Між слова Ваші...
тиснулися великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви.
Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу.
Ви одні витесуєте його, ми всі не варт коло Вас нічо...
Ольга Кобилянська
РОМАН ГОРАК
Народився у 1942 р. в м. Городок Львівської області. У1964 р. закінчив хімічний факультет Львівського університету, відтак аспірантуру при ньому. Кандидат хімічних наук. Займався викладацькою та науково-дослідною роботою. З 1992 р. — директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Заслужений працівник культури України. Член Національної спілки письменників України.
Автор різножанрових біографічних книг про Л. Мартовича, І. Франка,
Б. Лепкого. У співавторстві з Я. Гнатівим видав десятитомне дослідження про І. Франка. Укладач видань творів І. Франка, Б. Лепкого, В. Будзиновського, К. Гриневичевої, В. Островського,
В. Загаєвича, М. Рошкевич, О. Дучи- мінської. Автор п’єс «Картка любові»
(2001), «Божевільна» (2009), «Спогад про Соломію» (2009), «Актриса»
(2010), поставлених Львівським національним академічним драматичним театром ім. М. Заньковецької.


Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить. Сто раз падати з неба у сором людський — болюче.
В. Стефаник


РОМАН ГОРАК
КРОВ
НА ЧОРНІЙ РІЛЛІ
ЕСЕ-БІОГРАФІЯ
ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
ЙОГО НАЗИВАЛИ ВОЛОДАРЕМ ДУМ СЕЛЯНСЬКИХ, МУЖИЦЬКИМ БЕТХОВЕНОМ, А ВІН ВВАЖАВ СЕБЕ ВЕЛИКИМ СТРАДНИКОМ
Київ
Видавничий центр «Академія
2010


ББК 84Укр-4 Г67
Його називали Володарем дум селянських, Мужицьким Бетховеном, а він вважав себе Великим страдником.
Над ним висіло прокляття за сподіяний предками злочин — знав, що має спокутувати його. Від того все навколо було чорним, як мужицьке поле.
Чув себе листком берези, котрого пірвав вітер, забрав від мами.
Постійно мучив його неспокій. Ніде не знаходив пристановища.
Вчився на лікаря, але не став ним. Був послом до віденського парламенту, але нічого суттєвого зробити не зміг.
Жив у боргах. Соромився своєї бідності.
Боліли йому людські страждання. Натягував від того струни душі своєї і виливав свій біль на папері.
Постійно сумнівався, чи його письмо буде зрозумілим.
Франко вважав його своїм наслідником у літературі, критикував тих, хто хотів спримітизувати написане ним.
Таким постає Василь Стефаник в есе-біографії Романа Горака «Кров на чорній ріллі».
ISBN 978-966-580-340-9
© Горак Р., 2010 © Штогрин В., дизайн книги, обкладинки, 2010


Розділ перший
ЛЕГЕНДА РОДУ
«Десь коло 1792 р., яких шість років перед появою “Енеїди” Івана Котляревського, до села Русова Снятинського повіту приїхав ще цілком молодий козак Тодор Стефаник, — саме так розпочинав розповідь про історію свого роду Юрій Стефаник, син Василя Стефаника, відомий у літературі як Юрій Клиновий та Юрій Гаморак, у статті «Трагедія і тріюмф роду Стефаників», присвяченій пам’яті брата С. Стефаника, вперше опублікованій у шостій книзі журналу «Сучасність» за 1971 р. — Приїхав він на прегарному білому коні з шаблею при боці. Як не про нього, то навчившись від нього, співали в Русові:
З Запорожжя виїжджає.
Кінь ся спотикає,
Що кінь спотикнеться,
То серце заб'ється,
Бог там знає, чия доля...».
Саме уривком цієї пісні закінчується Стефаникова новела «Вона — земля», проте її співали не тільки в Русові, а й по всій Галичині.
Як би там не було, але козака звали Тодором, або Тодосем. Його з однієї із паланок після зруйнування Запорозької Січі Катериною II у 1775 р. вивіз батько Лука Стефаник у містечко Келію (нині Кілія Одеської обл.), що в гирлі Дунаю. Чому Тодор через 15—20 років покинув Келію і перебрався в Галичину — невідомо.
Тодору село Русів сподобалось, і він вирішив пустити там коріння. До того ж познайомився із чорнобровою Марією Григоращук, яка припала йому до серця. Тодор панщини не знав, а тому, кажуть, перед тим як поселитись у Русові, домовився із тамтешнім мандатором, який урядував у сусідньому селі Стецева, про те, що його нащадки по чоловічій лінії не робитимуть панщини, а по жіночій лінії робитимуть тільки тоді, коли одружаться з панщизняними селянами.
Опісля Тодор повернувся в Келію, продав своє майно і разом із двома двоюрідними братами приїхав у Русів, щоб залишитись у ньому назавжди. Один із братів, Кипріян, також одружився і заснував там


(6)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
лінію Стефаників, яких називають «Кипрянові». Другий двоюрідний брат поселився в Стецевій, де й досі живуть його нащадки. Тодора русівчани через оту Келію назвали «Басараб». Як пояснював Ю. Стефаник, сталося це через не вельми велике знання русівчанами географії. У «басарабську» версію походження роду вірив і В. Стефаник і, як твердив Ю. Стефаник, «Басарабами» назвав також опоетизовану історію свого роду, яка була описана 1901 р. у збірці «Дорога», виданій накладом «Українсько-руської видавничої спілки» у Львові.
Найстарший із Басарабів Тодор купив кількасот обологів* між Русовим і сусіднім селом, що з півночі, Підвисоким, а відтак одружився з Марією та побудував собі хату. Це була не звичайна хата, яку будували у Русові та сусідніх селах, а подібна на запорозький зимівник, який міг витримати не один напад ворога. З міцного товстого дуба були зроблені стіни, двері, вікна. У цій хаті, яка простояла понад сто років, народився В. Стефаник. У 1898 р. хата згоріла через підпал.
«Як на ті часи, — згадується у статті «Василь Стефаник (Спроба біографії)», написаній як передмова до видання творів В. Стефаника 1942 р., — Тодор Стефаник був взірцевим господарем, в Австрії купував залізні плуги, впроваджував модерні способи господарювання. Проте управної землі він не мав багато, лише стільки, скільки треба було для власного вжитку і на годівлю худоби. Саме годівля худоби була основною частиною його господарства. На своїх облогах, які, за деякими обрахунками, мали кілька тисяч моргів**, він мав розкинуті “граж- ди”***, загороди з худобою, де вона і зимувала. Коло худоби ходили численні доньки Теодора, кожна з них, за запорозьким звичаєм, їхала на коні».
Про Тодора Стефаника ходили чутки, ніби з Келії привіз він мішок золотих дукатів, а тому не дивно, що однієї глухої ночі на його садибу напали 17 розбійників під проводом, як казали, розбійника Ілашка, який орудував на Покутті. Про це також оповів Ю. Стефаник у згаданій статті про В. Стефаника, посилаючись на вуйка Василя Проскурняка.
«Розбійники, — писав Ю. Стефаник, — кожний озброєний рушницею, загримали в двері і загукали:
— Пускай, Тодоре, до хати, а коли ж ні, то вб’ємо і тебе, і жінку, і діти.
Але Тодор не налякався, бо знав, що його хата — ніби маленька фортеця. Він наказав дружині полізти з дівчатками на під, продерти
* Обліг — неоране, необроблюване поле; переліг, корчі.
** Міра землі, що дорівнює 0,56 га.
*** Комплекс житлових будинків і господарських приміщень у гуцулів, утворює замкнутий, здебільшого прямокутний, дворик.


Розділ перший
Легенда роду
(7)
стріху і кричати на вартівників. Єдиного слугу, який спав у хаті, поставив коло вікна з сокирою, а сам, також із сокирою, став коло дверей. Коли розбійники знову загрюкали в двері, Тодор крикнув:
— Та пождіть хвилинку, я сам отворю.
У сінях стояла величезна колода, на якій сікли ріща* до печі. Тодор швиденько закотив її поміж двері і стіну, що притикала до малої хати, так, що крізь них міг пропхатися з трудом тільки один розбійник, а тоді, схований за дубовими дверима, закричав:
— Ану підступайте один за одним, будемо боротися!
У відповідь розбійники загукали:
— Отвирай, а як ні, то кулями посічемо тебе на капусту!
І справді вистрілили з 17 рушниць. Олов’яні кулі рикошетом відбилися від дверей, що стояли навскіс під кутом 45 ступнів**, і вдарили об протилежну стіну. Тоді Тодор зареготався так голосно, так страшно, що гомін покотився далеко по темному селу. Цей регіт, такий нелюдський у тих обставинах, здається, врятував Тодора і його гроші, бо підбадьорив сусідів, що почали помалу підступати до його садиби. Налякані розбійники, боячись, щоб їх не впізнали, чим швидше втекли».
Після нічного нападу розбійників, наступного дня, Тодор поїхав у село Підвисоке і купив у тамтешньої громади величезні обологи, що простягнулись аж до села Топорівці. Казали, що купив майже за без- цінь, бо за них громада мусила платити податок. А так буде платити хтось інший. Усе-таки легше громаді.
Чи в ознаменування щасливого спасіння від розбою, чи з якоїсь іншої причини, але поїхав Т. Стефаник у Косів і замовив там величезний кам’яний хрест, якого дві пари волів тягнули звідти три дні. Цей хрест Тодор велів поставити на одному із своїх ланів, і люди від того часу стали називати його «Козаків хрест». Пізніше його перевезли на роздоріжжя між Русовим та Стецевою, а в радянські часи його просто розбили. Про нього знав В. Стефаник, свідченням чого є лист Ольги Гаморак від 1 лютого 1899 року у відповідь на його прохання подивитись на той хрест і написати йому, як він тепер виглядає.
Пригоди козака Тодора на цьому не закінчилися. Він багатів, дружина народила йому вісім чи дев’ять доньок, які виросли, були здоровими і гарно їздили верхи, чим дивували село, бо тут ніхто жінку не бачив на коні, а коли бачив, то хрестився. Так веліло повір’я. Багато було в нього і худоби. Збирав він гроші, але щастя не мав, бо нікому було, як казав Ю. Стефаник, «понести у віки козацьке прізвище». Два
* Хмиз (діал.).
** Градус (заст.).


(8)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
сини повмирали ще дітьми, а тому вирішив удатись Тодор до хитрощів, і коли народився десь на початку XIX ст. наступний син, його назвали Лукином, тобто, за старими звичаями, іменем діда. Тодориха, щоб урятувати сина від смерті, яка позабирала попередніх синів, через двері продала його мандрівним молдаванам, а відкупила через вікно за бика, як казали, сина від загибелі. Через те Луку Стефаника дражнили «Проданом», а його нащадків називали «Проданові». В. Стефаник теж мав у селі прізвисько «Василь Семена Проданового», бо Семен був сином Луки і батьком В. Стефаника.
Ю. Стефаник, переказуючи оповіді вуйка та селян, розповідав, що Т. Стефаник, хоч і був багачем, але вбогим співчував і допомагав, як тільки міг. Він ненавидів русівського дідича*, який був спольще- ним євреєм за походженням і платив народові за панщину брагою, яку виготовляв у двох ґуральнях. Крім того, дідич був нікудишнім господарем, погано вів своє господарство. Коли хто з селян у дні, приписані на панщину, пив панську брагу в корчмі, то його економ не карав. Казали, що ненависть Тодора до дідича була така велика, що той викупив усі землі навколо панського двору, замикаючи панові доступ до села, а також гнав свою горілку — сливовицю, щоб не пити панську брагу. Мав звичку Тодор при народженні кожної дочки закопувати у землю бочку сливовиці й викопувати її тоді, коли вона виходила заміж. Весілля дочок справляв на всю округу. Розсилав слуг на довколишні роздоріжжя, що вели до села, і просив на доччине весілля всіх подорожніх чи проїжджих. Любили йти на ті весілля люди, бо не тільки подобалось їм пити вистояну сливовицю, і не тому, що весілля тривало тиждень, а й через те, що за весільний стіл садив Тодор людей без огляду на їх майновий стан. «На тих весіллях, — стверджував Ю. Стефаник, — і йшли безконечні розмови про гірку панщину та накльовувався бунт проти дідичів і панщини».
Довго терпів дідич Тодорові, але, врешті-решт, терпець урвався, і вирішив він йому помститися. «Коли в 1810 році дідич одержав наказ заснувати школу в Русові, — як свідчить Ю. Стефаник у статті про В. Стефаника, — то до неї вступили два дідицькі синки, син зубожілого шляхтича Кнігініцький, про далеких нащадків якого Василь Стефаник написав фейлетон “Вовчиця”, син такого ж шляхтича Кобилянсь- кий і Тодорів син Лукин, що мав тоді яких вісім років, всі діти батьків, що не робили панщини. Вийшло так, що Лукин дуже заприязнився з дідицькими синками і часто перебував, а навіть спав у дворі. Тодорові ця приязнь дуже не подобалася, і, щоб її перервати, він забрав
Великий землевласник.


Розділ перший
Легенда роду
(9)
Лукина зі школи. Проте йому ніколи не вдалося вирвати розпещеного сина з-під двірських впливів. Коли Лукин підріс, то постійно ходив у товаристві дідицьких синів, ніколи без рушниці. Він казав:
— Мій тато пристає з голотою, ціле життя був пастухом і помре...
Лукин соромився батька, був того переконання, що селяни повинні працювати на панів і робити панщину, бо... такий порядок у світі. Коли ж конфлікт з батьком ще більше загострився, Лукин одного дня зник і появився аж по кількох роках. І знову в Тодоровім домі на короткий час запанувала радість, що блудний син повернувся. Щоб затримати сина і привести його на землю, Тодор одружив його з красунею, що славилась в цілому повіті, з Марією Проскурняк, рідною сестрою вуйка Василя Проскурняка, що прийшов на світ яких п’ятнадцять років по її одружені. У Лукинової Марії народилося п’ять синів: Максим, Лесь, Іван, Василь і Семен. Вони стали засновниками п’яти окремих віток роду — Максимових, Лесишиних (Лесь дуже скоро помер, і вітка одержала назву по його дружині Лесисі), Іванових, Василевих і Семенових.
Проте Лукина так і не вдалось батькові приборкати, він і далі пив, гуляв з дідицькими синками та з ласки їх батька став війтом села і панським “атаманом”, що гонив людей на панщину, тримав реєстр робочих днів і був суддею замість дідича. На всіх цих посадах він вславився жорстокістю і, не так як батько, їздив тільки чорним конем.
Тим часом Тодор постарів, почав втрачати сили і завідування великим господарством передав помалу невістці Марії, яку дуже любив за її розум і чесність. Він так і добився в Марії того, що свого первородного сина вона не назвала Тодором, як звичай велів, але Максимом, на честь гайдамацького гетьмана Максима Залізняка, ім’я якого для Тодора було святістю. На старості літ він убирав свій козацький жупан і шаровари, які переховував дуже дбайливо, розважав онуків іграми та вчив їх козацьких звичаїв. Не мав Тодор щастя також зі своїми численними зятями. Всі вони були панщинними селянами і швидко попродали панам землі, які одержали за жінками. Помер Тодор десь по 1830 р.».
Усе неспокійнішою ставала Галичина у другій половині XIX ст. У 1846 р. проти своїх панів виступили селяни в Горожані Великій Миколаївського повіту біля Львова, що стало приводом для зведення порахунків бідняків в інших сіл зі своїми дідичами. Тим часом польська шляхта хотіла привернути на свій бік українського селянина, спонукати його до виступів проти австрійської влади, що мало б допомогти їй повернути втрачену державність. Залучити на свій бік українського селянина можна було лише скасувавши панщизняні відносини,


(10)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
завдяки чому селянин отримав би волю та землю. Однак така Польща, у якій не буде для пана землі та панщини, шляхті не була потрібна. Тим часом цісар поволі наводив порядки у панщизняних відносинах, полегшуючи долю селянина і все більше унезалежнюючи його від пана. Мазурська різня 1846 р. і виступ селян у Горожані Великій показали, що вони стали на бік цісаря, а всіх, хто був проти нього, вважали своїми ворогами. Відгомін ворохобні* дійшов і до Русова. Пан за звичаєм вважав, що він має право розпоряджатись селянином. Тому жорстоко помстився тим із них, які не хотіли працювати на його полі. Коли Лукиниха почула, що на панському дворі б’ють селян, вона послала найстаршого сина Максима дізнатися, чи часом не б’ють її родичів. За Максимом поїхав молодший син Лесь, обидва стали свідками розправи над селянами. Максим вирішив вступитися за селян, яких бив економ. За втручання той наказав всипати й хлопцеві. Гайдуки, проте, побоялись бити його, тоді економ сам ударив його палицею по голові. Максим не розгубився, вхопив сапу і з усієї сили опустив її на голову економа, що той відразу віддав Богу душу. Максима та його родичів заарештували і відвезли до в’язниці у Стецеву, де їх долю мав вирішити мандаторський суд. Над арештованими жорстоко знущалися, так, що Лукиниха забирала від родини скривавлені сорочки і прала їх.
«Коли ж про вбивство дізнався Лукин, — оповідав Ю. Стефаник, — прилетів на своєму чорному коні і почав немилосердно бити гарапником** свою дружину, викрикуючи:
— Це ти з дідом виховала мені гайдамаків, це твоя рука вбила економа.
Коли Лукин у скаженому гніві ударив Марію по голові, одна з залізних кульок, почеплених на кінці гарапника, попала їй в око, і воно враз витекло. Як тільки оця кривава розправа закінчилася, Марія сказала синові Лесеві запрягти коні і, синя від побоїв, поїхала до Снятинського старости. Проте вона не поїхала на скаргу, старості, як і людям, сказала, що око вибила собі ріщам, вона поїхала благати старосту, щоб сина і родичів наказав забрати з стецівської в’язниці, бо їх там уб’ють».
Марія добилася свого. Її родичів перевезли до Станіславської в’язниці, і по двох роках, у 1848 р., коли було скасовано панщину, їх звільнили без суду. Усі вони повернулися додому з ушкодженим здоров’ям, зате село вітало їх, як борців за правду.
Після скасування панщини Лукин намагався виправдати свою жорстокість, але русівчани й далі ненавиділи його. Лукин не міг
* Повстання, бунтарство.
** Довгий батіг, сплетений з тонких ремінців.


Розділ перший
Легенда роду
(П)
витримати тієї ненависті і, щоб помиритися з громадою, подарував землю на церкву, а коли це не допомогло, то ще й на громадську канцелярію. Однак це не задобрило людей, вони так і не змогли вибачити старому його нелюдських вчинків.
«Смерть Лукина Стефаника, — оповідав Ю. Стефаник, — носила всі познаки грецької трагедії: довгі муки сумління, а потім несподівана жахлива розв’язка. Одного осіннього досвітку в 1848 р. його дружина Марія, яка, незважаючи на всі знущання, залишилася чи не єдиним його приятелем, вийшла на подвір’я і побачила чоловікового чорного коня, що стояв на припоні біля плоту, гріб передніми ногами і неспокійно іржав. Вона відразу відчула, що сталося нещастя, бо Лукин все заводив коня до стайні. Підійшовши ближче, вона побачила відкриту браму до стодоли, а в ній чоловіка, що висів високо на бантині із страхітливо викривленим обличчям. Марія була міцна жінка, вона не заридала, не заголосила, як, згідно із стародавнім звичаєм, треба було робити. Вона потихенько вийшла з стодоли, побудила слуг, і за якої півгодини Лукин уже лежав у великій хаті на лаві, обмитий і наряджений, як пристало бути мерцеві, тільки з зав’язаною хусткою на шиї. Марія наказала прибити чоловікову “отаманську” бляшку на сідло і погнати до двору шляхом, добре цьому коневі відомим. Так вона хотіла подякувати дідичеві за те, що повів Лукина своїми нечистими дорогами. А коли вранці повставали діти, вона сказала їм про смерть батька і вперше гірко заридала. Ридаючи, повела їх до тіла помолитися. Діти аж на похороні дізналися, що батько скінчив життя самогубством, бо його поховали поза цвинтарною огорожею. Скінчив, як закінчувало багато з роду Басарабів».
Самогубства роду переслідували В. Стефаника до смерті. У статті «Під вражінням вистави “Землі”» він писав: «Тома Басараб з “Басарабів” — це один з багатьох Басарабів, які поповнили самогубство. Як моя мама не заходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. їх чотири поповнили самогубство. Самі розуміють, що це гріх так робити. А роблять. Бо якась сила їх штовхає до того».
«Трагедії і тріюмф роду Стефаників» Ю. Стефаник закінчив оптимістично: «Басараби ходили “чорні та невеселі” майже півсторіччя. Аж наймолодший Лукинів син Семен, ставши загальношанованим господарем і найбільшим багачем у Русові, був наприкінці XIX століття вибраний війтом, хоч польський староста робив усе, щоб його до вибору не допустити. Проте тріумф роду Стефаників прийшов трохи пізніше, прийшов аж тоді, коли син Семенів і внук Лукинів почав у 1897 р. друкувати свої маленькі новелі. Аж тоді пам’ять про страшного “отамана” почала помалу вмирати. А сьогодні постать трагічного


(12)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Теодорового сина в селі забута, зате його внуком, Василем Семена Проданового, русівчани гордяться, як і його музеєм, директором якого є син письменника Кирило. Це Василь Стефаник зробив ім’я рідного села відомим по всій Україні».
Така легенда роду Стефаників, яку оприлюднив Ю. Стефаник.
У Русові побутує інша легенда, яку обійшов увагою Ю. Стефаник. Вона намагається пояснити часті самогубства в їх роду. Оповідають, що ті предки Стефаника, які прибули першими в село, ще коли були козаками і ходили у Туреччину, в одному з походів зарубали матір і семеро її дітей. Стверджують, що цей гріх не міг бути їм прощений, а нащадки їхні мали каратися до сьомого коліна. Як вели рахунок той люди, невідомо, але коли повісився на клямці малий хлопець із роду Стефаників, то люди підрахували, що він був уже з сьомого коліна і покута має закінчитися. Фатумом роду було прокляття, у яке вірив і В. Стефаник.
За радянських часів біограф В. Стефаника Василь Костащук (1884—1937) у монографічному дослідженні «Володар дум селянських»* цю трагедію пояснив інакше: «Лукин Стефаник вибивається на чоло села — стає отаманом — війтом Русова. Війти (отамани) у тих часах підлягали поміщикові села. Лукин був суворим у виконанні обов’язків. Цілими днями ганяв конем по селі і по полю. Горе непо- слушним або тим, що провинились! Як вихор влітав на коні на їхні подвір’я, аж під самі вікна; коли ворота були зачинені, то верхи перескакував і їх.
Суворим був Лукин навіть до своєї дружини. Одного разу повернувся він із поля, а обід не готовий.
Лукин закипів гнівом. Жінка знала, чим може скінчитися гнів її чоловіка, тому поспішала, щоб обід якнайшвидше був на столі. Вибігла на подвір’я за хворостом на вогонь. Набираючи на руку хмизу, вона так хвилювалася, що галузкою вибила собі око.
Лукин мав п’ять синів і одну дочку. Сини називалися: Лесь, Іван, Максим, Федір і Семен, а дочка Євдокія.
Боялися, але й поважали Лукина Стефаника в селі. Був строгий, але й справедливий. Любив карати й мати владу, але свого становища зле не використовував. Дітей подружив добре, справедливо поділивши між ними своє поле. Дочку і чотирьох старших синів віддав набік, а на дідизні засів наймолодший син Семен».
В. Костащук або не знав легенди, яку оповів Ю. Стефаник, або вважав її просто легендою, під якою немає жодного факту. Очевидно,
* Костащук В. Володар дум селянських. — Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1959.


Розділ перший
Легенда роду
(13)
тому обминув увагою козацьке походження В. Стефаника. Із тих причин і кріпацьке походження роду Стефаника виглядає вигадкою. Документально підтвердити його можуть фасії (списки панщизняних повинностей) Стефаників, але вони не збереглися, а тому це питання залишається відкритим.
Року 1866,15 листопада, тобто в час, коли на полі покінчені роботи і зорану -землю залишають на зимовий спочинок, а в селі розпочинаються весілля, чи не перший господар села Карлова Федір Кейван, котрого в селі звали просто Федь, а в документах, і в тому числі метричних книгах села, писали Теодор, справляв весілля своєї наймолодшої доньки Ксенії, яку звали Оксаною, а метричні книги писали Aksanna або Ахаппа, але ніколи не Oksanna. Віддавав її у сусіднє село Русів за багацького сина на ім’я Семен, котрий був наймолодшим сином русівського господаря Луця Стефаника та Марії Проскурняк. Молода мала 21 рік, тобто була вона 1845 року народження, а молодому було років 18, тобто був він 1848 року народження. Проте вони за законами Австро-Угорської імперії, під якою були на той час і село Русів, і село Карлів (тепер — Прутівка), не були повнолітніми. Тому на їхнє одруження батьки мусили дати письмовий дозвіл, який парох русівської церкви Андрій Воєвідка заніс у метричну книгу своєю рукою, бо обидва господарі, що одружували дітей, не були письменними та скріпили ті дозволи традиційними хрестиками.
Цей запис дуже важливий для того, щоб дізнатися, з яких Стефаників Русова походить В. Стефаник, оскільки в селі їх було чимало, а знання про родину В. Стефаника обмежувалися інформацією, яку подавав сам В. Стефаник у своїх біографіях і листах.
«Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття — Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат». Це з «Автобіографії», написаної в 1926 р. для видання творів у Харкові в 1927 р. Не більше інформації в «Автобіографії» 1929 р., вперше опублікованій в 1956 р. у журналі «Жовтень». «Я уродився 14 мая 1871 р. в селі Русові, коло Снятина, в Галичині. Мій батько Семен та моя матір Оксана були з заможних мужицьких родів, мати з близького села Карлова».
Відомості про рід Стефаників містять метричні книги народжень, одружень і смерті, що вели священики Русівської церкви. Найдавніші з них могли надати свідчення про те, наскільки правдива легенда роду В. Стефаника. Однак їх залишилося мало, і то зі значно пізнішого часу. Деяке світло на ці події можуть пролити Йосифінська метрика, складена для села Русова на початку австрійського панування в


(14)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Галичині й трохи пізніше від того часу, коли за легендою в це село приїхав козак Теодор із Келії, а також Францисканська метрика, складена у 1820 р. на заміну Йосифінської.
Отже, якщо порівняти дані про рід Стефаників із легендою, то можна дійти таких висновків. На час складання Йосифінської метрики у 1787 р. у селі значилися Стефанюк Максим, а також козаки, які виїхали із Келії, згідно з оповіддю Ю. Стефаника. Оскільки за даними Йосифінської метрики в Русові на той час вже були і Лазаренки, і Проскурняки, і Козминки, яких перейменували в Кузьменків, і Стефаню- ки, то важко повірити в легенду про трьох козаків, які приїхали в Русів приблизно в 1792 р.
Складена через деякий час Францисканська метрика зафіксувала ще більшу кількість Козминків (Косминків), Проскурняків, Лазарен- ків та Стефанюків. Тільки в цьому документі перший раз зустрічається Теодор Стефанюк і Василь Стефанюк, які, очевидно, були братами. Інші герої легенди з’являються в документах під прізвищами Стефанюків у середині XIX ст. Значиться в Йосифінській метриці й Андрій Григоращук, з дочкою якого одружився Теодор Стефанюк. Відомості про купівлю Теодором землі в Підвисокій не підтвердилися.


Розділ другий
ДИТИНСТВО
Не вельми чимось особливим привертало увагу село Русів. Не було у ньому подій, які б зацікавили істориків. Однак Русів часто згадував В. Стефаник.
«Біла хата купаєся в сонці. На приспі перед хатою кури дзьобають стіни. Навколо хати герцюють хлопці на деревляних конях. У хаті мала дитина грається і ручков хоче ймити барви веселки, що крізь вікно увійшли до хати. А старий дід сидить на лавці і навколо єго сивого волосся розсипалися тисячі променів весняних. А волосся діда, як промені осінні, лишилися від осени. А в серці у діда якась радісна туга промикаеся. І глядить дід на дитину, що граєся барвою веселки, і шепче: “То давно було, як я так грався!”. І дивиться дід на сонце, і з журбою промовляє: “Чи довго ще я буду дивитися на тебе?”. І чує дід на сивій голові теплі промені весняні і каже: “Тепленько, весна буде, бо сонечко файно гріє”. І я чую, що дідови пустилася по зморщенім лиці слеза, бо дід весну любить, бо дідові на весну жайворонки співали, бо дід на весну кидав зерно у божу землю. А тепер весна є, а хто знає, чи годен він піти в поле і зерно розкидати і жайворон-співу слухати?
І 	дід обтер слезу і нагадав собі свою молодість. Вінок споминів разом з весняним сонцем найшов у серце. Поле широке, зелене, воз- духи чисті, єго нива, єго волики і плуг єго, і він ходить за плугом по тих полях широких, і ходить, і ходить. І чує дід, як коли би весняне сонце вливало в старі кості ще силу, і чує, що ще буде ходити по широкім полі. І радісно єму в душі.
Вийшов перед хату, крикнув: “аушь” на кури і сів на приспу против сонця. І почув дід якусь музику, єму знакому. Ту музику укладають: сміх дітей, що герцюють на деревляних конях, шум галузя вербового, голос псів, що гавкають з утіхи, шум потока, що пливе попід верби, і вітер молоденький, весняний. А ту музику грає сонце, грають промені єго. І почув дід музику своєї молодості, і видів дід музику — і чув, і видів музику.
А як він дивився на ту музику і слухав єї, то вітер закотив єму рукави аж за середину руки, і видко було худенькі, зроблені руки діда, що вигрівалися на сонци, і чув, і видів музику своєї молодости».


(16)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Я Вам, — закінчував свій спогад і біль про рідне село у листі Вац- лавові Морачевському Стефаник, — дорогий друже, не годен сеї музики написати, але я єї чую, так чую, що все у мені грає. А якби-м був на селі з Вами, то оба любували би-м ся тов музиков, і я би плакав за старим дідом, і Ви би плакали».
Спогади про дитинство до В. Стефаника приходили у хвилини самотності та розпачу. Як у «Вечірній годині», що вперше була опублікована в п'ятій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1898 р., а відтак у збірці «Камінний хрест», що вийшла в Львові 1900 р.
«Вечірня година» з'явилася як спогад по сестрі, гірка доля якої йому постійно боліла. Уперше про цей біль він оповів В. Морачевському в листі*, датованому січнем 1898 року.
Згадував, як із сестрою Марійкою погнав вівці в поле. Пас на сіножаті. Сестра вишивала рукави до сорочки взором, що звично в Русові й довколишніх селах зветься фасолькою: стібки накладаються один на другий, і твориться невеличка гірка, яка формою нагадує фасолину. Ті фасольки зазвичай вишивають червоними нитками, а краї заволочують чорними. Він мусив завертати вівці з тої простої причини, що Марія була старшою за нього. Вівці норовили скочити у сіянку — овес та конюшину — і зробити шкоду. Аби мати спокій з білою влазливою вівцею, зняв окрайку**, котрою був оперезаний, і зв’язав їй ноги. Біла вівця тепер не скакала в шкоду, а дибцяла за іншими вівцями позаду. Маючи спокій, бігав без окрайки розперезаний попід верби та висвистував у листочки і кричав щосили. Голос виробляв, хоч співаком не став. А коли в товаристві співали, то він тільки слухав. Потім Марійка закликала його їсти — хліб і сир з листка.
Прийшла мама, яка носила полуднувати робітникам. Узрівши маму, побігла назустріч їй Марійка і загубила голку. Малий Василько також побіг, але сорочка була задовга, а до того ще й був через вівцю розперезаний, тому заплутався у траві і впав. Мама казала тоді: «Чьо ви як дурні біжите? Та же знаєте, що я йду до вас». Мама принесла молока, а заодно подивилася на вишиття Марії. Наказувала доньці, щоб не всиляла в голку по три нитки, лише дві, бо будуть фасольки дуже череваті. Сину казала, щоб не качався з гори, бо може порвати сорочку або покалічити черево. І щоб не брикав конем по полю розперезаний, а сидів коло сестри та пильнував овець. Мама повчала, а
* Тут і далі листи цитуються за матеріалами фонду В. Стефаника (ф. 8), що зберігаються у відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім. T. Шевченка НАН України.
** Домотканий пояс із кольорової шерсті.


Розділ другий
Дитинство
(17)
він лежав на траві та лупив ногами об землю, бо був непосидющий, що й годинки в спокої не міг всидіти.
Тоді злетів у небо бузько*, що ходив по млаці** за жабами. Крикнув: «Ма, ма, аді бусьок». Мама взяла його, поцілувала у голову та й сказала: «Ото парубок мій та й розперезаний по полю бігає». Зняла свою крайку та підперезала сина. Тоді почала співати ту пісню, до якої В. Стефаник так часто повертався у спогадах та яку почав забувати і тепер понад усі сили світу силувався пригадати:
Ой, не коси, бусъку, сіна,
Бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить.
Та не міг пригадати кінця. Етнографи ноги позбивали, вишукуючи закінчення цієї пісні, яку привів в оповіданні В. Стефаник, але марно.
Його мучило те, що не міг пригадати закінчення пісні.
І від того приходив розпач. Знав, від якого часу та нитка урвалася. Ще відтоді, як йому мама мила ноги і чисті онучки видирала зі старої сорочки, а тато чобітки обтирали, аби були чисті та незаболочені. Бо його везли до школи вчитися на пана. А він того не хотів, бо наче прощався з тим світом, у якому були мамині пісні та тиха вечірня година. Мамину пісню взяв із собою і не співав її людям.
У тому новому світі він закрутився і втратив багато часу. У1884 р. 15-річна сестра Марія вийшла заміж за Якова Дідуха, сина Василя Дідуха. У 16 років народила дитину. У 24 роки, 7 березня 1892 року, Марія померла від запалення легенів. Ця втрата була раною, яка не зажила до кінця днів В. Стефаника. Просто і страшно розповів він, як приїхав додому після того: «По довгих роках я поїхав до мами***. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на присбі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. “Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то вусе за тебе допитувалася. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що кобим тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла”. Мама оповіла, що чоловік Маріїн — злий чоловік, діти малі, біда в хаті. [...] А потім мама вмерли. Гріб мами недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної — на мамин гріб. Був я раз там. Сидів між тими
* Лелека, чорногуз, бусол (діал.).
** Болотяна трава.
*** Тут: на гріб до мами.


(18)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов...».
І знову спомини: дитинство. І знову в листі до В. Морачевського (від грудня 1898 року) писав, що коли був малим, то тяжко хворів. Ворожки не допомагали. Не рятували й Служби Божі, не допомогло й Євангеліє, під яке його ставили. Порадили мамі, що десь є така баба, що скуповує хворих дітей, і вони виздоровлюють. Довго шукала мати тої баби селами і таки знайшла. І продала сина за два ґрейцарі*. І син виздоровів. Ті два ґрейцарі тримала мати коло себе, бо казала баба, що повинен ті гроші тримати той, хто його найбільше любить. Тепер мама захворіла і казала синові, щоб передав ті два ґрейцарі тій людині, яка його найбільше любить. Та щоб, борони Боже, не тримав їх у себе. Вирішив віддати їх на збереження В. Морачевському.
«Того осіннього вечора, — писав йому у листі, — мені здавалося, що нема нікого, аби ті ґрейцарі сховав. Було мені сумно, самотно. Мені привиджувалася стара, обдерта баба, що висунулася з сірого життя мужицкого, як давня Матір Божа, і врятувала мене. Дрожачи- ми руками тримала мене, а беззубим ротом розв’язувала хустину і послідні два крейцарі давала мамі за мене. “Ти — мій, синку, ти вже вмреш моїм. У небі я буду очинаш за тебе казати та й тобі добре буде на світі”».
У хвилини спогадів про дитинство йому було сумно та самотньо. «Минув файний вік, — скаржився в листі до Ольги Кобилянської від 18 червня 1898 року, дивлячись як діти вибираються пасти на толоці вівці. — То так дуже недавно, як я був з вівцями на тій толоці і шукав собі таких, що любив їх. Мої вівці погинули, мої товариші тепер свої діти на своє місце посилають. А моя товаришка Варвара вмерла, але її Николка є замість неї на толоці. Не має нічо до хліба, бо мачоху має, але другі єму дають. Страшно, як борзо мій вік проминув!»
Того листа писав з Русова. Перед хатою якраз збиралися діти гнати вівці. І вівці заспані, і діти заспані. Матері приносять хліб із сиром, щоб діти в полі не зголодніли. А діти компануються, хто з ким буде пасти. А потім сільськими дорогами рушають у поле на попас. А сонце цілує їхні голівки і б’є своїми батіжками по плечах, і підганяє їх до праці. А дітям байдуже. Хваляться один другому, кому що мама дала в поле.
Згадав своє дитинство і своїх овець. Сумний той спогад. Скаржився В. Морачевському на свій смуток і казав, що має в пазусі його
Крейцер (монета).


Розділ другий
Дитинство
(19)
стільки багато, що немає води, аби той смуток із собою забрала від нього геть. І нема такого вітру буйного, щоб його розвіяв, ані такої міцної руки, щоб його витягнула з-за пазухи та порозкидала.
І за всім, що було в тому дитинстві, жаль йому. Навіть за кучерявим дубом, який стояв на батьківському полі. Він зманював до себе пастухів. Скликав до себе і в тінь свою косарів на полуденок, кидав галуззя пастухам, щоб розпалили вогнище в ночі, коли пасли коні й було холодно. Вітер у тому дубі відпочивав, і пристанище своє знайшов орел. А люди і поле звикли до нього. Однак біг грім небесами, і дуб не хотів уступитися йому з дороги, а той розсердився і роздер його на половини. І як тоді було тужно за ним пастухам, і було сумно косарям. І всі тужили за ним. А найбільше поле. «Лиш мужик, — зітхав В. Стефаник, — часом нагадує собі того дуба, як оре волами. Уломиться єму плуг, то він шукає в траві єго пня і з нього витісує собі кілочок...»
Той смуток і спогади гнали його у рідний Русів.
«А на святий вечір, — писав у грудні 1897 року В. Морачевсько- му, — я буду у мужиків. Я хочу бути доконче, як “зажурилися гори й долини, що не зродила жито-пшениця”. Я скупаюся у Святім вечері, я хлопчиків маленьких буду із снігу витягати, аби йшли до вікон і колядували: “Матір Божа сина мала, у купелю викупала та й думала та й гадала...”. Нагадаю собі, що я на святий вечір все забував, що тато мене вибив, що саночка зломилася, що сестра мені медівника не хотіла дати. Всю журу забував, а йшов з хлопцями колядувати. Я тепер також всю журу свою забуду. Буде казати стара баба: народові гірко жити, але відколи-м запам’ятала, то все на Святий вечір весело стає людям. І мені весело стане. Може, на тій тканині, що я на ній вишиваю, поміститься файне бабине слово, і ясні зорі Святого вечора, і голоси хлопців з-під вікон. Бо та моя тканина тепер мережиться чорним шитєм. А баба мене на дорогу справить, як свою внуку, що єї вчить вишивати. Скаже баба: ой, небоже, та ще ти молодий, та ще снігу на голові не маєш, то вишивай всякими шовками, аби шитє було веселе і ти аби був веселий із-за того шитя твого. Тому я їду межи людий на Святий вечір».
І згадка про той вечір зродила справжній шедевр української літератури, який має назву «Давня мелодія».
Із 	Марією у чистих білих сорочках сиділи на печі й чекали колядників. Мама чекала також, бо мали прийти колядувати її брати. Від того і рукави її білої сорочки раділи також. Повчала дітей: «Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні».


(20)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Невдовзі перед вікнами почувся скрегіт великих чобіт на морозі. Ураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Оповідає коляда про лицаря, якому дорікає вірний кінь: «Продаш ти мене, згадані ти мене...».
Оповідає той кінь лицарю своєму, з якої біди рятував його, з якої неволі виносив: і з половецької, і з турецької, і з московської. А за ним, як грім, ревіли гармати.
«Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: “Ти все дурний”. За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.
Мама ледви нас успокоша.
Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг».
Брати просили в батька, щоб дозволив заколядувати його синові Василю. І оповідала колядка про те, як рано-рано, до схід сонця, пан Василь устав та при першій свічці личенько вмивав, при другій суконки вбирав, а при третій коника сідлав. І чув себе Василько Семенів вже в сідлі й твердо постановив ніколи нікому свого коня не продавати.
Потім батько брав його на руки і просив, щоб подякував браттям за коляду. Цілував кожного в залізну руку. Від кожного діставав ґрей- цар, а коли маленька долоня не могла їх вмістити, то мама забирала і завертала у червону хустину. «Мені від цілування, — закінчував В. Стефаник цю прекрасну мініатюру-спогад з дитинства, — аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато заніс мене на піч.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною».
В. Стефаник кликав рідного брата своєї баби «вуйко», при зустрічі цілував руку, і він був єдиний у селі, кого вшановував так. Саме вуйко Василь Проскурняк, який народився приблизно в 1840 р., а помер 1 лютого 1934 року, на кожне Різдво приходив до внука своєї рідної сестри Марії колядувати і так разом зі своїми товаришами, старезними дідами, як і він, став одним із героїв Стефаникового нарису «Давня мелодія»: «Я добре пригадую вуйка Василя Проскурняка; ми, правнуки його рідної сестри Марії, теж кликали його вуйком. Він інколи приходив до нашого батька, суворий на обличчі, високий, дуже худий, але простий як свічка, з палаючими сивими очима, з довгими вусами, що змучено звисали вниз, та таким же сивим, аж білим, волоссям. Це з вуйком Проскурняком розмовляв і старовинних подій


Розділ другий
Дитинство
(21)
від нього записав Михайло Стефаник, небіж письменника, що сьогодні з сім’єю живе в Пармі, Огайо».
Зрідка спогади про дитинство приносили йому радість, як оту, що оповів у листі В. Морачевському: «Нині я мав велику радість. Ще з моїх діточих літ нагадав-єм собі файний образ. Йшов, йшов попід сіре небо та й нагадав сонце... Я біжу за возом та й збиваю порохи з дороги татовим батогом. Як при дорозі був будяк, то я ему збивав шию та й клав під колеса від воза, аби такого лайдака, що у ноги босі коле, на смерть переїхало. Тато веде воли, а я біжу за возом босий, простоволосий і без порток. Сонця було так багато у мені, як у хаті файненько, передвеликодній, вибіленій. Ой, сонця того було так багато, а тепленьке, а ясне... А стара Ковалиха, вона уже давно умерла, вибирала коноплі. Дала мені яблуко, а я єї батогом збив будяки з конопель. Але із-за гори показуються сиві шапки з ясними ґудзиками. Баба Ковалиха кинула горстку землі та далі до вояків, а я за нев, за нев без порток і батіг тягну за собою.
“А мій Іван є тут межи вами?” — питає баба. Нічо, лиш далі йдуть. Баба Ковалиха здуріла. Плаче, кричить, а я з бабов так плачу та прошу, чи є Іван межи ними. Оббігаємо вояків, як стара сука з щеням отару овець оббігає, та плачемо. Але я вздрів на переді у вояка таку шаблю з китицею, таку блищучу. Що аж. Обтер сльози та й хап за шаблю! А вояк у регіт, у сміх — я напудився* і бабу лишив, та й далі д’татові. А тато мені казав, що жовніри** на войну пішли. Я цілий день сидів коло тата та випитував за войну. А вечером не міг спати. Мама мене хрестила, підкурювала та й стригла волос із баби Ковалихи, бо то вона мене напудила, як мама казала».
От і весь спогад. Веселий, як запевняв свого товариша.
І завжди при кожному спогаді його огортав сум. «Така мене туга найшла, — писав В. Морачевському з Кракова у червні 1897 року, — та така, як ті чорні хмари, що зорям лице закрили».
І приходив у його сум і біль при згадці про дитинство чорний метелик. Всюди сонце. Всюди прекрасно, а на камінці сидить чорний метелик, і вітер колише його шовкові крила. Вони то сходяться докупи, то знову розходяться. Та й так раз по разу. А сині хмаринки запорошують крила чорного метелика срібненькими сонячними зірками.
Із листа до В. Морачевського, датованого травнем 1897 року***:
« — Ма! а мотиль зараз сріблий стане?
— Який мотиль?
* Злякався.
** Солдат (діал.).
*** Стефаник В. Повне зібрання творів:
У 3-х т. — К.: АН УРСР. — 1954. — T. 3. — Лист № 85.


(22)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
— Аді, той чорний, на камінчику.
— Ти чого на чорного мотиля дивишся, не дивися, бо вмреш.
— А я, я йму єго та й не вмру.
— То лови собі.
Не впіймав того чорного мотиля, бо той із чічки на чічку, відтак сів на цвіт півонії, потім конюшини і полетів у небесні висі».
Дивну розмову з мамою пригадав собі В. Стефаник:
«— А ймив-єсь мотиля?
— Утік у бабин город.
— Не лови ніколи чорного мотиля, бо вмреш, білого собі йми.
—Я йму собі білого».
«Потім я заснув під соняшником, — писав В. Стефаник, — мама зв'язала їх кілька докупи, аби більший холод був, а мені приснився чорний мотиль на камінчику, потому мотиль сріблів, аж став сріблий, а я єго ловив, ловив.
А я встав, а мама дала хліба і ложку у руки, аби їсти молоко. Але летів білий мотиль, та й я за ним з лижков біг, а мама радила: та же наїжся наперед, білих мотилів є багато, та потім ймеш.
А я наївся та й ловив мотилі коло мами.
Але то давно, дуже давно, як ще моя мама полола грядки, а я за мотилями бігав і ловив їх, і в сні, і як молоко їв.
Файно було мені коло мами. А тепер мене обсіли чорні мотилі, а мама не годна вже порадити, що аби відгонити їх, бо вмру. Мені так страшно стає, чи я не забуду того раю мого, синих облаків, ланцюгів плетених, білих мотилів. А то і тепер я ледво нагадав собі, ледво списав Вам маленьку пригоду».
Спогади були його втечею від реального життя, але, витягнуті із забуття, вони були пекучими і, замість того щоб заспокоювати його душу, тільки роз'ятрювали рани: «Шумить, — зазначив наприкінці того листа, — коло голови моєї рій чорних мотилів, шумить у безконечну мелодію і закриває сине небо, ясне сонце, очі затемнює. Чорна хмара настала, і я рвуся, пручаюся і, відай, утопюся в чорних хмарах».
Весна, коли все росте і йде вгору, також викликала спогади.
У листі до Юрія Морачевського (1896—1935), сина В. Морачев- ського, якому виповнився один рочок, написаному в лютому 1897 року з Кракова, В. Стефаник вирішив своєму «маленькому приятелеві», як називав його у листах, розповісти казку. Дивна та казка і її початок: «Я тебе посадив на крісельце та й кажу: ти мені у хаті най- миліший гість, бо я тебе дуже люблю, але дарунків тобі не дам, бо я не маю кращих, як твоя мама. Але за то я тобі розповім за хлопчика, що єго весна вбила». Потім розповів казку про те, як одного разу зійшли¬


Розділ другий
Дитинство
(23)
ся коло ставу сонце, вітер, воздухи, тобто повітря, верба і стали радити, коли на землю впустити з неба весну, але всю цю раду зіпсував хлопчик, який був такий файний та любий, що на нього звернули всі увагу та зачали бавитися з ним. Найперше почали бавитися сонячні проміння, які лізли хлопчикові за пазуху, у рукави й очі. Потім зачепив хлопчик вербу, обняв її, та так гарно, що верба розімліла, бо її стару й нікудишню давно так ніжно ніхто не обіймав. Вітер також загравати став із хлопцем, повітря набігло хлопчику за пазуху, щоб подивитися, чи добре у нього серце. Від того всього пропала велика рада, бо всі бавилися з хлопцем. А весна чекала, коли її покличуть на землю. Чекала й земля, бо весна мала її скрасити травами та квітами, а тут усі забули про неї і бавилися з хлопцем. Розсердилася весна і сказала: я цього хлопчика вб’ю. Земля також зрекла, що вб’є його.
Минуло трохи часу, і вирішило сонце, що може обійтися без весни, бо через неї має рано вставати і пізно лягати. А вітер був за весну, бо тоді міг загравати з квітками, як парубок із дівчатами. Земля була зла, як та злісна дівка в танці, коли їй хлопець барвінок із позліткою з голови зірве. За весну ратували воздухи, бо весною їх дощик обмиє, а блискавиці з хмар заставляють ревіти на всю землю. І верба хотіла повихвалятися косами, і став своїми дзеркальними поверхнями, то й рада була кликати весну на землю з неба.
Однак весна затямила собі ту прикрість, яку їй зробив хлопчик. Вона запримітила, як він вибіг на царинку, ліг на травичку та заснув. Прийшла весна, пустила йому їдь" у кров і вбила хлопчика, а земля пожерла його. Ось і казка для малого хлопчика.
Самостійним твором під назвою «Про хлопчика, що його весна вбила» зробили цю казку укладачі збірки творів В. Стефаника В. Лесин та Ф. Погребенник, що вийшла у видавництві «Дніпро» в 1964 р. Відтоді повторювалась вона у різних виданнях як самостійний твір.
У згаданому листі є ще один епізод, що також належить до спогадів з дитинства: «Я так шукаю за дарунком для тебе, — писав В. Сте- фаник, — як давно старий дяк шукав, аби мене обдарувати. То я, бувало, прийду до него, стану собі коло порога, та й очі мої липнуть до грубих книжок, що були замкнені на клями мосіндзові*  **. Якби так відімкнути клямку, розтворити на колінах книжку та й мочити палець у роті та й листки обертати! Там десь образків, якби-м потім мамі став оповідати!
* Отрута.
** Бронзові (зах.).


(24)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Я стояв та й собі так розписував у голові, а дяк тимчасом шукав для мене образка або скриночки з паперю. Давав та й питав: а коли каете прийти? — Прийди у суботу.
Я прийшов додому і другий і третій раз віймав образок з пазухи та й обдивлювався, чи де пса або другого хлопця не видко, та й дивився на образок. Прийшов згоді додому, то ліз на піч, у куток, там вже добре надивився. Потім злізав-єм з печи та й показував дарунок сестрі та й мамі».
Трохи пізніше, у квітні 1897 року, з Русова В. Стефаник в листі до В. Морачевського знову викликав одну картину зі своїх спогадів, яка нагадує новелу, але новелою не стала. То був спогад, навіяний весною, яку спостерігав у рідному селі. Час, коли все росте й від землі під небо йде. Сидів такої весни на горі, коли ще сонце не сходило. В досвітнім холоді чути було силу, що мала станути на цілий день. Сонце повинне зійти й випити всю росу і весь холод забрати. Пустить сніп променів рівними, широкими, далекими смугами. Нап’ється та й палить далі — жара! Ще обмотає доли та долини нитками срібними і решту доп’є. Потім стає знесилене своїм вогнем власним.
Витисне піт із сіячів на полі, а в полудень впиватися буде ручаями, ставами і ріками. І Дунай буде випивати.
Потім підійме хмари з морів, викупається, а як викупається, як згасить духоту, то пускає дощ на землі й на гори, і на рівнини далекі, і на долини межи ними. Виходить опісля скупане, ясне, молоденьке на небо і сміється до землі, а земля до нього.
«Отим ранком їхав дід Михайло, — писав В. Стефаник, — орати у поле. Чотири колеса від воза одно за другим йшло поволеньки за волами. Пільна дорога перед возом ще спала. За возом гойдалися, хиталися всі бодяки, застрашені возом та й дідом Михайлом. Першому бодякови головку переднє колесо урвало і викинуло аж на ниву, на жито. Другі відхилялися, пручалися, але богато їх впало. Вже віз діда Михайла далеко був, а бодяки ще зо страху тряслися. Виділи зеленого жука, як єго роздавило на дорозі, як крильця зарив у порох і як умер.
Так їхав дід Михайло орати на ниву. Перед ним пільна доріжка спала, а за ним тряслася і боялася.
Тий, ги-ий, маленький!” — чути дідів голос, що росою розходиться. Заїхав на ниву, скинув плуг, збудив онука Івана та й орють.
“Гий, бичок маленький, борозного батогом, най тягне”, — каже дід та налягає на плуг, а внук борозного батогом підгонить. ’’Діду, аді, яких людий усюди по полі”, — говорить Іванко аж на цілу ниву.
“Богато людий, бо весна, треба орати, сіяти, аби земля родила. Довкола кожного села тепер люде орють і сіють. Перевертають скибу


Розділ другий
Дитинство
(25)
д’сонцеви. Кілько селів на світі, то довкола кождого є такий обруч людей, що землю д’сонцеви привертає”.
“Гов, най відітхнуть воли”, — каже дід. “Діду, — каже Іван, — то такі колеса є довкола села кождого, геть коло всіх селів та й у тих колесах люде орють і сіють — то це весна?”
“Весна, синку, — каже дід, — ану гони волики”».
І знову спогад...
«Стояв-єм коло воза, а мама кропила свяченою водою воли, віз і плуг на возі, і тата, і мене — бо перший раз з весною ми вибиралися в поле. Я перший раз йшов робити весну. Я сидів з татом на возі, і їха- ли-м в поле свіжими дорогами, що ще ніхто ними від осени не їхав. Тато казав: “Ти вже великий, вже меш зо мнов у поле ходити, а за то д’великодню я тобі файний капелюшок кепетровий і черевики куплю, будем робити, та й будем мати...”. Я тоді дуже поважно брав свою великість і чув вдоволене неописане. Цілий день я погонив, мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому і чув свою вищість над моїми бідними ровесниками, що їх тати не мали волів, ані поля, ані плуга. Мама мене привітала, як парубка. Дала вечеряти і наказувала Марії, аби мені більше дала яєшниці, бо я роблю. Марія лишила більше, бо була добра. А потім подарувала мені “очинаш”, бо ноги дуже боліли, і постелила мені, і перехрестила мене, і я спав, спав...»
Не промовити перед сном молитву — великий гріх. Мусив притримуватися того припису з малих літ. В «Автобіографії» 1927 р.* цій темі присвятив особливе місце: «З тими “очинашами” був для мене і сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми вечером пригонили товар з поля, то зараз засипляли, і нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матері не було сили нас примусити. І моя бідна мама знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечером проводила нам сім предовгих молитов, аби стало до другої неділі. Клячати було тяжко, і по довгих торгах мати позволила нам брати під коліна кожушанку. По молитвах ми діставали нагороду: або книшиків, або букату** цукру».
Часом спогади дочікувалися оформлення у художній твір. Один із них «Санчата (хлопчача зимова сценка)». Це невеличка п’єса з коротеньких дій: «В хаті», «На снігу», «Знов у хаті». Написав її В. Стефаник у листі до Ю. Морачевського в лютому 1897 року. За його життя твір не був опублікований і вперше з’явився у виданні «Твори» видавництва
* Стефаник В. Твори. — 2-ге вид. — X.: ДВУ, 1927.
** Шматок (зах.).


(26)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Дніпро». Це зворушлива оповідь про дитячі зимові забави, коли хлопці самостійно роблять санчата. «Знаєш наші села? — запитував у тому листі В. Стефаник. — То тепер таких образочків, як отой нисше, сотки діються. Малі хлопчики кукають з-поза горну* і добре обсерву- ють, чи мама або сестра не зобачить їх саночок? Сотки таких хлоп’ячих сценок тепер по наших селах. Сей мій образок давний, але я єго віднайшов і даю тобі єго, бо він хоть не штудерний**, але файний. Такий файний, що моя сестра і моя мама питалися мене, чому я збрехав та й перехрестив Василя на Йвана? Але читай!»
Іноді розпочатий спогад, вже оформлений в окрему новелу, так і не ставав нею, залишаючись лише у листах. Так сталося і з новелою, яка накреслювалася в листі до В. Морачевського, що датується початком 1897 р. Це знову спогад, до якого мати В. Стефаника та сестра Марія мали б претензію, — чому знову хлопчика названо не Васильком чи Василем, а Іванком, а Марію — Катрусею. Усе в тій новелі починалося від лісу, який встав раненько, глянув на себе і злякався, бо був не пишним і зеленим, а чорним і змарнілим. Почав скаржитися на свою долю селу, і так жалісливо, що хати розплакалися: «Дрібненькі сльози котилися по вікнах і не переставали до заходу сонця. Маленькі галузки корчилися з болю, а пні все ними трясли і змушували шептати сумні якісь вісти зі світів, що лісови вітер приніс». Це звичний заспів до спогаду і до новели. «“Вікна плачут, Катре, обітри платочком”, — каже мама, а Катруся обтирає віконця, а Іванко маленький плаче і не дає обтирати, і говорить: “Хоцу писати”. Мама відкликає Катрусю, а Іванко пише на заплаканих вікнах. Глянув на ліс і збоявся, і втік на піч. Потім зліз назад і хотів знов писати, але віконця вже Катруся обтерла. Плаче. Мама бере єго на руки, показує ліс і каже: “Лиш плач, та вова з ліса прийде та й тебе хапне та й по тобі”. Іванко поліз на піч та й заснув. “От дурне”, — гадає мама і усміхається». А ліс до вечора змучився оповідати вісті та свою сумну історію. Задеревенів і заснув, як і малий Іванко, камінним сном.
Спогади з дитинства викликали різні причини. Про те, як їздив перший раз із батьком у поле, є в листі до Ольги Кобилянської від 19 березня 1899 року, написаному у Кракові. На запитання Ольги, що робить у тому місті, відповідав: «Читаю, вчуся і самотно походжаю. Люблю з бідними дітьми ставати перед гарними виставами склеповими, і слухати слів безсильних, і бачити протягнені руки і забрукані*** пальчики, що показують забавочки, котрих ніколи не будуть мати. На
* Димар від печі.
** Майстерно зроблений (діал.).
*** Забруднені.


Розділ другий
Дитинство
(27)
подертих їх бурнусиках* мигає ясне світло ламп електричних, на змарнілих лицях блимає біда і голод, і діточа безжурність. Десь за кілька років ті лиця будуть злодіями, пияками і арештантами і не прийдуть вже дивитися на гарні вистави — будуть боятися поліції. Але їх діти будуть стояти під ясним світлом вистав і т. д.».
Протилежним до тої сумної картини є спогад з дитинства, коли вперше батько взяв його у поле орати. Тоді мама і батька, і його, і воли, і віз кропили свяченою водою, давали у пазуху щось доброго, щоб мав чим пополуднувати на полі. Був погоничем. Тато взяв його, коли сіли перепочити, на коліна і тішився, що має погонича. «Вечером, — з того самого листа до Ольги Кобилянської, — я сестер трактував звисока — я робітник і погонич, мама давала вечеряти і говорила: “Нащо хлопця мучити, та єго десь так ноги боля, що нещістя, — Васильку, боля ноги?”. І того вечора позволяла мені йти без очинашу спати. То давні мрії з піль, з синіх, з весняних, з тих далеких, що лишилися поза мною. І я ходжу тепер і дивлюся на весну, але весни не роблю».
Свій настрій, що викликав спогади, чітко окреслив у листі від 8 червня 1899 року до майбутнього тестя К. Гаморака з Кракова: «Цілий наш народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і судороги при родженю нових форм житя і нових ідеалів витесати на камінних хрестах, бо се наша теперішня доба є великою добою народин».
А майбутній дружині Ользі Гаморак зізнавався в листі в лютому 1900 року: «До ніякої роботи я нездібний. Сиджу, читаю і все нагадую за нашу земельку.
Через голову прошибають думки, як вогонь пекучі, ані одної такої, аби не різала в саме серце».
Хвороба і смерть матері народжували спогади, повні відчаю, від якого не було у нього ліків. Той біль відправляв листами найчастіше до В. Морачевського.
«Мені привиджується, — писав до нього в листі в лютому того самого року, — блискучий став посеред лугів. Зеркало води таке, як небо. У такий спокійний став добре дивитися. Але довго, дуже довго. Перед вечером налітають ластівки чорні і острими крилами, як ножами, рубають зеркало води, а став морщиться колесом доокола і дро- жить, як від болю.
Мені все на очах стоїть великий чорний лан, тисячу скибами заораний. А понад ланом стадо білих голубів. А голуби спадають на лан,
Плащ або накидка.


(28)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
і їх не видко. Аж очи і голова болить, за ними глядючи, але їх не видко. Я десь у пам’яті своїй відшукав, як мале біле ягнятко було заблукалось межи волів. Воно бігало коло таких страшних ратиць з таким страхом, що кучерявий волос на нім дрожав. Блеяло, аж плакало. Я лиш видів, як воно упало на передні ноги і як кров червона пішла єму з рота. Така червона, що я нічо червонійшого відтогди не бачив».
Він чув себе тим малим білим ягнятком, дитинство якого і спогади заблукали у світі між чужими людьми та містами. І в тому видиві відразу спогад про те, як перший раз працював на своєму полі з батьком, дістає інший колір: «Я ще видів малого хлопчика, як гонив коні. Під горб коні стали і, подаючися назад, заїхали в яр, і поломили віз, і пірва- ли упряж на собі. Той хлопчина сів перед кіньми і так страшно плакав, так дуже плакав. Такий маленький сидів коло тих великих коний».
Ще один образ з того листа: «А ще на дорозі я бачив корч лугу. Ріс і зелений був. Потім дорогу навернули на нього і їхали єму на голові всі фіри. Розсікли на порох і копитами вбивали в землю».
Чув себе одиноким. «А Ви не турбуйтесь за мене, — запевняв у листі 1900 року В. Морачевського. — Як прийде весна, я зацвіту так файно, що будете тішитися. А хоть би-м і вмер, то також не велике діло. Рід посадить мені в головах вишню, та й вона зацвіте. І зацвіте, і мій несупокій возьме на своє листе і буде пускати за вітром мої слова гет далеко в поле, гет аж там, де поля нема, лиш мрія синява».
Весна не принесла спокою. Знову лист до Ольги Гаморак у березні 1900 року і знову ота вже не раз згадувана тема про перше ґаздування на полі з батьком. «Нагадується мені одна весна — давня, давня. Я мав у пазусі від мами яблука і сир, і хліб... А нині я не роблю весни. Лиш дивлюся на весну. Марії нема, мама вже не дає вечеряти і не стелить постелі, і не хрестить. Один дужий тато лишився, такий самий...
І так мені самотно, аж страшно, лиш огник в печі миготить, як той ярок шумить, що я з него воду пив, як орав з татом. Причуваєся мені пісня якась давня, затерта в пам’яти, як коли би мамина пісня до сну. І я чую, що-м лист відірваний і кинений на море тихе і безкрає, і чую безсильність свою і тугу велику, довгу і глибоку.
Тяжке є моє терпіне — не знаю, як виглядає наша хата тепер, і не можу побачити ні мої мами, ані милої. Не знаю, яка моя земля і яке небо над нею, і в терпіню своїм з’ображаю собі, що є чорні, як мої думи».
Не приховував, що в такі хвилини був готовий накласти на себе руки. Був одним із Басарабів.
Свою дивну поведінку пояснював у листі Ользі Гаморак від 6 червня 1900 року: «Я не люблю ніякої зміни, не люблю, аби моє подвір’я


Розділ другий
Дитинство
(29)
ставало спомином, не хочу, аби став наш відсунувся від мене аж на той світ до мами, не можу не плакати, як бачу, що ручники моєї мами друться, і бачу той страшний, страшний час, як я щоранку не буду утирати лиця єї ручниками. Ненавиджу ту траву, що десь росте на маминім гробі, бо хоче слід єї затерти.
Не стерплю того часу, що прийде і застелить пам’ять її усюди і у моїм серцю. Чикаю того часу, як найбільшого ворога, і не дамся йому».
У листі до Ольги Кобилянської наприкінці жовтня 1900 року писав: «Хочу, аби скорше зима прийшла, аби було біло, аби аж за очи брало. Перший сніг, то є моє свято. Як мама жила, то все в той день ходила до попа наймати службу Божу за моє здоровлє, бо знала, що я той день дуже люблю. Тепер перший раз спаде мені сніжок без мами».
Через кілька днів у листі від 9 листопада 1900 року, коли в Кракові, де перебував, ішли дощі і не було снігу, писав Ользі Гаморак: «Коли як коли, але тепер я хотів би страшно працювати, аби забутися і виж- бухати з себе все, що кричить і болить. Зрештов осінь студена січе в лице сивим дощем».
А відтак знову спогад про чорного мотиля, якого мати радила від себе відігнати (листопад 1900 року): «І не можу я Вас послухати, бо з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути. Що тоті мої думи гуляють понад землею, що стелять мому бідному духови стежки між зорями, що він літає тими дорогами і як сивий мотиль сідає на спочинок. І жахаєся тої пропасти, що перед єго очима заточуєся, і банує за землею, що висунулася з-під єго стіп. І чує страх перед пустирями не- скінченими, що він мотиль безпомічний гойдаєся на дебелих думах, на безмежах небесних, на непроглядних висотах. І бачить оком темну, живу смерть свою, що спаде в неї, як бездушне тіло, до желіз- ної постелі, до сумашедших сорочок прийде.
І сидить він, мій мотиль, і бунтуєся, і не здаєся, і розтягає думи чорні попід склепіня райські, аби себе там прив’язати і не впасти. А часом вандрує на свій окраєць землі і шукає з плачем по могилах утрати свої. І який він тоді гарний, мій мотиль, який невинний і добрий».
Спогади про дитинство займають найбільше місце в автобіографії В. Стефаника, яка була написана у Русові 9 лютого 1926 року для видання його творів 1927 р. На відміну від спогадів у листах, пройнятих жалем за тим, що минуло, у ній спогади з дитинства є лише констатацією певних фактів.
«На вигоні ми бавилися з дітьми до ночі. Такий був клопіт з Богом та далеко гірше з чортом. У нас було багато наймитів, старших і


(ЗО)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, про що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві мерці.
“Ти лиш прикиньси, що спиш, та чикай, аж твоя мама буде йти спати, то напевно побачиш, як вона в мисочках лагодит чортам несолено!' страви”.
Своєю дорогою, я ніколи не міг дочикатися, аби моя мама йшла спати, бо все скорше засипляв і не бачив нічого. До своєї матері я мав жаль, що вона опікується такою поганю, і трохи не розумів її побожності, від якої мене так боліли коліна. Та найгірше було, як мій тато спровадив до стодоли киратову молотілку. Тоді в стодолі наплодилася така сила чортів, що вночі прохожі далеко обходили наше подвір’є. Мені, малому, стало так тісно, що я навіть удень не мав місця до забави, бо всюди кишіло від дідьків та відьм. Врешті, я плакав і зважився мамі сказати, щоби не кормила ночами чортів, бо я вже з ляку не можу показатися на двір. Мати розповіла все це батькові, він мене розпитав про все і ганьбив наймитів, що так дитину страшіют».
Ті чорти переслідували ще довго малого Стефаника. Переслідували, коли і підріс: «Я і в сільській школі, — продовжував у тій автобіографії В. Стефаник, — як там мене дали на науку, находив багато чортяк, і моя мама ходила до учителя та просила, щоби він своїм учням роз’яснив, що в школі ніякої нечистої сили нема».
І вже зовсім анекдотичною виглядає пригода з чортами, яка сталася геть пізніше, коли В. Стефаник вчився в гімназії у Коломиї.
«Вже може, — писав В. Стефаник, — яких десять літ пізніше ми оба з Мартовичем їхали до двірця в Залучу, щоби залізницею дібратися до Коломиї, де ми вчилися в гімназії. Нас відвозив Проць, наймит, вже старший. Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав учителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і занятє малого чортика через цілий день і нічь. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під’їхали до Прута вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусіли хреститися. То вже всі наші товариші в Коломиї знали на свою радість, як ми переходили Прут».
Спогади В. Стефаника про дитинство відрізняються, наприклад, від спогадів І. Франка. Обидва зростали в заможних селянських роди-


Розділ другий
Дитинство
(Зі)
нах, але світосприйняття було в них різне. Спогади про дитинство сплодили в уяві І. Франка образ Мирона, який стає на захист села і відганяє злі чорні хмари, що сунуть на це село і можуть висипати на людську працю міхи граду та наробити великої шкоди. Більше того, спогади про дитинство дають І. Франкові можливість у художній формі показати розвиток сільської дитини: її зацікавлення, бачення світу, щоденні несподівані відкриття, які дивують дорослих, власні роздуми про світ.
Близькі до спогадів В. Стефаника про дитинство болісно-ностальгійні спогади Б. Лепкого. І все ж Стефаникові відрізняються і від них, бо вкладаються в образи трагічних «Басарабів». їх пронизує жахливе відчуття трагедії майже в усьому, хоча його дитинство мало чим відрізнялося від дитинства ровесників.
Батькові Стефаник дав влучну характеристику у «Серці (Присвяті моїм друзям)», де розкрив суть того суворого і мужнього чоловіка: «Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив. — Сильним був». Він був вічно зайнятим, бо мусив догледіти все на господарстві й в усьому тримати порядок. І мусив для того мати міцну руку. Таким хотів бачити і свого сина первородного, для добра якого старався, бо знав, що після смерті все придбане залишить йому. Учив його всього того, чого вмів сам, і гадав, що син його добро не розтратить, не розсіє на вітер, а примножить. Радів, коли перший раз взяв його погоничем у поле. Радів кожному його господарському кроку. Був гордий, що має сина, має для кого працювати. Не вмів С. Стефаник виявити свої почуття ні до сина, ні до дружини, бо де «то пасує хлопові показувати свою м’якість». Не мав сам С. Стефаник ласки від свого батька, не вмів її виявити і до сина, хоч напевно до нестями любив його.
Те, що не вмів виявити батько, В. Стефаник мав від матері. Ласка материнська, її любов розсипані майже в кожному листі, писаному в час її хвороби, відтак смерті та довгого болю, що не полишав його.
Звичайним було дитинство В. Стефаника і в забавах, які змінювалися з порами року. Весна приносила нові враження і нові забави. А з ними — і нові обов’язки. Сільська дитина від того часу, як зіп’ялась на ноги, вже мала бути корисна в господарстві. Зазвичай привчати дітей до роботи починали з догляду за курами і гусями, особливо за виводком, на який полюють закляті вороги — каня, яструб, польовик і всяка інша біда.
Ті «курячі» обов’язки В. Стефаник описав в листі до Софії Мора- чевської 1899 р., що зберігається в Русові у музеї: «Сонця нема, лиш на сірім воздусі повисли жаворонки та співають довкола мене,


(32)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
маленькі курята повзають по приспі, а стара квочка вчить їх, як то стіну дзьобати. Голуб перетне подвір’я надвоє, а ластівка залетить у хороми, а пес пантрує, чи нема де якого несвого, аби крику наробити. Так було здавна, так і тепер є. Лиш давно було так, що я стеріг, аби курят половик не фатив, або-м сідав коло пса та й брав його голову в прідолок, та й гралися... Потім я йшов до курят та й засипляв межи ними. Стара квочка торгала мене за волосся, а курята лиш били дзюб- ком у сорочку. Знов мама виглядала з хати і дуже кричала на курку, що мені спати не дає: “Наландаєси усіма кутами, намайструєси, що всі пальці пітне, а потім спить, як дерево”. Брала мене у холодок під вишню, накривала голову ситом від мух, а курята заганяла».
В. Стефаник, пізнаючи світ, мав у ньому свої радощі. Дядьки пригощали його дарунками, дядько Лесь, що мешкав у сусідстві, грав на сопілці й оповідав казки.
Старий дяк, той, напевно, що з новели «Давнина», давав образки для малого, а той тішився ними і не міг надивитися на них. Звали його Базьом. Очевидно, Василем. Був він сусідом діда Дмитра та баби Дмитрихи. «Вони всі троє вже в могилі, — зітхав на початку новели В. Стефаник, — вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо».
Той дяк Базьо сидів через город від діда Дмитра та баби Дмитрихи. Та баба носила йому їсти, бо був він одиноким і старим. Проте бабиних страв не їв, бо все пиячив. Страшила баба Дмитриха дяка, що та горілка колись у нім загориться, а він пив далі та й відказував: «Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові, як зайці бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться, як хмара малих дітей, і хотять в одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. А моя голова от яка маленька, ще й обстрижена, та де їх подіти? Добре, що ви свої діти порозкладали по городах, а мої всі накупі. Та мушу я їх горілкою напоїти, аби вони попилися та й мені дали трошки супокою!».
Скільки пекучих спогадів виніс із того періоду і як трагічно зумів помістити їх усіх: і сестру Марійку, і вередливу білу вівцю, і отару овечок, і маму, яка вертала від робітників, котрим носила обід, в одну коротку «Вечірню годину». Ще були пригоди з наймитами, які працювали у батька і оповідали Василю казки про батькових чортів, що допомагають йому у господарстві. Вони ж його навчали й красти від батька. Бувало, брали з собою у поле і там, попід межі, показували, як шукати кубла зайців.
Потім настав час іти до школи.


Розділ третій
ШКОЛА
До школи мусив іти. «Я вже дитиною знав з розмов моїх батьків, — писав В. Стефаник в автобіографії, — що маю йти до школи. Мій батько, заможний мужик, жив близько з місцевим поміщиком Йосифом Теодоровичем. Се був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського повстання 1863 р. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже добре “бравей очинашу”».
У Русові школа з 1818 р. Вона була парохіальною, де дітей навчав дяк, тому її називали ще й «дяківкою». У 1872 р. початкова освіта в Австро-Угорщині стала обов’язковою, тому в багатьох селах створили державні (етатні) школи, які відрізнялися від парохіальних. Зазвичай це було добре сплановане для навчання приміщення з піччю, лавками, партами та іншими необхідними предметами. У найпростішому випадку воно ділилося на дві частини сіньми. В одній половині був клас, де навчалися діти, а в другій, через сіни, мешкав учитель із сім’єю. При школі були город для вчителя й велике подвір’я для забав дітвори. Однак на реорганізацію та утримання шкіл у державній скарбниці грошей не вистачало, тому основний тягар лягав на сільську гміну *, яка, крім того, займалася дровами для опалення, дбала за ремонт лавок, приміщення школи, огорожі та постачання води школярам. Батьки бунтували проти такого порядку, держава штрафувала батьків, які не посилали дітей до школи, — обов’язкову початкову освіту народ приймав дуже важко.
Школа, у якій навчався В. Стефаник, розташовувалася неподалік плебанії**, де проживав священик, при дорозі на старе сільське кладовище. Трохи вище плебанії, яку в Русові називали резиденцією, колись була дяківка — звичайна сільська хата під стріхою. Після побудови нової школи на початку 80-х років XIX ст. її розібрали.
Навчалися зимою, оскільки весною, влітку та восени дитина була потрібна при господарстві. За одну зиму навчитись читати та писати
* Найменша адміністративна одиниця в Польщі; самоврядна громада мешканців певної території.
** Садиба, подвір’я, дім парохіального католицького священика.


(34)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
дитина не могла. Не могла навіть навчитися підписуватись, а тому на документах проти прізвища ставили традиційні хрестики анальфабе- тів. Щоб якось зарадити цьому, навчатися діти мали два роки, тобто дві зими. Для цього програму однокласної школи вчителі розбивали на два семестри.
Про навчання у школі в Русові у Стефаника мало згадок. Як виглядала ця школа, можна судити за світлиною, що є в експозиції русівського музею В. Стефаника. На основі розповідей сучасників В. Стефаника та його самого В. Костащук писав: «До того ж понурий, самітний будинок з малими вікнами, через які падало мало світла, дуже нагадував, як казали учні, оселю нечистих духів. Про тих духів перешіптувалися між собою хлопці і показували темні кутики, де любили духи перебувати».
«Коли Василькові скінчилося сім років, — писав у монографії
B. Костащук, — батько записав його до сільської школи». Отже, сім років виповнилося В. Стефанику в травні 1878, і того року восени він пішов до школи, тобто навчався в 1878—1879 та 1879—1880 рр.
Мало відомо про першого його вчителя Ілярія (Гілярія) Петров- ського. Як писав В. Костащук: «Учителював тоді в Русові Гілярій Петровський. Тяжко було звикати рухливому хлопчині до шкільної дисципліни. В школі панувала нудота, учитель не розумів дітей, а діти вчителя».
Звідки про це дізнався В. Костащук, невідомо, бо жодної згадки про І. Петровського ні в листах, ні у творчій спадщині В. Стефаника немає.
Весною 1880 р. В. Стефаник закінчив сільську школу, батько за порадою діда Теодоровича віддав його до науки. Мати потім не раз проклинала Теодоровича: «Бодай того пана, — плакала вона, — нічо лихе не минуло, то він намовив, аби хлопця давали до школи».
На думку В. Костащука, причиною такого піклування дідича була дружба В. Стефаника з його сином Броніславом, який збирався продовжувати навчання. Броніслав був набагато молодшим за В. Стефаника, і його батько хотів, щоб у Снятині хлопці трималися разом. Батько не відразу погодився віддавати Василя в науку, бо готував йому інший шлях, та під натиском Теодоровича не устояв. Для дружини знайшов такі слова: «З нього не буде доброго ґазди, — говорив
C. Стефаник після довгих роздумів жінці, — щось не дуже любить робити в полі, чогось забувається, задуманий, вічно задивлений десь далеко. Дідич радить давати його до шкіл, і я думаю, що це добра рада. Вивчимо його і дамо легший хліб, може, не буде так гарувати*,
Важко, без відпочинку працювати.


Розділ третій
Школа
(35)
як ми. Те саме радить учитель Петровський. Він каже, що хлопець дасть собі раду з наукою. Дам його на пробу до школи в Снятині».
Та Семенисі не промовляли до серця міркування її чоловіка. Вона не могла собі уявити, як може дати від себе свою любу дитину. Чи вона на те так тяжко бідує, щоб її Василько був далеко від неї й жив у непривітному місті? Правда, вона має ще Юрка, Параску й маленького Володимира в колисці — та скоріше дала б собі палець відрубати, як котру дитину віддати від себе. Але Семен не завважав на це і по канікулах 1880 року записав сина до II класу міської школи в Снятині. Гіркими сльозами мати випроводжала Василя з рідної хати».
За твердженням В. Костащука, В. Стефаник пішов до Виділової школи в Снятині у 1880 р. Отже, він мав її закінчити у 1884 р. Так само стверджував у автобіографії В. Стефаник. Однак у першому бібліографічному покажчику «Василь Стефаник», який випустила Львівська бібліотека Академії Наук РСР у 1954 р. за участю його сина Семена, зазначається, що розпочав науку В. Стефаник у Снятині у 1881 р. Отже, чотири класи він мав закінчити в 1885 р. Найімовірніше, що В. Стефаник був прийнятий у другий клас і закінчив школу в 1884 р. Він написав про це в новелі «Славайсу»: «Я знав Снятии від року 1881, як мене післали там учитися у другу нормальну класу». Очевидно, при вступі до школи В. Стефаник показав добрі знання і директор направив його у другий клас. Подібне сталося з І. Франком у Дрогобичі.
Восени В. Стефаник розпочав науку в Снятині, і відтоді осінь нагадувала йому про перші муки в чужому місті. Про це він написав у листі до В. Морачевського від 12 серпня 1895 року з ув’язнення в Обертині: «Осінь у нас чудова пора. Земля гей з просоня прокидаєся, і чогось єї стає легко, як от чоловікови, що з вечера кине его в горячку, а кров бурлить і придушує єго. То як рано прокинеся, а слабість перемоглася, то обличє єго достоту таке, як от наших піль під осінь.
Товар за трийцять межів переходить, а польові вже не галасують.
Втіха пастухам. Я також тішився.
Але батько завіз до міста у школи, казав: паном будеш. Отут не одну сльозу я зрібним рукавом обтирав. Паничі і вчителі збиткували замурзаного мужика.
Але переказують, що мати приїде до міста олій бити аж на цілу добу. Забув за все, жду.
Галаган маю в хустині зав’язаний, булок повні пазухи та й цукру добру байду. Сиджу коло мами, ладно мені, а за школу забув.
За протрачені години нелюцкий учитель покарав мене вісімнай- цяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався.


(36)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Перший раз я почув руку справедливости.
Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пішла правди шукати — і учителя перенесли».
У новелі «Славайсу» поданий детальніший спогад про Виділову школу в Снятині: «По школі я вилазив на найвищу яблуню у сусідів міщан і довго дивився на Русів, але його ніколи не бачив, бо він у долині. Моя мати приходила до мене і давала “шустку”, щоби я не вилізав високо на деревину, бо можу розбитися, а Русова однако не побачу.
Директор школи, як я мав до нього діло, не дозволяв мені іти з ним разом, лише ззаду за ним.
Я дуже дивувався.
Мій сусід у шкільній лавці Тавбер все приносив до школи оселедці. Ми оба так пересякли оселедцями, що учитель тікав від нашої лавки, а моя мама, як прала сорочку, то казала: “Боже, чого в тій школі бочки з оселедцями?”. Тавбер тепер у Відні має магазин колоніальних товарів і їсть солонину і шинку.
Міщанин, в якого я був на квартирі, одного вечора розказав, що царя московського вбили. Я тоді не був монархістом, і це мене анітрошки не зворушило.
Видко, що я тоді мав нещасливу фізіономію, бо як ішов на ринок шукати мами, то діставав від незнайомих жінок яблука, обарінки* й цукор.
— На, небоже, це за мого Іванка або Василька.
Всі ті дарунки я збирав у пазуху, а як уже здибався з мамою на ринку, то вона зараз сідала зо мною і вперед перебирала моє волосся, чи нема де нендзи**. Потім цікавила її віддута пазуха.
— Хлопче, де ти набрав, ци ти не крадеш?
Як я об’яснив мамі, відки стільки добра в мене набралося, то мама сказала, що за кождий обарінок і яблуко треба молитву говорити. Я так не любив говорити молитви і митися, що від милосердних жінок тікав, як заяць».
І дивовижне закінчення цього спогаду: «Тепер я ходжу по Снятині, купую що найдешевше, і вже ніхто з мужчин мене по дорозі не задержує. Одні з них пішли в підземелля, у ясний сховок, другі гріються на сонці теперішніх можновладців. А мене вітають лише жінки словом “славайсу”***. Лиш вони одні пам’ятають ще мене, і я їм вдячний.
— Навіки слава, жінки!».
* Бублик (діал.).
** Воші.
*** Слава Ісусу (діал.).


Розділ третій
Школа
(37)
Про навчання у Виділовій школі Снятина В. Стефаник не залишив багато спогадів. В «Автобіографії» 1926 р. про це кілька рядків, але вельми значущих: «З сільської школи в Русові я перейшов до виді- лової в Снятині, який від Русова віддалений на 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів.
Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били».
Деякий час школою в Снятині опікувався священик Теофіл Кобринський (1849—1882). Він закінчив Львівський університет і Львівську семінарію, а у Снятині працював на правах асистента священика в церкві Архістратига Михайла. Його дружиною була письменниця Наталія Кобринська. Отже, спілкування В. Стефаника з родиною Кобринських походило з його шкільних років.
Побиття дітей у снятинській школі не було чимось особливим, як нікого не дивувало безвідповідальне ставлення вчителів та директора школи Семена (Шимона) Дешкевича до своїх обов’язків. Окружна шкільна рада виявила в її роботі чимало порушень, однак усунути директора з посади і вплинути на навчальний процес їй не вдалося.
Цікавий спогад записав у монографії В. Костащук від Григорія Стефаника, небожа В. Стефаника. Йому було чотири чи п’ять років, коли В. Стефаник навчався у Снятині, а тому про цей випадок він міг чути від старших: «На половині дороги між Снятином і Русовим маленька могилка, а на ній великий камінний хрест. На нивах сходять жита, між ними тягнуться смужки з купками вижатої кукурудзи. З погідного неба світить осіннє сонце. Дорогою вертаються люди зі Снятина, одні возами, інші пішки. Великий торг був у місті, бо коли ж є більше справ як восени! Крикливі ворони літають і сідають на купки кукурудзи, а сполошені, чинять великий крик і летять дальше. Ґазди говорять між собою, проклинають тяжкі часи і нарікають на купців. Під хрестом сидить молода жінка, а коло неї хлопчик в білому кипта- рику. Жінка розв’язує писану тайстру* й сумними очима обкидає хлопця.
— На тобі, Васильку, ще цей медівничок!
— Аз чим ви, мамо, підете додому? Що дасте Юрчикові і Парасці?
— Не журись, синку! Вони дома — ще їм щось знайду, то ти, бідний, сам у тім місті.
— Мені, мамо, добре, тільки тяжко, що не можу вам помагати, і вас прошу, аби ви за мною не плакали.
— Як не плакати, синку, коли коло серця пече, як тебе не бачу. Чи хто побуде з тобою, як лягаєш, чи хто тебе укриє, як заснеш.
* Гуцульська торбина, яку носять через плече.


(38)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
— Мамо! Я ще вас доведу аж до хащі.
— Ні, синку, мусимо розходитися. Дивись, сонце надвечір, коли ти, бідний, зайдеш до тих мурів.
Мати встала і поцілувала Василька в голову, а сльози, як перли, котилися по її лиці і падали на писану тайстру. Василько поцілував матір в руку, і вони розсталися — мати пішла в напрямку русівської хащі, а Василько поплентався до міста. Довго оглядалися, аж поки віддаль і сумерк закрили їх обох.
— Ба, чий то хлопець, — питав Проданюк із Красноставців, — порядна дитина, дуже любить свою матір, коли так далеко її відпроваджує.
— То Семена Стефаника син, — пояснив русівський ґазда, — дав його той до міста до школи».
Зі Снятина битий шлях, а тепер асфальтовий тракт, звивається на Стецеву, а відтак — на північ аж до Городенки. На половині дороги зі Снятина до Русова є село Потічок. Ще донедавна були та могилка і той хрест, під який виходив малий В. Стефаник. Тепер нема. Є зате будинок Виділової школи, у якій навчався В. Стефаник. Нині там шко- ла-інтернат. Меморіальної дошки нема.
Восени, коли ще не йшли дощі та було тепло, В. Стефаник часто прибігав зі Снятина додому. Що ті вісім кілометрів для дитини, яка так стужилася за рідною хатою. Ніч був удома, а рано їхав до міста конем аж під школу. Там коня відпускав, і той сам вертався додому.
Взимку приходив додому лише на свята.
Коли падав перший сніг, не йшов до школи. Мама в той день давала до церкви на службу за його здоров’я. Цей день шанував і любив. Перший сніг викликав у нього згадку про дім і маму.


Розділ четвертий
КОЛОМИЙСЬКА ГІМНАЗІЯ
Мати думала, що науки у Снятині буде доста, батько залишить його у спокої і не посилатиме до шкіл далі. Та він думав інакше.
«Одного серпневого дня, — писав В. Стефаник в «Автобіографії», — перед заходом сонця сказав мені батько, щоб покинути чотири воли, які я погонив у плузі, і аби піти додому та мити ноги, та збиратися на завтра до Коломиї до школи. Ті ноги ніяка сила з найліпшим милом не годна була обмити, потріскані, боліли страшно, і я плакав, а мати складала на стіл всіляке білля і поливала його сльозами».
Про цей драматичний момент В. Стефаник згадав в «Автобіографії» 1926 р., а сказав простіше: «Скінчивши в Снятині 4-ту виділову, я по феріях* поїхав з моїм батьком до Коломийської гімназії здавати вступний іспит.
Моя мама потихо, аби батько не чув, намовляла мене, аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую і тепер, що матері не послухав».
В «Автобіографії» 1929 р. після лементів матері та прокльонів дідича Теодоровича, який намовив С. Стефаника віддати сина на науку в Коломию, додав іще: «Аж досвідком тато казав сідати на віз, і ми пігнали до залізниці. Від того досвідку почалися мої найтяжчі терпіння. Я був хлопчина дуже середніх здібностей, я не розумів, чого від мене учителі жадають, а вони все говорили «Idź mudiu świnie paść!»**.
Опісля той біль від розлуки з мамою, рідною хатою вилив у новелі «Моє слово», яка дала назву збірці оповідань, що вийшла у Львові накладом «Українсько-руської видавничої спілки» в 1905 р.
«Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт.
Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.
**
* Канікули.
сіди, дурню, свиней пасти» (польс.).


(40)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі»
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю».
Детальніші пояснення дав у «Автобіографії» 1926 р.: «В 2 кл. тато умістив мене на квартирі в якогось Томаша. З своїми господарями я сидів у кухні, а дальші дві кімнати замешкували якісь панночки. Я їм приносив пиво та горівку, а вони давали мені цукорки; а як по півро- кові відвідав мене вже згаданий Теодорович, то в цій хвилі забрав мене до свойого готелю, а господиню Томашеву дуже поганьбив. Я аж геть пізніше дізнався, що мешкав у тайнім домі розпусти. Та все-таки ті нещасні дівчата були ласкаві на мене, далеко більше ласкаві, як всі вчителі».
Згадав про цей випадок В. Стефаник і в «Автобіографії» 1929 р.: «Як курйоз, наведу з другого класу гімназіального, що я попав на квартиру в приватний дім проституток. Батько лишив мене в якогось Томаша, бездітного чоловіка, у кухні, і там я на тапчанику разом зі своїм господарем і господинею спав і вчився. За кухнею були ще дві кімнати, в яких мешкали панни. До них приходили і вдень, і вночі мужчини, особливо нафтярі з близької Слободи Рунгурської. Я ходив їм за пивом, за горівкою, обслуговував і не розумів ані слова з того, що там діялося, аж приїхав до мене вищезгаданий Теодорович, розглянувся і зараз забрав мене з тої квартири. Моя мама, як довідалася про це, то попала в пасію*, мій батько, хоть який дужий мужчина, мусив утечи з хати, а як я приїхав додому на Великдень, то шурувала мене аж до болю, а всю мою білизну десь викинула».
Запис до гімназії у 1883 р. проводився 29—31 серпня. В якийсь із тих днів приїхав з Русова С. Стефаник із сином. Виповнив необхідні документи, заплатив «вписове» в розмірі 2 золотих 10 крейцерів, а Василь піддався іспитам із релігії, польської, німецької мов і математики. Приймав їх директор гімназії Еммануель Вольф, якого вважали людиною освіченою, і, як писав В. Костащук, «він намагався завжди бути об’єктивним, не допускався переслідувань і якось умів ладнати непорозуміння між учнями та між учителями і учнями». Однак, зважаючи на спогади В. Стефаника, така характеристика не була правдивою.
«У великій залі першої кляси польської гімназії в Коломиї, — писав В. Стефаник у «Автобіографії» 1926 р., — ми, селянські хлопці, зайняли послідну лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав
Гнів (діал.).


Розділ четвертий
Коломийська гімназія
(41)
мені: “Idż mudiu świnie paść”, то ціла класа зареготала, а професор натуральної історії — Вайгель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи, я вийшов зараз з класи і пішов на свою кватиру».
Інакше оповів цю історію В. Стефаник у «Автобіографії», написаній у 1929 р.: «Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях, які були дуже високо в класі на стінах порозвішувані, всілякі звірі. Я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, та за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував на мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. Цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам’ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на кватиру і постановив покінчити з собою. Вже тепер скажу, що у родині Стефа- ників є багато випадків самогубств (самовбійств). Мій нарис “Басара- би” — то є правдива історія фамілійна. Дотепер поповнили самовбій- ство за моєї пам’яті 5 з моєї найблищої родини. Це так мимоходом».
Не міг втекти у рідний Русів, не міг поскаржитися мамі, — надто далеко вони були. Міг поскаржитися лише сліпій жебрачці Павлині, яка сиділа під плотом будинку, де він мешкав. Жебрала цілий день, а на ніч В. Стефаник приводив її на кухню своєї господині. У своїй самоті, у своїх душевних муках завжди шукав у неї розради. Пішов за розрадою й після того, як був зневажений учителем і постановив покінчити з собою: «Вона, — писав у «Автобіографії» 1929 р., — нащупала мою голову, поклала собі на коліна і потішала. Виймила з торби і біленькі булки, і яблука, помаранчі, а з-за пазухи грубий вузол гро- шей-дрібняків, казала, що дасть мені, кілько я хочу, щоби я пусте викинув із голови».
В «Автобіографії», написаній трьома роками раніше, В. Стефаник занотував, що дари жебрачки Павлини були дещо меншими: «...I вона, аби мене розрадити, дала мені з торби яблучка та ще декілька дрібних монет на цукорки».
У 1929 р. написав, що після цього випадку боявся іти спати у свою кімнату, а переночував разом із жебрачкою на соломі в кухні: «Вже не пам’ятаю, як це сталося, що батько приїхав», а в «Автобіографії» 1926 р. зазначив: «Вечером вона в кухні розповіла моїй господині, що мене в школі спіткало, і зараз написали до мойого батька, аби приїздив, а батько, як приїхав, то скаржив учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння. Видко, що сукно того одіння не


(42)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
' було першої сорти, бо я не міг стерпіти запаху того сукна і дуже високо носив голову. Як я появився переодітий вже в класі, то гураган на- сміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідної лавки. До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отруїв».
Це зізнання сильніше висловлене в пізнішій «Автобіографії»: «Вже не пам’ятаю, — писав В. Стефаник, — як то сталося, що батько приїхав і купив мені так зване панське одіння. Як мене мої господарі убрали в той мундир, то я соромився до божевілля, а запах “тих лінок” був пекольно невиносимий так, що як я тепер по довгих десятьох рік є хорий, то не раз той запах мене мучить. Не говорити вже, яким ревом прийняли мене мої товариші в класі як панича. Волів би-м був вже, щоби мене били і показували півголого перед ними. Як пишу оці стрічки тепер, то так само свіжо, як тоді, проклинаю і школу, і культуру, і всю мою вчену кар’єру. Строїли мене тоді, і та отрута є до сьогодні в мені».
Крім розради у баби-жебрачки Павлини, мав її і від Анни Павлик, сестри М. Павлика. В «Автобіографії» 1926 р. про це написав: «Від баби Павліни я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в Бога не вірує, ані панів не признає, лиш хоче, щоби всі люди були однакові.
Я, дійсно, вислідив мешканє тої страшної швачки, пізнав єї і таки троха єї боявся: це була п. Павлик, сестра Михайла Павлика, знана зі скандальних процесів у 80 р. м. ст. для австрійського правосуддя».
У «Серці» В. Стефаник сказав, що «Михайло Павлик — побожність до людей і до ідеї», а для Анни Павлик не знайшов слів. Лише в пізнішій «Автобіографії» 1929 р. написав: «Ще одна дрібничка. Сліпа Павліна оповідала мені вечерами, що коло нас недалечко є така панна, що не вірить ані в Бога, ані в церкву, що ніколи не молиться, що хоче панів вирізати, одним словом — страшна жінка. Я дізнався про помешкання тої безбожної панни і таки зазнайомився з нею. Це була Анна Павлик, рідна сестра Михайла Павлика, яка заробляла собі на хліб кравецькою роботою. Я їй приносив воду до хати, бігав за молоком, чим міг, то прислугувався. Для мене вона була чимось найкращим в моїм злиденнім життю».
У Коломиї В. Стефаник побачив не тільки світ, який «затроїв його на все життя», а й виробив у собі великий опір до того світу відразу, що робить велику кривду, нівечить життя та глумиться над людиною. В І. Франка світ, із яким він зустрівся, навчаючись у Дрогобицькій гімназії, виробив бажання стати на прю з ним. У В. Стефаника він викликав ненависть і своєрідну погорду до нього. Він, як равлик, ховався в


Розділ четвертий
Коломийська гімназія
(43)
себе і у своє село, де чув і розумів кожного. Ця погорда, вихована в гімназії, і сплодила його відверте зізнання в листі до Ольги Коби- лянської в листопаді 1898 р.: «...Я не люблю рускої інтелігенції... Для неї, інтелігенції, я не маю серця. Писати для неї не буду. Не можна любити то, що зродилося п’ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу».
Катехитом римо-католицького віросповідання в гімназії був запеклий польський шовініст М. Мартіні, а греко-католицького — Микола Лепкий (1842—1924), майбутній тесть Б. Лепкого, одного з найкращих товаришів В. Стефаника. Хоч би рядочок про свого вчителя написав В. Стефаник у автобіографіях або згадав у листах. Ніби й не було катехита. Щоправда, був він людиною скучною і правильною, до того ж смирною і тихою. Не любив втручатися у мирські справи, на відміну від польських катехитів, які верховодили у гімназії і були причиною того, про що писав В. Стефаник: «Гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців, студентів, нічого нам не дала».
У першому класі В. Стефаник вивчав дев’ять предметів: релігію, латинську, польську, руську, німецьку мови, географію, математику, натуральну історію та малювання. У 1884—1885 навчальному році в гімназії було два перших класи. В. Стефаник навчався в 1-а, де було 49 гімназистів. Керував класом М. Кусінович. Разом із В. Стефаником навчалися син русівського священика Клим Петровський і Леон Бачинський. Навчальний рік, який розпочався 2 вересня, закінчився набожним служінням та роздачею свідоцтв 15 липня.
Після канікул у Русові В. Стефаник під плач матері знову повернувся до Коломиї. Став учнем другого класу.
Цього року для бібліотеки учнів були закуплені «Історія Русі»
0. Барвінського, «Руська історія в життєписах її найголовніших діяте- лів» М. Костомарова, журнал «Зоря» (річник), «Світогляд українского народу» І. Нечуя-Левицького, «Захар Беркут» І. Франка, «Безталанне сватане» В. Барвінка, «Мертві душі» М. Гоголя, твори у перекладах
1. Шеховича та О. Шухевича, а також один том поезій Т. Шевченка, найулюбленіші твори якого більшість гімназистів переписувала до свого зошита.
У третьому класі потрібно було вивчати грецьку мову — п’ять годин на тиждень.
У 1886—1887 навчальному році одним із нових суплентів став доктор філософії Роман Яросевич. Замість схильного до садизму професора Е. Вайгеля почав працювати шанований І. Франком учитель натуральної історії Емерик іурчинський (1834—1896).


(44)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Через чергову епідемію, що прокотилася Галичиною, учням категорично заборонялося відвідувати гімназію аж до повного виздоро- влення, яке має бути засвідчене лікарем.
У1887—1888 навчальному році Л. Мартович, якого було залишено на повторний рік, зустрівся з В. Стефаником у 5-а класі.
Того навчального року поповнилася бібліотека для викладачів. Серед придбаних книг були «Руска читанка для IV класу» О. Партацького, що вийшла у Львові в 1886 р., «Історія Скиту Манявського» Ю. Целевича, «Історія літератури руської» О. Огоновського, а також літературний збірник «Ватра» за редакцією В. Лукича. Для гімназистів не було придбано жодної книжки українською мовою. В учнівській бібліотеці нараховувалося 1688 книжок, з них українською мовою — 26.
Щоб потрапити до шостого класу, В. Стефаник мав перескласти один предмет. У1888—1889 навчальному році він разом з Л. Бачинсь- ким та Л. Мартовичем став учнем шостого класу. У класному журналі зазначено, що на той час Стефаник мешкав у Емілії Баумгартнер, вдови по стельмаху, на вулиці Шевченка. У першому півріччі він мав доволі добрі оцінки з різних предметів: хвалебну оцінку — з релігії, достатню — із польської, німецької, латинської та грецької мов, задовільну — з української мови, географії, історії, математики, природознавства, крайової історії. Однак у другому семестрі з латинської, грецької мов та математики йому було виставлено незадовільні оцінки. Згідно з правилами, якщо учень отримував з одного предмета незадовільну оцінку, він міг виправити її на осінньому іспиті, якщо з двох — його без переекзаменування залишали на повторний рік. На третій рік не залишали, а виключали з гімназії. В. Стефаник був змушений ще раз пройти курс шостого класу.
У класному журналі за 1889—1890 навчальний рік щодо В. Сте- фаника зазначалося, що він репетент — в шостому класі вдруге.
У першому півріччі за «обичаї», тобто поведінку, більшість учителів поставили В. Стефанику оцінку «відмінно»; М. Лепкий та Т. Ербен — «задовільно», тому і в табель занесено оцінку «задовільно». Пильність гімназиста з усіх предметів визнана одностайно «задовільною». Поступ у науці був таким: релігія — «схвально», латинська, грецька, польська, німецька, математика — «достатньо», руська (українська), географія та історія, природознавство та крайова історія — «задовільно», за порядок і старанність в опрацюванні письмових робіт — «відповідно»; за досягнуті успіхи — перший ступінь успішності.
Друге півріччя було більш вдалим. За «обичаї» мав «достатньо добре», за «пильність» — «добре», за поступ у науках: з релігії —


Розділ четвертий
Коломийська гімназія
(45)
«добре», з латинської мови — «достатньо», з грецької — «добре», з польської — «достатній поступ», з руської мови — «дуже добре», з географії, історії, математики, природничих наук й історії — «достатньо», за порядок та старанність при письмових роботах — «відповідно». Загальний ступінь успішності отримав перший.
З приємністю згадував В. Стефаник суплента Коломийської гімназії доктора Р. Яросевича: «З коломийських часів, — писав у «Автобіографії» 1929 р., — не можу ще не згадати др. Романа Яросевича, який у п’ятому гімназіальному учив нас української літератури. Серед нас це була така поява професора, що ми, кружківці, набрали сили і охоти до науки, і я дотепер не можу згадати без найглибшої вдячності того одинокого професора, який мене вчив у Коломиї».
Про нього також написав: «Я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії. Він учив мене і Леся Мартовича української мови в Коломийській гімназії, а що українське було назначене на послідну годину 11—12, то він позволяв нам виходити додому. Якщо котрий змучений, з тим, що не буде записувати неприсутнього до денника. Від слідуючої години української мови вже ані один ученик не абсентувався. Так було все, і для нас наука української мови була найприємніша і найкорисливіша. Такий се був учитель».
Будучи із доволі заможної сім’ї, Р. Яросевич після закінчення навчання в Коломийській гімназії став студентом філософського факультету Львівського університету, а з 1884 р. — Віденського університету. У1886 р. він — голова Українського студентського товариства «Січ», здобув докторат як славіст у Віденському університеті. Мав право претендувати на викладання в університеті тільки після двох років праці. Невідомо, чи приваблювала його кар’єра університетського професора, однак він відразу пішов працювати суплентом Коломийської гімназії. Зазнавши там утисків, вступив у 1886 р. на медичний факультет Краківського університету. У 1897 р. як член радикальної партії був послом до австрійського парламенту.
Про своє навчання у Коломийській гімназії в «Автобіографії» 1926 р. В. Стефаник писав: «Ще в нижчій гімназії я ближче зійшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4-й кл. гімн[азії] писав поезії проти учителів і проти Бога, повні злоби і насмішки. Л. Бачинський був спокійний, серйозний, і всі його слова докладно відповідали його вчинкам. Він і тепер, як провідник політичної партії, лишився такий самий і належить до найкращих промовців серед галичан. З ними я, як менше здібний, товаришував і належав до тайного кружка учнів, які збиралися по передмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові


(46)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
книжки та часописи. Бібліотека цього кружка складалася з 400 томів, в більшості українських, а то були і польські, і російські. В 4-й кл. ми на спільні гроші спровадили два величезні томи писань Гліба Успенського по-російськи. Не знаю, чи хто з моїх товаришів перечитав Успенського, але я через два роки з ним не розлучався, і хоч дуже тяжко було зразу розуміти жаргон його “Растеряевой улици”, то все я його перечитав, і він мав на мене в гімназії найбільший вплив».
За такого зневажливого ставлення вчителів гімназії до українців не дивно, що хлопці шукали відради у своєму товаристві, а оскільки будь-які зібрання більше трьох вважалися небажаними і викликали підозру, товариства називали таємними. До такого товариства і пристав В. Стефаник. Після відповідної підготовки його члени вирішили діяти: свої реферати та відчити* випробовували по сільських і міських читальнях. Де не було такої читальні, бралися її організовувати. «Наслідком цеї читальняної діяльності було то, — написав у цій «Автобіографії», — що мене разом з багато іншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7-му кл. був у Дрогобичі».
В «Автобіографії» 1926 р. подав ще деякі факти. Зокрема про те, що йому кілька місяців допомагав учитися Іван Плешкан (1866— 1902), старший гімназист із сусіднього села, який опісля став його найкращим товаришем, а також швагром**.
Дещо ширше про своє позакласне життя в Коломийській гімназії В. Стефаник розповів у «Автобіографії» 1929 р.: «Потім ішов клас за класом, — писав він, перед тим згадавши про знайомство із сестрою М. Павлика Анною. — Наука нудна, порожня, пуста. В третьому класі мій старший приятель Іван Плешкан дав мені читати Квітчину “Марусю”. Як мені тяжко було товчи лекції до школи, але тої “Марусі” поза перших 20 сторінок я не годен був доконати. Плешкан за те добре натягав за вуха, та не помогло нічого, бо я і сьогодні не перечитав “Марусі” поза тих 20 сторінок. Зате краще пішло з повістю Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Хоча багато з неї не розумів, але перечитав до кінця і навіть одержав за те похвалу від старших товаришів. Тоді ж читав Марка Вовчка, а особливо любувався в Федьковичу. В четвертому класі вже належав до тайного кружка гімназистів, які мали більше як 300 томів своєї тайної бібліотеки. Там було майже все з тодішньої української літератури. Найкраще читали ми твори Франка, соціалістичну літературу, українську і польську з Женеви, Герцена, Чернишевського, загалом те, що заказане. Вже не знаю, чи в 4-му,
* Доповіді, лекції (зах.).
** Шурин; сестрин чоловік, зять; дівер.


Розділ четвертий
Коломийська гімназія
(47)
чи в 5-му класі спровадили ми до бібліотеки великі два томи писань Успенського. Як мені дуже тяжко було читати його російщину, та на мене він мав безглядний і рішучий вплив. Цілий рік я не читав нічого, крім Успенського, і тоді українська література для мене зблідла, видавалася хирлява, не міцна і без відваги».
До «заказаної» літератури належали книжки, заборонені не лише урядом, а й гімназійними вчителями.
Більше пригадав В. Стефаник у новішій автобіографії про найближчих товаришів: «В четвертому класі я близько зійшовся з моїми товаришами ще від першого класу — Лесем Мартовичем і Львом Бачинським. Мартович — син громадського писаря, а Бачинський — син учителя з Серафинець.
В тайнім кружку ми заприязнилися аж дотепер. Мартович був надзвичайно здібний. Він тоді писав поезії проти Бога і професорів, дотепні і злосливі. Між нами 3-ма він був нігіліст. Не дарував ані свойому батькові, ані своїй матері, і, по правді сказати, я його боявся. Його їдкі сатири, поеми про пекло, святих і про Бога попропадали. Ще тепер серед його знакомих і приятелів ходять оповідання, які він компонував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоби його приятель Лев Бачинський списав з пам’яті тоті бродячі оповідання. Цей Левко Бачинський був дуже розумний, тактовний і великий характер. Тоді, як і тепер, коли він є одним з провідників політичних української нації в Галичині, його слова все покривалися з його ділами. Зі всіх своїх товаришів я його найбільше любив».
Як свідчив В. Равлюк, однокласник В. Стефаника, керівником таємного гуртка в Коломийській гімназії був І. Плешкан, а потім — Т. Заборовський із села Молодятин, що під Коломиєю.
«В шостому класі гімназіальному, — писав В. Стефаник, — позна- комилися ми з Северином Даниловичем, який тоді серед селянства на Покутті організував великий політичний рух. В тім часі диктував нам проект програми радикальної партії, який пізніше увійшов при організуванні цеї партії як платформа її».
Пізніше С. Данилович одружився із сестрою дружини В. Стефаника. Спогад про Коломийську гімназію в автобіографії від 1929 р. закінчується тим, що в 1890 р. Мартович, кинувши книжкою в голову професорові, виїхав до сьомого класу в Дрогобич. Класні журнали Коломийської гімназії цього випадку не підтверджують, але з поведінки у першому семестрі він мав погану оцінку.
Отже, Коломийська гімназія не залишила у В. Стефаника позитивних вражень. Хоч І. Франко, який також там навчався, був про неї високої думки.


Розділ п'ятий
ПІДПІЛЛЯ
Значно більше інформації про гімназійний період життя В. Сте- фаника залишили його товариші. Л. Бачинський оформив спогади як автобіографію і передав до «Громадського голосу» Д. Лукіяновичу, який опублікував їх у № 16 газети від 16 квітня 1930 року, відразу після його смерті. Радянська влада Л. Бачинського вважала дрібнобуржуазним націоналістом, тому його спогади за радянських часів ніколи не включалися у видання про В. Стефаника.
«Я, — писав Л. Бачинський, — уродився дня 14.VII.1872 р. в Сера- финцях (пов. Городенка), де мій отець, що походив з селянської родини, був народним учителем.
Гімназію кінчив у 1891 р. в Коломиї. В гімназії під впливом свого учителя д-ра Романа Яросевича, що учив в IV і V клясі української мови, я став радикалом. Товаришував з Лесем Мартовичем і Василем Стефаником. Ученики Коломийської гімназії зав’язали тоді потайний кружок, бібліотека була у мене. Члени кружка читали много і розширювали “Народ”, що почав виходити 1899 р. Між учениками розширювалося около 60 примірників. В р. 1890 і 1891 відбулися ревізії в учеників, і така ревізія була і в мене, але тодішній директор гімназії Вольф, великий приятель молоді, упередив мене про ревізію, і я завчасно завіз книжки до д-ра Даниловича, що був тоді адвокатським концепієнтом* у Коломиї. Під впливом д-ра Даниловича й Ілярія Гара- симовича, що був тоді директором “Гуцульської спілки”, ученики-ук- раїнці Коломийської гімназії були в переважній часті радикалами. Ми ходили по дооколичних читальнях і читали селянам газети і книжки. Директор гімназії знав про це та лиш остерігав учеників, аби явно не шлялися по селах. Діялось це тоді, як по других гімназіях (Станіславів, Тернопіль) много учеників вигнано і навіть передали їх судові».
Директора гімназії Вольфа за те, що він нікого зі своєї гімназії не вигнав, Крайова шкільна рада перевела в 1891 р. до Львова. Л. Бачинський спокійно закінчив гімназію у 1891 р., відтак став студентом Чернівецького університету, як і Л. Мартович.
Помічник адвоката, який вів паперові справи.


Розділ п'ятий
Підпілля
(49)
«Як я 1883 року, — писав В. Стефаник у спогаді «Перший твір Леся Мартовича», опублікованому у виданні його творів у 1927 р. Державним видавництвом України, — прийшов до першої класи гімназіальної в Коломиї, то Лесь Мартович був тоді вже в другій класі. Ближче ми зійшлися аж у четвертій класі в тайнім кружку коло великої скрині, яка містила понад триста “заборонених” книг. Тоді ми читали ті книги, а мало вчилися».
Найповніші, але сумнівні спогади про навчання В. Стефаника у Коломийській гімназії залишив Василь Равлюк (1872—1955), який був на рік молодший за В. Стефаника.
Згідно з біографією В. Равлюка, опублікованою у книзі «Василь Равлюк. Спогади про “Покутську трійцю”», що вийшла у Снятині у видавництві «Прут Принт», у 1898 р. він закінчив учительську семінарію в Станіславові, склав учительський іспит і після довгих митарств почав працювати в містечку Радехові на Львівщині у чоловічій Виді- ловій школі. Весною 1900 р. громада села Вовчківців вирішила запросити його вчителювати до своєї школи. При школі В. Равлюк заклав дослідну ділянку, взірцевий сад і пасіку, вчив дітей рільництва, садівництва і бджільництва. Створив шкільний та церковний хор, який співав на богослужениях у Вовчківцях та рідному селі Орельці. Завжди говорив українською мовою, чим заслужив повагу учителів- українців. Мав велику бібліотеку, з якої користувалось село. До кінця життя залишився радикалом, був членом Радикальної партії, вів просвітницьку та агітаційну роботу в селах Покуття, засновував читальні, «Просвіти», записував фольклорні матеріали.
Разом із В. Стефаником у 1905 р. В. Равлюк започаткував у Снятині окружний відділ товариства «Взаїмна поміч українського вчительства». На загальному зборі товариства 1 січня 1906 року був обраний його головою. Товариство мало театральну, допомогову і бібліотечну секції, а в 1907 р. було засновано секцію правничої оборони.
У 1917 р. російська окупаційна влада звернулася до Виділу з проханням урухомити всі українські школи в повіті та призначила голову Виділу В. Равлюка повітовим шкільним інспектором. У 1920— 1923 рр. знову виконував обов’язки голови Виділу.
У 1908 р. стараннями Равлюка в Снятині засновано філію товариства «Просвіта», якій до початку 1914 р. підпорядковувалося 27 сільських читалень. У 1911—1914 рр. разом із Стефаником і Черемшиною Равлюк організував на Снятинщині відзначення ювілеїв Т. Шевченка, М. Шашкевича, 40-річчя літературної праці І. Франка.
У часи Української держави В. Равлюк був обраний шкільним інспектором, потім — послом до парламенту ЗУНР у Станіславові.


(50)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
24 травня 1919 року окупаційні війська Румунії, які зайняли Буковину та Покуття, звільнили В. Равлюка з учительської посади. У 1920 р. уже за виступ проти польської окупаційної влади він був заарештований. Він не прийняв польського громадянства і втратив учительську працю.
В. Равлюк був одружений із Ганною Палійчук 1877 року народження, із села Ганьківець на Снятинщині. Вона жертовно присвятила себе своєму чоловікові, коли той 1920 р. втратив зір. Ганна Палійчук 21 листопада 1944 року була помилково вбита бійцями радянського винищувального підрозділу («стрибками») замість В. Равлюка.
Першим спогади від В. Равлюка записав В. Костащук і використав їх у книзі «Володар дум селянських»*. Потім у 1952 р. спогади від нього записав у селі Вовчківцях, де на той час жив В. Равлюк, Ф. Погребенник, який опублікував їх під назвою «Пам’яті найщирішо- го друга» у книзі «Василь Стефаник у критиці і спогадах».
За словами В. Равлюка, вони мешкали із В. Стефаником на одній квартирі по вулиці Мнихівці (в радянський час, коли записувалися спогади, — вул. Жданова), у листоноші Луцького. В. Равлюк був тоді учнем четвертого класу.
«Стефаник, — оповідав В. Равлюк В. Костащуку, — від першого дня побуту на спільній квартирі, як старший, заопікувався мною. Ми разом ходили на прогулянку, разом верталися з міста. Але він був якийсь загадковий, як сонце з-за мряки. Я був веселий, любив забави з товаришами, особливо “тічку”, робити збитки крамарям, а Стефаник був понад свій вік поважний. Я не раз приходив додому з ґудзом ** на чолі або розбитою губою, а він, бувало, подивиться на мене зі співчуттям, гірко усміхнеться й ані слова.
Зайшла в Коломиї мода на забаву “гусак”. Звичайно під неділю збирається яких 50 учнів та один за одним (гусаком) ходять містом і наслідують рухи того, що попереду. Бувало, зайдуть до якогось ресторану, обійдуть стіл і, як прийдуть, так і вийдуть, не сказавши нікому ні слова. Не раз обходять перекупку, що продає овочі або що інше на ринку, і виконують всякі рухи залежно від фантазії провідника, яким, як правило, був Лесь Мартович.
Якось нашому провідникові сподобався поліцай, що вартував на базарі. Був це вже старий чоловік з обстриженими вусами, ноги мав криві, колінами до купи, а стопи відступали далеко назовні. І «гусак» почав його обходити. Поліцай спочатку нічого не розумів, сміявся
* Костащук В. Володар дум селянських. — Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1959.
** Гуля, пухлина.


