П. I. Гарчев,
Л. П. Кононенко, М. М. Максименко
Київ
Видавництво політичної літератури України 1990


ББК 63.3(2)711.2 Г21
В научно-популярной книге рассказывается об образовании в 1918 г. Советской Социалистической Республики Тавриды, которая сыграла важную роль в борьбе против немецко-австрийских оккупантов и внутренней контрреволюции на юге Украины и в Крыму, защите завоеваний Октября.
Рассчитана на широкий круг читателей.
Рецензенти: доктори історичних наук
Л. Л. Варгатюк, В. I. Петров
Гарчев П.І., Кононенко Л.П., Максименко М.М. Г21 Республіка Тавріда. - К.: Політвидав
України, 1990. - 127 с.: іл.
ISBN 5-319-00518-0
У науково-популярній книзі розповідається про утворення у 1918 р. Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди, що відіграла важливу роль у боротьбі проти німецько-австрійських окупантів та внутрішньої контрреволюції на півдні України і в Криму, захисті завоювань Жовтня.
Розрахована на широке коло читачів.
ISBN 5-319-00518-0
©  П. І. Гарчев, Л.П. Кононенко, М. М. Максименко. 1990
ББК 63.3(2)711.2


У ході перебудови радянського суспільства, що проходить сьогодні через відповідальний, переломний етап, посилився інтерес до „білих плям" історії. Однією з них є утворення у березні 1918 р. та існування Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди. Разом з Українською, Донецько-Криворізькою і Донською радянськими республіками, створеними на південних кордонах колишньої Російської імперії, вона складала весною 1918 р. єдиний фронт оборони молодої Країни Рад проти зовнішньої інтервенції та внутрішньої контрреволюції.
Героїчна оборона Криму, в якій взяли участь десятки тисяч робітників, моряків, червоноармійців, тривала близько двох тижнів і скувала великі сили ворога, затримавши його просування до портових міст. Все це дозволило евакуювати на Північний Кавказ (Новоросійськ, Єйськ, Тамань) людей і матеріальні цінності.
42 дні проіснувала Республіка Тавріда. За цей час в умовах ворожого оточення були розв'язані складні завдання по створенню і зміцненню радянських і державних органів влади, організації збройних сил республіки і відновленню боєздатності Чорноморського флоту. Одночасно були націона-
з


лізовані великі промислові підприємства, санаторії і маєтки, торговельний флот, оголошені народною власністю надра землі і моря, почали здійснюватися соціальні і культурні перетворення.
Очолювали будівництво нового життя і боротьбу трудящих з німецько-австрійськими загарбниками та внутрішньою контрреволюцією Центральний Виконавчий Комітет Рад та Раднарком Тавріди. Ними допускались помилки, проявлялась поспішність і непослідовність. Але завжди жила віра у майбутнє.
Ïм, революційним робітникам і селянам, бійцям і командирам Червоної Армії, черво- ногвардійцям і матросам Республіки Тавріди присвячується ця книга.


У 1917 р. в п’яти повітах Кримського півострова проживало близько 809 тис. цивільного населення, з якого майже 54% - в п’ятнадцяти містах. Більшу його частину становив пролетаріат. Уже в 1913 р. у Криму нараховувалось 50 тис. робітників. За роки першої світової війни їх чисельність значно зросла. Найбільшим підприємством вважався Севастопольський морський завод (до 11 тис. чоловік), що обслуговував військовий флот. На аеропланних заводах, побудованих у 1916 р. одеським капіталістом Анатра в Сімферополі і Адаменком у Карасубазарі (Білогірську), працювало 1100 робітників. На Керченському металургійному - 2,5 тис., на дрібних металообробних заводах - 2 тис. чоловік. Основну частину пролетаріату Криму становили робітники легкої і харчової промисловості, залізничного і морського транспорту, служби зв’язку, міського комунального господарства і торговельних підприємств, сфери обслуговування. Кілька тисяч чоловік працювало на соляних і рибних промислах, більше 20 тис. - у сільському та лісовому господарстві. Загалом у 1917 р. в Криму нараховувалось близько 150 тис. пролетарів, більшість яких прийшла із села, рятуючись від мобілізації на фронт. Майже чверть робітників становили жінки та діти, вони одержували саму низьку заробітну плату. На підприємствах- регіону працювало також кілька тисяч військовополонених.
Половину міського населення Криму (до 200 тис. чоловік) становили дрібнобуржуазні та напівпролетар-
6


ські елементи - службовці, кустарі, дрібні торгівці, домашня прислуга і т. п. Становище їх у роки війни різко погіршилось. Не кращим воно було і у селян. Із 65 тис. господарств не мали власної землі 40 %, худоби - 25 %, плугів та іншого інвентаря - 53 %. Більшість селян вдавалась до оренди землі, розорялась, поповнювала ряди наймитів, йшла в кабалу до поміщиків.
Союзниками робітників і трудового селянства в боротьбі проти царизму, капіталістів і поміщиків були матроси і солдати місцевих гарнізонів, пролетарський прошарок серед яких становив 39 %. У Севастополі, головній базі Чорноморського флоту, постійно знаходились десятки бойових кораблів, а також допоміжні судна, частини морської піхоти, технічного обслуговування, фортечної артилерії та піхотних дружин. їх особовий склад нараховував понад 30 тис. матросів і до 10 тис. солдатів. У Сімферополі розташовувались 32, 33 і 34-й запасні піхотні полки, а в Феодосії - 35-й. Окрім них, у містах Криму та на узбережжі дислокувались інші військові частини, прикордонні батареї, госпіталі. Всього в 1917 р. тут нараховувалось понад 90 тис. матросів і солдатів.
Своєрідністю Криму був строкатий національний склад населення. Росіян і українців проживало 400 тис., татар - 217 тис. чоловік. Більше чверті міських жителів складали євреї, вірмени, греки і поляки. У селах Перекопського, Сімферопольського, Феодосійського повітів було понад 41 тис. німців, 23 тис. болгар і греків, 9 тис. караїмів і понад 11 тис. представників інших народів. Національний і релігійний розбрат, що в той час культивувався, сприяв зростанню націоналістичних настроїв у частини населення. Але серед робітників вплив буржуазних партій був незначним.
У перші дні після повалення царизму революційний рух трудящих Криму проявився, насамперед, у масових мітингах та демонстраціях, ліквідації органів ста-
7


рої влади, поліції, жандармерії, в боротьбі за демокра- тизацію державного апарату, у створенні Рад робітни* чих, матроських, солдатських і селянських депутатів, а також в оформленні політичних партій, профспілок, фабзавкомів, селянських комітетів.
Одночасно з Радами, що уособлювали революційно- демократичну владу народних мас, у регіоні створювались органи буржуазного Тимчасового уряду. Продовжували свою діяльність міські думи і земства, хоча склад їх дещо оновився. В березні були призначені урядові комісари - губернський (в Сімферополі) та повітові, створені міські, волосні й повітові громадські комітети. До їх складу ввійшли представники всіх верств та організацій, у т. ч. міських дум, Рад, земств і військових гарнізонів. Найбільшим став громадський комітет Сімферополя, що нараховував понад 100 членів. Рада робітничих і солдатських депутатів мала в ньому 20 представників, гарнізон - 10.  12-13 квітня в Сімферополі відбувся губернський з’їзд громадських комітетів, який обрав губком. Керівництво ним здійснювалось буржуазними та дрібнобуржуазними партіями.
На той час відкрито діючих політичних партій, крім вкрай реакційних, у Таврійській губернії не було. У березні в усіх містах і повітах сформувались організації есерів та меншовиків. Почали створюватися й інші партії та групи: українські, татарські, вірменські, єврейські і т. п. У гарнізонах Сімферополя і Севастополя офіцери та солдати-українці обрали національні військові Ради. В Сімферополі 22 березня відбувся з'їзд кримських татар, що утворив Мусульманський виконавчий комітет, філіали якого діяли і в інших містах. Всі ці партії та організацїї підтримували Тимчасовий уряд.
До моменту Лютневої буржуазно-демократичної революції в Криму не було сформованих більшовицьких
8


організацій, але окремі групи більшовиків-підпільників працювали на фабриках, заводах, кораблях торгового і військового флоту. В березні 1917 р. всі вони увійшли в об’єднані організації РСДРП, так як були малочисель- ними і не мали досвідчених агітаторів та пропагандистів, своїх друкованих органів, недостатньо орієнтувались у новій політичній обстановці.
В Криму відбулося встановлення двовладдя - Рад робітничих, матроських, солдатських, селянських депутатів і органів Тимчасового уряду. Ця своєрідність політичного становища, як указував В. І. Ленін, відображала „перехідний момент в розвитку революції, коли вона зайшла далі від звичайної буржуазно- демократичної революції, але не дійшла ще до „чистої” диктатури пролетаріату і селянства”1.
У період двовладдя, що тривало до липня 1917 р., керовані меншовиками та есерами Ради не протистояли органам буржуазії, а вели політику співробітництва з ними з усіх питань війни, революції, охорони громадського порядку, економічного життя.
Величезне значення для вироблення нової орієнтації більшовицької партії мали повернення з еміграції в Росію В. І. Леніна, його Квітневі тези. VII Всеросійська конференція РСДРП(б), яка відбулася в Петрограді у кінці квітня, затвердила ленінський план переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну.
Керуючись тезами В. І. Леніна і рішеннями Квітневої конференції, більшовики Криму почали створювати самостійні організації і групи, розгорнули роботу в масах.
Першими у квітні оформили свою організацію більшовики Севастополя. Головою її був обраний С. Г. Сапронов. Із Петрограда, Москви, Катеринослава, Харкова Севастопольський комітет РСДРП(б) став одержувати більшовицьку пресу та літературу.
9


Легалізували свою діяльність і більшовицькі групи Сімферополя, Феодосії, Євпаторії, Керчі та інших міст. Але в період двовладдя вони були малочисельними і слабкими, зв’язок з Центром мали лише феодосійці та євпаторійці - через Ж. А. Міллера, якого ЦК РСДРП(б) направив у травні до Євпаторії. У Феодосії в червні більшовики порвали з меншовиками і сформували самостійну організацію. До її складу увійшло 15 осіб - переважно робітники залізниці та порту. В 35-му запасному піхотному полку, розквартированому в місті, також була створена більшовицька група, до якої вступив І. Ф. Федько - майбутній радянський воєначальник.
У квітні-червні 1917 р. більшовики Криму активізували агітаційно-пропагандистську роботу в масах, виступали на численних мітингах робітників, солдатів, матросів, розповсюджували серед них більшовицьку пресу, листівки, брошури. Феодосійська газета „Знамя свободы” 11 травня повідомляла, що виступи більшовиків на зборах „користуються великим успіхом”. У Севастополі, на Рибній площі, було відкрито перший більшовицький клуб. Тут щоденно читались лекції про Квітневі тези, пропагувались ленінські лозунги про мир, землю, передачу влади Радам, піддавались критиці програми буржуазних і дрібнобуржуазних партій.


робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів. Так, у березні страйкували трудівники заводу Анатра в Сімферополі, в квітні і травні - швейники Джанкоя, робітники тютюнових фабрик Сімферополя, службовці Товариства взаємного кредиту у Феодосії, обслуговуючий персонал готелів та ресторанів Севастополя. В кінці травня - першій половині червня не вийшли на роботу набірники всіх трьох друкарень Ялти. Страйки нерідко тривали по кілька тижнів. Але не завжди ця боротьба закінчувалась успішно. У відповідь на вимогу про підвищення заробітної плати дирекція Керченського металургійного заводу в червні 1917 р. закрила підприємство. 3 тис. робітників залишились без засобів існування.
Селянський рух у Криму в період двовладдя виявлявся, насамперед, у проведенні сільських зборів, волосних з’їздів, на яких обговорювались питання про землю, ставлення до війни і Тимчасового уряду. У зв’язку із значним впливом на них есерів приймались резолюції на підтримку Тимчасового уряду, його внутрішньої і зовнішньої політики. Одночасно обиралися сільські і волосні комітети та повітові Ради селянських депутатів, що в своїй практичній діяльності нерідко виступали як органи революційної влади. В Євпаторійському, Сімферопольському, Феодосійському та інших повітах мали місце захоплення поміщицьких земель та сінокосів, вирубка лісів.
Революційна активність селянства зростала пропорційно зростанню агітаційно-пропагандистській роботі більшовиків. Керівник більшовицької фракції Севастопольської Ради солдат А. І. Каліч привіз із Петрограда „Відкритий лист делегатам Всеросійського з’їзду селянських депутатів”, написаний В. І. Леніним. Цей документ було розмножено в 500 примірниках і розповсюджено серед селян, матросів і солдатів. У ньому викладалась програма більшовицької партії з усіх най-
11


важливіших економічних та політичних питань. В органі Сімферопольської Ради робітничих і солдатських депутатів - газеті „Единение” - вдалося опублікувати промови В. І. Леніна з аграрного питання та про ставлення до Тимчасового уряду, виголошені ним на І Всеросійському з’їзді селянських депутатів у кінці травня - на початку червня 1917 р.
Важливе значення для дальшого розвитку революційної боротьби в Криму мала участь у ній матросів Чорноморського флоту. Для її активізації у кінці травня ЦК РСДРП(б) направив сюди п’ятьох балтійських матросів. Вони виступали на зборах і мітингах, закликали до боротьби проти Тимчасового уряду, продовження війни, за підтримку більшовицької партії, розповсюджували літературу в Севастополі, Балак- лаві, Бахчисараї і Сімферополі. В ці дні Севастопольський комітет РСДРП(б) при допомозі балтійців організував на бойових кораблях та у військових частинах мітинги з вимогою відставки адмірала Колчака з поста командуючого Чорноморським флотом. Не дочекавшись санкції Центрального комітету Севастопольської Ради депутатів армії, флоту та робітників, суднові комітети приступили до роззброєння офіцерів. Багато з них були заарештовані. У телеграмі командування Чорноморським флотом Тимчасового уряду повідомлялось: „Мітингові рішення виконувались поза відома Центрального комітету. Серед цих агітаторів є 5 матросів Балтійського флоту, які стверджують, що вони спеціально відряджені для такої агітації своїм флотом”2. Делегатські збори матросів, солдатів і робітників, які відбулися 6 червня в приміщенні Севастопольського цирку, після бурхливих дебатів прийняли пропозицію більшовиків про зняття з посад Колчака і начальника штабу флоту капітана 1-го рангу Смирнова, а також про роззброєння офіцерів. Це рішення було негайно втілене в життя. Тимчасовий уряд на своєму
12


екстреному засіданні заслухав питання „про бунт” на Чорноморському флоті і надіслав у Севастополь телеграму про негайне відновлення порядку, хоча змушений був погодитись із постановою делегатських зборів. У ці дні „Правда” у статті „Що відбувається у Севастополі” писала: „виступ чорноморських матросів свідчить про наростання революційного руху мас, які усувають зі свого шляху все, що їм заважає”.
У такій обстановці в кінці червня - на початку липня більшовики добились перевиборів Севастопольської Ради робітничих і військових депутатів. Серед 480 її членів цивільне населення тепер було представлене 101 робітником і 5 інтелегентами, у військових прошарок робітників становив 117, селян - 234, інтелеген- тів - 23 особи. Хоча меншовики та есери зберегли кількісну перевагу та керівництво Радою, більшовицька фракція в ній зросла в два рази, посилився також її вплив на безпартійних депутатів.
Завдяки більшовицькій агітації в революційну боротьбу активно включились солдати розквартированих у Криму частин. Ротні і полкові комітети змістили багатьох офіцерів, у т. ч. начальника Сімферопольського гарнізону генерала Радовського, начальника Севастопольського порту генерала Петрова. 35-й запасний піхотний полк у Феодосії і три запасних піхотних полки Сімферополя відмовились виступити на фронт.
Отже, у період двовладдя революційний рух в Криму зростав, більшовики зміцнили свої позиції в масах, їх організаціях, у Радах робітничих, матроських, солдатських і селянських депутатів.
Класова боротьба в країні загострювалась. 3-4 липня 1917 р. робітники, солдати і матроси Петрограда вийшли на демонстрацію протесту проти імперіалістичної політики Тимчасового уряду, з вимогами передачі всієї влади Радам. Але уряд, за допомогою козачих частин та юнкерів, розстріляв демонстрантів.
13


Буржуазна та дрібнобуржуазна преса обрушила потоки наклепів на більшовицьку партію, звинувачуючи її в дезорганізації армії та поразках на фронті, в державній зраді на користь кайзерівської Німеччини. Дезорієнтовані маси дрібної буржуазії і навіть частина робітників, солдатів і матросів у ці дні піддалися брехливій агітації. На фронті була запроваджена смертна кара за революційну діяльність, виступи проти війни, розпущення Рад і солдатських комітетів. Двовладдя в Росії закінчилося на користь буржуазії.
Хвиля контрреволюції і оборонського чаду на один- два тижні захлеснула і Крим. 10 липня чорносотенний натовп учинив погром у приміщенні Севастопольського комітету РСДРП(б), арештував його членів і активістів, що знаходилися там. Розпорядженням губернського комісара були заборонені збори та мітинги. Посилили свою діяльність українські і татарські націоналісти. З дозволу урядових комісарів і при сприянні військового командування вони формували „українізовані” підрозділи і татарські ескадрони.
Однак більшовики продовжували боротьбу за маси. їх організації зростали кількісно і зміцнювали зв’язки з Центром. Уповноважений ЦК РСДРП(б) Ж. А. Міллер, що прибув до Євпаторії на початку червня, провів роз’яснювальну роботу в об'єднаній організації і в липні добився переобрання її комітету. До нього ввійшли 6 більшовиків і 1 оборонець. В місті було відкрито робітничий клуб „III Інтернаціонал”. У червні ЦК РСДРП(б) направив до Севастополя досвідченого партійного працівника Н. І. Островську. Вона спочатку зупинилась у Сімферополі, допомогла створити тут ініціативну більшовицьку групу, яка порвала з меншовиками-оборонцями і організувала комітет. Коли Н. І. Островська прибула до Севастополя, її обрали головою міського комітету РСДРП(б), керівником більшовицької фракції Ради.
14


Для мобілізації всіх сил на перемогу соціалістичної революції особливе значення мали рішення VI з`їзду РСДРП(б), який відбувся в Петрограді 26 липня - 3 серпня 1917 р. Він взяв курс на збройне повстання. У звіті про організаційну діяльність ЦК Я. М. Свердлов відзначав, що на півдні України і в Криму „сильніша, ніж де б це не було, оборонська течія і товариші блокуються з оборонцями”3. Резолюція з’їзду „Про об’єднання партії” націлювала і більшовиків Криму на повсюдний вихід із об’єднаних організацій, на розрив з оборонцями.
Уже в серпні значних успіхів по подоланню угодовських настроїв трудящих мас добилась Севастопольська більшовицька організація, що нараховувала понад 150 членів. Під керівництвом Н. І. Островської на багатьох кораблях і в артилерійських частинах, на загальному мітингові робітників порту були прийняті більшовицькі резолюції про передачу влади Радам, скасування смертних вироків, припинення переслідування РСДРП(б), розпуск Державної думи і Державної ради, організаторів контрреволюційної змови. Обраний на флотському з’їзді в Севастополі ЦК Чорноморського флоту був уже під впливом більшовиків. У телеграмі від 24 серпня в Петроград комісар Тимчасового уряду доповідав: „За короткий період моєї відсутності Севастополь став містом більшовиків. Великий підйом, безперервні мітинги, на яких дають говорити лише більшовикам... У деяких частинах уже забрано зброю. У більшовиків з’явились хороші агітатори... Рішучих заходів проти агітації більшовиків і проти мітингів не можливо було вжити, бо немає на кого покластись”4. Далі він повідомляв про складну боротьбу з Виконавчим комітетом Чорноморського флоту, Радою селянських депутатів, про перше засідання об’єднаного комітету революційних організацій Севастополя, а також про відправку цим органом комісарів до найбільших військових частин.
15


Переломним моментом у ході революції була боротьба із корніловським заколотом у кінці серпня 1917 р. У зв’язку з цим Ради Петрограда, Москви, багатьох міст Центральної Росії, України, Уралу, Кавказу створили революційні комітети, які виконували функції органів влади на місцях, згуртовували демократичні організації, мобілізовували революційні військові частини і робітничу Червону гвардію для придушення заколоту. У Криму, окрім об’єднаного комітету революційних організацій Севастополя, такі органи були в Сімферополі, Феодосії, Євпаторії, Джанкої та Алушті. Більшовики, що увійшли до їх складу, в т. ч. посланець ЦК РСДРП(б) Ж. А. Міллер, виступили найактивнішими організаторами мас у боротьбі з корніловщиною. І хоча до багатьох ревкомів входили й представники Тимчасового уряду, міських дум та земств, вони не змогли завадити більшовикам зосередити всю владу у ці дні в своїх руках, зупинити контрреволюцію.
Після придушення корніловського заколоту у Криму спостерігалася подальша більшовизація трудящих мас і різке падіння впливу меншовиків та есерів. Але закріплення цього успіху шляхом переобрання Рад, профспілок, фабзавкомів дещо відставало від інших регіонів країни у зв’язку з гострою нестачею досвідчених партійних працівників, нечисленністю і слабкістю організацій, що виникли тут у цей час. Лише у вересні оформилася самостійна більшовицька організація в Євпаторії, в жовтні - в Керчі, Джанкої і Ялті. У середині жовтня в Криму нараховувалося близько тисячі членів РСДРП(б), в т. ч. понад 600 - у Севастополі, Євпаторії і Сімферополі. Для згуртування більшовицьких сил важливе значення мало проведення губернської партійної конференції. Вона відбулася 2 жовтня 1917 р. в Сімферополі. Делегати відмічали зростання авторитету більшовиків. Конференція намітила заходи по посиленню агітаційної та організаторської роботи серед
16


трудящих, обрала губернський комітет РСДРП(б) у складі 7 осіб на чолі з Ж. А. Міллером.
Велику увагу більшовики Криму приділяли встановленню тісних зв’язків з ЦК РСДРП(б). За неповними даними, у вересні - жовтні Севастопольський комітет написав у ЦК партії 6 листів і одержав у відповідь - 5. Організації Сімферополя, Євпаторії і Керчі надіслали в ЦК РСДРП(б) 10 листів і до кінця жовтня одержали у відповідь - 2. Вони інформували про свою діяльність, просили направити досвідчених працівників, пресу та літературу. ЦК РСДРП(б) давав інструкції щодо партійної роботи, повідомляв про вжиті заходи на допомогу організаціям Криму. Крім цього, до Севастополя, Сімферополя і Євпаторії було надіслано цілий ряд циркулярних листів - про боротьбу з корніловщиною, Демократичну нараду, вибори до Установчих зборів та інші. У жовтні Центральний Комітет направив у Крим професіональних революціонерів - Ю. П. Гаве- на та М. А. Пожарова, які очолили більшовицьку фракцію Севастопольської Ради. М. А. Пожаров був обраний також секретарем Севастопольського комітету РСДРП(б).
Головною заслугою більшовиків у ці дні було завоювання на свій бік екіпажів бойових кораблів і солдатів військових частин. Так, у вересні-жовтні 1917 р. на загальних зборах і мітингах, проведених на лінійних кораблях „Свободная Россия”, „Евстафий", „Три святителя”, „Ростислав”, „Синоп”, на усіх есмінцях мінної бригади, тральщиках, у Чорноморському флотському екіпажі і багатьох інших військових частинах, були одностайно прийняті резолюції на підтримку РСДРП(б).
Процес більшовизації солдатських мас наростав. У Севастополі особовий склад фортечної артилерії і всіх піхотних дружин виступив проти затягування війни Тимчасовим урядом, наполягав на переобранні
17


