Андрей Камінскій.
(ЇХ ІСТОРИЧНА ЦІНА).
Ціна 20 грошей.
1930.
ВИДАВНИЦТВО кооп. «слово
ЛЬВІВ.
Між галицко рускою інтелігенцією вже в 1860. р. р. ви-
бух спір о то, чи є тільки один великій рускій народ на про-
сторі від Карпат до Тихого Океана, чи два, зглядно три на-
роди. Сей наразі теоретичний спір ограничнвся в тім часі до-
невеличкого клаптика рускої землі, яка находилася в межах
австро-угорскої монархії. Нині ся теоретична проблема стала
актуальною і захопила всю Руску землю, як широка она й
далека. Рускій народ, без огляду на теперішні єго політичні
границі, станув лицем перед грізним питанєм, чи в недалекій
будучности останеся дальше одиоцільна, трудами многих по-
колінь і многовікових страданій воздвигиута могуча Русь, чи
може розпадеся она на атоми і в Наслідок сего стане погноєм
чужої культури і чужих сильних націй.
Сю незвичайну актуальну тему порушив звісний історик
і автор цінних брошур п. з. „Галичина — Піємонтом* і «За-
гадка України і Галичини*, — А. Камінскій. Хотя він оперує;
переважно фактами із історії Галицкої Руси і позірно зани-
мавсь долею сеї частини ‘ Рускої землі, но в дійснзстн в єго
брошурі висуиений і ярко освічений наболівшіЙ і 'злободнев-
ний вопрас, якій не може бути рівнодушним для кождого рус-
кого чоловіка, котрому на серці лежит -доля всего руского-
народа.
Ю. Я.
Друкарня Ставропмгійского Інституту.
Народники і Общеруси.
(їх історична ціна).
Сімдесятлітний процес між двома рускими групами в
Галичині не кінчится. Позиція панрускоі1) групи, є слабша не
тілько тому, що група так звана украінска має за собою біль-
ше вигідні условини, але і тому, що та панруска група не викри-
сталізувала (виявила) з між маси несущественних пунктів од-
ного основного, котрий творит фундаментальну (підставову)
ріжницю обох груп та становнт теоретичну і практичну сущ-
ность тих груп і процесу між ними. Треба вибрати сущвст-
венне спору і добра справа засіяє в світлі сонця і буде рі-
шучо. горою, бо є річію величезної ваги найти для обох по-
літичних категорій іх реальну вартість. Се задача сего трак-
тату, сеі брошури.’
500 літ находився Галич під завоювателями і весь час
звертав однодушно всі свої симпатії і надії на Схід до все-
го що находилось між Білим і Чорним морем. . Се було так
натуральне (природне), що оккупант (завоюватель) принимав
се як факт самоі природи Русина.
На початку 6-го столітя поневолена в 1830 і 40-ві рр.
серед, загального ідеалізму і ентузіязму того часу, деякі сві-
лі Галичане думали, що можність свобідного культурного
жита Галича прийде сама собою — з'доброі волі людий і
народів. Так брали річ Галичане якийсь час, бо зараз таки
(1849) Яків Головацкій вернув до довговікового інстінкту.
В тих часах почався в Австріі індустріялізм (розвиток
промислу), отже і констітуціоналізм’) (1861). Створились по-
сади, на котрі мала право І гал. Русь.
Тогди завоюватель сказав: Русини 1 ви 500 літ задихаєте
всі тамтуди і всі ви звертаєте очі і витягаєте руки тамтуди.
Тое .тамтуди* нині недалеко, оно і нам все перед очима і вам.
В виду сего ви з нами або проти нас- Коли хочете получити
які небудь посади, мусите кинути вашу традиційну народну
політику і почати кампанію проти Москви. На оправдане зра-
>) т. е. тих, котрі уважаюг малорусів, білорусів і великорусів га
один народ.
’) На основі конституції, всі горожанн мают рівні права.
4
дн ваших національних традицій і інтересів найдіть собі яку
яку угодно формулу, софізмат, ідею, ідеал.
