспекції весь укра- їнський націоналізм, націоналістичні партії, їхню зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної са- мостійності, незалежності України. Історія викрила справжнє обличчя українського націоналізму» Ч Згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, було вжито також спеціальних заходів по викриттю колиш- нього голови Директорії В. Винниченка, який після повернення з кон’юнктурної поїздки на Україну1 2 по- вів за кордоном кампанію проти Комуністичної партії та трудящих України. З грунтовною критикою цієї підступної тактики на сторінках офіційного органу ЦК КП(б)У газети «Коммунист» виступив Є. І. Кві- рінг. Будучи в Ризі як член радянської делегації по укладенню мирного договору з Польщею, він підібрав 1 «Більшовик України», 1930, № 5—6, с. 9. 2 Йдеться про повернення Винниченка на Україну восени 1920 року після його покаяння, запевнення в цілковитій «відданості» Радянській владі. Кількаденне перебування на Україні заверши- лося вимогою Винниченка призначити його членом Політбюро ЦК КП(б)У та наркомом закордонних справ УРСР, в чому, зви- чайно, йому було відмовлено. «Він прикинувся прихильником Ра- дянської влади,— писала в 1920 році київська газета «Вісті»,— щоб підкопатися під неї зсередини... Він старанно натягував на себе машкару комуніста, але через тоненьку плівочку червоної фарби так і світилося два інших кольори (жовтий і блакитний — кольори жовто-блакитного «самостійництва».— Ю. Р.)». 62
фактичний матеріал, що підтверджував антирадян- ську, по суті, позицію Винниченка. Контрреволюційну позицію Винниченка гостро засудили збори україн- ських робітників у Відні; українська секція Комуніс- тичної партії Австрії виключила зі свого складу його прихильників, визначивши спрямування газети «Нова доба» як вороже справі Інтернаціоналу. Сам Винни- ченко визнавав у цій газеті, що його «протест» проти «колоніалізму Москви» попросту «заплювали» «З та- ким тріском піднята кампанія проти КП(б)У,— пи- сав секретар ЦК КП(б)У Є. І. Квірінг,— принесла велику радість тільки європейській буржуазії і нашій білогвардійській еміграції. На радість їм «Нова доба» продовжує свою роботу, а революція на Україні іде своїм шляхом, поза і проти пп. винниченків». Викрит- тя Винниченка мало велике значення для дальшого розкладу псевдокомуністичної групи УКП за кордо- ном і головним чином для послаблення підривної ді- яльності УКП на Україні. її ватажки виступили пуб- лічно з офіційним «осудом» Винниченка та заявою про «розрив» з ним. Недавній його соратник по Цент- ральній раді та Директорії М. Грушевський також змушений був виступити з відмежуванням від підступ- них дій Винниченка. В цей час опубліковано також ряд документальних матеріалів про антинародну діяльність ще одного «са- мостійника», «гетьмана» П. Скоропадського, викрито його плазування перед німецькими мілітаристами. Орган ВУЦВК газета «Вісті» 10 грудня 1921 року писала, наводячи фактичні звинувачувальні дані про співпрацю гетьманського табору з польською реакці- єю: «Польські імперіалісти використовують німецьку спадщину аж до самого кінця. Побажаємо ж їм ус- падкувати не тільки початок, але й завершення ні- мецької хліборобської авантюри. Хай пам’ятають, що якраз на хліборобах (таборі Скоропадського.— Ю. Р.) Людендорф й зламав собі шию на Україні». В 1922 році повноважним представником УРСР у Москві спеціально вивчалися матеріали колишнього «міністерства продовольства» «уряду» Скоропадського з метою виявлення конкретних збитків, яких зав- дав цей «уряд» українському народові. У зв’язку з 1 «Коммунист», 1921, 6 февраля. 63
виконанням пунктів Рапалльського договору уряд УРСР зажадав від німецького уряду 400 мільйонів ма- рок лише як компенсацію за хліб, м’ясо та інші товари і цінності, що були вивезені з України на основі «уго- ди» Скоропадського з німецькими окупаційними вій- ськами. Було також викрито антирадянські дії за кордо- ном габсбургського недобитка В. Вишиваного, яким заопікувалися королівські уряди Румунії, Іспанії, Угорщини тощо. Враховувалась, зокрема, метушня навколо таких постатей з «пурпуровою, національною кров’ю», як Скоропадський та К° та ще одним «уря- дом» так званої ЗУНР — органом східногалицької буржуазії. Ще на початку першої світової війни мит- рополит Шептицький виклав імператору Францу-Йо- сифу план перетворення України на колонію Авст- ро-Угорщини з призначенням Василя Вишиваного гетьманом України, «після однієї з перемог». Він, за словами Шептицького, «під гуркіт гармат» мав скасу- вати «російське законодавство» та опублікувати авст- рійський громадянський кодекс, «оголосивши його за- конодавством». А вже в 1921 році, все ще не втративши надії на гетьманську булаву, Вишиваний, за повідом- ленням бюлетеня Народного комісаріату закордонних справ Радянської України, «розпочинає акцію, нитки якої простягаються до європейської реакції». Його підтримували в основному англійські впливові кола, зокрема так зване «Товариство економічного відрод- ження Росії», німецькі та російські монархісти. А навколо створеної оперетковим гетьманом «Ге- неральної управи українського вільного козацтва» згуртувався різний «міжпартійний» мотлох, починаю-* чи від прибічників Скоропадського й до ділків з ЗУНР, адже майбутній «український монарх» обіцяв «диктатору» ЗУНР Є. Петрушевичу вакантну посаду гетьмана Східної Галичини. «Звичайно,— просторікував у номері від 7 липня 1921 року орган Петрушевича «Український вісник»,— Англія всіма силами буде намагатися десь примітити Габсбургів». Петрушевич та К° сподівалися перехо- пити у Петлюри провід у підтримці своїх підупалих ак- цій з боку не лише франко-польської, але й англо-ні- мецької реакції з тим, «щоб замість олігархічного рес- публіканця Петлюри і товаришів (по зраді.— Ю. Р.) 64
прийшов би на зміну монархічно-парламентарний чин- ник» в особі Вишиваного. Про новоявленого претендента на булаву в систе- мі «української державності» досить влучно писав Д. 3. Мануїльський: «Ми вже маємо короля на україн- ський престол із числа безробітних, яких викинула на смітник історія. Більшої ганьби для української контр- революції, ніж це чіпляння за задрипані поли габс- бургських недобитків немає» 1. (Фарсова деталь: у 20-і роки Вишиваний добився... випуску за кордоном сірни- ків з його портретом та написом: «Король України»!) Партійні і радянські органи республіки на кон- кретних фактах розкривали перед трудящими суть підступного гасла «самостійності», яке означало вірне служіння українських буржуазних націоналістів вели- кодержавницьким прагненням капіталістичних дер- жав, знаряддям яких вони, власне кажучи, завжди й були. Газета «Коммунист», друкуючи документальний матеріал про чергову спробу петлюрівців запродати економіку України на цей раз уже італійським капі- талістам, 26 грудня 1921 року писала: «Інтернаціона- лізм» головного отамана (Петлюри.— Ю. Р.) дійшов до кульмінаційної точки. Після німців, французів, гре- ків, англійців, поляків, румунів, чехів і сіоністів — італійці». Матеріали, що демаскували націоналістичних від- ступників, систематично публікувалися і в спеціаль- них бюлетенях інформаційних відділів ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, Наркомату закордонних справ, РАТАУ. Тільки в червні 1921 року для публікації в газетах «Коммунист», «Известия» (Одеса), «Всерос- сийская кочегарка» та ін. повноважне представництво УРСР в Німеччині підготувало 9 спеціальних статей, присвячених викриттю українських буржуазних націо- налістів, зокрема петлюрівців. До VI Всеукраїнського з’їзду Рад було підготовлено збірник, що складався з документів французьких військових кіл, польської та румунської розвідок, націоналістичних угруповань. Цей збірник на фактичному матеріалі викривав мер- зенні авантюри світової реакції та її вірних лакуз — українських буржуазних націоналістів. У 1922 році ці документи видано французькою мовою в Берліні під 1 «Пролетарская правда», 1922, 23 февраля. З Ю. Римаренко 65
загальною назвою «Радянська Україна. Чотири роки війни і блоків» ’. «Не емігранти, не політичні біжен- ці,— писала про буржуазно-націоналістичний табір у червні 1921 року газета «Коммунист»,— а авантюрис- ти і змовники зібралися в Тарнові й нахабно, на очах всього світу, ведуть злодійські інтриги проти Радян- ської України, проти спокою, миру робітників та селян». У ноті уряду УРСР урядові Франції від 29 травня 1921 року вказувалось, що саме французький уряд узяв під захист контрреволюційні «самостійницькі» організації, які завдали величезної шкоди українсько- му народові; активно підтримував реорганізацію інтер- нованих у Польщі петлюрівських частин, щоб ви- користати їх при першій нагоді проти українських робітників та селян, проти Радянської влади. «На французькому уряді насамперед,— підкреслював орган ЦК КП(б)У газета «Коммунист»,— лежить відпові- дальність за підірвані мости, зруйновані залізниці, пу- щені під укіс поїзди, розгромлені міста і містечка, цукрові заводи, покалічених людей і, одне слово, за всі ті «художества», що їх чинять бандити Петлюри на землі українських робітників і селян» 1 2. Радянська дипломатія викрила спроби Ліги націй використати грошові фонди, вивезені в свій час цар- ським урядом за кордон, для підгодовування різних контрреволюційних організацій. Уряд Української РСР виступив, зокрема, проти намагань Франції передати українським буржуазним націоналістам півмільярда грошових коштів України, які перебували у банках Німеччини, Австрії та Угорщини, з метою «на ці гроші озброїти петлюрівські банди, щоб вони палили укра- їнські міста і села, вбивали невинне населення»3. У ноті радянської торговельної делегації у Чехосло- ваччині уряду цієї країни від 17 червня 1922 року роз- крито контрреволюційний характер «допомогових» емігрантських організацій, зокрема вже згадуваного есерівського «Громадського комітету» в Чехословач- чині. «Незважаючи на зовні демократичні форми цих 1 Ь’ІІкгаіпе Зоуіеіідие. Риаіге аппее де 1а биегге еі Ьіоциез. Вегііп, 1922. 2 Документи внешней политики СССР, т. IV. М., Политиздат, 1960, с. 147. 3 Т а м ж е, с. 219. 66
організацій,— вказувалося у ноті,— на ділі обмежена і до кінця скомпрометована група політичних ділків... має змогу подавляти масу емігрантів, яка нічого спіль- ного з цими людьми не має і в більшості своїй ста- виться до них вороже» \ Важливе значення мали також спільні ноти про- тесту урядів РРФСР та УРСР, Наркоматів закордон- них справ республік буржуазним урядам Польщі та Румунії з приводу підготовки на їхніх територіях на- ціоналістичних зграй для злочинних авантюр проти Радянської України. Вимоги дипломатичних нот, що спиралися на віро- гідні документальні джерела, свідчення захоплених петлюрівських емісарів, агентів французької, поль- ської та румунської розвідок, підтримала прогресивна громадськість капіталістичних країн, обурена викла- деними в нотах фактами. Це значною мірою утрудню- вало підступні дії російської білогвардійщини та на- ціоналістичної контрреволюції. В одній із нот прямо вказувалось, що буржуазні націоналісти, ці кримі- нальні злочинці, «не мають права на почесне інтерну- вання, звідкіля вони, відпочивши і озброївшись, по- вернуться на територію України для організації під- палів, погромів та вбивств. Цих злочинців необхідно передавати державі, на території якої вони вчинили злочин» 1 2. У жовтні 1921 року уряд буржуазної Польщі, на- приклад, був змушений підписати спеціальний про- токол про висилку з Польщі 14 білогвардійських та націоналістичних ватажків, зокрема Петлюри, Тю- тюнника, Савинкова, Булак-Булаховича та ін. Дипломатичні представництва Радянської України послідовно викривали жалюгідність «державницьких» домагань буржуазних націоналістів. При підписанні договору про репатріацію з Польщею, в нього був включений спеціальний пункт щодо визнання Укра- їнського Радянського уряду єдиним представником українського народу. При укладенні торговельної уго- ди з Австрією представництва РРФСР та УРСР роз- глядалися як єдині представники російського і укра- їнського народів у цій країні. «Нам дуже важливо 1 Документьі внешней политики СССР, т. IV, с. 140. 2 Т а м ж е, с. 390. З* 67
було вставити цей пункт,— писав з цього приводу пов- новажний представник УРСР у Чехословаччині Ми- хайло Левицький,— з політичної точки зору, щоб лік- відувати петлюрівців». Представництво вжило най- енергійніших заходів для ліквідації петлюрівських та зунрівських «амбасад» як таких, що нікого й нічого не представляли. М. Левицький з цього приводу мав кілька офіцій- них зустрічей з прем’єр-міністром Чехословаччини Бенешем і міністром Гірсою, під час яких рішуче за- явив про незаконність існування націоналістичних «посольств». Депутати-комуністи у чеському парла- менті зробили відповідний запит, наголошуючи на не- правомірності дій у Празі «амбасадорів» Славінсь- кого та Смаль-Стоцького. У парламентській відповіді Бенеш був змушений визнати недипломатичний харак- тер націоналістичних представництв. Статтю М. Ле- вицького на цю тему надрукував орган Комуністич- ної партії Чехословаччини газета «Руде право». Зміцнення міжнародного авторитету радянських республік, послідовне відстоювання Країною Рад в міжнародних відносинах ленінських принципів мир- ного співіснування мали безпосередній вплив на про- вал інтервенційних замірів світової реакції. «Радян- ська Україна остаточно виходить на широкий шлях міжнародних зносин,— писала прогресивна зарубіжна газета «Наша правда».— Всі ті нечисленні «представ- ництва» різних угруповань й формувань, які... гово- рять від імені України, повинні зараз зникнути. Не тільки зникнути фактично, бо вони майже завжди іс- нували лише на папері, а й треба їх позбавити права видавати які-небудь паспорти, свідоцтва, зноситися з Міністерствами закордонних справ»1. Хотілося б на- вести промовистий факт: одним з «дипломатів» петлю- рівського «посольства» у Вінніпегу був... шотландець Джон Д. Кемпбелл, приватний детектив, що «відзна- чився» брутальними розправами з канадськими ескі- мосами та гендлюванням фальшивими паспортами. Закриття націоналістичних «посольств», без сумні- ву, завдало удару по контрреволюційних центрах й послабило вплив буржуазних націоналістів на еміг- рантське середовище. 1 «Наша правда», 1922, 4 березня. 68
Наприкінці 1921 року один з петлюрівських «дія- чів» В. Садовський надрукував у націоналістичній газеті «Українська трибуна» досить симптоматичну статтю «Переходова доба». Попри надумані мажорні нотки щодо «перспектив» антирадянської боротьби, ав- тор визнав повну безперспективність дій жовто-бла- китної контрреволюції за кордоном. «Старі боги, яким молились і яких визнавали колись, почали нас не задовольняти,— писав Садовський,— почали шукати нових богів, нових гасел. А їх нема й не може бути... Еміграція розбивається на ряд гуртків і груп, життя еміграції дрібнішає, сходить на вузькі манівці. Еміг- рація перебуває в стані повної дезорганізації». Газета додавала до цього: «Пекельна річ об’єдну- вати те, що не об’єднується...» Розділ III. ГИНУТЬ КОРАБЛІ ЖОВТО-БЛАКИТНОЇ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ ПОЛУДА СПАДАЄ З ОЧЕЙ Однією з вигадок сучасних буржу- азних «українознавців» за кордоном є твердження, що петлюрівський «державницький» табір УНР ко- ристувався нібито підтримкою залишків петлюрів- ських військ, інтернованих на початку 20-х років у шляхетській Польщі та боярській Румунії. Нинішні ватажки УНРади, апелюючи до націона- лістичного «воїнства», запевняють, нібито вони спи- раються на «традиції армії УНР» та «солідну» вій- ськову базу за кордоном — петлюрівських «фахівців» смерті. Повернімося до кінця 1920 року, коли петлюрівські недобитки перейшли Збруч і були радо зустрінуті у шляхетській Польщі. Ідея створення із залишків бі- логвардійських військових частин, петлюрівців та іншого мотлоху контрреволюційного резерву для но- вих збройних авантюр проти Радянської держави відповідала інтересам світової реакції. Саме з урахуванням цього резерву, тобто дармово- го «гарматного м’яса», будував маячні інтервенційні 69
плани німецький генерал Гофман у листі до барона Кольде. На його думку, повідомлялось в інформацій- ній доповіді НКЗС УРСР від 1 червня 1922 року, до- статньо мати п’ятсоттисячну армію для того, щоб «зломити владу більшовиків». Ця армія, звичайно, під керівництвом Гофмана, повинна була комплекту- ватися із числа російських білоемігрантів й інших контрреволюційних груп. В. І. Ленін неодноразово наголошував: контррево- люційна частина еміграції — це насамперед прямі по- собники всесвітнього капіталу, які існують за його рахунок і разом з ним діють. Він писав: «Ми дуже добре знаємо, що рештки армії Врангеля не знищені, а сховані не дуже далеко і перебувають під опікою й під охороною і відновлюються за допомогою капіта- лістичних держав, що білогвардійські російські ор- ганізації працюють посилено над тим, щоб спробува- ти створити знов ті чи інші військові частини і ра- зом з силами, які є у Врангеля, приготувати їх у слушний момент для нового натиску на Росію»1. Саме для цього реакційні сили підтримували, зокрема, й пошарпані петлюрівські частини. Незважаючи на умови Ризького мирного договору, ці частини зали- шилися цілком компактними військовими одиницями; вони були зведені в групи військ УНР з підпорядку- ванням петлюрівському військовому міністерству, «ге- неральному штабу» й особисто «головному отамано- ві» С. Петлюрі. Авторитетний у націоналістичних ко- лах «фахівець» С. Наріжний визнав: окремі частини зберігали свою військову адміністративно-організа- ційну цілість. Польські власті мали безпосередній зв’язок лише із штабами дивізій чи групами військ через спеціальних зв’язкових та комендантів таборів. У військових частинах продовжували діяти петлюрів- ські армійські статути, військові вишколи, функціону- вали військово-польові суди тощо. Фактичним же гос- подарем інтернованих, немалу частину яких станови- ли робітники й селяни, силоміць вдягнуті у петлю- рівські шинелі, було військове міністерство буржуаз- ної Польщі та військова місія Франції у цій країні. Саме вони визначали характер використання петлю- 1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 42, с. 124. 70
рівського «воїнства». Петлюрівська «Українська три- буна» і та змушена була констатувати: «Нами цікав- ляться союзники остільки, поскільки їм необхідні, як жива сила». Польські власті старанно «підгодовува- ли» вищий командний склад петлюрівських частин, а рядові офіцери щомісячно отримували третину платні офіцера польської армії. Залишки петлюрівських військових частин — три з половиною тисячі чоловік — перебували на станови- щі інтернованих і в таборах Румунії — Орадеа Маре, Брашові, Стібіу та ін. На чолі таборів стояли петлю- рівські офіцери, підпорядковані «дипломатичній мі- сії» УНР у Бухаресті на чолі з Мацієвичем та «вій- ськовому аташе» петлюрівському генералові Дельві- гу. За свідченням одного із колишніх комендантів таборів, петлюрівського полковника Порохівського, життя в таборах нагадувало порядки у військових частинах в мирний час. У сотнях систематично про- водилася муштра, вивчалися статути, навчальний від- діл влаштовував іспити на підвищення в чині. Що- місячно рядові інтерновані отримували до 150 лей. Залишки «Української галицької армії» — УГА (15 тис. чоловік) перебували у Чехословаччині, в та- борах інтернованих, в містах Німецьке Яблонє, Лі- берець, Юзефов, Ужгород та в складі «робітничих сотень» в Кошице, Комарно, Мукачеві, Пряшеві. Вій- ськові частини підпорядковувалися «уряду» ЗУНР через «посла» у Празі С. Смаль-Стоцького й канцеля- рію «військового відпоручника» ЗУНР, які, в свою чергу, підтримували тісні зв’язки з військовим міні- стерством та МЗС Чехословаччини. Націоналістична газетка «Праця» у 1923 році свідчила: одним з голов- них завдань військової націоналістичної еліти було підвищення військово-фахового рівня інтернованих під приводом «плекання чисто народного аполітичного військового духу». Що ж до потенціального «гарматно- го м’яса», досить назвати визначену самими націона- лістами грошову суму, яку власті буржуазної Чехо- словаччини витратили на утримання інтернованих на середину лютого 1922 року—45 млн. крон. У 1923 ро- ці, як стверджують офіційні дані, еміграція у Чехосло- ваччині отримала близько 66 млн. крон, а в 1924 ро- ці— близько 100 млн. Основна частина цих коштів 71
йшла на підготовку і реалізацію підступних контрре- волюційних, антирадянських планів. За нашими підрахунками, загальна кількість залиш- ків націоналістичних «військ» за кордоном на 1921 рік становила майже 80 тис. чоловік. До цього слід також додати понад ЗО тис. українських емігрантів, що пе- ребували у складі залишків армії Врангеля та інших білогвардійських генералів у Болгарії, Югославії, Туреччині та Греції. «Вся українська еміграція має не тільки своє локальне значення,— відзначалося в листі Центрального Комітету Комуністичної партії Східної Галичини до ЦК КП(б)У,— вона є основою будь-яких контрреволюційних планів і формацій. Всі контрреволюційні групи, починаючи від Скоропад- ського і Коновальця і кінчаючи лівими есерами, ве- дуть тут жваву організаційну і агітаційну роботу».; За своїм характером ця робота, звичайно ж, була ан- тирадянською, контрреволюційною. Маючи неабиякий досвід політичного крутійства, пройшовши фахову школу авантюризму, володіючи ще матеріальними й фізичними знаряддями примусу, націоналістичні ватажки з табору Петлюри та «дик- татора» Петрушевича, опинившись на чужині, здій- снили ще один тяжкий злочин проти українського народу. Це вони придушували прогресивні настрої се- ред інтернованих українців, чинили масовий терор, застосовували цілу систему катувань і знущань над українськими емігрантами. Наслідком цього були тяж- кі страждання й смерть багатьох інтернованих. У та- борах поширеним явищем було шпигунство, численні арешти, лютували військові суди, людей катували й принижували. У цю «діяльність» активно включалися і заокеан- ські «філантропічні» організації, зокрема «Християн- ська асоціація молоді», створена американською ре- акцією, що мала своїх представників у ряді країн Європи. В таборах інтернованих функціонували її спеціальні відділи, очолювані найреакційнішими еле- ментами з націоналістичної верхівки, які пропагува- ли «західний спосіб життя». Так, у таборі в Німець- кому Яблоні відділом «Християнської асоціації мо- лоді» керував заступник начальника петлюрівської контррозвідки Семачів, у таборі Стржалково — петлю- 72
рівський полковник Садовський, на Закарпатті — аме- риканський агент Іван Дримак. Базікаючи на кожному кроці про завдання «збе- реження», навіть «розвитку» культурних здобутків українського народу, націоналісти із відділу «Христи- янської асоціації молоді» у таборі Юзефов у січні 1922 року відверто поглумилися із світлої пам’яті ви- датного сина українського народу Т. Г. Шевченка, викинувши його портрет із своєї читальні. У таборах функціонували спеціальні читальні, що пропагували антирадянську літературу, націоналіс- тичні видання. Націоналістичним ватажкам активно допомагали представники «Британського комітету допомоги» у Польщі та Чехословаччині. Білогвардій- ську та націоналістичну частини еміграції підтриму- вали також комітети американської допомогової ор- ганізації АРА. В кінці 1920 року у Варшаві був ство- рений «Англійський комітет допомоги Петлюрі», який також підгодовував залишки його воїнства, колишніх функціонерів «урядових» та неурядових петлюрів- ських служб. Для підготовки «ідеологічних» кадрів Ватіканом був створений у Закарпатті шпигунський центр «Колегіум рутенікум», до якого вербувалися з таборів інтернованих емігранти, вихідці з західних областей України. Намагаючись зберегти «гарматне м’ясо», будь-що перешкодити загальному потягу інтернованих до по- вернення на Батьківщину, Петлюра за домовленістю з польськими властями і, звичайно, з французькою військовою місією у Польщі, надіслав сотні своїх офі- церів та солдатів у розпорядження французького іно- земного легіону, в складі якого вони взяли участь у придушенні національно-визвольного руху в Алжірі та Марокко. До речі, у цьому ж легіоні в чині капітана набував «фахових» навичок майбутній кривавий дик- татор Іспанії Франко. Таким чином, петлюрівський табір УНР став не тільки найлютішим ворогом українського народу, а й заклятим ворогом народів Африки, постачальником ландскнехтів, які служили колонізаторським цілям світового імперіалізму. З другого боку, петлюрівська верхівка із шкури пнулася, щоб підготувати кадри для нового походу на Радянську Україну. Порушуючи норми міжнародних відносин, зокрема умови Ризького 73
договору, представники «Християнської асоціації мо- лоді» у Польщі та Чехословаччині сприяли організації у таборах інтернованих військових вишколів, нада- вали їм фінансову допомогу. У грудні 1921 року в таборі Щипьорно (Польща) було відкрито спеціальну школу «українських плас- тунів» (118 чол.), яку щедро субсидувало польське відділення «Християнської асоціації молоді». Викла- дачем у цій школі був американець Кларк. За сло- вами петлюрівської газети «Нове життя», він мав «велику практику викладання в американській ар- мії». Офіцерські курси відкрилися також у таборі Александрув (Польща). Вони повністю фінансували- ся знову ж таки «Християнською асоціацією». Тільки в 1921 році спеціальні півторамісячні кур- си «організаторів» для таборів інтернованих у Чехо- словаччині закінчило 33 особи, яких передбачалося використати в майбутньому і для можливого проник- нення впливу «Християнської асоціації молоді» на Україну. З 1921 року у Берліні функціонувало спеціальне видавництво асоціації, що видавало російською мо- вою велику кількість антирадянської літератури міс- тичного плану, книжечки колишніх викладачів цер- ковного права в Росії. У 1923 році з’явилася друком гучно розрекламована «Історія махновського руху. 1918—1921 рр.». Російська газета «Накануне» (одним із її редакто- рів був Олексій Толстой) писала: метою цієї книжки було те, що «для Махна необхідно так чи інакше на- бути протилежної усій його кримінальній суті репута- ції не погромника, а захисника розгромлених». У ці ж роки за кордоном видавалися на кошти різних благо- дійників не тільки націоналістичні газети, а й «теоре- тичні розробки» «зубрів» українського буржуазного націоналізму В. Липинського, В. Винниченка, Д. До- рошенка, І. Мазепи, О. Лотоцького, «бойові спогади» петлюрівських та зунрівських вояк — Омельяновича- Павленка, Безручка, Шандрука, Юнаківа, Курмано- вича, «повстанські спогади» петлюрівських отаманів Гальчевського, Хмари, Кравчука. Значну підтримку націоналістичній еміграції нада- вали місії американських методистів, що мали в ряді 74
капіталістичних країн свої відділення із спеціальними російськими та українськими секціями. Націоналістичні ватажки охоче йшли на будь-яку авантюру, будь-яку брудну справу, організовану «силь- ними світу цього», зокрема американськими ділками, для досягнення своїх інтересів. Про те ж, як вони їх розуміли, свідчить лист, надісланий із канцелярії Вран- геля на адресу білогвардійця І. Хольмстена (16 лис- топада 1921 року): «Велика заокеанська республіка... пов’язує свої економічні інтереси не з Радянською Ро- сією, а з Росією майбутнього. Так, державний секре- тар І. Х’юз у своєму листі до Гомперса, безпосередньо вслід за констатуванням неможливості будь-якої фі- нансової підтримки Комуністичної влади, обіцяє ши- рокий кредит на економічну відбудову Росії після по- валення більшовизму». «Самостійницький генералітет» робив усе, щоб гідно виховати «вірне вояцтво», посилював терор та заля- кування українських емігрантів, що не співчували ан- тинаціональним планам буржуазно-націоналістичної еліти. Інтернованих українців у Польщі мордували лише за одне бажання повернутися на Батьківщину. Особис- ту участь у таких катуваннях брали петлюрівські ге- нерали Загродський, Омельянович-Павленко, Безруч- ко і, зокрема, Олександр Удовиченко, який був у 1921 році генеральним інспектором «армії УНР»1. Він ви- являв особливу брутальність: наприклад, емігранта Халолія, родом з Чернігівщини, підвішував ногами до стелі. Петлюрівці загрожували Халолію фізичним зни- щенням в разі скарги радянським репатріаційним уста- новам, а згодом ув’язнили його у варшавській тюрмі Пав’як. Звірячим катуванням були піддані також ін- терновані Минзаренко, Липовецький, подружжя Ко- тельно та сотні інших українських емігрантів. Якщо ж хтось із українців усе ж таки одержував документи на від’їзд на Батьківщину, петлюрівські яничари не зупинялися перед наклепами та інсинуація- ми, аби будь-що перешкодити їм. У зв’язку з посиленням серед інтернованих прагнення повернутися на рідну землю, петлюрівський генерал 1 О. Удовиченко 1923 року з Польщі переїхав до Франції, де на награбовані на Україні гроші придбав маєток. До 1964 року був ватажком УНРади. 75
Вовк1 у таборі Стржалково (Чехословаччина) видав спеціальний наказ,, яким призначив 10 «найвірніших» старшин, котрі за плату (так вимірювалась їхня «вір- ність») повинні були нещадно «бити морди» всім ба- жаючим виїхати на Батьківщину. Інший наказ перед- бачав відкриття вогню по інтернованих, якщо вони на 10 метрів наблизяться до огорожі, яка відділяла табір від пункту, де мешкали ті, хто повертався на Україну. Такі накази призвели до вбивства десятків ні в чому не винних людей. «Це просинається страх серед українського старшин- ства,— слушно писала з цього приводу комуністична газета «Наша правда»,— страх перед солдатами, які вже не бажають служити панським інтересам... Сол- дати розуміють, що вони не повинні і не можуть бути надалі покірним знаряддям в руках української бур- жуазії, що вся правда на боці комунізму». Гнівно тавруючи злодіяння верховодів буржуазних націоналістів, група репатрійованих емігрантів писала про них: «Вони скрегочуть зубами, бачачи, як наша сім’я з кожною хвилиною зростає і як змінюються погляди в їх спільників. Вони роблять надлюдські зусилля, вони будують ілюзії, надриваються в своїх намаганнях не упустити з рук здобич». На оборону привілеїв націоналістичної верхівки бу- ли поставлені спеціальні жандармські відділи, до складу яких входили найреякційніші елементи з чис- ла колишніх філерів царської охранки, австрійських жандармів, петлюрівських контррозвідників, що за- плямували себе кривавими злочинами проти робітни- ків і селян України, зокрема у її західних областях. Діяльністю цих відділів у таборах інтернованих у Польщі керував начальник охорони «головного отама- на», кримінальний злочинець Микола Чеботарів. Він був організатором масових арештів українських еміг- рантів, засилав їх до концентраційного табору у Дом- б’ї, мордував та знущався з них. Чеботарів винний 1 Доречно вказати, що під час окупації фашистами України Вовк разом з іншими націоналістичними ватажками склав вір- нопідданого листа Гітлеру, пропонуючи йому звання «отамана всієї козачої України». На п’ятій сесії сучасної УНРади Вовк був призначений керівником військового «ресорту» цього мертвона- родженого націоналістичного «політичного тіла». 76
також у вбивствах та грабунках мирного українського населення, що їх чинили у 1921—1922 рр. підготовлені з його участю і надіслані на Україну банди Гальчев- ського, Хмари, Кравчука, Трейка, а також у диверсіях та шпигунстві за завданням розвідки панської Поль- щі. Ганебну славу здобув і генерал Курманович. Він практично керував розвідувальним центром у таборі Німецьке Яблонє. Функцією цього центру був, зокре- ма, згідно з наказом Курмановича, «непомітний на- гляд за новоприбулими старшинами, мужвою та ци- вільними особами». У кожному бараці табору жило не менше двох шпигунів, а в кімнатах офіцерів — по одному старшині, який виконував обов’язки резиден- та. «Сітка цих старшин так організована, що і ухо, і око розвідного відділу не минає майже нічого»,— з гордістю доносив своєму начальству у Відень Кур- манович. Створивши нестерпні умови життя для українських емігрантів, націоналістичні ватажки безсоромно на- живалися на різного роду аферах та спекуляціях. За свідченням польської газети «Поранна» (від 19 лип- ня 1921 року), Петлюра у 1921 році купив у Варшаві декілька будинків та кав’ярень. Націоналістична вер- хівка продавала награбоване на Україні майно з ме- тою особистого збагачення. Ватажки націоналістів не гребували одягом, амуніцією, продавали навіть ме- дикаменти. Тільки за продане румунським аферистам військове майно Петлюра одержав 20 млн. лей. До таких же брудних афер належала і спекуляція сані- тарним майном на суму 5 млн. доларів, закупленим ще в 1919 році через американський Червоний Хрест. Спекуляцією займалися також петлюрівський гене- рал Тютюнник, голова «допомогового комітету» в Ужгороді Величковський, який привласнив «дар» аме- риканського Червоного Хреста, начальники таборів ін- тернованих — Заворотюк, Стефанів та ін. У той час, як українські емігранти терпіли злидні та поневіря- лися по чужих країнах, петлюрівська еліта, «мучени- ки за святу національну справу» жили у розкошах і набивали грішми свої «національні» кишені. Петлю- рівці, смакуючи, писали, наприклад, про бал, який вони дали 1930 року у Варшаві. На ньому «рясно 77
було репрезентоване і польське суспільство — пані прем’єрова, панство генерала Врублевського, генерала Орлич-Дришер, пані генеральша Ридз-Сміглова. Під час танців грало два оркестри. Танці відбувалися з великим піднесенням і затяглися до ранку». Розпові- даючи про мерзенні спекуляції націоналістичних генд- лярів, кишинівська газета «Бессарабія» 14 травня 1921 року писала: «Ці пани не обмежені в грошах і дивують громадян Бухареста своїм широким розма- хом, яким супроводжуються їхні обіди та вечері. Ви- но та жінки, жінки та вино,— незмінний атрибут їх бенкетів». (Йшлося про петлюрівського «посла» у Румунії к. Маціевича, військового аташе Дельвіга та К°). Спекуляція, розкоші та розпуста у середовищі націоналістичної верхівки, з одного боку, й злидні ря- дових емігрантів, ув’язнення, жорстокі репресії, не- стерпні муки морального приниження—з другого, від- крили очі інтернованим українцям на егоїстичні спо- живацькі цілі націоналістичних ватажків. «Жива дійсність,— писав в одному з листів додому інтерно- ваний українець,— відкрила очі на антинародні прос- тупки трагікомічного С. Петлюри, котрий власними діями дискредитував ідею добробуту народу, своїми авантюристичними концепціями... деморалізував маси і довів більшість із них до повного занепаду». Гуманне рішення Українського Радянського уряду про амністію колишнім солдатам та офіцерам біло- гвардійських військових частин та націоналістичних військових формувань викликало великий потяг ін- тернованих українців до повернення на Батьківщину, сприяло відмежуванню широких верств еміграції від верховодів українських буржуазних націоналіс- тів, від їх братовбивчої «ідеології». Уже в березні 1921 року близько тисячі інтернова- них виявило своє бажання повернутися на Батьків- щину, й серед них 120 чоловік із полку так званих «чорношличників» — колишньої петлюрівської «гвар- дії». Свідченням втрати впливу націоналістичних ва- тажків на емігрантські маси є той факт, що протя- гом 1922 року з Польщі повернулося на Батьківщину 8 тисяч колишніх петлюрівських солдатів і офіцерів. За далеко не повними даними, тільки за період 1921— 78
1922 рр. на Україну повернулося понад 80 тис. вій- ськовополонених, біженців та військових емігрантів, що завдало нищівного удару контрреволюційним пла- нам буржуазних націоналістів, зокрема петлюрівської УНР. Це внесло «остаточний розлад в середовище тих, хто залишився,— повідомлялося у звіті репа- тріаційної місії,—...накази начальство продовжує ви- давати, але їм уже ніхто не підкоряється». Протягом 1922—1923 рр. табори інтернованих у Польщі та Чехословаччині були ліквідовані. Українські буржуазні націоналісти — ці криміналь- ні злочинці та міжнародні авантюристи — дедалі біль- ше втрачали свої позиції в середовищі української еміграції. «Говорити тут про ідею нічого,— писала з цього приводу у лютому 1921 року газета «Наша правда»,— це все — звичайна собі болотна булька, з якої нічого, крім поганого духу, не вийде... Нам тут цікаво лише те, що ціла ватага знаходиться у стані занепаду. Розбившись на ковбанях і баюрах, вона гниє і розкладається». Так закінчився один з періодів братовбивчої полі- тики і практики націоналістичних верховодів з пет- люрівської УНР, що марно намагалися методом те- рору і залякування зупинити закономірний хід життя, витравити в українських емігрантів почуття любові до своєї Батьківщини, перешкодити їхнім намірам повернутися до свого краю, до свого народу. Ці уда- вані друзі українського народу продавали ворогові себе й хотіли потягти за собою й своїх земляків. Его- їстичні інтереси псевдовизволителів «неньки Укра- їни» не мали й не мають нічого спільного з інтере- сами і прагненнями українського народу. Отже, твердження, що українська еміграція, не ка- жучи вже про весь український народ, нібито підтри- мувала націоналістичних проводирів у 20-х роках, є наскрізь брехливим. ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ Скориставшись з дозволу Українсь- кого Радянського уряду, десятки тисяч емігрантів, незважаючи на всі зусилля націоналістичної верхівки затримати їх за кордоном, повернулися у 20-х роках 79
на Батьківщину, щоб чесним трудом спокутувати свою провину перед Радянською державою, перед україн- ським народом. Серед амністованих емігрантів, що повернулися на Україну, було чимало представників української ін- телігенції. В ті часи серед української еміграції за кордоном виникали групи, що об’єднували осіб, які свідомо визнали Радянську владу, рішуче порвали з націоналістичною ідеологією та з антинародною, об- лудною політикою націоналістичних зверхників. Успіхи Української Радянської держави в соціаліс- тичному будівництві, у здійсненні принципів ленін- ської національної політики, зміцнення авторитету Країни Рад на міжнародній арені завдали нищівного удару по буржуазних націоналістах. Це зрештою зму- шені були визнати й самі їхні «ідеологи». «Від удару «українізації»,— бідкався один з них В. Кучабський,— націоналістичний табір на Заході ідеологічно збан- крутувався, бо ж його національна ідея досі круж- ляла, по суті, виключно довкруги оборони рідної мо- ви і тепер вона нездатна покласти перед нацією інших і нових завдань. Банкрутство ж те викликає такий застій національно-політичної думки, що суспільність не може нею одушевлятися. Відтіль серед національ- ного загалу — апатія й пасивізм, а серед молодшої частини — притягаючий вплив більшовизму, як живої і бойової ідеї». У червні 1923 року в Берліні вийшов перший номер прогресивного суспільно-політичного журналу «Нова громада» українською мовою. Він відіграв певну роль у пропаганді радянської дійсності, популяризації ідеї повернення на Батьківщину. До редакційної коле- гії журналу ввійшли представники зміновіхівських груп, зокрема письменник Антін Крушельницький, який порвав з націоналістичним середовищем, висту- пив за підтримку Країни Рад та нового, соціалістич- ного ладу. Редактором «Нової громади» став публіцист Семен Вітик, один із колишніх лідерів «Української соціал- демократичної партії» — УСДП, краща частина якої тісно співробітничала з КПЗУ. Ідеологічне керівниц- тво «Новою громадою» здійснював відомий комуніст Петро Дятлов, який входив до складу керівництва 80