Розділ п’ятий
Підпілля
(51)
своїм беззубим ротом і здивовано обертався довкола. Але за хвильку збентежився, почав сердитися, аж піна з рота текла, вхопив обіруч за шаблю і, не витягаючи її з піхви, почав відганятися. Хлопці вибухнули гомеричним сміхом, а коло нас почало робитися збіговище.
Саме на цю сцену надійшов Стефаник, що в “гусаку” не брав участі, а випадково переходив ринком. Він схопив мене за руку, потяг розбавленого та розсміяного з собою і своїм м’яким голосом сказав: “Як можна так з чоловіком, як із псом, дражнитися!”. Я пішов з ним мовчки додому.
Стефаник був дуже вразливий і як на свій молодечий вік занадто переймався кожним болем людської душі».
Цей уривок спогадів ніби підтверджує загальновідомий факт із біографії В. Стефаника, що з малих літ він «переймався болями людської душі»: вічно зажурений, вічно задумливий. Хлопці он в «гусака» або в ще якісь веселі забави грають, а В. Стефаник з боку споглядає і журиться. Зовсім не такий, як, наприклад, Л. Мартович, заводій усієї компанії.
«Під кінець шкільного року, — згадував В. Равлюк, — загостив до Коломиї театр Біберовича. Ми з Стефаником були на виставі “Розбійники” Шиллера. Ця п’єса зробила на нас велике враження. Остання дія, в якій актор відбирає собі життя, так вплинула на Стефаника, що він довший час не міг прийти до себе. Цілий тиждень ні до кого нічого не говорив, нервово ходив по хаті, а вночі не міг спати. Разом з одним товаришем ми намовили його піти до лікаря, але Стефаник від самих дверей лікаря завернув і швидким кроком пішов додому. Ми ввійшли до лікаря без Стефаника і розповіли свою справу. Лікар радив не дражнити товариша, і він по кількох днях заспокоїться. Так і сталося.
На другий тиждень ми знову були в театрі, де грали тоді “Павла Полуботка”. В піднесеному настрої верталися додому. Тиха, місячна ніч. На вулиці стоїть гурт людей, і ніхто нічо не говорить. Ми пристали до гурту і задеревеніли. Самим хребтом хати ходить якась людина, розібрана до сорочки, а очі заплющені. В сяйві місяця вона справляла несамовите враження. Як ми пізніше довідалися, це був лунатик. Хтось звернув нам увагу, щоб не говорити, бо сплячий пробудеться, впаде з хати й розіб’ється на смерть. Стефаник не витримав, вхопив мене і почав тягнути від того виду. З вулиці ми завернули на городи, обійшли ту хату і так прийшли до свого помешкання. Цю пригоду Стефаник відхорував і довший час боявся ходити вечорами».
Або ще така пригода зі спогадів В. Равлюка: «Під час канікул того самого року до мене, до мого рідного села Орельця, на кілька день


(52)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
прибули Стефаник і Мартович. Ми викупалися у Пруті та приглядалися до забав, які уряджували на розлогій толоці й над рікою місцеві хлопці. Вони пускали орла і були так захоплені, що один хлопець упав з триметрової скелі у Прут. Це побачив Стефаник, закрив очі руками і онімів. Його притримав Мартович. За хвилину той, що упав у воду, прибіг до своїх товаришів і почав з ними сваритися, як сміють пускати орла без нього.
— Бачиш, — каже Мартович до Стефаника, — той хлопець і гадки не мав топитися, а ти не можеш через нього до себе прийти».
Розповідав В. Равлюк і про позакласне читання В. Стефаником літератури.
«Стефаник мене любив, — признався В. Равлюк, — і одного дня дав мені прочитати твір Е. Золя “Напад на млин”. Коли я прочитав цю книжку, він дав мені завдання охарактеризувати кожну дійову особу та розповісти, що, на мою думку, хотів представити автор. Коли я відповів на всі питання, тоді запитав мене, як би я сам про цю справу написав. Я на це не знав, що відповісти, бо ще тоді не розумів того, щоб я міг що-будь писати. Другою книжкою, яку Стефаник дав мені читати, була “Маруся” Квітки-Основ’яненка».
В. Равлюк навів його поради щодо неї: «“Не читай двох перших листків, — радив Стефаник, — а як прочитаєш до кінця, то тоді вернися до непрочитаних листків”. Він, мабуть, побоювався, що мене знеохотять моралізування Квітки, і я книжки не прочитаю. По кожній прочитаній книжці він брав мене на допит і з часом навчив мене писати короткий аналіз прочитаних книжок. При таких роботах треба було подати коротку характеристику дійових осіб, збагнути мету автора та записати власні спостереження.
У перших днях березня Стефаник приніс додому Шевченкового “Кобзаря”; це було празьке видання 1867 року — тоді вже дуже рідкісне в Галичині. Він дав мені завдання переписати і вивчити напам’ять “І виріс я на чужині”. У половині березня Стефаник сказав до мене: “Ти, Васильку, пам’ятай, цієї суботи будь дома, бо маємо обидва десь піти”. Ця таємничість розбурхала мою уяву і цікавість, але я не допитувався, бо хотів показати себе мужчиною. В суботу, по заході сонця, ми пішли разом за місто в сторону села Воскресінці. Вже добре стемніло, коли ми лишили за собою місто і опинилися серед поля. Ідучи повільно, Стефаник перевірив, чи я знаю задану мені поезію Шевченка “І виріс я на чужині”. Вкінці ми зайшли до хати якогось міщанина. (Як я пізніше довідався, цей свідомий міщанин називався Микола Жураківський). Вікна в хаті були щільно заслонені, на головній стіні проти дверей висів гарно прибраний рушниками портрет Шевченка.


Розділ п’ятий
Підпілля
(53)
Під стіною великий стіл, накритий тканими скатертями, а на столі великий бюст Шевченка, прибраний ялинкою. Як живий, дивився Шевченко на нас. За столом стояв якийсь старший студент з великими палаючими очима. На ослоні попід стінами сиділо коло ЗО гімназистів, усі зі старших класів. Стефаник не представив мене нікому, лише легко вклонився й сів на вільне місце біля дверей, а я коло нього. Студент за столом, мабуть, делегат зі Львова, почав говорити про Шевченка та про те, що ми сьогодні відзначаємо річницю його смерті. Тим вшануємо пам’ять генія, говорив делегат, коли будемо вчитуватися в його твори, а його ідеї ширити між своїми товаришами і народом. Палка промова делегата, насичена уривками з творів Шевченка, зробила на слухачів велике враження. Настрій делегата передавався слухачам, у всіх горіли очі, а серця стукали, як молоти. Після промови почалися декламації, між іншим і моя, яку задав мені Стефаник. Потім старші студенти наперемінку читали твори Шевченка. Того вечора прочитано “Гайдамаків”. На закінчення один з присутніх м’яким баритоном затягнув пісню:
Заспіваймо всі враз,
Товариші мої'
Щоб жилося в дружбі В нашій братській сім'ї.
Всі присутні встали, підхопили пісню і з великим зворушенням співали...
За здоров'я братів —
Селян і робітників,
За їх крашу долю Хай несеться цей спів!
Спом'янім Тараса,
Славного Кобзаря,
Що Україну збудив До нового життя.
На погибель катам,
Що Вкраїну гнетуть,
Що її вірних синів У кайданах кують.
Після цього, за вказівкою делегата, кожен із тих, що вступили в гурток, підніс праву руку вгору, і перед образом Шевченка делегат


(54) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
прийняв нашу присягу, що будемо чесно працювати для добра народних мас.
Враження цього таємного і серед таких умов улаштованого свята Шевченка, що тривало протягом ночі, було величезне.
Ми почали розходитися, але не всі разом, тільки поодинці або парами. Вийшли і ми із Стефаником. Надворі заповідався день. Довго ми йшли мовчки під враженням того, що діялося в хаті. Згодом Стефа- ник пристанув, стиснув мою руку і сказав: “Василю, віднині ти наш”.
Від того вечора я належав до таємного гуртка».
Дивує у цих спогадах не стільки їх літературне опрацювання, скільки те, що польські гімназисти вірші А. Міцкевича могли читати на вечорах, які влаштовували в гімназії відкрито, без боязні на весь голос співати повстанських пісень, закликати рвати пута окупантів, а пам’ять Т. Шевченка вшановували при закритих вікнах і повній конспірації, притому що на уроках вивчали творчість Т. Шевченка, а «Кобзар» був у бібліотеках.
Українські таємні гуртки виникали при всіх гімназіях Галичини. Керував ними таємний центр зі Львова, який визначав основні напрями праці та найважливіші завдання. Обов’язком членів гуртка було самоосвітою поповнювати свої знання, читати рекомендовані з центру книжки, виступати з рефератами з різних питань та брати активну участь у їх обговоренні.
На одному із засідань таємного гуртка виступав зі своїм рефератом В. Стефаник. Він розповідав про народні коляди, а його товариші виконували їх. Сам В. Стефаник не співав, але уважно слухав інших і просив їх співати. Мартовичеві також було важко переймати мелодії пісень.
«Якось Стефаник з Мартовичем записали в селі Красноставцях “Думу про Нечая”, — оповідав у книзі «Володар дум селянських» В. Костащук, — але не могли перейняти мелодії. На найближчі канікули Стефаник запросив Равлюка до Красноставець і дуже дивувався, що той за другим разом перейняв мелодію думи і співав її добре.
— Равлику, тобі Бог не поскулив того дару, що голосом називається, — сказав Стефаник. — Пам’ятай, що все маєш мені співати народних пісень, як тільки тебе попрошу».
Стверджував В. Равлюк, що велике враження справила на В. Сте- фаника народна пісня, яка тоді побутувала на Покутті, як і зрештою по всій Галичині:
Течуть ріки кровавії До самого Відня,
Іди, цісар, подивися, Які люди бідні!


Розділ п'ятий
Підпілля
(55)
Люди бідні, люди бідні,
Бо пани зідрали,
А ще було: по корові Крамарі забрали.
Крамар бере по корові,
Цісар бере діти,
Нема чого товаришу Та в корчмі сидіти.
Коли її співали, В. Стефаник стояв нерухомо, очі дивились кудись далеко — переживав пісню. А як після неї починали якусь веселу, хапав капелюха і тікав із хати.
Згадав В. Равлюк і таємну бібліотеку, навіть назвав точну кількість книжок — 342 томи. У виданій у 1959 р. книзі ішлося, що там були революційні річники «Громади», які видавав М. Драгоманов у Женеві, «Ремесла і фабрики на Україні» С. Подолинського. До революційних зараховували «Життя і здоров’я людей на Україні», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, а також твори Герцена, Чернишевського та Добролюбова, «Мертві душі» Гоголя та поезії М. Некрасова. Згадувалася й революційна польська література, зокрема «Історія суспільного руху в Польщі» Б. Лімановського, видвореного за межі Галичини австрійським урядом, «Політика поляків стосовно Русі» о. С. Качали, «Види насильства» Бродовича та «Естетика» Лібельта. Були в цій підпільній бібліотеці і книжки із серії «Історична бібліотека», яку видавали в Тернополі, і журнал «Правда». Підпільний гурток видавав свою літографовану газету «Збірка», жоден примірник якої не зберігся.
Не обминув увагою В. Равлюк історії появи в підпільній бібліотеці двох томів Г. Успенського, надісланих поштою разом з іншими книжками: «Одного вечора ми зійшлися всі в таємній комірці, де нас з пакунком книжок примістив директор Герасимович. Ми засвітили свічку, з цікавістю обступили пакунок і почали добиратися до нього. Коли пакунок відкрили, кожний з нас хапав книжку відповідно до своїх зацікавлень, ішов набік і там переглядав. Хтось прочитав вголос заголовок: “Сочинения Глеба Успенского в двух томах. С.-Петербург, 1889 г.”. Через голови інших ці твори вхопив Стефаник, став біля дверей і почав пильно читати. Так був зайнятий, що не чув ані не бачив, що довкола діється». Однак ці спогади суперечать тому, що писав у автобіографіях В. Стефаник. «Коли ми так стовпилися біля відкритого ящика, — продовжував оповідати В. Равлюк, — то Лесь Мартович на скору руку наклав кілька порожніх ящиків один на один, сам виліз


(56)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
наверх, аж під стелю, і почав рецитувати вірш Федьковича “Співак” (переклад поезії Шиллера “Die Theilung der Erde”):
“Ходіть, люди, ходіть, добрі.
Ходіть, мої діти! —
Каже господь милосердний, —
Поділю вас світом.
Що видите, то і ваше,
Усьо вам дарую!77 Ох лишенько, як мурашки,
Усі ворохнулись!
Гуцул вхопив полонину,
Мужик вхопив поле,
Циган — клевець та ковало,
Дяк сів серед школи,
Лихвар хапнув мішок грошей,
Німець — бочку пива,
І так далі, і так далі —
Усьо розхватали.
Раптом Лесь тратить рівновагу, падає з висоти, за собою тягне ящики, гасне свічка, і постає велике замішання. Мартович з ящиком упав на Стефаника, поранив йому руку і передер перший том творів Гліба Успенського. Коли засвітили свічку, Стефаник обернувся до Мартовича і сказав гнівно: “Коли ти, Лесю, вже будеш мати розум?”.
Твори Успенського Стефаник забрав із собою і протягом двох років носився з ними. Як лягав спати, книжку ховав під подушку. Крім Стефаника, ніхто з нас Успенського не читав, бо був для нас затяжкий. Успенський мав на Стефаника в гімназії дуже великий вплив».
Достатньо було написати В. Стефанику про Успенського в «Автобіографії», як в усіх дослідженнях і спогадах про нього його вже не обминав ніхто. Хоча всі згадки були схожими одна на одну. У чому виражався вплив Успенського на Стефаника, так і невідомо.
За спогадами В. Равлюка, записаними В. Костащуком, В. Стефаник як гімназист не звертав на себе особливої уваги, хіба що знаннями. Дуже не любив грецької і латинської мов. Серед товаришів був небалакучим, сумним, тихим і таким, про якого можна сказати, що милий. Знав правила товариської поведінки («товариську огладу»), був елегантний. Не було за ним жодної грубості та незграбності. Ці якості забезпечували йому успіх у панянок. У потайному гуртку був скромний. Не любив говорити про себе. Більше слухав інших. У дис¬


Розділ п'ятий
Підпілля
(57)
кусіях участь брав дуже рідко. Коли говорив, то по суті і коротко. В аргументації був переконливим.
Інакші ці спогади у записі Ф. Погребенника, опубліковані у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах»: «Високий, стрункий, смаглявий, із чорною чуприною і з чорними очима хлопець, — оповідав В. Равлюк, — зробив на мене дуже миле враження. Його весела вдача і чуйне серце дуже мені припали до вподоби. Стефани- кові ж подобалася моя безжурна хлоп’яча вдача: я куди ходив чи що робив, то все підспівував; Стефаник спів пристрастно любив, хоч сам ніколи не співав. У хвилини втоми чи то журби просив мене співати. Під неділю або свята сходилися до нашої квартири декілька товаришів і ми робили Василеві приємність, співаючи хором його улюблені пісні. Стефаник тоді ставав біля одвірка або шафи, опирався плечима об край, закладав руки за спину, вдивлявся задумливо перед себе, ворушив губами, наче б вимовляв слова пісні. Найрадше слухав думи про чайку, що вивела діток при битій дорозі, про Байду, Морозенка та інші, а з галицьких пісень — поважні змістом і мелодією, як, наприклад, “Течуть річки кровавії до самої Відні...”».
Зафіксував Ф. Погребенник із оповідей В. Равлюка й інші риси характеру та поведінки В. Стефаника: «Другою його пристрастю, — писав він, — було купання у холодній воді. Бувало, як настане тепла пора року, ми після навчання йшли на річку Прут, що пливе попід Коломию.
Ми мали улюблене місце, де й купалися. Стефаник, звичайно, сидів у воді цілими годинами. На великі канікули він приходив до мого рідного села, що лежить над Прутом, і цілими днями висиджував у зимній воді, вигріватися на сонці не любив. Будучи дорослим, як побудував собі хату в ріднім Русові, викопав біля неї ставок. Тут, у воді, було примощене крісло. В погожі дні Стефаник сідав на це крісло, годинами відпочивав отак, читаючи часописи.
У молодому віці Стефаник не любив галасливих студентських розваг, оминав їх. Восени 1889 року я зауважив, що Стефаник двічі або тричі на тиждень кудись пропадає вечером. Вертався пізно, приносив якісь книжки для читання. Вони не мали гімназійної печатки. Стефаник читав їх крадькома, а прочитавши, не клав на стіл або ж на полицю, лише ховав під подушку. Ці книжки були друковані не знаним мені правописом (в Галичині тоді користувались так званим етимологічним правописом): “житьа”, “здоровльа”, “льудий” і т. ін. Я крадькома читав ці книжки, про що якось необачно признався Стефаникові.
Він поблажливо усміхнувся (був роком старший від мене і вчився одним класом вище). Після цього почав мені приносити нові книжки,


(58)
Роман Горак
(Кров на чорній püuiv
а згодом, після кількох місяців підготовки, впровадив до тайного товариства “Студентська громада”, що існувало в Коломийській гімназії десь від 1880 року. Ми обидва потонули в книжках, часто забуваючи належно підготуватися до лекцій. Студентська громада мала прекрасну бібліотеку, в якій, крім всієї тогочасної української белетристики, були і наукові твори, і журнали: “Світ”, що його видавав Франко та Белей, і “Громада”, що виходила в Женеві під редакцією Драгоманова, і львівська “Правда”. Були також твори Дарвіна, Ломоносова, Маркса, Енгельса, а також Достоєвського (“Вина і кара”), Тургенева, Лєрмонтова, Толстого, Пушкіна та інших. Стефаник чомусь тримав дуже довго твори Гліба Успенського, читав їх кілька разів. З кождої перечитаної книжки складав короткий зміст. У “Студентській громаді” регулярно відбувалися двічі на тиждень сходини членів з від- читами, викладами та дискусіями. Стефаник читав багато і запопадливо, завжди брав участь у дискусіях; висловлювався коротко, яскраво. Художніх творів тоді ще не писав, не виявляв ще й свого письменницького хисту.
Із шкільних товаришів найчастіше заходив до нас Лесь Марто- вич. Стефаник трохи недолюблював його і часто картав за грубі жарти та наслідування посторонніх осіб, але в той же час ставився до нього з пошаною, бо Мартович вже в четвертому класі писав вірші та короткі оповідання. Своє перше оповідання “Нечитальник” він віддав до друку, коли був у п’ятому класі. Згодом між ними зав’язалась міцна дружба.
У 1890 році дирекції гімназії хтось розповів, нібито Стефаник та ще кілька інших гімназистів займаються політикою, всі вони змушені були залишити Коломийську гімназію. Стефаник опинився аж у Дрогобичі».
Дуже неузгоджені ці два спогади В. Равлюка про Стефаника. І скоріше всього в записі Ф. Погребенника більше його власних здогадок, особливо щодо книг класиків марксизму, творів великої російської літератури, у т. ч. й М. Ломоносова, які були в бібліотеці таємного гуртка. Дивно, що чогось автор спогадів не згадав про твори Т. Шевченка.
«Члени таємного гуртка відчували брак творів Шевченка. На всю Коломию було тоді лише два примірники празького видання “Кобзаря”, — твердив і пояснював В. Костащук у книзі про В. Стефаника, посилаючись на спогади В. Равлюка. — Учні мали товсті зошити і один від одного переписували Шевченкові та Франкові твори. Такий зошит мав і Василь Стефаник. Мав він 120 аркушів лінійованого паперу в картонній оправі. На першій сторінці був “І день іде, і ніч


Розділ п'ятий
Підпілля
(59)
іде...”, на другій — “Світе тихий, краю милий”, далі “Посланіє”, “Кавказ”, “Сон” (великий), “Тарасова ніч” і “Молитви”. З творів Франка були там “Тюремні сонети”, “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Новітні гайдамаки” і “Мамо-природо”. Далі йшли тексти всіх слов’янських гімнів. На кінці йшли правописи. Першою була Драго- манівка, за нею — Кулішівка, потім російський правопис, далі — чеський, сербський і польський. Ці зошити Стефаник і Равлюк тримали в кінці городу в дуплистих вербах».
В. Стефаник про такий зошит ніде не обмовився й словом.
Вільний від навчання час члени таємного гуртка використовували для відкриття нових читалень по селах, а також виступів з рефератами на певні теми, але на які саме — невідомо. Твердив В. Костащук, що В. Стефаник та В. Равлюк провадили просвітню роботу на Снятин- щині, а Л. Бачинський та Л. Мартович — на Городенківщині.
«Вздовж і впоперек, — із пафосом оповідав про цю справу В. Костащук, — обходили вони села, збирали етнографічні матеріали, виголошували доповіді і палкі промови, збуджували приспану енергію народних мас і закликали до організованої боротьби проти гнобителів. Снятинський повіт тоді був під впливом москвофілів. Рух цей підтримували священики на чолі з снятинським деканом Михайлом Коржинським, який був парохом у селі Вовчківцях. До своїх послуг священики мали читальні імені Качковського. Проти цих читалень і москвофільського руху виступили тоді молоді гімназисти Василь Стефаник, Лесь Мартович та їх товариші».
Багато в цьому є вимислу. За найменшого натяку зробити те, про що писав В. Костащук, читальні були б закриті, а проти винних розпочали б судову справу, яка б закінчилася ув’язненням. Твердити, що москвофільство процвітало на Снятинщині, немає жодних підстав. Численні документи, що збереглися у фонді Намісництва в ЦДІА, що у м. Львові, підтверджують, що москвофіли були під наглядом влади і з ними постійно боролася польська адміністрація.
Читалень ім. М. Качковського на Снятинщині було чимало. Вони перебували під патронатом о. М. Коржинського, який спричинився до вигнання з гімназії кількох студентів. Він написав директорові гімназії Е. Вольфу про те, що учень п’ятого класу В. Равлюк у повіті веде антирелігійну пропаганду. Чи шукав підтвердження написаному Вольф, — невідомо. Чи, може, слово декана не підлягало перевірці, — також невідомо. В. Равлюк постійно від третього класу мав поправки на осінь, а після донесення декана вирішив покинути Коломийську гімназію і перебратися до Станіславівської. Однак там його не прийняли через погані оцінки, тому він вступив до учительської семінарії,


(60)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
директором якої був польський письменник, учитель І. Франка в Дрогобицькій гімназії Ю. Турчинський, відомий ненавистю до українців.
Поліція пильно стежила за просвітницьким рухом гімназистів та їхніми виступами по селах. Наприкінці літа 1885 р. Косівське староство заарештувало М. Павлика та його сестру Анну. Староство передало їх до окружного суду в Коломиї, де на слідстві було виявлено, що під їх вплив потрапили учні Коломийської гімназії, які під виглядом прогулянок у гори здибалися з Анною Павлик й отримували від неї інструкції.
У Коломийській гімназії, щоб не виганяти таких учнів за поведінку й опісля не мати справи з Крайовою шкільною радою, їм ставили з різних предметів низькі оцінки. Розгніваний цим, Л. Мартович кинув у викладача книгою, грюкнув дверима і пішов з гімназії. Інших небажаних витискували методично й планомірно.
У гімназії В. Стефаник пробував писати. Про це він згадував у листі від 17 лютого 1896 року: «“Нечитальник”, то дуже давна історія. Ще в гімназії написало нас двох єго. Спілка була молода і недосвічена і називалася Л. М. Я вкрав 15 ринських* у тата і надрукував книжечку в кількадесятьох примірниках. Наклад розійшовся-таки між товаришами в гімназії, і тепер ані перед тим за сю книжку ніхто не знає. Се дуже добре. Я прошу Вас також нікому не говорити про авторів. Хто знає, що з нас вийде, а то знов нарікали би бідні руснаки, що, мовляв, люде спосібні та й зійшли на пси — така вже песя доля! Пощо втягати в гру: жаль бобрів над соколиками, що лишали крила в домах розпусти!?».
В. Морачевський нікому про секрет не розповів, а цей лист був уперше опублікований у повному зібранні творів В. Стефаника в 1954 р. Книжечка «Нечитальник» є справді бібліографічною рідкістю, бо збереглось її декілька примірників. Один із них подарував І. Франкові Л. Мартович і своєю рукою написав дедикацію: «Вельмиповажа- ному Добродієви Іванови Франкови В. Стефаник вид[авець] Л. Мартович автор». Книга зберігається у бібліотеці І. Франка в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Ще один примірник, на голубій обкладинці якого, вже вицвілій від часу, зазначено, що її «Написав Л. М.», а «Видали деякі Русівскі читальники» в Чернівцях 1889 р. «з печатні Г. Чопа», зберігається у Львівському літературно- меморіальному музеї І. Франка. Як стверджував колишній директор цього музею С. Стефаник, син В. Стефаника, ця книга колись належала його батькові.
Австрійський гульден.


Розділ п’ятий
Підпілля
(61)
Прототип героя новели — наступник трону архікнязь Рудольф, який застрелив себе й свою коханку, румунську баронесу Марію Вечера, у родинному замку Меєрлінг. Він був дуже популярним у народі. Про нього оповідали найрізноманітніші легенди, одна з яких ходила серед українських селян Галичини. Згідно з нею престолона- слідник вбитий не був, а імітував убивство, втік і тепер повчає народ.
За спогадами В. Стефаника, первинна назва «Нечитальника» була «Рудаль»: «Під цю пору, десь 1889 р., Мартович написав свою першу новелку “Рудаль’’, цебто Рудольф, про якого наші селяни тоді багато говорили, що він не вмер, а ходить поміж нарід “практикувати”. На вакації того року приїхав до о. Кирила Гаморака до Стецеви в Снятинщині покійний Михайло Павлик. Ми його очевидно зараз найшли, і Мартович перечитав йому свою новелку.
Успіх був великий, Павлик дуже похвалив новелку й казав її надрукувати. Новелу охристив Павлик на “Нечитальника”, а що я давав гроші на друк, дописав ще: видали русівські читальники. Гроші я видурив від своєї небоги мами, і ми поїхали до Чернівець до друкарні пана Чопа, і там дали рукопис. Кілька місяців пізніше ми мали в руках тонісіньку, блідо-блакитненьку книжечку “Нечитальник” й розпродували, а що виторговували, то проїдали, бо тоді траплялася нам дуже скупа господиня. Крім цеї новелки, Мартович писав ще багато віршів то проти вчителів, то проти Господа Бога, яких ніколи не друкував».
Невідомо чому, але з цієї оповіді В. Стефаник випустив історію, пов’язану із появою оповідання «Нечитальник». Про неї розповів опісля В. Будзиновський*. Виявляється, що одержане в Стецевій оповідання «Рудаль» М. Павлик вирішив рекомендувати до друку в новостворе- ному журналі «Товариш», до редколегії якого входив І. Франко.
«Павлик прочитав оповідання, яке всім молодшим членам редколегії дуже сподобалось, — писав у спогадах В. Будзиновський. — Перший і останній промовив Франко: “Напишіть хлопцеви, щоби пера не брав до руки, бо він ніколи нічого путнього не напише!”.
Таке тверде слово сказав такий авторитет, як І. Франко, отже, ми 20- і 19-літні члени колегії вже не посміли станути в обороні автора. І Павлик не боронив його. Стурбований, одною рукою гладив свою лисину, другою всував рукопис назад у кишеню».
Л. Мартович історію з «Нечитальником» В. Будзиновському пояснював так: «Я його вислав був Павликові для оцінки. Павлик звернув мені рукопис із допискою, що Франко взагалі заборонив мені
* Горак Р. Лесь Мартович. — К.: Молодь, 1990.


(62)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
писати, бо я до того не вродився. Roma locuta, causa finita*. Я послухав і більш не писав... Аж ти спровокував мене».
З такою оцінкою І. Франка спілка «Л. М.» не погодилася і видала в Чернівцях «Нечитальника» за свої гроші. Отже, автором оповідання був Л. Мартович, а видавцем, тобто спонсором, — В. Стефаник. В. Равлюк детально оповів, як ішла справа з «Нечитальником» у друкарні Чопа. «Зайшли до друкарні Чоп, — писав він. — Той заправив за 2000 примірників “Нечитальника” сорок гульденів. По довгих торгах, не довіряючи молодим хлопцям, що вперлись на сорок гульденів, казав сплатити наперед гроші (думаючи, що в нас їх нема). Стефаник поклав на стіл гроші, і здивований друкар погодився на цю ціну». З цього виходить, що до Чернівців їздили троє: В. Стефаник, Л. Мартович і В. Равлюк. У1889 р. В. Стефаник ходив до шостого класу, Л. Мартович був у сьомому класі, а В. Равлюк на той час був у Станіславові. Вартість видання становила 40 гульденів. У спонсора В. Стефаника стільки не було. Раз він стверджував, що виманив ті гроші у мами (суми не вказував), другий раз, що вкрав у тата 15 ринських, чого було замало для випуску книжечки.
Оповідання справді сподобалося М. Павлику. «Цими днями, — повідомляв він 17 липня 1888 року М. Драгоманова, без поради з яким ніколи не відважувався на самостійний крок, — вислане буде для Вашої оцінки невеличке оповідання, котре в ред [акційному] комітеті викликало велике невдоволення. По-моєму, це штука прекрасна, просто Гоголівська, і авторови, ученикови 6-гімн[азіальної] кл[яси], можна би віншувати з того велику будучність. Оповідання загально подобалося і в комітеті, і навіть далі, та Франко вперся. Тепер же він і особливо я цікавий, як воно Вам подобається? Зважте тілько, що воно видається, як слід, аж тоді, коли єго гарно читати на голос (говорить же п’яний чоловік), а ви на це майстер. Мені, скажу Вам, дуже досадно, що через Франка воно не пішло в 1 ч., як заслуговувало. Додам ще, що я написав до оповідання пояснення і назвав єго “Нечитальник”. Воно з того теперішнього народного руху, в читальнях, про котрий у мене чималий матеріал, і з того, а також з особистого знакомства з сторонами коломийськими я можу вас упевнити, що по змісту і мові оповідання — майже фотографія».
Оповідання написане у 1888 р. Якщо так, то незрозуміло, чому тоді оповідання мало називатися «Рудаль». Адже Рудольф застрелився 19 січня 1889 року, і відтоді почала між народом ширитись про нього слава захисника простого народу.
* Рим сказав, справа скінчена (лат.).


Розділ п'ятий
Підпілля
(63)
Не викликає сумніву, що його автором був Л. Мартович. Як воно називалося, — невідомо, однак не могло називатись «Рудаль». М. Павлик рекомендував його для публікації в журналі «Товариш». Франко був проти. Водночас почалася тяганина з першим номером цього журналу, а відтак і сам журнал розлетівся. М. Павлику довелося повернути оповідання Л. Мартовичу. Могло це бути наприкінці 1888 р. або на початку 1889 р. Події 19 січня 1889 року підказали Л. Мартовичу назвати оповідання «Рудаль». Він переробив його, збагатив новими деталями і на канікулах 1889 р. дав М. Павлику перероблений варіант. Через цензуру М. Павлик порадив змінити назву на «Нечитальник», бо такі «премудрості», які верзе головний герой, може говорити тільки той, хто не є членом читальні. Тому Стефаник і Мартович у назві написали не «нечитальник» за тодішнім правописом, а відділили частку «не» дефісом.
У листі В. Морачевському від 17 лютого 1896 року В. Стефаник додав: «Друге діло спілки Л. М. були “Лумера”. Я лиш написав диспозицію новели. В рукописях наших є не одна річ добра, та тяжко зійтися разом і жити, аби з двох зробитися одним. Інакше не можна, і ждемо, поки не надійде “слушний час”! Прошу ж Вас діло тримати в тайні, а по слушнім часі то ми гримнемо так п[овним] т[итулом] публіку руську, що аж в носі єї заскобоче!».
Так виглядала справа і в поясненні самого В. Стефаника.
Завдяки М. Павлику у № 3 журналу «Народ» за 1891 р., який видавала радикальна партія, було розпочато публікацію «Лумера». Закінчив її четвертий номер «Народу». Підписано оповідання було «Л. М.». Коли насправді написано оповідання, чи тоді коли Л. Мартович та В. Стефаник ще навчались у Коломийській гімназії, чи вже тоді, коли стали гімназистами у Дрогобичі, — невідомо, хоча деяке світло на час написання цього оповідання проливають спогади Д. Лукіяновича: «У червні 1889 року українська гімназіальна молодь міста Станіслава (тепер Івано-Франківськ), об’єднана в нелегальному товаристві “Поступ”, відзначала 100-річчя французької революції. З цієї нагоди на свій з’їзд до Станіслава з’їхались представники багатьох таємних молодіжних гуртків. Коломийський гурток на ньому представляли Стефаник, Мартович і Филипів. Про діяльність гуртка розповідав Стефаник. На святковому концерті, вшанованому самими ж гімназистами, читалися твори Шевченка, Франка, співалися народні пісні. Лесь Мартович прочитав своє оповідання “Лумера”. Тоді я мав нагоду ближче познайомитися і з Мартовичем, і з Стефаником». Згідно з цією інформацією, оповідання «Лумера» було написане до літа 1889 р., тобто ще тоді, коли В. Стефаник та Л. Мартович навчалися в Коломиї.


(64)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Цікавими є спогади Д. Лукіяновича, який у той час навчався у Ста- ніславівській гімназії. Він стверджував, що в ній був гурток «Поступ», до якого належали гуртки з інших міст і який видавав гектографований журнал «Поступ». Редактором цього видання був Д. Лукіянович.
«Добре пригадую, — писав він у спогадах, названих «Ясній пам’яті товариша» і опублікованих у районній снятинській газеті «Сталінська правда» від 20 травня 1941 року й газеті «Львовская правда» від 14 травня 1946 року, — що дописи до “Поступу” про діяльність коломийського гуртка присилав Стефаник. У третьому номері журналу за 1890 рік він надрукував і свій перший нарис “Форналь Антін”. На жаль, цей номер “Поступу” за 1890 рік не зберігся, а тому зараз важко відтворити деталі першого твору Стефаника, хоч його загальний зміст мені залишився в пам’яті.
Пригадую, що тернопільська група “Поступу” висловилася проти опублікування нарису, закидаючи авторові, що в його творі нема дії, що окремі сцени надто натуралістичні. Антін із нарису Стефаника орав поле, сів відпочити й задумався над своєю тяжкою долею — з господаря, що мав свою землю, він став наймитом (форналем) у поміщика. Сумний, прибитий лихом, став Антін розповідати про свої скарги і болі, як і отой Антін із “Синьої книжечки” Стефаника. У нарисі, крім цього, розповідалося і про читальню в селі, і про запомогові “Кулко рольніче” (“хліборобська спілка”), тобто про те, про що він пізніше писав у своїй статті “Жолудки наших робітних людей і читальні”. Загалом нарис Стефаника був первісною редакцією “Синьої книжечки”, тільки письменник, допрацьовуючи твір, відкинув розповіді про читальню, про хліборобську спілку, надав йому суцільної монологічної форми».
Багато у цих спогадах може видатися дивним, якщо порівняти їх зі спогадами В. Равлюка про таємний гурток у Коломийській гімназії, учасники якого дотримувалися конспірації. Крім того, про цей випадок не згадує жоден із сучасників Л. Мартовича, В. Стефаника, та й вони про це не зронили ні слова.
Якщо вірити спогадам Д. Лукіяновича, то В. Стефаник писав ще в Коломийській гімназії і не складав написане в шухляду стола, а публікував (нехай і в газеті «Поступ», жоден примірник якої не зберігся). Та як тоді розуміти слова В. Стефаника з «Автобіографії» 1926 р.: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник.
На університеті пропадали мої дрібні нариси по українських редакціях в Галичині. Аж 1897 року Вячеслав Будзиновський перший раз надрукував кілька моїх дрібничок в часописі “Праця”. Решту читачі знають»?


Розділ шостий
ДЕБЮТ
У пресі Л. Мартович дебютував невеличкою кореспонденцією* під назвою «Із Снятинщини», опублікованою у третьому числі «Буковини» за 1889 р. У ній ідеться про закладення 16 грудня 1888 року в Русові крамниці та боротьбу із нею тамтешнього корчмаря Мошка. Ще раніше, у 1886 р., у цьому селі, згідно зі спогадами Іллі Вахнюка, опублікованими у львівській газеті «Сніп» від 20 лютого 1937 року, а відтак включеними у видання «Василь Стефаник у критиці та спогадах», була закладена читальня.
«Народ був темний, — писав І. Вахнюк. —Хтось пустив чутку, що з тої читальні готова бути шкода для народу, що Стефаник з Вахнюком на село нову панщину напитають. Дуже тяжко було народ до тої справи навернути. А тут читальні ще зачали агітацію проти пиття горілки — коляду призначували на народні цілі, а не на рідну кишеню і пиятику... невдоволених з того було. Прийшло навіть до того, що на читальників напали темняки й була з того велика кровава бійка. Але наука не пішла в ліс. Люди щораз більше горнулися до читальні, багато для цього працював Василь Стефаник, і потім у селі добре утюжилося. Сьогодні читальня має свій будинок, у ньому є також кооператива».
У № 2—3 журналу «Народ» від 1 лютого 1890 року з’явився черговий допис спілки «Л. М.», який називається «Що дієся й говориться по наших читальнях у Снятинщині». Він стосується відкриття читалень 23 грудня в Іллінцях, 26 грудня в Ганківцях та 27 грудня 1889 року в Задубрівцях. На відкриття приїхали «свідомі» люди (а свідомими людьми могли бути тільки радикали), чимало гостей, у т. ч. відомий народний бесідник Гриць Запаринюк із Вовчковець. Його виступ і був наведений у статті.
Г. Запаринюка повсюди запрошували на відкриття читалень у Снятинському районі, а його «бесіди» та розповіді з тваринного світу публікував «Народ».
Про життя Г. Запаринюка відомо мало. Він був 1837 року народження, прожив до глибокої старості і упокоївся в 1922 р. Народився
Опубліковані листи авторів з різних міст та сіл.


(66)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
і похоронений в селі Вовчківцях. Могила Г. Запаринюка не збереглася, навіть невідомо, у якому кутку цвинтаря вона була, хоч від його смерті пройшло не так багато часу. Ніхто не знає достеменно, де стояла його хата. До Г. Запаринюка приїздив у гості І. Франко.
Поява статей гімназистів В. Стефаника та Л. Мартовича у журналі «Народ» була для дирекції гімназії потрясінням. Журнал «Народ» і його різкий тон викликали гостру реакцію в галицькому суспільстві. Жодна з тодішніх газет народовців не помістила повідомлення про його вихід. Не повідомила, хоч і обіцяла, москвофільська преса. Друкарні Львова відмовлялися друкувати його або виставляли за друк дуже високу ціну. Знайшли порозуміння видавці журналу тільки з польською «Друкарнею Народною» В. Манєцького під управою В. Годака. Часопис «Народ» розпочав своє існування зі скандалу: перший наклад першого номера був конфіскований за статтю І. Франка «Русько-українська радикальна партія і загальне голосованіє». Цим прокурор І. Середовський дав зрозуміти, що журнал «Народ» буде під особливою увагою прокуратури.
У центрі уваги майже кожної публікації «Народу» була проблема читалень, популярність яких катастрофічно знижувалася. Вони закривались або штучно підтримувалися. Потрібні були радикальні заходи, щоб вони могли прислужитися селянинові.
У десятому номері «Народу», який вийшов 15 травня 1890 року, статтею «Жолудки наших робітних людей і читальні (Зі Снятинсько- го)» дебютував В. Стефаник, який для конспірації підписався Василь Семенів. І хоча над нею, очевидно, добре попрацював редактор журналу і автор передмови до статті М. Павлик, у цьому «дописі» вже було багато від майбутнього В. Стефаника: любов до мужика, погорда до руської інтелігенції, наївна віра в те, про що писав.
Дебют В. Стефаника відразу був помічений громадськістю. Тема, порушена ним, виявилася актуальною, і майже не було номера без посилань на статтю Василя Семенового. Однак із наближенням виборів проблеми читалень відійшли на другий план.
Двадцятий номер журналу «Народ» від 15 жовтня 1890 року оголосив, що він є органом «Русько-української радикальної партії» і опублікував її програму. На нараді 29 листопада 1890 року, в якій взяли участь 40 найактивніших учасників народного руху на Снятин- щині, було вирішено розгорнути посилену агітацію за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право. Опорним пунктом цієї агітації мала стати реорганізована читальня. Останній в 1890 р. номер журналу «Народ» оголосив, що Намісництво затвердило статут Товариства Народних спілок. Вони були створені за зразком Товари-


Розділ шостий Дебют
(67)
ства рільничих об’єднань. Товариство збиралося працювати на Покутті над піднесенням добробуту й просвіти народу через закладання по містах, містечках і селах Народних спілок, читалень, бібліотек, ощадних і позичкових кас, зсипів збіжжя, промислово-торговельних спілок і склепиків*, набування доброго насіння, машин, господарських приладів, влаштування господарських виставок, висилання мандрівних учителів, влаштування звітів і демонстрацій рільничо- промислових, наукових і «забавних» вечорниць, видання популярних часописів і книжок неполітичного змісту.
В. Стефаник став частим гостем у домі отця К. Гаморака. В. Костащук у книзі «Володар дум селянських» зазначав, що тут В. Стефаник почував себе, як у рідних батьків. «Тут він перебував майже цілі канікули, — писав він, — господар дому приймав його, як найліпшого сина, рідня мала його за члена родини і брата. Молодий, гарної будови, з буйною чорною чуприною, приємний на обличчі, добре вихований — Стефаник усіх чарував своєю особою». Дім оживав, коли приходив Стефаник, бо кожному знав сказати щось приємне. Особливо привітно ставилися до нього дочки господаря Марія, Ольга й Олена. Разом із ними часто їздив бричкою до Снятина або ходив пішки далеко в поле на прогулянки. Прогулянки з дівчатами були справою приємною. «Зелені ниви говорили до нього лише йому зрозумілою мовою, — стверджував В. Костащук, — він ту мову нив перекладав своїм товаришкам. Вони жадібно ловили кожне слово, а з часом і самі ставали беззастережними приятелями трудівників землі — селян, які від віків горбилися і припадали біля неї, зрошували її своєю кров’ю і потом».
Батько В. Стефаника сердився. Роботи вдома було багато, а рук не вистачало.
Пізніше В. Стефаник згадував про спілку «Л. М.», яка випустила «Нечитальника» і «Лумера». Про великий талант Л. Мартовича, який паралізовував усі його творчі поривання, писав у «Серці» в 1927 р.: «Лесь Мартович — мій хлоп’ячий сміх і смак генія». Однак ніколи ніде не згадав про свій дебют статтею «Жолудки наших робітних людей і читальні», яку опісля постійно включали у збірки його творів і супроводжували коментарями, подібними до цього: «У цій ранній, юнацькій статті Стефаник різко критикує буржуазно-націоналістичні погляди галицької “народовської” інтелігенції, яка зраджувала народні інтереси, але в цій статті він ще не позбувся деяких народницьких ілюзій, які проявилися в недостатньому розумінні класового розшарування села та в перебільшенні просвітніх заходів для поліпшення долі народу за буржуазно-поміщицького ладу».
Крамничка (діал.).


Розділ сьомий
ДРОГОБИЧ
Про своє вимушене закінчення навчання в Коломийській гімназії В. Стефаник залишив мало спогадів. В «Автобіографії» 1926 р. тільки абзац: «Гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала. Ми усунулися в своє тайне товариство, а як вже трохи підготовились, то щонеділі і свята виходили читати відчити по читальнях або нові читальні закладати. Наслідком цієї читальницької діяльності було то, що мене разом з багато іншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7-му кл. був у Дрогобичі».
У 1929 р. В. Стефаник зазначив: «Вже в році 1890 Мартович, кинувши книжкою на голову професору, виїхав до класу сьомого до Дрогобича, де директором польської гімназії був звісний українець Олександр Борковський. Як мене слідуючого року нагнали з Коломийської гімназії, то я перенісся також до Дрогобича, тим більше, що там був уже Мартович».
У найранішому із цих свідчень — спогаді «Перший твір Леся Мар- товича», написаному у Відні 25 жовтня 1916 року, — В. Стефаник розказав: «Року 1890 він [Лесь Мартович] через конфлікт з професорами покинув Коломийську гімназію й перенісся до Дрогобича, де був директором Олександр Борковський. Я лишився в Коломиї, і аж як мене вигнали з гімназії за політику (тоді нас вилетіло за те саме двадцять), тоді й я року 1891 перейшов також у Дрогобич до Мартовича. В Коломиї лишився й провадив кружок наш приятель Левко Бачинський».
Дрогобицька гімназія з часу заснування приймала всіх виключених з інших гімназій. Не тільки гімназистів, а й викладачів, для яких Дрогобич ставав своєрідною покарою за попередню діяльність. Дрогобич не робив їх смирними, а навпаки, посилював бунтівний дух. Зрештою, ніхто з «порядних» учителів у цій гімназії працювати і не хотів, бо вона мала подвійне підпорядкування: її фінансувала каса міста Дрогобича, а навчальним процесом керувала Крайова шкільна рада.
Тогочасний Дрогобич активно ставав містом: у ньому прокладали водопровід і каналізацію, облаштовували тротуари й вулиці, буду-


Розділ сьомий
Дрогобич
(69)
вали нові адміністративні будинки, ремонтували старі будівлі. Через це в міській касі не вистачало грошей на гімназію, і вчителям платили значно менше, ніж в інших гімназіях краю. Спроби поліпшити становище гімназії закінчувалися скандалами, які знижували її репутацію. Кваліфіковані вчителі в гімназії затримувалися ненадовго, а тому в ній працювали переважно супленти, які не мали вибору через своє минуле. Гімназія приваблювала бідних учнів низькою платою за навчання. Конфлікт із міською радою вдалося ліквідувати тільки в 1874 р., коли уряд вирішив забрати гімназію під свою опіку. Це давало йому змогу пильніше контролювати навчальний процес, бо надто активно виховувалися в ній польські шовіністи, готові виступити за реставрацію Польської імперії «від моря до моря». Про неї, як і про Коломийську гімназію, міг сказати В. Стефаник, що вона нічого, крім формального навчання і ворожого ставлення до українців-студентів, не дала.
І. Франко в листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 року, вміщеному в передмові до збірки «В поті чола», зазначив, що в Львівському університеті після закінчення Дрогобицької гімназії він «опинився раптом серед спорів язикових і національних», котрих досі в цій гімназії не було, а за часів В. Стефаника та Л. Мартовича ті «спори» повністю оволоділи гімназією. За часів І. Франка учні групувались у таємні товариства для кращого вивчення літератури та читання книжок, не передбачених шкільною програмою, а за часів В. Стефаника національне самоусвідомлення було вже на такому рівні, який вимагав йти в народ і нести просвіту та національне самопізнання. Як зауважив у монографії «Історія Дрогобицької гімназії» Здіслав Культис, гімназисти «почали перейматися поточною політикою», кидали науку, йшли агітувати по селах, роблячи цим велику прикрість своїм, особливо О. Борковському, якого поставили директором гімназії, щоб він своєю поміркованістю та інтелігентністю трохи приборкав ходіння в народ та відкрите народництво. За переконаннями директор гімназії був народовцем і надій, покладених на нього Крайовою шкільною радою*, не виправдав. Після виходу на пенсію він перебрався у Львів, де був редактором газети «Діло», опісля редактором «Зорі», поки цей журнал не перейшов у власність Наукового товариства імені Шевченка.
Л. Мартович опинився в Дрогобичі в другому півріччі 1890— 1891 навчального року й потрапив до сьомого класу. Директором гімназії тоді був Войцех Бєсядскі, заступник голови Шкільної окружної
* Функції цього органу поширювалися на всю Галичину.


(70)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
ради*. За наполегливість в обстоюванні інтересів гімназії (домігся виділення грошей на ремонт приміщень і проведення каналізації) він у 1889 р. був призначений директором іншої гімназії, а на його місце поставлено професора цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові О. Борковського. Коли до Дрогобича прибув В. Стефаник, гімназію вже менше лихоманило кадровими перестановками.
Навчальний 1891—1892 рік був знаменний тим, що міністр визначив кількість домашніх завдань у вищих гімназійних класах, якими раніше зловживали вчителі. З латинської мови гімназист протягом півріччя мав зробити лише п’ять домашніх завдань, з грецької — чотири, однак кількість домашніх робіт із польської літератури та мови значно збільшилася. Вивчення цього предмета стало основним у гімназії. На його користь було скорочено кількість годин на вивчення німецької і латинської мов, 1892 р. введено нові правила польського правопису.
Того навчального року в гімназії вирішили пильнішу увагу приділити малюванню й фізкультурі. Однак у Дрогобичі не було пляжу для купання, ковзанки, місця для гри у футбол та інших забав. Тому фізичне виховання було зведено до вправ із гімнастики, але в гімназії був відсутній навіть спортивний зал.
У сьомому класі, у якому навчався В. Стефаник, було 19 учнів. У класному журналі було зазначено, що В. Стефаник мешкав на вулиці Боднарській у Марії Неканович, «вдови по вчителю народної школи». Загальний поступ у науці В. Стефаника оцінювався першим ступенем успішності. 13 червня 1892 року випускникам Дрогобицької гімназії було видано свідоцтва. Жодної згадки про своїх товаришів по гімназії В. Стефаник не залишив.
«Коби то Ви виділи, — писав В. Стефаник у листі до Ольги Гамо- рак 29 серпня 1890 року, очевидно, у перший або другий день по приїзді до Дрогобича, — в якій я кнайпі** сиджу — гет, гет дивно стало би Вам, чи отеє той Ст[ефаник], що якось на комерсі був у пожиченім англьосі. Та й кажу Вам, що волів би-м сто разів раднійше, аби мене з Коломиї вигнали — як тут раз прийняли. Міркуйте лиш, в якім я страху от тепер хочу іти спати, боюся, аби не було воший, боюся й за блощиці — а спати так хочеться. Найгіршу муку на світі терплять- таки, відай, американські арештанти, що то їм не вольно через рік або й більше ні словечка промовити, якби ще 364 дні, я би також був таким арештантом на цілий рік. Погадайте собі лиш, що то за мука до
* Цей орган діяв на території округу (тут: Самбірського, куди адміністративно належав Дрогобич).
** Шинок.


Розділ сьомий
Дрогобич
(71)
нікого живого словечка не промовити — се дуже гірко. Я говорив з 15 мінут з Борковским (він собі добрий директор!) та й тільки моєї полекші. Вже 6 годин хочу води, а проклятої води дрогобицької до писка не можу навернути — і смердить, і солена, і густа — се таки забагато! Приходжу до ч[айної Народної] торговлі, прошу води — суб'єкт, розуміється, після свої професії відповідає “прошу”, але якийсь кабанистий попик забирає голос і каже, щоби сей внесок (від мене була се дуже усильна просьба) передати під розвагу анкеті* з львівських репухатих. Зворот такий дуже мене роздражнив, тим більше, що і загальні збори “Просвіти” передали внесок Колесси анкеті (але се лиш був внесок), і почав я з попом гаркатися. З другої сторони, се мене трохи і розрадило, бо я зігнав оскому на попі місто** на коломийських бельферах***. Так зневажливо називали вихователів учбових закладів...
Але що характеристичне, то се, що все мені хтось із коломийських привиджується, раз виджу Невестюка, раз директора, раз Вас, направду. Сам не знаю, що се, — здурів чоловік в Дрогобичи. Коби-м тут узрів того кривого зі Спілки, то ліпше би-ся утішив ним тут, як Франком в Коломиї.
Але так дуріти не буду, коби лиш Мартович приїхав, зараз шморгнем до Борислава межи Франківських героїв.
Біжу та й зо страхом лізу під покривало (але от у сі хвилі причуває ми ся Ваш сміх! що се, бігме не знаю). Як що є цікавого, то напишіт, як трохи поздоровіли. Кланяйтесь сестрам, як ще у Вас є, та всім патріотам».
Лист підписаний — «Ваш щирий (і трохи хворобливий В. Стефа- ник, д. 7 кл.». І додано: «Кобих міг заплакати, так бих заревів, що аж жили би ся збігли».
Другий із трьох відомих листів В. Стефаника із Дрогобича датується вереснем 1890 року і писаний до М. Павлика. Радикальний рух тоді тільки починав набирати обертів, однак твердити, що він сильно зачепив Дрогобич, а особливо учнів гімназій, не можна. Напередодні третього арешту І. Франка в 1889 р., пов'язаного із приїздом в Галичину сестер Деген, Дрогобицьке староство провело відповідне слідство в середовищі, до якого мав відношення І. Франко, але не виявило жодного впливу радикального руху на Дрогобицьку гімназію. Поза сумнівом, що саме цей вплив принесли з Коломиї у Дрогобич Л. Мартович та В. Стефаник.
* Анкета була запроваджена, щоб дізнатись, як обслуговують клієнтів у такій поважній установі як Народна торгівля.
** Замість (діал.)
*** Наглядач.


(72)
Роман Горак
<Кров на чорній püuib
«Нещодавно, — писав В. Стефаник М. Павлику, — післали вам студентки дрогобицькі 2 злр. (золотий ринський), один на “Зорю” на ім’я Данила Тиховського, а другий злр. на книжки, іутка ми заводимо новий кружок, а брак нам книжок, тож прошу вас дещо подаруйте, дещо продайте, аби-сьмо мали з чим зачинати. Тепер посилаємо Вам ще 1 злр. на “Ё поті чола” через нашого доброго товариша Федя Кобрина (ви можете з ним о всім говорити), і прошу Вас, передайте му які книжки, бо тут годі без них. Може, маєте деякі книжки в 2 примірниках — то дайте нам їх хоть на який час. Отсей чоловік забере все. Прошу єму також дати “Народ” той, що на ім’я Олексовського, послідне число. Мартович лагодить Вам якусь повістку, добра вийде, як ми ся здає, оже незадовго пошлемо. Сегодня давав мені Борковский науку. Говорив про “Народ”, про вас і Франка, казав, що дуже му ся подобає, лиш аби осторожно робити.
Десь незадовго і я якусь допись пішлю, але мушу ще ліпше розглянутися. Мартович ще просить, аби ви єму передали єго 2 кавалоч- ки* — він то переробить і як буде треба, то вам назад вишле».
Ф. Кобрин навчався у восьмому класі разом із Л. Мартовичем. До нього особливо присікувалися молоді польські професори. За свідченнями гімназистів, це призвело до того, що він збожеволів.
Під «повісткою», яку лагодив Мартович для «Народу», слід розуміти оповідання «Лумера», а під акцією, щодо участі в якій директор гімназії закликав бути обережними, — агітацію за кандидатів у віденський парламент. За таку діяльність виганяли з гімназії і позбавляли права продовжувати навчання в інших. Вибори мали відбутися весною 1891 р., на які новостворена радикальна партія вирішила виставити своїх кандидатів. Велику надію вона покладала на студентів, які мали стати агітаторами. Разом із третім номером журналу «Народ» всім передплатникам було розіслано програму, із якою партія йшла на вибори.
«Високоповажана Пані! — писав В. Стефаник 19 вересня 1891 року Ользі Гаморак у третьому листі із Дрогобича, тобто вже після виборів до парламенту. — Вкінци я таки зібрався писати до Вас. Пишу тому,* що хотів би-м дечого нового дізнати, чи то за справи та новинки в Снятинськім, чи за справи та поведінку цілого мира радикального. До Вас такі звістки все скорше доходять, чим до нас отутка, а то тим більше, що газет ніяких не читаєм, а “Народ” дуже нерегулярно гостить у нас. Пишу ще й тому, що вас люблю чи поважаю, все рівно і рівно ж за вас хотів би-м знати дещо.
* Шматки.


Розділ сьомий
Дрогобич
(73)
Зі своєї сторони я вам нічого нового і доброго звідси написати не можу, бо тут живу наг яко благ. Недавно був тут один потерпівший радикал — студент з Рознова. Він, тримаючись девізи радикальної, читав мужикам “Хлібороба”, вияснював дещо, а межи іншим сказав, коли річ зайшла про папу, що сей панок має з пів-Риму дітей, хотя жінкою Бог єго не милували. Може, ще дещо іншого там сказав — не знаю. Але слушателі-парубки (межи ними і поет рідолах) зараз же не мали нічо пильніщого, як донести реторичеськії дрдвиги радикала до єго гімназії в Стрию. Розумієся, що школа пропада, але перед ним ще і процес. Маленька воно історія, але я над нею іхризадумався».
В «Автобіографії» 1926 р. В. Стефаник зазначив, що їхня з Л. Мар- товичем діяльність перебувала під контролем директора гімназії О. Борковєького: «Він заходив часто до нас з Мартовичем на кварти- рю і, бачивши, крім писань Франка та Драгоманова, ще цілу загра- ничну соціалістичну пресу, диспутував з нами, стараючися вибити нам з голови соціалістичні ідеї». Водночас В. Стефаник у спогадах «Перший твір Леся Мартовича», написаних у Відні 25 жовтня 1916 року, стверджував, що в Дрогобичі «ми оба здали матуру* 1892 року завдяки опіці директора Борковського, який не давав нас вигонити з гімназії інспекторові Іванові Левицькому».
Участь у виборах радикальних кандидатів настільки зачепила Л. Мартовича, що він вирішив покинути Дрогобицьку гімназію і піти в народ. М. Лозинський, політичний оглядач журналу «Літературно- науковий вісник», у некролозі на смерть Л. Мартовица, опублікованому в «Ділі», зазначав, що Л. Мартович прийшов до директора гімназії і вимагав дати йому свідоцтво про відхід із гімназії, бо надходять вибори і він має брати живу участь в агітації. Однак не лише через політичну діяльність Л. Мартович залишив навчання. Згідно з класним журналом він сильно запустив науку, а з багатьох предметів був навіть неатестований. Свідоцтво про вихід із гімназії він отримав 18 листопада 1890 року, але вже наступного року поновився у навчанні й опинився в одному класі з В. Стефаником.
Вибори відбулися 3 березня 1891 року. Жодного радикального кандидата не було обрано. Мав рацію Г. Запиринюк, кажучи, що простий народ не розуміє, про що пише «Народ», і йому потрібно «товмача», аби «се все» сказати «люцков мовою», — надто завихристо писав М. Павлик.
У 1890 р. по приїзді в Дрогобич, В. Стефаник познайомився з І. Франком, хоча дехто з дослідників вважає, що це знайомство відбулося ще тоді, коли В. Стефаник навчався в Коломиї.
* Іспити на атестат зрілості у гімназії.


(74)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Мати мойого товариша з гімназії, п. Тігерманова, — писав він в «Автобіографії» 1926 р., — розповідала мені багато про Івана Франка. Між іншим говорила, що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу. Тоді Франко перебував з своєю сім’єю в селі Нагує- вичах, під Дрогобичем. Перший раз я його зобачив з великою кобе- лею* під пахою на ринку, в Дрогобичі. Кілька днів пізніше я пішов до Нагуєвич і від пастухів довідався, що “Ясьо” ловить у потоці рибу. Я з берега запрезентував себе, і він просив мене носити за ним кошіль з рибою. Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз з води, і ми пішли до хати, великої білої хати, в дуже гарнім положеню, з просторими господарськими будинками. На вечеру ми тої риби багато з’їли, по вечері він бавив діти і робив коректу своєї збірки оповідань “В поті чола”. Так я перший раз видів і зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував ціле житє най- дружніші взаємини і якого, може єдиного з українських великих письменників, найбільше любив».
В «Автобіографії» 1929 р. про це знайомство Стефаник писав так: «Я вже знав, що Дрогобич є місце, де Іван Франко учився в низшій школі та гімназії, де сидів у арешті і писав “На дні”, де в сусіднім Бориславі були його теми до бориславських повістей. В цій гімназії, як і в кожній, було тайне товариство гімназистів, до якого я зараз пристав. В цім кружку я пізнав Івана Макуха, який тоді ходив до п’ятого гімназіального, а що був бідний, то удержувався з так званих лекцій. Знаменито все учився, був різкий, ясний і простолінійний, так, як і тепер. Від них у кружку я довідався, що Франко перебуває у сусіднім селі Нагуєвичах у свойого вітчима. Мені так невимовно хотілося хоть здалека побачити Франка, що я занедбував все, що належало до школи. Мати мойого товариша зі школи — Тігерманова, сказала мені, що Франко, коли приходить до Дрогобича, все свої кошелі і клунки лишає у неї, і тоді обіцяла мені, що як лише появиться, то зараз мене повідомить. Ця добра жидівка якогось дня у вересні прийшла під гімназію й на павзі казала мене викликати та сказала, що Франко є. Покинувши школу, побіг я до Тігерманової, та там не застав його.
Бідна Тігерманова вийшла зі мною на ринок, щоби відшукати Франка. І дійсно, він з великим кошелем заходив до цукерні Яблонсь- кого. “Оце він, ідіть представтеся, бо я іду обід варити”. Та тут покинула мене відвага. Я не зміг приступити до Франка, зате ходив за ним, як шпиг, аж доти, доки не сів на віз і не поїхав додому. Вечером того
* Кошик з рогози (діал.).


Розділ сьомий
Дрогобич
(75)
дня я дякував Тігермановій за її старання., але признався, що я не смів заговорити до Франка. “Ай, який ви дивний чоловік, ви не знаєте Франка, він би вас і привітав, і приймив, і порадив. Боже, яка шкода цего чоловіка, такої голови нема в цілій Австрії. Він уже повинен бути міністром, а тепер сидить по криміналах, ходить обдертий, а жандарми не дають йому ані одного дня спокою”.
В найближчу суботу я вибрався з Іваном Кобилецьким до Ясени- ці Сільної до його батьків, а відти прегарними сіножатями — до Нагуєвич. Розпитували ми пастухів, де хата Франкова, а всі відповідали, що Ясьо тепер ловить рибу в потоці. Тікати звідси вже б було задалеко, і я, понад потоком ідучи, спіткав Франка, який руками витягав у торбу рибу з-під берегів. Я себе запрезентував, він казав брати торбу з рибою, підносити за ним і що зараз підемо додому. Як уже була повна торба риби, Фр[анко] одягнувся, і ми подалися до його дому. Хата велика, чиста, будинки господарські великі — ознака заможності. В хаті познайомив мене Франко зі своєю жінкою, а два малі хлопці повзалися по землі. Пані Франчиха пішла зараз справляти рибу, а він розпитував мене про особисті мої справи та про організацію гімназіальних учнів. Я ще ніколи не був в такім настрою захоплення і побожності, як тоді. Нічого не міг йому відповідати, і він, врешті, взявся переводити коректу його збірки “В поті чола”, яка тоді друкувалася у Львові. Вечеря, багато риби печеної, пані Франчиха розпитує про всячину, з нею я сміливіший. Нічліг — на сіні в стодолі, рано Франко відводив мене до Ясениці Сільної, по дорозі казав: учіться, лишіть політику, на якого вам біса її, якщо будете добре підготовлені, то тоді вибирайте. Вертаючи до Дрогобича, я був, відколи пішов до школи, правдиво щасливий».
Про Дрогобицьку гімназію, порядки в ній та В. Стефаника і Л. Мартовича написав спогади «На народній службі» Іван Макух (1872—1956).
«Дрогобицька гімназія була “гостра”, — писав він. — Особливо тиснули українську молодь польські професори. [...] Про професорів треба сказати, що багато з них любили заглядати до чарки. [...]
Після четвертого класу настав у мене крах. Директором гімназії по Бесядецькім, що відійшов на директора третьої гімназії у Львові, став Олександр Борковський. Тоді до гімназії в Дрогобичі прийшли з коломийської гімназії Лесь Мартович і Василь Стефаник. Я з ними разом мешкав якийсь час на станції*. Під їх впливом я передплатив дві радикальні газети, “Народ” і “Хлібороб”. Тими часописами я так
* Помешкання.


(76)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
захопився, що не лише читав сам, але “Хлібороба” я пускав у рідне село між людей. Про це довідався москвофіл, сотрудник пароха, і зробив донос до моєї гімназії, до польських професорів. З того почалася для мене біда. Професори-поляки натискали на директора Борков- ського, щоб він мене вигнав із гімназії. Директор мене боронив, як міг. Він навіть раз прийшов до мене на станцію і забрав майже цілий річник “Народу”, кажучи, що він його ліпше переховає. Він, очевидячки, боявся, щоб обшук не знайшов у мене “Народу” й тоді він мусив би мене вигнати з гімназії. Все-таки тої справи не вдалося закрити. [...] По цілорічній тяганині в цій справі, дістав я після п’ятого класу “consilium abe-undi”, себто “пораду відійти” до іншої гімназії, а при тому з поведінки ноту “невідповідну”. [...]
Щодо зовнішньої поведінки учнів між собою, то всі українці, поляки і євреї поза школою і на перервах та при товариських іграх говорили між собою українською мовою. Це змінилося аж десь коло 1891—1892 років, коли вшехполяки* з Конгресів™** розпустили свої загони також у Дрогобичі й захопили польську молодь у свої вшех- польські пазурі. [...]
Щодо товариського життя учнів, то воно було зовсім слабе. Не було ніяких спільних прогульок з професорами, не було ніяких спор- тових змагань. Одинокою спортовою грою була “кічка”, а розвагою — були бійки з брикарями-фірманами. Цих фірманів було багато. Вони возили товари до Борислава і звідти до Дрогобича. Ці візники були майже виключно євреї. На Судний день постійно були бійки з євреями. Розпочинали киданням каміння на доми молитви, а кінчали бійками. З українських учнів мало хто брав участь у тих бійках, а я сам ніколи не ставав до таких диких “забав”. [...]
По п’ятьох літах науки в Дрогобицькій гімназії я мусив цю гімназію покинути й то не з причини якогось злого вчинку, але за новий на ті часи світогляд — за національну, політичну й соціальну свідомість. Це були часи, коли українська молодь не в гімназіях набиралася національно-політичної свідомості, а в тайних кружках. У Дрогобичі, правда, не було тайного кружка, але особистий вплив Мартовича і Стефаника зробив своє».
Існування в ті часи таємних гуртків у Дрогобичі заперечував не лише І. Макух, а й староста з Дрогобича, звітуючи дирекції Львівської поліції, яку особливо цікавило питання впливу на гімназійну молодь
* Польські шовіністи, які боролися за відновлення колишньої Польської імперії «від моря до моря».
** Частина Польщі, яка увійшла до складу Російськой імперії після Конгресу держав у Відні 1815 р.


Розділ сьомий
Дрогобич
(77)
І. 	Франка. Однак В. Костащук писав про В. Стефаника: «Разом з Марто- вичем належав до активних членів таємного гуртка Дрогобицької гімназії. Дрогобицький гурток до приходу вигнанців з Коломийської гімназії був мало активний. Небагато було цілком певних товаришів і мало коштів на придбання літератури, без якої праця була менш успішна.
Стефаник підтримував зв’язок з М. Павликом, дуже цікавився роботою таємних гуртків серед шкільної молоді та навіть давав поради і вказівки керівникам цих гуртків, як треба вести працю між товаришами».
В. Костащук оповів, що в 1891 р. у домі Даниловичів у Коломиї відбувся краєвий з’їзд делегатів таємних гуртків. Ініціатором його був В. Стефаник, який разом із Л. Мартовичем представляв на ньому Дрогобич. «Жива дискусія,—писав В. Костащук,—затягнулася до пізньої ночі.
З-поміж різних промов вирізнилось оригінальне слово Стефаника. Ганна Данилович [дружина С. Даниловича] оповідає, що Стефаник, описуючи селянське горе, почав так: “Є латка, а в латці ще латка”, а потім образними словами змалював тяжке становище села. Стефаник закінчив, а в хаті ще довго панувала тиша, і ніхто не мав відваги порушити її».
Продовжував В. Стефаник підтримувати стосунки з В. Равлюком, який після Коломийської гімназії вступив до Станіславівської учительської семінарії. Писав до нього, як стверджував В. Равлюк у розмові з В. Костащуком, із гумором: «Ти, Василю, не журися, то вже не пропадеш. Як вже не буде що іншого, то підеш на дяка. Все якась паляниця перепадеться тобі».
«З часу переїзду В. Стефаника до Дрогобича ми регулярно переписувались, — оповідав у спогадах В. Равлюк. — Один з його дрогобицьких листів, написаний влітку 1892 року, цікавий тим, що в ньому мій друг розповідав, як він разом з Іваном Франком ловив рибу в річці коло Нагуєвич, де тоді перебував поет. У цім листі вперше я запримітив письменницький дар Стефаника. Почавши з цього листа, я зберігав усі Стефаникові листи до мене. До 1916 року назбиралося їх 134. 1916 року капітан царської охранки (тоді частину Галичини зайняла царська армія) забрав у мене ці листи. У них чимраз ясніше виступав письменницький талант, а вже листи, надіслані з Кракова, були такі майстерні, що письменник Марко Черемшина назвав їх перлами».
Активна діяльність Л. Мартовича та В. Стефаника на Покутті, за твердженням В. Костащука, призвела до того, що в Дрогобицьку гімназію посипались на них доноси і справою зайнявся крайовий інспектор шкіл І. Левицький.
Розповідають у Русові, що якось приїхав у Дрогобич Семен Стефаник, батько. Три дні й три ночі пробув там, а так і не наважився сказати синові про смерть сестри Марії. Аж коли рушив поїзд, він через вікно вагона крикнув: «Василю, Марія вмерла!..».


Розділ восьмий
У КРАКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ
Після закінчення Дрогобицької гімназії в 1892 р. В. Стефаник став студентом лікарського факультету Краківського університету. Що спонукало його обрати медицину, невідомо. Деякі дослідники вважають, що В. Стефаник обрав Краків, бо справді хотів стати лікарем, а медичного факультету у Львові не було. Однак особливого потягу до медицини В. Стефаник не мав, і він сам вважав це навчання марною тратою часу. У спогадах сучасників немає згадок, щоб В. Стефаник застосовував широко свої медичні знання, хоча він прослухав повний курс і навіть здав перший ригорозум на диплом лікаря. В «Автобіографії» 1926 р. В. Стефаник про цей період не згадав, а в «Автобіографії» 1929 р. зазначив: «В 1892 р. я зложив у Дрогобичі іспит зрілості і цего ж року восени виїхав до Кракова вчитися медицини. З тою медициною вийшло діло без путя, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обпукуванєм та обшукуванєм», тобто обстежуванням та обдурюванням.
Можливо, Стефаник поїхав у Краків, тому що там навчалися його товариші зі Снятинщини, зокрема закінчував науку Яків Невестюк. Можливо, навчатися в Краков його запросив Р. Яросевич, який також закінчував Краківський університет. Як би там не було, але В. Стефаник обрав Краків і не покинув його навіть тоді, коли у Львові відкрився дешевший медичний факультет.
Краківський університет був одним із найдавніших у Польщі, його заснував король Казимир Великий 31 травня 1364 року. На чотирьох факультетах (теологічному, юридичному, лікарському та філософському) у рік вступу В. Стефаника навчалося 1240 студентів. Як і в Львівському університеті, ректор обирався тільки на один рік. Наступного року він ставав проректором.
Посвідчення про зарахування до Краківського університету друкували на великому аркуші паперу. До нього прикріпляли на шнурі велику університетську печатку на сургучі, а саме посвідчення зберігали в тубусі. Текст був стандартний для студентів усіх університетів Австро-Угорщини:
«Ми, ректор і декан медичного факультету Краківського цесарсько]-королівського] університету.


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(79)
Привіт Вам від Бога!
Бажаємо довести до відома всіх і кожного зокрема, що пана Василя Стефаника, який народився в Русові у Галичині, згідно з усіма правилами внесено у список університету лікарського факультету, що і посвідчуємо тепер власноручно, приклавши печатку університету.
Теперішній ректор університету д-р С. Мадейський-Порай,
Теперішній декан факультету д-р Л. Гальбан».
Посвідчення, видане В. Стефаникові, не збереглося.
Серед викладачів В. Стефаника було багато знаних лікарів. Так, Л. Ридель був засновником краківської офтальмологічної школи; Л. Гальбан — всесвітньо відомим фахівцем у галузі судової медицини; Л. Тейхман-Став’ярський за розроблені методики в галузі анатомії отримав міжнародне визнання і численні премії; М.-А.-В. Маду- рович розробив методику складних хірургічних операцій під час пологів, був піонером операційної гінекології в Польщі; Л. Редигер був прекрасним хірургом, ініціатором впровадження нових методів лікування та операцій, почав робити перші операції на рак та ін. Не осторонили викладачі суспільних проблем.
Як свідчить генеральний каталог студентів Краківського університету на 1892—1893 навчальний рік, записався В. Стефаник на медичний виділ (відділ) Краківського університету 5 жовтня 1892 року на основі свідоцтва зрілості, виданого цісарсько-королівською гімназією в Дрогобичі під номером 405. Вписове (плата за вступ на навчання) заплатив у розмірі 34,65 корон. Одночасно представив свідоцтво про звільнення від військової служби як «тимчасово не при- гідний» до неї. При записі на перший семестр В. Стефаник не подавав адреси, за якою він мав намір проживати.
Наміри щодо навчання у В. Стефаника були серйозні. Він записався на виклади анатомії описової людського тіла, практичні із анатомічної секції у професора доктора Тейхмана. Решта навчального часу в першому півріччі була присвячена загальним предметам, а також вивченню основ мінералогії, ботаніки, неорганічної хімії.
В анкеті запису на другий семестр В. Стефаник подав такі дані: «Місце народження — Русів; вік — 21 рік; релігія — греко-католик; народність — русин, підданство — австріяцьке, адреса — вул. Карме- ліцька, № 412». Кількість лекцій, які відвідував В. Стефаник у другому семестрі, була значно меншою, ніж у першому.
У третьому семестрі 1893—1894 навчального року В. Стефаник вписався на основі іматрикуляційної* картки під номером 509 і
Залікова.


(80)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
заплатив вступний внесок у розмірі 18,90 корон. Як і в другому семестрі, так і в третьому він подав дані, що від військової служби звільнений як непридатний до неї. Стосовно місця проживання знову не вказав ні вулиці, ні будинку. Цього семестру В. Стефаник записався на практичні вправи із секційної анатомії у професора Тейхмана та з фізіології і загальної гістології у професора Наполеона Цибульського.
Ще менше годин припадало на четвертий (літній) семестр навчання. Під час запису на нього В. Стефаник зазначив, що йому 23 роки і мешкає він у Кракові по вул. Звєрчинєцькій, 20. У цьому семестрі він займався фізіологією і гістологією у професора Н. Цибульського. За запис заплатив 13,65 флоринів. Жодного разу В. Стефаник не був звільнений від плати за навчання, жодного разу йому не призначали стипендії.
Зимовий семестр 1894—1895 навчального року для В. Стефани- ка був п’ятим. Чесне (вступний внесок) заплатив у розмірі 25,20 флоринів, проживав по вул. Над Рудавою, 17. Записався на такі предмети: анатомія патологічна з гістологією патологічною у професора доктора Бровіча, вправи в секціях із патологічної анатомії у професора доктора Бровіча, загальна патологія, фармакологія у професора Лазарсько- го, про нові лікарські препарати у професора доктора Лазарського, затруєння зовнішнього середовища у доцента доктора Бека.
У шостому літньому семестрі навчання В. Стефаник жив по вул. Любіч, 26. Чесне становило 25,20 флоринів. Записався на токсикологію у професора Лазарського, клініку лікарську у професора Л. Корчинського та на клініку хірургічну у професора Ридигера.
Наступний семестр, який для В. Стефаника мав бути сьомим, він пропустив. На сьомий семестр навчання він записався весною 1896 р. Мешкав тоді в Кракові по вул. Старовіслянській, 34. Чесне сплатив 21 флорин. Записався на клініку лікарську у професора Корчинського, клініку хірургічну у професора Ридигера, хвороби венеричні у професора Роснера, лекції зі шкірних хвороб у професора Роснера, виклади клінічні венеричних хвороб у професора Роснера. Однак невдовзі з викладів венеричних захворювань виписався.
У восьмому семестрі В. Стефаник жив на вулиці Звіринецькій, 20. Предмети мав ті самі, що і в попередньому семестрі: клініка лікарська у професора Корчинського та клініка хірургічна у професора Ридигера.
Дев’ятий семестр навчання був літнім семестром 1897 р. На нього В. Стефаник вніс чесного 21 флорин. Із предметів він обрав лікарську клініку в професора Е. Корчинського і хірургічну клініку в професора Обалінського. Мабуть, він хотів спеціалізуватись або з


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(81)
хірургії, або з терапії. Мешкав В. Стефаник у цьому семестрі за старою адресою: вулиця Звєжинська (Звіринецька), 20.
Зимовий семестр 1897—1898 навчального року для В. Стефани- ка був десятим семестром навчання і п’ятим роком перебування в Кракові. Чесне при записуванні він заплатив у розмірі 10 флоринів 50 крейцарів. Цього семестру він змінив профіль занять і записався на гінекологічну клініку до професора Йордана та окулістичну клініку до професора Віхеркевича, Це був його останній семестр занять у Краківському університеті. На літній семестр цього навчального року він не записався.
Кому з Кракова В. Стефаник написав першого листа — невідомо. З тих, що збереглися і опубліковані, — до Л. Бачинського 5 листопада 1893 року.
«Я ще на вакаціях казав, що Шлемкевич* упаде, — писав у ньому В. Стефаник, — бо шляхта не така дуже постійна, щоб одного держатися. Чи не робили твоїй матери витязі котячої музики?
Так, коханий Левку, намість лишитися обом вам з Марком у Коломиї, там вас жадного нема. Сидітимете на селі та [мете] віци пускати, бо на селі і вчитися не мож. Марко писав до мене вже два листи. Послідний раз не відписав-єм єму, бо-м мав велику горячку, так що і листу не розумів. Нині я вже здоров та й треба братися до роботи, бо богато єсть. Дістав я ще від Кирила предовгий лист з єго звичайними бештанинами та проектами. Я троха тішився, що розв’я- жут парламент і всі ми три знов справляли би храм, та якось нема надії на розв’язане парламенту. Наш храм у Коломиї мені не шкодить, я чекаю, коли ще раз можна буде справити».
В. Стефаник думками постійно перебував у рідних краях. Там активно розпочалась агітація до сеймових і парламентських виборів. Хоча, як запевняв у тому самому листі, «тутка жию досить весело. Невестюк справляє мені веселість і своїми віцами і грішми. З початком грудня робит докторат і приїжджає до Городенки».
Яків Невестюк (1868—1934) справді мав про що оповідати В. Стефанику. У вересні 1893 року він опублікував у «Народі» «Спомин з моєї пригоди в Росії» про те, як його було заарештовано да кордоні 3 червня 1892 року. Під час арешту в нього вилучили по одному примірнику тих книжок, які вийшли українською мовою в Галичині та Швейцарії. Перший раз перевезти заборонену літературу йому вдалося доволі легко, але на другий раз не пощастило — він відсидів рік у тюрмі.
* Шлемкевич Микола — громадський писар у Серафинцях, кандидат до громадської ради від радикального руху.


(82)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
К. Трильовський вважав, що В. Стефаник мае талант радикала- пропагандиста і мусить його використовувати для спільної справи: бути пропагатором радикального руху. І Л. Бачинському потрібно рухатись також, а не сидіти на селі й нудьгувати.
«Коханий Левку! — писав В. Стефаник з Кракова 4 грудня 1893 року. — Тебе не так село заїдає, як то, що москаль каже “ничего не делать”. Слушний час, хто знає, чи настане, а ти ждеш єго та нічо не робиш. Прийдеся, відай, довгенько ждати! Ти ліпше розложи собі день на кавалочки (години): одні кавалочки на науку, другі на чита- ня, треті на писанє поезій, четверті на забаву з Ромком [молодшим братом] і т. д., і т. д. Так тобі день борше зійде і не буде тої рутенскої апатії. Бо справді дивно, чому Левко радикал мав би на селі скучати, маючи мужиків і книжки під руками. Напиши, яких книжок більше- менше хочеш, то я віцци пішлю, розумівся, як пришлеш марки на пересилку (40 кр.) і даш слово, що в кождий час, як зажадаю, вишлеш у Краків назад.
Я до Мартовича написав давненько письмо до Торговиці та жадної вістки нема. Де він діваєся? Єму я описав віче і єго проводаторів досить широко і виступ Франка рівно ж. Тобі ж скажу, що віче мазур- ске робило на мене вражінє давних наших вечерниць кейванівских, де мужики виступували з усякими своїми віршами довгими і млавими, з бесідами ad hoc* виробленими, де о. Стояловский підповідав і т. д. Зі всего пізнаєся початок руху мужицкого. Про се я написав до “Хлібороба”».
Стаття мала назву «Віче хлопів мазурських у Кракові» і була надрукована у № 21—23 (жовтень) журналу «Хлібороб». В. Стефаник підписався під нею «Стефан...». На жаль, побачити у вічі, намірах прихильників і о. Стояловського шовіністичний дух В. Стефаник на той час ще не міг.
«Я сам жию добре, — повідомляв Л. Бачинського у цьому листі В. Стефаник. — По 7 год. сижу між мерцями, потім спасаю мир політикою, етикою (Спенсера, Золя, Дюма), бігаю по всяких Kółkach literackich**, схожу ся з Невестюком (робит коло 15/ХІІ. с. р. докторат) і йду до кофейні на шклянчину. Жаль мені великий, що тебе з Марком тут нема. На різдво не їду додому; покажуся аж при кінци вакаций.
Сей лист пишу 1/2 3 год. по опівночи, прийшовши від Баліцких з Подгуржа. У них бачив-єм фотографію сестри Гені; хотів-єм свиснути,
* Для цього випадку (лат.).
** Літературний гурток.


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(83)
та не вдалося. Фотографія нагадує мені блаженні часи на Руси. Цілую тебе, родичів і сестру здоровлю. Твій В. Стефаник».
У Кракові В. Стефанику здавалося, що на батьківщині замість того, щоб займатися справами серйозно, займаються якимись дитячими забавками. Так, 14 грудня 1893 року в Городенці була організована вечірка з приводу 50-річчя смерті М. Шашкевича, на якій виступив дитячий хор із села Тишковець під керівництвом учительки Ольги Шухевич і відбулися збори створеного Т. Окуневським товариства.
«За ті городенскі вечерниці і товариство політичне читав-єм в нашім любенькім “Ділі”, — писав з цього приводу В. Стефаник Л. Бачинському, — і дуже мені весело стало на души. [...] Щось дуже виглядає на ідилічно-кейванівскі карлівскі вечерниці! Треба б раз закинути дитинство, а взятися за діло серіозно, не з дітьми і паннами. А то кождий корифей робить фаєрверки, щоб потім пустити в “Діло” слезливо-веселу допись, що, мовляв, серце радувалось, як побачили ми маленьких мужицких діток на естраді, а між ними так заслужену Ольгу Шухевич! [...]
Ти повинен або Марко таке рутенство взяти “шпетно” (по-краків- ски) і написати до “Народа” про него».
І попри все: «Мене дуже тягне на різдво поїхати на Русь, та якось не сходяться кінці. Треба сидіти та вчитися. Між академіками у Кракові я виробив собі вже відповідне оточене з найліпших радикалів і можу жити нормально. Читаю богато, бігаю по всіх усюдах, де що ціка- війшого побачити і добре мені єсть!». І вже в кінці листа: «Як зійдетеся разом та говоритимете за шельмовства — напишіт і мені трохи. За дитинячі збори напиши також. Баліцким при спосібности передам поклін. Здоровлю родичів і сестру, тебе ж цілую. В. Стефаник».
В. Стефаника турбувало й те, що в передостанньому номері «Хлібороба» М. Павлик оголосив, що газета через відсутність передплатників невдовзі впаде. Крім того, проти радикальних видань виступила митрополія. Львівський митрополит разом із перемиським та ста- ніславівським єпископами 24 грудня 1893 року видали спільний окружник, який забороняв читати часописи «Народ», «Хлібороб», «Галицкую Русь» «і прочі того самого духа».
У відповідь радикали розпочали боротьбу, як твердили, з «наду- житями» священиків. Уже № 3—4 «Хлібороба» за 1894 р. опублікували рішення селян села Морозовичі про плату за різні церковні треби своєму священикові Боберському. М. Павлик видав українською мовою «Патент цісаря Іосифа Другого про такси за церковні треби» з роз’ясненням окремих положень доктора С. Даниловича. Така активна позиція М. Павлика призвела до того, що «Народна Воля» вирішила


(84) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
виставити його кандидатуру на посла до сейму на виборах 15 лютого 1894 року.
Лист до Л. Бачинського, про який ідеться, цікавий тим, що свідчить про обізнаність В. Стефаника у радикальних справах, зокрема згадка про «Брідську епопею», яка стала однією з причин непорозумінь М. Павлика з іншими членами радикальної партії.
Наприкінці 1893 р. «весела» компанія В. Стефаника потрохи почала розпадатись. Покинув Краків Я. Невестюк і зайнявся лікарською практикою в провінції. Не вельми приємно склалися справи у Р. Яросевича, який був головою української «Академічної громади», до якої належали здебільшого студенти медичного факультету Краківського університету.
На Різдво 1894 р. В. Стефаник додому не їздив. Приїхав перед Великодніми святами. Час не марнував. їздив у Ряшів на чергове мазурське віче. Звіт про нього із великим запізненням опублікувала газета «Хлібороб» у № 10—11. Хотів В. Стефаник переконати всіх, що обрані польськими селянами посли будуть підтримувати послів, обраних українськими селянами.
Ще перед від’їздом додому написав черговий лист до Л. Бачинського у квітні 1894 року: «Коханий Левку! Тепер дуже не маю часу, аби писати, і відкладаю то на 2 дні, а тимчасом посилаю ти книжки. Дві з них п. з. “Die Beichte eines Thoren”* і “Das Liebeskoncil”** маєш мені звернути невідклично до 26 мая — бо інакше платив би-м за цілий наступуючий місяць вкладку в випожичальні. “Das Liebeskoncil” посилаю тобі з двояких причин: а то, аби-сь переконався, до чого доходить література в німців, і аби-сь трохи розвеселив собі ум. Паніца сидів за ню рік у арешті. Решту книжок можеш задержати до вакацій. Аби не забути, то скажу тепер, що Strindberg написав “Die Beichte...”, яко відповідь на то, що жінка єго оголосила була в часописях і між літерата- ми, мовби він зійшов з розуму. Свого часу великий був крик у Швеції, що їх найбільшого літерата треба замкнути до варіятів. Лист за 2 дни напишу. Цілую тя. Стефаник».
Хоч би якась згадка, що прочитав з української літератури або російської, якою перед тим так захоплювався. Хоч би згадка про прочитану збірку поезій І. Франка. Нічого. Його захоплювала інша література. Радикальна. Оскар Паніца за згадану повість, скеровану проти Папи Римського і, як вважала критика, антирелігійну, навіть відсидів у тюрмі.
* «Сповідь дурня» (нім.).
** «Любовний собор» (нім.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(85)
Удома мав вирішити своє питання з військом. Після закінчення гімназії та під час навчання у вищих навчальних закладах військовозобов’язаним юнакам пропонували стати однорічними охотниками (добровольцями). Після цього вони отримували чин лейтенанта запасу австрійської армії. Тим скористались чимало товаришів В. Стефаника, у т. ч. й Л. Мартович. В. Стефаника в Снятині на вербувальній комісії визнали «не пригідним» для військової служби. Тепер він міг відчувати себе вільним від думки, що має йти до війська. З тої поїздки було мало чого приємного. Найнеприємніше те, що посварився з батьком, який вимагав, щоб син не займався політикою, а вчився.
«З дому я виїхав, — писав В. Стефаник 16 травня 1894 року знову Л. Бачинському, — в неділю вечером; до неділі мені наприкрилося так, що жалував-єм за Серафинцями. В Кракові новин небагато. Яро- севич здав другий докторат і тепер лямпартує*. Кирило вже декілька термінів брав до докторату, а що не зважився сідати, каже, що голова дурна і нема з нею ради. Радикали порозходилися по хатах. Недавно був тут Дашинський, соціаліст зі Львова, і казав, що соціалісти хотя під час виборів допомагати радикалам. Не знаю, в який се спосіб, але і се добре».
Після повернення до Кракова В. Стефаник почав готуватися до іспитів, але політичним справам надавав перевагу. Наступного року мали відбутися вибори до парламенту, а серед радикалів не було одностайності.
«В рад [икальній] партії, — повідомляв В. Стефаник 2 червня 1894 року з Кракова Л. Бачинського, — апатія велика і єсть основа думати, що менше викляровані [декларовані] радикали, а більше охочі до роботи підуть до Романчука, бо сам Ром[анчук] сказав на зб[орах] Нар [одної] Ради, що радикали — ліве крило народовців. Таке пишут мені зі Львова, а в нас хоча апатії нема — то тут нема кому лізти в апатію, бо всего єсть чотири. Ось тобі гороскоп на будуче партії. Тому-то конче треба з’їзду, аби завести яку організацію в нас, бо пропадемо. А тут біда — Павлик з’їзду не хоче і знати! Ми віцци порозписували листи в справі з’їзду — всі годяться і уважають єго за конечний, лиш коломийскі крутять носом. Діло пекуче, і ти з Марком та ще з ким (Волошинским) напирайте на них (коломийських]), щоби не рутенствували, а скликували з’їзд. Справа ся пішла до Драго- манова, і ще чекаємо на єго відповідь та сподіємося, що й він за з’їздом. До коломийских треба взятися остро, бо буде погано! Якби був
Байдикує.


(86)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
з’їзд, то будьте конче*, зрештою до того часу буду з вами. Як будеш у зеленій Буковині, то пиши відти до “Народа”, бо корифеї тамошні вже занадто дурні і подл і — читай “Буковину”, то побачиш. Волошинско- го здорови та кажи, най пише до “Хлібороба” за всякі вечерниці, бо дуже вже млавий!»
Поза радикальними справами були й інші: «Сестрі снилося, певно, що била когось — то й має цигана — не треба бити нікого! Баліцка хора і до неї ходять лиш лікарі, а не радикали. Яросевич вже доктором — сидить на границі і бере 15 злр. денно. Кирило сими днями здає. Я тоже вчуся. Довідайся за Марка або піди до него. Я напишу єму письмо. Пиши ж. Здоровлю сестру з родиною. Твій Сте- фаник. Запитай мами, чи прислати сестрі капелюх?».
Справи із з’їздом набирали обертів. «Зо з’їздом, — черговий раз повідомляв В. Стефаник Л. Бачинського 14 червня 1894 року, — діло стоїть тепер добре, бо справа зайшла до Драгоманова, а сей, як звичайно, порішив! Жадних заохочувань до коломийских не пишіт, а вербуйте мужиків на збори “Н[ародної] Волі”. Намов-но якого мудрого мужика, най піднесе на зборах (приватно в більшім кружку радикалів]) справу “Хлібороба” та най заставить їх писати щось мудрішого і в своїм часі. З “Хліборобом” виходит скандал. Нема “Хлібороба” — нема партії. [...] Рутенским способом за з’їзд слав[янської] молодіжи нічого мені зі Львова не пишут, але я знаю, що се буде дзявканє молодих кар’єровичів, і не раджу брати чернов[ицьким] студентам] офіціальної участи. Приватно може хто-небудь їхати — може і я буду».
Весь час відчував брак у коштах, тому не завжди міг здійснити задумане.
Те, як розвивався радикальний рух в рідних краях, викликало у В. Стефаника не тільки незадоволення, а й тривогу.
«Збори “Нар [одної] Волі” в порівняню до інших рад[икальних] зборів не удалися, та й членів дуже мало присутствовало, — писав у листі до Л. Бачинського від 2 липня 1894 року. — “Народна Воля” і “Хлібороб”, чи там їх гірший або ліпший стан, свідчать о такім же стані радикалізму серед мужиків. Як видно зі зборів, стан сей не світлий. “Хліборобови” треба конче змінитися на ліпше, а то зійде на нінащо. Павлик нездатний редагувати “Хлібороба”, треба кого іншого, та тепер нікого нема, тож і “Хлібороб” буде кривати. На доказ, що “Хліборобом” недовольні мужики, посилаю тобі лист мужика зі Зба- ражчини, колишного “москвофіла”, а тепер радикала. Cero листу мені
Обов’язково (діал.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(87)
не затрать, бо Драгоманову я вже обіцяв єго післати чи дати у Львові — як вийде».
На наступні вибори до сейму в 1895 р. радикали висунули на Покутті Т. Окуневського, С. Даниловича та К. Трильовського. Кандидатури І. Франка було вирішено не вносити до виборчих списків.
Водночас В. Стефаник готувався до іспиту з ботаніки. На канікули мав намір навідатися до Пістиня, що перед Косовом, як їхати з Коломиї. Там жив його приятель по радикальній партії Федір (Теодор) Котюк, який пізніше став прототипом селянина Федора в новелі «Лист». Нарешті розбагатів і купив обіцяну парасольку сестрі Левка Гені і вислав її до Серафинців. Перед тим планував заїхати на Збараж- чину до свого товариша Сафата Шмігера в село Розношинці.
Не мали щастя у житті товариші В. Стефаника.
«Поперід констатую факт, що в тебе енергії ані на геляра* нема, — “вичитував” у листі від 29 січня 1895 року В. Стефаник Л. Бачинсько- го, котрий сидів у Серафинцях. — Треба бути крайним декадентом, аби собі з правничими студіями не вистарати хоча 25 ринь[сь]кової писарки**. Мартович стоїть від тебе під сим зглядом далеко висше. Вправді, богато не має, але на кілько має, що жиє люцким житєм, а не скоцким. Окуневський, Данилович, “Дністер” у Львові — всюди можна би випорпати якесь удержанє. Але з бабиним сином нічо не вдієш! Читав-єм твою карту до Марка. Ти питаєшся, чи 20 р. доста, аби прожити у Снятині? А як не доста, так що ж сидіти далі в Серафинцях? Що не стане, треба дожичити і далі жити — інакше будеш мужиком, що все обрізує свої потреби. Роби що-небудь, а з села тікай!»
Більше ніж дивний лист і більше ніж дивна порада: «Роби що- небудь, а з села тікай!».
Радикальна партія готувалася до виборів. Готувалася гарячково і поспіхом. Одні незгоди викликали інші.
«Любий добродію! — писав В. Стефаник М. Павлику 24 серпня 1894 року зі Снятина. — Ухвала з’їзду: скликати віче мужицке до Львова пішла ad acta***. Партія наша береся на спосіб інших рутен- ских партій ухвалювати ухвали, знаючи рівночасно, що та ухвала лиш піскова справа, більше нічо! Нарікаєся на реакційні елементи, а вони гет розпаношилися межи нами (vide**** Данилович і Франко). Серед такого дивує мене, що Ви також пристали до абстинентів віча.
* Дрібна монета.
** Писарська робота.
*** До справ (лат.).
**** Дивись (лат.).


(88)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Я від себе можу лиш сказати, що зі Збаражчини і Добромильщини надійшли до мене листи, що люде тамошні радо поїхали би на віче. В Снятинщині таке саме. Зі взгляду на се думаю, що Ви повинні не дивитися на “крути-верти” Даниловича, а скликувати віче. Способи Вам вже знані. Медики Шмігер зі Збаражчини і Гукевич з Добромильщини конче натискають, щоби віче було, і Ви настоюйте, а воно певно вдасться. Відозви най будуть червоні і впадаючі в очи, і доносіт до Снятина, щоби вислати експедиторів».
Із вимогою не відкладати віче звертався В. Стефаник і до І. Франка.
«Вельмиповажаний Добродію! — писав до нього з Русова 25 серпня 1894 року. — Я зачуваю, що віча не буде. Тимчасом богато людий зголошуєся на віче. З Добромильщини і Збаражчини люде збираються на віче, і вже оголосили тамошні товариші то віче. Вертатися назад не можна, оже Ви таки скликуйте віче і старайте салю* та нічліг. День перед вічем прийде нас більше, щоби лад удержувати і ходити напротив мужиків до желізниці. Ваш Стефаник».
Зовсім мало відомо про його канікули цього літа в рідному селі. Навіть невідомо, скільки він там був.
У вересні 1894 року В. Стефаник розпочав третій рік свого навчання в Кракові. Покуття, радикальні справи він і далі ставив на перше місце.
«Ніхто не хоче писати, — скаржився він Д. рачинському в листі від 6 листопада 1894 року, — лиш Кирило [Трильовський] “пускає” чдс від часу картки зо всякими препорученями. Сам я не маю часу писати письмів, бо вчуся цілий день, а вечером такий приголомшений, що на все забуваю. Бачиш, тепер у Кракові нудота, котрі були добрі хлопці, пійшли у практику, а нового нічо нема. Тому хочу здавати перше рігорозум та тікати у Відень або Прагу. До всего цего я ще хорую на якусь хоробу, котрої ім’я мені не знакоме, ані браттям-ліка- рям. Самі кажуть не ходити до лікарів (бач, які вони), бо пошкодять. Coś z nerwami nie w porządku i trochę anemii** — каже мені першорядна слаца».
Відвідав Р. Яросевича, який працював під Краковом у Ща;ко- вім. На питання Стефаника, чому не займається радикальними справами, відповів, що наперед має сплатити борги, потім забезпечити жінку та дітей, аж тоді знову навернеться до радикальних справ. Яро- севич дав читати В. Стефанику листи від Драгоманова, що скаржився на галичан, що ті кожну справу заводять у туман.
* Зала.
** Щось з нервами не в порядку і трохи анемії (польс.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(89)
М. Драгоманов свої твори спочатку друкував у «Хліборобі» та «Народі», а відтак вони виходили окремими виданнями, наприклад «Оповідання про заздрих богів» та «Рай і поступ».
«Я від себе сказав би, — писав із цього приводу в листі В. Стефа- ник, — що не варто мужикам давати книжок, писаних за євангелія, бо чи то вони будуть за церквою, чи проти неї — мужик все скаже, що радикали Бога хвалять, бо пишуть євангелія. [...] До таких книжок треба людий вже трохи оброблених».
16 грудня 1894 року радикальна партія на своєму віче у Львові святкувала 30-річчя громадської діяльності М. Драгоманова. «Перед вічем у суботу був з’їзд партії. Данилович і Трильовський виходили з Standpunkt’y* своїх кандидатур і не хотіли нічо радикальнішого, а Данилович навіть пропонував впхати в організацію чи програму національність, що а 1а консолідація, котру сам Дан[илович] у марті м[инулого] р[оку] лишив. Бештати** не було кому за таку безчель- ність***, бо Ганкевича і товаришів] не було. Я один протестував, і лишилася така програма, як давно. Франко не був на вічу і не підписував відозви, бо стараєся о катедру, добре, що хоть щирий. Чи дістане катедру — се інше питане. Трильовський кандидує, але не має ані ринського на агітацію і до того дістає ще dementium****. Чи довго мем дурити людий?» — писав В. Стефаник до Л. Бачинського з Кракова на основі інформації зі Львова. Однак у дечому він помилявся. І. Франко, хоч і старався «о катедру», але на віче був і мав доповідь про М. Драгоманова.
К. Трильовський розгорнув на сторінках радикальної преси шалену агітацію за свою особу. Водночас, чи не вперше на сторінках преси в Галичині, радикальні часописи розпочали широку кампанію з дискредитації суперників.
Однак журнал «Народ», який у Львові редагував М. Павлик, мало переймався виборами. Матеріали журналу були присвячені 30-річчю праці М. Драгоманова. Робота часопису не влаштовувала радикальну групу в Кракові. 26 травня 1895 року вона прийняла рішення змінити напрям «Народу», який з політичного органу партії ставав науковим журналом.
«“Народ”, — писав В. Стефаник у № 9 часопису за 1895 р., — повинен заниматися передовсім “злобою дня”, усіми пекучими питаними сучасної політики. Наша публика ще не доспіла до того, щоб
* Точка зору (нім.).
** Лаяти Сдіал.).
*** Безсоромність, нахабство (діал.).
**** Слабоумство (лат.).


(90)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
могла користати в відповідний спосіб з видань чисто наукових. Єї треба передовсім хапати за живе, за єї власні пекучі потреби і інтереси, і тоті інтереси публики пояснювати з ширшого теоретичного становища. Се може зробити тілько орган політичний, котрий, хапаючи- ся за інтереси поодиноких кругів і верстов суспільности, зможе в дорозі теоретичного оброблення виробити з них загальну теоретичну програму».
Картав В. Стефаник безлад у керівництві партії і слабку роль радикальної преси. Однак реакції на ці звинувачення від керівництва журналу не було.
Розуміючи, яку роль може зіграти «Народ» у виборах, В. Стефаник писав М. Павлику: «Тепер, як раз треба би “Народа”. Зачуваю, що “Діло” має перейти в руки Барвінського, а якби “Народа” не було, то хіба би лишилася ціла галицка інтелігенція без критики на ту гидаву політику.
Вибори також не забавлять, а тут нема навіть де просто розібрати, як нам бути при виборах і при двох комітетах руских. Тримайтеся конче, бо без “Народа” обійтися вже годі».
20 червня 1895 року помер М. Драгоманов. Після поминок у Кракові відбувся комерс (спільна вечеря), на якому товариш В. Стефани- ка Володимир Філіпович звернувся до присутніх із питаннями про відносини поляків та українців з огляду на вибори, котрі наближалися. Саме виступ Філіповича став основою статті В. Стефаника «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza*», опублікованої в «Народі». Хоч у ній В. Стефаник не висловив власної думки з приводу дискусії з польськими соціалістами на поминках М. Драгоманова, вона давала зрозуміти, що В. Стефаник, який твердив про свою співпрацю з польськими соціалістами, насправді не поділяв їхніх поглядів на майбутнє українців.
«Насамперед скажу, до чого ми, радикали, йдемо, — говорив В. Філіпович. — Боремося против визиску економічного і гнету національного, щоби дійти до независимо-національної в границях етнографічних з устроєм колективістичним. [...] Бажаємо для всіх націй свобідного розвою; не дивниця, отже, що симпатизуємо з польськими соціалістами, котрі попри борбу економічну йдуть і до независи- мості національної. [...]
Але дивним дивом дивуємося, коли читаємо в лондонськім “Bulletin officiel du Partie Socialiste Polonais”**, ч. I. — органі польських
* Від моря до моря (польс.).
** «Офіційний бюлетень польської соціалістичної партії» (франц.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(91)
соціалістів для Європи, що... в польську соціалістичну республіку мають увійти ще русини і литвини... Дальше там балакаєся, що соціалістам польським треба конче ширити свою пропаганду на Русі і Литві. Якби сі соціалісти не були націоналами, то можна би на се пристати, але націоналів для їх національних цілей з сею пропагандою треба вистерігатися. Соціалісти є націоналами і то, як кажуть, націоналами Польщі етнографічної. Інтернаціонального соціалізму на ділі в них нема, є лиш шовіністичний патріотизм...»
Подібність стилістики непідписаної статті «Перші поминки М. П. Драгоманова» зі статтею «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza» дає підстави стверджувати, що її автором був також В. Стефаник. Обидві статті, які пояснювали його позицію щодо відносин польських соціалістів та українських радикалів, прокоментував М. Павлик у редакційній статті «Увага редакції», де застеріг Ігнатія Дашинського від його шовіністичних ухилів.
Однак Дашинський і польські соціалісти не припинили шовіністичної пропаганди і не приховували намірів використати українців для реставрації Польської імперії, в якій буде вестися жорстока дена- ціоналістична політика щодо них.
У № 15—16 за 1895 р. журнал «Народ» повідомив, що через смерть М. Драгоманова він перестає виходити. З «Народом» через його велику «науковість», незрозумілу рядовим членам радикальної партії, не було комфортно, а без нього, здавалося, стане ще гірше.
Вибори припали на канікули В. Стефаника у 1895 р. У Снятинсь- кому повіті радикали висунули кандидатуру К. Трильовського. Його опонентом був О. Барвінський, а також батько майбутньої дружини В. Стефаника — о. К. Гаморак. Ця обставина і не дозволила В. Стефа- нику стати агітатором у Снятинському повіті, тому він агітував за коломийського адвоката С. Даниловича.
На час виборчої кампанії 1895 р. В. Стефаник зупинився в селі Чортовець у свого товариша, який колись допомагав йому опановувати науку в гімназії, священика І. Плешкана.
«Тепер я в Обертинщині на виборчій агітації за Даниловичем, — повідомляв він В. Морачевського в листі від 26 липня 1895 року з Чортовець. — Пантрую, аби мужицка правда стала на верьхи, а панска пійпша на присподне. Так звана інтелігенція тутешна залудилася, бо змора радикальна перший раз межи їх родини загостила. Крім жандармів, у неї нема оборони проти змори, і вона, спустивши вуха, наслухає кінця.
Мужиків не так дотискає “вібір”, як Гамерика, і за ню вони моц розпитують».


(92)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Як говорили люди про Америку, то писав у тому самому листі: «Царя, вповідають, нема, а поле є, і людям бідним заробки слушні. Хліб родиться у хлопа, і ціна добра. Попів люде сами приймають, і можна християнам навіть лютріянського попа принаймити. Сонце, бачу, пече аж люде чорніють, але байки, коби білий хліб їсти. Осе Вам есенція Гамерики».
Розумів свою невдячну роль бути агітатором: «Кождий напрошу- еся мужикови, а лиш стане депутатом, то забуває, як за орало, не то за мужика, а за повіт, з котрого вийшов.
Треба довести мужикам, що радикали не забудуть за мужика, що будуть єго обороняти, що вибрати “свого” їм доконечне треба, бо мужикови податки не будуть “пани” підгонити горі і т. д.
Се все діло трудне і волів би-м ся не родити, як вібором труднитися.
Солонину їм, квасним молоком попиваю, а чорного хліба мужики гей встидаються давати. Гостинность велика, та нестравна».
Розраховував, що вже 5 серпня 1895 року поїде в Сторожинець, де на той час перебував В. Морачевський у батька своєї дружини Софії Окуневської. Несподівано 3 серпня 1895 року по дорозі в Сторожинець В. Стефаник був заарештований у селі Герасимові й відправлений у тюрму в місто Обертин, потім — до староства в Городенку, а звідти — до Коломиї. Як виявилось, арештували його на основі доносу священика В. Хойнацького, москвофіла і ненависника радикалів, який був парохом при церкві Св. Миколая в Герасимові. Арешт мав профілактичний характер, і про нього відомо лише з листа В. Стефа- ника до В. Морачевського від 7 серпня 1895 року з Обертина: «Дорогий Докторе! По дорозі до Вас мене арештовано під закидом підбурювання одної народності проти другої, § 302. Камера з ґратами і замкненими дверима робить дуже прикре враження — жду апатії. Світ за ґратами, а Ви на світі — тепер дужче, ніж коли-небудь, хотів би до Вас завітати. Під час слідства мені сказано, що через тиждень може мене увільнять і ще: “Ви знаєте, що Австрія, крім конституції, є і монархією”. Мудре слово. Мої батьки ще ні про що не знають. Щодо мого боргу — пізніше. Коли б Ви мали незабаром виїздити — напишіть до в’язниці».
Параграф 302 був серйозним звинуваченням і передбачав ув’язнення, у разі доказу вини, до п’яти років. Те, як вчинили з ним власті, викликало у Стефаника хвилю обурення. З тюрми 12 серпня 1895 року він написав гнівного листа в Сторожинець до В. Морачевського, якого вважав представником польської суспільності, що безкарно господарював у Галичині, і просив передати їй своє обурення: «Я не можу прийти до пам’яті з тою Темідою. Вже та, що служить усім, а найпаче


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(93)
тим, що єї прихваляють і храми зо смітниками єї ставляють — та публіка з зав’язаними очима!
Але Ваша Теміда, що храмом єї — Ваш мозок і серце, аби та сука виписувала такий акт оскарженя не здригнувши — о, вона також сліпа, як і та світова.
Зло, лож, подлость! І де ж вона відшукала тілько плюгавств у Вас?!
Перекажіть, що свідки стануть проти неї, не мужики, що стовпіють перед лицем сеї пані, ані єї наймлені слуги, а стане наука, праця і любов Ваша до чоловіцтва. Сесі свідки єї очи відокриють — і вона доконаєся, що була сліпа.
Я буду прокурором Вашої Теміди».
Про арешт сина довідався батько. «Як мене в середу пустять, — стурбовано закінчував своє послання В. Стефаник, — то я поїду до вас на коротенько, бо по тій катастрофі тато мій відмовив мені удержаня, і я мушу собі шукати єго, аби кінчити медицину.
Мій дорогий друже, пишіт, Ваші письма для мене що траві роса».
Батько мав тверду натуру. Раз сказав — більше не любив повторювати. В. Стефаник залишився без його підтримки та грошей на навчання. Потрібно було їх якось роздобувати. В. Морачевський став його кредитором на довгі роки. І хоча на той час стипендій у Краківському університеті було більше, ніж достатньо, але з незрозумілих причин В. Стефаник не випрошував їх. Він не підробляв репетиторством, як інші, — це також було не для нього.
Цей лист дав підстави радянським дослідникам зробити хибні висновки, як наприклад: «Цей арешт налякав Стефаника-батька. Сільський дука* Семен Стефаник у той час був війтом у Русові. З обов’язку служби і за класовими симпатіями він стояв на сторожі того ладу, проти якого боровся син; зобов’язаний був переслідувати носіїв тих ідей, які пропагував його син. Приховуючи свої справжні настрої, батько при зустрічах докоряв синові за те, що через радикальство і арешти захворіла мати. Але В. Стефаник прекрасно розумів, у чому причина незадоволення батька. В листі до Морачевського (24.XL95) він писав:
“Розуміється, тут виходить на світ і злоба батькова на мене за то, що я не ходив слідами розбишаки-дуки, а слідами коханої матінки”**.
Після тюрми В. Стефаник одразу повернувся до політичних справ.
* Багата людина.
** Бандура О. Василь Стефаник: Монографія. —Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1956. — С. 20—21.


(94)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
«Дорогий Докторе! — повідомляв він із Коломиї В. Морачевсько- го 16 серпня 1895 року. — Від вчера я на світі. Казали, що процесу не можна зробити, а мені 13 днів криміналу стане на то, аби вже носа не показати на той терен агітаційний, відки мене прогнали. Помилилися, бо я вже вчера був на зборах і ще нині піду, аби мужикам показати, що за “бунтацію” не гниєся довго в криміналі, а так — трошки.
Завтра іду до Вас; напевне тоді, як мене не задержуть які потреби в агітації або другий раз не “заженуть в арешт”.
Як я виходив, то дозорці радили мені тікати “під москаля”, бо ляшва ймилася дуже за руки і мене здушить. Казали, що й вони ждуть від царя слушного часу».
Опісля В. Морачевський у спогадах сказав про ті перші листи до нього В. Стефаника: «За агітацію під час виборчої кампанії потрапив навіть до в’язниці. З неї написав мені дуже характерний лист, який був новим доказом його незвичайного таланту. В тому листі він писав, що сидить за мурами, а “за ними світ щасливий, бо викинув на сміття те, що його під грудьми мучило”. Це речення переконало мене, що Стефаник не тільки змістом, а й формою піднявся понад оточення. Я написав йому, що ніколи не зустрічав такого прекрасного стилю й такої прекрасної мови в сучасній літературі, і було б гріхом, коли б він занехаяв писання».
Газета «Хлібороб» на той час випускалася під редакцією С. Даниловича і, очевидно, за його кошти, оскільки слугувала для його передвиборчих цілей. У № 4—9 від 1 травня 1895 року в ній було надруковане оповідання Л. Мартовича «Іван Рило», яке мало підзаголовок «Не для слави, але для людей». Образ Івана Рила став символом зради інтересам народу, а саме оповідання активно використовували радикали в усіх виборчих кампаніях.
В останньому номері «Хлібороба» (№ 13—17 від 1 вересня 1895 року) за підписом «С.» була поміщена стаття В. Стефаника «Книжка за мужицький харч», у якій він розкритикував книгу доктора медицини, професора медичного факультету Краківського університету Никодима Цибульського «Próba badań nad żywieniem się ludu wiejskiego w Galicyi»*, що вийшла в 1894 p.
«Але та “мужицька кухарка” таки трохи смішна, — писав у ній В. Стефаник. — Аби читати ту кухарку, то треба вміти учитати, а сього не вдасть жадна молода ґаздиня, бо не то сільські дівчата, котрі звичайно за роботою домашньою нічо в школі не виучуються, але
* «Спроба дослідів над відживленням сільського люду в Галичині» (польс.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(95)
навіть хлопці виходять зі школи лиш з азбукою. [...] Але даймо на то, що ґаздиня вміє читати, то щож із сього? [...]
Аби така кухарка вчила варити страви наших мужичок, то дуже було би гарно. Але тут знов маленька біда. Що зварити з лободи і бурякового листя, як нема в хаті ані муки, ані омасті*, ані солі? [...]
Послідня рада є, аби мужики їли конятину. Видко, що автор книжки уважає мужиків не за людей, котрі можуть мати смак, учуте відрази, привичок, пересудів, а має їх за великі жолудки, котрі можна чим-будь напхати, аби ся лишень не бунтували. [...] Зрештою видко, що наші мужики не дуже хотять їсти м'ясо, як 240 днів річно постять насухо. Сі пости, то вже така біда для малих дітей мужицьких, що їх повинно ся під карою заказати!»
Арешт не зашкодив В. Стефанику в його передвиборчій кампанії.
«Чому до сталої матері ні словом не гавкнете, як пійшли вибори в Городенці і в селах дооколичних? — накинувся В. Стефаник у листі від 8 вересня 1895 року на Л. Бачинського. — Зачуваємо, що в Городенці діялися нечувані надужитя з уланами. Чому не даєте нам знати? Чому в газетах нема про то?
Таже знаєте, що від способу переведеня виборів у Вас залежить дальша акція наша і спосіб агітації. Се є просто безголов’є. Пиши ж зараз до Даниловича як і що. Я їду в Обертинщину».
Там справді було над чим працювати. Крім С. Даниловича, на пост посла претендували бурмістр Городенки Арцишевський, дідичі Антін Теодорович і Цінський.
Вибори відбулися 25 вересня 1895 року. У галицькому сеймі місце зайняли тільки 14 послів, хоча попередні вибори дали місце 16 послам. Русини йшли двома списками, тобто було два виборчих комітети: від Головного руського виборчого комітету мандат посла виграв К. Гаморак, а від Незалежного народовського комітету — Т. Окуневський. Радикали програли.
Підсумок виборів провів у першому номері за 5 жовтня 1895 року новий часопис «Радикал», яким опікувався молодий радикал
B. Будзиновський, колишній член редакції газети «Діло». Обуренню «Радикала» не було меж, коли він торкався подій у Городенці та
C. Даниловича, за якого «морочив» людям голову В. Стефаник. «В Городенці, де кандидував радикал д-р Данилович, був би процент голосів випав для нас корисніше, а хто знає, чи ми були б не побідили, єслиб не сталася страшна і для нас непонятна річ. В послідній хвилі д-р Данилович зрезигнував з кандидатури! Та ще й як?! Зрезигнував
Жир; приправа (діал.).


(96)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
в користь — правительственного кандидата пана Шухевича!!! Ті радикальні виборці, котрі не знали, якої масті пан Шухевич, віддали йому свої голоси, а було їх 62 против 108. Д-р Данилович зрадив радикалізм! Думаємо, що се запечатало йому кар’єру в нашій партії».
Каміння полетіло і у В. Стефаника, який не міг зрозуміти, чому так ганебно провалилася радикальна партія.
Усю вину радикали списали на галицького намісника цісаря Казимира Бадені, через якого вибори в Галичині стали кривавими і були вибрані вигідні для уряду посли. Радикали з цієї нагоди вирішили в Городенці відразу по закінченні виборів зібрати віче і оголосити нелегітимність новообраного сейму. На віче ухвалили рішення збирати депутацію до цісаря із проханням розпустити сейм. В. Стефаник був проти і звинувачував у невдачі на виборах керівництво радикальної партії на місцях. 9 жовтня вже з Кракова він писав Л. Бачинсько- му: «Я надіявся, як богато других, що русини, по такім упадку я[к] вибори, спам’ятаються і стануть оконем проти зла. Віче “цісарске” показало, що русини, не виключаючи і радикалів, вритні політики. Ті Олесницкі, Нагірні, Окуневскі etc., що дорікали радикалам, немовби вони знижалися до мужицтва і роздмухували єго найнизші інстинкти жолудкові — ті панки, як їх притиснуло, не то що знижилися так, як ніколи радикали не знижувалися до тих “чорних” інсти[н]ктів, а просто стали мужиками. Всі одним веліїм риком закричали: найясній- ший, розпни, розпни Баденього! Потоптали конституцію, котрої не здобули, та ще хотять, аби цісарь карав Баденього, котрого сам уважає тепер за найкрасшого мужа у державі.
Якби були сі хлопчики політичні здобулися на сто віч до нового року в справах виборів і на сто заказів сих віч і на труд 50 000 мужиків, аби йшли і вертали домів без віча — се була би робота, що пахла би протестом. Я тому дивуюся, як ти можеш грати в трубу сим патріотникам і ширити серед мужиків темноту через вербоване депутатів на руске паломничество політичне до бурку.
Я написав статю за Городенщину, але Будзиновский єї не напечатав. За се я єму зроблю таку бештанину на з’їзді, що в чотирьох водах не обмиєся».
Стаття, якої не надрукував Будзиновський, була написана 11 вересня 1895 року, а побачила світ лише в тритомному виданні творів В. Стефаника у 1953 р.
«В Обертині, — повідомляв В. Стефаник, — іменовано нині виборців. Міщани і мужики не явилися до виборів, бо не знали, коли будуть. [...] Дяка обертинського жиди били в твар, а жандарм, що стояв побіч, не звертав ні найменшої уваги на се. [...]