Дотеперішна формула Галича була: все що там, є наше,
а бодай нам блйзке — і южне і сіверне, не входячи в то,
чи ми Москалі чи ні, чн ми один народ, чи ні. Тепер часть
Галичан найшла нову формулу: „южне наше, сіверне ні. Ба!
хоть не чувствуєтся, щоб сівер був нашим ворогом, мимо
того ми проголошуємось єго ворогом".
Так повстала Русь „тверда", що держалась твердше дав-
них традицій і „мягка" що змякла; Русь 100**/. і Русь менше
процентова.
ЗавоюваТель назвав одних москальофілами, а других —
В нагороду — народовцями.
Не трудно зрозуміти» так як то розуміли всі ГалнчаИе
по всі часи, що визволеня могло прийти або звідтам, або ні
звідки; бо колиб Русь не підсунулась на Збруч, ніхто, на цілі
столітя» не смівби ні снитн ні говорити о ніякій свободі —
ані о украінскій; бо се она, і ніхто инший, визволяла і украін-
скі краі і народ і козаків від ясиру, від шибениць і палів. ,
Коли отже часть Галича почала кампанію проти звідтам
то тимсамим відкидала визволене і ратіфікувала (потвердила)
поневолене.
Центральною квестією (головним питанєм) Галича є:
Хто мене освободит і основна ріжниця твердих і мягких е
та, що перші ждут освободжеия від одинокого освободителя,
як теплй весною від одинокого жерела теплй, другі, одино-
кого освободителя атакуют, —отже освободжене відкида-
ют. Се основне, все инше (проче) неесенціональне (неважне).
Всі отже високі ідеї мягких; народ, українство, рідна
мова, пояси, шаравари, вишивки, шапки інсценоване на те,
щоб закрити санкціоноване (потверджене) ними порабощенє.
Они за народі І проти одинокого освободителя народа?
Они за рідну мову!' Замикаючи очи на гальопуючі внси-
леня екстермінаторів мови?
Можна було бути сто раз чУкраінцем, але атакувати
освободителя, під котрим Украіиці мают повні правй, крім
пр£ва екстраваганцій (виходити поза межі), маючи на хребті
екстермінатора (того, котрий нищит) з натурою рися — кудиж!
Такою є суть подій —- поза орнаментикою (прикраса),
діялектикою (штука доказувати), декламацією, так видимо
ми Галич позитивний (положительннй) і негативний (відємний),
яким би слабим, сірим, часами смішним, а то і грішним, той
позитивний не був.
Ту треба однак сказати, що многі з тоі в цілостм нега-
тивної групи — групи народовців — наче для відкупленя грі-
ха відступництва від центральної тези (думки) національно!
галицкоі політики, зробили много. на економічнім і просвіт-
5
нім поли, дійствуючи — поза політикою — так, як сего ви-
магали дані часи і обставини.
Блуд викликає блуд. (Ошибка родит ошибку). Група
панруска — політично не вишколена — взяла тон противо-
положний.і відповідала на вороже відношене мягких до сі-
верноі Руси грубим нетактом, нетактностями зглядом свого
же южного, замість остатй на давнім становищи: і юг наш і
сівер наш, на котрім ст<^ли найпознтівнійші (Устіяновнч, Нау-
мович).
V- Крім того они, не зразу, а в пізнійшім розвою (роз-
витку), місто бути Русью-Рускими просто і відкрито стали
казенно-рускнми і викликували тим дальшу редукцію (змен
шенє) приклонників великоі позитивної ідеі.
7 Колиб були стояли не на казбнно-рускім, а на рускім грун-
ті, а І на місцевім биті — взявши за взір більше менше Ко-
стомарова, як се, повидимому зробили нині, то двох партій не
було би в Галичи. Мягкібулиб зредуковані до наймякших —
£епіе КиіЬепі, паііопе Роїопі — родом Рускі, народностях
Поляки.