есеро-меншовицького керівництва Рад. Негайного укладення миру вимагали солдати трьох запасних полків, розташованих у Сімферополі, солдати і офіцери 35-го запасного полку у Феодосії. У військових гарнізонах особовий склад майже перестав виходити на заняття, погано ніс караульну службу. На окружній конференції запасних піхотних полків в Одесі делегат Сімферопольського гарнізону повідомив про виникнення у солдатському середовищі більшовицьких осередків, які згодом об’єднались у військову організацію РСДРП(б) при міському комітеті.
Зростала кількість профспілок, фабзавкомів, створювались їх загальноміські об’єднання. 20-22 жовтня в Сімферополі відбувся губернський з’їзд фабзавкомів. Представники центрального заводського комітету Севастопольського порту доповідали на з’їзді, що вони „завідують виробництвом, наймом і розрахунком робітників та успішно працюють у галузі постачання сировини і палива”. Інші делегати з місць повідомляли про „енергійну” протидію підприємців роботі завкомів. Згїзд намітив заходи щодо зміцнення існуючих комітетів і організації їх там, де вони ще відсутні, по забезпеченню безперебійного виробництва і запровадженню контролю над ним, по створенню губернського об’єднання фабзавкомів. Але під впливом меншовиків та есерів питання про владу Рад не розглядалося, а робітничі маси закликалися до участі у виборах до Установчих зборів.
У відповідь на подвоєння цін на хліб з 1 вересня 1917 р. і у зв’язку з нестерпним ростом спекуляції та дорожнечі в Сімферополі, Євпаторії, Феодосії та багатьох інших містах Криму прокотилася хвиля погромів приватних крамниць, продовольчих складів, торговельних установ. Різко зросла кількість страйків з вимогами підвищення заробітної плати та запровадження робітничого контролю над виробництвом.'Понад
18


5 тис. залізничників Сімферополя, Севастополя, Феодосії, Джанкоя, інших станцій Криму створили страйкові комітети і в ніч на 24 вересня приєдналися до Всеросійського страйку. У вересні - жовтні у страйковій боротьбі взяли участь робітники та службовці тютюнових фабрик, друкарень, аптек і міських установ Феодосії, металісти заводів Бухштаба, Золотарьова і Чумакова у Керчі, аеропланного заводу Анатра в Сімферополі, швейники Євпаторії і Севастополя, чорнороби Севастопольського порту. Губернська профспілка робітників млинів у кінці вересня в ультимативній формі зажадала від власників укладення колективного договору і підвищення заробітної плати. У Сімферополі, Керчі та інших містах підприємці пішли на поступки і підвищили зарплату на 65%. Усього в страйковому русі в Криму у цей період брало участь не менше 15 тис. робітників. У ході боротьби трудящі маси переконувались у необхідності встановлення влади Рад, на своїх мітингах все частіше приймали більшовицькі резолюції.
У вересні - жовтні 1917 р. в Криму йшов процес подальшого піднесення селянського руху. За неповними даними, відбулося близько 50 виступів проти поміщиків і куркулів, головним чином, захоплень поміщицьких земель. У селах та економіях наймити створювали свої комітети. Так, в Перекопському повіті 23 жовтня виник гострий конфлікт між сільськогосподарськими робітниками, які вимагали підвищення зарплати, і хазяями. Спроби розв’язати його були безрезультатними. Рада робітничих депутатів стала на бік скривджених і ухвалила рішення про вжиття „самих рішучих заходів для задоволення вимог робітників”.
Але селянський рух ще стримувався есеро-меншовицьким керівництвом Ради селянських депутатів Таврійської губернії. її виконком на Всеросійській нараді
19


Рад селянських депутатів у Петрограді 18 вересня 1917 р. в питанні про владу висловився (один з небагатьох) за коаліцію з буржуазією. Переважна більшість губернських представників, а також Севастопольська Рада селянських депутатів армії та флоту виступили проти коаліції. Це дало право В. І. Леніну у статті „Чи вдержать більшовики державну владу?” зробити висновок: „Отже, більшість селян nрoти коаліції!”5.
У зв’язку з загостренням класових протиріч і зростанням революційного руху авторитет дрібнобуржуазних партій в масових організаціях трудящих швидко падав. Повсюдно проходили перевибори Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, їх виконкомів. 15 жовтня в Сімферополі відбувся губернський з’їзд Рад, на якому виявилася рівновага сил, в результаті чого меншовикам та есерам не вдалося провести свої резолюції. В Севастопольській Раді військових і робітничих депутатів після її переобрання на початку жовтня чисельність більшовицької фракції зросла в 4 рази і досягла 60 чоловік, а есерівської - скоротилась вдвоє. Дрібнобуржуазні партії все ще мали кількісну перевагу у Севастопольській та інших Радах Криму, але і серед них посилився розкол, виділились ліві групи, які підтримували більшовиків. На II Всеросійський з’їзд Рад Севастопольська Рада військових і робітничих депутатів направила двох більшовиків і есера-максималіста. Ради Севастополя і Чорноморський Центрофлот у жовтні підтримали більшовицький лозунг „Вся влада Радам” і делегували на з’їзд 10 представників - переважно більшовиків та співчуваючих їм: А. І. Каліча, Ф. П. Зінченка, Г. Пасунька та інших. У Сімферопольській Раді вже у вересні переважали більшовицькі настрої.
Таким чином, у боротьбі з буржуазними та дрібнобуржуазними партіями більшовики Криму добилися
20


значних успіхів. У Севастополі, Сімферополі і на Чорноморському флоті більшість робітників, солдатів і матросів вимагали негайного припинення війни, встановлення влади Рад.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді, рішення II Всеросійського з’їзду Рад відкрили нову епоху в історії нашої країни. Услід за столицею робітники, революційні солдати, матроси і селяни на місцях ліквідовували органи Тимчасового уряду, утверджували нову владу.
Севастопольський комітет РСДРП(б), одержавши повідомлення про Жовтневе повстання, направив своїх представників у військові частини, на кораблі і підприємства, організовував мітинги. На лінкорах „Свободная Россия”, „Ростислав”, „Иоанн Златоуст”, „Евстафий”, на інших військових кораблях були прийняті більшовицькі резолюції з привітаннями повсталому петроградському пролетаріатові, з вимогою негайного встановлення влади Рад.
26 жовтня під керівництвом більшовиків у Севастополі була проведена політична демонстрація. Виконком Севастопольської Ради військових і робітничих депутатів вирішив взяти владу в свої руки і утворити Тимчасовий революційний комітет. 27 жовтня це питання обговорювалось на загальних зборах Севастопольської Ради за участю делегатів від корабельних і полкових комітетів. Після бурхливих дебатів була прийнята більшовицька резолюція і надіслана телеграма: „Петроградській Раді, II Всеросійському з’їздові Рад. Вітаємо переможну революцію. Влада Радою взята. Чекаємо розпоряджень. Севастополь”6. Для координації дій всіх революційних організацій міста був створений військово-революційний комітет, в якому найактивнішу роль грали більшовики.
27 жовтня Чорноморський Центрофлот разом з представниками корабельних і берегових частин гаряче
21


привітав Жовтневе повстання і заявив, що „буде підтримувати цю народну владу всіма наявними засобами”. Командуючий флотом адмірал Немітц змушений був видати наказ всім кораблям і частинам виконувати розпорядження Центрофлоту. ЦК Чорноморського флоту змістив з посади генерального комісара есера Бунакова і взяв на себе його функції.
Основна база Чорноморського флоту стала першою і найсильнішою збройною опорою робітничо-селянської влади на півдні країни. Уже в кінці жовтня Севастопольська Рада направила до Мелітополя загін матросів (600 чоловік) на чолі з М. А. Пожаровим, який припинив тут контрреволюційні погроми.
У Сімферополі, Феодосії, Керчі, Євпаторії та інших містах Криму робітники, солдати і матроси на загальних зборах ухвалювали більшовицькі резолюції про владу Рад, вітали повалення Тимчасового уряду, рішення II Всеросійського з’їзду Рад. Типовою для цих днів є постанова загальних зборів Сімферопольського аеропланного заводу Анатра, яка була прийнята на доповідь більшовика В. Шаталова. В ній говорилось, що збори „визнають владу Ради Народних Комісарів і вимагають від Сімферопольської Ради визнання і підкорення владі II Всеросійського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та втілення його декретів у життя”7. Уповноважений ЦК РСДРП(б) Ж. А. Міллер, який здійснював у цей час поїздку по Криму, повідомляв про політичну ситуацію на місцях: „Оборонські Ради зовсім розгубилися і продовжують балачки про міністерство всіх соціалістичних партій. В той же час широкі маси робітників, солдатів і селян рішуче відвернулись від них до нас. Повсюди йде гарячкова робота перевиборів до Рад, проходять наші і співчуваючі. Однак наші сили ще недостатньо міцні, щоб диктувати...”8.
Зростання у складі Рад числа більшовиків і співчу-
22


ваючих їм змінили і їх політичну лінію. Сімферопольська, Феодосійська, Керченська та інші Ради визнали повалення Тимчасового уряду, змістили його комісарів, відмовились від коаліції з буржуазією. Влада тут опинилась в руках Рад і міських дум, керованих дрібнобуржуазними партіями разом з більшовиками.
Співвідношення політичних і військових сил у Криму значною мірою залежало від позиції основної маси матросів. У зв’язку з цим великі надії покладалися на Перший загальночорноморський флотський з’їзд, який проходив у Севастополі 6-19 листопада 1917 р. Незважаючи на опір меншовиків та правих есерів, більшістю голосів він підтримав декрети II Всеросійського з’їзду Рад, вітав політику Раднаркому, відкинув домагання Центральної ради про „українізацію” Чорноморського флоту, закликав усіх матросів, солдатів, робітників і селян „тісно згуртуватись навколо своїх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і підтримати їх у боротьбі з контрреволюцією”. Для контролю за діяльністю командування флоту з’їзд виробив інструкцію, постановив обрати головного комісара Чорноморського флоту та трьох помічників. Усі накази, розпорядження і інші документи штабу повинні були затверджуватись і скріплюватись його підписом. Таким чином, створювався спеціальний орган для керівництва всією діяльністю командного і особового складу у відповідності з політикою Радянської влади. На засіданні ЦК Чорноморського флоту таємним голосуванням комісаром був обраний більшовик В. В. Роменець, а його помічниками - матроси М. А. Ко- лишевський, Д. І. Кислиця і солдат М. Я. Бондар.
Чорноморський флотський з’їзд не лише обговорював і вирішував політичні та організаційні питання, але й активно включився у збройну боротьбу з контрреволюцією на півдні країни. За його вказівкою 7 листопада із Севастополя в Київ на допомогу повсталому проле-
23


таріатові виїхав загін матросів-добровольців (700 чоловік). Хоча в ньому і знаходились прихильники Центральної ради, переважав тут більшовицький вплив. З’їзд також одноголосно підтримав прохання делегації Ростова-на-Дону про відправку загону кораблів на розгром каледінців. Командуючий флотом адмірал Немітц з допомогою меншовиків та есерів намагався саботувати виконання цього рішення, але вже 12 листопада флотилія у складі есмінця „Капитан Сакен”, двох тральщиків, двох винищувачів і одного гідроаероплана (всього близько 1,5 тис. матросів) відбула із Севастополя в Ростов. Керували нею п’ять комісарів Чорноморського Центрофлоту на чолі з матросом- більшовиком В. Є. Драчуком. 24 листопада флотилія прибула в Ростов-на-Дону (лише есмінець сів на мілину, повернувся до Таганрога і був використаний для зв’язку з Севастополем). Разом з червоногвардійцями та революційними солдатами Ростова матроси експедиції в кінці листопада - на початку грудня героїчно боролись з каледінцями.
У середині листопада більшовики Севастополя разом з прибулою з Петрограда делегацією балтійських матросів на загальночорноморському з’їзді провели резолюцію з вимогою відправки на боротьбу з Каледі- ним нових революційних загонів та надання столиці продовольчої допомоги. Офіцери, які виступили проти цього, були заарештовані. Виконком Ради військових і робітничих депутатів 17 листопада дав вказівку штабові Чорноморського флоту і корабельним комітетам виділити з екіпажів частину матросів для формування сухопутного загону. Було створено комісію з трьох представників: по одному з Центрофлоту і Петроградської Ради (делегат Балтики С. Н. Степанов) та від матроського мітингу (О. В. Мокроусов). Уже 20 листопада Мокроусов доповів на виконкомі, що загін із 2,5 тис. матросів та 4 офіцерів сформовано. 22 листо-
24


пада надійшла радіограма із Ростова-на-Дону про термінову допомогу. Виконком постановив прискорити відправку загону на Дон, доповнивши його авіацією та артилерійською батареєю з чотирьох трьохдюймових гармат. У той же день відбув перший ешелон із 45, 25 листопада - другий із 53 вагонів. Не зупинили добровольців ні грізні попередження Каледіна, передані в Севастополь, ні розпорядження військового секретаря Центральної ради Петлюри затримати їх, не пропускати на залізницях України. Але у зв’язку з просуванням із Білорусії на Дон корніловських ударних батальйонів загін чорноморських матросів був передислокований під Бєлгород, де відіграв вирішальну роль у їх розгромі.
Чорноморський Центрофлот і військова комісія Севастопольської Ради вирішили направити в Ростов-на- Дону додаткові сили. Командуючий флотом адмірал Немітц, представники Центральної ради, меншовики та есери наполягали на мирних переговорах з Каледіним, звинувачуючи більшовиків у незаконних діях. Головний комісар флоту В. В. Романець 26 листопада звернувся з телеграфним запитом до Раднаркому РСФРР і у Верховну Ставку. Того ж дня він отримав відповідь: „Дійте зі всією рішучістю проти ворогів народу, не чекаючи ніяких вказівок зверху, - зазначалось у ній. - Каледін, Корнілов, Дутов - поза законом. Переговори з вождями контрреволюційного повстання безумовно забороняємо. На ультиматум відповідайте самими сильними революційними діями. Хай живе революційний Чорноморський флот”9.
У відповідності з цією вказівкою із Севастополя до Маріуполя, Таганрога, Ростова було негайно направлено швидкохідні катери, 4 міноносці: „Пронзительный”, „Гневный”, „Поспешный”, „Дерзкий” та крейсер „Румыния”. Особовий склад цієї ескадри нараховував близько 2 тис. чоловік.
25


Таким чином, з ініціативи і під керівництвом більшовиків органи Радянської влади в Севастополі - Центрофлот та міська Рада - протягом місяця після Жовтневого повстання в Петрограді відправили на бороть бу з контрреволюцією сухопутні загони та дві ескадри (до 7 тис. чоловік). У телеграмі Військово-революцій- ного комітету Ставки В. В. Роменцю від 29 листопада говорилось: „Від імені  Військово-революційного комітету Ставки і всієї революційної армії передайте привіт товаришам чорноморцям, які перші піднялися на захист завоювань революції і влади робітників і селян від зазіхань Каледіна. Заслуги революційних чорноморців ніколи не будуть забуті революційною Росією”10.
Користуючись послабленням радянських сил в Севастополі у зв’язку з від’їздом 7 тис. матросів і розраховуючи на підтримку Центральної ради, контрреволюція в Криму від слів перейшла до дій. 20 листопада в Сімферополі на губернському з’їзді делегатів міських дум та земств була обрана т. зв. „Рада народних представників”. Не маючи впливу серед мас, цей орган створив штаб, став формувати офіцерські добровольчі загони з метою для роззброєння революційних військових частин.
Для вироблення чіткої класової лінії в боротьбі з контрреволюцією важливе значення мала конференція більшовицьких організацій Таврійської губернії, що відбулася в Сімферополі 23 - 24 листопада 1917 р. На ній було присутньо 19 делегатів, 14 з яких представляли півторатисячний загін більшовиків Криму - Севастополя, Сімферополя, Євпаторії, Феодосії, Керчі, Ялти і Алупки (окрім Джанкоя, Алушти, Гурзуфа). У прийнятих резолюціях констатувалося різке загострення стосунків між більшовиками і партіями, що виступають проти Радянської влади. У той же час було відзначено „повсюдне сильне зростання більшовицького впливу
26


на робітників, солдатів, матросів і почасти селян", а „питання про перехід у місцевих Радах керівної ролі до рук більшовиків є питанням найближчого майбутнього". Конференція вказала, що лише визнання програми II Всеросійського з'їзду Рад і обраного ним ЦВК як єдиної верховної влади є платформою для угоди з дрібнобуржуазними „соціалістичними” партіями. Було підкреслено, що створені в ці дні в Сімферополі „Рада народних представників" є контрреволюційним антирадянським органом. Для рішучої боротьби з ним більшовики Криму зобов’язувались озброювати робітників, створювати Червону гвардію.
Конференція поставила вимогу ліквідації монополії буржуазної преси, націоналізації друкарень та запасів паперу, запровадження дійсно вільних видань для трудящих. Було прийнято рішення про заснування губернської партійної газети „Таврическая правда”, обрано новий губком РСДРП(б) у складі Ю. П. Гавена, Ж. А. Міл- лера, Н. І. Островської, М. А. Пожарова та Я. Ю. Тар- вацького (голова).
У грудні в Криму посилили свою контрреволюційну діяльність дрібнобуржуазні й націоналістичні організації. В Бахчисарайському палаці зібралося кілька десятків осіб, що оголосили себе Курултаєм - татарськими „установчими” зборами. Центральна рада надіслала їм вітальну телеграму. Засідаючи близько двох тижнів, Курултай прийняв резолюцію про боротьбу з більшовизмом, сформував виконавчий орган - Директорію, організував військовий штаб, у розпорядженні якого були 3 татарських кінних полки. На чолі Директорії стали глава Мусульманського виконавчого комітету Ч. Челебієв і лідер татарських націоналістів Д. Сейдамет.
Директорія і „Рада народних представників” об’єднали свої сили, створили в Сімферополі т. зв. „Кримський штаб” на чолі з Д. Сейдаметом і колишнім царсь-
27


ким підполковником А. Г. Макухіним. Центральна рада визнала його військовим органом півострова. Через штаб Одеського округу вона направляла йому накази про демобілізацію і звільнення „у відпустку” всіх солдатів і матросів великоруських губерній. Таким шляхом уже у грудні були обезкровлені всі революційні гарнізони Криму і Чорноморський флот. Філіали Центральної ради в Севастополі, Сімферополі та інших містах розгорнули агітацію за „українізацію” флоту і сухопутних частин, сіяли розбрат серед матросів і солдатів.
Співвідношення сил в Криму різко змінилось після повернення загону чорноморських матросів під командуванням М. Толстого і О. В. Мокроусова. їм довелося воювати не лише з корніловськими ударними батальйонами біля Бєлгорода, але і гайдамацькими і кримсько-татарськими частинами, дислокованими у Олек- сандрівську (нині Запоріжжя). За наказом Петлюри гайдамаки намагались затримати загін на підступах до міста. Матроси разом з повсталими робітниками 13 грудня очистили Олександрівськ від гайдамаків та ескадрону кримських татар, за винятком Єкатерининського вокзалу. Але на допомогу їм прибули козачі частини, що рухалися з фронту на Дон. Втративши десятки чоловік убитими і пораненими, 14 грудня вночі загін відступив. 15 грудня революційний Севастополь прощався з загиблими під Бєлгородом і Олександрівськом. Після похорон, які перетворилися в багатотисячну демонстрацію, почалися арешти контрреволюційних офіцерів. На губернській конференції Рад 29 січня 1918 р. Ю. П. Гавен доповідав: „У гніві на офіцерів матроси в ніч з 15 на 16 грудня арештували багатьох із них і відвезли в тюрму. Коли ж тюрма відмовилась їх прийняти, офіцерів розстріляли на Малаховому кургані”11. Командуючий флотом адмірал Немітц втік із Севастополя. Більшовики вжили за-
28


ходів до припинення стихійних самосудів. Вночі та вранці 16 грудня Центрофлот скликав екстрені засідання представників берегових і корабельних комітетів, президії міської Ради, „соціалістичних” партій і штабу загону М. Толстого та О. В. Мокроусова. На другому засіданні був обраний Військово-революційний комітет у складі 20 чоловік: 18 більшовиків і 2 лівих есери. До його президії увійшли лише більшовики: Ю. П. Гавен, В. Є. Драчук, К. Я. Зедін, П. 3. Марченко і М. А. Пожаров. Було вирішено негайно провести перевибори Ради військових і робітничих депутатів, бо вона втратила довір’я революційних мас. Із Севастополя передали радіограму: „Всім. Петроград. Рада Народних Комісарів. Центробалт і комісарові в морських справах Дибенку... Вся влада перейшла до рук організованого Військово-революційного комітету... Місто знаходиться під охороною революційно настроєних матросів і солдатів”12.
Військово-революційний комітет організував загони матросів та червоногвардійців для несення патрульної служби, охорони міста і фортеці, заборонив самосуди над офіцерами, створив революційний трибунал для розгляду справ арештованих. На всіх кораблях, в берегових та армійських частинах пройшли перевибори командного складу, обрані військові комісари, які працювали під керівництвом Військово-революційного комітету. Протягом тижня оновилася Севастопольська Рада військових і робітничих депутатів, у виконкомі із 20 місць 11 одержали більшовики, а очолив її посланець ЦК РСДРП(б) М. А. Пожаров. У кінці грудня - на початку січня 1918 р. був переобраний Центрофлот, де переважну кількість місць зайняли більшовики та ліві есери. 29 грудня Севастопольська Рада доручила Військово-революційному комітетові продовжити свою роботу, встановити зв’язки з іншими містами Криму, створити обласний комітет, очолити боротьбу
29


з контрреволюцією. Для виконання оперативних завдань було утворено штаб, до якого увійшли по два представники від Військово-революційного комітету. виконкому Севастопольської Ради, Центрофлоту i
один - від робітників Севастопольського порту. Міцно утвердилась Радянська влада у Балаклаві 18 грудня тут сформувався військово-революційний комітет, який розпустив міську думу, взяв владу  в
свої руки. У січні була переобрана Балаклавська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, головою якої став матрос-більшовик І. А. Назукін.
У кінці листопада Радянська влада перемогла Євпаторії, але вчасно не було вжито заходів щодо захисту міста. На початку грудня в Євпаторію вступили татарські ескадрони. Більшовицька фракція Ради поставила вимогу організувати робітничу Червону гвардію для захисту революції, але не знайшла підтримки у її виконкомі. Опираючись на робітників і революційних солдатів, більшовики добились переобрання Євпаторійської Ради, очолив її член міського комітету РСДРП(б) Д. Л. Караєв. Але контрреволюціонери в грудні захопили керівництво гарнізоном, демобілізували і звільнили у відпустку більшість революційних солдатів, сформували офіцерські загони, розгромили робітничий клуб. 23 грудня за наказом нового начальника гарнізону полковника Виграна татарський ескадрон і загони білогвардійців роззброїли революційні частини. Вокзал, телеграф та інші важливі установи опинились в їх руках. Червона гвардія міста була погано озброєна і не змогла чинити опір.
У виконкомі Феодосійської Ради робітничих і солдатських депутатів переважали нестійкі, угодовські елементи, які мирились з перебуванням у місті татарських ескадронів та білогвардійців. Феодосійська більшовицька організація на загальних зборах ЗО грудня розробила план збройного повстання, направила деле'


гатів у Севастопольський ревком за допомогою. 2 січня 1918 р. в казармах 35-го запасного піхотного полку відбувся масовий мітинг солдатів і робітників, на якому більшовик І. Ф. Федько виступив з пропозицією встановити в місті Радянську владу. При спробі ескадронців розігнати мітинг його учасники під керівництвом І. Ф. Федька і матроса Лисака (члена Севастопольського ревкому), захопивши полковий арсенал, озброїлись і відтіснили їх за місто. У Феодосії був організований ревком, загін робітничої Червоної гвардії. 4 січня їм на допомогу прибули міноносці „Керчь” і „Пронзительный” з десантом під командуванням 0. В. Мокроусова. Об’єднаний загін матросів і феодосійських червоногвардійців розгорнув наступ на Джанкой. 15 січня О. В. Мокроусов телеграфував наркомові В. О. Анто- нову-Овсієнку в Харків: „Товариші, Чорноморський революційний загін зайняв Джанкой”13.
У грудні 1917 р. в Керчі зосередились загони татар та українських „вільних козаків”, очолюваних атаманом Левенком. Більшовики міста організували військово-революційний комітет, озброїли робітників і за допомогою матросів судна „Аю-Даг”, що знаходилося на ремонті, 1 січня 1918 р. розпочали на них наступ. У цей день отаман Левенко повідомив із Керчі в „Кримський штаб”: „Більшовики займають фортецю. Влада переходить до них”14. У наступні дні після кровопролитних боїв червоногвардійці і матроси зайняли вокзал, пошту, банк, приміщення міської Ради. 6 січня з Керчі в Севастополь надійшла телеграма: „Робітниками міста і матросами корабля „Аю-Даг” у місті встановлено Радянську владу”. На прохання Керченського ревкому з Севастополя прибув тральщик зі зброєю, а також інструктори по формуванню Червоної гвардії, в т. ч. комісар Петроградського військово- революційного комітету А. П. Шерстобитов.
На Південному березі Криму, який становив Ялтин-
31