українських комуністичних груп у Берліні1. На сто- рінках «Нової громади» друкувалися матеріали, що викривали націоналістів — зрадників інтересів укра- їнського народу, вірних прислужників світової реак- ції. Зокрема, ряд статей журналу було спрямовано проти «Трудової», «Радикальної» та інших буржуаз- но-націоналістичних партій «уряду» ЗУНР, викрива- лися їхня угодовська політика щодо польської бур- жуазії, справжня суть так званої «політики дрібних цінностей» націоналістичних відщепенців. «Наша суспільність, особливо галицька інтеліген- ція,— писав у № 4 «Нової громади» за 1924 рік С. Вітик,— до цього часу стоїть у гробу, до сих пір не насмілюється подивитися правді в обличчя. її не лякає, вона ще не бачить, що зосталася сама, що очі українського народу звернені по ту сторону кордону і відірвати той погляд ніщо неспроможне у світі». Відкидаючи твердження націоналістів, що «Гали- чина — це, мовляв, своєрідний П’ємонт української контрреволюції», «Нова громада» закликала до воз- з’єднання всіх українських земель в єдиній соціаліс- тичній державі. «Існування Радянської України,— на- голошувала «Нова громада»,— є визвольним факто- ром, є підвалиною, є будучністю волі усієї з’єднаної трудової України» 1 2. Журнал знайомив читачів з жит- тям трудящих Радянської України, їх самовідданою боротьбою з розрухою, голодом, неписьменністю. У спеціальних рубриках «Культурне життя», «Листи з України» висвітлювались питання культурного будів- ництва на Україні, становлення нової української со- ціалістичної культури. Так, у першому номері «Нової громади» вміщено повідомлення про видання творів класиків української літератури, зокрема шеститом- ника Лесі Українки, про творчу працю драматичного театру імені І. Франка, хорової капели «Думка», музичного товариства імені Леонтовича та інших радянських творчих об’єднань. В кореспонденції про 1 Д я т л о в Петро Юрійович — діяч міжнародного ко- муністичного руху, один з керівників КПЗУ, видавець «Комуніс- тичної бібліотеки» та один з перших перекладачів творів В. І. Ле- ніна українською мовою. З 1925 року жив на Україні, де працю- вав у Наркоматі освіти, згодом директором Держвидаву респуб- ліки. 2 «Нова громада», 1923, № 1, с. 14. 81
відкриття пам’ятника великому Кобзареві у Каневі на- водилася резолюція з’їзду незаможного селянства: «Царський хрест зняти, поставити замість нього па- м’ятник»,— а також виступ представника ВУЦВКу на відкритті пам’ятника: «Тільки ми, представники ро- бітників і селян, поставили йому пам’ятник, бо тільки ми одні виконуємо його заповіт». «Нова громада» знайомила емігрантів з кращими творами українських радянських письменників — В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, П. Тичини, В. Со- сюри, М. Рильського, І. Кулика та ін. У статтях «Українська індустріальна поезія» та «Нарис розвитку української літератури за час революції» розгляда- лися такі твори, як «Заспів» В. Чумака, «Сонячні клар- нети» і «Плуг»П. Тичини, «Удари молота і серця» В. Еллана-Блакитного, «Одужання» І. Кулика тощо. У критико-бібліографічному розділі журналу вмі- щувався аналіз «Трагедії Першого травня» Миро- слава Ірчана, «Останнього листа до матері» і «Лебе- диного співу» Петра Карманського, присвячених ко- муністам Петрові Шеремету й Степанові Мельничуку, закатованим польськими жандармами за революцій- ну діяльність. Журнал палко відстоював ідею повернення творчої української інтелігенції на Батьківщину. Пекуче для української еміграції питання «куди йти?» вирішува- лося так: «З Радянською владою для зміцнення цієї влади, а вкупі з нею до соціальних, політичних та національно-культурних здобутків революції на Украї- ні». В статті А. Харченка «Додому» ставилося пи- тання про співробітництво з Радянською владою «як з владою, нерозривно пов’язаною з українськими ма- сами, і підтримку її в боротьбі за суверенність українського народу... зміцнення соціальної незалеж- ності України в союзі з соціалістичною Росією, що має однакових з нами і спільних ворогів, і загальні по- літичні, економічні і культурні цілі...». Стаття А. Хар- ченка відбивала настрої певної частини української творчої інтелігенції в еміграції, яка міцно зв’язала своє життя з Радянською Україною. «Час додому! — закликалося в статті.— Великі завдання стоять тепер перед Україною і перед кожним вірним сином її» Ч 1 Докладніше див.: «Вітчизна», 1966, № 12. 82
Велике значення для трудящих західноукраїнських земель, а також і для української еміграції мало ви- дання за кордоном українською мовою окремих праць класиків марксизму-ленінізму. Такі твори випуска- лися видавництвом «Пролеткульт» (Вінніпег) та «Культура» (Нью-Йорк). У Відні марксистську літе- ратуру друкувало комуністичне видавництво при га- зеті, а потім журналі «Наша правда», а в Берліні — українсько-американське комуністичне видавництво «Космос», редакторами якого були П. Дятлов та П. Ладан 1. Прогресивні видавництва за кордоном видавали та- кож кращі твори українських радянських письменни- ків, а також українських пролетарських письменни- ків, що проживали за межами України. Так, видав- ництво «Космос» у 1923 році видало близько 50 назв із серії «Червоні письменники», зокрема «Фільми ре- волюції» М. Ірчана, «Євангелля часу» С. Пилипенка, ряд літературно-критичних розвідок про творчість Т. Г. Шевченка. Видавництво «Культура» випустило агітаційну п’єсу «Бунтар», збірник новел «Фільми ре- волюції» й спогади про громадянську війну на Укра- їні «Трагедія Першого травня» М. Ірчана. Справі боротьби з ворожою націоналістичною іде- ологією служили також газети «Наша правда», «Українські щоденні вісті», «Українські робітничі віс- ті», «Наш стяг», що видавалися КПЗУ і прогресивни- ми українськими організаціями Америки і Канади. Плідну роботу серед української еміграції вела про- гресивна українська преса в Канаді — журнали «Українські робітничі вісті», «Голос праці», «Робітни- ця», «Світ молоді», газети — «Українські робітничі вісті», «Фармерське життя». Тут систематично друку- вались інформаційні огляди про життя на Радянській Україні, про творчість П. Тичини, Д. Загула, М. Тере- щенка, В. Поліщука, С. Скляренка, Костя Котка, О. Слісаренка та ін. Надрукований прогресивною українською пресою один з віршів з циклу П. Тичини «В космічному ор- кестрі», як пише відомий діяч прогресивної трудової еміграції в Канаді П. Кравчук, «став зброєю... проти 1 Ладан Павло Степанович — діяч Комуністичної партії Західної України та міжнародного комуністичного руху, кандидат у члени Виконкому Комінтерну. 83
різних петлюрівських «генералів» і «дипломатів», які замандрували аж до Канади, волочились по укра- їнських «громадах» і виманювали в легковірних лю- дей долари на... «визвольну справу». Зібравши дола- ри, вони повертались до Парижа або Відня, де вели розпусне життя по кафешантанах»1. Західноукраїнська комуністична та прогресивна преса теж пропагувала марксистсько-ленінське вчен- ня, несла людям правдиве слово про життя в Країні Рад, викривала антинародні, зрадницькі дії україн- ських буржуазних націоналістів. Лише протягом 1924—1925 рр. у підпільній друкарні КПЗУ було надруковано 48 тис. листівок, відозв, промов депута- тів-комуністів та інших матеріалів. У таких газетах і журналах, як «Праця», «Світло», «Вікна», «Нові шля- хи», «Земля і воля», грунтовно аналізувалася контр- революційна діяльність усілякого «міжпартійного» та «партійного» жовто-блакитного мотлоху, викрива- лася справжня соціальна природа різних націоналіс- тичних організацій та об’єднань, так званого «Укра- їнського національно-демократичного об’єднання» — УНДО, яке після війни «скріпило» УНРаду своїм «могутнім» членством. Це об’єднання утворилося 1925 року з ініціативи представників великої і серед- ньої української буржуазії, уніатських священиків. Газета «Земля і воля» писала у липні 1925 року, що українські банки, торгово-промислові підприємства і союзи, різного типу куркульські кооперативи, які перебували під політичним і фінансовим впливом УНДО, захищали класові інтереси української буржу- азії, поміщицтва і куркульства, виступаючи знаряд- дям жорстокої експлуатації «своїх» та «чужих» тру- дящих міст і сіл Західної України. Важливу роль у пропаганді досягнень культури Радянської України відіграли прогресивні журнали «Нова культура», «Культура», «Вікна», «Нові шляхи» та ін. Тут, зокрема, друкувалися твори українських радянських письменників і поетів М. Бажана, А. Го- ловка, П. Панча, М. Рильського, викривалася фаль- сифікація націоналістами літературного процесу на Україні. 'Кравчук Петро. Українці в Канаді. К-, «Дніпро», 1981, с. 115. 84
На території Радянської України у 1925— 1933 рр. діяла літературна організація «Західна Україна», що об’єднувала письменників і художників — вихідців із західних областей України. Членами цієї організа- ції були М. Ірчан, Д. Загул, Д. Бедзик, В. Бобинський, А. Турчинська, Л. Дмитерко, В. Касіян та ін. Програ- ма й завдання організації були спрямовані на підго- товку широких мас західноукраїнських трудящих до возз’єднання з УРСР. Творчій інтелігенції в еміграції було не по дорозі з націоналістичними покидьками, які конали у взаєм- ній гризні за подачки зі столу чужоземних хазяїв. В багатьох представників інтелігенції визрівало рі- шення повернутися на Радянську Україну. Напри- клад, письменник А. Крушельницький, перебуваючи, в еміграції, брав активну участь у роботі комітету до- помоги голодуючим землякам. У фонді Крушельниць- кого, що зберігається в історичному архіві у Львові, наприклад, є розписка про передачу ним до каси «Го- лодна Україна» десяти тисяч крон. Готуючись до повернення на Україну, Крушельниць- кий активно працював над виданням за кордоном на- укової та навчальної літератури українською мовою. Його позиція справила певний вплив на О. Олеся, П. Карманського, Ю. Косача, В. Гнатюка, В. Щура- та, Я. Кондру та ін. У 1922 році Олесь листувався з Крушельницьким з приводу видання сатиричного журналу «Сміх», потреба в якому була викликана ме- тушнею петлюрівщини та есерівського «Громадського комітету», які видавали «Молоду Україну» та «Са- мостійну Україну». «Відчуваю потребу десь душу від- вести,— писав Олесь.— Погляньте, скільки навкруги неправд, брехень, глуму, ошуканства, а ми сидимо і мовчимо, дивимось на злочин. Невже ж ми з грома- дян поробилися обивателями і замкнулися в клітці дрібних, особистих інтересів?»* Аналіз документів і матеріалів про українську еміг- рацію 20-х років, у тому числі й документів націона- лістичного характеру, свідчить, що творча українська інтелігенція поступово відходила від політичної наці- оналістичної емігрантщини і поривала з націоналіс- 1 Цит. за статтею: ТрофимукС. З листування Антона Кру- шельницького.— «Радянське літературознавство», 1968, №9. 85
тичними ватажками. Це був складний процес пере- осмислення минулого, тверезого аналізу свого стано- вища в еміграції, усвідомлення суті націоналістичного дурману. Тяжке й безрадісне життя на чужині, коруп- ція в середовищі націоналістичної верхівки, що про- довжувала торгувати долею емігрантів, перепродувати надбання українського народу, відкрили очі багатьом представникам української творчої інтелігенції. Як відомо, талановитий поет О. Олесь, не зрозумів- ши революційних подій, соціалістичних перетворень у Країні Рад, в силу своєї одірваності від народу, від- сутності чітких ідейно-суспільних поглядів та впливу націоналістичного оточення, опинився за кордоном. В еміграції О. Олесь пройшов складний шлях пере- оцінки цінностей, він поступово поривав з націона- лістичним емігрантським середовищем, засуджував його, хоч так і не зрікся остаточно своїх старих пере- конань. Про ставлення Олеся до націоналістичної верхівки свідчила сатирична збірка «Перезва» (1921), в якій поет висміяв запроданство, політичні спекуля- ції, авантюризм та моральну ницість жовто-блакитних «визволителів». Злободенними і на сьогодні є рядки сатири Олеся щодо псевдоуряду УНР, що й понині конає у вигляді УНРади на мюнхенському смітнику: Державні місії, Контроль, комісії, Пілати, дипломати, Вся Україна тут. Вся сіль кооперації, Торгівлі, спекуляції, Шакали, зубоскали,— Європа аж тріщить !. В березні 1920 року Олесь почав редагувати сати- ричний двотижневик «Сміх» й друкував у ньому свої твори, що відображали певну еволюцію поета, який вже тоді починав вбачати причину зла в петлюрівщи- ні, викриваючи блазенські залицяння націоналістів до буржуазних ділків. Важливими свідченнями певної зміни поглядів О. Олеся є документи дипломатичних та репатріацій- них представників УРСР у Німеччині, які зберігають- 1 Олесь Олександр. Поезії. К.» «Радянський письмен- ник», 1964, с. 369. 86
ся у Центральному державному історичному архіві УРСР. У звіті Наркомату закордонних справ УРСР (документ не датовано, але за змістом його можна віднести до початку 1922 року) уповноважений УРСР у Німеччині у справах репатріації повідомляв про дальший розклад петлюрівської частини еміграції, яка намагалася застрахувати себе на випадок даль- шого зміцнення Радянської влади проявами «лояль- ності» до неї. Уповноважений писав: «Зокрема, на еміграцію тут зробило певне враження наближення до нас Олеся (правда, він з УНР ніколи не був у ду- же приязних відносинах). Він переживає кризу в ін- шій формі — боїться, що як поет відстав від тбго, що вже є на Вкраїні, хоче підготуваться до переїзду туди. Зараз він в Берліні, часто буває у нас. Дуже хворий, потребує лікування». Далі у звіті мова йшла про участь дипломатичних представників УРСР у вечорі, організованому україн- ським студентством у Берліні: «Коло нашого «більшо- вицького столика» скупчився «цвіт інтелігенції», весь час з нами був поет Олесь, прийшла знайомитись ар- тистка Дорошенкова... підходили ще деякі безпартійні інтелігенти». У складних умовах еміграції ці кроки О. Олеся, пов’язані з публічним визнанням Радянської влади та її представників за кордоном, свідчили про його певну громадянську мужність. У листі повноважного представництва УРСР у Ні- меччині до Харкова від 7 липня 1922 року повідомля- лося про розкол петлюрівських та гетьманських груп у Берліні, де «була досягнута більш-менш повна ізо- ляція петлюрівців і внесено розлад у гетьманські жов- то-блакитні кола», а також про налагодження постій- них контактів з рядом представників української еміг- рантської інтелігенції, зокрема і з О. Олесем, який дав принципову згоду на співробітництво в змінові- хівській газеті типу органу російських зміновіхівців газети «Накануне». Це рішення О. Олеся теж свідчило про поступовий його розрив з націоналістичним середовищем. Не див- но, що ще в 1919 році О. Олесь, перебуваючи в еміг- рації, у вірші «Моя орієнтація» писав: Сиджу то тут, то в Бухаресті, Виношу тисячі негод... 87
Орієнтуюся, нарешті, Востаннє вже, на свій народ Ч Рада спілки студентів — громадян УРСР у Чехо- словаччині — писала в «Одвертому листі О. Олесеві» з нагоди 20-річчя його поетичної діяльності: «Хоч з доби 1917 р. — часу національного визволення — зав- мерли Ваші вогняні пісні, закликаючі до впертої бо- ротьби за соціальну волю раба, але й від того часу Ви не заплямували свого імені закликами зброєю вирвати в нього ту соціальну волю, яку він здобув і по Ваших заповітах разом з нацією...» В той час, як буржуазні націоналісти у Празі на- магалися використати ювілей Олеся у своїх політич- них цілях, прогресивне студентство писало поету: «У своєму поздоровленні ми приносимо Вам своє найщи- ріше побажання найскоріше перейти кризу... зрушити із смертельного роздоріжжя та віддати свої сили для розвитку й пишного розцвіту культури і ідеї волі ро- бітничо-селянської Вкраїни, для добра нашого визво- леного народу, який тепер уже показав, скільки вели- ких зародків він у собі таїть для скріплення й роз- витку нашої Батьківщини»* 2. Поряд із поетичними творами, пройнятими глибо- кою тугою за рідним краєм, настроями пасивності, самотності та приреченості, за кордоном О. Олесь на- писав також другу частину збірки «Перезва» («Без маски»), низку сатиричних драматичних творів про націоналістичну еміграцію — «Ревізор з Кам’янця», «Народний суд». У 1936 році Олесь написав блиску- чий памфлет «Вилітали орли», в якому висміяв збі- говисько націоналістичних запроданців у Празі, їх- ню нікчемність та блюдолизтво 3. Не бажав мати нічого спільного з жовто-блакитни- ми ватажками і письменник Володимир Самійленко. У еміграції він жив самотньо, терпів жорстокі злидні. В. Самійленко знайшов у собі сили рішуче порвати з минулим; він мужньо визнав свої провини перед на- родом: «Такі, як я, мають гріх перед революцією, бо втікали від неї... Так от, чим скоріше скинути із себе 'Олесь Олександр. Поезії, с. 378. 2 «Нова громада», 1929, № 1, с. 78. 3 Див.: «Вітчизна», 1966, № 12, с. 179. 88
нечисту сорочку, тим легше буде завтра» Ч У 1924 ро- ці В. Самійленко повернувся на Батьківщину, де ак- тивно включився у будівництво української соціаліс- тичної культури. Складний і суперечливий творчий та життєвий шлях пройшов і Микола Вороний. Як слушно зазначав ака- демік О. І. Білецький, «поет не розумів подій, що від- бувалися, сліпо вірив у гасла «національного визво- лення», що їх висувала українська буржуазія і які сам підтримував, не зрозумів перемоги Жовтневої ре- волюції на Україні. До цього долучалась тяжка фі- зична недуга. Тож не випадково в 1920 році за часів польсько-петлюрівського відступу з Києва «відступив» і Вороний... Роки еміграції були роками туги за рід- ним краєм і муки політичного сумління»1 2. Не вдаючись до докладного аналізу життєвого і творчого шляху М. Вороного, зауважимо лише: поет, живучи у Львові, відійшов від емігрантського полі- тиканства, відмежувався від націоналістичних ділків. В умовах колонізації західних областей України, по- літики ополячування і національного поневолення трудящих польською буржуазією М. Вороний брав ак- тивну участь у боротьбі за українську мову, за укра- їнську культуру. Поет був одним із організаторів і першим директором Львівської драматичної школи, яка відіграла велику роль у пропаганді української театральної культури. М. Вороний працював також на кафедрі риторики факультету права підпільного українського університету у Львові, який, незважаючи на переслідування поліції, у 1921 — 1925 рр. дав ос- віту 1500 українським студентам. Показово, що націоналістичний фальсифікатор, який мешкав до кінця життя у Канаді, В. Мартинець обхо- дить мовчанням співробітництво М. Вороного в уні- верситеті, наголошуючи на роботі в ньому буржуаз- них націоналістів. Наприкінці 1926 року визначний майстер поетич- ного слова, талановитий перекладач «Інтернаціонала», «Червоного прапора» і «Марсельєзи» М. Вороний по- вернувся на Батьківщину. 1 Цит. за вид.: Рудницький Михайло. Письменники зблизька. Кн. друга. Львів, 1952, с. 112. 2 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 180. 89
Весна на рідній Україні, Такій новій, немов чужій. Не безнадійно жовто-синій, Але червоно молодій,— писав М. Вороний у вірші «Весна року 1926» про свої перші враження після повернення на Україну 1. Вимушеного безробіття, самотності та поневірянь на чужині зазнав і відомий український актор і режисер Микола Садовський (Тобілевич), що після громадян- ської війни оселився спочатку в Польщі, а згодом — у Чехословаччині. Листування М. Садовського з С, Тобілевич, М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Юрою та іншими його родичами, друзями, учнями свідчить про велику тугу артиста за рідним краєм, про його надії повернутися на Батьківщину. У своєму щоденнику радник радянського представництва у Празі Калюж- ний 29 вересня 1923 року записав: «Відомий артист Садовський, який збирався на гастролі в Америку, під впливом чуток з України надумав повернутися в УРСР. Заляканий петлюрівськими вигадками про пе- реслідування інтелігентів, що поверталися, він ще ва- гається, хотів би, щоб офіціальні органи УРСР його запросили повернутись»* 2. У 1926 році визначний майстер українського до- жовтневого театру повернувся на Україну, де продов- жував свою плідну діяльність. На Радянську Батьківщину у 1924 — 1927 рр. пе- реїхали також відомий український актор Мар’ян Кру- шельницький, видатна українська актриса Ганна Бо- рисоглібська, поет Микола Марфієвич, художник Ва- силь Касіян, актор і режисер Олександр Леонідович Загаров (Фессінг) та десятки інших представників української творчої інтелігенції. У своїх споминах «З минулих літ. Книга пережито- го», надрукованих у журналі «Жовтень» (1982, № 9) Василь Касіян згадує про ті роки так: у розмовах із студентами — громадянами Радянської держави він поступово почав розуміти класовий характер буржу- азно-демократичної конституції, тяжів до реалістич- ного мистецтва, пролетарсько-класових тенденцій, з вороний Микола. Вибрані поезії. К., «Радянський письменник», 1959, с. 71. 2 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 181. 90
великою зацікавленістю і захопленням читав та пере- читував газети і журнали, що виходили в УРСР, зу- стрічався з Павлом Тичиною, що побував у ті роки у Празі. Товаришував він з скульптором Михайлом Бринським, що був особисто знайомий з Леніним і двічі навесні 1916 року зустрічався з ним інкогніто у Відні як з «інженером» Ульяновим, який цікавився життям і думами евакуйованих з Галичини робітників і селян. Товаришував Касіян і з скульптором Іваном Северою, що у 1926 році виїхав на Україну, викладав у Києві, Харкові, Фрунзе, Москві. Самі ж твори В. Ка- сіяна його товариш Микола Мороз — активний кому- ністичний діяч у Чехословаччині — називав «револю- ційним мистецтвом». Разом з М. Морозом Касіян брав участь у пропа- ганді серед чеських трудящих всього радянського. «Як художник, що у своїй творчості відбивав важке становище чехословацького пролетаріату, його бороть- бу за соціальне визволення, я всіма почуттями й дум- ками тягнувся до першої в світі країни робітників і селян на чолі з Леніним, де Комуністична партія від- крила світлий шлях до кращого життя, без експлуата- ції людини людиною». У 1924 році Касіян прийняв радянське громадян- ство, став дійсним членом Спілки студентів-громадян Української Радянської Соціалістичної Республіки в Чехословаччині і включився в боротьбу з українськи- ми буржуазними націоналістами, ілюстрував друко- вані та гектографічні комсомольські видання. У 1926 році В. Касіян виїхав на Україну, де став викладачем Київського художнього інституту. Перехід української інтелігенції на платформу Ра- дянської влади знаменував собою дальший розклад націоналістичного середовища за кордоном, його по- літичне та ідейне зубожіння. Характерні процеси відбувалися серед українського студентства, що одержувало освіту у середніх та ви- щих навчальних закладах Чехословаччини, Німеччи- ни, Австрії та деяких інших зарубіжних країн. Після вигнання з України націоналістичні ватажки силкувалися зберегти контрреволюційні резерви в особі українського студентства. З цією метою до «на- уки» були рекомендовані сотні петлюрівських пол- ковників, сотників та хорунжих, зокрема заступник 91
начальника петлюрівської контррозвідки Симачів, права рука Тютюнника — польський розвідник Пі- тель, генерал Омельянович-Павленко (молодший), полковник Мурашко. Згадуваний вже недавній редак- тор мельниківської газети «Новий шлях» у Канаді Володимир Мартинець, представник сучасного націо- налістичного «Парнасу» Євген Маланюк, керівник на- ціоналістичної організації в Бельгії, військовий злочи- нець Василь Шкляр та інші «чолові» жовто-блакитні «діячі» теж свого часу побували в «студентах». Ну, а для заопікування подібним «студентством» націоналістична контрреволюційна організація, так званий «Громадський комітет» в особі есерівського ватажка М. Шаповала та К°, перекваліфікувала у професори та доценти колишніх петлюрівських та геть- манських міністрів Івана Огієнка (під час німецько- фашистської окупації він прийняв єпископський сан, співробітничав з окупантами, зараз — митрополит Української православної автокефальної церкви в Ка- наді, видає журнал «Віра й наука»), Б. Мартоса, І. Безпалка, С. Гольдельмана, О. Лотоцького, В. Яков- ліва, «прем’єра» УНР І. Мазепу. «Дипломата» С. Смаль-Стоцького, наприклад, було возвеличено на- віть в академіки. Генерала Петрова, незважаючи на відсутність у нього відповідної спеціальності та еле- ментарних знань, висунули у викладачі «військової риторики». Націоналістичні ватажки намагалися під- готувати таким чином кадри «культурного фронту» для такої бажаної для них «ні від кого незалежної України». Один із керівників Громкому М. Шаповал заявляв: «Ми (буржуазні націоналісти.— Ю. Р.) не змогли і поки ще не можемо створити державу, бо не пройшли органічного захвату всіх суспільних функ- цій в свої руки». М. Шаповал ставив перед своїми однодумцями завдання «створення своїх культурних сил, великої культурної армії для боротьби за кожну соціальну функцію, за одержавлення українського на- роду». Проте правда про радянську дійсність дедалі біль- ше проникала у студентське середовище. Вже у 1922 році у Празі виник марксистський сту- дентський гурток, а трохи пізніше комуністична сту- дентська група. Студенти-комуністи, серед яких був і М. Ірчан, у складних умовах засилля націоналістів, 92
в упертій боротьбі з ними поступово привертали до себе кращу частину українського студентства. Вини- кають зміновіхівські групи, які згодом переростають у радянофільські, що обстоювали принципи визнання Радянської влади та необхідності її всебічного зміц- нення. Багато українських студентів прийняли громадян- ство УРСР. Серед них, як уже зазначалося, був Ва- силь Касіян, який з 1920-го по 1926 рік навчався у Празькій Академії образотворчих мистецтв, та десят- ки інших майбутніх українських радянських письмен- ників, художників, громадських діячів. «Комуністи,— змушений був визнати націоналістич- ний «історіограф» В. Марганець,— створили між сту- дентством спаяну групу — політичну групу, ідеологіч- но-програмово цілком оформлену. На відміну від інших, вони на кожне питання мають готову і ясну від- повідь, і тому полеміка з ними нелегка. Якщо ж при- йняти до уваги її велику активність і те, що почали творитися кадри радянофілів і так званих змінові- хівців, що тяжіли до комуністів, то потрібно визнати, що комуністичний табір був численний і спаяний». У липні 1922 року в Празі виникла Спілка студен- тів— громадян УРСР, а потім ще дві її філії у Поде- брадах і Брно, які в 1923 році згуртували 103 члени. Під керівництвом комуністів Спілка вела активну роботу по пропаганді радянської дійсності, марксист- ському вихованню своїх рядів, розповсюдженню радян- ських видань. Спілка видавала журнал «Наш стяг», а потім «Чуєш, сурми заграли», співробітничала з «Новою громадою», з комуністичними видавництвами. «Запорукою успішності розпочатої радницями робо- ти,— писала «Наша громада»,— є той міцний мораль- ний дух, який черпається зі свідомості їх завдань перед Радянською Україною, свідомості контакту з тим життям, яке там будується на нових революцій- них підвалинах» \ Студенти — громадяни УРСР — створили «Україн- ську книгозбірню-читальню ім. Т. Г. Шевченка», яка мала на початку 1923 року 510 книжок, комплек- ти українських радянських періодичних видань — 1 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 181. 93
«Коммунист», «Вісті», газет «Руде право», «Роте фа- не», «Наша правда», «Українські робітничі вісті». У листі до ЦК КП(б)У студенти — громадяни УРСР — писали: «З далекого Радянського острова в лютуючім капіталістичнім морі Заходу незмінним стерничим Радянської України, проводирям перемож- ної Жовтневої революції українських пролетарів і не- заможних, архітектам, інженерам величної будови радянського ладу шлють свій гарячий привіт! Хай живе непереможна влада Рад пролетарів і незамож- них України! Хай живе її мозок — Комуністична пар- тія більшовиків України! Великому Союзу Радянських Республік — основі інтерреспублік — честь!» Студенти — комуністи і громадяни УРСР — вели також наполегливу роботу по викриттю зловорожої антинародної ідеології та антирадянської політики буржуазних націоналістів, по залученню на свій бік прогресивної частини студентства, зокрема традицій- них студентських соціалістичних громад та гуртків соціальної освіти. «Вони побачили, де їхнє місце, і тут, і по повороті на землі України. Тверді умови життя воскресили й спрямували в більшості громадян класову свідомість та почуття єдності з працюючими масами»,— пові- домлялося в одному з листів українського студентства у Німеччині. Студенти — комуністи і громадяни УРСР — створили єдиний комуністично-соціалістичний блок для спільної боротьби проти націоналістичної частини студентства. У листі до ЦК КП(б)У вони прямо відзначили, що соціалістичні громади та гуртки «зараз плекають науку Маркса і Леніна, будучи зруч- ною формою для студентських комгруп» У Празі виникла прогресивна організація «Укра- їнська студентська громада», до складу якої 1923 року входило майже 300 чоловік. У листі від 7 липня 1922 року представництво УРСР писало, що український студентський гурток соціаль- ної освіти сприяв розкладу гетьманської «Студентсь- кої спілки» та створенню прогресивної «Академічної громади студентів-українців у Німеччині». Ця грома- да «вирішила рівночасно з фаховими студіями знайо- митись з усім, що несе щоденне життя... й поруч з 1 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 182. 94
цим критично оглянути своє минуле». Велику роботу серед українського студентства навчальних закладів Відня проводив, зокрема, повноважний представник УРСР у Відні Ю. Коцюбинський. На початку 1925 року робітниче товариство «Єд- ність» і «Українська студентська громада», в роботі яких брав активну участь Я. Галан, видали у Відні українською мовою спеціальне звернення «До робіт- ників, селян і трудової інтелігенції», де писали про «підле підлещування, цілування рук і благання ласки у польсько-шляхетських та румунських наїзників» з боку націоналістичної верхівки. Зраду й лакейство Петлюри, Петрушевича, Шаповала та інших націона- лістичних «проводирів» у зверненні було викрито та- кими влучними й дошкульними словами: «Вони стали хробаками, що повзають на землі. Ганебна, понижую- ча картина, затруєна сервілізмом атмосфера! Всесиль- ний страх, всебічна зрада й упідлюючий упадок духу». Отже, факти повністю заперечують твердження сучасних речників УНРади, що їхні попередники з петлюрівської УНР, мовляв, знайшли свого часу під- тримку серед українського студентства за кордоном. Насправді петлюрівське середовище, не маючи ніякої підтримки серед української еміграції, нестримно ко- тилося до свого остаточного банкрутства. ПО КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНИХ КОВБАНЯХ І БАЮРАХ Характерною рисою українського бур- жуазного націоналізму завжди була і є його воро- жість інтересам українського народу. У 20-і роки ста- ло очевидним банкрутство націоналістичної тези про те, нібито український буржуазний націоналізм відо- бражав якщо не інтереси українського селянства, то принаймні — української еміграції. Насправді ж інте- реси трудової української еміграції відстоювали про- гресивні українські організації США та Канади, про- гресивне робітниче товариство «Єдність» (Австрія), Українська федерація КП Австрії, Українська секція по агітації та пропаганді при ЦК КП Чехословаччини, Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Ко- муністичні партії Північної Буковини та Закарпаття, 95
що в складних умовах тодішньої капіталістичної дій- сності мобілізували трудящі маси на боротьбу за своє соціальне та національне визволення. Про справжнє ставлення української еміграції до її удаваних захисників — буржуазних націоналістів — свідчила, зокрема, відмова емігрантського загалу підтримувати своїми пожертвами так звану «загаль- нонаціональну справу». Прогресивна українська еміг- рація дедалі більше пов’язувала своє майбутнє з Радянською Україною, надаючи українському народо- ві посильну допомогу в його самовідданій боротьбі у подоланні розрухи та голоду, заподіяних громадянсь- кою війною та іноземною інтервенцією. У резолюції мітингу 700 українських робітників у Нью-Йорку (березень 1921 року) було наголошено на пролетарській солідарності робітників. Резолюція закінчувалася знаменними словами: «Хай живе Ра- дянська Україна! Хай живе Радянська Галичина! Хай живе світовий союз братніх республік!» У січні 1923 року в канадському місті Вінніпегу від- бувся IV з’їзд прогресивної організації — Товариства Український Робітничий дім. Його делегати прийняли резолюцію такого змісту: «Четвертий з’їзд... радісно вітає встановлення Спілки Соціалістичних Радянсь- ких Республік (утворення СРСР.— Л9. Л), котра на- перекір бажанням і на злобу російським, українським і прочим буржуазним шовіністам і всім ворогам Ра- дянських Республік скріпить злучену силу всіх Ра- дянських Республік так внутрі, як і зовні, та стане основою майбутньої всесвітньої Спілки Соціалістичних Радянських Республік. Хай живе Спілка Соціалістич- них Радянських Республік» І В той час, коли жовтоблакитники виманювали в емігрантів важко зароблені гроші на «національну справу» — для «українських дипломатів», «на уряд» Петлюри та Петрушевича, українські трудящі в Кана- ді розгорнули збір грошей на допомогу жертвам теро- ру польсько-панських окупантів у Східній Галичині. У спеціальній відозві говорилося: «Ані цента для плазунського панського «правительства» Петрушеви- ча, а вся поміч для дійсних борців за освободження Східної Галичини з кігтів польсько-шляхетського 1 Кравчук Петро. Українці в Канаді, с. 66—67. 96
хижака». До 15 червня 1923 року було зібрано понад 15 000 доларів — на той час велика сума — на допо- могу політичним в’язням у Східній Галичині. Такою була відповідь трудової еміграції жовтоблакитникам. «Що ж буде далі,— писала з цього приводу 9 листо- пада 1923 року націоналістична газета «Український сурмач»,— скрізь у Західній Європі падає наш вплив... нас почали скрізь ігнорувати, робити утруднення візу- ванню наших паспортів, перебуванню на території відповідних країн наших громадян». Отже, йшлося, власне, про повне політичне банкрут- ство «державницького центру» — петлюрівської УНР, що конала на початку 20-х років на варшавських задвірках та увійшла в «аннали» націоналістичної «історіографії» під назвою «варшавське сміття» та «польське хрунівство». Спільник Петлюри в антира- дянській діяльності Борис Савинков зробив у 1923 ро- ці симптоматичне визнання: «Ми пірнули в болото... Еміграція давно вже живе у болотній мгичці. Монар- хісти в сотий раз збираються і... базікають на тему «Коли покличе народ?». Кадети в сотий раз повторю- ють свої старі комунали. Кого об'єднувати? З ким? Стару гробницю... з живим трупом? (курсив наш.— /О. Р.)... Виявляється, що Росію не можна заполучи- ти — російський народ не бажає собі ні Романових, ні Врангеля, ні кадетів, ні навіть Мілюкова» Звідси — організаційний розвал російської білогвар- дійщини, українського буржуазного націоналізму пет- люрівського гатунку, українських дрібнобуржуаз- них націоналістичних партій, їхнє виродження в не- численні групки дрібненьких попихачів «сильних світу цього». Петлюрівська газетка «Українська трибуна» відверто писала у 1921 році щодо «представницького» характеру «державного центру» УНР: «У нас існуван- ня партій проявляється лише у наявності їх централь- них комітетів... ЦК у нас уявляє для даної партії усі її місцеві комітети, а нерідко і усіх членів її партії. Вони у всіх випадках ставлять вимоги від імені тисяч членів партії — дуже нагадуючи репліку одного з го- голівських персонажів». В еміграційних умовах розпалась, наприклад, пар- тія народних республіканців, а партія соціалістів- 1 «Діло», 1923, 16 листопада. 4 Ю. Римаренко 97
федералістів розкололася на дві мізерні групки, одна з яких повернулась до своєї старої назви ТУП — «Това- риство українських поступовців». Інші «непоступові» буржуазно-націоналістичні партії існували лише в уяві їх поодиноких членів. Зрештою, з точки зору «правових канонів», «дер- жавницький центр» УНР залишився у 20-х роках «непредставницьким», тим більше, що з самого по- чатку свого конання за кордоном його залишили дві «основоположні партії», які претендували на «кермо визвольної боротьби» (УПСР та УСДРП). «Головний отаман» УНР С. Петлюра та К° вдалися тоді до «зміцнення» будь-якими засобами «Української націо- нальної держави» у вигнанні. По-перше, до складу УНР було зараховано нові «могутні» політичні кліти- ни, такі, скажімо, як «Союз інвалідів» та «Братство св. Покрови та Кирила і Мефодія», а також дві «суто національні» організації — «Комітет поляків, вихідців з України» та «Єврейський комітет біженців з Украї- ни» (І!)1. Українські буржуазні націоналісти не тільки не змогли досягти омріяного ними «суспільства націо- нальної гармонії», а й добитися єдності у власному середовищі. Доказом тому є виникнення за кордоном безлічі «урядів», «визвольних», «культурних» та інших націоналістичних центрів, посилення колотнечі в са- мій «чоловій» організації — петлюрівському таборі. Суперечності між окремими петлюрівськими ватажка- ми, гризня за подачки з хазяйського столу викликали бунт генералів (Омельяновича-Павленка, Долуда, Тютюнника, Загродського та Удовиченка), які зажа- дали встановлення «військової диктатури», чіткішої орієнтації та відвертого визнання своєї залежності від Франції та пансько-шляхетської Польщі, заміни С. Петлюри спритнішим і гнучкішим діячем, що зумів би врятувати потопаючий корабель петлюрівської контрреволюції. «Досвід показав,— писала з цього приводу націоналістична газета «Український го- 1 «Червоний шлях», 1923, № 2, с. 117. У 50-х роках сіоніст- ські кола та польська реакційна еміграція вже не побажали увій- ти до складу мертвонародженої жовто-блакитної УНРади, отже, їй довелося «скріпляти» себе прихильністю інвалідів, яких стали іменувати «українськими комбатантами» та «українською націо- нальною гвардією». 98
лос»,— що Петлюра не в змозі керувати українськими (націоналістичними.— Ю. Р.) справами, тому необ- хідно знайти іншу людину, яка б з допомогою чужих держав вміло цю справу повела б (курсив наш.— Ю. Р.)». Вже по другій світовій війні речники УНРади вирішили призначити генерала Загродського за його «заслуги» по збереженню «державницького центру» УНР командиром однієї з дивізій майбутньої «укра- їнської визвольної армії», а О. Удовиченка, враховую- чи його особисту близькість до С. Петлюри та афішу- вання ним свого опікунства над родиною «головного отамана» у Парижі, висунули навіть на посаду «віце- президента УНР в екзилі». Бунт на «державницькій» площині було зчинено й колишніми членами петлюрівської Директорії Ф. Шве- цем, О. Макаренком та В. Андрієвським, які створили 1921 року у Відні «Всеукраїнську національну раду» на противагу С. Петлюрі та К°, що, на їх думку, само- чинно користувався «владою», бо ж був зрештою ли- ше одним з п’яти членів колишньої Директорії. Якщо С. Петлюра навіки заплямував себе ганебною Вар- шавською угодою з Ю. Пілсудським (квітень 1920 ро- ку), то члени ілюзорної «Всеукраїнської національної ради» — гучним оголошенням у березні 1921 року «державної декларації», в якій вони не тільки вітали незаконну окупацію буржуазною Польщею західно- українських земель, але й передбачали передачу поль- ським панам Правобережної України та встановлен- ня над рештою української території протекторату держав Антанти, зокрема Франції. (Характерно, що колишній «віце-президент» сучасної УНРади М. Сте- паненко силкувався підняти «Всеукраїнську націо- нальну раду» на щит як спадкоємницю горезвісної петлюрівської Директорії та «достойну» попередницю сучасного «самостійництва»). В свою чергу, Петлюра поспішив запевнити польсь- кі військові кола, що саме він, і тільки він, зможе підняти «загальне повстання» на Україні та поверну- ти польській шляхті її колишні привілеї. А для під- кріплення цих обіцянок, що нині замовчуються націо- налістами, Петлюра одним розчерком пера створив у м. Тарнові «Раду республіки», куди призначив своїх «найстійкіших» спільників по зраді. 4* 99
Звичайно, й віденська «Всеукраїнська національна рада», і «Рада республіки» були усього лише кон’юнк- турними комбінаціями збанкрутілих петлюрівських політиканів, що жонглювали у примітивний спосіб «основоположними» гаслами «самостійності та собор- ності», силкуючись якось стримати розгардіяш у влас- ному середовищі. «Для того, щоб надати своїм ілюзіям хоча б химер- ну формулу,— писала у 1921 році львівська прогресив- на газета «Вперед»,— еміграція створила різного роду «організації», національні ради і комітети. В цих радах і комітетах ведуться палкі дискусії, полеміка, гризня, декларуються різні відозви, універсали, ноти і навіть «закони» та політичні «угоди» з різними країнами... робиться поділ українських земель, відбудовуються кордони... Всі ці ілюзії української еміграції розпли- ваються безслідно, як туман, плани виявляються не- здійсненними, організації нездатними до життя». Проіснувавши кілька місяців в «державницькому» болоті, самоліквідувалася віденська «Всеукраїнська національна рада», так само як і тарновська «Рада республіки». їхня самоліквідація була черговим на- очним підтвердженням процесу організаційного роз- кладу петлюрівщини, провісником неминучого краху буржуазно-націоналістичного «державництва». Не врятувало «державницький традиціоналізм» і створення власної опозиції у лоні петлюрівської УНР — виділення з її середовища так званого «Полі- тичного комітету національної України» (Андрієвсь- кий, Кривицький, Греков, Вогонь-Горбанюк та ін.). Цей комітет у скрутний для українських буржуазних націоналістів час претендував на роль «консолідацій- ного центру». Він став, як ствердив бюлетень інфор- маційного відділу НКЗС УРСР, контрреволюційним резервом, необхідним «французькій буржуазії у цілях застрахування себе від нестійкої політики Петлюри (його різких хитань в орієнтації на ту чи іншу капі- талістичну країну.— Ю. Р.) і на випадок необхідності загальноросійського об’єднання (з білогвардійською контрреволюцією.— Ю. Р.)». Програма кабінетного «Політичного комітету національної України» перед- бачала, наприклад, що в «самостійній» Україні «зако- ни будуть на манер французьких», землю буде переда- но селянам за викуп, а головне — французькій, англій- цю
