/
Text
С. Т. ДАНИЛЕНКО
ДОРОГОЮ ГАНЬБИ
І ЗРАДИ
(Історична хроніка)
Видання друге, доповнене
ВИДАВНИЦТВО „НАУКОВА ДУМКА“
Київ—1972
2
Д18
Ця книга про злочинну діяльність уніатської церкви — замаско¬
ваного і підступного аванпоста католицизму на Сході, звинувачу¬
вальний акт проти українського буржуазного націоналізму. Тут все
достовірне: і факти, і події, і прізвища. У книзі викривається саме
те, що так ретельно приховують від народів ідеологи імперіалізму:
зв’язки уніатської церкви з контрреволюцією — у період Великої
Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни; з німе¬
цько-фашистськими окупантами — в роки Великої Вітчизняної війни;
з усіма буржуазними націоналістичними угрупованнями — аж до
наших днів.
У центрі розповіді — уніатський митрополит граф Андрій Шепти¬
цький. Численні документи, розповіді багатьох людей з безпосеред¬
нього оточення уніатського владики, свідчення Ьамих «святих отців»
католицизму — все це сприяє тому, щоб далекі від служіння богові
діяння Андрія Шептицького та іже з ним постали перед судом усього
українського народу, перед судом історії.
Книга побудована переважно на досі не опублікованих архівних
матеріалах. Розрахована на наукових працівників, викладачів і сту¬
дентів вузів, учителів, на лекторів та пропагандистів, викличе великий
інтерес і у масового читача.
Рецензент кандидат філософських наук О. Онищенко
Редакція історичної та археологічної літератури
Зав. редакцією 6. А. Квятковський
1-5—8
Відколи тямить історія, католицизмі
був усе завзятим ворогом слов’ян¬
щини, і хто знає, чи не приніс їй більше
шкоди від усіх кривавих війн з мадья-
рами, німцями та татарами!..
Іван Франко
ДІАЛОГ ЗМОВНИКІВ
Замість передмови
— Ваша еміненціє! Дайте нам святого! Нашого національ¬
ного святого! Щоб він своїм лицарством і відвагою повсякчасно
запалював нас на борню з безбожним комунізмом!
— Не гарячкуй, сину мій. Маєте свого рідного святого —
священномученика Иосафата.
— Святий Йосафат, ваша еміненціє, вже трохи застарілий
для нашої справи, не відповідає вимогам часу. Він своє зробив.
Потрібен новий, сучасний взірець служіння святому престолу.
Візьміть хоча б митрополита Андрія Шептицького. Він усім
своїм життям є прикладом для нас. Він був нашим провідни¬
ком і наставником у найтяжчі часи національної скорботи. Саме
його ім’я, так добре знане в нашому краї, в ореолі прослави
запалить нас на жертовну боротьбу з ворогами святої католи¬
цької церкви.
— Дай боже, дай боже, сину мій.
— У своєму краї ми кинули гасло: «Українська католицька
церква — серце Галичини, Галичина — серце України...»
— Гм.>. Ні, сину мій, це не гасло. Вашим справжнім гаслом
вчора і сьогодні — маю на увазі першу і другу більшовицьку
окупацію 1 — було і є: вірність католицькій церкві аж до крові.
Твердиш: «Українська католицька церква — серце Галичини, Га¬
личина — серце України...». Галичину ми втратили. Але ж церква
наша — воююча. Втратили Галичину — прагнемо здобути цілу
Україну. Отже, правильніше говорити так: українська католицька
церква — дбайлива мати українства, всього українського народу.
Так було від часів Ісидора до Берестейської унії, відтоді і до
сьогодні. Слід вишукувати в історії аргументи, що це саме так,
а не інакше, вбиваючи ці аргументи повсякденно в голови вірян,
особливо молоді.
— То важко буде, ваша еміненціє.
— Важко? В наш час годі шукати полегкості в турботах про
1 Возз’єднання Галичини з УРСР у 1939 році, а відтак визволення її від
німецько-фашистської окупації в 1944 році українські буржуазні націоналісти
і їх капелани називають першою і другою окупацією Галичини (примітки
тут і далі автора).
З
славу святої католицької церкви. Боротьбу вільного християн¬
ського світу з атеїстичною владою комунізму треба планувати
не на рік, не на два — на десятки років! Прогаяне тепер не по¬
вернути... Важко? Авжеж, важко! Поза тим бачу, сину мій, не
пішла вам на користь наука митрополита Андрія К Великий
мастак був покійний у вишукуванні потрібних аргументів істо¬
рії. А втім, вам у цьому допоможуть отці-базиліани Атаназій
Великий та Іриней Назарко... Які відомості надходять з краю?
— Сумні, ваша еміненціє, до того сумні, що декотрі в екзилі
виявляють потяг звернутись до свого народу з каяттям і просити
совєтську владу про повернення на батьківщину. А в краї люд
за церквою не побивається, не повстає проти сатанинської влади.
-— І як ви мислите підняти цей люд або, принаймні, хоч роз¬
ворушити його?
— Розправа над апостатом Костельником не підняла люд
проти комуністичної влади. Щоправда, розбудила багатьох вірян,
але... прокинувшись, вони стали проти нас. На цьому ми багато
вже втратили...
— Тобто?
— Це, наприклад, перешкодило нам створити в краї підпіль¬
ні дієцезії2. Нема жодної парафії. Наша церква фактично не
існує.
— А що Сліпий?
— Сліпий як сліпий, ваша еміненціє, довів церкву до заги¬
белі і байдуже йому. Як згадаємо про Сліпого, так і тужимо гір¬
ко за митрополитом Андрієм. Жив би він, цього горя з нашою
церквою не сталось би...
— То правда, сину мій, а все ж таки, як поводить себе Сліпий
на засланні?
— Дбає більше про себе, ніж про церкву. Замість того, щоб
підтримувати вірних на дусі і зміцнити їх у вірі в Ісуса Христа
та в апостольську столицю, Сліпий в кожному листі вимагає,
щоб колишні сестри з наших чернечих згромаджень збирали
гроші та доставляли йому ласощі, до яких він звик, розкошуючи
у Львові. Повідомив нещодавно, ніби пише «світлу» історію на¬
шої церкви. Чи не глум, ваша еміненціє? Довів церкву до заги¬
белі, а тепер пише її історію. І все ж ми повинні підносити його
ім’я як невгнутого ісповідника нашої церкви.
— Так треба, сину мій.
— Нас турбує лише одйа неприємна звістка з краю...
1 Тут і далі подається Андрій, хоч сам Шептицький називав*себе і під¬
писувався ім’ям Андрей.
2 Дієцезія — церковно-адміністративна округа з епіскопом на чолі. Далі
незрозумілі слова див. у «Списку застарілих і маловживаних слів», який вмі¬
щено в кінці книги.
4
— Що саме, сину мій, розповідай... Чого ж ти мовчиш?
— Підтвердилось, ваша еміненціє, що наш покійний митропо¬
лит Андрій перед смертю написав листа Сталіну.
— Маєте копію цього листа?
— Ні. Копія зберігається у Львові. Маємо лише витяги.
— Читай.
— З вашого дозволу я зачитаю все повідомлення. Воно коро¬
теньке.
— Читай, читай.
— Незадовго до своєї кончини митрополит Андрій справді
написав листа Маршалові Сталіну.’ В листі є такі слова: «Весь
світ схиляє голову перед Вами... По побідоносному поході від
Волги по Сян і далі Ви наново прилучили західні українські
землі до Великої України. За здійснення тих завітних бажань
і змагань українців, що від віків уважали себе одним народом
і хотіли бути з’єднані в одній державі, складає Вам український
нарід щиру подяку. Ті світлі події викликали і в нашій церкві
надію, що вона, як і весь нарід, знайде в СРСР під вашим прово¬
дом повну свободу праці і розвою в добробуті і щасті» К
— Гм, пізнаю вашого владику митрополита. Чи дійшов цей
лист за призначенням?
— Лист митрополита відвезла до Москви делегація нашої
церкви, очолювана його рідним братом ігуменом Климентом.
— Шкода... Шкода...
— Ваша еміненціє, щоб виправити становище, нам і потріб¬
ний, як знамено, наш великий митрополит. У сучасних умовах —
мертвий — він зможе зарадити нам більше, ніж зробив би те
живий. Ми цілком свідомі того, що канонізація нашого митро¬
полита — процес довготривалий...
— І дуже довготривалий, сину мій. Часом беатифікаційні і
канонізаційні процеси тривають цілі століття. Наприклад, від
смерті до канонізації священномученика йосафата минуло 225
років.
— І це нам не завадить, ваша еміненціє, навпаки, тільки
допоможе. Тривалість процесу беатифікації, а потім канонізації
митрополита Андрія буде для нас чинником, за допомогою якого
ми будемо тримати вірян у краї і в екзилі сущих у постійному
релігійно-молитовному збудженні. А таке збудження—душевний
стан вірянина, який при вмілому цілеспрямуванні може перейти
у дійову ненависть до безбожницько-комуністичної влади. Хіба
не так, ваша еміненціє?
1 Цим лицемірним листом Шептицький хотів врятувати від загибелі уні¬
атську церкву, яка в період фашистської окупації була поставлена ним і його
помічником Сліпим на послуги гітлерівцям.
5
— Що ж, зе поп е уего, е Ьеп ігоуаіо К І, ти сину мій,, і твої
довірителі маєте рацію. Подумаємо над прославою слуги божого
митрополита Андрія на землі і піднесенням його на вівтарі все¬
ленської церкви за його гарячу ревність і відвагу в борні з си¬
лами комунізму. Твердиш, сину мій, що віряни стали проти нас?
Що церква наша в краї фактично не існує? А ви кричіть на весь
світ, що церква наша мовчить під тяжким безбожницьким ярмом!
Кричіть на весь голос, що церква наша на теренах більшовії пі¬
шла в новітні катакомби! А тим часом розпочинайте прославляти
свого провідника і наставника митрополита Андрія. Розпалюйте
Священний вогонь ненависті до сатанинської влади комуністів...
* * *
У 1954 році, в десятиріччя по смерті колишнього глави уніат¬
ської церкви митрополита Андрія Шептицького, первоієрарх ка¬
толицької церкви папа Пій XII дав вказівку священній конгре¬
гації обрядів «отворити беатифікаційні процеси ствердження
геройських чеснот слуги божого митрополита Андрія і прослави
його згідно з приписами про беатифікацію і канонізацію», інши¬
ми словами — розпочати процедуру причислення Шептицького до
сонму святих католицької церкви.
Беатифікаційний процес розпочали уніатські капелани та
українські буржуазні націоналісти за кордоном, куди вони втек¬
ли з Радянської України разом з гітлерівцями, рятуючись від
гніву народного.
«Досліджуючи» життя і діяльність свого померлого пастиря
і наставника, уніатські священики та націоналістичні запроданці
пишуть і розповсюджують панегірики і монографії, життєписи
і спогади, правлять по ньому панахиди і молебні, влаштовують
поминальні збори, «академії» і «наукові засідання», присвячені
багаторічній діяльності Шептицького на користь одвічним воро¬
гам українського народу. Прославляючи колишнього главу уні¬
атської церкви, панегіристи називають його «апостолом любові»,
«отцем церкви, що віддав душу українським справам», «великим
ченцем і народолюбцем», «архіпастирем скитальців», величають
його «українським патріархом», «українським Мойсеєм» і т. ін.
Через якийсь час після «отворення» папою Пієм XII беатифі-
каційного процесу прослави Шептицького на сцену з’явився так
званий постулатор, тобто заступник, адвокат, який бере на себе
обов’язки відстоювати права «святого», Михайло Гринчишин —
чернець з католицького ордену редемптористів. У листопаді
1958 року цей «законно поставлений» (Ватіканом, звичайно) по-
1 Коли воно і неправда, то добре вигадане (італ.).
6
стулатор подав у священну конгрегацію обрядів офіційну заявку
на святого, в якій «з додержанням відповідних правил» виклав
за артикулами «апостольську діяльність слуги божого митропо¬
лита Андрія Шептицького», всі його «геройські чесноти», його
«святість» і... навіть «чудеса», сотворені ним.
Ми не будемо зупинятись на кожному артикулі заявки окре¬
мо, тим більше, що всі вони просякнуті фіміамом похвал і славо¬
слов’я Шептицькому. Проте в деяких артикулах заявки, всупереч
волі її автора, прориваються натяки і на правдиві факти, які,
однак, свідчать не про «геройські чесноти», д про діяльність маг¬
ната графа Шептицького, спрямовану на окатоличення, підко¬
рення папству не лише українців, а й народів усієї Росії (арт. 38
першої частини і арт. 56 другої частини заявки), на що він мав
офіційні повноваження і таємні вказівки самого папи Пія X. Для
здійснення своїх цілей Шептицький засилав до Росії «довірених
людей», тобто шпигунів і резидентів. В арт. 61—78 описується
«геройська спритність» Шептицького, його уміння орієнтуватися
в найскладніших обставинах і відшукати найкращий вихід,—
звичайно, в інтересах Ватікану і міжнародної реакції; прослав¬
ляються його витончені «дипломатичні здібності», «мудрість
змія» і «лагідність голуба» — властивості, що «дозволяли йому
завжди правильно орієнтуватись і поводитись з урядами різних
держав». У дослівному переліку цих держав названі Австрія, Ро¬
сія, Україна, Польща, Росія (СРСР), Німеччина і знову Росія.
Нарешті, в арт. 15—20 третьої частини заявки автор наводить
чудеса (конче необхідна для беатифікації і канонізації святих
умова!) ■—зцілення завдяки заступництву «слуги божого» митро¬
полита Андрія перед всевишнім смертельно хворих■—якихось
Рози Лапчак — українки з Канади, Ольги Якубовської — україн¬
ки з США І Андрія Горняткевича.
У заключній частині заявки постулатор висловлює побажання
«аби святі отці з священної конгрегації обрядів поставились до
справи канонізації «українського Мойсея», «слуги божого» Ан¬
дрія Шептицького не суто формально, не поверхово, а зробили б
це з щирою душею», бо цього, мовляв, вимагають «вищі цілі слу¬
жіння святому престолу».
На які саме «вищі цілі» натякає отець-постулатор?
Чи й справді він думає, ніби ватіканським прелатам не відомі
заслуги уніатського митрополита перед апостольським престо¬
лом? А може, це звернення ■— тільки данина формі документа?
Не будемо гадати: то вже справа самих «святих отців». Оскіль¬
ки ж причислення святоюрського владики до лику святих не зня¬
то з порядку денного, то і ми спробуємо внести свою частку в цю
«богоугодну справу». І теж подбаємо зробити це не формально,
де поверхово, а на підставі незаперечних фактів і документів.
ПІД СКІПЕТРОМ ГАБСБУРЗЬКОЇ МОНАРХІЇ
Улан, монах
Навесні 1888 року в аристократичних салонах Відня і Львова,
здається, ні про що не говорили з таким запалом, як про подію,
винуватцем якої був граф Роман Шептицький. Молодому аристо¬
кратові не вперше бути об’єктом громадської уваги. Проте цього
разу всі рекорди сенсаційності побито. Ще б пак! Блискучий улан
з власної волі обернувся в монаха! Цікавість посилювалась й
тим, що Шептицький відмовився від гарантованої йому блиску¬
чої військової кар’єри не заради лаврів могутніх католицьких
орденів, а задля якогось маловідомого уніатського чернечого
ордену василіан. Навіть його друзі, правовірні католики, не мог¬
ли пробачити такої зради. Що це? Черговий вибрик примхливого
аристократа, який і раніш інтригував своїх коханок? А може,
далекоглядний розрахунок? «Ні, панове, коли людина з власної
волі скидає мундир улана, щоб сісти за студентську лаву право¬
вого факультету, а потім змінює католицизм на «понижену» віру
хлопів — тут пахне смаженим»,— міркували найбільш розваж¬
ливі.
Якби завсідники аристократичних салонів знали про мету тих
сил, котрі штовхали молодого графа на цей віраж у його долі,
їх цікавість зросла б ще більше. Насправді пружину заводила
досвідчена рука, яка й примушувала складний механізм тиснути
на волю улана і його батьків. Зрештою, честолюбна душа Рома¬
на опинилась у капкані, розставленому далекоглядним політи¬
ком. Щоб дізнатись його ім’я, звернімось до ситуації тих днів.
...Бурхливий Російський Схід. В апостольській столиці пану¬
вав майже неприхований жах, викликаний «москвофільським
рухом» у Галичині. Незважаючи на жорстокі репресії цісарського
уряду Австро-Угорщини, прокльони католицьких священиків і по¬
грози єзуїтів, серед уніатського духовенства під тиском віруючих
все більше зростало прагнення розірвати союз із католицизмом,
перейти на православ’я. Віруючі вимагали не розмов, а діла.
...Гнилички не таке вже й велике село. Але подія, що відбу¬
лася тут, відчутним ударом відгукнулась у трьох резиденціях:
уніатського митрополита — у Львові, цісаря — у Відні, «наміс¬
ника Христа» — у Римі. Справа в тому, що всупереч посиленій
8
увазі католицького світу до Сходу, наперекір терору, урядовому
і церковному, всі віруючі Гниличок на чолі з своїм парохом Іва¬
ном Наумовичем демонстративно перейшли з унії на православ’я.
Головна рушійна сила цієї мужньої акції маленької частки на¬
роду Галичини — почуття кровного зв’язку галичан з рідними
братами — українцями, росіянами, білорусами. І це добре розу¬
міли як австрійський цісар, так і римський папа. «Спалах хво¬
роби «віроотступництва» у Гниличках сьогодні може викликати
епідемію на всій Галичині завтра»,— міркували в резиденціях
і мерщій заходились гасити пожежу. Насамперед постановили
скарати на смерть зрадника Наумовича. А як радикальний захід
«оздоровлення» уніатської церкви пропонувалось зміцнити її
базу. Задля піднесення її авторитету, нехай не на всьому Росій¬
ському Сході, а бодай на Україні, у папи Льва XIII виникає дум¬
ка перетворити уніатську митрополію в Галичині на «український
греко-католицький патріархат».
Подивимось на цю подію очима уніатського священика і пи¬
сьменника Івана Рудовича. «На початку 1888 року,— писав він,—
війна Росії з Австрією здавалася неминучою... Колишній німе¬
цький посол у Петербурзі залізний канцлер Бісмарк найкраще
оцінив українське питання: щоб удержати рівновагу і мир в
Європі, треба створити незалежну Україну. Відрив України був
би найтяжчою ампутацією для Росії. Папа Лев XIII швидко
зорієнтувався у заплутаній світовій політиці... Уніатські плани
папи звеліли йому дбати ще більше про нашу греко-католицьку
церкву... В 1888 році папа порушив питання про створення укра¬
їнського греко-католицького патріархату у Львові і доручив кон¬
грегації по пропаганді віри виробити план цього нововведення».
Виняткові «турботи» «намісника Христа на землі» про уніатів
засвідчує і той факт, що папа навіть наказав знайти і підготу¬
вати відповідного кандидата на «патріарший престол», такого,
який гідно виконає накреслену ним програму дій на Російському
Сході.
Отже, кандидат був потрібний з перспективою, і мав він задо¬
вольняти вимоги не лише сьогоднішнього дня, а й майбутніх
десятиліть. Нічого казати, складне завдання постало перед кон¬
грегацією. Та недарма справами в ній заправляли такі знавці
Російського Сходу, як відомий україножер польський кардинал
Мечислав Ледоховський, щоб помилитись у виборі кандидата
найбільш облудливого, підступного і ворожого народові. Забі¬
гаючи вперед, скажемо, що єзуїтський досвід не обманув мон-
синьйорів з конгрегації,— вони таки знайшли унікально зручного
кандидата, з якого виліпили те, чого вимагав папа.
Молодий аристократ Роман — один з трьох синів польського
магната Яна Шептицького — мав багато принадних рис, серед
9
яких не останнє місце займало походження, знатний родовід.
Доповідаючи його найсвятішості папі, монсиньйори з конгрега¬
ції особливо наголошували на тому, що і за часів королівської
Польщі в роду Шептицьких уже були визначні уніатські діячі.
Львівський епіскоп Афанасій Шептицький 1729 року став київ¬
ським уніатським митрополитом. Не зупинився на єпіскопстві
і Лев Шептицький, він також був митрополитом уніатської церк¬
ви. Крім славних предків, молодий граф Роман Шептицький мав
й інші якості — зовнішню імпозантність, інтелектуальні здібності,
хист красномовця, що, як запевняли папу монсиньйори, «сприя¬
тиме його успіху у виконанні завдань на посту глави уніатської
церкви —.асі таргет Беі £Іогіат» 1. Підкреслювалась також від¬
сутність у сім’ї Шептицьких рутенерського духу — родина право¬
вірно-католицька, вищих кіл польської аристократії. Щоправда,
саме ці обставини могли стати на перешкоді. Проте, в разі
ускладнень, монсиньйори покладалися на ревну католичку Софію
Фредро — з допомогою матері Романа Шептицького сподівалися
умовити і графа.
Папа схвалив кандидатуру і доручив генералові ордену єзуї¬
тів негайно приступити до виконання цього плану. Обробку ро¬
дини Шептицьких спочатку доручили її духівникові бернардину
Самуїлу Пясецькому. Ця операція вимагала неабиякого дипло¬
матичного хисту. Мабуть, у бернардина його не вистачило,
оскільки незабаром цю місію було покладено на більш улесливо¬
го і верткого єзуїта Енріко Яцьковського.
Озброївшись докладними інструкціями, Яцьковський почав
плести тенета, в які мав потрапити Роман Шептицький. Впевне¬
ність єзуїта підкріплювалась й тим, що в разі потреби він міг,
звичайно, під пристойним приводом, негайно направити молодого
графа до апостольської столиці, де вміють розмовляти так, що
людина з примхами швидко перетворюється на слухняне ягня.
Обробка Шептицького велася довго, за всіма єзуїтськими
правилами. І ось, коли, здавалось, облога успішно закінчується
і неприступна фортеця ладна капітулювати, все знову повертає¬
ться на висхідні позиції: глава родини Ян Шептицький, довідав¬
шись, що його син готується до духовної кар’єри в уніатському
чернечому ордені василіан, не тільки категорично заперечує, а й
виганяє з дому єзуїта Яцьковського. Той зникає зі сцени, але
з суфлерської будки підказує своєму генералові лазівку: для
одвоювання для церкви у родини Шептицьких молодого графа
необхідно залучити до цієї справи його матір. Лише вона, право¬
вірна католичка Софія Шептицька, здатна вплинути на старого
графа. При цьому далекоглядний лис Яцьковський дає пораду:
1 На більшу славу бога (лат.).
10
«Треба, щоб найсвятіший наш отець у тій чи іншій формі виявив
ласку до графині-матері». Це, мовляв, морально зобов’яже її зла¬
мати впертий опір Яна Шептицького.
І графиня Софія Шептицька через деякий час одержує від
самого папи Льва XIII «зірчастий хрест». Аванс видано. Тепер,
після внесення цієї своєрідної застави, на арені знову з’являє¬
ться бернардин Пясецький. З підтримкою такої сили, як поважна
матір сімейства, шанси на успіх стають реальними. В родині *
нарешті дійшли згоди, і вирішення цього питання полишили на
розсуд самого Романа. Масована обробка з боку того ж бернар¬
дина Самуїла Пясецького і єзуїта Енріко Яцьковського не про¬
пала даром: молодий граф погоджується присвятити своє життя
служінню католицькій церкві, а от щодо переходу на «понижену»
віру — лише після дозволу батька.
І знову свою винахідливість демонструє Енріко Яцьковський.
Він дає Роману ніби невинну пораду — разом з батьком зробити
подорож до старовинного уніатського монастиря в Уневі і на
власні очі побачити, як живуть василіани.
Коли батько з сином вирушили до Унева, там, звичайно, вже
все було продумано і прорепетирувано, як у добре підготовле¬
ному спектаклі. Єзуїти виявили себе здібними режисерами, бо
прийом Шептицьких у монастирі перевершив всі їх сподівання.
Монахи настійливо і вміло торкались найчутливіших струн душі
старого графа і його спадкоємця. Властолюбне серце батька
Шептицького безперервно спокушувалось не лише щиросердною,
гостинністю. Батькові і сину складались почесті, як знатним по-
томкам чотирьох уніатських князів церкви і кількох архімандри¬
тів чернечого ордену василіан. Із стін Унівського монастиря на
Шептицьких дивились задоволені і запитливі очі їх предків, а -з
уст монахів лилися слова про великі діла цього роду на ниві
божій. В подібній атмосфері натяк іга те, що місце в палатах
собору святого Юра у Львові чекає нащадка цього славного
роду, звучав як конкретна пропозиція. Підкреслювалась і така
промовиста деталь, як спорудження храму святого Юра завдяки
зусиллям «православних львівських владик» Афанасія і Льва
Шептицьких.
Здригнулось серце старого графа, пом’якшало від бальзаму
улесливості, і він уже не заперечував проти церковної кар’єри
сврго любимого сина, навіть вважав можливим перехід на «пони¬
жену» віру. Проте крапку над «і» все ще не поставлено: надто
різкий поворот лежить на шляху, і у Шептицьких не вистачає
сміливості благословити сина на його подолання.
Вагання ваганням, а Рим чекав від Яцьковського не психо¬
логічних експериментів, а результатів. І заповзятливий єзуїт при¬
ступає ще до однієї операції — заманити Романа Шептицького
11
до апостольської столиці. В 1886 році Ватікан зустрічав давно
очікуваного гостя з розкритими обіймами. Зовнішньо скромні отці
єзуїти, пихаті монсиньйори-архієпіскопи і кардинали немов зма¬
галися один з одним, хто виявить до молодого графа більше
уваги і «батьківського» піклування. Неспокушений в диплома¬
тичній грі Роман сприймав все за чисту монету, розчулено і
всерйоз. Обробка йшла з різних сторін. Найбільш складне зав¬
дання покладалося на родичів і близьких друзів родини Шеп-
тицьких, польських кардиналів Чацького, Мечислава Ледохов-
ського і молодого єзуїта Влодзімежа Ледоховського, який почав
блискучу кар’єру в ордені Ігнатія Лойоли.
Оскільки принципова згода була одержана зразу ж після
приїзду, робота йшла.в іншому напрямку — над формуванням
світогляду Шептицького. Поволі, на прикладах і в задушевних
бесідах співрозмовники Романа знайомили його з історією бо¬
ротьби католицької церкви на Сході із «схизматами», діяльністю
ордену василіан у Галичині. Шептицькому наче видавався век¬
сель за його майбутню «апостольську працю» з 160 мільйонами
грішних душ Російського Сходу, яких треба наставити на шлях
істинний, тобто примусити цілувати пантофлю папи римського.
Так Роман Шептицький всмоктував основні принципи політики
Ватікану, проходив справжні «вищі курси» католицизму. А для
запального юнака це здавалося «божественним одкровінням».
І ось кульмінація перебування в апостольській столиці — зу¬
стріч з «намісником Христа на землі». Хитрі єзуїти настільки
вміло скерували настрій молодого Шептицького, що під час зу¬
стрічі з папою він впав у стан екзальтації. Напучування єзуїтів
здавались йому вже власним надбанням і переконанням. Не
вагаючись, граф Шептицький просить папу благословити його на
служіння католицькій церкві, урочисто заявляє, що заради цього
він з радістю перейде на уніатство, вступить до чернечого ордену
василіан.
Глава католицької церкви був задоволений. Він зауважив,
що ніколи не зводить очей зі Сходу. Схвалюючи плани молодого
магнатича і майбутнього уніата словами папи Урбана VIII про
місію рутенів на Сході: «О теі КиіЬепі, рег уоз едо Огіепіет
сопуегіепсіит зрего» !,— він додав від себе: «Ти обрав найліпшу
честь, котра хай не буде віднята від тебе...»
До виконання задумів Ватікану Шептицького готували солід¬
но, так би мовити, з перспективою. Святі отці чудово розуміли,
що їхнього вихованця попереду чекають великі труднощі, жор¬
стокі битви, тому треба знати, з ким маєш воювати й кого за¬
войовувати. Доки майбутній митрополит «проста» приватна осо-
1 «О мої рутени, через вас я сподіваюсь навернути весь Схід» (лат.).
12
\
ба, яка не викликає особливої підозри, його вирішили послати
в Росію, щоб ознайомитись з обстановкою на Сході. Під таким
прикриттям, міркували єзуїти, можна без особливих труднощів
відновити старі, перевірити існуючі і налагодити нові зв’язки.
Уніатам це завжди стане в нагоді. «Мерщій додому! Готуватись
до поїздки в Росію, до нової діяльності!» Окрилений цими дум¬
ками, Шептицький вирушив з Риму.
«Богу — богове, кесарю — кесареве». Мабуть, керуючись цією
заповіддю, молодий граф, крім завдань Ватікану, за сумісни¬
цтвом взявся виконати в Росії і ряд завдань розвідки австрій¬
ського генерального штабу. Перед молодим імпозантним графом,
сином відомого магната широко відчинялись двері аристокра¬
тичних салонів Варшави, Петербурга і Києва. З ним прагнули
зав’язати знайомство, зацікавити його чимось надзвичайним,
завоювати його прихильність. Особливо щастило йому в Києві.
Тісний контакт з представниками буржуазно-поміщицької інте¬
лігенції, зокрема з відомим тоді українським буржуазним істо¬
риком, археологом і етнографом Володимиром Антоновичем, дав
свої наслідки. Агент австрійської розвідки і уніатсько-католи¬
цький конспіратор зібрав унікальну інформацію, дуже цінну для
генерального штабу і Ватікану. В папській столиці прийшовся
до душі той факт із повідомлення, що внаслідок русифікатор¬
ської політики царського уряду, особливо після таємного наказу
міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону українського
друкованого слова, на Україні склалась така ситуація, яку мож¬
на з успіхом використати в інтересах уніатської церкви. Мовляв,
навіть ставлення української інтелігенції до уніатства змінилося.
Ненависть до унії, навіяна «Хмельниччиною», звітрилась і по¬
ступилась місцем надії на неї. Шептицький ілюструє свою тезу
прикладом Володимира Антоновича. Коли вже ця розумна лю¬
дина з роду польської шляхти, яка свого часу перейшла з като¬
лицької віри на православну схизму, не далека від того, щоб
визнати унію «як єдино правильний шлях наближення україн¬
ського народу до культури Заходу»,— значить перспективи дуже
й дуже оптимістичні.
Настрої української буржуазно-поміщицької інтелігенції ще
більш розпалили честолюбні наміри молодого графа. Панегірист
Шептицького Лонгин Цегельський прямо твердить, що під впли¬
вом цих настроїв тільки там, у Києві, постанова 22-літнього
Романа (про перехід з католицтва на «понижену» уніатську ві¬
ру), мабуть, закріпилася і стала непохитною.
Повернувшись з Росії, Шептицький повторює вже звичний
для нього маршрут: спочатку — Відень, через деякий час — Рим,
де мав оформитись остаточний його вступ на шлях «подвижни¬
цької» діяльності на Сході.
із
Цього разу до апостольської столиці він виїхав у супроводі
своєї матінки, яку всерйоз непокоїла думка про те, що її най¬
більша надія, улюблений син вирішив не лише присвятити своє
життя служінню богу, а й вступити до невідомого серед польської
католицької аристократії ордену василіан. Ось цього вже мате¬
ринське серце не хотіло розуміти, і тому графиня рішуче виру¬
шила до Риму.
Та надто велику ставку зробили отці Ватікану на молодого
Шептицького, щоб їх могли зупинити вагання старої графині.
Сам папа Лев XIII не пошкодував ані часу, ані красних слів, щоб
заспокоїти її, розкрити перед нею важливість служіння її сина
саме в уніатській сфері. Особливо наголошувалось на тому, що
здійснити велику місію — обернути Схід обличчям до католи¬
цької церкви — Шептицький зможе лише через «святу унію», де
роль першої скрипки належатиме василіанам.
Пригорнувши до себе новоспеченого уніата, його найсвяті-
шість папа Лев XIII схвально оцінив вибір молодого графа і роз¬
чулено благословив його. Він навіть обіцяв молитись за успіх
його «апостолування». Яке ревне католицьке серце здатне встоя¬
ти проти такого прийому з боку самого «намісника Христа на
землі»? І стара графиня більше не сумнівалась у правильності
дій свого сина.
У конгрегації по пропаганді віри не приховували свого задо¬
волення здібним кандидатом. Отців єзуїтів і монсиньйорів при¬
ємно вразила глибина розуміння «проблеми Російського Сходу»,
а головне, той запал, з яким він прагнув її розв’язати.
Повернувшись з Риму, молодий Шептицький почав обрубу¬
вати останні мотузки, які ще зв’язували його з минулим життям
хвацького улана і блискучого аристократа. Прощання з світським
життям завершилось цікавим документом. Мабуть, перебуваючи
у романтичному настрої, він написав на пергаменті урочисту
грамоту чи молитву. В цьому просякнутому релігійним фанатиз¬
мом посланні він доручає свою родину богові, благаючи мило¬
сердного наділити її завзяттям таких стовпів католицизму, як
святі Франц із АЬсізі, Домінік та Ігнатій Лойола. А власну жит¬
тєву програму майбутній монах складає за прикладом Иосафата
Кунневича. «За цю віру гинуть, як йосафат, і подібно до того, як
Катерина працювала і воювала для твого намісника,— благав
автор Христа-бога за весь рід свій,— так і вони нехай виборять
для нього (тобто для папи римського.— С. Д.) володіння на Схо¬
ді». Ці слова початкуючого ченця стали клятвою майбутнього
глави уніатської церкви в Галичині.
Наприкінці квітня 1888 року молодий граф зробив перший
крок на своєму довгому шляху ганьби і зради — у Добромилі
на Галичині він вступив до ордену василіан. За найвищим нака¬
14
зом з Риму було порушено встановлений порядок: Шептицький
облачився в чернечі шати без необхідного (за статутом ордену)
«постулаторства», тобто шестимісячного іспитового строку, і об¬
рав собі нове ім’я — Андрій.
Чому саме Андрій? Зроблено це було з далеким прицілом.
Навіть у вибір духовного псевдоніму хитромудрі отці-єзуїти
вкладали певний зміст, маючи на увазі Андрія Первозваного, за
церковними легендами,— одного з дванадцяти апостолів Христа.
Мовляв, саме ім’я вже нагадуватиме їх ставленику про цілеспря¬
мованість, про Русь, Київ, де апостолував його патрон і першим
на дніпровій кручі встановив хрест.
А незабаром трапилась ще одна подія, яка проливає світло
на те, хто саме був зацікавлений у долі новоспеченого монаха.
Невдовзі після прийняття Щептицького до ордену з Риму надхо¬
дить безпрецедентне за швидкістю для церковної кар’єри призна¬
чення молодого василіанина на магістра цього ордену. «Слуга
божий» Андрій Шептицький зразу ж енергійно включається в
роботу по «відновленню» ордену василіан, яку за наказом свого
генерала і самого папи проводили в Добромилі єзуїти.
Чому саме Василівни!
Кожного, хто знав Андрія Шептицького, інтригувало питан¬
ня: чому молодий блискучий аристократ, католик, граф і улан,
перетворившись з поляка на українця і з католика на уніата,
почав свою стрімку кар’єру в ордені василіан? Більш поінфор¬
мовані дивувались ще й з тієї обставини, що робилося це за
прямими вказівками генерала ордену єзуїтів і його найсвяті-
шості папи римського Льва XIII.
Таємниця розкривається прозаїчно. В стратегічних планах
Ватікану по окатоличенню українського народу роль передового
загону мали виконувати василіани. Своїй назві орден завдя¬
чує шанованому православною церквою відомому діячеві гре¬
цької церкви середини IV століття Василію Кесарійському (Васи-
лію Великому). Організатор багатьох монастирів, він у 361 році
написав статут чернечого ордену, визначивши його головним зав¬
данням боротьбу з єретиками. Із зміною ситуації змінювалась
і мета. Після прийняття Брестської унії1 орден перетворився на
відвертий бойовий загін, призначений для покатоличення україн¬
ців і білорусів. Така переорієнтація тісно пов’язана з іменами
фанатичних ворогів українського і білоруського народів йоса-
фата Кунцевича та Йосифа Рутського. Обидва вони починали
свою діяльність у Вільнюсі.
1 Брестська церковна унія 1596 року — об’єднання православної церкви
України й Білорусії з католицькою церквою.
15
Початок XVII століття. Вільнюс перетворюється на визначний
центр уніатської церкви. Тут довгий час діє творець Брестської
унії єзуїт Петро Скарга, тут розміщено і цитадель уніатів —
Троїцький монастир, де купка уніатських ченців виношувала
маніакальні плани. Це і були василіани, яких очолювали єзуїти
йосафат Кунцевич та Йосиф Рутський.
Православна громада сприймала діяльність цієї групи як
свого роду виклик і вирішила повернути собі захоплений уніа¬
тами Троїцький монастир. Але керівники уніатів відмовились
капітулювати перед православною більшістю, яка після цього
вирішила використати силу. Зібравши громаду, православні во¬
жаки разом з представниками магістрату попрямували до мона¬
стиря. Настрій був рішучий, а перевага в кількості не викликала
сумніву щодо кінцевого успіху. Але, підійшовши до монастиря,
вони ніс у ніс зіткнулися з зустрічною процесією, яка виходила
з храму. Попереду йшов ніби сам Василій Великий, а далі —
сорок монахів, одягнених під «севастянських мучеників». З та¬
кими в бійку не кинешся. Довелось православним невдахам
повертати назад.
Головну роль у тактичній перемозі василіан зіграла добре
налагоджена агентурна мережа, яка швидко поставила якісну
інформацію. А ідею цього маскараду подав Рутський. Він же й
мобілізував їх на рішучий хід.
Правовірний католик Рутський ще замолоду подався до Риму
здобувати вищу церковну освіту. За статутом, кожен, хто всту¬
пає до єзуїтського колегіуму святого Афанасія, складає присягу
залишатись католиком уніатського обряду до самої смерті. Фа¬
натичний католик, він спочатку відмовився перейти в уніатство,
але Ватікану настільки потрібні були такі люди, що справою
зайнявся генерал ордену єзуїтів. Він категорично наказав Рут-
ському облишити свою «грішну» претензію «бути більшим като¬
ликом, ніж сам папа римський». І слухняний католик став уніатом.
Прийнявши сан священика в 1605 році, Рутський повернувся
на батьківщину, у Вільнюс. Тут, коли він зіткнувся з неприхова-/
ною ненавистю своїх співвітчизників до уніатів, його охопили
сумніви, котрі згодом перейшли у ненависть до унії. І Рутський
вирішує повернутись до католицизму, заради чого двічі виїздить
до Риму. І хоча папа спершу відмовляв уніатові, але зрештою
задовольнив його настирливе бажання.
В цей час у Вільнюсі розпочинав свою діяльність інший фана¬
тичний вихованець єзуїтів — уніат Йосафат Кунцевич. Католики
міцно вбили в його голову «цікаву» ідею: мовляв, не так важ¬
ливо бути католиком, як усіма засобами навертати до цієї віри
інших. Тому Кунцевич ніяк не міг зрозуміти сумнівів Рутського.
Фанатик зробив усе можливе для того, щоб колега Рутський
16
повернувся до уніатства, дав згоду вступити в чернечий орден
василіан. Але тепер на перешкоді стало непорушне правило єзуї¬
тів: ніхто з них не може перейти до іншого чернечого ордену,
крім картезіанського (його члени дають обіт вічного мовчан¬
ня.— С. Д.). Та генерала єзуїтів це не спинило. Порушуючи всі
канони, він дозволив такий' перехід. Це — ще одне свідчення
серйозних намірів Ватікану щодо покатоличення Сходу і ролі в
цьому василіан.
Не дивно, що після смерті відомого своєю підступною цоліти-
кою Іпатія Потія польський король Сігізмунд III, або, як його
влучно охрестив народ, «король єзуїтів», і папа римський при¬
значили Рутського на престол київського митрополита уніат*
ської церкви. Він був слухняною зброєю Ватікану в усіх його
починаннях на Сході і доклав багато енергії і вигадки у ство¬
рення уніатського єзуїтського ордену, базою якого мали служити
василіани.
Починаючи з 1675 року, коли введено нову посаду протоархІ?
мандрита, тобто керівника ордену, василіанам настійливо при¬
щеплювалась мораль, дисципліна і практика єзуїтів. Непокірних
кидали до монастирських в’язниць і карцерів, били палицями
і канчуками.' В монастирях широко практикувались доноси, роз¬
шуки.
Так створювався передовий загін войовничого католицизму.
Папа Павло V організаційно зміцнив орден, видавши лиш^
одне, але дуже істотне розпорядження, за яким католики могли
переходити до уніатської церкви тільки через орден василіан.
Після Рутського всі митрополити уніатської церкви признача-,
лися з випробуваних єпіскопів-василіан. Про духовну кар’єру
без цієї передумови нічого було й думати.
У першій половині XIX століття орден василіан настільки
розрісся, що на своїх капітулах (радах) у Львові і Дубної утво-,
рив, крім білоруської, ще й «руську», так звану «коронну» про¬
вінцію. Відтоді орден очолюють протоархімандрит І два про¬
вінціали. . 7
Статус-кво цього ордену установив папа Бенедикт XIV. Він
видав постанову,. якою надав протоархімандритові нечувані досі
права. Як генерал ордену єзуїтів протоархімандрит присягав та
підкорявся безпосередньо самому папі римському. Це певною
мірою було офіційним визнанням тієї практики, яка вже існу¬
вала. Орден василіан перетворився на осередок ватіканської
розвідки цзагалі і розшуку в уніатській церкві зокрема.
«Переймати досвід — так переймати» — вирішили василіан¬
ські діячі і перейняли у єзуїтів властиву їм подозрілість. Пам’я-.
таючи про вплив на уніатів традиційного центру православ’я на
Україні — Києва, василіаци не довіряли навіть найвищим діячам
2 4й ;17
уніатка — митрополиту і епіскопам. До уваги не бралося на¬
віть те, що вони є вихованцями і виходцями з василіан. До них
приставляли спеціальних наглядачів, котрі дбали про дотримання
проватіканського курсу. Захопивши владу, василіани встановили
жорстоку диктатуру в уніатській церкві. Певну можливість пере¬
свідчитись у цьому мав митрополит Лев Кішка, колишній прото-
архімандрит ордену. Ніщо не могло допомогти йому, коли він на
хвилину «схибнувся», спробувавши було захистити від сваволі
василіан рядове духовенство. Колишні колеги буквально замо¬
рили митрополита.
Якщо уважно простежити за етапами розвитку цього ордену,
^яскраво вимальовується схема експансії Ватікану на Сході. Спо¬
чатку — рости вшйр. І в першій, і на початку другої половини
XVIII століття уніати агресивно ^наступають на Галичину і Пра¬
вобережну Україну, організовуючи за єзуїтським зразком серед¬
ні школи в Бучачі, Теребовлі, Збаражі, Шаргороді, Барі, Умані
та інших містах, засновуючи видавництва, найкрупніше з яких
з’явилось у Почаєві. Взагалі, за вказівками Ватікану Почаїв
перетворився на опорний пункт католицької навали на Україну.
Але крім чисто територіальної агресії йшла боротьба і за
душі віруючих. Василіани все менше маскували свої наміри, від¬
верто здійснюючи латинізацію уніатської церкви, починаючи
називати себе базиліанами. Про зрослу могутність ордену свід¬
чило і те, що до нього потяглися навіть поляки-католики, бо
саме тут відкривались широкі перспективи для блискучої духов¬
ної кар’єри. А нескорених, тобто простий народ, базиліани теро¬
ризували всіма доступними їм засобами. Процес покатоличення
українського населення супроводжувався кровопролиттям. Але
в народі вже визрівала смертельна ненависть проти своїх поне-
волювачів-посіпак, жорстоких магнатів і панів. Прості селяни
і ремісники не бачили різниці між католиком і єзуїтом, уніатом
Кбазиліанином. Всі вони зливались у його свідомості в одне по¬
няття — гнобитель.
Про ставлення українського народу до католицизму красно¬
мовно свідчить легенда, яка поширювалась під час повстання
1768 року, відомого в історії під назвою Коліївщина. За леген¬
дою, один з керівників повстання сотник уманських надвірних
козаків Іван Гонта зарізав двоїх своїх малолітніх синів тільки
через те, що рідна мати і єзуїти-базиліани окатоличили їх. Вели¬
кий Кобзар українського народу Т. Г. Шевченко використав цю
легенду у поемі «Гайдамаки», де з неперевершеною художньою
переконливістю, у підкреслено драматичних тонах надзвичайно
виразно відобразив ставлення українців до католицизму' і уні¬
атства.
...Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. «Гонто! Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть...»
«Убийте пса! А собачат
Своєю заріжу...»
У 1773 році під тиском освіченої і гуманістично настроєної
частини громадськості багатьох країн папа римський Кли-
мент XIV був змушений закрити орден єзуїтів. Прийшли чорні
дні і для базиліан, уламки ордену яких подекуди животіли в
уніатських єпархіях. Та досить було після 1814 року в Європі роз¬
гулятись реакції, і єзуїти знову ожили. Папа Пій IX видає горе¬
звісний Сіллабус, а Ватіканський собор 1870 року прийняв
догмат про «непогрішність» папи. Для єзуїтів прийшов довгожда¬
ний час торжества нетерпимості. А воскреслий орден єзуїтів, як
тільки він влаштував власне благополуччя, одразу ж подав допо¬
могу своїм молодшим братам — базиліанам. У Ватікані добре
пам’ятали про заслуги василіан у проведенні агресивної полі¬
тики католицизму на Сході, про їх зоологічну ненависть до Мо¬
скви. Ну а те, що римський папа Пій IX у 1867 році, напередодні
собору, канонізував йосафата Кунцевича, є відкритим визнан¬
ням ролі уніатської церкви—ударної сили католицизму на Сході.
Ватіканський престол могли займати різні папи, з різними
уподобаннями, програмами дій, симпатіями і задумами. Але
хто б не посідав цей сан, уважне ставлення до базиліан було
рисою, притаманною всім римським папам. Так і спадкоємець
Пія IX римський папа Лев XIII у своєму таємному розпоря¬
дженні від 12 травня 1882 року наказав звільнити монахів-васи-
ліан від залежності уніатських епіскопів і зосередити їх у До-
бромильському монастирі. Строк відновлення ордену — 25 років.
Взагалі стратегічні плани у Ватікані складались капітально, на
століття вперед.
Підготовка цього авангарду для хрестового походу на Схід
здійснювалася на основі людиноненависницького вчення родо¬
начальника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли, виховання ненависті
до російського народу, до всього того, що могло бути на пере¬
шкоді покатоличення Сходу.
І базиліани, криючись від своїх же братів за вірою — уніатів,
намертво засвоювали кредо і тлумачення мракобіса Лойоли:
«Той, хто не зненавидить свого батька і матір і навіть свою
власну душу, не може вважати себе моїм учнем...
2*
19
Слухняність і сміливість, таємниця і терпіння, хитрість і від¬
вага. Союз між нами, для кого батьківщина — весь світ, сім’я —
наш орден, а глава — Рим...
Все є справедливим, що наказує виконати старший..., під¬
леглі повинні вважати старшого вільним од людських помилок
і слабкостей. Дотримуючись повного послуху, визнавати стар¬
шого, який би він не був, намісником господа нашого Ісуса
Христа» (правило 31 «Зведення положень єзуїтського ордену»).
Підлеглий повинен підкорятися старшому, «як труп, котрий
можна перевертати в усіх напрямках, як палиця, котра підкоряє¬
ться кожному рухові, як куля з воску, котру можна видозміню¬
вати і розтягати».
«Підлеглий повинен підкорятися старшому навіть у тих ви¬
падках, коли в наказі міститься щось гріховне».
Ось в дусі такої моралі, власне, в дусі відсутності будь-якої
моралі, виховувались духовні кадри, здатні на все в ім’я підко¬
рення католицьким догматам цілих народів, в ім’я визиску і на¬
живи католицької церкви на нових територіях з небаченими мож¬
ливостями і ресурсами.
Ані відверта брехня, ані сувора конспірація не допомогли
Ватікану зберегти в таємниці імена «реконструкторів» ордену
василіан єзуїтів Залевського, Щепковського, Моравського і Енрі-
ко Яцьковського (поляків за національністю).
«сМета виправдовує засоби»
У Добромильському монастирі ставленик Ватікану довго не
затримався. Вже в 1890 році його призначають ігуменом васи¬
ліанського монастиря у Львові. Тут можливостей для активної
діяльності значно більше. І енергійний ігумен засновує бойовий
уніатський пропагандистський журнал «Місіонар». Одночасно
Шептицький ретельно вивчає обстановку в Галичині, придивляє¬
ться до політичної розстановки сил, вивчає настрої віруючих.
Несподівано для себе Шептицький пересвідчується, що по¬
гляди величезної сили віруючих звернені на Схід, до Росії, що
цим настроям піддалась навіть певна частина уніатського духо¬
венства. Боротьба бідних українців з більш заможними поля¬
ками, релігійний індиферентизм народних мас, у які широко
проникають соціалістичні ідеї — як тут не засумувати. А коли
врахувати й любов українського народу, зокрема молоді, до Ве¬
ликого Кобзаря, широку обізнаність з його полум’яною твор¬
чістю, яка виховувала ненависть до своїх гнобителів — польських
панів, ксьондзів-езуїтів і базиліан, кликала до боротьби, зрозу¬
міло, що настрій у Шептицького був далеко не оптимістичний.
Та Шептицький не складає зброї, його не покидає маніакаль-
20
на ідея «переробки» народу на католицький манер. З подвоєним
ентузіазмом він бере участь у проведенні собору уніатської цер-
- кви, скликаного у Львові митрополитом Сембратовичем у 1891 ро¬
ці. На собор покладались великі надії, зокрема надії мобілізу¬
вати все уніатське духовенство і розпочати широкий наступ на
всі ворожі церкві явища. Ну а того, хто не скориться, чекатиме
доля уніатського священика з села Гниличок Івана Наумовича,
який помер у тому ж 1891 році. Шептицький добре знав, яка рука
вклала отруту в руки «зрадника» Наумовича. Та львівський ігу¬
мен залишався спокійним, ще б пак — «мета виправдовує засо¬
би». А відгук, що пішов по всіх парафіях, попередить кожного:
знайте, мовляв, що чекає за зраду папи римського.
Як розбудити релігійні почуття народу, розвіяти його невіру
в католицизм? Відповідь на ці питання він шукав скрізь, але,
забігаючи наперед, скажемо, що не знайшов до останнього свого
подиху.
Ще в Римі, коли його наспіх готували до «великої місії»,
Шептицький відчув велику прогалину в своїх знаннях, особливо
з історії церкви, історії Польщі і Росії. Він буквально захопився
хвацькими операціями єзуїтів, «подвигами» василіан на Україні.
Так в його духовному житті з’явились і герої, яких він обрав
зразком для себе,— творець Брестської унії Петро Скарга, уніат¬
ський митрополит Рутський і епіскоп йосафат Кунцевич. Вже це
певною мірою зумовило прийоми, метод і стиль роботи'Шепти¬
цького, адже він і не приховував, що, лише поєднавши здібності
кожного з своїх улюблених героїв, можна бути впевненим у своїх
силах.
Прагнучи, як і його ідеали, вписати в історію церкви не одну,
на його погляд, славну сторінку, молодий чернець починає скла¬
дати плани проникнення в Росію. Першим конкретним кроком
у цьому напрямі був розроблений ним проект організації в Бол¬
гарії спеціальної «василіанської місії». Пропозиція, подана ним
Ватікану, мала свідчити про далекоглядність молодого уніата.
Агресивно настроєний базиліанин рекомендував скористатися
тісними зв’язками між болгарами і росіянами для засилання
своїх людей на Україну і в Росію з метою організації уніатських
осередків. Така «місія», за задумом Шептицького* могла б займа¬
тися також і пропагандою проти православ’я в Болгарії. Але
більш практичні святі отці з Ватікану реальніше дивились на
перспективи такої «місії».
Однак відхилення цього проекту не збентежило його автора.
В 1898 році Шептицький обмірковує вже більш серйозний план.
Використовуючи своє професорське звання (викладав тоді бого¬
слов’я в монастирі василіан у Кристинополі), Шептицький ство¬
рює новий уніатський чернечий орден студитів, котрий очолив
21
його брат Казімір (після прийняття монашества — Климент).
Професор сам добирає членів ордену, проводить з ними тривалі
бесіди, готуючи їх до однієї мети — виконання важливої місії на
Сході.
Знаючи, що кожного року з усіх кінців Росії до Палестини
прибувають юрби прочан, Шептицький вирішив створити там
щось на зразок вербувального бюро. А для цього потрібні спе¬
ціально підготовлені люди, які б могли під пристойним приво¬
дом легко і невимушено зав’язувати знайомство з таким росіяни¬
ном чи українцем, не виказуючи своєї зацікавленості, «солодко»
обробити їх і, завербувавши, давати їм відповідні завдання для
виконання при поверненні додому.
Цього разу Шептицький діяв більш завбачливо, виклавши
Ватікану свій план і одночасно повідомивши, що таке бюро вже
створене і готове до дії/
Конгрегацію пропаганди віри, куди було подано проект, тоді
очолював один з «хрещених батьків» Шептицького — кардинал
Мечислав Ледоховський. Може через це, а швидше через можли¬
вості, закладені в плані, конгрегація знайшла його пропозицію
дуже ефективною, однак реалізацію взяла на себе. А Шепти¬
цькому не без уїдливості зазначили, що «з Галичини безпосе¬
редньо шляхи до Росії більш короткі і набагато зручніші, ніж
через Палестину».
Для честолюбної душі аристократа-конкістадора така іро¬
нія була справжнім ударом. Шептицький починає гарячково роз¬
робляти план, за яким проникнення в Росію мало здійснюватись
через її кордон з Австро-Угорщиною. Але тривожне становище
в самій уніатській церкві, серйозні події, що насувались з непе¬
редбаченою швидкістю, примусили його на деякий час відмови¬
тись від цих планів.
"У 1898 році помер глава уніатської церкви кардинал Сіль-
вестр Сембратович. Ішов час, а його місце ніхто не займав. Всі
розуміли, що тут криється якась таємниця, але її знали лише
кілька осіб у Ватікані. Дійсно, апостольська столиця навмисне
утримувала вакансію. А тим часом графа Андрія Шептицького
в терміновому порядку висвятили на епіскопа і призначили йому
Станіславську єпархію. Нарешті, 29 жовтня 1900 року Ватікан
і цісарський уряд назвали графа Андрія Шептицького митропо¬
литом уніатської церкви.
У 1888 році — монах, магістр ордену василіан, у 1890 — ігу¬
мен василіанського монастиря, в 1893 — священик, у 1899—
епіскоп, у 1900 році — митрополит, глава уніатської церкви. І це
в 35 років! Ватікан виконав свою обіцянку: Шептицькі могли не
жалкувати, що представник їхнього древнього аристократичного
роду віддав перевагу не військовій, а духовній кар’єрі.
22
«Я хочу бути і буду митрополитом руським!»
Колишній уланський офіцер і новоявлений лідер уніатської
церкви чудово усвідомлював, заради чого його посадили на цей
престол. Навіть історія собору святого Юра, який став його ка-
тедрою, говорила про одвічні устремління Ватікану на Схід.
Свого часу колишній ротмістр польського війська, уніатський
епіскоп Йосиф Шумлянський приступом здобув цей собор у пра¬
вославних. Не приховуючи своїх намірів, Шумлянський навіть
взяв участь у поході короля Яна Казіміра на Україну і діяв
разом з ворогом українського народу польським гетьманом Сте-
фаном Чарнецьким. Не побоявся він взяти участь і у ганебному
знущанні над останками великого сина українського народу
Богдана Хмельницького. Стефан Чарнецький, як свідчать неспро-
стовані докази, захопивши Чигирин і Суботів, розрив могили
Богдана Хмельницького і сина його Тимоша, спалив останки і
розвіяв попіл по вітру.
Такий метод покатоличення Сходу «огнем і мечем» не міг при¬
нести успіху вже в ті часи, тим більше він був безнадійним у
XX столітті. Розуміючи це як ніхто інший, граф Шептицький
розпочав свою діяльність глави уніатської церкви насамперед
як дипломат і проповідник, вбачаючи своїм першочерговим обо¬
в’язком розробку «нової тактики». Це був плід не стільки самого
Шептицького, скільки директива конгрегації по пропаганді віри
і самого папи Льва XIII. «Нова тактика» базувалась на розгор¬
танні сепаратистського руху серед українців і білорусів, при¬
щепленні ненависті до «москалів». Пам’ятаючи про кровний істо¬
ричний зв’язок трьох слов’янських народів, Шептицький нама¬
гався посіяти між ними розбрат заради інтересів католицької
Австро-Угорської монархії і кайзерівської Німеччини. За всяку
ціну відірвати ці народи від Москви — лише при виконанні цієї
умови уніати розраховували на успіх в покатоличенні українців
і білорусів.
Щоб виступити походом проти ворогів зовнішніх, спочатку
слід очистити свій табір від ворогів внутрішніх. І Шептицький
ставить собі за мету повністю придушити «москвофільський»
рух серед віруючих і духовенства уніатської церкви. Він надто
добре проаналізував історію невдач своїх попередників і непо¬
гано орієнтувався в складній ситуації, щоб прямувати до мети
навпростець. Він ніде і ніколи не забував вимовляти з властивим
йому притиском: «Я є митрополит руський».
Для польського магната ця фраза була не зайвою. Справа ж
бо в тому, що серед віруючих і духовенства Станіславської єпар¬
хії, де він був епіскопом, всерйоз говорили: «Рим призначив нам
на епіскопа ляцького пана, поляка-магнатича, єзуїта-латинника,
23
запеклого ворога всього руського». А як тільки стало відомо про
нове підвищення Шептицького — найвище в уніатській церкві,
цей поговір поширився на всій Галичині і навіть Буковині та
Закарпатті. Це дуже псувало настрій молодому епіскопу. Тому
під час інтронізації в Святоюрському соборі під хитрі усмішки
польських аристократів, які прийшли помилуватись на апофеоз
сдави їх брата по духу і крові, Андрій Шептицький буквально
поспішив заявити: «Різні люди всіляко можуть думати та гово¬
рити про мене. Але я хочу, щоб всі знали і розуміли, що коли
я обіймаю становище митрополита руського, то я ним хочу бути
і буду...»
І йа всіх перехрестях при першій-ліпшій нагоді по всій Гали¬
чині зазвучали промови Шептицького, уніатських епіскопів, свя¬
щеників і монахів, які закликали до походу проти «конаючих
у православному єретицтві» народів Росії. В унісон звучало і
друковане слово багатотиражних брошур, газет, спеціальних ви¬
дань, яким так багато уваги приділяв уніатський митрополит.
Так створювався психологічний грунт для здійснення планів
німецького і австрійського генеральних штабів, так проводилась
глибинна обробка майбутніх жертв першої імперіалістичної війни.
Коли порушуються заповіді
Шептицький був не таким вже фанатиком, щоб не помічати
реакції на свої дії, тим більше, що широкі народні маси байдуже
поставились до його закликів. Декани і уніатські парохи в при¬
ступах запопадливості поспішають з своїми роз’ясненнями: мов¬
ляв, якраз пішла чергова епідемія не лише москвофільства, а й
невіри в бога, непослуху до цісарської влади.
Те, що вони називали «хворобою, епідемією», насправді було
відвертим волевиявленням усього народу. • Галичину 1902 року
охопило полум’я виступів селянської бідноти. Лише в Східній
Галичині одночасно страйкувало 100 тисяч селян. Революційна
хвиля дійшла до Львова, де заворушення п’ятитисячного загону
будівельників зброєю придушив цісарський уряд.
Треба віддати належне вмінню Шептицького аналізувати
ситуацію. Так, він досить швидко дійшов висновку про особливу,
найвищу небезпеку, яку несуть в собі «руйнівні соціалістичні
ідеї». І він розробляє цілу програму дій проти цих ідей. Великій
силі слід протиставити силу. Шептицький вважає, що світові
соціалістичних ідей може протистояти лише одне — церковне
вчення, і то за умов, коли ним просякнуто все: громадсько-полі¬
тичне, економічне, культурне життя народу. Свою програму він
викладає в одному з численних пасторських послань «О кве-
стїї соціальній». Це послання виходило з ординарних рамок і
24
претендувало на роль теоретичної бази тогочасної церковної
політики.
Як вутлий човен не переживе зіткнення з могутнім броненос¬
цем, так і цей трактат буквально розсипався під силою критич¬
ного слова Івана Франка. Письменник констатував, що «його
(Шептицького) діягноза того питання не сягає йому, можна ска¬
зати, ані до колін, а його терапевтичні погляди застарілі на цілі
століття, коли не більше».
Що ж пропонує Шептицький? Насамперед, він повчає свяще¬
ників, що вони не лише можуть вільно займатись політикою, а й
повинні це робити, звичайно, якщо ця політика не суперечитиме
«науці Христа» (католицизму.— С. Д.). Отже, священик повинен
не попускати «узду людських пристрастей», а викорінювати «дух
непослуху до власті... революційний дух». І нарешті, соціалізм
він обстрілює з фортеці приватної власності, намагаючись зіграти
на струні селянина — праві приватної власності на землю, якого
позбавляє соціалізм, ця «секта ворожа богові, церкві і ворожа
народному добру».
Отаку програму Шептицький пропонував не лише священи¬
кам, а й усім захисникам «правопорядку». Йдеться, звісно, про
той правопорядок, який, виходячи з конкретного становища Гали¬
чини, влаштовував цісарську владу, клас поміщиків і капіта¬
лістів.
Невдовзі Шептицький власноручно подав приклад того, як
слід проводити політику, зокрема в національному і соціальному
питаннях. У 1908 році галицький українець студент Мирослав
Січинський у відповідь на знущання шляхти над його співвітчиз¬
никами вбив цісарського намісника в Галичині польського магна¬
та графа Анджея Потоцького. І його прізвище, і родовий список
злочинів проти українського народу посилювали значення цього
акту. Яку ж позицію обирає «митрополит руський», коли навіть
національна буржуазія не наважувалась вголос висловлювати
своє ставлення до цієї події? Шептицький у своїх проповідях
різко засудив вчинок Січинського. Більше того, не дбаючи про
свій авторитет серед місцевого населення, він кваліфікував убив¬
ство намісника як «злочин перед богом», злочин «проти власної
суспільності, проти вітчизни» і, «нічтоже сумняшеся», прирівню¬
вав смерть ката Потоцького до... «мученицької смерті Христа».
Видатний український письменник-демократ Василь Стефа-
ник, виступаючи 26 червня 1908 року в палаті панів австрій¬
ського парламенту, не залишив каменя на камені від цієї облуд¬
ної балаканини. «На проповіді у велику п’ятницю,— говорив
він,— митрополит граф Андрій Шептицький смерть Потоцького
прирівняв майже до смерті Христа, а акт Січинського назвав
не тільки «злочином перед богом», але і проти власної суспіль¬
25
ності, проти вітчизни. Кожному мусять кинутися в очі ці два
факти: з одного боку, те, що... митрополит Шептицький... не ви¬
ступив проти порушення заповіді «не убий», коли при виборах
у 1897 році вбито Стасюка, коли під час страйку в 1902 році вбито
Скочиліса, коли під час руху за виборчу реформу вбито 6 селян
в Лядськім, коли під час останніх виборів до парламенту вбито
трьох селян в Горуцьку і коли під час останніх виборів до сейму
вбито в Коропці Марка Каганця, того самого Каганця, смерть
якого чи не була рішаючою для Січинського.
З другого боку, той виступ з приводу смерті Потоцького... Ці
два факти мусять кожного навести на думку, що церква не все
виступає однаково проти порушення заповіді «не убий»...»
Що ж так налякало Шептицького? Вбивство сородича по
класу і побоювання за панівну роль всього класу гнобителів
примусили його забути навіть про обережність духовного на¬
ставника. його лякала могутня хвиля очолюваної більшовиками
революції 1905 року в Росії, яка впливала на свідомість робіт¬
ників і селян Галичини. Своїми виступами він намагався хоч
чимось відвернути душі віруючих від цієї «жахливої» загрози.
Зі шпигунським завданням
І хоч складною була ситуація в Галичині, все ж вона повністю
не поглинала Шептицького. Його кипуча енергія прагнула подій
значно більших масштабів, а честолюбний характер поривався
спробувати свої сили на російських просторах. Ці прагнення, як
ніде, високо цінували в австрійському і німецькому генеральних
шт^ба.хк-де розгорталась робота по складанню планів війни з
Росією/
З дозволу австрійського цісаря Франца-йосифа і з благосло¬
вення Ватікану уніатський митрополит, незважаючи на свій висо¬
кий сан, наважується на карколомну шпигунську авантюру.
Відростивши бороду і змінивши сутану на цивільний одяг, «князь
церкви» під ім’ям якогось юриста доктора Євгена Олесницького
через Німеччину потайки перебирався в Росію, Він відвідав
Вільнюс, Мінськ, Слуцьк, Вітебськ та інші міста Білорусії. І всю¬
ди налагоджував зв’язки з старою проуніатсько-шпигунською
агентурою, вербував, інструктував нових агентів. Виконавши
цю частину своєї програми, він уже було зібрався вирушити на
Україну, як з ним трапився непередбачений випадок: Шепти¬
цький загубив свій підроблений австрійською розвідкою паспорт.
Довелось терміново згортати свою діяльність і, рятуючи свою
особу, пробиратись до Львова.
Коли фальшивий паспорт на ім’я доктора Олесницького по¬
трапив до рук російської контррозвідки, там і гадки не мали,
26
яка важлива птиця вислизнула з-під їхнього носа. А дізнавшись,
контррозвідка взяла Андрія Шептицького на облік як простісінь¬
кого шпигуна. Блискучого аристократа, графа, митрополита,
«проводиря душ цілого краю»!
Цей вояж був не єдиним у багатій на пригоди біографії
Шептицького 1. Він здійснив не одну авантюристичну поїздку до
Росії, завжди повертаючись звідти з купою важливих повідом¬
лень і спостережень, за які його ще вище цінували у Відні, Бер¬
ліні та Ватікані.
У пошуках політичного капіталу
Аналізуючи діяння Шептицького, дивуєшся: як багато злого,
ворожого народові і прогресові встигла зробити ця людина за
своє життя! Іноді здається, що це робили різні люди, що у ми¬
трополита було кілька життів. Одне, скажімо, шпигунське — для
австрійсько-німецьких властей і ватіканських «апостолів», інше—
для своєї пастви, третє — для керованої ним уніатської церкви
і т. д.
Після повернення з Росії до Львова Шептицький прагне
нажити політичний капітал з допомогою перевіреного віками
методу — філантропічної діяльності. Митрополит удає з себе без¬
корисливого мецената, на кошти митрополії (о, він не був на¬
стільки необачним, щоб дати привід для розмов, і додав власні
кошти) розгортає будівництво музею, лікарні, поширює також
благодійні інституції, допомагає матеріально бідним семінари¬
стам і студентам, художникам і артистам, письменникам і публі¬
цистам, громадським і політичним діячам. При цьому він завжди
дбав, щоб кожний такий факт знало якомога більше людей, дріб¬
ними подачками намагався поширити свою популярність серед
українського населення.
У громадському житті Шептицький прагнув завоювати пози¬
цію верховного судді і авторитет неупередженої людини по від¬
ношенню до різних політичних партій і угруповань. Але з ким
би не зустрічався, кому б не «допомагав» уніатський владика,
він з хитрістю єзуїта індивідуально обробляв свого співрозмов¬
ника в дусі ненависті до Росії, навіював думку про історичну
місію Галичини як реставратора «національно-державного і цер¬
ковного відродження України». Зрозуміла річ, ці демагогічні
прийоми допомагали Шептицькому використовувати устремління
українських буржуазних націоналістів і тих, хто потрапив у на¬
ціоналістичні тенета, в інтересах свого класу. Не забував граф
і про цісарську Австро-Угорщину та кайзерівську Німеччину і,
1 Л онгин Цегельський. Митрополит Андрій Шептицький. Корот¬
кий життєпис. Філадельфія, 1937.
27
зрозуміло, про Ватікан, підкреслюючи в кожному виступі і бесі¬
ді, що «тільки з допомогою цих сил вдасться відірвати Україну
від варварської Росії і наблизити українську націю до Західної
Європи».
Прийомами єзуїтської дипломатії уніатський владика приру¬
чав галицьких діячів буржуазно-націоналістичного табору і до¬
магався того, щоб кожне їхнє починання не обходилось без його
благословення. Таким чином, митрополича резиденція в соборі
святого Юра, крім центру церковного, одночасно станала цент¬
ральним штабом українського буржуазного націоналізму. Цей
факт не приховують навіть біографи-панегіристи Шептицького.
Той же Лонгин Цегельський писав: «Раз у раз приїздили там та
виїздили потайні емісари — висланники-українці з Холмщини,
Херсонщини, Полтавщини тощо. В будинках святоюрського па¬
лацу проживали утікачі з-під царського кнута, на кошти митро¬
полита виховувались у Львові чи Римі на тайних місіонерів для
України і Білорусії...»
Все це звучало в унісон з політикою Ватікану щодо агресив¬
них сил і натхненників світової війни. Так, у 1903 році німецький
кайзер Вільгельм II відвідав папу римського. Як писав німе¬
цький канцлер фон Бюлов, Лев XIII прирівняв Вільгельма до
Карла Великого, який «схилив весь тодішній цивілізований світ
до підніжжя хреста, одержавши благословення на виконання
цієї місії від папи Льва III. Тепер... німецький імператор також
одержав... від папи Льва XIII напучування повернути Європу
до лона християнства..., поборовши соціалістичні та атеїстичні
течії».
В апостольській столиці серйозно розраховували на те, що
Вільгельм II, кинувшись на Схід, може допомогти Ватікану на¬
вернути до «лона християнства», тобто до католицизму, народи
Росії. І не біда, що Вільгельм був не католиком, а протестан¬
том,— для цієї місії будь-які руки підходящі, тим більше, що
кайзер погодився взяти на себе «місію Карла Великого», в свою
чергу забувши образу, адже його одновірців папи римські нази¬
вали «несамовитими безумцями». Оскільки першими об’єктами
агресії мали бути російський, український і білоруський народи,
діяльність Шептицького та іже з ним дістала палке схвалення
обох його покровителів.
Насамперед, треба було ідеологічно обробити народні маси,
отруїти їх свідомість, створити нові політичні ідеали. Нашвидку¬
руч ідеологічні кравці шили нове вбрання для тих зрадників, які
намагались відірвати український народ від братнього російсько¬
го. Цинічно фальсифікуючи історію, вони називали Мазепу, Ор¬
лика, Виговського національними героями, водночас паплюжили
як «московського запроданця» патріота своєї батьківщини геть¬
28
мана Богдана Хмельницького. Зрадників українського і білорусь¬
кого народів Рогозу, Терлецького, Потія, продовжувачів їхньої
іудиної справи Рутського, Кунцевича та інших керована Шепти-
цьким верхівка уніатської церкви проголошувала «подвижника¬
ми» і захисниками цих народів, а борців з цими зрадниками —
«православними єретиками», «апостатами» і «підніжками
Москви».
Наступний етап мав організаційний характер. Австрійський
і німецький генеральні штаби вимагали створення спеціальних
організацій, з допомогою яких можна тримати «свідомих україн¬
ців» у стані постійної мобілізаційної готовності.
І кипуча енергія Шептицького переводиться в це мілітарист¬
ське річище. Він стає ініціатором, засновником і протектором
різних націоналістичних і напіввійськових організацій, де явні
і таємні агенти австрійського генштабу готували наддністрян¬
ських українців «до великої місії визволення» їхніх наддніпрян¬
ських братів «огнєм і мечем».
Фальшивий діамант
Хоч і багато було справ у Шептицького, та все ж він зна¬
йшов час для такого, на перший погляд, другорядного для митро¬
полита діла, як створення церковного музею. Ще під час першої
поїздки по архієпархії, на Буковину і в Закарпаття він звернув
увагу на таке «неподобство»: в уніатських церквах ретельно
зберігались пам’ятки візантійського і українського народного
мистецтва. «Як то може бути? — обурювався Шептицький.—
Служба в церкві греко-католицька, а ікони, церковний живо¬
пис— греко-православні? Така необережна невідповідність пов¬
сякденно нагадує хлопам про Хмельниччину!» При цьому він,
не обмежуючись словесними докорами, вилучав з церковного
реквізиту все те, що можна відправити до Львова. Натомість
парохи одержували виготовлених у Ватікані «святих», серед
яких, звичайно, одне з чільних місць належало Йосафату Кун-
цевичу.
Кілька років відбувався цей активний обмін. Уніатські отці,
і насамперед завбачливий митрополит, одержували від нього
подвійну вигоду. Створений Шептицьким фонд поновлювався
подекуди надзвичайно цінними експонатами, а віруючі, вихову¬
вались на «кращих» уніатських зразках. Ну, а «пам’ятки куль¬
турно-церковного життя» українського народу можна і пере¬
осмислити.
Чим більше у святоюрських кладових накопичувалось пам’я¬
ток старовини, тим активніше парохи, ченці і черниці поширюва¬
ли легенду про «доброту і щедрість отця митрополита, його
29
турботи про грішну паству». В очах інтелігенції його намагалися
зробити великим уболівальником за справу народну, завжди
готовим до жертв.
У 1905 році церковний музей з великою помпою відкрито при
львівській резиденції митрополита. Оголошена громадськості
мета його діяльності густо оплетена в демократичний кокон
брехні: мовляв, усе в ньому робитиметься в ім’я збереження і
впорядкування культурного життя народу. Для цього Шепти¬
цький створив цілу концепцію, яка мала доказйти, ніби уніат¬
ська церква ніколи не була церквою зради, а навпаки — висту¬
пала носієм чистого православ’я. Ось як він це доводив:
«Всі зібрані тут цінні святі національні пам’ятки минувшини
мають завжди свідчити про чистоту нашого православ’я перед
православ’ям наших братів наддніпрянців, замуленого Москвбю,
треба, щоб всі зібрані нами тут цінності минувшини будили
у кожного, хто їх оглядатиме, свідомість того, що наше право¬
слав’я — це святе передання нашого великого святого Володи¬
мира. Воно перейшло до нас через царгородських патріархів
Іоанна і йосифа 1... та нашого митрополита Ісидора2... Треба
завжди підкреслювати також і те, що київська церква прийняла
Ісидора і з’єдналась із вселенською церквою. Бунт проти Ісидора
зайшов тільки в московській церкві, і то не з боку духовенства чи
народу, а з боку тільки московського великого князя».
Ця теза була одним з найулюбленіших аргументів у арсеналі
митрополита. Майже слово в слово повторив він її під час гітле¬
рівської окупації в 1943 році, намагаючись переконати україн¬
ську православну інтелігенцію з’єднатись з католицизмом.
Все одно, мовляв, колись всі українці і «над Дніпром», і «над
Збручем», і «над Дністром» стануть уніатами. Таку настанову
дав Шептицький працівникам музею, які мали «просвіщати бра¬
тів над Дніпром».
І не така це вже і безневинність, як може здатися на перший
погляд. Все це органічно входило до наступальної концепції
уніатського проводиря, метою і змістом якої була «ампутація
України від Росії». Він завжди тримав її напоготові. А коли
з’являлись «зручні» обставини — громадянська війна, період іно¬
1 Іоанн Векк і Йосиф II — константинопольські православні патріархи,
у яких римські папи видушували згоду на унію з католицизмом, у першого —
під час Ліонського собору (1274 рік), у другого — під час Ферраро-Флорентій-
ського собору (1439 рік).
2 Ісидор — митрополит київський і всієї Русі, грек за походженням. На
Ферраро-Флорентійському соборі виявив себе завзятим прихильником унії
з католицизмом, за що був нагороджений саном кардинала. Через Ісидора
Ватікан сподівався підкорити православну Русь. Після повернення до Москви
за наказом великого князя московського Василія Темного Ісидор був ув’язне¬
ний. Згодом, боячись народного гніву, утік до Риму.
ЗО
земної воєнної інтервенції чи окупація України німецько-фа¬
шистськими ордами,— Шептицький підкидав цю концепцію для
реалізації різним зрадникам народу.
Глава уніатської церкви постійно дбав про свій авторитет,
використовував найменшу можливість, щоб продемонструвати
свої українофільські настрої, демократичність натури, патріо¬
тичні прагнення. А тут такий виключний випадок—перетворення
церковного музею в «Український національний музей». Шепти¬
цький хотів здобути з такої зміни вивісок максимум користі.
Не дивно, що українські буржуазні націоналісти розгорнули ши¬
року пропагандистську кампанію, рекламуючи на кожному кроці
заслуги «князя церкви», бо ж тільки завдяки «заходам і коштам
митрополита графа Андрія Шептицького для відродження і роз¬
витку національної культури» був створений музей.
На цю подію звернув тоді увагу В. І. Ленін. У зошитах II
і III, в яких В. І. Ленін записував свої думки з національного
питання, знаходимо: «У Львові засновано церковно-археологіч¬
ний музей, який «Рада» називає «національним» (українським).
Засновник — Андрій Шептицький, митрополит уніатський, «вождь
клерикальної партії в Галичині». «Лозунг національної культури.
Буржуазний лозунг, реакційний...» І далі: «Національний музей
у Львові — національна культура!!» 1
В своїх працях В. І. Ленін з великою переконливістю пока¬
зав, що криється під цим лозунгом. «Оберігаючи від кріпосників і
від поліцейської держави рівноправність усіх національностей,—
писав він,— ми стоїмо не за «національну культуру», а за і н-
тернаціональну культуру, в яку від кожної національної
культури входить тільки частина, а саме: лише послідовно-демо¬
кратичний і соціалістичний зміст кожної національної культу¬
ри» 2. «...Лозунг «національної культури» є клерикальний або
буржуазний обман — все одно, чи мова йде про великоруську,
українську... чи будь-яку іншу культуру» 3. «В кожній національ¬
ній культурі є, хоча б не розвинені, елементи демократичної і со¬
ціалістичної культури, бо в кожній нації є трудяща і експлуатова¬
на маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демо¬
кратичну і соціалістичну. Але в кожній нації є також культура
буржуазна (а здебільшого ще чорносотенна і клерикальна) —
притому не у вигляді тільки «елементів», а у вигляді пануючої
культури. Тому «національна культура» взагалі є культура по¬
міщиків, попів, буржуазії» 4.
«В ім’я національної культури — великоруської, польської,
1 Ленинский сборник XXX, стор. 14, 69.
2 В. І. Ленін. Твори, т. 19, стор. 90.
3 Т а м же, стор. 335.
4 В. І. Ленін. Твори, т. 20, стор. 8.
31
єврейської, української та ін.— влаштовують реакційні і брудні
дільця чорносотенці і клерикали, а потім і буржуа всіх націй...
Лозунг національної культури є буржуазний (а часто і чорно¬
сотенно-клерикальний) обман. Наш лозунг є інтернаціональна
культура...» *.
Ленін, звичайно, узагальнював цілі явища. Але ці думки
повністю стосуються і такого окремого факту, як організація
«Українського національного музею». Життя показало, що, не¬
зважаючи на різні хитрощі з маскуванням під народні інтереси,
буржуазія і церковники перетворювали музей у все більш від¬
вертий розсадник ідеології українського буржуазного націона¬
лізму. Перед музеєм було поставлено конкретне завдання —
«обгрунтувати» націоналістичні концепції, за якими український
народ (починаючи з Київської Русі і понині) не мав ніякої спо¬
рідненості і спільності з російським народом, що українська
нація «безбуржуазна» і історично розвивалась «єдиним пото¬
ком». Отже, йшлося про фальсифікацію історичних фактів, тобто
підведення своєї ідеології під «переробку» археологічних і лін¬
гвістичних даних та історичних джерел, під гасло «Галичина —
П’ємонт України».
Цю хитромудру акцію українські буржуазні націоналісти на¬
рекли ім’ям митрополита Шептицького, назвавши її «найкращим
діамантом його княжих жертов на народні добродійності». Що ж,
вони залишились вірними своєму правилу підсунути людям під¬
робку замість обіцяних коштовностей.
Таємні вказівки папи римського
У 1903 році помер папа Лев XIII. його наступника — папу
Пія X — було обрано лише тоді, коли австрійський цісар Франц-
Йосиф наклав вето на обрання головного претендента кардинала
Рамполі, якого підозрювали в симпатіях до Франції. Папа Пій X
відразу ж виявив себе гідним спадкоємцем гіолітики Льва XIII
з його орієнтацією на німецько-австрійські панівні кола. Щодо
Росії намісник отця небесного проводив досить земну діяльність,
підбурюючи австрійського цісаря і німецького кайзера до похо¬
ду на Схід. За традицією з цим походом папа пов’язував надії
на покатоличення східнослов’янських народів.
Нового папу дуже непокоїли революційні вибухи в Росії, а
також широка хвиля масових страйків і демонстрацій, що про¬
котилися на Галичині під впливом першої революції 1905—
1907 років. Тому він поспішив викликати главу уніатської церк¬
ви, щоб особисто ознайомитись з настроями в Галичині, а го¬
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, стор. 7.
32
ловне — обговорити становище в Росії і дальші плани експансії
католицизму на Схід.
Відомо, що Ватікану ніколи не бракувало інформації про
політичне становище в будь-якій країні, тим більше в Росії.
Єпіскопи католицької церкви Царства Польського, Білорусії,
України та й з самої російської столиці агенти щедро поставля¬
ли такі відомості, яким могли позаздрити найпоінформованіші
розвідки світу. І все ж доповідь Шептицького справила на папу
величезне враження. Змальована ним картина розпаду само¬
державства, передбачення революційної катастрофи, її немину¬
чість — все це просто налякало папу. А провидець-митрополит,
крім чисто «фотографічних» даних, вказував на джерела подій,
кваліфікував їх, узагальнював: «...Головна підвалина самодер¬
жавства — російське православ’я — губить моральну силу, стає
безпомічним у боротьбі з страшною революційною руйнівною
силою, яка може обвалити весь суспільний лад у Росії».
Прикрасити доповідь цінними даними уніатському владиці
допоміг його брат, офіцер австрійського генштабу Станіслав
Шептицький. В той час він був військовим аташе Австро-Угор¬
щини при російській армії в Маньчжурії і з скрупульозністю
досвідченого розвідника вивчав російську армію і політичне ста¬
новище в Росії. Не дивно, що «реферат» Шептицького привернув
увагу всієї верхівки апостольської столиці і навіть викликав
загальну дискусію про генеральний план дій Ватікану на Ро¬
сійському Сході.
Дехто з конгрегації по пропаганді віри, нагадавши колишні
заслуги Польщі, обстоював право польського католицького духо¬
венства на провідну роль у справі покатоличення народів Росії.
Шептицький виступив проти цієї, як він сказав, «застарілої кон¬
цепції», оскільки, на його думку, польське духовенство виконало
своє призначення, створивши греко-католицьку церкву. Відтоді
месіанство на Сході перейшло лише до цієї церкви та її духовен¬
ства. Свою пристрасну промову Шептицький закінчив поси¬
ланням на заповіт папи Урбана VIII: «О мої рутени, через вас
я сподіваюсь навернути весь Схід». Виконання цього заповіту,
підкреслював Шептицький, було мрією папи Урбана VIII і папи
Льва-ХІІІ, який доклав багато зусиль, щоб перетворити її в дійс¬
ність. «Ми стоїмо напередодні великої події. Греко-католицька
церква — це паперть, через яку численні народи Росії мусять
увійти в лоно святої католицької церкви. Польське католицьке
духовенство не повинно стояти цьому на перешкоді, а навпаки,
...мусить бути готовим всіляко сприяти цьому і діяти там у доб¬
рій згоді з нами — греко-католиками. Російський Схід — нива
широка, жнив’я там багато... Вистачило б тільки апостольських
женців, щоб охопити це жниво...»
З 428
33
Красномовний митрополит домігся успіху: Пій X, цілковито
погодившись з ним, дав Шептицькому ряд суто таємних вказі¬
вок. «Останні повідомлення,— говорив папа,— свідчать про не¬
певне становище в Росії. Цілком можливо, що для придушення
безбожних руйнівних сил революції в Росії потрібна буде зброй¬
на допомога західних держав. Австрія і Німеччина стоять напо¬
готові. Уніатська церква мусить бути готовою виконати на Росій¬
ському Сході ту велику місію, яку на неї покладав апостольський
престол від часу її заснування. Будучи свідомим своєї великої
місії покатоличення народів Росії — українців, білорусів і росіян,
апостольський престол ставить в обов’язок усьому уніатському
духовенству і церкві в цілому надати своїй діяльності наступаль¬
ного характеру.
Так зване вселенське православ’я,— продовжував Пій X,—
тримається на православ’ї російському. Тим часом православна
церква в Росії, втрачаючи свій моральний вплив, неспроможна
протидіяти страшній руйнівній силі... і більше того, своєю без¬
порадністю сприяє руйнівній силі. Поки що треба розвинути яко¬
мога ширшу акцію по таємному залученню в унію з апостоль¬
ським престолом найбільш авторитетних і впливових православ¬
них священиків, а особливо епіскопів, переконуючи їх поряд з
суто церковними аргументами також тим, що тільки з допомогою
святої католицької церкви державна влада спроможна стримати, *
протидіяти і придушити руйнівну силу революції. Для цього тре¬
ба заслати в Росію найбільш здібних уніатських місіонерів з
широкими повноваженнями, але такими, що сприяли б виконан¬
ню основного завдання — залучення схизматів-єпіскопів і свяще¬
ників до унії з святою католицькою церквою. Ми багато губимо
у Франції. Сподіваємось, що загублене з лишком надолужимо
в Росії».
Через кілька років Ватікан знову викликав Шептицького до
апостольської столиці. Папа був задоволений не лише доповід¬
дю, а й нелегальною роботою митрополита і його агентури в
Росії. Шептицькому видали таємний документ, який засвідчував
його повноваження діяти на користь унії в межах усієї Росії.
Водночас Пій X конфіденціально попередив митрополита: «Євро¬
па напередодні великої війни проти Росії. В цій війні бог благо¬
словить здобути перемогу державам, які керуються принципами
святої католицької церкви. Тепер, коли Росія придушила руйнів¬
ну силу революції, ми не можемо не вбачати тієї небезпеки, яку
являє ця схизматицька держава для святої католицької церкви
своїм нестямним прагненням «всіх обрусити — всіх оправослави-
ти...» Ми будемо спокійні лише тоді, коли схизматицьку Росію
в цілому чи частково.... вдасться навернути до єдино правдивої
церкви Христової і підкорити апостольському престолу».
34
Повернувшись до Львова, Шептицький скликав лідерів уніат¬
ської церкви і в цьому вузькому колі виклав як велику таємницю
настанови Ватікану.
Все це розпалило уяву честолюбного уніатського владики.
У мріях він сягав у безкраї простори Росії аж до Тихоокеан¬
ського узбережжя, бачив цілі нації, які при вмілій тактиці можна
кинути до ніг «христового намісника на Землі» в Римі. «Але
чому в Римі, адже московити завжди були ворожо настроєні до
нього,— розмірковував митрополит.— Он нещодавно один пра¬
вославний священик із Закарпаття, якого він умовляв перейти
на уніатство, так відповів йому, посилаючись на поширену в Ро¬
сії легенду: «Ви, ваша екселенціє, йдете хибцим шляхом. До яко¬
го Риму ви закликаєте приєднатись? Адже існує три Рими:
перший — вєтхий — ваш Рим, другий — новий Рим — Константи¬
нополь, третій Рим — Москва. Перші два впали. Третій — Мос¬
ква — стоїть і здобуде таку славу, перед якою змарніє слава
першого і другого, разом узята. Четвертому Риму не бути».
«Може, воно й справді так скоїться,— припускав митропо¬
лит.— Значить, Москва мусить бути східним папством. Повно¬
важення на діяльність у межах усієї Росії є. Решта — як удас¬
ться. А тим часом треба діяти. Адже саме мені передано право
наступництва влади митрополита київського і всія Русі — титула,
складеного на руки найсвятішого папи блаженної пам’яті карди¬
налом Ісидором у 1458 році».
Напередодні
Попередження папи про можливість наступної війни для
Шептицького не було несподіванкою. Готувався до неї митропо¬
лит здавна. І, безумовно, знав він про підготовку цісарської
Австро-Угорщини до війни, до здійснення прагнень католицької
Австрії «панувати над усім світом». Адже Ватікан недарма
возвеличував Габсбургів, намагаючись прищепити широким ма¬
сам населення думку, що Австрія з божого благословення буде
католицькою імперією, «в якій ніколи не заходитиме сонце».
Найпершим своїм обов’язком Шептицький вважав приду¬
шення «москвофільських» настроїв серед духовенства і віруючих.
Єзуїтсько-василіанська розвідка запрацювала на повну потуж¬
ність. Одних русофільськи настроєних уніатів митрополит оброб¬
ляє особисто, інших замінює вірними вихованцями ватіканських
колегіумів, орденів єзуїтів і василіан. Щоправда, пам’ятаючи про
трагічну загибель Івана Наумовича, священики здебільшого
своїх симпатій до Росії не виявляли.
У цій діяльності Шептицький все більше спирався на вишко¬
лених єзуїтами василіан. Мережа василіанських монастирів не¬
з*
35
впинно зростала. Тепер на Галичині замість одного (в Добро-
милі) їх налічувалось до десятка. Митрополит організовує також
нові уніатсько-католицькі чернечі ордени і монастирі. Крім ство¬
реного раніше ордену студитів, який пристосовувався до практики
Києво-Печерської лаври, в 1913 році виникає філія католицького
чернечого ордену «спасителя», чи так званих «редемптористів»,
завданням якої було виховання молоді. Як гриби після дощу
виростають нові жіночі уніатські організації — «сестер студи-
ток», «святого Иосафата» (Кунцевича), «пресвятої родини»,
«святого Йосифа», «мироносиць». їх мета — розпалювати серед
населення католицько-уніатський фанатизм.
У підготовці до війни Шептицький не обмежується діяль¬
ністю лише на території Галичини, а й відвідує Буковину, За¬
карпаття, райони українських емігрантів в Прусії, Данії, Канаді.
Українці не забували про батьківщину. Коли в 1910 році
Шептицький в канадському місті Ванкувер намагався виголо¬
сити свою першу войовничу проповідь, робітники-українці за¬
кидали його гнилими яблуками й тухлими яйцями. Вигуками
«Геть, зраднику! На тобі кров Каганця!» вони перервали його
виступ.
Під час нелегальних поїздок до Росії Шептицький проводив
інструктаж своєї агентури, на чолі якої поставив єзуїта Верцин-
ського, котрого згодом російська контррозвідка викрила як німе¬
цького шпигуна. В своїх шпигунських діях митрополит широко
використовував зв’язки з російською аристократією, серед якої
були й такі особи з придворних кіл, як, наприклад, князі Смо¬
ленські.
У царській Росії діяльність уніатів була поставлена поза
законом. Тому Шептицький за всяку ціну прагнув легалізувати
хоча б одну уніатську парафію, але в такий спосіб, щоб ініціа¬
тива виходила з боку самих росіян. Переодягнений проводир
уніатів вплинув на групу аристократів у царській столиці і з її
допомогою збудував у передмісті Петербурга першу уніатську
каплицю. При ній він поставив надійного отця Дейбнера, здат¬
ного, на думку Шептицького, не лише духовно опікати неофі-
тів-аристократів, а й збільшувати «отару» віруючих. Невдовзі в
каплиці почали легально вербувати агентів. А титуловані петер¬
буржці, відвідуючи її, поставляли цінну шпигунську інформацію,
яка ще більше підвищувала акції Шептицького у австрійському
і німецькому генеральних штабах та Ватікані.
Для ілюстрації прийомів, котрими користувався митрополит,
варто навести одну з інструкцій, адресовану отцю Дейбнеру:
«...Потрібних нам людей наближай до нас поступово, з великою
обережністю. До кожної людини застосовуй тактику відповідно
до її становища. Скажімо, людину освічену переконуй конче
36
потрібним з’єднанням із вселенською церквою і апостольським
престолом римським, завжди підкреслюй, що таке з’єднання
сприятиме тому, що відстала Росія більше візьме з невичерпної
скарбниці західної культури. Примушуй цих людей зрозуміти,
що тільки західна культура, побудована на науці нашої церкви,
позбавить Росію від риску будь-якого революційного катаклізму.
Коли матимеш справу з православними попами, а тим більше
епіскопами, розкривай перед ними ті вигоди, які дає душпасти-
рям наша вселенська церква в порівнянні з російським казен¬
ним православ’ям. У розмовах з ними уникай всякого слова, що
могло б неприємно вразити їх. Наприклад, не вживай таких слів,
як «апостати», «православні єретики», «схизма», «схизматик»,
«псевдоправославні» і т. ін. Будь хитрий, як змій, і лагідний, як
голуб. Доводь їм, що при загальному відступленні людей від
бога і віри тільки наша вселенська церква в силі тримати людей
у покорі Всевишньому богу і божому закону... Революційним ка¬
таклізмом лякай і їх... Запевняй всіляко їх, що з’єднання з Ри¬
мом ні в якій мірі і ні в чому не позначиться на їх східній
традиції, ані на богослужінні, ані на обрядах і звичаях. Аби
тільки вони визнали зверхництво над собою апостольського рим¬
ського престолу...»
Цікавим є і лист Шептицького до свого агента *— княгині На¬
талії Ушакової, яка, прагнучи полегшити вербування, запитувала
уніатського владику про його юрисдикцію. Митрополит відпо¬
відав: «...Цей мій лист до вас прошу тримати в повній таємниці,
взявши, між іншим, до уваги те, що моя юрисдикція є секретна...
Вона надана найсвятішим отцем усно і неофіційно... Наталіє
Сергіївно! йдеться про дуже важливе. Якщо Росія збереже
свій пишний обряд і поступово навернеться до єдності..., Росія
буде впливати через Рим на весь світ і оновить весь Схід, бо
від Росії залежить все на Сході. Отже, дійте енергійно, обереж¬
но, але про лист мій не згадуйте».
Найбільш активним серед уніатських емісарів, мабуть, був
Леонід Федоров. Ще студентом православної духовної академії
він здійснив подорож до Риму, де беручкі католицькі пастори
завербували його і умовили таємно прийняти католицизм. Зго¬
дом розвідка Ватікану передала Федорова в розпорядження
Шептицького.
Уніатський резидент оселився в Петербурзі, де розвинув
активну шпигунську діяльність. Ось витяг одного з численних
донесень Федорова Шептицькому:
«...Справа будівництва дредноутів і взагалі підсилення флоту
просувається з черепашачою швидкістю; у військовому міністер¬
стві робота йде жвавіше: створюються нові корпуси, розширює¬
ться авіаційна справа, але грунтовних реформ немає й там.
37
У головному штабі точиться боротьба між старими заплісняві¬
лими тактиками й молодими талановитими офіцерами, причому
перемога схиляється на бік перших. На чолі військового міні¬
стерства стоїть абсолютний нуль — генерал Сухомлинов, на чолі
академії головного штабу—цілковита нікчема, придатна тільки
для гульні й танців,— генерал Енгаличев. В інтендантстві триває
система крадіжок і хабарництва. В міністерстві закордонних
справ, як говориться, і кінь не тупцював. Сам Маклаков — одно¬
бокий бюрократ і тупий чорносотенець. У міністерстві фінансів
краще: Коковцев залишив по собі хорошу спадщину, і грошей
на чорний день вистачить. Але бідолаха не догодив чорносотен¬
цям і Гришці (Распутіну.— С. Д.)—і його попросили у від¬
ставку...»
Чи не завидна поінформованість? Виконуючи завдання Шеп¬
тицького, Федоров за порівняно короткий час створив у Росії
широку мережу шпигунської агентури. Особливо важливі відо¬
мості здобувались у Петербурзі, де Федоров зумів завербувати
жінок-аристократок, наближених до царського двору. Найваж¬
ливішу інформацію з життя царської родини (вплив Распутіна
на царицю, інтриги в придворних колах), про таємний розподіл
міністерських портфелів і т. п. поставляла родовита аристократ¬
ка Юлія Данзас, користуючись своєю близькістю до цариці Олек¬
сандри Федорівни.
Уніатські агентурні бази були створені і на Україні, і в Біло¬
русії. В Білорусії Шептицький діяв безпосередньо сам — під час
свого нелегального вояжу, а також через білоруських буржуаз¬
них націоналістів Івана Луцкевича і його сина Антона. Разом
з ними він намагався здійснити своєрідну диверсію — під при¬
водом фінансування «парцеляції панських маєтків між білору¬
ськими селянами» організувати великий Земельний банк, який
одночасно міг служити й легальною фінансовою базою, через
яку планувалось субсидувати уніатську агентуру в Білорусії, на
Україні і в усій Росії. Фінанси Шептицький мав поставляти сам,
звичайно, таємно.
Напередодні війни Шептицький привів свою агентуру в стан
мобілізаційної готовності. «Наблизився час, коли апостольські
женці мусять приступити до збору жнива. Будьте напоготові»,—
писав митрополит «своїм людям». Очевидно, це був пароль війни.
Настанови, які одержували від нього резиденти, в основному
зводились до таких тез:
вихваляти буття українського народу під кермом його «апо-
столицької величності» австрійського цісаря;
сіяти серед українців і білорусів ненависть до російського
народу, до всього російського;
всіляко втовкмачувати в голови українців і білорусів думку
38
про потребу розриву з російським народом і необхідність очи¬
ститись від «московського намулу»;
переконувати їх, що Україна і Білорусія «розквітнуть тільки
під благословенним орлом Габсбургів» і «завдяки піклуванню
апостольського римського престолу наблизяться до західної куль¬
тури»;
росіяни — споконвічні вороги українського і білоруського на¬
родів, німці—Друзі їхні;
російська адміністрація, російська школа, російська церква
викорінюють національну свідомість українців, білорусів, руси¬
фікують їх;
українці й білоруси мусять бути в найтіснішій злуці проти
Москви;
Геть від Москви!
Ця програма дій нічим не відрізнялася від тих «заповідей»,
які Шептицький втілював у життя в Галичині, створюючи різ¬
ні націоналістичні напіввійськові організації. Глава уніатської
церкви пішов ще далі. З його благословення в 1913 році у Льво¬
ві було створено напіввійськове формування під крикливою на¬
звою «Українські січові стрільці» 1, куди залучалась націоналі¬
стично настроєна молодь з української буржуазної і куркульської
еліти. Такі ж формування стали виникати і в інших містах. Лише
за один рік у Галичині виникло 94 товариства УСС.
«Ти, брате, не військова людина і навіть не уявляєш собі, яку
важливу роль судилося відіграти нашим січовим стрільцям у
майбутньому,— говорив Шептицький ігумену студитів, своєму
брату Клименту, коли той висловив здивування новим захоплен¬
ням уніатського владики.
Цього разу не зрозумів митрополита навіть Станіслав Шеп¬
тицький, офіцер австрійського генштабу. Вишуканий аристократ
не зміг втриматись від зауважень: «Ти розбещуєш хлопів! Хлоп
єсть хлоп і мусить залишатись хлопом, а коли потрібно — слух¬
няним солдатом австрійської армії». На що зовнішньо примир¬
ливо, але посміхаючись у душі над недалекоглядністю брата,
Андрій Шептицький відповів: «Еге ж, еге ж, брате, і будуть
слухняними солдатами армії цісаря, але такими, без яких ми
аж ніяк не здобудемо України».
...Настав червень 1914 року. В сербському місті Сараєві вби¬
то австрійського престолонаслідника Франца-Фердінанда, до речі,
великого друга Шептицького, якого митрополит постійно споку¬
тував вигодами походу на Схід. Католик Франц-Фердінанд,
1 Не змішувати з УСС — військовим формуванням австрійської армії, ут¬
вореним у серпні 1914 року.
39
очолюючи воєнну партію, поділяв плани Ватікану щодо Росій¬
ського Сходу і Балкан.
Трохи пізніше це вбивство буде використане як привід для
початку війни. А тим часом у липні 1914 року в столиці Австро-
Угорської монархії проходила таємна нарада, яка «вирішувала
долю» України. Проводив її міністр закордонних справ граф
Бертхольд, спеціаліст у справах Росії. Принаймні таким його
вважали в авторитетних колах. І, мабуть, не без підстав, бо
граф майже шість років був послом Австро-Угорщини в Петер¬
бурзі.
Запросили сюди і графа Андрія Шептицького. Виступав ми¬
трополит у досить оригінальній ролі «представника» України,
українського народу.
За поданням австрійського генштабу, погодженим з Німеч¬
чиною, нарада затвердила план дій в «українському питанні».
Передбачалось створення так званої «Головної української
ради», організації «Союзу визволення України», а головне —
спеціальних українських частин австрійської армії, за якими
залишилась назва УСС. Не забули й завбачливо скласти список
осіб, які мали увійти до складу «Головної української ради» та
«Союзу визволення України».
На Схід!
19 липня 1914 р. Німеччина об’явила війну Росії. Нарешті
почала здійснюватись виплекана Шептицьким мрія. Користую¬
чись слушною нагодою, українські буржуазні націоналісти
возвели свого митрополита в сан «батька української нації», а
уніатство — в «національну українську віру». На східному фрон¬
ті ще не пролунав перший постріл, як Шептицький енергійно при¬
ступив до виконання заходів, накреслених віденською нарадою.
Наприкінці липня 1914 року митрополит активно допомагає
австрійській агентурі у створенні «Головної української ради»,
перед якою австрійський генштаб висунув недвозначне зав¬
дання: «Домогтися того, щоб увесь український народ по цей
і по той бік Збруча одностайно виступив проти Російської
імперії».
Свою діяльність рада почала з видання маніфесту, в якому
буржуазні націоналісти істерично волали:
«Український народе! Надходить важна історична хвиля...
Буря війни суне на Європу... Дорога наша ясна. Перемога Росії
мала б принести українському народові Австро-Угорської мо¬
нархії те саме ярмо, в якому стогне ЗО мільйонів українського
народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український
народ стати однодушно проти царської імперії при тій державі,
40
в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.
Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою.
І чим більшою буде поразка Росії, тим швидше виб’є година
визволення України... Нехай українське громадянство віддасть
всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог
України був розбитий!..» 1
Навіть далекій від політики людині ясно, що так міг писати
лише зрадник і лакуза цісаря. За вказівками Шептицького напів¬
військові організації УСС об’єднуються в єдину «Бойову управу
українських січових стрільців». З дозволу австрійського геншта¬
бу січовим' стрільцям було вручено націоналістичний жовто-
блакитний прапор, який у присутності уніатських капеланів
власноручно освятив «батько української нації». Він благосло¬
вив стрільців на смерть за австрійського цісаря і «христового
намісника на землі» — папу римського.
Тоді ж митрополит за власною ініціативою звертається з
«пастирським» закликом до віруючих. «Настала хвиля,— гово¬
рить він,— в якій жертвою майна і крові маємо довести нашу
вірність до його освяченої особи (тобто австрійського цісаря
Франца-Йосифа.— С. Д.), до династії і престола». І тут же,
після пишномовних слів,— ділова, важлива інструкція священи¬
кам: всіляко сприяти заходам військових властей.
21 серпня 1914 року митрополит видає «пастирське» звернен¬
ня до віруючих прикордонних сіл, в якому закликає до війни з
Росією, бо католики-уніати «йдуть у бій за святу віру... божою
милістю зв’язані з австрійською державою і династією Габс-
бургів».
Все це — лише елементи системи, розробленої в австрійсько¬
му і німецькому генеральних штабах, направленої на те, щоб
нацькувати український народ по той і по цей бік Збруча проти
Росії і під прапором Габсбурзької монархії кинути його на бра¬
товбивчу війну. Приклад мали подати українські січові стрільці.
На кожному з вагонів, в яких вони вирушали на фронт, велики¬
ми літерами було написано: «бесіет Кизз еіп зсЬизз!» («Кожного
росіянина пристрель!»). Для «виборення самостійної України»
німецька і австрійська розвідки створили з наддніпрянців «Союз
визволення України». І цього союзу не обминув своїм благосло¬
венням уніатський митрополит. Саме за його вказівками і зно¬
ву ж таки лише з дозволу командування австрійської армії виго¬
товляються листівки із закликом до українського населення
«російської території» всіляко «сприяти непереможній австрій¬
ській армії в її благородному прагненні... визволити Україну»,
вступати в ряди січових стрільців.
1 Велика історія України. Видав Іван Тиктор у Львові. 1935, стор. 749.
41
Підготовка населення Галичини до війни велась у різних
напрямах. Заарештували всіх запідозрених у «москвофільстві»
як потенціальних шпигунів Росії. їх катували, для них нашвид¬
ку зводили шибениці. Десятки тисяч галичан було кинуто до
концтаборів Талергофа, Терезієнштадта та ін.. А «духовний бать¬
ко української нації» як високий достойник церкви, член гали¬
цького сейму і парламенту цісарської Австро-Угорщини навіть
не намагався полегшити долю своєї пастви, навпаки, він схва¬
лював терор австрійських жандармів.
Здавалось, усе йшло за наміченим планом. Але раптом
ситуація почала змінюватись. 5 серпня 1914 року на південно-
західному фронті російські війська перейшли в наступ. Гали¬
чина перетворилась на арену кровопролитних боїв, відомих під
назвою Галицька битва, в якій австрійські горе-завойовники за¬
знали поразки. Про її розміри можна судити з панічного листа
Станіслава Шептицького (вже генерала і начальника штабу 2-го
корпусу австрійської армії) до брата Андрія. «Росіяни наступа¬
ють. Ми терпимо поразку. Відбуваються жорстокі бої на Гнилій
Липі. Твоє хлопське військо, твої УССи боїв ще не бачили, але
відомо, що вони збираються «доблесно» здатись у полон моска¬
лям. Надії стримати росіян нема. Галичина може впасти. І ти
і Казьо (Климент Шептицький.— С. Д.) подумайте про себе. Часу
не гайте і виїздіть із Львова».
І справді, загони січових стрільців, поповнені галицькими
селянами і робітниками, не виконували наказів офіцерів і уніат¬
ських капеланів «покласти своє життя на офіру визволення Ук¬
раїни». «Яка віра, така й охвіра,— говорили вони між собою.—
Росіяни — брати наші. Підемо, хлопці, в полон, гірше не буде».
Австрійська контррозвідка забила на сполох. За спеціальним
розпорядженням з Відня всіх стрільців негайно перекинули із
Львова до Стрия, де була проведена генеральна чистка: з 25 ти¬
сяч солдатів залишилось лише близько 2 тисяч найбільш «надій¬
них» і «перевірених». З Стрия поріділі підрозділи направили аж
на Закарпаття — для остаточного вишколення та ідеологічної
обробки. Та коли в першій половині вересня 1914 року окремі
частини січовиків було кинуто в бій, сталося так, що ця «надія»
українських націоналістів не тільки не хотіла вмирати за цісар¬
ську «неньку-Україну», а й примушувала своїх офіцерів здава¬
тися в полон до росіян. Така доля спіткала навіть зубрів націо¬
налістичного руху — майбутніх організаторів і керівників УВО —
ОУН — Євгена Коновальця та Андрія Мельника, про кар’єру
яких дбав сам Шептицький.
Українське населення Галичини радо вітало російських сол¬
датів, забувши про напучування своїх уніатських пастирів. Обу¬
рений Шептицький 21 серпня 1914 року звернувся до своєї пастви
42
із спеціальним посланням, в якому, вимагаючи від віруючих
виконання своїх обов’язків «перед богом і цісарем», погрожував
найстрашнішими карами всім, хто вітатиме російську армію або,
ще гірше, сприятиме їй.
Добре поінформований глава уніатської церкви поспішає до¬
повісти Ватікану про зовнішню і внутрішню політичну ситуацію
на Сході. В своїй секретній депеші папі він пише: «У військових
колах припускають можливість захоплення всієї Галичини, па¬
діння Львова. За всіх умов вважаю конче потрібним залишитись
при виконанні покладених апостольським престолом на мене
обов’язків во славу нашої святої церкви».
Трагедія Пія X
У той час неприємності очікували Ватікан не лише на фрон¬
тах, а й, так би мовити, у власному домі. 20 серпня 1914 року
помер папа Пій X. Його смерть породила безліч легенд. Дехто
з прихильників Пія X твердив, що миролюбний папа помер від
розриву серця, впавши в розпач від того, що не зміг відвернути
війни. Проте це була лише красива благочестива легенда, вигідна
католицькій церкві. В близькому оточенні Пія X пошепки гово¬
рили, ніби папу вбила звістка про перемоги російської армії.
Усі ці розмови мали політичну підкладку. Справа в тому, що
в авторитетних колах майже всіх країн Європи існувала думка,
ніби папа при бажанні міг відвернути війну. Для цього, мовляв,
йому варто було поставити перед австрійським цісарем вимогу
владнати конфлікт з Сербією в мирний спосіб. Але Пій X мріяв
не про мир, а про переможну війну проти Росії, цього небезпеч¬
ного уособлення слов’янства, країни, яка століттями не піддава¬
лась ані силі рицарів-хрестоносців, ані спокусам римських пап.
Не дивно, що саме Росія, яка стояла на перешкоді до покатоли¬
чення всього Сходу, завжди була об’єктом ненаситної жадоби
папства і водночас страхіттям для нього. І ось тепер, коли на¬
решті війна проти Росії розпочата і з’явилась реальна надія
повалити цього велетня, раптом — такий провал! І де? На фрон¬
ті ультракатолицької Австро-Угорщини! Цієї трагедії старече
серце винести вже не змогло.
Звістка про смерть Пія X розбурхала урядові кола австрій¬
сько-німецького блоку і ворожого йому табору Антанти. Кожне
з угруповань ставило собі за мету посадити на папський престол
«свою людину». Адже йшлося про «володіння» душами сотень
мільйонів віруючих.
Питання про те, хто посяде трон всерйоз турбувало і уніат¬
ського митрополита. Шептицький ясно усвідомлював жалюгід¬
ність своїх перспектив у тому разі, коли папський престол захо-
43
пить прибічник Антанти. Тоді годі й думати про «офензивний»
характер дій уніатської церкви проти учасниці Антанти — Росії.
Навіть за сприятливих обставин.
31 серпня 1914 року у Ватікані скликано раду кардиналів
для обрання папи. Незважаючи на спроби дипломатів Антанти
створити блок кардиналів Франції, Англії, Бельгії та Іспанії,
перемогу на конклаві здобув табір австрійсько-німецької орієн¬
тації. Вирішальну роль у цьому відіграли кардинали Німеччини,
які оголосили 2 вересня «Меморандум німецьких католиків про
світову війну». В такий спосіб вони намагались залякати конклав"
«православ’ям московитів» і нацькувати католиків проти Росії.
«Німеччина веде війну не заради завоювань, а бореться за своє
існування,— лицемірно волали кайзерівські кардинали.— Най¬
більш сильний тиск у теперішній війні доводиться витримувати
з боку православних московитів... Перемога Росії завдала' б ка¬
толицтву найтяжчих втрат, католицизм не має більш небезпеч¬
ного ворога, ніж Росія...»
Папою було обрано кардинала Делла Кієза, який під ім’ям
Бенедикта XV посів папський престол. «Папа помер, хай живе
папа!» Це влаштовувало імперіалістів Німеччини і Австро-Угор¬
щини, бо політична репутація нового папи давала гарантії, що во¬
йовничі кола католицизму і надалі підтримуватимуть їх інтереси.
У митрополичій резиденції — воєнний стан
Воєнна ситуація на Сході в цей час складалась не на користь
Австро-Угорщини. «Непереможна» армія цісаря панічно відсту¬
пала в глиб Галичини. Цікавий збіг обставин: російські війська
увійшли до Львова в день обрання нового папи. Українські бур¬
жуазні націоналісти мерщій тікали до Відня, не одержавши
благословення у свого митрополита: все одно, мовляв, і він
зрештою втече до столиці імперії.
