Text
М. Р. литвин
К. Є. НАУМЕНКО
ІСТОРІЯ
ЗУНР
І СКАНУВАННЯ
Інститут українознавства НАН України Видавнича фірма «ОЛІР»
Львів 1995
ББК 63.3 (4 УКРЗ) Л 64
Дослідження присвячено одному з найзвитяжніших періодів українських визвольних змагань 1918-1923 рр. На підставі колишніх спецфондів з архівів Львова, Києва, Москви, Варшави та Праги проаналізовано події Листопадового зриву 1918 р. у Львові, державотворчу діяльність уряду та Національної Ради ЗУНР, подано хроніку Українсько-польської війни.
Тке зіисіу Ьу І^о Иізіогіапз Ігот Ше Іпзіііиіе о! 11к-гаіпіап Зіисііез о£ Ніе Маїіопаї Асасіету о! Зсіепсез о! Іікгаіпе, Мукоіа Ьуі^уп апсі Кіт Маитепко, із сієуоієсі Іо Ше кізіогу о! іке АУезІ-ІІкгаіпіап Каїіопаї КериЬІіс іп Іке Іаіе 1918 апсі Гігзі каїї о£ Іке 1919. АиШогз' Госиз із оп Іке з1а1е-Ьиікііп£ роїісу о! гериЬІіс’з £оуегптепі апсі рагііатепі, аз лл/еіі аз оп Іке сігата о£ Роїізк-Іікгаіпіап ^аг.
Рецензенти:
Юрій Киричук, Іван Патер
©Микола Литвин, Кім Науменко, 1995
І8ВМ 5-7707-7867-9
Слово ДО ЧИТАЧА
Україні, як відомо, судилося виникнути па перетині давніх шляхів між Заходом і Сходом — шляхів торговельних, переселенських, культурних. А тут ще обабіч одвічно неслабкі сусіди — скажімо Річ Посполита, Османська, Московська, Габсбурзька імперії. Отже, закономірно, що українське питання в міжнародних відносинах у цьому регіоні Європи завжди було на одному з чільних місць. Відтак — упродовж усього тисячоліття довкола наддніпрянських і прикарпатських земель постійно роздмухувалися збройні конфлікти, а наші предки, розділені, пошматовані, нерідко змушені були захищати чужі інтереси. Водночас численні історичні документи — від археологічних списів чи берестяних грамот до пізніших військових хронік — переконливо свідчать, що український народ ніколи не був агресивним, не розпочинав жодної війни. Це — мирний народ.
У XII — XIV ст. з європейських карт зникли Київська Русь, Галицько-Волинська держава. Непростий шлях виявився й у Запорізької Січі — козацької християнсько-демократичної республіки, яка під тиском військовий обставин і з волі Богдана Хмельницького добровільно перейшла під протекторат Московії. А вже через п’ять років, по смерті Богдана, почався процес постійного урізування прав автономії, в ході якого «вільні піддані» перетворювалися на «вічних підданих». Зокрема, так «замінили слово» в Москві — у документі, надісланому гетьманом Виговським. Був період, коли й Петро Перший хотів, і то негайно, скасувати автономію, але як хитрий політик він розумів, що цього просто так робити не можна. Та все ж з 1659 р. Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки в 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже в 1775 р. сумнозвісна
Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, — вона ділилася па губернії, що фактично означало включення Української держави до загальпоімперської системи.
Але до кайданів звикнути важко. І в 1820-х рр. гасло автономії України було висунуте декабристським Товариством об’єднаних слов’ян, а далі стало одним із основних програмних положень Ки-рило-Мефодіївського товариства (1845 — 1847) та політичних концепцій Михайла Драгоманова, Михайла Гру шевського, Володимира Випничепка, більшості політичних партій з Наддніпрянщини. Тезу політичної самостійності вперше висунув молодий галицький ради-кал-марксист 10ліан Бачинський (1870 — 1940) у книжці «Нкгаіпа іггісіепіа» (1895)1, а на Наддніпрянській Україні — Микола Міхнов-ський у брошурі «Самостійна Україна» (1900). На рубежі століть з’явились і статті І.Франка (зокрема «Поза межами можливого») па захист постулату політичної самостійності України2. Особливо популярним цей постулат став серед українських націонал-демократів Галичини.
А вже у роки Першої світової війни за реалізацію вільнодумних ідей активно борються діячі Союзу визволення України, українські посли до австрійського парламенту, формування січових стрільців па Прикарпатті і Наддніпрянщині. Нарешті, після краху Російської і Австро-Угорської імперій починається повий етап становлення української державності — проголошується Українська Народна Республіка (УНР) і Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Однак упродовж десятиліть офіційна історіографія намагалася зобразити утворення УНР і ЗУНР як явища українського буржуазного націоналізму, плід Заходу або ж виключно місцевої маріонеткової буржуазії.
Від людей приховувалася правда про обставини виникнення ЗУНР, перебіг тих подій, зокрема про те, що 1 листопада 1918 р. у Львові Українська Національна Рада законно перебрала владу від австрійського уряду. І в тому загальноєвропейському процесі, коли
1 Україна не возз’єднана (італ.)
2 Грицак Я. «. . . Дух, що тіло рве до бою . . .»: Спроба політичного портрета Івана Франка. Львів, 1990. С 164; Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Мюнхен, 1973. С. 182-183.
незалежність здобули такі держави, як Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія, цілком закономірним було відродження української державності. Об’єднання ЗУНР і УНР в Українську соборну самостійну державу стало подією загальносвітового значення.
Наприкінці 1918 р. видатний український історик і громадський діяч Михайло Грушевський у статті «Україна окремішна» ще раз затаврував чергову спробу Москви до насильницького «федерування» розваленої імперії: «...Десятки літ федералізм був найстрашнішим жупелом і російського уряду, і великоросійської інтелігенції. І той і ся зжилися ідеями централізму й унітарної держави, що в федералізмі бачили розділ держави, кінець державного зв’язку. Спеціалісти від державного права наводили 101 аргумент на те, що Росія не може бути перебудована па федеральну державу. Економісти й політики лемантували про те, що вилучення України в федеративну одиницю відріже Росію від Чорного моря, від заліза і угля, та приведе Великоросію до загибелі. Цілими десятиліттями українцям та іншим представникам недержавних народів Росії приходи лось напружувати всі ресурси своєї красномовності, доводячи, що федерація не є розрив державного зв’язку, що перетворення певних областей в державні одиниці завдяки федеральним зв’язкам не розриває ні економічних зв’язків, ні торговельних комунікацій, що відокремлення України в федеративну одиницю само по собі не перерве довозу сировини з півдня на північ, не перерве комунікацій півночі з Чорним морем, і так далі. Але ці аргументи, приклади з життя федерацій не могли перекопати централістично настроєні круги... Коли ж Великоросія відмовила українцям і в автономії, а федеруватись не хотіла, то з цього українцям був один вихід — піти дорогою окремішпості. І це сталося...
Далі, не може бути й мови про якийсь обов’язок для українців федерування неодмінно в рамках колишньої Російської держави, або, кажучи старою термінологією, — у всеросійському масштабі. Всеросійська збиранина областей «від молдаванина і до фінна», від Пруту до Камчатки, зав’язана старим російським режимом, відійшла в область історії й ніхто не має обов’язку її привертати до життя. Механічні зв’язки й примус, сотворений російським штиком і утримуваний російським жандармом і поліцаєм, Богу дякувати, нарешті трісли. Розпалася «тюрма народів», всеросійська бастілія, і нема чого переводити, хоч би й у нових, федеративних формах той
старий примус спільного співжиття для областей і народів на тій підставі, що їх колись разом заслано до цієї в’язниці й тримано під одним ключем...
Ми мріємо про федерацію світову. Всеросійська федерація для нас не є чимось особливо цінним. Разом з усіма соціалістами світу ми хочемо федерації всесвітньої»1.
На жаль, відроджена у 1917 р. Українська держава проіснувала недовго. Рада Народних Комісарів Радянської Росії, яка спершу підписала мирний договір із УНР, а згодом, коли змінилися політичні обставини і стало очевидним, що Україна має серйозні наміри щодо відродження своєї державності, оголосила ультиматум Центральній Раді і розв’язала інтервенцію проти УНР. Цього не приховував один із провідних діячів РКП(б) Леоп Троцький, який на Надзвичайному з’їзді Рад у листопаді 1918 р. відверто заявив, що завдання Червоної Армії — «скористатися моментом, коли німецькі війська залишають Україну, а війська Антанти ще не встигнуть прийти, і в цей час заволодіти Україною». Отоді у Харкові був створений більшовицький уряд, який, спираючись на зденаціоналізоване населення міст східного регіону України та здеморалізованих солдатів російських військових частин, оголосив себе радянським урядом ще однієї Української Народної Республіки (згодом — УСРР). З Орла на територію УНР були введені червопоармійські частини. Так розпочалася збройна інтервенція проти Української республіки, яка коштувала великих жертв українському народові. Якщо всього у кривавому вирі громадянської війни загинуло близько 5 мли. громадян, то кожен третій був з України... На зміну демократичному правлінню прийшла диктатура пролетаріату, який, до речі, становив тоді не більше десяти відсотків населення Російської держави.
А зараз, шановний читачу, спільно прегорнемо сторінки героїчного й трагічного літопису відродження української державності па західноукраїнських землях. Перші кроки па шляху пізнання історичної правди про ЗУНР зробили самі учасники Визвольних змагань. Особливу цінність мають спогади та історичні розвідки Михайла Грушевського «На порозі нової України» (Т. 1-3. Київ, 1917),
1 Грушевський М. Україна окремішна // Літературно-науковий вісник. 1919. Т. 73. С.10-19.
Володимира Випничепка «Відродження нації» (Т. 1-3. Київ;Львів, 1920), «Заповіт борцям за визволення» (Київ, 1991), «Щоденник. 1911-1920» (Т. 1-2. Нью-Йорк, 1980), Павла Скоропадського «Спомини» (Київ, 1992), Костя Левицького «Історія політичної думки галицьких українців в 1848-1914» (Львів, 1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни 1914-1918» (Львів,1928), «Великий зрив» (Львів,1931), Дмитра Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле» (Ч. 1-2. Львів, 1923), «Історія України 1917-1923» (Т. 1-2.Ужгород, 1923-1930), Олександра Лото-цького «Сторінки минулого» (Т.З. Варшава, 1920), Осипа Назару-ка «Рік на Великій Україні» (Відень, 1920), «Галицька делегація в Ризі» (Львів, 1930), Миколи Чубатого «Державний лад на західній області Української Народної Республіки» (Львів, 1921), Осипа Думіпа «Історія легіону УСС 1914-1918» (Львів, 1936), Антона Чар-нецького «Спомини мого життя» (Лондон, 1964), Євгена Бородієви-ча «У чотирикутнику смерті» (Львів, 1931), Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції» (Прага, 1929), Зепона Стефаніва «Коротка історія українського війська» (Т. 1-3. Львів, 1937), Володимира Галапа «Батерія^смерті» (Нью-Йорк, 1968), Павла Христюка «Українська революція» (Т.1-3. Відень, 1921-1922), Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.» (Львів, 1931), Омеляна Поповича «Відродження Буковини» (Львів, 1933), Івана Крип’якевича, Богдана Гпатевича «Історія українського війська» (Львів, 1937), Михайла Гуцуляка «Перший листопад 1918 року па західних землях України» (Нью-Йорк; Ванкувер, 1973), Андрія Чайковського «Чорні рядки» (Львів, 1928), Михайла Омеляповича-Павленка «Українсько-польська війна 1918-1919 рр.» (Прага, 1929), Степана Шухевича «Спомини з УГА 1918-1920» (Львів,1929), Ісаа-ка Мазепи «З історії української революції» (Прага, 1930), «Україна в огні й бурі революції 1917-1921» (Ч. 1-3, 1950-1951), Антона Кравса «За українську справу» (Львів, 1937), Олекси Левицького «Галицька армія на Великій Україні» (Відень, 1921), Никифора Гірняка «Останній акт Української Галицької армії» (Нью-Йорк, 1958), Михайла Лозинського «Галичина у рр. 1918-1920» (Відень, 1922), Івана Максимчука «Кожухів» (Львів, 1930), Дмитра Паліїва «Листопадова революція» (Львів, 1929), Миколи Капустянського «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.» (Кн. 1-2.Львів, 1921-1922), Матвія Стахіва «Західна Україна: Нарис історії дер
жавного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр.» (Т.1-4. Скрептоп, 1959-1960), Сидора Ярославина «Визвольна боротьба па західно-українських землях 1918-1923 рр.» (Філадельфія, 1956), Василя Кучабського «Біе ^Уезіикгаіпе іт Катр-(е тії Роїеп ипсі бет ВоІзсЬеи'ізтиз іп беп РаЬгеп 1918-1923» (Вег-Ііп, 1934).
Цим драматичним подіям присвячені також документальні збірники: «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (Нью-Йорк, 1983), «Українська Галицька Армія. Матеріали до історії» (Т.1-5. Вінніпег, 1958-1970), «За волю України» (Нью-Йорк, 1967), «Євген Коновалець і його доба» (Мюнхен, 1974), «Денник Начальної Команди Галицької Армії» (Нью-Йорк, 1974), «Нкгаіпе апсі Ро-Іапб іп Боситепіз 1918-1922» (НипсЬас Т., есі. Уоі. 1-2, Ие\у Уогк; Рагіз; Зібпеу; Тогопіо, 1983).
Долаючи опір ідеологічних установ тоталітарної системи в Україні тему намагались розробляти науковці Олександр Карпенко, Юрій Сливка, Степан Макарчук, Володимир Гордієнко, Сергій Ли-лик, Богдан Якимович, Ярослав Лялька, Борис Тищик, Олександр Вівчаренко, Олександр Павлюк та іп.1 Проблеми українсько-польської війни 1918-1919 рр. порушували й автори цього дослідження в книзі «Історія галицького стрілецтва» (Львів, 1990; друге вид. 1991). І все ж багатогранна дослідницька робота тільки починається, оскільки лише нині стають доступними унікальні документи із архівосховищ Києва, Львова, Москви, Праги, Варшави, Риму. Пропонована розвідка фактично є першою монографічною спробою роз
1 Карпенко О. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р. // 3 історії західноукраїнських земель. Київ, 1957. С.59-60; Сливка Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. Київ, 1973; Макарчук С. Республіка, що обрала поразку //Вільна Україна. 1989.22,24 січ.; Гордієнко В. Листопад. Сходження на Голгофу // Літопис Червоної Калини. 1991.№ 1-3; Лилик С. ЗУНР: біла пляма в історії України //Пост імені Ярослава Галана. Львів,1990. Кн.24.С.178-206; Лялька Я., Науменко К. Західно-Українська Народна Республіка //За вільну Україну.1990.1лист.; Якимович Б. Западно-Украинская Народная Республика : мифьі, история и значение //Високий замок.1991.31 окт. Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. Коломия,1993; Павлюк О. Дипломатія злуки. До питання про об’єднання УНР і ЗУНР//Всесвіт.1992. №1-2. С.176-178. Його ж. Від злуки — до розриву: Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 р. // Наука і суспільство. 1994. № 4-6,7-8.
крити історію демократичного державотворення ЗУНР, трагедію українсько-польської війни.
Взятися за перо спонукали ще й польські колеги-історики, які в останні роки значно об’єктивніше, ніж раніше, почали висвітлювати процес відродження польської й української державності у 1918-1920 рр.2 Але, зрозуміло, не зі всіма аргументами (щодо східних кордонів II Речі Посполитої, гуманності ведення бойових дій легіоністів та іп.) автори цього дослідження погоджуються. А тому у пропонованій книзі чимало уваги відведено переговорам між воюючими сторонами, аналізу позицій «режисерів» із Парижа й Москви, національній політиці уряду ЗУНР, соборницьким процесам в УНР і ЗУНР.
І останнє. Рукопис в основному завершено в серпні 1991 р., але через фінансову скруту видавців він більше чотирьох років чекав друку. Отож виходом цієї книги ми насамперед завдячуємо спонсорам, а також колегам з Інституту українознавства Національної Академії Наук України.
2 ЩЬкоу/зкі Т. ІЛсгаігізкі гисЬ XV Оаііср \УзсЬодпіе]. 1912-1923. 5¥аг5ха\уа, 1985; Кохіохузкі М. Мірдху 8апет а ХЬгисхет: ^аікі о Ьхуоху і Оаііс]^ 5¥зсЬодпі ц 1918-1919. Кгакоху, 1990; Копіесхпу X. ХУаІкі роїзко-икгаігізкіе XV Ргхетузіи і окоіісу. ЬІ8Іорад-§гидхіегі 1918. Ргхетузі, 1993; Кіітескі М. \Уо]’па роїзко-икгаііізка 1918-1919 г. // ХУо]зко і хуусЬохуапіе. 1993. N 5. 8. 43-46; N 6 8.36-39; ІЬідет. Роїзко-икгаігізкі копПік! хуо)8кохуу о Оаііс]^ У/зсЬодпц. 1918-1919 г. // Акс]а «А¥І8Іа» па Не зСозипкоху роїзко-икгаігізкісЬ XV XX XVІеки. Маіегіаіу х зез]і паикохуе] 12-14. VI. 1992. Зхсхесіп, 1994. 8.29-37; Коко Е. Ргхесі Кузкіті ргеїітпагціпі. X с^xіе^6xV зіапохуізка икгаігісоху §а1ісу]зкісЬ XV 1920 г. // Роїасу о икгаігісасЬ, икгаігісу о РоїакасЬ. Маїегіаіу х зезі] паикохуе] ро<1 гедакс]^ Тадеизха 8іе§пега. Одагізк, 1993. 8. 118-138; 8хту(кохузка В. Зіозипек гх^ди ХасЬодпіо-икгаігізкіе] КериЬІікі Ьидохуе] до Рагізіхуа Роїзкіе^о і ро1ак6xV па род5^аxVІе ргазу ойс]а1пе] 1е§о гх^ди// Роїасу о икгаігісасії, Окгатсу о РоїакасЬ. 8. 139-145; Ьи-котзкі О., Рагіасх С., Роїак В. У/ора роїзко-икгаіпзка 1918-1919: Вхіаіапіа Ьо-^оxVе — азрекіу роїііусхпе — каїепдагіит. Ко5xа1іп-^Vаг5xаxVа, 1994; Ьеіпхуапд А. ОЬгопа ^xVоxVа XV Іізіорадхіе 1918 гоки // Косхпік ^xVоxV8кі 1993-1994. У/агзхахуа, 1995. 8. 37-57; Іа§ода М. ^аікі о од зіусхпіа до кxVІе^піа 1919 гоки // У/о]-8коxVу Ргхе§Цд Нізіогусхпу. 1995. N 1-2. 8. 184-200.
Пщвалини української державності
Встала Новий 1917 рік російський царат і комапду-
нація ваиня понівеченої армії зустріли у етапі справж-
вільна пьої агонії.
Прифронтові білоруські болота, подільські поля, прикарпатські ліси були всіяні півтора мільйонами трупів російських вояк, ще чотири мільйони поранених стікали кров’ю у госпітальних бараках, два мільйони перебували в полоні. Справжнє сум’яття верхів викликало вбивство у грудні 1916 р. Григорія Рас-путіна — фаворита цариці Олександри і чи не найголовнішого фінансового розпорядника сімейства Романових.
У самому ж Пітері в ті морозні дні поневірялися двісті тисяч солдатів запасних частин, яких мали відправити па фронт. Жили вони одним життям (з його бідами й надіями) із столичним населенням і тому легко підпадали під вплив різних політичних партій. Трапилось так, що з 23 лютого снігові заметілі паралізували роботу пекарень і в магазинах забракло хліба. Застрайкували робітники, їх підтримали солдати, па вулицях почалася стрілянина. 27 лютого до повстанців приєднався Волинський полк, більшість у якому становили українці. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпуск лась. 1 березня 49-річний імператор Микола II під тиском думських діячів у штабному вагоні у Пскові зрікся влади за себе і хворого па кір і гемофілію сипа. Відмовився від престолу і брат Михайло.
У країні встановилося двовладдя. З березня було сформовано Тимчасовий уряд па чолі з князем Львовим. Його опорними пунктами па місцях ставали громадські комітети, до складу яких входили недавні члени міських дум, фабриканти, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, селянські Ради. До керівництва більшістю Рад прийшли соціалістичні партії — соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Вони відстоювали ту точку зору, що після
перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати шлях «чисто» капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня продуктивних сил. Серед них лише більшовики на чолі з В.Леніним, відкинувши цей, до речі, марксівський постулат, доводили необхідність негайного, революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції. Прогнози, як відомо, утопічні.
Крах монархії активізував національні сили України. Відбулося становлення нових українських політичних партій і угрупувань — соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилася «Просвіта».
Консолідувати національні сили взялась Центральна Рада — широкопредставницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го ) березня у Києві із представників українських соціалістичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, багаторічного голову Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, автора численних праць з історії та культури України1.
Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації... Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженпої; національної енергії... Сюди збігались усі жалі, усі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування»2. У перші ж дні Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціальних і етнічних конфліктів. Прагнучи позбавитись віковічної опіки «старшого брата», Центральна Рада в першу чергу домагалася широкої автономії України.
Цікаво, що вже у перші дні свого головування М.Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О.Ке-
1 Грушевський М. Мої спомини // Київ. 1988. №8. С. 130-131; Киев-ская мьісль. 1917. 4 марта.
2 Винниченко В. Відродження нації. Київ-Відень, 1920. 4.1. С.80.
М. Грушевський
В. Винниченко
Дума про Україну...
Січовики слухають кобзаря. Київ, 1918 р.
ренського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців1.
Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27-28 березня у Києві. ЗО березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А.Лотоцького, М.Корчинсь-кого, М.Славінського та іп., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської Ради, яка одразу ж виклала домагання прикарпатців: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців2. Зау1 важимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра і тисячі «неблагопадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі і сибірські табори, трудові команди.
. 1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян па підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів майоріли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січові стрільці, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»3. Такі ж вимоги висувалися па українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, організованих Українськими Національними Радами.
Вона була така чудова Ота сімнадцята весна!.. Дріжали тюрми і окови, Вставала нація вільна... •
1 Діло. 1917. 26 квіт.
2 Діло. 1917. 26 квіт.
3 Діло. 1917. 5 трав.
Прогули дні неволі, гнету, Кругом нове життя цвіло І минув день воскресний, третий... Будилось місто і село...
Писав про той час галичанин Федір Невестюк.
Для підтвердження своїх повноважень 7-8 квітня Центральна Рада скликала Український національний конгрес, на який прибули півтори тисячі делегатів і гостей від губерній України, а також Криму, Холмщини, Кубані, Москви і Петрограда. Конгрес ще раз підтвердив вимогу падання національно-територіальної автономії Україні, виступив за негайне звільнення з таборів галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду українським парламентом. Її головою більшістю голосів знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергія Єфремова і Володимира Виппичепка. Ідеї цього широко-представницького зібрання підтримали військові віча у Тернополі та Коломиї, Чорноморська Українська громада у Севастополі, всеукраїнський селянський, педагогічний і військові з’їзди1.
Розмах національного руху набрав такої сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Універсал, у якому заявила, що здійснюватиме автономію України усупереч волі Тимчасового уряду2. У ці ж літні дні в Києві засіювано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, який опікувався земляками-військовополопепими і біженцями. Саме із них через кілька місяців було сформовано курінь Січових Стрільців, який очолив колишній старшина австрійської армії 27-річпий Євген Коповалець. До речі, Михайло Грушевський із неприхованою симпатією ставився до своїх земляків-січовиків, і не випадково курінь здійснював охорону його київської резиденції та поїзда.
Одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України», у якій сповістив про «криваві події» у російській столиці і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком, очолюваний В.Леніним, визнавався лише як уряд центральних районів Росії.
1 Наше життя. 1917. 24 берез.; Нова Рада. 1917. 7, 8, 9, 11 квіт.; Вільне слово. 1917. 5 трав.; Громадська думка. 1917. 31 трав.; Діло. 1917. 17 трав.
2 Винниченко В. Відродження нації. Ч.І С.219-222.
III Універсал від 7(20) листопада 1917 р. підбив підсумки початкового етапу формування української державності і проголосив утворення незалежної Української Народної Республіки. Встановлювалися кордони республіки, скасовувалась приватна власність на землю і смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови. Центральна Рада звернулась до народів недавньої Російської імперії творити соціалістичні республіки1. Водночас самостійність дала можливість молодим українським дипломатам підписати у Бресті мирну угоду з Німеччиною та її союзниками.
Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва — теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський Рад-парком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915-1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 — сортового металу, 81 — олова, 90 — срібла, близько 75 — чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову па початку 1919 р. категорично заявити: «Вьі знаєте, что спасенне всей революции — не только российской, но и международной — находится в руках Украиньї?». У тому’ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л.Троцький: «Помийте также, что так или ипаче, а нам необходимо возвратить Украйну России. Без Украиньї нет России. Без украинского угля, же-леза, рудьі, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не мо-жет, опа задохнется, а с ней и советская власть и мьі с вами...»2.
Як бачимо, наприкінці 1917 — початку 1918 рр. політична напруга па Україні дійшла до критичної відмітки, розпочиналась громадянська війна.
Уже 4(17) грудня голова Радпаркому В.Ленін і народний комі
1 Винниченко В.К. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. II. С.74-80.
2 Див.: Романчук О. Ультиматум: Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РСФСР і Центральною Радою. К., 1990. С.9, 56-57.
сар закордонних справ Радянської Росії Л.Троцькнй повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:
«1) Обязуется ли Рада отказаться от попьіток дезоргапизации общего фропта?
2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего пикаких войсковьіх частей, направля-ющихся на Дон, па Урал или в другие места?
3) Обязуется ли Рада оказьівать содействие революционньїм войскам в деле их борьбьі с контрреволюциоппьім кадетско-каледин-ским восстанием?
4) Обязуется ли Рада прекратить все попьітки разоруження со-ветских полков п рабочей краспой гвардии па Украине и возвратить пемедлеппо оружие тем, у кого опо бьіло отпято?
В случае пеполучепия удовлетворительного ответа па зти во-просьі в течение срока — сорока восьми часов, Совет Народньїх Ко-миссаров будет считать Раду в состояпии открьітой войпьі против Советской власти в России и па Украине»1.
Цей ультиматум ставив Українську Народну Республіку в повну залежність від Раднаркому, а головне — позбавляв можливості діяти самостійно. Всеукраїнський з’їзд Рад відповів 6(19) грудня слушною відмовою викопати умови цього підступного ультиматуму2. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків. Відтак IV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив самостійність УНР3.
Тоді російський Радпарком вирішив силою зброї навести «революційний порядок» і па Наддніпрянщині. Проти УНР із півночі було перекинуто 30-тисячпе військове групування на чолі з В.Анто-новим-Овсієпком, О.Єгоровим, Р.Берзіним, Г.Кудинським і М.Му-равйовим. У його складі діяло і кілька українських частин па чолі з 10.Коцюбинським і Ю.Лапчинським. Наприкінці грудня червопо-армійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Однак бої продовжувались, особливо в районі Бахмача-Копотопа. Вночі 28 січня з Києва було надіслано на фронт останні відділи, які мали зупинити ворога на підступах до столиці. Переважно це були юнаки Військової Школи і студенти гімназії, які утворили Помічний курінь студентів Сі-
1 Декрети Советской Власти. Т.1. М., 1957.С.178-180.
2 Нова громада. 1917. 8 грудня.
3 Опублікований у львівському «Ділі» 3 лютого 1918 р.
нових Стрільців — майже 300 чоловік під командуванням сотника Омельчепка. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерівними.
Юний Павло Тичина відгукнувся па похорон українських бійців поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у київській газеті «Нова Рада»:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців, Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти т/ світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край.
27 січня на підтримку наступаючим більшовицьким військам виступили робітники київського «Арсеналу». Лише уранці 4 лютого полкам Вільного Козацтва і Гордіївському, а також Січовим Стрільцям Є.Коповальця вдалось приборкати виступ опозиції.
Та па цьому трагедія не закінчилася. 8-9 лютого червоиоармій-ці, обстрілявши з гармат центральні квартали міста, увірвалися до Києва. «Визволителі» з невиправданою жорстокістю почали наводити «революційний порядок», викопуючи наказ М.Муравйова від 4 лютого: «...Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». У місті почалися масові арешти і розстріли, часто — без слідства і доказів вини. Загинуло до 6 тис. чоловік, а серед них і сімдесятирічний митрополит Київський і Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подій Федір Дуд
ко згодом занотує: «...Вулиці були вкриті трупами. І тільки трохи пізніше «ворогів комунізму» вже відвозили до Мар’їпського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, і розстрілювали. Тих кілька тисяч трупів більшовики ледь присипали землею — і ще довго по втечі катів трупний сморід млосно висів над цілим Печерськом. Мар’їпський парк — один з найгарніших у Києві — став величезною братською могилою невинних жертв печува-пої в історії людства більшовицької катівні»1.
Попереду українську землю і тридцятимільйонний народ чекали нові випробування. У березні німецько-австрійські війська розпочали повий похід па Україну. Відтак па захід пішли ешелони з хлібом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу і деяку прохолоду у ставленні до Центральної Ради, з мовчазної згоди якої почалася фактично нова окупація. Населення розчарувалося у її демократичних формах правління, які у тій ситуації були передчасними. Немалий загал українства прагнув сильної виконавчої влади. Виразником цих прагнень стала Українська Народна Громада па чолі з генералом Павлом Скоропадським — командиром 1-го Українського корпусу і отаманом Вільного Козацтва України. Його підтримали лідери Партії українських хліборобів-дсмократів брати В. і С.Шемети, М.Міхповський і В.Липипський. Прийнятною формою правління у цей критичний час, па їх погляд, було гетьманство.
29 квітня 1918 р. у Києві зібрався з’їзд Союзу хліборобів-влас-ників, па який прибули делегати з усіх губерній України. Того ж дня його учасники одностайно обрали гетьманом України генерала Скоропадського і проголосили утворення Української держави. Центральна Рада та її інституції були розпущені2.
Вже па другий день гетьман запропонував командирам корпусу Січових Стрільців Є.Коповальцю і А.Мельнику визнати нову владу і перейти до неї па службу на вельми вигідних умовах. Але рішення про цей союз Стрілецька рада відхилила3. Січовики були роззброєні і розбрелися по всій Наддніпрянщині.
1 Дудко Ф. З большевицького Києва до Києва українського. Спогад про мурайовські часи // Календар Червоної Калини. 1938. С.54-65.
2 Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі Конституції України. Київ, 1992. С.82-88.
3 Скоропадський П. Спомини. С.110.
П. Скоропадський
Є. Коновалець
Гарматники полку Січових Стрільців у Києві. Квітень 1918 р.
Голод, хлібні ревізії, терор чорносотенців спричинили численні селянські виступи. Зокрема, грізну силу становив 10-тисячний загін 29-річпого анархіста Нестора Махна (після громадянської війни проживав у Польщі (м.Торупь) і Франції, помер 1934 р.). Успішно вів партизанську боротьбу проти інтервентів 22-річпий прапорщик російської армії Юрій Тютюнник. Активізували діяльність українські самостійники, більшовики. У відповідь гетьман пішов па деякі поступки українській суспільності і відкрив українські банки, зареєстрував Українську Православну Автокефальну Церкву, заснував Український театр драми, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську Академію Наук.
Але як тільки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про ліквідацію самостійності Української держави і проголошення її федерації з Росією, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний корпус Січових Стрільців. 14 грудня гетьман зрікся влади і виїхав до Німеччини. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд до Києва Директорії па чолі з
Революційний вир захопив і Карпатський край. Національний рух особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки і Ук
раїнської Республіки Рад.
1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого па промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжопадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній «революційний губернатор Східної Галичини» Дмитро Дорошенко (1882-1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів, висловивши надію, що «незадовго матиме Львів спромогу зноситись сво-бідніше з Києвом»1.
Через кілька днів у львівському часописі «Українське слово» з’явився привітальний вірш-звернення Олександра Колесси до Великої України:
1 Українське слово. 1918. 2,4 січ.
В.Винпиченком.
Напередодні вибуху
Ти сходеш вже огниста наша зоре!
Ти недосяжна і велика мріє,
Ти здійснена всіх поколінь надіє, Що їх ратай в могилах переоре...
Гей! В Києві ревуть і дзвони і гармати!
Мов полки прадідів воскресли з-під могил І молодих, нових набрали сил, Щоби ще раз за Тебе умирати!
На щоглах кораблів стяги жовто-блакитні
І моряЧорного шумлять Тобі поклін. Заграли радісно Кубань і синій Дон, Пороги гомонять Тобі пісні привітні.
Тобі й Бескидові вклоняються вершини, Хвалу Тобі гудуть і Прута водопади, І тужно шепотять над Тисою левади, І Волині хрусіпальних вод долини.
Ти чуєш клич трембіти зЧорногори?
Ти чуєш зойк конання з-за Карпат?
Ти знаєш Галича журбу велику й горе?
Чи знаєш, як за братом тужить рідний брат?
Прийми ж поклін і від землі Данила!
Скріпи склепіння Твойого хорому, Простри над людом волі тихі крила І йди назустріч сонцю золотому!..1
А вже у піч з 8 па 9 лютого дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданного миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові, Тернополі, Чернівцях.
На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени «Сокола» з городоцького передмістя... З балкону «Просвіти» їх привітав посол Кость Левицький (1859-1941), зазначивши, «що
1 Колесса О. Україні // Українське слово. 1918. 6 січ.
саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну». Відтак громовицею пронеслись здравиці па честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало «Вже воскресла Україна...» і похід рушив вулицею Коперпика, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисепка (нині площа Шаш-кевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лопгин Цегельський:
— Се не случай, що паша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію...
— Слава!.. — виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян.
Після відспіваний «Вже воскресла Україна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мітинг закінчивсь1. Але політичні дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свіже число «Українського слова», у якому посол закликав «стрясти із себе апатію зневіри» і «підняти національний дух». Наприкінці тексту — велика біла пляма: значну частину статті конфіскувала цісарська цензура2.
Через день, 12 лютого, у залі «Української бесіди» відбулось зібрання української громадськості, яке обговорило «становище українців м.Львова до миру з Україною», а також схвалило «заклю-чеїшя миру між Україною й осередпими державами» і повернення «многостраждальпої холмської землі і Підляшшя» до «матірного краю — України». Закінчились урочистості прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозииський:
«Збори Українців міста Львова засилають свій гарячий привіт і глибоку подяку Українській Центральній Раді, Українській Раді Народних Міністрів та Українській Мировій Делегації за заключе-пє мира, що ставить Україну в ряд держав культурного світа»3.
Активність українців усерйоз занепокоїла польські шовіністичні кола, галицькі газети заполонили «протести» польської академічної молоді, філософів, політиків. Зокрема, 13 лютого у середовищі польських професорів, доцентів Львівського університету народи
1 Українське слово. 1918. 12 лют.
2 Українське слово. 1918. 10 лют.
3 Українське слово. 1918. 14 лют.
лась цинічна резолюція: «Берестсйский договір противиться пепе-редавпеним правам поляків і їх пайсвятійшим почуванням. Кривавий біль і жаль переймає польські серця до глибини. Берестейський договір парушуе східні границі польського конгресового королівства... Берестейський договір представляється насильством... Се повий розбір Польщі»1. Пішли у хід і кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулиці підступно побили дружину відомого адвоката і чета-ря УСС Стефапію Новаковську. Цей факт український часопис підсумував так: «Полилася перша кров па доказ, що поляки хочуть з нами від тепер жити в згоді. Поляки дали незбитий доказ, як вони розуміють відношене до нас та чого від пас хочуть»2. У відповідь українські професори і доценти Університету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якій грунтовно доводилась праукраїпськість Підляшшя і Холмщипп3. Ідеї договору схвалив і митрополит Аид-рей Шептицький4.
На підтримку дій уряду УНР 3 березня повсюди відбулись «свята миру і державності». Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. чоловік), Дрогобичі (50 тис.) Бібрці (20 тис.), Хи-рові (15 тис.), Сяпоку (14 тис.), Старому Самборі (10 тис.), Белзі (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаєві (10 тис.), Яворові (20 тис.), Журавпо (15 тис.), Ходорові (20 тис.), Щирці (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтаицях (7 тис.), Устріках Долішніх (10 тис.), Любачові (12 тис.), Раві-Руській (15 тис.), Жовкві (10 тис.), Тернополі (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чорткові (ЗО тис.), Підгайцях (12 тис.), Коломиї (32 тис.), Солотвипо (8 тис.), Калуші (ЗО тис.), Городеиці (10 тис.), Товмачі (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У містах і селах було відправлено святкові богослужеппя, пройшли стрілецько-сокільські походи, прийнято і надіслано привітальні телеграми Українській Центральній Раді, особисто М. Грушевському5.
У цей день поетеса Уляпа Кравченко написала «Молитву»:
1 Українське слово. 1918. 16,27 лют. Детальніше див.: Ріо(г5Л¥ап-сіусх. 5о\уіє(-Ро1І5іі КеІаНопз, 1917 — 1921. СатЬгід^е, 1969.
2 Українське слово. 1918. 19 лют.
3 Українське слово. 1918. 27 лют.
4 Діло. 1918. З берез.
5 Українське слово. 1918. 8,10, 12-21, 23 берез.; Діло. 1918. 5, 7-9, 13 берез.
Держи, хорони нас, Великий, Єдиний, З низу сліз і крові, благаєм Тебе!
Ти всякої днини своєї Вкраїни Є захист. Святися нам Ім'я Твоє.
На діло ми сміло будемо ставати На труди іу груди нам силу подай, А труд наш початий дасть успіх багатий Як Ти з нами будеш в борбі за наш край!
Ми щирі у мирі, у руки ласкаві. Тобі все здаємо у сей грізний час! Не дай нас неславі у руки лукаві, У хвилю рішучу лиш Ти будь при нас.
Спільність устремлінь всіх українців до державного самовираження і єднання засвідчив також імпровізований мітинг, що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір’я у місті зупинився ешелон військовополонених наддіїіпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України направлявся із Фрайбурга до Володн-мира-Волипського. Козацтво привітав посол Л.Цегельський, побажавши куреню «успіхів і щастя у вірній службі Українській Центральній Раді». У відповідь виступили: курінний Ганджа, сотник Сергієвський, рядовики Балицькнй і Славпнський. На превеликий сором галичан зустріч була затьмарена злісним інцидентом польські залізничники підступно поздирали із вагонів синьо-жовті прапорці і великий малиновий прапор із гербом України і синьо-жовтими стяжками з написами «Вже воскресла Україна і слава і воля»1.
Водночас галицькі часописи із сумом писали про злодіяння му-равйовців у столиці. Зокрема, 9 березня «Українське слово» у репортажі «Масові розстріли у Києві» інформувало: «Жертвою боль-шевицьких самосудів впало 5000 українців цивільних і офіцерів, 300 офіцерів російських і інших народностей. Большевики не дарували життя нікому, від кого бодай трохи заносило «буржуазією»...». Такі повідомлення гасили пробільшовицькі настрої бідноти, носіями яких ставали тисячі галичан-військовополопених із Росії.
Українське слово. 1918. 8 берез.
25 березня у Львові, в залі Музичного інституту імені Лисенка, відбувся з’їзд українських нотаблів — спільне зібрання 500 представників українських партій. Серед гостей був представник УНР генерал Ко лейко. Делегати насамперед привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки, а також ухвалили резолюцію із такими вимогами: «з українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надання національним меншостям па цій території повного забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправності; припинення насильницької колонізації Холмщини; злука всіх національних сил»1. Як бачимо, з’їзд взяв курс на відновлення у краї української державності, створення засад демократичного суспільства.
Реалізуючи ці плани, Українська парламентська репрезентація домагалась від уряду відмови від будь-якого утиску «правподержав-пого становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупки на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщнні і Підляшші. Для консолідації і зміцнення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з’їзди «Рідної школи», Союзу українок, які висловились за активізацію громадської діяльності українського учительства і жіноцтва. Почали відроджуватись товариства «Сільський господар» і «Пласт». Масово приймались протестаційпі листи і декларації українського населення до цісаря.
У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачів, Золочів, Яворів, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаїв, Тернопіль, Теребовлю, Заліщики, Ярослав, Копичинці, Збараж, Товмач, Долину, Болехів, Снятин, Печеніжип, Коломию та інші населені пункти. Учасники віч та мітингів вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Брестського мирного договору. Ці вимоги підтримало також українське населення Відня. Ще радикаль-
Українське слово. 1918. 27 берез.
пішу резолюцію ухвалило двотисячие повітове віче 7 жовтня у Сколе, висловивши «привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель»1.
Галичани пильно слідкували за подіями па Великій Україні, з озпайомлювальпими місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі2. Особливо плідними були їх зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині.
Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Народився він 1872 р. у славному Чигирині. Після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, членом партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Брпстоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому асистував Григорій Косинка (1899-1934) — талановитий поет і прозаїк, добрий танцюрист славнозвісного «кеквоку»3.
Через кілька місяців А.Яковліва змінив (до червня 1919 р.) Вячеслав Липипський — відомий історик і політик. Народився він 5 квітня 1882 р. у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича — дідича. Його рід походив із Мазовії і переселився па Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, астрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку па Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Став ідеологом українського монархізму, виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липипського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Бадег біля Грацу, де він з допомогою братів купив невеликий будинок, і де після затяжного
1 Українське слово. 1918. 21, 22, 24, 26-28 верес., 4, 5, 10, 15, 20 жовт.; ЦДІА України у Львові. Ф. 146, оп. 4, спр. 5193, арк. 140.
2 Цегельський Л. Вражіння з України // Українське слово. 1918. 7, 10, 14, 21 лип.
3 Вістник політики, літератури і життя. 1918. 5 трав. № 201; Календар Червоної Калини 1939. Львів, 1938. С. 41-42.
грипу і серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Під час своєї хвороби Липипський боявся, що його можуть у етапі каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рідному селі’.
Та повернемось до передодня революційного вибуху.
4 жовтня сеймовий посол Семен Вітик (1876-1934) вніс до палати послів таку заяву:
«Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між сла-в’япськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотій літ до-свідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських прави-тельств і бути ограблепим з своєї самостійності па цілі століття так само з боку польського як і російського правительства.
Тому домагаємося права самоозначенпя також для українського народу. На основі права самоозначенпя жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупації українських областей, як наслідок берестейського мирного договору була знесена... Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщипи, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остапе независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав...».
Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував.
В унісон цим словам прозвучав і голос Наддніпрянщини — «Заява Українського Національного Союзу про внутрішнє і міжнародне становище України» за підписом В.Винпичеііка і П.Дідушка: «...Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучене в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, як-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщипи, Підляшшя, частини Бесарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Допщини, Чорпоморії, Кубані...»1 2.
1 Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. С. 139-162.
2 Українське слово. 1918. 18 жовт.
За злуку боролися й буковинці. 13 жовтня у Чернівцях зібралися представники українських партій і посли, які вже категорично зажадали: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати свою долю... Від Карпат по Чорне море межують паші границі...». Конференцію вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцію довірено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кілька днів делегація буковинців вирушила до Львова.
Імперія затріщала...
На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій — національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій — національно-демократичної, соціал-демократичпої і радикальної, а також посланців академічної молоді. У керма організаційного Проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич.
В умовах глибокої державної кризи 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта — представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду па чолі з Євгеном Пе-трушевичем. Згідно ухваленого там же, у Народному домі, Статуту вона дістала право і обов’язок:
«а) викопати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозна-чеппя та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предприпяти всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя.»
Водночас у своєму Маніфесті Українська Національна Рада проголосила:
«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщипи, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторо-жипець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується от-сим як Українська держава...
3. Взивається всі національні меншосте...негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відпо-відуючій їх числу населення.
4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональпим заступництвом, з правом національно-культурної автономії...»1.
Як бачимо, конституапта взяла курс па легальне й мирне перейняття державної влади. Національна Рада навіть не допускала, що владу треба буде здобувати. її поважна більшість міркувала: австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-україпців і все задумане належно здійсниться. Наступного недільного дня, 20 жовтня, па площі св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, па яку піднялась група українських послів. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». За ним — соціал-демократ Семен Вітик. У цей погожий день на площі і в парку, де планувалось спорудити пам’ятник УСС, ще довго лупали патріотичні пісні2.
У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди з’їхалося дві тисячі українських відпоручників з усього краю. До президії запрошено митрополита Апдрея Шептиць-кого, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черт самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст Статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили3.
23 жовтня про «крамолу» галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є.Петрушевича і М.Василька.
Українське слово. 1918. 22 жовт.; Народна Рада. 1918. 25 жовт. Левицький К. Великий зрив. С. 113-116.
2 Українське слово. 1918. 22 жовт.
3 Українське слово. 1918. 19 жовт.
Є. Петрушевич
А. Шептицький
Будинок австрійського парламенту у Відні — місце діяльності української репрезентації
Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лупав заклик до «утворення палестинської держави», а також «повитапо молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги українцям'.
На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб па чолі з Є.Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К.Левицького, його заступником І.Макуха, секретарями В.Бачинського, О.Назарука, скарбником І.Курівця, контролером О.Барвіпського. І саме ця філія стала серцем назріваючої народної революції, бо віденський центр виявився надто загальмованим. Із львівською філією тісно співпрацював (фактично її активізував ) Центральний Військовий Комітет, що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшипи-фроптовики Сепь Горук, Дмитро Вітовський, Дмитро Паліїв, Володимир Старо-сольський, Леонід Огоповський, які активно вели пропагандистську роботу у військах.
Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.
Сталося так, що головним противником відрод-Революційний жеппя української державності в Галичині ста-падолист ла не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола шляхетської Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну
Українське слово. 1918. 22 жовт.
Польщу, яка охороняла 6 Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу, Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і крапі Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйпа, що переймає владу у краї1. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у піч з 2 па З листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада2.
Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим...
Похмурого дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового Комітету обговорювали у Народному Домі (вул. Театральна, 22, третій поверх) результати останніх переговорів К.Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйп відмовився передати владу українцям3. Незважаючи па реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, Л.Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.
Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовськпй — сотник легіону Українських Січових Стрільців, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами.
30-річпий старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Стапіславськін гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею в легіоні УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості4. «Ві-товський був одним із пайпопулярпіших старшин, — писав його бойовий побратим О.Кузьма. — Чистий характер, гарний промовець, завзятий паціоиаліст-самостійиик, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».
Від імені Військового Комітету Д.Вітовський заявив:
1 Українське слово. 1918. 27, ЗО жовт., 1 листоп.
2 Оеііа Іап. Визкі гпіезЦс. 1.ХІ — 22.ХІ 1918. Ь\уо\у, 1919. 8 5.
3 Український прапор. 1919. 1 лист.
4 Ходак І. Дмитро Вітовський — провідник Листопадового чину // Літопис Червоної Калини. 1991. №2. С. 45-49.
Д. Вігповський
Г. Коссак
Український патруль на вулицях Львова. Листопад 1918 р.
— Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!
— Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? — спитав його обережний К.Левицький.
— Цілковито.
— І коли ви думаєте приступити?
— Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, — відповів Дмитро Вітовськпй чітко, по-військовому.
Рішучість і впевненість воєначальника перекопала навіть найбільш обережних членів Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч па 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували війська.
Ще у вересні українські старшини львівського гарнізону та армійських частин в Галичині і Буковині утворили таємний Центральний Військовий Комітет, який консолідував і здійснював підготовку українських збройних сил у складі австрійського війська. До нього входили сотники Д.Вітовськпй, В.Перський, Н.Гірняк, поручники І.Рудницький, В. Старосольський, О.Баб’як, Т.Мартипець, четарі Л.Огоповський, О.Караван, Д.Паліїв, М.Коповалець (брат полковника Є.Коновальця). їх зусиллями була здійснена підготовка до повстання військових сил у Львові, Станіславі, Чернівцях, Коломиї, Золочеві, Перемишлі. Спроби встановити зв’язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд навмисне розкидав їх подалі — па італійський і сербський фронти та Україну. З ініціативи Центрального Комітету утворилися окружні військові комітети для роботи серед частин і населення краю.
На жаль,^Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 30-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виз-
доровців. Не вистачало старшин. І все ж, Національна Рада мала реальну військову силу1. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річпого начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямсзану де Салепу вранці 1 листопада: «Князь Ві-тольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук геперала-полковника графа Гуйпа. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальськпй»2. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямсзан де Салеп призначався військовим комендантом Львова. Цей польський вельможа мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись з вдовою Урабапською, він став володарем земель і маєтків па Тернопільщині.
Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм.
Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сепь Горук (1873-1920) розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів, або, де їх не було, просто до відомих діячів у піч па 1 листопада перебирати владу па місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшовапо-му (1890-1937) командувач велів негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В.Загайкевпчу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «пі одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.
Увечері того по-осіпньому холодного, дощового і вкрай напру-жеппого дня отаман Вітовський зібрав у Народному домі параду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше ніж передбачалось — до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найбільш важливих об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений па випадок
1 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С.43; Шухевич В. Початок українсько-польської війни // Український прапор. 1919. 1 лист.
2 СепИаІпе АгсЬіхуит \Уо]8кои/е у/ ДУагзхахУе (САДУ). Пгіеппік К.охрогх^сіхеп Котізі] АУо]зко\Уе]. № 1. 1918. 28 рахдхіетіка. К.охрогх^сіхепіа 8х(аЬи Оепегаїпе^о. Кохках№ 31.
повстання поляків — що це зможуть здійснити українці, його творці мабуть не вірили. Зразу ж визначили ряд об’єктів (військові склади па Япівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких — замало (головний вокзал, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки — відступати до Красного.
Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокап, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватись нейтралітету. Невдовзі загін поручника Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сепдецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Гуйпа. Ветеран легіону УСС четар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфефера, а четар Л.Огоповський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали — головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди (так тепер іменувався ЦВК), яка розміщувалась у Народному домі.
Удосвіта Львів повністю контролювали українські війська, па його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками па шапках, а над міською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор, виготовлений панею Марією Лазорко (дружина директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літпім вістуном Степаном Папківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.).
О 7.00 командувач українськими військовими силами Д.Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт К.Левицькому про те, що не втративши пі одного стрільця його війська оволоділи Львовом. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? — писав історик Олекса Кузьма. — В чиїсь тямці затерлись могутні вражіппя надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори па знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»1.
Пополудні відбулося формальне перебрапня влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник
1 Кузьма О. Листопадові 1918 р. С. 69.
Гуйп передав усю владу своєму заступникові В.Децпкевичу, а він уже па основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. передав її Україїіській Національній Раді.
Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини. Ядром повстання були українські військові підрозділи. Зокрема, в Коломиї австрійське командування намагалося відправити курінь 24-го полку на Італійський фронт, але 1 листопада його стрільці перебрали владу у Золочеві й роззброїли австрійські частини на станції Красне. Група сміливців старшинської школи під командуванням Ярослава Рибака стала ініціатором перевороту у Жовкві. Значні військові сили — 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластунів зібрав Військовий Комітет Стрия. Під загальним командуванням сотника В.Колодпицького вони оволоділи містом і навколишніми селами. У Кам’янці — Струмиловій Український Громадський Комітет (о.М.Цегсльський, Р.Петрушевич, І.Вертипорох та іп.)’роззброїв старшинську школу. Під керівництвом старшин Ю.Шепаровича, В.Назаревича, О.Косаревича 70 курсаптів-україп-ців та близько 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу в повіті. У звіті щирецького військового комісара Василя Тибіпки відзначалось, що 1 листопада 200 українських вояків перебрали владу в місті й ЗО стрільців направлені до Львова. Ядро стапіславського гарнізону — 90-й стрілецький полк оголосив прихильність Українському Комітетові, очолюваному адвокатом Л.Бачипським. 2-3 листопада українські старшини Теребовлі В.Шкварок, Р.Цегельський, В.Тричук провели переговори з чеським командуванням піхотної дивізії і досягли угоди щодо відправки дивізійпиків до Чехії. Таким же способом українцям вдалося випровадити з Жидачева великий військовий табір угорців та реквізувати їх зброю.
У Галичі, Підволочиську, Бережанах, Козовій, Гусятині, Сам-борі, Турці, Яворові повсталі селяни організувалися в загони. У піч па 1 листопада селяни приміського села Білої захопили тернопільський залізничний вузол. Загін хорунжого С.Орищина зумів нейтралізувати полк угорської артилерії па залізничній станції Броди1. * В.
1 Гуцуляк М. Перший листопад 1918. С.133-153; Литвин М., Нау-менко К. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1990. С.66-69; Гордієнко
В. Листопад, Сходження на Голгофу: Історія УГА // Літопис Червоної Калини. 1991. № 2. С.6-7; Стрийщина. Т. 1. Нью-Йорк; Торонто; Париж; Сидней, 1990.С.156-189.
Памятний Знак стрільцям УСС-УГА та Військовому Міністру ЗУНР Д. Вітебському. Село Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківської області
Безпосередньо перейняттям влади, організацією нового життя у повітах, як правило, займалась творча галицька інтелігенція -письменники, педагоги, священики, діячі українських товариств. Зокрема, у Галицькому повіті — І.Блажкевич, Косівському — М.Козоріс, Ф.Замора, Сокальському — Р.Перфецький, Стрийсько-му — О.Нижапківський, у Тернополі — П.Кармапський, Чорткові — О.Капустипський, М.Мельник, Самборі — А.Чайковський, І.Фляк, Козові — Ф.Коковський, Теребовлі — о. С.Мохпацький, Рудках — о. С.Онишкевич, Тисьмениці — В.Михайлівський, о.С.Левпцький.
На жаль, не вдалося уникнути кровопролиття у повітах і містах, заселених значною частиною поляків. Так, тільки після прибуття до Дрогобича військових частин 2-го листопада вдалося українцям опанувати містом. Але сусідній Борислав поляки утримували до 10 листопада.
Особливо гострим виявилося протиборство па за-
За Сяном хідному приграпиччі. Наприкінці жовтня було піднято синьо-жовті штапдарти в українізованих військових частинах у Любліні, Кракові, Ряшеві, Ярославі, Любаче-ві, Новому Сапчі, але підрозділи легіоністів виявились там сильнішими і повій польській владі вдалося нейтралізувати ці заворушення стрілецтва.
31 жовтня сотня поляків па чолі з генералом Станіславом Пу-хальським (1867-1931) намагалася обійняти владу й у Перемишлі1. Однак ці плани не вдалося здійснити. На допомогу українському громадянству древнього міста прийшов 9-й український піхотний полк (200 стрільців) під командуванням хороброго падпоручика М.Федюшки із Журавиці. Незважаючи па дощ, па ринковій площі зібрались ще й вісім тисяч селяп-україпців із навколишніх сіл. Відтак у четвер уранці в Народному Домі відбулось величне віче, учасники якого присягли: «Польське панування в Перемишлі може прийти тільки по їх трупах». Там же було обрано Перемиську Народну Раду (Українську Національну Раду) на чолі з Теофілем Кормошем (1861-1927). До її складу увійшло 13 чоловік — представники від інтелігенції, робітників і селян повіту2. При повітовій
1 СА\У. \УВН 13. К 3-21.