ській, американській та польській буржуазії гаранту- вався «режим найбільшого сприяння». До складу «повноважного представництва» з його майбутнім затвердженим іноземними державами комітетом ви- сувалися Винниченко, Голубович, Сагайдачний, Во- гонь-Горбанюк та Макаренко. За ці обіцянки та інші послуги ватажок «Політичного комітету» Андрієвсь- кий отримав польський дипломатичний паспорт, а у 1921 році польське посольство у Відні виділило йому на видання антирадянської газети «Українець» 2 млн. злотих. Намагаючись допастися й до чеської державної скарбниці, «Політичний комітет національної Украї- ни» висунув у 1922 році такий варіант самостійної України: «Комітет вважає усякі розсуди про повну самостійність України теоретичними, на практиці не- здійсненними. Він буде усіма силами добиватись своєї кінцевої мети: з’єднання України з ЧСР» И справді, чим не «державницька конструкція»? Петлюра сам би з задоволенням підписався під цим красномовним свідченням запроданства його братів по «державниць- кій» зраді, проте він уже був зв’язаний по руках та ногах «міжнародними обов’язками», передусім перед польською вояччиною. Невдовзі «Політичний комітет національної Украї- ни» самоліквідувався; згідно з рішенням польських властей петлюрівський «уряд» УНР було зведено до звичайної собі організації під назвою «Український центральний комітет», навколо якого згрупувалися «міністри» та «урядовці» УНР, що й далі бундючно титулували себе «кабінетом міністрів». А щоб не ви- никало ніякого сумніву щодо «національного» харак- теру цього комітету, до його складу у ранзі «віце-мі- ністра земельних справ» та «міністра внутрішніх справ» увійшли представники польських панівних верств — Стемпковський та Юзефський. Останній за- позичив у петлюрівців «фаховий» досвід та пізніше став польським воєводою Волині, а згодом — міні- стром внутрішніх справ буржуазної Польщі, відзна- чившись на цьому посту жорстоким переслідуванням українського населення західних областей України. 1 <Час», 1922, 29 листопада. 101
Провал інтервенційних планів світової реакції що- до СРСР, зміцнення внутрішнього та міжнародного становища Країни Рад зумовили деякі зміни у став- ленні урядів буржуазних країн до білогвардійської контрреволюції, яка зрештою не виправдала надії, що покладалися на неї, й не виконала завдань щодо під- риву радянських республік зсередини. «Найкращим доказом цього,— повідомлялось у доповіді диплома- тичного відділу НКЗС УРСР,— може служити та обставина, що останнім часом польський уряд відмов- ляє у підтримці Петлюрі. У польських газетах і на- віть у гумористичних виданнях з’являються проти нього в’їдливі статті. Щоправда, у Петлюри є спадко- ємці в особі генерала Трекова, Струка та інших, проте усі вони разом з Врангелем, Савинковим, Булак-Бу- лаховичем є спільним антирадянським резервом на непередбачений випадок». З кінця 1922 року щомісяч- ні субсидії петлюрівському «уряду» були значно урізані, штати «Українського центрального комітету» скоротилися, а роль «влади УНР» фактично уособив сам «головний отаман» Петлюра та кілька його пособ- ників у політичних авантюрах та грошових аферах. Слушно писала з цього приводу у 1922 році кому- ністична газета «Наша правда»: «Вся «суспільність» та «суспільна думка», на які спирається Петлюра, не виходить за стіни кількох кімнат та редакції «Укра- їнської трибуни». Дальша еволюція петлюрівської УНР пішла цілком природним для такого нестійкого об’єднання авантю- ристів шляхом: оргії, вакханалії та гарячкове розпро- дування вивезеного з України майна — «трофеїв» єврейських погромів та награбованого при втечі народ- ного добра. Працівник «посольства» УНР у Берліні Козій, наприклад, привласнивши 100 тис. доларів, утік у Бразілію, де знову поцупив вже 300 тис. дола- рів, зібраних для допомоги «визвольному рухові». Петлюрівськими ватажками оволоділа справжня «вілломанія». Слідом за О. Удовиченком, власником просторої вілли у Парижі, розкішний будинок придбав за награбоване під час єврейських погромів золото і петлюрівський генерал М. Капустянський (після дру- гої світової війни за «жертви» в ім’я «загальнонаціо- нальної справи» він був призначений керівником «військового ресорту» УНРади у Мюнхені), а сам 102
Петлюра, цей «мученик за чисту й святу національну ідею», маючи кілька власних будинків і ресторанів у Варшаві, довів своє гендлярство до «державних» масштабів — намагався запродати бельгійським фір- мам залізниці України за 50 млн. франків, одержати позику від голландських банків на суму 5 млн. гуль- денів за подібні ж міфічні концесії, домовлявся з єврейським мільйонером Бродським про «переда- чу» останньому цукрової промисловості України за 100 млн. франків. Ці «державницькі дороговкази» стали провідними для сучасної УНРади. Для петлюрівської УНР вони, як і внутрішня гризня, моральний занепад й політична розпуста, були віхами на шляху до її цілковитої деградації. Посилилось негативне ставлення до петлюрівців у панській Польщі. Як повідомляв бюлетень РАТАУ, «у Тарнові населення бойкотує петлюрівців, не здає у найм приміщень і не продає продуктів. Польські га- зети називають петлюрівців дармоїдами та важкими гостями». А міська дума у Ченстохові ухвалила взага- лі виселити за межі міста усіх петлюрівців. Заграван- ня «уряду» УНР з французькими колами теж не ви- правдали надій. Пропозиції О. Шульгіна щодо еконо- мічної експансії Франції на Україні під виглядом реконструкції промисловості не зацікавили французькі власті. Шульгіну було відверто сказано: уряд Франції допомагатиме петлюрівським «державникам» тільки в тому разі, якщо вони матимуть свою територію. Зменшення грошової підтримки зумовило ліквіду- вання ряду націоналістичних видань. За браком кош- тів з жовтня 1922 року припинив своє існування офі- ційний орган УНР — газета «Українська трибуна», за нею черга дійшла до «Української справи», перестали виходити й такі газетки, як «Промінь», «Наша зброя», «Запорізька думка». «Дочасно і, напевне, назавжди загинули одна за одною усі газети, засновані різними емігрантськими угрупованнями,— писала 10 вересня 1922 року газета «Коммунист».— Тепер немає жодно- го друкованого органу, який вів би за собою українсь- ку еміграцію. Уся її маса стала перед питанням, яке вже вирішено білогвардійською еміграцією російсь- кою. «Зміна віх», очевидно, є справою найближчого майбутнього». 103
Мов ті пацюки, що панічно покидають потопаючий корабель, націоналістичні верховоди, урвавши по змозі від «державницького» пирога, залишали напри- зволяще Петлюру та в пошуках нових хазяїв і заро- бітків розповзалися з Польщі по країнах капіталістич- ної Європи. Щоправда, чи не кожний з них до слуш- ного часу зберігав якщо не маршальський жезл, то принаймні міністерський портфель чи інші докази тіс- ної співпраці з «самим» Петлюрою, що по другій сві- товій війні було, як виявилось, враховано при доборі державницької еліти для потреб сучасної УНРади. «Я вважаю,— заявляв уенерівський діяч Матюшен- ко у 1922 році, виходячи з складу УСДРП,— що так званий «центр» УНР у сучасний момент є нічим ін-( шим, як купкою безвідповідальних, безконтрольних' людей, які при допомозі факторів всеевропейської реакції намагаються грати роль якогось «уряду», «влади» і своїми політичними махінаціями йдуть про- ти інтересів українського народу». Повний розклад петлюрівщини змушений був ви- знати і колишній «голова кабінету міністрів» УНР та перший «прем’єр» УНРади (з 1948 року) І. Мазепа. У своїй книзі «Україна в огні і бурі революції», вида- ній 1928 року в Мюнхені, він писав: «Організаційне, політичне життя... УНР завмирало... Для нас (петлю- рівських провідників.— Ю. Р.) стало зрозуміло, що поновлення збройної боротьби неможливе у найближ- чий час, тому жаль товктися усім українцям (читайте: націоналістам.—Ю. Р.) біля центру УНР, який в цій ситуації втратив своє минуле значення». І далі: «Біль- шість вважала, що центр УНР збанкрутувався і не міг репрезентувати перед світом ідею української держав- ності» (курсив наш.— Ю. Р.). Полохлива втеча Петлю- ри як приватної особи з Польщі у Францію, розпов- зання по європейських столицях його «міністрів» зай- вий раз доводили остаточний занепад петлюрівського табору, крах горезвісного «державницького центру» УНР, діяльність якого фактично припинилася в кінці 1922 року. Влітку 1921 року відбулася сенсаційна подія в на- ціоналістичному мікросвіті — один з петлюрівських ватажків Смаль-Стоцький через Радянське представ- ництво у Берліні звернувся з офіційною заявою про розпуск «уряду УНР», визнання УРСР як єдиної за- 104
конної влади, про видачу всіх своїх фондів Радянській владі за умови помилування петлюрівських верхово- дів та легалізації діяльності в умовах радянської дійсності контрреволюційних організацій УПСР та УСДРП. Для переговорів з представниками Радянсь- кої влади петлюрівці запропонували свого «міністра фінансів» Барановського. Не випадково цей парадоксальний факт «державни- цької історії» націоналістичні історіографи за кордо- ном старанно приховують. Інакше розлетілась би вщент і без того дріб’язкова «самостійницька» історія сучасних «державників». Якщо «процес Голубови- ча» — судовий процес над членами ЦК УПСР 1921 ро- ку — виявив повну капітуляцію «ідеологів» петлюрів- щини, то пропозиція Смаль-Стоцького знаменувала собою цілковитий розклад петлюрівського уряду та його політичних прибічників за кордоном. Український Радянський уряд, звичайно, повністю відкинув петлюрівські пропозиції. Але, зважаючи на те, що серед залишків петлюрівської армії за кордо- ном перебували робітники і селяни у солдатських ши- нелях, ВУЦВК своєю постановою від 21 квітня 1921 року оголосив амністію українським емігрантам та надав їм можливість повернутися на Україну. Одно- часно наголошувалось, що «повернення забороняється тільки організаторам і ініціаторам монархічних та петлюрівських організацій». Це стосувалося таких заклятих ворогів українського народу, як Петлюра, Скоропадський, Махно та їм подібних. «Радянофільство» поступово охопило найбільш впливові кола петлюрівців. Так, у 1922—1923 рр. пет- люрівський «прем’єр» Філіпович, генерал Нельговсь- кий та один з ватажків «Українського центрального комітету» П. Зайцев, що згодом став вважатися за кордоном «провідним шевченкознавцем», оббивали по- роги радянських дипломатичних представництв, про- понуючи свої послуги у викритті... Петлюри та К°! Вони передали ряд офіційних матеріалів «Тарновсь- кого центру УНР», «кабінету міністрів УНР», «особи- стої канцелярії головного отамана військ УНР», «Пар- тизансько-повстанського штабу». В 1922 році у Відні була створена спілка націона- лістичних ватажків. Вона об’єднала керівників «По- літичного комітету національної України» (генерал 105
Греков, полковник Чернушенко-Сагайдачний), групу директоріанців (Макаренко, Андрієвський), україн- ських соціал-демократів (Матюшенко та Галаган), есерів (Лотоцький та Шелухін), хліборобів-демократів (Шемет), які звернулися з офіційною заявою про застосування до них амністії та бажання «співробіт- ничати з Радянською владою». Визнаючи Український Радянський уряд єдиним представництвом, що захи- щає інтереси нації, група заявила, що їхня націоналі- стична антирадянська діяльність «весь час була в ін- тересах Франції та Польщі, йшла на шкоду Україні та українському народу». У листі повноважного представника УРСР в Австрії Юрія Коцюбинського (червень 1922 року) зазначало- ся, що це визнання було особливо важливим, оскільки воно йшло від Трекова, Андрієвського та Чернушенка- Сагайдачного1, тобто від петлюрівців, які офіційно перебували на службі у французькій розвідці. У 1923 році з пропозиціями визнати Радянську вла- ду виступила так звана «Українська партія трудови- ків», а згодом і «Радикальна партія». «Український націоналізм,— слушно писала комуні- стична газета «Наша правда»,— сходить з кону істо- рії... Це банкрутство фізичне та моральне. Гинуть кораблі контрреволюції. А Радянська Росія — Радян- ська Україна, незважаючи на всілякі господарські труднощі, незважаючи на посуху та голод, стоять, мов велетенська скеля серед океану» 1 2. Розділ IV. ШИЛА У МІШКУ НЕ СХОВАЄШ У ШПИГУНСЬКІЙ «АКАДЕМІЇ». РАУНД НЕ ПЕРШИЙ У 1970 році в буржуазно-націоналістич- ній пресі з’явилася стаття запеклого прихильника УНРади Романа Рахманного, в якій він уже вкотре 1 Як встановлено нами, людиною, яку називали полковником Чернушенком-Сагайдачним, колишнім командиром Волинського полку, був бандитський отаман Н. Вогонь-Горбанюк. 2 «Наша правда», 1921, 20 серпня. 106
ставить перед екзильними «істориками» «пекуче» завдання — зберегти і всіляко пропагувати «батьків- ську спадщину», тобто обілити той злочинний шлях, що ним пройшли «батьки» сучасного українського буржуазного націоналізму. Рахманний насамперед силкується «врятувати», за його словами, «чесні імена українських діячів з І. Мазепи почавши, через Симона Петлюру аж на новочасних політичних керівниках скінчивши» Ч Петлюру, зокрема, він представляє ма- ло не як «історичного мученика», недооціненого чи несправедливо оціненого історією, як «вицвіт україн- ської нації», втілення якоїсь «справжньої української синтези», «поборника ідолопоклончого культу нації» тощо. І хоч життя давно спростувало оцінки панів рах- манних, викрило усю їхню фальш і лицемірство, та настирливі спроби націоналістичних верховодів зно- ву героїзувати Петлюру та К°, штовхнути молодь на підтримку облудних «батьківських» традицій в умовах «вільного світу» не припиняються. Тому варто зупи- нитися на одній з таких традицій жовто-блакитних «батьків». Отже, саме Петлюра та К° справді були першими в тому, що окремі зв’язки своїх попередників із спеціаль- ними службами іноземних держав вони перетворили на постійну тісну співпрацю з ними. Служба розвід- кам капіталістичних країн стає відтоді характерною рисою українського буржуазного націоналізму, так би мовити, його визначальною службовою функцією, складовим елементом жовто-блакитних «національних святощів». Вище вже згадувалося про спеціальний петлюрів- ський центр — «Партизансько-повстанський штаб» (ППШ), що за завданням польської розвідки прово- див у 1921 —1922 рр. шпигунську, диверсійну й теро- ристичну роботу на території Радянської України. Аналіз документів ППШ, зізнань його керівника Ю. Тютюнника та інших петлюрівських отаманів дає підстави твердити, що вся так звана визвольна акція «державного центру УНР» фактично перетворилася на шпигунську та диверсійно-терористичну діяльність 1 Цит. за вид.: Василевич Богдан. Лжемесії. Львів, «Каменяр», 1973, с. 182, 107
на користь іноземних розвідок, що старанно прихо- вують сучасні буржуазні «українознавці». Показовим є те, що на службі польської дефензиви та офензиви (розвідки та контррозвідки) перебували такі «національні подвижники», як петлюрівські «мі- ністри» О. Лотоцький та В. Нельговський, генерали Долуд, Удовиченко, Загродський, Тимошенко, Тютюн- ник, Капустянський, полковники Добротворський, Кузьменко-Титаренко ’, Отмарштейн, Пирогов, Кузь- минський. Польськими шпигунами були в 20-х роках петлюрівські отамани Кравчук-Кравченко (псевдонім Гоффнер), Цимбалюк (псевдонім Мозаїк), Гальчевсь- кий-Войнаровський (псевдонім Шашіль), Трейко (псе- вдонім Хойницький), Галюк (Малиновський) та ряд інших «визволителів» України. Ще й нині у ранзі націоналістичного великомучени- ка ходить петлюрівський генерал Галкін. Виявляєть- ся, що цей «національний герой» у середині 1921 року був закинутий польською розвідкою на Україну з «су- то державницькою» місією — розвідати стан форти- фікаційних військових споруд по Дніпру від Києва до Мозиря. У 20-х роках свою «політичну» кар’єру у ролі зви- чайних конфідентів розпочали нинішній «президент УНР в екзилі» М. Лівицький та (до недавнього часу) «прем’єр УНРади» С. Довгаль, петлюрівський офіцер П. Самутін та ін. Енергійні заходи Радянської держави, Українського Радянського уряду змусили польський буржуазний уряд вислати з Польщі петлюрівських генералів Оме- льяновича-Павленка та Зе^гінського, оголосити, що «головного отамана військ УНР на теренах Польської держави немає», а також ліквідувати ППШ, передав- ши його співробітників — полковників Добротворсь- кого, Коноплянка, офіцерів Бордовського, Чміля, Чи- каленка, Філоненка та ін.— до «пляцувок» та посте- рунків, що закидали шпигунів на територію Радянсь- кої України. (Польська розвідка, таким чином, роби- ла спроби дещо законспірувати підривну діяльність петлюрівців. Зрештою так званий «Український цен- 1 Пізніше один з керівників націоналістичної організації фа- шистського гатунку «Луг» та голова львівського філіалу антира- дянського «Українського центрального комітету». 108
тральний комітет» на порушення Ризького мирного договору був визнаний польським буржуазним урядом і діяв на правах іноземного консульства). Одночасно активізувалася спеціальна шпигунська група, яку очолив колишній керівник особистої охо- рони Петлюри М. Чеботарів, що відбирав з інтерно- ваних відповідні кадри та поставляв їх польській розвідці. Наведемо уривки з тексту двох спеціальних інструкцій «довірчим» петлюрівським «лицарям». У серпні 1922 року майбутній «спадкоємець» Петлю- ри та перший «президент УНР в екзилі» зразка 1948 року А. Лівицький повчав якогось С. Маркотуна перед його закиданням з території панської Польщі на Україну: «Ви повинні з’ясувати становище та настрої селянства, а головне, дати вірні відомості — чи мож- ливо восени приступити до інтервенції, чи буде успіх на нашому боці?» Одночасно С. Маркотун отримав менш «глобальне» завдання — зібрати шпигунську інформацію для ровенської дефензиви та штабу 13-ї польської дивізії. В іншій письмовій інструкції М. Че- ботарів звертався до сотника О. Лесниченка: «В ім’я віри Христової, в ім’я прогресу цивілізації, культури, в ім’я любові до Батьківщини наказую Вам, як стар- шому брату бойового відділу військової організації, направитись на територію, зайняту совдепами, та роз- почати там терористичну акцію». Серед підручних Чеботаріва та його шпигунської еліти, що одночасно працювала «на два фронти» — на польську та фран- цузьку розвідку, можна назвати отаманів Хмару, Рю- міна (агент 5-ї експозитури), Оберемка (агент Ровен- ського постерунку), Орла та Кравчука-Кравченка. В липні 1923 року цей останній запропонував польській дефензиві план розширення сфери дій петлюрівщи- ни, в якому радив, зокрема, відмовлятися від «пар- тизанської боротьби», бо ж її вести неможливо, поси- лити диверсії, терор, особливо, щодо командирів та політпрацівників Червоної Армії. Вбивати, на його думку, необхідно не тільки за допомогою зброї, але й вдаватись до отрути, отруйних сигарет. Кравчук-Крав- ченко наголошував на необхідності організувати у Ровні спеціальну школу для підготовки терористів. План надсилався для погодження представникові французької військової місії у Польщі генералу Шер- пантьє. 109
Отже, на зміну політичному бандитизму, що зазнав цілковитого краху, прийшли нові «форми і методи» бо- ротьби петлюрівщини проти Країни Рад: тероризм, шпигунсько-диверсійна діяльність. «Організаційно-під- готовча праця проти більшовицької системи після певного антракту мною знову розпочата на Україні,— писав С. Петлюра.— Я висилаю повними пачками ту- ди людей — організаторів антибільшовицького руху, але заборонив їм неорганізовані виступи, наказавши обмежуватися (?1 — Ю. Р.): а) терористичною пра- цею; б) організаційно-підготовчою і в) розвідуванням матеріальної бази більшовицької влади з розрахун- ком праці на 1’/2—2 роки» Терористів та диверсантів, згідно з декретом поль- ської «Малої військової ради» № 9336 від 1 вересня 1923 року, вербували з колишніх петлюрівських офі- церів, особливо тих, хто брав участь у збройній аван- тюрі Тютюнника 1921 року, а їхню безпосередню під- готовку було доручено капітану Землянському з так званої «двуйки» — 2-го відділу польського генераль- ного штабу. У листі «Українського центрального комітету» — УЦК від 10 лютого 1923 року на адресу польського старости м. Лодзі за підписом Павла Зайцева цей майбутній «видатний шевченкознавець» уклінно про- сив звільнити від дальшого перебування в лодзинській тюрмі 19 петлюрівців, що відбували покарання за кри- мінальні злочини, для того, щоб поповнити бандитські групи отаманів Орла-Гальчевського та Хмари. Активну роботу проти Радянської України вели в той час петлюрівські офіцери, підручні Чеботаріва: Кориіленко (агент дефензиви у Корці), Івашкевич (Ровенський постерунок), Яворський (агент дефензи- ви у Сарнах), Альковський (Тернопільський постеру- нок), Гірчинський (начальник поліції у Калуші), Во- линець, Малько (співробітники ЮРА — організації, що відала репатріацією на Батьківщину російських біженців,— у Ровні) та ін. Малько з відома та за ак- тивної допомоги помічника комісара ЮРА ротмістра Шеполевського сприяв зосередженню і підготовці у Сарнах та Ровні бандитської зграї отамана С. Волин- 1 Цит. за вид.: Чередниченко В. Анатомія зради. К., Політвидав України, 1978, с. 41. 110
ця, яку було закинуто для «відповідних акцій» на Україну. «Українськими справами», тобто здійсненням під- ривних акцій проти УРСР, безпосередньо займалися начальник 2-го відділу польського генштабу полков- ник Словек, майор Чарноцький та капітан Крук-Стри- гельський, а у Львові— майор Чайковський та капітан Глязер з 2-го відділу розквартированого там корпусу. Приймав шпигунів та опрацьовував «відомості» поручник Герасимович. Керівником Тернопільського відділення «двуйки» була донька колишнього власни- ка сірникової фабрики у Вінниці Марія Пташинська. Про названих та їм подібних «союзників» нащадки Петлюри з сучасної УНРади воліють не згадувати, силкуючись пишномовними фразами про вболівання за інтереси «неньки України» та «страждання» на чужині приховати свою справжню суть і призначен- ня — бути зручним і вигідним знаряддям чужоземних розвідок. Слід сказати, що справи Чеботаріва та його підруч- них — кримінальних розбишак — у польській розвід- ці йшли не блискуче. У коротких перервах між зве- денням рахунків зі своїми «противниками» та оргіями у варшавських кав’ярнях вони виготовляли розвід- ницькі «звідомлення», не варті серйозної уваги, нерід- ко вигадані. Чеботарів не спромігся відіграти для польської розвідки якоїсь помітної ролі. Ось чому десь у 1925—1926 рр. його усунули від активної співпраці з «двуйкою», а на його місце призначили петлюрів- ського генерала Змієнка та полковника Фартушно- го. За завданням польської розвідки вони розробили, звичайно, на папері, цілу «схему військово-інформа- ційної служби на Україні» та план створення «двох штабів» для допомоги польській армії у військовій інтервенції проти Країни Рад — у Києві та Умансько- му окрузі. За це «суто національне» завдання Змієн- ко отримав уже 1932 року від польської вояччини аванс у сумі ЗО тис. злотих. Тим часом Чеботарів, ображений на польську роз- відку та своїх петлюрівських друзів, що вирвали у нього з рук ласий шмат, виступив проти самого прин- ципу української «державності», лаючи на всі застав- ки петлюрівських «провідників». В одному з листів до своєї агентури на Україні (19 січня 1930 року) він 111
писав: «З дядею Льовою (А. Лівицьким.— Ю. Р.) так само нічого спільного не маю, як і з усією його роди- ною. Паскудний весь його рід з його дядями, братами й сестрами. Краще про таких родичів й не говорити. Зараз перебуваю в дуже складних обставинах, бо хо- тілося провадити інтерес на власну руку, а грошей для цього не маю». В іншому листі на Україну Чебо- тарів писав: «Чоловіча рідня (петлюрівщина.— Ю. Р.) гризеться між собою. Частина інтелігентної верхівки розходиться де в чому з ріднею неосвіченою, й тому остання здебільшого маракує на зраду традицій... Дядько Левко дуже великий деспот, він і досі нама- гається непохитно керувати нашим родинним життям, хоча добре знає, що події занадто глибоко зачепили оці патріарші традиції... Не маю нічого спільного з поляками, бо ж не хочу, щоб вони втручалися в мої справи». Чи так це було насправді? Для активізації боротьби проти Радянської влади Чеботарів організував чергове товариство під промо- вистою назвою «Боротьба за самостійну Україну», в яке входили переважно його колеги із колишньої особистої охорони Петлюри, і поставив перед ним завдання вишукувати якихось «радянських агентів» безпосередньо в петлюрівському середовищі й здій- снювати персональний нагляд за Лівицьким, Удови- ченком, Лукашевичем, Зайцевим та іншими петлю- рівськими ватажками у Варшаві, Парижі, Празі та Відні. Ось що засвідчив щодо Чеботаріва один із сек- ретних документів польського генштабу: «Він своєю безшабашністю та садизмом може згодитися для розвідки... для тероризування і знищення небажаних Польщі людей. У методах роботи Чеботаріва багато провокацій, шантажування, фізичного знищення лю- дей для нього шкідливих». Далі в цьому ж документі особливо наголошувалось на доцільності використан- ня Чеботаріва для боротьби проти «прокомуністичних елементів» серед населення західних областей Укра- їни. На початку 30-х років на вимогу польських хазяїв відбулося замирення «державницьких» кіл (Лівиць- кий, Сальський, Смаль-Стоцький та К°), які підгодо- вувало міністерство закордонних справ Польщі, з «державником-повстанцем» Чеботарівим, що перебу- вав на службі все тієї ж буржуазної Польщі, а саме 112
польського військового міністерства. Це «замирення» мало характер нетривкої співпраці Чеботаріва з ін- шими петлюрівськими фахівцями шпигунства та одпи- хування один одного від польської годівниці. Такою є насправді ганебна спадщина петлюрівської контрреволюції, «традиція», взята на озброєння сучас- ними унрадівськими «адоратами». Отже, ми розповіли про не перший раунд шпигунської служби псевдосамо- стійників. Був ще в їх анналах, як виявляється, і не другий наступний раунд. У ШПИГУНСЬКІЙ «АКАДЕМІЇ». РАУНД НЕ ДРУГИЙ Збройний виступ групи Тютюнника проти Радянської України, що увійшов в аннали на- ціоналістичної історіографії як «другий зимовий по- хід», був дітищем не тільки польської вояччини, а й французької військової місії у Польщі. Згодом ця місія утворює при експозитурі «двуйки» польського корпусу у Львові спеціальний відділ, який активно залучав білогвардійських та петлюрівських офіцерів для шпигунської роботи проти Країни Рад. Началь- ником спеціального пункту на кордоні з Україною був білогвардієць Рязанцев, а його співробітником — пет- люрівець Тарасевич. (Одночасно активізувала свою діяльність проти Радянської країни з території бояр- ської Румунії французька розвідка, якою керував французький консул у Чернівцях). У червні 1923 року петлюрівський генерал Ю. Тю- тюнник запропонував начальнику французької війсь- кової місії у Польщі «широко закроєну акцію спів- праці». У листі від 31 червня 1923 року Тютюнник повідомляв: «Передбачаючи неминучість військового конфлікту між російсько-німецькою коаліцією та з’єд- наними з нею державами, ВВР 1 доручила мені ввійти у контакт з відповідними органами французького го- ловного військового командування з метою взаємного інформування про агресивні наміри Росії». А далі йшлося про більш прозаїчні справи: «Я маю можли- 1 В В Р — «Вища військова рада» — підпільна антирадянська організація, що в 1923 році діяла на Україні. Тютюнник належав до керівництва ВВР — «Ради трьох». 113
вість збирати у необмеженій кількості інформаційний матеріал (у документах та фактичний) про наміри російського уряду (Радянського уряду.— Ю. Р.), про внутрішнє становище ворожої держави. Висловлюю надію, що на підняте мною питання буде принципова згода як Вашої екселенції, так і французького Голов- ного військового командування, після чого можна буде приступити до практичної роботи по збору та вивчен- ню інформаційного матеріалу, який буде передавати- ся мною у ввірену Вам місію. Тоді ж можна буде приступити до детального обговорення технічної сто- рони справи». Щоб у читача не склалося враження про цей доку- мент, як про початкові спроби Тютюнника зв’язатися з французькою розвідкою, наведемо деякі факти з «передісторії». Після провалу воєнної авантюри 1921 року і паніч- ної втечі у буржуазну Польщу перед Тютюнником та його оточенням з керованої ним 4-ї петлюрівської ди- візії постало питання: що робити далі, на кого орієн- туватися? З політичної точки зору Тютюнник та його група повністю поривають з Петлюрою та «держав- ницьким центром» УНР як з угрупованням, що дегра- дувало та виродилося, на їх погляд, у «купку безвід- повідальних політиків». Виступаючи з цього приводу у донцовській газеті «Заграва» (1 червня 1923 року) під псевдонімом Г. Юртик, Тютюнник писав, що ото- чення Петлюри «складається із політичних банкротів, які колись вважали і вважають себе сіллю землі української», що петлюрівські «варшавські трибуни» уявляють себе «єдиними представниками, яким нале- жить право керівництва нацією, хоча і розуміють, що без допомоги Бельведера (польської вояччини.— Ю. Р.) їм не доїхати до України. Вони також мріють про фронт чужих штиків на Україні». Спілкуючись з майбутніми оунівськими ватажками типу Є. Коновальця і Р. Сушка та з ідеологом укра- їнського буржуазного націоналізму Д. Донцовим, Тютюнник вирішив, за його словами, «доїхати на Україну» шляхом організації внутрішнього терору та «стихійного повстання» в УРСР. Пекучу для петлюрівців проблему «з ким?» — з польською чи французькою вояччиною? — «демокра- тична тютюнниківщина» вирішила у класичний спо- 114
сіб: працювати одночасно з польською, французькою та румунською розвідками. Інструктуючи у вересні 1922 року бандитського ота- мана Погібка, що закидався з території Польщі на Україну, Тютюнник заявив: «Петлюра не в змозі Вас оцінити, як роблю це я. З Петлюрою в Європі ніхто не рахується, а рахуються тільки зі мною... Тепер є дві сили світового значення — пролетаріат і монархія. Вчора до мене прибув із Відня представник дому Романових і запропонував мені взяти участь у насту- пі на Радянську Україну у ранзі командира однієї з українських дивізій... Цей наступ повинен відбутися у скорому часі спільно з французами, румунами, по- ляками, врангелівцями під спільним керівництвом до- му Романових. Ми, українці, як землероби, можемо бути самостійними лише при монархії!» Ця дика навіть в умовах емігрантщини програма відбивала не тільки вірнопідданство жовтоблакитни- ків російському шовінізмові, але й була закономірним наслідком шпигунської співпраці Тютюнника з «єди- нонеділимцями» типу Б. Савинкова. Недарма підпіль- ні савинковські групи та тютюнниківські емісари на Україні підтримували тісний організаційний зв’язок, користувались не тільки спільним польським чи фран- цузьким гаманцем, а й спільними місцями нелегаль- ного переходу через кордон, систематично обмінюва- лись шпигунськими матеріалами. Шпигунсько-диверсійний «союз» українських націо- налістів та російських великодержавників, освяче- ний польською та французькою вояччиною, означав зрештою підпорядкування «єдинонеділимцям». Сам Ю. Тютюнник пізніше так писав про характер свого співробітництва з Б. Савинковим: «Він дуже добре говорив, проте недобалакував. Всі питання принципо- вого характеру, на його думку, мусять бути розв’яза- ні не то в Установчих зборах, не то у «вільновибраних радах». Він мріяв про третю Росію, яка повинна була простягатися від Карелії до Кабула, від Дунаю до Камчатки». Не випадково до складу савинковських груп входили здебільшого чорносотенні й монархічні елементи, що орієнтувалися на реставрацію «єдиної та неділимої» самодержавної Росії. Намагаючись позбутися конкурентів по видурюван- ню грошей та враховуючи міцні позиції петлюрівських 115
верховодів у польських військових колах, Тютюнник, влаштувавши своїх людей у польській розвідці, зав’я- зує стосунки з румунськими, а через них — і з фран- цузькими спеціальними службами у Польщі і переду- сім у Румунії. Влітку 1922 року, наприклад, відбулися секретні переговори Тютюнника з французьким консулом у Чернівцях та французьким полковником, що прибув у Снятин (тодішня Польща) із Данціга. Французькі роз- відники гарантували Тютюннику для «весняного рейду» 600 коней та відповідну кількість озброєння й амуні- ції. Було досягнуто угоди про створення замість «шта- бу» Гулого-Гуленка у Румунії спеціальної групи під керівництвом тютюнниківця Гуцуляка для здійснення активних підривних дій проти Радянської України. З цією метою до Румунії було перекинуто десятки офіцерів 4-ї петлюрівської дивізії, котрі, оформлені як «інформатори», тобто агенти 8-ї румунської диві- зії, поповнили спеціальні центри румунсько-фран- цузької розвідки у Бендерах (полковник Пирогов), Чернівцях (сотник Гуцуляк). Тютюнниківці використо- вувалися також на спеціальних пунктах уздовж кордо- ну з Україною (Хотин, Атаки, Нагоряни) як звичайні агенти румунської сигуранци (брати Стахови, Чер- ненко, Кузьменко-Титаренко та ін.). Оскільки шпигунський апарат у Румунії діяв не досить ефективно, то практично тютюнниківці безпо- середньо підпорядковувалися не стільки генеральній сигуранці Бессарабії, скільки французьким консулам у Кишиневі, Бендерах та Чернівцях. Не випадково у листі до петлюрівського полковника Пирогова Тю- тюнник писав: «Вам потрібно проводити лише ту ро- боту, яку повинен був робити Гулий у Румунії (роз- відка). На ту сторону надсилайте людей лише для розвідки та зв’язку... Розвідувальні матеріали переда- вайте тим, хто дає Вам можливості перебувати у Ки- шиневі (французи та румуни.— Ю. Р.). Конкретне за- вдання Вам на найближчий час — міцно засісти у Кишиневі й добитися довір’я Ваших тамошніх покро- вителів (курсив наш.— Ю. Р.)»1. Проте задуми Тютюнника і К° провалювалися. Вір- ні тютюнниківські старшини, дірвавшись до гамана 1 Див.: «Вісті з України», 1972, 16 грудня. 116
румунської та французької розвідок, розтринькували гроші, даючи своїм шефам «вірогідні інформації з перших рук», вигадані у власних кабінетах. «Біду- ємо,— писав полковник Пирогов до сотника Стахіва у лютому 1923 року,— Муравський повернувся (з України.— Ю. Р.), але втішного нічого тут нема. Іван та Мошкович при мені, поки гуляють, фліртують без- перервно». Деякі тютюнниківські емісари, яким вда- лося повернутися з України, в один голос доповідали про значні перетворення в республіці, про різко нега- тивне ставлення українського селянства до криміналь- них дій петлюрівських банд, про повну неможливість ведення контрреволюційної діяльності. Після «інспектування» на Україні своєї шпигунсь- кої «когорти», впевнившись у безперспективності бо- ротьби проти Радянської влади, Тютюнник у серпні 1923 року звернувся до радянських властей з визнан- ням своїх злочинів перед українським народом та проханням дозволити йому повернутися на Батьків- щину. У заяві до ВУЦВК він писав: «Шляхом гіркого й тяжкого досвіду довелося мені впевнитися, що со- ціальна контрреволюція є одночасно національною контрреволюцією... Я, як і вся українська еміграція (націоналістична.— Ю. Р.), перетворився в руках во- рогів України у знаряддя проти неї, грав роль вико- навця темних інтриг і планів, зупинився над провал- лям. Я усвідомив, що повинен шукати вихід із свого становища і що єдиним чесним виходом є повернення до свого народу, в Українську Радянську Соціалістич- ну Республіку, з метою віддати свої сили на відро- дження зруйнованого трагічною боротьбою рідного краю... Я визнаю свою провину і віддаю себе у розпо- рядження українських робітників і селян, прохаю дозволити мені повернутися на Батьківщину і працюва- ти на користь Радянської України» 1. Тютюнник передав компетентним органам свій ар- хів, матеріали якого викривали петлюрівських ватаж- ків у злочинах та авантюрах, виступив у газеті «Ком- мунист» з серією спеціальних статей, спрямованих проти Петлюри та К°. На Україну повернулися не тільки тютюнниківсь- кі офіцери (Добротворський, Кузьменко-Титаренко, 1 «Коммунист», 1923, 23 декабря. 117
Бондаренко, Очеретько, Дудкевич), але й майже у пов- ному складі уся 4-а дивізія, найбільш боєздатна у пет- люрівському «війську». Газета «Коммунист» у грудні 1923 року писала: «Перехід на бік Радянської влади ядра цієї еміграції (антирадянської.— Ю. Р.) знаме- нує собою політичний крах усяких інтервенційних планів, бо ж позбавляє інтервенцію «військової бази», прискорює процес розкладу еміграції». Ліквідація шпигунсько-диверсійної мережі, створе- ної Тютюнником з допомогою польської, французької та румунської розвідок, завдала нищівного удару по петлюрівщині, значно звузила діапазон підривних дій «національних державників» проти українського на- роду. Щоправда, французькі спецслужби не полишили петлюрівців напризволяще. Відомо, що у 1925 році вони отримали значні кошти від так званого комітету «Франс-орієнт», що перебував під патронатом міні- стерства закордонних справ Франції. Для чого ж при- значалися гроші? «Міністр» УНР Токаржевський- Карашевич відверто писав: «Мені вдалося зацікавити широкі кола французького комітету у відбудові Украї- ни». Петлюрівці систематично передавали французь- кому військовому командуванню (маршалу Фошу і начальникові генерального штабу Нолля) шпигунську інформацію. Йшлося навіть про акредитацію при генштабі Франції петлюрівського «експерта» \ У 1926 році в Парижі з благословення французьких властей створюється організація під гучною назвою «Прометей», що об’єднала контрреволюційні емігрант- ські групи українців, грузинів, азербайджанців та ін. Метою цієї групи було сприяти можливому утво- ренню так званої «Чорноморської антанти», до якої повинні були увійти як «самостійні держави» Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан. Передбачалося, що провідною і спрямовуючою силою цього походу по- винна бути Франція 1 2. «Прометеїсти» були зв’язані насамперед з францу- зькою і польською буржуазією. Польський уряд, на- приклад, постачав їм значні кошти із спеціального фонду «М», створеного для фінансування антирадянсь- 1 Филиппов Н. Украинская контрреволюция на службе Англии, Франции и Польши. М.—Л., 1927, с. 47, 67. 2 М а ка р єн ко О. А. Провал імперіалістичних намірів щодо України. 1924—1929 рр. К., «Наукова думка», 1969, с. 75. 118
кої діяльності, а також для підгодовування верхівки буржуазно-націоналістичної еміграції І Згодом пет- люрівці виклянчили у французьких правлячих кіл 1 млн. франків допомоги. Правлячі кола Чехословаччини тішили себе надією поживитися за рахунок української території. Власті боярської Румунії сподівалися не лише увічнити за- гарбання Бессарабії та Північної Буковини, а й роз- ширити володіння «великої Румунії», здобувши нові українські землі аж до Південного Бугу, разом з Одесою. Саме про це свідчив таємний польсько-румун- ський договір проти СРСР, підписаний у вересні 1928 року. А що ж петлюрівці? їх друкований орган у Буковині, газета «Хліборобська правда», недвозначно писала у травні 1928 року: «Самим великим злочи- ном було б не підкоритися законам держави (Руму- нії.— Ю. Р.), і ми перші, які бажають, щоб усі бун- тівники проти держави та властей були покарані з усією суворістю». Характерною є також заява члена управи петлюрівського комітету у Польщі генерала Сальського, що з єдиного гасла націоналістів — «не- залежність і соборність» України — актуальною є лише «незалежність», а щоб її досягти, тобто реставру- вати буржуазно-націоналістичну УНР, необхідно спер- тися на Польщу, Румунію, Чехословаччину й прими- ритися з фактом приналежності частини України цим буржуазним державам. Подібні ж «соборницькі» мір- кування пропагували в ті роки А. Лівицький, І. Ма- зепа, М. Ковалевський та інші уенерівці, що по другій світовій війні стали ватажками УНРади та уникають афішувати красномовні свідчення своєї активності на ниві горезвісного «соборництва». Головна ж натхненниця антирадянських підступів — Великобританія також мала на меті підкорити своєму впливу «велику» та «незалежну» Україну. Спецслуж- би Англії цікавились, зокрема, петлюрівцями як зна- ряддям в антирадянській політиці. «Англійці,— писав Токаржевський-Карашевич,— вимагають від нас до- кладної інформації про військові сили». Йшлося на- віть про побачення Токаржевського з Уїнстоном 1 Ье\¥ап(іо\¥8кі І. ,,Рготеіеізт“—сопсерсіа роїііукі хузсИосі- піе] ріізисісгугпу. Віиіеіуп пайкову \Уо]8ко\¥еі Акасіетіі Роїііусг- пе] іт. Е. бгіег2угі$кіе£о. ХУагзгачуа, 1968, № 2, з. 119. 119