Озвався Драгомаиов котрий в погляді на основу відно-
син українства до панрускости н.е мав нич (нічо) спільного
ні з народовцями ні з радикалами, а котрий був точно таким
панросом, як і тверді (як і найбільша часть передових Укра-
їнців — Панросів таких, як Котляревскій, Квітка, Гулак, Ку-
ліш, Костомаров), котрий тілько серіознійше і вповні прилич-
но’глядів на украінскій бит. Але тверді були тогді кріпко
казенними, Драгомаиов мав доволі політичних забобонів 19.
віка і.-, непорозумілись.
Кінчилось 19. століте. Драгоманова, не стало. Умер і
Огоновскій і.Пелеш. Етичне ніво (нравственний рівень) Га-
лича обнизилось.
На чоло австрійскоі Руси висували тепер кількох Ма-
зеп — спосібиих, діяльних, крутих перелетів. Давали краєви
більші або менші вартосте, тем лекше могли звертати віз
Галича на дорогу погуби.
^7 Певний начального становища на Руси — бідній і невід-
порній, першій Мазепа-Шептицкій (першій, за ним і другій)
перебрався за Русина і Русь не затупала ногами, а з радо-
стію -(кохаєсь в перелетах) саджає єго на галицкій престол!
Другій, меншій Мазепа-Грушевскій — не узнаний (призна-
ний) достаточно своїми.там, дістає від поработителя Галича,
командуюче становище, знаючи, що сей, в жажді пімсти,'
(дуже амбітний малий), буде фальшиво освічував провідні
струі. рускоі історії і биту (але втягнув галичан в відчуване
історії).	»
Ще иншій Мазепа-Василько — ділав в Відні. Говорячи
про него годі здержатись від усміху. Показував Відневи
грушки на верб) — украінского „велита" — і причинився до
6
редукції (звуженя) недавно великої імперії до 6‘/, міл. жи-
телів. Тому — хоть Мазепа — але шкода, що умер без гід-
ного (достойного) наслідника.
В противоположність до Василька украінску ничтож-
ність показував Полякам ще иншій Мазепа-Франко — ста-
тями як: „піе косЬат Ризі*. Не гордий ідеаліст-революціонер,
епігон буржуазних революцій, що любнт ідеал і ним дихає
і жіс — вічно в проголодь—як Павлмк, але вічно себе опла-
куючій реаліст пролетар, начинений (переповнений) ненавистю
і завистю продром (предвістник) болшевізму, відсунений на-
родовцями разом з єго грубою музою, згідно з польским по-
ходженєм, сказав собі:£,пора Ляхови служить* і заангажу-
вався (вступив до ннх на.сцену) у них. По якій декаді (де-
сяток) літ змінив „пора* на „не пора* і вернув до Русинів,
у котрих почався тогда новий курс, котрий можна схаракте-
ризувати словом: „їдемо.* „їдемо*, вистарчало для Русинів.
Важніше: „Куда?* їм не важно. О тім знала Австро-Поль-
ща, Шептицкій і т. д. Задачею Русинів було: галасувати.
Політично-національний зміст свого существа, як і су-
щества українства нового курсу, викристалізував (ясно пред-
ставив) Франко в пісні для того українства і то в сопостав-
леню слів першоі строфи: „не пора Москалеви і Ляхови слу-
жить*, Понеже пісні почали грати спеціяльну ролю, тс заста-
новимось над нею.
Пісня складавсь перше зі звуків-слів, а друге, з внут-
рішного змісту, з мисли (провідної думки). Слова призначені
для Русинів, а мисль (думка) призначена для тих, шо ми-
слять (думают) і рішают для Поляків.
Своіми звуками каже пісня: ми проти обох, за Україну...
ГІВнутрішним змістом говорит она: Ляхи, спіть сиокійно!