Проте уніатський владика розсудив інакше. Він взагалі не
належав до категорії тих людей, які швидко розгублюються за
складних обставин. Оскільки точних інструкцій з Ватікану Шеп¬
тицький одержати не встиг, він прийняв власне рішення—зали¬
шитись. Міркування митрополита не позбавлені далекоглядного
розрахунку. Тікати від росіян із Львова, та ще йому, главі уніат¬
ської церкви, ніяк не личило. Це означало назавжди скомпро¬
метувати себе і уніатську церкву перед Ватіканом, в очах всього
католицького світу і навіть перед своєю паствою в Галичині. А от
залишаючись на своєму посту у Львові, можна нажити неаби¬
який політичний капітал.
У перші дні приходу російських військ Шептицький пригля¬
дався до обстановки. Через свою розвідку вивчав поводження
44
і наміри російських військових властей, офіцерів і солдатів, на¬
строї місцевого населення, віруючих, духовенства. Неприємною
несподіванкою для Шептицького був той факт, що галичани,
робітники і селяни, трудова інтелігенція і дехто з парафіяльних
священиків щиро і прихильно поставились до солдатів з Росії та
Великої України. І зовсім уже вразило митрополита те, що гали¬
чани вважали їх своїми братами і раділи їх приходу.
Першої ж неділі після зайняття російськими військами Льво¬
ва обурений уніатський владика виступив з войовничою пропо¬
віддю в Успенській церкві. Він демонстративно прокляв тих, хто
радо вітав прихід російських військ, і закликав галицьких укра¬
їнців пам’ятати про свій обов’язок як перед цісарським, так і
перед апостольським престолом. «Стояти твердо, непохитно при
своїй вірі, хоч би за це і треба було пожертвувати власним жит¬
тям»,— наказував він. Провіщаючи неминучу поразку і загибель
конаючої в православній схизмі Росії, Шептицький кинув гасло
наступу уніато-католицизму на Україну, на Російський Схід:
«Користаймось з нагоди падіння кордонів! Вони називають себе
православними — і ми православні. Наше православ’я є церковне,
їхнє православ’я — державне, так би мовити, казенне. Вони опи¬
рають своє православ’я на державній силі, а ми живимо ту силу
в єдності з католицькою церквою. її тримайтеся і несіть її славу
на Схід, хоч би для цього ви мали пожертвувати навіть власним
життям».
Демонстративність цієї проповіді підкреслювалась тим, що
уніатський митрополит виступав у колишній цитаделі православ¬
ного населення, у церкві, яка за шляхетсько-королівської Польщі
була опорою Львівського ставропігійського братства *. Як відо¬
мо, ця цитадель православ’я під тиском католицизму впала
останньою. Шептицький обрав її для того, щоб підкреслити:
знайте, мовляв, «як і колись, перемога буде за нами — греко-
католиками».
Та один виступ, хай і провокаційний, не міг вичерпати енергії
Шептицького. Вся душа, все єство його вимагало більш актив¬
них дій проти ненависних «московітів», прихід яких загрожував
далекосяжним планам митрополита. Тому глава уніатської церк¬
ви мобілізує монахів і монахинь, найбільш надійних священиків,
а також своїх агентів з числа українських буржуазних націона¬
1 Братства — релігійно-національні організації православних міщан, які
у XVI—XVII ст. відігравали значну роль у боротьбі проти національних і ре¬
лігійних утисків шляхетсько-королівської Польщі та католицизму на Україні
і Білорусії. Найдавнішим і найактивнішим було Львівське ставропігійське,
тобто піддане юрисдикції безпосередньо константинопольського патріарха,
братство. Воно було засноване в XVI ст. і понад 100 років боролося з унією.
Впало в 1708 році.
45
лістів на виконання далеких від служіння богу завдань. За його
таємними настановами цей уніатський корпус шпигунів і пропа¬
гандистів мав заводити знайомства серед солдатів і офіцерів
російської армії і всіляко розкладати бойові частини, втиратись
у довір’я до воїнів, виявляти настрої в армії, збирати інформа¬
цію про політичне становище в Росії і відомості розвідувального
характеру. Особливу увагу, наголошував Шептицький, слід при¬
ділити солдатам і офіцерам українцям, «пробуджуючи в них
національну свідомість, переконуючи їх у тому, що одвічним во¬
рогом України є росіяни, що Україна мусить роз’єднатись з Мо¬
сквою, приєднатись до західної цивілізації, тобто до... монархії
Габсбургів. Переконувати українців у необхідності розриву з ро¬
сійським державно-казенним православ’ям, яке прагне всіх си¬
лою обрусити, всіх оправославити. Умовляти українців з’єдна¬
тися з єдино правдивою вселенською церквою, глава якої сидить
не в бусурманському Константинополі, а посідає престол апо¬
стола Петра в Римі». Водночас митрополит суворо наказував
своїй агентурі виявляти усіх «зрадників-галичан», котрі радо
вітали російські війська. А такими «зрадниками» був увесь тру¬
дящий люд Галичини!
Зрозуміла річ, що така далека від благочестя активність не
пройшла повз увагу російської контррозвідки, де Шептицький
давно уже був узятий на облік як австрійсько-німецький шпигун.
І все ж спочатку російське військове командування поставилось
до митрополита відповідно його сану. Та перевіривши факти і
пересвідчившись у їх достовірності, командування вирішило по¬
класти край підривній діяльності уніатського владики. 12 вересня
1914 року в резиденції Шептицького був проведений ретельний
обшук, а 19 вересня 1914 року митрополита вивезли із Львова
в Росію.
Відтоді верхівка уніатської церкви і міцно зв’язані з нею бур¬
жуазно-націоналістичні кола почали створювати легенду про
свого духовного главу як про «царського в’язня», вкривати його
«тернистий шлях» вигаданими колючками, огортати його ім’я
ореолом «мученика за український народ, за українську церкву».
Царський в'язень... з єпіскопським утриманням
«Мученик» і «царський в’язень» виїхав із Львова до Києва
в салон-вагоні у супроводі свого духівника, ректора уніатської
семінарії Боцяна, особистого секретаря монаха Гродського і слу¬
ги. В Києві митрополита оселили в найліпшому готелі міста —
«Континенталі».
Проаналізувавши своє становище, Шептицький викинув трюк,
якого ніхто не чекав від нього. Він надсилає Миколі II вітальне
46
послання, в якому висловлює свою «радість» з приводу «пере¬
мог російської армії і возз’єднання Червоної Русі з Росією». Він
пише, що «тримільйонне руське населення Галичини з радістю
вітає російських воїнів як своїх братів». Схиляючись перед ца¬
рем, «православно-католицький галицько-руський митрополит»,
так іменував себе Шептицький, запевняв, шо він повсякчас гото¬
вий з любов’ю до «імператорської величності і святої Русі
покласти своє життя на жертовний олтар».
Таке лицемірство і хамелеонство — не випадковість і не виня¬
ток у практиці високих представників католицизму. Адже, за
єзуїтською мораллю, для досягнення мети всі засоби добрі, а не¬
правда, брехня, навіть «клятва, дана на шкоду церкви, є недійс¬
ною» К
Розрахунок Шептицького на те, що він улестить і обдурить
російського царя, не справдився. Микола II легко розшифрував
наміри уніата, написавши на посланні красномовне: «Гаспид».
У Києві нагляд за Шептицьким доручили поліції, але «в’яз¬
ня» це не збентежило. Він одразу ж розпочав вести роботу, спря¬
мовану на поширення греко-католицизму на Україні. Шептицький
вербував агентів, призначив і висвятив таємну уніатську ієрар¬
хію, яка мала виконувати митрополичі завдання в тому разі,
коли б їх не зміг здійснювати сам уніатський проводир. Так,
свого духівника Боцяна він висвятив на епіскопа Луцького (всі
необхідні атрибути для келійної висвяти Шептицький передбач¬
ливо захопив з собою), а уніатського священика Яремка найме¬
нував епіскопом Острозьким і призначив на генерального віка¬
рія. І хоч Яремка не було в Києві, Шептицький і тут знайшов
вихід, написавши призначення, як це заведено в шпигунській
практиці, на полотнянці, і вручив її Боцянові.
Спершу царський уряд мав намір залишити уніатського ми¬
трополита в Києві як інтерновану особу, але детально ознайо¬
мившись з його справою, наказав перевести Шептицького в
Нижній Новгород.
І на новому місці, оселившись на приватній квартирі, невга¬
мовний митрополит спробував зайнятися створенням таємних
уніатських пунктів. Він навіть намагався вербувати агентів серед
місцевого населення. Звичайно, поліція повідомила своє столичне
начальство про поведінку піднаглядного, і його відправили в
Курськ. Тут Шептицький діяв більш обережно, скооперувавшись
1 «Іигатепіиш сопіга иШіїаіет есіезіазіісат рге&Шит поп іепеі» —
так записано в збірнику «Декреталії Граціана». Граціан — болонський монах
XII ст., автор праці, відомої під назвою «Оесгеіцш Сгаііапі» («Декреталії Гра¬
ціана»). Це збірник так званих апостольських канонів, папських декретів та
постанов вселенських соборів із зауваженнями Граціана. «Декреталії Граціана»
стали основою католицько-церковноГо^права.
47
з місцевим католицьким ксьондзом і використовуючи його як
легальне прикриття.
Тим часом на захист Шептицького виступили його високопо¬
ставлені покровителі, наближені до Ватікану, австрійського та
німецького дворів. Зворушливого листа Миколі II надсилає теща
колишнього канцлера Німеччини Гогенлое княгиня Вітгенштейн.
Розвинув активну діяльність і київський магнат граф Михайло
Тишкевич, довірена людина митрополита. Граф буквально заки¬
дав листами царських міністрів і різних впливових осіб. Вживав
заходів до звільнення Шептицького і король Іспанії Альфонс.
Та найактивніше діяв Ватікан. Апостольська столиця, підтри¬
муючи австрійсько-німецький блок, використала прецедент з уні¬
атським митрополитом для компрометації російського уряду і
розпалення серед віруючих ненависті до росіян. З цією метою
Ватікан інспірував провокаційні чутки про переслідування уніа¬
тів і католиків, про звірства над мирним населенням з боку ро¬
сійської армії і т. ін. Щодо особи Шептицького, то поширювались
вигадки про розстріл митрополита, його мученицьку смерть у ро¬
сійській неволі, деякі австрійські газети навіть вмістили зворуш¬
ливі некрологи.
Все це уніатські клеврети і українські буржуазні націоналісти
використовували для того, щоб викликати ненависть у галичан
до своїх братів-українців і росіян. Цьому сприяла і та велико¬
державна імперіалістична політика, яку проводив у Галичині
чорносотенний російський уряд. Царська адміністрація в Гали¬
чині, очолювана генерал-губернатором реакціонером графом
Бобринським, за активною участю православних епіскопів Анто-
нія Храповицького, цього, за висловом В. І. Леніна, владики
«чорносотенних бузувірів» *, і ще одного чорносотенця — Євлогія
Георгієвського, всіляко намагалась «всіх обрусити, всіх оправо-
славити».
Але царські сатрапи не могли вбити споконвічного прагнення
галицьких українців об’єднатися з усім українським і російським
народами. ,
Шептицький був добре поінформований, він знав, що діється
на Галичині. Та доля «менших братів» його мало цікавила. Убо¬
ліваючи насамперед за долю ордену єзуїтів-василіан, він звер¬
тається до Антонія Храповицького із слізним проханням подбати
про «збереження в Галичині чину василіан і підтримку прерога¬
тив поміщицького прошарку як вірної опори державності й по¬
рядку».
І все ж, як не хотів того Ватікан, кампанія за визволення
Шептицького невдовзі провалилась. Причиною послужило те, що
1 В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 411.
48
царський уряд несподівано здобув документи, які викривали
уніатського митрополита не тільки як головного політичного
керівника українських націоналістів, а й як таємного цісарського
радника, котрий завжди інтригував і підбурював уряд Австро-
Угорщини до війни проти Росії і навіть особисто розробив плани
загарбання України і «державної розбудови» її.
Що це за документи і як вони потрапили до рук царського
Уряду?
Незабаром після вивезення Шептицького зі Львова росій¬
ській контррозвідці стало відомо про те, що всі документи митро¬
полит наказав замурувати в стіну собора святого Юра. Пошуки
тривали довго і безрезультатно, аж поки таємниці не виказав
один з найближчих друзів Шептицького — «піонер промисловості
Галичини» архітектор Іван Левинський. 11 лютого 1915 року у
таємному схові підвального приміщення і було знайдено секрет¬
ний архів. Серед документів — доповідні записки Шептицького
та інших проводирів українських буржуазних націоналістів ці¬
сарському урядові, протоколи засідань «Головної української
ради», «Союзу визволення України», «Бойової управи січових
стрільців», повноваження, видане Шептицькому Ватіканом, на
право організовувати і керувати уніатською церквою на території
всієї Росії та ін.
Найбільш цінною була чернетка доповідної записки Шепти¬
цького (датована 15 серпня 1914 року) урядові Австро-Угорщини
про воєнний, суспільний і церковний устрій України після загар¬
бання її австрійськими військами. Завдання полягає в тому,
наголошував митрополит, щоб по можливості повніше відірвати
від Росії українські землі, підкорити їх Габсбурзькій монархії,
поставивши на чолі України за повелінням цісаря «найбільш
видатного полководця австрійської армії на гетьмана». Для об¬
ману українців Шептицький рекомендував увести в армії цісар¬
ського гетьмана військову уніформу за зразком запорізьких
козаків. Водночас він пропонував запровадити «в краї» австрій¬
ські цивільні закони, створити «самостійну» українську церкву,
«найповніше відокремлену від російської православної церкви».
Українська «самостійна» церква повинна молитись за австрій¬
ського цісаря, а не за російського царя, а «московські святі бу¬
дуть викреслені з календаря». Церковні декрети видаватимуться
від імені «митрополита Галицького і всієї України». Рим, за¬
уважував Шептицький, «погодився б з усіма цими постановами
і призначеннями. Схвалять їх і східні патріархи, оплачені (тобто
підкуплені.— С. Д.) урядом». «Я міг би це виконати як митро¬
полит тому,— підкреслював він,— що згідно з основними поло¬
женнями східнослов’янського права і традицій моїх попередни¬
ків, а також за уповноваженням з Риму я маю право виконувати
4 428
49
владу в усіх цих областях. Рим пізніше схвалить всі ці декрети
і призначення».
Серед документів був також список осіб, яких австро-угор-
ський уряд мав призначити на адміністративні посади після оку¬
пації України.
Ці документи потрапили до рук російської контррозвідки
якраз тоді, коли Ватікан вів переговори з царським урядом про
одержання дозволу на виїзд Шептицького до Риму чи якоїсь
нейтральної країни або про обмін його на якогось полоненого
журналіста. Російський уряд дав зрозуміти Ватікану, що про
виїзд уніатського митрополита з Росії не може бути й мови.
Один з чиновників у справах ведення дипломатичного листуван¬
ня при воєнному губернаторові Галичини 28 квітня 1915 року
писав начальнику канцелярії міністерства закордонних справ
барону Шіллінгу, що знайдені у Львові секретні документи без¬
перечно підтверджують «зв’язок Шептицького з Берліном і його
діяльність в інтересах австрійського генштабу» К І коли міні¬
стерство закордонних справ Росії задовольнило прохання Ваті¬
кану про «пред’явлення документальних підстав» для дальшого
утримання Шептицького як інтернованої особи, надіславши фо¬
токопії деяких документів, то апостольська столиця більше вже
цієї справи не порушувала.
Викликає подив той факт, що навіть після цілковитого ви¬
криття Шептицького як агента австрійського генштабу царський
уряд не лише не посилив його ізоляції, а, навпаки, з дивною
безтурботністю полегшив умови існування. «В’язень» оселився в
особняку в Курську і розгорнув нелегальну роботу в Росії і на¬
віть нав’язав контакти з верхівкою уніатської церкви у Львові.
Особливо зухвало він почав діяти після «перемог» австрійсько-
німецьких військ на фронті. А тоді, в середині 1915 року, воєнна
обстановка складалася не на користь царської Росії. Російські
армії, яким бракувало озброєння, продовольства, ухилившись від
боїв, організовано відступили, залишивши майже всю Галичину,
Польщу і Прибалтику.
Така зміна воєнної ситуації викликала у Шептицького нову
хвилю активності. Він благословив австрійську вояччину на кри¬
вавий терор над українцями Галичини «за зраду» і, більше
того, дав наказ українським буржуазним націоналістам і вер¬
хівці уніатської церкви докласти всіх сил, щоб виявити тих
«зрадників», які сприяли російським військам і властям.
1 Всі секретні документи, знайдені у Шептицького, згодом були передані
в архів зовнішньої політики Росії. Там ці документи і зберігаються, деякі
з них (церковного характеру) — в засвідчених копіях, бо оригінали повернули
Шептицькому після звільнення його в 1917 році.
50
Це не сподобалось царському урядові. Поліції було дано роз¬
порядження перевезти Шептицького до Суздальського монастиря
і доручити нагляд за ним монастирському начальству. Проте,
коли епіскоп Павел, настоятель монастиря, порадив Шептицько¬
му утриматися від нелегальних дій, уніатський владика зухвало
відповів: «Не покладайте надій, щоб я додержувався легаль¬
ності. Я робитиму все, що вдасться, хоч би воно було й неле¬
гальне». І справді, за свідченням його панегіристів, Шептицький
«зумів і тут нав’язати та провести дещо із своїх намірів».
Із Суздальського монастиря уніатського митрополита пере¬
возять до Ярославля, і все з єдиною метою — позбавити досві¬
дченого конспіратора можливості продовжувати свою підривну
роботу. Водночас російський уряд вирішив асигнувати на утри¬
мання глави уніатської церкви, шпигуна австрійського генштабу
суму розміром у 4 тисячі карбованців на рік — тобто стільки,
скільки одержували в Росії епіскопи православної* церкви. А сол¬
дат російської царської армії, який повзав болотами і вмирав
від хвороб і куль, одержував за той же рік 18 карбованців!
Після Лютневої.революції Тимчасовий уряд князя Львова
зняв з Шептицького всі обмеження і надав йому свободу пере¬
сування по всій країні. Почався новий етап у діяльності уніат¬
ського владики во славу папства і на користь австрійсько-німе¬
цьких господарів.
Сумнівна честь зняти, хай слабкі, пута з крил уніатського
владики припала міністру юстиції Тимчасового уряду Керен-
ському. В середині березня 1917 року він повідомив Шептицько¬
го, що йому дозволяється за власним бажанням обрати постійне
місце проживання. Митрополит вирішив їхати до Петрограда,
тим більше, що звідти він уже одержав телеграму від майбут¬
нього петлюрівського міністра Лотоцького, який запитував, коли
можна сподіватись на його приїзд до столиці.
Провівши наради з шпигунами Ватікану Роопом і Цепля-
ком (католицький епіскоп) і особисто склавши подяку за своє
звільнення голові Тимчасового уряду князю Львову і міністрам
Керенському, Мілюкову, Терещенку, уніатський митрополит з
подвоєною енергією взявся за свої чорні справи.
«Не залишу вас сиротами...»
Найперше Шептицький відвідав Київ. Українська буржуазна
Центральна рада на чолі із своїм головою Грушевським влаш¬
тувала митрополитові урочисту зустріч. Проте офіційно запро¬
сити на своє засідання все ж не наважилась. Вшанування «кня¬
зя» уніатської церкви проводилось «келійно», де і Грушевський,
і його спільники запевняли Шептицького, що вони хочуть бачити
4*
51
в його особі свого духовного проводиря, і зовсім недвозначно
натякали, що в майбутньому чекають його призначення на київ¬
ського митрополита...
Проте не вшанування цікавило Шептицького. Прибув він до
Києва насамперед для того, щоб «показати себе широкому за¬
галу», а головне — спрямувати націоналістів-наддніпрянців, «ще
не спокушених у всіх тонкощах європейської політики, на шлях
істини». І робив це з особливою наполегливістю, в офіціальних
і конфіденціальних розмовах з впливовими політиками Централь¬
ної ради.
Про зміст бесід авторові цих рядків у 1925 році докладно
розповідав колишній член Центральної ради і колишній прем’єр-
міністр Директорії Володимир Чехівський. Історик за фахом,
член Української соціал-демократичної партії (УСДП), він був
прем’єром і міністром закордонних справ першого уряду Дирек¬
торії. Після ліквідації петлюрівщини Чехівський залишився на
Радянській Україні і в 1921 році став ідеологом і одним з орга¬
нізаторів так званої «української автокефальної православної
церкви» (УАПЦ), або, як її називали, самосвятської. Чехівський
називав себе «марксистом», і коли його запитували, як він може
узгодити це з роллю ідеолога і «благовісника УАПЦ», він цілком
серйозно відповідав: «Я хочу поєднати марксизм з ученням Хри¬
ста». В який спосіб він збирався це робити — тема іншої розмови:
«Це було навесні 1917 року, після Лютневої революції,—
говорив Чехівський.— Якось під час перерви між засіданнями
Центральної ради до мене підійшов професор Грушевський і за¬
питав: «Володимире Мусійовичу, ви студіюєте церковні питання.
Чи не варто було б вам зустрітись і побесідувати з митрополитом
греко-католицької церкви Андрієм Шептицьким?»
Я відвідав Шептицького, не пам’ятаю, на другий чи на тре¬
тій день. Це була висока на зріст, огрядна людина з кокетливо
підстриженою бородою, на цілу голову вища за мене (сам Че¬
хівський був, як він казав, «гвардійського росту».— С. Д.), у
вбранні католицького чи то монаха, чи то ксьондза. Мене зра¬
зу ж вразила його рухливість, енергійність. Він закидав мене
запитаннями. Говорив він поганою українською мовою, переси¬
паючи її полонізмами і латинізмами. Найбільш часто митропо¬
лит вживав, очевидно, своє улюблене слово «квестія». його ціка¬
вило все: і настрої різних верств населення України в зв’язку
з поваленням царату в Росії, і національна відбудова України,
і церковні справи, і навіть військові. Пригадую, мені довелося
докласти чимало зусиль, щоб спрямувати бесіду в річище цер¬
ковної проблеми. Проте виявилось, що Шептицький про справи
церковні в масштабі всієї Росії поінформований краще за мене.
Не я, а він розповів мені, що незабаром у Росії має відбутись
52
помісний собор російської православної церкви і що на цьому
соборі обиратимуть патріарха. Найбільш можливим кандидатом
Шептицький назвав чорносотенця архієпіскопа Антонія Храпо-
вицького. Уніатський владика дуже нападав на російське дер¬
жавне православ’я і взагалі на православ’я вселенське.
Шептицький з запалом розвивав ідею з’єднання української
православної церкви з католицькою в сучасних умовах. Він за¬
певняв, що в цій справі Ватікан піде так далеко, наскільки це
буде потрібно. «Більш як триста років справа з’єднання наших
церков не тільки була і є головним предметом найповажніших
дослідів наших учених,— говорив уніатський митрополит,— а й
найпалкішим прагненням греко-католиків».
На моє зауваження, що навряд чи Рим піде настільки далеко,
як це буде потрібно для з’єднання під прапором православ’я,
Шептицький відповів: «Правда ваша. «СопсіШо зіпе ^Vа поп» 1
з’єднання наших церков є визнання папи римського главою все¬
ленської церкви. Решту полишимо так, як воно було і є в право¬
славній церкві, полишимо усі обряди, традиції, одним словом, всі
особливості ваші».
Вислухавши всі аргументи Шептицького, я щиро йому ска¬
зав,— пригадує Чехівський,— що як історик мушу розчарувати
його. З’єднання церков — це значить унія з Римом. Ніколи укра¬
їнська людність навіть слухати про унію не схоче. Унія — це
цілий період історії нашого народу, період страшний, повний
крові, страждань, прокльонів і сліз народних. Того, хто підніме
гасло злуки з Римом, народ змете і заплямує. Полишимо цю
тему.
Митрополит скипів од моєї відповіді. Зірвавшись з крісла,
накинувся на мене, але, ніби схаменувшись, заспокійливо сказав:
«Забудьте все, що ми давно забули і не бажаємо згадувати.
Дійте в інтересах майбутнього. Зрозумійте, для державного від¬
родження України необхідна національна єдність, а для єдності
національної конче потрібна єдність релігійна. Будучина україн¬
ського народу в злуці із Заходом, з західно-християнською куль¬
турою. Прилучити український народ до християнської культури
може тільки релігійний зв’язок із Заходом—з’єднання з Римом!»
Я зрозумів, що така дискусія може тягтися без кінця і почав,
було, прощатися, коли Шептицький, люб’язно посадовивши мене
знову в крісло, примирливо сказав: «Не слід нам прощатись у
запалі боротьби за істину. Ви, українська інтелігенція, становите
собою провідну верству українського народу. На вас лежить ве¬
лика відповідальність перед українським народом, перед істо¬
рією. Поривайте з московитами. Будьте єдиними із здоровими
1 «Неодмінною умовою» (лат.).
53
колами Росії в поборюванні анархії, безвір’я і злочинності в на¬
роді, але самостійно прямуйте на Захід. На цьому шляху ви %
завжди знайдете повне розуміння з нашого боку, добру пораду,
всіляку підтримку і наше благословення...»
Такі бесіди митрополит провів не лише зі мною,— сказав
Чехівський,— а й з багатьма членами Центральної ради».
Чехівський обережно зауважив, що уніатський владика при¬
був до Києва спеціально для вивчення обстановки і викладу
програми дій для українських буржуазних націоналістів.
Як свідчать документи, конфіденціальні розмови Шептицько¬
го з членами Центральної ради вселили в нього впевненість у
тому, що справа створення пронімецької «самостійної України»
в надійних руках. І він почав беззастережно унормовувати ста¬
новище уніатської церкви на зайнятій російською армією тери¬
торії Галичини, а також організовувати греко-католицькі осеред¬
ки на Україні. В Галичині він заснував мережу греко-католи-
цьких екзархатів, а в Києві — генеральний вікаріат на чолі з
Цегельським. Окремий уніатський екзархат створив Шептицький
і в межах Росії з центром у Петрограді, де орудувала також своя
людина — екзарх Федоров.
Буржуазна Центральна рада запобігливо допомагала Шеп¬
тицькому, виділивши в центральній частині Києва чверть десяти¬
ни землі для уніатської церкви, яку спільники митрополита спо¬
рудили в рекордно короткий строк. За вказівками ради легалі¬
зується діяльність генерального вікарія уніатів у Києві, дається
дозвіл на організацію греко-католицьких парафій в Одесі, Кате¬
ринославі, Вінниці, Кам’янці-Подільському.
Та вся ця відкрита офіціальна діяльність забирала у Шеп¬
тицького лише частину сил і часу. Особливу активність він
розвинув як духовний шеф і наставник обох експозитур австрій¬
сько-німецької розвідки — «Союзу визволення України» і «Укра¬
їнської головної ради». Він насаджував свою секретну агентуру
по всій Україні, проводив таємні наради з впливовими діячами
Центральної ради про устрій «української самостійної держави»,
про майбутнє уніатської церкви і її роль у відбудові «україн¬
ської державності». Шептицький спокушував їх виготовленим у
Ватікані проектом створення «українського патріархату» — цієї,
на його погляд, духовної основи «української державності».
До речі, для збільшення популярності і підвищення політич¬
ної ваги в момент переговорів агентура Шептицького активно
поширювала чутку, ніби уніатського владику призначено на ми¬
трополита київського і галицького.
Від’їжджаючи з Києва, Шептицький домовився з головою
Центральної ради Грушевським про підтримання постійного
зв’язку. Митрополит обіцяв направити з-за кордону на Україну
54
надійних людей, здатних відіграти певну роль «у відродженні
української державності». Грушевський, з свого боку, запевнив
митрополита, що всі його зауваження, поради завжди матиму¬
ться на увазі в практичній діяльності тих, на кого він покладає
свою надію.
Отже, у Шептицького були всі підстави для хорошого на¬
строю. І коли його спільники, українські буржуазні націоналісти,
прощались з ним на вокзалі, він багатозначно сказав: «Не зали¬
шу вас сиротами, прийду до вас...»
Трюк із смертною карою
Повернувшись до Петрограда, Шептицький почав домагатися
від Тимчасового уряду права на легалізацію «уніатської церкви
в межах усієї Росії». Одночасно він вів переговори з представ¬
никами російського православ’я про те, чи не можна було б в
умовах революції якось «наблизити православну церкву до като¬
лицької».
Але вести переговори на паритетних началах Шептицькому
заважала одна обставина: він не мав на руках секретного акту,
яким Ватікан уповноважував його діяти в межах усієї Росії. Цей
акт лежав десь у криївках російської військової контррозвідки,
і щоб повернути його, митрополит був ладен на все. З допомо¬
гою своїх старих і нових друзів з кіл російської аристократії,
міністрів Тимчасового уряду йому невдовзі вдалося одержати не
лише цей акт, а майже всі документи, вилучені з львівського
сховища митрополита.
Тепер уже з’явилась можливість ставити питання про легалі¬
зацію уніатської церкви де-юре. Та Шептицький вирішив спершу
зробити це де-факто. На очах уряду і без його дозволу він
скликає у Петрограді так званий «собор» уніатських діячів у
Росії. На нього, звичайно, поспішили представники католицької
церкви, шпигуни Ватікану — епіскопи Рооп і Цепляк, які, як най¬
вищі за чином католики в Росії, сподівалися очолити збіговисько*
Як же вони здивувались, коли, за їх висловом, «уніатська бестія
Шептицький» пред’явив акт Ватікану на право діяти в межах
усієї Росії. Єпіскопам довелося брати участь у соборі під зверх-
ництвом енергійного уніата.
Відразу ж після закінчення «собору» митрополит звернувся
до Тимчасового уряду з офіціальною заявою, в якій, зокрема,
говорилось: «Від Петра Великого Росія невпинно наближається
до західної культури, і це для неї не є шкідливим, а навпаки —
корисним. Незважаючи на те, що Росія використовує здобутки
західної культури, все ж і надалі вона залишається руською
державою. Однієї справи не порушено до цього часу, а саме:
55
церковної. Ніхто не розібрався досі у питанні, чи наближення до
західної церкви пов’язано для Росії з користю чи з шкодою. Коли
цю справу розглянути всебічно, можна переконатись, що для Росії
не буде ніякої небезпеки від наближення до західної церкви...»
Але основні аргументи Шептицький зберігав для особистих
розмов з міністрами. Граф не забував, що як магнат він має
справу з представниками свого класу, які найбільше боялися
революції. І, граючи на цих найчутливіших для них струнах,
Шептицький усіма засобами єзуїтської дипломатії доводив росій¬
ським поміщикам і капіталістам користь, яку принесе уніатство
у боротьбі з революцією.
Ось колоритний запис однієї з численних бесід уніатського
владики з міністрами Тимчасового уряду. Шептицький палко
переконував, аргументував, закликав: «...Головною причиною
всіх соціальних заворушень завжди був занепад релігії, віри в
бога. І як ніде це особливо яскраво впадає в око сьогодні у вас,
в Росії. Погодьтеся, панове міністри, що ваша православна Церк¬
ва своєю хибною практикою голого, грубого примусу підривала
будь-яку повагу до властей».
Досвідченому політикану Шептицькому було вигідно акцен¬
тувати саме на цьому, далеко не вирішальному в тому вибухові
народного гніву, який скинув з трону самодержця. Про істинні
причини революції — посилення гноблення народних мас, підне¬
сення свідомості пролетаріату, керованого ленінською більшо¬
вицькою партією,— митрополит, коли він навіть і розумів це,
вважав за краще не говорити міністрам. «В перші ж дні рево¬
люції я на власні очі бачив випадки, які свідчили, що в Росії
немає більш зненавиджених представників минулого режиму,
як піп і поліцай,— підкріплював він свою пристрасну промову
власними спостереженнями.— Скажу вам більше, мій наглядач,
поліцейський пристав у Ярославлі, сидить уже в тюрмі, а дехто
з православних священиків побоюється того, що розлючені юрби
вчинять над ним якесь насильство. Порядок і послух ви відно¬
вите лише тоді, коли в цьому вам допомагатиме відновлена
церква. А відновити себе православ’я зможе тільки тоді, коли
з’єднається із західною церквою. Тільки вчення нашої церкви
з її багатовіковим досвідом сприятиме забезпеченню порядку і
спокою у вашій державі. Дайте змогу вільно жити і діяти в Ро¬
сії нашій греко-католицькій церкві, і вона швидко допоможе
російському православ’ю відновитися. Тоді ви побачите всю бла¬
годійність впливу нашої церкви на розлютовані в умовах рево¬
люції душі людей...»
Так одним ударом Шептицький хотів здійснити те, чого
протягом століть домагалися римські папи,— покатоличити ро¬
сійський, український, білоруський, а з ними й інші народи Росії.
56
Подібні аргументи вплинули на міністрів, для яких не було нічого
страшнішого від революції. І Тимчасовий уряд не лише легалі¬
зував греко-католицьку церкву в Росії, але й дав вказівку відпо¬
відним інстанціям запрошувати призначеного уніатським митро¬
политом екзарха на всі офіціальні наради в церковних справах.
Тим часом цісарський уряд Австро-Угорщини і Ватікан не
могли дочекатися повернення Шептицького. Вони були певні:
такий надійний, мобільний і талановитий агент не сидітиме без
діла і, напевно, уже володіє важливою інформацією про стано¬
вище в Росії. Щоб якось прискорити його приїзд, австрійсько-
угорський уряд вдається до демонстративного трюку: він нака¬
зує військовим засудити до смертної кари «російського шпигу¬
на» — православного священика, настоятеля церков у Празі і
Карлсбаді — Рижкова. Військовий суд слухняно виконує наказ,
а австрійсько-угорські урядові кола через спеціально організо¬
вану у пресі кампанію дають зрозуміти російському урядові, що
присуд над Рижковим може бути відмінений, якщо митрополиту
Шептицькому дадуть змогу негайно виїхати до будь-якої ней¬
тральної держави.
Тимчасовий уряд поспішив не тільки оформити необхідні для
виїзду документи, а й надати «царському в’язневі» урядовий
вагон. 9 липня 1917 року Шептицький прибув до столиці ней¬
тральної Швеції. Позаду у нього був моральний капітал для
пропаганди власних якостей і незвичайної відданості церкві —
«тернистий шлях героя». Попереду — море нових можливостей
і блискуча духовна кар’єра.
Богу — богове..., а розвідці — інформація
Спершу треба бути вдячним і привітати австрійського цісаря
та папу римського. І телеграма із сердечними запевненнями у
вірнопідданських почуттях уніатського митрополита летить до
Ка'рла І, наступника Франца-йосифа.
«Кесарю — кесареве, богу — богове», а розвідці — інформа¬
ція. Цій заповіді Шептицький був вірним завжди. От і цього
разу він надсилає із Стокгольма на ім’я міністра закордонних
справ докладну секретну інформацію про становище у револю¬
ційній Росії і на Україні. Особливу увагу автор інформації звер¬
тає на необхідність оперативно розпочати засилання «надійних
людей» з табору українських буржуазних націоналістів на Украї¬
ну для «важливої праці».
В цьому ж посланні Шептицький просив дозволу виїхати спо¬
чатку не до Відня, а до Риму.
Час у чеканні на відповідь не проходив «марно», адже до
Стокгольма прибув цілий табун «надійних людей» з експозитури
57
австрійського генштабу — «Союзу визволення України». Вияви¬
лось, що австрійська і німецька розвідки вже знали про домов¬
леність Шептицького з Грушевським, і тому, використовуючи
нейтральну територію, вони гарячково поспішили заслати яко¬
мога більше своїх агентів до Росії, і особливо на Україну. При¬
булі з Відня — це лише перша партія резидентів, яку уніатський
митрополит докладно проінструктував, благословивши на «важ¬
ку», але святу справу відродження української державності...
во славу австрійського цісаря і німецького кайзера.
Нарешті відповідь надійшла, і Шептицький виїхав через Ні¬
меччину і Швейцарію до Риму. Проте до апостольської столиці
йому так і не вдалося дістатись, бо уряд Італії — держави, яка
воювала на боці Антанти,— не дав Шептицькому візи на в'їзд
до Риму. Але ні для папи, ні для митрополита це не було вели¬
кою бідою. Вихід знайшли тут же. Бенедикт XV доручив вислу¬
хати доповідь Шептицького і обговорити з ним «нагальні» цер¬
ковні справи генералові ордену єзуїтів — чорному папі, графу
Влодзімежу Ледоховському, який з цією метою виїхав до швей¬
царського міста Ціцерс.
Зустріч Шептицького з Ледоховським була зворушливою.
Спільні спогади, переживання, надії, мрії. Адже вони — друзі
з юнацьких років. Майже однолітками розпочали духовну кар’є¬
ру: один — єзуїтом, другий — меншим братом єзуїтів — василіа-
нином. Відтоді минуло чверть століття. Спочатку Шептицький
випереджав свого друга, ставши у 35^років митрополитом і гла¬
вою уніатської церкви. Граф Ледоховський «наздогнав» його
лише в 1915 році, а невдовзі і перегнав, зайнявши престол чор¬
ного папи. Магнатичі, представники найтитулованіших родин
Польщі, вони були запеклими ворогами українського народу —
хлопів, бидла, з якими колись «розмовляли» тільки з допомогою
канчуків. Але минула та золота для шляхетних родів пора.
Тепер, щоб панувати над «хлопами», треба оволодівати їх
душами.
Зустрівшись і щиро обнявшись, друзі, не гаючи часу, при¬
ступили до справи. На підставі документів ми маємо можливість
в основному відтворити зміст доповіді Шептицького чорному папі.
«Революція в Росії,— оповідав уніатський митрополит,— ста¬
лася. Ми повинні сприйняти цей факт як лихо, на яке треба
погодитись з двох основних причин. Причина перша: революція
в Росії покінчила з царським самодержавством, але нічим поки
що не загрожує суспільному ладу. Влада в Росії зосереджена
в руках здорових елементів. Причина друга: з поваленням ца¬
ризму в Росії виникла, як ніколи, сприятлива ситуація для нашої
святої католицької церкви. Російське державне православ’я з
його найсвятішим синодом, втративши свого главу — царя, го¬
58
тується відновити патріархат. Багато хто з-поміж православних
духовних діячів за відповідних умов може співчутливо поста¬
витись до унії з католицькою церквою, бо вони заздрять її упо¬
рядкованості. Володимирський православний епіскоп Андрій,
наприклад, прямо заявив: «Немає сумніву, що ваша церква
стоїть вище від нашої. Вона є упорядкована». (Тут Шептицький
видавав бажане за дійсне, бо навіть верхівка православної церк¬
ви, не говорячи вже про рядових священиків, не поділяла погля¬
дів епіскопа Андрія.— С. Д.)
Пропаганду католицизму за сучасних умов в Росії можна
проводити легально і в широкому діапазоні. Вирішальну роль
має відіграти легалізована Тимчасовим урядом князя Львова
греко-католицька церква в Росії. Тимчасовий уряд буде співчут¬
ливо ставитись до великої розумної акції католицької і греко-
католицької церков у Росії, особливо коли ця акція сприятиме
боротьбі з екстремістськими елементами. З цією метою, зокрема,
Тимчасовий уряд дозволив католикам і греко-католикам провести
масову процесію в Петрограді, яка велично пройшла головними
вулицями російської столиці, чого раніше царський уряд ніколи
не дозволяв, навіть для легально існуючих там католицьких па¬
рафій. Греко-католицька церква в Росії, очолювана моїм екзар¬
хом Леонідом Федоровим, уже діє... Репрезентуючи греко-като-
лицьку церкву в Росії, він, за ініціативою уряду, бере участь
у нарадах з церковних справ, а це вже — важлива запорука
дальшого розвою нашої справи.
Щодо України,— говорив далі Шептицький,— то тут події
обіцяють багате жниво для святої церкви вже тепер. Влада на
Україні перебуває фактично в руках українського парламенту,
який йменується Українською центральною радою. Цей парла¬
мент діє поки що в контакті з центральним Тимчасовим урядом
Росії.
Контакт обумовлюється виключно необхідністю запобігти
анархії, до якої закликають екстремісти-більшовики. В Централь¬
ній раді діють розумні впливові люди, які не вважають цісар¬
ської Австрії, а також Німеччини за ворогів свого народу... Ці
люди виявили також свою сердечну щирість до апостольського
престолу, запевнивши мене, що з реалізацією державних праг¬
нень народу України майбутній уряд її готовий буде нав’язати
офіціально-дипломатичні зносини з апостольською столицею.
Сердечна щирість цих людей не обмежувалась словами. Саме
вони сприяли тому, що на Україні во славу апостольського пре¬
столу в багатьох містах вже сьогодні діють — одні тайно, другі
явно — священики греко-католицького обряду, очолені генераль¬
ним вікарієм Цегельським. Негативне ставлення віруючих укра¬
їнців до казенних попів і єпіскопів-схизматів є запорукою того,
59
що праця священиків греко-католицького обряду принесе святій
католицькій церкві багатющі плоди... Отже, треба негайно під¬
готувати певних людей, які б з ревністю, достойною святого
Иосафата Кунцевича, проповідували слово боже серед народів
Росії і України і цим сприяли поверненню до святої католицької
церкви так довго конаючий в схизмі православ’я Схід...»
Ледоховський поцікавився, наскільки великий вплив мають
в Росії «екстремісти-більшовики». Шептицький відповів, що за
всіма ознаками вплив більшовиків поширюється виключно на
промислових робітників. «Щодо селян, то хоч у деяких місцях
серед них є потяг до анархії, проте це є наслідок війни, а не
впливу більшовиків. Тимчасовий уряд князя Львова тримає вла¬
ду в руках твердо і є надія, що будь-яка спроба екстремістів-
більшовиків викликати в країні анархію буде придушена без
сантиментів. На Сході нас чекає велике жниво...»
Вислухавши доповідь Шептицького і завіривши його, що план
дій щодо Росії і України Ватікан вироблятиме без зволікань,
Ледоховський поспішив до Риму, а Шептицький — до Відня.
В ореолі сумнівної слави
Як і слід було чекати, урядові кола цісарської Австро-Угор¬
щини і представники виплеканого ними українського буржуаз¬
ного націоналізму організували колишньому «царському в’яз¬
неві» у Відні урочисту зустріч. Цим вони прагнули підняти
авторитет уніатського митрополита, щоб використати його вплив
на віруючих в інтересах цісаря і Австро-Угорської монархії. Ось
що говорилося в одній з вітальних промов, звернених до Шепти¬
цького: «По трьох літах заточення ти, князю, вертаєш поміж нас,
українських горожан австрійської держави, які, стоячи твердо
під своїм національним і державним прапором (підкреслено
нами.— С. Д.)..., не впали духом, але рішені і дальше вести спра¬
ву національного визволення до доброго кінця... під твоїм, найдо-
стойніший владико, світлим проводом».
У відповідь Шептицький коротко і ясно сказав: «...Набли¬
жається хвилина, коли скінчиться гіркий допуст. Шлях, який
веде до кращої будучини, стелеться перед вами. Події на віль¬
ній уже тепер Україні є запорукою ясної будучини українського
народу».
А через кілька днів Шептицького запросив до себе сам цісар
Карл І. Майже дві години слухав він вірнопідданську доповідь
про становище в Росії.
Карл І щедро нагородив митрополита уніатської церкви за
важливі послуги «цісареві і державі». У листі до Шептицького
Карл І писав: «Любий архієпіскопе, графе Шептицький!... Ви
60
безстрашно і мужньо зберігали вірність церкві, цісареві і дер¬
жаві... Ваше повернення до вітчизни дає мені приємну нагоду
з вдячним визнанням згадати про Вашу готову до посвяти та
патріотичну поведінку, і як найвищу ознаку цього нагороджую
Вас великим хрестом мого ордена Леопольда з військовою деко¬
рацією».
Але на цьому церемонія не скінчилась. Націоналісти і клери¬
кали використали повернення свого духовного глави і наставника
не тільки для того, щоб підняти його підупалий було авторитет,
а й розпалити релігійний фанатизм, разом з ним і ненависть до
російського народу. Усім парафіяльним уніатським священикам
і місцевим світським властям з околиць залізничних станцій і
міст, через які мав проїздити з Відня до Львова Шептицький,
було суворо наказано прибути у відповідний день і час з цер¬
ковною процесією на призначену станцію для зустрічі митропо*
лита і віддати йому належну шану.
Та з найбільшою помпою готувалася зустріч у Львові, де
створювалися спеціальні комітети, писалися відозви, друкували¬
ся газетні статті, виголошувались проповіді у церквах. На цере¬
монію зустрічі Шептицького цісар надіслав свого особистого
представника — ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (згодом під
оперетковим ім’ям Василя Вишиваного він був відомий як кан¬
дидат австрійського уряду і українських буржуазних націона¬
лістів на «посаду» гетьмана України).
У львівській газеті «Діло» з цього приводу націоналісти аж
захлинались від захоплення: «... Не тільки українці м. Відня свят¬
ковим привітанням його (Шептицького.— С. Д.) дали вислів по¬
шані і визнанню, які має до нього австрійська Україна, але рів¬
ночасно і сам монарх удостоїв його високим відзначенням за
вірність, збережену церкві, цісареві і державі. Тепер приїздить
він до Львова на свій престол. Тут чекає на нього не лише вели¬
чава привітна маніфестація, підготовлена заходами закладеного
з цією метою комітету, але також нове найвище визнання: при
в’їзді в митрополичу столицю має його повітати від імені монар¬
ха член династії — архікнязь Вільгельм. Очевидячки, що найви¬
ще 'визнання для митрополита Шептицького є рівночасно визнан¬
ня для українського народу Габсбурзької монархії, заповіддю
його ліпшої будучини під скіпетром Карла І».
От вам і «патріотизм» українських буржуазних націоналістів
у чистому вигляді! Організована цісарським урядом, націоналі¬
стами і верхівкою уніатської церкви «урочиста» зустріч Шепти¬
цького відбулась у Львові 10 вересня 1917 року.
61
Нова ера в історії почалася
Доповідь Шептицького про ситуацію в Росії і на Україні
викликала в Римі велику сенсацію. У Ватікані розпочалася діяль¬
на підготовка до «великих жнив» на Сході. За наказом Бене-
дикта XV запрацювали всі служби: конгрегація у надзвичайних
церковних справах аналізувала «надзвичайне становище» церкви
в Росії і на Україні з політичної точки зору, конгрегація по про¬
паганді віри виробляла практичний план для католицько-уніат¬
ських агентів, за яким вони мали діяти в Росії і на Україні, а
консисторська конгрегація, це управління кадрів Ватікану, пере¬
глядала досьє кожного єзуїта, василіанина, домініканця, які
знали російську, українську і білоруську мови, готуючи їх для
«апостольської праці» в Росії і на Україні.
Гарячковість, з якою Ватікан взявся за підготовку до експан¬
сії на Схід, пояснюється тим, що верхівка католицької церкви
вважала за необхідне своєчасно допомогти «законній» владі в
Росії і на Україні в її боротьбі з «екстремістськими елементами»,
які закликали народ до соціальної революції.
25 жовтня (7 листопада) 1917 року світ блискавкою облетіла
звістка: буржуазний Тимчасовий уряд повалено, державна влада
в Росії перейшла до рук Рад робітничих, солдатських і селян¬
ських депутатів. Важко передати словами те враження, яке спра¬
вили на буржуазну Європу вісті з Росії.
II з’їзд Рад прийняв декрет про мир і запропонував воюючим
державам негайно укласти перемир’я, щоб приступити до пере¬
говорів про мир. З’їзд одночасно звертався до свідомих робіт¬
ників трьох великих держав, які брали участь у війні,— Англії,
Франції і Німеччини, закликаючи «успішно довести до жінця
справу миру і разом з тим справу визволення трудящих від уся¬
кого рабства і всякої експлуатації».
Почалася нова ера історії — ера, яку відкрила Велика Жовт¬
нева соціалістична революція.
Надії закінчуються крахом
У Львові уніатському митрополиту довго спочивати на лав¬
рах не довелося. Обстановка в Австро-Угорщині за час його від¬
сутності набагато ускладнилась. Три роки війни виснажили клап¬
тикову монархію, і серед населення почалося бродіння. Після
Великої Жовтневої соціалістичної революції значно поширились
антивоєнні настрої, посилився національно-визвольний і револю¬
ційний рух, відбувалися масові демонстрації солідарності з рево¬
люційним робітничим класом Росії. Правлячі кола Австро-Угор¬
62
щини докладали одчайдушних зусиль, щоб придушити револю¬
ційно-визвольний рух у країні, але марно.
Уряд Радянської Росії з перших днів свого існування розгор¬
нув боротьбу за мир. Наприкінці грудня 1917 року до Бреста, де
проходили переговори, прибула делегація Центральної ради, яка
потай від радянської делегації почала вести закулісні переговори
з Німеччиною. Центральна рада заявила про відрив України від
Радянської Росії і остаточно домовилася про підпорядкування
України німецьким імперіалістам. 9 лютого 1918 року Німеччина
і її союзники підписали мирний договір з Центральною радою.
Українська контрреволюція розраховувала з допомогою чужо¬
земних багнетів захопити владу на Радянській Україні. 18 лю¬
того війська цісарської Австро-Угорщини та кайзерівської Німеч¬
чини окупували Україну і почали по-хижацькому грабувати її.
Про радість правлячої верхівки Габсбурзької монархії з при¬
воду такої великої удачі свідчить, зокрема, лист цісаря Карла І
главі мирної делегації Австро-Угорщини в Бресті графу Черніну.
«Глибоко зворушений і врадуваний вісткою про укладення миру
з Україною,— писав цісар,— висловлюю вам від усього серця
вдячність за вашу цілеспрямовану і успішну працю. Ви створили
своїми зусиллями найкращий день мого до цього часу так бага¬
того турботами правління».
З нагоди цього «найкращого дня» уніатський митрополит
відслужив у соборі святого Юра урочистий подячний молебень.
Слід нагадати, що для цього у Шептицького були й особисті
підстави, адже він не тільки обробляв діячів Центральної ради
під час свого перебування в Києві, а й звернувся до голови
«української мирної делегації» в Бресті Олександра Севрюка з
конфіденціальним листом, в якому від імені українського народу
закликав його підписати договір з Австро-Угорщиною без будь-
яких вагань і зволікань, запевняючи, що цей договір послужить
зміцненню «української державності». (Вже набагато пізніше,
перебуваючи в еміграції, про цей факт згадував сам Олександр
Севрюк.)
За кілька тижнів після підписання Центральною радою «мир¬
ного договору» уніатський владика, виступаючи в австрійському
парламенті, вірнопіддано запевнив цісаря, що «українці зможуть
найкраще забезпечити свій національний розвиток тільки під
крилами Габсбурзької монархії».
Грабіжницький Брестський договір обурив народні маси.
В основних промислових центрах Австро-Угорщини, включаючи
Галичину, прокотилась могутня хвиля загального страйку, під
час якого висувалися вимоги припинити ненависну народам імпе¬
ріалістичну війну і укласти справжній мир з Радянською Росією
на умовах, запропонованих Радянським урядом.
63
У Галичині все частіше спалахували селянські заворушення
проти поміщиків і куркулів. Довідавшись про те, що І Всеукраїн¬
ський з’їзд Рад оголосив Україну Радянською республікою і що
буржуазна Центральна рада втекла з Києва, трудящі Галичини
розгорнули боротьбу за встановлення влади Рад і возз’єднання
з Радянською Україною. В країні панував кривавий терор. Для
придушення революційного руху було кинуто всі сили реакції:
вояччину, жандармерію, поліцію, українських буржуазних на¬
ціоналістів і уніатську церкву. Співаючи «Ще не вмерла Украї¬
на», вони продавали український народ оптом і вроздріб.
В авангарді походу австрійсько-німецьких військ на Радян¬
ську Україну йшли петлюрівські недобитки і вірні цісарю гали¬
цькі січові стрільці з прапором, освяченим владикою уніатської
церкви. Це вони готували Вільгельма Габсбурга в гетьмани
України, для маскування перехрестивши на Василя Вишиваного.
Хрещеними батьками виступали українські буржуазні націона¬
лісти, а саме хрещення проводив їх пастир і наставник — глава
уніатської церкви магнат і граф Андрій Шептицький.
Та Австро-Угорської монархії вже не змогли врятувати ані
жорстокий терор проти робітників і селян, в крові яких цісар¬
ський уряд намагався потопити національно-визвольний і рево¬
люційний рух поневолених народів, ані «переможна» окупація
Радянської України, за рахунок якої австрійські загарбники
прагнули зміцнити своє внутрішнє становище. В жовтні 1918 ро¬
ку клаптикова монархія Габсбургів, розпавшись, припинила своє
існування.
Майже одночасно внаслідок поразки на фронтах і під тиском
революції впала кайзерівська Німеччина. У Версалі імперіалісти
держав-переможниць, розробляючи плани знищення Радянської
влади в Росії, перекроювали карту Європи по-новому.
Перед уніатським митрополитом Шептицьким і керованою
ним церквою постала складна проблема проводити в життя пла¬
ни Ватікану на Сході в нових, непередбачених умовах.
ПІД ЖОВТО-БЛАКИТНИМ ПРАПОРОМ
Во славу бога і мамони
Звістка про перехід влади в Росії до рук Рад робітничих,
солдатських і селянських депутатів настільки приголомшила
князів католицької церкви, що вони спочатку розгубилися. Проте
шок тривав недовго. Надії світової буржуазії висловлювали всі¬
лякі оракули, передрікаючи швидке падіння Радянської влади.
Але дні минали, а молода Радянська республіка зміцнювала свої
позиції. Міжнародна реакція мобілізувала всі свої сили для
того, щоб потопити в крові робітників, солдатів і селян проле¬
тарську революцію. І, звісно, в авангарді цих сил йшли найреак-
ційніші кола католицизму. Програма їх дій: боротьба з більшо¬
визмом на боці внутрішньої і зовнішньої контрреволюції
незалежно від її релігійного кредо.
Сподівання світової буржуазії на те, що внутрішня контрре¬
волюція зуміє сама «впоратись» з «цим жахливим переворотом»,
не виправдовувались. Навпаки, в Радянській країні відбувався
могутній процес, який В. І. Ленін назвав «тріумфальним мар¬
шем» Радянської влади. Лише на колишніх околицях царської
Росії революційну хвилю на короткий час намагались стримати
місцеві «національні уряди». Буржуазна Центральна рада на
Україні, «національні ради» в Грузії, Вірменії і Азербайджані,
козацько-військовий уряд Дону, козача, рада Кубані, курултай
Криму, автономний уряд Туркменистану, уряд Сибіру — всі ці
буржуазні контрреволюційні кліки, маскуючись національними
прапорами, оголосили війну Радянській владі. Прикриваючись
демагогічними лозунгами про міфічну національну незалежність
і «визволення з-під ярма Росії», яке ніби прагнуть «накинути на
шию її народів більшовики», націоналісти водночас допомагали
формувати на «своїй» території білогвардійські загони, які на¬
справді відкрито боролися за відновлення «єдиної і неподільної
Росії» — царської тюрми народів.
Робітники і селяни — зсередини, Червона Армія — ззовні по¬
вели переможний наступ на цих запроданців. Націоналістичні
уряди нічого не могли протиставити цьому могутньому наступу.
5 428
65
Втекла Українська центральна рада; свою повну безпорадність
в умовах аграрної революції виявили ради Грузії, Вірменії,
Азербайджану; туркестанська біднота вигнала свій «автономний
уряд» за кордон.
Імперіалісти Заходу, в серцях яких палала невгасима «лю¬
бов» до «поневолених» націй, поспішили на допомогу націоналі¬
стам. Німецькі окупанти посадили контрреволюційну Центральну
раду на престол правителів України, намагалися врятувати
втрачені контрреволюцією Грузії, Криму позиції, підтримували
буржуазію Литви, Латвії та Естонії. Антанта разом з амери¬
канськими і японськими імперіалістами активно допомагала ро¬
сійській внутрішній білогвардійщині, а потім і сама перейшла
у відкритий наступ проти Радянської Росії. Почався період іно¬
земної інтервенції.
Папський престол з однаковим співчуттям благословляв всі
акції міжнародної реакції, аби вони спрямовувались на пова¬
лення Радянської влади. А відкрите збройне втручання у внут¬
рішні справи Радянської Росії верхівка католицької церкви
сприйняла з особливим задоволенням. Коли німецькі імперіалі¬
сти разом з австрійськими загарбниками окупували Радянську
Україну, а потім Білорусію, Литву, Латвію та Естонію, Ватікану
здавалося, що нарешті прийшов час здійснення одвічних мрій
покатоличення Сходу.
І раптом жахлива для всієї реакції звістка: Австро-Угорщи¬
на і Німеччина — в полум’ї революції. Повсталий народ скинув
з престолу і цісаря католицької монархії Габсбургів, і кайзера
Німеччини Вільгельма II, на якого покладались великі надії в
боротьбі з соціалістичними і атеїстичними ідеями. У католицькій
столиці здійнялася така паніка, що дійшло до розроблення тер¬
мінових заходів по евакуації Ватікану аж до Америки.
Але після того, як владу в Німеччині захопили вірнопіддані
кайзера — «соціалісти», Ватікан заспокоївся. Начебто втішні
вісті надходили і з фронту боротьби з Радянською владою. Імпе¬
ріалістичний табір Антанти посилив розпочату ще в середині
1918 року інтервенцію проти Радянської Росії. Міжнародний
табір імперіалізму на повну потужність використовував різно¬
барвні контрреволюційні націоналістичні уряди, які залишили
йому в спадщину німецькі окупанти. Все це Ватікан сприймав
як надійну ознаку того, що страшне вогнище світової революції
пощастить погасити. Отже, відтепер зусилля Ватікану спрямо¬
вувалися на виконання найближчої мети — роздроблення Радян¬
ської Росії.
66
З чого починаються чорні справи!
Антирадянські акції реакційні сили католицизму почали із
наклепів на більшовиків. Потім пролунали заклики до хресто¬
вого походу про^и Країни Рад. Можливості для інтенсивної про¬
паганди Ватікан мав великі, і за вказівками самого Бенедик-
та XV численний католицький апарат з повним навантаженням
запрацював на потреби зовнішньої та внутрішньої контррево¬
люції.
З амвонів у костьолах, з усіляких інших трибун при першій-
ліпшій нагоді відкрито, на весь голос лунали антирадянські про¬
повіді з прокльонами на адресу більшовиків. Католицькі мра¬
кобіси закликали ігнорувати закони Радянської влади, зокрема
закони про шлюб, про відокремлення церкви від держави і
школи від церкви, підбурювали віруючих до повстання. Та
«апостольською» працею (так у Ватікані називали діяльність
провокаторів, наклепників і підбурювачів) справа не обмежи¬
лась. Вищі представники католицької церкви в Росії брали
безпосередню участь у змовах внутрішньої контрреволюції, в ор¬
ганізації повстань, у шпигунстві.
Керівництво антирадянською роботою католицького духо¬
венства в Радянській Росії, за порадою Шептицького, було
доручено петроградському митрополиту барону Роопу. Барон
Рооп, епіскоп Цепляк і прелат Буткевич підтримували контакт
з табором російської контрреволюції, а також з англійськими
дипломатичними представниками, в руках яких зосереджувалось
керівництво змовами. Але цього їм було замало, і вони створили
власну підпільну організацію, до складу якої входили католи¬
цькі священнослужителі та контрреволюційні елементи з активу
віруючих. Завдання — залучити до підривної діяльності всіх
периферійних католицьких ксьондзів і найбільш фанатичних ві¬
руючих, перетворюючи їх парафії на опорні пункти підпільної
антирадянської роботи. Наскільки зухвало діяла ця організація,
свідчить хоча б той факт, що велися навіть протоколи засідань,
їх чернетки на початку 1920 року були знайдені в якогось Пу-
севича.
З документів видно, що митрополит барон Рооп, епіскоп Цеп¬
ляк, ксьондз Буткевич, а також учасники католицької підпільної
організації ксьондзи Антоній Малецький,,Феофіл Матулініс, Лю-
ціан Хвецько, ГЇавло Ходкевич, Антоній Василевський та інші,
одержуючи через Варшаву вказівки з Ватікану, збирали шпигун¬
ські відомості, видавали підпільну антирадянську літературу.
Нарешті прийшла неминуча розплата: католицьких змовників
було викрито і покарано. Митрополит барон Рооп за свої зло¬
діяння проти радянського народу був засуджений до розстрілу,
5*
67
потім присуд цей замінили висилкою за межі країни. Не втекли
від суду епіскоп Цепляк і платний англійський шпигун прелат
Буткевич.
Буремні події примусили Ватікан передусім організаційно
перебудувати апарат, призначений керувати справами Сходу.
Раніше справа покатоличення народів Росії належала до компе¬
тенції конгрегації по пропаганді віри. Нині з неї було виділено
департамент східної церкви в самостійну одиницю — конгрегацію
східної церкви. Наскільки важливою святі отці вважали цю
організацію, можна судити вже з того, що її очолив власною
персоною папа Бенедикт XV.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції конгре¬
гація східної церкви — одна з найважливіших організацій Ва¬
тікану, по суті, оперативний штаб керівництва всією антира-
дянською діяльністю. На неї покладено розробку планів по
здійсненню маніакальної ідеї папства — покатоличення народів
Радянського Союзу.
Проти кого — ясно. Але з ким!
Після розвалу католицької монархії Габсбургів уніатський
митрополит опинився в скрутному становищі. Ясно було лише
одне — проти кого боротися. Але на кого орієнтуватися в цій
боротьбі?
Українські буржуазні націоналісти на уламках Австро-Угор-
ської монархії з його, Шептицького, благословення, створили
контрреволюційну «Українську національну раду» і оголосили
так звану Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР). На¬
ціональну раду очолив вірнопідданий австрійського цісаря Євген
Петрушевич. За три місяці до цієї події, а саме 18 липня 1918 ро¬
ку, він патетично заявив: «Ми ніколи не прагнули викликати
серед народу революцію, навпаки, наш народ вірно стоїть на
охороні інтересів держави... Зірка габсбурзької династії все ще
світить ясно і яскраво на нашому небосхилі».
У Польщі — інша ситуація. Там, відчуваючи наближення
краху, німецькі окупанти за згодою польської буржуазії та
поміщиків передали владу Пілсудському. Одним з найближчих
помічників «начальника» панської Польщі став рідний брат
уніатського митрополита — генерал Станіслав Шептицький.
У той час у Галичині розгорталася збройна боротьба проти
пансько-польських окупантів, які багнетами намагались підтвер¬
дити своє уявне право називатися господарями краю. Шепти¬
цький опинився в досить пікантному становищі: граф, польський
магнат і аристократ за походженням та вихованням вступив у
ньому самому у суперечку з другим Шептицьким — з владикою
68
лотрів-русинів, потенціальним українським патріархом, а може...
і кандидатом на патріарший престол цілого Російського Сходу.
Куди спрямувати свої сили? Злитися з польським панством чи,
зрадивши його в такий відповідальний момент, і далі грати роль
духовного батька української нації, рупора католицизму в без¬
країх східних землях?
Коли під стінами святоюрського палацу пролунали перші
постріли пансько-польських загарбників, які прийшли ліквіду¬
вати уряд якоїсь там ЗУНР, митрополит Шептицький мучився
над пошуками ефективного тактичного ходу. Одне виключало
друге. Роль арбітра, а тим більше примирителя між двома табо¬
рами не відповідала вимогам моменту. Треба було вирішувати:
або — або.
І уніатський митрополит нібито вирішив благословити україн¬
ських буржуазних націоналістів на збройну боротьбу з пансько-
польськими загарбниками і закликати весь український народ
підтримати цю боротьбу, піднятись на захист «воскреслої укра¬
їнської держави».
Це своє благословення Шептицький планував проголосити
урочисто, як послання-відозву від свого імені «до всього укра¬
їнського народу». Він навіть виготовив проект і подав його на
апробацію верховодам ЗУНР. Але дивна річ: після довгого обго¬
ворення вони висловилися проти його оголошення.
Згодом стало відомо і про причини такого рішення. Сам глава
маріонеткової держави Євген Петрушевич так пояснював цю
історію:
«Очевидно, не кожному дано зрозуміти ту внутрішню бороть¬
бу, з якою наш митрополит прийняв рішення благословити нас
і закликати увесь український народ до боротьби з польською
офензивою. За Австро-Угорщини ми жили з поляками більш-
менш у злагоді, і то у великій мірі завдячуючи митрополиту
Андрію Шептицькому. І раптом катаклізм... Падіння монархії...
створення української держави... збройний конфлікт з поляками.
Наш митрополит, як патріот, піднявшись до вершин служіння
нації, усвідомлюючи собі всю глибину провини польської сто¬
рони, закликав у своєму посланні весь український народ стати
на захист воскреслої України. Звичайно, таке рішення було про¬
диктоване й іншими міркуваннями високої політики...»
Мабуть, з натяку про оці самі «міркування» слід було почи¬
нати пояснення рушійної сили цього акту завбачливого свято-
юрського політика. Адже цим тактичним маневром, хай і ціною
якоїсь жертви, Шептицький розраховував реставрувати свій під-
упалий авторитет серед населення всього краю. Проте верховоди
ЗУНР вирішили інакше (власне, тільки таке рішення й передба¬
чав уніатський митрополит).
69
«Згадайте, святоюрську гору з £амого початку польської
офензиви захопили в свої руки польські жовніри,— розкриває
політичні карти Петрушевич.— Перебуваючи в своїй святоюр-
ській палаті, наш митрополит опинився на положенні в’язня
польських військових властей. Своє послання митрополит пере¬
дав нам через довірених людей потайки. Ми вирішили не прий¬
мати самопожертву митрополита і не оголошувати його послання.
Зробили ми так з двох причин. По-перше, ми не могли погоди¬
тись з тим, щоб брат піднімав руку на брата — і то не у фігу¬
ральному, а в буквальному розумінні цього слова. Адже рідний
брат митрополита — генерал Станіслав Шептицький вже на той
час був визначною людиною в польській державі і, як ми знали,
схвалив польську офензиву проти ЗУНР. По-друге, ми не могли
допустити, щоб наш митрополит назавжди скомпрометував себе
перед поляками. Ми здавали собі справу в тому, що рано чи
пізно нам доведеться порозумітися з ними. А хто міг відіграти
більшу роль у цьому порозумінні, ніж наш митрополит? Ось для
цього ми і вирішили зберегти ім’я митрополита не заплямованим
перед поляками».
Так розпинався Петрушевич, вихваляючи Шептицького. Про¬
те його зусилля марні. Митрополит Шептицький ніколи укра¬
їнським патріотом не був і як католик-єзуїт не міг бути. Все, що
робив Шептицький, було підпорядковане одній меті — зберегти
панівну роль свого класу, покатоличити коли не весь Російський
Схід, то, принаймні, український народ. На цьому шляху він
шукав слави і влади, і він занадто далеко пройшов ним, щоб
починати все спочатку. З цих позицій ситуацію, в яку він потра¬
пив, можна було використати, щоб назавжди заткнути рота тим,
хто часто кидав йому у вічі образливе «лях!», і показати себе
українським патріотом. Для князя церкви, який претендує на
роль пастиря всього українського народу, чудова нагода нажити
політичний капітал.
Але є в цій історії деталь, яка з головою видає в Шептицько¬
му єзуїта, адже склавши своє «послання» і передавши його
потайки верховодам ЗУНР, Шептицький був певен, що вишколені
ним духовні діти не наважаться оголосити його. Для Шепти¬
цького найважливішим було те, щоб такий документ існував і
щоб поголос про нього розійшовся якнайширше по цей і по той
бік Збруча.
А ось інший факт, який повністю викриває Шептицького як
свідомого ворога українського народу, якого націоналісти вели¬
чали духовним батьком української нації. В найбільш трагічні
для галицьких українців дні Радянська Україна звернулася до
Петрушевича з пропозицією утворити єдиний фронт боротьби
проти пансько-польських окупантів. Про це інформували Шеп-
70
тицького. Уніатський митрополит через Лонгина Цегельського
негайно повідомив голову «Української національної ради» Пе-
трушевича і багатьох її членів про свою «точку зору»: «Ніякого
контакту, а тим більше єдиного фронту з більшовиками бути не
може. Той, хто підтримує цей контакт і прагне утворення єди¬
ного фронту з безбожними більшовиками,— зрадник народу і
церкви».
Радянська Україна робила такі пропозиції «Українській на¬
ціональній раді» і в березні, і в травні 1919 року, але ця рада під
духовним проводом митрополита Шептицького відкинула рятівну
для галицьких українців пропозицію про допомогу.
Хрестоносні змовники
Події в Галичині і Польщі після падіння Авсгро-Угорської
монархії розгорталися настільки бурхливо, що про одержання
докладних інструкцій з Ватікану Шептицькому можна було
тільки мріяти. Доводилось діяти на власний розсуд. Щоправда,
відповідальне представництво Ватікану існувало у Відні в особі
кардинала Пфіфля та у Варшаві в особі папського посланця
Ахілла Ратті. Акції кардинала Пфіфля після падіння Габсбургів
знецінились. Отже, при першій-ліпшій нагоді Шептицький поспі¬
шив на зустріч з папським посланцем до Варшави. Де відбулась
ця зустріч — невідомо, але документи свідчать, що Шептицький
передав Ахіллу Ратті для пересилки у Ватікан докладну шпигун¬
ську доповідь про становище на Радянській Україні і в Галичині,
а також звіт про свою діяльність.
Шептицький, однак, побоювався, що Ахілл Ратті може не
зрозуміти всіх тих мотивів, якими він керувався, благословляючи
створення ЗУНР. Проте нунцій визнав політику митрополита
Андрія правильною, принаймні так він обіцяв інформувати і кон¬
грегацію східної церкви і самого непогрішного папу Бенедик-
та XV.
З приводу конфлікту між пансько-польськими окупантами та
українцями Галичини Ахілл Ратті зауважив: «Цей збройний кон¬
флікт не піде на користь ані полякам, ані вашим русинам, а тим
більше — нам. Я не вважаю цей конфлікт явищем невідворот¬
ним. Вживайте ви, вживатиму і я всіх заходів до того, щоб цей
конфлікт якнайшвидше ліквідувати. Про це подбають також
і міжнародні чинники. Вся увага мусить бути звернена на Схід,
у цьому разі — на Україну...»
У дальшій розмові папський посланник наголошував на тому,
що існування Радянської влади в Росії загрожує всій християн¬
ській цивілізації: «Це вогнище беззаконня існує другий рік. А по¬
гляньте, які наслідки. Під впливом руйнівної сили російського
71
більщовизму впали монархії в Німеччині, в Австро-Угорщині.
Радянська Росія будь-що і якнайшвидше мусить бути знищена.
Це усвідомлюють високі державні мужі Франції, Англії, Америки,
і над цим вони працюють. Майте на увазі, що акція проти Ра¬
дянської Росії вже розпочалася; ми певдаі, що вона закінчиться
успішно... Свята католицька церква готова допомогти росіянам
спокутувати свій гріх... Щодо Польщі... Польща, Польща...,—
повторив кілька разів Ахілл Ратті.— Тепер, коли не існує Австро-
Угорщини, нехай існує Польща. Але Польща мусить ще виправ¬
дати своє існування, і в першу чергу подоланням руйнівного
впливу Радянської Росії і спроможністю взяти участь у її зни¬
щенні. Тільки на цьому грунті-може бути побудована польська
державність...» -
Шептицький висловив побоювання з приводу того, що в пи¬
танні про покатоличення народів Росії польське духовенство
може повторити помилки часів королівської Польщі. На це Ахілл
Ратті авторитетно зауважив: «Будемо сподіватись, що гіркий до¬
свід минулого умудрив поляків, а ми вже подбаємо про те, щоб
вони дотримувались заповітів найсвятіших отців наших. Проте
ви не чекайте, що серед них з’явиться новий Петро Скарга. Най-
святіший отець наш Бенедикт XV у справі навернення Сходу ве¬
ликі надії покладає на вас, на вашу особу. Дійте самі, пам’ята¬
ючи, що всіляку допомогу, яку ви потребуватимете, апостольська
столиця буде вам подавати без зволікань...»
Ахілл Ратті зауважив, що, отримавши призначення в Москву,
він ретельно вивчив всі його доповіді про становище в Росії і на
Україні. За його словами, ці доповіді свідчили про «глибоке
розуміння митрополитом проблеми навернення Сходу і про ши¬
рокий підхід до практичного розв’язання цієї проблеми». «До
речі,— потішив Шептицького нунцій,— чи відомо вам, що найсвя-
тіший отець наш мав на думці уже тепер звеличити вас, поста¬
вивши кардинала Андрія Шептицького — так, так, я не поми¬
лився на слові — кардинала Андрія Шептицького на чолі всієї
справи в Росії? Обставини не дозволили зробити так. Тим часом
ви дійте, дійте, погоджуючи зі мною всі кардинальні питання.
Таку можливість ви будете мати не тільки тепер, коли я перебу¬
ваю у Варшаві, а й тоді, коли я дістанусь до Москви».
Шептицький звик одержувати вказівки безпосередньо від
папи або від генерала ордену єзуїтів і погоджувати свої дії тіль¬
ки з ними. Тому він завжди ставився з великою нетерпимістю
і підозрою до всіх, хто в тій чи іншій мірі претендував на зверх-
ництво над ним. І хоч уніатському митрополиту імпонувала
орієнтація співбесідника у справах Сходу, але він не зміг при¬
ховати своєї негативної реакції. Це відчув Ратті. Звідки було
знати Шептицькому, що в особі непоказного папського нунція —
72
епіскопа Ахілла Ратті з ним веде розмову людина, яка через три
роки посяде папський престол.
До 1918 року Ахілл Ратті був віце-префектом, а потім пре¬
фектом Ватіканської бібліотеки. За ним закріпилася слава не
зовсім мудрого теолога, який, здавалося, не цікавився ані питан¬
нями церковної політики, ані політики взагалі, такого сухаря,
який присвячує службовий час і навіть своє дозвілля книгам і
архівним документам з історії католицької церкви. Проте, ви¬
вчаючи історію, Ахілл Ратті увібрав у себе всю багатовікову
«премудрість» католицизму з її нетерпимістю і жорстокістю, з
хитрістю і підлістю, з підступністю та інтриганством. Найвищою
насолодою Ахілла Ратті, як згодом оповідав у своєму оточенні
Шептицький, лестячи папі Пію XI, було «вивідувати тайну мину¬
лого, умудряючи себе для сучасного». Особливо захоплювався
Ратті маніакальною ідеєю завоювання Російського Сходу.
Всі ці якості та риси характеру префекта Ватіканської біб¬
ліотеки належно оцінив тільки папа Бенедикт XV. І коли ви¬
никло питання про призначення в Радянську Росію «апостоль¬
ського візітатора», папа зупинив свій вибір на епіскопі Ратті.
Притому за розпорядженням папи в його компетенцію, крім
Радянської Росії, включили Польщу, Литву, Латвію і Естонію.
Ахілл Ратті виїхав, було, до Москви, але Радянський уряд не дав
йому дозволу на в’їзд до своєї країни. «Візітатор» отаборився
у Варшаві, яка перетворювалась на один із найважливіших
змовницьких центрів міжнародної реакції проти Радянської Ро¬
сії та Радянської України, а папський нунцій виконував роль
натхненника і одного з організаторів агресії міжнародної реак¬
ції проти молодої Країни Рад. Ним завжди керувала ненависть
до соціалізму, комунізму, на хвилях якої колишній префект ваті¬
канської бібліотеки піднісся на найвищий щабель католицької
ієрархії — ступінь «намісника бога на землі», «непогрішного»
папи римського, відомого в історії під ім’ям Пія XI.
На догоду Ватікану
У своїй доповіді, переданій у Ватікан через Ратті, Шептгі-
цький інформував папу про події «надзвичайної ваги», йшлося
про становище на Україні і в Галичині. Митрополит вважав, що
навіть після того, як німці «трагічно» залишили Україну, там ще
не все втрачено. Гетьмана повалено, проте владу захопили в свої
руки «національні елементи», які хоч і називають себе соціалі¬
стами, проте виявляють непримиренну ворожість до більшовиків.
«Важливо те,— писав уніатський митрополит,— що уряд Ди¬
ректорії не залишився осторонь і церковної справи. 1 січня
1919 року цей уряд оголосив закон про автокефалію української
73
православної церкви, наслідки якого Матимуть для нас велике
значення. Закон про автокефалію кладе край згубному впливові
на Україні з боку російського православ’я. Але виняткове зна¬
чення для нас має таке питання: за нашою порадою україн¬
ський уряд Директорії вирішив порушити клопотання перед
апостольським престолом про встановлення дипломатичних сто¬
сунків...»
Висвітлюючи становище’ в Галичині, Шептицький звертав
увагу Ватікану на дві події: польсько-український збройний кон¬
флікт і оголошення урядом ЗУНР акту* про возз’єднання Захід¬
ної України з Великою Україною. «Керуючись інтересами святої
нашої церкви,—доповідав папі Шептицький,—я дав благословен¬
ня і на оголошення акту про з’єднання України, хоч і вважав
це з’єднання передчасним. Треба було вичекати, поки на Україні
буде повністю зліквідована загроза більшовизму і зміцніє влада
здорових українських національних сил... У справі створення
української державності поки що не доводиться жалкувати за
жодним кроком, що я зробив у вихорі подій, може, і не завжди
обережно, але завжди з єдиною метою сприяти поступуванню
нашої святої церкви. Про це свідчить таке виняткової ваги се¬
кретне повідомлення з Києва, щойно мною одержане: «Скоро,
скоро на Україні восторжествує унія. Українські державні про¬
відники, прагнучи відгородити Україну від згубного впливу
Москви, обмірковують питання про введення унії урядовим по¬
рядком згори, шляхом створення українського патріархату. На
патріарха всієї України буде покликано вашу екселенцію...»
(тобто Шептицького.— С. Д.).
Слід визнати, що цього разу Шептицький мало чим погрішив
проти правди. Українські націонал-зрадники добре знали, що
католицизм, який споконвіку з ненаситною жадобою зазіхав на
душі українців, не поскупиться в ціні. Саме з цією метою Ди¬
ректорія на чолі з Винниченком і Петлюрою поспішила встано¬
вити з Ватіканом дипломатичні відносини. Послом у папську
столицю поїхав друг митрополита «народолюбець», магнат граф
Михайло Тинїкевич, представник вищих кіл польської аристокра¬
тії. 19 разів підпалювали селяни його родовий маєток у селі
Андрушівці на Волині.
Не помилився Шептицький, доповідаючи папі і про те, що
українські націоналісти всерйоз обмірковували питання про вве¬
дення унії і про призначення уніатського митрополита «патріар¬
хом всієї України». Підтверджує це і розповідь колишнього
прем’єр-міністра Директорії Володимира Чехівського: «Під час
мого перебування на посту прем’єр-міністра уряду Директорії,—
згадує він,— церковні справи не входили безпосередньо до моєї
компетенції, але цим справам я особисто приділяв багато уваги.
74
У Директорії і в її уряді не було розбіжностей у тому, як розв’я¬
зати церковну проблему на Україні. Всі сходились на тому, що
нам необхідно зробити церкву автокефальною. Проте в цьому
питанні ми натрапили на великий спротив православних епіско¬
пів України. В 1918 році собор епіскопів України категорично
висловився проти автокефалії української православної церкви,
заявивши про свою вірність новообраному всеросійському патрі¬
архові. З огляду на це уряд Директорії вирішив ввести автоке¬
фалію державним законом. Державний акт про автокефалію ми
оголосили в Києві 1 січня 1919 року, зазначивши, що українська
автокефальна церква з її духовною ієрархією ні в якій залеж¬
ності від патріарха всея Русі не стоїть. Але православні епіскопи
України ігнорували державний акт про автокефалію. В зв’язку
з цим в урядових колах Директорії у декого виникла ідея ство¬
рення українського патріархату з покликанням на патріарха
львівського митрополита Шептицького. Розуміється, по суті мова
йшла про введення унії, але слово унія якось випадало у тих, хто
обстоював ідею створення українського патріархату на чолі з
Шептицьким. А обстоювали цю ідею наші брати галичани — уря¬
дові представники ЗУНР, яких з часу договору у Фастові пона¬
їздило в Київ багато. Особливо відзначався в цьому галицький
діяч Лонгин Цегельський, який після з’єднання ЗУНР з УНР
увійшов в уряд Директорії як заступник міністра закордонних
справ... Пам’ятаю, Лонгин Цегельський навіть ставив питання
про організацію на Україні католицької партії. Тоді ця витівка
була відкинута як несвоєчасна. Але я гадаю, що за задумом
Цегельського основним завданням цієї партії мало бути поши¬
рення ідеї створення українського патріархату та популяризація
імені львівського митрополита Шептицького як єдиного кандида¬
та на українського патріарха. Ідеєю створення українського па¬
тріархату на чолі з Шептицьким, тобто введенням унії, були
захоплені і Петлюра, і Винниченко, які вбачали в цьому найкра¬
щий засіб позбутися впливу «чорносотенного російського право¬
славного духовенства».
«Галицький діяч» Лонгин Цегельський, який працював у ство¬
реному розвідкою австрійського генштабу так званому «Союзі
визволення України», став відомим на арені зради своєму наро¬
дові під безпосереднім керівництвом Шептицького. Багатьох,
дуже багатьох «галицьких діячів» уніатський владика зробив
слухняним знаряддям своєї підступної політики.
Свіжоспечений заступник міністра закордонних справ Цегель¬
ський не забував, чиїми руками його зробили членом уряду, і в
усьому точно дотримувався інструкцій Шептицького. Саме через
Цегельського уніатський митрополит передав Директорії свою
настійливу пораду призначити послом у Ватікан Тишкевича.
75
Майже через 20 років у своєму панегірику Шептицькому, ви¬
даному в 1937 році у Філадельфії, Лонгин Цегельський зробив
цінне визнання: «Українські державні провідники думали над
введенням унії згори, з уряду, по всій Україні та над покли¬
канням митрополита Андрія на патріарха всієї України. Унією
вони думали раз і назавжди відгородити Україну від Москви
й азійства, наблизити її до Заходу і до його культури».
Це ж, але вже більш докладно, повторює Цегельський в ін¬
шому панегірику Шептицькому під назвою «Український па¬
тріарх». Як повідомляв щотижневик василіан «Світло», який
видається в канадському місті Торонто, після смерті Цегель-
ського його спомини передано до друку. В розділі 57-му споминів
Цегельський наводить запис своєї розмови з головою Директорії,
що відбулася 19 грудня 1918 року. Ось витяг з цього діалога:
«А що там поробляє Ваш Шептицький? — звернув Винни-
ченко нагло на іншу тему.
Я розповів, що митрополита Шептицького інтернували поляки
в св. Юрі.
— Ми його визволимо,— зареагував Винниченко.
Я чекав на те, як собі Винниченко уявляє це визволення, але
він був настільки реальний, що волів на цю тему мовчати.
— Біда,— продовжував по хвилі Винниченко,— що ми не
маємо такої людини, як Шептицький, щоб поставити її на чолі
української православної церкви. Є владика Платон у Сибіру,
щирий українець, але, мабуть, оженився з якоюсь учителькою.
Та є ще Димитрій у Чернігові. Також щира українська душа,
але надто любить вихилити лишню чарку. А що ви сказали б на
те, якби ми забрали Шептицького до Києва на митрополита всієї
України?
— Шептицький на православного митрополита не піде,— від¬
казав я.
— На якого там православного! ...Очевидно, що на уніат¬
ського. Православ’я скасуємо. Це ж воно нас завело під царя
східного, православного, то воно проводило обмосковлення Ук¬
раїни. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша
унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніат із
природи стає українцем. Скличемо синод епіскопів, архімандри¬
тів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти
унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з
Римом, щоб його зробив патріархом України. Чи не добре це
звучить?.. Ви думаєте — я жартую?..
У душі я радів цьому планові,— продовжує Цегельський,—
та все-таки висловив побоювання щодо труднощів із православ¬
ним духовенством та з протиуніатським наставленням, створеним
і культивованим Москвою.
76
— Єрунда! — гарячився Винниченко.— Це — революція, і все
старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє... Заарештуємо
яких два-три десятки заїлих старозаконників, збавимо парафії
і хліба цього чи того, то решта присяде. А український санти-
мент доконає решти. Відгородимо Україну муром унії від Москви
раз назавжди».
Коментарі, як кажуть, зайві.
У чотирикутнику смерті
Недовго хазяйнувала на Україні контрреволюційна Директо¬
рія. Не допомогли їй ані багнети інтервентів, ані кривавий терор
проти більшовиків та революційних робітників і селян, ані облуд¬
на політика, ані улесливі обіцянки. Під проводом партії біль¬
шовиків, при братній підтримці великого російського народу
український народ розгромив націоналістичні банди. І вже на
початку лютого 1919 року Директорію вигнали з Києва. Зник з
політичного обрію Винниченко. Владу в Директорії зосередив
у своїх руках С. Петлюра. «Державна діяльність» очолюваного
ним уряду відтепер мала, образно кажучи, транзитний характер.
Етапи цього маршруту: Вінниця — Проскурів — Кам’янець-По-
дільський — Ровно, а далі — Польща. Власне, це був один етап,
який український народ дотепно охарактеризував уїдливими
словами: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».
В історії українського народу розпочався новий період, коли
він, очищаючи республіку від петлюрівських банд, одночасно
приступив до державного і господарського, будівництва. Вдалися
до нової тактики й українські буржуазні націоналісти. Вони про¬
никали в державні і господарські органи, у культурні заклади і,
створюючи підпільні контрреволюційні організації, розвивали
активну підривну діяльність проти Радянської влади, проти пар¬
тії більшовиків. При найменшій нагоді, спираючись на куркуль¬
ські елементи, націоналістична контрреволюція організовувала
збройні виступи, створювала банди для збройної боротьби проти
Радянської влади. Підривною діяльністю керував петлюрівський
штаб, який розраховував, піднявши загальне повстання, захопити
владу.
Тим часом у квітні 1919 року з Дону на Радянську Україну
почала наступ Добровольча армія Денікіна. З російською біло¬
гвардійщиною українські буржуазні націоналісти знайшли спіль¬
ну мову ще в січні 1919 року, коли Директорія підписала з
представниками англо-французьких інтервентів і денікінського
командування зрадницьку угоду, де поставила крапки над «і»,
розписавшись під словами, які нічого не залишали від балачок
про «самостійну Україну»: «Директорія... входить до складу єди¬
77
ної неподільної Росії» і «передає... всі свої війська для наступу
проти більшовиків Великороси».
Наступ денікінців був сигналом для націоналістичної контрре¬
волюції, і петлюрівські банди посунули на Радянську Україну
з Заходу. Обидві сили зустрілися в Києві і... побилися між
собою, бо денікінці не збиралися ділити владу на Україні з пет¬
люрівцями і вигнали їх з міста. Побиті націоналісти повернули
назад. І тут трапився епізод, який не можна обійти, оповідаючи
про уніатського митрополита.
Не поділивши здобич з російськими білогвардійцями, пет¬
люрівці відкотилися до Кам’янця-Подільського і, за висловом
одного з націоналістичних істориків, опинилися в «чотирикутни¬
ку смерті».-
Очолювані Петлюрою «наддніпрянці» єдиний вихід вбачали
в тому, щоб шукати порятунку в панської Польщі, виключаючи
можливість порозумітися з денікінцями. А очолювані Петруше-
вичем «наддністрянці» наполягали на необхідності домовитись
з денікінцями, виключаючи можливість порозумітися з пансько-
польськими окупантами.
Як знайти прийнятний для всіх вихід? З цим питанням в по¬
шуках мудрої поради звернулися верховоди до свого духовного
батька і наставника Шептицького. Кого саме направив Петру-
шевич до уніатського митрополита, невідомо, але достеменно
встановлено зміст «поради», яку дав митрополит українським
націоналістам: «Боротьба з більшовизмом до повного знищення
його є святим обов’язком кожного патріота українця-самостій-
ника. Для успіху цієї-боротьби конче потрібно порозумітись і з
поляками, і з російською білою армією».
Не порада, а наказ. Так і сприйняли це націоналісти і керу¬
вались ним у своїх дальших діях.
У «чотирикутнику смерті» не бажали вмирати ані Петлюра,
ані Петрушевич. Петлюра з своїми недобитками опинився в
Польщі, Петрушевич, передавши УГА під командування Дені-
кіна, втік до Відня.
Готуючи політичний грунт для переходу на службу до пан¬
сько-польських загарбників, Петлюра у грудні 1919 року опуб¬
лікував спеціальну декларацію, де польським панам відкрито
пропонувалося захопити українські землі — Західну Україну,
Холмщину, Поділля та Волинь. Так би мовити, в порядку аван¬
су. Збанкрутілі зрадники ладні були запродати і всю Україну,
аби тільки їх визнали «законним урядом». 21 квітня 1920 року
Петлюра підписав з Пілсудським Варшавський договір, за яким
до Польщі переходили Галичина, Холмщина і Правобережжя,
решта території України також мала перебувати в залежності
від буржуазно-поміщицької Польщі.
78
Ця чорна зрада, звичайно, не обійшлася без участі уніат¬
ського митрополита. Шептицький благословив Петлюру на укла¬
дення ганебного договору. Цю таємницю націоналісти, оберігаючи
ім’я Шептицького, особливо ретельно приховують від україн¬
ського народу. Проте, як кажуть самі святі отці, «нема нічого
таємного, що б не стало явним». Тепер точно відомі ті обставини,
за яких відбулося це ганебне благословення.
Виявляється, що «порада», яку дав митрополит Петрушевичу,
не була секретом і для Петлюри, а навпаки — адресувалася і
йому. І про це Петлюру повідомив Коновалець, один з найближ¬
чих його підручних галичан, «начальник групи січових стрільців»,
що складалася з недобитків петлюрівського осадного корпусу.
Митрополича порада полегшувала йому реалізацію зрадницько¬
го наміру вступити у змову з пансько-польськими загарбниками,
які вже тоді повністю окупували Галичину.
У міру того як денікінці під могутніми ударами червоних
військ і партизанів Радянської України відкочувалися на пів¬
день, успішніше проходили і переговори з Пілсудським* аж поки
в грудні 1919 року не набули цілком конкретного характеру.
Вже були підготовлені проекти політичної і воєнної конвенції,
коли Петлюра вирішив піти на поклін до уніатського владики —
щоб інформувати його про змову з Пілсудським, а головне —
заручитися підтримкою митрополита і одержати його благосло¬
вення. Ось що розповідав про цей візит один з активних україн¬
ських контрреволюціонерів Ю. Тютюнник, який брав участь у
цій, як він казав, «прощі до святого Юра».
«Признатися, після того, що сталося в Кам’янці, ми йшли до
святого Юра не з легкою душею. Йшли, бо знали, що треба йти.
Адже для нас, наддніпрянців, тоді вже була добре відома та
істина, що, як би там не міркували наші брати галичани, а діяли
вони завжди так, як сказав їм митрополит. На аудієнцію до
Шептицького Петлюра прийшов з Андрієм Лівицьким. Ми їх
супроводили як почет. На аудієнції були присутні Омелянович-
Павленко-старший, я — Тютюнник (ми тільки що повернулися з
зимового походу), Змієнко, з галичан — Цегельський, Конова¬
лець, Мельник, Сушко. Був ще хтось, не пам’ятаю,— всіх я на¬
рахував щось біля 12 чоловік. Після взаємних привітань Петлю¬
ра в* присутності всіх докладно поінформував митрополита про
ту політичну ситуацію, яка склалася на той час, і про хід пере¬
говорів з поляками. Шептицький не переривав Петлюру жодним
запитанням. Склалося враження, що він був у повному курсі цих
переговорів. Після Петлюри слово взяв митрополит. Маючи,
видно, на увазі розрив Петрушевича з Петлюрою, Шептицький
висловив жаль, що не все сталося так, як він того бажав. «Але
79
що сталось, те сталось. І ви, брати-панове, і вони пішли різними
шляхами. Проте важливо, що ці шляхи ведуть до досягнення
єдиної мети — здобути перемогу над більшовизмом...»
Дальша розмова точилася навкруги питання про похід на Ук¬
раїну. Омелянович-Павленко розповів про становище на Україні,
підтвердивши, що скрізь уже панують більшовики, але що селяни
чекають Петлюру. Оповідаючи про те, на які сили ми поклада¬
ємося на Україні, Омелянович-Павленко запевнив митрополита,
що перемога над більшовиками буде скоро здобута. Наприкінці
бесіди Шептицький перестеріг нас, щоб ми уберігались кидати
в народ «ілюзорні гасла». Він мав, очевидно, на увазі те гасло,
яке кинули наші брати галичани, виправдуючись за нашу «злуку
з поляками»: «На Київ, а не на Львів! Буде Київ, буде й Львів».
Бо пам’ятаю, митрополит зауважив, що такими гаслами ми піді¬
звемо довір’я до себе з боку своїх спільників поляків і заборгу¬
ємось перед народом. «Завжди краще дати, не обіцяючи, ніж,
обіцяючи, не дати». Уже прощаючись, митрополит всіх нас бла¬
гословив».
Це свідчення неспростовно викриває легенду, вигадану укра¬
їнськими буржуазними націоналістами про «жертовний патріо¬
тизм» уніатського митрополита. Насправді Шептицький завжди
розглядав Галичину лише як плацдарм наступу на Схід. Тому,
•коли український народ зі зброєю в руках виступив проти поль¬
ських панів і рішуче висловив своє одвічне прагнення возз’єд¬
нати всі українські землі в єдиній Українській Радянській Со¬
ціалістичній державі, граф Шептицький не вагався, на який
бік барикад стати. Ось ще одне свідчення — цього разу міністра
закордонних справ петлюрівського уряду Андрія Ніковського:
«Коли вже мова зайшла про це, то мушу сказати, що ми
нічого не робили без згоди проводу галицьких українців. Навіть
тоді, коли Петрушевич розірвав з Петлюрою, все погоджувалося
з «проводом над проводом». Маю на увазі Шептицького — ми¬
трополита. Шептицький дав згоду і благословив Петлюру на
укладення угоди з Пілсудським у квітні 1920 року. Мені, як був¬
шому міністру уряду УНР, відомо, що Шептицький так сказав
Петлюрі, схвалюючи цю угоду: «Злука українців з поляками нас
радує. Ваша угода з Пілсудським є не тільки велінням часу. Ця
угода є правомірним актом, побудованим на історичних засадах.
Нашою турботою буде — щоб галицькі українці правильно’зро¬
зуміли цей акт. Адже Галичина завжди належала Польщі». Так,
повторюю, говорив Шептицький. Бесіда Шептицького з Петлю¬
рою мала, звичайно, конфіденціальний характер, і запис її збе¬
рігається у Андрія Лівицького. Після того Шептицький не раз
виступав як поборник незалежності Галичини, але робив він це
виключно з тактичних міркувань».
80
Погроза батьківським прокляттям
Варшавський договір — це лише частина загального плану
міжнародної контрреволюції нового наступу проти Країни Рад.
25 квітня 1920 року польські війська, не оголошуючи війни, вторг-
лися в межі Радянського Союзу. Пілсудського і Петлюру бла¬
гословляв на війну сам папа римський Бенедикт XV.
У загарбаній панською Польщею Галичині, коли ЗУНР при¬
пинила своє існування, а її диктатор Петрушевич утік до Відня,
все керівництво націоналістичним табором зосереджувалось на
святоюрській горі. Митрополит Шептицький розвинув гарячкову
діяльність, намагаючись об’єднати розпорошені сили галицько-
українських націоналістів для війни проти Радянської України.
Тоді ж «двуйка» (2-й відділ, тобто розвідка) польського ген¬
штабу поставила перед петлюрівським штабом невідкладне зав¬
дання: активізувати діяльність націоналістичних банд, повстан¬
ських комітетів і окремих резидентів на території Радянської
України. Розрахунок був простий — одночасно з фронтальним
наступом польських інтервентів і петлюрівських недобитків дез¬
організувати тил Червоної Армії і підняти повстання проти Ра¬
дянської влади. Важливу місію за цим планом належало вико¬
нати Шептицькому і Коновальцю. Вони зобов’язалися не допу¬
стити того, щоб військові частини Галицької армії, які після
розгрому Денікіна перейшли на бік Червоної Армії, взяли участь
у війні на боці більшовиків.
Петлюрівський штаб і «двуйка» не лише схвалили конкрет¬
ний план, запропонований Коновальцем, але й створили для
нього спеціальну контактну групу, до якої входили Греків, Капу-
стянський, Змієнко. Сам Коновалець насамперед встановив зв’я¬
зок з «начальним комендантом» Червоної української галицької
армії (ЧУГА) генералом Микиткою. Діючи у повній згоді з кон¬
тактною групою і посилаючись на авторитет Шептицького, Коно¬
валець по черзі надсилав довірених людей до старшин начальної
команди і військових частин ЧУГА, всіляко спонукаючи їх вико¬
нати такий наказ: «За всяку ціну уникати участі у збройній
боротьбі проти української армії Петлюри, яка в злуці з поль¬
ськими військами вступає в останній бій з більшовиками, йдучи
визволяти Україну». Разом з тим при першій-ліпшій нагоді
підняти протибільшовицьке повстання і перейти на бік «визволь¬
ної» армії Петлюри. В противному разі, як погрожував уніат¬
ський владика, всіх, хто «візьме участь у смертельній боротьбі з
безбожниками-більшовиками» на боці цих останніх, чекає «бать¬
ківське прокляття, прокляття церкви і всієї української нації».
Ми не хочемо цим сказати, що всі або майже всі старшини
ЧУГА були прихованими ворогами Радянської влади. Не один
6 428
<81
з них міг би сказати про себе щирими словами колишнього січо¬
вого стрільця, члена Галицької радикальної партії, а згодом
червоноармійця Мирослава Ірчана, який тоді ж, у 1920 році, за¬
писав до свого інтимного щоденника: «Який далекий мій шлях,
доки я дійшов сюди (до Радянської влади.— С. Д.), доки зрозу¬
мів, що 20 років я був не я, а несвідомий наймит моїх класових
ворогів».
Однак Коновальдю при допомозі Шептицького вдалося спро¬
вокувати частину старшин на виступ проти Червоної Армії.
І окремі частини галичан, якими командували кадрові націона¬
лісти, справді перейшли до Петлюри. Та польський генштаб,
довідавшись про революційні настрої солдатів, поспішно роз¬
зброїв і інтернував їх.
Після ретельної підготовки 25 квітня 1920 року польські ін¬
тервенти, підтримані міжнародним імперіалізмом, почали на¬
вальний наступ на Радянську Україну. За 12 днів їм вдалося
дійти до Києва і захопити його. Загарбуючи міста і села, оку¬
панти насаджували свою адміністрацію, запроваджували жор¬
стокий терор до всіх, хто брав участь у революції, в боротьбі за
Радянську владу. Католицька агентура Ахілла Ратті і Шепти¬
цького разом з поміщиками і куркулями готувала списки «збіль-
шовичених» селян і робітників, які підлягали негайному зни¬
щенню. Тисячі закатованих українців стали жертвами цієї
«апостольської акції».
Та «переможний» наступ інтервентів швидко захлинувся.
Червона Армія при широкій підтримці всього українського наро¬
ду перейшла в рішучий контрнаступ. Переслідуючи окупантів,
Червона Армія вступила на територію Галичини, населення якої
зустрічало її як визволительку від національного і соціального
гніту. Попереду відкривався шлях на Львів і Варшаву.
В столиці панської Польщі зчинилась неймовірна паніка.
Тікали з Варшави міністри Пілсудського, дипломати Антанти,
резиденти імперіалістичних розвідок. Міжнародна реакція захо¬
дилася рятувати панську Польщу. Папа римський Бенедикт XV
оголосив на весь світ, що «наступ Червоної Армії на захід є за¬
грозою для Європи». Папський нунцій у Варшаві і уніатський
митрополит у Львові вдалися до випробуваного єзуїтами мето¬
ду — вони почали організовувати масові релігійно-шовіністичні
демонстрації, розпалюючи у населення фанатизм і ненависть до
всього радянського. Щоправда, коли Ахілл Ратті провокував такі
походи на вулицях і площах польських міст і сіл, то обережний
Шептицький, побоюючись своїх віруючих, не наважувався вихо¬
дити з цим навіть за притвор церкви. Адже він добре знав, що
галицькі українці прагнули до возз’єднання з Радянською Украї¬
ною. В 16 повітах Галичини трудящі вже встановили владу Рад,
82
у Тернополі створили Галицький революційний комітет, запрова¬
джувались у життя радянські декрети про передачу селянству
поміщицької землі, про восьмигодинний робочий день, багато
місцевої молоді добровільно пішло в ряди Червоної Армії.
Все це примусило Шептицького і Ахілла Ратті надіслати до
Ватікану панічну доповідь. Ось що в 1945 році розповідав живий
свідок і безпосередній учасник цих подій український письмен¬
ник Петро Карманський, який входив до складу дипломатичної
місії петлюрівського уряду у Ватікані: «Ватікан люто ненавидів
Радянську владу і безоглядно підтримував і благословляв усіх,
хто вів боротьбу проти неї. Але особливу підтримку і піклування
виявив Ватікан щодо української націоналістичної контррево¬
люції, вбачаючи велику користь для католицизму в разі, коли
уряд її на Україні збереже свою владу. Це відчула наша дипло¬
матична місія на чолі з графом Михайлом Тишкевичем зразу ж,
як тільки ми прибули до Риму...
Маститий старець папа Бенедикт XV прийняв нашу місію
тепло, з батьківською ласкою. Він виявляв особисто такий інте¬
рес і увагу до української проблеми, що мій шеф, граф Михайло
Тишкевич, якось назвав папу Бенедикта XV «справжнім україн¬
ським папою». На жаль, мені, задурманеному націоналістичним
чадом, не спало тоді на думку, що не папа римський став «укра¬
їнським», а українські буржуазні націоналісти і ми — дипломати,
які їх репрезентували у Ватікані, стали не тільки німецько-
англо-французько-американськими запроданцями, а до того ще
й католицькими. Адже Петлюра уклав з Ватіканом угоду, за
якою уряд української націоналістичної контрреволюції зобов’я¬
зався виконувати всі вимоги католицизму, а Ватікан зобов’язався
субсидувати збройну боротьбу Петлюри з Радянською владою.
Ватікан і сам папа Бенедикт XV з часу Великої Жовтневої соціа¬
лістичної революції відчували перед нею панічний страх, боячись
приходу більшовиків у Рим...
Згадую такий характерний випадок. Якось виникла потреба.
доповісти особисто папі Бенедикту XV про політичне становище
в Галичині. Це доручення дав мені уряд так званої ЗУНР. Папа
охоче погодився прийняти мене, запросивши на приватну бесіду.
Вислухавши уважно, папа сказав, що вітає ЗУНР, що уряду її
він подав велику матеріальну і духовну підтримку, а щодо цер¬
ковних справ, то про все домовився з нашим митрополитом
Андрієм Шептицьким. В дальшій бесіді папа поцікавився на¬
строями віруючих українців, які, мовляв, безпосередньо відчу¬
вають на собі згубний вплив більшовизму. Я зразу не знайшовся,
що б відповісти на це складне запитання папи, і в нашій бесіді
наступила пауза. Очевидно, моє хвилинне мовчання Бенедикт XV
зрозумів по-своєму. Обличчя папи враз змінилося, і він, не
6*
83
чекаючи моєї відповіді, схвильовано-хрипким голосом запитав:
«А як ви думаєте, більшовики прийдуть у Рим?» Що я, грішний,
мав відповісти на таке дивне запитання «непогрішного» «наміс¬
ника бога на землі» — папи римського, який раптом став у моїх
очах таким нікчемним, безпомічним перед народно-революцій¬
ною стихією... Лихі люди твердили тоді, що папа з жаху перед
приходом більшовиків не спав ночами, боячись, що в історії пап¬
ства саме його понтифікат буде останнім. Та воно і не дивно.
Зважте, це були ті часи в Італії, коли під впливом Жовтневої
соціалістичної революції в Росії і успіхів Червоної Армії на
фронті боротьби з різними інтервентами і білогвардійцями екс¬
пансивні віруючі італійці-католики в храмах своїх видзвонюва¬
ли «Інтернаціонал».
Чи не правда цікаве свідчення? «Намісник Христа на землі»,
при появі якого правовірні католики, де б це не було, падають
на коліна і низько схиляють голову, який має владу над сотнями
мільйонів людських душ, вночі тремтить од страху. І коли дале¬
кому від мирських турбот папі римському так близькі звичайні¬
сінькі людські емоції, то що говорити про менш сановитих цер¬
ковників? Вони не лише тремтіли, а й шаленіли від гніву, ладні
укласти договір з самим сатаною, аби тільки він взяв на себе
обов’язки боротися з комуністами. Власне, про це ж говорив
Петро Карманський:
«Тепер щодо угоди Петлюри з Пілсудським. Ватікан не тіль¬
ки доброзичливо поставився до цієї угоди, а й всіляко сприяв
укладенню її. Сприяння проводилось через ватіканського над¬
звичайного нунція у Варшаві А. Ратті, а також через нашого
митрополита Шептицького, який незадовго перед тим відвідав
апостольську столицю... Справа стояла дуже просто. Петлюра
вимолював у польських панів, у Пілсудського цю «угоду», а Піл-
судський поспішав якнайскоріше укласти її, бо вона мала бути
початком справжньої війни білополяків проти Радянської респуб¬
ліки. Наскільки я знаю, умови укладання угоди при тому не обго¬
ворювались. Петлюра і зграя націоналістів, яку він репрезенту¬
вав, ладні були погодитись на будь-які умови, аби тільки повер¬
нути собі владу хоч на клаптику запроданої білополякам України.
Мушу сказати, що Ватікан чомусь був певен у швидкій пере¬
мозі білополяків над Радянською республікою, радіючи, що в
умовах знищення Радянської влади на Україні угода Петлюри
з Пілсудським стане тією підвалиною, спираючись на яку като¬
лицизм безперешкодно, може, навіть і шляхом державного спри¬
яння й примусу, буде ширитись за рахунок покатоличення укра¬
їнців. Надії Ватікану, як відомо, тоді не виправдались, і якби
ви знали, яка паніка піднялась у святій столиці, коли Пілсуд-
ський із своєю армією змушений був тікати під ударами Черво¬
84
ної Армії! Папа лютував, але що він міг подіяти? Він розпоря¬
дився, щоб усі священики включились у рятування Пілсудського
і щоб в усіх церквах і костьолах служились молебні за успіхи
зброї Пілсудського.
Незабаром після цього я довідався, що надзвичайний нунцій
у Польщі Ратті надіслав з Варшави доповідь про внутрішнє ста¬
новище в Польщі, зокрема в Галичині, в зв’язку з поразками на
фронті, лаючи нашого митрополита Шептицького, який запевняв
його, що українці, як один, разом з поляками стануть на бороть¬
бу проти більшовиків за визволення України. Ратті писав, що
все це, як виявилось,-було фікцією. Ніякої України нема, і надії
на те, що вона буде у більшовиків здобута, поки що марні. Гали¬
цькі українці — це збільшовичені хлопи, які замість того, щоб
воювати разом з поляками проти більшовиків, прагнуть уста¬
новити у себе радянські порядки. Українське питання в Галичи¬
ні, писав Ратті, фактично є диверсійна боротьба проти Польщі,
і, підтримуючи українців, Ватікан може тільки скомпрометувати
себе...»
Міжнародна реакція та її оплот Ватікан потерпіли поразку
і цього разу. Панська Польща була змушена укласти мирний
договір з Радянською Росією. З крахом пілсудсько-петлюрівської
авантюри провалилися й розрахунки уніатського митрополита
посісти трон українського патріарха. Проте надій на здійснення
своїх честолюбних планів Шептицький не залишав.
ПІД БІЛИМ ОРЛОМ ПАНСЬКОЇ ПОЛЬЩІ
«Те Бейт Іаисіатиз»
— Те Оеит Іаисіатиз \—палко молились польські ксьондзи,
дякуючи Всевишнього за спасіння від «більшовицької навали».
У панській Польщі тих часів, як і за короля, католицизм був
однією з головних твердинь реакції. Цьому «стражу католицизму
на Сході» Ватікан забезпечив необмежені права. Правляча вер¬
хівка Польщі не залишилась у. боргу і за порадою папського
цунція Ахілла Ратті законодавчим шляхом засвідчила своє став¬
лення до католицизму. Так, за порадою Ахілла Ратті в новій
польській конституції з’явились такі пункти: «1. Католицька
релігія є головною релігією держави. 2. Без згоди папи у Вар¬
шаві не може бути здійснено жодного заходу щодо релігії».
Після погодження з Шептицьким Ахілл Ратті накреслив для
правлячих кіл Польщі програму дій щодо українського і біло¬
руського населення, яке опинилося під їх владою.
Внаслідок енергійних зусиль Ватікану католицькі єпіскопи
панської Польщі перетворилися на «генеральних жандармів»,
а рядові ксьондзи — на конфідентів. Це відверто визнавали віль¬
нюські ксьондзи у своїй газеті «Криніца», зокрема в статті «Ду¬
ховні жандарми»: «Всі ми добре пам’ятаємо, як у наш край ввів
свої війська Пілсудський чи Желіговський. Тоді для польського
війська головною опорою була плебанія, а польський ксьондз —
довіреною особою... У польського ксьондза питали про все, і
досить було ксьондзу вказати на кого-небудь, що це, мовляв,
більшовик або просто так «неблагонадійний», щоб людину взяли,
засадили в острог або заслали до концентраційного табору».
«Героєм» окупації Галичини, як відомо, був Галлер, дивізії
якого озброювали французькі імперіалісти. Галлерчики насаджу¬
вали польську державність кривавим терором. Вишукуючи серед
населення поневоленого краю «бунтівників», вони звертались до
уніатських парохів, які (після вказівок своїх епіскопів і митро-
1 Тебе, бога, хвалимо (лат.).
86
полита видавати «бунтівників») в першу чергу зводили рахунки
з революційно настроєними українцями.
Тоді ж Ватікан і польський уряд поставили перед главою
уніатської церкви два основних завдання: 1) «приборкати» маси
галицьких хлопів, які прагнули возз’єднатися з Радянською
Україною; 2) розробити заходи по покатоличенню православних
українців Волині і білорусів, яких легше буде залучити в лоно
святої католицької церкви через унію, ніж безпосередньо.
Зрозуміла річ, що, виконуючи ці завдання, Шептицький, по
суті, трудився над відбудовою панської Польщі, виховуючи свою
непокірну паству в дусі відданості і покори. Для більшого нат¬
хнення графу Андрію Шептицькому нагадали, що 147 років тому
його предок, тобто митрополит уніатської церкви Лев Шепти¬
цький, був свідком сумного факту падіння Польщі, йому ж,
нащадку, судилося бути не лише свідком її відродження, а й
зробити свій «цінний внесок» у відбудову Речі Посполитої. Як
і в якій формі це робити, високі урядовці полишили на його
власний розсуд.
Проти миру
Для польської реакції магнат Шептицький був своєю люди¬
ною. До того ж він був єдиною людиною, яка користувалася
тоді авторитетом серед деяких кіл галицьких українців. Проте
питання про участь у відбудові післяверсальської Польщі для
Шептицького не було таким простим, як це здається на перший
погляд. Складність полягала в тому, що відкрите співробітни¬
цтво з пансько-польським урядом могло негативно позначитись
на його власному авторитеті, який митрополит з винятковою
наполегливістю завойовував серед українців-галичан більш як
двадцять років, а до того ж перешкодити йому в здійсненні ви-
плеканих ним маячних планів щодо Великої України і всього
Російського Сходу.