Черчіллем (лютий 1926 року), зустрічі з англійськими послами у Парижі й Варшаві. Щомісячна дотація уряду Великобританії петлюрівцям становила 1000 фунтів стерлінгів, а в червні 1928 року вони одержали вже 100 000 фунтів стерлінгів для ведення антирадян- ської діяльності. Листи Токаржевського до Лівицького констатують такі неспростовні факти: «Міністр уряду без території обговорює з англійсь- ким послом у Парижі лордом Крю та англійським канцлером казначейства Черчіллем способи повален- ня Уряду СРСР, з яким Великобританія перебуває в договірних відносинах; представники англійського генштабу допомагають організувати бандитські загони на Україні і вима- гають від петлюрівців відомостей воєнного характеру, щодо розташування частин Червоної Армії та ін.; англійський генеральний штаб у себе в Англії прий- має постійного військового представника уряду УНР; англійський уряд надає регулярну субсидію уряду УНР для боротьби проти СРСР» \ Про зацікавленість Великобританії «українськими справами» свідчила стаття С. Ганбері, надрукована у щомісячнику «Нейшнл ревю», в якій недвозначно вказувалось, що «з економічної сторони Радянська Україна відкрила б для британської промисловості і торгівлі цілий ряд невикористаних багатств». І все ж таки основна орієнтація петлюрівців була на панську Польщу, особливо після встановлення в цій країні фашистської диктатури. «Нами,— доповідав С. Петлюрі в 1928 році А. Лівицький,— було своєчас- но вжито заходів для встановлення тісного контакту нашого центру (УНР.— Ю. Р.) з групою маршала Пілсудського» 1 2. Для капіталістичної Польщі, як під- креслював комуністичний журнал «Наша правда», «українська проблема» — це повернення влади поль- ських поміщиків на Україні, агресивне загарбання українських земель. Йшлося про відрив України від СРСР, а її «незалежність», зрештою, була лише «деко- рацією, тактичними додатками вирішення української 1 Макаренко О. А. Провал імперіалістичних намірів щодо України, с. 137, 2Фйлиппов Н. Украинская контрреволюция на службе Англии, Франции и Польши, с. 75. 120
проблеми» І Так звана «вільна» Україна мала бути складовою частиною польсько-литовської федерації під польським верховенством. «Таким чином,— заявив видатний діяч французького і міжнародного робітни- чого руху Марсель Кашен,— мрія, що її споконвіку плекає Польща,— це анексія України. Чи відмовилась вона від цієї мети? Аж ніяк» 1 2. Не випадково польська газета «Вєчорна» ще у 1921 році вказувала: «Петлюра в руках Польщі є зручним знаряддям. Так чи інакше пов’язаний з нею, при невизначенім ще характері відносин на близькому Сході (йдеться про Східну Галичину.— Ю. Р.) він може зробити послуги, якими нехтувати не можна». Ось як оцінював вірну службу петлюрівців польській шляхті 2-й відділ генерального штабу польської армії: «В наших інтересах,— писалося в одному з докумен- тів відділу,— щоб зараз якомога краще підготовле- ною, швидко діючою, з найбільш широкими засобами виявилась та група українських політиків (петлюрів- ців.— Ю. Р.), що пов’язала свою долю з Польщею». Петлюрівський ватажок С. Смаль-Стоцький писав: «Особливе значення має Україна для Польщі... Лише вільна Україна може звільнити Польщу від двох жор- нів, стискаючих її,— Берліна і Червоної Росії. Вільна Україна є також крайньо необхідною для Балкан та Італії... Англія найкраще розуміє зараз категоричну необхідність утворення вільної України». Мюнхенська УНРада, всупереч історичним фактам, намагається приховати плазування своїх попередників перед польською реакцією, базікає про ганебну Вар- шавську угоду 1920 року Петлюри з Пілсудським як про «тактичний крок», дія якого не мала нібито згуб- них наслідків для українського народу, оскільки була відмінена Ризькою угодою 1921 року між Польщею та Радянською Росією. А як же тоді бути з таким конкретно-історичним фактом? В 1935 році Андрій Лівицький — голова Ди- ректорії УНР — дав вказівку членам петлюрівської законодавчої комісії скласти проект нового «держав- ного» договору УНР з панською Польщею, основним 1 <Наша правда», 1927, № 1—3, с. 27. 2 К а ш е н М. Замьіслн французских империалистов против СССР. Речь во французской палате депутатов от 4 декабря 1928 г. М.— Л., 1928. 121
змістом якого було «продовження дії Варшавської угоди». Щомісячно «уряд» УНР на чолі з Лівицьким отримував від польської казни по 105 тисяч злотих Незважаючи на вимоги бандерівців, сучасна УНРада так і не виступила публічно щодо неправомірності Варшавської угоди. «Державницький» блуд на пло- щині «самостійницьких» та «соборницьких» кличів, фіглярство та лицемірство жовто-блакитного «поло- нофільства» — ось що успадкували нащадки петлю- рівців з УНРади. Отже, петлюрівці намагалися використати гасло «самостійності» для розчленування Країни Рад та знищення завоювань Великого Жовтня, перетворен- ня України в напівколонію, протекторат капіталістич- них держав. Мюнхенська УНРада молиться тим же богам, що колись петлюрівська УНР, дотримується тотожних суспільно-політичних «вартостей». Політичною осно- вою УНРади стало безсоромне гендлярство її попе- редниці — петлюрівщини, ганебне плазування перед «чужими» панами, відверта чи дещо замаскована ан- тинародність4 Цілком закономірною функцією українського бур- жуазного націоналізму, петлюрівщини зокрема, на службі в іноземних розвідок була підривна діяль- ність, шпигунська робота, організація терористичних актів, здійснення ідеологічних диверсій проти Країни Рад. На Волині, наприклад, у 20-і роки створюється петлюрівський центр, який став базою для підготовки шпигунів, диверсантів і терористів, знаряддям втягу- вання в «державницько-шпигунську» орбіту місцевого українського населення, а також засобом примирення петлюрівців і представників конкуруючої з ними «Української визвольної організації» (УВО) з метою посилення боротьби проти Радянської влади. Про використання Волині як шпигунського плац- дарму йде мова у листі «головного отамана військ УНР» А. Лівицького петлюрівському «прем’єру» Про- 1 С. Петлюрі більше щастило — лише на представництво та особисті витрати він отримував 1 млн. злотих щомісяця. 122
коповичу, датованому 6 липня 1929 року, в якому повідомляється про перехід через кордон «першої групи організаторів для підготовки повстання». Із до- повіді петлюрівського генерала Базилевича у «гене- ральному штабі» (18 серпня 1929 року) видно, що він інспектував підривну діяльність петлюрівців на Воли- ні, зокрема генерала Білецького та полковника До- луда, й добився значного збільшення фінансування шпигунсько-диверсійних акцій. Петлюрівський центр безпосередньо підлягав поль- ській дефензиві на Волині та у Львові, а по суто військовій лінії — польському полковнику Андерсу. До шпигунсько-керівної еліти на Волині належали колишній петлюрівський «прем’єр» Філіпович, началь- ник розвідувальної групи генерал Шандрук, керівни- ки саботажної групи отаман Шепель та генерал Бази- левський, «професор» Тимошенко, генерал Алмазов та інші петлюрівці. Крім названих груп, було створе- но також групу пропаганди (керівник — полковник Приходько). Планувалося з допомогою польського воєводи Юзеф- ського, колишнього «міністра» УНР, під виглядом ро- бітничих команд перекинути на Волинь до 20 тисяч петлюрівців. З цією метою, а головним чином для відбору відповідних кадрів для польської розвідки, петлюрівські емісари нишпорили по Польщі. У Луць- ку петлюрівці створили «Українське громадське об’єд- нання», «Український банк» та інші організації, під ширмою яких проводилися підривні дії проти Радян- ської України. Тільки у серпні 1929 року польські власті асигнува- ли петлюрівському шпигунському центру 200 тис. злотих. Технічну роботу по підготовці агентури на Волині здійснювали в 30-х роках редактор пропетлюрівської газети «Українська нива», приятель Юзефського хо- рунжий Петро Певний, полковник Долуд, петлюрівці Галущенко, Єрастьєв, Литвиненко-Морозенко та ін. У ці ж роки почалася політична кар’єра племінника дружини С. Петлюри сотника Степана Скрипника, що був у воєводи Юзефського своєрідним радником в «українських справах». Після звільнення з табо- ру інтернованих Скрипник керував спеціальним пере- правочним шпигунським пунктом у с. Барсуки, 123
Кременецького повіту, згодом став уповноваженим А. Лівицького «по зв’язку з Україною», а також з поль- ськими властями. За ці та інші сумнівні «заслуги» Скрипника було висунуто на посаду секретаря магіст- рату у місті Ровно, а президент буржуазної Польщі нагородив його орденом \ На підривну роботу петлюрівських так званих ко- оперативних підприємств видавалися субсидії в розмі- рі 2,5 млн. злотих. На повній урядовій дотації перебу- вало петлюрівське видавництво «Українська нива». «В згоді з планами міжнародного імперіалізму,— відзначалось на II Пленумі ЦК КПЗУ,— польський фашизм звертав особливу увагу на справу створення так званої «незалежної» буржуазної України, як складової частини польської федерації. Поряд з вжи- ванням обтічної фрази фашизм все частіше вживає інший метод — метод активної пропаганди війни, ви- роблення вже сьогодні активних воєнних настроїв та мобілізування на Західній Україні петлюрівських воєнних кадрів під прапором боротьби за «визволен- ня» буржуазної України, що була б зв’язана з Поль- щею локальною залежністю» 1 2. Справжній фарс петлюрівська верхівка зчинила на- вколо збанкрутілої ідеї «всенародного зриву». У вересні 1930 року у Варшаві було скликано війсь- ковий з’їзд петлюрівців, на якому прийнято рішення про вступ «українських старшин» до польської армії. У Парижі «уряд» УНР видав брошуру-«метелик» для свого міфічного війська, в якому висловлював споді- вання на «грядучу війну», підтоптаних петлюрівських вояків — «комбатантів» закликав бути готовими до «недалекого чину». З приводу цієї метушні прогресив- на газета «Сель-Роб» 18 січня 1931 року слушно пи- сала: «Яке це має значення? Чи жменька петлюрівсь- ких головорізів така вже небезпечна для Радянської України? Ні, справа не в цьому. Петлюрівці знаходя- ться на службі Варшави і Парижа! Вони не роблять нічого без згоди своїх буржуазних хлібодавців. І ко- ли вони закликають одверто до війни в 1931 році, то 1 Нині Скрипник — архієпископ «Української автокефальної православної церкви» (УАПЦ) у США. 2 Цит. за видл Чередниченко В. Анатомія зради, с. 46— 47. 124
роблять це також в порозумінні з ними. Значить, тут не тільки в петлюрівцях справа». Характерно, що саме петлюрівці будь-що силкува- лися набитися у друзі і японським імперіалістам. Десь у Стамбулі відшукався їхній «дипломат» В. Амур- ський, що тісно співробітничав з... турецькою розвід- кою, і він встановив, як пише бандерівський часопис «Визвольний шлях», контакт «з цікавим, добре обізна- ним з московськими політичними справами японським військовим аташе підполковником Харою». Завдяки цьому урядові кола в Токіо, за твердженням автора статті, «мали відомості» про антирадянську діяльність петлюрівців та інших буржуазно-націоналістичних угруповань та в зв’язку з цим проявили інтерес до «української проблеми». Жовто-блакитна газета «Далекий Схід» у листопа- ді 1939 року поставила перед українськими буржуаз- ними націоналістами завдання — зробити все можли- ве, щоб забезпечити окупацію Японією радянського Далекого Сходу, зокрема так званої «Зеленої Укра- їни» \ і створити на багнетах японських самураїв «Українську далекосхідну державу»* Цю маніяцьку ідею всіляко пропагував і петлюрівський часопис «Тризуб»; вона й досі є «дороговказом» для сучасної УНРади, готової так само, як її попередники, гендлю- вати тим, що їй ніколи не належало й не належить. ПІД «СОЦІАЛІСТИЧНИМ» ЗАБРАЛОМ Однією з фальшивок, висунутою генд- лярами з сучасної УНРади, є твердження, що, на відміну від «тоталітарної», за їх словами, ОУН та її сучасного бандерівського розгалуження, «історичні партії», які входять нині до «державного центру», мають «вікові демократичні», ба й «соціалістичні» традиції. Що ж насправді криється за цими пишними фразами? Ось що писав про діяльність «українських есерів» 1 «Зеленою Україною», або «Зеленим Клином» українські бур- жуазні націоналісти називають територію Далекого Сходу СРСР, розташовану між Владивостоком, Хабаровськом і Благовєщен- ськом. 2 Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації. К.» Політвидав України, 1970, с. 68. 125
у 30-х роках їх лідер П. Феденко, до недавнього часу один з ватажків УНРади: «Партія українських есерів змогла завоювати собі таке пануюче положення в Че- хословаччині, змогла вести широку політико-організа- ційну роботу тому, що всі її лідери — М. Шаповал, Н. Григор’єв— знаходяться на службі в чеських мі- ністерствах. Вони є інформаторами останніх і виконують ту роботу, яку вимагають від них чеські хазяї, від яких вони за це отримують гроші». А чого домагалися чергові хазяї, видно хоча б із ви- ступу празької профашистської газети «Страж ржище» від 16 лютого 1928 року, де писалося: «Україна і Пів- нічний Кавказ мають великі природні багатства (ву- гілля, нафта, руда, ліс, тютюн, вино, цукор). Викори- стання цього добра чехословацькою промисловістю приведе до повної ліквідації сучасної кризи в Європі. Виходячи з цих міркувань, необхідно якомога швид- ше приєднати Україну до Чехословацької республіки». Подібний підхід цілком влаштовував петлюрівсь- ких верховодів за кордоном, зокрема тих, хто маску- вався соціалістичним вбранням. Звідси — запобіган- ня ватажків УПСР перед чеською партією народних соціалістів профашистського напряму, загравання з російськими есерами типу Чернова, висунення підступ- них гасел типу створення «трудової України з владою місцевих Рад, але без комуністів», тобто відродження вумовах еміграції гасел кронштадтських заколотників. Виразники «національного українського духу» з УНРади мають у своєму «державницькому» розпо- рядженні і модель українського суспільства на заса- дах ідейок, висунутих у тридцятих роках ватажком російських есерів Черновим щодо створення так зва- ної «соціалістичної ліги нового Сходу». Основний її зміст був такий: народи колишньої царської Росії (росіяни, українці, білоруси та вірмени) мусять об’єд- натися в згадану лігу, звичайно ж — «для захисту демократії й соціалізму». Ліга визнала «право кожної національності на самостійну державу в етнографіч- них межах», навіть наділила кожну особу «правом означати свою національність». З цього приводу націоналістичний журнал «Розбу- дова нації» писав у 1928 році: «На еміграції маємо кілька центрів, партій, груп, фракцій... Кожне таке 126
середовище... вірить лише в свою життєздатність, у придатність тільки своїх рецептів «будувати Україну» і своє виключне право на державну керму. Одні з них підпирають своє право «континуїтетами» (спадкоємні- стю.— Ю. Р.)... Другі тим, що за ними «іде сорок мільйонів». Треті переконані, що лише вистачить при- чепити Україні їхній партійний ярлик, аби вона була врятована... Чи не нагадують нам засади ліги часів «державного» будівництва 1917—1918 рр., коли про- відники, «соціалізуючи» і «демократизуючи» націю та державу, ішли таким самісіньким шляхом? Тоді та- кож видано гасла «миру й солідарності з братньою московською демократією», яка «в силу логіки, розу- му, вищої правди й справедливості» мусила визнати право України на самовизначення і самостійність. У цілому «соціалістична ліга нового Сходу» є цілком безнадійною затією... Зрештою, хто переводитиме в життя лігу? Безвідповідальна групка кількох осіб на чолі з «соціалістичним диктатором»... Втративши зв’я- зки з нацією й свою політичну вартість, підлягаючи впливам зовнішніх чинників, вона намагається якось себе виявити, щоб тим самим створити хоч би тільки фіксацію свого існування та діяльності... Ось тому цю акцію треба віднести до чергових безвартісних проя- вів еміграційної творчості». Львівська газета «Українська громада» змушена була визнати: «Одні й ті самі групи (націоналістич- ні.— Ю. Р.) є нині завзятими поклонниками повної самостійності, а завтра доводять, що засадам само- стійництва анітрішки не суперечать ні «федерація», ані навіть «автономія», бо, мовляв, суверенності в її чистому вигляді в природі нема. На словах — непри- миренність і революційність, на ділі — безпардонна угодовність. На словах — самостійницька істерія, те- атральні присяги, на ділі — застосування до «обов’я- зуючих» принципів, чужа поміч. При таких настроях, що панують в нашому (націоналістичному.— Ю. Р.) політичному житті... поширений у нас крайній полі- тичний опортунізм і безпринципність дозволяє вису- вати під плащиком самостійності найбільш угодовсь- ку програму». Есерівські відламки так і не спромоглися відтвори- ти в закордонних умовах «державницьких традицій». Залишки українських есдеків в еміграції поділилися 127
на ворогуючі між собою «закордонний комітет» та «за- кордонну групу» УСДРП. Ліквідації мізерних залиш- ків УСДРП в 1938 році передувала гарячкова метушня І. Мазепи та П. Феденка (згодом — ділків УНРади) на «державницькій» площині, як членів так званого II Інтернаціоналу, «соціалістичних колег» — російсь- ких меншовиків Дана та Мартова, грузинських та чеських соціал-демократів. 1931 року ватажки УСДРП досягли угоди з російськими меншовиками про спіль- ну підготовку «загального повстання» на Україні, а діячі так званого II Інтернаціоналу зобов’язалися че- рез уряди своїх держав здійснювати дипломатичний тиск на Радянський уряд. Про те, яким був соціалізм в уявленні українських есдеків, свідчить їхня програма — створення «само- стійної, ні від кого не залежної України» на взірець західноєвропейського парламентаризму. Представник УСДРП в США Залізняк пропонував, наприклад, «заключити відповідну угоду з Америкою», згідно з якою ділові кола США надали б буржуазно-націона- лістичній контрреволюції відповідні субсидії для ак- тивізації підривної роботи на Україні, щоб у майбут- ньому американські капіталісти могли використати її як концесійне поле, як джерело прибутків. Характерно, що виступ Залізняка мав і «теоретич- не» обгрунтування з боку... профашиста Д. Донцова, який в ті ж роки у статті «Дух американізму», надру- кованій у львівському «Літературно-науковому вісни- ку», добалакався до того, що назвав українську націю плебейською, низькою. Він всіляко підносив «прагма- тизм американської нації», вихваляв американську «демократію» з її шовіністичною доктриною — «Аме- рика для американців». «Соціалістичний» зміст діяльності УСДРП можна проілюструвати і таким фактом: саме українські соці- ал-демократи, що полюбляли базікати про соціалізм та демократію, підтримували тісні зв’язки з ОУН, тоб- то найбільш правим, профашистським відламком укра- їнського буржуазного націоналізму. Як свідчать доку- менти, оунівці неодноразово фінансували поїздки представників «закордонної делегації УСДРП» на... засідання «II Інтернаціоналу». А один з ватажків українських соціал-демократів Галаган, який, за ви- знанням П. Феденка, був «інформатором міністерства 188
внутрішніх справ Чехословаччини в справах українсь- кої еміграції», в 40-і роки перекинувся до оунівців та керував у Чехословаччині антирадянською організа- цією оунівського гатунку «Українська громада». Таким був псевдосоціалістичний багаж, який узяло в дорогу «воїнство» сучасної мюнхенської УНРади. ЗА НАЦИСТСЬКИМ ВОЗОМ Після першої світової війни мілітари- стські кола Німеччини виношували плани розчленуван- ня і поневолення Країни Рад. У розробці цих маніа- кальних планів брали безпосередню участь такі «стовпи» німецького мілітаризму, як колишній началь- ник штабу східної армії генерал Гофман, багаті про- мисловці Рехберт і Ростерг та ін. У ті роки імперіалісти мріяли про насильницьке відторгнення Кавказу і України від Радянського Союзу і перетворення цих величезних областей у про- текторати Англії та Німеччини. Вони хотіли захопити в свої руки економічні ресурси України і республік, розташованих між Чорним і Каспійським морями *. А що ж петлюрівці? Може, вони виступили проти цих хижацьких планів? Нічого подібного! Недаремно нинішні спадкоємці петлюрівців з унрадівського табору, які «бережуть світлу пам’ять про свого головного отамана», зовсім забули про деякі «державницькі заяви» своїх поперед- ників по зраді. Наприклад, заяву петлюрівської газе- ти «Українська трибуна» (вересень 1921 року): «Фак- тичними володарями України будуть ті, хто має гро- ші і знає Україну. Американо-англійський (також і німецький) капітал, німецька голова і німецькі руки. Потрібно виходити із аксіоми, що... ніхто інший, тіль- ки вони зможуть відбудувати Європейський Схід». Отже, існувало повне взаєморозуміння, про яке до- сить відверто писав Токаржевський Лівицькому вже в листопаді 1925 року, як про «поновлення стосунків з німцями і пробудження їх інтересу...». Про цей інте- рес згадувалось в газеті «Берлінер берзен цайтунг» у 1927 році: «Певні кола шкодуватимуть... якщо 1 Див.: Н орден Л. Фальсификаторьі. Из истории германо- советских отношений. М., Политиздат, 1959, с. 75. б Ю. Римаренко 129
українські лідери (петлюрівці.— Ю, Р.) відвернуться від Німеччини і підуть до Польщі... В той час як дер- жави Антанти та інші тепер залицяються» до петлю- рівців, «хай український народ не забуває, що саме ми принесли Україні визволення в 1917—1918 рр.» Такий варіант «визволення», звичайно, цілком влаш- товував петлюрівське середовище за кордоном, яке «урізноманітнювало» свою пронімецьку орієнтацію в будь-який спосіб. Як пояснюють ватажки сучасної УНРади, «старий державницький центр» хоч і дотримувався повністю пропольської орієнтації, та мав, мовляв, справу з «демократичною» буржуазною Польщею, а не з «ре- акційною» Німеччиною. Проте насправді «доктрина орієнтаційних устремлінь» Петлюри та К° була на- стільки гнучкою, що увібрала в себе прислуговування ще й німцям. Не випадково ще в червні 1921 року пет- люрівський «консул» Оренчук на засіданні «Німецько- українського товариства» запропонував німецьким фінансистам такі можливості оволодіння економікою України, що, за визначенням газети «Фоссіше цай- тунг», «у зборів запаморочилася голова». «Українсь- кий пиріг» був такий принадний та багатообіцяючий, що німецькі ділки, за свідченням націоналістів, шко- дували про відсутність на цьому засіданні американ- ських мільйонерів. Характерно, що ідейки німецького націонал-соціа- лізму відстоював у 30-х роках колишній член Цен- тральної ради Базяк, керівник юнацького «Пласту» петлюрівського гатунку Нечай, колишній член петлю- рівської «мирної» делегації Центральної ради у Бре- сті Севрук та ряд інших «борців за демократію», за «державне усамостійнення» України. Зрештою саме петлюрівці були чи не єдиною бур- жуазно-націоналістичною організацією за кордоном, що створила «Українську націонал-соціалістську спіл- ку». Це відбулося в окупованій гітлерівцями Чехосло- ваччині у 1940 році. Очолив «спілку» «професор» Щербаківський, петлюрівці Пархоменко, Мелешко та Волох. У відозві «українсько-фашистської спілки» вказувалось: вона дотримується ідеологічних, полі- 1 Цит. за вид.: Таран Ф. Україна в сучасній міжнародній си- туації. К., «Наукова думка», 1962, с. 28. 130
тичних та організаційних засад німецького націонал- соціалізму. А ще раніше, в 1937 році, «міністр закордонних справ» УНР, князь Токаржевський разом з петлю- рівськими ватажками, колишніми «міністрами» Б. Ло- тоцьким та О. Шульгіним, створив профашистську організацію під назвою «Орден святого Юра», що базувалася на принципах націонал-соціалістського вождизму. Не випадково націоналістичний журнал «За незалежність» порівнював С. Петлюру з такими «вождями», як Франко, Муссоліні та Гітлер. Петлюрівці відразу ж після початку другої світової війни поспішили запевнити нацистів у своїй віддано- сті. «...І формально можемо, і морально бажаємо,— писали вони,— бути щирими союзниками Німеччини. Хочемо виконати й свій обов’язок крові, вимагаємо збройного чину...» В 1940 році Токаржевський виїздив до Італії, де спільно з італійським фашистським дія- чем Інсабаро виношував плани створення «незалеж- ної» фашистської України вже під протекторатом Італії. Відомо також, що у Празі наприкінці 30-х років колишні члени петлюрівської Директорії А. Макарен- ко та Ф. Швець були тісно зв’язані не тільки з кон- сульськими представниками США, Німеччини, Латвії та Естонії, але й з рейхміністром Майнером, началь- ником особистої канцелярії Гітлера. Майбутній пер- ший «прем’єр» УНРади Ісаак Мазепа в ті часи заяв- ляв: «Краще нехай Гітлер забере Україну... Хоч він несе з собою фашизм, все ж таки легше примиритися з ними... Бо ж гітлерівці все ж європейці, вони не винищують націю, народи» (?!). Недарма петлюрівсь- ка емігрантщина, що напередодні Вітчизняної війни марила «походом» фашистської Німеччини на Москву, сприйняла договір Радянського Союзу з Німеччиною 1939 року як «національний катаклізм», поразку сил «вільного світу». Петлюрівці будь-що намагаються приховати свою службу в гітлерівській розвідці. Взяти, наприклад, вже згадуваного Чеботаріва. Зараз, осівши в Мюнхе- ні, він намагається видати себе не тільки за українсь- кого «патріота», а й «страдника по тюрмах». Виявля- ється, що з 1936-го по 1939 рік Чеботарів справді си- дів у польській в’язниці, але, як це не парадоксально, 5* 131
за співпрацю з... німецькою розвідкою! Зокрема, пере- буваючи по польському паспорту у Німеччині (1936), Чеботарів підтримував безпосередні контакти з кри- мінал-асистентом берлінського відділу гестапо Джіммі Вальтером. Становище агента-двійника, тобто одночас- на співпраця з двома або з більшою кількістю розві- док, є характерною рисою петлюрівських ватажків, яка закономірно випливала з їхньої цілковитої політич- ної безпринципності. Після окупації Польщі гітлерівськими військами Чеботаріва звільнили з в’язниці та передали у повне розпорядження гітлерівської військової розвідки — абверу, за завданням якого він робив звичну для себе справу — перекидав шпигунів, диверсантів { терори- стів на територію Радянської України. Німецькі окупаційні власті 1940 року створили у Польщі так званий «Варшавський український комі- тет» з петлюрівців та гетьманців, який мав завдання забезпечити вивезення до Німеччини на каторжні ро- боти близько 20 тисяч українців. До комітету входив, між іншим, майбутній «військовий міністр» УНРади Андрій Вовк, а «допомагав» йому сам «пан голова УНР», перший «президент» УНРади Андрій Лівиць- кий. Влітку 1940 року у Варшаві відбулася нарада спів- робітників німецьких спецслужб з керівною верхівкою петлюрівців, на якій обговорювався план організації диверсійно-підривних акцій на території західних областей України. Для реалізації цього плану на Україну було заслано кілька шпигунських груп на чолі з петлюрівцем Т. Боровцем. Вони повинні були зв’язатися з рекомендованими німецькою розвідкою і гітлерівськими організаціями людьми і залучити їх до виконання підривних доручень фашистських спец- служб \ У Закарпатті гестапо створило спеціальну диверсій- ну групу для «роботи» в тилу Радянської Армії, яку очолив колишній ад’ютант «військового міністра» УНР Сальського Володимир Шевченко. Тісні контак- ти з впливовим німецьким урядовцем Людвігом Розеліусом встановив у 1939 році майбутній член УНРади П. Кашинський та петлюрівський генерал Гре- 1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 101—102. 132
ков, з офіційними представниками «Ауссен-Політішес- АМТ» (бюро Розенберга) у Берліні — нинішній «пре- зидент УНР в екзилі» Микола Лівицький. Наведемо слова співробітника гестапо Ф. Кремера щодо укра- їнської контрреволюції: «Тут одне багно. Замість то- го, щоб об’єднатися і організовано діяти у контакті з німецькими властями, вони займаються непотрібним базіканням, частина дивиться на Англію як на свою рятівницю, а частина покладає надії на Німеччину. Якщо вони й надалі будуть вести таку політику, до добра це не доведе». Шукаючи шлях до такого добра, петлюрівці зайнялися створенням так званої «само- стійної України від Сяну по Кавказ» вже під протек- торатом фашистської Німеччини. Верховоди з УНР разом з гетьманцями пропонують свої послуги для залучення українців з Німеччини, Польщі, Чехосло- ваччини, Румунії та Угорщини у гітлерівську армію. В лютому-березні 1940 року німецьке військове ко- мандування створило допоміжну військову частину, так звану «Українську Січ». Командні посади в ній обіймали петлюрівські офіцери та офіцери з колиш- ньої «Української галицької армії». «Січовики» мали петлюрівські кашкети з німецькою емблемою, на пря- жках поясів — свастику. «Січове військо» було роз- квартироване у Кракові та Любліні. У Хелмі в 1940 році перебував «німецько-український» загін з 400 осіб, в Ярославі — курінь з 2000 чоловік. «Воїнство» готували німецькі інструктори. У Кракові діяла спе- ціальна військова школа підхорунжих. Гітлерівцями була створена також «Арбайт-дінст» (служба пра- ці) в Закопаному, Катовіце, Криниці. Петлюрівці по- передньо проходили шеститижневий курс «навчання», після чого «навчалися» ще два місяці у Берліні. «Службісти праці» були одягнені в німецьку форму, озброєні польськими пістолетами. У Кракові та Вар- шаві діяли спеціальні курси служби воєнізованої охо- рони заводів і фабрик. «Охоронники» мали на каш- кетах петлюрівський тризуб. Чи не ця група стала кістяком так званої «Української націонал-комуністич- ної армії», про яку й піде мова? Наведемо у зв’язку з цим один документ, датова- ний 1 квітня 1941 року, під промовистою назвою «Українські націонал-комуністи, єднайтеся!». Група, що нарекла себе «Українською націонал-комуністич- 133
ною армією», заявила, що нібито «свідомо бере спад- щину інтернаціонального комунізму», причому «не тільки формально, але й фактично». Постає питання, як міг з’явитися такий документ у гітлерівському Берліні напередодні Великої Вітчи- зняної війни? Відповідь випливає з подальшого тек- сту цього документа, в якому вимагається посилити боротьбу проти соціалізму, вчення К. Маркса і Ф. Ен- гельса, російського народу, Союзу РСР. Причому ав- тори цього опусу змушені визнати, що «Організація українських націоналістів» (ОУН) «летить у безод- ню політичного банкрутства і небуття», що настав «присмерк українського націоналізму як політичного руху». Щодо «програми» групи «українських націо- нал-комуністів», то в ній недвозначно наголошува- лось на завданні «врятувати націоналізм від повного розкладу», спиратися на попередній досвід українсь- ких буржуазних націоналістів, підривати радянський лад зсередини. Отже, так званий «український націо- нал-комунізм» був, за визнанням націоналістичної газети, по-блюзнірськи названої «Іскрою», «дипломо- ваним націоналізмом», «синтезом усього націоналі- стичного», додамо — антирадянського. Слід зазначити, що попередниками горезвісних ле- гіонів «Нахтігаль» та «Роланд» були військово-дивер- сійні загони, створені абвером: у Варшаві — петлю- рівський «український легіон» на чолі з полковником Білодубом, у Люхенвальді — підрозділ «січових стрі- льців» під командуванням отамана Барабаша. Звичайно, гітлерівці не мали на меті створення «самостійної» України. Дещо пізніше рейхскомісар України Еріх Кох заявив: «Немає ніякої вільної України». Фашисти збиралися поселити на Україні 25 мільйонів німців-колоністів, які б панували там, а всю тяжку й чорну роботу виконували б українці. «Ми не можемо допустити,— стверджував Гіммлер,— щоб українці мали сім’ї, всякі сім’ї цих рабів повинні принципово знищуватися». У 1940 році Берлін став своєрідною Меккою, де зосередилося петлюрівське «державництво», пропоную- чи свої послуги німецькому фашизму. Це були редак- тори українсько-німецьких газет, перекладачі у німе- цькій армії, теоретики «одвічної орієнтації» українсь- кого народу на «цивілізовану» Німеччину. Саме 134
колишні члени розтрощених буржуазно-націоналісти- чних партій типу УПСР, УСДРП, «Просвіт» та інших, які дотримувалися пропетлюрівської орієнтації, по- стачали німецьким властям під час війни поліцаїв, старост, бургомістрів, працівників гітлерівських управ, що вірно слугували фашистам, гнали у фашист- ську неволю синів і дочок українського, білорусько- го, російського і польського народів, глумилися з пам’яток нашої культури, грабували й знищували лю- дей. Понад 5 мільйонів трудящих України замордува- ли гітлерівці та їх поплічники, понад 2 мільйони ви- везли на каторжні роботи до Німеччини’. Неабияку допомогу німецьким фашистам подали націоналісти, вписавши не одну криваву сторінку в ганебний літо- пис свого «державництва». З перших днів гітлерівської навали петлюрівці по- чали активно діяти, особливо агент абверу Т. Боро- вець, що обрав собі ім’я «отаман Бульба». В опера- тивному наказі № 1, виданому в кінці червня 1941 року, «отаман» велів розпочати диверсійні акти в ти- лу Радянської Армії, висаджувати в повітря мости по лінії зв’язку, збирати шпигунську інформацію і далі — організовувати урочисту зустріч німецьким військам. Після окупації фашистами Ровенської об- ласті банди Бульби під гучною назвою «Поліська Січ» були використані гітлерівськими загарбниками для здійснення єврейських погромів, масових розстрілів, прочісування лісових масивів на Поліссі. Так, лише за один день—19 листопада 1941 року — петлюрів- ське «воїнство» під керівництвом гестапівця Гічке закатувало 535 радянських громадян в м. Олеську. Характерно, що правою рукою Бульби в ті роки був сотник Хаїм Сигаль, відомий у петлюрівських колах як Сиголенко. Невдовзі шефи поліції безпеки і СД Волині та По- ділля запропонували Бульбі співробітничати з полі- цією безпеки і СД. Його банду вирішено було пере- творити на спеціальний поліцейський загін для боротьби проти партизанів — так званий «шуцман- шафт-батальйон». Причому цю пропозицію було зроб- лено Бульбі на вимогу полковника фон Рейхенау- 1 Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр., т. З, К.» «Наукова думка», 1969, с. 150, 159. 135
Смисловського — шефа варшавського відділу абверу, який підтримував з Боровцем постійний агентурний зв’язок Ч Згодом Бульба-Боровець «працював» у гітлерівсь- кому шпигунському центрі «Зондерштаб-Р», готуючи агентуру до підривної діяльності в радянському тилу. Що ж до петлюрівців, то влітку 1942 року гітлерівці дозволили їм сформувати допоміжну частину верма- хту — аж цілу роту! — у складі 200 «добровольців» під гучною назвою «Українське визвольне військо» (УВВ). Вояків УВВ використовували як куховарів, їздових, охоронників військових об’єктів, робітників пралень, санітарів і т. п. Щоправда, після розгрому армії Паулюса під Ста- лінградом гітлерівці дозволили об’єднувати «добро- вольців» у поліцейські підрозділи у складі військ охорони тилу вермахту. Командиром УВВ фашисти призначили петлюрівського генерала І. Омельянови- ча-Павленка, якого за участь у терористичних акціях проти партизанів було нагороджено «відзнакою за хо- робрість із мечами». Петлюрівський «президент УНР» А. Лівицький одер- жував гроші із спеціального фонду міністра фінан- сів гітлерівської Німеччини. Досить сказати, що за період з 1942 року до березня 1943 року він отриму- вав 400 марок щомісячно. А в березні 1943 року йому було вже переказано 800 марок. А. Лівицький поряд із такими активними колабораціоністами, як В. Ку- бійович та О. Севрук, був «радником» Альфреда Ро- зенберга, про що, між іншим, писав колишній поміч- ник Розенберга у статті «Почалося в готелі Адлон», надрукованій в одному з штутгартських журналів уже після війни. Саме на кандидатурі петлюрівця П. Шандрука спинилися гітлерівці у 1945 році, напередодні краху фашистської Німеччини, коли призначили його голо- вою «Українського національного комітету» як єди- ного представництва українських буржуазних націо- налістів, з метою підтримувати «великий фронт ан- тибільшовицької боротьби». Гіммлер призначив Шан- друка командуючим так званою «Українською націо- нальною армією» на взірець власовського «воїнства». 1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 140—141. 136
До неї увійшли розбита вщент 14-а піхотна дивізія військ СС «£а1ігізсЬе № 1» — горезвісна дивізія СС «Галичина» та запроектована до сформування з за- гонів УВВ друга «дивізія» на чолі з петлюрівським підполковником Дяченком (вона вважалася проти- танковою бригадою фашистського вермахту)1. Таким чином, на службі німецької розвідки перебу- вала не лише бандерівська ОУН. Вірно служили їй і «помірковані, державницькі» кола УНР. Можна було б навести такі ж красномовні свідчен- ня шпигунської, диверсійної діяльності петлюрівців на користь польської, французької та інших розвідок і контррозвідок. Цілком очевидно, що «державниць- ке, політичне» середовище УНР було звичайною при- будовою до чужоземних спецслужб. «Цілком відір- вані від свого народу,— вказував Д. 3. Мануїль- ський,— українські націоналісти крок за кроком перероджувалися в зрадницьку банду шпигунів, ди- версантів, терористичних злочинців, які не знали ні права, ні моралі, ні закону. В цілому світі майже не було такої іноземної розвідки, де б вони не служили. Вони служили в німецькому гестапо, в польській де- фензиві, в румунській сигуранці, в італійській оврі, в угорській поліції — всюди, де платили гроші і го- тові були утримувати їх...»1 2 Збіговиськом людців без роду й племені, без бать- ківщини — саме такою увійшла в історію петлюрівсь- ка УНР, що першою спробувала «відродитися» по війні на емігрантських задвірках. Розділ V. ЗАВЕЛИКИЙ ДЗВІН, ЗАМАЛІ ЛЮДИ «ТЕОРІЯ ЕЛІТИ» В ПЕТЛЮРІВСЬКОМУ ВАРІАНТІ Однією з вигадок петлюрівського се- редовища за кордоном є твердження про його «спо- конвічний демократизм». Насправді ж зміст усієї 1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 183. 2Мануїльський Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини. К.» Держвидав України, 1946, с. 18. 137
політики, соціально-економічної програми українсько- го буржуазного націоналізму зводився й зводиться до намагань реставрувати та утвердити капіталістичний лад, буржуазно-поміщицькі порядки. З цього погляду характерною є заява, яку зробив у 1966 році колишній петлюрівський генерал Н. Гор- банюк, про якого вже згадувалося: «Я боровся за землю мого батька, яку хотіла відібрати біднота, бо- ровся за «самостійну і незалежну Україну», в умовах якої, я гадав, можна буде здобути багатство і стати великим паном. Гасло українських буржуазних націо- налістів так міцно перепліталося з моїми особистими інтересами, що відділити одне від одного я вже не міг, та й не прагнув цього». За кордоном після другої світової війни вийшов опус якогось Ф. Дудка. В ньому з великим замилу- ванням та професійною обізнаністю автор розповів про погроми, розбій, насильство, знущання й грабун- ки, вчинені петлюрівцями на Україні в роки грома- дянської війни. «Скрізь сала за шкуру позалива- ли»,— з задоволенням констатує Дудко. Адже, на думку представника «новітньої еліти», український народ—«це бидло, а не народ... Анархічна, до чорто- вої матері нація якась»1. Уенерівська «партія соціалістів-федералістів» після першої апробації своїх лозунгів типу «щоб не було ні панів, ні мужиків, а всі були рівними» в 1919 році висунула осучаснену, більш «національну» програму. «З будь-якого погляду,— писав офіціоз цієї «партії» «Нова рада»,— ми мусимо розвивати власний «вітчи- зняний» капіталізм. Це чудово зрозуміла більшість соціалістів усіх західних країн, яка пішла на громад- ський мир з своєю буржуазією...» За збереження капіталістичного ладу виступала й «соціалістична» УСДРП, яка навіть пов’язувала з ним розв’язання національного питання на Україні. «В процесі утворення нового ладу,— писав 1919 року дру- кований орган УСДРП «Робітнича газета»,— спільно з демократією всіх народів Росії... будуть утворені на Україні такі державні форми, які усунуть національ- ний гніт над нами, оскільки це можливо в рамках ка- 1 Цит. за вид.: Мельничук Юрій. Під чужим порогом. Львів, «Каменяр», 1968, с. 26. 138