2 Копесхпу 2сІ2І5Іа5У. АУаІкі Роїзко-икгаіпзкіе \у Рггетузіи і окоіісу. 8. 16-19.
Раді створено ряд комісій — військову, фінансову, харчову, санітарну та інші. її органом став часопис «Воля». Всього при фінансовій підтримці професора Олександра Яреми вийшло три числа вечірньої газети (5, 7, 10, листопада). Допитливий читач може познайомитись із нею в Львівській науковій бібліотеці Національної Академії наук України.
Враховуючи настрої польської частини населення міста, а також чималу активність легіопістів на чолі з генералом Пухальським, члени повітової Ради вирішили одразу ж нав’язати конструктивний діалог із польською громадськістю, яка прагнула будь-що включити Перемишль до складу відроджуваної II Речі Посполитої. Відтак уже першого листопада від 15.30 до 22.00 відбулись переговори обох сторін, у ході яких було досягнуто згоди створити польсько-українську комісію, до якої увійшли з української сторони — посол Володимир Загайкевич (1876-1949), директор Каси хворих Іван Жолпір, директор гімназії Андрій Аліськевпч і професор гімназії Михайло Демчук, а з польської — професор гімназії Фелікс Пшпємський і три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовсь-кий. Пізно вночі ці вісім членів комісії підписали угоду про утримання спокою і порядку, згідно з якою вони тимчасово обіймали владу у місті й повіті. Для виконання адміністратнвпо-поліційппх функцій була створена із тисячі українців і тисячі поляків спільна міліція1. Крім Перемишля, спільні міліції діяли у Красічппі та Вірчу.
Наступного дня па мурах Перемишля з’явилась відозва комісії «До населення міста і повіту!», у якій містився заклик «до спокою і громадського порядку». Діяльність комісії підтримала Жидівська Національна Рада, створена у Перемишлі 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова. У своїй першій відозві вона закликала поляків не падати духом і водночас...пе викопувати наказів свого генерала Пухальського (до речі обраного в склад комісії) про роззброєння польських частин на Засяппі2.
Поспішна відозва поляків украй дестабілізувала політичну ситуацію в повіті. У цей час, як зазначала газета «Воля» від 5 падолиста 1918 р., «польські легіоністи підступом роззброїли 9-ий полк, а його офіцерів інтернували. Рівночасно на даний поляками знак стали озб
1 Воля. 1918. 5 листоп.
2 АР Ргхетузіи. Роїзка КЬі. АГізг.
роюватись польські студенти і провокувати українське населення. Кілька озброєних недоростків, видно па приказ своїх провідників, вдерлися навіть до палати нашого єпископа Коцпловського і шукали там оружія і амуніції. Провокаційне поведеппя польських загорільців викликало незвичайне обурення серед українського населення Перемишля і околиці. Здавалося, що ще хвиля і прийде до оружпої розправи...
Дійшло до того, що в піч з суботи на неділю якісь польські за-горільці острілювали з машипового кріса Медику і ранили кількох селян. Та загорілість потягнула за собою обсаженпя Перемишля українськими військами».
Провокаційні дії легіопістів змусили Українську Національну Раду перейти до рішучих дій. О п’ятій ранку 4 листопада підпорядковані їй п’ять українських сотень обеззброїли польські сторожі в місті, крім Засянпя. Учасник бою старшина Віктор Петрикевич згадує (його спогади зберігаються у Бібліотеці Народовці у Варшаві), що в нічних сутичках загинуло двоє стрільців і п’ять легіопістів. Тоді ж інтерновано генерала Пухальського і декілька польських підрозділів1. Уранці Українська Національна Рада оголосила, що перебирає у свої руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваємо Вас всіх без ріжпиці народності! і віросповідання до безуслівпого спокою і послуху пашим зарядженням. Брами домів належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоїв є безуслівио заказана. Горожани! Запоручаємо Вам безпечність публичпого порядку, життя і майна. Апровізацією міста і повіту займемося щиро. Просимо о повне довір’я і поміч. Працювати будемо для добра всего населення совісно і безстороппо...»2.
Все ж, діяльність спільної комісії не припинялась і в наступні дні. На цей час збройне протистояння сторін ще більше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легіонери зарубали чотирьох стрільців, а в ряді сіл реквізували худобу, арештували невинних людей. Реквізиційні акції провели, па жаль, й українці. Віктор Петрикевич згадує, що па Засяппі легіопісти в час богослужеппя зробили ревізію в каплиці о.Василіяп, при цьому загрозили револьвером отцю Васильківському. Всі ці факти і мала розглянути спільна комісія. Але 10 листопада її діяльність була перервана.
1 ВіЬІіоіека Кагосклуа. Осісіхіаі гркорісоху. МГ 69010.
2 АгНіхупеп Рагі8(\¥ОУ/е \у Ргіетузіи. Роїзка К.а<іа Магоскжа. 8у£п. 26. К» 12.
Переїхавши міст, перед залізничним двірцем з’явився польський бронепоїзд (далі колія була розібрана), розпочавши обстріл міських кварталів. У ході двогодинного бою із грізною машиною загинуло два стрільці.
11 листопада польське командування стягнуло під місто чимале підкріплення і запропонувало українцям о 12.00 скласти зброю. Українці вирішили боронитись. Тоді о 12.15 легіоністи почали артилерійський обстріл центральної частини міста. У жидівській частині міста запалали будинки, зав’язалися запеклі бої па вулицях Фрап-цішканській і Міцкевича. У хід пішли ручні бомби. Відтак українські захисники відступили з міста, так і не дочекавшись підкрінл лпя зі сходу1. Нова влада інтернувала близько 1 тис. українців, а па євреїв наклала контрибуцію у сумі 3 мли. короп2.
Навколо Перемишля запалало справжнє вогнище війни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р.
Ожила в ті дні й поневолена Лемківщппа — «забута людьми і Богом земля поміж Сяном і Попрадом». Центром першого «огнища самостійного відруху» — Лемківської Республіки — стало село Вис-лок Великий Сяноцького повіту, другого — Західполемківської Республіки — села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки (всього близько ЗО сіл) греко-католицькпй парох Пань-ко Шпилька та вчитель Григорій Судомир ще 3 листопада виступили за злуку і передачу своєї тимчасової влади урядові ЗУНР, організували міліцію. Дещо інакше відбувалися події в Короспяпщині, Ясельщипі та Гормоччипі. Там москвофіли домагалися прилучення Західполемківської Республіки до Росії. Лемківська Руська Народна Рада теж створила міліцію. Перша республіка проіснувала до 23 січня 1919 р., друга — до початку 1920 р., а їх лідерів заарештували поляки3.
Та повернемося до подій у столиці. Уже 1 листопада па мурах Львова з’явилася відозва Української Національної Ради:
1 Литвин М. Революційний падолист 1918-го у Перемишлі // Пере-миські дзвони. 1992. №10-12. С.18-20.
2 ВіЬІіоіека Ро1ибпіо\Уо-\¥8сЬос1піе§о ІпзіуШШ Маико^е^о \¥ Ргхетузіи. Пііаі гепкорІ5б\¥. 8у£п. 22. К. 10,58.
3Коковський Ф. Лемківські республіки в 1918-1919 роках // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. Львів, 1934. С. 115-117; Лемківщина. Т.1. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. 1988. С.180-183.
«Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава. Найвищою державною власно Української Держави є Українська Національна Рада.
З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.
Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням.
Під ссю умовою безпечність публичпого порядку, життя й маєтку, як також заосмотрсння в поживу вповні запору чається.»
Того ж дня Національна Рада звернулася і до населення Галичини:
« Україїіськпіі народе!
Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанип Української Держави... Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як пепобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи па Українську Державу...»1.
Отже, вже в перших документах керівники повстання намагалися заручитися підтримкою широких народних мас і, в якісь мірі, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинається. Військові кола, і перш за все Д.Вітовській, одразу ж закликали зміцнити збройні сили, вважаючи украй необхідним посилити війська у Львові, над яким швидко збиралися грозові хмари.
На жаль, перший великий успіх породив передчасну ейфорію як в українських діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже па другий день покинули Львів і розійшлися но домівках.
Увечері 1 листопада група галицьких діячів і військових відпровадила па вокзалі генерала Гуйпа та інших високих чинів австрійської адміністрації. «Мені старому здається, — сказав па прощання Гуйн, — що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди». І він не помилився.
1 Українське слово. 1918. З листоп.; Діло. 1918. 2 листоп.
Завершуємо розповідь про цей загалом радісний день поетичною хроііікою-резюме сучасника Романа Зубика (Ніч з 31.X.1918 / / Календар Червоної калини на 1922 рік. Жовква, 1922. С.30-31):
Пізний вечір настав, — на ратуші якраз Б’є поволі десята година, А в Народному Домі саме у той час Якась дивна, таємна картина!
Входи замкнені всі, лиш один ще остав Там студенти стоять на сторожі, Не ввійде тут ніхто, хто ключа не сказав Не ввійдуть тут шпіони ворожі!
В коридорах сутінь... Лиш де-не-де мигтить Світло лямпи хитке, небогате, Раз у раз тінь якось коридором спішить, Щоб до рідного війська пристати.
Так одна по одній тут година мина.
Вже старшини нараду скінчили:
<<О четвертій вночі розбудити війська, Ворогів роззброїти!» — веліли.
Делегати пішли у казарми мерщій, Щоб сповнити приказ. — І сповнили! Бо без бою в сам час о четвертій в ночі Ворогів вже усіх роззброїли! —
А як сонце зійшло, то з вежі повівав Синьо-жовтий прапор України. -І на рідні поля свої заклики слав: «Користайте з великої зміни!»
„ Не тільки українці, але и поляки не сподівали-
Битва за : 1
ся, що «орлятам» вдасться так швидко отямитп-
столицю . 1
ся і вже до кіпця першого листопадового дня домогтися серйозного успіху. Але нічого дивного не було. По-перше, у двохсоттнсячпому Львові вони складали більшість. Поляки — жителі міста, нерідко жінки і діти — не тільки підтримали своїх бойовиків, але й самі брали участь у вуличних сутичках. По-друге, противнику вдалося швидко об’єднати військові сили міста. їх основу склали три формації: 1. Польська Організація Військова — колишні легіонери бригади Пілсудського, добре організовані, але мали свої філії в Станіславі, Коломиї, Бродах та інших містах Галичини. 2. Польський корпус Допомоговий, провідником якого був Владислав Сікорськпй, складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу. 3. Польські кадри Військові, до яких горнулися різні товариства — «Сокул», «Гвязда», «Скала», а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво опозицією здійснював 44-річпий граф Олександр Скарбек’ — ліде-р польського народно-демократичного руху в Галичині, колишній випускник Стрпйської гімназії.
Вже 31 жовтня пополудні представники цих організацій провели таємну параду в будинку на Личаківській, 16. Вони представляли близько 700 бійців2. Там і було вирішено об’єднатись під проводом командира артбатареї капітана Чеслава Мопчипського. 13 років колишній студент філології Львівського університету повз до капітанського чину, але тут спритно використав момент і за три тижні львівських боїв став одразу полковником. Похований влітку 1935 р. на цвинтарі Орлят у Львові.
Згідно з планом, який враховував незначну кількість військових сил, «орлятам» належало забарикадуватись у західній частині Львова і перш за все взяти контроль над головним залізничним вокзалом.
Вже в другій половині дня південно-західна частина Львова стала вкриватися опорними пунктами польських бойовиків. У кількох місцях відкрилися пункти набору добровольців, які давали по 200-300
1 Ког1о\У8кі М. Мірсігу 8апегп а ХЬпісгет: ХУаІкі о Ь\уо\у і Оаіідр ХУзІїодпі^ 1918-1919. Кгакб\у, 1990. 8. 126-131; ОЬгопа Ьуо\уз 1-22. XI. 1918. 1933.
Т. 1.8. 67-85.
2 Кіітескі М. А¥о]*па рокко-икгаігізка 1918-1919 // Х¥о]зко і ^УусЬохуапіе. 1993. №5. 8. 44.
Ю. Пілсудський
Ч. Мончинський
Польські артилеристи у передмісті Львова.
1919 р.
жовнірів щоденно. Надвечір загони Мопчинського зайняли райони Політехніки, собору св. Юра, костелу Ельжбети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їх активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський Комітет Народовий. У своєму першому зверненні до населення комітет закликав «усіх боєздатних поляків до зброї».
У цей вибухонебезпечний час супротивники вирішили врешті-решт сісти за стіл переговорів. 2 листопада із польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К.Левицький, М.Лозипський, Р.Перфецький, Л.Гапкевич, Л.Цегель-ський, С.Федак і митрополит А.Шептицький. Але мирні аргументи українців — державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Галичині — польські політики відкинули, домагаючись для відроджуваної Речі Посполитої не тільки Перемишля, але й Львова. І все ж, незважаючи па гострі протиріччя, сторони вирішили опублікувати відозву до населення із закликом до спокою і згоди. Наступного дня вона з’явилась па львівських мурах, але практично не була помічена громадськістю1.
Але перші листопадові дні вже дихнули вогнем війни, хоча далеко не всі сприйняли її серйозно. Саме тому половина стрілецтва заспокоєно розійшлася по домівках, а па тривожні заклики Вітовсь-кого до міських і військових комісарів якнайскорше надіслати війська на захист столиці, відгукнулися лише Золочів, Щирець і Кам’янка-Струмилова.
Тим часом становище українських військ у Львові різко погіршилося. Вітовський був шокований, коли начальник штабу отаман Сень Горук повідомив, що у строю залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби задушити хоча б головні ворожі вузли опору не було й мови. Годі було втримати головний вокзал, за який одразу ж зав’язалася завзята боротьба. Для його оборони було виділено лише два десятки стрільців, що стало одним з пайгрубіших прорахунків командування. Бо коли Мончинському стало відомо про наявність на складах товарного двору великої кількості зброї, він кинув туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже до кіпця дня полякам вдалося зайняти головний вокзал. Отже, день 2 листопада пройшов під знаком їх зростаючої активності.
1 АгсЬі\уит Акіо\у Мо\уусЬ ХУагзгауУІе. Роїзка і ІІкгаіпа: Коїекда оргасо-\уагі і о<1рІ8о\¥ сіокитепід\у. 8у£п. 58. К. 25-26.
Умовні позначення
**• Лінія фронту 4.ХІ.1918 р.
л*3** Лінія фронту 6-17.ХІ.1918 р.
Вузли опору ГА
® Позиції артилерії ГА Р Штаб повстання
Район патрулювання євр. міліції ««• . Наступ полку УСС 3-4.ХІ.1918 р.
Аеродроми польської авіації | Бомбові удари Польської авіації , Наступ поляків 21-22.ХІ.1918 р.
Битва за Львів
Т. Токаржевський
Т. Розвадовський
Листопадові бої у Львові. Мал. Л. Перфецького
Й. Галлер
В. Пєрацький
Американські льотчики — добровольці польської армії, учасники боїв за Львів. 1920-ті роки
Дмитро Вітовський всі свої надії пов’язував з легіоном УСС. Та січовики забарились. По-перше, не дуже поспішали, бо не гадали, що поляки зможуть чинити серйозний опір повій владі. По-друге, залізничники, майже виключно — поляки, саботували всі розпорядження командира легіону сотника Осипа Букшовапого. Отож тільки під вечір З листопада перші транспорте січовиків прибули до приміської станції Сихів.
Якраз у цей час відбулася зміна командування. У надзвичайно складній ситуації Дмитро Вітовський не витримав напруги і звернувся до К.Левицького з заявою про відставку. Саме тоді до Львова прибув знаний отаман Гриць Коссак. Йому було 36 років — колишньому народному вчителеві Дрогобиччини, відомому громадському діячеві, організаторові товариства «Січові Стрільці», батькові чотирьох дітей. У роки світової війни Коссак спершу командував куренем, а з 1915-го — легіоном Українських Січових Стрільців. Улітку 1918 р. за надмірну строгість отамана було усунуто із УСС-ів і дотепер він перебував у запасі.
Військовим комендантом Львова було призначено 56-річного полковника Миколу Мариновича, уродженця с.Ішків Підгаєцького повіту1. У свій час він закінчив австрійську академію генштабу, командував на фронті полком, але у зв’язку з пораненням перебував на пенсії і жив у Селиську па Яворівщині. На жаль, він не зумів ефективно використати частини легіону УСС, які щойно прибули до Львова.
Коли чотири сотні стрільців, кулеметна сотня, чета мінометників — всього 800 січовиків — під командуванням відомого фронтового командира сотника Букшовапого швидко вивантажилися і вишукувалися, готові виконати бойові завдання, їх піхто не зустрів. Нарешті, якась жінка вручила командирові записку полковника Мариновича, завірену печаткою Генеральної Команди. В ній зазначалося, що О.Букшовапому наказано двома стрілецькими і кулеметною сотнями атакувати Цитадель. Решту бійців направити на головний вокзал і посилити його гарнізон2. Але цей наказ, написаний ще вранці 2 листопада безнадійно застарів. Бо до кінця 3-го ситуація докорінно змінилася: Цитадель займали українці, а головний вокзал — поляки.
Не маючи інформації про становище в місті, сотник приступив до виконання наказу, наслідки якого виявилися фатальними. Спочат
1 Голос Поділля. 1918. 9 листоп.
2 Гуцуляк М. Перший листопад 1918. С. 118-120, 131.
ку, правда, вони без втрат розгромили польський гарнізон Персепків-ки. Відтіля сотні розділилися. Група Букшовапого без перешкод зайняла Цитадель, вибила поляків з трамвайного парку і навколишніх кварталів. Інша група холодного дощового вечора рушила до головного вокзалу. У нічній темряві, тримаючись колії, сотня четаря Ясе-пицького та Гуцульська сотня хорунжого Каратпицького наблизилися до вокзалу, де одразу ж були зустрінуті вогнем. Розгорівся завзятий бій за приміщення вокзалу, навколишні будівлі. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків — запропонували перемир’я. Поки йшли переговори до них наспіла допомога. Парламентарів взяли в полон, а сотні вибили із зайнятих позицій. Вони повернулися до Персепківки.
Вночі до них підійшов другий транспорт — три сотні січовиків. Тепер уже п’ять сотень рушили па штурм Головного вокзалу. Через відмову сотника О.Микитки очолити утворений курінь, командування обійняв поручник М.Багап. Коли розвиднілось, пішли у наступ. Кілька разів польські легіонери і бойовики обстріляли галичан із флангів і навіть з тилу. Нарешті зав’язали бій в районі вокзалу. Січовикам повинні були допомогти загони добровольців Кам’янки-Струмилової і Рудного. Штурм тривав три години. Довелося битися практично самим, бо сотня добровольців розбіглася, інші в бій не вступали. Справжнім героєм у той день став четар Макар, який з 25 стрільцями вибив поляків з привокзальних будівель і захопив чимало полонених. Четарі Зінюк і Клим зі своїми бійцями теж завжди йшли попереду, відбили дві ворожі контратаки. Але посилений гарнізон вокзалу відбив недостатньо організований наступ українських підрозділів.
До речі, обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броні-слав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу кар’єру. 15 червня 1934 р. його, на той час міністра внутрішніх справ Польщі, вбив за вироком проводу ОУН юнак із Щирця Григорій Мацейко. Хлопцеві вдалося втік-ти в Аргентину, де невдовзі трагічно загинув, а керівники ОУН на чолі зі Степаном Бандерою надовго потрапили у в’язницю.
У Персенківці, куди повернулися січовики після невдалого штурму головного вокзалу, сталося неймовірне: курінь залишився без командира. Поручник М.Баган — відмовився, а інших бажаючих зайняти відповідальну посаду не знайшлося. Генеральна
Штурм цитаделі у Львові
Команда теж залишила січовиків без уваги: не тільки не призначила командира (хоча досвідчених старшин в Народному Домі було немало), але й не поставила конкретного бойового завдання. Вважаючи себе непотрібними в місті, вони ешелоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під цим же найменуванням. Її очолив Осип Микитка (1878-1920), уродженець Рогатипщипи, недавній командир легіону УСС.
Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із більшістю окраїн. Поляки ж, навпаки, отримали змогу встановити постійний зв’язок з Перемишлем, відкіля надходила допомога. Захоплення поляками головного вокзалу, мабуть, і вирішило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир’я (4 листопада) поляки проігнорували1.
Фронт, який утворився 4 листопада, практично не змінювався два тижні. Він проходив по вулицях Стрийській, Кадетській, Ко-перпика, далі через головну пошту, сейм (нині університет), собор св. Юра, потім вулицями Бема, Япівській, Клепарівській, Шпитальній, Замарстипівській. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми по вулиці Яблопівській, Сейм, Цитадель, Головна пошта, казарми Фердіпапда й поліції па вулиці Кази-мирівській, вокзал Підзамче, міська різня2.
Вступ па посаду командувача полковник Г. Коссак відзначив активізацією бойових дій. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту. Поляки невпинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем підходи до нього, обстрілювали вікна. Командир оборонців четар О.Баб’як просив допомоги. «Як зараз не дістану сто людей, пошта втрачена, — писав він у звіті новому командувачеві. — Вчора ми потерпіли діймаючі втрати: двох старшин і 7 стрільців ранених, кількох убитих... Сьогодні падуть нові жертви»3.
Але вдень допомога до Баб’яка не пробилась. Геройськи загинув поручник Тимко Гумовський. Поляки обстріляли навіть санітарне авто, в якому була смертельно поранена медсестра. Тільки пізнім вечором 40 стрільців зуміли пробитися в будинок головної пошти.
1 Державний архів Львівської області. Ф.257, оп.2, спр.597,арк.З-5.
2Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська.С.470-478; ОЬгопа Ідро^га 1-22 Ьізіорада 1918. Ьхуоху, 1936. Т. 2. 8. 203-227.
3 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 157-158.
Не менш напружені бої розгорілися на підступах до Сейму, де тримав оборону один з героїв битви за Львів поручник Ілько Цьо-кан. Він не тільки утримував великий будинок, а й здійснював сміливі рейди у бік Городецької вулиці, до костелу св.Аппи та Єзуїтського городка. В цих боях відзначились четар УСС Никифорук, старший десятник Григорук, вістун Р.Головка, доброволець гімпазіст Є.Ляхович. Того ж дня гриміли також постріли і вибухи у районі казарми Фердипанда, па вулиці Клепарівській та інших ділянках фронту.
5 листопада українські війська у Львові значно посилилися. Із Старого Села прибула до Народного Дому група січовиків Осипа Микитки, до якої приєдналась сотня четаря Іваницького. Таким чином, усі півтори тисячі стрільців і старшин легіону УСС виступили па захист столиці. Крім того, невеликі загони прийшли із Винників, Золочева, Щирця, Комарно. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до населення Галичини з відозвою «Під зброю!»: «... В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світа не постилалися поляки заявити, що український нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі». Далі керівники молодої держави закликали: «Кому тільки доля Рідного Краю лежить па серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і поштурхуваним, той зараз як стій пристане до українського війська»1.
Раптом під вечір поляки запропонували провести переговори про перемир’я — мабуть, далась взнаки активність українського війська. На нараді Національної Ради голоси розділилися. М.Петрицький пропонував відхилити переговори. Дехто гадав, що під час припинення вогню можна було посилити армію. Була висловлена й цілком слушна пропозиція, до якої, па жаль, не прислухались: виїхати Національній Раді зі Львова і цим розв’язати руки військовим. Врешті-решт перемир’я на добу було підписано.
Але вже в середині дня 6 листопада отаман Коссак повідомив поляків і свої війська про порушення легіопістами умов перемир’я2. Вони зненацька захопили Левандівку і північ столиці, обстрілювали пошту, а головне — перерізали шлях на Жовкву, котрим до Львова йшли транс-
1 Діло. 1918. 5 листоп.
2 САУ/. ХУВН XI 60. К. 2-15; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2,спр. 489, арк. 3,9.
порти з харчами. Залишалася, таким чином, лише одна артерія безпечного доступу до міста — через Личаків.
Отож бої відновились. Про їх напругу свідчать фронтові зведення Начальної Команди:
«6 листопада. На всіх частинах фронту тривали завзяті бої цілий день і піч. Всі наступи ворога відперто, завдаючи йому дуже значні втрати. Два рази звернений наступ па дворець Підзам-че легко відперто. Зрештою, ситуація пезміїїепа. Позиції всі утримано без змін...
7 листопада. Залога касариі Фердипапда при Городецькій вулиці зводить щоденно великі бої від 4-ї ранку. Сьогоднішній наступ коштував противнику багато вбитих і ранених, які покрили надвір’я касариі і вулицю Городецьку. Ворог припускав тричі наступ, але кожен наступ відбила залога касариі.
На Підзамчу цілий день боротьба з легіопістами і бандами, які в значній силі наступають па дворець. В полуднє ситуація стає тут критичною. Залогу скріплено одною сотнею УСС під командуванням четаря Івапнцького.
Почта в наших руках... Від початку обсажеппя почти службу телеграфічну і телефонічну повнять панни Оля і Галя Опаць-кі, видержуючи з незвичайною посвятою усі труди і прикрості воєнного положення.
У вчорашніх боях відзначилися між іншими четар Лісовець-кнй і четар УСС Квас...
9 листопада. Група поручника доктора Цьокапа викопала сьогодні знов кілька видатних операцій.
Кошари Фердипапда були цілий день в мірнім ворожім огні. Наші скоростріли острілювали вікна тих камепиць, з котрих падали ворожі стріли, й нанесли ворогові більші страти в ранених і убитих. Гарно списався скоростріл сотні четаря Купчинсь-кого.
В остальпих боях відзначилися паші хоробрі Січові стріль-ці-гуцули й жадеп стріл з їх кріса не пішов на марне. Своєю холоднокровносте і витримаппєм на зайнятих становищах дають вони приклад пеустрашимих борців. Зрештою, неможливо вичислити всі поодинокі геройські подвиги всіх частин Українського Війська, всі паші вояки, старі і молоді, знаменито розуміють і виконують свої обов’язки супроти Рідного Краю».
З боїв на' Підзамчі. Листопад 1918р.
Критичним для командувача отамана Гриця Коссака виявився день 7 листопада. Напередодні він доповів Національній Раді про розробку нової операції, яка повинна круто змінити ситуацію на фронті. Планувався наступ па центральні квартали вздовж Городе-цької та очищення Жовківського передмістя і Замарстинова. Задум у цілому був непоганий, але ж грунтувався на дуже малих силах, які були надто неадекватні поставленим завданням.
Не дивно, що він провалився. Тільки поручник І.Цьокап (1887-1940) зі своєю невеликою групою завдяки сміливості і бойовій майстерності зумів очистити вулицю Міцкевича і відкинув поляків від Сейму до площі св.Юра. Захисники Підзамча цілий день відбивали ворожі атаки. Сотня Р.Купчинського, в якій було всього 58 стрільців і старшин, не змогла просунутися ні на крок під сильним вогнем противника. Мало того, коли поляки підпалили головну пошту, її захисники змушені були залишити охоплений вогнем будинок. Серед загиблих біля нього знайшли четара Павла Ліськевича, уродженця Ярослава, учасника світової війни на російському і сербському фронтах. Між іншим, коли того дня зав’язався бій в районі Ос-солінеума, Кость Левицький просив отамана Коссака якомога пильніше оберігати це унікальне книгосховище. Однак це не завадило легіонерам обстрілювати будинок із неоціненними скарбами польської та української культури.
Невдачу 7 листопада Національна Рада сприйняла дуже болісно. Нереальними планами були пезадоволепі й фронтові старшини. Закономірною реакцією стала чергова заміна командувача. Отож 9 листопада ним став комісар Золочівського Військового округу 33-літній полковник Гнат Стефапів, уродженець с.Топорівки Городен-ківського повіту.
Новий командувач розпочав свою діяльність досить енергійно. Оскільки на десятикілометровий фронт припадало лише 1500 стрільців, а збільшити їх зразу було неможливо, він скоротив фронт.
У зв’язку з цим па Високому Замку з’явилась гарматна батарея (дві гаубиці) — перший зародок галицької артилерії. Її вогонь став для поляків настільки дошкульним, що вони змушені були .послати сюди свої літаки, які намагались знищити галичан. На прохання артилеристів полковник надіслав на Високий Замок кулеметну сотню. Її командиром був поручник Петро Фрапко — сип Ка-
мепяра, ветеран легіону Українських Січових Стрільців. Невдовзі гармати встановлено на Цитаделі та в Кривчицях. Всього їх було 14і.
Природно, не обійшлося без кадрових змін. Відновлено єдине командування частинами УСС па чолі з сотником О.Букшованим. Групою тепер вже сотника І.Цьокапа, який виїхав у Золочів, став командувати сотник О.Микитка. Значно обновився склад Начальної Команди.
Першу операцію полковник Стефанів провів у південній частині міста з наміром розгромити вороже угрупувашія, яке постійно нависало над лівим крилом фронту і загрожувало оточенням. Ударами зі Старого Села, Персенківки, Цитаделі галицькі підрозділи (до 500 стрільців) зайняли Кульпарків. Польський фронт дещо відкотився назад. Невдовзі зав’язався бій за один з важливих вузлів ворожого опору — кадетську школу. Але противникові вдалось підтягнути свіжі сили і 13 листопада перейти у контрнаступ. Підрозділи четарів Каравана, Бережана, Блавацького відчайдушно відбивали натиск, але втримати Кульпарків не змогли. В бою геройськи загинув 23-річпий буковинець Григорій Бережан.
Невдача на півдні не зупинила полковника Стефапіва від наступальної операції па півночі, де останнім часом поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів і перерізати залізничний шлях від Підзамча на схід. 12 листопада цю важливу ділянку оборони очолив поручник УСС, уродженець Бучача Зепоп Носковський (1889-1962), досвідчений фронтовик і талановитий командир. Його частина нараховувала 280 стрільців, з них половина — усусуси. Командувач підтягнув сюди резерви: півсотні наддпіпрянців загону імені Гонти, які прибули 13-го з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда (1893-1976)2, 150 стрільців із Жовкви — вони щойно прибули з італійського полону.
14 листопада у районі Жовківського, Замарстипівського і Кле-парівського передмість розгорілися запеклі бої. На жаль, загального керівництва операцією фактично не було.. Операція розсипалась на бої окремих підрозділів, які діяли часом дуже вправно, зокрема, півкуріпь поручника Григоряка, загін А.Долуда, сотня хорунжого Мінчака, група З.Носковського, але їх дії не координувались. Так,
1 СеШгаІпе АгсЬі\ушп ХУо]8коше. \УВН XI 72. 1062. К. 4а.
2 Наш Львів: Ювілейний збірник. 1252-1952. Нью-Йорк, 1953. С.153.
в операції не брала участі галицька артилерія па Високому Замку (якраз па цьому напрямку!), бо командир батареї не знав напрям вогню. Відтак — коли було прорвано фронт на Замарстипові — головному напрямі операції — перемогу не було використано і противник швидко залатав небезпечний пролом.
На другий день після артилерійської підготовки група військ Стрийського відтинку під командуванням четаря Каравапа атакувала Кадетську школу. Водночас полковник Стефанів віддав наказ частинам північного крила відновити наступ в районах Замарстинова-Підзамча. Обидві акції не принесли успіху. Більше того, групу Ка-равана було відкинуто і поляки перейшли у наступ.
Очевидно, мав рацію Мирон Заклинський, коли зазначав, що «пі один із наслідпиків Вітовського на становищі головного коман-данта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш па нашому боці»1.
У першу чергу до невдач спричинився брак поповнення. А наступати малими силами було вкрай важко. За законами збройної боротьби наступаюча сторона повинна мати утричі більше сил. Але про таке можна було тільки мріяти. На жаль, і полковник Стефанів і попередні командувачі орієнтувались тільки на професійне військо і зовсім ігнорували місцеві резерви, хоча у Львові було чимало боєздатного українського населення.
Польське командування діяло навпаки. У зв’язку з тим, що Польща не мала можливості одразу ж надіслати до Львова війська, воно формувало бойові частини здебільшого з місцевого населення, зокрема із сіл Білогорща, Чишки, Давидів, Козельпики, Кротошин, Кульпарків. До речі, це надзвичайно посилювало маневреність і боєздатність військ, бо поляки прекрасно орієнтувались у львівських кварталах.
Тільки 15 листопада командир групи польських військ у Перемишлі полковник Міхал-Тадеуш Токаржевський повідомив своїм у Львові, що скоро надійде допомога.
Командувач Г. Стефанів постійно намагався перекопати новоутворений уряд ЗУНР — Державний Секретаріат покинути Львів і провадити більш розкуто організаційну роботу подалі від місця боїв. Крім того, необхідно було після падіння Перемишля встановити
Заклинський М. Дмитро Вітовський. Львів, 1936. С. 29.
пайпильпіший контроль над залізницею до Львова, втілити в життя ухвалу про мобілізацію, творити армію, зовнішній фронт упродовж Сяну. Але уряд вперто сидів у столиці, недооцінював військову загрозу, взагалі не вірив у те, що Польща зігнорує міжнародні норми і брутально окупує край. Не похитало позицію уряду ЗУНР і тривожне повідомлення про агресивні дії Румунії, війська якої 11 листопада окупували Чернівці і невдовзі розповзлися по всій Буковині. Крім того, із західних повітів надійшли тривожні повідомлення про активізацію польських військ у прикордонні.
Хоча 9-16 листопада контратаки не були доведені до кіпця і не змінили ситуації у Львові па краще, противник все ж занепокоївся. Раз-у-раз Чеслав Мопчинський надсилав телеграми до Варшави й Перемишля — просив термінову допомогу. Але Юзеф Пілсудський лише приступив до створення армії. Тому пропонував командувачеві військами на Галицькому фронті генералові Тадеушу Розвадов-ському обійтися своїми силами.
Хитання і нестійкість польського керівництва виявилось також і у факті пропозиції відомого віденського діяча Галецького Євгену Петруше-вичу. За дорученням ІОзефа Пілсудського1 він несподіванії© запропонував мир... у обмін па автономію Галичини в рамках Польщі. «Поляки ліпше зорганізовані, мають запевнену допомогу Франції і мусять перемогти. Польща ніколи не відмовиться від Східної Галичини і Львова, який є польським містом». Але ці домагання Є.Петрушевич рішуче відкинув.
У такій непевній ситуації польська сторона і розпочала переговори. «Послами миру» виступили проповідники української і польської церков. 16 листопада митрополит А.Шептицький звернувся до «дипломаті-в» із листом, у якому благав: «Підіть з обох сторін в уступчивості, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир...»2
Увечері 17 листопада пропозиція поляків про 48-годишіе перемир’я . розглядалася на спільній нараді Національної Ради і старшин. Л.Ганке-вич і Р.Перфецький повідомили, що поляки, не відмовляючись^ід претензій па Львів і Галичину, пропонують припинити бойові дії з гуманістичних мотивів. Однак проти договору рішуче виступив Г.Стефапів. Як
1 Детальніше дивись: Ріки&кі 1. Різта хЬіого^е. Т. V. ¥/аг$ха\уа, 1937. 8. 13-24.
2 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 343.
Стрілець УТА^Микола Литвин, уродженець с.Запалова на Ярославщині
і більшість військових він не хотів стати жертвою чергового плану противника. І все-таки 19 листопада тимчасове перемир’я було заключено. У договорі було обумовлено діяльність санітарних стеж, заборонено обстріл міської газівні та електростанції1.
18 листопада недавно призначений Державним Секретарем військових справ полковник Дмитро Вітовський виїхав до Станіслава, Тернополя і Коломиї, щоб зібрати і надіслати до столиці свіжі сили. Про це ж говорилося в наказах і розпорядженнях Д.Вітовського і С.Горука до всіх державних і військових комісарів краю.
Того ж 18 листопада до Львова прибув представник Антанти, члеп французької місії в Румунії поручник Віллєм. Перший день він провів серед польського керівництва, а наступного з’явився у Народному Домі, де взяв участь у переговорах, підтримавши пропозицію поляків продовжити перемир’я до 21 листопада. Українську делегацію па переговорах, які не припинялись у ці дні, представляли державні секретарі Р.Перфецький і М.Лозипський. Але переговори зайшли в безвихідь уже 20 листопада, коли па вимоги українців припинити бої польська сторона заявила, що ніколи не зречеться своїх прав па Львів і буде битись за нього до останньої краплі крові. Її наміри підтримав і представник Парижа, який відверто заявив, що Польщу Антанта визнала, а України не визнавала і не визнає. Стіл переговорів одразу ж спорожнів. Причина самовпевненості поляків з’ясувалася через декілька годин.
Того ж ранку засідала Рада Державних Секретарів за участю групи військових. Голова Ради Кость Левицький попросив Г.Сте-фапіва тверезо оцінити перспективи оборони столиці. І тоді полковник категорично заявив, що буде тримати місто 2-3 тижні своїми силами, а як дочекається підмоги — очистить Львів за 2-3 дні2. Лише сотник О.Букшоваиий поставив під сумнів аргументи командувача. Він прямо заявив: якщо поляки ось-ось отримають допомогу, українці не втримають Львова і пару днів.
Його прогнози збулись.
Ще 17 листопада прибулий літаком із Перемишля кур’єр повідомив Мончипського, що до Львова 18-го відходить група «Одсєч»
1 Сепігаїпе АгсЬтит ДУоізкспуе. АУВН XI 60. К. 25-27; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 487, арк.25-27.
2 Український скиталець. 1923. №11; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр.1044, арк.13-14.
під командуванням підполковника Токаржевського. Командир польських військ у Львові отримав наказ зустріти ешелони в Зимній Воді, підготувати план бойових дій групи у місті, скласти списки і навіть опис українських діячів, яких слід негайно заарештувати, а також підготувати місця для розміщення полонених і заарештованих українців1.
Тепер прояснилися дійсні розрахунки поляків щодо переговорів про перемир’я. За допомогою групи Токаржевського поляки пе без підстав надіялись нарешті оволодіти Львовом. Група складалася з шести ешелонів і бронепоїзда, на яких прибули 1400 солдатів і офіцерів, дві сотні уланів, 16 гармат із обслугою. Відтепер співвідношення сил у Львові різко змінилося па користь поляків.
Після приїзду групи «Одсєч», як свідчать підрахунки польського військового історика Сопотппцького, львівське угрупуваппя нараховувало 660 офіцерів і 4900 солдатів. Насправді, па 21 листопада поляки мали не менше 6686 вояків, у тому числі в бойових лавах — 4400 тис. солдат2. Особливо дошкульних ударів українцям завдавав авіазагін, який протягом 69 нальотів 5-22 листопада скинув иа Львів та навколишні села 250 бомб вагою 4-25 кг3.
Українських військ було удвічі менше:4
Всього Бойовий склад
Старшин 161 120
Стрільців
Разом
4517 3185
4678 3305
Значна перевага в силах дозволила підполковнику Токаржевсь-кому, який очолив польські війська у Львові, о шостій ранку 21 листопада перейти до активних дій. Чотири групи під командуванням офіцерів Сікорського, Борути, Пєрацького і Тшеньовського при підтримці п’яти артбатарей, двох бронепоїздів ударили головними силами па півночі і півдні з метою оточити місто, знищити частини Галицької армії і полонити український уряд.
1 Мопзхупзкі Сх. Во]е Е\уо\узкіе. Ч¥аг8ха\¥а, 1921. Т. II. 8. 251; ОЬгопа Ь\уо-™а 1-22 Ьізіорада 1918. Т. II. 8 219-223.
2 8ороїпіскі І. Катрапіа роїзко-икгаіпзка. 1921. 8. 9-44.
3 ОЬгопа Ьхуохуа 1-22 Бізіорасіа 1918. Т. II. 8 727-728; САУУ.ХУВН. І 124; XI 35.
4 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 394.
Сильне угрупувапия В.Сікорського атакувало Підзамче та Високий Замок з метою вийти до Личакова і замкнути оточення. Йому назустріч пробивалася група бронепоїздів, артилерії і літаків. Група Сікорського протягом дня так і не змогла подолати опір українських підрозділів. Вони відкинули аж до Голосок групу капітана Віктора, що хотіла прорватись до Збоїська. Дві сотні УСС-ів скріплені загоном А.Долуда, сміливим контрударом в районі За-марстипівської викликали паніку серед польських частин, які наступали па Підзамче.
Особливо відзначилися сотій січовиків. Вони взагалі несли на своїх плечах головний тягар боїв за Львів. Завдяки їх звитязі вдалося утримати добру половину фронту, зокрема такі важливі стратегічні вузли, як Цитадель, Оссоліпеум, Сейм, Підзамче, Високий Замок. Січовики висунули зі своїх лав героїв, які увійшли в історію битви за столицю. Серед них були організатор атак сотник Ілько Цьокап, командир кулеметників четар Петро Фрапко, герої штурму банку і Дирекції залізниць Роман Купчинський та Ярослав Гордій, підхорунжий Мирослав Сіціпський, який підбив ворожу бронемашину, стрілець Роман Кумошек, що у рукопашному бою переміг трьох поляків, 15-літпій стрілець Осип Шкварко — прошитий кулеметною чергою в бою за Сейм, стрілець Осип Крілик — поранений в бою за Оссоліпеум (згодом він став першим секретарем ЦК КПЗУ. Будучи репресованим у 1933 р., розстріляний в Орловській тюрмі 11 вересня 1941 р.).
У той час, коли на півночі ворогу не вдалося реалізувати своїх намірів, південне угрупувапия через Персенківку і Стрийський парк підійшло до Погулянки і Пасіки1. Подолавши слабі заслони розгублених підрозділів четаря Каравапа, поляки відкинули їх на Винники і зайняли район Личакова, де захопили 6 гармат та досяглії церкви св. Петра і Павла. Вислані за наказом Г.Стефаніва дві сотні новобранців з Винник, були одразу ж затримані поляками біля Чортової скали. І тут знову врятували становище січовики. Командир групи Підзамче поручник 3.Московський вислав чету з підхорунжими Кашубою і Шереметою. Купка смільчаків не пропустила поляків далі залізниці па Личакові і не дозволила їм повністю відрізати шлях па схід.
Вихід противника у район Личаківського цвинтаря, запеклі бої на Підзамчі і в центральній частині міста викликали у полковника Стефапі-
1 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1044, арк. 14-17.
ва розгубленість. О 14.30 він навіть запропонував противнику тимчасове перемир’я’. А під вечір несподівано повідомив Костя Левицького про наміри здати Львів. Більшість старшин висловилися проти цього. Але командувач наполягав на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення столиці. Він не знав, що саме в той момент прибулий з Кракова генерал Болеслав Роя прийшов до згоди із Токаржевським припинити пастуш і чекати па допомогу з Польщі. Та наказ про відступі вже пішов до українських частин.
Чимало старшин і стрільців, особливо частин, які міцно утримували свої позиції, сприйняли наказ про евакуацію як зраду. Штаб заполонили розгублені старшини.
«Наказ про конечність опущення наших позицій у Львові дня 22 листопада 1918 року прийняло стрілецтво неприхильно, а то й крайньо вороже, — згадував отаман О.Букшовапий. — Були випадки, що стійко-ві не хотіли опустити своїх становищ, а коли їм рішучо наказали це під загрозою, що попадуть в полон, подавалися — проклинаючи весь світ — за своїми частинами поза Львів».
Як вже зазначалося, поляки теж готувались до відступу. Отож евакуація українських військ із Львова пройшла без перешкод до ранку 22 листопада1 2. Разом з ними увечері 21 листопада через Кам’япку-Струмн-лову, Золочів до Тернополя виїхав Державний Секретаріат і урядові установи ЗУНР за винятком групи громадських діячів, які мали захистити права українського населення галицької столиці.
Ранком під Винниками сталася прикра подія. Ворожий бронепоїзд і артилерія несподіваніш вдарили по півторатисячпій колоні, яка йшла відкритим маршем. Це викликало велике замішання серед новобранців і групи ополченців, які в паніці розбіглися. До Курович дійшли тільки залишки львівської групи па чолі з полковником Г.Стефапівим.
Осип Букшовапий із січовиками, зібравши свої боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він, по-суті, самочинно зайняв оборону лінії Підбірці-Лисипичі-Винпики-Чишки і перекрив залізничні шляхи Львів-Підгайці, Львів-Краспе. Завдяки січовикам і численним партизанським групам навколо Львова одразу ж почав формуватися фронт3.
1 СААУ.ДУВН. XI 60. В. 37; ДАЛО. Ф. 257, оп.2, спр. 487, арк. 37.
2ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 1, спр. 1871, арк. 36-37; Український прапор. 1919. 1 листоп.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 251, арк. 13, 19.
Р. Купчинський
10. Шкрумеляк
У центрі Тернополя. На другому плані — будинок Державного секретаріату ЗУНР
Так поразкою ЗУНР і її молодої армії закінчилася перша фаза українсько-польської війни. Безумовно, це підірвало авторитет держави па міжнародній арені, моральний дух армії і народу. Значних втрат — до 300 вбитих і близько 1000 поранених — зазнали захисники столиці. Противник втратив вбитими, пораненими і полоненими 1200 вояків1.
До того ж, поляки здобули вигідний плацдарм для розгортання агресії у Східній Галичині, підняли свій престиж в очах Аптан-. ти. Польський уряд надав цій перемозі великого значення. Невдовзі Львів був відзначений найвищою військовою нагородою — орденом Віртуті Мілітарі. 1 листопада 1925 р. у Варшаві відбулося урочисте поховання Невідомого солдата, прах якого взяли у Львові. 28 квітня 1929 р. за участю керівників Польщі М.Пілсудського, І.Мосціць-кого та десятків тисяч львів’яп-поляків на Личакові освячено меморіал «Оборонцям Львова». Всього протягом 1918-1939 рр. там було поховано 2859 вояків2. 11 квітня 1990 р. цей меморіал вперше відвідав тодішній президент Польщі В.Ярузельський, започаткувавши його капітальну реконструкцію.
Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху земляків Ольги Ко-
билянської і Юрія Федьковича.
Одразу ж 1-2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців3.
І ось 2 листопада. У цей день центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули па Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз'єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у
Подих Буковини
1 К.О2ІО5¥зкі М. Мі^сігу 8апеш а ХЬпісгет. 8. 146-147; ДАЛО. Ф.257, оп.2, спр.228, арк.5.
2 Детальніше дивись: ЬИсіе]а 8. Сшепіагг ОЬгогісбчу Ь\УО5¥а. 5¥гос1а\у; АУагзгаїУа; Кгакслу, 1990. 8. 117, 253; ІогеГ РіЬидвкі. Оргасоті І. \¥еге-згуса. ХУагзга^а, 1989. 8. 127-129.
3 Українська загальна енциклопедія. Т.З. С.722-723.
Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І.Клевчука та С.Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань па буковинські землі з боку румунських Установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної Ради на чолі з Я.Флопдором. Віче обрало головою Українського крайового комітету, або як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича — відомого письменника, педагога і громадського діяча.
Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильсько-му районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва — «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом до буковинського сейму1.
Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ па Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в першу світову війну па боці Антанти впливові американські кола зухвало заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу очевидно можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму» (Ллойд Джордж, англійський прем’єр). А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. 11 листопада боярські війська зайняли Чернівці.
Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські Ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він був викликаний до Львова. Лише 16 листопада Національна Рада і уряд ЗУНР обговорили ситуацію в Буковині2. Та було пізно.
Детальніше див.: Попович О. Відродження Буковини. Спомини. Львів, 1933.
2ЦДІА України у Львові. Ф. 309. оп. 1, спр. 1871, арк. 27-28.
28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс — скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й па вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля1.
В ті трагічні дні Омелян Попович з групою буковинських громадських діячів переїхав до Львова. Він знову опинився у вирі революційних перетворень: став заступником голови парламенту республіки, головою його шкільної комісії. А ще постійно допомагав землякові Миколі Топащаку формувати в Коломиї Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збірну станцію буковинських добровольців, а у Городеиці — запасний курінь (командир — поручник Р.Ціпгер). Цікаво, що цей курінь підлягав Дієвій армії УНР. Після окупації Галичини поляками відомий буковинець жив у Львові, довгі роки працював інспектором «Рідної школи».
Рідко, але завжди із задоволенням Попович-батько навідувався до дочок у зелені Заліщики. Наталка після закінчення Чернівецької учительської семінарії вчителювала у бурсі при семінарії. Олена була одружена з колишнім артистом театру, старшиною армії УНР Сцярком-Животівським і з чоловіком утримувала крамницю. Перебуваючи влітку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворів і помер2.
Окупаційні власті вживали усіх заходів для того, щоб похорони відомого громадського і політичного українського діяча пройшли непомітно. Під претекстом хрещення у православній церкві тіло покійного не дозволили занести до греко-католицької церкви. Але громада вирішила інакше. На похорон славетного земляка із Чернівців прибули православні священики, делегація академічного товариства «Запорожя» Чернівецького університету, почесним батьком якого був О.Попович. Мешканці міста Заліщиків прийшли з вінками та букетами живих квітів, а похоронні псалми викопали учні місцевої учительської семінарії під керівництвом її випускника Г.Ромаика.
1 Курило В.М., Панчук М.І., Троян М.В. В авангарді боротьби за во-з’єднання. Київ, 1985. С.36-41.
2 Ковальчук П. Забута могила // Вільне життя. 1990. 11 груд.
Молода ЗУНР водночас стала хрещеною маті-1 уцульська р»ю для ГуЦуЛЬСЬКОї Республіки, підвалини похресниця якої будувалися па уламках однієї імперії.
Листопад 1918-го ... Щойно сформований уряд відновленої Угорщини, перекопавшись у сепаратизмі закарпатських українців, терміново обнародує законопроект про автономію Руської Крайнії і вводить пост міністра руспііів-україпців, який обійняв Орест Сабова. Для обговорення цього документа 10 грудня у Будапешт прибули численні делегації. Ясішо представляло вісім делегатів па чолі з головою Гуцульської Народної Ради Степаном Клочураком. Однак закарпатці і взагалі прихильники незалежності були у меншості і дискусія пішла у промадярському руслі. Отоді українці там же провели свій з’їзд, головою якого обрали Августипа Штефана, популярного рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче зажадали возз’єднання краю з Великою Україною.
Через тиждень, 18 грудня, інтелігенція Сиготу скликала з’їзд Мараморощипи, щоб обрати Сигітську Народну Раду. На ньому з великим піднесенням виступили знані громадські діячі краю Михайло Бращайко і Августип Штефап (Рахів), Степан Клочурак і Василь Клпмпуш (Ясіпя), Василь Йосипчук (Великий Бичків). їх виступи неодноразово переривались схвильованими оваціями: «До Києва хочемо!», «До матері — України!». Цей з’їзд уповноважив підготувати у Хусті Всекарпатський конгрес. З особливим хвилюванням делегати пройшли походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули па синьо-жовтому прапорі із ще більшою рішучістю боротися за свободу поневолених краян.
Головні ж події відбувались у Рахові і Ясіні. Саме там за ініціативою Гуцульської Народної Ради постала Гуцульська Республіка. Головою цієї Ради обрано вже згадуваного Степана Клочурака, колишнього студента Віденського університету, а потім офіцера австрійської армії, який щойно повернувся з фронту. Всього ж Рада об’єднала 42 членів: 38 українців, 2 змадяризовапих німців і 2 євреїв, тобто представників головних національностей, які жили в тамтешніх місцях. До Головної Управи увійшло 10 найавторитетніших народних посланців. Взагалі ж, влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, харчової та інших. В обігу допускались угорські коруни та українські гривні. Прапор Республіки став синьо-жовтий.
Степан Клочурак разом з Іваном Клпмпуіпем побували в Ста піславі аби передати урядові ЗУНР рішення селянства про приєднання краю до України. А після повернення поінформували Раду і населення про Маніфест Національної Ради і Конституцію ЗУНР, у яких стверджувалось, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Мараморського повіту, що па лівобережжі Тиси (піші в Румунії).
Угорсько-українські непорозуміння неодноразово обговорювалися на засіданні Національної Ради і уряду ЗУНР. Закарпатський конфлікт порушувався й па зустрічі президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Карої та міністром національних справ О. Ясі, що відбулася ЗО грудня 1918 р. у Будапешті. Угорці жадали відмови ЗУНР від Закарпаття, па що галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття повинен визначити плебісцит під нейтральним доглядом і Паризька мирна конференція1.
Однак у відповідь угорські власті надіслали до Ясіні 600 воя-ків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська народна Рада пе скорилась. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній параді було домовлено, що па Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а па третю годину ранку 7 січня 1919 р. було взято у полон 504 мадярських вояків.
Відтак командування УГА терміново розробило наступальну операцію для двох військових груп, які одночасно вийшли із Коломиї і Станіслава.
Вже 8 січня повстанці і стрільці Галицької армії взяли залізничні станції Кваси, Білип, Рахів, Берлебаш, Трибу шани. З боями звільнено села Вишову, Борщу, Кречупів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запас боєприпасів поповнився після-роззброєпня австрійського ешелону, який ішов транзитом через Ясішо. Чималу допомогу надавало місцеве населення: визволителів зустрічали хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковним дзвоном.
У ті ж дні Гуцульська Армія поповнилася сотнями добровольців.
Шавлюк О. ЗУНР і політика Угорщини//Україна в минулому. Вип. VII. Київ - Львів, 1995. С. 34.
У двох куренях уже налічувалося тисячі стрільців. Ще один дофор-мовувався у Бичкові для походу па Тячів і Хуст.
Тим часом основні сили повстанців зосередилися під містом Ма-раморськиіі Сигот. Найбільш запеклі бої відбулися в його передмісті — на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота — українці, угорці, євреї — щиро вітало переможців. На багатьох будинках замайоріли синьо-жовті прапори.
Однак керівництво Гуцульської армії, якою командував сотник УГА Воробець, дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, і здавалось, що час визволення всієї Марамор-щипи близиться. Але 21 січня па передові пости, що знаходилися за 10-12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. Через короткий час зав’язались бої на вулицях міста. Добре озброєна на той час і переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. 60 стрільців коломийської групи загинули у боях, багато потрапило в полон. Лише 170 чоловік змогли врятуватися, прорвавшись поїздом до Ясіні через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі заколотники. Румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії. Почався жорстокий терор.
Поразкою завершився й мукачівський рейд станіславської групи — мадярські відділи виявилися значно сильнішими1.
У ці драматичні дні до Хуста з’їхалося 420 делегатів Всекарпат-ського конгресу. Його учасники схвалили допомогову акцію ЗУНР і висловились за возз’єднання із Соборною Україною. Наприкінці під радісні оплески присутніх голова зібрання Михайло Бращайко зачитав резолюцію:
«1. Всенародні збори угорських Русинів-Україпців з дня 21 січня 1919 року висказують з’єднання всіх Русинів-Українців з комбатів: Мараморош, Спиш, Абауйторпа й прилучення Русина-ми-Українцями заселених земель до Соборної України, просячи,
1 Літопис Червоної Калини. 1932. № 7-8. С. 2-3; Історичний кален-дар-альманах «Червоної Калини» на 1938 р. Львів, 1937. С.149; Сміян П.К. Великий Жовтень і Закарпаття (1917-1919 рр.). Львів, 1970. С.56-59; Масляник О. Гуцульська республіка: повернення із забуття // За вільну Україну. 1991. 31 січ.