Розрахунки Шептицького, як це видно з особистих записів,
листування і спогадів людей з його близького оточення, буду¬
вались таким чином: післяверсальська Польща виправдала своє
існування вже одним тим, що вона, жорстоко придушуючи рево¬
люційний рух всередині країни, пішла війною проти вогнища
світового більшовизму. Однак Польща, вважав Шептицький, не
виправдала покладених на неї надій і не спромоглася подолати
Радянську Росію. Цього їй пробачити не можна, а особливо
того, що вона уклала мирний договір з більшовиками. «Держав¬
ні мужі» Польщі, мабуть, ще не доросли до розуміння тієї важ¬
ливої істини, гадав Шептицький, що миру з більшовиками не
може бути ніколи й ні за яких обставин...
87
Цікавою з цього погляду є дискусія, що відбулася між бра¬
тами Шептицькими — митрополитом Андрієм і генералом Стані¬
славом. До речі, генерал після розпаду Австро-Угорської монар¬
хії брав активну участь у відбудові панської Польщі. Під час
війни проти Країни Рад він командував литовсько-білоруським
фронтом. Протидіючи укладанню мирного договору з Радян¬
ською Росією, митрополит Шептицький для тиску на «держав¬
них мужів» Польщі намагався використати свого брата, який
грав у той час значну роль у військових колах панської Польщі.
— Укладення мирної угоди з більшовиками — річ неприпу¬
стима...— говорив митрополит.
— Але ж Польща неспроможна далі вести цю війну,— від¬
повідав Станіслав Шептицький.
— Польща веде війну проти більшовиків з допомогою вели¬
ких держав.
— Але ж великі держави, не наражаючись на внутрішні труд¬
нощі, неспроможні тепер подати Польщі таку допомогу, яка
могла б дозволити нам продовжувати війну проти совєтів...—
наполягав на своєму генерал.— Треба погоджуватися з тими,
хто доводить необхідність укладання мирної угоди з Радянською
Росією, яка потрібна, щоб Польща могла утримати за собою
сьогодні те, що завтра відняти у більшовиків буде запізно...
А взагалі мушу сказати, брате,— заспокоїв генерал митрополи¬
та,— я цілком поділяю твою думку, що миру з більшовиками
не може бути ні за яких обставин і ніколи. Знаю, що таку думку
вбиває в голови багатьох боягузів твій собрат, посол найсвяті-
шого (папський нунцій Ахілл Ратті.— С. Д.). До речі, нещо¬
давно в колі наших військових, коли зайшла мова про мир з
більшовиками, він сказав знаменні слова: «Ви, військові, мабуть,
добре пам’ятаєте фразу Клаузевіца — «війна є продовженням
політики іншими засобами». Отже, щодо миру з більшовиками,
скажу вам: мир з більшовиками є продовженням війни, але ін¬
шими засобами».
«Подолати більшовизм судилося, очевидно, не Польщі,— мір¬
кував Андрій Шептицький.— І все ж їй треба допомогти. Польща
в силу свого стратегічного положення — це плацдарм нашого
наступу на більшовицьку Росію, Україну, Білорусію. Для цього
потрібно, щоб Польща була внутрішньо сильною. Проблема
українсько-польських взаємовідносин у новій Польщі мусить
бути розв’язана з урахуванням тих помилок, які привели до
Хмельниччини з усіма її гіркими наслідками. Між тим поляки
виходять з тієї засади, що історично теперішня Польща має по¬
сісти свою територію в межах кордонів 1772 року, тобто року
першого поділу Польщі. Але ж... але ж інтереси боротьби з біль¬
шовиками, з тим, щоб вирвати в першу чергу з-під совєтів
£8
Україну, конче вимагають, аби в Галичині існував П’ємонт дер¬
жавного відродження України,— на це Польща в інтересах свого
майбутнього мусить погодитися...»
Шептицький у конфіденціальних бесідах з впливовими діяча¬
ми панської Польщі наполегливо агітував їх погодитися нехай на
тимчасове «самовизначення» Галичини задля того, щоб вона слу¬
жила маяком і стимулом для українців (читай: для української
контрреволюції) в боротьбі проти більшовизму. «Дайте україн¬
ським хлопам хоч клапоть землі подалі від кордону з Радян-
щиною — скажімо, відтинок від Перемишля до Сокаля,— крас¬
номовно проголошував уніатський дипломат,— як про це вас
благає Петрушевич, назвемо цей клапоть Галицькою народною
республікою, і ми будемо мати національно-політичний фактор
боротьби з більшовиками. Запевняю вас, панове, що цей кла¬
поть землі відіграє вирішальну роль у боротьбі з червоними.
Тяжко визнати, але у війні з більшовиками ми не здобули бажа¬
ної перемоги в значній мірі через те, що легковажно підійшли
до вирішення цього питання. То ж давайте виправимо свою
помилку».
Але сп’янілі від влади польські пани лише посміхалися з
«хлопоманії» графа Андрія Шептицького. А це давало бажаний
для митрополита привід для поширення чуток про його «фронду».
У пансько-польських окупантів був свій план продовження
війни проти Радянської Росії і України, в якому Галичині не
належало грати роль якогось маяка чи стимула. «Галичина — це
не українська земля, це Малопольща»,— поставили крапку на
цій суперечці польські політики. Вони були впевнені у підтримці
імперіалістичних держав Антанти.
Викриваючи цю антирадянську агресивну політику імперіа¬
лістів, В. І. Ленін у 1920 році писав: «...Зараз при загальній
ненависті буржуазних держав до Радянської влади всі ба¬
чать безпосередній інтерес у володінні польськими поміщиками
східною Галичиною»1. А володіння це посилювалося нагаєм
і розстрілами. Так, у першій половині 1921 року кривавий розгул
у Галичині набрав такого розмаху, що Шептицький вирішив
далі не ризикувати своїм авторитетом, залишаючись віч-на-віч
із своїми віруючими у Львові. Наказавши уніатському духовен¬
ству сприяти властям у викоріненні «безбожницько-більшови-
цьких елементів» серед населення Галичини, під приводом необ¬
хідності особисто захищати «незалежність Галичини» митрополит
виїхав з Польщі.
1 В. І. Ленін. Твори, т. 31, стор. 366.
89
На поклін до імперіалістів
Шептицький і його духовні діти з уряду ЗУНР ганебно обду¬
рювали галицьких українців, твердячи, ніби питання про неза¬
лежність Галичини перенесено для вирішення «з сфери збройної
акції до сфери міжнародної дипломатії». Насправді ж «міжна¬
родна дипломатія» вирішила долю Галичини ще 21 листопада
1919 року, коли верховна рада Антанти затвердила статут, за
яким Галичину віддано (з деякими застереженнями) панській
Польщі. Польща, окупувавши Галичину, відкинула всякі засте¬
реження статуту, що дало привід емігрантському урядові ЗУНР
розпочати нову гру навколо питання про «державну незалеж¬
ність Галичини». Ця реклама була потрібна українським націо¬
налістам для того, щоб вигідніше торгувати Україною, дома¬
гаючись від імперіалістичних держав відновлення збройної
інтервенції проти Радянської Росії з метою відірвати від неї
Україну.
Шептицький, опинившись за кордоном, активно включився в
цю кампанію. Насамперед він поспішив до Ватікану. Тут вияви¬
лось, що апостольська столиця дуже незадоволена укладенням
миру з Радянською Росією. У штабі агресивного католицизму
вважали, що Польща не виправдала покладених на неї надій.
Щодо Галичини Шептицькому пояснили: заради неї не слід всту¬
пати в конфлікт з Польщею. Це питання нехай вирішують великі
держави. При цьому Ватікан не заперечував проти того, щоб
Шептицький з тактичних міркувань виступав на захист незалеж¬
ності Галичини, але слід робити це так, аби уникнути конфлікту
з польським урядом.
Основна проблема, яка турбує сьогодні католиків, наголошу¬
вали ідеологи Ватікану,— боротьба з більшовизмом, який треба
знищити На виконання цього завдання тепер мобілізовано всі
сили урядів цивілізованих країн Європи та Америки і «здоро¬
вих» внутрішніх елементів самої Росії. З цією метою у Ватікані
планували використати поїздку Шептицького для всебічної ін¬
формації урядових кіл Франції, Англії та Америки про внутріш¬
нє становище на Україні.
Описуючи цей вояж свого духовного пастиря, українські на¬
ціоналісти велеречиво оповідають, що Шептицький перед папою
і королем Італії у Римі, перед президентом Мільєраном, Пуан-
каре, маршалом Фошем у Парижі, перед впливовим у колах
Антанти бельгійським кардиналом Мерсьє у Брюсселі, а головне,
перед імперіалістами США нібито «гаряче відстоював право
українців на власну державність» і піклувався про «незалежність
Галичини». Хто може повірити вигадкам, що цих акул імперіа¬
лізму могла цікавити незалежність якоїсь Галичини, коли укра¬
90
їнські націоналістичні зрадники з контрреволюційної Директорії
пропонували їм цілу Україну? Зрозуміло, що, скажімо, масти¬
того воєначальника маршала Фоша Галичина могла цікавити
лише як стратегічний плацдарм для наступу на Радянську Укра¬
їну, а не проблеми її незалежності. А втім, згідно з деякими
записками, які збереглися в архіві уніатського митрополита, Шеп¬
тицький звертався до маршала Фоша у конкретній справі, безпо¬
середньо пов’язаній з планом знищення Радянської влади в Росії
і на Україні. Про план, до якого апостольська столиця ставилась
з особливою прихильністю, Шептицького під великим секретом
інформували ще у Ватікані. Але розповімо по порядку.
Німецькі військові кола звернулися до французького уряду
з пропозицією створити об’єднану франко-німецьку армію спе¬
ціально для знищення Радянської влади. На чолі цієї армії
поставити маршала Фоша (головнокомандуючим) і німецького
генерала Людендорфа. /
Цікаво, що Шептицькому не доручали ніяких повноважень
на переговори. Митрополиту лише порадили авторитетно заявити
французькому маршалу, що знищити більшовизм можна лише
об’єднаними силами і що внутрішні «патріотичні» сили в Росії,
зокрема на Україні, вже напоготові. І як доказ — розповісти
Фошу про націоналістичне підпілля на Радянській Україні, про
діючі загони «інсургентів», тобто петлюрівські банди, якими ке¬
рує «єдиний центр генерального повстанського штабу» у Львові.
Треба зазначити, що Шептицький був у повному курсі справ.
Він точно знав, що в передмісті Львова, на Підзамчі, розташо¬
ваний петлюрівський повстанський «штаб генеральний», очолю¬
ваний Тютюнником. Штабом керувала польська розвідка. Разом
з тим свою підпільну діяльність на Радянській Україні «штаб»
Тютюнника узгоджував з керівництвом «Української військової
організації» (УВО), конкретно з Коновальцем і Мельником. І ось
цей контакт здійснювався в основному через уніатського митро¬
полита. Уже перед самим виїздом за кордон Шептицький одер¬
жав від Тютюнника секретну інформацію про те, що його штаб
з допомогою «двуйки» готує «дуже відповідальний» рейд на
Радянську Україну. Мета рейду, який планується здійснити при¬
близно в жовтні — листопаді 1921 року,— підняти повстання,
створити масову «українську армію», яка за десять днів, мак¬
симум за два тижні знищить Радянську владу і «визволить»
Україну. Командувати рейдом буде сам Тютюнник. Саме такими
свіжими і «важливими» відомостями прагнув Шептицький спо¬
нукати іноземних імперіалістів до якнайшвидшого наступу на
Країну Рад.
Як відомо, ці підступні плани міжнародної і внутрішньої
контрреволюції зазнали краху. Влітку 1921 року органи держав¬
91
ної безпеки молодої республіки повністю знищили основні під¬
пільні організації, які готували повстання проти Радянської вла¬
ди. Проте на початку листопада 1921 року польська розвідка
все ж послала в рейд по Радянській Україні петлюрівські банди.
Великий загін добре озброєних бандитів вдерся на територію
Радянської республіки. Цю ганебну авантюру українські бур¬
жуазні націоналісти потім охрестили «другим льодовим походом
української армії». «Льодовим» вони, мабуть, назвали цей рейд
тому, щоб і не згадувати тих жахливих хвилин, коли під ногами
націоналістичних запроданців горіла земля. Насправді ж походу
не вийшло, бо частини Червоного козацтва і котовці при актив¬
ній допомозі населення швидко розгромили бандитів, а сам «ге¬
нерал» Тютюнник ледь-ледь виніс ноги, втікши з невеликою
групою особистої охорони до панської Польщі.
Однак провал рейду не зупинив Шептицького, а навпаки,
подвоїв його енергію в антирадянській кампанії. В США Шеп¬
тицький у супроводі так званого «амбасадора» Лонгина Цегель-
ського, який на той час поєднував дипломатичну роботу з шпи¬
гунськими обов’язками в ФБР, настирливо оббивав пороги у
президента США Гардінга і у державного секретаря Юза. Ми¬
трополит всіляко заохочував їх до інтервенції, обіцяючи амери¬
канському капіталові казкові прибутки в Росії і на Україні.
Особливо прагнув Шептицький зустрітися з Гербертом Гувером.
Пригадаємо, що цей американський мільйонер у 1919 році очо¬
лював «Американську адміністрацію допомоги» (АРА), яка під¬
тримувала найреакційніші режими в країнах Європи. Під при¬
криттям АРА здійснювалось керівництво шпигунами і диверсан¬
тами, які діяли в Радянській Росії.
Пізніше, в 1931 році, Герберт Гувер з цинічною відвертістю
заявив кореспондентові американської газети «Сан-Франціско
ньюс»: «Правду кажучи, мета мого життя полягала в тому, щоб
знищити Радянський Союз».
Гувер був старим знайомим Шептицького. Два роки тому їх
звів у Варшаві папський нунцій Ахілл Ратті. Гувер тоді брав
участь у підготовці панської Польщі до війни проти Радянської
Росії і України. І «спеціаліст у російських справах» Шептицький
дуже прислужився Гуверові в його таємній діяльності. Вже з
цієї обставини можна судити, про які «права українців на влас¬
ну державність» могло йтися у графа Андрія Шептицького з Гер¬
бертом Гувером і К°. 24 грудня 1921 року газета «Наша правда»
(центральний орган ЦК Комуністичної партії Східної Галичи¬
ни) писала з цього приводу: «До кого ж тоді звертався Шеп¬
тицький, до кого йшов на побачення і в кого шукав оборони від
польських панів? Митрополит Шептицький пішов на побачення
до найлютіших ворогів робочого народу, до тих, що будують ко¬
92
раблі і готуються до війни, до тих, що підтримували Польщу в її
війнах проти галицьких мас, до тих, що пхали ті маси на боротьбу
з робітниками і селянами України і Росії, до тих, що закували
Галичину в кайдани економічної і національної неволі... Бо хто ж
єсть сам Шептицький, як не піп і член тієї ж самої кляси визи¬
скувачів і гнобителів?»
Дальший шлях Шептицького лежав через Бразілію і Канаду,
де оперував резидент митрополита і агент англійської розвідки
уніатський епіскоп Микита Будка. У канадських церквах Шеп¬
тицький виголошував палкі промови, запевняючи віруючих укра¬
їнців, що «сатанинську владу совєтів» ось-ось буде знищено
вирішальним наступом «цивілізованих народів християнської
культури». Митрополит силкувався посіяти в душах канадських
українців ненависть до братнього російського народу, який, мов¬
ляв, «породив безбожницький більшовизм». При тому проповід¬
ник закликав братів за вірою не сидіти склавши руки, а готу¬
ватися до боротьби за «українську державність», жертвувати
на «національну справу» долари.
Центи, зароблені кривавим потом, видурювали у емігрантів
для шпигунсько-диверсійної діяльності проти Радянської Украї¬
ни і для особистого збагачення і петлюрівці, і гетьманці, і ундів-
ці, і оунівці, і бандерівці, і інші націоналістичні запроданці.
Це здирство проводилось і проводиться серед білого дня під
виглядом збору «добровільних» пожертвувань для «визволення»
України. У той період на цій ниві з особливою наполегливістю
трудилась зграя націоналістів, очолювана «диктатором» Петру-
шевичем. Це «збіговисько проституток», як назвав його близький
до уряду ЗУНР канадський український діяч Осип Мегас, по¬
ставило собі за мету здерти з канадських українців не більше
і не менше як мільйон доларів. Не останню роль у цьому прибут¬
ковому спектаклі грав Цегельський, з великим успіхом виступив
на цій арені і митрополит Шептицький, який спромігся за час
перебування в Америці, діючи за власною методою, зібрати аж
сто тисяч доларів.
Цілком зрозуміло, що емігрантів-заробітчан цікавило стано¬
вище в Галичині, доля братів-галичан, які стогнали від терору
окупантів. Але Шептицький не збирався розповідати про зну¬
щання над галичанами, а пишномовно обіцяв Галичині незалеж¬
ність, про яку ніби турбуються найсвятіший папа римський, Ан¬
танта і США.
Іншого терміну, ніж безсоромна брехня, до цих його словес
і не підбереш. Адже на аудієнції у бразільського президента,
відповідаючи на запитання: «А чи думає митрополит, що Гали¬
чина буде самостійною державою», Шептицький відверто сказав:
«Ні, такої держави не буде». При цьому він конфіденціально
93
пояснив: «Галичина — це історична земля, яка належить Поль¬
щі. Про незалежність Галичини говорилось і говориться з мір¬
кувань тактичних — в інтересах боротьби з більшовизмом, з
метою вирвати з-під совєтів Україну і з’єднати її з цивілізова¬
ними народами Європи. Такої думки додержується найсвятіший
папа...»
Про хід усіх своїх переговорів з «державними мужами»
США, Канади, Бразілії митрополит докладно інформував «уряд»
Петрушевича. «Збройна інтервенція проти червоної Росії з пев¬
ними розрахунками на нас набирає все більш конкретних форм,
будьте напоготові»,— попереджав він Петрушевича в одному
з таких повідомлень.
На початку липня 1922 року верхівка уніатської церкви пора¬
дила своєму митрополитові терміново повернутися на Галичину.
Аргументація була для Шептицького більш ніж переконливою:
вірні агенти повідомляли, що «у відриві від пастви, яка дуже
ремствує на свого владику за те, що він покинув її в такі тяжкі
для краю часи», митрополит може назавжди підірвати свій авто¬
ритет серед віруючих.
Крах легенди
Цього разу повернення Шептицького до Львова не було
тріумфальним. Віруючі галичани не збиралися зустрічати свого
владику навіть за тим протоколом, на який «мав право» митро¬
полит. А це красномовно свідчило про те, що старанно поширю¬
вана націоналістами легенда, ніби Шептицький, «обманувши
поляків, поїхав за кордон виборювати незалежність Галичини»,
зазнала краху. Про все це відразу ж при в’їзді на територію
Польщі інформували його вірні агенти.
Та це не збентежило витриманого тактика. З властивою йому
винахідливістю Шептицький вдається до пропагандистського
трюку. І от по всій Галичині пошепки і вголос, з церковних
амвонів і в листах, телеграфом і в газетах, словом, усіма доступ¬
ними засобами почала поширюватись «сумна звістка» про те,
ніби владику митрополита при -в’їзді до Польщі було заарешто¬
вано на кордоні, і тепер він перебуває у познанській в’язниці.
«Чому на кордоні, чому в Познані? — здивовано запитували
один одного віруючі.— Адже митрополит не виїздив з Польщі,
а в’їздив до неї, та й їхав не із Львова у Познань, а з Познані
до Львова, і то через Варшаву?» Ці запитання були цілком
резонні, але відповіді на них ніхто не одержував.
Ось у такий спосіб намагався уніатський владика гальвані¬
зувати легенду про «в’язня польських -властей», «поборника неза¬
лежності Галичини». Насправді все було не так. Хтось із пред¬
94
ставників познанських властей, нагадавши Шептицькому про
його «фронду» до польського уряду, звернувся до митрополита із
запитанням про характер його закордонної діяльності. Викори¬
ставши це як привід, він замість відповіді вдарився в амбіцію
і під виглядом «японської забастовки» засів у Познані майже
на півтора місяця. Цей час використовувався для всілякого по¬
ширення чутки про «арешт» Шептицького. Українські буржу¬
азні націоналісти робили вигляд, ніби вони вкрай обурені таким
«свавіллям» польських властей по відношенню до їхнього князя
церкви. Дехто з віруючих співчував, дехто відмовчувався, а дехто
навіть не приховував свого ставлення до цієї історії, говорячи
прямо: «Митрополит, покинувши нас в найтяжчі часи, гуляв по
закордонах, а ми сиділи і сидимо в тюрмі. Нехай посидить і він
хоч трохи».
Чому Шептицький обрав для свого дипломатичного демаршу
саме Познань? Пояснюється це надзвичайно просто. У Варшаві,
не кажучи вже про Львів, факт уявного арешту митрополита
швидко був би викритий, тоді як у віддалену Познань навряд чи
хто взяв би на себе клопіт їхати лише для перевірки цієї версії.
Проте і маскарад «познанського ув’язнення» не приніс очіку¬
ваних результатів. У Львові митрополита зустрічали без колиш¬
ньої помпи. Метушились лише купка націоналістів та уніатське
духовенство. Маси ж віруючих українців виявили небачену ра¬
ніше байдужість до приїзду свого «владики».
«Правду кажучи, мало хто вірив у те, що митрополит був
панським в’язнем,— пізніше згадував уніатський священик Гав-
риїл Костельник,— часи були тоді тяжкі, не до помпи було, не
до слави. Галичани тоді не жили, а животіли. Все, що було
українське, винищувалось... З толеранцією ставились поляки
тільки до нас — греко-католицького духовенства, і то тому, що
ми за суворим наказом митрополита закликали люд коритися
владі. Шептицький покинув Галичину і виїхав за кордон. Від’їз¬
дивши, дав нам пароль — «обіцянки», відзив — «покора». Тобто
ми повинні були продовжувати закликати людей до покори, обі¬
цяючи їм, що все буде гаразд, що Галичина буде незалежною і
що сам митрополит поїхав виборювати незалежність нашого
краю. З часу від’їзду митрополита пройшло більше року. А ми
вселяли в людей надії, годували їх обіцянками. Край був сплюн¬
дрований, люди залякані. Ними опанувала зневіра, а зневіра
породила байдужість, індиферентизм. Добра вже не чекали ні
від кого, навіть від митрополита...»
Незважаючи на повну байдужість галичан до обіцянок митро¬
полита, «великий обман» продовжувався. Шептицький добре
знав, як «вирішуватиметься» державами Антанти давно вже ви¬
рішене питання «незалежності» Галичини, проте він у першій
95
Же своїй проііЬвїді з'кафедри Святоюрського собору проголосив:
«Справа незалежності нашого краю знаходиться на доброму
шляху».
14 березня 1923 року Антанта вирішила долю Галичини. За
рішенням Верховної ради цього блоку Галичина була остаточно
передана панській Польщі. Шептицький з усіх сил створював
видимість протесту, надсилаючи листи урядам Антанти. Звичай¬
но, він завчасно подбав про те, щоб їх копії широко розповсю¬
джувались серед галицьких українців.
Це була остання гра митрополита в борця за незалежність
Галичини. Глава уніатської церкви приступив до виконання
їевоїх прямих обов’язків — готувати віруючих до покірного слу¬
жіння польським і власним панам, господу богу і слугам його
на землі.
Ахілл Ратті здобуває папську тіару
Під час перебування Шептицького за кордоном у Ватікані
сталися важливі зміни. 6 лютого 1922 року помер папа Бене-
дикт XV.
На апостольський престол було обрано колишнього папського
нунція у Польщі — Ахілла Ратті. його обрання обумовлювалося
в основному тією роллю, яку він відіграв у підготовці чергового
походу Антанти проти першої в світі Радянської країни.
Саме малопомітний, нікому не відомий префект ватіканської
бібліотеки за рік і два місяці, які минули з часу повернення його
з Польщі, зробив майже безпрецедентну в історії папства
кар’єру.
У грудні 1920 року папа Бенедикт XV відкликає його з Вар¬
шави, а вже влітку 1921 року призначає на міланського архі-
«піскопа з возведенням у кардинали. В лютому 1922 року Ахіл-
да Ратті обирають папою римським.
У такий спосіб міжнародна реакція нагородила Ахілла Ратті
за його заслуги, чекаючи від нового «намісника Христа на зем¬
лі» ще більших зусиль в організації єдиного антирадянського
фронту.
Шептицький знав, що Ахілл Ратті після провалу пілсудсько-
петлюрівської авантюри намагався підірвати його авторитет у
папи Бенедикта XV. Природно, що митрополит з того часу затаїв
злобу на цього, як він казав, «хитрого, але полохливого бібліо¬
течного щура, який пнеться стати спеціалістом у справах Росії
та України».
До речі, граф Шептицький завжди дуже ревниво ставився
до всіх, хто в будь-якій мірі чинив замах на його монополію
у цій справі. Коли Ратті став кардиналом, до цих почуттів
96
приєдналась і ненависть. Але ж як тільки на «бібліотечного
щура» наклали папську тіару, Шептицькому довелося глибоко
заховати свої почуття, а втім, як і надії покрасуватися в пур¬
пурній кардинальській мантії. Замість цього судилося викону¬
вати настанови папи Пія XI. їх зміст в основному зводився до
такої формули: «Цивілізовані держави не спромоглися збройно
знищити Радянську Росію... Але це не означає, що питання
збройного знищення Радянської Росії відкидається... На теренах
Росії конче потрібно розвинути якнайширшу акцію, яка сприя¬
ла б здійсненню основної мети...»
Балансування на хвилях терору
У цих вказівках папи Пія XI Шептицький побачив цілу про¬
граму дій на період аж до... знищення Радянської влади.
Вислужуючись перед новим папою римським, Шептицький
активно сприяє будівництву панської Польщі, залучаючи до цієї
справи керовану ним уніатську церкву і табір українських бур¬
жуазних націоналістів, які пішли на співпрацю з польськими
загарбниками без зайвих спонукань. Проте простих галичан —
трудівників міста і села — скорити не вдавалося. Приклад Укра¬
їнської Радянської Соціалістичної Республіки запалював поне¬
волене українське населення Західної України на боротьбу за
своє визволення з-під ярма панської Польщі і за возз’єднання з
своїми рідними братами на Сході, з усім радянським народом.
Всі сили реакції було кинуто на придушення «збільшовичених»
елементів на Галичині. Але репресії не приносили поневолюва¬
чам бажаних результатів, а навпаки, викликали одчайдушний
опір мас. Реакція була змушена, не припиняючи репресій, вда¬
тися через свою агентуру до широкої пропагандистсько-агітацій¬
ної акції. І тут знадобилась єзуїтська виверткість Шептицького
формувати погляди і настрої віруючих.
Знову, як і за часів цісарської Австро-Угорщини, митрополит
кидає в бій допоміжні сили уніатської церкви. «Брати» і «се¬
стри» чернечих орденів — василіан, студитів, редемптористів,
сестри жіночих згромаджень — «святого Иосифа», «пресвятої ро¬
дини», мироносиць, «святого Вінцента» і т. п. разом з парафіяль¬
ними священиками уніатської церкви почали свою каїнову
роботу. Лейтмотивом цієї пропагандистської кампанії був вислів:
«Всяка влада від бога, крім... більшовицької, та й ту, мовляв,
бог послав народам Росії за їх гріхи».
Особливою винахідливістю відзначались отці-василіани. Яких
тільки нісенітниць, брехні, наклепів на комуністів, на Радянську
владу не верзли вони! Вештаючись по селах і містечках, васи-
ліани водночас провадили широку розвідку політичних настроїв
7 428
97
серед різних верств населення, виявляли «радянофілів», «москво¬
філів», «атеїстів», «бунтівників», «сектантів» і взагалі всіх «пі¬
дозрілих». Вивчаючи настрої, Шептицький прийшов до висновку,
що ця акція далеко не завжди приносить бажані наслідки, а її
неприховане антирадянське вістря часто обертається проти самої
уніатської церкви. І митрополит спішно скликає нараду, де прий¬
мається ухвала створити організацію, яка б займалася більш
грунтовним «перевихованням» українських селян і робітників
Галичини. В 1925 році така організація з’являється на світ
під назвою «Українська християнська організація» (УХО). її
офіціальним організатором став піп уніатської церкви Галущин-
ський. Прикриваючись прапором аполітичності, УХО оголосила,
що її основна мета — «перевиховання українського громадян¬
ства в католицькому дусі та боротьба з сектантством і більшо¬
визмом».
Ватікан благословив цю ініціативу уніатської агентури, а
польський уряд, виявивши повне розуміння «благородних зав¬
дань» УХО, дозволив їй навіть відкрити своє видавництво —
«Бібліотеку УХО» і видавати газету «Нова зоря».
Однак всі зусилля польської реакції, уніатської церкви і бур¬
жуазних націоналістів терпіли фіаско. Ось як писала 2 грудня
1925 року газета «Річ Посполита» про настрої населення Гали¬
чини: «На південних окраїнах створилось фатальне становище;
якщо протягом кількох років не станеться зміни, спалахне за¬
гальне збройне повстання. Якщо ми не потопимо його в крові,
воно відірве у нас кілька провінцій... Відповідь на повстання
одна — шибениця, і більш нічого. Необхідно все місцеве насе¬
лення зверху донизу піддати такому терору, щоб у нього в жилах
захолонула кров».
І справді, це каркання виявилося пророчим. Через кілька
років єдиною політикою в Галичині став терор. Під керівниц¬
твом диктатора панської Польщі Пілсудського в 1929—1931 роках
по всьому краю проводилась велетенська кривава бійня, широко
відома в історії під знущальною назвою «пацифікація».
Незважаючи на те, що жертвами цього терору були сотні
тисяч українських селян і робітників, верхівка уніатської церкви
і її глава митрополит Андрій Шептицький мовчали. У «славет¬
ного» захисника і борця за «свободу» українського народу не
вирвалось жодного слова протесту. Свою жалісливість «батько
української нації» виявив тільки тим, що організував на свято-
юрському подвір’ї шпиталь для покалічених каральниками се¬
лян. А втім, шпиталь — це занадто гучна назва для невеличкої
кімнати, де в антисанітарних умовах лежало до 10—15 жертв
терору. Польські кати мучили їхнє тіло, зграя монахів і мона¬
хинь накидалась на їхні душі, вимагаючи каяття і очищення від
98
гріхів за всіма правилами святої католицької церкви. Але і цим
скористався Шептицький, щоб знову пустити в діло випробувану
зброю. По Галичині пішла поголоска про те, який, мовляв, «щи¬
росердий, жалісливий наш митрополит,— всіма він опікується,
всім дфпомагає».
Водночас Шептицький настійливо радив націоналістам від¬
межуватися від тих «таємних конспіративних організацій» і
«окремих осіб», які були об’єктом пацифікації. Всебічно обгово¬
ривши цей неофіційний наказ свого духовного глави, буржуазні
націоналісти надрукували в своєму органі «Діло» таку заяву:
«Підтверджується, що організоване в політичних партіях і гро¬
мадсько-культурних організаціях українське громадянство не
може нести загальної відповідальності за вчинки, здійснювані
таємними конспіративними організаціями або окремими особа¬
ми, які не підлягають громадському контролеві».
В унісон цій заяві «Нова зоря» вміщує спеціальне звернення
з приводу пацифікації, в якому, між іншим, говориться: «Під¬
креслюємо з притиском, що ми за найтяжчих обставин для на¬
шого народу в цій державі ніколи не бажали і тепер не бажаємо
собі відірвання українських земель від Польщі з метою приєд¬
нання їх до більшовицької держави».
Такі незаперечні свідчення того, як українські буржуазні
націоналісти разом з верхівкою уніатської церкви штовхали
пансько-польських пацифікаторів на криваву розправу з міль¬
йонами поневолених українських селян, робітників і представни¬
ками трудової інтелігенції Галичини.
Експерт у «справах російських»
Багатопланова діяльність Шептицького включала в себе пи¬
тання внутрішньополітичного становища Радянської України і
Радянського Союзу і особливо становища церкви і «церковної
політики» Радянської влади. На початку 1924 року, на підставі
донесень своєї агентури з Радянської України, Шептицький на¬
діслав до Ватікану велику доповідь з цих питань. «Праця» явно
була розрахована на те, щоб показати себе єдино компетентним
знавцем «справ російських». І цього разу він потрапив у ціль.
Йому сприяли дві обставини, тобто два провали, яких зазнала
агентура Ватікану в СРСР. На початку 1923 року з тріском
провалилась широко розгалужена контрреволюційна шпигун¬
ська організація, керована католицьким епіскопом Цепляком, а
в 1924 році з Радянського Союзу видворили католицьку місію
«допомоги голодуючим».
Сам папа римський у грудні 1924 року на одному з таємних
засідань консисторської конгрегації заявив, що, посилаючи до
7*
»
Радянської Росії «місію допомоги голодуючим», він не мав на
увазі так чи інакше сприяти радянському устрою, і притому
додав, що завжди «вважав за свій обов’язок неодноразово і при¬
людно вказувати людям, особливо державним мужам, на важку
небезпеку і безперечну шкоду, яку означає соціалізм і комунізм».
Проте Ватікан одержував шпигунську інформацію з СРСР.
Через польську розвідку її постачала агентура католицького
духовенства Правобережної України і Білорусії. Але ця інфор¬
мація мала місцевий характер. Тим-то шпигунська доповідь Шеп-
тицького своєю уявною повнотою і спокусливими висновками
привернула до себе увагу конгрегації східної церкви і самого
Пія XI. Шептицький інформував Ватікан про розкол в руській
православній церкві, який відбувся у 1921 році через різне став¬
лення кількох груп православної ієрархії до Радянської влади
і її політики. Нижче, так зване «біле» духовенство, а також
частина православних епіскопів не поділяли реакційної, антира-
дянської політики верхівки православної церкви на чолі з пат¬
ріархом Тихоном. Виступивши проти цієї верхівки, «прогресив¬
не» православне духовенство скликало в 1922 році Всеросій¬
ський церковний собор, який не тільки засудив антирадянську
діяльність патріарха всієї Русі, а й позбавив його сану. Право¬
славна церква розкололась на два табори: «прогресивну»—
«обновленську церкву» — і реакційну, так звану «єдино апо¬
стольську православну», або, як її називали, «тихонівську» церк¬
ву. На Радянській Україні виникла ще й третя церква — авто¬
кефальна. У 1921 році її прихильники скликали в Києві свій
собор і де-факто утворили «Українську автокефальну православ¬
ну церкву» (УАПЦ).
Шептицький подав усе це в своїй доповіді Ватікану в такому
вигляді, ніби в російській православній церкві відбувається пов¬
ний розлад і що ця церква, мовляв, перебуваючи постійно під
ударами більшовицької антирелігійної пропаганди, готова впасти
в обійми папи римського і підкоритися йому, вбачаючи в цьому
єдино можливий шлях свого дальшого існування. При цьому
Шептицький не забув змастити все це лестощами на адресу
Пія XI, підкресливши, що такі настрої серед православної ієрар¬
хії значною мірою викликані неодноразовими виступами рим¬
ського папи на захист релігії і церкви в більшовицькій Росії.
Внаслідок цієї доповіді під керівництвом Пія XI у Ватікані
відбулися численні наради, на яких вирішили негайно надіслати
до СРСР «компетентну» людину для вивчення ситуації на місці.
Шептицький зауважив, що цю важливу місію він з радістю взяв
би на себе, але це неможливо з багатьох причин, головна з
яких — труднощі конспіративного характеру для такої помітної
фігури, як уніатський митрополит. т
ІДО
Нарешті Ватікан спинив свій вибір на особі французького
підданця — єзуїта д’Ербіньї.
Таємна місія єзуїта д'Ербіньї
Ватікан звернувся з проханням до радянського уряду дозво¬
лити поїздку д’Ербіньї в СРСР, мотивуючи її «необхідністю від¬
відати католицькі парафії в Росії». Радянський уряд ніколи
не чинив перешкод представникам церковних організацій задо¬
вольняти релігійні потреби своїх віруючих і без будь-якого
упередження видав д’Ербіньї візу на в’їзд до СРСР. І д’Ербіньї,
проінструктований генералом ордену єзуїтів Влодзімежем Ледо-
ховським, митрополитом Шептицьким і особисто папою Пієм XI,
безперешкодно прибув до Радянського Союзу.
Посланець Ватікану почав свою діяльність з того, що вста¬
новив зв’язки майже з усіма настоятелями католицьких парафій
у різних місцевостях Радянського Союзу. При зустрічах з ними
д’Ербіньї цікавився питаннями політичної і економічної ситуа¬
ції країни, ставленням населення до Радянської влади, політи¬
кою Радянської влади щодо релігійних організацій, виявляв, хто
з представників цих організацій був органами влади репресо¬
ваний і за що, якими методами ведеться атеїстична пропаганда,
чи не збільшується кількість віруючих у католицьких парафіях
і т. ін.
Вивчаючи ці питання, д’Ербіньї спочатку обережно, а потім,
переконавшись, що Радянському урядові, зайнятому відбудовою
народного господарства, нема коли заглядати за церковну ого¬
рожу, більш сміливо почав налагоджувати зв’язки з представ¬
никами православної церкви. Папського посланця цікавили такі
«невинні» питання, як історія розколу, канонічне обгрунтування
позиції обновленців і тихонГвців та ін. Папський делегат у роз¬
мовах з обновленнями з єзуїтською підступністю «співчував»
обновленням, з тихонівцями — тихонівцям. Декому з представ¬
ників цих течій д’Ербіньї прямо пропонував виступити за воз¬
з’єднання православної церкви з католицькою під кермом «єди¬
ного пастиря» — папи римського, обіцяючи в разі успіху цієї
акції високу винагороду.
Особливу увагу єзуїт приділив Радянській Україні, діючи за
розробленою Шептицьким і схваленою Пієм XI інструкцією, в
якій наголошувалось на тому, що Україна має служити голов¬
ним плацдармом католицько-уніатської експансії проти народів
Радянського Союзу. Д’Ербіньї мав увійти в особистий контакт
з представниками всіх церковних течій на Радянській Україні.
Проте в цьому папському посланцю не зовсім пощастило,
довелося обмежитись стосунками лише з «представником однієї
101
течії» — Серафимом Ляде, зустрічі з яким організувало німецьке
консульство у Харкові. Німецька розвідка давно перекинула
його сюди, поставивши конкретне завдання: зробити церковну
кар’єру і, добившись високого становища в церкві, використати
його в інтересах рейху. Кар’єру агент зробив, ставши епіскопом
обновленської церкви і навіть секретарем керуючого органу цієї
церкви на Україні — «Всеукраїнського православного синоду».
Д’Ербіньї і Серафим Ляде швидко знайшли спільну мову.
Останній докладно поінформував єзуїта про «церковні справи»
в Радянському Союзі. Але коли папський агент поставив перед
німецьким шпигуном завдання почати в СРСР таємну акцію
в інтересах католицизму, Серафим Ляде відповів, що «час для
цього ще не настав. Дай боже до кращих часів зберегти хоч
би ту частину віруючих, яка ще залишається під покровом пра¬
вославної церкви, до якої вони звикли. Інакше хвиля безвір’я
заллє корабель не тільки нашої, а й вашої церкви...»
Тоді д’Ербіньї поцікавився фактами, які свідчили б про пере¬
слідування Радянським урядом релігії, церковних організацій і
представників релігійних культів, не приховуючи, що ці відо¬
мості потрібні Ватікану для «викриття» Радянського уряду «пе¬
ред громадською думкою Європи і всього світу». Ляде був зму¬
шений визнати, що в СРСР водночас із свободою «проповіді»
комунізму і атеїстичної пропаганди існує свобода совісті, релігії
і навіть релігійної пропаганди і що йому, іноземному підданцю,
разом з представниками різних релігійних культів часто надають
можливість прилюдно виступати в столиці України на антирелі¬
гійних диспутах.
«...В СРСР важко, майже неможливо вести з церковного
амвону політичну пропаганду,— з жалем визнав Ляде,— бо самі
віруючі зараз же донесуть владі. Так що, коли хочете викривати
Радянську владу перед громадською думкою Європи і всього
світу, то*слід використовувати все, крім цілком наочних фактів
толеранції більшовиків до релігії, які відомі багатьом чужозем¬
цям з Європи і Америки».
Нові плани боротьби з СРСР
Зразу ж після приїзду д’Ербіньї до апостольської столиці
Пій XI побажав особисто заслухати його доповідь.
Свої висновки єзуїт чітко сформулював у таких пунктах:
1. Радянська влада міцно стоїть на ногах у Російській дер¬
жаві; її підтримує вся «чернь», багато інтелігенції і навіть досить
сильна течія в православній церкві. За цих умов годі втішати
себе нездійсненною мрією про внутрішній переворот у збільшо-
виченій Росії.
102
2. Внутрішньоцерковна ситуація у зв’язку з розколом в пра¬
вославній церкві надзвичайно сприятлива для акції на користь
унії з католицькою церквою, але можливою ця акція станеться
тільки тоді, коли Радянська влада буде повалена.
3. Радянська влада може бути повалена лише зовнішньою
силою. Тоді прийдуть кращі часи і слава католицької церкви
восторжествує в Росії і на цілому Сході.
4. Для успіху прокатолицької акції в умовах кращих часів
у Росії святий престол мусить потурбуватися про усунення істо¬
ричних непорозумінь між католицькою і православною церквами.
5. Ватікан мусить почати в широкому масштабі підготовку
католицьких священиків для Росії з представників різних народ¬
ностей її, а головне, з емігрантів — росіян і українців.
Цю доповідь Пій XI передав для вивчення в конгрегацію
східної церкви, доручивши їй разом з усіма «спеціалістами в
справах Росії» виробити конкретний план дальшої боротьби
проти СРСР. Так з’явилася горезвісна «Комісія про Руссіа», яку
очолив кардинал Людовік Сінчера і в роботі якої найактивнішу
участь взяв уніатський митрополит Шептицький. Разом з цією
комісією конгрегація східної церкви виробила відповідний план
дальшої боротьби з Радянською владою. Головна увага приді¬
лялась підготовці кадрів «апостольських працівників», тобто
шпигунів і диверсантів Ватікану для підривної діяльності проти
Радянської влади. Було вирішено також організувати спеціаль¬
ні інститути в Римі, Львові і Брюсселі. Збір коштів на їх від¬
криття папа доручив д’Ербіньї, вважаючи, що цю кампанію
можна одночасно використати і для відповідної антирадянської
агітації.
З цілою зграєю єзуїтів д’Ербіньї об’їхав всю Європу і Аме¬
рику. Банкіри і фабриканти, міністри і парламентські діячі,
фашистські і профашистські організації охоче жертвували гроші
на цю «благодійну 'справу». Так, за короткий час було зібрано
чотири мільйони лір. Майже половину цієї суми пожертвувала
фашистська католицька організація в Америці «Лицарі Ко-
лумба».
Паралельно конгрегація східної церкви підбирала для «Схід¬
ного інституту» кадри надійних «професорів», складала програму
навчання, готувала приміщення. В 1929 році «Східний інститут»
урочисто відкрили в одному з величезних римських будинків,
що стоїть біля собору Санта Марія Маджіоре. Новостворене
кубло шпигунів та ідеологічних диверсантів охрестили «Руссі-
кум», на чолі якого, як того і слід було чекати, став д’Ербіньї.
В пам’ять цієї «визначної події» Пій XI наказав виготовити спе¬
ціальну медаль. У маніфесті папа римський оповістив світ, що
інститут готуватиме «вірних синів церкви», які будуть боротися
103
проти Радянської Росії з тим, щоб рано чи пізно повернути на¬
роди Сходу в «лоно святої католицької церкви».
Д’Ербіньї взявся за цю справу з єзуїтським завзяттям і напо¬
легливістю. До «Руссікума» приймали переважно білогвардій¬
ців, розвідників, диверсантів, терористів, які вже мали досвід
практичної боротьби з радянським народом. Тепер їх озброю¬
вали ідеологічно, збагачували їх знання більш витонченими ме¬
тодами боротьби проти більшовизму. Вчителями майбутніх шпи¬
гунів були колишній військовий аташе царської Росії в Італії
князь Петро Волконський, родич царського міністра — піп Сіпя-
гін, колишній врангелівський офіцер Братко та ін.
Зрозуміло, що уніатський митрополит Шептицький не зали¬
шився осторонь такої важливої справи. Постанову про відкриття
інституту у Львові він виконав на цілий рік раніше, ніж це було
зроблено у Римі. В 1928 році цей заклад агресивного католи¬
цизму під гучною назвою «Українська богословська академія»
розпочав підготовку «висококваліфікованих» кадрів спеціально
для підривної діяльності на Радянській Україні і в Радянській
Білорусії. Лжеакадемію за дорученням Ватікану очолив впертий
і добре вишколений єзуїтами в трьох папських університетах
уніат Йосиф Сліпий.
Цим Ватікан не обмежився. Було вирішено організувати ще
один заклад, де б навчання проводилось за спеціальною про¬
грамою, виробленою конгрегацією східної церкви лише для
українського націоналістичного контингенту. Так з’явилася в
Римі Монументальна українська семінарія імені Йосафата Кун-
цевича, куди вербувалися терористи з УВО—ОУН, петлюрівські
бандити, розвідники, диверсанти та інший націоналістичний на¬
брід. Найбільш «здібних» з них згодом переводили у «Руссікум»
для набуття «вищої кваліфікації» .
Підготовка агентури Ватікану йшла настільки успішно, що
вже на початку 1930 року конгрегація східної церкви і «Комісія
про Руссіа» в спеціальній доповіді похвалилися цим перед па¬
пою Пієм XI. В ній вони обстоювали точку зору, що «час для
мобілізації міжнародних зусиль» для походу проти СРСР вже
настав. Особливо наполягали на цьому «ректор», чи «директор»,
«Руссікуму» єзуїт д’Ербіньї та митрополит Шептицький. Власне,
до такої думки на початку 1930 року прийшла вся верхівка Ваті¬
кану на чолі з папою Пієм XI.
У хрестовий похід
Думки про підготовку міжнародного хрестового походу проти
СРСР приходили не лише в голови діячів Ватікану. їх навіювала
міжнародна обстановка, яка склалася на 1930 рік. У той час як
104
Радянський Союз переможно йшов уперед шляхом будівництва
соціалізму, капіталістичні країни охопила небувала за своєю
руйнівною силою світова економічна криза. Найбільш агресив¬
ний табір міжнародної реакції вважав, що подолати її та запо¬
бігти революційним заворушенням у країнах капіталізму допо¬
може тільки війна проти СРСР.
Десятого лютого 1930 року папа Пій XI закликав віруючих
усього світу (не лише католиків!) взяти участь у хрестовому
поході проти Радянського Союзу. Сам акт оголошення мобілі¬
зації, як і належить тіароносцю, він оформив у суто молитов¬
ному стилі. Проте обман, лицемірство і підступність проглядали
в кожному слові. Ось як починався акт оголошення мобіліза¬
ції — лист Пія XI до генерального вікарія в Римі кардинала
Базіліо Помпільї: «До глибини зворушують нас страшні свя¬
тотатські злочини, що повторюються і збільшуються кожного
дня проти бога і проти християнських душ незчисленного насе¬
лення Росії...»
Першим днем «молитовного» хрестового походу папа рим¬
ський призначив 19 березня 1930 року. Про те, що йшлося не
про «молитовний», а збройний хрестовий похід, свідчать такі
рядки згадуваного листа: «Маючи певність, що у вибраній ним
хвилі провидіння боже приготує і подасть всі необхідні заходи,
щоб припинити моральне і матеріальне руйнування тих безбож¬
них просторів, будемо з душею, повною запалу, молитися, під¬
носити благальну молитву, яка, маємо надію, збудить боже
милосердя до російського народу!...»
Зрозуміла річ, антирадянський заклик Пія XI підхопила вся
міжнародна реакція. З церковних амвонів багатьох країн бла¬
гали у бога найстрашнішої кари на «безбожних більшовиків»,
прагнучи розпалити в душах віруючих релігійний фанатизм і
антирадянську ненависть.
Та Ватікан не обмежувався закликами і прокльонами. Через
своїх дипломатичних представників і численну агентуру він
безпосередньо допомагав готувати збройну інтервенцію. Під¬
тверджує це один з документів, який випадково замість адреса¬
та потрапив до представників Радянської влади. Йдеться про
таємну доповідь австрійського агента Ватікану, колишнього
полковника австрійської армії Відале. Проконсультувавшись з
віденським кардиналом Інніцером, полковник розробив план
антирадянської кампанії, початком якої мало послужити скли¬
кання «міжнародного антибільшовицького конгресу» у Відні. Мо¬
тивуючи потребу у такому конгресі, агент, між іншим, писав:
«Боротьба проти більшовизму означає війну, і війна неодмінно
буде... Отже, не час і не місце займатися вивченням питання, як
її уникнути, і витрачати енергію на безнадійні мирні утопії».
105
За його задумом, «міжнародний антирадянський конгрес»
мав поставити перед урядами капіталістичних держав вимогу
про економічний бойкот СРСР, про розрив дипломатичних від¬
носин з Радянським урядом, про висування різних претензій до'
Радянського уряду, про конфіскацію радянського майна за кор¬
доном тощо. І «якбй події розгорнулися настільки, що було б
оголошено економічний бойкот,— писав Відале,— і проведено за¬
значені політичні заходи,... неминучим наслідком цього стане
боротьба з більшовизмом воєнними засобами».
«Провидіння боже» в образі сера Детердінга
Згодом виявилося, що на заклик до хрестового походу проти
Радянської держави підштовхнув папу римського не якийсь там
полковник Відале, а більш впливовий і, головне, грошовитий
діяч. Це був сер Генрі Детердінг — глава світового нафтового
концерну «Роял Деч Шелл». Цей фінансист за здібностями і між¬
народний авантюрист за вдачею, або, скажемо інакше, міжнарод¬
ний авантюрист за покликанням і фінансист за здібностями, в
другій половині 20-х і на початку 30-х років був чи не найпоміт¬
нішою фігурою серед міжнародних організаторів змови проти
нашої Вітчизни. Щоправда, у себе на батьківщині, в Англії, Генрі
Детердінг користувався більш поважною репутацією. В свій час
англійський адмірал Фішер, представляючи Генрі Детердінга
урядові Англії, сказав про нього, що це людина «смілива, як
Наполеон, і, як Кромвель, дбайлива і настійлива в проведенні
задуманих планів». З легкої руки адмірала, при підтримці англій¬
ських капіталістів і уряду Детердінг ще до першої світової війни
зосередив у своїх руках нафтові інтереси концерну «Роял Деч
Шелл» у царській Росії, Китаї, Румунії, Мексиці, Єгипті, Індоне¬
зії, Сіамі та інших країнах. В результаті він перетворився на
одного з впливових закулісних керівників політики англійського
імперіалізму. Зрозуміла річ, що після Великої Жовтневої соціа¬
лістичної революції нафтовий магнат Детердінг був одним з най¬
активніших організаторів інтервенції і підривної діяльності проти
Радянської влади. У 1925 році він готував проти СРСР інтервен¬
цію за планом відомого німецького мілітариста генерала Гофма-
на, до речі, старого друга графа Шептицького. Та й сам
Детердінг не приховував своїх планів. Так, 5 січня 1926 року
лондонська газета «Морнінг пост» вмістила листа за його підпи¬
сом, де самовпевнений нафтовий магнат похвалявся: «Через кіль¬
ка місяців Росія повернеться до цивілізації, але з новим і кращим
урядом, ніж царський... З більшовизмом в Росії буде покінчено
ще в поточному році, а як тільки це станеться, Росія... відкриє
свої кордони для всіх...»
106
Минуло «кілька місяців», за ними «поточний рік», а Радян¬
ська держава за цей час тільки зміцніла. Детердінг не занепав
духом. Використовуючи свій вплив, він у 1927 році відіграв
певну роль у розриві англійським урядом дипломатичних і тор¬
говельних відносин з СРСР, всіляко підбурював до активних
антирадянських дій російську білогвардійську еміграцію. Наслід¬
ком такої активізації було, зокрема, вбивство у Варшаві радян¬
ського посла Войкова.
У 1929 році в Німеччині викрили зграю фальшивомонетни¬
ків, які фабрикували радянські червінці для підриву економіки
Радянської влади. І знову в епіцентрі афери виявився Генрі Де¬
тердінг разом з генералом Гофманом. Не залишився осторонь
і Ватікан. Саме в цей час нафтовий магнат переконував Пія XI
в тому, що «коли б глава католицької церкви з його найбільшим
у світі моральним авторитетом» підтримав антирадянську кам¬
панію, «знищення більшовизму в Росії було б справою кількох
місяців». Римський папа вагався. Але сер Генрі Детердінг під¬
кріпив свій аргумент 20 мільйонами доларів, які «асигнувалися»
лише на виступ папи із закликом до всіх цивілізованих народів
світу знищити більшовизм.
Наслідком цих таємних переговорів і був лист папи Пія XI
про «звірства» і «безбожності» більшовизму з оголошенням
19 березня 1930 року (це був день народження правовірного ка¬
толика диктатора панської Польщі Юзефа Пілсудського) першим
днем «молитовного» хрестового походу проти Країни Рад. Моли¬
товний екстаз католиків усього світу в цей день мав, за задумом
Пія XI, спонукати Пілсудського першим віддати себе в тювне
розпорядження «провидіння божого» для знищення більшовизму.
Що ж до самого «провидіння божого», яке «у вибраній хвилі
приготує і подасть необхідні засоби» до знищення Країни Рад,
то воно діяло в образі нафтового магната Генрі Детердінга.
«Так хоче бог!»
Зміст і кінцеву мету заклику Пія XI до хрестового походу
проти СРСР розкрив для католицьких і уніатських епіскопів
папський нунцій у Польщі Франческо Мармаджі. На єпіскоп-
ському конгресі він пояснив це таким чином: коли хрестові по¬
ходи готувалися в XI сторіччі, у різні країни розсилались папські
посли, які закликали до визволення гробу Христа. «Сьогодні
прийшла подібна хвилина. Сьогодні папа закликає до нового
хрестового походу всіх вас, віруючих католиків. І закликаючи,
благословляє вас із словами: ідіть і апостолуйте, так хоче бог!»
Ватікан наказав польсько-католицькому і уніатському духо¬
венству всіляко сприяти пацифікації, використовувати її для
107
повного знищення на польських землях православ’я. Для обго¬
ворення справ підготовки до збройного походу проти СРСР
в липні 1930 року у святоюрському палаці відбулися наради
духовенства трьох католицьких обрядів. Від уніатів був пред¬
ставлений митрополит Шептицький разом з усіма епіскопами, від
польських римо-католиків — львівський архієпіскоп Твардов-
ський, краківський митрополит князь Сапега та епіскоп Тимене-
цький, від вірмено-католиків — львівській архієпіскоп Теодоро-
вич. Головував католицький примас панської Польщі кардинал
Гльонд. Нарада виробила практичні заходи допомоги пацифіка-
торам в їх боротьбі із «збільшовиченими» українськими та біло¬
руськими «хлопами», способи навернення їх у католицизм, а та¬
кож методи по запровадженню в життя уніатською церквою
принципів організації «католицької акції».
І уніати почали своє «апостолування». Ось як описує це
англієць Авро Ментхеттен у своїй книзі «Ватікан. Католицька
церква — оплот світової реакції»: «Ватікан дав вказівки поль¬
ському духовенству і ультракатолицькому польському урядові
здійснювати «навернення» як шляхом прямого тиску на насе¬
лення, так і шляхом «ліквідації» духовенства православної церк¬
ви. За досить короткий проміжок часу було заарештовано більше
тисячі православних священиків. Тільки в одній з тюрем їх
налічувалось 200 серед 2 тисяч політичних в’язнів, головним чи¬
ном демократів і соціалістів. Тюремщики одержали спеціальні
інструкції поводитись жорстоко з православним духовенством...
Серед українців проводились тисячі страт. Винищувалися цілі
села. Католицька церква все це схвалювала: один з її епіскопів
був навіть спеціально призначений до ради, яку утворили для
здійснення цього плану. Католики вдавалися до найжахливіших
катувань, які можна порівняти тільки з катуваннями, що засто¬
совувалися пізніше в нацистських концентраційних таборах.
Коли надсилалась каральна експедиція для розправи з «бун-
тівниками-українцями», кожен загін польських солдатів супро¬
воджувався католицьким священиком, і ці солдати, виявляючи
надзвичайне благочестя, регулярно відвідували меси, маючи при
собі зображення святих, і вони ж, не вагаючись, творили мерзен¬
ні злочини, катували і гвалтували, спалювали православні церк¬
ви і страчували багато тисяч українців... Релігійні переслідуван¬
ня очолювали польські епіскопи, а поляки-католики і католицькі
організації проводили кампанії і збирали кошти для цього пе¬
реслідування. Крім того, з Ватікану до Польщі регулярно приїз¬
дили офіціальні особи, що бажали переконатися в досягнутих
«успіхах».
Така ціна урочистих обіцянок польського уряду Пілсудського
державам Антанти і зобов’язань по Ризькій мирній угоді перед
108
Радянським Союзом «поважати національні, соціальні, політичні
і релігійні права» приєднаних до панської Польщі національних
меншостей.
У наведеному свідченні англійця нічого не сказано про уніа¬
тів, бо, звичайно, уніатські священики не могли бути капеланами
терористичних загонів польських окупантів. Проте в порядку
розподілення функцій Шептицький і кероване ним духовенство
разом з українськими буржуазними націоналістами діяли як
духовні жандарми, здійснюючи моральний терор. Вони заляку¬
вали віруючих, стверджуючи, що лихо пацифікації бог послав
українцям за непокору «властям предержащим», безвір’я, а
особливо за смертний гріх збільшовичення, тобто за прагнення
возз’єднатися з Українською Радянською Соціалістичною дер¬
жавою.
І винайшли ще одне ярмо
Шептицький рвався на передову лінію фронту кривавої паци¬
фікації. Він був украй незадоволений тією роллю, яку Ватікан
відводив уніатській церкві в справі покатоличення України і Бі¬
лорусії. Пій XI відкинув розроблений Шептицьким план і санк¬
ціонував практичні заходи, представлені верховодами польського
духовенства. Відмінність між цими планами полягала в тому,
що польські католики висунули ідею створення «нової унії» —
так званого «східного обряду», в той час як Шептицькйй напо¬
лягав на проведенні покатоличення через стару, Брестську унію,
тобто через керовану ним церкву. «Нова унія» відкидала існу¬
вання самостійної уніатської ієрархії і передбачала підкорення
духовенства «східного обряду» безпосередньо юрисдикції поль¬
ського єпіскопату. Ця вигадка базувалася на модернізованому
постулаті Петра Скарги про особливу місію шляхетсько-коро¬
лівської Польщі, якій нібито «боже провидіння дало незалеж¬
ність, щоб Польща була свідома свого історичного посланництва
на... Сході». Отже, через «нову унію» вони мріяли покатоличити
не тільки поневолених українців і білорусів, а й всі народи Ра¬
дянського Союзу, залишаючи Шептицькому поратись лише в.
«Малопольщі», оскільки, мовляв, «уніатський обряд є відмінний
від східного православного через латинські домішки і тому не
може подобатись православним».
Цілком зрозуміло, що потенціального «католицького патріар¬
ха всієї Росії» Шептицького обурила така, за його висловом,
«дурна самовпевненість» і безглузда «претенціозність» його
польських колег. Але спокушений у різних інтригах, він добре
знав, що «нову унію» народ відкине ще з більшим презирством,.
ніж стару, Брестську. Адже до неї почали заганяти поневолених
109
українців Волині, Холмщини і білорусів Полісся навіть не через
підставних їх земляків-запроданців, за цю справу взялися самі
польські католицькі посіпаки, латинські монахи різних націо¬
нальностей. Шептицький був певен, що після провалу цієї вигад¬
ки її творці звернуться по допомогу саме до нього і очолюваної
ним церкви.
Невдовзі виявилося, що релігійний терор ще більше посилив
опір поневолених українців і білорусів, причому за рахунок тих
категорій населення, від яких і не чекали проявів протесту. Отже,
коли католицький примас панської Польщі кардинал Гльонд і
папський нунцій Мармаджі почали одержувати звіртки про пов¬
ний провал своєї витівки, обидва високі пацифікатори вирішили,
що без Шептицького в цій справі не обійтися. Все це привело
примаса в резиденцію уніатського митрополита.
Шептицький торжествував. Адже сам кардинал Гльонд силою
обставин змушений був капітулювати перед ним. А це означало,
що і його могутній недруг Пій XI визнає його, Шептицького,
правоту.
На важливій нараді уніатів і католиків, що відбулася у Льво¬
ві, Шептицький, який раніше настійливо підкреслював свою
непримиренність у ставленні до «нової унії», несподівано зайняв
дуже примирливу позицію. «Для того щоб навернути православ¬
них схизматів на кресах до правдивої церкви Христової,— заявив
він,— ми мусимо відчинити всі двері. Ми твердимо, що право¬
славні схизмати найлегше ввійдуть до правдивої церкви Христо¬
вої через наші двері, але це не значить, що ми будемо вимагати
закрити двері ^5сИос1піе£о оЬгг^сІки !. Треба лише домовитись,
щоб наші зусилля були єдині, щоб між нами не виникало взаєм¬
ної ворожнечі, яка кінець кінцем обертається проти нас же са¬
мих. Православна схизма мусить бути на кресах винищена і
якнайскоріше. Це буде запорукою того, що незабаром цілий Схід
буде навернуто до святої католицької церкви».
Але як розподіляти трофеї? Шептицький запропонував такий
проект: православні храми, що в свій час були костьолами,—
безапеляційно належать католицькій церкві, так само як уніат¬
ській церкві мають передаватись усі православні храми, які в
минулому належали уніатам. Решту можна розподілити в залеж¬
ності від того, до якого обряду пощастить навернути «православ¬
них схизматів». Представники польсько-католицького духовен¬
ства в принципі погодилися з цією пропозицією.
Прагнучи повністю скористатися провалом «нової унії», Шеп¬
тицький вирішив домогтися, щоб його план було прийнято як
складову частину державної політики уряду панської Польщі
1 Східного обряду (польськ.)/
по
на кресах. З цим він і подався на початку жовтня 1930 року
до Варшави. І знову з витонченою єзуїтською хитрістю Шепти¬
цький використовує свій від’їзд для піднесення свого авторитету
серед віруючих. Клеврети з святоюрської гори і націоналістичні
лакузи широко оповістили паству і духовенство, ніби митропо¬
лит, «вболіваючи горем народним, виїхав до Варшави, щоб за¬
явити урядові протест проти сваволі пацифікаторів і взяти під
свій захист усіх скривджених».
Цього разу пропагандистський трюк не приніс бажаного
ефекту. Навпаки, дещо з розмов, вкрай небажаних для митро¬
полита, потрапило до польської преси. Агентам Шептицького
довелося терміново рятувати репутацію свого пастиря, надруку¬
вавши у львівській націоналістичній газеті «Діло» від 7 жовтня
1930 року замість передової статті інтерв’ю з таким зауваженням:
«Останніми днями був... митрополит Андрій Шептицький у Вар¬
шаві, де, мав розмови з деякими відповідальними урядовими
чинниками в справі відомих подій на терені Сх. Галичини. Тому
що в польській пресі появились на тему тих розмов ріжнородні
поголоски та непевні інформації, вважали ми за необхідне засяг¬
нути в цій справі автентичних інформацій у самого джерела...
Митрополит радо прийняв нашого представника та дав йому
потрібні вияснення...
— Чи екселенція їздили до Варшави виключно в справі тепе¬
рішніх подій на терені Східної Галичини? — запитав представ¬
ник «Діла».
— До Варшави їздив я,— відповів Шептицький,— на засі¬
дання правної комісії єпіскопату в справі аграрної реформи... Цю
нагоду використав я для розмов з урядовими колами у справі
відомих подій у Східній Галичині... Говорив я з міністром внут¬
рішніх справ ген. Складковським, з віце-прем’єром мін. Беком
і з б. прем’єром полк. Славеком.
— Чи екселенція могли б відтворити розмову з міністром
Складковським і чи опублікований польською пресою хід розмо¬
ви вірний? — спитав докучливий газетяр.
— Опублікована в польській пресі моя розмова з мін. Склад¬
ковським не вірна. Що ж до відтворення цієї розмови, то це зро¬
бити важко, бо на ту саму тему говорив я і з іншими особами...
А коли б і можна було цю розмову точно відтворити, то я не зміг
би цього зробити з такої причини: у варшавській проурядовій
пресі зазначено, що розмови міністрів зі мною є урядовою тай¬
ною (підкреслено нами.— С. Д.), а тому передавати їх дослівна
я вважав би за недискрецію...»
Про те, що розкривати цю «таємницю» було явно шкідливим
для Шептицького, свідчать замітки, які збереглися в його архіві
111
і в яких викладено основний зміст розмов митрополита з міні-
страми-пацифікаторами. У Варшаві глава уніатів прагнув домог¬
тися прийняття його плану покатоличення Холмщини, Волині
і Полісся за основу державної політики уряду Пілсудського.
Викладаючи цей план міністрам, Шептицький намалював таку
картину політичного становища в панській Польщі взагалі
і на кресах зокрема: «Бунтівничі демонстрації, а також підпали
в Галичині і по всіх воєводствах Речі Посполитої (йшлося про
політичне становище в 1930 році.— С. Д.) свідчать, що комуністи
мають великий вплив на маси. Комуністам залежить на тому,
щоб защіплювати та поглиблювати так звану класову ненависть,
що роблять вони не без успіху. Всьому цьому, поки не запізно,
треба покласти край: пацифікація в Східній Малопольщі (в Га¬
личині.— С. Д.) дає добрі наслідки. Цього не можна сказати про
Волинь, Холмщину...» «Дозволимо собі зауважити,— говорив
Шептицький пацифікаторам Складковському, Беку та Славеку,—
що уряд> проводячи пацифікацію, додержується нічим не виправ¬
даної толеранції по відношенню до православної схизми... При¬
йшов час винищити православну схизму на Волині, Холмщині,
бо вона є тепер більш небезпечною, протидержавною силою, ніж
будь-коли. Адже через неї в Польщу просякає політичний вплив
Москви. Це не парадокс, а реальний факт. Зважте: Московська
церковна влада сьогодні — це не патріарх Тихон, який закликав
до боротьби і сам боровся з Совєтами, а місцеблюститель патрі¬
аршого престолу митрополит Сергій, який у 1927 році від імені
православного духовенства декларував, що радості совєтів —
їхні радості, горе совєтів — їхнє горе... По відношенню до пра¬
вославних схизматів треба повернутись до традиційної політики
королівської Польщі. За цих умов ми, греко-католики, скажу це
без власної хвальби, повністю виконаємо свій традиційний обо¬
в’язок. Пацифікація мусить проводитись урядом в одному на¬
прямку, але по двох лініях — політичній і релігійній. Лінія полі¬
тична мусить забезпечити винищення законспірованих носіїв
більшовизму, анархічних і провокаційних елементів у державі.
Лінія релігійна — своєю кінцевою метою повинна мати вини¬
щення православної схизми в державі...»
Старанно приховував Шептицький і свої неодноразові зустрічі
з волинським воєводою Юзефським, який, ще будучи міністром
внутрішніх справ польського уряду, розробив первісний план
пацифікації на кресах.
Врешті спільники порозумілись, і уряд панської Польщі, за
згодою кардинала Гльонда, надав Шептицькому і керованому
ним уніатському духовенству повну волю діяння на кресах. Для
керівництва цією іудиною справою на ХолмЩину, Волинь і По-
лісся^ призначили уніата-редемпториста Миколу Чарнецького.
112
Він в одній особі мав поєднувати правлячого епіскопа для
тих, кого поталанить загнати в стару унію, і «апостольського
візитатора» — для навернених у нову унію.
Проте ні примусом, ні терором польсько-католицьким посі¬
пакам не вдалося накинути на поневолених українців і білорусів
католицького ярма. За вісім років «апостолування» Чарнецького,
тобто до моменту возз’єднання українських земель в єдиній суве¬
ренній державі — Українській Радянській Соціалістичний Рес¬
публіці,— помітних «успіхів» пацифікатори не добилися.
У католицьких тенетах
У цей час Ватікан поставив перед Шептицьким важливе зав¬
дання — створити українську католицьку партію. Цю вказівку
уніатський митрополит одержав з таким зауваженням: присту¬
пати до цієї справи «слід без затримок», уніатська церква мусить
якнайширше використати «сприятливі» умови, які склалися вна¬
слідок пацифікації. «Маси розбиті, деморалізовані і залякані,—
зауважува'ли ватіканські мудреці з конгрегації східної церкви.—
Залучаючи до своєї партії, треба підтримати їх морально, з
тим, щоб відповідним вихованням не тільки уберегти від впливу
комунізму, але й використати їхню потенцію для боротьби з ко¬
мунізмом, з Радянською Росією».
І Шептицький в жовтні 1930 року організував таку партію
під назвою «Українська католицька народна партія» (УКНП).
її офіціальними фундаторами виступили уніатські попи Петро
Галинський, Йосиф Раковськищ представники «української гро¬
мадськості» — відставний судовий радник Саляк, колишній ке¬
рівник січових стрільців Галущинський, а також особи, покликані
представляти маси,— Роман Гайдук, Олекса Мельникович і Ма¬
рія Янович.
Програма УКНП містила в собі основні принципи «соціаль¬
ного вчення» католицької церкви, де рішуче засуджувалась
теорія і практика класової боротьби, робилася ставка на «іде¬
альний» корпоративний лад з його «соціальною гармонією».
Говорилося про це недвозначно: «...Стоїмо на позиціях збере¬
ження господарської рівноваги і суспільної гармонії і, в свою
чергу, з усією рішучістю засуджуємо ідею класової боротьби».
Завойовувати популярність новій партії допомагала... поль¬
ська поліція. Демонстративна конфіскація першого видання про¬
грами, за її задумом, мала створити серед широких мас насе¬
лення уявлення про «опозиційність» УКНП до уряду польської
реакції. У другому виданні програма з «емблемою опозицій¬
ності» — набраним великими літерами написом «Після конфіс-
8 428
113
кації — видання друге» — уже вільно розповсюджувалась по всій
Західній Україні.
Проте перший рік діяльності УКНП не приніс очікуваних на¬
слідків. Широкі народні маси не повірили в її опозиційність. Це
примусило Шептицького, звісно з благословення Ватікану, ство¬
рити в 1931 році ще одну католицьку організацію, цього разу
«надпартійну». Йдеться про так званий «Український католи¬
цький союз», від якого вимагалось «забезпечити католицькій вірі
і моралі належне їй місце у житті і підтримувати всебічний роз¬
виток українського народу в християнському розумінні».
Таким чином, на території західних областей України напри¬
кінці 1931 року діяли католицько-уніатські організації: «аполі¬
тична» — «Українська християнська організація», перейменована
в 1930 році на «Українську католицьку організацію», «політич¬
на» — «Українська католицька народна партія» і «надпартій-
на» — «Український католицький союз». Тоді ж з’явилася і спе¬
ціальна молодіжна організація «Католицька акція української
молоді» (КАУМ), яка мала виховувати «ідейних синів католи¬
цької церкви української нації» у фанатичному дусі. По суті,
вона використовувалась для погромних акцій проти робітничих
і селянських прогресивних організацій і для терору проти про¬
гресивних діячів.
Виникнення цих організацій саме в ті роки — явище не випад¬
кове. В умовах небувало гострої економічної кризи міжнародна
реакція з особливою наполегливістю готувалася до збройного
хрестового походу проти Радянського Союзу.
Шептицький мав намір через «Український католицький
союз» використати для боротьби з комунізмом не лише уніат¬
ську церкву, а й увесь табір українського буржуазного націона¬
лізму. «Аж тепер, я думаю, ми вгамуємо наших непокірливих
хлопів»,— мовив Шептицький своєму другу Децикевичу, коли
той доповів митрополиту, що всі визначні душпастирі і епіскопи
включилися в роботу «Українського католицького союзу».
А «непокірливі хлопи» не вгамовувались
Плани Шептицького вгамувати «непокірливих хлопів», зви¬
чайно, грунтувалися на більш реальних засадах, ніж викори¬
стання католицьких організацій. Уніатський митрополит і його
оточення вважали, що пацифікація дощенту зліквідує комуні¬
стичних «агітаторів». А коли «бунтівлива чернь» втратить своїх
керівників, до кого вона звернеться? «Психологія хлопа не склад¬
на: як тривога, то й до бога». А коли «хлопи», мовляв, посунуть
до церкви, то неминуче потраплять в тенета, розставлені греко-
католиками.
114
Але митрополит помилився і цього разу. Не ті були часи.
Революційні заворушення в Західній Україні, викликані Великою
Жовтневою соціалістичною революцією, не припинялися, незва¬
жаючи на криваву пацифікацію. Ще в лютому 1919 року була
організована Комуністична партія Західної України (спочатку
вона називалась Комуністичною партією Східної Галичини).
В цій дійсно народній партії стихійний до того часу революційний
рух у Галичині знайшов справжнього організатора і керівника
в боротьбі за світле майбутнє.
Зусиллями комуністів багатостраждальні трудящі Галичини
уздріли реальну можливість — позбутись ненависного пана, авст¬
рійського чи польського жандарма і, об’єднавшись з усім україн¬
ським народом в єдиній сім’ї, стати господарем своєї держави.
Створення Комуністичної партії Західної України — відчутний
удар по освяченій уніатською церквою ідеології українського
буржуазного націоналізму. Діючи в неймовірно складних умо¬
вах, комуністи своєю цілеспрямованістю і самовідданістю пока¬
зували приклад, як треба боротися за інтереси трудящих мас.
Уже через два місяці після створення КПЗУ стало відомо, що
саме комуністи В. Коцько, І. Кушнір, Г. Михаць були організато¬
рами і керівниками славнозвісного Дрогобицького повстання про¬
ти контрреволюційного уряду ЗУНР. Під керівництвом комуністів
проходили масові демонстрації протесту трудящих Львова, Дро¬
гобича, Борислава, Стрия та інших міст Західної України проти
приєднання Галичини до панської Польщі. Лише за один 1924 рік
комуністи організували в Західній Україні 577 активних висту¬
пів проти ненависного народові режиму пансько-польської оку¬
пації. Це вони підготували знаменний революційний виступ
трудящих міста Заболотова на Станіславщині, який відбувся
1 травня того ж року під гаслом боротьби за возз’єднання захід¬
ноукраїнських земель з Радянською Україною. Це комуністи мо¬
білізували маси на боротьбу проти наступу поміщиків і капіта¬
лістів на життєві інтереси трударів, очоливши численні робітничі
страйки і революційні виступи селянства, як, наприклад, в селі
Батятичі в 1928—1929 роках, масові страйки металістів, нафто¬
виків, залізничників, друкарів у березні 1930 року, героїчне Лісь-
ке повстання в 1932 році. З спільним ворогом пліч-о-пліч боролися
десятки тисяч українців і поляків.
Кривава пацифікація не зломила волі очолюваних комуніста¬
ми трудящих Західної України. «Хлоп» не тільки не посунув до
церкви шукати захисту, а й підняв руку на уніатське духовен¬
ство на чолі з митрополитом. Революційний рух Західної України
набирав і антиклерикального забарвлення.
Комуністична партія Західної України розгорнула широку
атеїстичну пропаганду, постійно викриваючи антинародні дії уні-
8*
115
атських священиків і їх «князя церкви». Так, коли у 1931 році,
Під час створення «Українського католицького союзу», Шепти¬
цький назвав його «позапартійною організацією», газета «Сель-
роб» \ сміливо викриваючи цю облуду, писала, що глава уніат¬
ської церкви вміє проводити фашистську політику при допомозі
жезла і митри: «...Отак митрополит Шептицький балачкою про
мораль охороняє дідича й капіталіста Шептицького, того самого
Шептицького в одній особі і тисячі таких же побожних, як свіч-
когас — мільйонер Федак (з «Дністра»), дідич Луцький (УНДО),
куркуль з радикальної партії і т. д.» 2.
Як же реагували віруючі?
У відповідь на антирадянську акцію митрополита і в зв’язку
з оголошенням Пієм XI хрестового походу проти СРСР на Гали¬
чині прокотилася хвиля революційних антиклерикальних демон¬
страцій, під час яких на адресу Шептицького лунали не лише
викривальні виступи, а й погрози розправитися з ним. Ось що
писав з приводу однієї такої демонстрації уніатський епіскоп
Іван Бучко: «Найблагородніші почини його (тобто Шептицько¬
го.— С. Д.) обкидані болотом. Його портрет подерто і спалено
публічно при наругах шаліючої товпи. Були навіть погрози чин¬
ної зневаги...» 3
Яскравим проявом ненависті до «свого» митрополита був
страйк на його фабриці-друкарні «Бібльос» у Львові, робітники
якої — уніати і католики, українці і поляки — терпіли непомірну
експлуатацію з боку адміністрації. Щоб поліпшити своє стано¬
вище, вони звертались із скаргами до директора підприємства
Нагірного і навіть до самого митроролита. Але ці скарги зали¬
шились без наслідків. Тоді робітники в квітні 1932 року оголо¬
сили страйк. Підприємство завмерло, припинився випуск масо¬
вої літератури, не виходили уніатські газети. Адміністрація з
усіх сил прагнула владнати конфлікт у мирний спосіб. Проте
страйкарі не йшли на поступки, вимагаючи людських умов праці
і відповідної оплати за свій труд.
Зрештою, впертість «черні» обурила «милосердного» владику,
і Шептицький наказав викликати поліцію, найняти нових робіт¬
ників і будь-що відновити роботу. Страйк тривав більше двох
тижнів. Біля фабрики майже щодня відбувалися демонстрації,
які нерідко закінчувалися сутичками з поліцією. Дійшло навіть
до демонстрації протесту на святоюрській горі, коли обурені
робітники повибивали шибки у митрополичій палаті.
1 Центральний орган легальної масової організації Західної України —
«Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання», яке діяло
під керівництвом КПЗУ.
2 «Сельроб», 15 лютого 1931 року.
3 «Львівські архієпархіальні відомості», березень 1931 року.
116
Чутка про «образливу» для уніатського владики демонстра¬
цію луною прокотилася по всій Галичині. Центральний орган
ЦК КПЗУ журнал «Наша правда» дав високу оц?нку цьому
страйкові, охарактеризувавши його як «геройський» здвиг укра¬
їнських робітників проти «національного героя» Шептицького,
підкреслюючи, що страйк на «Бібльосі» повинен прозвучати як
сигнал для посилення систематичної масової роботи серед укра¬
їнських робітників, боротьби за відвоювання мас з-під впливу
клерикалізму і українського буржуазного націоналізму.
Треба віддати належне вмінню Шептицького реалістично оці¬
нювати ситуацію, навіть коли вона складалась не на його ко¬
ристь. Банкрутство політики уряду з його пацифікацією і зро¬
стання впливу комуністів серед трудящих мас неспростовно
свідчили про велику, вирішальну силу революційного руху. Від¬
чуваючи, що рано чи пізно «непокірлива чернь» розвінчає його
як пастиря і «національного героя», митрополит ламав голову
над тим, як відвернути цю трагічну неминучість.
Проте нічого нового Шептицький не винайшов, а лише виро¬
бив нову настанову для своїх «духовних дітей» — націоналістів,
в якій під приводом посилення підготовки збройного хрестового
походу проти СРСР пропонувалось відвернути увагу галичан од
сучасних подій в краї. Ось витяг з цієї настанови, надрукованої
в органі «Українського католицького союзу» — «Меті» в номері
від 17 квітня 1932 року: «Український націоналізм мусить бути
приготований на всякі засоби боротьби з комунізмом, не ви¬
ключаючи масової фізичної екстермінації, хоч би й жертвою міль¬
йонів людських фізичних екзистенцій» 1.
Василіани готові до бою
Психологічну, організаційну і політичну підготовку до хре¬
стового походу проти СРСР Шептицький здійснював у тісному
контакті з польським урядом, всіляко допомагаючи йому
1 Дехто з прихильників Шептицького поширював легенду, ніби він допо¬
магав комуністам, зокрема, дозволив зібрати комуністичну конференцію в сво¬
їй цитаделі. Справді, восени 1921 року в одному з підвальних приміщень
храму святого Юра комуністи зібрались на І (нелегальний) з’їзд Комуністич¬
ної партії Східної Галичини. Шептицький про це не тільки не знав, а й не
міг знати, бо перебував за кордоном. Зате не дрімали святоюрські та інші
конфіденти дефензиви. За їх доносами вночі ЗО жовтня 1921 року польська
поліція провела арешти комуністів у святому Юрі. Пізніше відбувся процес,
який висвітлювався у комуністичній пресі того часу: в польській газеті
«ТгуЬипа КоЬоіпісха», де в 1923 році було вміщено матеріали цього процесу
під заголовком «ЕсЬа ргосези Зшеіоіигзкіедо» (святоюрцями комуністів нази¬
вали за місцем їх арешту) і в радянських газетах: «Більшовик» від 31 жовтня
і 7 грудня 1922 року, «Вісті» від 24 листопада 1922 року.
117
розправлятися із «збільшовиченими» селянами і робітниками
Західної України. Недарма ж народ охрестив цю галасливу кам¬
панію «католицькою акцією».
Варто згадати про ще один важливий захід — реорганізацію
ордену василіан з метою посилення його діяльності в західних
областях України. Як відомо, першу таку перебудову в 1817 році
здійснив уніатський митрополит Рутський, коли він за спеціаль¬
ним завданням Ватікану і уряду шляхетсько-королівської Поль¬
щі готувався до посилення католицького наступу на Україні.
Другу реорганізацію апостольська столиця, готуючись до агресії
проти царської Росії, розпочала в 1882 році, а закінчувати її на
початку XX ст. довелося вже митрополиту Шептицькому. Третій
етап перебудови ордену проводився у зв’язку з підготовкою хре¬
стового походу проти Радянського Союзу. Його суть полягала в
тому, щоб зробити орден василіан організаційно аналогічним
ордену єзуїтів.
Зусиллями Шептицького цю реорганізацію було здійснено в
короткий строк. Василіани організували в Західній Україні три
свої провінції на чолі з протоархімандритом, який, постійно пе¬
ребуваючи в Римі, був підпорядкований безпосередньо папі рим¬
ському, що зрівняло його рангом з чорним папою. Наступний
етап — збільшення числа монастирів, куди добирались більш
надійні кадри. Наприкінці 1931 року орден василіан розміщу¬
вався вже в 22 монастирях, семи монастирських школах, мав
багате книжкове видавництво і власну друкарню у Жовкві.
Вже територіальне розміщення цих форпостів католицизму
(Львів, Дрогобич, Перемишль, Бучач, Гошів, Добромиль, Жов-
ква, Золочів, Краснопуща, Крехів, Кристинополь, Лаврів, Михай¬
лівна, Підгірці і Улашківці — на Галичині; Мукачеве, Ужгород
і Мала Березня — на Закарпатській Україні. Василіани були
також і за кордоном — в Румунії, Угорщині, Канаді) говорить
про експансіоністські цілі ордену.
Домігшись повної бойової готовності на випадок збройного
хрестового походу проти Радянського Союзу, василіани трену¬
вались у боротьбі проти «збільшовичених хлопів».
Не приховати
Уніатський владика граф Андрій Шептицький десятиліттями
виступав не лише як духовний проводир українського буржуаз¬
ного націоналізму, але й як безпосередній практичний керівник
і напутник найбільш добірного загону катів українського наро¬
ду. Щоправда, і сам митрополит, і націоналісти всіляко нама¬
галися приховати цей зв’язок і, треба визнати, робили це досить
успішно. Адже жодного натяку про історію і характер цього
118
зв’язку в їхніх споминах, статтях і панегіриках Шептицькому не
знайти. Лише після самоліквідації в нашій країні уніатської
церкви і знищення оунівських банд відкрилися тайники свято-
юрського штабу і бандерівських схронів, звідки й виплили фак¬
ти, з якими читач, напевно, ознайомиться не без цікавості.
Але спочатку кілька слів про обставини, що передували ство¬
ренню УВО.
Коли горезвісний диктатор так званої ЗУНР Петрушевич,
запродавши Україну денікінській білогвардійщині, наприкінці
листопада 1919 року тікав з Кам’янця-ПодільськОго до Відня,
він передав групі галицьких військових старшин на чолі з Ко-
новальцем таємне розпорядження: «В цей тяжкий перехідний
момент найвищим авторитетом і репрезентантом влади у краї є
його екселенція митрополит Андрій Шептицький. В разі нагаль¬
ної потреби за вказівками звертайтеся до нього, його порад
слухайтесь, його накази неухильно виконуйте».
«Нагальна потреба» у таких порадах виникла вже на початку
грудня того ж року. Прибувши інкогніто до Львова, Конова-
лець попросив митрополита негайно прийняти його без зайвих
свідків у невідкладній справі.
Обговоривши становище, Шептицький і Коновалець виріши¬
ли, що які б умови Пілсудський не запропонував Петлюрі, угоду
з поляками «галицькі українці» мусять прийняти з довір’ям, як
необхідність, продиктовану спільними інтересами в боротьбі з
більшовиками. Збройну «польсько-українську», тобто пілсудсько-
петлюрівську, акцію проти совєтів «за здобуття України» під¬
тримати всіма можливими силами «галицьких українців» і з
цією метою негайно надіслати довірених людей для зв’язку з на¬
чальною командою УГА і її окремими бойовими частинами, що
діють з денікінцями, давши їм таку інструкцію: в разі відступу
денікінців з України начальна команда УГА, оголосивши розрив
з ними, в районах свого розташування і бойових дій організує
владу УНР. Не допускаючи в ці райони проникнення більшови¬
ків, при сприятливих обставинах ця команда мусить вживати
всіх заходів до розширення «території дій влади УНР» за раху¬
нок інших районів Великої України. Вступивши з ними в зв’я¬
зок, довірені люди мають виступати від імені тої української
інституції, наказам якої за даних обставин схильні будуть під¬
корятись,— чи то від імені «диктатора» Петрушевича, чи то Ди¬
ректорії, чи то «головного отамана» Петлюри, чи то «уряду УНР»,
чи то «військової влади» в особі генерала Омеляновича-Павлен-
ка. «Я навіть даю право,— сказав Шептицький Коновальцю,—
дискретно посилатись на мене, якщо це буде потрібно, аби
досягти поставленої мети».
119
Про злуку ж з поляками і про угоду Петлюри з Пілсудським
довірені люди, виконуючи вказівки, повинні умовчувати.
Здійснювати ці невідкладні завдання уніатський владика
доручив особисто Коновальцю, не забувши нагадати йому про
необхідність погоджувати всі свої дії з Петлюрою.
Та події розвивалися не за планом владики Шептицького
і Коновальця. Уже через місяць Коновалець знову прибув до ми¬
трополита з доповіддю про те, «чого ніхто не передбачав, що й
на думку нікому не спадало»: УГА перейшла на бік Червоної
Армії. Однак пансько-польським загарбникам вдалося з допо¬
могою Петлюри і Коновальця перешкодити деяким частинам
УГА об’єднатися з радянськими військами.
На початку наступу польських інтервентів проти Радянського
Союзу петлюрівська агентура спровокувала деякі частини УГА
перейти на бік польських загарбників. Рядові галицькі солдати
відмовлялися воювати проти Країни Рад. Такі військові частини
були негайно роззброєні й інтерновані.
Кілька травневих днів 1920 року святоюрський митрополичий
палац світився вогнями торжества з нагоди захоплення Києва
польськими військами. Шептицький відкрито похвалявся, що,
нарешті, настають часи, коли здійсниться велика ідея створен¬
ня українського патріархату в стародавньому Києві під главен-
ством Риму. «Аж тепер,— постукуючи патерицею, погрожував
уніатський владика,— спокутують свій гріх нащадки тих, хто
пролив кров святого Иосафата (Кунцевича.— С. Д.), хто пустив
під Дніпровий лід митрополичого намісника Грековича, а з ними
й нащадки тих, хто погрожував навіть власному митрополитові
Борецькому Славутиці напитися (і справді, запорізькі козаки
погрожували Борецькому напоїти його водою Дніпра, якщо ми¬
трополит піде на унію.— С. Д.)... З цих нащадків вийшли сучасні
атеїсти».
Та і нестримна радість, і погрози, і далекосяжні плани — все
виявилось передчасним. Торжество порушив Коновалець, який
прибув до Львова з «трагічними» відомостями — червоні про¬
рвали фронт і наступають на захід.
«Можна чекати найгірших наслідків цього прориву. Справа
в тому,— доповідав Коновалець митрополиту,— що відступ армії
Пілсудського і військ Петлюри — це не тільки воєнна невда¬
ча. Населення України виявляє такий масовий спротив полякам,
на який ніхто не сподівався. Польський генеральний штаб зви¬
нувачує тепер Симона Петлюру і Омеляновича-Павленка-стар-
шого в тому, що вони неправильно висвітлювали становище на
Радянщині. Петлюрівців зустрічають на Україні 'як зрадників
і польських найманців. Не кажучи вже про те, що угода Петлю¬
ри з Пілсудським навіть у тій формі, в якій вона була оголошена
120
і стала відомою українським старшинам і воякам, вкінець одіоз¬
на. Поляки поводять себе на Україні не як наші спільники, а як
завойовники. В уряді УНР командує довірена людина Пілсуд¬
ського — пан Стемпковський. На галицьких вояків і старшин
розраховувати годі... Перед лицем тої небезпеки, яка наближає¬
ться до наших кордонів і може раптом впасти на наші голови,
ми не можемо ігнорувати тих настроїв, які опановують все шир¬
шими масами населення. Ненависть наших людей до поляків так
велика, що в ній може захлинутись кожний, хто підніме голос
про порозуміння з ними. Про злуку ж і говорити нічого. Ми по¬
боюємось, що з цієї ненависті скористаються більшовики. Ситуа¬
ція в краї така, що досить кинути в цю розбурхану стихію нена¬
висті іскру надії на збройну допомогу червоних або пустити
чутку, що червоні вже йдуть, і спалахне всепожираюча пожежа
повстання, в якому знайдуть свій кінець пілсудчики, але з ними
загинемо і ми. Порадившись між собою (в документі наведені
прізвища галицьких старшин, з якими радився Коновалець.—
С. Д.), ми прийшли до такої думки: щоб відстояти своє буття,
ми мусимо вже тепер, не виступаючи на ділі проти поляків, у
передбаченні можливості приходу червоних тримати напоготові
в руках прапор з гаслом: «Всі на боротьбу з польськими наїз¬
никами!» Як тільки загроза приходу червоних стане реальною
і поляки почнуть відступати, ми, піднявши цей прапор, будемо
перебирати владу в краї до своїх рук з тим, щоб не тільки не
допустити совєтізації, але й бути готовими продовжувати нещад¬
ну боротьбу з більшовиками. Нас бентежить тільки одне: від
якого імені ми маємо виступати?...»
Деякий час Шептицький не приймав жодних рішень. А коли
стало відомо, що польські інтервенти по всьому фронту тікають
на захід, уніатський владика дав Коновальцю такі вказівки:
«Дійте. Але, як і раніше, спрямовуйте всі свої зусилля на -бо¬
ротьбу з більшовизмом. Щодо перебрання влади в краї до своїх
рук, то до цього будьте готові, але майте на увазі, що марнувати
сили на це зараз не варто... Пам’ятайте, що на випадок загрози
приходу більшовиків поляки самі будуть раді здати владу в руки
свідомих українців. Адже за всіх обставин для поляків це буде
краще, ніж те, щоб влада опинилась у руках більшовиків. Поки
що полякам треба допомогти, чим зможемо. Польські власті бу¬
дуть проводити в краї мобілізацію для поповнення своїх військо¬
вих частин, які борються на фронті з більшовиками... Ми мусимо
допомогти польським властям провести мобілізацію... Організу¬
вати боротьбу проти більшовиків з запілля там, поза фронтом,
на Україні,— ось, повторюю, головне завдання, яке ви повинні
висувати перед собою... Скільки нараховується старшин і стріль¬
ців у частинах УГА, які перейшли до червоних? Вирвати їх з-під
121
більшовиків'і не тільки вирвати, а треба спонукати їх на бо¬
ротьбу з більшовиками. Не знаю, як з рядовими стрільцями — чи
не збільшовичились вони вкінець, а от щодо старшин — кож¬
ний з них мусить спокутувати свій гріх у боротьбі з більшовиз¬
мом. Нарешті, останнє: від імені кого ви маєте виступати? Поду¬
майте над цим самі... Раджу виступити від імені «Українського
військового комітету», тим самим перебравши на себе наступність
від «Українського військового комітету», який у жовтні 1918 року
розпочав збройну боротьбу за незалежність нашого краю...»
Одержавши таке деталізоване «благословення», Коновалець
приступив до виконання накресленого плану. Щоб не викликати
підозри, ніби ця акція проводиться в згоді з польським геншта¬
бом, він вирішує перенести свою «штаб-квартиру» до Чехосло-
ваччини, в Прагу, куди з тих же міркувань він напередодні
відправив свого підручного Мельника. Переїзд Мельника було
узгоджено з польським генштабом і, звичайно, з Петлюрою, який
особисто наказав призначити Мельника військовим аташе так
званої «місії УНР» у Празі.
Спершу Коновалець діяв під прикриттям «військових автори¬
тетів», які свого часу очолювали УГА,— генералів Омеляновича-
Павленка-старшого і Грекова. Під час відступу польських військ
з Радянської України Коновалець скликає «таємну» нараду, яка
відбулася в празькій квартирі Мельника на вул. Рибній. Крім
запрошених Омеляновича-Павленка, Грекова і Мельника, участь
у ній взяли також Кучабський, Сушко та інші прибічники Коно¬
вальця. Та, мабуть, вони не вважали авторитетом для себе особу
Коновальця, бо, обговоривши становище на фронті, нарада не
прийняла ніяких рішень. Проте Коновалець поспішив повідо¬
мити Шептицького: «Ми вирішили діяти від імені «Української
військової організації». Така організація створена, буде існу¬
вати і діяти конспіративно. Всі свої сили УВО спрямовує на
боротьбу за визволення України від більшовицької навали».
Так була створена УВО — диверсійна, шпигунсько-терори¬
стична організація українського буржуазного націоналізму. З са¬
мого початку свого існування, підступно обдурюючи українську
молодь, ніби УВО ставить собі за мету священну боротьбу з
польськими окупантами, вона насправді діяла спільно з ними.
УВО діє, митрополит наставляє
Очолили УВО виключно колишні офіцери австрійської армії,
січові стрільці, які в складі петлюрівської армії активно боро¬
лися проти Радянської влади на Україні. Жоден з них не брав
участі в збройній боротьбі галичан проти польських окупантів.
Усі вони в найтяжчі для народу часи вели боротьбу з україн¬
122
ським народом, який під проводом партії більшовиків прагнув
установити Радянську владу. Сам Коновалець, один з найближ¬
чих поплічників Петлюри, командував «Осадним корпусом січо¬
вих стрільців» і вже тоді був відомий як кат українського наро¬
ду. В січні 1918 року за наказом Центральної ради він потопив
у крові героїчне повстання робітників київського заводу «Арсе¬
нал». Другий за рангом в УВО — Мельник — прославився своїм
бузувірством, виконуючи обов’язки начальника штабу цього ж
корпусу.
Перші кроки УВО не мали нічого спільного з боротьбою
проти пансько-польських загарбників. Всі зусилля її проводирів,
як і наказував Шептицький, спрямовувались на організацію
контрреволюційного націоналістичного підпілля на території Ра¬
дянської України.
Про створення УВО і її функції Коновалець та Мельник по¬
спішили інформувати, за давньою звичкою, військові розвідки
Австрії і Чехословаччини, розраховуючи на їх безпосередню за¬
цікавленість. Проте внутрішнє становище Австрії не давало змо¬
ги її розвідці відволікатись від внутрішніх справ. Тому вона
взяла цей факт поки що тільки до відома.
Діючи разом з петлюрівськими емісарами — безпосередніми
резидентами і агентами польської розвідки — і спираючись на
елементи націоналістичної контрреволюції, верховоди УВО свої
зусилля спрямовували на повалення Радянської влади на Украї¬
ні шляхом внутрішнього перевороту. До літа 1921 року їм вда¬
лося організувати в Київській червоній школі старшин широ¬
ко розгалужену повстанську організацію під назвою УВОСС
(«Українська військова організація січових стрільців»), яка мала
навіть свої «філії» в окремих військових частинах колишньої
УГА. УВОСС була складовою частиною, а точніше, військовою
силою петлюрівського «всеукраїнського повстанкому», який було
створено в Києві, а його керівництво зосереджувалось у «пов¬
станському штабі» Тютюнника у Львові.
Про ці організації варто згадати і для того, щоб показати
участь у створенні і керівництві ними глави уніатської церкви.
Незабаром після створення УВО її верховоди направили з
Чехословаччини в Польщу групу з шести чоловік. Начальником
групи призначили Андруха, колишнього офіцера австрійської
армії і командира першого полку УСС. За наказом Андруха при
переході через кордон група розділилась. Одна з цих підгруп у
складі Романишина, Главача і самого Андруха одразу ж потра¬
пила до рук польського військового пікету. Затриманих передали
у військову контррозвідку, яка й розпочала «слідство». Назвав¬
ши свої прізвища, затримані заявили, що кордон переходили
з єдиною метою — повернутися на батьківщину, до своїх родин.
123
«Мирним життям заживемо ми тоді, коли подолаємо більшо¬
виків, а зараз треба воювати... Нам все відомо,— заявили поль¬
ські контррозвідники.— Те завдання, яке ви одержали в Празі
від полковників Коновальця і Мельника, ви будете виконувати
проти більшовиків на Радянщині, а не в краї проти влади мар-
шалка Пілсудського. Адже на фронті становище вже не таке, як
було тоді, коли ви виїздили з Праги. Ворог у нас один — біль¬
шовики. Дайте згоду працювати під керівництвом дефензиви*
задокументуємо це, і завтра ми перекинемо вас через фронт на
Радянщину».
Затримані категорично відкинули цю пропозицію. Тим часом
у справу втрутився не хто інший, як... митрополит Шептицький,
Він звернувся в дефензиву з проханням звільнити затриманих
під його відповідальність, оскільки вони не мали й на думці
жодних зловмисних намірів по відношенню до польських влас¬
тей, а прямували на Радянщину для боротьби з більшовиками.
З клопотанням митрополита ознайомили затриманих, домага¬
ючись від них згоди на те, щоб перекинути їх на територію
Радянської України, аби вони діяли там «як відпоручники УВО»*
але під керівництвом дефензиви. Романишин і Главач з обурен¬
ням відкинули пропозицію і цього разу. Андрух погодився.
Романишина і Главача закатовано на смерть. Митрополит
відмовився від свого клопотання за ошуканих Коновальцем
і Мельником молодиків. їх кров слід записати на рахунок Шеп¬
тицького. Андруха дефензива віддала на поруки митрополиту.
Митрополит уточнив завдання, яке одержав Андрух, наказав¬
ши йому без затримки вирушити на Радянську Україну в роз¬
порядження «всеукраїнського повстанкому». План переходу і
пароль Андрухові дала польська розвідка.
Приблизно в той же час на Радянську Україну перекинули
й увіста Думіна, австрійського офіцера з усусів. Як і Андрух*
він не брав участі в збройній боротьбі галицьких українців про¬
ти польських окупантів, а був підручним Коновальця то в Гали¬
цькому курені УСС, то в Осадному корпусі. Перед його засилкою
Коновалець наказав Думіну створити собі, принаймні в львів¬
ському оточенні, репутацію «збільшовиченого галичанина». Пу¬
стопорожніми фразами про своє «захоплення» більшовиками
провокатор і справді домігся того, що дехто зарахував його до
«більшовицьких симпатиків». Раптом Думін зник. Пішла чутка
про його втечу до Радянської України. А тим часом він лише
готувався до нелегальної діяльності.
Інструктували Думіна особисто Коновалець і Шептицький.
Коновалець дав йому такі вказівки: «Будь-що дістатись до Киє¬
ва. Налагоджуючи зв’язки з галицькими старшинами, вивчати
їх настрої. Надійних з них вербувати до УВО і зобов’язувати
124
організовувати осередки УВО у своїх військових частинах з тим,
щбб за першим сигналом згори бути готовими виступити із
зброєю в руках проти більшовиків. У найкоротший строк зібрати
і через надійних зв’язкових передати повну дислокацію військо¬
вих частин УГА, місцеперебування штабів, склад старшинського
корпусу, чисельність стрільців, їх моральний стан. Подати оцінку
боєздатності кожної військової частини зокрема. Вивчати наст¬
рої населення України, головне на селі, щодо більшовиків і їх
політики. Кожну іскру спротиву або навіть протесту селян проти
більшовиків треба розпалювати в пожежу повстання... Кожний
на своєму місці мусить робити собі кар’єру з тим, щоб посісти
найвідповідальніші посади. Чим вищу посаду матиме наша лю¬
дина, тим більші можливості будуть в її розпорядженні. Особли¬
во наполегливо треба просувати наших людей у військові штаби,
у військову контррозвідку і розвідку, а також у ЧК. Важливою
передумовою такого просування наших людей є вступ до партії
більшовиків...»
Шептицький доповнив наказ Коновальця таким завданням:
«Виявляти людей, які щиро служать більшовицькій владі, особ¬
ливо з військових частин УГА, і головне серед старшин УГА,
і, по можливості знешкоджуючи їх, повідомляти про таких зрад¬
ників у край». Митрополит дав Думіну адреси своєї церковної
агентури. Дехто з цих агентів був тайним уніатом, більшість —
займалася створенням «української автокефальної православної
церкви», цього приводного паса націоналістичної контрреволюції.
Скориставшись нагодою, Шептицький переправив через Ду-
міна таку настанову своїй агентурі: «В тих складних і тяжких
обставинах, у яких ви перебуваєте сьогодні, треба зрозуміти
найважливіше: це те, що тільки церква українська, автокефаль¬
на, очищена від намулу московського, допоможе своєму наро¬
дові здобути свою національну державність... Знаю, що вам
доводиться боротися не тільки проти більшовицьких святотатців.
Ви змушені протистояти своїм єпіскопам-москалям... Відроджен¬
ня церкви української, автокефальної — це значить розмосков-
лення її. А чи ж можливе розмосковлення церкви, коли її очо¬
люють московські ієрархи?.. Справжнє розмосковлення почнеться
тоді, коли церква матиме своїх епіскопів, а не чужинців за
мовою, за духом, за своїми прагненнями. Знаю, що це було і
залишається для вас найбільшим ускладненням, і скажу, що це
ускладнення можна було б легко подолати, якби нас знову не
розділяли кордони... Час не жде. Поспішайте зробити церкву
силою діяльною, щоб кожний душпастир був воїном христовим,
щоб кожний храм став цитаделлю духу опору і наступу проти
сил зла і зради, зберігаючи при цьому вірність аж до крові
нашим національним ідеалам... Це допоможе здобути власну
125
державність, досягти віками жадану єдність церковну як кін¬
цеву умову єдності національної...»
На Радянській Україні немає ані автокефальної, ані уніат¬
ської церкви, давно вже відійшов у небуття і автор цих вказівок,
проте вони являють інтерес уже через те, що до цього часу не
були відомі, а до того ж мають велике викривальне значення,
оскільки уламки обох церков і нині існують у Канаді і США. Пе¬
ребуваючи на послугах різних розвідок імперіалістичних країн,
вони вводять в оману віруючих українців, нацьковують їх проти
Радянської України, інакше кажучи, продовжують справи, роз¬
початі ще Шептицьким та його уніатською церквою і так зва¬
ними автокефалістами-самосвятами. Митрополит наполягав на
тому, щоб українські націоналісти поспішали з створенням авто¬
кефальної церкви як сили, здатної організувати маси для на¬
ступу проти Радянської влади. І автокефалісти діяли саме так,
як наказував Шептицький, хоча його вказівки були відомі тільки
учасникам підпільного «всеукраїнського повстанкому», а згодом
контрреволюційній організації «Спілка визволення України».
Виконуючи накази цих підпільних організацій, автокефальна
церква справді стала висхідною базою для наступу націоналі¬
стичних зрадників на Радянську Україну. Майже увесь склад
цієї церкви брав активну участь у буржуазному націоналістич¬
ному русі.
Однак повернемося до операції із засилкою Думіна на тери¬
торію Радянської України. З відома польської розвідки Коно¬
валець і Шептицький здійснили її успішно. В другому півріччі
1920 року Думін, налагодивши зв’язки з націоналістичним під¬
піллям, почав діяти.
Побоюючись неприємних несподіванок, Коновалець і Шепти¬
цький вирішили для гарантії заслати слідом за Думіним ще
одного емісара, який у документах фігурує під псевдонімом
Морозович. Колишній австрійський офіцер Морозович отри¬
мав таке завдання: перейти фронт, дістатись до Києва і зв’яза¬
тись з Андрухом. Зорієнтувавшись в обстановці, негайно зайня¬
тись організацією зв’язку із Львовом, вступивши* для цього в
одну з військових частин ЧУГА, що діяли на фронті проти по¬
ляків. Використовуючи своє службове становище, перекидати
надійних зв’язківців через лінію фронту під виглядом перебіж¬
чиків. На випадок, коли такий зв’язківець потрапить до рук по¬
ляків, він мусить заявити, що прямує до Шептицького у Львів
з документами. Ім’я митрополита служитиме паролем для без¬
перешкодного просування. Андруху ставилось в обов’язок не¬
гайно передати у Львів найдокладніший звіт про політичну
обстановку на Україні і про хід підготовки повстання проти
Радянської влади. Якщо ж на час прибуття Морозовича до
126
Києва зв’язок уже буде налагоджено, він повинен залишитися
в розпорядженні Андруха і діяти за його вказівками.
Перед виїздом Морозович мав аудієнцію у Шептицького,
де був також присутній його батько, уніатський священик. Ми¬
трополит схвалив завдання емісара, передав через нього своє
благословення всім, хто не шкодуватиме життя свого в боротьбі
«за визволення України». Разом з тим уніатський владика нака¬
зав Морозовичу уважно стежити за розвитком подій у сфері
церковній, для чого зв’язатися на Київщині з своїми трьома
агентами.
Надаючи великого значення місії Морозовича, Коновалець
за порадою Шептицького доручає операцію по переходу через
лінію фронту особливо довіреним людям.
Морозович швидко дістався до Києва і зразу ж включився
в діяльність «всеукраїнського повстанкому» і УВОСС. Але сіяти
зло їм довелося недовго. Влітку 1921 року органи державної
безпеки ліквідували як УВОСС, так і «всеукраїнський повстан-
ком». Серед заарештованих агентів і резидентів Коновальця та
Шептицького були Андрух і Морозович. Думіну, на жаль, вда¬
лося втекти за кордон.
Непередбачені ускладнення. Владика гнівається
Провал пілсудсько-петлюрівської авантюри вніс велику дез¬
організацію в дії УВО. Після укладення Ризького мирного дого¬
вору, провокуючи молодих галичан на боротьбу проти Радян¬
ської України, верхівка УВО вже не могла спиратись на лозунг:
«Буде Київ, буде й Львів». Навіть серед кадрових вояків УГА
і старшин з колишніх усусів все менше і менше знаходилось
таких, які при вступі до УВО клялися «бути готовими до жер¬
товної боротьби з більшовицькими окупантами».
«В УВО я готовий вступити і з радістю віддам своє життя
в боротьбі з польськими окупантами, які сплюндрували мій край.
Щодо більшовицьких окупантів, то таких я не знаю. Я був на
Великій Україні, і у мене склалося враження, що там що робіт¬
ник, що селянин — всі більшовики. Якщо окупантами ви нази¬
ваєте більшовиків за те, що вони «окупували» душу українських
робітників і селян, то ви маєте рацію. Але в такому разі я не
маю охоти вступати в боротьбу з такими більшовицькими оку¬
пантами». Так відповів Коновальцю інтернований у Чехословач-
чині галицький старшина, коли йому запропонували піти на Ра¬
дянську Україну для організації підпільної боротьби проти
Радянської влади.
Ситуація вимагала від верховодів УВО більш витонченої так¬
тики обману. «Тепер, коли Польща уклала мир з Радянською
127
Росією,— писав Коновалець Шептицькому,— обстановка приму¬
шує нас хоч-не-хоч підняти прапор боротьби проти поляків. Інак¬
ше ми загубимо вплив не тільки в краї, а навіть у таборах інтер¬
нованих, де кожний наш вояк і старшина палають вогнем помсти
до галлерчиків і пілсудчиків. Одначе, здаючи собі справу в тому,
що нашим смертельним ворогом все ж таки і надалі залишаю¬
ться більшовики, прапор боротьби проти поляків ми піднімемо,
але боротьбу з поляками будемо вести тільки в тій мірі, в якій
вони примушуватимуть нас вдаватися до самооборони. Так буде
до того часу, аж поки поляки не зрозуміють необхідності дати
нам змогу жити і дихати. Всі свої зусилля і надалі ми скерову¬
ватимемо проти більшовиків, готуючи проти них свій останній
удар. Як повідомляють наші люди, заслані на Велику Україну,
справи там ідуть добре. Ми діємо і будемо діяти там разом з
наддніпрянцями, погоджуючи свої акції з повстанським штабом.
Тютюнника у Львові. В краї ми мусимо діяти відокремлено і
цілком самостійно, інакше ми можемо викликати непорозуміння
між поляками і урядом УНР... Просимо, екселенціє, вашого
схвалення і благословення».
«Не маю, полковнику, заперечень,— відповів митрополит,—
ані проти того, як ви сприймаєте обстановку, що склалася, ані
проти визначеної вами акції. Мушу 3‘робити лише такі зауваги.
Вбачаю, що ви поставили собі на меті створити в краї україн¬
ську мафію. Що ж, в існуючих умовах ви маєте цілковиту рацію.
Але пам’ятайте: мир з більшовицькою Росією є продовженням
війни з нею іншими засобами. Вся сила ударів вашої організації
і надалі мусить падати на голову більшовиків. Головне — здо¬
бути Україну. Тільки там буде знайдено грунт для остаточного
нашого порозуміння з поляками. Щодо Галичини, то доля її буде
вирішена міжнародними чинниками. Через те боротьба з поля¬
ками в краї мусить носити виключно символічний характер. Від¬
чуваю, що і ця символіка потребуватиме жертв, але треба діяти
так, щоб ці жертви не були даремні. Спільна акція на Великій
України з наддніпрянцями — це є спільна акція проти більшо¬
виків і з поляками. Адже повстанський штаб Тютюнника діє під
повним керівництвом штабу генерального польського. У всякім
разі раджу звернути увагу на цей бік справи, бо, скориставшись
з цього, -ваша організація, як і раніше, може мати великі мож¬
ливості для безперешкодного пересування своїх людей через
польський кордон на Радянщину. Дійте, бо час не жде, а я
завжди подам вам ту допомогу, якої ви потребуватимете».
27 вересня 1921 року українська націоналістична газета «Впе¬
ред» надрукувала сенсаційне повідомлення: «Заговір на Пілсуд-
ського у Львові. В неділю 25 вересня о 9 годині вечора, в хви¬
лині, коли начальник польської держави Пілсудський по обіді...
128
в міській ратуші в товаристві львівського воєводи Грабовського
сів у авто, з товпи в напрямі авто впали три постріли. Начальник
Пілсудський вийшов зовсім ціло, натомісць воєвода Грабовський
зістав ранений... Виконавець замаху називається Стефан Федак
(син д-ра Стефана Федака, директора «Дністра»), числить 21 літ
життя. Його арештовано. Всі компетентні влади ведуть енергійне
слідство в цілі усталення всіх подробиць...»