піталістичного ладу». УСДРП закликала до порозу- міння робітництва з буржуазією, «до створення такої влади, в якій були б репрезентовані представники мі- ської буржуазної демократії», виступала за зміцнен- ня позицій дрібнобуржуазного міщанства, за «утво- рення у нас влади з елементів, соціально споріднених з нинішніми правлячими колами Антанти». Недарма значну роль у створенні Центральної ради відіграли лідери кадетів з «Товариства українських поступов- ців» (ТУП), що виражали інтереси міської і сільсь- кої української буржуазії, а міцні позиції у раді зай- мали соціалісти-самостійники — войовнича націоналі- стична партія поміщиків і українського куркульства. Яскравим свідченням контрреволюційного, антина- родного характеру Центральної ради були її заходи, спрямовані проти ліквідації капіталістичних підпри- ємств, що сприяли посиленню експлуатації трудящих. Центральна рада відстоювала й охороняла поміщиць- ко-куркульське землеволодіння, забезпечувала свобо- ду капіталістичного визиску і в сільському господар- стві. Вона залишила недоторканною стару державну машину, пригріла в своїх установах вигнаних Радян- ською владою царських та буржуазних чиновників пе- реслідувала й арештовувала керівників революційного пролетаріату. Соціально-економічну внутрішню й зов- нішню політику Центральної ради визначали пани грушевські, винниченки, Петлюри і К°, яких В. І. Ленін називав українськими керенськими, а саму петлюрів- щину — однією з різноманітних форм і окрасок контр- революції в Росії1. Уже під час жалюгідного животіння на емігрантсь- ких задвірках «державний центр» УНР схвалив «со- ціальну програму» великих земельних магнатів кня- зя Кочубея, графа Капніста та іже з ними, згідно з якою землі, фабрики та заводи у «новій», тобто «само- стійній», Україні належало повернути колишнім вла- сникам. Петлюрівці висунули свою «вітчизняну» модель національного українського суспільства, дух якого буде, мовляв, віддзеркалювати його «самостійни- цька», «власницька заможна селянська» частина, тобто українське куркульство. Подібним був соціально-економічний напрямок бур- 1 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 41, с. 382. 139
жуазно-націоналістичної емігрантської організації «Молода Україна», «провідниками» якої стали пет- люрівський генерал Ю. Тютюнник та Д. Донцов. І перша, і друга, і інші «державні» сесії сучасної УНРа- ди могли б повністю внести їх соціально-економічні постулати до своєї «новітньої державницької» про- грами. Адже Ю. Тютюнник та Д. Донцов — двоє «му- чеників за святу, національну справу» — проголосили, що «промисловість розуміється як капіталістичне під- приємство», й виступили проти участі робітників в управлінні: мовляв, це завжди закінчувалося катаст- рофою. Отже, вони радили робітникам порозумітися з капіталістами в ім’я спільної «всеукраїнської спра- ви» і, безумовно, припинити будь-яку боротьбу проти власників, бо ж вона, на їх думку, «шкодить держа- ві» (?!). Д. Донцов, повчаючи оунівців, пішов ще далі. Він запевняв, що «немає історії мас, є тільки історія героїв» з культом жорстокості, насильства, за- розумілості та зверхності. Еталоном для нього були такі «сильні особистості», як Гітлер, Муссоліні, Фран- ко. Народ — це «сіра маса», «отара плебеїв», «без- характерні і безвольні раби», «півскоти», «неслухи», яких треба кров’ю і мечем «очистити» і «просвітити» з тим, щоб над анархічною юрбою «зависочіли» б «лицарі меча та хреста». «Треба бути тиранами, від яких стогне земля»,— закликав він. Отже, початок для конструювання елітарної док- трини було зроблено. В ті ж роки львів’янин Р. Єндик, майбутній керів- ник «ресорту інформації» УНРади, писав у передмові до книги послідовника Ніцше Г. Ф. К. Гюнтера «Раса, подружжя, вождь»: «Хутори мають (бути.— Ю. Р.) ядром нашої нової еліти, зразком нашої шляхетності і життєвої поведінки», а сама «провідна верства» має «творити еліту... довкола хуторян, що походять пере- важно з давніх козацьких родів і носять у душі наш історичний зразок людини»’. Отже, знову — культ куркуля, «українського пат- риція», якому протиставлено «голоту», «плебеїв». УНРадівське трактування «ієрархічного суспільст- ва», згідно з їх елітарними напрямними, включило в 1 Цит. за вид.: Добрецова В. В. Буржуазний націона- лізм— знаряддя реакції. К.» Політвидав України, 1978, с. 119. 140
себе й концепції так званого «консервативного націо- налізму» прибічників екс-гетьмана Скоропадського. У чому ж суть гетьманських «дороговказів», осуча- снити які намагається УНРада? її досить чітко ви- значив прибічник Скоропадського граф Холонєвський: «В Україні повинно бути три стани: пани, мужики й євреї. Земля повинна належати панам, а мужикам потрібно мати тільки осадьбу з городом, вигін неве- личкий та цвинтар... то ж вони чудово житимуть...» Красномовна програма, нічого сказати! За схемою гетьманця В. Гомзіна, соціальну струк- туру майбутнього ладу «соборної української держа- ви» повинні складати станові та професійні корпора- ції, в економіці мають панувати капіталістичні від- носини, відродяться великі приватні господарства у місті й на селі. Гетьманці відстоювали право на владу «еліти корпоративного суспільства», що витво- рить якусь нову суспільну верству, так звану «клясо- кратію». А на пост верховного правителя передбача- лося «освятити» самого пана гетьмана Скоропадсь- кого або ж кого-небудь з його нащадків. Гетьманська програма надихнула націоналістичних «державників», які підупали духом, й спричинила своє- рідну гетьманоманію. Вище вже говорилось про те, що в «українські гетьмани» набивався син ерцгерцога Сте- фана (з роду Габсбургів) Вільгельм, що назвався Ва- силем Вишиваним та оголосив себе претендентом на вакантний «український престол». Його приспішник Полтавець-Остряниця зчинив «хатній бунт» в угрупо- ванні Вишиваного та, в свою чергу, оголосив себе «ге- тьманом всієї козачої України». Інший «гетьман» В. Оскілко діяв на Волині, а в Парижі об’явився ще один претендент на «українську булаву» у ранзі «на- слідного гетьмана» — С. Маркотун, що вважав себе нащадком гетьмана Розумовського — останнього з українських гетьманів. Якийсь Макогон гучно називав себе, наприклад, «наслідним гетьманом Буковини», піп А. Волошин — «гетьманом Закарпаття». Й уся ця монархічна еліта силкувалася якнайпере- конливіше довести близькість своїх поглядів до най- більш людиноненависницької ідеології імперіалістичної буржуазії — гітлерівського та італійського фашизму. Орган «Українського національно-козачого товарист- ва» — УНАКОТ (група Полтавця-Остряниці) газета 141
«Український козак» недвозначно писала: «На питан- ня, як ми ставимося до німецьких націонал-соціалістів, відповідаємо, оскільки вони поборники створення сві- тового націоналу проти світового Інтернаціоналу, то розглядаємо їх як своїх союзників... стоїмо з ними в безпосередньому зв’язку». За свідченням колишнього петлюрівського генерала Н. Вогонь-Горбанюка, на вечірці, що відбулася в квіт- ні 1923 року в Мюнхені, Гітлер закликав присутніх там Полтавця-Остряницю, «консула» Оренчука, колиш- нього царського генерала Біскупського та інших об’єднатися з націонал-соціалістами у боротьбі проти Радянської влади. Відразу ж після вечірки «гетьман» Остряниця надіслав таку інструкцію своїм прибічни- кам у США: «...Гітлер дуже добре тримається, і акції його кожний день вгору... Росіяни (білогвардійці.— Ю. Р.) хочуть перехопити в свої руки скликання фа- шистського з’їзду. Цього допустити не можна, і ви по- винні за всяку ціну роздобувати мені засоби, щоб ми перебрали це в свої руки, бо це є справою великого значення і, власне, останній для нас козир поставити українську справу на широкий міжнародний грунт». А щоб не залишилося ніяких сумнівів щодо ставлення до націонал-соціалізму, група УНАКОТ обрала своєю емблемою зображення озброєного українського козака й фашистської свастики, бо ж «у даний момент,— за- хлинався «Український козак»,— цей знак прийнято всіма арійськими народами як символ єдності проти інтернаціоналізму». Гетьманський «ідеолог» Вячеслав Липинський виз- навав у 20-х роках, що єдиною рушійною силою діяль- ності гетьманців стала ненависть до демократії, праг- нення підкреслити свою лояльність щодо «пана геть- мана» Скоропадського. За його словами, вони «витво- рили чужий дійсним болям української землі світок колишніх діячів з претензіями на репрезентацію «дер- жави» і на промовлення іменем України». Заради цьо- го ними укладалися «договори» з іншими державами, а центр ваги в політиці було перенесено «з ідей на гроші». Гетьманці йшли на будь-яку авантюру, аби знайти покупців на ту чи іншу форму української дер- жавності. Щодо цього В. Липинський не відрізняв ге- тьманців від петлюрівців, даючи таку характеристику українській еліті: «Люди, в яких довголітня політична 142
розпуста і мандрівка по різних політичних партіях виснажила всю віру, всю ідейність, дисциплінованість, товариськість і оставила в душі лише згарища, повні злоби, заздрості... і звичок до політичного крутійства». На противагу «негідному гетьманові» Скоропадсько- му та його спільникам, що були об’єднані в «Україн- ський союз гетьманців-державників», Липинський у 1930 році організував так зване «Братство українсь- ких клясократів-монархістів, гетьманців». Програма цього чергового «державницького тіла» передбачала підняти на щит знову ж таки «хліборобну, дворянську аристократію» з «своєю» монархією, тільки західного, англійського типу, яка, за словами Липинського, цар- ствує, а не управляє і є «прикладом ублагороднюючих українських отаманів, монархією джентльменства». В книжці В. Липинського «Листи до братів-хліборо- бів», що стала своєрідним євангелієм українського бур- жуазного націоналізму, цинічно розкрито зміст су- спільства «національної гармонії», як її розуміли геть- манці. Гармонія всередині нації має начебто наступити то- ді, коли «в спільному зусиллі» пани і народ на Украї- ні позбудуться своїх хиб. Панство, хоч про людське око, повинно оволодіти українською мовою, мовою тих, кого воно називає рабами. Далі цього заклику Липин- ський не йде. Разом з тим він застерігає своє середо- вище від того, щоб «упідлитися». «Народ ніколи сам не правив»,— писав він. Виразник інтересів українсь- кого поміщицтва закликав до об’єднання «старих па- нів з новими», тобто колишніх шляхтичів та дворян з українським куркульством. Це єднання експлуататорських верств, яке становить основу суспільства «національної гармонії», дасть, га- дав Липинський, взаємну користь. Поміщики прине- суть куркулям досвід, «ядро дисципліни і організова- ності», а куркулі — панам «розмах молодечий і свою буйну силу». Поміщицько-куркульський альянс потрі- бен насамперед для того, щоб його представники зу- міли бути «в рішаючий для України час новими укра- їнськими панами». А яких же хиб мають позбутися, за Липинським, трудящі? Передусім вони не повинні ненавидіти бага- тих, мають стати такими членами «гармонійно впоряд- 143
кованого суспільства», в якому «буде шана господаря власника». Гетьманський варіант «національної гармонії» з’я- вився ще у 1926 році, нині він гальванізується — без успіху — сучасною УНРадою. «Сам» Скоропадський у 1940 році надіслав заступ- никові керівника зовнішньополітичного відділу фаши- стської партії Шкіданцу та кримінальному раднику таємної державної поліції Шредеру спеціальну прог- раму. Головним у цій програмі було: окупація гітле- рівцями України, перетворення її на аграрний дода- ток третього рейху з метою викликати на Україні гос- тру потребу в промислових товарах, забезпечити німецьких капіталістів вигідним ринком збуту та лік- відувати робітничий клас. У програмі пропонувалось також перевезти на Україну понад 10 мільйонів німе- цьких колоністів, яким будуть «гарантовані всі приві- леї»’. Слушно писав ще у 1930 році орган Комуністичної партії Західної України журнал «Сяйво»: «Націона- ліст любить вигукувати: «Любов до батьківщини», «соборна, самостійна, національна Україна» і проче. Та коли його притиснути до стіни і спитати, що воно за штука та вихвалювана Україна націоналістів? Хто в цій Україні має бути зверху? Визискувач, капіталіст, обшарник і проче чи визискуваний робітник і селянин? Коли так трохи попорпатись не в назві, а в змісті на- ціоналізму, то вийде, що націоналізм — це буржуазна ідея, що «самостійна, соборна Україна» націоналіс- тів— золотий інтерес для буржуазії, а ворог робіт- ників і селян». Сучасні унрадівці мріють стати емігрантською елі- тою. Ділки жовто-блакитного «парламенту в екзилі» мають в своєму розпорядженні і таку модель «все- українського суспільства»: перенести УНРаду у «цита- дель свободи» — США, реорганізувати «уряд», вклю- чивши до його складу американських бізнесменів українського походження, які могли б постійно під- 1 Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації, с. 83. Скоропадський таки досяг своєї мети: за визначенням од- ного з помічників А. Розенберга, він був «визначною особою в зовнішньополітичному відділі НСДАП... сам Гітлер надав цьому політичному авантюристу дурити себе і цікавився його інформа- цією». 144
гримувати УНРаду матеріально та зв’язали б її з впливовими політичними й фінансовими колами. Придивимось уважніше до цієї буржуазно-націо- налістичної еліти: в чому ж її визначальні риси й так звані «чесноти»? ЩО ТАКЕ «СЕЛЕКЦІЯ ЗГОРИ»? Післявоєнний час не набагато змінив загальну картину звиродження жовто-блакитного загу- мінку. «Ми ізолюємося від світу,— у розпачі бідкала- ся прихильна певний час до УНРади націоналістична газета «Українські вісті»,— й не усвідомлюємо, які велетенські зміни відбуваються поза нами. З другого боку, не менші зміни сталися в Україні. Пересічний політичний емігрант не має контакту ні з одним, ні з другим світом. Він — треба сказати прикру правду — психологічно неспроможний розуміти зміни, що мають місце як на Заході, так і на Сході, зокрема на батьків- щині. Він живе минулим... З кожним роком збільшує- ться психологічна стіна, яка відділяє політичну еміг- рацію від її народу». Псевдонаціональна еліта, безсила перед невмолимою правдою життя, силкується тримати українську емігра- цію в своєрідному гетто, прищепити їй цинізм, амора- лізм, звірячу ненависть до трудящих Радянської України, що створили разом із своїми братами сім’ю вільну, нову, про яку мріяв колись Кобзар. Кому ж було доручено роль «сукупного» та «осібно- го» виразника «українського духу»? Хто за задумами ватажків УНРади мав відтепер уособлювати собою «таємничі заповідники української народної стихії»? Основні принципи добору до сонму жовто-блакитно- го «державництва» виклала буржуазно-націоналістич- на газета «За Україну»: «В нашім русі люди органі- зуються не демократичним шляхом виборів, а по прин- ципу добору, селекції згори, по принципу контролю не знизу, а зверху. Навчені гірким досвідом нашої історії, ми знаємо, що тільки таким способом можна створити міцну організацію — кістяк, довкола котрого зможуть об’єднуватися здорові й досі розпорошені українські сили». 145
Ще петлюрівський табір УНР заповів такий критерій «обранця» нації — мати капітал, титул, зв’язки або ж досвід боротьби проти Радянської влади, українського народу. Саме «державницький» центр УНР висунув до сонму «мучеників за народну справу» князів: Токар- жевського («міністр» закордонних справ УНР) та Тру- бецького (помічник «посла» у Парижі); баронів: Ва- силька («посол» УНР) та Дельвіга («військовий аташе» УНР у Румунії); графів: Монтрезора і Тишке- вича («дипломати» УНР); сіоністів: Гольдельмана та Красного; представників польських панівних верств: Стемпковського та Юзефського; царських генералів: Юнаківа та Галкіна та інших «типово національних героїв». Саме петлюрівське середовище висунуло такі одіоз- ні «великомученицькі» постаті, як обер-кат українсь- кого народу Симон Петлюра, його поплічники — Анд- рій Мельник та К°, вишколені «подвижники» з явно шпигунським відтінком1. А в наші дні? Хто б «хрестом і мечем» ствердив хо- ча б в середовищі української еміграції культ своєї влади? Хто ж ті «богом дані» «сильні творчі одиниці»? Он як багатозначно й інтригуюче запитує бандерів- ський журнал «Визвольний шлях», що виходить у Мюнхені: «Хто наші національні герої, і що вирізнило та запевнило їх безсмертя?» Отже, хто ж вони, сучасні жовто-блакитні «месії» пропетлюрівського гатунку? На зміну політичним мерцям з Центральної ради, Директорії чи «уряду» УНР з їхнім базіканням про горезвісний IV універсал та «злуку в одну соборну Україну», замість здеморалізованих «автономістів» з колишніх західноукраїнських націоналістичних партій і націоналістичних угодовців із Закарпаття та Північ- ної Буковини, до УНРади дедалі частіше приходить * і 1 Ось яку характеристику діячам Центральної ради дав, на- приклад, австрійський генеральний штаб: «Голубович — прем’єр і міністр закордонних справ...— на утриманні у німців... Любин- ський — керівник міністерства закордонних справ...— цілком у ні- мецьких руках... Жуковський — військовий і морський міністр — німецька лялька, Грушевський—боязко чіпляється за німецьку владу, Христюк — генеральний секретар ради...— німецької орієн- тації, Лотоцький — державний контролер — прихильник Німеччи- ни*. (Див.: Крах германской оккупации на Украине (по доку- ментам оккупантов). М., 1936, с. 114—116). 146
«свіжа еліта», що мала б стимулювати одряхлілий, уражений хворобами емігрантський «національний ор- ганізм». В наші дні, щоправда, значно підупав вартісний кри- терій кандидата на жовто-блакитний Олімп, дрібні- шають їхні елітарні постаті, а основою кодексу «по- святи» отав відомий вислів Кавура: «У стані облоги кожний осел може керувати державою». Вироджується націоналістична еліта. Свої, вітчизня- ні ерцгерцоги, князі, графи, гетьмани, головні, середні та дрібні отамани, диктатори, провідники, представ- ники хліборобської «аристократії» та інші «гонорові» постаті відійшли у небуття та в аннали буржуаз- но-націоналістичної історіографії1. На зміну їм прихо- дять людці, що також лише умовно можуть бути наз- вані українцями, бо ж вони віддавна порвали зв’язки з народом і перетворилися на заклятих його ворогів. Зрештою українські буржуазні націоналісти є вираз- никами «протесту невеликої купки залишків класу, який цілком закономірно загинув багато років тому, це голос з того світу, що вірить у чудо оживлення» 1 2. Знайшовши притулок у США, ФРН, Канаді, Фран- ції та інших капіталістичних країнах, унрадівці, як і українські буржуазні націоналісти в цілому, орієнту- ються на реакційні кола панівних класів імперіаліс- тичних країн та намагаються вишукувати собі прибі- чників з певних верств української еміграції. Буржуазні і почасти дрібнобуржуазні прошарки української еміграції, що перебувають у залежності від монополістичної олігархії, є тим соціальним сере- довищем, яке ідейно та політично живить український буржуазний націоналізм. Саме імперіалізм визначає характер і спрямованість ідеології, політики й тактики жовтоблакитників. Саме з середовища свого чи, як пишуть буржуазно-націоналістичні автори, «вітчизня- 1 Щоправда, унрадівці все ж відшукали такого «українського достойника», як Степан Вітвицький, поляка за національністю, колишнього депутата польського буржуазного сейму, якого вису- нули спочатку на посаду «міністра» УНРади, а згодом зробили паном «президентом УНР в екзилі». Зауважимо: він зовсім не володів українською мовою(!). 2 Горський В. С., Євдокименко В. Ю. Реакційність сучасних теорій українського націоналізму.— У кн.: Інтернаціо- нальне виховання трудящих. К., «Наукова думка», 1966, с. 192. 147
ного» капіталізму черпає кадри антирадянське бала- ганне угруповання — УНРада. Не випадково до сонму «демократичних» псевдодер- жавників було введено власника банку в Бад-Гейдель- берзі (ФРН) Любомира Макарушку, власника заводу гумових виробів у Парижі Семена Сазонтіва, різного роду спекулянтів та авантюристів, що мали б утверди- ти так звану «стародавню українську правду», тобто «правду» українських експлуататорських верств. До унрадівської еліти належить і ще одна категорія «обранців нації» — відкриті та таємні агенти колиш- ньої польської контррозвідки («двуйки»), румунської сигуранци, гітлерівських абверу та СД, західнонімець- кої та інших розвідок, майже весь колабораціоністсь- кий «національний актив». Отже, так звана «селекція згори» обумовила добір найбільш «достойних» членів УНРади. Це Яків Зозуля, що з 1924 року співробітни- чав з французькою, а згодом чеською розвідками; Во- лодимир Залозецький, колишній агент румунської си- гуранци, польської дефензиви, англійської, а згодом ще й американської та австрійської розвідок. «Чоловими діячами», обраними до складу УНРади, стали також один із засновників дивізії СС «Галичина», колишній гауптштурмфюрер СС Любомир Мака- рушка; тройнгендер, тобто довірча особа, над конфіс- кованим гітлерівцями майном євреїв міста Хелма Сте- пан Баран; начальник обласної земельної управи Хар- кова в роки гітлерівської окупації Михайло Ветухов; військовий злочинець Костянтин Паньківський; віце- бургомістр 18-ї районної управи Харкова Семен Під- гайний; секретар управи в Луцьку Сергій Кротюк; ста- роста окружного «українського комітету» Володимир Болюх. Ці та інші з 36 членів УНРади, так званих «земляцьких соборників», стали віднині «заступника- ми» інтересів українського народу «від Закарпаття до Кубані», бо ж серед них було викинуто: з «великої України» — двадцять одного чоловіка, з Галичини дванадцять, із Закарпаття та Буковини по одному. Слушно писала прогресивна газета «Український ро- бітник»: «Ми можемо тільки запитати цю сотню спаси- телів, що керують партійними кліками й організація- ми — мафіями на скитальщині: яким правом вони, зна- ючи досконало віддавна, чим вони справді є, знаючи свою ідеологічну й фактичну відірваність від народ- 148
них мас, знаючи, що вони не репрезентують під жод- ним оглядом волі народу, оперуючи свідомою брех- нею і шарлатанством,— іменують себе політичним про- водом і представництвом України? Чому вони, ці стар- ші й молодші водії... цілковито свідомі своєї вартості політичних банкрутів, не заховаються десь в мишачі нори, де їхнє місце, не відійдуть на «заслужену пен- сію», а горлають на весь світ про свою «визвольну мі- сію»? Випадкові, дрібні людці, що дірвалися до «дій- ної корови», не так легко відриваються від священного корита»1. ПАНИ «ПРЕЗИДЕНТИ» АБО Ж ПРО СТАРШИХ ТА МОЛОДШИХ «ВОДІЇВ» УНРАДІВСЬКОГО БАЛАГАНА Важливий критерій «гоноровості» кан- дидата до сонму «екзильного державництва» визначив бандерівський «провідник» С. Ленкавський: «Для нас цікаві і вартісні сукини сини — категорія людей, яка може бути на все здатна, їх і належить видвигати в керівне ядро» (!). Як бачимо, критерії відбору, розроблені жовтобла- китниками, досить чіткі і недвозначні. На першій сесії УНРади у 1948 році першим «пре- зидентом УНР в екзилі» було затверджено поплічни- ка Симона Петлюри Андрія Лівицького. Чому вибір жовтоблакитників впав саме на нього, якими були «цінні якості» цього петлюрівського «до- стойника»? Американський діяч сіоністського напря- му Давид Марголін заявив, що висунення Лівицького в президенти УНРади було фатальною помилкою, бо для американської громадськості петлюрівці — це погромники, винуватці диких розправ над єврейським населенням у 1917—1921 роках. «Ім’я та особа Лі- вицького,— говорив Д. Марголін,— залишаються в американців скомпрометованими, і його висунення не було вдалим політичним кроком. Необхідні нові імена та особи з більш чітко вираженими демократичними установками» 2. 1 «Український робітник», 1950, 11 травня. а «Вісті з України», 1973, 15 листопада. 149
Проте на націоналістичному «політичному» ярмар- ку інших, «більш демократичних» постатей, звичайно, не знайшлося, отже, залишалося силами Лівицького та К° здійснювати, як писала одна з націоналістичних газет у 1948 році, «зміцнення демократичних основ серед українських громадян і впровадження їх в укра- їнське національно-державне життя». Щоправда, А. Лівицький влаштовував «цнотливу» унрадівську братію в іншому. В чому ж саме? Він, мовляв, наступник С. Петлюри по уенерівській лінії. Колишній «сподвижник» Петлюри у Центральній раді Володимир Винниченко у 1949 році написав книжку «Заповіт борцям за визволення», в якій він відніс до категорії «блуду» і так зване «президентство» А. Лівицького як самочинний фантастичний витвір петлюрівської течії, своєрідний «виліт метелика із за- мотка». По-перше, А. Лівицький вчинив проти канонів буржуазно-націоналістичного правознавства, що не знало наслідного «голови держави», перебравши на себе після смерті С. Петлюри (1926) титул голови Директорії, хоча членом її він ніколи не був і ніякої участі у діяльності Центральної ради не брав. По-дру- ге, українська «легітимність» (принцип буржуазно- націоналістичної державності), за словами Винничен- ка, взагалі не мала «інституту президентства». Далі, ведучи мову про якості А. Лівицького — колишнього мирового судді, поміщицького синка з Полтавщини,— Винниченко писав: «Єдина якість, як кажуть самі петлюрівці, є та, що він уміє добре оббивати пороги міністерських передпокоїв по інших державах, на- віть ворожих Україні, що він уміє лестити, частувати, інтригувати, випрохувати, що він не має ніяких прин- ципів і на всякі договори з ким хоч завсігда готовий». Відомо, що Лівицький під час другої світової війни оселився у Німеччині, де співробітничав з гітлерівця- ми. Характерним є його наказ як «голови Директорії» своїм паризьким колегам «тримати у Франції нейтра- літет». Лівицький був причетний до створення в Німеч- чині спеціального «українського» батальйону, який мав бути при гітлерівській армії. У 1944 році, напере- додні краху фашистської Німеччини, А. Лівицького викликали до Берліна й запропонували йому разом з П. Шандруком створити військові підрозділи «вірних державницьким традиціям» українців у Франції. 150
Син А. Лівицького Микола був платним агентом гестапо. На другій сесії УНРади Микола Лівицький висунувся як керівник відомства преси та інформації «викопного органу» УНРади. Зараз він, згідно з прин- ципами «переемності легітимної влади», є президен- том УНР в екзилі» й «гідно» продовжує батькові «традиції». Микола Лівицький з дитинства виховувався в сере- довищі торговців людськими душами, поставщиків агентури для різних розвідок, розперезаних у розпусті та пияцтві колишніх петлюрівських полковників, сот- ників, «батьків» та отаманів. Ще у свої шкільні роки, які минули в буржуазній Польщі, він привчився до «делікатних» справ, ставши виконавцем кур’єрських завдань хлібодавців батька. Швидко опанувавши життєві принципи свого оточен- ня, у 20-х роках Микола Лівицький йде на службу до польської політичної поліції, де працює під керівницт- вом віце-міністра внутрішніх справ Суханека-Сухець- кого, організатора погромів українців у Галичині. З 1932 року він — у 2-му відділі польського генштабу; працює по лінії військової стратегічної розвідки в гру- пі колишнього петлюрівського генерала Змієнка. Разом з петлюрівцями Самутіним та Стаховським го- тує шпигунів до «роботи» в Радянському Союзі. У 1939 році гітлерівці окупували Польщу. Лівицький разом з групою колишніх петлюрівців, польських кон- трактових офіцерів, перейшов на службу до абверу, де працював у спеціальній групі, яку очолювали колишній петлюрівський полковник Дяченко та сотник Нагнибі- да. Займався тим самим: готував агентуру, яку переки- дали в Радянський Союз. Саме такою ціною Лівицький та його друзі здобули собі прихильність гітлерівських хазяїв. У 1941 році за завданням абверу М. Лівицький ра- зом з П. Зайцевим від імені польського руху Опору видає на гестапівські гроші польську газету та різні брошури, які закликали польських патріотів складати зброю та переходити на бік окупантів. Користуючись старими зв’язками з «Армією Крайовою» !, йому вда- лося досягти того, що деякі її керівники перейшли на 1 Підпільні воєнізовані загони, що перебували під контролем польського емігрантського буржуазного уряду в Лондоні. 151
бік гітлерівців й допомогли їм створити бригаду «Са- ламандра». Згодом Лівицького призначають офіційним співро- бітником фашистського міністерства пропаганди. Спо- чатку він керує у Кенігсберзі пронімецькими радіопе- редачами на Україну, а потім переїздить до Берліна й працює у спеціальному відділі міністерства пропаганди «Вінета», очолюваному кадровим розвідником (зараз співробітником БНД — західнонімецької розвідки) Єв- геном Вібером та офіцером СД Таубертом. І цей найманець фашистів видає себе за «поборника неньки України», тої самої України, про яку його ду- ховний наставник Геббельс говорив: «Нас цікавить Україна, її хліб та сало, вугілля та руда, але не укра- їнці!» Це добре розумів Лівицький, надсилаючи у серпні 1942 року листи до міністеріального радника так зва- ного «східного міністерства», в яких запевняв, що ві- рою і правдою служитиме гітлерівському «новому порядку», й пропонував «цінні» методи вивезення українського населення на каторгу до Німеччини. Лівицькому, як керуючому українською редакцією «Вінети», гітлерівці виплачували великі грошові суми. Колегами Лівицького по зраді, якими він оточив се- бе, були переважно колишні петлюрівські офіцери та люди, заплямовані зв’язками з гестапо та абвером,— бургомістр окупованого німцями Харкова Юрій Семе- ненко, нинішній «ідеолог» УРДП Семен Підгайний, працівник Розенберга, майбутній американський агент Володимир Доленко, «селянський» провідник з Мюн- хена Василь Дубровський та ін. Одночасно Лівицький залишався агентом німецької таємної поліції, доносячи на людей, «нелояльних» щодо гітлерівського режиму. Як агент він був на «персональному» зв’язку у співробітника головного управління безпеки в Берліні Арльта (працює нині в «Німецькому промисловому інституті» у м. Кельні). Після закінчення війни Лівицький працює вже на американську розвідку. Разом з колишніми абверів- цями Дяченком, Самутіним, Зваричуком та Капу- стянським він поновлює старі агентурні зв’язки, роз- шукує давніх «колег», виконує звичну роботу — готує шпигунів для підривної діяльності проти Радянсько- го Союзу. 152
Однак Лівицькому всього того замало, заради гро- шей він поновлює також зв’язки з реакційними кола- ми польської еміграції, керованої Андерсом. Хоч яким смішним і абсурдним виглядає цей факт, але справді у 1957 році український «прем’єр» вів дипломатичні переговори з польським «прем’єром», на яких кожний підтвердив правомірність «договору» Петлюри з Піл- судським. Західними областями України «мав право» володіти польський емігрантський «уряд» у Лондоні! Лівицький підтримував також зв’язки з так званим «міністерством у справах еміграції», очолюваним ка- том українського народу Теодором Оберлендером, й систематично передавав йому інформаційні матеріали про українську, польську та російську еміграцію. З Оберлендером Лівицький зв’язався через Юрія Студинського, колишнього голову «Центрального пред- ставництва української еміграції у Німеччині». Сту- динський «координував» поїздки Лівицького до Бон- на чи Дюссельдорфа, сповіщаючи, чи випередив його з візитом, чи ні конкурент — другий український псевдопрем’єр Ярослав Отецько, який також частень- ко навідувався до годівниці. Лівицький охоче співпрацює з західнонімецькими «радянознавчими» інститутами, якими керують воєнні злочинці й реваншисти. Для виконання «найделікатніших» доручень Лі- вицький зв’язується з німецьким розвідником Адоль- фом Ідолом, котрий завербував його для нагляду за життям української еміграції, за що «прем’єр» щомі- сячно отримував 750 марок. Згодом він передається на зв’язок іншому резидентові — Грюнбауму. В Лівицькому, як у дзеркалі, відбилася суть УНРа- ди — жовто-блакитного опудала на американському та західнонімецькому утриманні, розсадника зради та провокацій, збіговиська морально спустошених та розбещених людей. Українцям Мюнхена добре відоме приватне життя Лівицького: дикі оргії, за що його навіть виселяли з квартири у судовому порядку, пиятики, розтриньку- вання грошей, видурених у довірливих емігрантів. Саме з врахуванням «широкозакроєного» характе- ру Лівицького можна зрозуміти горезвісне звернення VII сесії УНРади (грудень 1972 року), в якому наго- лошувалося на необхідності збільшити «пожертви» й 153
«мобілізувати фінансові засоби» нібито для «представ- ництва». На прикладі таких «державницьких мужів», як Лі- вицький та К°, досить переконливо розкривається сутність жовто-блакитного кодексу посвячення у про- відну верству «адоратів хреста і меча», «обранців на- ції». І найважливішим критерієм для затвердження того чи іншого кандидата членом «уряду» чи «парла- менту» є, звичайно, те, чи відчуває він люту ненависть до українського народу, чи прагне кривавої помсти «неслухам», що не підкорилися горезвісним «визволи- телям» та їх закордонним нащадкам. Характерна щодо цього фігура — колишній оперет- ковий «прем’єр» УНРади Свирид Довгаль. ПАН «ПРЕМ'ЄР» В-9 ТА К° У містечку Носівці на Чернігівщині Свирида Довгаля знали завдяки його улюбленим вира- зам: «Не ходи на нашу вулицю, бо битиму» та «Пийте лише українську горілку». Та він хотів бути відомим не тільки у своєму містечку, будь-що прагнув вибити- ся в люди та потрапити в історію з чорного ходу. Мобілізований у петлюрівське військо, Довгаль за- любки всмоктував у себе, наче губка, «визвольні» ідейки генералів та полковників і незабаром став сот- ником двадцятого куреня військ УНР. Він жорстоко розправлявся з трудящими, шмагав канчуками та шомполами, вирізував мирне єврейське населення, грабував людей, глумився з пам’яток української культури, плюндрував села й містечка Чернігівщини та інших місцевостей України. Кров’ю українських робітників та селян, слізьми матерів та батьків, сирітством дітей заробляв Довгаль свої перші бали для майбутнього висунення на «про- відника» нації. Адже попередник Довгаля на посту «прем’єра», а згодом голова УНРади Іван Багряний так доповнив кодекс «честі» націоналіста: треба бути «жорстоким, черствим, безоглядним... бо духом воро- га (український народ.— Ю. Р.) не переможеш, його треба перемогти смертю, жорстокістю, убивством, ме- чем, а не кадилом». 154
Проте Довгаль так і не став на Україні «великим паном». Могутня рука українського народу викинула жовтоблакитників з нашої землі. У складі петлюрівсь- кого воїнства накивав п’ятами у Польщу і Довгаль, мріючи тут заробити ще один виграшний бал і потра- пити до сонму «обранців народу». І справді, обставини складалися досить сприятливо для подібного гатунку людей, що звикли чужими руками жар загрібати й гріти власні руки на чужому горі та стражданнях. Правлячі кола буржуазної Польщі, що марили дер- жавою «од можа до можа», залюбки пригріли пошар- пані петлюрівські частини та «уряд» УНР на чолі з «головним отаманом» Симоном Петлюрою. Сіренький сотник тоді ще не допускався до «високої» політики, яку вели на догоду польській вояччині Петлюра та майбутній шеф Довгаля по УНРаді Андрій Лівицький, «дипломат» князь Токаржевський-Карашевич, петлю- рівський генералітет в особі генерал-хорунжих Омель- яновича-Павленка, Капустянського та Вовка, генера- лів Галкіна, Юнаківа, трухлявих уенерівських «мініст- рів» Олександра Лотоцького, Ісаака Мазепи, Вячеслава Прокоповича та ін. Довгаль ще довго доводитиме своє, як він гадав, беззастережне право на титул «вицвіту нації». Нареш- ті трапилася і підходяща нагода довести свою відда- ність «загальнонаціональній» справі. За завданням польської розвідки на початку 1921 року у Львові почав діяти спеціальний шпигунсь- ко-диверсійний центр, так звана «евіденція-2», що мала гучну назву «Партизансько-повстанський штаб» на чолі з петлюрівським генералом Тютюнником. Сот- ник Довгаль і знадобився в ролі підшукувача відпо- відних кадрів з особового складу петлюрівських Волинської та 3-ї Залізної дивізій. Однак надії Довгаля на невичерпне джерело при- бутків, на щомісячну щедру оплату марками чи зло- тими не виправдалися. Пропхатися хоча б у середні ряди польських конфідентів він так і не зміг. На офі- ційну службу до дефензиви були прийняті лише особи з найближчого оточення Петлюри — генерал Змієнко, полковники Фартушний, Добровольський, Коноплян- ко, Понкратьєв, а також начальник петлюрівської контррозвідки Микола Чеботарів, з яким Довгаль 155
зміг говорити як з рівним лише після закінчення дру- гої світової війни вже у Мюнхені. А в той час спритний «державник» знайшов собі інший заробіток як донощик і кат. Саме з допомогою таких людців, як Довгаль, робились спроби придуши- ти прогресивні настрої серед інтернованих українців — робітників та селян у солдатських шинелях. Довгаль був призначений за наказом майбутнього колеги по УНРаді генерала Вовка одним із «вірних старших», щоб, як говорилося в наказі, «за плату поштучно бити морди всім, хто захоче їхати на Україну». Він брав участь у цілодобових чергуваннях поблизу пунктів, куди репатріаційні власті переводили амністованих, перехоплював їх біля консульства УРСР у Варшаві, допомагав висаджувати з поїздів бажаючих їхати на Батьківщину. Згодом, з повними кишенями хрустких купюр, одержаних за мордобій, Довгаль виїжджає до Чехословаччини. Не заробивши у Празі ніякого політичного капіталу, майбутній «прем’єр» УНРади ще довго буде дертися по слизькій ієрархічній драбині, щоб досягти високого рангу «первня української нації». Наприкінці 20-х років в Ужгороді Довгаль влашто- вується в редакцію місцевої газети «Вперед» — орга- ну Крайової ради українських соціал-демократів За- карпаття. Упевнившись, що на фанатизмі далеко не заїдеш, він зробив ставку на гнучкість і обстоював націоналізм під «соціалістичною» ширмою. «Ми віру- ємо,— гучно виголошувалося в одному з номерів реда- гованої Довгалем газети «Вперед»,— фанатично віру- ємо в будучність. Твердо віримо, що більшість — це ми, працюючий народ, соціалізм. У нас ще не вигину- ла віра, ще живе любов до ближнього. Ми Месія, ми він, що тепер вродився». За цими пишномовними фра- зами приховувався підступ. Буржуазно-поміщицькі кола Чехословаччини жорстоко експлуатували укра- їнських трудящих, чинили утиски української куль- тури. Третиною земель Закарпаття володіла капіта- лістична фірма «Латориця», а рештою земель — «свої», українські багатії Волошини, Брайщики та Остапчуки. У 1930 році 8 сіл Свалявського округу заплатили «Латориці» за потраву пасовиськ 40 622 крони, селяни відсиділи загалом 2 400 днів у тюрмі 156
за «незаконне» збирання хмизу. Робочий день тривав 12—16 годин. Яка ж була в цих умовах лінія поведінки українсь- ких соціал-демократів? (Саме під них підлаштовував- ся Довгаль). Газета «Вперед», наприклад, облудно пи- сала, що, мовляв, у Чехословацькій республіці «народ дістав змогу уладнати своє життя по своїй волі, може вибирати своїх заступників до парламенту і користу- ватися політичною свободою (?). Хай живе воскресін- ня працюючих! Хай живе хоронителька бідних соціал- демократія». На зустрічі у квітні 1928 року з англійським ділком Сетон-Уотсоном українські соціал-демократичні пос- ли у чеському парламенті Ревай та Німчук вис&ори- лись так: «Прилучення Підкарпаття до Чехословаць- кої республіки є заспокоюючим фактором». Газета «Вперед» вітала в такий спосіб президента ЧСР Ма- сарика: «Висвободжуючі народи народної республіки клонять в пошані голови перед своїм освободителем». Редактор газети «Вперед» Довгаль повністю соліда- ризувався з лідером польських соціал-демократів Дашинським, який заявляв: «Хто любить свою Вітчиз- ну і свій народ, той не може на село поширювати соціалізм, бо з цього вийде комунізм і анархія! Марксизм в якім-небудь виді і якого-небудь роду є для села убивчою отрутою» І Народу потрібно лише молитися богу, шанувати Христа, бо ж «цей великий пророк з Назарету був би нині найшляхетнішим со- ціалістом, а його проста і велика наука, котру колись голосили 12 його помічників-апостолів — пролетарів- робітників, ясніє і нині». Народу не потрібні знання, саме так вирішила ужгородська націоналістична «Просвіта», ухваливши рішення не передавати своїх книжок у сільські бібліотеки. Таким чином, Довгаль і компанія запобігали у чесь- кої буржуазії, хоч силкувалися надіти маску захисни- ків прав трудящих Закарпаття. Несамостійність «са- мостійників» яскраво виявилася у збірці «лекцій для народу» під назвою «Українець чи руський», виданій 1938 року у Мукачеві. «Ми, підкарпатські українці,— писав автор лекції їжак,— не будемо та й не можемо мати найменший вплив на те, чи Україна, як самостій- 1 «Вперед», 1932, 1 березня. 157