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(97)
По селах нечувані шахрайства. Правиборів або не оголошується, або як оголошується, то лиш день без означення години. Комісарі викидають за двері, як хто не голосує на війта і ізбранних.
Вістка про напад уланів на виборців в Городенці розбрилася по цілім повіті...»
Ще більше скарг і нарікань за програні вибори вилив В. Стефа- ник до В. Морачевського, що засвідчує його лист до нього від 16 жовтня 1895 року: «Русини при виборах провалилися як ніколи. Моска- льофіла не буде в соймі ані одного, независимого народовця також».
Не задовольнили В. Стефаника і дії народної партії «Ludowe stronnictwo»*: «У західній Галичині “Ludowe stronnictwo” вибороло 9 мандатів проти шляхти. Та заподіяло се “ludowe etc” по виборах таке, що наш мужик означує так: писав, писав, а гімном запечатав. Ви за слово вибачайте, але воно якраз тут надібне. Ся партія гірко вела акцію виборчу, шляхта розгулялася, як на Targowicy**, австрійскі помагали в’язнити мазурів***, а біскупи**** пускали проти неї куренди***** з проклятими. Ся партія, кажу виразно, по виборах, коли здобула 9 мандатів, просила папского благословенства і одержала. Простіт єї і мені за плюгаве слово».
Поведінка Т. Окуневського викликала у Стефаника просто відразу.
«В Городенщині, — повідомляв у тому самому листі В. Морачевського, — де довелося мені “практично робити” з Вашим глупим кузи- ном (опять вибачайте, бо не один чоловік має глупого кузина), вийшло так. Вів Філько [Теофіл Окуневський] нашу акцію, вів та й спудився. Страшно йому стало за мандат. Улани напали наших правиборців з голими шаблями в опівночі, улани йшли переводити правибори і обозу- вали на ринку Городенки і Обертана; улани мусіли кіньми трахтувати сильну радикальну акцію, до котрої і бідні жиди приступили. А хто цілій акції чоло? Та же др. Окуневский — так собі він думав — і спудився. Спудився, пристав до попів, зрадив нас і вийшов урядовим кандидатом на Коломийщині 175 голосами. Данилович в послідній хвилі зрікся в користь Шухевича, етнографа, і сей перепав, а др. Окуневский казав, аби єму плювати в лице за таку роботу. Шкода було одежі єго».
Обурювала В. Стефаника й поведінка тих, хто вважався радикалами, йшов із народом. Це обурення він переніс на всю інтелігенцію, особливо львівську, з якою взагалі був мало знайцмий.
* «Народне стороництво» (польс.).
** Торговиця.
*** Етнічна група.
**** Католицький єпископ.
***** Звернення церковних високопоставлених діячів (єпископів).


(98)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Не можу Вам того скрити, — писав він В. Морачевському в жовтні 1895 року, — що на мене мій побут межи львівскою рускою інтелігенцією зробив дуже прикре вражінє. Я все гадав, що вона краща, і любив єї. А тепер у мене такий неприємний час, що приходиться богато людий і їх вчинків не любити. Ой, як болить у душі переставати любити! Чоловік пропадає у своїй молодості, як перестає любити. Я перестав любити руску інтелігенцію. А ще мені дуже болюче було то, що я поступав якось зле в справі між Вами і Окуневським. Не знаю, що було зле, але щось було. Я їхав від Вас смутний. [...] І ще одно. Я ще більше тепер доконався, який я щасливий, що серед тих людий лиш Ви мій приятель. Я Вас буду шанувати за всіх них».
Скарги на «руску інтелігенцію» були у В. Стефаника постійними. Радянське літературознавство з того зробило висновок, що В. Стефа- ник не любив української інтелігенції. Про цю нелюбов оповідав усім, навіть пояснював, що через неї не може писати. Усі мовчали. Лише Ольга Кобилянська відповіла достойно: «Ви не маєте права Божий голос в собі зацитькувати, тому що Ви інтелігенцію не любите. Вона не винна, що молодша від народу, що вона не викінчена і, мов той молодий чоловік, не дозріла в культурнім думанні.
Мені жаль, що Ви не любите ту слабку інтелігенцію. Вона бідна, пане Стефанику, вона далеко слабша і нещасніша, як сильний тисячо- літний народ. За нею не уймається ніхто. Чому ж її ненавидіти. Але, правда, ненавидіти легше, як любити».
16 вересня 1895 року газети повідомили про «доповнюючі» вибори по п’ятій курії до віденського парламенту, тому що обрані посли отримали адміністративні посади, а одночасно сидіти на двох кріслах не могли. Мав ще раз обирати посла й округ Перемишль — Добро- миль — Мостиська. У ньому було вирішено від імені радикалів висунути І. Франка. Однак І. Франко вибори програв.
В. Стефаник, хоч і агітував за І. Франка на сторінках часописів, усе-таки не міг пробачити йому того, що в той час, коли І. Франко претендував на кафедру в університеті, він не брав активної участі у виборах до сейму і повернувся до радикалів лише тоді, коли йому відмовили в університеті.
В. Морачевський, якого В. Стефаник вважав своїм найкращим приятелем, радив йому кидати Галичину і їхати до нього у Швейцарію. Він вважав, що В. Стефаник, якщо буде навчатися у Швейцарії, побачить більше світу, ніж у Кракові, і пізнає більше людей.
«Я за себе, — писав у відповідь В. Стефаник у листі від ЗО жовтня 1895 року, — майже ніколи не думаю. Часом така злодійска гадка закрадався, але я єї зараз, як псами, витравлю з голови. Се зле, бо не


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(99)
трудно лишити себе при боці, а говорити за других, спасати їх etc. Посвячувати себе комусь є тому глупость, що є фанатизм. В такій глу- пості я зріс і донині ховаюся».
І ще: «Мене тягне до Вас, мої найлюбійші ідеали йдуть в ту сторону, де би панував чоловік, а не радикали, поступовці та соціалісти. Може, я і дістануся там.
Вже коли Ви мене приперли, то буду розповідати за себе. Вчуся до іспиту і скоро здам єго. [...] На Великдень думаю їхати в Швейцарію та й сидіти літній семестр і зважитися на щось рішучого. Тепер жию лихо, бо тато загніваний, не дає удержаня».
В. Стефаник вагався, чи їхати до Швейцарії, чи ні, але через брак грошей він усе одно не міг собі того дозволити. У листі від 4 листопада 1895 року він повідомляв В. Морачевського: «Розумієся, що се ста- неся тоді, як мої гроші дозволять на сесе, бо тепер я сиджу так, що кождої хвилини можу перейти не в Швейцарію, а в діюрністи*. Якби мої сі стосунки не мали нічо против мої подорожи на Різдво до Вас, я би не мав тим більше».
Швейцарія В. Стефанику видавалася легендарною рахманною землею: «Рахмане, — пояснював у тому листі, — се мають бути добрі духи людей, живучих на землі, а самі вони обертаються десь в таких країнах, що лиш щастє там пробуває. Злі вони є на людей наших, що все собі нашукають якоїсь біди, і тому-то моя мама як замісила паски і вбила там яйці, то шкаралущі із них давала мені, аби-м поніс до потока, аби попливли до рахманів і дали їм знати, що завтра у нас Великдень і радість. Чи не будете Ви рахманами в тій щасливій країні, і чи не доведеся мені, як моїй мамі, посилати Вам лиш знаки, що і в нас гостить часом радість?!».
24 	листопада 1895 року писав до В. Морачевського: «Донині у мене іншої любови нема, як до матері, і я тяжко терпів. Слабість перемоглася, і я вернув. Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, чи аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми. Я такий нещасливий.
Тікаю з дому за місто. Тут смерть. Зів’яле листе, одно мідяної краски, а друге синьої. Є ще і млаво-зелені листочки, та їх добивають небесні рої білих порошинок. Без упину йде сей рій — летить, летить без кінця і міри. Пропали десь і гості зелених чічок; ще недавно совгалися то на животиках, то на тоненьких ніжках попід свої берези, лози, калину, а тепер, відай, чи не повтікали близше д’вогневи землі?».
Тут: в жебраки.


(100)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Дуже переживав за здоров'я матері, весь час поривався бути коло неї, але мусив повертатися у Краків.
«Я такі терпіня терплю, що їх не можу дальше зносити, — розповідав В. Морачевському у наступному листі. — Кожде волоконце мого тіла дрожить: хоче протягнутися на сто миль до постелі коханої мучениці. Здаєся мені, мабуть, в горячці, що ліпші частини мене, то дотикають худорлявих єї рук, то чують мозілі єї згарованих пальців, то слухають страдальний голос єї тихої муки. Я горджуся тими частичками і бачу, відай, знов у горячці або я знаю, як вони понад білою, заскорузлою землею яснійші від громів найяснійших, а пруткі від вітрів найпрутших, летять в своє огнище, — на тверді подушки, на вовняну вереню, в гарні хрестові десені. Вони складають перед очима любої матінки ангелів файних, як луг на весну, з такими крилами, як лебідь-царівної. Вона всміхаєся, але лице єї гет споважніє, як іскри перекинуться в очі страшні, блискучі. “Василю, Василю”, — проговорить вна і обернеся, а сестра скаже: “Ні, мамо, Василя нема, то ви з горячки так, тато пустили письмо до него, що Вам ліпше — він десь спокійний”. Я чув добре голос мій милий, слабонький. “Най тато зателеграфує, що я вже здорова, що я навіть прошивку єму вишила”.
Я дістав телеграму і не міг прочитати. Лежу в ліжку, але завтра я поїду конче, най собі лікарі говоря, що то так медик не робить, але син так мусить».
Делегацію до цісаря зі скаргою очолив о. І. Озаркевич із Болехо- ва, батько Наталії Кобринської. 14 грудня 1895 року делегація була у Кракові.
«Дорогий Левку! — повідомляв В. Стефаник Л. Бачинського. — Депутація переїхала вчера рано через Краків. Я вітав єї від краківских студентів. Хоча дуже нерадо, але се мусів-єм зробити для маніфестації. Сказав-єм о. Озаркевичу, що як цілий народ ряд спихає на дорогу нелегальну, то народ мусить, як хоче боронитися, вибирати такі самі дороги. Дорога русинів у Відень нелегальна, але се ще найменше рішуча — ми хочемо рішучійших і яко молодіж мемо старатися мужиків на ню повести. Твій Бачинский при від’їзді з Кракова крикнув нам з вікна: “Слава, молоді радикали!”, і ми єму зробили овацію. Депутація не буде прийнята, а краківскі соціалісти хотять спровадити мужиків до Кракова і тут дати віче з мазурів, робітників і наших хлопів».
«Колеги, — писав у спогадах В. Морачевський, — називали Сте- фаника “мужиком”, може, заради його мови, а може, заради його обличчя, але мені здалося, що вони відчували його вищість, бо з нагоди проїзду через Краків депутата державної думи у Відні Івана Озар- кевича з Болехова делегували, щоб привітав його на вокзалі. На жаль,


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(101)
промова Стефаника не збереглась, можливо, він імпровізував, але вона була прекрасною й теплою, бо старий депутат Озаркевич (це була людина високої культури й великого серця) нахилився з вагона глибоко зворушений і запитав:
— Хто ти, молода людино?
Озаркевич їхав тоді до Відня захищати права українського народу, і можна здогадатися, скільки почуття й поезії вклав Стефаник у свою промову».
Ні це вкладене почуття, ні поезія не допомогли. Цісар прийняв делегацію з Галичини, яка приїхала скаржитися на Бадені після довгих консультацій із самим Бадені. Дозволено було йти до цісаря двом священикам, двом світським інтелігентам та двом селянам. Від світської інтелігенції в депутацію потрапив Т. Окуневський, а від священиків І. Озаркевич, який німецькою мовою дуже гарно привітав цісаря і виклав скаргу на знущання над українським народом, яке чинила польська шляхта на чолі з намісником Галичини Казиміром Бадені. Цісар вислухав делегацію, обіцяв розібратись і сказав депутатам: «Adeue, meine Herren!»*. Аудієнція тривала чотири хвилини. 17 грудня делегація покинула Відень.
«Дорогий друже! — писав В. Стефаник з цього приводу В. Мора- чевському 15 грудня 1895 року напередодні своєї поїздки у Львів та Русів. — Я тому так забарився з письмом, що зробився за сих кілька день лямпартом. Лажу по шинках без ріжниці, чи їх піяки зовуть першорядними, чи n-рядними. Незадовго перестану, бо чую, що вже проїлася новина. Я Вам ладно признаюся до гріха, бо надіюся, що не мете мати за гідного докорів. Ходжу по шинках, бо цікаво мені знати за них. Там так богато людей, так богато темпераменту, горя і сміху, як і по приватних мешканях! Лиш тут люде сходяться, аби не “не робити”, а там, аби “робити”. За нероботою люде трохи інші.
Недавно помер тут на клініці мій товариш з гімназії. Ходив та ходив по шинках та й “набрався”, як казав, delirium**. Вже мав пневмонію і догорав; я сидів коло него і питався чи як, аби вийшов з хороби, то покине піятику. Він калатав по півфляшки горівки та й з іронією говорив: Ти знаєш то, що курка загребла! Та й так умер п’яні- сінький. Потрохи я і через него ходив по piekiellkach***, бо хотів допевнитися, чи гості тамошні більше знають як то, що курка загребла?»
29 	грудня 1895 року у Великому залі Робітничого клубу в пасажі Гавсмана у Львові відбувся IV з’їзд радикальної партії. На ньому були
* До побачення, мої панове! (франц., нім.).
** Божевілля (лат.).
*** Нічні бари (польс.).


(102)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
присутні 50 учасників, у тому числі ЗО делегатів із 24 східногалицьких повітів та радикальних груп у Львові, Відні та Кракові, яких представляв В. Стефаник. На з’їзді був присутній також Т. Окуневський як посол. З’їзд прийняв нову програму радикальної партії, запропоновану І. Франком.
В. Стефаник гадав зустрітися на з’їзді з Л. Бачинським, який працював у адвокатській конторі в Т. Окуневського, але Л. Бачинський не приїхав.
«З’їзд відбувся дуже гарно, — повідомляв його 1 січня 1896 року, — видко було, що партія подужала і що учасники думають не на жарт братися до роботи.
Два посли-мужики приступили до нас, а твій шеф утік. Позаяк він втяг вже Остапчука і Новаковского до клубу Барвіньского, позаяк тягнув сих двох депутатів до кардинала на поклін і позаяк не згодився на нашу програму (жадав, аби пропустити “соціалізм”), то партія збулася єго, як непотрібного баласту. Він однаково ж все і всюда уходить за радикала, і через се одно з ним рахуються високі і низькі сфери. Щоби сему положити кінець і загнати єго там, де ему місце, т. є. до Барвіньского, — видаємо з Будзиновским брошуру за него, в котрій надруку- єся єго діяльність в Городенщині, Коломийщині. Як вже бачиш — маєш списати факти, котрі нам поможуть раз позбутися cero йолупа».
Т. Окуневського виключили з радикальної партії, обіцяної брошури проти нього В. Стефаник не написав.
Вдома було добре.
«Спокою, — хвалився В. Морачевському в листі, — маю акурат тілько, кілько треба дурним нервам. Сестра бігає по хаті і раз у раз плеще в долоні та приповідає, що дрова рубати, то панам нездало, або, що панам вставати рано, — не по-паньски. Все се алюзії до мене. Тато або мати стають по моїм боці і творяться партії, котрим не богато хибує, аби всі плескали в долоні і тішилися.
Наймолодший брат, Володимир, — се дикий, до жодної партії не належить і щохвилі змушує сестру вносити до мами наглі інтерпеляції в справі збитого горшка, замазаної стіни або пальця, що пхаєся до риночки без дозволу. Ситуація стає натягнена, і дикий тягне чоботи з-під постелі та й махає з саночками спускатися. За годину тяжкі хмари настають наступати, — дикий вертає з плачем, бо запарі пушки розсажують, і сестра мусить стягати чоботи, а хорі пушки пхати в студену воду. Поволі хмари розходяться і знов дикий мусить щось дикого виробити».
Про маму, яка хворіє, в листах не йшлося. Очевидно, тоді відбулося й примирення з батьком, але від політики В. Стефаник не відійшов.


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(103)
Радикальними виданнями та пресою В. Стефаник був незадоволенні!: «Мені лично радикальні газети не подобаються, — писав у листі від 2 березня 1896 року М. Павликові, — задля своєї політичної посухи. Виглядає воно так, як коли би партія мала богато других часописів наукових, а “Громадский голос” лише вів статистику зборів і насильств комісарско-жандармских. По-моєму, мужикам така часо- пись дуже мало дає хісна*. Се кажу з досвіду. “Радикал” дуже слабонь- кий. Осим однако не хочу звалювати вини на т. Будзиновского, ані казати, що при іншім чоловіці ті часописи були би ліпші. Чи “Народ”, чи “Радикал” — без статей Драгоманова були би слабонькі, а мужиц- ка газета аж тоді буде добра, як буде мати редактора і співробітника і буде мочи їх удержати. Поки що треба ждати. Медиків тут таких нема, що могли би писати для “Поступу” брошури, хіба один або два та й сі переконалися, що тре богато знати, аби щось доброго дати у руки».
Його злило й те, що такими самими стануть невдовзі й видання «Поступу», а тому пропонував Л. Бачинському взяти на себе редагування «Громадського голосу».
«Тому, — писав йому в листі від 23 травня 1896 року, — хоча не зовсім радо, а таки раджу тобі обняти редакцію “[Громадського] Голосу” до часу, заки Мартович вийде з войска. Роботи меш мати богато, але і користи не мало з того часу. Я обіцяю тобі писати до кож- дого числа. Обіцянки дотримаю. Ще урозуми Трильовского, най він закине гет “Трильовску гадку” видавати в Коломиї “Громаду” ніби місячник, що має популяризувати науку. Curiosum**: Коломия і Три- льовский та популяризувати науку! Ще каже, що він гадає трохи і заробляти на сій газеті. Які люде наївні бувають! Але і ся “Громада” буде сюжетом розмови за два місяці поміж паном і радикалом, бо має бути навіть ілюстрована. Дійсно, час би вже найвисший, аби перестати дурити мужика. Се ж політичне проступство! зі сторони інтелігентів, а деморалізація для мужиків! їдь же і редагуй “Громадський Голос”».
На Великодні свята 1896 р. у Русів В. Стефаник не поїхав. Причину пояснив просто: потрібно вчитися і готуватися до першого іспиту.
Мама прислала грошей і надиктувала йому такого листа: «Ти, синку, не лакім ходити до церкови, але на Великдень піди, дитинко. Я также піду та буду говорити молитви, аби ти здоровий мені був та й ріс файний. Писаночок я тобі списала та й пасочку спекла, — тато на
* Користь (діал.).
** Курйоз (лат.).


(104)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
пошті пришле. Діти, діти, кілько Вас маю, а так як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхй, Юрка відобрано до войска, Параска віддалася на друге село, а дома лиш Владзьо. Та й єго хоче тато дати від хати. До Коломиї і бурси, ци в що. Ой біда чайці-небозі, що вивела діток при битій дорозі: там чумаки йшли, чаєнят найшли, чаєчку зогнали, чаєнят забрали. Таке МОЄ з Вами, діти, як тої чайки з чаєнятами».
Навів це мамине послання в листі до В. Морачевського від 2 квітня 1896 року і додав: «Таке диктандо написав брат від мами. Отож я піду до церькви і буду глядіти на другі матері, як вони молитимуться за своїх дітий. А далі розіблю над потоком дві писанці, що-м сам їх списав, то одну пущу до Русова до мами, а другу до Вас. Ви прочитайте там, що на Великдень до схід-сонця треба митися в такій воді, що писанки в ній плавають, бо лиш тоді буде христєнин “файний, як Великдень, добрий, як Христос, а мудрий, як рахмане, що сидять в серці землі”».
Канікули починалися разом із косовицею та збиранням врожаю. Це була виснажлива фізична робота, якої не любив В. Стефаник. «Книжки книжками, — казав С. Стефаник, — але на хліб треба заробити». Син твердив, що потребує спокою і має готуватися до іспитів. Як свідчив В. Костащук, щоб мати спокій, втікав до сусідів і винаймав хату у них. Тато вважав це образою, і йому було соромно за такого сина, який уникає роботи.
Видатки на утримання сина в Кракові С. Стефаник мав великі. Він вираховував їх, як сам розумів, а не як хотів Василь, тому постійно урізував суму, яку той просив, або на прохання відповідав мовчанкою. Батько інтуїтивно відчував, що кровно зароблені ним гроші син проциндрює. Синові довелося позичати у всіх, починаючи від майбутньої дружини Ольги Гаморак, якій протягом року умудрився завинити величезну суму грошей — 300 золотих. Позичав у С. Даниловича, у дідича Теодоровича. На вічне віддавання брав у В. Морачевського. Попри все, позичених грошей не вистачало. До того ж їх потрібно було віддавати. На боці сина ставала мати, яка інакше уявляла життя у великому місті і в цьому хотіла переконати свого чоловіка, який мав твердий характер. Розмови з чоловіком у справі грошей закінчувалися й плачем.
«Але з часом, — твердив В. Костащук, — переконалася, що краще не просити в чоловіка грошей. Єдина рада — приховати від нього кілька міхів збіжжя, а потім продати його: Семенові легше було переносити шкоду, ніж власними руками давати готові гроші. Шкоду не завжди помічав, а якщо помічав, то був свідомий того, що в господарстві мусить бути шкода.


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(105)
— Не має втратив лиш той, хто нічого не має, — говорив у таких випадках Семен.
“Від чоловіка кради і перед нього клади, — роздумувала Семени- ха. — Та ж він нічого до хати не хоче справити, бо знає лише свої видатки. А коли я що постараю, то ніколи не запитає: ’’Жінко, звідки ти той коверець взяла і скільки заплатила?”. Так, якби Його нічого не обходило і не до його хати прийшло”.
Тому в життя ввійшов звичай, що Семениха на різні потреби до хати чи для дітей роздобувала грошей сама, без відома свого чоловіка. Тоді не було жодної сварки, і всі були задоволені. Дуже турбувалася, коли треба було роздобути грошей для сина в Кракові. Він присилає для неї такі гарні листи і сидить там без своєї копійки».
Кожну відсутність Семена Оксана Стефаник використовувала для того, щоб приховати кілька мішків збіжжя на продаж. Мала для цієї справи спільника — Івана Стефаника, рідногр брата Семена, який недолюблював свого брата за те, що йому все до рук пливе, тому тримав сторону братової. Як казав: за її добре серце до своїх і чужих. Збіжжя із комори С, Стефаника переносили на схованку до Івана, який мешкав у сусідстві. Робили так, щоб не було сдідно. Як не було зерна, то бралися до бараболі та кукурудзи. Одна відсутність господаря коштувала йому від 5 до 10 центнерів збіжжя.
«На другий день рано, — оповідав В. Костащук, — приходить Іван і питає:
^ Семене, можР, їдеш сьогодні до міста?
— Та іду, бо маю багато справ і в суді, і в нотаря.
— Коли так, то візьми мені два мішки кукурудзи, бо мушу продати.
— Добре, — каже Семен, — за те почекаєш коло фіри на ринку, бо мені шкода брати з собою наймита, все щось коло хати зробить.
Так несвідомо Семен віз своє збіжжя на своїм возі до міста на продаж. Решту збіжжя Іван возив або сам до міста, або закликав до хати купця. Так за кілька днів все було продане, а гроші Іван передавав братовій. Ці гроші негайно пересилалися до любого сина в Краків. Такий роздобуток грошей повторювався досить часто».
«Страшне вражінє», як зізнався В. Стефаник, зробив на нього лист, у якому В. Морачевський звернув його увагу на еміграцію. «Чи богато таких людий, — запитував у листі до нього від 16 квітня 1896 року, — аби так відчували кривду чоловіка? Чи богато таких хвиль у одного чоловіка? Незміренно Вам дякую за сей лист.
Мене палить аж спалює такий вид на двірці краківскім. Було у суботу великодну, а я вийшов на дворець, аби радуватися обличем усіх тих, що ідуть на Великдень до своїх. Такий гомін, такий заколот!


(106)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Вдарить чобіт до плити, загнеся одіне в фалди — якесь весілє учуваю. Старим бабам половина морщин на лиці пропало, дідусі бадьорно простуються, а молодь ніг під собою не чує. Така радість!
В почекальні брудній у кутку під залізною печею сидить молодиця, жовта, як віск. Робить вражінє людини на мак стертої, на винне яблоко стовченої. На колінах дитина буракової барви, в грубій сорочці батьковій. Уродила десь в почекальні, а тепер пістує в почекальні. Се емігрантка. Даруйте, що так безмисно пишу, але не можу інакше».
Еміграція, нещастя людей, що йдуть на нові землі, вражали В. Стефаника. Він не вникав у її суть, не з’ясовував причин, він бачив одне — горе, коли людина кидає рідну землю.
Людей гнав не голод, а прагнення до наживи. Селянам обіцяли багато безкоштовної землі. Вони брали із собою батьків, які їхати не хотіли, але мусили. Наплив емігрантів був настільки великим, що Америка поставила умови, що найперше прийме тих, хто вміє читати і писати, хто має певну суму грошей, не має спадкових та набутих хвороб. Про ті умови повідомляли галицькі газети, але ніщо не могло спинити еміграцію.
Переселенням займалися спритні єврейські фірми. Уряд толерував їм. У 90-ті роки XIX ст. проблемами українських емігрантів намагалися зайнятись українські діячі, але знайшли глухий супротив уряду. Справу цю очолив О. Олеськів — товариш І. Франка. Декількома транспортами йому вдалося скерувати потоки емігрантів не в Бразилію, а в Канаду. Емігранти отримали перекладачів, страховку, нормальні умови життя. У нових місцях їм гарантували шкільну освіту, пресу, священиків. Однак невдовзі створені народовцями організації під тиском уряду були знищені.
В. Стефаник мучився. Він скрізь бачив погане.
«Невільне в авдиторії та й у шинку, — скаржився В. Морачевсько- му в листі від 15 березня 1896 року, — натягнене в театрі та й брехливе перед питомими* дітьми. Всі читають газети ранішні і пополудніш- ні та й балакають “новинки”. А часописів моц багато, день у день густо напечатані! Зривають собі очі, ядерне, червоне м’ясо висижують і мізки собі висушують. На тих ганделесів думок препоганих, завзятости звірячої, — я би наслав град папоротиного зіля, аби пізнали, що чорне їх чорнило і душа їх чорна. Я не люблю випадати з ролі доброго хлопця, та находять злісні години, за котрі треба просити прощі у людей».
«Грошей не було — і я не посилав, новин таки не було — і я не писав. Від тебе також не ждав нічо цікавого, аби писати. — Такий
Рідними (діал.).


Розділ восьмий
У Краківському університеті
(107)
початок листа до Л. Бачинського від 29 квітня 1896 року. — За себе нічо не кажу. Вчитися гірко та й не любо, до дівок під’їздити не варто, а межи людий йти тоже не хочеся, бо всі читають ЗО часописів на день і наперед вже знаєш, як і що будуть балакати. Сижу і читаю».
Якась невидима сила гнала його з одного кутка в інший, і він не міг знайти всюди спокою. Всюди не так. Все не так. Суцільний неспокій. Гине за мамою, але минає день-два, і його вже нема коло мами. Кидається на всі боки. Усе це не обминуло пильне око В. Морачев- ського. Він порадив черговий раз зайнятись організацією літературного журналу. Стефаник був не проти.
«Насамперед за журнал. Як я від’їхав від Вас, — повідомляв В. Стефаник В. Морачевського в листі за листопад 1896 року, — то незабавки потому був-єм у Львові на з’їзді радикалів і там подибав-єм ся з молодими літератами нашими. Нарікали, кивали пальцем у чобо- ті на львівских редакторів, що не хотять містити їх праць. Казали, що аби який редактор помістив яку працю, чи наукову, чи літературну, то треба: або стояти в єго таборі політичнім, або просто перекупити редактора. Додавали ще, що найрадше беруть до друку такі творі, котрі в данім случаю мають тенденцію cero або того гурту політичного. Конець жалів такий: не маємо своєї газети, тож марнуємося, а як котрий вийде наверх, то перефільтрований і скривлений. Я кажу рацію сим жалям, бо знаю, що редактори літер [атурних] наших часописів — се дурні, старі і шубраві панки. Дурні, бо нічого не знають і не хотя знати, старі, бо мають лиш Шевченка у мозгу та й то Шевченка, перейшовшого через коректу св[ятого] Юра, а шубраві тому, що шубраві.
Я подав проект молодим жалібникам, аби створити свій місячник, де би мали вступ лише молоді літерати з творами літературними оригінальними і переводами з чужих літератур та з критикою літератури нашої і чужих. Файно — пристали. Політики і духом не мало пахнути в газеті. Я знявся шукати редактора, бо самому редагувати годі було, і тому, що сижу в Кракові, і тому, що я в таких справах недосвід- ний, — і не найшов поки що такого, аби ручив, що часопись буде жива, молода і аби стояла на висоті штуки. Грошей був би-м роздобув на перший нумер (120 злр.), та бояв-єм ся, що діло скінчиться на пробі і пропаде. А cero я не хочу. Хочу, аби така газета появилася і не падала. Тепер я в переписці з товаришами, та справи стоять так, що я не маю надії, аби вже в січні 97 р. зачати.
А тимчасом мені така гадка наплинула. Зачати видавати часопись аж в січні 98 р., але на певних підставах. Певні підстави такі: аби Ви і Ваша жінка і я взяли се видавництво на себе. Грошей найшли


(108)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
би-сьмо зо 500 злр. і сего було би доста, аби газету вдержати і поставити на ноги. Я би взяв на себе літератів наших, Ви би через Ваші стосунки найшли нам кореспондентів з заграниці, а жінка Ваші тримали би у нас через свої праці усіх жінок галицких. Я би ручив, що наколи би ми станули усі троє, то газета наша вийшла би файна. Ви не знаєте кілько то у нас талантів молодих, а талановитих. Якби зібрав їх, якби дав їм місце на твори — отож би-м собі Великдень зробив!»
Морачевський погодився на пропозицію В. Стефаника.
«Радість моя велика, — писав у відповідь В. Стефаник 24 листопада 1896 року, — дуже велика, що Ви не відкинули моєї думки. Я Вас успокою і скажу, що я вже найшов такого чоловіка, щоби добре вів газету. Се є вже у нас знаний літерат і талановитий Василь Щурат. Про сю справу однако ж більше не пишу, бо буду з Вами бачитися і тоді поговоримо».
Згоду В. Морачевського допомогти йому видавати літературний журнал і врешті жити із літературних заробітків В. Стефаник сприйняв як рятівну палицю у своєму житті. Навчання в університеті для нього було мукою. Він давно вже лише вдавав, що вчиться. Однак справи з організацією літературного журналу не йшли.
«Був-єм зі Щуратом; в справі нашого журналу літ [ературного], — пояснював Морачевському ситуацію наприкінці 1896 р., — говори- лисьмо довго і стало на тім, що аби видавати. Пізнійше однако ж надибали мене достовірні люде та й казали, що Щурат чоловік непевний і має за собою “турбацкі”* вчинки. Мені таки добре стало страшно і встидно за нашу молодь».
Не судилось В. Стефанику мати свій літературний журнал ні тоді, ні пізніше.
Не судилось і бути редактором.
Друкувався у чужих.
Такі, що спричинюють клопіт.


Розділ дев’ятий
ДРУЗІ
Стефаник не належав до тих, хто легко заводить нові знайомства і всюди почувається, як удома. Л. Бачинський врешті знайшов роботу в Городенці, в конторі С. Даниловича, але мешкати там не захотів, а тому щодня ходив пішки в рідні Серафимці. Л. Мартович ніде не міг через свій характер зогріти місця. Решта товаришів пороз’їжджалася, і з ними бачився зрідка.
Про своїх друзів написав наприкінці життя в спогадах «Про ясне минуле», вперше опублікованих в «Альманасі українського студентського життя в Кракові», що вийшов у 1931 р.
«Восени 1892 р., — ідеться у цих спогадах, — я вписався на медичний факультет у Кракові. Тоді була там “Академічна громада” студентів-українців. Згуртовані там були майже самі медики тому, що медичного факультету у Львові ще не було. Мої товариші були діти заможніших батьків, бо медицина і тоді вимагала більше вкладу, як і тепер. Одним з провідників “Академічної громади” був др. філософії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії. Він учив мене і Леся Мартовича української мови в Коломийській гімназії... [...] Десь пізніше він покинув учителювання в гімназії і вчився тепер медицини.
В нашій “Академічній громаді” ми сходилися щовечора, читали часописи, слухали відчитів. Члени товариства майже всі були драго- манівцями і належали до української радикальної партії. Я пам’ятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселіший і найздібніший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли, і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. Як вернув, то реферував про свій побут довго, а ми ще довше запивали громадою його щасливий поворот, він сам любив випити».
«До моїх приятелів, — продовжував згадувати В. Стефаник, — належав Володимир Филипович [Філіпович] і Сафат Шмігер. Фили- пович, багато обдарований, сама полумінь в дискусії, погромник вшехпольської ідеології, захорував на початку студій і вмер на селі в


(110)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
батька-священика. Шмігер все мовчав, всі товариші його найбільше шанували за його пречистий характер. Він син бідного селянина з Розношинець коло Збаража, відличний ученик, через гімназію заробляв на себе лекціями. По першім ригорозі опустила його енергія, мабуть, забагато стратив її хлопцем, заробляючи на хліб, і не міг вже кінчити медицини. Сидів ще кілька років в Кракові і вернув до Збаража вже хворий на туберкульозу, був урядником при якійсь українській установі і недавно вмер. Я би був вдячний його приятелям і знакомим зі Збаражчини, щоби ще тепер написали про нього, це був святий чоловік, про якого я й тепер згадую з найбільшою любов’ю.
З близших товаришів нагадую ще Володимира Вітошинського (Фітас), умер тамтого року в Відні, довголітній міський лікар в Тернополі, Володимир Білінський (Пехюсь) умер давніше вже лікарем у Збаражі, Теодор Соневицький, комплетно урівноважена аристократична натура, тепер лікар в Старім Самборі, Теофіль Гвоздецький все усміхнений, лікарює довгі роки в Липиці, Гукевич тепер лікар в Одесі, і багато-багато лікарів, які ще тепер хотять вилічувати хорих з невеличким щастям, і багато таких, що вже давно повмирали. З отворен- ням медичного факультету у Львові українці-ембріони всі пішли до Львова, а краківська “Академічна громада” меншала-меншала, аж зникла. Бібліотека “Громади” і її маєток послідні загальні збори передали “Академічному брацтву” у Львові.
Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труїла, який вчився малярства в Академії. Острий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановіших людей, яких знаю, з величезним образованиям і фаховим, і загальним. Всі його знають, Володимир Старосольський вчився в Кракові прав. Знав, що він українець, та по-українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання, і чи кров прадідівська, чи теорія, — він же дуже любить теорії, — завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства.
Осібно згадую мойого приятеля Богдана Лепкого, який обняв у Кракові посаду в гімназії св. Яцка як учитель. З його прибуттям відчинився салон для решток вічних медиків. Не можу бути вже анітрохи об’єктивним, нагадуючи перші роки моєї з ним дружби. Всі знають його як великого поета, як робітника і вченого, але не всі знають, як високо культивований се чоловік, який він великий в розумінню


Розділ дев'ятий
Друзі
(ПІ)
цінити людей як великих, так і малих. Він для мене все був такий самий гарний, як його твори. Перший раз я з ним познакомився в Кракові, і я вдячний долі, що я з ним зійшовся.
По цім деревлянім спомині, може, трохи розради. По розв’язанню “Академічної громади” всі українці з студіями, без студій, з посадами, без посад згуртувалися в філії товариства “Просвіти”, яка заснувалася головно заходами Івана Бориса, урядника колійового. Казино, радикали, народовці, диспути, карти, жіноче товариство. Треба ула- джувати шевченківський концерт. Проби хору, наради, програми, нервозність. Радикали перепачковують на одну з декламацій “Каменярів” Франка. Декламувати буде молоденька Катря Банахівна, студентка учительського семинара. Дівчинисько рум’яне, чорнобриве, всі молоді за нею поглядають. Панна Катря декламує гарно. Від радикалів має припоручення, як вийде на естраду, почати так: “Каменярі, поезія Тараса Шевченка”. Так треба робити через каноніка о. Борсука і його сотрудника Козловського. Панна Катря декламує прегарно. Публіка дуже вдоволена, бо що вільно Шевченкові, того не вільно Франкові. Декламаторка, тепер пані Гриневичева, думаю, не взяла на себе непростимого гріха. На цім концерті я зазнакомився перший раз з д-ром Софією Окуневською-Морачевською і її чоловіком проф. Вацлавом Морачевським. Це знакомство було чи не найважнішою подією моєї молодості.
Близько сорок років те, що гірке було, посолоділо, те, що молоде було, посивіло. Всіх приятелів і товаришів, які ще живуть, здоровлю».
Катря Банахівна, яка згодом стала українською письменницею Катрею Гриневичевою (1875—1947), про цей час залишила спогади «В заранні», опубліковані в газеті «Діло» від 24 травня 1931 року.
«Коли я бачила Стефаника вперше, — згадувала вона, — трудно сказати. Межа загублена, як від тяжких коліс. Одно певне, що це було тоді, коли ми або збиралися цвісти, або цвіли уже, і не будь-як, направду.
Те, що я пишу, призначене у шану Стефаникові, то буде зайвою річчю кожний пафос і кожний декоративний очерк. З уваги до цієї людини, що живе у царині найідеальнішої правди, треба на протязі оцих рядків виректися рябого краму, який лопоче у думках, мов лексикон на вітрі.
Зрештою радо, без замітної невигоди почую себе простішою і ставлю за собою те, що чинить з людини вербу, повну хилих ліній, як її малював Руюдаель.
Зустріч, про яку скажу, не лишилася без тла.
Наприкінці одної дороги у Кракові Сіріє Кармелітський монастир. У мене шкільна тека з тайнами, мабуть, одної незвісної, біжу з


(112)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
нею попід шовковиці продовж хідника та у підскоку, аж коси в’ються, общипую жовті грона. Це безжурний танок під заспів не займаних іще сил. Бачить це юнак чорнокудран, що йде ставно навперейми, й в раменах вага, голова поета, погляд стоїка. Усміхається трохи нав- кірки — Стефаник.
[...] Коли побачити Стефаника, то осторонь гурту чимось невпій- маним він усе підчеркував свою самоту. Тепер я сказала б, що він уже тоді був як міцна фабула, до якої тяготить жмут зв’язких деталей під кутом, начеркненим згори. На мене ж прийшла особлива застанова: кого мені пригадує цей прохожий?
Незагодя, зимою, хтось застукав на сумерках у наші двері. Я виручила домашніх і побачила перед собою цього ж самого замітного студента. Заговорив моєю рідною мовою, — вражлива на небезпеку помилки, я відповіла чужою й тільки тоді зрозуміла доразу, кого він так мрячно і мило пригадував мені. Батьківщину.
Бусоль мого серця показував постійно на рідний край, кинений, здавалося, на все. То Стефаник здавався лісом, що шумів високо обіч колишньої нашої хати, соняшним зрубом, повним малин, криницею, заплетеною горіхами, де всеньку днину пустували вивірки*.
Говорив, що приходить від студентської громади, яка лаштує інавгураційне [відкриття] свято філії “Просвіти” у Кракові. Я мала виголосити там “Каменярів”.
Він розклав на столі збірку Франкових поезій та знайомив мене з твором, про який, як і про його автора, мені не доводилося чути. Стефаника це вразило й пройняло. Тільки недавно, ніде правди діти, став вести у семінарі курс української мови проф. університету Третяк, автор звісних польських літературних монографій. Я вивчила саме буквар, читала його як слід. Одначе вухо, звичне до невідхильного правила, до відмічування передостаннього складу польського слова, діймаюче відчувало порожнечу у музичних вимогах рідної мови. То Стефаник усі наголоси в “Каменярах” для безпеки понамічував.
Концерт випав на славу. Коли ж я першим кроком з естради звернула до Стефаника запит, чи добре мені пішло, він з питомою собі простолінійністю відповів, що лихо, бо моєму виголошенню недоставало сили.
Я заплакала у душі і роздумувала вповні логічно, чого це до “Каменярів” не підшукали в такім випадку студента?
Першу українську белетристичну книжку я дістала від Стефаника. Це було Франкове “В поті чола”. Схилені над столом, ми обговорю¬
* Білки.


Розділ дев’ятий
Друзі
(113)
вали її, себто Стефаник говорив, я обережно слухала. Зрештою, доступу до Стефаника так як не було. Його вдача була врисована в найпростішу з фігур, у квадрат, усе складне він виключував.
Я злегка побоювалася свого принагідного вчителя, бо до кожної теми він підходив зі своєрідним дотепом, зв’язким та синтетичним. Годі було іноді зрозуміти, де глум, де повага, і це було причиною не одної мороки. Найпорадніше було помовчувати, — це виходило мені на користь.
У такий спосіб я пізнала цілого тодішнього Франка.
Над “Маніпулянткою” лилися мої теплі сльози у трепеті і горінні від Франкового чуття для принижених, від його божеського милосердя для людини. Я жила одним життям з його усіма героями, яким підставляв свої глибокі й натхненні погляди на людину та її справи.
Стефаник говорив мені, що Франка свого часу арештували, вели з жандармами й що він жив кілька днів трьома крейцарами, знайденими над Прутом. Це було для мене особистим ударом. Я допевнювалася декілька разів, чи це може бути правда?
Не дивно, що мріло мені згадати сьогодні скрип зеленої фіртки, характеристичний, рвучкий, — і на стежці, висипаній піском, високу тінь Стефаника. Мило мені й йому самому навернути на очі його двадцятитрьохлітні кучері, що їх зносить весняний вітер.
Полю, бува, квітні грядки перед вікнами (о, як залюбки, босоні- жі), кинуся живо довкола хати, щоб привести до ладу розтріпані коси й руки, гість полошить мене й собі веселим окликом. Нещодавно повторив його так самісько — випало напрочуд.
Цієї ж весни, звичайним ходом речей, шляхи розійшлися. Я йшла заміж, вертала в руки народу. Жаль мені було кидати місця дитинної пустоти і мрій, крикливця-братка, що його я помагала мамі засипляти ніччю, й розмов зі Стефаником над книжками, що їх добував для мене.
Тепер, коли мені далеко видно і на пережите дивлюся зі зрозумінням і спокоєм, бачу, що чистоту наших ідеалів ми взяли з собою й хотіли якомога зробити її своєю дійсністю. Сніг життєвих домагань припорошив студенно буйні голови?
Це — несутня річ».
Сафат Шмігер (1865—1925) і Володимир Филипович (1869— 1916) були чи не єдиними друзями В. Стефаника серед українців у Кракові. Обом судилася нелегка дорога. Були схожі за зовнішністю як між собою, так і зі Стефаником. Обидва були хворі-туберкульозники. Обидва приречені.
«Філіпович, — писав В. Стефаник до Ольги Гаморак у листі в травні 1899 року з Кракова, — поїхав хорий, Шмігер приїхав — хорий


(114)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
на груди. Кілько я видів, отих молодих товаришів, як хилилися, як бгалися і як ломалися! Мені тепер врадиться, що всі гарні люди, то мусять пропадати у вирі житєвім. Я їх, усіх загинулих і зломаних, видів у їх найкращих проявах і нині бачу каліки, і бере мене така лють, що всіх отих товстих і дурних палив бим живцем в залізнім великім жолудку, в такім червонім мацьку, що такий був би великий, як із тисячу волів, аби один зробив. То ж то велика мука дивитися, як смерть жнива собі робить на самих найкрасших квітах люцких! Є в мене, а властиво за мною, такі великі, страшні очи, що на свою зірницю збирають наймоцнійше світло і, здусивши то світло, освітлюють собі цілого мене, як подлу панораму на ринку в Заболотові. Аби я як молив і благав, то освітить мені найтемнійші мої закутки і приведе до свідомости. А хоть то така страшна мука, глядіти на себе, покраяного на тарелі, і братися до сніданя з ножем, то все воно не так страшно, як ті очи приносять мені із світа образи і фотографують на мені їх, як на першім-ліпшім склі. Такий образ відбивався аж на самім споді серця, аж в самій середині мозгу! Чуєте, як Ваші товариші ходять за плечима і за смерть гадають, як їх піт обливає, як мовчать, як напружуються, аби не датися. Ціла армія тих свідомо умираючих волочиться за мною. Волію стоси голодного м’яса мужицкого, волію всіх ранених у брутальних войнах, як такого одного, що свідомо вмирає, щодня потрошки, щодня з більшою свідомістю».
Обох часто згадував у своїх листах. Із С. Шмігером деякий час квартирував на одному помешканні, де написав свої найкращі твори, зокрема новелу «Камінний хрест».
«Шмігер, — оповідав В. Стефаник Ользі Гаморак у лютому 1900 року з Кракова, — зі мною в одній хаті, а засуджений на смерть Філіпо- вич пише щодня листи, чорні і гробом пахучі».
У березні цього самого року повідомляв її: «Філіпович цілком вже ослаб і поїхав додому. Як їхав та й дуже плакав. Смерть!
Шмігер ходить коло мене, як сестра. І відки кілько м’ягкости у тім твердім чоловіці?».
На жаль, про С. Шмігера відомо мало, хоч свого часу він був одним із знаних радикальних діячів Галичини. Про нього залишила спогади його небога Марія Гевко-Заячківська, для котрої він був двоюрідним дядьком по матері. Спогади про те, як С. Шмігер привіз В. Стефаника на Різдво 1897 р. до рідного села, були спеціально написані для збірника «Василь Стефаник у критиці та спогадах», який вийшов у видавництві «Дніпро» в 1970 р.
«Вже сонце хилилось до заходу, — писала вона, — коли ми почули срібні голосочки дзвіночків і тупіт кінських копит. На подвір’я pan-


Розділ дев’ятий
Друзі
(П5)
тово заїхали добротні сани. В хату вбігає батько і повідомляє, що Сафат Шмігер привіз гостя, молодого “панича”. Повідомивши, він вийшов з хати і за кілька хвилин повернувся з гістьми. Мій двоюрідний дядько Сафат Шмігер, входячи в хату, сповістив: “Вітайте гостя! Це мій близький друг, разом з ним я вчуся у Краківському університеті, — Василь Стефаник. Родом з Прикарпаття”. Здивування змінилось радістю, і почалось щире вітання, дружні потиски рук.
Всі почували себе з гостем вільно. Адже ж мій батько був уже знайомий із “покутським академіком” (академіками тоді називали студентів). Василь Стефаник почав розмову з дотепних жартів, які вносили у загальну атмосферу веселість і бадьорість. Він признався, що хотів зробити несподіванку Шмігерові, а тому й не повідомляв його про свій приїзд. До Тернополя приїхав поїздом, а до Розношинець добирався кіньми. В розмові закинув жартома, що Сафат Шмігер виявив себе “негостинним”, бо, замість запросити у свою хату, запропонував йому поїхати до своїх близьких родичів. Стефаник добре знав домашні умови свого друга, розумів, що причиною такої поведінки Шмігера були його непорозуміння з мачухою. Наша сім’я вже привикла до гостей. У хаті мого батька, відомого у Збаражчині громадського діяча-радикала, завжди збирались селяни на збори [...]
Мені запам’яталась зовнішність Стефаника. Він був одягнений у чорний костюм і виглядав дуже елегантно, чорнобровий, з вусами і борідкою. Вечеря тягнулась довго і, видно, всім смакувала, бо мати була дуже задоволена.
Після вечері пожвавилась загальна розмова. Стефаник цікавився нашими звичаями і піснями в Збаражчині, порівнював їх із народними традиціями в Покутті. Згодом пішли жарти і пісні. Моя мати похвалилась, що я гарно співаю. І Стефаник присів біля мене та й, звичайно, як гість, просив заспівати. Так і повела я дитячим голосочком пісеньку “Ой ходила дівчина бережком”, яку допомагав співати мій дід Олекса Шуст. Гість не задоволився однією піснею і просив ще щось заспівати. Коли батько сказав Стефаникові, що я вмію співати радикальний гімн на слова Івана Франка, то він щиро засміявся і сказав Шмігерові: “Як бачу, Сафате, ти тут вже і дітей поробив радикалами”. Так з того часу я зрозуміла дещо, хоч і по-дитячому, хто такі “радика- ли-фурдигали”*, зрозуміла, що і наш гість близький своїми думками до селянської бідноти. Заохочена батьком і матір’ю, я співала “Пісню руських хлопів-радикалів”:
* Фурдигали — від слова «фурдига», що означає «вітер з дощем, снігом», тобто «фурдигали» — це ті, хто робить заворушення, неспокій, революцію.


(116)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ>
Який то вітер шумно грає Від Сану, Пруту до Карпат?
Яке-mo диво визирає
Із тих нужденних хлопських хат?..
Обличчя Стефаника засіяло вдоволенням, він якось зосереджено дивився на мене і, коли я закінчила спів, нахилився, щоб поцілувати в чоло. Я боялась, що поколе мене борідкою, і втекла. Тут же мати насварила мене за мою наївну поведінку. Ще й до сьогодні жалкую свого поступку. Стефаник якось ніжно, тепло ставився до нас, дітей. Мою малу сестричку Наталку брав на руки, носив по кімнаті, гладив по голівці, а вона, не боячись нічого, гралась його борідкою.
Чутка про те, що у нас гостює Василь Стефаник, розійшлась блискавкою по селу. І свідоміші селяни, які належали до радикальної партії, почали сходитись до нашої хати, щоб поговорити про свою долю. Про Стефаника вони вже багато чули від Сафата Шмігера. Деякі знали його з попереднього перебування у Збаражчині. Пригадую, як сьогодні, що нескінченним потоком приходили тоді в хату мій дядько Крочак Семен, Іван, Андрій і Василь Гарматюки, Бобесюк Павло, Фей- царук Олекса і Фейцарук Василь; родичі мого діда — Шуст Василь і Смолій Максим та інші. Ми, малі діти, раділи, що зібралося стільки гостей, і уважно стежили за їх поведінкою, розмовами. Ми безперервно атакували матір і діда своїми запитаннями. Мені пояснили, що все село хоче вибрати Сафата Шмігера своїм посланцем у далеке місто, а тому й приїхав цей “академік” (так називали Стефаника) аж з Кракова. Питання “чого приїздив Стефаник?” стало мені більш зрозумілим тоді, коли в нашій хаті збирались селяни і гуторили безнастанно під час виборчої кампанії 1897 року. Про Василя Стефаника і про виборчу кампанію 1897 року значно пізніше розповідав мені Сафат Шмігер.
Збори селян-радикалів у нашій хаті під час перебування Стефаника 1897 р. запам’ятались мені назавжди. Особливо добре пригадую Стефаника, до якого всі ставились з великою повагою, заслухувались його розповідями.
Тоді ж на зборах за спільною трапезою мій дядько Семен Крочак, що мав добрий тенор, співав сатиричну пісеньку, в якій висміювались депутати-народовці, що йшли за австрійською буржуазією. Пригадую пісню, яку співали тоді і пізніше у наших селах (перефразований твір Федьковича):
Як засяде братія у Відні Радити про злидні і біду,


Розділ дев'ятий
Друзі
(117)
Посли друтъся, що народи бідні,
А я собі ухом не веду.
Кришталева чара, добре вино,
Радьте чи не радьте — все одно!
Потім всі присутні співали радикальний гімн на слова І. Франка:
Гей же враз, гей же враз гукнемо,
Аби й сліпі нас пізнавали:
Ми є ті, що вас всіх кормимо,
За всіх вас терпимо —
Ми руські хлопи-радикали,
Що звергли темноти ярмо!
Збори селян закінчилися веселими піснями, дотепами пізно увечері. Ми з сестрою, не дочекавшись їх кінця, поснули.
Стефаник дуже хотів побачити народну святочну ношу тамтешніх громадян, коли селяни будуть виходити з церкви. Так і зробили. Повернувшись назад, Стефаник із захопленням говорив, що йому подобається місцева народна ноша.
Після обіду Стефаник з Шмігером ходили в гостину, а коли вони повернулись, то в хаті їх чекали вже близькі сусіди і приятелі Шміге- ра. Тоді для них Шмігер читав поему Івана Франка “Панські жарти”.
Третього дня Василь Стефаник поїхав у Тернопіль».
«Сафат Шмігер, — писала Марія Гевко-Заячківська, — що бачив ті муки, серед яких творив його друг, розповідав своїм друзям: “Стефаник рано встає і товчеться по хаті, і бігає, як скажений. Воно виглядає так комічно, що варт видіти. Але часом тото бігання перестає бути свідоме, і тоді я боюся, що він здуріє. Се вступ. Далі він п'є молоко, миється і кладе перед себе папір. Не написавши нічого, він зачинає з пером бігати знов. Потім сідає. Пише, пише і зривається. Бігає і співає, ну, але як, то якісь мужицькі арії, грубі, але злі. І знов п’ять мінут пише. І знов схвачується і реве тими аріями, а мені здається, що то справді лиш він такі арії розуміє. І пише знов п’ять мінут. Миче собі чупер, звичайно з потилиці, потім пустить очі на Русь, аби йому принесли відти такого мужика, якого йому треба під руку. Прийде той мужик. Стефаник скривиться і довго його оглядає, випитує: ну, як? А потім гримає кулаками о стіл і бігає, чорт його знає з таким біганням! Сідає, пише і почорніє. Потім плаче, але так плаче, що аж встид за такого хлопа! Потім кидає перо і лягає на канапу. Лежить, як дерево, я йому вірю, що його кожна кістка болить, бо він за три години зо чотири милі перебіг. Як треба йти на обід, то він акурат засне.


(118)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
По полудню він спокійніший, але коло п’ятої години його знов находить зла хвороба. Вночі крізь сон говорить і співає”».
Від Марії Гевко-Заячківської у літературу потрапили дані про перебування В. Стефаника у Кракові, оскільки на той час автори інших спогадів, зокрема Б. Лепкий, який найбільше знав про цей період, були заборонені. Зокрема, від неї ввійшло в літературу твердження, що в грудні 1892 року Стефаник із Шмігером заснували в Кракові українське студентське товариство «Академічна громада». Першим його головою обрали Шмігера, Стефаник та Трупі увійшли до складу керівництва товариством. «Академічна громада» мала свою бібліотеку. Студенти сходились на збори, слухали доповіді, вели пристрасні дискусії про різні події, що відбувались у Галичині та Польщі. Вони цікавилися формами боротьби польських селянських мас. Більшість членів «Академічної громади» належала до радикальної партії і була «обізнана» з марксизмом. Найкращим знавцем політичного життя був Шмігер, який щоденно встигав прочитати всі газети і журнали. Він інформував свого друга Стефаника і все товариство про політичні події.
«Стефаник із Шмігером відвідували, — твердила Марія Гевко- Заячківська, — у Кракові вистави польського театру під керівництвом Павліковського, виставки художників, музеї, радо зустрічали концертні виступи Соломії Крушельницької. Вони стали організаторами Шевченківських ювілейних вечорів, на яких інколи виступали співаки і музиканти з Галичини. Вечори пам’яті Шевченка були мостом дружби і єднання між польським і українським народами». Проте насправді таких мостів єднання, придуманих радянською ідеологією, не було. Була люта ненависть польських шовіністів.
Марія Гевко-Заячківська стверджувала, що В. Стефаник та С. Шмігер у Розношинцях у 1894 р. на віче обговорювали і видання робітничо-селянської газети, яка, на жаль, не вийшла з матеріальних і цензурних причин.
У1937 р. уЛьвові в серії «Бібліотека “Діла”» під № 16 вийшли спогади Б. Лепкого «Три портрети. Франко — Стефаник — Оркан».
«Осінь випала мокра, дощова, — згадував Б. Лепкий про вересень 1899 року. — Краків потопав у млі, а ворони стадами літали понад плянти й крякали. Пригадувався сон Святослава в нашім безсмертнім “Слові о полку Ігоревім”.
Вечоріло. Електрики не було ще в хаті, а нафтової лампи я не спішився світити. Сидів у померках і думав. В таку пору хочеться, щоб хтось прийшов та побалакав з тобою.
Нараз дзеленькнув дзвінок. Я відчинив і побачив двох мужчин: один був худощавий, русявий, другий — високий, чорний, з буйною


Розділ дев’ятий
Друзі
(П9)
чуприною й невеликою бородою. В тім другім пізнав я Стефаника, якого бачив здалека в Коломиї, на ринку.
— Ви Богдан Лепкий? — спитав цей другий.
— Так, — кажу і прошу, щоб зайшли в хату.
— Я — Василь Стефаник, а цес-то Сафат, лиш не Зінич, а Шмігер, мій приятель, — представляється гість.
— Рад пізнати, — відповідаю і прошу, щоб розгостилися.
— Панове курять? — питаю.
— Яке що, то куримо, — підсміхається Стефаник.
— Бо я, — кажу, — не курю, але папіроски маю. — А він:
— Та воно так: одні мають, але не хочуть, другі хочуть, але не мають, так усе».
«З тої пори, — продовжував Б. Лепкий, — не було такої днини, щоб ми не бачилися з собою. То в “Читальні Просвіти”, то в Кіяка*, то в нас у хаті.
Звичайно приходив Стефаник зі своїм приятелем Шмігером увечер, навіть досить пізно, по восьмій годині, й сиділи не раз поза північ, особливо в суботу, коли я на другий день не мав школи й не потребував рано зриватися.
Шмігер, так само, як Стефаник, медик, з переконання соціал- демократ (Стефаник схилявся більше до радикальної партії), знав дуже добре історію соціальних рухів і був начитаний у творах усяких Лассалів, Енгельсів і Марксів (“ходяча енциклопедія”).
Але тим знанням не пописувався, не наскучував нам і не хотів нас переконувати, ані поширювати своїх поглядів, хоч зачіплений боронив їх дуже гарячо і влучно. Мовчазний і стриманий, не часто встрявав у розмову, але як відізвався, то все до речі, — все щось цікавого й мудрого сказав, і то не лише з обсягу соціології, але і про літературу, мистецтво, загалом про культуру.
Політикою цікавився найбільше. Бувало, в кав’ярні Кіяка Стефаник піде до більярдової салі, дивиться, як знайомі грають, та дотеп- кує, а Шмігер і його товариш Филипович годинами цілими сидять при малій “чорній” і прочитують часописи. А що Стефаник не дуже-то великий охотник до читання, так вони зачеркують йому, що має конче прочитати. Тим-то ввечір у мене, як зійшла мова на політику, то Шмігер реферував нам її коротко, зв’язко, цікаво. Стефаник кидав свої завваги, звичайно влучні й не позбавлені дотепу. Дотеп мав не силуваний, природний і бистрий. Сказав, як бритвою шарнув. Жаль, що ніхто не списував тих стефанівських дотепів. Були вони одною з
Кав’ярня на ринку в Кракові.


(120)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
характеристичних прикмет його вдачі. Щоправда, не всі були цензурні й не всі надавалися до друку, а навіть до мішаного товариства, але всі свідчили про незвичайну бистрість його ума і про притаєну веселість того сумного письменника.
Ось чому розмова з ним ніколи вам не знудилася. На перший погляд твердий і непривітний, ніби чужий, в дійсності був людиною м’якої вдачі, і як приїздив з Русова зі свят, то привозив так багато нашого рідного смутку й сільського сентименту, що аж диво.
Малюючи образ нашого побуту, стемнював кольори, буцім чорний цвікер* саджав на ніс. Але з тим своїм сентиментом не зраджувався перед будь-ким. Як його “хандра” напала, прибігав до мене, але сам. І тоді вже не біг вітатися з моєю жінкою, тільки лишався зі мною.
Одну таку гостину пам’ятаю, буцім це вчора було. Я мешкав тоді вже не на Студентській, 1, лиш на Гроблях, 7, коло гімназії Св. Анни. Прийшов скорше зі школи — пишу. Нараз—дзвінок. Відчиняю двері — Стефаник.
Подав руку, повісив капелюх і нічого не каже. Я попросив його до світлиці. Увійшов і, замість сісти, ходить від кута в кут, туди й назад, і ще раз, і ще. Я не питався його, що такого сталося, тільки мовчки водив за ним очима.
Ходив так, ходив, аж нараз став і каже до мене:
— Прочитай мені щось із Федьковича.
— Що? — питаю.
— А котресь із його оповідань, хоч би ^Любу-згубу”.
Я став читати, але так, як він любив, виразно та без афектації. Він не сидів ще й тепер, але звільнював ходу і деколи зупинявся й повторював за мною поодинокі слова й речення, які йому, мабуть, найбільше подобалися.
— Так... Дякую тобі... Більше не треба... Вже мені легше... Цес умів писати.
Попрощався і вийшов, не сказавши мені, що його мучило.
Та це бувало рідко. Кілька разів, як мати померла. Про недугу й смерть своєї мами не згадував. Зате згадував її слова: “Бувало, каже мені мама”, або “Від мами чув я”, або ’’Мама оповідала мені”.
Звичайно приходив, як кажу, під вечір або вечором пізно і поводився у хаті, як свій. Нічого силуваного, ані робленого в його поведінці, ані у веденні розмови не було. І ми з жінкою відплачували йому тим самим добром, поводилися з ним, як зі своїм. Що було, те жінка й подавала на стіл. Сідав на старомодній канапі в їдальні і хвалив
Пенсне.


Розділ дев'ятий
Друзі
(121)
собі, що на ній добре сидіти, не так як у Кіяка, де з канапи торчали пружини, мов ребра в жидівського коня.
— А який білий обрус! Не так, як у Юзефа, де нам дають їсти на паперах. Правда, Сафате?
Сафат притакував і гладив стрипіхаті неслухняні вуса. Чистоту Стефаник дуже любив, і в хаті, і в біллі, і в одязі. Одяги робив йому панський кравець, по Шуфі найдорожчий у Кракові, Грабовський, що мав робітню коло Паону, через дорогу від театру. Одяги носив Стефаник темні, а краватку чорну, готового “мотиля”, щоб не треба в’язати, бо казав, що в’язання не на його грубі пальці, це бабське діло. На голові чорний, м’який капелюх. Цілий він ходив чорний, як ніч. Хід мав різкий, трохи тяжкуватий, як подоляк, а не як гуцул легкохід, але й по ході можна було пізнати його здалека.
У їжі невибагливий, але не смачної страви не їв. Любив голубці або темні вареники з бульбою і сиром. Називав їх “мамунині пироги”. Та ще як сметану до них додали, то все було “в порядку”. Були це його улюблені страви, й до них не треба було припрошувати Стефаника. Казав, що вони самі в губу лізуть. За напитками не пропадав, але “порції” поза себе не вилив».
Б. Лепкий залишив найповніші спогади про життя В. Стефаника в Кракові. Можливо, що саме із його спогадів почерпнула інформацію Марія Гевко-Заячківська.
«Мешкав, — писав Б. Лепкий, — Стефаник у Кракові при вулиці Аріанській, число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріанська вулиця зустрічається з довгою і широкою вулицею Любіч. Там я його застав, і звідтам він від’їхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій кам’яниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого ригорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту ригорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався б, був дуже химерної вдачі.
Мешкали удвох із Шмігером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова цієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним — от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шмігера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї — умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спиртовою машинкою до варення, два-три крісла і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.
— Я забідний, — казав, — щоб дрантя купувати.


(122)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Тут-то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архітвори, як “Камінний хрест” і “Кленові листки”.
Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Деяких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.
Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його оповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монологи й діалоги просто незрівнянні. А в “Злодію” також і гуртова сцена просто б’є чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких як Камінський, Сольський, Семашкова, Морозовська, Сосновський...
І було чим. Дирекція Павликовського і перші роки дирекції Котарбінського — це були вершки мистецьких осягів Краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чому ж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало».
Уважніше придивившись до написаного в радянський час про перебування В. Стефаника в Кракові, не важко зауважити, що все воно ґрунтується на спогадах Б. Лепкого, хоч він ніколи при цьому не згадується, а в третьому томі видання творів В. Стефаника в листах, де стояло ім’я Б. Лепкого, всюди пороблено купюри.
Майже на жодному листі В. Стефанику немає адреси, де він мешкав. Всюди одне і те саме: «Collegium Physicum», тобто лікарський факультет. В. Стефаник навіть після того, як залишив навчання на лікарському факультеті Краківського університету, створював у листах до друзів ілюзію, що він продовжує навчатися.
Згадав про С. Шмігера у спогаді про В. Стефаника й М. Яцків*.
«У Кракові, — писав він, — вивчаючи медицину, якою взагалі не цікавився, Стефаник не втрачав гумору. Жив з колегою Йосафатом Шмігером, Владиславом Орканом, з елітою “Молодої Польщі”.
Одного вечора в українськім казино сенсація: Стефаник і Шмігер схилилися над столом і, закривши обличчя руками, плачуть.
Що трапилося?
Виявляється, вони прочитали новий номер львівського гумористичного журналу “Комар”.
Іншим разом, сміючись, як навіжені, пишуть до редакції “Діла” лист такого змісту:
Василь Стефаник у критиці та спогадах. — K.: Дніпро, 1970. — С. 310.


Розділ дев’ятий
Друзі
(123)
“Півроку тому редакція повідомила, що в селі Товстобаби корова народила двоє телят — мати і діти здорові. Ця гідна наслідування подія зацікавила нас. Тричі питали ми редакцію, як почувають себе достойна мати і її діти, але досі, на жаль, не одержали ніякої відповіді. Просимо не легковажити читачів і дати нам телеграфну відповідь, бо ж від неї залежить важлива економічно-торговельна справа”».
Ще про С. Шмігера та В. Стефаника зі спогадів Б. Лепкого із «Трьох портретів...»: «До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізвище. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого ригорозу.
Не зривався з ліжка; Шмігер робив снідання, а по сніданку курили папіроски і розмовляли або Шмігер читав щось, хоч би й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом і злобні замітки.
Так можна їх було і в 11-й годині застати. Заки зібралися — скінчилася в церкві відправа. Але пригадую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традиції, яку ми пильно зберігали».
У листі від 10 лютого 1899 року до Ольги Гаморак, відповідаючи на її запитання, В. Стефаник писав: «Філіповича любовна історія при моїй помочі врешті скінчилася — панна не хоче єго та й решта! Уявіть собі, як мій бідний товариш тепер ходить! Всі срібні нитки єго мрій пірвалися. І не лишень срібні нитки мрій, але всілякі тасьомки низько, висше і високо, кожде пішло в свою, бо пан їх не їсть, не спить і не п’є, і не гуляє одить, і не зважає він ні на себе, ні на розбрикані тасьо- мочки.
Не дай Боже почути доброму чоловікови: я вас не люблю. Тогди і тасьомочки умлівають і в гудзах не держаться. А що вже чоловік чує десь у серцю, то страх! Серце не хоче жити, а решта тіла нічо не обходять любовні авантури, і воно (тіло) каже: ото-м собі дурня в кумпа- нію приняли і т. д.».
«Я хожу, — писав В. Стефаник у листі до В. Морачевського в травні 1899 року, — з хорим Філіпповичем, він трохи забув, що хорий, і не хоче їхати додому. Часом єго серед дороги нападають млости, і ми сідаємо де-небудь. Я шукаю води, і, підрятувавшися, йдемо далі. Як йдеся коло хорого, як маєся єго під опікою, то забуваєся за цілий світ і чуєся якусь любов до всего слабого, до такого, що йому треба підпори. Певне він мав багато надій на житє. Не раз, як сонце дуже ясно


(124)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі*
світило, то він ходив, вимахував руками, вихітував головою і творив тоті надії, далекі і великі. Сегодня з тих надій нічо. Так, якби засадив зелений гай і радувався ним і вийшов одного ранку, а бурня увесь гай з коренем повиривала, так він не годен ще зрозуміти того, що сталося, і дивиться, і не вірить, і протирає очи, та як, треба справді вмерти? Питаєся і питаєся заєдно».
Жодного некролога про смерть В. Филиповича в пресі не знайдено. Жодного листа його до В. Стефаника не виявлено. Тільки одне речення про нього в спогадах Б. Лепкого «Три портрети...». І хоча, судячи зі спогадів Б. Лепкого й листів В. Стефаника, С. Шмігер та В. Филипович були близькими товаришами В. Стефаника, проте їм не знайшлося місця у його «Присвяті моїм друзям» під назвою «Серце», їм не присвятив ні рядочка.
Про дружбу Владислава Оркана (1875—1930) і В. Стефаника написано чимало досліджень, серед яких поважне місце займає літературно-критичний нарис «Владислав Оркан і українська література», виданий у Києві в 1962 р. Невідомі радянському читачеві спогади про цю дружбу лишив Б. Лепкий у «Трьох портретах...».
«Не так то старший від мене, — писав Б. Лепкий про В. Стефаника, — любив наді мною старшувати, брався перевиховувати мене.
— Бо то ви, поповичі, мнєкі, як пшеничне тісто, а ти, небоже, ще мнєкший від інших. А з бідою, як гуцул з медведем, треба братися попід сили. Такі нині часи. Нині й дівчина гарт мусить мати, бо пропаде.
І говорив це так поважно, буцім сам був зі сталі. А я знав, яка тая сталь, лиш не перечив йому.
Він у Кракові довше сидів, а я щойно приїхав. Так водив мене і до іурлінського, де царював тоді Пшибишевський зі своєю гарною жінкою Дагною, і до Шмідта, і до Завера, де можна було стрінути мало не всю тодішню краківську “малярію” та “неврастенію”.
Мало не весь молодопольський Парнас пізнав я завдяки Стефа- никові. Його вже знали, бо деякі його оповідання появилися були в польських журналах, а Морачевський написав про нього дуже прихильну статтю, мабуть, чи не в Пшибишевського “Życiu”.
— Але я з тебе великої потіхи не маю, — казав раз до мене Сте- фаник, — бо ти, небоже, ані випити не вмієш, ані забавитися. А до людей такий ти студений, буцім ласку робиш, що з ними сидиш. А воно так не можна.
Щоправда, то я ані пити не вмів, ані довго засиджуватися не любив, бо був homo domesticus*, але не до всіх відносився я холодно.
Людина домашня (лат.).


Розділ дев’ятий (125)
Друзі
Хто не робився важним і не дер носа догори, до того і я ближче хилився. До Оркана особливо.
Була це так само оригінальна поява в польській літературі, як Стефаник у нашій.
Стефаник брав теми до своїх новель з Покуття, чи там, ще докладніше кажучи, з Русова, Оркан — з Подгалля чи з Поремби Вєль- кей. Оба радо писали говорами своїх рідних сіл, мали знаменитий дар помічування непомітних імпульсів людської вдачі, стемнювали кольори своїх малюнків і крізь придимлені шкла гляділи на світ, а на світ хлопський зокрема. Навіть такі самі мали чорні чуприни й бороди в клин та радо вбиралися в чорне. Тільки Оркан був багато рухливіший від Стефаника. Він нагадував гірського вірла, що зі скелястого Подгалля злітав іноді на доли, тоді як Стефаник скидався більше на Покутського ґазду, що вбрав на себе “панцке” вбрання і замість чепи- гів узяв перо до рук. Оба в розмовах своїх зверталися радо до своїх рідних сіл: Оркан до Поремби, Стефаник до Русова.
— У нас, у Русові, — чули ви не раз від Стефаника...
— U nas w Porębie* — починав Оркан не одну із своїх знаменитих наррацій.
Оба були незрівнянні оповідачі. Ніколи не забуду Стефаникового оповідання про те, як то він і Мартович зі своїми батьками, ще як “шкубенти”** в Коломиї, ходили купувати “шпенцери”***. Кращої гуморески не то Аверченко, або Вишня, але навіть Твен не написав би. І ніколи не забуду, як Оркан розказував про ґазду, що мав знаменитого коня.
— То bel kun****, — повторював ґазда щокілька речень.
Та ще одно робило їх подібними до себе: сентимент до мами. Для обох “мама” — то було святе слово. Не вимовляли його часто, але як вимовили, то обличчя їх молодніли, і якесь сяєво ясне й тепле осіню- вало їх нараз. Кращали.
І не можу також поминути ще одної їх спільної прикмети, а саме товариського почуття. На обох, як на приятелів, можна було числити.
Час ішов. Стефаник із залізного медика став послом до віденського парламенту, Оркан здобув собі славу серед польського суспільства, а на Подгаллі зокрема. По війні не один “zwojskowiał, lub spaństwowiał”*****. Оркан залишався таким, як був, хоч війни за піччю не пролежав.
* У нас в Порембі (польс.).
** Студенти.
*** Окуляри, пенсне.
**** ото був кінь (діал.).
***** Військовим або державним службовцем (польс.).


(126)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Багато дечого змінилося, їх дружба — ні. Обох їх згадую нині з жалем і вдякою, як моїх найкращих приятелів».
Справжнє прізвище В. Оркана — Францішек Салезі Шмацяж, тобто шматяр (ганчірник). Мама його писалася Смерчак, і він взяв у 1898 р. її прізвище, змінивши своє на Смерчинський. Походив з дуже бідних селян. Батько його був лісорубом. Усупереч волі батька, який призначав його, наймолодшого сина, до праці на полі, Владислав самотужки закінчив гімназію Св. Яцка в Кракові.
У Кракові робив сенсацію і своїм гуральським виглядом, і мовою, і талантом. Перші твори почав друкувати, коли навчався в четвертому класі. Оскільки власті засуджували таку діяльність учнів, то писав під псевдонімом Оркан. Творчість захопила його настільки, що на навчання вже не вистачало часу. Сьомий клас закінчив із чотирма поганими оцінками і не здав матури. Після невдалих спроб дістати якусь посаду у Кракові повернувся додому і сидів там до кінця життя, час від часу виїжджаючи то в Італію, то в Швейцарію, то в Україну. Дебютував В. Оркан у 1898 р. збіркою «Новели». Основна тема творів В. Оркана — бідне польське село... Тим був подібним до В. Стефаника.
Син В. Стефаника Юрій писав: «Ми не знаємо, яким письменником став би Василь Стефаник, якщо б не познайомився і не зазнав благодійного впливу Софії Морачевської. Чи писав би тільки такі оповідання, як “Портрет”, “Похорон”, “Такий собі панок”, “У нас все свято”, чи уникав би селянської тематики, боячись роз’ятрувати давню рану? Це бо була вона, що своїм добрим, ласкавим словом, своєю гордістю за своє походження навчила його цінувати українську селянську культуру, її високі етичні й естетичні вартості; правда, вишиваної селянської сорочки Стефаник так до кінця життя не навчився носити. Свідчення цій макабричній історії та її щасливому закінченню він дав сам у своєму автобіографічному нарисі “Серце”: “Софія Морачевська — пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі”».
Софія Окуневська була відома в Галичині і стала кумиром багатьох жінок, які намагалися вирватись із сімейного, як вони любили говорити, рабства, що поставило їх коло родини і обмежило весь світ у трьох «К» — кірхен, кіндер, кухен, що з німецької означало: церква, діти та кухня.
Та вона була не тільки кумиром емансипованих жінок, а й тою, у яку закохувалися всі чоловіки, з якими їй доводилося зустрічатися. В. Стефаник не був винятком. Не без підстав К. Трильовський у листі від 21 липня 1895 року скаржився Павлику на Стефаника, що той замість того, щоб займатися агітацією серед селян за кандидатуру


Розділ дев'ятий
Друзі
(127)
представника радикальної партії, завжди її розпочинає і закінчує біля Софії Окуневської. І не тільки він, а всі радикальні агітатори».
Попри всю увагу до Софії Окуневської, ніхто не знав ні достеменної дати, ні місця її народження. Лише недавно в Державному архіві Тернопільської області вдалося знайти метрику її народження, у якій зазначено, що вона народилася 12 травня 1865 року в селі Дов- жанка.
Софія Окуневська була дивовижно красивою жінкою і мрією багатьох найперспективніших женихів Галичини, які закохувались у неї, просили руки, а діставши негативну відповідь, погрожували вбити її і себе, але якось до цього не доходило. Поважні батьки звинувачували її в тому, що вона подає поганий приклад їхнім дочкам, що порушує вікові традиції, які багато чого не дозволяють робити жінці. Як би там не було, але Софія Окуневська на той час була еталоном жіночої освіченості, краси та чару.
Усі, хто знав молоду Софію Окуневську, пророкували їй блискучу кар’єру піаністки. Засвідчувала Ольга Кобилянська, яка тонко відчувала музику, що чула багатьох піаністів із більш блискучою технікою гри, але ніколи не зустрічала того, хто б мав «глибше зрозуміння, поважніше, гідніше поняття почувань і віддання їх музикою», ніж це було в Софії Окуневської.
Музикою Софія Окуневська зачарувала і В. Стефаника. Свідченням того є його нарис «Портрет», написаний у 1897 р. у формі спогадів батька про дочку. Дивиться батько на старий мовчазний чорний «фортепян» і чує доччин голос: «Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу його до стеклості, і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або погладжу його по голові, і він ляже мені під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватись, що вона свого льва під ноги взяла...
А на конець заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить його і сріблом посрібляє, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі». Так відчував її гру в ту пору В. Стефаник.
Чарувала вона В. Стефаника і своєю, як він казав, «європей- скістю», європейською освітою та розумом. Так і написав в «Автобіографії» 9 лютого 1926 року: «Тут [у Кракові] я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окунев- ських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене великий вплив...».


(128)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Освіта Софії Окуневській далася ціною довгої і впертої боротьби. У 1884 р. вона після штурмування проханнями Крайової шкільної ради отримала дозвіл екстерном скласти іспити за гімназійний курс навчання і в 1885 р. блискуче склала його. Саме із того часу ім'я Софії Окуневської не сходило із газетних шпальт. Від неї та її успіхів розпочалася освіта жінок у Галичині.
З ініціативи о. Д. Лепкого, Старосамбірського пароха і родича Б. Лепкого, було звернуто увагу на «нудьгуюче» галицьке жіноцтво і заангажовано його до навчання в учительських семінаріях. У 1886 р. відбувся перший випуск вихованок — 13 українок.
Гімназійна освіта давала право далі навчатися в університеті. Однак лише чоловікам. Два роки Софія Окуневська з характерною для неї впертістю оббивала різні пороги, аби дістати дозвіл на навчання, але все даремно. Не діставши дозволу від австрійської влади на навчання в університеті в імперії, Софія Окуневська виїхала до Цюріха і там записалася в університет на медичний факультет. Тільки 15 травня 1900 року її диплом був затверджений Краківським університетом.
Повне ім'я чоловіка Софії Окуневської — Вацлав Даміан Мора- чевський. Він народився у Варшаві 27 листопада 1867 року. У рідному місті закінчив гімназію, а відтак 19-річним юнаком поїхав у Цюріх, де в 1885—1889 рр. вивчав хімію у політехнічному інституті. Тоді й познайомився із Софією Окуневською. 12 листопада 1890 року вони одружилися.
«Одного вечора восени 1895 року, — згадував В. Морачевський, який помилково у спогадах твердив, що ця зустріч відбулася в 1894 р., — постукав хтось у двері моєї квартири на Кроводерській вулиці в Кракові. Вклонившись (немовби спіткнувшись об поріг), гість сказав:
— Я — Василь Стефаник, прислав мене до вас Павлик.
Зав'язалась ділова розмова, а потім і quiaquam alis*. Вірніше, говорив я, а Стефаник слухав. Знудьгувавшись за товариством, сповнений спогадів про життя в Цюріху, я розповідав про чарівну країну, про її людей і звичаї. Моя розповідь була одночасно й висловом моїх поглядів на світ, на літературу тощо. Сказав, між іншим, що я неначе мамка, у якої груди болять від надміру молока. Стефаник, дивлячись на мене (я мав уже тоді бороду), не міг від сміху утриматись, бо ще ніколи «такої мамки з бородою не бачив».
Пізніше ми часто ходили з колегами Стефаника на прогулянку під курган Костюшка. Стефаник навчався тоді на медичному факуль-
Всячина (лат.).


Розділ дев’ятий
Друзі
(129)
теті Краківського університету. Я помітив, що біля Стефаника ластівки пурхають. Його колеги говорили мені (жартома чи направду), що біля Стефаника завжди птахи літають. Я взяв це за правду, і мені здалося, що Стефаник є таким улюбленцем птахів завдяки своїм духовним якостям.
Стефаник розповідав по дорозі різні історії, що були немовби начерками його майбутніх творів, між іншим і про те, як собі уявляє страшний суд: мужики, як на мітингу, балакають один з одним, агітатори тим часом ходять і закликають: “Тихо, дядьки, тихо, дядьки!”. Нарешті Христос сходить з неба й промовляє по церковнослов’янському:
— Аз був голоден, а ви мене не нагодували!
— Та де, хто його бачив? — гукають мужики.
Христос говорить далі, що те, що вони зробили для інших, зробили й для нього. Мужики зажурилися, бо за гріхи їх усіх запроторять до пекла. В тому пеклі чорти смолу варять, під котлами вогонь бухає, а мужикам велять дрова носити.
— То тут вогню треба? — питають обурені. А інші цікавляться:
— Чи тут зими немає? Кажуть їм, що немає.
— Ну, то будемо сидіти.
[...] 1895 року я знову був у Цюріху, але ще до того наше знайомство переросло в приязнь, а потім — у любов. Стефаник познайомив мене з своїми батьками в Русові, з майбутнім тестем Кирилом Гамо- раком у Стецеві. Коли ми розлучалися, обіцяли писати один одному. І почалось листування, яке тривало років сорок. Листи Стефаника захоплювали мене своєю поезією та почуттям і викликали нерівноцінні, може, але повні запалу відповіді. Чи то якісь події в світі, чи то прочитана книжка, пережите зворушення — все це знаходило відгук у наших листах.
Коли у мене народився син, сповістив я про це Стефаника, хоч з дивними ревнощами приховував від інших. Пригадую, що я заплатив штраф за те, що не повідомив про цю подію статистичне бюро в Цюріху. Тим часом Стефанику я написав, що у нашому товаристві з’явився новий, малий приятель, з яким тепер ходитимемо по луках і рватимемо квіти».
Інакше пригадував першу зустріч із В. Морачевським В. Стефаник. У спогаді «Про ясне минуле» він стверджував, що сталося це в березні 1895 року на концерті на честь роковин Т. Шевченка.
«На цім концерті, — писав він, — я зазнайомився перший раз з д-ром Софією Окуневською і їх чоловіком проф. Вацлавом Морачевським. Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості».


(130)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«На питання чому Стефаник вибрав мене поміж іншими приятелями, — пояснював В. Морачевський в одній із неопублікованих автобіографій, яка вперше побачила світ у монографії “Юрій Морачевський. Любов’ю кривди не вчиню”, — важко відповісти. Адже ніхто не знає, на чому ґрунтуються симпатії і антипатії. Але якщо вже треба пояснити ту дружбу, то слід сказати, що то була взаємна пошана з дуже багатьох поглядів. Стефаник поважав мене за мої знання, за легкість похвал і за неустанну боротьбу і повчання. Причини моєї пошани до Стефаника були більш слушними. Я завжди більше цінував уроджені здібності, ніж набуті, і в Стефаникові бачив ту красу, яка не досягається наукою і досвідом, а яка скоріше є чудом і ласкою долі. Усі мої знання лише допомогли мені зрозуміти і оцінити ту красу».
Ще відвертіше В. Морачевський пояснив дружбу і своє захоплення В. Стефаником у листі до нього в 1926 р.: «Пам’ятаю, коли Ваш лист і слова, яких не забуду ніколи... відкрили для мене Ваш письменницький талант і Вашу здібність робити з мови музику і зброю. З того часу я не розставався з Вами ніколи і ніколи не ослабла моя повна подиву пошана до Вас, ні пам’ять, ні моє почуття. Ви, може, не знали, що Ви були сонцем мого життя і серцем мого серця».
Ця дружба залишила по собі велике листування. У фонді В. Стефаника у відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України зберігається 129 листів В. Стефаника до В. Морачевського та 53 листи від нього. З листів В. Стефаника до В. Морачевського опубліковано 105.
Перший лист до В. Морачевського В. Стефаник написав 26 липня 1895 року з Чортовець, де агітував за Даниловича. На той час В. Морачевський із дружиною перебували в Сторожинцях в батька Софії Окуневської Атанасія Окуневського.
Дивне відчуття викликають листи до В. Морачевського. Завжди і всюди сухі листи В. Стефаника до друзів та рідних нараз стають не просто інформацією, а невеличкими етюдами, які годі порівнювати з усім, що він опублікував у радикальній пресі. Таке враження, що В. Стефаник писав їх не стільки з бажання проінформувати В. Морачевського про свої справи, скільки для того, щоб написати черговий етюд.
«Сто хрестів деревляних падало поволі на полі і пропадали в чистім просторі чорної землі. Ліси миналися, села, як коли би їх колесом в осі скрутав, оберталися, і міста мертві ліниво проходили, як спутані. А мені було смутно, а колеса гриміли: не ладно, не ладно! Ой, не ладно переставати любити!
По дорозі блиснуло зеркальце маленької водиці. Біленьке, срібляне з зеленою травичкою посередині. Тепер водичка гріє ту травичку,


Розділ дев’ятий
Друзі
(131)
а в літі буде охоложувати. Ой, які вони приятелі собі. Я, каже водичка, буду тебе цілу зиму як у теплу вовну загортати, і ти будеш зелена така, як-от ліс смерек. Всі ізжовкнуть, всі посивіють, — а ти будеш зелена, як той ліс, що мене вітром довкола тебе морщить. І будеш до сонця здойматися, а як сонце сховаєся, то я тебе сховаю від ночі і бурі. І так собі та водичка з травичкою сріблом б’ють серед чорних нив, як маленьке зеркальце в стіні мужицкій тогди, як дівчина заглядає до него».
«Мені все стає страшно за себе, — зізнався В. Стефаник у листі від 4 листопада 1895 року, — як хто переконує мене, що ти такий і такий, а робити ти повинен се і то. Видиться мені, що такий порада мій воріг, бо лиш кілька людей з цілого мого оточеня каже мені, що ти добре робиш, а решта — маса, котру я сердечно ненавиджу, як вона влізає мені в печінки і мозок, — ся маса все мені торочить, аби змінитися. Зміна така рівняєся у мене з “не бути”. Тож я з тим “не бути” борюся і ніколи не подаюся, і звик мати себе паном в тім, який я маю бути. Але тут Ви перший раз в моїм житю стаєте та й говорите мені: ти повинен ще ліпший бути, а до cero треба cero та того. Та й в’юся я, як пискорь у саку, та й гадаю, а може, і він такий, як я, лишень виріс над синими озерами, та й такий дужий, що мене хоче (тому що дужий) зманити над лазурі від. Та й мучить мене то, що я не такий дужий. Слабість моя побиває мене, і я не піддаюся. Се мука. Се головна причина, крім других маловажних, чому мені не хочеся до Швейцарії. Се у мене називаєся трусостю — тікати з-поміж стосунків злих у добрі, грубим егоїзмом або слабістю, до котрої я так не хочу признатися. Се корінь мого вагування. Та я вже на дорозі до того, аби признати себе трусом, егоїстом або слабим, се завдяки Вашим листам і Вашим розмовам зі мною. Тож прошу Вас — не згадуйте мені більше про мою хору особу, а пишіть мені за науку, за сині моря маленькі, за людей, що є маленькі, а мають себе за великих (я також тут в рахубі, але мене лишіт) і т. д. Я вже своє зроблю».
У розмовах з В. Стефаником В. Морачевський переконував його братись за перо. Про це і в листах до нього. Відповідь від В. Стефани- ка не забарилася.
«Вчера, — писав В. Стефаник 25 лютого 1896 року, — видів-єм дівчину, що бігла боса, та й весну увидів-єм, та й нагадав-єм собі одну давну, мою весну. Хлопчиною малим я дивився на повінь ріки. Школу лишив-єм і забаву хлоп’ячу, а дивив-єм ся згори на ріку і в ріці видів-єм велетня, що купався. Як руку відвернув — то село затопив, як ногу простер — то вода на милю втекла в поле, як грудьми відітхнув — то сонце [в] ріці пропало! А довколо того велетня маленьких филь,


(132)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
маленьких хлопців, як маку насіяв! Як я сердечно хотів тогди утопитися. Я знав, що той велет забіжить у море — до свого дому і там на дні як буде говорити — то море ме шуміти, як буде спати — то море буде спати, а як спросонку руку протягне — то один корабель пропаде.
Минуло зо чотири весні, і я був у висших школах і мав-єм книжку з образками. У тій книжці був такий образ, як я видів єго в ріці: великая і дрібонькі хлопці коло него. Я мало не задушився з радости і побіг до професора, і питав-єм ся. А професор каже: се має бути повінь у фантазії греків, вони були богаті на фантазію. Радосте моя, житє моє! Я почув у собі силу велику і пішов шукати великана. І найшов. Але спить він, спить, все спить. Не хоче кинути ні рукою, ні ногою. Не хоче встати сила народна, не хоче затопити сіл і міст, і піль! А я втопився в тій силі, і часом руки мені ув’евають, часом плачу, що великан спить. Я би хотів, аби пробудився, аби рукою махнув і розбив усілякі програми і катехізми і розбігся по полях».
«Якось боюся, — писав у листі до В. Морачевського, — від чи воно та добре буде, як-от так запитаюся: чи дружина Вам здорова і добра та чи веселості в серцю має богато? Боязко ставало. Чому? А хоть язик урубайте, не скажу. Лиш оце знаю, що сумліня свого боюся і жінок. Сумлінє не все чисте, то і боятися є чого, та жінок за що? За що Вашої жінки? Маленьке лиш пояснене. Жінки Вашої збояв-єм ся від тогди, як на улиці Шевскій хотів-єм їм кавалок спідниці урвати. Поміркуйте, що таке залицянє було в перший день нашого знакомства. І підіт же, якого я боя дістав! На мені тепер ще шкіра збирався в горбки і долинки, як нагадаю, що може сим писанєм щось напакощу Вашій жінці. А то якби так мало бути, то нічо не згадуйте шановній докторші!»
Здається, що від часу знайомства В. Стефаника з В. Морачев- ським і його дружиною світ для нього розділився надвоє: один світ був із Вацлавом, а другий — той, що й раніше.
З товаришами по партії у В. Стефаника почали виникати сварки та непорозуміння, які його тривожили. Про це він образно написав В. Морачевському у листі від 7 липня 1896 року: «Я не дався скувати і відійшов від них, аби більше не здибатися з ними. Вони ж закричали за мною: ти єдність поломив, ти громаду оставив! Я відрік, що громади не люблю, і пійшов своєю дорогою.
Та дорога самотна, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душі якось гірко, бо поза обручем, у моїх другів, я лишив частину фантастичної дружби і буйності мої, і молодості мої. А тепер треба би доконче той обруч доти гризти, аж пукне в десятьох місцях і пустить мені товаришів. А робота тяжка — а я сам, а товариші всі заковані!


Розділ дев'ятий (133)
Друзі
Але на Вас надіюся, Ви зі мною та й розірвемо залізо, та й випустимо на волю несвідомих».
У Кракові часто співала Соломія Крушельницька. В. Стефаник був особисто знайомий із нею, у листах до друзів навіть називав її досить фамільярно Солохою, але ця дружба, чи знайомство, не полишила по собі жодних листів — тільки згадки В. Стефаника про неї в листах.
Видатного політичного діяча, засновника радикальної партії, людину, до голосу якої прислухалися, Северина Даниловича (1861— 1942) В. Стефаник у «Серці» назвав своїм учителем соціалізму.
С. Данилович закінчив Станіславівську гімназію, потім навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Відтак декілька років відбував практику в адвокатських конторах Коломиї. Ступінь доктора адвокатури захистив у Відні в 1890 р. і в тому самому році одружився з Ганною Гаморак, сестрою майбутньої дружини В. Стефаника.
Коломия на той час була осередком недавно створеної радикальної партії, а дім С. Даниловича став центром зустрічей її лідерів та штаб-квартирою, де редагували основні часописи радикальної партії — журнал «Народ», газети «Хлібороб» і «Громадський голос». У цих виданнях С. Данилович брав участь і, поряд із М. Павликом та І. Франком, був одним із найактивніших їх дописувачів.
Конкуренти С. Даниловича страшили клієнтів тим, що він соціаліст, а тому мати з ним справу не хотіли навіть українці. Сім’ї С. Даниловича довелося часто переїжджати в пошуках кращого місця праці. Однак їх помешкання весь час ставало центром різних акцій, що проводила радикальна партія. Так, у Тернополі Данилович організував перевезення на Велику Україну нелегальним шляхом забороненої літератури українською мовою, а також нелегальної російської літератури.
Для того щоб не возити за собою сім’ю із одного місця в друге, С. Данилович купив для неї будинок на хуторі Березині у Товмацько- му повіті (тепер — Тлумацький р-н Івано-Франківської обл.). Саме сюди часто любив приїздити В. Стефаник, як і взагалі любив бувати там, де мешкали Даниловичі, часто залишаючись у них надовго. Коли Даниловичі були в Тернополі, то під час одного з приїздів та гостювання В. Стефаник завершив писати свою новелу «Палій».
Після провалу національно-визвольних змагань у 20-ті роки XX ст. і приходу в західноукраїнські землі польських окупантів С. Данилович був заарештований і майже рік просидів у Станіславів- ській тюрмі. Однак репресії та відкрите вороже ставлення поляків не


(134)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
спинили С. Даниловича, і він далі вів активну політичну роботу. Після виходу з тюрми він створив разом із М. Яцковим, С. Твердохлібом селянську партію «Народний союз», яка мала явний угодовський характер із польськими загарбниками, не користувалася популярністю і не знайшла широкої підтримки серед населення, тому невдовзі припинила своє існування, а С. Данилович був виключений із радикальної партії. Саме тоді В. Стефаник розірвав із ним стосунки, хоча продовжував спілкуватися з його дружиною Ганною Гаморак.
Спогади про В. Стефаника залишила друга дочка С. Даниловича Софія (1894—?). «Василя Стефаника, — писала вона*, —я пам’ятаю ще з того часу, коли мені було чотири роки. Він приїздив до нас у містечко Кути на літні канікули 1897 року. Тоді було вже весело. Навіть дівчата, що працювали у нас, дуже цікавилися гарним “паничем”. Вони давали мені якісь ласощі, щоб я передала Стефаникові. Я все слухала їх і бігала з кухні до кімнати, то з кімнати до кухні. Письменникові ці жарти подобались. Сміху було багато.
Раз якось вся наша сім’я разом з Стефаником вибралася в гори, до села Устеріки. Пам’ятаю, що Стефаник тоді в горах ніс мене на руках, бо мені, маленькій, тяжко було ходити.
Коли 1899 року Стефаник прислав моїм батькам свою першу збірку новел “Синя книжечка”, то я тоді ще не вміла читати. Але знала, що він прислав дуже цікаву книжечку і що сам її написав. Це розповіли мені батьки. Моя мати сказала, що у книжечці є новела “Ангел”, присвячена мені. Справді, під заголовком новели було надруковане одне тепле слово “Зонечці”, а Стефаник дописав ще своєю рукою моє прізвище “Данилович”. Моя мати переховувала цю книжечку через усі війни і лихоліття. По смерті матері я зберігаю її як дорогоцінну реліквію.
Під час свого перебування в Тернополі (це було 1901 року) Стефаник обіцяв мені, що як виросту, то купить коня і сідло, щоб я їздила на коні верхи, бо це дуже добре для здоров’я. А моїй матері часто говорив, жартуючи:
— Як ваша Зонечка виросте, то піду з нею на бал, одягну її в чорну оксамитову сукню з жовтою квіткою на грудях і буду дивитися, як вона танцюватиме, та все не з тим, з ким я хотів би.
Тоді ж Стефаник забажав сфотографуватися зі мною. Мама одягла мене у вишивану сорочку і запаску. Стефаник взяв мене за руку і повів до фотографа. Тут причепурював мене, поправляв на мені одяг,
Василь Стефаник у критиці та спогадах. — К.: Дніпро, 1970.


Розділ дев’ятий
Друзі
(135)
а потім поставив мене на крісло. Сам став біля мене. Я тоді була підстрижена, мала дуже густе волосся, що не хотіло слухатися мене, не пригладжувалось. Тож Стефаникові прийшлося довго поратися, щоб причепурити мене. Фотографія наша вийшла дуже гарна, але її вже немає. Вона пропала в мене, коли я жила на Наддніпрянщині.
Видно, що Стефаник між своїми знайомими говорив щось про мене, що я йому подобалась, бо його поклонниці зацікавилися мною, хоч я була ще дитиною. Пам’ятаю, що якась дама (думаю, що це була Морачевська) приїздила до нас у Тернопіль. Мама вийшла зі мною зустрічати її на вокзал. Вона при зустрічі зразу запитала: “То це Сте- фаникова симпатія?”. Мама з усмішкою кивнула головою, стверджуючи, що це так. [...]
Василь Стефаник близько дружив з моїми батьками, часто листувався з ними. Листи його часто були напівхудожніми творами. Він, зокрема, шанував мою матір, яка, цінячи талант письменника, завжди робила все можливе для заспокоювання його роздратованої душі у тяжкі дні горя, яких він так багато пережив.
Стефаник любив дуже пісні, хоч сам не мав доброго голосу. Пригадую, що любив пісню “Ой наступила та й чорна хмара, став дощ накрапать...”. Одного разу, пам’ятаю, це було в Тернополі, у мого батька Северина Даниловича, Стефаник разом з іншими гістьми сидів за столом, тримав у руці келих з вином і приспівував:
Ой на славній Україні Козак Байда жив.
Він не збрую козацькую З собою носив А барилку тисовую З добрим вишняком,
Хто з ним випив нараз десять,
Той був козаком!
Потім сказав до батька:
— Колись ми будемо, Северине, старими, а наші діти будуть нам співати козацькії думи...
...Це було у мого діда Гаморака, у Стецевій. Стефаник вже був одружений і жив у цьому селі постійно. Мені було вже, мабуть, десять років. Приїхав до нас Лесь Мартович. Після вечері Мартович читав нам своє оповідання “Мужицька смерть”. Всі уважно слухали: Стефаник, дід Гаморак, тітка Ольга та інші. Коли він закінчив читати, то Стефаник сказав:
— Дуже гарне, захоплююче оповідання, але я інакше написав би.


(136)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі»
Я зрозуміла аж пізніше, що Стефаник мав свій підхід до зображення селянського життя, зрозуміла, що, мабуть, деякі епізоди цього оповідання йому не особливо подобались.
Ще один спогад з того часу, коли Стефаник жив у Стецевій. 1905 року Стефаникові надіслали зі Львова авторські примірники збірки новел “Моє слово”. Письменник зараз покликав мене до своєї кімнати і сказав: “Вибирай собі, Зонечко, книжечку, яка тобі найбільше подобається!”. Книжок було багато, різного кольору. Я вибрала темно-зелену. Письменник взяв книжку і написав: “Зонечці Данилович від автора — Стефаник”. Я подякувала і пішла з книжкою похвалитися своїм подругам. Цієї книжки, на жаль, у мене тепер немає.
Перед моїми очима завжди стоїть незабутня картина: 1912 року в Русові, в хаті Василя Стефаника, зібралося багато молоді. Серед них були якісь гімназисти, мої сестри та інші родичі письменника. Василь Стефаник зворушений ходив по кімнаті і говорив з нами. Пригадую, мова йшла про патріотичні завдання української молоді, про традиції старшої інтелігенції. Стефаник ходив по кімнаті, сердився і говорив про “поверхових українських лжепатріотів, що танцюють навкруги вишиваної сорочки, а не думають, як поліпшити долю мужика, який усіх годує”. Він говорив багато, повільно і гарно, вживаючи цікаві порівняння з навколишнього життя. Ми всі слухали, затаївши подих, боялися пропустити хоч одне слово письменника. Його слова западали глибоко в душу, карбувалися у нашій пам’яті».
Незадовго до смерті Дарія-Ганна Данилович (1896—1968), третя дочка С. Даниловича, на прохання укладачів збірника «Василь Стефаник у критиці та спогадах» написала короткі спогади про В. Стефаника.
«Образ В. Стефаника, його висока постать, — писала вона у них, — запам’яталися мені з того часу, коли він жив у селі Стецева (1904— 1910), де одружився з моєю тіткою Ольгою Гаморак. Пригадую, як він любив нас, дітей, як умів до кожного підійти по-своєму, дуже тактовно. Не дивно, що всі діти в родині Даниловича горнулися до Стефаника, як до рідного батька.
Коли пізніше, вже будучи дорослою, я перечитала всі твори В. Стефаника, то зрозуміла, що без глибокого знання психології дитини, особливо ж дитини сільської, письменник не зміг би написати такі психологічно правдиві мініатюри, як “Підпис”, “Діточа пригода” та інші.
Під час першої імперіалістичної війни я, тоді вже гімназистка, перебувала на канікулах у своїх батьків, у Тлумацькому районі. Тоді гостював у нас найстарший син Стефаника — Семен. Часи були тривожні, а тому Стефаник забрав сина до Русова. Разом з Семеном, моєю тіткою Оленою Плешкан та її дочкою Ольгою виїхала до Русова


Розділ дев’ятий
Друзі
(137)
і я. Там перебула осінь 1914 і зиму 1915 року. За цей час мала змогу добре придивитися до способу життя письменника, відчути, як глибоко сприймав він все, що творилося навкруг. Тривожно і сумно було тоді в Русові. В хаті письменника вечорами збиралися сивоголові діди, розказували всяку всячину, найчастіше про події у світі, просили Стефаника поділитися з ними своїми думками. Я сідала разом з селянами на широку лаву, уважно слухала, як письменник вів розмову з своїми односельчанами. Такого довір’я, з яким ставилися до Стефаника селяни, такого взаєморозуміння, яке почувалося між ними, мені рідко коли доводилося бачити в житті. Відчувалося, що це говорить не просто “посол” Стефаник, але насамперед володар дум селянських, який серед простолюддя почував себе у рідній стихії, серед отих Антонів з “Синьої книжечки” та Іванів з “Камінного хреста”.
Вдень ішла робота в господарстві: на городі чи то побіля хати. Стефаник в усьому любив порядок і чистоту.
Не раз, бувало, розповідав нам, дівчатам, що діється в світі, читав уголос російську прифронтову газету. Деколи вів розмови на літературні теми. Пригадую таку думку Стефаника: “Письменник у своєму особистому житті, у ставленні до народу повинен бути таким благородним, як і його твори”.
Весною 1915 р. я залишила гостинну хату Стефаника, згодом виїхала у Львів, щоб закінчити гімназію, а далі навчатися в університеті. Пізніше виїхала на Радянську Україну, навчалась і працювала в науково-дослідних закладах Харкова та Києва. Зв’язок з Стефаником відновила лише 1925 року, коли разом зі своїм чоловіком, проф. Шимо- новичем, на деякий час приїхала в Галичину. Відвідали ми тоді й Русів. Пригадую, що Стефаник дуже цікавився культурно-громадським життям на Радянській Україні, розвитком науки й літератури. Розпитував про творчість українських письменників, радів широким розмахам книжково-видавничої справи. Дуже був схвильований тим, що Державне видавництво України видало 1924 року збірку його новел під заголовком “Кленові листки”.
Це була наша остання зустріч...
З-над берегів Дніпра ми, галичани, часто звертали свій погляд за Дністер, де в шляхетському ярмі страждали наші брати; ми ловили кожду звісточку з уярмленої Галичини. До глибини душі схвилювала мене звістка про те, що Стефаник 1927 року з нагоди відзначення його ювілею приїде на Радянську Україну. Але польсько-шляхетська влада не дала письменникові візи, і він не зміг прибути».
Ніби через кальку писані всі спогади нащадків С. Даниловича про В. Стефаника.


(138)
Роман Горак
<Кров на чорній рілпі>
Четвертою дочкою С. Даниловича та Ганни Гаморак була Іванна- Ольга (1900—1988), яка залишила доволі цікаві спогади про В. Сте- фаника*.
«Коли в травні 1931 р., — писала Іванна Данилович в 1964 р., — В. Стефаник запросив моїх батьків до себе в гостину з нагоди свого ювілею, щоб мати і я виїхали до Русова на кілька днів раніше, щоб допомогти родині письменника в усякій домашній роботі, В. Стефаник відчував тоді матеріальні нестатки. Був травень, на полях люди веснували, а на господарстві Стефаника не вистачало на насіння картоплі. І він зажурено говорив:
— Ювілей ювілеєм, а картоплі таки треба.
Різні життєві турботи, матеріальні нестатки пригноблювали його, робили мовчазним, замкнутим. Але коли з’їхалися гості, серед яких були його приятелі, близька родина, Стефаник ніби ожив. Дякував усім, хто відвідав його, просив не забувати.
Згадуються короткі зустрічі з письменником, розповіді про нього односельчан. Майже щовечора, після важкої роботи, приходило багато русівчан до Стефаника.
Сидять, бувало, на ґанку й розмовляють про хлопські гаразди. Письменник завжди уважно вислуховував співрозмовників, але більше говорив сам — всі хотіли почути його думку, отримати його пораду. Мав особливий чар вислову, навіть про найбуденніші речі, як, наприклад, про сільськогосподарські роботи, вмів говорити дуже цікаво, якось незвичайно, вживаючи прості, але поетичні порівняння з близького і зрозумілого слухачам селянського світу. Зараз важко відновити їх у пам’яті, але коли читаю твори В. Стефаника, то його образна й поетична мова дуже нагадує мені власну мову письменника.
Пригадую, що Стефаник не раз говорив про високе призначення сільського інтелігента, порівнював його до світла, що огріває промінням своє оточення. А до вчителів звертався зі словами:
— Навчайте наших дітей любити свій народ, свою рідну землю. Вона велика — не лиш тут, над Прутом, але й там, за Дністром...
Ми розуміли, про що думав Стефаник, який в умовах польсько- шляхетського гніту мав громадську мужність крізь колючі дроти кордону звернутися до своїх братів з радянської України: “Стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки... чекаю на вас, і ноги мені не болять”».
Анна Данилович вважала, що між шваграми — С. Даниловичем і В. Стефаником — на той час вже наступила згода і старі образи забулися.
* Василь Стефаник у критиці та спогадах. — К.: Дніпро, 1970. — С. 379—380.


Розділ дев’ятий
Друзі
(139)
Мало чим від спогадів сестер відрізняються спогади про В. Стефа- ника наймолодшої із дочок С. Даниловича та Ганни Гаморак — Євгенії (1902—2001).
«Василь Стефаник, — писала вона, — був моїм хресним батьком і, відвідуючи нашу родину, завжди цікавився своєю хрещеницею.
Ще будучи школяркою, я разом з матір’ю, на запрошення В. Сте- фаника, відвідала його в Русові. Письменника вдома тоді якраз не було. Я разом з сином Стефаника, Семеном, почала оглядати його шкільні книжки. Аж тут нараз увійшов до хати Стефаник, привітався з мамою та мною і запитав, що ми, діти, робимо. Я відповіла: вчимося. Тоді письменник лагідно промовив:
— Учися, дитино, бо вчитися треба! Учися, голубко, най розум не спить.
Найбільше запам’ятався мені ювілейний вечір Стефаника, який відзначала українська громадськість у грудні 1926 р. Цей вечір був значною культурною подією в тогочасному українському літературному житті. Дяя мене це була особливо радісна подія. На ювілейне свято була запрошена вся наша родина. Але змогли поїхати до Львова лише я і моя сестра Стефанія. Виступи Марка Черемшини, декламація артистки С. Федорцевої Стефаникового “Мого слова”, врешті, комерс, на якому виступив з коротким словом ювіляр, — все це надовго закарбувалося в моїй пам’яті. З цього свята залишився дорогий для мене спомин — спільне фото, на якому зняті всі присутні.
Добре пригадую ще й іншу зустріч з Стефаником — його приїзд 1930 р. в село Большівці, де батько мав адвокатську канцелярію. Батьки мої тоді жили бідно; я й мої сестри були безробітні. Але Стефаника всі чекали з великою радістю. Коли він приїхав, прийняли його, як давнього друга. Говорили про важке становище трудящих українців у шляхетській Польщі, обмінювалися думками про культурне життя на Радянській Україні (там проживала моя сестра Дарія Данилович). Перейшла мова про мене, що саме тоді закінчила філософський факультет університету. Стефаник говорив про благородну місію учителя, який несе народові світло і правду.
— Нема кращої професії, ніж професія вчителя, — говорив письменник. — Польська влада не дає нашим вчителям-українцям роботи, закриває українські школи, але вона не зможе нічого зробити, бо ми не одні. З нами разом та Велика Україна, де живе основна частина нашого народу, де твориться нове життя й нова культура, де розвивається українська мова, школа, література.
— Не журися, Геню, ти будеш працювати вчителькою.
Це пророцтво Стефаника сповнилося у вересні 1939 року, але, на жаль, він до цього знаменного часу не дожив».


(140)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Без сумніву, знайомство В. Стефаника з родиною своєї майбутньої дружини Ольги Гаморак відбулося через І. Плешкана, який після закінчення Коломийської гімназії вступив на богословський факультет Львівського університету і одночасно став вихованцем Львівської духовної семінарії. Майже у всіх ранніх листах до Ольги Гаморак В. Стефаник запитував про нього, цікавився його справами, здоров’ям і побутом. Урешті, для В. Стефаника ситуація склалася так, що тільки в І. Плешкана він знайшов місце, аби відпочити духом і тілом. Приїздити до нього частіше заважав поганий зв’язок і дороги. «Най- радше ще поїхав би-м до Плешканів, та до них комунікація страшна», — писав він у листі до Ольги Гаморак у березні 1900 року.
17 травня 1900 року В. Стефаник писав до І. Плешкана: «По смерті мами а на жениханя теперішнє тата я не хочу до Русова показуватися. І надумав я найняти тихий кут, аби спокійно у нім якийсь час перебути і всякі роботи подороблювати. Нагадав-єм собі за той пустий двір у тім пустім саді в Чортівці. Якби ти мені там зріхтував одну гарну хату, якби умеблював її той економ і аби я там міг сидіти і писати, то було би мені добре. Я на видатки місячно маю 20 з. р. За сі гроші ти мені найми ту хату і в себе давай їсти, і час від часу поїдь зі мною над Дністер. І я би переніс там центр руської новели, а ти би, може, долагодив мені свій збірничок поезій. Лишень хату улади так, аби було в ній гарно сидіти та і писати. За се довідайся, і як можна дістати хату, то напиши мені, бо з кінцем червня я вже хочу бути у Вас».
«Ріхтувати» кімнати у пустому дворі не було сенсу, бо хата у о. Плешкана була велика і в ній зупинився В. Стефаник. Приїзд в Чортівці збігся із кризою у стосунках між батьком та В. Стефаником, що настала після смерті матері та одруження С. Стефаника.
Невеличкі спогади про перебування в Чортівцях В. Стефаника на прохання В. Костащука залишила дружина І. Плешкана Олена-Воло- димира Гаморак (1874—1959): «Ми з чоловіком знали, що Стефаник пише в нас якусь нову річ, але ми його не питали про це, ані він сам нічого не згадував. Лиш кілька разів питався мене, чи я не знаю народної пісні про кленові листки. Аж раз запросив мене з чоловіком до своєї кімнати і прочитав нам уже закінчений твір. Новела зробила на нас величезне враження. Стефаник скінчив читати, а ми з великого хвилювання не могли рушитися з місця».
На той час і в самого І. Плешкана була готова збірка поезій, якої він не встиг видати. Перед Різдвом рубав дрова, поранив ногу, трапилося зараження крові, почалася гангрена, від котрої не було рятунку.
Не так давно віднайдено на місцевому кладовищі покинуту і занедбану могилу І. Плешкана. На ній у формі куба стоїть важкий


Розділ дев’ятий
Друзі
(141)
камінь. Кажуть, що його поставили на прохання В. Стефаника. Той камінь мав бути таким важким, як і жаль В. Стефаника за втраченим товаришем. Так твердила у своїх спогадах Ольга Плешкан (1898— 1985), дочка І. Плешкана, відома художниця: «На смерть свойого друга написав Стефаник до моєї мами співчутливого листа (цей лист пропав), в якому радив поставити на могилі свого друга великий і тяжкий хрест, яким великим і тяжким є його, Стефаників, жаль».
Нема на тому камені жодних написів, тільки зверху стоїть кам’яна ваза для квітів. Це все, що залишилося по поету, який так і не розпростав крил. Про нього з болем зітхав В. Стефаник у своєму «Серці»: «Іван Плешкан — поет, що заскоро вмер». Поставив його між Євгенією Калитовською, про яку сказав, що вона його найвищий ідеал жінки, та І. Франком, який призначив його «малим наслідником своїм».
Невдовзі Ольга Плешкан привезла до Снятина й свою маму Олену, яка була в Русові від того часу, як померла дружина В. Стефаника, і опікувалася його дітьми.
«Не раз, — писала Ольга Плешкан для збірника «Василь Стефаник у критиці та спогадах», — приїздила мати зі мною в гості до Стефаника, коли він уже жив у своєму будинку в Русові. В хаті гамірно — три малі, жваві Стефаникові хлопці були непосидющі. Мати їх — хворовита, слабосила — завжди була біля дітей. Стефаник енергійно ґаздує, час від часу заходить в хату, все щось цікавого оповідає. А оповідати він умів дуже гарно і зворушливо. Тета Ольга, дружина письменника, розповідає моїй мамі про нового сусіда Стефаника Івана з Поля. Стефаник ним захоплений, полюбив його за спокійну, лагідну вдачу. Майже кожного вечора приходить він до письменника. Обидва сідають на лавочку перед хатою і ведуть розмову, зразу про звичайні сільські новини, далі знаходять інші цікаві теми. До кінця свойого життя залишилися щирими друзями.
1914 року померла дружина письменника. Це був для Стефаника великий удар, бо вона була його найбільшим приятелем. Тяжко було Стефаникові по смерті дружини раду давати з малими дітьми. І моя мати робила все, щоб заступити їм матір. Стефаник просив маму, щоб вона виховувала його дітей і вела хатнє господарство. Мама погодилася. А що була людиною наскрізь доброю, то багато в дечому йому помогла. Зрештою, у своїй автобіографічній новелі “Серце” Стефаник з вдячністю зазначив: “Олена Плешканова — рідна сестра моєї покійної жінки, вірна моя приятелька в біді. У війні і по війні дала буйний ріст моїм трьом хлопцям: Семенові, Кирилові, Юркові”».
Своїм друзям залишив «Серце», повне любові. їх втрата була для нього великим болем.
Згадував про них і знову повертав свій біль. Як у «Вечірній годині».


Розділ десятий
1897 РІК
Для частини території Австро-Угорської імперії, яку офіційно називали Королівством Галіції і Лодомерії, 1897 р. був насичений великими сподіваннями. Того року, як переконували газети, мало докорінно змінитися життя краю на краще завдяки виборам. Уряд вирішив провести їх у березні — ще до весняних робіт. Розпочались агітація, блокування різних політичних сил. Радикальна партія рішуче заявила, що не має наміру блокуватись із будь-ким і на ці вибори піде самостійно.
«Ще від суботи я в дорозі, — повідомляв В. Стефаник Ольгу Гамо- рак в листі від 12 лютого 1897 року, повертаючись із з’їзду радикальної партії у Львові, — а Краків ще далеко від мене. У Львові у Вашого тата сижу оце вже третий день. У Коломиї також тілько просидів.
Віча, бесіди, агітації! Встає бесідник та й бесідує: а я вам кажу люде, що як нашого кандидата не виберете, то запродасте діти свої, родину і Русь. Пропадемо, брати, але я сильне вірую, що не бути тому, — наш кандидат буде послом.
Така бесіда стереотипова є, і всі партії так говоря через своїх бесідників. Мені вільно було сидіти між публікою і грішну думку мати отаку: не пропадемо і не зрадимо. З публіки богато було таких грішників.
Сохрань боже, аби я сміявся над запалом людий! Зву себе і таких, як я, грішниками. Хвиля хвилю доганяє, не знати, чи з морщіня на воді не стане гора води і не пріжре [пожере] тих, що пустилися на скло водяне? А я і другі грішники стоємо над берегом та й кажемо: нема що казати, — ті люде мають запал і силу, най ратуються, — ми не поможемо, бо ні запалу, ні сили ми не маємо. Грішники ставляються тепер в ролю учених, філософів і артистів. Добре роблять. Прецінь іншого виходу нема. Хто видумав кулі і карабіни і силу облічив розгону олова, сей не провадить війни. Стріляють і гинуть ті, що дістали готовий карабін з кулею і силою.
[...] У Львові старі і молоді кажуть, що нічо не буде з кампанії виборчої, хоча сильне симпатизують з кандидатами. Се трагікомізм, т. є. такий, що і смішний і гинути мусить. Наша політика ціла трагікомічна».