Ця звістка наздогнала Шептицького у закордонному воя¬
жі, в який він вирушив, щоб сховатись від своєї конаючої під
чоботом польських окупантів нещасної пастви. Забувши про ви¬
ховувану довгими роками стриманість, митрополит поспішив
засудити цей замах, оскільки він може принести «незліченні за
своєю трагічністю наслідки». Така реакція уніатського владики
зрозуміла, бо він і раніше полюбляв повторювати своїм прибіч¬
никам, що «польська держава тримається на плечах маршалка
Пілсудського».
Переляканий Шептицький мерщій кинувся до Ватікану за
подробицями. Але там його приголомшили новою звісткою.
Генерал ордену єзуїтів Влодзімеж Ледоховський з сумом пові¬
домив свого друга, що замах на Пілсудського здійснила «таєм¬
на терористична українська військова організація». Шептицький
повірив у цю версію, адже організатор і проводир УВО Коно¬
валець — зять старого Стефана Федака. Митрополит вирішує
негайно викликати до себе Коновальця, проте після тривалих
роздумів приходить до іншого висновку: навряд можна всерйоз
припустити, що Коновалець намовляв близьку людину, рідного
брата своєї дружини, на такий «безрозсудливий вчинок».
Проте сумніви сумнівами, а політика політикою. І уніатський
митрополит спростовує твердження про причетність до замаху
на Пілсудського «будь-якої української національної організа¬
ції в краї». Свідомі українці Галичини по відношенню до поль¬
ських властей не будуть вдаватися до недозволених, а тим
більше крайніх засобів боротьби. «Постріл у Львові — це акт не
політичний, а патологічний»,— заявив Шептицький римському
папі Бенедикту XV і чорному папі графу Ледоховському.
Невдовзі у Рим прибув і Коновалець. Судячи із записів, він
зробив митрополиту докладну доповідь про справи УВО. Перш
за все Коновалець клятвено запевнив свого високого пастиря
і наставника, що ані він, як керівник УВО особисто, ані УВО
в цілому абсолютно непричетні до замаху. «В маршалка Пілсуд¬
ського стрільнув мій швагер — досить урівноважений молодик,
від якого аж ніяк не можна було чекати такого вчинку. Я звер¬
таю вашу увагу, екселенціє, на це тому,— говорив Коновалець,—
що наша молодь під впливом тої ненависті, яку збудили до себе
поляки своєю політикою в нашому краї, губить над собою кон¬
9 428
129
троль. Ще гіршим є те, що, підбираючи таких молодиків під свій
вплив і залучаючи їх навіть до нашої організації, й ми неспро¬
можні контролювати її вчинки. І що характерно, молодики, яких
ми залучили, з великою охотою виявляють бажання з самопожерт¬
вою боротися проти поляків і тільки під певним примусом пого¬
джуються йти на Радянщину, щоб боротись з більшовиками.
Такі настрої серед молоді впливають навіть на декого з випро¬
буваних членів нашої організації. Мені починають закидати
таке: перш ніж було починати акцію на далекій Україні, де
збільшовичений народ активно підтримує Радянську владу, УВО
повинна завоювати довір’я до себе, вплив і славу у себе в краї.
Інакше наша організація, не здобувши нічого на Великій Ук¬
раїні, загубить все в Галичині. Від пострілу мого швагера луна
пішла дуже далеко. Ні я особисто, ні наша організація в цілому,
повторюю, зовсім не причетні до цього замаху. Тим часом замах
на маршалка Пілсудського приписують УВО, а мене роблять
натхненником цього замаху. Каюсь, екселенціє, що чим більше
ми відмовляємося від причетності до замаху на Пілсуд¬
ського, тим глибше вірять у те, що це акція моя, нашої орга¬
нізації...»
Шептицький не приховував свого невдоволення. Його інструк¬
ції Коновальцю були чіткі й рішучі: «Настрої молодої генерації,
як в УВО, так і поза неї, дуже небезпечні для національної
справи. З польським урядом рано чи пізно вдасться дійти згоди
без застосування крайніх засобів боротьби, між тим як безкон¬
трольні, нехай і жертовні акції молодиків можуть зірвати таку
згоду і пошкодити нам на міжнародному форумі. Молодиків
треба приборкати, за всяку ціну приборкати і, не випускаючи
з-під свого контролю, скерувати їх жертовні почуття проти біль¬
шовиків на Великій Україні, інакше тих, хто діятиме на користь
ворогам, народ прокляне і на голови їх впаде кара божа. Тих
молодиків, яких не вдасться заслати на Радянщину, а перебу¬
вання їх у краї являтиме певну небезпеку, викликатиме усклад¬
нення наших взаємин з польськими властями, я раджу, полков¬
нику, під різними претекстами забирати на еміграцію. Там да¬
леко легше буде виховувати їх у належному дусі і спонукати
робити те, чого вимагатимуть обставини боротьби з совєтами...»
Перед від’їздом Коновальця Шептицький ще раз попередив
його: «Боротьба з совєтами незабаром набиратиме характеру
збройного походу всіх цивілізованих держав проти Радянської
Росії. Я примушений був покинути край на деякий час, щоб у
міру сил своїх сприяти, аби цей похід розпочався якнайшвидше.
В сподіванні цієї великої години наказую в: м, полковнику, не
послабляючи своїх зусиль на Радянщині, особливу увагу при¬
ділити встановленню зв’язків і контакту з найщирішими друзя-
130
ми наших визвольних змагань — німцями. Є підстави гадати,
що в майбутньому збройному поході проти совєтів міжнародні
чинники змушені будуть надати можливості відіграти вирішальну
роль саме німцям...»
Усі ці настанови уніатського владики Коновалець і верхо¬
води УВО виконували як наказ, що «обговоренню не підлягає».
Всі сили УВО було кинуто не на боротьбу проти польських за¬
гарбників, а на стримання цієї боротьби, бо націоналістична
верхівка більш за все боялася виступу широких селянських мас,
які в боротьбі з окупантами могли легко покінчити і з ними. Вод¬
ночас вони намагалися завоювати симпатії мас. З цією метою
увісти де-не-де пострілювали в польських екзекуторів і шпиків/
Але майже після кожної такої демонстрації, коли її учасникам
щастило уникнути зустрічі з поліцією, керівники УВО вели з ни¬
ми приблизно таку розмову: «Ви, друже, виявили свою героїчну
жертовність у боротьбі за національну справу. Та це була тільки
спроба ваших сил. Ви здатні до акції більш складної і відпові¬
дальної, і не тут, у себе вдома, а там, на Великій Україні, де на¬
род чекає нашої допомоги...»
З терористами-невдахами вдавалися до іншого прийому: «Ви,
друже, скомпрометували себе невдалим виконанням покладеного
на вас завдання. Вам надається можливість виправдати довір’я
до себе і не тут, у нас вдома, де вас оточує все те, що стоїть
на перешкоді до самовідданої праці і жертовності на користь
національній справі, а там, на Великій Україні, де наші люди,
гартуючись у боротьбі з більшовиками, стають справжніми ге¬
роями свого народу...»
Нова орієнтація чи давнішня відданість!
Коли Шептицький радив Коновальцю в першу чергу шукати
контактів з німцями, це не означало зміни його орієнтації. Ви¬
являється, країни-переможниці, підписуючи Комп’єнське пере¬
мир’я, вирішили зберегти німецьку армію для придушення рево¬
люційного руху в Німеччині, а головне — як ударну силу для
війни проти Радянської Росії. З того часу німецький генералітет
настійливо домагався прийняття свого плану збройного походу
проти вогнища світової революції. Уніатського митрополита
особливо радувало, що відстоювати його доручили відомому
«військовому спеціалісту в справах Росії» генералу Максу Гоф-
ману. Шептицький високо цінував «історичну роль» генерала у
створенні і «української», і «польської державності». Репрезен¬
туючи кайзерівську Німеччину на Брестських мирних перегово¬
рах, Гофман визнав за делегацією українських націоналістів
право представляти українську «суверенну державу» і уклав
9*
13 і
так званий «мирний договір» з українською буржуазною Цен¬
тральною радою. Водночас генерал Гофман активно сприяв за¬
хопленню влади Пілсудським і заохочував його окупувати захід-
нобілоруські землі і Вільно.
Версальський мирний договір, за яким Німеччина була роз¬
зброєна, а її армія розпущена, не перешкодив німецьким імпе¬
ріалістам створювати союз для нападу на Радянську Росію, до
якого мали увійти Німеччина, Англія й Франція, звичайно, при
згоді на це США. І як пояснили Шептицькому у Ватікані, в разі
успішного формування такого союзу німецький генералітет не
пізніше як за 3—4 місяці на базі рейхсверу із своїх прихованих
резервів може розгорнути кількамільйонну армію, спроможну
завдати «блискавичного» удару по більшовизму і настільки ж
блискавично окупувати всю європейську частину Радянської
Росії.
Під впливом цих відомостей, з якими Шептицький детально
ознайомився у Ватікані, у нього прокинулось почуття давнішньої
відданості німецьким агресорам, а разом з ними і віра в те, що,
може, хоч тепер восторжествує їх політика «Дранг нах Остен»
(«Натиск на Схід»). Бо з її тріумфом він зв’язував свої маніа¬
кальні мрії покатоличити весь Російський Схід.
Знайшли хазяїв
Для Коновальця як конспіратора встановлення контакту з
німцями означало знайти спільну мову з німецькою військовою
розвідкою, яка після першої світової війни була формально лік¬
відована. Фактично ж німецькі імперіалісти, надавши щедрі суб¬
сидії генералітету для збереження розвідки, таємно проводили
її реорганізацію. Розвідку підпорядкували німецькому верхов¬
ному командуванню, і вона зразу ж включилась у розробку і
підготовку планів нової агресії.
Реорганізовану таким чином розвідку очолив кайзерівський
служака — розвідник полковник Вальтер Ніколаї, який у той
час інтенсивно поновлював зв’язки із законсервованою агенту¬
рою у східних країнах Європи, зокрема в Польщі, Румунії, Че-
хословаччині. Ніколаї було поставлено завдання знайти шляхи
до зв’язку із своєю шпигунською мережею на Радянській Украї¬
ні. Адже найбільше агентів німецької розвідки було серед
українських буржуазних націоналістів, петлюрівців і колишніх
усусів, завербованих і під час світової війни, і за часів Централь¬
ної ради та гетьманщини, і в період німецької окупації України.
Саме з цих міркувань німецька розвідка настійливо йшла на
зближення з УВО. Оскільки таке прагнення було взаємним, то
побачення відбулося швидко і небезуспішно.
132
Як доповідав митрополиту Коновалець, «попередні розмови
з другорядними представниками німецької розвідувальної служ¬
би настільки зацікавили її відповідальних керівників, що на чер¬
гове побачення прибув власною персоною полковник Вальтер
Ніколаї. Шеф німецької розвідки цікавився всім: історією ство¬
рення УВО, її складом, спрямуванням і масштабами її діяль¬
ності, але найбільше — реальними можливостями УВО на Ра¬
дянській Україні. Він ще і ще раз повертався до розмови про
зв’язок із засланими туди резидентами і про труднощі агентур¬
ної роботи на радянській території. Обережно поцікавився кон¬
тактами з розвідкою польського генштабу. З дальших запитань
шефа німецької розвідки про наші стосунки з поляками у мене
склалося певне враження, що полковник Ніколаї побоювався —
а чи не підіслала нас до німецької розвідки двуйка?»
Відвертість Коновальця у відповідях на всі поставлені Ніко¬
лаї запитання, а головне — передача німецькій розвідці списків
повного складу УВО, дислокації її осередків у ПоліГщі і розмі¬
щення агентури на Радянській Україні,— повністю переконали
полковника у тому, що до їх рук потрапила резидентура, здатна
виконувати шпигунські, диверсійні і терористичні завдання.
— Пам’ятаючи, екселенціє, ваше зауваження, що німці ^є
найщирішими нашими друзями і прихильниками української
національної державності,— доповідав Коновалець Шептицько¬
му,— і переконавшись у тому, що я маю справу з самим шефом
німецької розвідки, я вирішив зразу ж повністю розкрити карти.
Так буде краще, думав я, і корисніше для нашої справи. Адже,
виходячи з ваших слів, а я також глибоко вірю у це, зараз у
цілому світі ми не знайдемо кращого для себе протектора, ніж
Німеччина. В цьому я остаточно переконався після того, що роз¬
повів мені полковник Ніколаї, і після зустрічі ще з двома поваж¬
ними представниками активної німецької політики — людьми,
які для вас, екселенціє, сьогодні можуть бути загадковими, але
які з певністю твердять, що будучина Німеччини, нової великої
Німеччини, в їхніх руках...
— Мабуть, з числа героїв Рапалло? — запитав Шептицький.
— Ні, екселенціє,— це найактивніші ненависники сучасних
і майбутніх героїв Рапалло.— Це Альфред Розенберг і Адольф
Гітлер...
І Коновалець докладно розповів Шептицькому про свої зу¬
стрічі з ними. Розенберг, зокрема, акцентував увагу на тому,
що «творці нової великої Німеччини» люто ненавидять більшо¬
визм і що всі їхні помисли скеровані на організацію «священ¬
ного хрестового походу» проти Радянської Росії. «Перемога в
цьому поході над більшовизмом завершить створення нової ве¬
ликої Німеччини і покладе початок відбудові України як само¬
133
стійної незалежної держави. Мовою практичного політика,—
продовжував Коновалець,— все це підтвердив і Гітлер, пора¬
дивши мені в інтересах нашої справи попрацювати як слід над
створенням бойової ударної сили, що, гартуючись у повсякден¬
ній боротьбі із своїми ворогами, зможе зайняти місце біля
керма відродженої української держави — спільниці нової вели¬
кої Німеччини...»
На доказ своїх слів Коновалець передав для ознайомлення
Шептицькому цілий стос різної фашистської писанини.
Одержавши благословення уніатського митрополита Шепти¬
цького, УВО повністю запродалась німецькій розвідці, яка від¬
тоді перетворилась на повного і неподільного її господаря і
керівника. З цього часу, тобто з 1922 року, і починається офі¬
ціальна історія УВО—ОУН, яка старанно приховує свою діяль¬
ність в 1920—1921 роках. Адже увісти, чи то в своєму колі, чи
то перед іншими українськими націоналістичними угрупован¬
нями, завжди твердили, що їхня «таємна організація в Гали¬
чині» існує з 1922 року.
Під дудку німецької розвідки
Відколи УВО стала штатною резидентурою німецької роз¬
відки, за Шептицьким залишились функції хіба що вищого полі¬
тичного радника і духовного пастиря. За оперативне керівництво
УВО митрополит був спокійний — воно перебувало в надійних
руках. Та хоч Шептицький і підштовхнув УВО в обійми німе¬
цької розвідки, він за всяку ціну прагнув зберегти свій вплив на
її керівників і бути в курсі всіх акцій цієї «української тайної
мафії».
Спершу це не становило труднощів, тим більше, що майже
до 1924 року Коновалець вважав за свій обов’язок доповідати
про все Шептицькому. Але .міжнародне становище змінюва¬
лось, і німецька розвідка висунула перед Коновальцем вимогу
територіально поширити діяльність УВО шляхом створення своїх
осередків в усіх країнах Європи і Америки, де існують україн¬
ські колонії. Вістря конспіративної діяльності УВО в Галичині
і тепер направлялось на Радянську Україну. Водночас німецька
розвідка все настійливіше спонукала керівників УВО до більш
активних дій проти польських властей, демонструючи цим самим,
що, мовляв, УВО — це справжня захисниця інтересів україн¬
ської національної справи.
Така настанова збентежила Шептицького, і він вирішив
посилити свій’ вплив на УВО. Оскільки Коновалець займався
«високою політикою», створюючи осередки своєї організації в
Європі і Америці, митрополит запропонував його заступникові
134
Андрію Мельнику повернутися з Праги в Галичину. Пояснював
він це необхідністю зміцнити керівництво УВО в краї і посилити
її діяльність на Радянщині, а приводом для приїзду Мельника
обрав запрошення його на роль управителя митрополичих маєт¬
ків. Мельник охоче прийняв пропозицію, тим більше, що німе¬
цьку розвідку дуже влаштовувало переселення надійного рези¬
дента під прикриття впливової людини. Не заперечував проти
цього і Коновалець. До речі, на той час Мельник значно зміц¬
нив свої позиції заступника проводиря УВО, бо він поріднився
з Коновальцем, оженившись на рідній сестрі його дружини, і
«оформився» штатним агентом секретної служби німецької вій¬
ськової розвідки під псевдонімом «Консул 1-й».
«Управитель маєтків» добре справлявся з своєю роллю, не
забуваючи доповідати своєму високому шефу і покровителю
про всі справи «української тайної мафії», як усе частіше нази¬
вав Шептицький УВО.
Однак Мельник помітив, що митрополит цікавиться цими
справами вельми однобічно. Він із захопленням вислуховував
доповіді про діяльність агентури УВО на Радянській Україні,
завжди знаходячи час, щоб особисто прийняти зв’язківців і тих
щасливців, яким поталанило повернутися додому. Таким чином
митрополит одержував свіжу інформацію про становище на
Радянській Україні і вивчав настрої «конаючих у більшовицькій
неволі» наддніпрянців. А от щодо діяльності увістів, спрямова¬
ної проти польських окупантів, Шептицький прагнув тільки
«охолоджувати гарячі голови», постійно підкреслюючи, що «по¬
ляки нам ще придадуться». І слухняний «управитель» робив усе,
щоб позбутися таких голів, в основному відправляв їх на виуч¬
ку до німецької військової розвідки. У 1928 році один з перших
шпигунських розплідників для УВО було відкрито в Данцігу,
де добірних націоналістів навчали техніці шпигунства, дивер¬
сій, терору, готували їх до підривної роботи на території Радян¬
ського Союзу.
У 1929 році на «першому зборі» УВО перетворюється в ОУН
(«Організація українських націоналістів»). Доповідаючи Шеп¬
тицькому, Коновалець і Мельник так мотивували необхідність
цієї перебудови: «Підготовка до священного хрестового походу
проти СРСР піде посиленими темпами. До цього походу мусимо
підготуватись і ми. Німецькі друзі переконують нас, що доки
УВО буде тільки конспіративною терористичною організацією,
годі думати про широку політичну акцію в українській справі.
Терор мусить бути, твердять німці, не метою, а засобом, засо¬
бом, який при вдалих атентатах сприяє підкоренню мас, при
невдалих відштовхує маси від невдах. Маси являють не суб’єкт
політики, а об’єкт, який треба завоювати всіма засобами, а за¬
135
воювавши, треба тримати в руках, використовуючи їх у своїх
політичних цілях. Отже, з цього випливає той перший висновок,
що УВО треба перетворити на таку організацію, яка буде спро¬
можною користуватися в боротьбі за маси і для своєї політики
всіма, а не одним терористичним засобом. Українську проблему
слід брати в цілому. В розв’язанні цієї проблеми жодна дер¬
жава не зацікавлена так, як зацікавлена Німеччина. До того ж
жодна держава, крім Німеччини, і не спроможна розв’язати цю
проблему. І Німеччина розв’яже цю проблему не сьогодні, так
завтра. Отже, з цього випливає другий висновок, а саме: та
українська організація, яка бореться за розв’язання української
проблеми в цілому, мусить діяти в повній згоді з відповідними
політичними чинниками Німеччини і йти у фарватері її полі¬
тики...»
Шептицький благословив і це починання націоналістичних
запроданців.
Прикра несподіванка
Встановлення режиму утисків, голоду, безправ’я, проголо¬
шення клікою санації програми підготовки війни проти Радян¬
ського Союзу викликало загострення класової боротьби в пан¬
ській Польщі. Водночас серед українців і білорусів посилився
рух за возз’єднання західних областей з Радянською Україною
і Радянською Білорусією. Уряд польської реакції відповів на це
кривавою пацифікацією, в умовах якої уніатський митрополит,
незважаючи на пікантність його становища, спромігся все ж
регулювати температуру в українському буржуазному націона¬
лістичному таборі. Плазуючи перед збанкрутілою урядовою клі¬
кою, він порадив угодовцям 1 продемонструвати свою абсолютну
непричетність «до вчинків, здійснюваних таємними конспіратив¬
ними організаціями, які не підлягають громадському контро¬
леві». Паралельно Шептицький дав вказівку таємним конспіра¬
тивним організаціям, тобто проводу ОУН, припинити найменші
акції навіть «символічної боротьби» з польськими властями, бо,
мовляв, інакше «українська тайна мафія сприятиме комуністам,
яким залежить на тому, щоб защіплювати та поглиблювати так
звану класову ненависть, а попри все використовувати націо¬
нальні антагонізми для відірвання українських земель від Поль¬
щі і приєднання їх до Радянщини».
«І те треба мати на увазі,— напучував митрополит оунів-
ців,— що в такому разі пацифікація обернеться виключно проти
комуністів та їхніх симпатинів. Тим самим буде відвернуто удар
1 Представники різних націоналістичних партій, які співробітничали з Піл-
судським.
136
від здорових національних сил українського громадянства. Щодо
надужить пацифікаційних відділів до українського громадян¬
ства і українського національно-культурного доробку, то в цій
справі я особисто не раз говоритиму з відповідальними урядо¬
вими чинниками». Разом з тим і угодовцям, і оунівцям уніат¬
ський митрополит підказав, на його думку, хитрий хід, а саме:
організувати в Радянській Україні хоч би подобу заворушень,
які «оздоровляюче впливали б на настрої» українців західних
областей.
Все робилося ніби за накресленою програмою, коли трапи¬
лась прикра несподіванка. Влучним пострілом був убитий відо¬
мий політичний діяч, посол до сейму, заступник голови клубу
пілсудчиківського позапартійного блоку, бувший директор схід¬
ного департаменту міністерства закордонних справ панської
Польщі Голувко. Спіймані на місці злочину вбивці визнали, що
вони є членами ОУН. А це зразу ж унеможливило спробу хоч
би на якийсь час відвести громи і блискавки посиланням на
«руку Москви».
Але хто насмілився порушити суворий наказ отця митропо¬
лита? І власне, чому слід було вбивати саме Голувка?
Це вбивство організував центральний провід ОУН, але... за
наказом німецької розвідки. Виявилось, що Тадеуш Голувко
навіть поза своїми безпосередніми службовими обов’язками
приділяв «українській проблемі» надто велику увагу, звичайно,
в аспекті розв’язання її на користь Польщі. Серед польських
політичних діячів кліки Пілсудського він був досить колорит¬
ною фігурою. Під час першої імперіалістичної війни Голувко
діяв у підпіллі в Росії і не випадково у панській Польщі вва¬
жався «спеціалістом з національного питання». Непримиренний
ворог Країни Рад, Голувко за дорученням Пілсудського інколи
офіціально, а деколи і як таємний агент і відпоручник маршал-
ка вів переговори з представниками націоналістично-буржуаз¬
них угруповань національних меншостей, перетворюючи їх у
слухняне знаряддя політики панської Польщі. Так, він розробляв
плани найдоцільнішого використання петлюрівщини у боротьбі
проти Радянської влади. Пильну увагу Голувка привертало і
становище в Галичині. Прагнучи зробити українські буржуазно-
націоналістичні партії і групи Галичини більш мобільним і ефек¬
тивним знаряддям польської реакції, він багато зробив для
об’єднання їх у 1925 році в одній організації — так званому
УНДО («Українське національно-демократичне об’єднання»).
У 1927 році Голувко одержав призначення на пост директора
східного департаменту міністерства закордонних справ, тобто
і формально, і фактично став керівником дипломатичних відно¬
син панської Польщі з СРСР. Але він продовжує уважно сте¬
137
жити за становищем у Галичині і приходить до висновку: полі¬
тика щодо поневолених українців проводиться не досить гнучко,
а це, на його думку, дуже шкодить Польщі і може пошкодити
ще більше в майбутньому, коли «буде знищено» Радянську вла¬
ду на Україні. Добре обізнаний з історією виникнення УВО—
ОУН, Голувко звинувачував польську розвідку, що вона через
свою самовпевненість і політичну сліпоту випустила з рук УВО.
«А тепер маємо,— докоряв Голувко керівникам польської роз¬
відки,— УВО—ОУН перетворилась на резидентуру німців, яку
вони ефективно використовують для агентурної служби на Ра-
дянщині, а до того ще й розв’язали їй руки в протипольській
акції...»
І енергійний дипломат вирішив особисто виправити стано¬
вище, звичайно, за згодою відповідних урядових кіл. Голувко
вважав необхідним перекупити провід УВО—ОУН у німецької
розвідки, точніше, він міркував так: «Провід УВО—ОУН. може
залишатись і надалі на агентурних послугах у німців, але пов¬
ним господарем над собою ми примусимо його визнати польську
розвідку із зобов’язанням діяти тільки з санкції і за вказівками
цієї останньої».
Звичайно, всі ці дії мали скеровуватись проти «совєтів». Тут
німці не матимуть нічого проти, думав Голувко. Але не менш
важливо домогтися, щоб УВО—ОУН припинила в краї проти-
польські акції. Використовуючи агентурну сітку дефензиви з
крайової екзекутиви, а також окремих її агентів у проводі УВО—
ОУН і заручившись згодою митрополита Шептицького сприяти
цій «важливій державній справі», Голувко приступив до здійс¬
нення свого плану. Невдовзі про цей план дізналась і німецька
розвідка, яка з самого початку існування панської Польщі наса¬
дила свою агентуру в державному апараті, армії і навіть у ви¬
щих урядових сферах своєї сусідки. Досить згадати лише одного
агента німецької розвідки полковника Бека, який у 1932 році
був призначений міністром закордонних справ, щоб скласти
уявлення про можливості німецької таємної служби в цій краї¬
ні. Зрозуміло, що дії Голувка німецька розвідка визнала шкід¬
ливими для своїх інтересів, і, як тільки він почав діяти, Вальтер
Ніколаї наказав Коновальцю і Мельнику ліквідувати його. Сте¬
жачи за кожним кроком своєї жертви, оунівці вбили Голувка
після того, як він увійшов в контакт з проводом УВО—ОУН.
Така в дійсності історія убивства Голувка, про яке націона¬
лісти твердили і твердять на всіх перехрестях як про акт помсти
«українського народу» полякам за пацифікацію. До речі, Тадеуш
Голувко мав репутацію германофіла і не приховував своїх сим¬
патій, видавши в першій половині 1920 року мемуари «2е шзро-
шпіеп §егтапоП1а» («Із споминів германофіла»).
138
Як і замах на Пілсудського в 1921 році, убивство Голувка
викликало гостру реакцію з боку уніатського митрополита. Вла¬
дика зажадав пояснень спершу від свого «управителя», але той
розвів руками і послався на Коновальця. А коли Коновалець
відверто виклав Шептицькому причини «ліквідації» Голувка,
митрополит остаточно переконався, що відколи німецька роз¬
відка взяла шефство над оунівцями, для нього залишається
тільки роль їх духівника.
Враховуючи те, що німецька розвідка і фашистські протек¬
тори є надійними керівниками УВО—ОУН, Шептицький поки що
був задоволений і цією роллю. А щодо Тадеуша Голувка, то...
митрополит відслужив панахиду і записав його ім’я в граматку
тих жертв, які «не були марними».
У фарватері фашизму
У січні 1933 року німецькі фашисти дорвалися до влади.
Міжнародна реакція не приховувала свого задоволення, адже
ударна сила хрестового походу проти Радянського Союзу пере¬
творилась на силу державну. Встановивши військово-терори¬
стичну диктатуру, фашисти зразу ж на ділі продемонстрували,
що своєю найближчою метою вони вважають нещадну боротьбу
з комунізмом у сфері внутрішній і знищення Радянської дер¬
жави у сфері зовнішній. На цій політичній базі, власне, і поча¬
лось будівництво третього рейху, звісно, з активною допомогою
міжнародної реакції.
Радість охопила і зголоднілу українську буржуазно-націона¬
лістичну контрреволюцію та її духовного пастиря і наставника
митрополита, тепер майже нерухомого через невиліковну хво¬
робу, яка частково паралізувала його. Але й прикутий до крісла,
Шептицький із захопленням стежив за бурхливим розвитком
подій у Німеччині. Все радувало уніатського владику: рев на¬
електризованих юрб фашистських погромщиків, хрипкий голос
біснуватого фюрера, фашистські марші, що вдень і вночі пере¬
давалися по радіо і в яких відчувалась важка хода штурмових
загонів на Схід.
Але емоції не відволікали увагу митрополита від головного,
від того, з чого почали німецькі фашисти, прийшовши до влади:
провокаційний підпал рейхстагу, заборона комуністичної партії
і ліквідація профспілок, нечуваний терор по відношенню до всіх,
хто в тій чи іншій мірі стояв на перешкоді фашистам. «Отже,—
коментуючи події, пояснював Шептицький верхівці уніатської
церкви і своїм «дітям», українським буржуазним націоналі¬
стам,— сподіваємось на краще: аж тепер можна сказати, що
не за горами той час, коли совєти будуть знищені об’єднаними
139
силамл цивілізованих держав під проводом великої Німеч¬
чини».
Після того як у липні 1933 року Англія, Франція, Німеччина
та Італія підписали в Римі відомий пакт чотирьох держав, Шеп¬
тицький одержав з Ватікану таке конфіденціальне повідомлення:
«Пакт згоди і співробітництва чотирьох держав грунтується на¬
самперед на єдності поглядів цих держав щодо політики проти
більшовицької Росії. Німеччина мусить бути озброєна для бо¬
ротьби з комунізмом. Дивно, що цього не розуміє дехто з дер¬
жавних мужів Польщі...»
Приблизно тоді ж Шептицький одержав таємну доповідь
Коновальця — перший звіт проводиря УВО—ОУН з часу приходу
фашистів до влади в Німеччині. «Все йде на добре,— звітував
Коновалець...— Щасливий початок 1933 року створив умови, за
яких наша визвольна акція кожного дня набирає все більшого
розвою і сили. Час випробував нашу дружбу і співробітництво
з німцями і, випробувавши, показав, що, незважаючи на багато¬
кратні спокуси порозумітися з поляками, ми обрали єдино пра¬
вильну орієнтацію. Цим ми зобов’язані виключно вашій ексе-
ленції. З почуттям глибокої поваги і синівської любові я часто
згадую той день, коли почув від вашої екселенції слова про те,
що рано чи пізно міжнародні чинники доручать саме німцям
знищити більшовицьку Росію. «Німці є найщирішими друзями
України,— радили ви мені тоді,— з ними треба шукати контакту
і співробітництва». Слова вашої екселенції були віщими... Так,
Німеччина під проводом свого фюрера Адольфа Гітлера перед
усім світом взяла на себе цю місію. Вважаю за свій синівський
обов’язок доповісти вашій екселенції про те, чого ніхто не знає,
або знають тільки ті, хто безпосередньо опрацьовує плани і
веде підготовку до здійснення цієї великої мети. В цій підго¬
товці на нас покладена не остання роль, але про все це допо¬
вість вашій екселенції мій посланець...»
І посланець Коновальця доповідав: «Головне для Німеччи¬
ни — озброїтись спершу «як люди», щоб всі тріпотіли перед
Німеччиною і без спротиву виконували вимоги фюрера. Най¬
ближчі завдання внутрішньої політики націонал-соціалістів —
винищення комуністів; зовнішньої — знищення держави кому¬
ністів Радянської Росії. Акція їіроти совєтів розпочнеться, як
тільки націонал-соціалістська Німеччина дійде до наміченого
рівня озброєння. На це потрібно кілька років. Тим часом фюрер
поверне Німеччині німецькі землі, відірвані від рейху Версалем.
Вітчизна фюрера — Австрія — стане частиною великої Німеччи¬
ни. Після здійснення цих задумів фюрера совєти будуть знищені
блискавичним ударом. В планах великої Німеччини Україна
займає почесне місце. Від імені фюрера нам дана урочиста обі-,
140
цянка відродити українську державність. Велика Німеччина
буде в спілці з Великою Україною».
Тепер, на значній історичній відстані, можна лише дивува¬
тись, наскільки повно інформували гітлерівці своїх поплічни¬
ків— українських буржуазних націоналістів. Та це був типо¬
вий прийом у методах, які застосовувала німецька розвідка
для обробки своєї агентури. А там, де йшлося про її практичне
використання, фашистські політики вдавалися до звичайнісінь¬
кого обману. Життя жорстоко посміялось над маячними планами
націоналістичних покидьків навіть на тому етапі, коли їх здійс¬
нення здавалося націоналістам реальним.
«Про Польщу (наказано передати тільки віч-на-віч),— не
без погорди за свою поінформованість говорив посланець Коно¬
вальця.— В планах фюрера Польща як держава не існує. Ве¬
лика Німеччина хоче мати спільний кордон з Великою Україною.
Цьому будуть передувати різні комбінації з Польщею в залеж¬
ності від багатьох обставин, головною з яких буде розробка
стратегічного плану навального наступу на Москву.
Щодо нашого руху. За чотири роки ОУН домоглася значних
успіхів у краї і на чужині, де живе і купчиться стара і нова
українська еміграція. Майже немає жодної країни в Європі,
де б тепер не діяли наші відпоручники. Те ж і в Америці — в
Сполучених Штатах, Канаді, Аргентіні, Бразілії, Парагваї. Ми
будуємо свою діяльність відповідно до планів німецьких дер¬
жавних чинників і за їх вказівками. До 1933 року ми ставили
собі за мету об’єднати в ОУН всі боєздатні сили української
нації, на еміграції сущі, і вишколити їх для майбутньої війни
з совєтами. Успіхи в цьому позначилися тільки за останній рік,
коли для всіх стало зрозумілим, що німецькі державні чинники
єдино боєздатною силою вважають нашу організацію і на неї
покладають великі надії. Наше завдання — виправдати ці надії.
Щодо завдань, які поставлені перед нами сьогодні. Німецькі
державні чинники дали нам вказівки всіляко посилити нашу
протибільшовицьку діяльність на Великій Україні, посилюючи
разом з тим і протипольську акцію в краї. На нас покладено
завдання розставити на Радянщині своїх людей так, аби все
бачити і все знати, і з таким розрахунком, щоб наші люди
напередодні вирішальних подій, одержавши наказ, були спро¬
можні дезорганізувати нормальне життя в країні, деморалізу¬
вати населення, усунути місцевих керівників і організувати спро¬
тив заходам центральної влади. Час від часу, в інкубаційний
період, ми будемо організовувати на Великій Україні локальні
заколоти і гучні атентати, щоб народ знав, що ми існуємо і діємо.
Посилення протипольської акції в краї має інше призначення.
Німецькі державні чинники не потребують організації спеціаль¬
ні
ної інформативної служби в Польщі, бо вони і так все бачать
і знають, що діється в краї і в Польщі в цілому. Крім того, нам
наказано збити пиху у польського панства, лякати поляків біль¬
шовизацією і спонукати їх шукати порятунку у великої Німеч¬
чини. Посилення протипольської акції в краї не викликає жодних
труднощів.
Не так стоїть справа на Великій Україні. Радянщина — не
Польща. Терористичні акції там утруднені до неможливості. За
минулі роки там зазнали ми значних втрат. Але наші люди
там є. Нині вживаємо всіх заходів до того, щоб на Радянщину
заслати якомога більше найдосвідченіших людей, що пройшли
відповідний вишкіл. Для цього ми оперезали весь радянський
кордон, від Фінляндії до Румунії, своїми оперативними пунк¬
тами, з яких наші люди будуть просуватись на Велику Україну,
Такий оперативний пункт ми маємо також на Далекому Сході.
Полковник особисто ввійшов у згоду з японськими державними
чинниками, і ми за їх допомог©ю, створюючи свої осередки на
Зеленому Клині, просуваємо своїх людей через Далекий Схід
в глиб більшовицької Росії, на Україну. Досвід показав, що цей
шлях для наших людей часто буває далеко коротший, ніж через
польсько-радянський кордон».
Здається, з тих часів, як Шептицький посів митрополичий
трон уніатської церкви, він уперше відчував, що перебуває осто¬
ронь від епіцентру подій. А цей посланець Коновальця все сипав
і сипав досить-таки несподіваними новинами. «І нарешті, остан¬
нє. Перед нами шлях вирішальної боротьби під проводом на-
ціонал-соціалістської Німеччини за власну державність. Нехай
сьогодні ми перебуваємо на послугах німецьких державних чин¬
ників. Але завтра ми маємо надію з їх допомогою і під їх про¬
водом здобути власну державність...»
Ці марення агента гестапо Бандери Шептицький слухав із
захопленням. А той з апломбом продовжував: Щодо наших
внутрішніх відносин. У краї ми маємо намір залучити до спів¬
праці з ОУН, звичайно в спосіб таємний і конспіративний, всі
здорові сили нації, навіть угодовців і петлюрівців... Двері ОУН
відкриті для всіх, хто вірить в наше майбутнє. Німецькі дер¬
жавні чинники в цьому питанні дають нам повну волю дій. Про*
це свідчить такий випадок. Дехто з німців не від того, щоб
у розв’язанні української проблеми зробити ставку на гетьмана.
Очевидно, під впливом таких симпатиків гетьмана німецькі дер¬
жавні чинники порадили нам заздалегідь увійти в згоду з Ско¬
ропадським. Полковник відповів, що такий альянс виключає¬
ться. З гетьманом у нього старі рахунки. Йти у Ванзее (район
Берліна, де жив Скоропадський.— С. Д.) — для полковника зна¬
чить іти в Каноссу. І це в той час, коли перед полковником
142
Канни. Про це дізнався фюрер і дав вказівки не наполягати на
особистій між полковником і гетьманом згоді».
Як бачите, Коновалець не злякався образити слух свого
духовного пастиря і наставника, розкриваючи перед ним всі
карти, вручені оунівцям німецько-фашистською розвідкою. І по¬
сланця він обрав підходящого, уніатсько-попівського виплодка
Степана Бандеру, який тільки що закінчив досконалу підготов¬
ку, організовану німецько-фашистською розвідкою в Німеччині
і в Італії. До Галичини Бандера повертався, щоб очолити крайо¬
ву екзекутиву ОУН. Цим і скористався Коновалець, доручивши
йому відвідати отця митрополита і доповісти йому про справи.
Так відбулась їх перша, але далеко не остання зустріч.
Попович Бандера робить кар'єру
Хоч усе те, що посланець Коновальця говорив про Польщу,
мабуть, було не до душі поляку Шептицькому, проте з вуст уні¬
атського митрополита Бандера не почув жодного слова докору
чи перестороги. Навпаки, проводжаючи свого нічного гостя на¬
путніми словами, він зауважив: «Дійте як наказано. Ми завжди
були впевнені в тому, що рано чи пізно смертельного удару біль¬
шовизму завдасть саме Німеччина».
Ці слова, як пізніше, згадуючи про свої зустрічі з митропо¬
литом, розповідав у своєму оточенні Бандера, він сприйняв і як
заохочення, і як благословення. І Бандера без зволікань при¬
ступив до дій. Всю свою увагу він зосередив на посиленні проти-
радянської акції, підбираючи надійних, вишколених людей для
засилки на Радянську Україну. Проте, як і раніше, охочих зна¬
ходилось мало, а тих, хто ризикував переходити радянський кор¬
дон, швидко знешкоджували чекісти.
Лютуючи з приводу невдач, Бандера просив своїх керівників
з німецько-фашистської розвідки дозволити замах на радянсько¬
го консула у Львові. «Цей атентат буде антибільшовицьким сиг¬
налом не тільки для краю, але й для цілої Великої України»,—
аргументував свою пропозицію Бандера. І розвідка схвалила цю
ініціативу, підтриману проводом ОУН, вбачаючи, що такий за¬
мах, крім усього іншого, може привести до ускладнень радянсько-
польських дипломатичних відносин, що з усіх точок зору буде
корисним для гітлерівської Німеччини. Шептицький теж схвалив
«сигнальний атентат».
Замах, жертвою якого став секретар радянського консуль¬
ства у Львові Андрій Майлов, оунівці здійснили 21 жовтня
1933 року. До речі, це вбивство вчинив кадровий оунівець, кур¬
кульський синок Лемик при повному потуранні пансько-поль¬
ської поліції. Більше того, після вбивства злочинець спокійно
143
віддав себе в руки поліції. Далі все розігрувалось за сценарієм:
суд, поставившись з явним співчуттям до вбивці, засудив Лемика
до кількох років ув’язнення.
Антинародна політика уряду пілсудчиків все більше заго¬
стрювала класову боротьбу в панській Польщі. Страйки, масові
виступи селян, що переростали в партизанський рух (як це було
на Волині та Поліссі), збройні виступи, селянське повстання
в Галичині — яскраві прояви цієї боротьби. Під керівництвом
Комуністичної партії робітничий клас Польщі посилював бо¬
ротьбу з фашизмом, виступав за співробітництво з СРСР. Цей
грізний опір народу викликав страшенну лють правлячих кіл, а
з ними і плазуючих угодовців з табору українських буржуазних
націоналістів. Профашистський уряд пілсудчиків посилював
терор. Оунівські вбивці, переконавшись, що «сигнальний атентат»
приніс небажані наслідки, відкрито допомагали пансько-поль¬
ським посіпакам. Маскуючись, вони приєднуються до страйкую¬
чих робітників, до повстанців, беруть участь у збройних висту¬
пах, а потім, виявивши ініціаторів і керівників, справжніх рево¬
люційних діячів-антифашистів, тероризують і вбивають їх. Але
українські трударі все частіше розпізнають вовків в овечій шкурі.
У грудні 1933 року Мельник і Бандера одержали важливі
вказівки. «Німеччина і Польща,— інформував їх Коновалець,—
ведуть переговори про укладення угоди про дружбу. Угоду буде
підписано найближчим часом. Провід ОУН наказує крайовій
екзекутиві ОУН припинити будь-які акції проти польської адмі¬
ністрації, як заплановані раніше, так і накреслені тепер, всіляко
посиливши визвольну боротьбу на Великій Україні проти біль¬
шовиків і їх симпатиків у краї». У посланні наголошувалося на
тому, що угода наближає «давно жаданий день» нападу на біль¬
шовицьку Росію. Мельнику пропонувалося доповісти про вка¬
зівки митрополиту. Характерно, що зміст цих вказівок ще до
того, як їх одержали Мельник і Бандера, був відомий польській
контррозвідці. її керівники не приховували свого задоволення
тим, що тепер, за їх розрахунками, ОУН перетвориться лише на
допоміжний придаток у боротьбі з комуністичними елементами.
Радів з цього і Шептицький. Тільки поповичу Бандері було не
до оптимістичних настроїв. Будучи безпосереднім керівником
крайової оунівської екзекутиви і уважно вивчаючи настрої ши¬
роких мас населення, Бандера небезпідставно вважав, що при¬
пинення акцій проти польської адміністрації вкінець позбавить
ОУН і того впливу, який вона з такими труднощами здобула
серед деяких прошарків населення Галичини. Та, мабуть, най¬
більше його турбувало те, що він і досі не зробив кар’єри, не
прославився. Навпаки, після вбивства радянського дипломата
робітники і селяни інакше не називали їх, як «оунівські злодії-
144
убивці». А тим часом на організованих фашистами в Італії курсах
«удосконаленого вишколу» Бандера оволодівав технікою вбивств
об’єктів високого рангу, замах на яких міг одразу ж піднести
його ім’я над усіма оунівцями.
І такий замах, заради кар’єри і слави, Бандера вирішує орга¬
нізувати. Він зупинив свій вибір на генералові Броніславі Пера-
цькому, міністрові внутрішніх справ польського уряду. Бандера
планував надати замаху характер пострілу-відповіді польським
пацифікаторам на їх злодіяння проти українців, розраховуючи
здобути собі славу героя. Щодо розпорядження про припинення
протипольських акцій, він також мав усі підстави сподіватись,
що його справжні хазяї не будуть ремствувати, коли він і стрельне
у якогось польського міністра. Швидше навпаки. А на оунівський
провід цього разу можна й не зважати, бо він сприйме його
самоуправство так, як накаже німецька розвідка. От тільки
митрополит... Але його екселенції Бандера вирішив сказати, пев¬
на річ, лише після замаху, що він конче потрібний для підняття
популярності ОУН.
Наприкінці січня 1934 року в Берліні було підписано договір
«про дружбу» між гітлерівською Німеччиною і панською Поль¬
щею. А через півроку, трбто в червні, в центрі Варшави серед
білого дня було вбито міністра внутрішніх справ генерала Пера-
цького, притому із скандальними для польської поліції подроби¬
цями. Убивця кинув бомбу, але Перацький залишився живий.
Тоді терорист холоднокровно вбив міністра кількома пострілами
і безслідно зник. Агентура донесла, що замах організувала кра¬
йова екзекутива ОУН. За цим послідували арешти. Декого вря¬
тувала німецько-фашистська розвідка, але Бандері не пощасти¬
ло — він опинився за гратами польської тюрми. Слідство велося
двома каналами, офіціально — польськими судово-слідчими ор¬
ганами і таємно — проводом ОУН.
Убивство міністра внутрішніх справ викликало великий ле¬
мент у митрополичому гнізді. Обурений владика зажадав по¬
яснень від «управителя маєтків». Але Мельник поклявся, що
це для нього абсолютна несподіванка. Згодом Мельник доповів
Шептицькому, що убивство Перацького було «дикою сваволею»
Бандери. «Це його властивість, — говорив Мельник. — Банде¬
ра — садист, від якого годі вимагати додержання дисципліни
і реального погляду на перспективи нашої боротьби. Своєю ди¬
кою акцією він не тільки порушив дисципліну, але й зірвав нав’я¬
заний було нами контакт з польськими урядовими чинниками
в справі безперешкодного перекинення наших людей через поль¬
ський кордон на Радянщину... Дикий вчинок Бандери спричи¬
нився до того, що він сконає на шибениці. Але ми не будемо
жалкувати за ним...»
10 428
145
Мельник помилявся. Садист Бандера не сконав на шибениці,
а вбивство Перацького справді відіграло, коли і не вирішальну,
то, в усякому разі, не останню роль в кар’єрі професіонального
убивці і ката.
Підготовка плацдарму для агресії
Після цієї історії оунівські молодики радували старого отця
митрополита своєю дисциплінованістю і «зворушливою» єдністю
з польською поліцією у придушенні революційного руху україн¬
ських робітників і селян. Досить згадати звіряче вбивство оунів-
цями в 1936 році в селі Двірці Львівського воєводства місцевого
робітника, активного революціонера-антифашиста Михайла Бі-
лецького. При сприянні польської поліції, вдершись до його хати,
оунівські горлорізи на очах п’ятирічної дитини вбили Білецького,
відрізали йому голову і немов для демонстрації того, що вони
діють з благословення церкви, вирізали на обличчі своєї жертви
хрест. У тому ж році оунівські вбивці вчинили напад на селян,
які зібрались на вечір, присвячений пам’яті великого україн¬
ського письменника Івана Франка, в його рідному селі Нагуєвичі.
Після укладення договору про «дружбу» з гітлерівською
Німеччиною засліплена ненавистю до Радянської держави і в
страху перед власним робітничим класом, який під проводом
Комуністичної партії посилював боротьбу з фашизмом, правля¬
ча верхівка панської Польщі перетворила свою країну в плац¬
дарм наступу на СРСР. Вся система державного апарату і армії
була нашпигована німецько-фашистською агентурою: по країні,
як по власній оселі, роз’їжджали фашистські міністри, гауляй-
тери і військові спеціалісти. Вони більш за все цікавились схід¬
ними кордонами Польщі, прикриваючи свої розвідувальні цілі
полюванням у Біловезькій Пущі. Все підкорялось одній меті —
підготовці збройного нападу на Радянський Союз, і в цій під¬
готовці головним було забезпечити тил антирадянського фронту,
тобто винищити всіх, хто міг стати на перешкоді агресії. Про те,
в який спосіб це зробити якнайкраще, коменданта польської
поліції Кордіана-Заморського детально проінструктував сам
Гіммлер.
Кривавий терор пансько-польських поневолювачів на кре-
сах набрав нечуваного розмаху. Наведемо свідчення безпосе¬
реднього учасника революційної боротьби в ті часи на Західній
Україні Ярослава Галана: «1935 рік. Агентура гітлерівської роз¬
відки — ОУН... найтісніше співпрацює з «двуйкою». Проінструк¬
тована гітлерівцями, польська поліція діє тепер у повній згоді
з ОУН; вона вишукує революційних діячів, оунівці вбивають їх.
У районах, де оунівських убивць не було під рукою, їх роль
146
беруть на себе озброєні загони колоністів. Терор набирає жах¬
ливих розмірів. Людей витягують з ліжок і тут же на очах роди¬
чів по-звірячому вбивають... Західну Україну придавила п’ята
стопроцентного фашизму».
Проте трудящі маси поневолених українців і білорусів, як
і поляків, не схиляли голови перед озвірілими катами, котрі вели
свою країну до загибелі. В 1936—1937 роках Польщею прокоти¬
лася могутня хвиля страйків і селянських виступів. Страйк шах¬
тарів у лютому, лодзинських текстильників у березні, загальний
страйк краків’ян, криваві сутички з поліцією у тому ж березні,
барикадні бої у Львові в квітні 1936 року — все це свідчило про
революціонізацію трудящих Польщі, їх готовність ціною власної
крові відвернути наступ фашизму і загрозу війни проти Радян¬
ської держави.
Налякана таким розмахом революційної боротьби «власних»
трудящих мас і національно-визвольним рухом поневолених на¬
родів, фашистська санація посилює терор, попередньо розподі¬
ливши функції: фізичний терор здійснює пансько-польський уряд
з його пацифікаційними поліцейськими, військовими каральними
і осадницькими загонами, моральний — католицька і уніат¬
ська церкви. Для цього в хід ідуть усі засоби: театралізовані
богослужіння — для розпалення релігійного екстазу і фанатиз¬
му, церковний амвон — як трибуна для облудних антирадян-
ських проповідей, залякування віруючих і прокльонів на адресу
комуністів, сповідальня — для шпигунства.
Але Шептицькому цього було мало. В 1936 році він видає
спеціальну «Осторогу... кир Андрея Шептицького перед загро¬
зою комунізму», написану мовою заклинателя. «Осторогу» роз¬
повсюджували скрізь, протягом місяця вона мала виголошува¬
тись у церквах під час богослужіння. «Хто помагає комуністам
в їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує церкву...,— віщав
митрополит.— Хто допомагає більшовикам у творенні «народних»
чи «людових» фронтів, той зраджує не тільки церкву й бать¬
ківщину, але зраджує справу вбогих, терплячих і кривджених...»
Була в ній і просто брехня: «Словом фашизм комуністи на¬
зивають народні партії всіх націоналістів у всіх країнах... На¬
віть там, де ніякого фашизму нема, як, наприклад, у Франції,
Іспанії, більшовики починають галасувати про загрозу фашизму
і про необхідність об’єднання всіх невдоволених проти марева
неволі — фашизму, який, неначе чорна хмара, загрожує народам
Європи».
Особливу увагу уніатська церква та її глава приділяють мо¬
лоді. Митрополит дбає про те, щоб уся система виховання молоді
в родині, в школі, в націоналістичних організаціях будувалась
так, аби «уберегти молодь від згубного впливу комунізму», вли¬
10*
147
ваючи в її душі отруту зоологічного націоналізму і католицького
фанатизму.
У 1936 році, коли німецькі та італійські фашисти за наказом
Гітлера і Муссоліні топили в крові Іспанську народну респуб¬
ліку, уніатський митрополит звернувся до молоді з спеціальним
пастирським листом, в якому закликав оунівських молодиків та
й усю українську молодь іти слідами «левів Альказара», тобто
фашистських горлорізів і ката іспанського народу — Франко.
Шептицький і керований ним табір українських буржуазних
націоналістів намагались перетворити Галичину в П’ємонт укра¬
їнської контрреволюції і в розплідник «левів Альказара», йдучи
з якими в обозі гітлерівських загарбників, вони мріяли знайти
на Радянській Україні свої Канни.
«Канни» Коновальця
Навесні 1938 року Шептицький одержав від Коновальця кон-
фіденціальне повідомлення: «...Звертаю увагу вашої екселенції
на те, з якою послідовністю здійснюються плани великого фюре-
ра. Комунізм у Німеччині розчавлено. Німеччина має армію і
озброєна. Аншлюс Австрії здійснено. На черзі приєднання до
рейху всіх німецьких земель — Судети, Верхній Шльонськ, Дан-
ціг з коридором. На цьому закінчиться створення великого рейху.
Велика Німеччина буде готова до здійснення тої великої місії,
яку на неї поклав весь цивілізований світ,— знищити Большевію.
Ми щасної години не гаємо. Для нас зараз головне — це
вишкіл, вишкіл і вишкіл. І ми проводимо його успішно... Наші
міжнародні зв’язки поширились і набрали активно дійового
характеру. Одна турбота — Велика Україна. Там справи у нас
стоять погано. Маємо живий зв’язок через Фінляндію, але вісті
сумні... Тим більша нетерплячка опановує наші душі в надії здій¬
снити те, що Для багатьох здається безнадійним».
Справді, оунівські запроданці не гаяли часу. Німецько-фа¬
шистська розвідка організувала цілу мережу спеціальних шкіл,
в яких оунівці прискореним темпом опановували техніку під¬
ривної діяльності, головним чином диверсій, терору, шпигунства
й організації заколотів. Для добірних кадрів націоналістів, котрі
мали очолювати терористично-диверсійні групи, які при нагоді
повинні розгортатись у бойові диверсійно-повстанські загони, у
Берліні було відкрито навіть академію.
Отже, до 1938 року ОУН, поповнивши свої ряди за рахунок
інших українських націоналістичних угруповань, прийшла ви¬
школеною міжнародною шпигунською організацією, міцно зв’я¬
заною з розвідками багатьох країн, але щирою служницею тіль¬
ки німецької таємної служби.
148
Все в ОУН перебудовувалось на фашистський взірець. Навіть
Коновалець вимагав називати себе «вождем» ОУН. А чому б ні?
Хід думок оунівського ватажка, очевидно, був такий: «Зміг же
єфрейтор австрійської армії Адольф Шікельгрубер стати фюре-
ром Німеччини? Так чому ж я, оберлейтенант тієї ж австрійської
армії, не можу бути вождем?»
Але німецькій розвідці це не сподобалось. Справа в тому,
що за чимало років «багатогранної» діяльності ця розвідка ви¬
робила певні норми взаємовідносин з масовими резидентурами,
і один з цих принципів не дозволяв їй сприяти зростанню серед
агентів якогось незаперечного авторитета. Щодо Коновальця, то
йому і так дано багато обіцянок, і він знає чимало таємниць
гітлерівського рейху, а до того ж «контактується» з багатьма
розвідками і виступає як політичний керівник «руху». Чи не за¬
багато це для одного агента?! Чи не закінчив свій строк служби
цей «вождь» ОУН?
У високих сферах німецько-фашистської розвідки вирішили,
що закінчив. Наступні вирішальні акції на Сході вимагали роз’¬
єднання оунівської резидентури, послаблення її внутрішньої
«згуртованості», позбавлення визнаного серед націоналістів авто¬
ритету. Для досягнення цього можна скористатися перевіреним
методом — посіяти чвари в оунівському проводі. Нехай ця рези-
дентура і надалі називає себе «рухом», нехай на гроші розвідки
фюрера вона «сурмить» про свої «національно-визвольні» пре¬
тензії, нехай «розбудовує націю» — все це до певного часу
потрібно, але треба мати повну гарантію, що ця організація
завжди буде слухняним знаряддям.
Отже, в переддень початку агресії на Сході розвідка вирі¬
шила навести порядок у своєму агентурному «господарстві».
Так, власне, і було вирішено долю «вождя» ОУН. Своє рішення,
санкціоноване особисто Гітлером, фашистська таємна служба
здійснила влітку 1938 року. Коновалець у цей час перебував у
голландському місті Роттердамі, де зібралися для чергового
інструктажу емісари з різних країн. Напередодні наради один
з близьких до Коновальця, особливо довірених агентів гестапо
передав оунівському «вождю» цінний подарунок. Коновалець
з вдячністю прийняв «презент», поклавши його в кишеню жилета.
Через якийсь час, коли Коновалець вийшов з готелю на прогу¬
лянку, «цінний подарунок» «щирих друзів» вибухнув з страш¬
ною силою, розірвавши його на шматки.
На «вождеві» ОУН німецька розвідка перевірила останнє
досягнення своєї техніки терору — пекельну машину, закладену
в якусь зовнішньо цінну портативну оправу. Казали, що це був
годинник і, очевидно, це відповідало дійсності. Згодом один з
найближчих поплічників Коновальця — член центрального про¬
149
воду ОУН і керівник терористичної референтури цього проводу
Сеник-Грибівський (він же «Урбан» і «Канцлер»)—під вели¬
ким секретом попередив своїх найближчих друзів: «Якщо вам
коли-небудь доведеться одержати в подарунок цінний годинник,
навіть коли б цей подарунок вам піднесли від імені його екселен-
ції нашого митрополита, візьміть і зараз же де-небудь у відлюд¬
ному місці закопайте його, а закопавши, не оглядаючись, тікайте,
пам’ятаючи, що під однією з рисочок циферблату причаїлася
ваша безславна загибель...»
Так віддячували фашисти своїм вірним слугам, коли вони
робилися більше самостійними й ініціативними, ніж це від них
вимагалось.
Естафета убивць
Смерть Коновальця принесла його екселенції багато кло¬
поту. Адже потрібно було і дати настанову про те, як пояснити
це убивство, і своєчасно потурбуватися про гідну заміну. Перше
питання розв’язали швидко і просто. Німецько-фашистська роз¬
відка, оунівський провід та весь націоналістичний табір оголо¬
сили, що «підступне убивство Коновальця вчинила рука червоної
Москви».
Складніше було з другою проблемою. Майже всі члени про¬
воду однаковою мірою претендували на вакансію. В ОУН поча¬
лися внутрішні чвари, що, звісно, входило в розрахунки німе¬
цької таємної служби. Німецька розвідка «прихильно» постави¬
лась до кандидатури старого поплічника Коновальця — Андрія
Мельника. Відчуваючи, що його акції котируються високо, Мель¬
ник при першій звістці про вбивство оунівського «вождя» квап¬
ливо прибув до Роттердама на похорон Коновальця. Невдовзі
після траурної церемонії «вузький склад» проводу, беручи до
уваги «заслуги» Мельника і усний заповіт «вождя» ОУН, який
він нібито залишив Сенику-Грибівському, а також «благосло¬
вення» митрополита, проголосив Андрія Мельника наступником
Коновальця і «вождем» ОУН.
Всій оунівській зграї цю постанову передали як законне,
остаточне рішення проводу. Однак багато кому воно здалося
дивним і підозрілим. Ще б пак, член центрального проводу пол¬
ковник Андрій Мельник, який перебував у Польщі фактично в
ролі заложника — своєрідної гарантії того, що оунівці припи¬
нили протипольські акції,— на другий день після загибелі Коно¬
вальця без всякої перешкоди приїздить до Роттердама і без схва¬
лення «великого збору» ОУН захоплює владу! Чи не відчувається
в усьому цьому підступної руки польської дефензиви, яка прагну¬
ла за всяку ціну підкорити собі ОУН?
150
Наскільки ці підозри реальні, невідомо. А втім це і не сут¬
тєво, бо на той час дефензива вже сама перетворилась на маріо¬
нетку німецько-фашистської військової розвідки і гестапо. Точно
відомо лише те, що Мельник без всяких перешкод за кілька
годин одержав від польських властей закордонний паспорт, на¬
самперед завдяки турботам його екселенції. Уніатський владика
вважав, що як тільки «управитель» його маєтків стане «вождем»
оунівців, керівництво уніатської церкви зможе повністю контро¬
лювати діяльність цієї організації.
А німецька розвідка навіть не вважала — вона знала, що її
агент «Консул 1-й» слухняно виконуватиме всі накази і в новій
ролі.
Далекоглядні інструкції Ватікану
Відтоді, як фашисти захопили владу в Німеччині, свої надії
на майбутнє Ватікан міцно зв’язав з планами Гітлера.
Головне в устремліннях обох сторін було спільним — нещад¬
на боротьба з комунізмом і знищення Радянської держави.
Реакційні кола католицизму і німецький фашизм єднало також
взаємне прагнення до світового панування. Згадаймо, що гово¬
рив у 1933 році вірний слуга папи римського і спільник фюрера
«папський камергер» фон Папен: «Третя імперія — перша в сві¬
ті держава, яка не тільки визнає, а й здійснює на практиці висо¬
кі принципи папства».
Фон Папен від імені Гітлера вів переговори з Ватіканом
про укладення конкордату з фашистською Німеччиною. Перегово¬
ри, як відомо, закінчилися успішно, і Пій XI, підписавши цей
перший дипломатичний акт з фашистською Німеччиною, проде¬
монстрував усій міжнародній реакції, що він, «намісник бога на
землі», може об’єднатися і з злочинцем, коли цей злочинець бере
на себе «святу місію» знищення комунізму.
І далі, крок за кроком, апостольська столиця активно під¬
тримувала всі починання Гітлера — переозброєння Німеччини,
окупацію Рейнської зони, фашистську інтервенцію в Іспанії, по¬
глинення Австрії, Мюнхенській зговір і, нарешті, загарбання
Чехословаччини.
У серпні 1939 року дійшла черга до Польщі. Здавалося, Ваті¬
кан візьме під захист хоча б цей оплот католицизму. Можливо,
що воно так і сталося б, якби був живий «польський» тіароно-
сець Пій XI. Але на превелику радість Шептицького на початку
лютого 1939 року папа Пій XI помер. Апостольський престол
посів папа профашистський — Еугеніо Пачеллі, чи Пій XII,
який беззастережно підтримував Гітлера. Але робив він це як
151
довершений єзуїт, хитро замаскувавшись у шати удаваного ней¬
тралітету, любові до миру і спокою між народами.
Гітлер відкрив Пію XII свої воєнні плани, за що зажадав
його згоди, благословення і сприяння у поглиненні Польщі як
необхідної умови для хрестового походу проти СРСР. Гітлер тут
же одержав боже благословення на черговий розбій.
У цій дещо дражливій ситуації Ватікан поставив перед уні¬
атською церквою і її проводирем складні завдання. У червні
1939 року до Шептицького прибув спеціальний кур’єр з важли¬
вими інструкціями з Ватікану. Всупереч існуючій практиці цього
разу субординацію було порушено: інструкції передавалися не
через папського нунція у Варшаві чи польського примаса, а че¬
рез віденського кардинала Інніцера. Одне це вже свідчило про
надзвичайну вагу новин.
Інніцер завжди виявляв себе великим прихильником уніат¬
ської церкви, вважаючи, що в наступі католицизму на Схід вона
повинна відігравати вирішальну роль. Варто також нагадати,
що саме кардинал Інніцер за вказівками Ватікану зробив вели¬
чезну послугу фюреру в знищенні Австрії як держави і перетво¬
ренні її на провінцію гітлерівської Німеччини. На честь цієї
«перемоги» кардинал наказав дзвонити в усі дзвони і в усіх
церквах вивісити фашистську свастику.
Все це Шептицькому було добре відомо, і навіть при всій
його витримці він з неприхованим нетерпінням чекав слів по¬
сланця. І недаремно, бо інструкції адресувались виключно йому:
«Велика Німеччина приступає до здійснення взятої на себе
святої місії — знищення безбожницької Росії,— здалеку почав
посланець.— Не слід дивуватись, що мова про це йде саме тепер,
коли Берлін уклав угоду з червоною Москвою. По своїй суті
ця угода протиприродна, але так, мабуть, треба, щоб приспати
чутливість червоного диявола. Це повинно бути зрозумілим для
всіх, хто вірить, що фюрер здійснить взяту на себе перед усім
світом велику святу місію. Проте цього замало. Фюреру потріб¬
на допомога або, може, й жертва з боку інших держав в ім’я
здійснення ним великої святої місії. Така допомога і жертва
була потрібна фюреру від Польщі. Спочатку фюрер щиро умов¬
ляв польських державних мужів піти на згоду з ним: віддати
Німеччині Верхню Сілезію, Данціг, Польський коридор. Це
було б передумовою спільної участі Польщі в хрестовому поході
проти червоної Росії. З боку Польщі це була і допомога, і жерт¬
ва, але в майбутньому Польща отримала б за це багатократну
компенсацію на Сході. Польські державні мужі, керуючись свої¬
ми егоїстичними спонуками, не послухали фюрера. Тим гірше
для них. Зараз становище склалося так,_ що, по суті, Польща
стоїть на перешкоді здійсненню фюрером своїх планів щодо
152
Росії. І цю перешкоду фюрер мусить змести. Можна вважати,
що Польща як держава доживає свої останні дні. Для успіш¬
ного здійснення великої святої місії фюреру потрібно мати без¬
посередній кордон з Росією. Інакше кажучи, ми напередодні вій¬
ни. Ця війна буде коротка, бо Польща неспроможна чинити
опір. Може статись, що в перші ж дні війни уряди Франції і
Англії прозріють, зрозумівши всю глибину тисячекратного твер¬
дження фюрера, що головна загроза християнському цивілізо¬
ваному світу — загроза апокаліпсична — це комунізм. Якби ж
то господь просвітив голови державних мужів Англії та Франції!
Тоді переможний марш батальйонів фюрера закінчився б далеко
за Москвою, за Уралом, мабуть, аж у Тобольську, а на півдні —
за Кубанню і Кавказом, під стінами давніх наших недругів —
ісламістських держав... А поки що апост'ольська столиця нака¬
зує українській католицькій церкві приготувати своїх віруючих
прийняти неминучі грядущі зміни з радістю і надією, умовити
їх, що під великою Німеччиною життя краю буде щасливішим,
ніж було під Польщею. Мине деякий час, і велика Німеччина,
знищивши безбожницьку владу більшовизму в Росії, допоможе
українцям відбудувати свою власну державу. Найсвятіший папа
Пій XII, молячись, аби провидіння боже якнайскорше наблизило
цей час, зобов’язує українську католицьку церкву — її епіскопів
і душпастирів — бути готовими здійснити сподівання його дале¬
кого попередника — папи Урбана VIII, а також Климента VIII,
Льва XIII та Бенедикта XV. Апостольська столиця попереджає,
що можливі й різні несподіванки. Де вщухне шквал війни, зов¬
сім не відомо. Як поведуть себе червоні з наближенням військ
Німеччини до їх кордонів, передбачити неможливо. На випадок
виняткового стану, коли армія фюрера, дійшовши до радянських
кордонів, ринула б у глиб Росії, українська католицька церква,
пам’ятаючи про покладений на неї святий обов’язок, подбає про
те, аби її душпастирі першими проголосили в духовній пустелі
України: «Тебе, бога, хвалимо...»
Але події розвивалися інакше. І своїм крутим поворотом вони
приголомшили не тільки Шептицького.
УНІАТСЬКА ЦЕРКВА — АГЕНТУРА ФАШИЗМУ
І ВАТІКАНУ
Радість народу і лють зрадників
1 вересня 1939 року німецько-фашистські загарбники почали
війну з панською Польщею. Фактично це був її розгром. Антина¬
родний уряд разом з генералітетом після першого ж удару гіт¬
лерівців утік з Варшави. Польський народ не в змозі був про¬
тистояти добре озброєним гітлерівським арміям, тим більше, що
національна буржуазія, поміщики і верхівка католицької церк¬
ви в страху перед народно-визвольною війною проти окупантів
здебільшого пішли на зраду.
За короткий час гітлерівці окупували майже всю територію
Польщі. Західна Україна і Західна Білорусія опинилися під без¬
посередньою загрозою потрапити з ярма тяжкої пансько-поль¬
ської неволі під кривавий чобіт німецького фашизму. Радянський
народ не міг віддати на поталу гітлерівським загарбникам своїх
беззахисних братів. 17 вересня 1939 року уряд Союзу Радян¬
ських Соціалістичних Республік дав наказ Червоній Армії пе¬
рейти кордон і взяти під свій захист життя і добро населення
Західної України, Західної Білорусії, а також тих поляків, які
врятувалися від гітлерівської навали.
За короткий час Червона Армія, зустрінута трудящими укра¬
їнцями, білорусами і біженцями-поляками з великою радістю,
виконала свою високу визвольну місію.
Забезпечивши свободу населенню Західної України і Захід¬
ної Білорусії, уряд СРСР надав йому змогу самому вирішити
свою долю. 22 жовтня 1939 року в Західній Україні відбулися
вибори депутатів до Народних Зборів, які були скликані у Льво¬
ві 26 жовтня. Вони одностайно ухвалили Декларацію про вста¬
новлення в Західній Україні Радянської влади і постанову про
входження Західної України до складу Української Радянської
Соціалістичної Республіки.
1 листопада 1939 року позачергова V сесія Верховної Ради
СРСР задовольнила просьбу Народних Зборів Західної Украї¬
ни, включивши західноукраїнські землі до складу СРСР з воз-
154
з’єднанням їх з УРСР. А 15 листопада 1939 року возз’єднання
Західної України з Українською Радянською Соціалістичною
Республікою було затверджено і урочисто проголошено на поза¬
черговій III сесії Верховної Ради УРСР в столиці України.
Здійснилась споконвічна мрія українського народу про возз’єд¬
нання обох частин України в єдиній незалежній суверенній
державі.
Український народ торжествував. А його вороги — українські
буржуазні націоналісти й уніатська церква — з перших же днів
приходу Червоної Армії — армії-визволительки, лютуючи, дума¬
ли лише, яким чином прискорити розправу над українським наро¬
дом за це його «недовге», як вони вважали, торжество.
У ці історичні для українського народу вересневі дні
1939 року святоюрська резиденція митрополита незримо пори¬
нула в глибокий траур. її насельники ходили навшпиньки, роз¬
мовляли пошепки. Та це була удавана тиша. Насправді життя
в уніатському штабі, як ніколи, йшло напруженим ритмом. Звід¬
си віддавалися накази по всій широко розгалуженій у західних
областях церковній і агентурній мережі. Перший — по-військо¬
вому короткий: «Спокій та обсервація! Цей винятковий стан три¬
матися довго не буде». Далі — розпорядження, що конкретизу¬
вало наказ митрополита: «Все бачити, все чути і всебічно вивчати
обстановку, поведінку солдатів і офіцерів Червоної Армії, на¬
строї населення «в краї» і все те, що стосується створення орга¬
нів місцевої влади і заходів, зокрема щодо церкви. Виявляти
всіх, хто радіє з приходу червоних і братається з ними».
Донесення у «святий Юр» надходили безперервним потоком,
їх приносили василіани, студити, редемптористи і мироносиці та
інші «брати» і «сестри» численних уніатських чернечих орденів
і «згромаджень». Донесення, як не дивно, в більшості своїй
були об’єктивними. Церковні агенти передавали «по начальству»,
що народ щиро радий, радянські солдати та офіцери ставляться
до представників церкви, як католицької, так і уніатської, з «див¬
ною толеранцією».
У міру надходження відомостей з усіх кінців західних об¬
ластей України святоюрські насельники з шепоту переходили на
повний голос, який звучав роздратовано і зухвало. Спершу гла¬
ва уніатської церкви запротестував проти... Декларації, прого¬
лошеної Народними Зборами, про конфіскацію разом з поміщи¬
цькими церковних і монастирських земель та розподіл їх між
трудящими селянами. Ще б пак! Втрачалося велике багатство.
Лише львівська митрополія володіла 62 942 гектарами землі, в
тому числі 36 063 гектарами лісу 1.
1 Зіаіузіука Роїзкі. Шіеіка \УІазпозс уоіпа. Шагзга\уа, 1925, стор. 17.
155
До речі, володіння однієї з найбагатших польських дина¬
стій, родини Шептицьких, складались з 28 сіл з 8656 гектарами
землі 1. Більше того, митрополит Шептицький був головним
акціонером і фактичним хазяїном земельного гіпотечного банку
у Львові. В ньому митроплиту особисто належало дві третини
основного капіталу. Це велика сума, адже загальний обіг банку
у 1931 році дорівнював 12 мільйонам польських злотих. Крім
того, як це водиться за князями католицької церкви, уніатський
владика був де гласним, а де негласним спільником або спів¬
власником різноманітних капіталістичних підприємств. Достатнє
уявлення про те, якими сумами грошей оперував він, може дати
такий приклад: у 1933 році Шептицький переслав до папської
скарбниці у Римі 5 мільйонів польських злотих. 500 тисяч зло¬
тих з цієї суми було переведено на особистий рахунок держав¬
ного секретаря Ватікану кардинала Пачеллі — майбутнього папи
Пія XII, якого митрополит намагався підкупити, прагнучи одер¬
жати для себе сан кардинала.
Другий протест Шептицького спрямовувався проти створення
в Західній Україні комсомольських і піонерських організацій.
Це, так би мовити, офіціальне ставлення до Радянської влади.
Але ж головною формою діяльності була робота нелегальна.
Митрополит розвинув проти влади робітників і селян найактив¬
нішу підривну діяльність, перетворивши уніатську церкву на
резидентуру німецько-фашистської розвідки і Ватікану.
Насамперед Шептицький намагався встановити перерваний
з приходом Червоної Армії зв’язок з апостольською столицею.
Невдовзі такий зв’язок було налагоджено по двох каналах —
оунівсько-нелегальному і конспіративному, через німецько-фа¬
шистську розвідку, резиденти якої діяли в Західній Україні під
прикриттям участі в роботі різних радянсько-німецьких зміша¬
них комісій. В разі надзвичайної потреби інформація передава¬
лася через польського кардинала Гльонда. Шептицький був зму¬
шений доповідати папі і конгрегації східної церкви про те, що
в Західній Україні і Західній Білорусії жодних утисків щодо
церкви з боку представників Радянської влади не помічається.
Але верховодам Ватікану конче потрібні були відомості про
«гоніння на релігію» і про звірства більшовиків, бо інакше їх
доводилось просто вигадувати. І ось це «святилище вищої като¬
лицької моралі й непогрішності», яке мало в своєму розпоря¬
дженні безліч фактів і документів про криваві злодіяння німе¬
цько-фашистських загарбників проти польських католиків і яке
1 Оипіп Вогкошзкі. Оепеаіо^іе хуі^сусЬ иіуІиІо^апусЬ гобб^ Рої-
зкісЬ. Ь\\гб^, 1895, стор. 585—590; Зіошііск £ео£гаїіс2пу кгбіе^зкма Роїзкіе^о
і іппусЬ кгаіб^ зІо^іапзкісЬ. \\^агзга^а, 1880—1902.
156
не вимовило жодного слова протесту проти окупації гітлерів¬
цями Польщі, фабрикує чутки про такі злодіяння в Радянському
Союзі.
Оголосивши, що возз’єднання Західної України з УРСР та
Західної Білорусії з БРСР є «загрозою для католицизму», ваті¬
канська преса і радіо розповсюджували різні нісенітниці про
«звірства більшовиків» і «гоніння на релігію». Так, в одному з
повідомлень йшлося про те, ніби «радянські агенти, одягнені свя¬
щениками, ходять біля шкіл, шпиталів, семінарій та церков і ве¬
дуть пропаганду на користь совєтів». Або, оголосивши про
«загрозу радянського атеїзму», католицькі інсинуатори твердили,
що в Москві відбувся «всесвітній з”їзд безвірників», який розро¬
бив плани наступу «радянського атеїзму» по всіх «християнсько-
цивілізованих країнах» світу.
У жовтні 1939 року ватіканська офіційна газета «Оссерва-
торе Романо» надрукувала огляд про становище релігії в Захід¬
ній Україні та Західній Білорусії після возз’єднання їх з СРСР.
Ця стаття містила в собі такі брутальні наклепи, що навіть
римський кореспондент американської реакційної газети «Нью-
Йорк тайме» змушений був визнати: «Нема сумніву в тому, що
огляд цей вигаданий тут (у Римі) і дістав схвалення папського
статс-секретаріату».
Не звертаючи жодної уваги на повідомлення польського кар¬
динала Гльонда про страшний окупаційний режим гітлерівців
і катування католиків у Польщі, Ватікан, ніби глузуючи з поль¬
ського примаса, доручає йому терміново підібрати для доповіді
найсвятішому папі факти про утиски і насильства більшовиків
над церквою, духовенством і віруючими... в Західній Україні і
Західній Білорусії. Цим самим Гльонду давалося зрозуміти, що
Ватікан не цікавиться діями гітлерівців у Польщі.
Дисциплінований польський кардинал виконав розпоряджен¬
ня апостольської столиці. Та все ж в своїй доповіді цей запеклий
ворог Радянського Союзу був змушений визнати, що ані релігій¬
них, ані національних гонінь та утисків на території Західної
України і Західної Білорусії нема.
Тим часом Шептицький чекав дальших інструкцій з католи¬
цького штабу. Одержав він їх нелегально наприкінці жовтня
1939 року. В них повідомлялось: міжнародна ситуація складає¬
ться так, що «виняткове становище», в якому опинилася церква
і «українці-католики», триватиме недовго. Митрополит мусить
знати все, що діється в кожній парафії і в цілому краї, а про
кожний факт утисків церкви повідомляти конгрегацію східної
церкви. Далі йому закидалось, що він досі таких фактів не по¬
ставляв. Шептицькому наказувалось всіляко запобігати «бра¬
танню» українських католиків з представниками Радянської
157
влади, створювати такі умови, щоб більшовики-радянці почува¬
ли себе в краї «чужими». На закінчення Ватікан наказував Шеп-
тицькому: пам’ятайте про те, що сталося якраз 100 років тому *.
За всяку ціну треба зберегти «українську католицьку церкву»,
аби вона «у відповідний час» здатна була виконати свою важ¬
ливу місію на Сході.
Коадютор з правом наступництва
Услід за цими інструкціями конгрегація східної церкви ви¬
дала зовсім несподіваний акт про призначення главі уніатської
церкви коадютора з правом наступництва2. Згідно з уставом
католицької церкви, коадютор, тобто помічник, призначається
епіскопу, архієпіскопу або митрополиту, які впадають у фізичну
неміч. Щодо прав на наступництво, то це означало, що в разі
смерті Шептицького митрополичий престол уніатської церкви за¬
конно посяде коадютор.
Крім несподіванки як такої, уніатське духовенство було зди¬
воване ще й тим, що помічником митрополита Шептицького при¬
значили ректора уніатської богословської академії Йосифа Слі¬
пого, особи явно антипатичної і навіть одіозної серед уніатського
духовенства. З приводу його призначення священики говорили:
«О, цей півень накукурікає нам біду». Та й сам Шептицький був
вкрай здивований і навіть збентежений цим призначенням. Не¬
покоїло його, звичайно, і те, що цей акт асоціювався з пересто¬
рогою: «Мешепіо шогі» 3. А вмирати, не здійснивши своїх мрій,
йому аж ніяк не хотілося. Щоправда, Шептицького приємно
здивувало те, як Ватікан зміг так напрочуд точно відгадати
його власне бажання. Адже Сліпий, крім брата Шептицького
отця Климента, завдяки своїй замкнутості і вмінню бути потай¬
ним останнім часом був найближчою людиною до митрополита.
Проте, не вважаючи себе немічним, Шептицький жодним словом
нікому про це навіть і не натякав.
Насправді ж справа з призначенням пояснювалась дуже про¬
сто. Сліпий був давнім і зразковим виучеником єзуїтів. Здобув¬
ши‘ступінь доктора теології у відомому католицькому універси¬
теті в Інсбруку, він у 1917 році був висвячений у священики.
У 1920 році разом з добірними єзуїтами працював в папських
університетах у Римі — Анжелікумі, Грегоріанумі, а також в
1 Йдеться про те, що у 1839 році собор уніатів у Полоцьку постановив
відмовитись від унії.
2 Тут і далі подається «коадютор з правом наступництва», хоча в уніат¬
ських документах вживається термін «коадютор з правом наслідства».
3 «Пам’ятай, що мусиш умерти» (лат.).
158
Орієнтальному інституті, готуючи кадри для хрестового походу
проти Радянської Росії.
У ті буремні дні Сліпий був свідком страшного переполоху,
що стався у Ватікані в зв’язку з наближенням героїчної Черво¬
ної Армії до Львова і Варшави, коли на смерть переляканий
тіароносець дав наказ готуватися до евакуації в Америку. На
його очах у римських храмах правовірні католики грали на орга¬
нах «Інтернаціонал» і в церковні дзвони видзвонювали мелодію
комуністичного гімну «Червоне знамено».
ЇЦе тоді єзуїтський виученик Сліпий пройнявся невгасимою
ненавистю до влади трудящих. У 1922 році Ватікан надсилає
його для організації підготовки кадрів для хрестового походу
проти СРСР до Львова, одночасно наказавши йому бути «все-
видячим оком» апостольської столиці в цьому форпості католи¬
цизму на кордоні з безбожницькою Росією, а також, втершись
у довір’я до Шептицького, бути конфідентом єзуїтів у святоюр-
ській резиденції.
Отже, коли Західна Україна возз’єдналась з Радянським
Союзом, Ватікан, побоюючись, що прикутий до крісла Шепти¬
цький не зможе впоратися з тими «складними» завданнями, які
покладались на уніатську церкву, вирішив призначити митро¬
политу коадютора — Сліпого. Виявилось, що його кандидатуру
висунув сам глава конгрегації східної церкви кардинал Тіссе¬
ран, особа у багатьох відношеннях примітна. Ежен Тіссеран по¬
чинав свою кар’єру офіцером розвідки 2-го бюро французького
генштабу. Дослужившись до чину полковника, Тіссеран неспо¬
дівано для багатьох скидає військовий мундир, щоб одягти су¬
тану священика. Як у свій час оповідав єзуїт д’Ербіньї митро¬
политу Шептицькому, ця метаморфоза була не випадковою і
диктувалася важливими обставинами. Наприкінці 1924 року
Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР. Незабаром
Ватікан і міністерство закордонних справ Франції у пошуках
найбільш ефективних методів ведення розвідки в Радянському
Союзі уклали секретну угоду, за якою апостольська столиця
здобула можливість засилати своїх резидентів у СРСР під
прикриттям французької дипломатичної служби.
З цього часу розвідники Ватікану під прикриттям диплома¬
тичного імунітету, а резиденти французької таємної служби —
сутани настоятелів посольських католицьких храмів св. Людо-
віка в Москві і св. Людовіка в Ленінграді, за словами д’Ербіньї,
з великим успіхом робили свою справу. Першими такими рези¬
дентами в ролі настоятелів були Тіссеран і Неве. Вони одержали
повноваження апостольського престолу взяти під своє керівни¬
цтво католицькі парафії в окремих місцевостях Радянського
Союзу з метою розширення розвідувальних можливостей. Тіссе-
159
ран настільки «вдало» проводив розвідку в Радянському Союзі
на користь Ватікану, що після повернення з Москви папа Пій XI
нагородив його саном кардинала і призначив главою ватікан¬
ського оперативного штабу по веденню підривної діяльності проти
Країни Рад, тобто головою конгрегації східної церкви. Це при¬
значення цілковито влаштовувало й французьку розвідку.
Цілком зрозуміло, що Тіссеран, висуваючи кандидатуру Слі¬
пого, керувався не лише особистими симпатіями. Сліпий був не
чужою людиною і для німецько-фашистської розвідки. З гестапо
він поріднився без посередництва оунівців. Конгрегація східної
церкви у 1935 році посилала Сліпого до Лондона і Берліна.
В столиці фашистської Німеччини Сліпий, відвідавши папського
нунція Орсеніго, настільки зацікавив його своєю доповіддю про
«заходи уніатської церкви по наверненню Сходу», що йому дове¬
лося повторити свою розповідь і «найближчим друзям» нунція,
як виявилось пізніше, гестапівцям. Вони настільки «подружи¬
лися» з Сліпим, що той без їх відома вже не робив жодного
кроку. Очевидно, що і ця обставина відіграла не останню роль
при обранні Сліпого коадютором з правом наступництва.
Це призначення відбулося, незважаючи на те, що уніатська
церква мала випробуваних достойників, які служили Ватікану
вірою і правдою, як, наприклад, кадрові епіскопи Іван Бучко,
Микита Будка, Микола Чарнецький, Иосафат Коциловський,
Григорій Лакота, Григорій Хомишин та Іван Лятишевський, не
говорячи вже про уніатів без єпіскопського сану. Щоправда,
деякі священики з оточення митрополита пояснювали раптове
піднесення Сліпого прозаїчною причиною — мовляв, Сліпий є
незаконним сином Шептицького. Проте це твердження ми зали¬
шимо на совісті його авторів.
У цій історії знаменне й те, що офіційну грамоту про призна¬
чення Сліпого апостольська столиця надіслала до Львова не
через дипломатичні канали зв’язку, а конспіративними оунів-
сько-бандитськими маршрутами.
Нарада довірених душпастирів
Одержавши з Ватікану тайну грамоту, Шептицький скликав
нараду, щоб, поінформувавши найдовіреніших душпастирів, дати
їм відповідні вказівки. Перед нарадою до владики завітав член
митрополичої капітули доктор Гавриїл Костельник. Між ними
відбувся такий, не позбавлений інтересу для характеристики Слі¬
пого діалог.
— Ваша екселенціє, чи правда, що Сліпого призначено на
вашого коадютора, та ще й з правом наступництва? — запитав
Костельник.
160
— Так, правда,— відповів митрополит.— Але це призначення
поки що мусить бути дискрецією.
— Ми, священики, не прикладали до цього своїх рук. Але
цікаво знати, хто прислужився вашій екселенції з таким при¬
значенням?
— Ви, отець-доктор, що-небудь маєте проти Сліпого?
— Боже борони, екселенціє, я проти Сліпого нічого не маю.
Але згадайте, як були обурені наші священики сім чи вісім ро¬
ків тому, коли під час загострення вашої недуги пішла чутка,
що на вашого помічника буде призначено Сліпого. Адже я доб¬
ре пам’ятаю, як отець Теодосій Галущинський у розпачі говорив
вам, екселенціє, тоді: «Сліпого в помічники? Побійтесь бога, що
ви робите! Сліпого ненавидить все наше духовенство. Сліпий
розвалить все, що ви, владико, побудували. За Сліпим церква
загине. Цей пустоголовий сибарит проїсть її». Так думають наші
отці-душпастирі і сьогодні. Взагалі, це людина темна. Людина
з потрійним дном.
Шептицький здивовано підняв брови.
— Так. Так. З потрійним дном,— підтвердив Костельник.—
Чи знаєте ви, екселенціє, що у нього три прізвища: Коберни-
цький, Дичковський, нарешті, Сліпий.
Митрополит нічим не видав своєї зацікавленості.
«Всечесні отці,— звернувся Шептицький до присутніх на на¬
раді.— Я зібрав вас для того, щоб сказати вам слово правди
і надії. Всі ви на собі відчуваєте те виняткове становище, в яко¬
му несподівано опинився наш народ. Але найсвятіший отець
наш папа Пій XII не забуває про нас, повсякчасно піклується
про дітей своїх і закликає нас не падати духом... «Зрозумійте
правду і правда вас висвободить...» Сьогодні наша церква, як
дерево взимку: вся її турбота — зберегти свою життєздатність
і силу до весни... Разом з тим ми мусимо готуватися до вико¬
нання великих завдань на Сході. Бо не забувайте, багатьом з
нас бог дасть ту ласку — проповідувати слово апостольської
істини на Великій України, Правобережній і Лівобережній, аж
по Кубань і Кавказ, Москву і Тобольськ...»
Нарікаючи на те, що дехто з духовенства користується «над¬
звичайними обставинами» для поглиблення церковних супере¬
чок, глава уніатської церкви дав наказ: «В умовах виняткового
стану в церкві мусить бути встановлений Вііг^їгіесіеп 1, такий
мир,— пояснив владика,— який мусить панунати між всіма пар¬
тіями і групами у фортеці, що перебуває під облогою ворога».
Заключна частина «наставлення» Шептицького присвячувалась
1 Вйг£Їгіе(Зеп (нім.) — громадянський мир.
питанню, як слід організувати антирадянську підривну роботу,
не викликаючи при цьому підозри з боку органів влади.
У грудні 1939 року в своїй молитовні святоюрського палацу
митрополит потайки висвятив коадютора Сліпого на епіскопа.
Чому потайки? Адже загальновідомо, що Радянська влада ніко¬
ли не втручалася у внутрішньоцерковну сферу. Але Шептицький
із Сліпим вирішили зробити так для того, щоб мати «привід»
для твердження: «Безбожницька Радянська влада забороняє на¬
віть висвяту на епіскопів, і ми змушені робити це в катакомбах».
Ось що з приводу цієї інсинуації писав уніатський піп-бандері-
вець, колишній капелан «солов’їв» Оберлендера Гриньох: «І цю
саме людину (йдеться про Сліпого.—С. Д.) визначило боже
провидіння преємником спадщини великого митрополита Андрія,
коли в час всенародної скорбі (так бандитський капелан називає
возз’єднання українців Галичини в єдиній суверенній держа¬
ві — Українській Радянській Соціалістичній Республіці.— С. Д.)
у молитовні митрополита на святоюрській горі 22 грудня
1939 року пролунали слова «божественна благодать» і митро¬
полит Андрій переводив священноієрея Йосифа в сан архієрея.
Це діялось потайки від шпигуючого ока ворога в присутності
тільки кількох свідків...» 1
А ось що писав про свою висвяту в листі до одного приятеля
у Швейцарії сам Сліпий: «Я був висвячений таємно у свято
непорочного зачаття 22.12 1939 року в каплиці митрополита Ан¬
дрія. Святителем був сам митрополит Андрій Шептицький, я пи¬
тав себе самого, чи я завтра рано зможу ще встати на волі...» 2
(підкреслено нами.— С. Д.).
Через якийсь час після уже згаданої наради у Шептицького
подав голос і тайний коадютор. У 1940 році нелегально вийшла
брошура «Головні правила сучасного душпастирства», де досить
детально була викладена техніка підривної діяльності для душ¬
пастирів уніатської церкви в умовах «виняткового стану». Автор
ховався під ініціалами «О. И. С.». Розраховуючи на близьку
війну і на перемогу фашистської Німеччини над СРСР, цей про¬
вокатор у сутані закінчував інструкцію такими словами: «Дай,
боже, щоб цей винятковий стан не тривав довго!».
Нелегальну антирадянську діяльність уніатська церква тісно
пов’язувала з підривною роботою оунівського підпілля. Але
перш ніж розповісти про це зворушливе єднання, варто хоча б
коротко згадати про ті зміни, що сталися в оунівській резиден-
турі гітлерівської розвідки з дня безславної смерті Коновальця.
1 «Сучасність», № 3 (27), 1963 (Мюнхен), стор. 101.
2 «Християнський голос», 14 квітня 1963 року (стаття «Митрополит Слі¬
пий: Я хочу повернутись»).
162
Вісті з оунівського лігвища
Андрій Мельник почував себе в новій ролі досить впевнено.
І для цього були підстави. Другий збір ОУН без заперечень
затвердив обрання нового «вождя», а німецька розвідка схва¬
лила це рішення. Одержавши чергову платню від свого шефа,
«Консул 1-й» на радощах зібрався було вирушити на курорт,
щоб підлікувати свої нерви, коли несподівано від німецьких
хазяїв надійшов терміновий наказ: «Тримати ОУН у повній бо¬
йовій готовності».
Оунівські осередки в Німеччині перевели на казармений
стан. Тих, хто знав німецьку й польську мови, прикомандиру-
вали до окремих військових частин і оперативних груп особли¬
вого призначення. З добірних оунівських горлорізів створювали
самостійні диверсійно-терористичні групи для виконання спе¬
ціальних завдань.
В центральному лігвищі ОУН панував шум і гамір аж до
виступу в похід. Такий наказ було одержано в ніч на ЗО серпня,
коли диверсійно-терористичні групи оунівців за наказом абверу
уже проводили провокаційні операції на польській землі. А вже
першого вересня німецько-фашистські загарбники почали воєн¬
ні дії.
Під час загарбання Польщі оунівська агентура стала у ве¬
ликій нагоді німецько-фашистській розвідці. Ті, хто володів
польською мовою, у складі моторизованих оперативних груп
особливого призначення допомагали фашистам захопити архів
розвідувального відділу польського генштабу. А група найбільш
тренованих шибайголів, переодягнена у форму польських жов¬
нірів, брала участь у провокаційному нападі на німецьку радіо¬
станцію в Гляйвіце, що й послужило приводом для вторгнення
гітлерівських загарбників у Польщу. Щоправда, всі члени цієї
банди були приречені німецькою розвідкою на смерть, адже для
того, щоб замести сліди цієї огидної провокації, перед нападом
кожному вприснули смертельну дозу повільно діючої отрути.
Оунівську агентуру широко використовувало і гестапо. Але все
це звалося «тренувальними операціями», підготовкою до походу
проти Радянського Союзу. Націоналісти були переконані у тому,
що мине день-другий і вони разом з гітлерівськими арміями
переможно увійдуть у Львів.
І раптом радіо зіпсувало їхній запал повідомленням: радян¬
ські війська перейшли кордон і взяли під свій захист населення
Західної України.
З німецької військової розвідки і гестапо по цепу оунівської
резидентури було передано такий наказ: «Зберігати повний спо¬
кій. Не вдаватись до жодних акцій поза контролем абверу і
11*
163
служби безпеки. Час великого руху непереможної армії фюрера
на Україну і в безкраї простори Росії ще не настав. Провести
відбір кадрів, які під різним прикриттям, а головне, влившись
у маси населення, що рухається в райони, зайняті Червоною
Армією, мусять бути без зволікання перекинуті на Радянську
територію — в Західну Україну, на Україну Східну і в Росію.
Завдання для цих кадрів надійдуть у найближчі дні».
Зрозуміло, що в таку гарячу пору Мельнику було не до по¬
слань навіть своєму високому духовному пастирю, хоча саме
цього донесення Шептицький чекав з великим нетерпінням.
Митрополита воно інтригувало тим більше, що з деякого часу
він зробив для себе важливе відкриття, суть якого полягала у
тому, що в своїх інструкціях Ватікан розкривав «широкі обрії
високої політики» Гітлера щодо Сходу, а донесення оунівців
показували, як практично ця політика мала здійснюватись.
І ось, нарешті, прийшло донесення Мельника. Втішаючи Шеп¬
тицького, оунівський «вождь» писав, що «трагічне становище
триватиме недовго... Ми — оптимісти. Будемо вважати: все, що
сталося,— то на краще. Польща скінчила своє існування, проте
велика Німеччина має тепер по всій лінії свого нового кордону
на Сході найважливіші підступи до території того географічного
поняття, яке йменується СРСР. Ми переносимо свій постій
близько до краю, у Краків, звідки діяти нам буде набагато зруч¬
ніше. Зараз, крім тих завдань, про які я вже згадував, маємо
багато клопоту з нашими людьми, що примушені були покинути
край, втікаючи від більшовицької інвазії. Але вони не падають
на дусі; кажуть: «Втекли ми, правда, як боягузи, проте поверне¬
мось, як герої». Сподіваємось, що лінія зв’язку тепер установ¬
лена, буде діяти безперебійно, і ми будемо мати змогу постійно
тримати вашу екселенцію в курсі подій і користуватись вашими
завжди цінними для нас порадами».
І справді, побоюючись не стільки Червоної Армії, скільки
народної помсти, шукати порятунку під крилом гітлерівців кину¬
лись українські та польські пани і, звісно, українські буржуазні
націоналісти. Особливо багато таких біженців тікало із Львова.
Перед небезпечною дорогою вони приходили прощатись до свого
митрополита, просили його благословення і залишали йому цін¬
ності, яких не могли забрати з собою: «історичні» документи
і унікальні речі для схову.
Гостей такого сорту гітлерівці зустрічали привітно, перепу¬
стивши через розвідувально-гестапівський фільтр, піклувалися
про них, даючи зрозуміти, що при нагоді їх використають для
підривної діяльності на радянській території. Ідеологічну та вся¬
ку іншу «обробку» перебіжчиків абвер і гестапо поклали на свою
оунівську агентуру. А націоналісти з гордістю доводили своїм
164
землякам, вчорашнім пансько-польським лакузам, переваги ні¬
мецько-фашистських переможців над польськими панами. І не¬
зважаючи на те. що гітлерівці після загарбання Польщі присту¬
пили до знищення і самого польського народу, польське панство
і католицьке духовенство вважали цих катів не своїми ворогами,
а визволителями, які врятували їх від «більшовизму».
Як відомо, велику частину польських земель — Познанщину,
Верхню Сілезію, Примор’я, Лодзінське воєводство та ін.— німе¬
цько-фашистські окупанти включили до складу рейху, а решту
оголосили «генерал-губернаторством», на територію якого загна¬
ли польське населення з «імперських», тобто загарбаних Німеч¬
чиною польських земель. У цьому злодіянні активну участь бра¬
ли й оунівці, які почували себе у Польщі головними помічниками
гітлерівських катів. Абвер і гестапо надавали їм повну свободу
дій на польській території. До послуг українських націоналістів
було все — німецькі документи, проїзні квитки, машини для ви¬
конання «спеціальних завдань» і для «виявлення власної ініціа¬
тиви», які зводились до виконання оунівцями ролі наводчиків
кривавих розправ над патріотами.
Для ілюстрації цієї ганебної діяльності можна навести без¬
ліч прикладів, але обмежимось таким. У пансько-польських тюр¬
мах і у відомому своїм жорстоким режимом концтаборі Березі
Картузькій страждало багато політичних в’язнів — учасників ре¬
волюційного руху в панській Польщі. Побоюючись, щоб револю¬
ціонери не втекли, гестапо виділило спеціальні оперативні групи
для перевірки політв’язнів. Роль експертів у них відвели оунів-
цям, які, природно, виявляли особливу «турботу» до в’язнів із
Західної України. Свідомих і загартованих революціонерів вони
відбирали для знищення у німецько-фашистських концтаборах
смерті, а людей нестійких, зрадників і боягузів вербували до
своєї агентури і після відповідної підготовки засилали з спеці¬
альними завданнями на радянську територію.
Ось як про це писали самі оунівці в одному з документів під
назвою «Біла книга»: «Вождь (мається на увазі Андрій Мель¬
ник.— С. Д.) доручив одному з членів проводу виїхати на театр
воєнних дій. Перед від’їздом вождь доручив члену ПУН (про¬
воду українських націоналістів.— С. Д.), компетентному в спра¬
вах політв’язнів, бути в контакті з німецьким командуванням,
а також із спеціальною командою ОУН, яка була надіслана на
фронт для виконання актуальних завдань національного руху...»
Отаким було насправді те «високе довір’я» гітлерівців до
ОУН, про яке з великою погордою писав у своєму донесенні
митрополиту Андрій Мельник.
165
Як павуки у банці
Слідом за першим, спокійним донесенням Мельника Шепти-
цькому до Львова полетіло друге, сповнене обурення і люті. Ви¬
нуватцем такого збудження була «людина дикої свавільності,
садист Бандера», який, учинивши бунт в ОУН, прагне усунути
Мельника, щоб самому стати верховодом націоналістичної ор¬
ганізації. Мельник просив митрополита вплинути на «дикуна
Бандеру». «20 років ОУН була монолітом,— писав Мельник,—
і раптом тепер, напередодні здійснення за допомогою наших
союзників-німців своїх національно-визвольних змагань, коли так
потрібно об’єднати всі існуючі на еміграції українські угрупо¬
вання в єдину національно-визвольну силу, Бандера розбиває
єдність самої ОУН, яка тільки одна й спроможна взяти на себе
виконання цього так важливого завдання...»
Що ж справді трапилось в оунівському лігвищі, коли сам
«вождь», як його називали прибічники, агент німецько-фашист¬
ської розвідки «Консул 1-й» змушений був звертатись по допо¬
могу саме до свого духовного пастиря і наставника, а, скажімо,
якщо не до Гітлера, то хоча б до Гіммлера?
Попович Бандера після розгрому Польщі, вирвавшись з в’яз¬
ниці, де він перебував після суду за вбивство Перацького, по¬
спішив до оунівців, де відразу ж відчув себе в ореолі слави.
І було від чого. Шефи з німецької розвідки і не думали докоря¬
ти своєму агенту за порушення їх директиви про припинення
протипольських акцій, а навпаки, зустріли Бандеру з помпою,
влаштувавши йому розкішну вечерю на конспіративній кварти¬
рі. Вони були в захваті від відповіді на запитання, чому він лік¬
відував міністра, не маючи на те вказівок розвідки. «Знищуючи
Перацького,— самовпевнено говорив Бандера,— я виконував ті
вказівки, які ви хоч і не давали, але збиралися дати мені, бо ж
припинити протипольські акції без останнього ефектного пост¬
рілу — зважте, чи варта була б чогось ОУН тепер, коли червоні
совєтизували західноукраїнські землі?»
Оунівці, особливо «молода генерація», також зустріли Бан¬
деру, як героя. З появою такої «сильної фігури», як Бандера,
німецька розвідка вирішила поки що розколоти ОУН, принаймні
на дві ворогуючі між собою групи. Так, мовляв, буде спокійніше,
та й агентура буде слухнянішою, коли над нею висітиме загроза
викриття з боку конкурентів. На головному, тобто на підривній
діяльності на радянській території, це не позначиться, міркували
стратеги фашистської розвідки. Обидві групи однаково рвати¬
муться в бій з більшовиками — надто привабливі перспективи
відкривалися перед ними у зв’язку з походом проти СРСР.
І прийнявши на озброєння таку тактику, німецька розвідка пря¬
166
мо натякнула Бандері, що на чолі ОУН вона хотіла б бачити
не обережного Андрія Мельника, а сміливого Степана Бандеру.
При цьому, враховуючи здібності свого надто ініціативного аген¬
та, його спеціально попередили, що фізичне усунення конкурента
в даному разі було б шкідливим.
Для Бандери натяк шефів означав наказ, і він почав діяти
енергійно і рішуче, спочатку оголосивши, ніби Мельник самочин¬
но посів місце оунівського «вождя», що заповіт Коновальця,
про який буцімто твердив Омелян Сеник («Канцлер»), є вигад¬
кою мельникових прибічників і що другий великий збір ОУН,
на якому Мельника затвердили наступником Коновальця, не
може вважатись «законно представницьким», бо, мовляв, у ньо¬
му взяли участь лише друзі Мельника.
Бандеру підтримувала «молода генерація» оунівських шибай¬
голів — так звані «бойовики», Мельника — старі оунівські про¬
йдисвіти, зв’язані з багатьма імперіалістичними розвідками —
«фундатори УВО», багато з яких ставили Мельнику і собі як
особливу заслугу безпосередню участь у боротьбі проти Радян¬
ської влади на Україні. Отже, розкол відбувся, і виникло два
табори ОУН — мельниківці та бандерівці. Боротьба між ними
ще повніше розкрила мерзенність цієї бандитської зграї, в якій
на смерть билися отруйні павуки, нацьковані німецькою розвід¬
кою один на одного.
В міжусобній боротьбі перевага спочатку була на боці «Кон¬
сула 1-го». Щоб якось урівноважити сили, гітлерівці зміцнили
позиції Бандери підтримкою старих авторитетів, генерала Кур-
мановича і більш молодого, але спритного сотника Ріко-Ярого.
До деякої міри вони були особами примітними. Обидва — «ве¬
терани» німецької розвідки, генерал австрійської армії Курма-
нович — ще з часів першої світової війни, а сотник Ріко-Ярий —
трохи пізніше, з перших днів організації УВО. Саме один з
найближчих підручних Коновальця сотник Ріко-Ярий звернув
увагу німецької розвідки на Бандеру як на особу, котра «подає
великі надії».
Ця підтримка підняла акції Степана Бандери, і двобій між
оунівцями значно загострився. Вони не зупиняються ні перед
чим і викривають один одного"та обидва разом ОУН як розбав¬
лений провокаторами польської дефензиви витвір німецької таєм¬
ної служби, що перепродувався залежно від попиту розвідкам
інших імперіалістичних держав. У пошуках підтримки вони ви¬
носять взаємні звинувачення на суд всієї української еміграції,
видавши збірку «Для чого потрібна була чистка ОУН», а також,
як це водиться «у людей», «Чорну книгу» і «Білу книгу». Цими
своєрідними звинувачувальними актами Бандера і Мельник
остаточно зривають один з одного маски, показуючи, як вони,
167
прикриваючись гучними словами про «національно-визвольну
боротьбу» за «незалежну самостійну соборну Україну», за «від¬
родження нації» і т. ін., готувалися до ролі розпинателів свого
народу, аби тільки забезпечити собі роль сатрапів гітлерівських
загарбників, які збиралися знищити Радянський Союз
З самого початку боротьби «Консул 1-й» не переставав звер¬
татись до шефів з німецької розвідки з доносами на Бандеру,
з слізним проханням приборкати «цього дикуна», але його хазяї
незмінно ухилялися від прямого визначення своєї позиції, поси-
1 І сьогодні, коли імена обох оунівських «вождів» пішли в небуття, та
й самі вони більше не поганять землі, бо одного отруїли пацюковою отрутою,
а другий нещодавно помер,— чвари між їхніми спадкоємцями мають все та¬
кий же запеклий характер. Вигнані українським народом, вони забилися
в комфортабельні нори різних імперіалістичних розвідок. Вони ще прагнуть
зберігати хоч якусь видимість респекту, видаючи свої часописи і газетки,
скликаючи різні конференції. Але як тільки ЦРУ чи якась інша розвідка
кидає їм чергову подачку, де дівається той респект: вони скидають фраки,
засукують рукава і починають обливати один одного багнюкою, точнісінько
в тій же манері, як колись це робили Бандера і Мельник.
Наводимо витяг із статті відомого діяча трудової української еміграції
і робітничого руху в Канаді Петра Кравчука «Баталія бандерівських «ідеоло¬
гів», надрукованої в прогресивному українському тижневику «Життя і сло¬
во» (Торонто) від 23 червня 1969 р.
«В останніх місяцях,— пише Петро Кравчук,— розпалилась «війна» між
бандерівськими «ідеологами» — Дмитром Донцовим і Петром Мірчуком.
Дмитро Донцов — відомий націоналістичний хамелеон, йому вже пішов 86-й...
Він перескакував з однієї політичної платформи на іншу — від соціал-демокра¬
тів до крайнього націоналізму. Перед другою світовою війною він редагував
у Львові горезвісний «Вісник», на сторінках якого публікувались пеани на
честь Муссоліні, Гітлера, Франко... Донцов написав кілька книжок і брошур,
які примусово вивчались українськими фашистами «капральськими доручен¬
нями» в «ідеологічно-політичному вишколі» ОУН... Після другої війни він
приплентався до Канади і поселився у Монреалі, звідки час від часу шква¬
рить довжелезні «опуси», які пересипає цитатами різних реакційних, расист¬
ських і людиноненависницьких «авторитетів».
Петро Мірчук молодший на цілих ЗО років... Він один з провідників бан¬
дерівського кубла... Вважає себе ідеологом і істориком ОУН.
Ще донедавна Петро Мірчук... приклонявся перед папою українського
фашизму (Донцовим. — С. Д.). Однак раптово збунтувався і встряв з ним
у пристрасну полеміку, яка, до речі, перейшла у сварку. Донцов каже, що
Мірчук твердить, що він «не вніс нічого нового» і не видвигнув «нових ідей»...
Іншими словами, Донцов закидує Мірчукові, що він підкопується під п’єдес¬
тал папи українського фашизму. Чи може він це простити йому? Аж ніяк!
І він почав публічно бештати свого колишнього учня...
Дуже примітне у цій баталії те, що Петро Мірчук, цілячись у Дмитра
Донцова, фактично стріляє теперішнього «вождя» бандерівщини — оперетко¬
вого «прем’єра» з гітлерівської окупації Львова Ярослава Стецька, який ро¬
бить велику «визвольну політику» з сайгонськими, сеульськими і формозьки-
ми кловнами...
Чи на цьому бандерівська «війна» закінчилась? Ні! Вона тільки почалась.
Треба сподіватись, що вона скоро розгориться з новою силою і охопить всі
бандерівські кубла...»
168
лаючись на те, що боротьба між Мельником і Бандерою ніби є
«хатньою справою ОУН» і втручатися в неї «німецькі державні
чинники» не збираються. Мельник спробував було вплинути на
Бандеру іменем митрополита Шептицького, але попович зухвало
відповів: «З його екселенцією я сам буду говорити в цій справі».
До речі, незабаром і Мельник, і Бандера одержали від Шеп¬
тицького категоричний наказ покінчити з ганебною сваркою.
Скориставшись вказівкою свого духовного наставника, Мель¬
ник поткнувся було до суперника з «добрим словом», щоб роз¬
почати консолідацію із взаємного примирення, але Бандера від¬
кинув цю пропозицію, рішуче заявивши, що примирення може
відбутися тільки на другому великому зборі ОУН, підготовка
до якого вже йшла повним ходом.
Запроданці за роботою
• Запекла боротьба між Мельником і Бандерою точилася май¬
же весь 1940 рік. Але прийшов час, коли обидва оунівські «фю-
рери» були змушені трохи зменшити свій запал і по волі хазяїв
переключитись на виконання більш актуальних завдань. Період,
потрібний законсервованому на Західній Україні оунівському
підпіллю, а також засланій на цю територію агентурі для ви¬
вчення і пристосування до нових умов, закінчився. Пробила
година активізації всіх підпільних сил на радянській території.
Йшлося про відчутне посилення антирадянської агітації і про¬
паганди, збирання відомостей про політичні настрої населення,
про розташування військових частин і штабів, виявлення засобів
оборони, а також виконання інших завдань, які в дальшому
передаватимуться німецькою розвідкою в міру потреби через
Бандеру і Мельника.
Крім того, обом оунівським лідерам вручили спеціальну ін¬
струкцію, що передбачала ті заходи, практичне здійснення яких
мало бути розроблено обома проводами (на цей час обидва
вони мали свої центральні проводи). У цій інструкції містився
ще один вартий уваги пункт, в якому і Бандері, і Мельнику ре¬
комендувалось, посилюючи інформативну й іншу діяльність аген¬
тури в Західній Україні, активніше використовувати греко-ка-
толицьку церкву, пам’ятаючи, що «в радянських умовах церква
є єдино легальною інституцією, чужою, а значить, і ворожою ідео¬
логії більшовизму». При цьому підкреслювалось, що, «за одер¬
жаними відомостями, греко-католицьке духовенство з часу
приходу радянських військ не тільки нічим не виявило своєї під¬
тримки владі совєтів,— навпаки, це духовенство сіє серед насе¬
лення недовір’я до неї і плекає надії на зміну небажаного для
церкви стану...»
169
Завдяки зворушливо тісному співробітництву Шептицького
з обома оунівськими «вождями» уніатська церква зробила німе¬
цькій розвідці неоціненні послуги. При активному сприянні мит¬
рополита і його коадютора оунівці обох таборів на радянській
землі не тільки не вели між собою ніякої боротьби, а й зберігали
непорушну єдність. З благословення Шептицького бандерівсько-
мельниківські молодики перетворили уніатські храми і монасти¬
рі у склади своєї зброї, домівки священиків і келії монахів — на
явочні пункти, де завжди можна було знайти комфортабельний
притулок, а в разі потреби — «криївку» і допомогу в налаго¬
дженні потрібних зв’язків, а також одержати цінну шпигунську
інформацію.
В свою чергу, оунівці тримали уніатських священиків і мона¬
хів у курсі міжнародних подій. Донесення про це систематично
надходили на центральний пункт зв’язку — в святоюрський штаб,
де всі відомості відповідно препарувалися і передавались німе¬
цько-фашистській розвідці.
Шепіт на озброєнні
Окреме місце в підривній діяльності уніатської церкви і укра¬
їнських буржуазних націоналістів проти влади Рад на Західній
Україні посідала пропаганда пошепки.