на держава, постане чи ні... До Чехословацької рес- публіки ми ставимося лояльно, прихильно і в разі потреби будемо її боронити... любов і відданість до держави само собою зміцниться в наших душах і умах». У той час, як трудящі Закарпаття зазнавали утис- ків, жили у злиднях, довгалівська газетка закликала їх користуватися послугами пльзенського курорту, ре- сторації Мошковича, відвідувати Будейовицьку пив- ницю, винниці з «нефальшованими винами» у Берего- вому, купувати делікатеси та колоніальні товари, «го- тові сорочки для панів», «ушиті панські спідниці», «панські кишенькові хустинки», влаштовувати свої «маєткові справи» з допомогою Підкарпатського бан- ку і т. п. Сам же Довгаль дійсно мав справу з названим бан- ком, бо ж, секретарюючи у крайовій управі «Селянсь- кої робітничої академії» разом з професором Маню- ком та інженером Свободою, поцупив не одну тисячу крон з її фондів, а також «зужив» на свою користь кошти професійної організації вчителів та товариства «помочі» бідним дітям. Пізніші події привели добродія Довгаля в Берлін, де його пригріли німецькі фашисти як фахового жур- наліста. Марш на націоналістичний Олімп тривав уже під знаком фашистської свастики. Знову Довгаль в ото- ченні близьких йому за духом людей, разом з ниніш- нім «президентом УНР в екзилі» Миколою Лівицьким працює у «Вінеті» — спеціальному «східному» відділі геббельсівського міністерства пропаганди. Ролі було розподілено так: «виразник національно-державного відродження» Лівицький взяв на себе керівництво ук- раїнською редакцією фашистських радіопередач, а «со- ціал-демократ, правовірний соціаліст» Довгаль очолив редакції спеціальних видань для «східних робітників», тобто українців, примусово вивезених у Німеччину на каторжні роботи (журнали «Сяйво», «Друкар», «Бу- дівництво», газета «Голос»). «Український соціаліст» Довгаль в усіх відношеннях — і ідейно, і морально — цілком влаштовував німецьких націонал-соціалістів, бо ж із шкури пнувся, щоб довести особисту від- даність фюрерові та «новому порядку», щоб змусити українців «віддати всі їх сили на побіду німецького 158
оружжя». Звісно, пізніше Довгаль дуже неохоче згаду- вав про свою діяльність у той час. Проте відверті ви- знання інших його колег яскраво засвідчують, якого характеру була та діяльність. Наприклад, Іван Огіен- ко писав своєму приятелю з окупованого фашистами Києва: «Ось уже кілька місяців я знаходжуся в Києві, але душевно неспокійний. Ви собі не уявляєте, як все змінилося за період більшовизму... Люди злі, вороже дивляться на нас... Всіх приїжджих українців, тобто нас, називають фашистськими шпигунами, союзника- ми Гітлера, хоч воно до певної міри і правда, друже. Німці дійсно доручають нам, чесно кажучи, наймерзен- ніиіі справи» (курсив наш.— Ю, Р.) *. Однак ці мерзенні справи на терезах долі Довгаля заважили досить солідно, помітно наблизивши його до остаточного визнання жовто-блакитною елітою як «людини афекту» та «окраси нації». По другій світовій війні Свирид Довгаль разом зі своїми дружками, «українськими соціалістами» Па- насом Феденком, Євгеном Маланюком та Іваном Мірчуком, опинився на ниві науки. Кожен з названих осіб по-своєму доводить власне право бути «сильною, творчою одиницею». «Пан інженер», як любить себе величати Довгаль, став «паном доцентом», мало не професором, а згодом — «паном продеканом» еконо- мічного факультету «Українського господарсько-тех- нічного інституту», створеного на кошти німецької реакції в Мюнхені. Іван Мірчук спромігся написати й у 1957 році ви- дати грубезну «Історію української культури», дово- дячи, що він і є представником тих «вищих шарів», які розвивають філософську думку української нації. Всупереч фактам, Мірчук твердить, що українська філософія свої ідеї запозичувала з антиматеріалістич- них, релігійно-ідеалістичних систем Заходу. Євген Маланюк разом з Д. Донцовим заходився обгрунтовувати «національний лицарський» кодекс націоналіста, який підносив жорстоку мораль заво- йовника, позбавленого жалості, садизм і людинонена- висництво: 1 Цит. за вид.: Замлинський Володимир. Шлях чорної зради. Львів, «Каменяр», 1969, с. 121. 159
В жорстоку, хижу ніч життя, В оцю страшну страстну годину Здуши гадюку почуття, Забий, забий в собі людину,— таким було кредо представника «патриціанської» по- езії Євгена Маланюка. Ну, а «пан інженер» Довгаль? Філософії він ніколи не знав, про історію та історичні події навіть згадува- ти йому не хотілося, читаючи вірші, хоч і підбадьорли- ві, він завжди засинав. Будучи «особливим типом», що глибоко засвоїв «ідеї здорового суспільного егоїз- му та внутрішню дисципліну», в 50-х роках Довгаль почав крутитися біля різного роду американських інституцій в Європі, зокрема встановив тісні контак- ти з американським консулом у Мюнхені Пейтчем — співробітником ЦРУ, згодом завідуючим відділом «спеціальних проектів» радіостанції «Свобода». З березня 1959 року Довгаль почав редагувати журнал «Проблеми народів СРСР» — орган «Амери- канського комітету визволення від більшовизму» (ан- тирадянська організація у Мюнхені, що контролюва- лася держдепартаментом США та ЦРУ). Ставка на американську розвідку була виграшною. Адже ні Мірчук, ні Маланюк так і не вибилися у міністри, а Свирид Довгаль, за визнанням самих націоналістів, «така-сяка собі нікчема», пропхався нарешті у склад самої УНРади. Поки пан «прем’єр» І. Мазепа строчив петиції в американський держдепартамент про необхідність «організаційного зміцнення і об’єднання всіх укра- їнських військових формувань (!? — Ю. Р.) для збіль- шення життєвих інтересів української політики», про доцільність створення спеціального «українського ле- гіону» для участі в боротьбі проти волелюбного ко- рейського народу, пан «міністр народного господар- ства» УНРади Довгаль зайнявся випуском «визвольної позики» й розповсюдження її серед української еміг- рації. До компанії грошолюбів Довгаль залучив «кра- йового уповноваженого» І. Левка, що під час війни служив у поліції в місті Осташкові, Калінінської обла- сті, брав особисту участь у розстрілах радянських людей, вчився в німецькій розвідувальній школі в мі- сті Валне у Латвії, здійснював диверсії в радянському тилу, а зараз мешкає в Бельгії. 1С0
В Англії облігації позики розповсюджував німець- кий колабораціоніст М. Сахно, а в Західній Німеч- чині — фінансовий референт УНРади І. Тарасюк та Д. Єретенюк. В 1950 році Довгаль із Левком з допомогою одного із засновників зловісної дивізії СС «Галичина», гауп- штурмфюрера СС Любомира Макарушки, привласни- ли кілька тисяч марок, зібраних Левком у Бельгії. Давши «відкупні» І. Мазепі, Барану та Лівицькому, Довгаль мав перший гендлярський «процент» від кожної з облігацій позики вартістю у 100, 50, 20, 10, 5, та 1 долар, випущених з умовою «погашення на Україні після повернення (?!—70. Р.)». Варто навести тут визнання близького знайомого Довгаля, колишнього секретаря ЦК «Української соціалістичної партії» Йосипа Крутія, що мав муж- ність порвати з націоналістичним болотом та поверну- тися на Батьківщину. «В українських націоналістич- них колах та їх організаціях,— писав він,— панує хабарництво, злодійство, моральний розклад і бороть- ба за свій особистий добробут. Так, Сазонтів (колиш- ній «прем’єр» УНРади.— Ю. Р.) і Довгаль привласни- ли велику суму грошей, яку Довгаль зібрав серед українських емігрантів на так звану «позику визво- лення України». Сазонтів, Довгаль і Микола Лівиць- кий пропивають ці гроші в кабаре і барах. Непитущо- му Іванові Багряному його частка вручається готів- кою» 1. Разом з Миколою Лівицьким, Хробаком, Тарасюком, Хоменком пан «прем’єр» розтринькує привласнені гроші у барах Мюнхена та Аугсбурга. Жадоба збагачення так оволоділа Довгалем, що у своєму першому інтерв’ю з нагоди вступу на посаду «прем’єра» УНРади він так і заявив: «Головна спра- ва — це здобуття фінансів». І далі він, нарікаючи на внутрішні тертя в УНРаді, закликав колег порозумні- шати, не доводити взаємну гризню до крайнощів, щоб це «не відбилося на фінансових справах». Своє перше «експозе» в УНРаді Довгаль почав з досить звичних для жовто-блакитної публіки фраз. «Серед важких обставин у нашій Батьківщині,— заявив статечно «прем’єр»,— у світі та еміграції при- «Радянська Україна», 1954, 18 травня. 6 Ю. Римаренко 161
ступає до праці новоскликаний виконавчий орган. Серед пітьми внутрішніх і зовнішніх відносин світить йому велика ідея визволення з неволі України і відно- ви народоправства Української Народної Республіки (реставрації капіталістичних порядків.— Ю. Р.)». Усе це було сказано одним духом, а далі терпець у пана «прем’єра» урвався — гроші, давайте гроші! Довгале- ві, як і його попередникам, «світила» передусім «вели- ка ідея» особистого збагачення. Закликаючи україн- ців у «вільному світі» до моральної і передусім мате- ріальної допомоги репрезентантам українського «національного духу», Довгаль зазначив: «Громадян- ство мусить любити Україну не тільки до глибини ду- ші, а й до глибини кишені». Ділитися з кимось, хіба що з самим паном «прези- дентом» М. Лівицьким, вже не доведеться, отже, Дов- галь висуває ідею проведення «широкозакроєної збіркової акції». «Свіжим струменем» просякнуті і дальші слова «експозе» «прем’єра». Він пропонує влаштувати пуб- лічний розпродаж тепленьких місць у «законному державному центрі всеукраїнства» — УНРаді. «Хто сплачуватиме сталий податок,— заявив Довгаль,— той матиме право вибирати представників на наступну сесію і не тільки вибирати, а й бути членом УНРади... Вони візьмуть собі обов’язок реально підтримувати Державний Центр і забезпечувати його матеріально, щоб він міг провадити свою національно-політичну і визвольну справу». І Лівицький, і колишні «прем’є- ри», «віце-прем’єри» та «міністри», почувши таке, стали чухати потилиці — як же вони самі не могли додуматися до такого апробованого способу видурю- вання грошей! Втім, далі «прем’єр» підбадьорив колег, які занепали духом, запевнивши їх, що «має намір шукати ще інших джерел прибутків, беручи до уваги місцеві обставини в різних країнах, де поселилися українці». Не знаємо, що то за «місцеві обставини», можливо, Довгаль мав на увазі поширення на інші країни сво- го багатого досвіду у співпраці з західнонімецькою розвідкою. Колишній петлюрівський генерал Н. Во- гонь-Горбанюк, спеціальний резидент по роботі серед українських емігрантів у Німеччині, визнав, що серед його агентів, які за кілька марок чи то зі страху, а 162
чи бажаючи помститися своїм «однопартійним» дава- ли вичерпні інформації про настрої української емігра- ції, про поведінку окремих націоналістичних ватажків, був і Свирид Довгаль. Цей «національний герой» спів- робітничав з «Бюро у справах переміщених інозем- ців», яке очолювали колишній начальник одного з управлінь міністерства східних областей гітлерівської Німеччини, прибалтійський німець Герхард фон Мен- де; колишній співробітник абверу та міністерства Розенберга Вальтер Конраді та колишній штурмбан- фюрер військ СС Вальтер Шенк. Як свідчить Горбанюк, цей орган здійснював кон- троль за діяльністю емігрантських організацій, вивчав причини суперечностей між ними і надавав тим або іншим підтримку у боротьбі з конкурентами, збирав відомості про їхні керівні кадри, вивчав за завданням БНД настрої окремих емігрантів, а також виявляв їхні зв’язки та зв’язки емігрантських груп з розвідка- ми інших країн, в тому числі країн — союзників ФРН по НАТО. Особливий інтерес він виявляв до діяльності «Американського комітету визволення від більшо- визму». Свирид Довгаль, як ми вже бачили, мав і раніше хист до таких «делікатних» справ і за всяку ціну намагався виправдати довір’я нових шефів, не цере- монячись навіть із своїми українськими однодумцями. Ось що засвідчив Горбанюк: «Більшість з моїх інфор- маторів за своїм характером були вовками, які тільки тим і жили, як би кого роздерти, проковтнути, знищи- ти. Першим серед таких був агент В-9 — Свирид Дов- галь— інтриган, донощик, з превеликими амбіціями і претензіями. Заради своєї кар’єри він ладен був піти на все, аби розчистити собі шлях нагору». Далі Горбанюк розповідає про те, як Довгаль був «міні- стром» УНРади і членом «Української соціалістичної партії», співробітничав з американцями, крутився в «Інституті по вивченню СРСР» — одній з американсь- ких підривних організацій у Мюнхені, ходив у ватаж- ках міжемігрантського об’єднання «Паризький блок», теж створеного американцями. Він охоче давав ін- формацію про УНРаду і «Паризький блок», про всіх, кого знав, з ким зустрічався, і взагалі про все, чим цікавилася американська розвідка. Досить неприхильно характеризував Довгаль майже всіх 6* 163
своїх колег по УНРаді. Про Миколу Лівицького він говорив з особливим презирством, називаючи його шахраєм, боягузом, пройдисвітом. Хробака, колиш- нього «міністра фінансів» УНРади, він також паплю- жив, називаючи його дурнем, недоноском... І все це тільки за те, що колись Хробак сказав йому правду в вічі, розкрив його злочин з «поштовими значками УНРади». (Про це шахрайство не згадували, бо во- но— лише дрібний епізод масштабної фінансової «творчості» Довгаля). «Як ніхто інший,— засвідчував Горбанюк,— Довгаль мав жадібний потяг до грошей. Сам він був ініціатором встановлення розцінок на по- дані ним інформації про Багряного, Лівицького та інших членів УНРади по 3—5 марок за кожного, про американських агентів серед емігрантів—15 марок, про діяльність «Американського комітету» в Мюнхе- ні— 10 і т. д. От яким був прейскурант «міністра» УНРади Свирида Довгаля» Ч Чи варто щось додавати до цієї убивчої характери- стики чільного представника націоналістичної еліти, «виразника справжньої української національної суб- станції» з її «таємничими заповідниками душі»? Хочеться звернути увагу читача ще на одну де- таль— у згаданому вже «експозе» пан «прем’єр» ста- вив «ресорту внутрішніх справ» симптоматичне за- вдання: «Вивчати країну за країною, під організацій- ним оглядом з’ясувати, які організації існують в даній країні, яке становище вони займають». На думку Довгаля, ресорт «мав би взяти на облік кожну укра- їнську людину з допомогою вже існуючих організацій та їх керівних органів. З ними треба налагодити співпрацю і визначити завдання, яке вони мають ви- конувати» 1 2. Як бачимо, «Бюро в справах переміщених інозем- ців» та й інша «делікатна» організація мали на меті значно розширити сферу дій «прем’єра»-шпигуна — до меж усієї української «діаспори». На цьому можна, здається, поставити крапку. Зреш- тою цілком очевидно, що націоналістична еліта, до якої належав і Довгаль,— заклятий ворог українсько- 1 «Вісті з України», 1966, 27 липня. 2 «Українські вісті», 1969, 3—10 серпня. 164
го народу, вірна прислужниця світової реакції. Як писав великий Кобзар, Не вам, Не вам, в мережаній лівреї, Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата! БЛЯШАНІ «МІНІСТРИ» ТА ЇХНЄ ОТОЧЕННЯ Наша розповідь про «адоратів» три- зуба з середовища балаганної УНРади була б непов- ною, якби ми не зупинилися ще на кількох «історичних персонажах», що виступають у ранзі міністрів та «уря- довців». От хоча б унрадівський «діяч» Микола Капу- стянський, що очолював «ресорт військових справ». У минулому начальник жандармських загонів Петлю- ри, він брав участь у єврейських погромах, у звірячих вбивствах і грабунках. Награбоване золото та доро- гоцінності вивіз до Франції, де придбав велику віллу, яку його дружина використовувала для збільшення капіталу, втридорога здираючи з квартиронаймачів. З 30-х років Капустянський співробітничає з абве- ром, вишукує кандидатів для шпигунської роботи. Він був зв’язаний з німецьким резидентом в ОУН, міжнародним авантюристом Рико Ярим, передавав йому завербованих ним людей для підготовки з них шпигунів. Разом з оунівцем Іваном Коршуном Микола Капу- стянський брав участь у засиланні німецької агенту- ри у Болгарію, займався шпигунською діяльністю в Польщі, Румунії, Чехословаччині, мав агентурні кон- такти з франкістськими генералами під час грома- дянської війни в Іспанії. Напередодні другої світової війни Капустянський у Відні, а потім у м. Піщане (Чехословаччина) органі- зовує «військові вишколи», де за дорученням абверу готує диверсантів, саботажників та терористів. Тут навчалися, зокрема, оунівці Я. Барановський, К. Мель- ник, Я. Гайвас та ін. В 1941 році в окупованому гітлерівцями Львові Ка- пустянський бере участь у створенні спеціальних шпи- гунських груп для виконання завдань німецького 165
військового командування. У Києві він також ревно й запопадливо служить гітлерівським окупантам. У 50-х роках цей «видатний український комбатант», «окраса» унрадівського смітника служив, за словами одного з буржуазно-націоналістичних діячів, «декора- цією на зібраннях колишніх «січових стрільців». Або така постать, як колишній петлюрівський пол- ковник О. Дяченко. З 1939 року він офіційний співро- бітник абверу, бере участь в закиданні абверівської агентури з території Польщі у Радянський Союз. Згодом гітлерівська розвідка посилає його до Фінлян- дії з метою надання допомоги конаючому маннергей- мівському уряду. Прибувши у 1941 році до Львова, Дяченко організо- вує там загони «української поліції», що діяли на території Волині, очолює спеціальний військовий «ле- гіон» націоналістів, підпорядкований німецькому ко- мандуванню, що виконував функції своєрідної зондер- команди. О. Дяченко брав особисту участь у звірствах і знущаннях, грабунках та вбивствах. «Легіон» Дячен- ка використовувався також німецьким командуванням для придушення повстання в окупованій Варшаві. 1946 року разом з П. Самутіним та М. Лівицьким Дяченко організовує у місті Вісбадені підготовку шпигунських груп для засилання до Радянського Союзу. Жадоба грошей спонукала Дяченка до різних спе- куляцій. Зокрема, він посилав своїх підлеглих прода- вати на чорному ринку американські сигарети, що на той час були своєрідною другою валютою. Поліція затримала спекулянтів, арештувала ряд «викладачів» Вісбаденської «школи». Дяченкові вдалося врятува- тися від суду — він запропонував свої послуги геле- нівській розвідці. Ще одна колоритна постать Павло Шандрук — ко- лишній генерал УНР, давній агент польських розвіду- вальних служб. З 1939-го до 1944 року — офіційний співробітник абверу. Влітку 1944 року німецьке війсь- кове командування посилає його «порозумітися» з відомим зрадником свого народу Власовим. Після розгрому дивізії СС «Галичина» під Бродами П. Шандрук займається переорганізацією дивізії та призначається її командиром замість генерала Фрай- 166
тага, що, зрозумівши безвихідність становища, застре- лився. По другій світовій війні П. Шандрук носиться з маячними ідеями створення націоналістичної «укра- їнської армії». Йому пощастило роздобути три справж- ніх американських... джипи, і на околицях Мюнхена разом з колишнім штурмбанфюрером СС Євгеном Побігущим Шандрук проводить «всеукраїнські війсь- кові маневри» з участю... 15 осіб. Це саме він висунув перед американцями ідею використання в Кореї «спе- ціальних частин» з українських емігрантів. П. Шандрук відновив по війні зв’язки з польським націоналістом генералом Андерсом та підтримав ідею іпіег тагіиш щодо створення шляхетської Польщі Ягеллонів з включенням до неї західноукраїнських земель. За підтримку Андерс «удекорував» його яки- мось орденом. Галерея унрадівської «військової еліти» буде не завершеною, якщо не згадати про такі фігури, як Микола Стечишин та Петро Самутін. Давній агент дефензиви, співробітник абверу, Стечишин у 1948 ро- ці встановлює зв’язки з польським еміграційним уря- дом у Лондоні й отримує від нього певну суму грошей на пансіон. Петро Самутін — він же Петровський, він же Бой- ків— до війни був агентом «двуйки» й керував спо- рудженням військових укріплень на північному кордо- ні Польщі. За відповідну кругленьку суму Самутін продав плани цих укріплень німецькій розвідці, за що після окупації Польщі його взяли на службу до абве- ру, в складі якого він перебував аж до капітуляції Німеччини (у абверкоманді-101 та абвергрупі-102). Самутін арештовував, допитував та розстрілював радянських громадян. Після війни співробітничав з американським розвідувальним органом Сі-ай-сі, а згодом із геленівською розвідкою. У 1950-х роках за «видатні військові заслуги» Саму- тіну присвоюється звання «полковника», а в 1961 ро- ці — «генерала військ УНР». Нині він мешкає у США. Як бачимо, унрадівські «достойники» — це воєнні злочинці, патентовані вбивці, гвалтівники та грабіж- ники, шпигуни, донощики, спекулянти, аферисти, роз- пусники, торговці людськими душами. 167
Аферистом та спекулянтом міжнародного масштабу виявив себе й колишній «прем’єр» УНРади С. Сазон- тів, який розтринькав майже всі «державні гроші» УНРади. Цей французький фабрикант нажив капітал на нещадній експлуатації своїх земляків, що замешка- ли у Франції. Був агентом гестапо та французької таємної поліції «Сюрте». Не відставали від Сазонтіва і «міністри» УНРади Михайло Воскобійник та Василь Грегор-Григоренко. Воскобійник — син куркуля, що мав близько 200 де- сятин землі. Під час другої світової війни був редакто- ром профашистської газетки у Миргороді, закликав населення до масового виїзду на каторжні роботи в Німеччину. Як агент гестапо, видавав фашистам ра- дянських громадян. В 1946 році в Німеччині був за- арештований поліцією за спекуляцію. Нині агент Сі- ай-сі, живе у США. Грегор-Григоренко під час війни зареєструвався як «фольксдойч», брав участь у облавах на партизанів. Був агентом СД так само, як і його дружина. На «державницькій» ниві Грегор-Григоренко відзначився тим, що вкрав у свого колеги Багряного архів «легіо- ну імені Симона Петлюри» та перепродав його амери- канській розвідці. Час від часу ділки з УНРади намагаються хоч трохи завуалювати непривабливу картину крутійств, інтриг та злочинів і хоч про людське око «зінтелектуалізува- ти» псевдодерЖБвництво. Так, вони гучно рекламували Івана Багряного, називаючи його «всесвітньовідомим письменником», «основоположником новітнього рево- люційно-демократичного» напрямку, окрасою свого жовто-блакитного Парнасу. Що ж то за один цей Іван Багряний? Його справжнє прізвище Лозов’ягін. Під час німець- ко-фашистської окупації він був працівником гітле- рівської ортскомендатури на Охтирщині. У газетці «Голос Охтирщини» Багряний закликав «відцуратись від нашого бруду та некультурності, грубої українсь- кої мови та призвичаїтись до нового, вищого типу життя». Догоджаючи смакам фашистських покровителів, він малює та розповсюджує портрети Гітлера, Геббель- са та К°. По війні, опинившись на еміграції, вештаєть- ся поміж бандерівцями, аж поки його не прибрала до 168
рук англійська розвідка, на гроші якої Багряний з колишніх поліцаїв та старост створює антирадянську «Українську революційно-демократичну партію» — УРДП. Перебуваючи на утриманні англійської розвідки, Багряний через свого колегу, викладача американсь- кої розвідувальної школи, майбутнього «віце-президен- та» УНРади М. Степаненка, поновлює контакти з аме- риканською розвідкою й отримує певну суму на видан- ня газетки під претензійною назвою «Ми ще повернемось» (емігранти звуть її по-своєму: «Ми ще перевернемось»). Навіть серед своїх колег по УНРаді Багряний відзначався хворобливою зарозумілістю, винятковою нетерпимістю, нестримною жадобою слави та грошей. У грудні 1972 року унрадівці додали до міністерсь- кого сонму ще одного «інтелектуала» й «науковця» — Ростислава Єндика. Він став керівником «ресорту культури та внутрішньої інформації». Чим же припав до душі Єндик унрадівським ватаж- кам? Насамперед невибагливістю своєї натури. Був він і приятелем Донцова, і його супротивником. Був бандерівцем і мельниківцем, «безпартійним» також, писав і «за»,і «проти», і знову «за». Вмів бути і улесли- вим, і бундючним. А найголовніше, він добре розумів- ся на справах так званої «всеукраїнської культури». Ось його кредо: «Палають вогні, ...ідуть ряди, грим- лять ряди й купаються в огні. Вогонь і кров, життя та воля або смерть уже палахкотить в їхніх грудях... чуєш крик — 8іе£ Ьеіі! 8іе§ Ьеіі! Неіі!» Необхідно, цинічно писав Єндик у своєму опусі «В кайданах раси», виданому у Кракові в 1940 році, підходячи до народу з граблями, «з віниками, з дрюч- ками, не допускати його до себе, хіба на віддаль дале- коносного стрілу, щоб зберегти чистоту та невинність». А згодом ще відвертіше: «Кожного свого приятеля вважаймо за завтрашнього ворога, так супроти нього заховуймося і так з ним поступаймо» («Слово до братів», Мюнхен, 1955). Єндик був не лише біографом Гітлера та, за словами Ст. Тудора, «бездарним спів- цем расизму», а й звичайнісіньким гестапівським агентом. Узятий в полон фашистський контррозвідник, керівник 3-го відділення поліції безпеки і СД так званого «дистрикту Галичина» Кнорр, розповів, що 169
Єндик був одним з найпрацьовитіших гестапівських агентів. Крім Кнорра, контакти з Єндиком підтриму- вав гестапівець Шенк. За сумлінну роботу в гестапо Єндик був призначений у 1941 році на посаду керівни- ка львівських книгарень... 1 Та Єндик не встиг покласти «на олтар державни- цтва» значну лепту, бо невдовзі був «із почестями» похований на мюнхенському кладовищі. А унрадівсь- ку еліту охопила справжня гарячка у пошуках концеп- цій, тобто у спробах приголомшити один одного «зви- тяжними» відкриттями на ниві політичних «постула- тів». Микола Степаненко, наприклад, піднявся до рангу «віце-президента УНР», бо закликав бачити у цитаделі капіталістичного світу нову Мекку та «спричинитися до розросту Америки», «пробивати дорогу» до всесиль- них можновладців — американської фінансової олі- гархії. Розділ VI. КВАДРИГА ІСТОРІЇ ПРОМЧАЛА НАД НИМИ Відразу по другій світовій війні укра- їнські буржуазні націоналісти сиділи тихо, бо ж не знали, як далі розвиватимуться події. Може, доведе- ться відповідати перед судом за співробітництво з гітлерівцями, за тяжкі злочини перед радянським наро- дом. Жовтоблакитники тоді гарячково замітали сліди, всіляко відхрещувались від свого минулого: мовляв, ми ніколи не служили в дивізії СС «Галичина», в караль- них батальйонах тощо. Під завісою нестримної демаго- гії, під зливою «соціально-демократичної» фразеології УНРада силкувалася приховати свою справжню сут- ність. Для надання своїм антирадянським акціям «демо- кратичного», «соціалістичного» та іншого модного в ту пору забарвлення, УНРада гарячково починає шука- ти контактів з відповідними міжнародними угрупован- нями соціалістів, соціал-демократів, лібералів типу «Міжнародного соціалістичного союзу», «Селянського 1 Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації, с. 55. 170
Інтернаціоналу» та «Ліберального Інтернаціоналу» або «Ліберального союзу». Якщо бандерівці висловлюва- ли людиноненависницькі ідеї, то з вуст діячів УНРади полилися медоточиві слова про «демократію», «соціа- лізм», «свободу». Буржуазно-націоналістична газета «Наше життя», повідомляючи про утворення якогось «Українського соціалістичного об’єднання» (залишків УПСР, УСДРП, УСРП) та про його напрямні, писала: головним завданням «української демократії та соціа- лізму» є боротьба «за демократичний переустрій існуючого в Радянській Україні державного устрою». «Соціалістичні» принципи такого ж характеру про- голошувались і в «декларації» з нагоди першої сесії УНРади (1948). В ній говорилося про необхідність боротися за «демократичні громадянські вольності», якусь «здорову українську сім’ю». Аж ось, на радість реакційної частини української еміграції, почалися часи «холодної війни». Націоналі- сти зрозуміли, що імперіалістична реакція не буде нагадувати їм про службу в нацистів, оскільки тепер вони знову стали потрібними. ПОШУКИ НОВИХ БОЙОВИХ КОНЕЙ Коли у Сполучених Штатах Америки настала ганебна «ера» маккартизму, жовто-блакитні «проводирі» торжествували. Вони заявляли, що оскіль- ки «в США утворився вже протикомуністичний рух маккартизму», то їм потрібно «загострити ще більшу увагу й повести якнайрішучішу боротьбу». Навівши ці слова з друкованого органу УНРади газетки «Український селянин», нью-йоркська прогре- сивна газета «Українські щоденні вісті» 16 травня 1954 року писала: «Чому ж цей злісний боляк, ця неофашистська потвора так подобається націоналі- стичним недобиткам? Адже ще недавно вони прися- галися, що ніколи не любили фашизму, що, мовляв, Гітлеру вислуговувалися «з примусу», що вони зав- жди були «демократами». Ці темні типи ненавиділи і ненавидять демократів. Вони тільки хотіли замаску- вати своє темне минуле. Але вистачило, щоб появила- ся фашистська потвора — маккартизм, як вони пові- тали її з відкритими раменами». 171
Зрештою, ділки з УНРади, як і український буржу- азний націоналізм в цілому, виступили як поплентачі горезвісного печерного антикомунізму, з закликом інтервенційних заходів «вільного Заходу» в ім’я «вря- тування» свободи та цивілізації, перетворення «зовніш- ньої війни у війну громадянську», тобто перетворен- ня України на колонію чи протекторат імперіалістич- них держав. «Соціалістична» УНРада так само, як і її попередники, намагалася виступити в ролі дріб- ненького підспівувача паліїв нової війни. Ділки з нового «державного» центру, що тепер намагалися виступити під «соціалістичними» прапорами, керува- лися при цьому класичною націоналістичною форму- лою: «Коли наші інтереси вимагають крайньої демо- кратії, ми будемо демократами (як був ним монархіст Бісмарк, запроваджуючи загальне виборче право в Німеччині). Коли ці інтереси вимагають диктатури, ми її будемо обстоювати, як... Муссоліні або «дитина революції» Бонапарт... Ми не догматики, не доктрине- ри. Конкретний ідеал національної сили ставимо ми понад абстрактну ідею будучого устрою. Суть нашої ідеології — рух, а не малювання будучого раю». Коментуючи цю блюзнірську позицію, прогресивна львівська газета «Батьківщина» слушно писала ще у 1925 році: «Контрреволюції байдуже, під якими пра- порами йти: чи то під гаслом «самостійної України», чи то під гаслом «порядку» і «спокою»... Буржуазії однаково, в якій одежі прийти до влади—аби тільки можна в її складках пронести петлю для робочого люду!» Одним з унрадівських ділків, хто хутко зорієнтував- ся у післявоєнний час, був Тарас Боровець (кличка Бульба), колишній ватажок націоналістичних військо- вих формувань під назвою «Поліська Січ» та «Укра- їнська народно-революційна армія» — бандитських зграй, що діяли в роки Великої Вітчизняної війни про- ти радянських партизан. Бульба вже в 1947 році з допомогою Миколи Чебо- таріва створив антирадянську організацію — «Укра- їнська національна гвардія» (УНГ) з нового емігра- ційного «поповнення» — гітлерівських колаборантів, зрадників, дезертирів з лав Радянської Армії. І якщо раніше за завданням американської розвідки Буль- ба підбирав «кобилок» для шпигунської роботи просто 172
як ватажок УНГ, то з часу створення УНРади — вже як «державний муж». Як засвідчив заарештований у липні 1950 року на території Польщі емісар УНГ, агент американської розвідки Заядковський, підібрані Бульбою «кадри» проходили відповідну підготовку у філіалах амери- канської розвідки. Так, начальником учбової частини спеціальної диверсійної школи в м. Міттенвальді, що підпорядковувалася 712-й американській школі роз- відки європейського командування (у м. Обераммер- гау), був один з ватажків УНГ Коваль, а виклада- чем — колишній комендант «допоміжної охоронної поліції» Юрій Лукашук. Активну роль у справі підго- товки та перекидання агентури в країни народної де- мократії відігравав Кирило Дацько — колишній доцент Київського сільськогосподарського інституту, дезертир з лав Радянської Армії, що служив у війсь- ках СС, агент СД під кличкою Майор, згодом керів- ник однієї з гітлерівських шпигунських шкіл. За метким «державником» Боровцем посунули й інші претенденти на те, щоб вписатися у скрижалі «самостійницької революції». Рожеві перспективи погріти руки над вогнищем воєнного психозу не на жарт сколихнули все жовто-блакитне «воїнство» за кордоном. Обтрусивши пил з пропахлих нафталіном жупанів та кунтушів, по-молодецькому підкрутивши поріділі вуса, на унрадівську арену вилізли «історич- ні» персонажі — сиво-зелені хорунжі, сотники та пол- ковники, ба навіть уцілілі генерали з «армії» колиш- ньої УНР, старшини з австро-угорських «січових стрільців» та УГА, що юрмилися навколо «Товариства колишніх воїнів армії УНР», «Союзу українських ветеранів», «Братства українських січових стрільців» тощо. У липні 1950 року у Парижі відбулася «знамен- на» подія — шістнадцятий з’їзд колишньої уенерів- ської військової еліти на чолі з петлюрівським генерал- хорунжим Олександром Удовиченком, який запевнив УНРаду в тому, що віддасть усі свої «молодечі» сили на користь... «звільненої України». Подібний з’їзд від- бувся і в Німеччині, де було прийнято «епохальне» рішення — на перший заклик УНРади «вступити в українське військо» для боротьби за... «українську державу» (?!). 173
Підбадьорений такою «могутньою» підтримкою, Боровець запевнив американське військове команду- вання в окупованій Німеччині, що за 4—6 місяців він підбере п’ять тисяч націоналістичних добровольців для... американської армії. У липні 1950 року буржуазно-націоналістична га- зета «Український голос» збройну інтервенцію амери- канського імперіалізму проти волелюбного корейсько- го народу оголосила «обороною великим народом засад демократії в західному розумінні, виключно на яких може рости і розвиватися цивілізація і культура людства». А щоб у заокеанських господарів не залишалося й крихти сумнівів щодо відданості «державницьких му- жів», у меморандумі УНРади президентові США та ватажком південнокорейського режиму (серпень 1950 року) висловлювалась повна готовність взяти будь-яку участь у боротьбі за «самостійну Україну» — на... корейському фронті. Унрадівські лідери, ці «бор- ці за свободу уярмлених народів», заявили про своє палке бажання боротися проти «комуністичного ре- жиму» у Кореї, надіславши туди або... «український легіон», або ж принаймні націоналістичних доброволь- ців. Такою була унрадівська «національна правда», справжній підтекст їхнього «святого діла», спрямова- ного проти національно-визвольного руху, проти наро- дів, що виборюють свою соціальну й національну незалежність. Спеціальною інструкцією так званого «ресорту військових справ» УНРади за № 142150 від 1 вересня 1950 року, за підписом М. Капустянського передбача- лася низка заходів по підготовці відповідних кадрів для участі в «загальному фронті західних держав про- ти більшовицько-комуністичного Сходу». Адже в уяві «державників» американська агресія в Кореї була прелюдією до третьої світової війни, в ході якої оз- броєна американцями «українська армія», у складі «бойового союзного фронту», при взаємодії з вигада- ним «підпіллям» на Україні збиралася допомогти світовій реакції поневолити трудящих Країни Рад. Колишній петлюрівський генерал від імені жовто- блакитного «уряду» закликав «до вирішальних дій» — здійснити «психологічну, організаційну та со- 174
ціально-військову підготовку українського військового потенціалу», враховуючи при цьому «своєрідну обста- новку та можливості різних країн». Метушня ділків з «українського передпарляменту», як гучно нарекла себе УНРада, збентежила бандерів- ців, що занепокоїлись за свою частку прибутку від ставки на ту ж безпрограшну, на їх погляд, карту — антикомунізм. Бандера та К°, що трохи спізнилися з ідеєю «великого українського війська» до послуг сві- тової реакції, оговталися та звинуватили своїх колег по зраді в тому, що вони просто бажають «поставити американцям платних українських ландскнехтів та варягів». Від такої «рішучості», здавалося, лише один крок до викриття антинародних дій унрадівців. Проте цього бандерівці не зробили та й не збиралися, звичайно, робити. Вони спромоглися лише промимрити щось про недостатні вимоги «політичних зобов’язань» від американців щодо статусу «самостійної України». У своєму документі «Про життя української еміграції та становище українського питання на міжнародній арені» оунівці змушені були визнати: «Еміграція (бур- жуазно-націоналістична її частина.— Ю. Р.) тратить свої зусилля на внутрішню боротьбу (за подачки.— Ю. Р.), на суперечки, на взаємне вихватування один у одного тієї чи іншої інституції». Далі події розвивалися за таким «гостросюжетним» сценарієм. Для «державницьких» архівів терміново готуються реляції про «переємну боротьбу» в умовах закордону за все ту ж традиційну «всеукраїнську спра- ву», про тяжкі, ледве не «страдницькі» умови існуван- ня «мучеників» за цю справу тощо. А для власного забезпечення строчилися «меморіяли» про цілковиту лояльність до хижих задумів світової реакції, про готовність до боротьби проти ненависної для укра- їнських буржуазних націоналістів Радянської влади, влади робітників і селян, усього народу. У січні 1951 року відбувалася зустріч «бравого воя- ки» М. Капустянського з генералом Д. Ейзенхауером у Франкфурті-на-Майні. Капустянський передав аме- риканському генералові «державницький проект» створення «української армії» в кількості... 20 тисяч осіб (?!), зазначивши, що 80% її особового складу вже пройшли відповідну підготовку. Одночасно відбулася 175
зустріч Боровця з англійським генералом Морганом, а також військовим міністром Франції Моком, які обіцяли сприяти унрадівському бажанню боротися з комунізмом. 20 березня того ж року унрадівський «прем’єр» Ісаак Мазепа зустрівся з американським представником у Баварії Шустером та полковником Бітлом. У травні 1951 року відбулася зустріч колиш- нього петлюрівського генерала Омельяновича-Пав- ленка з Ейзенхауером, який цікавився організаційною системою міфічної «Української національної армії» на Україні, яка, за вигадками унрадівців, складалася майже із 40 тисяч осіб (?!). Ейзенхауер запропонував створити «генеральний штаб» УНРади, а остання, в свою чергу, прийняла на- віть присягу від тринадцяти майбутніх «командуючих українськими арміями» — петлюрівських генералів Удовиченка, Загродського, Дашкевича та інших членів якоїсь «Орденської ради лицарів Симона Петлюри». Дещо пізніше відбулася аудієнція унрадівців у дер- жавного секретаря США Ачесона, якого вони переко- нували у наявності міфічного «підпілля» на Україні та в можливостях утворення націоналістичної війсь- кової ватаги за кордоном. Омельянович-Павленко заявив, що в разі війни необхідно прикрити майбутню інтервенцію все тим же «національним прапором» озброєної на американські гроші «української армії», яка розчистить шлях для дальшого просування аме- риканських інтервентів. Не витримали нерви і у обер-ката Степана Банде- ри. У вересні 1951 року на спеціальній нараді з уні- атським єпископом Бучком, оунівськими ватажками Лебедем та Гриньохом було вирішено прибрати до рук унрадівський «уряд». Невдача цієї спроби змуси- ла С. Бандеру піти на мирову та донести американцям через П. Шандрука на своїх прибічників — Я. Стець- ка та ідейного натхненника українського буржуазно- го націоналізму Д. Донцова, які, в свою чергу, вели переговори з польським реакціонером генералом Андерсом про «спільний фронт» бандерівців з «Армією Крайовою». Як інформував Бандера, Андерс поставив умовою цієї співпраці майбутнє приєднання до «віль- ної Польщі» Волині, Полісся та Білорусії, західним областям України він обіцяв статус «автономних» у 176