ський повіт, у листопаді-грудні 1917 р. найавторитетнішими органами влади були Ради робітничих і солдатських депутатів, керівництво якими перейшло до рук більшовиків та лівих есерів. Але Ради і створені при них революційні комітети не проявляли активності не вживали заходів щодо втілення в життя декретів РНК РСФРР. В Ялті і Алупці пройшли мітинги робітників і солдатів, збори профспілок, виступаючі вимагали від Рад і ревкомів рішучого втручання в усі ділянки господарського життя, переобрання місцевих органів самоуправління, озброєння робітників для захисту завоювань Жовтня.
Найупертіша боротьба за владу Рад розгорнулась у Ялті. „Кримський штаб” на початку січня направив сюди із Сімферополя 4 татарських ескадрони та загін білогвардійців. З січня в місті була проголошена влада Мусульманського комітету, розпочалися репресії. На прохання Ялтинської Ради із Севастополя прибув міноносець „Гаджибей” зі зброєю та військовим загоном під командуванням Андрющенка. В ніч на 9 січня червоногвардійці й матроси заволоділи містом. Ялтинський військово-революційний комітет оголосив про розпуск міської думи і перехід всієї влади в його руки. Але татарські ескадрони і білогвардійці продовжували осаду та штурм міста. На допомогу „Гаджибею” 11 січня прибув міноносець „Керчь” з десантом та гідроаеропланами. Лише через 4 дні контрреволюціонери були розгромлені, і в Ялті перемогла Радянська влада.
9 січня „Кримський штаб” пред’явив ультиматум Севастопольській Раді, вимагаючи відкликати із Ялти міноносці, загрожуючи припинити продовольче постачання міста. 11 січня загони татарських ескадронців і білогвардійців підійшли до Севастополя з наміром захопити Камишловський залізничний міст і відрізати місто від суші. Об’єднане засідання Севастопольської Ради, Центрофлоту, Військово-революційного коміте-


ту, союзу моряків торговельного флоту і головного комісара Чорноморського флоту звернулось до всіх частин і бойових кораблів із закликом виділити озброєних матросів для відсічі ворогові. При головному заводському комітеті Севастопольського порту було створено штаб по організації загону. В кожному трудовому колективі формувались червоногвардійські роти. Так, робітники майстерні бригади підводного плавання постановили всім без винятку записатись до Червоної гвардії. Збори уповноважили Шевченка і Парсаданова отримати в штабі зброю та спорядження. За 3 дні в Севастополі були сформовані загони загальною кількістю понад 3 тис. чоловік. У кровопролитних боях 11 січня матроси і червоногвардійці розбили татарські батальйони і білогвардійців під Севастополем, а в наступні два дні - біля станції Сюрень, в Бахчисараї та під Альмою.
Більшовики Сімферополя в грудні - на початку січня розгорнули підготовку збройного повстання. їх ряди швидко зростали - на кожне засідання організації РСДРП(б) прибувало 15-20 нових членів. Опорою більшовиків були трудящі заводу Анатра і залізничного вузла, що сформували великі загони Червоної гвардії, та солдати трьох запасних полків. У кінці грудня на масових зборах робітників і червоногвардійців був утворений ревком на чолі з Ж. А. Міллером, який встановив зв’язок з Севастопольським військово-революційним комітетом. Початок повстання полегшувався відправкою основних сил „Кримського штабу” на боротьбу з революційним Севастополем та поразкою контрреволюційних військ під Бахчисараєм. Не маючи підтримки трудящих, татарський Курултай 13 січня прийняв ультимативну вимогу Сімферопольського Військово-революційного комітету про розпуск „Кримського штабу” і припинення збройної боротьби проти більшовиків на всій території півострова. Але втілю-
2 0-1292
33


вати це рішення в життя ні Курултай, ні „Кримський штаб” не поспішали. Тому вранці 14 січня за вказівкою Військово-революційного комітету Червона гвардія та революційні солдати гарнізону розгромили в місті татарських ескадронців і білогвардійців.
У ці дні Євпаторійська Рада робітничих і солдатських депутатів, очолювана більшовиком Д. Л. Караєвим, посилила підготовку до збройного повстання: сформувала загін Червоної гвардії (150 чоловік), заручилась підтримкою солдатів-артилеристів 1-ї прибережної батареї. Але 12 січня татарський ескадрон і білогвардійський загін роззброїли і заарештували артилеристів, а також червоногвардійців, які допомагали їм. Д. Л. Караєв прибув у розташування з вимогою негайного звільнення в’язнів, але контрреволюціонери схопили його і після знущань живим закопали на березі моря.
14 січня більшовики і ліві есери Євпаторії утворили військово-революційний комітет, який проголосив встановлення Радянської влади в місті й повіті і звернувся за допомогою в Севастополь. їм було направлено крейсер „Румыния” і транспорт „Трувор” з десантом. Вранці 15 січня розпочалося повстання, підтримане загальним страйком робітників. Не витримавши натиску, татарські ескадрони і загони білогвардійців втекли. В радіограмі в Севастополь 15 січня повідомлялось: „Євпаторія взята о 10-й годині ранку. Ворог відступив з міста, переслідується передовими загонами. Жертви незначні, убитих немає, п’ять поранених".
Селяни Євпаторійського та інших повітів у грудні приступили до здійснення Декрета про землю, взяття на облік всього інвентаря землевласників. Так, збори робітників маєтків „Массандра” та „Ореанда” Ялтинського повіту заявили про визнання лише влади Ради Народних Комісарів РСФРР і постановили взяти управління в свої руки. В Євпаторійському повіті на загаль-
34


них зборах 7 січня 1918 р., заслухавши доповідь представника більшовицької організації, селяни вирішили „одноголосно приєднатися до цієї партії, бо ця партія єдина, яка стоїть на захисті інтересів і прав трудового населення”. У прийнятій резолюції вказувалось, що тільки РСДРП(б) зможе вивести країну із складного становища, в якому вона знаходиться.
28-30 січня 1918 р. в Севастополі відбувся Надзвичайний з’їзд Рад і військово-революційних комітетів Таврійської губернії. Він ухвалив рішення про неухильне втілення в життя декретів Радянської влади. Спеціальна резолюція була прийнята з земельного питання. Місцеві Ради зобов’язувалися негайно утворити земельні комітети і взяти на облік угіддя та живий і мертвий реманент. З’їзд обрав Центральний виконавчий комітет Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Таврійської губернії у складі 9 чоловік (7 більшовиків і 2 лівих есери). Головою ЦВК став Ж. А. Міллер, заступником - Ю. П. Гавен. Сімферополь був проголошений адміністративним центром Таврійської губернії.
У січні 1918 р. в Криму розпочалися перші революційні перетворення в народному господарстві. Запроваджувався робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів, здійснювалась націоналізація заводів і фабрик. У відповідності з декретом Ради Народних Комісарів РСФРР від 27 грудня були націоналізовані аеропланний завод Анатра, підприємства і капітали Бельгійського акціонерного товариства трамваїв і електричного освітлення в Сімферополі, а також царські, великокняжі та поміщицькі маєтки.
Досвід перших місяців роботи більшовицьких організацій по керівництву радянським будівництвом обговорювався на губернській конференції, що відбулася в Сімферополі 2-5 березня 1918 р. На ній були присутні 20 делегатів від 2300 членів РСДРП(б). Із звіт-
2*
35


ною доповіддю губкому виступив Я. Ю. Тарвацький У своїх рішеннях конференція підкреслила необхідність дальшого згуртування рядів парторганізації залучення до неї передових робітників і селян-бідняків. Гострі суперечки виникли при обговоренні питання про Брестський мир. Але більшість делегатів підтримала ленінську позицію. До складу губернського комітету були обрані Я. Ю. Тарвацький (голова), Ю. П. Гавен, О. Коляденко, Ж. А. Міллер, С. П. Новосельський М. І. Пахомов та інші.
7-10 березня в Сімферополі проходив з`їзд Рад, ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії. В ньому взяло участь близько 700 делегатів. Було прийнято вітання Раднаркомові РСФРР, схвалено укладення Брестського мирного договору, висловлено готовність трудящих Таврійської губернії допомогти українським робітникам та селянам у збройній боротьбі проти Центральної ради. Делегати обговорили питання про землю і затвердили „Інструкцію з земельного питання для тимчасової розверстки землі на посів 1918 року в Таврійській губернії”. До складу Центрального Виконавчого Комітету Рад Таврійської губернії було обрано 12 більшовиків і 8 лівих есерів. Головою ЦВК став Ж. А. Міллер.


Прагнучи знищити молоду Республіку Рад, сили міжнародної реакції 18 лютого 1918 р. розпочали наступ по всьому фронту від Балтики до Чорного моря. У Мурманську висадився англо-французький десант, у Владивостоці - японський.
З березня Радянська Росія підписала в Брест-Литов- ську мирний договір з Німеччиною та її союзниками. Однак інтервенти, прикриваючись угодою з Центральною радою, продовжували агресію на півдні країни, прагнучи окупувати всю Україну, частину Курської та Воронезької губерній, Крим, Донську область і Кавказ. Кайзерівський контр-адмірал Г. Лорей згодом писав, що захоплення Одеси та Миколаєва в березні 1918 р. було початком „подальших операцій 52-го корпусу, який мав за мету встановлення порядку в Тавріді та в Криму і в зв’язку з цим окупацію цих районів, а також у випадку потреби - і районів узбережжя Азовського моря та Кавказу”1.
Розрізнені загони Червоної Армії і червоногвардій- ців не в змозі були зупинити німецько-австрійські війська, які вже 1 березня захопили Київ. Межі просування інтервентів залежали, головним чином, від сили збройної відсічі агресорові. Легкі перемоги могли підштовхнути їх до наступу на Петроград і Москву. В. І. Ленін у цей час наголошував, що тривалість мирної передишки залежить від того, „наскільки ув’язне німець у Фінляндії, в Україні”2.
За умовами Брестського миру Радянська Росія не мала права надавати допомогу Українській Соціаліс-
38


тичній Радянській Республіці і окупованим районам півдня. Навіть самооборона цих територій могла послужити приводом для звинувачення РСФРР в порушенні мирного договору та зриву його. У такій ситуації у В. І. Леніна виникла ідея виділення Донбасу, Криму, Дону та Північного Кавказу із складу РСФРР, проголошення ЇХ республіками, включення в єдиний фронт оборони на півдні країни.
Під час зустрічі Володимира Ілліча з керівниками Донецько-Криворізької Республіки Артемом (Ф. А.  Сер- гєєвим) і I.  I. Межлауком, яка відбулася в ЦК РСДРП(б) на початку березня 1918 р., була досягнута домовленість про визнання її автономною частиною України і створення союзу радянських республік півдня Росії. З березня ЦК надіслав на місця листи з роз’ясненням ленінської позиції щодо Брестського миру і завдань партійної організації. В одному з них він вітав послідовну лінію при формуванні Раднаркому Донецько- Криворізької Республіки.
Із шифрованих телеграм В. І. Леніна від 4 березня в Ростов-на-Дону В. О. Антонову-Овсієнку і голови Українського Радянського уряду М. О. Скрипника від 4 і 7 березня стає зрозумілим, що і в ці дні розпочалася організація єдиного фронту оборони на півдні країни. За вказівкою В. І. Леніна М. О. Скрипник запросив В. О. Антонова-Овсієнка головнокомандуючим радянськими військами України. Останній залишив Кубань, де керував розгромом білогвардійської контрреволюції, і 7 березня уже брав участь у засіданні Народного Секретаріату ЦВК Рад України, де обговорювалося питання про утворення Воєнно-політичного союзу півдня Росії. Було вироблено декларацію-звернення до радянських республік - Донецько-Криворізької, Донської, Кримської і Одеської (останні три ще належало проголосити) - з пропозицією тісного об’єднання своїх сил. Для розв’язання цього питання намічалось скликати
39


15 березня в Катеринославі конференцію. Текст декларації за підписом М. 0. Скрипника був надісланий до Харкова, Ростова, Одеси і Севастополя. В свою чергу, В. 0. Антонов-Овсієнко телеграфував про це рішення В. І. Леніну і обіцяв „нанести німецьким бандам, які вторглися, таких ударів, щоб не кортіло їм сунутись до Пітера та Москви”3.
11 березня у Севастополі одержали декларацію- звернення і відповіли згодою на пропозицію. Були названі прізвища делегатів на конференцію - А. Й. Слуцького* і В. Гоголашвілі. Але замість лівого есера Гоголашвілі поїхав більшовик Ф. Хацько.
У Біографічній хроніці В. І. Леніна відмічається, що 13 чи 14 березня 1918 р.** Володимир Ілліч мав бесіду з Головним комісаром Чорноморського флоту лівим есером В. Б. Спіро і передав ним листа до більшовиків Сімферополя і Севастополя, в якому роз’яснював, що „мир на Півночі не виключає необхідності зміцнення оборони Півдня”. Голова Раднаркому обіцяв асигнувати 70 млн. крб. „для організації захисту Півдня від німецьких військ, що наступали”4.
У листі від 14 березня Надзвичайному комісарові на півдні Г. К. Орджонікідзе В. І. Ленін вказував: „Дуже прошу Вас звернути серйозну увагу на Крим і Донецький басейн у розумінні створення єдиного бойового фронту проти навали з Заходу. Переконайте кримських товаришів, що хід речей нав’язує їм оборону і вони повинні оборонятись незалежно від ратифікації мирного
*  А. К Слуцький був направлений із Петрограда до Криму в першій декаді березня 1918 р. як кандидат на посаду голови уряду Радянської Республіки Тавріди.
** У Біохроніці ця бесіда датується 13-15 березня 1918 р. Але оскільки мова йшла про „загрозу” Одесі з боку німців (місто було захоплено вранці 14 березня), то слід думати, що вона відбулася не пізніше 14 березня.
40


договору. Дайте їм зрозуміти, що становище Півноч істотно відрізняється від становища Півдня і, зважаючи на війну, фактичну війну німців з Україною, допомога Криму, який (Крим) німці можуть мимохідь зжерти, є не тільки актом сусідського обов’язку, а й вимогою самооборони та самозбереження. Можливо, що Слуцький, не зрозумівши всієї складності виниклої ситуації, гне яку-небудь іншу спрощену лінію - тоді його треба осадити рішуче, пославшись на мене. Негайна евакуація хліба й металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великороси з залученням до справи селян, рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад - отаке тепер завдання... Втлумачте все це, тов. Серго, кримсько-донецьким товаришам і добийтеся створення єдиного фронту оборони”5.
Наступного дня, 15 березня, ЦК РКП(б) розглянув питання про стан роботи і „становище радянських організацій на Україні” у зв’язку з ратифікацією Брестського миру. Всі партійні керівники зобов’язувалися „працювати разом по створенню єдиного фронту оборони”. При обговоренні цього питання було ухвалено спеціальний пункт: „Про Кримську республіку. Вирішено відкласти проголошення її незалежною”. Таке рішення пояснюється двома причинами: загрозою посилення сепаратизму з боку керівних працівників Криму, Чорноморського флоту, особливо лівих есерів, та необхідністю зарезервувати за РСФРР права дипломатичного захисту нової республіки.
15 березня перед відкриттям II Всеукраїнського з’їзду Рад у Катеринославі мала відбутись конференція представників Української, Донецько-Запорізької, Одеської, Кримської і Донської республік. Але вони ще не всі були проголошені незалежними і її засідання перенесли. Про це свідчить телеграма Народного
41


Секретаріату В. 0. Антонову-Овсієнку* в Харків з проханням направити делегатів. Єдиний відомий документ, що підтверджує проведення конференції - це звіт А. Й. Слуцького 21 березня на засіданні ЦВК Тавріди. На ній, крім Кримської, очевидно, були представники Української і Донецько-Криворізької республік.
II Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся 17-19 березня, прийняв рішення про формальне припинення федеративних зв’язків з РСФРР і об’єднання з Україн ською республікою тих регіонів півдня країни, загарбання яких планувалося Центральною радою, а отже, і її союзником - кайзерівською Німеччиною. У зв’язку з цим з’їзд проголосив „Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує... вільні міста і республіки як автономні частини...”6.
Ще до повернення А. Й. Слуцького та інших делегатів з Катеринослава ЦВК Тавріди на засіданні 19 березня, у присутності Головного комісара Чорноморського флоту В. Б. Спіро, який прибув до Севастополя з листом В. І. Леніна, розглянув питання проголошення Радянської Республіки Тавріди, створення її Раднаркому, і прийняв відповідний декрет. Його підписав голова ЦВК Ж. А. Міллер.
21 березня в Сімферополь із столиці Радянської Росії повернулись більшовики О. Коляденко і С. П. Новосельський. Вони привезли важливі документи, для розгляду яких було скликано засідання ЦВК Таврійської губернії. На ньому також було заслухано звіт А. Й. Слуцького про Катеринославську конференцію і ухвалені нею постанови. З доповіддю про наслідки поїздки до Москви виступив С. П. Новосельський. Він повідомив, що Раднарком РСФРР прийняв рішення:
*  В. О. Антонов-Овсієнко в цей час перебував на фронті у районі Конотопа і не міг брати участі в цій конференції. Можливо, тому він пізніше стверджував, що вона не відбулася.
42


проголосити Радянську Республіку Тавріди в межах півострова; Чорноморський флот оголосити її власністю; виділити Криму 20 млн. крб.
В обнародуваному 22 березня декреті губернського ЦВК про утворення Радянської Республіки Тавріди відзначалося, що вона проголошується у „відповідності з постановою” з’їзду Рад Таврійської губернії від 10 березня 1918 р. на території Кримського півострова, очолює її Раднарком у складі 6 більшовиків - А. Слуць- кого (голова), І. Фірдевса (нарком закордонних справ), 0. Коляденка (нарком фінансів), Ф. Куля (тимчасовий нарком у військових справах), С. Новосельського (нарком внутрішніх справ), Ф. Шихановича (нарком праці); 2 лівих есерів - С. Акимочкіна (нарком землеробства) і С. Коробцова (нарком шляхів). Але у декреті з незрозумілих причин не було названо ще 4 наркомів: більшовиків - Каца (охорона здоров’я), Урбанського (пошта і телеграф); лівих есерів - Бурлаку (опіка) і Гоголашвілі (юстиція). Ф Куль, який скомпрометував себе, у кінці березня був відкликаний. Наркоматом у військових справах почала керувати колегія на чолі з Ю. Гавеном та М. Пожаровим.
Декрет передали по радіо в Москву (Раднаркому РСФРР), а також в Берлін, Відень, Париж, Лондон, Вашінгтон - всім урядам воюючих країн. У ньому, зокрема, говорилось: „Рада Народних Комісарів Республіки Тавріди доводить до відома Ради Народних Комісарів Федеративної Радянської Республіки Росії, що Радянська Республіка Тавріди приймає і вважає для себе обов’язковими умови мирного договору, укладеного урядами центральних імперій і Радою Народних Комісарів Федеративної Радянської Республіки Росії’’7. У відповідності з рішеннями Катеринославської конференції Тавріда визнала Брестський мир, бо зобов’язана була брати участь в єдиному фронті оборони „неофіційно”, не порушуючи договору РСФРР з Німеччиною.
43


Утворення республіки викликало гаряче схвалення трудящих півострова. Багато робітничих колективів, селянські сходи, з’їзди Рад заявили про свою підтримку Радянського уряду Криму. Так, Керченський з’їзд Рад селянських депутатів висловив „...згоду підтримувати його всіма засобами, які є у нас у розпорядженні”. Подібні телеграми були одержані від робітників Сімферопольського авіаційного заводу Анатра, Балаклавського з’їзду Рад, волосної Ради с. Базарчик (тепер Поштове) Сімферопольського повіту та інших.
У наступні дні склад Раднаркому Республіки Таврі- ди був розширений - до нього увійшла більшість членів губернського ЦВК. На засіданнях 25-26 березня обрали секретаря (більшовика Д. Ф. Скрипника) і наркома освіти (більшовика Є. Петренка). Наркомом продовольства був призначений лівий есер Столяр, а 8 квітня його замінили більшовиком І. Ф. Федосєєвим.
На першому засіданні уряду обговорювалось питання про розподіл обов’язків між Раднаркомом і ЦВК, а Ж. А. Міллеру, А. Й. Слуцькому й Іванову доручалось підготувати про це спеціальний декрет. 28 березня він був прийнятий. У ньому говорилось, що ЦВК є верховним контролюючим органом Радянської влади, політичним керівником місцевих Рад, а Раднарком - робітничо-селянський уряд Республіки Тавріди й підзвітний ЦВК. Установи, організації, населення республіки зобов’язувались всі справи вирішувати у відповідних наркоматах, а не через ЦВК. У подальшому найважливіші питання організації та зміцнення республіки, розгортання будівництва нового життя розглядались на спільних засіданнях ЦВК та Раднаркому Тавріди.
У зв’язку з проголошенням республіки в межах Криму постало питання про долю ще трьох повітів Таврійської губернії - Бердянського, Мелітопольського i
Дніпровського. 1 квітня 1918 р. відбувся Бердянський повітовий з’їзд Рад. Він постановив визнати Бердянсь-
44


кий повіт таким, що входить до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки. Висловлювалось також побажання, щоб Дніпровський і Мелітопольський повіти об’єднались з Бердянським. Але територія УСРР майже вся була окупована, а її уряд знаходився в Таганрозі. Тому надати допомогу північним повітам Таврії Україна на той час не могла. Її можна було одержати лише з губернського центру, тобто Сімферополя. Одночасно керівництво Дніпровської повітової Ради висловило стурбованість з приводу відокремлення північних повітів Таврії від Криму і навіть погрожувало припиненням постачання продовольства за Перекоп. Заступник наркома продовольства Республіки Тавріди І. Ф. Федосеев у доповідній записці ЦВК від 29 березня писав: „Зв’язок між північними і південними повітами колишньої Таврійської губернії в плані продовольства нерозривний по самій природі. Розчленування її апарату неприпустиме принаймні до реалізації урожаю 1918 р. В протилежному випадку наслідки можуть бути самими плачевними”8.
По суті, після проголошення республіки в межах Криму ЦВК і Раднарком Тавріди здійснювали керівництво і північними повітами губернії, допомагали їм. ЦВК у повідомленні від 6 квітня наголосив, що  „хоча за декретом Мелітопольський, Дніпровський і Бердянський повіти і не ввійшли в межі Республіки Тавріди, але у зв’язку з виявленими ними побажаннями і їх природним зв’язком з іншими територіями Криму, вони фактично входять до складу Соціалістичної Республіки Тавріди; отже, для всіх восьми повітів колишньої Таврійської губернії,  а нині республіки, всі постанови ЦВК республіки обов’язкові”9.
11 квітня Раднарком спеціально розглянув це питання і постановив: „1) ніякого відокремлення повітів не визнаємо і вважаємо, що всі повіти складають одне ціле Республіки Тавріда; 2) мобілізувати вільні агіта-
45


ційні сили і направити їх для роз’яснення політичного становища і необхідності евакуації хлібних продуктів;
3) допомагати всіма засобами у міру можливості цим повітам”10. Зберігаючи за собою фактичне керівництво північними повітами, Раднарком у подальшому використовував їх людські резерви і продовольчі ресурси.
Після утворення Республіки Тавріди її вищі органи приділяли особливу увагу остаточному зламові старої бюрократичної машини, зміцненню радянського державного апарату. В кінці березня 1918 р. в телеграмі Раднаркому РСФРР вони просили надсилати декрети та розпорядження Радянської влади, оскільки їх відсутність ускладнює роботу місцевих Рад.
Ще 17 лютого ЦВК Таврійської губернії опублікував декрет про розпуск губернського земства і його виконавчого комітету - управи. Однак технічний апарат цієї установи ще майже два місяці використовувався новою владою. Лише 11 квітня Раднарком підтвердив рішення ЦВК та обрав ліквідаційну комісію. На основі її доповіді 12 квітня було прийнято постанову про передачу всіх відділів губернської земської управи та їх службовців у відповідні народні комісаріати.
Завершувалась також ліквідація старих повітових органів. 19 квітня виконком Євпаторійської повітової Ради повідомив наркоматові внутрішніх справ Тавріди, що „всі колишні як адміністративні, так і господарські установи Євпаторійського повіту перейшли у відання Рад...". У березні було ліквідовано Ялтинське земство. Найважливіші функції Бердянської повітової управи перейшли волосним і сільським Радам.
Велась робота і по ліквідації міських дум та управ. До квітня 1918 р. керівництво Сімферопольським міським господарством перейшло до рук Ради робітничих і селянських депутатів. У цей час управи було розформовано в Мелітополі, Алушті, Балаклаві, Старому Криму та ряді інших міст. А замість колишніх земсь-
46