Важко з точністю стверджувати, чи відомі були Шептицько-
му висловлювання американського журналіста Френка Кента,
який писав: «Напрочуд дивно, як швидко розповідь, що передає¬
ться з уст в уста, може в місті з мільйоном жителів обійти всіх,
просочити все населення. Напрочуд дивно також, яка велика
кількість людей може повірити неправдивим чуткам, особливо
недрукованого характеру...» І особливо тоді, додамо ми, коли ці
чутки передаються пошепки. Але можна сміливо стверджувати,
що Шептицький старанно вивчив «Меіп Катрї» («Моя бороть¬
ба») Гітлера (до речі, примірник цієї книги подарував йому ще
Коновалець) і, отже, добре знав, що Гітлер відкрито оголосив
брехню наймогутнішим засобом політичного впливу на маси і
застосовував її у своїй державній політиці. Чи то думка амери¬
канського журналіста, чи то гімн брехні єфрейтора, а швидше
власний досвід підказали уніатському митрополиту широко за¬
стосувати такий мобільний метод.
І ось з святоюрського кубла багатоустим шепотом спритної
армії уніатського духовенства, а також причаїлого оунівського
підпілля по всіх західних областях України поширювались най-
неймовірніші зловмисні і провокаційні чутки. А до чуток на всяк
випадок додавалися вказівки про те, як себе поводити. «Не вір¬
те жодному слову комуністів,— прямо в ухо віруючому пристрас¬
170
но белькотів чернець.— Вони сьогодні з помпою вдерлися, завт¬
ра будуть з ганьбою вигнані Гітлером. Відмовляйтесь брати
панську землю, бо вона не ваша; церковну і монастирську, бо
вона божа; не приймайте чужого рухомого і нерухомого майна,
бо за це все доведеться розплачуватись своїм власним життям.
Не братайтесь з радянцями. Поводьте себе так, щоб радянці
відчували себе чужими в нашому краї. Чекайте на чудеса і зна¬
мення, які будуть передвісниками того, що завтра розпочнеться
хрестовий похід проти червоного дракона. Той, хто порушува¬
тиме ці вказівки, най буде проклятий. На нього чекає відплата
на цім і на тім світі».
Яку мету переслідував шепіт і для чого він знадобився таким
сановним людям? Головним своїм завданням вони вважали збе¬
реження «душі віруючих» від «згубного впливу безбожної вла¬
ди» шляхом залякування страшними небесними і земними
карами за порушення десятої заповіді, якою, мовляв, господь
бог заборонив зазіхати на чуже добро, на власність ближнього,
застереження віруючих, щоб вони не брали участі в жодному
починанні Радянської влади, пам’ятаючи «осторогу» Шепти¬
цького про те, що «хто допомагає комуністам в їх роботі, той
зраджує церкву». Для цього душпастирі використовували кожну
нагоду в церкві і вдома, келійну і навіть прилюдну (через про¬
повіді) обробку, для якої найкращим засобом була сповідь. Не
обмежуючись шепотом, уніати фабрикували різні знамення,
чудеса і призвістки, пророкуючи, що війна ось-ось розпочнеться
і, нарешті, прийде кінець Радянській владі не тільки в Галичині,
а й на Україні і в Росії. За вказівками з святоюрського штабу
особлива увага священиків зверталась на обробку свідомості
жінок — як посередників між їх неслухняними чоловіками і си¬
нами.
Проте титанічні зусилля уніатських священиків \ оунів¬
ських горлорізів були марними. Визволений народ щиро і ра¬
дісно включився в будівництво Радянської влади.
Розрахунок на провокацію
Час все йшов, а обіцяний Ватіканом та оунівськими «вож¬
дями» хрестовий похід проти Радянського Союзу не розпочи¬
нався. Апостольська столиця настійливо вимагала фактів про
«переслідування більшовиками церкви», про «знущання безбож¬
ників над духовенством і віруючими», але їх, як і раніше, не
було. Уніатські попи, котрі при наближенні радянських військ
втекли до гітлерівців (ця невелика група складалась щось із
20 чоловік, серед них були Базюк Дмитро, Думанський Микола,
Годис Антін, Залєський Михай, Еліїв Ярослав, Ільков Микола,
171
Левицький Володимир, Мушкевич Володимир, Стасюк Омелян
та інші), поширювали чутки, ніби більшовики на смерть заму¬
чили митрополита Андрія Шептицького.
При страшенному голоді на факти буржуазні газети з ра¬
дістю підхопили цю брехню, наввипередки друкуючи некрологи
і статті з приводу «геройської смерті митрополита». Зрозуміла
річ, найбільш злісно репетував Ватікан, для кого ця вигадка
була вкрай жаданою. Апостольська столиця оголосила смерть
Шептицького «мученицькою», а «мучеництво» митрополита —
«диким злочином більшовиків». Проте, як не подобалась їм ця
версія, з нею довелося розпрощатись. Факт «мученицької» смер¬
ті уніатського владики було спростовано, і високі інсинуатори
перед усім світом пошилися в дурні.
Ватікан був схильний поставити провал цієї вигадки в про¬
вину не кому іншому, як самому Шептицькому, досить прозоро
натякнувши йому про дефіцит достовірних фактів про «дикі зло¬
чини більшовиків» проти церкви. Фактів не було, навіть не¬
зважаючи на одчайдушні зусилля уніатської і оунівської аген¬
тури.
Але ж вони потрібні. Значить, їм бути. І Шептицький заду¬
мав спровокувати органи Радянської влади на «дикі злочини
проти церкви та її служителів». Для цього він вирішив скласти
від свого імені погромно антирадянське послання до віруючих
і духовенства уніатської церкви. Розсилаючи послання всім па¬
рафіям, одночасно призначив день оголошення його з церковного
амвона. На той же день .призначено і виступ самого Шепти¬
цького у соборі святого Юра з цією ж проповіддю. Досвідче¬
ний дипломат і підступний інсинуатор, він розраховував, що,
безперечно, не всі священики підуть на риск оголосити його
«пастирське послання» прилюдно в церкві. Таких «героїв», при¬
пускав він, знайдеться десяток-два, не більше, на всю митро¬
полію. Отже, якщо органи Радянської влади і заарештують цих
священиків, то це не тільки не пошкодить церкві, а навпаки,
принесе їй користь, бо дасть можливість Риму підняти антира-
дянську кампанію. Щодо своєї особи, Шептицький, вивчивши
обстановку, був зовсім спокійний і впевнений у тому, що заареш¬
тувати його не насміляться, а якщо й насміляться, то «більшо¬
вики пожалкують», оскільки це стане «безпрецедентним міжна¬
родним скандалом». Він вважав, що за всіх обставин виграє
він, і тільки він, навіть тоді, коли Ватікан не дасть санкції на
здійснення цієї провокації.
А просити санкцію апостольської столиці — це було, власне,
центральним пунктом плану уніатського митрополита. З цього
він і почав, коли в грудні 1939 року виклав свій план конгрегації
східної церкви. В конфіденціальному листі до папи Пія XII Шеп-
172
тицький «слізно» просив найсвятішого отця благословити його
на «мученицьку смерть». Незаперечно підтверджує всю цю про¬
вокаційну витівку та ж офіційна заявка підставного постулатора
редемпториста Гринчишина до Ватікану в справі причислення
Шептицького до «лику святих». В артикулах 110—117 цієї заяв¬
ки, викладаючи «геройську смиренність» Шептицького, з якою
він, мовляв, сприймав усі знегоди життя, постулатор пише, що
митрополит мав «смиренне бажання» бути «мучеником за віру»,
про що в грудні 1939 року благав папу Пія XII: «...Нехай його
найсвятішість дозволить — по-отцівському і апостольськи благо¬
словить на прилюдну смерть за віру...» (зрозуміла річ, від рук
більшовиків).
Чи то у Ватікані зрозуміли справжню суть провокації уніат¬
ського митрополита, чи то спільник Гітлера Пій XII уже тоді
знав про наближення дня фашистського «бліцкрігу» проти Радян¬
ського Союзу, але найсвятіший папа не давав Шептицькому
свого благословення.
А тим часом уніатський владика нетерпляче чекав на цю
санкцію. Нервове напруження настільки загострило хронічну
недугу Шептицького, що навесні 1940 року він захворів. Най¬
ближче оточення всерйоз побоювалось, що в разі його смерті
в умовах «виняткового стану» церква може опинитись у скрутно¬
му становищі. Але дехто потайки радів, і насамперед коадю¬
тор з правом наступництва Иосиф Сліпий та його «друг» епіскоп
Микита Будка. «Святе діло було б умерти митрополитові вчас¬
но,— радились ці єзуїти між собою,— тоді можна й оголосити,
що його екселенцію замучили більшовики, що тільки підтвер¬
дило б попередній розголос про це і захистило апостольський
престол від тих докорів, які чуються на його адресу після некро¬
логів на живого митрополита, і послужило б на користь святій
католицькій церкві».
Одначе Шептицький не помер, і хоч, як і раніше, не підво¬
дився, але, сидячи в пересувному кріслі, активно взявся за «цер¬
ковно-громадські справи». Можна тільки дивуватись, як доб¬
ре налагодив митрополит службу розвідки всередині духовної
ієрархії, коли спромігся дізнатись навіть про потайні міркування
коадютора та епіскопа щодо його «вчасної смерті». Про це свід¬
чить розповідь Микити Будки про його розмову з митрополитом.
Ось її запис: «Не сподобив мене господь вчасно вмерти»,—
мовив до мене зітхаючи митрополит, коли після його видужання
ми якось залишились з ним на самоті.— Я зразу ж зрозумів,
що екселенції відома наша з Сліпим розмова про його смерть.
Я мовчав. Митрополит, ритмічно стукаючи олівцем по столу,
пильно дивився на мене.— Смерті вам, екселенціє, я ніколи не
бажав,— відповів я нарешті Шептицькому,— але про смерть
173
вашу ми говорили, говорили так, що коли б таке тяжке горе
спіткало нашу церкву саме в той час, який ви назвали «вчас¬
ним», то вашу смерті можна було б назвати мученицькою, а це
спричинилося б до того, що послідувала б беатифікація, а потім
і канонізація вашого, екселенціє, імені. Шептицький перебив
мене: «Є час жити, є час помирати,— бог умудряє людину бажа¬
ти жити лише до тих пір, поки її життя має більшу ціну, ніж
смерть».
Згодом з’ясувалося, що задумана провокація все одно має
здійснитися, тільки залежно від обставин — чи то у варіанті
Шептицького, чи то у варіанті його коадютора, якому не терпі¬
лося реалізувати своє «право наступництва».
Під маскою доброчинності
Після одужання Шептицький поспішив активізувати зв’язки
з Краковом, де звили гнізда «проводи» і «оперативні бази» укра¬
їнських буржуазних націоналістів усіх мастей. Уніатський вла¬
дика добре знав, що всі ці «проводи» під керівництвом гестапо
і німецької військової розвідки посилено готуються до походу
проти СРСР. В останній доповіді Мельника, зокрема, повідом¬
лялось, що «німці, вивчивши обстановку на Радянщині, цілком
певні в успіху «бліцкрігу»: Радянська Росія буде розгромлена за
1—2 місяці». В тій же доповіді після численних скарг на адресу
дикуна Бандери Мельник констатував, що напередодні «великих
подій» серед української еміграції панує сильний розбрат.
Тим часом проблема об’єднання всіх націоналістичних течій
і угруповань на еміграції найбільше турбувала Шептицького.
Він прагнув створити якомога сильніший загін з усіх емігрант¬
ських течій, щоб поставити на службу німецькому фашизму в
наступних боях з Країною Рад. І не гаючи часу, він передає
Мельнику, Бандері та окремим верховодам інших націоналістич¬
них угруповань таку директиву: «Перед лицем великих подій до
осягнення наших національних ідеалів нам конче потрібна єд¬
ність, бо обставини можуть так скластися, що ми їх не осягне¬
мо... Дбайте про те, щоб усі усвідомили цю потребу, щоб усі
бажали примирення, йдучи на взаємні поступки. Осягнувши по
змозі якнайбільшої єдності, українці повинні взяти участь у ве¬
ликих подіях не як емігрантські черепки...»
До настанов уніатського владики прислухались всі націона¬
лісти. Консолідацію взялись проводити і оунівці — мельниківці
та бандерівці, і гетьманці, і навіть петлюрівці, очолювані завжди
п’яним «головою УНР» головним отаманом Лівицьким. Такому
«єднанню» передували переговори між представниками різних
угруповань, взаємний зондаж і обмін думками.
174
До певної міри відтворити атмосферу, в якій відбувалась ця
взаємна розвідка, може один цікавий документ. В ньому йдеться
про представників мельниківців і гетьманців. Чи то гетьманець
Мурашко зондував члена центрального оунівського проводу
мельниківців Сеника («Канцлера»), чи то навпаки, але Мурашко
занотував у своєму щоденнику таке: «...Мав довгу і цікаву роз¬
мову з п. Сеником. Це не Сеник, а цинік і шельма. Він тлумачив
мені все про ту ж консолідацію.— «Ми повинні йти на Україну
з’єдинені, а не розпорошені і в розбраті»,— переконував мене
Сеник. У цьому він має цілковиту рацію. «Але чому ми маємо
йти під оунівським прапором, а не під штандартом гетьмана?» —
запитую я його.— «Та тому,— говорить Сеник,— що штандарт
гетьмана заплямований ще з 1918 року, а тепер його й зовсім
обкаляли горобці у Ванзее. Наш же прапор — оунівський —
осяяний славою визвольної боротьби як на ЗУЗ, так і на СУЗ К
Ви, гетьманці, не маєте нічого на Радянщині, а ми маємо своїх
людей, свої осередки... Хіба ви не розумієте, що розбрат між
нами, наша розпорошеність шкодять нам? І ми, і ви сьогодні на
послугах німців, бо німці нам потрібні. Але доки ми розпорошені,
німці мають з нами справу як з «роздрібною» категорією, а
не «оптовою». В комерції роздрібні ціни, як відомо, вищі за
оптові. В політиці, навпаки,— оптові ціни вищі, ніж роздрібні.
Консолідувавшись, ми станемо для німців категорією оптовою
і домовимось з ними про оптову ціну. Це треба зробити тепер,
тут, на еміграції, бо діставшись з німцями на Україну розпоро¬
шеними, ми багато програємо...»
Акція по консолідації всіх націоналістичних сил не принесла
наслідків. Навіть різні течії оунівців не знайшли спільної мови,
що, до речі, задовольняло їх хазяїв з німецької розвідки. Проте
Бандера, розраховуючи в майбутньому на підтримку митрополи¬
та, з дозволу тих же хазяїв якоюсь мірою виконав його директиву.
Треба сказати, що в той час, коли в Кракові одержали цю
настанову Шептицького, спритний попович на другому великому
оунівському зборі уже встиг оформити свій «провід ОУН» і себе
як оунівського «вождя-фюрера № 1» «законним наступником»
Коновальця. До свого проводу він підібрав одчайдушних горло¬
різів з молодої генерації крайової екзекутиви, таких, як Оте¬
цько, Лебідь, Ленкавський, Шухевич (Роман), Охримович, та ін¬
ших апробованих гестапо і німецькою розвідкою бандитів.
Влаштувавши внутрішні справи, Бандера наполегливо взявся
за виконання директив Шептицького. Він не гребував ніякими
засобами, щоб умовити націоналістичних «авторитетів» об’єдна¬
тись під його керівництвом. Декого він просто залякував, інших
1 ЗУЗ — західноукраїнські землі; СУЗ — східноукраїнські землі.
175
купляв обіцянками, третіх переконував з допомогою того аргу¬
менту, що «німецькі державні чинники» роблять ставку виключ¬
но на нього, Бандеру. Але розпочата ним кампанія успіхів не
приносила. Бо напередодні вторгнення гітлерівських орд у Ра¬
дянський Союз серед українських націоналістів, які базувалися
в Кракові, Берліні, Празі, спішно розповсюджувалась відозва
консолідаторів і консолідованих, в якій директива Шептицького
майже слово в слово повторювалась як заклик: «Жодних супе¬
речок і внутрішніх міжусобиць в українському національному
житті!» Відозву підписали кадрові оунівці — Ярослав Старух,
Василь Охримович, Євген Врецьона, Віктор Андрієвський та
інші. Але серед них були й імена «авторитетів» — по-дитячому
сюсюкаючого петлюрівського генерала Омеляновича-Павленка,
відомого угодовця, колишнього віце-маршалка польського сейму
Василя Мудрого і навіть «маститого», колишнього отамана УГА,
Степана Шухевича, відомого оборонця оунівців на судових про¬
цесах у панській Польщі. До речі, Василь Мудрий і Степан
Шухевич були найближчими «радниками», а разом з тим і вико¬
навцями «порад» Шептицького. З його відома вони в свій час
дали згоду Коновальцю виконувати обов’язки членів проводу
УВО (за наказом Коновальця цей факт був суворо утаємниче¬
ний). Всі ці «авторитети» українських націоналістичних зрад¬
ників, незважаючи на дружні стосунки з Мельником, раптом по¬
вірили у Бандеру. Пояснювалось це просто. Посилено готуючись
до «блискавичної» війни проти Радянського Союзу, гітлерівці
дали бойовий наказ «бути напоготові» обом оунівським верхо¬
водам — і Мельнику, і Бандері. Але фактично з консолідації ні¬
чого не вийшло. Та й як могло бути інакше, коли кожен з цих
бандитів тільки і думав, як подорожче себе продати німецьким
хазяям і отримати якнайбільший шматок в майбутньому поході
на Радянську Україну.
Наказ по агентурному цепу
Готуючись до першого удару по Країні Рад, німецько-фа¬
шистська розвідка навесні 1941 року дала таємний наказ керів¬
никам українських націоналістичних резидентур завчасно при¬
вести їх у стан бойової готовності для виконання якихось
спеціальних завдань військового командування. В наказі було
визначено характер цих спеціальних завдань, але не називався
час, коли слід приступати до їх виконання. Гітлерівці попере¬
дили і Бандеру, і Мельника, що найслушніший момент вибере
сам фюрер.
До цього часу обидва оунівські «вожді» з своїми резиденту-
рами використовувались для виконання окремих доручень ге¬
176
стапо головним чином першим відділом німецько-фашистської
військової розвідки абвер-1, який організовував і здійснював
шпигунство на радянській території. Але цей таємний наказ йшов
від керівників абверу-2, у сфери діяльності якого входило фор¬
мування диверсійно-терористичних банд, вербування і засилання
агентури для організації антиурядових змов, здійснення теро¬
ристичних актів, убивств, проведення саботажу та іншої під¬
ривної діяльності на чужих територіях. Саме такі «спеціальні
завдання» і передав Бандері й Мельнику їх новий шеф — за¬
ступник начальника абверу-2 полковник німецько-фашистської
армії Ервін Штольце за розпорядженням керівника абверу-2
генерала Ервіна фон Лахузена.
Конкретизуючи наказ, полковник Штольце звернув увагу
обох оунівських «вождів» на те, що цю підготовку слід починати
з головного — завчасної розстановки своїх людей у Західній
Україні. При цьому, за спеціальними вказівками генерала фон
Лахузена, Бандері й Мельнику рекомендувалось для прикриття
своїх людей якнайширше використовувати «українську католи¬
цьку (уніатську) церкву» та її духовенство, яке повинно відігра¬
ти вирішальну роль у виконанні одного з найважливіших зав¬
дань — «збудженні ненависті до росіян і розпаленні національної
ворожнечі між народами більшовицької Росії».
На Нюрнберзькому процесі головних німецьких воєнних
злочинців було пред’явлено документ під № СРСР-231, який
прийнято Міжнародним військовим трибуналом і який є безпе¬
речним. Це — свідчення полковника Штольце з приводу таємного
наказу Мельнику і Бандері. Ось витяг із цього свідчення: «У бе¬
резні чи квітні 1941 року мій начальник — керівник відділу аб-
вер-2 генерал Лахузен — викликав мене до службового кабінету
і повідомив про те, що скоро Німеччина вчинить воєнний напад
на Радянський Союз, і в зв’язку з цим запропонував мені вико¬
ристати всі дані про Радянський Союз, які мав відділ абвер-2,
для проведення заходів по диверсії проти Союзу Радянських
Соціалістичних Республік. При цьому Лахузен попередив мене,
що все сказане ним про підготовку нападу на Радянський Союз
треба тримати в цілковитій таємниці... Тоді ж Лахузен дав мені
для ознайомлення і керівництва наказ, що надійшов від опера¬
тивного штабу збройних сил, за підписами фельдмаршала Кей-
теля і генерала Иодля, в якому містились основні директиви по
проведенню підривної діяльності на території СРСР після на¬
паду Німеччини на Радянський Союз. Цей наказ був уперше
позначений умовним шифром «Барбаросса». Надалі всі заходи
по підготовці війни проти Радянського Союзу називалися умов¬
но «операція Барбаросса». В наказі вказувалось на те, що для
нанесення блискавичного удару проти Радянського Союзу
12 428
177
абвер-2 при проведенні підривної діяльності проти СРСР повинен
використати свою агентуру для розпалювання національної во¬
рожнечі між народами Радянського Союзу (підкреслено нами.—
С. Д.). Виконуючи ці вказівки Кейтеля та Йодля, я зв’язався
з українськими націоналістами, що були на службі у німецької
розвідки, та іншими учасниками націоналістичних фашистських
угруповань, яких залучив до виконання вищепоставлених зав¬
дань. Зокрема, мною особисто були дані вказівки керівникам
українських націоналістів — німецьким агентам Мельникові і
Бандері — організувати зразу ж після нападу Німеччини на Ра¬
дянський Союз провокаційні виступи на Україні з метою під¬
риву тилу радянських військ, а також для того, щоб переконати
міжнародну громадську думку, ніби відбувається розклад ра¬
дянського тилу».
Воєнний злочинець Ервін Штольце заявив, що ці та інші за¬
ходи ствердив сам Гітлер.
Підтвердив це на Нюрнберзькому процесі також керівник
абверу-2 генерал фон Лахузен, який добре знав агентуру з
числа українських націоналістичних зрадників, особливо оунів¬
ців, багато з яких були офіцерами австрійської армії, так зва¬
ними січовими стрільцями. Адже Ервін фон Лахузен — австрієць
не тільки за своїм віденським акцентом. Він — старий кадровий
служака, офіцер Габсбурзької монархії, а після її розвалу посі¬
дав важливий пост у розвідувальному відділі австрійського міні¬
стерства оборони. Не тільки за службовими обов’язками, а й з
власної ініціативи допитливий фон Лахузен у свій час досконало
вивчив «українську проблему». Це дало йому «право» високо
оцінити роль «української парламентарної репрезентації», осо¬
бисто митрополита Шептицького і значення керованої ним уніат¬
ської церкви в Галичині, а разом — і всіх цих «українських
чинників» у планах експансії і агресії Габсбурзької монархії і
кайзерівської Німеччини проти Росії і України. З 1937 року
фон Лахузен (тоді вже начальник австрійської таємної служ¬
би) самовіддано виконував завдання гітлерівської розвідки і за¬
служив таке довір’я, що після аншлюсу Австрії йому доручили
керувати розвідувальними і диверсійними операціями проти схід¬
них і південно-східних сусідів гітлерівського рейху. Особливими
«талантами» генерал відзначився в розвідувальних і диверсійно-
провокаційних операціях у Чехословаччині і в Польщі, безпосе¬
редньо підготувавши, як уже згадувалось, провокаційний напад
переодягнених у польську військову уніформу добірних дивер¬
сантів на радіостанцію в Гляйвіце.
Тепер генерал диверсантів зосередив свою увагу на україн¬
ських націоналістах і уніатській агентурі, пильно стежачи за
тим, як вони готуються до виконання «спеціальних завдань».
178
Маріонетки планують
Одержавши наказ абверу-2, Мельник і Бандера негайно пере¬
дали його по цепу як донесення своєму духовному наставнику
Шептицькому і як розпорядження резидентам. Ознайомившись
з ним, митрополит зрозумів: день, коли почнуться «великі по¬
дії», наближається. Щоправда, його непокоїло те, що оунівські
проводирі не «сконсолідувались». Однак, дізнавшись від зв’язко¬
вих, що обидва оунівські проводи діють під «союзним» керівни¬
цтвом, Шептицький заспокоївся. Митрополит був певен: як тіль¬
ки Бандера і Мельник дістануться з німцями до Львова, він
швидко їх примирить.
Після одержання донесення із святоюрського штабу по всіх
західних областях України почала поширюватися чутка, ніби
«більшовицька влада доживає останні дні», що «непереможна
німецька армія стоїть напоготові», «формування української ар¬
мії закінчується», а тому «треба зарані виявляти людей, які
сприяли більшовицькій владі, грабували чуже добро, користу¬
вались церковною, монастирською і панською землею і запро¬
дали свої душі безвірникам-атеїстам».
Надійшли вісті і з Ватікану. «Будьте напоготові,— повідом¬
ляла Шептицького конгрегація східної церкви.— Великі події
можуть наступити раптово, апостольський престол надає проб¬
лемі народів Росії і, головне, проблемі українського народу над¬
звичайного значення. Конгрегація східної церкви дбає про ство¬
рення в апостольській столиці української колегії. Незабаром
буде надіслано повідомлення про заходи по організації україн¬
ської колегії і про її призначення».
Абвер-2 посилив закидання на радянську територію оунів-
ської агентури, зброї, технічних засобів диверсій і навіть націо¬
налістичної літератури. Як і передбачав генерал фон Лахузен,
уніатська церква виявилась надійним схроном для націоналі¬
стичних запроданців, а її духовенство, ченці і черниці — актив¬
ними спільниками в їх зрадницькій діяльності.
Використовуючи українських націоналістів у антирадянських
цілях, гітлерівці завжди приманювали їх облудними обіцянками
про допомогу в створенні «самостійної», ні від кого не залежної
«суверенної соборної України». Обіцянки ставали все щедрі¬
шими з наближенням дня агресії. Вони давалися навіть тоді,
коли в лігві гітлерівських катів приступили до вироблення «ге¬
нерального плану ОСТ» і вже сформулювали основні положення
про ставлення гітлерівців до різних народів «східних областей»,
які мали бути завойовані. В цих положеннях, між іншим, писа¬
лося таке: «...Деякий час буде потрібний для того, щоб на
нашій території (завойованій на Сході.— С. Д.) зникли такі
12*
179
народності, як українці, гораки, лужичани...» або: «За планом
головного управління імперської безпеки на територію Сибіру
мають бути переселені також західні українці...»
Напередодні нападу гітлерівських орд на СРСР Бандері було
дозволено підготуватись до створення «української самостійної
держави, союзної Великонімеччині» і заздалегідь сформувати
уряд цієї держави. Бандера справді створив такий уряд, на чолі
якого поставив старого агента німецько-фашистської та італій¬
ської розвідки Стецька-Карбовича, ствердив проект державного
герба «самостійної України» — тризуб, пошив два прапори —
оунівський — чорно-червоний і «державний» — жовто-блакитний,
виробив урочистий церемоніал проголошення держави.
Сп’янілий від своїх прожектів, Бандера не забув розробити
і план «державного будівництва» на гестапівський зразок, в
якому містилися такі настанови оунівських убивць: «винищити
польські, московські і єврейські елементи... винищити... зокрема
тих, хто буде чинити опір режиму... винищувати головне інте¬
лігенцію... керівників... винищувати... винищувати... і винищу¬
вати...»
Наймані убивці горіли жадобою помсти і до тих українців,
які активно включилися в будівництво Радянської влади в за¬
хідних областях України. Заходи по знищенню українських
радянських активістів та інших категорій населення України,
наприклад, усіх «видатних поляків», «видатних українців, які...
могли б спробувати вести свою політику...», передбачались спе¬
ціально виробленою під керівництвом гестапівських оберкатів
інструкцією бандерівської служби безпеки (СБ). У ній, між
іншим, усім місцевим оунівським осередкам наказувалося скла¬
дати чорні списки людей, які підлягали знищенню. Такий «гене¬
ральний» чорний список жертв з видатних поляків і видатних
українців Львова та інших міст західних областей України було
заздалегідь складено в Кракові оунівським проводом під осо¬
бистим керівництвом Бандери.
Про сформування так званого «уряду української держави»
Бандера негайно повідомив святоюрський штаб, особисто митро¬
полита Шептицького, підкресливши, що його лікар, друг і рад¬
ник пан доктор Мар’ян Панчишин призначений міністром
охорони здоров’я.
Закінчивши створення маріонеткового уряду в Кракові, очі¬
куючи походу гітлерівських загарбників проти СРСР, бандерів¬
ська нечисть почала влаштовувати дипломатичні вечері (таті і
розбійники, як відомо, ховаються од світла денного). На цих
бенкетах запроданці та їхні хазяї тішились передчуттям май¬
бутніх днів кривавого розгулу на радянській землі. Наведемо
коротенький витяг з розповіді безпосередньої учасниці однієї
180
такої вечері Ганни Горбгвої — дружини колишнього лідера
націоналістів. Повернувшись на Батьківщину, Ганна Горбова
вчителює в радянській школі. «Перша дипломатична вечеря,—
пише Горбова,— відбулася в елегантній кімнаті різьбаря Ліблін-
га. У ній засіла чорна рада. Перше місце зайняв німецький ма¬
йор, прізвища його не знаю. По однім боці німецького майора
сидів Володимир Горбовий, а по другім — Роман Шухевич. Шеф
краківського гестапо Гайм перебував у товаристві шефа оунів-
ської розвідки Миколи Лебедя. Славко Старух крутився поміж
усіма, і здавалося, що він тут — господар вечері. «Дайте вино,
піднімемо келих,— каже перший кат України Гайм,— за само¬
стійність! Звичайно, і за вас, вождь, за вас, прем’єр-міністре, бо
ви — то Україна, а Україна — то ви...»
Чи вірили націоналістичні запроданці облудним обіцянкам
своїх шефів з абверу і гестапо? Може, вірили, а може й ні. Та
найголовніше, що справді турбувало їх, це те, щоб їм вірили,
бо інакше хазяї відмовились би платити. І вони з усіх сил пну¬
лися, щоб обдурити хоч якусь купку українців, використовуючи
для цього обіцянки гітлерівських розвідників і гестапівців.
«Солов'ї» Оберлендера... і їхній капелан
Керівник абверу-2 мав у своєму розпорядженні диверсійну
частину спеціального призначення — полк «Бранденбург», що
комплектувався з німців іноземного походження. «Завданням
цієї спеціальної частини,— показав на Нюрнберзькому процесі
той же полковник Штольце,— було захоплення оперативно важ¬
ливих об’єктів, мостів, тунелів, оборонних підприємств і утри¬
мання їх до приходу авангардних частин німецької армії. При
цьому, всупереч міжнародним правилам ведення війни, особовий
склад полку широко використовував обмундирування та озброєн¬
ня ворожих армій для маскування своїх операцій».
’ У складі абверівського полку під час вторгнення німецько-
фашистських загарбників у Польщу було чимало оунівських
диверсантів і терористів, які стали гітлерівцям у великій при¬
годі. Зрозуміла річ, що, готуючись до нападу на СРСР, фашист¬
ська розвідка висунула перед оунівськими запроданцями більш
відповідальні завдання. Абвер-2 вирішив створити батальйон
«особливого призначення» виключно з добірних оунівців, які,
знаючи місцеві умови, мали «у себе вдома» забезпечувати успіх
запланованих диверсій, а також виконувати «спеціальні зав¬
дання».
Навесні 1941 року бандерівський провід через свою службу,
безпеки терміново відбирав націоналістів для укомплектування
батальйону. Здібних кандидатів направляли в м. Криницю на
181
короткочасний вишкіл до спеціальних інструкторів абверу-2.
У програмі цієї підготовки були такі операції: висаджувати в
повітря намічені об’єкти; уміти допитувати людей, застосовуючи
тихі тортури, і, добившись свого, ліквідувати допитаних;
маскуючись — убивати, убиваючи — маскуватись, зробивши все
для того, щоб створити враження, ніби ці злочини робили радян¬
ські солдати: виконувати каральні функції в «нормальних умо¬
вах», тобто на окупованій німцями радянській території. Потім
курсантів направляли в селище Нейгаммер (поблизу польського
міста Лігніце), де батальйон і був остаточно сформований.
Командиром батальйону Берлін призначив спеціаліста по ди¬
версіях обер-лейтенанта Герцнера, а його заступником — най¬
ближчого поплічника Бандери Романа Шухевича, який, по суті,
виступав у ролі гаранта слухняності націоналістичних убивць,
а політичним керівником — людину з невиразним плоским об¬
личчям обер-лейтенанта абверу Теодора Оберлендера. Але, не¬
зважаючи на зовнішню непримітність, Оберлендер являв; собою
з усіх точок зору особу «видатну». Непоказну абверівську фор¬
му обер-лейтенанта носив не просто кадровий розвідник-дивер-
сант, яких чимало було у розпорядженні генерала фон Лахузена,
а «професор» Теодор Оберлендер, «висококваліфікований» спе¬
ціаліст по «дослідженню Сходу», колишній керівник «Спілки
німців Сходу» і «Об’єднання німецького народу за кордо¬
ном», тобто центральних організацій, через які гітлерівці прово¬
дили шпигунську, підривну і пропагандистську діяльність проти
СРСР. Більше того, «професор» належав до гітлерівської еліти,
до найдобірніших з добірних, був персоною з кола юберменшів —
найперших людей гітлерівського рейху.
Отже, Теодор Оберлендер фактично був повним хазяїном
батальйону українських націоналістів, і його розпорядження вва¬
жалися абсолютно обов’язковими як для командира батальйону
Герцнера, так і його заступника Романа Шухевича та... капела¬
на цієї банди. Батальйон, чи, як його називали націоналісти,
легіон імені Бандери, мав свого капелана Івана Гриньоха,
якого призначив на цей ганебний пост митрополит Андрій Шеп¬
тицький за поданням свого коадютора.
Про «нагальну потребу призначити капелана у військову
частину мого імені» попович Бандера говорив митрополиту зра¬
зу ж після заснування батальйону особливого призначення. «Все
мусить бути так, як у них»,— інструктував Бандера Романа
Шухевича, відповідального за формування цієї банди. «Так, як у
них...» Згадаймо: в статті 27 конкордату, укладеного між фа¬
шистською Німеччиною і Ватіканом, говорилось: «Церква забез¬
печує німецькій армії керівництво персоналом католицького
віросповідання...» Кожну німецько-фашистську військову части¬
182
ну обслуговував католицький капелан. У його завдання входило
запалювати гітлерівців на знищення «безбожного комунізму,
втіленого в СРСР», перемога над яким «буде рівнозначна тор¬
жеству вчення Ісуса над невірними».
Отже, Бандері був потрібний саме такий священик. Тому,
звертаючись у цій справі в уніатську штаб-квартиру, він просив
митрополита призначити на капелана священика «молодого, але
статечного», враховуючи те, що створювана військова частина
має пройти складні випробування і після виконання своєї місії
повинна служити осередком «української армії».
Шептицький мав у своєму розпорядженні цілу зграю загар¬
тованих на антирадянській підпільній роботі молодих, але сприт¬
них попів. Однак хто з цих молодих вовків мав такі «цінні»
властивості, які б відповідали суворим обов’язкам капелана вій¬
ськової частини, що збиралася в хрестовий похід проти Ра¬
дянського Союзу? Уніатський митрополит зупинився було на
кандидатурі Иосифа Кладочного, але вирішив порадитись із
своїм коадютором. Проте Сліпий одразу заперечив проти Кла¬
дочного:
— Для чого нам, екселенціє, ризикувати? Адже отець Йосиф
мусить переходити кордон. Це небезпечно і для нього, і для нас.
Та й час згаємо. Чи не краще призначити на капелана кого-не-
будь з тих священиків, що опинилися на еміграції?
— Ви маєте рацію,— відповів Шептицький,— подумайте, на
кого ми могли б покласти це відповідальне посланництво?
— Я раджу призначити на капелана отця Івана Гриньоха.
Ви знаєте його добре, екселенціє. Він хоч і молодий, але людина
здібна,— наполягав на своєму Сліпий.
— Здібна-то, здібна, але розпусник,— усміхнувшись, заува¬
жив Шептицький.— А де він зараз і що поробляє цей ваш фі¬
лософ?
— У Кракові адмініструє в якомусь шпиталі,— компетентно
відповів Сліпий.
— То що ж, доведеться призначити його, тільки треба попе¬
редити отця Гриньоха, аби він поставився до покладеної на нього
місії з належною серйозністю і увагою,— вже наказав митро¬
полит.
Коадютор хоч і слушно, але не без задньої думки підказав
уніатському владиці кандидатуру Івана Гриньоха. 33-річний
душпастир мав вигляд людини статечної, але за характером
був гульвісою, здатним вийти з будь-якого скрутного становища.
Виховувався він в уніатській Богословській академії у Львові,
ректором якої був Йосиф Сліпий. У 1932 році Гриньоха висвя¬
чують на попа, а невдовзі, після вдосконалення в австрійському
місті Інсбруку і при покровительстві Сліпого він здобуває док¬
183
торський ступінь. Далі ми бачимо Гриньоха на парафії в старо¬
винному Галичі, який перебував під патронатом самого Шепти¬
цького. Згодом, після відкликання до Львова, Гриньох легко
увійшов до митрополичого почету. Він і там не змінив своєї
орієнтації на Сліпого, адже, як одного разу бовкнув у компанії
приятелів, «старезний митрополит однією ногою стоїть уже в
труні».
З колії його вибив прихід Радянської Армії на Західну Ук¬
раїну. Вів потерпав, щоб таємне не стало явним, бо, як і багато
інших уніатських попів, Гриньох, перебуваючи на парафії, поєд¬
нував функції священика з обов’язками конфідента пансько-
польської поліції. І робив це не з якогось там примусу, а з влас¬
ної волі, систематично інформуючи поліцію про «більшовицьких
симпатиків», а разом з тим і про «небезпечних» оунівців. При
наближенні частин Червоної Армії у вересневі дні 1939 року
Гриньох, не оглядаючись, втік до Львова, а наступного року —
до Кракова.
Шептицький був задоволений кандидатурою, бо завдяки
пораді свого коадютора він убив, можна сказати, двох зайців:
і капелана призначив, і отця Иосифа Кладочного зберіг для
себе. А Кладочний був потрібний митрополиту для інших таєм¬
них справ.
Невдовзі після бесіди Шептицького з Сліпим бандерівський
кур’єр, одержавши від коадютора докладні інструкції для отця
Івана Гриньоха та інформацію «державної ваги» для Бандери,
потайними стежками пройшов на прикордонну явку і в сутінках
зайняв з своїм проводирем вихідну позицію. Обравши слушну
мить, він розтав у темряві ночі. А за два дні бандерівський
поплічник Роман Шухевич, передавши Гриньоху призначення і
благословення отця митрополита, розкрив новоявленому капе¬
лану таємниці його нових функцій.
Подання на нього своїм шефам з німецької розвідки зробив
особисто Бандера, пославшись на те, що по церковній лінії
капелана призначив його екселенція сам митрополит Андрій
Шептицький. І абвер без будь-яких зволікань оформив призна¬
чення Гриньоха, тим більше, що з 1939 року він був агентом
гестапо.
Чудового літнього ранку, коли оунівці в Нейгаммері чекали
на приїзд свого командування, вони побачили, як з командир¬
ської машини вискочила постать у сутані. В супроводі всіх
«командантів», .Герцнера, Шухевича і Оберлендера, вона попря¬
мувала до вишикуваних рот батальйону. Дехто з присутніх спо¬
чатку загоготав, уздрівши попа чи ченця.
— Правити панахиду за наші душі ще зарано,— спробував
хтось пожартувати, але команда «струнко» припинила регіт.
184
Так оунівські шибайголови з батальйону «Нахтігаль» позна¬
йомились з своїм капеланом. Гриньох швидко включився в ро¬
боту, без зайвих розмов зрозумівши, що йому належить бути
придатком Теодора Оберлендера.
Тим часом політичний керівник батальйону Оберлендер май¬
же не займався вихованням особового складу. Вихованців, вва¬
жав він, треба підготовити так, щоб вони, позбавившись зайвих
емоцій, механічно виконували його накази і знищували всіх, на
кого вкаже його перст. До речі, список потенціальних жертв
по західних областях України був уже складений і після допо¬
віді «професора» Теодора Оберлендера схвалений начальством
абверу. Адже крім усього іншого, як про це свідчить секретний
документ німецької військової розвідки за № 111 ВІР, Обер¬
лендер виконував обов’язки референта абверштелле Кракау-2,
якому «доручено було займатися українськими справами».
Оберлендер на заняттях з фашистської «словесності», не ви¬
трачаючи зайвих слів, конкретно називав категорії «ворогів
нового порядку», яких треба буде знищувати негайно ж після
нападу на радянську територію. В свою чергу, це повсякденно
підкреслював і капелан.
У вільний від занять час оунівці розважали своїх командирів
та отця капелана українськими піснями і, слід сказати, співали
настільки майстерно, що зворушили навіть свого політичного
керівника. Розчулений «абвер-професор» присвоїв за це бата¬
льйонові назву, німецьку звичайно, «Нахтігаль» («Соловей»).
Після першого ж донесення Гриньоха у митрополичому
гнізді знову заворушилися. З нього в усі куточки західних об¬
ластей України потяглися чутки, «докази», «документальні опи¬
си» того, як за кордоном створюється могутня «українська
армія».
Формування батальйону «Нахтігаль» було завершене, а його
особовий склад вишколено за всіма правилами науки вбивства.
18 червня 1941 року одягнених в уніформу гітлерівського вер¬
махту «солов’їв» Оберлендера перекинули на «вихідні позиції»
поблизу радянського кордону в районі Радимно. Напередодні
виступу капелан привів батальйон убивць до присяги, і вони на
хресті і євангелії поклялися у «вірності аж до крові» фюреру.
Морально до цього їх готував своїми закликами і проповідями
владика митрополит. Передовий загін українського буржуаз¬
ного націоналізму був приведений у бойовий стан до боротьби
з комунізмом.
ПІД ЗНАКОМ ФАШИСТСЬКОЇ СВАСТИКИ
Вогні у митрополичій резиденції потушені
Очевидці стверджують, що в ніч з 21 на 22 червня 1941 року
у Ватікані до самого ранку скрізь горіли вогні. Папа Пій XII
і все його оточення в цю ніч не лягали спати. А вранці наступ¬
ного дня весь світ облетіла звістка: гітлерівські орди без всякого
попередження напали на Радянський Союз.
Цієї ж ночі, як і дві-три ночі тому, на святоюрській горі на¬
впаки — всі вогні були потушені. Митрополича резиденція спа¬
ла тривожно, прокидаючись від найменшого шурхоту. І не див¬
но, що перший вибух німецької бомби у Львові на світанку
22 червня не застав святих отців зненацька. Але дивна річ, у той
час як вибух за вибухом вселяв усе більшу тривогу в серця
мирних жителів Львова, обличчя святоюрців усе більше осявала
радість. «Нарешті... почався кінець виняткового стану...» — ше¬
потіли фігури в чорних сутанах після того, як їх урочисто спо¬
вістив про це коадютор митрополита Йосиф Сліпий.
Цієї ж ночі в різних пунктах Західної України гітлерівці ски¬
нули з літаків окремі групи «солов’їв» Оберлендера, переодягне¬
них у форму радянських солдатів і офіцерів. По цепу націоналі¬
стичного підпілля передавалась команда: «Піднімай повстання,
бий, убивай, пали, винищуй. Жодний радянець не повинен вийти
з краю живим!»
Але гітлерівські загарбники та їхні найманці—українські бур¬
жуазні націоналісти — прорахувались. Раптовість віроломного
нападу на Радянський Союз дала їм можливість вдертися на
радянську територію, але просуватися в глиб нашої країни із
запланованою «блискавичною» швидкістю вони не змогли. Львів,
наприклад, гітлерівські стратеги сподівалися взяти на вечір 22
або не пізніше 23 червня. Відповідно до цього планувалися дивер¬
сійно-терористичні повстанські операції абверу-2 н західних об¬
ластях України. Проте розрахунки гітлерівських розбійників
провалилися.
Обидва оунівські «вожді» — Бандера і Мельник клялися своїм
шефам, що перші ж вибухи німецьких бомб ш радянській тери¬
186
торії і перші «вісники» початку війни (закинуті на літаках оунів¬
ські диверсанти-терористи) будуть сигналом до «загального
повстання» проти Радянської влади. Бомби вибухали, диверсій¬
но-терористичні групи оунівських запроданців діяли на всій тери¬
торії західних областей України, церковним дзвоном сповіщаючи,
що хрестовий похід проти комуністів почався, але повставати
проти народної Радянської влади ніхто не збирався.
Тим часом оунівські диверсанти і терористи докладали всіх
зусиль, щоб виконати завдання німецько-фашистського коман¬
дування. Наведемо лише один характерний епізод з підступних
операцій націоналістичних запроданців, про який розповідає в
своїх мемуарах «У тяжку пору» генерал-лейтенант М. Попель,
колишній заступник командира механізованого корпусу Радян¬
ської Армії.
«...О восьмій ранку 24 червня 1941 року, коли мотоциклетний
полк вступав на звично людні вулиці Львова, нас зустріла
недобра тиша. Лише на центральній магістралі безперервним
потоком їхали і йшли біженці. Зрідка лунали поодинокі пострі¬
ли... Мотоциклетному полку довелося виконувати не властиве
йому завдання — вести бої на горищах. Саме там було облад¬
нано спостережні і командні пункти ворожих диверсійних груп,
їхні вогневі точки і склади боєприпасів. Сутички мали запеклий
характер і відбувалися часто у найнезвичайніших умовах. Ось
кілька чоловік вибігли на дах п’ятиповерхового будинку. Зро¬
зуміти, де наші і де вороги, неможливо — форма на всіх одна¬
кова, червоноармійська. Будівля стояла окремо, переможеним
відступати нікуди. Поранений покотився похилим дахом, схо¬
пився за ринву, але не зміг втриматися і з диким криком поле¬
тів униз. Ми підбігли. Хтось розстібнув гімнастьорку. На грудях
синів витатуйований тризубець — емблема бандерівців...»
Так діяли «солов’ї» Оберлендера, виконуючи завдання абве-
ру-2 по диверсії в тилу радянських військ. Але диверсія не вхо¬
дила в коло завдань фашистсько-націоналістичного формування
«Нахтігаль», окресленого поняттям «батальйон особливого при¬
значення».
За «особливим призначенням»
Плануючи одразу ж захопити Львів, керівники абверу-2 ра¬
зом з командуванням «Нахтігаля» розробили такий план дій:
добірна частина батальйону, замаскована в червоноармійську
форму, має бути закинута до Львова в той момент, коли радян¬
ські ар’єргарди залишатимуть місто, а німецько-фашистські
авангарди будуть на підході до нього. Передбачалось, що тоді
Оберлендер із своїми «солов’ями» вже встигне знищити видатних
187
людей Львова за чорним списком. При цьому «професор» Обер¬
лендер планував так організувати «операцію», щоб здійснений
злочин можна було приписати радянським органам влади. Проте
гітлерівському оберкату і його націоналістичним поплічникам
довелося діяти дещо в інших умовах.
Німецько-фашистські загарбники попали у Львів тільки на
світанку ЗО червня. З передовими частинами гітлерівців у місто
ввійшов і «батальйон особливого призначення».
З першого ж дня спеціально підібрані групи «солов’їв» по¬
чали полювання на радянських працівників, а також на людей,
прізвища яких значились у чорному списку. Винищення радян¬
ських працівників і їхніх сімей супроводжувалось знущанням
і катуванням.. Керівництво батальйону на чолі з Оберлендером
виділило з чорного списку ОУН прізвища значної групи видат¬
них людей, «обробку» (цей термін вживався «солов’ями».—
С. Д.) яких воно проводило самостійно. Цю криваву екзекуцію
Оберлендер, Шухевич і ще кілька членів оунівського проводу
та офіцерів абверу-2 і гестапо здійснили в розташованій на від-
шибі бурсі Абрагамовичів. Туди в ніч з 3 на 4 липня добірні
оунівці звозили видатних учених Львова, і після коротких допи¬
тів, знущань та випитування на муках їх виводили групами на
прилеглі до території бурси пустирі і там, за наказом головного
представника абверу «професора» Ганса Коха та Оберлендера,
розстрілювали. Тієї трагічної ночі убивці знищили велику групу
відомих польських учених, серед яких були професор Казімір
Бартель (колишній прем’єр-міністр Польщі), академік-філолог,
письменник Тадеуш Бой-Желенський, математик професор Анто-
ній Ломніцький, учений-геолог Каспар Вайгель, професор терапії
Ян Грек, хірург Тадеуш Островський, професор Володимир Кру-
ковський, стоматолог академік Антоній Цешинський та інші.
Як же ставилась до цих звірств уніатська церква та її глава
митрополит Андрій Шептицький?
Наступного дня після арешту стоматолога Цешинського його
дружина звернулась за допомогою до митрополита Шептицько¬
го. Знаючи, що Шептицький був знайомий з академіком, його
друзі і сусіди порадили пані Розалії піти до уніатського владики.
Цешинська поспішила на Святоюрську гору, де у відчаї благала
його екселенцію допомогти визволити чоловіка, але цей «геній
добра» байдуже відповів що він... не втручається у мирські
справи.
«На Святоюрську гору!»
Як тільки останній підрозділ «Нахтігаля» втягнувся в місто,
Роман Шухевич скомандував шоферу машини, що йшла в голові
батальйону: «На Святоюрську гору! Швидше!» Туди ж подалася
188
добірна сотня «солов’їв», яку повів сам командир батальйону
Герцнер. Батальйону Оберлендера було наказано промарширу¬
вати головними вулицями Львова в стройовому порядку, з роз¬
горнутим прапором і з українськими піснями. Після цього під¬
розділи батальйону направились у завчасно намічені пункти
розквартирування. Штаб розмістився у спеціально облюбованому
Оберлендером і Шухевичем Будинку студента на Кадетській горі.
З машин, що зупинились перед резиденцією уніатського ми¬
трополита, вийшли Оберлендер, Шухевич, капелан Гриньох і ще
два члени бандерівського проводу ОУН.
— Прошу, скажіть його екселенції...— почав було, хвилю¬
ючись, капелан Гриньох, та в’юнка людина в сутані скрикнула:
— Йой, бігме, отець доктор! Невже це ви?
— Так, це я, власною персоною,— поцілувавши зустрічного,
ствердив капелан і знову мовив: — Прошу, скажіть його екселен¬
ції, що прибули гості з-за кордону.
Людина в сутані хутчій кинулась до кабінету Шептицького.
— Його екселенція, наш граф митрополит мало не два роки
один ніс на собі тягар керівництва українським народом з часу
радянської окупації, — звернувшись до Оберлендера, чемно за¬
уважив капелан Гриньох.
Гостей зразу ж запросили до митрополичого кабінету.
Чистою німецькою мовою з віденським акцентом Шептицький
привітав гостей. Впізнавши переодягненого в уніформу гітлерів¬
ського вермахту «філософа» Гриньоха, митрополит розчулено
обійняв свого духовного сина.
Поки уніатський владика обмінювався з гостями взаємно
приємними розмовами, пересипаними радісними вигуками, на
подвір’я собору карбованим кроком увійшла добірна сотня «со¬
лов’їв» Оберлендера. Туди ж висипали ченці, черниці, віруючі
з прилеглих вулиць. В оточенні своїх гостей і найближчих поміч¬
ників глава уніатської церкви привітав оунівських убивць і благо¬
словив їх на дальші звірства. А «солов’ї» під урочистий дзвін
Юра віддали салют своєму «князю» церкви і вигукнули йому
сиплими голосами «славу» і «хай живе»...
На цьому офіціально-урочиста частина зустрічі закінчилась.
Капелан Гриньох попросив у митрополита дозволу доповісти
про невідкладні «державної ваги» питання. Шухевич, як особи¬
стий представник Бандери, доповів, а Оберлендер, як представ¬
ник «союзного командування німців», підтвердив, що «сьогодні,
найпізніше завтра, буде оголошено про створення «уряду укра¬
їнської держави» і що в цій справі з його екселенцією хотів би
зараз переговорити «провідник» ОУН Степан Бандера. Шепти¬
цький дав згоду на аудієнцію. Оунівці за півгодини доставили
Бандеру в супроводі худорлявої, з вузьким продовгуватим
189
обличчям із вусиками «а ля Гітлер» людини в окулярах. Оберлен¬
дер, пославшись на невідкладні справи і подякувавши Шепти-
цькому за гостинний прийом, відбув з митрополичої резиденції.
Розповідь про ці події записана із слів людини, яка чула її
від Романа Шухевича, котрий, ховаючись у схроні в селі Біло-
горще під Львовом, частенько з суму і нудьги вдавався до спога¬
дів про минулі дні.
«Абвер-професор» Теодор Оберлендер не дуже любив привсе¬
людно згадувати про ці ж минулі дні. З того часу він злетів було
високо — аж до міністерського крісла в уряді ФРН. Замітаючи
сліди своїх кривавих злочинів на радянській землі, зокрема у
Львові, Оберлендер ладен був розправитись з усіма, хто вда¬
вався до таких споминів, щоб тільки втриматись у тепленькому
кріслі. Проте йому все ж довелось дещо пригадати, правда, не
за власним бажанням, і робив він це досить своєрідно. Щоб якось
виправдатись від тих обвинувачень, які звідусіль сипались на
його голову, цей воєнний злочинець змушений був скликати в
1959 році у Бонні федеральну конференцію представників преси,
де, відкинувши всі факти кривавих злочинів керованого ним
батальйону «Нахтігаль» у Львові і на радянській землі, він нама¬
гався приписати їх радянським людям. І як про «історичний
факт» Оберлендер велеречиво розповів, що коли його «солов’ї»
ввійшли до Львова, то на кам’яних плитах собору знайшли заку¬
того більшовиками в кайдани «кардинала Андрія Шептицького».
Цю несусвітну брехню неспростовано викрив живий свідок —
колишній камердинер митрополита. В листі, вміщеному в газеті
«Львовская правда», він писав: «Я, Гавриляк Степан Григоро¬
вич, ...служив лакеєм у митрополита Шептицького. До самої його
смерті, що сталася 1 листопада 1944 року, невідлучно був при
ньому. Під час відступу зі Львова радянських військ у червні
1941 року я невідлучно був при митрополиті. Його ніхто не за¬
арештовував і навіть ніхто з військових і цивільних службов¬
ців до нього не заходив».
«Хто завоює митрополита, той здобуде владу»
Бандера прибув до Львова ЗО червня 1941 року інкогніто.
Його СБ донесла, що мельниківці, дізнавшись, що він сформував
«уряд української держави» і має намір першого ж дня після
захоплення фашистами Львова оголосити його діючим, вирішили
ліквідувати свого конкурента. Цю операцію було доручено Сени-
ку-Грибівському.
Доки Оберлендер, Шухевич і капелан Гриньох проводили
розвідку на Святоюрській горі, Бандера сидів на конспіративній
квартирі у місті, чекаючи повідомлення, чи зможе він побувати
190
у Шептицького. А це побачення для нього було конче потріб¬
ним, бо без митрополичого благословення починати свою аван¬
тюру він не наважувався.
Як розповідав Шухевич, на Святоюрську гору Бандера їхав
не без хвилювання. Він, звичайно, добре знав, що Шептицький
ставиться до Мельника, «як до рідного сина», і побоювався мож¬
ливих категоричних вимог дійти згоди з Мельником і утворити
уряд «національної єдності».
Проте побоювання виявились марними. Спочатку Бандера
представив Шептицькому людину в окулярах з вусиками «а ля
Гітлер» — Ярослава Стецька, запланованого на роль прем’єр-
міністра уряду, а потім виклав митрополиту всі обставини, які
передували його формуванню, і з обуренням розповів про роз¬
кладницьку діяльність Мельника разом з його «незаконним
проводом». Але сп’янілий від радості через прихід гітлерівців
митрополит без будь-яких заперечень благословив Бандеру. Шеп¬
тицький поцікавився лише одним: чому сам Бандера не ввійшов
до «уряду української держави»? Оунівський «вождь»' звичайно,
чекав на таке запитання, а тому, підготувавши відповідь зазда¬
легідь, зразу ж пояснив: «Я не хочу, щоб моя персона могла
стати на перешкоді до дальшої консолідації українських сил на¬
вколо створеного уряду...»
Попович Бандера виявився гідним учнем своїх вихователів —
уніатських єзуїтів, навчився майстерно приховувати свої думки
і наміри навіть від найвищого духовного пастиря. Насправді ж
він вирішив не входити до складу «уряду» з інших міркувань.
Оунівський «фюрер» планував зробити новостворений «уряд»
тимчасовим провінціальним органом. Заручившись же підтрим¬
кою митрополита, Бандера розраховував разом з уніатським
владикою і під егідою абверу безроздільно командувати табором
українських буржуазних націоналістів, формуючи нові «уряди»
і скидаючи старі, реформувати, знищувати всіх, хто виступатиме
проти «режиму». Бандера плекав надії, що Гітлер, окупувавши
всю територію Радянської України, належно оцінить його заслуги
і призначить його диктатором «української держави», як це фю¬
рер зробив з другом Бандери — зрадником хорватського народу
Анте Павеличем. Отже, кінцева мета: Бандера — диктатор «укра¬
їнської самостійної держави», Шептицький — «патріарх України».
Доповідаючи митрополиту, оунівський «вождь» попередив,
що з точкою зору його екселенції в цій справі хоче особисто
ознайомитись відповідальний представник німецьких державних
чинників «професор» Ганс Кох, який після цих переговорів обі¬
цяв остаточно визначити день «проголошення української дер¬
жави». Ганс Кох був добре знайомий з Шептицьким та й з
багатьма верховодами українських націоналістів. Ще б пак!
191
«Наш земляк», «наша людина» — інтимно називали його націо¬
налісти. Гер Кох, уродженець Східної Галичини, був сотником
УГА.
Але боровся він не з пансько-польськими окупантами за
«незалежну» ЗУНР. Він волів ризикувати своїм життям на Схо¬
ді, виборюючи спершу в лавах української націоналістичної
контрреволюції, а згодом білої армії Денікіна, в українських ро¬
бітників і селян цілу Україну. В 1921 році, після банкрутства
української контрреволюції, Ганс Кох на якийсь час облишив
надії на військову кар’єру і з 1929 року почав бурхливу діяль¬
ність на іншій арені, перевтілившись у доцента церковної історії
Віденського університету. Одночасно він пише статті та виклади
про Україну, про релігійні (Гправи на Сході. І тут Кох не пориває
зв’язків із своїми земляками-націоналістами. У цей час Ганс Кох
цікавиться українською проблемою, а гітлерівська розвідка в
особі полковника Ніколаї цікавиться доктором Кохом, адже його
професія може бути чудовим прикриттям для розвідувальної
діяльності на Сході.
Після того як Гітлер захопив владу в Німеччині, «професор»
перейшов на секретну роботу в німецько-фашистську розвідку.
Тут він швидко збагнув фашистську премудрість, що «нові тери¬
торії треба шукати на Сході Європи, і в першу чергу в Росії»,
бо німцям «потрібна не західна чи східна орієнтація, а східна
політика, спрямована на завоювання нових земель для німе¬
цького народу». Здійснення цих маячних планів обіцяло Коху
блискучу кар’єру.
Із захопленням гітлерівцями Австрії, коли вся австрійська
розвідка влилася в систему імперської таємної служби, шефи
Коха довіряють йому проведення найскладніших операцій на
Сході. Тепер він «своя людина» не тільки у фон Лахузена, його
знають навіть Розенберг і всесильні керівники гестапо Гіммлер
та Гейдріх. Остання офіціальна посада Коха перед нападом
фашистської Німеччини на Польщу — професор університету в
Кенігсберзі, а неофіціальна — гер професор у справах підготовки
агентури з числа українських націоналістів до «великих акцій»
на Сході.
У вересневі дні 1939 року Ганс Кох з передовими частинами
вермахту з ходу вдерся аж на територію Західної України, але
Радянська Армія швидко примусила гітлерівців повернути на¬
зад. А через якийсь час несподівано для багатьох Кох опинився
у Львові. Іноді вечорами «гер професор» то сам, то в компанії
з німцем Альфредом Бізанцем, теж розвідником абверу і чле¬
ном німецької «комісії» у справах переселення колоністів рейху,
потайки прямували на святоюрську гору і, озирнувшись, крадь¬
кома зникали за церковною брамою.
192
Отже, «абвер-професор» Кох давно протоптав стежку па свя¬
тоюрську гору. Прибути туди першим ЗО червня 1941 року йому
завадили лише термінові завдання розвідки.
Коли Ганс Кох зайшов до кабінету Шептицького, оунівський
«вождь» Бандера, новоспечений «прем’єр» Отецько і капелан
Гриньох шанобливо піднялись. Митрополит же прийняв «гера
професора» як свого давнього знайомого і дорогого гостя. Далі
взаємна зустріч набула характеру «державної наради», де обго¬
ворювалась і затверджувалась процедура проголошення «укра¬
їнської держави». На цій раді визначили дату — той же вечір
ЗО червня 1941 року, з тим, щоб другого дня уніатський владика
міг з приводу цього видати пастирського листа до українського
народу, який «введе у владу» «уряд» Стецька. Цього листа уні¬
атський владика доручив скласти учаснику наради — своєму
коадютору Сліпому.
Повертаючись на конспіративну квартиру, Бандера відчув се¬
бе переможцем. Хитрий попович добре розумів, що святоюрська
гора нині має перетворитись на поле бою з Мельником. І той,
хто «завоює» митрополита, той здобуде владу. Тепер же Бандера
вважав митрополита «завойованим».
Комедія з проголошенням «уряду»
Проголошення «української держави» справді відбулося вве¬
чері ЗО червня 1941 року. Ця комедія розігрувалась у примі¬
щенні «Просвіти» на площі Ринок. У її ролях були зайняті обидва
абверівські шефи — Оберлендер і Ганс Кох та їхні оунівські
маріонетки. «Абвер-професор» Ганс Кох привітав збіговисько
націоналістів та їхній «уряд» від німецьких збройних сил, закли¬
кавши «українців» до «тісного і щирого співробітництва» з гіт¬
лерівськими окупантами.
Ось що розповідав про цю нараду доктор Гавриїл Костель-
ник. «Зігнано було людей, мабуть, більше сотні — української
інтелігенції/ Кажу «зігнано» тому, що це був перший день по
вступі німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся
гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що
виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чи¬
мало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями
бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником
митрополита був його- коадютор Иосиф Сліпий, який поводив
себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Вияви¬
лось, що це не проста нарада. Оголошено було,— бігме, сором
про це говорити тепер,— що всі ми присутні являємо собою «на¬
родні збори», які мають проголосити утворення «української
держави» і затвердити «уряд», сформований за вказівками Сте¬
13 428
193
пана Бандери якимсь Ярославом Стецьком. «Народними збора¬
ми» цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитет¬
ності її, а для того, щоб протиставити це збіговище тим Народ¬
ним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 року, на
яких було проголошено встановлення Радянської влади в За¬
хідній Україні. Тут були присутні і представники німецької вій¬
ськової влади. Слово взяв голова «уряду» Ярослав Стецько —
миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на лю¬
дях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення «державної
соборної самостійної України» і виголосив, так би мовити, декла¬
ративну заяву «уряду». З того, що виголошував і говорив цей
миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», за¬
пам’яталось дві особливості: це -г- неперевершена хвалебність
німецькому фюреру і. його непереможному воїнству і погрози,
страшні погрози всім, хто виявить непокору «урядові української
держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Вели-
конімеччиною фюрера». «Політику ми будемо робити без санти-
ментів,— намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно
провістив миршавий чоловічок.— Ми винищимо всіх без винят¬
ку, хто отруєний радянським більшовизмом. Ми будемо винищу¬
вати всіх без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керів¬
никами всіх галузей життя будуть українці, і тільки українці,
а не вороги-чужинці — москалі, поляки, євреї. Наша влада буде
політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для воро¬
гів страшною і невблаганною...» Згадуючи тепер про це, дивуєш¬
ся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись
тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх
інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші,
діти, що були виховані і виплекані нами?..»
Доктор Гавриїл Костельник висловлювався соромливо м’яко.
Душпастирі уніатської церкви і сам глава їх митрополит Шеп¬
тицький з своїм коадютором не тільки піддались силі сатанин¬
ської ненависті «дітей своїх» до радянських людей. Виховавши
їх у дусі цієї ненависті, вони були натхненниками злочинів
націоналістичних запроданців проти українського народу, проти
братнього російського народу, проти всіх радянських людей. І це
незаперечно викривають документи, які тепер старанно прихо¬
вують українські буржуазні націоналісти.
Документи викривають
Розбійницький напад гітлерівських орд на Радянський Союз,
«переможне» вторгнення їх у межі Радянської України уніат¬
ський митрополит відзначив урочистим молебнем у Святоюр-
ському соборі в присутності високих чинів німецької армії, абве-
194
ру, гестапо та їх агентури. В оточенні уніатських епіскопів, своєї
капітули і багатьох уніатських священиків граф Шептицький
звернувся із словами привіту та подяки на адресу Гітлера і армії
німецько-фашистських загарбників. Численний уніатський клир
і присутня зграя націоналістичних запроданців з піднесенням
проспівали фюреру і його кривавим катам «многая лєта». Духо¬
венству уніатської'церкви Шептицький дав вказівку відслужити
по всіх парафіях молебні за перемогу гітлерівських розбійників.
А через кілька днів у брудному націоналістичному листку, що
йменувався газетою «Українські щоденні вісті», було надруко¬
вано перше ганебне послання уніатського митрополита, де за
домовленістю з абверівським агентом Бандерою церква устами
свого глави і рукою його коадютора Иосифа Сліпого, ще раз
вітаючи «переможну» німецьку армію як «освободительку від
ворога», визнавала бандерівський «уряд». Ось витяги з цього
пройнятого безмірним плазуванням перед німецько-фашистськи¬
ми окупантами послання не тільки до своєї пастви, не тільки до
віруючих, а... й «до українського народу».
«З волі всемогучого і всемилостивого бога в тройці єдиного
почалася нова епоха в житті державної соборної самостійної
України,— безсоромно писав у своєму посланні Шептицький.—
Народні збори (так і написано «народні збори».— С. Д.), що
відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну
подію.
Повідомляючи тебе, український народе, про таке вислухання
наших благальних молитов, взиваю тебе до вияву вдячності для
всевииінього, вірності для його церкви і послуху для влади (скрізь
підкреслення наше.— С. Д.).
Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, роз¬
почате в ім'я боже,... буде доведене до успішного кінця...
Побідоносну німецьку армію вітаємо як освободительку від
ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо
головою краєвого правління західних областей України пана
Ярослава Стецька...
...Дано у Львові при арх. храмі св. Юра 1 .VII. 1941».
А нижче надруковано послання від 6 липня 1941 року стані-
славського уніатського епіскопа Григорія Хомишина: «Благо¬
словляю українську самостійну державу...»
Послання Шептицького і Хомишина називались «Пастирські
листи князів церкви у велику хвилину».
Українські націоналісти тепер відхрещуються від того, що
вони співробітничали з гітлерівськими катами, всіляко намагаю¬
ться приховати факти і документи підсобництва окупантам з боку
свого пастиря і духовного наставника. Але коли зраджують цілий
народ, немає такого тайного, яке б, зрештою, не стало явним.
13*
195
Слово Митрополита
До
Ду*л*#»*с?*а іШїрмт* А&шітт&хШ
І £ Ву?*д*шх ?**&&*& $»&г* д».*ч**ндд?дї: *
ЩІІ Д#іШД «$ш«н
ІІ&бІдожкжу нінєї^)- Шц тШ®т $ш шШт* ім>
#ж& *.рїіІ ЙШІЩ •$ *&і«*Жт#> *д ЗС*¥Ї^ДФ*Ш|
#1* ’•"*"
1? тії ттШ к ї&рттШ чттШ <мтж> Вмг 0п*1 і ЬЩ'
ш аз* ш&ш*яшґгїі рі І#т Й0Г0 Іідішш*
яаш Шлшя* І ушзшт*! г?рщ* &д« &«п>ь£«фмм*
М* ед$ тт$жж*?*т шршщшш І шшщ дд*
Ж&&Щ *Щ&&§ ДД#у#уД& рф
ш$&' ш&т *штшї:. & ? **оа* йод* жНЗка&іит
Щщшт тттш ятш&Фттт* пр&*
М& ПТ? 1'&$£ » Ь*Ш &&$!$; Ш.0- дд
і •? тірдш $<к удрдЬщІд «<н
$. т $шжц ш тшш стш І Ім%
ш тШь
& * % ;$нш’
|$&ЯрМИ
£ ¥:У|Ш
ж д тТЧ;:
&ут? шщтт*
Ш г*т%% І *р
ДШДДШ8Д Ші
ДГШЙУ
%Л$ Щїі ММШій^ ЩЩШШИІ»
ДМ& «фІДНІДД* но^уд<ї&джд& л*|Ию*Г« д*н
$$-АЬМ®Ш Д§!ШЙД**ч ЛЗОШЩШЙ
ЩфСїЖ В^ДДШИДД.ЖУ ЩгіІДД Ч&3?Д ІД >•
€«Ш ДТРрШшд ддсд дд м&Шуш&і: ШЖШі
тть * йД$&дджчу д-оіт*> щ* *>*$м**&***к ш&тя
іш м шрі ? ш$шу В&$т:т:ш$р ш що їііші чЛкб*1 і
дш^ужій 4|
шаід штш ш: %
СЖ&Й Ж н М Д $ДО£ й &
л«^ •>< м»
шМушШ, лщмт
« #шд*, дд д ур&.
тру тдйд «ругдд
у. ЩЙ Т*Д І ;УД|Ш«
:'Ш$> &Ш?рі-
ШДЩ'У :|Д:*>
Д ШР^ІІхл,’1
і Т Д ¥ЖрДІДН
дутр
Послання митрополита Шептицького до духовенства і віру¬
ючих архієпархії від 5 липня 1941 року.
Тим більше, йдеться про те, що митрополит не тільки не прихо¬
вував, а віщав з церковного амвона.
5 липня 1941 року уніатський владика звернувся до вірян з
новим посланням — «Слово митрополита до духовенства і вірних
архієпархії». «З волі всемогучого і всемилостивого бога починає¬
ться нова епоха нашої батьківщини,— знову повторює уніатський
196
митрополит, перетворюючи біснуватого Гітлера на свого бога.—
Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край,
вітаємо з радістю і вдячністю за освободження від ворога.
У тій важній історичній хви¬
лині взиваю вас, отці і брати, до
вдячності для бога, вірності для
його церкви, послуху для влади і
усильної праці для добра батьків¬
щини...
Усі, що почуваються українця¬
ми і хотять працювати для добра
України, нехай забудуть про які-
небудь партійні роздори, нехай
працюють в єдності і згоді над від¬
будовою так дуже знищеного біль¬
шовиками нашого економічного,
просвітного і культурного життя...
Щоби Всевишньому подякува¬
ти за все, що дав, і упросити по¬
трібних ласк на майбутнє, кожний
дуиіпастир відправить у найближ¬
чу неділю по отриманні цього за¬
клику благодарственну богослужбу та по пісні «Тебе, бога, хва¬
лимо...» внесе многолітствія побідоносній німецькій армії та
українському народові».
£ ** і і *< >ь. Дх'м Д м ?<**** V ;
* .м- м .М >:'>:> ,
У } ** :<<>: : * * М*:*
• ; Ш ЧЩЬМ* р.
іГЇІіііі Т 'МкіІ ^
&??*?*&*** л * щ&іі
/І *>М
4...
4 * МММч * *> У « Ш* V ^ 4ЧМ* *
Длой '^4У -Х4&*
Резолюція наради українських
буржуазних націоналістів і керів¬
ників уніатської церкви, що від¬
булася у Львові 6 липня 1941 ро¬
ку, з їх підписами.
* * *
Під час побачення з Шептицьким Бандера вихвалявся буцім¬
то проведеною ним у Кракові за вказівками свого пастиря і на¬
ставника консолідацією української націоналістичної еміграції.
Митрополиту це явно сподобалось, і, щоб довести справу до
успішного завершення, він знову пообіцяв Бандері потурбуватись,
аби всі «відлами української суспільності» в Західній Україні
згуртувались навколо оунівців.
І справді, в результаті прямого тиску з святоюрської гори
на керівників різних українських націоналістичних угруповань
6 липня 1941 року у Львові скликається ще одна нарада на чолі
із Сліпим спеціально з питань такої консолідації. Після дискусії
(яка відбулась за простою схемою: хто буде противитись нашій
консолідації, того усунемо без сантиментів) нарада одноголосно
прийняла таку резолюцію: «Представники українського львів¬
ського громадянства, зібрані в дні 6.УІІ 1941 року, вітають непе¬
реможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа
Гітлера, що несуть українському народові визволення від біль-
197
шовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну
українську державу. Зібрані радіють актом консолідації україн¬
ського громадянства на еміграції, довершеним у Кракові в дні
22.УІ 1941 р., та закликають гаряче всіх українців-патріотів об’єд¬
нати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови
української самостійної держави, підчиняючися державному про¬
водові, проголошеному у Львові у дні ЗО червня 1941 року».
Цю ганебну резолюцію підписали до 70 українських буржуаз¬
них націоналістів, першими серед яких свою руку приклали до¬
свідчені зрадники Кость Левицький і Иосиф Сліпий.
«Одноголосно» прийнята резолюція засвідчила, що консолі¬
дація виявилась тільки в одному — в одностайному плазуванні
перед гітлерівськими окупантами,
Шептицький «ввів у владу» оунівських убивць, сконсоліду¬
вавши навколо неї уламки українських націоналістичних орга¬
нізацій. Уніатський владика вважав, що своїми зусиллями він
заслужив обопільну вдячність, але... хазяї з вищих націстських
кіл вирішили інакше.
Скандал в абверівському інкубаторі
Коли у Берліні дізнались про створення у Львові якогось
«українського уряду», зчинився неймовірний скандал. Канцеля¬
рія Гітлера зажадала пояснень у начальника абверу Канаріса.
Адмірал виправдовувався тим, що це сталось через недогляд
начальника абверу-2 фон Лахузена, який рапортував Канарісу,
ніби «український уряд» створив без попереднього погодження
з відповідними інстанціями референт «абверштелле Кракау-ІІ»
Оберлендер. У свою чергу, Оберлендер пояснив фон Лахузену,
що зробив він це для того, щоб ширше використати контингент
української агентури в дальшій підривній діяльності в тилу
Радянської Армії.
З Берліна надійшло розпорядження розігнати бандерівський
уряд. Оберлендер а відкликали до німецької столиці для повчаль¬
ної бесіди, Шептицькому дали відповідне роз’яснення, а всю
українську агентуру в окупованих гітлерівцями західних областях
України передали гестапо. Отже, надалі абвер міг використову¬
вати цю агентуру лише після погодження з гестапо, конкретні¬
ше — особисто з Гіммлером і Гейдріхом.
Бандері, Отецьку та іншим оунівцям заборонили гратися в
«уряд». їм наказали, помінявшись місцем з Мельником, знову
приступити до виконання тих обов’язків, які покладатимуться на
них відомством Гіммлера. Для ширших націоналістичних кіл у
їх брудній газетці «Краківські вісті» з цього приводу було вмі¬
щено інспіроване гестапо роз’яснення у формі інтерв’ю, яке дав
198
кореспондентові радник фашистського коменданта м. Львова
Ганс Иоахим Бауер. Цікавим є вже саме запитання кореспон¬
дента: «Чи правдою є, ніби створено західноукраїнський краєвий
уряд, очолюваний Ярославом Стецьком, що також спирається
на авторитет митрополита Шептицького і посадника м. Львова
Полянського?»
«Західноукраїнського уряду, очолюваного Ярославом Сте¬
цьком, не існує...— відповів по-військовому категорично Бауер.—
Президія якогось українського національного комітету, про існу¬
вання якого німецьким властям нічого не відомо, оголосила в
«Інформаційному листку» № 1 від 1 липня 1941 року, немов на
одному зібранні у Львові «представник німецького уряду док¬
тор Кох привітав український уряд і український народ». Це
твердження не відповідає дійсності».
Іншими словами — ніякого українського «уряду», навіть ко¬
ли б він- спирався на митрополита Шептицького, не було й не
буде; ніяких оунівців німецько-фашистські власті не знали і не
знають, а щодо привітання «представником німецького уряду»
«українського уряду і українського народу», то, мовляв, ми,
фашисти, не для того прийшли на Україну.
Інформувати уніатського митрополита про стан справи до¬
ручили «абвер-професору» Гансу Коху. Очевидно, добре підготу¬
вавшись до цієї бесіди, але цього разу з допомогою гестапо,
Ганс Кох, як він заявив, «з синівною одвертістю» розповів Шеп¬
тицькому, що трапилась трагічна помилка, за яку «доктора»
Оберлендера відкликали в Берлін, а йому, Коху, мовляв, ого¬
лосили догану. І все через той «український уряд», про створення
якого відтепер і мови не може бути. Нині всі зусилля українців
мусять скеровуватись на задоволення потреб рейху і допомогу
німецькій армії в справі якнайшвидшого розгрому Радянського
Союзу. За щире і віддане співробітництво з німцями українці
матимуть авторитетне представництво в системі німецької адмі¬
ністрації в Галичині. І навіть у перспективі, враховуючи «тра¬
диційну схильність українців до взаємної ворожнечі», дозволити
існування тут будь-якого уряду було б помилкою.
«Та й чи треба нам про це говорити, екселенціє,— перехо¬
дячи на інтимний тон, продовжував гестапівець.— Аджб україн¬
ці Галичини звикли до німецької адміністрації з давніх-давен,
звикли ще з часів поділення постійно бунтівливої Польщі. Про
це нагадав нам генерал-губернатор Ганс Франк на недавній на¬
раді в Кракові. Під Польщею українці завжди терпіли утиски.
Під німецькою адміністрацією Австрії українці завжди були
щасливими, і пам’ятаєте, екселенціє, на початку війни з Росією
в 1914 році чільні проводирі українців Галичини писали в своєму
зверненні до українського народу...» І гестапівець Кох навів
199
витяги з відозви, складеної розвідкою австрійського генштабу
в 1914 році за допомогою українських буржуазно-націоналістич¬
них запроданців з так званої «Головної української ради»: «Ук¬
раїнський народе! Надходить важлива історична хвиля. Важиться
історична доля держав і народів... Теперішня хвиля кличе укра¬
їнський народ стати однодушно... при тій державі, в якій україн¬
ське національне життя знайшло свободу розвитку. Перемога
австро-угорської монархії буде нашою перемогою... Нехай укра¬
їнське громадянство віддасть всі свої матеріальні і моральні сили
на те, щоб історичний ворог... України був розбитий...»
Після кожної фрази Кох кидав допитливий погляд на митро¬
полита, запитував його: «Чи не так, екселенціє, стоїть справа
тепер? Пробачте, екселенціє, що я нагадав вам про цю, тепер,
здається мені, сиву давнину...»
Нагадувати цю відозву Шептицькому не було потреби —
митрополит добре її пам’ятав, бо її остаточна редакція вийшла
з-під його пера. Шептицький цілком зрозумів напрямок того по¬
літичного курсу, який почали проводити німецько-фашистські
власті на окупованій території Радянської України.
В дальшій бесіді уніатський владика поцікавився, чи не може
«гер доктор» сказати, як «німецькі компетентні органи» збираю¬
ться визначити становище Галичини в своїй адміністративній
системі. Гестапівець Кох охоче інформував митрополита, що Га¬
личина, очевидно, залишиться в генерал-губернаторстві поль¬
ських земель на правах окремого «дистрикту» з своєю адміністра¬
цією, яка буде в підпорядкуванні краківського генерал-губерна¬
тора Ганса Франка.
«Роз’яснення» Коха Шептицькому наведено в тому вигляді,
в якому розповідав'про це в 1945 році брат митрополита — отець
Климент Шептицький, який був присутній на цій бесіді.
Поголос про розмову «професора» Коха з Шептицьким поши¬
рився серед усієї верхівки уніатської церкви, але її зміст митро¬
полит передав епіскопам і всій капітулі у вигляді категоричної
директиви німецьких військових властей, що є свідченням повної
єдності поглядів між уніатським митрополитом, цим «україн¬
ським Мойсеєм», як його величають націоналісти, і фашистами.
Та й саіуГЇ гітлерівські окупанти поспішили прилюдно засвідчити
цю єдність поглядів за таких обставин.
Призначений генерал-губернатором дистрикту «Галичина»
бригаденфюрер СС Карл Ляш, прибувши до Львова, одразу ж
поспішив з візитом до Шептицького. Окупант-губернатор, оче¬
видно, розкрив перед уніатським владикою план поневолення
українського народу, освоєння дистрикту «Галичина», «Остлан-
ду», а Шептицький, в свою чергу, запевнив губернатора, що
«український загал» щиро підтримує всі заходи Великонімеч-
200
чини, а він особисто буде прагнути, щоб його отара виявляла
безумовну покору і повний послух «богом даним» окупаційним
властям. І як наслідок цієї щиросердої бесіди — 24 вересня
1941 року в націоналістичній газеті «Львівські вісті» з’явилося
інтерв’ю бригаденфюрера СС Карла Ляша. Із задоволенням ого¬
лосивши, що українські націоналісти ставляться до' окупаційних
властей з повним довір’ям, есесівець Карл Ляш зухвало заявив:
«...Я переконався в цьому також під час відвідання митро¬
полита графа Шептицького і на підставі бесіди з ним. Ми під¬
твердили, що наші думки і наші плани єдині (підкреслення на¬
ше. — С. Д.)».
Уніатський владика з нетерпінням чекав тепер уже, здавалось,
реального дня, коли гітлерівці, «блискавично» покінчивши з Ра¬
дянським Союзом, закличуть його на патріарха безкраїх про¬
сторів «східних земель». А поки що граф-митрополит ладен був
грати роль уніатського патріарха німецько-фашистського ди¬
стрикту.
Патріарх фашистського дистрикту
З приходом гітлерівських окупантів митрополит Шептицький
і очолювані ним уніатські ченці і попи вважали, що аж тепер
почалася нова епоха — епоха, як її називав Шептицький, «осяг¬
нення наших національних ідеалів». Про які ж «національні
ідеали» йшлося? Повернення приватної, тобто капіталістичної,
власності, непорушність і святість її як «дару природи і бога»;
поміщик і капіталіст як безроздільний хазяїн економічного життя
держави; покірливий раб — трудівник-народ, «богом поклика¬
ний» працювати на своїх поневолювачів; і, нарешті, зверхни-
цтво «намісника бога на землі» — папи римського,— все це мало
створити благословенну й ідеальну класову гармонію. Звісно, в
цих планах наголошувалось право уніатської церкви на монопо¬
лію покатоличення «завойованих» народів СРСР.
Отже, Шептицький із беззастережною запопадливістю взяв¬
ся сприяти німецько-фашистським загарбникам у поневоленні і
знищенні українського народу, забувши про сором перед своєю
паствою, про колишню обережність, яка завжди утримувала його
пов’язувати свої дії з якоюсь однією політичною силою.
10 липня 1941 року Шептицький видає новий пастирський
лист — один з найганебніших документів, які тільки виходили із
святоюрського гнізда,— «Послання до духовенства про організа¬
цію парохії і громади». У звичайній для церковних мракобісів
формі удаваного милосердя і турбот про свою паству уніатський
владика покладає на підлеглих йому священиків функції органі¬
заторів німецько-фашистської окупаційної влади на місцях, там,
20 І
ПОСЛАННЯ ДО ДУХОВ
ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ПАРОХІЇ І ГР<
й *кНШкШШ$шм шщшіШ* ш т$ж.т> ч, і.
щ тт *а штш Щїжщ#шж9
#*1 (М*ь шїжжп
** т щші тщ ттшттт
***** * ****** **т*Ш
І.ідгїі**- $*** ********** ********* *****
У ■> $т. Ш * т *Р*&* &*т р&ю*,
тіЛ жеь#*#: шіт Шш *і*т* тт-
т ***** мщж* т*іг* ті
***** * *Ь #* *жь**т* т, *т* Іімі
^ і і&гдо&і** *жп*ж& 4&їжт*т
ті1£##ж ***** &цин**т* **ш#І Шї**»#
$ ш&9' , ,. А £
Ф шш шт ***$***
********* * ***** щттшж** І шятм*
&?ь#тю&м* №р*ш* ї* рбтт** *т*
***К т* *******
?т і іш $фм*ь * і ж щ$-жЬ?*шт.
^ і#»тж, ******** лі* т\тш І §§*•
*т ш* #* ***&*& ***** '***■ т&мшрі
$**.*-'Шь** £ *?«** шіїФіь &&*№ т»п*і**
и, #М* *** ІМ&* гтт шФ
***** *** **♦♦****&*.* * гж*іЩ№іж*
******** т** %*тт*щ ***** щлтж
іШ ***** ****** * іщ
$*** і т*ь*ртМшжт *ші
р&і і ?Мр*%- ***& шші'*т і* тк&ш*
*** ***** юЬ * и <Р*МІ*+ йнщв Ю'
&кш * №%ш*. %£& &т ш*ї тттж* т*
^ ї$е& т №їш$м*** т їі *іт*кт,
% тт * жщт
Ім<т. тт т ******* *т*тч а *&*
&***!$< І&8І-* Щ#&НІі'і*ММ *МУ|*
ш* і ч*чш*пт* Ф
*уг #*т т «в»ш* І іт і юф&ш* ***
щ'і и-і тт*ш* їктф; ті * тшт
і шт?ж &&Ш9І темнім #*ш*
шіщ ііш* тшьннт #й?«, $т$*
т* і *і&мьт*1» «І*Ь*&, їфмї щїтж еф-
у-т жіЖикїь *»» нкттеш »Шг
І+Я&М!' < І і #ж#м- &м»ж Чт,
шж ж ж&вш*т & Ьнтш тмтш ш*
***• тщр&тш * Іжюжх ттщь рх
#м-пж$* ш$ жтуш ш нН *ї%й#** -$Ш
тат й?*Ш ж
V ш$0ф&ій *ш$ т?т*п хр#£* *мт* '
ш Ш тт., щжіщжй ,$# чмл мтч **■*$&
Ж т Іут # ншшм р0Ж%, &*«£** їфЬпімХ
ур*ш* Щ'Ш> іщтяжмі* ш%* »»
т*-»т т жж тж*%> жщр шштм і??**
&т*іт ртгреШ Мяттш ж »$*%*№*
* ■ * з Жіртр Ф'Н^ЖЧ Ь.‘*£\ШІ Шї
шрштшш Шшш*>
Шінтьюг'Щ нщ х&тьинфчи шнш'ї *£т#*
щ ЬШ''> ш Шж ж шіеьт* мНтф ж*
жкт #*і* -ж&жж * ші*$ж* І шжр-
же хіт*, *рШі щя&нл* ж*тімм* пню
іешіштщіям* ретшрі жгшумчт-
шРнгні &ш№Р**ж*> іфьшж$нт І т-
рштш* ж»#у жшЩ* шрт*< »І
ьщіШітм&ш** Ж'нжм
%л ішр жп у Іш шШцшть тт*
$фЄмі*і9ШШж< ж тт -т$$
■щщШі» %мщ# іш& нщфщт г т**'
шй німії ш $#ж> '?&&* *4щм *ть*%ж*
(жт*жж* *& ж т*жп4**м*к *т$т ш*
ттгїш І $.ім тт*ж щшіш
"Ітіл і*тм шфілгл кш* ж
ті щщ* ю$т*ж &лтхтм*т т шад
гт*Ш*> ** <***&* жіжшь *«* ще4 їж
тщтш* Ш 1% і т ■
т т ніж** гт#ш*>ж$ щжЖ
Й**т * т*і Нт гжтшщ'
тт> птнтн ш*тптлж тмте ******
іфтнЬттш гтт* % И
їютл ттт ір*&* ж&шв &~
ртш щпіпш * жж їж*? Шт* т ф*
»кі їр*'
&?№Шію щжгь т*т т жфіШ
щшіф піжшмяі *ж*і„ Шім -ттюМ
щшщр., * ш тш? шмшиї* тм ї*тл ж
Шжщ: іШ. тт шшт І* ттшет* ж
<ж*н, ншт т <тхк*ї ш
мткнщї,
Шї .. жіймт,,.• ніийж?
- Ч Гй>
М $ЩНЩ;.
р**,т> *щ
ж т&*п*
Ш т **
*&%*&***
Шнішїі
$шшт $
*кт у >
ї^мт* Ш
«І т* Ьл
ш *&ші і
ртхт* **
ШШ&,
кжтмж, %
ю*т ж>
лт іт'*
¥«
ттіл іт
Шїі щ ь*
т&гушюі
тьтжіі
Ь*«^й
штики* *
> тіл, П
р& І Снж
*» ттмжі
ж$т**?ж
Ш *ш*ь
т%* тт
*&* тт #
І*%*
ріштц ж
Ш* Н&Мї-
ежмтнп %,
ітж нт
т т І'їм
І Ьшті
$*жт> »*
ж#ю*т т
шй ШН *
&** ш*т
йш, * ««,
Послання митрополита Шептицького до духовенства про організацію парохії
і громади від 10 липня 1941 року.
де цього не встигли зробити самі гітлерівські кати та їх поміч¬
ники — українські націоналістичні запроданці.
«Там, де нема ще управи громади та місцевої міліції,— нака¬
зує уніатський патріарх гітлерівського дистрикту священикам,—
треба зорганізувати вибір громадської ради, війта і начальника
міліції, якщо не можна було б провести вибору без партійних
роздорів, які є руїною і нещастям нашої справи, повинен душ-
пастир своєю властю назначити війта, радних і начальника мілі¬
ції, пригадуючи вірним конечність послуху для німецької військо¬
вої, а й часом цивільної влади...»
Далі Шептицький дає своєму підлеглому духовенству далеке
від церковної справи розпорядження: «Душпастир мусить мати
на поготові прапор німецької армії... на ньому вишита свастика...»
Розбавляючи свої накази і розпорядження облудливо святен¬
ницьким повчанням* Шептицький і Йосиф Сліпий знову і знову
закликали всіх українських націоналістів до пресловутої «кон¬
солідації», а також «звертати увагу на людей, які щиро служили
більшовикам...»
В умовах нестерпної німецько-фашистської окупації уніат¬
ський владика і його коадютор свідомо стали прямими підсоб¬
никами гестапівсько-есесівських катів, які разом з українськими
буржуазними націоналістами встановили єдиний спосіб «кон¬
такту» з радянськими людьми — знущання, катування і страту
через розстріл, шибеницю або удушення в душогубках, спалення
в печах гітлерівських концтаборів смерті.
Наведемо свідчення такої авторитетної людини, як письмен¬
ник Петро Карманський, котрий на власні очі бачив криваві
сліди підсобницької діяльності Шептицького і керованої ним
церкви. У своїй книзі «Ватікан — натхненник мракобісся і світо¬
вої реакції» Карманський пише: «...Уніатська церква на чолі з
Шептицьким безпосередньо прийняла на себе жандармські функ¬
ції, виступивши натхненником і організатором кривавих розправ
з усіма, хто не бажав підкоритись німецько-фашистським заво¬
йовникам. Коадютор Шептицького епіскоп Сліпий установив най¬
тісніший зв’язок з фашистською службою СД і давав їй відомості
про всіх «підозрілих». Єпіскоп Чарнецький, якого прислали на
Волинь, став організатором масової різні, нацьковуючи українців
на поляків, і навпаки. За доносами уніатських священиків заги¬
нули десятки тисяч людей, у тому числі і деякі священики, запі¬
дозрені в співчутті до Радянської влади».
25 липня 1941 року глава уніатської церкви видає спеціальну
відозву «До хліборобів», у якій виступає в ролі коментатора
наказів гітлерівських властей: «Команда німецької армії просить
мене поручити всеч. духовенству, щоб воно проголосило наро¬
дові відозву німецької господарської комісії. Тому доручаю
203
Відозва Митрополита Андрея
до хліборобів
*>„ т'. ЙМ КФ4жж- Шт*цшиі А#*#* її»**. Га ***>
»<?«<?ж#6 ю*« п&іг** ' ,я<4 »*$*:>***& р-і *у *;'**>'< > <4 і'одяїлдл*»*»'* І*'/ <;і
¥♦*«* пХ*ру0Ж> «;><>> Ду*я~»,- <*?**,. ШЖ .*=» !♦«<** 'я. ,5' ** *л &*'>'+\',#і XV,} ■ ■■’л
X*»* #*0* *«♦•***? М*ф*Жі ?у *{*.*■-нку . у» •«/>/,;•••• >••* »^УГ<:н*-.** Г?, И ІрФхЧ ІрФ*
Г>Г*Г# А** у* * * Й>, -;фф''X У-хЖХЛ>*І Щ ..{-.і *** ***** рщШн*Ж
ЦЇІ&Ч*, «Й*> )МД їй*# *»£?&<**» $* 06$0 ****
м*т% Мя$у.ж** гжшшщг*** т ****** і кум'* ■№»***, *щ Ар-*# ***** ********
фіАЬ*«% ЩЮЯ/гьШ Ш і**, >&:»*»* ф***** Щ>>«*>*, ф**Д*д** »%« ЩщщШй
АршА *#*хн> ттлЗШт-ш* ш »*га*м, ш і&- хтяж-уж*** **А
ШАюі&ькїА п*т*М; X** *Фр% *** М#$Р» #**н+# *х?*ж«+ -ще-****
ЩЮЖШ9 **$■*»*■**Ш*ІЖ Л»Т ♦«>*** і *фпП'*+Ж **'-*? У‘,Ь*лї 9#*Ж, Ш*А,
$>*А &х#п*ш1прї Х&їхф«?**у &*&&* їффХ
»ХрЛШАА0 ржря&ііьі ХИххАХЧ І ї$ф*Р£и
С«л*ии - хлібороби!
Щі0ф*»А %фІ* Ж*іЖШ*Ь Т'Ш * *Ш'
т% Р*щА Шш т*?*# щф?** щашжаж
ж іг*ц ж* ІНют ртт і ж*
З$**&»*>'< $«£&*$>
ЇНплц, Ш*ш тш*Жш* *жщ» ш Ьж
{ рФрХЖИ РШРЖЩ І *Р*Жь0мр0
Ш*і.у>я0*ї- щтр т#&і А*'
шж шїші; ш$щр} і ШжтлїА АкгЛ,
ЩфШЖРАХ0 ЩШ*+ Щ*Ш #*~Ж ш**хї і
тш*. Ш їШ *ж*Р» «Я*ил;пгь *фж
&*&Л **&>' чм**ь». шжм і*лт
І ж*ь Рф'Л жж#ї* жтщшц #тт*м
Шш мл&ШлФ# Жж'&т» х*»'
ІІ'.'.муі,, іл'лФіх уі №*,&у?Ь 4?»'Ж $ ШАР-
'$тм+ &їМші г* >і№Щ **и >жх
Мї*гщР%*%$жг МщЖ ?*Щ г+ Хяюії ш-
Ж#Ж г.-Ш& $,*» %&іфї І*9Жт
&і*$& рш V#"* 0*-
ЯИ»«і« < ЩЩ$ ж -&Щ* і і**'' '%**
Ж*»к*
:ФтФж #*т* '• '<««» Аг*
т\и*« ш + '<ь хурт н'іи*'). і «л **і »
р#:Ш#Ь
Шж*іфй*р рщ*.$ т жтт* &+ху-ш7#
**■?*■ ь
%>'0 &■■'<*■ ».* Ьг '* &« і*ж\ #* №ХЖ'
фх:гь. и і- 'жь* *$ ** «• ?' ж Ш і*іШ %
&т щжущіфжж-. д* * >:р>-$ьФф*іт#> щ*4
ужрж &$ т?**9*гі. і рх'А ша &щ-" * ^
Ф.тффщ % і'Ф* Хфж» ї* % їт-чг фЖф
Рі*1% ґ<.*'Л (щфАШ »& УфША. *** щрж*
Ш ' *Ж. * •'****>
іА*ь%* Арпь. 0 *#ті Щ#$ І*#** #9»"
тш--*6 ж* ■&№*»&*' «ЖАШіщт<
ХхА й* Ж£ ЙіьЛ'-АЙ:
% т щкііМ *** ^т*и **$*ж ? ш&щ*
і** *'-і жш, ншт\ щт*г* $*т* ж*
ЖАР*. І Жр#Я ** *&****** <?**&$ *Ш<-
%-ф -м 0ШуЩЩ КРЩА&*Щ, Ж& $*&*+ ##*
0**Л ЖЖ*\ 0?ЩЩ і ргцрж.. КАІЧАЖ*#Ж ж
Фщуж Щ0іґг$,
$мї*»?*&** Шші Щ&&** ь&* Ж ш*Фп,
Щ г >,«, рр- *'-жт *Аж
Ч»-т < *Ш*»т тжщ^ж &ж*т т
*».г,~*х 'і.»> й « 8:****$** тш 'Аж
и ■’".*. Аж«*'4**9* Ж'РАА И* §*$$*»»
*«%** ж і а*і* *',**і*хіх«№9# %ш£»п0, Шт&
*л; -г <іЬ*,х<А, Щ*& РЖЩЬ%т* -ж «яМ і
Ш""' ь+п'Л шї*м &*т ’шт*®**1*'
у %ф4 Ьшг'Ші *ж<*мМ т
А'Ьі.і'.і?.* і к+і«**» штж&жш ш ЖХ*»
рт*. З* #*т4*> &$т І **& ж
% 'Ж»'ж ш&■*&** **< ЖЖ: Щ м*т*
шФрр. п-т, ж**'*. $р ж р'і&рї&жж ж*
ЩЩу -Ж »4Й»Д, Ш муртр 4Л»ІДТ«
¥' ■■'* <('•■■*.у ржу &***№? ШТттх жфк
Ж У 1 Ж'* у р-фХ&Фж&Ж Ж$жж ф
хші-ї, Н 'ЦХгяА?* ЖШ РЬЖШІр*
$ Мф*% рї*А% жж#+я*ш* АьЖ'Ж №■
Жі? І &*-:«* ХіЖіі ГГІі-Х Ш 0 іл*«К,
\Щ НфртРШЩЖЬ
Ж Аьж*4,, *&* Щ, &ЩШ ша
і ттш
Відозва митрополита Шептицького до хліборобів
від 25 липня 1941 року.
оо. душпастирям, щоб по богослужінні... перечитали зібраному
народові ту відозву та в разі потреби пояснили її. Вірних треба
заохотити до усиленої і якнайправильнішої праці над своїм ріль-
ним господарством, бо від того залежить... покриття всіх видат¬
ків... а також і поміч німецькій армії... Німецькій армії маємо
якнайбільше помагати... Для власного добра, для добра нашої
(підкреслення наше.— С. Д.) держави мусимо підкорятися... на¬
казам німецької військової влади...»
Далі Шептицький волає: «Селяни хлібороби! Німецька армія
визволила вас... Виконуйте точно розпорядки голів ваших сіль¬
рад... (так, із зрозумілих причин Шептицький написав «сіль¬
рад», поставивши поряд в дужках «війтів».— С. Д.) і німецької
армії».
І наказує:
«Політь, сапайте та нищіть бур’яни у картоплі, буряках та
інших сапних. Приготовляйте багато сіна та іншої зимової паші.
Наладнайте... знаряддя, машини і вози для жнив і починайте
завчасу жнива. Збирайте ваше збіжжя дбайливо, вважайте, щоб
зерно не сипалось і не переростало... Починайте зараз по жни¬
вах молотити зерно... Чисто і дбайливо приготуйте ріллю до
осінніх засівів. Вживайте лише доброго насіння. Очищайте зерно
від посліду... Своєчасно засівайте все поле...»
Бачите, яким дбайливим господарем прагнув бути Шепти¬
цький для гітлерівських катів, один з яких, краківський генерал-
губернатор Ганс Франк, 12 січня 1944 року записав у своєму
щоденнику: «Якби ми виграли війну, тоді, на мою думку, поляків
і українців і все те, що вештається навкруги, можна перетво¬
рити на рублену котлету...»
Згодом Шептицький доповнив свою відозву до хліборобів ще
одним посланням, у якому дозволяв священикам під час жнив
правити богослужіння після заходу сонця, щоб примусити селян
працювати вдень на своїх катів.
Певна річ, що уніатський владика огортав усе це в пишне
словоблуддя на теми «вільної України». Він твердив тим же
селянам: «...Ви можете вільно працювати на визволеній землі
для ваших родин і для вашого народу... У ваших руках справа
виживлення вашого народу і ваше майбутнє...»
І це в той час, коли німецькі окупанти вже і не приховували
своїх цілей. Згадаймо, як фашистський гауляйтер Кох на ровен-
ській нараді, що відбулася 26—28 серпня 1942 року, цинічно
заявив: «Нема ніякої вільної України... Мета нашої роботи по¬
винна полягати в тому, що українці мусять робити на Німеччину,
а не в тому, щоб ми робили цей народ щасливим. Україна повин¬
на дати те, чого бракує Німеччині. Це завдання мусить бути вико¬
нано, незважаючи на втрати...»
205
Головний репрезентант зрадників
Розгін бандерівського «уряду» і перетворення Західної Ук¬
раїни на дистрикт краківського генерал-губернаторства викли¬
кали серед українських націоналістів велике незадоволення.
Навіть найслухняніші агенти гітлерівської розвідки Мельник і
Бандера, побоюючись втратити вплив серед своїх прибічників,
змушені були висловити протест окупантам. Щодо Мельника,
то він особисто не відчував смутку з приводу розгону бандерів¬
ського «уряду» і висловлював невдоволення виключно проти
створення дистрикту. У телеграмі до рейхсляйтера Альфреда Ро-
зенберга 24 липня 1941 року він писав: «...Українські націона¬
лісти, що давно словом і ділом боролись за німецько-українське
співробітництво, обурені чутками про близьке включення Захід¬
ної України в генерал-губернаторство. Ми сподіваємось, що дале¬
коглядність вашої екселенції не допустить, щоб здійснився .такий
план поділу України. Серця всіх українців б’ються не для Кра¬
кова, а для Києва».
Бандера, навпаки, вважав за краще не звертатись до висо¬
ких рейхсляйтерів і гауляйтерів, а передав претензії націоналі¬
стів, як його і вчили, за інстанцією, тобто своїм шефам з абверу
і гестапо, аби вони самі доповіли Берліну, що розгін «україн¬
ського уряду» і перетворення Західної України на дистрикт гене¬
рал-губернаторства, зважаючи на те, як збільшовичені маси
українського населення зустріли армію фюрера, врешті-решт
може спричинитись до небажаних ускладнень в тилу німецьких
визвольних військ. «Ви позбавляєте мене і мій провід ОУН мож¬
ливості залучити до німецько-українського співробітництва шир¬
ший український загал, без якого ані військова, ані цивільна
німецька адміністрація на Україні не обійдетьсй,— прагнучи на¬
тиснути на чутливі місця в психології хазяїв, аргументував Бан¬
дера.— Убережіть фюрера від хибних кроків, виправте становище
і дайте нам змогу служити справі, поборення більшовизму під
керівництвом фюрера так, як ми це робили до останнього часу».
Проте німецькі окупанти і не думали прислухатись до порад,
а тим більше до повчань з боку своєї агентури. І Мельнику, і
Бандері наказали не втручатися не в свої справи та припинити
безглузді балачки про «німецько-українське співробітництво»,
а ліпше виконувати ті завдання, які ставить перед ними гестапо
і абвер. Обом оунівським «вождям» гітлерівці уїдливо заува¬
жили: «Як ви можете брати на себе місію залучення до співро¬
бітництва з нами широкого українського загалу, коли неспро¬
можні налагодити співробітництво навіть між собою?»
І дійсно, Бандера і Мельник, як і раніше, про співробітни¬
цтво між собою навіть і не думали. Навпаки, з того часу, як
206
Бандера дізнався, що Мельник наказав Сенику ліквідувати його,
Бандеру, боротьба між ними ввійшла в критичну стадію. Не
зводячи один з одного пильного ока, обидва оунівські «вожді»,
по суті, виборювали першість і визнання своїх гестапівських
шефів. Бандера розумів, що після розгону гітлерівськими ха¬
зяями «уряду» Стецька він втратив свою перевагу над Мельни¬
ком. Але й Мельник не мав солідних підстав вважати, що цю
першість німці повернуть саме йому.
Наприкінці липня 1941 року для бандерівського проводу стало
ясно, що вони втратили завойовану було святоюрську гору. їх
місце зайняли мельниківці. їх «вождь», прибувши до Львова,
розташував свою штаб-квартиру в митрополичій резиденції. Ви¬
конуючи завдання гестапо, Мельник за старою звичкою погоджу¬
вав усі справи з Шептицьким перед відправкою директив своїм
прихильникам.
Стежачи за всіма діями мельниківців,- бандерівська служба
безпеки в середині серпня одержала важливі відомості, ніби
слідом за обозом гітлерівських військ, що вели наступ на Київ,
йде група членів мельниківського проводу із завданням спро¬
бувати створити в столиці України свій «український уряд».
Засвоївши зауваження гестапо про те, що боротьба між Бан¬
дерою і Мельником — їхня хатня справа, бандерівці вирядили
групу терористів на чолі з Степаном Козієм, наказавши їм на¬
здогнати конкурентів і перешкодити їхнім намірам.
Як виявилось, Мельник відрядив до Києва найбільш нена¬
висних бандерівцям членів свого проводу — Омеляна Сеника-
Грибівського і Миколу Сціборського. Бандерівська боївка наздо¬
гнала мельниківців у Житомирі. Тут серед білого дня ЗО серпня
1941 року терорист Козій пострілом з револьвера вбив і Сеника-
Грибівського, і Миколу Сціборського. Мельниківці буквально
пошматували Козія на місці вбивства.
Звістка про цю подію зразу ж долетіла до святоюрської гори.
Мельник кинувся до своїх гестапівських шефів, благаючи при¬
боркати, нарешті, бандерівців. «Попереджаю,— писав Мельник
в одному з своїх доносів у гестапо,— сьогодні бандерівці стрі¬
ляють у моїх соратників, завтра вони стрілятимуть у вас — моїх
шефів». Однак гестапівці не хотіли втручатися у хатню бійку між
оунівцями. «Помирення між собою шукайте у його екселенції
графа митрополита Шептицького, який взяв на себе місію голов¬
ної репрезентації українського суспільства і цілої нації»,— пора¬
дили Мельнику в гестапо.
Дійсно, Шептицький погодився взяти на себе цю місію, що
було вигідно гітлерівцям. Вони ж охоче пішли на домагання
уніатського владики, включивши до своєї окупаційної адміні¬
стративної системи створену Шептицьким «національну раду»
207
та УЦК («Український центральний комітет»), який існував ще
з Кракова і на який покладалось завдання комплектувати ни¬
зові ланки окупаційного адміністративного апарату на місцях
і постачати кадри зрадників до інших органів окупаційної вла¬
ди. Ну, а «Українська національна рада» мала служити ширмою
для прикриття злодіянь німецько-фашистських окупантів і їх вір¬
них слуг — націоналістів.
На чолі УЦК залишився старий заслужений агент гестапо
Кубійович, а раду очолив сам патріарх дистрикту Шептицький.
Такого ще не бувало. Уніатський митрополит завжди прагнув
обирати позицію над партіями, над організаціями, над політич¬
ними органами, воліючи діяти з висоти свого становища, пре¬
тендуючи на буржуазно-націоналістичний титул «батька україн¬
ської нації», за яким мало залишатись останнє слово в усіх
суперечках і чварах, в усіх спільних акціях українських буржу¬
азних націоналістів. І раптом Шептицький сам відкрито очолює
орган, що ставить перед собою явно політичні цілі.
Шептицький вважав, і гітлерівці цілком погодились з цим,
що співробітництво з ними українських буржуазних націоналі¬
стів буде більш плідним, коли його освятить не тільки уніатський
владика, але й глава «Української національної ради». І комітет
Кубійовича, і рада Шептицького під керівництвом гестапо діяли
між собою у повній злагоді. Уже одна назва цих організацій, на
їх думку, мала символізувати те, що німецько-фашистські оку¬
панти, мовляв, дають «волю діяння широкій українській гро¬
мадськості». Разом з тим ця громадськість, очолювана такими
«авторитетами», як митрополит Шептицький, Сліпий, Кубійович,
Павліковський та інші, активно підтримує окупантів.
Фактично ж УЦК був органом, де сконцентрувалась уся
офіціальна гестапівська агентура. Його завдання — грабувати
українських селян, виявляти радянських патріотів і забезпечу¬
вати набір людей на каторжні роботи в гітлерівську Німеччину.
Ця агентура складалася з випробуваних націоналістів та уніат¬
ського духовенства і була розставлена на місцях, так званих
делегатурах УЦК, майже порівну. Наприклад, з 32 таких деле-
гатур, що функціонували у Львівській області, на чолі 15 стояли
уніатські священнослужителі.
Ось що розповів про це взятий у полон радянськими військами
в 1945 році есесівський полковник Альфред Бізанц: «Український
центральний комітет був основним джерелом розвідувальної ін¬
формації. Керували цим комітетом агенти абверу — українські
націоналісти доктор Кубійович та його заступник Паньківський.
Крім того, в 40 місцевих комітетах генерал-губернаторства, які
підпорядковувались Кубійовичу, також керували люди, що під¬
тримували безпосередні агентурні контакти з місцевими відді¬
208
лами гестапо і абверу, інформуючи ці відділи про ситуацію на
їх території...»
Полковникові Бізанцу можна повірити. Це старий кадровий
офіцер австрійської, а потім німецько-фашистської військової
розвідки, зв’язаний з українськими буржуазними націоналістами
ще з часів першої світової війни, «учасник» УГА, який боровся
проти Радянської влади на Україні. Після возз’єднання Західної
України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою
Бізанц по лінії абверу керував оунівською агентурою, одночасно
виконуючи роль головного зв’язкового проводу ОУН і абверу
з уніатським митрополитом.
У Шептицького було дещо привілейоване становище. Уніат¬
ського владику гітлерівці не утруднювали особистим звітуванням
перед гестапо. Відповідно його високому становищу до нього
приставили спеціального офіцера зв’язку, функції якого викону¬
вав старий гестапівський агент, поплічник Коновальця, член
мельниківського проводу ОУН Марганець.
Нарешті честолюбна душа Шептицького відчула задоволен¬
ня. Адже не було жодного більш-менш видного гітлерівського
вояки чи чиновника, які, перебуваючи у Львові, не вважали б
за свій обов’язок зробити візит до графа Шептицького. Серед
них були «абвер-професори» Теодор Оберлендер і Ганс Кох, вій¬
ськовий комендант Львова генерал-лейтенант Ренц, губернатори
дистрикту есесівські генерал-майори Карл Ляш і Отто Вехтер,
шефи гестапо есесівські бригаденфюрери Кацман, Дім, штурм-
банфюрер Фердінанд Шенк, есесівський штандартенфюрер Ві-
тіска та інші. Пізніше уніатського владику відвідали і такі по¬
важні юберменші, як фон Папен, Гіммлер, Канаріс. Одні з них
приходили, щоб віддати шану старому політикану в митрополи¬
чій мантії, який майже півстоліття вірою і правдою служив
австрійському і німецькому генштабам; інші, здебільшого місцеві
окупаційні адміністратори, приходили порадитись, як ліпше ви¬
конати покладені на них обов’язки, а головне, як ефективніше
придушувати прояви боротьби українського народу проти оку¬
пантів, виловлювати народних месників. І ті, і інші знаходили
на святоюрській горі найлюб’язнішого господаря і найдосвідче-
нішого порадника.
Догідництву митрополита перед окупантами не було меж.
Після того як німецько-фашистські загарбники вдерлися у сто¬
лицю Радянської України Київ, Шептицький пише Гітлеру та¬
кого листа: «Екселенціє! Як глава української греко-католицької
церкви я передаю вашій екселенції мої сердечні поздоровлення
з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на
Дніпрі—Києвом!., (підкреслення наше.— С. Д.). З особливою
пошаною Андрій, граф Шептицький-митрополит».
14 428
209
Гітлерівські загарбники «переможно» просувались на схід.