межах «нової Польської держави», що утворилася б внаслідок третьої світової війни. Щоправда, запопадливі ділки з УНРади виявилися спритнішими. Пан «президент УНР в екзилі» А. Лі- вицький вже віддавна підтримував тісні контакти з представниками польського емігрантського «уряду» у Лондоні і не бажав, щоб хтось іще втручався в «українсько-польський діалог». Він вів переговори з представниками самозваного польського «президента» Залевського, із зрадником польського народу генералом Бур-Коморовським про спільні антирадянські дії, про більш конкретну допо- могу УНРаді з боку впливових англійських кіл. У грудні 1951 року А. Лівицького та Бульбу-Бо- ровця викликали у штаб американських військ у Франкфурті-на-Майні й запропонували виділити з «могутнього українського війська» бригаду парашу- тистів для її підготовки на випадок «збройних сути- чок з СРСР». Бульба зміг набрати лише тридцять чо- ловік, яких негайно відправили до американської шпигунської школи у м. Обераммергау. Вісім канди- датів у шпигуни під особистим наглядом «гетьманича» Данила Скоропадського, Н. Вогонь-Горбанюка та ко- лишнього співробітника абверу Майорка запропону- вали гетьманці. Отже, бажаючих підробляти шпигун- ським ремеслом було не так і багато. Щоправда, ще у 1947 році американську шпигунську школу «без від- риву від виробництва» закінчив один з нинішніх ва- тажків УРДП — складової частини УНРади — Михай- ло Воскобійник та майбутній її «віце-президент» Ми- кола Степаненко. Петро Самутін, що вже пройшов фахові «студії» в абвері, сам став навчати шпигунської «майстерності». За 500 марок щомісячно зголосилися б навчатися, мабуть, і інші жовто-блакитні «достойни- ки», проте американці поставили умовою: вік канди- датів не повинен перевищувати 35 років. Отже, за бор- том шпигунської «науки» опинилось безліч «екзиль- ного» мотлоху в надії бути використаним у будь-який інший спосіб для боротьби проти Радянської влади і українського народу. Влучно сказав про це «могутнє воїнство» українсь- кий радянський поет С. Воскрекасенко: Отож, як бачте, грізні сили Ці представляли земляки, 177
Вони, як ми вже говорили, І єсть чотири ці полки: Бандерин, імені Мазепи, Петлюри полк та Бульби полк Верховоди УНРади наввипередки оббивали пороги американських хазяїв, пропонуючи їм час від часу свої плани підготовки нової світової війни. Все той же Бульба, силкуючись якось приховати провал ідеї «української армії», заявив, що цій справі завадили... «комуністи Західної Німеччини» та знову ж таки «рука Москви». Отже, давайте гроші для створення так званих опорних пунктів у... Греції, куди треба буде перекинути «українські бригади», створити радіо- станції для зв’язку з «підпіллям» на Україні. Згідно з цим фантастичним планом, кадри «інсургентів» мали перекидатися на Україну через Туреччину на амери- канських підводних човнах. Ще далі пішов такий мастак видурювання грошей, як тодішній керівник відомства преси та інформації УНРади М. Лівицький (згодом пан «прем’єр» та «пре- зидент»). Намагаючись відсунути Бульбу-Боровця від хазяйського корита, він заявив, що основне ядро «української армії» вже знаходиться на... Україні і чекає лише наказу УНРади для підняття «широкоза- кроєного могутнього повстання». В середовищі жовто- блакитників піднявся справжній переполох. Адже і бандерівці, і мельниківці, і так зване «закордонне представництво Української головної визвольної ра- ди» вже давно паразитували на міфі про «масове підпілля» на Україні. Посилились сутички за ласку хлібодавців і між унрадівськими ділками. Один з них Л. Добрянський, ватажок так званого «Українського конгресового комітету Америки» (УККА), заявив, що за «завданням УНРади» вже зібрав в Америці 50-ти- сячне «українське військо». «Допоможіть Україні, дайте радіопередавачі, бо ж «повстанці на Україні бажають слухати «Голос Америки»,— заявив До- брянський представникам американського сенату. Але цього разу сенаторам вистачило почуття здо- рового глузду, щоб зрозуміти прагматичний підтекст заяви Добрянського. Отримане він хотів продати на ^оскрекасенко Сергій. Вибране. Поезії. К., Держ- літвидав України, 1955, с. 280. 178
європейському чорному ринку. Адже раніше його колега по УККА Володимир Талан зробив непоганий бізнес на торгівлі сигаретами «Честерфілд» та «Ке- мел»... Зрозумівши, що американці можуть кожної хвили- ни припинити авансування, кожний з «провідників» УНРади намагався створити хоч видимість діяльності, корисної для їхніх хазяїв. Вони намовляють, наприклад, членів своїх «партій» вступати якщо не в розвідувальні американські шко- ли, то хоча б в «охоронні сотні», «робітничі легіони», які можна було б підсунути американцям як «укра- їнську емігрантську армію». Один з таких «стратегів» Іван Багряний, зібравши кілька десятків колишніх поліцаїв, навіть створив свою домашню «армію» під гучною назвою «Легіон Симона Петлюри». Щоб набити собі ціну перед аме- риканською розвідкою, Багряний вдався, як і інші його «колеги», до вигаданої версії, за якою нібито са- ме він підтримує зв’язки через «своїх» людей за «залізною завісою» з військовослужбовцями Радянсь- кої Армії, котрі, мовляв, тільки й чекають від Багря- ного наказу щодо здійснення якоїсь «національної революції». Тож не дивно, що в одному з документів націоналі- стів йшлося про досить-таки неприємні для унрадів- ців речі. «Всі спроби американців,— говорилось у цьому документі,— з’ясувати, хто, де і з ким має зв’я- зки з Україною, головне з військовими, не дали результатів... А. Лівицький не в змозі організувати розвідку. Татарський, підполковник Стечишин («гвар- дійці» Бульби.— /О. Р.) не бажають їхати у Берлін та Відень. У Вашінгтоні не довіряють Довгалю, Лівиць- кому, що багато обіцяють, але нічого не можуть». Про «українську армію» довелося жовтоблакитни- кам забути, бо не вдалося назбирати навіть баталь- йону: українська еміграція добре розібралася в тому, до чого прагнуть унрадівські пройдисвіти. Окрім кіль- кох десятків декласованих, морально спустошених людей, воєнних та кримінальних злочинців, ніхто не забажав служити американцям заради наживи «бойових» унрадівських «отаманів». Так безславно провалилася акція унрадівців щодо пошуків націоналістичних ландскнехтів, ще раз 179
виявивши справжню суть «демократичної ініціативи» та «демократичного» характеру УНРади. Вимагаючи, щоб «державницькі» ділки відробили заплачені їм гроші, американська розвідка вирішує будь-що використати їх у більш заземленому варі- анті. Генерал Грюнтер, викликавши Капустянського, дав йому доброго прочухана за постійну брехню та зажадав проведення активних саботажних дій у Ра- дянському Союзі, пообіцявши виділити з цією метою відповідні кошти. Прибулі до Європи представники американської розвідки та військового командування вже не цере- монилися. Вони відверто заявили про безперспектив- ність «самостійницьких» надій панів з УНРади, бо в разі розв’язання нової війни американці мають намір на довгі роки окупувати територію України, поки цьо- го вимагатимуть «інтереси американського уряду». Стоячи перед крахом самостійницьких ілюзій, «уряд» махнув на них рукою: шелест доларових бан- кнотів впливав надто сильно. Але що ж зробити, щоб отримати їх, як знову обдурити американців? Найбільш спритним виявився сам пан «прем’єр», майбутній «президент» УНРади М. Лівицький. Він намовив кількох своїх приятелів поїхати до Австрії й звідти привезти документи про нібито проведені там зустрічі з радянськими військовослужбовцями та одержані від них «поважні розвідчі інформації». З до- помогою своєї секретарки Олени Юрченко, відомої в Мюнхені своєю легковажною поведінкою, М. Лівиць- кий вивчав офіційну пресу, видану у Радянському Союзі та соціалістичних країнах, й передавав ці мате- ріали, після відповідної їх обробки й препарування, як результати роботи своєї агентури. Цією «інформа- цією» Лівицький торгував направо і наліво, пере- продуючи її геленівській розвідці, Андерсу, навіть Керенському. Таким же чином діяли й інші «міністри»—Капу- стянський, Удовиченко, Багряний, Сазонтів та інші, отримуючи від американської розвідки певні — й не- малі — суми за сфабриковані ними матеріали. Післявоєнний період у житті націоналістичних «скитальців», «мучеників за народну справу» був зв’язаний ще з одним черговим фарсом —їхніми спро- бами виставити себе такими «представниками України» 180
за кордоном, які мають чималі заслуги в боротьбі на два або ж і на три «фронти», і насамперед — з «ро- сійським окупантом». «Антирусизм» українського буржуазного націона- лізму полягав у блокуванні жовтоблакитників з ро- сійською білогвардійщиною для спільного виконання доручень світової реакції щодо підриву Радянської України. Майбутній «прем’єр» балаганної УНРади Степан Баран закликав ще в 1921 році «заздалегідь глядіти... щоби не стати на воєнну стопу з російськими колами (білогвардійцями.— Ю. Р.)». З ними, радив Баран, «мусимо знайти спільну мову». Викриваючи контрреволюційну природу потягу націоналістів до змови з російською білогвардійщиною, комуністична газета «Наша правда» писала: «Українські буржуаз- ні націоналісти марять про падіння Радянської Росії і прихід Росії генеральської, в якій під крильцем чор- носотенного орла буде уготовано й затишний приту- лок для «галицької автономії». Свій свого завжди розуміє,— саме так трактувала «українсько-російську» проблему так звана «Конфе- ренція поневолених народів», що відбувалася у січні 1949 року. «Свобода є одна і неподільна,— вказувало- ся в її рішеннях.— Загроза для свободи не може бути обмежена через поділ Європи на зони впливу. Ми ві- римо, що наша участь в обороні свободи буде успішна, якщо подамо собі взаємно руки». Контрреволюціоне- ри різних мастей та гатунків намагалися об’єднатись для боротьби проти сил миру, свободи, демократії та соціалізму. У вересні 1949 року в Нью-Йорку відбулася нарада «соціалістів» — українських націоналістів-«самостій- ників» та російських «єдинонеділимців». На ній були представлені: з російського боку—архізрадники, ко- лишні лідери російських меншовиків та есерів Чернов, Церетелі, Гельман, Ніколаєвський, Зензинов, права рука Керенського — Днєпров, а з українського — Л. Ганкевич (колишній ватажок УСДРП в Галичині), колишній петлюрівський «міністр»-сіоніст Д. Марго- лін, ватажок закордонної групи УПСР Н. Григор’їв, петлюрівський генерал Безручко та ін. Відновлений по війні союз російських шовіністів із «самостійниками» навіть передбачав ідею створення, в разі «розвалу СРСР», якоїсь «самостійної України». Проте ця гра 181
у високу політику не була варта й шеляга, бо за кулі- сами кожного такого політиканського фарсу стояли вашінгтонські ділки, яким ішлося не про «самостійну Україну», а про об’єднання усіх антирадянських емі- граційних кіл для підривної діяльності проти Радян- ської країни. За вказівкою держдепартаменту США з цією метою на авансцену випускають «самого» Олек- сандра Керенського, що мав уособлювати як колиш- ній прем’єр буржуазного Тимчасового уряду «всі на- роди» Росії. Програма створеної Керенським на американські гроші так званої «Ради звільнення народів Росії» (РЗНР) мала зовнішні ознаки «демократичності», бо ж проголошувала майбутню «федеративну республі- ку, в яку може ввійти кожний народ при збереженні принципу рівноправності». Проте вже в серпні 1951 ро- ку, не зважаючи на положення «відкритого» листа РЗНР, опублікованого у «Нью-Йорк тайме», Керенсь- кий виступив проти принципу проведення «всенародно- го опитування», проти самовизначення націй, назвавши українських буржуазних націоналістів «крайніми се- паратистами» та «застарілими людьми». Проте націо- налістичні «вболівальники» за долю «самостійної України» підтюпцем побігли слідом за Керенським та «Американським комітетом визволення народів від більшовизму» (АКВБ), в якому група РЗНР грала провідну роль. У липні 1951 року Керенський зустрічався у Ново- му Ульмі та Штутгарті з ватажками «самостійниць- кої» УНРади А. Лівицьким, П. Феденком, І. Мазепою та С. Вітвицьким. На зустрічі Керенський рішуче ви- ступив проти «українського сепаратизму», закликав до об’єднання антирадянських зусиль на платформі можливого створення ефемерної «централізованої держави — федерації з центральною владою, подібно державному устрою США». Щодо українців, як ви- словився Керенський, «національно-культурні права та право висловлювати свою волю їм будуть у майбут- ньому надані». Ця одіозна навіть в умовах емігрант- щини програма була доповнена домовленістю Ке- ренського з американськими промислово-торговими концернами про надання їм «виключного права» експлуатації природних багатств «усієї Росії». 182
УНРада ж прийняла «історичне» рішення: проін- формувати американських можновладців про своє ба- жання взяти участь «у всіх заходах по боротьбі проти СРСР спільно з російськими партіями, що групуються біля Корейського», якщо її визнають «повноважним представником українського народу». У листопаді 1951 року відбулося чергове збіговись- ко українських буржуазних націоналістів, яке також прийняло ще одне «епохальне» рішення — про необ- хідність тісного співробітництва з Корейським та РЗНР. До Нью-Йорка прибув бандерівець Володимир Стахів, щоб переконати американців у тому, що не УНРада, а саме вони, бандерівці, уповноважені «цен- тральним командуванням» так званої «Української повстанчої армії» (УПА) вести «державні» перегово- ри з Корейським. Стахів у зв’язку з цим зустрівся з одним із ватажків РЗНР Сухомлинським. До цієї афери підключився і Степан Бандера, який кілька разів зустрічався з керівниками АКВБ Левіним та Лайонсом на предмет співпраці бандерівців з Корейсь- ким, бо ж інакше долари потекли б не до нього, а до кишень ватажків УНРади. Щоправда, відповідні американські кола з огляду на надто відверту, незамасковану фашистську сутність бандерівщини відкинули пропозиції Стахіва, віддаючи перевагу «менш заплямованій», «демократичній», ба навіть «соціалістичній» УНРаді. У шалену гонитву за подачками активно включилися і мельниківці, довівши УНРаду до чергової кризи своїми заявами про недоцільність співробітництва з російськими білогвардійцями. Мельниківський вата- жок Осип Бойдуник писав з цього приводу в журналі «Самостійна Україна»: «Чи це означає, що ОУН від- мовляється від співробітництва з американцями чи хоч би з АКВБ, як це дехто злорадно спішить голоси- ти? Сохрань боже! З американцями, а тому й з АКВБ, ми раді співпрацювати, але під умовою, що будуть обосторонньо і взаємно визнані і респектовані вимоги й інтереси як американські, так і державно-українські (націоналістичні.— Ю. Р.)». Прогресивний канадський публіцист Марко Терли- ця слушно писав з цього приводу: «Мельниківці не хотіли бути в АКВБ на становищі пасинків й прийма- ти його подачки з рук російських білогвардійців. 183
Вони хотіли, щоб їх допустили до американського корита на рівних правах з російськими білогвардій- цями, бо ж вони виконували брудну роботу не гірше керенських і ніколаевських» Іншої думки були такі «борці за українську держав- ність», як ватажки «Української революційно-демо- кратичної партії» (УРДП) Іван Багряний та «Ук- раїнського національно-демократичного об’єднання» (УНДО) Микола Хробак. Багряний, наприклад, не ли- ше домовився з Керенським про співробітництво, а й погодився продати йому друкований орган УРДП — газету «Українські вісті». За Керенським та К° наввипередки бігали такі на- ціоналістичні «подвижники», як князь Токаржевський та Шульгін (колишні петлюрівські «міністри»), Ан- дрієвський (колишній член Директорії) і сам «пре- м’єр» УНРади Сазонтів. А до створеного в жовтні 1952 року замість РЗНР «Координаційного центру антибільшовицької бороть- би» разом з Керенським та махровим реакціонером Мільгуновим увійшли колишній гетьманський «мі- ністр», підручний Скоропадського Борис Бутенко, ватажок диверсійно-шпигунської організації з російсь- ких емігрантів — «Народно-трудового союзу» (НТС) — Поремський, представники «Грузинського демократич- ного союзу» та «Союзу вірменських борців за свободу» Евеліані та Сардаян. Більше того, українська «дер- жавницька концепція» збагатилася модерною ідеєю створення нових націоналістичних організацій на платформі повного підпорядкування інтересів «нень- ки України» російським великодержавникам. Йшлося про ефемерні «політичні тіла», що виникли в кабінеті Керенського та існували лише в уяві «гене- ральних секретарів», «голів партії» тощо,— «україн- ське вільне козацтво», «український демократичний союз», «об’єднання українських аграрників» та ін. Як і слід було чекати, невдовзі після свого утворення ці- «високопатріотичні» організації розпалися. У листопаді 1951 року згадані «партії» об’єдналися в одну організацію «Український визвольний рух» (УВР), яка ввійшла повноправним членом у «Коорди- наційний центр антибільшовицької боротьби» як 1 Терлиця Марко. Націоналістичні скорпіони. К., «Ра- дянський письменник», 1964, с. 47. 184
«справжній виразник багатостраждального українсь- кого народу». Ватажки УВР — колишній офіцер «ар- мії» Власова Богатирчук, петлюрівський генерал Гулій та ін.— заявили, що вони є найвірнішими спіль- никами російських «єдинонеділимців». Вірність ця виявлялася, зокрема, у тому, що вони відкидали як «нежиттетворчу» ідею «самостійної України» й звину- вачували бандерівців та унрадівців у сепаратизмі. Не випадково на одній із зустрічей з представни- ками УНРади у 1953 році керівник АКВБ Пейч за- явив, що уряд Сполучених Штатів в умовах існування нормальних дипломатичних відносин з СРСР не може погодитись на визнання «самостійної України». Ро- сійського ж контрагента Пейч вбачав передусім у «Координаційному центрі антибільшовицької бороть- би» й заохочував групки, що входили до УНРади, до вступу у члени цього центру. Але до цього не дійшло. І УНРада, і УККА, і КУК — «Комітет українців Канади» — побоялися вступити у відкриту спілку з російськими великодержавниками. Адже проти союзу з Корейським була уся прогресив- на еміграція, і буржуазним націоналістам довелося переглянути свої попередні позиції. Відіграло свою роль у цьому і те, що націоналістична контрреволю- ція плекала надії самостійно, без співучасті Корейсь- кого, допастися до гаманців американських капіталі- стів. Зрештою, американська авантюра безславно про- валилася, «Координаційний центр антибільшовицької боротьби» розпався, а гроші (близько 5 млн. марок, що їх надали у Німеччині «приватні особи») було вже пущено на вітер: Керенський усмак порозкошував по американських та європейських рестораціях, та й українські «державники» не випустили свого з рук. Проте «цнотливість» свою вони зберегли: у випадку звинувачень на їхню адресу можна було дати відсіч критикам — а ми ж, мовляв, до «Координаційного центру антибільшовицької боротьби» офіційно не всту- пили! Ми ж бо є «далекоглядні борці» саме за «само- стійну Україну»! Одначе ватажкам УНРади не вдається приховати, що вони усе ж пішли на службу до «Координаційного центру...» та АКВБ, хоч і з чорного ходу. В установах, створених АКВБ — «Інституті по вивченню історії 185
СРСР», радіо «Свобода»,— постійно працювали «мі- ністри» та «урядовці» УНРади — націоналістичні ва- тажки П- Феденко, Ю. Семененко. До недавнього часу «правовірний соціаліст» Н. Григор’їв працював у ке- рівному складі радіостанції «Голос Америки». При створенні української редакції радіо «Свобода» ше- фам цього підривного центру допомогла кадрами са- ме УНРада. Очолив редакцію один із її ватажків запеклий буржуазний націоналіст Михайло Добрянсь- кий. Звичайно, прийшов він туди з певним багажем. У роки другої світової війни Добрянський був членом так званого «Українського центрального комітету», організованого гітлерівцями у травні 1940 року у Кракові, що являв собою філіал абверу для здійснен- ня антирадянської боротьби. «Міністри» задоволені: знову гроші в їхніх руках, а щодо шпигунської роботи, то, як заявив у кабаре «Кривий ліхтар» С. Довгаль під схвальні вигуки «урядовців»: «Для цих брудних справ ми тепер най- мемо бандерівських башибузуків». А вже для необіз- наних конструюється така глибокодумна концепція: виявляється, цілковита залежність ділків з УНРади від кишені «дядечка Сема» є свідченням «зацікавле- ності Америки Україною». Саме на цьому наголошу- вали націоналістичні «Українські вісті» у червні 1956 року. Кульмінаційною у заграванні унрадівців з росій- ською білогвардійщиною є кампанія блюдолизтва па- на «президента» М. Лівицького до «мільйонщика» Солженіцина, відвертого ворога не лише суверенності українського народу, але також його культури («мало- російсько-хохлацької» та «гопацько-шароварської», за його ж словами). Що ж єднає «самостійників» з ідеологом жандарм- ських держиморд та власовських зрадників? Прогре- сивний закордонний діяч Юрій Косач слушно запитує: «Куди поділи вони «принципи самостійної і соборної», вклоняючись спільникові шаховських та струве, для яких Україна, як і в часи Побєдоносцева, залишається тільки губернією солопіїв черевиків, позбавлених іс- торії, культури й самобутності? Чи, може, гадають вони, що Солженіцин, накреслюючи свою візію «май- бутньої Росії» з митрополитами, царями, губернато- рами, «откупщиками», хохлацькими куркулями і над- 186
волзькими купцями та франко-бельгійськими капіта- ловкладеннями, дасть їм у якихось закутинах «Мало- росії» посади городничих і приставів». З врахуванням вищенаведеного стають зрозумілими ті місця з резолюції VII сесії УНРади, в яких наго- лошується на необхідності «нав’язувати стосунки з усіма тими чужинецькими силами і чинниками, які діють проти» Радянського Союзу. Має рацію Ю. Косач, коли пише, що жовто-блакит- них блюдолизів з Солженіциним об’єднує «зоологіч- на ненависть і безсила лють до Радянського Союзу, де збудовано першу в історії державу робітників і се- лян і де український народ так само, як і інші братні народи, має всі можливості для розвитку своєї наці- ональної культури, своєї державної радянської суве- ренності»1. Навіть такий антирадянський журнальчик, як мюн- хенський «Український самостійник», змушений був визнати очевидну істину: «В нас (в середовищі укра- їнських буржуазних націоналістів.— Ю. Р.) немає за- гальнонаціональних інтересів», а лідери націоналізму «жадні влади, позують на великих людей... просто нездатні купити собі за свої гроші пару штанів, бо не вміють чесним трудом їх заробити... мають високу та фальшиву амбіцію бути державними мужами й ке- рувати...» Безсиле борсання жовто-блакитної «діас- пори» за кордоном «Український самостійник» визна- чив як типове «для всяких примітивних тоталітарних рухів, особливо в період їх сильного розкладу». Як стверджувала прогресивна газета «Український робітник» у квітні 1950 року, спроби УНРади «відмо- лодитись» не вдались, адже йшлося про відновлення старої УНР, тобто відродження до нового життя ор- ганізму, який уже раз пройшов свій життєвий шлях. «Тому УНРада, як ми і передбачали, занепадає,— писала газета.— Останній віроломний акт супроти свого народу—подорож міністрів УНРади на пок- лін до «старшого брата», хоч і «зарубіжного» (йдеть- ся про російських білогвардійців.— /О. Р.), остаточно здемаскувала УНРаду в очах українського громадян- ства... Цей факт спричинить остаточний занепад УНРади». 1 «Літературна Україна», 1974, 26 березня. 187
ПАН А. Ж. ТА ІНШІ З ТОГО Ж КУБЛА Цей статечний чоловік, що постійно мешкає у Парижі, на гие сіез Ругепеез, 20, має унікаль- не хобі. З чарівною усмішкою, солодкою полудневою вдачею, доброзичливий та в достатній мірі шанобли- вий, він так і тягнеться до всього українського. І Па- риж для нього не Париж, якщо не гастролює там Державний ансамбль танцю УРСР або не завітають сюди літератори з берегів Дніпра; Марсель — не Мар- сель, якщо не прибуває туди пароплав з Одеси. Та й Відень його, зрештою, не спокушає без Всесвітнього фестивалю молоді. До Рима подорожує лише на час Олімпійських ігор, коли є нагода стрітися з радян- ськими спортсменами. Гречний з жіноцтвом, джентльмен з чоловіками, він так і всмоктує в себе вісті з далекої України, заопіко- вується життям своїх милих земляків. Може бути й гідом по Парижу, поговорити як «спеціаліст-слов’яно- знавець» про милозвучність української мови, виступи- ти в амплуа літератора чи історика. Він не лише без- корисливий, а й навдивовижу невибагливий. Мабуть, надзвичайна скромність змушує цього парижанина від- рекомендовуватися то Янковським (радянським турис- там з пароплавів), то Стрілецьким (туристам, що при- бувають за кордон суходолом). І жодного разу— Гон- чаром, Рогачем чи Кадиком, тобто так, як його знають у певних закордонних українських колах. Та чи варто вимагати від цього суб’єкта такої дріб- ниці, як прізвище, коли навіть публічні виступи він маскує ініціалами А. Ж.? Наприклад, статтю «Люди і речі по той бік», надруковану у паризькій газеті «Українське слово» 13 листопада 1959 року. Для А. Ж. та його поплічників сенс життя полягає в тому, щоб «озброїти себе проти спроб розкласти еміграцію (укра- їнську.— Ю. Р.), з одного боку, а з другого — щоб ви- користати наявні контакти для прищеплення бакцилю свободи, яка повинна зробити свою роботу». Така дещо завуальована постановка питання при- ховує справжнє хобі ідеологічного диверсанта — нала- годжувати «контакти» з відрядженими за кордон ра- дянськими людьми, одержувати інформацію. Спочатку А. Ж. досить туманно говорить про якесь «величезне поле можливостей для перепачкування за залізну за- 188
слону зерен правди, для посіяння сумніву, для викли- кання думки». Потім нарікає на те, що з ідеями ко- мунізму «боротися надзвичайно важко». «Ми бачили тут,— пишеться в статті,— коли радянський громадя- нин заганяв у кут співрозмовця найвлучнішим аргу- ментом». Де ж вихід? Звичайно, «школитися» у закор- донних розвідок та бути готовими використати цю ді- лянку «пропаганди наших ідей». Передусім не супере- чити співрозмовцеві, не виявляти своєї антирадянської войовничості, одне слово, мати терпець. Вислухавши, «ми мусимо пробувати переконати, що трактуємо його за жертву». Прийоми, як бачимо, не нові й досить безглузді. Це розуміє й сам А. Ж., котрий далі зазначає: можливо, слова того, хто переконує, «навіть викличуть сміх, але западуть в душу і при якійсь нагоді відізвуться, по- сіють сумнів, підважать віру в засвоєну фразеологію... Тому,— радить А. Ж.,— не вимагайте від радянських людей, щоб вони признали нам рацію. Задовольнітеся тим, що вони слухають нашу думку й нашу аргумента- цію... А цього вже досить». А чи не досить цитувати жовто-блакитного ідеоло- гічного диверсанта? Поговоримо ліпше про самого «ам- басадора», що силкується «перепачковувати» до нас ідеологію та мораль «вільного світу». Аркадій Жуковський— саме таке його справжнє прі- звище — один з ватажків антирадянської націоналіс- тичної організації ОУН-мельниківців, яку після смерті А. Мельника очолив Олег Штуль (Жданович). Урод- женець Буковини, Жуковський ще 1940 року вступив до ОУН, у 1942 році був «провідником» міського про- воду ОУН в Бреслау, а по закінченні другої світової війни — керівником мельниківської «екзекутиви» в міс- ті Граці (Австрія). Невдовзі Жуковському доручили досить делікатну справу — об’єднати антирадянські зусилля у так зва- ному «Інтернаціоналі свободи» — об’єднанні реакцій- них емігрантських кіл, створеному американською роз- відкою. Ватажком мертвонародженого «політичного тіла» став Ярослав Гайвас (оунівське псевдо Камінь), керівник 1-го відділу ПУНу («Проводу українських націоналістів»), а редактором газети «За самостій- ність» — Шумелда (мельниківське псевдо Дидалев- ський). 189
Документальні матеріали свідчать: ще задовго до капітуляції гітлерівської Німеччини мельниківські ва- тажки встановили тісні контакти з американською та англійською розвідками. А згодом колишній капітан абверу Пулюй, котрий після другої світової війни меш- кав у австрійському місті Лінці, де співробітничав з американською розвідувальною службою СІС, запро- понував новим хазяям своїх «перевірених» друзів-мель- никівців, що співробітничали з розвідувальними орга- нами 11-ї армії вермахту. Посередником між центральним проводом ОУН і американською розвідкою став націоналістичний вата- жок, колишній резидент фашистської розвідки «док- тор» Сулятицький. Саме йому було доручено створити в Штамбергу (американська зона окупації Німеччи- ни) спеціальну школу для підготовки шпигунів і ди- версантів з українських націоналістів. За 70 тисяч доларів А. Мельник передав у розпорядження амери- канців свою «референтуру розвідки», яку очолював Ярослав Гайвас. Систему добору кадрів було організовано досить чітко. Завербованих агентів переправляли до проводу ОУН у Граці (до Жуковського), звідти — до Зальц- бурга (до заступника керівника «крайової екзеку- тиви» ОУН Льва Зибачинського), а вже далі, неле- гальним шляхом,— до Мюнхена. Так, 17 березня 1947 року Жуковський, як один з ватажків проводу ОУН у Граці, переправив до Мюнхена п’ятьох українців — «Романа», «Олега», «Жука», «Ігоря» та «Антона». Був ще спеціальний пункт переправи у Австрії для переки- дання до Мюнхена колишніх солдатів та офіцерів ди- візії СС «Галичина», котрі потрапили в італійські та- бори для інтернованих. Ось що пише про себе американський агент мель- никівець Петро Глинь: «1940 року я втік з СРСР на територію Польщі. Перебуваючи в м. Грубешув, вста- новив зв’язок з німецькою розвідкою, за завданням якої через річку Буг переправляв на радянську тери- торію німецьку агентуру. З листопада 1942 року по бе- резень 1943 року служив у поліції в містах Володи- мирі-Волинському та Кременці. Восени 1943 року був в УПА, де мав кличку Обережний... З 1944 року і до дня капітуляції Німеччини служив у німецькому роз- відувальному органі «абвергрупа Хорст». У 1946 році 190
один з керівників ОУН-мельниківців «Марко» з інши- ми американськими агентами з числа учасників ОУН. У 1948 та 1949 роках з розвідувальними завданнями засилався із Західної Німеччини на територію Поль- щі» *. 1950 року було заарештовано ряд агентів американ- ської розвідки, котрі під виглядом репатріантів про- никли на Україну для проведення підривної роботи. Емісар ПУНу Довбенко, наприклад, показав на слід- стві, що перед виїздом до СРСР його викликав один з референтів ПУНу «Марко» і передав у розпорядження офіцера американської розвідки. Так він потрапив до шпигунської школи у Мюнхені, де разом з 45 мельни- ківцями навчався шпигунському ремеслу. Інший аме- риканський агент, Мельник, свідчив: «Інструктуючи ме- не перед відправкою на Україну, «Марко» радив не проводити масової вербовки до організації, а залучати лише ретельно перевірених осіб. Я повинен був збира- ти дані про політичні настрої населення, життєвий рі- вень у СРСР, про чисельність та озброєння військових частин. «Марко» вважав, що не треба відмовлятися від добре підготовлених диверсійних, шкідницьких і теро- ристичних актів». Ось, виявляється, в чому суть мельниківського «бакцилю свободи». Щодо Жуковського, то він став визнаним фахівцем з постачання відповідних кадрів для американської та західнонімецької розвідок. Са- ме це зумовило висунення його на чільне місце в ке- рівництві ПУНу. Вже 1958 року він головує на «над- звичайній» конференції мельниківців, очолює спеці- альну групу, надіслану до Відня для проведення антирадянської роботи серед делегатів Всесвітнього фестивалю молоді та студентів. Нині А. Ж. обіймає посаду керівника референтури «по вивченню сучасного положення України». А ще він член комітету по спорудженню української церкви в Парижі, «доктор» так званого «Українського віль- ного університету» у Мюнхені, ба навіть «член-корес- пондент» його історичної секції «генеральний секретар» «Наукового товариства ім. Шевченка» в Європі, що спеціалізується на виданні антирадянської націоналіс- тичної «Енциклопедії українознавства». Все це, так би 1 «Україна», 1972, № 12. 191
мовити, для душі. А для того, щоб побільше виманити грошей з легковірних емігрантів, Жуковський висунув себе на посаду скарбника управи «Братства св. Си- мона». Діапазон Жуковського як «науковця» досить широ- кий: від розвідок про Петра Могилу до аналізу «сучас- ного стану релігії й церкви». Цілком ясно, що цей фа- хівець із шпигунства злісно фальсифікує радянську дійсність, паплюжить здобутки трудящих СРСР та Радянської України. Канадська газета «Українське життя» влучно за- значала: націоналістичні рептильки за кордоном «на- магаються проволокти своє повільне завмирання», бо ж «хворіють одним домаганням: нема авторів до пи- санини, а ті, що є, не знають радянської дійсності, мучаться й пітніють над статтями, зміст яких є рів- ний зеру (нулю.— Ю. Р.)». Матеріал про справжнє обличчя Жуковського надру- кував ще 1972 року журнал «Україна». Як образилась на це мельниківська газетка «Українське слово»! Мов- ляв, пан А. Ж. така собі «невинна людина», що ніяко- го відношення до, м’яко кажучи, неделікатних справ нібито не має. Ні, має, і безпосереднє! Не встиг житель Бучацького району на Тернопільщині Й. Крупа опинитися у Фран- ції на запрошення своєї сестри, як біля нього з’явив- ся Аркадій Жуковський. Він цікавився «настроями на- селення», станом охорони державного кордону СРСР, можливостями ввозу і вивозу літератури. А далі він запропонував Крупі стати шпигуном 1. Ось яким чином реалізується ідея «бакцилю свобо- ди» з боку пана А. Ж. та К°. Однак спецслужби Заходу та їх буржуазно-націона- лістичні найманці і на цей раз прорахувалися. Тепер ви знов, позв’язувавши кості, Торгуєте і оптом, і вроздріб, Нових катів припрошуєте в гості На українське сало і на хліб. Ви будете тинятись по чужинах, Аж поки дідько всіх не забере, 1 Див.: Левченко О. С. Диверсія без динаміту. Львів, «Каменяр», 1981, с. 79—80. 192
Бо знайте — ще не вмерла Україна І не умре!1 — саме так відповідав Василь Симоненко націоналіс- тичному будяччю за кордоном, що силкувалося вико- ристати його ім’я в антирадянських провокаціях. І до цих слів поета ми повністю приєднуємося! Націоналістичні безбатченки змушені визнати, що вони «є кволими на тему звитягу з ленінізмом та мар- ксизмом». Газета «Америка» вбачає найголовнішою ознакою кризи українського буржуазного націоналіз- му остаточну втрату перспектив його розвитку, бо ж, за її словами, «націоналізм старіє в повному розумін- ні цього слова. Його лідери досягли критичного віку, з жахом помічають, що зміни у них нема», що укра- їнська молодь за кордоном виявляє дедалі меншу за- цікавленість їхніми ідеями й закликами. «Нам дово- диться дуже скрутно маневрувати нашим скромним емігрантським кораблем»,— бідкається «Український голос». Цей націоналістичний орган вважає однією з при- чин кризи в таборі націоналістичної контрреволюції надто вже одверту фальсифікацію радянської дійснос- ті, надто безсоромне оббріхування досягнень україн- ського народу. Націоналіст у професорській мантії Юрій Шерех (Шевельов) причину занепаду та розгардіяшу в націо- налістичному середовищі вбачає у відстоюванні пев- ними його колами ідеології Д. Донцова — людини, що, за визнанням Шереха, втратила будь-які зв’язки з рідним грунтом, з народом і хоче надолужити це ци- нізмом ката, фанатизмом касти «апостолів-інквізито- рів». «Донцовщина,— квилить Шерех,— виросла з не- спроможності зрозуміти народ і знайти з ним спільну мову... Час донцовщини скінчився!» А що ж мельниківці? «Українське слово», в якому підробляє пан А. Ж., констатує: на українському націо- налізмі «тяжать не тільки старі й сьогодні вже від- жилі передсуди минулого, але й групова побудова, сво- 1 Цит. за збл Людської крові не змити. К-, Політвидав Укра- їни, 1970, с. 75. У Ю* Римаренко 193
єрідні замикання в політичні гетта... Ми опинилися в сліпому безвихідному куті повного політичного мараз- му»,— з жахом стверджує газета. А присуд історії ще жорстокіший за цей мимовіль- ний самовирок! ЗА ФАЛЬШИВИМ МАНДАТОМ Відомий свого часу в буржуазно-на- ціоналістичних колах Василь Ривак, що порвав з на- ціоналістами і повернувся на Батьківщину, писав: «Для... ініціаторів УНРади не було тоді, здається, важливішого завдання, як притягнуть до її складу запеклих ворогів всякої демократії, тобто мельників- ську і бандерівську ОУН та договоритися про розпо- діл завдань з оунівською УГВР (так званою «Укра- їнською головною визвольною радою».— Ю. Р.). Це теж відповідало інтересам американських режисерів. Справді, чи існувала УНРада, УГВР та всі інші еміг- раційні «партії», «об’єднані» партії? В те вірили тіль- ки наївні рядові емігранти і обивателі. Керівники ж усіх угруповань добре знали, що це все тільки міф, вигідний західним імперіалістам і їхнім агентам»1. Десь у 1954 році жовто-блакитна «діаспора» при- йшла у рух. Не так уже часто можна було зібратися за банкетними столами у мюнхенській кав’ярні «Три ведмеді», де пінилось грайливе бордо, спокушали французький арманьяк та «Смирновська» горілка. Отже, гриміли фанфари, дзенькали литаври, про- голошувалися гучні тости. Усі з надією позирали у бік американців, які щедро сплатили за всю цю «ім- презу». Дарія Ребет у мріях уже бачила на собі низ- ку діамантів, а її чоловік Лев — новісінькі тергалеві штани. Микола Лебедь уявляв принадних паризьких панянок, Зенон Матла — чарівні краєвиди Ямайки чи Гонолулу, де можна буде порозкошувати на амери- канські гроші. Саме так чи майже так на жовто-блакитному обрії з’явилася нова «партія», яку пишномовно нарекли «Організацією українських націоналістів за кордо- ном» — ОУН-з. ‘Ривак Василь. Життя переконує. К., вид-во товарист- ва «Україна», 1962, с. 21. 194
її виникнення було наслідком затяжної кризи од- ного з найреакційніших буржуазно-націоналістичних угруповань — так званої ОУН-бандерівців, що запля- мувала себе в роки Великої Вітчизняної війни при- служництвом гітлерівцям та їхнім сателітам. Тому верхівка буржуазно-націоналістичної емігра- ції насамперед подбала про зміну вивіски. Щодо бан- дерівців, то вони поквапилися змінити назву своєї ор- ганізації на «Закордонні частини ОУН» (34 ОУН). До того ж у самому бандерівському середовищі ви- никла опозиційна група націоналістичних функціоне- рів, очолювана кримінальним злочинцем, колишнім агентом гітлерівського гестапо Миколою Лебедем та його спільниками — Іваном Гриньохом і Львом Ребе- том. Намагаючись відмежуватися від збанкрутілого керівництва 34 ОУН і вдаючи з себе «вболівальників демократії», опозиція, як твердить «історіограф» бандерівщини Петро Мірчук, розгорнула наступ про- ти Бандери як вкрай скомпрометованої фігури та про- ти ідеолога ОУН Дмитра Донцова, надто відвертого у своїх симпатіях до гітлерівського фашизму. Врешті-решт опозиціонери перекинулися до іншої буржуазно-націоналістичної організації, так званого «Закордонного представництва Української головної визвольної ради» (ЗП УГВР), яке поширювало вигад- ки, що, на відміну від інших, «веде боротьбу на рід- них землях за українську державність». Лебедь та К° продовжували викриття і без цього явних кримі- нальних злочинів Бандери, але тепер з позиції «обо- ронців рідного краю». Бандера відповів на це виклю- ченням із 34 ОУН Миколи Лебедя, Івана Гриньоха, Василя Охрімовича, Льва Ребета, Дарії Ребет, по- грожуючи їм фізичною розправою. Незгоди між Бандерою та «модернізаторами» із ЗП УГВР були, так би мовити, тактичними розхо- дженнями у трактуванні поняття «демократія». Опо- зиціонери вважали помилкою афішування оунівцями своєї ворожості до цього поняття. В одному з тодіш- ніх документів ЗП УГВР читаємо: «Бандера вважав, що ОУН не може стояти за демократію...Тільки під виглядом (курсив наш.— Ю, Р.) демократичних прин- ципів у своїй практичній діяльності ми (ЗП УГВР.— Ю. Р.) зможемо притягнути народ на свій бік і не 7* 195
тягнути його назад до старого, від чого народ давно відмовився». Основною ж причиною чергового розколу оунів- ського табору були не якісь ідеологічно-програмні чи політичні розходження, а боротьба за право бути єди- ним репрезентантом «інтересів України» перед іно- земними розвідками. Так само, як основною причиною першого розколу оунівського табору була гризня за право репрезентації таких же «інтересів» перед гітле- рівцями. Отже, йшлося про нову орієнтацію на нових хазяїв, які дотримувалися стратегії й тактики «холод- ної війни». Ось що писав підручний Бандери Б. Підгайний: «34 ОУН підтримує співпрацю з відомими... англійськими чинниками (розвідкою.— Ю. Р.), отримує допомогу у навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може дати тільки сильна держава... В обмін за це 34 ОУН повинна дати роз- відницькі матеріали, які є необхідні для планування воєнних приготувань проти СРСР». Опинившись за океаном, верховоди ЗП УГВР вжи- ли всіх заходів, щоб налагодити співробітництво з американською розвідкою. Перешкоджали їм у цьому бандерівці, що також торували сюди шляхи. Треба було усунути з політичної арени Бандеру та К°. З ці- єю метою ватажки ЗП УГВР розробили «широкоза- кроєну» акцію. М. Лебедь наказав тодішньому керів- никові «технічної ланки» 34 ОУН О. Васьковичу ор- ганізувати нелегальну друкарню фальшивих доларів у Мюнхені на Фюрехштрасе. Лебедь передбачав, що фальшиві долари знадобляться йому у вирішальний момент для компрометації Бандери перед американ- ською розвідкою. Так і сталося. Лебедь діждався-та- ки компрометуючого Бандеру процесу з приводу фаль- шивих доларів, ініціатором і організатором друку- вання яких був він сам. Водночас його донос сприяв активізації співробітництва ЗП УГВР з американ- ською розвідкою, на що сподівалися угевеерівці. Відомо, що «генеральний секретар закордонних справ УГВР» Микола Лебедь встановив зв’язки з аме- риканською розвідкою ще 1945 року в Італії. У липні того ж року Івана Гриньоха, Романа Ільницького та інших угевеерівців двічі приймав тодішній команду- ючий американськими окупаційними військами у За- 196