щоби нова Держава при виконуванню цеї злуки узгляднила положення цих Русинів-Україпців. Для того всенародні збори заявляють, що руський народ Угорщини закон про Руську Країну, даний в Будапешті року 1918-го, не признає законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.
2. З огляду на повище рішення збори постановляють, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парляменту.
3. Всенародні збори просять, щоб українські війська засіли землі, заселені Русипами-Україїіцями па Угорщині й щоби заосмот-рили населення, живуче серед тяжких харчевпх відносин, поживою.
4. Всенародні збори витають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Румунів, Поляків і Німців...
5. Народні збори вибирають для ведення справ русько-українського народу Центральну Народшо Раду зі ста членів й уповаж-шоють її заступати Русинів па Угорщині все й всюди, де цього потрібно, проти всіх інших народів і зробити все, 1Ц0 кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне...»1.
Ллє реалізувати ці патріотичні помисли не вдалося. Гуцульська армія і галицькі підрозділи зазнали тяжких втрат, і Республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл протрималася тільки до червня 1919 р. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Ясіпіо окупували румунські солдати, а невдовзі при потуранні Антанти край було включено до складу Чехо-Словацької Республіки. Що ж до угорського уряду, то він не приховував своїх полонофільських поглядів, прагнучи знайти у Бельведері союзника проти Праги. Але, потребуючи допомоги і Польщі, і ЗУНР, офіційний Будапешт прагнув примирення двох конфліктних сторін, і М. Карої виступив навіть із пропозицією посередництва у польсько-українських переговорах2.
1 Літопис Червоної Калини. 1931. № 7-8. С. 31.
2 Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини. С. 36-39.
Становлення демократичної держави
Формування Нова Республіка па Придністров’ї одразу ж органів влади ^Ула пом^чепа пе тільки світовими телеграфними агепствами, але й знаними політиками і бізнесменами, честолюбивими військовими. Ще б пак! Центр Європи, багатий на нафту, газ, сіль, озокерит, цілющі води, ліс, мармур — хто про таке пе мріє?
За площею — 70 тис. км2 — вона майже пе відрізнялася від інших середніх держав континенту, скажімо, Австрії, Угорщини чи Греції. Правда, такою вона залишалась недовго, оскільки упродовж місяця майже половина її території була насильно відшматована Польщею і Румунією, а у січні ще й Чехословаччипою. На півночі потенції гальмувались військами Радянської країни. Отож осідками демократичного життя стали лише сорок українських повітів Галичини.
Щодо населення — 6,2 мільйона людей, то нова республіка залишала позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Але це, повторюємо, лише па початку листопада, наступні півроку — десь 5 мільйонів. 71 відсоток населення становили українці, 14 — поляки, 13 — євреї, 2 — інші, головно німці; 62 відсотки вважали себе греко-католиками, 18 — римо-католиками, 13 — іудеями, 6 — православними1. Більшість населення проживало в селах і займалось сільським господарством.
Одразу ж після перейняття влади 5 листопада Українська Національна Рада звернулася до народу з програмним Маніфестом:
«Український Народе!
Всенароднім зривом сотворив ти, Український Народе, па прадідній землі Осмомисла, Давида і Льва свою власну державу. Українська національна Рада в нашій старій столиці Львові
1 Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки // Календар «Просвіти» 1921. Львів, 1920. С.100-101;
Станіславівський голос. 1918. 19 лист.
Польща
• •вСокаль“’^> УНР
* оУгнів Радехів \ Рава-Руська© у % 0 ?
Броди1
Жовква
Перемишль ^1* ^’ЧГЛьвів у °/ Городоко.^3* ХІ.1918
Сяноко*/ /х**** •••* П
Золочів
Балигородс ц Дрогобич/Ходорів
у . у Борислав .*
Бережани
Стрий
Калуш
ХІ-ХІІ.1918
§ 71.1919 ( ІБучач Чортківо
Ужгород о
Мукачів^
Ч ехословачч ина .
о Волове
о Хуст
//1КоломияСняун^ О Косі в
Рахів
1
Угорщина
Румунія
і Лінія українсько-польського фронту на 10.ХІ.1918 р.
•• -*• Лінія українсько-польського фронту навесні 1919 р.
АА“ Лінія українсько-польського фронту на 8.УІ.1919 р.
=== Лінія українсько-румунського фронту на початку червня 1919 р.
її Лінія українсько-більшовицького фронту наприкінці травня 1919 р
••••••• Лінія Бартелемі 28.11.1919 р.-------— Лінія Керзона
Р Місце перебування Національної Ради та уряду ЗУНР
Р Ставка НКГА
Західно-Українська Народна Республіка 1918-1919 рр.
Умовні позначення
_____Державний кордон ЗУНР
взяла верховну державну вдасть у руки, а Український Нарід, всі його верстви, йдучи за її покликом, доховав сього з достойною подиву одчайдушністю в цілім нашім краю.
По пятьсот сімдесят і осьми літах неволі, упокоєпня і наруги став Ти, Український Народе, знов сам собі господарем па своїй землі, сам собі сувереном.
Пірвані кількасотлітпі кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед Тобою, Український Народе, відчиняється сопяшний шлях до світлої народної будуччини.
Подвиг твій, се побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, народоправства над олігархією, над по-неволепєм більшості упривилейовапою меншістю!
Український Народе!
В сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжпиці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом, а наскрізь демократичний лад, опертий па загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і па державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїть-ся, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде па власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-го динний день праці, дасть обезпеку па старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці.
Горожани!
Найважпіша задача теперішньої хвилі є закріпити і утрива-лити те, що створено всенародним зривом. Українські власті, го-рожанські і військові, мають в цілім краї завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Про тих, хто не схотів би підчини-тися наказам українських властей або робив би заколот, треба виступити з усією рішучістю.
Українці!
Утривлєнє Української народної держави не можливе без народного війська, народної армії. Сю армію мусимо зараз створити, й тому взиваємо всіх Українців ставитися в її лави.
Український Народе!
Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучпість нашої землі. Лиш єдністю, карпостю і папруженєм усих сил народу можемо сю будову довести до щасливого кіпця. Ніхто, хто є Українцем, пе сміє відтянтися від великого діла, від жертви для щасливої будуччипи Українських поколінь!
В ім’я сеї будуччипи кличемо: Одностайно, однодушно, і з усією рішучістю вперед!
Слава Українській Державі!
Слава Українському Війську!
Слава Українському Народові!»1.
Чи не правда, читачу, сказано досить сміливо і водночас зважено, обнадійливо?!
Для реалізації цих поки що декларованих надбань і рубежів 9 листопада сформовано уряд — Державний Секретаріат (згодом — Рада Державних Секретарів ЗУНР) па чолі з адвокатом Костем Ле-вицьким (1859-1941), вихідцем із сім’ї священика прикарпатського містечка Тисмепиці, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Це був загартований політичний діяч2. Саме він запропонував список свого першого кабінету міністрів, який Національна Рада затвердила без змін. За давньою парламентською традицією заприсягання Секретарів провів старійшина Ради Юліан Романчук. Урочисте зібрання Національнії Ради відбулося наступного дня в палаті Намісництва. Раніше зібрання Ради проходили в будинку Ставропігії. Таким чином, відповідальні портфелі отримали Кость Левицький (голова Державного Секретаріату і секретар фінансів), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір Голубович (судівниц-тво), Ярослав Литвинович (торгівля і промисловість), Олександр
1 Українське слово. 1918. 11 листоп.
2 Восени 1939 р. заарештований органами НКВС; наприкінці 1941 р. помер у Львові, похований на Янівському цвинтарі.
К. Левицький
К. Трильовський
Л. Бачипський
А. Чайковський
Барвіпський (віросповідання і тимчасово освіта), Іван Мироп (шляхи), Олександр П’ясецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публічні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (охорона здоров’я), Антін Чарпецький (суспільна опіка і праця). Начальником Харчового уряду став Степан Федак1. Як бачимо, галичани перейняли досвід Генерального Секретаріату Центральної Ради, а також подібних кабінетів країн Заходу, зокрема Англії.
9 листопада Національна Рада також затвердила нову назву держави: Західно-Українська Народна Республіка.
Над чим працювали і чого домоглися будівничі молодої держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами Тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 р.), військової організації (Галицька армія), фінансової діяльності, державної адміністрації, відбудови залізничних шляхів тощо. Крім того, щодня обговорювали оперативну інформацію про хід боїв у Львові і повітах, зміст і тактику переговорів із польською стороною2. Як бачимо, клопотів вистачало.
Але через два тижні в досить енергійному урядовому механізмі сталися збої і навіть простої. Після окупації Львова до Тернополя виїхала лише частина секретарів. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично — творити повий кабінет.
Ситуацію ускладнила ще внутрішня урядова криза, яка змусила знервованого і виснаженого К.Левицького на початку грудня заявити про димісію, яку Національна Рада одразу ж прийняла і доручила підібрати повий кабінет міністрів правнику Сидору Голубо-вичу (1873-1938). До речі, причини нагальної зміни прем’єра в мемуарній літературі, як правило, оминаються. Немає публічних роз’яснень і в тогочасній пресі. Можливо, це зв’язано із міжфрак-ційними амбіціями всередині Української Національно-Демократичної партії (К.Левицький і Є.Петрушевич входили до різних її угру-пувань)3.
1-2 січня 1919 р. всі державні інституції перебрались до пової тимчасової столиці — Станіслава. Саме там Сидір Голубович і сформував другий урядовий кабінет. Фінанси, торгівлю і промис
1 ЦДІА України у Львові. Ф.309, оп.1, спр.125, арк.13-17
2Левицький К. Перший Державний Секретаріат у Львові // Український скиталець. 1923. № 11. 11 черв.
3 Стахів М. Західна Україна. Т.ІУ. С.67.
ловість взявся вести сам Голова, внутрішні справи передано Івану Макуху, дипломатію — Лоигипу Цегельському (з 10 березня — Михайлу Лозинському), військові справи — Дмитру Вітовському (13 лютого його замінив 42-річпнй полковник Віктор Курмапович. Народився у селі Вільшапиця Золочівського повіту, страчений органами* НКВС 1945 р. у Києві), судівництво — Осипу Бурачипсько-му. Про конкретну діяльність цього уряду йтиметься згодом.
Вища законодавча влада, як уже зазначалось, була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її повнокровної державотворчої діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому вирішено виділити по одному мандату повітам, ще чотири — Львову і по два — Чернівцям і Станіславу. Довибори планувалося провести 22-26 листопада, але цьому в багатьох містах зашкодила різка зміна сил па фронті, зокрема, падіння Львова, відтак — вимушена зупинка першої сесії Ради у столиці. Друга сесія відбулася аж на початку 1919 р. у Станіславі. Отоді й з’ясувалося, що пайсильніше партійне угрупувапия створили націонал-демократи па чолі з Антоном Горбачевським (1856-1944). Друге місце вибороли радикали Лева Бачипського (1871-1930). третє — соціал-демократи Семена Вітика (1876-1937)1. Найслабішимп виявилися позиції хлопсько-радикальної партії па чолі з Кирилом Трильовським (1864-1941). Взагалі ж до парламентської когорти потрапили пайзиачпіші люди краю — письменники Василь Стефапик, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Кармапський, Осип Назарук, науковці Кирило Студипський, Мироп Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвіпський, митрополит Аіідрей Шептицький, священики Андрій Бапдера, Степан Оішшкевич, правпики Сидір Голубович, Роман Перфецький, практично всі українські політики.
А втім, надіємось, що краєзнавцям цікаво буде познайомитися з усім складом цього тимчасового парламенту, делегатами конкретних територій чи партій:
1 Про участь УСДП у громадсько-політичному житті ЗУНР детальніше див.: Коко Е. Пкгаігісу зодаїсіетокгасі §а1ісу]зсу окгезіе ті^сігуууоіеп-пут (1918-1939)// Хезгуіу Маикоууе иппуегзуіеПі За§іе11оп8кіе§о. Ргасе ЬізСогусг-пе. 1993.8. 129-135.
В. Старосольський
Д. Паліїв
Р.Перфецький
І.Рудницький
АЛИСЬКЕВИЧ Андрій АРТИМОВИЧ Агспор
БАНАХ Павло БАНДЕРА Андрій БАРАН Степан БАХРНИК Василь БАРВІНСЬКИЙ Богдан
БАРВІНСЬКИЙ Олександр
БАЧИНСЬКИЙ Володимир БАЧИНСЬКИЙ Лев БЕЗПАЛКО Осип
БИРЧАК Володимир
БІЛИНСЬКИЙ Клавдій
БОЙКОВИЧ Микола
БОЙЦУН Олександр БУДЗИНОВСЬКИЙ Вячеслав БУРАЧИНСЬКИЙ Осип
ВАНЬО Теодор ВАСИЛЬКО Микола ВЕСОЛОВСЬКИЙ Остап ВИННИЧУК Лазар ВИСОЧАНСЬКИЙ Степан ВИТВИЦЬКИЙ Степан ГАВРИЩУК І.
ГАЛІП Теодор
ГЛУШКО Роман ГАНКЕВИЧ Лев
- м.Перемишль;
— делегат Буковинської Національної Ради;
— повіт Сокаль;
- повіт Калуш;
— делегат трудової партії;
— повіт Заліщики;
— делегат християнсько-суспільної партії;
— член більшості палати панів;
— парламентський посол;
— парламентський посол;
— делегат Буковинської Національної Ради;
- делегат соціал-демократичної партії;
— делегат буковинської Національної Ради;
— делегат соціал-дсмократичної партії;
— м.Самбір;
— парламентський посол;
— буковинський сеймовий посол;
— сеймовий посол;
— парламентський посол;
- м.Стрий;
— сеймовий посол;
— повіт Перемишляпи;
— делегат трудової партії;
— буковинський сеймовий посол;
— буковинський сеймовий посол;
— повіт Бережани;
— делегат соціал-дсмократичної партії;
ГАНКЕВИЧ Микола
ГОЛУБОВИЧ Сидір ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Антін ГОРБАЧЕВСЬКИЙ Іван
[•ОРДИНСЬКИЙ Ярослав
ДАНИЛОВИЧ Ссвсрип
ДЕМЧУК Михайло ДЗЕРОВИЧ Юліяп
ДНІСТРЯНСЬКИЙ Станіслав ДОМБРОВСЬКИЙ Августин ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ
ДРАЧВИНСЬКИЙ Тсофіль
ДИКИЙ Дмитро
ДУВІРЯК Гриць ЗАГАЙКЕВИЧ Володимир ЗАГУЦУЛЬСЬКИЙ Микола
ЗАМОРА Тсодор ЗАЛЄСЬКИЙ Тадсй ІВАНИЦЬКИЙ Омелян
ІВАНИЦЬКИЙ Теодор
КАЛИНОВИЧ Іван
КАПУСТИНСЬКИЙ Іван КАРАЧЕВСЬКИЙ Теофіль КАРБУЛИЦЬКИЙ Іларіон
КАРМАНСЬКИЙ Петро КАРПІНСЬКИЙ Платон
КАРХУТ Спиридон
— делегат соціал-дсмократичної партії;
— парламентський посол;
— сеймовий посол;
- член більшості палати панів;
- делегат християнсько-суспільної партії;
— делегат радикальної партії;
— повіт Перемишль;
— делегат християнсько-суспільної партії;
— парламентський посол;
- повіт Товмач;
— делегат буковинської Національної Ради;
— буковинський сеймовий посол;
- повіт Бібрка;
— повіт Печепіжин;
— парламентський посол;
— повіт Золочів;
- повіт Городенка;
— повіт Самбір;
— делегат буковинської Національної Ради;
— буковинський сеймовий посол;
— делегат соціал-дсмократичної партії II;
— сеймовий посол;
— повіт Старий Самбір;
— делегат буковинської Національної Ради;
— м.Тернопіль;
— повіт Теребовля;
— делегат християнсько-суспільної партії;
КАЧМАРСЬКИЙ Євстахій КИВЕЛЮК Іван КОЗАНЕВИЧ Мар’ян КОЛЕССА Олександр КОРДУБА Мирон
КОРМОШ Теофіль КОРОЛЮК Мартин КОРОЛЬ Михайло КОСТИШИН Ілія КОХАНОВСЬКИЙ Іван КОЦИЛОВСЬКИЙ Йосафат КРУПА Осип
КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ Антін
КУЗІВ Гриць КУЛИЦЬКИЙ Роман
КУЛЬЧИЦЬКИЙ Олександр КУНЬКО Іван
КУРБАС Роман КУРОВЕЦЬ Іван ЛАВРУК Павло ЛАГОДИНСЬКИЙ Микола ЛЕВИЦЬКИЙ Євген ЛЕВИЦЬКИЙ Кость ЛЕВИЦЬКИЙ Микола ЛЕВИЦЬКИЙ Микола
ЛЕВИЦЬКИЙ Теодор
ЛИСАН Юрій
ЛІСКОВАЦЬКИЙ Іван
ЛОЗИНСЬКИЙ Михайло ЛУКАШЕВИЧ Антін
- повіт Сколе;
- сеймовий посол;
— м. Дрогобич;
— парламентський посол;
- делегат буковинської Національної Ради;
— сеймовий посол;
— повіт Станіслав;
— сеймовий посол;
- повіт Зборів;
- сеймовий посол;
— сеймовий віриліст;
— делегат соціал-дсмократичпої партії;
— делегат радикальної партії;
— повіт Дрогобич;
— делегат соціал-демократичпої партії;
— делегат академічної молоді;
— повіт Тернопіль;
— повіт Борщів;
— сеймовий, посол;
- парламентський посол;
— парламентський посол;
— парламентський посол;
— парламентський посол;
— повіт Жидачів;
— делегат буковинської Національної Ради;
— буковинський сеймовий посол;
— буковинський сеймовий посол;
— делегат соціал-дсмократичної партії;
— делегат трудової партії;
— парламентський посол;
МАКУХ Іван МАНЬКО Андрій МАРІТЧАК Олександр МАРІЯШ Гриць — сеймовий посол; - повіт Добромиль; — повіт Рудки; — делегат соціал-дсмократичпої партії;
МАРКУЄ Яким МАТКОВСЬКИЙ с. МЕТЕЛЛЯ Северин НАГІРНЯК Василь НАЗАРЕВИЧ Степан НАЗАРУК Осип НОВАКІВСЬКИЙ Михайло ОНИШКЕВИЧ Степан ОНИЩУК Антін ОХРИМОВИЧ Володимир ПАВЛЮХ Гнат ПАНЕВНИК Дмитро ПАНЕЙКО Василь ПАЧОВСЬКИЙ Михайло ПЕРФЕЦЬКИЙ Роман ПЕТРИЦЬКИЙ Михайло ПЕТРУШЕВИЧ Євген' ПЕТРУШЕВИЧ Лев ПЕТРУШЕВИЧ Степан ПІГУЛЯК Єротей — повіт Стрий; — повіт Гусятин; — сеймовий посол; — повіт Надвірна; — повіт Броди; — делегат радикальної партії; — сеймовий посол; — парламентський посол; — повіт Снятип; — делегат трудової партії; - м.Станіслав; — повіт Богородчапи; — делегат трудової партії; — повіт Долина; — сеймовий посол; — парламентський посол; — парламентський посол; — м.Бережани; — повіт Радехів; — буковинський сеймовий посол:
ПЛИСКА Михайло ПОЛЯНСЬКИЙ Степан ПОГОРЕЦЬКИЙ Омелян ПОПОВИЧ Ілько — повіт Бучач; — делегат академічної молоді; — парламентський посол; — делегат буковинської Національної Ради;
ПОПОВИЧ Омелян РОЖАНКОВСЬКИЙ Теодор РОМАНЧУК Юліап РУТКО Антін САНДУЛЯК Іван СЕМАКА Ілія СЕНЧИНА Іван — сеймовий посол; — сеймовий посол; — парламентський посол; — повіт Мостиська; — сеймовий посол; — парламентський посол; - повіт Рогатин;
СЕРБИНІОК Юрій
СІЛЕЦЬКИЙ Степан СІНГАЛЕВИЧ Володимир СІЯК Остап
СКИБІНСЬКИЙ Рудольф
СОДОМОРА Михайло СТЕПУН Микола СТАРУX Тимко СТЕФАНИК Василь СТЕФАНОВИЧ Олександр СТУДИНСЬКИЙ Кирило
СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ Степан СУШКО Микола ТЕРЛЕЦЬКИЙ Гриць ТЕРШАКОВЕЦЬ Гриць ТИМОЩУК Гриць ТОМАШІВСЬКИЙ Степан ТРИЛЬОВСЬКИЙ Кирило УСТИЯНОВИЧ Кирило ФЕДЕВИЧ Іван ФЕДОРОВИЧ Володимир
ФІЛЯС Платопід ХОМИШИН Григорій ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ Лопгип ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ Михайло
ЧАЙКІВСЬКИЙ Федір ЧАРНЕЦЬКИЙ Антін
ЧЕРНЯВСЬКИЙ Іван ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ Петро ШЕПТИЦЬКИЙ Аіідрсй
ШМІГЕЛЬСЬКИЙ Андрій
- делегат буковинської Національної Ради;
- делегат академічної молоді;
— парламентський посол;
- м. Буч ач;
- делегат соціал-демократичної партії;
- повіт Підгайці;
- парламентський посол;
- парламентський посол;
- парламентський посол;
- делегат трудової партії;
- делегат християпсько-суспільпої партії;
— парламентський посол;
- повіт Львів-Щирсць;
- м.Борислав;
— сеймовий посол;
- повіт Коломия;
- делегат трудової партії;
— парламентський посол;
— м. Станіслав;
— повіт Турка;
— делегат буковинської Національної Ради;
— повіт Жовква;
- сеймовий віриліст;
— парламентський посол;
- повіт Кам’янка-Струмилова;
— повіт Яворів;
— делегат соціал-демократичпої партії;
— м. Коломия;
— повіт Косів;
— член більшості палати панів;
— повіт Збараж;
ЮРИК Степан
ЮРЧИНСЬКИЙ Остап
— м.Золочів;
— повіт Чортків1.
За соціальним складом більшість депутатів становили селяпи-середпяки, інтелігенція і клерикали були в меншості. Щодо ідеології, то переважна більшість, навіть соціалісти, стояли па ліберально-національних позиціях. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї і німці воліли триматись осторонь, щоб не бути втягнутими в українсько-польський конфлікт.
Як свідчить поіменний склад, парламент був досить представницьким, але, напевно, занадто чисельним (150 чол.) Тому природно, що для оперативної роботи її члени 4 січня 1919 р. обрали Виділ Української Національної Ради. Це була, кажучи сучасною мовою, президентська рада-десятка, яка займалася кадровими перетрубація-ми уряду, визначала і приймала відставку міністрів; апробовувала закони, ухвалені Національною Радою. Рішення приймались більшістю присутніх (але не менше 6 членів). Виділ обирався па час каденції Ради — аж до сформування нового Виділу2. До його першого складу було обрано: Євгена Петрушевича (президент), Лева Ба-чипського, Семена Вітика, Аптопа Горбачевського, Гриця Дувіряка, Михайла Новаківського, Теофіля Окуневського, Омеляна Поповича, Аптопа Шмпгельського і отця Степана ІОрика.
Безпосередньо Радою керували її президент Євген Петруше-вич, заступники Лев Бачипський, Омелян Попович, Семен Вітик і Андрій Шмигельський, секретарі і начальники сеймової канцелярії Степан Витвицький, Осип Устияпович, Степан Сілецький. їм активно допомагали голови сеймових комісій — закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та іп. На основі закону членам Ради надано право посольської недоторканості, безкоштовного залізничного проїзду, їх увільнили від військової служби. На час службових засідань видавалися добові — 50 гривень.
І насамкінець зупинимося на низових органах влади3. Державні повітові комісари обиралися головно з мужів довір’я Української
1 Чубатий М. Вказ. праця. С. 105-107.
2 Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України. С.97.
3 Див. також: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Вказана праця. С.24-61.
Національної Ради. Вони керували фактично всіма цивільними організаціями і справами повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції викопували спеціальні повітові і окружні коменданти. Спершу комісарів обирали громади па повітових Національних Радах, згодом це право передано Державному Секретаріатові внутрішніх справ. Дорадчим органом комісарів були повітові Українські Національні Ради. Правда, були повіти, де народне самоврядування пішло далі — Ради мали вирішальний і контролюючий голос; а були й такі, зокрема у прифронтовій смузі, які взагалі не збирались. Все це спонукало Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнити дії місцевої адміністрації і розробити закон про повітові трудові ради. Згідно із законопроектом нова адміністрація повітів повинна була обиратись загальним голосуванням, а комісари ставали підконтрольними Раді. Однак па заваді цим починанням став травневий наступ поляків.
До речі, в органах місцевої адміністрації, зокрема, у Станіславі, Стрию, Заліщиках, Яворові, Бережанах, Угпеві, селах Підзам-чок і Дуліби Бучацького повіту було немало поляків. Намагались співпрацювати з українцями й німецькі та чеські колоністи1.
Громадський порядок забезпечувала державна жандармерія. Ось що розповідає про її створення і роль сотник Іван Козак:
«Під час перевороту дня 1 листопада 1918 розоружено всі станиці жандармерії. Видячи однак необхідність сторожі безпеки, утворено в кожній місцевості т.зв. міліцію, зложену з добровольців. На Покуттю названо її «державною міліцією». В місцевостях, де перед переворотом були приділені жандарми-Україпці, перебрали вони організацію міліції і провід над нею. Однак їх у Східній Галичині було ще замало, щоби па кожну станицю приділити бодай одного заводового жандарма. Тому міліція здебільшого рекрутувалась з людей, які пе мали до сеї преважної служби ніякої кваліфікації, а до міліції вступали тільки тому, щоб відтягнутися від служби в боє-вих частинах. Тому міліція пе лише пе сповняла свого завдання як слід, але навпаки сама чинила несвідомо або й свідомо надужиття. Се спонукало повітові центри негайно взятися за організацію правильної сторожої безпеки. В кількох повітах завдання се перебрали добровільно старшипи-чужинці (головно Німці), бувші австрійські
1 ААЬЇ. Роїзка і Икгаіпа. 8у£п. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.
відділові команд анти. Се були однак виїмкові випадки, так, що до прибуття старшин-Україїщів припала організаційна праця передусім старшим старшинам жандармерії української народності, які служили у Східній Галичині безпосередньо перед переворотом, або вспіли були вже в перших днях після нього вернути домів з чужини. Але була се праця вельми тяжка...»1.
У тому ж листопаді сформовано Команду державної жандармерії ЗУНР з осідком у Львові. її першим комапдантом призначено майора Лева Індишевського. У лютому 1919 р. його змінив досвідчений підполковник Олександр Красіцький. Команда (згодом — корпус) жандармерії безпосередньо підпорядковувалась Державному Секретаріатові військових справ. Навесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 за-водових жандармів, 4000 пробних жандармів (австрійського і українського вишколу) та 3000 міліціонерів. Цікаво, що поряд з українцями у жандармерії служили поляки і німці2. Всього територія республіки була поділена па 23 відділи жандармерії: Львів, Перемишль, Ярослав, Сяпок, Самбір, Рава-Руська, Городок Ягайлопсь-кий, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Зо-лочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці.
Зазначимо, що в багатьох містах (Львів, Гусятин, Щирець, Чортків, Станіслав, Тернопіль) діяли відділи жидівської міліції3.
Швидке і конструктивне творення нових органів влади засвідчило щире бажання українців, і не тільки інтелігенції, створити нові демократичні органи законодавчої і виконавчої влади задля побудови суверенної демократичної республіки. Як слушно зазначає історик Орест Субтельний, в основу власної адміністрації ЗУНР були «покладені австрійські моделі — галичани не вдавалися до радикальних експериментів, поширених па сході, й укомплектовували її українцями, а часто-густо й поляками-професіоналами. Незважаючи па необхідпісь вести жорстоку війну, західно-українська держава досягла успіху щодо підтримання стабільності й порядку па своїй території. Справді, таке на диво швидке й ефективне створення ад-
1 Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України. Київ, 1992. С.97.
2 Див. також: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Вказана праця. С. 24-61.
3 ДАМ. Роїзка і Икгаіпа. Зу£п. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.
міпістративпого апарату було досягенпям, яке змогли повторити тільки деякі східноєвропейські держави, не кажучи вже про східноукраїнські уряди. Великою мірою це стало результатом прихильності галичан до соціальної організованості, до якої вони прагнули упродовж десятиріч»1.
Молодій республіці дістався нелегкий спадо-оспо арське к ЕК0ІІ0І<Ііка Краю> будучи до першої світової реформування війпи відсталою, колоніально залежною від іноземного капіталу, у роки світової бойні ще більше ослабла. Більшість лісопилок, млинів, нафтопереробних і спиртових заводів, гуралень зупинили виробництво, було підірване сільське господарство, зруйновано залізничний транспорт, набагато зменшився обсяг торгівлі, чимало банків і кредитних організацій вивезено вглиб імперії.
На території краю проходили крупні військово-стратегічні операції, в ході яких російська та австро-угорська армії втратили вбитими, пораненими і полоненими близько 3 мли. чоловік2. У результаті затяжних боїв тут зруйновано десятки міст і містечок, зокрема, Галич, Гусятип, Бучач, майже повністю спалено 650 сіл, знищено 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських будівель. У Бродівському повіті, наприклад, із 13644 хат уціліло 6231 (45,7%), без даху залишились 3 тис. старців, жінок і дітей. Гнітюче враження справляв і сусідній Тернопільський повіт. У селі Буцпеві військовий смерч дотла спалив 239 житлових хат (із 421-ї), Денисові — 128 (із 405), Купчипцях — 450 (із 644), Острові — 163 (із 363), Копоппівці — 64 (із 76), Кип’ячці — 94 (із 108), Люд-віківках — 157 (із 186). Відтак 10 тис. чоловік розмістилися в землянках і куренях3.
Соціал-демократичпа газета «Вперед» у замітці «400 родин в землянках» повідомляла: «400 родин з падходячою зимою в землянках — і то не у центральній Африці, а у нас, Східній Галичині, у селі Куропат-ішках Бережанського повіту... Ще у 8 довколишніх селах немає пі однієї хати»4. Подібне можна було побачити й у інших повітах. Всього, за да
1 Субтельний О. Україна. Історія // Освіта. 1990. 8 берез.
2 Підраховано за: История первой мировой войньї. 1914-1918: У 2-х т. М., 1975. Т.І. С. 329-352; Т.2. С. 186-204.
3ЦД1А України у Львові. Ф.146, оп.8, спр.3030, арк.5: Вперед. 1920. 15 лют.; Українське слово. 1918. 19, 26 лют.
4 Вперед. 1919. 27 жовт.
ними різних експертних комісій, військові збитки, завдані господарству краю, сягнули 1-3 млрд. крон.
Особливо не вистачало працездатного населення. Десь близько 300-400 тис. чоловік мобілізовано в армію. Частина міщан, зокрема, 40 тис. львів’ян, уже в перший місяць світової війни виїхали углиб імперії. Близько 200 тис. відступило за Збруч. Як наслідок, майже вдвоє зменшилася кількість міського населення. Відносно незначне скорочення жителів Львова з 212,0 тис. чоловік у 1914 р. до 195,5 тис. у 1918 р. пояснюється значним притоком безробітпього сільського населення. Майже удвічі зменшилася й народжуваність1. Тисячі були заслані у концтабори, немало вивезено російськими окупантами.
Війна ще більше погіршила матеріальне становище населення. Лише у Львові протягом 1914-1917 років продукти подорожчали утричі, дрова — більше ніж учетверо. Тривалість робочого дня збільшилась до 14-16 годин.
Не кращим було становище селян. У січні 1918 р. примусова праця селян у поміщицьких господарствах — три дні па тиждень — була узаконена урядом. Лише в Галичині поголів’я коней зменшилось із 900 тис. до 210 тис. Половина землі пе розорювалась, удвічі впала урожайність зернових і технічних культур. Якщо в 1913 р. на душу населення в краї вироблялося 400 кг зерна і 620 кг картоплі, то в 1918 р. — відповідно 150 і 300 кг.
Справжнім лихом стали епідемій захворювання. Якщо у роки світової війни від тифу загинуло 50 тис. цивільного населення, то в 1919 р. — майже 100 тис. Всього ж епідемія охопила у 1919 р. понад 400 тис. людей2.
Як бачимо, клопотів державним мужам вистачало. На жаль, знову бракувало спокою із сусідами...
Особливо турбувала продуктова проблема: народ і, що найстрашніше, армія — недоїдали. Її розв’язати взявся Державний Харчевий уряд, який був створений чи не першим із всіх міністерських структур — ще 29 жовтня, коли австрійська державна машина практично зупинилась, а польська ліквідаційна комісія започат-
1 Роїзка сгасіе ууіеіке] \уо]пу (1914-1918): Нізіогіа зроіесгпа. Т. 2, 5¥аг-82а\уа, 1932. 8. 182; суГгасЬ 1920. 1920. 8.47-50; 8іаіузіука Роїзкі.
8егіа С, гезгуі 41. АУагзгаууа, 1936. 8. 42.
2 Вперед. 1919. ЗО жовт.; 1920. 4 квіт., 25 трав.
О. Букшований
О. Лисняк
Броневик УГА у Сихові під Львовом
кувала продуктовий саботаж Галичини. Ось тоді українці вийшли з крайового господарського уряду і всупереч полякам створили під проводом 58-річного Степана Федака свій Український Харчовий Уряд (вул. Руська, 20)\ Насамперед він закликав селян не підпорядковуватися наказам старостів. Представники Харчового уряду чи пе першими у повітах перейняли виконавчу владу.
В умовах воєнної розрухи уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, каїніту і поташової соди. Водночас заявив про ділову співпрацю у товарообміні з відновленим товариством «Сільський господар», представниками кооперативів і фінансових інституцій. Навесні заведено два пісні дні, регламентовано розподіл м’яса, заборонено випічку хліба без установленого мінімуму (25 відсотків, як правило, картоплі і цукру) сурогату, обмежено його продаж у їдальнях до 25 грамів. Порушників зобов’язано заарештовувати і навіть ув’язнювати1 2.
І тут руку допомоги подала Наддніпрянщина. З ініціативи Міністерства народного господарства УНР у Станіславі відкрито уряд Головпоуповноважепого з харчування Галичини і Буковини, який став посередником між Харчевим урядом і кооперацією УНР. Крім того, з ініціативи наддніпрянського Червоного Хреста у Зборові відкрито харчовий пункт, який займався апровізією 45 понівечених сіл повіту — комплектував бідноті пайки і навіть готував гарячі обіди. Промислові товари, головно тканини, шкіра, взуття, на ринок взагалі пе надходили — все йшло для обмундирування армії.
Вимагала відбудови та реконструкції нафтова промисловість, майже на 90 відсотків підконтрольна іноземним фірмам. У 1919 р. нею було видобуто 0,8 мли. тонн сирцю, а перевезено на переробку лише 0,2 мли. тонн: не вистачало паровозів, вагонів, рейок, головне ж — працювала лише третина нафтопереробних заводів. І хоча нафтопродуктів катастрофічно не вистачало на внутрішньому ринку, їх з дозволу уряду вивозили на Наддніпрянщину і в Угорщину3.
1 Українське слово. 1918. ЗО жовт.
2Република. 1918. 15,16 квіт.
3 Договір з Угорщиною був ратифікований Радою Державних секретарів 18 березня 1919 р. Наш сусід зобов’язався поставити за нафту 80 вагонів збіжжя, рільничі машини, ліки, черевики, одяг, 22 березня подібний договір ратифіковано з Австро-Німецькою Республікою. ААЬЇ. Роізка і ІІкгаіпа. 8у£п. 38. К. 12-25.
При цьому накладалось високе цло —11,5 гривень за кілограм бензину чи парафіну. І все ж Секретаріату торгівлі і промислу не вдалося монополізувати нафтовидобуток і контролювати нафтобізиес. Окремі ділки, зокрема, продавали по спекулятивній ціпі — у 20-30 разів дорожче — великі партії дрогобицької нафти у Тернополі. Робились спроби її контрабандного вивезення до Угорщини.
Особливо гостро дошкуляв голод. Та це і не дивно. У сільському господарстві краю працювало понад три чверті населення. Основними землевласниками були поміщики-пеукраїпці — поляки у Східній Галичині, румуни і поляки на Буковині, мадяри — на Закарпатті. А близько 4/5 селян, головно українців, були малоземельними (до 2 га) і безземельними.
Все це спонукало уряд зайнятися проблемами села. Для закупівлі насіння під посіви в знищених селах уряд виділив 10 мли. гривень. Рекомендовано управам камеральних дібр дозволити населенню користуватись державними пасовищами, а також підготувати дерево для відбудови краю.
У січні створено спеціальну комісію для розробки земельної реформи. Після довгих дискусій закон про земельну реформу 14 квітня врешті-решт був ухвалений, та опублікували його аж 8 травня — через два тижні. Але віп визначив лише основи аграрних перетворень.
Знаменно, однак, що було принципово розв’язано найпекучішу проблему — запроваджено ліквідацію великого землеволодіння — як поміщицького, так і державного, монастирського, єпископського. По закінченні війни ріллю зобов’язано розділити між безземельними і малоземельними, у першу чергу бійцями УГА та їх сім’ями (максимум ще дискутувався — від ЗО до 100 моргів), а також «для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітних, добродійних і загально корисних завдань». При цьому заборонялося самовільне захоплення і ділення цих вивласне-них земель; порушення карались шестимісячним арештом або штрафом 10 тис. корон1. Ліси мали перейти під оруду держави. Однак очікуваний закон не погасив весняний запал бідноти — під час по-
1 Вісник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки. 1919. 2 трав.; Република. 1919. 8 трав.; Стрілець. 1919. 15 квіт. Реферат в справі весняних обсівів [ЗУНР] // ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1485, арк. 2-8.
»Ми>і»ІЙ<нЖ:ч| АЖ^Ж».Мі«<ї^
Ч ДЕСЯТЬ І |І ГРИВЕНЬ
а. к іш
1Й4Ж& $см»ідк&
даЖАШіА ОСА ТЗД^ едтожго Й 40ЛЛЧї?їіГ
§ ади»г Мл десять пггж таких деммжж д^т.шнт іюту й«вдь оих^
ЩШЦЗЯ Л13О СТО ГРШШ1&. «
&шт»? £ ишії&й ’/Мі»,
«$8олл}> «Л»' 4'**' Клий»ії-{ =**”І*(
щХ»»*»**'*^*'
1е
і»
н>
к
’ш
и
Н
н
Ю
й
' і
л.1 |ОДНАГРИВНЯ| 1 | ...... Ц«Л »т« г^їатяА іШівий^ й^жйрШїй а «
4^«лй І і|йда*м ^'* ж«уі ««*’ §
Ж«> жкй^^ адах ґ^иктяж мвж{> жд $
ІЖ Г|ЧЇЛЙЙ(». іт&вйія Ж і ІЖЖІ ЙІЙ*ІЙФ1АЙ8» йг йй^ « Тй><ть и^Иалтмшв <>уд* їжаакй» вущітат л^^г. В>ійля.и,иьтогш. |
с«»фм» «*«*’ «Ж
Й'Оя
«—7. я
-С^4НИ<*
Грошові знаки ЗУНР
сівів вона захоплювала поміщицькі угіддя. Отож для ліквідації таких сільських конфліктів властям неодноразово доводилося залучати загони жандармерії і навіть війська.
Нам видається, що подібний січневий закон Директорії УНР був більш радикальним, але менш розробленим і обгрунтованим. Зокрема, паддіїіпряпці пропонували вивласнити нетрудову землю без відшкодування і наділити її селянам безкоштовно. Галицький закон обминув це питання, залишивши його до вирішення наступному сеймові. Саме сейм мав визначити висоту ціни (під довгостроковий кредит і малий процент), яка має бути заплачена за наділи. Але для цього планувалося створити мережу державних кредитних установ.
Наведемо ще й думку вже згадуваного В.Кучабського. Він вважав, що цей закон відвертав від ЗУНР східпогалицьких поляків-землевласпиків, «варваризував в остаточному результаті цю державу, відібрав у неї у всякому відношенні — особливо у культурному і моральному — верхи і знижував рівень цього життя па більший примітивізм»1.
4 квітня 1919 р. нарешті впроваджено до обігу свою валюту — гривні (вартість австрійської коропи) і карбованці (вартість двох короп). Але нова валюта не змогла стримати інфляційних процесів. Досвідчені господарники воліли і далі вести торгові операції австрійськими коронами, тому ринкова вартість гривні становила десь 80 сотиків. Крім того, з впровадженням пової валюти (головно банкноти 500 і 1000 гривень) відчувся брак дрібних грошей, що змусило київський уряд заготовки державних паперів випускати розмінні знаки по 5 гривень і 25 карбованців. Але і їх бракувало. Тоді повітові власті Бродів, Золочева, Тернополя, Збаража і Сокаля почали друкувати, причому нерідко на звичайному обгортковому папері, міські бони на 1, 2, 5 і 10 гривень2. У Станіславі відкрито відділ Українського Народного Кооперативного Банку3.
В ході грошової реформи уряд прагнув підвищити заробітну плату, головно кваліфікованим працівникам. Цікаво, що заробіток
1 Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/19 року // Дзвони. 1932. Т.1. С. 202-203.
2 Літопис Червоної Калини. 1931. №7-8. С.23.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1396, арк. 2
спеціаліста, скажімо, педагога (2400 короп) не набагато відрізнявся від платні прем’єра С.Голубовича (3500 короп)1.
Поступово відновлювали життєдайність залізничні магістралі, пошта і телеграф. На прохання уряду в Галичину прибуло півсотні машипістів-паддпіпрянців, розширено два залізничні шляхи: Підво-лочиськ — Львів (до Борщовнч) та Броди — Красне, відкрито тримісячний залізнично-технічний курс у Станіславі. Водночас на 100 відсотків збільшено залізничний і поштовий тарифи. У Стрию розпочато будову перших бронепоїздів. На телеграфних апаратах введено український алфавіт. Розпочато випуск своїх поштових марок2.
І насамкінець зазначимо, що для нормування праці було дозволено 8-годиппий робочий день. А для вшанування людей праці Першотравень оголошено державшім святом. Напевно, західноукраїнський уряд зробив це першим серед тодішніх європейських країн3. Святкового дня у столиці відбулося робітниче віче, па якому відспівано «Ще не вмерла Україна...» і «Марсельєзу», а потім проведено мапіфестаційпий похід центром Станіслава до театру. Подібні урочистості відбулися й у інших населених пунктах краю.
Більш радикальному реформуванню заважала кровопролитна війна, яка суттєво звужувала його масштаби. Основні державні видатки спрямовувались па утримання Галицької армії.
л Уже згадуваний Михайло Лозипський закінчив стат-
тю «Задачі нашої інтелігенції» V часописі «Републи-ка» за 5 березня 1919 р. цікавими роздумами: «Давня революційна приповідка каже «Є люди, які живуть рево-люцією, і є люди, які живуть з революції». Кожний з пас нехай робить так, щоби про нього можна сказати: «Се чоловік, який живе Україною!». Нехай піхто не робить так, щоби про нього казали: «Се чоловік, який живе з України!» Се було би пятно найбільшої ганьби».
Більшість галицької інтелігенції, у цьому ми перекопані, щиро сприйняла ідеї народної революції і стала душею й мозком процесу національного відродження.
1 Република. 1919. 18 лют.
2 Наш Львів: Ювілейний збірник. С. 190.
3 Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР. Вип. 8. 1919. ЗО квіт.
У першу чергу розпочато перебудову, а фактично будову системи народної освіти. Зокрема, у Законі про основи шкільництва від 13 лютого 1919 р. публічні школи оголошено державними, а вчителі-в — державними службовцями; згідно з рішенням освітньої влади дозволено засновувати приватні школи; українська мова стала основною у всіх державних школах; за національними меншостями — поляками і євреями — визнано «право па школу в рідній мові». Спеціальними законом від 14 лютого 1919 р. націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичицях, Рогатині, Чорткові і Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Всього ж було відкрито ЗО українських середніх шкіл, у тому числі 20 гімназій (Бережани, Борщів, Броди, Бучач; Городенка, Долина, Дрогобич, Золочів, Жовква, Коломия, Копичинці, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Товмач, Чортків, Яворів), 3 реальні школи (Станіслав, Спятип, Тернопіль), 7 учительських чоловічих і жіночих семінарії (Бережани, Заліщики, Коломия, Самбір, Сокаль, Станіслав, Тернопіль). Українізація такої кількості шкіл проходила з великими труднощами. Особливо не вистачало дипломованих педагогів, більшість з яких зголосилися добровольцями до Галицької армії. Це вимусило Держсекретаріат освіти приймати на службу старшокурсників університетських студій, окрім того було закрито немало старших класів, оскільки багато юнаків зголосилися до армійської служби.
Без утисків функціонували державні середні школи для національних меншостей. Зокрема, у Станіславі безперервно працювали німецька і єврейська державні гімназії. Для поляків залишено польські державні гімназії у Станіславі, Тернополі, Коломиї і Дрогобичі, але вони не діяли, оскільки не вистачало учителів, які би склали службову присягу1.
Крім того, Державний Секретаріат давав дозволи на заснування приватних гімназійних курсів, але за умов, що «власник — оспо-ватель школи буде горожапипом нашої республіки та буде прино-ровлюватися до всіх постанов шкільних властей».
Дано імпульс ремісничим школам. У листопаді 1918 р. таких закладів було два — школи деревного промислу у Станіславі і Ко
1 Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР. Вип. 3. 1919. 2 бе-рез.; Вісник державного Секретаріяту освіти і віросповідань. — Ч. 1 1919. 1 берез.
ломиї, а також кошикарський курс у Коломиї. їх учням призначено невеликі стипендії. Інші школи, зокрема машинного слюсарства у Тернополі, рільнича в Городепці, гончарська в Коломиї через пограбування у часи військового лихоліття не працювали. На противагу Львівському університету у Станіславі відкрито тимчасові правничі і філософські курси.
Особлива увага у школах надавалася вивченню української мови. Розпорядженням Держсекретаріату освіти і віросповідань усіх педагогів державних шкіл зобов’язано скласти професійну присягу па вірність УНР.
Освітнє реформування узагальнив з’їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21-23 березня 1919 р. у Станіславі. У його резолюції, зокрема, зазначено: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс. Стоячи па становищі свободи совісті З’їзд рішив, що научувапіія релігії і виконування релігійних практик є залежне від батьків до 16 року життя ученика, від 16 року життя від волі самого ученика. Хоч основою цілого виховання уважає З’їзд ріжпе виховання, заявляється проти мілітарі-зації школи. Щоби зарадити деправації характерів, та плекати в учнів громадянські почування, засновуються спільні громади. Пляпо-вана З’їздом зреформована середня школа розподіляється па нищу, одпотипову середню школу без клясичппх мов і ріжпотипову вищу середню школу (гуманістична, реальна, модерпо-фільологічна і технічна). Для співвідношення школи і дому закладається батьківські комітети з дорадчими голосами»1. Як бачимо, конструктивні ухвали з’їзду сприяли демократизації педагогічної праці і взагалі шкільного життя.
Продовжували функціонувати переповнені сирітські притулки у Тернополі, Бродах, Підкамепі та інших містах. Один з них, у Бродах, 28 березня 1919 р. відвідав голова Директорії УНР С.Петлюра, виділивши для придбання корови та інших закупівель 10 тис. гривень* 2.
Як вже зазначалося, найвищою шкільною владою в краї був Державний Секретаріат освіти і віросповідань, який очолював зпа-
• 1 Република. 1919. 26 март.
2 Република. 1919. 5 квіт.
пий педагог і письменник Олександр Барвіпський (1847-1927). Він ділився па чотири підрозділи: президії з референтом фахових шкіл, відділів народного шкільництва, середніх шкіл та віроісповідпих справ. П’ятим підрозділом мало стати видавництво шкільних підручників. Крім того, у парламенті плідно діяла шкільна комісія, у якій працювали відомі педагоги і громадські діячі: Андрій Алиське-вич, Антін Крушельшіцький, Гнат Тимощук, Омелян Попович (голова), Агенор Артимович, Степан Юрик, Іван Макух, Іван Сенчи-па, Августип Домбровський, Петро Шекерик’.
Законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. затверджено державність української мови, її обов’язкове вживання у державних установах і організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншостям залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».
Почали відновлювати свою діяльність редакції неукраїнських часописів. Зокрема, 23 лютого у Станіславі віддруковано перший помер тижневика «Сіоз Ргаи/сіу», у редакційній статті якого заявлено: «Ми національна меншість і повинні з тим рахуватись. Тому вважаємо святим обов’язком не дратувати розпаленого антагонізму народів, не будувати доріг, що пас ділять, а шукати тих, які би нас об’єднували. Будувати мости над прірвами...».
Нова влада намагалась опікувати мистецтво, духовну культуру. Запрошено ряд мистецьких колективів і виконавців із Великої України, успішно виступали у краї театр М.Садовського, Республіканська капела О.Кошиця, співачка М.Шекуп-Коломийчепко, бандурист В.Ємець. Для зустрічей, читання рефератів і лекцій запрошувалися відомі громадські діячі. Зокрема, в березні недавній міністр земельних справ Директорії і голова Українського Національного Союзу М.Шаповал прочитав у Станіславі цикл лекцій «Підстави української державності». Тієї весни Станіслав відвідали М-.Гру-шевський, В.Виїшиченко, Д.Дорошенко, В.Липипський. Поширювалася література наддніпрянських авторів Д.Багалія, С.Єфремова, М.Тишкевича, Г.Чупринки та іп. Водночас зобов’язано галицьких видавців примірник своєї друкованої продукції надсилати Національній бібліотеці м.Києва та Львівській університетській бібліо-
1 Вперед. 1919. 13 січ.
тещ. Оголошено збір архівних документів, присвячених «історії нашої держави». Надано більше свобод релігійним громадам різних конфесій. Засновано Державний військово-історичний музей (директор О.Благодір), у створенні якого взяли участь М.Омелянович — Павленко, В.Курмапович, І.Боберськпй, А.Бізаіщ, Р.Волощук, С.Чарнецький, М.Брипський, Г.Бордулякта інші1. Відновив сценічну діяльність театр О.Стадпика.
У березні 1919 р. повсюди пройшли Шевченківські свята. У ці дні галичан привітали наддніпрянські побратими: «З пагоди роковин уродип Апостола українського національного визволення Тараса Шевченка, культурно-просвітні та інші комісії Трудового Конгресу засилають братнє повітання українському людови Галичини, Буковини та Угорщини. Вперше після об’єднання з Західно-Українською Народною Республікою спільно святкує Україна свято Великого Кобзаря, що певно вже об’єднав всі українські серця нерозривним зв’язком національності! та щирої любови до рідного краю. Святий хрест па високій могилі нашого Пророка, його певмируче слово до віка будуть символом нашого братнього єднання у спільній боротьбі за щасливу будучиість Великої Соборної Української Народної Республики. Голова комісії Вировий». У відповідь галицький прем’єр С.Голубович телеграфував: «...Почуваємо себе одною великою сім’єю, яка зуміє в історичній хвилі віддати всі сили, щоби здобути повну иезависимість нашій Великій Вітчизні, Соборній Україні»2.
тт 3 перших днів свого існування нова вла-
до громадянського г
да почала поступово торувати шлях до
суспільства ... .
утвердження демократи, рівноправності всіх громадян незалежно від віросповідання, національності, статі, створення умов для нормального функціонування громадсько-політичного життя. Ось як розумів суспільний ідеал ЗУНР один з провідних міністрів Михайло Лозипський. Про це він роздумує у статті «Громадянин Народної Республіки», що була опублікована 11 березня в урядовому часописі «Република»:
«Що значить Народна република? Се є держава, збудована
1 Република. 1919. 6 квіт.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Ч. IV. Львів, 1924. С. 3-39.
2 Република. 1919. 18 март.
так, що нарід має повну законну змогу здійснювати в ній свою волю, отже держава, в якій нарід вибирає президента, вибирає зако-податие тіло, голосує над найважнішими законами (т.зв. референдум), ставить внески, які закони мають бути ухвалені (т.зв. право закоіюдатпої ініціятиви), має законом забезпечений вплив па викопуючу власть, — словом користується такими політичними правами, що може законним шляхом в цілій повноті проявляти свою волю.
Є се державпоправпі форми Народпьої Републики. Сі державно-правій форми дають народові змогу виповнити Народну Республіку соціальним змістом, який дійсно відповідав би народнім потребам, отже уладити політичне, культурне, господарське життя народу так, щоби всім громадянам запевнити свободу, рівність і добробут...
Для збудування Народпьої Републики не вистапе переміна державного і соціального ладу. Коли б навіть така переміна наступила, повий лад не міг би вдержатися, коли рівночасно ие наступить переміна внутрішнього світогляду цілого громадянства...
В дотеперішніх державах уряд, викопуючи власть, служив монархові або — в републиках — золотому теляти капіталізму. В Народній Републиці уряд, викопуючи власть, повинен служити иаро-дови. В дотеперішніх державах иародпя маса слухала уряд тому, бо боялася його. Громадянин Народної Републики повинен тямити, шо шануючи волю уряду, шанує волю цілого народу, який сей уряд настановив.
В соціяльпім життю громадянства панувала доси тенденція вис-шитися понад інших, збогатитися хоч-би кривдою співгромадян, хилитися перед сильнішим, а давити слабшого. Коли наше громадянство не позбудеться сих дотеперішніх тенденцій, ми ие збудуємо Народпьої Републики. Де є велике багатство, там мусить бути і велика бідність. Де є ідолопоклонство перед високими, там є топтання низьких».
Чи не правда, шановний читачу, цікаві думки висловив уже то-. ді один з провідних діячів ЗУНР? Щодо останнього закиду, то він ие грозив Республіці. У тогочасних часописах ми не знайшли жодної славослівпої публікації пі про Є.Петрушевича, пі про К.Левиць-кого, ні про інших керівників ЗУНР. Більшість із них не цуралась виїздів у глибинні райони республіки і зустрічей із широкою громадськістю. Зокрема, навіть у трагічний період війни К.Левицький
виступав па масових селянських вічах у Рогатині (4 травня) і Бурштині (6 травня)1.
Що ж змінилось у громадсько-політичному житті краю?
В умовах демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя активізували діяльність політичні партії, громадські товариства. Навесні у Станіславі пройшли численні партійні з’їзди, конференції, наради.
22-23 березня відбувся з’їзд Української радикальної партії. В ході політичних дискусій виступили як керівники держави, так і рядові члени партії — О.Назарук, Л.Бачипський, Д.Вітовський, І.Ма-кух, К.Коберський, а також міністр УНР І.Корчииський. З’їзд підтримав республіканську форму правління самостійної України, виступив за широку автономію областей УНР, забезпечення повних громадянських і політичних свобод, відділення церкви від держави, лібералізацію подружнього законодавства, соціалізацію великого промислу, торгівлі і банків, забезпечення широкої участі робітників і службовців в управлінні виробництвом, впровадження 8-годишюго робочого дня, соціального захисту непрацездатних і нерестарілнх, створення посередницького бюро праці для ліквідації безробіття, якнайшвидше проведення земельної реформи на користь малоземельного і безземельного селянства2.