Дика сваволя панувала на окупованій ворогом радянській зем¬
лі. Радянські люди не корились загарбникам. Руйнування міст
і сіл, насильства, грабежі і кривавий терор викликали стихійний
і організований опір нескорених радянських людей. Наприкінці
1941 року стихійні виступи на заклик Комуністичної партії по¬
чали набирати характеру масового партизанського руху, народ¬
ної війни проти гітлерівських загарбників. Вісті про це прино¬
сили до Львова націоналістичні запроданці, які, побоюючись
народних месників, тікали з Києва та інших міст прифронтової
смуги, збентежені тим, що «новий гітлерівський порядок отруєні
більшовизмом наддніпрянські українці аж ніяк не схильні при¬
йняти». В архіві Шептицького зберігся характерний запис,
зроблений, очевидно, якимсь уніатським душпастирем-розвід-
ником спеціально для митрополита: «...Розпитував бандерівця
Кульчицького Мирослава. Він студіював медицину у Львівському
інституті. За вказівками проводу поїхав на Наддніпрянщину.
Щойно повернувся. «Ой, що там за люди! — розповідає.— На нім¬
ців дивляться, як на звірів. На нас — як на зрадників. Про ОУН
нічого не знають і нічого не чули. Питав місцевих людей: «Ви
за самостійну Україну?» Відповідали: «Була самостійна Украї¬
на, поки не прийшли фашисти».— «Про греко-католиньку церкву
що-небудь знаєте?» Ні, нічого, мовляв, не знають. До церкви,
спитав, взагалі ходите? «Ні,— відповідають,— ми там нічого не
загубили, нічого й не знайдемо». — «Про митрополита Андрія
Шептицького чули?» — «Ні, не чули...». — «Тоді що ж ви чули,
що знаєте?» — «Знаємо горе, що спіткало нас». — «А хто пере¬
може в цій війні, совєти чи німці?» — «Переможе Червона Ар¬
мія»,— відповідали, а в очах звіряча ненависть...»
З усього видно, що такі відомості про настрої радянських
людей примусили українських націоналістичних запроданців у
грудні 1941 року скласти під керівництвом Шептицького спеці¬
альний меморандум Розенбергу, в якому, пропонуючи окупан¬
там більш широку програму своїх послуг, писали, що прагнуть
з щирим серцем «взяти найбільш активну участь у встановленні
нового порядку на Україні», а головне, запевняли, що можуть
стати у великій пригоді у справі «гарантування внутрішньої без¬
пеки» і в «оборонній акції» німецько-фашистських загарбників.
Разом з тим зобов’язувались подати гітлерівським катам якнай¬
ширшу допомогу в придушенні партизанського руху українських
трудящих.
, Але Розенберг навіть не знайшов за потрібне відповісти на
цей меморандум.
Очолювана Шептицьким «Українська національна рада», або,
як її називали радянські люди, «рада зради», дбала про те, щоб
210
тримати всі націоналістичні угруповання хоча б у штучній «кон-
солідаційній єдності». Він все ще не втрачав надії примирити
бандерівців з мельниківцями, хоч після вбивства Сеника-Грибів-
ського і Сціборського це було неможливим.
Послання націоналістів Гітлеру
Гітлерівське командування, як відомо, прагнуло будь-що до
початку зими 1941/42 року захопити Москву, Ленінград, Дон¬
бас, вважаючи, що цим самим буде закінчено «блискавичну» вій¬
ну. Героїчна Червона Армія і керований Комуністичною пар¬
тією радянський народ зірвали плани німецько-фашистських
загарбників. Під Москвою гітлерівська армія зазнала поразки.
Мужньо захищались проти переважаючих сил оскаженілого
ворога Ленінград і Донбас. Але вже було видно, що план «бли¬
скавичного» розгрому СРСР провалився.
Саме цей момент очолювана Шептицьким верхівка україн¬
ських буржуазно-націоналістичних запроданців вирішила обрати
для того, щоб дати деякі поради самому фюреру і вимолити у
нього, хоча б про людське око, таке «самоврядування», яке б хоч
трохи прикривало їхню ганебну діяльність. З цією метою уніат¬
ський владика скликав у себе нараду «чільних провідників» різ¬
них націоналістичних угруповань. Обговоривши політичне стано¬
вище, верховоди українських буржуазних націоналістів дійшли
висновку, що катастрофи ще немає, але є такі симптоми, котрі
можуть призвести до неї. Проводирів зрадників лякав не тільки
героїчний опір Червоної Армії на фронті, бо, як висловився Шеп¬
тицький, цей опір при певних зусиллях і вмінні німецького коман¬
дування буде зламано. їх жахали морально-політична єдність
радянського народу, його високий патріотизм, а також те, що,
незважаючи на всі зусилля, ніяк не вдавалося розпалити націо¬
нальної ворожнечі між народами СРСР, внести розлад і підняти
заворушення в радянському тилу. В результаті всебічних обгово¬
рень цих питань нарада прийшла до висновку, що про все слід
негайно повідомити фюрера.
Так з’явився на світ ганебний лист націоналістичних верхо¬
водів до Гітлера. «Наші керівні кола, — писали вони, — завжди
були переконані, що удар націонал-соціалістської Німеччини під
керівництвом вашої екселенції може бути смертельним для біль¬
шовизму... Ми добре усвідомлюємо те, що умови воєнного часу
криють у собі певні труднощі, однак мусимо попередити вас,,
екселенціє, що українська територія дуже схильна до більшови¬
цької пропаганди і вимагає спеціального підходу до неї...»
А далі, пропонуючи на розгляд фюрера ряд заходів, за допо¬
могою яких на окупованій території можна було б придушити
14*
211
всякий опір поневоленого українського народу, плазуючі зрад¬
ники благали: «Дайте можливість зробити це нам ...Ми запев¬
няємо вас, ваша екселенціє, що керівні кола на Україні прагнуть
до найтіснішого співробітництва з Німеччиною, щоб об’єднаними
силами завершити боротьбу проти ворога і здійснити новий по¬
рядок на Україні і в усій Східній Європі».
Цей лист підписали: першим, зрозуміла річ, граф митрополит
Андрій Шептицький, голова «Української національної ради» в
Києві Величківський, завжди п’яний Андрій Лівицький, одрях¬
лілий петлюрівський генерал Омелянович-Павленко і певний в
тому, що аж тепер він може назвати себе вождем-фюрером № 1,
керівник ОУН полковник Андрій Мельник.
Як бачимо, в цьому посланні зрадників нема підпису Бан¬
дери. Для нього гестапо підготувало інше завдання. Та про це
розповімо окремо. Щодо наслідків цього «демаршу», то його
авторів чекало гірке розчарування. Гітлер зневажливо поставився
до порад своїх лакеїв і навіть не відповів на їхній лист.
Яничари з дивізії СС «Галичина»
Переможна Сталінградська битва була початком кінця гітле¬
рівської навали на Європу. Почався докорінний перелом у ході
Великої Вітчизняної війни, коли весь світ зрозумів, що Чер¬
вона Армія остаточно зламала хребта гітлерівському звіру.
2 лютого 1943 року велетенська історична битва на Волзі була
завершена. Рештки вщент розгромлених фашистських армій зда¬
лися в полон. Оголосивши траур для всього рейху, Гітлер із
своїми поплічниками перебували в глибокому трансі. Відчуваю¬
чи, що нанесений Червоною Армією могутній удар може бути
смертельним для третього рейху, його генерали потай обмірко¬
вували, в який би спосіб знищити біснуватого фюрера. А гітле¬
рівські підсобники, запроданці і найманці всіх сортів і відтінків,
тремтячи від однієї думки, що наближається фатально неминуча
хвилина розплати за свої злочини, не спали ночей, шукаючи засо¬
бів, як допомогти фюреру.
Вважаючи, ніби не все ще втрачено, спритний оунівський
«вождь» Андрій Мельник запропонував німецько-фашистському
командуванню у цей скрутний для нього час послуги українських
націоналістів у наборі ландскнехтів для боротьби проти Радян¬
ського Союзу. 6 лютого 1943 року з благословення Шептицького
і за вказівками своїх шефів з абверу і гестапо він писав гене¬
рал-фельдмаршалу Кейтелю: «Здається, прийшов час включити
Україну в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боє¬
здатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох
років було загублено багато можливостей... Треба це питання
212
перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу.
Сподіваємось, що проблема формування української збройної
сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у вас, пане
генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські
відповідальні, а найголовніше, військові кола готові до розв’я¬
зання цього питання, якому ми, в ім’я переможного кінця бо¬
ротьби з Москвою, надаємо найбільшого значення, прагнемо
взяти участь і віддати себе в розпорядження головного коман¬
дування збройних сил».
Тепер, коли ситуація змінилась, виснажені гітлерівці були
раді всім, хто здатний носити зброю і хоч якоюсь мірою попов¬
нити ті величезні втрати, яких вони зазнали на Східному фронті.
Серед «непереможного» гітлерівського воїнства на Східному
фронті вперше за всю кампанію «бліцкрігу» почулося слово «ка¬
пут». Вимовлене над водами Волги, спочатку пошепки, а далі
все виразніше і голосніше, воно донеслося до самого лігва фа¬
шистського звіра. З впертістю приречених, кидаючи на Східний
фронт свої останні резерви, гітлерівці разом з тим гарячково
чіплялися за нові можливості у пошуках гарматного м’яса. Як у
таких умовах не скористатися з послуг українських націоналістів,
коли ж до того вони самі віддають себе «у розпорядження го¬
ловного командування збройних сил» рейху? І біснуватий фюрер
зглянувся на благання своїх лакеїв. Націоналістична газета
«Львівські вісті» (№ 93, 1943 рік) так описала «урочисту цере¬
монію» з приводу милостивого «зволення» Гітлера: «28 квітня
раннім ранком у Львові по вулиці Дистрикту в будинку 14 зіб¬
рались представники уряду,... війська, поліції і члени УЦК, а
також представники преси. Точно о 9 годині 25 хвилин до зали
входить губернатор д-р О. Вехтер. Фанфари... сурмлять «струн¬
ко», а оркестр грає українські маршеві пісні. Виступає шеф
управи губернатор Бауер. Він вітає присутніх. Слово бере губер¬
натор дистрикту «Галичина» д-р Отто Вехтер. «Неодноразові
звернення галицько-українського населення, — говорить він, —
до управи Галичини, до пана генерал-губернатора, до проводу
рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформу¬
вати дивізію добровольців з галицьких українців...»
На церемонію у повному параді прибула вся святоюрська
капітула, місцеві уніатські епіскопи на чолі з представником
уніатського патріарха дистрикту коадютором Сліпим. Але висту¬
пати із словом-відповіддю від сонмища запроданців доручили
не йому, а голові УЦК Кубійовичу, який «від щирого серця»
склав своїм хазяям подяку, заявивши від імені всіх націоналі¬
стичних сил: «Сьогодні для українців Галичини справді історич¬
ний день... Милостиве зволення на формування стрілецької диві¬
213
зії СС — це нагорода і одночасно особлива честь боротися пліч-о-
пліч з героїчними німецькими воїнами і СС...»
Церемонія закінчилася в соборі святого Юра. Помічники гіт¬
лерівських катів поліцаї на чолі з своїми гестапівськими верхо¬
водами з УЦК помарширували на святоюрську гору, щоб після
подяки фюреру подякувати і господу богу за даровану ласку.
Уніатська церква не тільки благословила націоналістів на чер¬
говий злочин проти українського народу, а й за наказом свого
глави взяла найактивнішу участь у створенні «боєздатного ук¬
раїнського війська». Насправді ж навіть серед покидьків суспіль¬
ства до цього війська провадився примусовий набір. Разом із
мобілізованими поліцаями і запроданцями з Прибалтики їх лед¬
ве вистачало на одну, і то недоукомплектовану, дивізію СС «Га¬
личина». Те, що йшлося не про створення «українського війська»,
«союзного німцям», а саме про набір ландскнехтів, окупанти
навіть і не приховували. Так, губернатор дистрикту «Галичина»
Вехтер в інструкції вербувальникам «добровільців» у дивізію СС
«Галичина» писав: «Звертаю вашу увагу: ...ви не повинні давати
жодного приводу до того, щоб українці могли думати, ніби німці
збираються поводити себе з ними за панібрата. Не слід давати
жодного приводу і до того, щоб склалося враження, ніби німці
збираються допомагати українцям. Союзниками українців нази¬
вати не треба...»
Про метод створення дивізії яничар розповідає член митро¬
поличої капітули священик Гавриїл Костельник: «Організацію
дивізії СС «Галичина» офіційно прийняв на себе УЦК Кубійо-
вича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без
винятку — і установам, і окремим громадсько-політичним і цер¬
ковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер
страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих
заходів до того, аби ніхто нічого не знав,... але у повітрі вже
носилося невідомо ким пущене «Гітлер-капут»... Незважаючи на
це, почалась кампанія вербування «добровольців» до «україн¬
ського війська». Кажу «в українське військо», бо ми із зрозумі¬
лих причин старанно уникали вживати назву «дивізія есес»,
а часто-густо на запитання, що означають літери «СС», вербу¬
вальники відповідали, що це традиційна назва — січові стрільці.
Кинуто було облудні гасла:' «За Україну!», «На Москву!», «Те¬
пер або ніколи!», «В бій на одвічного ворога!» Ми так загрузли
в своїх злочинних зв’язках із окупантами — адже ми кликали їх,
ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього
фюрера, — що цілком закономірним був і цей черговий, може
найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед
своїм народом — вимагати від нього найдорожчого: віддати свою
молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій
214
проти кого? Проти своїх кревних братів—українців, росіян, біло¬
русів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактив¬
нішу участь у наборі «добровольців».
Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за
наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всі¬
ма силами сприяла створенню «добровольчих» легіонів для допо¬
моги гітлерівцям проти росіян. Такі «добровольчі» легіони зусил¬
лям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як,
наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же
кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завж¬
ди обов’язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлерівці,
на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської дер¬
жави, терпіли поразку за поразкою.
І мушу сказати, що якби не,допомога наших священиків,
епіскопів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих
«добровольців». Молодь ховалася від набору або втікала до
лісу. Тих, кого окупаційна влада затримувала, притьмом запи¬
рали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували.
Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину.
Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально
провалитись. Директори середніх шкіл почасти з своєї власної
ініціативи, почасти за наказом зверху позаписували в «добро¬
вольці» всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало.
Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом пе¬
ред народом показувати «жертовний приклад» — віддавати своїх
власних дітей на убій... Тяжко про це говорити, але й я сам
вимушений був віддати своїх двох синів... Добре, що народ зро¬
зумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць,
самі й допомагайте їм...»
З такими муками, мобілізувавши всі засоби омани і фальши¬
вої пропаганди, дивізію СС «Галичина» все ж було створено.
Уніатська церква зразу ж взяла її під особливу опіку. Митро¬
полит Андрій Шептицький виділив для есесівської дивізії надій¬
них капеланів, поставивши на чолі їх свою довірену людину,
професора уніатської Богословської академії митрата Василя
Лабу, спеціально присвоївши йому з цього приводу високий чин
«генерального вікарія з військових справ». Уніатський владика
не помилився. Вікарій Лаба виявився одним з найактивніших
підсобників окупантів, відігравши в організації дивізії неабияку
роль. Свою готовність до цієї ролі він продемонстрував ще в
день церемонії з нагоди «зволення» фюрера на утворення диві¬
зії, патетично виголосивши: «В цей день, який створив господь,
будемо радіти і веселитися. Чому ми повинні радіти? Тому що
завдяки дозволу фюрера Великої Німеччини ми маємо нагоду
сформувати стрілецьку дивізію. До цього нас кличе бог, як
215
колись кликав хрестоносців. У боротьбі рам’я в рам’я з герой¬
ським німецьким воїном український воїн буде також завойову¬
вати перемогу...»
Патріарх зради Шептицький особисто благословив есесівську
дивізію «Галичина» на братовбивчий бій з «Москвою» в ім’я гіт¬
лерівських загарбників, які за планом «Ост» готувалися до по¬
ступового винищення українців. У середині 1944 року після від¬
повідної підготовки дивізію СС «Галичина» кинули на фронт
проти радянських військ. «Рам’я в рам’я» з гітлерівськими диві¬
зіями «Галичина» потрапила під Бродами в оточення, де її роз¬
трощили в боях. Врятувалась лише незначна купка фашистських
яничар-стрільців і офіцерів дивізії, які, опинившись тепер під
крилом американської та англійської розвідок, намагаються ви¬
дати своє запроданство гітлерівським убивцям за «визвольні
акції українського народу».
Гестапівський маневр
Тут піде розповідь про бандерівщину як таку і організовану
нею так звану «Українську повстанську армію» (УПА). На жаль,
до цього часу майже не опубліковано документів, які б викривали
легенду, ніби бандерівська ОУН після розгону «уряду» Стецька-
Карбовича «розійшлася» з своїми хазяями з абверу і, створив¬
ши УПА, боролась з гітлерівськими окупантами. На нашу думку,
також недостатньо викрита роль гестапо в створенні УПА і у
використанні для боротьби з героїчним партизанським рухом
радянських патріотів, а після вигнання гітлерівських окупантів
за межі СРСР — для шпигунства і підривної діяльності на тери¬
торії західних областей Радянської України. До того ж в опублі¬
кованих документах у достатній мірі не знайшла висвітлення і та
зловісна роль, яку відіграв в історії створення і діяльності УПА
митрополит Шептицький. Тим часом добуті згодом документи з
неспростовною доказовістю свідчать, що УПА — це провокацій¬
ний витвір гестапо, а митрополит Шептицький у такій же мірі, як
і по відношенню до мельниківської ОУН, до останнього свого
подиху був пастирем і наставником бандерівських убивць. Отже,
слово документам.
Після того як гітлерівські хазяї заборонили бандерівцям гра¬
тися в «український уряд», Бандера не розірвав зв’язків з абве-
ром-2. Акуратно з’являючись у призначені дні на чергову явку
до своїх шефів і доводячи їм, яку шкоду заподіяли самі собі
німці розгоном створеного ним «українського уряду», Бандера
подав новий донос фашистам. В ньому вказувалось, що розгін
уряду Стецька значна частина його прибічників називає «трагіч¬
ною помилкою». Через це з’явилося розчарування не лише в нім¬
216
цях, айв самій ОУН. Є симптоми прямого непослуху йому,
Бандері, а значить, і німецьким державним чинникам, тобто
абверу. Інакше кажучи, з’явилась крамола. Але це виходило за
межі компетенції абверу. Викорінювати крамолу взялося гестапо
разом з службою безпеки СД. Перш за все гестапівці перевірили
справжні настрої бандерівської ОУН. З’ясувалось, що крамола
серед «недисциплінованої частини» бандерівців не тільки заве¬
лась, але й була більш загрозливою, ніж про це доповідав їхній
вірний агент: серед низових бандерівців є значна група ошуканої
молоді, яка повірила обіцянкам своїх провідників про те, що,
діставшись на Україну, будуватиме «свою власну соборну само¬
стійну державу». Зіткнувшись з дійсністю на окупованій терито¬
рії, тобто з страшною ненавистю нескорених радянських людей
до німецько-фашистських загарбників і їхніх підсобників з націо¬
налістичних банд, ця молодь готується вчинити справжній бунт
проти німців, проти самого Бандери і Стецька.
Крамолу серед бандерівців гестапо і СД вирішили винищити
так, щоб її не залишилось навіть і у зародку. Гітлерівці діяли
швидко, з властивою їм жорстокістю і підступністю. Оунівський
«вождь» одержав від гестапо такий наказ: інсценувати свій пере¬
хід на нелегальне становище. Очоливши опозицію, бути постійно
в курсі її дій, виявляючи при тому всіх її учасників.
Бандера і на цей раз слухняно виконав настанову своїх ха¬
зяїв. Одночасно фабрикується легенда, ніби Бандера і його провід
«розірвали з німцями». На підтвердження цього розповсюджую¬
ться «підпільні» листівки та інша «нелегальна» література, в якій
міститься дозволена гестапо звичайна націоналістична пропаган¬
да, розмішана критикою сумнівного гатунку на адресу «віролом¬
ного союзника». Водночас провокатор Бандера і його провід в цих
же листівках накидаються не на окупантів, а на українських
радянських патріотів, які захищають свою Батьківщину на фронті
і в тилу, на непорушну братерську єдність всіх народів Радян¬
ського Союзу і, особливо, на російський народ, на Комуністичну
партію Радянського Союзу, ллють бруд на символ надії на пере¬
могу над фашизмом всіх поневолених народів і всього прогресив¬
ного людства — Москву, наказують «українському народові» гіт¬
лерівську орду «не трактувати як ворожу і не ставити їй жодних
перешкод», закликають іти «На Москву! Москва є нашим ворогом
№ 1».
Не останню роль відігравало бажання розправитись із своїми
конкурентами, щоб одержувати від німців якнайбільші подачки.
У деяких «нелегальних» листівках Бандера і його провід, відки-
даючи звинувачення мельниківців в агентурній службі бандерів¬
ців в абвері, повністю і дуже баско, в свою чергу, переклали це
звинувачення на Мельника і його резидентуру. І знову ж таки —
217
з дозволу гестапо. Бандерівці компетентно твердять, що не вони,
а саме Мельник і його провід перебувають на агентурній службі
в німецькій розвідці. На доказ наводилось багато фактів. Один
з них свідчив про те, що на початку 1942 року гітлерівці відібрали
найбільш надійних мельниківців для поповнення контррозвіду-
вальної служби на Україні.
У свою чергу, відбиваючись від цих обвинувачень, мельників-
ці не залишались в боргу і, називаючи бандерівців німецькими
найманцями, викривали їхню діяльність то як агентів німецької
розвідки, то як фашистських ландскнехтів. У запалі цієї міжусоб¬
ної війни мельниківці викрили навіть зміст останнього завдання
своїх суперників. Мельник, наприклад, офіційно інформував чле¬
нів свого проводу, що бандерівцям доручено грати роль провока¬
торів, а член цього проводу Марганець, виступаючи в Снятині,
відкрито оповістив про це більш широке коло націоналістів.
Явний недогляд у дозволеній гестапівцями полеміці тільки
прискорив здійснення заздалегідь запланованої інсценізації —
арешт оунівського «вождя». З допомогою цього трюку гестапо
збиралось спростувати серйозні звинувачення на адресу Банде-
ри, а найголовніше — врятувати свого агента від повного провалу,
бо заплановані гестапівцями дальші заходи, спрямовані проти
оунівських крамольників, неминуче привели б до викриття його
як провокатора.
Справа в тому, що за недовгий час перебування на удавано
нелегальному становищі Бандера спромігся багато зробити в цьо¬
му напрямі. Створивши у відповідних пунктах за вказівками
гестапо допоміжну агентурну сітку, він зміг виявити основних
оунівських крамольників. Найбільше їх виявилось «на СУЗ, на
збільшовиченій Наддніпрянщині». Саме там не один з оунівських
молодиків, зіткнувшись з лютою ненавистю українського народу
до німецько-фашистських окупантів, які з небаченою жорстокістю
катували і знищували радянських людей, отямився від отруйної
дії націоналістичної пропаганди.
«Ці зрадники порушили декальог націоналіста і заслуговують
на смерть»,— виніс їм свій присуд Бандера, передаючи список
у гестапо. Після уточнень через допоміжну агентуру гестапівці
виявили майже всіх оунівських крамольників, а також їх цент¬
ральну фігуру — керівника «крайового проводу на СУЗ» — «Дми¬
тра» (він же «Мирон» та «Андрій»).
Убивці «оплакують» свої жертви
Виявивши всіх небезпечних оунівців, гестапо приступило до
їх ліквідації. Арешти проводились одночасно по всій окупованій
території України. Характерно, що Бандера і його поплічники
218
і тут спромоглися максимально використати момент, кинувши
в тенета гестапівців небажаних їм людей. Гестапівська машина
запрацювала за одноманітною схемою: крамольників нашвидку¬
руч допитували, податливих вербували, а стійких винищували.
Щоправда, спершу керівник крамольників «Дмитро», за ви¬
словом Степана Бандери і Миколи Лебедя, «дуже спритний кон¬
спіратор», уникнув гестапівських лабет. Гітлерівці влаштували
на нього справжнє полювання. Цього весь час вимагали прово¬
катори Бандера і Стецько.
Незважаючи на те що полювання на нього велося досить со¬
лідно, воно тривалий час було безуспішним. І лише 25 липня
1942 року гестапівцям нарешті вдалося натрапити на його слід
у Києві. Гітлерівці кинулись було взяти керівника оунівських
крамольників живим. Але він добре знав, з ким йому доведеться
мати справу, і вчинив одчайдушний збройний опір. У цій сутичці
«Дмитра-Мирона» було вбито, живим взяли лише одного з його
зв’язкових, який діяв під псевдонімом «Зруб».
На допиті в гестапо заарештований оунівець заявив, що «Дми-
тро-Мирон» знав про влаштоване на нього полювання і мав точні
докази провокаторської діяльності Бандери, Стецька і Лебедя.
Немає сумніву, що гестапо порадувало цим зізнанням своїх став¬
леників. Проте вони реагували на це по-провокаторськи. За їх
проханням гестапо дозволило їм у «підпільних» бандерівсько-
оунівських листівках «в інтересах справи» надрукувати повідом¬
лення про убивство «Дмитра-Мирона».
Неймовірно, але факт: жертви провокаторської діяльності
Бандери, Стецька і Лебедя бандерівськими бандитами за кордо¬
ном ще й сьогодні подаються як свідчення вигаданої боротьби
оунівців проти німецьких окупантів.
Брати поповичі
Серед оунівських крамольників окрему позицію зайняв рідний
брат Степана Бандери — Василь. Гестапо було змушене заареш¬
тувати його за «особливо злісні заклики» до боротьби з віролом¬
ними «союзниками-німцями».
З усього видно, що, завербувавши такого цінного агента, як
Степан Бандера, і абвер, і гестапо не вважали за потрібне залу¬
чати на службу його брата, тим більше, що він не являв собою
якоїсь цінності. Але гестапівці недооцінили поповича Василя
Бандеру. Після розгону маріонеткового «уряду», а головне, після
інсценізованого арешту Степана Бандери, його брат Василь
просто оскаженів. «Як, німці розігнали уряд? Заарештували
«вождя»? А обіцянки? До зброї! Треба відплатити ошуканцям-
німцям!» — сичав попович Василь, навіть не підозріваючи того,
219
що оунівський «вождь» і саморобний прем’єр сидять в очікуванні
свого часу не в тюрмі, а в комфортабельних віллах.
— Дайте мені можливість побачитись з братом,— попросив
Степан Бандера у своїх гестапівських шефів.— Я виб’ю з голови
у нього ці дурощі.
І невдовзі поповича Василя Бандеру гестапівці привезли на
віллу до рідного брата.
— Що ти там накоїв, брате, що тебе запроторили у в’язни¬
цю? — такими словами зустрів його оунівський «вождь».
— Оце така твоя тюрма? — ніби не почувши слів брата, тіль¬
ки й сказав попович Василь, оглядаючи його робочу кімнату.
Гестапівці залишили їх на самоті.
Степан Бандера докладно пояснив братові становище, але той
лише очманіло слухав і, здавалось, нічого не розумів. Після дов¬
гих умовлянь і настанов гестапівський провокатор переконався,
що всі його зусилля марні. Тоді він попередив Василя: «Матимеш
великі неприємності... з ними шуткувати не доводиться».
І зрештою, уже на кінець бесіди попович Василь неначе
прозрів.
— Знаєш, брате, — звернувся він до Степана, — після моєї
роботи в СБ Авеля з мене не вийде. Але дивись, щоб ти не став
Каїном.
Після цього побачення Василь Бандера оскаженів ще більше
і ні на які пропозиції гіммлерівських комбінаторів не погоджу¬
вався. Гестапівцям довелося приборкати ображеного в своїх
«найкращих почуттях» поповича Василя Бандеру. Його приму¬
сили замовкнути — просто вбили.
Масштаби провокації розширюються
Перші результати провокаційного маневру з Бандерою і його
проводом настільки сподобались Гіммлеру і гестапівському спе¬
ціалісту з українських справ Мюллеру, що вони вирішили засто¬
сувати його у ще більших масштабах для винищення партизан¬
ського руху. З кінця 1941 і початку 1942 року провокації стали
ширитись по всій тимчасово окупованій території Радянського
Союзу.
Вироблений гестапо план по розширенню масштабу провока¬
цій передбачав такі заходи: поділити окуповану територію Украї¬
ни на зони за важливістю комунікацій і небезпекою в цих зонах
радянського партизанського руху; в зонах, через які проходять
важливі комунікації і де діють радянські партизани, використав¬
ши довірених людей з українських націоналістів, створити зброй¬
ні загони; перед керівниками створених загонів висунути завдання
220
по винищенню радянських партизанів у зоні їх дій, по викоре¬
ненню всіляких проявів боротьби проти німецьких властей.
Відомо, що народні месники найбільш активно діяли проти
німецько-фашистських окупантів у районах особливо важливих
комунікацій ворога — на Ровенщині, в Поліссі, на Волині. Саме
там і почали робити свою підлу справу новоспечені гестапівцями
загони українських націоналістичних запроданців.
Мабуть, чи не першим «прославився» на цій арені гестапів¬
ський провокатор Боровець, який, намагаючись перевершити
своїх шефів у винахідливості, замаскувався по-своєму. Зібравши
банду із прихвоснів німецько-фашистських окупантів та кримі¬
нальних елементів і охрестивши себе отаманом Тарасом Бульбою,
він створив так звану «Поліську січ» і почав боротьбу з радян¬
ськими патріотами.
Але цей провокатор найшвидше й провалився. Уже в грудні
1942 року розвідка радянських партизанів точно знала, що Боро¬
вець встановив постійний контакт з шефом СД на Волині гауляй-
тером Пітцем. Як свідчать документи, цей зв’язок провокатор
Боровець налагодив під час зустрічі з гауляйтером у селі Моквин
Березнянського району. Обговоривши з Боровцем дальші заходи
по боротьбі з радянськими партизанами, Пітц запропонував йому
в інтересах більш ефективного «співробітництва» зайняти посаду
«референта» з проблем боротьби проти радянських партизанів.
Провокатор з радістю погодився і, подякувавши новому шефу за
довір’я, заявив, що докладе усіх зусиль, щоб зміцнити співробіт¬
ництво з німцями.
Слідом за бандою Боровця гестапівці створюють провокаційні
банди Максима Рубана, Клима Савура та інші, формуючи їх з
класово ворожих до Радянської влади куркульських елементів,
кадрових націоналістів, колишніх «солов’їв» Оберлендера, полі¬
цейських і кримінальних злочинців. З маскувальною метою вони
назвали свої банди «Українською повстанською армією» (УПА).
Український народ швидко зрозумів, кому служить ця «повстан¬
ська армія», яка по-звірячому вбиває радянських патріотів, вирі¬
зує польське населення західних областей України, веде підступну
боротьбу проти партизанів, придушує найменший прояв опору
народних мас проти німецько-фашистських поневолювачів. А коли
настав довгожданий час визволення України від німецько-фа¬
шистських загарбників, оскаженілі бандерівські провокатори з
УПА втратили рештки маскувальної обережності. Розуміючи не¬
минучість грізної розплати, вони з люттю приречених різали і
катували, знущались і вбивали радянських людей, викриваючи
при тому свої зв’язки з гестапо і абвером.
Зразу ж після визволення Києва розвідці радянських партиза¬
нів стало відомо, що гестапо і абвер готують банди УПА до
221
операцій в тилу радянських військ. їх почали краще озброювати і
постачати диверсійною амуніцією, підготовляючи для передачі їм
склади зброї і різного військового спорядження.
За вказівками з бандерівського центру члени крайових прово¬
дів і окремі керівники банд УПА вступали в контакти з пред¬
ставниками окупаційних властей, домовляючись з ними про
одержання зброї і боєприпасів від окупантів, а також про умови
зв’язку з абвером. Найбільшим клопотом при тому у бандерівців
було — не розкрити ці контакти українському населенню.
Характерний щодо цьоґо такий факт. У листопаді 1943 року
член бандерівського крайового проводу ПЗУЗ (північно-західних
українських земель) керівник банди «Ярослав» (Кузьменко),
який діяв у районі міста Камінь-Каширського на Волині, налаго¬
див зв’язок з місцевим представником гітлерівського команду¬
вання штурмбанфюрером СС фон Альвенслебеном. «Ярослав»
вдавався до різних маневрів, щоб про цей контакт не дізналися
рядові члени банди, а тим більше місцеве населення. Аж ось
оунівського запроданця повідомили, що есесівський штурмбан-
фюрер на зборі голів сільських управ у місті Ратному заявив їм:
«У німців і у націоналістів-українців мета єдина — боротьба з
червоними, а через те не слід відмовляти їм у потрібному поста¬
чанні продуктів харчування». Стривожений бандит тут же напи¬
сав своєму гітлерівському хазяїну обурливого листа. «Шановний
пане майоре! Під час нашої бесіди вирішено було, що все, про
що буде говорено, обидві сторони повинні тримати в найсуворі-
шій конспірації... А як нас повідомляють..., ви, виступаючи в Рат¬
ному, розповіли про нашу зустріч головам сільських управ...»
Ще більш викривальне значення має люб’язна відповідь, на¬
діслана «Ярославу» есесівцем Альвенслебеном: «Сьогодні під¬
тверджую одержання вашого листа від 22.ХІ 43 р... І. Ваше зви¬
нувачення безпідставне... Я в Ратному говорив не про зміст нашої
бесіди. У Ратному лише пояснив, що переговори між німецькими
і українськими організаціями ведуться з метою спільної боротьби
з червоними. Про відносини між вами і мною не було згадки.
2. Ви дали мені обіцянку детально інформувати мене про пере¬
сування червоних частин... Прошу вас якомога швидше дати мені
вичерпні відомості про перебування у вашій окрузі червоних.
3. Наші зобов’язання виконуються в усіх відношеннях і ні в чому
не погіршились. Тільки зобов’язання доставки контингенів у ряді
сіл ще не виконані... 4. Мені б хотілося ще раз поговорити з вами,
а тому запрошую вас по-дружньому відвідати мене ще раз.
Я буду вважати вас своїм гостем... Фон Альвенслебен, штурмбан-
фюрер СС».
Під повним оперативним керівництвом штабу гітлерівського
генерала Пріцмана, який відповідав за спокій району, окресле¬
222
ного назвою «Прип’ять — Дністер», діяв і головнокомандуючий
УПА «Північ» Клячківський (Клим Савур). Це згодом компе¬
тентно підтвердив член трьох оунівських проводів — Краківсько¬
го, «Захід» і «Схід» — військовий референт Лука Павлишин.
Отже, можна резюмувати, що гітлерівці спромоглися розшири¬
ти масштаби своєї провокації лише завдяки тому, що вишколені
в інкубаторах німецько-фашистської розвідки оунівці охоче брали
на себе функції гестапівських провокаторів.
Настанови і благословення владики
Жодної групи українських буржуазно-націоналістичних за¬
проданців митрополит Шептицький не випускав з поля зору свого
всевидячого ока. Той факт, що німецько-фашистські окупанти
розігнали створений поповичем Бандерою маріонетковий україн¬
ський «уряд» і після цього мельниківці ходили на святоюрській
горі у фаворитах, не позбавив бандерівських оунівців ласки отця
митрополита. Навпаки, побоюючись, що заборона гратися в
«український уряд» може викликати серед його духовних дітей
розчарування і скруху, Шептицький вживає енергійних заходів,
щоб бандерівська молодь не ступила на «хибний шлях». Він пік¬
лується про це сам і зобов’язує духовенство уніатської церкви
взяти молодь під свою посилену опіку, щоб вона додержувалась
«божого закону» і в розчаруванні, боронь боже, не підняла руки
проти німецько-фашистських окупантів.
Так, у посланні від 10 липня 1941 року, звертаючись до уніат¬
ського духовенства, .митрополит пише: «В кінці прошу вас, дорогі
отці, усильно упоминати (тобто перестерігати) нашу молодь, щоб
вірністю у заховуванні божого закону заслугувала собі на боже
благословення у праці для Батьківщини. Нехай не забувають, що
ніякі людські огляди і ніякі дані приречення не оправдують гріха
проти божої заповіді. Нехай не забувають, що поступування,
оправдане під більшовицькою навалою, може бути грішне в ча¬
сах, коли вже того виправдання нема...»
Сказано зрозуміло і недвозначно. Здійснення споконвічного
прагнення українського народу — його возз’єднання в єдиній
незалежній суверенній державі Українській Радянській Соціалі¬
стичній Республіці, рівній серед рівних і вільній серед вільних
у великому Союзі Радянських Соціалістичних Республік,— глава
уніатської церкви вважає «більшовицькою навалою». А німецько-
фашистських загарбників, які відкрито оголосили програму своїх
завоювань на Сході — поневолення і винищення народів СРСР
і серед них українців, Шептицький вітає «з радістю і вдячністю
за звільнення». Прикриваючись божими заповідями, владика
223
тптттшлі
І і і V ~ * Ії І 2 і 'II ІІш* *
* * І ^ ^ І І 'У * » і
* :': * і •:
,;І І* « ».**,**» 5
В -ї * $ - * 3? & IV **
5* І і і-і ц :
* .Iі" І * >»
• *«8 ~ і:, і * §
•'.: * -. * у. ! ї % * * * ~ ? *, * о*
., /пН 11 , >51 і «\ , со
«'*? '•^•і!:Гч?--;-НГ- З
* « <*-»* -||11|іе§ *П
і і :іїі!#і .*•!,-»< і8?
«? 5 . *» <5 1 * *
» Щ І * | I :1 ,
& ї :« * £ '
»* трт &жтшіф> т. Шт:. & .а* щ#чттш* т £*&> не*** *#*т #&
*к«& $т*.р* +шт їШ шги %?м<.*#.жті т%ш&, мтгрї ш»#> цшт® пш^тп.чт0 <■*■, *. т* м $****«
Д т% & * & * •* *' І § | В ~ Щ
І її * 2 *і? І 1 І її* *
4 Я* •,;' Д * а ^ £ * V ч - - «.
Ж д: £ £! а- Уч * & ?! д ж ^ «, *.? »
-••• • £ *& :£ Ж & £.
* V* * ± ~ » . «
г< ~ * « ... г % ж *
»
^ д ж *
2 і* в г
....„ Я . _ 4Г Л. г -Ж
с< - * * <£ * «А£ - ** І *“
І * * : - * й ^ 1; І ... І
~ '•<■ ІҐ & £• З* £ £ ^ & 4 «Г
пЩі іШи *~§*
>' £ «, Д , ^ ~ •? Д ■* *« У
ж Д?<- .£ ж ?. £ £ £ ж с „ & *>
І ІДІ в § І |>1 5 1
" І §' * V ? З 1ІГ І £ с І І
«С 1
* &
* І
ф *
У
. * € Г
к > £> ..
І .іапнмі^;!^!
І^ї *ІНІ1.|ї| 5ІІІ
»Д * V & й*. « X: і * І 5 £\£ к
ж *, .*“< & >; ж у >ж ^ ^ ® «<• ** -». &
т
І Р ~ '
ї
■ • і % ц •
* -п т . і .. ■
5? | і; &
■* «. 4 •« ~ «»
ї і Ю Чь 1 ^
І ? ^ *; *■ V £
"1І г‘.' ^ -ч* :
111111 г
-Ді >. ^ %
І Шт...
?• >2? л 1~ X * Ж Г *
% >: » | *\* * $ ^
п І"! 1*1.* «г
І- •- г * * ?
^ •&■ Я. • •& ^ .X*. ^ ^
ї І ~ І- ї ■“ « * “
її **І* 1 І ;
II* 11*1*1 *? *
»*к |и-7
. І|і 5 • £ ». ? 2
|; *‘Н і «Г “ * : і-
ї: *< 'Г. * * V гї ^-. г А *• Ш V
V: &
С йк '
* * &
•Д ^
л £ <№
« £■ »
§ і.-*»
Г 4 X
. л- *■
! г г
І * *
V V .
А !«- ><
ш «* #
'і ^ ^ 4 4 ? 4 ^ і. £ 4 4 і 4 » ^ ^ > 4 *' ч;
4 $ ЗІ. ^ ^ І 4 :•* £ > # X ■<£ %, V « & &
і е й д 4 ? с 'і ^ .: . £ * « - *
«5 & «•
: Щр,
^ « в* £ ;а? ^
Щ„Ш*
<*.$*'$ 9 .V
»«'
>І
> % >Л к £ 11 ? |. ^ с
^ 5 ^«т ^ ^ І л *'* С # І ^ Г
£ £ ^ 1 V,& $ Г . >' * * « *
И, НІ Пі 4* “
* І « І І « ^ £ І N1 Н І * * І
**'А* %%*■ *£%%$%;* І ;
* - ^ ^ л 1 ї ^ ^ ^ * 5 ^ І
к4,4 ^ ><• ^ *:; •** ^ І», Ш' й "» ^ ^ %•
«* * •« л- і? $ X ^ «. . & І % «х. 3&
^ ^ :£ ^ л
„ ^ ^ « 5ї
: « ". Г. “
4 .да ’З «• ^ Г 2 ^
у 1. « а, а , ^ .«■■ >Г X % £ — , 2
ОІ
О
в
о
1^
о
ж
ж
к
о
«» #ЙШІ
т
а ■•'*'• *; «• ^ .* & і .«• * д :«•
5.Ц8Ч>:^Д*Д
Д д „ Д? *, 2 ж .... г- Д Ь * V
1 ж Г
IIі
Г # ^
4 * ж
*• ж
^ » *,
* * V'
, ? *
■Ь
д Дії-
й д * А: а
1! І "1 Га Ні
дгн^ії;*
ж« * « % К І -
~ * V' Д >-?
А £ А 'г А,
І Д' г •?• і
Ж. ч‘ „ 1^.-
>
;. %
Ч •
А А
* г?ІЦі5 :д^
>*§•*§ і«г«а*ж.|^3
“ а 4. * м
| |
=Л. ': ' Ж :.<•' «: > х
й >-Х Д й? д ^
£ д '•■"■ Д
і *
^ йі V . '•■ •». Сг< ^ ’іо ->•& ^ ^ д:
8 Ів8«1.1*1 ЛІГШІ!
ЄН-!
^ » д
*1І1
15 428
Друга сторінка націоналістичного щоденника «Львівські вісті» з текстом послання митрополита
Шептицького до духовенства і вірних від 14 серпня 1943 року.
митрополит повчав, що боротись проти народної Радянської вла¬
ди не було грішним, а от підняти руку на мерзенних гітлерівських
катів — великий гріх і порушення заповіді божої. З цього момен¬
ту всі повчання Шептицького спрямовані на те, щоб спонукати
молодь до покори німецько-фашистським окупантам і, особливо,
не робити нічого такого, що могло б «спричинитися до перемоги
комуністів».
Із зухвалою відвертістю говорить про це уніатський князь
церкви в своєму посланні «До духовенства і вірних», надрукова¬
ному в щоденнику для дистрикту «Галичина» — газеті «Львівські
вісті» 15—16 серпня 1943 року. Проливши крокодилові сльози
з приводу «страшних убивств, заподіяних молодими людьми,
може, навіть у добрих намірах...», Шептицький, явно побоюючись,
щоб молодь, ошукана бандерівськими провокаторами в умовах
зростання ненависті народу до гітлерівських окупантів, не під¬
няла проти них зброї, звертається до неї із «зворушливим бать¬
ківським» напучуванням:
«...А тепер моє слово до тебе, дорога молодь, до вас, дорогі...
Не дайтеся спровокувати до ніяких незаконних поступків. Це ж
інтерес наших ворогів... У всіх важливих справах радьтеся бать¬
ків, порадьтеся й духовного отця... Оскільки це можливо, сповняй¬
те покладені на вас обов’язки. Не противтеся ніякому справед¬
ливому наказові влади... Пам’ятайте, що кожний непорядок
у нашому краю є користь комуністів4 і може бути викликаний
радами чи намовами їх агентів. А все, що зв’язане з користю
комуністів, може спричинитися до їх перемоги. Та перемога, хоч
неправдоподібна, а все ж можлива...»
'Тут уніатський владика уже сам нацьковує громадську думку
на тих, хто закликає до боротьби з гітлерівськими катами. Ця
настанова Шептицького слово в слово сходиться з гестапівськими
інструкціями бандерівським провокаторам з УПА, а разом вони
були тією генеральною директивою, якою керувались у своїй кри¬
вавій діяльності бандерівський провід ОУН, керовані ним банди
і його «служба безпеки», знищуючи кожного, хто прагнув вклю¬
читись у справжню боротьбу з гітлерівськими окупантами.
* * *
1944 рік. Героїчна Радянська Армія, переможно просуваючись
вперед, несла визволення багатостраждальному населенню захід¬
них областей України. На початку лютого німецько-фашистських
окупантів вигнали з Луцька, Ровно, Здолбунова. Гітлерівські
окупанти з останніх сил чинили запеклий опір. їхні наймити,
українські буржуазні націоналісти, відчуваючи, що час розплати
невблаганно наближається, одчайдушно намагались допомогти
226
своїм хазяям. їх всіляко надихав Шептицький, вселяючи надії,
що в останню хвилину «станеться чудо».
Ще навесні 1943 року, незабаром після поразки гітлерівських
загарбників на Волзі, Шептицький через посланця від кардинала
Інніцера отримав з апостольської столиці важливі відомості.
Інформуючи Шептицького про небезпечні настрої, які виникали
і виникають серед віруючих і навіть рядового духовенства у
зв’язку з перемогою Червоної Армії під Сталінградом, Ватікан
попереджав: «Зважте, екселенціе, до чого можуть призвести по¬
чуття симпатії і захоплення більшовиками серед віруючих, беручи
до уваги той факт, що безбожні сили зла перемагають хресто-
носну зброю Великонімеччини. Церква мусить засудити такі на¬
строї і почуття як сатанинські, смертельно гріховні, як такі, що
містять у собі страшну небезпеку для церкви, для християнської
цивілізації. Весь сум найсвятішого отця нашого полягає нині
в тому, щоб усі держави християнської цивілізації якнайшвидше
припинили війну між собою, дійшли згоди і всі разом обернули
хрестоносну зброю проти більшовицької держави. Складається
враження, що всі добре розуміють потребу цього, але не всі
здають собі справу в тому, що в ім’я такої величної мети треба
перемагати власну амбіцію. З надією на бога ми віримо, що
незабаром до такої згоди дійде. А поки що треба подавати всі¬
ляку допомогу Великонімеччині, щоб антихристиянські сили не
торжествували своїх перемог».
Мир з Гітлером усіх воюючих капіталістичних держав і хре¬
стовий похід проти Союзу Радянських Соціалістичних Респуб¬
лік — ось те чудо, на яке так чекала вся міжнародна реакція.
Цим чудом приманював у свій час Шептицький українських
націоналістів, надихаючи їх докласти всіх зусиль, щоб швидше
організувати «українську збройну силу» — есесівську дивізію
«Галичина» — на допомогу гітлерівським катам, які тепер зазна¬
вали на Східному фронті поразку за поразкою. Цим чудом Шеп¬
тицький приманював і бандерівців, коли вони прийшли шукати
рятівної поради у свого духовного наставника.
Як свідчать документи, навесні 1944 року на святоюрську гору
завітав поплічник Бандери, «друг» «абвер-професорів» Ганса Ко-
ха і Теодора Оберлендера Роман Шухевич. Але перш ніж розпо-.
вісти про цей візит, варто нагадати про «подвиги», вчинені ним
за цей час у Львові, Тернополі, Сатанові, Юзвині.
Батальйон «Нахтігаль» восени 1941 року абвер передав у
розпорядження гестапо і СД. За наказом Гіммлера «легіон. Бан¬
дери» перетворили на звичайнісінький каральний загін шуцман-
шафтбатальйон-201, який використовували для боротьби з народ¬
ними месниками в районах найважливіших комунікацій німецько-
фашистських окупантів у Білорусії.
15* £21
Командував цією бандою гауптман Роман Шухевич, котрий
явно ходив у фаворі гестапо і СД. Про це свідчить такий факт.
Створюючи загони УПА в умовах могутнього наступу радянських
військ, гітлерівці прагнули централізувати керівництво цими
бандами для більш ефективного використання їх в радянському
тилу. За особистим наказом Гіммлера «головнокомандуючим
УПА» призначили Романа Шухевича. Але план реорганізації
УПА і процедуру призначення на «головнокомандуючого» ще тре¬
ба було провести через бандерівський центральний провід. І хоча
це було суто формальним моментом, бо що вирішили гестапівці,
тому й бути, все ж вони привезли з собою в ставку проводу і
гауптмана Шухевича.
Зрозуміла річ, ставленик гітлерівців зразу ж поспішив з візи¬
том до отця митрополита, щоб викласти накреслений гестапівця¬
ми план дальших дій бандерівського проводу, спитати поради та
дістати разом із його вказівками і благословення. Отже, Шухе¬
вич доповідав: «Радянська Армія стоїть на порозі нашої хати.
Гірше того, в деяких місцевостях партизани з допомогою насе¬
лення виганяють німців ще до приходу регулярних радянських
військ. Відступ німців є планомірним і невідворотним, як невід¬
воротною, мабуть, буде і їх остаточна поразка, якщо не трапиться
чогось надзвичайного. Це думка проводу ОУН, хоч німці нам
цього і не кажуть. Навпаки,— з виглядом завбачливого політика
говорив Шухевич,— німецьке військове командування твердить,
що перемога буде за фюрером, як тільки буде застосована нова
зброя. Тим часом відступ триває, і невідомо, де німці зупиняться.
Передбачаючи, що їм доведеться з «тактичних міркувань» зали¬
шити межі України, німці вимагають від проводу ОУН вжити
таких заходів: під час пересування лінії фронту через старий
радянський кордон з Польщею до кордону з Німеччиною 1939
року загони УПА, щоб не бути стертими більшовицькими війська¬
ми, мусять на якийсь час умерти. Але зразу ж, як тільки пройде
Червона Армія, вони мають воскреснути і розпочати партизан¬
ські дії широкого масштабу в радянському тилу. Для цього заго¬
ни УПА одержать велике поповнення за рахунок наших надій¬
них людей, що зараз працюють у системі німецької адміністрації.
Німці забезпечують нас зброєю і боєприпасами, а далі в міру
потреби поповнюватимуть наші запаси з літаків.
До цього часу наші загони, діючи кожний окремо на відве¬
деному їм терені, підкорялись своїм крайовим проводам, не мали
єдиного військово-оперативного керівництва. Зв’язок з німцями
кожний загін здійснював на місцях через спеціально виділених
СБ делегатів крайових проводів. У нових умовах німці висува¬
ють перед нами такі вимоги: об’єднати всі свої загони, щоб вони
мали вигляд справжньої української повстанської армії. Це
228
зовсім не означає, що всі загони будуть зведені в один великий.
Ні, загони, як і раніше, діятимуть у своїх оперативних районах,
але матимуть єдине оперативне керівництво в особі головноко¬
мандуючого всієї УПА. Німці дали зрозуміти, що проведення
в життя цих заходів проконтролює Бандера. Він цілковито під¬
тримує цей план. Так стоїть справа...»
Роз’яснивши Шептицькому ситуацію і вимоги гестапо та абве-
ру (на початку 1944 року всю таємну службу, в тому числі і
воєнну розвідку, Гітлер зосередив у руках рейхсфюрера СС Гім-
млера), Шухевич порушив перед митрополитом таке питання:
«...На що ми можемо розраховувати, погодившись на всі пропо¬
зиції німців? На неминучу загибель, якщо німці зазнають пораз¬
ки і капітулюють. Адже нам не слід тішити себе надією на те, що,
залишившись один на один з більшовиками, ми довго протримає¬
мось. Залишатися в тилу один на один з більшовиками для нас
була рація лише в тому разі, коли б жевріла надія, що німці
повернуться. А якщо ні, то... нам буде погано... Просимо вашу
екселенцію, дайте нам батьківську пораду зглядно політичної
ситуації в світі і на фронті війни в цілому і скажіть, що нам
діяти».
Шептицький не примусив себе довго умовляти. Він заспокоїв
фашистського найманця, що про невідворотну поразку німців
говорити рано. Пропозиції німців, мабуть, не слід пов’язувати
з їх поверненням. Загальна політична ситуація складається так,
що в останню хвилину мусять, «і ще раз мусять», підкреслив по¬
літик у сутані, прийти до згоди цивілізовані держави. «Якщо
цього чуда не станеться і дійде до поразки німців, все одно циві¬
лізовані держави не допустять більшовиків у Європу. Більшови¬
цька армія буде зупинена на своєму кордоні. Якщо ж більшовики
насміляться йти далі, неминуче станеться конфлікт. Зглядно такої
ситуації,— а до того ж не треба забувати й про те, що на випадок
капітуляції німців і перемоги більшовиків ми мусимо подбати
про повернення Західної України до Польщі, — вимоги німців
треба прийняти без всяких заперечень».
Наказ Гіммлера — саме наказ, а не пропозиції чи поради —
з благословення патріарха дистрикту Шептицького бандерівські
оунівці прийняли до неухильного виконання.
У червні того ж 1944 року, після висадки англо-американ-
ських військ на нормандському узбережжі, Шептицький заспоко¬
ював Шухевича: «Англія і Америка висадили свої війська не для
того, щоб допомогти більшовикам, а щоб не пустити їх у Європу.
Якщо більшовики все ж таки наважаться вступити в Європу, це
прискорить укладення миру між Англією, Америкою і Німеччи¬
ною і, повторюю, неминуче викличе конфлікт з більшовиками».
229
Запізнілі сумніви
Кожен день весни 1944 року приносив Радянській Армії нові
перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Одчайдуш¬
ний опір гітлерівців уже не міг нічого змінити: вони панічно від¬
ступали по всьому фронту. Багатостраждальне населення захід¬
них областей України нетерпляче чекало на своїх визволителів.
Фашистські найманці — українські буржуазні націоналісти —
гарячково готувались: одні — до втечі з хазяями, інші — «до
оборони». Гестапівські провокатори з бандерівсько-оунівського
проводу гарячково закінчували останні приготування до «великої
акції» в тилу Радянської Армії.
Банди УПА запасалися зброєю, боєприпасами, військовим
спорядженням для проведення диверсій у радянському тилу. їх
зухвало демонстративний зв’язок з гітлерівцями викликав обу¬
рення навіть серед рядових бандитів. Так, один з бандерівців,
відомий під псевдонімом Деркач, приймаючи зброю від німецької
військової комендатури, висловив обурення: «А для чого нам ця
зброя? Якщо непереможний фюрер не зміг цією зброєю подолати
комуністів, то чи допоможе вона зробити це нам, коли німці
накивають п’ятами? Ні, бачу, що ми не УПА, а знову стали німе¬
цькими підніжками».
Цей вибрик коштував йому життя. Бандерівська «служба
безпеки» нашвидкуруч провела слідство і закатувала Деркача
як «совєцького агента». І це був не єдиний випадок. Більше того,
«опозиціонер» знайшовся навіть серед членів центрального про¬
воду. З документів бандерівської «служби безпеки» встановлено
його прізвище—Степаняк. Позиція цього крамольника не по¬
збавлена цікавості. Степаняк перед деякими членами проводу
«дискретно» ставив питання: «Друзі, а чи не час нам розірвати
з німцями? Зважте, що ми діємо? Самі німці кажуть, що Гітлеру
капут. Та й ми бачимо, що німці — живий труп. Прив’язувати
себе до живого трупа ще тісніше — значить свідомо йти на заги¬
бель — і на загибель, мушу сказати, ганебну. А чи не слід би
вибрати життя, а не смерть? Скажімо — підійде Червона Армія,
ми демонстративно складемо зброю, попросимо повірити нам, що
ми щиро хочемо взяти участь у дальшій боротьбі з окупантами,
підемо в Червону Армію і, я думаю, врятуємо собі життя і на
щось здамося своєму народові...»
Бандерівці спочатку було сприйняли це висловлювання як
жарт. Та коли цей жарт дійшов до -Шухевича, той наказав СБ
«тримати Степаняка в схроні і не спускати з нього очей».
Так чи інакше, провокаційно-підсобницьку діяльність націо¬
налістів, яка базувалась на агентурному співробітництві з геста¬
по, незважаючи на маскування під УПА, ніби освітило денним
230
світлом. І коли зрадники самі зняли з себе маски, навіть дехто
з другорядних невтаємничених керівників здивовано запитував:
«Як це сталося?» Старші за рангом завчено відповідали: «Німці
нарешті зрозуміли свою помилку. В нових умовах ми дійшли з
ними згоди проти більшовиків, як рівний з рівним».
Справді, центральний провід бандерівців провів додатковий
камуфляж й інсценізував такі переговори з гестапо. Цей спек¬
такль почався 1 березня в Тернополі, а потім його продовжили
у Львові, де заради публіки «обговорювались» всі деталі «най¬
тіснішого співробітництва проти 'більшовизму в нових умовах».
Ролі виконували: з німецької сторони — у тернопільському акті—
кримінал-комісар охоронної поліції Паппе, у львівському — сам
начальник поліції безпеки і СС дистрикту «Галичина» обер-
штурмбанфюрер СС і старший імперський радник доктор Вітіска,
від націоналістів — представник бандерівського центрального
проводу ОУН і УПА Герасимовський, який одночасно був довіре¬
ною людиною гестапо і патріарха дистрикту Шептицького.
«Секретно. Державної ваги»
Що то були за переговори, як і де вони відбувались, неспро¬
стовно викривають документи, знайдені після вигнання окупантів
із Львова у приміщенні гестапо. На всіх паперах стоять штампи:
«Секретно. Державної ваги», «В ході справи розглядати як дер¬
жавну таємницю». Це — доповіді, агентурні замітки, переписка
гестапо дистрикту «Галичина» з бандерівським центральним про¬
водом ОУН—УПА через Герасимовського, листи і циркуляри
вищих керівних гітлерівських установ — гестапо генерал-губерна¬
торства Краків та головного управління гестапо в Берліні. На
всіх документах — шифр гестапо дистрикту «Галичина» — Лем-
берг 1 з підписами гестапівців.
Стиль гестапівських документів по-фельдфебелівському ла¬
підарний. Мінімум нюансів, все по-військовому чітко, конкретно.
Наводимо в перекладі з німецької кілька витягів з цих докумен¬
тів, підписаних здебільшого начальником гестапо оберштурмбан-
фюрером СС, старшим імперським радником доктором Вітіскою.
IV—Н—90/44 Лемберг, 24 березня 1944 року
1 екземпляр Секретно. Державної ваги
...Друга зустріч з Герасимовським не відбулася своєчасно через те, що
він поїхав до Снятина. Відбулася зустріч 23.3 1944 року о 15 годині за посе¬
редництвом українця Мудрого на квартирі останнього по вул Войтовського, 8,
кв. 1. Герасимовський доповів, що бандерівська група ОУН зобов’язується
передавати в розпорядження поліції безпеки всі свої розвідувальні матеріали
1 Німецько-фашистські окупанти по-своєму перейменували Львів на Лем¬
берг, проти чого українські буржуазні націоналісти не заперечували.
231
про більшовиків-комуністів та про польських повстанців... Крім того, ОУН
готова співробітничати з німцями проти більшовизму на всіх ділянках бо¬
ротьби. ОУН хоче, щоб німці конспіративним шляхом поставляли їм боєпри¬
паси, зброю, вибухівку..., щоб робилося все це за всіма правилами конспіра¬
ції, аби не дати в руки більшовикам козир, що українські націоналісти в їх
тилу — це німецькі спільники і агенти.
...ОУН хоче, щоб переговори і домовлення в майбутньому проводились
лише центром і щоб німецькою договірною стороною... була поліція безпеки,
бо вона знає правила конспірації і розуміє, як треба діяти, в той час коли
інші органи та організації не мають цих знань.
* * *
IV—Н—90/44 Лемберг, 29 березня 1944 року
Зустріч з Герасимовським відбулася 27.3 1944 року о 17.00 на Фіхтен-
штрасе, 25, кв. 10, у Лісти. Зустріч з командиром у разі згоди проводу мала
відбутись на його приватній квартирі 28.3 1944 р. о 17 годині. В призначений
час Герасимовського непомітно було доставлено до приватної квартири ко¬
мандира... Герасимовський зробив заяву..., що бандерівська група підпільною
боротьбою (в радянському тилу) прагне привернути увагу фюрера, щоб за¬
служити для українського народу належне місце в новій Європі... Щодо
мобілізації... Герасимовський заявив, ніби ОУН не перешкоджатиме мобілі¬
зації. Український народ має ще багато сил, їх вистачить і вам, і нам, ОУН
і УПА.
* * *
IV—Н—90/44 Лемберг, 15 квітня 1944 року
Секретно. Державної ваги
Переговори, розпочаті в районі Деражня, продовжуються успішно в ра¬
йоні Верба... УПА надсилає в цей час розвідників, головним чином дівчат,
на зайняту ворогом територію і доповідає результати І-Ц (представникові
розвідувального відділу бойової групи). Полонені червоноармійці, а також
захоплені в полон особи з радянських банд будуть доставлені представникові
розвідувального відділу.
...УПА взагалі вітає місцеві домовлення, укладені між загонами УПА
і німцями... Українська поліція була прийнята в ряди УПА, бо після відходу
німців вона залишалась без всякого захисту.
...Зв’язок з керівними особами з ОУН і УПА має винятково цінне і важ¬
ливе значення для поліції безпеки, бо вони дають розвідувальні матеріали
про наших державних ворогів і полегшують роботу поліції безпеки.
...Бойова група Прютцмана 12.2 1944 року видала такий обіжник про
поводження з членами націоналістичної «Української повстанської армії»
(УПА)... Домовились... Наказується: 1. Агентів УПА, які мають’ посвідки за
підписом якогось «капітана Фелікса» або видаватимуть себе за членів УПА,
пропускати безперешкодно; зброю залишати їм. За вимогою агентів негайно
приводити їх до І-Ц (представника розвідувального відділу бойової групи).
2. Загони УПА при зустрічі з німецькими частинами для впізнання підніма¬
ють до лиця ліву руку з розтопиреними пальцями — в такому випадку вони
не будуть атаковані...
Це повідомлення разом з проханням дати вказівки було на¬
правлено Головному управлінню державної безпеки СС групен-
фюреру і генерал-лейтенанту поліції Мюллеру у Берлін, коман¬
диру поліції безпеки і СД у генерал-губернаторстві СС оберфю-
реру і полковнику поліції Біркампу в Краків, начальнику СС
і поліції СС брігаденфюреру і генерал-майору поліції Діму у
Львів.
232
IV—Н—90/44
Лемберг, 21.4 1944 року
Секретно. Державної ваги
Берлін. Головному управлінню державної безпеки,
СС групенфюреру і генерал-лейтенанту поліції
Мюллеру особисто
...Герасимовський також, як його організація, вважає за необхідне, аби
ця думка була підтверджена Бандерою. Через це він просить дати представ¬
никові ОУН бандерівської групи або йому особисто можливість поговорити
з Бандерою. Місце і час зустрічі з Бандерою можуть бути призначені поліці¬
єю безпеки...
З усього видно, що це побачення відбулось і Бандера санкціо¬
нував усі пропозиції своїх поплічників, бо співробітництво ОУН—
УПА з гестапо та іншими установами окупантів, як свідчать
документи, набрало ще більшого розмаху. Так, у телеграмі
(IV—Н—90/44 гРС, Лемберг, 22 квітня 1944 року, № 10200), адре¬
сованій у Берлін (особисто Мюллеру) і у Краків (Біркампу), Ві-
тіска, викладаючи зміст наради армійської групи «Південь» —
абверкоманда 101 і 102, зазначав, що використання УПА прино¬
сить німцям відчутні результати. Зокрема, підполковник Зелігер
з абверкоманди 102, який виступив на цій нараді, сказав, «що він
уже тривалий час має зв’язок через .посередника з Шухевичем
і одержав кілька чоловік для навчання, щоб перекинути їх літа¬
ком на російську сторону». Однак інший учасник наради — німе¬
цький офіцер, маючи на увазі ОУН—УПА, запитав: «Для чого ми
принижуємо себе до того, що зв’язуємось з цим розбійницьким
набродом?» Начальник гестапо дистрикту «Галичина» Вітіска, як
свідчить телеграма, відповів:
«Використання цього розбійницького наброду приносить нам
помітний ефект. А крім того, зв’язок з ОУН—УПА надасть нам
можливість виявити весь склад їх з тим, щоб після перемоги вини¬
щити цей розбійницький набрід».
3.5 1944 року відбулась чергова зустріч з Герасимовським, під час якої
він повідомив мене, що згідно з моїми вказівками він зв’язався із загонами
УПА і довідався, що УПА в Галичині має в своїх руках всього 20 живих
радянських парашутистів. Серед цих агентів є кілька жінок, так званих ра¬
дисток, тобто радіоагентів. ОУН (бандерівська група) згодна передати мені
цих 20 парашутистів-агентів. Пізніше мені, можливо, передадуть відібраний
у агентів диверсійний матеріал і мінімум радіоапаратів для потреб поліції
безпеки... Герасимовський підкреслив, що ні парашутисти, ні УПА не повинні
знати, що агентів передано поліції безпеки. Через те він запропонував таке:
УПА одержить вказівки перевести заарештованих нею агентів у інше місце.
Шлях, яким будуть слідувати арештовані, буде мені відомий. Я буду в заса¬
ді з надійними силами поліції безпеки і зможу зупинити членів УПА, які
IV—Н—90/44 гРс
1 екземпляр
Лемберг, 5 травня 1944 року
Секретно. Державної ваги
233
будуть переводити заарештованих, і відберу у них агентів-парашутистів.
Щоб уникнути непотрібного кровопролиття, ОУН (бандерівська група) дасть
вказівки, щоб конвоїри були чи зовсім без зброї, або зі зброєю, та не бойо¬
вою. Особисто Герасимовський в цей час буде перебувати десь поблизу, щоб
на випадок виникнення непорозумінь владнати цю справу. Я з цим планом
погодився і 9. 5 1944 року маю одержати від Герасимовського остаточне рі¬
шення, коли і де можуть бути перехоплені поліцією безпеки перші агенти-
парашутисти.
Герасимовський погодився в дальшому передати матеріали про нове по¬
ложення радянських політруків у Червоній Армії, а також про діяльність
радянського генерала і керівника радянських партизанів (імені) Чапаєва.
СС оберштурмфюрер кримінал-комісар
* * *
IV—Н—90/44 гРс Лемберг, 15 липня 1944 року
Секретно. Державної ваги
Головне управління державної безпеки IV—Н
СС штурмбанфюреру і раднику управління Поммеренішу — Берлін.
Зміст: Про контакт УПА з службовими інстанціями армії, поліції безпеки
і громадянської адміністрації.
7. 6 1944 року наш референт мав чергову зустріч з Герасимовським, під
час якої обговорювалось питання головним чином про виведення за лінію
радянського фронту Ф (радистів) і агентів С (диверсантів), а також про
залишення агентів Ф на випадок, коли по ходу воєнних дій у дальшому буде
залишено територію Галичини. Це обговорення велося також в інтересах
дислокованої тут зондеркоманди «Цеппелін», а також у розрізі телеграми-
наказу № 63773 від 27. 6 1944 — 4-А-26—227/22, секретно.
Щодо залишення агентів Ф і С для виведення їх за лінію радянського
фронту Герасимовський заявив, що УПА в цьому питанні підтримує зв’язок
з армією, а поліція безпеки — зв’язок з ОУН (бандерівська група). Через це
буде зайвим знайомити також поліцію безпеки з наміченими представниками
УПА. Вірніше, поліція безпеки може поставити перед командуванням армії
конкретні завдання, виконання яких потрібне в її інтересах, для того щоб ці
завдання могли бути виконані агентами армії Ф і С одночасно із завданнями
армії.
...Герасимовський порушив також питання про склади зброї (щоб німці
заготовили їх). Нехай УПА зараз не знає, де, але після відступу вона забере
ці склади для боротьби проти Радянської влади...
Коментувати викладене тут немає потреби. Гестапівські доку¬
менти ще раз доводять той історичний факт, що зоологічна нена¬
висть до всього радянського і надія на зайвий гітлерівський
срібняк були єдиною рушійною силою націоналістичних покидь¬
ків. Але читачеві, мабуть, буде цікаво дізнатись справжнє ім’я
мерзотника, цього Іуди і Каїна, який, прикриваючись ім’ям Гера¬
симовського, за дорученням бандерівського проводу ОУН і УПА
так ретельно вислужувався і плазував перед гітлерівськими
катами?
Встановлено, що під ім’ям Герасимовського діяв колишній
капелан «солов’їв» Оберлендера, відпоручник Шептицького і Слі¬
пого Іван Гриньох. Якими ж «подвигами» заслужив він високе
234
довір’я зразу трьох китів: гестапо, святого Юра і бандерівського
проводу ОУН—УПА? Мабуть, немало чорних і кривавих справ
треба було зробити, щоб вислужитись у оберзрадники? Спробуємо
простежити шлях цього фашистського запроданця.
Після перетворення «солов’їв», чи то «легіону Бандери», в
шуцманшафтбатальйон його капелан, залишивши свій військо¬
во-релігійний пост, відбув у невідомому напрямку. Гестапо високо
оцінило його заслуги перед рейхом. Як свідчить реляція, власно¬
ручно написана Гриньохом митрополиту Шептицькому, «за участь
у кампанії перших тижнів війни на лінії Радимно — Яворів —
Львів — Тернопіль — Проскурів — Жмеринка — Браїлів — Він¬
ниця» (тобто за участь у масових убивствах радянських людей!)
гестапо висунуло уніатського підсобника кандидатом до нагоро¬
дження залізним хрестом. Гриньоха направляють у Берлін в роз¬
порядження східного міністерства Розенберга «для виконання
спеціальних завдань».
Що то були за «спеціальні завдання»,' бачимо з наведених
вище документів. Включивши уніатського лакузу в «Комісію у
справах військовополонених», гестапо доручило йому вербовку
агентури з числа військовополонених для засилки на радянську
територію. В тій же реляції Шептицькому Гриньох пише, що він,
виконуючи оці самі «спеціальні завдання», «об’їхав більш як
двадцять таборів військовополонених». Через деякий час гестапо
знову відправляє його у Львів.
Сумлінно виконуючи завдання гестапо, а також вказівки
Шептицького і Сліпого, «отець» Гриньох працює тут уже в новій
ролі — цього разу нелегально у політреферентурі бандерівського
проводу ОУН. Але його енергійна натура не обмежується лише
цією діяльністю, і він пописує в націоналістичній пресі під псев¬
донімом Коваленко.
У політреферентурі Гриньох скооперувався з іншим гестапів¬
ським агентом — оунівським убивцею Миколою Лебедем. Хто-хто,
а колишній капелан умів зробити кар’єру. Невдовзі він стає
заступником Шептицького, фактично виконуючи роль відпоруч-
ника уніатського митрополита в бандерівському проводі і капе¬
лана в УПА. Спритний агент-священик зарекомендував себе
таким пройдою-дипломатом, що як тільки виникала потреба до¬
ручити комусь важливе «делікатне» завдання, виконавцем його
завжди обирали саме Гриньоха. Так, за прямими вказівками
своїх гестапівських шефів він з благословення Шептицького бере
участь у переговорах УПА з представниками поляків з Армії
Крайової (АК) про «взаємний ненапад», проводить переговори
з угорцями. Щоб виявити, чи в умовах поразок на Східному
фронті бандерівці не ведуть часом подвійної гри, прагнучи вста¬
новити зв’язки із англійською розвідкою, гестапо доручає Гри-
235
ньоху самостійно пошукати через Швецію зв’язків з «англійцями»
або «американцями». Отже, кому, як не цьому новоспеченому
гестапівсько-святоюрсько-бандерівському дипломату було дору¬
чити інсценізацію переговорів «як рівного з рівним» з німецькими
державними чинниками, а насправді роль підлого посередника
в кривавих справах ОУН—УПА і гестапо? Як впорався з цим
«відповідальним завданням» лакуза трьох панів, наочно видно з
гестапівських документів. Та в цих документах є ще деякі момен¬
ти, про які варто розповісти окремо. Йдеться, насамперед, про
декларативну заяву, зроблену Гриньохом-Герасимовським геста¬
по від імені ОУН—УПА (документ від 13 березня 1944 року):
«ОУН (бандерівська група) бажає довести свою добру волю
і чесні наміри співробітничати з поліцією безпеки тим, що вона
не вимагатиме звільнений якоїсь визначеної групи арештованих,
якщо поліція безпеки з будь-яких причин особливо зацікавлена
в затриманні цих арештованих. Вона досить розсудлива, щоб
ніколи не вимагати звільнення Бандери...»
Чи не ясно з цієї цинічної заяви, що бандерівському проводу
був вигідний «арешт» оунівців, бо це допомагало обдурювати
населення, ніби ОУН—УПА веде боротьбу з ненависними для
нього окупантами. Адже на сфабрикованому арешті Бандери
базувалась гестапівська провокація створення УПА для боротьби
з радянськими патріотами.
Говорячи про фанатичну ретельність націоналістів у прислу¬
жуванні гітлерівцям, слід згадати і про те, як провід ОУН—УПА
через свого агента Гриньоха-Герасимовського видавав гестапів¬
ським катам молодиків, які, не бажаючи воювати проти Радян¬
ської Армії, дезертирували з дивізії СС «Галичина» і, повіривши,
що УПА бореться проти німецьких окупантів, опинились в їх
рядах. Наводимо документ, що викриває бандерівських запродан¬
ців як гестапівських агентів навіть у своєму націоналістичному
середовищі:
IV—Н—90/44 гРс Лемберг, 24 квітня 1944 року
вул. Лельчинського, 55
Телефон 29530
Секретно. Державної ваги
Добровольчої дивізії СС «Галичина» СС оберфюреру Фрейтагу
Полігон Нойгамер біля Заган.
Верхній Шльонськ.
Лідер бандерівської групи ОУН (тобто Гриньох-Герасимовський.—С. Д.)
натякнув, що її провід готовий наказати загонам УПА повернути всіх пере¬
біжчиків і дезертирів добровольчої дивізії СС «Галичина» в їхні частини,
якщо поліція безпеки може гарантувати, що повернуті перебіжчики і дезер¬
тири не будуть покарані на смерть, а лише будуть позбавлені волі.
Викладаю вимогу з проханням повідомити вашу думку.
Начальник поліції безпеки і СД дистрикту «Галичина»
д-р Вітіска
236
І нарешті, про ще один кривавий злочин бандерівських ка¬
тів — загибель М. І. Кузнецова, підтверджений документом —
гестапівською телеграмою-блискавкою:
IV—Н—90/44
Головному управлінню імперської безпеки для
вручення СС групенфюреру і генерал-лейтенанту
поліції Мюллеру особисто
Берлін
Під час однієї зустрічі 1. IV 1944 український делегат повідомив, що один
з підрозділів українських націоналістів 2. III 1944 затримав у лісі по¬
близу Білгородки в районі Верби (Волинь) трьох радянських агентів. За¬
арештовані мали фальшиві німецькі документи, карти, німецькі, українські
і польські газети з некрологом про доктора Бауера і доктора Шнайдера,
а також звіт одного із затриманих про його роботу. Цього агента (за німе¬
цькими документами його ім’я Пауль Зіберт) впізнав представник УПА.
йдеться про радянського партизана — розвідника і диверсанта, який трива¬
лий час безкарно провадив свої акції в Ровно, вбивши, зокрема, доктора
Функа і викравши, зокрема, генерала Ільгена. У Лембергу Зіберт мав намір
застрелити губернатора доктора Вехтера. Це йому не вдалося зробити. За¬
мість губернатора було вбито віце-губернатора доктора Бауера і його прези-
діал-шефа доктора Шнайдера. Обидва ці німецькі державні діячі були за¬
стрелені неподалік від їх приватних квартир. У звіті Зіберта акти вбивства
описані з найдрібнішими подробицями. У Лембергу Зіберт застрелив не тільки
Бауера і Шнайдера, але й ряд інших осіб, серед них майора польової жан¬
дармерії Кантера, якого ми старанно шукали.
Подробиці, вміщені в звіті про місця і час учинення актів, про поранен¬
ня жертв, про захоплення боєприпасів і т. ін., здаються точними. Від бойо¬
вої групи Прютцмана надійшло повідомлення про те, що Пауль Зіберт і обид¬
ва його спільники розстріляні на Волині націоналістами-бандерівцями. Пред¬
ставник ОУН підтвердив цей факт і дав обіцянку, що всі матеріали будуть
передані поліції безпеки.
Начальник поліції безпеки і СД дистрикту «Галичина»
д-р Вітіска, СС оберштурмбанфюрер і імперський
радник управління
Яке серце не здригнеться, читаючи цю телеграму?! Адже в ній
розповідається про трагічну загибель гордості нашого народу,
легендарного народного месника Героя Радянського Союзу
М. І. Кузнецова. Герой Радянського Союзу Д. М. Медведєв наво¬
дить цей документ у своїй книзі «Сильньїе духом». Але й досі ще
не опубліковано іншого секретного гестапівського документа,
датованого на чотири дні раніше від телеграми-блискавки.
IV—Н—90/44 Лемберг, 29 березня 1944 року
Секретно. Державної ваги
Під час зустрічі з паном командиром 27. З 1944 р. Герасимовський, між
іншим, згадав, що одному з загонів УПА за лінією фронту вдалося взяти,
в полон різних більшовицьких агентів. Провідником групи агентів з 3—4
чоловіків була людина, одягнена у форму обер-лейтенанта німецьких зброй¬
них сил. Крім того, ця група агентів мала при собі матеріал відносно убивст¬
Державна таємнуця
Лемберг, 2. IV 1944 року
237
ва шефа управління Бауера. ...Герасимовський не знає, чи живі ще спіймані
загоном УПА агенти, але він пообіцяв пану командиру зібраний підтверджу-
вальний матеріал доставити в поліцію безпеки, а також агентів, якщо вони
ще живі і їх можливо буде перевести через лінію фронту.
Кримінал-комісар
Тепер відомо, що матеріали про захоплення бандитами УПА
Героя Радянського Союзу М. І. Кузнецова і його товаришів пере¬
дав у гестапо не хто інший, як повноважний запроданець Гри-
ньох-Г ерасимовський.
Щоб схопити невловимого народного месника Кузнецова, гіт¬
лерівці мобілізували в Західній Україні всіх і все: військову
контррозвідку і польову жандармерію, гестапо і СД, таємну по¬
льову поліцію і поліцію безпеки. Та марно! Ані гроші, обіцяні за
голову відважного розвідника, ані аси контррозвідки, ані тенета,
розставлені провокаторами, не допомогли гітлерівцям. Випадково
сталося так. Повертаючись на свою базу, Микола Кузнецов і його
товариш Ян Камінський зупинилися в селі Баратин Бродівського
району в хаті Степана Голубовича. У ніч на 9 березня 1944 року
тут розігрався жорстокий бій. Оточені бандерівцями, народні
месники загинули в нерівному бою, але живими ворогу не дали¬
ся. Микола Кузнецов кинув під ноги бандитів гранату і, поранив¬
ши кількох бандерівців, загинув сам. Вислужуючись перед своїми
хазяями, бандерівські убивці пообіцяли видати ніби захопленого
ними живим радянського розвідника. Але це був свідомий обман
з метою одержати чергову подачку.
27 липня 1944 року Радянська Армія назавжди очистила Львів
од гітлерівської нечисті. Рятуючи шкуру, гестапівці в паніці не
встигли навіть знищити секретних документів поліції безпеки
і СД дистрикту «Галичина». Але Гриньох-Герасимовський встиг
причепитись до окупантів і цього разу втік від кари народної К
Отець ігумен Климент Шептицький розповідав, що Гриньох во¬
станнє відвідав собор святого Юра за кілька днів до втечі. Під
час минулих візитів до митрополичої резиденції він, як правило,
подовгу сидів у Шептицького і Сліпого, докладно інформуючи
своїх високих церковних керівників про діяльність ОУН—УПА,
про переговори з гестапо, про становище на фронті. «А то прибіг
захеканий,— згадував Климент Шептицький.— Я й питаю його: —
Що сталось, отець доктор? — «Е, тікаємо». Тільки і встиг отець
Іван Гриньох попрощатися з митрополитом і з Сліпим».
А тим часом це не зовсім так, бо капелан встиг ще й докладна
доповісти про нову комбінацію, розпочату гестапо та бандерів¬
ською ОУН—УПА,— про створення так званої УГВР.
1 Оунівського вбивцю пригрів Ватікан. Зараз Гриньох займає одне з пер¬
ших місць у почетї колабораціоніста кардинала Сліпого.
238
У новій ролі
Після розгрому окупантів під Бродами головне гестапівське
управління вдалося до нового політичного маневру. Гітлерівці
дали бандерівському проводу ОУН—УПА вказівку про потребу
створити український «уряд», який зміг би підняти українців на
«визвольну боротьбу» проти більшовицької влади в нових умовах.
Планувалось це зробити в такий спосіб, щоб «уряд» ні в якому
разі не скидався на бандерівський орган і включав би до свого
складу представників усіх українських націоналістичних угрупо¬
вань Східної і Західної України. За проводом ОУН (бандерівська
група) залишались функції керівника УПА — збройною силою
створеного уряду, яка мала відіграти вирішальну роль у «ви¬
звольній боротьбі», щоб забезпечити «українському народові
після повної перемоги над більшовицькою владою належне місце
в новій Європі».
Здійснення цих вказівок головне управління поклало на бан¬
дерівських провідників Шухевича, Лебедя і Гриньоха-Герасимов-
ського. Цей агентурний гестапівський тріумвірат, виконуючи
плани своїх хазяїв, вирішив розіграти таку комедію. Зібравшись
у районі Турки Дрогобицької області в липні того ж 1944 року,
бандерівці — близько 20 чоловік — оголосили себе «великим збо¬
ром» і створили рекомендований гестапо «уряд» — так звану
«Українську головну визвольну раду» (УГВР). За задумом тріум¬
вірату така «рада» мала грати в одному спектаклі дві ролі:
«парламенту» і «уряду українських визвольних сил», а фактич¬
но — гестапівсько-абверівського штабу, покликаного керувати
підривною діяльністю в радянському тилу.
Комедія за новим гестапівським сценарієм розігралась у тіс¬
ній хатині лісника. Інсценіровка була підготовлена. Але звідки
брати виконавців? Всі націоналістичні колабораціоністи після
розгрому під Бродами, не оглядаючись, тікали в глиб Німеччини.
Бандерівці і тут виявили свою провокаторську кмітливість. Увесь
склад бандерівського проводу, оголосивши себе членами УГВР,
наново розподілив між собою обов’язки. Вакантним залишався
лише «пост президента», на який гестапо рекомендувало призна¬
чити «людину із Східної України». «Що робити, коли нікого нема
під рукою?» — бідкались бандерівці. Та трапилась «щаслива» на¬
года. Одна з націоналістичних банд затримала в якомусь обозі
східняка иа прізвище Осьмак, котрий з іншими гітлерівськими
підсобниками тікав аж з Харкова до Німеччини.
Шухевич наказав бандерівській службі безпеки терміново
перевірити, «що це за один». Після ретельної обробки затримано¬
го доставили на «аудієнцію» в хатину лісника. З Осьмаком роз¬
мовляв увесь склад тріумвірату, після чого запропонував «вели¬
239
кому збору» обрати «президентом УГВР» «професора» Осьмака.
Переляканий на смерть зрадник змушений був погодитись. «За¬
ступником президента» бандерівці призначили гестапівського
агента Василя Мудрого, а портфель другого заступника зарезер¬
вували за Гриньохом-Герасимовським. Роль глави виконавчого
уряду — «генерального секретаріату УГВР» взявся виконувати
Роман Шухевич, який тепер виступав під псевдонімом «Тур».
Він же був і секретарем з військових справ і, за вказівкою геста¬
по, «головнокомандуючим УПА». Друга фігура з гестапівського
тріумвірату — Лебідь зайняв пост секретаря закордонних справ.
Виплекане всім націоналістичним табором і благословенне
князем уніатської церкви гітлерівсько-бандерівське співробітни¬
цтво розвивалось без ускладнень і непорозумінь аж до останнього
подиху, тобто до самого дня капітуляції фашистської Німеччини.
Для ілюстрації наведемо свідчення одного з керівників абверів-
сько-гестапівської команди 202 Зігфріда Мюллера. Взятий у по¬
лон радянськими воїнами, цей німецький розвідник засвідчив,
що з жовтня 1944 року керівництво підривною діяльністю створе¬
них гестапо УГВР і УПА в тилу радянських військ на території
Західної України з оперативних міркувань було зосереджено
в абверівсько-гестапівській команді 202, зокрема в руках началь¬
ника цього підрозділу гауптмана Кірна. Маючи відповідні повно¬
важення генштабу німецької армії та абверу, Кірн поставив перед
УПА вимогу давати в розпорядження абверкоманди 202 потрібну
кількість диверсантів для проведення операцій у радянському
тилу. Всі накази гауптмана беззаперечно виконувались бандерів¬
цями, які, крім живої сили, поставляли гітлерівцям ще й всю здо¬
буту шпигунську інформацію про Радянську Армію, а також
відомості про підривну діяльність УПА взагалі. Місцевість і
об’єкти для диверсійних операцій визначались абверкомандою
202. Особливо прислужився гітлерівцям «віце-президент УГВР»
Гриньох. «Наприкінці 1944 року, — розповідав 3. Мюллер, — в
абверкоманду 202 прибув представник полковник УПА Данилів-
Гриньох, агентурний псевдонім Орлов. Данилів-Гриньох прибув
у абверкоманду із своїм штатом працівників. Його заступником
був Роман Бурлей з міста Ковеля чи Володимира-Волинського —
в 1942 році він працював помічником гебітскомісара на Волині;
другий заступник — Гуш. Помічником Даниліва-Гриньоха по
абверкоманді 202 був Степанович, помічником по диверсійних
школах — Старовида і три зв’язківці — Лопатинський Юрко, Чи-
жевський Демид, а третього я зна'ю тільки за псевдонімом
«Остап». Данилів-Гриньох ретельно сприяв абверкоманді 202 у
вербовці, навчанні і комплектуванні диверсійних груп з україн¬
ських націоналістів та засиланні їх у тил Радянської Армії для
здійснення диверсій і шпигунства...»
240
Від історії нічого не сховаєш. Неспростовні докази викрива¬
ють бандерівців як гітлерівських маріонеток, кривавих убивць,
мерзенних запроданців. Ці свідчення йдуть з усіх боків, навіть
з самого націоналістичного середовища. Так, у листку інформа¬
ційної служби бандерівців «Щоденні вісті» було вміщено таке
повідомлення: «На початку жовтня ц. р. Степан Бандера вийшов
із в’язниці на волю. Разом з ним вийшло 300 членів ОУН. Степан
Бандера передав представникові «Української головної визволь¬
ної ради» за кордоном палкий привіт від «Української повстан¬
ської армії».
Так звані «ідеологи» націоналістичної зради настільки забре¬
халися, що забули в цьому повідомленні звести кінці з кінцями
своєї вигаданої раніше версії. «Сидів у фашистській в’язниці і
знав про створення УПА, УГВР. Як це могло статись?..» — диву¬
вались рядові, неспокушені бандерівці, читаючи повідомлення.
«Фашистський в’язень» був у курсі справ створення УПА і
УГВР. Тримаючи Бандеру під уявним арештом з провокаційною
метою, гестапо не тільки всебічно інформувало свого агента, а й
погоджувало з ним кожну нову акцію бандерівської ОУН і УПА.
Надаючи великого значення діям УПА в радянському тилу,
якраз напередодні повного визволення Української РСР від фа¬
шистських загарбників оунівського «вождя» відвідав сам Гім-
млер. «Потреба вашого вимушеного перебування під уявним
арештом,— сказав він Бандері,— викликана обставинами, часом
та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої
співпраці — більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього
часу не все складалося так, як вам хотілося, але зараз нам треба
спільно добре попрацювати, щоб виправити помилки минулого...»
Виклавши ті завдання, які будь-що мусять здійснити новостворені
гестапівцями бандерівські організації в тилу Радянської Армії,
Гіммлер вирядив «на волю» свого вірного агента з таким напут¬
нім словом: «Забирайте своїх людей, ідіть і дійте, пам’ятаючи, що
наша перемога забезпечить і ваше майбутнє...»
По-лакейськи низько вклонившись, Бандера подякував своєму
високому шефові за довір’я.
Перебуваючи на віллі під Берліном, наданій йому Гіммлером,
Бандера вів підготовку до нової акції. У грудні він енергійно
доповів, що «до бою готовий». Ось що розповів з цього приводу
розвідник Мюллер: «У грудні 1944 року головне управління
імперської безпеки підключило до цієї роботи (до абвергестапів-
ської команди 202.— С. Д.) С. Бандеру. В той час він одержав
від ІУ-Д відділу гестапо особисту дачу під Берліном і працював
там під керівництвом начальника ІУ-Д відділу оберштурмбан-
фюрера Вольфа. Згодом Бандера прибув у розпорядження абвер-
команди 202 і особисто інструктував Даниліва-Гриньоха, а також
16 428
241
підготовлену агентуру, призначену для засилання на територію
СРСР. Пам’ятаю, з нагоди приїзду Бандери гауптман Кірн влаш¬
тував бенкет у нашій, віллі по Гартенштрассе (Краків.— С. Д.),
на якому виступали з промовами Бандера, гауптман Кірн та
професор Данилів-Гриньох...»
Наприкінці грудня 1944 року абвер-гестапівська команда 202
підготувала групу з трьох бандерівців для виконання спеціаль¬
них завдань. До неї входили Лопатинський, Чижевський та ра¬
дист Скоробагатий. З огляду на важливість завдання групу очо¬
лив сам гауптман Кірн. Тоді ж однієї різдвяної ночі група Кірна
піднялася на літаку з краківського аеродрому і спустилася на
парашутах на Західній Україні, де розташувалася головна банда
УГВР—УПА. Кірн особисто проінструктував керівників УГВР—
УПА і передав їм п’ять мільйонів карбованців радянських грошей,
озброєння, вибухівку, рацію, медикаменти і... «вказівки Бандери».
Керівники з УГВР—УПА передали Кірну детальний звіт про свої
операції на Радянській Україні, а. також чергову порцію загаль¬
ної інформації про становище в радянському тилу. В ній, між
іншим, повідомлялось про смерть вірного слуги німецького фа¬
шизму глави уніатської церкви митрополита Андрія Шептицько¬
го. Бандити ще раз запевнили Кірна, що вони й надалі готові
виконувати завдання фюрера. А треба сказати, що фюрер на
цьому етапі високо оцінив діяльність бандерівців. Як показав
полонений Мюллер, Кірн за цю операцію був нагороджений хре¬
стом з брильянтами.
У ті часи, тобто в другій половині 1944 і на початку 1945 року,
про тісне співробітництво націоналістичних банд з гітлерівцями
мало хто знав. Лише українці західних областей, дізнавшись про
звільнення з «в’язниці» Бандери, зрозуміли в чому справа. Адже
ціною життя кращих своїх братів і сестер народ добре засвоїв ту
істину, що справжніх борців, які потрапляли в лабети гестапівців,
чекала неминуча смерть. Знали вони також і те, що гітлерівці
дарували життя лише зрадникам і провокаторам. Отже, всупереч
розрахункам фашистської таємної служби народ не тільки не
клюнув на їхню приманку, а навпаки, зрозумів, що УПА не
українська, а гестапівська, не повстанська, а провокаційна, і ніяка
не армія, а банда найманих убивць, диверсантів і шпигунів.
До речі, гітлерівці вдавалися до такої ж провокаційної прак¬
тики й на інших окупованих ними територіях. В Естонії, наприк¬
лад, гестапо майже під копірку повторило бандерівсько-оунів-
ський варіант. Так, використавши свого агента колишнього віце-
президента буржуазної Естонії Улуотса та інших платних шпиків
з середовища естонських націоналістів, католицького духовен¬
ства, гестапо створило «нелегальний» «Національний комітет».
За сценарієм, розробленим фашистами, комітет, удаючи, ніби він
242
бореться з окупантами, насправді виявляв естонських радянських
патріотів і допомагав гітлерівцям їх знищувати. У 1944 році, коли
німецько-фашистські окупанти готувалися до рятівної втечі, ге¬
стапо запропонувало Улуотсу створити й очолити «уряд Естонії»,
який мав розпочати «визвольну» боротьбу проти Радянської вла¬
ди. Місцеві націоналісти слухняно виконали черговий наказ і
створили такий «уряд», видавши навіть перший декрет із закли¬
ком до естонців братися за зброю і боротися «проти комунізму».
Але на цьому маріонетковий «уряд» і закінчив своє існування, бо
його члени вважали за краще вчасно втекти до Німеччини.
Церковна політика гітлерівців
Церковна політика гітлерівських фашистів, як і вся програма
поневолення і поступового винищення народів Східної Європи,
була викладена в суто таємному генеральному плані «Ост» (яко¬
го, як відомо, ще й досі не знайдено). Деякі документи, вияв¬
лені в останні роки, проливають світло на його зміст. Йдеться
про циркулярний лист командуючого військами СС Гіммлера,
його «Міркування про те, як треба поводитись з місцевим насе¬
ленням східних областей», його ж лист з висновками на генераль¬
ний план «Ост», адресований «імперському комісаріату в справах
зміцнення німецької раси»; зауваження і пропозиції щодо плану
«Ост» начальника відділу 1-го головного політичного управління
східного міністерства доктора Ветцеля, який виклав точку зору
Розенберга в цьому питанні.
«Для ненімецького населення східних областей,— писав Гімм-
лер в «Деяких міркуваннях про поводження з місцевим населен¬
ням східних областей»,— не повинно бути вищих шкіл. Для нього
досить буде чотирикласної школи. Метою навчання в народній
школі повинно бути лише: рахування найбільше до 500, уміння
розписатись, навчання, що божественна заповідь полягає в тому,
щоб коритися німцям, бути чесним, дбайливим і слухняним».
Оцю немудрящу, але століттями випробувану всіма рабовлас¬
никами і експлуататорами «божественну заповідь» німецько-фа¬
шистські поневолювачі і поклали в основу своєї церковної полі¬
тики. Дискусії тут не передбачались. Йшлося лише про те, яка
церква здатна з найбільшою ефективністю прищеплювати цю
«заповідь» народам Радянського Союзу. Готуючись до походу
проти СРСР, фашистські верховоди зійшлись на тому, що най¬
більш надійною в цій справі є католицька церква. її штаб — Ва¬
тікан — і папи римські не тільки за часів німецьких рицарів, а й
у сучасну епоху доклали багато зусиль до того, щоб надихнути
німецьких мілітаристів на завоювання цих територій, а папи
римські Пій XI і Пій XII — ці хрещені батьки Муссоліні і Гітле-
243
ра — вбачали у фашизмові ту єдину силу, яку послало «боже про¬
видіння», щоб знищити світовий комунізм і першу в світі країну
соціалізму. Ватікан беззастережно кинувся в обійми Гітлера,
поставивши на службу фашизму весь свій потужний пропаган¬
дистський апарат і всюдисущу розвідку.
Обидва партнери мали всі підстави для взаємного задоволен¬
ня: фюрер був у захопленні від того, що «найвищий моральний
авторитет світу», сам «намісник бога на землі» впрягся в керо¬
вану ним фашистську колісницю, а папа римський радів з того,
що фашизм охоче погодився поєднати свої плани з планами като¬
лицької церкви. Це яскраво підтвердив правовірний фашист-като-
лик фон Папен, який, укладаючи за дорученням Гітлера конкор¬
дат з Ватіканом, одверто заявив, що «третя імперія — перша у
світі держава, яка не тільки визнає, а й здійснює на практиці
високі принципи папства».
В подальшому розробку планів церковної політики щодо на¬
родів СРСР здійснювала конгрегація східної церкви під керівни¬
цтвом самого Пія XII разом з представниками гітлерівських
церковних політиків з відомств Розенберга і Гіммлера. Найактив¬
нішу, якщо не вирішальну, участь у їх виробленні брали випро¬
бувані «спеціалісти» в справах Росії та України, єзуїти, близькі
до римського папи німці Роберт Лейбер, Вільгельм Гендрих та
Август Беа.
План церковної політики Ватікану наближався до завершення
якраз напередодні вторгнення гітлерівських загарбників у Поль¬
щу. У Ватікані, як відомо, панувала думка, що це — хай і крива¬
ва, але вкрай необхідна прелюдія до хрестового походу проти
СРСР, а тому апостольська столиця без зайвих сантиментів від¬
дала католицьку Польщу гітлерівським катам на поталу. Робота
над планом не припинялась навіть після несподіваних не тільки
для Ватікану, а й усієї міжнародної реакції політичних маневрів
Гітлера, коли він замість обіцяного хрестового походу проти
СРСР почав, як вважали ватіканські мудреці, «безглузду війну
проти західних держав».
План покатоличення народів Радянського Союзу було завер¬
шено майже одночасно з «операцією Барбаросса». «Знищення
безбожного комунізму в Росії відкриває необмежені можливості
для апостольської праці серед вражених атеїзмом росіян. Право¬
славна схизма довела своє безсилля в боротьбі з атеїстичним
комунізмом. Та інакше й не могло бути. Лжевчення православної
схизми не могло подолати лжевчення войовничих безбожників...
Свята католицька церква виконає святу волю спасителя світу...»
Кадри для «апостольської праці» мусять бути напоготові на час
наступу німецької армії на Схід. В глиб Росії католицькі місіо¬
нери будуть просуватись слідом за передовими частинами німе¬
244
цько-фашистських загарбників — такі заходи передбачав Ватікан
у плані церковної політики на окупованій території СРСР.
План, особисто схвалений Пієм XII, був переданий у Берлін
з тим, щоб Штемпфлер, особистий радник Гітлера (спеціально
приставлений Ватіканом), домігся його апробації самим фюрером.
Проте Гітлер не поспішав. Він передав план на розгляд Гіммле-
ру, який, у свою чергу, переправив спеціалістам, які вже сиділи
над розробкою генерального плану. Там план апостольської сто¬
лиці кардинально переробили, доповнили (на підставі зауважень
уніатського митрополита Шептицького!) і за наказом Гіммлера
включили як складову частину до плану «Ост».
Єзуїтську хитрість — на озброєння фашизму
Відповідно до угоди, укладеної між Ватіканом і Гітлером
напередодні нападу Німеччини на СРСР, представники католи¬
цької церкви мали право безперешкодно направлятись «на за¬
войовану територію Росії для виконання церковно-місіонерських
та інших функцій». «Після того як німецька армія окупувала
частину Росії, Ватікан уклав з Берліном угоду, яка давала пра¬
во відряджати католицьких місіонерів на окуповану територію,
і включив балтійські території в сферу компетенції берлінської
нунціатури»,— відкрито писав тоді католицький публіцист Габрі-
єль Луї Жаре.
Більш докладно про це розповіли кореспонденти американ¬
ського агентства «Юнайтед Пресе» в Італії Р. і Є. Паккард у
своїй книзі, яка вийшла в США: «Вже п’ятнадцять років Ватікан
готує священиків для місіонерської діяльності в Росії. В Римі для
цієї мети існує спеціальна семінарія. Священиків навчають там
російської, української та інших слов’янських мов. Ми дізнались,
що певна кількість священиків уже виїхала до Росії, окупованої
німецькою армією, де вони намагаються розповсюдити католи¬
цьку релігію..., допомагаючи за завданням командування німе¬
цької армії примирити росіян з німецькою окупацією» *.
Дізнавшись про такий поворот церковних справ, Шептицький
вдарив на сполох. Майже кожному представникові німецьких
окупаційних властей уніатський митрополит настирливо вбивав
у голову ту думку, що примусове окатоличення населення «без¬
божної Росії і України є чистим безглуздям». «Негайно припиніть
доступ на територію України і Росії пришлих католицьких свя¬
щеників у парафії, де діють або діяли колись православні свя¬
щеники,— вимагав Шептицький від своїх німецьких покровите¬
лів.— Інакше це потягне за собою незчисленні біди...» «Майте на
1 К. апсі Е. Раскагсі. Ваісоп^ Етїіге. N6^ Логк, 1942, стор. 230.
245
увазі,— доводив уніатський владика Гансу Коху і раднику вій¬
ськового коменданта Львова Гансу Иоахиму Бауеру,— що збіль-
шовичені росіяни і українці ні в чому добровільно не упокоряться,
навіть у питаннях віри і церкви. І якщо в усьому звичаї і нрави
збільшовиченої черні треба буде безжалісно ламати, то в питан¬
нях віри і церкви конче потрібно застосувати інший підхід, діюйи
поступово і лагідно».
«Історія є учителькою життя,— підкреслював Шептицький,—
і від неї ми маємо багато свідчень, що той, хто поспішав необач¬
но залучити росіян до церкви вселенської (католицької.— С. Д.),
завжди зазнавав невдачі не тільки в сфері церковній, а часто, як
наслідок цього, і в сфері своїх політичних прагнень. Залучити
росіян і українців до церкви римської можливо тільки через
врата нашої греко-католицької церкви. Справа ця нагальна, але
важка і складна навіть тепер, коли для цього наступив нарешті
чи не найсприятливіший в історії момент. Про це ми зараз роз¬
мірковуємо і маємо щире бажання якнайшвидше всебічно обгово¬
рити цю справу з компетентними державними чинниками великої
Німеччини, щоб виробити найдосконаліший спосіб здійснення її.
Тільки прошу вас, бога ради,— умовляв найвищий уніат Коха
і Бауера,— не зволікаючи, остережіть Берлін: треба, не гаючи
часу, припинити доступ католицьких священиків на звільнену
територію України і Росії. В противному разі це дуже усклад¬
нить, а то й, більше того, унеможливить справу залучення
українців і росіян під духовне кермо апостольського престолу...»
І, мабуть, Кох і Бауер прислухались до цих напучувань мит¬
рополита і справді спробували «остерегти» Берлін, бо невдовзі
військова окупаційна влада значно зменшила приплив католи¬
цьких місіонерів на окуповану територію СРСР. Разом з тим
у Львів до уніатського владики з Берліна все частіше почали
наїжджати різного рангу «спеціалісти», які всебічно обговорюва¬
ли з графом церковні справи і церковну політику на Україні, Бі¬
лорусії і в Прибалтиці. В результаті Шептицький розробив для
німецько-фашистських окупантів детальний план дій у сфері цер¬
ковній, кінцевою метою якого було покатоличення народів СРСР.
«Варварська Росія і її національні околиці, — зазначалося
у цьому плані,— ніколи не виявилися б жертвами більшовицької
революції, якби народи цих територій були під духовним кермом
католицької церкви... Залучити тепер православних у церкву
римську набагато легше тому, що на всіх просторах Росії насе¬
лення духовно спустошене більшовиками, а серед уцілілого духо¬
венства панує церковний розлад і безладдя. Війна з усіма її
бідами, турботами і горем ще більше посилить цей розлад і без¬
ладдя, але разом з тим, як це завжди буває, посилить потяг
населення до релігії, щоб знайти у церкві духовну втіху і під¬
246
тримку. Цим треба скористатись, щоб організаторами церковного
життя стали тільки ті душпастирі, до яких населення поставиться
з довір’ям, але які, і це головне, клятвено дадуть свою згоду
в належний час прийняти злуку з римською церквою, скласти
сповідь католицької віри і заприсягтися у відданості і покорі
апостольському престолу... Для успішного проведення в життя
цієї так важливої для церкви нового державного правопорядку
і християнської цивілізації справи потрібно виходити з такої
категоричної умови: відновлюючи церковне життя на засадах
автокефалії церкви, в першу чергу української і білоруської,
з суворим додержанням повного розриву з Москвою, слід вико¬
ристати те коріння віри, яке ще живиться у людей поки що сока¬
ми православ’я...
В міру того, як переможна німецька армія визволятиме землі
України і Білої Русі, відновлюючи церковне життя, єпархії слід
обсаджувати відповідно підготовленими до зазначеної місії пра¬
вославними епіскопами... Єпіскопи у відповідний час, що його
буде визначено державними чинниками Великонімеччини і за їх
вказівками, утворять тимчасове керівництво української автоке¬
фальної православної церкви, від імені якого і будуть проводи¬
тись призначення епіскопів на окремі єпархії. Це керівництво має
діяти до часу, коли з дозволу і за вказівками державних чинників
Великонімеччини буде скликано собор епіскопів, де і буде про¬
голошено з’єднання з римською церквою. За цим відбудеться
призначення митрополита київського і всієї України чи то пат¬
ріарха України... Передбачаючи, що на визволених від більшо¬
виків землях бракуватиме духовенства, державні чинники Вели¬
конімеччини повинні поставити в обов’язок епіскопам української
автокефальної церкви висвячувати на священиків тільки апро¬
бованих кандидатів, суворо слідкуючи, аби серед висвячених
не було злісних носіїв і пропагандистів московського право¬
слав’я.
Білоруська автокефальна православна церква має діяти, ви¬
ходячи з тих же засад і в тому ж напрямку, як і українська, хоча
після злуки з церквою римською може доцільніше буде включити
Білу Русь в українську церковну провінцію...»
Детально розрахувавши і описавши всі етапи поступового
покатоличення українського, білоруського і російського народів
Радянського Союзу, Шептицький, по суті, виробив план, до реалі¬
зації якого прагнув усе життя. І от цей своєрідний церковно-полі¬
тичний заповіт він урочисто вручив тим, хто, на його думку, міг
найкраще здійснити його маячні устремління. Так по відомству
Гіммлера було зареєстровано ще один «важливий» документ.
247
Католицьке шило в гестапівському мішку
З усього видно, що план Шептицького прийшовся до смаку
гітлерівським теоретикам. Більше того, саме його, а не план
Ватікану, гітлерівці поклали в основу своєї церковної політики.
Гестапо розпочало здійснення плану Шептицького з добору
кадрів. Це були українські буржуазні націоналісти — петлюрів¬
ські недобитки, яким у свій час Пілсудський дав притулок у
Польщі. їх розраховували використати для боротьби проти Радян¬
ської влади, а також як агентуру серед тієї частини українського
народу, що опинилась під панською Польщею. Щоб ефективніше
виконувати вказівки польської дефензиви, їх у свій час одягли в
ряси православних ченців і священиків. Після розгрому Польщі
у них з’явились нові хазяї — гестапівці.
Найбільш спритним серед рясоносних агентів виявився Сікор-
ський, колишній петлюрівський чиновник, який здобув сан право¬
славного епіскопа в 1932 році, відомий під ім’ям «владики» Полі-
карпа. Для більшої імпозантності він з’явився перед гітлерівцями
в єпіскопському клобуку і з патерицею. І мабуть, спромігся спра¬
вити належне враження, бо гестапо зразу ж зробило ставку саме
на нього як на центральну фігуру у реалізації плану Шепти-
цького.
Об’єднавши набрану групу навколо Сікорського, гестапо на¬
казало йому приступити до дій. В міру просування гітлерівців
у глиб території Радянської України рясоносні агенти фашистів,
поповнюючись за рахунок нових зрадників, осідали на відведених
єпархіях і парафіях, щоб допомагати окупантам тримати в по¬
корі поневолений український народ. Під виглядом «духовної
підтримки» і «втіхи» зрадницькою діяльністю займались Никанор
(Абрамович) —у Києві, Геннадій — у Дніпропетровську, Григо¬
рій (Огійчук) — у Житомирі, Платон — у Ровно, Михаїл (Хоро¬
ший) —у Кіровограді, Мануїл (Тарнавський) —у Білій Церкві,
Мстислав (Скрипник)—у Переяславі, Ігор (Губа)—в Умані,
Сильвестр (Гаєвський) —у Лубнах, Фотій (Тимощук) —у Ніжи¬
ні. На інші єпархії і вікаріатства у гестапівців не вистачило
рясоносців, а бажаючих одержати гестапівську хіротонію не зна¬
ходилось.
Плануючи в майбутньому включити Білорусію (за уніатською
традицією!) до української митрополії, Сікорський з благосло¬
вення гестапо посадив своїх прибічників-єпіскопів у Пінську —
Олександра, в Кобрині — Юрія.
Окремо слід розповісти про колишнього міністра освіти та
міністра віросповідань контрреволюційного петлюрівського і геть¬
манського урядів буржуазного націоналіста Огієнка. Він пере¬
бував у еміграції в панській Польщі, після її розгрому висвятився
248
на епіскопа і під ім’ям Іларіона орудував на Холмщині. Це він
першим по-церковному вітав Гітлера, відправивши 29 червня
1941 року в Хол мі урочистий молебень за перемогу фашистського
воїнства над ворогом християнства — більшовизмом!
На святоюрській горі Огієнка вважали непримиренним про¬
тивником унії. В архіві уніатського митрополита збереглося два
листи, в яких йдеться про Іларіона. В першому, датованому
груднем 1942 року і надісланому Шептицькому невідомо звідки,
кореспондент, який криється під ініціалами «Є. М.», докладно
інформуючи уніатського владику про діяльність адміністратора
гестапівської автокефалії, між іншим, пише: «Одвертай лист» до
вашого високопреосвященства з Праги писався не в Празі. Вияви¬
лось, що автором його є Огієнко. Це він, ховаючись за спинами
представників віруючої православної інтелігенції, які підписали
листа, робить закиди католицькій і греко-католицькій церквам і
насмілився давати поради вашому високопреосвященству, як тре¬
ба відбудовувати церкву Христову в Україні...»
У листі з Києва, позначеному квітнем 1943 року, якийсь «В»
повідомляв Шептицького, що українські буржуазні націоналісти
«в погодженні з представниками інтелігенції» деяких інших міст
«уклінно» просили своїх хазяїв призначити епіскопа Іларіона
Огієнка на «митрополита київського і всієї України». Проти цьо¬
го повідомлення на полях аркуша олівцем, очевидно рукою Шеп¬
тицького, зазначено: «Це справа владики Полікарпа. Він не
допустить Огієнка посісти київську катедру».
Уніатський митрополит непогано орієнтувався в ситуації.
Адже адміністратор гестапівської автокефалії Сікорський, хоч
зовні і підтримував з Огієнком щиро-дружні відносини, насправ¬
ді, побоюючись його як конкурента, всіляко прагнув скомпроме¬
тувати перед своїми хазяями побратима Іларіона. «Огієнко вва¬
жає,— писав Сікорський у гестапо,— що автокефальна наступ¬
ність перебуває лише в його особі... З відомих причин він ні на які
компроміси не піде...»
З інших документів, залишених епіскопами гестапівської авто¬
кефалії під час панічної втечі з окупантами, довідуємось, що
Огієнко вважав всякі балачки про «злуку» з католицькою церк¬
вою і про унію більш ніж шкідливими: «Ми й так багато сала
залили за шкуру нашого народу. Прийти до нього сьогодні ще
й з унією — це чисте безглуздя...»
Ми не знаємо, чи гестапо вело з Огієнком якісь переговори
в церковних справах, але точно відомо, що Сікорський не допу¬
стив Огієнка в Київ. Ставленик окупантів Полікарп як «тимчасо¬
вий адміністратор української автокефальної православної церк¬
ви» зосередив у своїх руках велику владу. Він висвячував
епіскопів, призначав їх на єпархії, вікаріатства, тобто, по суті,
249
виконував обов’язки першоієрарха «української автокефальної
православної церкви». Таким високим званням колишнього пет¬
люрівця наділило відомство Гіммлера після того, як він підписав
зобов’язання виконувати всі вказівки гестапо. А вказівки ці в
основному зводились до організації агентурної служби і прове¬
дення церковної діяльності, спрямованої на виховання віруючих
у дусі рабської покори окупантам і підготовки до покатоличення
українців шляхом «злуки» з Римом.
За планом Шептицького і за вказівками гестапо цей «імпера¬
тив» до певного часу мав зберігатись у суворій таємниці. Проте
цей секрет, як шило з мішка, одразу ж вийшов за стіни гестапо.