Хиба читати не знаєте? Подумайте І Володимир утверджував
1000 літ тбму ті землі за Русью. Єго сини сиділи: в Володи-
мирі Вол., Турові, Ростові на Волзі, Муромі і т. д. Ні він,
ні сини єго не зналиб найти ніякоі ріжниці що до такої чн
иншоі рації нерускости і неєдностн тих земель при всіх бн
тових, племінних, обласних ріжннцях. Всі ті землі, се наслі-
дє Володимира. В наших часах рушивби Володимир в своіх
потомках і діядохах (иаслідниках) визволяти ті землі так само,
як 1000 літ тому, все одно, чи він, в своіх преємниках, сидівби
в Кієві, чи (уступаючи перед Печенігами, Половцми, Татара-
ми за ліси—на північ) в Суздаля, Володимирі на Клязмі, Москві.
Тая Русь має все право визволяти Галич — частину свого ті-,
ла, она — наслідє Володимира.
Пколнотже гимн („не пора...*) ділит наслідє Володимира:
Володимир Волинскій з Галичем від Володимира Клязменского
і Ярослав на Сяні від Ярослава на Волзі і противоставит одно
другому і голосит: „ми проти вас", то тимсамнм відкидає виз-
7
воленє, приймає зіаіпз чио (стан, який є), потверджує по-
неволене.,
Панейко писав, (14 января 1920) в .Ділі", що вій ви-
дів в Волочисках (перед війною в часі вибуху на Балканах);
«добре відживлені, рослі, гордо походжаючі украінскі селя-
не, пузаті баби, веселі діти з глечиками молока і масла з
шматком сала і ковбаси, з пуховими подушками...**
В Подволочисках видів він, .як 6-літннй хлопчик же-
брає— торгує: .гіпша ч'огіа га сепіа*. А ми чуємо: .не пора
Москалеви й Ляхови служить!" Що для Франка однако рів-
нодушний достаток там і горе ту, се єго діло: служив у них
літа і писав, або для вислуги, або для подяки. Але „наро-
довці* — они у Поляків не служили, а не вагаются брати
в уста пісні порабощеня народа. Они— сини народа кажуть:
.не пора бути за молоком й салом; отже не пора бути проти
зимноі води**...
Хто слухає уважно пісні, скаже ще: погодіть, ту щось
бракує! А де Австрія, котра хоть і віддала нас в ареиду Ля-
хам (полякам), так тому, як раз іх покровителька, де она в
гимні? Народ Галича про неї не забув і виспівав своє „не пора*
в акцентах гідних Андрея Шеиіе в пісні .Верховино".
і народовці не видят якій Ьіаіиз (перерва) між стро-
фою „Верховино**, а іх гимном?
Гимнсей як бачите, детермінували (визначили) не тради-
ції і інтереси краю, а приватні думки австро польского возь-
ного: „Кому служить".
І поляки зі згляду на українство спят спокійно, бо, они
видят, що оно здеморалізоване в кождій мисли:
Ргіу іеіпуеі ту Ьіигге рг»со»габ Ь^Ахісйіу,
Росі ]ейпут кишіжгет п» »то£* р^Игіету.
Не довго прнйшлось ждати на автентичну інтерпретацію
(правдиве обясненє) і історичну ілюстрацію до „гимну*. На-
стала весна для народів Австрії. Ну і Украінці „народ". 1 они
встали „визволюватись* і як усе в такім случаю, на початку
все як у людий, і по середині, але далі і вкінец плечима до
ворога і.. на Киів.
А нині то само. Ворог заатакував сильно церков (укра-
інску,* чи може московску?) а они,— плечима до ворога і да-
вай здобувати рускі мікро цитаделі.
Се новий курс народовецкоі Руси в 20-тім столітю. Се
еволюція (розвиток) кривоі ідеі. Народовці 19. віку: Качала,
Гладнлович і угодовці і угодовці, як Барвінскій любили ру-
ску землю і давали ій у слуги, відкуплюючн гріх опортунізму.