Органом партії став щоденний часопис «Народ», що виходив у Станіславі з 20 лютого 1919 р. Його редактором обрано досвідченого журналіста Миколу Балпцького. «Народ» рішуче обстоював демократичну лінію розвитку УНР і гостро поборював всілякі ухили в бік «радянської системи» у формі диктатури пролетаріату. Водночас з’їзд засвідчив організаційне видужання радикалів. Як відомо, па конференції УРП 16 лютого 1919 р. у Коломиї було обрано управу партії па чолі з досвідченим, але дещо консервативним К.Три-льовським. Однак нова спроба Трнльовського перехопити керівництво в УРП зазнала невдачі. З’їзд виключив його з партії. Новообрану управу очолив Л.Бачипський3.
На з’їзді УНДП, що відбувся 28-29 березня, виступили К.Ле-вицький, Є.Петрушевич (за його пропозицією стороппицтву дано
1 Република. 1919 11 трав.
2 Република. 1919. 27 берез.; Громадський голос. 1919. 28 берез.
3 Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993. С. 150.
нову назву — Українська народно-трудова партія), Р.Перфецький, Т.Старух, О.Попович, Т.Окупевський, О.Марітчак, І.Куровець та інші. Зокрема, голова К.Левицький у доповіді підкреслив, що парті-я буде робити все для будівництва «народної республіки на основах демократизму, поступу та соціальної і політичної справедливості для всього народу», зазначив, що УНТП не хоче вести «партійної боротьби з іншими стороипицтвами, бо думає, що всі українські сто-ропиицтва повинні себе доповняти у спільнім змаганню для добра українського парода»1. З’їзд виступив на захист інтернованих українців па окупованих землях, за впровадження 8-годнппого робочого дня, охорону праці дітей та жінок, засудив «насильства румунів па Буковині», вислав па фронт подяку мужнім захисникам краю. З великим зацікавленням заслухано привітальну телеграму з Наддніпрянщини від голови Української Народної Республіканської партії О.Ковалевського, у якій він висловив «бажання, щоби спільними зусиллями української демократії було здобуто право на незалежне існування Української Народпьої Републики»2.
28-29 березня у приміщенні товариства «Молода громада» відбулася конференція Української соціал-демократичпої партії. її делегати обговорили болючі питання життя: «права робітника» (реферат С.Вітика), «впвласпепня великої посілості!» (О.Безпалко), «негайне випікання виборів до сейму» (Р.Скибіпський), «наше шкільництво» (О.Безпалко) та іп.3 Курс партії підтримала польська соціал-демократія4.
Пульс громадського життя був напруженим і в наступні дні. 30-31 березня за участю 1200 делегатів від 33 повітів відбувся селянсько-робітничий (трудовий) з’їзд. Пристрасті там кипіли від першої доповіді до останнього виступу. Хто тільки не виступав — радикали українські і єврейські, соціал-демократи, комуністи (щойно створеної КПСГ), сіоністи, незалежні депутати і навіть недавній земельний міністр УНР М.Шаповал. Дискусія була надзвичайно гострою, бо основний доповідач соціал-демократ О.Безпалко виніс
1 Република. 1919. ЗО берез., 1, 2 квіт.; ААМ. Роїзка і ІІкгаіпа. 8у£п. 41. К. 226-255; ДАЛО. Ф.257, оп.2, спр.1488, арк. 1-3; спр. 1489, арк. 1-8
2 Република. 1919. ЗО берез., 1,2 цвіт.
3 Република. 1919. 25 берез.
4 Детальніше див.: Коко Е. ХУоІпі 2 хуоіпуіпі: РР8 \уоЬєс ку/езїі] икгаігізкіе] \у ІаїасЬ 1918-1925. Осіагізк, 1991. 8. 14-37.
на обговорення ультрарадикальпі пропозиції: «дійти до згоди з українськими большевнками» і надіслати до Києва делегацію для переговорів, розширити склад Національної ради, замінити нинішній «державний Секретаріят» на «соціалістичний Секретаріят». Все це, звичайно ж, ще більше наелектризувало, як офіційних парламентарів, так і рядових учасників. «Найбільший успіх із усіх бесідників па сім з’їзді мав др. Осип Назарук», — зазначає офіційний урядовий часопис «Република» (1.IV.1919). Він висловив довір’я до уряду, водночас запропонував збільшити у ньому квоту селянам (5/6) і робітникам (1/6), терміново мобілізувати до війська «другі народності, що живуть побіч нас на нашій землі». В.Темпицькпй засудив втручання Антанти у внутрішні справи ЗУНР. Робітничі посланці домагались якнайшвидшого введення 8-годишюго робочого дня, контролю робітників над управою фабрик, реального соціального захисту перестарілих та інвалідів, заборони праці дітей до 16 років, конфіскації великих житлових маєтпостей і продаж їх за доступними ціпами бідноті, створення дешевих кухонь, розширення мережі промислових шкіл і курсів. Делегати запропонували кооптувати у Національну Раду ще 45 селян і 15 робітників, а також прийняли резолюцію: «З’їзд щиро вітає пролетаріат цілого світа, взиває своїх учасників організувати селянсько-робітничі союзи та домагатися одного правительства на всю Україну»1.
З’їзд духовенства, учасниками якого стали 200 українських католицьких відпоручпиків (7-8 травня, стаиіславський зал «Одеса») закликав згуртуватись «до спільної праці для укріплення української державності па християнських основах та забезпечення нашій Державі припалежпого їй становища в сім’ї всіх культурних народів світу», а також надіслав «щирий привіт і слова глубокої пошани для наших геройських військ». Делегати виступили за створення мережі католицьких шкіл, газет, товариств, відкриття посольства при Апостольській столиці у Римі, проти відокремлення школи від релігії2.
Реорганізувались і гуманізувались профспілкові організації. Одним з найбільших був Центральний загальнопрофесійпий союз робітників у Дрогобичі, у який за бажанням могли вступати всі категорії робітників Галичини, Буковини і Закарпаття віком від 15 ро
1 Република. 1919. З цвіт.
2 Република. 1919. 11, 18 мая.
ків: залізничники, шахтарі копалень, будівельники, лісоруби, сільські трудівники. Союз ставив за мету «нести матеріяльну і моральну поміч своїм членам через грошеві запомоги в випадку недуги, смертп, безробіття й еміграції старцям, інвалідам, вдовицям і сиротам, через основування щадпичо-пожичкових кас, продуктивпо-коп-суліційпих коператив і через національне клясове образовашія»’.
Як бачимо, вимоги різних політичних сил і соціальних верств були неоднаковими (а нерідко й протилежними), тому урядовим комісіям довелося чимало попотіти над розробкою нового демократичного законодавства.
5 квітня 1919 р. офіційний урядовий орган («Република») зазначав у передовіші, що па селянсько-робітничому з’їзді багато говорилося «про те, що Національна Рада не є представником народ-ніх мас. Формально се так, бо вона не вибрана на основі загального і рівного виборчого права, тільки зложена так, як в хвилю творення її можна було її скласти. Се відчуває найліпше сама Національна Рада і Державний Секретаріят і тому Державний Секрета-ріят внутрішніх справ вніс власне па тій сесії проект виборчого за-копа, по ухваленню якого мають бути якнайшвидше переведені вибори до сейму. Сей проект опертий па якнайширших пародоправ-иих основах...». І дійсно. Закон про вибори до сойму західної об-, ласті УНР від 15 квітня 1919 р. (ухвалений аж після третього читання), передбачав загальні, таємні, прямі вибори но національних куренях цивільних осіб віком не молодших 28 років1 2, зокрема, вибори 160 депутатів від українського населення краю, 33 — від польського. 27 — єврейського і 6 — від німецького, всього — 226 обранців. Право висунення кандидатів у депутати надавалося партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Для кожної народності утворено окремі виборчі округи. Таким чином закон усував можливі виборчі конфлікти. Права голосу і виборності позбавлялись психічно хворі, зареєстровані кримінальні злочинці та повії. При цьому особлива увага надавалася освітній і не-упередженій громадській діяльності членів виборних комісій, яких зобов’язано складати письмові присяги. «Сей закон, — зазначив на
1 Република. 1919. 11 март.
2 Коротке роз’яснення. Активне виборче право визнано для громадян не молодших 20 років, пасивне (тобто право бути обраним) — для громадян не молодших 28 років.
сесії Національної Ради К.Левицькнй, — є вислідом взаїмного порозуміння всіх партій, які може навіть з запереченням партійних інтересів, згодилися па деякі уступки для загального добра.»1 Але парламентські вибори не відбулися — перешкодив травневий контрнаступ поляків. До речі, не всі українські політики схвально оцінили закон про майбутній конституційний парламент. Зокрема, стрілецький історик Василь Кучабський (1895-1945) зазначав, що вказаний закон за-довільняв вимоги європейських організацій, однак не задовільпяв інтереси поляків, оскільки запропонована структура парламенту базувалася на принципі абсолютного пропорційно-арифметичного представництва від партій. Отож цей закон фактично відвертав поляків від широкої участі в державотворенні2.
8 квітня ухвалено Закон про громадянство, згідно з яким «право своїпи» надавалось особам із постійним осідком проживання не менше 5 років; служба у державних установах і організаціях дозволялася лише після прийняття громадянської присяги. Особи-«чужин-ці» мали право з 26 травня покинути ЗУНР. Водночас В. Кучабський зауважив складність отримання західноукраїнського громадянства для наддніпряпців, бо вимагав обов’язкової належності до якоїсь галицької громади.
На прохання А.Шептицького 9 березня звільнено всіх інтернованих римо-католицьких священиків3. 10 березня Виділ Української Національної Ради оголосив амністію політв’язням, засудженим до 1 листопада 1918 р., у тому числі за «шпіонаж», «бунт і повстання», «обиду релігії», «поміч для дезертира», «участь у тайпих товариствах», «обиду признаної церкви або віросповідання», «потурання пе-допущеної релігійної секти», «дезерцію і самовільний відхід» та ін.4
Здійснювалися заходи, спрямовані па усунення причин міжнаціональних конфліктів, зокрема з євреями. В Тернополі, Перемишлі, Підгайцях, Чорткові, Гусятині, Копичипцях, Станіславі створено Жидівські Національні Ради5. З березня голова Державного Секретаріату видав рескрипт про недопущення в краї антисемітської
Република. 1919. 17 цвіт.
2 Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991). Київ, 1994. С. 172.
3 Український прапор. 1919. 12 груд.
4 Република. 1919. 16 март.
6 ААМ. Роїзка і Икгаіпа. 8у&п. 58. К. 65.
агітації, винні підлягали карній відповідальності. Подібний рескрипт від 21 березня встановив, що Жидівська Національна Рада ЗО УНР має право мати свого представника при Президії Державного Секретаріату. Її керівники брали участь у Жидівській Національній Раді Східної Європи (Париж), організували в Тернополі Жидівський курінь (1200 чол.) під командуванням Соломона Ляйп-берга, провели численні культурно-освітні заходи. І ще один цікавий факт. Напередодні єврейської Пасхи українська влада дозволила Жидівській Національній Раді продати за кордоном партію нафти для закупки кількох тисяч топи пшениці на ритуальну мацу1.
Повільно, але цілеспрямовано у республіці формувались інституції громадянського суспільства. Її лідери прагнули громадянської злагоди, категорично відкидаючи спокуси крайніх більшовицьких експериментів.
А що в той час відбувалося па окупованих те-
I ~ ПОЛЬСЬКОЮ рИТОр,ях7 Зрозуміло — протилежне: розгул заиманщиною вояччипи> ігнорування прав пепольськнх національностей, утиски незалежних видань, масові арешти представників опозиції, брутальне втручання у справи української і єврейської церков.
Вступ новоприбулих польських військ розпочався масовими єврейськими погромами2. Очевидець тих кривавих подій єврейський офіцер-міліціонер Апельбаум із болем описує: «Два дні горіли жидівські доми па радість антисемітській Польщі. А при тім діялися такі страшні речі, яких світ і коропа польська вже давно не бачили... Від двадцяти до тридцяти вояків нападали па жидівські доми, розбивали двері, вдиралися до середини та починали свою «роботу». Одні мордували людей, били, а молодих жінок і дівчат насилували, другі грабували і забирали все, що тільки можна було взяти. А те, що не могли брати, то нищили і викидали па вулицю. Жінок розбирали догола, щоб перекопатися, чи не мають грошей при собі. Хворих жінок витягали за волосся з ліжок, а немовлят викидали з
Детальніше див.: ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 188, арк. 1-11; Ста-хівМ. Західна Україна. Т. IV С. 113-121; Република. 1919. 22, 29 март., 1, 3, квіт.; ААК. Роїзка і Икгаіпа. 8у£п. 41. К. 84-86.
2 Не допомогла й угода про нейтралітет між польськими військами
і жидівською міліцією, що була укладена 10 листопада 1918 р. у Львові
(САДУ. ВН.ХІ 60. К. 42-43)
колисок, при чім лаялись пайпаскудпішими словами... Хто тільки показався па вулиці, відразу був застрілений. А крім того ціла жидівська дільниця була обставлена кордоном війська, щоб піхто не міг втекти...
В той саме час, як одні вояки грабилн хати, то другі знову нападали на жидівські склепи. За дві години всі склепи вже були порожні. Товари, які були в крамницях, забрано, а решту речей, що були всередині, поломапо і понищено...». А після добового погрому 22 листопада, згадує Апельбаум, «прибули автомобілі, паладовапі нафтою і бензином і в короткім часі ціла жидівська дільниця запалала полум’ям. Спеціально зорганізовані підпалювачі ходили від дому до дому і підпалювали. Та вони палили не тільки доми, але й людей. Під палаючими домами ставили варту, щоб не пустити нікого з хат. А хто вибіг з хати, того стріляли... Ці бандити повишукували всі жидівські божниці і понищили все, що було в них усередині, а будинки палили. В той спосіб вони спалили стару синагогу -, яка була побудована чотириста років тому і яка мала велику артистичну вартість...»1. Всього за ці страшні дві доби було вбито 72 євреї, ще 433 — важко поранено. Більше п’яти тисяч сімей пограбовано. І сталося це за мовчазною згодою командування армії. Невдовзі, у липні 1919 р., за участю польських вояк відбулась ще одна кривава масакра львівських євреїв. У березні 1920 р. — новий погром, у ході якого у місті вбито 64 особи, спалено 38 будинків2. Сповна відчули «демократизм» пової влади й українці. 22 травня 1919 р. було вбито голову Стрийської Національної Ради о.Остапа Нижапківсь-кого. 10 червня 1919 р. у с.Мапява під Богородчапами без слідства і суду легіонери розстріляли 60-річного держсекретаря земельних справ ЗУНР Михайла Мартипця і професора Самбірської учительської семінарії Івана Сільця3. Чимало українських діячів було кину
1 Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. Т. 4. С. 135-138.
2 Див.: Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). Ф. 130, оп. 4, спр. 400, арк. 75; ДАЛО. Ф. 256, оп. 1, спр. 5, арк. 23; спр. 75, арк. 55; Ф. 257, оп. 1, спр. 644, арк. 61. ; Тотазгеуузкі І. Ь\у6\у, 22 Іізіора-ба 1918 // РггевЦб Ьізїогусгпу. Т. ЬХХУ. X. 2. ХУагзга^а, 1984. 8. 279-285; Даш-кевич Я.Р. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX — початок ХХст.) // УІЖ. 1990. № 10.
3 Календар «Просвіти» 1921. С. 202; ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 139, арк. 6-7.
то за грати. ЗО березня 1920 р. дипломатичні представники ЗУНР у Римі отець Ксаверій Бонн і Петро Карманський передали папі Бепе-днкту XV Меморіал, у якому змалювали злочин польської вояччини:
«Ваша Святосте! Викопуючи мандат довірений їм урядом Української республіки і всім українським католицьким духовенством, представники українського народу при Святому Престолі, осмілюються зложити у стін Вашої Святости голос їх смутку і страждань, — голос, що виривається з сердець мільйонів вірних, глибоко перекопаних, що Ваша Святість зверне свої, повні милосердя, очі па народ, який за п’ять з половиною років безнастанної війни вспипався по узгір’ях свого горя — своєї Голгофи, однак пе стало йому більше сил донести цей тяжкий хрест до кінця...
Зараз же по занятті Східної Галичини, польська армія насамперед інтернувала всю українську інтелігенцію, що залишалася в краю. Між нею були також і найвизначніші міщани та селяни. Дійсне число вивезених подати дуже трудно, бо багато цих нещасних погинуло в дорозі від побоїв польської солдатні, ніж прибуло до концтаборів у Польщі.
Число інтернованих па десятки тисяч! Число самої інтелігенції доходить до десяти тисяч, а між ними найліпше тисяча священиків.
А які страшні життєві умови! Про них пише й польська преса. От, наприклад, що пише польський часопис у Варшаві «Робітник» під датою 16 вересня 1919 р.: «Життя в таборах в Мол-дині і в Берестю Литовським застрашливе. Табор у Бересті — це ганьба Польщі. Від двох місяців з цього табору, в якім знаходилося коло шести тисяч інтернованих, викидувано від 50 до 100 трупів щоденно. В однім місці при пошеснім шпиталі трупи були поскидувапі без похорону протягом трьох тижнів, і тут їх пороз’їдали щури.
Міжнародна комісія Червоного Хреста оглянула табори полонених і інтернованих цивільного населення і малює страшне пекло в Бересті Литовським в ще чорніших барвах: «Від 10 серпня до 11 вересня (1919 р. — прим, авт.), — каже звіт, — згипуло 1124 особи! Від перших днів серпня щонайменше 180 осіб гинуло щоденно. Цей табір був справжнім «містом смерті»...
Грошовий знак видруковапий у Львові 1919 р.
Меморіал польських солдат па Личаківськім цвинтарі у Львові. 1920-ті роки.
Польська армія пе знала і не знає меж у своєму поході па знищення українського народу. Вона палила цілі села, винищувала маси невинного й безборонного українського населення, не щадячи пі жінок, пі маленьких дітей. Вона вживала найстрашнішого роду тортур у своїй пімсті супроти селян за те, що ті залишалися вірними своїй національній справі. Вона стероризувала і знищила все, що мало сліди української культури, — школи, архіви і бібліотеки було знищено або позамикано.
В одній в’язниці у Львові було около 2000 інтернованих, між ними 612 священиків. По кількох місяцях, завдяки інтервенції митрополита Шептпцького і британської Місії, около 400 цих нещасних священиків звільнено. Та з цих звільнених поляки зараз же около 200 копфіиували. Між інтернованими знаходилися також жінки з маленькими дітьми! Наприклад, у Вадови-цях Анастасія Відей з шестимісячною дитиною. Учителька Кіче-ра з Вишеньки з двомісячною дитиною, Анастасія Зелена з Ка-мінки Струмилової з шістьма дітьми і т.д.
За причину переслідувань найчастіше служила приналежність релігійна. У в’язницях Холма, Любліна, Білої, Берестя Литовського і т.д. знаходяться тисячі селян Підляшшя, інтернованих за те, що пе хотіли переходити від обряду греко-католиць-кого до латинського, що означало б зректися своєї української національності, бо в тих краях національність позначається обрядом. У Львові наш поважаний Митрополит був цілком ізольований в своїй палаті, і ще досі вій пе має змоги вільно зноситися з своїм духовенством: виходить із цього, що він пе має спромоги вільно урядувати в своїй юрисдикції.
Зазначити б мимоходом поглядний контраст. Коли влада Східної Галичини перейшлла в руки українців, траплялося, що деякі польські священики були інтерновані, властиво ті, що проводили кампанію революційної пропаганди проти уряду. Наш митрополит вніс меморіал до президента Державних Секретарів, домагаючися звільнення інтернованих польських священиків, і в дійсності, рішенням від 9 березня 1919 року, Рада випустила священиків латинського обряду па волю.
Який контраст, яка різниця поступування!..
Жаль і розпука беруть за будуччипу. Нема священиків гре-ко-католицьких. Нема пастирів, щоб пасли своє стадо! У кількох
парафіях, як у Рогатині і Дрогобичі, з 30-40 священиків залишилося заледви від 2-5.
Ми знаємо наміри поляків. Вони хочуть, і надіються своїм поводженням щодо українського населення і його Церкви навернути його па латинський обряд і таким чином зденаціоналізувати. Тому вони не тільки позамикали, але й попалили церкви, як найгірші варвари, навіть порозкрадали священну церковну іздо-бу (наприклад, у Великій Вислоці, Козиці, Рудні, Руській Рясні, Черняві, Фердієві, Підгородці і Маріямполі), опоганюючи церкви (як у Никловичах та в Домажирі), повертаючи їх на стайні.
Дуже часто забороняли церковні хори, головно, коли при-ходилося ховати якого українського вояка. Небагатьох священиків, що залишалися на волі, було віддано на цілковиту руїну реквізиції і постійне грабування. Словом, відновлено було змагання ХУІ-ХУП вв., коли вогнем і мечем поборювано схизму...»1.
Подібного листа написав також Ю.Пілсудському М.Лозинсь-кий (15 грудня 1918 р)2.
Більш детально із літописом трагедії читач може познайомитися із повоєнного еміграційного видання уряду ЗУНР — двотомника «Крівава книга» (Відень, 1921-1922).
На жаль, частина українців теж проявляла нетерпимість до поляків. Розпочалося стихійне руйнування польських пам’ятників. Нерідко іптерповувалися польські жінки і діти. Набули розголосу факти розстрілу полонених легіопістів у Золочеві і під Микулипця-ми навесні 1919 р.3
Війна ще більше роз’ятрила давні рани обох народів.
Розважлива хода нової влади викликала осуд лівих Опозиція революційних сил — комуністів, активістів робітничо-селянських Рад, які орієнтувалися на радикалізм більшовицьких урядів Росії та України.
1 Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919-1922. Рим, 1987. С. 44-52,64.
2 ІІкгаіпа апсі Роїапсі іп сіокитепіз Т. 1. 8. 11-19.
3 ААМ. Роїзка і ІІкгаіпа. 8у£п. 58, К. 60, 78-82; САДУ. ДУВН. XI 35. К. 111-115; XI 19, К. 3-5; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 258, арк. 22.
Як відомо, Жовтневий переворот породив повий тип держави — Радянську державу як політичну форму диктатури пролетаріату. Рішуча боротьба Країни Рад за мир, придушення опору контрреволюції і просто опозиції, реалізація заманливих ленінських декретів наочно показали пролетарям-сусідам, що Радянська влада — проти капіталістичного господарювання і за печувапі досі суспільні зміни та економічні експерименти. Підкреслюючи «міжнародне» значення влади Рад у Росії, В.Ленін проаналізував можливі причини, які породжували у бідноти зацікавлення до неї: «...Криза, викликана війною, така велика, що навіть у перемігших країнах маса трудящих неминуче приречена на жахливі бідування. Звідси зрозумілий швидкий ріст комунізму, ріст симпатій до Радянської влади...»1.
І дійсно, робітники і селяни краю прагнули миру і суспільних змін. Були серед них і прихильники «російських порядків».
Пропагандистами цих ідей стали колишні солдати-галичапи австрійської армії, що поверталися з російського полону (а їх було не менше 150 тис.), а також інші учасники та очевидці революційних подій па Україні і в Росії. Вони й стали у другій половині 1918 р. організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які у лютому 1919 р. об’єдналися в Станіславі у Компартію Східної Галичини.
Ідейне і організаційне підгрунтя КПСГ створили молоді драго-мапівці, ліві соціал-демократи, які рішуче прагнули революційного очищення суспільства. Ще навесні 1918 р. драгомапівські гуртки із Львова, Стрия, Дрогобича, Самбора, Тернополя і Перемишля об’єдналися па всекраєвому з’їзді в Інтернаціональну революційну со-ціал-демократичну молодь (ІРСДМ, ІРСД). Свої ідеї — соціалізм, мирне співіснування і вільний розвиток народів, ІРСДМ пропагувала у «Віснику», який друкувався гектографом тиражем 300 примірників. Нове у групування чи не єдине зі всіх політичних сил краю привітало «жовтневий переворот» у Росії. «Щоправда, похід Червоної Армії па Київ викликав у проводі організаційні розходження і під впливом В.Сироїжки (до котрого пізніше прилучився Прокопо-вич) «Вісник» висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію па Україні не визвольною, а окупаційною силою...» — згадував драгомапівець Роман Роздольський1.
1 Ленін В. І. Товаришеві Лоріо і всім французьким друзям, що приєдналися до III Інтернаціоналу // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 235.
Кілька слів про цю постать, оскільки вона практично не відома нашому сучасникові. Народився він 1898 р. у сім’ї відомого львівського фольклориста Осипа Роздольського. Із листопала 1918 р. до липня 1919 р. воював у складі Галицької армії. Згодом емігрував до Чехословаччипи. Повернувшись до Львова, був обраний членом ЦК КПЗУ, став її теоретиком. У 1928-му, в час розколу партії, вийшов з її рядів і відмежувався взагалі від комуністичної ідеї, гнівно засудив практику російсько-комуністичного шовінізму. Відтоді поринув у наукову діяльність. У 1947 р. оселився у США. Його твори з історії краю та економічного пеомарксизму друкувалися, крім США, у Німеччині, Італії, Польщі, Мексиці, Японії...
Та повернемося до раннього періоду КПСГ. Першим секретарем першого ЦК обрано 27-річпого Карла Саврича, уродженця с.Кукільпики Галицького повіту. В 1913 р. після закінчення Стапі-славської гімназії юнак вступив па правничий факультет Львівського університету, але па другому курсі був мобілізований у цісарську армію, невдовзі потрапив у російський полон. Після Лютневої революції приєднався до лівого крила боротьбістів. Згодом став старшиною Галицької армії, а на початку 20-х років — секретарем посольства УСРР у Варшаві, де заприятелював з майбутнім наркомом освіти О.Шумським. Обирався членом Політбюро ЦК КПЗУ. 1937-го року репресований.
Навесні 1919 р. керівне компартійне ядро офіційно працювало у Стапіславському відділі Центрального інформаційного бюро при Директорії УНР — хто творчим, хто технічним працівником. Місце «легалізації» К.Саврич вибрав напрочуд вдало: тут був доступ до телеграфу і телефону, друкарських машинок, паперу. Тобто під боком було все необхідне для агітаційно-пропагандистської роботи і зв’язку зі сходом.
Чи знав уряд ЗУНР про існування цієї опозиційної сили? Без сумніву. І навіть збирався її легалізувати. Про це дізнаємось із розмови К.Левицького з українськими дипломатами восени 1920 р. у Ризі.
Особливо активно діяла комуністична організація («Соціаліс-ти-комуністи») у центрі нафтової промисловості краю — Дрогобичі
1 Роздольський Р. Два спогади // Діялог (Торонто). 1984. № 10. С. 75-83.
та навколишніх містах1. Її керівник 48-річпий Василь Коцко, активний учасник Жовтневої революції на Полтавщині, проводив посилену організаторську і агітаційно-пропагандистську діяльність серед робітників Стебпицького солеварного заводу. В одному з виступів перед робітпиками-солеварами він зауважив: «А хіба обов’язково б, щоб над вами стояв хтось з буком? В Росії ще в 1905 році робітники самі почали керувати деякими підприємствами. А тепер вони всюди так роблять...». Запалюючі промови умілого агітатора знайшли підтримку сотень стебппцьких робітників. А 20 листопада 1918 р. в Стебнику на загальних зборах майже 300 робітників солеварного заводу створено робітничу Раду як місцевий орган влади. До її складу відкритим голосуванням було обрано 7 чоловік: солеварів В.Баранського, П.Юрківа і К.Фаб’яка, машиніста підйомника І.Іва-сівку, будівельного майстра М.Кулика, теслю М.Упевича і рахівника В.Шашкевича. Участь у роботі влади вважалася громадським дорученням. В.Коцко, виступаючи в той день перед робітниками, розповів їм про діяльність Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Росії і па Україні, роз’яснив завдання місцевої Ради.
Рада приймала рішення про підвищення розрядів робітникам, встановлювала їм надбавки за вислугу років, заслуховувала порушників трудової дисципліни, організувала виробниче навчання для молодих робітників, боролася з розкраданням заводського майна2.
Аналогічну діяльність розгорнула робітнича Рада Дрогобицького солезаводу. Між цими Радами було налагоджено тісні зв’язки і взаємопідтримку. Так, на спільному засіданні обох Рад 8 грудня 1918 р. було вирішено підвищити заробітну плату робітникам на 200 відсотків.
Подібну вимогу (підвижки зарплати па 100 відсотків) висунув у лютому 1919 р. і з’їзд галицьких залізничників у Станіславі3.
Активісти Рад, комуністи тісно співпрацювали з легальним Селянсько-Робітничим Союзом (СРС), що виник у грудні 1918 р. у
1 Гадзинский В. Революционное движение в Восточной Галиции. Конец 1918 — начало 1919 г. Москва; Петроград, 1923. С. 49.
2 Кулик М. І. Перша робітнича Рада на Дрогобиччині // За владу Рад: Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та боротьби за Радянську владу на західноукраїнських землях. Львів, 1957. С. 67-69; Під прапором Жовтня. Документи і матеріали. Т. 1. Львів, 1957. С. 107.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 9-10.
Станіславі. Його керівниками були робітник Дмитро Дем’янчук, музикознавець і журналіст Володимир Гадзіпський (1888-1932), діяч профспілки залізничників Осип Устиянович. Органом союзу став часопис «Республіканець». А чи не найпомітнішою акцією СРС став уже згадуваний селянсько-робітничий з’їзд у березні 1919 р. Незважаючи па те, що його офіційними організаторами були представники легальних партій, делегати-комуністи і члени СРС виступили па ньому за «організацію робітників і селян у Ради», переобрання уряду, а також за введення до складу Національної Ради 61 представників СРС.
Однак 4 квітня 1919 р. сесія Національної Ради відхилила вимогу з’їзду про кооптацію до парламенту представників Союзу, мотивуючи тим, що вони не обрані загальним голосуванням. Разом з тим Національна Рада пішла на задоволення ряду вимог легальної опозиції, проголосивши закон про земельну реформу, восьмигодинний робочий день, вибори до сейму. Виникнення СРС було реакцією народних мас, пробуджених до свідомого політичного життя національно-демократичною революцією, на пасивність соціальної політики галицьких політичних партій1.
З ініціативи СРС і КПСГ 6 квітня у Більшівцях Рогатинсько-го повіту відбувся повітовий робітничо-селянський з’їзд, на який прибуло 120 представників від 20 навколишніх сіл. У виступах делегатів засуджувалися дії «польських імперіалістів» і «власної буржуазії», знову звучав заклик до переобрання влади2.
Кульмінаційним пунктом боротьби опозиції проти політики уряду ЗУНР стало Дрогобицьке повстання 14-15 квітня 1919 р., очолюване революційним комітетом, керівне ядро якого складали комуністи В.Коцко, Г.Михаць, І.Кушнір. Робітники та повсталі міліціонери захопили центр міста, зайняли вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Увечері 14 квітня в Дрогобичі об’єднана робітничо-селянська Рада була проголошена органом державної влади. До керівництва повоствореної Ради ввійшли п’ять чоловік, у тому числі організатори ревкому В.Коцко і Г.Михаць. Від імені робітничо-селянської Ради ревком у спеціальному наказі оголосив про перехід влади до рук пролетарів. Дрогобицька Рада надіслала привітання
1 Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. С. 149.
2 Сірко І. М. Ті незабутні роки. Ужгород, 1978. С. 48-49; Республіканець. 1919. З, 13 квіт.
Радянським урядам України і Угорщини, заявила про свою солідарність з ними у боротьбі проти міжнародної буржуазії.
15 квітня частини Галицької армії обеззброїли повстанців і заарештували їх проводирів. На виїздпому урядовому засіданні за участю військового командування, яке відбулося 8-10 травня 1919 р. у Дрогобичі, були вказані такі причини «дрогобицьких подій»: по-перше, »місто не мало кілька місяців доброго та енергійного військового коменданта», по-друге, «брак дрібних грошей, якими потрібно було оплачувати зарплату робітників», по-третє, «тиф, не хватало продуктів із-за кражі банд дезертирів». У протоколі засідання Національної Ради записано, що спровокований «польськими емісарами» виступ робітників був спрямований «проти офіцерів та інтелігенції»1. Водночас Дрогобицький бунт вписувався у геополітичпі плани Москви щодо створення більшовицького містка до Угорщини і Баварії.
Відзначимо також, що в окремих частинах УГА в Стрию, Коломиї і Станіславі були створені ради солдатських депутатів. Вони намагалися усувати від командування військовими підрозділами не лише «ненависних» нижчих офіцерів, але й навіть начальників гарнізонів і комендантів міст (Коломия, Стрий), окремих представників місцевої влади, проводили антивоєнну агітаційно-пропагандистську роботу2.
В багатьох населених пунктах були створені селянські Ради (Зборів, Збараж), революційні селянські комітети («Хлопський революційний комітет» в Тлумачі), Ради робітничих і селянських депутатів (Богородчани, Станіслав). Члени Рад — батраки і безземельні селяни не тільки вимагали відчуження без викупу поміщицьких земель, але й нерідко ділили їх самочинно між собою.
Уряд ЗУНР у цілому лояльно ставився до такої форми опозиції і фактично не противився її діяльності, лише коли відчув збройний удар в спину — перейшов у наступ.
Політична й економічна ситуація в Галичині, відтягування з проведенням реформ, насамперед земельної, занепокоїла С.Петлюру. 25 квітня він надіслав із Здолбупова уряду ЗУНР телеграму, у якій зазначав: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у вій
1 ДАЛО, Ф. 257, оп. 2, спр. 1406, арк. 1-3; ААМ. Роїзка і Икгаіпа. 8у£п. 41. К. 187-190.
2 Під прапором Жовтня. Т. 1. С. 111-112.
ськах та серед населення па грунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях і особливо земельних. Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму, тим більше, що вони вживають заходи до того... Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у життю населення Західної України»1.
Але виправити помилки уряду ЗУНР було вже ніколи. У трав-иі-липиі 1919 р. польські війська повністю захопили територію Східної Галичини.
Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні поти про утворення Української держави. Це виявилося
Печатки дипломатії
непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з урядом «неіснуючої» держави. І тут виручив шведський уряд і його посольства, які й передали державам світу поти президента Є.Петрушевича. Жартома подейкували, що північний союзник очевидно не забув про послуги гетьмана Івана Мазепи королю Карлу XII. Правда, без особливих клопотів ця інформація 1 листопада о 9 ранку була передана до Києва, де урядовцем австро-угорського посольства працював українець Григорій Микнтей2.
Лише 26 листопада надіслано дипломатичну поту президентові США Будро Вільсопу: «Утворивши державу 19 жовтня 1918 р. у Львові, ми визначили границю цієї держави тільки провізоричпо, вичікуючи Вашого рішення, Пане Президенте, стараючися оминути захоплення навіть найменшого клаптика землі, який не був заселений Українцями в переважаючій більшості, і дотримуючись спра
1 ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 187, арк. 2-3.
2 Ось текст телеграми: «Команда головного двір ця Львів голосить: Доношу, що сьогодні о годині пів до п’ятої ранком наші українські війська, вийшовши з касарень, зайняли Львів і Перемишль. Вся влада перейшла в українські руки. Галицька освободжена Україна зі своєю столицею Львовом пересилає привіт Великій Українській Державі і престольному городові Київові». Безпосередньо телеграму прийняв працівник австрійської військової канцелярії Матвій Яворський, згодом відомий історик. Див.: Микитей Г. 1 Падолиста 1918 р. у Києві // Український прапор. 1920. 1 лист.
ведливих принципів Ваших, Пане Президенте, у цих границях, Українська Національна Рада представляє цю державу і старається не допустити ніякого нелюдського вчинку, а при тім не допускається насильного переступлений влади, яку вона має в руках...» Наприкінці Є.Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття в краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання до Білого Дому містила й декларація Українського сойму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні1.
Надалі дипломатична активність галичан різко зростає — як з Києвом, Прагою, Будапештом2, так і з далекими західними партнерами. І чи найважливішим завданням було добитися визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. Туди виїхала делегація на чолі з Василем Папейком, що спершу входила до складу спільної делегації УНР, а потім усамостійпилась.
Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба. Невдовзі вона стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. Її працівники (Ю.Сербипюк, І.Про-ць, В.Брипзап, І.Брипзап, О.Кущакта іп.) підтримували контакт із рідним краєм через телефонні лінії Відень — Будапешт — Стрий — Станіслав, а після окупації краю — радіостанції Кошіце і Кам’япця або ж авіапоштою. Чималу допомогу службі падали український дипломат Вячеслав Липипський, посол Микола Василько, знані професори географ Степан Рудпицький і юрист Станіслав Дністрянський. З їх участю було підготовлено і видрукувано низку брошур англійською і французькою мовами: «Українці і війна», «Західна Україна», «Війна на Україні і большевизм», «Чому йде у Східній Галичині війна між українцями і поляками», «Україна і мирова конференція», «Українці, світова війна і чому українці і поляки воювали проти себе у Східній Галичині?», «Галичина». Організовувались за європейським звичаєм чаювання у вітальнях для іноземних дипломатів і журналістів. До червня 1919 р. Пресову службу утримува
1 Стахів М. Західна Україна: Нариси історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. Т. 3. С. 168-171.
2 Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини // Україна в минулому. Вип. VII. Київ; Львів, 1995. С. 33-34.
ло посольство ЗУНР, опісля, до осені 1920 р, воно перебувало під егідою віденського посольства УНР1.
Розпочато нав’язування дипломатичпо-консульских взаємин. Одним з перших відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1919 р). Згодом — у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР2 була створена урядом уже в екзи-лі, про що йтиметься у заключному розділі. Провідниками цієї нелегкої роботи стали міністри закордонних справ — 35-річпий Василь Папейко і його наступник 44-річний Лонгип Цегельський.
Уродженець Золочівщиии Василь Папейко був знаний у першу чергу як вправний журналіст. У 1907 р. він став співробітником «Діла», а через п’ять років - редактором цього часопису. Був першим держсекретарем закордонних справ ЗУНР, обирався заступником голови української делегації па Паризьку мирну конференцію. У 1926 р. повернувся до рідного «Діла» вже як закордонний кореспондент, головно з Парижа. 1945 р. він переїхав до Нью-Йорка, а 1955 до Венесуели. Помер 1956 р.
Лонгип Цегельський походив із містечка Кам’япка-Струмилова і був нащадком свящепичих родів Цегельських і Дзеровичів, які мають чималі заслуги перед українською церквою і народом. Після закінчення Львівського університету кілька років займався адвокатською практикою, але остаточно залишив її, віддавшись журналістиці й політичній діяльності як член національно-демократичної партії: Був редактором львівських часописів «Свобода», «Діло», «Українське слово». У роки світової війни — голова Головної Української Ради. 4 січня 1919 р. він призначений керівником державного секретаріату зовнішніх справ ЗОУНР, а з 22 січня — ще й заступником міністра зовнішніх справ УНР. З 1920 р. проживав у США. Останні роки свого життя редагував часопис «Америка». Помер у редакційному помешканні 13 грудня 1950 р. Через два десятиліття у видавництві «Булава» опубліковано його книгу «Від легенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим Листопадом 1918 р.» (Філадельфія, 1960).
1 Давидів І. Українська пресова служба у Відні // Календар Червоної Калини, 1939. Львів, 1938. С. 43-48.
2 Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919-1922. С. 34.
Криваві бої з пілсудчиками у Львові та околицях, су-Злука тички з румунськими частинами під Сиятином і Надвірною показали, що здолати натиск агресорів самотужки буде непросто і, очевидно, нереально. Це і спонукало уряд ЗУНР звернутися за допомогою до наддніпрянських побратимів. А ті з хвилюванням стежили за пародіюю революцією в Галичині...
Ще 22 жовтня 1918 р. галичан привітала Чорноморська Українська Рада і Український Національний Союз1. 6 листопада київська «Нова Рада» опублікувала звернення Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців (Київ):
«До сипів України.
То, чого ми так бажали обминути, сталося. В українській частині Галичини ллється вже кров. На полях падають голови синів українських селян, які пападені, бороняться і змагаються в кровавім бою зі своїми віковічними ворогами: польською шляхтою та й тими, що з нею разом тягнули всі соки з українського народа. На галицьких полях має рішитися одна із великих подій в життю цілого українського народа.
На поміч, до зброї!
Дужі голоси Українського народу в Галичині не просять помочі, а приказують всім, у кого б’ється серце свідомого українця, негайно стати поруч з ними до послідпього бою. Се в першій мірі відноситься до українців Галичини, Буковини і Угорщини, які в сю хвилю пробувають поза межами свого краю.
Хто не хоче, аби храми Божі, як давно за часів Польщі, віддавалися в аренду, хто не хоче, аби місця, де вони родилися були поруйновані, хто не хоче знайти моральних і фізичних побоїв, хто не хоче в ярмі ходити, хай негайно стає в ряди.
До зброї!
До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо. Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам галичанам. Покажіть ще раз, як за часів Богдана, що всі ви одною душею, одним тілом з віками гнобленими галичанами.
1 Українське слово. 1918. 23 жовт.
Нам потрібний зараз корпус смілих, завзятих сипів України, потомків славного козацтва. Січові стрільці з Галичан, які зібрались над Дніпром біля Києва, мають негайно перевести організацію військової помочі для Галичини. Правильна організація вимагає не їхати окремими відділами, а цілими бойовими одиницями. Зголошуватися особисто треба в Київі в Михайлівському монастирі.
Виконавчий комітет Головної Ради Українців Галичини, Буковини й Угорщини взиває в першу чергу всіх здатних до бою українців з Правобережного Збруча закликатися і підчипятися всім його розпорядженням. Сипів Наддніпрянської України прохаємо о негайну поміч як жертвами крови, так і допомогою ма-теріяльпою для тих, що їдуть па фронт. Потрібні не тільки грошові засоби, але ще в більшій мірі поміч споживчими средства-ми. Східна Галичина знищена війною гірше других країв.
Сини України!
В усіх галицьких селах і чоловіки, і жінки, і діти узброї-лись чим могли і йдуть з вірою в кращу будучпість стрічати відвічного ворога. Поможіть.
Виконавчий комітет Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців: Др. Дмитро Левицький, Др. Григорій Давид, іпженір Павло Волосепко, Представник Січових Стрільців полковник Євген Коповалець».
Через день, 8 листопада, подібне звернення опублікувала президія Українського Національного Союзу:
«Громадяпе!
Західна частина нашого рідного краю, серце України — Галичина, в своїх змаганнях за волю переживає критичний момент.
Зруйнована війною, стоптана, окрівавлепа, вона напружує останні сили в боротьбі з поляками за створення своєї державної влади, але разом з тим мусить давати лад здеморалізованому австрійському війську, що тікає з України, грабує, палить, руйнує.
Громадяпе! Треба допомогти рідній Галичині. Вірні, чесні українські серця мусять озватись... Ідіть в добровольчий корпус
оборони Галичини і рятуйте наш П’ємонт від руїни. Хто чим може, хай допомагає грошима, харчовими продуктами, одежою, котрі здавайте до корпусу оборони, організуйте комітети допомоги, докажіть, що ви сини героїчного народу.
За президію Головної Ради
Українського Союзу Голова В. Винниченко.
За секретаря Н.Шаповал»'.
9 листопада — нове звернення — київського товариства «Батьківщина»:
«Браття і сестри!.. Ви знаєте, що робиться в Галичині. Нема чого чекати ні помочі, ні поради нам пе буде пі від кого. Згадайте, милі браття, як недавно тут, над Дніпром в тяжку годину всі галичапи-вояки і просто горожани брати і сестри разом до зброї стали і спасли від смерті пе тільки тисячі людей, але й саму державу...
Згадайте поміч їх весь час в будові України. Прийшла черга до пас. Ми мусимо віддячити пе словом, пе хвальбою, а виступом фактичним, зі зброєю в похід.
Отож, брати, не гайте часу, записуйтесь найшвидше в охочі полки, а ви землі козачої краса, найкращі сестри, записуйтеся в сестри «Червоного Хреста!»1 2.
Натхненні і теплі слова громадськості великої України надихали, додавали наснаги революційним силам Галичини. 6 листопада делегати Української Національної Ради О.Назарук і В.Шухевич зустрілись із Павлом Скоропадським. Гетьман ретельно вислухав гостей і пообіцяв їм 2 мільйони доларів, ескадрилю літаків, кілька вагонів амуніції, а також відпустити із Києва курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Але проти цього категорично виступив Володимир Винниченко, який потай виношував план збройного повстання за участю стрілецтва проти гетьмана. Наразі Рада міністрів України ухвалила вислати до Львова надзвичайну дипломатичну місію па чолі з консулом Олександром Саліковським (1866-1925, помер у Варшаві), виді
1 Нова Рада. 1918. 8 листоп.
2 Українське слово. 1918. 15 листоп.
ливши на її утримання до кінця року 25777 карбованців 98 копійок1. А вже недільного ранку 10 листопада Українська Національна Рада одноголосно прийняла по доповіді Романа Перфецького коротку, але доленосну резолюцію: «Українська Національна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу наручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдину державу»2.
Взагалі ж недовгі взаємини між урядом ЗУНР і гетьманом дещо ускладнилися: галичан відлякувала пронімецька орієнтація і федералістська спрямованість політики П.Скоропадського — можливість опинитися під «опікою» «едипой и педелимой России». Тому значно коп-структивнішим зав’язався діалог із Директорією, яка у середині листопада позбавила влади молодого гетьмана. 1 грудня у Фастові укладено «передвступний» договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю»3.
Станіслав, 3 січня 1919 р. Цього морозного дня о 13.45 сесія Української Національної Ради в кінотеатрі «Австрія» ухвалила постанову про злуку ЗУНР і УНР, що було радо сприйнято широкою українською громадськістю.
Подаємо повний текст цього історичного документу, оскільки довгі десятиріччя він знаходився у спецфондах архівів:
«УХВАЛА
Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.
Українська Національна Рада постановила:
Українська Національна Рада, виконуючи право самоозпа-чення Українського народу, проголошує торжественно з’єдипепє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з
1 Державний вісник. 1918. 16, 19 листоп.; Нова Рада. 1918. 15 листоп.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993. С. 187.
2 Січовий голос. 1918. 20 листоп.
3 Конституційні акти України. 1917-1920. С. 108-109.
Українською Народною Республікою в одну, одпоцільпу, суверенну Народну Республіку.
Зміряючи до найскоршого переведення сеї з луки, Українська Національна Рада затверджує передвступпий договір про злу-ку, заключепий між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізо-вапня договору про з луку.
До часу, коли зберуться установчі збори з’єдипепої Республіки, закоподатпу владу па території бувшої Західно-Української Народної Республіки викопує Українська Національна Рада.
До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконуючий орган.
За Виділ Української Національної Ради
Др. Горбачевський, в.р. Др. Петрушевич, в.р.»'.
На честь омріяного віками єднання українського народу відбулися багатотисячні святкові маніфестації населення Стрия, Золо-чева, Дрогобича, Жовкви, Коломиї, Калуша та в інших міст краю 1 2. Всюди — на загорожах, віконному склі, балконах виднілися синьо-жовті знамена, давні тризуби, галицькі леви, наддніпрянські архангели, портрети Грушевського, Петлюри...
Історичішй документ радо зустріла Галицька армія. Настрої стрілецтва відобразив Універсал військового міністра Дмитра Вітовського від 4 січня 1919 р.:
«Жовніри!
Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! За сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки.
1 Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Републики. 1-й вип. 1919. 31 січ.
2 Літопис Червоної Калини. 1931. № 10. С. 5. 1936. № 11. С. 13.
Українська Національна Рада ухвалила у Станіславові од-нозгідними оплесками злуку земель Західноукраїнської республіки з Наддніпрянською Україною!
За що гинули на кривавих судах батьки, діди і прадіди паші, за що проливали кров століттями покоління за поколінням, заскородили ребра ворогів герої від п’ятьсот літ пе діждалися, сходючи па могили без просвітку — те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світа!
Ще хвиля кровавого зусилля — і слово станеться ділом? З крові і пожежі та руїни встане Велика Укарїпа, що принесе нам землю і волю.
Жовніри Української Народної Республіки!
Землю і волю присуджено вам добути, або дома пе бути! Вороги паші — папи ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять паші села, грабують паші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей наших без пощади, без спожаління і' без милосердя і кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна: рятуйте всіх нас із каторги найтяжчої неволі!
І очі цілого народу звернені на Вас, жовніри Української Народної Республіки. У ваших багнетах, у ваших скорострілах лежить паша воля і слава, або ганьба і неволя довічна.
А тепер хай гордість громадян великої держави завітає у ваші серця і всякий скаже собі по приміру батьків наших, що гинули па кострі сміючись у бою: краще в полі порубаним бути, як уступити перед папами ляхами! Тепер або ніколи!
Тепер, або ніколи — припалежати пашим землям до Великої України, де буде усему народові робочому земля і правда і воля. Або рай па Вкраїні або пекло в Польщі. Що буде з нами — рішиться кров’ю і залізом. Кров’ю і залізом мусите рішати ви, жовніри, без страху, без надуму і без вагання.
Кожен з вас тям, що зложив ти присягу Українській Народній Республіці жертвувати кров і кість свою за волю, за правду, за щастя дітей своїх, навіть серед холоду і голоду! Серед холоду і голоду мусиш побити тих, що обдерли тебе з одягу і хліба — щоби діти твої пе гинули з холоду і голоду «на своїй землі!»
І хто впаде з вас, того ім’я не вмре, не загине, вічно горітиме у пам’яті народу ім’я кожного, що погиб у боротьбі за волю!
А хто схилиться, зранений серед кривавого поля, тому серед слави до смерті народ подасть підмогу, щоби жив він без турботи, без тривоги за завтра!
Хто ж вийде ціло, того чекає честь і слава бути першим між силами визволепиого народу!
Всі діти наші славитимуть вас і обсиплять квітами кроваві чола Ваші і благословитимуть вас вільними устами, що ви здобули їм землю і волю п’ятсотлітньої тюрми лукавого польського папства!
Нехай же не буде між вами пі одного млявого пі втомленого, пехай піхто не задрімає, пі засне та не уступить перед боєм з кровавого поля, поки не здобудем земель наших, загарбаних нам ляхами!
Відвага мед п’є, а кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що кермують ділом!
Кожен з вас, па якім-иебудь місці поставлено тебе, мусиш підчииятися дисципліні, удержувати порядок і виконувати при-кази старшин без критики, без відклику, без проволоки! На кожнім становищі від сповнення приказу може рішитися для вас доля величезної війни — в руці -кожного з вас лежить щастя або горе цілих поколінь твоїх сестер і дітей і дітей родичів твоїх, український жовніре! Не за царя воюєш ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу!
І ми віримо, що ви стоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю дітям та увінчаються ваші чола вінцями повної побіди! Нелегка хвиля, що усі землі українського народу зіллються в одну державу і у великім війку України не бракне листочка пі з одної української землі! А тоді щойно зі зібраної душі намученого українського люду вирветься велика пісня:
Радуйся, радуйся з’едипеппа Українська Земле!
Державний секретар військових справ
Вітовськиїі в.р.»\
1 Український скиталець. 1919. 23 січ.
Після різдвяних свят у Галичину прибув міністр УНР отаман Микита Шаповал. В його честь на центральній площі Золочева проведено стрілецький марш-парад, яким командував сотник Ілько Цьо-кап. Після трикратного громогласпого «Слава!..» слово взяв гість. «По злуці українських земель, — говорив він, — кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і вояччим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити иа ділі соборність усіх українських земель...».
Ще грізніше «Слава!» прокотилось стрілецькими масами. Гарматні постріли потрясли небесну узвиш, відбившись бренькотом вікон оточуючих будинків. Військовий оркестр вдарив перші акорди «Ще пе вмерла Україна...».
Вранці 16 січня галицька делегація иа чолі з Львом Бачинсь-ким і Степаном Витвицьким відбула із Станіслава через Ходорів до Тернополя. До її складу входили члени уряду і Української Національної Ради Д.Вітовський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Ві-тик, Т.Старух, В.Стефапик, всього — 36 чоловік1. Пізно ввечері пасажири незвичайного поїзда прибули до недавньої столиці — Тернополя, де й заночували. Наступного ранку — знову у дорогу, але вже у нових вагонах другого класу по так званій широкоторівці, яку в роки війни збудували солдати російської армії.
Після кількагодинної їзди па станції Червоний Острів, неподалік від Проскурова, поїзд зупинила місцева влада, не пускаючи його далі. Мабуть, вона не дуже симпатизувала Директорії. Лише після кількагодинних переговорів поїзд рушив далі на схід.
Наступного дня, об одинадцятій ранку, галичани вже стояли па пероні київського двірця — малого, низького, згорілого, який зовсім пе личив півмільйонпій столиці України. Оркестр Січових Стрільців виконав національний гімн. З коротким привітанням виступив прем’єр-міністр В.Чехівський.
Потім галицька делегація сіла в автомобілі і помчалася Бібіков-ським бульваром па Хрещатик.
Навколо все було покрите снігом. Повибивані шиби будинків,
1 Див.: Літопис Червоної Калини. 1931. № 5. С. 5-8; № 6. С. 3-6; ЦДАВОУ. Ф. 118, оп. 1, спр. 5, арк. 3.
захаращені вулиці нагадували про недавні вуличні бої. Лише золоті бані церков, що раз-у-раз з’являлися па пагорбах, радували очі приїжджим.
Невдовзі смуток змінився радістю: всі оголошення, таблички у центрі були викопані виключно українською мовою. Як пізніше довідались гості, сталося це за наказом Команди Січових Стрільців. Однак деякі написи на установах, магазинах, ресторанах викликали сміх — «Парікмачерська», «Облімів» (малося па думці російське прізвище Обломов) тощо.
Президія галицької делегації розмістилась у готелі «Контипеп-таль» па Миколаївській вулиці. До речі, саме тут 1914 р. зупинявся митрополит Апдрей Шептицький під час переїзду па заслання. Там же знаходився штаб отамана Петлюри. Більша частина делегації розмістилася в сусідньому «Грапд-готелі» па Хрещатику, який до цього часу прийняв уже немало делегатів Трудового конгресу з різних частин України.
Пополудні відбулося зібрання галицької делегації, яке вів її голова Лев Бачипський. А через кілька годин Осадпий корпус Києва — Січові Стрільці — влаштував для земляків святкову вечерю, па якій виступили полковники Є.Коповалець і Р.Дашкевич, а також гості — Т.Старух, Л.Цегельський. Розійшлися далеко за північ.
Відкриття конгресу перенесено з 19-го па 22 січня, оскільки не вистачало кворуму: через заметілі з перебоями працював залізничний транспорт, подекуди проводилися перевибори делегатів.
А недільного спозаранку 19 січня — па Йордан — галичани побували па затоплених сонцем крижаних берегах Дніпра, де саме проходило водохрещеппя.