Розділ десятий
1897 рік
(143)
Таким був погляд В. Стефаника на ситуацію.
«То я знов забіг у агітацію виборчу не з любви до політики, не з прихильности до кандидатів, — повідомляв він 14 лютого 1897 року В. Морачевського, — але з великої до хлопів любови».
Під час проведення виборів В. Стефаник дізнався, що 12 березня 1897 року поліція заарештувала його товариша С. Шмігера, який від Збаражчини був протикандидатом графа Пінінського. Вже наступного дня В. Стефаник нічним поїздом вирушив йому на допомогу, однак у дорозі заслаб і вирішив зупинитись у Перемишлі. 14 березня він повідомляв Софію Морачевську: «По дорозі до Тернополя — я трохи приослаб та й встав у Перемишли, а відци їду до Добромиля, аби Франкови помочи, як не приарештують».
15 березня 1897 року радикальна преса висловилася щодо виборів дуже стисло. «Громадський голос» у № 6 написав: «Вибори з V курії в Галичині вже переведені і, видаючи сей номер, можемо вже повітати нових послів до Відня. Правда, що при такім способі переведення виборів, як у нас переведено, не могли вони випасти світло, то і не дуже радісними звістками можемо поділитись з читателями, хоть, правда, що і не найсумнішими. З наших кандидатів радикальних вийшов лише один д-р Роман Яросевич, бо одержав 463, а його противник Криніцький — 128 голосів». «Діло» та інші крайові газети повідомили, що в окрузі Перемишль — Добромиль — Мостиська по IV курії, де на мандат посла від радикальної партії претендував І. Франко, переміг представник центрального польського виборчого комітету дідич П. Тишковський.
«їду до Кракова назад, — повідомляв В. Стефаник Софію Морачевську 16 березня 1897 року, коли вже виборча кампанія та його участь як агітатора в ній закінчились. — Ані мене не вбили, ані сховали. Лишень той готель, що я у нім сидів, обступила товпа підкуплена і верещала: “распнем”. Дурна товпа, бо лиш кричала. Ночею мав-єм цілу зграю жандармів і поліцаїв. Нині отворив-єм бюро інформаційне і, може, яких 300 хлопів брало інформації на то, аби Франко дістав 24 голосів у Добромили. Та й ще богато усякого було».
По всьому краю розпочалося збирання коштів на пам’ятники вбитим під час виборів, а також допомогу їхнім сім’ям. У цій акції діяльну участь узяв В. Стефаник. Він навіть залучив В. Морачевського, який зібрав серед людей свого кола деякі гроші і пожертвував їх потерпілому у виборах І. Франкові.
8 травня 1897 року віденська газета «Die Zeit» у № 136 опублікувала статтю І. Франка «Ein Dichter des Verrates» — «Поет зради», яка викликала хвилю протестів з боку поляків, які вважали, що І. Франко


(144)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
посягнув на святая-святих польської нації — авторитет А. Міцкевича. Почалось відкрите цькування і зневажання поляками І. Франка, які так і не зрозуміли, проти кого насправді була спрямована ця стаття.
Для Франка настали судні дні. Це добре відчував В. Стефаник.
«Нині рано я приїхав до Кракова, — писав він у травні 1897 року Ользі Гаморак. — Уся Польща остікаєся на Франка. У п’ятницю вечером має тут бути велика дискусія на тему “Ein Dichter des Verrates”. Я, бідний, маю боронити Франка. Ба чи провалять голову, чи ні? Пішлю Вам ті польскі газети, що будуть писати за це».
Справа з І. Франком сильно зачепила В. Стефаника. Вона розвивалася на тлі процесів проти селян за їхню участь у виборах, які, по суті, захищали своїх кандидатів з інтелігенції і тепер, у скрутну годину, були залишені самі.
Майже одночасно зі статтею про А. Міцкевича у польському видавництві «Biblioteka mrówki»* вишла книжка оповідань І. Франка «Obrazki galicyjskie»** із вступною статтею «Дещо про себе самого», у якій І. Франко зізнався, що не любить Русі та її інтелігенції, яка звикла бути слугою у власному домі й така плідна на перевертнів найрізноманітніших мастей. Українська суспільність образилася на І. Франка. До бойкоту його польською інтелігенцією приєдналася українська інтелігенція.
У 1898 р. планувалося чимало святкувань, пов’язаних з історичними подіями в житті українського народу, серед яких найважливішими були 50 років зі скасування кріпацтва в Галичині, 250 років від початку національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького, 100 років від виходу «Енеїди» І. Котляревського. Галичина ці ювілеї збиралася відзначити дуже урочисто і без... участі І. Франка. Проти цього повстала учнівська та студентська молодь. Вона вирішила напередодні урочистого зібрання української громади в театрі Скарбка з приводу 100-річчя «Енеїди» відсвяткувати 25-річний ювілей творчості І. Франка.
«Мене лють бере на мол одіж, — писав В. Стефаник Ользі Гаморак на початку червня 1897 року, — що хоче 25-літній ювілей Франка святкувати і донині не годна видати нічо. Зрозумійте Франка і єго критику на руску суспільність тепер. Відчуйте тепер напади на него зі сторони рускої інтелігенції і то, що мусить відчути Франко. Чи не має той чоловік жалувати, що доля кинула єго працювати у такій суспіль- ности 25 років!»
* «Бібліотека мурашки» (польс.).
** «Образки галицькі» (польс.).


Розділ десятий
1897рік
(145)
В. Стефаник весь час шукав місце, де б він міг працювати. Опісля ті, хто спостерігав за його роботою над творами, назвали її справжньою мукою, а майбутній тесть о. К. Гаморак навіть застерігав, щоб він так не писав, бо помре від того. Дехто вважав, що писання В. Сте- фаника нагадувало витесування невеличкої палички із могутнього дуба. По закінченні написаного навколо було багато паперу і одне невеличке оповідання. Це дивувало всіх.
«На вакаціях не буду сидіти у Русові, — повідомляв він у липні 1897 року Ольгу Гаморак, — бо не можу нічого робити дома. Іду в суботу до Кут і буду бачити, як найду собі там добру хату і харч, то буду там цілі ферії. А якби мені там не припало до смаку, то перенесуся до Сторожинця. У Сторожинці нема нікого, крім старого доктора, і в него можна буде жити спокійно».
Планів мав багато. Найперше — написати статтю на захист І. Франка, матеріали до якої просив збирати Ольгу Гаморак. На жаль, з тих планів нічого не вийшло. Статті не написав.
Місце для праці знайшов на якийсь час у Кутах. Добре йому було там. Крім С. Даниловича, який тримав адвокатську контору, у Кутах мешкав і Л. Мартович, уже добре потіпаний життям. Контора С. Даниловича ледве животіла. Заробіток Л. Мартовичу давався важко. Він ледве зводив кінці з кінцями, до того ж поступово на його плечі спадали обов'язки з редагування радикальної преси. Ця робота також не приносила прибутку. Подібно до В. Стефаника він знаходив задоволення в писанні. Правда, його твори рідко з’являлися в пресі. Аби не обтяжувати видатки Даниловича, Л. Мартович і В. Стефаник харчувалися в ресторані пані Богданети Ромашкан. Пані Богданета — вірменка, предки якої давно осіли в тих краях. Вона, знаючи про статки адвокатського конципієнта та його гостя, давала обіди в борг.
«Є у саду стара хата, — писав він із Кут Софії Морачевській, — є у тій хаті старі меблі, а ґаздує стара вірмінка. Стара вірмінка, як стара відьма, — лице смагляве, Остре, ще й з глибокими морщинами. Старий стіл має дві нозі, але не такі, як ноги, але як дві лірі. То вона мені той столик до ліжка приставляє і приговорює: як я була молода і чоловіка мала ще, то ці ліри гей грали, гей голос з них голосив у хаті, а тепер то це ноги від стола та й більше нічо. Я тогди співала і ці ліри співали. Тепер пропало».
У Кутах В. Стефаник працював.
«Ви собі нагадуєте, — писав він про свої творчі муки із Кут В. Морачевському, — як то я ходив навперед хати, а Ви вийшли зі своїм гладко причесаним волосям і зі своїм сміхом на лици. А чи собі нагадуєте, як тогди я Вам уповідав за старого діда, що вийшов і сів на


(146)
Роман Горак
<Кров на чорній pi/uiv
приспу і грівся протів сонця. То видите, той образ налетів на мене разом з промінями і лишився, і вертиться, і дригаєся, і виривався від мене. Я Вам кажу, що мука моя з тим образом. Я хожу, а він ковтає і допоминається на папір.
Як мене катують такі образи! Вони у мені такі файні, такі файні, що я вповісти не годен. Ростуть вони, ростуть і вже стають файними парубками. І замість лишитися коло мене і радувати мене — вони конче хотя йти на свій хліб, на своє господарство. Боже, що я тогди за болі переживаю! Я дурію тогди. Беру пишу. Даю їм своє господарство. Дивлюся на їх господарство і вижу таке мізерне, таке маленьке. Кажу: у мене ви були богацкими синами, а на своїм хлібу нуждарями будете. А потім ще гірше вам буде. Підете по жебрах за шустку-дві. І йду з подвір’я блудних синів і забуваю за них.
Я вам кажу, як на сповіди, що колись усі ті мізерні господарства попідпалюю, а сам здурію. Прецінь то страшна річ! Маєш доньку — та й фльондров стане, маєш сина — та й жебраком або злодієм людім у очи лізе. І кожда донька така і кождий син донці подобен.
І тому я такий рад, як я маю кому свій образ розповісти. Пускаю сина чи доньку, але до знакомого, до приятеля. А як даю єго, то ще можу просити, аби не били, аби мили, аби голову чисали, аби до хліба ще й соли давали.
Доста того, що як пишу який свій образ, то зачинаю все: лізь, чорте, у бульбону!
І сегодне я своїх синів покарав страшно, порізав, покатував, порозривав. Тепер розумію, як міг Гонта своїх дітий порізати. Але не розумію, як міг плакати на їх гробі?!
Який я сам нуждар і немічний, що не можу дітим дати доброго хліба».
На початку серпня 1897 року В. Стефаник повідомляв В. Мора- чевського: «Тепер я сижу у Сторожинци. Вам не треба казати, як тут добре. Ще ліпше тому, що я собі на кождім кроці нагадую Вас та й Вашу жінку.
На то межи нами не сходила бесіда, які Ви у мене вартні та добрі. Заки я Вас не знав, то-м місця собі між людьми найти не міг. А Ви прийшли, та й мені яснійше стало на світі. Ви мали на мене рішаючий вплив, такий, що мені дуже легонько стало жити. Моє житє особисте є дуже тяжке, але Ви єго якось змінили. Як то, я не знаю.
Як я хожу сюда отими дорогами, що ми разом ними ходили, то мені так добре, що аж!
Ми йшли раз оба дорогою тою, що до Будинців. Ви казали, що мемо творити таких людей, аби головами сягали у хмари, а ногами


Розділ десятий
1897 рік
(147)
по землі ступали. А я вижу тепер, що я перший такий є. Ще чую, що маю сили доста, аби другого такого створити, як я. Я би хотів видіти ту радість, аби я, що Ви мене створили, і той, що я єго сотворю, аби ми оба йшли разом з Вами та разом слухали один одного.
Мені так файно про Вас нагадувати. Як я першого дня лиш подивився на ті стежки наші, то-м писав цілу нічку. Сім образків я посилаю Вам, аби-сьте собі вібрали з них то, що Вам найбільше сподобаєся. Ви і Ваша жінка. То, що виберете, то най лишався Вам, а решту кину людям у друкованій книжці».
Ті сім образків були: «У воздухах плавають ліси», «Над його головою голуб», «Городчик до Бога ридав», «Йшов з поля», «Під горою коло ліса», «З хорім на двір», «Раненько чесала волосся». Частина цих образків стала основою пізніших новел: «Над його головою голуб» став основою новели «Портрет», «Йшов з поля» — «Діти» у першій редакції, «З хорім на двір» — «Виводили з села» також у першій редакції.
В. Костащук так описував побут В. Стефаника: «Тут, серед приятелів, на лоні гірської природи Стефаник вирішив викінчувати початі в Кракові твори. Весело минав час у милому товаристві. Стефаник розважав всіх і захоплював своїми думками, своїм гумором.
Іноді не виходив із своєї кімнати — в такі години творив. Ніхто з приятелів не знав, яких гостей приймав в той час у себе Стефаник. У його кімнатці не раз юрбою збиралися русівські ґазди. Ось одна картина: посеред кімнати стоїть молоденький парубок із обстриженою головою, на порозі його мати із заплаканими очима, зажурений батько, за порогом юрма людей. Всі з німим болем прощаються з рекрутом. Стефаник не може дати собі ради з бідною матір’ю, що побивається за сином.
Після таких сцен Стефаник виходив із своєї кімнати блідий, з запаленими очима. Ані Даниловичі, ані Мартович, ані Ольга Гаморак не передчували тоді, що кожна слабість, кожний вогонь в очах і блідість на лиці Стефаника — це ознака народження нової новели».
За цією подією В. Стефаник створив новелу «Виводини з села». Листи В. Стефаника до В. Морачевського, які зачіпають питання рекрутства, були ніби підготовкою до її написання. Здається, що він навмисно опробував цю новелу на Морачевському, думка якого для нього багато важила.
В. Морачевського цікавило, які основи мають під собою деякі з висланих йому образків. Зокрема, новела «Раненько чесала волосся», яку В. Стефаник присвятив йому. Коли саме було її написано, — невідомо. Уперше вона була опублікована лише в 1953 р.


(148)
Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
«Я би Вам хотів сказати, — пояснював В. Стефаник В. Морачев- ському у листі у вересні-жовтні 1897 року, — що той оріх збрехав, але він не міг правди уповісти. Тота правда страшна, та не під пару вона срібному лучови, аби єї оріх пускав із ним укупі. Сонце лиш потіху дає людям. А той образочок правдивий, але за мене він написаний. Давно я сподівався, а за мою найсердечнійшу біль таки нікому не казав. Написав лиш образок та й вам дав, бо лиш вам міг дати.
То давна історія. Я ще був у школі. Висока, білява панна мене полюбила. Я перший раз дізнався, що мене дівчина любить. Ой, то була радість, але така, що єї потім і перед тим такої не було. Але я не любив панни. Тому не любив, що вона мені лист написала відразу. Як я той лист читав та й та любов пропадала, як коли би єї стрічки листу спивали. Та й пропала. То лиш була хвиля одна та й перша.
Тепер та панна нещаслива. Раз вона писалася, і я був при тім. Та вона питалася оріха, чи прийде єї милий? Я відповів за оріха, що прийде, але додав, що оріх так мусить єї сказати, бо інакше він не годен, як сонце дивиться на него. А якби він правду сказав, то би всох на другу весну. А той милий ходить собі, та й не треба за него у образку писати, бо він мав лиш минутку одну, а та пропала, як камінь у воду.
Я боюся, що-м і Вашу рану може порунтав, а ви мені простіть бо-м не знав, що є ще крім мене такі, що їх минутка пропала».
Ішлося про Євгенію Бачинську, його першу любов. Пишучи ці рядки, ще не знав, що через три місяці Євгенії Бачинської, сестри його друга Л. Бачинського, не стане. Усі, у т. ч. й Л. Бачинський, будуть вважати, що Євгенія пішла зі світу через В. Стефаника, який звів її і покинув. Коли Л. Бачинський вибирався зі Станіславова до Львова на ювілей В. Стефаника 26 грудня 1926 року, то крізь сльози сказав своїй дружині Наталії Дригинич: «Дуже його люблю, але... через нього померла моя сестра».
У Русові В. Стефаник мав намір підготувати до друку книжку, котру вирішив назвати «З осени». Однак зробити це йому не вдалося. Окремі оповідання, нариси та новели він зібрав, щоб після т. зв. канікул, які провів у різних місцях у своїх знайомих, довести до ладу.
12 	вересня 1897 року він виїхав із Русова через Станіславів, а відтак через Креховичі, звичним маршрутом повернувся у Краків. Треба було їхати, бо починалася наука. Настрій був меланхолійний.
Лист до В. Морачевського із Кракова, написаний у листопаді 1897 року, пояснює виникнення однієї з перших надрукованих новел В. Стефаника під назвою «Лист».


Розділ десятий
1897рік
(149)
«Я ще був хлопцем, а він був вже жонатий і товаришував зі мною. Ми читали разом червоні листки “Przedświty* і чорну книжку “Z pola walki”**. Ми тогди оба хотіли урвати корінь злоби люцкої, а цвіт єї відкинути на ліси пусті і на пустині. Я був гімназіаст, він був ґазда на ґрунті. Я Василь, а він Федір. Я єго вчив, а він мене слухав чорними очима. Я ему казав, що ми вмремо оба в тій борбі зі злобою люцкою.
Ми розійшлися.
У марті cero року він убив свою жінку. Вона ему дорікала за то, що свого не пильнує, а ходить поміж люде і балакає їм за злість панів та за кривду мужицку. А вона плакала, а діти коло неї плакали. Він діти післав, а жінку убив.
Піп католицкий пустив письмо до мене, що треба Федорови на адвоката. Піп дав гроші, і я дав. Але Федір дістав сім років в’язниці.
Зі Станіславова пише до мене Федір із темниці:
“Я гадав, що я сотаю корені злоби люцкої, — а я своє зелене дерево скорчував. Мури сиві, мури мокрі. Сім років у мурах сивих, у мурах мокрих.
Ти чув у моїх горах тот шум від крил орла і від гладкої скали. Орел розпростре крила, б’є у стіну камінну, а вітер тікає з-межи них. Лиш ми чули, як він тікав.
А нині у сирих мурах прочуваєся той шум, але страшно, страшно, гірко, боляче. Чую, чую, але гір не видко, лиш мури.
Брате Василю! Коби ти мав гадку за мої діти, бо я їм маму убив. Найстарший називаеся Василь. Коби ти звагу мав, аби на него сонце світило не крізь мішок, грубо тканий, але крізь сорочку, тоненько ткану. Підменша моя Ярина. Коби ти дбав, аби єї рукави не були білі, порожні, але аби вишивані були, аби вона дівка була. А найменший є Никола. Коби єго сорочечка на грудях не була мокра від слини. Коби ти бачив, аби вона єго у грудці не гризла, аби сухонька була.
Бо я їм маму троїм убив — і Василєви, і Ярині, і Николі.
Як я єї вдарив, то сивий мозок із голови випав. Відай, з него я ношу сиву сардачину у мурах. Я мав якось сон. Я дзвонив у дзвоночок сріблий. Всі люде слухали і тішилися. Лиш мої діти затикали вуха, аби не слухати. Страшно мені було.
Що крок зроблю, то мені нагадуєся: убив, убив. Що стану на однім місці: діти дрібні осиротив.
Сім років у сиві сардачині, у сирих, сивих мурах!
**
* «Світанок» (польс.).
:3 ПОЛЯ боротьби» (ПОЛЬС.).


(150)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Коби я мав кому сказати: сій мені поле моє, збирай з мого поля та годуй діти мої, бо я їм маму убив”.
Дослівний текст із того листу Вам пишу. Як можу, так стараюся о єго поле і єго діти. Разом з попом католицким, бо той піп каже, що Христос би не писав єму єго проступок за вину.
Я би хотів гаркнути і плюнути світови у очі. Я би хотів ті троє дітий взяти на руки і нести їх до гробу Христового. Я би хотів, аби люде дивилися на ті троє дітий, і аби їх сумлінє задушило, і аби діти до неба до мами полетіли. — Ой мука!»
В. Морачевський допомагав В. Стефанику опікуватися дітьми Ф. Котюка, однак доля тих дітей опісля невідома. Всі плакали над «Листом» В. Стефаника, але дізнатись, що сталося із сиротами і самим Ф. Котюком, ніхто не здогадався.
Взявши за основу лист засудженого на сім років в’язниці Ф. Котюка за вбивство своєї жінки Насті, В. Стефаник переніс дію в новелі до хати ув’язненого, коли приходить лист. Новела мала підзаголовок «Політичним арештантам — мужикам на святий вечір». І важко сказати, кого в тій новелі більше жаль: рідню Ф. Котюка, його матір, дітей-сиріт чи його самого, який заради ідеї вбив свою дружину, яка хотіла схаменути його і навернути до звичайної селянської праці. А Федору маячіли вселюдська справедливість, чесні вибори. «Чи варто було?» — це питання зависає над читачем. Чи не ставив це питання перед собою і В. Стефаник, який постійно в листах до В. Морачевсько- го нарікав на руську інтелігенцію і взагалі на оту «балаканину люцку», яка його разить? Новела рання. В ній немає ще тієї безпощадності, яка з’явилася у творах Стефаника опісля. Вона має щасливий кінець: не підуть попід плоти діти Федора, ними заопікуються, а нивку, на яку пролилася кров Насті, добрі люди засіють зерном і зберуть врожай.
Згідно з твердженнями В. Костащука, ще в Кутах В. Стефаник, довідавшись, що в Чернівцях почала виходити газета «Праця», вирішив надіслати свої твори для публікації в ній. Таке рішення видається дивним, адже було стільки газет, як народницьких, так і радикальних, але В. Стефаник зробив такий вибір. В. Костащук цю ситуацію пояснив так: «Туди. Стефаник вислав свої перші новели і нетерпляче чекав, коли вони вийдуть у світ. Лесь Мартович принагідно довідався про цю посилку, але не знав ані форми, ані змісту висланих новел. Це вразило його, але він не сподівався, щоб Стефаник міг мати великий успіх із своїми творами. Знав, що “Праця” бореться з фінансовими труднощами і не може платити авторам за статті, тому початкуючі літератори платили адміністрації за друкування своїх праць. Споді¬


Розділ десятий (151)
1897рік
вався, що й Стефаник вислав до Чернівців гроші, щоб бути надрукованим.
У № 14 “Праці” за 1897 рік надруковано новелу Стефаника “Виводили з села”. У № 15—16 з’явилися новели: “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка” і “Сама-саміська”. Поява цих новел відразу викликала дуже велике враження на читачів. Коли В. Будзиновський одержав перше оповідання Стефаника, то запропонував присутньому в редакції молодому письменникові О. Маковеєві голосно прочитати його. Та О. Маковеєві в половині оповідання почав дрижати голос, з очей хлинули сльози, і він відложив рукопис.
Лесь Мартович мило розчарувався. Тепер зрозумів, як жорстоко помилявся в оцінці свого приятеля. Але ні помилкове становище одного, ані несподіваний успіх другого не захитали їх дружніх відносин — вони стали ще більшими приятелями».
Вячеслава Будзиновського (1868—1935) В. Стефаник знав віддавна. Він належав до т. зв. молодих радикалів радикальної партії і вічно не був у згоді зі «старими», до яких зараховував і самого І. Франка. У житті В. Стефаника В. Будзиновський зіграв важливу роль. У «Серці» Стефаник про нього сказав: «Вячеслав Будзиновський друкував мої перші мініатюри під шибеницею в “Праці” і нікого не повісив»... Він був лідером націонал-демократів, одним із найвідоміших галицьких публіцистів, популярним письменником, редактором газет, журналів та видавництва, у яких відкрив для української літератури імена В. Стефаника, Л. Мартовича, М. Яцкова та ін.
Про дебют В. Стефаника В. Будзиновський написав спогади, вперше опубліковані у № ЗО чернівецької газети «Рідний край» за 1927 р.
«В 1897 році жив я в Чернівцях, де видавав популярну газетку “Праця”. На весну приїхав до Чернівців і поступив до мене мій колишній товариш Василь Стефаник. Кажу “колишній товариш”, бо ми оба були тоді студентами медицини. У вільних від професійного заняття хвилях, а таких хвиль я мав трохи не 24 години на добу, пересиджував я зі Стефаником у кав’ярні при чорній каві або в садку при музиці. Балакалося про це й те. Стефаник багато розказував про різні особи зі свого села. Захоплений його повіданнями, кажу йому:
— Мой, пиши! Все це, що мені тут розказуєш, напиши. Але так, як розказуєш. Ні на волос інакше. Закасуєш Мопассана.
— Хто мені це видрукує? — Стефаник питає.
— Я видрукую! Чейже маю власну газету.
Стефаник поїхав до Кіцманя відвідати своїх знайомих. По кількох днях дістаю пакет, в пакеті манускрипт дрібних оповідань Стефаника.


(152)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Я прочитав і кажу до себе — “літературні перли”, побіг з манускриптом до друкарні. В ч. 15 “Праці” з дня 3 грудня 1897 р. появилося перше оповідання.
В дальших числах пішли дальші оповідання. Вони відразу звернули на себе загальну увагу, очевидно, тільки увагу читачів “Праці”. Щохвилі питали мене, і я діставав листи з запитами, хто автор цих оповідань. Бо треба знати, що Стефаник не вірив, що ті його оповідання приймуть прихильно “смакуни” літератури. Потерпав, що наша літературна критика (а славну маємо ту критику, найся преч каже!) погладить його проти шерсті. Отже, він казав мені друкувати ці справжні перли — без підпису! В “Праці” вони підписані тільки буквою “СЛ
Яке враження зробили ці анонімні картини з мужицького життя, нехай покаже один факт.
В хвилі, коли друкарня приставила мені ч. 17 “Праці” з оповіданням “Лист”, увійшов до мене професор Степан Смаль-Стоцький.
— “Праця” вийшла? — питає.
— Вийшла, — кажу і, подаючи йому число, кажу: — Читайте “Лист”, але голосно!
Професор став читати. Зразу плавно, але по хвилі гикнув. Гикнув ще раз і по листі покотилися сльози.
Решту прочитав тихо, кажучи, що голосно не годен. По хвилі мовчанки каже:
— Я цікавий, яке враження зробить на “Поліні”.
“Поліном” звали ми між собою нашого приятеля Осипа Маковея із-за його сталевих нервів. Він усе був у духовній рівновазі. Бодай його лице ніколи не показувало ні великої втіхи, ні розпуки; ні великого одушевления, ні великої байдужості. Неначе він не мав нервів. Професор постукав палицею об стіну, бо Маковей мешкав таки за стіною. Відстукнувся і прийшов до мене.
— Читай! — каже професор, подаючи йому “Працю”, — але голосно!
Маковей став читати. Відвернувся від нас, бо йому соромно було, що він, зрівноважений Маковей, просльозився.
— Нехай же його качка копне, — сказав хлипаючи.
Решту прочитав тихо.
Коли я приїхав до Львова і прийшов на “Бесіду”, всі, що інтересу- валися і не інтересувалися літературою, питали мене: “Чиї ті знамениті картини?”. Я, очевидно, не мав причини затаювати».
Газета «Праця» мала невеликий формат та іменувала себе «Народна газета». Вона виходила раз на два тижні кожної п’ятниці з


Розділ десятий
1897 рік
(153)
11 квітня до 19 грудня 1897 року. Її редактором і видавцем був В. Будзиновський, друкувалась вона в приміщенні Народного дому в Чернівцях по вулиці Петровича, 2, у друкарні, якою завідував І. Хро- мович. Передплата цієї газети на рік становила 2 золотих. На превеликий жаль, її не виявлено в жодному архіві та бібліотеці. Про публікацію в ній В. Стефаника стало відомо з бібліографії його творів, складеної Богданом Романенчуком і опублікованої в № 6 «Української книги» за 1937 р.
Першим твором В. Стефаника, який побачив світ у газеті «Праця», стала новела «Виводини з села», яка опісля у збірці «Синя книжечка» дістала назву «Виводили з села».
Новела невеличка.
«Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, — тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
— Ти вже йдеш, синку?
— Йду, мамо.
— А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка. Підійшов до сина тато.
— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію* спізнимо.
— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д’воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар** мала бліду, як крейда.
— Синку, — питався тато, — а мені хто, небоже, кукурудзки віса-
пає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
— Гай, ходім.
* Поїзд (діал.).
** Обличчя.


(154)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Мама не пускала.
— Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
— Воліла бих ті на лаву лагодити.
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
— Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
— Повертайси здоровий назад та не забавлєйси. Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
— Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
— Йди здоров, Миколаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір’ї стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили.
Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці».
У подвійному № 15—16 газети «Праця» за 21 листопада вийшло відразу чотири новели: «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Як і попереднього разу, вони були підписані буквою «С.».
Типова сцена у корчмі, яку можна було, здається, надибати всюди, настільки вражає своєю безвихідністю, аж здається тільки тут вона зображена правдиво. У тій корчмі два куми Іван та Проць п’ють горілку. Проць частує Івана. Іван навчає Проця, як бути чоловіком, бо той вже став у селі посьміховиськом: його б’є і тягає за чупер дружина за те, що Проць пропиває свою кервавицю. Каже Іван, аби Проць «дзумбела- сив» свою жінку, у ступу запрягав та канчуком дротяним поганяв.


Розділ десятий
1897рік
(155)
«Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
— Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачє- стувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.
Та й знов пили.
— Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: “Мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватися...Так ти ї заповідай, та, може, напудиш...
— Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чєсом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! “Ти, марнотрате, — каже, — ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!”. Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога...
— Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здой- мати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.
— А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на ціле село:
— Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...
— Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспівував: “Де, де-е, та де тому край?..”.
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих».
І по всьому. Пропала відвага Проця. А за хвилю з хати Проця будуть чутися крик і сварка на ціле село. Жінка буде бити чоловіка за


(156)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
те, що він пропиває добро. Потім, «збитий на квасне яблуко» Проць буде з жалю йти до корчми, пити горілку, скаржитись кумові на жінку, кум вчитиме його, як бути чоловіком, і все почнеться спочатку.
Тема пиятики була одним із класичних сюжетів тодішньої української літератури, але в майже анекдотичній новелі В. Стефаника «У корчмі» вона отримала несподіваний поворот. Без повчань і моралізаторства у ній зображено дивовижний трагікомізм ситуації. Це була перша опублікована новела В. Стефаника з блискучим поєднанням трагедії та комізму. Цей прийом він не обминув навіть у «Новині».
Новела «У корчмі» була результатом багаторічних спостережень за людьми у шинках, куди В. Стефаник любив заглядати, щоб набратися вражень.
Новела «Стратився» розпочала трагічну тему, яку пізніше В. Стефаник втілив у «Басарабах». Новела відповідала дійсному факту загибелі в армії одного з Басарабів на ім’я Микола. Правда, письменник придумав йому прізвище Чорний. Прощання і плачі батька проймають наскрізь читача.
«Синку, синку, та йти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.
У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.
Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.
— Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов...
Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:
— Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі Бог гріха не писав?..
Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у лавах! Лежав на студеній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата».
Знайти пару цьому уривку з новели в нашій літературі годі. Трагізм доведений до вершини страждань, притому показаний він у декількох реченнях, декількох фразах, у дивовижно скупій авторській мові.


Розділ десятий
1897 рік
(157)
У «Синій книжечці» зображена одна з найболючіших і найпекучі- ших проблем минулого і особливо періоду В. Стефаника — розорення села. Синя книжечка — це паспорт бездомного робітника, ганьба і прокляття для колишнього господаря, який дійшов до того, що її дістав. В. Стефаника мало цікавили справжні причини, що доводять до розорення селянина. Його цікавив сам факт розорення і те, як гірко сприймає його селянин. Справді, кого можна звинувачувати в тому, що Антон такий нещасливий: купить корову, а вона здохне, купить свиню — і вона піде намарно. Все йшло йому з рук і нічого до рук. Така вже доля. А в додаток до всього — умерла жінка, а за нею й двоє хлопців, що мали бути надією та опорою батька. Заради них мав старатися, мав жити. Тепер того не стало: ні жінки, ні дітей. Для чого старатись, для чого жити? Гіркоти лиха та жалю селянин часто звик глушити горілкою. На те треба грошей. Тому й продав город, а от тепер і хату, взяв собі від війта службову синю книжечку, аби десь у світі чи у своєму селі піти у найми і там дожити свій вік. Ще має гроші й пропиває їх. От тепер настає хвилина, коли він п’яний прощається зі своєю домівкою, де колись була дружина, де були діти, де ніщо колись не віщувало лиха.
Чи легко йому? Дід його господарем на ціле село був. Усе мав. А він, його онук, немає нічого. Точніше, має оту синю книжечку заріб- ника.
«Антін б’ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
— Знаєте, туск* такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу — не моє, що маю казати, коли не моє...
— Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!
— Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода — не я тебе буду, небого, пошива- ти. Камінь, — аби камінь, та й розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
— Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину... Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.
— Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита...
— Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й
Смуток (діал.).


(158) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати...
Антін тепер показує на війтову хату.
— Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годить, де си поступають. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені...
— На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш посту- пив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм напові- дає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала.
— Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.
— Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене...
Антін обводить рукою довкола себе.
— Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.
— Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!»
Баба Тимчиха, яка неодноразово була присутня в листах В. Сте- фаника до В. Морачевського, стала героїнею новели «Сама-саміська».
Давно помер у неї чоловік, забули за неї діти, для яких старалася усе життя. Жаліла собі поїсти, бо все дітям, а сьогодні бабі ніхто й обіду не зробить. Ех, треба було жити по-панськи, поїдати та попивати. Тільки й радості у баби, що відімкнути скриню, де прихований одяг на її смерть, аби діти клопоту не мали.
В останньому, сімнадцятому, номері газети «Праця» від 31 грудня, тобто напередодні Нового року та Різдвяних свят, були опубліковані новели «Лист» і «Побожна».
Побожна Семениха дорікає чоловікові, що той на казанню в церкві стоїть, як сновида: очі «пускає у стовбір», а потім як ті очі «впустить у стовбір», то рот у Семена, її шлюбного чоловіка, розкривається, і тече з того рота тонкою цівкою слина. А їй, якби хто в лице вдарив, горить зі встиду земля під нею.
Семен має на те оправдання: цілий тиждень нагарується при роботі, то не може як на стійці у церкві стояти. Зрештою, хто би це її так напоумував?!
«Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство, — каже їй, — та гадаєш, що-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами... Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета на¬


Розділ десятий
1897рік
(159)
йшла собі без чоловіка — самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!»
Семениха такої образи стерпіти не могла:
«То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собі світ з тобов зав’єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки».
А далі — сварка:
«— Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, ко-би си відчепити!
— Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не бійси, мене не доїш і не діб’єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси — та й решта!
— Та жий, поки світа та сонца...
— Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!
— О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив’єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців...»
Робота над новелами виснажила В. Стефаника. У Русів їхати не міг і не міг покинути Краків. Його дебют був затьмарений смертю Євгенії Бачинської.
«Я нині дістав широкий папір у чорних берегах із хрестом, — писав до В. Морачевського в листі 6 грудня 1897 року. — На пері написано ім’я, що колись для мене було дороге. Я був чорний хлопець, а вона була біла дівчина. Як ми сходилися, то вона червонілася. Казала, що єї встид із-за того, бо єї здавалося, що она мене все цілює. “Люде помежи нас ходя, — казала, — а ти сидиш далеко від мене, а мені стеля падає на голову, бо всі дивляться лиш на мене і всі кажуть: ой, яка вона паскудна: все єго цілює”. Нагадую собі сі слова і чую голос єї. За сто миль у сю хвилю і в сю минуту вона лежить мертва, убрана у саме біле, з вогневим вінком доокола себе, з зеленим вінком на голові. Чую, як ті свічки палають над єї золотим волосєм, як по тім волосю бігають тіни. Вижу пасма єї волося одні над чолом, що золоті, а ті дальше, із сріблом замішані. А лице тото, що червонілося, та воно бліде, а із губів єї не прімкнеся слово. На селі, коло дороги, обсаженої вербами, у хатині маленькій лежить. На сіру мраку дивиться ясне вікно і пробиває дорогу до неба. Коло неї людий багато, мужиків наших. Умерла та й не діждалася тої весни, що оріх єї шептав, що вона прийде і милого за руку приведе. Десь лежить за сто миль від


(160)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
мене. Завтра єї закопають у землю. Пропаде то лице, що червонілося, гет пропаде. Ще в сю годину тото лице є під зеленим вінком, а завтра буде під сиров землев. А мені лиш картка чорна з хрестом чорним лишилася.
Ой, так мені страшно смутно, смутно. Завиваю сей лист у той папір чорний і ще раз, і ще раз, може, того смутку менше стане. Лишаюся з тим чорним папером. Завтра, 7-го, будуть у землю засипати».
Потім був лист від Ольги Гаморак, який також звістив його про смерть Євгенії Бачинської.
«Перед Вашим листом, — писав їй у відповідь, — я одержав чорну карту посмертну з чорним хрестом у чорних берегах. Букви, що складали слова смутні, кривилися, як коли би не хотіли того казати, що говорили. Умершу несли 7 грудня у густу мраку на цвинтарь. Я того дня нагадав собі, що я раз біг з Русова до Серафинець і кров мені на ногах просіклася, і забіг борзенько, і тішився, і радувався, і веселився. І cero 7-го я так само тішився, що я тоді так файно любився. А потім перестав любити. А потім я собі гадав ще богато, богато.
У свіжий гріб закопано тисячі сивих перлів осінної мраки. А ті перли будуть виходити з гроба і, як сльози, муть перекидатися в хру- сталі і обкують свіжий гріб у діаманти. А промені соняшні будуть зазирати у ті хрусталі, як у зеркало, і буде умерла лежати під хруста- лями і під промінами серед широких білих нив, як царівна.
А я все буду питатися: чи з любови, чи на сухоти? І се питане буде мене мучити, і ніколи ніхто мені не дасть відповіді на него.
А люде? Вони будуть двояко говорити. Ліпші скажуть: подлий, бо загнав дівчину у гріб! А гірші будуть говорити: вона гадала, що зараз таки за доктора пійде, ой нині панни з посагами та докторів “на заво- ланє” не мають... А потім прийде Великдень, і поле зазеленіє, і гріб зазеленіє, і люде забудуть.
А я не забуду свого питаня: чи з любови, чи на сухоти вона умерла?!
Отак буде».
З Євгенією Бачинською В. Стефаник познайомився ще тоді, коли до Серафинець приїздив у гості до її брата Левка. їхні батьки були вчителями, вели дім, як тоді говорили, на інтелігентну ногу, і В. Стефаник часто прибігав з Русова до Серафинець. Через поля, бо так було ближче, ніж їхати цісарськими дорогами.
Вони полюбили одне одного.
Не багато ця любов залишила по собі слідів у спадщині Василя Стефаника. Жодного листа її до нього, і жодного листа його до неї. Лише рядочок у «Серці»: «Євгенія Бачинська — моя перша любов».


Розділ десятий
1897рік
(161)
«Серце» В. Стефаник писав хворим, коли не володів руками, тому надиктовував його сину Семену. В оригіналі у рядку, де згадка про Євгенію Бачинську, написано не «перша любов», а «біла любов». Семен здивувався і запитав батька, що це означає. Тоді батько велів закреслити це слово і написати «перша». Син так і зробив. Сліди переміни помітні й нині в рукописі, який зберігається у фонді В. Стефаника.
Ще кілька згадок про Євгенію Бачинську є в листах до Л. Бачинсь- кого. Часто просив передати їй вітання.
Не всі листи збереглися. Про зміст одного дає змогу здогадатися лист від 14 травня 1896 року до Л. Бачинського.
«Дякую тобі сердечно за щиру пораду, — писав у ньому В. Стефаник. — Лист знищив-єм і тайни додержу. Стан між нами такий: я написав сестрі ще в зимі, що я єї люблю, бо cero хотіла, але не можу єї сказати, що оженюся з нею. Се був річевий зміст листу. Якби припало на іншого чоловіка такий лист написати, то може би інакше єго й написав. Може би, вийшло, що як любить — то ожениться. Чому в мене так не вийшло? Може, навіть у тебе так би вийшло. Отут і корінь річи. Відколи я пізнав сестру, відтоді і полюбив. Цинічні уваги Марка, а далі і ради єго — то голос воліючого в пустини. Та зараз по запізна- ню з сестрою наступила і переміна в мені. Не дивно, бо перший раз я полюбив. Оже, зачав я себе аналізувати, дошукувати в собі спершу якогось чоловіка, ще не ясного, а далі певного чоловіка, такого, як сей або той знакомий. Дальше хотів-єм змайструвати себе за років п’ять, десять і т. д. — що за один я буду, який? Мені конче хотілося знати “по[ло]жительно”, чи я буду такий, як багато видних мужчин, за котрих кождий і я може сказати: се такий, се такий і т. д.
Я не спускав з очий двох причин, котрі формують кожду людину: а се самого чоловіка яко характер і тип єго, і друге впливи з-поза него, так звані обставини. Робив чи думав я се з дуже великої любови до Гені. Я хотів знати так, як з писаного, що я буду такий і такий, з такими а такими хибами, а з такими добрими сторонами. Дійшовши так далеко, я хотів сестрі все то щиро розповісти, аби вона знала, з ким жити має. Того самого я би був зажадав і від неї — я би єї вже так розпитував, щоби-м довідався за все. Се бо є перше услів’є щастя в подружю — знати себе взаїмно, злі і добрі сторони, бо тоді можна відповідно до того вкупі поводитися. Знати, напр., що одного з них робить злосним, заздрим, а то і бішеним, аби таких річий не робити, не говорити. Злі прикмети у кождого є, ніхто не є ангел, навіть і люблена. Знане ж добрих боків треба розвивати, робити задля них і т. д. Не перечу, що вік, здоровлє, приналежність до одного або другого слою суспільности має також свою вагу, але тут, в сім спеціальнім


(162)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
випадку, о сім нема бесіди. Ще образованє. Я дуже скептично відношуся до образована галицьких жінок. Крім кількох, то всі жінки галицкі, що ходять в капелюхах, образованєм собі рівні. Так само інтелектуально стояла панна Теодорович з Русова, як і Геня [сестра Левка], хоча перша знала романи читати по-французки, так само стоїть Ольга Гаморак, хоч говорить іншими словами, як сестра, — але обі будуть говорити про річ мівко*. Кобриньска, напр., є талановита, та образованя у неї нема. Stuart Mill"*, кілька книжок інших за еманци- пацію і з економії — то ціле жерело, з котрого черпає — і є нудна. Ще більше — бачив-єм революціонерки, і сі також необразовані. Образовав жінки є рідкість, я бачив лиш одну — Окуневску, а читав Кова- левску. Інша річ, чи все лиш образовану жінку можна любити. Я без мотивів кажу, що не все любиться образовану, де є вибір між образо- ваною а необразованою, дуже часто вибираєся послідну. Опроче образованих людий і межи мущинами так мало, що брак образованя не може бути перешкодою, аби пібратися з дівчиною. Я тому так розписався о образованю жінок, що ти в листі клав на се дуже велику вагу, і ще тому, аби раз бути im Klaren*** з сим образованєм. Без системи нема науки і образованя. Нам може здаватися, що системи науки на університетах дурні, але ми несвідомо чуємо — нема межи ними і образованих.
Вертаю до своєї секції. Не буду тобі вповідати, що за муки терпиться, як пореся сам чоловік ножиком аналітичним. Кождий свій поступок береш, вивертаєш на всі боки і переконуєшся раз, що ти дурень, знов, що свиня, знов ще, що брехун, і т. д. — аж доходиш до хороби моральної, до зневіри в себе, до декадентизму, іпохондрії. І маячиться тобі то люфа**** від револьвера, то погорда усіх людий, котрих ти любив і поважав, то подла смерть в шпиталю. Що говорити — мука! Але як перейде чоловік сей пробний огонь, як зачне ви- здоровлювати з сеї хороби, то надходить ясність в ум, рівновага душевна і взглядне щастє. Мартович є добрий обсерватор, і він не раз питався мене, чи ти не хочеш стрілитися? Був такий час, що се питане було злобою дня у мене. Та тепер той час і далеко за плечима, а я лиш скажу тобі, до чого я дійшов. Ото і я є фантаст. Сей genus мого характеру має такі підряди: плани, котрі не можуть перейти в дійсність, бріхоньки і добрі бріхні, котрі я в силі пустити і сам у них майже вірити, що так було; оптимізм певного рода. Другий genus, що
* Неосвічено, плитко.
** Міль Джон Стюарт (1806—1873) — англійський економіст.
*** В ясності (нім.).
**** Дуло.


Розділ десятий
1897 рік
(163)
я ідеаліст: підряди такі: вражливий дуже на біду і кривду, нові вражі- ня раз по раз творяться і затемнюють передні, а за сим брак рішучосте і завзятости, ненавиджу безвзглядности і люблю людий усіх, бо потрафлю не раз плакати над бідою їх. Третий genus, то є позісталість дідична усіх мужицких дітей — мовчаливість і потайність. Підряди: заздрість, інтриганство, посвята і тихе ігнороване людий. До цілосте годиться додати, що ніколи не зробив-єм подлости хоча би лиш в гадці. Яскраво може видасться тобі зіставлене таких ціх моего характеру і зле вложені.
Може, й слушно, але аби їх поставити рядком і після генетичного порядку, треба би списати з десять таких аркушиків.
На підставі cero знаня себе я не можу так, як ти би міг, напр., сказати за два або три роки я оженюся. Я не смію. Я тобі скажу, що жду Божого змилуваня і лиш маю надію на сестру, на кілько єї не лучиться жених. Лучився — все пропало, може, і я. Бо люблю єї страшно і чим я непевнійший за ню, тим більше люблю. Та помимо таких мук, я би не відважився єї більше сказати, як лиш люблю. Тому я тобі писав і просив, що як буде хто єї сватати чи як там, то відводи потрохи, а вже цілком ві[д]ражуй, якби мала бідити. Я вчуся дуже і скінчу борзо.
Осе я тобі висповідався дочиста. Ніхто такої сповіди, крім тебе, не вчує. Може би, я і не зважився на се, але твій послідний лист був такий щирий, що я тобі не міг інакше писати, як лиш так. Пиши скоро лист».
Якої таємниці обіцяв дотримати В. Стефаник, невідомо, хоча можна здогадуватись.
Цікавим з цього приводу є лист В. Стефаника до Л. Бачинського від 12 червня 1896 року. Він написаний під впливом відвідин соляних копалень у селі Велички.
«Якось занесло мене до Велички, — повідомляв у ньому В. Стефаник, — і я оглядав копальні солі. Файна, небоже, мертва природа! Глубоко в сирій земли нападає тебе гармонія безглядного супокою, сну камінного. Неорганічна Нірвана зі своїми скристалізованими красотами спиняє в дрожаню кожду галузку нервів. Такий солодкий супокій під землею і такий повний і абсолютний. Здаєся, що смерть, то нічо таке страшне, а хто знає, чи може не красше. Але й тут дух чоловіка вбачає Strebung*! Мертва ся природа незнаними законами кри- сталізуєся в чічки, в листочки, в деревця і стремить до того, аби зробити поміст, перехід між тим, що ми зовемо світом неорганічним і
Стремління (нім.).


(164)
Роман Горок
<Кров на чорній ріллі»
органічним, йде до того, аби зараз на початку великого ланца показати, що той ланц в жаднім місці не перерваний і що тягнеся невпинно аж до найкрасших думок мозку, аж до найгорячійших дрожань люб’ячо- го серця. Великий гімн природі промикаєся десь з нескінченної далечини, і чоловік переконуєся, що все одно, чи бути першим, чи послідним вогнивом предовгого ланца природи.
Але ще одно звернуло мою увагу. Вложити в жерело сільне кіма- чок, от хоть би і вербовий, подержати єго там хвилину і витягнути, то чоловікови аж хочеся в чудеса вірувати. Кімачок пропав, а замість него маєш прегарну піраміду. Понавішувано на ній листів, цвітів, симетричних фігур, перлів і дорогих каменів. Промені електричного світла не в силі вдержатися на сих красотах і стрімголов спадають і розсипуються кождий на десять, аби світити голубо, червоно, жовто. Ті десять розсипуються в душі ще на десять, але вже невидних, і викликають вражінє чувства якоїсь ще більшої, ще гарнійшої краси. Глядючи на сі чудеса, я гадав собі, що так само дієся воно з любов’ю нашою. Найдеш собі дівчину, що має слиняні зелозі, цибульки неприємного поту, відходову кишку і рапавий жолудок, ніби кімачок вербовий, — і скупаєш єї в своїй могучій фантазії, вбереш єї в усі краси світові, даш єї красу мілоньскої Венери, і усмішку ба[к]хантки, і невинність Діани, і в своїм питомім творі кохаєшся цілим собою. То твій твір і ти єго нікому не даш потоптати і житєм важитимеш задля cero ідеального егоїзму! Але відбий з пірамідки чудні твори — лишиться кімачок, але возьми з любої дівчини ті красоти, щось на ню понакладав, — лишиться людина така, як міліони других, що хліб іідять.
Ось маєш твій стосунок до Н. Як ти вже котрусь перлу рушив із неї, то недалекий час, що ти і решту скарбів своєї фантазії з неї поздіймаєш.
Я в тім щасливім положеню, що мої скарби там, де їх хочу мати і не думаю здіймати! Чи тих скарбів хоче дівчина, чи ні — то моя фантазія все їх буде на ній уміщувати, і доки я хочу, то мусить ходити в моїх перлах, хоча би мала витися під ними, як в обнятях гадини».
Під «Н.» слід розуміти Наталію Дригинич, майбутню дружину Л. Бачинського. Про Євгенію в цьому листі ні слова, хіба при кінці В. Стефаник просив її сердечно поздоровити. І це все після попереднього листа. Відтак її ім’я щезає з листування з Л. Бачинським.
По Євгенії тільки й залишились згадка у «Серці» та поезія в прозі «Раненько чесала волосся», і то з посвятою «Вацлавови», тобто В. Морачевському.
«Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся, як срібні, тоненькі ниточки з золотої брилі.


Розділ десятий
1897 рік
(165)
Як вона чесала, то широке листе оріха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум оріха вкрадувався в єї гадки. Помалійте, все помалійте водила гребенем по волоссю — та й перестала.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло.
Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
“От осінь вже. Чи ти, листе, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш его мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?”
Склонила голову на білі руки. Жмит волося впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
“Скажи-бо, горішку, скажи, коханий!”
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водопаду.
А за вікном шепотів оріх широким листєм: “Чешися, дурна, він тебе любить!”».
Більш ніж прозора відповідь на стосунки між Євгенією Бачинсь- кою, яка «далася на підмову», та В. Стефаником.
Жодного листа Л. Бачинського до В. Стефаника не виявлено. І чи були? Чи порушувалося хоч раз питання Євгенії? Активне листування обох, що припадало на 1893—1896 рр., різко обірвалося 1897 р. Ніби навмисне.
В. Стефаник став найбільшим літературним відкриттям кінця XIX ст.


Розділ одинадцятий
НАПЕРЕДОДНІ
Польською мовою В. Морачевський переклав «Синю книжечку» і збирався той переклад опублікувати. У червні 1898 року В. Стефаник захоплено писав йому: «Перевід “Синої книжечки” мені так подобався. Є що сказати, аж Вам не можу. Боже, коби єго де можна надрукувати! Чи в Kurjer’i* не можна би? Сам вижу тепер, що воно файне є — така малесенька трагедія усіх хлопів на світі».
Переклад В. Морачевського опублікований не був, а вперше польською мовою новела з’явилась у перекладі М. Молчульського в 1904 р. у збірці «Klonowe liście».
Не міг стриматися, щоб не відіслати на осуд свої «образки» Ользі Гаморак.
«Ваші образки, — писала вона 6 лютого 1898 року, — читала-м і они мені подобались, бо писані добров мужицков бесідов, як ще ніхто дотепер не писав. (Се не лиш я, але всі це кажут). Дивуюсь дуже Будзиновс[ькому], що він відваживсь псувати чужу роботу, бо ліпше не помішчувати, ніж калічене».
Вацлав був у захопленні від публікацій у «Праці» і від листів В. Стефаника. У Стефанику вбачав надію українського письменства.
«Я не хочу бути для вчених русинів нічим, — писав у відповідь В. Стефаник, — ані ясною, ані темною хвилею. Не хочу. Я своєї тонкої руки у болото не буду класти, бо за рукою піде і моє слабе тіло. А Ви, відай, помиляєтеся на мені. Ви мене тримаєте за файного чоловіка, а я дуже нефайний. Ви вірите у мене, що я вогнем і сонцем запалаю, а я Вас, відай, лиш ошукую. Коби Ви мене любили без тої надії, що я чимось стану. Один раз мені здаєся, що Ви мене так любите, а другий раз мене болить, що Ви, відай, любите в мені того, що ще буде з мене. А з мене нічо не буде. А Ви, мої добрі, не гадайте, що я хочу, аби Ви мене любили так, як я хочу. Любіт як Ви хочете. Мені лиш страшно стає по таких письмах, як Ваше послідне. Видиться, що я Вас ошукав і ошукую, а ніколи би-м Вас не хотів ошукати. Лиш Вас ні! Ви вірте
Жур’єр львівський» — поміркована польська газета, що виходила у 1883—1926 рр.


Розділ одинадцятий
Напередодні
(167)
мені, що я щиру правду говорю. І прошу Вас не пишіт ніколи нічо за мене, бо то є моя мука. Такий лист від Вас мене довго мучить. Бо Ви пишете, що я файний і добрий, а я такий не є. Я би Вам то доказав, але боюся, що то зло, котре я людям зробив, воно би замало було зле з-під мого слова. Най ся лишає на дальший час.
Я Вас ладно просю, аби Ви не гнівалися і не сміялися з мене. Такі чорні хвилі, так мало сонця, що я гину із самоти у темноті!
Тепер Вам буду писати за чоловіка одного».
Це буде оповідь про нього самого. Чернетка його хвилюючої «Вечірньої години».
Свої праці В. Стефаник, врешті, вирішив відправити в «Літературно-науковий вісник», який щойно почав виходити. З усіх творів він вибрав новели «Засідання», «З міста йдучи» і «Вечірня година». До редакційного комітету журналу входили М. Грушевський, О. Маковей та І. Франко, але свої твори В. Стефаник, знаючи особисто І. Франка, чогось вислав О. Маковею.
«Посилаю Вам, — писав він у листі до нього від 10 лютого 1898 року, — три маленькі праці. Як схоче комітет редакційний друкувати у “Вістнику” — най друкує. Я знаю, що Ви схочете. А як ні, то прошу Вас, задержте папері у себе, а я при нагоді відберу собі.
Якби йшли до друку, то прошу мені нічо не зміняти, хіба похибки ортографічні, або можете змінити бесіду мужицку на бридшу [бридкішу], літературну. Лиш не всувайте ніяких додатків. Ви не гнівайтеся за такі застереженя, бо в “Праці” з моїх образків лихо знає, що вийшло, а то лиш через чужі додатки. Іще прошу не читати нікому тих праць з-поза редакції».
Невдовзі В. Стефаник отримав листа з редакції «Літературно- наукового вісника», підписаного О. Маковеєм, який не зберігся, але в повному зібранні творів* В. Стефаника його зміст прокоментовано так, що редакція вимагала від автора згладити соціальні суперечності, а також «замовчувати життєву правду» в новелах. Незабаром в редакцію надійшов лист від В. Стефаника, адресований знову О. Маковею.
«По Вашім листі, — писав В. Стефаник 11 березня 1898 року, — я думаю, аби не печатати тих моїх дрібниць. Дякую Вам ладно за прихильне письмо, хоча по нім якось мені немно — хочеться цмокати і в шию чіхати. Є в мене дар обсерваційний та й нічо більше. Фонограф або стенограф та ліпше би описали засіданє ради громацкої. І лице
* Стефаник В. Повне зібрання творів: У 3-х т. — К.: АН УРСР. — 1954. — T. 2.
** Рушник для витирання посуду (діал.).


(168)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
якесь оповідання тоті мають лиш, що в катране** завите. Здаєся мені, що я притертий фонограф, кепский стенограф і туалет мій нефайний. Чоловік — не чоловік, машина — не машина — середина з обоїх. Ви мені cero не сказали, але мені по Вашім листі так здаєся.
Я готовий пристати на то, що мої оповіданя закороткі, заборзо шкіцовані, загрубі, аби увійшли в літературний журнал. Може, борше найшли би собі примістє у споді якої політичної часописі. Сирий матеріал — то хиба. Але більше Ваших закидів не приймаю. Будовою своєю вони, мої оповіданя, не кривдять естетики і штуки.
“Година вечірна”, то така дивна година, що навіває на люцку душу усілякі спомини. Спочатку вони мотаються, зникають, як та хмарка на небі, а потім запановує один спомин, і він тримає душу в тузі через ту годину. Се образ без рамців — але образ.
Балакають собі пролетаря “3 міста йдучи” за тото житє, що минуло і що окрайці єго вчера пропали. Говорять про минуле, про традицію і вже починають фантазією перетикати дійсність. Се зав'язок байки або байка за добробит. Чи може штуці не впасти до сподоби, що вона чує три голоси мужицкі, як полем розходяться і байку творять? Чи доконечно тут голоса автора або опису тих ротів, що балакають? Хіба штука не є учитель гімназії! Або зійшлися радні на “засіда- нє”. Іде товариска розмова. Зарисовуєся в тих розмовах і старий мужик — твердовірець, і новітній, що щось читав з літератури радикальної, і війт-боягуз. Зарисовуємся якась зміна, що наступить за якийсь час і поділить тих радних на табори. Але все те неясне ще, як неясні ті думки, котрі привандровують з міста в село. Такі засіданя нині по всій Русі можна найти. Хотів-єм дати образ такого засіданя, а не злодійки. Чому мені редакція радить описувати злодійку? Чи штуці нашій акурат нині треба “Biberpelz’a”*?
Не шліфував я їх з того поводу, що, правду кажучи, я не маю тепер часу творити делікатних фабрикатів. Але друга причина тому ще важнійша. Ото я уважаю, що ті естетичні заокругленя, то є на то, аби їх читач борзенько минав, або на то, аби запліснілому мозкові не дати ніякої роботи. Навіть такої, аби він не пізнав, що як хтось змалку свині пас, а потім нагадує то житє десь у світі, далеко, вже панком ставши, аби не пізнав, що то якась мужицка дитина.
Кретини можуть не читати, бо їм однако з “Годинов”, як без неї.
Я ще маю наших літератів за дуже нещасливих людий. Вони говорять до свої публіки, а вона нічо, вони патосом намагають, і вона знов нічо! Ви бачили, може, коли-небудь бесідника, що бесідує до
Боброве хутро (нім.).


Розділ одинадцятий
Напередодні
(169)
збору, бесідує він, а збір не переймаєся єго словами ані за ніготь! Попадає в фальшивий тон, бо єго морозить публіка і бесіда зла, і вра- жіня нема, і збір з-під лоба глядить! А наші літерати мусять балакати до свої публіки і стараються так балакати, аби робити вражінє. І виходить таке, як у “Душі” Кобринської: “О нещасливий народе, яке страшне фатум висить над тобою!..”. Се то, що є в новинках “Діла”, се то, що посол Окуневський рекламує, а за ним сотка попадянок. Як ми маємо стати на якусь оригінальну і сильну літературу, то треба писати безлично голі образи з житя мужицкого. І хоть вони сирий матеріал, то все-таки не декламація. Бо всякі речі надто прибрані, і ще з житя нашої інтелігенції, серед котрої нічо не дієся, мусять вийти на декламацію. А серед мужиків так багато дієся, що відти і сирий матеріал має хосен*. Я не кидаю сих уваг по причині непечатаня моїх оповідань, бо вони дійсно можуть бути злі, але отак, як досьвід свій з заокруглених наших творів.
Одно ще скажу Вам щиро, що мої образки, аби їх хто-будь прочитав, то чув би естетичне вдоволене. Я таких оповідань буду сотки писати, я буду і повісті писати, але ніколи не буду давати їх публіці заокруглених. Як ме їх прожирати, най чує, що дре або скобоче.
Одно неприємно, що до “Вістника” я не зможу нічо посилати, бо встид другий раз ковтати до дверий. З ласки свої відошліть мені мої скрипти і прийміть подяку за Вашу раду. Позвольте мені у всякій потребі йти до Вас за порадою».
Надіслані В. Стефаником оповідання редакція опублікувала у п’ятій книжці «Літературно-наукового вісника» за травень 1898 року під загальною назвою «Фотографії з житя».
Поки в редакції «Літературно-наукового вісника» роздумували, чи друкувати новели В. Стефаника, тема, порушена у «Вечірній годині», не переставала мучити його. Вона разить у листах до В. Морачев- ського.
«Хожу на курси ще ногами, але-м доста слабий. Щось валить до землі. Хожу на курси і нігде більше не хочу. Чую такий брак людий довкола себе, а ще від Вас слова не чути!»
І через пару рядків: «Голова моя порожня, як сухий гарбуз, і нічо Вам сказати не годен. Чую лишень, що прийшов на мене час такий, що буде мене дуже побивати, але я не дамся. З кождого боку, а власне з тих боків, що мене дотикають і болять, доходять злі вісти.
Напишіт зараз письмо, бо не годен-єм вже видержати».
Це з листа, датованого березнем 1898 року.
Користь (діал.).


(170)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Того самого місяця писав: «Я тепер такий, що слова до купи не годен скласти. 3 одного боку, чорна жура, погане житє, а з другого — весна, сонце. У два вогні взятий, і ще гірше мені».
У таємниці від інших В. Стефаник у цей час активно працював над своєю першою збіркою творів.
«Треба мені почекати рік ще, — повідомляв у квітні В. Морачев- ського, — аби Вам радість сотворити. Не хочу заходити у спілку з тими, що хотя у моїй душевій роботі все видіти новинку газетярску на дні.
У послідних місяцях я пробував друкувати малу книжчину (120 сторін*, 8°**) — але ті, що мали дати гроші, сказали: “Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішного поко- ліня, таке можут собі богаті німці друкувати”.
Я все боявся бути “початкуючим” літератом. А тепер видно, що не дармо боявся. Леда дурень, то зараз має претензії батька, брата, меценаса з радами і порадами. Я й подер у їх очах мої папері, і тепер лиш є ті нотатки, що я з них черпав до моїх праць. Знов решту я подер, і тепер я чистий з праць, що нема в них служби громаді. Тепер я буду служити людям і собі, а не громаді.
Мене цілі тоті пересправи дуже змучили. Це перший раз я удавався до людий знатних, як бідний хлопчик просити, чи би не уставили до вінка і мою чічку, бо вона файна. А відповідь: чічка файна, але не файна.
Я не хотів зараз мучити Вас своїми болями, але тепер усілося і з обов’язку Вам пишу, аби-сьте знали, що дію.
Мене боліло не то, що вони не хотіли друкувати, але то, що казали, аби писати так, як вони хочут, а не як я хочу і вмію. Лютий був-єм і казав-єм собі, що по-руски не буду писати, а по-іншому не вмію, і моя кар’єра ще перед порогом скінчилася. Але тепер буду писати, хоть би лиш задля того, аби Вам таку втіху учинити, як Ви мені. По правді, то мене дуже кортит і пімститися на моїх судах».
Перебування в рідному селі та в окрузі Стефаник знову поєднував із роботою в радикальній партії. В. Стефаника тепер турбували роль і вплив на селі молодих священиків. У газеті «Громадський голос» від 20 травня 1898 року з’явилася його стаття «Молоді попи», яка назавше несправедливо закріпила за ним репутацію атеїста. Вона близька до однієї з перших новел В. Стефаника «Побожна», котра свого часу була надрукована «Працею».
Публікація новел під єдиним заголовком «Фотографії з житя» не вельми сподобалася В. Стефанику, що й чується з його листів до
* Сторінка.
** Форма 8° — половина формату A4.


Розділ одинадцятий
Напередодні
(171)
В. Морачевського. Із такою кваліфікацією своїх творів і підтяганням їх під «новини газетярські» не був згоден, хоча свого часу про «фотографії» багато велося мови, особливо, коли дебютувала в літературі декількома оповіданнями з бойківського життя на бойківськім діалекті Михайлина Рошкевич, сестра Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка. Письменників заохочували до їх написання. М. Павлик вважав, що такі «фотографії» є дуже серйозною школою для написання правдивого реалістичного твору.
На 1898 р. припало особисте знайомство В. Стефаника з Ольгою Кобилянською, про яку віддавна знав від Софії Морачевської.
У фонді Ольги Кобилянської в Інституті літератури ім. Т. Шевченка збереглося 44 листи В. Стефаника до неї, із яких опубліковані майже всі, за винятком одного. Сказати достеменно, скільки було листів Ольги Кобилянської до В. Стефаника, важко — нині опубліковано їх 15. Найінтенсивніше листування припадає на перші три роки їх знайомства. Саме в цей період написана більшість листів. Вони дивовижно цікаві й віддавна тривожили уяву багатьох письменників. На основі їх Ярослав Ярош написав п'єсу «Біла лілія», яка свого часу мала успіх на сцені Івано-Франківського театру.
Ольгу Кобилянську настільки полонив стиль новел В. Стефаника, що й сама намагалася писати листи до нього подібним стилем. Вона першою підтримала його ще до виходу першої збірки. Він розумів її і писав їй такі листи, які самі по собі були новелами і не могли не хвилювати її серце, хоча вона наприкінці життя сказала: «Всіх тих небагатьох чоловіків, яких я любила, я пізніше зневажала, за виключенням Сріблянського і одного лікаря з Наутайма. Все інше було некультурне і зневажливе». Сказала так у відплату за свої страждання через любов до них...
Перший лист до Ольги Кобилянської В. Стефаник написав 13 лютого 1898 року. Приводом для наступного листа став концерт у Коломиї Соломії Крушельницької, але лист із запрошенням на концерт не зберігся.
В. Стефаник вважав Ольгу Кобилянську своєю сусідкою, бо від Русова до Белелуї, куди вона приїздила, було три кілометри. Там працювали її родичі по материнській лінії Сінгалевичі.
У листі від 5 червня 1898 року, не без кокетства, писала: «Хтіла Вам скорше відписати, але якби Ви знали, який я не раз бідний чоловік, так пожалували би-сте мене. Раз в раз відвідують мене якісь бабиська і мучать візитами і забирають час, а як я вже добре втомлена — відходять задоволені, що убавилися “добре". Тогди лягаю втомлена на ліжку і розбираю, що я їм коли злого вчинила, що переслідують


(172)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
мене так своєю симпатією? Найкращі години мої в дню — се тії зранку. Встаю рано, дуже рано і іду собі до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудно, пане Стефаник, зранку— страх!».
Потім вона згодилася їхати на концерт. Він тим втішився. Зрозумів її відразу. Її самотність також.
«Я трохи збоявся, — писав їй у відповідь В. Стефаник у листі від 18 червня 1898 року, — що-м зле зробив. Мені тепер видиться, що Вам дуже тяжко їхати — а Ви їдете. Як Вам трошечки недогідно, то залишіт. Я би не хотів підмовляти Вас на таке, аби Вам прикрість з того була. Лиш один Бог знає, як радо я хотів би слухати співанок Кру- шельницкої разом з Вами, Ви би сиділи коло мене, а Солоха навперед нас так би файно виспівувала, що аж! А я би коло Вас таку гадку гад- кував: і я не розумію, і всі душі, що отут коло нас “слухають концерту”, не розуміють, і сама Солоха не розуміє, — лиш панна Ольга та дуже, вона одна, розуміє оці співанки. Я би так гадкував, а Ви би слухали, а я би через Вас аж слухав.
Або таки над’їдьте. Крушельницка не горда і дуже буде тішитися Вами, вступ не великий, я буду на Вас чикати і гроший маєте доволі. Напишіть лишень, чи купувати білети два чи один і котрим поїздом будете їхати, аби я чикав. Але борзенько напишіт.
Як приїдете до Белелуї, то я буду Вашим проводатором по поли, бо я сусід Ваш буду дуже близький. Лиш аби борше Ви були моєв су- сідков. Я поїду в гори, але згоді і буду ще у Вас, у Чернівцях».
І знав, чим підкупити Ольгу: «Зачав я цей лист до Вас писати ще до сходу сонця. У хаті вікна плакали, ліс перед вікнами стояв як вкопаний — так тихо. А тепер то вже діти плачуть і ліс вже пробудився. Заспані діти і ягнята на толоці собі збір мають. Тут мами надбігають і приносять хліб і сир своїм, аби не поголодніли, в поле. Діти укладаються, хто з ким “гонить”. Хто кого любить, то той з тим гонить. Так той діточий і овечий збір з півгодини торочиться, аж всі згуртуються в любячі громади — і розходяться усіма дорогами сільськими в поле. А сонце б’є їх червоними батіжками або по плечах, або в очі. А вони на то не зважають, але показують, що кожному мама дала “в поле”. Хто не має нічо до хліба, то решта ему каже: нічо, ми маємо доста.
Я дивлюся щоранку на ті збори, і мені стає тоскно. Минув фай- ний вік, як у батіг траснув. То так дуже недавно, як я був з вівцями на тій толоці і шукав собі таких, що любив їх. Мої вівці погинули, мої товариші тепер свої діти на своє місце посилають. А моя товаришка Варвара вмерла, але її Николка є замість неї на толоці. Не має нічо до


Розділ одинадцятий (173)
Напередодні
хліба, бо мачоху має, але другі єму дають. Страшно як борзо мій вік проминув!
Та тогди, коли Ви ходите ранком по городі та голубите самоту до себе та очи Ваші сміються до неї, — то я чую смуток, що не можу вибирати вже тих, що люблю, і що мої вівці пропали».
В. Морачевського він попередив: «До Львова, до Вас не можу їхати, хоть здаєся мені, що коло Вас мені ліпше би було. Може, поїду до Коломиї на концерт Крушельницкої».
Ольга Кобилянська була захоплена листом В. Стефаника: «Нині рано відіслала я до Вас картку, пане Стефаник, — писала йому 20 червня 1898 року, — а годину пізніше прийшов Ваш — ранішнім сонцем перетканий лист. Мені встидно, що я Вам лиш картку і кілька слів післала, але се вчинила я тому, щоб картку скорше дістали, а до листу бодай кілька хвиль більше потрібно. Не гнівайтеся, що я не приїду, — мені самій прикро — певно, що воно було би гарно такого соловея почути, як Крушельницька; і я знаю наперед, що если мені лучиться почути її коли, спів її мене спаралізує, як взагалі музика страшно сильно впливає на мене. Мені тепер так здається, що недалеко попри мене пересунеться щось дуже гарного і величавого і що я могла його діткнутися — а не діткнулася! Але я привикла не зазнавати щось гарне, але Вам дякую, що Ви такі добрі і мали волю мені приємну хвилину придбати. Не дуже так дбають люди про мене, як воно виглядає, тому я вдячна кожному, хто подає одробину* краси».
Попри все, просила писати їй. І не тільки. Просила писати ще й для людей. Як вона.
«Мабуть, самі не знаєте, — переконувала його, —як гарно пишете. В Ваших письмах (новелах) є щось, що мене дуже зворушує, я ще не можу змодифікувати, що воно таке, але з часом я прийду на теє, тогди і скажу Вам. Мабуть, замало розумію душу Вашу ще — але я б хтіла її розуміти. Літерати, чи поети — чи як їх там назвати, тих дуже “бідних” істот, вони дуже самотні люди, хоть би і яка товпа окружала та добивалась до їх душ — а коли стрінуться де припадком між собою, то здоровлять і прощаються так щиро, неначе б їм рай отворився. Але саме для них нема раю. Ані для Вас, ані для мене, ані для інших таких, як ми, нема раю, пане Стефаник. Не смійтеся — я є дуже поважна, пишучи се. Але слава Богу, що є такі — як Ви, як я, і інші такі, як ми. Я є рада, що пізнала Вас!»
Листи їхні в дорозі часто розминалися, а тому відповідь на попередній лист приходила пізніше, ніж наступний. Ольга Кобилянська
Крапля (діал.).


(174)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
завжди знаходила причини, які їй не давали змоги поїхати до Коломиї саме тоді, коли запрошував В. Стефаник. Про враження від того концерту, а особливо прийому в честь співачки, оповів їй у листі від ЗО червня 1898 року.
«Я дуже банував, що Ви не могли бути в Коломиї на концерті. Були би-сьте виділи, як попи, попаді і їх діти ревно гляділи на Кру- шельницку! Як на свою дитину або сестру дивилися. Очі у всіх так подобріли, що ледви старші жінки витримали, аби не сказати: Сальцю, спадай на Бога, не форсуйся так “страшенно”! В долоні не плескала галерія, аби не мучити співачки. Вся публіка була попівска, і виді- ла, і чула свою досконалість в попівскій дитині. Що було непопівске, то чуло, що в родину зайшло і чує веселість родинну.
Потім був комерс з тостами. Слова були безсильні і брехливі. Тепер говорила публіка — не артистка. Поза патріотична з соборчика деканального, бесіда, подібна до тої Омеляна Огоновского, безсильність як коли, та мова плаксива над упадком руского кандидата до сойму. Ой, добра пані, най Вас Бог сохранить слухати тоастів руських!
Була ще говірка і за “меншого брата”, того, що Шевченко найшов. Той пан, що нагадав собі за него, та сльозу долів пустив. Комерс посоловів. Але підняв зараз жваво голову вгору, як почув слово: “Тиран, що неньку мордує”!
То була північ, і хмари нависли. “Менші братя” сиділи під муром з парасолями для “панства”. Чекали та чекали. Сиділи на камінях та балакали, що дощ не завадив би і що панство пускає десь гроший, як леду...
Я не міг Крушельницкій показати менших братів, бо вона мусіла слухати похвали для себе. Мусіла та й годі!»
Вона довго не відповідала, бо листа їй переадресовували до Димки, що далеко від Чернівців.
«Ваш лист, — писала йому 25 липня 1898 року, — дістала я. Від чотирьох днів я у моєї сестри, але я так розлінюхувалася, що не можу Вам сказати. Мусите знати, що моя сестра мешкає в самім лісі — вибудували собі хату в своїм ліску та й і не чують, і не бачать нікого. Це дуже по моїм смаку, хоть я б також не хтіла тут довше мешкати; часом затужить чоловік за людьми, а то нема нікого. Але тепер мені тут дуже мило. Маю стіл і лавку в лісі і жию майже в лісі цілу днину. До Вас також тут пишу. Саме тепер віє вітер і все папір мені завертає, щоби не писала до Вас! Птахи цвірінькають високо на деревах, а у вівсі, що росте тут край лісу, заховалася перепелиця і б’є щосили; навіть вночі не стулює дзюба... я се чула сеї ночі і дивувалася, що то за галасливе і балакливе жіноцтво — тоті перепелиці. Коли вийду на


Розділ одинадцятий
Напередодні
(175)
край лісу, бачу своє будуче в “Dichterheim” *. Тут, в отсім селі, має і мій батько хутір — файне воно все, з великим городом, і відколи ми в Чернівцях — там посесор мешкає. Як буду мати 50 років, спроваджуся сюди, значить, туди і буду там жити. Се буде Dichterheim, пане Сте- фаник, і Ви, як не забудете на мене до того часу, можете мене тоді і там відвідувати. Тепер не можу жити на селі, бо в мене дуже много наклону до смутку і якогось роду “меланхолійної аналізи”, але відтак, пізніше, воно буде, може, інакше. Я маю вже дві пречудні товаришки, що будуть зі мною жити. Обі тепер далеко звідси. Я, знаєте, жию собі тепер так, від сьогодні до завтра, без ближчих планів, майже глупо. Але я не умію планів робити. Я і пишу без “планів” і [без] тенденцій всі мої мазайла, а если би кому прийшло на думку спитати в мене, що за тенденції мають мої письма, — я би сама не знала, що сказати.
Послідній Ваш лист навіяний неначе жалобою, але я не можу з нього Вас розібрати. Скажу Вам, що читала перед від’їздом ще раз Ваші новелки і що друга і третя мені найліпше припадають до вподоби. Вже кількох споминало мені, що Ваші речі прегарні, а я дуже тим тішуся. Ви мені нічого не споминали, чи пишете чи ні — але, певне, скажете Ви мені се усно. Я до Белелуї прищу. В вересні мають якісь галицькі студенти в Чернівцях концерт давати, так писано в часопи- сях; може би, Ви мали охоту приїхати на той концерт? Але о тім поговоримо ще. Я, здається, напишу Вам з Чернівець картку, коли виїду до Бел[елуї]. Я набрала з собою з дому писанини (щось переводжу), але з того всього не роблю нічо, лиш або ходжу в поле (наймиліше мені іти вузенькими стежечками житом), або перележую в лісі. Се не добре, бо в Чернівцях не буде багато часу, хіба що як вже “мус” притисне та і попишеться все. Тепер я лінива наскрізь. Не дивуйтеся, що пишу так порожньо — але се з лінивства».
Він витримав тон її листа і відписав невдовзі: «Шкода, що Крушель- ницка не буде співати — і Ви би послухали, і я би ще послухав. Переба- нуємо якось. Наколи Ви над’їдете до Белелуї, то я також буду у Русові, хоть би-м і виїхав перед тим. Повітаю Вас з найраднійшої душі на нашім поле. Лиш дивіться, аби-сте приїхали, бо мете знов жалувати».
А далі знову ніби замальовка до нової новели, якої так і не написав.
«Про себе я нічо не годен писати. Як Вам показувати чоловіка, що ходить коло великої мармурової брили? Ходить коло неї, потім падає на ню, потім нігтями єї рве, — а брила мертва. Потім сльози падають на камінь, ще потім душа прожерла би камінь — і раниться.
Юселя поетів» (нім.).


(176)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Раз з тої брили стає хрест над могилою — і смуток; раз вибігає білий ангел, як з раю, і радість.
Часом видиться, що брила розпадаєся в порох і трава на ній поростає; а другий раз, що голова витісуеся з білим язиком і з блудними очима, як голод.
Душа розуміє і чує плиту тоту і часом гаркне, як пес, як єї здається, що з плити зробили постіль і рубають на ній жовняра, що повісився. А як хто вчує гаркіт — то, п’ючи пиво, каже: досконала обсервація! — і вдоволений, що хтось обсервує за него!
Часом йдуть “на прогульку” з пивом. Сідають на плиту, п’ють пиво і лишають шкірку з ковбаси. Відходячи, банують, що брила необтесана, як спінка від рукава!
Як Вам описати такого чоловіка, що ходить коло тої плити і видить, що в плиті жиє мармурове житє!?»
В. Стефаник затримався в Русові, бо чекав на Ольгу Кобилянську. Його мати була хвора, і чорна безвихідь все ясніше зарисовувалася перед ним. У листах до Ольги Кобилянської, В. Морачевського з’являвся привид Басарабів.
«У мене тепер стільки жури, що я почав розважати, чи воно оплатиться жити», — так писав Стефаник у серпні 1898 року і вишукував місця, куди б утекти від тої жури й забутися. Листи до В. Морачевського були один чорніший одного.
«Вечером, — писав В. Стефаник до нього, — я недавно вихилив голову з вікна. Від заходу чорна хмара чорніла, від сходу вітер шумів. Місяць на небі синім стерся краєм. Земля уся посилана сріблим порохом. Ліс хитався, як би хотів себе до сну заколисати. Білі хати по ярах поховалися, як птаха біла від стрільців.
Я хотів дати шумному вітрові свій тихий плач. Так легонько накинути чорний покров на розсіяне срібло... Виділося, що так мені буде файно... Я став співати якісь мелодії. Потім відвернувся від вікна і танцював, танцював...
А потім я видів одну маму. Мала одну дитину, одного сина.
Найкрасший межи всіма дітьми. Часом мама виходила на вулицю і навмисне дивилася крізь вікно, як синок грався. Прибігала назад до хати і співала, співала, гадкуючи: хто лиш глипне на него та й мусить засміятися. Та й співала собі... Одної ночи дитина заслабла.
“Ой хлопче, та ти не хоруй, бо ти, може, і поздоровієш, а я вмру з жури...”
Дитина в’яла, як конопля. Мама боялася лишити хору дитину і їла, і пила — “треба триматися на силу”.


Розділ одинадцятий
Напередодні
(177)
Отак ішли тижні. Хлопчик никнув на очах. Мама трималася, лишень очи стали більші і блудні.
В одно полуднє станула перед вікно бідна жінка з дитинов і грала веселу арію на катаринці.
Мама схопилася, лишила хорого хлопчика і пустилася в танець. Катаринка грала, а мама танцювала дикими скоками.
Жінки по похороні говорили: що то за мама, що й не скривиться за дитинов?! А очи мамині вже були геть здичіли».
Листи Ольги Кобилянської ніби вторили його листам.
«Ласкавий пане! — писала вона В. Стефанику 28 вересня 1898 року. — Порядкувала я межи листами своїми в шуфляді і між іншими мала і Ваші в руках. В однім з 8/VI стоять отсі слова: “Як приїдете до Б[елелуї], то я буду Вашим проводатором по полю, бо я, сусід Ваш, буду дуже близький. Лише аби борше Ви були моєв сусідков”. Се справді гарні і приязні слова, що Ви їх мені писали. Давно писали. Тепер настала осінь, город, що я його так дуже люблю, широкий пишний город, з поважними густо заслоненими алеями старих дерев, вже тихий. Саме пожовкле листя опало на чисті стежки, багато і грубо — люди нараз покинули його, і я знов ходжу до нього.
П’ю тую глибоку тишину, що розкинулася по всіх алеях, здоровлю її! Відтак — самота, горда така і все однакова, злучається з тишиною, розпаношилася і знову мене приймає. Я рада тому.
Оповідаю їй все, що прожила я під час часу, як не приставала з нею. Оповідаю їй, між іншим, і про Вас. Як прийшли Ви до мене по раз перший і я дивилася на Вас зчудованими очима. Великий якийсь птах, незнакомий мені, що злетів звідкись, чудний такий!
Про молодесеньку ніжну приязнь, що розвивалася і пригадувала чистотою і безкористею своєю білого цвіту лілії тої, що Ви її взяли від мене, відвідуючи мене по раз перший і послідній в Б[елелуї], і як вона відтак загинула. Була десь комусь на заваді і загинула.
Послідні листки її — цвіту того безкорисного — зів’яли, і про тії посліди і листки її оповідаю я самоті тій препишній, що приймає мене все радо до себе.
Вона слухає.
Але і Ви слухайте. Як злягне глибока тишина округ Вас, — вечірньою порою, а може, і ніччю, як спати не зможете, або і ранком, як сонце стане прокидатись, тогди слухайте.
Почуєте сміх її. Зразу тихий, а потому голосний сміх, і то все з оповідань моїх...
Я страшно з себе невдоволена. Можу сказати, що ненавиджу себе. Суть в мене хвилі такі, і в таких хвилях я дуже нещаслива.


(178)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Маю виразне почуття, що тягну тінь за собою і що тінь кинув хтось на мене. Коли я ніколи в життю жадного зла не заподіяла. Ні, пане Стефаник, я ніколи свідомо не завдавала болю, хіба що, може, тепер недавно?
Був в мене тому дві неділі яструб. Мав пострілене крило. Я доглядала і пильнувала його, а він дививсь на мене ворожими очима і їжився. Дряпав, кусав, коли я м’яса подавала. Я була б його на волю пустила, але що боялася, що попадеться в руки грубі, — я вже воліла, щоб ненавидів мене, а в мене загиб. А він бив крильми, ненавидів і загиб. Здається, йому заподіяла я свідомо болю.
Маю виразне почуття, що тягну тінь за собою, і вона болить мене і справляє жаль. Я хочу її стрясти з себе, її і жаль той, котрий викликує тінь тая. Не знаєте Ви лік на теє? Нема вже цвіту лілії. Чистого, безкорисного. Загинув».
Відчула, що цього ще для завершення враження замало, і додала: «Пишу много, запираюся в себе, і ходжу много в город. Нога тоне в опавшім листю дерев, розкошує — а очі шукають тужливо чистого цвіту лілії».
Потім продовжила: «Ви приїдете до нас на ювілей? Приїдьте, приїдьте. Се буде прекрасно, як Ви приїдете, а мені справите тихий нечутний ювілей. Про се послідне не гнівайтеся. Я нині в такім проклятім настрою, що не можу мовчати. Не гримайте на мене знов по-медве- жому, і я буду знов якийсь час мовчати. Ви будете могли до мого брата Юліана заїхати, вони обоє гостинні люди».
Зрештою, коли приїхав, то дізнався дещо більше й про Софію Морачевську: «Дома застала я лист від Морачевської з Аббації. Пише до мене, як до свого ідеалу, але я вже не можу “реагувати” на ту теплоту серця, пропало. Я була для неї вірна, як собака, але вона сама відо- пхнула мене від себе. Поволі-поволі. Мене все буде до неї в’язати — може, минувшість — і те, що найкращі літа прожили ми разом, але тепер моя душа не отвориться перед нею, як давно, не можу чомусь, жаль мені, але не можу».
Майбутні сюжети новел писав у листах до Ольги Кобилянської.
«Ваша лілія тепер моя, — писав їй 1 жовтня 1898 року. — Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як малу дитину.
То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.
Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волося і приведу Вас до неї. Мої руки будуть як галузе дуба, а волосе Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися — а шовк буде плакати — тихонько, ніжно — як шовк знає.


Розділ одинадцятий
Напередодні
(179)
Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку, червоний лист свидовий, а з другого — жовтий, черешневий.
Я буду Вам казати:
Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту — він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко виднієся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться — ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть лілія, то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.
Ще люблю жовту рожу. Вона, як дідько, смієся з червоної, з грубої і масної. «Хоть ти їх тілько годуй — каже — тих людий своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!»
Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.
Хотів би-м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що я єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає — то...
Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: Не бійся, я тебе не дам.
Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда.
Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть».
І знову дерево, і знову галуззя, і знову Басараби...
В. Стефаник хотів із Ольгою Кобилянською, як писав, зійтися ще раз, але так не сталося. Поїхав у Трійцю, звідки їй надсилав листи, у яких позначив контури нових новел, передусім «Камінного хреста» та «Новини» про Гриця Летючого.
«Ваш лист я закопав, — так зачав лист від 14 жовтня, знаючи, чим зачепити серце Ольги. — Як ми з мамов перекопували барвінок, то я єго під рискаль і під барвінок! Він мене трохи болів, а більше ще спокою не давав — не було іншої ради. Не можу затаїти, що-м банував


(180)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
за ним трохи, бо був файний. Але барвінок буде на тім місци, доки я не посивію, та все я собі буду той лист нагадувати.
Хотів би-м cero вечора дуже богато говорити, та не маю з ким. Розповідав би я богато, та не маю кому.
Перед кількома днями відводило наше село емігрантів до Америки. За селом поле таке, як сирота, помежи поле ліси, що загорнулися в якийсь біль, що смерть віщує, а ще далі гори з синим димом.
“Люде, поле минемо, ліси прійдемо, гори переліземо, море перебредемо, та не найдемо вже вас”, — казав старий ґазда, перебраний у цайгову одежу. Та й плакав. “Буду йти помежи поле, як жебрак з тор- бов”, — та й показав торбу, — “або як циган, що веде за собов жінку й діти”, — та й показав жінку й діти. Та й пустився плачучи в дорогу. Лишилася цара* людий, але зранена. Лиш кров не текла з рани».
Це перший ескіз новели. За ним у тому самому листі — другий: «У Трійці вмерла жінка одному чоловікови і лишила двоє дітий. Не було кому їх чесати і обпирати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а май більшу за руку та й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. “Но, то йди собі сама додому та й ґаздуй, а я йду до суду замельдуватиси**. Заки я вер- нуси з кременалу, то ти давно вже у жидів у мамках будеш”. Та й розійшовся тато з доньков. — “Та вже рівно на тім місци страшно йти убрід, заведе у бульбону, коби хоть хрест на то місце покласти” — додав той мужик, що мені розповідав сесю пригоду.
Я радо піду з Вами на циганьску музику. Часом вона роздирає шовкову торбинку з перлами і я, як назбираю тих перлів, то-м бога- тий дуже. Ви пантруйтеся***, бо й Ваші повизбирую.
Якось я видів хлопчика на толоці, що давав вівці хліба. Так діймав за шию, так просив: “На, на, та їж, та-бо їж...”. Вівця не хтіла. Мама хлопця крикнула: “Та, дурний, таже аби-с і цукру давав, то вівця не ме їсти”. А потім мама безпечно гадала: “Ото, собачий бахур, як прийде та як зачне: ма, хліба, ма — та й від найприкрійшої роботи відірве, а потім вівці хоче годувати”. Та й сміялася про себе — щаслива.
Лілія Ваша стоїть в книжці — тепер я дивився. Біла та й біла. Бігає вона по наших думках, як мева**** по широкім морі. Мені дивно, що Мор[аче]века не казала Вам нічо за Белелую. Ми були там і Вас мали з собою брати. Забрали замість Вас якусь прикрість, жаль було, що не застали-сьмо. Може, я ще борше буду у Вас, як сей лист.
* Велика кількість (діал.).
** Повідомляти (діал.).
*** Пильнуйте.
**** чайка (діал.).


Розділ одинадцятий
Напередодні
(181)
Дякую за вісти про Мор[ачев]ских. Будьте здорові».
Ольга Кобилянська поступово почала замінювати В. Стефанику В. Морачевського. Тепер він писав їй начерки своїх новел і їй робив гіркі признання, з якими вона не завжди була згідна.
«Часом мені здаєся, — зізнавався він у листі від 20 жовтня 1898 року, — що я мрія на тлі своєї запрацьованої родини. Всі вони скали праці перевертають і дивляться на мене, як на мрію якогось житя, котрим вони ніколи жити не будуть. Мені навіть здається, що я мрія серед всего того житя, що довкола йде. Я не годен “стреміти до ціли”, я не годен “добиватися”, я не годен “бути звірем товариським”.
Як починаєся стемнювати, то я все гляжу у вікно. Студені хати. В хатах біда і трохи радости. На печах діти і трохи хліба межи ними і богато страшних байок і снів. Осінь грає тим хатам по сухім листю, як обдертий грач на заржавілих струнвах. Грає, аж плаче, як той грач, що руки собі покервавить. Тогди я чую могучу музику і хатів, і дітий, і осени. Як з твердої скали добувався з осінного сумерку просьба: сонця, сонечка, ой дайте! Тогди я чую, як зеркало мої душі морщиться, як того ставу під осінним вітром. Дрож проймає, і я хотів би йми- тися за якусь тверду руку, що не дрожить. Тогди я, як осінний листок, дрожу, що впав з дерева».
У кінці листа додав, що на ювілей Франка у Львів поїде, «бо годиться глянути на всіх русинів». Наступного дня передумав і відписав про це. Причина була простою: не вистачало грошей.
Ольга Кобилянська була на ювілеї І. Франка в театрі Скарбка разом із Євгенією Ярошинською та Наталією Кобринською. Минало 100 років від виходу «Енещи» І. Котляревського, із якої починався відлік нової української літератури. На ювілеї театр «Руської бесіди» показував «Наталку Полтавку», і провідний артист театру Лев Лопа- тинський читав «Великі роковини» І. Франка, приурочені цій події та 250-річчю від початку національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького. Перед тим відбувся з ініціативи української молоді вечір вшанування 25-літньої праці І. Франка. Учасники торжеств зробили на згадку собі фотографію.
«Пане Стефаник! — повідомляла Ольга Кобилянська 12 листопада 1898 року. — Передвчора післала я Вам карточку; не знаю, чи-сте дістали її; нині маю трохи більше часу та хочу Вам дещо написати. Не дуже світло випадуть мої описи, я не майстер до того, але все-таки скажу дещо. Дуже шкода було, що-сте не могли бути. Я поїхала в неділю поспішним потягом і була на ювілею Франка. Сей мені найліпше подобався. Промови були гарні, живі, а він сам найкраще говорив. По “парадах” наступив комерс, і єсли б всі були так задоволені, як я, —


(182)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
було би добре. На другу днину зрання ходили літерати до “Бесіди” на нараду, щоб зав’язати “Видавничу спілку”. Радили, радили, але щоби Вам докладно сказати, що остаточно з тої ради вийшло, то бігме, що не скажу Вам, бо мене те ані раз не чіпалося. Щось вийшло таке, що мають люди, — хто хоче, вкладати якісь капітали, друкувати відтак твори літерацькі, находити знов своє і т. п. Гнатюк написав би Вам о тім ясно, але я не знаю. Ввечір було представлення “Наталки” з прологом Франка, скорочене поліцією, відтак співи, котрі мене не дуже одушевляли. В вівторок перед полуднем “Академія”. Говорив науково Гру- шевський. Живо і пориваюче — Стоцький, а по школярськи — Колес- са. Відтак говорили ще інші. Страшно нудно Романчук. Дуже красно Кобринська, відтак якийсь академік... безконечно... безконечно!
Ввечір була “святочна вечеря”. Шкода, що Вас не було, пане Сте- фаник! Франко і Грушевський говорили справді красно, відтак говорено ще много, чого не мож було все затямити. Люди одушевлял и ся часто і без причини. Потім ще була на бесіді якоїсь там наукової секції — де професор Верхратський розводився і прів над якимись словами; на другу днину ввечір знов на кнайпі, а в пятницю мала я вже всього доста і поїхала на пару день до Кобринської, де мені час дуже гармонійно зійшов, а в середу вернула я додому. Тепер здається мені, що то все був сон.
Чому Ви мені Вашу книжку не прислали? У Львові говорила я з деякими людьми про Вас, і всі признають Вам красний талант та й кажуть: “Коли б лиш хтів писати”. Франко знаходить споріднення між Вашими і Мартовича письмами; я се також знаходжу, лише що крізь Ваші письма пробивається більше правдивого поетичного чуття, більше артистизму, майже лірики, що знов в нього слабше вдаряє.
На другий місяць будуть в нас в Чернівцях святкувати Котляревського; не мали би-сте охоти приїхати? Се ж відбудеться 3-го, може, і з Галичини приїде хто. Коли Ви ідете до Тернополя? Прошу, напишіть мені що; коли я вернула додому, було моє перше питання, чи є листи; листи були, але не від Вас. Як Ваша мати мається? Пишіть якнайбільше».
Ще додала: «Прошу, пишіть зараз. Коли читаю Ваші листи — бачу інший світ. Повний смутку, але і повний несказанної глибокої меланхолійної краси, котра впивається в серце і не дає супокою».
«Сердечно Вам дякую, — відповів В. Стефаник відразу на цей лист, — що питаєтеся за мою маму. Вона хора — спухла. Я баную, що-м не міг бути у Львові. Правда, я не люблю руської інтелігенції, але цікаво було би, може, й файно. [...]
Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є,


Розділ одинадцятий
Напередодні
(183)
хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них.
Буду писати для своїх приятелів. Хочу їм подобатися. Хочу їм заплатити за то, що вони приятелі. Кожда моя новелка — подяка для них.
Для мене кождий літерат, що “змагаєся повисшити уровень політ [ичний], артистичний і науковий нашої інтелігенції”, дуже неза- бавний. Складочки, товариствечка, жебранинка, літературка і т. д.
Може бути, що сі neutra* оправдані і мають будучність, але для мене вони бридкі. Обридливі і тоті, що добирають їди тому neutrum, аби собі жолудочка не попсувало. Наші газети і література — то легонька потравка для “молоденької інтелігенції”. Роди славні на Руси (Окуневскі, Кобриньскі, Озаркевичі) — се паршивство в рукавичках. Бридке. Дуже може бути, що я помиляюся, але то тому, що я окрайця серця для сеї касти не маю.
Чому я не стараюся змінити інтелігенцію? Питане практичного чоловіка. Тому що мені не хочеся бабрати в препарованю легкої страви. То, можна сказати, блуди інтелігенції в єї очи Я скажу.
Для мене села співають таку могучу пісню та гарну, що я мушу забути за “почини” інтелігенції. Як я селови читаю свій образок з єго житя, — то воно плаче, перлами мене обкидує. Як я дивлюся на тяжких тисячу літ за селами і на незнані тисячу перед ними — може бути Ваша правда, що я тогди “повний несказаної, глубокої меланхолії”. Як тепер я вижу, що організм мужицкий простягнувся струнвою межи двома світами понад море і як на тій струнві грає душа мужика на спілку з їх нуждою — то, ласкава пані, я мушу не дослухуватися ката- ринки в рукавичкових руках нашого образованого світа.
Для мене нині емігрант, що летить світом, як брудна, вандрівна птаха, оставша від громади, — і біль, і поезія. Чи як би я той біль і поезію післав у руки нашої інтелігенції, чи вона би почула то, що я чую? Ні. А як так, то мені вільно не писати до неї нічо.
Впрочім не люблю я карієри літературної. Що зауважиш, що “підглянеш”, що почуєш — зараз махай на торг, аби продати!
Часом не можна сказати того, що хочеся. Хіба як кому рівно, — чи хочеся, чи ні, бо будь-що скаже. А пускатися на теми пікантні і смаковиті, — на се є легіон газетярів.
Видите ж, добра пані, що-м все Вам сказав, що в листі можна сказати, чому я пильно не пишу. Відслонив я Вам також і мою думку на наше загальне житє. Я не боюся за ню, бо вона щира. Вам можуть мої гадки не припасти до вподоби, і Ви мене судіть по-руски, але по-люцки».
Нейтральні речі (лат.).


(184)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Через декілька днів у наступному листі додав: «Ще лиш слово за інтелігенцію. Минуле єї чорне, ще від 48 р. чорне. В’язала поляків повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років несла просто в поліцію Франка, Павлика і єго сестру. Нині стала хитрійша. Краде Фран- кови голоси при виборах і рівночасно святкує єго 25-літну працю, хоче Франкови конче закинути, що б’є мужиків по лиці, і радуєся єго прологом на представленю Наталки Полтавки.
Любити єї — значить заболотитися, ненавидіти — значить любити чистоту людську. Для неї лише той серце має, хто єї хоче в кусні розбити.
Я був, пані, лиш раз на рускім балі.
Серединою салі молодіж танцювала, довкола сиділи “матрони- опіки”. Серединою вогонь палав, довколо леди студені стояли. Аран- жер кричав, що молоді мають танцювати. Ще і нині мені невмоготу піймати, як можна танцювати при команді? Павза. Донька з мамою шепочуть. Виходять до побічної хати і витягають “татка” від карт. Старий йде до якогось укінченого і просить на склянчину. Всіх нападає на тих павзах тото, що звеся у писанію: шукай — та, може, найдеш. Знов танець. Напоєний танцює з донькою. Мама обсервує і укладає тактику. Павза. “У нас так файно, що не пожалували би-сьте, як би-сь- те приїхали. Околиця чудесна, селяне дуже старого люблять, він їм читальню зробив. Тонечка дуже інтересуєся читальнею”. Кавалер у півкошульку робить міну і, “я чув”, каже, “про ваш патріотичний дім і дуже би-м радо загостив, аби подивитися, як то ви заходитеся коло нашого бідного народа”... — “Вже пустили нагінку?” — питає другий у півкошульку.
“Я старий лис, мама бере на патріотизм, а я єї на любов до народа”...
Старому краватка пересунулася на плечі. Упрів і випив забогато з усмотреним. Стара його ганьбить, аби “прилично” заховувався, бо “утече”. Доньку відводить до гардероби і мало не б’є, чому так очи завертає за тим смаркачем. Говорити маєш лишень з паном Селянь- ским.
Як підстрілена птаха, вертає Тоня на салю. Пан Селяньский йде до неї і по дорозі каже товаришеви: треба йти відробляти старим кошт.
— Пані люблять цвіти?
— Я маю городчик...
— Чув-єм, що пані займаються читальнею...
Потім танець. Як страшно робиться від тих скованих молоденьких серць!


Розділ одинадцятий
Напередодні
(185)
Мені тогди виділася встекла кічня сук і псів, і старих лисиць, і ведмедів, що гонить за добичею.
Чи забава не є зеркалом буденного житя люцкого?»
Немає сумніву, що якби В. Стефаник думки, висловлені в цих двох листах до Ольги Кобилянської, подав у вигляді статті чи передмови до своєї збірки оповідань, як це зробив І. Франко, його навряд чи обминула доля І. Франка, від якого всі відвернулись і оголосили прокаженим у суспільстві.
«Ви є ліпший як я, пане Стефаник, — писала у відповідь на ті листи Ольга Кобилянська 23 листопада 1898 року. — Написали-сте мені два глибокі листи, повні щирого змісту, а я аж тепер відписую. За Ваш довгий послідній лист я Вам дякую. Не буду я Вас судити, бо не можу Вам нічо закинути, але одно то таки скажу. Ви пишіть, як і самі кажете, лиш для народу, але пишіть. [...] Ви мені раз писали, щоби я Вам компліментів не писала. Я Вас надто поважаю, щоб Вас ображу- вати похвалами. Те, що я Вам пишу, відчуваю я за правду, ну, а если я помиляюся, так се мій гріх. В однім я дуже з Вами навіть годжуся, а то в тім, що се воно так погане все, що підхопиться, що почується — зараз на торг нести.
Тепер у Львові просили мене дуже писати і найскорше посилати, але я в тій-таки хвилі, коли се почула, відчула, що не напишу скоро нічо. Не можу я се знести, як хто майже в душу зазирає та таки добачити хоче, як там душевна машина компонує. Коли вже ніхто не бачить, ніхто не звертає уваги на мене, я найрадше пишу. Письма свої не читаю абсолютно нікому і ховаю, щоби і з родини не зазирнув в них ніхто.
Ви пішліть мені свої новелки конечно, я їх хочу в себе мати. Відтак як поїдете до Кракова, то вже пропало. Забудете, і вже».
Ольга Кобилянська хотіла зустрітися з ним на ювілеї «Енеїди» і поговорити. Мала про що.
«Чи Ви, — запитувала вона в тому самому листі, — не зможете приїхати на наш ювілей до Чернівець 1 на 3-го? В нас буде трохи інакше, як у Львові. Примір[ом], те що було “академією” у Львові для інтелігенції, буде в нас виключно для мужиків, бо до нас на ювілей прибуде много селян, на що ми дуже горді; будуть і на комерсі; тоже і липо- вани, самі запросилися; буде дуже характерно. “Академія” буде від 11-ї перед полуднем, відтак від 3—6 по обіді в театрі руське представлення, а ввечір комерс в залі музичній і музика. Не стратите багато часу, бо все відбудеться одного дня. Приїдьте, Ви наш найближчий сусід — лиш Прут ділить нас від Вас.
Може, і Франко приїде, але се не знати ще напевно. Може, не схо- тять галичани до нас приїхати, ну, але вже як схотять, але Ви приїдьте.


(186)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Як будете в Кракові — пишіть. Не дістаю я много таких листів, як від Вас. Чому Ви свою хору маму лишаете і будете лиш зрідка до неї заїжджати? їй, певно, ліпше з Вами. Не думайте про себе. Пишете, що коли читаєте свому селу образки з його життя, — воно плаче. Я се вірю. Але і в других, в тих, що носять на собі гірке п’ятно інтелігенції, відзиваються струни, коли читають їх».
«З Русова, — відповів їй В. Стефаник, — виїхати я поки що не можу. Був би-м дуже веселий, якби Русів був далеко, далеко за мною. Тішуся, що Ви богато людий виділи, богато чули, що мені все гарно розповісте. Чикаю від Вас листу, як діти чикають мами з міста. Чикають поки чикають, а потім гурмою йдуть напротів. Сідають на межі та глядять в даліч, чи мами не видко. Найстарше тримає найменше, а середні самі. Мама вкажеся, а вони бігцем против неї. Найстарше біжить з найменшим; мама собі до них летить, аби дитини не розбили. Зійдуться задихані і обступлять, і дарунки забирають. Вертають всі спокійні, веселі, мама дає ссати. Давний мій діточий спомин, гарний, як весна у лузі. Тепер я не дитина, а моя мама не годна встати. Туман заляг і небо, і ліс, і сину даліч. Нічо не видко, лиш свою душу. Довго не можна в ню дивитися, бо в очах чорніє. Обснувала мене така густа, сіра мрака. Хожу по полю, вона мене перлами обсипає біленькими, дрібненькими. Йду, йду, та перлів не зрахую, та з туману не вийду. Рву, рву, та не розірву — подертими пластами споюеся і нанизує дрібненькі сумні перли. А перли, як сльози. Посилати Вам новелки не посилаю, бо кажете, що часу Вам тепер мало за роботою. Як конче схочете, то пішлю. Тепер лагожу збірку образків до друку. Робота йде поболи, гнило, коби білого снігу Бог накидав».
Писав про маму, але бути з нею не міг. На ювілей у Чернівці не поїхав. Його тягнуло в Трійцю, звідки 16 грудня 1898 року писав до Ольги Кобилянської: «Ви не гнівайтеся, що я не приїзджав і не писав. У мене є богато недбайливостей за пазухою і мені треба дарувати не одно. От даруйте. Зачував я, що ювілей у Вашім місті удався — слава Богу. Зачував, що гостили-сьте у театрі найвиднійші особи — та й се добре. Буковинска Русь все визначалася богатою обстановою. Гори, ліси і все воно гарно обкладено.
Читав Ваш нарис “На полях”. Гарний тому, що дійсно держаний є у тоні тої синявої мраки, що поля наші завиває. Вже то Ви умієте писати так, що, прочитавши Вашу робітку, у мене очи добріють, як у дитини, і я гляжу навперед себе без крихітки злости на світ і людий. Всі вістря, що могли би ранити людий, Ви ховаєте у себе, всі прості лінії, що вибігали би поза гармонію, Ви нагинаєте своїми делікатними руками. Я з-поза кождої поезії виджу поета. Як читаю Ваші твори,


Розділ одинадцятий
Напередодні
(18 7)
то Ви дивитеся на мене смутно і лагідно, як та Матір Божа, що має в серцю мечі, а на лици любов до всіх. Якби в моїй гадці про Вас було що для Вас неприємного, то простіть, я лиш зле написав».
А далі повторив історію про те, як у Трійці один чоловік утопив свою дитину у Пруті. Контури «Новини» ставали все виразнішими. Він забув, що про цю новину вже давно, ще в попередній приїзд у Трійцю, писав Ользі Кобилянській, писав і В. Морачевському: «Отут, у Трійци, утопив мужик свою дівчинку у Пруті. Старша випросилася, і він єї пустив. “Як не хоч, то я не буду, але тобі би ліпше було, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві. Меш бідити, а потім станеш жидівсков мамков. Йди оцев дорогов аж до першої хати, а там скажеш, як то було, та й вони тебе переночуют. А потім меш просити, аби тебе де до дитини наймили. Гай, іди, бо я йду до Коломиї мелдуватиси...”
Дівчина відійшла, але тато єї за хвилю почав кликати:
“На бучок, бо якби ті де пес надибав, та й би роз’їв, а так меш мати оборону...”
Отак розповідає осьмилітна дівчинка, як вона з татом розходилася. Я, відай, Вам сю подію вже розповідав, а тепер доповнюю те, що мені дівчина сказала. Тато був бідний і без жінки не міг ради собі дати з дітьми. От які злочинці бувают!
Я досить хожу по полю. З гори вижу ціле село. Жадна хата, як смеркаєся, не має світла, хіба то, що в печи. Той вогонь червоний, великий, палає півгодини, і всі вікна потім чорні стають. Мені тогди стає страшно за душу мужицку. Як вона видержує у тій темноті довгих ночей зимових? Що гадає, чим тішиться, чим жиє? Лиш вітер шумить лісами і спускаєся на стріху, і вилітає відти, і страшно виє, аж старі, що не можуть спати, віщують помір і войну».
Ще через декілька днів із Трійці в листі до В. Морачевського знову написав про те, що сталося.
«В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дівчину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печі. Чекали, аж їм очі продивилися.
— Дєдю, їсти нема шо, — каже старша.
— То беріт та мене їжте, наплодила Вас та й умерла, та однако їй там у землі гнити — а мені смерть. Десь є тріло на щурі, коби-м го дістав та би-м Вас раз нагодував!
Тихонько стали дівчата. Михайло сів коло стола та й думав, думав.
— Таже певне, що їсти треба. Та ще би я їх і вігодував, але то в зимі померзне, таже то вуши поїдьи... А жадна не хоче піти за мене, аби то діти обхарила...


(188)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
— Або скажу панам, що так і так, що я чоловік бідний, що жінка вмерла, що нікому зварити та й вічисати, та най ні і вішіють. А тож можна на таку муку дивитиси? Ліпше їм раз та й мені раз!
Взяв меншу на руки, більшу за руку та й пішов полем у долину до ріки. Шпурнув меншу у воду, а старша взялася просити: ой дєдику, не топіть мене.
— Та як си просиш, то не буду. Але тобі ліпше, бо так підеш на жидівску мамку. То вертай же си у село, аді, оцев дорогов просто, просто аж до першої хати. Зайди до хати, скажи, що так і так, дєдя втопили Катрусю, а я віпросиласи, та й вони пішли мелдуватиси до суду, а мене справили до вас. Та й просили, аби я де стала коло дитини, аби бавити. А тепер іди, але не біси.
Гандзя пішла.
— Гандзуню, а на тобі прутчик, як буде пес нагонитиси, то ти прутчиком вімахуй. Гай, тепер іди.
Михайло перебрив Прут та й пішов до Коломиї.
Ми Гандзуню оглядали, і чули оце, і виділи прутчик. Вона все хоче стати коло дитини, аби бавити. А з Катрусею і з татом, то так мало бути, бо дівчина не дивуєся анітрошки.
Шкода, що нема вже тепер русалок, Катруси було би ліпше, як Гандзуні.
Отаких якихось історій так багато дієся по селах, що вони, як опирі, кров випивають. Все то є матеріал до заповнена “новинок” газетярских. Ой, так гірко».
В. Стефаник не бачив у житті нічого вартого уваги, крім болю і тихого смутку. Хіба варте уваги те, що знайшовся «накладця» на книжку новел.
Майбутнє лякало його. І знову рефлексії, і знову гіркі спомини, які, на жаль чи на щастя, не вилилися в новели.
Шукав у Ользі Кобилянській рідну душу.
«Не маю Вам що писати такого, аби Вас звеселило, а хотів би-м. Дуже. Ви дуже самотні і сумні, може, зажурені».
Зрештою, писав не тільки про такі речі. Довіряв їй більше: «Добра пані! — писав у січні 1899 року. — Я вже тиждень сижу у Львові. Не можу сказати, аби мені руска громада подобалася. Всі є зимні і розумні. Всі сміються блідим сміхом з себе. Політичні партії, крім радикальної, вганяються, аби стати рядовими. Люде тоті не мають дрібки серця і сумліня — коби почесть, коби карієра! Треба би, аби на полях виріс местник для сих трупів.
Літературно-науковий рух є дорогий, але млавий, Грушівский видає річно 20.000 злр. на сю ціль, т. є. на рукописи з X, XI, XII ст. і на


Розділ одинадцятий
Напередодні
(189)
номенклатуру. Се має принести користь в перспективі, за двайцять років. Чи добре увесь гріш народа пакувати в друковані титли? Чи за сим поважним науковим напрямком годен ховатися запал і завзяток? Професори все були трохи сліпі і, відай, будуть.
Був-єм на сходинах літературних. Мізерія. Маковей читав відповідь москальофілам. Франко читав уривок зі своєї політичної поеми. Дискусія показала, що всі мудрі лишилися дома і не прийшли на сходини. Може, то лиш сего разу так?
Маковей незадоволений собою і літературою. Каже, що Грушів- ский є деспот. Вірю єму, бо Грушівский має щось в собі з московского чиновника.
Будзиновский всі свої сили віддає Видавничій Спілці. Прибитий є. Не диво, що такий горячий чоловік чує себе в редакції “Діла” не на місци, що всі несумлінні філістри єму доїли. От все, що знаю.
Прошу Вас, догляньте, аби Стоцкий друкував мою книжочку. Маковей каже, що він друкує книжки по два роки. Якби ще не зачав друкувати, то або най зараз зачинає, або зверне папері. Делікатно дізнайтеся і делікатно відберіть. Лишаю Вашій опіці мою працю».
Ішлося про першу збірку В. Стефаника «Синя книжечка». Ольга Кобилянська стала його довіреною особою і подбала про її вихід.
«Сердечно Вам дякую за то, що мене межи люде берете і у світ пускаєте. З моїми кавалочками можете робити, що хочете. Я певний, що ніколи нічо мені злого не зробите».
Львів, де побував В. Стефаник перед виїздом у Краків після різдвяних канікул у Русові та Трійці, викликав у нього масу негативних емоцій, які виповів не тільки в листах до Ольги Кобилянської та В. Морачевського. Чи не найбільше свого жалю вилив у листі до Ольги Гаморак.
«Мене болить душа, — писав їй. — Людий довкола богато, і видиться, що кождий мене разить у рану. Рад би-м якнайборше втечи відси.
Русини у Львові є трохи заболочені — у столиці вони бруднійші, як на селах, хоть коло землі не працюють. Забружені вони своєв слабістю. Є лиш кілька русинів, що знають долю руської політики — се Романчук, Марков, Барвіньський. Решта “співробітників” ходять бліді, спіячені “чорні патріоти”. Скавулять, сараки, як мужицкі пси голодного року. А є вони люде здібні і маючі в своїй історії запал. Будзиновський говорить: а ніби хтось знає, що русини є? — роби, що хочь і як хочеш, то нічо не буде. Маковей жалуєся: гадав-єм, що буду писателем, гадав-єм, що література наша підіймеся, гадав-єм, що “Літературно-науковий вістник” буде журнал, а все то неправда.


(190) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
Франко каже: вся робота наша буде хосенна в перспективі, т. є. за двайцять років».
Після трьох невдалих спроб стати послом від імені радикальної партії М. Павлик оголосив І. Франка, одного з її основоположників, політичним трупом. І. Франко вийшов із рядів радикальної партії, намагався створити з Грушевським націонал-демократичну партію, але й звідти також невдовзі вийшов. Більше до активної політичної діяльності вже не повернувся. Радикальна партія переживала першу серйозну кризу.
В. Стефаник почав бачити все в трагічних тонах. Він шукав винних.
«Мені видиться, — писав Ользі Кобилянській наприкінці січня 1899 року, — що Ви би спотужніли і веселіші стали, якби-сьте на годину покинули Русь. Синьо-жовті мозги, дерев’яні душі, чуючі по-русь- ки, ведучі дім по-руськи, виховуючі діти по-руськи, збираючі матеріали до історії і етнографії рускої і всяка всякість руська, то вона є спеціальністю до втовмасювання людий у болото. Коби Ви до них були борше плечима обернені! Нині досвіта на двірци краківскім було 800 душ емігрантів. Коби-сьте їх бачили, то би подумали-сьте собі ладно за ту руськість. Насамперед виділи би-сьте сотки синіх, спечених губів, потім кололи би Вас у серце ріжнобарві очі діточі — попідпухали, як коли би синявою водичкою намокли. Далі виділи би-сьте тисячі брудних засохлих ярочків по лицях від сліз, а далі чули би-сь- те захриплий голос бесіди руської, що відбиваєся від мурів і розходиться одним заржавілим гомоном по чужій стороні. Чули би-сьте, як богато маленьких чобіток гримає по каміню — се перші чобітки у хлопців і дівчаток; йдуть, говорять «очима» і оглядаються все на чобітки, що ніколи не мали.
Потім ще виділи би-сьте, як мами бігають з плачем за пропавшими дітьми, як їх пани штуркають, як вони ридають. Виділи би-сьте, як вони сідають до вагонів, як силоміць пхають бабів і замикають у возах, як вони в тих возах сидя під самим верхом, бо на споді пакунки. Поїзд рушає, жінки і чоловіки чепляються єго, поліція і жандарми відкидають їх, як галушки, а вікна в поїзді розпадаються і ковалками спадають на перон. На пероні лишаються жінки без чоловіків, діти самі без родичів і чоловіки без жінок. Шалений плач, ломаня рук і проклони. А поїзд лише димом б’є у очі — пішов! Коби побачили раз, то би Ви знали, що маєте гадати о руськости — встид, і жаль, і гнів на тих синьо-жовтих лайдаків».
Врешті Ольга Кобилянська в листі від 23 лютого 1899 року подала звістку, на котру чекав віддавна: «Ваші новелки друкуються. Сеї


Розділ одинадцятий
Напередодні
(191)
неділі, що прийде, буду з Стоцьким бачитися, і буду чути, коли скін- чуться. Чула-м, що вже четвертий аркуш друкується».
«Як лиш зійдуся з Вами, — відповідав їй у лютому 1899 року, — то Ви мені мусите дати свою руку. Я її поцілюю з обох боків, так, як мамину. Я, може, донині десять чужих рук поцілював. То було з мусу або з неуваги. Крім маминої руки і татової і ще одної пані, що вже вмерла, я ще жадної руки не цілював. Вашу поцілюю четверту. Не діткнуся губами, але поцілюю. Я цілюю моцно. Як би Ви не дали руки, то я сам візьму. Візьму, бо-м сильніший від Вас.
А тішитися я не годен, бо я всяку літературу маю за ніщо. Я пишу тому, що люблю мужиків, і пишу для приятелів. А більше для нічого і нікого».
При кінці додав: «Література, то є афішовання, то є комедіянство. Вся, вся».
І ще одне зізнання в тому листі: «Вчера мій тато поїхав до Відня. Я не хотів їхати, бо боюся колії. Занадто тяжко зносити мені той гри- міт. Я татови в реставрації казав подати буліон. Він кришив собі до него колач і їв свою солонину і пив пиво. Я пив гербату і не міг допити. Тато випив за мене. Всі дивилися дивно. А я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся. Я так не годен любити, що як кого полюблю, то чую, що небо д’мені хилиться».
Ні словом нікому не обмовився про свою душевну драму. Душа боліла за Євгенією. Його «білою любов’ю».