них і міських санітарних бюро створювались відділи охорони здоров’я і народної опіки.
Із дореволюційних установ найбільш живучими виявилися продовольчі управи - губернська, міські, повітові, волосні, що відали постачанням населення і відправкою, хліба в Петроград, Москву та деякі губернії РСФРР. Iх ліквідація затягувалась у зв’язку з відсутністю нового, достатньо досвідченого апарату. Тому обмежились тим, що для керівництва ними були призначені комісари. Продуправи зберегли не лише свій апарат, але й стару назву. За наявними даними, тільки в Ялті був створений продовольчий комітет.
У повітах замість земських управ організовувались волосні, сільські, селищні Ради. У межах волостей, окрім волосних і сільських, утворювались ще і районні ради. Так, загальні збори жителів сіл Ново-Царицино і Ново-Миколаївка Сімферопольського повіту 22  березня обрали Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів Ново-Царицинського району і зобов'язали їі „тримати твердо Радянську владу...”. У 8 волостях Феодосійського повіту було створено 67 районних Рад, в Алуштинській волості Ялтинського повіту - 6, а в Ба- йдарській волості - 12. Делегати з`їзду селянських і поселянських депутатів Дерекойської волості Ялтинського повіту, що відбувся 13 квітня, у своїх виступах говорили про обрання сільських Рад та їх виконавчих комітетів у Гурзуфі, Дерекої, Нікіті, Кекенеїзі, Ліменах, Кореїзі, Місхорі, Гаспрі, Ай-Василі, Кизилтамі і Дегер* менкої. Не був організований такий орган лише в Кучук-кої.
Усього в республіці в цей період було створено 8 повітових, 12 міських і 103 волосних Ради.
Документи свідчать, що сільські Ради обирались У складі 5-17, районні - 9-12 членів. У більшості з них виділялись виконавчі комітети із 3-6 членів. У міру зосередження всієї влади в руках Рад переставали
47


діяти надзвичайні органи - повітові, міські, волосні і сільські військово-революційні комітети. Виконуючи рішення губернського з’їзду Рад про ліквідацію земельних комітетів і передачу їх справ у відання Рад, Раднарком Тавріди 12 квітня опублікував спеціальний декрет про створення земельних відділів при всіх Радах селянських депутатів.
У процесі заміни старого державного апарату реорганізовувались судові органи. Згідно з „Положенням про введення нових судових установ” створювались місцеві, окружні народні суди і „Верховний судовий контроль". Справи, які стосувались участі в контрреволюційному русі чи сприянні йому, провокацій та саботажу політичного характеру, мародерства і спекуляцїі, були підсудні революційному трибуналові. Суди відали цивільними та кримінальними справами в межах своїх дільниць. Суддя і два його заступники обирались із числа кандидатів, рекомендованих районними і сільськими Радами та іншими демократичними організаціями на волосному з’їзді Рад. Засідателі переобирались кожен місяць. У квітні були проведені перші волосні з'їзди Рад з питань організації місцевих судів і виборів суддів та народних засідателів.
Наркомат юстиції Республіки Тавріди запровадив також інститут комісарів у судових справах або юстиції У відповідності з інструкцією, затвердженою 28 березня на з'їзді комісарів юстиції, останні зобов’язувались здійснювати нагляд за судовими органами і місцями ув’язнення в межах свого округу, арештовувати негайно осіб, запідозрених у злочинах, контролювати втілення в життя розпоряджень народного комісаріату.
Єдиного плану щодо організації в республіці органів міліції не існувало. В кожному повіті вони створювались за тією формою, яка пропонувалась Радою.
Так, 20 березня на засіданні Сімферопольської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів було
48


вирішено переіменувати міліцію в дружину по охороні повіту. Комісаром її став повітовий начальник міліції. Виконком зобов’язав волосні Ради обрати свої дружини та їх комісарів. Всі вони були підзвітними повітовій Раді та повітовому комісарові.
Але в роботі міліції були і недоліки. Так, у доповідній записці Раднаркому заступник наркома внутрішніх справ А. Г. Єлагін вказував, що спостерігається змішання її функцій з функціями Червоної гвардії, будинкових комітетів, військових штабів, комітетів по обороні міста та інших. Підкреслювалось, що повсюдно повинен бути створений апарат міліції як допоміжний орган державної влади на місцях. Рекомендувалось доручити міліції виконання таких обов’язків: „1) сприяння органам урядової влади у здійсненні покладених на них завдань; 2)облік населення, видача посвідчень, довідок, даних та свідоцтв; 3) проведення дізнань та участь у попередньому слідстві в справах громадського та карного обвинувачення; 4) доставка звинувачуваних та інших осіб, які викликаються на вимогу суду, взяття під варту, участь у здійсненні вироків; 5) нагляд за перевезенням арештантів; 6) зберігання матеріальних доказів; 7) своєчасне оповіщання населення про урядові розпорядження, оголошення та повідомлення; 8) складання актів та протоколів про всякого роду трагічні випадки, насилля, порушення обов’язкових постанов; 9) охорона порядку в місцях громадського користування, спостереження за рухом на вулицях; 10) забезпечення безпеки та порядку при пожежах”.
Заходи ЦВК і Раднаркому по створенню і зміцненню радянського державного апарату мали важливе значення для розгортання революційних перетворень у народному господарстві, в мобілізації широких трудящих мас на боротьбу з німецько-австрійськими загарбниками і внутрішньою контрреволюцією.
49


Радянська Соціалістична Республіка Тавріда з включенням її в єдиний фронт оборони на півдні приділяла багато уваги зміцненню червоногвардійських частин і загонів Червоної Армії і Військово-Морського флоту. В той час Чорноморським флотом керував Центрофлот, що підпорядковувався безпосередньо військово- морському комісаріатові РСФРР. Червону гвардію і Червону Армію очолювали штаби, організовані місцевими Радами. Створений в Севастополі військово- революційний штаб, реорганізований на початку березня у „Південний комітет захисту соціалістичної ре- волюції” („Рада п'яти”), по суті, відповідав лише за діяльність своїх загонів.
Необхідно було забезпечити єдине, централізоване керівництво всіма збройними силами Тавріди. З цією метою 22 березня 1918 р. на засіданні Раднаркому приймається рішення про перетворення „Південного комітету захисту соціалістичної революції” у Верховний військово-революційний штаб республіки з підпорядкуванням ЦВК Рад. До його складу ввійшли уповноважений Раднаркому М. А. Пожаров, члени ЦВК більшовики Ю. П. Гавен та І. Фіногенов і від ЦК РКП(б) К. І. Римша. По одному місцю надавалося партії лівих есерів, Чорноморському флотові та робітникам Севастопольського порту.
На цьому ж засіданні виступив А. Й. Слуцький. Він дав характеристику стану збройних сил Тавріди і повідомив, що для керівництва ними в Севастополі створюється військовий комісаріат із семи осіб: трьох більшовиків, трьох лівих есерів і одного безпартійного. За пропозицією А. Й. Слуцького, проект декрету про його утворення було доручено підготувати більшовикам Ж. А. Міллеру, Ф. Кулю та лівому есерові В. Гоголошвілі. 25 березня на спільному засіданні Раднаркому і ЦВК республіки він був одноголосно затверджений.
50


До складу військово-морського комісаріату включилися представники організацій, що утворювали „Південний комітет захисту соціалістичної революції”. Очолили його більшовики Ю. П. Равен та М. А. Пожаров. Комісаріатові підпорядковувались всі збройні сили та військово-революційні штаби Тавріди. У його віданні знаходилися питання, що стосувались оборони республіки, за винятком загальнодержавних, які підлягали попередньому обговоренню і санкції Раднаркому та ЦВК Рад: примусова мібілізація, припинення руху залізничного транспорту, здійснення реквізицій, продовольчих заходів масового характеру, накладення контрибуцій, виділення кредитів на оборону.
31 березня Раднарком розглянув питання про розмежування функцій військово-морського комісаріату і місцевих Рад. Воно було спрямовано на те, щоб взяти під контроль Раднаркому і місцевих Рад всі військові органи республіки, запобігти сепаратизму в їх діяльності і в корені покласти край анархістським діям окремих командирів Червоної Армії та червоногвар* дійських загонів.
Військово-морський комісаріат був єдиним із наркоматів Тавріди, який знаходився не в Сімферополі, а в Севастополі. Деякі дослідники пояснюють це сепаратизмом севастопольців. Насправді ж місце його розташування визначили спільним рішенням ЦВК і Раднарком від 25 березня, оскільки Севастополь був основною військово-морською базою і зосередженням збройних сил республіки.
Головним завданням партійних і радянських органів Тавріди було відновлення боєздатності Чорноморського флоту, ослабленого демобілізацією матросів. У березні 1918 р. в Севастополі розгорнулась діяльність „комісії дев’яти” по його комплектуванню на основі вільного найму, за рекомендацією демократичних організацій, зокрема місцевих Рад. Потік доброволь-
51


ців був такий великий, що Центрофлот зобов’язав приймати на бойові кораблі тільки бувалих моряків.
На засіданні ЦК Чорноморського флоту 22 березня було наведено перші дані оперативної частини про укомплектування екіпажами лінкорів „Свободная Россия” та „Воля” і 12 міноносців. Намічалося розпочати на цих кораблях військове навчання. Оперативна частина Центрофлоту незабаром сповістила про повну готовність річкових канонерських човнів та відправку їх до Бердянська.
25 березня комісар Чорноморського флоту більшовик В. В. Роменець повідомив Наркомат військово- морських сил РСФРР про укомплектацію командами бойових кораблів: лінкорів „Воля” (900 чоловік), „Свободная Россия” (майже 600 чоловік), дев’яти міноносців нових зразків, кількох підводних човнів та інших. Загальна кількість добровольців, які служили на флоті, становила: 29 березня - 6 677, а 18 квітня - 7 925.
Коли німецько-австрійські війська, що наступали на Україну, підійшли до Перекопу, Вища Військова Рада РСФРР на засіданні 16 квітня ухвалила спеціальну директиву для Чорноморського флоту. У ній пропонувалось тримати в бойовій готовності лінійні кораблі „Воля” і „Свободная Россия”, один крейсер („Очаков” чи „Память Меркурия”, в залежності від того, який із них знаходиться в кращому стані), 11 ескадрених міноносців, нові підводні човни (6 або 8, в залежності від стану механізмів). У директиві також ставилося завдання привести в бойову готовність берегові батареї Севастопольської фортеці.
Одночасно формувались і сухопутні військові сили республіки. Велику допомогу надавав Раднарком РСФРР і створена при ньому Всеросійська колегія по формуванню Червоної Армії.
Державні органи республіки реорганізовували і зміцнювали військові відділи, комісії, штаби в містах
52


і повітах. Так, із штабу збройних сил Сімферополя було виведено всіх осіб, які несумлінно ставилися до своїх обов’язків, створено комісію для ревізії грошових операцій та ліквідовано посаду військового коменданта. Штаби Червоної Армії і військово-революційний реорганізовувались в один із відділом Червоної Армії при ньому. Раднарком затвердив кандидатури на пости командуючого збройними силами Сімферополя, його помічника та начальника військово-революційного штабу, ухвалив рішення про створення при ньому військової колегії із 5 чоловік (трьох більшовиків і двох лівих есерів) та відділів: мобілізаційного і по боротьбі з контрреволюцією. ЦВК Тавріди оголосив, що командування збройними силами Сімферополя підпорядковане тільки йому.
У телефонограмі Керченської Ради від 30 березня повідомлялося про створення військово-морської колегії із представників матросів, червоноармійців і робітників. При штабі Червоної Армії Ялти було утворено мобілізаційний відділ. У Феодосії розгорнув роботу комісаріат по формуванню військових підрозділів на чолі з більшовиком І. Ф. Федьком.
Раднарком і ЦВК Тавріди виступали за формування Червоної Армії на добровільних засадах, але в окремих випадках не виключалась і примусова мобілізація. Так, на засіданні Раднаркому 26 березня обговорювались заходи військово-морського комісаріату по зміцненню оборони Тавріди, в т. ч. по набору саперів та артилеристів. Було запропоновано усім місцевим Радам терміново розглянути на своїх пленарних засіданнях це питання і спочатку оголосити не мобілізацію, а добровільний їх призов. Оскільки революційний заклик не забезпечив притоку необхідної кількості добровольців, окремі Ради на основі санкцій вищих органів республіки оголосили обов’язкову мобілізацію.
53


Майже на всіх засіданнях Раднаркому вирішувались питання оборони, організації збройних сил Тавріди, формування інтернаціональних загонів, видачі коштів для потреб армії, створення авіашколи та школи повітряного бою, організації в Сімферополі авіазагону, виплати зарплати червоноармійцям і допомоги їх сім’ям.
У справі створення та зміцнення збройних сил республіки ЦВК та Раднарком спирались на міські та сільські більшовицькі організації, Ради і ревкоми, які безпосередньо займались роботою по формуванню військових частин, їх матеріальному забезпеченню, політичною і бойовою підготовкою добровольців із робітників, службовців, селян. ЦК Чорноморського флоту в середині березня відрядив у Сімферополь в розпоурядження ЦВК і Раднаркому велику групу організаторів. Севастопольський обласний військово-революційний штаб направив інструкторів по повітах. Газета „Таврическая правда” 22 березня повідомляла: „Прибули представники від обласного штабу тт. В. В. Рубаев і А. Карпенко з метою організації Червоної Армії в м. Джанкої та повіті. 16 березня організатори виїхали в повіт”. Друга група в цей час перебувала в Євпаторійському та Мелітопольському повітах. Про її роботу один із членів цієї групи П. В. Макаров* у своїх спогадах писав так: „У кожного з нас був, як тоді жартома говорили, „двометровий мандат”. У посвідченнях вказувалося, що ми є агітатори-організатори загонів Червоної гвардії і Червоної Армії і відряджаємося для цієї роботи до Євпаторії та у інші райони Тавріди”11.
П. В. Макаров у спогадах відзначав, що новостворені
*  П. В. Макаров - активний учасник громадянської війни. В 1919 р. проводив розвідувальну роботу у штабі генерала Май- Маєвського, був його ад’ютантом. У врангелівському тилу очолював один iз партизанських загонів. Став прототипом головного героя кінофільму „Адъютант его превосходительства”.
54


загони у багатьох селах Євпаторійського та Мелітопольського повітів були невеликими, недостатньо організованими та дисциплінованими, діяли розрізнено.
Велику роботу по організації Червоної гвардії вели інструктори, направлені у повіти Сімферопольським військово-революційним комітетом. Один із них, А. Ляшенко, у доповідній записці ЦВК Рад Тавріди 25 березня повідомляв, що після його агітації селянські комітети постановили створити загони у селах Зуя, Барабанівка, Мазанка, Джав-Берди, Трескунди, Шумхай, Мамут-Султан, Джалмен, Кільбурун та інших.
Завдяки допомозі Раднаркому РСФРР у містах і селах Криму та Північної Таврії були сформовані численні загони Червоної гвардії і Червоної Армії. Значна частина комуністів вступила до загонів, створених Сімферопольським, Севастопольським, Феодосійським, Ялтинським, Балаклавським та іншими комітетами РКП(б).
У березні-квітні 1918 р. в Севастополі було організовано 10 піхотних, 3 кавалерійських, кінно-кулеметний, санітарний, морський, авіаційний (67 літаків із запасом бензину 2 тис. пудів) загони, артилерійські частини, Чорноморський бронепоїзд. Приведені в бойову готовність батареї Севастопольської фортеці. Всього для боротьби з загарбниками протягом двох місяців було відправлено на фронт понад 7 тис. бійців.
У Сімферополі сформувались 2 батальйони і 4 окремих загони Червоної Армії і Червоної гвардії, авіазагін та авіашкола. Військові частини були створені також у Бахчисараї, Карасубазарі, Ново-Царицині, Василівці, Зуї та багатьох інших містах і селах повіту.
Основним центром по формуванню червоногвардійських та червоноармійських загонів у Східному Криму стала Феодосія, де цю роботу очолював І. Ф. Федько. Тут були організовані 1-й та 2-й Чорноморські, „залізний” і резервний загони, 36-й інтернаціональний полк,
55


румунський батальйон і сербський загін із солдатів, що прибули з Одеси. Значні червоногвардійські підрозділи створювались також в Старому Криму та Керчі. Для боротьби з окупантами Феодосія і повіт дали понад 5 тис. бійців. Ради міст та сіл Ялтинського повіту сформували загони Червоної Армії і Червоної гвардії чисельністю близько 1500, Євпаторійського - більше 700, Перекопського - не менше 300 чоловік.
У трьох повітах Північної Таврії, оголошених у квітні складовою частиною Республіки Тавріди, також організувалися військові підрозділи для боротьби з інтервентами. Так, у Дніпровському повіті великі червоно- гвардійські загони виникли у містах Олешки (тепер Цюрупінськ) і Каховка, в селах Маячки, Чалбаси та інших. У Мелітополі і Великому Токмаку було сформовано по два червоногвардійських загони, по одному в селах Пришиб, Михайлівна, Каменка і Новопетрівка. У Бердянському повіті численні підрозділи утворились в Бердянську, Оріхові, Молочанську, Лісному.
Усього збройні сили республіки, з урахуванням особового складу Чорноморського флоту, на початок травня 1918 р. нараховували понад 30 тис. червоно- гвардійців, червоноармійців і військових моряків.
Отже, ЦВК і Раднарком республіки Тавріди, створений ними військово-морський комісаріат провели велику роботу по організації збройних сил, комплектуванню флоту шляхом вільного найму, утворенню Робітничо-Селянської Армії.


Весною 1918 р. розпочався новий етап в історії Радянської держави.  „...Період завоювання влади закінчився, йде основне будівництво”, - вказувалося в рішеннях VII з’їзду РКП(б). У ці дні В. І. Ленін відзначав, що політичну і військову перемогу над поваленою буржуазією можна закріпити лише перемогою в галузі „організації народного господарства, в галузі організації виробництва”1. У праці „Чергові завдання Радянської влади” він писав: „...своєрідність моменту, який ми переживаємо, полягає в переході від головного завдання попереднього періоду - переконання народу і військового придушення експлуататорів - до головного завдання управління... Треба, щоб ми були гідними виконавцями цього найважчого (і найвдячнішого) завдання соціалістичного перевороту”2.
Труднощі соціалістичного будівництва пояснювались не тільки його новизною, масштабами велетенської країни з переважно дрібнобуржуазним населенням, умовами глибокої економічної і політичної кризи та початком іноземної інтервенції. Вони були пов’язані з тим, що не вдалося виробити програму побудови нового суспільства. Соціалістичні перетворення в 1918 р. проводились методом проб, які не виключали і помилок. За умов однопартійної системи, що формувалась, не враховувались зацікавленість селянства в зрівняльному розподілі землі, дрібної буржуазії міста і села а розвитку ринкових стосунків. І в центрі, і особливо на місцях не вдавалося уникнути забігання наперед, поспішності при проведенні різних заходів.
58


Революційні перетворення в Північній Таврії та Криму охопили одночасно всі галузі народного господарства і культури. У промисловості ЦВК, Раднарком й місцеві Ради обмежувались, в основному, запровадженням робітничого контролю. Наркомати республіки в своїх циркулярах вимагали негайного поширення на всі підприємства „Положення про робітничий контроль”, затвердженого Раднаркомом РСФРР 14 листопада 1917 р. У наказі наркома праці від 2 квітня всім фабрикантам, заводчикам, власникам торговельно-промислових підприємств, майстерень пропонувалось негайно укласти колективні договори, які розроблялися профспілками. Останні повинні були створювати контрольні комісії і ретельно слідкувати за виконанням постанов Радянської влади.
Всі приватні контори по найму робітників і службовців закривались. Прийом та звільнення дозволялись лише через фабрично-заводські комітети й профспілки, з попередженням за два тижні до розрахунку. У випадку закриття підприємства всім працюючим належало сплатити грошову допомогу в обсязі місячного окладу. Для розв’язання важливих питань проводились наради, на які запрошувались підприємці. Так, у березні в Сімферополі відбувся з’їзд, де розглядалися питання виробництва та ремонту сільськогосподарських машин, постачання їх населенню. В ньому взяли участь представники заводів Клейнера, Фукса, „Триумф” (Великий Токмак), Азово-Чорноморського, Грієвса (Бердянськ), Нейфельда (Бердянський повіт), Хімцова (при станції Сарабуз) і Сімферопольської канатної фабрики.
У зв’язку з припиненням виробництва капіталістами цілий ряд підприємств довелось націоналізувати. Наприклад, на прохання заводського комітету та після висновків техніко-промислової комісії 6 квітня націоналізовано завод акціонерного товариства Лангеман і К° в селі Спат Сімферопольського повіту. Наркомам
59


праці і фінансів доручалося розробити спеціальний декрет та видати заводу 65 тис. крб. 18 квітня на основі доповіді Ф. Шихановича уряд постановив націоналізувати підприємства прядильних та ткацьких виробів.
У Сімферополі загальні збори працівників міських млинів ухвалили рішення про негайну їх соціалізацію, обрали керівні органи - комісаріати. Це питання детально обговорювалось на з’їзді профспілок робітників і службовців млинів. Він не підтримав таку позицію, а постановив, що „в умовах розрухи і в зв’язку з розрухою фінансовою, соціалізація мукомельної промисловості є несвоєчасною і навіть пагубною”. З метою запровадження повного робітничого контролю на млинах було детально розроблено спеціальний статут.
Розглянувши постанови загальних зборів і з’їзду, нарком праці 3 квітня 1918 р. надіслав ці документи в Раднарком з висновком: „Як робітник, що прагне всіма думками і бажаннями до кінцевої мети пролетаріату - соціалізму, я вітаю рішення загальних зборів працівників млинів Сімферополя, але визнаючи, що націоналізація мукомельного виробництва в даний час ляже важким тягарем на розрушені фінанси, я приєднуюсь повністю до рішень губернського з’їзду".
Однак центральна профспілка робітників і службовців млинів не збиралась повертати їх власникам. На загальних зборах було прийнято рішення надати їм право працювати за наймом з окладом 450 крб. на місяць, якщо вони внесуть всі свої кошти або ж „пролетаризуються”. Але Раднарком Тавріди відхилив це рішення і 16 квітня видав декрет про ліквідацію комісаріатів млинів та запровадження робітничого контролю.
Така постановка питання цілком відповідала політиці Комуністичної партії на даному етапі. В. І. Ленін підкреслював: „Нашим лозунгом спочатку був робітничий контроль... Ми не декретували відразу соціалізму в усій промисловості, тому що соціалізм може
60


скластися і зміцніти тільки тоді, коли робітничий клас навчиться управляти, коли зміцніє авторитет робітничих мас. Без цього соціалізм є тільки побажання. Тому ми запровадили робітничий контроль, знаючи, що це крок суперечливий, крок неповний, але треба, щоб робітники самі взялися за велику справу будівництва промисловості величезної країни без експлуататорів, проти експлуататорів”3.
Але все ж таки у зв’язку з розрухою і саботажем капіталістів та під тиском робітників ряд підприємств було націоналізовано. 12 квітня опубліковано декрет про оголошення державною власністю земних надр і моря. При Раднаркомі організувався відділ гірничих та соляних справ, а в Генічеському, Керченському, Феодосійському, Перекопському, Чонгарському, Кінбурнському та Євпаторійському соляних районах встановлювались посади повітових комісарів для нагляду за збереженням державного майна промислів, обліку солі, що добувалася, запровадженням у життя розпоряджень Радянської влади. Для вивчення стану справ на соляних промислах була створена комісія із представників наркоматів продовольства та праці.
Уже в березні-квітні 1918 р. націоналізація підприємств набула досить широкого розмаху. Декрети тепер приймались не лише вищими органами державної влади республіки, але й міськими, повітовими Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів. Так, у Сімферополі вийшов декрет про націоналізацію міської електростанції та трамваю, які належали Бельгійському анонімному товариству. Балаклавська Рада реквізувала всі приватні промислові підприємства і приступила до усуспільнення навіть кустарного та ремісничого виробництва, явно прискорюючи темпи проведення соціалістичних перетворень. У доповіді комісара праці в наркомат республіки відзначалось: „29 березня всі шевці Балаклави (12 осіб)  зорганізува-
61