Поколінє 20 ст., се нова зресіез (вид). їх гріх ие той,
що они будуют Україну, они єі не будуют. Они відсувают єі
в напрямі Дніпра. Україну будуют они з тамтого боку — Дон,
Кубань, Амур. З того боку їх руками будуєсь держава чужа
8
Коли давно мягким снилась скромно Україна, то се була
все таки Украйна після козацкоі хоть і як разслабленноі фор-
мули з Наливайком, Тарасом Трясилом. Нинішня іх формула
вимагає імперативно (рішучо): плечима до ворога. Українст-
во іх, се туманене і удаване. Се меркантілісти1), не опорту-
ністи. Нинішній меркантіліст уважає Украіну, за купку смітя,
котре він бере в торбу і несе — один за другим — в перед-
покої урядників ріжних ефемерних держав на продаж. Зміст
нинішного українства се вислуга. Для відведеня очий удают,
що они фашисти, шовіністи атакуют „московского трупа* в
хвили, коли живий ворог заатакував РусьІ Українство по-
рохна личина, тому Поляки ударили не на одну-дві, а від-
разу на 700 церков. На то не відважувалась ніколи ні мо-
гуча Німеччина, ні Турція, ні Мадяри, ні Австрія. Могамед II
третого дня по здобутю Царгорода помагав патріярхови сі-
дати на білого коня; потім Турція гарантувала церкві права
і привілеї, які она мала за христіянских імператорів.
Зробім два припущеня: перше припустім скромно, що
восторжествуе Русь панруска. Що тоді? Тогді на всіх укра-
інских землях буде лунати під хмари украінска пісня і сло-
во, а жите і добробит розіллєтся як з рога обильности, як
з рога обильности. як то виділи всі навіть за царя і замов-
чували публично майже всі, щоб могли клеветати.
А припустім, що переможе нинішнє пораженчество, то
на многих украінских землях люде будут далі тілько поку-
там шептатись про невиносиме горе народне і особисте —
гішпа и-осіа піде продаватись, аж де ген на Дніпро, україн-
ство опинится за Дніпром в Россіі по заключеню якого но-
вого Андрусівского договора.*)
Ясно отже що они репрезентуют (представляют) і куда
йдут. Ідея соборної Русй чиста етично, конкретна (осущес-
твима) політичної могу'ча. Границя єі—океани, ідея соборної
України се, в результаті всіх метаморфоз (перемін), велика
Польша на руских землях, під лозунг: плечима до ворога
і під спів патетичних, обманчивих гимнів.
Але не цілком вигасло сумлінє Галича. Той Галич, що
не годится з вічним порабощенем, серед помилок і крнзисів,
наче обновлюесь і наповнює надією і радостію.
Говоримо не про общеруску групу взагалі — там були
і е також меркантілісти — а про групу „Руского Голосу*
і ему подібних, що пішли слідами найліпших українофілів
Гоголя, Куліша, Костомарова, Драгоманова, у котрих панрус-
’) Меркаитнліам — се економічна теорія, після котроі та держава
є богата, котроі вввіа товарів в більший від прввозу.
’) АпдрусівскШ договір був заключений в 1667 р., коштом Украіни-
кість і українство зливались в повну Гармонію. От іх ідеї
національні (соціяльно-партійні ріжних іх групок нас не об-
ходят):
Галиче ру скою ' Украйною; діятельність для руского
народа, не для руского правитєльства; любов цілоі рускої
культури не протиставні одних частей другим; розумове,
а не предвзяте, змагане до одного язика; рускій язик мяе
своє місце, украінскій своє; все южне, місцеве люблене і ре-
спектоване (поважане); южне в повній гармоніі з сіверним
і з панруским, як часть одного організму з цілостію; одно
і друге повноправне.
Котрий з великих синів України від Котляревского по
чавши під сим не підпишесь?
Коли будут глядіти на справ}' як ідеалісти мов на свя-
щенодійствіе, коли будут вважати щоб не задеревіти що до
програмового змісту, коли будут раз враз піддавати контро
ли - скажемо: вентнляціі (перевітрюваню)—свої ідеі, шукаючи
вічно точнійшоі правди і даючого більші і більші результати,
добра,то иайдут нагороду в обильних плодах своєї діятельности.