Адже вже сам титул, даний окупантами епіскопу Полікарпу,—
«тимчасовий адміністратор української автокефальної православ¬
ної церкви» (незалежно від того, тимчасовий чи постійний) вла¬
стивий тільки католицькій церкві, а для православної був безпре¬
цедентним.
Про що повідав митрополит Феофіл Булдовський
Феофіла Булдовського як церковного діяча автор цих рядків
знав ще в 20-х роках. У ті часи митрополит Булдовський займав
серед православних церковників на Україні своєрідну позицію.
Він не належав ні до «тихонівців», ні до «обновленців», ні до так
званих «самосвятів» — українських автокефалістів. Феофіл Бул¬
довський був главою лояльної по відношенню до Радянської вла¬
ди окремої церковної течії під назвою «Собор епіскопів України».
Це угруповання виступало за автокефалію не «самосвятську»,
а «законну» — «канонічну», проведену з благословення патріарха
всієї Русі через всеукраїнський помісний церковний собор. У даль¬
шому, в умовах загострення внутрішньоцерковної боротьби, роз¬
чарувавшись після невдач при здійсненні своїх задумів, митропо¬
лит Феофіл Булдовський відійшов від церковної діяльності і про¬
живав до початку Великої Вітчизняної війни в Харкові як при¬
ватна особа.
Але ось після окупації Харкова гітлерівськими загарбниками
в донесеннях радянського підпілля почало згадуватись про діяль¬
ність «якогось епіскопа Феофіла».
16 лютого 1943 року, в перший день визволення Харкова від
німецько-фашистських окупантів, оглядаючи музейне містечко на
Університетській вулиці, група військових зустріла на подвір’ї
фігуру в рясі і білому клобуку митрополита. Це був Феофіл Бул¬
довський. Виявилось, що на території музейного містечка оку¬
панти відкрили церкву колишнього Покровського монастиря, а в
його приміщеннях організували єпархіальне управління. Тут же
містилась і митрополича резиденція.
250
Булдовський удавано щиро привітав нас як представників
військових частин, які визволили Харків, і запросив до своєї гос¬
поди. Під час бесіди митрополит розповів: «...Прийшли німці,
викликали мене й сказали: відновлюйте церковне життя... Я не
вважав за зраду Батьківщині піти служити в церкві. Адже Ра¬
дянська влада ніколи не забороняла цього. Задовольняючи релі¬
гійні потреби людей, я думав, що даю їм духовну підтримку
і втіху в їхнім горі і нещасті, тим більше, що німці спочатку не
висунули жодних умов... Але скоро виявилось, що це далеко не
так. До мене налетіли українські націоналісти, петлюрівці і зов¬
сім не відомі мені якісь оунівці.
«Відірвати людей від Москви! Ми автокефальні! Тільки на цій
основі ми будемо відновлювати церковне життя!» — волали на¬
ціоналісти. І я змушений був покоритися. По суті самочинно
я став митрополитом харківським і полтавським... Як тільки
фронт відійшов від Харкова, німці почали цікавитись церковни¬
ми справами. До мене часто навідувались представники німе¬
цької влади — чиновники, добре обізнані з церковними справами.
Здебільшого це були люди з гестапо. А потім і мене викликали
в гестапо. Говорив зі мною заступник начальника гестапо Кра-
ненбітер. Спочатку він зробив такі зауваження: «Церква недо¬
статньо впливає на людей. Треба з більшою старанністю вчити
їх бути покірними владі фюрера і допомагати нам знищити чер¬
воних». Далі він зажадав, щоб я дав підписку про співробітни¬
цтво з гестапо. Підкреслив при тому, що кожний епіскоп співро¬
бітничає з гестапо. Я відмовився, пославшись на те, що я старий,
немічний, здатний тільки на те, щоб правити службу божу.
— А ви повчіться,— каже мені Краненбітер,— у свого шефа.
— Якого шефа? — питаю.
— Гера епіскопа Полікарпа Сікорського. Він старий, а енергії
у нього, як у молодого.
— У мене немає ніякого шефа, крім бога на небі,— відповів
я Краненбітеру...
Але я помилився. Гестапо і націоналісти примусили мене ви¬
знати не тільки те, що у мене такий шеф є, а й увійти з ним
у зносини. Так петлюрівець Полікарп Сікорський, як виявилось,
шеф автокефалії з Луцька з католицьким титулом «адміністра¬
тор української автокефальної православної церкви», став і моїм
шефом. Сором про це казати, але, на жаль, це так. Ішов час.
Гестапо поволі все тиснуло на мене, щоб я дав підписку про
співробітництво, але я не піддавався. Тим часом відчув, що мене
оточують довірені люди гестапо, зокрема священик Олександр
Кривомаз — мій протопресвитер. Якось він мені сказав: «Я дав
підписку гестапо про співробітництво і не каюсь. Я навіки зв’язав
свою долю з німцями. Більшовики більше не повернуться».
251
По Полтавській єпархії — те ж саме, націоналісти і гестапів¬
ські агенти в одній особі, головні з них священик Потульницький,
епіскоп Мстислав... Але всього цього було замало. З дальших
бесід з гестапівцями, не тільки з місцевими, а й з приїжджими
з Берліна високими спеціалістами в церковних справах — генера¬
лом Баумом і доктором Вагнером, я зрозумів, що автокефалія
Полікарпа Сікорського — це прихований початок покатоличення
православної церкви. Про це гестапівці, з’ясовуючи мої церковні
позиції, спочатку тільки натякали. А не так давно, після того як
я у супроводі свого «почету» з націоналістів, гестапівських аген¬
тів побував на нараді у адміністратора автокефалії Полікарпа
Сікорського в Луцьку, заступник шефа гестапо запитав мене:
«А чи була мова там, на нараді у Луцьку, про з’єднання з като¬
лицькою церквою?» Спочатку я оторопів від такого запитання,
а потім, схаменувшись, вирішив з’ясувати все ж таки серйозність
таких намірів з боку автокефальних епіскопів.
У цьому мені допоміг епіскоп Мстислав... О, це страшна лю¬
дина. Це бандит в єпіскопському клобуці. Він з тих, що тишком-
нишком можуть убити, задушити людину, якщо вона стоятиме
їм на перешкоді... Єпіскоп Мстислав — довірена людина гестапо
і адміністратора автокефалії Полікарпа Сікорського, це племін¬
ник Петлюри, його ад’ютант, прізвище його Скрипник К У келій¬
ній бесіді з Мстиславом я якось його боязко запитав про унію з
католицькою церквою. А він мені й відповідає: «Унія? А чого б
і ні? Хіба ті, що пішли на унію з Римом, загубили на цьому? Хоч
з чортом, аби не з Москвою. Але про це говорити ще рано...»
Я не міг втриматись, щоб не сказати Мстиславу, що я на це
ніколи не піду. Мабуть, моє зауваження про страшну для мене
унію з Римом стало відоме і гестапо, і Сікорському, бо невдовзі
після того я відчув холодок у ставленні до мене як представників
німецької влади, так і адміністратора автокефалії.
Після цього про унію з Римом зі мною більше вже ніхто не
заговорював. Минув якийсь час. І раптом з’являється до мене
гість — людина з Словаччини. Пишномовно вітає мене і урочисто
передає подарунок — невеличку, але коштовну ікону. І від кого б
ви думали? Від глави Словацької держави, католицького архі-
єпіскопа Тіссо. Посланець Тіссо був не простою людиною. Він
назвав себе професором, знавцем церковних справ на Україні...
Цей посланець-професор багато доклав зусиль, щоб нахилити
мене до злуки, як він назвав, з вселенською, тобто католицькою,
церквою. Тоді, мовляв, Україна матиме ту милість і від папи
1 У 1969 році українська автокефальна православна церква, яка животіє
за кордоном, обрала своїм митрополитом петлюрівця, гітлерівського прислуж¬
ника епіскопа Мстислава Скрипника.
252
і фюрера, яку має Словаччина. «Знайте, — повторював мені кіль¬
ка разів посланець-професор,— що свою державність Словаччина
здобула з рук папи завдяки тому, що вона католицька...»
Ви питаєте мене, чи згадував посланець Тіссо ім’я львівського
митрополита Шептицького. Ні, не згадував. Про Шептицького,
пам’ятаю, з досадою якось прохопився словом Полікарп Сікор-
ський, коли я був у нього в Луцьку. Я запитав Сікорського: «Чому
ви, адміністратор української церкви, обрали місцем свого осідку
Луцьк. Адже вам треба було б переїхати до Києва». Сікорський
якось криво посміхнувся та й каже: «Не час ще, та й його ексе-
ленція греко-католицький митрополит Андрій Шептицький зава¬
жає». Оце і все, що я чув про Шептицького...
...Страшна людина цей Полікарп Сікорський, страшних людей
назбирав навколо себе... Ось бачите...»
Митрополит порився у шухляді, знайшов якийсь документ
і, показуючи його мені, продовжував: «Це офіціальний лист до
мене Полікарпа Сікорського з повноваженнями —керувати церк¬
вою на Лівобережній Україні. Зверніть увагу на дату цього
листа — 8 грудня 1942 року, № 451. Ви бачите, як довго вони
приглядались до мене, щоб дати мені повноваження...»
І Феофіл Булдовський виправдав довір’я гітлерівців. Як і інші
автокефалісти, що «вірою» і «правдою» служили гітлерівцям,
з церковних амвонів закликали поневолений український народ
служити «великій непереможній Німеччині», активно допомагати
німецькій владі, він займався не лише антирадянською пропаган¬
дою, а й провокаторською діяльністю. В одному з своїх послань
Булдовський писав: «Ще багато є безбожників, багато таких, що
думають і роблять по-більшовицькому, є й комуністи... Всі вони,
безумовно, шкодять нам і німецькому народові, і німецькій вла¬
ді... Ми повинні боротися проти цього».
Масові страти радянських людей, розорення міст і сіл, ви¬
гнання української молоді на каторгу в Німеччину, тисячі інших
злодіянь німецько-фашистських загарбників на окупованій Украї¬
ні «святі отці» української автокефалії називали «волею господ-
нею».
Гітлерівці щедро оплачували послуги автокефалістів. Жодна
з парафій української автокефальної церкви окупаційним подат¬
ком не обкладалася. її священики одержували з фондів гестапо
кошти, кращі приміщення, вілли, землю тощо. Крім значних сум
грошей, Феофіл Булдовський і Кривомаз одержали у своє розпо¬
рядження Покровський монастир, «келії» якого були прекрасно
умебльовані, архієрейську дачу і 110 гектарів землі.
253
Перехід до «ширшої акції»
Сидячи в своєму святоюрському штабі, Шептицький через усі
можливі канали уважно стежив, як іде «відновлення» церковного
життя на окупованій німцями Радянській Україні. Однак відо¬
мості аж ніяк не радували його. Церкву відвідували мало. Для
залучення нових парафіян попи вдавались до залякування і по¬
гроз, поширюючи серед населення чутки, ніби німецькі власті
складають списки всіх, хто не відвідує церкви, і ті, хто потрапить
в ці списки, будуть вважатися отруєними більшовизмом і підля¬
гатимуть знищенню.
Не радували уніатського митрополита і донесення про настрої
навіть щиро віруючих православних. Не без почуття обурення
і люті читав Шептицький в одному з них про такий факт. У одній
з православних парафій на Київщині автокефальний піп закликав
все доросле населення покаятись у гріхах своїх і, відговівшись,
очиститись од більшовицької «скверни». Минула неділя, друга —
старі люди в церкву ходять, а ніхто не говіє. Після служби піп
затримав якусь бабусю та й питає:
— Чому ти, стара бабо, до церкви ходиш, а не говієш і навіть
ніколи на часточку не подаєш.
— Будь ти проклятий, щоб я у тебе говіла, щоб я тобі на
часточку о здравії чи за упокій подавала. Всі ви продали і себе,
і бога сатані — Гітлеру. У мене три сини воюють проти Гітлера,
і я ходжу в храм божий — молюся, щоб господь бог допоміг Чер¬
воній Армії швидше перемогти гітлерівських іродів,— безстрашно
відповіла віруюча бабуся-патріотка.
Не без задоволення митрополит прочитав наприкінці донесен¬
ня: «Дурна баба була знешкоджена».
Цей факт ще раз підтверджував уніатському владиці його
побоювання з того приводу, що радянські люди, навіть старі ві¬
руючі, не потребують «духовної підтримки» і «втіхи» від зрадни¬
ків попів і епіскопів.
Дратувало митрополита і те, що жоден з його священиків,
яких він відрядив на окуповану територію України із завданням
організувати відкриття уніатських парафій там, де вони колись
«історично існували», не повідомляв про «свої успіхи». Жодному
з посланців Шептицького не вдалося організувати уніатську пара¬
фію, хіба що з допомогою німецьких окупантів було відкрито
уніатську церкву в Києві, збудовану в 1917 році за часів контрре¬
волюційної Центральної ради. Проте і цей уніатський форпост
протримався недовго, бо душпастир швидко викрив себе як
агент гестапо.
Непокоїли Шептицького також повідомлення про справи рясо-
носних автокефалістів, очолюваних Сікорським. Автокефалія
254
нікого в оману не ввела і мала успіх лише серед українських
буржуазних націоналістів. Сікорський був змушений дати своїм
підлеглим наказ не вступати в будь-які дискусії про автокефалію
ані з віруючою інтелігенцією, ані з попами. «Важливо привчити їх
до себе — приручити, а там видно буде»,— напучував автокефа-
лістів гестапівський адміністратор.
За таких обставин про офіціальне скликання собору епіскопів,
хоч би для того, щоб прикрити Сікорського якимось штучним
церковно-канонічним званням, не могло бути й мови. І Шепти¬
цький вирішує розпочати раніше наміченого строку «ширшу»
акцію, кінцевою метою якої мало бути повне поглинення право¬
славної церкви і покатоличення віруючих українців. ЗО грудня
1941 року він пише відкритого листа «До всіх високопреосвящен-
них і преосвященних православних архієреїв на Україні і на
українських землях», а 3 березня 1942 року — «До української
віруючої православної інтелігенції» як до «завжди провідної
верстви суспільства» із закликом про «поєднання» церков... під
главенством папи римського.
На цей заклик православні епіскопи, зважаючи на настрої
віруючих, недвозначно відповіли: «...З боку православної церкви
намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи
поєднання, що спиратиметься на поверненні до стану передофі-
ціального у XVI віці — розпаду православної української церкви»
(«Львівські архієпархіальні відомості», ч. 3-4, 1943 рік). Отже,
головною передумовою поєднання церков православні епіскопи
вважали ліквідацію Брестської церковної унії 1596 року. Цікаво,
що серед православних епіскопів, які таким чином відповіли Шеп-
тицькому, немає відповіді Полікарпа Сікорського і жодного епі¬
скопа з його прибічників.
Проте така відповідь не збентежила уніатського митрополита.
Навпаки, зрозумівши, що православні епіскопи розкусили, про
яке поєднання йдеться, Шептицький в цьому ж номері вісника
«Львівські архієпархіальні відомості» виступає з розширеним
роз’ясненням «У справі порозуміння». Чого тут тільки нема?
І тексти з євангелія на зразок «зрозумієте правду і правда визво¬
лить вас», і «аргументи з історії», звісно, у власній інтерпретації,
і старі пісні, якими він завжди колисав своїх дітей — україн¬
ських буржуазних націоналістів,— про «національні ідеали», «на¬
ціональну єдність», «патріотичні почуття» і т. ін. Одним словом,
Шептицький використав весь запас своєї єзуїтської хитрості, щоб
переконати православних у перевагах католицького ярма.
По суті, цим Шептицький тільки доповнював свою стару на¬
ступальну концепцію таким красномовним аргументом: «Будуч-
ність народу (українського.— С. Д.) —у злуці із Заходом, бо
тільки ця злука в силі відмежувати достатньо народ від сусідів
255
з півночі... Тільки релігійний зв’язок може забезпечити на май¬
бутнє зв’язок із культурою Заходу, бо Захід не вйзнає нас як
своїх, як довго будемо у віросповіданні пов’язані з Азією».
Щоб домогтися свого, уніатський митрополит пішов так дале¬
ко, що налякав навіть ватіканських мудреців на чолі з папою
Пієм XII, який переслав йому для справи покатоличення україн¬
ців велику суму грошей. Спонукаючи православних епіскопів
прискорити свою згоду до «з’єднання» з католицизмом, Шепти¬
цький запропонував таку «злуку православних віросповідань із
греко-католицьким, за якої постало б нове віросповідання зі злу¬
чених обох, яке не було ні давнім православ’ям, ні давньою гре-
ко-католицькою церквою». При цьому Шептицький висував одну
категоричну вимогу: аби майбутній київський патріарх підкорив¬
ся папі римському.
До речі, адміністратор гестапівської автокефалії Сікорський
мав рацію, коли говорив митрополиту Феофілу Булдовському, що
Шептицький ніби заважає йому перенести місце свого «осідку»
з Луцька до Києва. Мріючи про сан київського митрополита,
Шептицький умовляв високих представників німецької окупацій¬
ної влади не допускати в Київ нікого з керівників будь-якої пра¬
вославної церковної течії аж до того часу, доки «підкорення
православних римській церкві» не буде довершеним фактом.
«Київський митрополит чи патріарх має посісти своє місце тільки
в тому разі, коли його призначить Рим». Цією фразою Шепти¬
цький завжди закінчував свої розмови з компетентними представ¬
никами окупаційних властей.
Проте підступна «ширша акція» не тільки не приносила очі¬
куваних уніатським митрополитом результатів, а й з кожним днем
все наочніше свідчила про свій крах.
Убивство митрополита Олексія Громадського
Крім адміністратора української автокефальної православної
церкви на тимчасово окупованій території Радянської України
діяв ще один кандидат на пост керівника православної церкви —
митрополит Олексій Громадський. Нарікши себе «екзархом Ук¬
раїни— митрополитом волинським і житомирським», Громад¬
ський одержав від німецько-фашистських окупантів дозвіл на
церковну діяльність. Відчувши підтримку гітлерівців, Громад¬
ський закликав свого колишнього вікарія і нинішнього конку¬
рента Полікарпа Сікорського схаменутись і підкоритися йому,
«екзарху України». Обидва були зрадниками, гітлерівськими
запроданцями, різнились вони лише тим, що Сікорський, запро¬
давши церкву німецьким окупантам, ладен був запродати її і
папі римському, а його конкурент Громадський не вірив у «чудо
256
поєднання» православної церкви з католицькою чи уніатською.
В листі-відповіді Шептицькому на його заклик про «злуку» з Ри¬
мом Олексій Громадський чемно, але не без іронії писав: «...Ціл¬
ком розумію вас і постулата вашого листа лічу можливим до
здійснення. Але це (тобто «чудо-поєднання» церков.— С. Д.)
можливим було, коли б нас двоє на світі було...» («Львівські
архієпархіальні відомості», ч. 3-4, 1943 р.).
Адміністратора автокефальної церкви «законний екзарх Укра¬
їни» викривав як самозванця, видавши з цією метою «Від собору
епіскопів православної церкви на Україні. Необхідне канонічне
роз’яснення» і розповсюдивши його по всій окупованій території
України.
Зрозуміло, що ані уніатський митрополит Шептицький, ані
адміністратор гестапівської автокефалії Сікорський, ані всі інші
сили, які боролися за церковну владу, не могли пробачити цього
«вискочці» Громадському. І в травні 1943 року Громадського під
час поїздки з Кременця в Почаїв було вбито. Окупанти навіть не
розпочали слідства в цій справі. Але для попів, а тим більше
епіскопів, і без цього було ясно, хто вбив «екзарха».
Проте існує дві версії цього вбивства.
Прибічники Олексія Громадського розповідали, що розправу
над митрополитом організували адміністратор української авто¬
кефальної православної церкви Полікарп Сікорський і епіскоп
Мстислав Скрипник разом з гестапо. Поширювались навіть по¬
дробиці цього кривавого злочину. Митрополита Олексія Громад¬
ського в травні місяці викликав до себе в Луцьк німецько-фа¬
шистський гебітскомісар, надавши йому свою автомашину. По
дорозі з Кременця в Луцьк неподалік від села Смиги в лісі засіли
бандерівські бандити, які, очевидно, раніше знали і про час, і про
маршрут поїздки. При наближенні машини до-засідки бандерівці
відкрили вогонь. Вбито було митрополита Олексія Громадського,
його келійника і ще кількох супутників К
Про другу версію вбивства Олексія Громадського нам стало
відомо в лютому 1945 року від уніатського декана Антонія Пель-
вецького, який згодом став одним з ініціаторів ліквідації Брест¬
ської унії.
«Всі знають,— говорив Пельвецький,— що митрополита вбили
бандерівці. Вбили тоді, коли Громадський їхав в екіпажі з своїм
протодияконом з Кременця до Почаєва. Адже митрополит був
священно-архімандритом Почаївської лаври. Серед духовенства
поширювалась чутка, ніби це вбивство вчинено за вказівкою
епіскопа Полікарпа Сікорського. Мушу сказати, що це не схоже
1 Між іншим, про це ж йдеться у статті М. Коваля «На звивистих стеж¬
ках». — «Войовничий атеїст», № 12, 1963, стор. 38.
17 428
257
на правду, оскільки Полікарп Сікорський дав монашеську обіт¬
ницю Громадському. Отже, Громадський по чину монашества —
отець, а Сікорський — син його. Неймовірно навіть, коли взяти
до уваги, що Сікорський пройшов вишкіл петлюрівщини, кажу
неймовірно, щоб син підняв руку на отця.
Вбивство Громадського вчинено руками бандерівців. Цей зло¬
чин свідчить про те, що вбивці торували стежку від Юра до По-
чаєва. Вам, мабуть, відомо, що Почаїв колись належав до унії
і майже 113 років був уніатським центром, звідки вівся наступ
на Велику Україну. Під час німецької окупації Юр знову вп’явся
очима на Почаїв: чи не можна повернути історію назад? Отже,
безперечно — натхненники убивства Олексія Громадського при¬
чаїлися в Юрі. А, як відомо, бандерівські банди перебували під
патронатом Юра...»
Багато хто з уніатських і православних священиків Західної
України, уникаючи передавати ту чи іншу версію про вбивство
митрополита Олексія Громадського, говорив про це по-езопів-
ськи: «Хто вбив Олексія Громадського — не знаємо, але знаємо,
що наказав убити митрополита той, кому він заважав».
Віруючі люди на це вбивство реагували по-своєму: «Коли
зрадник убиває зрадника, то ніхто не кляне вбивцю, ніхто не пла¬
че і за убитим».
Запізніле прозріння
Як тільки героїчна Радянська Армія вигнала окупантів з Ра¬
дянської України і вийшла на її державний кордон, бандерівські
банди за наказом своїх гітлерівських хазяїв розвинули на тери¬
торії західних областей України шалену активність. За вказівка¬
ми Гіммлера та інших керівників фашистської Німеччини вони
мали здійснювати збір розвідувальних даних, всіляко підривати
тил Радянської Армії: поширювати терор і диверсії проти місце¬
вого населення, щоб тримати його в постійному страху; вбивати
радянських активістів, не допускати створення органів місцевої
влади і відновлення нормального життя, створювати таку обста¬
новку, щоб у населення складалося враження — хоча фронт і
пройшов, але війна з більшовиками всередині країни триває.
І бандерівці з усіх сил пнулися, щоб виправдати довір’я своїх
гітлерівських хазяїв. Але український народ швидко взяв націо¬
налістичних бандитів у такі лабети, що дихати вони могли вдень
лише в схронах, виходячи на свій мерзенний кривавий промисел
у темну ніч. Нормальне життя в західних областях України посту¬
пово стабілізувалось. Війна наближалась до свого закономірного
завершення — могутня Червона Армія заганяла фашистського
звіра в його лігво, щоб там добити.
258
За цих умов серед деякої частини бандерівських бандитів, го¬
ловним чином серед обманутої націоналістичними верховодами
молоді, посилився процес переоцінки цінностей, або, як доносила
кривава бандерівська «служба безпеки» своїм провідникам, «у
певної частини бойовиків УПА помітно почали псуватися на¬
строї...» Характеризуючи ці настрої, СБ в одному з документів
свідчила: «Неспокушена молодь часто запитує, з ким ми боре¬
мося. З Червоною Армією. Так вона ж перемогла навіть непере¬
можних німців. Та й де та Червона Армія. Вона на фронті, а ми
боремося з ким — з Радянською владою. А українська Радянська
влада хто? Наш же український народ. Бо не можна ж вважати
поодиноких українців, прибулих зі Сходу, окупантами. В цій бо¬
ротьбі нас чекає неминуча смерть і смерть ганебна...»
З носіями таких настроїв бандерівська СБ розправлялась «без
сантиментів». Але ці розправи лише посилювали «погані настрої».
Визначились і наміри незадоволених кинути зброю, припинити
«нерівну» боротьбу з Радянською владою і, якось легалізував¬
шись, зажити мирним життям. Більше того, серед цієї опозиції
явно брали гору ті, хто, не вірячи в можливість «якось легалізу¬
ватись самотужки», вносили ще більш страшну для бандерівських
провідників пропозицію — «ввійти в переговори з представниками
Радянської влади і довести до їх відома, що ми, ті, хто звуть
себе УПА, бажаємо припинити боротьбу з Радянською владою,
організовано скласти зброю і просимо уряд Української Радян¬
ської держави повірити в наше каяття і дати нам можливість
щирою працею спокутувати свої провини перед українським
народом».
Під впливом таких настроїв в УПА нагніталась обстановка
взаємної недовіри. Навіть для членів центрального проводу вини¬
кала загроза стати, об’єктом підозри з боку своєї ж таємної
служби. А СБ, здається, вже не довіряла нікому. Кривавий кат
СБ одного з крайових проводів, відомий під псевдонімом «Смок»,
запідозривши,, що його боївка зневірилась і схильна кинути
зброю, перестріляв усіх її членів. Інший — «Вихор», член крайо¬
вого проводу, наказав своїй боївці викопати в лісі і надійно
замаскувати для нього схрон. Підлеглі виконали наказ, чекаючи
подяки. Але провідник, щоб убезпечити себе від будь-яких неспо¬
діванок, напоївши усіх членів боївки, перестріляв їх.
Окремі, найбільш помірковані оунівські провідники, бачачи
розклад бандерівщини, почали обережно висловлювати централь¬
ному керівництву свої побоювання у вигляді запитання: а чи не
прийшов час переглянути тактику>боротьби?
Керівники УПА на чолі з «головнокомандуючим» Романом
Шухевичем («Туром», «Чупринкою»), обговоривши становище,
вирішили розробити ряд нових заходів, які могли б «надихнути»
17*
259
оунівське підпілля на продовження боротьби проти Радянської
влади. Але перед фашистськими лакузами, які звикли до вказі¬
вок, виникла проблема — з ким порадитись? Хто апробує ці захо¬
ди? Адже їх гітлерівські хазяї були напередодні повного краху.
«У його екселенції отця митрополита Андрія Шептицького»,—
вирішив Шухевич.
Уніатський митрополит без зволікань дав пораду, яка у викла¬
ді Шухевича виглядала справжнім наказом. Перш за все Шепти¬
цький зорієнтував Шухевича в політичній ситуації: «Німці пожи¬
нають плоди власної зарозумілості. Бо якби Гітлер звертав увагу
на добрі поради, що йому давались з апостольської столиці,
а щодо нас, якби Гітлер прислухався до голосу наших державних
мужів, я певен, такого б не було. Але що сталось, те сталось.
Вірю, що з лісу небагато видно. Зараз обставини такі. Совєти на¬
валою переможно сунуть на Захід. Це загроза всій християнській
цивілізації Європи. Державні мужі Англії та Америки нарешті
зрозуміли це. Якби не впертість Гітлера, то він мусив би зрозу¬
міти, що висадка англо-канадських і американських військ у Нор¬
мандії — це другий фронт не проти Великонімеччини, а проти
совєтів. Потрібен якнайшвидше мир між Великонімеччиною,
Англією і Сполученими Штатами, щоб спинити більшовицький
наступ на Європу. І мир буде... А може дійти і до війни об’єдна¬
ними силами проти совєтів. Не знаю. Я особисто тепер не споді¬
ваюсь на це. Мілітарними перемогами совєти підняли свій пре¬
стиж в усьому світі на таку височінь, що війна проти них викли¬
кала б небезпечну реакцію. Треба брати до уваги і те, що війна
втомила людей...
Моя порада така: треба поставити хрест на минулому. Хоч
німці завжди були єдиною опорою в наших планах, будемо шука¬
ти розуміння у тих, хто буде господарем становища по війні. Ні¬
меччина не загине, ні. Мабуть, тепер треба говорити, що совєти
виграли війну. Але Англія, Америка і Франція не дозволять, щоб
совєти виграли мир. Я гадаю, якщо не дійде до війни об’єднаними
силами проти совєтів, то великі держави примусять їх триматись
старих своїх меж — кордонів, що існували до вересня 1939 року.
З усього цього нам і треба виходити...
А тепер запам’ятайте. Акція УПА проти совєтів нині має вели¬
чезне значення для будучини... Напередодні миру цю акцію треба
за всяку ціну ще більше посилити, аби показати, що ми не хочемо
жити під совєтами. Якщо нема надії позбутись більшовиків, то
ми радше будемо жити під Польщею і з Польщею (у Шепти¬
цького і на думці не було, що Польща стане народно-демокра¬
тичною.— С. Д.). Всякі перетрактації УПА з совєтами — це зрада
наших національних ідеалів. Нагадайте нашим людям — вірність
аж до крові. Боятися смерті? Хай буде смерть, аби не зрада...»
260
Зразу ж після цього тайного візиту до Шептицького бандерів¬
ські провідники кинули по цепу націоналістичного підпілля гасло:
«Вірність до крові! Вмремо за Україну!» І бандерівці вмирали в
лісах і схронах. Але не за Україну, а за те, щоб збанкрутілі
націоналістичні зрадники, загубивши старих, могли найвигідніше
перепродати себе новим хазяям.
Багато матерів і досі оплакує своїх синів, знищених кривави¬
ми руками катів з бандерівської СБ за те, що вони виявляли
бажання кинути зброю і покаятися перед українським народом.
А могло бути й інакше. Коли б Шептицький, цей «апостол
любові і добра», як його називають буржуазно-націоналістичні
запроданці, не давав тієї келійної поради Шухевичу, а звернувся
до бандитів УПА і прилюдно сказав: припиніть свої мерзенні зло¬
діяння, киньте зброю, просіть уряд Української Радянської дер¬
жави прийняти ваше каяття і надати можливість щирою працею
спокутувати тяжкі провини перед українським народом, безсум¬
нівно, уряд УРСР надав би їм таку можливість. Ми твердимо це
з абсолютною певністю. Для переконливості наведемо такий
приклад.
На початку 1945 року для бандерівського проводу ОУН і УПА
в західних областях України склались такі обставини, коли він
мусив показати своїм рядовим членам, ніби й сам шукає можли¬
востей розпочати переговори з представниками Радянської влади,
бо рядові члени бандерівського підпілля, так би мовити, «низи»,
погрожували «верхам» зробити це самочинно. З цією метою два
члени бандерівського проводу ОУН—УПА — заступник Шухеви-
ча Маєвський і «політичний вихователь» УПА «Галина» — в ніч
з 26 на 27 лютого 1945 року на 93-му кілометрі дороги Львів—
Тернопіль під охороною досить численної банди зустрілись з
представником Радянської влади (ним був автор цієї книжки).
Відбулась п’ятигодинна розмова, під час якої Маєвський і «Га¬
лина» запитали представника, які умови поставить Радян¬
ський український уряд перед націоналістами, щоб вони склали
зброю.
«Жодних умов, — відповів представник. — Уряд Радянської
України закликає учасників банд припинити безглузду боротьбу
проти Радянської української влади. Ваші хазяї гітлерівці, з яки¬
ми ви прийшли на українську радянську землю, напередодні
повного розгрому і капітуляції. Кидайте зброю і ви. Всім, хто
добровільно складе зброю і припинить боротьбу проти Радянської
влади, уряд Радянської України гарантує повну безпеку, простить
їх провини і надасть можливість учитись чи працювати в будь-
якій галузі народного господарства. Чесною працею вони можуть
змити ганьбу минулого і заслужити довір’я українського народу».
Маєвський і «Галина» передали відповідь представника Радян¬
261
ської влади Шухевичу. Вислухавши їх, «головнокомандуючий»
запропонував запросити вказівок у Бандери, попередивши
разом з тим членів проводу, зокрема Маєвського і «Галину», що
про цю відповідь не повинен знати жоден оунівець. Паралельно
СБ було наказано гарантувати збереження таємниці.
До Бандери провід УПА відрядив спеціального посланця.
Одночасно, побоюючись, що Маєвський і «Галина» можуть вда¬
тися до «самочинної акції», Шухевич створив їм такі умови, за
«яких вони скоріше зламали б собі карк». А в цій справі він був
мастак. Невдовзі «Галину» було вбито, а Маєвський покінчив
життя самогубством.
Хоч зустріч з радянським представником відбулася на очах
рядових оунівців, центральний бандерівський провід навіть не
думав припиняти підпільну боротьбу. Навпаки, під приводом,
ніби про переговори треба поінформувати Бандеру і УГВР та
одержати їх вказівки, а згодом, коли всі строки минули, керів¬
ники націоналістичного підпілля почали запевняти рядових чле¬
нів УПА, що ось-ось англо-американці вкупі з німцями вдарять
на СРСР, а тому бандерівцям слід посилити підривну діяльність
проти Радянської влади. І це було не вмовляння, а наказ. За його
невиконання всіх невдоволених бандерівська «служба безпеки»
знищувала як «зрадників», а тих, хто «розраховував на милість
совєтів», залякували тим, що «більшовики збирались повісити
всіх оунівців, які складуть зброю».
Друга світова війна закінчилась повним розгромом фашист¬
ської Німеччини. Українські буржуазно-націоналістичні зрадники
втратили своїх гітлерівських хазяїв і перейшли до розвідок
інших імперіалістичних держав, головним чином до американ¬
ської і англійської таємних служб. Американська розвідка, з якою
бандерівський провід в особі «отця» Івана Гриньоха та оунів-
ського ката Миколи Лебедя зв’язався через посередництво Ваті¬
кану, зажадала від бандерівського підпілля активізації антира-
дянської діяльності й організації шпигунства на Радянській
Україні і на всій території СРСР. Цей наказ без зволікання було
передано Шухевичу, перед яким була поставлена вимога «розпо¬
рошитись» по всій Західній Україні, діяти окремими боївками в
кілька чоловік з таким розрахунком, щоб складалося уявлення,
ніби є велика сила і вся Західна Україна горить... «Тоді ми буде¬
мо мати багату допомогу фінансами і зброєю, радіо та іншою
технікою, а крім того, ще й здобудемо так потрібний нам статус
інсургентів».
Проте націоналістичні зрадники і запроданці помилились у
своїх розрахунках. Український народ, вільно зітхнувши на повні
груди після визволення з-під ярма гітлерівської окупації і при¬
ступивши до відбудови народного господарства, не міг терпіти,
262
щоб на його землі продовжували свої злодіяння фашистські
недобитки.
Керуючись принципами революційного гуманізму, уряд Радян¬
ської України видав указ про амністію. Рядові оунівці групами
кидали зброю і з’являлись з повинною. В підпіллі залишались
тільки кадрові, виховані в інкубаторах німецько-фашистської роз¬
відки знавіснілі убивці. Цих скажених собак з допомогою місце¬
вого населення одного за другим виловлювали радянські органи
безпеки. Тепер уже поодинокі бандерівські бандити не могли
вийти з схронів навіть уночі. Але їх, як тхорів, викурювали звідти.
Це тривало аж до того часу, доки останній «головнокомандую¬
чий» УПА «Леміш», він же полковник Коваль, «Медвідь», не за¬
лишився майже один. Разом з дружиною він довго відсиджувався
у схроні, а коли поткнувся було вилізти, його заарештувала сама
бандерівська боївка і видала органам державної безпеки. «Ле¬
міш» покаявся, і його було амністовано. Ось що писав цей остан¬
ній керівник у своєму відкритому листі до націоналістів за
кордон:
«Тепер уже не є таємницею, що я за дорученням центрального
проводу здійснював керівництво націоналістичним підпіллям у
західних областях України, де мав псевдоніми «Леміш», полков¬
ник Коваль, «Юрко», «Медвідь» та ін., і продовжував вести
активну боротьбу проти Радянської влади... Життя і правда,
одначе, брали верх. Люди прозрівали, і завдяки цьому багато
підпільників залишили ліси і схрони і з’явилися з повинною до
органів Радянської влади. Умови для підпільної антирадянської
боротьби з кожним роком ставали все важчими. Залишившись
майже один в підпіллі, без зв’язків і без будь-яких перспектив на
майбутнє, я разом з дружиною був заарештований.
Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб підняти свою
важність в очах імперіалістичних кругів і серед рядової еміграції,
ще й тепер покликаються на свої зв’язки з підпіллям на Україні.
В своїх пресових органах вони брехливо інформують еміграцію
про діяльність підпільних організацій на Україні і т. п. Все це —
свідомий обман. Мені, бувшому провіднику ОУН на українських
землях, головнокомандуючому УПА, генеральному секретарю
УГВР, який весь час перебував на рідних землях, очевидно, кра¬
ще знати, чи є підпілля на Україні, чи немає. Я вважаю своїм
обов’язком заявити перед лицем всієї української еміграції за
кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні не стало,
і сьогодні — я підкреслюю з повною відвертістю — для його ви¬
никнення немає жодного грунту...»
Обмануті, запродані і перепродані своїми провідниками рядові
націоналісти-оунівці, прозріваючи, жалкували, що це рятівне про¬
зріння прийшло запізно. «Нас завжди тішили тим, що ми ввійдемо
263
в історію. І справді, в історію ми ввійшли, але так, як ввійшли
Каїн в Біблію та Іуда в Євангеліє... А якби наш митрополит і
його наступник, яким ми найбільше вірили, до голосу яких при¬
слухались і чиї поради і наставлення сумлінно виконували, від¬
крили нам очі зразу ж після вигнання окупантів з України, про¬
зріння наше не було б прозрінням на місці злочину». Так говорив
з гіркотою один видний націоналіст, який довгий час виконував
відповідальні завдання по зв’язку оунівського проводу з свято-
юрським націоналістичним штабом, а потім покинув схрон і
з’явився з повинною.
Але не для того прожив уніатський митрополит сповнене аван¬
тюр життя, не для того виховував цілі покоління зрадників, щоб
заради врятування життя «якихось тисяч людей» жертвувати хоч
одним пунктом своєї антинародної програми.
Таємниця Шептицького
В одному з недавніх злобливих писань єзуїтсько-василіанських
фальсифікаторів, виданому екзархатом уніатської церкви в Філа¬
дельфії (США), якийсь отець Ісидор Сохацький патетично вигу¬
кує: «О, коли б могли відкритись таємні архіви (Ватікану!— С. Д.),
то не один українець занімів би із зачудування, довідавшись,
скільки зробила апостольська столиця тільки останніх десятки
літ...», сприяючи, продовжимо ми, щоб поставити крапку над «і»,
проклятому людьми німецькому фашизму, а згодом міжнародним
паліям війни в боротьбі проти нашої Вітчизни.
Ми можемо заспокоїти автора цього патетичного вигуку та
іже з ним. Хоч таємні архіви Ватікану ще справді не відкриті,
проте радянські люди знають чимало таємниць, безпосередньо
пов’язаних з планами уярмлення українського, російського і бі¬
лоруського народів. Вони знають, як «намісники Христа на землі»
плели павутиння Флорентійської унії, як раділа, потираючи руки,
вся зграя кардиналів на чолі з самим папою римським Євге-
нієм IV, коли їм вдалося інспірувати призначення на главу ру¬
ської православної церкви—митрополита київського і всієї Русі—
свого агента грека Ісидора, якого папа поспішив призначити
своїм легатом «на всіх північних землях» і в нагороду за його
заслуги в підтримці унії накинув на його сухорляві плечі пурпур¬
ну мантію кардинала. Відомо також і про секретні інструкції
папи римського кардиналу Ісидору щодо покатоличення Русі,
коли його виряджали до Москви, і як лютували у Ватікані, вислу¬
хуючи доповідь Ісидора, коли він, рятуючись від народного гніву,
втік до Риму.
Слов’янські народи пам’ятають і про те, які розрахунки роби¬
ли папи Павло II та Сікст IV після одруження великого князя
264
Московського Івана III з вихованою під їх керівництвом племін¬
ницею останнього візантійського імператора Зоєю Палеолог, коли
вона разом з призначеним для здійснення планів покатоличення
руського народу кардиналом Антонієм вирушала до Москви;
знають про те, яка радість з приводу цього охопила апостольську
столицю, що згодом перевернулась на шалену лють, бо Зоя Па¬
леолог поступово перетворилась на щиру патріотку Русі. Знають,
як Ватікан прагнув помститися за це дружині великого князя.
Російський, український і білоруський народи знають, як Рим
тайно і явно спокушав великого князя Московського Василія III
покатоличити Русь, як прагнув втягнути його до участі в хресто¬
вому поході проти турків; як хитрували тіароносці Пій IV і Гри¬
горій XIII, а також генерал ордену єзуїтів Клавдіо Аквавіва
та їхній посол у Москві єзуїт Антоній Посевин проти царя Русі
Івана IV і як цей розумний і далекоглядний цар, перехитривши
ватіканських мудреців, відкинув їхні домагання покатоличити
Русь.
Вони знають також, як таємно готувались єзуїти до Брестської
унії, як вони домоглися призначення на православного київського
митрополита спершу розпусника Онисифора Дівочку, а потім,
скомпрометувавши його,— Михайла Рогозу, а на екзарха — свого
агента фальшивомонетника епіскопа Кирила Терлецького, ретель¬
но підготовлених до проведення унії.
Ніякими писаннями не прикрити фактів про ганебну роль
єзуїтів, які потайки готували, навертали на католицизм і одружу¬
вали першого самозванця Лжедмитрія І, тих неспростовних доку¬
ментів, які з головою викривають роль католицького штабу в цій
акції,— секретної депеші папського нунція тих часів у шляхет¬
сько-королівській Польщі Рангоні до «намісника Христа на зем¬
лі» про те, як посувалась справа підготовки самозванця; читали
і листа самого папи римського до Марини Мнішек, де тіароносець
називав Лжедмитрія «любимим сином» і наказував Марині Мні¬
шек здійснити без затримки «перше і найголовніше діло» — пока¬
толичити у «своїй державі» «своїх підданих».
Ніщо не в змозі викреслити з народної пам’яті згадок про
події, коли Ватікан з усіх сил прагнув перешкодити возз’єднанню
України з Росією; як за часів Богдана Хмельницького апостоль¬
ська столиця відряджала до шляхетсько-королівської Польщі
новопризначеного нунція де Торреса, озброївши його секретними
вказівками щодо покатоличення українського і білоруського на¬
родів, і того, як намагалися завербувати ворога католицизму і
унії митрополита київського і галицького Петра Могилу, як пап¬
ський агент у змові з польськими магнатами організовував через
єзуїтів неодноразові спроби отруїти великого гетьмана України
Богдана Хмельницького.
265
Ватікан безсилий також приховати зміст таємних донесень
єзуїтів Вольського та Заленського, які неспростовно свідчать про
підготовку зради Мазепи і про те, які надії покладав папа рим¬
ський на удаваного ревнителя православ’я Мазепу в справі пока¬
толичення всього українського народу...
Багато ще таємниць католицького генштабу відомо народам
з часів стародавніх і не так далеких. І коли вже йдеться про
викриття таємниць Ватікану, безпосередньо пов’язаних з багато¬
річною ворожою діяльністю проти українського народу перед¬
останнього уніатського митрополита Андрія Шептицького, не
можна обійти таку велику акцію апостольської столиці, яку по
праву можна назвати «таємницею Шептицького».
Ми вже згадували, що зрадники народу — українські бур¬
жуазні націоналісти у своїх намаганнях звеличити Шептицько¬
го й досі називають його «батьком української нації», «великим
українським патріотом». А тим часом цей «батько і патріот» з
благословення Ватікану до останніх днів свого життя у великій
таємниці вигрівав під своїм крильцем одверту авантюристку, що
видавала себе за дочку останнього царя Росії Тетяну Миколаївну
Романову. Оцю самозванку й планували посадити на російський
царський престол після «знищення» Союзу Радянських Соціалі¬
стичних Республік. Документи-листи уніатського владики до папи
Пія XII та кардинала Тіссерана, листи і щоденник Лжететяни,
розповіді живих свідків дають змогу викрити цю брудну історію
з усіма подробицями.
У 1930 році Шептицький довідався, що у Варшаві переховує¬
ться «одна з дочок Миколи II». Розвідка митрополита підтверди¬
ла, ніби Тетяні Романовій «чудом» вдалося уникнути розстрілу
в Єкатеринбурзі, звідки невідомими шляхами вона переправилася
за кордон. Зацікавившись нею, Шептицький довідався від графині
Марії Собанської, що «велика княжна» перебуває під наглядом
примаса католицької церкви в Польщі кардинала Каковського
і навіть самого папського нунція в панській Польщі Мармаджі.
Продовжуючи розвідку, Шептицький дізнався, що «цареву дочку»
переховують у варшавському монастирі шариток як просту по¬
слушницю, доручивши нагляд за нею особисто матінці ігумені
Розалії Окенцькій. У митрополита були довгі й надійні щупальця,
і незабаром його довірені люди познайомились з «княжною» і
навіть дістали фото. Ретельно зіставивши фотографії великої
княжни з протеже кардинала, Шептицький дійшов до висновку,
що має справу з авантюристкою.
Та це відкриття не охолодило митрополита. Навпаки, в його
мозку зародився хитромудрий план, перший пункт якого: будь-що
домогтися від Ватікану передачі йому, Шептицькому, самозван¬
ки, а коли це не вдасться — просто переманити її до себе.
266
Митрополит настійливо шукав шляхів до Лжететяни і невдов¬
зі встановив з нею зв’язок через графиню Собанську й інженера
Петроконського. Аристократка заочно представила Лжететяні
Шептицького як старого прихильника дому «трагічно загиблого»
останнього імператора Росії. Передаючи цінні подарунки, графи¬
ня запевняла «велику княжну», ніби в особі Андрія Шептицького
вона матиме найщирішого покровителя і що для нього було б
великою радістю і честю особисто висловити їй свої почуття
і виявити свою гостинність.
Оскільки Лжететяна привернула до себе увагу «невідомих», її
за розпорядженням кардинала Каковського спочатку ізолювали,
а за порадою папського нунція Мармаджі — перевели до закри¬
того католицького монастиря сакраменток, де вона перебувала
з 1932 по 1934 рік. Шептицький через довірених осіб не переривав
з нею зв’язків, водночас активно добиваючись згоди Ватікану
на виконання своїх задумів. І хоч папська столиця відмовчува¬
лась, «чудом врятована велика княжна» влітку 1939 року опини¬
лась у Львові. Уніатський владика прийняв «княжну» розчулено,
з розкритими обіймами.
— Вітаю, вітаю,— весело, як розповідала сама самозванка,
зустрів її Шептицький.— Нарешті! Прошу сідати. Я так радий
висловити вам своє співчуття і шану, радий поговорити з вами
особисто...
І далі, не подаючи виду, що перед ним авантюристка, Шепти¬
цький почав розпитувати Лжететяну про її «чудесне спасіння».
Самозванка спокійно, роблячи великі паузи (мовляв, через хви¬
лювання), не вдаючись до подробиць, повідала Шептицькому
свою історію:
— Від розстрілу в Єкатеринбурзі мене врятували люди з таєм¬
ної монархічної організації «Товариство спасіння царя і вітчиз¬
ни» («Общество спасения царя и отечества»). Вони переправили
мене до Калуги, де я переховувалась у щиро настроєній монар¬
хічній родині Івана Меньшова-Радіщева. Все це трапилось на
початку квітня 1918 року. Побоюючись більшовиків, Іван Мень-
шов-Радіщев перевіз мене до Києва, а щоб не викликати зайвої
підозри, разом виїхала і вся родина. У Києві нам дуже допомогли
місцеві ксьондзи, отець Теофіль Скальський і настоятель Олек¬
сандрійської парафії отець Казімір Наскренецький. Але вони
поставили мені умову прийняти католицьку віру. І я прийняла
католицтво.
Під час сповіді ксьондз Скальський сказав мені, що поінфор¬
мував апостольську столицю в моїй справі. Найсвятіший папа
певен, що я принесу католицькій церкві якнайбільшу користь,
а також, що мені богом призначено відіграти велику роль у від¬
новленні порядку в Росії.
267
— Ну, а як же ви дістались до Польщі? — поцікавився Шеп¬
тицький.
— У 1920 році, коли польські війська виходили з Києва. І в
цьому мені допоміг отець Теофіль Скальський та отець Казімір
Наскренецький. Виряджаючи в дорогу, вони дали мені листи
до Варшави, Кракова, Ченстохова і Познані, навчили надійно їх
переховувати і використовувати залежно від ситуації. З Києва
я виїхала з дружиною Івана Меньшова-Радіщева Євгенією Іва¬
нівною та її дочкою Валентиною. Сам Іван Меньшов тоді вже
помер. Отак я опинилась спершу в Ченстохові, куди мала листа,
адресованого капелану монастиря шариток отцю Стефану Ме-
щанському. Згодом з його допомогою я переїхала до Варшави,
де мене опікали спочатку кардинал Каховський, а потім і пап¬
ський нунцій Мармаджі. От і все, що я можу розповісти, ваша
екселенціє,— закінчила Лжететяна свою розповідь французькою
мовою.
— І ви ще не забули французької?—люб’язно запитав мит¬
рополит.
— О ні, ваша екселенціє,— у мене досить вільного часу. Я ба¬
гато читаю і лише в цьому знаходжу втіху в своєму безрадісному
житті.
Шептицький поцікавився, як вона опинилася у Львові. Само¬
званка відповіла, ніби до Львова вона вирушила виключно задля
того, щоб відвідати його екселенцію, митрополита Шептицького,
і скласти йому свою щиру подяку за піклування про її долю. При
цьому авантюристка підкреслила, що давно бажала особисто
познайомитись з владикою, але тільки складні обставини пере¬
шкодили їй виїхати з Варшави раніше.
— А що, хто-небудь заважав? — обережно запитав Шепти¬
цький.
— Ні, але за порадою кардиналів Каховського та Мармаджі
мені довелось багато часу приділяти писанню своїх спогадів.
Вони вважають, що їх треба якнайшвидше надрукувати, бо це
допоможе в боротьбі з безбожною владою більшовиків у нашій
багатостраждальній Росії...
Кілька днів самозванка жила в святоюрських палатах уніат¬
ського митрополита на правах дорогої гості, але про те, хто вона
чи за кого себе видає, крім брата владики отця Климента, тоді
ще ніхто не знав.
У дальших розмовах з «великою княжною» Шептицький обе¬
режно, але настійливо радив їй переїхати до Львова, де вона
знайде затишний притулок для себе й утіху для своєї «змученої
душі».
— Раджу вам зробити це якнайшвидше, пам’ятаючи, що я
завжди молитимусь за вас і зроблю все, аби восторжествувала
268
свята правда. Все залежить від вас,— благословляючи самозван¬
ку, підкреслив Шептицький.
Шептицький посилає до окупованої гітлерівцями Варшави
свою довірену людину — «отця» Доната Новицького із завдан¬
ням умовити «княжну» негайно виїхати до Львова. Лжететяна
відповіла, що зразу виїхати не може, а повідомить митрополита,
коли слід за нею когось прислати.
Авантюристка раптово опинилась у митрополичій резиденції
на початку 1942 року. Кілька днів Шептицький під різними при¬
водами ухилявся від прийому «княжни», але зрештою віддав роз¬
порядження оселити її в із смаком обставлених кімнатах свято-
юрських палат. Якось пізно ввечері «високу» гостю запросили до
кабінету його екселенції.
— Сідай, моя дочко, і розкажи мені про себе. Все. Не крий
нічого. Так буде легше для твоєї душі і краще для нашої справи.
Гостя спочатку мовчала, а потім, хвилюючись, крізь сльози
промовила:
— Простіть мене, ваша екселенціє. Я не Тетяна Романова...
а Наталія Меньшова-Радіщева... Історію вигадала не я. Це
ксьондз Теофіль Скальський умовив мене. Він говорив, що так
треба для боротьби з безбожною Росією і для слави католицької
церкви. Він і клятву з мене взяв на сповіді, що я забуду, хто я...
— От і добре, дочко моя,— сміючись, перебив її митрополит.—
Плакати нема чого. Те, що ти зараз сказала, ми забудемо. Нам
тепер потрібна царська дочка. Мертвій,— ти знаєш, дочко моя,
що велику княжну разом з усією родиною царя вбили більшови¬
ки,— так от мертвій, кажу я, не пошкодить, коли хто-небудь носи¬
тиме її ім’я для слави святої церкви. Інша справа, коли б ти
робила це заради власної вигоди або якогось зла, — ну, тоді,
може, покійній і було б неприємно. Але ж ти в ім’я покійної маєш
вчинити великий подвиг...
— Але ж, ваша екселенціє, я почуваю до латинства, пробачте,
велику відразу і ні в який їхній монастир більше не піду.
— Ну, це біда невелика. Ми знайдемо для тебе монастир і не
латинський,— заспокоїв свою гостю митрополит.
Меньшова-Радіщева докладно розповідала про свої пригоди,
про те, як готували її до «подвигу на славу святої католицької
церкви» вищі чини цієї церкви в панській Польщі — кардинал
Каковський і папський нунцій Мармаджі.
— ...Вже в першій бесіді кардинал Каковський сказав мені,
що я мушу добре підготуватися, старанно вивчити життя великої
княжни, всього царського дому, а також етикет і придворні зви¬
чаї. Під керівництвом кардинала я писала від імені Тетяни Рома-
нової спогади, вела щоденник. Кардинал Каковський сказав, що
прийшов час взятись за справу як слід. Він перевірив, як я засвої¬
269
ла все прочитане про життя царського дому, наказав мені підго¬
тувати свою матінку і сестру, аби вони при першій нагоді готові
були підтвердити під клятвою, що я справді є дочкою Миколи II,
а також всю історію мого врятування. Тоді ж кардинал продик¬
тував, а я записала всю цю історію...
— До речі, ти привезла свої спогади і щоденник? — запитав
Шептицький.
— Ні, ваша екселенціє. Я з таким поспіхом виїжджала з Вар¬
шави, що не встигла нічого забрати. Для дальшої роботи над
спогадами та щоденником кардинал тоді ж передав мені книжку
«Последние дни Романовьіх». Коли я перебувала у Варшав¬
ському монастирі шариток, мене одного разу запросив до себе
папський нунцій Мармаджі. Він прийняв мене дуже тепло і під¬
креслив, щоб я була готовою до кінця грати свою роль, а для
цього треба забути своє минуле. «Вважайте, що Калуга, ваше
дитинство — то був сон. Минуле великої княжни пізнайте і спри¬
ймайте, як своє рідне. Свята католицька церква високо цінує ваш
подвиг». Запитавши, як іде праця над спогадами і щоденником,
кардинал передав мені спогади фрейліни Вирубової, близької до
сім’ї імператора людини, і наказав добре вивчити їх.
Якось під час чергового візиту кардинал Каковський сказав,
що час уже починати діяти. Він наказав виїхати до Белграда. Там
я мала попросити аудієнції у короля Олександра. Виїхала я з
одним лікарем, який був моїм супутником. Прибула до Белграда
і, діючи, як навчав мене кардинал, попрямувала до королівського
палацу. Попросила аудієнції. У приймальній мене, звісно, запи¬
тали, а хто ж я така. Відповідаю їм: Тетяна Романова — дочка
російського імператора Миколи II. На мене здивовано глянули
і відповіли, що, на жаль, король Олександр перебуває не в Бел¬
граді, а в Спліті, і запропонували розписатись у книзі відвідува¬
чів. Я розписалась: Тетяна Романова — інкогніто Меньшова.
Митрополит весь ожив і не приховував своєї цікавості. А його
гостя продовжувала свою розповідь:
— На другий день мене викликали до поліції і вчинили допит.
Робили його якісь високі чини. Серед них виділявся огрядний
старець, котрий, гадаю, особисто знав російську царську родину.
Я змушена була визнати, що привласнила собі ім’я великої княж¬
ни. Мене заарештували, а на другий день вивезли в Австрію. Про
всю цю історію тоді писалось у газетах...
Меньшова зробила паузу. її порушив Шептицький:
— Так, так, дочко моя. Ти приїхала до Відня...
— Там я пішла до кардинала Інніцера. Розповіла йому про
свою подорож до Белграда. Але кардинал, мабуть, уже все знав,
бо, дізнавшись хто я, сказав мені, що мети, яку ставив собі його
еміненція кардинал Каковський, досягнуто. Газети заговорили
270
про Тетяну Романову. Правда, вони спростували, що вона жива,
і назвали її самозванкою. Але ж усі, мовляв, будуть гадати навпа¬
ки. «Люди повірять не в спростування, а в спростовуване, тобто
в те, що дочка російського імператора справді жива, а нам саме
цього й треба»,— сказав тоді кардинал. Він же порадив мені
деякий час не з’являтись у Варшаві і запевнив, що церква завжди
пам’ятатиме про мене...
— Далі вихор подій, війна, німці, — не то замріяно, не то
стомлено перебив співрозмовницю Шептицький,— і ти знову у
Варшаві.
— Так, ваша екселенціє, я весь останній час перебувала у
Варшаві. Жила у графині Собанської. І там трапилась зі мною
неприємність: німецька розвідка примусила мене виконувати її
таємні завдання. Я дала підписку офіцерам розвідки. Мене сфо¬
тографували, зробили відтиски пальців і, присвоївши псевдонім
- «№ 3», направили в розвідувальну школу. Там я вчилась у групі
десяти невідомих одна одній осіб. Після закінчення школи мені
наказали повернутись додому і, налагодивши якомога ширші
зв’язки в польських колах, повідомляти розвідку про підпільну
роботу проти німців. І я робила це, ваша екселенціє...
Митрополит байдуже слухав, не перебиваючи.
— Як тільки почалась війна проти Радянської країни, до Вар¬
шави почали привозити поранених, мене направили до шпиталю
німецького червоного хреста, де перебували радянські офіцери.
Працюючи сестрою-жалібницею (цього я навчилась у монастирі
шариток), я систематично інформувала німецьку розвідку про
все, що чула з розмов більшовицьких офіцерів. Разом з тим я
продовжувала доносити розвідці і про польських підпільників.
Було багато арештів, страт, убивств. Я боялась помсти поляків,
хоч графиня і заспокоювала мене — вона підтримувала добрі від¬
носини і з німцями, і з польськими підпільниками. І коли після
мого донесення німці ліквідували цілий монастир капуцинів, де
містилась підпільна друкарня і переховувались польські підпіль¬
ники, вивезли монахів і мешканців монастиря і, очевидно, зни¬
щили їх всіх, я вирішила втекти до Львова і шукати допомоги
у вас, ваша екселенціє, бо я боюсь... стільки крові, горя, страж¬
дань... Я боюсь тепер і польських підпільників, і німецької роз¬
відки, врятуйте мене, ваша екселенціє! — істерично волала само¬
званка.
— Заспокойся, дочко моя, на війні, як на війні,— розважливо
думаючи про щось своє, промовив митрополит,— все це ми влаш¬
туємо... Берлін вірить ще Шептицькому. А поки що йди до себе
і спочивай. Нам доведеться ще багато розмовляти з тобою.
З цими словами він відпустив свою гостю. І Лжететяна зали¬
271
шилась у Львові «гостею» святоюрського владики. Протягом
тижня майже щовечора Шептицький розмовляв з нею, вивчаю¬
чи її здібності і вдачу, потім благословив на повернення до Вар¬
шави:
— Поки що працюй у шпиталі. Виконуй все, що тобі наказу¬
ють німці. Це потрібно і для тебе, і для справи. Бачу: ти щиро
прагнеш виконати місію, покладену на тебе церквою, і здатна її
виконати. Але треба попрацювати. Маю план, щоб ти переїхала
до Львова. Коли? Повідомлю окремо.
Лжететяна повернулась до Варшави. Шептицький вирішив
перевірити, як цінуються її акції серед російської білої еміграції.
З цією метою навесні 1942 року він пише листа до емігранта
Петра Волконського. В ньому уніатський владика запитував
близького колись до царського дому князя, що він може сказати
про «чудом врятовану дочку Миколи II Тетяну». Але відповідь
Волконського була маловтішною. Князь писав:
«Монсиньйор дорогий владико.
...Особа, так звана Т. М. Романова — просто авантюристка
або жертва зграї авантюристів. Протягом п’ятнадцяти років уся
російська еміграція вважає її такою. Вона не має нічого спіль¬
ного з нещасною розстріляною жертвою. Нею цікавились люди
з оточення М. II (Миколи II.— С. Д.). Вона ні слова не говорить
англійською мовою, як розмовляли в родині... Якщо цього не до¬
сить, то я можу здобути додаткові відомості від о. Кузьміна-
Караваєва, який був у Берліні під час розслідування...»
Але Шептицького це не збентежило, і «додаткових відомостей»
він не потребував. В середині 1942 року уніатський митрополит
був твердо переконаний, що нарешті прийшов час здійснення
мрій Ватікану — покатоличити весь Схід. Тепер, коли Лжететяна
була в його руках, уява Шептицького зосередилась на такій хи¬
мерній перспективі: Гітлер остаточно знищить Радянський Союз,
але ж німцям не проковтнути його безкраїх просторів. Та й «між¬
народні чинники» стануть на перешкоді. Життєвим простором
нехай будуть для них Україна, Білорусія, Крим, Кавказ, Прибал¬
тика. Росія як держава, можливо, існуватиме. Звичайно, «німе¬
цька» Росія. Отже, на всякий випадок, «законну» спадкоємицю
російського царського престолу треба тримати напоготові. Вона
виконуватиме волю фашистів і «намісника Христа», але... тільки
через нього, майбутнього патріарха всіх східних земель.
Спочатку — влаштувати справу з Берліном. Чи не заперечу¬
ватимуть там, щоб агент абверу «№ 3» був переданий у розпоря¬
дження митрополита. Шептицький робить це через гестапівця —
члена центрального проводу ОУН (мельниківців) Марганця, який
щодня чергував у митрополита як офіцер зв’язку з окупаційною
владою (читай з гестапо).
272
■' ‘Г
З/• 7 А *
' '■ ' ? «/і*. 7741.
і* і * >, 7л $ &
ш* М+л ^ «у» с л9т*шгі^у
/. *ГЄ
* жту^ч ПЖ4#%*>
У*4&МїЬ* М//$лУ/
/Яш/& У мжт ^ гзт* умЛ* -У&М* Ж» Ж$ *г &л>- ./ ж.
У 0^4.мф.т£ма, *£*же ?ти -йШл У* А> *м^™Уіж тж $ #*У/*&* >
«м«* уб А ■&&*/** * 40МЬ%+м.- * ЛШи Л&*
МЛ%/ > *•*•■ Д*»У***
Ш4тА М«44 /і*** 4 ^ '4 4 г:4Є ш ,4(4 Жґ
ШШФ4М, лЩ*Є:Я*4.4, *І , «£, т*І**.*№* 44**.А
4Ш&4шЖ47ш 7*иЛ*тМ <*<<* МЛиитЖ
/М-Мзі. ЛМ’І 2т , &* ** 4 /ШШ4Ж&» М .4р*
ЩАі а <£І ГМ4/Ш& т.» 1^М€ * ут. ш 4^*
фін *й *Ф» $тМ**&«, *е*ф&, (4* ш*7
#^км*> #*«С Л>/І?£г/ А / -<<
£тМ Я*V ~ 4 ^ Ш4,
Лфу&# *т тжМл МУшіЛ^У ***&■ ф#€ 'М*«~
Уж Ал Умт**ж М/ЛМ44 У *<ц« ^ *4Ц*4 Ш&ЖшУ %ММ**€. .
У&Ф */ м&*(*Ф)мУ&л*& ґМ» * //*н м* /^/мн0л4 У '*** $Ут.
&**№.,* /їм УфУ*'*#У /Ш** ^ У4ЛШЧ0 ШштУ & /: У&У
гщлі І ■■■^ММА. /.*М* мз/тл ,и*л //4Лл-^ У
ЖУ І#&* &М4ЛЛ*.. 44*?/» <4 т **У ** ЖіїШ / /*4жУш
./ /
<іС ЖиУУ***** ? '/ 'і*4****$*?- у ■** *'"
Лист князя Волконського до митрополита Шептицького (французькою
мовою) (стор. 1).
% : Ж ***** ж****-' ***** гтт,«*
ч*т -.-хг- +ЖіЖ
^*А*м. ■**■**/**£• ***Ж •»•
А**4* **&*'
£и &‘/т*А »&тіМ ^ ^ 6+Щіт* *
</С А*****,, *&'* І««4+~Т *
Лист князя Волконського до митрополита Шептицького (стор. 2).
а- / *у *• ,.* , / :••
•>:•$* ^ >^>4в^ииій^^іІіг * ЛФ &*&$**&
&ук* £№*Шь» *<£ ШШ* Щ&4&? $4Шч&-Ь
%..¥■ %"
■**" *%&&>$ ^ & *ЗД$ф ^ *^И&г
/ ,?^мми:
г?С*
Лист князя Волконського до митрополита Шептицького (стор. 3).
Все обійшлося якнайкраще. І авантюристка знову сидить
напроти Шептицького. Він уважно переглядає привезені нею
спогади і щоденник. Гортаючи сторінки, дивується: «Яке убозтво,
яке незнання обстановки в Росії! Яка грубість виразів! Ці «спо¬
гади» і «щоденник» зразу ж викриють тебе як самозванку і зіпсу¬
ють всю справу. Доведеться все починати знову. А де твої доку¬
менти?»
Вона показала паспорт на ім’я Наталії Меньшової-Радіщевої
і довідку з шпиталю німецького червоного хреста.
Шептицький рішуче наказав спалити ці документи на його
очах.
— Твоє минуле згоріло разом з ним,— без вагань промовив
митрополит.— Ти російська велика княжна Тетяна Миколаївна
Романова, і це підтвердять документи, які ми тобі дамо.
З цього дня уніатський владика особисто редагував писання
самозванки. Кожної ночі він приділяв цій праці кілька годин,
наказуючи Лжететяні переписувати відредаговане.
— Дочко моя, ти пишеш: «так сказав цар», «так вирішив
імператор», «так думала цариця, імператриця». Це ж кричущий
нонсенс! Так не могла висловлюватись велика княжна. Треба
говорити і писати: «так сказав, так вирішив мій дорогий батько
чи батюшка», «так думала моя дорога матушка...»,— повчав її
Шептицький майже кожного вечора, задаючи черговий «урок».
Для досягнення більшої достовірності цих писань митрополит
сам читав мемуарну літературу російських монархістів, підкрес¬
люючи потрібні місця, які потім давав простудіювати своїй вихо¬
ванці. Такі книжки, як «Записки камердинера царицьі Волкова»,
спогади офіцера царської гвардії Маркова, «Последние дни Ро-
мановьіх», щоденник фрейліни Вирубової та інші, святоюрський
владика опрацював справді з подвижницьким усердяїм. Паралель¬
но він примушував працювати з такою ж старанністю і Лжететя-
ну, вбиваючи їй у голову, що спогади і щоденник мають відіграти
вирішальну роль у виконанні покладеної на неї «святою церквою»
місії. Настрій у ці дні у митрополита був піднесений. На це звер¬
тали увагу люди навіть з його оточення.
Всебічна підготовка «великої княжни» велась у стінах собору
святого Юра майже до лютого 1943 року, коли Шептицький рап¬
том вирішив змінити «резиденцію» авантюристки. Обробка мате¬
ріалів, на основі яких писались спогади і щоденник, закінчилась.
Дальшу роботу, вважав митрополит, Лжететяна могла продовжу¬
вати сама, періодично наїжджаючи до нього для консультацій
і звітів.
її перевезли до красивого, затишного жіночого монастиря
сестер-василіанок у селі Підмихайлівці на Станіславщині. Митро¬
полит довірив свою вихованку дебелій, присадкуватій матінці
276
ігумені Моніці Полянській і смаглявому капелану монастиря
Павлу Теодоровичу.
Церемонію постригу Лжететяни в монахині-василіанки келей-
но провели у святоюрському палаці митрополита. Нарекли її
Будинок для сиріт при монастирі василіанок в с. Підмихайлівці,
де митрополит Шептицький переховував Лжететяну.
«сестра Таїсія». Виряджаючи авантюристку до Підмихайлівців,
Шептицький попередив, що їй конче потрібно опанувати англій¬
ську мову.
— Треба, щоб ти, дочко, якомога швидше взялась за вивчення
цієї мови. Адже велика княжна Тетяна знала її, — зауважив
митрополит.— Але про це я сам потурбуюсь.
Відколи Лжететяна прибула до Львова, Шептицький нічого не
повідомляв про це у Ватікан. Мовляв, нехай там декому покор¬
тить. Але наляканий розгромом гітлерівських орд на Волзі у
лютому 1943 року, він пише папі Пію XII листа:
«Найсвятіший отче.
Вважаю своїм обов’язком інформувати Вашу найсвятішість
про таке:
Друга дочка імператора Миколи II Тетяна — католичка і по¬
слушниця — живе у нашому монастирі василіанок у Підмихай-
лівцях. Пошта Юрів...» І далі, з неперевершеною безсоромністю,
свідомо обманюючи навіть свого першоієрарха, Шептицький
277
Ш р*& * •>
%ЛЩ * 1 ♦ Ї« 3?€ р г%Д%ЛІ.
* Ш І І і Ні! * І І -і *
«*»«$* «* ««я* ^мип# ш %»%*%&
$** Тліш І1ІШІ*.:
У* -флт&*. :ШІ* т І ІІ|ІЖ і!*-»!*#
¥$¥*»»* **#* &$*•««**» ЯМЖІ## #» ***&**"
«§*« &** $**& Ідем*, І ,з*#і# 3**»3* /Шгш/,
іл* $т*тт Ш ІмМіт $§яІЗМ ш
р*# г шжш <** ***** да««^йв»і* #*#=# з» гш* $*
«*%» #11» ¥ &** «чю»т»зі» тт$шш ж* т рллх рт >м&4#г,
***»¥ *»«%., *Ш т% %т рлгщ&ш* тттжж* <<ж т рт* рт
т т* *** «г*и*ДІ**» літ рг-тт #т і4тПШ ршл іт
щму літ нп%*Ш ж тшт т*у т ртштл т
рлшштллтлл жш тшшш тш й'літ т ртгші % ##*:і*\
¥¥' ¥ і» &* «♦* «и**»*»#* т «*% $Ж*Ь і**§н»і**«
¥« Ш ** І І &* *4 * *•¥ ¥* $Р'*Д #¥ *»Г*
£**«*&$• і"#** .?*!*•* Г*ІГ* ШШ Р*рІ* :< >* %» ГШГШІ Щ&РЖ&Ьг
4 щлш шхшлт ■■-
РП Р¥Р :%Ш Йр рір# рл?» *••«> Р# І І » рр:# І# $.&*$:.$$$
*** ♦ ♦♦***,« ¥ * ** Р## Р^#« шж*
3*?#Г£ї$
* і & :« 5: :
Лист митрополита Шептицького до папи Пін XII
про Лжететяну (стор. 1).
м* мшрг^мг і &шщ*г £* смгіміт >Оп т р*мі х« г# 11#«*
*• Я І Г ЇМ П £ Г І *е ! Г , І * * І § М І# г* І І М # * ДО* г г * і і #ІІ *
т я І г І &-*л# «з* йяпям % и См г 41 пш\ 7 і шш тш я % $ш іпТяржмх ішм
рї ш Ш їм % 11. М т % шиї %'" рр І пі Ш йш \М шшХМ %Ь ТШ мм ,ш % я яяі їм %*
ЇМ 4
їм %іт*г Хмїшшш ,
¥гт іф тЬ мт і
Уі,шйм Ш
їм ргім
ШшШФтмпХ м *ї&%г6шг & тря рттж 4іш4тм*& мш иЛмгщ$ мх
т*ж ТіМіш ШШйШХїш крш Шііщш ршг їм *%■гіЬиІшХІР
ргтіш" щіш. ши& мх шшят м\ мщ£г%шш®т <
М% ^ УУ "
А/ї/Ф*'£ &/іґ>
£*» /€^ *
# / .
^ ; /'/? '* Л І-
мЛ~%
І *
Лист митрополита Шептицького до папи Пія XII про Лжететяну (стор. 2).
продовжує: «Свою ідентичність вона підтверджує мемуарами...
В них можна знайти стільки доказів, свідчень, що, читаючи їх,
відразу пізнаєш автора з його правдивістю. Як тільки я буду
мати можливість зняти копію, перешлю її Вашій найсвятішості.
В разі переходу нашої країни під владу Рад вона не зможе
залишитись тут, не піддаючись смертельній небезпеці. Цілком
зрозуміло, передбачити нічого не можна, але чи зможе вона по¬
їхати в Рим, якщо буде можливість...»
Лист папі Пію XII Шептицький підписав власноручно.
Главу конгрегації східної церкви кардинала Тіссерана Шеп-'
тицький інформує більш докладно:
279
їй щт +
їй - г >■' У#* г і * г. : > ч *
І І И І іС І *
Ішіаеш* шш* Хш ЬйпШ $* рют** шттіФшшжт
и и %ш%\т« ®і~їтжт<*тшь* і ** *$ти
щтхцшш Шжжфьірж ц».і &т**м п» т* Фіг* %жі%і*т.
ГшА щжтгітяЬ *чг їй ят** $* 1» жгФЖж йш% і і
& щ.Х ігІ* ргіш* Т%*тж ШШйшкі %,: її %' т рФ&рШь ХфххшШ*ш%\
*%& тттт шт»М*тх И«і* з&'шж *уш*і*гі4г*4
#і* шт чХйЛїт &утт Ьшт 4т жгг*,4*рт* тт 4іх#іт Г тя***
тшШШ #штФ Ші* &* %ті* Іктщгшхіш щ«#ліі »'*
гіт ■&* йштт *..**$ Ш з&Лф гигіт ТшХІХШ*ЖІІш Гц% *%*■
мїМ* р*г тш ртгшотт* йт І тхчштт 4* ж ртгіт
рт ж ш:% <г т$ЛмїтЛ*Щж 'щ' ш р*г%*%% тп ТштїІХт.і* >*я~
ИйХт 4* тЛ**ШІІ*Ми* тштІпФ *к ЬшЖйїьт
%&жлтшт *** іьгт\>*% гЯ*®фх\тл% ж* тттішттшт ж
шшГПффшх рт > $т р*і* ФШ тжіг.***тхщт йи Мг* Жштіп
-Жт#тщ%т$ ж% ііііі & Штгіт |шй* ж. г*т* &* і фп&уФщ*ф
ШІФГФ ж ХФттіршФт *\ жч ї*'*огшЬ\ш*$* ггаї* г*гП **
гшйртіш 4 тт ш\г* р*г**тж щи% ж т»шіі &т*% П11* т
\ * ФФргФШ , * і ж І я* * ш *х Ч ■** Т1 <1* *' Тій І* г р т1 яж і * <
жт& "ж$%т&$А *£& Хж% ш* у ж* ргітг Утіг* Жмішжф б*
&шшМ*г ш ШТФ & щржХм І:»гйч&'І*Т >шт 1 % 34т Ж Сті\щ$*
Шг4я > &т % рЛш'Ш іЛрж рі ж Жімі < ІЛ**, УжгЖ ж .2* *
к Шш Шшітт*
І* СйЖІЖІ Т і ш I II * * Т
Перший лист митрополита Шептицького до кардинала Тіссерана
про Лжететяну (стор 1).
і, фіпіт л* їм гш#« ршх #іг* %г4* ті і я*
їїЖтЬ* р*г и гшп т'щіи **і *ш%тп4т ЛтІЛш щШт *«
т*« ***** шиг шт *пцх$и РгШятфт рт и фФгт\
г*и# *»$* *§»**» І* адмммн*?* $* и ГііШ«
&*»* «• г*§>до** ** $а%а»*г, її % А Ьтттф т р^Шм ті б*і*ті
*іт і£і#іу«!#*#л ш* і# *$** ^#«,іш і#: гЬщїт Ьяитпцт
11 п'ятії рт& Ш р£т шт ргщМхм ,
ішг $* од* $** #иі *
1*т ттжіф** р&м тт тт%.рщ тж&Пщт* *п
?М*г*%«** ктріШг и* тщФхт* ГагНнг £ рж
&тжі**тжм иш і Гт%% т-гшхт*
їм ш тт Т» лГГігш Г'*•*<*•! г |ш*і* *У* ашг
*т р*»»Ь>*х &т &фь*®іг $кж%* Ь%& жтіМт ртг ш
*ї тії а рьгім тшрііь&жші. Ьіт шя&Шіт*
$і 4®іжт шіттФ М%0м. щтмитж* Іт Нт ІЛштт<
тт їй і й % г* > ртч і - # іг* , %ті т щт Т Ьшї* ,тІ*»мті %ш%<*тт
1»і йіт цт Ш щттг %* т% імі *<и, «і Шх,т: Шш%тят т їм Ьт~
Уь йт т ттттіщшг %тш ж%тм**%* мжхг&ігт 4 їм %жш Т* *
З* шт Ш<т ргЬтфпІшг йт ш рмгх іт гкрмттш щш ш тщфштц
Іт тт*і*»*т* йт Ттіім*ф% #*м ітіхш іміі|йі шт
Ітт *&ш&%
Ш% Щігм Штітпт р?М4гм яшрііхмг |#« мщи4%т гтш% й*
гттлхгм ж їшХггщ т Шті&ї Шгм ттрхм шті тХім тш%$ш «
м *&%г Мш і Ш: %я гтти ар %т% і їм Шітіш й»
Шіга Шішшф*
Жя *ЬФемп% Іт ршмрГА тмягЬт * .,■■?,■ / / *»
/:. «//**■* А-
■>Я :' ■<//■£ ^ X - £'* ' '--'
>,М/(Мл М | і'"-л'
т
Перший лист митрополита Шептицького до кардинала Тіссерана
про Лжететяну (стор. 2).
і ‘
%л
£ і ... .; - , >:• ; * ;. , «;*.}• І І.і; £•* ; : <* 4 <:• ; " * * ї х І Й« : і > ••? . >•>; З?# З І І < *•:•*>">: , V- •-
¥ ЙІ¥ І? £ , і.:; > - X >• » ¥ *• і - /і '-•:■¥ >>' * ЧШ ¥ І> ¥ * X ' **■ ? $ * У '"- Н- * ••• * 5 « :• **А % ■ІР: Й# ¥¥&¥*¥$ ¥*',¥ й¥ .$$& %Щ"Л %.ЬІ І.ЩЬ- &■&*■* *-* $*& $&
$## ттїг** І %«* $*ик ш **иИ «і и* *&4іг*ж V* **? й**-
¥ і ¥ ¥ *<и ' *** тжрФ рхг М#т %т*ж$ <
#4 ЖЛ.і* Шітш* Ї .П «•*¥ Ий8*£І£«
Ш* -і *>*.і* м тіж ж т V <*=»* 1.1 х.ж* г %й тжжр ж г * і $ж% |' йй ¥ й$ р і &**%
І¥ *8*ОД **ЙЙ ЙЙ |* І:*І¥Й¥ *¥¥$¥* 1***%. «Ш й#>>
й:¥Гйй« ж т тЖр,щтітш $* ті» р*?*тт $т р п Шчжфі рт&ґт& ж
ржл%*я *>л *т% іі ж ¥тг?#£ І ^:. *Жз ййй *••;<»х^»$гф?%т ш
$ шт Г* Зі і* ?<• $ ¥:*• ґФ V. * •=•• « * * ¥ «'4 ¥ •¥ і * ¥ з ШІ '$*, ШЖ* Р Щ Г % ¥ ¥ Н Й#*
7 * $ і й* ¥ І ^ *; т ?• й¥й й І * ^ * * * * ^ * >=*' * •• ^ ' ■ * ■ * *■?**> рШ ж ? г * -У: V п $* г І
ті т ш % ■■■ ж т ¥ і ¥ ••:> щ і % 4 ж ¥ р і ¥¥ фт& ж щ ? * і ртт ? $ ¥ ж ш і ¥ ч ш ?
%ЬШ. рт ї* ’* V? -: ?:• й:й:?ї йй Й ¥Й'* >^*Г ¥« І ? *ї й й Г¥ ? 4 Й..¥«.Й * й у ■ у * ру>ух
>; * <•* Й й :• :>•:•>■: ^ - ♦ ) Й у Й ? *Й 1 %' #*ї*& і І*Ж% Рр % ' ї Ї4.Г& Р4?ЛЬ р % ЖГР%»
$Ш ЩФпрЩР
£і т?
п и*хпь* щт р*т*і* т жт* щ* ***** V *********** Ш*
іь*\% Гл* » <**! **?Ль* *•«, $*Ф*П6* Чтт Ш%»
т«т ж ***р*п#г* *ш*т *«-♦ $т*т?т%ШЛі,т тт$*\т*ч*\т
рщятт ж% $тт-т* тгіш *** $г*ш*** жт**& ?гиг*и чтп т%~
■тт* єн їьіг* ?*»тг хж* и* жп%ї*ш» * г тх*ш>тж
%ш &щ ^к»іш ш*(*ШН* %** #.'4% аш*як& І ¥' #**Х4#%ї «іX*
■Є* \й пнї.стт -,
т *ЬіШТШДХ і, ф*&рг* %ж&*
Сс*>»‘Л^Г № **>
,. М Г~Л* (ШЬ***** «.
* /0’* л г. г'' . > ;
/ л „.д*, А» ж.А*и**п
?жи
ЛАа .
/у ,
А
7
Другий лист митрополита Шептицького до кардинала Тіссерана
про Лжететяну (стор. 2).
«Ваша еміненціє.
Будьте ласкаві ознайомитися з листом, адресованим його най-
святішості. Додаю до цього деякі відомості, які будуть небез¬
корисні.
Я говорив із князем Волконським з приводу особи, про яку
йдеться. Він мені відповів: «Особа, так звана Романова Т. М.,
протягом десяти років вважалась всіма російськими емігрантами
або авантюристкою, або жертвою банди авантюристів. У неї нема
нічого спільного з бідною розстріляною жертвою. її вивчали люди
з кола М. II. Вона не розмовляла англійською мовою, якою роз¬
мовляли в родині. Домашній лікар дантист Кострицький, огля¬
нувши її рот, зробив точний і негативний висновок...»
283
Але, виклавши цей відгук Волконського, Шептицький тут же
намагається спростувати його: «Сестра Т. стверджує, що «ніхто
ніколи не запитував її про минуле, ніколи її не оглядав дантист
і що вона чудово говорить англійською мовою...»
Виправдовуючись у тому, що Лжететяна перейшла на уніат¬
ство, Шептицький кинув у листі таку фразу: «...Факт, що вона
католичка, може справити погане враження на російську громад¬
ськість».
Лист до кардинала Тіссерана закінчується такими словами:
«Якщо Ваша еміненція знайде за необхідне доповнити розслі¬
дування, перш ніж передати лист найсвятішому отцю, я згодний
так само дивитися на речі і в усьому ввіряюсь рішенню Вашої
еміненції».
Як і слід було чекати, Ватікан не збирався «доповнити роз¬
слідування». І уніатський владика продовжував підготовку само¬
званки. Таїсія частенько наїжджала з Підмихайлівців до Львова.
В один з таких приїздів вона доповіла Шептицькому про закін¬
чення роботи над «спогадами» і «щоденником».
— Це дуже вчасно,— висловив своє задоволення її вихова¬
тель.— Гадаю, що незабаром світ довідається про чудесне вряту¬
вання однієї з дочок російського імператора і про те, що вона
жива і здорова. Ця сенсація викличе в світі великий резонанс
і може спричинитись до об’єднання всіх ворожих сил проти ко¬
наючої совєтської Росії.
— Але до друку жоден із цих зошитів передавати в такому
вигляді не можна,— замислено чи стурбовано говорив Шепти¬
цький, перегортаючи сторінки «щоденника».— Новий папір, свіже
чорнило... Ми зробимо так: передамо до друку спершу спогади,
а згодом і щоденник, але не оригінали, а фото цих документів.
У такий спосіб ми уникнемо можливості викликати у декого зайві
сумніви і створимо певну таємничість навколо історії про те, як
ці документи потрапили до друку.
2 липня 1943 року Шептицький пише кардиналу Тіссерану:
«До цього додаю першу частину рукопису новопосвяченої васи-
ліанки, відомої Вашій еміненції».
Разом з тим митрополит подбав і про документи для своєї
вихованки. В тому ж місяці він викликав до себе з Ковеля свою
довірену людину — настоятеля монастиря редемптористів бель¬
гійця Ван де Мале і, показавши йому «Посвідчення народження»
Тетяни Романової, продиктував йому, які документи треба сфаб¬
рикувати. Ван де Мале виготовив на спеціальному бланку «ви¬
писку з метрики» для «великої княжни Тетяни Романової» й
іменем митрополита наказав парохові монастирської церкви
Михайлові Пилюху підписати й поставити печатку на цьому «до¬
кументі».
284
У фальшуванні документів для Лжететяни брав також участь
колишній ігумен редемптористів Василь Величківський. Дивна
річ: редемптористи, їхній орден, який напередодні першої світової
війни було «експортовано» з Бельгії в Галичину і який називав
себе «орденом спасителя, що займається головно місійною діяль¬
ністю та католицькою просвітою молоді», відіграли таку ганебну
роль у авантюрі Шептицького К
Зміст цих ганебно-скандальних документів такий.
Свято-Успенський монастир Ч. С. І. Тернопіль,
у Тернополі, вул. Острожського, 51 дня 12 лютого 1943.
ПОСВІДЧЕННЯ НАРОДЖЕННЯ
для Татьяни Романів, дочки Миколи й Олександри Гесенської, що народилася
дня 29. V (двадцять дев’ятого травня) 1897 (тисяча вісімсот дев’ятдесят сьо¬
мого року) в Петрові.
Правдивість цього акту стверджую на основі достовірних документів.
Василь Величківський
Печатка Свято-Успенського монастиря
Уряд парохіяльний обряду
греко-католицького в Ковлі,
№ 35/43.
ВИПИС ІЗ МЕТРИКИ
Татіяна Романов — донька Николая Олександровича Романова та Олек-
сандри-Аліси Федорівни з роду Гесенської уродилася дня 29 місяця травня
року 1897 в Петергофі (Росія).
Ковель, дня 8 липня 1943
Михайло Пилюх
Печатка греко-католицького парафіяльного уряду
Гр -кат. парох у КовлІ
Все це робилося в суворій таємниці від віруючих, але на очах
багатьох найближчих членів митрополичої капітули, соборних і
почесних крилошан, один з яких, завідуючий митрополичим пала¬
цом — Рудь Степан Петрович, хоч і запізно, але докладно розпо¬
вів про цю авантюру в листі до львівської газети «Вільна
Україна» 2.
Тим часом події розвивались із калейдоскопічною швидкістю.
Звістка, яка прийшла від бандерівців, про те, що наприкінці
1 Про те, як вони фабрикували наведені документи, Василь Величків¬
ський і Михайло Пилюх розповіли в листах до редакції газети «Вільна Ук¬
раїна», надрукованих 12 березня 1960 року.
2 «Вільна Україна», 27 квітня 1960 року. (Стаття «Вона називалась
Меньшова...»).
285
Щтжгт Ч с і
9іМ^#'4н^ ■? *ф Н^-а^'н4,й^ ..^'%Д,- І9 > І
Ц |^|»^^4ИЛ? А^|д4%1і |- ^§5^ | ІНЛлАЛИіГ
$||!$Сіи^мґМ* ДйА%| Ь Щі/Щ/^^Н ■ ~ *
*$#х> сА^^і* *&**$&
Метрика для Лжететяни, сфабрикована колишнім ігуменом редемптористів
Василем Величківським.
липня 1943 року в Карпатах несподівано з’явились радянські пар¬
тизани, вразила Шептицького більше, ніж відступ гітлерівців
«з тактичних міркувань» на Східному фронті. І коли на початку
серпня у святоюрських палатах несподівано з’явилась монахиня
Таїсія й ігуменя монастиря Моніка Полянська, Шептицький зро¬
зумів, що скоїлось надзвичайне, і негайно запросив Лжететяну
до свого кабінету.
— Біда, ваша екселенціє, і неприємність,— ще на порозі кабі¬
нету заволала його вихованка.— У нас з’явились радянські пар¬
тизани якогось Ковпака. Цими днями був великий бій під Деля-
тином. Я боялась залишатися в монастирі, і матінка ігуменя
відправила мене до Львова.
— Ну, це біда невелика,— заспокоїв її Шептицький,— німе¬
цькі війська швидко покінчать з цими партизанами. А неприєм¬
ність яка?
— Мене знову почала турбувати німецька розвідка. До мона¬
стиря приїхав німецький офіцер розвідки і, нагадавши про мою
підписку, зажадав, щоб я знову співробітничала з ними, інфор¬
мувала про дії партизанів.
— Неприємність невелика, — зазначив Шептицький. — Роби
286
Урьл? ойрьду гр$%*/м<їг& $ ІІ$К-кІ
ІШШт РЖЖ&Ш* НШ ***
№ 75. .
Випис метрики
Ехіметт
х II Г $ я к & г о. & і 1 о В
т й&шміхї і
а рЛ ЄСС€Ї;СЬ«СІ >
жт»
ш
т» і Ш>..
ш
гр*к«%тгох
, КШШ
Посвідчення про народження, сфабриковане для Лжететяни парохом церкви
у Ковелі Михайлом Пилюхом.
все, що наказує тобі офіцер німецької розвідки, якщо твої інфор¬
мації матимуть для неї якусь користь.
З ігуменею у митрополита відбулася більш докладна розмова
Моніка Полянська підтвердила повідомлення про «різних парти-
занів», а потім запитала владику:
— Чи добре я зробила, що без вашого дозволу приїхала
сюди. Але ж, ваша екселенціє, я сама злякалась цих радянських
партизанів, злякалась не за себе, а за неї і вирішила привезти її
до Львова.
— То добре. Але боятись нема чого. Все буде гаразд. Можеш
бути певна в цьому,— заспокоював її Шептицький.— Ну, а як по¬
водять себе на Станіславщині бандерівці?
УПА? засміялась Моніка Полянська.— Та ніби нічого.
Допомагають німцям виловлювати совєтських партизанів.
— УПА, УПА, якось злісно повторив Шептицький — їхні
провідники бувають у тебе, матінко ігуменя? Передай їм, що в
інсургенти гратися годі. Треба направити свої зусилля на те, щоб
287
виловити червоних. Конфлікти з німцями у них часто бувають? —
тепер уже роздратовано запитав Шептицький.
— Та бувають, ваша екселенціє, бувають, бо ж за всіма не
услідкуєш,— компетентно відповіла ігуменя.— Багато серед них
диких.
— Ото-то й є, диких. Є дикі і серед наших, ними заправляють
більшовицькі старшини з Великої України. Про це німці мусять
знати,— чи то зауважив, чи то наказав Шептицький.
Він помовчав трохи, а далі в роздумі мовив:
— А все ж часи прийшли непевні, неспокійні...
...27 липня 1944 року радянські війська ввійшли до Львова.
Монастир василіанок у Підмихайлівцях, де залишилася Лжете-
тяна, перетворився на важливу базу бандерівських банд. Ігуменя
Моніка Полянська знала, що митрополит благословить все, спря¬
моване на боротьбу з «совєтами», і діяла рішуче. Так, після того
як радянські війська, переслідуючи ворога, просунулись на захід,
у селі залишилось шість поранених радянських солдатів. Селяни
попросили матінку ігуменю забрати їх до монастирського шпита¬
лю. Але Моніка Полянська категорично відмовила їм, і воїнів
по-звірячому вбили бандерівські кати.
— Але як бути з Таїсією? — думала Полянська. їхати до
Львова за митрополичими вказівками було неможливо. І ігуменя,
порадившись з капеланом монастиря Теодоровичем, вирішила ви¬
користати для допомоги бандерівським катам і Лжететяну, тим
більше, що вона має досвід роботи сестри-жалібниці.
Ігуменя сама вела інтендантські справи бандерівців, органі¬
зувала для них випікання хліба у монастирі, варіння мила, поста¬
чання сала, м’яса, діставала медикаменти.
Сестра Таїсія обслуговувала поранених бандерівців, і то не
рядових, цією справою займалися інші монахині, а ватажків
банд, так званих «провідників». Для них була відведена спеціаль¬
на потайна кімната, розташована за пральнею у монастирському
щпиталі.
Якось на лікування до цієї палати потрапив тяжко поранений
бандерівський провідник під псевдонімом «Корнель». Одужуючи
під уважним доглядом монахині Таїсії, він охоче вступав з нею
в балачки, розповідаючи їй про криваві подвиги бандерівців.
— І ви не боїтесь гріха за пролиту кров стількох людей, хоч
би і совєтських? — невинно запитала вона одного разу оунівсько-
го душогуба.
— А який же може бути гріх, коли на боротьбу з совєтською
владою, з більшовиками-комуністами мене особисто благословив
його екселенція митрополит Андрій Шептицький...
Поступово Лжететяна за наказом ігумені почала виконувати
й інші функції в бандерівському підпіллі. Вона підтримувала
288
зв’язок з ватажками банд, різними провідниками. Бандерівці при¬
своїли їй навіть псевдонім — «Марилька Висока», встановили па¬
роль для зв’язку з нею — «Мрія».
Ігуменя схвально ставилась до діяльності своєї «сестри».
Однак вона не приховувала невдоволення тим, що провідники
настільки «розбестили» монахиню, що в монастирі і за його межа¬
ми пішли розмови про легковажну поведінку Таїсії. Ігуменя По-
лянська навіть пригрозила Лжететяні поскаржитись митрополиту
Шептицькому, якщо вона не буде поводити себе достойно. Але
уніатський владика і сам уже турбувався про свою вихованку.
Трохи заспокоївшись від страху, якого нагнала на нього рап¬
това поява радянських танків на вулицях Львова, і переконав¬
шись, що ніяких репресій по відношенню до духовенства органи
Радянської влади не вживають, Шептицький викликав до себе
ігуменю Моніку Полянську, а через кілька днів і Лжететяну.
Насамперед вона доповіла митрополиту, що німецька розвідка
у зв’язку з «тимчасовим» відступом наказала їй по приході
радянських військ заводити якомога ширші знайомства серед
офіцерів і виявляти все, що може цікавити абвер.
— І кому передавати ці відомості? — запитав Лжететяну
Шептицький.
— Німецький офіцер попередив, що час від часу він надсила¬
тиме для зв’язку бандерівців.
— То добре. Але коли до тебе прибуде перший посланець од
німецької розвідки, то скажи йому, що, сидячи в монастирі, ти
не маєш змоги збирати розвідувальних даних. Попроси цього
посланця передати своїм старшим, аби тебе більше не турбували
такими справами. Не час наражатись на будь-яку неприємність.
А тепер, скажи мені, дочко моя, що там за поговір пішов про тебе
в монастирі?
Почервонівши, Лжететяна опустила очі долу і мовчала.
— Іди, дочко моя, спочинь і подумай про свій гріх, а ввечері
приходь на сповідь,— дав їй можливість отямитись Шептицький.
Сповідь, кажуть церковники, таїнство священне. Але в цьому
можна серйозно засумніватись, особливо прочитавши запис, який
залишила сестра Таїсія у своєму щоденнику, який вона вела
таємно від свого покровителя:
«...І досі я вся горю, коли згадаю сповідь у митрополита, його
безсоромні запитання і ще безсоромніші випитування. Біль про¬
низує всю мою істоту, сльози від сорому застилають очі... Багато,
багато разів треба було самому грішити, щоб з такими безсором¬
ними подробицями випитувати мене про «мій гріх»...
Так писала морально розтлінна жінка про «високого» архіпа¬
стиря — 79-річного старця, главу уніатської церкви графа Андрія
Шептицького.
19 428
289
Митрополит уже не міг оправитись від удару, завданого йому
другим приходом Радянської влади в західні області України.
Зовнішньо все залишалось, як і раніше: він ще сидів у своєму
пересувному кріслі, віддавав накази, розпорядження, приймав
відвідувачів і благословляв їх,— але вже робив це якось надсилу,
без колишнього запалу і енергії. Здавалось, що святоюрський
владика загубив інтерес до всього на світі і діяв хоч і свідомо,
але за інерцією. Він був досить реалістом, щоб зрозуміти: це
остаточний крах всіх його надій.
Наприкінці вересня 1944 року Шептицький тяжко занедужав.
Лежачи вже на смертному одрі, він попросив брата Климента
терміново викликати з Підмихайлівців монахиню Таїсію.
По приїзді її того ж вечора запросили до хворого. Шептицький
наказав своїм сиділкам і лікарю залишити його з гостею на само¬
ті. З кімнати вийшли всі. Залишився лише ігумен Климент. Мит¬
рополит довго мовчав, вдивляючись у свою вихованку, ніби щось
пригадуючи, а потім кволо, уривчастим голосом почав:
— Як бачиш, дочко моя, небагато днів залишилось мені
жити... Я умираю. Наше сьогоднішнє побачення з тобою, мабуть,
буде останнім. Запам’ятай же те, що я тобі скажу. Свята като¬
лицька церква поклала на тебе нелегкий обов’язок — носити ім’я
померлої дочки російського імператора і продовжити її життя. Це
було і є потрібним для святої церкви, а все, що потрібне, церква
має право робити. Я наставляв тебе іменем церкви і в ім’я церкви.
Але не так склалось, як церква чекала. На то воля божа. Нині
йде війна. Поки що залишайся в монастирі. Наставляти тебе
після моєї смерті нікому. Слухайся порад отця Климента. Як
тільки скінчиться війна і життя стане нормальним, ти мусиш про¬
братись до Італії. Якими шляхами — тобі скажуть. Будеш жити
в апостольській столиці і під керівництвом церкви мусиш боро¬
тись проти своєї безбожної батьківщини. В який спосіб — тобі
теж скажуть. Ти говорила мені, що відчуваєш до латинства від¬
разу. Залишайся все життя василіанкою. З Риму ти обов’язково
поїдеш в одну країну. Тобі скажуть, коли це треба зробити, для
чого і до кого з високопоставлених осіб ти маєш звернутись...
Здається, я тобі все сказав.
Лжететяна мовчки плакала. Перепочивши кілька хвилин, мит¬
рополит продовжував:
— Ні, не все. Плакати не треба, дочко моя. Рукописи спогадів
і щоденника, а також духівниця 1 зберігаються в надійному місці.
Шкода, що не встиг. Треба було продовжити і спогади, і щоден¬
ник до останніх подій. А може, я ще житиму?.: Тоді б дописав.
1 Духівницю Лжететяни Шептицький узяв ще влітку 1943 року й оформив
за всіма юридичними правилами. В ній «Тетяна Романова» відказала всю
«свою спадщину» митрополиту уніатської церкви.
290
Але навряд... Спогади і щоденник треба видати. Найкраще в Аме¬
риці. На Німеччину годі покладати надії.
Шептицький перепочив знову.
— І це ще не все. Слухайся, дочко моя, матінки ігумені. Після
мене вона буде виконувати те, що скаже їй Рим. Як я умру, мит¬
рополитом стане мій коадютор Иосиф Сліпий. Раніше він знав
тільки те, що в монастирі василіан у Підмихайлівцях перебуває
друга дочка російського імператора — Тетяна. Тепер він знає все.
Ти до нього звертайся тільки в крайньому разі, а коли буде по¬
трібно, він сам покличе тебе... От тепер, здається, все.
І справді, це було «все».
За кілька днів Шептицький помер. Верхівка уніатської церкви
пишно ховала свого главу. Але допитливе око могло помітити
в цій пишноті долю полегшення, немов сподіваючись, що їх вла¬
дика митрополит зможе забрати з собою в труну хоча б частину
злочинів, які заподіяла українському народові ця церква під його
майже піввіковим керівництвом. З великим полегшенням зітхнув
дехто із слабких духом, хто в діях своїх завжди оглядався на
святоюрський горб, звідки ширився терор проти всіх тих, які бо¬
ролися за справжню волю українського народу, за його суверен¬
ну державу — Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
19*
КІНЕЦЬ БРЕСТСЬКОЇ УНІЇ
Останній митрополит
Після визволення радянської землі від фашистських окупан¬
тів уніатська церква переживала тяжку внутрішню кризу. Над
нею тяжіла ганебна участь верхівки уніатського духовенства, очо¬
люваного Шептицьким, у страшних злодіяннях гітлерівців і їх
підсобників — українських буржуазних націоналістів — проти ра¬
дянського народу. Власне, церкви як централізованої організації
вже не існувало. Переважна більшість священиків не хотіла знати
своїх епіскопів і новоявленого митрополита. Після смерті Шепти-
цького його місце, зрозуміла річ, зайняв передбачливо призначе¬
ний Ватіканом у 1939 році коадютор з правом наступництва
Иосиф Сліпий. Новоявлений митрополит, ніби нічого не сталось,
приступив було до виконання своїх обов’язків. Після вигнання
з радянської землі гітлерівських окупантів він не поспішав ціка¬
витись настроями рядового духовенства, і тим більше віруючих,
а, як то кажуть, спочивав на лаврах. Йому ввижалося, що на¬
решті здійснились його потайні мрії, коли в пошитій з дорогого
сукна чепуристій сутані можна являтись перед народом у всій
повноті своєї уніатської влади.
Але на самоті його непокоїло багато думок, і серед них проб¬
лема Лжететяни. Що з нею робити? Страшно подумати про на¬
слідки, коли про «цареву доньку» дізнаються більшовики. А ще
жахливіше, як вона опиниться в їх руках і... розв’яже язика. Що
скажуть в апостольській столиці? Що скаже «наш український
загал»? Ці тривоги Сліпому псували не лише настрій. Все частіше
траплялись ночі, коли уява його екселенції про можливі наслідки
провалу «сестри Таїсії» особливо розпалювалась, і у нього в жи¬
лах холонула кров.
Невдовзі після смерті Шептицького відбулась суто таємна
«нарада трьох»: Сліпого, ігумена Климента Шептицького і одного
з бандерівських провідників на прізвище Пришляк, якого дове¬
лось втаємничити в історію переховування «царської дочки».
Користуючись «споминами» одного з учасників наради, спробує¬
мо викласти її хід.
292
«Кілька хвилин ми всі мовчали, поглядаючи один на одного,—
пригадує очевидець.— Я не помилюсь, коли скажу, що в ці хвили¬
ни кожен з нас думав про покійного митрополита. Може, через це
саме я з такою силою відчув його незриму присутність серед нас,
що навіть здригнувся, коли Сліпий порушив тишу:
.— Так що будемо з нею робити?
— З ким? — ніби не зрозумівши, запитав отець Климент
Шептицький.
Сліпий не відповів. Він уважно вдивлявся в кінчик олівця,
який крутив у пальцях.
— Ви здаєте собі справу з того, що може статись, коли чер¬
воні злапають її і вона все їм розповість?..
— Авжеж, авжеж, можуть бути неприємності, можуть бути
неприємності,— скоромовкою прошепелявив ігумен.
— Неприємності...— зиркнувши на Климента, зневажливо ки¬
нув Сліпий.— Неприємності з страшними наслідками! Що ска¬
жуть про церкву, про покійника митрополита, про нас з вами!?
Адже ця історія може заплямувати всіх нас в очах душпастирів,
вірних. А що скажуть наші люди і тут, і там? І що відповімо ми
їм,— говорив Сліпий з неприхованою люттю, уривчасто кидаючи
фразу за фразою,— якщо обставини не зміняться на краще? —
А воно з усього видно, що сподіватись на це, принаймні на зиму,
не доводиться, нам треба відправити її в більш безпечне місце,
скажімо до Словаччини. Зробити це можна буде, я гадаю, без
великих зусиль?.. — звертаючись до третьої присутньої особи,
запитав Сліпий.
— Я теж так гадаю, аби тільки дістатись до Турки, а там все
буде гаразд.
— ...Аби тільки для цього вибрати час. Ну, а поки що,— чи то
наказував, чи то напучував учасників наради Сліпий,— зробимо
так: всякі стосунки з нею треба припинити. Жодних листів, по¬
сланців. Нехай опікується нею лише матінка ігуменя...»
Після наради Сліпий поспішив передати матінці ігумені такі
вказівки: «Виняткові обставини вимагають, щоб ви з сестрою
Таїсією були найобережніші. Жодних стосунків поза стінами
монастиря. Жодних виїздів без мого відома до Львова також.
І вона, і ви повинні передбачати ті наслідки, до яких може при¬
звести нещастя, коли сестра Таїсія опинилася б у руках радян-
ців. Цієї небезпеки треба уникнути найдорожчою ціною, навіть —
бог простить — ціною жертви...»
Налякана Моніка Полянська з усіх сил прагнула догодити
Сліпому. Життя сестри Таїсії в стінах монастиря, очевидно, мало
чим відрізнялось від ув’язнення, оскільки їй довелося просити в
ігумені дозвіл написати листа до митрополита. Цей лист через
посланця передали у власні руки Сліпому.
293
Ось що писала «сестра Таїсія» Сліпому:
17. XII 1944 года
Ваше преосвященство 1
Пользуясь возможностью и позволением нашей преподобной матушки
игуменьи, пишу к Вам. Св. памяти покойньїй митрополит его преосвященство
Андрей Шептицкий поручил мне написать воспоминания. В течение трех лет
я бьіла занята зтой работой, а когда уже осталось три-четьіре тетради, наш
митрополит умер. В последнем письме ко мне с дня 16.УІІІ 1944 года его
преосвященство (тогда уже больной) написал мне, что в случае его смерти
рукописи будут находиться в кабинете его преосвященства (теперь в каби-
нете Вашей зкселенции) или у его вьісокопреподобия отца игумена Климен-
тия. Также покойньїй митрополит в своем последнем письме ко мне поручил
воспоминания перевести на английский и французский язьїки, так как за зти
три года успела воспоминания написать только по-русски... Будьте так добрьі,
Ваша зкселенция, известите меня, где находятся мои рукописи, так как бла-
годаря тому, что вьісокопреподобньш отец игумен вьіехал в Москву, не могу
ничего об зтом узнать. Я очень бьі хотела, как можно лучше исполнить волю
покойного митрополита и окончить работу, которая очень занимала его пре¬
освященство.
Вообще я привикла дворец св. Юра считать своим родним домом, откуда
всегда можно ждать всякой дуиіевной поддержки и помощи, тем более, что
там я постриглась и произнесла св. обетьі (курсив наш. — С. Д.).
Теперь особенно нуждаюсь в советах, но бьіло бьі мне очень тяжело, если
бьі Ваша зкселенция отказали мне своей помощи в дальнейшей работе.
Смиренно прошу о святня молитвьі
С. Таиса
Лист Лжетатьяни ще раз документально викриває всіх голов¬
них діючих осіб неперевершено ганебної авантюри глави уніат¬
ської церкви Андрія Шептицького, його наступника Иосифа Слі¬
пого, брата — ігумена студитів Климентія Шептицького, а також
ігуменю монастиря василіанок в Підмихайлівцях — «преподобну»
матінку Моніку Полянську.
З плином часу новоявлений митрополит заспокоївся настільки,
що до нього повернулась колишня самовпевненість і зухвалість.
А зухвалості йому не позичати. Варто пригадати його ганебну
поведінку восени 1944 року під час візиту членів Надзвичайної
державної комісії по встановленню і розслідуванню злодіянь ні¬
мецько-фашистських загарбників. Члени комісії звернулись до
Сліпого як до живого свідка з тим, щоб він підтвердив своїм
підписом ті злодіяння, які протягом 37 місяців гітлерівської оку¬
пації творились на очах кожного жителя Львова, міста, де гітле¬
рівці знищили більш.як третину населення. Єзуїтський годова¬
нець, гітлерівський послїдок Сліпий з цинічною зухвалістю за¬
явив, що йому абсолютно нічого не відомо про фашистські
злодіяння.
Сліпому ж було достеменно відомо про всі злодіяння окупан¬
тів не тільки у Львові, а й по всіх західних областях України,
звідки до святоюрського штабу безперервним потоком надходила
294
.-•у . ■¥Л 01/.
А * - ■•• . і
» і
&+$£$&■■ '*Н ■•1^'/^-^4/*■*£. .**■&■■$ ^4Л~ ***&%>
■'**>/"■*> Ш *&*+&$
+ і Ка<Л*АЇ *ь '*&£>+%,,% ** А **. **А * *■ п * *-,££* * ^ ї » * ' * *-
. * А «£,-**«. ' -'/**.•'/ ЛГ **Ск,р >< * 'ЬЛрр? 'І І "% х.А^иУІ - Їі<£г"і£н*?Л&-і4
■'£*'£*£ «л**. *£'/**$ * **п*$л л *Ґн.и+^
«£*♦*-■**. ,'Л*Л*НІГ^ А *ї£р4. ■4*¥л£Л’+***і *^~Уу
**£&&£;.*, Ь-Н* Н АщЛ р.А'%, ■**£>;*<■*'**% *^-А &»? '*?ьА*ь**& <$&"* •■'*•* АлЛ*$ -
*4*ьАЛ <*А*4*а* Л* ьА**П ч ** <*%Л "**/?>% 4$** **’?*'
%*+ *4<М>* ******£ £* / ■'*?£> ■*£*?
*^*У? ,- '%?* #»4*ї -%А*Ї & **. ~
Ч4ф*ф^гЛ ■■& ^Л-^/ї ****/£а7/ ***л£у*
£% Ла^%А4?П ' ^'М-^у// ^ А* ^Кбу+н* ~
С^АнЛ ф^/%А 'Ффі&^А, ь4*І**Ь&* -&*4***А£» **+&м> Щ/ал^аа
■'^ \-і~ь1%‘і*~р%. ьА4+ н£/*г9р»ь*'н- *&* '4* гАї**/* ■'***&*&/)$Ьі*ЛА »-*ьі-*-
,.4><П А*. >Жи-п -%УІ^и*»/'*' -4» <'Н*.».г*ь*К4*ь-:* Н.
А^ имЛф*^ ’*- *!*«■**? '*%мл
.-<••«•*- *#а *$#г.и*-- -ил^к^р '**£**$<»
С* - Н-уЦЛ-л. фм,4р*А£ -/«Л-я,, *%і+Аа+>*^
*£4п!ф*н« ^и,** А*&+Гл;ь*~ *.'♦«•
: І.А*ЛХіЛ*Л**Л *<'„*.* ' •>&«■«>** ¥'Р
■■■& ■■Лу^*у. а* *л~*} '*+»+** +'**?>.*»
Лист Лжететяни до митрополита Сліпого (стор. 1).
',}иА4£і Л '/•>*** • -ги.
'&■>***’ ^ЛЛі'АЛ.*» О***-{****>•**$М, "*» '**'»**'/
-^•4"$4**П ^Ь1«ЬнЛ*.*»иь+ * 7* *&%&**&
\&+^і л ^ '***
4лг&ьн.а*/> -Кп.**-?** *£м%3&> %л^р *%■.**
'%*и. Ґч '*•*+*£? Ч&фь *■ іь> '*'** •*♦«**, '$**■'&■ ь&У ■ ''*&**& 4
Ць ',&?„<а*ч. л ••*- &ь*нЛн+*~ь*+ & *Ґг*$н~
; л %-•' ■•>'**•£% Ргі-іу*#-? -** * -■ * Я+
і &£,*■//$£Ли*їи ^А-ііуЬ' ҐМї А* £*■> *$*>**
■■■£■> Лї ***' ,* і ф£з'+ --'Л-^ V- Н *'?** ^ '$'7 / Д>*.■■■* І 'Н/*ь ЛА'4+ 'іА'*і
У'"**'* --&Ї+-Г1***? 7у ь-*х-»*.л+*у їй +
■4 *{* #/і*
Лист Лжететяни до митрополита Сліпого (стор. 2).