лись у спілку і увійшли в радянську майстерню як службовці Ради... Приватних фабрик і заводів у нас тепер немає, лише десяток-другий магазинів та лавок”. Пізніше, 3 квітня, було відправлено ще одне повідомлення: „Балаклавська Рада, на відміну від усіх інших Рад Тавріди, запроваджує в життя основний принцип соціалізму - знищення класової структури сучасного суспільства. Ми більше не знаємо експлуататорів та експлуатованих. Місцева буржуазія, завдяки цілому рядові декретів Рад, як клас перестала існувати. Всі приватні господарські підприємства перейшли та переходять до рук Рад. Балаклава з кожним днем все більше і більше набирає вигляду і характеру соціалістичної комуни... Всі професійні спілки і виробничі артілі об’єднані комісаріатами праці та продовольства в єдиний узгоджено діючий механізм”4.
Ялтинська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів 13 квітня видала декрет про перехід театральних, музичних, кінематографічних закладів, всіх друкарень, палітурних та інших майстерень, що при них працювали, в її власність, а також про ліквідацію приватних газетних контрагентств.
Націоналізовані підприємства звертались за асигнуваннями до вищих державних органів республіки і одержували від них фінансову допомогу. Так, 3 квітня 1918 р. ЦВК отримав телеграму від комісара автомобільних майстерень Великого Токмака про асигнування 200 тис. крб. для видачі зарплати робітникам. На об’єднаному засіданні ЦВК і Раднаркому Тавріди вирішили видати ці гроші. Значні суми були відпущені також заводам Анатра, Адаменка, Лангемана, млинам Керчі та інших міст, соляним та рибним промислам Євпаторії. Постійно вживалися заходи і для забезпечення промислових підприємств паливом та сировиною. Але цього було недостатньо. Як писав у своїх спогадах Ю. П. Гавен, „у зв’язку з розрухою до весни
62


1918 р. майже всі великі підприємства Криму, в т. ч. і Севастопольський морський завод, зупинились".
Вищі і місцеві органи влади республіки, профспілки і фабзавкоми намагалися відновити виробництво. При наркоматі праці була створена комісія для обстеження промислових підприємств, вияснення причин, з яких вони закривалися (саботаж, відсутність сировини, матеріалів, грошових фондів тощо). Наприклад, Керченський металургійний завод, на якому працювало 2,5 тис. чоловік, був закритий ще у червні 1917 р. Загальні збори робітників, завком та міська Рада попросили Раднарком асигнувати 2 млн. крб. для відновлення роботи механічних майстерень. При цьому вказувалося, що на заводі є необхідне обладнання і сировина, але відсутні кошти для заробітної плати. Незважаючи на великі труднощі, Раднарком виділив їх.
Уряд республіки прагнув використовувати наявні запаси сировини для дрібних підприємств і залучати до цієї справи приватний капітал. Так, 18 квітня було затверджено „Правила про влаштування майстерень для виробництва цигарок”. Намічалося відкривати їх лише у містах, патенти видавати власникам щорічно, ціни на товар не повинні перевищувати вказаного рівня. Але окупація Криму інтервентами не дала виконати ці плани.
З перших днів встановлення Радянської влади місцеві Ради і профспілки, а згодом ЦВК і Раднарком Тавріди докладали багато зусиль для забезпечення безперебійної роботи транспорту і зв’язку.
Залізниці Тавріди перевозили хліб, тому в поліпшенні їх роботи був зацікавлений і уряд Радянської Росії. У телеграмі Московського продовольчого комітету до Сімферополя пропонувалась допомога в будівництві вузькоколійок для підвезення продукції до станцій. У свою чергу, комісія шляхів РСФРР вимагала вести рішучу боротьбу з розрухою на залізничному транс-
63


порті, краще організовувати військову охорону станцій, в разі потреби обіцяла направити на допомогу спеціальні загони. У зв’язку з цим уряд Тавріди 1 квітня 1918 р. заслухав доповідь наркома шляхів „Про диктатуру на залізницях” та обрав комісію в складі А. И. Слуцького, С. П. Новосельського і С. Коробцова для вжиття відповідних заходів. Велика увага приділялась поліпшенню шосейних доріг. Раднарком Тавріди затвердив кошторис у сумі 4 млн. крб. на їх ремонт і утримання штату робітників та службовців. У Сімферопольському повіті передбачалось будівництво шосе Карасубазар - Ново-Миколаївка, Булганак - Миколаївка, Зуя - Бешарань. За розпорядженням ЦВК автомайстерні Великого Токмака відпустили місцевим Радам значну кількість вантажних автомобілів.
На соціалістичних засадах налагоджувалась робота водного транспорту. У відповідності з декретом Раднаркому РСФРР про націоналізацію весь торговельний та приватний флот, що знаходився у портах Криму, був конфіскований. На початок квітня завершилась перебудова керівництва портами. Як повідомляла феодосійська „Советская газета”, замість колишнього управління, яке складалось із начальника порту і служби в портових справах, обирався колегіальний орган.
У той час було покладено початок і цивільному повітряному флотові Криму. 10 квітня Раднарком постановив створити в Сімферополі авіазагін для зв’язку та перевезення пошти. На його організацію уряд відпустив 200 тис. крб.
Наркомат пошти і телеграфу вживав заходів по забезпеченню чіткої роботи телефонно-телеграфного та поштового зв’язку. Всі його контори були підпорядковані місцевим Радам і в своїй діяльності керувались „Тимчасовою інструкцією для місцевих поштово-телеграфних самоуправлінь”. Раднарком розглянув питання про виділення додаткових коштів на утримання
64


кінно-поштового тракту Зуя - Карасубазар, відкрив йому кредит.
У сільському господарстві центральні й місцеві органи Республіки Тавріди керувались „Основним законом про соціалізацію землі”. В. І. Ленін писав: „Проводячи закон про соціалізацію землі, - закон, „душею” якого є лозунг зрівняльного землекористування, - більшовики з цілковитою точністю і виразністю заявили: це ідея не наша, ми з таким лозунгом не згодні, але вважаємо обов’язком проводити його, бо така є вимога переважної більшості селян. А ідея і вимоги більшості трудящих повинні бути зжиті ними самими: ні „скасувати” таких вимог, ні „перескочити” через них не можна. Ми, більшовики, будемо допомагати селянству зжити дрібнобуржуазні лозунги, перейти від них якнайшвидше і якнайлегше до соціалістичних”5. Однак в законі поряд із визнанням права селян на зрівняльний розподіл землі рекомендувався „розвиток колективного господарства в землеробстві, як вигіднішого в плані економії праці і продуктів, за рахунок господарств одноосібних, з метою переходу до соціалістичного господарства”. Проголошувалось, що „Російська Федеративна Радянська Республіка з метою швидшого досягнення соціалізму подає всяке сприяння (культурна і матеріальна допомога) спільному обробіткові землі, надаючи перевагу трудовому комуністичному, артільному і кооперативному господарствам перед одноосібними”6. Таким чином, закон пропагував організацію колективних господарств, як ніби більш ефективних.
У Тавріді до березня 1918 р. було взято на облік всі поміщицькі маєтки. Одночасно розпочалась робота по остаточній ліквідації великого приватного землеволодіння - передача у відання Рад, створення трудових артілей, в окремих випадках роздача селянам.
Питання про розподіл поміщицької землі у той час
З 0-1292
65


лише обговорювалось на повітових з’їздах Рад, її не поспішали віддавати сільським трудівникам. У спогадах С. І. Ракші хоча і говорилося, що Ради Дніпровського повіту „приступили до розподілу поміщицької землі", але факти про призначення комісарів у маєтки, наявність у них нерозподіленого живого і неживого інвентаря цього не підтверджують.
Керуючись законом про соціалізацію землі та рішеннями губернського з’їзду Рад, ЦВК і Раднарком Тавріди віддавали перевагу соціалістичним формам господарювання - радгоспам, сільськогосподарським артілям і комунам. У тих випадках, коли виникали суперечки з приводу землі між селянськими комітетами і робітниками та службовцями, які взяли поміщицькі економії до своїх рук, вищі органи республіки ставали на бік останніх.
Ще у березні-квітні 1918 р. були націоналізовані і перетворені в радянські господарства приватновласницькі володіння Південного берега Криму. Вони знаходилися у віданні волосних та Ялтинської повітової Рад, які надавали їм субсидії, налагоджували роботу, призначали комісарів, управляючих, інструкторів, котрі повинні були слідкувати за точним виконанням розпоряджень Радянської влади, правильним розподілом продуктів, вживати заходів проти розкрадання народного майна. Ялтинська Рада створила Головне управління маєтками, яке очолив польський інтернаціоналіст, начальник міської Червоної гвардії більшовик 3. Булевський та два його помічники. При них існувала об’єднана комісія із представників профспілок з місць.
1 квітня в Массандрі на засіданні цієї комісії під керівництвом 3. Булевського були вироблені загальні норми зарплати для робітників та службовців (4 категорії з оплатою 350, 300, 275, 250 крб.). Тим, хто не мав квартири в маєтку, додатково видавались ще
66


60 крб. на місяць. Було розроблено один із перших колективних договорів між профспілкою сільськогосподарських робітників і радянською адміністрацією.
Загальне керівництво реквізованими маєтками Південного берега Криму здійснювалось комісією РСФРР разом з наркоматом землеробства Тавріди.
У багатьох повітах на базі націоналізованих поміщицьких маєтків створювались сільськогосподарські артілі та комуни. Наприклад, з’їзд волосних земельних відділів Бердянського повіту 14 березня 1918 р. постановив, що „для обробітку всіх приватновласницьких і великих орендаторських земель організуються трудові артілі, волосні Ради повинні вжити всіх заходів, щоб економії були оброблені, до того ж при обробіткові найманою працею весь прибуток надходив у повітовий фонд”7.
Сільськогосподарські трудові артілі формувались із безземельних або малоземельних селян та інших громадян, які не мали інвентаря. Потім за ними закріплялися колишні поміщицькі економії, що знаходились на обліку волосної Ради. Так, 1 березня Феодосійська повітова Рада вимагала „негайно повідомити їй, де вже створено артілі для обробітку землі і де їх можна помістити”. 7 березня з’їзд селян Керченської і частково Сарайманської волостей прийняв постанову про організацію в приватновласницьких маєтках сільськогосподарських артілей. У Керченській волості вони були утворені в маєтках Наташино, Тархани, Сердюки, Султанівна, Скасіїв Фонтан, Малий Бабчик, Ільїнка, Топчія, Фельдштейна, Шаринського („Месир”), у селищі Чегони.
18  березня виконавчий комітет Каджамбайської волосної Ради надіслав земельній управі повідомлення про наявність артілей в 7 економіях, а 29 березня - уже в 10. До 25 березня на обліку земельної комісії Сакської волосної Ради нараховувалося 24 колишніх
З* 67


поміщицьких маєтки, в 9 з яких були створені сільськогосподарські артілі. Вони організувались і в інших волостях та повітах Криму.
Діяльність сільськогосподарських артілей регулювалася спеціальними постановами, які приймалися Радами. Виконком Сакської волосної Ради 24 січня 1918 р. виробив „Статут для сільськогосподарських артілей”, один із перших у країні. В п’ятнадцяти його параграфах обговорювалися основні питання організації та діяльності артілей. її членами можуть бути „особи працездатні, безземельні, малоземельні та бажаючі”, вони займають ту економію, яку надасть виконком Ради. Згідно із статутом на кожні три сім`ї (6 працездатних) виділялось 4 пари робочої худоби та необхідні землеробські знаряддя. Інвентар, що надходив у їх розпорядження, вважався загальнонародним майном. У документі вказувалося, що половина врожаю озимих хлібів залишається трудовому колективу, а друга - поступає у волосну Раду для утворення фонду допомоги солдатам, які повертаються з фронту чи з полону. Артіль одержувала поміщицьку землю, придатну для посівів, а надлишки її розподілялися між селянами ближніх сіл. Насіння для весняного посіву отримували з розрахунку 8 пудів на десятину. Колектив зобов’язувався сплачувати податки на орні землі та випаси, зберігати будинки, сади і ставки. Перебудова та будівництво нових приміщень без дозволу виконкому заборонялися, ремонт інвентаря здійснювався за рахунок артілі. Статут передбачав право кожного мати домашнє господарство, худобу і птицю. Існували дві форми оплати праці - зарплата або пайок, по бажанню працюючих. Раднарком та місцеві Ради надавали велику допомогу артілям: фінансували їх, видавали в позичку насіння, контролювали хід весняних робіт.
У законі про соціалізацію землі вказувалося на необхідність розвитку садівництва та городництва як
68


важливих сільськогосподарських промислів. Виходячи з цього, навесні 1918 р. органи влади провели значну організаційну роботу по взяттю на облік, охороні та своєчасному обробіткові приватновласницьких садів, виноградників, городів. З’їзд Рад Таврійської губернії’, який відбувся 7-10 березня, в прийнятій інструкції відзначав, що ці господарства не підлягають розподілові і перебувають у віданні й під охороною повітових, волосних та сільських Рад.
В Ялтинському повіті сади і виноградники займали основну площу націоналізованих земель. При головному управлінні маєтками був створений відділ інспекторів виноградарства і виноробства, садівництва, городництва та південних культур. Вони направлялися на постійну роботу безпосередньо в господарства. Згідно з наказом комісара управління всі робітники і службовці в маєтках залишалися на своїх місцях, що мало важливе значення для збереження досвідчених кадрів. В інших районах Криму охорону й обробіток садів і виноградників забезпечували місцеві Ради та профспілка сільськогосподарських робітників.
Значні площі землі знаходилися під городами. Земельні комітети виділяли їх місцевим жителям для вирощування овочів та під баштани. Повідомлялося, що насіння буряків, петрушки, моркви, гороху, квасолі, помідорів, баклажанів, кабачків та інших культур можна одержати на складах Сімферопольського повітового земства.
Раднарком і місцеві Ради турбувалися також про те, щоб не залишались незасіяними поля, городи, необробленими сади як в громадському секторі, так і в селянських господарствах. Як повідомили 11 квітня „Таврические советские известия”, для посіву ярових у п’яти повітах Криму не вистачало 562 тис. пудів насіння, переважно ячменю. Завдяки зусиллям радянських органів до 10 квітня сюди було доставлено 419 тис.
69


пудів, у т. ч. у Феодосійський повіт -  100, Сімферопольський - 96, Євпаторійський - 76, Перекопський - 58, Ялтинський - 40, Севастопольський - 41, у Бахчисарайський -  10 тис. пудів.
Місцевим Радам надавалась необхідна допомога у проведенні всіх сільськогосподарських робіт. Так, 1 та 2 квітня Раднарком розглянув питання про обробіток садів, виноградників, городів і доручив наркоматові землеробства скликати з’їзд садівників та агрономів, на якому визначити розміри асигнувань на їх потреби. 13 квітня було вирішено дати аванс Феодосійській Раді в сумі 1 млн. крб. Наступного дня її вже одержали представники профспілки садівників і чорноробів. Грошову позику було виділено також селянській секції Сімферопольської волосної Ради - 300 тис. крб., Тав-Бадракській - 100 тис. крб., Перекопській - 1,5 млн. крб.
Відділ сільського господарства, створений при Рад- наркомі республіки, забезпечував роботу науково- дослідних установ - Нікітського ботанічного саду, Салгірської помологічної станції, Ялтинської тютюнової плантації, садових шкілок, тваринницьких та рибних розплідників, Таврійської заводської конюшні, сільськогосподарських навчальних закладів і товариств, комітетів виноградарства та виноробства.
Враховуючи гостру недостачу спеціалістів, нарком землеробства 2 квітня видав наказ про звільнення від служби в Червоній Армії всіх землемірів, агрономів, техніків та десятників. Військові частини на території Кримського півострова повинні були негайно демобілізувати цих спеціалістів і направити у розпорядження Раднаркому.
Організовуючи на базі приватновласницьких маєтків радгоспи, артілі та комуни, державні органи Тавріди розраховували на більш високу ефективність соціалістичного господарства у порівнянні з індивідуальним
70


селянським. Створення комуністичних общин у землеробстві В. І. Ленін розглядав як важливе завдання Радянської влади у боротьбі за підвищення продуктивності праці. Але їх запровадження в 1918-1920 рр. викликало невдоволення трудового селянства і його коливання в бік контрреволюції. Розроблена потім Володимиром Іллічем нова економічна політика враховувала інтереси трудящих, виключала експропріацію селянських господарств, передбачала переведення їх на рейки соціалізму через постачально-збутову кооперацію8. Відмова Й. В. Сталіна і його найближчого оточення від ленінського кооперативного плану, насаджування колгоспів і радгоспів стало головною причиною постійних продовольчих труднощів у СРСР починаючи з 30-х рр.
Економічна розруха та інфляція, викликані першою світовою війною і саботажем капіталістів, супроводжувались безробіттям, гострою нестачею продовольчих та промислових товарів, нестримним зростанням цін. У таких умовах вся справа постачання населення знаходилася в руках міських, повітових, волосних та сільських Рад, створених при них продовольчих відділів, комісій, комісаріатів. Часто використовувався технічний апарат колишніх управ і комітетів, його досвід. Всі продовольчі органи були підпорядковані наркомові продовольства. Продаж товарів здійснювався за твердими цінами в основному через робітничі та селянські кооперативи, в т. ч. профспілкові, які утворювались повсюдно і часто об’єднувалися.
Недостача продовольства у Криму повністю покривалась за рахунок централізованої закупівлі хліба У селян Дніпровського, Мелітопольського, Бердянського повітів. Одночасно здійснювалась реквізиція надлишків зерна у поміщиків та куркулів. Була запроваджена обов’язкова гужова повинність населення для підвозу продовольства до залізничних станцій.
71


Велика увага приділялася допомозі голодуючим Радянської Росії. Губернський комісар продовольства А. В. Столяр вимагав від Мелітопольського та інших військово-революційних комітетів здійснювати контроль за  відправкою хліба в РСФРР. Бердянська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів звернулась до всіх Рад і комітетів повіту із закликом ввести примусову реквізицію хліба у поміщиків та куркулів, щоб врятувати від голодної смерті робітників Петрограда і Москви. Трудове населення активно відгукнулось на нього. У телеграмі, надісланій 15 лютого 1918 р. Раднаркомові РСФРР, селяни Гірсовської волості Бердянського повіту повідомляли: „Заслухавши доповідь члена Московської губернської Ради І. Петухова, громадяни Півдня вітають владу Рад, уряд Народних Комісарів. Шлемо хліб на фронт і в тил, на Північ нашим братам та їх дітям, які помирають від голоду"9.
Для успішного проведення заготівлі хліба, м’яса, овочів Раднарком і продовольчі органи Радянської Росії виділили Таврійській губернії 15 млн. крб. Важливе значення у цій справі мав лист В. І. Леніна Серго Орджонікідзе від 14 березня 1918 р., в якому вивіз продовольства визначався як одне із найголовніших завдань партійних і радянських працівників півдня країни, в  т. ч. Криму10.
Окрім посиленої агітації серед селян Таврії місцеві радянські органи широко використовували матеріальну зацікавленість. За зданий хліб встановлювались вищі розцінки, із РСФРР було одержано велику кількість промислових товарів. Так, у лютому прибуло 14 вагонів мануфактури для Бердянського повіту, а 6 березня з Москви повідомили про виділення 100 тис. аршинів сукна. В цей же день з Іваново-Вознесенська телеграфували, що в Сімферополь відправлено 15 вагонів мануфактури.
72


Завдяки добре налагодженим закупівлі та товарообмінові в березні-квітні Крим став одним із основних постачальників продовольства РСФРР. Орган Харківської Ради „Известия Юга” у ці дні писав: „Таврія годує 21 голодуючу губернію, 10 залізниць, Москву, Петроград, цілий ряд фабрично-заводських районів, а також своє населення”. Згідно з даними наркомату продовольства Тавріди, з 1 березня по 12 квітня 1918 р. із північних повітів Криму в Радянську Росію було відправлено 4200 вагонів з хлібом, або близько 4,6 млн. пудів, а до кінця квітня - 6 млн. пудів.
Велике значення мало вирішення проблеми дефіциту промислових товарів для населення. В широких масштабах здійснювалась їх реквізиція і конфіскація у спекулянтів, які ухилялися від торгівлі за твердими цінами. Радянські органи республіки намагались налагодити роботу місцевої промисловості, організувати суворий облік на складах товарів першої необхідності, палива.
У березні-квітні 1918 р. доводилося долати труднощі і у зв’язку з нестачею коштів для видачі заробітної плати, підвищення тарифних ставок, які неодноразово розглядалися на засіданнях Раднаркому Тавріди. На нараді представників профспілок республіки 19- 20 березня під керівництвом наркома праці Ф. Шихано- вича була прийнята спеціальна резолюція. В ній говорилося, що зарплату визначають розціночні комісії профспілок, які включають нові ставки в колективні договори і проводять їх у життя через Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та наркомат праці.
Підвищення заробітної плати при інфляції, неухильному зростанні дорожнечі не було виходом із становища. Тому державні органи, профспілкові організації республіки вживали заходів для встановлення твердих цін на всі види продукції. Централізоване постачання в міста і повіти значної маси продовольства та проми-
73


слових товарів і розподіл їх викликали зниження цiн
на ринку. 7 квітня „Ялтинская коммуна” повідомляла; „Завдяки прийнятим продовольчим комітетом заходам і внаслідок енергійної боротьби зі спекуляцією останнім часом на ринках Ялти спостерігається різке зниження цін”.
Важливе значення в цей період мала боротьба з безробіпям, яке охопило всі галузі народного господарства Тавріди. 27 січня 1918 р. Раднарком РСФРР затвердив „Положення про біржі праці”. Місцеві об’єднання профспілок і Ради були зобов’язані створювати їх з метою обліку і планового розподілу робочих рук, впорядкування запиту і пропозицій праці, страхування по безробіттю, контролю за тими, хто отримує допомогу. Біржі праці повністю монополізували послуги по найму, влаштовували їдальні та гуртожитки для безробітних. До квітня вони були організовані в Сімферополі, Севастополі, Керчі, в усіх повітових центрах та інших містах. Наприклад, у звіті, який надійшов у ЦВК республіки, Сімферопольська біржа праці повідомляла, що існує з 15 березня і за цей час її відвідали 8757 чоловік - кожний десятий житель міста. Далі в ньому відмічалося: „Чорнороби легко отримують роботу, і запити тут навіть перевищують пропозиції, але інші види праці, такі, як металісти, булочники, приказчики, конторщики і різні вільні професії, абсолютно не потребуються”.
Про зростання безробіття в містах та заходи по поліпшенню діяльності біржі праці писала 17 і 24 березня газета „Ялтинская коммуна”. Феодосійський вчительський союз виступив у пресі з оголошенням про учителів, що не мають роботи, пропонував наймати їх як репетиторів, бібліотекарів, секретарів, діловодів і т.п. Безробіття охопило і невеликі міста та селища.
20 березня 1918 р. відбулася нарада профспілок і фабзавкомів Тавріди, в якій взяло участь 90 делега-
74


тів від 10 міст. Нарком праці Ф. Шиханович доповів про складений ним план боротьби з безробіттям та створення технічної комісії для обстеження промисловості й інших галузей господарства, пуску недіючих підприємств, підвищення продуктивності праці, організації громадських робіт, що мають загальнодержавне значення. Намічалось широке залучення безробітних до весняних польових робіт, на виноградниках, у садах, на городах, тютюнових плантаціях, рибних, соляних, лісових та інших промислах, до будівництва та ремонту шосейних доріг. „Лише в піднесенні промисловості і продуктивності взагалі я бачу дійсний спосіб боротьби з безробіттям”, - відзначав Ф. Шиханович. Після обговорення доповіді, в ході якого виступаючі підтримали пропозиції наркома, нарада прийняла резолюцію про боротьбу з безробіттям. У ній відмічалося, що вирішення цього питання варто пов’язувати із завданнями розвитку продуктивних сил краю. Пропонувалося організувати Центральний і місцеві комітети боротьби з безробіттям, до складу яких повинні увійти представники Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, наркоматів праці, фінансів, торгівлі, промисловості та землеробства, профспілок, фабзавкомів.
Біржам праці пропонувалося лише вести реєстрацію і направлення тих, хто не мав роботи, у відповідні профспілки, при яких створювались ради. У резолюції також говорилося про необхідність негайного запровадження в життя декрета Раднаркому РСФРР про страхування людей від безробіття, надання їм допомоги продуктами та житлом. При цьому підкреслювалося, що всі ці заходи повинні бути централізованими.
26 березня Раднарком видав декрет. „Для успішної боротьби з безробіттям, - зазначалося в ньому, - Рада Народних Комісарів визнає необхідним: 1) затвердити створений народним комісаріатом праці Центральний
75