Розділ дванадцятий
«СИНЯ КНИЖЕЧКА»
Медицина віддалялася все більше. Його вабила література. Успіх публікацій перших новел спонукав до подальшої праці.
Тішився, що врешті вийде його перша збірка.
«Я у панства Калитовских вже другий тиждень, — писав В. Морачевському в грудні 1898 року, — тут мені добре, бо спокійно. [...] Тепер також лагожу книжку новелок до друку. Лиш скінчу та й поїду. Тішуся, що маю накладцю. Ще більше тішив би-м ся, якби я міг книжку надрукувати після моєї волі, але так не можна. Але се пусте».
Яка була воля письменника — невідомо.
Згодом, у лютому 1899 року, повідомляв Ольгу Гаморак: «Посилаю Вам дві книжці Гавптмана і “Сину книжечку” для Калитовских. Дістав-єм лиш один примірник і посилаю єго тим, котрим найперше належиться. Як дістану решту своїх книжок, то зараз Вам пішлю і Дунечці, і Зонечці. Подивіться, бо може-сте цікаві, і пішліть зараз Калитовским, бо К[алитовськ]ий дуже нетерпеливився. Рівночасно посилаю до “Вісника” новелу “Камінний хрест”, присвячену Вашому татові (татові не кажіть, най буде несподіванка), і здаєся увійде в число за червень».
Отже, першу надруковану книгу В. Стефаник відіслав Калито- вським у Трійцю. Ольга цю пілюлю проковтнула мовчки.
«Вашу книжку, — писала вона В. Стефанику 20 квітня 1899 року, — дуже-м хтіла-м читати, але щоби профанувати першеньства відсилаю ю зараз, бо виджу, що Вам о се ходить, щоби книжка була як найбор- ше на місци. Я знала дуже добре тогди і тепер, що Вам не ходило о мене, як писалисте лист, але я причепила ту критику й до себе тому, що Ви від мене вийшли, критикуючи всіх».
Ще повідомила, що пакунок з книгою хтось перевіряв на пошті: «Ваш пакунок відобрала-м з почти безлично розпечатаний і шнурком перев’язаний. Догадували ся, що то в Снятині якийсь шпійон се зробив. Що за іронія!».
Книга ще не вийшла повним тиражем, як про неї вже було відомо багатьом. Захоплені відгуки давали натхнення В. Стефанику готувати наступну збірку. У березні 1899 року він писав Ользі Гаморак:


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(193)
«Ще є плани такі, аби у вересню давати другу книжку, друкувати щось з жінок і любови. Такі бажаня принайменше мій накладця висказує. На то конто сто левів дістав-єм для заохоти. Сто левів пропилося і вірителі позабирали, а заохота разом з соткою минулася. Взагалі Стоц- кий веде діло порядно (знов!), по-культурному, навіть гроші дає».
Однак у цьому самому листі В. Стефаник повідомляв Ольгу, що книжок від Стоцького так і немає, а про вигляд книги і її зміст зауважив: «Цілість добра, є певна твердість у цілій книжечці і сила. Крім двох новелок слабших, решта порядні. Говорю се безпартійно».
Тішився. Був готовий їхати і почути слово похвали від Євгенії Калитовської. Ні Ольга, ні Євгенія теми нової книжки в листах до В. Стефаника не зачіпали. 24 березня 1899 року Ольга просила В. Сте- фаника присилати їй нові новели, бо вона має намір перекласти їх німецькою мовою.
«Як мені стане часу, — писала вона, — то перекладу “3 села виводили” і “Стратився”. Се перше таке, як би з широкої площі, ні, як би то через поля, — самі широкі, довгі поля понісся окрик жалю і не може згубитися. І чоловік його все чує і чує. Як будете мати книжечки вже в себе, тоді подаруйте мені одну. Я би хтіла Ваші праці всі в себе дома мати.
Біографію напишіть, і я її заховаю. Заховаю в ту касетку, де заховала всі свої п’ятнадцятилітні мрії назавше. Тепер нема вже в мене жадних і нема, що ховати. Не буду її читати, як не схочете того; можете спуститися на теє, що не буду, як не схочете».
29 березня 1899 року в листі до В. Гаморака В. Стефаник повідомляв: «Мої новели вже надруковані, тепер у переплетчика. Не можу сказати, коли дістану, але вже в дуже короткім часі».
Нарешті 24 квітня 1899 року Євгенія Калитовська написала: «“Синю книжечку” вже маємо. Маленька она, але важненька! Сила єї велика, бо она отворить очі на страшну кривду усім тим, котрі не знали, або не хтіли єї знати. Забагато честі для нас, що ми перші дістали її. Люди роблять собі дарунки книжками, але від самого автора дістати книжку—се великий дарунок та й честь. [...] З новійших найбільше подобались мені “Осінь” і “Катруся”. Ваш “Камінний хрест” буде щось великого. Ви так перемучились над ним! Коло такої роботи можна здуріти».
Ольга Кобилянська повідомила В. Стефаникові, що його новели читав художник М. Івасюк, хвалив їх, але зауважив, що в них мало веселості. В. Стефаник відреагував негайно листом від квітня 1899 року: «А тому панови Івасюкови Ви подякуйте за прихильність до мене та й скажіть, що веселости у нашого народа є дуже богато, але в моїм серцю


(194)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
веселости мало. Скажіть ему, що я такий паскудний, що як мені зле, то хочу, аби всім так було. Якби я мав силу судії японського, то би-м сто указів післав між наші провідники, аби розпороли собі черево і кишки виторгали псам. Бо, кажіть ему, що дуже чую трусость і брехню, і глупоту, і декламацію нашої інтелігенції. Розповіжте ему, що я веселість народу чую так, як гомін жита колосистого, але я чую над тим гомоном, що ніби вуса собі гладить, і тучу, як лопотить воздуха- ми, і паде, і тасмає, і колінця ломить самі спідні. Якби я веселість народну сказав — то виглядала би так, як би хтось реготався і плював квітами червоної крови на публіку. Я би сам здурів, а публіка борзенько купувала би мило, аби плями з одежі позмивати. Скажіть ще ему, що лиш мужик від побитого градом жита вертає безумний розпукою, а пан ні. Кажіть єму, що я знаю таку сцену ідилічну: чоловік голубить жінку і просить Бога, аби їм дитина вродилася, а жінка дивиться на чоловіка ласкавими, блискучими очима і каже: “коли ж бо я не годна дитини доносити, бо ти мене в черево б’єш і обцасами* місиш... Ой, жінко, не з добра я тебе б’ю” (Горький). А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».
Його доводила до розпачу еміграція селян. Через Краків переїжджали герої його «образків».
«Йду, — писав Ользі Кобилянській 24 квітня 1899 року, — щове- чера, аби їх здибати. Страшно за ними і перед ними, серед того вони прибиті, здані на всю подлість люцку старого і нового світа. Немилосерда земля чорна, що пустила їх від себе. Відай, очи їх тому так завмерли, що не видко землі. Жінки не плачуть, “вже-м не годні”, діти цікаво оглядаютьси на все, а хлопи ледво ноги тягають і якось зі страхом глядять на жінки і діти. Цілу громаду їх все хтось гонить навперед себе, якийсь поліцай або жандарм, громада йде така безсильна і автоматична, аж серце моє мужицке кервавиться. Йдуть цілі громади, гонять їх десь, що вони самі не знають.
Вижу їх, як дубів, тих мужиків, що їх вода підмиває, коріць підму- лює, вижу, як хитаються, як падуть, як їх пхають на желізниці і везуть, як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між їх серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку.
І вижу банду опришків, що вигоняють їх з землі.
Бачу наших руских панів, що жалують “селянина” і слизькі сльози проливають, і жаден з них не має відваги або здерти з мужика
Підбори (діал.).


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(195)
міліонів, або єго безконечно любити. Бачу тих калік, що увихаються, як шевці, аби з них взяти голоси і стати руськими послами або підслухати співанку і видати етнографію. Бачу їх, як маленькі тікають тим дубовим лісом, аби дуб, падучи, котрого не пришиб, бачу цілу освічену руськість. Хоче стати інтелігенцією і хоче, аби мала поетів ота погань, що закрила ціле наше житє хмарою сліз ошуканчих і потоками декламації з Шевченка. І хотів би-м мститися на тих каліках, що зробили патріотичний шпиталь з нашої землі. Хотів би-м, аби-сьте раз по раз кидали тим калікам такі визови, як при кінци “Поетів”.
Коли би Ви виділи, як їх пхають, тих бездомних мужиків, у вози і як поїзд рушає, а ви певні, що то здоровий кусень червоного м’яса з нашого тіла, — ой, то би почули Ви цілу гниль нашого житя. Рад би-м борше кінчити і братися до чищеня авгієвої стайні».
Того самого дня писав М. Павлику: «Посилаю Вам кілька слів за еміграцію. Думаю, що придасться Вам. Даруйте, що писав-єм набор- зі, але не маю часу. Варто би надрукувати хоть би на осібнім додатку до “Голосу” і дати мужикам ще на Великдень. Уступ про заховане наших патріотів лишіть і як є ще що, то додайте і ганьбіть ті безсиль- но-подлі ходи. Напишіть картку, що зробите з рукописен)».
Тих «пару слів» виявились статтею «Для дітей». Вона була надрукована в «Громадському голосі» № 9 від 1 травня 1899 року.
У листах окреслилися контури новели про емігрантів. Нарешті з’явилася вона сама — «Камінний хрест». В. Стефаник назвав її студією і присвятив К. Гамораку.
Чи не найбільша пошана В. Стефаника до о. К. Гаморака виразилась у його листі від 8 червня 1899 року: «Високоповажаний і дорогий отче! Над моєю сердечною роботою, над “Камінним хрестом”, я умістив Ваше ім’я, аби-сьте мали малий знак, як Вас шаную і люблю. За всі Ваші добродійства я не годен Вам дати більше. Прийміть маленьке за велике.
Серед таких мужиків, як Іван, Ви свій вік звікували. Вони, ті мужики, були дітьми невинними, із-за достатку землі вони могли щось любити і носити повні пазухи ясного ідеалізму. Тепер вони не сміють нічо любити. Хліба лишень, іди, одежі вони прагнуть, аби душу погодувати. За сими брутальними вимогами пропадає їх ідеалізм або тікає в саму глубину душі. Зо дна душі я єго винесу на світ Божий і я буду його показувати яко силу і спасеня для нас. [...]
Іван у мене був, то само, що і Ви, — той сам ідеаліст. І вірте, що я механічно не поклав Вашого імени над ідеалізмом мужицким.
Прийміть же мою робітку так прихильно, як мене все прийма- ли-сте».


(196)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Цей лист вислав разом із першою публікацією «Камінного хреста» в «Літературно-науковому віснику» за 1899 р.
У творчості В. Стефаника немає жодної новели, яка б мала таку довгу передісторію, як «Камінний хрест». Таке враження, ніби він збирав її, як мозаїку, і, судячи з листування, складав роками. Це був перший його довгий твір, центральною темою якого є не тільки еміграція, а й любов українського селянина до землі, до свого пагорба, де мешкав, свого села, а врешті, у «Синах» і «Марії», — до своєї країни.
Між тим 16 травня 1899 року «Синя книжечка» вже була оправлена у тверду палітурку, і Ольга Кобилянська повідомляла В. Стефаника: «Вашу книжечку я бачила у брата мого, що купив її собі, — але як же вони її погано прибрали! Аж мені досадно стало, що так неарти- стично одягли її. Повинні були її дуже ніжно прибрати. Цілком ясно — синьо, так як небо... трохи в сріблисто впадаючи, але тонко виробити, а відтак зверху—дуже гарно і виразно виписати “Синя книжечка” Василя Стефаника. А вони се так грубо, нечемно виробили — мене се дуже немило вразило. Коли пришлете мені одну?».
На 20 травня 1899 року книги ще не були готові.
«Книжку пішлю, — повідомляв В. Стефаник з Кракова Ольгу Кобилянську, — лиш най прийдуть добре справні з Чернівець».
На початку червня 1899 року книга вийшла повним тиражем.
У своєму оформленні книга нагадувала колись сумно відому всім синю книжечку, яку видали герою новели Антону. Вона була синього кольору, розміром 10,5 на 16 см. Між двома срібними товстими лініями, підкресленими двома тонкими срібними лініями, сріблом витіснено назву: «Синя Книжечка» з артистично оформленими першими буквами. Під назвою вказаний звичайним шрифтом автор книги — Василь Стефаник.
На другій сторінці напис: «Синя книжечка». Під ним — «Образки Василя Стефаника». Внизу: «Чернівці. Накладом друкарні товариства Руської бесіди. 1899».
Наступну сторінку займала передмова Степана Смаль-Стоцького (1859—1938). Він був благословителем і першим поціновувачем дебютної новелістичної збірки В. Стефаника. Лаконічна його передмова вперше визначила деякі характерні ознаки творчого почерку Стефаника.
«Се дійсно образки-малюнки, — писав у передмові С. Смаль- Стоцький. — Тло у них темне, навіть дуже темне. На тім темнім тлі поєдинчими, але різкими рисами, не всілякими добірними, але простими яркими красками виведений малюнок так артистично, — що годі очей відвести, вдивившись в него, що наводить глубоку задуму


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(197)
на душу, сильно настроює єї після себе, очаровує своєю високою поетичностю. [...] Умілостю кількома рисами-словами визначити дуже рельєфно контури образа, осьвітити особи, показати їх душу, надати цілости настрій, нагадує п. Василь Стефаник Федьковича».
Після передмови С. Смаль-Стоцького на окремій сторінці йшла назва новели «Синя книжечка» з посвятою Дунечці, тобто Євдокії Калитовській, на наступній — текст новели. У такий спосіб розпочиналась решта 14 новел. Новела «Мамин синок» мала підзаголовок «Юрчикові», тобто була присвячена синові Софії та Вацлава Морачев- ських, якому було тоді три роки.
Автографів новел не збереглося, крім автографів новели «Ангел», яку В. Стефаник присвятив Ю. Морачевському і вислав у листі до В. Морачевського на новий 1897 р. із Русова, новели «Сама-саміська» у першій редакції, що починається словами «Під горою, як з’їжає ся до міста...», а також іншого варіанта, що починається зі слів «Під горою коло ліса...».
Перший варіант новели «Портрет» був відісланий В. Морачевському в серпні 1897 року. В. Стефаник повідомляв, що батько Софії попросив цю новелу Стефаника прочитати самому і від хвилювання аж розплакався. І хоча у збірці 1899 р. ця новела була, проте у другому виданні книги у Києві в 1914 р. вона відсутня. Немає її й у виданні 1933 р. Пояснення просте — новела не стосується мужицького життя, як усі інші в збірці.
Звістку про книгу ще до її появи подав у чернівецькій газеті «Буковина» літературний критик і публіцист Лев Турбацький (1876— 1900), який на той час редагував цю газету. Стаття називалася «Літературні замітки», і, крім оповіді про «Синю книжечку», в ній подавався аналіз творів Л. Лопатинського «До Бразилії» і Т. Бордуляка «Іван Бразилець». Стаття мала підзаголовок: «Мужицька еміграція в нашій літературі».
«Стефаник — великий знавець мужика і його душі, — писав Л. Турбацький, — він мужика знає о много ліпше, як Франко, і тому- то має він в нашій літературі гарну будучність перед собою. Одного лиш йому [треба] остерігатися: най уважає, щоб не зманерувався».
«Літературно-науковий вісник» про вихід «Синьої книжечки» повідомив статтею «“Синя книжечка”. Образки Василя Стефаника».
Відгукнулася на появу книги й москвофільська преса. У шостому випуску журналу «Живое слово» про неї повідомив критик, журналіст і редактор цього журналу Юліан Яворський (1873—1937), додавши до статті переклад російською мовою новели «Виводили з села» під назвою «Проводы».


(198)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«...Низка простих нехитрих малюнків, — писав у рецензії Ю. Яворський. — Без яскравих фарб і густих тіней, без бурхливих пристрастей і хитросплетених мережив. Низка скороминущих настроїв і простих, буденних сценок. Але скільки в них живої душі, скільки справжнього, пекучого життя! [...] Це все міг... написати тільки живий нерв цієї чорноземної сили. Писати всією жовчю і кров’ю своєї рідної халупи. І саме цим він великий. Цим він відразу займає помітне і виключне місце в нашій літературі».
Ю. Яворський був захоплений новелами В. Стефаника. Висилаючи йому журнал із рецензією, просив писати і для «Живого слова». Запрошення В. Стефаник не прийняв.
29 червня — 8 липня 1899 року своєрідне повідомлення про вихід «Синьої книжечки» зробила газета «Діло», опублікувавши новели «В корчмі» та «Катруся».
У липні виникла ідея, автором якої був В. Морачевський, перекласти «Синю книжечку» та ще деякі вже опубліковані з часу виходу книги новели і видати їх у польського видавця Гебетнера.
«Ви переводіть, — писав із цього приводу В. Стефаник В. Мора- чевському в липні 1899 року, — цілу її “Синю книжечку”, всі п’ять новел з “Вістника”, “Святий вечір” з “Будучности” і ще “Лист” з “Праці” Будзиновского. Рівночасно пишу до Gebethner’a, аби в справі переводу відносився лишень до Вас. Собі вимовлю лишень формат книжки і добрий папір. Ви також відпишіть єму, як до Вас напише, що найліпше було би, аби книжка мала формат Tetmajer’a “Melancholii”.
Сели хочете, то пішліть до “Życia” або “3 міста йдучи”, або що іншого ще не друкованого в польськім переводі, бо нині дістав-єм лист від редакції, аби їм відворотною почтою післати що ще до cero нумеру. Робіть як хочете».
У № 10 журналу «Życie» були надруковані переклади В. Морачев- ського новел В. Стефаника «Катруся» («Kasia»), «Новина» («Nowina»), а також стаття В. Морачевського «Василь Стефаник».
«Інколи поета, — писав В. Морачевський, — можна схарактеризувати одним словом. [...] Я назвав би Стефаника стихійно-чулим. Всі ознаки великої любові, про яку я так довго розказував, думаючи про Стефаника, всі ознаки того почування мають відтінок чулості. [...]
Стефаник пише прегарною мовою, такою мовою, якої в українській літературі ніхто не знає. Там, де треба, вживає діалектні селянські вислови. Але не лиш в користуванні говіркою є він великим майстром і передає весь її чар. Його літературна мова набагато краща, сильніша і поетичніша, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії і натхнення, лежить на ній відбиток якоїсь врочистої гармонії».


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(199)
У № 13 цього самого журналу в перекладі В. Морачевського побачили світ новели «Лесева фамілія» («Rodzina Bartka») та «Майстер» («Majster»). У № 19 були надруковані «Ангел» («Anioł») та «Виводили з села» («Rekruty»).
Творами Стефаника, крім журналу «Życie», зацікавився журнал «Plomen», який у № 6 за 1899 р. за підписом «Т. М.» помістив статтю про В. Стефаника, а також опублікував дві новели: «Виводили з села» та «Стратився». Автором статті і, очевидно, перекладів був прихильник української літератури Тадеуш Міхальський.
Журнал «Krytyka» опублікував новелу «Сама-саміська» в перекладі «J. S.» у сьомому зошиті за 1899 р.
Новелу «Лист», яка увійшла до наступної збірки В. Стефаника, опублікував у німецькому перекладі лейпцизький журнал «Die Gesellschaft».
19 жовтня 1899 року В. Стефаник отримав листа із Чернігова від Б. Грінченка, який уперше був опублікований 28 січня 1964 року в газеті «Літературна Україна».
«Мені дуже хотілось, — писав Б. Грінченко, — би взяти до альманаху два Ваші оповідання з “Синьої книжечки”: “Мамин синок” та “Катруся”. Але ж на перешкоді стоїть тут мова: вона у Вас дуже місцева. Через се вона надає оповіданню оригінальний колір і взагалі дуже мені подобається. Але ж ширша публіка у нас часом не розумітиме її зовсім або розумітиме не так, як треба. (Та так справді вже й було з Вашими оповіданнями). Через се чи не дозволили б Ви зробити в мові деякі відміни?
I. Чи не дозволили б Ви писати слова, не додержуючи всіх фонетичних місцевих властивостей, а так, як їх взагалі в нашій літературній мові пишуть, тобто писати: не чьисати, а чесати; (не) вістарів, а вистарів; (не) папірчьик, а папірчик і т. п.?
II. Чи не дозволили б Ви деякі слова перемінити на інші, напр.: бахур, бо у нас бахур — розпусний чоловік (чи не можна написати: хлопець?)?
Ви скажете, що се трошки затре оригінальні коліри, блідішим зробить стиль. Важко проти сього сперечатися. Але зате Ви придбаєте широку публіку: Вас читатимуть не тільки в Галичині та на Буковині, але й на Вкраїні російській.
Взагалі шкода була б, коли б Ваш талант зоставався невідомим нашій (по сей бік кордону) публіці тільки через місцеві відміни в мові».
Лист Б. Грінченка був першим відгуком на твори В. Стефаника з Великої України. В. Стефаник охоче дав згоду. Однак відіслані новели


(200)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Мамин синок» і «Катруся» не були надруковані в альманахах «Хвиля за хвилею. Вірші і проза» (Чернігів, 1900) та «Дубове листя» (К., 1903), у підготовці яких брав участь Б. Грінченко. Лише в 1908 р. у другому виданні альманаху «Досвітні вогні», яке упорядкував Б. Грінченко, передруковано новелу В. Стефаника «Дорога» без будь-яких змін у мові.
Як видно з листа до В. Морачевського у серпні 1899 року з Довго- поля, В. Стефаника цікавила думка Лесі Українки про його творчість: «З книгарні Gebethner’a і Wolfa я дістав лист, що вони годяться друкувати “Синю книжечку”, але лишень у Вашім переводі. Питалися за ціну, а я написав 35 злр. від аркуша. Відповіді ще не маю, але Ви, як можете, ладьте переводи всіх новелок, і ще у Львові дещо додамо з “Вістника”. Не знаю, кому би післати “Синю книжечку”. Ще довідаюся за адрес Лесі Українки і єї пішлете».
Перша згадка про В. Стефаника в листуванні Лесі Українки міститься в листі до М. Павлика від 1 липня 1899 року з Берліна: «Стефаника привітайте від мене, як побачите».
23 вересня 1899 року В. Стефаник написав до Ольги Кобилянсь- кої: «Я до Вас з ділом. Будьте такі добрі та подайте мені адресу Лесі Українки, бо Морачевский перевіз один примірник “Синої книжечки” до Росії і не знає, кому єї післати. Хочу хоть таку приємність зробити нашій поетці».
4—5 жовтня 1899 року Леся Українка в листі просила Ольгу Кобилянську: «Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефаникові від мене за його “Синю книжечку” (нащо її видали в зеленій обложці — es ist etwas komisch!*), я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно... Врешті вся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то так і хочеться сказати з розпачем Гамлета: “Най диявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!” і, певно, я се зроблю, тільки ще не зараз, потроху звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити...».
Невдовзі Леся Українка звернулася до Ольги Кобилянської з новим проханням.
«Будьте ласкаві, — писала їй в листі від 1 грудня 1899 року, — напишіть мені, які знаєте, біографічні відомості про д[обродія] Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських письменників: Федьковича, Вас і Стефаника. Про п. Стефаника не знаю, окрім його творів, нічо-
Це трохи кумедно (нім.).


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(201)
го, а воно годилось би хоч елементарні біографічні звістки подати. 9-го ст. ст. (21 н. ст.) маю читати, отже, чим швидше напишете мені, тим більшу ласку мені вчините. Дуже лаю себе, що так пізно надумалась вдатись до Вас, але раніш мені то якось на думку не спало, що, власне, ніхто, як не Ви, не поможе мені в сій справі. Коли се клопіт, то вибачайте, але ж то клопіт во славу Вашої зеленої Буковини, то вже не погордуйте моїм проханням. По відчиті напишу Вам, як воно “тото всьо” випаде».
9 грудня 1899 року Леся прочитала у київському Літературному товаристві доповідь «Малорусские писатели на Буковине», що описала в листі: «Цитати, що я умістила до сього відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) “Синя книжечка”, бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне справу пролета- ризації селян. Взагалі “мої буковинці” заімпонували киянам».
За матеріалами доповіді Лесі Українки в Літературному товаристві в Києві було надруковано дві статті: одну українською мовою під заголовком «Списателі-русини на Буковині» в газеті «Буковина» за 14, 16 та 19 квітня 1900 року, другу — російською мовою в № 9 журналу «Жизнь» за 1900 р. під заголовком «Малорусские писатели на Буковине».
В. Стефаника цікавила стаття Лесі Українки, але дістати журнал «Жизнь» було не так просто. «А як маєте, — писав наприкінці жовтня 1900 року Ользі Кобилянській, — IX р[ічни]к “Жизни” з відчитом Л. Українки, то пішліть мені, а ні, то подайте адресу еї, аби вона мені розстарала. Прошу Вас файно».
Леся Українка вперше приїхала до Чернівців 26 квітня 1901 року. Приїхала в дуже важкий для себе час — після втрати Сергія Мер- жинського, морально і фізично виснаженою.
27 квітня 1901 року, тобто на другий день перебування Лесі Українки в Чернівцях, приїхав В. Стефаник, а 28 квітня 1901 року Леся Українка повідомляла рідних: «Бачила вчора і сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий (“розбійницький вигляд”, — каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться — мусить покинути університет через нестачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу».


(202)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
В. Стефаник поспішав побачитися з Лесею Українкою, бо цінував її творчість, відчував також вдячність за реферат «Малоруські письменники на Буковині».
Леся Українка почувалась якось ніяково за своє знання географії, що зарахувала покутянина В. Стефаника до буковинців. Пояснюється це тим, що, працюючи над рефератом, з творчістю В. Стефаника була ознайомлена лише за виданою в Чернівцях «Синьою книжечкою», а одержана від Ольги Кобилянської інформація не давала підстав для того, аби змінювати свою думку. Зрештою, В. Стефаник не заперечував проти цього, а реферат Лесі Українки, передрукований незабаром газетою «Буковина», і її вагома і ґрунтовна стаття на його основі лише сприяли популяризації творчості українських письменників.
Після від’їзду Лесі Українки Ольга Кобилянська приймала в себе Петка Тодорова (1879—1916), болгарського письменника, літературознавця та публіциста.
В автобіографії «Про себе саму» Ольга Кобилянська написала: «Болгарський письменник (на жаль, уже померлий) на ім’я Петко Тодоров, що відвідував мене в році 1903 особисто, звернув мою увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Я застановилася над його висловленими переді мною думками й написала “В неділю рано зілля копала”».
П. Тодоров, поціновувач української літератури, дізнавшись про вихід «Дороги», написав В. Стефаникові листа з проханням вислати йому цю новелу.
20 квітня 1901 року В. Стефаник відповів П. Тодорову.
«Многоуважаемый товарищ!
Письмо получил и благодарен Вам. Своей книги не послал потому, что все время сидел в деревне и был больной. В м[есяце] мае уезжаю за границу лечиться и тогда Вам пошлю свою книжку. В ней ничего Вы не найдете целого — самые осколки чего-то болезненного и самое вздрагивание. Это маленькие записочки.
Может быть, что причиной єсть моя нервная болезнь, а может, только такая маленькая душа.
Вашей литературы — стидно признаться — не знаю, а Вы укажите мне авторов и книжные лавки, откуда можно получить их. До 15-го следующего] мая я в Тройце и тут лишите. Примите мой привет».
Уперше лист надруковано в № 5 журналу «Жовтень» за 1958 р. в публікації В. Дмитрука. Автограф листа зберігається в Центральному державному архіві Болгарії у м. Софія.
П. Тодорова вважають одним із найважливіших популяризаторів творчості В. Стефаника в Болгарії, і свідченням тому є статті в укра¬


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(203)
їнській і болгарській періодиці. Зокрема, творчість В. Стефаника він популяризував на сторінках журналу «Демократически преглед».
Перший переклад новел В. Стефаника болгарською мовою здійснено доволі пізно. У 1910 р. І. Андрейчин переклав новелу «Дорога» і опублікував її в книзі «Маленькі шедеври всесвітньої літератури». Завдяки П. Тодорову на сторінках журналу «Демократически преглед» у № 4 за 1914 р. у перекладі Р. Кристева було опубліковано новели «Камінний хрест», «Новина» та «Діти». Переклади інших творів Стефаника було здійснено пізніше.
У № 10 за жовтень чеського журналу «Slovanski pżehled» за 1900 р. з оглядовою статею «Українсько-руська література» за 1899 р. виступив І. Франко.
«З-поміж галицьких новелістів, — стверджував у ній І. Франко, — одне з перших місць займає Василь Стефаник. Його коротенькі нариси з життя сільського люду відзначаються великою простотою і тим глибоким ліризмом, яким ми так захоплюємось в Альфонса Доде. Він дуже добре знає життя і душу сільського люду й при тому є майстром, який пише лаконічно, дотримується правил художнього такту. В його новелах нема докучливих подробиць, нема зайвини і штучного нагнітання ситуації, найнапруженіші моменти він уміє передати так переконливо і правдоподібно, що не повірити в це неможливо. Ліриці його чужий будь-який сентименталізм, вона не проголошується словами, вигуками чи тирадами, а повиває всю розповідь, всі постаті ніби рожевим серпанком; у кожному образі відчутно його велику любов до людей, про яких він пише, глибоке співчуття їх стражданням».
У цьому огляді І. Франко зробив першу спробу порівняти новели В. Стефаника із творами Л. Мартовича та Марка Черемшини, що призвело до виникнення в літературі поняття «покутська трійця».
Автори відгуків на появу першої збірки новел «Синя книжечка», попри свою захопленість творами, навіть не знали, до якого жанру їх зарахувати, а тому називали їх «образками», що найменше відповідало їх суті, а також порівнювали стиль Стефаника та тематику його новел із відомими письменниками. Не обминув цього навіть І. Франко. Тільки коли з’явилося ще декілька збірок, стало зрозуміло, що новели Стефаника — явище унікальне не тільки в українській, а й у світовій літературі. Раніше письменники пронизливо вдивлялися в середовище, де росте герой, показували сльози на очах селянина, а на руках — мозолі від важкої роботи, захоплювалися його етнографією. Стефаник уперше відважно і глибоко зазирнув у душу свого героя. Відкинув усе, що заважає бачити цю душу. Його твори вкрай лаконічні й напружені. Він знайшов слова, яких література досі не знаходила.


(204)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Він заговорив мовою, що не піддавалася граматикам і правилам уні- фікованості. Його твори відкривали безодню людської душі, від якої стає страшно. Він примусив читача подивитися на світ очима свого героя.
Вихід книги не врятував В. Стефаника від боргів. У травні він мусив просити на прожиття в Ольги Гаморак «якихось» 15—20 золотих, у червні — 20, у В. Морачевського й В. Будзиновського — 120. У тому самому червні знову просив грошей у В. Морачевського, бо вже йому соромно було брати гроші від Гамораків, а про батька не могло бути й мови. Вирішив позичити у дідича Теодоровича.
В. Стефаник мав надію, що зуміє вирватись із боргів, якщо вдасться видати книгу його новел польською мовою у видавництві Гебет- нера. Добре, що В. Морачевський встиг багато перекласти та опублікувати в журналі «Życie», редактором якого був С. Пшибишевський. Він якраз перебував на той час у Кракові, і навколо нього крутилося все мистецьке життя міста.
«Є тепер тут новина — писав В. Стефаник В. Гамораку в листі від 7 лютого 1899 року, — се Przybyszewski. Я ще з ним не знакомий, але зазнайомлюся. Він є тепер у моді».
Через три дні про нього повідомляв і Ольгу Гаморак: «Пшиби- шевский є в Кракові. Богато дуже п’є і в екстазі алкогольній пише, а в обезсиленю б’є, що видить в хаті, і свариться з жінкою. Як з ним познайомлюся, то Вам більше напишу».
Ольгу Пшибишевський не цікавив. «Ви, син бідного народа, маєте бути сильні, щоби Ваша оборона була сильна», — заявила вона йому.
Із 	Пшибишевським В. Стефаник познайомився в лютому 1899 року.
«Я працюю доста, — писав В. Стефаник Ользі Кобилянській 26 лютого 1899 року, — хоть праці не люблю. До театру ходжу. Навіть на вольну сцену, уряджувань Пшибишевський, дістаю запрошення».
«Як можете, — писав Ользі Гаморак у червні напередодні виходу «Синьої книжечки», — на першого післати 20 злр., то пішліть ще, а як ні, то ні. Не журіться знов мною так дуже. 12-го липня здаю дурний іспит. Був-єм у Пшибишевского на єго запросини. Говорили п’ять годин без перерви. Чоловік він сердечний, але до решти запитий. Я єго все боявся, аби він на мене не мав якогось впливу. По тій битві він питався мене, чи може мене в коліно поцюлювати, бо здавало би ся єму, що землю цілює. Неприємно було. У него пізнав-єм дуже богато всяких світових пройдох літературних».
Із листа до В. Морачевського з того часу: «Przybyszewski у Кракові. Перед вірителями мусів утікати з хати, а перед господарем мусів


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(205)
тікати з меблями о 5 год. рано. Робітникам дав за перенесеня канапу. Тимчасом розійшлася по місті вість, що він утік з якоюсь жінкою до Парижа. Вчера я єго здибав на улиці, як блукав, аби го люде виділи, що не втік. Був безрадний, як дитина».
Станіслав Пшибишевський (1868—1927) був легендою не тільки Кракова, а і Європи. Він був насамперед пропагандистом крайнього модерністичного естетизму. Його творчість німецькою мовою зробила його відомим у Німеччині, Скандинавії, Чехії, а відтак у Польщі. Алкоголізм, груповий секс супроводжували його все життя. Адаптація поглядів А. Шопенгауера та Ф. Ніцше у нього змішувалася з патетичною, властивою йому мовою. Залишив по собі великий літературний спадок. На межі XIX і XX ст. був легендою європейської богеми, однак усе минуло. Згодом він перестав цікавити читачів і помер у забутті. Саме його вважають основоположником інтелектуального сатанізму.
На початку лютого 1900 року В. Стефаник про Пшибишевського писав Ользі Гаморак: «“Życie” як буде виходити, то буде приходити до Вас. Поки що буде, то другого числа нема, бо гроший хибує. Я сам міркую, що “Życie” своє зробило і може вмерти, бо занадто монотонне зробилося. Є в чоловіці щось більше, як звірска любов і передчуте о якімось містичнім світі. Все а все за це говорити, то сприкриться. Щодня приходить до мене Пшибишевский і деревіє на канапі. Мат trzy morgi ziemi po ojcu i tylko o tej ziemi teraz myślę*. Чоловік вже не нещасливий, але демонічний в недолі. Пірвав всі нитки межи собою і людьми і тепер шукає кінців, і сили не має ані в очах, ані в руках, аби наново присилитися. Пропав. Я маю то щастє, що богато людий йдуть до мене зі своїми ранами, аби я їх, як пес, облизував. А то я сам такий Лазарь! Хіба до Вас очи підвожу. А нікому не показую своїх ран більше».
Трошки пізніше він знову писав Ользі Гаморак про С. Пшибишевського: «Пшибишевский все приходить на горівку і витолочує канапу. Каже, що збираєся до Парижа зі своєю Івою і там вступить до fin- glu** і буде з нею канкана гуляти. Ja mam imię, więc publiki zbiorę moć. Zbankruto[wany] doszczętnie, Wasyl!*** і п’є знов. Pisać ne mogę, a pić chcę kolosalne dzbany — nieproporcya! ****».
* Маю по батькові три морги землі і тільки про цю землю думаю тепер (польс.).
** Кубло (нім.).
*** Я маю ім’я, тому публіки зберу силу. Збанкрутував дощенту, Василю! (польс.).
**** Писати не можу, а пити хочу величезні дзбани — не пропорція! (польс.).


(206)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
У березні знову повідомляв про нього Ользі Гаморак: «Пшиби- шевскому втекла єго жінка з поетом Бжозовским. Лишила ему дівчину, а хлопця з собою взяла, бо то, каже, не єго, а якогось маляра. Гарна потіха натепер і гарна згадка на минуле спільне житє. Тікають- ся, як пси».
Тоді писав В. Морачевському: “Życie” сперлося, бо нема гроший, і нічо не знати. Я там був казав, аби Ваші рукописи не стратили. Przybyszewski був хорий, потім піднявся і був досить веселий. Лишень гроший не має анітрохи».
У відповідь Ольга Гаморак зазначала: «Тато дуже жалують маленької Пшебишевської, що ї мама лишила. Брутальна Дагна! Видко, що симпатиї єї розтягаються виключно на мужеский пол, без взгляду на вік і спорідненя».
Під загрозою залишилася публікація кількох новел, перекладених польською мовою В. Морачевським.
«Przybyszewski, — писав у березні 1900 року В. Стефаник В. Морачевському, — казав, що дасть лист до “Rundschau”* і до “Atheneum”**. Strumień***, каже, зійшов на ніщо і не варт до него писати. Завтра казав, що дасть. Gebethner казав, аби дати єму всі тол- ковані новели чисто переписані, аби подавав до цензури. Як не можете самі, то передайте їх до мене, то тут перепишеться і подасться. Казав, що лиш тому Вам звернули, що цензура не приймає помазаних рукописів».
«У Пшибишевського, — писав В. Стефаник у квітні 1900 року В. Морачевському, — я бував мало, бо там була його жінка і він нікого не пускав. Тепер жінка єго поїхала до Парижа, і я вже раз був. Казав, що “Na drogach duszy” післав, але, відай, не післав. Дівчинки його я не видів, мабуть, тота червона наймичка держить єї в кухні. Якоїсь біди кілько є у тоті хаті, що забуваєся за дитину. Воно, бідне, десь у куточку собі сидить, і ніхто за него не питає».
Після втечі Пшибишевського від кредиторів редактором журналу став С. Вижиковський. Саме за його редакторства і вийшла стаття В. Морачевського про В. Стефаника.
«Пшибишевський, — повідомляв Стефаник В. Морачевського, який турбувався за долю своєї статті, — зле чується, бо ригає по кіль¬
* «Ukrainische Rundschau» («Українська хроніка» (нім.)) — громадсько-культурний і літературний журнал, що виходив німецькою мовою у Відні у 1903—1916 рр.
** Літературно-критичний журнал, що видавався у Варшаві у 1876—1901 рр.
*** Польський літературно-критичний журнал, що виходив перед Першою світовою війною.


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(207)
ка разів на днину. Ціле єго оточене е дурне та й погане до того. Чого їм все захочуєся бути “wylakierowanymi”*, того не зміркую? Як їх зійдеться більше, то перехвалюються один проти другого: Ja na rynku rzygałem, ja tej nocy miałem, przyjemną gorączkę gruźliczą, ja nie mogę ręki przy obiedzie utrzymać, więc ustałam ją** і т. д. Пшибишевский надто добрий, що їх не прожене на всі вітри.
Від панни Pajękownej*** дістав-єм два листи і написав єї два за Пшибишевского. Хіба єї зле мусить бути на купелях, та й банує моцно за чимось. Напишіть єї лист, най успокоїться. Я такий, як все, — недоварений».
С. Пшибишевський наприкінці свого життя залишив спогади про В. Стефаника, які в перекладі українською мовою були надруковані в газеті «Діло» від 26 грудня 1926 року під назвою «Із землі зродженому творцеві».
«Василь Стефаник, — писав С. Пшибишевський, — це один із найкращих моментів у моїх спогадах. Познайомились ми ось як (це було 1899 року в Кракові). Прийшов до мене д-р Вацлав Морачев- ський і каже: “Я не розуміюся на цьому, але мені здається, що поміж тутешніми студентами-українцями є один великий талант”, — і подає мені рукопис. Я прочитав його — і те, що я прочитав, було для мене зразу ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був просто зчудований відкриттям, яке я зробив.
Ось переді мною комплект “Życia”, редагованого тоді мною (комплект, на жаль, не мій, а з ласки позичений мені!), а в ньому перші Стефаникові оповідання, які я негайно видрукував: “Kasia”, “Nowina”, “Majster”, “Rodzina BartKa”, “W rekruty”, “Anioł”.
Ось так я познайомився зі Стефаником.
Полюбив я його надзвичайно. Він бував у мене майже щоденним гостем і по нинішній день він є завжди у моїх думках тим самим сердечним приятелем. Наші розмови велися завжди довкола проблем життя, одначе політики тоді ще в тих питаннях, на щастя, не було. Не було теж тоді ще в краківській громаді того національного розлому, що нині, а зокрема я особисто ніколи не робив різниці між поляками й українцями, які шукали зі мною зустрічі. [...]
Але повертаюся до Стефаника: його талант мене справді захоплював. Він такий життєвий, такий ядерний і стихійний, що Горький
* Налакеровані (польс.).
** Я на ринку ригав, я в цю ніч мав приємну туберкульозну гарячку, не можу руки при обіді втримати, тому її піддержую (польс.).
*** Анеля Паєнкувна — маловідома польська художниця з богеми, коханка Пшибишевського, з яким мала дочку.


(208)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
здавався мені завсігди де-де слабшим. Владислав Оркан — кажете. Так, справді Стефаник нагадує Оркана, але він глибший і якийсь завзятіший, твердший. Я подивляв завжди, як то він підхоплює у життя жорстокі нюанси і з безмилосердною точністю передає у своїх образках: тая бабуся, наприклад, що покинена всіми, вмирає на полі і не має сил обігнатися від мух, що вічно обсідають її поморщене обличчя!.. Не диво, що вся літературна братія, яка гуртувалася біля “Życia”, глибоко поважала Стефаника. А поміж мною і д-ром Морачевським стала просто умова, що він має перекласти на польську мову цілий том оповідань Стефаника, а я відтворю їх на куявську говірку. На жаль, не дійшло до того, бо я мусив покинути Краків. У 1914 році в Мюнхені, де проживав я від 1905 р. до 1918, отримав я ще від Стефаника одну сердечну листівку — це був останній зв’язок поміж нами.
Ми були разом усього один рік, але я завжди живу цим роком. Це був найдорожчий для мене час, а знайомство зі Стефаником — одна з найсвітліших сторінок у моїх спогадах з того часу. Почуваю велику гордість, що я перший зумів у цілій повноті оцінити велич його таланту. Тому теж зі справжнім зворушенням гортаю листки цього старого журналу, який нас в’язав. Не знаю, чи Стефаник пригадує собі вул. Кармелітську, на якій ми стільки хвилин провели, але я їх ніколи не забуду. Дивуєтеся моїй пам’яті? О так, пам’ять маю шалену, і тому цю свою пам’ять часто проклинаю, але буває теж, — як, наприклад, тепер, — що її благословляю.
Так ось нині, на свято Василя Стефаника, перешліть йому від мене привіт: “Великому, із землі зродженому творцеві, сердечному приятелеві, поклін, честь і найгарніше бажання, щоби ти довго-довго ще збирав плоди твоїх багатих жнив, а знаю, що на новий засів стане ще тебе, як теж твого найщиріше відданого тобі — Стаха Пшибишев- ського”».
І дата — 21.ХІІ.1926 р.
Важко зрозуміти, що могло єднати В. Стефаника та С. Пшибише- вського. Зрештою, ця тема віддавна цікавила літературознавців. Писали про це В. Лесин у статті «Про “вплив” на В. Стефаника декадента С. Пшибишевського»* та Я. Ярема — «Зв’язки Василя Стефаника з Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом»**.
* Лесин В. Про «вплив» на В. Стефаника декадента С. Пшибишевського // Проблема перевода и межславянских литературных взаимосвязей: Ученые записки Черновецкого государственного университета. — Черновцы, 1958. — Т. 30. — Серия филологических наук. — Вып. 6.
** Ярема Я. Зв’язки Василя Стефаника з Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом // Міжслов’янські літературні взаємини: Збірник статей. — K., 1958.


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(209)
Інакше трактують це польські літературознавці, зокрема Є. Вісь- невська*.
«Його романи, — писала Валерія Врублевська про Пшибише- вського в біографічному романі про Ольгу Кобилянську «Шарітка з Рунгу»**, — нудні, сповнені суму, його герої — збоченці і провокатори небезпечних ситуацій. Його ліризм змішаний із жаргоном кав’ярень, де жінки ставляться до чоловіків як до ординарних самців. [...]
Ольга відсторонюється від Пшибишевського всіма способами... Але трохи і лукавить. Вона добре знає все, що можна було знати тоді про Пшибишевського, який матеріально і приятельськи був зв’язаний із Вацлавом Морачевським і Василем Стефаником. Значить, і Софія Окуневська була в це посвячена. При зустрічах багато чого розказувала про нього Ользі, вважаючи, що Пшибишевський в диявольський спосіб впливав на поведінку Морачевського. Спочатку Пшибишевський хоче, щоб його творчість стала частиною німецької культури. В цьому йому допомагає богемна культура Берліна, куди він приїжджає у 1889 році як стипендіат. Це місто стало ареною для нової концепції любові, яку він пропагував, тим більше, що вона вписувалася в тогочасну боротьбу за сексуальну свободу. Непогамовні пристрасті Пшибишевського тримають в постійній напрузі його оточення. Його романи і його життя більше не відрізняються одне від одного».
І все ж у посвяті «Серце», яка вперше повністю опублікована у виданні «Василь Стефаник. Вибране»**", В. Стефаник писав: «Станіслав Пшибишевський — сам великий і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво». А в «Автобіографії» 1926 р. зазначив: «З польських письменників і поетів я найближче жив з Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом. З Виспянським, Каспрови- чем, з Тетмайєрами я був добре знайомий і сходився з ними в редакції “Życia”. Крім того, брав я живу участь в діяльності польської партії соціалістичної і зійшовся близько з Ігнаци Дашинським».
С. Пшибишевського зараховують до декадентської літератури. У маніфесті декадентизму «Confiteor»**** Пшибишевський твердив, що мистецтво є «відтворенням того, що вічне, незалежне від будь- яких змін та випадковостей, незалежне ані від часу, ані від простору, значить: воно є відображенням сутності, тобто душі у всяких її
* Див.: Покажчик літератури за 1961—1981 рр. — Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 1985.
** Врублевська В. Шарітка з Рунгу: Біографічний роман про Ольгу Кобилянську. — К.: ВЦ «Академія», 2007.
*** Василь Стефаник. Вибране. —Ужгород: Карпати, 1979.
**** Див.: Życie. — 1899. — № 1.


(210)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
проявах, незалежно від того, чи вони хороші чи погані, прекрасні чи огидні». У збірці статей «На шляхах душі» Пшибишевський, іронізуючи з реалізму, матеріалізму й соціалізму, славив круту й обривисту «дорогу душі», «для якої життя є тяжким сном і болісним передчуттям якогось іншого життя і світу, передчуттям інших зв’язків та інших глибин, ніж ті, до яких може досягнути наш бідний, бідний мозок». «Для розуму, — твердив Пшибишевський, — два помножене на два є чотири, для душі ж може бути мільйон...».
Стверджуючи, що «в наших часах проявляється душа у взаємних статевих стосунках», Пшибишевський, який проголосив себе співцем «нагої душі», у творах «Homo Sapiens», «De Profundis», «Над морем», «З циклу вігілії» та інших показував цю «нагу, чисту вільну душу» у вигляді брудної потвори, що навкруги сіє муки і смерть, підпалює будинки, безчестить і знеславлює жінок, навіть рідних сестер, зраджує і призводить до загибелі друзів, пиячить і тоне в розпусті, а потім вдає із себе надлюдину, тішиться хоробливими мареннями й галюцинаціями. У «нагої душі» нестримний порив до «нагого тіла» — і ніякі закони, мораль, почуття дружби і т. д. не спиняють її. Таким є, зокрема, герой тритомного роману «Homo Sapiens» Фрік Фальк, який відбив у друга дитинства Микити наречену Ізу і цим привів його до загибелі, потім знеславив невинну дівчину Маріт, яка через це втопилася, і т. д.
Леся Українка в «Замітках про новітню польську літературу» (1900) висловлювала радість, що в польській літературі знайшлися сили, які піддали осміянню «оголену душу» Пшибишевського, що створюване ним мистецтво є мистецтвом жменьки.
Коли А. Крушельницький видав свій переклад книги Пшибишевського «Із циклу вігілії» (1899), то дуже здивував І. Франка: «Пощо і для кого перекладено її на нашу мову?». І. Франко бачив у цьому вияв божевілля, тяжкої духовної хвороби, обожнення авторського мізерного Я, показ жінки в одній тільки функції — самиці.
Можна навести чимало висловлювань В. Стефаника проти Пшибишевського і його ідей. Та важко заперечити вплив декадентизму на ранні поезії в прозі В. Стефаника, хоча вони й не відповідають сутності його творчості. Проте є щось, чого дослідники творчості Стефаника боялись торкатися. Це — пристрасть, із якою писав С. Пшибишевський, його намагання, хоч і засуджене сучасниками і наступниками, проникнути в людську сутність. Такого проникнення в душу в українській літературі до В. Стефаника не було.
Від програмної статті С. Пшибишевського «Confetior» («Сповідь») В. Стефаник запозичив назву для своєї сповіді Євгенії Калитовській.


Розділ дванадцятий
«Синя книжечка»
(211)
Ні Володимир Пшерва-Тетмайєр (1861—1923), маляр, графік, поет, один із чільних представників «Молодої Польщі», ні його брат Казимир (1865—1940), поет, новеліст, повістяр, представник «Молодої Польщі», не залишили спогадів про знайомство з В. Стефа- ником, а в дослідницькій літературі не оприлюднено їхнього листування. Хоча про К. Тетмайєра В. Стефаник згадував у листах до Ольги Гаморак.
Після такого активного життя і постійних клопотів про хліб насущний В. Стефанику захотілося трохи відпочити. Для цього вибрав Довгополе, де був священиком «піп-радикал», як називала його Леся Українка, о. І. Попель. Перед тим був у матері, відтак завітав до Калитовських у Трійцю та до Гамораків у Стецеву.
У Довгополі було досить нудно. Тиждень там був І. Дашинський, але, як зізнавався Стефаник Морачевському, йому «наприкрився». Постійно падали дощі, лише один Черемош шумів, і смереки подавали свій голос.
«Ми оба з Геньом Даниловичем у Довгополі, — писав Ользі Гаморак у серпні 1899 року. — Є ще тут пані Роздольска, професорова зі Львова, і дві німецкі пані з Черновець, що кличуть Попеля вуйцьом. Сих німок я сердечно не люблю і борзо відси заберуся, як вони борзо не заберуться. Ще Попель сподівався в себе Маковея і Франка.
Так як нині справа стоїть, то мені тут не є добре. Раз, оті обмикані німки, другий раз, скупий харч, а по-третє, гори, що мене придушують.
Як мені стане ні сюда ні туда, то я через Трійцю махну до Русова та й збудуся гостювання.
Вночи переїхували-сьмо через Устеріки. Так мені дивно було, так дивно, що ми колись там були всіма. Спеціально ж жаль мені стало самого себе такого, як я ще був в Устеріках. Якісь давні, померклі спомини вдарили на мене і завоювали своєю минувшістю.
Геньо дрімав, а я дивився на гори. Череда звізд густим дощем спадала в чорні ліси, верхи стояли супокійно в синявій млі, над Чере- мошом протягнулася молочна дорога, а Черемош гудить шумом і летить з молочною дорогою геть із гір. А десь іздалека чути стогін двох бервен* на воді, як стогін лісів зрубаних. А з верхів дзвоники корів, та й жалібну сопілку, та й густу росу з неба. А в душі ворушиться якийсь жаль закований, якийсь шум, і стогін, і жалібна пісня. І куди я зайду, і чого я все відриваюся від моїх людий, як трава від берега?
Відай, я тут не зможу нічо писати і через то борзо втечу».
Колода (діал.).


(212)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Утік, але не до Русова. Поїхав до І. Плешкана. На дальші мандри потрібні були гроші. Мав намір позичити їх у нього. Лише після цього вирушив у Русів.
«Був-єм в Довгополі три тижні, — писав у листі до Ольги Коби- лянської 12 вересня 1899 року, — а звідти поїхав на Дністер і там забавив два тижні. Тепер коло хорої мами. Слота безконечна і тута якась безкрая — шпік* висисають. Мої мужики заболочують хату і не можуть свої біди навповідатися. За кілька місяців набралося у них стілько нових скарг і турбот, що всіх стямити не годен. На жадну нема ради, а кожда так борзо одна по другій приходить, що ще не встиг “селянин” обтерти поту по одній, а вже від другої мотлоха трясе».
Мусив залишитись у Русові. Вмирала мати. Знав про це.
Мозок у кістці (діал.).


Розділ тринадцятий
ЄВГЕНІЯ І ОЛЬГА
Серце В. Стефаника страждало за Євгенією Калитовською (1865—1905), про що майже ніхто не здогадувався. Він часто бачився з нею, бував у неї вдома, але нікому не спадало на думку, що між ними існує тісніший зв’язок. Ніхто не міг навіть припустити, що таке може собі дозволити вона — Євгенія Калитовська, дочка шанованого всіма отця і посла до віденського парламенту К. Гаморака та дружина священика В. Калитовського, яка присягала йому в довічній вірності.
Зовні все виглядало пристойно, за винятком хіба того, що через постійну зайнятість о. В. Калитовський залишав дружину зі своїм гостем або відправляв їх гуляти до найближчого лісу чи верболозів над Прутом, де було дуже гарно. Сам В. Калитовський на прогулянки не ходив, бо як був не в церкві на службі, то ходив із дарами до хворих, які вмирали, а село — велике й довге. І навіть якщо траплялася вільна хвилина, то мав о. Василь улюблене заняття — пасіку, коло якої пропадав. До того ж Євгенія Калитовська була старшою за В. Стефаника.
Правду про стосунки Євгенії Калитовської та В. Стефаника знала лише її сестра Ольга, яка також його любила. Однак В. Стефаник вважав її своїм другом, від якого не було жодних таємниць, і це завдавало їй страждань.
Невідомо, як В. Стефаник передавав листи Євгенії Калитовській, та й жоден із тих листів не зберігся. Можливо, Євгенія знищувала їх після прочитання або ховала від сторонніх очей і знищила вже перед смертю. А може, їх знищив В. Калитовський після її смерті, адже знав, що дружина його шанувала, поважала, але не любила. Здогадувався, що було щось. Тому не без його відома на пошті контролювали листи, що надходили до дружини, і перевіряли написане нею. Так вважала Євгенія. Чи було це насправді, хтозна, але вона дійшла такого висновку, коли до її рук кілька разів потрапляли порвані бандеролі із книжками і заліплені листи від Стефаника. Відтоді намагалася писати до нього десь поза домом, коли виїздила. Ті листи В. Стефаник беріг. Довгий час по його смерті вони залишались у будинку в Русові, де він мешкав і помер. Як не прикро, але до них, не впорядкованих та не


(214)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
облікованих, мало доступ багато людей, у т. ч. й колекціонери. Після різних пригод вони опинилися у фонді В. Стефаника в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Усього їх — 45.
Так і невідомо, коли насправді В. Стефаник познайомився з Євгенією Калитовською. Вона, як і всі дочки о. К. Гаморака, мала подвійне ім’я — Євгенія-Юлія. їй було 18 років, коли 12 червня 1883 року вона вийшла заміж.
Д. Мохорук переконливо довів*, що В. Стефаник познайомився із Євгенією Калитовською в Топорівцях, де вона мешкала з чоловіком, а В. Стефаник приїздив у гості до сестри Л. Мартовича Марії Стефанів, яка разом із чоловіком учителювала у цьому селі.
Василь Калитовський (1859—1920) походив із давнього свяще- ницького роду. Після закінчення Львівського університету та Львівської духовної семінарії, висвячення й одруження він працював у о. І. Стрийського в Топорівцях до 1887 р. В. Калитовський був змушений уступити місце найстаршому синові о. К. Гаморака Теодору, бо так було вирішено на сімейній нараді.
Калитовські переїхали в село Трійця. Парафія в цьому селі із дерев’яною церквою Святої Трійці, збудованою в 1863 р., вважалася великою і доволі, як тоді казали, ситуованою, тобто вигідною, бо нараховувала більше 2000 парафіян. Громада своєму отцеві в користування давала ЗО моргів орного поля, 23 морги сіножатей, до того ж діставав отець із спеціального фонду доплату, яка називалась кон- груя, в розмірі 365 золотих і 76 крейцерів. Через те що отець за поле мусив платити 109 золотих, фонд при консисторії доплачував йому 40 золотих і 27 крейцерів. За ведення канцелярії при парафії отець діставав 6 золотих і 50 крейцерів. Однак сказати, що все це приваблювало священиків до роботи в глухому селі, не можна. Крім того, воно було надто довгим — по основній вулиці тягнулося десь до семи кілометрів. Якщо церква і цвинтар були на одному кінці села, то школа й резиденція священика — на іншому.
Для В. Калитовського в 1892 р. побудували будинок за новим зразком, де все враховано і передбачено, навіть місце під канцелярію, де велися метричні книги. На наріжному камені стоїть дата побудови та побажання: «На многая літа отцю Василю Калитовскому». Цей будинок зберігся, і меморіальна дошка на ньому сповіщає: «У цьому будинку резиденції церкви Пресвятої Трійці сім’ю священика Василя Калитовського відвідував у 1897—1912 роках Василь Стефаник».
* Див.: Мохорук Д. Тяжкий хрест: У 2-х т. — Снятии: Прут-Принт, 2006—2007.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(215)
Село Трійця стало тим місцем, куди постійно прагло серце В. Сте- фаника.
Перша згадка про Євгенію Калитовську в листах В. Стефаника стосується листопада 1898 року і міститься в листі до Ольги Гаморак.
«Я сижу в їдальнім покою, — писав В. Стефаник. — Добре мені, як у рідної мами, — може, ліпше. Я встаю рано, бо сонце не дає спати, і йду снідати, а снідаючи, балакаю з господарями. По сніданю йду або й не йду що робити, як вдасться. Кладу також пасіянса або й не кладу — так-же як вдасться. Пообідавши, читаємо газети (“Діло”, “Słowo Polskie”), а потім Ваша сестра береся обшивати дірки або в простиралі, або в сорочці, або в чім-небудь. Сміємося трохи з “гамораківскої дідичности”, себто кравецтва, і сестра тоді з упрямством каже, що нема такого чоловіка та й не буде, аби єї змерзив* шите. Я вірю, бо права дідичности** є всесильні. [...]
Хата простора, ясна, богато сонця може в себе змістити. У городі сухе листя, зів'ялі братки***, голі дерева і кочани з капусти. Дальше Петрилів — сумовитий шумить дубами якусь пісню осінь, що відби- ваєся аж у вікна дому. А там далі сине небо, що водить по собі або сонце, або місяць.
Ми туди ходимо на прохід, звичайно з сестрою, і вдоволені вертаємо і раді, що ще жадне питане люцке не рішене і ми можемо єго самі рішати».
Так В. Стефаник оповів аж ніяк не про перший приїзд у Трійцю. Про це свідчать і листи до Ольги Кобилянської.
На Новий рік В. Стефаника не було в Трійці, і саме 1 січня 1899 року, яке припадало на неділю, до нього написала свій перший лист Євгенія Калитовська: «Дивно мені, дуже дивно, що я пишу до Вас! Лист Ваш прийшов вчера, я шила і професор [учитель місцевої школи] був також, мені зараз пригадалось, як то Ви не раз кпили з мого житя і мені забаглось се Вам написати. Це одна причина мого писаня.
В пятницю мала-м лист від Ольдзі [Ольги Гаморак], писала нам, що Ви ще дома і що маєте охоту бути у нас на святах. Ми дуже тим тішимось і просимо Вас приїхати а зробити нам велику приємність. Се друга причина мого писаня.
Я так певна вашого приїзду, що вже сегодня їду до Заболотова і купую 1/4 бочки охоцімского пива і все, що потрібно для підтриманя доброго гумору.
* Вилаяв.
** Спадковість (польс.).
*** Народна назва деяких видів фіалки, зокрема фіалки триколірної.


(216)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Єлена [Олена Плешкан] все Вас згадує і дивуєся, відки Ви знали, що она плакала, я єї толкую, що то такий пан, що хоть не видит, а все знає, а до того ще дохтор, і она вірит і каже (не знаю чому) дай Боже таких панів.
Щодня мушу слухати, що єй снилось, а має все дуже прикрі сни, як звичайно в такім стані. Лиш не вмію потішити єй так файно, як Ви.
Більше відпише Вам Василь [Калитовський]. Я була в Садагурі, але що і як, то вже Вам розповім, як приїдете».
Наступний лист Євгенії Калитовської до В. Стефаника датується 12 січня 1899 року.
«Чую велику потребу і мушу до Вас писати, — зазначала вона. — Мушу Вам подякувати, що приїхали-сьте до нас помимо всього, тим більше знаю, що не приходило се Вам легко. Ви дуже добре зробили, лиш мені дуже жаль, що я була якась знервована. Сим разом воно не дивно, з одної сторони Ваше нещастя, з другої — знов свої прикрості відбирають енергію до всього. Але се у мене звичайне і я зла на себе кожний раз, чому коли Вас виджу, попадаю в якийсь смуток. То вже така моя паскудна натура. Хтіла би-м, а не можу бути інша, бо одна лиш гадка чіпаєсь моєї голови: чому воно так, чому і чому — без кінця і все заглушує. А ще переразив мене той червоний сублемат, він не сходить мені з гадки і аж горить в моїй голові! Знаю добре, як легко в таку хвильку, коли чоловік з великим густом сягнув би в кишеню по таку лакітку*, але тогди добре, аби її там не було. Я розумію, як тяжко приходиться Вам переживати сей час, але відвага, trzeba być bohaterem**, але таким, щоби всі прикрості знести. З часом вони злагідніють, і я маю певну надію, що прийдуть у Вашім житті ясні дні, котрі Вам так дуже належаться. Ви мусите знати, як багатьом людям життя Ваше дороге! От примір: приїхав Віктор і довідується, що поїхали на похорон до Русова, стало йому прикро, сів написати до когось лист, цілих два аркуші написав і лиш про Вас між іншим написав: “Най Бог боронить, аби мені прийшлося утратити того чоловіка, котрого люблю рівно як тата, брата і т. д.”. В імені всім Вам симпатичних людей прошу Вас не носіть коло себе червоний сублемат! Нераз мала я такі хвилі, але не було нічо в кишені, і борзо розвага брала верх над легкодушностев.
А якої відваги треба мені, щоби лишити тут всі наймиліші спомини і йти до Заб[олотова] зачинати грати роль комедіанта, догоджува- ти всім можливим лайдакам!
* Ласощі (діал.).
** Потрібно бути героєм (польс.).


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(217)
Треба було сеї гісторії, аби та ще так роз’їсти: та візита до Мойси так їх роздратувала. Перший раз чула-м, аби говорили о смерті в такий спосіб, як у мене. Ви з татом від’їхали роздратовані, а як я лишилась!
Василь говорив до мене, але все впрост противне мені, то я не годна була протестувати і все відбилось об мене, як горох об стіну. Часом біль голови стає в пригоді, міцний біль тримав мою голову, як у кліщах і не допускав жодної гадки, а се в моїм положенні було дуже вигідне.
Боюсь, що се письмо буде Вам немиле, але той цукерок нагнав мені тілько страху, що я на нічого не зважаю і мусіла-м написати, а Ви простіть мені сей раз. Здоровлю Вас щиро. Прихильна Вам Євгенія».
Червоний сублемат — отрута. В. Стефаник сказав Євгенії Кали- товській, що готовий його спожити. Вона боялася, що настане така хвиля, коли він справді проковтне цукерку з отрутою. Ця тривога переслідувала її і змушувала писати листи до В. Стефаника.
«Знаєте, — зверталася до нього в листі без дати, — що той червоний цукерок не сходит мені з гадки. Чого Ви возитесь з ним? Що хочете робіт, лиш жийте. Конче хтіла-м багато-багато написати, але від вчера боліла голова і не годна-м. Я була якась оглушена і замість тішитись Вами, плакала-м і мала-м великий жаль. Пізнійше напишу. Здоровлю Вас шчиро».
Інформація, яку подавала в листах Євгенія Калитовська, не влаштовувала В. Стефаника. Євгенія свідомо уникала питання їхніх стосунків, а головне — ні словом не обмовилася про свої почуття до нього, хоча, зрештою, і він ніколи відкрито про це не писав. Аби мати об’єктивну інформацію з Трійці, В. Стефаник просив сестру Євгенії Калитовської Ольгу Гаморак описувати все, що там діється. Особливо з Євгенією. Навіть не розумів, як тим проханням гостро ранить її серце, яке палало до нього любов’ю. Ольга часто приїздила в Трійцю, а Євгенія Калитовська сама часто бувала в Стецевій у рідні. З часом В. Стефаник зрозумів, що Ольга закохана в нього, а тому запитати відкрито про Євгенію Калитовську він не наважувався.
«Шановний товаришу! — відписувала йому Ольга Гаморак в листі від 1 лютого 1899 року. — Ви знаєте, яка я тяжка до писаня, тому не подивуйте ся, що мене не зібрала охота до Вас написати. Я тепер повинна відгадати, що як раз може Вас цікавить з тих сторін, що Ви їх покинули. Знаю, що Ви хтіли би знати, що робить Ваш Русів, а в нім радні (чи ще п’ют?), що робить мужик, “що закусив апатит” і другі инші мужики, що Ви їх любите і ними займаєте ся. Може, вже і найбільше хтілибисте знати, що робить Ваша мама і другі хатні, та се


(218)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
все я не знаю. Ви знали би тогди, якби на моїм місци був Олег, а не Ольга. Я тогди би пішла і хоть, може би, мене се і не займало, розпи- талабим все і написала. Тепер знаю лиш се, що хрест Козаковий стоїть, як стояв, але він видає ся якийсь смутний, що ми до него не ходимо. Є ще Стецева, котру Ви так зчаста відвідували. Тут все, як було за Ваших часів, і я рада сему, що не маю нічо нового, бо все мені здає ся, що то нове було би гірше. Лишався ще романтична Трійця. Знаю тілько, що Ви лишили в ній багато поетичного неспокою. Є щось там прикре, але заразом і файне. Впрочім, се не мій район, а Гені, і она Вам напише ліпше. Ви пишете, щоби я Вас потішила, не чую сі в силі, а хтіти лишень, се ще дуже мало. Та як, врешті, мож потішити чоловіка, що вибрав собі чорний мужицкий сьвіт і єго пізнав і відчув. Я тепер можу Вам сказати, як Ви колись мені казали: шукайте великих болів, а буде (те) щасливі. Ви вже знайшли великий біль, тож будьте щасливі. Знаю, що Ви ще маєте і инші свої болі, але се все повинно лиш збільшувати велич того щастя. Мені все здає ся, що тим людєм, котрі не мають чувств широко розвинених, є все такі ліпше. Они як і мають яке нещастя, то борзо сі потім потішують. Тож такі виходить на Ваше. Ви тішитесь щосьте ся високо понад другі люде і хоть терпите, то в висшій сфері, як они».
Такий лист Ольги аж ніяк не міг заспокоїти В. Стефаника. «Я хожу чорний, як ворона, але в думках, в хотіню, в роздумі», — писав він Ользі Гаморак 10 лютого 1899 року й ніби між іншим просив розказати про Трійцю, не називаючи ім’я Євгенії. Робив вигляд, що його цікавлять справи рідних Ольги.
«Ви мені напишіть, — просив, — чи Олег [Гаморак] здав, чи Олег троєцкий [Калитовський] дома, чи в Коломиї, чи Матейко у Вас? І напишіть мені богато, богато. А як я зберуся в купу, як перестану дивитися за моїм роком на селі, тогди я Вам лист напишу, аж стецівска почта задрожить. А пишіть скорим часом, пильною годиною».
Ольга все зрозуміла.
«Олег здав до III тої кл., — писала у відповідь. — Тато лишили єго у Львові, але він зараз другим поїздом приїхав додому. Єму зробилось жаль за свободов і нами, а також встид ходити до третої. Тато дуже жалували, що Вас не було, они вірять в то, що було би ліпше пішло. Профес. глупо питали, він знав досить.
Я маю до Вас дві просьби: 1. Купіть для Гені книжку, що Вам подо- баєся; 2. Вишукайте в антикварии Tonssaint Zangescheidto (наука яз. французкою) з поясненями німецкими. Гроші за се все я вишлю. Не знаю, чи ся картка застане Вас в Кракові, але як застане, зробіт мені


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(219)
се конче перед виїздом до Відня. Не гнівайтесь, що я до Вас маю все якісь інтереси, може, на сім вже буде конец».
Ольга знову уникала розповіді про те, що найбільше цікавило В. Стефаника. Знала і не писала.
Вирішив, що не варто гратись у піжмурки.
«Вчера, — писав наступного дня, 11 лютого 1899 року, — я подав до Вас лист (бідний формою і змістом), а нині пишу другий яко відповідь на картку.
Напишіть мені, коли є уродини Гені, аби я знав, як заборзо старатися о книжку, чи спроваджувати, чи на місци купувати?
Мого тата не видко, а я гроший не маю, аж десь за тиждень матиму і тогди пішлю книжку. Ви не гадайте, що сим я притуцькуюся до Вашої кишені, — най мене Бог боронить.
Ваш Олег зробив то, що і я повинен був зробити. Якби можна зробити з ним так, аби по вакаціях міг здавати чотири класи і вступити до п’ятої, то най лишаєся дома, а потім ми вже твердше возьмемося до діла. Натурально, що треба, аби справив собі книжки з німецкої гімназії у Львові. Чи можна так?
По антикварних побігаю за Langenscheidt’oM, чей найду. Лиш Ви не зарікайтеся, що нічо більше вже від мене не схочете. Пощо робити мені прикрість, а собі якесь ограниченє на будуче?»
Очевидно, що Ольга Гаморак дозволила собі таку дрібницю, аби назвати дату народження сестри, але лист цей не зберігся.
19 лютого 1899 року В. Стефаник писав до неї: «Я не відписував Вам зараз, бо я тепер якось уплошів, змарнів. Зболений я цілий — пропасницю маю і ще якісь “сполученя хоробові”. Нині рано неділя була, бо я гадав собі, як би то добре на вечір забігти до Стецеви. Була маленька помилка в фантазії, бо я ходив по Кракові, не по Русові. Нема такої днини, аби я не згадав Стецеви. Вірте.
Я перебуваю оргії якогось забутя, хочу спалити ту якусь велику силу, що бушує в душі. Треба єї спалити в обіймах сто куплених дівок, в синявім поломіні грогу, в сибаритизмі фантазії — в чім спалити лиш коби. Може, я забогато спокою приніс з села, може, забогато простоти, а треба як вмерти, треба шпурнути ті перестарілі шматки в пропасть, що впали в безодню. Треба так позамотувати всі шовкові нитки душевні, аби їх навіть пальці дорогої жінки не розмотали. Се один ратунок.
Нині сонце світило з цілого неба. Я сидів на лавці в городі. Коби хто прийшов до мене і сказав: “я хочу близенько коло тебе сісти”. Коби, коби! Я так хотів, що, відай, свої волі ніколи я не годен так остро наострити. А та воля, хотінє є пустий фантом, є амбіція дурня.


(220)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
А йдучи, я гадав собі: мати моя добра, кілько павутинних ниток, але білих, срібних я наснував, на сто найкрасших тіл жіночих, най- красші одіви — а все то мара. Не снуй, скотино, не снуй, їж, аби тобою горячка не підкидала! А потім я пішов у товариство. Я говорив і впав. Потім пхали мені горівки в зуби — добра, ой добра. А потім я співав зо три години собі під носом без гадки, без думки:
Und was sie reden — leerer Schaal.
Ich bin ein Fremdling überall..*
А тепер пишу до Вас лист. Мені все жаль кидати лист до Вас, бо я сам хотів би йти до Вас. Ну, не можна. Дуже добре, що є таке слово. Без него зле би було. Посилаю Вам фотографію, посилаю Вам дві кни- жочці французкі.
Р. S. — десь закинулися. Лиш тому посилаю, аби Вам зробити одну приємну хвильку, бо як мете розпечатувати, то будете собі Бог знає що гадати. Се тота хвиля приємна. Розпечатавши, нічо не знайдете. Книжки для Гені лагожу, лиш гроші дістану, зараз вишлю.
Напишіть гет за все».
Ольга замовкла. Урешті — яке щастя! — до нього з великим запізненням надійшов лист від Євгенії Калитовської, написаний 9 лютого 1899 року.
«Давно вже хотіла я писати до Вас, та не знала-м, коли відїхали- сьте до Кракова. Мені прикро було читати ваш лист, що Ви слабі, я трохи сподівалась того, бо вже нездорові від’їжджали-сте від нас.
Сегодне пише Ольдзя, що Ви вже в Кракові і дуже невдоволені. Що з Вами робити!
Нераз гадала-м собі: як то буде приємно колись незадовго загостити до Вас яко лікаря до Вашой власной хати! А буде она далеко крашча, як наша, а ще до того десь там в дуже краснім місци. А тут такі невеселі вісти. Ми з Ольдзею були-смо нарешті раді, що Ви від'їхали і не пропадаєте тут, в Русові, межи нами. Мені жаль Вас дуже, але що з Вами робити? І коло нас не ліпше. Недавно найшла-м припадком нотес мого Оля, в однім місци замазане відчитала-м отсі прикрі слова: Боже, Боже, на шчо сотворивєсь мене нешчасного? Ви розумієте, як мені було. Чи можу я що зробити, щоби мому малому синови не приходили ще такі гадки в голову? Але він був здавна такий, такий вродився. Тому чула-мся винна перед сим малим песимістом.
* І що вони говорять — пуста шкаралупка. І я усюди чужинець (нім.).


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(221)
Олег має першу і ходит далі до школи, ані чути не хоче, аби був дома.
На іменинах тата не були-сьмо, але зато на христинах в Чортів- цях. Я тримала малу Ольдзю [Ольгу Плешкан] до хресту. Дуже файна дитинка зробилась з ней, не впізнали-бисте єй, лиш коби виховалась здорова, бо Іван пристрастно любит дитину, гніваєсь на Галю, що прибирає єї, каже: ти відразу хочеш зробити з неї дурну панну.
Ви лишили багато споминів у нас, здаєсь, не затертих. Се найліпший знак, що якась близка особа опустила хату. Часом, як погода дописує, іду на прохід, тут також нема місця, де би Ви не були, і мені здаєся, що я не сама. Видите, як я вас слухаю, для то[го] маю право і від Вас жадати що-небудь.
Я Вас прошу, не сумуйте, пишіт до нас, як ся маєте, що робите, але не сумуйте.
Василь поїхав сегодне на баль до Коломиї. Вже дуже знудився дома. Я сама і зробила-м собі баль, пишучи до Вас лист.
Лишень що прислала Оль[дзя] книжки дуже красні, знаминитий вибір.
Поздоровляю Вас шчиро. Євгенія.
[Р. S.] Незадовго напише до Вас Василь, хоче подякувати за книжки, котрі ємудуже сподобались».
В. Стефаник негайно відписав, але його листи до неї не збереглися.
«Боже мій, який Ваш лист трагічний! — писала йому у відповідь Євгенія Калитовська 20 лютого 1899 року не з Трійці, а із Заболото- ва. — Серце моє стискаєсь з болю, коли згадаю того пана з чорними немитими і тонкими руками.
Шчо небудь роблю, а всі мої гадки коло Вас. Пишу до Вас, роблю Вам волю без надії, чи зможу хоть на хвилю вивести Вас з того чорного настрою.
“Належите до найкрасшой породи людей, цвітів людкости, Вас треба пестити і берегти, як дорогі клейноти”, — пише Кобилянска, але се може лекше написати, як зробити.
Дуня моя була слаба, власне тогди, як Ви у нас були перед Різдвом. Мала сильну гарячку, зривалась з ліжка і бігала по хаті, всі дуже перестрашились, хтіли телеграфувати, але лікар сказав, що то нічо небезпечного і аж в три неділи мені дали знати. Сама Дуня казала, щоби ни писати, аби мама не журилась, яка она добра, а я нічо не знала, що она слаба.
Олег терпит дуже на голову, відколи потепліло на дворі, та нема на то ради. І грека, і латинь, і мігрень мучит єго нешчасливу голову.


(222)
Роман Горак
<Кров на чорній рідлі>
Не гнівайтесь, що так коротко пишу, якось рука мені не дописує, чогось мені прикро, не маю волі, все мені зле видаєсь. Пізнійше напишу Вам більше».
Наприкінці додала: «Ваш лист дуже штудерний, а що був до мене адресований, то сам Василь казав мені Вам відписати».
Цей лист має виключно інформативний характер, але він стривожив В. Стефаника. Він подумав, що його листи до Євгенії читає її чоловік. Євгенія мусила його заспокоювати.
«Виджу, — писала з Коломиї 26 лютого 1899 року, — що последним листом стрівожила-м Вас цілком без потреби. Не знаєте, як мені се прикро, не можу собі дарувати того, що так нерозважно на прихапці писала-м. Могла-м знати, що в деяких хвилях не пишеться, і тогди нерозважні слова або дурниці не лишат чорні на білім і не будут дражнити дорогих нам людей.
Василь в добрій вірі казав мині писати. Ваші листи мало єго інте- ресуют, він не вміє відчувати і не розуміє душевного стану другого. Можете ходити коло него з пеклом в душі, або бути в семім небі. Він не зауважає того, знаюся з довголітної практики.
Не раз то нерозумінє далось мені взнаки, але я єго не виную вже за се, не відповідає, що такий вдався. Пишу се тому (хоть то, може, і не файно), бо маю до Вас довіріє, і тому щобисте знали, як річи стоят. Богом а правдою, ті листи не для него писані, ціла трагикомедія.
Від Вашого листу голова мені пукала, тільки там великого терпі- ня! Та Ви вже гоните останками сил своїх, до того вже заходит. Коби я знала, що на селі було би Вам лекше, то радила-бим — вертайтеся! Але на свята мусите приїхати до нас, вже ми постараємося о то.
То буде в маю, цілий сад в цвіті і запаху, тогди так дуже в нім приємно і аж зафайно, але не для Вас. Може, відпічнете і забудете про те пекло (бодай счезло). Чи можна тоді надіятись того?
Они готові на все, але чи зможут, чи годні що зробити? Сердечно поздоровляю Вас. Євгенія.
[Р. S.] Коло нас нічо нового. Було пару день весни, скористала-м з них і засівала-м грядки і садила-м горох. Від 4 день сипле снігом без перестанку, заморозило і засипало, що ані кроку з хати.
Мали-сьмо їхати до Стецеви, але Василь мусит їхати завтра до Коломиї, то вже в Стецеві не будемо. Я їду також, хочу подивитись, що робит Олег.
Сей лист буде наданий в Коломиї, бо хоть завтра іде післанець, але всі наші письма підлягают цензурі в канцеляриї. Яке то велике vor* мешкати пару кроків близше міста!
Тут: щось.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(223)
В Słowie читали-сьмо про Ваші фотографії [новели], але давній- ше, забула-м спімнути о тім. Кінчу, не хочу Вас мучити більше. Бувайте здорові».
День народження Євгенії Калитовської наближався. Оскільки подарувати їй власну книгу у В. Стефаника не вийшло, він написав «Confetior», присвячене їй, але надруковане тільки в 1901 р. у першій книзі 13-го тому «Літературно-наукового вісника». Важко пояснити чому, але перш ніж дати це одкровення Євгенії, він вислав його листом до Ольги Гаморак. Про «Confetior» він і писав їй у листі від 26 лютого 1899 року, тобто того самого дня, коли Євгенія писала йому листа з Коломиї і заспокоювала його стосовно свого чоловіка.
«Я післав Вам вчера “Boską komedyą”* і “Melancholia”**. Данте повинен бути у кождого інтелігента і сим я поводувався при купні. 3 чотирох ринських я видав на Komedy’io 2.40, на Melancholii 1.30.
На Вашу адресу посилаю також моє “Confiteor” (признаюся), писане для сестри Калитовскої. Тому посилаю до Вас, бо хотів би-м, аби, крім Вас двох, ніхто не читав. То є моя біографія, держана в тоні “Wahrheit und Dichtung”***. Натурально, що я не заказую Вам єго показувати, але прошу, аби-сьте не показували. Висилаю завтра, аби прийшло якраз на вівторок, коли Калитовска буде у Вас.
У вівторок вечером я буду також обходити уродини сестри. Сам, з вином в руках і з бажаням, аби бути з Вами. Пийте і за мене.
Надіюся листу великого і широкого. Ваш В. Стефаник».
Пізніше В. Стефаник перейменував «Confetior» на «Моє слово». В рукописі оповідання мало присвяту: «Писано для Євгенії Калитовської на її уродини 28.11.1899», в журнальній публікації зазначено: «Присвячую Євгенії К.», а в однойменній збірці, яка вийшла в 1905 р. після смерті Євгенії, присвята відсутня.
На відміну від автобіографій «Моє слово» — це сповідь душі.
«Я сотворив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений.
У своїм царстві.
Буду свій світ різьбити, як камінь.
* «Божественна комедія» (польс.).
** «Меланхолія» (польс.).
*** «Правди і вигадки» (нім.).


(224)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в тру- ті-зіллі, пускати буду наліво...
І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.
А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу, як мертву красу.
А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.
[...]
Я був щасливий.
Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, — я був щасливий.
А тепер на ті очі смерть долоню поклала.
А я шукаю щастя під небом і падаю...»
Те, що останні рядки написані під впливом хвороби матері, є поза всіляким сумнівом. В. Стефаник як медик прекрасно бачив, що дні мами раховані. Мама постійно йому твердила, що після її смерті батько обов’язково одружиться і приведе до хати нову господиню. Означало це й те, що В. Стефаник не зможе бути студентом. Від того впадав у відчай.
Настрій твору не міг не вразити Ольгу Гаморак.
«Ваш Confiteor, — писала йому у відповідь 5 березня 1899 року, — ще не дістав ся до властивих рук; до нині стоїть у мене і до нині ніхто про него не знає, лиш я щом мусілам знати. Чикає Гені, щоб приїхала і взяла собі Ваше признаня дуже прикре. Тут показалисте ся як безвихідний песиміст. Нічо веселого та щасливого нема ані поза Вами, ані перед Вами. Ви були щасливі тогди, як не зналисте сьвіта і людей, а пізнавши їх, котитеся в пропасть. Ваш сьвіт чорний і без просвітку. Признаю Вам, що Ваша біла вишня буде мати, що збирати. Кажете, що єст тримане в тоні Wahrheit und Dichtung. Я хочу вірити, що власне сей розкладовий песиміст є Dichtung. Моглабим уносити ся се в поезійов в прозі, але до cero треба конче не знати поета. Та не лиш confiteor, але всі Ваші листи навіяні яковсь страшнов розпуков. Знаю, що сьвіт з свойов мізерйов може дражнити людей, що мають серце відчути ті тисячні трагедії, з якими що днини можна ся здибати. Та Ваш песимізм теперішний єст особистий а такий все єст прикрійший. Чи Ви маєтеся стати Płoszowskym* лиш з відмінним темпераментом? Płoszowskogo чорт бери, але Ви, син бідного народа, маєте бути сильні, щоби Ваша оборона була сильна. Чую, що Ви усьміхнетись іронічно на се, або пожалуєте часу, що осьміливив мене Вам докучати.
* Владислав Плошевський (1853—1892) — польський і український актор, блискуче виконував трагедійні ролі; збожеволів на сцені.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(225)
Подумаєте, може, от дурна баба хоче з людей поробити автомати, та хотяй я роблю такі припущення, скажу, що хтілабим мати Ваше таке магічне слово, щоби Вас випровадило з cero стану.
Я думала, що Ви лиш до мене посилаєте чорні листи, але довіда- лам ся, що посилаєте такі самі до тої, котру любите. Тими листами робите єї такі самі чорні безпросвітні хвилі, які самі перебуваєте. Се все, що Вам пишу, тепер забудьте, а прийміт до відомосте перші рядки cero листу і передостатні. Я не писала не тому, щоби хто був слабий, а так якось відкладалам з дня на день і Вас вже знетерпеливи- ла. Дякую Вам за все, що Ви мені від того часу зробили».
Відписуючи на цей лист, В. Стефаник наважився запитати про головне — його цікавило, чого мовчить Євгенія: «Я Вас прошу дуже зараз мені написати, чи в Трійци хто не хорий або чи що злого не сталося? Цілі дві неділи листу ніякого. Страшно!».
На день народження Євгенії В. Стефаник прислав їй листа і відразу отримав відповідь: «Велику радість зробили-сте мені своїм листом, — радісно відписувала вона 5 березня 1899 року. — Той днини я була дуже счіслива. За те счастя і за гратуляцию аж не знаю, як Вам дякувати. Погадайте собі: сиджу при столі і дивлюсь в вікно, бо незвичайно велике стадо чорних ворін спало на наш город, дивлюсь і гадаю про Вас, що робите чи не слабі-сте може, було мені чогось дуже сумно.
Аж тут приносит Єлена Ваш лист, зі страхом беру єго і гадаю собі: тут, певно, тілько чорних гадок, що тих ворін в городі. Але що за несподіванка! Той днини я була дуже счіслива. Я би-м ще і Вашому тато- ви подякувала, що змилосердився над Вами. Лиш чого Ви закінчили таким дісонансом! Попсували-сте миле вражіне цілого листу!
Того тижня я щодня діставала-м листи. Тато перші прислали телеграму, які они добрі! Ольдзя прислала мені книжочки, котрі Ви куповали, ще і за се належит Вам подяка. Читаємо тепер Дантого. Melancholia припала мені до густу. Nie mówmy о szczęściu, płochliwe jest jak ptach* — се мені все на гадці.
Василь був також одушевлений тим листом. Казав, що варто зараз відписати, все мене нагонит, чому не пишеш вже раз.
Чому не відписуєте на єго лист? Терплю з відповідю, напишіт єму дешчо цікавого. Поздоровляю Вас і будьте здорові. Євгенія».
Урешті Ольга Гаморак вирішила віддати сестрі «Confetior».
«Обрадували-сте мене, — писала Євгенія В. Стефанику 9 березня 1899 року, — найкрасшчим дарунком, дарунком своєї власної зболілої душі! Приймаю єго зі співчутям і вдячностею і горджусь ним! Буде
* Не говорім про щастя, бо воно полохливе, як птах (польс.).


(226)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
се найкрасша і найдорожча пам’ятка моя, мила згадка, що мала-м то счастє здибати в своїм житю симпатичного і файного чоловіка.
Не годна я Вам надякувати, всіх слів подяки замало. Читаючи его, мусіла-м чути радість задля великой краси, мусіла-м чути смуток, бо ані одного проміньчика шчастя не видко і маленька дитина при грудях мами не відчуває его.
Як би я хтіла принести то шчастє, не трошки — багато, хтіла-бим бути молодою, свіжою, не спутаною на всі боки! Але я твердо вірю, що шчастє Вас не минуло, оно конче прийде до Вас, вірю і бажаю Вам з цілого серця.
Виділам тут Вашу фотографію, дуже добра, така приємна, що хтіла би-м все дивитись на ню. Єсли можете ще, то пришліт нам, дуже Вас прошу.
Я сиджу в Стецеві від неділ, і з дня на день затримуют мене, а я сиджу, завтра в суботу іду додому. Була би-м борше відписала, але хті- ла-м з дому писати. Василь писав, що застав Ваш лист, і навів той уступ, где Ви кажете, що зійшли-сте на пси. Чого-сте такі непоправні, мордуєтеся в одно, я вже недобра за се. З Вами нема ради, я вже виджу, що не можу Вам догодити.
Василь раз в хаті сказав, що я буду писати до Стеф.: “Я тут нічо не пораджу, тут треба жінок”. Але і жінки на нішчо ся не здали.
Сердечно поздоровляю Вас. Євгенія».
Євгенія ніяк не хотіла писати того, чого найбільше від неї хотів почути В. Стефаник. Вона лишень запевняла, що його щастя попереду. Проте без неї. Це вичитував між рядків її листа. Вона ніби боялася сама себе і постійно наголошувала, що має чоловіка та дітей.
«Вже давно належиться Вам лист від мене, — писала Євгенія Калитовська 13 березня 1899 року після повернення від рідних, — але я страх лінива до писаня, не маю фантазиї. Цілий тиждень була-м в Стецеві, як звичайно затримувала мене Ольдзя та і біль голови перешкодив приїхати борше додому. Зато Ольдзя відпровадила мене аж до Трійці. По дорозі вступили-сьмо до Кролівницької, бо Ольдзя мала з нею порозумітись щодо іспиту свого. Вдома застали-сьмо Ваш лист, писаний до мене. Прикро було нам читати, що бракує Вам мами, котра би вас розуміла. Особливо Ольдзя бідкалась дуже, що написала Вам острий лист. Я не дивуюсь, бо єсли Ви і до ней писали такі листи, як до нас, то єй не стало терпливости і она хтіла Вас спам’ятати. Ви, може, скажите, що ми не розуміємо того, але мусите знати, що здалеку все страшнійше видаєся, для того в хвили роздраж- неня написала такий лист, а тепер жалує і казала, щоби Ви на него не зважали, але як вам буде прикро, то пишіт все, а ми будемо вже тер-


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(227)
пливі. Приємно довідатись нам, що іспити Ваші ідут наперед та що Ви приходите до рівноваги і спокою. Весна розпочалась у нас на добре, мій чоловік цілими днями працює в городі, пересаджує дерева, корчі, молодит розсадник і т. д. Мені також треба братись до роботи в городі, але я маю і в хаті доста».
Ольга Гаморак мусила страждати й виправдуватися. Справді, надто жорстоко, як їй здалося, вона написала до В. Стефаника, він міг на неї образитися і перестати писати. Таке вже бувало.
«Дорогий товаришу! — виправдувалася вона в листі від 15 березня 1899 року. — Дуже мені прикро і дужем неспокійна, бо відай ся не милю, що Ви чуєте великий несмак по моїм рубашнім листі. Мій лист мусить мати для того характер оборони і, може, причини, які склались на него, зменшают мою вину. Сами знаєте, в якім роздражненю Ви є від часу від’їзду з сих сторін, і тому кождий лист Ваш, писаний до мене, був так прикрий, що я не могла собі з ним ради дати, бо в кож- дім розпука була доведена вже до крайності. Потім приходили до мене листи з Трійці, в котрих були наведені самі драстичні уступи Ваших листів, як, пр., “кожда галуза добра, щоби ся на ній повісити”, “добре, що до мене не є прив’язаний пес, бо би скавулів, як перед помором”, “як прийде вечір витягаю чорні шмати з-за пазухи”, “зав- важавєм, що мої руки стали подібні до павуків” і т. ин. Confiteor Ваш то було лиш потверджене того всего в приманьчивій формі. Се були вражіня чи властиво сума вражінь, під котрими я написала той лист. Мені зробилось страшно, і огорнула мене злість на судьбу, що найліпших моїх знайомих нищит. Пригадалось мені і то фатум, що висить на всіх русинах, і що все знайдесь якась причина, аби знищила найліпші сили. Се брутальний протест безсильного чоловіка. Ви, певно, не знаєте таких хвиль злости, як чоловік ліпший і вражливіший від мене, і тому Ви щось подібного ніколи не напишете. Догадуюсь Вашого гніву не з того, що не пишете, бо се ж ще не довгий час, а Ви маєте й так багато роботи і багато листів до писання; але так чую се щом щось злого зробила і тому прошу прощеня».
Лист дає уявлення, якого змісту листи надходили в Трійцю до Євгенії і чому вона боялась за життя В. Стефаника, знаючи про схильність у його роді розв’язувати такі проблеми самогубством.
В. Стефаник не забарився із відповіддю.
«Ваш передпослідний лист, — писав він, — мене роззлостив, а послідний мене засмутив. Тому засмутив, що Ви мене перепрошуєте, Ви, добрі і дорогі. Я знаю, що Ви хотіли мене спамньитати і взяли-сьте ся острого ліку, до острих слів. Я Вам написав цілий аркуш і сварився з Вами, але не гнівався, бо я на Вас гніватися не годен... А Ви тепер


(228)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
гадаєте собі, хто знає, як єму є, може, мій лік острий не поміг, то треба взятися до домашного свого ліку, т. є. попестити єго. Ви одні мене пестите і зносите мої примхи і ще перепрошуєте. Ой добра моя, ой, найліпша!
Кажете, що Вам не було жаль мене, лиш якоїсь сили руської, що в мені теліпається, якоїсь національної енергії, що в мені замкнена. Ну, ну, добра патріотко, енергія і сила руська, відай, ліпша у Вас, як у мене, а Ви не пестіть сили і енергії, але Стефаника, єго самого. Пощо обходити і обминати правдиву назву?»
Вирішив написати до неї в іншому тоні, про свій побут і працю.
«Маю гарну хату за Краковом, маю богато роботи і писання. Нині післав-єм до Франка статийку п. з. “Наші поети і наша суспільність”. Зганьбив-єм інтелігенцію так, як єї належиться, але не знаю, чи “Віст- ник” буде мати кілько цивільної відваги, аби напечатав?!»
«Літературно-науковий вісник» усупереч побоюванням В. Стефаника надрукував «статийку» «Наші поети і наша суспільність», правда під назвою «Поети і інтелігенція» в травневій, шостій, книзі за 1899 р. Нічого нового не сказав у статті. Про все це писав у своїх листах до В. Морачевського, Ольги Кобилянської та Ольги Гаморак. Тепер лише узагальнив.
В. Стефаник писав до Євгенії Калитовської дуже часто. Про зміст його листів можна здогадуватися з відповідей Євгенії.
«Чудесно описали-сте давну свою весну! — писала вона 27 березня 1899 року. — Не дурно хтіла Кобилянська в літературі зужиткувати Ваші листи — чудесні вони!
А так принадно змилували-сте гостину у себе, що мені заба- глось бути Вашою сестрою, бути тому у вас і сидіти на тій рожевій канапі. Було мені прикро, що Ви такі самітні, що товариш Вас покинув. Чи верне він коли? Несподівано вчера прийшли наші хлопці. Олег дуже мізерний і з шістьох предметів поданий. Віктор, як голіят, здоров, а в науці іде єму дуже добре. Мала-м з него сегодне потіху. Приходжу з кухні до покою, а він зсипав з шафи всі Ваші листи, тішився ними сердечно, аж до землі припадає. Листи були ліпше сховані, а колись Ольджині він вішукав тай читає, тай ще заздрісний, що так багато, тай що такі файні, чому я не маю ані одного такого, — жалуєсь. Я єму кажу, чекай, я напишу за твою недескрет- ність, а він — пиши, каже, дуже добре, я також напишу. Роби з ним, що хочеш.
На польскі свята іду до Дуні, може, удасться мені поїхати до Чер- новец, щоби єї відфотографувати. Ми вже всі нетепливо очікуємо Синой книжочкі, а є ще до того фотографії.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(229)
Цілий тиждень була у нас зима, цілком засипав нас сніг. Аж сегодня блисло трохи сонце, а то все таки непогода, що не можна було з хати вийти. Ми всі здорові, а Ви як ся маєте?
Здоровлю Вас сердечно. Євгенія».
І знову приписка: «Мій чоловік казав Вас також поздоровити».
Не минуло й двох днів від написання попереднього листа, як 29 березня 1899 року вона написала новий.
«Не писала-м борзо, тай добре — була би-м багато дурниць понаписувала, а я не хочу Вас непокоїти, не така ціль мого писання!
Мушу признатись, що було мені дуже жаль за вами. По Вашім від’їзді була-м така розбита, що не могла-м собі ради дати. Гірко було мені, хтіла-м бути сама, а тут слуги, кури, ціле господарство вімагало від мене, аби ся ними займала. А я не годна була. Василь дивувався, гнівався, казав, що я стала дуже непотрібна. Я витолкувалась тим, що то в мене така реакція по тім устанівку, який мала-м перед святами і по святах. Він увірив і дав спокій.
Тепер я стараюсь займатись всім, що до мене належит, і чоловік цілком з мене вдоволений. Що Вам більше писати? Як Ви приїхали, дуже прикро вразило мене, що так страшно змарніли-сте, прикро мені було чути, що Ви перетерпіли, ще до того так зле гостили-сте у нас! Цілу ту аферу з Ольдзею я дуже переболіла, бо жаль було мені і Вас, і Ольдзі. Чого то все сталось, я дотепер не можу віджалувати.
Пишу сей лист з Садигури, виїхала-м з дому, бо забаглось мені видіти Дуню. Она здорова, і все добре. Окуневскій подобались Ваші образки, навіть уносится ними і добре розумівся.
Більше напишу пізнійше.
Сердечно Вас поздоровляю. Євгенія. Понеділок, вечер».
Урешті прийшла та тривожна звістка від Євгенії Калитовської, на яку чекав і якої боявся. Сталося це саме тоді, коли вислав їй «Літературно-науковий вісник», у якому був надрукований «Камінний хрест» з посвятою о. К. Гамораку.
«Дорогий Пане! — писала вона йому 6 червня 1899 року. — Разом з Вашим листом прийшов і Вісник. “Камінний хрест” є щось великого! Сильне, дуже сильне робит вражене. Буде він довго не лиш стояти, але порушувати до глибини людей, наскрізь проникати! Лиш не беріться більше до такої роботи, бо боюсь за Вас!
Лист Ваш послідній дістала-м припадком сама до рук, та й добре. Мій дорогий пане, до мене не можна писати! Не можна, хоть як рада би-м таким біленьким голубам, але не можна, треба обходитись без нічого.


(230)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
За себе не боюсь, на кожний випадок я дуже багато маю на свою оборону! Совістно мені порушувати сю дражливу для мене гісторию. Якби-м так вміла представити єї якось файно, щоби не разило, нікого не винуватити, хіба лиш недосконалість людску, то би-м все писала, все... А так не можу ані написати (що було би легше), ані сказати не можу, тому стараюсь сей предмет все обминати. Я не можу, коли би-м хтіла посилати Вам лист найбільше через те, що нема як передати на пошту, тож мусите бути терпеливі. Чоловік не гнівався на Вас, за гроші не споминає, лист до Вас зачатий лежить у бюрку; чому його вже раз не скінчить, не питаюсь та й не знаю; здаєсь мені, що заліни- вий взятись до нього. В Стецеві здорові, лиш Ольдзя від довшого часу терпить страшно на зуби, дотепер єї болять. Чому не пише, не знаю, певно, Ви до неї не пишете. Сьогодні ідемо до Устєчка [там був священиком брат Євгенії Теодор], завезу сей лист на пошту. Як будем вертати, то на Стецеву, аж у пятницю. Тогди напишу Вам знов. А тепер прощайте. Здоровлю Вас сердечно. Прихильна Вам Євгенія».
В. Стефаник із нетерпінням чекав обіцяного листа від Євгенії. Він мав розставити всі крапки над «і».
«Дорогий пане! — писала Євгенія 13 червня 1899 року. — Не до- тримала-м слова, що напишу Вам з Стецеви. Були-сьмо там дуже коротко, як знаєте, у всіх хата рух дуже оживлений, не було як братись до писаня. Чула-м, що в Русові всі здорові, розумієсь, в Вашій родині. Ольдзя відпроваджувала нас, як звичайно, аж до Русова, аж гет, як кінчится ліс.
Та сама дорога, котров і Ви не раз з нами їхали, викликала багато споминів, тай Ольдзя мусіла сама вертати додому.
Не знаю, що з Вами дієсь, пригадую собі, що в посліднім листі я багато не дописала, і боюсь, що будите неспокійні, тай цілком дурно. Вірте мені, що в нас все добре, анітрошки не гірше, як було давно.
Ольдзя питалась Василя, чи пише до Вас, Він єй казав, що зачав писати лист, але не може скінчити, бо не має фантазій. Як напише Вам, то добре, а як ні, то не потребуєте ся тим журити. Я не хочу, що би Ви мали які неприємності, лиш для того просила-м Вас не писати до мене. В Устячку околиця чудесна, хата страшна, але з вікон видко Дністер, як пливе тай пливе без кінця, і величезні скали, покриті лісом. Дуже там файно, якраз місце для Вас, там-бисте віджили. [...]
Ольдзя казала, що пише до Вас скільки треба, більше видаєсь єй непотрібного.
Ті лікарства, що Ви привезли, дуже добрі, помагают і не шкодят, вже всі минулись, але я маю рецепту на порошки і буду знов брати. Олег, помимо того що в дома, не раз і три рази на тиждень має мігре-


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(231)
ну. Сегодне іде післанец на почту, а я сей лист не можу дати. Нім найду кого, спізнится лист не з моей вини.
Прочитайте і будьте спокійні, бодай сим не журітся, бо маєте і так доста з себе.
Вже не обіцяю борзо Вам писати, як прийде сей лист, не дивуйтесь, що такий нехарапутний. Євгенія».
Євгенія явно уникала відвертої розмови. Навіть боялась її розпочинати. Нарешті зважилася. Цей лист датований 25 червня 1899 року.
«Мій пане! — так Євгенія ніколи не зверталася до В. Стефаника. — Сим разом маю важну причину писати Вам. З моїм листом, може, піз- нійше прийде лист Василя, там буде написано щось про мене за якийсь мій лист, не знаю добре що.
Боюсь дуже, що Ви того перестрашитесь і нічого не знаючи, Бог знає, що будете думати і гризтись. А я би-м так дуже того не хтіла!
Для Вашого успокоения, хоть прикро приходит се мені, мушу Вам дешчо обяснити. У нас ніколи не було гармонії, тож цілком виключена можливість, щоби міг хтось межи нас внести розстрій! А неприємності і непорозуміня в порядку деннім, я так до того привикла, що здаєся, й інакше бути не може.
Тепер ті непорозуміння (але їх нема) набрали би якогось змісту, і мені легше би їх знести.
Я все мала ту страшну свідомість, той тягар, що стою на перешкоді чоловікові, котрому без мене далеко ліпше би жилось, то мене так мучило, що я (тому 7 років назад) цілком не на жарт знайшлася в ролі Ібсе- нінскої Нори, сього факту, крім двох моїх сестер, а тепер Вас, ніхто не знає! Чи я все маю бути комусь на перешкоді? Мене се страшно мучит і гризе, що я причиняюсь Вам лиш до більшого несупокою і муки.
Але ви добрі! Не зробите мені тої прикрості, змилуєтесь і недопу- стите, щоби я мала коли-то переконання, що стала-м Вам каменем на дорозі Вашого життя! Тому я так переразилась, коли учула-м від Вас слова такої великої симпатії. Я ніколи не буду на се нарікати, все буду згадувати про Вас, як про “ясну хвилю” в моїм житю і споминати “не злим, добрим словом”. Я знаходжусь в добрих обставинах, скрупу- лів* не можу мати, а совість моя (хоть доста дразлива) не обзиваєсь, чи треба Вам більше для Вашого спокою? Пишу бордзо не обдумано, може знайдесь багато не до речі. Не дивуйтесь, спішуся, щоби не втратити запізнену оказію на пошту. Мої листи дуже недобрі, наколи нерви, але не буду більше таких писати. Прощайте. Сердечно здоровлю Вас. Євгенія».
Ускладнень.


(232)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Про не вельми приємні справи писала й Ольга. Цьоця, яка опікувалась домом від часу, відколи померла мати, вирішила поїхати доглядати за родичем у Самборі. Отець К. Гаморак був у відчаї. Клопоти по господарству мали лягти на Ольгу, в якої і без того не було часу через працю в школі. Листи від неї боляче вражали В. Стефа- ника.
«Я була в Вашої мами, — писала Ольга 23 червня 1899 року. — Витала Вас (Матейко також був) дуже щиро. Мама чує ся опушчена від всіх і лиш на Вас має надію. Я чогось думала, що, може, здоровля ся поліпшило, та оно так не є. Кашель страшно тепер маму мучить, і не має апетиту. Я своїм не лікарским оком не завважилам, щоби хоро- ба єї взмогла, бо так само, як перше, мама ходила і говорила а навіть була досить весела. Одно що є, то брак опіки. Нема кому вина купити, нема кому в їді догоджувати. Всі там страшно робя, а за маму нема часу пам’ятати. Ви се все вже найліпше знаєте, але я пишу, бо здаєми ся, що при стараньнім обходженю могла би мама ще жити і бути силь- нійшою».
25 	червня 1899 року Ольга зазначала: «За своїми клопотами я забула Вам написати, що Ваша мама очікує від Вас листу кождої днини, а то як нема так нема. Мама добре розуміє Вашу мовчанку, та однако єї хтіло би ся мати від Вас якусь вість».
У відповідь В. Стефаник писав у червні 1899 року з Кракова: «Дорога товаришко! По Вашім листі я мав і маю два щирі бажаня, аби Вашій цьоці щастє на новім місці служило, а моїй матері аби смерть свою прислугу зробила, бо вже крайний час. І ще третє бажаня, аби-м став трохи тупий або цілком ступів, аби мене так богато вражінь не боліло! Бо болить мене ціла якась тота істота, що вражіня приймає.
Я тепер маю богато таких сердечних болів, що не лишень ранять, але і чорний сум наводять. Ну, та я все не без cero добра.
І Вам, і Матейкові не знаю як дякувати, що-сьте мені маму навідали! Все мамі лекше трохи стало, як про мене могла говорити.
Я десь коло 15-го липня вищу з Кракова, але куди, того не знаю. Є куди їхати, але не знати, де би було найспокійнійше і найліпше. В Стецеві було би мені дуже добре, але хата у Вас так богата, що я би не міг там тих робіт робити, які я мушу робити. Десь я вже поїду. До Трійці — ні.
Як можете мені на першого післати 20 злр., то пішліть ще, а як ні, то ні. Не журіться знов мною так дуже. 12-го липня здаю дурний іспит. [...]
Не знаю, чи добре я зробив, що-м дав “Будучности” новелу, але я мусів таку річ написати, аби себе до жебрацтва приготовити. Тота


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(233)
жебрачка, то мої думи теперішні — незносні. Ще хочу смерти мамі і напишу до “Громадского Голос/’ про гарну смерть Мужицку. [...]
Напишіть, як маєте час, я тепер до нікого не пишу, бо не можу. До мами написав-єм. Ваш В. Стефаник».
Для «Будучності» В. Стефаник дав новелу «Святий вечір», яка була надрукована у № 2 за 1899 р. Ця сама новела надрукована і в часописі «Буковина» від 16 липня 1899 року. До «Громадського голосу» В. Стефаник послав новелу «Скін», яку надрукували 1 грудня того самого року. Невідомо, який гонорар він отримав за публікації, але відомо, що на той час у нього були дуже великі проблеми з грошима. Його душили борги, тому був змушений просити в Ольги Гаморак і В. Морачевського: «...пішліть гроший, бо нема що їсти».
До Трійці В. Стефаник так і не поїхав. Невдовзі, 2 липня 1899 року, Євгенія Калитовська виразно написала, що його там не чекають: «Василь казав, що не буде жалувати, що Ви до нас не приїдете, для того, бо знає, що тут нудили-бисте ся. Казав цілком шчиро, видите, який для Вас добрий. Прошчайте!».
Ольга Гаморак, звичайно, знову змилосердилася над В. Стефани- ком, який потратився на складання іспиту, за якого, як свідчать документи, і не брався. Від інших йому гроші роздобути не вдалося, і це його пригнічувало.
«Як христянинови йде з Петрового дня, — скаржився Ользі Гаморак на свою лиху долю, — то лиш за себе говорить. Так воно зі мною є. Мене не обходить нічого цілий світ — лишень я, і тому я тепер майже не пишу листів. Не треба людий колоти вічним “я”. Чую величезну потребу відпочинку і безвзглядного забутя. Лишень над тим тепер перегадую, де би так зашитися, аби мене ніхто не рунтав. Кожда кістка не на своїм місци. Перед очима отворяються такі високі цілі, такі сильні змагання, що я на них гляжу, як червак на сонце. Дивно, що в голові ще щось ворушиться. Досягаю вершка чутя наймо- гутнійшого і рівночасно чую під собою таку пропасть, що менший я від атома найменшого. А хотів би-м сильно вдарити в серце люцке, так сильно, як часом грім лупить о скалу. Якось щось в’ялить і в’ялить. От якось дістав-єм таких потрясень нервових, що-м мусів морфіну зажити. Хочу лишень здоровля.
Листів дістаю богато, але на жаден не відписую — не можу. Ви пишіть до мене зчаста і богато, а якби-сьте зробили татови і мамі візиту, то би-м дуже тішився вістями. Здоровлю всіх. Василь Стефаник.
Гроші одержав — винен Вам всего 50 злр.».
Цих грошей було замало, аби «десь відпочити». Знав, що з дому не одержить нічого, не варто було сподіватися і на допомогу о. Гаморака.


(234)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«Ані з дому, ані від Гаморака, — повідомляв В. Морачевського, — я тепер не можу брати. Натисніть на Будзиновского, а він то добре полагодить. Скажіть тому другому, що маєся підписати, що як я не дам 10 злр. на квартал, то Ви дасте. Пишу і до Будзиновского».
Зрештою В. Морачевський таки дав гроші, і В. Стефаник повідомив Ольгу Гаморак, що на канікули приїде в рідні сторони та обов’язково відвідає Стецеву, хоча знав, що після від’їзду цьоці їй непереливки.
«Сей лист, — писав В. Стефаник, — вже прийде, як цьоці не буде. Моральної біди можна богато понести, але такої реальної, фізичної, то не можна. Говорю до того, що Ви, відай, тепер будете мусіти вести дім, а се для Вас дуже тяжко буде. Аж боюся Стецеви; як прийти до неї, а Ви не будете мати часу зі мною поговорити та посидіти. Так дивіться, аби-сьте уладналися, аби з Вами можна побути та й аби-сь- те не запрацювалися. По іспиті я вибираюся до русинів. Десь коло 15-го. Вперед буду у Львові, потім або поїду до Тарнополя і звідтам через Поділе колією аж до Вижниці, а з Вижниці до Довгополя або просто зі Львова до Вижниці. Рішати будуть гроші. Хотів би-м десь над Дністром побути зо два дни, аби на него надивитися. Мені здається, що то унята в береги потужна руска меланхолія. То є рускість, видна очам. Якби-м їхав до Тарнополя, то десь по дорозі встану і буду дивитися на рускість. Чи вертати до Стецеви? Се квестія, котру я ще буду розв’язувати».
В. Стефаник все ж таки приїхав у Стецеву, яку термосила цьоця, яка то покидала дім о. Гаморака, то знову поверталася. Інформацію про це він отримав від Євгенії Калитовської, яка відновила з ним листування, але до порушеної перед тим теми своїх стосунків із чоловіком та В. Стефаником більше не поверталася і, як було видно, поставила на цьому питанні крапку: вона одружена, присягала на вірність чоловікові і цю клятву мусить дотримати.
«Мій пане! — писала Євгенія Калитовська 8 липня, тобто ще перед виїздом В. Стефаника з Кракова. — З’їхалися всі до одного, щоби цьоцю попрашчати. Діялось тут щось страшного, тато виходили з себе, а цьоці доста легко покидали Стецеву. Тато відвезли їх аж до Самбора, а я і Галя лишилися, щоби не лишати відразу саму Ольдзю. Лишилися як потроєні без ради, найбільше через то, що тато чулися дуже опущені через втрату цьоці, і ми журились тим. Ви писали до Ольдзі, що моральной біди багато можна винести, а фізичної ні. Нам видалось противно. На всі клопоти в господарстві є рада, але то тато лишився товариства цьоці, до котрого так дуже привикли, — на се нема ради. Тато вернули вже і на чудо з цьоцев, як се сталось, поки що загадка, але она вже так як не наші і хто знає, чи знов не покинут нас.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(235)
Перебіг сей прикрой гісториї дость цікавий і колись оповість Вам Ольдзя докладно, перебули ми за той час, найбільше тато тай Ольдзя, она дуже змордована тими подіями.
Як були-сьмо самі, сама їздила Ольдзя зі мною до Русова. Ваша мама, як каже Ольдзя, маєсь взглядно ліпше, застали-сьмо при роботі, дуже мучиться господарством. Розповідала нам свою біду, журилась за вами і жалувалась, що не пишите специально до мами. Мама зверталась з бесідою до мене, а мені було дуже прикро, що не могла- м розмовляти, бо говорили потихо, доста слабо.
Писали-сте, що їсьте багато, ми думали, що м’ясо або що, а то зле, коли так. Дуже добре робите, що їдете в гори, там подужаєте.
Здоровлю Вас сердечно і прошчаюсь з Вами. Євгенія».
Через деякий час о. Калитовський запросив В. Стефаника в Трійцю. Про його перебування там відомо із листа, написаного до Ольги Кобилянської 6 серпня 1899 року: «Добра товаришко! Я дуже баную, що-м не знав Вас найти в Заболотові. Я так близенько був — лишень через Прут. А чи не могли би Ви приїхати в п’ятницю до о. Гіллоха, а в суботу приїхати на личне запрошене о. Калитовского до Трійці?! Тутки така гарна околиця, такі добрі люде! В неділю я Вас відвезу до Черновець. А прецінь Ви схочете, то нічо Вам не стоїть по дорозі, аби не зробити добрим людям приємности. Ми тутки майже певні, що Ви приїдете, напишіть, що приїдете. [...] Якби ви не могли на жаден спосіб приїхати до нас, то я, може, приїду до Вас о 6 год. вечером у суботу». Однак Ольга Кобилянська не приїхала, бо не могла покинути хворої мами. В. Стефаник не приїхав також.
Надіслані гроші від Ольги Гаморак дали змогу В. Стефанику приїхати додому до матері, яка вмирала. Звідти час від часу кудись виїздив. Найчастіше в Снятии. 12 листопада 1899 року був на весіллі сестри Л. Мартовича Вікторії, яка виходила заміж за вчителя Ново- дворського.
«Мама над смертев сперлася, — писав 12 листопада 1899 року Ользі Гаморак. — Я їду, бо не годен видержати».
29 	листопада 1899 року повідомляв Ольгу Кобилянську, що сидить у Русові: «Мені від місяця мама щодня конає. Сиджу коло неї і відступитися не можу і слова ніякого до нікого — не пишу».
Дощі, які почалися на початку листопада і яким, здавалося, не буде кінця-краю, вимучували маму. Було очевидним, що їй невдовзі прийдеться покинути цей світ. Ця реальність привела В. Стефаника в цілковиту розгубленість. Кінець листопада і грудень він просидів біля мами в Русові безвиїзно. До товаришів писав коротенькі листи, які мали інформативний характер. Навіть не мав часу і сил з’їздити в


(236)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Стецеву до Гамораків. їм відіслав листа: «Не можу лишити мами, бо вмирає, а вмираючи, водить за мною очима тусклими, добрими. Дивні тоті очи, що навіки прощаються. Але той плач усіх, а ще ті сльози дрібні усіх бідних, що голосять над ними, оті плачі, вони мене стягають на спідний спід муки і суму.
Забагає усіх наймитів, що в нас служили від давен-давна, і ціла їх хата повна. А мама до них гладкими, майже декламаторськими словами говорить, аби єї простили усі провини.
Каже, що завтра вмре. Найбільшу потіху має з отої громадки дівчаток, що десь на подвір’ю стоять з чічками і білу смерть прогонять. Каже, що хмара очий отих дівчаток відвертають єї бажану смерть. Галюцинації».
Лист від В. Стефаника до В. Морачевського був повний розпачу: «Кілько злого я зробив і кілько недоброго зніс, що не годен я прийти до себе.
Посеред того щодня про Вас гадав. І тогди, як гнив серед болота і мраки, і тогди, як вікна наші сонцем сріблилися.
Моя мама вмирала і не вмирала, тепер лежить спухла і ціла тече і розпадаєся. Мука така тяжка. А я маю в серцю маленьку дучку*, і туди кров мені капає по каплі. Капає і капає.
Як дивлюся на села по полю, то вони, як ті птахи, що до сонця не добилися і на землю не попадали, та так і я, як вони, до сонця не долетів.
Та й пропало. А може, ще і не пропало — хто знає.
Може, я поїду до Вас, як мені час добре випаде, а як у Вас має бути богато гостий, то не поїду».
28 листопада 1899 року в Устєчку внаслідок хвороби помер о. Теодор Гаморак, син о. К. Гаморака.
1 січня 1900 року припинилися муки матері В. Стефаника, 3 січня її поховали на найвищому пагорбі цвинтаря, де заповів похоронити себе й В. Стефаник. Через рік його батько в супроводі поважних ґазд села від власної хати до церкви приніс камінний хрест, на якому написав, що поставлений в пам’ять Оксани та Семена Стефаників. Хрест висвятили й поставили при дорозі до церкви. Згідно зі звичаєм, той хрест кожної весни підфарбовували білим і підмальовували літери, що зазначають, на чию пам’ять той хрест.
Почувши про смерть матері Василя, йому відразу написала Євгенія з Трійці: «Мені дуже жаль, що Ви так страшно мучитесь. Я вже переболіла сю безповоротну втрату і знаю, що в таких хвилях нема відради.
Ямка (діал.).