Є нині одна справа злободневна і рішаючого значіня — то
язик. Галицка Русь(і Волинь), що хоче таких результатів, мусит
приняти як найборше общерускій язик, не ждучи на гімназії,
а утворивши для єго усвоеня по краю сотні кружків. Ходит о
те, щоб успішним способом інтабулювати Русь на землях, котрі
діятельностію пораженців живцем укріплются за чужими.
Украінске слово рускости (хотьби українства) не інтабулює. Єго
атрамент воднистий, звітрує і ворог кпит і смієся. Руске же
слово має специфічні, стихійні свойства інтабуляційні і якісь
самозрозумілі права горожанскі і космополітичні такі, що в
виду них у противника волос біліє.
Галичане — інтелігенти,—що будут в щоденнім обиході
уживати офщеруского язика, будут творити армію узброєну
в панцирі, ділаючі армію непобіднмою. щоб там не зайшло,
ніколи не змешаючоюся, вічно ростучою. Тому кожда тисяча
інтелігентів, говорячи по руски обезпечує за Русью край біль-
ше, як ЗО тисяч інтелігентів, говорячих по украіиьски. Коли
тверді заговорят (у себе, без остентацій) по руски, переста-
нут бути »москальофілими“,станут Рускими і дадут вже тим
самим Руси реальні вартостн; а постараются, щоб іх малі діти
заговорили по руски, тоді увидят, що навіт пораженці поспішат
для своїх дітий засвоїти той язик, свідомі, що в наших часах
не можна просто істнувати інтелігентови без хоть одного —
простіть, що скажу по галицки— порядного язика.
Замічу, що назви „Українці* не треба відкидати. Русь
звала Украйною землі окраїнні. Галич є вповні окраїнною
землею. Ми—Русскіе*—Украинцн—означає, що ми жива актив-
на часть цілої Руси...
Ми знаємо, що в Галичині є богато Русинів—чи Укра-
їнців— не пораженців; таких, котрі, коли говорят про соборну
Украйну, то не зачинаючи від Кубані і Дону... От і онн,
єсли хочут укріпити край за Украйною успішним способом,
мусять також узброітись в рускій язик власне для тоі інта-
буляціі. Се імператив (приказ) і ту не поможе ніяка філосо-
фія. Язик є оруже; з руским, се як фалянга Македонців
з саріссами (довгі списи), з украінским, як з прутиками.
Крім того, хиба не завважали ви, що земля Галицка входит
якось в круговорот Панруси проти волі і завоювателів і по-
раженців? Да! ми всі „рушимось' (що до язика, що до
історії, традиції, культури, віри, назви, інтересів ми і так
Русь) мимо волі і по волі і зрущимось і то довго ждати не
будемо.
Лячно подумати, якою роботою Данаід1) була праця
народовців, будучи такою як була—безглядно проти обще-
рускостн. Боролись літами за гімназіі—добули деякі мінімальні
успіхи, потом вийшло все на нич.
Говорили по украінски всюда по всіх публичних льока-
лях, були гарні результати і знов все на нич.
Писали по украінски до всіх урядів і все знов на нич.
Вся діяльність на нич, бо не була правильна. Треба було
мати все перед очима то, хто чим є: украінство-вівця; Поль-
ща-вовк; Русь-слонь. Будова на самім українстві — будова на
піску. Треба було опертись о слоня, або йтивовкови в пащу,
не маючи зубів як Албанці, або культури, як, хотьби, Ести.
Висуваючи в нашім обиході рускій язик на перед, а
відсуваючи малорускій на боки, що е необходимим на данім
етапі культурноі і політичноі ситуації, треба то робити не
так, як то роблят. субкультурні люде, що прут в «пани*. До
малоруского язика наших мамів— треба відноситись з пієти-
змом, а фрази: впанскій", «мужицкій*, .літературний" треба
сховати до архиву. Украінскій є панскій, коли ним говорив
один Куліш або Драгомаиов з дружиною; літературний же
га! его знают музи на Піері, коли в одну з найторжествен*
нійших хвиль шептали Шевченкови: ,Думн моі, думи мої*...