комітет по боротьбі з безробіттям і технічну комiсiю
під головуванням народного комісара праці; 2) утворити на місцях комітети по боротьбі з безробіттям, які будуть одержувати директиви від народного комісара праці; 3) злити всі існуючі комітети та організації, які повинні працювати в повному контакті з народним ко* місаром праці Радянської Республіки Тавріди...’’11 Спираючись на місцеві комісаріати праці, комітети по боротьбі з безробіттям, профспілки і фабзавкоми, наркомат розгорнув планомірну діяльність по наданню необхідної допомоги тим, хто тимчасово не працював.
Уже 13 квітня в Ялті було організовано громадські роботи, у Феодосії відкрилась майстерня по пошиттю білизни „за самі помірні ціни”, у Карасубазарі почалося будівництво великого водосховища.
Матеріальну допомогу безробітним надавали трудові колективи і профспілки. Так, 31 березня загальні збори робітників і службовців млинів Сімферополя постановили: „Для створення фонду безробітних працювати у недільні дні до того часу, поки це буде потрібно, а також зробити відрахування одноденного заробітку кожного робітника і передати його в розпорядження міського комітету”. Профспілка сімферопольських будівельників, яка нараховувала 396 чоловік, віддала 5 % своєї зарплати у цей фонд. На спільному засіданні ЦВК і Раднаркому Тавріди 9 квітня було вирішено надати грошову допомогу безробітним Генічеська у сумі 28 999 крб.
За умов економічної і політичної розрухи у надзвичайно складному становищі знаходилися інваліди війни, пенсіонери, сім’ї загиблих солдатів, червоноармійців. Роботою по наданню їм допомоги керував комісаріат опіки, який своїм основним завданням вважав соціальне забезпечення дорослих, котрі не здатні до праці, безпритульних дітей, сімей військовослужбовців.
76


Раднарком на засіданні 1 квітня 1918 р. ухвалив ввести у дію закон від 11 жовтня та 16 грудня 1917 р. про надбавки до пенсій і переобстеження інвалідів війни з метою вияснення ступеня втрати ними працездатності. На їх користь організовувались збори коштів, створювались спеціальні комісії для видачі мануфактури поза чергою.
Питання про допомогу сім’ям червоноармійців розглядалося на засіданнях міських і сільських Рад, їх виконкомів та військово-революційних комітетів. Наркомат опіки у Балаклаві відкрив ясла для дітей солдаток та малоімущого населення. У середині квітня Фео- досійська Рада постановила організувати оздоровчі табори „для слабких та хворобливих дітей”. У місцевій пресі повідомлялося, що всі учні обстежені лікарем, і пропонувалось батькам привести на огляд дітей, які ще не відвідують школу.
Державні органи Тавріди приділяли постійну увагу утриманню притулків, направляли у ці заклади дітей, що залишилися без батьків, та старих, які не мали засобів до існування. За поданням наркомату опіки на засіданнях Раднаркому Тавріди заслуховувалися питання про виділення коштів на їх утримання. Зокрема, було видано 24 725 крб. шести притулкам, богодільням та дитячим яслам Севастополя, 32  394  крб.  -  Таврійському виправному і дитячому притулкам.
У цей час у зв’язку з наступом німецько-австрійських військ у Крим почали прибувати десятки тисяч біженців із Прибалтики, Польщі, західних районів Волині. Велика кількість людей зібралася в Сімферополі. Виконком міської Ради 2 квітня звернувся до Раднаркому з проханням заборонити їх в’їзд до Сімферополі з огляду на безробіття. Із Мелітополя, Бердянська, Севастополя, Алупки й інших міст повідомлялося про прибуття нових численних партій біженців та відсутність приміщень для них. У Феодосії виникли труднощі із
77


утриманням евакуйованих з Одеси радянських військ і цивільного населення в кількості понад 3 тис. чоловік. Феодосійська „Советская газета” 19 квітня писала, що в місті знаходиться близько 4 тис. біженців і очікується ще 3 тис. Становище ще більше ускладнилось з прибуттям до Феодосії транспорту з 7 тис. евакуйованих із Грузії у зв’язку з загрозою турецької інтервенції. Виконком міської Ради ухвалив частину з них направити в Керч та Євпаторію.
Раднарком Тавріди доручив наркоматам опіки та внутрішніх справ розробити додаткові заходи щодо утримання біженців, забезпеченню їх продуктами. Було виділено значні суми грошей для надання допомоги евакуйованим: Мелітопольській Раді - 109 074 крб., Карасубазарській - 14 743 крб. і т.п. У телеграмі за підписом наркома внутрішніх справ С. П. Новосельського, відправленій всім повітовим і міським Радам, пропонувалося всіляко сприяти біженцям для „полегшення їх долі”. Разом з тим з метою попередження напливу евакуйованих газета „Правда” 13 квітня опублікувала повідомлення про перевантаження регіону та відсутність робочих місць.
Місцеві Ради Криму та Північної Таврії провели роботу по розподілу житла серед трудящих і ліквідації великих приватних домоволодінь. Зокрема, голова виконкому Балаклавської Ради 3 квітня доповідав Рад- наркомові, що „будинки, оцінені більше 20 тис. крб., реквізовані”. Гурзуфська Рада в „Декреті про будинки" постановила скасувати приватну власність на всі без винятку земельні наділи, як забудовані, так і незабудовані. Вони оголошувалися державною власністю і переходили у відання Ради. У користуванні колишніх власників залишались тільки будинки та ділянки, прибуток від яких не перевищував 800 крб. на рік. Ялтинська Рада в декреті оголосила всі великі будинки державною власністю і взяла їх на свій баланс.
78


У Тавріді, як і по всій країні, у перші місяці Радянської влади велась посилена робота по перебудові охорони здоров’я в інтересах широких трудящих мас. Керівництво нею здійснював наркомат, у складі якого було організовано п’ять відділів: лікарсько-санітарний, військово-санітарний, хімічно-фармацевтичний, господарський і автосанітарний. У своїй діяльності наркомат спирався на комісаріати по охороні здоров’я, які утворювалися при повітових та міських Радах.
Особливо важливе значення мало фінансове забезпечення всієї мережі медичного обслуговування населення, лікарень, військових госпіталів та санаторіїв. Раднарком асигнував великі суми на утримання лікувальних закладів. При допомозі профспілок на деяких підприємствах створювались амбулаторії для робітників і службовців. Проводилась націоналізація курортів і санаторіїв.
Весною 1918 р. найскладнішим виявилося питання постачання населення медикаментами. Це пояснювалось не лише тривалою війною, що викликала к нестачу, але й розладом аптечної справи у зв’язку з господарською розрухою, саботажем власників аптек, спекуляцією ліками.
ЦВК Тавріди у погодженні з профспілками у березні видав декрет про муніципалізацію аптек, аптечних магазинів та складів і передачу їх у відання місцевих Рад. Для керівництва створювались ради, котрі складались із трьох осіб, обирались профспілкою аптечних працівників, і двох представників від Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Проте завершити муніципалізацію аптек до кінця не вдалося. З Москви надійшла телеграма про необхідність її припинення. 25 березня голова Раднаркому Тавріди телеграфував у Раднарком РСФРР про те, що це неможливо. Але труднощі, пов'язані з налагодженням аптечної справи, спонукали місцеві Ради, зокрема
79


Сімферопольську, звернутись з пропозицією до ЦВК Тавріди про демуніципалізацію аптек у відповідності з декретом Раднаркому РСФРР. 13 квітня це питання було розглянуте і приняте рішення створити комісію з представників наркоматів, профспілки працівників аптек та власників аптек і доручити їй розробити план демуніципалізації. Комісія приступила до роботи, але завершити її не встигла у зв’язку з окупацією Криму інтервентами.
Раднарком і ЦВК Тавріди, місцеві Ради та профспілки приділяли велику увагу перебудові діяльності шкіл та культурно-освітніх закладів. Наркомат освіти, очолюваний більшовиком Є. Петренком, розробив детальний план поліпшення їх роботи. Він передбачав запровадження загального обов’язкового і безплатного навчання, ліквідацію його застарілих форм, утворення єдиної мережі загальноосвітніх закладів, відкриття шкіл грамоти для дорослих, вироблення системи позашкільної та дошкільної освіти. При наркоматі організовувалися відділи нижчої, середньої і вищої школи, дошкільного і позашкільного виховання та інші. Тут працювали довідково-педагогічні бюро, кабінет з бібліотекою та виставка наочних посібників. Окрім комісаріатів та відділів освіти при повітових та міських Радах, наркомат розпочав їх організацію в усіх волосних центрах, містечках та селах. Про це йшлося на з’їзді повітових та міських комісаріатів в Сімферополі, що відбувся 1 -3 квітня 1918 р. Було прийняте рішення: запровадити безплатне навчання, здійснити принципи єдиної трудової школи і обрати постійні комісії: організаційну, шкільної та позашкільної освіти.
ЦВК і Раднарком республіки виділяли значні асигнування на утримання шкіл, але цих коштів не вистачало. Відділ народної освіти Бердянська запропонував усім волосним і сільським Радам тимчасово взяти на свій рахунок утримання земських шкіл.
80


Вжиті заходи забезпечили не лише нормальну роботу шкіл, але й дозволили запланувати розширення їх мережі в новому році. Так, комісаріат народної освіти Феодосійської повітової Ради вирішив організувати школи початкового навчання для населення, надати загальноосвітнім школам приміщення, ліквідувати другі зміни, забезпечити учнів новими підручниками та програмами, розробити методику фізичного і трудового виховання. Для оздоровлення школярів у Феодосії уже весною 1918 р. приступили до створення літніх дитячих майданчиків та „колоній”, всі діти повинні були проходити медичний огляд.
Важливим засобом здобуття освіти і підвищення політичної свідомості трудящих було відкриття народних університетів у Сімферополі, Севастополі, Ялті, Феодосії, Алушті, Гурзуфі та інших містах. У той же час органи Радянської влади розпочали підготовчу роботу по організації в Криму філіалу Київського університету, під який виділявся колишній царський палац  у Лівадії. Уже на початку квітня був розроблений проект „Таврійського філіального відділення університету”, оголошено прийом абітурієнтів на перший курс медичного і фізико-математичного факультетів. їх відкриття відбулося 11 травня 1918 р. після захоплення Криму кайзерівськими військами.
В усіх містах Криму та Північної Таврії створювалися також народні будинки, робітничі клуби, бібліотеки при них. З’їзд комісарів освіти, що відбувся у Євпаторії, прийняв рішення про відкрипя народної бібліотеки на основі реквізованих книг з фондом до 7 тис. примірників. Феодосійська Рада організувала таку бібліотеку при робітничому клубі. Вона нараховувала близько 9 тис. книг з усіх галузей знань.
У той же час вживалися заходи щодо збереження пам’яток старовини, музеїв, театрів, інших закладів культури, охороні бібліотек, що належали видатним
81


ученим і письменникам, які проживали в Криму. Нарком внутрішніх справ С. П. Новосельський 17 квітня запропонував Ялтинській Раді взяти під захист бібліотеку та колекції історико-географічних карт відомого ученого О. Л. Бертьє-Делагарда, а також будинок А. П. Чехова.
Отже, вже в перші місяці Радянської влади революційні перетворення здійснювались у всіх галузях народного господарства і культури. Вони були пройняті турботою про невідкладні потреби робітників і селян.
На жаль, тоді не вдалось уникнути й поспішності та помилок у здійсненні революційних перетворень. Замість робітничого контролю за приватновласницькими підприємствами почалась їх націоналізація, яка призвела до скорочення виробництва і посилення економічної розрухи, безробіття. Майже всі маєтки Криму і Північної Таврії були реорганізовані в радгоспи, землеробські комуни та артілі. Селяни, котрі виступали за зрівняльний розподіл колишніх поміщицьких земель, залишились незадоволеними. Уже тоді в ряді сіл Тавріди мали місце виступи проти запровадження продовольчої диктатури, реквізицій хлібних надлишків. Поспішність з усуспільненням основних засобів виробництва в містах і селах загострила класові протиріччя і стала однією з причин громадянської війни.


Після підписання Брестського миру з РСФРР кайзерівські війська продовжували наступ в Білорусії та на Україні. „Міжнародна буржуазія,- вказував В. І. Ленін, - спочатку німецька, потім англо-французька (не раз і обидві вкупі), пішла війною на пролетаріат, що переміг у Росії”1. Вона прагнула знищити Країну Рад, відновити владу буржуазії та поміщиків.
У березні 1918 р. в дуже важкому становищі опинилась Українська Соціалістична Радянська Республіка. Інтервентам вдалося захопити Київ, розгорнути наступ на Лівобережжі та на півдні України. Зв’язана умовами нерівноправного Брестського миру, Радянська Росія не могла відкрито підтримувати УСРР. Але, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, Раднарком РСФРР надавав Україні всемірну допомогу. У виступі на VII з`їзді РКП(б) Володимир Ілліч говорив: „Українцям фінансову допомогу ми даємо, допомагаємо, чим можемо”2.
Важливе значення для здійснення ленінської ідеї про єдиний бойовий фронт на півдні країни „від Криму до Великоросії’3 мав лист Володимира Ілліча більшовикам Тавріди, в якому роз’яснювалась необхідність оборони від нашестя інтервентів. При цьому особлива роль відводилась морякам Чорноморського флоту. Виконуючи вказівки В. І. Леніна, В. О. Антонов-Овсієнко в радіограмі від 16 березня 1918 р. в Севастополь наказав відправити ескадру в район Очаків - Миколаїв для взаємодії з радянськими військами і затримки наступу ворога вздовж узбережжя. Одночасно до Чор-
84


поморського флоту звернулось по допомогу командування 1-ї революційної армії, що захищала південь України. Об’єднане засідання Центрофлоту, військово- революційного штабу й Севастопольської Ради, обговоривши це питання,  запропонувало всім корабельним та береговим комітетам, матросам і робітникам бути готовими дати відсіч інтервентам, що захопили Одесу і просунулись до Миколаєва. В Севастополі приводились до бойової готовності кораблі Чорноморського флоту. Команди лінкорів „Воля” і „Свободная Россия” постановили на своїх зборах 19 березня підготувати бригаду міноносців та „приступити до операцій по відновленню Радянської влади в Одесі та в інших містах...” Одночасно формувалися сухопутні загони моряків і червоногвардійців. У район Перекопу підтягувалися добре озброєні зведені військові частини.
Разом з тим становище на фронті погіршувалося. Захопивши Одесу, німецько-австрійські дивізії посилили наступ і 17 березня оволоділи Миколаєвом, 19- вступили в Херсон, переправились через Дніпро і зайняли Олешки Таврійської губернії. Виникла загроза захвату ворогом Олександрівська та Мелітополя, у зв’язку з чим командуючий катеринославською групою радянських військ П. В. Єгоров запропонував військово-революційному штабові в Севастополі послати озброєні загони для прикриття лінії Олександрівськ- Джанкой. На засіданні Вищої Військової Ради РСФРР 19 березня В. О. Антонов-Овсієнко доповів про ситуацію, що склалася і попросив допомогти.
Стабілізація фронту на півдні України в останній декаді березня 1918 р. пов’язується з повстанням робітників і колишніх фронтовиків Херсона та Миколаєва. Але, як свідчать документи, війська противника були затримані майже на три тижні в нижній течії Дніпра в результаті контрударів, нанесених збройними силами Тавріди.
85


19  березня в Севастополі відбувся загальноміський мітинг, який обговорив політичне становище та обрав комісію для скликання надзвичайних зборів революційних організацій і вироблення ними заходів по боротьбі з інтервентами. В цей час зведений загін під командуванням І. Ф. Федька відправився з Феодосії в Олександрівськ. Перекопське угруповання радянських військ рухалося на Олешки.
Увечері 20 березня в Севастополі розпочали свою роботу делегатські збори революційних організацій: Севастопольської Ради, Центрофлоту, представників корабельних і берегових комітетів, частин Червоної Армії і Червоної гвардії, соціалістичних партій. На них обговорювалося питання про участь збройних сил Тавріди в боротьбі з окупаційними військами. В ході зборів надійшло повідомлення, що зведені загони вступили в бій з інтервентами. Після бурхливих дебатів, які тривали до ранку, було одноголосно підтримано пропозицію фракції більшовиків та лівих есерів - засідання закрити, виїхати на фронт і перейти від слів до зброї.
Зведені загони моряків і червоногвардійців, що наступали із Перекопа, оволоділи Олешками і до кінця дня 20 березня вибили окупантів із Херсона. Газета „Одесский листок” 24 березня повідомляла: „Більшовики згрупувались на півдні в районі Олешок, Голої Пристані, Гур’ївки та Чалбас і напали на німців, що знаходились у Херсоні”. Орган Херсонської Ради „Солдат и рабочий” про цю подію писав: „Героїчним ударом доблесні товариші-фронтовики викинули за ворота міста нахабну банду німецьких грабіжників разом з купою запроданців України, наймитів Центральної ради...” Представник ЦВК Тавріди, який брав участь у цих боях, 21 березня телеграфував у Сімферополь: „їду назад. Херсон і Олешки зайняті радянськими військами. Відновлені скрізь Ради та організована Червона гвардія”.
86


На підкріплення зведеним загонам із Севастополя на загороджувачі „Ксения” та інших кораблях прибули матроси під командуванням О. В. Мокроусова та одеські червоногвардійці на чолі з М. І. Чижиковим. Із містечок і сіл Дніпровського повіту прийшли червоногвардійські загони, які об’єднались в окремий Дніпровський полк. Одночасно з Олександрівська на станцію Снєгирьовка прибув Феодосійський чорноморський загін І. Ф. Федька з бронепоїздом.
Матроси Чорноморського флоту в цей час зайняли фортецю Очаків, мобілізувавши на її оборону місцеве населення. В місті та на острові Березань були встановлені важкі гармати, які перервали морські комунікації інтервентів між Одесою та Миколаєвом.
21-22 березня радянські війська почали наступ з Херсона та Снєгирьовки на Миколаїв. 22 березня у місті спалахнуло повстання робітників, що допомогло цього ж дня очистити його від ворога. Командування загонами передало радіограму: „Всім кораблям, які знаходяться в морі. Миколаїв очищено від німців. Просимо негайної допомоги”. Для закріплення перемоги В. О. Антонов-Овсієнко по радіо з Катеринослава віддав розпорядження севастопольському революційному штабові і Центрофлотові негайно направити туди кілька міноносців і гідроавіапланів. Одержавши рішучу відсіч радянських частин, інтервенти і петлюрівці відступили.
Кайзерівське командування в Одесі дуже стурбувалось контрударом військ Тавріди, навіть запросило у Берліна негайної допомоги. У своїх мемуарах контр- адмірал Г. Лорей згадував, що в Одесу були терміново направлені два підводних човни. „Вони мали завдання, - писав він, - блокувати Одесу з метою припинення зв’язку з Севастополем, Миколаєвом та Херсоном і атакувати більшовицькі кораблі з червоним прапором”. Далі у спогадах відзначалося, що в Берліні
87


розглядалось також питання про переведення із Туреччини в Одесу німецького крейсера „Гебен”, але 25 березня прийняли інше рішення: „Єдиний в цей момент боєздатний корабель турецького флоту може бути використаний тільки в самій критичній ситуації”.
Близько трьох днів Миколаїв знаходився в руках радянських військ та повсталих робітників. Але, одержавши значне підкріплення, інтервенти 26 березня знову захопили місто і розпочали наступ на Херсон. ЦВК і Раднарком Тавріди, севастопольський військово- революційний штаб направили підкріплення захисникам міста. Але становище ускладнилося в зв’язку з просуванням кайзерівців на Полтавщині. В. О. Антонов- Овсієнко 26 березня телеграфував голові Раднаркому Тавріди А. Й. Слуцькому та севастопольському військово-революційному штабові: „Посприяйте нашому захистові... Захват Харкова, Лозової змусить очистити від військ берег Дніпра і створить для вас страшну загрозу. Необхідно перекинути кращі частини ваших сил до Олександрівська - Синельникового - Лозової”4.
У кінці березня в Олександрівськ і Лозову прибули найбільш боєздатні загони І. Ф. Федька та О. В. Мокроусова, із Феодосії - колишня одеська армія. П. С. Лазарєв, який очолював її, був призначений командуючим 3-ю армією. 5 квітня авангард П. С. Лазарєва визволив Карлівку і розгорнув наступ на Полтаву. Але 8 квітня, після захвату німцями Харкова, 3-я армія змушена була відступити на Донбас.
Радянські війська, які захищали Херсон і нижню течію Дніпра, вели уперті бої з переважаючими силами противника. Лише 5 квітня вони залишили місто і закріпилися на лівому березі річки. Польовий штаб у телеграмі з Олешок 6 квітня просив підкріплення із Сімферополя та Севастополя, але довелося відступити до Перекопу.
88


В ці дні військово-морський комісаріат під керівництвом М. М. Богданова, Ю. П. Гавена, М. А. Пожарова провів значну роботу по створенню укріплень на'Перекопі та Чонгарі, що перегороджували шлях у Крим. Були побудовані лінії окопів, встановлені дротяні загородження, артилерійські батареї та зосереджено до 4 тис. бійців. З відступом радянських військ із Північної Таврії численність захисників Перекопу зросла до 12 тис.
Оборона Республіки Тавріди проходила в умовах запеклої боротьби з анархістськими та контрреволюційними елементами. Активізації антирадянських сил сприяли швидке просування інтервентів по Україні, а потім вторгнення їх у Крим. Київська буржуазна газета „Последние новости” 20 квітня писала: „Вість про німецький наступ на Крим охопила широкою хвилею все населення Тавріди. Антирадянські елементи піднялися. Татарська інтелігенція почала організовуватися в загони. До неї приєдналися російські антирадянські елементи”. Позначалось також і ослаблення більшовицької агітації та пропаганди в масах у зв’язку з мобілізацією на фронт партійних працівників, їх зайнятістю в державному апараті. Економічна розруха, безробіття, інфляція, запровадження продовольчої диктатури посилювали незадоволення дрібнобуржуазного населення і частини робітників, що сприяло виникненню контрреволюції.
Склад антибільшовицьких сил був різнорідний - від білогвардійців-підпільників та прихильників татарського Курултаю до правих есерів, меншовиків, анархістів, українських націоналістів, які діяли легально, мали свої організації, фракції в Радах і профспілках. Спекулюючи на економічних і зовнішньополітичних труднощах та звалюючи вину за них на комуністів, ці партії розгорнули агітацію проти Радянської влади, саботували її заходи, розкладали з середини Ради, Червону
89


гвардію, частини Червоної Армії і флоту, вбивали більшовиків та представників влади. Воєнні госпіталі, санаторії, готелі Тавріди, особливо Південного берега Криму, були переповнені білогвардійськими офіцерами. У районі Ялти проживали окремі члени царської сім’ї, колишній міністр Тимчасового уряду Сазонов, мільйонер Рябушинський, що був відомий своїми контрреволюційними поглядами. В самому місті все ще знаходились французький, бельгійський, грецький та інші консули. Всі вони вели антибільшовицьку агітацію, поширювали різного роду провокаційні чутки, нерідко підбурювали населення на антирадянські виступи.
Залишалася складною ситуація і у Сімферополі. Трудящі міста вели боротьбу з анархістськими та злочинними елементами. Загальні збори робітників аеропланного заводу Анатра в своїй резолюції заявили: „Беручи до уваги, що чорна банда на чолі з контрреволюційними ватажками почала висовувати свої брудні голови та своїм ядовитим голосом натравлювати людей на представників Радянської влади і на народних комісарів, робітники заводу Анатра попереджають, що ми, не шкодуючи свого життя, боролися та створювали цю владу і помремо за її зміцнення, зметемо з лиця землі тих, хто спробує зробити замах на наших представників”5. У кінці березня активізувалась антирадянська діяльність всіх дрібнобуржуазних партій міста. У відповідь на це за пропозицією більшовицької фракції Сімферопольська Рада постановила позбавити права представництва в ній організацій, які не визнають Радянську владу: меншовиків, правих есерів, Бунд, спілку службовців губернського земства, губернської продуправи та інші. Залишаючи зал засідань, вони вигукували погрози на адресу Радянської влади. В цей же день в будинок Ради була кинута бомба, але її швидко знешкодили.
90