О дванадцятій годині практично всі були у Володимирському соборі па похороні січовиків (серед них був сотник Ф.Черник), що загинули у боях з гетьманськими військами під Мотовилівкою, недалеко від столиці. Після панахиди домовини уклали па лафети гармат і під траурно-величні дзвони собору процесія рушила Володи-мирською вулицею та Хрещатиком до Царського саду. За трунами йшли бойові побратими, члени Директорії, міністри, члени галицької делегації, юнацтво українських шкіл.
Увечері галичани зустрілися з київською інтелігенцією в Українському клубі. Наступного дня — відвідали .численні партійні наради (есерів, соціал-федералістів, соціал-самостійпиків, ендеків
та іп.), імпровізовані мітинги біля міської опери, де отримали чимало агітаційно-пропагандистської літератури, зокрема й більшовицької.
...Заграє дзвін, Софії дзвін
У Києві старім І вдарить той у небосклін, Як той весняний грім!
І всьому миру возвістить Про той Воскресний день, Преславна наша Україно!
Так оптимістично писав про той час стрілецький поет Роман Купчинський.
Вранці 22-го січня був легкий морозець, день видався погожим. Ще з вечора вулиці набули святкового вигляду. Звідусіль гуртами та поодинці місцеві жителі поспішали на Софіївську площу, що потопала у маєві державних прапорів. Кінець Володимирської вулиці, перед площею, замикала тріумфальна брама, яка була прибрана голубими і жовтими стрічками, гербами всіх українських земель. Посередині на площі на бронзовому копі сидів гетьман Богдан, показуючи булавою на північ. Вздовж вулиць, що вели до Софії, святково вдягнута шкільна молодь утворила живі коридори, а саму площу оточили війська, пропускаючи до середини лише членів уряду, іноземних дипломатів, офіційні делегації. Вздовж військового кордону зібрався великий натовп народу, сотні зацікавлених на засніжених дахах, мурах, деревах. Головним розпорядником свята був директор столичного театру М.Садовський.
Незадовго до дванадцятої години иа площі зупинились автомобілі з галицькими депутатами.Тоді з Софійського собору вийшло духовенство па чолі з катеринославським архієпископом Агапітом, черкаським єпископом Назарем, який щойно відправив службу Божу, ще чотири єпископи. Потім в’їхали члени Директорії. Всі офіційні представники зайняли місця напроти входу до собору святої Софії.
Над площею пронеслось «Слава!..», оркестр викопав національний гімн.
Рівно о дванадцятій розпочався святковий акт Злуки.
Тишу порушив державний секретар Лопгип Цегельський, який зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від З січня 1919 р.
Опісля промовець передав грамоту з підписами президії Української Національної Ради голові Директорії Володимирові Вин-ниченку. Зривається громовицею «Слава!..». З повагою до іноземців ту грамоту французькою мовою зачитав галицький делегат Ярослав Олесницький.
У відповідь член Директорії Ф.Швець обнародував довгоочікуваний документ:
«Універсал Директорії Української Народньої Республіки
Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.
3-го січня 1919 року в м.Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців 6.Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку За-хідньої Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою в одпоцільпу суверенну Народцю Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку пршіяти і здійсняти на умовах, які зазначені в постанові Західньої Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народпя Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сипи України.
Однині є єдина незалежна Українська Народпя Республіка.
Однині народ український, визволений могутнім поривом
своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року у м.Київі.
Голова Директорії В.Винниченко
Члени Директорії С. Петлюра,
Андрієвський,
Макаренко
Члеп-секрстар Ф.Швець»'.
Під радісні оплески присутніх професор Ф.Швець передав текст універсалу Л.Цегельському. Водночас Грамоту і Універсал зачитано по чотирьох кутах площі спеціальними окличпнками. Багатотисячне торжество під древніми стінами святої Софії завершилося молебнем з побажанням мпоголіття Директорії, Уряду, війську, всьому українському народові.
Після обіду офіційні делегації подалися до оперного театру на відкриття Трудового конгресу. Праву сторону залу (дивлячись зі сцени) зайняли галичани, за ними сиділи соціал-федералісти, со-ціалісти-самостійники, соціал-демократи. Центр та ліве крило зайняли есери. Посередині першого ряду сидів професор Михайло Гру-шевський. Під стіною зліва — представник Бунду та комуністи (укапісти). У ложах партеру та першого поверху — члени Директорії та Уряду, старшини Січових Стрільців па чолі з полковником Євгеном Коповальцем.
Близько п’ятої години Володимир Виппичепко оголосив конгрес відкритим. У вступному слові він коротко нагадав присутнім драму повстання проти гетьмана, закликавши делегатів «віддати пошану стрільцям, що впали в цій боротьбі». Після цього есер Арка-дій Стецепко запропонував президію у складі: есера Дмитра Орди-ни, соціал-демократа Семена Вітика, а також галицького блоку (без соціал-демократів) Тимка Старуха. Головуючим обрано Семена Вітика, якому одразу ж надано слова з першого питання — справі Злуки.
Потім виголосив промову Лев Бачипський. «Галичина та Наддніп-
1 Цитуємо за оригіналом: ЦДАВОУ. Ф. 118, оп. 1, спр. 5, арк. 5.
ряпщипа — це дві рідні сестри, яким тепер треба лучити спільне добро і зло, щастя та нещастя. Отже є потреба негайної злуки обох частин України», — закликав голова галицької делегації.
Після кількох виступів Семен Вітик оголосив голосування вставанням з місць. За злуку1 проголосували практично всі присутні, крім групи лівих есерів і укапістів. Однак, почувши гнівні протести, слова обурення, і вони встали. Вперто сиділи па місцях лише два комуністи.
Через день галичан прийняв голова Всеукраїнського Союзу Земств отаман С.Петлюра. Гості з особливим зацікавленням оглянули загальний, рільничий, санітарний, убезпечений та інші відділи земства, агрономічний музей, який вже не один рік проводив регулярні дослідження грунту і вод Київщини.
Ополудні 29 січня спеціальний поїзд із галицькою делегацією відбув па Жмеринку, Проскурів, Гусятин. Через добу вони вже були в Станіславі.
У цей же день, ЗО січня, Володимир Випниченко занотував у записнику: «На якийсь час ніби стало спокійніше. Потрошку вертаються «біженці», соромливо, ніяково уникаючи насмішкуваних поглядів тих, що теж хотіли втекти, та не змогли. З півночі навала притихла. Сарана зайнялася пожиранням захопленої території. Коли вона винищить її, тоді посуне далі...
Психічний розлад, упадок енергії, недовір’я в наші сили, жах перед страхіттям таращапських банд проймають не тільки простих обивателів, але й тих, що стоять па чолі громадського руху. Всякий, хто має хоч яку можливість пристроїтись до посольства чи місії, ліпяє за кордон... Ну, хай ідуть, вони за це заплатять ревматизмом совісті...»2.
Р ' І що ж реально дала січнева злука?
□ ’ Насамперед спільно перегорнемо «Вістник
надії і тривоги 1 . . ..
державних законів для всіх земель Української Народної Республіки» і конкретно познайомимось із діяльністю Ради народних міністрів і окремих міністерств.
16 січня 1919 р. Виділено 5 мли. гривень «па перешивку вузь-коколіспих рейкових шляхів Галичини».
1 Текст Універсалу Трудового конгресу України див.: Вістник Української Народної Республіки. 1919, 7 лют.
2 Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. Т. І.С. 317.
18 січня. Для організації свята Злуки передано 100 тис. карбованців.
14 лютого. Педагоги із «бувшої Австро-Угорської України» прирівняні до прав наддніпрянських учителів. Відкрито «кредит в 40000000 гривень для продовольчих операцій в Галичині, Буковині та Холмщипі».
19 лютого. Українським громадянам, які закінчили Львівський, Віденський та Чернівецький університети, Львівську політехніку підтверджено права дипломів вузів УНР.
28 лютого. Держсекретаріату шляхів Галичини асигновано 17 мли. гривень «па експлуатацію залізниць, заготовку палива і мета-лю».
15 березня. Для відбудови зруйнованих у Галичині помешкань і будівель виділено 0,5 млрд. гривень, одноразових компенсаційних виплат у зв’язку з подорожаппям — 80 мли. гривень, товариству «Сільський господар» — 2 мли. гривень. Водночас прийнято ухвалу про одноразове виділення родинам стрільців УГА 120 мли. гривень і починаючи з 1 квітня — по ЗО млп. гривень щомісячно.
4 липня. Затверджено закон про утворення Міністерства справ Західної області УНР. Міністерство «складається з Міністра, його Товариша, чотирьох Департаментів: Фінансового, Товарообміну, Комунікацій та Військового постачання, на чолі який стоять представники Міністерств Фінансів, Народпього Господарства, Шляхів і Військового, та Загальної Канцелярії». Новим міністром став досвідчений політик Семен Вітик.
18 липня. Ухвалено виділити 1 мли. гривень «на організацію помочі біженцям з Галичини та організацію для них їдалень».
19 липня. «На військові потреби Галицької армії» перераховано 70 млп. гривень.
25 липня. «Яко аванс для видачі допомоги біженцям з Галичини» передано 10 млп. гривень. Прийнято «Постанову про вислання до Італії місії в справі евакуації військовополонених українців».
1 вересня. Для місячного «вдержання армії ЗОУНР» виділено 240 млп. гривень, одноразової допомоги галичапам-залізпичпикам — 2,7 Мли. гривень (по 2 тис. кожному), галичанам біженцям — 5 мли. гривень.
13 вересня. Затверджено урядову «Постанову про асигнування
в розпорядження Міністра Народної Освіти 800000 гривень для видачі допомоги Коломийському Окружному Відділові Товариства «Взаємної Помочі Галицьких і Буковинських учителів і учительок-» на освітні справи Покуття».
29 вересня. Ухвалено «Закон про скасування Міністерства у справах Західньої Области Республіки (Галичини) та про утворення Комітету по справах допомоги біжанцям-галичанам...»1.
Крім того для знедоленого війною галицького населення, здебільшого спалених сіл Зборівського повіту і Гуцульщипи, відправлено 730 вагонів цукру, 213 вагонів борошна, 223 вагони збіжжя, 127 вагонів інших продуктів. Спеціально для галицьких дітей перераховано 1,6 мли. крб.
Надано фінансову допомогу Національному музею, українському шкільництву. Навесні до Станіслава па гастролі приїжджав відомий наддніпрянський театр під керівництвом М.Садовського2.
За наказом Головного Отамана військ УНР С.Петлюри і розпорядження морського міністра М.Білинського було виділено 11 мли. гривень для формування у Коломиї із «галичан, бувших матросів» спеціального морського полку3.
Прихильні настрої населення Наддніпрянщини до галичан засвідчує іі відозва Одеського Національного Союзу і Одеської Національної Ради:
«Хоч ми самі тепер у дуже тяжкому стані й загрожені навіть у своїй державності!, проте ми мусимо допомогти нашим галицьким братам оборонити їхню державність, допомогти всім, кого вони просять — вояками, зброєю, грішми, а в першу чергу збройною силою.
Злітайтесь же, орли, козаки завзяті, на поміч братам галичанам! Одборонім наше культурне огнище, що во время лиха зберегло і розвинуло найдорожчі скарби, культуру й свідомість національну, і тим причинилось до вашого сучасного державного і національного відродження. Доля Галичини зв’язана з нашою долею, її самостійність — опора нашої самостійності. •
1 Див.: Вістник Державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. 1919. Вип. 11, 14, 18, 26, 27, ЗО, 32, 36, 37, 39; Галицький голос. 1919. 12 жовт.
2 Вперед. 1919. 23 січ.; Чубатий М. Вказана праця. С. 29.
3 ААЬТ. Роїзка і ІІкгаіпа. 8у£п. 32. К. 10.
Не даймо ж її па поталу сусідам! Поспішаймо па поміч всіма силами! Головна Рада Галицьких, Буковинських і Угорських Українців у Києві звернулась з гарячим закликом «До сипів України», утворила в Києві, в Михайлівському монастирі Комітет задля організації добровольців для «Корпусу оборони Галичини» і збірки всяких пожертв на цю справу та заложила там перший військовий відділ цього корпусу «Загін ім.Гонти», до якого записалось уже немало наших козаків. Організація такого ж комітету в Одесі і на Херсонщині доручена Головою ради б.поч. голові військової Ради д-ру Ів. Луцспку, з пропозиції якого одеський Національний Союз і Національна Рада ухвалили:
1) . Заложити в Одесі для Корпусу оборони Галичини «Одеський Гайдамацький Загін»;
2) . Заложити другий загін поза Одесою па Поділлі;
3) . Заложити «Одеський фронт допомоги Галичині» і для цього:
а) одчинити окремий біжучпй рахунок в одеському відділі Україпбапку для збірки жертв грішми; б) одчинити такий же рахунок в одеському відділі Дпінросоюзу та належних до нього кооперативах для збірки жертв іншими речами (харчові продукти, одіж, біля і т.д.); в) одчинити збірку жертв через господарчу Комісію одеської Української Національної Ради; г) звернутись до відповідних урядових і громадських інституцій за допомогою по озброєнню військових частин та іншому зпаряджепню організації медично-санітарних і продовольчих відділів, а також їх трапспортировка;
4) . Звернутись до українського громадянства поза Одесою з закликом направляти добровольців і жертви або в висше названі місця Одеської Організації допомоги Галичині, або заложити власну організацію і робити все як ііайгарніше;
5) . Вислати негайно до Львова уповноважених для вияснення місць і порядку, куди і як направляти добровольців і жертви.
Поки що подається для відома тих, хто хоче йти па поміч Галичини помимо вказаних пунктів в Києві і Одесі, що треба направлятись через Жмеринку і Волочиськ до Підволочиськ. В першу чергу мають організуватись відповідні прийомні бюра і комітети в Жмеринці, Проскурові і Камяпці Подільському.
Поспішаймо па поміч!»
Хвилюючу відозву підписали Голова Одеського Національного Союзу д-р Іван Луцепко і Голова Одеської Української Національної Ради пап Климович.
Уряд УНР падав галицькому уряду, Начальній команді УГА відчутну військову допомогу. Уже 17 листопада до Львова приїхала військова місія під проводом полковника Захаріна і уже згадуваного одеського лікаря і громадського діяча І.Луцепка, яка після ознайомлення із галицької дійсністю одразу ж відбила термінові телеграми:
«Одеса. Українська Рада. Висилайте па Підволочиськ і Львів якнайшвидше вояків, хочби без зброї, залізничників і шоферів»;
«Київ. Український Клуб. Винпичеико. Висилайте якнайшвидше вояків па Підволочиськ і Львів»;
«Київ. Михайлівський монастир. Галицька Рада. Висилайте якнайшвидше вояків па Підволочиськ і Львів».
Заклик почули. Одразу ж після підписання попереднього договору між ЗУНР і УНР у грудні 1918 р. Галицька армія отримала 20 тис. гвинтівок, 80 мли. патронів, 300 кулеметів, 80 гармат. Невдовзі — 20 літаків для авіазагопу у Красному і Стрию.
Однак через півроку січневий акт фактично перестав бути чинним...
На початку лютого Директорія, яку вибили з Києва більшовицькі частини, знову опинилася у Вінниці. Її представники прибули до Бірзули, де їх прийняв французький полковник А.Фрейдепберг, начальник штабу військ Антанти в Одесі. Там вони ще раз зажадали, щоб союзники визнали УНР і падали українцям воєнну допомогу. Але під натиском частин Червоної Армії Директорії довелося відступити до Жмеринки, потім до Проскурова, де 11 березня відбулася державна нарада, па якій більшість виступила з пропозицією припинити переговори з командуванням Антанти в Одесі і натомість домовитися з більшовиками. Симоп Петлюра, однак, висловився проти1.
Далі Петлюра взяв па себе ініціативу і , відступаючи з Рівного, опинився у Радзивилові, де з ним, в умовах особливої секретності, зустрівся посланець Ю.Пілсудського майор Заглоба-Мазуркевич. Через кілька днів петлюрівський полковпик-емісар В.Курдиповсь-кий побував у Варшаві з повноваженнями «підписання угод». А 28
1 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. Ч. 1. —1950. С. 126-127.
травня 1919 р. він, як делегат УНР, і польський прем’єр І.Падерев-ський підписали угоду, в якій було зафіксовано прохання Петлюри до Польщі «подати допомогу і підтримку». За це Симон Петлюра брав па себе зобов’язання «укласти з польським урядом договір, що грунтувався па таких основних принципах: відмова прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині «як невіддільної частини Польщі», підлеглість УНР Польщі у зовнішньо-політичних правах.
9 серпня, і знову ж таки у великій таємниці від уряду ЗУНР, у Варшаву надіслано чергову надзвичайну місію на чолі з П.Пилип-чуком.
Мова знову йшла про термінову підтримку уряду С. Петлюри з боку Польщі в боротьбі проти більшовиків. Через тиждень на береги Вісли прибула ще одна місія УНР на чолі з А.Левицьким. Але головною умовою підписання спільного польсько-українського договору підтверджувалось зречення урядом Петлюри Галичини і Західної Волині (відтак 4 мли. українського населення, родовищ нафти, карпатського лісу) на користь Польщі1.
Цілком зрозуміло, що діалог із Варшавою галицькі громадські діячі розцінили «грубою національною зрадою». Таким чином, у соборність було вбито клин. Відтак уряд ЗУНР в односторонньому порядку розриває акт про злуку. Про це, зокрема, офіційна дипломатична делегація ЗУНР (С.Витвицький, А.Горбачевський, М.Но-ваківський) заявила 4 грудня 1919 р. посольству УНР у Варшаві і уряду Польщі. Свій гнів щодо ходу польсько-українських переговорів висловили галичани й під час годинної зустрічі із Ю.Пілсуд-ським 15 грудня 1919 р. Зустріч завершилась виваженою фразою господаря Бельведеру: «Недавня польсько-українська війна була такою глибокою, що зараз після неї неможливе повне порозуміння між двома народами. Так необхідного порозуміння можна досягти лише поетапно»2.
Розкріпачений Отаман і голова Директорії активізує дипломатичний тиск на Варшаву. 21 квітня 1920 р. від його імені підписується політичний договір з Польщею, а через три дні — 24 квітня —
1 Хміль І. Петлюра і петлюрівщина//Радянська освіта. 1990. 5 черв.; Чередниченко В. Живий ланцюг історії // Сільські вісті 1990. 15 трав.
2ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 134, арк. 64; спр. 141, арк. 1-2.
ще й воєнна конвенція. Ю.Пілсудський тепер тріумфував: за Польщею визнавалось право майже на все Правобережжя України в межах кордонів 1772 р., за винятком Києва і частини колишньої Подільської губернії. Український народ таким чином позбавлявся своїх історичних територій — Східної Галичини, Західної Волині, відходила у небуття соборність1.
27 квітня 1920 р. С.Петлюра прийняв Маніфест «До українського народу», у якому стверджував факт визнання урядом Польщі УНР, а також осуджувався перехід УГА у стан Добровольчої армії і до більшовиків2. Але його всерйоз уже не сприймали у Галичині. На той час польсько-українські війська переможно крокували подільськими степами до Києва. Йшов третій день пової війни...
І все ж, незважаючи на короткочасність, січнева злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу, який до цього близько шести віків був пошматований сусідами. Тому, без сумніву, він прагнув єднання. Однак історичні обставини склалися так, що у той драматичний час так і не вдалося об’єднати змасакрований народ і консолідувати українську націю. Сталінське возз’єднання 1939-1945 років виявилось теж незавершеним, оскільки частина споконвічних українських земель — Холмщина, Підляшшя, міста Перемишль, Ярослав, Ряшів — з волі «батька всіх народів» була «подарована» Польщі.
На честь свята Злуки Народний рух України провів 21 січня 1990 р. живий ланцюг єднання, який проліг від Івано-Франківська і Львова до Києва. У той морозяний день па автомагістралі республіки вийшло п’ять мільйонів громадян України — українців, росіян, євреїв, поляків, вірмепів...
І незнайомець нині — друг.
І день вологий — та погідний.
І здвиг навкруг... Живий ланцюг єднає Львів і Київ рідний.
1 Див.: Документьі и материальї по истории советско-польских отно-шений. Т. 2. С. 412-414, 656-658, 660-663.
2 Вперед. 1920. 19 квіт.
Єднає долі та серця Ця велелюдна, жвава траса. І стяги... стяги без кінця з Карпат аж у краї Тараса.
То віщий — Завтрашнього — знак, Святе історії відлуння...
Он дід щасливий, мов юнак, он хлопчик, дівчина-красуня.
І хто б не був, мій друже, ти — Ставай між нами без вагання.
Нема світлішої мети, як братолюбне поєднання.
Джерела сохнуть і сади, У ранах Прип'ять, мертві луки... Супроти спільної біди завжди тримаймося за руки.
Гряде, підносячи щити, Невідворотна переміна.
І сонце нашої мети — розкута, вільна Україна.
Проміння віру береже, Краєчком світиться на сході. А ціле сонце сяє вже сьогодні, в нашому поході.
Ці поетичні роздуми («Злука») народились у львівського поета Петра Шкраб’юка у рядах тієї «Української хвилі».
1991 р. свято Соборності України вже па офіційному рівні вперше відзначалось у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, інших містах.
Нині це свято незалежної соборної України.
Трапилося так, що переможний листопадовий
Формування ВИСТуП розхолодив більшість його провідників. оороиних сил уим паче, ПЄрШ| 50у у дьвові це віщували галичанам великого кровопролиття. Внаслідок цього створення регулярної Галицької армії розпочалося лише після падіння Перемишля, Ярослава, Львова, загарбання румунськими військами Буковини.
Щоправда, 5 листопада Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулася до українського народу з відозвою «Під зброю!», у якій обгрунтовувалася необхідність створення власної армії. «Мусимо мати передовсім своє військо, національну армію! Цих хоробрих і безсмертною славою укритих відділів, які у цій хвилі має під рукою Українська Національна Рада, замало! Тільки велика національна армія в більшім краю, Зорганізована і Готова, може перекопати всіх противників, що даремна їх злість і жадоба панувати над ними...». Автори Звернення закликали: «Тому хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші від 19 до ЗО років ідуть якнайскоріше до Львова для краєвої служби, 17 і 18-літні та від 31 до 36-го року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби...».
Однак цей документ лише радив-благав, а не зобов’язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Як бачимо, гірка помилка Центральної Ради не стала уроком для галичан. Отож за ініціативою міських, повітових комісарів, а часто окремих військових, старшин запасу у краї почали формуватись озброєні загони добровольців. 8 листопада полковник М.Маринович (1861-1944) звернувся з листом до повітових управ, у якому пропонував утворювати Запасні команди, до яких набирати громадян 1895-1897 років народження, а також брати на облік всіх здорових чоловіків віком 17-35 років. Та лише 13-го , з двотижневим запізненням, прем’єр К.Левицький і Державний секретар військових справ полковник Д.Вітовський оголосили наказ про мобілізацію громадян до Галицької армії:
«IV. Розпорядок з дня 13 падолиста 1918
На основі постанови Української Національної Ради з дня 13 падолиста 1918 заряджую частинну мобілізацію всіх обов’язапих до військової служби горожан української народності Західно-Української Народііьої Республики, і так:
1. Всіх гажистів бувшої австрійської армії до 50 р. життя.
2. Річників мужви із здемобілізовапої, бувшої австрійської армії від 1883-1900 р.
3. Заряджую перегляд річника 1901 та річників 1883-1900 р. в тих граничних повітах, де підчас війни австрійські власти рекрута не збирали.
Всі обов’язапі до служби під ч.І. зголошуються негайно в припалежпій окружній команді. Щодо обов’язапих до служби під ч.2. мають начальники громад протягом 3 днів, числячп’від хвилі доручення отсього розпорядження, зладити списи в 3 примірниках, з того 2 примірника передати негайно повітовому ко-місареви.
Повітові комісарі передають по одному тих же примірників окружним військовим командам, котрі зарядять покликає. Мужва має бути все готова до виїзду.
Від обов’язку чинної служби є поки-що звільнені учепики середніх шкіл кожного рода.
Реченець покликання наведених під ч.З. буде поданий пізніше.
Всі розпоряди і прпказп видані досі українськими властями військовими і цивільними що-до мобілізації тратять свою силу з днем оголошення сього розпоряду.
Львів, дня 13.падолиста 1918.
Президент Державних Секретарів:
Д-р Кость Левицький в.р.
Державний Секретар Військових Справ:
Вітовськпй, отаман в.р.
Сей розпоряд відходить
до окружних команд і повітових комісарів»* 1.
У той же день територію республіки поділено па 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станіслав) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги:
вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР. 1918.
1 груд., Ч. 1.
«Присяга Українських військ
Присягаємо торжествеппо Всемогучому Богу повипуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республиці, її Верховній Владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому її Начальству, їх поважати і захищати, їх прикази і припоручепня у всякій службі викопувати, проти всякого ворога, хто-пебудь ним був би і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме, па водах, па сушах, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємах, словом па кождому місці, в кожду пору, в кождім случаю хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів і оружя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння пе входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам ліцює і в сей спосіб в чести жити і умирати.
Так нам, Боже, допоможи — Амінь.
Затверджено постановою Української Національної Ради.
Львів, дня 13 падолиста 1918.
Президент Державних Секретарів:
Др.Кость Левицький в.р.
Державний Секретар Військових Справ:
Вітовський, отаман в.р.»\
Загалом збройні сили творилися повільно: військове керівництво і уряд ЗУНР знаходились у Львові, зв’язки з провінцією були слабкими. Не було розроблено системи формування армії. Новост-ворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС створено перші бойові групи «Старе Село» отамана Микитки і «Схід» полковника М.Тарнавського. Вони стали зав’язком підльвівського фронту, який серпом обліг галицьку столицю. Вже у листопаді діяли групи «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукепичі», «Хирів», «Південь». На
1 Вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР. 1918.
1 груд., Ч. 1.
півночі сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська, япівсь-ка групи у грудні об’єднались в групу «Північ».
Слід зазначити, що у першій половині листопада противник діяв хаотично, обмежувався окремими акціями. Лише після того, як до Варшави прибув Ю.Пілсудський і призначив командувачем військ галицького напрямку генерала Т.Розвадовського, поляки розгорнули цілеспрямовану агресію по всьому фронту. Скориставшись неорганізованістю українців, після зайняття Перемишля ворожі частини розпочали наступ на схід. 20 листопада вони захопили Хирів і підійшли до Самбора. На щастя, відчайдушний отаман Кравс встиг сформувати групу «Хирів» (іноді її називали «Глибока»), яка не тільки захистила Самбір, але й перейшла у контрнаступ і 5 грудня відбила Хирів. Подібно — під час рейду польського бронепоїзда зі Львова на Пустомити — на базі сотні четаря О.Воробля утворилась група «Щирець». А в ході боїв з польськими частинами, які наступали з Перемишля вздовж залізниці на Львів, утворилася група «Рудки»1 (або «Група Гофмапа» — за іменем її командира отамана Карла Гофмапа).
Керівники новоутвореної держави, у першу чергу військові, терміново шукали союзника в боротьбі за незалежність. На їх заклик відгукнулась Українська Народна Республіка. Директорія надіслала загін імені Гонти отамана А.Долуда, Козятпнську стрілецьку бригаду полковника Кравчука (близько 1000 стрільців і старшин), артилерійську бригаду. 10 грудня прибув Михайло Омеляпо-вич-Павленко (1878-1952), обійнявши відповідальну посаду командувача Галицькою армією. 40-річпий генерал мав значний бойовий досвід. Брав участь у російсько-японській, Першій світовій війнах, де командував гвардійським полком, потім був начальником штабу корпусу. У добу Центральної Ради очолював бригаду, дивізію. Отже, це був досвідчений командир. На жаль, в умовах українсько-польської війни він не зумів проявити свій талант. Історик Олег Ключенко вважав його недостатньо вольовим і самостійним у діях. Але це не завадило йому відзначитися опісля на службі у Дієвій Армії та відчайдушно здійснити зимовий похід 1919-1920 рр.2
1 Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 484.
2 Ключенко О. Генералітет УГА // Літопис Червоної Калини. 1931. № 4. С. 4.; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995. С. 36-38.
Начальником штабу армії затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського (1882-1920). Саме він став автором плану і душею докорінної реорганізації, а фактично, створення пової сучасної армії, яка була завершена в січні 1919 р. Тоді па базі невиразних бойових груп створено три корпуси по чотири бригади в кожнім. Бригада складалася з 3-5 куренів піхоти, до них входили технічні і допомогові відділи. Курінь включав три стрілецькі і кулеметну сотні. Сотня ж складалася з трьох чот.
І все ж, труднощів вистачало. Особливо бракувало командних кадрів вищої ланки — від бригади до Начальної Команди. Серед галичан їх не знайшлося і десятка: полковники Віктор Курмапович і Микола Маринович, підполковник Мироп Тарнавський, отамани Осип Букшований, Осип Микитка, Сепь Горук, Гриць Коссак і Степан Шухевич.
Отож довелося скористатися послугами австрійських офіцерів. На службу прийнято добре підготовлених, досвідчених фронтовиків, які прекрасно показали себе в боях і успішно просувалися по службі, зокрема, підполковників Антона Кравса, Альфреда Шаманека, отаманів Альфреда Бізапца, Арнольда Вольфа, Вільгельма Льобковіца, Альфонса Ерлє. Були й випадкові люди, особливо па штабних та інтендантських посадах.
Зрештою, деяких із вищеназваних осіб важко назвати іноземцями. Зокрема, 28-річний командир 2-ї Львівської бригади Альфред Бізапц — уродженець села Дорпфельд (нині Тернопілля Пустоми-тівського району) виріс у Галичині, добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї і традиції. Не випадково в роки Другої Світової війни адмірал Капаріс призначив його, полковника абвера, відповідальним за зв’язок із проводом ОУН, а згодом скерував до Львова формувати дивізію СС «Галичина». Страчений у застінках НКВС 1945 р.
Крім російського генерала М.Омеляновича-Павленка і полковника Євгена Мишковського, на службу зараховано полковника Миколу Какуріпа — талановитого високоосвіченого штабного офіцера, нагородженого кількома орденами за бойові заслуги на фронті1. Пізніше прибув генерал Олександр Греков — герой Чортківської офен-зиви. З російської армії прийшов полковник Джамбулат Кануков —
1 Какурин Н. Как сражалась революция. М., 1990. С. 3-7.
командир авіасотні в УГА, який пізніше загинув у повітряному бою під Озерною, неподалік Тернополя. Успішно служили й інші російські офіцери.
Отже, протягом грудпя-січпя, вже в ході українсько-польської війни, йшла організація Галицької армії, творилися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угіїів» та інші разом з окремими загонами від Львова та Сокаля увійшли до 1 корпусу, командиром якого став полковник Віктор Курмапович (1876-1945). Сип священика із села Вільшанці з-під Золочева став офіцером у часи світової війни, командував полком па італійському фронті. Після повернення буквально па порожньому місці зібрав п’ять сотень стрільців і утворив групу «Північ». Його частини відразу ж відкинули поляків від Жовкви і стійко утримували фронт па лінії Сокаль — Угнів — Рава-Руська — Краковець. До корпусу також включено 5-ту Сокальську, 6-ту Равську, 9-ту Угнівську, 10-ту Яворівську бригади. Із груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» сформовано II корпус під командуванням підполковника Мнропа Тарпавського (1869-1938), уродженця села Барилів на Радехівщипі. Після навчання у Бродівській, Львівській гімназіях закінчив офіцерську школу, служив у австрійській армії1. В роки світової війни командував Кошем УСС, фронтовими частинами. До складу корпусу Тарпавського, який, облягав галицьку столицю і тому називався Осадпим, увійшли І-ша бригада Українських Січових Стрільців, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська.
Нарешті, бойові групи «Хирів», «Крукепичі», «Гофмана» утворили III корпус, який увібрав у себе 7-му Львівську, 8-му Самбір-ську, 11-ту Стрийську та Гірську бригади. Він утримував чи пе найбільш важливий фронт на лінії Городок — Судова Вишня — Хирів — Турка. Корпусним командиром призначено знаного полковника Гриця Коссака (1882-1937).
Крім стрілецьких корпусів і бригад, формувалися інші частини. Зокрема, українські артилерійські підрозділи створено вже у перші дні. Так у Кам’янці-Струмиловій під керівництвом четаря Олександра Вельпичука були захоплені кілька австрійських гармат і сформована одна з перших в УГА артилерійських батарей. У складі 4-ї (Зо-лочівської) бригади вона успішно громила ворога в районі Дублян
1 Див.: Генерал Мирон Тарнавський. Спомини. Львів, 1992.
під Львовом. Невдовзі ця батарея стала зародком артилерійської групи, яку очолив австрійський старшина сотник Біркепава. На початку 1919 р. із групи утворено полк, який входив до Осадпого корпусу полковника Мирона Тарпавського, і мужньо стояв у облозі галицької столиці.
Суттєво зміцнилась артилерія УГА, коли у грудні 1918 р. на польський фронт прибула з Києва Окрема артилерійська бригада, а па початку лютого 1919-го р. — два гарматних полки Січових Стрільців із Окремого корпусу полковника Є.Коновальця. Ними командували галицькі сотники Володимир Зарицький і Яків Бут-рим. Крім того, Директорія надіслала для Збройних Сил ЗУНР тільки наприкінці 1918 р. 120 гармат різних калібрів.
У ході організації армії до кожної з 12 створених стрілецьких бригад увійшли артилерійські полки. Як правило, полк складався з чотирьох батарей по чотири гармати, словом мав 16 гармат. Крім того, всі три галицьких корпуси і Начальна Команда мали у своєму підпорядкуванні окремі артилерійські частини важких гаубиць, далекобійних і протиповітряних гармат.
На жаль, Галицькій армії постійно не вистачало гармат і боєприпасів до них. Поставки Директорії не забезпечували потреби фронту. Практично у всіх операціях польська армія набагато перевищувала галицьку у кількості гармат і артилерійських частин, не говорячи вже про їх якість і боєприпаси. Зауважимо, що у надзвичайно напружені і вирішальні дні травня 1919 р. УГА мала на більш як трьохсоткілометровому фронті всього двісті гармат.
Нестачу артилерії бійці компенсували високим умінням і героїчними діями. Золотими сторінками в історію національно-визвольної війни з поляками увійшли подвиги багатьох артилерійських підрозділів.
Тоді ж у Красному створено перший авіаційний загін у складі двадцяти літаків, правда, справними для польотів було лише кілька машин. Його командиром призначено сипа Каменяра сотника Петра Франка, молодого хіміка, випускника Львівського університету, якого воєнна хуртовина захопила ще в серпні 1914 р. Добровольцем згодився він до легіону УСС і з ним пройшов карпатські перевали, заплави Стрипи і пагорби Лисоні. Командир чоти сотні Романа Сушка був відважним і ініціативним старшиною, за що нагороджений медаллю Хоробрості. 1916 р. йому вдалося здійснити мрію —
закінчити льотну школу в Сараєві. Але австрійське командування ие довірило галичанину бойову машину. Тільки після листопадового зриву він зміг сісти за штурвал і піднятися в небо.
У спогадах, опублікованих 1937 р., Петро Фрапко з великою щирістю писав про фронтових побратимів, які па стареньких «Ньюпорах», «Фармапах», «Альбатросах» постійно ризикували життям і нерідко гинули. Серед них були пілоти різних національностей. В небі Східної Галичини билися грузинський князь полковник Кануков із сипом, росіянин Алелюхіп, австрієць полковник Бернгрубер, естонець Євський, паддніп-рянець Хрущ. Сміливими повітряними асами стали й галичани Степан Слєзак, Роман Кавута, Степан Кузьмович.
До весни організацію армії в цілому було завершено. Її ряди зросли до 125 тис., головно за рахунок селянства1. Війська набули певного досвіду, значно зміцнилась їх боєздатність, зріс авторитет в очах земляків.
Дзвонять дзвони, сурми грають
В селах дужої рідні.
По шляхах прапори мають, Мов ті цвіти навесні.
Хто живий, вхопив за зброю Наші села йдуть у бій, Щоб добути волю в бою, В тучі-бурі громовій!
Карні полки йдуть шляхами, Що їм рани, що їм кров!
Душі їх горять вогнями — Кождий вмерти з них готов.
Карні полки йдуть шляхами, Стогне від коліс земля!
Потече кров сто ріками Тілом встеляться поля!
Дзвонять дзвони, сурми грають, Наші села в бій ідуть По шляхах прапори мають У ряди борців ведуть...2
1 Ярославин С. Вказана праця. С.139.
2 Віконський М. Дзвони дзвонять // Український голос. 1918. 4 груд.
Проти польської агресії
Вже 22 листопада 1918 р. маршал Юзеф Піл-На Львів! судський категорично настояв: бойові дії у Галичині продовжити до повної її окупації. Але у генерала Розвадовського вистачило сил лише взяти галицьку столицю та утримувати опорні пункти на залізничному шляху з Перемишля — Мостиську, Судову Вишию, Городок. Правда, у першій половині листопада, скориставшись складною ситуацією в краї, відсутністю армії, полякам вдалося захопити Ярослав та західні повіти Перемишль, Чесанів, Добромиль. Спроби просунутися далі иа схід були зупинені загонами галицьких військ.
Незважаючи па погане озброєння і відсутність централізованого управління, окремі загони, сотні і курені бойових груп, які були ще в стадії утворення, наприкінці листопада почали захоплювати ініціативу в свої руки. Вони і провели низку сміливих операцій.
Зокрема, в ніч па 3 грудня дві сотні четаря Швеця із групи «Рудки» розгромили польський підрозділ і захопили Городок. Галичани підірвали залізничний міст, пошкодили лінію зв’язку. В бою відзначились кулеметники хорунжого Верхоли. І тільки під натиском переважаючих сил ворога стрільці з боєм відступили. У ті ж дні частини В.Курмаповича зухвалим наступом захопили Раву-Руську і Белз. 4 грудня курені групи «Хирів» під командуванням Антона Кравса (1871-1946) перейшли у наступ і па другий день підняли переможне синьо-жовте знамено у Хирові. Розвиваючи успіх, українські війська досягли стін Перемишля. Водночас бригада УСС отамана Букшованого спільно з паддніпряпцями Козятипської бригади завдала поразки полякам під Городком.
Активізація українських збройних сил викликала неабиякий переполох у ворожих штабах. 11 грудня на галицькому фронті була спішно організована група генерала Зигмупда Зеліпського (до 2000 солдатів і офіцерів), яка з Перемишля перейшла у контрнаступ па Хирів, Самбір. її підтримала група майора Ізидора Модельського (курінь піхоти, кулеметна сотня), а також полк уланів і два піхотні
курені. Нарешті полякам з великими труднощами вдалося стабілізувати ситуацію.
У середині грудня епіцентр запеклих боїв знов перемістився до цієї ділянки фронту, де вирішувалася доля залізниці — єдиного шляху сполучення Львова з Польщею. До речі, наполеглива боротьба за 50-кілометрову частину залізничного шляху від Судової Вишні до Львова не припинялася протягом усієї війни. 18-19 грудня три сотні із групи «Рудки» сміливими атаками перерізали залізницю біля Судової Вишні і Браткович та знову увірвалися в Городок. І все ж за допомогою двох бронепоїздів, викликаних зі Львова, противник вибив українців з Городка. Ці події змусили польське командування припинити успішний контрнаступ з Перемишля иа Хирів — Самбір і перекинути повостворену групу підполковника Я.Сопот-ніцького па городоцький напрям.
Група Сопотпіцького (2400 крісів, 22 кулемети, 150 кіннотників і 10 гармат) просунулася до Городка і 24 грудня розпочала наступ па південь. Поляки розбили малочислеіші загони українців і захопили вже иа другий день Любіпь Великий, Керпицю, Черляпи. Головні зусилля противник зосередив иа оброшинському напрямі. Не припинялися бої й па інших ділянках. 20 грудня поляки вдруге зайняли Хирів. Відтак здійснені спроби прорватися до Львова у напрямку Рава-Руська — Жовква.
У ці дні під тиском уряду ЗУНР Начальна Команда Галицької армії (НКГА) прийняла рішення здійснити перший наступ на Львів. 22-23 грудня у старовинному замку над Золотою Липою в Бережанах — ставці НКГА — відбулася важлива нарада за участю президента Є.Петрушевича, полковника Д.Вітовського, генерала М.Оме-ляповича-Павленка, командирів груп і частин Г.Коссака, О.Букшовапого, О.Микитки, А.Бізанца, А.Кравса та іп. Розглядався план подальшого ведення війни.
Командувач доповів учасникам наради, що армія нараховує ЗО тис. стрільців і старшин, із них бойового складу лише половину. Артилерія мала лише 40 гармат. Не вистачало сучасного озброєння, боєприпасів, обмундирування. Висновок був невтішний. Як бачимо, вести бойові дії на широкому фронті стало неможливо, але перспектива визволення Львова вважалася цілком реальною. Згідно з планами операції семитисячне ударне групування генерала Омеля-новича-Павлепка з району Глипна Наварія — Пустомити наступало
па місто з півдня. Частини УСС отаманів Букшовапого і Микитки та наддніпрянський загін Андрія Долуда атакували зі сходу. Група Кравса мала завдання перерізати залізницю і не допустити підходу ворожих резервів із Перемишля1.
Керівництво ЗУНР і командування армії надіялися па успіх. Отаман Степан Шухевич був призначений військовим комендантом Львова. До речі, він писав у спогадах, що Дмитро Вітовськпй навіть розпорядився господарникам підготувати дріжджі для «виготовлення святкового печива па честь визволення галицької столиці».
Не випадково кажуть, що па війні один шпигун коштує часом цілої армії. Цей загалом непоганий план не був реалізований внаслідок злочинного недотримання пильності з боку НКГА. Польським шпигунам вдалося вчасно попередити Т.Розвадовського про план і строки операції, про що з гіркотою згадував М.Омеляиович-Павлепко.
Отож за два дні до запланованої на 27 грудня операції, після зайняття Любепя Великого група підполковника Сопотпіцького, об’єднавшись із частинами генерала Зеліпського, завдала могутнього удару на Оброшино. Він припав па частину наддніпрянської Ко-зятипської бригади, якою командував безталанний й до того ж п’яниця полковник Дедюков. 27 грудня козятинці через незадовільну організацію бою залишили Оброшино і дозволили противнику просуватися до Львова (через тиждень за наказом НКГА залишки цієї бригади були роззброєні і повернуті на Збруч).
Однак ця серйозна невдача не порушила намірів командування. 27-го галицькі частини розпочали штурм ворожих позицій в околицях Львова. Найбільшого успіху досягли курені УСС, які захопили Бодпарівку, Сихів і зав’язали бої за Персенківку та Куль-парків2. Стрілецькі підрозділи отаманів Шухевича і Долуда майже без втрат захопили Замарстипів і Жовківське передмістя. Внаслідок того, що війська групи «Північ» взагалі не отримали наказу атакувати Львів, а па південному заході зазнали поразки, противник, крім одержаної підтримки із-зовпі, міг маневрувати військами і резервами. Галицькі частини зупинились, а па деяких ділянках і відступили.
1 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. 1918-1919. С. 16.
2 Мигеит 2іеті Рггетузкіе]. № 29537. К. 10-11.
Як бачимо, перша спроба визволити столицю ЗУНР пе вдалася. Але вона всерйоз занепокоїла Варшаву. ІО.Пілсудському в цей момент здорово пощастило: завдяки розв’язанню конфлікту з чехами і німцями, стало можливим перекинути із Заходу на галицький фронт більшість своїх військ. З 5 січня керівництво операціями в Галичині Варшава взяла безпосередньо па себе. Військам були поставлені завдання відкинути галичан на лінію Рава-Руська — Жовк-ва — Львів — Щирець — Комарно — Рудки і створити вигідний плацдарм, в першу чергу, для захоплення Дрогобицько-Бориславсь-кого нафтового басейну. До речі, він давав перед війною до шести відсотків світового видобутку нафти.
З цією метою за особистим наказом Пілсудського у районі Ра-ви-Руської створено групу «Буг» на чолі з генералом Яном Роме-ром. Вона отримала наказ Варшави в перших днях січня 1919 р. розгромити українські війська групи «Північ» і ліквідувати північний фронт Галицької армії. Польське командування мало певні підстави надіятися па успіх. Адже, як писали історики Б.Гпатевич і О.Думіп, «зайнявши крилові пункти бойового фронту — Рава-Русь-ку па півночі і Хирів на півдні, польська команда добула відразу корисне стратегічне становище»1. Група «Буг» була терміново зміцнена і мала достатні сили: бригаду легіонерів полковника Мечисла-ва Куліпського, піхотну групу підполковника Зажицького, бригаду уланів полковника Бєлінського, групу легіонерів полковника Леопа Бербецького, три панцирні поїзди. Чисельність групи перевищували 6 тис. вояків.
У Різдвяну ніч польська армада підступно перейшла у наступ. Головним завданням було пробитись через Жовкву, Куликів до Львова й опанувати простором трикутника Рава-Руська — Куликів — Яворів. Сім піхотних батальйонів, три ескадрони групи Куліп-ського навалились на оборону українців у районі Липник-Гійча, вздовж залізниці і шосе на Жовкву. При підтримці бронепоїзда і трьох артбатарей вони без особливих зусиль подолали опір знесиленої 6-ї Равської бригади Юліана Головіпського, яка була у стадії формування, і просунулись вперед. За наказом полковника Курма-новича група Б.Шашкевича 7 січня намагалася зупинити ворога контрударом із Пристані, але успіху пе досягла.
1 Історія українського війська. С. 488.
Р.Дашкевич
О.Степанівна
Бережанський замок
П. Франко
Т. Франко
Літак із авіазагону УГА в Красному. 1919 р.
Уранці 8 січня передові ескадрони уланів наблизилися до Жовк-ви. Єдиною військовою залогою міста був запасний курінь новобранців під командуванням сотника О.Яблопського. Після короткого бою па північній околиці командир вирішив пе кидати проти переважаючих сил противника невишколепих стрільців і разом з групою сотника І.Коссака організовано відступив у бік Зіболок. Частини Куліись-кого зайняли Жовкву, але спроби розширити вузький коридор вздовж залізниці Рава-Руська-Жовква полякам пе вдалися. Більше того, пе вдалося розгромити головні сили української групи «Пініч», частини якої спішно перегрупувались до контрударів. За цих обставин полковник Куліпський залишив залогу у Жовкві і спішно вирушив па Львів. 9 січня він зайняв Куликів, того ж дня — Великі Грн-бовичі, де поляки зустріли впертий опір загону отамана А.Долуда. Тільки завдяки удару польських частин зі Львова па Дубляпи-Кулп-ків, Долуду довелось відступити. Але вже наступного дня він об’єднався із групою сотника В.Секунди і сотнею УСС поручника В.Ле-вицького й відбив у ворога Дубляпи та відкинув його до Львова.
Вже пополудні 8 січня частини групи «Північ» замкнули розірваний поляками перстень української облоги столиці па півдні Жовкви. Загони під командуванням І.Коссака, Я.Пастернака, О.Яблопського, П.Заліпського визволили Куликів і Жовкву. «Наші частини жовків-ської округи, — згадував Ц.Божик, — зайняли Жовкву і Куликів, забираючи у полон 50 полонених та здобуваючи 5 авт, 17 скорострілів, 4 вагони з артилерійськими знарядамн, тягаровий поїзд з харчами, гармати та інше». Тоді ж група сотника М.Клемкевича у запеклому бою під Добросипом розгромила польські частини і погнала їх залишки иа захід околиць Рави-Руської1.
11 січня частини легіонерів та уланів групи Куліиського,вступили до Жовківського передмістя Львова, де з великою помпою їх зустріли військове командування та польська громада міста. Безумовно, в результаті операції гарнізон Львова відчутно зміцнів, але плап Варшави захопити північну частину Галичини провалився. Командувач Галицьким фронтом генерал Т.Розвадовський болюче сприйняв незадоволення Варшави і негайно посилив групу «Буг» свіжими частинами. 26 січня польське угрупуваппя перейшло в новий наступ. На цей раз го
1 Жовківщина: Історичний нарис. Жовква-Львів-Балтимор, 1994.
С. 98-105.
ловний удар був спрямований на Упіів, Белз, Кристипополь. В результаті триденних боїв ворогу вдалося па деякий час оволодіти містечками. «Після боїв біля Жовкви, де в половині січня українці прямо розтрощили противника, — писав О.Думій, — проходять бої в околицях Белязця, Упюва, Белза, Кристинополя, яким щодо завзяття і кровопролиття нелегко знайти в українсько-польській кампанії рівні»1.
У ці дні у небо піднялась галицька авіація. Авіазагін сотника Петра Франка, який дислокувався в Красному, здійснив чимало бойових вильотів, головно з розвідувальними цілями. Нарівні з іншими часто вилітав па бойові завдання і командир. Під час чергового розвідувального польоту 4 січня 1919 р. його «Альбатрос» був підбитий і сотник потрапив у полон. Але з табору Домб’є Петро Франко невдовзі втік до Чехословаччини і вже наприкінці місяця повернувся до своїх.
У летунському середовищі полюбляли задушевні пісні на слова Уляни Кравченко:
Гей на сонні гори, скелі
Над оселі навеселі.
Понад ріки, понад мли
В гору летимо, у гору, В сяйво вільного простору Вище, вище як були...
Гей вина, вина дай, мила!
Наливай по чарці вщерть!
Днесь нас може переможем, Все одно життя — чи смерть!..
Літака тріпочуть крила, будь здорова, моя мила! Не сумуй сама, З блиском громів, бомби кину, Чи вернуся, чи загину, Лякатись дарма...
1 Крезуб А. (О. Думін). Нарис історії українсько-польської війни. С. 102.
Бойові дії польської групи „ Буг“ у січні 1919 р.
Безумовно, Є.Петрушевич і Державний Секретаріат ЗУНР були незадоволепі підсумками першої спроби визволити Львів, тим більше, у час, коли українська делегація виїхала в Париж для участі в роботі мирної конференції, яка почалася 18 січня 1919 р. Адже відновлення української влади у Львові значно підняло би авторитет і престиж ЗУНР і її уряду. Отож Євген Петрушевич поставив завдання командуванню армії якнайшвидше повернути столицю. Зрештою, цього ж домагалися С.Петлюра і штаб Дієвої армії.
Командування Галицької армії, мабуть, пе зробило відповідних висновків з невдачі першої атаки па Львів. Не враховано також факту, що вороже у групування значно посилилося і досягло 15 тисяч солдатів і офіцерів. Про це свідчить рішення генерала Омеляпо-вича-Павлепко обмежитись військами Осадного корпусу. Марно просив М.Тарпавський залучити інші корпуси або посилити його резервами та падати час для підготовки до наступу.
Операція почалася 11 січня.
Несподівано для багатьох вона розвивалась успішно. Того ж дня курені січовиків увірвалися у південні околиці міста. При цьому відзначилися стрілецькі сотні Зепона Носковського і отамана Осипа Микитки, який завжди полюбляв бувати на передовій. Водночас Коломийська і Бережанська бригади зав’язали бій за приміський Сихів, а Золочівська під командуванням отамана Степана Шу-хевича (1878-1945) — за Винники. Наступила рівновага сил. Кинь в битву свіжі сили — і перемога забезпечена.
Та першими це зробили поляки.
Уранці 12 січня три групи противника перейшли у наступ. Головне угрупуванпя — понад 10 тис. крісів, 80 кулеметів, 400 уланів та 34 гармати — між Львовом і Городком розгорнуло бойові дії у напрямках на південь і захід. Та якщо польські частини під Мша-пою і Оброшином були зупинені, трьохтисячна група генерала Зе-лінського розбила ослаблені сотні четарів Качмарського, Ліщинсь-кого, хорунжого Михайла Береського, який загинув у бою, та зайняла Черляпи, Керницю, Угерці Незабитовські. У ту пору падав густий сніг. В умовах поганої видимості, відсутності зв’язку і управління галицькі підрозділи безладно відійшли па Комарпо, Щирець. На другий день поляки знову зайняли Любіпь Великий, недавно відбитий українцями і вийшли до залізниці Львів — Самбір. Тут їх і зупинили сотні поручника А.Тарпавського та бронепоїзд
групи «Хирів». Крім того, наспіла Дніпровська артбригада (24 гармати) і зайняла позиції у районі Гошап.
Водночас польські частини львівського угрупувапия 13 січня завдали удару із Львова па Сокільпики, Зубру. І хоча він не приніс їм успіху, але примусив галицькі частини перейти до оборони. Словом, і друга спроба визволити Львів лобовою атакою сил II галицького корпусу не вдалася. Слід було шукати інших шляхів.
12 лютого 1919 р. у Ходорові — повій військовій столиці — Є.Пе-трушевич провів чергову параду керівників ЗУНР і військових. Новий начальник штабу полковник Курмацович доповів про становище в армії. Він відзначив, що після закінчення реорганізації вона нараховує 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння гостро потребують удосконалення. Генерал Омеляпович-Павленко розглянув становище па фронтах і визначив плав подальших дій. По-перше, на початку лютого ініціатива поволі стала переходити на бік Галицької армії. Частково це було пов’язано з новим вибухом польсько-чеського конфлікту. Вже поразка пастушу поляків 4 лютого на Вовчухи і Болозів (па північ від Хирова) свідчила про зміну загальної ситуації. Це пізніше визнав підполковник Сопотніцький: «Загальне положення в другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав’язана у Львові й місцевостях, положених па обох сторонах залізничного шляху Львів — Городок-Ягайлопський. І тільки виключно слабші групи залишено в околицях Хирова і Рави-Руської. Решта відділів була розпорошена переважно з метою забезпечення залізничних шляхів Перемишль — Львів, Перемишль — Хирів і Ярослав — Любачів — Рава-Руська — Белз. У Перемишлі дислокувались кілька слабих відділів піхоти й артилерії. Стягнення більшості підмоги стрічало поважні труднощі й потребувало довшого часу. Мета українців полягала в тому, щоб відтіснити сили зі Східної Галичини. Однак наступи на польські позиції під Львовом і в районі міста, як також на Бортатів і па Любінь Великий зустрічали завзятий опір. Натомість далеко легшим завданням, але рівночасно і небезпечним, як для вдержання Львова, так і для польських відділів, зв’язаних в недалекій його околиці, було перервання залізничної лінії між Перемишлем і Город-ком-Ягайлопським».
Те, що писав польський військовий історик Сопотніцький після війни, уже тоді говорили старшини Галицької армії, зрештою, полковник А.Кравс ще на згаданій параді 12 лютого 1919 р. На пій зіткнули-
М. Омелянови ч - Павленко
Є. Мишковський
Старшини 7-ї Львівської бригади УГА.
1919 р.
ся кілька різних точок зору щодо плану нової операції. Всі сходилися на тому, що її ціль — визволення Львова. Як згадував командувач армією, представник С.Петлюри отаман О.Шаповал і деякі члени уряду ЗУНР просто вимагали взяти столицю лобовим ударом. Генерал Оме-лянович-Павлепко пропонував головний удар завдати вздовж залізничної лінії па ділянці Судова Вишня — Городок, блокувати Львів і атакувати його із заходу. І тільки А.Кравс з групою старшип-фронтовиків висунули сміливий перспективний план операції — перерізати залізничний шлях па ділянці Перемишль — Судова Вишня і провести набтуп пе на Львів, а па захід па Перемишль. Малось па увазі не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном.