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(237)
Але я дуже неспокійна і боюсь, чи зможете вже тілько витримати. Хтіла би-м бути “душев шчісливов” і промовити до Вас “Тримайтеся!”.
Все хтіла-м написати пару слів, та бояла-м ся трафити в невідповідну хвилю, і тепер хто знає, що дієся у Вас, але простіт на кождий випадок, бо чогось дуже обходит мене Ваше нешчастє.
Здоровлю Вас сердечно. Калитовска».
Наступного листа відправила на храм Василя, тобто на Старий Новий рік.
«Дорогий пане! — писала у ньому. — Бажаючи конче “тих ясних днів”, здоровлю Вас сердечно з днем Ваших Имянин, а ще знайте, що буду пити за Ваше здоровля.
Сегодне обходимо також имянини, і я маю аж трох нараз дідичів приймати. Здаєсь мені, що настала якась нова ера, се лиш приготована до будучої моєї ролі. Чи вдала — покажеться!»
Усе чіткіше В. Стефаник усвідомлював, що його справи з Євгенією Калитовською безперспективні. Вона ніколи не покине свого чоловіка і дітей, тож про розлучення не може бути й мови. Часті приїзди до Трійці почали видаватися підозрілими. Стан В. Стефаника був усе розпачливішим.
Після того як відбули дев’ять днів по смерті матері, В. Стефаник поїхав спочатку у Львів, де зупинився у В. Морачевського, а потім у Краків.
«З дому я їхав, — писав він Ользі Гаморак, — що поза собою не лишав нічо, лишень мамин гріб, а перед собою нічого не видів. Міг-єм станути посеред дороги і не вертатися, і дальше не йти.
Проводило мене сонце. Світило блідонько, якби по довгій слабости підвелося.
Я просив єго, аби-м ніколи не найшов собі пристанівку, аби-м блудом блудив і серце аби ніколи не успокоїлося. Аби болість і смуток не покидав мене, хоть аби вони не тікали від мене.
Я цілував сухі руки моєї мами і студене чоло і чув-єм над собою заметіль житя без світла.
Коби моє серце, як весняний дощ, ділилося у пасма і орало тоту землю мамину і аби билося в ній теплом променів! Аби воно не застигло, бо студене, та не ме чути слідів маминих по тій землі.
Та й поїхав-єм гет».
Його нічого не радувало. У тому самому листі: «Русини мене вітають. І, як бачу, ніби з пошанівком злосливим. Не знають, що з мене ще може бути і не вміють ще мене в рахунок узяти. Всі вони є безпред- метові, бо маленькі в бажаннях і любити мужиків не можуть. Всім їм без того зле. І робота через то у них зла.


(238)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Молоді люде, а спеціально літерати, вже надпсовані тою злісливі- стю, яка є у всіх тут русинів».
Ольга Гаморак всіма силами намагалася розрадити В. Стефани- ка. їй здалося, що допоможуть літературні успіхи її брата Олега-Воло- димира, з яким весь час мала клопіт.
«Дорогий Товаришу! — писала Ольга Гаморак до В. Стефаника 12 червня 1899 року. — Пишу до Вас знов, хоть признам ся Вам, що сердечно ненавиджу свої листи. Однако пишу, бо хочу заробляти собі на Ваші листи, котрі я все очікую. Сегодни читалам Ольове оповіданя під загл. Зарібник. Мині видалось оно добре. Гадку, яку мав, перевів цілком добре а навіть артистично, і нема нічого такого, щоби так дуже разило. Він цікавить ся людьми і слідить за ними з уподобанєм артиста, і тому, гадаю, він може колись, якби писав, добре писати. От недавно, як булисьмо в театрі, він не хтів слухати акторів, казав най собі деклямують, а найшов собі якогось жовняра і бавив ся ним цілий час. Татови далам прочитати, бо гадаю, що повиний і можуть все знати. Они втішились так, як тішуться взагалі всіма найменшими здібностями своїх дітей. Я би хтіла, щоби Ви прочитали, і як у Вас нема Гром. Гол. і як Ви хочете прочитати, то я Вам пішлю в число».
Оповідання Олега Гаморака з’явилося у № 6 «Громадського голосу» від 18 березня 1900 року. Воно називалося «Зарібник» і було підписане «Осип Фликов з Заболотова». У ньому дуже помітний вплив творів В. Стефаника.
В. Стефанику твір Олега сподобався, і він в одному з листів на початку квітня 1900 року писав Ользі Гаморак: «Ви того, може, і не піймете, як я Олегом тішуся. Я чую щось із батька в собі, щось таке, як би він був мій. Чую щось із смерти в собі, що ото є наступник і надія, що по смерти буде моє господарство далі платити податок крови. Кому? Землі, тій ненаситній, що дає смерть і житє. Чую, як сухому пневи є добре і весело, що зелене галузе шелестить по нім, що цвіте, що воно близше до неба і що дальше видить. А ота пісня, що єї ліс співає, — вона є власність отих цвітучих галуз*, пісня, що з ліса спадає на поле, хмарками чорними по золотих ланах тихонько співає, спадає на білі ріки і морщить їх у чудні десені і підноситься до гір і з синою млою зливаєся в тугу, а далі летить на море і бореться з твердим, камінним берегом і гризе єго для простору. Я бачу навперед себе ціле поколіня таких молодих сил, що будуть як орли облітати нашу країну і шукатимуть для неї простору. І через то я рад, що-м першого побачив, і через то я так врадувався Олегом. Але і жаль мені єго
* Гілля.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(239)
трохи. Буде двигати у собі всі намєтности свого народа, буде плакати усіма сльозами, що падають на єго землю, буде торгатися, як звір на ланцюзі, і проклинати буде і плювати кровею, а може, і радуватися під такт звуку своїх оков. А люди будуть дивитися на него і будуть лишень тішитися, що от дав Бог нам талант, от ми порівняємося з Європою, от що в нас є. І хотів би-м, аби серед отих безкраїх мук, бо і радість єго буде мука, аби був один чоловік, щоби єго любив як чоловіка. Аби не любив єго таланту, бо то є річ осібна, більша і незалежна від чоловіка. Аби той чоловік держав єго хоть хвилину на землі, аби він відпочивав при нім, заки знов найде та страшна мука, що кине єго у гирло творення нових доріг, нових ідей для своєї землі. Аби коло такого мученика був чоловік, як мама, добрий. Осего я жичу Олегови на ту страшну дорогу.
Нумер з “Зарібником” пришліть зараз і пишіть богато».
В. Стефаник по прочитанню «Зарібника» в «Громадському голосі» написав листа Олегові Гамораку, про зміст якого можна тільки здогадуватись із листа Євгенії Калитовської до нього від 16 березня 1900 року.
«Олег забаг записатись. Він дуже тішився Вашим листом і приємне враження зробив на нього, а я додам, що дуже педагогічно написаний.
Олег доручив мені подякувати Вам за нього. Він писав-би, але боїться докучати Вам, дописує ся».
В. Стефаника нічого не радувало. Перед очима постійно була мати, відчував тугу за нею. Ольга Кобилянська дізналася про її смерть доволі пізно, тоді, коли у видавничих справах В. Стефаник приїздив у Чернівці.
«Уявляю собі Вас, — писала йому 26 лютого 1900 року, — як ходите — з побуреним чорним волоссям своїм і не усміхаєтесь. Ваша душа десь все звернена туди за чорним полем, за рівниною, що дише самою тугою і смутком, і Ви ненавидите місто».
«Добра товаришко! — скаржився Ользі Кобилянській в листі від 28 лютого 1900 року. — Коло мене нема нового нічо, аби писати. Лиш одинокість та й туга за минулим. Волочу себе за собою, як трупа. І здається, що ніколи я не зазнав ні тепла, ні потіхи. Переходив з одного місця та на друге, а тото, що мені було найкрасше, — минав, тай жаль за тим. Жити треба якось — нема ніякої охоти і сили зробити тому дрантю кінець».
Цього самого дня, коли писав до Ольги Кобилянської, відіслав листа і Євгенії Калитовській. У ньому була новела під назвою «Дорога» з посвятою «Вп. Євг. Калитовскій на д. 28.11.1900».


(240)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Через деякий час ця новела В. Стефаника, але вже без посвяти, з’явилася в однойменній збірці, яка вийшла у видавництві «Українсько-руська видавнича спілка».
«— Я йду, йду, мамо.
— Не йди, не йди, сину...
Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.
Кожні ворота минав, усі білі вікна.
Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.
Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.
Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.
Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги.
Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.
Аж людей спіткав.
Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.
Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.
Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.
Здоймалися і падали.
А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.
Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.
Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.
Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.
І став сильний і гордий. Вітер нагнув д’ нему всі квіти.
Ступав своею дорогою дальше.
Вона, як полотно, під ним утиналася.
Минав усі ворота, білі вікна помикали.
І знов людей побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.
Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
Всі в білих сорочках, як на Великдень.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(241)
Алє снопи пропадали з-над дітей, і вогонь вжерався в їх білі голови.
Вони вгризалися знов у жовті лани.
Читав їх розпуку й їх безсилу.
По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.
І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.
Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену кер- ничку при дорозі.
Сила його і гордість впала на тверду дорогу.
Строївся*.
Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.
На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.
Як безсильна дитина, протягнув до неї руки.
— Ходи!
— Не можу, бо ти отрута!
Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов, як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.
Дорога темна, як сліпому молоденькому каліці.
Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.
Заридав сухими очима і впав.
Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.
Одно маленьке слово аби сказала!
Довго просив.
Потім поклав голову на хрест і почув від нього мороз.
Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся, безіменний і самотній.
— Боже, ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже
йти!
І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе.
Аж як перейшов сто гробів, ТО сотий перший його був.
Припав до нього, як давно до маминої пазухи».
Євгенія відповіла негайно.
«Дорогий Пане! — писала вона 2 березня 1900 року. — Красний Ваш дарунок, з нічим не зрівняний, але тішитись не можна ним! Бажаєте мені спокою, та чи можна його мати, коли Ви, ступаючи най- кращов дорогов людського житя, нараз стаєте і перед собою видите
Отруївся Сдіал.).


(242)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
самі могили? Ні, се не може бути! Моїм бажанням є, щоби впереді Вас світила надія. Не поміж могилами блукати Вам, але іти дорогою, цвітом устеленою.
Ви маєте збирати “золоте жниво” Вашого чуткого серця, тих мук великих, котрі, преображені, відбиті в чудні образочки, радують і смутят стільки людей! Між нами багато, багато добрих людей, котрі вдячні за се, бажають Вас видіти сильним і здоровим.
А тепер прийміть шчиру подяку за дорогий дарунок і гратуляцію, про котру кажуть, що підхліблена. Ми з Ольдзею ходили аж під “Вивіз”, острий вітер різав нас в лице; через него не виділи-сьмо “наших квіток весни”, понуро було і непривітно, але Вас згадували-сьмо, бо не можна було не згадати. Напишіть коли до Трійці, се нікому не буде дивно, а навіть будуть раді Вашому листові. Може коли будете писати до Олега, то прошу Вас дуже пару слів о собі написати. А ще при сій спосібності пригадую Вам, щоби в який спосіб не догадався Олег про те, що я Вам писала. Скоро без потреби згадую про се, але то для спокою свого власного. Я тішуся тим, що свята перебудете у Даниловичів, все Вам буде приємніше, ніж у Кракові.
Здоровлю Вас сердечно. Прихильна Вам Євгенія.
[Р. S.] Просила-м Ол[ьдзю], щоби адресувала, щоби кому не зібралось на “цікавість”, тобто щоб хтось не розкрив конверт на пошті і прочитав».
Якою була відповідь В. Стефаника, невідомо, але вона ще більше налякала Євгенію. Він постійно провокував її на відверту розмову, а вона уникала її. Урешті досяг того, що хотів.
«Що я відповім, — писала Євгенія Калитовська В. Стефанику в листі від 7 квітня 1900 року, — на ту пречудну бесіду Вашу? На сю живу, не писану бесіду, бо чую виразно Ваші стони, цілу модуляцію голосу і чутя — зі всім своїм чаром, що пестить слух і цілого чоловіка? Я відповім Вам просто: від першої хвилі нашого зближення я почула моє шчастя і заразом нешчастя! Від першої хвилі мені стало страшно і жаль, що я Вам влізла в дорогу. Від першої хвилі дотепер мене мучила та гадка, що на моїм місці повинна бути людина вільна, нічим не зв’язана, щоби належала неподільно до Вас, щоби Ви коло неї відпочивали від тої пропасті мук творця. Мій мученику, я нічо не годна для Вас зробити? Мої руки застудені, щоби їх прикласти до Вашої розпаленої голови.
Ви кажете, що я Вас закутую в чорну хмару і т. д., як блискавки болю перелітають через Вас. Я все собі так Вас уявляла, не інакше. Я можу на все згодитись з Вами, бо давно-давно я все те передумала. Та мені можна лиш подумати. Ви можете знати, як разить


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(243)
мене моє фальшиве положення і те ще щастя, що я нікому нічо не винна. Перед цілим трибуналом світу я се можу признати і повинен мене усправедливити, але о се мені не ходит. Лиш мої діти, чи вони простили би мені? Може, але вже цілком дорослими і лиш Дуня.
Як мені прикро, що я не можу написати до Вас, аби не зачіпати дразливих місць! Простіт мені. Я зроблю Вашу волю і постараюсь о фотографію, лиш для Вас одного, але мусите мені приречи, що нікому не покажете. Я хочу зробити лиш для Вас і моїх-дітей, але не тепер, сховаю для них на пізніше.
Ви не ходили на дворец, аби мене послухати, та що мені з того, як таки зараз, на другий або третій день Ви таки ходили.
Вже пару день, як я відібрала сама Ваш лист, але була-м так зворушена, що не могла-м пару слів кинути, щоби Вас повідомити, маючи пошту під рукою. А з дому трудно мені ким-небудь післати, все мусять зауважити, на всі боки перешкоджають, так що мені забагаєсь часом мати свій “будуар”.
Я знаю, що Ви неспокійні, але не могла-м борше відписати. У вівторок, може, буду в Коломиї або перед святами. Можете мені написати під тою самою адресою, але пошта Коломия, до Заб[олотова] не можна, то завелика діра.
Олег [Гаморак] діставав “Громадський] голос” poste restante* під псевдонімом, але вже третій раз вони прислали без картки до Трійці. Вже не раз мала-м написати і все нехтіла-м, що Кузьма на почті в Кракові дописуєсь на Ваших листах, так за Олега, як і за Стецеву. Тепер таки дописавсь на Вашій картці, що Ви писали до Олега, коли уроди- ни Ольдзі. Се вже цілком непотрібне. Я леда день маю їхати до Тер [но- поля]. Як Геня буде слаба, просила мене конче.
Такими інтересами я мушу закінчувати лист, неприємно!
Прощайте! Євгенія».
Євгенія сама не знала, як бути далі у своїх стосунках із В. Стефа- ником. Вона любила його, але піти від свого чоловіка не могла. Знала й те, як любить і таємно страждає від того її сестра Ольга.
Після цього зізнання пішли звичайні листи і кореспонденційні картки. Євгенії було спокійніше, коли В. Стефаник не приїжджав у Трійцю.
Після довгої мовчанки відізвалась 2 квітня 1900 року Ольга Коби- лянська.
* Кореспонденція до запитання (франц.).


(244)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
«Добрий товаришу мій!
Я до Вас страх довго не писала. По перечитанню Вашого по- сліднього листа видавалось мені, що Вам страшно байдужно, чи до Вас відзивається хто, чи ні, — і я се розуміла. Ваша душа була така в смутку заповита, що годі їй було бавитися в пусті слова. А я теж не могла їх говорити. Потім прийшла Ваша книжечка, і я кинулась читати її. Не все було мені в ній знане. Сердечно Вам дякую, що не забуваєте за мене. Не забувайте, пане Стефаник, за мене ніколи, хоть я і мовчати буду, я так само не забуваю ніколи про Вас. Мала багато домашніх клопотів і праці, написала якийсь там нарис, а тепер сиджу над довшою працею і вихісновую кожну свобідну хвилину. Навіть не читаю багато, бо не маю як. Що Ви поробляєте, коли приїдете? А головне, чи пишете? Ой, пишіть, не знаєте, яку потіху справляєте приятелям своїм, а і чужим».
«Вашим листом, — відписав їй 16 травня 1900 року, — я зрадував- ся, бо ніхто до мене не пише так горячо, гарно. Я не можу собі місця найти, не знаю, де поїду, де зіпруся. Може, поїду на Україну, може, до приятелів на село. Бо певно, що до Русова не заїду, бо не можу.
А що я пишу? Я би волів найліпше нічого не писати. А пишу тому, аби залізти в щось, аби загребтися. Роблю тепер над драмою і пишу коротенькі образочки. Все хочу на осінь злагодити. Ну, і потрохи роблю над екзаменами.
Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен — відвик. Писати я до Вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то я не знаю. Вірмо, що ще здиблемося і поговоримо.
Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапку, дав яблок їсти і молока напитися і: говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м. Та пишіть до мене».
В. Стефаник у черговий раз перестрашив своїми листами Євгенію Калитовську.
«Що Ви таке понаписували! — зверталася до нього 24 травня 1900 року. — Ніякой прикрости не зробили-сте нам, а то що не приїжджаєте, ніхто не дивуєсь принаймі, а Ви, відай, не наймились їздити. У мене нема тепер спокою, тому я Вас не прошу, бо було би Вам зле, ліпше там бути, де добре».
Хотів мати її фотографію, а вона ніяк не мала можливості її зробити. Врешті зробила. У Коломиї.
«Я сьогодні відібрала фотог[рафію], борше не могла-м бути в Коломиї, бо їздила-м до Устєч[ка]. Ви не будете гніватись, бо не


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(245)
можна було борше. Мені здаєсь, що фотографія, можливо, найліпша, лиш голова занадто догори».
Ішлося про фотографію, яку часто використовують у виданнях про В. Стефаника. Незрозуміла зачіска, трохи задерта вгору голова. Оригінал цієї фотографії здавався давно втраченим і тільки нещодавно віднайшовся у вдови по Івану Калитовському, внуку Євгенії. Зараз ця світлина зберігається у фондах Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка.
В. Стефаник ставав усе настирливішим у з’ясуванні стосунків, а Євгенія не хотіла жодних змін.
«А далі Ви що понаписували! — сварилася на нього в цьому самому листі. — Та я не Ірена Ібз[ена], тому Ви казали, що мене ся постать заінтересувала? Я о тім давно думала, ще перед Ібз[еном], що на моїм місці повинна бути така власне Ірена. Моє призначення далеко не таке на всі боки, нема як писати навіть, трудно на то читати Ваші листи. Я багато маю ще писати, але прийде леда* хвиля, сподіваюсь, що прийде Дарка Гам[орак] і нема як. Шкода, запізно для мене, запізно все, а пізніше допишу. [...]
Я прошу Вас написати, чи добра фотографія] моя, але в такий спосіб, що ніби пишете про фотографію] Зоньки і свою, а я буду розуміти.
Прощайте».
Заохочений похвалою В. Стефаника, О. Гаморак невдовзі написав наступний твір, про який відомо тільки з листа Ольги Гаморак до В. Стефаника: «Олег написав чудову новелю (після мене), — писала вона 22 вересня 1900 року. — Хтілам Вам післати, та се булоби дуже забагато на оден раз. Як приїдете, будете читати».
Несподівано Олег Гаморак захворів.
«Олег вже вдома, — повідомляла Ольга В. Стефаника в листі від 17 червня 1901 року. — Каже, що єму легше дихати, але рана в носі ще болить. Я говорила з лікарем. Казав, що він ще не є радикально вилічений і що мусить ще до него їхати, як рана в носі згоїть ся».
Хвороба за хворобою, і Олег Гаморак ніяк не міг із них вилізти.
Біда переслідувала родину о. К. Гаморака. На цей раз вона вдарила з боку сина Віктора. Він навчався приватно під проводом учителів, яких о. Кирило для нього винаймав, відтак закінчив Коломийську гімназію. Із листування В. Стефаника відомо, що він залучив В. Гаморака до розповсюдження своєї «Синьої книжечки».
«Дорогий Товаришу! — повідомляв В. Стефаник В. Гаморака 16 червня 1899 року. — Книжку я Вам післав, видко пропала. Та не
* Тільки-но (діал.).


(246)
Роман Горак
<Кров на чорній ріяли
лиш Вам — і Даниловичам, і Вітошинським пропала. Видко, що урядникам поштовим можна д[уже] легко собі бібліотеку зложити. Крадуть навіть душевний харч. Дякую вам, що розпродуєте книжки, але раджу, аби-сьте енергійно стягали гроші, бо пропадуть. Для Вас я ще при нагоді заховаю одну книжку. Як Вам дієся в школі і де гадаєте вакації перебути? Може, на феріях зійдемося докупи».
Листи В. Стефаника, очевидно, збуджували уяву В. Гаморака, якого він намагався з небес стягнути на грішну землю. Віктор написав В. Стефанику листа із зізнанням у любові до нього та його слів.
«Я Вам дякую, — відповів В. Стефаник у травні 1900 року, — що Ви мене і слова мої любите. Любов чи запал до когось або до чогось є нині на Русі річи проскрібовані. Час у нас тепер настав критичний — аналіза. Такі часи всюди були прикрі, і в нас вони прикрі. У таких часах багато людей нищиться морально, бо не кождому хочеться і можеться злобно реготати, а на запал не стає відваги, бо він смішний. І тому у нас так багато родиться літератів, що кожний хоче своє слово сказати, але прикрите штукою, бо просто сказати отак, як люде, не можна. Розкритикують, рознесуть на порох і, по правді сказавши, то треба нам більше людських слів, як усіляких повістей і новел. Сходитеся з чоловіком кілька років і ніколи йому не скажете правди, але студіюєте, берете на папір і так свої гадки висказуєте. Така крута дорога всіх мучить і потрохи деморалізує. Нема тої безпосередності, лицем до лиця, яка правдиво зводить людей докупи і креше силу із них і запал. Всі ми затроєні щурі, що пишуть новели. І тому Ваш лист, як щирий, може мене трохи потішити, що ще є молоді люде, що з собов не встидаються говорити як люде незатроєні, але близькі і правдиві».
В. Гаморак вирішив свою любов до В. Стефаника підтвердити тим, що взяв гроші з домашньої каси і віддав їх йому, сказавши, що це його власні. Пропажа виявилася швидко, і Віктор був змушений зізнатися В. Стефанику про «подарунок» та його походження. В. Стефаник зрозумів хлопця і хотів зам’яти скандал, для чого попросив про допомогу в Ольги Гаморак.
«Чи Віктор писав Вам що в справі тих грошей, що був взяв з каси без відома тата? Я хотів-бим якось тото перебрати на себе, а то тим більше, що я Вам в р. 1900 завинив кругло 300 злр. Подумайте, як би зробити?», — писав він до Ольги в березні 1900 року.
«Дорогий Товаришу! — відповідала Ольга. — Чи до Вас Віктор писав, щоб Ви порушили єго справу? Ви дуже добрий чоловік, що хочете на себе брати таку паскудну справу. Віктор до мене не писав нічого о тім, лиш загрозив, що напише до мене (певно, то справа


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(247)
вимагає такого широкого обговорення). Тато нічо ще не знають, той нічо не говоре. Мені прикро, що Ви через того шалапуту згодилися взяти на себе таку неприємну ролю. Я думаю о сім, якби інакше зробити, і не видумала нічого. Се взагалі справа дуже неприємна і я би хтіла так зробити, щоб Ви не потребували се брати на себе, та якось ще тепер не мож нічо ліпшого вигадати».
Урешті про те, що вчинив Віктор, дізнався о. К. Гаморак.
«Тато знають, — повідомляв В. Стефаник Ольгу Гаморак, — що Віктор взяв гроші з каси, і казали єму, що він заслуговує на кримінал. Ви обоє обрадьтеся, як маєте говорити і рішіть річ, а мені напишіть про рішень. Ви не можете ліпшої стежки знайти, як через мене, а здасть Віктор матуру, то й тогди скажеться. Не бійтеся. Тато мене так дуже не будуть винуватити, бо Ви їх знаєте — вони все щось найдуть, аби я був добрий, але спішіться, бо час, і говоріть самі з татом, бо Віктор може запутатися. Потім мені напишіть, що-сьте говорили, а я в листі до тата якось ще ліпше Віктора обмию. Так має бути, бо інакше зле».
Сталося, як передбачав В. Стефаник. Справа була залагоджена.
До війська Віктора не взяли, і після закінчення Коломийської гімназії він вирішив вступати на медицину до Краківського університету.
Мешкали В. Стефаник і В. Гаморак разом на одній квартирі по вулиці Любич, 38. Однак дуже швидко виявилося, що навчатися на медицині Віктор не може і лікар з нього не вийде. У жовтні 1900 року В. Стефаник повідомляв Ольгу Гаморак: «Тепер я в Кракові разом з Віктором, але він, відай, мене покине, бо медицини знести не годен. Написав до тата, що хоче перейти до Львова на права, і ліпше зробить».
Наступного дня по цьому листі написав іншого, який мав би пояснити вчинок Віктора стосовно медицини.
«Вчера, — повідомляв В. Стефаник, — я Вам написав про дезер- цію Віктора з медицини. Після мене він має багато рації, а ще більше через те, що так борзо рішився.
Він не здатний зі своєю натурою ані до медицини, ані до войска. Через трупів він постійно плює, а якийсь штабовий лікар так з ним обійшовся, що єму відпала охота бути жовніром. Він йде на права, відай, до Черновець і фактично, що з правами за чотири роки він має хліб. Ви не повинні за єго медициною банувати, бо то дуже збанкру- тований факультет, котрий не дає нічого за велику працю і великі видатки».
К. Гаморак не погодився з рішенням сина і переконав його, що навчання на медицині потрібно продовжити. Віктор з думкою батька погодився.


(248)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Віктор, — повідомляв Ольгу Гаморак В. Стефаник 9 листопада 1900 року, — лишаєся на медицині по прочитаню чудового листу від тата. Я також запалився по тім листі до Вікторової медицини, але тепер, по часі, я таки не вірю, аби він зробив що-небудь із неї. Я переконаний, що він не додержить. Він є зам’ягка натура до лікарювання і войска. Тепер з ним мешкаю і бачу. Але, можливо, дуже, що я блуджу. Право є така наука, що можна єї лишити рік. А потім вивчитися, і ніякої хиби нема, а від медицини не можна тижня відступити. Оже Віктор не є така стала воля. Пишу се Вам, лиш Вам, тому що хочу мотивувати свою раду попередню. Вікторови нічо не кажу. Він здоровий, вчу єго порядку, бо страшний дитина і фунь* і дуже вдоволений, що лишився. Може, все ліпше».
Проте ідилія тривала не довго. Після канікул Віктор заявив, що більше до медицини не повернеться і записався на право у Віденський університет. Отець Гаморак не зміг погодитися, що з сина не буде лікаря, і тому образився на нього. За які гроші Віктор жив у Відні, невідомо. Можна здогадуватися, що йому якусь незначну суму посилала Ольга Гаморак, а з часом зм’якло і серце батька.
Із оповідей родини відомо, що десь наприкінці вересня 1901 року о. К. Гаморак отримав від сина повідомлення, що він їде додому. Віктор приїхав хворим. Ледве міг ходити. Товариші-студенти, які його привезли, пояснили, що він був у ресторації, щось там з’їв на обід, а надвечір у нього почав сильно боліти живіт. Три дні Віктор пролежав у гарячці, організм сильно обезводнився, а лікар, який прийшов на третій день на прохання товаришів, сказав, що краще якнайшвидше відвезти Віктора додому. Медицина виявилась безсилою.
З жовтня 1901 року В. Гаморака не стало. Йому було лише 22 роки.
Після смерті Віктора в о. К. Гаморака залишилась єдина надія на Олега, який весь час хворів. Застуди не проходили. Лікарі радили гартувати організм. Уже невідомо, чи через лікарів, чи сам Олег придумав щоденно купатися в холодній воді, але сталося так, що він купався щоденно. Аби не завдавати клопоту прислузі із водою, він викопав у дворі глибоку яму, яку щоденно наповнював водою з криниці. У цій воді купався по два-три рази на день. Весна 1903 р. була ранньою, але землю часто прихоплював морозець, і вода у ямі по краях бралася кригою. Якось після купання в примерзлій воді він відчув, що йому погано, і виявилося, що в нього двостороннє запалення легень, від якого на той час рятунку не було.
Тут: розтелепа.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(249)
12 квітня 1903 року О. Гаморак помер. Його смерть приголомшила батька. Тепер у нього залишилися лише дочки, та він ще не знав, яка біда підступно закрадалася і які страждання випали на його долю.
Євгенія Калитовська часто висилала В. Стефанику вітання на кореспонденційних картках, але щоб комусь не попали на очі, робила це подалі від Заболотова, а тим більше Трійці. На таких картках багато не напишеш, та вона й уникала багато писати. Здавалося, все вже було обговорено при зустрічах.
В. Калитовський не схвалював приїздів В. Стефаника, а також довгих бесід із ним Євгенії у холодному покої резиденції. Родина вважала, що саме довгі пересиджування в тому покої призвели до того, що Євгенія застудилась і серйозно захворіла.
Коли чоловіка не було вдома, Євгенія писала В. Стефанику довгі листи, а відтак старалася вкинути їх на пошті десь поза селом, щоб не потрапили до чужих рук і з того не пішли плітки.
«Мені, — признавалася йому в одному з таких листів від 3 червня
1900 року, — все нагадуєсь той став в Терн [ополи] і ті слова, що Ви сказали: “Мені мусит бути добре!”. Ті слова були для мене дуже пожадані. Я тішилась ними. Потім ви сказали: “Но і аби Вам було добре!”. Хоть як дивно звучат ті слова в відношеню до мене (я не привикла думати о тім, аби було добре), то все-таки, помимо все, мені було добре. Я буду вдоволена, сли шчирим і дорогим мені людям буде добре. Багато шчасливих хвиль завдячую Вам, і тому най згадка про мене ніколи вас не трівожит, бо мені здаєсь, що поволи віднаходжу віру в добро людей, а се багато, дуже багато значит і важит. В кождій прикрій хвилі я згадую вас і то додає мені енергії зносити хоч би яку прикрість».
Через тиждень, 10 червня 1900 року, на кореспонденційній картці написала йому: «Мала-м якісь страшні сни і не знаю, звідки сподіватись чогось злого, а може, то не вгадно».
Відтак листування з Євгенією перервалося і відновилося лише тоді, коли В. Стефаник поїхав на лікування в Піщани.
«Ми з Ольдзею дивуємося, — писала Євгенія з Трійці 27 червня
1901 року, — чому Ви не хочете нового убраня, оно літне, файне, відповідне на сей час, а то для нас за мило, що Ви не хочете жінкам імпонувати.
Ми жиємо дуже регулярно по годинах, так, як Ви. Ольдзя вчится рано, а я все шию. Василь все в городі і коло пасіки. По науці приходит Ольдзя до мене і помагає шити, і так сходят нам дні, а Ви, якби виділи, могли би-сте бути з нас вдоволені».
І знову почалися потаємні кореспонденційні картки й очікування, коли він з’явиться у Трійці або Стецевій черговий раз.


(250)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Жаль мені було, що Ви від'їхали від нас невдоволені товариством, хтіла-м, щоби лишились-теся одну ще днину і від'їхали так, як любите.
Ще одне хтіла-м Вам сказати, — писала 20 січня 1902 року, — я вдячна вам за той час, що Ви у нас перебули. Через Вас і тато приїхали до мене, і довше побули, і все було добре.
Ви зігрівали мене своїм говоренєм про себе».
Це був останній лист Євгенії до В. Стефаника.
На село В. Стефаник таки виїхав. Тільки не до Русова і не до Сте- цевої чи Трійці, як сподівалась Ольга Гаморак. 18 червня 1900 року він повідомив її, що через декілька днів буде в Чортівці в І. Плешкана. Обізвався звідти до Ольги аж 23 липня: «Пишу до Вас, бо-сьте найліпший мій друг. Правда? Я знов у іншій хаті. Вона пашить каменем, грубістю, одинокістю і людий давно не бачила. Вечером до єї стін коротко і уривано б'єся сотки комах, що наші люди їх називають: смерть. В темноті від тих ударів оживають бездушні стіни, а вікна дзвонять, якби кидав на них чорні сльози. Дуже добре кажу: чорні сльози. І бре- нить наді мною той чорний рій, а я спати не можу і думаю. Думаю за той рій маленьких смертий, що бренить за мною віддавна. Клали вони на лаву молоді мрії, молоді пісні, молоде слово, молоде чувство. Труновок я маю повне серце і обливаю їх теплою кровею. А по ночах вони отворяються, і встають із них молоді мари, і розказують пімсту, і проклони, і сльози. І бренять вони над моєю головою, і б'ють крилами у душу, і дзвонять чорними сльозами у серце...
І ще питання! Чи надовго мені стане місця на той цвинтар, чи не розіб'ють мого серця ті молоді мари, аби полетіти до раю?
Гірко, друже мій, бути собі гробарем.
А я пишу тепер. Часом то кровею ряди веду вперед і вперед, часом безкровними вже губами лиш шепчу і не веду далі рядів.
А часом то з-під землі вибухають співи якісь нелюцкі і затиснених долонь мілійони або якась дуже сумна пісня. Або монотонія якась спадає із неба така, що все в ній вмирає: і сонце, і звізди, лишень я один зістаюся. І тоді чую свою прокляту долю найліпше».
У вересні, коли Ольга побувала в сестри Євгенії в Трійці, про що повідомила В. Стефаника, він писав їй: «Ви знаєте, що я Вам дуже в душі дякую за то, що-сьте були у сестри. Я написав до неї і буду в неї 1-го октоб[ря] в Трійці. Писав до мене і тато і просив до Русова несміливо, з острахом. Я написав і до него і рішучо відмовив, бо чей же не можемо оба на нашім подвір'ю стати так, аби один з нас не впав на коліна. Я ще ніколи на коліна не падав, і тато мусів би се зробити передо мною, а тоді мав би-м і другий гріб.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(251)
У Чортівци мені смутно зробилося. З-поза грубої, сирої одежі мого духа виповзують великі павуки з хрестами і снують над ним таку павутину, як коли би тото мала бути чорна крепа над трунвою мого духа. Я тих ткачів не потребую і вбиваю їх — та такі трупи падуть мені в очи і мій ясний зір затемнюють.
І осінний вітер занадто скаржиться посохлими межами, і опавше листе заступає мені дорогу, і сіре каміня зимними губами цілює моє серце, і густі мраки спадають на моє буйне волося.
А моя праця посеред того подуху смерти тратить свої сильні контури, свою красу живої крови і свою силу наді мною. І тому я сподлив свою руку лишень. Від 13-го с. м. я буду в Трійци. Мої добрі ґазди здорові і мають гадку вибиратися незабавки до Вас».
До Трійці не поїхав через брак грошей. 29 вересня 1900 року написав листа О. Кобилянській: «Ви не гнівайтеся, що я до Вас не відзивався. Моя душа мовчить, і негарно було би до Вас відзиватися самими губами. Вона не раз і про Вас гадає, але так тихо, що ймити єї голосу не можна і Вам передати.
Я тепер живу в нудній околиці і мушу писати. По цім думаю поїхати до Черновець, а потім до Кракова вибратися. До Русова не захожу, бо мами нема, а тато має другу жінку.
Що де діється серед наших людий, нічого того не знаю. Кождий, відай, має свого червачка і носиться з ним, як я і богато других. Чи Ви здорові, що задумуєте доброго? Я в октобрі даю книжку новел до друку.
Чи будете в перших днях октобря дома? Повидав би-м ся з Вами і поговорив, а може би, лекше стало, бо тяжко якось. Чи Стоцкий здоровий? Я їду власне до него. Напишіть дві слові».
У якомусь листі, написаному тої осені, вислав Ользі Кобилянській на пам’ять свою світлину.
«Всі картки, — повідомляла вона 24 листопада 1900 року, — я подіставала та й дякую, що не забули-сте про мене. Послідня картка справді дуже погана, таки паскудна, тому пришліть кращу фотографію — таку, де би Ваше чоло і Ваше волосся було таке, яке є гарне, так і ціле лице щоби було молоде, яке є, а не старе. Отеє пишу Вам. Одним словом, фотографію Стефаника пришліть — а не діда якогось».
У 1900 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника» з’явилися тільки два твори В. Стефаника, але шедеври: «Кленові листки» та «Палій» із посвятою С. Шмігеру. «Громадський голос» від 12 вересня вперше опублікував новелу В. Стефаника «Давнина». Решта публікацій цього року — це переклади вже відомих творів В. Стефаника. У журналі «Жизнь» під назвою «Из крестьянского быта» були надруковані


(252)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
переклади новел «Новина» («Новость»), «Синя книжечка» («Синяя книжка») та «Сама-саміська» («Одна-одинешенька»). «Ілюстрований народний календар товариства “Просвіта” на рік 1900» передрукував з «Літературно-наукового вісника» «Камінний хрест». У німецькому журналі «Politic» (№ 46) були опубліковані переклади «Новини» та «Виводили з села». У 1899 р. журнал «Die Gesselschaft» опублікував переклад «Листа». Часопис «Tydzeń» у № 7, 8 помістив переклад польською мовою «Камінного хреста». Т. Павловський у статті «Деякі питання українсько-польських літературних зв’язків кінця XIX — початку XX ст.», опублікованій 1958 р. в книзі «Філологічний збірник», стверджував, що цей переклад здійснив друг В. Стефаника В. Оркан. Оповідання В. Стефаника польською мовою у перекладі В. Морачев- ського «Новина» опублікував журнал «Wędrowiec», «Смерть» — журнал «Krytyka» (зошит 5), «Шкода» та «Осінь» — «Prawda».
У жовтні 1900 року В. Стефаник здав до друку другу збірку своїх новел, яку назвав «Камінний хрест». Про історію її видання відомо мало. Вона вийшла в серії «Народна бібліотека» під № 1—2 накладом «М. Яцкова і Спілки». Ідея її видати виникла після зустрічі влітку 1900 р. В. Стефаника з М. Яцковим.
До збірки «Камінний хрест» увійшли новели «Камінний хрест», «Засіданє», «З міста йдучи», «Святий вечір», «Діти», «Підпис», «Лан», «Лист» та «Вечірня година». Усього 9 новел. Повідомлення про вихід книги «Літературно-науковий вісник» не помістив. Збірка мала присвяту: «Старшому моєму другові Кирилові Гаморакові присвячую. Автор» і відкривалася новелою «Камінний хрест».
Нині відомі герої тільки новел «Камінний хрест», «Підпис», «Лист» і «Вечірня година».
Прообразом головного героя у новелі «Камінний хрест» є Стефан Дідух, який на одному з пагорбів Русова полишив на пам’ять про себе кам’яний хрест. Згадуючи своїх героїв перед смертю, В. Стефаник написав короткий спогад «Під вражінням вистави “Землі”», написаний з приводу інсценізації його новел театром В. Блавацького «Заграва»: «По виставі, їдучи додому, вставали переді мною інші герої моїх оповідань, особливо Іван Дідух з “Камінного хреста”. Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його фарма йому не мила, та його дітям добре поводиться».
«Здавалося, — писав з цього приводу Ю. Стефаник у книзі «Роздуми про батька», — що справжнє прізвище героя “Камінного хреста”


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(253)
навіки залишиться тайною, яку Стефаник забрав з собою в могилу. Проте доля цього героя бодай по смерті не була такою жорстокою для нього, як за його життя. На рік перед смертю письменник кореспондував із своїми односельчанами в Канаді. Хоч більша частина цієї кореспонденції, здається, загинула, український канадський діяч Микола В. Ґавенчук, що постійно жив у Смокі Лейк, Альберта, таки зберіг два листи письменника». Ось фрагмент одного з них з датою 9 лютого 1935 року: «Ваш лист нагадав мені дуже багато, і я дякую Вам за нього та радо відписую. Вашого діда по матері, Стефана Діду- ха, я добре нагадую, як чоловіка, котрий мав на мене молодого прегарний вплив. Він був дуже розумний, спокійний та інтересувався громадськими справами та перший заклав читальню в Русові, де й був активним членом аж до виїзду до Канади. Зі своїми дітьми і внуками він і багато інших покинув рідну землю. В тім році я був студентом медицини в Кракові і зустрічав їх на пероні краківського двірця майже цілий набитіський залізничний поїзд. То були люди найбільш енергічні в селі, до найбільш енергічних і завзятих належав Ваш дід по матері, Стефан Дідух. Зараз по їх від’їзді я написав “Камінний хрест”, де є думки Вашого небіжчика діда, майже дослівно наведені. Це, так би сказати, мій довг, сплачений Вашому дідові в українській літературі, він же, Ваш дідусь, мав у молодості великий вплив на мене, і цей довг я заплатив після своєї найліпшої змоги”.
Ще декілька слів про Стефана Дідуха, героя “Камінного хреста”. На підставі інформацій, одержаних від його внука Миколи В. Гавенчу- ка, він разом із дружиною, дітьми і внуками приїхав до Канади в травні 1899 року та поселився на так званому “говмстеді”* коло теперішньої місцевости Гілліярд. Помер він 29 січня 1911 року на 75 році життя та похоронений там же на цвинтарі, що носить назву “коло Григорчуків”.
Закінчуючи розповідь про героя “Камінного хреста”, хочу додати, що Стефан Дідух, виїжджаючи із Русова, таки поклав хрест на своєму улюбленому горбі і наказав на ньому викарбувати ім’я своє і своєї дружини. І хоч теперішня влада знищила на Покутті, як і всюди в Україні, придорожні хрести, хрест Стефана Дідуха і досі височіє над Русовом, мабуть, тому, щоб ним вшанувати пам’ять і українського селянина-емігранта і того, хто писав про нього».
Хрест С. Дідуха добре видно з веранди будинку В. Стефаника в Русові. Кожного року перед Великодніми святами його вибілюють. Упорядковують місце навколо нього і прикрашають традиційним
Забудова, поселення.


(254)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
вінком із паперових квітів. Важко сказати, чи був там колись напис, — усе давно забілене. Дістатися до хреста складно. Хіба пішки. Дорога до нього настільки виїжджена возами, що проїхати тепер неможливо ні возом, ні машиною.
«Добре пригадую собі, — писав у спогадах «Три портрети...» Б. Лепкий, — як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шмігер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:
— Не гадайте, що хлоп — це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас, у Русові, був раз... — і по тім вступі йшла якась дантейська сценка з низки тих сценок, що їм на ім’я “Кленові листки”.
Або знов:
— Розповідала мені мама, що... — і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його ім’я безсмертним.
Відчувалося, що, оповідаючи, він оформлював тему.
— Оповідаєш, і буцім воно легко, — казав, — а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить... Плугом легше орати.
Раз по вечері каже до мене:
— Вбирайся і ходи.
— Куди?
— Не питай, побачиш.
Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовляли.
Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру і Турлінського. “Куди він мене провадить? — гадаю собі. — Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може, до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Але ж бо він читати не любить, хоч читає знаменито”.
Аж і Турлінського минули ми і скрутили на залізничний дворець. Ага! Мабуть, хтось зі знайомих приїжджає або тільки переїжджає через Краків, і Василь хоче мені несподіванку зробити.
І дійсно, були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на кам’яних плитах, як ластівки перед відлетом на телеграфічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарнілі, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитькували.
— Цить! Як приїдемо, то булку тобі куплю, таку білу й солодку, як цукор. І дримбу куплю зі щирого срібла, — обіцювала мама.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(255)
А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:
— Обіцяй, обіцяй, щоб те проклинало, єк віросте. Гадаєш, що вті- кнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес, побіжить, як тінь, за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.
— А чого ж ми їдемо туди? — питалася жінка.
— Чого? Бо мус. Мус нас жене; тут вже довше витримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.
— То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, матінко свята! — і жінка в плач.
А Стефаник до мене:
— Чуєш?
— Чую, — відповідаю коротко, і йдемо далі.
Аж побачили ми якось старшого ґазду, вдягненого “файно”, буцім на празник їде.
— Ви зі Стецевої? — питає його Стефаник.
— Зі Стецевої, прошу пана, — або що?
— Що там єгомосць роблєт?
— Здорові, Богу дякувати.
— І пустили вас?
— Та відраджували, навіть читали якесь “в світ за очі”, аж ціла церква ревіла.
— А ви таки поїхали.
Селянин став ближче приглядатися до нас, буцім пізнавав Стефа- ника.
— Та їдемо, прошу пана, бо там, кажуть, землі є багато, а в нас трохи й будуть самі межі. Нарід множиться, а землі не прибуває. От взєти мене. Дві доньки мав, віддалися, зєті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трьох нас — то забагато рук, і розумів також.
— Але ж бо ви вже старі, — на те йому Стефаник.
— Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога, нє. Я ще і там дороблюся чогось і до краю, може, ще трохи тих долярів пришлю.
— Може, й мені пришлете, — жартує собі Стефаник.
— Та ви, либонь, чи не Стефаників син, — підсміхнувся хитро дядько. — Такому багацькому синові американських долярів не треба.
— А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!
І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось
шукав — не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.


(256)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
— То таке тут, а що було там? — звернувся до мене.
— Де там? — питаю.
— А як від’їздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусить бути написане, але так, як воно було та ще буде».
Тим сценам судилося стати основою «Камінного хреста». Це також зафіксував Б. Лепкий у своїх спогадах.
«За якийсь час, — писав він, — пішов я на Аріанську, ч. І, щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.
Був сам, навіть Шмігер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла, ціла купка порваного папір’я.
Стефаник писав свій “Камінний хрест”.
Він не любив перечеркувати написаного, дописувати, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине.
Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів. Така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.
— Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути.
І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum, де чомусь-то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.
— Куди ідеш, Василю?
— А... Несу на пошту трохи того “Камінного хреста”. В Золочеві друкують. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не канциліст якийсь».
Автограф новели «Камінний хрест» зберігся не повністю і у фонд В. Стефаника надійшов із львівських фондів Наукового товариства імені Шевченка.
Наступна новела — «Засідання» — написана на початку 1898 р. Одна з перших редакцій твору, що збереглася, мала назву «Старі і молоді». Потім, переробленою, вона під назвою «Засідання» разом із новелами «З міста йдучи» і «Вечірня година» була надіслана до «Літературно-наукового вісника».
На початку 1899 р. був написаний «Святий вечір» і 1 липня 1899 року опублікований у газеті «Будучність». В архіві В. Стефаника зберігся автограф.


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(257)
Перший начерк новели «Діти» Стефаник написав у серпні 1897 року в Сторожинцях на Буковині, заголовка не мав, починався словами: «Йшов з поля. Граблі ніс на плечах...». Разом із кількома іншими начерками Стефаник послав новелу Морачевським. Для публікації у збірці «Камінний хрест» він її переробив.
Відомо, що героїнею оповідання «Підпис» є Євдокія Стефаник, небога письменника, яка вчила русівчан підписуватися, щоб не платили високих оплат за посвідчення підпису на векселях. Написана новела на початку 1899 р., а в березні як «фотографія з життя» надрукована у журналі «Літературно-науковий вісник». Для збірки «Камінний хрест» Стефаник переробив новелу, змінивши її композицію.
Мініатюра «Лан» у збірці була опублікована вперше.
Ольга Гаморак дуже переживала за В. Стефаника. Боялася, щоб із ним не трапився нервовий зрив і щоб він не зробив того, що звикли робити в родині Стефаників.
«Я сам знов хорую на роздражнене і не вільно мені нічо робити, — писав їй 9 листопада 1900 року, — але без роботи не можна видержати. Коли як коли, але тепер я хотів би страшно працювати, аби забутися і вижбухати з себе все те, що кричить і болить. Зрештов осінь студена січе в лице сивим дощем».
За тим листом наступний.
«Лист Ваш подали мені в неділю рано, — писав їй у листопаді 1900 року, — як я білу сорочку вбирав. А ще один рукав не вбрав, а читав его і тішився, що в неділю зранку заговорили до мене. І не можу я Вас послухати, бо з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути. Що тоті мої думи гуляють понад землею, що стелять мому бідному духови стежки між зорями, що він літає тими дорогами і як сивий мотиль сідає на спочинок. І жахається тої пропасти, що перед єго очима заточується, і банує за землею, що висунулася з-під єго стіп. І чує страх перед пустирями нескінченими, що він мотиль безпомічний гойдається на дебелих думах, на безмежах небесних, на непроглядних висотах. І бачить оком темну, живу смерть свою, що спаде в неї, як бездушне тіло, до желізної постелі, до сумашедших сорочок прийде.
І сидить він, мій мотиль, і бунтується, і не дається, і розтягає думи чорні попід склепіння райскі, аби там себе прив’язати і не впасти. А часом вандрує на свій окраєць землі і шукає з плачем по могилах утрати свої. І який він тоді гарний, мій мотиль, який невинний і добрий.
А чи Ви маєтеся добре? Мною не журіться, бо я не слабий, лишень часом нападає біль нервовий. Але нині хто не скаржиться на нерви? Пишіть і будьте веселі».


(258)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Як прикро мені се, — стурбовано відписувала Ольга, — що Ви хоруєте. Коби так мож, щоби Ви повстримались від писання, коли оно Вам так дуже шкодить. Ви повинні се зробити для свого здоровля, бо сами призналисти, що Тато наші найліпше сказали Вам по прочита- ню “Синьої книжечки”. Я знов так дуже в се не вірю, але знаю, що тепер якраз, коли Ви такі змучені вакациями і тов насильнов роботов, Вам тепер треба відпочивати. Ще коби Ви були вільні від всяких своїх особистих прикрих вражінь, може би, Вас та робота не так легко змотала. Тому ліпше Вам тепер не викликувати свого духа і не силуватись конче наводити на память то, що Вас болить. Я знаю, що Ви маєте тепер видавати книжку поезиї в прозі. Але знаю і се, що Ви маєте чудесного Confiteor і Дорогу, і ще певно богато, богато в тім ряді. Певно прикро Вам давати людим то, що Ви писали для одного чоловіка, але Геня не тілько не здогадуєсь, а навіть хтілаби, щоби якраз ті твори побачили сьвіт. Я з нев не раз о сім говорила, і она все казала, що шкода, аби то так лежало. А люди, чи они все будуть знати, прецінь, они не будуть знати, кому Ви то писали і під якими вражіннями. Они будуть лиш чудуватись красов поезиї, яка там в цілій повні виступає. Та як Вам не робить ще й се прикрости, що одно, як і друге, є так дуже особисте, давайте друкувати, і не пишіть більше тепер. А зачудуєте тим не лиш русинів, бо і в сьвітовій літературі такі твори є рідкі, а я навіть не знаю пари Сопїїїеого’ви.
Ви не гнівайтесь, що я Вам даю якісь ради, котрі Вам можуть ся видавати ничтожні і непотрібні. Та простіт мені се, що я цілим своїм єством хтілабим, щоб Вам було добре і щоби Ви не мучились так дуже».
Нерви В. Стефаника були натягнуті до краю. Великою була образа на батька. Не міг пробачити, що він оженився. Не міг зрозуміти, що батькові потрібна була жінка, яка б взяла до своїх рук гоподарку і повела її, як цього вимагав він. Батько витримав уставлених півроку жалоби і взяв собі за дружину Марію Луцик, яка народилась 6 квітня 1879 року, тобто була на сім літ молодша від В. Стефаника. Марії на час одруження 12 червня 1900 року був 21 рік. Вона була молода, дуже красива і не боялась, як казали в селі, жодної роботи.
Через одруження батька у В. Стефаника виникли проблеми з грішми та перебуванням у Кракові. Тому просив В. Морачевського переговорити з головою Наукового товариства імені Шевченка М. Грушевським, щоб товариство виділило йому допомогу. В. Мора- чевський виконав прохання В. Стефаника. Товариство дало 50 золотих. «Аби-м не здох», — жартував В. Стефаник.
«Нині я дістав від тата лист і не знаю чому, але я ним втішився. Пише: люба дитино, я не знаю, але ти чогось на мене гніваєшся, через


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(259)
яку причину. Може, за то, що я ґаздую і працую, як ніч, так день, а ви, діти мої любі та й милі, на мене таку немилість взяли, що серце моє не може того стримати... за то на мене гніваєшси, що я вам такі маєтки зробив... і т. д.
Я такий самотний і забитий у світі, що мені додає сили тота моцна і наївна стилізація до любої дитини. Тато просить, аби на него не гніватися, аби єму простити. І я колись пощу до него, бо все єму дарую, що провинив проти мене. А то, що за маму борзо забув і діти кривдив, лишиться навіки, бо я в него лиш гостем буду.
Тому тиждень я дістав нервовий напад коло стола, по нападі прийшла сильна депресія, і я несвідомо перележав на столі кілька годин. Потім не міг-єм ходити і опанував мене шалений страх. Зо три дні я ледве волочив ногами і попав в отупінє. Нині мені ліпше, але нічого умислово не вільно робити через два місяці найменше. І якби не тото, що мушу сидіти коло лікаря близько, то би-м зараз виїхав на село. Коло 15-го може виїду. Моя книжка поезії мусить чекати.
Серед сеї афери дуже смішно поводилося моє серце. Воно так, як дитина або як Ви, боїться за мене. Як вчує тон музики або якийсь крик або зачує якусь неспокійну думку в голові, то зараз боїться, тріпонеться, як пташина, і б'є в грудях, як вогнем. Мені смішно з него, і якби я міг, то я би єго рукою погладив, що воно так за мене боїться. Тепер я такий вразливий, що не можу богато річий видіти і чути, бо нападає дрожаня тіла.
“Confiteor” мені чомусь не подобався тепер, може, занадто молоде воно тепер для мене.
Із Ваших листів видко, що Вам щось прикро є. Будьте хоть Ви веселі, прошу Вас, будьте».
«Дорогий Товаришу! — писала у відповідь Ольга Гаморак 2 грудня 1900 року. — Я вже не знаю, як Вам подякувати за посьлідний лист. Ви не спізнилися з ним, але я чогось напрасно хтіла знати, що Ви робите. А як дістала єго, то чулам ся панев над панями, що маю то, що хочу. Хтілабим Вам за то написати якийсь файний лист, такий, щоби Вам хоть трохи приємности зробив.
Се мені не хоче вдатись, хоть Ви й не є такі дуже вибагливі щодо мене. Якись я затяжкий чоловік, щоб на що-небудь здобутись.
Ви пишете, що з моїх листів видко, що мені прикро є. Правда се, що мені прикро, а прикро тому, що Вам не є добре. Чи се дивно? Чи, може, Ви гніваєтесь на се?
Прецінь я з Вами пережила найкрасшу половину житя, і всі мої ліпші спомини з Вами тісно звязані. Я не можу собі майже нічо нагадати, щобим не згадала і за Вас, і нічо межи тими споминами не знаходжу


(260)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
такого, щобим проміняла за то, що люди називають більшим щастям. Ви є і були щось гарного і дорогого в моїм жило, то не кажіть мені, щоби я була весела, як Вам зле. Та чи я не є весела? Маю сильне здо- ровля, а оно дає рівновагу і спокій. Впрочім, я ніколи так дуже не веселилась, ба, і не вмію се. Але чи коли і смуток мене з ніг повалив? Ні одно, ні друге не може запанувати наді мною. Я так собі ходжу помежи смутку і радости і лиш здибаю ся з ними, а близше їх не знаю. Така натура не є симпатична. Я єї не люблю, і ніхто любити не може, але зато вона є добра, бо може довго любуватись сим сьвітом. Мені Вас шкода, щоби Ви коли-небудь мали клопотатись мною, тим більше, що мені не єсть так зле».
На той час у пресі з’явилося чимало статей Миколи Левитського, який на Херсонщині організовував землеробські кооперативи-артілі, та публікацій з цієї теми, які набули широкого розголосу в суспільстві. Багатьом, у т. ч. й В. Стефаникові, здалося, що в тих спілках і є розв’язання селянського питання, а тому агітував Ольгу зайнятися цією справою і залучити до неї інтелігентних людей зі Стецевої та навколишніх сіл.
«Дорога товаришко! — писав їй на початку листопада 1900 року. — Посилаю Вам послідний нр. “Вістника”, а крім того, ще “Артельный договор” Левитського і драму Тобілевича, написану слідом за артелями Левитського, і відтинок з “Южного обозрения”, де пишеся про артелі. Моя і Мартовича фотографія є завита в той відтинок. Мені прислав Левитський сюда, і я би рад єму написати, що наші люде кажуть про ті спілки. А що я не можу з нашими людьми переговорити за се, то прошу Вас і Олега, і Мисевича скличте собі зо п’ять мудрих, але бідних ґаздів (3—6 моргів) на кілька вечерів і розповіж- те їм, що таких спілок є на Україні богато і як в данім разі наші люде відзивали би ся про се діло. Розумієся, Ви мусите вперед самі добре прочитати “Договор” і добре собі єго уложити в голові, аби можна мужикам ясно виложити. А потім спишіть то, що мужики сказали, і подайте мені, а я тото пішлю Левитському до Єлисаветграду.
Се буде для Вас дуже мила робота, бо мужики будуть слухати і не наслухаються.
Фотографію нашу робила Леся Озаркевичева аматорским апаратом.
Я тепер притих якось, нічо мене не непокоїть. Не знаю, чи воно так добре, чи зле?
А Ви здорові? Виглядаєте добре? Спокійно Вам? Напишіть геть».
Драма Тобілевича, де відбилися думки Левитського, називалася «Понад Дніпром». У 1900 р. вона вийшла окремим виданням. Оскіль¬


Розділ тринадцятий
Євгенія і Ольга
(261)
ки ідеї Левитського розкритикував В. Ленін, то драми Тобілевича в радянський час не ставили.
Нарешті В. Стефаник написав Ользі Гаморак ті слова, на які вона давно чекала: «Знаєте, що зі всіх людей, що жиють, — Ви мені най- блисші, і сестра, і мама, і — все. Якби-м не мав Вас, то здавало би ся мені, що земля де би-м по ній ступав, всюди підо мною потавала, і я би робив денно всего десять кроків. Я мушу мати чоловіка найбли- сшого і для скарги, і для радости».
Обіцяв Ользі 8 грудня приїхати додому, а від березня осісти у Львові і «ходити на літературу». «Потім, як схочу, можу доцентом безплатним. Але се секрет лиш для Вас писаний».
«Добре се, що Ви переноситесь до Львова. Будете близше нас і буде Вам близше їхати в наші сторони, а нам лекше Вас видіти, — раділа Ольга в листі від 28 листопада 1900 року. — Не буде вже та далечінь так пуджати собою і можна буде з меншим висилком фантазії відвідувати Вас. Мені мимоволі стало сьмішно, що Ви пророкуєте собі таку сьвітлу кариєру аж доцента безплатного. Чому не казати, що будете професором університету і будете тисячі брати? Вашої фантазиї шкода на се, та оно само собою може так ся сложити! Але се вже пляни, а ми жиймо теперішностей. Тепер Ви не потребуєте в’язатись містом бодай кілька місяців, і се дуже добре. Я вже не знаю, коли Ви хтілиби їхати на ліченя, але на свята Ви мусите бути на селі. Вам було би заприкро перебувати Святий вечір між чужими людьми і в чужій стороні. Я Вам раджу їхати до Трійці. їдьте туди впрост з Кракова, перебудете свята, з потім вже будете укладати дальші пляни.
Просилабим Вас до Стецеви, та не прошу, бо знаю, що все Вам ліпше і вигідніше в Трійци».
На початку грудня 1900 року В. Стефаник погано почувався.
«Я через послідні дві неділі був дуже слабий, — повідомляв В. Морачевського, — не міг-єм вдержатися на ногах і через то си- дів-єм в хаті. До того і серце так гримало, що я душився. Пареньский [лікар, професор Краківського університету] був у мене і сказав, що то єсть neurasthenia, і приписав всілякі средства. Тепер мені трохи лекше, і я думаю, що за тиждень я зможу відси виїхати. Поїхати тимчасово не маю де і тому іду до Мартовича до Городка, аби з ним трохи молоді літа нагадати. Потім десь якесь село найду, а від цвітня перехожу настало до Львова. Я тепер переконаний, що щось страшне має прийти і мене цілком розбити. Най приходить!»
Через деякий час почував себе краще. Але чорні думки не полишали його. Про них писав Ользі Гаморак, і це лякало її.


(262)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«Моя нервовість ніби переходить. А як вона минає, а сили приходять, то я знов підоймаюся і знов лечу у висоти. І чую шум орлиних крил попри острі, піднебесні скали, і чую самоту орла і висоту єго. А заразом чую кривду всю, що серце люцке в кусні крає і хотів би-м найти таку тихеньку, мохом порослу церкву, десь на забутім присілку. Притулив би-м коліна до єї нерівних плит і губами своїми розпік би- м студений камінь на вогонь і так просив би-м пощади і помилуваня для серця, що в кусні розкравуєся! І чую в собі силу всіх спорохнявілих поколінь і всіх живучих, аби шукати щастє на землі. І чую, як по моїм лиці спливають всі сльози діточі, що ними всі діти плачуть, як сонця дістати в малу долоню не годні. І пропаду я серед великих діто- чих бажань і не буду жити як Бог приказав — сумирно і спокійно. І нині вже маю упертість, аби не уступати перед своїм економ, бо не боюся ніякого скону і жадного Бога. А тепер дивлюся на червоне небо крізь сухе галузе дерев, а вони як коли чорними нумерами пишуть на небі мій конець. І не боюся. І Ви також не смієте ся бояти».
На Різдвяні свята обіцяв бути в Стецевій або в Трійці, а поки поїхав до Л. Мартовича в Городок. Там йому завжди були раді. Особливо господиня дому Леся Озаркевич, яка була письменницею і в особі В. Стефаника знайшла друга, з яким могла багато про що поговорити. У 1906 р. вона померла від туберкульозу.
Для Л. Мартовича була виділена окрема квартира на другому поверсі будинку Л. Озаркевича, брата Наталії Кобринської. Він жив у Городку протягом 1900—1903 рр. Заробіток його був невеликий, але давав змогу часто бувати у Львові та сходитися із друзями в кнайпі Шнайдера.
В Городку В. Стефаник перебував вимушено — не було куди подітися. Сидіти то в Морачевських, то в Стецевій, то в Трійці не випадало. У Русів їхати не хотів через батька.


Розділ чотирнадцятий
«ДОРОГА»
Звістка про вихід збірки «Дорога» накладом «Українсько-руської видавничої спілки» застала В. Стефаника в Городку. Збірка мала 90 сторінок. Вона була готова наприкінці 1900 р., про що свідчить лист В. Стефаника до Ольги Гаморак: «Писати довго не можу і за то посилаю Вам мою “Дорогу5’. Вона вийде аж по 15-тім с. м., та сей примірник післали мені, зіпсували мені цілу одну новелу, бо випустили цілу сторону. Рутенці!».
Спотвореною виявилася новела «Вістуни». Після слів «Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчиться перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землі. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим...» мало бути: «дрожанням тоненького голосу». Однак зникла сторінка рукопису. Нічого виправити не вдалось і новела вийшла у світ з таким недоглядом. У наступних видання помилка була виправлена.
В. Стефаник був обурений тим, як неуважно поставилася редакція до його слова.
«Дорогий товаришу! — писав він з тої нагоди О. Маковею у грудні 1900 року. — На стороні 16 “Дороги55, у “Вістунах55, в чотирнадцятій стрічці від долини*, між словами “з новим55 і “не знати...55 хибує цілий уступ сеї новели і виходить якась глупість.
Єсли не можна того уступу надрукувати при кінці книжки, то оголосіть помилки у “Вісник/5 і подайте той уступ. У русинів, аби пук і тріс, не можна дочекатися сяк-так старанно виданої книжки! Ваш В. Стефаник».
«Літературно-науковий вісник» прохання В. Стефаника не виконав.
Перед новим 1901 р. писав Ользі Гаморак: «Я у Мартовича, вже тиждень буде. За той час був-єм два рази у Львові. Другий раз був-єм з татом [Кирилом Гамораком] і набалакався трохи — мило і солодко.
Знизу Сдіал.).


(264)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Напади нервові ослабли і тривають лишень кілька годин. Я не довго тут буду. Коло першого січня їду у нашу землю, а Ви мені напишіть, де я маю їхати, чи до Вас перший раз, чи до Трійці.
Чи “Дорогу” оправлену дістали-сьте?».
«“Дорогу” оправлену дісталам, — відписувала Ольга Гаморак 22 грудня 1900 року. — Розуміє ся само собов, що я Вам за ню щиро дякую. “Дорога” Ваша перша є в декотрих місцях ліпша, не лиш в тім місци, що Ви не хтіли людям давати. Шкода, що Ви не казали собі прислати! Шкода також, що таку дуже добру новелю, як “Вістуни” в такий подлий спосіб Вам зіпсували».
Відкривалася збірка новелою «Дорога», яка не мала жодних присвят. Вона була вступним словом і ключем для розуміння всієї збірки. Новела «Дорога» — це лірична сповідь В. Стефаника. Вона писалася не для сторонніх очей. У ній були і розпач, породжений смертю матері, і розуміння, що його дорога доведена до краю, до кінця, далі — або боротьба за життя, або самогубство. В. Стефаник вагався, чи варто публікувати «Дорогу», але Євгенія і Ольга переконали його, що це високохудожній твір, який має право на самостійне життя.
Автограф новели, точніше її перша редакція, зберігається в архіві В. Стефаника.
Новела «Скін» уперше була надрукована в № 23 «Громадського голосу» від 1 грудня 1899 року, а потім польською мовою у перекладі В. Морачевського в № 5 журналу «Krytyka» за 1900 р.
Структура збірки була старанно продумана. Сповідь «Дорога» вимагала пояснення і тим поясненням була новела «Скін», яку, за твердженням В. Стефаника, він написав біля вмираючої матері.
Дивовижна і сентиментальна новела «Давнина» про діда Дмитра, бабу Дмитриху, дяка Базя, над гробами яких давно вже цвітуть вишні, та про давні часи, котрі минулися, уперше була опублікована в «Громадському голосі» у № 17 від 6 вересня й № 18 від 12 вересня 1900 року. Із газети новела перенесена у збірку без жодних змін.
Наступними в збірці йшли повна суму і болю новела «Вістуни» і новела «Май». Це була їх перша публікація.
Товаришеві по навчанню в Кракові С. Шмігеру присвячене оповідання «Палій», написане у Тернополі у квітні 1900 року, коли гостював у Даниловичів. Воно було надруковане з присвятою С. Шмігеру в шостій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1900 р. Автограф оповідання «Палій» зберігається у фонді І. Франка у відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Про це оповідання є кілька згадок у листах В. Стефаника. Уперше він писав про нього Ользі Гаморак у березні 1900 року: «До “Вісника” післав-


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(265)
єм... “Палія”. “Палій” є довший образ сільского пролетарів, він мені не вдався так, як я хотів, але більше я не хотів над ним робити і післав єго». Наступна згадка міститься в листі до В. Морачевського від червня 1900 року, коли В. Стефаник хотів переробити оповідання на драму для сцени. Однак з того нічого не вийшло, і він полишив цю справу.
«Новела “Палій”, — ідеться в його листі до В. Морачевського, — списана живцем з такої ж драми, котру я хотів послати на конкурс, але знищив.
I. В хаті Курочки.
II. В шинку за містом.
III. В стайні паньській.
IV. В хаті Палія.
Такий був розклад актів. Третій акт був найкрасший, але ціла драма мені не подобалася. Я не покинув гадки написати сю саму драму, але згоді, як буду трохи спокійний. А знищивєм тому, аби нічим з давного не путати собі рук. Ви не гнівайтеся, що я Вам єї не прочитав, але то було під час слабости моєї мами і я тогди забував».
У спогаді «Під вражінням вистави “Землі”» В. Стефаник писав: «А я добре пам'ятаю старого Федора з “Палія” — і він таки підпалив Курочку, бо часом мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом». За цими словами складається враження, що оповідання написане на основі реальних подій. Однак людини з прізвищем Курочка в селі не було. Можливо, образ Курочки є типовим образом сільського багатія, як образ палія Федора є збірним образом обдуреного наймита, з якого господарі випили всю силу і на старість залишили без нічого.
Оповідання «Палій» написане в період найбільшого загострення стосунків між В. Стефаником та його батьком. В. Стефаник не міг пробачити йому, що так рано зійшла в могилу від непосильної роботи мати. Не міг пробачити, що батько відмовив йому в утриманні, бо скуповував майже за безцінь поля у Русові, аби його вважали в селі багатієм. С. Стефаник пояснював це намаганням забезпечити майбутнє своїх дітей. Такого майбутнього та ще й купленого такою ціною В. Стефаник не хотів. Батько вважав, що Василь протринькує його гроші. Десять років науки в Кракові пішли намарне. Василь поводив себе не як ґаздівський син, він відрікся від землі. Не брався на канікулах ні до плуга, ні до жодної роботи, а тільки тинявся по світі. Проклинав батьківське багатство. Оповідання мало символічне значення. У листах до друзів В. Стефаник неодноразово наголошував, що не хоче бачитись із батьком. У думках палив батькові маєтки у помсту за сподіяне ним.


(266)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Якби там не було, але один із наймитів у 1910 р. таки помстився батькові Семену, підпаливши його ґаздівство. Правда, постраждав не тільки він, а й інші господарі, бо вогонь перекинувся з хати Стефани- ків на сусідські й знищив цілий куток. Однак не минуло й року, як С. Стефаник збудував нову хату.
Оповідання «Кленові листки» в першій редакції мало назву «Мужичка». Він написав її у Чортівці, а допрацьовував у Кракові. Новела не мала реальних прототипів. Зображені в ній події траплялись у селах дуже часто. Типовими були й герої новели. У цьому зізнавався і сам В. Стефаник у спогаді «Під вражінням вистави “Землі”». «Кленові листки» вперше були надруковані у дванадцятій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1900 р.
Контури новели «Похорон» чітко проглядалися ще в листі до В. Морачевського від 17 травня 1896 року. Та похоронна процесія йшла вулицями Кракова. Початок новели порівняно з листом лише злегка перероблений, друга її частина дописана перед поданням до збірки.
Новела «Сон» мала посвяту Б. Лепкому. Настрої її можна відшукати в багатьох листах В. Стефаника того часу. «Сон» у збірці публікувався вперше.
«Басараби» — біографічне оповідання. Раніше не публікувалося. Автограф не зберігся.
Новела «Озимина» була написана в 1900 р. і присвячена В. Будзи- новському. Чому — невідомо. У збірці опублікована вперше.
Основою новели «Злодій» були справжні події. Злодіїв, упійманих на гарячому, в селі вбивали, бо якщо б змилосердилися і відпустили, з помсти вони могли підпалити оселю господаря, у якій їх затримали.
Закінчувалася збірка новелою «Такий панок», написаною в Чортівці. Це була її перша публікація.
Отримавши «Дорогу», Ольга Гаморак у 1900 р. писала В. Стефа- нику: «Молоді, що мають силу, уносяться Вами, а старі, що вже нічо сказати не годні, банують за Вами.
А так і я хтілабим знати, що люди говорять за Вашу нову книжку.
Що їм найбільше подобаєсь, чи потужні Басараби, чи сентиментальні Вістуни, чи вірний, а страшний Злодій? Я Вас не хочу мучити відписуванєм, як побачимось, скажите все».
«Дорога» була відразу зауважена читачами й критикою, насамперед І. Франком. Уперше про В. Стефаника він заговорив ще до появи його збірок. У статті «Українсько-руська література», надрукованій у 1899 р. в журналі «Slovansky prehled», оглядаючи літературну продукцію за 1898 р., він зазначав, що цього року «звернули на себе також


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(267)
увагу прекрасні образки В. Стефаника й оповідання Леся Мартовича “Мужицька смерть”». Високу оцінку творчості В. Стефаника він дав у статті «Українсько-руська література за 1899 рік», надрукованій у № 10 цього самого журналу за 1900 р. У статті «З останніх десятиліть XIX в.», вперше оприлюдненій у № 8 німецького журналу «Aus fremden Zungen»* за 1901 р. І. Франко вже охарактеризував творчість В. Стефаника як напрям в українській літературі. Стаття була інформативно-оглядовою й призначеною німецьким читачам. Як доповнення до слів І. Франка вона містила переклад «Камінного хреста», а в наступних номерах журналу з’явилися «Синя книжечка» (№ 9), «Виводили з села» і «Стратився» (№ 10). Усі ці переклади здійснив О. Роздольський.
У 1901 р. «Громадський голос» передрукував у № 18 від 25 квітня «Кленові листки» з «Літературно-наукового вісника».
У варшавському щомісячнику «Chimera», присвяченому мистецтву та літературі, під рубрикою «З творів Василя Стефаника» були опубліковані переклади М. Мочульського («Скін» та «Вечірня година») і В. Морачевського («Дорога» та «Вістуни»).
У 1901 р. з’явилися перші переклади його творів латиською мовою, зокрема «Камінний хрест» і «Синя книжечка».
У восьмій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1901 р. була надрукована стаття Б. Грінченка «Наша доля — Божа воля». У ній він писав про твори В. Стефаника: «...Його мова завжди обмежуватиме його популярність на Вкраїні російській на кількох десятках чи сотні спеціальних прихильників нашого письменства. І не сказати, щоб сама його мова була така вже важка (хоча й тут треба йому трохи берегтися), найбільша тут біда від його правопису: він пише слова так, як їх вимовляють у тій місцевості, де він живе! Лишенько моє! Та якби кожен з нас почав так завзято заводити в правопис кожну фонетичну властивість свого села, то скільки б у нас тоді мов було! [...] І коли в оригінальних творах в розмовах селян місцеві діалекти до певної міри будуть цілком до ладу, то вже нічим не можна виправдати, що загальноукраїнський журнал містить переклади мовою маленького закуточка великої землі, мовою, дуже важко зрозумілою в сій землі, опріче того закуточка!».
Стаття викликала гостру дискусію між І. Франком і Б. Грінчен- ком, але В. Стефаник не змінив своєї позиції.
Чи не найбільшу за обсягом критичну статтю про твори В. Стефаника після виходу у світ «Дороги» опублікував у № 8 львівський
* «3 чужих мов» — німецький літературний журнал, що виходив у 1891—1914 рр. у Штутгарті.


(268)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
журнал «Молода Україна». Стаття називалася «Василь Стефаник», а її автором був критик та публіцист Теофіл Мелень (1879—1915): «Перше і найважніше місце в його творах займають прояви психічного життя мужиків, найбільше значення мають для нього почування мужицької душі. Та душа скована важкими кайданами болю і зневіри, але вона, прецінь, ясніє часом проміннями глибокого, благородного чувства, вона горить вогнем могутньої любові, тим внутрішнім, укритим вогнем, що хвилями запалахкотить, вирине ярким полум’ям з серця, налитого гіркими сльозами».
Городок і Л. Мартович ненадовго затримали В. Стефаника. Перед Різдвяними святами 1901 р., перебуваючи черговий раз у Трійці, він звітувався перед Ольгою Гаморак: «В Городку перебув-єм з Мартови- чем два тижні. Він і сам хорий, може, гірше від мене, бо томить єго скука і нудьга, а він єї прогонить в такий спосіб, що ще потім гірше скучає. Тамті панство другі з Городка запуталися одно о друге і вмирають вже, а розчепитися не годні. Потім їхав-єм до Трійці. Цілий день сидів-єм сам у вагоні і любо мені було, що в річницю маминої смерти я сам лишень з єї образом в моїм серці. Цілий рік минув, а я скитався і скитаюся по чужих людях, як циган, і держу своє слово, що по єї смерті ніколи спокою не зазнаю. Дивно, дивно дуже, що вже рік, як моєї мами нема. Вона в моїм серцю лишень нині похована».
Ольга писала сумні листи. Часті застуди змусили її засмислитися над подальшою роботою в школі. Такі повідомлення хвилювали В. Стефаника, але Ольга все переводила на жарт.
«Я не предвиділа того, — писала йому 9 лютого 1901 року, — що Вас там моя інфлуенца так затрівожить. Тепер я майже дуже здорова і жалую моцно того листу. Я забула на ту хвилю, що Ви є дуже чутке существо та що до того знаєте медицину і зараз припускаєте найгірші можливости. Виджу, що я маю медвежу руку, коли я, що так бим хтіла усунути все, що Вас дражнить, сама таки причиняюсь до того. Я знов не є така загониста, щобим вмисне викликувала в собі якусь хоробу, і то хотьби для того, що знаю, як то прикро обходити хорого, і не хтіла бим ще таку тяжку роботу завдавати цьоци і другим. Пишу се тому, аби Ви не гадали, що я не буду уважати на себе».
Коли В. Стефаник поїхав до Даниловичів у Тернопіль, то перестав відповідати на листи, Ольга почала ревнувати, адже, як вона собі метикувала, там була панна з Білої, чи панна Бяльська.
«Дорогий Товаришу! — писала Ольга 6 березня 1901 року. — Третій день я пишу раз по раз до Вас. Чи не буде Вам cero забагато? Ваш лист був мені дуже милий і несподіваний, я вже думала, що Ви ніколи до мене не напишете. Тішиламся ним дуже, хоть там стоїть, що Ви до


Розділ чотирнадцятий (269)
«Дорога»
нас не приїдете. Я Вас розумію, і коли Вам так ліпше, то вже нічо не кажу.
Я дуже хтіла з Вами видітись, але як не мож, то не мож. Певно, що як хочете писати, Вам ліпше в Тернополи. У нас Вас би прибила монотонність, і Ви би нічо не написали.
Там маєте все, навіть і панну з Бялої. Лиш уважайте, бо Ви знаєте, які Ви небезпечні для жінок і чи потім Ви зможете відповісти на пламенні чувства панни Бяльської».
«Панна з Бялої», «панна Бельська» — це Соломія Крушельницька. В. Стефаник виправдовувався, що вона є його кумою і було б гріхом при нагоді не побачитися з нею.
Часом Ользі Гаморак спадало на гадку, що до В. Стефаника всі добрі. Зі всіма йому добре. Лиш не з нею.
Зі Львова 6 червня 1901 року В. Стефаник відіслав кореспонденційну картку: «Я ночував у Львові. Нині їду до Городка, аби бути у Мартовича, бо він хорий, з Городка в п'ятницю їду просто до Піщан, бо до Кракова не вступлю. Впрочім нічо нового. Будзиновский жениться в суботу».
У червні 1901 року В. Стефаник приїхав у Піщани, звідки повідомляв В. Морачевського: «Дорогий друже! Я від тижня сижу в Pistyan на Уграх і сі купелі помагають мені на ті страшні болі, які я через зиму терпів. Мені зі Стецеви написали Вашу адресу, але листу не передали. Тепер я роблю над своєю драмою, котру хочу в зимі виставити. Лишив-єм ся якось сам між людьми, бо вже ні з ким не годен зблизитися. Які старі зв’язки були, то тих я бережу, як ока в голові, і тому я дуже радий, що можу до Вас знов писати». Яку п’єсу В. Стефаник мав на увазі, невідомо.
М. Коцюбинський запрошував В. Стефаника та Л. Мартовича взяти участь у виданні альманаху «Дубове листя», присвяченому пам’яті П. Куліша. Рукописи мали бути здані до 1 червня 1901 року.
«На превеликий жаль, опріч “Синьої книжечки”, — писав М. Коцюбинський у листі до В. Стефаника, — я нічого не читав з Ваших писань, але та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись. Я дуже хотів би познайомитись з другими Вашими роботами, та не знаю, як це зробити, — чи не порадили б Ви мені?»
«Чи маю подати зовсім нове оповідання або чи приймете одно з друкованих в сім році в “Гром. Голосі”. Сі оповідання на Україні невідомі», — запитував Л. Мартович М. Коцюбинського. Що йому відповів М. Коцюбинський, невідомо, але в його архіві виявлено лист В. Стефаника від 13 червня 1901 року: «Давненько же я одержав лист від


(270)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
д. Чернявского, а Мартович від Вас, аби дати по новелі до альманаха в честь Куліша. Та я не міг післати нічого через свою слабість, а Мартович через надмірну працю в адвокатській канцелярії. Ми не хочемо оправдовуватись перед Вами в сім спеціальнім випадку, бо се мар- ниця, але не хотіли би-сьмо, аби Ви погадали, що ми відтягнулися через непошану пам’яті Куліша. Своїми працями науковими і літературними він нас виховував і вчив, і для його пам’яті ми ховаємо в серці найбільшу пошану. Прошу здоровити від мене д. Чернявського. З глибоким поважанєм В. Стефаник, Лесь Мартович. Городок коло Львова, дня 13/VTI 1901».
«Ще не пізно, — відповідав М. Коцюбинський Стефанику. — Ми спеціально почекаємо ще з місяць, аби мати од Вас невеличкі оповідання. Участь в збірнику наших кращих молодших письменників я уважаю дуже і дуже бажаною і сподіваюся, що Ви не одмовите мені в моєму проханню... Інтересують мене також писання д. Мартовича. Читав тільки його “Мужичу смерть” — і більш нічого, бо нічого не можу дістати».
8 липня 1901 року М. Коцюбинський отримав листа від Стефаника.
«Високоповажаний пане товаришу! Мартовича і мене Ви своїм листом зрадували, бо таки будемо могти в Кулішевій книжці і наші роботи видіти. До двох місяців Ви будете допевно мати в руках наші праці.
Крім “Синьої книжечки”, єсть ще мої два збірники новел “Камінний хрест” і “Дорога”. З душі рад би їх Вам післати, та я не знаю, якого способу добирати до сего. Почтою ніяк не можна, може рекомендовані? Я зимою буду їхати в Київ, то може хоть тоді Вам перевезу.
Ваші писаня читаю радо, і вони мені найбільше подобаються зі всіх теперішних наших. Може, доля коли позволить лично Вас побачити, то й радість буде».
Думка про поїздку на Наддніпрянщину вперше промайнула в листуванні В. Стефаника саме в цьому листі.
12 липня 1901 року В. Стефаник залишив Піщани й поїхав до Львова, а звідти до Городка. Уже там отримав листа від Ольги Коби- лянської, написаного до нього того самого дня.
«Добрий товаришу мій! — писала вона йому про свої почуття до О. Маковея. — Я не знаю, де Ви тепер перебуваєте. Ви вислали мені адресу свою, та я не писала тогди до Вас. Не могла. І нині я не здібна до листів. Та знайте, що пишу лише тому нині до Вас — іменно до Вас, що в мене геть пошматована душа. Тому, що Ви розумієтесь на горю і смутку — я пишу до Вас. Не гнівайтесь, що тепер обізвалася. Ви ж мій товариш; мені треба доброго слова і м’якості; я її у Вас знайду. Пане


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(271)
Стефаник... як чоловік має човна і кладе на нього цілий свій запас життєвий, і воно становить його ціль в житті, і світло, і багатство його, а Ви бачите, що воно перед Вашими очима тоне... Воно тоне, і Ви мусите стояти мовчки і не смієте уст отвирати, бо так сказано: як уст [а] отвориш — ще гірше буде — можете собі представити мій настрій душевний. Та я про те не можу з ніким говорити. На моїй долі написано, ні нап’ятновано, що вона від початку життя до кінця лиш коритися має. Скажіть — що робити, аби скам’яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє — і стати людиною, розумною, котра має що їсти і пити і котрій не слід нічого більше? Розумієте? Мені страшне хочеться плакати перед Вами, і якби Ви були тут в моїй хаті, я б позачиняла всі двері, позатикала всі шпари, так щоб, крім Вас і мене, нікого більше мій жаль не досягнув, і страшне би-м плакала. Де Ви є? У Вас дуже много серця і багатства душі, успокійте мене. Вишліть білі меви Вашої доброї шовкової душі до мене — і успокійте мене. Так, щоби мені за моїм щастям не було жаль... і щоби я більше нічо в житті не бажала, нічого не відчувала. Се хтіла я Вам нині сказати. Як можете — обізвіться. Мені голосу Вашої душі треба. Інших голосів мені не треба. Я і не слухаю, і не чую нічо, що хто до мене говорить, — така я тепер. Не раз кажуть: “Найрадше я б умер” — або: “умерла”. І я б тепер найрадше вмерла. Простіть, що так пишу, не знаючи настрою душі Вашої, — та Ви мій товариш. [...]
Ще одне. Закопайте сей лист в землю або спаліть його».
Із Городка В. Стефаник інформував Ольгу Гаморак про своє щасливе повернення з курорту. Прислав навіть подарунки.
«Дякую за брошку, — писала йому Ольга 19 липня 1901 року. — Она дуже делікатненька і файненька. Я ще сиджу в Трійци, хотяй у Стецеві вже Ганя і Северин. У нас ся роїть від молодого покоління. Повно гамору і крику. Тут є окрім Гениних дітий ще Сянка і Нестор. А я собі пригадую нашу бабуню, як они казали: прошу ті, Ольга, йди собі, не кричи мені над ухом. Тогди мені се було дивне, а тепер я їх цілком добре розумію. Вжем також стара».
В. Морачевському 25 липня 1901 року В. Стефаник писав: «Я здоровий. Сиджу в Городку у Мартовича і досить мені добре. Озаркеви- чів нема, бо виїхали в гори. Я Вас прошу, як маєте трохи гроший, то пришліть мені зараз, бо не маю з чим виїхати додому. Можете прислати 20 злр., або ЗО в рекомендованім листі і напишіть, коли Вам їх назад відослати, бо Вам віддам; лишень Вам одним».
Через два дні по листі до В. Морачевського —лист Ользі Гаморак.
«Я знов хорий на нерви, але воно так має бути по купелях ще зо шість тижнів. Я би вже виїхав до Микуличина, але Мартович не


(272) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
пускає. Каже, що як поїду, то буде пити на забій. Оба-сьмо бідні, кож- дий своєю журою.
Одна зі знайомих поеток наших дала мені rendez-vous в найменшім галицкім місточку, бо “лебеді єї Душі линуть до мене, бо хоче мене мати на дві години лишень для себе...”. Ну, я не пощу, бо лебедям легше до мене летіти, як мені до них товчися колією. Уважаю загалом, що липень місяць має дивні впливи на поетичні змисли жіночі, — кожда відчуває брак любови і гадає, що один мущина годен такої праці піднятися. Від другої поетки дістав письмо з чистими освідчинами, а як ні, каже, то я пущуся на остатну дівку. Я відписав, що тоді, як вона пуститься, то я з нею оженюся. Цікавий, чи буде мати відвагу? Я нічого не роблю, бо болить душа дуже, дуже болить, але іду чайкою* сполудня по великім ставі і щодня ловлю рибу. Мартович мене любить дуже і каже, аби я лишався в него, а він буде робити за двох і дасть мені удержаня і сам буде порядний. То як я не пущуся до Черновець на професора, то цілу зиму буду в Городку».
Ходить думка, що тією особою, яка так вимагала любові від В. Стефаника, була Катря Гриневичева.
Ольга Гаморак збиралася разом зі всіма поїхати відпочити до Микуличина, але передумала. Не схотіла, щоб інші думали, ніби вона іде туди задля Стефаника.
«Сеї неділі, — писала 25 липня 1901 року В. Стефанику з Трійці, — я вже певно їду до Стецеви. Тут набулам ся досить, і вже крайний час від'їздити.
Я Вам не буду писати за своє здоровля, бо Ви дуже неприємно мені за своє відповіли. Пощо так злобно обзиватися на него, хоть би оно і було? Коби мож, я би Ваші жури перебрала на себе, бо мені вже однако, я й так маю таку паскудну натуру, що все мене щось мучить і все я чогось ся журу, а більше-менше все одно.
Ми тут у Трійці ведемо житя трудове. По спацерах** не ходимо, бо нема часу, до Прута також ні і не маємо нічо такого, що ся називає приємностев або розривков***.
Я лиш з Генев утну собі нераз порядно дражливу бесіду (так після Вашої школи) і она нас не раз розірве, а не раз потроїть.
Оден Кал[итовський] жиє порядно. В днину ґаздує, а вечорами йде собі до свої Пясецкої і бавиться з нев у віста. Він виглядає так, якби єму було добре.
* Човен.
** Прогулянка (діал.).
*** Розвага (діал.).


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(273)
І так ми жиємо, ніби не конче весело, але апетит маємо і сон є. Я лиш у Вашім покою боюся. Там сидить якийсь несупокій, і він мені ночами сон відбирає і я не можу борзо заснути. Се мені вже цілком не є приємне. Тут всі якісь тяжкі до писаня і я нікого не виручую, але таки Гені тяжко ся взяти до писаня листу. Я гадаю, що Вам буде весело і добре в Мик[уличині]. Там буде Єронім, і Северин певно поїде, а я Вам cero жичу».
Євгенія Калитовська обізвалася також. Мала для цього привід. В. Стефаник із курорту передав їй невеличкий флакончик як сувенір на згадку.
«Дорогий пане! — писала вона 21 липня 1901 року. — За пам’ятки з Піщани дякуємо Вам файно, ми їх приймили так, як Ви собі того бажали.
їхала-м до Стецеви по Дунечку і завезла-м цьоці знимки і дітям їх дарунки. Всі були вдоволені, знимки дуже сподобалися. Показували мені тоті картки, що Ви до них з Угорщини писали, для них дуже приємні. І наш флякончик файний, особливо ті фігурки, що Ви їх для себе купили. Одній богині той, хто пакував, скрутив ручку, мусіли-сьмо її сцілювати, і тепер тримаєся.
У нас тепер четверо дітей, між ними Сянка і Нестор перевертають хату до гори. Часом Олегови забагато докучают, тогди він б’є, не питає куди. Вчера відганявся від них лінією, аж зломив, а Нестор заступав дівчат, такий з него рицар».
Майже через місяць, ЗО липня 1901 року, після розпачливого листа Ольги Кобилянської відписав їй.
«Не смію Вас питати про причину Вашого болю, бо не знаю, чи би-м поміг Вам, але прошу Вас, аби-сьте мені написали, як Вам тепер? Мені все було дивно, чому добрі люди купи не тримаються? Мені все було жаль, чому я лишаю дороге місце, а йду в чуже. Я щодня здибаю богато людей, і нічо їм з мене нема, а мені з них, я хожу такими стежками, що ноги собі на них збиваю... А ті люди мої, добрі, кохані, далеко від мене, а ті дороги гарні, діточі, давні, терном заростають. І все мені було дивно, чому то так, від найменшої дитини було дивно, а нині то жаль великий стає.
То як я пишу сей лист до Вас, то мені жаль, що Ви далеко, то мене болить, що я мушу до Вас писати, бо я повинен говорити. Бо я так собі гадаю, що може би я Вам або поміг, або розважив».
Ольгу Гаморак все більше турбувало майбутнє В. Стефаника.
«Я би Вам радила, — писала до нього в листі 2 серпня 1901 року ще до Городка, — щоби Ви не сиділи цілу зиму у Городку, а такі постарались о професуру в Чернівцях. Можна прецінь спробувати щось


(274)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
иншьго, а якби показалося, що Вам затяжко ту роботу робити, чи там затяжко межи тими людьми жити, то прецінь мож так само легко покинути. Се є моя рада, а Ви самі вже знаєте, як Вам тепер найліпше зробити. Я уважаю ще, що сидженя у Городку то є для Вас доборюва- ня ся до самого краю, а на то Вам совсім ще не пора».
Із 3 серпня 1901 року В. Стефаник був у Микуличині. Зупинився в «Руській гостинниці» і відразу відіслав листа до Ольги Гаморак, на який вона відписала 8 серпня 1901 року: «Добре що-сте написали, бо я думала, що Ви слабі або гніваєтесь на мене.
Се остатнє не є гіпохондрія, бо Вам мій лист міг бути неприємний, тому що я мішаюся до Ваших особистих інтересів.
Я Вам завидую, що жиєтє серед гарної природи і що дихаєте легким гірским воздухом. І завидую і тішуся тим, бо лиш завидувати моглабим кому иншому, а не Вам.
І я десь бим полетіла в світ, якби крила були. Якось занудно і заприкро стало мені на сій Божій земли. Може, се до мене не пасує так говорити, але се не дивно, бо я задовго жию і мені могло навтя- митись. Та щось оно не таке виходить, що треба витримати на постерунку" і се собі мати за геройство. Чому я се до Вас, сама не знаю, відай тому, що інакше не можу.
Як хочете Северка видіти, пишіть до него, запрошуйте єго, а він певно поїде. Він має в проекті Микуличин, лиш вибратися не може.
Я вже свій іспит відложила на лютий, бо лиш одну половину на- вчиламся, а другу ні, а термін вже в вересні.
Шкода, що не можете кандидувати, мали би мужики симпатичного кандидата і тато дуже хтіли».
Ольга не могла дочекатися його приїзду до неї в Русів. Тема Трійці поступово згасала.
«Я пишу до Вас, — зверталася до нього 24 серпня 1901 року, — хотя й не маю нічого цікавого до писання, а пишу лиш тому, щоби собі у Вас заробити лист. Мені прикро, що від Вас нема так довго листу. За файні молодиці [на листівці, що послав Ользі] я Вам дякую, але мені ще замало образка, я хочу знати, що Ви робите і чи Вам добре сі там жие. А Вас най не разить се моє бажання.
У нас вже зачинаються від'їзди. Сегоднє поїхав Данилович, а за тиждень іде Ганя з дітьми. Сумно стане незабавки у нас. У нас є Плеш- кани. Було нас доста і добре бавилисьмо ся. Данилович робив фести- ни*  ** у лузі. Сам варив качки і виглядав при світлі вогню як ватажко якої циганської громади. Потім їлисьмо смачну юшку, пили пиво і
* На мотузці.
** Забаву.


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(275)
співали захриплими голосами. Але було нам добре, а тато тішилися нами дуже. Шкода, що Вас не було! Але ще на тім не конец, ми ще були і на чорній по чорній*.
От таке було, тай ся минуло. До Віктора не пишу, бо він гнівається на мене. Вас прошу, щоби Ви єму сказали се: тато пішлють ему ще ЗО зл. і кажуть, щоби сидів там до другої суботи, довше ні, бо абсолютно грошей більше не дадє. Єго гроші з суду можна вибрати доперва за піврік, така довга з ними процедура.
А свої мають, де давати, бо треба Оля виправляти на іспит. В Микуличині і так зимно, то може єму навіть ліпше вдома сидіти.
І Вам, відай, би добре було відти їхати, бо Ви не звиклі до гірско- го воздуху і можете ся перестудити».
З Микуличина зберігся тільки один лист до В. Морачевського, написаний напередодні від’їзду.
«На професора не йду, — повідомляв В Стефаник у ньому, — але переношуся настало до Русова — ліпше буде і красше. Ви будете мусі- ти помогчи мені до того, але то аж як побачимося, та тогди.
Гвоздиків пішлю Вам з Русова, з города моєї мами, бо відси не хочу.
Я здоровий трохи і тішуся, що іду до Русова. Хочу спокою і маленькости в душі і хочу раз дома бути. Надіюся, що Ви будете з мене вдоволені.
За два дні їду до Стецеви і там пишіть.
Стискаю Вашу руку».
Волею-неволею йому довелося «осісти» в Русові. С. Стефаник вирішив примиритись із сином, однак Василь не хотів жити під одним дахом з молодою мачухою, тому батько винайняв йому хату. Гордість не дозволяла просити у батька грошей на проживання, тому 18 вересня 1901 року В. Стефаник повідомляв М. Шухевича: «Дорогі Миколо! Я поволи осідаю в Русові, тепер там хату лагодять, і за два тижні я вже буду там сидіти настало. Тоді і виготовлю книжку до друку і передам Вам. Хоть Ви казали Заячківскому, що нікому гроший не позичите, але я все-таки прошу Вас, пришліть мені до Стецеви ЗО злр., бо не можна видержати без грейцара».
Однак всидіти на місці В. Стефаник не міг. Львів, Городок, Стеце- ва... В. Стефаник утік у Довгополе. Забутися. Хотів бачитись із Ольгою Кобилянською, але у Вижниці не застав її. 10 жовтня 1901 року писав їй: «Я приїхав до Вижниці 3-го в полуднє та й Вас вже не застав. Шкода велика. Я мав писати Вашу сильветку до одної польської газети.
* На чорній каві.


(276) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
Тепер не можу, бо не хочу того робити без Вас. А тепер не знаю, де і коли ми зійдемося разом.
Сижу в Довгополі у Попеля і трохи скучаю. Має тут приїхати Маковей і посол Дашиньский — коби приїхали. Мені видиться, що я відси борзенько чкурну до Русова або до Трійці. Писати нічого не можу, бо-м хорий на якісь хороби без назви».
Дійсно чкурнув. Однак не додому, а до Трійці, відтак до Стецевої. 9 листопада 1901 року писав про свої гаразди М. Шухевичу: «Я знаю, що Ви не любите писати листів і що часу не маєте кілько, аби забавлятися дурничками, та тому я не маю що вибачати. А Ваш лист був мені приємний, бо прецінь хтось заінтересувався мною як чоловіком, а не літератом. Такі люде, що не потрафили собі уладити житя так, як всі, що заблудили на дорозі, то вони є вразливі занадто на каждий значок заінтересованя їх особою.
Се єсть хороба, передразненя, хора амбіція, нездатність об’єктивного суду і т. д. У таких людців губи є заєдно покусані, бо вони вічно мають чимось уражатися і затискати зуби. Я не кажу, що я дійшов до сеї степени чоловіка виелімінованого* і слабого, але деякі познаки і в мене єсть, і тому Ваш лист був мені приємний.
В коші нічого не попсувалося і я Вам дякую, що-сьте єго подержали і прислали. Я собі відреставрував хатину, що тато купив був від емігранта, і там буду стало мешкати. Меблів троха спроваджу з Черно- вець і осядуся на однім місці. Десь від 25 с. м. я міг би поїхати до Вас на місяць, але так, аби Ви мені дали свою хату, ладно уряджену, бо я лишень в гарній хаті можу писати, аби-сьте дали мені харч і справили убране, бо я не хочу волочитися між рутенцями як їх синтеза — вбогости матеріальної. Говорю Вам се щиро як татови або братови, а Ви так само щиро можете мені сказати: кохані, нема сконд [звідки]! Лишень прошу Вас, аби ніхто за нашу сю щирість не дізнався, навіть найблисші, бо я не хочу, аби мене жалували, сміялися з мене або гор- дили. Не хочу собі губів зубами ранити, бо плакати тяжко.
Мої роботи йдуть поволи, але добре наперед, а відповіди чекаю від Вас в Стецевій».
Через деякий час ще один лист до нього: «Дорогі Миколо! Я вже упорядився в своїй хаті і можу тепер поїхати до Вас. Я хочу поїхати тому, аби трохи скинути з себе сільску тяжесть, подихати великим містом, відновити знакомости і набратися оглади. А Ви напишіть, чи Ви мене маєте де замістити і чим годувати. Я приїду в понеділок 16 грудня о 2 год. в полуднє. Ви відпишіть мені до суботи».
Вигнаного.


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(277)
За клопотами й забулося за обіцянку М. Коцюбинському вислати нові твори до альманаху на честь П. Куліша. Нарешті надійшов лист із Чернігова: «Ніяк не можу погодитися з думкою, — писав Коцюбинський,— що у збірнику на честь Куліша не буде Вашої хоч би й маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а од Вас як нема нічого, так нема. І ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому альманахові. Він уже з місяць готовий, переписаний і тільки чекає Вашого слова.
Пригадуюсь і д. Мартовичеві. Три тижні — крайній термін».
«Я вже виготовив для Вас новелу, — писав Мартович Коцюбинському 17 грудня 1901 року, — а Стефаник, котрий тепер сидить на селі, написав мені, що найдалі через два тижні також пришле».
Стефаник теж запевняв Коцюбинського, що вишле, або привезе сам, бо зимою збирався до Києва. Однак цим планам не судилося здійснитися. Правда, Коцюбинський просив Мартовича вислати новели ще пізніше. Зберігся навіть лист до Коцюбинського від 17 серпня 1903 року: «Переслати до Вашого альманаха я поки що не міг нічого, бо був заангажований у “Видавничій Спілці”, а Ви вимагали тільки нових ніде не друкованих праць.
Коли буду мати щось готового, то перешлю Вам до вжитку, бо надіюся, що альманахів більше видасте.
Стефаник жиє на селі; адреса — “Русів, почта Стецева”.
Можете прямо писати до нього, бо я тепер при військових вправах, на маневрах і верну до Городка десь із початком вересня.
Мої новели, що тепер виходять у “Вид. Спілці”, я вам перешлю в листах».
У бібліотеці Коцюбинського є тільки три книги Мартовича: «Не- читальник» 1900 р., «Стрибожий дарунок» 1905 р. та окрема брошура «Війт» із написом «Сконфісковано цензурою».
Альманах ца честь П. Куліша вийшов без участі Стефаника та Мартовича.
В. Стефаник утік із Русова до Львова. Його пік якийсь вогонь, і гнало далі в мандри.
«Дорогі! — повідомляв Ольгу Гаморак 26 грудня 1901 року, яка була на той час у Тернополі. — Я не хотів зараз до Вас писати, бо-м був дуже злий. Ви знаєте, що мене кожда нова обстанова болить, а кожда минула смуток мені лишає. Я все на новім пристановищі нагадую все, що минуло, і все, що прийде. А позаяк у мене і минуле, і будуче є сіре і чорне, то стан моєї душі на маленьких навіть зворотах у моїм житю є невиносимий. Так і тепер було. Я не знаю, пощо я сюди заїхав, бо


(278)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
мені тут зле, я не розумію, що я маю говорити 3 сими людьми, бо вони не мої, я їх думок і слів, і забав не признаю. У мене лишився чи взріс до нечуваної сили смуток і жаль, і він мені не дає жити ані людьми тішитися.
Се тілько за то, за що нікому не говориться.
Шухевич урядив мені хату, є для мене дуже прихильний і делікатний. А все-таки я тут довго не буду, бо нефайно — пощу до Русова. Був- єм у Мартовича і чую коло него (а може від себе) смерть, т. є. цілковите затоплене в щоденнім житю і тото, що єсть у людий здібних в такім випадку: цинізм і кілька регул, що ніби тримають єго понад людьми. Нема того, що повинно бути — я сих людий люблю, а других не знаю. Хожу цілими ночами і запиваюся. Паню Гриневичеву шпурив в такий кут, де вона повинна лежати, і відвернувся. Вона тепер буде мститися в той спосіб, що буде ріжок хустки гризти зубами. На кілько я єї позволяю. Був я і з другими людьми, та все то саме: я не їх, а вони не мої».
Вона відразу відписала: «Я дуже рада, що прийшов лист від Вас. Мені було якось дивно і сумно без вістей від Вас.
Нічо веселого Ви мені не пишете, а я думала, що Ви тепер будете ся бавити з людьми. Я думала, що Ви стужили ся за ними».
І додавала у цьому листі: «Тут всі надіються Вас на свята з Мора- чевським. Я також гадаю, що Ви приїдете до них, і буду старатися, щоби тата вислати сюда. Вам тут повинно б бути добре. Тутешні кібі- ци [фани] щось зачувають, що буде Сальомея на свята? І хотят з нев уряджувати концерт на Народний дім».
На початку 1902 р. Стефаник знову був у Мартовича. Тут застала його звістка про смерть І. Плешкана 19 січня 1902 року.
«На похорони я не їхав. Забагато смерти, забагато скошеної молодости, аби сила була витримати», — так пояснив у листі до Ольги Гаморак свій вчинок.
Навіть не хотів повертатись у Русів.
«Рад би-м вертатися додому, — писав Ользі Гаморак на початку 1902 р., — але страшно. Здаєся, що поїду до Городка, аби докінчити свою повість “Листи до мами”. Я єї зачав і написав вже богато. В Русо- ві, відай, було би засамотно».
Повість «Листи до мами» В. Стефаник так і не написав. У його архіві зберігся лише список із назвою глав: «Голодники», «Косар», «Колядники», «Грабариха», «Сповідь», «Муж», «Венера», «Байстрюк» та «У вишневім саду».
Нічого доброго В. Стефаник в Городку не знаходив. Самотність запивав горілкою. Ольга Гаморак знала про це, тому просила приїхати додому.


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(279)
«Дорогий Товаришу! — писала йому Ольга Гаморак 25 січня 1902 року. — Відписую Вам зараз, щоби Ви ще лист дістали. Я вже думала собі, що Вам тепер затяжко буде відбувати далеку дорогу і візити. Тому я Вас прошу, що скоро Вам буде забогато Городка і Львова, приїзджайте зараз до нас. Мені прикро все, як я Вас прошу до Сте- цеви, бо поминувши важніше, у нас нема тої вигоди і спокою, якого я хтіла би для Вас. Не робю се ще лиш тому, бо знаю, що Вам все з татом якось добре було і що тато туже за Вашим товариством і з ніким так приємно не балакають, як з Вами. Моглибисте їхати і впрост до Трійці, але я гадаю, що з дурнями треба все якусь політику вести. Кал[и- товський] в своїй дурній голові міг би ще занадто в душу ся збити. Мені ніц не є прикро, що так пишу за него, бо ненавиджу єго до шпіку кости за то, що вродився таким не чоловіком і що впхався до нас. На него нема що так дуже дивитись. Кілько ще користи моральної з того, що Ви можете якийсь час перебути в тій єго замороженій палаті.
Тато їдуть до Львова 17 с. м. Будуть мешкати в готелю Паньскім. Ви певно будете видітися з ним.
А якбисте ся чули змучені, то приїдьте разом з ним, тут може не цілком, але хоть трохі буде Вам ліпше. З Мартовичем Ви будете добре забавлятись».
В. Калитовському перестали подобатися часті візити В. Стефани- ка в Трійцю.
Розпочався березень, але В. Стефаник не мав і гадки повертатися додому.
«Сегодні неділя, — писала до нього 9 березня 1902 р. у Городок Ольга Гаморак, — я сижу в хаті і забаглося мені перервати між нами мовчанку.
Я Вам не напишу нічого нового, ані нічо цікавого, бо нічо такого коло мене ся не діє. Відколи Ви поїхали, ми так жиємо, як Ви виділи.
Нічо нам не перериває тої монотонної і забавляючої меланхолії. Навіть Геня на своїх уродинах не була у нас, перешкодили єї гості, котрих навіть не було. А лист Ваш я єї післала і то в своїй конверті, щоби она єго лиш сама читала.
Ціла Стецева кисне в болоті. Я брожу в нім і нуждаюся без дороги.
А Ви, як зможете, напишіть. Якби мені хто запевнив наперед, що Ви здорові і що Вам добре, я би Вас не переслідувала сими просьбами. А так, то мушу».
«Я не можу ніколи бути здоровий, — писав їй у відповідь В. Стефаник із Городка 11 березня 1902 року, —я можу лишень більше або менше терпіти, — коби менше. Ви знаєте пізні, осінні дні. Студено, чужо, смутно. А низьке, слабе сонце вихилиться з полудня, з того


(280)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
полудня маленького, низького, безсильного — і ще стає сумнійше. Бо воно освітить, на очи виведе той сум, меланхолію змученої землі, траву ізсохлу, притоптане, чорне листе. І від тої веселости стає тяжко, ще тяжше.
Моя веселість йде до мого серця, як жебрак. Стає перед чорними думами, що там здавна засіли, і жебрає маленької монети. І вона стоїть, стоїть і тихонько виходить, аби дверима не рипнути, аби ґазди не гнівалися, — і виходить без нічого. І стоїть за дверима, і вмирає поволи.
Ой, ти, веселосте моя!
А Ви не смутіться мною, лиш любіть мене з моїм смутком. І пишіть.
У “Віснику” є велика поезія Іванова [Плешкана] поміщена».
Про життя В. Стефаника з початком 1902 р. відомо мало і судити про нього можна тільки з листування з Ольгою та Євгенією Гаморак і В. Морачевським. Русів не міг втримати В. Стефаника, і він був нечастим гостем у ньому.
Вдова І. Плешкана вирішила зайнятися спіритуалізмом і викликати з того світу дух чоловіка. Для цього пригадала, що подібну лектуру мав В. Стефаник, коли був у Чортівці, тому й переказувала через Ольгу прохання про допомогу В. Стефанику.
«Дорогий Товаришу! — писала йому Ольга 15 березня 1902 року зі Стецевої. — Як Ви були в Чортивци, Ви мали з собов Аксакова “О спірітуалізмі”. Може Ви маєте ще ту книжку, то я би Вас дуже просила щобисте ї прислали. Я Галі нагадала за ню, а вона конче хоче тепер читати. Може бути, що она затрудна на наші невицьвічені голови і на наше мале знаня, але все може там найдуться факти, котрі як не вдо- волят, то зацікавлят.
Щодо мене, я не маю найменшої охоти братися до тої книжки. А не маю тому, що мені заприкро і совісно займатися спірітуалізмом.
Між моїми духами є такий, з котрим я не могла би спокійнося видіти, хотяй би се було навіть важливе.
Але Галя хоче, може она сим трохі ся розірве.
Я тепер маю досить роботи. Все школа і школа, а вечерами я роблю над своїм іспитом, а хоть він ще далеко, я боюся тратити сво- бідний час. Цьоці щось дуже приослабають. У них є вже та велика дражливість слабих людей. Ми всі решта здорові.
Вашого листу я очікувала дуже. Мені все ся здавало, що я маю довідатися щось дуже прикрого, щось незвичайного».
Реакція В. Стефаника на лист була моментальною.
«З Вашого листу я пізнаю, — писав Ользі Гаморак 16 березня 1902 року, — що Ви дуже змучені. Ви не давайтеся, бо у Вас є ще сила.


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(281)
А Галя, бідна, хоче Івана аж дурними книжками до себе зблизити. По сім пізнаю єї смуток великий і... нерозумний. Що може єї дати спіритизм, видуманий слабими людьми. Єї і Бог сам не може помочи. А нехай єї помагає сам Іван: чи він буде проявлятися в єї дитині, чи в єї житю змарнованім. Кажіть Галі, що всяка людска поміч єї не заспокоїть, — нехай вона себе має за вдову по Іванови і за матір єго дитини. Cero є досить, аби вона була щаслива і модна. Нехай буде горда в своїм нещастю. І поклоніться єї від мене.
Нині сонце і весна. Мені привижується дуже докладно моя мама і Ви і чую лани збіж і запах сіна. І здається, що і мама, і Ви, і запах піль, і я співаємо в глубині душі пісню для нас спільну і радісну. Мені ясно, що Русів і Стецева от там кілька кроків від мене, близько. Чую силу і міць і хочу жити. А як я хочу, то мама і Ви, і поля радуються, бо мене люблять».
Цей настрій передався в листі до В. Морачевського, написаному того дня, що й до Ольги Гаморак.
«Я все ношу з собою той тягар, що я Вам тепер не подобаюся і грішу перед Вами. Але нині, як сонце на мене добре засвітило, як мені пригадалася мама дуже молода, як мені дунули в лице лани зеленого збіжжя і я стер в долоні колос молодого солодкого жита, і солодість пройшла мене, то я пізнав, що я Вам подобаюся і не грішу перед Вами. І Ви певне так само скажете.
Мені привижуються давні стежки по полях, давні співанки причуваються, чую, як колись мама мене в окрайку вперізувала, чую єї віддих на моїм волосю, — вижу ціле своє житє маленьке, веселе.
Сегодня я хотів би бути для Вас гарний і добрий. Аби Ви сказали, що я файний.
Я Вас поздоровляю і прошу, аби Ви мене не мали за грішника».
Гарний настрій В. Стефаника передався Ользі.
«Весна файна, але життя прикре, — відписувала вона йому 21 березня 1902 року. — Та всетаки я тішуся нев, коли она Вам ясні хвилі приносить. Ваш лист дав мені богато радости, він веселійший як другі. І я тішилася ним і не спішилася відписувати. Мені ще здається, що з моїх слів визирає нужда люцка. Она є ріжна: безсилля, убожество думки, чувства і прикре житя. Так часом стає чоловікови все ясно. Але потім забуває і жиє далі, як жив.
Ви дуже файно і добре Галі написали. Она Ваші слова приймила і они дали єї трохи відради. Аксаков певно не дав би єї тілько вдоволення.
То она бідна шукає помочи і розради, але знайти єї не годна, бо не годна приймити свого нещастя».


(282)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Добрий настрій В. Стефаника різко змінився на гірше. У тому настрою написав і чергового листа до Ольги, який не зберігся.
«Дуже це добре склалося, — писала Ольга 26 березня 1902 року, — що ми Вас будем вид іти сими днями.
Ви мені якось неприємно написали. Мені прикро, бо в хаті прикро, а Ви собі cero не кладіть в вину. Ви не годні преці на се порадити, що у нас так все зле йде і не хочеться урвати. Тепер ще і цьоці слабі, вже з ліжка не встають, такі ослаблені. А я маю і школу, і ґаздівство, і Галю зболену, то cero вже доста, щоби бути затроєним. Я Вам на Ваші нещастя також не помогла і не помагаю. Не пишіть мені ніколи в той спосіб, бо мені стає тогди ще гірше. Пишу сей лист дуже напрутці, чикає на мене богато всякої роботи. Олег приїхав вже. Виглядає досить добре. Лиш зле, що має богато ся учити. Приїжджайте борзо, бо тут на Вас чикають “кєшки”*. Ви казали, що любите, а они можуть ся збавити».
Чи приїхав «на кєшки» В. Стефаник саме тоді, невідомо, але весь травень він безвиїзно просидів у Стецевій. В. Калитовський вимушений був під впливом хатніх написати йому запрошення.
1902 р. для Галичини був роком селянських страйків. Страйкували повітами, селами. Домагалися своїх прав. Страйки відбувалися приблизно так, як баденівські вибори 1896 р.: поліція, багнети, кіннота, трощіння кісток і голів. Селян заганяли в тюрми. Організувався безкоштовний захист звинувачених селян. Список адвокатів, які захищали селян, видрукував у одному з номерів «Громадський голос». Л. Мартович, хоч і не був адвокатом, допомагав селянам у цій справі.
Жодного твору в 1902 р. В. Стефаник не написав, проте події цього року, а особливо селянські страйки, не могли не схвилювати його. Він декілька разів брався за перо. Свідченням цього є незакінче- ний твір, який умовно названий за першим рядком «Комісар староства і дідич» і зберігається у фонді В. Стефаника. Уперше цей уривок було опубліковано в № 2 журналу «Радянська література» за 1940 р. До того часу належить незакінчений твір «Не помістилися».
До «Антології української прози» з 80-х років XIX ст. до останніх часів, вміщеної в третьому томі альманаху «Вік», що вийшов у Києві в 1902 р., були включені чотири новели В. Стефаника: «Мамин синок», «Катруся», «Смерть» і «Кленові листки». Латиською мовою переклад новели «Новина» було опубліковано в бостонській газеті «Proletaries» та в петербурзькій газеті «Peterburgas Avizes». У перекладі В. Оркана у №№ 29, ЗО газети «Tydzeń» вийшла новела «Кленові листки». «Вечір-
Кров’янка.