Контрреволюційні партії, блокуючись з анархістами, зробили спробу захопити Сімферополь за допомогою окремих військових частин, які не бажали відправлятися на фронт, на боротьбу з інтервентами. Більшовик Ф. Хацько розкрив їхні плани. „Правда" 5 квітня 1918 р. повідомляла: „Убитий у себе в номері готелю член губернського продовольчого комітету, командуючий революційною армією в Криму Ф. Хацько, котрий вів енергійну боротьбу з анархістами". Напад на нього було здійснено за допомогою так званої „Кримської сотні”. За розпорядженням ЦВК Тавріди цей загін роззброїли, 60 чоловік заарештували. Але контрреволюціонери продовжували тероризувати керівників багатьох установ. ЗО березня нарком праці Ф. Шиханович повідомив у Раднарком, що до них „приходять озброєні підозрілі особи, закликають до побиття комісарів, ведуть антирадянську агітацію". Нарком просив щоденно направляти чотирьох червоногвардійців для охорони приміщення наркомату.
Тим часом було спровоковано контрреволюційний виступ Чорноморського загону. Дислокуючись у районі Перекопу і маючи наказ про відправку на фронт у Херсон, він 3 квітня вирушив на Сімферополь і зупинився на станції Сарабуз, в 17 км від міста. Представники загону заявили керівникам ЦВК  та Сімферопольської Ради, що вони прибули „навести порядок". З приводу цих подій Я. Тарвацький доповідав на засіданні міської Ради: „Відкрито видно явну контрреволюційну діяльність, провокацію. Негайно був організований військово-революційний штаб, куди увійшли: командуючий збройними силами, начальник штабу, представники заводу Анатра, спілки звільнених солдатів і голова Ради Народних Комісарів". Із Севастополя приїхав член ВЦВК РСФРР В. Басенко і разом з представником Раднаркому А. Й. Слуцьким звернувся до чорноморців з пропозицією повернутися на фронт. Вони погоди-
91


лися підкоритися тільки після дводенного відпочинку у Сімферополі, давши обіцянку вести себе дисципліновано. Але, ввійшовши в місто, загін самочинно проводив обшуки, розгорнув антисемітську агітацію, силою звільнив арештованих із „Кримської сотні” і вранці 6 квітня відправився на фронт.
У ці дні уряд Республіки Тавріди вжив цілий ряд заходів щодо запобігання подібних контрреволюційних виступів. Ще 27 березня військово-морський комісаріат дав вказівку Радам розпочати рішучу боротьбу з анархістськими групами й течіями, котрі стали на шлях бандитизму. 28 березня пленум ЦВК прийняв рішення, в якому говорилося: „Загін і командирська особа, що замахується на право влади, яка належить Радам на місцях і Раді Народних Комісарів у центрі, ставлять себе поза Червоною Армією, в ряди її ворогів. Центральний Виконавчий Комітет вимагає від РНК силою довір’я та підтримки трудящих, які створили Радянську владу, придушувати всяку спробу перетворити Червону Армію в знаряддя боротьби проти Радянської влади”6.
На заводі Анатра та інших підприємствах Сімферополя були проведені мітинги робітників, які приймали резолюції протесту проти цькування контрреволюціонерами народних комісарів, представників Радянської влади, висловлювали готовність у будь-який момент виступити на їх захист. Згідно з постановою Раднаркому всі приміщення радянських установ охоронялися Червоною гвардією. Була створена спеціальна комісія та дружина по охороні Сімферополя і повіту. В результаті рішучих заходів становище в Сімферополі було стабілізовано, але повністю знешкодити терористів не вдалося. У середині квітня вони вбили комісара міського продовольчого комісаріату М. Глазова.
Тяжка ситуація склалася у цей час і в Євпаторії. Керівництво місцевої Червоної гвардії на чолі з С. П. Не-
92


минем і Є. Ф. Майбородою пішло за тими, хто розклався на грунті реквізицій та самочинних обшуків. У середині березня, після реорганізації, євпаторійський червоногвардійський загін відправився на фронт, але далі Перекопу не просунувся. Частина його повернулась назад, незважаючи на умовляння начальника військово-революційного штабу Тавріди М. М. Богданова та голови Севастопольської Ради М. А. Пожарова. Стосунки між Євпаторійською Радою і Червоною гвардією загострились. 26 березня на засіданні Ради було вирішено доручити охорону міста солдатам 1-ї прикордонної сотні та дружині, сформованій з представників волостей повіту. Замість того щоб підкоритися і здати зброю, штаб Червоної гвардії заарештував голову Ради більшовика Н. М. Демишева та двох його заступників.
27 березня ЦВК Тавріди відрядив до Євпаторії І.М.Фі- ногенова з особливими повноваженнями для розслідування дій червоногвардійців. У свою чергу Раднарком розглянув це питання і кваліфікував дії євпаторійського військового штабу як контрреволюційні, вимагав арештувати його начальника Валькевича, звільнити голову Ради та його заступників.
Становище в Євпаторії ще більше ускладнилося після повернення всіх червоногвардійців з Перекопу. 5 квітня І. М. Фіногенов телеграфував у Раднарком: „Загін зустрів, його впустили зі зброєю, виступав перед ними. Обіцяли, що ніяких ексцесів не буде. Про Валькевича і Немича просять перерішити, вважають їх невинними”. Але бунтарі не підкорилися Раді, розгорнули боротьбу проти неї, а Н. М. Демишеву і його заступникам, які знаходились під арештом, загрожував самосуд. Військово-морський комісаріат направив на допомогу Євпаторії із Севастополя крейсер „Ястреб” та міноносець. Арештовані силою зброї були визволені і переведені на крейсер.
93


Вранці 7 квітня контрреволюційна „публіка” розігнала засідання Євпаторійської Ради робітничих і солдатських депутатів. Відбувся мітинг за участю чорносотенних елементів, що вимагали видачі Н. М. Демишева та його заступників. Було проведено перевибори Ради, три чверті складу якої виявилися прихильниками Установчих зборів - меншовиками та правими есерами. За допомогою профспілки будівельників та інших революційних організацій спробу перевороту придушили. В місті був сформований тимчасовий орган - „Рада дев’яти”. У зверненні до населення вона закликала не вірити провокаторам про масові арешти громадян, захоплення гайдамаками Перекопу та пропонувала надавати допомогу в затриманні цих осіб для передачі революційному трибуналові. Ситуація у місті поступово стабілізувалась, було створено новий загін Червоної гвардії під командуванням Є.  Ф.  Май- бороди та О.  I. Находкіна.
Активну боротьбу з контрреволюцією вела Ялтинська Рада робітничих і солдатських депутатів. При її виконкомі діяв розвідвідділ, який очолював матрос В. Е. Драчук. „Завдяки пильності наших розвідників, - писав у своїх спогадах голова Ялтинської Ради В. А. Іг- натенко, - вдалося знешкодити чимало гнізд контрреволюції.
Після того як червоногвардійський загін був відправлений на фронт, а Ялтинський штаб Червоної Армії видав декрет про мобілізацію офіцерів і всіх представників буржуазії у віці від 18 до 45 років на будівництво лінії оборони, становище дещо ускладнилося. Контрреволюціонери розгорнули агітацію проти цього рішення, влаштували біля Народного дому мітинг протесту, не давали виступати членам Ради, одного з них побили. В. А. Ігнатенко згадував: „З великими труднощами нам вдалося умовити тих, хто зібрався, розійтись і зібратись ввечері у приміщенні Народного дому.
94


Відстрочка дозволила вжити необхідних заходів: із Севастополя був викликаний міноносець, який встиг прибути до початку мітингу. Не знаючи про це, контрреволюціонери піднімались на трибуну і вимагали розігнати штаб Червоної гвардії та не підкорятись наказові про мобілізацію. В цей час до залу зайшов загін моряків, з допомогою якого Драчук арештував підбурювачів. Члени виконкому, котрі виступили після, змогли внести перелом у настрій учасників мітингу”7.
В ці дні посилено поширювалися чутки про наступ контрреволюційних загонів на Ялту, що спонукало Раду 10 квітня оголосити місто на воєнному становищі. 14 квітня відбулися збори Ялтинської організації РКП(б), на яких виступаючі відзначали, що населення аполітичне, багато профспілок знаходяться під впливом угодовців, проводиться недостатня агітаційно- пропагандистська робота серед трудящих мас. Збори постановили „створити в професійних спілках фракції більшовиків; підготувати при комітеті РКП(б) кадри агітаторів і залучити до партійної роботи політичних, які одержали амністію, більшовиків, котрі лікуються в Лівадійському санаторії”. Вирішено було також організувати із комуністів бойову дружину, обрати військових інструкторів із числа учасників зборів.
Феодосійська „Советская газета” 19 квітня 1918 р. писала, що у місті більш-менш спокійно, контррозвідка веде боротьбу лише зі спекулянтами, котрі приховують товари. Але наприкінці квітня, після вторгнення німецько-австрійських військ на півострові, в Феодосії та сусідніх з нею Судаку, Старому Криму і Карасубазарі мали місце виступи татарських націоналістів, німецьких колоністів та білогвардійців. Для боротьби з ними був створений революційний штаб, до якого увійшли представники Рад робітничих і селянських депутатів, Центрофлоту, профспілок будівельників, портових робітників, частин Червоної Армії та особо-
95


вого складу міноносців „Фидониси”, „Звонкий" і „Пронзительный”. Штаб оголосив, що всі організації та установи східного району Республіки Тавріди підлягають безпосередньо йому. Виступ татарської групи у Феодосії був легко ліквідований моряками. У Судаку, Старому Криму, Карасубазарі контрреволюціонерам вдалося на кілька днів захопити владу. Заарештували голову ревкому Судака Суворова і по-звірячому його закатували. Але із Феодосії прибули червоногвардійські загони і відновили порядок. 26 квітня „Советская газета” повідомила: „Радянські війська взяли з боєм Судак...”
Складною була ситуація в Севастополі. У квітні 1918 р., коли основні червоногвардійські загони виїхали на фронт, меншовицька та есерівська фракції почали вимагати проведення перевиборів Ради. За допомогою наклепів та демагогічної агітації їм вдалося протягнути до нового її складу багатьох своїх прибічників і одержати більшість. Попередній виконком визнав ці перевибори неправомочними. У місті почали діяти дві Ради - більшовицька та есеро-меншовицька. 12 квітня збори представників від усіх кораблів, військових частин Севастопольського гарнізону і комітету морського заводу постановили розпустити обидві Ради і призначити перевибори. Вони відбулися 18 квітня. Серед делегатів нового складу комуністична фракція мала більшість.
У зв’язку з наближенням німецько-австрійських окупантів і активізацією внутрішньої контрреволюції керівні органи Республіки Тавріди розпочали евакуацію продовольства, промислового обладнання, сировини та інших матеріальних цінностей, а також державних установ, частин Червоної Армії і кораблів Чорноморського флоту. При цьому вони керувалися декретом Раднаркому РСФРР від 21 лютого 1918 р. „Соціалістична Батьківщина в небезпеці”, вказівками В. І. Леніна, 96


викладеними в листі від 14 березня, директивами Вищої Військової Ради і Морського Генерального штабу Радянської Росії.
Частина робітників і службовців, яка побоювалась залишитися без засобів до існування, виступила проти евакуації. У листі губернським та повітовим Радам В. І. Ленін і Я. М. Свердлов писали: „На Україні було не раз, що селяни і робітники чинили опір вивозові або знищенню майна, сподіваючись зберегти його для себе. Вони виявились жорстоко покараними. Пришельці захопили все: хліб, скот, вугілля, метал і машини та вивезли до себе. Приклад України повинен послужити страшним уроком для всієї Росії”8.
8  квітня Раднарком Тавріди заслухав питання про евакуацію трьох північних повітів Таврії і постановив створити спеціальну комісію у складі наркомів: шляхів (С. Коробцов), праці (Ф. Шиханович) і продовольства (І. Федосеев).
Для вивезення хліба і фуражу із Дніпровського, Мелітопольського та Бердянського повітів використовувалися морські судна. Розпочалася евакуація заводу, готової продукції та інших цінностей із Великого Токмака. У Мелітополі зібралось до 60 ешелонів, переважно військових. Завдяки бронепоїзду севастопольських матросів під командуванням А. В. Полупанова, загону Меркулова і батальйону китайських добровольців, які затримали інтервентів, місцевим органам влади вдалося вивезти матеріальні та людські ресурси.
В Північній Таврії антирадянські виступи не раз зривали евакуацію. Біля села Чапліно спалахнуло повстання Гуляйпільського полку, котрий оголосив себе прихильником Центральної Ради. Кавалерійському загонові Махна (80 чоловік), який у цей час підтримував Радянську владу, вдалося вирватися із розташування бунтівників і приєднатися до бронепоїзда Беленковича.
4 0-1292
97


Бердянська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів 11 квітня ухвалила резолюцію про необхідність негайного вивезення хліба та інших матеріальних цінностей, з тим щоб вони не потрапили до рук німецько-австрійських окупантів і гайдамаків. Із Севастополя прибуло кілька транспортних кораблів. Але ситуація в місті ускладнилась. 18 квітня, коли розпочалася погрузка на судна обладнання заводу Грієвса, меншовики провели агітацію серед робітників про те, що після евакуації заводу вони залишаться без засобів для існування. Застрайкували і вантажники порту, вимагаючи видачі зарплати, яку не одержували вже кілька місяців. Створений цього ж дня штаб „соціалістичних партій" та „Спілки скалічених воїнів", очолюваний лідером меншовиків Киселенком та білогвардійцями Панасенком, Бичковим, Сазоновим, Обєшенком, організував напад на червоногвардійців. Група офіцерів захопила приміщення Бердянської Ради і заарештувала майже всіх її членів. Частина червоногвардійців разом з відступаючим з фронту загоном О. В. Мокроусова зайняла позиції за містом. Після переговорів бунтівники пропустили їх в порт для посадки на судна.
20 квітня із Севастополя до Бердянська підійшли канонерські човни, і контрреволюціонерам було пред'явлено ультиматум про звільнення арештованих, повернення зброї та передачу всієї влади Радам. Але переговори затягнулися. 22 квітня корабельна артилерія відкрила вогонь по місту, матроси намагалися кілька разів висадитися в порту, але їх невеликий десант не зміг зламати оборону бунтівників. У цей час на допомогу їм прибув білогвардійський загін Дроздовського, що відступав з фронту. 23 квітня він захопив Ногайськ (нині Приморськ). Наступного дня офіцерські частини вступили в Бердянськ. Військові кораблі та транспорти із загоном О. В. Мокроусова і червоногвар-
98


дійцями на борту відійшли у Таганрог, а згодом в Єйськ. 24 квітня арештовані члени Бердянської Ради 0. Дюмін, 3. Горбенко, А. Грінштейн, А. Єгоров, А. Винокуренко та інші (всього 19 більшовиків і лівих есерів) були розстріляні.
Державні органи Республіки Тавріди не зовсім готові були до евакуації матеріальних та людських ресурсів Криму. Про це писали у своїх спогадах Ю. П. Гавен, І. Фірдевс, А. Васильєв, не розкриваючи причин такого серйозного упущення в діяльності ЦВК та Раднаркому. На наш погляд, занадто великі надії покладалися на нейтралітет Криму. У відповідь на телеграфний запит із Таганаша, як бути із радянськими установами у випадку наближення інтервентів, нарком пошти та телеграфу Урбанський 16 квітня дав таку вказівку: „Територія Республіки Тавріди оголошена нейтральною. У випадку наближення противника установи евакуації не підлягають". 18 квітня в Караджу на такий же запит надійшла відповідь: „Установи евакуації не підлягають, дотримуйтесь спокою, нейтралітету". Виявлені телеграми переговорів А. Й. Слуцького з Й. В. Сталіним від 13 квітня розкривають причини уповання керівників республіки на нейтралітет Криму. Голова Раднаркому просив терміново підтвердити, що за мирним договором „Крим до України не відходить". Сталін на це відповів: „Чутки про відхід Криму до України не вірні. Ми вже повідомляли, що згідно з документом від німецького уряду, який у нас є, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть тільки материкову частину Таврійської губернії”9. На делегатських зборах у Севастополі у виступах керівних працівників республіки А. І. Слуцького, С. П. Новосельського, І. Фірдевса також прозвучали заспокійливі нотки, підкреслювалась необхідність дотримання нейтралітету.
Розгорнувши наступ на Крим, кайзерівське командування найголовнішим завданням ставило захоплення
4*
99


Чорноморського флоту в Севастопольському порту. Щоб зірвати задум ворога, Вища Військова Рада РСФРР 25 березня 1918 р. прийняла рішення про евакуацію вантажів і підготовку кораблів до переходу в Новоросійськ. Наступного дня відбулася розмова по телефону між помічником начальника морського генерального штабу РСФРР В. М. Альтфатером і командуючим Чорноморським флотом контр-адміралом М. П. Сабліним. У зв’язку з просуванням військ інтервентів від Миколаєва до Херсона і можливим вторгненням на півострів, В. М. Альтфатер запитав М. П. Сабліна, чи можна розраховувати на відсіч окупантів з боку Чорноморського флоту та населення. Контр-адмірал відповів, що військ для оборони недостатньо. Якщо впаде Перекоп, то не встоїть і Севастополь. Від імені ВВР Альтфатер вказав на необхідність своєчасного переведення флоту в Новоросійськ.
27 березня Центрофлот підготував довідку з питань евакуації бойових кораблів, артилерійських вантажів, твердого мінерального палива, продовольства і т. п. У цей же день помічник командуючого Чорноморським флотом Н. І. Протасов по телефону повідомив В. М. Альтфатеру, що Новоросійський порт не обладнаний, не має доків, майстерень, складів, не зможе розмістити усі кораблі. Далі він доповів, що судна першої лінії готові до евакуації, а другої та третьої - необхідно попередньо підготувати, доукомплектувавши їх команди. Перевезення збройних запасів потребує 15 днів і не менше 10 транспортів, вугілля (4 млн. пудів) - близько З місяців і 15 транспортів, продовольства - до 3 тижнів і 3 - 4 транспорти. Н. І. Протасов відзначив, що названу кількість кораблів можна забезпечити за умови припинення всіх інших операцій. У відповідь В. М. Альтфатер передав телеграму за підписом начальника Морського генерального штабу Є. А. Беренса про евакуацію Чорноморського флоту в Новоросійськ.
100


Директива Вищої Військової Ради РСФРР наштовхнулась на опір есеро-меншовицького керівництва Центрофлоту, Севастопольської Ради і командуючого флотом М. П. Сабліна. 28 березня Севастопольська Рада заявила, що „...бере на себе відповідальність за невиконання телеграми про евакуацію аж до вияснення цього питання”. Помилкову позицію зайняв і голова Раднаркому Тавріди А. Й. Слуцький, який телеграфом повідомив у Москву про неможливість переведення флоту.
29 березня на пленарному засіданні Центрофлоту розгорнулась жорстока боротьба з питання евакуації флоту. Більшовикам вдалося провести резолюцію про негайну підготовку нової бази в Новоросійську. Була утворена комісія, а також виділена додаткова грошова сума. З квітня у Москву виїхала делегація у складі головного комісара Чорноморського флоту В. Б. Спіро, заступника голови Центрофлоту І. Шульги і начальника відділу Р. Левговда. За ними екстреним поїздом відбув і голова ЦВК Тавріди Ж. А. Міллер. Він ознайомив В. І. Леніна з протоколом пленарного засідання Центрофлоту, на якому при підтримці В. Б. Спіро останній був оголошений вищим, не залежним від Раднаркому РСФРР органом управління Чорноморським флотом. В. Б. Спіро на основі обвинувачення у посадовому злочині репресували. І. Шульзі і Р. Левговду було видано 15 млн. крб. для евакуації флоту, крім цього, Ж. А. Міллер одержав із Московської контори Держбанку 10 млн. крб. для Республіки Тавріди.
Долаючи опір меншовиків та правих есерів, більшовики на початку квітня розгорнули роботу по перевезенню в Новоросійськ необхідних флотові запасів. Але робітники Севастопольського морського заводу та порту, які через фінансову розруху не одержували зарплату, під впливом есеро-меншовицької агітації 9 квітня припинили вантаження транспортів. Лише за допо-
101


могою військових моряків удалося нормалізувати обстановку.
Евакуації матеріальних цінностей морським шляхом намагалося перешкодити кайзерівське командування. В першій половині квітня підводні човни інтервентів курсували біля західного узбережжя Криму, потопили та захопили кілька транспортів. Не маючи достатніх сил та боячись бойових кораблів Чорноморського флоту, окупанти більшого досягти не змогли.
16 квітня колегія Морського комісаріату в Петрограді надіслала в Севастополь директиву, яка зобов’язувала укомплектувати і привести в повну бойову готовність найновіші військові кораблі: лінкори „Воля”, „Свободная Россия”, один із крейсерів, всі міноносці та підводні човни, допоміжні судна. У випадку захоплення німецько-австрійськими військами Криму їм доручалось обороняти Керченську затоку - найкоротший шлях на Кавказ.
Часу залишилося обмаль. Але ні Центрофлот, ні Севастопольська Рада та інші революційні організації міста ефективних заходів не вживали. Коли ж сподівання на нейтралітет Криму не справдились, у Севастополі розгорнулась поспішна евакуація. На військових кораблях були вивезені цінності банків і організацій, документація державних установ. Продовольство, промислова сировина, паливо відправлялися транспортами. 22 квітня командуючий Чорноморським флотом доповів у Москву: „Запаси, необхідні флотові на півночі, відправлено в Новоросійськ”.
Протягом першої половини квітня 1918 р. кайзерівські окупанти, оснащені першокласною бойовою технікою, захопили Полтавщину і Харківщину, підійшли до Донбасу і Північної Таврії. Головнокомандуючий радянськими військами на півдні В. О. Антонов-Овсієнко писав, що „частини, які відступили з південного фронту в Крим, втратили зв’язок з головним штабом і внес-
102


ли у Крим замішання та паніку поразок, підірвали його оборону”10. Джанкой та інші залізничні станції були забиті ешелонами з військами, біженцями, а серед населення поширювалися тривожні чутки.
16-18 квітня, коли противник зосередився біля Перекопу, у Севастополі майже безперервно засідали делегатські збори матросів, робітників і солдатів за участю керівників Центрофлоту, ЦВК і Раднаркому Тавріди, комітетів політичних партій. Представники команд кораблів та берегових частин говорили про готовність дати відсіч інтервентам. Матроси лінкора „Воля” вимагали оголосити загальну мобілізацію. Моряки, авіатори та майстрові бухти Нахімова „одноголосно вирішили захищати Севастополь і Республіку Тавріди до кінця”. Але голова Центрофлоту есер Кно- рус заявив, що кораблі без сухопутних військ не можуть справитись з цим завданням. Він посилався на нестачу палива, непідготовленість екіпажів. Невдалою була промова на цих зборах і голови Раднаркому Тавріди А. Й. Слуцького, який переконував делегатів у необхідності дотримання Кримом нейтралітету, запевняв їх, що німецько-автрійські війська не перейдуть через Перекоп. Справдились побоювання В. І. Леніна, що Слуцький може гнути „іншу” лінію. До того ж він допустив грубі випади проти тих, хто критикував його позицію. Услід за головою Раднаркому з такими ж ідеями виступили наркоми І. Фердевс та С. Новосельський. Голова Севастопольської Ради і член військово- морського комісаріату Тавріди М. А. Пожаров доповів про вжиття заходів по формуванню збройних сил, зміцненню дисципліни в них, указував на гостру нестачу артилерії в загонах. Його підтримав голова військово- морського комісаріату М. М. Богданов.
Під час засідання була одержана телеграма із Дюрмені. В ній повідомлялось про захоплення Перекопу 20-тисячним угрупованням противника, подальший на-
103


ступ його кавалерійських та броньованих колон. В історичній літературі висловлюється думка, що радянські війська залишили Перекоп без бою. Однак виявлені архівні матеріали та спогади учасників свідчать про інше. У травні 1918 р. в Наркомат внутрішніх справ РСФРР надійшло повідомлення: „В цей час на Перекопі зав’язався бій з противником... За словами товаришів, які боролись на фронті, до самих окопів під’їхало багато броньованих автомобілів, які відкрили шалений вогонь із кулеметів та гармат. Незважаючи на це, наші війська протримались там цілий день... Втрати з боку німців були великі, з нашого боку також значні”11. Далі у ньому відзначалось, що частини Червоної Армії залишили Перекоп лише тоді, коли були витрачені всі боєприпаси. Учасник цих подій С. І. Ракша згадував, що захисники Турецького валу „тримались близько двох діб, поки німці не вибили нас звідсіля артилерійським вогнем”. 23 квітня газета „Правда” опублікувала зведення кайзерівського командування з Берліна, в якому говорилось: „Зламавши сильний ворожий опір під Перекопом, наші війська відкрили собі шлях на Кримський півострів”.
Увечері 18 квітня противник оволодів Перекопом і повів наступ на Джанкой. Чорноморський загін під командуванням І. Ф. Федька, що відступав від Сиваша, стримуючи ворожий натиск, здійснював евакуацію зі станції' цінного майна. „Коли ми прибули в Джанкой, - згадував І. Ф. Федько, - там була колосальна кількість ешелонів,  вся станція буквально забита. Тому постало завдання евакуювати всі ешелони. Ми протягом двох днів займались тим, щоб зі станції Джанкой евакуювати все майно, зруйнувати станцію (головним чином, механізми управління та засоби зв’язку), і відійшли на станцію Колай”12.
Частина загонів Червоної Армії відступала із Джанкоя на Феодосію - Керч, друга - на Сімферополь.
104