Але затверджено було план командувача армією. «Удар 3-го корпусу на район Судова Вишня — Городок мусив притягнути до себе, — згадував генерал, — всі головні сили поляків, що були скупчені в трикутнику: Городок — західна частина Львова — Любіпь Великий. Цей двобій, — па мою думку, — мав бути рішаючим моментом, що міг би навіть створити сприятливі обставини для всіх дальні-ших чинів у напрямі проголошення ворога, здеморалізувашія населення міста, та навіть появи нашого стрільця па вулицях Львова»1.
Інші корпуси отримали завдання активними діями пе дозволити противнику перекидати частини проти III корпусу. Безпосередньо в наступі на Судову Вишию планувалася участь лише 2-тисячпої групи з лівого крила І корпусу полковника О.Микитки. Після повного оточення передбачалося загальним штурмом визволити Львів.
Операція, що увійшла в історію українсько-польської війни під найменуванням Вовчуховської, почалася 17 лютого. Розгорталася вона сутужно. З’ясувалося, що польській розвідці знов вдалося дістати інформацію про план галичан і, головне, вивідати напрям головного удару. Тому генерал Розвадовський встиг посилити свої війська у Судовій Вишні та Городку. Запеклі бої розгорнулися па усіх ділянках фронту.
Особливо впертий опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади отамана Бізанца під Любепем Великим. Лише на лівому фланзі куреню Осипа Станиміра (1890-1971) спільно з частинами «Групи Гофмапа» вдалося просунутися вперед і зайняти Вовчухи, Бар.
1 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. С. 36-37.
Більш вдало розвивались події па фронті, де курені отамана Карла Гофмапа наступали на Судову Вишню. Вони зайняли Довгомостис-ку, Дмитровичі, Стоянці. Незважаючи па труднощі, галицькі частини підійшли па відтинку Судова Вишня — Городок так близько, що повністю тримали залізницю під вогнем. Тож вже в перший день операції припинено рух поїздів.
«Дуже тяжкі бої приходи лося також зводити нашим військам на Заході від Львова, продовж залізниці Городок — Перемишль, — повідомляло про той день Пресове бюро НКГА. — Щоби осягнути згадану ціль війська розпочали 17.11. наступ продовж згаданої лінії. Бої велися того дня з успіхом для пас, але вже того самого дня піз-ним вечором вислали поляки сильні резерви з Перемишля і Мос-тиск па Судову Вишню, до передмість якої дійшли паші передні сторожі. Бої прибрали дуже тяжкий характер. Наші своєю хоробрістю удержували ряд запятих місцевостей, як: Вовчухи, Бар, До-вгомостиска, Дмитровичі, Стоянці...»1.
Домоглися успіху і частини Осадного корпусу, які вже па початку боїв зайняли Збоїська, обсадили Майорівку, Сихів, Богданівну. Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисипич безперервно обстрілювали ворожі позиції. Частини Осипа Микитки у цей день відбили кілька сіл під Белзом, увірвались у Рава-Руську, просувалися до Судової Вишні.
Протягом наступних днів напружені бої па всьому 300-кіломет-ровому фронті продовжувались. Із виходом 18 лютого українських військ па залізницю, перервався повністю залізничний і телефонний зв’язок між Львовом і Перемишлем. Частини львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Переповнені поїзди виїжджали на Захід, але зупинялися у Мшапі: шлях далі був перекритий.
Ситуація, що склалася в Галичині, вкрай налякала Варшаву і її західних покровителів.
„ Президент Є.Петрушевич та уряд С.Голубо-
V льтимйіт/м ... ...
л а вича і далі скеровували свої погляди і пади па Антанту і США, надсилали їм численні заяви, поти, до них виїжджали делегації. Але дипломатичні акції не
1 Република. 1919. 22 лют.
давали позитивних наслідків. Симпатії країн Заходу, особливо Франції, віддавалися Варшаві. «Створення великої Польщі, — зазначав Ллойд-Джорж, — було одним із головних намагань французької військової стратегії»1.
Однак правлячі кола Англії, Франції і США пе були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР і її стотисячної армії. Голова американської місії у Східній Європі Кулідж пропонував учасникам Паризької конференції ідеальний вихід — досягти угоди між воюючими сторонами. Адже «обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків», — зазначав він. З цією метою до Польщі і у Східну Галичину навідувалися різні місії. Одна з них — під егідою французького генерала Бартелемі.
5 лютого станіславський часопис «Стрілець» повідомляв: «Фрапко-англійська місія під командуванням генерала Бартельмі і полковника Уейда приїхала до Львова і ставить Українцям безумовне домагання відступити Полякам одвічно українські території по Буг»2.
Поки на фронті утримувалася рівновага з деякою перевагою поляків, антаптська місія не проявляла активності. Та ось терези хитнулися на бік галичан. У результаті перших двох днів Вовчухів-ської операції Львів опинився в стані блокади. Над головним угру-пуваппям польських військ нависла загроза розгрому.
На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1919 р. полковник Курмапович отримав від Вищої Ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Бартелемі. Командування Галицької армії, генерал Омеляпович-Павленко категорично відмовилися припинити операцію в момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка, між іншим, знову проявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді були таємно перевезені 14 тис. гвинтівок із боєприпасами. Зрештою, мабуть, відіграла свою роль прихильність генерала до Польщі, дружина якого була за походженням з родини шляхтичів.
20 лютого генерал Бартелемі вже зі Львова надіслав Омеляно
1 Ллойд-Джордж Д. Правда о мирних переговорах. Т. 1. С. 270.
2 Стрілець. 1919. №6. 5 лют.
вичу — Павленку вимогу: негайно припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки — Ходорова.
...Вони приїхали удосвіта 22 лютого — вишколений поважний голова місії французький генерал Бартелемі, однорукий, сліпий на ліве око, без ступні ніг стрункий англієць генерал Картон, високий інтелігентного вигляду професор Лорд, рухливий чорнявий італійський майор Стабіле та гурт військових і цивільних. Зустріли їх па пероні вокзалу С.Голубович і командувач УГА як поважних іменитих гостей.
Але вони, як згадував М.Омелянович-Павлепко, повели себе вкрай нетактовно. «Ми просили вас припинити вогонь, а ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті, — нервово накинувся на галицьких представників генерал Картон. — Це що виклик Антанті? Вимагаємо припинити генеральну битву. На відповідь даємо п’ять хвилин.» Не краще повівся і голова місії, стукаючи по столу кулаками та вимагаючи негайно припинити наступ і укласти перемир’я1.
Омелянович-Павленко дещо протверезив нахаб, запросивши полковника Курмаповича доповісти поточні оперативні зведення. Крім того, він резонно зазначив, що припинити вогонь повинні і поляки. Адже вони після 18-го двічі атакували галицькі позиції у районі Вовчухів, і навіть вранці 22-го там триває запеклий бій. Аналогічна ситуація під Городком, у Раві-Руській, Белзі.
Опісля генерал Бартелемі затято виклав точку зору Антанти. Від імені Паризької конференції він представив проект ухвали, який передбачав припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею, українським військам пропонувалось відійти на схід за так звану лінію Бартелемі, яка проходила вздовж Бугу, західних кордонів Львівського, Перемишляпського, Бібрського повітів, далі вздовж ріки Стрий. Таким чином, до Польщі відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. Словом, як справедливо визначав М.Лозипсь-кий, це було «одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям»2.
Галичани рішуче засудили ці умови. Після гострих дебатів до-
1 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. С. 45-46.
2 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 81.
С. Петлюра
О. Греков
Місія Бартелемі у Львові
сягнуто домовленість перенести переговори до Львова. Правда, відкритим залишилося питання про перемир’я. Всупереч військовим, Є.Петрушевич врешті-решт дав розпорядження керівникам галицької делегації у Львові полковнику М.Тарпавському і Л.Бачипсько-му підписати договір про перемир’я.
Згідно з ним вранці 25 лютого усі бойові дії припинялись, бригади залишалися па старих позиціях. Заборонялось пересування військ у прифронтовій смузі, а для перевірки встановлювалися контрольні пости. Полякам дозволялося з Перемишля до Львова надсилати пе більше трьох поїздів і лише з харчами.
Задля посилення тиску па керівництво ЗУНР Бартелемі запросив для участі в переговорах Симопа Петлюру. 26 лютого він відвідав Бережани і Стрий, де ввечері побував па виставі у Народному Домі. Саме тоді у місті гастролював колишній Новий Львівський театр, який тепер знаходився під опікою Начальної Команди Галицької армії. У спектаклі брали участь талановиті галицькі актори — Катерина Рубчакова, Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Микола Бепцаль, Йосип Гірняк. Після падіння Львова його трупа фактично розпалась. Але за короткий час її зібрав і надав велику допомогу комендант Тернополя сотник Іван Сіяк. Відновлений театр гастролював по Східній Галичині, давав вистави стрільцям УГА.
Того ж вечора па честь члена Директорії і командувача військами УНР влаштували розкішний банкет. На нього були запрошені тридцять п’ять армійських старшин на чолі з генералом М.Омеляпо-вичем-Павленком, Г.Коссаком, О.Букшовапим, а також провідні актори театру. Симоп Петлюра був у доброму настрої. За келихом вина з приємністю згадував про львівський період свого життя, навчання у Львівському університеті, поїздки в Карпати.
27 лютого він прибув до Ходорова. На станції, замаєній синьо-жовтими прапорами С.Петлюру зустрічала почесна сотня, оркестр грав «Ще пе вмерла Україна...». Сюди прибули президент Є.Петрушевич, генералітет Галицької армії.
Того ж дня продовжилися переговори з місією Бартелемі. С.Петлюра зустрівся з головою місії і погодився підтримати ультиматум при умові, що Антанта визнає УНР і ЗУНР та надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. А галичанам наполегливо пропонував укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної
лінії Бартелемі1. «Вже тоді Петлюра готовий був піти па уступки коштом Східної Галичини, — підтверджував М.Лозинський, — щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти»2. Крім того, він мав намір, який співпадав з планами Заходу — примирити українців з поляками, щоб спрямувати Галицьку армію проти більшовиків. Цього вимагала ситуація на фронтах.
У середині лютого радянські війська розгорнули широкий наступ проти Дієвої армії УНР і оволоділи Фастовом. Невдовзі київська група зайняла Білу Церкву, Коростень і просунулася на Житомир. А в березні червоні були вже у Козятині, Бердичеві, Вінниці. Війська Директорії відходили все далі па південь і південний захід.
Увірвався терпець у генерала Бартелемі 28 лютого. Ввечері він востаннє попередив делегатів ЗУНР О.Бурачинського, М.Лозинсь-кого, С.Витвицького: якщо ЗУНР не прийме умов Антанти, то дуже скоро пошкодує, бо матиме справу з армією генерала Галлера.
На цю загрозу галичани, мабуть, не дуже зреагували. А вона була серйозною. Генерал Йозеф Галлер (1873-1960), кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції, очолював 80-тисячну армію. Вона була сформована під Парижем із числа польських емігрантів на Заході. Добре вишколене і озброєне до зубів військо рвалося на батьківщину і прагнуло битися за велику Польщу «от можа до можа».
Незважаючи на тиск місії Бартелемі і бажання галицького керівництва зберігти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада Держсекретарів ЗУНР відкинула3.
Болісно переживав провал переговорів Симон Петлюра. «Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, — скаржився він командирові Золочів-ської бригади УГА отаману Шухевичу, — відкинули ці умови, хоч я і попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Коли б Галицька армія була кинута па Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би заняти Східну Галичину»4.
1 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. С.48; ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 121, арк. 8-30; оп. 2, спр. 228, арк. 76-78.
2 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 77.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 7-10.
4 Шухевич С. Спомин з УГА (1918-1920). С. 145.
Зовсім інші почуття висловлювали армія і населення Галичини. Отаман Шухевич говорив, що якби уряд і Начальна Команда погодилися па запропоновану демаркаційну лінію, то це означало катастрофу на фронті, бо стрілецтво було категорично проти уступлен-пя території Галичини полякам. Такі ж погляди відбивав у стапі-славській газеті «Свобода» армійській журналіст Тарас Фрапко (молодший син Каменяра)1.
Того ж 28 лютого генерал Омеляпович-Павленко від імені уряду і командування звернувся до особового складу армії з відозвою у зв’язку з провалом переговорів:
«На третій день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших пайсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмілова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей иа Захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі. Рівно ж до рішення Мирового Конгресу заборонено поділ землі великої польської власності, через що було утруднене переведення земельної реформи.
З чувством тяжкої образи за кров наших братів, за святу пам’ять полеглих за волю і народну честь старшин, стрільців і козаків, Начальна Команда примушена продовжувати війну з ворогом, що не має власних сил удержатися на зрабованій нашій землі і хапається за чужу поміч, поміч держав Антанти, яких він до того, на жаль, невірно інформує.
...Вітаючи військо за його службу Народові, Начальна Команда закликає всіх старшин, стрільців і козаків до братерства, відваги і піднесення духа, бо перекопана, що це принесе нам осягнення наших національних бажань та дасть нам повагу і належне місце серед інших народів.
До зброї, товариші командапти, старшини, стрільці і козаки! Хай пас розсудить залізо і кров!»2.
Таким чином, спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути обидві армії па схід, провалилася. Зрештою, вона була
1 Свобода. 1919. 29 квіт.
2 Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. Т. 3. С. 48-49.
приречена. Саме так розціпив її секретар зовнішніх справ Василь Папейко у телеграмі до Паризької мирної конференції 13 березня 1919 р.
Провал місії Бартелемі, писав він, не повинен нікого здивувати. Бо зразу ж після приїзду до Львова француз не приховував своєї прихильності до поляків. Дійшло до того, що у своєму поїзді французький генерал привіз зброю для оточених у Львові польських військ. Крім того, Бартелемі виїжджав па паради польського командування, інспектував війська у фронтовій смузі. Водночас, керівник місії Антанти нахабно відмовився засісти за стіл переговорів з урядом Західно-Української Народної Республіки, і взагалі не визнавав його існування, Він також рішуче відкинув пропозиції відвідати українські бойові лінії, оглянути галицькі війська. В.Папейко зазначав, що протягом усього часу перебування у Східній Галичині Бартелемі надсилав до Парижа побрехеньки, в яких «очорню-вав українських вояків як большевиків, бандитів, убивників жінок та дітей і тим подібне»1.
І дійсно, генерал Бартелемі робив усе можливе на користь Польщі. Зокрема, 12 березня він вніс до Комісії польських справ Паризької мирної конференції таку заяву: «Ситуація перед Львовом є критична, над поляками висить загроза, що їх наб’ють українці, якщо вони не одержать негайної допомоги. Утрата Львова мала б у Польщі страшний наслідок, бо це пояснили б як поразку Антанти. Це скріпило б також негайно позицію большевиків, а одночасно заохотило б усіх німецьких агентів, які ведуть акцію проти Антанти у Східній Галичині»2.
Ця заява, як і попередні, не залишилися без уваги. Голова вказаної Комісії (теж француз) Жюль Камбоп негайно звернувся до Верховної Ради з вимогою надіслати у Польщу армію Галлера.
Тиждень нав’язаного Парижем перемир’я воюючі сторони використали для зміцнення своїх позицій і підготовки до нових активних дій. Заочно посилені були польські вій
ська львівського напряму. Генерал Розвадовський у телеграмі до
Невдача Вовчухівської операції
1 Стахів М. Вказана праця. Т. 4. С. 50-51.
2 Борщак І. Україна на Мировій Конференції. С. ЗО.
С. Шухевич
А. Баб'юк (М. Ірчан)
В. Галан
О. Думін
прем’єра Падеревського ставив питання так — якщо не надійде підмога, то Львів захоплять українці.
Варшава не забарилася. До Перемишля, а потім Судової Вишні і Городка було перекинуто резерви. Вони утворили нові бойові групи — підполковника Йозефа Бекера в районі Родатичів, підполковника Фари — у Городку (до чотирьох тисяч легіонерів). Між Перемишлем і Городком стали курсувати два нові бронепоїзди.
Командування Галицької армії теж готувалося продовжити Вовчухівську операцію, яка почалася так успішно 17 лютого. Може, не так ефективно, бо резерви галичан були обмежені. Отже, планувалося зосередити головні сили па ділянці між Городком і Судовою Вишнею.
Тут па фронті корпусові полковника Г.Коссака вдалося зосередити шість тисяч стрільців, 80 кулеметів і 32 гармати. Ядром уг-рупуваїпія стала бригада УСС під командуванням отамана О.Бук-шованого. Її загартовані курені сотників Осипа Станиміра, Антона Ліськевича, поручника Савицького 5 березня об’єдналися в ударний кулак для наступу.
5 березня галицькі війська відновили активні дії вздовж всього фронту. Увечері в центрі подій опинився Львів. Коли артилерія почала обстріл ворожих позицій па околицях міста, раптом ворожі вибухи пролупали у південній його частині. Над куполами храмів, дахами будинків високо в небі здійнялись чорні стовпи диму. З’ясувалося, що були підірвані великі склади боєприпасів. Паніка охопила населення і гарнізон міста. Заграви величезних пожеж палахкотіли цілу піч.
Отаман Шухевич згадував, що тоді його розвідники принесли вісті про страшну паніку у Львові. Перший порив був — використати сприятливу мить для атаки міста. Звернувся до командира корпусу. Але Тарпавський заборонив йому та іншим командирам ризикувати. І даремно. Пізніше польські військові історики зауважили, що у березні галичани двічі могли повернути свою столицю: у піч па шосте і в час апогею Вовчухівської операції1.
Сталося так, що друга фаза цієї операції почалася наступом польської групи Бекера, яка вранці 7 березня після артилерійської підготовки оволоділа селами Коців, Долипяпп. Прийшли в рух по-
1 Шухевич С. Спомини з УГА. С. 146-147.
Вовчухівська операція (лютий-березень 1919)
ляки і па інших ділянках. Але усередині дня корпус Коссака завдав їм сильного контрудару. 16 галицьких сотень з ходу відбили Доли-няни, Вовчухи і відтіснили групу Бекера па захід до околиць Судової Вишні. При цьому поляки втратили 400 вояків, 3 гармати, десятки кулеметів1.
Ще один нищівний удар ворогу завдали курені січовиків уранці 8 березня. Переслідуючи польські підрозділи, вони зайняли Братковичі і широким фронтом перейшли залізницю, висадивши у повітря мости. Ліве крило бригади — курінь Ліськевича, Гуцульський загін та два курені групи «Судова Вишня» того дня зав’язали бій за Родатичі і впритул підійшли до Судової Вишні.
Коли звідтіля па поміч гарнізону Родатич вийшов польський бронепоїзд, стрільці сотні поручника Олександра Трача зруйнували перед ним колію і невеликий залізничний міст позаду. Панцерник потрапив у пастку. Вісім сміливців — десятники Теодор Винник, Степан Мудрий, Степан Чирчипяк, Іван Самуляк, стрільці брати Гриць і Андрій Шеретеї та інші з гранатами атакували поляків і змусили їх здатись. Бронепоїзд — підірвали. Стрільцям допомагали місцеві жителі. Наступного дня біля Судової Вишні пущено під укіс ще один польській бронепоїзд.
Оперативне повідомлення Начальної Команди про бої 8 березня було натхненним: «Вчера початий протипаступ межи Городком і Судовою Вишнею увінчався успіхом... Сьогодпя вчасним райком під сильною артилерійською підготовкою паші частини переступили широким фронтом залізну дорогу, запяли приступом село Братківці та узгір’я па північ від залізниці. В тім запятім відтинку залізниця в кількох місцях основно знищена та всі мости висаджені у воздух, чим вкінці полученпя Львів — Перемишль перервані. Наші частини, які наступають з півночі, вдерлися в горішню часть Камепобро-ду й запяли Мальчиці. Спільними силами північних і південних груп оточено Судову Вишию зі сходу»2.
Тепер на черзі дня став штурм Городка. Розворот військ на схід знову показав, що Начальна Команда тяжіє до попереднього плану — наступ на Львів через сильно укріплений Городок. Водночас, і майбутні події, і ряд тодішніх галицьких старшин (паприк-
1 Карпинець І. Історія 8-ї Галицької бригади // Літопис Червоної Калини. 1993. № 11. С. 17.
2 Літопис Червоної Калини. 1933. № 11. С. 18.
лад, А.Кравс) вважали набагато перспективнішим засередити головні зусилля на захід, у напрямі Судова Вишня - Перемишль. Згодом цілком слушно зауважив польський військовий історик Ві-тольд Гуперд: українці не були підготовлені до використання перемоги 7 березня, походу на Перемишль й вдовольнилися опануванням залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею1 2.
Угрупуваппя Галицької армії, яке 9 березня розпочало битву за Городок, нараховувало до 4,5 тис. стрільців і необхідної для наступу переваги не мало. Але завдяки високому морально-бойовому духові, в першу чергу січовиків з куренів сотників О.Стапиміра, В.Білинкевича, поручника А. Тарпавського, ворогу було завдано серйозних втрат (700 чол., з них понад 300 вбитих і поранених). Передові підрозділи увірвалися в місто, вели штурм станції, цегельні. І все ж брак резервів та чималі бойові втрати не дозволили повністю оволодіти Городком.
11 березня до Рудок приїхав командувач армією. Командири частин полковник А.Кравс, отамани К.Гофмап, О.Букшований, А.Бізапц (його Львівська бригада вела наступ на Любінь Великий, Городок від Щирця, Пустомит) просили підмоги. Але генерал розвів руками — резервів не було. Взагалі ж Омеляиович-Павленко приїжджав, як писав фронтовий кореспондент Юрій Шкрумеляк, «поглянути иа війська в боєвій лінії та передати їм поздоровлення й подяку за діло останніх часів в імені своїм і усього українського народу»1. А війська III галицького корпусу заслужили повагу і за ті бої 7-11 березня. Вони захопили майже повністю залізницю Судова Вишня — Городок, оточили групу підполковника Бекера, зав’язали бої за Городок3.
Щоб витягти з цієї ділянки фронту хоч би частину галицьких військ, польське командування кинуло в наступ на Жовкву групу «Буг» генерала Ромера. Але чотири могутніх атаки на позиції корпусу полковника Микитки були відбиті. Після цієї невдачі генерал Ромер порадив Т.Розвадовському якомога швидше залишати галицьку столицю. Ця пропозиція була генералу ножем у серце: адже
1 Детальніше див.: Нирегі АУііоІсі. АУаІкі о Ьхуоху осі 1 Іізіорасіа 1918 сіо 1 та^а 1919. АУагзга^а, 1933.
2 Шкрумеляк Ю. З дороги під Судову Вишню // Стрілець. 1919. 15 квіт.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1723, арк. 18.
йому належали значні маєтності на Тернопільщині і Стапіславщипі. Отож, коли він довідався, що у Варшаві вже розроблений наказ № 507 від 9 березня про відступ львівського угрупувапия за Сян, то заявив по телефону начальникові Генштабу Станіславу Шептицько-му, що швидше згине, ніж допустить українців до Львова. Зрештою, цей наказ викликав переполох не тільки серед генералітету. Велика група політичних діячів на чолі з графом Скарбеком теж розгорнула тиск па Пілсудського. Наразі доля усміхнулась полякам: галичани фактично згорнули Вовчухівську операцію. Крім того, закінчився конфлікт па чеському кордоні і Пілсудський зміг перекп-нути на схід частину своїх військ.
Отже, до Перемишля і Судової Вишні спішно стягалися свіжі сили. Пілсудський скерував до Перемишля 48-річного генерала Вац-лава Івашкевича (похований 1922 р. на цвинтарі Орлят у Львові), якому підпорядкував усі частини підтримки, а також групу «Буг». Водночас 10 березня туди прибув генерал Францішек Алексапдро-вич з трьохтисячною групою легіонерів. Вона негайно була перекинута в Судову Вишню і мала ціль відновити залізничний зв’язок Перемишль — Львів.
Зосередження великих сил у Судовій Вишні розвідники сотника Ліськевича виявили вчасно. Про це негайно повідомили командуванню корпусу і трьох бойових груп. Полковник Кравс, довідавшись про появу нових польських частіш у Судовій Вишні, зрозумів, якою небезпекою це загрожує його 8-й Самбірській бригаді і взагалі галичанам. Він негайно звернувся до командира корпусу з пропозицією припинити бої за Городок і перекинути головні сили на захід, де наростала небезпека. Але його пропозицію проігнорували і А.Кравс зняв з себе обов’язки командира бригади і ударної групи. Відтак ці посади зайняв щойно прибулий із Наддніпрянщини російський генерал Володимир Генбачев.
Втягнуте у битву за Городок, командування УГА не хотіло відступати від затверджеииого плану, хоча ситуація вимагала його негайної зміни. І хоча безупинні атаки ворожих позицій у місті не принесли успіху, генерал Омелянович-Павленко вперто не вносив коректив. Тільки 17 березня, коли розгорнувся наступ поляків із Судової Вишні, штурм Городка припинився і ослаблені безрезультатними боями галицькі частини стали перекидатись на схід. Та було пізно.
13 березня 4-тисячие у групування генерала Алексапдровича перейшло в наступ, який для вищого галицького командування виявився несподіваним. Незважаючи на значну перевагу, тільки 15-го полякам ціною значних втрат вдалося зайняти Борятин. На другий день після запеклих боїв вони захопили Кути, Довгомостиску і розкололи галицький фронт. При цьому два курені групи «Судова Вишня» були розгромлені і сама група припинила існування. У пролом були кинуті частини бригади УСС-ів. На жаль, курені кидали у бій окремо на різних ділянках фронту, що приводило до невиправданих втрат і так малочисельпих підрозділів. Отож, вдалося лише на день затримати противника.
Польське командування й далі поспішало використати неповороткість Начальної Команди УГА і нарощувало удари з кожним днем. 18 березня генерал Вацлав Івашкевич переніс свою ставку у Судову Вишню, ближче до подій. Ще до сходу сонця того дня розпочалася друга фаза польської наступальної операції. Група генерала Алексапдровича оволоділа Родатичами і просувалася вздовж залізниці на Городок. Водночас повостворена група Копаржевського захопила Вовчухи і продовжила наступ па захід. У цей же час, скориставшись порідінням галицьких військ, полковник Сікорський перейшов у тотальний наступ. 18-го він вибив курінь О.Станиміра із Черлянського передмістя, захопив Поріче і в районі Родатичів з’єднався з передовими частинами Алексапдровича.
Таким чином, полякам вдалося відбити залізницю Перемишль — Львів. Водночас противник захопив Яворів і Янів. Зупинити його вдалося з великими труднощами1. У ті дні загинуло більше сотні галицьких оборонців. Поразка у Вовчухівській операції безумовно підірвала моральний дух галицького стрілецтва. Ініціативою па фронті заволоділи поляки.
Хоча наступальна Вовчухівська операція не вдалася, спалах активності українського війська всерйоз занепокоїв Варшаву та її західних
покровителів. Тим більше, що у березні Червона Армія підійшла до Збруча. Антанта побоювалася, що у безвихідній ситуації ЗУНР мо
1 Хроніку весняних бойових дій детальніше див.: Ілкотзкі О., Рагі-асг С., Роїак В. ЧУо]па роїзко-икгаіпзка 1918-1919: Вхіаіапіа Ьо]о\ує — азрекіу роїііусгпе — каїепдагіит. Козхаїіл — ХУагахажа, 1994.
Проти армії Галлера
же піти па союз із Радянською Україною. «Ми перекопались, що Антанта — проти ЗУНР, — писав пізніше М.Омеляпович-Павлеп-ко. — Погляди роздвоїлися. Одні стояли за виконання волі Антанти і підпорядкування їй. Другі, твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — зв’язати наше національне діло з політикою Леніна»1.
Представники Заходу у Варшаві у ті дні неодноразово надсилали панічні телеграми до Верховної Ради Паризької мирної конференції. Зокрема, голова місії Антанти Нуланс з 5 по 12 березня надіслав аж чотири телеграми. В одній з них він благав: «Утрата Львова потягне упадок польського уряду, викличе анархію в краю, загрозу Польщі з трьох боків: Німеччини, українців і більшовиків. Єдиний* вихід — вислати негайно армію Галл ера, а також до 10 румунських дивізій за умовою надати Румунії озброєння»2.
Цього домагався і уряд Польщі. Через своїх представників у Парижі він лякав Захід непередбаченими наслідками можливої перемоги українців. У постановах, прийнятих сеймом за пропозицією послів Скарбека і Адама, зазначалося, що український національно-визвольний рух — це більшовизм і проти нього країнам Заходу слід боротися спільно. Отож Верховна Рада вирішила знову повернутися до підступного плану генерала Бартелемі.
19 березня телеграф НКГА прийняв па ім’я командувача телеграму із Парижа:
«Шефи алянтських і заприязнепих урядів звертаються до генерала Павленка, щоб подати йому до відома запрошення Найвищої Ради Мирової Конференції, негайно спинити, оскільки це залежить від нього, ворожі кроки під містом і в околиці Львова. Таке запрошення вислано одночасно до польського генерала Розвадовського, ко-манданта у Львові.
Після завішення зброї війська обох сторін залишаться на своїх позиціях, при чім рух залізничним шляхом між Львовом і Перемишлем має залишатися в кожнім разі свобідним у розмірах точно потрібних для щоденного виживання міста.
Найвища Рада подає, що вона готова вислухати представлення територіяльних бажань обох сторін у тій справі і посередничати при делегаціях українській і польській, або через таке уповноважене
1 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. С. 61.
2 Стахів М. Вказана праця. Т. 3. С. 55.
представництво, які сторони уважати будуть за потрібне, щоб перемінити завішений зброї в перемир’я.
Вислухання українських і польських представників в справі їх спірних бажань є зрештою підчинене формальній умові негайного за-пехапня ворожих кроків.
Вудро Вільсон, Ллойд-Джорж, Клемансо, В.Орлапдо»1.
Отримавши цю підступну депешу, уряд ЗУНР, який все ще з надією дивився па Париж, дав згоду. І хоча деякі військові виступили проти, попереджували, що це повий маневр Антанти, 22 березня зі Станіслава полетіла па Захід телеграма:
«До папа Президента Вільсона і Високих урядів Антанти в Парижі. Уряд Західної Української Народпьої Республіки приймає предложеппя Найвищої Ради в справі припинення ворожих кроків під Львовом, розуміючи його так, що це припинення охоплює весь польсько-український фронт. В цій справі дано відповідні повноваження генералові Павленкові. Голубович»2.
Не знали тоді пі уряд ЗУНР, пі Начальна Команда, що напередодні Антанта дала згоду направити у Польщу армію Галлера і ця пауза обернеться їм дуже дорого.
Переговори між делегаціями ЗУНР і Польщі за участю посла з Парижа генерала Ф.Керпана почалися 27 березня в окупованому поляками Хирові3. З боку галичан сюди прибули генерал В.Гепбачев (командир III корпусу), М.Лозипський, підполковник Фідлєр, майор До-лєжаль. Поляків представляли граф Александр Скарбек, полковник Мечіслав Куліпський, капітан Яп Розвадовський та іп.
Уже з першої зустрічі українці, які їхали сюди з вірою і оптимиз-мом, зрозуміли, як дорого обійшлася їм березнева поразка. Водночас ворог повірив у близьку перемогу, тим більше, що відчував за спиною подих армії Галлера. «Зі заломанпям нашої березневої офепзиви, — відзначав згодом уже в еміграції, зокрема, у віденському часописі «Український скиталець» (1922, № 21) генерал Віктор Курмапович, — що була кульмінаційним пунктом нашої активності, ставав ворог з дня па день сильнішим, а тим самим перебирав ініціативу в оперативних акціях. Він мав за собою Антанту і допомогу. В неї Польща мала бути тим парканом, що поставить опір дальшому походові більшовизму па
1 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 85.
2 Стахів М. Вказана праця. Т. 3. С. 58.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 228, арк. 57-61.
захід, що в той час вже мав свій зародок в осередку Європи Бела Купа в Угорщині, Курта Аскера у Баварії.»
Як попередні умови перемир’я, польська сторона одразу виставила вимогу визнати демаркаційну лінію Бартелемі. «Коли ж ви тепер не заключите перемир’я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера і тоді викинемо вас з Галичини»1, — заявив граф А.Скарбек — голова польської делегації Михайлові Лозинському.
Галичани ж запропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести у Парижі під опікою Верховної Ради. Надія на милосердя Антанти не покидала галицьке керівництво. Це засвідчила і широка нарада 27 березня у Ходорові під головуванням Є.Петрушеви-ча, за участю урядових і військових діячів ЗУНР і УНР. Було вирішено надіслати делегацію в Париж і усіма заходами домагатися миру. 14 квітня цю ухвалу підтримало засідання Ради Державних Секретарів2.
17 квітня залізничний потяг повіз галицьких міністрів Дмитра Вітовського і Михайла Лозипського до берегів Сени.
На Ходоровській нараді Начальна Команда підняла ряд питань щодо подальших планів ведення війни. Вона запропонувала перейти до активної оборони на усьому фронті та якнайшвидше зміцнити збройні сили. Адже десятки тисяч галичан-військових були розкидані по різних країнах. 40 тисяч — ціла армія — перебували в італійських таборах військовополонених, близько 20 тис. з них прагнули приєднатися до лав УГА. Генерал Омеляпович-Павлепко писав, що у тилах знаходилося щонайменше 50 тис. військових або здібних до служби. Коли по дорозі в Париж Дмитро Вітовський заїхав до Відня, то був вражений, скільки галицьких старшин з тризубами на шапках тинялися по вулицях, кав’ярнях. Військовий міністр обурено писав начальнику Збірної станиці, що «на фронті четарі та хорунжі командують сотнями, а тут четами шпацірують по віденських вулицях «панове українські майори і капітани». Але рішучих заходів не було ужито.
Затишшя па фронтах продовжувалося за невеликим виключенням увесь квітень. Тяжке внутрішнє становище республіки і зовнішні обставини, на жаль, не дали змоги використати його як слід для посилення армії. Більш як 300-кілометровий фронт тримали всього 37 тис. стрільців. Вони мали 553 кулемети, 200 гармат і 4 бронепоїз
1 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 86-88.
2 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 21.
ди. Отож на кілометр фронту припадало до 120 стрільців, 2 кулемети і менше одної гармати. Слід зазначити, що для активних бойових дій у поляків теж не вистачало сил — вони чекали армію Галлера.
21 квітня Йозеф Галлер (1873-1960) прибув до Варшави, де отримав від Ю.Пілсудського нове важливе завдання. Генерал пе став гаяти часу. Вже на другий день він виїхав до Перемишля, маючи у портфелі план наступальної операції у Східній Галичині. Між іншим, за вказівками Парижа і наказу французького маршала Фоша — командувача військами Антанти, армія Галлера повинна була використовуватися виключно проти більшовиків. Правда, Галлеру вдалося умовити Фоша використати дві з шести своїх дивізій па Волині. Але польське командування зробило по-своєму.
Армія Галлера навесні 1919 р. була одним із найбільш організованих і могутніх збройних формувань у Східній Європі (50 тис. бійців, 200 гармат, 900 кулеметів). Поєднавши її з військами Розва-довського, поляки мали па галицькому фронті 100 тис. вояк. План операції передбачав у короткий строк розгромити Галицьку армію, зайняти Східну Галичину і сполучитись із союзною Румунією. Армія Галлера мала наступати на схід від лінії Любачів —Яворів — Львів — Ходорів (всі пункти включно) у загальному напрямі Со-каль — Красне — Бережани — Бучач. Справа у напрямі Самбір — Дрогобич — Стрий — Бучач наступала армійська група генерала Івашкевича.
ЗО квітня Йозеф Галлер прибув до Львова, де його урочисто зустріло польське населення. Наступного дня під час прийому мало пе просльозив: «Як птахи з далеких країн, прилетіли ми до Львова, щоб у вашому місті звити гніздо, з якого підемо далі на схід...»
До уряду ЗУНР і Начальної Команди регулярно надходили повідомлення про активну підготовку польських військ до великої операції, про появу на галицькому фронті грізної армії Галлера. Розуміли галичани і те, що витримати могутній удар буде надзвичайно складно. Вже на нараді за участю президента і керівництва УГА 27 квітня генерал В.Курманович запропонував контрплан: ще перед загальним наступом противника зосередити всю армію на лівому крилі за Дністром.
Безумовно, закріпившись на вигідних природних рубежах і маючи за собою дружню Чехословаччину та можливість отримувати поповнення за рахунок галичан-військовополонених із Італії, УГА
змогла би відбити подальшу агресію Польщі проти ЗУНР. Крім того, слушно зауважив начальник штабу армії, що поляки змушені були б тримати фронт проти більшовиків. І ие просто тримати, а згідно з планом Антанти вести активні бойові дії (власне для цього прибула в Польщу армія Галлера). Військові історики, наприклад І.Карпипець, вбачали у плані Курмаповича чимало позитивного: він створював несподівану для поляків ситуацію і зміцнював українські війська — адже фронт скорочувався, ущільнювались їх бойові порядки, що давало б надію па краще.
Але план командування був відкинутий групою урядовців па чолі з С.Голубовичем. Це викликало обурення і заяву про відставку з боку генерала Омеляповича-Павлепка і Курмаповича1. Однак президент її не прийняв. Наслідком цих подій стало те, що обидва воєначальники у майбутньому намагалися дбати більше про збереження армії, ніж території. Вони бачили, що тримаючись за позиції, досягли б одного — загибелі армії.
Першого могутнього удару галлерівці завдали па півночі по корпусу Микитки і частинах УНР на Волині. Зокрема, 27-тисячпий корпус генерала Одри і 5-тисячпа група генерала Александра Кар-піцького навалилися па проріджені могутнім артилерійським обстрілом позиції частин Дієвої армії. 14 травня поляки прорвали фронт і правофланговими дивізіями наштовхнулися па галицькі частини. В околицях Добросипа цілий день тривав запеклий бій. Дев’ять атак відбили його захисники — стрільці четаря Володимира Середо-вича із Равської бригади. Кілька разів переходили із рук в руки Куликів, Нове Село. Група Міпкевича пробивалася до Жовкви. Але галичани тримались стійко. І тільки тоді, коли група Карпіцького вийшла до уже зазеленілих берегів Стиру, а львівська дивізія полковника Віктора Стшелєцького зі Львова вдарила па Жовкву, полковник Микитка наказав своїм Сокальській, Яворівській, Угпівсь-кій і Равській бригадам відступити до Красного. Врешті-решт увечері 14 травня поляки захопили Куликів, а 16 травня — Жовкву2.
Отже, Галлеру не вдалося виконати нагальне завдання — розгромити І галицький корпус. А переслідувати частини Микитки Гал-лер не міг: викопуючи вказівки аптаптівської місії, він повернув
1 Карпинець І. Історія 8-ої Галицької Бригади // Літопис Червоної Калини. 1934. № 11. С. 10. ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1409, арк. 1-2.
2 САДУ. ДУВН. ХІ49. К.94; АУВН. VI. К.2-5; ЛУВН. XI 32. К.5, 11, 19.
свої війська па схід, під Броди, проти Червоної Армії. Не зміг ворог завдати небезпечного удару і по тилах II і III корпусів.
Удосвіта 15 травня могутній удар по частинах III корпусу здійснила 42-тисячпа армія генерала Івашкевича. Головний її удар був спрямований па Самбір — Дрогобич.
Із Хирова 3-тя дивізія легіонерів генерала Зигмупда Зеліпсько-го вдарила па Стару Сіль. Група полковника Даніеля Павлюка — па Вовчу. Але обидва ці наступи зустріли сильний опір куренів Симбірської бригади. І лише піхотинці дивізії генерала Алексапдро-вича прорвали фронт.
Наступу поляків па Рудки і Комарпо протистояли курені О.Стапнміра та малочисельпа група К.Гофмана (один курінь). Вони відчайдушно відбивали натиск щонайменше десяти польських куренів. Командири просили підмогу, але резервів пе було. Того ж дня ті частини відступили, поляки захопили Рудки, розвиваючи наступ па Комарпо з виходом па Щирець і далі в тили 7-ї Львівської бригади Бізапца.
Аналогічно розгорталися події південніше Судової Вишні, де утримувала рубежі група «Крукепичі» (три стрілецьких курені). На неї наступала 9-тисячпа дивізія Алексапдровича при підтримці 11 артбатарей. Зазнаючи великих втрат, галичани з боями відходили па Самбір.
Найбільш сильною у цьому районі була хирівська група Симбірської бригади, яка мала 9 куренів і 6 артбатарей — всього 4 тисячі стрільців. У Самборі також знаходилася Гірська бригада (1000 багнетів). Незважаючи па подвійну перевагу, дивізія Зеліпського цілий день вела тяжкі бої, зазнала втрат, але просунулась недалеко, галицькі частини билися завзято. Курінь поручника Тарпавського, наприклад, відбив шість ворожих атак.
Увечері 15 травня прийшов наказ відступити. Це була остання депеша із штабу бригади. Зв’язок перервався і Тарпавський знявся з позицій і рушив па Стару Сіль.
На жаль, тоді коли курені лівого крила Симбірської бригади відбивалися з останніх сил, Гірська бригада отамана Перського у Старому Самборі фактично бездіяла. А коли до міста стали підступати передові польські підрозділи, вона... знялася і поспішно відступила на Стрілки, залишивши місто без бою. Повітовий комісар Андрій Чайковський з осудом писав про цей відступ: «Це пе паніка,
яка на війні буває, це добровольне уступлення з позиції, затрата всякої дисципліни»1.
Спогади письменника змальовують хаос і відсутність керівництва та дисципліни у перші дні польського загального наступу на надзвичайно важливому напрямі — па захід від Дрогобича. На щастя, так було не на всіх відтинках фронту. Навіть без зв’язку з командуванням, втративши сусідів, підрозділи і частини стійко обороняли свої позиції, як от курінь А.Тарпавського або панцерник четаря Теодора Швеця. Цей невеликий бронепоїзд, озброєний лише гарматою і 7 кулеметами вранці 16 травня виїхав із Самбора на Хирів. По дорозі знищив ворожу артбатарею. Потім на лінії Самбір — Старий Самбір підтримав сотню із куреня А.Тарпавського. Знову вздовж лінії Самбір — Хирів вступив у бій з поляками. Далі із станції Самбір повз щільний вогонь противника рушив па Дрогобич, але наштовхнувся па підірваний міст. Лише тоді старшини Т.Швець і О.Верхола спішно зняли кулемети, підірвали панцерник і відійшли до своїх.
Увечері 16-го дивізія Алексапдровича все-таки зайняла Самбір, дивізія Зеліпського — залізничну лінію Старий Самбір — Чаплі. Найбільш значною втратою українців того дня було Комарно. Це містечко зайняла група Копаржевського. Фронт III корпусу розколовся, але ще тримався иа окремих ділянках.
17 травня ворожі групи полковника Владислава Сікорського і генерала Владислава Єджеєвського иапесли сильний удар по Львівській бригаді і захопили Щирець. Стала виявлятись ідея плану генерала Івашкевича: ударом на Щирець, Миколаїв, Стрий вийти у фланг і тил III галицького корпусу, а потім наступом з трьох сторін захопити нафтовий басейн. На північ від Львова того дня польські війська вийшли на лінію Стояпів — Радехів — Холоїв. Навколо Львова частини Осадпого корпусу контролювали становище.
18 травня Начальна Команда УГА відновила управління військами і негайно взялася організовувати оборону безпосередньо нафтового басейну. Генерал Омелянович-Павленко наказав Гірській та куреням лівого крила Самбірської бригадам (група «Хирів») негайно повернути Старий Самбір. Але зустрівши опір, знесилені галицькі частини покотилися назад і поспішно без дозволу відійшли до
1 Чайковський А. Чорні рядки. Львів, 1928. С. 99.
Турки. А невдовзі майже чотири тисячі стрільців так необхідних для армії у скрутний час відійшли у Чехословаччину, де були інтерновані. Лише один курінь Антона Тарнавського з боями став пробиватися на схід.
«Коли Турчанська група опинилася в Чехословаччині, я, йдучи з куренем наосліп, виплив аж між Болеховим і Долиною й тут наткнувся якраз па бригаду Кравса... — згадував Антін Тарпавський. — Частина стрільців їхала па возах, а решта йшла, а навіть бігла, а відтак змучені сідали па вози, а тамті йшли. Марш тривав вдень і віючі й так було через кілька днів»1.
У центрі бойового порядку Третього корпусу генерала Гепбаче-ва поляки створили сильну групу з частин Александровича і Беке-ра, яка отримала завдання захопити Дрогобич. Її частини перейшли по неушкоджепому мості через Дністер в Самборі, але просунутись далеко вперед їм не дали курені Станиміра і Гофмапа. На лінії Дуб-ляни — Городище — Ступиця галичани відбили три ворожі атаки. Та вистояти не змогли. Після того, як легіонерам вдалося прорвати оборону під Дублянами і вийти у фланг куреня Станиміра, галицькі частини відійшли у район Стрия.
Під вечір фронт наблизився до Дрогобича. Командування УГА робило все, що могло, для врятування нафтового басейну. «Наказав я стягнути до Стрия вісім куренів і стільки ж батарей, — згадував генерал Омелянович-Павленко, — й вирішив 18 травня перейти в протипаступ па напрямку Стрий — Дрогобич. Одночасно наказав бригаді Бізанца тримати за всяку ціну Миколаїв»2.
Та втілити у життя цей план генералу не вдалося, хоча він зібрав до 4-х тисяч стрільців. Сильна Познанська група Даніеля Ко-наржевського стрімким наступом захопила Миколаїв і важливий міст через Дністер. Скоро вона здобула Розділ, Пісочну і стала обходити фланг і тили угрупувапия, яке готувалося для оборони Дрогобича. Водночас до Стрия наближались із півночі частини полковника Сікорського. Командувач ГА за цих обставин був змушений перекидати війська не па захист нафтового басейну, а на північ од Стрия. А коли виникла реальна загроза оточення, наказав вивести всі війська на схід.
Слід відзначити, що генерал Омелянович-Павленко робив все
1 Літопис Червоної Калини. 1935. № 6. С. 20.
2 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 67.
можливе, щоб виправити становище, утримати Дрогобич. Він і сам прибув сюди, обійшов бойові позиції стрільців, провів нараду з командирами, а коли ворог наблизився до міста, знаходився у стрілецьких окопах. Генерал надіявся утримати нафтовий басейн. Його впевненість передавалась урядові. Про це, зокрема, свідчить повідомлення Державного Секретаріату Військових справ від 18 травня: «У відповідь па пропозицію, продиктовану Антантою в справі завішення оружя, розпочали поляки переважаючими силами наступ на цілому фронті. В перших днях удалося їм захопити деякі під-фроптові місцевості й зіпхнути наш фронт па другу підготовану лінію. На основі одержаних послідпіх звітів подаємо до відома, що наступ здержано на цілім фронті, що сполука всіх фронтових частин утримана, а протипаступи ведуться з успіхом. Війська наші в добрім настрою»1.
Але оптимізм уряду і командування був невиправданим. Реальність виявилася надзвичайно загрозливою. А оперативного вміння організувати оборону у цих складних умовах у галицького командування не вистачило. Не кращою була ситуація на Волинському фронті армії УНР. 17 травня петлюрівці відступили з Луцька2.
У ніч на 19 травня комбінованим наступом військ генерала Франціжка Алексапдровича з фронту, групою полковника Даніеля Копаржевського (понад 2 тис. багнетів, 59 кулеметів і 12 гармат) через Миколаїв — Стрий, групою Владислава Сікорського па південний захід від Миколаїва, групою генерала Зигмупта Зєліпсько-го — па Борислав, Трускавець противник оволодів нафтовим басейном. Румуни підступили до Надвірної і Коломиї.
З втратою Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну і 20 травня Стрия було завдано дошкульних ударів економічному становищу та міжнародному престижу республіки3.Обірвалися важливі зв’язки з Європою, шляхи доставки зброї і боєприпасів.
Тяжке становище на фронті змусило уряд зробити чергову спробу заключити перемир’я. Командири корпусів отримали наказ вислати парламентарів із пропозиціями припинити вогонь. Але Йо-зеф Галлер, до якого у Люблін прибули галицькі посланці під
1 Република. 1919. 18 трав.
2 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 308, арк. 7
3 Кіітескі МісЬаІ. ХУора роїзко-икгаіпзка 1918 — 1919 г. // Х¥о]зко і \уу-сЬоууапіе. 1993, № 6. 8. 37-38.
полковник Фідлер і сотник Колтушок, не захотів їх слухати1 2. Він викопував категоричний і однозначний наказ Пілсудського: «Іти вперед з найбільшою енергією без огляду па перемучений своїх військ на лінію Броди — Нижпів — Коломия». Невдовзі головна квартира Галлера була перенесена в монастир о. Василівн галицького міста Жовкви.
Польські агресори розповзалися по Галичині. Зі Стрия противник наступав на Ходорів і Сколе. Водночас, на львівському фронті він досяг Яричева і Радехова, а на півночі — Лопатила, потім зайняв Кам’япку-Струмилову. І лише па гострому виступі в районі Чишки і Підберезці під самим Львовом доблесні частини Осадного корпусу Мирона Тарпавського утримували свої позиції, мужньо відбиваючи численні атаки уланів і легіонерів.
Не перелічити подвигів стрільців і старшин Галицької армії, які яскраво свідчать, що в часи суворих випробувань вони проявляли високі бойові і моральні якості, любов до Батьківщини. Одним з них був уродженець села Вишнівчик нині Перемишлянського району на Львівщині 23-літній Апаїїій Степанів — молодший брат відомої хорупжої УСС Олени Степанівни. У листопаді 1918-го він зібрав у Щирці сотню і бився з поляками під Львовом. Потім там же сформував курінь, очолив його і воював під Городком. Відважний сотник загинув у бою під Стриєм. Його могила знаходиться па Бро-дівщипі. Всю армію облетіла звістка про подвиг командира кулеметного відділу Золочівської бригади десятника Степана Кобзаря, який з двома кулеметами відбив кілька атак кінноти під Малеховом і був зарубаний уланами.
Хоробро воювали у небі Галичини льотчики Краспянського, а також і Стрийського авіазагопів, що базувався з 9 квітня 1919 р у с.Дуліби. Під час повітряного бою в районі Озерної па Тернопільщині полковник Джамбулат Кануков вступив у сутичку проти групи ворожих літаків. Відважний повітряний боєць був збитий і загинув3. (Раніше така ж доля спіткала його сипа). Під час другого бойового вильоту був підбитий літак Степана Хруща. Льотчик був
1 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993. С. 239; Икгаіпе апй Роїаіиі... Уоі. 1. Р. 133.
2 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1380, арк. 150.
3 Крип’якевич І., Гнатевич В. Історія українського війська. С. 504; Українська Галицька Армія. Т.5. С.56; ДАЛО. Ф.257,оп.1,спр.167, арк.4.
змушений приземлитися па території ворожої Румунії. На очах солдат, які намагалися полонити пілота, Хрущ спалив свій «Ньюпор», під вогнем переплив Дністер і добрався до своїх.
На заключному етапі наступальної операції генерал Й.Галлер утворив у складі армії чотири групи і призначив їм головні напрямки бойових дій: групі генерала Одри — Броди, генералу Карніцко-му — Золочів — Зборів, генералу Єджеєвському — Галич, генералу Івашкевичу — Коломия. Відновивши після короткої паузи наступ, поляки 23 травня зайняли Красне, Броди, Буськ, Ходорів. А наступного дня вибухнуло повстання бойовиків Польської організації військової у Станіславі. За допомогою наступаючих на тимчасову столицю ЗУНР військ Румунії та польської дивізії Желіговсько-го, яка йшла з Одеси до Польщі, 25 травня повстанці оволоділи містом1. Для Галицької армії, затиспутої з трьох боків, залишався один шлях для відступу — па Поділля.
У цей критичний момент уперше за всю війну доля усміхнулася галичанам. Пілсудський наказав негайно зняти з галицького фронту дві галлерівські дивізії, які з 22 травня вантажилися в ешелони й відбували до Ченстохова. Крім того, слідом прийшов наказ перекинути з галицького фронту па захід ще 10 батальйонів і 3 батареї.
Але інші ворожі підрозділи продовжували активні дії. Особливо небезпечним було угрупувапия генерала Івашкевича. Генерал Галлер віддав йому наказ просуватись якнайшвидше і з’єднатись із військами Румунії. 1 червня поляки захопили Тернопіль2. Галицька армія відступила до Дністра, де опинилась у трикутнику між річками Дністер, Збруч та залізницею Чортків — Гусятип. Відтак армія зайняла кругову оборону, базуючись па міста Чортків, Бучач, Залі-щики. Територію ЗУНР оточували зі всіх боків ворожі поляки та румуни, нейтральні (поки що) більшовики і союзна армія УНР, теж затиснута в районі Кам’япця-Подільського.
Настав момент, коли треба було приймати рішення, від яких залежали життя і смерть республіки та її 40-тисячної армії.
1 САДУ. ДУВН. XI 69.К43.
2ІІкгаіпе алеї Роїапсі іп сіоситепіз. 1918-1922. Уоі. 1. Р. 134-137
Чортківська офензива
Наприкінці травня уряд Петрушевича контролював лише клаптик галицької землі — Бор-щівський і частково Гусятинський, Чортківсь-кий та Городенківський повіти. Навала польських військ, які, заохочені Антантою, водночас вели бої на Волині і під Бродами із чер-воноармійськими частинами, зупинилась. До Збруча підступала і Червона Армія. Отож, галицькі частини, знесилені, але ще пепере-можені, опинилися між двома вогнями. Нависла загрозлива тиша, яка могла обірватися у кожну мить.
Президент Петрушевич і Державний Секретаріат надіялися на чудо: розраховували протриматися між ворогуючими сторонами доти, поки Париж, де Вища Рада почала розгляд східпогалицького питання , вирішить долю краю на користь його народу. Радянська Росія і Польща не хотіли зіткнення, що означало для них — відкрити новий діючий фронт. Затишшя па фронті було використане для реорганізації командування ГА.
Не без впливу Симона Петлюри, який не забув і не вибачив генералу Омеляновичу-Павлепку непоступливості на Ходорівських переговорах, Є.Петрушевич та його уряд звинуватили у військових невдачах головнокомандувача ГА і усунули його з посади. На його місце надіслано 44-річного генерал-хорупжого Олександра Трекова1. За станом здоров’я залишив пости військового міністра і начальника штабу армії генерал Віктор Курмапович. Після одужання він відійшов до штабу Головного Отамана. На жаль, талановитого і мудрого організатора і воєначальника замінив вельми посередній начальник штабу полковник австрійської армії Штіпшіц-Тарнава, який, крім того, зовсім не знав української мови і розмовляв німецькою або французькою мовами. Правда, він втримався на посаді лише місяць. Недоліки його якоюсь мірою локалізував енергійний і тямучий начальник оперативного відділення отаман В.Льобковіц2.
5 червня, перед тим як уступити посади Військового міністра і начальника штабу УГА, генерал В.Курмапович видав наказ по військах, у якому зазначав: «Наказую негайно всякий дальший відво-
1 1921-1945 рр. — в еміграції. В 1945 р. репресований НКВС СРСР. Помер 1958 р. Див.: Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917-1921 роки. Київ 1995. С. 14-27; Академія (Київ). 1995. Ч. 2. С. 5-35.