Розумівсь, що нікому не перешкОджує сміятись до схочу
з нового цілком скаприсоваиого украінского язика з цілим
словарем чудасій, як: ділянка (область?), установи (інститу-
ція?), предсідник—колишній предсідатель, Огоновський (при
хресті Огоновскій) травень (не знаю котрий з шести травнів)
і безкоиечности всяких ріжного рода ковтунізмів.
Щоб поняти українство в образі, представмо собі будо-
ву націй і держав в формі будови коралевих ріфер, або
массивів гірских. Вийде, що на пр. Німці зносили як пильні
*) Даиаіди — по грецким переданям — королівна, котрі за кару
маля наповвити бевдонну бочку водою. Понятно, іх праця була даремна.
II
муравлі столітями землю на купу і висипали массив як Кор-
дилієри; англійці, скажім, як Гімаляя; Французи, як Альпи;
Соборна Русь тоже огромне плято (рівнина). А Українці? В
місто массиву — найбільша в Европі депресія (долина, по-
ложена понизше позему моря). Чому? Бо они, будуючи свій
массив, не носили землі, а носили воду і розмивали украінскі
землі. І ім ще мало розмитої землі. Продовжают се без утоми.
Кінчаючи, зреасумуємо:
1.	Взагалі е три категорії Галичан — без згляду на полі-
тичну, чи партійну назву:
а.	Ті, що, вважали і вважают себе Русью—непримиримо
Русью. Сумлінє і історія віддасть ім честь.
б.	Опортуністи — жили і ділали як могли.. Історія їх
оправдає.
в.	Люде вислуги, коштом украінства і рускости — нечи-
стиві шкідники.
Вся борба груп в Галичині ведеся властиво в окопах на
Збручи, на мерідіяні (полуденник) горя-достатку. Зі сходу
стоіть Русь непримирима — хоче посунути на захід мерідіян
достатку. З заходу нечестиві—боятся, щоб на Сяні не яви-
лись „пузаті баби і веселі діти”, жаждут пересунути мерідіян
горя далі на схід.
Опортуністи— останут н рядах нечистивих?...
Се історична ціна галицких груп. Критерій ціни,—.хто
куда хоче пересунути мерідіян.
2.	Етнографічне, битове украінство є руске і. як і все
руске, оно ваше. Украінство політичне є капіталом не для
украінства, а для завоювателів. Бо в чім суть? Польща між
Німцем і Русью щаслива 150 тисячами кв, кільометрів на Вис-
лі, після характеристичних слів: „Лезхсге Роїзка піе з^іп^Іа".
Але те щастє затемнило прн розвалі Руси существоване
політичного украінства, котре, розумієсь, дало не Украйну, а
ЗО міліонову Польщу, і викликало безмірний з необчисленими
наслідками апетит на дальші землі. От бачимо, у них будят-
ся чувства цивілізаційного посланництва на сході з Вишневе-
цкими, Чарнецкими, і ім подібними, бо видят, що укра-
інство йде ім на стрічу, стаючи в політиці тим, чим в релігії
унія, і рахуют на нечестивих, яких, як бачится, є легіони.
• Єсли яка стихія не положит політичному украінству
кінця, а виявит оно яку жизненність, то ми увидимо по вся-
ких інтермеццах — в результаті не ЗО, а 40 і 50 міліонову
Польщу.
Отже одну з великих політичних правд сказав один
Поляк: „нема Украйни, є тілько Польща і Русь", бо о кілько
є «самостійна" Украйна, она є капіталом для Польщі і Румунії,
Мадярів; а е вже і Украінці, котрі провідали, що Зелений
Ріг населений Українцями, от і іх заходи: віддати его в руки
Яванців.