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(283)
ню годину» для газети «Die Zeit», надруковану в щонедільному додатку до газети 1 листопада 1902 року, переклав І. Франко.
В. Стефаник продовжував мандрувати. До Русова змусила заїхати хвороба сестри Параски, про яку у «Серці» сказав: «Сестра Параска — мій безмежний жаль». Раннє заміжжя та важка фізична праця по господарству похитнули її здоров’я. С. Стефаник не зміг одразу дати грошей на лікування, бо якраз витратився, прикупивши трохи поля.
«Я цілком ненадійно опинився з сестрою — в Любіни, — повідомляв у липні 1902 року В. Стефаник Ольгу Гаморак. — Я роздумав, їдучи зі Снятина, повернути з Параскою до Львова на клініку і всту- пив-єм. Та й тут консиліум лікарів порішило: 1) Параска не має жадного ревматизму, 2) але має запаленя шпіку (Sclerosis) і 3) Піщани нічого в світі єї не поможуть. Я, аби єї не завертати і не бути убийцею єї надії, завіз єї до Любіня, бо блисше і таньше [дешевше]. Восени маю віддати єї на клініку, і може там єї трохи, але лиш трохи, поможуть.
Вона тужить за дітьми, але має надію на виздоровлення і дарує собі свою провину, а я слухаю і жаль мені єї, що все єї ошукує, — і я, і купелі, і надії. Та се тримайте в тайні, аби не донеслося до єї мужа, бо і йому не треба відбирати надію.
Я став дурний по тім всім і ще не знаю нині, що зі мною дієся. Ані вона не лічиться, ані я ні — а обоє на купелях».
Любінь Великий, розташований поблизу від Львова і Городка, славився своїми лікувальними сірководневими болотами та водою, але на той час ще не набув європейської слави і був дешевшим за інші курорти.
Фактичного часу перебування В. Стефаника в Любіні Великому не встановлено. Відомо, що пробув там до кінця місяця, бо 27 липня 1902 року дістав листа від Євгенії Калитовської.
«Василь Калиновський давно вернув. Зробилося єму борзо лекше, заудався і приїхав скорше, не добувши свого терміну. Потім дома було єму трохи жаль за тими днями, що міг їх в спокою поза домом перебути. На жолудок помогло багато, але нервовість не уступила. Посилаю картку Коб[илянської], она дуже задавлена, але що маю з нев робити. Єї “Землю” післала-м Вам до Русова, але вже Вас не застала дома. Може, вже і ся кореспонденция не застане Вас в Любе- ни, але тілько шкода. Я була би борше відписала, та їздила-м до Сте- цеви. Олег дуже хорий, несшчастє спадає на нас одно по другім. Нема їм кінця.
Ви дуже не на своїм місци в Любини. Шкода Олега, а ще і сестрі від того не легше».


(284)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Я довго дома не був, — писав В. Стефаник Ользі Кобилянській 4 жовтня 1902 року , — і не відписував Вам на Вашу картку, ані не дякував Вам за “Землю”. Чиню се тепер. Вашу “Землю” читав-єм у “Вістнику” і вона мені тоді видавалася задовга. Тепер беруся читати єї в книжці, бо хочу про неї написати у “Віснику”. Писати би Вам за себе, але що саме? Бо є таке, що я написати не смію, таке є, що не можу, і таке є, що не знаю, як про него писати. Я є чоловік такий, що затиснув зуби і не хоче говорити, а люде про такого кажуть, що щось єму хибує. Cero їм досить, а мене зуби болять».
Українське національне життя протягом XIX ст. було розвинуте слабо. Українську національну ідеологію визнавало й плекало небагато представників інтелігенції, суспільство стояло осторонь, а народна маса була темною і національно несвідомою. Російський уряд боявся українського сепаратизму не менше, як революційного руху, і навмисно гальмував розвиток української літератури та народної просвіти.
Поступово українська молодь почала визволятися з-під гіпнозу всеросійських ідей і приходила до думки, що українці мають свої власні цілі й завдання, а тому повинні йти своїм окремим шляхом, хоча і в контакті із загальноросійським визвольним рухом. У 1899 р. у Львові, Полтаві й Харкові одночасно було піднесено гасло самостійної України як остаточної мети стремлінь української молоді.
У 1903 р. з цієї нагоди вийшов збірник «На вічну пам’ять Котляревському», який друкувався під пильним оком цензури. В. Стефани- ка до участі в ньому не було запрошено. Після його виходу розпочалися заходи до відкриття в Полтаві пам’ятника І. Котляревському.
Хоча царська цензура боролася з українськими книжками, вони все-таки почали з’являтися. У 1902 р. вийшло 3-томне видання «Вік (1798—1898)», у третьому томі якого було опубліковано чимало новел В. Стефаника. Про це видання «Літературно-науковий вісник» писав як про «явище епохальне на Вкраїні — він уперше дав суцільний образ рідної літератури в її пам’ятках, багатьох письменників уперве з його пізнає Україна».
Дані про публікації у «Віці» творів В. Стефаника відсутні в бібліографічних покажчиках і нині. До участі в цьому альманасі В. Стефаника запросив Сергій Єфремов (1876—1937). Збереглося всього два листа В. Стефаника до С. Єфремова, а листи С. Єфремова до В. Стефаника були знищені під час організації музею В. Стефаника в Русові. Листи В. Стефаника до С. Єфремова були вилучені під час його арешту у справі СВУ і зберігалися в архівах органів державної безпеки, а відтак після посмертної реабілітації С. Єфремова потрапили у фонд


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(285)
В. Стефаника в Інституті літератури ім. Т. Шевченка. Ті, що збереглися, якраз і стосуються запрошення до публікації в альманасі «Вік».
«Високоповажаний Пане Товаришу! — писав 29 грудня 1900 року із Городка В. Стефаник. — Лист від Вас я одержав. На незначні поправки в мові моїх новель згоджуюся, лишень прошу старатися не змінити ними змісту. Перші свої новелі умістив я в “Праці”, видаваній В. Будзиновським в Чернівцях р. 1897. Потім вийшла “Синя книжечка” р. 1899 заходом Ст[ефана] См[аль-]Стоцького в Чернівцях. В р. 1900 в “Народній Бібліотеці”, видаваній у Львові вийшла збірка новель “Камінний хрест”. А тепер на р. 1901 вийшла нова збірка новель “Дорога” в “Видавничій Спілці” у Львові. Крім того працював у “Літ [ературно-] Наук [овому] Вістнику”. Писати почав я давненько, але не друкував аж до 1897 р.
Крім cero, я маю ще до Вас діло від себе, та о нім напишу аж по Різдві. Марко Черемшина єсть псевдонім. Він називаєся Семанюк і єсть студентом у Відні. Треба писати до “Січи”.
Здоровлю Вас і Ваше товариство сердечно. Василь Стефаник».
До цього листа долучений і лист Л. Мартовича, який ставить крапку у суперечці літературознавців, хто насправді є автором «Не- читальника».
«Високоповажаний Добродію! — писав Л. Мартович. — Перша моя новеля “He-читальник” вийшла в р. 1889 в Чернівцях. В 1891 р. в газеті “Народ” друковане моє оповідання “Лумера”. В 1892 р. в “Хліборобі” друкована сатира “Іван Рило”. В “Вістнику” — “Мужицька смерть”. В 1900 вийшов в “Р[усько] -українській] видавничій спілці” збірник оповідань (не всіх) під заголовком “Не-читальник”.
Через рік (1897) був я видавцем “Громадського Голосу” — органу р[усько]-української] радикальної партії. С поважанєм Лесь Мартович».
Другий лист В. Стефаника вже написаний у Снятині й датується 28 серпня 1901 року.
«В[исоко] поважаний Товаришу! — зазначав В. Стефаник. — Посилаю Вам фотографію свою до “Віка”. Я тут знятий з нашим галицьким поетом Богданом Лепким, він без бороди, а я з бородою, а з лівого боку на образі. Я сам ніколи не фотографувався і не можу Вам дати лишень свого образка. Може, отся фотографія Вам придасться, бо иншої дасть Біг. Сердечно Вас поздоровляю. В. Стефаник. В Стеце- вій коло Снятина дня 28 н. ст. вересня 1901».
Уперше фотографію В. Стефаника з Б. Лепким опубліковано у виданні «Богдан Лепкий. Присвяти Василеві Стефаникові», що вийшло в тернопільському видавництві «Лілея» в 1997 р. Оригінал фотографії зберігся в музеї-заповіднику М. Коцюбинського в Чернігові.


(286)
Роман Горак
<\Кров на чорній ріллі»
Публікація завдяки С. Єфремову новел В. Стефаника «Мамин синок», «Катруся», «Смерть» і «Кленові листки» в альманасі «Вік» зробила його відомим в Наддніпрянщині. У цьому альманасі вийшла й «Мужицька смерть» Л. Мартовича.
На урочистості з нагоди відкриття пам’ятника Котляревському до Полтави виїхали представники різних товариств та організацій. Товариство «Просвіта» представляв його голова Ю. Романчук, Наукове товариство імені Шевченка — професор К. Студинський, Товариство ім. І. Котляревського — К. Паньківський, «Академічну Громаду» — Я. Грушкевич, «Діло» — редактор Є. Левицький, газету «Руслан» — редактор Л. Лопатинський, Товариство «Сокіл» — О. Кульчицький із Коломиї. Буковину представляли М. Кордуба від народних товариств та В. Сімович від товариства «Січ».
Із усіх письменників Галичини на святкування в Полтаву приїхав тільки В. Стефаник. Іншим письменникам спеціальним розпорядженням міністерства внутрішніх справ було заборонено в’їзд на територію Російської імперії. До таких діячів були зараховані І. Белей, Ю. Романчук, Д. Гладилович, К. та В. Левицькі, О. Барвінський, О. Огоновський, І. Франко та М. Павлик.
Імовірно, В. Стефаник поїхав у Полтаву з власної ініціативи, тож не був представником ні Наукового товариства імені Шевченка, ні «Літературно-наукового вісника». Можливо, його запросив на це святкування М. Коцюбинський, а можливо — Леся Українка, про яку казав у «Серці»: «Леся Українка — найбільша поетка і моя провода- торка в Києві». Однак не уточнив, чи вона була тою проводаторкою по Києву до поїздки в Полтаву чи вже тоді, коли В. Стефаник вертався додому.
Леся Українка дуже хотіла, щоб на святкуваннях була присутня Ольга Кобилянська. Вона навіть підрахувала, що витрати на дорогу будуть не такими великими, якщо їхати через кордон Новоселиці. Однак грошей в Ольги Кобилянської не знайшлось і вона на відкриття пам’ятника не поїхала. У листі від 15 серпня 1903 року Леся Українка запитувала в Ольги Кобилянської, чому В. Стефаник не відповів на запрошення М. Старицького. Із цієї інформації виходить, що В. Стефаник їхав не в складі офіційних делегацій, а як гість на запрошення М. Старицького. Гроші на поїздку він позичив, що видно із листів до Ольги Гаморак.
В. Стефаник не залишив спогадів про своє перебування в Полтаві. Не згадували про нього й інші учасники торжеств. Єдина згадка про це є в «Автобіографії» 1926 р.: «Два рази я був на Україні. 1903 року в Полтаві на святі Котляревського, де заприязнився з молодими


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(287)
письменниками. Другий раз був в Києві на початку 1919 року... Не знаю чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани».
Про перебування В. Стефаника в Наддніпрянщині можна судити з його листів до Ольги Гаморак, більшість із яких ще досі не опублікована. Перше із цих повідомлень відправлене з Полтави 15 вересня 1903 року. На листівці зображено «Двір князей Кочубей» і стоять автографи М. Левицького, М. Старицького, В. Боровика. І. Стешенка, І. Липи, М. Коцюбинського, В. Кравченка, Г. Хоткевича, М. Махновського, Лесі Українки та Христі Алчевської. Наступне повідомлення було вислане Ользі Гаморак із Києва і датоване 3 вересня 1903 року: «Нині приїхав в Київ, місто гарне, чудове. Листи з дороги почну висилати за три дні. В Києві буду п’ять днів, потім їду на кілька днів на село. А потім ще не знаю. Я здоров, а Ви? Адресу подам, як осяду». Цей лист підтверджує, що зі Львова В. Стефаник поїхав прямо в Полтаву, де пробув до закінчення торжеств, а потім відразу виїхав у Київ. Саме там мала би бути його проводаторкою Леся Українка. Однак факти це заперечують.
ЗО 	серпня 1903 року Леся Українка була вже в Полтаві, куди приїхала з мамою Оленою Пчілкою, а 2 вересня поїхала з Полтави до Зеленого Гаю. Зі слів її батька відомо, що вона, не віддпочивши від Полтави, приїхала у Київ, пробула там мало не півдня і подалася з кашлем та хрипотою в Одесу, щоб перебратися в Тифліс, у якому опинилася 13 вересня. В Одесі її зустрів чоловік К. Квітка, а 5 жовтня в Харкові від дизентерії помер її брат Михайло. Отже, проводаторкою по Києву вона могла бути лише короткий час.
Справжнім опікуном В. Стефаника в Києві був Іван Стешенко (1873—1918), відомий громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник і перекладач. Ні в яке село В. Стефаник, як обіцяв Ользі Гаморак, не їздив. Очевидно, він мешкав у М. Старицького, який сусідив з М. Лисенком. Поряд був будинок Косачів. Нині там відкрито меморіальні музеї.
Леся Українка всіма силами старалася пригорнути до Великої України молодих галицьких письменників, серед яких її особливою симпатією користувалися Ольга Кобилянська та В. Стефаник.
Ще навесні 1903 р. Леся Українка домовилась із видавництвом «Донской речи» про видання її перекладів творів деяких галицьких письменників, у т. ч. І. Франка, Ольги Кобилянської та В. Стефаника. З невідомих причин альманах не вийшов.
Як виявилося, 9 вересня 1903 року В. Стефаник виїхав зі Львова до Києва вечірнім поїздом і вранці 10 вересня прибув на вокзал, де


(288)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
познайомився із житомирцями — В. Кравченком, В. Боровиком і поляком М. Корчинським, які також їхали до Полтави на відкриття пам’ятника.
Саме з листа Василя Кравченка (1862—1945), відомого етнографа та директора Житомирського музею, дослідника Волині, до етнографа Володимира Гнатюка (1871—1926) від 9 серпня 1908 року відомо, що під час святкування в Полтаві він через В. Стефаника передав до Львова для Наукового товариства імені Шевченка старі книги. У 1902 р., напередодні святкувань у Полтаві, вийшов збірник його оповідань «Буденне життя». Він запросив В. Стефаника після Полтави відвідати Житомир.
11 вересня В. Стефаник із новими знайомими приїхав до Полтави і зупинився в готелі «Європейський», де того самого дня ввечері відбулася зустріч із М. Старицьким, Б. Грінченком, Панасом Мирним, Г. Хоткевичем, М. Вороним.
12 вересня 1903 року було відкрито пам’ятник на старому цвинтарі, який пізніше знесли. Нині пам’ятник стоїть на площі. В готелі «Європейський» відбувся святковий обід, де були присутні В. Стефаник, Леся Українка, К. Студинський та ін. Увечері В. Стефаник відвідав святкове засідання Полтавської міської думи в залі будинку ім. Гоголя, що в радянський час став кінотеатром ім. І. Котляревського. Там В. Стефаник виголосив вітальну промову від імені журналу «Літературно-науковий вісник».
О 10-й годині наступного дня, 13 вересня, учасники святкувань сфотографувалися. Дослідження з розшифрування учасників на світлині вперше здійснив громадсько-політичний тижневик «Український форум» у номері, що вийшов 12 вересня 2003 року, тобто до 100-річчя події.
Галичан було не так і багато, і всі вони на світлині, зробленій у фотосалоні Хмельовського 14 вересня 1903 року, якої В. Стефаник так ніколи і не бачив.
Тоді була зроблена ще одна світлина, на якій зафіксована тільки група найвідоміших українських письменників. На ній В. Стефаник стоїть позаду М. Коцюбинського, поклавши свою праву руку на його праве плече, М. Коцюбинський сидить поруч із Лесею Українкою, біля якої, підперши рукою голову, сидить на низькому ослінчику Г. Хоткевич, а позаду нього — В. Самійленко, який мав псевдонім «Сивенький», за Лесею Українкою в хустці на плечах — її мати Олена Пчілка, яку обняв за талію М. Старицький. Цю світлину В. Стефаник мав, зберігав її, і нині вона в музеї Русова. У тому році цю фотографію було видано як фотолистівку. В. Стефаник надіслав картку не тільки


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(289)
Ользі Гаморак із автографами багатьох учасників святкувань, а й (з вітанням) Ользі Кобилянській у Чернівці. На ній розписалися В. Стефаник, М. Коцюбинський, Леся Українка та В. Самійленко.
У Полтаві М. Коцюбинський подарував В. Стефанику збірку своїх творів під назвою «Оповідання», на титульній сторінці якої зробив дарчий напис: «Дорогому й рідному Василеві Стефаникові на згадку про незабутні дні стрічі в Полтаві. Автор».
Невідомо, чи познайомився В. Стефаник у Полтаві із В. Королен- ком, російським письменником і публіцистом, про що можна прочитати в багатьох статтях, автори яких намагаються довести значний вплив російської літератури на творчість Стефаника.
Наступну листівку в Стецеву В. Стефаник вислав із Канева 22 вересня 1903 року, хоча текст датовано 8 вересня. У Стецеву повідомлення прийшло 25 вересня. Воно коротке, але дуже важливого змісту.
«Я сегодня з Іваном Стешенком побував цілий день на могилі Шевченка. Дніпер долом плине в Чорне море, за Дніпром лівобережна Україна розіклалася лісами і степами, а там лани і мла синя аж геть в Московщину. Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні.
їду до Київа, з Київа в Житомир, а звідтам до Тернополя. В Петербурзі нема Горького, отож я вертаю. Я здоровий».
Більше про свої відвідини Канева не писав. До цього листа була прикладена записка, де повідомлялося, що В. Стефаник відправив на адресу Ольги Гаморак вузлик із брудними речами і просив «привести їх до порядку».
Жодних ґрунтовних досліджень про це перебування В. Стефаника немає. У коментарях до наведеного листа від 22 вересня 1903 року, опублікованого під № 282*, укладач писав: «Стешенко Іван Матвійович (1873—1918) — український буржуазно-націоналістичний критик і письменник». Отже, стає зрозумілою мовчанка радянських літературознавців. Залишається невідомою й нині критична праця І. Сте- шенка про В. Стефаника. Про відвідини В. Стефаником разом із
І. 	Стешенком могили Т. Шевченка, його знайомство з доглядачем могили І. Ядловським уперше відважився оповісти І. Сорокопуд у нарисі «Василь Стефаник у Каневі», опублікованому в № 2 молодіжної газети «Молодь Черкащини» від 13 травня 1971 року. В хатині доглядача могили І. Ядловського були книги для відвідувачів, у яких вони записували свої враження, але книги вражень за 1902—1903 рр. не збереглися.
* Стефаник В. Повне зібрання творів: У 3-х т. — К.: АН УРСР. — 1954.


(290)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Коротка фраза В. Стефаника в листі, що «В Петербурзі нема Горького, отож я вертаю», довгий час була основою досліджень про вплив творчості Максима Горького на В. Стефаника. Особливо ці дослідження посилилися, коли журнал «Новый мир» у книзі № 6 .опублікував лист Максима Горького до російського письменника — комуніста І. Касаткіна, написаний весною 1908 р. Касаткін писав оповідання на тему селянського життя в тяжких умовах царської Росії. Оповідання Горькому не сподобались і він порекомендував І. Касаткіну подивитись, як пишуть на цю тему інші письменники, у т. ч. й В. Стефаник. Максим Горький читав твори В. Стефаника в перекладі російською мовою.
«Мне кажется, — писав Максим Горький у листі, — я не обижу вас, если рекомендую прочесть рассказы галицийского писателя Стефаника, — прочитайте, вы увидете, как кратко, сильно и страшно пишет этот человек. Стефаник издан по-руски, стоит 60 к. Имейте в виду — для художника важны не слова, а факты, не рассуждения, а образы».
У 1946 р. А. Островський опублікував статтю «Максим Горький про Василя Стефаника», написану до 10-річчя з дня смерті В. Стефаника, у № 12 журналу «Україна» за 1946 р., а газета «Вільна Україна» від 18 червня надрукувала статтю М. Пархоменка «О. М. Горький і Західна Україна». Того року з’явилась і перша монографія — «Горький і українська література», випущена Держлітвидавом, а її автором був І. Стебун. Відтак у № 6 журналу «Вітчизна» за 1951 р. з’явилася стаття М. Карпенка «Горький про мову художньої літератури», а пізніше дослідження з цієї теми стали найпрестижнішими в дослідженні творчості В. Стефаника.
Сам В. Стефаник був обізнаний із творчістю Максима Горького і читав його книги, які можна було дістати в Галичині, не тільки українською, а й російською мовою.
Із 	Канева В. Стефаник повернувся в Київ, очевидно, пароплавом. Звідти 23 вересня 1903 року він послав чергову листівку Ользі Гамо- рак: «Виїзджаю нині з Київа. За тиждень буду в Тернополі, але Ви не кажіть моїм з Русова, що я в краю. Я не хочу, аби вони знали, бо я сю зиму не хочу сидіти в Русові».
Перебування В. Стефаника в Житомирі зафіксувала житомирська газета «Волынь» від 25 вересня 1903 року.
«В настоящее время, — писала вона, — в городе гостит выдающийся украинский беллетрист и поэт г. Василь Стефаник. Как читателям “Волыни” известно, рассказы г. Стефаника переводились на языки русский, польский, чешский, французский и немецкий и


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(291)
встречены были критикой весьма сочувственно. Симпатичный наш гость пробудет в Житомире до субботы и затем вечерним поездом выезжает во Львов».
Залишається невідомим, у кого зупинявся В. Стефаник у Житомирі.
Наступним повідомленням із подорожі був лист, датований З жовтня 1903 року.
«Дорога Ольго, — писав у ньому, — я би хотів поїхати до Тернополя, та я в жаден спосіб не можу там показуватися. В понеділок перед самими святами я буду у Львові, отже, як Ви можете і здоровісь- те на тілько, то приїдьте в понеділок десь коло 6 год. вечером на станцію Львів-Підзамче (не на головний дворець), а я там чекати буду на Вас. Гроші я Вам верну за дорогу і дам на поворот. Але їдьте лиш тоді, як ви здорові».
Отримала Ольга Гаморак листа наступного дня — 4 жовтня. У листі він підкреслив слово «здорові». Причини такої таємничості з’ясуються трошки пізніше.
В. Стефаник не мав, де подітися. Міг би поїхати в Городок до Л. Мартовича, але через постійні непорозуміння з роботодавцем його становище було непевним, і на той час він шукав роботу в іншому місці. Волею-неволею довелося зупинитися в Даниловичів у Тернополі. Звідти писав до М. Шухевича 15 жовтня 1903 року: «Я приїхав з України і хочу зиму перебути у Львові. Отож я Вас питаю, чи є у Вас для мене хата, але особна, аби я там міг сам бути і дороблювати своє діло. Харч я буду мати свій. Напишіть мені зараз до Тернополя до канцелярії Даниловича».
Про тодішнє перебування в Даниловичів відомо мало. Із інформації газети «Руслан» від 11 жовтня 1903 року зрозуміло, що В. Стефаник у «Міщанському братстві» виступив з оповіддю про своє перебування на Східній Україні, яку закінчив словами: «Наші галичани повинні туди якнайчастіше виїжджати, а те лиш вийде їм на користь. Там, біля джерела нашої старої культури, там, де кожда п’ядь землі говорить нам про колишню нашу силу і славу, — там чоловік мимоволі кріпшає духом та сталить сили свої до борби».
Україномовна преса широко висвітлювала урочистості в Полтаві, та цього виявилося недостатньо, щоб подія стала справді всеукраїнською.
ЗО 	листопада 1903 року В. Стефаник написав не менш загадкового листа до Ольги Гаморак.
«Дорога Ольго! Нині їду до Львова, а завтра (вівторок) буду в Городку. Я хотів би з Вами бачитися ще перед тим, заки приїду до Сте- цеви, бо маю з Вами конче щось поговорити. Ви найдіть собі інтерес


(292)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
до Гані і через Львів поїдьте, а тут зобачимося. 7-го грудня в понеділок є свято ювілейне Лисенка, отже, треба Вам або перед святом, або по святі виїхати. Пишіть до Городка. Якби тато хотіли, аби я борпіе приїхав, як за дві неділі, то витолкуйте їм, що я борше не можу приїхати, бо маю тут справу своїх видавництв за той час полагодити. Ви не кажіть, що зі мною маєте видітися. Василь».
Ольга Гаморак виконала прохання Стефаника й поїхала до сестри Анни Данилович у Тернопіль, де й залишилась. 16 грудня 1903 року В. Стефаник, який жив у Львові, написав їй чергового листа: «Напишіть мені, чи Ви здорові і як Вам жиєся в Тернополи? Чи Ганя була в Стецеві, а як була, то що там тато говорили? Я поїду до Стецеви на польскі свята, борше не можу, бо я тепер пишу одну довшу річ і не хочу собі переривати. За білизну Вам дякую і пишіть».
Яку «довшу річ» писав тоді В. Стефаник, невідомо. Міг працювати над повістями «Послідні» або «Присілок», а може, над новелою «Богатир».
Із усього видно, що В. Стефаник уникав зустрічі з Ольгою. 24 грудня 1903 року він писав: «Я тепер не можу поїхати до Стецеви, а поїду аж 2-го або 3-го січня, перед самими святами.
Я пишу одну довшу річ і мушу єї скінчити, аби взяти гроші, бо я до Русова не можу показатися без гроший. Я ще встигну все залагодити і за ті три дни, що остануться до свят.
Я лиш прошу Ганю і всіх Вас, аби з татом без мене не укладали нічого, я з татом раз два все зроблю. Я до тата можу написати лист, чому я в сій хвилі не можу їхати.
Ну, а як Ви маєтеся? Я цілу ніч осю не спав, а все думав за то, як Ви виглядаєте тепер, і хотів Вас зараз видіти, навіть уложив-єм собі вночи, аби Ви приїхали на добу до Львова. Та нині, при сонцю, я протверезів, хоть хотів би-м, аби з неділі Ви приїхали і аби-м там хвилю разом перебули.
І дитина тота мене цікавить, і спокою не дає. Чи здорова буде? Чи розумна? Ех, коби я єї міг зараз побачити? Або єї або Вас. Але Ви робіть, як Вам ліпше. Як можете без всяких трудностий приїхати, то було би добре, а як ні, то також добре. Ваш Василь».
«Дорогий Василю! — писала Ольга Гаморак листа, який пояснює загадкову поведінку В. Стефаника. — Ви собі ще обдумайте, чи не шкода Вам грошей видавати на мій приїзд до Львова. Та як тепер я чуюся, то поїхати можу і мені видається се дуже приємним, щоби хоть кілька хвиль видітися з Вами. Та Ви ще напишіть, коли Ви їдете до Стецеви. Ганя каже, що тато на Вас чекают. Вони нічо з нев не говорили. Здається тому, що они також уважають, що лишень з Вами мож


Розділ чотирнадцятий
«Дорога»
(293)
якісь пляни укладати. Спала на Вас біда, я се розумію, але Ви тепер не той. Ви мусите так поступати, як тато і ґазда. А особливо ми мусимо так робити, щоби дитині нашій зробити яке місце на землі. Оно не просилося на світ! Ви не гнівайтеся, що я так пишу. Се не потрібно. Але я мушу так писати. Ви нічого в листі не згадували за Стецеву. Я відірвалася тепер від неї і мені страшно. Не чую ґрунту під ногами і тому хтілабим, щоби Ви вже якнайборше залагодили з татом. Відпишіть мені зараз. Цілую Вас щиро. Ольга».
Ольга очікувала дитину. Скривати це вже було неможливо. Вона була на сьомому місяці вагітності.
У 1903 р. В. Стефаник не написав нічого нового, але з'явилося чимало перекладів його творів. І. Попович у № 7 віденського журналу «Ruthenische Revue» опублікував німецькою мовою переклад «Кленових листків». У другому зошиті цього самого журналу Ольга Коби- лянська опублікувала німецькою мовою новелу «Сама-саміська», а в п'ятому — «Лист». У № 5 журналу «Krytyka» М. Мочульський надрукував переклад польською мовою новели «Басараби», а у львівському тижневику «Monitor» — польською мовою «Моє слово» (20 грудня) та «Вечірня година» (25 грудня). А. Юканс у латиському журналі «Balss», що виходив у Ризі, опублікував переклад «Новини». Цього року вперше словацькою мовою переклав Ф. Вотруба та опублікував у газеті «Ludove noviny» новели «Синя книжечка» (11 травня), «Новина» (29 травня), «Смерть» (29 травня), а в «Словацькому хатньому календарі» на 1903 р. — «Виводили з села».
Українською мовою цього року було опубліковано тільки «Лист» у № 51—52 газети «Поступ».


Розділ п'ятнадцятий
ОДРУЖЕННЯ
У трактуванні В. Костащука* одруження В. Стефаника було закономірним: «Повернувшись з Наддніпрянської України, Стефаник вирішив змінити свій спосіб життя. Йому надокучило блукання, вічна тимчасовість і брак власного кутка. Він забажав сісти на одному місці, причалити до якогось берега, взяти на себе якісь обов’язки та почати думати й про свої особисті справи. На протязі останніх трьох років він переконався, що далі писати не може. Треба довшого відпочинку, набратися свіжих сил і заспокоїти розбурхане серце.
Стефаник вирішив вернутися на село і стати господарем. Може, безпосередня зустріч з природою і людьми села дасть йому спокій і здоров’я. Ще дитиною покинув село, за яким завжди тужив. Тепер хоче вернутися до нього, щоб воно заспокоїло його».
«Щоб бути господарем, — продовжував В. Костащук, — треба оженитися й завести родинне вогнище. З цією думкою Стефаник освоювався день у день, але одночасно і непокоївся. Треба було раз назавжди рішити, а це не так легко. Правда, на своєму боці мав беззастережну, випробувану й вірну подругу в особі Ольги Гаморак, яка давно вже хотіла ділити з ним щастя і горе. Але там, десь на самому споді серця, відзивалась рана, яку ні літа, ні розум, ні добра воля до кінця загоїти не могли. Тою раною була сестра Ольги — Євгенія Кали- товська. Вже довгий час і він, і Євгенія намагалися не бачитися і розумом проганяли від себе любов. Ще три роки тому Стефаник довів собі безнадійність своїх почуттів до Євгенії Калитовської і з чистим серцем зблизився з її сестрою Ольгою. Лише вона — Ольга Гаморак — могла бути його дружиною. Вона одна розуміла його і підтримувала вже довгі роки. Він потребував її цілющого слова, її доброго серця, бо вона в найтяжчі часи була для нього усім — і сестрою, і другом найліпшим. Стефаник вирішив одружитися з Ольгою Гаморак.
Щоб бути чесним з собою, щоб убити всякі сумніви в душі, щоб, може, не занедбати й останньої спроби, він поїхав до Трійці. Там він
Костащук В. Володар дум селянських. — Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1959.


Розділ п'ятнадцятий (295)
Одруження
заявив Євгенії, що хоче женитися з Ольгою, та запитав, чи вона йому це дозволяє.
— Буду щаслива, коли це зробите, — сказала схвильованим голосом Євгенія.
В цім голосі Стефаник відчув і велику трагедію її душі, і остаточне схвалення, і рішучий наказ.
Сумнівів вже не було, і Стефаник поспішно готується до весілля, частіше зустрічається з Ольгою то в Тернополі в Даниловичів, то в Стецеві. Дедалі більше переконується в правильності, необхідності та невідступності свого рішення. Про свій крок не оповідав нікому. Про це просив і Ольгу. В листі до неї пише: “Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитися так, аби всі забули язик в роті”. На жаль, такий лист не зберігся у фонді Василя Стефаника, і місцезнаходження його невідоме».
Насправді все було інакше.
Приховувати свою вагітність в Ольги вже не було ні бажання, ні сил. У відчаї був о. К. Гаморак, який вважав, що усе це — кара від Бога, з волі якого він уже втратив дуже рано дружину, потім трьох синів у молодому віці. Залишитись у дівках грозило дочці Марії. Вдовою стала Олена, що була за о. І. Плешканом, і тепер не мала де подітись, а тому приїхала до нього в Стецеву. А що буде з ними, його дітьми, коли він закриє очі? Не стало його опори в хаті цьоці Волинської. Тепер нещастя з Ольгою. І від кого? Від того, хто йому присвятив свою «Дорогу», в чистоту помислів якого він вірив. Як він має дивитися людям в очі. Він, який постійно ганьбив у проповідях дошлюбні статеві зв’язки парафіян, який не давав дозволу на сповіді і не допускав до причастя тих, які согрішили проти цього. Отець міг похвалитися тим, що в Стецевій, де він парохує віддавна, немає безбатченків, що говорить про високу моральність села. Що скаже людям тепер? Адже не може їм усім закрити роти! Вони мають очі і бачать. Вони мають вуха і чули про скандали з о. Калитовським. Як має виглядати його репутація посланника народу до сейму уЛьвові? Для о. Кирила це був крах. Йому краще здавалося померти, ніж терпіти таку ганьбу! Він зовсім іншою бачив партію для своєї дочки. Знав, що вона хвора на легені, боявся, що і її чекає доля братів. Переживання його були великими, наприкінці грудня він зліг і відправу в церкві на Різдво проводили священики із сусідніх парафій.
Ольга вирішила справу по-своєму. Щоби сховатися від ганьби, вона втекла до сестри в Тернопіль.
Десятий номер газети «Діло» від 27 січня 1904 року повідомив, що «Василь Стефаник, звісний наш новеліст, подружився вчера з


(296)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
п[анн]ою Ольгою Гамораківною, донькою о[тця] Гаморака зі Стеце- ви, бувшого соймового посла. Вінчане відбулося вчера вечером в церкві Св. Юра. А повінчав о. крилошанин Чапельський. Опісля відбулася вечера в кружку найблизших приятелів та друзів. Знаменитому нашому письменникові з нагоди так важної в его житю події пересилаємо якнайкрасші бажаня».
Весілля відсвяткували в ресторації «Ванда», розташованій на вузькій вуличці, яка з Ринку веде просто до Єзуїтського костьолу. Львів’яни цю доволі дешеву ресторацію, в якій любила в 30-ті роки XX ст. збиратися літературна богема Львова, називали ще «У Нафтули».
Спогади про це весілля залишила Ольга Роздольська, дружина відомого етнографа, збирача фольклору О. Роздольського. Разом із чоловіком вони співали весільні пісні, які краще за них в інтелігентських колах ніхто не знав. На тому весіллі був Франко, про якого згадала в спогадах: «Тоді Франко проголосив прекрасний тост, в якому між іншим закликав, щоб Стефаник присвятив себе літературі, бо він, як ніхто, знає селянську душу, побут села, потреби селян. Він говорив дуже зворушливо і щиро. Брат Стефаника розплакався».
У достовірності цих свідчень можна засумніватися, якщо зважити, що писала вона ці спогади для видання «Іван Франко у спогадах сучасників», що вийшло в 1956 р., редакторами якого були С. Щурат та О. Дей. Саме О. Дей записував спогади Ольги Роздольської.
«Потім співали пісні, спочатку весільні, а потім різні, — продовжувала Ольга Роздольська. — Франко дуже любив співати. Його любимою* була пісня «Там за горою, там за крем’яною, не по правді жиє чоловік з жоною». Коли розходились, Лесь Мартович, великий любитель пожартувати, понапихав, кому зміг, в кишеню торти. Дехто спочатку і не помітив, а хто помітив, витягав під загальний сміх, а Мартович промовляв:
— Я ж попереджував, що красти не можна».
Звичайно, тут ідеться не про торти, а про звичайні тістечка.
Проте у спогади Ольги Роздольської не потрапила згадка, що на весіллі В. Стефаника І. Франко був не випадково, а слугував В. Стефа- нику під час вінчання старостою. Це означало, що він був у церкві Св. Юра, де відбувався шлюб, тримав над головами молодих корону та співав «Ісайя, ликуй...». Про це укладачі спогадів згадувати не хотіли. Це стало відомо недавно, коли в Центральний державний історичний архів України у м. Львові потрапила книга одружень церкви Св. Юра. Другий порядковий за 1904 р. запис повідомляє, що свідчи-
Такого слова галичани не вживали.


Розділ п'ятнадцятий
Одруження
(297)
ли одруження доктор С. Данилович, адвокат із Тернополя, та доктор І. Франко, літерат. Давав шлюб о. І. Чапельський.
Одруження В. Стефаника патетично описав В. Костащук на основі невідомо звідки взятого матеріалу: «Від родини молодої були: батько Кирило Гаморак, братова Дарія Гаморак, Євгенія і Василь Калито- вські, сестри: Марія Гаморак, Ганна Данилович і вдова Олена Плеш- кан. З родини Стефаника були: батько Семен, брат Юрко, шурин Тофан, чоловік сестри Параски. З близьких приятелів Стефаника були: Іван Франко, Лесь Мартович, М. Черемшина, М. Шухевич і М. Заячківський».
Ольга Роздольська в своєму спогаді «З останніх років життя Івана Франка» писала ще: «Разом з Франком була я на весіллі в Стефаника. Це була для нас несподіванка. Я вже була в ліжку, як хтось до нас подзвонив. Виявилося, що прийшов офіціант з готелю “Ванда” з листом, у якому знайомі, що зібралися там, просили негайно прибути в готель, що містився на теперішній Трибунальській вулиці. Ми зібралися і пішли, хоч не знали, в чому справа. Приходимо. Людей в залі чимало.
— В чому справа? — запитуємо першого знайомого.
— Як в чому справа? — відповідають. — Весілля Стефаника, і він хоче, щоб ви були присутні.
Заходимо у великий зал. Людей багато, але я звернула увагу, що серед них мало жінок. За столом в центрі — В. Стефаник, коло нього його жінка, по праву руку — Франко...
Після привітання Стефаник, усміхаючись, каже: “Я вас покликав, щоб весільної заспівати. Тільки ви зможете організувати це”. [...]
Виступали з побажаннями й інші присутні, виступив і Стефаник з своєю схвильованою відповіддю. Чим далі в ніч, тим робилось забавніше. Співали багато народних пісень. Стефаник був у піднесеному настрої та в доброму гуморі, дуже захоплювався піснею, яку співала Ольга Роздольська... [...]
Рівно о 12 годині ночі Іван Франко встав, попрохав пробачення в молодих і гостей, що далі з ними бути не може, бо його чекає ще праця, і вийшов. Тоді почалася ще свобідніша забава, що затяглася до білого дня. [...]
Стефаник і його дружина залишились ще на тиждень у Львові».
Чи справді на весіллі В. Стефаника було так багато родичів, невідомо. Відомо, що невдовзі о. Гаморак в метричній книзі одружень с. Стецеви записав акт одруження дочки з В. Стефаником: «Дім 36. 26 січня 1904 року. Собор Юра. Наречений — Василь Стефаник, син селянина з Русова Семена та Ксенії Кейван, 32 роки. Наречена —


(298)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Ольга-Вікторія, дочка Кирила Гаморака, пароха в Стецевій, та Теодо- ри-Ольги Стрийської, народжена 16.05.1876 р. Давав шлюб о. I. Ча- пельський. Свідки: доктор Северин Данилович, адвокат в Тернополі, та доктор Іван Франко, літерат».
На тридцять четвертий день після весілля у Львові, 1 березня 1904 року, у В. Стефаника та Ольги Гаморак народився син, якого нарекли подвійним іменем — Семеном, на честь діда Семена Стефаника, та Теодором, на честь, як кажуть, найстаршого брата Ольги Гаморак о. Теодора Гаморака. Хрестив і миропомазав новонародженого 5 березня цього самого року о. К. Гаморак, який не знав, куди від сорому, що завдала йому дочка, подіти очі у Стецевій. Хрещеними батьками Семена-Теодора були О. Калитовський, магістр гімназії в Рогатині, та Ганна Данилович, дружина С. Даниловича.
«Стефаник, — коментував ці події Д. Мохорук у книзі “Зів’ялі ружі”, — мав багато друзів, приятелів, шанувальників своєї творчості, але були і скептики, які часом жартома, інколи серйозно кололи його в саме серце: “Пане Василю! У Вас синок народився не в порядку”. На що Стефаник завжди твердо відповідав: “У мене син народився в порядку, то я оженився не в порядку”.
Хлопчик народився здоровим, крикливим. Його плач розносився по всій плебанії, від чого особливо радів отець Кирило Гаморак: мовляв, життя чоловічого роду в цьому домі продовжується. Крик онука притупляв в якійсь мірі біль його зраненого серця.
Приємно було, що Ольга, нарешті, вийшла заміж. Хоча й у старшому віці, але знайшла своє щастя і не будь-яке. Зятя знав давно, був великим шанувальником його творчості, радів за нього, гордився, що його знають не лише в Галичині, але й за її межами».
Найстаршому синові В. Стефаника судилася кар’єра радянського державного діяча.
Семен Стефаник навчався в Русівській сільській школі, потім у Снятинській реальній школі, після закінчення в 1914 р. склав вступні іспити до Львівської гімназії, але у зв’язку з початком Першої світової війни навчання у ній перервав. У 1915—1919 рр. навчався у приватній гімназії «Рідна школа» у Городенці, з п’ятого класу — у Коломийській гімназії, де склав успішно іспити і одержав у 1923 р. свідоцтво зрілості. У 1925 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету, магістратуру якого закінчив у 1930 р.. Після цього проходив адвокатську практику в Снятині у доктора права А. Задурови- ча. У цьому посприяв йому батько, щоб Семен у час його хвороби жив біля нього. Дружина А. Задуровича Євгенія доводилася двоюрідною сестрою Л. Мартовичу.


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(299)
У 1931 р. С. Стефаник витримав адвокатський іспит, вступив до адвокатської спілки і працював адвокатом до 1939 р. Із жовтня 1939 року до липня 1941 року завідував юридичним бюро в облспо- живспілці. У 1940 р. одружився із Ольгою Струмінською. Через рік 9 квітня 1941 року в них народився син Роман.
Під час німецької окупації С. Стефаник працював адвокатом для місцевого населення, а в жовтні 1943 року разом із сім’єю переїхав жити до Русова. 25 березня 1944 року став науковим співробітником музею свого батька у рідному селі. Спроба виїхати на захід закінчилась для нього невдачею. У Кракові він був спійманий СМЕРШем і доставлений в Україну. Радянська влада на нього робила ставку після непередбачуваної загибелі сина І. Франка Петра. Про це у біографії С. Стефаника не згадували, а стверджувалося, що у квітні—жовтні
1944 року він був начальником курортного управління Станіслав- ської області. У листопаді того року почав працювати старшим викладачем кримінального права Львівського державного університету. У
1945 р. був нагороджений медаллю «За доблесный труд в годы BOB». У червні 1946 став заступником голови виконкому Львівської облра- ди, де пробув до серпня 1953 року.
У 1946 р. С. Стефаник представляв інтереси Української РСР в ООН, побував у Канаді, де колишні односельці влаштували йому пишну зустріч. Там побачився зі своїм братом Юрком, хоча в автобіографії стверджував, що він живе невідомо де. Тільки в автобіографії, датованій 16 січня 1979 року, написав, що Юрій живе у Канаді.
Упродовж 1946—1966 рр. він був депутатом Верховної Ради СРСР. У1948 р. був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Членом КПРС став у січні 1949 року. У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію і здобув вчений ступінь кандидата юридичних наук. У 1953—1954 рр. працював заступником голови Ради Міністрів України з питань культури, а з лютого 1954 року — головою Львівського облвиконкому (15 років). Із 1967 р. став депутатом Верховної Ради УРСР. Був членом Слов’янського комітету. Вільно володів російською, німецькою, польською і чеською мовами. Автор багатьох праць, статей і спогадів про свого батька. Завдяки йому в літературознавстві закріпилося уявлення про В. Стефаника як про вихованця російської літератури. Одним із яскравих спогадів такого типу є стаття «Василь Стефаник і російська література», надрукована в № 7 журналу «Радянський Львів» за 1948 р.
Вийшовши на пенсію, через якийсь час став директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка.
Помер на 78 році життя унаслідок хвороби 15 березня 1981 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. На його


(300) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
могилі споруджено пам’ятник роботи його товариша скульптора Я. Чайки.
Саме С. Стефанику заповіли свої архіви і статки В. та Ю. Мора- чевські: згідно із заповітом, йому було передано будинок Ю. Морачев- ського, збудований спеціально для Софії Окуневської. Будинок був розташований неподалік Академії мистецтв у Львові на вул. Кубанській. У 1963 р. С. Стефаник передав його Львівському університету під гуртожиток для студентів. Нині цей будинок приватизований.
Подальше сімейне життя В. Стефаника в літературі представлено майже ідилічним.
«Після весілля Стефаник, — писав, наприклад, В. Костащук, — поселився у Стецеві у свого тестя і почав вести його господарство. Господарство Кирила Гаморака, колись зразкове і багате, тепер було дуже занедбане. Господарські будинки запущені і віддавна не ремонтовані. Поле запустіло, а й те, що земля родила, не було впору звезене додому. Збіжжя на подвір’ї замокало, зростало або гнило».
Господарськими справами о. Гаморак тільки керував, а працювали численні слуги, яких в отця не бракувало, що легко можна перевірити за метричними книгами одружень і народжень. На жнива та інші важливі польові роботи приходили люди з села. Господарство було основою прибутків о. Гаморака та його родини.
«Відразу, — продовжував В. Костащук, — всі відчули руку молодого господаря, який вміє і працювати, і керувати, і проявити свою волю. Олена Плешкан говорила тоді про Стефаника: “Всюдисущий, всевидющий”, вставав звичайно дуже рано — весною і літом о четвертій годині. Виходив на подвір’я і пускав господарську машину в рух. Не дозволяв бити коней і дуже гнівався на того, хто це робить».
Ніколи В. Стефаник не проявляв великої спритності до сільськогосподарської роботи і не мав навіть коли їй навчитися, бо постійно на канікулах мандрував по світу, знаходячи багато причин для того, аби не бути вдома.
Плебанія о. Гаморака була неподалік від церкви. Під горбком було і поле, що належало їй і вважалося городом. Воно спускалося до озера, що також належало отцю і де вирощували рибу, яку найчастіше продавали місцевим євреям на шабаш. Поряд із плебанією була школа, де вчителювала дружина Ольга. Плебанія отця була обсаджена фруктовими деревами, і цей сад притягував дітвору з усього села, бо в ньому росли найсмачніші яблука, грушки та сливи. Поряд зі школою, як це часто бувало, знаходилася корчма Берка, про яку не забув згадати В. Костащук.


Розділ п'ятнадцятий
Одруження
(ЗОЇ)
«За церквою, — писав він, — була корчма Берка Айзенкрафта, куди заходив Стефаник вечорами на пиво. Була там маленька кімнатка, в якій засідав Стефаник і прислухався до нескінченних розмов селян. Жадібно ловив Стефаник кожне слово і милувався тими іскрами, що летіли з розпеченої мужицької душі. Часто виходив з своєї кімнатки, приставав до гурту, докидав своє слово, і зав’язувалася розмова. Обступали тоді селяни свого співбесідника, ловили його слова, важили їх у своїх тяжких головах і притискали їх до своїх сердець. Бо все, що він говорив, було ясне, правдиве, живцем взяте з їх життя, вирване з їх душі».
«Кілька разів на тиждень Стефаник, — інформував В. Костащук, — їздив до Снятина. Справи полагоджував швидко і до полудня вертався додому. За обідом любив розповідати новини дня. Коли був у доброму настрої, то всі сідали до столу і слухали його. Так цікаво розповідав, що звичайні речі і події в його освітленні набирали якогось чару і небуденності. Коли вертався роздратований із Снятина, тоді ніхто його не чіпав».
У Снятині любив навідуватися до корчми, що також стояла коло церкви. Її називали «У Зоськи». Вона збереглася, тепер — житловий будинок. Меморіальної дошки на ній немає. Сюди зі Стефаником почав заходити й місцевий адвокат Марко Черемшина. У ній В. Стефаник спостерігав справжні драматичні сцени між людьми й назбирував матеріал для майбутніх творів, писання яких давно закинув.
«З селом зжився дуже скоро, — писав В. Костащук, — ніби родився в Стецеві і там свій вік прожив. Любили і шанували його молоді й старі, особливо бідняки. Недолюблював Стефаник багачів, тих зарозумілих, скупих і тупих. Серед робітників деяких виділяв і називав своїми приятелями. До таких належали старий Микола Королюк, що вмів гарно розповідати, і Михайло Личук, що знав “два міхи байок”. Часто заходив до Стефаника Тодор Верига. Він був горбатий і прозваний в селі “Халамай”. Та умів так цікаво розповідати, що Стефаник дуже захоплювався ним.
Бував Стефаник всюди, ходив на весілля і хрестини, але всюди ненадовго. Прийшовши на весілля, віддавав господарям дари і, незважаючи на протести гостей і господарів, сідав десь скраю, щоб мати вільну дорогу до виходу. Під час прийому виголошував коротку, але сильну промову і серед загального захоплення і виявлення симпатії до нього вставав, прощався і виходив. Жодна сила не могла тоді затримати Стефаника».
У книзі В. Костащука В. Стефаник постає як пролетарський письменник, образ якого роками створювало радянське літературознавство.


(302)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
І М. Личук згаданий у тексті не випадково — пізніше він став дідом двічі Героя Соціалістичної Праці, голови колгоспу в Русові.
Щасливе сімейне життя не збудило музи В. Стефаника. Зате активно в 1904 р. перекладали його твори. У видавництві «Księgarnia Polska» у перекладі М. Мочульського польською мовою під назвою «Klonowe liście» вийшов найповніший на той час збірник його новел. Він мав 176 сторінок. У № 39 тижневика «Tydzień» за 1904 р. на ці переклади з’явилася схвальна рецензія за підписом «Fel. Gw.». У № 2 «Krytyky» відгукнувся В. Морачевський. Майже без змін свою рецензію він опублікував і в газеті «Słowo Polskie» від 4 січня 1904 року.
У братиславській газеті «Slovenskä politika» від 16 та 23 вересня за 1904 рік були опубліковані словацькою мовою в перекладі Ф. Вотру- би «Кленові листки» під назвою «Javorove listie». Ще раніше у цій самій газеті від 29 квітня 1904 року він опублікував новелу «Стратився», 5 вересня того ж року — свій переклад новели «Лист».
Німецькою мовою в перекладі Ольги Кобилянської у № 18 за 1904 рік журналу «Ruthenische Revue» вийшла новела «Катруся» під назвою «Katrussja».
Польською мовою у львівському тижневику соціал-демократич- ного спрямування «Głos Robotniczy» у № 18 вийшов переклад новели «Май», а в наступному № 19 — новели «Стратився» під назвою «Ojciec». Цю новелу надрукувала 3 січня газета «Monitor».
Латиською мовою в газеті «Latvietis»* від 10 листопада 1904 року була надрукована новела «Синя книжечка» під назвою «Zilla gräma- tina».
В Єкатеринодарі у видавництві Ст. Ів. Ерастова книжечкою з восьми сторінок вийшли «Кленові листки».
У1904 р. радикали Галичини вирішили відзначити 30-річчя політичної та громадської діяльності М. Павлика. Ініціатором цих торжеств був Д. Лукіянович. Він запросив В. Стефаника відкрити урочисте зібрання вступним словом.
«Я дуже не люблю, — писав В. Стефаник у листі до Д. Лукіянови- ча від 9 листопада 1904 року, — говорити мов публічних, але для Павлика я зважуся на блямар**. Напиши мені, в котрім локалю буде обхід обходитися. Я приїду до Львова 19/11. Твій Василь».
З нагоди свята у Львові в 1905 р. вийшла брошура «Ювілей 30-літ- ньої діяльності Михайла Павлика». У ній детально оповідалося про всі урочисті заходи і подавалися тексти святкових промов.
* «Латвійці».
** Сором.


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(303)
«Дорогий ювіляте! — звертався В. Стефаник до М. Павлика у слові, яке також було опубліковане у цій брошурі. — Ти прости нам, що ми сьогодні зле проти Тебе приладилися. Не стало нам сили, аби припровадити до Тебе тих, що мають Тебе вітати.
Нема тут тих маленьких дітей, що мерзнуть в солом'яних будках, як батьки їх оббирають панську кукурудзу. Ані тих хлопчиків-підро- стків нема, що дозирають своїх сестер в тяжкій слабості і сто раз на день подають води, а темної ночі плачуть в куті перед страшними сестриними привидами.
Не поклониться Тобі нині тота жінка, що, йдучи на роботу, бере на плечі колиску з хорою дитиною і свічку в пазуху, аби воно без світла не умерло. Не такі у нас бистрі очі, аби ми доглянули той маленький огник серед темряви піль, не такий слух, аби вчути мамин стогін.
Не розкажуть Тобі сьогодні всі тоті, що поверталися із-за моря, своїх пригод і своего жалю за рідною стороною.
Ні, не прийдуть Тебе привітати всі тоті, що з малої дитини шукають притулку, що всіма дорогами ранили свої босі ноги, а правди з серця не викинули на дорогу.
Та ще на поклик Твоего імені вони прийдуть, і як почують Твоє життя і діла, то в їх серцях зродиться нова віра і нова пісня, а Ти, слухаючи тої пісні, аж тоді простиш тяжкі кривди, які заподіяли Тобі твої земляки.
А сьогодні нам, Твоїм учням і приятелям, прости за отсю холодну і чемну публіку Твого ювілею».
Ювілей і поява брошури про нього поклали край у добрих стосунках між І. Франком і М. Павликом. Особливо до цього спричинилася стаття М. Лозинського, опублікована у ній під назвою «Михайло Павлик». І. Франко змушений був спростовувати чимало фактів, які не тільки не відповідали дійсності, а й шкодили розумінню та ідеалізували ті процеси, які вже входили в історію та в яких М. Павлик намагався представитись як головний герой та мученик. І. Франка турбувало намагання канонізувати шкідливу для українців науку М. Драгоманова, якого обожнював М. Павлик. Саме ці події і, зокрема бачення І. Франком безперспективності радикального руху, змусили його ще в 1898 р. покинути створену ним в 1890 р. радикальну партію, на деякий час перейти до націонал-демократичної партії, а відтак віддалитися від активного політичного життя.
Після ювілею М. Павлика В. Стефаник почав клопотати за місце бібліотекаря для себе в Науковому товаристві імені Шевченка, про що свідчить його лист до В. Гнатюка від 29 січня 1905 року зі Стеце- вої: «Високоповажаний добродію! Осим вношу на Ваші руки жадання


(304)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
на посаду бібліотекаря в Товаристві ім. Шевченка. Всі услов’я зі сторони товариства приймаю і посаду хочу обіймити настало. Мої бажання до товариства отакі: аби посаду я обіймив 1 квітня, а вже найскор- ше 1 марта с[ього] р[оку], і аби місячна платня бібліотекарська виносила 100 корон. Я вже Вас просив о сю посаду, і тепер мою просьбу гаряче поновляю. З глибоким поважанням Василь Стефаник».
В. Стефанику в проханні було відмовлено через його некомпетентність у цій справі. Це стало черговим ударом для нього. Він вважав, що його переслідує фатум. То йому не вдалося закінчити медичної освіти і стати лікарем; то не вдалося організувати літературний журнал, де б він був редактором; то довелося назавжди розпрощатися з мріями стати гімназійним викладачем. Він вважав, що доля ніби навмисне заганяє його в село, куди він не хотів повертатися. Не був він таким добрим господарем, як намагалися його представити біографи і дослідники. Продовжував жити виключно за рахунок тестя о. К. Гаморака. Його вабило живе товариство, якого не мав і не міг мати в Стецевій.
Стосунки з батьком не поліпшувалися. У1901 р. в нього із новою дружиною народився син, якого назвали Лукою, а в 1903 р. — дочка Олена.
З того періоду майже не збереглося листів, які б допомогли висвітлити цей важкий для В. Стефаника період життя. Окремі листи свідчать, що Стецева не вельми міцно тримала його при собі.
«Дорогий Василь! — писала до нього дружина ЗО листопада 1904 року. — Я повинна частіше писати, бо знаю, що Вам все цікаво було би знати, що робить Ваш Семенко. Не пишу однако, бо все в кожнім часі маю якусь роботу і не так то роботу, як крутню. Тому тяжко мені зібратися до писання, хотяй би кількох слів.
Семенко здоровий. Вередує нами дуже, бо він хоче щось нового, а ми єму пхаємо добре знані єму річі.
Знаня чи уметність єго побільшилася о роблене “тосі”. Він собі се сам видумав і дуже ся зразу тим тішив. Він дуже приємно виглядає, як своїми великими ручками плеще і дивить ся, щоби єго подивляли.
Молоко п’є тепер знов, хоть не богато, але все п’є. Дотепер Ви можете бути спокійні за свого Семена. Се добре, що Ви думаєте скоро приїхати, нам зле без Вас. Я все думала, що Ви будете зволікати і не вернете борзо.
З Русова ніхто не приїздить. Чую, що Владко заходить до Ромашовой але до нас не повертає.
Сегодне приїздить до нас Галя, але без Олі.
Ви хочете, щоби Вам написати, що купити. Купіт Семенови на сукенки 4 1/2 м бархету, але не білого. Можете купити і осібно по


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(305)
1 м 12 см так, щоби всі чотири сукенці були інші, але можут бути однакові. Також бовелни до вишиваня по два моточки нумер 35 червоної, зеленої, жовтої і чорної. Канви найтоншої до вишиваня 1/2 м і дві голки ангельських. Ті суть найліпші, а тут не мож дістати. Гані купіт шовкову хустку невелику. Она не повинна дорого коштувати, найбільше 2 зол. Якби Вам було забагато куповати тільки дрібниць, то купіт лише суконки. Цілую і поздоровляю Вас, Ольга».
На конверті вкзана адреса: «Вп. Пан Василь Стефаник у Др. М. Шухе- вича, адвоката у Львові, ул. Коперніка 16 ч. II поверх».
22 травня 1905 року на 48 році життя померла Євгенія Калито- вська. Дістала запалення мозку. Лікування не було. Хоронили її на кладовищі в Трійці 24 травня. Її могила не збереглася, і навіть нині невідомо, у якому місці була.
Смерть Євгенії Калитовської ніби збудила В. Стефаника. У 1905 р. «Українсько-руська видавнича спілка» випустила його наступну збірку під назвою «Моє слово». Видавництво вважало, що твори у збірці за жанром є оповіданнями. Книга мала 179 сторінок і містила портрет В. Стефаника: нахмуреного, непривітного. Після років мовчання він залишався вірним своїм принципам. Писав про події, які зворушували його до глибини душі. В основу новели «Суд» була покладена правдива історія, коли восени 1901 р. Іван Дідух-Зуб женив свого сина. На весіллі між бідняками та багатіями виникла сварка, яка закінчилася великою бійкою, в якій було вбито двох багатіїв. В архіві письменника збереглося шість різних початків цієї новели.
Твори у збірці не мали жодної посвяти, хоча її назва дає підстави вважати, що надрукована вона на честь Євгенії Калитовської.
На появу збірки відгукнувся рецензією невідомий автор в № 16 «Ruthenische Revue» за 1905 р.
У Санкт-Петербурзі в друкарні училища для глухонімих у 1905 р. вийшла збірка творів В. Стефаника «Оповідання». Вона мала 213 сторінок і світлину автора. Поява цієї збірки стала можливою завдяки революційним подіям 1905 р. в Російській імперії, у результаті яких було впроваджено конституцію, проголошено демократичні свободи й знято заборону української мови, що діяла з 1863 р.
Схвальною рецензією на появу збірки відгукнувся В. Перемилов- ський у № 8 московського журналу про політику й мистецтво «Весы».
У 1905 р. вийшли переклади творів В. Стефаника чеською мовою. За згодою Стефаника їх переклав К. Ріпачек. Книга побачила світ під назвою «Povidky» («Оповідання») у серії «Книги добрих авторів».
Після новел перекладач помістив примітку такого змісту: «Перших девять творів є зі збірки “Синя книжечка” (1899), дальших


(306)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
чотири — з книжки “Камінний хрест” (1900), наступних п’ять — зі збірки “Doroha” (1901), а останні дві — із зібраної збірки оповідань Стефаника “Моє слово” (1905)».
Ризька газета «Dienas lapas» від 20 травня 1905 року опублікувала переклад новели «Виводили з села» латиською мовою.
Це був весь доробок В. Стефаника за 1905 р. Він продовжував подорожувати. Тривалий час перебував у Львові у М. Шухевича. Наприкінці липня 1905 року він їздив у Карлсбад до В. Морачевсько- го, про що 20 липня 1905 року повідомив дружину: «Нині в четвер іду до Карлсбаду, відти, переночувавши, іду до Праги і тут куплю всі справунки для Семенка. Додому приїду десь в неділю. За коні ще дам знати. Цілюю Вас з Семенком».
«Я маю великий клопіт, — писала Ольга чоловіку 12 листопада 1905 року. — Ганя заслабла. Она має, здається, інфлюенцу. Дитину я годую молоком, але она і сце. Все се мож би витримати, але декан упхався і я не маю часу займатися дитинов. Дитина помимо того, що має мало що ссати, не дуже хоче молоко пити. Сегодне другий день єї слабости і єї не лекше. Боюся, щоби не дістала запаленя плуц [легень]. Таке коло нас чувати. Семенко однако в добрім гуморі, чудесно бавиться. Єго забава вже приємніша, бо він вже не бере в рот все, що видит, лиш бавится. Я сі Вас надію вже напевно cero тижня. Кінчу, бо Семенко хоче, щоби єго брати. Цілую Вас. Ольга».
У долі В. Стефаника цього періоду, коли він після залишення навчання у Краківському університеті та одруження блукав по світу, М. Шухевич зіграв особливу роль, хоч її замовчували радянські літературознавці. Лякало прізвище. Тому не згадували, що Романа Шухевича ще в дитинстві гойдав на своїх колінах В. Стефаник, адже М. Шухевич доводився рідним братом В. Шухевичу, батьку Р. Шухевича.
До В. Стефаника М. Шухевич проявляв не тільки дружні почуття, а й меценатські. Саме на той час припало загострення стосунків у сім’ї Морачевських, після чого Софія пішла від Вацлава. Це стало для В. Стефаника великим ударом. Він не знав, як бути далі, адже для нього дорогими були і Вацлав, і Софія. Намагався не втручатись у їхні справи, проте листування з ними поступово припинилося. Хіба лише вітав зі святами. Втрата контакту з В. Морачевським для В. Стефаника означала й втрату можливості позичити «на вічне віддавання» грошей. У В. Морачевського з’явилася нова пасія — польська художниця, збанкрутіла графиня Водзіцька, яка також розраховувала на певні субсидії від успішного професора, оскільки весь її маєток чоловік програв у карти.
М. Шухевич був одним із найвідоміших українських адвокатів у цивільних справах. Він брав участь у багатьох гучних справах і, як


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(ЗО 7)
правило, вигравав їх. Разом із В. Старосольським тримав адвокатську контору, а також деякий час працював зі своїм двоюрідним братом адвокатом С. Шухевичем. Як глибокий шанувальник творчості В. Сте- фаника вважав своїм обов’язком допомагати йому у скрутні часи.
У фонді В. Стефаника збереглося 12 його листів до М. Шухевича. Чимало листів М. Шухевич написав і В. Стефанику, який їх акуратно зберігав, проте під час організації музею в Русові ті листи частково були знищені, частково потрапили до колекціонерів і тому випали з наукового обігу.
«Моє родинне село Тулова, Снятинського району, — писав про цей період життя В. Стефаника В. Костащук, — лежить над річкою Прутом, за сім кілометрів на південний захід від села Русова. Я поступив до підготовчого класу Коломийської гімназії, коли селами Сня- тинщини йшла слава про виступи В. Стефаника на селянських вічах. Зійдеться, бувало, гурток селян, відразу бесіда обов’язково зайде про Стефаника. Ділилися своїми враженнями від віч у довколишніх селах, але найбільше уваги приділяли Стефаникові, про якого говорили з хвилюванням.
В 1905—1906 роках в цілій Галичині проводилася масова агітація за загальне виборче право у зв’язку з виборами депутатів до австрійського парламенту. В селах Снятинщини почався великий вічевий рух, який зрушив широкі народні маси. Селянство відчувало свою силу, розгинало спину, гордо підіймало голову. Віча, які організовувались майже в кожному селі, були багатолюдні, бурхливі.
Ця стихія підхопила Стефаника. Він став душею вічевого руху, незмінним агітатором і володарем селянських дум. Слухаючи його, народ хвилювався, вогнем палав або, як дитина, плакав від зворушення. Промови Стефаника були короткі. Простими, сильними словами він малював перед слухачами образи з важкого селянського життя, відгадував найпотаємніші думки селян, вбирав їх в слова і надавав їм право громадянства. Картав і ганьбив мужицькі слабості, підносив добрі сторони, закликав до єдності і боротьби.
[...]
На віче Стефаник приїжджав звичайно тоді, коли вже народ зібрався. Енергійно зіскакував з воза, а присутні радісно вітали його. Відразу давав розпорядження відкривати віче і виходив на трибуну. Поставний, як грецька статуя, у чорному вбранні, з усміхом на устах і з борідкою клином. Буря оплесків, а потім тиша. Стефаник закладав пальці лівої руки за камізельку* на грудях, правою потирав чоло,
Безрукавка.


(308)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
поводив кілька разів по голові і починав говорити. Ось як проходило віче у селі Вовчківцях в 1906 році в справі виборчої реформи. Стефа- ник оповідає про молодицю, що з малою дитиною працює на панському лану. Над ланом спека. Мати, розперезана, в подертій сорочці, жне, а там, під полукіпком, плаче її голодна дитина. Далі викладає слухачам думки цієї матері, тяжкі, як довбня, чорні, як земля. Народ хвилюється, в багатьох сльози на лиці. Інші схилили голови і понуро дивляться в землю. Стефаник тимчасом майстерно пов’язує свою роз- повідь-новелу з актуальною темою віча — рівним виборчим правом, серед загального захоплення закінчує і швидко сходить з трибуни».
Тодішня преса не зафіксувала участі В. Стефаника в цьому русі, а тому свідчення В. Костащука особливо цінні.
1906 р. не приніс українській літературі від В. Стефаника жодного твору. Цього року латиською мовою в газеті «Latvija» від 14 вересня з’явився переклад Л. Тулка новели «Лист».
Збережені уривки незакінченої новели «Суд» підтверджують, що тема одруження його батька не переставала хвилювати В. Стефаника. За сюжетом, війт скликає в селі радників і просить виповістись їх стосовно вчинку Івана, який одружився із молодою дівчиною. Подія ця неординарна, бо вона схвилювала все село, а ім’я війта та його жінки на устах кожного мешканця. Однак село схвильоване не через одруження старого з молодою, а через те, що молода жінка почала скакати в гречку, бо, очевидно, не міг старий ґазда вділити їй стільки любові, як їй потрібно. От і хоче старий Іван дізнатися думку найсо- лідніших ґаздів, як йому бути. Що вирішили радники, невідомо, але новела подає точний опис зовнішності Василевої мачухи Марії Луцик. Однак твердити, що за цим описом стоїть життєва правда, було б несправедливо, оскільки в них народилося п’ятеро дітей.
Уперше ця незакінчена новела була опублікована в другому томі тритомного видання творів В. Стефаника за автографами із фонду В. Стефаника. Збереглося аж дев’ять початків цієї новели. Остання редакція має назву «Пава» — саме так поза очі кликали в селі Русові дружину С. Стефаника.
Біографічним можна вважати і недописаний твір під назвою «Богатир», де в образі сільського багатія Івана В. Стефаник намагався змалювати свого батька Семена. Збереглося шість редакцій новели, які не влаштували Стефаника. Уперше ці редакції опубліковані у другому томі тритомного видання його творів. Новела писалася відразу після одруження батька.
Незакінченим залишився і «Присілок», уперше опублікований у другому томі тритомника. Присілок, зображений у ньому, дуже нага-


Розділ п'ятнадцятий
Одруження
(309)
дує ту частину села, де стояла хата С. Стефаника. Працював над ним В. Стефаник приблизно в 1905—1910 рр.
У 1905 р. центр українського життя перенісся з Галичини в Наддніпрянщину, що, на думку І. Франка, відповідало історичній справедливості, а 1906 р., на жаль, став роком, повним великих, але нездійсненних мрій і непоправних втрат, роком страшним, грізним і суворим. Закони про свободу стали законами проти свободи, закони про страйки міських і сільських робітників насправді були законами проти страйків. Указ про віротерпимість від 17 жовтня 1905 року згодом (14 березня 1906 року) виявився указом проти віротерпимості. Не могли бути осторонь цих проблем українські партії.
У Галичині почала поширюватися думка, що спільність із російською Україною допоможе Галичині вирватися з польсько-шляхетського ярма, але Галичина повинна струсити з себе польсько- німецькі культурні впливи, що розмежовують галицьке й українське життя.
1906 р. історики вважають епохальним у розвитку Австрії завдяки важливим крокам для демократизації державного ладу, зокрема впровадженню виборів до парламенту на основі загального безпосереднього рівного виборчого права шляхом таємного голосування. Кожний повнолітній громадянин чоловічої статі мав право голосу, кожний віддавав свій голос безпосередньо за посла, кожний в одному й тому самому виборчому окрузі мав рівний голос, яким обирав спільного посла, і кожний голосував таємно.
Це мало величезне значення для Галичини, і В. Стефаник міг гордитися тим, що він доклав чимало зусиль, аби так було.
У 1907 р. львівські студенти виступили проти польського шовіністичного свавілля. Газети, що вийшли 23 січня 1907 року, помістили на перших шпальтах повідомлення про погром, який вони вчинили в університеті. Справа з виступом українських студентів мала широкий розголос у Європі, а суд над винними перенесли зі Львова у Відень, де українських студентів, всупереч очікуванню польських шовіністів, вітали як героїв.
Такою була прелюдія до виборів у Галичині 1907 р. і виходу на політичну арену В. Стефаника. Після подій у Львівському університеті реакція загострилася. Надії українців, що буде наведений порядок на крайовому сеймі Галичини, були марними. Він залишався неприступною фортецею польської шляхти. Із 160 членів 11 (ректори Львівського і Краківського університетів, Львівської політехніки та 8 єпископів) засідало в ньому на підставі урядового становища, 149 були обрані від чотирьох курій (великої земельної власності — 44,


(310)
Роман Горак
<Кров на чорній ріялЬ
промислових і торговельних палат — 3, міської — 28, селянської земельної власності — 74). За національним складом сейм був польським, а за соціальним — сеймом великих земельних власників і купців-промисловців.
Український народ був представлений у галицькому сеймі незначною меншістю. Перші три курії давали тільки польських послів, тому українські могли бути обрані лише в четвертій курії в 48 повітах Східної Галичини з українською більшістю. Отже, коли б навіть у тих 48 повітах були обрані українські посли і коли б до них додати ще трьох греко-католицьких єпископів, то все одно українці не мали б у сеймі третини голосів. Без цього не мали права ставити проблеми перед урядом і вимагати їх розв’язання.
Вибори до Галицького сейму мали відбутися після виборів до віденського парламенту, призначених на 1 червня 1907 року. До них вирішила підготуватися Українська радикальна партія, членом якої був В. Стефаник. Наприкінці 1906 р., як повідомив «Громадський голос» від 4 січня 1907 року, уЛьвові на з’їзді партії було вирішено йти на вибори самостійно.
Справжній передвиборчий рух до парламенту у Відні почався в березні. Радикальна партія робила ставку на двох своїх чільних лідерів — Л. Бачинського та К. Трильовського. Перший працював кандидатом в адвокати в Стрию, а другий — адвокатом у Коломиї. Кандидатура Л. Бачинського була висунута на округ, що охоплював Обертон, Золотий Потік, Тисменицю, Станіслав, Богородчани, Галич та прилеглі до них села. Кирило Трильовський виставлявся на округ Коломия — Печеніжин — Косів — Десятин — Надвірна — Калуш — Солотвино — Долина.
Ці вибори були черговою кривавою бойнею для українців.
Склад новообраного парламенту здивував самого цісаря: пройшло аж 88 соціал-демократів. Дрібна і найдрібніша буржуазія здобула 67 мандатів і разом із німецьким католицьким центром із 29 послів утворила найбільший у парламенті клуб із 96 послів, що був єдиним, на який австрійський уряд міг оперти свою політику.
Таким був парламент, де судилося працювати В. Стефанику.
Боротьба за крісло посла виявилася важкою. У багатьох виборчих округах не вдалось із першого разу обрати посла, а тому черговий раунд виборів було перенесено. Округ № 58, що пізніше представляв у парламенті В. Стефаник, охоплював Борщів — Заліщики — Городен- ку — Снятии. По ньому було виставлено Т. Окуневського, В. Охримо- вича та поляка К. Мільнера. Голосувало 48 215 виборців. У першому турі переміг Т. Окуневський, а на мандат меншості претендували


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(311)
В. Охримович і К. Мільнер. Після перевиборів 24 травня 1907 року переможцем став В. Охримович, на прохання якого на виборах до парламенту його заступником (пізніше стали звати таку людину довіреною особою) був В. Стефаник, що, однак, не схвалювала радикальна партія. Адже В. Стефаник вважався радикалом, а В. Охримович — одним із засновників націонал-демократичної партії, а згідно з рішенням з’їзду радикали співпраці з цією партією не хотіли. Тим і пояснюється, що «Громадський голос» ігнорував передвиборчу кампанію, в якій активну участь брав В. Стефаник. Про це свідчить його лист до Єроніма Калитовського.
«Прошу Вас, — писав у квітні 1907 року В. Стефаник, — напишіть мені, які заходи робив о. Попель у Заліщицкім повіті, аби не допустити мого заступства? У нас попи роблять і говорять перфідно* — раз їм добрий Охримович, то я злий, раз я добрий, то Охримович недобрий. Найліпший їм Окуневський, і попи агітують, аби за ним у нас голосувати. Тепер приїхав і др. Могильницкий, і він незадоволений. Нині я зачитав у «Ділі» нотатку, що Ви на якімось вічу ухвалили кандидатуру Охримовича, а заступника минули. Я Вас прошу, аби Ви все виразно ухвалювали і моє заступництво, бо без того я не годен тутка вести діло. А може, вже що сталося, що Ви не можете підносити моего заступництва, — так напишіть.
Загалом тут виборча акція йде жваво, і попи не годні нічого подіяти, хоч Охримовича і мене виставляють яко безбожників і ворогів церкви».
Листів В. Охримовича до В. Стефаника немає. Тому справжню участь В. Стефаника у виборчій кампанії 1907 р., яка досі не висвітлена в літературі, можна з’ясувати тільки на основі листів В. Стефаника до В. Охримовича, які зберігаються в ЦДІА України у м. Львові.
«Вп. Товаришу! — писав В. Стефаник В. Охримовичу в березні 1907 року. — Як сей лист одержите, так зараз телеграфуйте: Стефаник, Торговля, Снятии — чи годні Ви в неділю вечером приїхати на станцию Снятии — Залучє, аби в понеділок в полуднє відбути віче в Снятинщині? Хотівбим, абисте переночували в мене і по вічу поїхали собі до Львова.
Я завтра, у четвер, буду чекати в Торговлі на Вашу телеграму. Як прийде від Вас відповідь, то аж тоді піду до староства просити дозвіл відбути Віче під голим небом.
Пани невдоволені раз мною, раз Вами — кажуть, то оба радикали і вороги церкви. Тепер приїхав Могильницький і він найбільше незадоволений.
Зрадливо.


(312)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
Дайте в “Діло” нотатку, що передвиборчі віча відбулися в дослідних днях в Підвисокій, Потічку, Волчковцях і Ганьковцях. На перших двох реферував я і виказав приємною Вашу кандидатуру і моє заступництво. Тепер телеграфуйте, бо буду чекати. Ваш В. Стефаник в Сте- цевій коло Снятина».
На жаль, у «Ділі» таке повідомлення не з’явилося.
Лист до В. Охримовича від 24 квітня 1907 року, тобто через півтора місяця: «Вп. Товаришу! В сю неділю 28.4. 907 р. є в Снятинскім повіті віче в Залучу. Ти мусиш там бути, бо інакше я програю вибори в Снятинщині. Як хочеш, то я поїду до Синькова і скажу, що Ти мусиш бути в Залучу, а до Заліщик приїдеш на друге повітове віче, а я лишусь в Снятинщині. Прошу Тебе, зараз відпиши, до якого залізничного поїзда в неділю має по тебе виїхати голова комітету Іван Дутчак. І напиши, чи я маю їхати без Тебе в Заліщики, чи чекати, аби разом з Тобою там бути. В пятницю маю мати листа від Тебе найскорше. Твій В. Стефаник».
Лист від 24 червня 1907 року дає підстави думати, що план зречення від посольської посади В. Охримовичем вже готовий до реалізації.
«Дорогий Товаришу!
100 корон можеш не присилати, а за твої кошта будемо говорити, як укупі будемо. Виборці Твої просять Тебе, абись до сойму не попирав тут Дра Могильницького раз, — і два, абись приїхав до них на справозданя* десь під зиму. Я на той час буду готовий їхати до Відня. Здоровлю Тебе сердечно. В. Стефаник».
Після виборів до парламенту за старою куріальною системою пройшли вибори в 1907 р. до галицького сейму.
Знову вбиті. Знову трупи, кров, насильство... Однак події під час виборів не знайшли відображення у творчості В. Стефаника. Проте в 1907 р. вперше вийшло майже повне зібрання художніх творів В. Стефаника російською мовою. Збірка називається «Рассказы», переклад здійснив В. Козиненко, а передмову під назвою «Певец погибающей деревни» написав Г. Алексинський. Вийшла збірка у санкт-петербур- зькому видавництві «Дорога», мала 196 сторінок і портрет автора. Деякі твори були перекладені російською мовою вперше. Саме це видання читав Максим Горький і рекомендував його молодому
І. 	Касаткіну.
Рецензію на переклади за підписом «М. Г.» опублікував у № 7 за 1907 р. «Вестник Европы».
* Звіт.


Розділ п’ятнадцятий
Одруження
(313)
У перекладі Л. Б. новелу «Новина» («Новость») у № 3 опублікував більшовицький тижневик «Тернии труда». Новелу «Підпис (Фотографія з життя)» опублікував часопис «Письмо з “Просьвіти”» у № 11 за 1907 р. Деякі твори з’явились у перекладі латиською мовою, зокрема, «Вегпі» («Діти»), «Celss» («Дорога»), «Gluzzi vientujie» («Сама самісь- ка»), «Klavu Lapinas» («Кленові листки»), «Lesju gimene» («Лесева фамілія»), «Rekrutis» («Виводили з села»), «Rudens» («Осінь»).
На літо дружина Ольга з дитиною поїхала в Березину до Даниловичів.
«Дорогі! — писала звідти додому 8 липня 1907 року. — Я писала до Вас картку тамтого тижня, але видко, що той, хто ніс, не кинув. Семенко здоровий, бавиться добре, а купається вже з дуже великов приємностев. Він зробився тут більше пустий і виглядає на малого гайдамаку. Дівчата, а особливо Генця, нераз не може від него оборонитися. Мені трохи заприкро без няньки, бо ніколи не маю спокою, вічно треба за дитинов бігати і надзирати. Єму треба когось молодого, щоби хтів з ним всілякі “штраньці” відбувати, а я не маю до того охоти, а навіть і сили. Вчера, нпр., заставляв мене лісти на вишню, або ні, то єго підсаджувати. Єлена дуже полюбила Семена і она помагає мені коло него ходити. То лиш біда, що она дуже мало має на то часу. Я купаюся, купиль мені не шкодить. Тепер кашляю менше, та то не є потіхою, бо кашель певно ся верне з тов самов силов. Нам в Березині дуже добре, Галя дуже старається, щоби ніхто з нас не був голоден і щоби зробити все можливе найліпше. Тут ми всьо купуєм. Тепер маєм купувати муки на хліб, бо цілком всяка мука вийшла. Крім того, купується масло, сир, квасне молоко, курчата, курки і т. інше. Корова наша дає молока, як в Стецеві. Тамтого тижня була нас дуже перепудила, бо захорувала тяжко “на кров” і з той причини не давала ані краплі молока майже цілий тиждень. Ми, розуміється, набрали молока щось до 22 літрів у посесора. Я маю ще з своїх грошей 5 зл. Галя вже свої видала. Хтілабим сі гроші лишити на дорогу, але то ся не вдаст, бо треба муки і дров. Оже єст так: в Березині дуже добре. Галя добра є, повітря добре, дитина поправилася, але треба грошей, так як в якім- такім купелевім місци. Я Вас не хочу обдирати, чи як Ви все говорите, “ніж до горла Вам прикладати”, для того сеї приємності я не буду могла вже довго уживати. Просіт тата, щоби Галі прислали пенсию. А Вам як? Я цілком на то спустилася, що Ви собі смієте раду дати.
Поздоровляю Вас щиро, Ольга.
Р. S. За простирало я нічого не винна, я уважаю на Вашу білизну, видко, що єю хтось украв без мого позволеня. Я завважала при просушуванні, що єго нема».
Надходив 1908 р...


Розділ шістнадцятий
ПОСОЛ
«Громадський голос» від 10 квітня 1908 року у рубриці «Новинки» під заголовком «Новий руський посол» повідомив: «На засіданні Державної ради 24 марця* зложив посольський мандат доктор Володимир Охримович, дотеперішній посол з 58 виборчого округу (Залі- щики — Борщів), а на його місце покликано т. Василя Стефаника, письменника в Стецевій, члена радикальної партії».
В. Охримович не пояснив відкрито в пресі, чому він зрікся посольського мандата на користь В. Стефаника. Не зрозумілим залишилося, чому націонал-демократ В. Охримович взяв собі за заступника члена радикальної партії. Відомо, що те заступництво обурювало багатьох радикалів, але на з’їздах питання про поведінку В. Стефаника не стояло і його за це з партії не було виключено. Твердили, що зректися посади посла В. Охримовича намовила Соломія Крушель- ницька, яка доводилася рідною сестрою його дружині Олені та яка не була байдужа до В. Стефаника. Вона бачила і розуміла, у якому становищі він опинився і як він мучиться, а тому й намовила швагра на такий вчинок. Про це ще довго говорили серед української інтелігенції. Усі сходилися на думці, що В. Охримович з огляду «на велику політику» зробив погано, бо особисто міг би набагато більше зробити, ніж В. Стефаник. Він був відомим політиком, одним із засновників радикальної і націонал-демократичної партій, вважався тим, хто в партії визначає її політичний напрям, умів слово сказати, мав величезний авторитет у Галичині. Радикальна партія не ризикнула виставляти його кандидатури на виборах до віденського парламенту, оскільки мала відоміші і дієвіші кандидатури з більшими шансами на перемогу. В. Стефаник не встрявав у цю суперечку.
На той час його становище було складним. Він продовжував жити за рахунок прибутків о. К. Гаморака, який утримував і вдову І. Плешкана з дочкою Ольгою, і незаміжню дочку Марію.
Проблеми В. Стефаника розуміли і його друзі, найперше М. Шухевич і В. Охримович, які всіляко старалися допомогти йому.
Березня.


Розділ шістнадцятий
Посол
(315)
В. Стефаник часто впадав у депресію, над ним знову нависав фатум роду Басарабів. Усе частіше він заглядав у келишок, чим тривожив родину.
Урешті, вихід знайшовся. Про це свідчать листи М. Шухевича до В. Охримовича, що зберігаються у фонді В. Охримовича в ЦДІА України у м. Львові. Саме вони виробили тактику допомоги В. Стефанику. Охримович вирішив виставити свою кандидатуру на посла до віденського парламенту, зробивши своїм заступником В. Стефаника. Опісля він збирався зректися своїх обов’язків на користь заступника. Так і було зроблено. В. Охримович здобув перемогу на виборах в окрузі, який був недоступний радикалам, відбув декілька засідань у парламенті, як цього вимагали правила, а відтак заявив про своє зречення та передачу обов’язків своєму заступнику В. Стефанику.
Про своє рішення зректися посольського мандата В. Охримович повідомив В. Стефаника по секрету ще на початку березня 1908 року.
«Дорогий Товаришу! — писав у відповідь 8 березня В. Стефаник. — Ніяково мині Тобі дякувати, але я все таки дуже сердечно Тобі дякую. Коби лишень так склалося, аби я міг бути добрим послом, аби Тобі тим вчинити приємність. Буду старатись.
Обоє услівя приймаю і що з клюбу руско-укр. сам не виступлю, хіба всі радикали виступили б, і все, що Єронім схоче вносити в пар- лямент — внесу.
Я нікому ніколи не говорив про Твою резиґнацію*, але мої вороги вічно пускали про сю річ сплетні.
Перший Трильовский є дуже невдоволений, що я буду послом, і витрубляє всілячину. Він сам запоров тепер соймовий мандат своєю упертістю і неробством. Нічо не робив, лишень їздив до намісника і шукав там опору через Василька. Всі наші села і що були при Тобі при виборах до парламенту віддали, крім чотирох, голоси за него, а з єго половини лиш чотири села за ним голосували. І якби він пробував зробити якийсь клюб, то я до єго клюбу ніяк не вступлю. Так само, здається, і Л. Бачинський. Тр[ильовський] тратить у нас досить скорим темпом сімпатиї.
Одно Тебе прошу, напиши, яку одіж брати на себе при прирече- ню? Шлюсрок [костюм]? Поздоровляю Тебе сердечно. Твій Василь Стефаник».
Із цього листа видно, якими були справжні стосунки між В. Сте- фаником та радикальною партією, а також її лідерами Л. Бачинським і К. Трильовським. Розірвати їх В. Стефаник не наважувався.
Самопожертва.


(316)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Отже, В. Стефаник обіцяв допирати політику народовців, не виходити з парламентського клубу і вносити до парламенту пропозиції Є. Калитовського.
У період між виборами до віденського парламенту і виборами до сейму В. Стефаник агітував по селах за В. Охримовича як кандидата на посла до сейму. Він також організовував його зустрічі із виборцями.
Унаслідок виборів Галичина була залита українською кров’ю. До сейму було обрано тільки 11 українських послів, решта — 62 — поляки. Особливо обурив усіх випадок у селі Коропці, від якого балотувався сам граф Бадені. Там було вбито селянина Марка Каганця, який зважився викрасти виборчі бюлетені і звинуватити Бадені в тому, що він повернув вибори на свою користь. На очах у всього села до М. Каганця підійшли троє жандармів і закололи його багнетами. Труп кинули в калюжу, а людям, які спостерігали за цією сценою, жандарми сказали, що якщо хтось посміє наблизитися до Каганця, то з ними зроблять те саме. Потім жандарми повитирали багнети об сорочку вбитого і пішли до шинку пити пиво. За це пиво платив Бадені.
«Це була остання крапля, — писав у ті дні Г. Хоткевич, — котра переповнила чашу народного терпіння».
4 березня 1908 року В. Стефаник повідомив В. Охримовича: «Я хочу виїхати до Відня 28 с. м. і прошу Тебе, напиши мені зараз, де Тебе у Відні надибати? Я хочу бути скорше, бо маю ще деякі оборудки перед вступленєм для себе залагодити. Відпиши. Твій В. Стефаник».
В. Охримович попросив приїхати пізніше.
«Дорогий Товаришу! — згоджувався В. Стефаник. — Добре, я приїду до Відня 5/IV вечером і прошу Тебе вийти до мене на дворець. Час приїзду напишу Тобі до парламенту. В середу, 1 квітня, виїду до Львова і буду там аж до 5.4. Твій В. Стефаник».
10 	квітня 1908 року В. Стефаник повідомляв дружину з Відня: «Я ледви добився, що вже в четвер зложив посольске приреченя. Треба було чикати на сертифікат з намісництва. Аж телеграфічно на жадане Бінерта прийшла згода Потоцкого. Гроший не було, студінь і брак хати так мене денервували, що я не міг писати. Тепер я вже маю річну карту колієву на всі державні колії і гроші Reisekosten! і завтра, в суботу, їду до Львова на якусь нараду, а звідтам їду додому. Коли коні висилати — напишу зі Львова. Нині накуплю Вам і Семенови гостинців і завтра їду. Reisekosten* заплатили 274 кор. Коби Вас, Семена і тата найти в здоровлю. Ваш Василь».
Витрати на подорож (нім.).


Розділ шістнадцятий
Посол
(317)
11 	квітня 1908 року, в суботу, газета «Діло» повідомила у розділі «Новинки»: «Д-р Іван Франко, що нездужав уже від давнього часу, виїхав перед трьома тижнями за порадою лікаря до купелевої місцевості в Славонії Ліпіка. Перед двома днями стан хорого так погіршився, що його перевезено до сусідньої місцевості Панкрата, до шпиталю. Вчора вечером виїхав до недужого син Тарас, студент університету».
Наступний номер «Діла» (№ 82) від 13 квітня, як і всі інші газети краю, опублікував сенсаційну новину: убито графа А. Потоцького, намісника цісаря в Галичині!
«Вчера дня 12 с. м. о год. 2 сполудня, — писало «Діло», — в намісництві підчас звичайних аудієнцій студент Львівського університету Мирослав Січинський, син бл. п. Миколи Січинського, убив трьома вистрілами з револьвера намісника Галичини графа Андрія Потоцького. Січинський дався арештувати без опору. На поліції заявив, що убійство поповнив з політичною метою, сам на власну руку».
28 квітня 1908 року, тобто невдовзі, як В. Стефаник став послом, у нього народився у Стецевій другий син, якого назвали іменами обох дідів по дружині Ользі — Кирилом-Іваном, тобто на честь Кирила Гаморака та Івана Стрийського.
У метричній книзі народжень не вписано прізвища та соціального становища хрещених батьків. Справа в тому, що Кирило-Іван народився дуже слабким, і вдома думали, що дитина буде жити недовго, тому того дня й охрестили. Погано почувала себе мати. Заслаб і о. К. Гаморак, а його обов’язки виконував о. В. Калитовський із Трійці, поки консисторія не скерувала в село помічного священика о. І. Крвавича.
Кирило-Іван Стефаник закінчив Русівську сільську школу й продовжив навчання у Снятинській реальній школі. Потім вступив до Коломийської гімназії, де став учасником підпільної молодіжної організації, яка була похідною від Української військової організації (УВО). У 1928 р. його заарештували за акцію, яка не була підтримана більшістю членів організації і зводилася до обрізування дротів на телеграфних стовпах. Учасники акції були швидко виявлені, К. Стефаник кілька днів відсидів у Снятинській тюрмі, а потім півроку відбув у попередньому ув’язненні у Львові. На судовому процесі був виправданий, але дістав заборону вчитися далі. Проте в 1932 р. закінчив Львівську торговельну школу, яка уславилась тим, що її випускниками стали письменники, яких в літературі оголосили наступниками «покутської трійці». До нової «кооперативної» трійці увійшли Іван Керницький, Богдан Нижанківський і краянин Василь Ткачук із Іллін- ців. Через хворобу батька Кирило мусив лишитися в Русові та вести господарство.


(318)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Наприкінці січня 1936 року К. Стефаник одружився з Оленою Филипчук зі Стецевої. Навесні 1938 р. у них народився син Юрій.
К. Стефаник успадкував хату В. Стефаника в Русові. Нині її власниками є його нащадки. Після того як у 1940 р. в садибі В. Стефаника було створено літературно-меморіальний музей, К. Стефаник став його першим директором і був ним до самої смерті, яка сталася 4 листопада 1987 року. Похоронений біля батька. Поруч із ним похована і його дружина, яка померла в 1966 р.
Син К. Стефаника Юрій також закінчив Русівську семирічну школу і продовжив навчання у Снятинській середній школі. У 1956 р. вступив на біологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка, який закінчив у 1961 р., і став у природничому музеї Львівського університету науковим працівником. У 1961 р. одружився із Мотрею Горбачевською, кандидатом біологічних наук. У них народилося двоє дітей: Василь та Олександра. У1996 р. після тривалої хвороби Ю. Стефаник помер. Похований на Русівському цвинтарі біля батька та діда.
Про свою роботу послом в австрійському парламенті В. Стефаник у «Автобіографії» 1926 р. залишив кілька рядків: «Від 1908 р. до 1918 р. був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клубових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встида- тися лише за своїх колег, а не за себе самого».
В «Автобіографії» 1929 р. про своє послування не обмовився й словом.
Перше повідомлення про посольську діяльність В. Стефаника з’явилося в «Громадському голосі» від 12 серпня 1908 року.
«Посол тов. Василь Стефаник, — говорилось у ньому, — котрий лиш недавно став послувати, поставив два наглі внесення: о уділеннє запомоги погорільцям громади Винятинці Залісецького повіта і о запомогу тих громадян села, що потерпіли від граду, та вніс отсі інтерпеляції:
1) в справі збитків, яких допустилися снятинські жандарми на одній дівчині, обливаючи її водою;
2) в справі переслідування “Січий” через Залісецьке староство;
3) в справі конфіскати “Літ. наукового вісника” за обговорюване атентату [вбивства] доконаного Мир. Січинським на галицькім наміснику;
4) в справі звірського обходженя військового лікаря в Тернополі з хорими жовнірами».
Наступний звіт про парламентську діяльність опублікував № 51 «Громадського голосу» від 27 серпня 1908 року. Автором статті «Спра-


Розділ шістнадцятий
Посол
(319)
возданє посольське тов. Стефаника» був Ілля Плешкан, рідний брат І. Плешкана. Це звітування В. Стефаника перед виборцями відбулося 16 серпня 1908 року в селі Устю над Прутом.
«В своїй палкій промові тов. Стефаник, — писала газета, — представив в загальних рисах теперішню ситуацію політичну, в котрій верховодячі круги шляхти польської в зв’язі з горсткою рублехапів- москвофілів наважилися всякими способами здавити визвольний рух нашого народу. А що не обійшлось без немалих жертв в сій борбі політичній, свідчать події в Лядськім, Горуцьку, Коропці і Чернихові. Не дивно, отже, що в виду таких на нашім народі роблених насильств, з розпуки гаряче серце молодця повзяло убійчий замах на найвищого достойника, за все відвічального в нашій нещасній країні. І хоть сей спосіб борби з нашими ворогами уважати треба за невідповідний, то все ж не повинньсьмо остигати в сій кипучій боротьбі, не датись тим переслідуванням наших верховодів, зміряючи до ще більшого пригноблення нашого визвольного руху, які з приводу атентату на гр. Потоцького тепер настали.
Відтак перейшов тов. Стефаник до діяльності державної ради в послідній сесії, представив борбу клерикальних партій з партіями поступовими і розповів про важнішії справи, ухвалені парламентом (бюджет, підвищене контингенту ландверам [власникам землі], полекші для вояків, справа обезпечення на старість і на случай каліцтва). Докладніше обговорив тов. посол боротьбу наших послів з польським колом при обговоренню наглячих внесень українського клубу. Борба ся — казав наш посол — закінчилася вправді поваленням наших внесків, але і противники наші не вийшли з неї побідни- ками: їх значіння в парламенті зістало підкопане, а світ і дізнався про кривди нашого народа, і кождий неупереджений переконався, що на нашім боці правда. Не дивно, отже, що тепер польські газети заговорили про згоду з русинами-українцями. Згода буде однако аж тогди можлива, як поляки зречуться верховодства в Галичині і стануть тогди з нами як рівні з рівними переговорювати. Наконець представив наш посол свою діяльність, вичисляючи поставлені ним внесення і інтерпеляції, і обговорювані заходи, які робив в інтересі своїх виборців».
Виборці схвалили посольську діяльність В. Стефаника. Йому поставили завдання домагатись відкриття українських шкіл по містах і селах, де живуть українці, а також скорішого проведення меліорації земель і врегулювання рік, що завдають селянам великої шкоди.
У № 59 від 7 жовтня 1908 року «Громадський голос» повідомив про посольський звіт В. Стефаника в селі Синкові коло Заліщик.


(320)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«Дня 26 вересня відбулося в Синкові коло Заліщик на громадській толоці віче, на котрім посол до державної ради тов. Василь Стефа- ник здав справу з посольської діяльности. Посол Стефаник, що увійшов до парламенту доперва весною 1908 року по зложеню мандату д-ром Володимиром Охрімовичем і загостив отеє вперве в посольськім характері в заліщицькі сторони, стрінувся з дуже щирим привітом своїх виборців. На граници села привитав посла Стефаника відділ січовиків з Синкова, при в’їзді в село загриміли моздірі, а коло тріумфальної брами на вічевій площи повитала посла громада хлі- бом-сіллю.
На віче прибуло поверх 3000 виборців так з місцевих, як і з сусідніх сіл... По виборі президії, в якої склад увійшли д-р Ієронім Калито- вський, адвокат в Заліщиках, яко голова, і Гнат Когут, господар з Синкова, яко заступник голови, промовив посол Стефаник.
Єго довшої бесіди, в котрій розказав про діяльність українського парламентарного клюбу і діткнув усіх пекучих справ нашого народа, вислухали зібрані виборці дуже уважно і з правдивим зацікавленєм.
В кінци на внесене Стефана Смука, ґазди з Синкова, висказа- ли зібрані виборці серед оплесків послови Василеви Стефаникові своє повне довірє і розійшлись пізним вечером при співі народних гимнів».
4 жовтня 1908 року В. Стефаник звітував перед виборцями на вічу в Товстім, а наступної неділі 11 жовтня — в Добровлянах коло Заліщик.
1908 рік також не приніс українській літературі жодного нового твору В. Стефаника. У книзі «Досвітні вогні», яку впорядкував Б. Грін- ченко, була надрукована новела «Дорога». Вона була опублікована і в українському декламаторі «Розвага», який уклав О. Коваленко.
У Варшаві в книзі «Молода Україна» в перекладі В. Оркана вийшли «Кленові листки», «Палій» і «Злодій».
Звістка про хворобу, яка вразила І. Франка, сильно схвилювала В. Стефаника. Свій біль і співчуття він виповів перед делегатами з’їзду радикальної партії, що відбувся в Тернополі на початку січня 1909 року. Цей виступ був опублікований у № 7 «Громадського голосу» від 19 лютого 1909 року.
Парадоксально, але із 14 листів В. Стефаника до І. Франка, які зберігаються у відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, досі опублікований тільки один — від 24 вересня 1912 року, у якому В. Стефаник перепрошував письменника, що відчит, на який його запросили, не відбудеться через дощі та погану дорогу до міста.


Розділ шістнадцятий
Посол
(321)
Останнє слово І. Франка про В. Стефаника було вміщене в німецькому журналі «Österreichische Rundschau»* за 1907 р.: «Талановитий Василь Стефаник, якого чудові нариси з покутського життя багато разів перекладалися на німецьку, російську і польську мови, замовк по виході з друку своєї останньої збірки “Моє слово”». Крім Т. Шевченка, на німецьку мову І. Франко не переклав жодного українського письменника, але для газети «Die Zeit»** у 1902 р. переклав Стефаників «Скін».
Листи І. Франка до В. Стефаника не збереглися. Вони б мали залишитись у фонді В. Стефаника, але їх не знайдено. Пояснень із цього приводу в літературі та спогадах немає. Що було в тих листах і чому їх вчасно не «випросили» у В. Стефаника, напевно, назавжди залишиться таємницею.
Любов і пошану до І. Франка В. Стефаник зберіг до останніх днів. На всі прохання друзів, аби хоч на хвилю покинув Русів і завітав до Львова, який по ньому, В. Стефанику, стужився, відповідав, що дорога туди йому назавжди закрита. Не відпускало в ту мандрівку його серце. Руки не слухалися. Пару рядків не міг уже написати самостійно — замість нього писали сини, а він тільки розписувався в кінці листа. Не сподівався на допомогу лікарів. Тому його приїзд на відкриття пам'ятника на могилі І. Франка 28 травня 1933 року здивував усіх. Нікому не писав, що приїде, нікого не просив, щоб його зустріли. Навіть завжди вірних Морачевських. Хотів свою хресну дорогу пройти самостійно.
Від воріт цвинтаря йшов сам, опираючись на палицю, кожні два кроки зупиняючись. Піт рясно вкривав його чоло, руки тремтіли, губи ставали синіми. Його впізнавали, бачили, як іде, і пропонували допомогу. «Здохну, але долізу», — твердив у відповідь. Часом додавав: «Мушу долізти. Бо мушу».
І все ж загадковою у стосунках В. Стефаника з І. Франком є фраза у листі до Ольги Гаморак з березня 1900 року: «Франко не вдоволений, що мене якийсь чех похвалив, і написав таку нотатку, що не знати, хто фальшиво нарід піймає, чи я, чи той чех». Тим «чехом» був Ріпчак.
Так і залишилося невідомим, чи своє невдоволення І. Франко висловив у якомусь із листів до В. Стефаника, чи сказав про це йому усно. Однак своє невдоволення І. Франко не виповів у пресі, хоч варто було б.
У Стецевій не часто бачили В. Стефаника. Господарством керувала дружина.
* «Австрійська хроніка» (нім.).
** «Час» (нім.).


(322)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«Дорогий Василю! — повідомляла 17 травня 1908 року чоловіка Ольга Гаморак, уже Стефаник. — Я мала вчера писати, щоби Ви мали щодень відомість, та так пополуднє спати хотіла, що мусіла витолку- вати собі, що Ви обійдетеся без мого писання. Кирило зачинає бути звичайнов дитинов, вже хоче, аби го носити, богато вже не спит і, взагалі, зачинає докучати, як кожна звичайна дитина. Він вже підріс і зачинає біліти. Віска [возика] ще до тепер нема, жид каже, що нема з фабрики. Дуже се не вигідно, що нема в чім заколисувати малого.
Семенко здоровий. Він на Вас не нарікає, лиш все рано питається “чи тато вже приїхали?”.
Я не маю з ним клопоту, бо він мене слухає, що єму скажу. Взагалі, він є дуже м’який і лиш в першій хвили опирається, а потім майже все пристає на то, що єму ся каже.
Сегодне їдут діти з Дарков [дружиною покійного Т. Гаморака] на дворец протів Нестора. Я позволяю на се, бо хочу, щоби Семенко вже раз подивився на колію. Дарка відїздить в сей понеділок або вівторок. Я вже цілком здорова, лиш не маю витревалости богато ходити. Маті- їха справується незвичайно добре. Окрім того, що єст кухарков, обіймала ще ролю нянькі. Навіть уночи мені помагає (хоть я cero не хочу), а рано при єї помочи я можу трохі спати. Взагалі, она є для мене тепер неоцінена.
Тато здорові. Я їм казала за плян. Они, відай, зробє, але коли то, ще не знати.
Бураки вже висапані. Я робітники записую. Кажуть, що всі за винне, і тому ніхто нічого не платит.
Чи Ви отримали дві мої картці? Добре би було, щоби Ви на них відповіли, аби ми знали, що робити. Поздоровляю Вас, Ольга».
Роботою В. Стефаника в парламенті намагалася керувати радикальна партія.
«Високоповажаний товаришу! — писав В. Стефаник у відповідь М. Павлику 3 грудня 1908 року. — Я нині приїхав лиш і тому не відзивався на Ваше письмо. Буду старатися на нашій групі перетерти Вашу думку в справі Боснії і Г[е]р[цеговини]. Чую, що вже три дни йшла босянська дебата в клубі і що більшість клубу є противна голосувати в сій справі з правительством. Дебата ще не скінчена і не рішена. Про дальший хід сеї дискусії буду Вас зараз повідомляти».
Ішлося про анексію Боснії та Герцеговини, яку оголосила Австро- Угорщина восени 1908 р. В. Стефаник разом із радикальними послами приєднався до соціал-демократів і був проти цього акту.
Здоров’я о. К. Гаморака не поліпшувалося. Стурбований батько В. Стефаника вирішив взяти справу до своїх рук. Розумів, що після


Розділ шістнадцятий
Посол
(323)
смерті свата, його сім’ї не буде навіть де притулитись, а тому вирішив збудувати в Русові на своїй землі хату.
Перед новим 1909 р. о. К. Гаморак зліг. Урешті, сталося те, чого найбільше боялися: о. К. Гаморак помер. На похорони його зібралося все дооколичне духовенство на чолі з єпископом Г. Хомишиним. Кожна парохія з прилеглих сіл прислала свою громаду людей, які прийшли на похорони зі своїми хоругвами. По всіх довколишніх селах у час відправи панахиди у стецевській церкві били в дзвони. Поховали о. К. Гаморака неподалік церкви, поряд із могилами його рідних.
Діяльність В. Стефаника як посла надзвичайно скупо висвітлювала і радикальна, і народовська преса. Із повідомлень № 1 «Громадського голосу» від 5 січня 1909 року відомо, що В. Стефаник на «Хлопський фонд», що мав допоміжний характер, дав 100 корон. Посол М. Лагодинський, який у цих пожертвах стояв на другому місці, вніс у цей фонд 80 корон. Пожертви на допомогу селянам В. Стефаник вносив регулярно по 20 крон, про що писав «Громадський голос» у № 20, 27 і 45 за 1909 р.
Радикальна партія готувалася до свого чергового з’їзду, на якому мало бути прийняте рішення про тактику послів у парламенті. З’їзд мав відбутись у Тернополі приблизно 20 січня 1909 року.
Звіт про роботу з’їзду «Громадський голос» розпочав друкувати вже у № 4 від 25 січня 1909 року. На цьому з’їзді було вирішено, що радикальні посли мають входити в український клуб і підпорядковуватися його правилам, що було зручно для В. Стефаника, який дав слово В. Охримовичу не виходити з цього клубу з власної ініціативи. Цей самий номер газети повідомив, що наради в парламенті в справі анексії Боснії та Герцеговини мали розпочатися 27 січня. Взяти в них найактивнішу участь просив В. Стефаника М. Павлик у листі в грудні
1908 р. Неповний виступ В. Стефаника на радикальному з’їзді було опубліковано в № 7 «Громадського голосу», що датований 19 лютого
1909 року. В. Стефаника на цьому з’їзді обрали до головного заряду* української радикальної партії.
Попри сімейні турботи, які впали на плечі В. Стефаника через смерть о. К. Гаморака, він змушений був як посол активно займатися громадською роботою. ЗО квітня 1909 року він був на повітовому віче радикалів у Коломиї. На ньому, як повідомив «Громадський голос» у № 17, була прийнята резолюція, де «висловлено бажане, щоби радикальні посли Д-р Бачинський, Д-р Лагодинський і Стефаник зараз
Керівництво (діал.).


(324)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
же виконали ухвалу послідного радикального з’їзду в справі участи їх в українськім клюбі». Викликала невдоволення нерішучість українського клубу в справі прийняття закону про пошесть між худобою. В. Стефанику наказано виборювати в парламенті нову реформу виборчого права до сейму на таких самих умовах, як при виборах до парламенту. Віче вимагало, щоб український посольський клуб рішуче боронив права української мови шляхом постійних внесень інтерпеляцій.
У цьому самому місяці В. Стефаника обрали членом Повітового Січового комітету, до складу якого належали К. Трильовський, І. Сан- дуляк та багато інших повітових активістів.
Із квітня 1909 року основною темою галицької української преси стало відзначення 200-річчя Полтавської битви та спроби України вирватись із російського ярма. «Громадський голос» брав у цьому якнайактивнішу участь і закликав усіх членів радикальної партії організовувати з цієї нагоди різноманітні заходи.
13 червня В. Стефаник виступив на VII загальних зборах «Народної спілки» в селі Русові. Його присутність, а також виступ на цих зборах зафіксував № 25 «Громадського голосу» від 23 червня 1909 року.
«Позаяк на зборах малося обговорити важну для Русова справу, будову власного дому “Народної спілки”, виділ устроїв збори публічні і запросив на них і посла Василя Стефаника. Збори відбулися 13 червня с. р. З пополудні створив збори Василь Вахнюк, покликуючи на председателя Николая Ахтемійчука, а на писаря Стефана Дідуха.
Перший зголосився до слова п. В. Стефаник. На вступі зазначив, що на збори явилось замало людей, з сього виходить, що решта, крім сеї горстки, не інтересується громадськими справами. Як так, то в Русові за тих 15 літ не зайшла жадна зміна, хіба та, що вийшло до 500 душ до Америки, а хлопські “табулі” покрились чорними плямами: довгами. Решта не змінене. Загал нашого мужицтва, прибитий нуждою та темнотою, зневірився у свої сили — їдучи до Канади, красні співанки з туги співає».
11 липня 1909 року відбувся з’їзд української академічної молоді, про що повідомило чимало українських газет краю, у т. ч. й № 21 «Громадського голосу» від 26 травня 1909 року. Перший день цього з’їзду був присвячений пам’яті М. Драгоманова, а другого дня розглядалося питання про стан шкільництва в середніх і вищих школах.
1909 р. знову не приніс українській літературі нових творів В. Стефаника. Часописи продовжували публікувати переклади його новел. Переклади Р. Земкевича були надруковані в щотижневику «Наша Ніва», який виходив у Вільно польською та російською мовою.


Розділ шістнадцятий
Посол
(325)
У такий спосіб була опублікована новела «Скін» під назвою «Smierc». Щомісячний журнал з літератури, мистецтва, критики та ідейного спілкування «Славянский Мир», що виходив у Санкт-Петербурзі, опублікував переклади Л. Д. «Мамин синок» і «Новина».
О. Роздольський для віденського німецького журналу «Ukrainische Rundschau» зробив переклад новели «Смерть».
Затяжною мовчанкою В. Стефаника занепокоївся М. Коцюбинський. ЗО січня 1909 року він написав йому із Чернігова листа.
«Високоповажаний добродію! Не знаю, чи пригадуєте собі нашу стрічу в Полтаві, а я її згадую завжди з великою приємністю. Не забуваю, що Ви перше часом писали до мене, а потому перестали озиватися на мої листи (може, адреса була недобра). Тим часом мене не раз дуже кортіло написати до Вас, бо я ніяк не міг помиритися з таким довгим антрактом у Вашій літературній роботі. Не може бути, щоб Стефаник — наш, а особливо мій, любимий письменник, краса нашої анемічної літератури, щаслива оаза, — замовк назавжди.
Роздобув собі Вашу віденську адресу і збирався писати. Коли це читаю, що Ви лагодите до друку цілий томик нових оповідань.
І уявити собі не можете, як я зрадів!
А потому вчепилася думка: чи правда, чи не газетна поголоска?
Пишу до Вас і питаю. Буду дуже вдячний Вам, коли порадуєте мене добрими звістками.
Напишіть, що з Вами і коло Вас, що саме написали, коли вийде книжка.
Все це дуже цікавить мене. Як тепер здоров’я?
А я дуже хорий, маю слабе серце. Байдуже мені на фізичні страждання, а от лихо — що не можу писати. Дратує це мене несказанно.
Нетерпляче чекатиму одповіді на свій лист.
Щиро й сердечно стискаю Вашу руку. Ваш М. Коцюбинський».
Звідки вичитав М. Коцюбинський звістку, що В. Стефаник лагодить до друку томик своїх творів, невідомо. Відповіді на цей лист В. Стефаник не дав.
По дорозі на лікування на Капрі 4—5 червня 1909 року М. Коцюбинський зустрівся з В. Стефаником, але подробиці зустрічі невідомі.
Бажання побачитись із В. Стефаником не покидало М. Коцюбинського. З Капрі він знову написав лист у Відень. На цей раз В. Стефаник відписав. Лист датується 24 червня 1909 року.
«Коханий! Я був два тижні хорий і Вашу картку аж сьогодні дістав, вернувши до Відня. Тішуся, що Вам там добре, і прошу звістити мене, коли будете вертати на Україну, аби ще з Вами побувати


(326)
Роман Горак
<Кров на чорній ріялі>
разом. Може, настигнете на з’їзд української молодіжі у Львові? Здоровлю Вас сердечно. В. Стефаник».
«Спасибі Вам, дорогий товаришу, за вашу милу картку, — писав у відповідь М. Коцюбинський 29 червня 1909 року. — Ми тут з Горьким дуже часто згадуємо Вас, бо і він (Горький) великий Ваш поклонник.
Його роздратувало, що в якійсь статті Вас зрівняли з П. Альтен- бергом [австрійський письменник]. Він каже, що як читав Ваші оповідання, то мало не плакав. Дуже мені приємно, що ми так сходимося з ним на сьому пункті.
Хотілось би мені ще раз побачити Вас — я таки гадаю заїхати хоч на день до Відня. Тільки буду безцеремонним і запрошуся до Вас, але з тою умовою, що коли Вам незручно переночувати мене, то Ви щиро скажете мені про се, а тоді я якось примощуся у когось з своїх знайомих віденських, бо проклятуще незнаття мови німецької стоїть на перешкоді і я не хотів би заїздити до готелю. Сподіваюся, що Ви сповістите мене — чи можна, чи ні. Гадаю приїхати так коло 14— 15 липня. Не пізніше. Я почуваю себе добре, спочиваю, учуся ходити і навіть лажу по горах. Поки що — бувайте здорові і поздоровіть од мене д. Бачинського і других спільних знайомих. Цілую Вас сердечно. Ваш щирий М. Коцюбинський».
Із Капрі М. Коцюбинський виїхав 10 липня 1909 року, 12 липня він був у Відні, але В. Стефаника не застав. Чи був перед тим лист В. Стефаника до М. Коцюбинського, невідомо.
Більше М. Коцюбинський не зустрівся з В. Стефаником, і листування, яке й перед тим було скупе, перервалося. Пізніше В. Стефаник жартував: «Ще Коцюбинський писав мені до Відня, щоб я плюнув на ту політику, та я мав тоді мого ровесника і мого приятеля літ хлопя- чих (Лев Бачинський), що все казав мені, коли руку підіймати, а коли ні, і я був коло нього спокійний, бо я йому вірив».
З приводу посольської діяльності О. Маковей у газеті «Руслан» від 17 серпня 1910 року в поемі «Тернє» написав про Стефаника:
«Ох! Як я втомився у раді державній!» —
Так плакав Стефаник.
«Я вношу протест
і спишу сю муку в новельці преславній, щоб люди пізнали й мій камінний хрест!».
Мовчанка В. Стефаника все більше починала непокоїти читачів. Пояснити її взявся його давній товариш І. Трупі. У 1909 р. на сторінках журналу «Ukrainische Rundschau» він виступив зі статтею німець¬


Розділ шістнадцятий
Посол
(327)
кою мовою під назвою «Василь Стефаник». У перекладі українською цю статтю вперше було надруковано в 1958 р. у книзі: «Іван Трупі. Про мистецтво і літературу», що вийшла у київському видавництві образотворчого мистецтва і музичної літератури.
«Василеві Стефаникові, — писав І. Трупі, — зараз доходить тридцятка. Дотепер написав тільки дві збірки невеликих новел та нарисів. У цьому жанрі він один з найвизначніших новелістів. Молоді письменники, коли вони відчувають у собі злет творчої фантазії, то пишуть багато і поспішають надрукувати твори. І трапляється так, що через багато років, коли їх талант стає зрілим, ці письменники охоче викреслили б половину із своїх ранніх творів, недосконало опрацьованих і замало огрітих чуттям серця. Стефаник має ту добру рису, що він передчасно не брався до написання великих творів. Не пише він багато і малих творів. Декого навіть не задовольнить, бо новели його надто короткі. Проте читач, який любить цікаву літературу та сильні враження, буде вдячний письменникові за його лаконізм; втомившись від сильних переживань, якими новеліст вражає його серце, читач радітиме, що швидко закінчив читання. Стефаник не має причин соромитись ранніх творів. Два малі томики його новел — це перші кроки велетня. [...]
Мимохіть насувається питання: чи зуміє Стефаник і далі так творити. На це питання дав письменник негативну відповідь тим, що вже довгий час не пише; і цю мовчанку треба розглядати як недостачу творчої наснаги, а не лише як тільки перерву в публікації його творів. Чи то він мовчить тому, що не може дати ще більш художні твори, чи тому, що не бажає повторюватися у своїх новелах, — не знаємо. Як би там не було, він є справжнім митцем».
Подейкували, що В. Стефанику було важніше «жити», а не «писати».
У липневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1908 р. Олександр Грушевський у праці «Сучасне українське письменство в його типових представниках», аналізуючи творчість В. Стефаника, дійшов висновку, що він запровадив нову форму літературного твору та «вперше в український літературі так старанно і систематично завів в свої оповідання усі відтінки народньої мови рідного закутка, завів з увагою і любовю».
Клопотів після смерті о. Гаморака у В. Стефаника прибавилося. До його рук перейшло все те, що до цього тримав тесть. Від часу, коли
B. Стефаник одружився, його авторитет в очах батька зріс і стосунки між ними поволі почали налагоджуватися, хоча до кінця своїх днів
C. Стефаник не міг пробачити, що син потратив «стільки гроша і труду», а «ніякий дохтір з него не вийшов». До того Семен вважав, що


(328)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
з усіх його синів тільки Василь найбільше придатний до господарської роботи, бо Юрій та Володимир шукали «легшого хліба». Коли Василь став послом, його батько ним навіть пишався.
Як би там не було, але С. Стефаник не тільки пишався сином, а й розумів, у якому прикрому становищі опинився він після смерті тестя. Мусив до нового засіву поля покинути резиденцію і з насадженого ще дідом місця переїхали на нове. Уступив синові 16 моргів поля під горбом, повз який тяглася дорога на Красноставці та з якого добре видно хрест С. Дідуха.
Збільшувалася родина й у братів В. Стефаника. У 1899 р. в Юрія, який був одружений із Катериною Мельничук, народилася дочка Марія. На той час Юрій мешкав разом із дружиною у батьківському будинку, однак невдовзі йому було виділено належну землю, і він збудував собі нову хату, де народилися його наступні діти — Параска й Семен. У 1905 р. несподівано померла його дружина, і Юрій вимушений був одружитись удруге. Його дружиною стала Параска Дідух. У 1907 р. в них народився син Микола, а в 1909 р. — син Василь. У1907 р. брат Володимир одружився із Марією Ганчарук. У 1908 р. в них народився син Василь.
24 липня 1909 року народився третій син В. Стефаника та Ольги Гаморак, якому при хрещенні дали ім’я Юрій. Д. Мохорук на основі переказів, що існували в селі, твердить*, що попереднім дітям імена давала Ольга, а третю дитину В. Стефаник вирішив назвати сам. Казав, що дівчинка буде Євдокією на честь Євдокії Калитовської, дочки Євгенії Калитовської, а хлопчик — Юрієм на честь Юрія Мора- чевського. Так чи не так, але таке пояснення, чому Юрій не мав подвійного ім’я, як його брати, прижилося.
Ольга після родів почувалася зсиленою і часто хворіла на груди. Думала, що все минеться. Няньчити дітей допомагала сестра Марія, яку всі домашні кликали Маринцею.
Юрій ходив до Русівської школи, де навчався його батько, а відтак до Снятинської реальної школи та Коломийської гімназії, де вступив у молодіжну організацію, що була відгалуженням УВО. Виконуючи завдання цієї організації разом зі старшим братом Кирилом, у 1928 р. потрапив до в’язниці, де відсидів півроку за справою «Політичний процес 15-х», що свого часу широко висвітлювалася в пресі. Із в’язниці йому допоміг визволитися В. Морачевський. Навчатися в гімназії йому було заборонено, тому він був змушений готуватися до матури самотужки.
Мохорук Д. Тяжкий хрест. — Косів: Писаний камінь, 2007.