2 У 1958 р. штаб армії США наказав перекласти мемуари В. Льобко-віца англійською мовою і ввів для читання у військових школах.
А. Мельник
В. Курманович
3. Носковський
А. Бізанц
рот застановити, зате приказую готовитись до рішального паступу-удару. Це мій останній приказ і вимагаю його виконати, доки хоч один український вояк буде при житті»1.
Того ж надвечір’я до генерала Курмаповича звернулась група старшин 2-го корпусу па чолі з його начальником штабу А.Шама-неком з пропозицією затвердити план наступу корпусу па Чортків. У розробці цього плану, який було покладено в основу чортківської офензиви, взяли участь полковник М.Тарпавський, командири бригад: 3-ї Бережанської — отаман А.Вольф (1877-1924), 7-ї Львівської — отаман А.Бізапц,командир полку сотник Р.Волощук.
Звістка про підготовку наступальної операції була зустрінута військовими колами неоднозначно. Найбільш гарячим противником став Симоп Петлюра — адже він надіявся па перехід ГА за Збруч, щоби підпорядкувати її собі і кинути галичан у битву проти більшовицьких військ, що затиснули його па Поділлі. Генерал Омеляпо-вич-Павлепко відверто заявляв, що наступ у нинішній ситуації — абсурд2. Навіть генерал Курмапович спочатку з недовірою віднісся до ініціативи старшин корпусу Тарпавського, посилаючись па недостатні сили, бо па той момент армія мала всього до 25 тис. старшин і стрільців. Деякі старшини теж висловлювали сумніви щодо успіху операції. Отаман С.Шухевич згадував, як командир бригади УСС отаман О.Букшовапий йому сказав: »Готується акція на Чортків, отже треба уготувати відступ. Бо коли Начальна Команда щось почне з власної ініціативи, певно що поляки будуть наступати»3.
Проте новий командувач генерал Греков, підтриманий майже всіма командирами корпусів і бригад, зумів перекопати уряд у необхідності наступальної операції, опираючись па високий моральний дух галицького стрілецтва. І коли вона почалася якоюсь мірою несподівано та непередбачено не тільки для ворога, »генерал Греков використав широко місцевий успіх, розгортаючи його в широку офепзифу далеко па північний Захід», — відзначав стрілецький історик Олег Ключенко у статті «Генеральна Булава УГА»4.
Прологом загального наступу став бій за Ягільпицю увечері 7
1 Літопис Червоної Калини. 1936. № 2-8. С. 2.
2 Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. 1918-1919. С. 69.
3 Шухевич С. Спомини з УГА (1918-1920). С. 85.
4 Літопис Червоної Калини. 1931. № 4. С. 5.
червня. Командир Львівської бригади А.Бізапц доручив викопувати це бойове завдання одному з кращих куренів під командуванням сотника Михайла Дибуляка.
Високими густими житами галичани впритул наблизились до зайнятого поляками великого села. їх сили були детально розвідані напередодні стрілецької атаки.Після короткого артилерійського нальоту стрімкою атакою курінь Дибуляка увірвався у Ягільницю. Наступ галичан виявився для ворога несподіваним. Гарнізон села було розгромлено вщент, захоплено полонених, трофеї. Жителі села всіляко допомагали стрільцям,перев’язували поранених. Серед них був парох греко-католицького храму о. Андрій Бапдера — батько майбутнього керівника ОУН Степана Бандери. Хлопцеві тоді було десять років1.
Наступного дня полковник Тарпавський кинув у ледь помітний пролом майже весь корпус. Сіявся літній дощ. По коліна в болоті стрільці Бережанської і Львівської бригад, січовики отамана Букшовапого повели наступ з півдня вздовж залізниці па Чортків. їх дії підтримували Золочівська та 10-та Япівська бригади Першого корпусу, які наступали з. південного сходу. З навколишніх пагорбів міста галичан несподівано зустрів щільний вогонь. І доки артилеристи нищили вогневі точки, бригада УСС здійснила стрімкий маневр і вдарила по ворожому флангу. Ввечері 8 червня Чортків — важливий стратегічний вузол противника па галицькому фронті — було взято. Дивізія полковника В.Сікорського зазнала значних втрат: частини Тарпавського захопили 200 полонених, 6 гармат, 52 кулемети, багато військового майна. Крім того, розгромлено 13, 36 і 40-й піхотні полки поляків. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача.
На фронті утворився загрозливий для ворога пролом, негайно використаний командуванням. Блискуча перемога викликала у військах та серед населення Галичини хвилю радості та ентузіазму. «Наступ на Чортків і зайняття його був світлою нашою побідою, що додала сильного духа і віри нашому стрілецтву у власні сили»2, — згадував учасник тих буремних подій поручник Петро Мигович.
Думку широкого загалу стрілецтва яскраво висловив у спога-
1 Бандера С. Перспективи української революції. Торонто, 1978. С. 3-8.
2 Літопис Червоної Калини. 1937. №5. С. 11.
Умовні позначення
Лінія фронту на 8 червня 1919 р.
Лінія фронту на 28 червня 1919 р.
Напрями ударів галицьких корпусів
Чортківська офензива
дах, опублікованих у «Літописі Червоної Калини» старшина УГА Євген Яворівський: «Червона офепзива Галицької армії під командуванням генерала Трекова — це безсумнівно найкраща сторінка історії цеї армії як пеждапний і нагальний вияв моральних сил, що лежали в основі душі української галицької збройної сили».
Ми йдем вперед, над нами вітер віє
І рідні нам вклоняються жита.
Від радощів у грудях серце мліє —
За волю, край і смерть нам не страшна, —
писав стрілецький поет Федір Невестюк,висловлюючи почуття галичан.
За чортківську перемогу десятки старшин були підвищені у військових званнях. Зокрема, Мирон Тарнавський став генералом, А.Бізапц — підполковником, М.Дибуляк, Р.Волощук — отаманами.
Розвиваючи пастуш, генерал Греков об’єднав війська 1-го і 2-го корпусів під загальним командуванням М.Тарпавського і кинув їх па Тернопіль. 10 червня передові частини підійшли до Бучача, куди противник зумів підтягнути резерви, що було своєчасно виявлено галицькими летунами-розвідниками.
«11 червня. На сьогодні побили паші хоробрі війська неприяте-ля па всіх пунктах, де з ним стрінулися. Вчера і нині відчинено коло Бучача около шість до сім неприятельських куренів частинно на Підгайці, частинно на Нижнів (полки 40,18,39). II Корпус взяв сьогодні в рішучім наступі Бучач» — так зазначив того чергового бойового дня штаб НКГА у «Деннику»1.
Важливу роль у цьому зведеному бою,як і взагалі в операції, відіграла галицька артилерія. «Велика частина заслуг за чортківську і пізніші перемоги належить безперечно нашій артилерії, — писав у спогадах сотник Роман Волощук, — якої тодішні подвиги граничать просто з легендарним геройством. Наші батареї не тільки йшли тоді в першій бойовій лінії,але дуже часто вихвачувалися далеко наперед, гналися бурею, трощили всякий опір противника і додавали охоти піхотинцям, пориваючи їх за собою».
1 Денник Начальної Команди Галицької Армії. С. 6.
Так діяли в бою за Бучач артилеристи хороброго і вмілого сотника Степана Когута та батарейці Володимира Галапа, які відбили сильну контратаку уланів. До речі,сотник В.Галап після війни став відомим діячем заокеанської еміграції,очолював комітети допомоги інвалідам УГА та стрілецькі організації, які надавали допомогу визвольному рухові в Галичині1.
Безпосередній учасник тих подій командир бригади С.Шухе-вич у своїх спогадах високо ставив заслуги начальника штабу Другого корпусу А.Шамапека: «Хоч перемучений, хоч невиспаний, він хоче бути близько першої боєвої лінії, щоб власними очима ствердити ситуацію. Паде Чортків, паде Білобожпиця, падуть вже й Три-бухівці. Шаманека ніхто не є в силі вдержати при столику в команді корпусу. Він сідає до самоходу.Віп мусить бути в Бучачі. Він мусить там бути перший.
Стріли роями бренять коло його уха, та віп на це не зважає. Разом з першими стежами переїздить через горіючий міст на ріці Стрипі і як грім впадає до Бучача. Нагородило його українське населення міста. Самохід по береги засипало квітами. Все пхалося до самоходу, аби поздоровити улюбленого старшину.
Та у нього не було часу па привіти, не було часу на вислухування признань і подяк. Обов’язок гонив його туди, відки мали виходити прпкази. По дорозі Шаманек стрічає частини молодого воя-щтва.
— Бучач взятий! Слава Галицькій Армії! Слава Україні! — кричить Шаманек до вояків і вітає кожнісінького, вимахуючи шапочкою.
— Слава,слава — відкликуються стрільці і женуть дальше вперед...»2
У ці дні падзбручапські юнаки масово вступали до війська. Тільки Бучаччина дала близько 5 тисяч добровольців3.
Через кілька днів до Бучача перебралася Начальна Команда. Разом з нею па фропт прибув Є.Петрушевич, який 9 червня у Бу-чацькому василіанському монастирі провів реорганізацію державного керівництва. Було прийнято рішення скасувати посаду президеп-
1 Галан В. Батерія смерти. С. 143-218.
2 Літопис Червоної Калини. 1930. №6. С. 4.
3 Бучач і Бучаччина: історико-літературний збірник. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1972. С. 77
та та Державшій Секретаріат. «З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, грозячу Вітчизні, — зазначалось у постанові, — Президія Виділу Української Національної Ради і Державний Секретаріат постановили надати право викопувати всю військову і цивільну владу, яку виконували досі на основі Конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповноваженому Диктаторові». Ці ухвали були реалізовані у Заліщиках, куди перебралось керівництво ЗУНР. Отож Євгена Петруиіевича оголошено диктатором, а функції уряду покладено па уповноважених, які призначались ним же. Висловлюючись сучасною мовою, було створено Державний Комітет Оборони. На жаль, запізно. Слід відзначити, що встановлення диктатури викликало незадоволення деякої частини галичан. На ті дні припадає інцидент із сотником Іваном Сіяко-м (1887-1937). Як згадував С. Шухевич, зі своєю Залізничною сотнею, сформованою Сіяком при відступі з Тернополя, недавній комендант міста рушив до Чорткова, щоб заарештувати повоявлепого диктатора, а заодно і генерала Трекова. Акція Сіяка зустріла опір військових частин, і він змушений був відступити за Збруч, де приєднався до Директорії.
Проти диктатури виступили також лідери галицьких і буковинських соціал-демократів О.Безпалко і С.Вітик, які домагалися утворення одного спільного уряду для всієї України. їх підтримував і С.Петлюра зі своїм урядом. Навпаки, представник галицьких радикалів Антін Крушельницький відстоював «незмінність галицького територіального уряду».
Ще одну блискучу перемогу одержали війська Тарпавського 15 червня. У той пам’ятний день було визволено Тернопіль, при цьому розгромлені 8-й, 10-й, 12-й, 13-й, 19-й, 24-й, добиті залишки 36-го і 40-го піхотних полків, разом майже 20 куренів. Одними з перших вступили до міста стрільці 10-ї бригади1. Та, мабуть, найбільшим був внесок особового складу 1-ї бригади УСС.
Коли головні сили галичан рухались па Тернопіль, щойно підвищений до звання генерала броні Й.Галлер кинув із району Куп-чипців Познанську піхотну дивізію В.Сікорського і групу Л.Бер-бецького (до трьох піхотних і 1-го артилерійського полків) з наміром глибоким клином розколоти УГА па дві частини і фланговим
1 Денник НКГА. С. 8.
ударом розгромити військо тернопільського напрямку. Генерал Гре-ков висунув назустріч противнику бригаду січовиків отамана О.Букшовапого. Надамо слово учаснику того бою сотникові Володимиру Калині (1896-1965), згодом директорові Українського наукового інституту у США.
«Ми розпоряджали трьома куренями піхоти, одним куренем скорострілів, одним полком гармат та сотнею кінноти. Значить — з нашої сторони було коло 1300 стрільців, 120 шабель, 40 скорострілів та 20 гармат. Проти нас йшла три рази сильніша атака. Зранку 15-го червня ІІ-й і ІП-й курені УСС вдарили на Купчинці. їх піддержували вогнем три батареї з-за Стрипи. В той час, як наші гармати посилили свій обстріл, 1-й курінь УСС, поспішно стягнений з-під Теребовлі, розгортався проти міжпілля Купчинці-Ходачків. Нам додано 6 гармат, якими керував отаман Я.Воєвідка (1882-1920), ко-мапдапт гарматного полку. Я командував тоді сотнями. Біля полудня почав змагатися вогонь всіх родов зброї, як 1-й курінь підійшов з боєм на відповідну віддаль і готувався до остаточної атаки па ворожі окопи. Ми мали вже прикриті втрати, бо польські рови тягнулися вигідними для них піднесення терену...»'.
Прицільним вогнем галицької артилерії противникові було завдано значних втрат, а відчайдуша атака січовиків змусила позпанців залишити поспішно зайняту оборону і їх безладні маси вбрід перетнули Стрипу й розкололися у напрямі села Таурів. А коли з Депи-сова стали підходити ворожі резерви, їх зустрів вогонь кулеметних сотень, які вчасно були висунуті вперед на пагорби. Рішучі дії бригади УСС ліквідували небезпечну загрозу противника, за що шість старшин і всі стрільці 1-го куреня були відзначені диктатором Пет-рушевичем.
Після визволення Тернополя 1-й корпус розгорнув наступ на львівському напрямі. Він зайняв Золочів, 24 червня — Ожидів, неподалік Бродів зіткнувся з червоними, і його командири вступи ли-в переговори з представниками XII радянської армії про спільні дії проти поляків. До галицької столиці залишилося з півсотні кілометрів.
Під натиском частин 2-го корпусу генерала Тарнавського 11-го червня противник евакуював свої війська із Станіслава. Але йому
1 За волю України. Нью-Йорк, 1967. С. 217.
вдалося зосередити в районі Бережан шість куренів і закріпитися на західному березі Цепівки. Кровопролитні бої па цьому рубежі точилися протягом трьох днів.
Документи Центрального державного історичного архіву України у Львові, Бібліотеки Народової у Варшаві (фонд Львівського НТШ) зберегли немало свідчень про героїзм стрілецтва у тій битві. Це тоді поранений хорунжий Роман Кривоус залишився в строю і продовжував командувати своєю сотнею, поручник Микола Гайдучок замінив убитого кулеметника і протистояв легіонерам до останнього подиху, а молодий стрілець Михайло Зайчук врятував пораненого командира.
21 червня поляків відкинуто до Рогатина. Наступного дня передові сотні наштовхнулися на сильну ворожу оборону вздовж Гнилої Липи і знову корпус Тарнавського втягнувся у запеклі бої.
Тим часом лівофланговий корпус генерала А.Кравса розгромив частини 3-ї польської дивізії генерала Зелінського на рубежі Золотої Липи, зайняв Козову і вів наступ 8-ю Самбірською бригадою на Ниж-нів, а 11-ю — на Рогатин. 26 червня у Деннику Начальної Команди занотовано: «Перед III Корпусом скопстатовано зглядно зголошепо частини польських полків 9, 14, 18, 20, 25, 28, 29, 32 і два легіонові полки»1.
Успіх стрілецтва сколихнув увесь край. Щонайменше 90 тис. добровольців зголосилися до війська. Як згадував учасник тих пам’ятних подій Євстахій Ясеньовський, «в часі браурної Чортківської Офепзиви Начальна Команда УГА на чолі з генералом О.Трековим запланувала створити чергових 8 бригад, тобто нових бригад двох дальших корпусів — ІУ-го і У-го, а саме: 14-та Станіславська, 15-та Теребовлянська, 16-та Чортківська, 17-та Бучацька, 18-та Тернопільська і 21-ша»2.
Командирами корпусів були призначені генерал Генбачев і полковник Г.Коссак. Цікаво, що начальником штабу ІУ корпусу став полковник генштабу російської армії Микола Какурін. Ще в грудні 1918 р. цей офіцер із родових дворян Орлобщини добровільно вступив в УГА, пройшов з нею складний фронтовий шлях. Після переходу армії на бік червоних М.Какурін став помічником комфронту
1 Денник НКГА. С. 13.
2 Українська Галицька Армія. Т. 5. С. 50.
Бій під Купчинцями 15.71.1919 р.
М.Тухачевського. «Освічений інтелігентний генштабіст... Наполегливий у роботі. Видатний». Так атестував Тухачевський талановитого помічника, який був репресований і помер за в’язничними гратами у червні 1936 року1.
На жаль, за нестачею зброї до війська було зараховано лише 15 тис. стрільців, з яких сформовано 14^?у, 18-ту бригади під командуванням сотника І.Цьокапа і 21-шу, яка комплектувалась у стародавньому Збаражі.
Водночас під впливом поразок різко падав морально-бойовий дух пілсудчиків. У ті дні Компартія Польщі звернулася до жовнірів з листівкою, у якій зазначалося: «Війна з українцями — це війна польських поміщиків з українськими селянами, які хочуть одержати землю, па якій упродовж віків вони працювали на дармоїдів-по-міщиків»2.
Під час контрнаступу українських військ поляки зазнали відчутних втрат. Як свідчать польські історики, за три тижні Чорткі-вської офензиви УГА вони склали 2121 чол., з них 156 вбитими , 222 полоненими і 1743 пораненими. Генерал Галлер бомбардував Варшаву благальними телеграмами, лякав непередбаченими наслідками, якшо пе отримає допомоги. І вона надійшла. 27 червня до Галичини прибув й сам Ю.Пілсудський. Відтак польські бойові ряди зросли до 38613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. В УГА па той час було лише 24300 багнетів, 400 шабель, 367 куле-
Затримка операції під Бережанами, невиправдано повільні темпи наступу лівого крила, негайне припинення боїв Червоною Армією і перего
вори з Директорією про перемир’я дозволили польському командуванню підтяпіути значні резерви і серйозно посилити війська галицького фронту. Співвідношення сил різко змінилося на користь поляків. До того же двадцять днів безперервних боїв до краю виснажили людей. А головне — бракувало боєприпасів. Ще в Бучачі, коли на
1 Какурин Н. Так сражалась революция. С. 5.
2 Документи и материальї по истории советско-польских отноше-ний. М., 1964. Т. 2. С. 243.
3 Кіітескі М. Роїзко-икгаіпзкі копПікС \уо]зко\уу о Оа1іс]’$ А¥8скосітз 1918-1919 г. 8.37.
метів і 144 гармати3.
Пропозиції Раковського
фронт прибув Є.Петрушевич, начальник штабу 2-го корпусу полковник А.Шаманек доповідав диктатору про катастрофічний етап з набоями для стрільців. Але той нічого не міг вдіяти, бо Петлюра не підтримав «самовільний» наступ галичан. До речі, ще 24 травня таємно від уряду ЗУНР представник Директорії Б.Курдиновський і прем’єр Польщі І.Падеревський підписали угоду, за якою, у відповідь па допомогу і підтримку, керівництво УНР заявило:
«1) Український уряд не правомочний вирішувати долю Східної Галичини і відмовляється від усіх своїх прав па цю область.
2) Ці землі повинні бути включені як невід’ємна частина Польської держави.
3) Польща бере па себе обов’язки допомогти збройними силами українського уряду для боротьби проти більшовиків і антиурядових елементів.
4) Українське вище командування буде діяти в контакті з Верховним командуванням і Генштабом Польщі»1.
28 червня по всьому фронті від Бродів до Калуша поляки перейшли в наступ. Головний удар вони завдали в центрі по частинах 2-го корпусу. У районі Бережан, Нижнева, Коропця розгорілися жорстокі бої. В якійсь мірі удар ворога можна було відбити резервами або частинами з північного крила фронту. Але відсутність транспорту не дозволила генералу Трекову здійснити маневр силами і перекинути хоч би кілька куренів із корпусу Микитки. В той драматичний час біля Підлисся, де видніє на далеку відстань хрест Мар-кіяна Шашкевича, відбивав шалені атаки уланів своєю Збаразькою бригадою Богуслав Шашкевич — внук славетного письменника.
... У лютому 1915 р. в бою по Дукліпському перевалі в Карпатах сотник Шашкевич потрапив у російський полон. «Як полонений я дістався в Туркестан. Наперед у Ташкент, а відтак в Асхабад. — Писав він у автобіографії 3 липня 1922 р. — Ще того самого року (6 листопада) я втік з полону в Персію. В місяці грудні 1916 року повстали перси — за поміччю німців під проводом графа Канітца та Гольц-Паші й з поміччю турків — і почали визвольну боротьбу про
1 Документи и материальї по истории советско-польских отноше-ний. Т. 2. С. 234.
ти москалів та англійців. Я особисто був підчииепий майорові Кляй-пові і проводив більший відділ перських повстанців. Перебувши в Персії пів року, я захворів па малярію й повернувся у червні 1916 р. через Багдад-Копстантипополь в Австрію. Уже того самого місяця я брав участь в боях знову па північному фронті (офензива ген. Брусілова)»1. За бойові звитяги на фронтах світової війни Богу слава Шашкевича нагороджено сімома австрійськими, німецькими і турецькими орденами. Отаман пройшов у складі УГА через всі основні битви, втік з польського полону до Чехословаччипи, у 1922 р. емігрував до Німеччини, а згодом до Канади. Його життєвий шлях обірвався 1935 р. у далекому Едмонтоні...
Головні ворожі угрупувапия в районі Підкамепя — Зборова — Озерної (дивізії полк. В.Сікорського, В.Єнджейовського, армійські частини Й.Галлера), в районі Бережан — Козової (група Пав-лика, полки уланів) на початку липня вперто йшли вперед. Ведучи ар’єргардні бої, Галицька армія відкочувалася до Збруча. Ворога вдалося зупинити лише па рубежі Чорткова. Наступило коротке затишшя, яке диктатор намагався використати для пошуків виходу з трагічного становища.
Не віддайте в руки ляха!.. Бийтесь до загину! Чей удасться зберегти вам Вільну Україну...
Відступили Січовики Під сильним напором. Підступили Галєрчики Із білим прапором.
Так писав про ті драматичні події український емігрантський поет М. Костишип.
Користуючись ситуацією, уряд Радянської України у травні — червні здійснив чергову спробу підпорядкувати собі керівництво ЗУНР2. «Большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим «патріотам», — писав довірливий В.Винпичепко, — ми вам дамо зброю,
1 Літопис Червоної Калини. 1936. №1. С. 6.
2 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 27-30.
одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба — вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини (в той час — Радянської республіки. — Автори). Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщи-пу»1. Директорія і керівництво ЗУНР повніші були зрозуміти, що власними силами їм не встояти перед Червоною Армією, Депікіпим і поляками. Отже, вважав він, треба було шукати згоди з більшовиками України — теж ворогом, але менш небезпечним, ніж інші. На цьому наполягала закордонна група УСДП М.Порша, деякі діячі ЗУНР2.
До речі ,на початку липня генерал С.Греков без узгодження з диктатором вислав делегацію у складі сотників В.Гадзіпського, Г.Давида і С.Магаляса на переговори з командуванням XII Червоної армії. На Збаразькій ділянці фронту 1-го корпусу під Дубію галичани зустрілись із представниками Червоної армії, які привезли їх до Бердичева3. Там у штабному вагоні вібулися переговори з наркомом у військових справах УРСР Миколою Подвойським. На прохання допомогти Галицькій армії боєприпасами і амуніцією, нарком заявив, як згадував Семен Магаляс, що червоні «не тільки можуть доставити нам усяку кількість амуніції і зброї, але готові дати навіть поміч своїми збройними силами, якщо ми погодимося па їх умови. Тут він відчитав нам десять своїх вимог з яких, на жаль, можу собі пригадати тільки три, а саме: 1. Передати до їх рук Головного Отамана С.Петлюру, коли вони його відкинуть до Збруча. 2. Ми зобов’яжемося негайно розв’язати Корпус полковника Коповальця. 3. Ми негайно приймемо до всіх наших частин військових з’єднань від бригади вгору їх зв’язкових старшин»4.
Галицька делегація не мала високих повноважень для яких-не-будь договорів і лише доповіла про переговори генералу Трекову.
Галицькі історики і дипломати Михайло Лозипський та Осип Назарук у своїх спогадах зазначали, що уряд Радянської України і командування Червоної Армії пропонували в першій половині липня диктаторові Є.Петрушевичу заключити союз иа таких умовах: порвати з С.Петлюрою, відкликати від нього січових стрільців Єв
1 Винниченко В. Из истории украинскои революции. С. 345.
2 Винниченко В. Відродження нації. Т. 3. Київ-Відень, 1920. С. 400
3 ААМ. Роїзка і Чкгаіпа. 8у£п.57. К. 262-267.
4 Українська Галицька Армія. Т. 5. С. 58.
гена Коповальця, створити спільну армію при збереженні автономії УГА, невтручання у внутрішні справи ЗУНР. А командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієпко категорично заявляв: «Ви іншого виходу не маєте, тільки піти з нами, або героїчно згинути»1.
Певні плани на діалог із Радянською Україною зароджувалися й серед різних верств галичан. «Серед національного табору Галичини, навіть серед урядових сфер ЗУНР, — визнавала газета уряду Є.Петрушевича в еміграції «Український прапор», — були такі, котрі во ім’я ідеї національної єдності готові були піти на союз з більшовиками, аби тільки відбити Галичину і Західно-українські землі від Польщі і інших окупантів»2. До речі, за продовження діалогу із УСРР був навіть С.Голубовнч3.
Але диктатор Є.Петрушевич «рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту» , — писав М.Лозипський4. Володимир Винпичепко згадував, як у липні, коли уряд Петрушевича і Галицька армія перебували під опікою Директорії в Кам’янці-Подільському, туди прибули делегати від повстанських груп з пропозицією спільної боротьби. А їх багатотисячні загони представляли немалу силу і тому делегацію в Кам’янці було зустрінуто «з помпою і трохи не парадом». Але повстанці висунули умову ... ліквідувати Директорію, авторитет якої останнім часом підупав, і утворити колективний орган — Воєнно-Революційний Комітет та перейти до радянської форми влади. Ці пропозиції викликали обурення Петлюри. За його наказом делегати на чолі з Юрієм Мазурепком були заарештовані і чекали смерті. Але па домагання партії есерів їх звільнено. Була втрачена ще одна можливість об’єднати українські військові сили, що, очевидно, змінило б ситуацію па Україні.
Про альтернативу, яку бачило керівництво ЗУНР у ті дні, свід
1 Назарук О. Рік на Великій Україні. С. 178-181. В. Затонський і О. Шумський, яких вислав Антонов-Овсієнко, приїхали у червні до Під-волочиська з метою консультацій з галичанами, але Є. Петрушевич не дав їм жодної відповіді. Більшовицькі представники домагалися дозволу пропустити їх війська на допомогу Угорській радянській республіці Б. Куна. (Нагаєвський. Історія... С. 211)
2 Український прапор. 1928. 1 лип.
3 ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 27.
4 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 109.
чила нарада в Заліщиках на початку липня. В ній взяли участь Є.Петрушевич, С.Витвицький, генерали О.Греков і М.Омеляпович-Павленко, полковник В.Курманович та інші.Ініціативу перехопили військові.
Виконуючий обов’язки військового міністра В.Курманович радив відступити в Карпати, де армія змогла би за допомогою дружньої Чехословаччипи деякий час триматися, доки підійде поповнення з італійських таборів військовополонених.
Крім того, для УГА було би вигідним, щоб поляки зіткнулися з Червоною Армією, з якою були в стані війни. Генерал Греков вважав за краще перейти до Румунії, де хоча армія ймовірно буде роззброєна, але через деякий час за допомогою Антанти зможе відновитись. Генерал Омеляпович-Павлепко наполягав відійти за Збруч і допомогти Директорії визволити Україну від депікінців і більшовиків. До цього схилявся і Є.Петрушевич, але далеко пе однозначно, як вважали багато істориків.
Саме диктатор зробив останню спробу порозумітись із поляками. Зокрема, у липні до Львова прибула місія С.Шухевича, яка приєдналась до посланців УНР, що вже вступили у переговори із польським командуванням і навіть заключили 16 червня договір про припинення бойових дій. Податливість поляків була цілком зрозумілою: адже це був період, коли розвиваючи Чортківську операцію, УГА громила противника і вела наступ на всьому фронті. Як згадував учасник місії сотник Семен Магаляс, генерал броні Кароль Тшаска-Дурський та інші польські представники і пе прагнули перемир’я. Врешті-решт делегація галичан повернулася ні з чим. У черговий раз керівництво ЗУНР переконалося, що Польща не піде на територіальні у ступки.
Очевидно,па вибір шляхів вплинула категоричність митрополита Шептицького. Коли до нього дійшли вісті про можливість переговорів із урядом Радянської України, митрополит Андрей через Л.Цегельського, який постійно знаходився у Львові, передав на початку липня Петрушевичу депешу: «Ніякого контакту, а тим більше єдиного фронту з більшовиками бути не може. Той, хто підтримує цей контакт і прагне утворення єдиного фронту з безбожними більшовиками, — зрадник народу і церкви».
Але все ж головну роль зіграла у той момент міцна «гіппоза за Антантою» з боку Є.Петрушевича, — пояснював близький до дик
татора Михайло Лозипський. Однак Антанта завдала ЗУНР нового і підступного удару.
Як уже згадувалось, орієнтація па Аптан-1919-й, 25 червня ту була важливою складовою зовнішньої політики Є.Петрушевича і уряду ЗУНР. Особливо великі надії покладалися па президента США Будро Вільсона. На жаль, «трагедія лежала в тім, — справедливо зазначав досвідчений дипломат Михайло Лозипський, — що пі Антанта, ні більшовики не хотіли допустити до державної самостійності України: тому не думали сповняти тих надій, які па них покладено»1. Ще па початку лютого 1919 р. Державний секретар ЗОУНР Василь Папейко у складі делегації Директорії прибув до Парижа, де засідала Мирна Конференція країн Антанти. Галицьке представництво розширили і посилили прибулі 7 травня Михайло Лозипський і Дмитро Вітовський.
Паризька мирна конференція діяла з 10 січня по 20 червня 1919 р. В її роботі взяли участь 27 держав, у тому числі новоутворені Польща і Чехословаччипа. Однак за офіційний стіл переговорів не були допущені пі УНР, пі ЗУНР2.
Першим урядовим виступом делегації УНР па Мирній конференції у справі Галичини була йота від 25 лютого, в якій зазначалося, що Східна Галичина і Буковина є невід’ємною частиною України і висловлювався протест з приводу агресії Польщі та Румунії. Наступною політичною акцією галичан була нота В.Папейка Президенту Вільсопу у зв’язку з ультиматумом генерала Бартелемі. Спільно з посланцями УНР Марголіпим і Шульгіпим делегація ЗОУНР 7 квітня заявила протест з приводу зриву поляками мирних переговорів у Хи-рові. 18 квітня було висловлено черговий протест — проти рішення Верховної Ради послати на галицький фронт армію генерала Галлера.
Завдяки всім цим дипломатичним акціям делегації ЗОУНР у Парижі було створено « Міжсоюзну Комісію для заключення перемир’я між Польщею і Україною» під головуванням члена англійської делегації прем’єра Південно-Африканського союзу генерала Лю-їса Боти (1862-1919). До неї увійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Перше засідання відбулося ЗО квітня. На цьому
1 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 104.
2Борщак І. Мирова конференція в Парижі, 1919. С. 102
засіданні інтереси Галичини представляли делегати УНР Сидоренко і Шульгін, а також як перекладач Іван Петрушевич, який щойно прибув із Канади. У зв’язку з відсутністю галицької урядової делегації, комісія Боти обмежилася розглядом заяви про готовність вести в Парижі українсько-польські переговори про перемир’я. У першу чергу генерал Бота цікавився, чи УГА викопає наказ уряду про вилучення із її складу німецьких офіцерів.
На другому засіданні 8 травня до комісії Боти приєдналися голова делегації ЗОУНР М.Лозинський, а також полковник Д.Вітовський, секретар В.Кульчицький та І.Петрушевич.
Відповідаючи на запит генерала Боти про умови перемир’я, М.Лозинський виступив із пропозицією припинити дії і визначити демаркаційну лінію. Водночас Д.Вітовський уточнив, що такою лінією може бути лише державний кордон вздовж Сяну. Полковник відверто заявив, що поляки вже не раз зривали перемир’я. На закид Боти шодо відсутності генерала Галлера на галицькому фронті, Вітовський навів незаперечні докази, а також заяву генерала Галлера, зроблену після прибуття до Львова ЗО квітня, що армія прибула здобути Галичину.
Коли Бота, демонстративно висловлюючи свою прихильність до Польщі, зачитав, наскільки Україні могли відсунути па схід демаркаційну лінію, галичани погодилися лише па опіку Антантою Львова.
На засіданні 12 травня голова комісії Бота спершу заслухав польських делегатів Р.Дмовського і генерала Т.Розвадовського. Українцям же нахабно вручив повий проект премир’я з картою, де була позначена демаркаційна лінія. Це було подібне до ультиматуму. Відповідь треба було дати вранці.
Як згадував М.Лозинський, разом з В.Паиейком, Д.Вітовсь-ким, Г.Сидоренком, галичанам в ту ніч спати пе довелось. Тринадцять пунктів договору з додатком, які відрізнялися від ганебної лінії Бартелемі тим, що залишали Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн українцям, вирішили прийняти, але внесли суттєві поправки, адже полякам хотіли віддати 18 тис. кв. км території з 2-мільйоппим населенням. Висловлювалась незгода обмежити УГА 20 тне. стрільців.
Вранці галицька делегація була вражена черговою безпардонністю верховодів Антанти. Генерал Бота, прочитавши український
проект без жодних аргументів відкинув усі поправки і протести опонентів. Вважаючи за головне домогтися перемир’я, посланці ЗО УНР в основному сприйняли проект Боти, все ж залишивши три умови: не обмежувати кількість УГА, продовжити демаркаційну лінію на північ Галичини та передати українцям для зв’язку з Чехословаччи-ною залізницю Самбір-Сянки.
Однак Верховна Рада не поспішала давати відповідь. Натомість з батьківщини прийшла гірка звістка про те, що кинувши на Галичину армію Галлера, поляки 14 травня перейшли у рішучий наступ па всьому фронті1 2. За цих обставин об’єднана українська делегація 21 травня звернулася до Міжнародної мирної конференції в Парижі з нотою, в якій зазначалось: «... Поляки знехтували зазпв Найвищої Ради з 19 марта, який закликав їх спинити ворожі кроки проти Українців, — зазпв, який наше правительство прийняло; знехтували далі рішене комісії для українсько-польського перемир’я, виражене в проекті з 12 мая, па який Українці також згодились.
Замість приступити до заключепіія перемир’я, Поляки розпочали дуже енергійну офепзиву проти Українців. Своїм поведеппєм Поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав Антанти, дали ясний доказ не тільки свого легковажеппя для принципів проголошеппих Антантою, але навіть для формальних рішень Мирової Конференції.
Таким чином, Делегація Української Республіки в Парижі знаходиться перед конечністю поставити собі питанпє: Чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офепзиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів, що грозять йому зі всіх боків, і проти анархії?
Не знаходячи в державах Антанти реальної і успішної помочи, якої ми все сподівалися для нашої окрівавлепої вітчини, ми доводимо до Вашої відомосте, що в таких обставинах вважаємо безцільним оставати довше в Парижі.
Г.Сидоренко, президент Делегації Української Республіки, Д-р В.Панейко, віце-президент Олександр Шульгіп, Арнольд Марголін — делегати. Д-р Михайло Лозинський, полковник Дмитро Вітовсь-кий, надзвичайні делегати для українсько-польського перемир’я"1.
1 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. С.227.
2 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 134-135.
Нота справила відповідне враження. Надіслана вона була вранці, а вже через кілька годин прийшов виклик па спеціальне засідання найвищого органу Мирової конференції — Ради Чотирьох. Галичани зустрілись із Вільсопом, Ллойд-Джорджем, Клемапсо, міністром закордонних справ Італії Сопніїїо, який заступив Орлапдо. Була запрошена у повному складі комісія генерала Боти.
Г.Сидоренко і В. Папейко ще раз заявили про неприпустимість агресії Польщі проти незалежної ЗУНР і відмови польського уряду заключити перемир’я.
Найбільшу активність проявив Ллойд-Джордж. Він засипав присутніх запитаннями про ставлення українців до більшовиків. Чи буде УГА в разі миру битися проти більшовиків. Якщо Україна не етапе самостійною, то з ким вона хоче бути — з Польщею чи Росією, чи хоче Галичина поєднання з Наддніпрянською Україною, чи дійсно ЗУНР бажає миру. В.Папейко виклав відповіді згідно з концепцією свого уряду. Рішуче заявив,що Галичина жадає бути у складі УНР і разом з усім українським народом відстоювати незалежність республіки, тому буде боротись як проти поляків, так і проти більшовиків.
Засідання виявило, що більшість членів Верховної Ради не зрозуміли галицької проблеми. Ллойд-Джордж, наприклад, питав, чи є різниця між польською і українською мовами, Вільсоп і Клемапсо взагалі були байдужими і не брали участі в обговоренні. Тому ніякого рішення і не було оголошено. Крім того, керівники Антанти навіть не висловили свого ставлення до галицької масакри. Правда, Клемапсо наступного дня запросив українську делегацію до своєї резиденції. Відповідаючи на запитання Папейка, до яких висновків прийшли учасники засідання, Клемапсо сказав, що зроблено запит Пілсудському щодо ведення бойових дій і участі армії Галле-ра, яка не повинна була залишатися в Галичині. Верховна Рада висловилася за припинення війни.
Характерно, що верховоди Антанти, зрештою Клемапсо,на цій зустрічі робили вигляд, що не знають про злочин Галлера проти ЗУНР, тому з недовірою сприйняли інформацію Д.Вітовського. Незадовго до цього, 7 травня, сам Вільсоп доповідав па Раді чотирьох про участь армії Галлера в боях під Львовом. У ті ж дні паризький журнал «Ь’Еугора Огіепіаіе» писав: «Армія генерала Галлера, організована на американські кошти в Америці, забезпечена артиле
рією, офіцерами і інструкторами країн Антанти, під приводом боротьби проти більшовиків розпочала наступ проти українців у Східній Галичині»1. Цей факт 7 травня підтвердила московська «Правда»: «Війська генерала Галлера, всупереч взятим па себе зобов’язанням, з’явились під Львовом і вступили в боротьбу з українськими національними військами».
Верховна Рада також відреагувала й на пропозицію Г. Сидоренка визнати УНР. Клемапсо взагалі заявив, що голова Директорії Симоп Петлюра «майже большевик» і звинуватив його в єврейських погромах. Незважаючи на те, що з кожним днем все більше виявлялася прихильність Парижа до Польщі і байдужість до східпогалпць-кої справи, делегація ЗУНР пе складала рук. 24 травня Д.Вітовський звернувся до генерала Боти з запитанням щодо премир’я. 2-го за дорученням Державного Секретаріату ЗОУНР М.Лозинський і Д.Вітовський вручили Верховній Раді поту, у якій звертали увагу па те, що наступ польських військ, зокрема армії Галлера, посилюється, та відкинули наклепи голови польського уряду Падеревсько-го, що піби-то його армія б’ється в Галичині з більшовиками, а стотисячна УГА — це «розбійницькі банди».
З гіркою прикрістю галичани вказували: «Що ся армія (УГА-Автори.) подалася під натиском чисельно сильнішої польської армії, се нічого дивного. Польща одержала від Антанти все: моральну поміч через припяттє Польщі до союзних держав, воєнний матеріал і навіть війська, армію Галлера, яка скріпила польські сили пе для боротьби з більшовиками, а для окупації української землі. Навпаки, український нарід пе дістав від Антанти ніякої помочи, пі моральної ,пі матеріальної... Ми пе хотіли війни проти поляків. Ми проголосили наше право національного самовизначення і почали його здійснювати на Землі безсумнівно українській. Ми були й є переконані, що поступаємо згідно з великими принципами національної справедливості, проголошеними від імені Антанти президентом Вільсопом: що народи, позбавлені національної незалежності і поділені між більше держав, повинні дістати змогу свобідпо рішати про себе, з’єднатися й означити свою долю, що народами пе можна торгувати, як предметами, і поневолювати їх...»2.
1 Цит. за: Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918-1920. Львів, 1964. С. 173
2 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 139.
Не отримавши ніякої відповіді, Р.Сидоренко від імені уряду УНР, а М.Лозинський і Д.Вітовський — від галицького відповідно 29 травня і 6 червня звернулися з нотами до Верховної Ради, в яких ще раз вимагали зупинити агресорів, а також спростовували заяви Падеревського та Пілсудського про ситуацію в Галичині.
Водночас Верховна Рада доручила так званій Польській комісії під головуванням французького генерала Жюля Камбопа підготувати проект розв’язання східпогалицької проблеми. 18 червня комісія зробила доповідь па Раді міністрів Закордонних справ. При вирішенні долі галицького краю, зазначав український історик Олександр Карпенко, «в основу бралися лише економічні і політичні інтереси польської буржуазії і поміщиків»1.
Дійсно, англійська і французька делегації вважали за необхідне віддати Польщі Львів і Дрогобицько — Бориславський нафтовий басейн. Державний секретар США Лапсінг взагалі вважав, що українці нездатні утворити свою державу. «Необхідно мати певний рівень виховання, — зухвало твердив віп, — щоб воно стало зрілим для автономії». Йому підспівували італієць Соїшіпо та міністр закордонних справ Англії Бальфур, який говорив: «Русинська більшість відстала, неграмотна і зовсім нездатна нині бути самостійною»2. Отже, Польська комісія зробила висновок, що Східну Галичину необхідно негайно окупувати польськими військами повністю, причому без усіляких демаркаційних ліній. Плебісцит планувалося здійснити в далекому майбутньому.
Остаточне рішення щодо Східної Галичини Верховна Рада прийняла після короткого розгляду рекомендацій Польської комісії:
«Париж, 26 червня 1919.
Генеральний Секретаріат Мирової Конференції має честь переслати Укрїнській делегації в залученню текст рішення, при-пятого 25 червня Найвисшою Радою союзних і припятих до со-юза держав.
Се рішення зателіграфовапо того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польське правитель-ство, а військові представники союзників у Польщі (маршал Франції Фош. — Автори) українське правительство.
1 Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918-1920. С. 177.
2 Там же. С. 178.
25 червня 1919.
Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких байд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.
Се уповповажпеппє в нічим не пересуджує рішень, які Найвисша Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини»1.
Цікаво, що тільки улітку 1921 р. урядові Є.Петрушевича у Відні став відомим повний текст підступної Постанови Верховної Ради, яка призначалася для галичан, але не була оголошена в оригіналі. Вона зазначала:
«Найвисша Рада Мирової Конференції постановляє:
1. Що польське правительство уповажпяється окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч;
2. Що польському правительству дається уповповажеппє ужити всі свої військові сили включно з армією генерала Галлера в ціли переведення сеї окупації;
3. Що польське правительство буде уповноважене завести цивільну адміністрацію в Східній Галичині, як заключить з головними союзними і припятими до союза державами умову, яка мусить запоручити по змозі автономію сеї території, як також політичну, релігійну й особисту свободу населення;
4. Що та умова буде в останній інстанції опиратися па праві самовизначення Східної Галичини щодо його державної приналежносте; час сього вирішення буде означений головними союзними і припятими до союза державами або тим органом, який вони до сього уповажнять...»2.
Суттєва різниця між текстами полягала, за висловленням М.Лозипського, у тому, що за повного постановою «сувереном Східної Галичини являються держави Антанти, а Польща є тільки окупантом сього краю».
1 Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. С. 143.
2 Український прапор. 1921. 19 берез.
Оціпючи діяльність делегації ЗОУНР у Парижі, слід відзначити, що знаходячись у надзвичайно несприятливих умовах, часом у ворожому оточенні, представляючи невизнану державу, вона зробила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету. «Навіть ворожі українському народові імперіалістичні кола Заходу в особі Паризької мирної конференції, — писав український історик Юрій Сливка, — хоч і формально, але змушені були офіційно визнати за східпогалицьким населенням право па самовизначення і ствердити, що Східна Галичина і Західна Волинь є українською національною територією, яка не входить в етнічні і політичні кордони Польщі»1.
Продовжуючи свою діяльність в Парижі, делегація ЗОУНР 2 липня відповіла нотою протесту, у якій ще раз довела право галичан па суверенітет, осудила окупацію краю, Антанту, що віддала «українське населення українського краю під панування його найбільшого ворога». Подібні заяви неодноразово обнародувались і згодом. У липні в складі делегації відбулися зміни: група Г.Сидоренка відокремилась від галичан.
Вважаючи свої завдання виконаними, Д.Вітовський, який весь час нудьгував за рідним краєм ,бойовими побратимами, 7 липня покинув береги Сени. Він хотів скоріше дістатись до Кам’япця-Подільсько-го — Ставки Директорії, а відтіля до своїх. Вітовський знав, що з міста Бреслау па Україну літаками перевозили гроші, які друкувалися в Німеччині і вирішив скористатися нагодою.
Уранці 4 серпня зафрактоваїшй Директорією величезний п’ятимо-торний літак піднявся з аеродрому в Бреслау і взяв курс па схід. На його борту, крім шести членів екіпажу, були два пасажири: полковник Дмитро Вітовський і його ад’ютант четар Юліан Чучман. Близько дев’ятої райку літак вибухнув у повітрі і його уламки впали иа околиці міста Ратибор. Всі вісім чоловік загинули2. Похорон Д.Вітовського і ІО.Чучмапа відбувся в Берліні па Центральному цвинтарі у присутності численної української громади, в тому числі делегації УГА на чолі з отаманом Г.Коссаком3. Справу батька продовжив сип Ярос
1 Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії. Київ, 1985. С. 19-20.
2 Літопис Червоної Калини. 1936. № 11. С. 3-7.
3 Українська Галицька Армія.Матеріали до історії. Т. 6. Вінніпег, 1976. С. 80.
лав. Як свідчить недавно виявлене в архіві ЦК КПУ повідомлення Стапіславського обкому особисто М.Хрущову, навесні 1946 р. війська НКВС захопили в бою па Сколівщині пораненого заступника начальника старшинської школи УПА «Олені» поручника Ярослава Вітовського, «сипа військового міністра петлюрівського уряду». Зазначалося також, що «Зміюка» (псевдо) 1940 р. закінчив військово-повітряну школу у м.Енгельсі. Невдовзі він, лейтенант Червоної Армії, вступив у лави Української Повстанчої Армії, командував відтинком «Маківка»1.
Постанова Верховної Ради країн Антанти була зустрінута у Галичині як чергова акція нехтування інтересами українського народу, як ляпас галицькому урядові і підступний удар по знесиленій УГА. Настрої широких стрілецьких мас у ті дні висловив часопис «Український скиталець» такими гіркими словами:
Ой чи ж мені веселитись
У лиху гудину, Запродано мене вчора, Як тую скотину.
Продав мене ситий Париж Голодній Варшаві, Втішаються нині наші Вороги лукаві.
Лучше було б не дожити, Полягти у бою І не чути як торгує Захід головою.
Як вже згадувалося, з благословення Антанти вже 28 червня польські війська розгорнули наступ по всьому фронтові. Зупинені на рубежі Чорткова, вони після короткого перепочинку на початку липня відновили активні дії. Частини Галицької армії билися за кожен метр своєї землі. Але не вистояли. 16-17 липня розгорілися запеклі бої на рубежі Збруча. Під натиском ворога галицькі війська переправилися через Збруч і опинилися, таким чином, за межами
1 ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23, спр. 2960, арк. 195.
батьківщини у трикутнику річок Збруч і Дністер па клаптику подільської землі в районі Кам’янця-Подільського. Поки що її контролювали війська Дієвої Армії Симона Петлюри затисиуті тут військами Радянської України.
Так поразкою українців закінчилася національно-визвольна війна ЗУНР та її армії проти агресії буржуазної Польщі, за спиною якої стояли могутні Антанта і США. Та, мабуть, вина армії в цьому — найменша. «Розуміється, озброєні по останньому слову «пауки організованого убийства» ці дівізії (армії генерала Галлера-Авто-ри), — зазначав Володимир Винниченко, — мали багато переваги над пеодягнепими, зле взутими ,скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки стримували наскоки антаптського злодійкуватого хама, а ще й не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно ,героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції»1.
Слід підкреслити, що однією з визначальних причин успіху польських військ і, відповідно, поразки Галицької армії в операціях 1919 р. (і взагалі українсько-польській війні) була наявність вишколеного і досвідченого командного складу. 1 червня 1919 р. па Галицькому фронті воювали 29 польських генералів, середній вік яких становив близько 50 років. Вони мали вищу військову освіту, 25-30-літпій стаж служби в австрійській або російській арміях, неабиякий бойовий досвід. Із 16 польських тодішніх і майбутніх генералів броні 11 брали участь в українсько-польській війні, серед них Бербець-кий Леон, Галлер Йозеф, Івашкевич Вацлав, Розвадовський Та-деуш, Сікорський Владислав, Шептицький Станіслав, Токаржевсь-кий Тадеуш, Зєліпський Зигмунд, а також генерали дивізії Дембіп-ський Стефаи, Гейдукевич Едвард, Єджієвський Владислав, Кариіцкій Алексаидр, Копаржевський Даніель, Куліиський Мечи-слав, Лямезаи — Салеи Роберт, Ляигпер Владислав, Маєвський Стефаи, Міпкевич Генріх, Павлюк Даиіель, Пухальський Станіслав, Роя Болеслав, Сшелєцкій Віктор та ін.2
У той же час, зокрема на 1 червня 1919 р.,у Галицькій армії не
1 Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Т. 3. С. 391-392.
2 Кгузка-Кагзкі Т. Лигакохузкі 8. Сепегаїо'иге Роїзкі Міеро<і1е£Іеі. ДУ., 1991. 8. 23-58.
було пі одного українського генерала і лише пізніше ними стали двоє: Миром Тарнавський і Осип Микитка (без вищої військової освіти). Якщо у польських військах бригадами командували досвідчені генерали, то в Галицькій армії їх очолювали, як правило, молоді отамани (майори): Роман Дудинський, Осип Букшовапий, Сень Горук та ін. Корпусами ж командували підполковники і полковники Г.Коссак, О.Микитка,М.Тарнавський, тоді як у Польщі — майже завжди генерали дивізії, броні. Не важко уявити ситуацію з командним складом в куренях, сотнях, чотах — там, де часто вирішувався успіх бою. Уряд ЗУНР і Державний секретаріат військових справ намагалися вирішити проблему шляхом запрошення па високі посади старшин і генералів австрійської та російської армії або УНР, які не завжди виправдовували надії. До того ж, ці заходи неоднозначно сприймались галицькими старшинами. Слід зазначити, що уряд і військове міністерство недостатньо піклувалися національними військовими кадрами: не створили жодного учбового закладу підготовки вищого командного складу, слабо застосовувалися присвоєння військових звань, відзначення урядовими нагородами, популяризація в пресі. Отож не дивно, що навесні 1919 р., у розпал війни, в УГА служило лише 1412 офіцерів усіх рангів. З погляду потреб боєздатної армії це було неймовірно мало1.
Незважаючи па катастрофу, важку поразку армії, ні уряд ЗУНР, ні командування УГА, ні ті сорок тисяч старшин і стрільців, які були в бойовому строю, не вважали війну проти польських' загарбників закінченою. По-різному вбачали вони шляхи визволення краю, але в одному були єдині: вся боротьба — попереду.
Кровавої борби сумний фінал: Додолу нахилились наші стяги. Побідно пре нас взад вражий вал, Лише горить від сорому й зневаги. Ще десь там рвуться стрільни у ріллі, Та наші мовкнуть сумно вже гармати. Останній клаптик рідної землі-I той прийдеться ворогові дати. Ідуть утомлені борці. Борці?
1 Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Вказана праця. С.56.
Хіба ж нас можна звати ще борцями?
Порожній кріс несемо у руці
І йдемо шляхом босими ногами.
Аж залунав над військом новий зов:
За Збруч! За Збруч! Туди наш шлях до волі!
Ми через Київ вернемося знов!
Зневіру геть! І геть всі думи кволі!
«За Збруч ! За Збруч» — підхопили лани.
А гомін йде подільськими ярами: «У бій новий ! Писати для вітчини Історію кровавими рядками!»
Ці поетичні рядки написав 17 липня 1919 р. поет Федір Невес-тюк2. 1
1 Літопис Червоної Калини. 1937. № 7-8. С. 16.
На Великій Україні
У КІЛЬЦІ фронтів
З пекельним болем у серці Євген Петрушевич прийняв рішення про відступ армії за Збруч. На параді за участю делегації УНР і командування УГА 15 липня диктатор із роздратуванням заявив: «Що буде з нами па Великій Україні? Як поставиться до пас нарід? Випадок з 5-ю галицькою бригадою (яку ворожо зустріли за Збручем. — Автори) є пересторогою. А як складеться співпраця наших урядів і паші взаємовідносини? Чим ми заосмотримо пашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п’ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?»1.
Симоп Петлюра декілька разів приїздив до Заліщик, щоб остаточно схилити па свій бік диктатора. Представники УНР уживали все своє красномовство, щоб перекопати галичан приєднатися до них і па деякий час разом з ними і поляками виступити єдиним фронтом проти червоної Москви. Після розгрому радянських частин і визволення Києва, доводили паддпіпрянці, надійде черга і до Прикарпаття. Генерал Капустяиський згадував, що диктатор до кіпця не здався, дав лише «напівзгоду» перейти за Збруч. І коли делегація Дієвої армії прибула для встановлення взаємодії до Начальної Команди, галичани ще довго вагалися, бо, як з’ясувалося, «мали пристійпі пропозиції більшовиків, які обіцяли падати допомогу у їх боротьбі з Польщею, негайно дати зброю і боєприпаси». І тільки коли приїхав С.Петлюра і пообіцяв Є.Петрушевичу ліквідувати Міністерство у справах Галичини і замінити соціалістичний уряд Мар-тоса, — справа зрушилася.
Галицька армія перейшла Збруч у непростий час. Кинувши основні сили українського фронту проти Дієвої армії, радянські війська зайняли майже все Правобережжя. XII і XIV армії фронту мали перевагу над нечисленним військом Директорії. Але весною 1919-го па Україні вибухнули протибільшовицькі повстання, роз-
1 Капустяиський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р. С. 33-34;
горнули наступ з Дону Депікін, а з Заволжя — Колчак. Все це полегшило ситуацію для УНР. 24 травня штаб Дієвої армії заключив перемир’я з поляками і кинув частини запорожців і січовиків на Проскурів. В його околицях розгорілися запеклі бої. Та на початку липня Червона Армія зайняла Проскурів і в ході боїв протягом тижня затисла Директорію па клаптику території розміром 35 на 55 кілометрів в районі Кам’япця-Подільського.