інформація від уніатських епіскопів, деканів і окремих священи¬
ків. Щодо злодіянь фашистів у Львові в перші дні їх вторгнення
до міста, а також у Тернополі, то про це йому найдокладніше
доповідав довірений — капелан «солов’їв» Оберлендера Іван Гри-
ньох.' Проте з безстидством, властивим єзуїтам, він уперто твер¬
див: «Не чув, не знаю, не відаю...» Але йому як досвідченому
шпигуну заманулось зазирнути в акт, мовляв, а може, знадоби¬
ться, і він попросив членів комісії ознайомити його з цим доку¬
ментом «лише для того, аби уяснити, в якій мірі акт... відповідає
канонічному праву...»
Відчувши, що члени Надзвичайної державної комісії ставля¬
ться до нього «з дивною толеранцією», Сліпий поступово розпе¬
резався. З святоюрського штабу уніатів знову через епіскопів
і деканів до священиків надійшла команда: «Винятковий стан
(тобто Радянська влада.— С. Д.) і на цей раз триватиме не довго.
Америка, Англія і Німеччина домовляються ударити спільними
силами на більшовиків. Пильнуйте і дійте во славу Христа...»
Цій провокації піддалась частина уніатського духовенства,
зв’язана спільними злодіяннями з націоналістичним підпіллям.
296
Закінчилась війна. Розкрились двері гітлерівських таборів
смерті. Бухенвальд, Дахау, Майданек, Освенцім... Людство ді¬
знавалось про нечувані в історії злодіяння фашистів. Народи
вели суворе слідство проти гітлерівських катів та їх підсобників.
У перших рядах цих підсобників стояли їх духовні натхненники
і наставники — католицькі прелати. їх участь у страшних зло¬
діяннях гітлерівців була очевидною. У Франції, наприклад, навіть
правовірний католик генерал де Голль просив у папи Пія XII
дозволу віддати під суд кардинала Сюара й інших прелатів като¬
лицької церкви за зраду і підсобництво фашистам.
Зрозуміла річ, що в капіталістичних країнах жоден вищий
представник католицької церкви так і не став перед справедли¬
вим судом народу. Але в СРСР фашистські лакузи не могли роз¬
раховувати на чиюсь допомогу. На Радянській Україні ще до
закінчення війни само населення західних областей і навіть окре¬
мі священики уніатської церкви поставили перйд урядом питання:
чому зрадники, уніатські епіскопи на чолі з Сліпим, які молилися
за Гітлера, які допомагали фашистам катувати український
народ, які перетворили церкву на допоміжний окупаційній владі
орган, чому ці запроданці перебувають на волі? Вони вимагали
провести слідство і віддати злочинців до суду!
Слідство незаперечно викрило і довело зрадницьку діяльність
уніатських епіскопів, які на чолі з главою уніатської церкви Слі¬
пим були віддані до суду.
Геть унію!
Ще до початку слідства органами прокуратури над главою
уніатської церкви Сліпим і епіскопами проти них розпочалося
слідство церковне.
Уніатські священики в більшості своїй вирішили не викону¬
вати церковно-адміністративних вказівок своїх епіскопів і ново-
явленого митрополита: «Інакше вони знову заведуть нас на шлях
ганьби і зради». Незабаром цей протест вилився в певну органі¬
заційну форму. Так, на початку 1945 року у Львові створилась
«Центральна ініціативна група по возз’єднанню греко-католи-
цької церкви з руською православною церквою». До її складу
увійшли представники трьох уніатських єпархій: від Львівської
архієпархії — священик доктор Гавриїл Костельник (глава гру¬
пи), від Дрогобицько-Симбірської єпархії — генеральний вікарій
доктор Михайло Мельник і від Станіславської — священик декан
доктор Антон Пельвецький.
Про настрої переважної більшості священиків красномовно
свідчить заява доктора Костельника представникові влади з при¬
воду створення ініціативної групи:
297
«...Годі! Ми ситі Римом, ситі унією з Римом. Берестейська
унія — це сатанинський витвір єзуїтів. Вони придумали її для
знищення Русі. Берестейська унія створювалась як ініціативна
група по покатоличенню всього Сходу, всіх народів Росії, і в пер¬
шу чергу українців, білорусів, а потім росіян... Ми колись пиша¬
лись тим, що унія — Потієва унія — скріпляла нашу церковно-
культурну індивідуальність та помагала нації наблизитись до
християнсько-цивілізованої Європи. І от тепер ми бачимо, що
принесла нам ця християнсько-цивілізована Європа. Море крові
і страждань нашого народу, рабство, від якого наш народ вряту¬
вала героїчна армія вільних народів, об’єднаних дружбою у вели¬
кому Радянському Союзі. Ми усвідомлюємо собі тепер, що якби
ці народи були роз’єднані, вони неминуче стали б рабами німе¬
цько-фашистських варварів. Ми були націоналістами...
Ми з своїм націоналізмом пнулися відірвати наш народ від
Москви і побратати його з цивілізованими народами Європи...
А вийшло так, що націоналізм закликав на наш народ найгірші
лиха. Бо, злигавшись з німецьким фашизмом, націоналізм приніс
на Вкраїну ганьбу підсобництва Гітлеру у пограбуванні нашого
народу, в катуванні і винищенні його, у вивозі цвіту нашої молоді
в запломбованих вагонах на каторжні роботи в Німеччину або,
в кращому разі, в загоні наших юнаків-синів до дивізії СС «Га¬
личина», щоб вони там гинули во славу фюрера, завойовуючи для
нього свою ж рідну землЬ.
...Я був уніатом і загубив гідність пастиря. Я був націоналі¬
стом і загубив гідність людини. Але цього було замало. Націона¬
лізм посиротив мене і мою дружину — убив трьох наших синів.
Ми стали нещасними батьками... В нашому краї нема родини,
яка б не оплакувала якусь жертву націоналізму. Ми кажемо
націоналізму — годі крові! Ми кажемо унії — годі ганьби!
...Я репрезентую тих священиків нашої церкви, які ставлять
собі на меті розірвати з Римом і знищити ганебну Берестейську
унію. Таких священиків у нашій церкві більшість. Дехто з них
схильний оглядатися «на ліс» — на бандерівців, мовляв, а що
скажуть «лісовики». І ми знаємо: з лісу нам будуть погрожувати,
знаємо — нас ждуть різні труднощі, скрута і навіть небезпека —
про це потурбуються годованці Риму, душпастирі «лісовиків».
Але ж ми не боїмося. Наш народ тепер швидко витягне їх з лісу
на розправу...
Доводячи до відома уряду про створення нашої ініціативної
групи, ми уклінно будемо просити уряд признати її і дозволити
нам вести намічене діло».
Не минуло й року, як ініціативна група об’єднала навколо
себе майже все духовенство уніатської церкви. 8—10 березня
1946 року у Львові відбувся собор, в якому взяли участь делегати
298
від кожного деканату на чолі з деканами (всього 216 священи¬
ків). Миряни були представлені своїми делегатами з дорадчим
голосом. В одноголосно ухваленій собором постанові говорилося:
«...У теперішній нашій ситуації, коли завдяки героїчним под¬
вигам і славній перемозі Радянського Союзу всі українські землі
знайшлися разом і український народ став хазяїном на всіх своїх
землях, було б нерозумним підтримувати далі уніатські тенденції
і було б непростимим гріхом продовжувати в нашому народі нена¬
висть та братовбивчу борню, причиною якої була в історії унія та
й завжди мусить бути.
Виходячи з цих засад, собор постановив відкинути постанови
Брестського собору 1596 року, зліквідувати унію, відірватись від
Риму...
Зваживши, що римські папи в історії завжди вели свою себе¬
любну політику, собор висловлює своє переконання в тому, що
в умовах, коли волелюбні народи всього світу боролися за своє
існування, Ватікан цілком стояв на боці кривавого фашизму
і виступив проти Радянського Союзу, який зусиллями усіх братер¬
ських об’єднаних народів захистив і наш український народ від
рабства та знищення і об’єднав усі наші землі в єдину соборну
українську державу, а тим самим і визволив нас від національно¬
го і церковно-релігійного поневолення».
Так безславно закінчилась історія ганебної Брестської унії
1596 року, що більше трьох з половиною століть спричиняла, як
писав великий український письменник Іван Франко, «цілій Русі
безконечно много лиха і нещастя».
Лють з безсилля
Звісно, Ватікан з його розгалуженою шпигунською сіткою не
тільки знав про підготовку собору уніатського духовенства для
ліквідації Брестської унії, а й робив відчайдушні зусилля, щоб
придушити в самому зародку будь-який замах на унію. Проте
інформацію апостольській столиці поставляли не вірні їм уніат¬
ські попи, а послужливі бандерівські бандити. Бандера і Гриньох
заспокоювали папу, ніби нічого страшного не сталось і не стане¬
ться, бо ініціаторів ліквідації Брестської унії попереджено,
коли ж вони не прислухаються до погроз, «то ми дамо їм буків,
а не допоможуть буки, зліквідуємо ворогів нашої церкви на сухо
або на мокро...» (На бандитському жаргоні націоналістичних за¬
проданців «дати буків» означало побити людину, зліквідувати «на
сухо» — повісити або задушити, «на мокро» — зарубати або за¬
стрелити.— С. Д.).
Одначе недовірливих католицьких прелатів з конгрегації
східної церкви не заспокоїли ці запевнення. Ватікан доручив
299
розслідувати становище в уніатській церкві, з’ясувати небезпеку
замаху на унію і дати відповідні вказівки на місці своєму спеці¬
альному уповноваженому, професору теології Томіславу Колако-
вичу, район діяльності якого (Словаччина) безпосередньо стикав¬
ся із західним кордоном Радянської України. В 1945 році Кола-
кович перейшов кордон СРСР і зустрівся в карпатських лісах з
Бандерою. Ознайомившись з обстановкою «на місці» та поінфор¬
мувавши Бандеру і його найближчих поплічників, що «так чи
інакше незабаром СРСР буде знищений і влада на Україні буде
передана лісовим героям», звісно, «якщо вони зі зброєю в руках
активно боротимуться проти совєтів», Колакович дав бандерів¬
цям такі вказівки: посилити підривну діяльність проти Радянської
влади, застосовуючи для цього всі можливі засоби — терор, ди¬
версії і організацію повстань, пам’ятаючи що «свята церква
благословляє священну боротьбу з комуністами».
«Священна боротьба з совєтами,— говорив посланець Ватіка¬
ну,— буде запорукою того, що в умовах такої боротьби ніякого
руху, противного унії чи святій католицькій церкві, в цілому не
може бути і навіть жоден апостат не ризикне підняти голос за
розрив з апостольським престолом. Якщо ж хто і наважиться
на таке, то свята церква схвалює і благословляє і буки, і на сухо,
і на мокро...» Колакович запевнив Бандеру і його банду, що для
посилення боротьби вони, як «передовий загін у хрестовому по¬
ході проти совєтів», одержуватимуть все необхідне — зброю, ви¬
бухівку, засоби радіозв’язку, консерви і, звичайно, гроші. Щоб
бандити не залежали від поставок літаками, Колакович пообіцяв
організувати постачання з американської зони окупації Німеч¬
чини через територію Чехословаччини прямо в бандерівські
схрони.
Донесення, передані Колаковичем у Ватікан, містили в собі
цілком позитивні дані про становище в уніатській церкві. В апо¬
стольській столиці трохи заспокоїлись, сподіваючись, що банде¬
рівські бандити виконають взяті на себе зобов’язання, не допу¬
стять замаху на унію.
Тому несподіване повідомлення преси про ліквідацію Брест¬
ської унії собором уніатської церкви у Львові на якийсь час
паралізувало свідомість і волю ватіканських мудреців. Безславна
смерть виплеканої папством унії викликала страшну лють Ваті¬
кану, яка підсилювалась тією обставиною, що це зробили не «со-
вєти», не «атеїстичний комунізм», не «ліга войовничих безбожни¬
ків», а самі віруючі та їхні уніатські душпастирі. Це був удар
такої сили, якого Ватікан давно вже не зазнавав. Загубити зараз
близько чотирьох мільйонів віруючих і цілу церкву з усім кли-
ром — такого не пригадують з часів «скаженого» Лютера.
Однак ліквідація унії була історичним фактом. Єдине, що
300
залишилось ватіканським фальсифікаторам, це висвітлити його
по-своєму. І з люттю приречених вони розпочали кампанію неймо¬
вірних наклепів на весь радянський народ, на його владу, вили¬
вали в ефір цілі потоки брудної брехні, на зразок того, що «лише
декілька священиків-відступників брали участь у соборі... Бага¬
тьом священикам заборонено відправляти богослужіння, і вони
переслідуються Радянською владою...»
З нашвидкуруч сфабрикованою провокаційною заявою офіці¬
ально виступив секретар конгрегації з надзвичайних церковних
справ у Ватікані кардинал Тардіні. Правда, інформація ватікан¬
ського радіо про участь у соборі «лише кількох священиків»
у нього переросла в повідомлення про те, що «тільки 40 священи¬
ків ухвалили розірвати з Ватіканом».
А через два тижні після того, як було забито осиковий кілок
у могилу унії, у Вестмінстерському соборі в Лондоні виступив
кардинал Гріффін. Втративши рештки сумління, він у спеціаль¬
ній проповіді «Про переслідування народів Східної Європи» роз¬
пинався перед слухачами: «На Закарпатській (так і сказано: «на
Закарпатській».— С. Д.) Україні жорстоко переслідуються като¬
лики, багато священиків арештовано, багато вбито, католицьке
духовенство замінено священиками-відступниками, які... відмови¬
лись коритися авторитетові папи...»
Проте в цьому змаганні католицьких ієрархів на найнесусвіт-
нішу лжу пальма першості, без сумніву, належала єзуїтові Мар-
тиндейлю. У листі, вміщеному в газеті «Тайме» 23 березня 1946
року, він, не вагаючись, заявив: «Собор греко-католицької церкви
складався з трьох чоловік, призначених Радянським урядом
України...»
Але навіть такою брехнею Ватікан не міг пом’якшити удару,
нанесеного йому ліквідацією Брестської унії, а головне — при¬
меншити той вплив, який справила постанова Львівського собору
на українців за кордоном. Про те, що цю звістку закордонні
українці зустріли з неприхованою радістю, апостольську столицю
поспішили поінформувати керівники «української католицької
церкви» в Канаді екзарх Ладика та епіскоп Саварій. У відповідь
з Ватікану негайно полетів наказ: організуйте масовий протест
українців Канади «проти переслідувань релігії в СРСР» і лікві¬
дації Брестської унії. І дійсно, протест було заявлено. Канадська
газета «Стар» 22 березня 1946 року вмістила лаконічне повідом¬
лення агентства «Брітіш Юнайтед Пресе» про те, що «керівник
української католицької церкви в Канаді екзарх Ладика та
єпіскоп Саварій заявили у Вінніпегу протест проти возз’єднання
церкви Західної України з православною церквою». На більше
резиденти Ватікану навіть після великої організаторської роботи
не спромоглися. Маси не захотіли бруднити своїх рук.
301
Настрої віруючих українців у Канаді і США настільки непо¬
коїли апостольську столицю, що Ватікан був змушений розпочати
широку пропагандистську акцію, використовуючи не тільки цер¬
ковний амвон, а й пресу та радіо. Ватіканське радіо випустило
в ефір цілу серію рефератів свого «українського коментатора»,
який пнувся подати «історично-догматичний» і «юридичний» ана¬
ліз діянь Львівського собору. Згадувати цю демагогію і просто
брехню немає потреби, але нагадати їх найважливіший «аргу¬
мент», покликаний довести «кричущу незаконність» ліквідації
Брестської унії, все ж варто як приклад самовикриття агресив¬
ності католицького генштабу.
У радіорефератах, промовах, проповідях і писаннях, як, на¬
приклад, у спеціальній брошурі, виданій єзуїтами-василіанами
у Філадельфії в 1952 році і спрямованій проти собору у Львові,
ватіканські фальсифікатори говорили і писали: «...Львівські апо-
стати... ні бога не побоялись, ні людей не стидались, ні перед
судом історії не вагались... Насувається паралель з Берестей¬
ського собору 1596 року... Собори тривали довго: місяць, рік,
два... Ферраро-Флорентійський собор тривав 5 років... Унія від
1590 р... дискутувалась 5 років, підготовка до проголошення унії
велась 8 місяців, а сам акт проголошення зайняв майже тиждень.
А у Львові — годину.
Унія Берестейська не була безумовною капітуляцією перед
Римом... проведена була добровільно й непримушено. Була повна
свобода приступати до католицизму або ні...»
Щодо свободи «приступати до католицизму чи ні» — це, м’яко
кажучи, неправда, яка не витримує й найменшої критики. Щодо
Ферраро-Флорентійського собору. Історія знає чимало писаних
версій цього важливого для католицизму собору, який намагався
підкорити папству народи Русі. Але не будемо зупинятись на цих
версіях, а краще познайомимось з твором, рукопис якого збері¬
гається в криївці папської столиці. Як стверджували уніатські
священики, котрі вчились у католицьких та уніатських «інкуба¬
торах» у Римі, до першої світової війни цим рукописом міг кори¬
стуватись кожний дослідник, який одержував дозвіл працювати
в загальному архіві Ватікану.
Але наприкінці 1917 року папа Бенедикт XV, за особим по¬
данням уніатського митрополита Андрія Шептицького, звелів ви¬
лучити цей рукопис із загальних фондів і сховати його в таємний
архів, доступ до якого мають лише обранці —правовірні католи¬
ки й уніати.
Отже, йдеться про рукопис твору якогось руського клірика
з м. Острога під назвою «История о листрийском, то єсть разбой-
ническом, Феррарском, або Флоренском соборе», надрукований
302
у 1598 році К 3 цього документа читач дізнається про те, як керо¬
вані «святим духом» ватіканські мракобіси та їх агентура прого¬
лошували і вводили унію і як «добровільно і невимушено»
сприймали її греки. Коли папісти під час дискусії переконались,
говориться в рукописі, що, незважаючи на погрози, греки відки¬
дають їх вимогу про визнання папського примату, тіароносець
Євген IV, домовившись з великим магістром ордену родоських
рицарів Іпатієм, вирішив діяти підступом і насильством. Вночі,
в переддень підписання угоди про унію, спеціальні папські по¬
сланці оповістили всіх прибічників унії про те, щоб вони з’яви¬
лися ранком не в церкву Санта Марії Новелла, де була призна¬
чена церемонія проголошення унії, а в папський палац. Таким
чином, у церкві Санта Марії Новелла опинились лише ті, хто
йшов протестувати проти укладання унії. За наказом Євгена IV
родоські рицарі жорстоко розправились з противниками унії:
60 епіскопів, 150 пресвітерів та інших служителів грецької церк¬
ви було кинуто до в’язниці. їх жорстоко катували — підпікали
вогнем, душили і давили, вимагаючи їх згоди на унію. Багатьох
замучили на смерть. Серед жертв папістів були митрополити
амасійський, сіліврійський, халкідонський, нікомідійський, тра-
пезундський та інші. Замордованих противників унії таємно по¬
ховали, а їх підроблені підписи поставили в акті про прийняття
унії. А константинопольського патріарха Иосифа підступно за¬
душили ченці і вклали йому в руку підроблену духівницю, в якій
патріарх ніби заповідав поставити його підпис в акті про унію.
Після .цього папісти оголосили про його раптову смерть і похо¬
вали з почестями.
От вам і свобода в католицькому розумінні.
Заокеанським агентам Ватікану закортіло провести паралель
ще й між собором 1946 року у Львові і «собором» 1596 року у
Бресті. Причому роблять це вони з явним наміром приховати
правду і обдурити віруючих, розраховуючи, що мало знайдеться
допитливих, яким спаде на думку перегортати запорошені пилом
історії документи майже 400-літньої давності. Говорячи на всіх
перехрестях, ніби Брестська унія була прийнята «добровільно
і непримушено», вони хочуть створити певний фон, щоб зручніше
було ошельмувати Львівський собор 1946 року, зобразити його як
підневільні дії «кількох заляканих львівських апостатів», а не як
щире волевиявлення переважної більшості служителів греко-ка-
толицької церкви.
1 История о листрийском, то єсть разбойническом, Феррарском, або Фло-
ренском соборе. Острог, 1598. Русская историческая библиотека, XIX. СПб.,
1903; С. Шевьірев. Новьіе известия о Флорентийском соборе, извлечен-
ньіе из ватиканскои библиотеки. — «Журнал министерства народного просве-
щения», 1841, ч. XXIX, отд. II, стор. 60—79.
303
Та навряд чи можна знайти більш яскравий фон для того, щоб
показати на ньому справжнє обличчя виучеників ватіканських
фальсифікаторів. Саме для цього ми-не полінуємось перегорнути
запорошені пилом історії документи про Брестську унію.
Насамперед зазначимо, що уніатські ідеологи завжди, а тепер
з особливим наголосом, називали і називають єзуїтське зборище
католицьких біскупів 6 жовтня 1596 року у Бресті «собором», щоб
надати йому вигляд незаперечної церковної законності і автори¬
тетності. Сам же творець Брестської унії єзуїт Петро Скарга,
а за ним і всі його помічники говорили не «собор», а «синод
Брестський».
В дійсності ж навіть після побіжного ознайомлення з докумен¬
тами одразу видно, що, не кажучи вже про собор помістний,
з точки зору православного церковного права це була пародія
навіть на собор епіскопів, бо верховодами на ньому виступали
не православні епіскопи, а єзуїт Петро Скарга і біскупи католи¬
цькі. З точки зору католицького церковного права це була паро¬
дія і на синод провінціальний, бо участь у ньому брали не пред¬
ставники духовенства якоїсь провінції, а лише компанія мракобі¬
сів у складі кількох католицьких біскупів та шести оброблених
і завербованих ними зрадників з числа православних епіскопів.
Перелічимо їх персонально: зрадники епіскопи Кирило Терле-
цький, Іпатій Потій, Гермоген (епіскоп Полоцький), Іоанн Гоголь
і Діонісій Збируйський на чолі з митрополитом Михайлом Рого¬
зою; уповноважені папи — польсько-католицькі біскупи Ян Солі-
ковський, Бернард Маційовський та Станіслав Гомолінський;
королівські посли-комісари, правовірні католики князь Микола
Радзівілл, канцлер Лев Сапега та брестський староста Дмитро
Халецький і, нарешті, автор і постановник комедіантського «сино¬
ду Брестського» Петро Скарга із своєю зграєю єзуїтів.
Що й казати, войовничий католицизм відрядив на нього висо¬
ке представництво, адже, не кажучи вже про титулованих коро¬
лівських комісарів, у цьому спектаклі взяли участь такі видатні,
з їх точки зору, особи, як сам єзуїт Петро Скарга — найближчий
радник і друг короля Сігізмунда III, заздалегідь уповноважені
папою львівський католицький архібіскуп Ян Соліковський та
луцький біскуп Бернард Маційовський. Очевидно, без цієї трійці
не було б і Брестської унії, адже саме вона розробила деталь¬
ний план введення унії і практично здійснювала його. Це вони
підбирали, вербували і обробляли єпіскопів-відступників, які
взяли на себе ганебну роль створення церкви зради для покато¬
личення руського народу.
Досить нагадати характерний факт про те, як призначався на
митрополита київського ставленик єзуїтів Михайло Рогоза, який
потрапив у тенета єзуїтів задовго до брестської трагікомедії.
304
Саме на цю маріонетку єзуїти і вирішили зробити основну ставку
в справі проведення унії.
Це почалося ще тоді, коли Рогоза був архімандритом мінсько¬
го Вознесенського монастиря. В 1588 році до Польщі прибув
царгородський патріарх Ієремія. Він усунув розпусника Онисифо-
ра Дівочку з посади київського митрополита, на яку його в свій
час навмисне просунули ті ж єзуїти. І зразу ж Петро Скарга
інспірує «обрання» на київського митрополита свого кандидата.
Більше того, в цій операції бере участь сам король єзуїтів Сі-
гізмунд III, який, відклавши свою поїздку за межі Польщі на
побачення з своїм батьком, разом із Скаргою поспішає до Віль¬
на, щоб домогтися від патріарха Ієремії призначення на київ¬
ську митрополію тайного уніата Михайла Рогози. Це втручання
закінчилося успіхом, хоч у новоявленого митрополита були сильні
конкуренти, серед яких такі оброблені єзуїтами епіскопи, як фаль¬
шивомонетник і убивця Кирило Терлецький та, здається, перший
з тайних уніатів Іпатій Потій, якого готували до цієї справи ще
папський нунцій Камендоні, а після нього біскуп Бернард Маці¬
йовський. І папа Климент VIII, і король Сігізмунд III, і генерал
ордену єзуїтів Клавдіо Аквавіва, і єзуїт Петро Скарга не прихо¬
вували свого задоволення. Після такої грунтовної підготовки
можна було вже приступити до відкритого оформлення унії і її
«урочистого» проголошення.
Однак зрадники, побоюючись своїх віруючих, все ще нб нава¬
жуються відкрито оголосити про своє відступництво. Тоді єзуїти
вдаються до такого трюку. Щоб покласти край ваганням і спали¬
ти всі мости за спинами відступників, єзуїти поспішають мерщій
надіслати найбільїн загрузлих у зраді епіскопів Терлецького
і Потія до апостольської столиці, щоб оформити унію ще до скли¬
кання собору. Маріонетки слухняно виконали цей наказ, тим біль¬
ше, що «за клопотанням Скарги» король виділив зрадникам на
подорож до Риму чималі кошти. 23 грудня 1595 року Кирило
Терлецький та Іпатій Потій, впавши долу перед папою Климен-
том VIII, прийняли католицтво і запродались йому цілком і пов¬
ністю.
Після їх повернення єзуїт Скарга і король Сігізмунд виріши¬
ли, що нарешті прийшов очікуваний час, коли можна без риску
приступати до «урочистого» проголошення унії. Проте політично-
церковні комбінатори і тут помилилися. Поневолені українці і бі¬
лоруси не пішли за зрадником митрополитом і запроданцями
епіскопами. Брестський собор не вдалося перетворити навіть на
собор православних руських архієреїв, бо на ньому головував
львівський католицький архібіскуп Ян Соліковський, а секрета¬
рем оголосив себе Петро Скарга. Навіть після такої тривалої
обробки єзуїти не відкидали можливості, що Рогоза раптово від¬
20 428
305
сахнеться від унії, і вважали за надійніше забрати перші ролі
в свої руки.
За наказом папсько-королівської режисури «собору» Іпатій
Потій, в єпархії якого відбувалось це зборище, суворо наказав
зачинити на невизначений час всі церкви в Бресті. Побоюючись
розправи з боку віруючих, зрадники митрополит і епіскопи не
наважились з’явитись до храму, де мало проходити засідання
собору, а разом з королівськими комісарами і папськими уповно¬
важеними потайки зібрались у себе під надійною охороною. Чоти¬
ри дні в цьому вузькому колі тривали «дискусії» на тему, чи
зважаться православні віруючі і духовенство розправитись з від¬
ступниками.
Цей так званий собор закінчився інсценізованим апофеозом
в латинському польському костьолі. Саме там митрополит Ми¬
хайло Рогоза з п’ятьма епіскопами в присутності пихатої поль¬
ської покатоличеної руської шляхти ще раз «урочисто» поклялися
бути вірними папі римському.
Тоді ж у Бресті відбувся і справжній собор, на який зібрались
православні священики на чолі з львівським і перемишльським
епіскопами та миряни, очолювані князем Острозьким. Взяли
в ньому участь і прибулі — законно уповноважені від найстарі¬
ших патріархів: Константинопольського — Никифор та Олександ¬
рійського — Кирило Лукаріс. Брестський собор православних,
вичерпавши всі можливості усовістити відступника митрополита,
виніс постанову і вирок, підписаний всіма його учасниками, де
засуджувалось католицько-уніатське зборище, відкидалась унія
і таврувалось ганьбою зрадника митрополита і запроданців епіс¬
копів «як порочних пастирів, як лживих пророків» і пропонува¬
лось позбавити їх сану.
Учасники справжнього собору поклялися: «Ми даємо зарік
віри, совісті й честі за себе і за наших нащадків не слухати тих
засуджених соборним православним вироком митрополита і вла¬
дик, не підпорядковуватись їм, не допускати їх до влади над
нами, навпаки, по змозі протиставитись їх окресленням, діям
і розпорядженням і стояти твердо..., супротивляючись усім утис¬
кам насильства і новизнам...»
Так зразу ж після свого народження Брестська унія була
проклята.
А ось і паралель із собором уніатської церкви 1946 року
у Львові, де, зрештою, було відкинуто прокляте народом католи¬
цьке ярмо з єзуїтськими занозами — Брестську унію.
Отже, всі не засліплені отрутою ватіканської пропаганди мали
змогу переконатись, що Львівський помісний собор уніатської
церкви — закономірне волевиявлення культових і організаційних
прагнень духовенства і віруючих, яскравий приклад справжньої
306
свободи совісті, яка існує в СРСР. Це підкріплюється неспростов¬
ними фактами: з доповіді мандатної комісії на соборі видно, що
навколо центральної ініціативної групи, яка ставила собі за мету
розірвати з католицизмом і відкинути Брестську унію, за 9 міся¬
ців її підготовчої діяльності об’єднались 993 уніатські священики
(в тому числі майже всі декани) з 1267 священиків, що налічува¬
лись в усіх уніатських єпархіях. Решта (274 священики) на дека-
нальних зборах вирішили чекати постанови собору. На соборі
відбулась справді широка дискусія, під час якої делегати собору
і миряни засуджували церковну унію як історичну зраду церкви
і українського народу і закликали до розриву з Ватіканом. На¬
решті, апофеоз: собор одноголосно ухвалив «відкинути постанову
Брестського собору 1596 року, зліквідувати унію, відірватись від
Риму...» Зауважимо при тому, що як до собору, так і під час його
роботи не було жодного протесту проти розриву з Римом ані
з боку духовенства, ані з боку віруючих. І останнє. На Львів¬
ському соборі не було жодного «комісара» влади, подібних до
королівських послів у Бресті.
До речі, Ватікан і всі, хто причетний до фальсифікації історії
Брестської унії, з тим щоб заплямувати Львівський собор 1946
року, замовчують найголовніше, а саме: як папи і польські королі,
магнати і шляхта, єзуїти і ксьондзи, уніатські* епіскопи і свяще¬
ники разом з руськими панами знущались і катували поневолених
українців і білорусів, примушуючи їх «добровільно і неприму-
шено» надіти це католицьке ярмо. Історії відомо безліч фактів.
Досить згадати Кирила Терлецького, який вчинив жорстоку роз¬
праву над священиком Стефаном з Луцька, спустивши його під
кригу у ріку Стир тільки за відмову перейти на уніатство; Іпатія
Потія, який допомагав польсько-королівським посіпакам і єзуї¬
там обвинуватити представника константинопольського патріарха
Никифора в шпигунстві і закатувати його в тюрмі. Пригадаємо,
як цей високий уніатський душпастир говорив у листі до литов¬
ського канцлера Льва Сапеги про поневолених українців і біло¬
русів: «...Лотри, неспокійна наволоч, лихий хлопський народ,
зрадливі вигнанці... повиздихали б проклятії... наливайківська
орда...». А фанатик-василіанин Йосафат Кунцевич! Зрошуючи
кров’ю поневолених білорусів землю своєї єпархії, він нахвалявся
зробити те ж саме і з українцями в Києві: «...Як радо пішов би я
до Києва і там зросив би кров’ю землю». Згадаємо ще одного
уніатського ревнителя — епіскопа Інокентія Вінницького, який
видав офіціальне розпорядження: «Дабьі они (тобто поневолені
українці і білоруси, які відмовилися прийняти унію.— С. Д.)
впредь... унии упоретва не чинили, казнить смертью».
Про криваву роль Ватікану, католицької церкви, польських
магнатів та інших посіпак в уярмленні простого народу з прита-
20 428 + іД 307
манною йому пристрастю і велетенською поетичною силою писав
Т. Г. Шевченко:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче,
стогне-плаче!
За головою голова
Додолу лада. Кат
лютує,
А ксьондз скаженим
язиком
Кричить: «Те сіешп!»
Алілуя!
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і
запалили
Наш тихий рай. Розлили
Широке море сльоз
і крові,
А сирот іменем
Христовим
Так воно справді й було. Широке море сліз і крові розлила
проклята народом Брестська унія, головним об’єктом наступу
якої були російський, український і білоруський народи, а за
ними і всі народи Російського Сходу.
Ліквідація ж ганебної Брестської унії не викликали жодної
сльози, жодної краплі крові.
А втім... кров була пролита. І знову ж таки Ватіканом і його
годованцями.
Лють Ватікану, викликана ліквідацією Брестської унії, не об¬
межилась кампанією неймовірних наклепів на радянський народ.
Коли згодом до апостольської столиці надійшли більш докладні
відомості про те, що все уніатське духовенство сприйняло поста¬
нови Львівського собору з великим полегшенням («Нарешті я
стану пастирем своєї отари віруючих, а не шпигуном Риму проти
своєї батьківщини і свого народу»,— мовив один старий уніат¬
ський священик на Тернопільщині, прочитавши постанову Львів¬
ського собору.— С. Д.), жерці католицизму мало не осатаніли.
«Покарати! Жорстоко покарати проклятих апостатів, невдячних
рутенів!» — захлинаючись від свого безсилля, вимагали прелати
з конгрегації східної церкви.
Пій XII поспішив охолодити надміру гарячі голови, адже ста¬
новище, в якому опинилася уніатська церква, вимагало вдумли¬
вого і всебічного обговорення. І таке обговорення, як це стало
відомо бандерівській верхівці, відбулося в найвищих сферах
апостольської столиці, після якого на розгляд папи було подано
ряд розроблених заходів. Всі ці пропозиції Пій XII схвалив, ви¬
ключивши з них лише два пункти, а саме: «покарання того, хто
очолював Центральну ініціативну групу, організував і надихнув
уніатське духовенство на розрив з Ватіканом і ліквідацію Брест¬
ської унії, цебто вбивство доктора Гавриїла Костельника;
Помста приречених
308
заходи по беатифікації та канонізації уніатського митрополита
Шептицького».
Звернувши увагу на те, що не слід все звалювати в одну кучу,
обережний тіароносець наказав розглянути ці, за його висловом,
«делікатні квестії» знову кожну окремо в усіх аспектах. Як по¬
інформував вузьке коло бандерівських бандитів Гриньох, питання
про знищення доктора Костельника розглядалось на таємному
засіданні спеціально призначених папою представників чотирьох
найважливіших конгрегацій Ватікану — конгрегації з надзвичай¬
них церковних справ, консісторської, інквізиції (вона називається
тепер «конгрегація священної канцелярії».— С. Д.) та східної
церкви. На цій нараді було вирішено убити Гавриїла Костельни¬
ка, але руками віруючих уніатів, щоб на Ватікан не впало «й тіні
підозри».
Прямо скажемо, завдання не з легких. Але Ватікан — це така
міжнародна організація, що має в своєму розпорядженні фахів¬
ців, які майстерно володіють усіма видами душехватства — від
уміння втопити людину в патоці велелюбних слів до найхитро-
мудріших способів відправити її в небуття. Найбільш досвідче¬
ним з них, єзуїтам з «внутрішнього відділу», тобто своєрідної
розвідки апостольської столиці, яка прикривається офіціальною
назвою «Чентро інформаціоне про део» (ЧІП), і доручили убити
Костельника.
Майже півроку сушили голову чорних справ спеціалісти, як
виконати завдання своїх монсиньйорів-довірителів, котрі розроб¬
ляли десятки найдетальніших планів, але всі вони відкидались,
як такі, що не відповідають головній вимозі, аби убивство справ¬
ляло враження, ніби віруючі самі розправились із «зрадником».
Нарешті, один з варіантів здався високим довірителям більш-
менш сприйнятним. За цим планом, як, зрештою, і за попередні¬
ми, важлива роль відводилась бандерівським катам, котрі і мали
підшукати виконавця, який би відповідав таким вимогам: «По¬
трібна людина з екстатичною душею, захоплена бажанням при¬
нести себе на офіру в ім’я святої церкви або нехай в ім’я якогось
власного веління. В крайньому разі це може бути людина з нахи¬
лом до геростратівської ідеї. Попрацювавши над такою людиною,
можна добитись бажаного...»
А Ватікан бажав того, щоб маніяк після убивства Костельни¬
ка був би здатен тут же, на місці злочину, заподіяти собі смерть,
застрелившись чи роздавивши в роті ампулу з швидкодіючою
отрутою, щоб тільки не потрапити до рук Радянської влади.
«Убити Костельника міг би кожен наш бойовик, — говорив
Гриньох, доповідаючи верхівці бандерівців про вимоги апостоль¬
ської столиці.— Але ж від нас вимагають дати людину, яка б,
виконавши завдання, тут же, не сходячи з місця, вбила і себе...
20*
309
Я гадаю, що для високопреподобних отців ми знайдемо і такого
кретина». І він запропонував таку «ідею»: «Костельник віддав
у дивізію СС «Галичина» двох своїх синів. Якщо вони уціліли,
розшукаємо їх і спробуємо умовити котрогось з них скарати на
смерть свого батька-апостата... Оце була б помста».
За згодою всіх втаємничених націоналістичних покидьків
Гриньох виклав цю «думку» єзуїтам з ЧІП. Проте завбачливі
прелати з Ватікану відкинули її: «Побачивши батька, синівське
почуття може примусити його в останній момент опустити підняту
руку, пострілу не пролунає і справа буде зірвана. Це здатен
був би зробити карбонарій П’єтро Міссіріллі, а не ваш виснаже¬
ний вояк з розбитої дивізії СС «Галичина».
Пошуки такого «кретина» тривали досить довго і нарешті
увінчалися успіхом. Де його вишукали Гриньох, Бандера та Ле¬
бідь, чи то серед «ді-пі» («переміщених осіб»), чи витягли з яко¬
гось схрону,— нам довго не було відомо. Хрещеник Гриньоха
справив «добре» враження на представників папської розвідки.
Обробку майбутнього убивці високопреподобні отці взяли на
себе, час від часу використовуючи Гриньоха як «духівника» для
вивідування «внутрішніх» настроїв убивці.
Обіцяну щедру винагороду втаємниченій бандерівській вер¬
хівці, плюс персональні срібняки за «труди» Гриньоху Ватікан
обіцяв видати лише після «щасливого завершення справи».
Обробку і підготовку вбивці завершили десь на початку серп¬
ня 1948 року. Тривала вона рівно стільки, скільки було потрібно,
як сказав папський конспіратор Гриньоху, для того, щоб «натяг¬
нути внутрішню пружину виконавця до відказу, а потім мерщій
до діла, щоб бува пружина не лопнула...»
Бандерівськими потайними стежками убивцю провели на ра¬
дянську територію. До кордону його супроводжував один з висо¬
копреподобних папських інструкторів убивства разом з добірни¬
ми горлорізами з бандерівської СБ. В переддень цього переходу
посланець Ватікану віч-на-віч давав останні вказівки старшому
з бандерівських бандитів: «За безпеку людини, яку вам доручено
супроводити, ви відповідаєте власною головою. Ця людина має
завдання знищити Костельника і тут же на місці заподіяти собі
смерть. Так хоче бог. Ви не повинні спускати очей з цієї людини
до останнього її подиху. Якщо ця людина вб’є Костельника, але
не'знайде в собі сили в ту ж мить вбити самого себе, ви... при¬
стрельте на місці цю людину і по можливості в метушні спробуйте
зникнути. Якщо вас схоплять — на всі запитання слідчих відпо¬
відайте лише одне: за власною ініціативою я оберігав свого про¬
фесора отця доктора Гавриїла Костельника; убивцю я знищив
у запалі великого збудження, мабуть, через те, що він намагався
втекти...»
310
Тоді ж вночі папський інструктор високопреподобний отець
єзуїт відпустив гріхи вбивці, благословив його на виконання
злодіяння, а потім, тицьнувши пальцем у груди присутнього при
цьому бандерівця, багатозначно мовив: «З цією людиною ти,
сину мій, підеш до Львова. На очах цієї людини ти виконаєш те,
що підказав тобі божий промисел. Очі цієї людини — це наші очі».
Опинившись на радянській території, злочинці пройшли до
Львова по лінії зв’язку бандерівського проводу. Один з явочних
пунктів цього зв’язку містився в уніатського попа Дениса Лука-
шевича в селі Сороки Львівські. Через Лукашевича провідник
убивці зв’язався з Шухевичем, якому було доручено простежити
за виконанням завдання Ватікану.
20 вересня 1948 року вбивця вчинив свій кривавий злочин
майже на порозі Преображенської церкви у Львові, звідки після
служби виходив доктор Гавриїл Костельник. Вражений меткими
кулями, він впав намертво. В ту ж мить убивця, виконуючи чужу
волю, застрелився.
Ватікан не забув обіцянки і щедро нагородив папськими
срібняками причетних до вбивства бандерівців. Конто кожного
з них тепер було більш ніж достатнім «про чорний день», в разі
коли від них відсахнеться не то що остання обманута душа з
«ді-пі», яких вони запродують розвідкам імперіалістичних дер¬
жав, а й викинуть за борт самі ці розвідки.
Проте дільба папських срібняків стала початком непримирен¬
ної ворожнечі між убивцями: Бандерою і Стецьком, з одного
боку, Гриньохом і Лебедем — з другого. Згодом ця взаємна гриз¬
ня вилилась у смертельну боротьбу, яка з кожним роком ставала
все гострішою. Гриньох, побоюючись, що все це може кінець кін¬
цем призвести до викриття всіх його злочинів, зокрема участі
в організації убивства Костельника, і цим самим заплямує церк¬
ву і Ватікан, вдається до єзуїтського трюку. 26 грудня 1955 року
в емігрантській газетці під назвою «Християнський голос», що
видається уцілілими уніатськими запроданцями на папські гроші
в Мюнхені, бандерівський капелан вміщує за своїм підписом таку
заяву:
«Від багатьох років, а зокрема в останньому часі, ведеться на
еміграції неперебірлива щодо змісту і форми боротьба між
українськими політичними середовищами. Моя участь в україн¬
ському визвольному русі під час німецької окупації України,
а після того виконувані мною за кордоном завдання з доручення
керівництва українського визвольного руху стали нагодою для
того, щоб повести кампанію проти моєї особи. Свідомий того, що
така кампанія, з огляду на моє священиче звання, може посеред¬
ньо навести шкоду українській католицькій церкві, а в дальшому
також українському визвольному рухові, я рішився відійти від
311
українського еміграційного політичного життя і не брати в ньому
жодної активної участі. Присвячуючись душпастирській та сту¬
дійно-науковій праці, буду в дальшому служити своїй св. церкві
і своєму народові.
о. д-р Іван Гриньох».
Однак і після цього політичного трюку Гриньох, марно нама¬
гаючись приховати своє ім’я під численними псевдонімами (Діб¬
рова, доктор Орлів, «Доктор», «Отець доктор», «Всеволод», Дани¬
лів, Коваленко, Герасимовський, Костецький та ін.), продовжував
торгувати живими душами «ді-пі», запродуючи їх розвідкам капі¬
талістичних країн.
Хто ж був виконавцем злодіяння оунівських убивць — Банде-
ри, Отецька, Гриньоха та Лебідя і їх ватіканських довірителів?
Про це стало відомо лише недавно.
Гриньох своє служіння «святій церкві» і «душпастирські»
обов’язки продовжував поєднувати з агентурною службою в аме¬
риканській розвідці, засилаючи оунівців-шпигунів на радянську
територію.
У вересні 1969 року в тій же мюнхенській газеті «Християн¬
ський голос» в панегірику, присвяченому Сліпому, під заголовком
«Ієрарх незбагненного божого провидіння» Гриньох, між іншим,
писав: «Ми люди, які жили ритмом життя Святоюрської гори...
Таких таємницею оповитих місць на Україні і, мабуть, на земній
кулі мало... Святоюрська гора оповита незвичайними таємни¬
цями...»
Однією з таких «незвичайних таємниць», перенесеною з Свято-
юрської гори в бандерівський схрон, і була історія вбивства про¬
фесора Гавриїла Костельника. Але і ця таємниця тепер розкрита
повністю.
Виявилося, що виконавцем убивства професора Гавриїла
Костельника був оунівець Василь Паньків, що ховався під псевдо¬
німом Яремко. Під час окупації Паньків діяв як німецько-фа¬
шистський посібник з кадрів гестапівського агента Кубійовича.
Після вигнання окупантів Паньків втік в одну з бандерівських
банд і згодом був активістом львівського крайового проводу бан¬
дерівців. Виконуючи обов’язки зв’язкового керівника згаданого
проводу, Паньків-Яремко дуже уподобався уніатському душпа-
стирю села Мшани на Львівщині Миколі Хмільовському. Старий
уніато-націоналіст, фанатик, що прагнув до того, аби уніатська
церква стала «національною церквою всього українського наро¬
ду», Хмільовський швидко впевнився, що саме Паньків-Яремко є
тим, кого шукають оунівські верховоди, щоб звершити злодій¬
ський акт помсти над Гавриїлом Костельником. Хмільовський
переконався в цьому в одній з «душпастирських бесід» з оунівцем
312
Яремком, який розкрив йому свою душу. «...В схроні могильна те¬
мінь. Виходиш на виконання завдання лише в глупу ніч. Страшне
зневір’я часто охоплює мою душу. Молюсь — не допомагає. Все
глибше відчуваю, що ми приречені. Хвороба змучила мене, а ліку¬
ватись де я можу? Над ким помститися? Кого скарати за таке
життя? Все частіше мимоволі моя рука з пістолетом тягнеться до
скроні. Порадьте, дорогий пан-отче, що маю діяти?»
Там, де фанатизм,— там завжди і злодіяння. Про слова і на¬
стрій оунівця Яремка душпастир Хмільовський повідомив Бан¬
деру і Гриньоха.
Так конаючий від венеричної хвороби 1 Паньків-Яремко за зав¬
данням оунівських убивць — Бандери, Гриньоха, Стецька і Лебі-
дя — став знаряддям помсти над професором Костельником за
розрив з Римом і ліквідацію Брестської унії.
Злодіяння Ватікану, що волає про відплату
Через рік після вбивства Гавриїла Костельника агенти Ваті¬
кану здійснили ще одне жахливе злодіяння. Цього разу папські
інквізитори та їх найманці оунівсько-уніатські бандити об’єктом
своєї кривавої помсти обрали вірного сина українського народу,
полум’яного патріота Радянської Вітчизни, видатного письмен¬
ника Ярослава Галана.
«Перст указуючий» злочинницької руки, простягнутої з Свято-
юрської гори, давно вже був направлений на Галана, який своїм
пристрасним словом освітив, як денним світлом, резиденцію уні¬
атського митрополита, зняв завісу таємничості з цього кубла полі¬
тичних інтриг і злодіянь. І на цьому шляху він не знав хитань.
Пригадується такий факт. У квітні 1945 року, здається, на
другий день після опублікування у львівській газеті «Вільна
Україна» памфлета Галана «З хрестом чи з ножем», Ярослав
Олександрович Галан, підполковник Костянтин Степанович Ма-
зін і автор цих рядків, зустрівшись десь надвечір, попрямували
до собору святого Юра. Мова йшла про рух серед уніатського
духовенства за розрив з Ватіканом. Ярослав Олександрович ніби
уважно слухав, але я відчував, що він думає про щось своє. Не
доходячи до святоюрської брами, Галан раптом зупинився. На
хвилину всі замовкли. Мазін повернувся до Галана. Вдивляю¬
чись у монументальну будову уніатського катедрального собору,
письменник, ніби щось вирішуючи, нарешті сказав:
— В архітектурі цієї будови сперечаються барокко з рококо.
— Яв цьому аж нічогісінько не розумію,— зауважив Кос¬
тянтин Степанович.
1 Це було встановлено медичним оглядом трупа Яремка.
313
Галан усміхнувся, а потім, не зводячи очей з собору, з експре¬
сією продекламував:
...І тільки сірий «Юр» звисока
Шпигує єзуїтським оком
У школі, у просвіті, скрізь,
Щоб ворог тьми де не проліз.
— Минулося,— зауважив я.
— Так, минулося і минулося назавжди. Але ж Юр єзуїтським
оком шпигує і тепер... Цікаво, друзі,— наче повертаючись звід¬
кись, енергійно мовив Галан,— як почувають себе святоюрські
насельники сьогодні, після мого «гарматного залпу»?
Він не помилився. Через кілька років стало відомо, що саме
тоді Галана вгледів з вікна другого поверху митрополичої пала¬
ти один з молодих годованців Шептицького.
Дійсно, памфлет Галана «З хрестом чи з ножем» викликав
у святоюрському штабі уніатсько-націоналістичних конспіраторів
великий переполох, тим більше, що того ж дня у митрополита
гостював один з бандерівських верховодів. Наче після оголошен¬
ня стану облоги, навколо численних будівель митрополичої рези¬
денції чатували пильні спостережники.
Вгледівши автора памфлету під самою брамою Юра, варто¬
вий вигукнув: «Галан! Галан!» Про це негайно доповіли пиха¬
тому митрополиту, який у задній кімнаті другого поверху кон-
ферував з бандерівцем. Обидва вони пішли до вартового.
— Ось, ось він — Галан, погляньте, ваша екселенціє. Посере¬
дині, низенький,— показав через вікно Сліпому очманілий спо¬
стережник.
— Так, це він, Галан,— засвідчив бандерівець.— Я знаю його
особисто.
Сліпий якийсь час мовчки вдивлявся в постать людини, яку
показали йому, а потім приглушеним голосом мовив, неначе
наказав:
— Зухвалість цього осатанілого атеїста не повинна залиша¬
тись безкарною. Не ніж, а сокира потрібна, щоб відрубати свято¬
татську руку, що написала таке. Бог...— Сліпий озирнувся і
замовк.
Бандерівський душогуб зрозумів його з півслова.
«З хрестом чи з ножем» — перший з серії памфлетів, в яких
Ярослав Галан з властивою йому ерудицією, гостро відточеними
словами викривав Ватікан і вигодуване на крові нашого народу
його дітище — уніатську церкву. Слідом за цим памфлетом він
пише такі нищівно-викривальні твори, як «Що таке унія», «Годі»,
«Присмерки чужих богів», «Отець тьми і прісні», «На службі
у сатани», «Апостол зради» та ін. На широкому тлі яскравих
314
фактів і численних документів Ярослав Галан викриває активне
співробітництво Ватікану, уніатської церкви та українських бур¬
жуазно-націоналістичних запроданців з кривавим фашизмом, а
також імперіалістичними паліями нової світової війни.
Про те, як боялися українські буржуазні націоналісти гостро¬
го слова Ярослава Галана, свідчить таке визнання.
Якось одного із керівників УПА, котрий добровільно склав
зброю і був амністований, запитали:
— А скажіть, хто з українських письменників чи публіцистів
завдавав вам найбільш дошкульних ударів?
Не задумуючись, він тієї ж миті відповів:
— Ярослав Галан та... Остап Вишня. Вони завдавали нам
не те, що дошкульних, а, скажу, прямо-таки нищівних ударів.
Галан бив нас незаперечними викривальними фактами, силою
своєї залізної логіки і переконливих історичних аргументів, кори¬
стуючись при цьому словами, які глибоко травмували душу.
Остап Вишня буквально вбив нас своєю сатирою «Державна
дірка». Ви розумієте? Якими нікчемними, а якби не наші криваві
злочини, я б сказав, якими смішними здавалися ми самі собі,
сидячи в схронах і читаючи «Державну дірку»...
Націоналістична нечисть, католицькі та уніатські мракобіси
не раз погрожували Ярославу Галану смертю, вимагаючи від
нього припинити «святотатство». З відповіддю він не примусив
довго чекати. Вона, як і завжди, була полум’яною, талановитою
і безкомпромісною. В памфлеті «Плюю на папу!» Ярослав Галан
писав: «Наплювавши на папу, всі західні українці розірвали унію
і готуються тепер до справжнього народного свята — 10-річчя
возз’єднання. Святий престол проміняв Гітлера на Трумена, але
від того мої взаємини з ним не покращали анітрохи. Навпаки.
Моя святотатська рука ще раз піднялася на пастиря пастирів.
Келих гіркоти переповнився вщерть, і пастиреві пастирів не ли¬
шається нічого іншого, як відлучити мене від своєї церкви. Єди¬
на моя втіха в тому, що я не самотній: разом зі мною папа від¬
лучив щонайменш 300 мільйонів чоловік, і це дає мені змогу
разом з ними ще раз на повний голос заявити: плюю на папу!»
Страшні погрози ворогів лунали все частіше. Представники
партійних органів, друзі не раз попереджали Галана бути обе¬
режним. Але він не звертав уваги на небезпеку. З властивими
йому довірливістю, сердечністю і чуйністю Галан приймав у себе
вдома всіх, хто просив його допомоги і поради.
Саме ці прекрасні людські почуття письменника і використа¬
ли люті вороги, щоб вчинити над ним свою криваву розправу.
24 жовтня 1949 року, незадовго до знаменної дати 10-річчя воз¬
з’єднання українського народу, оунівські терористи сокирою за¬
рубали Ярослава Галана.
315
Хто ж організував і здійснив таке звіряче злодіяння над вір¬
ним сином українського народу?
Попереднє слідство встановило, а судове слідство повністю
підтвердило, що на Львівщині в той час діяла банда оунівців,
якою верховодив син уніатського попа Роман Щепанський. Най¬
більш активними в ній були Михайло Стахур та Іларій Лукаше-
вич. Банда Щепанського чинила свої криваві злочини разом з без¬
посередніми агентами Ватікану—уніатськими попами Левицьким
і Лукашевичем, будинок якого був штаб-квартирою оунівців.
Здійснити криваву розправу над патріотом доручили саме
Стахуру і Лукашевичу. Лукашевич по-єзуїтськи підступно про¬
ник на квартиру письменника, звернувшись до нього з прохан¬
ням допомогти перевестися в інший інститут. Відвідуючи під цим
приводом Галана, бандит вивчав його квартиру, входи і виходи
з неї для вироблення плану вбивства. Вранці 24 жовтня 1949
року вбивці, озброївшись сокирою, німецькими гранатами і піс¬
толетами, прийшли до Галана. Як і завжди, привітно-гостинний
Галан запросив відвідувачів сідати. Лукашевич сів, а Стахур
став за спиною письменника і сокирою завдав йому одинадцять
ударів, кожний з яких, за висновком судової експертизи, був
смертельним. У своїй нелюдській злобі і люті кати відобразили
страх своїх натхненників — Ватікану і табору українських бур¬
жуазно-націоналістичних запроданців перед всесильним словом
правди, яким затаврував їх перед українським народом і всім
прогресивним людством талановитий радянський письменник
Ярослав Галан.
Убивці були спіймані, хоч справжні натхненники злодіяння
і цього разу перебували за межами досяжності правосуддя укра¬
їнського народу. Бузувір, син уніатського попа Іларій Лукаше¬
вич, силкуючись щось сказати про мотиви вбивства Галана,
показав: «...Під час бесіди зі мною бандити говорили, що Галана
треба вбити тому, що він виступав проти Ватікану, а на Нюрн¬
берзькому процесі як кореспондент радянської преси вимагав
видачі Степана Бандери і суду над ним».
Кривавий убивця Михайло Стахур на судовому засіданні на
запитання прокурора: «Чому ваша банда намагалася вбити саме
письменника Ярослава Галана?» відповів: «Ми одержали зав¬
дання вбити Галана тому, що він був страшний Ватікану».
На суді як свідка було допитано одного з головних органі¬
заторів убивства Галана — співучасника вбивства Костельника,
заклятого ворога українського народу уніатського попа Дениса
Лукашевича. Допит вів державний обвинувач прокурор Україн¬
ської РСР Р. А. Руденко. Ось витяг з стенограми судового
засідання !.
1 «Радянська Волинь», 3 листопада 1951 року.
316
Прокурор: 3 якої сім’ї ви походите?
Свідок: Із сім’ї священиків.
Прокурор: Якої церкви?
Свідок: Греко-католицької.
Прокурор: 3 яких часів ваш рід йде від священиків?
Свідок: 3 сімнадцятого століття.
Прокурор: Як ви зустріли возз’єднання українського на¬
роду в 1939 році?
Свідок: Вороже.
Прокурор: Хто вами керував?
Свідок: Моїми керівниками були вищі чини церкви.
Прокурор: А вище?
Свідок: Ватікан.
Прокурор: Ви були зв’язані з оунівськими терористич¬
ними організаціями і ваші дії вели до вбивства радянських
людей?
Свідок: Могли вести.
Прокурор: Ви послали свого сина і Стахура вбити пись¬
менника Ярослава Галана і вони його вбили?
Свідок: Можливо, і так.
Прокурор: Не можливо, а так!
Свідок: Так.
Прокурор: Все це робилося за вказівкою Ватікану?
Свідок: Так...
Отже, вустами свого годованця Ватікан розписався у тому,
що він був справжнім убивцею талановитого письменника,
непримиренного бійця і чудового сина свого народу Ярослава
Галана, який в одному з своїх памфлетів виніс штабу войовни¬
чого католицизму нищівний вирок:
«Породжена в темряві середньовіччя, вигодувана людською
кров’ю, паразитуючи на ранах людства, ватіканська кліка мету¬
шиться, перелякана і ошаліла, біля порога грядущої епохи і кала¬
мутить, каверзує, іртригує, плюється, кусає, сіє смерть і могиль¬
ним смородом отруює повітря наших днів... Сьогодні ватіканський
анахронізм разом з Уолл-стрітом на повний голос оголошує війну
прогресивному людству, що крокує вперед... Але час випередив
знахабнілих могильників людського щастя, зміцнілі руки трудо¬
вого народу під проводом СРСР зуміють осадити оскаженілих
паліїв війни, і твань загибелі, твань забуття в недалекому май¬
бутньому остаточно засмокче уолл-стрітівське і ватіканське по¬
ріддя пекла. Ті, що вийшли з тьми, в пітьму і кануть, бо коли
сходить світило дня, тьмяніють світила ночі».
317
ПІСЛЯСЛОВО
З часу злодіяння, що волає про відплату, минуло понад
20 років. Багато змін за ці два десятиріччя сталося у Ватікані.
Трон «намісника Христа на землі» посідали різні папи римські,
які вдавалися до всіляких маневрів. Та незмінним у політиці
апостольської столиці залишалося головне — прагнення трима¬
ти у послуху душі сотень мільйонів віруючих католиків, зробити
їх ангельськи покірними, виховати у дусі ненависті до всього, що
пов’язане з боротьбою за соціальний прогрес. І про це, бодай
побіжно, не можна не розповісти.
Ми не ставимо собі за мету докладно охарактеризувати понти¬
фікат папи Пія XII. Акцентуємо увагу лише на тому, що він
залишився вірним своїй політиці аж до смерті. Навіть нищівна
поразка гітлерівського рейху і ганебний кінець самого фюрера
не примусили Пія XII змінити своє ставлення до Радянського
Союзу. До кінця днів своїх він не залишав надії на зіткнення
імперіалістичних держав з СРСР і тому всіляко надихав сили
реакції на непримиренну боротьбу проти комунізму. Мета зали¬
шалась тією ж, мінялась лише орієнтація. Те, як до цього став¬
ляться віруючі, мало цікавило агресивного тіароносця.
Але папа Пій XII прорахувався. І про це свідчить хоча б
такий факт. Коли влітку 1948 року на вождя італійського проле¬
таріату Пальміро Тольятті було вчинено замах, трудящі, в тому
числі й католики, недвозначно заявили про свою позицію. Як
писала тоді в своїх листах з Риму відома письменниця Ванда
Василевська, всі статуї мадонни в столиці Італії були обліплені
запаленими свічками віруючих, які молитовно благали святу
діву врятувати життя Пальміро Тольятті. Розлючений цією де¬
монстрацією любові до лідера комуністів, папа Пій XII у 1949
році проголосив анафему і відлучення від церкви всіх віруючих
католиків, які разом з комуністами ведуть боротьбу за мир і со¬
ціально-демократичні права.
У тому ж році Пій XII через католицькі уряди західних дер¬
жав активно допомагав спочатку створенню агресивного Північ¬
ноатлантичного блоку, а потім всіляко підштовхував цей блок
на розв’язання війни проти СРСР і країн народної демократії,
318
знавісніло закликаючи сили реакції до нового хрестового походу
на «безбожних комуністів». Все, що «працювало» на цю мету,
папа Пій XII беззастережно схвалював і підтримував. Він бла¬
гословив доктрину Трумена, а згодом і план Маршалла, який
під виглядом допомоги європейським державам спрямовувався
на їх економічне і політичне пригноблення монополіями США.
Папа Пій XII мало турбувався про маскування своїх планів.
17 березня 1950 року він надіслав кардиналам, нунціям і рези¬
дентам Ватікану в країнах Європи послання, в якому відкритим
текстом давав вказівки: розгорнути якнайширшу кампанію за
активну підтримку політики США. Зокрема, наголошувалось на
ефективному використанні католицької преси та інших засобів
масової обробки віруючих для пропаганди агресивної політики
заокеанського жандарма.
У глибині душі властолюбний самодержець папської держави
плекав надії на те, що справу Гітлера і Муссоліні доведуть до
кінця володарі атомної бомби — американські імперіалісти
і вони, нарешті, знищать «вогнище безбожності» і світового
комунізму—Радянський Союз. Причому він так розпалював свою
уяву цими маячними устремліннями і так переконував себе, що
навіть наважився на ризиковане пророцтво, заявивши, ніби
СРСР буде знищено ще за його життя. Звістка про те, що атом¬
ною бомбою володіє не тільки США, а й Радянський Союз, була
для Пія XII таким ударом, що він навіть виступив проти атомної
бомби і заговорив про мир. Але від цього його ненависть до кому¬
нізму не зменшилась. Для організації нового хрестового походу,
в першу чергу для розгортання підривної діяльності в країнах
народної демократії, він мобілізував увесь могутній апарат като¬
лицької церкви. Антидержавна змова під керівництвом карди¬
нала Міндсенті — в Угорщині, провокаційні акції архієпіскопа
Берана — в Чехословаччині, підбурювальна діяльність проти
народного уряду — в Польщі, політичні вбивства з-за рогу, шпи¬
гунство, сприяння диверсіям — усе це робилось за прямими вка¬
зівками з Ватікану, з благословення папи Пія XII, який не
страждав перебірливістю засобів для досягнення мети. Він був
гідним спадкоємцем папи Пія XI, який у приступі відвертості
мовив: «Ми ввійшли б у спілкування з самим дияволом, якщо
це послужить на користь католицької церкви».
Так, багато гріхів взяв на душу цей «непогрішний» папа
римський. Важко з них визначити найганебніший. І все ж чи не
найбільшим гріхом була видана ним заборона католицькому
духовенству і віруючим підтримувати демократичний рух за мир.
Це було не побажання, а закон, який підкріплювався репресія¬
ми. Італійський священик Ганджеро, французький абат Бульє
пересвідчились у цьому на власному досвіді — за участь у
319
міжнародних конгресах, присвячених проблемам боротьби за мир,
їм заборонили проводити богослужіння, нацькувавши на них
зграю профашистських реакціонерів. Таких прикладів можна на¬
вести чимало.
Та й від чого бути миролюбному його найсвятішості, коли він
замовчував усі криваві злодіяння своїх підопічних — фашистів,
які планомірно винищували мільйони людей. Мовляв, всі засоби
добрі, коли йдеться про головне — світове панування, зверхницт-
во католицької церкви і її першоіерарха над душами поневоле¬
них народів. А якою ціною буде заплачено за це, його не ціка¬
вило. Що йому до шибениць і душогубок, масових розстрілів і
таборів смерті, навіть коли в них вмирають католики? Тут мило¬
сердя ні до чого. А втім він все ж згадав про його існування,
коли фашистські мародери стали перед судом народів. Тут він
заметушився, використовуючи всі засоби впливу для врятування
воєнних злочинців від справедливої кари.
І лише один раз він відчув хвилинний сумнів, коли напере¬
додні розгрому фашистської Німеччини, вболіваючи за власну
особу, хотів було відректися від папського престолу. Але то було
розслаблення, миттєва розгубленість. Ще раз щось подібне під¬
нялось з дна його душі, коли він, підсумовуючи свою діяльність,
перед смертю збагнув банкрутство своєї політики.
Всю діяльність папи Пія XII надихав страх — за церкву, за
її майбутнє, за себе; жах перед завтрашнім днем людства, яке
(він, мабуть, інтуїтивно відчував це, не воліючи визнати навіть
насамоті) належатиме комунізму. Адже на його очах ширилась
переможна хода комуністичних ідей, які завойовували душі
мільйонів трудівників в усіх куточках земної кулі. Може, тому
він так активно прагнув щодня відчувати своє зверхництво над
усім і над усіма. Недарма його стиль правління називають цент¬
ралізованим абсолютизмом. Папа Пій XII підвів під свою пози¬
цію навіть філософську базу, яка дістала своє обгрунтування
в енцикліці «Містичне тіло Христа». Містичним тілом Ісуса на
землі він вважав церкву, а себе, звісно, головою цього тіла.
Понтифікат папи Пія XII, один з найганебніших в історії като¬
лицької церкви, закінчив своє існування разом із смертю його
автора, яка сталася 9 жовтня 1958 року.
Апостольський престол зайняв 77-річний кардинал Джузеппе
Ронкаллі, обраний конклавом на папу римського 28 жовтня того
ж року під ім’ям Іоанна XXIII. Аналіз його діяльності викликає
суперечливі думки. Стиль його правління відрізняється від мето¬
дів попередників. Незважаючи на похилий вік, папа Іоанн XXIII
чутливо вловлював віяння часу. Цьому сприяв його реалізм в
оцінці дійсності. Папа Іоанн XXIII спромігся збагнути настрої
віруючих, як і те, що його попередник папа Пій XII своєю непри¬
320
хованою антидемократичною політикою відштовхнув од церкви
простих людей.
Для трударів найцінніше на землі — мир. Іоанн XXIII здавав
собі справу в тому, яку непоборну силу являє собою рух при¬
хильників миру, і прагнув використати його могутність в інте¬
ресах церкви. Складається враження, що й сам римський папа
усвідомлював небезпеку від катастрофи термоядерної війни, щиро
бажав врятувати народи від загибелі. Ці свої погляди і переко¬
нання він виклав у своєрідному політичному заповіті — енциклі¬
ці «Мир на землі», де висловлюються думки про необхідність за¬
борони ядерної зброї і припинення її випробувань під міжна¬
родним контролем. Іоанн XXIII закликав у ній навіть до мирного
співіснування держав і народів, до припинення гонки озброєнь
і до боротьби проти воєнного психозу. І що вже зовсім було нес¬
подіваним для верхівки католицької церкви, він, на відміну від
своїх попередників, хіба не вперше проголосив, що немає істот¬
них перешкод проти співробітництва між віруючими і невірую¬
чими, коли йдеться про мир, свободу і соціальний прогрес.
Така примирлива позиція папи римського викликала лють
оскаженілих католицьких реакціонерів. Більше того, апологети
агресивної політики Ватікану розцінили цей декларативний ви¬
ступ як недвозначне засудження антикомунізму, політики воєн¬
них провокацій і агресії проти соціалістичного табору, відступ
християнства під тиском комунізму. Справа дійшла до того, що
Іоанна XXIII звинуватили у зловживанні довір’ям церкви.
Ліве крило католицизму, навпаки, виправдовувало позицію
Іоанна XXIII, доводячи своїм консервативним опонентам, що
новий папа, на відміну від Пія XII, зрозумів сучасні тенденції,
те, що церква мусить рахуватися з велінням часу, а це, в свою
чергу, відкриє перед нею нові можливості в боротьбі проти
комунізму.
Ми далекі від того, щоб ідеалізувати папу Іоанна XXIII.
Більш реалістичний і хитрий політик, ніж його попередники, він
вишукував нові, привабливіші для віруючих, більш замасковані
шляхи боротьби проти комунізму. Але й він, траплялось, підій¬
мав завісу над миролюбними декораціями і говорив більш-менш
відверто. Так, у першу річницю своєї коронації в листопаді
1959 року, виступаючи в базиліці св. Петра в присутності 31 кар¬
динала, численного духовенства і віруючих, а також членів дип¬
ломатичного корпусу, обережний папа Іоанн XXIII чомусь знай¬
шов за потрібне заявити: «Місія церкви на землі має подвійне
завдання — бути церквою воюючою і тріумфуючою».
Для розробки нової політики Ватікану і її узаконення Іоанн
XXIII вирішив скликати собор католицької церкви. Відомо,
що досі (після розколу християнства в 1054 році) вселенські
321
собори 1 скликалися в переламні моменти історії або в періоди
гострих криз чи взаємної боротьби в католицькій церкві. Власне,
католицька церква в цей період й перебувала в такому стані, але
щоб відволікти увагу від справжньої причини скликання собору,
папа Іоанн XXIII оголосив про це не як про власну ініціативу,
а як про рішення, підказане йому «божим провидінням». Серед
духовенства і простих віруючих по містах і селах старанно по¬
ширювалась легенда, ніби в храмі святого Петра під час бого¬
служіння «святий дух» навіяв папі Іоанну XXIII думку про скли¬
кання собору. Отже, мовляв, у соборі зацікавлені сили небесні,
а справи земні не мають до цього ніякого відношення.
Проте дії папи напередодні скликання собору свідчили про
інше — намагання посилити позиції католицької церкви в сучас¬
ному світі. Святі отці турбувалися, щоб до постанов Львівського
собору про розрив з Римом і ліквідацію Брестської унії не при¬
єднались уніатські єпархії в Канаді і США.
12 жовтня 1959 року папа Іоанн XXIII скликав у Римі спеці¬
альну уніатську конференцію епіскопів. На ній верховоди уніат¬
ської церкви змушені були повторити, а по суті, дати нову клятву
вірності папському престолу: «Ми, ваші пастирі, дня 15 жовт¬
ня цього року під час відправи нашої урочистої спільної архієрей¬
ської літургії у храмі при престолі святого апостола Петра в на¬
шому імені та в імені українського католицького%народу відно¬
вили нашу католицьку сповідь віри так, як колись її склали в
тому самому храмі наші світлі попередники, преосвященні епіс¬
копи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, а відтак її повторила
наша церковна ієрархія на соборі в Бересті... Це зробили ми в
повній свідомості ваги того вчинку... і це передаємо до відома всіх
наших братів і сестер у батьківщині чи в розсіянні живущих по
різних краях світу».
Уніатські ієрархи, по суті, вдруге повторили зрадницьку
клятву і взяті їх попередниками зобов’язання перед Римом. І що
знаменно — відтоді уніати майже не користуються раніше так
поширеним терміном «греко-католицька церква», а «українська
католицька церква». Коли один з представників так званого
«Українського християнського руху» звернувся до кардинала
Альфредо Оттавіані із таким запитанням: «Ваша еміненціє! Наші
епіскопи все частіше гублять важливе слово з назви нашої церк¬
ви — «греко». Чи не помилка це?» — то у відповідь дістав роз¬
1 «Вселенський» собор, «вселенська» церква, «вселенський» архієрей, «все¬
ленський» патріарх (у православних) — кричущий анахронізм. Якщо для пра¬
вославних це данина далекій минувшині, то для папства — одвічне прагнення
розпустити релігійний чад не лише на земну планету, а й, як свідчать останні
події, в просторах Всесвіту.
322
дратоване «пояснення»: «Ні, не помилка. Оте «греко» і довело
вашу церкву в краї до розриву з апостольською столицею».
11 жовтня 1962 року в соборі святого Петра в апостольській
столиці відкрився вселенський собор (II Ватіканський). Скли¬
кання вселенського собору — це завжди яскраво виявлена реак¬
ція католицизму на ті зміни в світі, які потребували від Ватіка¬
ну вироблення і застосування нової стратегії і тактики в нових
умовах. Якщо взяти до уваги, що за майже двохтисячолітню істо¬
рію християнства відбулося лише 20 таких соборів, то скликан¬
ня чергового, 21-го, свідчить про виняткове значення його в житті
церкви.
Дві з половиною тисячі найвищих сановників церкви з усіх
континентів земної кулі приступили до обговорення нагальних
проблем. Проте в жодному з 70 питань, що стояли в програмі
обговорення собору, не містилось і натяку на обговорення сучас¬
ного політичного становища в світі.
Папі римському Іоанну XXIII не довелося реалізувати свій
план, спрямований на спасіння католицької церкви і забезпе¬
чення її майбутнього. З червня 1963 року він помер. Здається,
жоден з 262 римських пап, які посідали апостольський престол,
не користувався такою повагою і симпатією серед простих людей,
як папа Іоанн XXIII. Від нього ніхто не чув погроз і проклять,
заборон і анафеми. Іоанн XXIII утвердив себе, сказав вождь
італійських трудящих Пальміро Тольятті, як одну з найбільш
значних постатей сучасного світу.
Католицькі реакціонери, не приховуючи своєї радості з при¬
воду смерті Іоанна XXIII, вжили всіх заходів, щоб його наступ¬
ником була людина більш непримиренна до всього, що пов’язано
з демократією, з соціалізмом. 21 червня 1963 року папою рим¬
ським було обрано 66-річного архієпіскопа Мілана кардинала
Джованні Батіста Монтіні. Новий папа прийняв ім’я Павла VI.
Джованні Батіста Монтіні — вихованець Пія XI і Пія XII. На
початку 20-х років Монтіні працював у папського нунція у Вар¬
шаві Ахілла Ратті. Ставши папою Пієм XI, Ахілл Ратті викли¬
кав Монтіні до Риму. Відтоді старанний Монтіні довгі роки пра¬
цював у державному секретаріаті, що займався в основному
справами зовнішньої політики папської держави. З 1944 року
Монтіні — помічник державного секретаря Ватікану.
Державний секретаріат підпорядкований особисто папі рим¬
ському. Тому Пій XII добре знав здібності кожного з його пра¬
цівників. За старанність і самовідданість Джованні Монтіні у
1952 році призначають на високий пост—заступником держав¬
ного секретаря Ватікану.
Монтіні, як ніхто інший, розумів спрямування політики папи
Пія XII, її суть, і тому йому легко було ПРОВОДИТИ її в життя.
323
Але незважаючи на таку «гармонію» поглядів і характерів, сан
кардинала Монтіні одержав лише від Іоанна XXIII. Злі язики
твердять, що зробити це «непогрішному» папі Пію XII завадила
його «супутниця життя» німкеня Паскуаліна Ленерт, яка чомусь
не симпатизувала Монтіні.
Верхівка католицької церкви, звісно, була добре обізнана
з тією роллю, яку відігравав Монтіні за понтифікату Пія XII.
І це значною мірою допомогло Монтіні виграти у своїх більш
авторитетних конкурентів змагання за папську тіару. Багато
хто розцінив обрання Монтіні папою римським як своєрідну
реакцію на короткий, але насичений так небажаними для войов¬
ничого католицизму сенсаціями та новизнами понтифікат Іоанна
XXIII.
...Перерваний було вселенський собор продовжив свою робо¬
ту вже під проводом папи Павла VI. Протягом чотирьох сесій (по
одній на рік) собор, не оглядаючись на минуле католицької церк¬
ви, зосередив свою увагу на вирішенні актуальних питань. Папа
Павло VI доклав усіх сил, щоб скерувати його роботу в напрямку
розв’язання внутрішніх церковних проблем — винайдення нових,
ефективніших засобів впливу на віруючих, пристосування своєї
доктрини до складних умов сьогоднішнього дня. Але на шляху
довелося долати численні рифи, лавірувати між Сціллою і Харіб-
дою, адже, з одного боку, треба було стримувати ультрареакцій¬
не крило католицької церкви, яке вимагало засудження соці¬
алізму і комунізму, беззастережної підтримки усіх без винятку
антидемократичних і антикомуністичних акцій, а з другого боку,
не дати свободи дії тим, хто закликав церкву до миролюбної
політики і підтримки прогресивного руху.
Утримавшись від спокуси проголосити анафему комунізму,
собор з усією люттю обрушився на атеїзм. Вустами чорного
папи — генерала ордену єзуїтів Аррупе — найреакційніше угру¬
повання католицької церкви вимагало перейти в рішучий наступ
проти атеїзму, який ніби являє собою небачену раніше загрозу,
бо прийняв у ряді країн державну форму.
Знаменне явище —переважна більшість учасників собору рі¬
шуче виступила за модернізацію ідеологічної і політичної зброї
церкви, і тому прихильники нової лінії, на противагу консер¬
ваторам, дістали назву «обновленців». І хоч їхніми зусиллями
собор висловився за мир, проте зміст цього, заклику залишився
консервативним, оскільки одночасно, по сугі, підтверджувалась
непорушність «святої» приватної власності. Отже, заклик до бо¬
ротьби за збереження миру означав збереження миру класового,
несправедливого щодо трудящих.
Собор продемонстрував гнучкість тактики католицьких стра¬
тегів там, де йдеться про завоювання душ віруючих і невіруючих.
324
Посилена увага зверталась на залучення в лоно церкви людей
праці. Для цього католицька церква йшла на порушення тради¬
цій, оновлення культу, спрощення всіх складових його частин.
Наприклад, малозрозумілу латинь у церковній службі дозволя¬
лось заміняти рідною мовою віруючих заради того, щоб вони
брали активну участь у молитвах і емоційно сприймали всю
церемонію. Собор засудив бюрократизм у культі, в церкві, в об¬
рядах і зобов’язав служителів церкви прагнути зробити перебу¬
вання людини в ній не обтяжуючим, а приємним. Здається, все
продумали ватіканські мудреці, щоб привабити до церкви якнай¬
більше людей праці, бідних і скривджених. І щоб вселити в них
віру, ніби саме вони «наслідуватимуть царство небесне», реко¬
мендувалось не виставляти на видноті розкіш і помпезність хра¬
мів та церковного вбрання, пам’ятаючи, що Христос народився
в хліву і ходив по землі босоніж.
У постановах цього церковного конгресу наголошувалось на
необхідності «євангелізувати» простих людей праці, поширити і
активізувати клерикальну діяльність віруючих. Ця політика мала
далекосяжну мету: не обмежуватись діяльністю мирян у пара¬
фії, деканаті чи єпархії, а піднімати її на рівень політичний і
зводити її в масштаб загальнонаціональний і міжнародний. Акти¬
візація католицької церкви в усіх ланках її організації спря¬
мовувалась на піднесення впливу католицизму на всі сфери
життя суспільства.
Безпрецедентною в історії католицької церкви є постанова
щодо інших християнських течій і релігій. Непримиренний като¬
лицизм, завжди гостро засуджуючи єретиків і схизматів, цього,
разу проголосив: «Геть горезвісну релігійну нетерпимість! Право¬
славні і протестанти не є віровідступниками, схизматами. Від¬
нині католицька церква називає їх «братами, що відокремились».
Разом з тим собор заявив про терпимість і повагу до нехристиян-
ських релігій — ісламу, буддизму, а також іудаїзму. Віруючих
цих релігій пропонувалось називати «духовними братами».
Однак все це не означає перегляду основної мети щодо інших
релігій і релігійних течій. Експансія католицьких місіонерів від
цього не зменшилась: там, де можна вирвати душу протестанта
чи православного і навернути її на католицьку стежку, застосо¬
вуються будь-які засоби. Проте ревізія політичних заходів, реалі¬
стична переоцінка свого арсеналу в боротьбі з іншими релігіями
відкривали нові можливості для розширення впливу католициз¬
му. На порядок денний висувалось питання про утворення єди¬
ного фронту християнських церков під проводом «непогрішного»
папи римського, а відтак—єдиного фронту всіх релігій світу.
Багато пишномовних постанов, декретів і декларацій виніс
вселенський собор. Але всі вони, незважаючи на зовнішню миро-
21 428
325
любність, просякнуті лютою ненавистю до комунізму, до суспіль¬
ного прогресу, який викликав до життя марксизм-ленінізм.
В ході вселенського собору не обійшлося й без неприхованих
єзуїтських диверсій проти соціалістичного табору, проти СРСР,
зокрема Радянської України. Так, напередодні відкриття собору
на одній з центральних площ Рима ГГяцца делла Пілотта було
відкрито скандальну для апостольської столиці виставку «Церк¬
ва — мучениця в країнах комунізму». її під проводом єзуїтів
підготували знавіснілі реакціонери з різних чернечих орденів.
Звісно, значний внесок зробили уніати, зокрема василіани.
Навіть далеких від комунізму, але неупереджених людей ця
виставка вражала грубими фальсифікаторськими прийомами,
відвертим наклепом, кощунством. На деяких стендах були фото¬
графії з розстріляними і скаліченими трупами. При першому ж
детальному знайомстві з цими так званими «фотодокументами»
виявилось, що то були жертви звірства гітлерівських катів
на окупованій ними радянській території. Коли ж відвідувачі,
викриваючи фальсифікаторів, запитували їх: «Чому ви звинува¬
чуєте в тих злочинах, які вчинили німецькі фашисти, Радянську
владу?» — то у відповідь чули: «Безбожні комуністи винні в то¬
му, що люди забули про релігійну мораль, а це й привело до
масових фашистських звірств».
Але цим уніатські капелани-василіани, українські буржуазні
націоналісти та інші вороги не обмежувались. Вони поширювали
і на «виставці», і серед учасників собору листівки з наклепни¬
цькими відомостями з Радянської України, де, мовляв, ведеться
«переслідування віруючих», відбуваються «розстріли та інші зну¬
щання» за відвідання храмів. Само собою зрозуміло, що марно
було шукати на стендах і в листівках фактів про вбивство аген¬
тами Ватікану у Львові Гавриїла Костельника чи полум’яного
патріота своєї Батьківщини Ярослава Галана або про сотні і ти¬
сячі інших кривавих злочинів націоналістичного охвістя, вчине¬
них за вказівкою католицької церкви.
Не можна замовчати і заяву, яку зробив на соборі останній
митрополит уніатської церкви Иосиф Сліпий.
Справедливо засуджений органами Радянської влади за
активне співробітництво з гітлерівськими окупантами, Сліпий від¬
був покарання в 1954 році. Повернутись до Львова він не міг,
оскільки проти цього активно заперечували навіть колишні уніат¬
ські священики, заявивши: «Ми просимо не давати дозволу кола¬
бораціоністу Сліпому, який поставив греко-католицьку церкву
на послуги німецьким окупантам, повернутись до Львова, бо він
знову буде нацьковувати віруючих проти Радянської народної
влади». Довідавшись про це, Сліпий просив дозволити йому жити
в столиці Радянської України і працювати в Інституті історії
326
Академії наук УРСР, оскільки він вирішив відійти від церковної
діяльності. Тоді ж папа Іоанн XXIII звернувся до уряду СРСР
з проханням дати дозвіл Сліпому на виїзд до Риму, яке й було
задоволено. Одержавши таку зручну маріонетку, реакційні ваті¬
канські політикани намагались було використати Сліпого в ролі
жертви переслідування церкви в Радянському Союзі, тим більше,
що сам Сліпий вважав за краще мовчати про своє співробітни¬
цтво з гітлерівцями. Але на соборі Сліпий порушив свою мовчаз¬
ну гру і демонстративно виступив з пропозицією утворити на
Радянській Україні уніато-католицький патріархат з місцем
осідку патріарха у Києві.
Заява Сліпого «як глави уніатської церкви» здивувала бага¬
тьох учасників собору, адже він повернувся до апостольської
столиці, немов полководець, що втратив армію. Усім було досте¬
менно відомо, що уніатська церква на Радянській Україні розі¬
рвала з Римом і ліквідувала унію. Тому виступ Сліпого міг
розцінюватися лише як провокація проти Радянської України.
Власне, так воно і було, бо через кілька днів стало відомо, що
цю провокацію було придумано на нараді уніатських епіскопів
разом з націоналістами і на чолі з самим Сліпим. Там же розро¬
били й систему аргументів, головним з яких було міркування,
ніби створення уніато-католицького патріархату «допоможе побо¬
роти Радянську владу на Україні».
Павло VI, будучи досить реалістичним, не пішов на цю прово¬
кацію. Правда, він не забув заслуг Сліпого і по закінченні собору
належно оцінив зусилля останнього митрополита колишньої
уніатської церкви, нагородивши його саном кардинала. Уніатські
емігрантські епіскопи і оунівці раділи: «Маємо свого кардинала,
верховного архієпіскопа. Це посилить в краї спротив Радянській
владі і надихне українців у розсіянні сущих бути більш віддани¬
ми своїй українській католицькій церкві». Інші, менш оптимі¬
стичні церковно-націоналістичні політикани, заперечували оунів-
цям: «Ви необачні, засліплені Римом, своєю унією. Історія
нашого народу не вторувала шляхів .кардиналам на Україну».
Взагалі ж українські буржуазні націоналісти вважали хиб¬
ним крок папи Павла VI, коли він нагородив Сліпого саном кар¬
динала. На їх погляд, «складність української церковної пробле¬
ми» вимагає особливого підходу, принаймні щодо титулів.
«Кардиналів є багато, а сам титул є прив’язаний до латинського
обряду,— говорили папі римському ще за два роки до присвоєн¬
ня Сліпому сану кардинала націоналістичні ідеологи, які купчи¬
лися навколо журналу «Самостійник».— Може, для добра като¬
лицької церкви на Сході Європи було краще, коли б митрополит
Сліпий повернувся на батьківщину як перший патріарх греко-
католицької церкви для всього Сходу Європи і Сибіру».
21*
327
Проте, як не обмірковували ватіканські клеврети з табору
українських буржуазних націоналістів шляхи повернення Сліпого
на Радянську Україну, реалізація цього плану залишалась уто¬
пією. І не в тому справа, який—митрополичий, патріарший чи
кардинальський — сан носить Сліпий. Справа в тому, що Сліпий
нікого не представляв і не може представляти на Радянській
Україні, що з кожним роком твань забуття все більше огортає
безславну уніатську церкву.
Тим часом колабораціоніст Сліпий і після вселенського со¬
бору не залишив думки про створення патріархату. Хворого
на честолюбство останнього митрополита уніатської церкви не
задовольнило ні звання «верховного» архієпіскопа, ні навіть
пурпур кардинала. Він вирішив за всяку ціну стати патріархом.
Відчувши у Ватікані твердий грунт під ногами, Сліпий почав
добиватись своєї мети. Для здійснення свого плану він мобілі¬
зував все емігрантське уніатсько-націоналістичне охвістя. Це він
зробив у 1968—1969 роках під час об’їзду уніатських митрополій,
екзархатів і єпархій в Північній і Південній Америці, а також
в Європі.
Перебуваючи в країнах найбільшого розселення української
еміграції — Канаді, США і ФРН,— Сліпий скрізь інспірував по¬
дання на ім’я папи Павла VI меморандумів, петицій, звернень,
прохань і навіть вимог утворити київсько-галицький патріар¬
хат. Спирався він в цій акції головним чином на колишніх гітле¬
рівських пособників, гестапівську агентуру — оунівців.
Проведена була підготовка до створення уніатського пат¬
ріархату і в самому Римі, на околиці якого Сліпий збудував
«катедральний собор» на зразок Київської Софії в мініатюрі.
Все, здавалось, йшло як треба. В кінці вересня 1969 року в при¬
сутності численного загону уніато-націоналістичних запроданців
на чолі з Сліпим за участю самого папи була освячена Лжекиїв-
ська Софія в Римі.
Сліпий і його клеврети нетерпеливо, з дня на день, чекали
рішення Павла VI про створення київсько-галицького патріар¬
хату. І раптом сталось неймовірне. Спочатку префект колегії
кардиналів престарілий Еугеніо Тіссеран подав свій голос про
патріархат, приголомшивши самовпевненого Сліпого і всю його
уніато-націоналістичну зграю. Кардинал Тіссеран листівно ого¬
лосив, що акція утворення київсько-галицького патріархату є чи¬
стим політиканством. «Я бажав би, щоб Ваша ієрархія це розу¬
міла,— писав префект колегії кардиналів,— та віддавала більше
уваги прогресові релігійного життя...»
Прочитавши ці слова, обізнаний читач здивовано запитає:
Ватікан, кардинали проти політиканства? Ні, скажемо ми, цьо¬
го не сталось і не станеться.
328
Справа в тому, що політиканство Сліпого і його націоналі¬
стичних клевретів, до якого вони вдавались, вимагаючи утворен¬
ня патріархату, Тіссеран визнав за авантюру, що не відповідало
новій стратегії і витонченій тактиці католицизму, виробленій II
Ватіканським собором.
Крім того, намагаючись стати патріархом, «верховний» уніат
увійшов у конфлікт з конгрегацією східних церков та її главою
кардиналом де Фюрстенбергом.
Сліпий з фаворита став опальним кардиналом, і йому навіть
було заборонено виїздити з Риму. В травні 1971 року стало
відомо і остаточне рішення папи Павла VI. Первоієрарх като¬
лицької церкви оголосив, що ні «під оглядом канонічним, екуме¬
нічним і пасторальним» створення київсько-галицького патріар¬
хату неможливе.
Уже після першого року папства Павла VI стало зрозумілим,
з якими цілями кардинал Монтіні зійшов на апостольський
престол. Саме в цей час, в середині 1964 року, вождь італійських
трудящих Пальміро Тольятті з цього приводу писав у «Пам’ятній
записці»: «В католицькому світі, як у розумінні організованого
цілого, так і в католицьких масах сталося за папи Іоанна XXIII
явне зрушення вліво. Зараз у центрі католицизму спостерігається
контрповорот вправо...»
Дійсно, Павло VI поволі, але цілком виразно скеровував ко¬
рабель католицизму в фарватер реакції. Робить він це хитро.
Використовуючи термінологію папи Іоанна XXIII, він, по суті,
здійснює політику Пія XII. Про це свідчить майже кожен його
дипломатичний демарш. Найчастіше він полюбляє маскування
в шати миролюбності, позицію третейського судді. Але трапляє¬
ться, що він, виходячи на політичну арену, забуває взяти олив¬
кове віття миру. Так, приймаючи у себе правовірного католика,
реваншиста Аденауера і його підручного гітлерівського послідка
Глобке, папа Павло VI не спромігся приховати своїх симпатій
і нагородив Аденауера найвищою нагородою Ватікану — орде¬
ном Христа, яким досі папи римські нагороджували лише коро¬
лівських осіб. А на аудієнції, яку він дав канцлеру ФРН Ерхарду,
папа Павло VI відверто заявив, що «любить Німеччину, як любив
її Пій XII».
Усвідомлюючи, що стару політику папської держави в умовах
зрослого авторитету соціалізму і розгортання національно-ви¬
звольного і демократичного руху в усьому світі слід проводити
новими методами, папа Павло VI зосереджує зусилля на глибо¬
кому проникненні церкви в усі сфери суспільного життя. Модер¬
нізуючи весь політичний апарат католицизму, він прищеплює
всім нову для церкви думку, твердячи, ніби не існує таких сфер
діяльності, які є заборонені для християн. І це лише один, хоч
329
і центральний, аспект його програми, мета якого — домогтись,
щоб церква впливала на «світський порядок», щоб вона, зреш¬
тою, зайняла «належне їй» привілейоване становище.
Заради здійснення своїх планів папа Павло VI ладен нава¬
житись на порушення найусталеніших традицій. Та й власним
прикладом він прагне активізувати всю католицьку систему.
Павло VI, на відміну від своїх попередників, уже не обмежується
висловленням настанов з висоти свого становища, а й часто від¬
відує парафії, щонеділі зустрічається з віруючими і прочанами,
виголошує промови з нагоди різних актуальних і далеких від
життя церкви питань. Активний папа римський порушив правило
тіароносців не залишати апостольської столиці. Він здійснив
поїздки до Єрусалима, в Індію, США, Латинську Америку, вико¬
ристовуючи щонайменшу нагоду для підняття авторитету першо-
ієрарха католицької церкви до рівня найвищого морального
авторитету в світі. Його виступи і проповіді густо пересипані
словами любові, милосердя, вболівання за долю всього людства
і кожної людини зокрема, з вуст щоденно ллється патока веле¬
любних слів.
Верхівка католицької церкви з великим запізненням прийшла
до думки, що папа Пій XII наробив шкоди, виступивши проти
руху за мир. Це спричинилось до того, як твердять у Ватікані, що
ініціативу в цій так близькій серцю кожної людини справі захо¬
пили комуністи. «За всяку ціну ця ініціатива у них має бути
вирвана»,— твердять апологети католицизму, бо ж, мовляв, церк¬
ва на цьому багато втрачає. Проводячи політику під символом
«трьох о»: «осучаснити», «обновити», «омолодити» церкву, папа
Павло VI не шкодує ні часу, ні енергії. Він оголосив перший день
кожного нового року «святом миру», а далі пішла ціла низка
далеко розрахованих заходів — від виступу на асамблеї ООН до
участі в горезвісній політиці «наведення мостів».
Хоч останній вселенський собор, розробляючи нову стратегію
і більш витончену тактику католицизму, пішов назустріч «трьом
о», сьогодні, коли історична дистанція дає матеріал для всебіч¬
ного аналізу, є всі підстави охарактеризувати політику папської
держави словами французького прислів’я: «Чим більше змін, тим
більше все залишається по-старому». І так буде доти, доки існу¬
ватиме релігія, яка завжди була і є одним із найважливіших
засобів ідеологічної і політичної бор'отьби проти сил прогресу.
Ватікан, як і раніше, є однією з надійних підвалин старого світу,
одним з найголовніших центрів міжнародної реакції і мракобіс¬
ся. Як і раніше, католицька церква захищає капіталізм. Борю¬
чись проти комунізму, католицькі ідеологи твердять, що «устрій,
побудований на усуспільненні засобів виробництва, суперечить
природі людини і веде до руйнування людського суспільства».
330
Католицька церква продовжує обожнювати приватну власність.
Папа Павло VI не раз заявляв, що церква повинна виступати на
захист капіталу. Отже, католицька церква чітко займає передові
позиції в антикомуністичному фронті, незважаючи на спроби ви¬
дати їх за нейтральні, неупереджені. Однак факти говорять самі
за себе.
У США кардинал Річард Кашінг люто виступає проти кому¬
нізму. У виданій нещодавно відозві «Запитання і відповіді про
комунізм» він прагне прищепити віруючим свою зоологічну
ненависть до комунізму.
У ФРН католицькі епіскопи, які в свій час були вірними слу¬
гами гітлерівського рейху, тепер з усердям допомагають німець¬
ким реваншистам обробляти душі віруючих у мілітаристському
дусі, попереджаючи правовірних католиків: «Той, хто... підтри¬
мує світовий комуністичний рух за мир, хоче цього чи ні, допо¬
магає сатані». Намагаючись виховати у людей віру у немину¬
чість війни, німецькі реваншисти в сутанах взяли на озброєння
постанови собору, посилаючись на які твердять, ніби загроза
сучасної війни існує «через гріхи людей» і що небезпека війни
існуватиме аж до «другого пришестя Христа».
У Польській Народній Республіці проти соціалізму і комуніз¬
му, проти самої народної держави виступав примас католицької
церкви кардинал Вишинський. Цей зовнішньо рафінований, але
внутрішньо начинений середньовічними поняттями представник
найагресивніших кіл католицизму зухвало заявляв: «Доля ко¬
мунізму буде вирішена не в Росії, а в Польщі завдяки її католи¬
цизму. Польща покаже всьому світові, як треба боротись проти
комунізму, і весь світ буде вдячним їй за це» К Не дивно, що
Ватікан ставить кардинала Вишинського за приклад своєму епі-
скопату по всіх соціалістичних країнах, де католицизм має свої
бази і форпости.
В Чехословаччині значна частина реакційного католицького
духовенства активно підтримала підривні дії правоопортуністич¬
них і контрреволюційних елементів проти Комуністичної партії
Чехословаччини, проти самого існування соціалізму в країні.
Та яких хитромудрих засобів не вживатиме реакційна верхів¬
ка католицької ієрархії, до яких витончених маневрів не вдава¬
тиметься, як не розмахуватиме хрестом меча, допомагаючи при¬
хильникам старого світу, їм не зупинити поступального ходу
історії.
Несхитно заявили про це посланці 75 комуністичних і робіт¬
ничих партій на своїй Нараді у Москві. В Основному документі,
прийнятому міжнародною Нарадою комуністичних і робітничих
1 «Польские ведомости», 1966, № 4, стор. 28.
331
партій в Москві 17 червня 1969 року, зазначається: «Обстановка,
що склалася, вимагає єдності дій комуністів, усіх антиімперіалі¬
стичних сил, щоб, максимально використовуючи все нові можли¬
вості, розгорнути ширший наступ на імперіалізм, на сили реакції
і війни» К
Повсякчасні зміни міжнародної ситуації, непопулярність ан¬
тикомуністичної позиції Ватікану, загострення соціальних супе¬
речностей в багатьох капіталістичних країнах відкрили реальні
можливості для союзу на антиімперіалістичній основі революцій¬
ного робітничого руху з широкими масами віруючих. «Католи¬
цька церква і деякі інші релігії,— вказується в Основному доку¬
менті Наради,— переживають ідеологічну кризу, що розхитує
їх вікові концепції і структури, які склалися. У деяких країнах
розвиваються співробітництво і спільні дії комуністів з широкими
демократичними масами католиків і віруючих інших релігій; на¬
брав великої актуальності діалог між ними з таких проблем, як
війна і мир, капіталізм і соціалізм, неоколоніалізм і країни, що
розвиваються; спільні дії проти імперіалізму, за демократію
і соціалізм є дуже актуальними. Комуністи переконані, що саме
на цьому шляху — шляху широких контактів і спільних висту¬
пів — маса віруючих стає активною силою антиімперіалістичної
боротьби і глибоких соціальних перетворень» 2.
Це — велетенської сили удар по підступній політиці Ватікану,
бо ідеологам католицької столиці нічого протиставити незламній
логіці, життєвості, притягальній силі цих тверджень, які по¬
всюдно знайдуть шлях до серця і розуму всього прогресивного,
людяного, чесного в рядах католиків. І, безсумнівно, цей союз,
до якого закликав міжнародний форум комуністів, допоможе
багатьом з них зробити переоцінку соціальних цінностей, відкриє
дорогу до активної боротьби за народне щастя.
Новий світ упевнено йде вперед дорогою прогресу. Нова, ко¬
муністична зоря зійшла над світом, і морок католицької ночі
змушений буде відступати, аж поки, зрештою, не зникне за
обрієм. Вільна людина не схилятиметься в покорі, втуплюючи очі
в землю, вона більше не боятиметься фігур у сутанах, під склад¬
кою яких, можливо, ховається й ніж, вільна людина радітиме
сонцю, чистому небу і на повні груди дихатиме свіжим повітрям,
вільним від церковного чаду.
1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. Документи
і матеріали. К-, 1969, стор. 257.
2 Там же, стор. 279.
СПИСОК ЗАСТАРІЛИХ І МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ
автентичний
автокефалія
адгерент
амвон
апостат
ареопаг
архієпархія
архієрей
архімандрит
базиліани
беатифікація
бернардини
біскуп
візитатор
вікаріатство
вікарій
гебітскомісар
генерал ордену
декальог
декан
деканат
дефензива
дискреція
дистрикт
ДІДИЧ
догмат
домініканці
достойник
душпастир
екзарх
екзархат
екзекутива
екзил
екзистенція
екселенція
— достовірний
— самостійність
— прихильник, приклонник
— місце в церкві, з якого священики проголошують про¬
повідь
— відступник
— вищий орган судової і політичної влади в стародавніх
Афінах
— округ, до якого входить кілька єпархій, на чолі з архі-
єпіскопом
— те саме, що епіскоп. Загальна назва для вищого духо¬
венства (епіскопа, архієпіскопа, митрополита)
— ігумен великого монастиря
— латинізована назва василіан (василіян)
— процедура фабрикування нових святих
— чернечий католицький орден, заснований «святим» Бер-
нардом з Клерво
— католицький епіскоп
— уповноважений
— церковна адміністративна частина єпархії
— заступник епіскопа
— окружний комісар
— глава католицького чернечого ордену єзуїтів
— десять заповідей у біблії
— священик, під наглядом якого є кілька парафій
— церковна адміністративна одиниця, що об’єднує кілька
парафій
— польська контррозвідка
— промовчування того, чого не можна або не слід казати
— округ
— спадковий власник, поміщик
— основне положення віри, що є обов’язковим для всіх
віруючих і визнається істиною, яка не підлягає критиці
— католицький чернечий орден, заснований у XIII ст.
іспанським «святим» Домініком
— сановник
— священик
— вищий церковний сановник, який управляє церковними
справами на території області або краю
— область, що підлягає управлінню екзарха
— начальна виконавча ланка організації
— за межами батьківщини
— існування
— титул високопоставлених урядовців, архієпіскопів і епі¬
скопів
333
експозитура
екстермінація
еміненція
енцикліка
єпархія
епіскоп
ігумен
ігуменя
ієрархія
інсинуатор
інсургенти
інтронізація
Канни
канонізація
каносса
капелан
капітула
каплиця
капуцини
карбонарій
кардинал
картезіанці
касарня
катедра
квестія
кир
клеврет
клир
коадютор
конгрегація
конклав
конкордат
конфідент
креси
крилошанин
ландскнехт
леви Альказара
Мамона
334
— представництво
— викорінення, винищення
— «світлість», титул кардинала
— послання римського папи до епіскопів
— церковна адміністративна одиниця, яку очолює епіскоп
— церковний сановник, що стоїть на чолі єпархії
— настоятель чоловічого монастиря
— настоятелька жіночого монастиря
— верховна церковна влада
— намовник, підкопувач
— повстанці
— висвячування нового папи чи епіскопа
— селище в Італії, поблизу якого в 216 році до н. е. Ган-
нібал переміг римське військо, яке чисельно набагато
переважало його сили
— зачислення до ліку святих
— «йти в Каноссу» — каятися, йти на приниження своєї
гідності перед суперником, ^здаватися на милість пере¬
можця
— католицький священик при церковному приділі чи ча-
совні, священик при військовій частині
— дорадчий орган при епіскопі, що складається з свяще¬
ників
— маленька церква чи молитовний дім
— католицький чернечий орден, який дістав свою назву
від гостроверхого капюшона
— член заснованого на початку XIX століття таємного то¬
вариства, яке боролося проти чужоземного гноблення та
возз’єднання Італії
— вищий духовний сан у католицькій церкві, знаком його
достойності є висока червона шапка
— католицький чернечий орден, заснований в XI столітті
у Франції
— казарма
— кафедральний собор, церква епіскопа
— питання, справа
— пан; так величали епіскопа, митрополита
— ставленик, спільник, прибічник
— загальне найменування служителів культу будь-якої
церкви
— помічник; призначається в допомогу немічному епіскопу
— церковно-католицькі міністерства чи департаменти
— рада кардиналів, яка скликається для обрання рим¬
ського папи
— угода між державними властями і папою римським, яка
визначає взаємовідносини держави і католицької церкви
у даній країні
— інформатор поліції
— прикордонні області (воєводства) в панській Польщі
— священик, член капітули
— продажний солдат
— Шептицький мав на увазі іспанських фашистських мо¬
лодчиків, які озвіріло билися з республіканцями в
м. Альказар у роки національно-революційної війни іс¬
панського народу (1936—1939 рр.)
— міфічний бог багатства і зиску у стародавніх сірійців
маршалок
меса
месіанство
месія
митра
митрат
митрополит
місіонерство
монсиньйор
насельник
нунцій
осторога
офензива
парох
парцеляція
патериця
патріарх
патріархат
пацифікація
перетрактація
плебанія
понтифікат
постулатор
прелат
примас
провінціал
протектор
протестант
протоархімандрит
протопресвитер
Рапалло
редемптористи
репрезентант
русини
виборна особа в шляхетському самоврядуванні
церковна відправа в католицькій церкві, обідня
реакційно-містичне вчення про особливу роль будь-якого
народу в історії, що використовується буржуазними
ідеологами для розпалювання шовіністичних настроїв
у середовищі буржуазії. Месіанство, як і інші буржуаз¬
но-націоналістичні доктрини, під облудним гаслом «єд¬
ності» нації приховує свої агресивні наміри щодо інших
народів
в іудаїзмі та християнстві — «спаситель», що ніби буде
посланий богом на землю для знищення зла і встанов¬
лення «царства небесного»
шапка у івищих духовних осіб, яку одягають під час
богослужіння
священик, нагороджений правом проводити богослужін¬
ня в митрі (у православних і уніатів)
високий духовний сановник, що стоїть на чолі великої
церковної організації
доручення, надсилання. Форма релігійно-політичної ді¬
яльності релігійних організацій для навернення іновір¬
ців до свого віровчення. Місіонерство завжди виступало
як замаскована форма поневолення народів панівними
класами
особа вищого католицького духовенства
мешканець
постійний дипломатичний представник папського пре¬
столу
пересторога
наступ
священик, що стоїть на чолі парафії
розподіл
посох
вища духовна особа в деяких християнських церквах
церковна округа, підлегла патріархові; уряд патріарха
приборкування народних мас, здебільшого окупантами
переговори
будинок сільського парафіяльного священика
папство як установа, папський уряд
адвокат
вищий духовний сановник
перший по сану епіскоп
настоятель католицьких монастирів на території однієї
провінції
опікун
прихильник християнського віровчення, яке виникло в
XVI ст. внаслідок реформації, наприклад, лютеранство,
кальвінізм
глава чернечого чину василіан, відповідає генералу ор¬
дену єзуїтів
почесний титул священика
місто в Італії, де в 1922 р. було укладено договір між
РРФСР і Німеччиною про встановлення нормальних
дипломатичних відносин
монахи католицького чернечого ордену
представник
назва українців західноукраїнських земель
335
рутени
сакраментки
санація
синод
студити
схизма, схизматик
терен
толеранція
фронда, фрон-
дування
фундатор
хиротонія
шаритки
юрисдикція
латинська назва українців
черниці католицького жіночого монастиря сакраменток
оздоровлення; назва фашистського режиму, що існував
у Польщі в 1926—1939 роках
у католицькій церкві зібрання визначних священиків і
епіскопів
монахи уніатського чернечого чину
розкол, так католики називали православ’я і право¬
славних
територія
терпимість
бути в опозиції, висловлювати незадоволення головним
чином з особистих, непринципових мотивів
засновник
висвята на епіскопа
черниці католицького жіночого монастиря; піклуються
про хворих
обсяг справ, що підлягають віданню даної установи
ЗМІСТ
Діалог змовників. Замість передмови З
ПІД СКІПЕТРОМ* ГАБСБУРЗЬКОЇ МОНАРХІЇ
Улан, монах 8
Чому саме василіани? 15
«Мета виправдовує засоби» 20
«Я хочу бути і буду митрополитом руським!» 23
Коли порушуються заповіді 24
Зі шпигунським завданням 26
У пошуках політичного капіталу 27
Фальшивий діамант 29
Таємні вказівки папи римського 32
Напередодні 35
На Схід! 40
Трагедія Пія X 43
У митрополичій резиденції — воєнний стан 44
Царський в’язень... з єпіскопським утриманням 46
«Не залишу вас сиротами...» 51
Трюк із смертною карою 55
Богу — богове.., а розвідці — інформація 57
В ореолі сумнівної слави 60
Нова ера в історії почалася 62
Надії закінчуються крахом 62
ПІД ЖОВТО-БЛАКИТНИМ ПРАПОРОМ
Во славу бога і мамони 65
З чого починаються чорні справи? 67
Проти кого — ясно. Але з ким? . . . . - 68
Хрестоносні змовники 71
На догоду Ватікану 73
У чотирикутнику смерті 77
Погроза батьківським прокляттям 81
ПІД БІЛИМ ОРЛОМ ПАНСЬКОЇ ПОЛЬЩІ
«Те бейт Ьаибатиз» 86
Проти миру 87
На поклін до імперіалістів 90
Крах легенди 94
Ахілл Ратті здобуває папську тіару 96
Балансування на хвилях терору 97
Експерт у «справах російських» 99
Таємна місія єзуїта д’Ербіньї 101
Нові плани боротьби з СРСР 102
У хрестовий похід 104
«Провидіння боже» в образі сера Детердінга 106
337
«Так хоче бог!» 107
І винайшли ще одне ярмо 109
У католицьких тенетах 113
А «непокірливі хлопи» не вгамовувались 114
Василіани готові до бою 117
Не приховати 118
УВО діє, митрополит наставляє 122
Непередбачені ускладнення. Владика гнівається 127
Нова орієнтація чи давнішня відданість? 131
Знайшли хазяїв 132
Під дудку німецької розвідки 134
Прикра несподіванка 136
У фарватері фашизму 139
Попович Бандера робить кар’єру 143
Підготовка плацдарму для агресії 146
«Канни» Коновальця 148
Естафета убивць 150
Далекоглядні інструкції Ватікану 151
УНІАТСЬКА ЦЕРКВА — АГЕНТУРА ФАШИЗМУ І ВАТІКАНУ
Радість народу і лють зрадників 154
Коадютор з правом наступництва 158
Нарада довірених душпастирів 160
Вісті з оунівського лігвища 163
Як павуки у банці 166
Запроданці за роботою 169
Шепіт на озброєнні 170
Розрахунок на провокацію 171
Під маскою доброчинності 174
Наказ по агентурному цепу 176
Маріонетки планують 179
«Солов’ї» Оберлендера... і їхній капелан 181
ПІД ЗНАКОМ ФАШИСТСЬКОЇ СВАСТИКИ
Вогні у митрополичій резиденції потушені 186
За «особливим призначенням» 187
«На Святоюрську гору!» 188
«Хто завоює митрополита, той здобуде владу» 190
Комедія з проголошенням «уряду» 193
Документи викривають 194
Скандал в абверівському інкубаторі 198
Патріарх фашистського дистрикту 201
Головний репрезентант зрадників 206
Послання націоналістів Гітлеру 211
Яничари з дивізії СС «Галичина» V 212
Гестапівський маневр 216
Убивці «оплакують» свої жертви 218
Брати поповичі 219
Масштаби провокації розширюються 220
Настанови і благословення владики 223
Запізнілі сумніви 230
«Секретно. Державної ваги» 231
У новій ролі 239
Церковна політика гітлерівців 243
Єзуїтську хитрість — на озброєння фашизму 245
Католицьке шило в гестапівському мішку 248
338
Про що повідав митрополит Феофіл Булдовський 250
Перехід до «ширшої акції» 254
Убивство митрополита Олексія Громадського 256
Запізніле прозріння 258
Таємниця Шептицького 264
КІНЕЦЬ БРЕСТСЬКОЇ УНІЇ
Останній митрополит 292
Геть унію! 297
Лють з безсилля 299
Помста приречених 308
Злодіяння Ватікану, що волає про відплату 313
Післяслово 318
Описок застарілих і маловживаних слів 333
Сергей Тарасович Даниленко
ДОРОГОЙ ПОЗОРА И ИЗМЕНЬІ
(На’украинском язьіке)
Редактор Е. А. Лейбзон.
Художній редактор С. П. Квітка.
Оформлення'художника Г. Г. Головченка.
Технічний редактор Н. П. Рахліна.
Коректори Л. В. Малюта, Л. П. Дмитренко.
Здано до набору 8.УІІ 1971 р. Підписано до дру¬
ку 14.111 1972 р. БФ 00253. Зам. 428. Вид. № 28.
Тираж 34 000. Папір № 1. Формат 60Х847ів. Умови,
друк. арк. 19,76. Обліково-вид. арк. 21,96. Ціна
1 крб. 54 коп.
Видавництво «Наукова думка», Київ, Рєпіна, З
Книжкова фабрика «Жовтень» Комітету по пресі
при Раді Міністрів УРСР, Київ, Артема, 23-а.
‘Т
итшзчш оіожор