хідній Німеччині, якому вони запропонували свої шпи- гунські послуги. Верховоди ЗП УГВР прийшли про- ситись у найми не з порожніми руками, а з відомос- тями військового, політичного та економічного харак- теру. Восени 1946 року американська розвідка бла- гословила ЗП УГВР на проведення підривної діяль- ності проти СРСР. Отже, саме «демократичні» угевеерівці дорвалися до каси американської розвідки, видаючи їй різні ви- гадки за вірогідні відомості від начебто керованого ними якогось «крупного підпілля в краю». Представники американської розвідки запропонува- ли Лебедю та К° підібрати спеціальних людей, щоб переправити їх на Україну для зв’язків із розрекламо- ваним угевеерівцями «широкозакроєним підпіллям». Така вказівка припала до вподоби ватажкам ЗП УГВР, у яких виник «хитромудрий» план: використа- ти шпигунську групу для зміцнення своїх позицій як перед американськими хазяями, так і в середовищі оунівців за кордоном. Точніше, сфабрикувати відо- мості про наявність на Україні «масового руху спро- тиву» і від його імені надати ЗП УГВР «мандат» на представництво за кордоном міфічної «воюючої України». «Мандат» дав би змогу прибрати до своїх рук усе оунівське середовище. У той же час один з ватажків 34 ОУН Мирон Мат- вієйко дістав від Бандери майже тотожне завдання. «Бандера і Стецько,— писав він згодом,— добре зна- ючи, що ніякого підпілля немає, вирішили послати мене на Україну, щоб передати в 34 ОУН відомості про нібито діюче підпілля і нібито існуючий провід ОУН на західноукраїнських землях. Це, на думку Бандери і Отецька, дало б їм можливість гендлювати цими «інформаціями» перед чужоземними розвідка- ми й отримувати за них гроші». (Щоправда, Банде- ра не додумався до «мандата» і на цьому програв). Після консультацій ЗП УГВР з американською роз- відкою про те, кому доручити роль кур’єра за «манда- том», вибір упав на Василя Охрімовича (псевдоніми — Далекий, 4ужий, Дальній). Активний учасник опози- ції проти Бандери, викладач німецьких шпигунських курсів у Кракові (1940) та Львові (1942), Охрімович займав у ЗП УГВР посаду голови ради референтів, керівника «політичної інформаційної служби» і був 197
людицою, на яку угевеерівські верховоди могли по- кластися. І от на початку червня 1950 року в американській шпигунській школі, що отаборилася в районі Кауф- бойрена (ФРН), з’явився новий курсант під псевдо- німом Грузин. Інструктор школи взяв у нього письмо- ве зобов’язання, в якому Охрімович підтверджував, що буде співробітничати з американською розвідкою й виконувати шпигунські завдання на території Ук- раїни. З червня 1950 року Охрімович перейшов на неле- гальне становище. Під прізвищем Гарольд Евальд, як вільнонайманий американської військової частини, він оселився на спеціальній конспіративній квартирі у селі Обербойрені (поблизу міста Кауфбойрена) ра- зом з оунівцями «Маком», «Рубанем» та «Осипом», з яких готували радистів майбутніх диверсійних груп. Офіцери американської військової розвідки навча- ли угевеерівців працювати на радіостанції, стріляти з різних видів зброї, закладати міни, фотографувати секретні документи та військові об’єкти, консульту- вали, в який спосіб і яку розвідувальну інформацію треба збирати в Радянському Союзі. На аеродромі біля Кауфбойрена майбутні диверсанти вчилися стри- бати з літака з парашутом. Протягом усього вишколу курсантами «опікувались» угевеерівці Ю. Лопатинський та І. Гриньох, бував у Кауфбойрені і сам «генеральний секретар закордон- них справ УГВР» М. Лебедь. Найбільше його турбу- вало те, щоб хтось із курсантів, чого доброго, не від- мовився «іти в край» з шпигунським завданням. Щодо Грузина, тобто Охрімовича, то він ретельно навчався шпигунському ремеслу. З конспіративної квартири разом з «Маком» та «Рубанем» виїжджав на старий аеродром, де у спеціально обладнаному анга- рі під керівництвом американського інструктора на- вчався парашутній справі, стрільбі з пістолета та гвинтівки. Охрімович вивчав також тайнопис, техніку шпигунського фотографування та шифрування радіо- грам. Коли вишкіл було закінчено, Охрімович напередод- ні відправки на Україну з американського військово- го аеродрому у місті Вісбадені отримав від праців- ника ЦРУ Блейка 20 тисяч карбованців, паки австрій- 198
ських шилінгів, чеських крон, західнонімецьких ма- рок, ще й від Гриньоха 4 тисячі карбованців. Кож- ному з членів шпигунської групи було вручено по американському автомату, чотирнадцятизарядному бельгійському пістолету, по 2 ручні гранати та... по швейцарському годиннику. Ось що розповів пізніше, у 1952 році, сам В. Охрі- мович: «В присутності Блейка Гриньох розхвалював співробітництво ЗП УГВР з американцями, посила- ючись на надану ними велику допомогу, і просив пе- редати про це в край, добиваючись того, щоб ОУН на рідних землях повністю погодилась би продовжу- вати це співробітництво». Далі Охрімович зазначав: «Блейк тоном господаря запропонував мені зайнятись збиранням відомостей, які цікавлять американську розвідку, і спробувати передавати її за кордон... Най- більше його цікавили відомості про кордони України, навіть подробиці: як зовні виглядає кордон, як орга- нізована охорона тощо. Потрібні були відомості про важливі укріплення аеродрому, військові бази... Пас- порти, військові квитки та інші радянські документи бажано при першій можливості переправляти за кор- дон, вони мають велику цінність для американської розвідки... Американська розвідка була дуже зацікав- лена в тому, щоб ОУН пішла з нею на співробітни- цтво та створила розвідчу сітку для збору шпигунської інформації для американців. У зв’язку з цим Блейк наказав мені будь-що умовити керівників «підпілля ОУН» погодитись на співробітництво, за що обіцяла- ся різна допомога». Блейк обіцяв, що після встановлення Охрімовичем зв’язку з оунівцями вони зможуть розраховувати на підтримку американською зброєю, амуніцією, медика- ментами, раціями. Від свого шефа по ЗП УГВР Івана Гриньоха Охрі- мович одержав погоджене з М. Лебедем і Л. Ребетом спеціальне доручення. Йшлося про передачу безпо- середньо з України, від імені проводу ОУН за під- писом «провідника в краю», на адресу ЗП УГВР у Мюнхені тексту сфабрикованого «мандата», якого Охрімович узяв з собою. Кілька слів про міфічне «широкозакроєне підпіл- ля», яким спекулював М. Лебедь та К°. У перші роки після Великої Вітчизняної війни в західних областях 199
України діяли окремі буржуазно-націоналістичні бан- ди. У складі їх були колишні куркулі, поліцаї, бур- гомістри, перекладачі, солдати й офіцери гітлерів- ських зондеркоманд тощо. З допомогою населення на- ціоналістичне «підпілля» було знешкоджене, а обду- реним ворожою пропагандою та заляканим терором людям надано змогу порвати з минулим і чесно пра- цювати. Проте визнати очевидний факт банкрутства україн- ського буржуазного націоналізму закордонні верхово- ди не хотіли. Для Лебедя, Гриньоха, Ребета та К° важливо було створити перед західними покровите- лями бодай видимість підпілля, що надало б вірогід- ності заздалегідь підготовленому «мандату». Гриньох передав Охрімовичу пошту для «підпілля» й кілька «відзнак» УПА для нагородження найбільш «видат- них борців за свободу та демократію». До цього бу- ли додані адреси для безпосереднього зв’язку із ЗП УГВР. Було також обумовлено, що в разі потреби амери- канська розвідка передаватиме доручення Охрімови- чу через радіостанцію «Голос Америки», зашифрову- ючи їх у літературних радіопрограмах. За інструкцією Гриньоха, Охрімовичу доручалося також підшукати «людину розвинену, письменну та культурну», яку можна було б використати в опози- ційній боротьбі проти Бандери, відправити за кордон до американської шпигунської школи. 19 травня 1951 року Василя Охрімовича і оунівців «Мака», «Рубаня» та «Осипа» з бази військово-по- вітряних сил США у Вісбадені (Західна Німеччина) було закинуто літаком на радянську територію. Охрімович та його спільники переховувалися в лі- сових хащах Карпат, боячись з’явитися на люди. Блу- каючи лісами, Охрімович натрапив на бандитського ватажка Романа Кравчука, котрий відразу згодився співробітничати з американською розвідкою. Прагну- чи зацікавити її своїми можливостями в західних об- ластях України, Кравчук передав Охрімовичу шпи- гунську інформацію, радив обміркувати питання про висилку спеціального кур’єра до посольства США у Москві. У радіограмі ж в американський шпигунський центр робилася добра міна при поганій грі. Ось її текст: «Дякуємо за технічну допомогу (рацію.— 200
Ю. Р.). Із ставленням уряду СІЛА до справи укра- їнської соборної держави ознайомились. Радуємось цьому. Висловлюємо надію, що в плані здійснення принципу самовизначення народів уряд США повніс- тю політично підтримає визвольну боротьбу... та УГВР як керівного органу цієї боротьби...» Угевеерівці марно намагалися приховати банкрут- ство українського буржуазного націоналізму. Крав- чук у бесідах з Охрімовичем змушений був визнати, що перспектив на розгортання диверсійно-шпигунської роботи немає, що «із цієї затії нічого не вийде, бо ж підпілля ОУН ліквідовано, а окремі його учасники не мають між собою будь-яких зв’язків». Ця розмо- ва, звичайно, не стала відомою американській «висо- кій стороні», яка у відповідь на вищезгадану радіо- граму бадьоро запевнила: «США розуміє, що укра- їнська боротьба відіграє важливу роль у боротьбі проти більшовизму». Поки дві «високі» шпигунські сторони подібним чи- ном бавилися протягом кількох радіосеансів, В. Ох- рімович приступив до виконання свого чи не найваж- ливішого завдання — зміцнювати після розколу в ОУН позиції Лебедя та К°. Через американський центр передається по рації сфабриковане ще в Мюн- хені послання: «№ 62.63. Генеральному секретарю закордонних справ УГВР Миколі Лебедю. Підтверджуємо мандат ваш і всього ЗП УГВР репрезентувати УГВР і весь український визвольний рух в світі. Задачі ЗП УГВР полягають: 1. Репрезентувати за кордоном УГВР, український визвольний рух на українських землях (тобто залишки банд.— Ю. Р.). 2. Проводити за кордоном політико-демократичну та інформаційну роботу по лінії визвольної боротьби українського народу (йдеться про антирадянську ді- яльність.— Ю. Р.). 3. ЗП надається свобода рішень по використанню допомоги (іноземних розвідок.— Ю. Р.), її форми, розміри і вишкіл. 3. ЗП УГВР е верховний орган для всіх учасників УПА і підпілля, які опиняються за кордоном. При ЗП УГВР по лінії УПА функціонує місія УПА... 201
Цей мандат є тимчасовим, бо УГВР в краю має на- мір вислати за кордон свого компетентного представ- ника для урегулювання і вирішення всіх актуальних питань відносно до становища в краю». І слідом за цим Охрімович надсилає угевеерівцям другий, такий бажаний для них «документ»: «64.65.66. Провід організації українських націона- лістів на українських землях підтверджує, що Бий- лихо (Ст. Бандера) відійшов від постанов III Над- звичайного Великого Збору ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН. Провід ОУН вва- жає поки тактично невигідним повністю усунути Бан- деру від участі в ОУН. Провід ОУН на українських землях уповноважує Льва Ребета, Матлу і Бандеру тимчасово взяти керівництво 34 і реорганізувати 34 згідно з пропозиціями проводу ОУН на Україні. З про- позицією ознайомити Бандеру». Текст цієї радіограми було опубліковано в газеті «Український самостійник» 28 лютого 1954 року. Доля Охрімовича, як і всіх інших агентів ворожої розвідки, була заздалегідь визначена. Невдовзі шпи- гунську групу було затримано, й вона стала перед ра- дянським судом. Для Лебедя та К° настав час скористатися фаль- шивим «мандатом». З допомогою цього «доручення з Батьківщини» верховоди ЗП УГВР значно зміцнили свої позиції в оунівському середовищі. Що ж до Бан- дери, то він, згідно з «рішенням краю», увійшов до «тріумвірату колегії уповноважених» (Ребет, Матла і Бандера), оголосивши про переобрання керівництва закордонними частинами ОУН і формальний розпуск ОУН. 28 грудня 1953 року було підписано угоду опо- зиціонерів і Бандери під назвою «План і деякі уточ- нення до діяльності тимчасового керівництва 34 ОУН — база дії колегії уповноважених», за якою Бан- деру фактично було усунуто від керівництва 34 ОУН. У лютому 1954 року Бандера заявив про свій вихід з «тріумвірату», посилаючись на незаконні вчинки Ле- бедя і К°. Від ОУН-бандерівців відкололася група прибічників ЗП УГВР, яка утворила нову оунівську організацію — так званих «двійкарів» або «ОУН за кордоном». Провід цієї організації очолили Ребет і Матла. 202
Отже, видавши себе за допомогою фальшивого ман- дата за «єдиних репрезентантів» української нації і дискредитувавши Бандеру, ЗП УГВР разом із своєю прибудівкою ОУН-з завоювала «життєвий простір» бі- ля джерела прибутків — каси американської розвідки. Маніпулюючи горезвісним «мандатом», ватажки ЗП УГВР силкувалися свою дрібненьку організацію, фінансовану американськими спецслужбами, підняти до рангу «справжнього українського уряду». Вони мо- рочили своїх хлібодавців неіснуючими можливостя- ми щодо підриву Радянської України зсередини, на- справді ж їх хвилювали цілком конкретні речі, дале- кі від «урядування». 1969 року журнал «Самостійна Україна» писав: «ЗП УГВР під димовою заслоною гучної «революційної пропаганди» у глибокій таєм- ниці від української спільноти виконує зовсім не го- норову роль... це ж ніяк не політика, а звичайнісіньке платне вислуговування підрядним чинникам чужої політики». Не можна не йняти віри й твердженню такого ви- дання, як американський військовий журнал «Старз енд Страйпс», що у липні 1953 року повідомляв: «Го- ловна українська визвольна рада — організація, під- тримувана американськими фондами». З цього при- воду варто згадати й листа одного із засновників ЗП УГВР й ОУН-з Зенона Пеленського до редактора газети «Шлях перемоги» Данила Чайковського, який надрукував цей лист у своєму часописі (1954). Тут ми знайдемо кілька «красномовних» висловлювань: уге- веерівці, за словами Пеленського, «своєю колабора- цією з американською розвідкою привчили американ- ців до того, що вільно українську справу трактувати в кльоаці розвідки». І далі: «Я особисто не сумнівав- ся, що... ЗП УГВР бере кльоачні гроші». Щоправда, ці давні висловлювання не перешкоджали 3. Пелен- ському бути однодумцем Лебедя і самому відробляти «кльоачні» срібняки. Метушня навколо ЗП УГВР як «урядового достой- ника» давала підстави Лебедю та К° сподіватися на відновлення свого «авторитету» в середовищі україн- ської еміграції. Проте виступи з «державницькими» гаслами безна- дійно провалилися. Свідчення в радянській пресі уге- веерівських емісарів, що зрозуміли свою провину 203
перед українським народом, не залишили ЗП УГВР ні- яких надій на «державницьке представництво». Бур- жуазно-націоналістична газета «Самостійна Україна» писала 1952 року: «Здебільше угевеерівці перекону- ють український загал, що всі вони не в еміграції, а в краю і говорять до нас буцімто з України. Ясно, що це подібне до викликування духів чи іншого роду чаклування... Дійсність без найменших сумнівів го- ворить до нас з баварських гір: о. Іван Гриньох з Мюн- хена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків». Щоправда, зберігалася ще одна хитка надія — пропхатися до сонму «державницьких мучеників» за горезвісну «всеукраїнську правду». Гриньох, Лебедь та К° спробували використати набутий досвід і для опанування УНРадою, що претендувала поряд із ЗП УГВР на роль «справжнього» жовто-блакитного псе- вдоуряду та намагалася нап’ясти на себе машкару якоїсь «всеукраїнської демократії» з «соціалістич- ним», «демократичним» та іншими секторами. Цікавою з цього приводу е стаття І. Лучишина «З якою метою вступила ОУН-з до УНРади?», що бу- ла надрукована у журналі «Вільна Україна» (1969, № 61). Як пише автор статті, ОУН-з вступила до УНРади в ролі своєрідного «троянського коня» з тим, щоб підступними методами розвалити цю псевдодер- жавну організацію зсередини, а рештки її підкорити впливу Миколи Лебедя під знаком ЗП УГВР. Для чо- го було пхатися спекулянтам з ОУН-з до УНРади? — ставить питання Лучишин. І відповідає: «Бо вони... опинилися майже в повній ізоляції від українського громадянства. А в їхньому власному інтересі було виказатись перед своїми американськими хлібодавця- ми, що вони мають якийсь вплив серед української еміграції». Проте спроби Лебедя та К° оволодіти УНРадою були невдалими. її «президент» Микола Лівицький зліплений з того ж тіста, що й угевеерівці та «двійкарі»: він хутко позбувся конкурентів, виклю- чивши із складу УНРади ОУН-з та кілька «опозицій- них» групок, які, у свою чергу, утворили ще один політичний балаган — «Конгрес української вільної політичної думки», називаючи його «новим ідеологіч- ним центром», що очолить «весь емігрантський полі- тичний рух». Нещодавно за кордоном з’явилося ще од- не «об’єднання», яке гучно нарекло себе «Українсь- 204
ким демократичним рухом» і заявило, що чекає свого визнання знову ж таки від «краю». Принагідно додамо, що історія з «мандатом» повто- рилася в наші дні. Як повідомлялось у радянській пресі, в 1977 році у Львові було заарештовано підда- ного Великобританії А. Климчука, що прибув до Ра- дянського Союзу в складі туристської групи. Будучи емісаром 34 ОУН, він займався на території СРСР ворожими діями. На прес-конференції 3 січня 1978 ро- ку фігурувало вилучене у Климчука разом з іншими документами так зване «Звернення підпільної України до урядів країн Заходу і світової громадськості стати на захист національно-державної незалежності поне- волених в СРСР народів і основних прав і свобод людини». Звернення це було сфабриковано на Заході; Климчук привіз його з метою поставити під ним хоча б кілька підписів. Про це прямо говорилося у відповід- ній інструкції, яку мав при собі «турист». «Місія» бандерівського емісара зазнала ганебного провалу. Щодо ЗП УГВР та ОУН-з, то вони докла- дають усіх зусиль, щоб якось вислужитись перед сво- їми господарями у справі посилення ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу. Нині це основний напрямок їхньої діяльності. ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА «ДОБРИМ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМОМ» ТА «КРУГЛИМ столом» 1950 року прогресивний романіст Фран- суа Нурісьє опублікував у Парижі книжку «Приниже- на людина» про «біженців» та «переміщених осіб» із Східної Європи. В ній автор писав: «Цілком очевид- но, яку загрозу... являє собою приплив «необіженців»: вони підтримують загрозливе бродіння умів, групу- ючись згідно політичних ознак, і являють собою ре- зервну силу контрреволюції». , Ці слова про «резервну силу контрреволюції» стосу- ються й українських буржуазних націоналістів, яких імперіалістична реакція використовує у ідеологічних диверсіях проти Радянського Союзу. Реакційні кола і далі тримають жовтоблакитників у резерві, сподіва- ючись, що вони згодяться принаймні як ландскнехти 205
психологічної війни, виконавці найбрудніших провока- цій проти миру та соціального прогресу, проти країн соціалістичної співдружності. За визнанням арештованого в СРСР бандерівського емісара Ярослава Добоша, «український буржуазний націоналізм сьогодні найчастіше виступає не як ідео- логія, а як звичайна ширма для антирадянської діяль- ності чужих, ворожих нашому народові сил» Ч Буржуазно-націоналістичні групки — люті вороги миру, прихильники воєнних конфліктів і войовничого антикомунізму — так сформулювали своє кредо: «Ли- ше зброя та меч!» Друкований орган ОУН-з журнал «Український самостійник» визнавав, що бандерівщи- на «скерувалась у бік правого екстремізму» і перебу- ває у спілці з «експонентами американських право- екстремістських груп». І далі: «...справжнім рушійним мотором, що порушує всю цю машинерію, є капітал деяких американських промислових корпорацій». ЗП УГВР також не стоїть осторонь антикомуністич- ної підривної діяльності. Проте цей «центр» вдається до тактичних прийомів ідеологічної диверсії проти Радянської України, властивих так званому «повзучо- му» або «інтелектуальному» антикомунізму. Пристосовуючись до глобальної імперіалістичної політики «наведення мостів», угевеерівці та «двійкарі» не від тріо навіть, щоб дорікнути екстремістським націоналістичним елементам за консерватизм, «засу- дити» їхнє відверте зближення з неофашистами і по- критикувати за невміння вибирати «найдійовіші» ме- тоди антирадянської боротьби. Угевеерівці роблять ставку на «мирні методи» і силкуються надіти маску мало не «захисників» українського народу, «прихиль- ників інтернаціоналізму». Один з ватажків ЗП УГВР та ОУН-з Мирослав Прокоп, протягом тридцяти років тісно зв’язаний з американською розвідкою, надрукував у журналі «Сучасність» у 1973—1975 роках статті «За справжній інтернаціоналізм у взаєминах між народами» і «На- ціональне та інтернаціональне в нашій добі». У чому ж справжній сенс появи цих публікацій, чо- му Прокоп уболіває за впровадження у життя прин- ципів інтернаціоналізму? І що ж розуміє Прокоп 1 «Радянська Україна», 1972, 3 червня. £06
під поняттями «національне» та «інтернаціональне»? Перше він безпідставно пов’язує із «здоровим націо- налізмом», а друге — «з добрим інтернаціоналізмом». Жонглювання словом «інтернаціоналізм» знадобило- ся авторові для того, щоб узяти під захист космопо- літизм імперіалістичної буржуазії, під прапором яко- го світова реакція силкується позбавити народи на- ціонального суверенітету і утворити щось на зразок «інтернаціональних Сполучених Штатів Європи», «сполучених держав світу» тощо. Зрештою, і космо- політизм («добрий інтернаціоналізм»), і шовінізм («здоровий націоналізм») — дві сторони тої самої медалі — імперіалістичної політики соціального та національного гноблення народів. Демагогічна термі- нологія Прокопа — пряме запозичення із буржуазної, антикомуністичної та антирадянської пропаганди. Все взяте ним із певних джерел. Зокрема, Прокоп поси- лається на американського соціолога Емерсона, який, всупереч фактам історії, твердить, що основа всіх конфліктів закладена в суті нації, в самій природі людини і тому міжнаціональні конфлікти та націона- льна ворожнеча є нібито вічними і нездоланними. А термін «добрий інтернаціоналізм» Прокоп вихопив з писань англійського буржуазного соціолога Барбари Уорд. За Прокопом, «єдність національного та інтерна- ціонального» — це єдність націоналізму та космополі- тизму. Маніпулюючи термінами «здоровий націона- лізм» та «добрий інтернаціоналізм», ідеологічні диверсанти будь-що силкуються прищепити націона- лістичні погляди громадянам соціалістичних країн, принизити ідею пролетарського інтернаціоналізму, підірвати всесвітньо-історичний вплив соціалізму. Хоч у середовищі угевеерівців начебто й «визнають» факт існування радянського народу, проте, виступаючи з позицій «доброго інтернаціоналізму», намагаються зобразити його якимось нестійким конгломератом, що «утруднює» розвиток національних цінностей. Зокрема, Мирослав Прокоп у своїй статті «Про так званий радянський народ. До генези цього поняття і дискусії про нього» («Сучасність», 1976, № 2), ко- піюючи відомих американських антикомуністів, знову ж таки виступає за «добрий інтернаціоналізм» проти «інтернаціоналістичного комунізму», який нібито 207
породжує «адміністративну та духовно-культурну уні- фікацію» радянських народів і є, за його словами, при- чиною якоїсь «кризи» марксизму в галузі національ- ного питання. Тут що не слово, то перекручення дійсності, пересмикування з об’єктивістськими ремар- ками, обтічними рекомендаціями «демократизації» соціалізму на грунті знову ж таки буржуазного націо- налізму. І хіба не дивно, що демократизацію обстоює журнал ЗП УГВР, ватажки якого вкрай скомпромето- вані службою у таких відомих «демократів», як гітле- рівські націонал-соціалісти! Ділки із ЗП УГВР, на відміну від екстремістськи настроєних кіл націоналістичної еміграції, з метою ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу не забороняють своїм прихильникам зустрічатися з ра- дянськими людьми, відвідувати наші виставки, кон- церти творчих колективів, купувати платівки із запи- сами українських пісень тощо. У середовищі ЗП УГВР висуваються гасла про «діалог» з комуністами, розра- хований на «розм’якшення» марксистської ідеології та «ідеологічну ерозію» соціалістичних країн. Не випадково часопис «Український самостійник» у 1974 році повчав: «Особистий контакт, книга, кар- тина, записки, живе слово — все це зброя в наших руках, і зброю цю ми повинні використати». Як тут не згадати про горезвісний «дискусійний клуб круглого столу» — дітище Центрального розві- дувального управління, створений для ідеологічної обробки радянських громадян, котрі перебувають у відрядженні в США. Великі надії покладалися в цій справі на Євгена Стахіва. Кілька слів про нього. Старий оунівець, співробіт- ничав з гітлерівськими окупантами в Донбасі. Потім разом з ними втік на Захід. Спершу оселився в Захід- ній Німеччині, згодом — у США. Пов’язав свою долю з Миколою Лебедем, який уже давно став платним агентом американських секретних служб. Щоправда, Лебедь працює на ЦРУ, а Стахів — на Федеральне бюро розслідувань (ФБР), хоч виконує також і дору- чення американської розвідки. Саме тому він швидко знайшов собі тепленьке місце у так званій «політичній раді» ОУН-з і в штаб-квартирі ЗП УГВР. Підніма- ючись по службовій драбині дедалі вище, Стахів спів- робітничає у так званому видавничо-дослідницькому 208
об’єднанні «Пролог», яке фінансує (а відтак і керує ним) ЦРУ, удає з себе об’єктивну людину, такого собі «ліберала», котрий «лояльно» ставиться до СРСР, Час від часу з кон’юктурних міркувань виступає про- ти «бузувірів»-бандерівців, з якими він та його оточен- ня нібито не мають нічого спільного. Насправді ж це — звичайнісінька маска, під якою криється облич- чя злісного ворога усього радянського. Рекламуючи «круглий стіл» як засіб для «порозу- міння» з радянськими людьми, Стахів в одній націона- лістичній газеті проговорився, що таким чином нама- гається здійснити на них «психологічний тиск» і отримати «вірогідну» інформацію. Отже, улесливі заяви Стахіва й інших агентів ЦРУ та ФБР про «опі- кування» інтересами українського народу — це просто ширма, якою хочуть прикритися ідеологічні дивер- санти. Радянські люди швидко розпізнали справжнє об- личчя Стахіва та К°. «Клуб круглого столу» майже не діє, а його штат використовується для того, щоб сте- жити за українською еміграцією та строчити у ФБР доноси на неї. Отже, як бачимо, становище у прихильників тактики «гнучкого» антикомунізму, відверто кажучи, складне. Немає в умовах радянської дійсності «здорового на- ціоналізму» та «доброго інтернаціоналізму» в жовто- блакитному трактуванні. Український народ як най- цінніший скарб береже і зміцнює дружбу з усіма братніми народами Радянської країни, ту дружбу, завдяки якій стали можливі всі його історичні звер- шення. Ідеологічні диверсанти із шкури пнуться, намага- ючись дискредитувати інтернаціоналізм, применшити його життєдайну силу, вкласти в це поняття протилеж- ний зміст. У дусі концепцій «невидимого колоніалізму», який нібито існує в СРСР, будував свої «економічні студії» Всеволод Голубничий — «симпатик» ОУН-з з профе- сорським званням. Голубничий був доцентом Нью- Йоркського університету, викладав економічні дисци- пліни у Хантер-коледжі. Він — фахівець у галузі буржуазної теорії вартості та цін. Питання на перший погляд досить далекі від ідеологічних диверсій, в яких беруть участь жовто-блакитні підспівувачі 209
світової реакції. Проте саме Голубничий був тією пос- таттю, яка намагался надати брудним акціям угеве- ерівців «наукового» блиску. Нагадаємо, що в 1955 — 1960 рр. він працював у Мюнхені економічним експер- том в «Інституті вивчення СРСР» — спеціальному органі, створеному держдепартаментом США для здій- снення ідеологічних диверсій проти Радянського Сою- зу, а потім — у «Фонді Фрідріха Еберта» (Бонн) і в «Інституті вивчення Азії» (Гамбург). З 1966 року Голубничий замешкав у Нью-Йорку, де став головою створеного ЦРУ «дискусійного клу- бу круглого столу». Перед слухачами він виступав як «академік», «дійсний член» псевдонаукової «Укра- їнської вільної академії наук» (УВАН) за кордоном. «Економічні студії», на думку В. Голубничого, повинні активніше сприяти провокаційним акціям, ніж голо- слівна «критика» СРСР. Метод Голубничого — це розповсюдження дезинформації про соціалізм у псе- вдонауковій оболонці. Жовто-блакитні пропагандисти політики «наведення мостів» шукають методи й при- йоми, з допомогою яких можна завдати найбільшої шкоди інтересам радянського народу. Вони заклопо- тані підготовкою таких досліджень, які, за їх сло- вами, охоплювали б «економіку, ...соціальну структу- ру, матеріальний і правний стан громадян, цілий ком- плекс питань, які стосуються до системи життя народу і держави противника» (!). «В наш час,— проголо- шують «самостійники»,— мусимо перенестись на де- тальне і послідовне вивчення ділянок підсовєтського життя, без чого не можна будувати доктрини психо- логічної війни». Отже, концепція так званого «невидимого колоні- алізму» в СРСР є реальною спробою панів голубни- чих, солов’їв, мельників тощо прислужитися західним ідеологічним центрам. Наміри Голубничого прозоро випливають з його статей: виправдати колоніалізм та неоколоніалізм засобами «чистої науки», створити псевдонауковий плацдарм для посилення нападок на радянську дій- сність з позицій своєї надуманої доктрини. Характерно, що навіть сподвижник Голубничого 3. Мельник змушений визнати: «Ми користуємося за- гальними, недоказаними фразами, а ще й дивуємося 610
й обурюємося, що чужинці наших аргументів не сприймають серйозно». Не маючи нічого спільного з наукою, «досліджен- ня» В. Голубничого, Д. Солов’я, 3. Мельника та інших є, власне, збиранням матеріалів з агентурною метою для передачі їх імперіалістичним секретним службам. На думку шпигунів у професорських мантіях, їхня місія — «перестерегти Захід від загрози комунізму», «інформувати» про те, що «чекає вільний світ (тобто імперіалізм.— Ю. Р.) у недалекому майбутньому від Москви». Ще відвертіше визначила справжню роль буржуазних націоналістів, котрі видають себе за ви- разників якогось «таємничого українського єства», газета «Українське життя»: «Уряди Америки, Англії, Франції, а згодом і Західної Німеччини підійшли до української справи в інтересах своїх розвідок, для диверсійно-розвідувальної роботи проти СРСР». У наші дні імперіалістичні секретні служби є без- посередніми патронами буржуазно-націоналістичного середовища. Вони не лише фінансують його, зокрема ЗП УГВР, а й постачають йому антирадянські мате- ріали. Публікуючи їх, «самостійники» легалізують на- клепницьку писанину, здобуту з таємних джерел імпе- ріалістичних спецслужб, виступаючи, так би мовити, першою ланкою у розповсюдженні наклепів засобами буржуазної преси. Угевеерівські борзописці проштовхують у середови- ще української еміграції модерні ідейки відомих на Заході реакційних ідеологів. Вони залюбки використо- вують буржуазну «теорію еволюції». Повторюючи її постулати, А. Камінський, наприклад, намагається твердити про можливість трансформації марксистсь- кої ідеології, а згодом — і всього суспільно-політично- го ладу в країнах соціалізму. Він мріє про появу в СРСР «технологічної буржуазії», яку «умовно можна порівняти з буржуазним класом капіталістичного суспільства», що призведе, мовляв, до розриву «влади нагорі» з «народними низами». Ось що вкладають у поняття «демократизація» та «лібералізація» Камінсь- кий і К°! Та даремно сподіваються жовтоблакитники на пере- родження радянського суспільства. Нікому й ніколи не вдасться підірвати інтернаціональну єдність Союзу РСР. Почуття гордості за Комуністичну партію та 211
країну, висока соціальна активність та історичний оп- тимізм радянських людей, їх полум’яний патріотизм та інтернаціоналізм є вірною запорукою нашого дальшо- го прогресу на шляху комуністичного будівництва. ПРИРЕЧЕНІСТЬ ЗЛОВОРОЖИХ НАМІРІВ Останнім часом посилились підривні дії реакційних кіл капіталістичного Заходу проти роз- рядки міжнародної напруженості, миру та безпеки народів. Захисники імперіалізму, різномасті антира- дянці, зарубіжні буржуазно-націоналістичні та сіоні- стські центри ведуть антикомуністичну пропаганду у широких масштабах, застосовуючи дедалі витонченіші й підступніші методи. Вони мобілізують тисячі так званих «спеціалістів-радянологів», організовують всі- лякі акції, спрямовані проти Радянського Союзу. Шляхом наклепницьких вигадок, фальсифікації внут- рішньої та зовнішньої політики СРСР вороги миру і прогресу силкуються посіяти серед зарубіжної гро- мадськості антирадянські настрої, перешкодити зро- станню симпатій до нашої країни. До здійснення ідеологічних диверсій проти Радян- ського Союзу імперіалістичні хлібодавці залучають своїх вірних прислужників — українських буржуазних націоналістів. Ділки ЗП УГВР, наприклад, докладно вивчають та аналізують матеріали, що стосуються Радянської України, в тому числі періодичну пресу, стенограми й магнітофонні записи радянських радіопередач, звіти туристів, які побували в УРСР, тощо. Відповідно опрацьовані, ці матеріали передаються до імперіалі- стичних розвідувальних служб. Жонглюючи відомо- стями, угевеерівці фабрикують «вірогідні» (а насправ- ді — наскрізь брехливі) документи й публікують їх у своїх виданнях. Кому й для чого це потрібно, зрозу- міло з того, що видавництво «Сучасність» і об’єднан- ня «Пролог», які спеціалізуються на антирадянських пасквілях, повністю фінансує ЦРУ. Цей факт настільки добре відомий зарубіжним укра- їнцям, що навіть у жовто-блакитному середовищі не роблять з нього секрету. У зв’язку з цим ще у 1964 році націоналістичний журнал «Вільна Україна» писав: 212
«У «Пролозі», журналах «Сучасність» та «Українсь- кий самостійник» працює багато добре платних людей. Все коштує тисячі доларів». І далі: «Закордонне пред- ставництво УГВР з його багатьма установами — це організація в еміграції, яка не звітує перед українсь- ким громадянством про джерела своїх прибутків, про евентуальні внески своїх членів чи прихильників, про їхні пожертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто ці добродії? Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо визначають політичну лінію цього представництва». А 1970 року одна з націоналістичних «дискусій» у Нью-Йорку, яка набрала характеру взаємного викрит- тя, засвідчила, що «Пролог» та «Сучасність» перебу- вають на утриманні ЦРУ. Усі «самостійницькі» акції угевеерівців оплачує аме- риканська розвідка. Додамо: зв’язки з нею у фінан- сових розрахунках здійснюють «двійкарі» Керод, Підгайний і Галів. Надходять також певні кошти від американської радіостанції «Свобода». Називають навіть конкретну суму — 50—100 тисяч доларів що- квартально лише на «видавничі справи». А на видат- ки журналу «Український самостійник», що видається в Мюнхені, «незалежники» щомісячно одержували від американської розвідки 10 тисяч західнонімецьких марок. «Непримиренні» суперечності між буржуазно-націо- налістичними групами не виключають порозуміння між ними, коли йдеться про боротьбу проти Радянсь- кого Союзу, проти соціального прогресу, миру та демократії в усьому світі. Верховоди ОУН-з у своїй «декларації» наголосили на необхідності «протиста- вити планову акцію співпраці й ідею спільного фрон- ту» історичному наступові сил миру і соціалізму. При цьому спільним «обов’язком» буржуазних націоналі- стів проголошується розробка «українського політи- куму», тобто пристосування їхніх підривних дій до «новітньої» тактики імперіалізму. І бандерівці, і угевеерівці беруть участь у галасли- вій пропагандистській кампанії капіталістичного За- ходу з приводу вигаданого «порушення прав людини» в СРСР, запевняють у наявності в нашій країні яки- хось «опозиційних сил» тощо. Щоб дезорієнтувати громадську думку, буржуазна пропаганда видає за «жертви переслідувань» в СРСР 213
Дубенка та Островського — активних учасників фа- шистських каральних експедицій, а за «поборників свободи» — злісних порушників радянських законів, кримінальних злочинців Мороза, Караванського та інших відщепенців. Наприклад, Караванський — ко- лишній агент розвідки боярської Румунії під псевдо- німом У—ПОЗ — закінчив гітлерівську шпигунську школу і був закинутий у тил Радянської Армії для підривної діяльності. Українську ж еміграцію буржу- азна пропаганда намагається переконати, що саме оці людці є «мозковим трестом» України, навколо якого гуртуються якісь «здорові інтелектуальні сили». При цьому націоналістична преса не гребує най- бруднішими вигадками. З приводу одцієї такої «сенса- ції» журнал «Нові дні» писав: «Сидить ото редактор такої газети й думає: як би ото поборотись? Давай подам вістку про арешт... романіста Семена Скля- ренка. Його ж романами зачитується вся еміграція, особливо молодь. «Арештував», не знавши, звичайно, що С. Скляренко вже кілька років тому помер, а інші жовто-блакитні газетки ухватилися за цю звістку, і вийшов... всеемігрантський конфуз!» Іншого разу українські буржуазні націоналісти «арештували» львівського публіциста Тараса Мигаля. Звичайно, його ніхто й ніколи не арештовував. 1976 року український радянський письменник Тарас Мигаль був удостоєний звання лауреата республікан- ської премії імені Ярослава Галана за публікації, спрямовані проти українських буржуазних націоналі- стів. Він писав: «До чого б тільки не доторкнулись своїми брудними руками українські буржуазні націо- налісти, за яку б справу не схопились — обов’язково скомпрометують себе, відшмагають, як та відома унтер-офіцерська вдова з класичної п’єси... Що ж, ко- ли вліз у болото, то й квакай жабою» Ч Кілька слів про журнал «Сучасність» — друкований орган ЗП УГВР. Його літературний камуфляж створе- но заради спеціальних цілей, згідно з планами імпе- ріалістичних секретних служб. Одна з них — поши- рення антирадянських настроїв у середовищі зарубіж- ної інтелігенції, яка дедалі більше дізнається про ‘Мигаль Тарас. На розпуттях велелюдних. К., «Дніп- ро», 1982, с. 319. 214
розквіт української культури в умовах соціалістичної дійсності. Послабити враження від бурхливого розвит- ку радянської літератури, мистецтва, культури в ціло- му, очорнити здобутки українського народу в дружній сім’ї народів-братів — саме таке завдання поставили імперіалістичні боси перед «літературознавцями», що отаборилися в «Сучасності». Серед тих «літературознавців» виділявся колишній головний редактор «Сучасності» Іван Кошелівець — гітлерівський прислужник, що відробляв іудині сріб- няки як редактор «Ніжинських вістей» на тимчасово окупованій фашистами Чернігівщині. Раз у раз висту- пає у журналі і «сам» Микола Лебедь. І якщо бандерівці накликають атомну війну на укра- їнський народ, то один з лідерів ЗП УГВР А. Канівсь- кий вбачає в «евентуальному знищенні» міст та їх населення — робітників, інтелігенції Радянської Укра- їни — «величезну користь» для «всеукраїнської спра- ви». Адже таким чином збережеться, мовляв, село, на трудівників якого нібито можна вплинути в націона- лістичному антирадянському дусі. Отак на ділі «піклуються» про інтернаціоналізм буржуазні націоналісти, отакий «інтелектуальний» антикомунізм, що його взяли на озброєння ділки із ЗП УГВР, фашистські перевертні, давні майстри зра- ди і фальшування, найманці світової реакції, дії яких спрямовані проти не раз зрадженої ними Батьківщи- ни, проти української еміграції, проти соціального про- гресу й розрядки міжнародної напруженості. ПРОДУЦЕНТИ ДЕЗИНФОРМАЦІТ Свій камінчик у справу нагнітання ан- тирадянської істерії силкується докинути і ОУН-мель- никівців, що поставляє УНРаді і голів цього балага- на, і керівників різного роду «ресортів». Наприклад, на посту шефа преси та інформації УНРади перебував один з мельниківських провідників Ярослав Гайвас. Чим же підсилила традиційне жовто-блакитне «дер- жавництво» ОУН-мельниківців? Насамперед гарячковою метушнею навколо про- блеми «прав людини». В цьому активну роль віді- грала одна з мельниківських організацій у США — 215
«Смолоскип», керівники якої О. Зінкевич, А. Зваруп, Ю. Карпінський є співробітниками ЦРУ. «Смолоскип», підрозділ ОУН-мельниківців, поєднав у собі такі функції: видання антирадянських пасквілів, зб