Скориставшись ситуацією, командувач військами Півдня Росії А.Депікін 19 травня розпочав наступ на Москву, а лівим крилом — па Україну. Його угрупувапня — 40 тис. солдатів та офіцерів — зайняло Донбас, Крим, міста Харків, Полтаву і Катеринослав. 6-ти-сячпий корпус генерала М.Бредова пішов па Київ, 15-тисячпий корпус генерала Шілліпга — па Херсон — Миколаїв — Одесу, а кавалерійський корпус генерала Шкуро після оволодіння Катеринославом наступав иа північ1.
Становище па Україні ускладнив могутній повстанський рух. Тим більше, що до нього приєднались цілі армії отаманів Н.Махна і М.Григор’єва. Тільки з квітня до середини липня 1919 р. Україною пронеслось 328 різної сили антирадяпських повстань2.
За деякими даними в ті дні у 60 крупних загонах України нараховувалося близько 100 тис. повстанців. Крім того, па західних кордонах Радянської Росії продовжувалася конфронтація з Польщею, яка із окремих сутичок у будь-який момент могла перерости у велику війну.
Як бачимо, Директорія у цю кам’япецьку добу переживала далеко не найкращі часи. По суті вона вже розпалася. Після проголошення Є.Петрушевича диктатором, його з Директорії усунули. Покинули її Андрієвський, Макаренко і Швець. Властиво господарем Директорії був сам Петлюра. Він опирався па уряд, більшість якого складали соціал-демократи на чолі з прем’єром Борисом Марто-сом. Були в ньому, правда, і галичапи-міпістри Осип Безпалко, Володимир Темпицький, Семен Вітик, товариш міністра Володимир Ста-росольський.
Між іншим, Є.Петрушевич сприйняв як особисту образу утворення Міністерства у справах Галичини і призначення його керівником соціал-демократа С.Вітика. Ця акція уряду УНР була здійснена
1 Деникин А.И. Поход на Москву. Киев, 1990. С. 27-28.
2 История Украинской ССР. Т. 6. Киев, 1984. С. 468.
у відповідь па проголошення галичанами диктатури, якої Петлюра не схвалював. З проголошенням Петрушевича диктатором державний Секретаріат був ліквідований. Його замінив дорадчий орган — Рада уповноважених. Петрушевич, як і раніше, опирався па трудову і радикальну партії. Опозицію йому склали соціал-демократи і революційно настроєний Селянсько-робітничий союз.
Так склалася дивна ситуація: в УНР при владі були ліві партії, а праві в опозиції. В ЗУНР же, навпаки, керували праві па чолі з Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і С.Петлюри майже більшовицькою, а ліві партії були в опозиції1.
Усе це давалося взнаки з перших днів перебування уряду і армії ЗУНР па Поділлі і позначалося на взаєминах між Петрушевичем і Петлюрою. Диктатор і його уряд із прохолодою ставилися до Директорії і Петлюри особисто, вважаючи його революціонером і навіть більшовиком. У свою чергу Головний Отаман звинуватив галицьке керівництво в підтримці отаманів Оскілка і Болбачана, які намагалися поставити головою Директорії Є.Петрушевича.
Крім цього, трапився конфлікт з сотником Іваном Сіяком. Коли Є.Петрушевич був оголошений диктатором, сотник, який при відступі з Тернополя сформував і очолив залізничний робітничий загін, заявив, що поведе свою частину і усуне диктатора. Є.Петрушевич наказав заарештувати непокірного сотника і віддати його під суд. У відповідь І.Сіяк перейшов па службу до Дієвої армії.
Слід сказати, що уряд УНР не завжди викопував свої обіцянки, особливо щодо матеріального забезпечення Галицької армії. «Ніхто з тих, до кого це належало, пе дбав про загальне осмотреп-пя армії в обуву, а стрілецтво галицької армії було буквально босе, — згадував Левицький. — Перший раз па Україні довелося мені після двапайдцятилітньої військової та воєнної практики видіти на стійці узброєпого стрільця, який повнив службу босий»2.
• Одразу ж після переходу УГА за Збруч уряд УНР прийняв рішення щомісячно виділяти їй 300 мли. карбованців. Але у липні грошей пе виділено. У серпні — всього 120 мли., а у вересні лише 80. Головний інтендант армії сотник Ілько Цьокан майже нічого пе міг вибити з Б.Мартоса і його чиновників.
1 Христюк П. Українська революція. Т. 4. Нью-Йорк, 1922. С. 161.
2 Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. С. 17.
Отоді Галицька армія самостійно зібрала па полях 700 тис. пудів збіжжя, а коли в липневих боях з більшовиками відбила цукрові заводи — поповнила свої склади цукром. Не обійшлось, правда, і без реквізицій. Це викликало протест уряду ЗУНР, особливо Мар-тоса. За вимогою Петрушевича Б.Мартос подав у відставку. Прем’єром став Ісаак Мазепа, який включив до свого уряду кількох галичан.
А все починалося добре. Головний Отаман з неприхованим задоволенням приймав під опіку уряд ЗУНР, а головно — сорокати-сячну загартовану в жорстоких боях армію, і надіявся за допомогою галичан виправити своє майже безнадійне становище, і найперше — визволити Київ.
«На допомогу нам прийшли брати-галичапи, — писав віп у наказі по Дієвій армії УНР 22 липня 1919 р. — Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли па паш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань».
Тоді ж у міському театрі відбувся урочистий вечір па честь старшин і стрільців Галицької армії. З великим піднесенням артисти Нового Львівського театру при Начальній Команді Галицької армії давали виставу — історичну драму М.Старицького «Гетьман Дорошенко». На сцені в ті дні сяяли галицькі зірки — Катерина та Іван Рубчакови, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Мар’ян Крушельпиць-кий, Осип Гірняк, Микола Беїщаль та інші. Літературно-репертуарну частину очолював поет Юрій Шкрумеляк1.
Після вистави па сцену вийшов тепло зустрінутий стрільцями Симон Петлюра. «Наш шлях зараз на Київ і до Чорного моря, — піднесено промовляв Головний Отаман, відверто викладаючи свої плани і намагаючись привернути до себе стрілецтво. — Вас, брати, ми чекали два роки і сподіваємось, що у спільній боротьбі ми дійдемо до бажаної мети».
Опісля виступив Є.Петрушевич. Але, мабуть, ие всі звернули увагу на більш стриману його заяву: «Я певний, що ми переможемо і здобудемо Галичину». Справа в тому, що далеко не всі діячі ЗУНР та військові ком<г/ґдгїр& однозначно сприйняли плани Петлюри. Особливо значну опозицію склала армія. «Вона не мала велико
1 Літопис Червоної Калини. 1936. № 3. С. 7-9; № 9. С. 4-5.
го бажання битися з більшовиками, — писав В.Винниченко, — в той час, коли всі хотіли битися з поляками»1.
Напередодні цих подій па вимогу Петлюри був усунутий з посади командувача УГА генерал О.Греков.
«Став кого хочеш, Тарнавського, або Микитку, або когось ще, але Трекова щоб не було», — ультимативно заявив Головний Отаман Петрушевичу. Причину такого відношення до здібного воєначальника пояснив генерал М.Капустянський: «Блискучий наступ галицької армії (Чортківська офепзива. — Автори.) відбився несприятливо па операціях Наддніпрянської армії. Поляки, заатаковапі генералом Трековим, очистили лінію Збруча, почали евакуацію Тернополя, Збаража і цілком припинили свій натиск па большевиків з боку Радзивилова на Дубпо-Кремепець. Большевики використали цей момент і, спокійні за свій правий фланг, повели наступ з північного заходу на Волинську групу»2.
Нове командування УГА па чолі з генералом М.Тарнавським розробило три варіанти дальших дій:
1. Відновити бойові дії з метою визволити Галичину. Планувалося відбити коридор Чортків — Бучач — Станіслав — Калуш — Стрий — Лавочне і стримати вихід до Чехословаччипи. Потім перекинути з Італії 20 тис. галичан і продовжити національно-визвольну війну. Операція була розрахована на два місяці. Головна проблема полягала у забезпеченні УГА. Потрібно було 10 мли. патронів, 250 тис. артилерійських снарядів, 40 тис. пар черевиків і інше. Гарячим прибічником плану став генерал В.Курмапович. Він ще раз заявив, що, приєднавшись до Петлюри проти більшовиків, галичани фактично залишають Польщу, свого заклятого ворога.
2. Взяти участь у поході на Київ. Проти цього плану виступили генерали Курмапович, Тарпавський, полковник Шаманек, підполковник Долєжаль. Вони слушно попереджали, що у цій операції УГА виявиться в оточенні трьох противників: поляків — на заході, більшовиків — на півночі і Денікіпа — на сході. Якщо навіть вдасться зайняти столицю, утримати її буде надзвичайно складно.
3. Відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона. До цього плану схи-
1 Винниченко В. Из истории украинской революции // Революция на Украине. Москва — Ленинград, 1930. С.339.
2 Капустянський М. Вказана праця. С.59.
лялись генерал Тариавський, Начальна Команда. Вони аргументували це тим, що більшовики мали на півдні якихось три дивізії, при чому одна з них — 58-ма майже розкладена повстанцями. Через Одесу можна буде тримати зв’язок із Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. До речі, в Італії вже працювала місія УНР па чолі з О.Севрюком. Йшли переговори про формування в таборі Кассіпо чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців.
Враховувалось і те, що па півдні оперували десятки повстанських загонів отаманів Зеленого, Шепеля, Крука, Ангела, Волоха, Сокола, Павловського та іп. Між ними і галичанами встановилися дружні взаємини. Так, у місті Херсоні повстанці зустріли частини УГА з транспарантами «Вітаємо братів-галичаи!» і падали їм місто для постою.
Гарячим прихильником цього плану виступив генерал Кравс. «Я заявлявся за наступом в напрямі Одеси й вияснив, що тільки через Одесу можемо осягнути зв’язок зі світом», — писав він у спогадах. Необхідно було вигідно використати похід Денікіна па Москву, загострення відносин між Польщею і Радянською Росією. Він вважав, що навіть якщо Петлюра поведе всю армію на Київ, УГА повинна діяти па Одесу1.
Але переміг Симоп Петлюра. На основі ухвал про злуку, взаємну допомогу уряд ЗУНР вирішив підтримати його план походу на Київ. Військам Галицької армії було кинуто клич: «Через Київ — на Львів!». Про це писав і у своєму наказі командувач генерал Тариавський: «Вирвати матір українських городів — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів».
Сталося так, що відпочити галицьким стрільцям пе довелось. Зразу ж після форсування Збруча С.Петлюра звернувся з проханням виділити йому негайно корпус, щоб відбити натиск червоних на Кам’япець-Подільський. На спільний нараді 15 липня керівництва ЗУНР і Директорії Головний Отаман буквально розплакався, — згадував С.Голубович, — обіцяв гроші, озброєння за допомогу врятувати УНР. Але перші бойові дії 5 і 10-ї галицьких бригад за Збручем закінчились невдало. Після бою за Чорний Острів вони, не підтримані Запорізькою групою, відійшли на попередні позиції.
1 Кравс М. За українську справу. С. 10.
Взагалі більшовицьке крмаїїдуваппя було серйозно збентежене появою Галицької армії, чітко уявляючи загрозу для себе в разі приєднання її до петлюрівських військ. Тому воно кинуло па Кам’я-пець-Подільський усі наявні сили: із Одеси — інтернаціональні полки моряків, 45-ту дивізію Й.Якіра. Вони отримали завдання очистити залізницю Ваппярка-Жмерипка і сполучитися з 44-ю дивізією. З півночі 1-ша радянська дивізія М.Щорса вдарила па Ярмолинці і змусила запорожців відступити. 3-тисячпа Таращанська бригада відкинула групу січовиків Коповальця і просувалася па Смотрич.
Але 22 липня Коломийська і Львівська бригади заступили червоним шлях па тимчасову столицю УНР. Окрема група СС рішучим ударом завдала таращанцям серйозної поразки. План радянського командування знешкодити українські збройні сили в районі Кам’яп-ця-Подяльського було зірвано.
29 липня II галицький корпус полковника А.Вольфа досяг ще більшого успіху: в ході дводенного наступу його бригади зайняли Проскурів. Того ж дня група СС полковника Коповальця повернула Чорний Острів, а Львівська бригада — Деражпю1. Лише па півдні група 10.Тютюнника, наштовхнувшись на сильний опір 44-ї дивізії Щорса, топталася під Жмеринкою.
У результаті липневих боїв, в яких взяли участь поки що лише війська II галицького корпусу, територію контрольовану об’єднаними українськими арміями вдалося розширити до розмірів 90 па 300 км і створити вигідний плацдарм для подальших наступальних
Невдовзі після переходу через Збруч галицькі частини взяли участь у бойових діях спільно з галицькою січовою формацією па Наддніпрянщині — Окремим Корпусом Січових Стрільців.
На чолі корпусу незмінно стояв його фундатор полковник Євген Коновалець — людина незламної волі, загартований політичний боєць.
Мабуть, ніколи не гадали народні вчителі села Зашків Львівського повіту Михайло Коновалець та його дружина Марія зі шляхетського роду Вепгжиновських, що їх сипові Євгену, який народився
операцій.
Корпус Євгена
Коновальця
1 Денник НКГА. С. 20-21.
14 червня 1891 р., доля приготувала таке буремне життя1. На щастя, доля подарувала йому у Львівській гімназії, а потім в університеті мудрих наставників — Івана Боберського , Михайла Грушевсь-кого, Кирила Студипського, Олександра Колессу.
Коли 1909 р. юнак став студентом, він відразу потрапив у вир завзятої боротьби української громадськості проти польського шовінізму, за український університет. Поруч з Євгеном були Роман Дашкевич, Осип Навроцький, Федір Замора, Олена Степанів, Осип Когут. Усі вони стали помітними постатями в Українському Студентському Союзі, а згодом провідниками українських визвольних змагань. Визначною подією для молодого політичного бійця стала участь у II Українському Студентському Конгресі, на якому він виголосив реферат про боротьбу за український університет. А зустріч па ньому з Дмитром Допцовим була за його визнання одним з «найважливіших моментів моєї молодості».
Політично юнак дозрівав у середовищі Української національно-демократичної партії поруч з досвідченими діячами Костем Ле-вицьким, Євгеном Петрушевичем, Лонгиіюм Цегельським, Степаном Бараном та іп. Співпрацював у Головній Українській Раді, яка утворилася з початком світової війни. У ті трагічні часи Євген Ко-повалець був призваний у армію, але регулярно приїздив до Львова. Брав участь у заснуванні Союзу Визволення України, неодноразово зустрічався із митрополитом А.Шептицьким. Але воювати довелося на російському фронті недовго. На початку травня 1915 р. кадет 19-го полку Коновалець у тяжкому бою па схилах Маківки потрапив у полон. Того ж літа він опинився у таборі приволзького містечка Чорний Яр, а через рік — у Царицині. Там близько зійшовся з великою групою полонених галичан, серед яких були січовики Андрій Мельник, Роман Сушко, Михайло Матчак, Василь Ку-чабський, Іван Андрух, Микола Загаєвич, Іван Рогульський, Іван Чмола, які пізніше на довгі роки стали його побратимами у Визвольних змаганнях.
Після Лютневої революції Коновалець, а за ним група галицьких старшин, покинули табір і прибули до Києва. За згодою тодішніх керівників Центральної Ради В.Винпиченка і С.Петлюри Євген Коновалець приступив до формування Галицько-Буковинського ку
Див.: Жовківщина: Історичний нарис. Т. 1. С. 71-80.
реня Січових Стрільців. Його помічниками стали Роман Дашкевич, Федір Черник, Іван Чмола.
19 січня 1918 р. стало днем докорінної реорганізації галицької січової формації на терені Великої України, яка отримала найменування 1-й Курінь СС. Його командиром став Євген Коновалець, помічником — Андрій Мельник. Стрілецькі сотні очолили Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський, Федір Черник, гарматну — Роман Дашкевич1.
22 січня Євген Коновалець разом зі своїми стрільцями і старшинами вітав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив самостійну Українську Народну Республіку. З того дня і до кіпця її існування Курінь, а потім Корпус Січових Стрільців під його командуванням стояв на захисті незалежності України.
Першим випробуванням для галицьких стрільців були бої з частинами М.Муравйова, які у лютому напали па Київ і оволоділи столицею молодої Української держави. У ході запеклих боїв па вулицях столиці і під її стінами січовики доказали свою відданість українській національній справі. Але втримати столицю не вдалося. Під час евакуації державних урядових установ полк Євгена Копо-вальця здійснював охорону Центральної Ради, Генерального Секретаріату і особисто Михайла Грушевського, який завжди прихильно ставився до січовиків і не тільки тому, що вони були його земляками.
Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. Євген Коновалець, як і Стрілецька рада, відмовилися служити П.Скоропадському, навіть під загрозою репресій. Німці роззброїли січовиків, а полк розформували. Та скоро віп відродився. Зусиллями Є.Коно-вальця у серппі-вересні в Білій Церкві засновано Окремий Загін СС. Його півтори тисячі стрільців під командуванням полковника Коновальця стали ударною силою Директорії УНР. Січовики в наступі па Київ розгромили російські офіцерські полки гетьмана і 14 грудня 1918 р. вступили в столицю Окремим Корпусом Січових Стрільців у складі ЗО тис. стрільців і старшин.
З 14 грудня 1918 р., тобто з часу перемоги над гетьманськими частинами і урочистого вступу до Києва, Осадпий Корпус Січових Стрільців був втягнутий у бойові операції проти натиску військ
1 Євген Коновалець та його доба. 36. спогадів. Мюнхен, 1974. С. 268.
Радиаркому та збільшовичених повстанських загонів Лівобережної України.
За цей період змінилися ідейно-політичні позиції частин січового стрілецтва у бік «полівіння», про що свідчить підтримка тих політичних партій, яким симпатизувала більшість пролетарського населення України, часом всупереч лінії уряду Директорії. Січовики виступали проти союзу з Антантою, на чому наполягав уряд прем’єра Остапенка, проти переговорів в Одесі з французьким штабом, бо той вимагав скасувати суверенну УНР, усунути В.Випничепка і С.Петлюру. Вагомим документом їх політичної лінії стала «Проску-рівська Декларація Січових Стрільців», оголошена в березні 1919 р. Наведемо її повністю:
«Супроти всяких проголосок, які кривдять й оскорбляють честь Січового війська, особливо ж супроти закиду, немов би Січові Стрільці хотіли служити реакціонерам, заявляємо отсим прилюдно:
1. Січові Стрільці, які разом з масами Українського Народу скинули гетьмана і зломали його реакційний режим, виступивши проти гетьмана по проголошеній його маніфесту з 14-го листопада 1918 року, яким він хотів прилучити Україну до Москви — боролись, боряться і будуть боротись за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.
2. Стоючи принципово па платформі самостійної Української Народної Республіки і тим самим визначаючи суверенність Українського Народу в вирішуванні всіх справ політичних і господарських, уважають Січові Стрільці, що тільки Український Народ має право вирішувати по своїй волі і без усякого вмішування чужих сил, які б вони не були, також найважпішу з економічних справ, а саме справу земельну. — Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його життєві справи. Вся земля па У країні, належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджатись землею. Во ім’я цих справедливих засад проливали Січові Стрільці свою кров і від них ніколи і перед ніким не відступали і не відступлять.
3. Стоячи па цих засадах, заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського
народоправного Правительства, яке стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість. Щодо форми влади, то січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського народу в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники Українського Трудового Народу знову підтвердили, що стоять на платформі самостійності Української Народної Республіки, Січові Стрільці з тим більшим загалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.
Стомлені тяжкими боями, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думає, що Січові Стрільці хочуть піддержати ті сили, які стремлять до поневолення Українського Трудового Люду, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватися і з новими силами рішуче і твердо, як все, ударити па всіх, хто б посмів посягнути па здобутки революції Українського народу.
З народом йшло, йде і буде йти Січове Стрілецтво.
В березні 1919 року. За Стрілецьку Раду: Отаман Євген Коновалець, Отаман Андрій Мельник. Д-р Осип Назарук за Січову Раду»'.
Цитована Декларація була прийнята Стрілецькою Радою і оголошена в Проскурові, куди Осадпий Корпус прибув на короткий перепочинок та реорганізацію. Начальником штабу корпусу призначено одного з найкращих бойових старшин армії УНР наддніпрянця полковника Марка Безручка. Досвідчені командири, як правило галичани, очолили дивізії і полки. Такими були колишній сотник легіону УСС, а в той час командир II дивізії полковник Роман Сушко, командири полків Іван Рогульський, Іван Андрух, Фрапц Борис, Іван Чмола. На всю Дієву Армію славилася старшинами та високою боєздатністю гарматна бригада корпусу під командуванням досвідченого бойового старшини полковника Романа Дашкевича. Вона складалася з шести полків: мала 76 гармат, 3850 старшин і стрільців та 1900 коней. Артилерія Корпусу СС становила більше половини усієї артилерії Дієвої Армії. Два полки бригади з грудня 1918 р. воювали у складі Галицької Армії. У червні 1919 р. Корпус
1 Ріпецький С. Українське Січове стрілецтво. Нью-Йорк, 1956. С. 277-278; ЦДАГО України. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 64-65.
СС нараховував 319 старшин і 8067 стрільців1. Серед гармашів була популярною «Пісня артилерії» Романа Купчинського:
Коні гостро ковані, Добре підгодовані, А всі хлопці при гарматах, Як мальовані.
Гей, гей, артилерія! Вміють хутко станути, Ворога підглянути, І як градом — картачами разом грянути.
Гей, гей, артилерія!
При корпусному Коші Січових Стрільців, де здійснювався з великим розмахом і енергією вишкіл старшин і підстаршип, діяла па зразок легіону УСС Пресова Квартира, яка видавала газету «Стрілецька думка» — офіційний орган Корпусу СС. У її редакції працювали стрілецький поет Олесь Бабій, а також С.Рудик, Я.Чиж, М.Опока, О.Кучерішко та іп.
Першою бойовою операцією реоганізовапого корпусу січовиків був наступ у кінці березня 1919 р. на Бердичів проти семи полків Червоної Армії. У квітневі дні Корпус відбивався від червоних під Шепетівкою, яку пе втримав, «але героїчна її оборона, — згадував полковник М.Безручко, — лишилася назавжди дорогою сторінкою в серці кожного Січового Стрільця, й спомини про бої тих днів завше будитимуть у Стрільцях гордість і силу».
Усе літо корпус, а з 10 липня — Група Січових Стрільців — в боях. Надзвичайно важливу роль зіграв її рішучий протипаступ під Фрамполем 20 липня, коли було завдано відчутної поразки Бо-гупській бригаді Казимира Квятека із щорсівської 1-ї Радянської дивізії. А через три дні під Карабчиєвом була майже цілковито розбита знаменита Таращапська бригада Василя Божепка з тієї ж дивізії. До рук січовиків потрапило 518 полонених, 28 кулеметів і 3 гармати2. В цьому бою відзначився кінний дивізіон сотника Ф.Бориса. Зухвалий рейд січовиків у липневих операціях дав змогу частинам УГА без особливих перешкод форсувати Збруч.
1 Ріпецький С. Вказана праця. С. 283.
2 Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992. С. 232-256.
Ми через Київ вернемося знов
Нарешті Головний Отаман отримав змогу здійснити омріяний план — відбити столицю України і в разі успіху значно підняти свій пре
стиж та закріпити своє становище як політичного керманича держави, яке помітно захиталося в результаті останніх військових невдач. «Національна революція висунула Симопа Петлюру яко головного, національного керівника й па протязі трьох-чотирьох років він стояв на чолі і при всяких умовах поводив активну боротьбу за змагання Української нації, — характеризував Головного Отамана Микола Капустяиський. — Нікого за цей час ие було. Симон Васильович Петлюра — людина нестриманої енергії, ентузіаст, вірить, хоч деколи інтуїтивно, й вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, яко вождя»1.
Маючи па думці наступальну операцію па Київ, Головний Отаман перш за все протягом липня реорганізував Дієву Армію. На той час вона нараховувала лише 15 тис. стрільців та мала 580 кулеметів і 150 гармат2. Але вона була непогано озброєна. «Уявляла зі себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією і національним рухом. — Згадував начальник оперативного відділу штабу армії полковник Капустяиський. — Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим, боєвим осередком, прекрасний козачий елемент, слабоньку карність і пеналагоджепий тил зі слабим мобілізаційним апаратом. Бойова здібність при умовах партизапсько-большевистського фронту і завзяття — на загал високі». Армія складалася з п’яти самостійних бойових груп. Найбільш боєздатною із них була група (корпус) Січових Стрільців у складі 10 і 11-ї дивізій. її очолював полковник Євген Коновалець, а начальником штабу був полковник Марко Безручко. Корпус мав 4,5 тис. багнетів та шабель і наполовину складався із галичан.
У запорізьку групу полковника В.Сальського входили 6, 7 і 8-ма дивізії — всього три тисячі стрільців. Волинська група полковника В. Петріва північного фронту складалась із 4 тис. багнетів. Окрему групу творила 3-тя дивізія полковника О.Удовиченка.
1 Капустяиський М. Похід Українських Армій по Київ — Одесу. Ч. ІП. С. 20.
2 ПІанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. С. 140
Нарешті, група отамана Ю.Тютюнника об’єднала в основному повстанські загони і складалася з трьох дивізій.
Безумовно, без Галицької армії Головний Отаман ніколи не наважився би па Київську операцію. Адже вона мала у бойовому строю понад 50 тис. загартованих в боях старшин і стрільців, 500 кулеметів, 800 шабель, 160 гармат1. її структура не зазнала за Збручем серйозних змін, хіба що корпус поповнився кінними бригадами і полками та з’явились у її складі два панцерних поїзди, здобуті у боях із більшовиками. У згаданих спогадах М.Капустян-ський характеризував галичан таким чином: «Галицька Армія уявляла зі себе боєздатну регулярну армію, з не зовсім відповідним командним складом; в ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил; військовим заосмотрепнєм Галицька Армія була бідна; з національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям»2.
Галицькі стрільці були дійсно небагато озброєні і одягені. Мали австрійські кріси системи Мінліхера, німецькі кулемети Швар-цльозе. Правда, швидко йшла їх зміна на більш сучасні і якісні російські гвинтівки Мосіпа та кулемети системи «Максим». Проте, як писав начальник штабу 1-го Корпусу сотник Богдан Гнатевич, — «галицький стрілець був добрий вояк. Це виявилось вже під час світової війни. Вже тоді цінили його за слухняність, малу вимогливість і видержливість. Очевидно, що визвольна війна виробила в ньому поступнево ще й інші прикмети, такі як заповзятливість, товариськість та ідейність. Можна сміло ствердити, що галицький стрілець під добрим проводом і при вмілій та дбайливій організації був здатний па найбільше геройство і посвяту»3.
Одним з найкращих родів військ у Галицькій армії була артилерія, яка укомплектовувалась досвідченими і вишколеними в австрійській армії гарматниками, загартованими в боях з поляками, а також паддніпряпцями. Кожна бригада складалася з артполку п’я-тибатарейного складу,, який мав па озброєнні польові гармати і гаубиці в основному австрійського виробництва. На Великій Україні вони замінювалися російськими. У складі УГА залишилася Дпіпров-
1 Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 548.
2 Капустянський М. Похід... С. 548; Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 539.
3 Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 524.
ська гарматна бригада (6 батарей) і артполк бригади полковника Романа Дашкевича.
Дещо слабшою, ніж в інших арміях, була галицька кіннота. Внаслідок позиційного характеру українсько-польської війни уряд ЗУНР і командування армії пе надавали належної уваги розвитку кавалерії й обмежилися слабкими — в 40-50 шабель — кінними сотнями в бригадах, які використовувалися хіба що для розвідки і зв’язку. Відсутність сильних кінних частин особливо негативно виявилася в ході Чортківської операції, коли бойові дії набрали характеру мапевреппої війни та коли вкрай необхідно було перекинути війська на вирішальний напрям. Отож генерал О.Греков у червні віддав наказ про сформування кінних полків. Але лише в 1-му корпусі створили полк, а в третьому — неповну кінну бригаду.
Утворений зусиллями сотника Петра Франка в грудні 1918 р. авіазагіп, на Великій Україні став полком, який мав 40 літаків, у тому числі 16 типу «Бранденбург», 12 — «Ньюпорів» і «Люфтгап-зепів» та кілька «Фоккерів». Правда, машини були старі та ненадійні, що нерідко приводило до невиправданих втрат. Але в руках таких галицьких асів, як Хрущ, Слєзак, Євський вони ставали грізною зброєю. Займались вони переважно розвідкою і знищенням важливих об’єктів (мости, залізничні вузли тощо). Взагалі ж українські летуни збили в небі Галичини 16 польських літаків, з них шість було па рахунку Євського. Між іншим, на літаках з польськими розпізнавальними знаками, як правило, літали американці і французи. Прах декого з них покоїться на польському меморіальному цвинтарі у Львові1. За Збручем авіаполк базувався біля Кам’япця-Подільського, потім у Вінниці та Одесі.
При досить розвиненій сітці залізниць у Галичині та па Правобережжі ефективно використовувалися бронепоїзди. Поляки, між іншим, мали їх десять. З них чотири курсували вздовж лінії Львів — Перемишль. В УГА було їх лише два — по одному в корпусах Тарпавського і Кравса. Але це фактично були переобладнані платформи. Тільки влітку 1919 р у галичан з’явилися трофейні, дійсно панцерні поїзди.
Крім цього, в УГА існував дивізіон бронемашин — 8 одиниць, а
1 Місіе]’а 8. 8(апіз1а\у. Степіагг оЬгогісбху Ьхуохуа. ХУгосІаху; ХУагзхахуа; Кга-коху, 1990.8.221-233.
серед них — «Петлюра», «Дмитро» (па честь Вітовського), «Чер-пик» (па честь убитого під Мотовилівкою сотника Федя Черпика) та іп. Існували технічні (саперні) сотні, підрозділи зв’язку, медичні, господарські.
І все це готувалося для походу па Київ. Час наступу було обрано дуже вдало. Головні сили Червоної Армії були задіяпі па Східному фронті проти Колчака, па Південному — проти Депікіпа. На Правобережній Україні залишилися розкидані па великому просторі від Києва до Одеси дві слабі армії: XII — під командуванням М.Семепова — па київському напрямі та XIV — Олександра Єгорова — па одеському. Практично проти об’єднаних армій УНР і ЗУНР билися три дивізії: 1-ша Радянська — на північному фронті, яка мала до 5,5 тис. бійців, 44-та дивізія Івана Дубового такої ж сили, що вела бої у районі Жмеринки і Вінниці та на півдні в околицях Вапнярки, а потім, під Бірзу-лою (нині Котовськ) діяла 45-та дивізія Йони Якіра — до 7 тис. бійців і командирів. Решта радянських військ — 47-ма дивізія в районі Одеси і 58-ма під Херсоном і Миколаєвом билися проти армій Депікіпа і Нестора Махна. Таким чином, сили червоних становили десь 18 тис. бійців і не могли чинити серйозного опору наступаючим угрупуванням українських військ.
У стратегічних планах уряду УНР і командування української об’єднаної армії враховувалося також, що крім наступу на Москву денікінської Добрармії, па півночі — ударом у бік Гомеля і Моги-лева — почне діяти польська армія. Про спільні дії в той час велися переговори через місії Антанти з Денікіпим і з поляками1.
Остаточно план операцій розглядався ЗО липня па параді керівництва УНР, ЗУНР за участю місій Франції, Англії і США, які щойно прибули до Кам’япця-Подільського. Головний Отаман доповідав про план ліквідації більшовицької влади на Україні, виклав вимоги до Антанти щодо озброєння і обмундирований 500-тисячної української армії. Він просив також підштовхнути Пілсудського до нового наступу проти більшовиків. Тоді ж Симон Петлюра ознайомив учасників паради з телеграмою до польського командування, в якій було сказано:
«З’єднані армії Великої України під моїм керівництвом 5 липня почали рішучі операції для остаточного звільнення України від за
Історія українського війська. С. 551.
гального ворога культури і цивілізації — більшовиків. Почався наступ з метою захопити Київ — Одесу і звільнити Правобережжя. Для успішного наступу Українських Армій та забезпечення наших флангів від можливого контрманевру з боку червоних військ було б дуже важним, щоб почалися енергійні операції з боку інших армій, які теж ведуть боротьбу з більшовиками..; було б доцільним, щоб польська армія, що оперує в Лупинецькому напрямку, повела інтен-сивніший наступ па Гомель — Мотилів»1.
Головний Отаман за всяку ціпу намагався втягнути Польшу у війну проти Радянської Росії. За тиждень до цього спільно з Ю.Тю-тюішиком він післав листа до ІО.Пілсудського, у якому завірив, що командування Дієвої Армії і УГА бажає миру з Польщею і вести спільну боротьбу з більшовиками. Водночас він висловив жаль, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про перемир’я (хоча було навпаки), ствердив, що долю Галичини має визначити Париж, і відкинув висунуті польським керівництвом звинувачення УГА в більшовизмі. С.Петлюра пропонував здійснити обмін військовополоненими. Цікаво, що 23 серпня диктатор Петрушевич доповнив останній пункт вимогою включити в обмін галичан і фактично погодився па створення спільного мілітарного антибільшовицького союзу2.
Зрештою, всі ці спроби виявилися марними. Ні Симоп Петлюра, пі Депікін, який «при посередництві Англії і Франції вимагав від Пілсудського почати наступ і перш за все завдати удар по Мози-рю не досягли успіху, — зазначають польські історики Дарія і Тео-дор Налепчі. — Реалізація цього плану могла дійсно виявитись надзвичайно небезпечною для Радянської Росії. Але польський головнокомандувач не відіграв відведеної йому ролі... Він не тільки не підтримав наступ, який міг привести до падіння Москви, але дав, крім того, довірочно зрозуміти радянській стороні свою позицію. Командування Червоної Армії відреагувало цю заяву. Стягнуті з польського фронту частини були кинуті проти наступаючих військ Денікіна»3.
Відтак Депікін звинуватив Пілсудського у допомозі врятувати
1 Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ — Одесу. Ч. III. С. 62-63.
2 СИГА. 8у£п. 380. 3/72. К. 45.
3Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пілсудський. М., 1990. С. 102.
Умовні позначення
Аш Лінія українсько-більшовицького фронту у липні 1919 р.
О ЙЙВ Лінія українсько-більшовицького фронту на кінець серпня 1919 р.
Наступ українських військ
Наступ польських військ
Похід на Київ
Радянську владу. Безумовно, не тому що був її прихильником, а тому, що пе хотів відновлення Російської імперії і вважав вигідним для Польщі мати перед собою охоплену хаосом більшовицьку Росію.
На початку операцій керівництво обома арміями здійснювало командування Дієвої армії УНР. Армії різнилися одна від одної організаційно, озброєнням, методами боротьби, що не завжди бралося до уваги. Це породжувало непорозуміння і навіть суперечки. Начальна Команда Галицької армії відмовилася викопувати деякі розпорядження. Генерал Тариавський висловив незадоволення тим, що смуги наступу паддпіпрянцям пролягли вздовж залізниць, а галичанам подалі. Командир групи СС Є.Коновалець вимагав поставити його в центр бойового порядку — па київський напрям, бо сусідство його галицьких частин з поляками па лівому крилі загрожувало неприємностями. Отож, незважаючи па сприятливі умови, операції розвивалися пеузгоджепо, повільними темпами.
Першими почали бойові дії наступом па Проскурів і Старокос-тяптинів — Шепетівку група СС і корпус полковника Арпольда Вольфа. Половину свого життя сип німецького купця з Моравії віддав австрійській армії. Командував стрілецькими підрозділами на італійському фронті, а восени 1918-го прийшов до УГА, став командиром Бережанської бригади. Участь у національно-визвольній війні настільки поріднила його з галичанами, що повернувшись додому у 1920-му, полковник з сім’єю прибув у табір інтернованих галичан у Ліберці. Уряд ЗУНР присвоїв А.Вольфу звання генерала і призначив командиром бригади. Там, у таборі, 1924 р. і спіткала його нагла смерть.
Наступ почався успішно. 28 липня зайнято Проскурів. 4 серпня Золочівська бригада вступила у Старокостяптинів. У ті ж дні Львівська бригада спільно з повстанцями полковника Висоцького зайняла Летичів і Деражпю, куди невдовзі перебралася Начальна Команда. Але на цьому наступ припинився. 10 серпня червоні козаки Миколи Щорса завдали сильного удару на ділянці Золочівсь-кої бригади отамана Б.Шашкевича, відкинули її за Случ і повернули Старокостяптинів.
Не зовсім вдало наступала група 10.Тютюнника. З 23 липня вона без успіху штурмувала ключовий пункт оборони червоних — залізничний вузол Жмеринку. Частини 44-ї стрілецької дивізії без
особливого напруження відбили атаки погано вишколених стрільців Тютюнника — у більшості недавних повстанців. Отож наступальна операція на київському напрямі І і III галицьких корпусів почалася з боїв за Жмеринку. 8 серпня 5-та Сокальська і 6-та Равська бригади І Корпусу зайняли Браліїв і, таким чином, обійшли Жмеринку з півночі. В ніч на 9 серпня пішла на штурм з півдня 8-ма Самбірська та 11-та Стрийська бригади III корпусу. «До наступу на Жмеринку вислало дві бригади 8 і 11-ту, — згадував пізніше генерал А.Кравс. — Без яких-небудь втрат і без якогось поважнішого спротиву більшовиків взяли ми Жмеринку. Мене здивувало, що Армія Отамана Петлюри так довго до цього не могла здобути Жмеринку. Думаю, що вона ніколи поважно до цього не бралася»1.
Під загрозою оточення червоні війська залишили Жмеринку поспіхом. Відступаючи залізницею па Вінницю, вони викинули з Браї-лова 6-ту бригаду сотника Ю.Головінського і з боями просували свої ешелони і сім панцирних поїздів па північ. На станції Жмеринка галичанам дісталися значні трофеї: 700 вагонів і десятки паровозів.
Успіх галицьких корпусів відкрив дорогу на Вінницю — важливий стратегічний пункт на Правобережжі. Розвиваючи наступ із району Літина, Запорозька група полковника Сальського увірвалася у Вінницю, але скоро її відтіснили червоні частини. Тільки ввечері, коли підійшли бригади III корпусу генерала Кравса, запорожці зі стрільцями бригади Ю.Головінського зайняли Вінницю. «Населення було нам дуже раде, — згадував А.Кравс, — і відносилось до нас як до освободителів від більшовицького терору. Більшовики страшно шаліли у Вінниці. Розказували мені, що їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб»2.
У ті погожі серпневі дні Вінницю оголошено тимчасовою столицею УНР. На честь цієї події відбувся військовий парад. Із причепуреного балкону готелю Симоп Петлюра привітав запорозьку кінноту, галицьких стрільців та артилеристів.
Слід визнати, що успіхам сприяв дуже низький морально-бойовий стан більшовицьких військ. 22 липня Х.Раковський телеграфував з Києва у Кременчук голові Реввійськради Російської Республіки Л.Троцькому:
«Я настійно підтримую свій намір приїхати сюди. Перше. Реор-
1 Кравс А. За українську справу. С.15
2 Там же. С.18.
гапізація Дванадцятої просувається черепашими кроками. Тепер вона є найсильнішим вогнищем партизанщини. Таращанці, богунці, ніжинці (полки 1-ї Радянської дивізії М.Щорса. — Автори) перетворилися на справжніх бандитів, у порівнянні з якими петлюрівці є зразковими»1.
Однак це звернення не дало позитивних результатів, бо у серпні той же Раковський писав уже В.Леніну:
«Становище 12-ї армії важке. Вона залишилася в повному розумінні слова партизанською. Безчинства наших частин є одною з причин невдоволення селян. Полки, які оперують на Галицькому кордоні, Таращанський, Богунський і Ніжинський перетворилися па справжні бандитські полчища. Звільнювані ними міста і села розграбовуються. Серед них є антисемітський і аптирадянський настрій, вони влаштовують погроми... Це становище посилюється тією обставиною, що петлюрівська армія, яка в січні і лютому нагадувала наших партизанів, сильно підтягнулась і в порівнянні з нашою армією є армією зразковою, має величезні кошти, платить за вільними цінами, не реквізує і завдяки цьому здобуває собі симпатії населення»2.
Слід зазначити, що в цей період у складі українських військ, які брали участь в операціях, дві третини складали частини УГА.
Якщо на північному фронті операція розвивалася більш-менш успішно, ситуація на півдні складалась не зовсім вдало. Група полковника О.Удовиченка, підсилена 11-ю галицькою бригадою отамана Шльоссера, намагалася пробитись на Одесу, а група Тютюнника з бригадою УСС — на Христипівку. Але частини 45 і 58-ї радянських дивізій зупинили їх під Бірзулою.
Як бачимо, становище диктувало потребу об’єднати управління обома українськими арміями. До речі, Начальна Команда ще па початку операцій висунула цю пропозицію. Та лише 11 серпня після невиправдано довгих переговорів сформовано Штаб Головного Отамана, на чолі якого став генерал Микола Юнаків. Його заступником від УГА призначено генерала Віктора Курмановича. Референта Є.Петрушевича у військових питаннях полковника А.Долєжаля призначено начальником оперативного відділу.
Перший оперативний наказ Штабу від 12 серпня визначав го-
1 Радянська Україна. 1991. 21 берез.
2 Там же.
М. Гайворонський
О. Станимір
Виступ президента Є.Петрушевича перед стрільцями УГА.
Серпень 1919 р.
ловпим завданням операцій звільнення Правобережжя і столиці України Києва від більшовицьких армій. З цією метою були створені три групи: Захід — корпус полковника Вольфа і група СС Копо-вальця, яка наступала па Шепетівку, Коростепь, Середня група — галицькі корпуси Микитки і Кравса та Запорізька група — отримали завдання визволити Київ, Схід — групи Тютюнника, Удовиченка та дві бригади УГА — діяла в напрямку Одеси. Збройні сили нараховували 33 тис. багнетів, 335 гармат, 1100 кулеметів. А разом з протибільшовицькнми повстанськими загонами па Правобережжі українці мали щонайменше 130 тис. бійців1. При вмілому їх використанні можна було домогтися значного успіху.
Отямившись після невдачі під Старокостяптиновом, полковник А.Вольф підтягнув резерви і 14 серпня оволодів містом. Через два дні січовики Коновальця здобули Шепетівку. Правда, її знову відбили польські улани, які нагло увірвалися сюди того ж дня. 21 серпня група СС зайняла Житомир. Слід зазначити, що Є.Коновалець не випадково відмовився діяти на лівому крилі фронту — кілька разів його частини вступали у сутички з підрозділами польської кінноти2.
Тільки після виходу групи А.Вольфа в район Шепетівки та перегрупування сил обережний і розважливий генерал Кравс 14 серпня розпочав наступ на Козятин. Частини 44-ї дивізії відходили майже без опору. Але, скориставшись затримкою в ході операції, підтягнули до Козятипа свіжі сили. І коли Коломийська бригада з ходу увірвалась у місто, зустрічним ударом при підтримці трьох бронепоїздів відкинули галичан па південь.
Того ж напруженого дня війська полковника Микитки захопили Бердичів. Галичанам дісталися чималі трофеї: два панцирні поїзди, 11 гармат, 50 кулеметів, тисяча вагонів з паровозами. Невдовзі сюди приїхав Є.Петрушевич, де зустрівся із стрілецтвом Янівської бригади.
Нарешті добилися успіху частини Східної групи. Протягом тижня Ю.Тютюнник оволодів Брацлавом, Гайсином, вийшов під Христинівку і Умань. У цьому районі оперували кілька повстанських загонів, серед яких найбільшим був загін отамана Зеленого —
1 САУА. 8уяп. 380. 2/94.
2 Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Нью-Йорк, 1956. С. 290-291.
три тисячі бойовиків. Згідно з домовленістю з Петлюрою отаман Зелений наступав па Київ через Білу Церкву і Канів.
Правда, частинам Удовиченка так і не вдалося зайняти Бірзу-лу. Мало того, в боях 16-19 серпня дивізія Якіра при підтримці бронепоїздів і кінноти відтіснила групу Удовиченка иа північ. Кинута їм па поміч Стрийська бригада відновила становище, але більшого не досягла.
У ці дні до Штабу Головного Отамана у Вінницю йшли переможні реляції від полковника Вольфа. 21 серпня його корпус зайняв Житомир і вирішив зачекати групу СС, яку па кілька днів затримали сутички з поляками. 23 серпня полковник Коиовалець телеграфував до Штабу Головного Отамана: «Поляки сьогодні о 10-й годині в силі 270 чоловік кавалерії роззброїли сотню полевої варти в Славуті. Після звідомлень движеться на Шепетівку 500 їздців і три сотні піхоти, па станції Славута два панцирні поїзди. Заряджено евакуацію Шепетівки. Повернувший від поляків парламентар приніс відповідь, що переговори між поляками і українцями перервані, і поляки зачинають наступ па Шепетівку. Заряджено оборону Шепетівки. Штаб готов до виїзду в Полонне»1. Водночас жалкував досвідчений полковник, що не поставили його групу Січових Стрільців па київський напрям. Адже вони «були знаменито обзна-йомлені з терепом столиці та з усіма відносинами в Києві, перебуваючи там три рази в різних періодах революції, та орієптуючися у найменших деталях київського життя. їх видатна участь і досвід в боях на вулицях Києва давали певну запоруку бойової непохитності па випадок ворожої акції»2.
Таким чином, об’єднані українські армії в 20-х числах серпня оволоділи майже усіма містами Правобережжя і відкрили шлях па Київ. У телеграмі від 9 серпня 1919 р. В.Ленін наказав військам Українського фронту битись «до останньої краплі крові».
Слід відзначити, що війська XII і XIV армій намагалися викопати наказ, билися часом відчайдушно. Але вистояти не могли. Денікінські війська зайняли майже все Лівобережжя. їх головне угрупування, підтримане кавалерійським корпусом Мамонтова, прямувало через Харків на Курськ, Орел. Корпус генерала М.Бредова після захоплення Полтави взяв курс па Київ. Водночас кавдивізії
1 Денник НКГА. С. 34.
2 Ріпецький С. Вказана праця. С. 291.
А. Шаманек
А. Вольф
Кавалерія Таращанської бригади
генерала Шкуро 16 серпня форсували Дніпро в районі Катеринослава і Олексапдрівська. 21 серпня 2-га Терсько — Кубанська бригада досягла Білої Церкви і Христинівки. У цьому районі вона наштовхнулася па групу Ю.Тютюппика. За вказівкою Петлюри війська уникали бойових дій з Депікіпим.
Таким чином, XIV радянська армія в районі Одеси була відрізана й оточена українськими та депікіпськими військами. Крім того, па неї натискала армія Нестора Махпа, яка буквально шарпала у таврійських степах 58-му дивізію Фсдька.
Коли батько Махпо дізнався про оточення трьох червоних дивізій, одразу послав до них агітаторів, які намагалися залучити до себе чсрвоноармійців. І не без успіху. До повстанців перейшла вся кіннота цієї дивізії, велика кількість бійців і командирів, навіть комуністів. Відтак армія Махпа зросла до 40 тис. бійців, у тому числі 11 тис. кіннотників. Мала вона тисячу кулеметів, 20 гармат, 11 тис. тачанок і возів1.
Опинившись в оточенні, 45, 47 і 58-ма більшовицькі дивізії вирішили об’єднатись і пробиватися иа північ до ХП армії. 45-та дивізія Якіра безперервно і безуспішно атакувала Вапнярку, 47-ма билася в околицях Бірзули, а 58-ма під Херсоном.
За наказом Штабу Головного Отамана 23 серпня війська Східної групи перейшли у загальний наступ проти червоних. Найбільшого успіху досягли дивізії полковника Удовиченка і Волинської групи. Вони завдали відчутної поразки 45-й дивізії під Городищем, захопили три тисячі полонених і два бронепоїзди. Між іншим, до складу 45-ї дивізії було включено 54-й стрілецький полк, укомплектований виключно одеськими злочинцями під командуванням відомого ватажка Мишка Япопчика (насправді Михайло Вінницький). Але Йопа Якір відмовився від такого «подарунка» і навіть наказав його роззброїти. Начдив мав рацію. Якщо у першому бою патентовані бандити завдали волинцям якоїсь шкоди, то невдовзі під Вапняркою вони ганебно розбіглися. Це мало катастрофічні наслідки для дивізії. Галичани завдали їм відчутної поразки. Мишко Япон-чик, який теж втік, був затриманий чекістами у Возиесепську і розстріляний2.
Зазнала невдачі й 47-ма дивізія, вона залишила Бірзулу і
1 Український історичний журнал. 1990. №4. С. 111.
2 Український історичний журнал. 1991. № 2. С. 115.
відступила до Бершаді. Радянські війська па півдні стояли па краю катастрофи. Але сталося неймовірне. Об’єднавшись у Південну групу під комапдувппям Й.Якіра, вони вперто рухалися па північ, відбиваючи противника з фронту, тилу, флангів.
За таких обставин Штаб Головного Отамана розпочав заключну фазу операції — наступ па Київ. 26 серпня він віддав наказ про реорганізацію військ. Була утворена армійська група у складі II галицького корпусу і групи СС, якою командував полковник Вольф. Її завданням було захопити Коростень. Проти Вольфа стояла 9-ти-сячна дивізія, якою з 21 серпня командував Микола Щорс.
На київському напрямі діяла новостворепа армійська група генерала Кравса. Вона включала І і III галицькі та Запорозький корпуси. Напередодні у ході нестримного наступу III корпус зламав під Фастовом,останню спробу червоних зупинити галичан. До столиці залишилось якихось сорок кілометрів.
Але раптом вдарив грім, який віщував недобре.
Як згадував генерал А.Кравс, 25 серпня прийшло повідомлення, що в Білій Церкві, яку займали запорожці, з’явилася терська кавбригада депікіпців під командуванням полковника Бєлогорцева. Комбриг відмовився вести переговори. Генерал Кравс вислав туди свого представника поручника Головіпського. Денікінець прийняв його тільки тому, що він був з УГА. Врешті-решт досягли домовленості про демаркаційну лінію. Правда, Білу Церкву довелось уступити.
Наступного дня до прифронтового Фастова прибув С.Петлюра. Під час обіду генерал Кравс повідомив йому про події в Білій Церкві і запитав, які заходи уживає уряд УНР щодо встановлення взаємовідносин з Денікіним. Водночас поставив під сумнів доцільність наступу па Київ в умовах, коли туди ж рветься Депікін. На це попередження Симон Петлюра жартома заявив: «Я натравлю на них Ангела і Зеленого.»
Між іншим, генерал Кравс, який і спершу був проти нагального наступу на столицю, говорив: «Яка користь могла нам бути з заняття Києва, коли ми не могли його довго вдержати. Політично з цього також не було б користі, навпаки, скорше шкода»1.
І все ж Кравс змушений був викопувати наказ Штабу Голов
1 Кравс А. За українську справу. С. 22, 25-26.
ного Отамана. Передбачаючи, що кожен втрачений день може дорого коштувати військам, генерал хотів 26 серпня атакувати Київ. Але Юнаків не дозволив, наказав чекати підходу корпусу Микитки, хоча Кравс твердив, що його ЗО тис. стрільців вистачить.
Скориставшись оперативною паузою українських військ, командування XII радянської армії підтягнуло до Києва 20 тис. бійців. Червоні завдали сильного удару запорожцям і змусили їх відступати. Потім вони навалилися па оголений лівий фланг Коломийської бригади під Васильковом. Лише 30-го становище було дещо відновлено.
Нарешті 28 серпня сюди підійшли бригади корпусу Микитки. Загальна кількість українських військ досягла 40 тис. багнетів і 2 тис. шабель. їх дії підтримували 40 артилерійських батарей1. Крім того, було досягнуто порозуміння з отаманом Зеленим, який стояв із трьома тисячами повстанців у Трипіллі. Погодився виступити при необхідності проти депікінців в районі Білої Церкви отаман Ангел.
Спозаранку ЗО серпня армійська група Кравса рушила па Київ, завдаючи чимало втрат червопоармійськнм частинам. Тогоденнс повідомлення Начальної Команди викликало радість: «Загальний наступ на Київ розвивається успішно — мимо завзятого опору ворога. О 12-ій годині ЗО хвилин — 6-та Бригада дійшла до Петропавловської і переслідує ворога далі.
П’ята Бригада в бою з трьома ворожими броневпками заняла Крюковщину, лівим крилом посувається на Жуляни, правим крилом заняла Бету, Юрівку, Гатноє і хутір Монастирський та посувається далі. Ворог ставить опір на Волинському Посту з п’яти бро-певиками. Тут в завзятім бою проломали бригади 1-го корпусу лінію ворожих становищ і осягнули всі цілі наступу»2.
А вже пополудні війська генерала Кравса охопили українську столицю серпом — від залізничного шляху па Коростень до дніпрових круч иа півдні.
Під загрозою повного оточення червоноармійські частини спішно покидали місто. Близько 15-ї години передові підрозділи галичан увірвалися па околицю Києва. Невдовзі Коломийська бригада зайняла «Арсенал», Печерську Лавру і міст через Дніпро. Бригади полковника Микитки — пошту, телеграф, інші об’єкти па Хрещати-
1 Кравс А. За українську справу. С. 28.
2 Денник НКГА. С. 40.
А. Кравс М. Тарнавський
У наступі на Київ...
ку. Запорозький корпус отримав наказ зайняти Дарницю і міст через Дніпро, а група отамана Зеленого — Бровари і Лівобережжя.
Але сталося так, що запорожці прогаяли час і своєчасно не оволоділи Дарницею та мостом. Повстанці Зеленого при зіткненні з де-нікіпцями у паніці відступили, а половина розбіглася. Все це ускладнило ситуацію. І все ж настрій у всіх був піднесений. Населення радо зустрічало українських вояків. На вулицях лунала знайома мелодія:
Маршерують наші добровольці у крівавий тан, Визволяти братів-українців із московських кайдан. А ми наших братів-українців визволимо, А ми нашу славну У країну,гей, гей, розвеселимо!
Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан, Розпочали Стрільці Українські з москалями тан! А ми тую ярую пшеничку ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
Проти білої гвардії
У ті ж останні дні серпня з Полтави па Київ швидко просувався денікінський корпус генерала М.Бредова.
Скориставшись недисциплінованістю запорожців, які не викопали наказу командувача, його передові ескадрони кінноти удосвіта 31 серпня зайняли без бою Дарницю і по незахищепому мосту увірвались у столицю. Подолавши слабий опір сотні Івана Подюка з 2-ї галицької бригади, депікінці оволоділи і другим мостом. їх частини зайняли район Печерська і розповзлися по місту. Українські війська слухняно викопували наказ командування — в сутички з білогвардійцями не вступати.
Полковник Микитка прибув до Києва па чолі передових куренів свого корпусу і одразу намагався знайти спільну мову з командиром депікіпської бригади полковником Штесселем. Але той відмахнувся. О 15.00 поїздом прибув генерал А.Кравс. Разом з О.Ми-киткою і старшинами його штабу він приїхав на Хрещатик до міської Думи, де мали відбутися переговори з депікіпським командуванням. Вулиці Києва заполонили схвильовані жителі, які щиро вітали українське військо. Але біля Думи стався непередбачений кон
флікт, який мав серйозні наслідки. Коли поряд з українським синьо-жовтим прапором на будинку з’явився триколірний російський, запорожці нега