Виникла загроза захоплення інтервентами головної бази Чорноморського флоту - Севастополя з велетенськими складами боєприпасів, палива, продовольства та іншого майна. Штаб німецького командування у Києві заявив представникам преси, що після взяття Джанкоя навряд чи можна передбачити подальший опір радянських військ і Севастополь буде захоплено протягом кількох днів.
Організувати оборону Сімферополя і евакуацію матеріальних цінностей не вдалось. До взяття Перекопу інтервентами ЦВК і Раднарком Тавріди цим питанням не займались. Отримавши 18 квітня телеграму про вторгнення окупантів у Крим, керівні органи республіки на спільному засіданні з губкомом РКП(б) постановили направити делегацію для переговорів з противником, але потім відмовились від цього рішення, у зв’язку з розгортанням його наступу на Джанкой - Сімферополь. На останньому засіданні ЦВК та Раднаркому Тавріди в ніч на 20 квітня було вирішено залишити губернський центр без бою, наявні в місті військові частини приєднати до відступаючих загонів, а весь актив евакуювати. Вранці до Феодосії виїхали представники ЦВК, Раднаркому і Сімферопольської Ради з дорученням підготувати транспорт. Але в Старому Криму їх затримали повсталі татарські націоналісти.
Частина членів уряду Тавріди на чолі з А. Й. Слуцьким виїхала на автомобілях через Ай-Петрі в Ялту, куди вони прибули увечері 20 квітня.
У місті було тривожно. У зв’язку з проривом ворога до Сімферополя, голова Ялтинської Ради більшовик В. А. Ігнатенко телеграфував Центрофлотові: „Негайно вишліть міноносець та два транспорти в Ялту, тому що місто знаходиться в самому поганому становищі в розумінні евакуації. Чекати не можна”.
Корабель, на якому керівники Республіки Тавріди розраховували дістатися в Новоросійськ, із Севасто-
105


поля не прибув. Зв’язавшись по телефону з начальником алуштинської міліції і вияснивши, що в районі спокійно, члени ЦВК і Раднаркому А. Й. Слуцький, С. П. Новосельський, Я.Тарвацький, О. Коляденко, І.  Фіногенов, І. Семенов, С. Акимочкін, члени Севастопольської Ради Баранов та А. А. Бейм вранці 21 квітня покинули Ялту. Однак напередодні повсталі татарські націоналісти і білогвардійці заарештували членів міської Ради і захопили владу. Коли відбувалася телефонна розмова, біля начальника міліції знаходились контрреволюціонери і він говорив під їх диктовку. Довідавшись про виїзд з Ялти уряду Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди, вони влаштували засідку поблизу села Біюк-Ламбат (нині Малий Маяк) і захопили членів уряду-
Дізнавшись про це, віиськово-морськии комісаріат терміново направив із Севастополя міноносець з десантним загоном, котрий разом з ялтинськими червоногвардійцями вирушив на Алушту. В 12 км від Ялти між зведеним загоном і татарськими повстанцями відбувся бій, який закінчився їх розгромом. Вранці 24 квітня Алушту обстріляв міноносець, і в місто вступили червоногвардійці і матроси. Але врятувати керівників Республіки Тавріди не вдалось. На світанку 24 квітня контрреволюціонери вивели арештованих за місто і розстріляли, лише І. Семенов зміг сховатись у підвалі старого будинку.
У ці важкі дні найбільшу оперативність в обороні Криму і Севастополя від німецько-австрійських окупантів проявив військово-морський комісаріат Республіки Тавріди, який разом з М. М. Богдановим очолили Ю. П. Гавен та М. А. Пожаров. Його опорою була загальноміська більшовицька організація. 21 квітня на об’єднаному засіданні з участю представників частин і загонів Червоної Армії було прийнято пропозицію Севастопольського комітету РКП(б) захищати місто,
106


для того щоб провести евакуацію військ, всього цінного майна зі складів, а головне - підготувати для виводу із гавані весь флот. Присутні на засіданні представники Центрофлоту не приєднались до цього рішення, вони у цей час вели переговори з Центральною радою.
Під керівництвом більшовиків і лівих есерів на кораблях, у військових частинах, на підприємствах міста були проведені збори, які приймали резолюції про мобілізацію сил на боротьбу з німецько-австрійськими інтервентами. На пленумі Севастопольської Ради 22 квітня представники матросів, солдатів і робітників виступили з вимогою захищати місто до кінця. В короткому протоколі пленуму записано: „3. Резолюція артилерії - воювати і мобілізація. 4. Резолюція порту - загальна мобілізація від 18 до 50 років... 6. Резолюція авіаційного загону - з Бельбека не евакуюватися, а залишитися. 7. Резолюція „Воли” - захищати Севастополь до останньої хвилини”. Спішно формувалися і відправлялися в район Бахчисарая загони моряків, солдатів і робітників. Із більшовиків Севастополя був створений комуністичний кінно-кулеметний загін.
Виконком Севастопольської Ради, у складі якого в квітні 1918 р. перевагу одержали есери та представники інших дрібнобуржуазних партій, 22 квітня прийняв постанову про передачу всіх функцій військово- морського комісаріату військовій колегії виконкому. Але фракція більшовиків виступила на загальних зборах Ради з протестом проти такого рішення „тому, що Червона Армія, яка уже воює, підпорядковується військово-морському комісаріатові”. Угодовці змушені були визнати цю постанову помилковою.
Важливе значення для організації оборони Севастополя мали розпорядження Раднаркому РСФРР. 23 квітня 1918 р. він запропонував: „Чорноморфлотові чинити енергійний опір захопленню Севастополя, а у випадку
107


неможливості утримати місто зі всіма кораблями, які можуть вийти в море, перейти в Новоросійськ, знищивши всі судна, майно та запаси, що залишаються в Севастополі".
Військово-морський комісаріат республіки розробив план активної оборони Севастополя. Він передбачав нанесення головного контрудару вздовж залізниці із району Бахчисарай - Альма на Сімферополь і допоміжних ударів із Феодосії на Джанкой - Сімферополь та із Ялти на Алушту - Сімферополь.
Уже 22 квітня член Всеросійського ЦВК і Севастопольського військово-революційного комітету В. А. Басенко повідомив про початок наступу радянських військ із Бахчисарая на Сімферополь, просив направити на підкріплення комуністичний загін. Пізніше до них приєдналися євпаторійські червоногвардійці під командуванням О. Находкіна.
По залізниці Феодосія - Джанкой повели наступ червоноармійці під командуванням І. Ф. Федька. 26 квітня „Советская газета” опублікувала офіційне повідомлення, в якому говорилося: „З 23 на 24 квітня були бої наших військ з німецькими бандами в 7 - 8 верстах біля Сейтлера. Сили противника складались головним чином з кавалерії, піхоти та артилерії (трьохдюймові гармати). У результаті нами взяті станції Сейтлер, Колай і, за останніми даними, Джанкой”. Бої були дуже уперті, і лише відсутність резервів примусила І. Ф. Федька відступити. Одночасно загони Червоної Армії і Червоної гвардії придушили антирадянські заколоти татарських націоналістів та німецьких колоністів у Судаку, Старому Криму, Карасубазарі та інших населених пунктах. Наступаючи з боку Алушти, 24 квітня червоногвардійці і матроси оволоділи перевалом і підійшли до Сімферополя. В цьому бою загинув смертю хоробрих один із керівників Ялтинської Ради і ревкому більшовик Б. П. Жаданівський.
108


Контрнаступ радянських військ з боку Севастополя, Феодосії і Алушти був несподіваним для німецьких окупантів. 23 квітня вони відступили із Сімферополя. В цей день на засідання Севастопольської Ради прибула делегація від червоноармійських загонів, які визволяли місто. Вона повідомила про тяжке становище на фронті, відсутність боєприпасів і вимагала проведення загальної мобілізації. Заслухавши делегатів, Рада прийняла рішення відправити в Сімферополь підкріплення - загін в 300 чоловік з броньовиками. В документі говорилося: „Для захисту Криму і Севастополя, свободи і революції, а також для підтримки загонів, що діють на фронті, штаб Червоної Армії, головний заводський комітет і спілка солдатів негайно приступають до організації загонів із осіб, не молодших 18 років і які вміють користуватися зброєю. Особи, котрі мають зброю, повинні її взяти з собою. З приводу організації загонів військово-революційний штаб дає розпорядження про визначення командира і відправку загону на фронт”.
Про ці події С. І. Ракша писав у вищезгаданих спогадах так: „Потім наші загони разом з чорноморськими моряками бились за Сімферополь. Місто кілька разів переходило із рук в руки. 24 квітня на об’єднаному засіданні Севастопольської Ради військових і робітничих депутатів та представників від усіх берегових і корабельних комітетів виступив з доповіддю член військово-морського комісаріату М. М. Богданов. Він повідомив, що „наші загони стійко б’ються під Сімферополем при достатній кількості людей, гармат, снарядів та кулеметів”. Далі він говорив, що на фронті не вистачає досвідчених артилеристів. Делегат від комітетів, у свою чергу, заявив: „Ні реальні сили німців, ні моральні сили української буржуазії не зупинять революційних матросів”.
Моряки, червоноармійці та червоногвардійці виявля-
109


ли масовий героїзм. Так, 12 бійців із Севастопольського комуністичного загону на чолі з членом Всеросійського ЦВК більшовиком В. А. Басенком загинули в нерівному бою з ворожим бронепоїздом, але затримали його просування біля залізничної станції Альма.
Визволення Сімферополя, Карасубазара, Старого Криму, Судака, Алушти та інших міст і районів Криму вселяло впевненість у можливість успішної боротьби з окупантами. У ці дні військово-морський комісаріат Республіки Тавріди звернувся з відозвою. „Революційний Севастополь і Червоний флот, - відзначалося у ній, - який стоїть на сторожі інтересів трудящих і завоювань революції, своєю непохитною вірністю і відданістю вирішили до останнього стійко захищати благополуччя Криму від різноманітних посягань з боку різних банд, керованих зрадниками інтересів трудящих на чолі з німецько-австрійським генералом Макензеном та іншими імперіалістами... Всі до тісного єднання для захисту революції! Ще один рішучий натиск - ворог розбитий і перемога забезпечена”.
Але відсутність резервів та єдиного твердого керівництва не дозволили закріпити успіх. На допомогу кайзерівцям підійшло підкріплення, озброєне найновішою бойовою технікою. Інтервенти потіснили лівий фланг радянських військ і 25 квітня знову захопили Сімферополь.
Контрудари Червоної Армії, нанесені з Севастополя, Феодосії, Ялти і Алушти затримали просування окупантів і дозволили евакуювати через ці портові міста військово-морський і торговельний флот, червоногвардійські та червоноармійські загони, цінне майно, велику кількість продовольства, палива, промислової сировини.
У Феодосії та Керчі евакуація проходила протягом останньої декади квітня. Член виконкому Сімферопольської Ради С. Фрей доповідав у Наркомат внутріш-
110


ніх справ РСФРР: „О 6-й годині вечора у Феодосії ми сіли на корабель „Ефрат”, на якому їхала вся Червона Армія, артилерія, кулемети, снаряди. До 12-ї години ночі вантажили цей корабель... В море вийшли 9 транспортів. Гроші з банку були на міноносці „Фидониси". Цього ж дня із Керчі в Єйськ на 17 кораблях евакуювались 3,5 тис. бійців 1-го Чорноморського полку під командуванням І. Ф. Федька, значна частина робітників металургійного заводу і порту, радянський актив. Загони Дніпровського повіту на чолі з матросом І. Матвєєвим переправились через Керченську протоку на баркасах та човнах і створили заслін проти німецько- австрійських загарбників на Таманському півострові.
Червоногвардійці і севастопольські моряки, які тримали оборону на Ангарському перевалі (в 33 км від Сімферополя) за наказом командування 29 квітня організовано відступили в Ялту і, завантажившись на кораблі, відбули в Новоросійськ.
Контрудар, який нанесли радянські війська 22 - 24 квітня, тимчасово припинив просування ворога на Севастополь і створив загалом сприятливі умови для завершення евакуації. Однак під впливом представників дрібнобуржуазних партій частина екіпажів торговельних суден відмовилась від переходу в Новоросійськ. Активний учасник цих подій П. 3. Марченко згадував: „Більшовикам за цих умов доводилося боротись за кожну плавучу одиницю... У міру завоювання на свій бік команди того чи іншого корабля більшовики завантажували транспорти зброєю, боєприпасами, продовольством і відправляли їх під охороною торпедних катерів. Відправлялись також транспорти з пораненими і хворими".
Становище в Севастополі ускладнювалось і тому, що частина екіпажів військових кораблів, у тому числі лінкора „Воля”, також піддалась агітації. Вони повірили, що визнання влади Центральної ради буде
111


гарантією проти вступу німецько-австрійських військ у Севастополь. Згідно з наказом контр-адмірала Сабліна ввечері 29 квітня на лінкорах, крейсерах були підняті прапори Центральної ради. Але майже на всіх есмінцях та інших кораблях більшовики зуміли дати відсіч угодовцям.
Один із керівників військово-морського комісаріату Ю. П. Гавен і член ЦВК Тавріди А. С. Турецький увечері 29 квітня зажадали від Сабліна негайного виконання наказу Раднаркому РСФРР про евакуацію кораблів у Новоросійськ і повідомили його про рішення команд більшості есмінців сьогодні ж залишити Севастополь. Командуючий флотом відмовився виконати ці вимоги, але погодився на вихід тих суден, які цього бажають.
30 квітня кайзерівське командування заявило Сабліну ультиматум про здачу флоту і розпочало наступ на місто. Це повідомлення викликало обурення серед екіпажів кораблів, що залишились. На вимогу матроських мас командуючий флотом видав наказ про підготовку до переходу в Новоросійськ. О 23-й годині до виходу з бухти направились 4 есмінці, за ними лінкори „Воля” і „Свободная Россия”, підводні човни, торговельні та допоміжні судна. З висот Північної сторони батареї противника відкрили артилерійський вогонь, через який зуміли прорватись лише есмінець „Дерзкий” і лінкори. Два кораблі було потоплено, а інші повернулися у Південну бухту.
Більшовики Севастополя, в основному, виконали директиву Раднаркому РСФРР про перебазування Чорноморського флоту в Новоросійськ. На початку травня тут зосередилося 2 лінкори, 17 міноносців, 10 сторожевих катерів і ЗО пароплавів та транспортів, на яких вдалося евакуювати близько 20 тис. матросів, червоногвардійців, червоноармійців. У Новоросійськ на адресу моряків Чорноморського флоту від Радянського уряду надійшла телеграма. У ній говорилось:
112


„Надсилаємо всьому особовому складові флоту, який прийшов у Новоросійськ, братерський привіт від імені морського комісаріату і Раднаркому. Республіка оцінить героїчні зусилля, спрямовані у цих тяжких умовах на врятування флоту, країни і революції”13.
* * *
У ворожому оточенні довелося Радянській Соціалістичній Республіці Тавріди здійснювати революційні перетворення в політиці, економіці і культурі. Вони ускладнювалися слабким прошарком фабрично-заводського пролетаріату і багатонаціональним складом населення Криму. В умовах наростаючої економічної кризи та помилок, допущених у будівництві нового життя, частина робітників, матросів, червоноармійців проявляла вагання, потрапила під вплив анархістів, есерів, меншовиків, представників інших партій.
ЦК РКП(б), Раднарком РСФРР направляли на керівну роботу в Крим досвідчених партійних працівників, неодноразово розглядали питання про зміцнення Республіки Тавріди, надання їй фінансової та воєнної допомоги.
Уряд республіки в усіх своїх починаннях спирався на місцеві Ради, на підтримку трудящих мас. Лише завдяки цьому в Криму і Північній Таврії протягом місяця вдалося організувати частини Червоної Армії й Червоної гвардії загальною кількістю близько 22 тис. чоловік і укомплектувати на добровільних засадах команди бойових кораблів Чорноморського флоту (8тис. моряків).
Державні органи Тавріди впроваджували робітничий контроль над виробництвом, провели націоналізацію промисловості, залізничного і водного транспорту, установ зв’язку, фінансової системи. Були націоналізовані і перетворені в радянські господарства і комуни
113


поміщицькі маєтки. Лише невелику частину землі розподілили між селянами. Ці та інші заходи в економіці користувалися підтримкою більшості робітників та найбідніших селян. У той же час заборона ринкових стосунків, реквізиція продовольства за твердими цінами, відмова від зрівняльного розподілу земель, створення радгоспів, комун і артілей викликали незадоволення дрібних власників, які становили половину населення півострова.
У таких складних умовах Республіка Тавріда своє головне завдання виконала - зупинила німецько-австрійські війська. До бойових операцій були залучені не лише частини Червоної гвардії і Червоної Армії Криму і Північної Таврії, моряки Чорноморського флоту, бойові кораблі, але й евакуйована з Одеси 3-я революційна армія під командуванням П. С. Лазарева.
Таким чином, стратегічний і тактичний замисел В. І. Леніна щодо утворення Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди та інших республік на півдні країни повністю себе виправдав.


Делегат Балтики виступає перед севастопольцями. Травень 1917 р.
Лінкор „Свободная Россия”


Д. I. Ульянов у Севастопольському госпіталі. Вересень 1917 р.
Червоногвардійці.
Севастополь, грудень 1917 р.


В. О. Антонов-Овсієнко
Г. К. Орджонікідзе
Ф. А.Сергеев (Артем)
Ж. А. Міллер


Ю. П. Гавен
Н. I. Островська
А. Й. Слуцький I. Ф. Федько


Б. П. Жаданівський Я, Тарвацький
С. Г. Сапронов
О. І. Находкін


М. А. Пожаров І. А. Назукін
I. П. Генов А. Й. Каліч


А. В. Полупанов
В. В. Роменець
О. В. Мокроусов


Есмінець „Керчь"
Євпаторійські червоногвардійці.
Січень 1918 р.


Команда бронепоїзда Республіки Тавріди.
Квітень 1918 р.


БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ
ВСТАНОВЛЕННЯ
РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ
1 Ленін В. І. // Повне зібр. творів. Т. 31. С. 151.
2 Центральний державний архів Військово-Морського Флоту. Ф. P-397. Oп. 1. Спр. 2. Арк. 100. (Далі: ЦДАВМФ).
3 Шестой съезд РСДРП(б): Протоколы. М., 1958. С. 36.
4 Борьба за Советскую власть в Крыму: Сборник документов. Симферополь, 1957. Т. 1. С. 43-44.
5 Ленін В. I. И Повне зібр. творів. Т. 34. С. 284.
6 Борьба за Советскую власть в Крыму. Т. 1. С. 96 - 97.
7 Прибой. 1917.  19 нояб.
0 Большевистские организации Украины (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.): Сборник документов. К., 1962. С. 618 - 619.
9 Декреты Советской власти. М., 1957. Т. 1. С. 160.
10 Моряки в борьбе за власть Советов на Украине: Сборник документов. К., 1963. С. 52.
11 Кримський облдержархів. Ф. 1612. Oп. 1. Спр. 1. Арк. 39.
12 Борьба за Советскую власть в Крыму. Т. 1. С. 134.
13 Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління СРСР. Ф. 8414. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 49. (Далі: ЦДАЖР СРСР).
14 ЦДАВМФ. Ф. Р-181. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 206; Ф. Р-183. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 161, 182.
УТВОРЕННЯ РЕСПУБЛІКИ
1 Лорей Г. Операции германо-турецких морских сил в 1914 - 1918 гг. М., 1937. С. 440.
2 Ленін В. I. // Повне зібр. творів. Т. 36. С. 111.
3 Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. М.; Л., 1928. Т. 2. С. 22 - 23.
124


4 Владимир Ильич Ленин: Биографическая хроника. М., 1974. Т. 5. С. 316.
5 Ленін В. I. // Повне зібр. творів. Т. 50. С. 49 - 50.
6 Большевистские организации Украины (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.). С. 70-71.
7 Борьба за Советскую власть в Крыму. Т. 1. С. 228 - 229.
в Кримський облдержархів. Ф. 1900. Oп. 1. Спр. 1. Арк. 42 - 43.
9 Там же. Ф. 2238. Оп. 1. Спр. 26. Арк. 102 - 105.
10 Там же. Ф. 2240. Оп. 1. Спр. 8. Арк. 23.
11 Макаров П. В. Партизаны Таврии. М., 1960. С. 56 - 57.
РЕВОЛЮЦІЙНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ
1 Ленін В. I. // Повне зібр. творів. Т. 36. С. 125.
2 Там же. С. 162.
3 Там же. Т. 37. С. 133.
4 Кримський облдержархів. Ф. 2240. Оп. 1. Спр. 19. Арк. 2.
5 Ленін В. І. // Повне зібр. творів. Т. 37. С. 306.
6 Декреты Советской власти. Т. 1. С. 408,  416.
7 Рубач М. А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине. К., 1957. С. 388.
8 Ленін В. I. И Повне зібр. творів. Т. 45. С. 351 - 358.
9 ЦДАЖР СРСР. Ф. 130. Оп. 2. Спр. 446. Арк. 67.
10 Ленін В. I. И Повне зібр. творів. Т. 50. С. 50.
11 Борьба за Советскую власть в Крыму. Т. 1. С. 237 - 238.
БОРОТЬБА З ІНТЕРВЕНТАМИ
ТА ВНУТРІШНЬОЮ КОНТРРЕВОЛЮЦІЄЮ
1 Ленін В. І. // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 133.
2 Там же. Т. 36. С. 36.
3 Там же. Т. 50. С. 50.
4 Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 2.
С. 124.
5 Таврические советские известия. 1918.31 марта.
125


6 Борьба за Советскую власть в Крыму. Т. 1. С. 236.
7 Революцией призванные. Симферополь, 1977. С. 33 - 34.
8 Декреты Советской власти. М., 1959. Т. 2. С. 606.
9 ЦДАЖР СРСР. Ф. Р-130. Оп. 2. Спр. 581. Арк. 95 в; Спр. 669. Арк. 27,  30,  93.
10 Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 2. С. 229.
11 ЦДАЖР СРСР. Ф. 393. Оп. 3. Спр. 376. Арк. 1 - 2.
12 Смирнов А. Командарм Иван Федько. Симферополь, 1959. С. 31 -32.
13 Краснознаменный Черноморский флот. М., 1979. С. 105 - 106.


ЗМІСТ
ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ 5
УТВОРЕННЯ РЕСПУБЛІКИ 37
РЕВОЛЮЦІЙНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ 57
БОРОТЬБА З ІНТЕРВЕНТАМИ ТА ВНУТРІШНЬОЮ КОНТРРЕВОЛЮЦІЄЮ 83
Бібліографічні посилання 124


Научно-популярное издание
Гарчев Петр Иванович, Кононенко Людмила Петровна, Максименко Матвей Михайлович
РЕСПУБЛИКА ТАВРИДА
(На украинском языке)
Киев
Издательство политической литературы Украины 1990
У книзі використані архівні фотоматеріали
Завідуючий редакцією М. В. Стетюха
Редактор Н. П. Ганник
Художній редактор Н. В. Сінеуцька
Художник М. І. Тимофеева
Технічний редактор Л. О. Ємець
Коректори Є. Г. Івашова, Л. І. Леонтьева
ИБ № 5569
Здано до набору 05.07.90. Підписано до друку 03.12.90. Формат 70 х 100  1/32.
Папір офсет. № 1. Гарнітура Цюріх. Офсетний друк. Ум. друк. арк. 5,16. Ум. фарб.-відб. 10,64. Обл.-вид. арк. 5,46. Тираж 5 000 пр. Зам. 0-1292. Ціна 55 к.
Набор виготовлений на Типотайпері у видавництві.
Політвидав України, 252025, Київ-25, вул. Десятинна, 4/6.
Київська фабрика друкованої реклами ім. XXVI з'їзду КПРС. 252067, Київ, вул. Виборзька, 87.


55 к.