Розділ шістнадцятий
Посол
(329)
У 1930 р. Ю. Стефаник вступив на юридичний факультет Львівського університету, закінчив його в 1935 р. і подався в пошуках роботи до Канади навесні 1936 р. Батькові й синові довелося пережити таку саму муку, як і героям «Камінного хреста». Батько зміг дати синові декілька доларів, позичених черговий раз у М. Шухевича, а також валізу з примірниками своєї книги «Твори», що досі були нерозпродані в Галичині. Посади юриста Юрій не знайшов, тому мусив стати журналістом. Йому дала притулок газета «Українські вісті», у якій працював у 1937—1938 рр. Юрієві було важко, хоча запевняв В. Стефаника, що в нього все добре. Він так ніколи більше і не побачив батька.
Після повернення до Львова Ю. Стефаник у 1938 р. працював у редакції журналу «Життя і знання», який редагував давній приятель В. Стефаника В. Сімович, і водночас вів журнал «Новітній ремісник». До юриспруденції не повертався вже ніколи. Саме в той час Ю. Стефаник виступив із джерелознавчими працями про свого батька і став членом ОУН.
Прихід радянської влади застав Ю. Стефаника у Львові. Цю владу він не сприйняв. Став науковим співробітником львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка в Києві, працював разом із М. Возняком, К. Студинським, В. Сімовичем, які до того працювали в Науковому товаристві імені Шевченка, яке було закрите. Водночас Ю. Стефаник викладав українську мову та літературу в Зооветеринарному інституті, де працював В. Морачевський. Спочатку був старшим викладачем, а згодом очолив кафедру, яку почав комплектувати відомими людьми, такими як письменники В. Левицький-Софронів, Я. Шав’як та П. Карманський. У вересні 1940 року його заарештувало НКВС за приналежність до ОУН. У травні 1941 року завдяки клопотанням депутата Верховної Ради СРСР д-ра К. Студинського він був звільнений. Так йому пощастило уникнути знищення під час відступу радянської армії зі Львова у червні 1941 року.
Наприкінці червня 1941 року, коли Львів захопили німці, Ю. Стефаник у складі похідних груп ОУН вирушив у центральні райони України для проведення національно-патріотичної роботи з метою створення самостійної соборної України. Так вони дійшли до Фастова, де були заарештовані гестапо і відправлені назад до Львова. Аж у грудні йому вдалося звільнитися, після чого почав працювати в «Українському видавництві», яке випускало художню літературу, періодичні видання. Тут розпочав видавати твори В. Стефаника як упорядник під псевдонімом Юрій Гаморак. Тут випустив прекрасне й авторитетне видання творів В. Стефаника та Л. Мартовича. Під час


(330)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
війни Ю. Стефаник жив у Львові і відігравав чималу роль в українському літературному житті. Він постійно входив до складу найавторитетніших журі з присудження різних літературних премій. Із 1944 р. перебував в еміграції, спочатку у Відні, де його ледве не схопила радянська розвідка, відтак опинився в таборі для переміщених осіб у Німеччині, у 1948 р. він переїхав до Канади, в Едмонтон, де влаштувався в Міністерстві юстиції провінції Альберта.
Діяльність Ю. Стефаника на ниві української культури в Канаді проходила у видавничій, редакторській і дослідній сферах. Він спричинився до виходу у світ за межами України видань В. Стефаника українською й англійською мовами. За його участю відбувалися наукові конференції та симпозіуми на пошану батька, інших письменників. Був редактором творів багатьох письменників. Щиро заприязнився із хворим безпритульним поетом Т. Осьмачкою і всіма силами полегшував йому побут на еміграції, про що розповіла у своїх спогадах Марія Кейван «У самотній мандрівці до вічності», опублікованих у № 3—4 журналу «Березіль» за 1996 р.
Ім’я Ю. Стефаника на Батьківщині було заборонено згадувати. Не побоявся погроз і сміливо заявляв: «Бо ж Василеві Стефанику, як і іншим українським письменникам, дужим московським кулаком затикають уста, примушують говорити тільки те, чого бажають собі вбивці їх власного народу».
У 1949 р. Ю. Стефаник одружився із Оленою Драгомирецькою. Мали двох синів — Василя і Корнеля. Займався далі літературною працею. Публікувався в журналах «Наші дні», «Нові дні», «Сучасність», «Наше життя», в газетах «Українські вісті», «Свобода», «Український голос», «Новий шлях» та ін. Викладав у канадському університеті та на українознавчих курсах в Едмонтоні. Свої статті та есе зібрав у книзі, що вийшла в 1981 р. під назвою «Моїм синам, моїм приятелям». Саме тоді написав есе про Ю. Морачевського і його батьків, яке було надруковано в № 1—12 журналу «Сучасність» за 1983 р. Крім псевдоніма Юрій Гаморак, виступав також під псевдонімом Юрій Клиновий.
Ю. Стефаник багато працював у Всесвітньому українському письменницькому об’єднанні «Слово», а коли виникло Канадське письменницьке об’єднання «Слово», його обрали головою і він був ним до кінця свого життя.
25 квітня 1985 року Ю. Стефаник помер. Згідно із заповітом його прах привезла в Русів дружина з одним із синів і поховала поруч із батьком.
У 1999 р. у київському видавництві «Криниця» вийшла книга Ю. Стефаника «Роздуми про батька», її уклав, написав вступну статтю та коментарі до неї Ф. Погребенник.


Розділ шістнадцятий
Посол
(331)
1909 р., такий багатий на події різного характеру, для В. Сте- фаника закінчувався XX з'їздом радикальної партії, який відбувся 7—8 листопада. На цьому з’їзді він не виступав, навіть згадки нема про нього в розширеному звіті про роботу з’їзду, опублікованому в № 46 «Громадського голосу» від 10 листопада.
«Громадський голос» із номера в номер повідомляв про сеймову роботу посла Трильовського, постійно друкував заклики збирати гроші на ювілейний дар хворому І. Франку, а про В. Стефаника згадав лише кілька разів.
У № 9 від 2 березня 1910 року були наведені інтерпеляції послів у віденському парламенті. Найменше їх було у В. Стефаника: «1. В справі браку солі в Заліщицькому повіті; 2. В справі шахрайств при громадських виборах і покарання винних; 3. В справі надужиття учителя Гляватого в Орельці (вдарив учня по голові); 4. Домагання спра- влення порому на Пруті в Снятині».
У № 13 «Громадського голосу» від ЗО березня 1910 року було вміщено повідомлення про те, що в селі Стецевій вирішили будувати Народний дім і В. Стефаник дав на нього 50 корон, доктор Михайло Кос 5 корон і навіть серед інших дав посол Брайтер 6 корон.
Січовий рух, що розгорнувся на Покутті, постійно натрапляв на жорстокий опір влади. 20 березня 1910 року у Снятині відбулися загальні збори повітової «Січі», членом головної управи якої був В. Стефаник. Після зборів учасники «Січі» із Вовчківець пішли додому із розгорнутим українським прапором. По дорозі на них напали польські шовіністи і вчинили бійку. На захист поляків стала поліція. У бійку і наведення порядку мусив втрутитися В. Стефаник, про що оповів № 14 газети «Громадський голос».
У 1910 р. сім’ї В. Стефаника довелося покидати Стецеву. Марія відмовилася їхати до Русова і поїхала до Даниловичів на хутір Березина, де вже проживала Олена Плешкан із дочкою Ольгою.
«У призначений до від’їзду день, — писав у книзі «Тяжкий хрест» Д. Мохорук, — прибув підводою Семен Стефаник. Стецівчани організували Стефаникам пишні проводи. До плебанії з церковною процесією вийшло майже все село. Попереду йшли січовики і січовички в лентах. Молоді чоловіки й хлопці сиділи на конях. Зійшлись усі музиканти села. Приїхало більше десятка возів. Ґазди і ґаздині зносили все майно з плебанії і вантажили на вози. Музиканти безперервно грали сумні мелодії, що говорило, як село сумує за сім’єю Василя Стефаника. Багато жінок не скривали своїх сліз.
Семен Стефаник дивився на все це і в душі радів. Ще раз пересвідчився, як шанує народ його сина. В думках докоряв собі за те, що колись недооцінював його.


(332)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
Коли все повиносили на вози, Василь і Ольга винесли закутаних хлопців і посадили на віз Семена. Самі теж посідали до батька. Ольга плакала. Залишала своє родинне гніздо, залишала на цвинтарі родинний гробівець. Вона розуміла, що надходить такий час, що село, в якому прожила тридцять шість років, може стати для неї майже чужим. Плебанія була її домом. Тепер вона зможе приїжджати лише до своїх знайомих, на цвинтар. Й думки перебила сурма. Вона глянула на Січовиків. Попереду на коні хвацько сидів кошовий стецівської “Січі” Іван Верига. За ним, теж на коні, сидів хорунжий Михайло Томашевський з хоругвою в руках. Далі вишикувалася січова старшина, за старшиною — четар і кінна чета молодих чоловіків і хлопців. Віз Семена Стефаника замикав колону січовиків. Інші вози з добром стояли за Семеновим. На задніх сиділи літні жінки й чоловіки. По боках возів січовики несли церковну процесію. Валкою стояли напоготові сільські музиканти. За ними — майже всі жителі села.
Заграла сурма “Походом похід!”. Під звуки барабанного бою колона рушила. Січовики співали свою маршову пісню «Гей, там на горі, “Січ” іде!..”. Музиканти їм підігравали. Так дійшли до повороту дороги на Русів в урочищі Чорнова. Багато людей зупинилися, попрощалися із Стефаниками і вернулися додому. Січовики, вози з майном і людьми, ті, що несли процесію, і музиканти пішли далі. Вони вирішили завести Василя Стефаника і його сім’ю до його нової хати. Наближаючись до Русова, січовики співали веселі народні пісні, музиканти так вигравали, що їх почули в селі ще тоді, як ті почали спускатися згори від панського двору. Русівчани й собі почали бігти на край села подивитись, що то таке?
Побачивши таку величезну процесію, вони зрозуміли, що в такий спосіб віддається велика пошана своєму провідникові, відомому письменникові, послові до Австро-Угорського парламенту.
В свою чергу, віддавши честь Василю Стефаникові і його сім’ї, стецівські люди заслужили і до себе пошанівок та повагу.
Велика сила народу перейшла селом аж до садиби. На воротах вже чекав сільський парох отець Павло Камінський із дяком. Дяк тримав у руках відро із свяченою водою. Пароха ще звечора запросив Семен Стефаник. За русівським звичаєм ще звечора в нову хату пустили кота, аби він там переночував.
Як годиться, отець Павло Камінський освятив хату, всі кімнати. Аж тоді стецівські жінки почали заносити майно, яке було на возах. В цей час спритні ґаздині розмащували піч.
Згідно тодішнього русівського звичаю, кожний, хто прийшов на входини, мусив випити трошки горілки і покуштувати русівської


Розділ шістнадцятий
Посол
(333)
начинки і голубців. Після цього господар щиро подякував за таку повагу і приязнь до нього. Кожному Стефаник подав руку, а жінок ще й поцілував у руку. Більшість стецівчан, прощаючись, плакали».
В. Костащук у книзі «Володар дум селянських» цьому епізоду присвятив тільки один абзац: «Після смерті свого тестя Кирила Гаморака в 1910 році Стефаник переїжджає до Русова, до своєї хати. Вся Стеце- ва проводжала його аж до самої хати. Віз, на якому їхав Стефаник з дружиною, супроводили селяни на конях. Стефаник дуже хвилювався, кликав до себе розпорядників того походу, просив цього не робити, але без успіху. Село, в якому прожив цілих шість років, хотіло тепер показати приязнь і любов до свого депутата-захисника».
Не обминула цієї події і газета «Громадський голос», присвятивши їй статтю, що була опублікована в № 15 від 13 квітня 1910 року.
«Що Стецева стала, — писав дописувач до газети, — одним із свідомих сіл Снятинщини і що всі чотири тамошні товариства працюють спільно під одним прапором радикальним — то до cero причинився найбільше своїм впливом Василь Стефаник, що уже кілька літ там стало мешкав. Признали се і посвідчили самі стецівські громадяни в прощальним дни (6 марця с. р.), в котрім посол т. Стефаник переходив зі Стецеви на стало до свого родинного села Русова. В тім дни зібралося ціле село, щоби несподіваючогося нічого т. Стефаника відпровадити з почестію до Русова. На переді походу їхав на кони кошовий, а за ним 46 кінних січовиків, всі в лентах; за сими славна піхота січова в силі кілька соток людей. За “Січею” йшов кружок “Жіноча Громада”. Тепер їхав т. Стефаник, наш Син Мужицький, із своїм батьком, а за ним 12 фір, на котрих сиділи старші, поважні ґазди і ґаздині. Ішли повагом, якби з жалем — “виводили з села...”. Трубить сурмач, “Січ” співає, то жіноцтво, на переміну. Ціле село ішло...
І так увійшли до Русова, котрого мешканці також вийшли на улиці подивитися, як їх “Василя Семенового вводе...”.
Цілий здвиг народу перейшов селом аж до мешканя Стефаника, а сей тут горячо подякував їм за об’яв поважаня і вдячності. Всі плакали... Мужики — розуміли свого сина. Віддавши честь Стефаникови, заслужили стецівські громадяни і для себе на пошану як такі, що зрозуміли працю свого провідника: віддали йому своє мужицьке серце — а
“Серце народу — золото чисте!..
Не має сили, оружа не має
Серце убити народне!”».
Про те, яким був Русів, до якого приїхав жити В. Стефаник, оповіла ця сама газета в № 22 від 1 червня: «Село Русів належить від кількох


(334)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
літ до сіл, що їх староство уважає за “страчені” для хрунівства. Поболи, але постепенно шириться ту сьвідомість і просьвіта — до чого причинилися тутешні просвітні товариства.
Найважливішим товариством в селі є читальня “Народна Спілка”, котра завдяки енергії виділу і помочи громадян будує тепер власний дім, що має бути огнищем села. Дім є справді красним пам’ятником і свідоцтвом, що русівські мужики поступають. О скільки нам відомо, є се перша (в сих околицях) “Нар. Спілка”, що зачала будувати і вже кінчить свій дім; тепер будують ще в Стецеві і Ілинцях. До cero дому прив’язують русівські люди великі надії. Зазначити варто, що гроші склаждали самі русівські мужики і переважно бідні. Більшими квотами причинилися до будови отсі добродії: Василь Стефаник, д-р К. Трильовський, Михайло Вахнюк, Дідух Михайло і д-р Левиць- кий (з Коломиї) — за що їм належиться публична подяка».
12 	червня 1910 року в Снятині відбулося віче, про що повідомив у № 27 «Громадський голос». На віче, яке було присвячене боротьбі української молоді за український університет, прийшло багато селян і міщан, але не було представників української інтелігенції.
«Нарід своїми окликами і устами тов. Зінкевича, — писалося в газеті, — висказав радість, що дочекався таких синів-академіків, котрі і готові боротися за свій університет. Резолюцію в справі університету відіслано телеграфічною дорогою до міністра Штірка. Резолюція та звучить: Віче рішуче протестує проти законного ствердження польскости львівського університету, а домагається якнайскорішого українського університету у Львові, а найвідповіднішою до cero дорогою уважає виділене вже існуючих катедр в самостійне автономічне тіло. [...]
Посол В. Стефаник нарікав на інтелігенцію за її обоятність* до народних справ і візвав нарід, щоби нарід своєю працею поробив порядки у себе, а тоді сповняться наші домаганя».
Восени 1910 р. розпочалися нові віча з вимогою реформувати виборче право і скасувати стару куріальну систему при виборах до сейму. У Вовчківцях, як повідомила газета «Громадський голос» у № 46 від 16 листопада 1910 року, на віче ЗО жовтня про виборчу реформу доповідав В. Стефаник. 6 листопада аналогічне віче відбулося в Рожнові.
6 листопада відбулося віче в Устю над Прутом. Тут про виборчу реформу говорив С. Зінкевич, а про самостійність українського університету В. Поракмо і студент права А. Романюк. 8 листопада на віче
Байдужість.


Розділ шістнадцятий
Посол
(335)
в Стецевій у справі виборчої реформи виступав В. Стефаник, а про справу українського університету — П. Сандуляк.
Цього року восени згоріла хата С. Стефаника і з нею весь куток. Батько В. Стефаника цього самого року відновив господарські забудови й побудував нову хату.
XXI з’їзд радикальної партії, який відбувся 18—19 грудня 1910 року, був ювілейним — минала 20-та річниця створення партії. Однак всі торжества і справи з’їзду звелися до з’ясування відносин між партією і К. Трильовським, який не підпорядковувався партійним вимогам і вів себе незалежно.
За 1910 р. В. Стефаник не написав нових творів. Цього року вийшли переклади його новел «Ангел» («Ангел»), «Кацярынка» («Катруся») і «Сон» («Сон») білоруською мовою. їх здійснив Р. Земкевич і надрукував у журналі «Наша ніва».
Листування між Р. Земкевичем і В. Стефаником не збереглося. Про Ромуальда Земкевича (1881—1943/44) відомо мало. Він був бібліографом, публіцистом, істориком літератури та перекладачем, автором «Старого Мінська у білоруських спогадах», а також капітального дослідження «Тарас Шевченко і Білоруси», опублікованого в «Нашій Ніві» у № 8 за 1911 р.
Новела «Дорога» в перекладі болгарською мовою І. Андрейчина цього року була опублікована в книзі «Малі шедеври всесвітньої літератури».
До книги «Вибір нарисів і новель Василя Стефаника, Івана Сема- нюка, Леся Мартовича», що вийшла в 1910 р. в Коломиї у п’ятій книзі серії «Вибрані твори українського письменства», увійшли новели В. Стефаника «Виводили з села», «Стратився», «Новина», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово». У київській ілюстрованій газеті «Село» був опублікований «Підпис». Це й усе. Ні вибори, ні вбивства виборців, ні події у Львівському університеті в 1907 р., ні арешт українських студентів, ні вбивство М. Січинським намісника, а відтак вбивство польськими шовіністами студента Адама Коцка — не розворушили В. Стефаника. Це були теми поза його селом. Про них він говорив на вічах, закликав селян підтримувати намагання студентів, послів, але жодного відгуку ці проблеми не знайшли в його творчості.
У № 1 газети «Громадський голос» від 4 січня 1911 року чимало уваги було присвячено звіту XXI з’їзду радикальної парті. Про В. Стефаника знову ні слова.
У № 9 «Громадського голосу» від 22 лютого 1911 року було повідомлено про смерть матері М. Павлика 16 лютого на 78 році життя.
Основною темою української преси в Галичині стала 50-та річниця смерті Т. Шевченка.


(336)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Проте скоро всі газети краю облетіла звістка про те, що ЗО березня 1911 року цісарським розпорядженням було розпущено парламент і оголошено про нові вибори до нього, які мали відбутися 19 червня.
У зв’язку з розпуском парламенту радикальна партія звернулася до своїх виборців із відповідною заявою.
Кожна партія виставляла списки своїх кандидатів на різні округи. Не відставала й радикальна партія. 15 квітня 1911 року, як інформував орган радикальної партії «Громадський голос» у № 17—18 від 20 квітня 1911 року, на нараді Ширшого Заряду і делегатів від повітових зарядів на округ 58 (Городенка, Снятии, Заліщики) були затверджені кандидатури В. Стефаника — на посла, І. Радуляка, війта Глушкова, — на його заступника, на округ 65 (Сокаль, Броди, Радехів, Зборів, Мости Великі, Нове Село) — д-ра С. Даниловича, на округ 64 (Львів, Винники, Щирець, Городок) Л. Мартовича.
7 квітня 1911 року відбулися довірчі збори в Туловій на Снятин- щині, на які зібралися делегати від кожного села Снятинського повіту. На зборах було вирішено, що їхнім кандидатом буде В. Стефаник, «бувший посол і письменник». 24 квітня було скликане віче в Стеце- вій. На ньому були присутні виборці Стецевої. До них звернулися В. Стефаник, І. Сандуляк, Т. Корчак із Русова та М. Фодчук зі Снятина. Віче одностайно вирішило голосувати тільки за В. Стефаника і його заступника І. Радуляка. 25 квітня було повітове віче в Туловій. На ньому промовляли І. Сандуляк, В. Стефаник, С. Зінкевич, М. Крикли- вець, Т. Фодчук, Т. Корчак, Д. Рожка. Віче одноголосно ухвалило «попирати» В. Стефаника і його заступника І. Радуляка. ЗО квітня відбулось аналогічне віче в Княжому. Промовляли В. Стефаник, І. Сандуляк, Д. Рожка, М. Фодчук і пан громадський писар Ласкавець. Віче підтримало кандидатури В. Стефаника та його заступника І. Радуляка. Того самого дня на віче в Драгасимові до виборців звернулися В. Стефаник, С. Зінкевич і М. Фодчук. Віче виповілося тільки за В. Стефаника та його заступника І. Радуляка. Віче в Кулачині 6 травня, на якому виступали В. Стефаник, С. Зінкевич, М. Крикливець і М. Фодчук, одностайно проголосувало за кандидатури В. Стефаника та його заступника.
Агітуючи за радикальних кандидатів, «Громадський голос» у № 29 дав таку характеристику В. Стефанику: «Тов. Василь Стефаник, славний письменник, знаний далеко поза границями нашої України. В своїм виборчім округу занимає ся він дуже горячо господарською організацією селянства. Снятинщину і Заболотівщину зорганізував він під оглядом політичним дуже взірцево. Підчас свого послованя урядив він дуже богато віч, організуючи народ економічно та політично».


Розділ шістнадцятий
Посол
(337)
На жаль, «Громадський голос» не зробив на своїх сторінках такої презентації зі світлинами В. Стефаника, як для інших кандидатів. Замість цього у № 33 від 14 червня було представлено заступника В. Стефаника І. Радуляка. З інформації, поданої газетою, відомо, що він народився 6 жовтня 1861 року в Глушкові. Після закінчення народних шкіл у Глушкові, Серафинцях та Городенці вступив до гімназії в Коломиї і провчився там тільки два роки, бо мусив вертатися додому і займатися господарством, тому що померла мати. У 1891 р. вступив до радикальної партії. Воював із хрунівством і створив у Глушкові радикальну громадську раду, яку й очолив. Із часом став провідником цілого повіту. Уряд погрожував йому ув’язненням, але І. Радуляк залишався стійким радикалом. Уся сільська управа перейшла на українську урядову мову. У 1895 р. він заклав «Народну спілку», 1902 р. — «Січ», 1905 р. — крамницю, а також двокласну українську школу. Також зумів організувати громаду, яка при парцеляції викупила з користю для себе поміщицьку землю. У 1908 р. кандидував до сейму, але програв 5 голосів маршалку повітовому А. Теодоровичу.
Після виборів 19 червня 1911 року виявилося, що жоден із радикальних кандидатів не був обраний більшістю голосів. У наступний тур пройшли від радикальної партії М. Лагодинський, К. Трильов- ський від більшості і П. Лаврук як заступник Трильовського від меншості, Л. Бачинський і В. Стефаник.
Л. Мартович свою кандидатуру був змушений зняти. У його виборчому окрузі № 64 кандидували від націонал-демократів парох Скнилова о. Й. Фолис, від соціал-демократичної партії М. Ганкевич, дідич Д. Абрагамович, москвофіл Яворівський та Я. Домбровський від «Фронту людового». Агенти Фолиса розпустили чутку, що Л. Мартович зрікся кандидатури на користь Фолиса, й просили виборців передавати цю звістку одне одному, бо начебто інакше всі голоси, які будуть за Мартовича, підуть на користь Абрагамовича. Агітація була проведена так майстерно, що в день виборів Л. Мартовичу не залишалося нічого іншого, як зняти свою кандидатуру, про що коротко зауважило «Діло»: «Радикальний кандидат Л. Мартович уступив», а «Громадський голос» пояснив: «Тов. Лесь Мартович цофнув* свою кандидатуру, щоби не розбивати українських голосів і не причинитися до вибору ворога народу».
У 58 виборчому окрузі, де зареєструвався В. Стефаник, розподіл голосів 19 червня був таким: Т. Окуневський від націонал-демокра- тичної партії набрав 20 247 голосів, В. Стефаник— 11 113, москвофіл
Зняв.


(338) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
о. І. Смольний — 1241, поляк М. Каліщак — 10 068. Отже, мав відбутися наступний тур виборів.
Другий тур голосування пройшов у понеділок 26 червня 1911 року. У 58 виборчому окрузі В. Стефаник набрав 13 200 голосів, Т. Окунев- ський — 18 483, о. І. Смольний — 885, М. Каліщак — 9595. Перевибори мали відбутися між В. Стефаником, Т. Окуневським і М. Каліщаком.
У понеділок 3 липня 1911 року пройшов третій тур виборів. У виборчому окрузі № 58 В. Стефаник дістав 12 767 голосів, а Т. Окунев- ський 17 967. Вони й стали послами. Перед третім туром Каліщак зняв свою кандидатуру.
Після оголошення результатів виборів преса почала звинувачувати новообраних послів у порушеннях під час їх проведення: застосуванні адмінресурсу й фальсифікації результатів виборів.
Посипались звинувачення і на В. Стефаника. Часописи «Свобода» від 15 червня та «Народне слово» у № 53 від 8 липня 1911 року, органи націонал-демократичної партії звинуватили його в тому, що послом він став тільки завдяки націонал-демократам, які «подарували йому необхідну кількість голосів», що й свідчить про низьку популярність радикалів серед народу. Ті радикали, стверджували газети, буквально випрошували місця для своїх послів і стояли перед ними на колінах, благаючи «о поміч». Такі заяви обурили «Громадський голос», який нагадав, що одна половина виборчого округу йшла за послом Т. Окуневським, а друга — за В. Стефаником і що такий розподіл був природнім. Шум навколо обрання В. Стефаника довго не вщухав. Виявилося, що ініціатором цькування радикальних послів був націонал-демократ Л. Цегельський, у минулому радикал. На захист В. Стефаника управа радикальної партії виступила із заявою під назвою «В гору прапор наш піднесімо», що була надрукована у № 39 «Громадського голосу» від 16 серпня 1911 року та розпочала черговий раунд сварок партій між собою після програних парламентських виборів.
17 липня 1911 року новообраний парламент зібрався на своє перше засідання. За традицією, прем’єр-міністр попереднього уряду запросив найстарішого посла Фукса короткою промовою відкрити засідання, а відтак покликав сімох наймолодших послів на посаду секретарів. Українська преса раділа, що серед тих семи представників опинився буковинський посол Лукашевич. Після цього настав момент складання присяги. Українські посли склали її українською мовою, лише москвофіли Марков та Кирилович, галицькі посли, склали її російською. У вівторок, 18 липня, всі посли, у т. ч. й В. Стефаник, зібралися до цісарського замку і вислухали промову цісаря Франца Йосифа.


Розділ шістнадцятий
Посол
(339)
Обіцяв цісар народам імперії національні університети з рідною мовою навчання, але про український університет у Львові — ні слова. Імперія готувалася до Першої світової війни, і це вже ні для кого не було секретом.
«По довгих та тяжких трудах передвиборчої боротьби, по тім проклятім потрійнім голосованю, — писав невідомий дописувач у «Громадському голосі», — народ наш не гадає ані хвильки спочивати, але рветься до праці, до боротьби з темнотою, до гуртованя народних сил. Народ пізнає, що сила, котра примусить правительство дати нам наші конечні домаганя, лежить не в підхлібстві та голосованию за державними конечностями*, але в нім самім. Народ наш починає поступати після клича: “В боротьбі здобудеш ти право своє!”. Доказом cero най буде величавий Січовий фестон в Стецеві, де з’їхалося дня 23 ц[ього] м[ісяця]** десять Січий і гостий з дооколичних сіл. Богато січий було з прапорами. Насамперед слідувало витане надхо- дячих Січий і гостий місцевою Січню при звуках мішаної оркестри. Вправи розпочала Січ з Глушкова, що прибула в цілості. Опісля почали робити дзвіниці. Пописувалася кожда Січ з окрема, а опісля робили вправи всі разом! Шпаліром*** всіх січий, звуками оркестри та окликами “Славно!”, “Най жиє!” повитано надходячого посла В. Сте- фаника, що приїхав на бажаня своїх виборців. Аж мило було дивитися, як витав дійсно народний заступник своїх виборців! По правах снятинської Січи зі списами, весь народ рушив походом до “Народного Дому”! Величавий будинок, ще майже не скінчений, двигнений сумою праці одиниць та малими складками. Прикро вражали польські написи в чисто українськім селі, як на школі, уряді громадськім і т. д. До кількатисячної маси зібраної під “Народним Домом” промовляли: посол Василь Стефаник та його заступник Іван Радуляк про положеня нашого народу, а нарід бурею оплесків та окриків витав своїх вибранців! По відспіваню пісень “Ще не вмерла Україна!”, “Не пора!”, “Який то вітер” попрощав нарід та подякував за участь в поході повітовий кошовий, та візвав нарід повітовий кошовий до походу на місце фестину, де молодіж сьпівала та танцювала славного аркана над заходом сонця, почали деякі Січі забиратися домів, а більша частина пішла на представлене до “Народного Дому” на “Сватання на Гончарівці”, котре виставили місцеві аматори зовсім похвально».
Рік, як завжди, закінчувався з’їздом радикальної партії. Він мав відбутись у Львові 23—24 грудня 1911 року. У 1912 р. планувалося
* За державною необхідністю.
** Липня.
*** Рядами.


(340)
Роман Горак
(Кров на чорній pümv
велике Січове свято. Оскільки В. Стефаник входив до повітового комітету «Січей», то 10 грудня взяв участь у його засіданні, про що також інформувала преса.
1911 р. знову нічого нового не приніс українській літературі від В. Стефаника. У Санкт-Петербурзі вийшло чи не найповніше видання його творів у перекладі російською мовою під назвою «Капли крови (Миниатюры)». Видання мало 194 сторінки.
На четвертій сторінці цього видання було оголошення про те, що до друку готується книга «В. Стефаник. “Песни Черной Земли”», яка так і не вийшла. Нині збірник «Капли крови» вважається раритетним.
Р. Земкевич у «Нашій Ніві» № 43 опублікував переклад новели «Дорога». Новелу «Скін» в перекладі російською мовою Н. Шадурського було включено до книги «Повести и рассказы малороссийских писателей, в переводе на руський язык Н. Шадурского», що вийшла в Плоцьку.
Праця Н. Шадурського була зауважена в Галичині. У № 41 газета «Неділя» з’явилося коротеньке повідомлення: «Н. Шадурський видав два збірники: “Украйна” та “Повести и рассказы”, в яких поміщено переклади з отсих українських письменників: М. Вовчка, О. Сторо- женка, П. Куліша, В. Стефаника, Б. Грінченка, М. Коцюбинського і інших». У № 16—17 за 1911 р. «Неділя» повідомила також, що віденська газета «Slavisches Tagblatt»* у № 132 за 16 квітня 1911 року опублікувала в перекладі І. Борусовського новелу «Дорога».
Христя Алчевська (1882—1932) в 1911 р. випустила брошуру під назвою «Мужицька дитина — Василь Стефаник». Одну з таких брошур із власним підписом Христя Алчевська подарувала Народному дому у Львові, й нині вона зберігається у відділі рідкісної книги. У цій брошурі авторка хотіла представити читачеві Східної України невідомого їй письменника В. Стефаника, розповісти, про що він писав, як писав, а також оповісти про край, звідки він.
Безумовно, що про творчість В. Стефаника Христя Алчевська дізналася від Ольги Кобилянської, з якою підтримувала дружні стосунки, а також матеріально допомагала їй у скрутні часи.
Залишається нез’ясованим, у який спосіб книга Христі Алчев- ської про В. Стефаника потрапила до І. Франка. Можливо, він сам віднайшов її у бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Однак на неї він відгукнувся різкою статтею, машинописна копія якої зберігається у фонді В. Стефаника в Інституті літератури ім. Т. Шевченка і є досі неопублікованою. На жаль, у 1961 р. книга з фондів зникла.
Слов’янська щоденна газета.


Розділ шіспїнадцятий
Посол
(341)
«Отся брошура, — писав L Франко, — всього 16 сторінок 16-ки видана без подання місця друку, мабуть, у Харкові, написана відомою поеткою Христею Алчевською. Нема сумніву, що оповідання Стефа- ника зробили на неї велике вражінь, але се не повинно було вистар- чити для неї пускати в світ брошуру про письменника і то брошуру популярну, призначену для освідчення українського народа, коли вона не знає гаразд ані особи та житя того письменника, ані обставин, серед яких він зріс і жиє доси, ані тих громадських обставин, які він малює в своїх творах. У своїй недогадливості вона приняла поетично писане, але наскрізь неправдиве Стефаникове “Моє слово” за автобіографічне признаня. Вона не знає, що Стефаник — син богатого господаря на галицькім Покутю, найбагатшій частині Галичини, що він кінчив гімназію і довгі роки зовсім не бідуючи жив у Кракові як слухач медицини, якої одначе не скінчив, і що всі його оповідання, не вважаючи на їх психологічні тонкости, в своїй основі фальшиві і дають зовсім невірний образ житя покутського народа. Вона не знає, що в Галичині школи заводяться урядом, а не самими громадами, і так само не знає, що Стефаник як посол у Раді Державній оказався цілковитим зером і не зумів ані в одній справі сказати ніякого путнього слова. Брошурка Алчевської поза тим, що дає про Стефаника, навіяна певно що народолюбною, але дуже наївно висловленою тенденцією — збудити у народа пошану до людий, що стають у його обороні. Одначе сам факт ставання в його обороні, се ще не значить дійсної оборони. Як раз оповідання Стефаника, даючи невірний образ житя народа або малюючи випадки чисто індивідуальної натури, проти яких не поможе ніяка соціальна організація, не являються протестом проти ніякого соціального лиха і не можуть називатися обороною народа проти нього. Там же, де Стефаник виразно доторкається явищ соціальної натури, прим, еміграції, в “Каміннім хресті”, він при всій артистичній фінезії, з якою малює само явище, виказує повний брак розуміння причин і ваги того явища».
Даремно літературознавці приховують цю статтю, яка дає чітке уявлення про те, як розумів творчість В. Стефаника І. Франко. Він аж ніяк не вважав його письменником реалізму, представником якого був сам, і заперечував, коли на основі творів В. Стефаника вели мову про життя народу Галичини і його страждання, як це намагалися робити критики, особливо пізніші, які перетворювали Стефаника на викривача хижацької суті капіталізму.
У журналі «Дніпрові хвилі» в № 20—21 за 1911 р. Л. Жигмайло у статті «Діти в українській літературі» чимало уваги приділила аналізу творчості В. Стефаника.


(342)
Роман Горак
<Кров на чорній puuib
«Стефаник і Григоренко, — зазначала вона, — найкраще малюють нам життя обездолених і забутих Богом і людьми маленьких мужицьких дітей, що ростуть по бур’янах разом з курми, та ніхто не знає, що вони цілий день іідять. Чи крадуть, чи старцюють, чи пасуть? Ніхто, навіть батько та мати, не знають, бо не мають часу зглянутись на своє породження. [...]
Тяжким одчаєм тхне від усіх цих малюнків дитячої долі у творах Стефаника — здається, неначе ми опинилися в царстві безнадійного смутку, від якого холоне серце, кров стине, жити не сила: сама най- палкіша фантазія не може собі уявити образа страшнішого за образ батька, що вбиває своїх дітей спокійно та з повною певністю, що інакше нічого не вдієш, “Бо все одно помре з голоду, то хай принаймні не мучиться”.
Взагалі Стефаник — це поет недолі мужичої бідноти, злиднів та страшенної темноти: здається, він зібрав усі сльози, що ллються тільки з-за шматка хліба, з-за одного шматочка черствого, сухого хліба! Він намалював усі страждання бідного хлібороба та вивів їх на показ людям, нічого не додаючи від себе до цих голих малюнків із мужицького життя, але ці малюнки самі промовляють до серця читача, тяжко стискаючи його таким болем та одчаєм, від якого опускаються руки, бачачи своє безсилля зробити що-небудь, допомогти чим-небудь отим нещасним, що пухнуть із голоду, чоловік лишає усяку надію на себе та на свої сили: їх так богато оттих нещасних та обездолених; а тих, що щиро бажають допомогти їм, так мало!»
Редакція «Дніпрових хвиль» нагадала читачам, що з творчістю В. Стефаника — «одного з найкращих теперішніх письменників з галицької України» — можна ознайомитися завдяки тому, що в Петербурзі в 1905 р. вийшли його «Оповідання» і книга коштує зовсім мало — 65 коп.


Розділ сімнадцятий
ВІЙНА
У Галичині 1912 р. розпочався із чергових закликів до українців збирати пожертви. На цей раз справа стосувалася не будівництва театру чи допомоги погорільцям і жертвам епідемій. Майже всі українські газети опублікували звернення під назвою «Українці», у якому запрошували всіх небайдужих виразити в такий спосіб пошану І. Франкові з приводу його 40-річного творчого ювілею. Звернення, опубліковане «Громадським голосом», разом з іншими діячами підписав і В. Стефаник.
Із 	номера в номер газети будь-якої партійної орієнтації настроювали своїх читачів, що війна, яка розпочалась на Балканах, невдовзі охопить Європу, а відтак і весь світ.
Галичина активно боролася за впровадження загального демократичного голосування на виборах до сейму. По всьому краю пройшли віча. За повідомленням «Громадського голосу» в № 9 від 28 лютого 1912 року, 28 січня таке віче «В справі виборчої реформи до Сойму» відбулося в Устю над Прутом, а 3 лютого у Вовчківцях реферували В. Стефаник та П. Сандуляк.
Перше засідання парламенту в 1912 р. почалось із розподілу повноважень та функцій парламентських комісій. У центрі уваги парламенту були робота військової комісії, питання озброєння армії, а також її фінансування. Проти запропонованої військової реформи виступив Л. Бачинський, вважаючи, що реформа стане ще одним тягарем для найбідніших людей. Посол Василько заявив, що поки справа українського університету не буде позитивно вирішена, жоден український посол не проголосує за військову реформу. Окрім того, було поставлено вимогу про поділ Крайової шкільної ради на польську та українську, переведення приватних українських гімназій на державний кошт, відкриття нових українських реальних шкіл і гімназій, усунення з народних українських шкіл примусового вивчення польської мови, а також покращення умов для українського вчительства. Українські посли вирішили вдатись у парламенті до обструкції, яка привела до того, що нарешті голоси українських послів у парламенті почули.


(344)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
З червня 1912 року міністр освіти Гусарек вручив голові «Українського союзу» проект цісарського листа в справі заснування українського університету. Проект був зроблений на користь поляків, а його автором був польський шовініст та «україножер» (так його охрестила українська преса) міністр Залеські. До проекту додавалося пояснення, що Львівський університет є польським, а відкрити обіцяний цісарем український університет неможливо через важливі обставини. Крім того, українських послів попередили, що цісарська постанова щодо затвердження цього проекту з’явиться лише тоді, коли вони проголосують за таку виборчу реформу, яку продиктують їм поляки.
У липні в парламенті були канікули і посли роз’їхалися по домівках.
14 	липня 1912 року в Снятині відбулося шосте крайове січове свято, що, як звітував «Громадський голос» у № 29 від 24 липня 1912 року, «випало під кожним оглядом величаво».
На закінчення свята відбувся традиційний прийом. Головою його був С. Данилович. На прийомі промовляли посли Брайтер, Рабаж, Стейскаль, В. Стефаник, а також К. Трильовський і С. Кричевський. Промови гостей чередувалися із виконанням національних гімнів гостей.
В. Стефаник запросив на свято і Марка Черемшину (1874—1927), який працював в адвокатській конторі в Делятині і якому судилося стати вірним товаришем В. Стефаника до самої його смерті.
Для своїх творів Марко Черемшина брав за зразок народну мову, з її відтінками, характеристиками побуту, народні перекази і забобони. Він знав життя, думки і надії свого народу, знав і любив його та хотів передати це життя у своїх творах.
Манера й техніка побудови творів у В. Стефаника і Марка Черемшини дуже подібні. Схожими були й долі.
В. Стефанику потрібен був адвокат, який би допомагав йому у вирішенні справ. До того часу в Снятині не було жодного адвоката- українця. Тож В. Стефаник попросив свого приятеля І. Семанюка відкрити в Снятині свою адвокатську контору. Переїхати до Снятина Марко Черемшина зважився перед Другою Пречистою, що припадає на 21 вересня 1912 року, і почав готувати документи на дозвіл відкрити в місті адвокатську контору. У вільний час відвідував репетиції хору товариства «Боян», де й познайомився з Наталією Карп’юк, майбутньою дружиною.
Про знайомство з В. Стефаником Наталія Семанюк залишила спогади «З глибини мого серця», що вперше були опубліковані у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах» у 1970 р.


Розділ сімнадцятий
Війна
(345)
«Був місяць травень. Було багато сонця і квітів, а небо було синє- синє, — згадувала вона. — Я, тоді ще мала школярка, зайшла з батьком до читальні “Просвіти” в Снятині. Батько мені пояснив, що говоритиме Василь Стефаник, який гарно пише оповідання для дітей. Я слухала його і задивилась... З того часу запам’ятала високий, стрункий силует Стефаника, який, розмовляючи, жваво жестикулював.
Пізніше зустріла Стефаника, коли закінчила інститут у Львові. Пізнав мене, зауважив, що виросла і змужніла, і що коси маю, як дві гадюки. Я зніяковіла, але Стефаник, коли лише мав нагоду, завжди любив молодим щось приємне сказати. Часто ще бачила його на возі поміж селянами.
1912 року на запрошення Василя Стефаника та інших громадян приїхав до Снятина юрист Іван Семанюк — Марко Черемшина — і відкрив адвокатську канцелярію.
Зимою 1913 року запросив Марко Черемшина свого друга Василя Стефаника бути старостою на нашім весіллі.
Була зима, а в нашій хаті цвіло. Всюди багато квітів. З запізненням приїхав наш весільний староста. З першого погляду видно було, що нервує і переживає. Виявилось, що залишив вдома важко хвору дружину, а хотілось йому зробити послугу своєму другові на дорозі його нового життя.
Побачивши стільки квітів, моїх сестер та мене — в білій шлюбній сукні, підніс руки догори:
— Іване, і ти не боїшся в цей квітник потрапити? Та тут, небоже, чиста весна у тебе!
Не барився на весіллі Стефаник, бо неспокійний був за свою дружину. Серце віщувало недобре. [...] З того часу Стефаник часто бував у нас. Черемшина ставився до нього з великим теплом та увагою, як до доброго друга. Стефаник був тоді послом до віденського парламенту, і йому була потрібна допомога Черемшини як доброго юриста. І в цьому збігались обов’язки посла Стефаника з адвокатською працею Марка Черемшини. Не раз Стефаник хвалився перед Марто- вичем:
— Ось я тепер забагатів у повіті: в одній особі придбав собі не лише друга-поета, але і юриста.
Кожного тижня, в торгові дні, приїздив Стефаник гарним, мальованим зеленою фарбою, возом, на якому сиділи чоловіки і жінки, які потребували захисту перед судом. Часто обох письменників можна було бачити в читальнях, в учительському товаристві “Взаємна поміч” і навіть в “Сільському господарі”, де організували різні курси. Одним словом — вели різноманітну роботу.


(346)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Одного разу Стефаник приїхав, як звичайно, на возі, а поруч нього сиділа заплакана жінка. Стефаник звернувся до Черемшини, щоб рятувати жінку з трьома діточками, її чоловік емігрував у Канаду, позичивши в повітовій касі гроші, і пообіцяв їх віддати після повернення. В Канаді чоловік довгий час був без роботи, і борг важко повис над родиною. Повітова каса вирішила забрати хату, а жінку з дітьми залишити без даху над головою. Не гаючи часу, Черемшина звернувся до суду, пізніше разом з Стефаником — до старости. Три дні оббивали вони пороги, і, нарешті, староста задоволив їх прохання, але зауважив, щоб з такими справами більше до нього не зверталися. На те Стефаник вигукнув:
— Та ми без вас проживемо, але ви без нас — ні! Хто ж, як не оця жінка, працює на вас?!
В цьому випадку, як і в багатьох інших, важко визначити, де починалась і де кінчалась робота обох друзів. Вона мала всебічний характер.
Знайомство зі Стефаником перетворилось у справжню приязнь. Про літературні справи у нас спочатку не було якихось значних розмов. Вони з’явилися тоді, коли Черемшина міцно і щиро подружив з Василем Стефаником і відновив ближчі відносини з письменником Лесем Мартовичем, з яким вели друзі жваве листування, а часом зустрічались у Львові.
Зате в Снятині мали ще одного друга, яким був теж юрист, — Микола Фірманюк. У цьому вузькому колі точилися розмови на громадські та літературні теми. N
Вже тоді можна було схарактеризувати приятелів. Стефаник — м’який з натури, поет, по-жіночому чутливий — з’єднував скоро приятелів; Черемшина — серйозний, енергійний, сильної волі людина, користувався загальною повагою і довір’ям. Третій друг, Микола Фірманюк, як про нього говорив Стефаник, зі “здоровим хлопським розумом”, життєрадісний гуморист, гострий на язик, дотепний, а іноді й дошкульний. їх з’єднували в один гурт спільні переконання і праця. Іноді розмова трьох приятелів переходила в голосну суперечку, в якій Стефаник хвилювався, Черемшина кидав тверді слова, а Фірманюк умів визначити своє місце і завжди виходив переможцем.
Життя плило своїм руслом. Іноді письменники хотіли призабути, бодай на хвилину, сумну дійсність нашого народу. Зимою Стефаник посилав за нами коні з залубнями* і запрошував приїхати до нього на Новий рік. В хаті була зразкова чистота, не лише в хаті, але і в госпо-
Сани з кузовом (діал.).


Розділ сімнадцятий
Війна
(347)
дарці. Білі стіни гарно побілені, розстелені коверці по підлозі, а на столі білосніжна скатерть.
Надворі сніжна метелиця, а в хаті затишно. Під вікнами колядують час від часу старовинних колядок, які Стефаник дуже любив слухати. Це чудові пісні, ще з поганських часів — про сонце, дощик, вітер і місяць.
При столі рідна сестра покійної дружини Стефаника “цьоця” Плешканова, як всі її називали. На просьбу письменника вона переїхала зі своєю дочкою Ольгою до Стефаника і вела його господарство. Це була чудова жінка — гуманна, ніжна, культурна. Жінка, яка не лише виховувала Стефаникових дітей, але для нього як письменника була великим другом.
Дочка її Ольга і діти Стефаника Кирило та Юрко сидять при столі і прислуховуються до розмов старших, поки сон не склеїть їм повік. Сам батько укладає їх до сну, як ніжна пістунка*».
В. Костащук у книзі «Володар дум селянських» так описував діяльність В. Стефаника в цей період: «Стефаник-депутат — великий захисник бідного селянства. З’явиться він у Снятині, то зараз за ним тягнеться ціла хмара людей в різних справах — то до суду, то до староства чи скарбового уряду. Не відмовляв нікому і зараз сам або разом з тими, що зверталися до нього в справі захисту чи допомоги, обходив усі потрібні установи. Ходив завжди швидко, енергійно, так що за ним всі інші підбігали. В установах не чекав ніколи черги. Входив відразу туди, куди потребував — до старости чи начальника суду, і там полагоджував справи.
— Ви, пани, собі гадаєте, що хлоп на те сотворений, аби його лише вічно карати, — починав Стефаник своє захисне втручання. Потім йшло кілька слів докірливих чи жартівливих — і урядовець просив пробачення у депутата та обіцяв направити заподіяну кривду.
Начальником суду в Снятині був Микола Фірманюк, якого Стефаник високо цінив і приятелював з ним.
Стефаника непокоїли потерпілі не лише під час кожного його перебування в Снятині, вони майже щоденно відвідували його і в Русові. Для селян Стефаник став найвищою владою. Йшли до нього після вжиття всіх урядових заходів, і він мав остаточно вирішувати дальший хід справи. Часом після довгих судових процесів приходили до нього посварені сторони, щоб їх погодив. Коротка розмова з людьми розв’язувала найбільш заплутані справи. Чого не міг зробити суд своїми вироками, того добивався Стефаник своїм словом. Сторони
* Нянька, доглядальниця (діал.).


(348)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
відходили від нього задоволені, ніби між ними ніколи нічого не було. Навіть ті, що не могли погодитись в подружнім житті, шукали рятун- ку в домі Стефаника. Сердечна розмова з одною і другою сторонами — і сімейне вогнище врятоване. [...]
Навесні 1912 року здійснилась моя мрія познайомитись з Стефа- ником. Я поїхав до Русова з Оленою Плешкан, яка хотіла відвідати свою сестру Ольгу Гаморак, дружину Стефаника. Тоді я був учнем
5-го класу Коломийської гімназії. З великим трепетом переступив я поріг хати Стефаника. Мав надію, що виручить мене дядина, коли забуду язика в роті. Але цієї допомоги не треба було, бо Стефаник виявився доступним, безпосереднім. Розпитував про моїх учителів, що читаю, що мені з прочитаного найбільше подобається. Мене дивувало, що Стефаник, у якого так багато всяких справ, міг приділити мені, тоді ще навіть не юнакові, стільки уваги.
Цей день, коли я перший раз загостив в хату Стефаника, запав глибоко в моїй пам’яті. Запам’яталось все, що бачив і чув тоді. В хаті меблі прості, естетично розташовані, всюди чистота. Стіни біленькі, чисті, без жодних прикрас, два-три малюнки, серед них в одній кімнаті портрет Л. М. Толстого. Та простота обстановки, гостинність, ніжність і ласкавість дружини Стефаника надавали хаті якогось особливого чару і принади. Тоді вперше пізнав і синів Стефаника — Семена, Кирила і Юрка. Вони ще були тоді дітьми, як степові коники, стрибали всюди, ганяли безжурно по городу і подвір’ю, а потім наввипередки з великим галасом влетіли до хати.
Того ж 1912 року в Снятині відкрив адвокатську канцелярію великий друг Стефаника Іван Семанюк — тоді вже широко відомий співець Гуцульщини Марко Черемшина. Друзі добре розуміли один одного, їх відмінні вдачі доповнювали одна одну. Обидва селянські сини, обох обурювала й мучила соціальна несправедливість і недоля трудящих мас. Снятинщина гордилася цими двома своїми заступниками, з повним довір’ям віддавала їм у руки свою долю і, як до рідних батьків, звертала свої очі.
Стефаник і Семанюк стали в центрі громадсько-політичного та господарського життя Снятинського повіту.
Під час кожного свого перебування в Снятині Стефаник відвідував Семанюка, щоб перекинутись з ним бодай кількома словами. Найкраще почували себе друзі в ресторані за снятинською ратушею, у “Зосі”, де мали для себе окрему кімнату. Тут збиралася трійка: Стефаник, Семанюк і начальник суду Фірманюк. За склянкою пива велися цікаві розмови. Стефаник розповідав звичайно якусь найсвіжішу, пережиту ним сцену з життя села. Черемшина пересипав бесіду квіта¬


Розділ сімнадцятий
Війна
(349)
ми і пахучими гірськими травами, а Фірманюк перетикав своїми веселими дотепами і жартами. Півгодини такої розмови — і друзі розходилися. Фірманюк і Семанюк до суду, а Стефаник сідав на свій віз і їхав до Русова. Не раз бував я свідком цих зустрічей друзів — і кожний раз зачарований вертався додому».
У 1914 р. в Києві у видавництві «Відродження» вийшло друге видання «Синьої книжечки» під назвою «Синя книжечка. Образки». Книга мала 56 сторінок, портрет автора, передмову та коротеньку статтю В. Гнатюка «Кілька уваг про мову творів В. Стефаника». До збірки увійшли всі відомі на той час твори В. Стефаника, за винятком новели «Портрет».
«Про його твори, — писав невідомий автор редакційної передмови, — не може бути двох осудів. Як психолог мужицької душі він не має собі рівного в нашій літературі, він випередив чи не всіх, хто тільки писав про село».
Упорядником і редактором збірки був В. Гнатюк. Саме він вніс поправки в мову творів В. Стефаника. Це була вже не перша спроба «українізувати» мову Стефаника. За участю В. Гнатюка була «українізована» і збірка «Моє слово», що вийшла в 1905 р. в «Українсько-руській видавничій спілці». Без сумніву, що й пояснення до «малозрозумілих слів», які були вміщені в кінці книги, також зробив В. Гнатюк.
Завдяки П. Тодорову на сторінках журналу «Демократически преглед» у № 4 за 1914 р. у перекладі Р. Кристева було опубліковано новели «Камінний хрест», «Новина» та «Діти». У цьому самому журналі П. Тодоров опублікував свою статтю про В. Стефаника.
«У 1900 році, коли українська критика вбачала в Стефаникові найталановитішого прозаїка, — зазначав у ній П. Тодоров, — Горький із жалем писав мені, що ми, малоросіяни і болгари, “такі близькі і не знаємо одні одних”. Відтоді минуло чимало часу, протягом якого перекладено нашою мовою деякі твори, але ім’я Стефаника в нас і досі нікому не відоме. В минулому українські письменники Шевченко і Марко Вовчок розкрили нашим першим поетам і прозаїкам цілу сферу поетичного натхнення, дали перший поштовх болгарській літературі, а письменники — такі, як Петко Славейков і Любен Караве- лов, — запозичили в них форму своїх творів; отак і сьогодні: і Стефаник, і Ольга Кобилянська, і Мартович, і Лепкий своїми мотивами, концепціями, навіть своїми вадами могли б допомогти болгарському письменникові знайти себе і позбутись багатьох сумнівів, що перешкодою стоять на його шляху, бо як би не відрізнялись умови, що в них і зараз розвивається українська культура, від наших, але основа тієї культури майже однакова з нашою».


(350)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
На Балканах почалася війна, яка незабаром розрослась у Першу світову.
25—26 грудня 1912 року у Львові відбувся XXIII з’їзд радикальної партії, на порядку денному якого не було передбачено розгляд її становища в переддень світової війни. Звіт про діяльність партії був поданий у № 2 газети «Громадський голос» від 8 січня 1913 року.
«Сей з’їзд радикальної партії, — писала газета, — на довго остане в пам’яти тих, що на нім були. Зібрався він у прикрім році нещастя і горя, коли на полях цілого краю зігнили в болоті плоди тяжкої хлопської праці і над селянськими хатами розсілася журба про голод і війну. Сей рік з оставшим на полях почорнілим збіжєм, рік лихви і плачу важко відбився на бадьорій колись діяльності радикальної партії та смутком наповнив очи учасників її найвисшої власти краевого з’їзду. Промовляв на тім з’їзді м[іж] і[ншим] чоловік, котрий на з’їздах рідко коли говорить, чоловік, що знає душу людську і бистро уміє глядіти на те, що діється крутом — Василь Стефаник. Він говорив, що навіть зарібкова еміграція до Прус і Америки, хоть з неї приходить богато гроша до краю, не дає хлопам тепер майже нічого, бо прихід з неї йде на лихварів, котрих імена чорніють здавна у ґрунтових книгах. Хлопи довго жили на кредит, нім знайшли самі без нічийної помочи «діру» до виходу зі свого невідрадного положення, котра на разі не є виходом. Змінилася й душа хлопа: він уже зовсім не той, що був, коли партія розпочинала свою діяльність. З німецьких копалень і фільварків та з американських фабрик віє на нього від літ іншим духом. Його день в день заносить у наші села почта. І змінилася душа народа. Та не змінився спосіб агітації, якого здавна уживає наша інтелігенція...
Тут більша скількість делегатів, що з зацікавленням слухала бесідника, враз запитала: Які ж ви висновки зробите?
— Не зроблю ніяких, — відповів Стефаник. І на тім урвав свою інтересну промову».
І це було в стилі В. Стефаника: порушити проблему і не дати на неї відповіді. Він відчував, що прийшов новий час, розумів нові проблеми, бачив, як змінюється душа селянина, однак не написав жодного рядочка.
У 1912 р. було опубліковано менше нових перекладів творів В. Стефаника, ніж у попередні роки. У болгарській газеті «Мир», що виходила в Софії, 2 вересня з’явився переклад «Мого слова», а французькою мовою М. Рудницький переклав «Злодія» («Le voleur»). Переклад був опублікований у № 25 журналу «Les mille nouvelles nouvel- les»* за 1912 p. У 1913 p. в № 18 «Просвітньо-наукової та суспільної
=Нариси тисячі повістей» (франц.).


Розділ сімнадцятий
Війна
(351)
часописі для працюючого люду», що виходила у Львові, була опублікована новела «Виводили з села».
У № 102 «Нової Буковини» від 2 жовтня 1912 року було повідомлено про відчит І. Труїла на тему: «Франко — Стефаник», який організувала редакція газети «Нова Буковина» на дохід для ювілейного дару І. Франку. Відчит мав відбутися 6 жовтня 1912 року в Народному домі по вулиці Петровича, 2. Короткий зміст цього відчиту під назвою «З поетичних мотивів І. Франка і В. Стефаника» опублікувала ця сама газета в № 104 від 9 жовтня 1912 року.
«Протягом однієї години годі було докладніше схарактеризувати цілу літературну творчість Франка і Стефаника, тому ограничився симпатичний прелєгент на схарактеризоване артистичної і літературної вартости двох поезій, а то: “На ріках вавилонських”* Ів. Франка і “Дороги” В. Стефаника. Сі твори уважає Ів. Трупі за споріднені між собою і тому брав їх як одну цілість, що містить в собі характеристичні признаки не тілько їх авторів, але й виразні прикмети нашої суспільності, передовсім галицької, яку прелєгент більше і близше міг обсервувати. З тої причини зачислив згадані твори до таких серед нашої літератури, які криють в собі найбільше національних первістків. Нема в них справді матеріальних видимих етнографічних призна- ків, але зате відкривають нам незвичайно інтересне, а характеристичне психологічне тло, яке так ярко характеризує нашу до творчого житя заледве пробуджену суспільність, яка складається у своїй переважній більшости із ще недавних — говорити словами поета — рабів».
І. Труш дійшов такого висновку: «Хто хоче пізнати національну душу нашого гнобленого і обезсильного народа, тому і зі зглядів пізнавчих представляють згадані твори наших обох знаменитих письменників дуже велику вартість. Се ключ до пізнаня уже на щастя вимираючого в другій половині XIX віку ще пануючого типу-рішеня».
Несподівано вдарив грім із боку християнсько-суспільної щоденної газети «Руслан», головним редактором якої на той час був Сень Горук, пізніше відомий як командир Січового стрілецтва. Газета мала епіграфом псалом М. Шашкевича: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш: а не візьмеш милости і віри не візьмеш, бо руске ми серце і віра руска». У цій самій газеті, яка вийпіла у вівторок 14 січня 1913 року, під рубрикою «На літературні теми» було опубліковано лист Івана Дмитренка з Бурштина, написаний 19 жовтня 1912 року, який стосувався видання книги «Моє слово» 1905 р. Невідомо, чому його вирішили опублікувати через стільки часу.
* Повна назва — «На ріці вавілонській — і я там сидів».


(352)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«Передо мною, — писав Іван Дмитренко, — лежить розкішно оправлена книжка із значком UB. С.” [Вид. Спілка] з написою “В. Сте- фаник — мое слово”. А що вже розкішний вигляд книжки притягає мене до себе, лакомо хапаю її і зачинаю читати.
Чим дальше і дальше читаю сю книжку, тим більший чую несмак, тим більша пориває мене лють, а далі не втерпів тай кинув книжкою об поріг! Щоби одначе ще ліпше переконатися, хто її написав, підношу та ще раз приглядаюся, такий п. Василь Стефаник. Вибачить, отже, пан “посол народу”, Василь Стефаник, що “Моє слово” написане ним, а так сквапно* і старанно, розкішно видане “Вид. Спілкою”, назву не інакше як огидним пасквілем, киненим на невинних, ідеальних гуцулів!
Як міг “народний писатель” в той спосіб представити сьвітови, всій вселенній, найкрасшу, найідеальнішу часть нашого народу, я бодай не розумію!? Представляти бідного, ідеально доброго гуцула найдикішим, найнекультурнішим різуном, розбійником, убійником, пияком, брудною скотиною, негідною достоїньства чоловіка — може однісіньке “Słowo Polskie” і п. Василь Стефаник! Атак, не інакше представив бідних гуцулів п. “посол”! І за сей пасквіль “найвисший аеро- паг” казав єго послом вибрати! Бідний Ти, бідний український народе, коли Твоїми “послами”, заступниками суть Твої пасквілянти!
Хто знає гуцула так добре, як я єго знаю, той мусить обидити ся з болю, прочитавши сей пасквіль! Я був між гуцулами сім літ народним учителем, з ними жив, горював, балював**, плакав і тішився, мав час, отже, пізнати cero ідеального “короля гір”, cero доброго, сердечного і милосердного чоловіка. Яко народний учитель працював я вже й між бойками, й між лемками, між гуцулами й подоляками, але такої вродженої інтелігенції, такої доброти, такої сердечності, ніжності, як у гуцулів, я не подибав і знаю, що не подибаю.
Читав я також й інших списателів про гуцулів, як пр. Коцюбинського, Харав’юка, Савуляка, Федьковича і інших, але ні у одного я не стрінув тої гидоти, того плюгавства, тої злоби киненої на невинного гуцула, що у п. В. Стефаника!
Кожний темою вибрав собі або глибоку любов, або недолю життя на Черемоши, або зарібки у “бутинах”*** і т. д., лише одинокий п. “посол” вибрав собі темою убивства, різанину, розбишацтво, супружу зраду, пияцтво і т. п. “благодати” і точнісінько за приміром “SŁ Рої.” і т. п. “przyjaciółek ludu ruskiego” **** “вшкварив” п. посол і
* Швидко (діал.).
** Бенкетувати (діал.).
*** Рубання лісу (діал.).
**** «Приятель народу українського» (польс.).


Розділ сімнадцятий
Війна
(353)
то ще гуцульським говором пасквіль на гуцулів, а “патріотична” “Вид. Спілка” чим скорше поспішила видати се розкішено! Що скаже і подумає собі про нас, Українців, такий Англієць, Француз і ин. Культурний чоловік, коли начитавшися по ворожих часописах про “dzicz hajdamacka”*, про “rozbestwienie między Hucułami”**, про “noże, mordy i podpały”*** i T. д., а опісля прочитає ще “Ваше Слово” п. посол?»
Іван Дмитренко — псевдонім. Не було такого вчителя ні у Бурштині, ні на Гуцульщині, ніде. Про це свідчить довідник — шематизм Королівства Галіції і Лодомерії з Великим князівством Краківським на кожен рік, що фіксував кожного вчителя, який працював у школі. Івана Дмитренка в цьому списку немає.
На захист В. Стефаника піднявся лише «Громадський голос». У статті «Напасть на Стефаника», опублікованій у № 4 від 22 січня 1913 року, писалося: «Чудові твори нашого тов. Стефаника здобули собі вже давно признане не лиш у своїх, але і чужих. Його твори перекладають на чужі мови і всі признають, що Стефаник незвичайно талановитий письменник. Та знайшовся якийсь анальфабет серед християнських суспільників, що в Руслані накинувся на Стефаника з лайкою. Не дивуймося сему, що знайшовся такий чоловік, бо є ріжні вар’яти на світі, але треба дивуватися Русланови, що помістив таку лайку. Не тому треба дивуватися, що Руслан мудрійший від того критика, а тому, що в редакції Руслана сидять аж три професори від української літератури!
Не можна не зауважити, що даний лист якогось анонімного автора, котрий підписав себе вчителем з Бурштина, аж надто перегукується з неопублікованою рецензією Івана Франка на брошуру Христини Алчевської “Мужицька дитина — Василь Стефаник”. До того ж очевидно збігався цей же ж лист і з реакцією Івана Франка на коментарі, які дав К. Ріпачек до перекладів деяких новел Василя Стефаника. На перший погляд, можна зробити висновок...
Оцінку cero поступуваня знайдуть читачі в статі критика М. Євшана, яку поміщуємо в сім числі нашої часописи».
Стаття М. Євшана була скороченим передруком із його статті «Василь Стефаник», надрукованої у першій книзі видання «Під прапором мистецтва. Літературно-критичні статті», що вийшло в Києві в 1910 р. З огляду на ім’я автора цієї статті радянські літературознавці ніколи її не згадували. За часів української державності вона була вміщена у видання «Микола Євшан. Критика. Літературознавство.
* Гайдамацька дич (польс.).
** Розбещення між гуцулами (польс.).
*** Ножі, вбивства і підпали (польс.).


(354)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
Естетика», упорядкування якого, а також передмову та примітки зробила Наталія Шумило. Книжка вийшла у київському видавництві «Основи» в 1998 р.
«Душу мужика, — стверджував М. Євшан, — Стефаник зглибив до дна. Як далеко він лишив позаду всіх інших українських письменників, що писали про мужика, як випередив всю “народну” українську літературу. А прецінь, він не описує села з етнографічного боку, не розводиться широко над його побутом, не підслухує і не фотографує розмов. Опріч того, він не пише нічого дидактичного, нікого не хоче научити. Його образки не на те, щоб їх тільки читати. Тут кожде слово вдаряє в нас з великою силою і неначе б’є молотом, аж зворушить наше сумління, ціле наше єство. Не читаємо, — а п’ємо слова, міримо ними своє власне життя. Перейнявшись до найбільшої, можливої границі своїм предметом, аж до затрати самого себе, Стефаник починає говорити. З колосальним напруженням волі здержує неначе самого себе, щоб дати слово мужикові. І мужик його. Це не виучений манекен, який говорить те, що автор йому каже. Тут промовляє він не тільки словами — промовляє рухами, тоном своєї бесіди, всім своїм єством. Слова таємні і скриті десь на дні душі, ворушаться нараз, набирають крові і тіла і падуть, неначе силою грому, у якусь мертву тишину. Це живі люди, що мучаться, страждають, хочуть, щоб їх хтось почув, вислухав, зрозумів.
[...] Оповідання Стефаника — це неначе сцени, що відбуваються в душі людській поміж одним виступом на сцені і другим. Тому вони такі короткі, збиті, хоч лавинами вибухає життя!..»
Зауважив М. Євшан й іншу особливість оповідань В. Стефаника. У них, казав, «чуємо не лиш саме розуміння всіх болів мужицької душі, але й те, що поміж самим поетом і тим світом, про який він пише, є якась глибша спільність, спорідненість. В усій тій драмі неначе слідимо за одним головним мотивом: поет шукає для самого себе якоїсь тривкої, органічної опори. [...] І тут, може, й ціла трагедія творчосте Стефаника, її трагізм: почуття страшної пустки і бажання знайти для себе живу органічну основу. Пекуча туга за живими людськими серцями, які розуміли б поетову мову».
На початку 1913 р. було оголошено про обрану генеральну старшину Українського січового союза. Його очолив у чині генерального отамана К. Трильовський, генеральним писарем став М. Галицький, генеральним скарбником — С. Винников, генеральним чотарем — Ф. Калинович, генеральним осавулом — Я. Веселовський, завдяки якому вдалося вирвати В. Стефаника з багаторічної мовчанки, а генеральним обозним — Д. Катамая. Не було таємницею, що саме Січові


Розділ сімнадцятий
Війна
(355)
стрільці у разі розвалу імперії, чому буде сприяти війна, мали перетворитися на армію новоствореної України.
25 квітня 1913 року помер М. Коцюбинський. Звістку про його смерть надрукували всі українські газети Галичини.
Сенсаційної новиною в 1913 р. стало повідомлення про намір уряду розпустити галицький сейм, оскільки уряд так і не дочекався від нього угоди між українцями та поляками стосовно виборчої реформи до сейму в Галичині. Невдовзі було оголошено й про нові вибори. Почалася передвиборна кампанія, у якій взяла участь і радикальна партія, членом управи якої був В. Стефаник. Однак його кандидатура на виборах не виставлялася.
1 серпня 1913 року не стало «проводаторки» В. Стефаника по Києву Лесі Українки.
«Недавно ще, — писав з цієї нагоди «Громадський голос» у № 32 від 7 серпня 1913 року, — поховала Україна свого великого музика і народного діяча Миколу Лисенка, — не поросла ще трава на могилі нашого славного письменника Михайла Коцюбинського, — а отеє приходиться нашому народови сипати могилу над третою своєю най- красшою дитиною, над своєю гордистию і славою, над поеткою Лесею Українкою».
21—22 грудня 1913 року в залі товариства «Повітова січ» по вулиці Коперника, 5, відбувся традиційний партійний з’їзд радикальної партії, де було прийнято новий організаційний статут, який був надрукований аж у № 12 «Громадського голосу» від 28 березня 1914 року. 28 грудня, напередодні 1914 р., у Снятині відбулося велике повітове віче, основним питанням якого була виборча реформа до сейму і боротьба, яку ведуть українські посли, про що повідомив № 3 «Громадського голосу» від 22 січня 1914 року. На цьому віче виступив В. Стефаник, який у «своїй красивій, зворушуючій бесіді представив всякі безправства, яких допускаються війти і писарі по громадських урядах». Торкнувся В. Стефаник і питання занепаду шкільництва.
За матеріалами газети «Діло», що мала найбільшу популярність серед українських читачів, виходило, що нічого поганого та неочіку- ваного 1914 р. не міг принести для Галичини.
Газета «Діло» не приділяла уваги В. Стефанику через його належність до радикалів, а тому не містила жодної інформації про його діяльність, але цю прогалину заповнював «Громадський голос». Із його інформації у № 4 від 29 січня 1914 року відомо, що В. Стефаник вів активну агітацію на вічах за виборчу реформу.
Непоступливість чеських послів з приводу збільшення в бюджеті імперії на 1914 р. витрат на військо та військову промисловість


(356)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
призвела до того, що парламент ніяк не міг цей бюджет затвердити. Тому цісар 31 січня 1914 року своїм розпорядженням припинив на невизначений термін діяльність парламенту, користуючись для цього § 14 конституції. Крім того, цісар пригрозив, що він взагалі розпустить парламент, якщо той і надалі буде заважати інтересам його держави.
Нарешті після сварок, криків та обструкцій у сеймі в другому та третьому читанні була прийнята виборча реформа, яка, на думку «Діла», стала значним кроком уперед порівняно з попередньою реформою, хоча назвати її великим досягненням не можна, бо вона передусім захищала інтереси поляків, а не українців. Крім того, нова виборча система насправді мало чим відрізнялася від куріальної. У новій системі й надалі залишалося шість виборчих курій, і українці не могли досягти більшості у сеймі.
Несподіванкою для багатьох стало повідомлення в пресі про смерть дружини В. Стефаника Ольги. На похорони прибули кошовий І. Верига, вся січова старшина, майже всі члени товариства «Січ» у Русові. Усі вони були перев’язані січовими стрічками.
Похорон проводили о. І. Щуровський із Русова, о. М. Лукашевич зі Стецевої і о. В. Калитовський. Коли виносили тіло покійної Ольги з хати, сурмачі заграли команду «Позір!». На подвір’ї стало тихо. Вдарили два барабани дріб, і під той звук перші два січовики переступили поріг і тричі опустили в руках додолу домовину з покійною, потім винесли на подвір’я і поставили на дві лавки. Отці робили заупокійну відправу. Стецівський церковний хор заспівав «Вічная пам’ять», і тут почалося: втратила свідомість Олена Плешкан, потім Ганна Данилович, Марія Гаморак, служниця Матіїха. Нарешті вирушили з подвір’я. Попереду за церковними хрестами несли синьо-жовтий прапор, за ним хорунжі несли січові хоругви. Приспущений прапор і хоругви були пов’язані чорними стрічками. За хорунжими йшли стецівський і русівський церковні хори, за ними священики. Домовину по черзі несли тільки січовики. По боках домовини на конях їхали кошові двох Січей: Стецевої і Русова. За домовиною йшли рідні, близькі, сусіди, за ними в колоні січовики, а позаду народ.
На цвинтарі, коли опускали домовину, січовики вистрілили кілька разів із гармат. Барабанщики били барабанний дріб.
В. Стефаник стояв над могилою, тримаючи на руках малого Юрчика. До нього осиротіло тулилися Семенко і Кирилко.
«Зимовий краєвид Русова, — писала в спогадах дружина Марка Черемшини Наталія Семанюк, — закинутого в долину, підкреслював сумну картину похорону, коли над труною померлої дружини стояв з малими синами ще зовсім молодий і вкрай засмучений Стефаник.


Розділ сімнадцятий
Війна
(357)
Пригадую собі, як грудки мерзлої землі з гуркотом посипались на труну, він все більше і більше схилявся, наче та земля важким тягарем лягала йому на плечі».
Близився 100-річний ювілей від народження Т. Шевченка. Навесні 1914 р. в Снятині зібрався повітовий виділ «Просвіти» разом із головами сільських філій цього товариства. На засіданні було обрано ювілейний комітет на чолі з В. Стефаником. До комітету увійшли посол до сейму І. Сандуляк, Марко Черемшина, С. Зінкевич і В. Равлюк. Було вирішено на честь 100-ї річниці від народження Кобзаря в кожному селі насипати велику могилу й підготувати великий святковий концерт, на якому має бути присутнім представник від повітового комітету. Повітове свято призначено було на неділю 10 травня 1914 року. У цей день Стефаник виступив перед мешканцями села Русова. Його промову надрукувала газета «Діло» у № 110 від 20 травня 1914 року.
«Перед 100 роками на українській землі, — говорив В. Стефаник, — в мужицькій хаті вродилася дитина, що спричинила відродження українського народу. Вродилася вона серед сліз і жалю в хвилині, коли наші вороги були певні, що до труни українського народу мають ще лиш один цвях забити і вже його зараз поховають. Шляхта і попівство відцуралися були тоді свого народу, а лишився тільки сам мужик. Кріпачка зродила Тараса і викормила кріпацьким кормом, а він видвигнув мужицький народ на висоту, по якій тепер ступаємо. І коли великі люди дають зміст народам, то Тарас дав його українському народові. Читайте Шевченка, а там отворена вам ціла проява, історія і душа українського народу. Там є найкращі скарби українського народу. І доки наш нарід за своє визволення боротися буде, доти той кріпацький син стоятиме перед очима вашими, ваших дітей, внуків і правнуків. Там для всіх міліонів українського народу велика книга мудрості, книга любові до України. Він сидів десять літ у неволі за вогненне своє слово, котрого всі царі докупи задушити не годні. В його словах показана нам далека-далека дорога до нашої майбутності. Читайте його слово, шукайте тої дороги, йдіть нею, щоб з вас були люди найтвердші. Беріть на коліна діти ваші, як їдете до Канади, та впоюйте в них слово Шевченка. З Шевченка набирайте карності, відшукуйте квіти краси, а будете кращі і зближитеся до сходу нашого сонця, і всі ми опинимося в вільній, соборній, великій Україні».
Про цю подію повідомив і № 20 газети «Громадський голос» від 21 травня 1914 року. Промова В. Стефаника у підправленому і купю- рованому вигляді (без слів щодо України «соборна, велика») була вміщена у другому томі тритомного видання творів В. Стефаника з посиланнями, що її передруковано з № 25 газети «Громадський


(358)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
голос». Газета «Діло» виразила подяку за організацію свята Шевченка В. Стефанику, а також Онищуку, вчителю з Карлова, та міщанину зі Снятина Зінкевичу. Як зазначав у свою чергу «Громадський голос», під час проведення цього свята була виголошена думка багатьма людьми, що вони підтримають на виборах «тільки кандидатуру заслуженого для добра нашого народу письменника і посла Василя Стефа- ника».
Того самого дня В. Стефаник виступив на святі Шевченка у Вовчківцях, де тамтешня громада насипала на честь 100-річчя від народження Т. Шевченка високу могилу. З тих торжеств збереглося фото. Могила у радянські часи була знищена тракторами.
4 червня 1914 року В. Стефаник на сторінках газети «Громадський голос» у № 22 спростував чутку про його висунення кандидатом на чергових виборах до австрійського парламенту.
Як повідомляло «Діло» у № 129 від 12 червня 1914 року, велике святкування 100-річчя Т. Шевченка відбулося і в селі Балинцях, де від 1911 р. був парохом чоловік покійної Євгенії Калитовської В. Кали- товський. Тут селяни також насипали високу могилу і провели урочисті збори, де виступив В. Стефаник, який «в ярких та пориваючих словах змалював життя мученика». Наприкінці святкувань було відкрито пам’ятні дошки та відбувся гарний концерт.
У Карпатах розпочалися великі військові маневри. «Діло» про загрозу війни мовчало. Преса передбачала, що нові вибори до галицького сейму відбудуться в жовтні, а тому закликала виборців починати провадити виборчі віча.
Шевченківське свято 21 червня відбулося в Скалі над Збручем. На ньому В. Стефаник також мав слово про Т. Шевченка. Як стверджував «Громадський голос» від 11 липня 1914 року у № 28, його промова була вислухана з великою увагою, бо «се справді лилося живе слово учня про поета-вчителя і огнем западало в серце слухача, щоби загріти його до правди, до любові, до життя».
Чернівецька газета «Народний голос» у № 18 від 26 червня 1914 року передрукувала новели В. Стефаника «Лан» і «Лист» як типові твори, які годиться читати під час передвиборчої кампанії.
29 червня 1914 року всі газети повідомили про страшну подію: ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина були вбиті. Злочинця впіймали. Це був дев’ятнадцятилітній серб Г. Принцип.
13 липня 1914 року цісар видав розпорядження про розпуск галицького сейму і проведення нових виборів на основі нової виборчої системи. Вибори мали відбутися по різних куріях із 7 жовтня до 6 листопада 1914 року. 12 липня у Заболотові пройшла конференція


Розділ сімнадцятий
Війна
(359)
представників громадських організацій Гвіздеччини та Снятинщини, на якій одноголосно було обрано кандидатуру В. Стефаника на вибори до парламенту. Про це повідомив «Громадський голос» у № 28 від 16 липня 1914 року. На цій самій конференції в Заболотові було ухвалено, що 26 липня мала відбутися зустріч В. Стефаника з виборцями в Кулачківцях на Гвіздеччині, а 2 серпня — у Белелуї.
Цісар видав 24 липня 1914 року сербському уряду в Білгороді ноту, на яку вимагав відповіді до 6 години 26 липня.
26 	липня в Кулачківцях відбулося багатолюдне віче, на якому затвердили кандидатуру В. Стефаника на посла до віденського парламенту. Учасники віча на згадку про цю подію сфотографувалися зі Стефаником.
На ноту цісаря сербський уряд дав відповідь, яка цісаря не влаштувала, і він розпорядився перервати дипломатичні зносини із Сербією, а послу Гіллю негайно прибути до Відня. 28 липня 1914 року цісар оголосив війну Сербії. Стало зрозуміло, що невдовзі за Сербію заступиться Росія — і почнеться війна, результатів і масштабів якої ніхто не міг передбачити. 1 серпня 1914 року, у суботу, по всіх селах задзвонили церковні дзвони за наслідником престолу Австро-Угорщини. Звечора біля церкви в Русові було вивішено маніфест цісаря Франца Йосифа «До моїх народів», у якому сповіщалося, що розпочинається війна, оголошувалася загальна мобілізація і цісар просив «свої народи» допомогти йому здолати ворога. Під мобілізацію підлягали чоловіки віком від 19 до 42 років. Служба в армії у мирний час становила 3 роки, у воєнний — 7.
В. Стефанику було 43 роки, і він за віком не міг бути мобілізований. Проте мобілізації підлягала його родина. В армію пішов його родич Іван Стефаник.
2 	серпня 1914 року українські політичні партії у Львові об’єдналися в Українську Головну Раду, щоб здійснювати під час війни єдину політику. Українська Головна Рада як найвища установа краю перебрала на себе також організацію українського війська з Українських січових стрільців (УСС). Саме про це український народ, як і інші народи монархії, просив сам цісар. Головою Української Головної Ради став К. Левицький, секретарем — С. Баран, заступниками голови були М. Павлик і М. Ганкевич. Створено Українську бойову управу під керівництвом К. Трильовського.
На прохання Української бойової управи австрійська військова влада згодилася звільнити з діючої армії для потреб Українського легіону 100 старшин-українців. Українське військо створювалося для захисту західноукраїнських земель від можливого поневолення, а


(360)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
при нагоді й для звільнення всієї України від російських загарбників. Проти цього прохання виступили поляки, тому вдалося звільнити лише 16 старшин. 7 серпня 1914 року Бойова управа звернулася до українського народу із закликом вступати до УСС і створювати українське військо. Для набору добровольців були створені повітові та громадські комітети. Добровольцям рекомендувалося прибувати до Львова або збиратися при повітових комітетах. Добровольців виявилося 28 тис. осіб. У другій половині серпня на місце збору прибуло тільки 10 тис. юнаків і молодих чоловіків. Січовики відмовилися присягати на вірність імператору. Австрія обмежила стрілецький легіон до 2,5 тис. осіб. Решта мусила повернутися додому. Українці не могли на відміну від поляків забезпечити своїх січовиків зброєю. Австрійці видали їм давно списану, яку вже не використовували на фронтах, зброю.
Народний рух схвилював серце В. Стефаника. Ще трохи, і він знову візьме перо до рук. Заговорить по довгих роках мовчання.
З 	вересня 1914 року росіяни прорвали фронт і опинилися на території Західної України. У першу чергу нищилося все, що було пов’язане з українським життям. Перед наступом росіян майже вся українська інтелігенція покинула Львів і виїхала у Відень. У Львові залишався митрополит Андрей Шептицький, який після виголошеної промови в Успенській церкві був заарештований та інтернований на територію Росії, де його посадили в Суздальську тюрму.
У Львові лишився також немічний, розбитий паралічем І. Франко. У першу ніч окупації на постій до його хати запровадили 200 солдат, які мали охороняти від грабування сусідній будинок львівського намісника Ноймана.
В. Стефаник вирішив залишитися з дітьми в Русові. Про цей період, як і взагалі про весь час перебування В. Стефаника на селі до війни, відомо мало. Збереглося обмаль спогадів. Судячи з усього, В. Стефаник вів обмежену кореспонденцію, ще менше залишилось документів із того періоду, а тому чи не найбільш достовірним джерелом інформації є спогади В. Костащука. В. Стефаник перед війною не брав участі в культурних подіях Галичини. Усі були переконані, що з літературою він «зав’язав» і тому не запрошували писати до збірників.
«Громадське життя, — зазначав В. Костащук, — завмерло зовсім. Не стало тих, що його творили, — забрала їх цісарська влада на війну, а старших, військовонезобов’язаних, австрійська вояччина силоміць посадила на їх власні вози і наказала теж собі служити. Жодної вістки від найдорожчих, що на різних фронтах кривавилися за цісарську справу, жодної відомості про те, що діється на широкому світі.


Розділ сімнадцятий
Війна
(361)
Таким тяжким життям прожив Стефаник разом із своїм селом осінь і зиму першого року війни. Світ забитий дошками і привалений семи надгробними каменями. Різні вісті про війну переходили з села до села, з хати до хати, переповнені несамовитими страхіттями, тисячу разів перекручені і перебільшені. Довгими зимовими вечорами до хати Стефаника сходилося багато селян і радили раду. Оповідали про новини в селі і околиці, а Стефаник зважував усе і робив свої висновки».
М. Фірманюк, який до війни був начальником суду в Снятині, про цей період залишив спогади, написані 19 вересня 1951 року. Вони досі не надруковані і зберігаються в архіві В. Стефаника в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України. Згідно з цими спогадами В. Стефаник приїздив щокілька днів до Снятина, зустрічався з М. Фірманюком і Марком Черемшиною, заходив «до Зоськи», яка продовжувала успішно працювати.
«Стефаник оповідав, — писав М. Фірманюк, — що до нього в Русів приходило немало російських офіцерів-українців з частин, що стояли в дооколичних місцевостях, представлялися йому, хто вони є, говорили, що знають його як письменника і висловлювали йому своє признання».
В. Стефаник ризикував. Він був відомою людиною, крім того, послом, і тому його могли в будь-яку хвилину заарештувати. Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Виручав батько, але сили його явно підупали. Господарство В. Стефаника потрохи занепадало. Борги збільшувалися.
Із літературних подій того часу варто згадати хіба те, що лондонська газета «Новий вік» («The New Age») від 10 грудня 1914 року опублікувала в перекладі Г. Рафаловича новелу В. Стефаника «Злодій» («The Burglar») із невеличкою приміткою про письменника. Аж до 70-х років XX ст. ця новела залишалась єдиним твором В. Стефаника, перекладеним англійською мовою. 24 грудня ця сама газета опублікувала невелику статтю про В. Стефаника, яку написав Г. Рафалович.
У № 8 празького журналу «Besedy ćasu»* в перекладі Т. Ганушки з’явилася новела В. Стефаника «Кленові листки». Це вже був другий переклад цієї новели чеською мовою. Перший у 1905 р. здійснив К. Рипачек.
Ще ЗО квітня 1914 року, перед початком війни, «Neue Illustrierte Zeitung»** опублікувала статтю І. Труша «Шевченко, Франко та Стефаник». І. Труні вважав, що саме ця трійця письменників найкраще представляє українську літературу.
* «Розмови часу» (чеськ.).
** «Новий ілюстрований часопис» (нім.).


(362)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
9—10 лютого 1915 року російські військові частини залишили Снятинщину і відійшли на північ за Дністер та на схід на Бессарабію.
«В березні 1915 року, — записав В. Костащук зі слів Ольги Плеш- кан, — повернулася австрійська армія і провела другу мобілізацію. Прийшла черга і на мене. Я опинився в рядах австрійської армії і втратив зв’язок з Стефаником. Покуття переходило з рук до рук — вже в травні 1915 року прийшла російська армія, але пробула тут тільки один місяць... Через кілька днів після її приходу за фальшивим доносом Стефаник був заарештований. Пізно вночі приїхала військова жандармерія, забрала його і посадила до в’язниці у Снятині. За телеграфним наказом із Відня Стефаника через кілька днів було випущено. Військовий комендант попросив пробачення у Стефаника за помилку і запросив його на бал, що мав відбутися в Снятині.
Стефаник категорично відмовився.
— До ваших послуг авто, пане посол, — каже комендант.
— Ні! Дякую. Я поїду мужицькою фірою до Русова. Досить мені ваших гонорів тої першої ночі, — відповів Стефаник».
Причиною арешту було те, що до В. Стефаника приходили в гості російські офіцери. Хтось доніс про це. Ще не мобілізований до армії М. Фірманюк відразу повідомив віденський парламент про арешт посла В. Стефаника. Звідти прийшла телеграма військовому коменданту Снятина — негайно випустити посла, який має посольську недоторканність, і вибачитись перед ним, що комендант і зробив.
13 травня 1915 року австрійські війська залишили Снятии, і до нього вступили російські частини. Лінія фронту пересунулася на південь від залізничної колії Чернівці — Коломия.
У той час В. Стефаник став частіше бувати в Марка Черемшини, ніж у Русові. Це стало причиною ревнощів Черемшини своєї дружини до В. Стефаника. Ревнощі ставали причиною пліток, що розносилися по місту. Урешті, все закінчилося мирно, і в знак цього Марко Черемшина весною 1915 р. коло хати В. Стефаника в Русові висадив алею черешень, частина яких збереглася до наших днів.
«В травні 1915 року вдруге прийшла російська армія, яка цього разу пробула тут лише місяць, — писав у своїй книзі В. Костащук. — Стефаник жив у Снятині в Семанюка. До дому Семанюка часто заходив один російський солдат, родом українець, якийсь Петро Іванович. Він дуже любив розмовляти з Стефаником і виявляв до нього велику пошану. Семанюк, зайнятий іншими справами, рідко брав участь у їхніх розмовах. Одного вечора солдат запитав Стефаника, чим він займався до війни і чим зараз займається. Стефаник відповів, що працює писарем у адвоката, тобто у Семанюка. Солдат, захоплений


Розділ сімнадцятий
Війна
(363)
балакучістю Стефаника, хвилину подумав і сказав: “Щось то не в порядку, бо ти теж можеш бути непоганим адвокатом”.
Після відходу російських військ Стефаник вернувся до Русова. Війна була саме в розпалі і поглинала чимраз більше жертв. Мобілізаційні комісії забирали на цісарську службу навіть калік, а війська реквізували у людей збіжжя і худобу. Стефаник ходив по різних військових і цивільних установах та робив, що міг, аби полегшити тягарі, що сипалися на беззахисне селянство з усіх сторін».
9 	червня 1915 року російські війська відступили за Дністер. Снятии і весь повіт зайняла австрійська армія.
«Стефаник, — писав у спогадах М. Фірманюк, — сидів вже у своїм Русові і звідти ще кілька днів приїздив до Снятина. Ніякої ширшої діяльності не міг розвинути через стан воєнний. Допомагав жінкам і дітям солдатів діставати запомогу та намагався оберігати їх від різних податків та поборів, викликаних війною».
Червневий номер журналу «Весник Европы» за 1915 р. у перекладі Людмили Драгоманової, вдови М. Драгоманова, опублікував новелу «Осінь» російською мовою. До публікацій цього року слід зарахувати і переклад французькою мовою новели «Похорон» («Crepuscule») у журналі «La Revue ukrainienne»*, що виходив у Лозанні. Переклад зробив Артур Зеліб. Крім новели «Злодій», яку переклав М. Рудницький, більше перекладів творів В. Стефаника французькою мовою до 70-х років XX ст. не було.
«Коли настало літо 1916 року, — згадував В. Костащук, — з боку Дністра почали озиватися гуки гармат. То розвивався наступ російських військ. З дня на день посилювався той гук, а селами розійшлася вістка, що Австрія відступає, що “москалів іде, як трави та листу”. Незабаром дороги вкрилися обозами відступаючої австрійської армії. За ними тяглися селянські вози, на яких їхали на купах лахміття замурзані і заплакані жінки і діти. До возів припнуті корови і вівці. А позаду них горіли села і гули гармати. Страхи і біль втікачів, гнаних австрійською вояччиною, передавалися мешканцям сіл, через які проїжджали ці обози.
Стефаник вирішив залишити Русів і перебути лихий час в іншому місці. Зараз за військовими обозами і сільськими біженцями подався в гори, до Косова. Тут на власні очі бачив і сам пережив жах, трагедію і грозу війни. Велике враження робили на нього нещасні сільські втікачі, в очах яких малювалися розпука та безнадійність. Виглядали вони, як підстрелені птахи, прогнані силою зі свого гнізда.
‘Український огляд» (франц.).


(364)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Женуть їх кудись у світи, а вони самі не знають, куди. Діставшись через гори в Угорщину, Стефаник переїхав до Відня. На господарстві в Русові лишився брат Володимир, а домом і дітьми опікувалася Олена Плешкан зі своєю дочкою Олею».
Залишила спогади про цей період і Наталія Семанюк, яка разом із чоловіком виїхала в Кобаки.
«Коли австрійські війська, — писала вона, — повернулися на Покуття вдруге, знову переїжджаємо до Снятина. Становище неясне, мінливе. Одного дня пролетіла чутка про те, що заарештовано Василя Стефаника австрійською комендатурою. Стефаник як посол до австрійського парламенту був недоторканною особою, але війна має свої закони. Всі друзі Стефаника разом з Черемшиною кинулись рятувати його. Заарештований Стефаник перебував в одному приватному будинку, зайнятому військом.
Просидів він там один день. На другий день увечері звільнили Стефаника, і він нам розповів:
— Два дні тому, пізно ввечері, перед моєю хатою в Русові зупинилось військове авто. Австрійський офіцер запропонував поїхати з ним. Він привіз мене до будинку, де знаходилась комендатура, і сказав, що тут перебуватиму під наглядом. Пересидів, як знаєте, в одній кімнаті з жовнірами цілу добу. На них не нарікаю. Увечері приїхав сам генерал і заявив мені, що трапилась помилка і я можу йти вільно додому.
Лінія фронту пересувалась, кипіла кров’ю і пожежами, множила злидні, руйнувала міста і села. Стефаник з Русова переїхав до нас у Снятии. Австрійська вояччина все більше лютувала при відступі. Батько Стефаника, Семен, привозив йому хліб, солонину, що давно від старості пожовтіла, часник і тютюн, хоч харч ми отримували від моєї матері, в якої тоді жили.
Письменники пригадували цікаві моменти з свого життя, намагалися в цю зловісну тишу, що панувала, внести своєрідну розрядку сміхом, жартом. Тому оповідали з минулого, з студентських років. Там було багато веселого. Стефаник пригадував свої студентські роки в Кракові. В той час Краків був центром еміграційного руху нашого народу. Там емігранти проходили медичний огляд, зазнавали визиску з боку агентів еміграційних фірм. Не раз емігранти з родинами мусили цілими тижнями, а навіть місяцями просто під небом чекати на від’їзд у чужину. Скільки наруги і горя переносили ці люди! Плач голодних дітей, голосіння жінок, а серед них закам’янілі мовчазні мужики — їх батьки й чоловіки. Стефаник ходив поміж нещасними, потішав їх.


Розділ сімнадцятий
Війна
(365)
Траплялися години і навіть дні, коли, будучи свідком воєнних подій, хотілося не думати про кров, а думати про квіти. В теплі літні вечори на ґанку між друзями велися розмови про мистецтво, літературу, музику. Стефаник хвалив наші народні таланти, розказував про співачку Крушельницьку, з якою він дуже подружив, про співака Мишугу, який змушений був розвіювати свій талант десь далеко від рідного краю. Пізніше, на наше прохання, розповів про знайомство з Франком.
Порушені спогади замовкали, а я ще довго думками блукала по тих місцях, що зв’язувались з тими спогадами.
В такий гарний вечір хочеться послухати музики, і обидва письменники часто просили мене грати на роялі. Я грала народні мелодії, і музика лилась до них крізь вікно. Але це все було наче крадене і в’януло в тривожних воєнних умовах.
— Лагідні, рідні, співучі звуки дуже добре впливають на нерви, — сказав Стефаник.
Після відступу російських військ Галичину знову зайняли австрійські війська. Стефаник виїхав до Відня, бо нерви були в поганому стані».
У Відні Стефаник жив по вулиці Йозефштедтерштрасе, 63. Там його знайшли земляки, які опинилися через війну в столиці імперії, і просили в нього як у посла захисту. Про його перебування у Відні довідалося також багато селян та інтелігентів з Покуття, і одні в листах, інші приїжджали особисто і просили про допомогу й захист.
Найперше В. Стефаник віднайшов у Відні у військових шпиталях своїх краян із Русова Василя Дідуха та Миколу Лазаренка, які були тяжко поранені на італійському фронті. Листувався зі своїми родичами Григорієм Стефаником та Іваном Стефаником, які також були поранені та лежали у шпиталі. Учитель Б. Заклинський, який на той час був у Відні, писав В. Гнатюку, що В. Стефаник — єдиний посол, який щиро переймається і допомагає тим, хто вимушений був покинути рідні краї і шукати захисту у Відні.
М. Фірманюк у спогадах про В. Стефаника зазначив, що В. Стефаник виїхав у Відень на початку червня 1915 року і пробув там більше року. Тужив за рідними краями. Переживав за синами, яких залишив у Русові. 7 липня він писав Софії Данилович: «Мені тяжко за своїми і за вітчизною, жалую, що-м тут опинився. Якби образ війни усталився, зараз вертав би-м до краю».
«Початок грудня 1916 року. Діставши принагідно адресу Стефаника, — згадував В. Костащук, —я приїжджаю з італійського фронту до Відня. Довкола великий рух, вечоріє. Зупиняюсь перед його квартирою.


(366)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Оглядаю свій пом’ятий одяг і не наважуюсь вийти на другий поверх та постукати до його дверей. Може, незручно, може, буде йому прикро, що всякий йому докучає. Раптом пізнаю: він, Стефаник, поставний, з бородою, в чорному пальті, енергійний, збігає згори сходами і йде просто до брами. Переходжу дорогу, вітаюся і прошу пробачення за свій “напад” на дорозі.
— А, то ти, небоже? — пізнав Стефаник. — Що ж ти робиш і звідки тут узявся?
— Я приїхав годину тому, дістав на шість тижнів відпустку, маю надію вчитися.
— То тобі на війні ще й наука в голові?
— Живий живе, гадає, — відповідаю.
— Але чекай, ніч западає, а ти, певно, голодний, і десь треба тебе помістити. Ходім до цього готелю навпроти, там будеш спати.
Слухняно йду за Стефаником. Господар і кельнери низько кланяються йому, питають, чим можуть служити.
— Цей юнак, — каже Стефаник по-німецькому до господаря, — то мій земляк і знайомий. Ви мусите його добре нагодувати і у себе примістити.
За хвилину ми ліфтом піднімаємось на другий поверх, де господар вказав нам кімнату.
— Ну, хлопче, ти тут переспиш, а завтра рано о восьмій годині прийди до “Каффегаус Інгріч”, он там на розі вулиці — там буду чекати на тебе.
Рано заходжу до згаданої кав’ярні. Несміло займаю місце біля крайнього столика від дверей. Повно гостей, одні відходять, інші приходять. Крім німецької, чую й українську мову. За хвилину входить Стефаник.
— Моє поважання панові послові! — кричать по-німецькому кельнери.
Стефаник кивнув головою, пішов у глибину залу, де від одних столиків відзивалися до нього “гутен таг”, від інших — “поважання”. Вітається, відкланюється, де з ким перекинеться кількома дотепними словами. Ожила кав’ярня, гості заворушилися. А Стефаник такий собі свобідний і в рухах, і в розмові, такий привабливий, ніби це не віденська кав’ярня, а Снятии або навіть Русів. Біля одного столика заметушилися, запрошують до свого гурту. Він повів поглядом по залу і побачив мене. Стефаник лишив своє товариство і підійшов до мене. Просить дати йому каву.
— Відай, ти, небоже, не маєш з чого жити в цім Відні, — каже по хвилині. — Але ти не журися, якось порадимо.


Розділ сімнадцятий
Війна
(367)
Витягає свій гаманець, відраховує 150 крон і передає мені.
Перебуваючи у Відні, я зустрічався зі Стефаником дуже часто. Він завжди цікавився, як живу і чи не сняться мені рідні краї. Коли згадував про Русів, то якось урочисто — лице його тоді то хмурилось, то роз'яснювалось, а очі дивились кудись далеко, бачили свою хату і дітей. Проханнями про допомогу я більше не докучав йому, бо бачив, що кожного дня до нього з'являлось все більше різних людей».
Час від часу В. Стефаник як посол і просто з патріотичного обов'язку приїздив у табір для біженців Гмінд у нижній Австрії, де завдяки українській інтелігенції вирувало українське життя. У таборі перебували також полонені зі Східної України. Серед них проводилася національно-освідомлювальна робота, діяли школи, курси з вивчення рідної мови, працювали різні гуртки.
Про відвідування табору В. Стефаником відомо з двох спогадів. Один із них належить Б. Пристаю, мешканцю Івано-Франківська. Його записав В. Полєк, і цей запис наведений у збірнику «Василь Стефаник у критиці та спогадах».
«У липні 1916 року мене, — писав Б. Пристай, — мобілізували в австрійську армію, і я отримав дозвіл на відвідання табору в Гмінді для прощання з родичами. Зупинившись на декілька днів у таборі, я одного вечора несподівано зустрів В. Стефаника, який прибув сюди з Відня. Мабуть, тому, щоб мати можливість вільно поговорити з інтернованими без посередництва начальства табору, він вибрав досить пізню пору дня і, користуючись своїм становищем депутата австрійського парламенту, несподівано відвідав табір.
[...] Вже темніло, коли В. Стефаник прибув у Гмінд. Коли про це дізналися інтерновані, вони моментально оточили письменника. Він ходив від барака до барака, уважно придивлявся до всього, сумно похитуючи головою. Бачив виснажені постаті людей, відірваних від рідної землі і звичних занять, та іскорки надії в їхніх очах, викликані його “візитом”. А Стефаник ще сумніше похитував своєю головою і невпинно повторював слова: “Ой біда, біда”. Він добре розумів, що майже нічим не може допомогти своїм знедоленим землякам. Адже в силу 14-го параграфа австрійської конституції на період війни парламент було розпущено, і Стефаник не мав тепер фактично будь-якої юридичної влади. Тому він лише з жалем вислуховував сумні розповіді інтернованих.
Проте це несподіване відвідання Стефаником табору мало деякий вплив на становище людей. Якоюсь мірою це вплинуло на начальство табору й морально підтримало інтернованих.


(368)
Роман Горак
<Кров на чорній pi/uiv
Ця коротка зустріч серед таких незвичайних умов запам’яталась мені на все життя і якоюсь мірою доповнює образ Стефаника як людини й громадянина».
Другий спогад належить Миколі Сисаку (1890—1959), українському вченому, який у 1915—1918 рр. працював лікарем у Гмінді. Зі спогадами про В. Стефаника М. Сисак виступав 27 січня 1927 року в Києві в Спілці письменників, але вперше вони були опубліковані у вищезгаданому збірнику.
«1915 року, — писав він, — я потрапив у табір втікачів із Східної Галичини до міста Гмінд, що коло Відня. Там я познайомився з письменником Василем Стефаником. Ми з ним подружили і кожний вечір сходились в місцевій кав’ярні. Він багато розказував про свій побут в університеті в Кракові, і ми часто торкалися різних літературних справ. В тому таборі я був лікарем, а Василь Стефаник, як відомо, також студіював медицину в Кракові, і у нас знаходилась завжди тема для розмов. Для нас, молоді, Стефаник, як і його товариші Марко Черемшина, Лесь Мартович були найулюбленішими письменниками. [...]
Ми знали, що Стефаник, як і його товариші, тісно зв’язані з Іваном Франком, були його однодумцями, і це було для нас достатнім, щоб наші думи, наші серця сповнилися кращим почуттям до них. Крім цього, для нас Стефаник був представником того напряму в мистецтві, який тісно був зв’язаний з кращими іменами тогочасної польської літератури. Тому і не дивно, що мене цікавило перебування Стефаника у Кракові, його знайомство з польськими літературними колами і його погляди на літературу цієї доби. Нам, звиклим до великих романів Еміля Золя, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного чи Сенкевича, здавалося, що Стефаник пише мало, поскільки його твори — це літературні мініатюри. Тому я запитав його на одній із наших зустрічей, чому він так мало пише. Він сказав, що як вже писати, то писати те, що тебе хвилює, і не насилувати себе. Ліпше менше, та хороше, і закінчив фразою, яка була схожа на слова Горького про письменника М. Телешова: мало на світі гарного, а найгарніше — це мистецтво, а найгарніше і найблагородніше в ньому — це мистецтво видумувати гарне. Стефаник підкреслював, що письменник тільки тоді може переживати повну радість, коли він переконується, що його совість перебуває в гармонії з совістю свого народу.
[...] Змальовуючи своїх героїв, Василь Стефаник і його товариші не розходились в своїх почуттях з почуттям свого народу. І це приносило їм радість в житті».
У Відні в 1917 р. В. Стефаник зустрів Б. Лепкого, який їхав із табору українських біженців у Венцлярі у рідні сторони. Про цю зустріч Б. Лепкий оповів у спогадах «Три портрети...».


Розділ сімнадцятий
Війна
(369)
«Переночував я у швагра П., — писав Б. Лепкий, — і вранці, коло 11 години, пішов до парламенту, щоб побачитися з нашими послами, а між ними й зі Стефаником, бо чув, що він також у Відні і приходить на засідання парламенту.
U]
Була спека, й посли сиділи або лежали собі буцім безпечно й безжурно на шкірою вистелюваних лавках у коридорах, довкола салі.
А за стіною йшли наради. Парламент, ніби віз, пущений згори, котився вниз останками свого розгону.
Ніхто й не цікавився, хто там і що таке балака. Аж як почулися голоси: “Daszhinski spricht! Daszhinski spricht!”* — посли зривалися з місць і бігли слухати.
Я стояв біля Стефаника у дверях і також слухав. Пригадався мені колишній Краків, “уїжджальня” під Капуцинами й палкі, вогнисті промови Дашинського, яких я так само колись слухав, як тепер, стоячи біля Стефаника. Але вражіння було не те. І промовцеві, й слухачам бракло того молодечого палу, якого нічим і ніяк не заступиш. І часи були не ті.
Дашинський скінчив, оплески, і саля опустіла.
[...]
— Ходім на обід! — відізвався хтось. — Вже перша година, потім не дістанемо нічого.
І пішли ми до якогось ресторану недалеко від парламенту. Дали нам шматок м’яса й мале, тонке пиво і то з протекції — для послів. (Бодай там цей титул мав ще якесь значіння).
По обіді кажу до Стефаника:
— Ходім до “Уніонки”, побалакаємо собі.
І пішли ми. Власник малої кав’ярні, що знав мене ще зі студентських часів, а потім з 1914 року, коли-то я ходив до “Уніонки” на часописи, втішився мною, як не знати ким, і, щоб виявити свою радість, побіг і з буфету приніс та подав мені на тарілці одно трабуко**, яке я звичайно курив. Подаючи, дивився, яке вражіння зробить на мене цей дарунок. І ціла кав’ярня дивилася на мене, немов питалася, що то за гість такий великоважний, що його господар аж таким дарунком вітає.
— То у вас, може, вже й тютюну бракує? — питаюся Василя.
— А ти ж гадав, що ні? Все з’їдає тая війна, як смок***. Але ти, небоже, не журися. Приходи рано до парламенту, і я тобі щодня буду давати три посольські трабука, бо, як знаєш, я сигарів не курю.
* Дашинський говорить! Дашинський говорить! (нім.).
** Сигара.
*** Змій (польс.).


(370)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
— Все ще папіроски крутиш?
— Крутимо світом, небоже.
— Де мешкаєш?
— У Славка Веселовського.
— Що ж він?
— Тяжко хорий.
— Веселовський хорує! — я не хотів вірити.
Цей живий, веселий, молодий чоловік, що 1914 р. додав нам усім віри й надії, що не раз, як прийшов пізно вночі до ресторану або до кав’ярні зі свого міністерства, в чорнім пальті і в блискучім циліндрі, то все вмів щось таке сказати, і так дотепно й цікаво, що в нас новий дух вступав й захмарені наші чола роз’яснювалися, — цей чоловік тепер хорує?!
— І то тяжко, дуже тяжко, — не потішав, а засмучував мене Стефа- ник. — Навіть не домірковується, в якій він шкірі. Цікавиться усім по- давньому. Якось просив мене, щоб я йому щось написав до календаря.
— І ти не відмовив?
— Не міг. Але не знаєш, як мені тяжко писалося. Ще більше паперу збавив, як колись при «Каміннім хресті».
Я помітив, що Василь уже більше по-літературному балакає, хотів питатися, чи свідомо це робить, чи ні, але він сам, випереджуючи моє питання, заговорив про те, що треба нам ломити кордон, не лиш той, що на географічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у житті. Та ще перший раз каявся переді мною, що писав діалектом. Я не відповів нічого, бо не хотілося вести таких теоретичних розмов, а бажалося почути щось про його воєнні переживання. Але він питався про мою жінку, про дітей, хотів знати, як ми живемо і як собі даємо раду, а від розмови про війну втікав.
— Щось ти, небоже, змарнів, — казав до мене. — Виглядаєш, як хорт у такого пана, що банкротує. Тримайся!
Мусимо якось триматися, бо мус — то великий пан.
Я розказував про наші гаразди, як то ми живемо без цукру й без масла, як нас п’ятеро дістає на тиждень півкіла м’яса, як молоко п’ють тільки маленькі діти і люди старі, як доньок моїх приводять із ліцею, бо з голоду на годинах мліють.
— Не маєте за що купити? — питає.
— Є за що, та нема що, — відповідаю.
— От біда. Як було що, то не було за що, а тепер є за що, та, як кажеш, нема що. Бідному все вітер в очі. А тут, у нас, є такі, що їм і перше було добре, і тепер ще ліпше. Розживаються на війні. Одні розживаються, а другі сходять на пси й гинуть. Є повіти — як одна велика рана. Доторкнутися страшно.


Розділ сімнадцятий
Війна
(371)
Я чекав, що він мені щось більше про тую рану скаже, але Стефа- ник мовчав, а як він мовчить, то видно, що не хоче казати і не скаже, хоч би ти його й просив.
— А що ти гадаєш про майбутнє? — питаю.
— Те, що й ти. Яке нині, таке й завтра. Хіба б нам несподівано щось доброго в руки попалося, як сліпій курці зерно. Але на тоє нема що рахувати, бо спустився дід на обід та й без вечері ліг спати.
Усміхнувся злісно й злобно. Я ту усмішку знав не віднині. Від неї млісно ставало на душі.
— Хитається під нами земля, і ми хитаємося та ходимо, як п’яні, бо не маємо чого триматися.
— Тримаємося Австрії, — доповідаю.
— Так легенда “Тирольців Сходу” rediviva*, а тут треба чогось модного, свого.
— Якоїсь ідеї, гадаєш? Вона є в кожному з нас.
— Усередині, захована глибоко під серцем, як той біблійний скарб. І загалом кожний з нас зокрема і добрий, і недурний, а разом... ет!
І він махнув рукою. Це означало: “Лишім цю тему!”. І за ввесь той час, як я був зі Стефаником у Відні, він ходив, ніби байдужий до всього, то знов буцім лихий на всіх і вся. Ту якусь неприродну байдужість і пояснював собі тим, що він забагато страшного бачив, і тепер затуляє очі, щоб забути, задурманити себе. Іноді навіть у якусь неприродну веселість попадає, ніби тішиться, що вирвався з кігтів біди. Ходить до опери, бавиться, жартує. А знов сердиться і злісно дивиться на людей, бо вони, на його гадку, багато дечого роблять не так, як слід. Він не сердився вголос, не кричав і не вибухав гнівом, як вулкан, а лиш своїм гірким, з’їдливим словом кусав їх безпощадно.
Раз у якійсь великій кав’ярні, коло віденського розкішного ратуша, коли серед наших послів ішла розмова на одну із важливих, актуальних тем, він сидів і буцім байдуже переглядав “Leipziger Zeitung”**. Аж нараз, як не “пустить віца” [розкаже анекдот], та такого гострого й масного, що всім ніби долонею губи затулив. Ціле товариство замовкло, а по хвилині кожний кричав “Zahlen!”***, брав капелюх і йшов геть.
Я цей стефанівський дотеп пам’ятаю донині, але написати його не можу, так, як не всі Пушкінові вірші можна друкувати. Тільки, як зібралося невеличке, але любе для нього товариство, Стефаник ставав таким, як був колись у Кракові. Не байдужим і студеним і не гнівним і гірким, а людиною живою, дотепною і жартовливою».
* Та, що була вже у вжитку (лат.).
** «Лейпцизька газета» (нім.).
*** Платити (нім.).


(372)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Однією з причин поїздки В. Стефаника у Відень було те, що уряд вирішив виплатити гроші за посольство. Правда, девальвація грошей була високою, а ще гірше було те, що країна через розруху та війну не мала достатньо харчів, хоча послів забезпечували продуктами краще, ніж інших мешканців. Не диво, що знайомих у Відні В. Стефаник запрошував до ресторації, а декотрим давав гроші.
Із намови чи прохання Я. Веселовського, про що згадується у цих спогадах, В. Стефаник написав після довгої мовчанки оповідання «Діточа пригода», опубліковане в «Буковинському православному календарі на рік 1917», який вийшов у Відні. Пізніше В. Стефаник у листі до І. ЛиЗанівського від 17 березня 1924 року писав про цю публікацію: «“Дитячої пригоди” так і не маю. Цей образок був друкований в буковинському календарі у Відні 1917 року. Той календар пропав».
У літературі Ярослав Веселовський (1881—1917) часто виступав під різними псевдонімами (Охрим Будяк, Гіпопотам, Олег Сатир) та криптонімами. У 1902 р. радикальна партія доручила йому очолити популярний просвітницько-науковий тижневик «Поступ», а в 1904 р. — газету «Буковина» в Чернівцях. Із початком 1907 р. він повернувся до Львова і редагував «Письма з Просвіти» та деякі інші видання цього товариства. З 1908 року Я. Веселовський активно співпрацював із газетою «Діло», а у 1910—1911 рр. очолював її. У ці роки редагував додадок до газети «Неділя», де І. Франко вимушений був поміщати свої останні твори, що стосувалися доповнень до «Історії Руси-Украї- ни» М. Грушевського. Я. Веселовський був редактором різних видань «Просвіти», а в 1914—1917 рр. — референтом з української та російської преси у міністерстві закордонних справ Австрії, водночас він залишався військовим кореспондентом «Діла». У травні 1915 року Я. Веселовський увійшов до складу президії проводу Загальної української ради у Відні. Він був одним із тих, хто боровся за відокремлення від Польщі. Хворів на туберкульоз.
«Під час свого цілорічного побуту у Відні, — писав син В. Стефаника Юрій у передмові до видання творів В. Стефаника в «Українському видавництві» у Львові в 1942 р., — Стефаник живе в гостинни- ці, в одній кімнаті із Львом Бачинським і зі своїм старим знайомим і приятелем Ярославом Веселовським, одним із найкращих українських журналістів. Веселовський просто жити не дає Стефаникові, мовляв: все “пиши і пиши”. А коли Веселовському доручено зредагувати воєнний календар для української громади, то між обома приятелями дійшло на тому ґрунті до сварки, яка закінчилася такою умовою: Веселовський на цілу ніч залишає кімнату, має купити горілки і щось їстивне, Стефаник може все з’їсти й випити, але мусить написа¬


Розділ сімнадцятий
Війна
(373)
ти новелю. Коли ранком з’явився Весел овський, то застав Стефаника втомленого, блідого, як смерть, навколо нього вся підлога вкрита шматками паперу, горілки немає, а на столі кілька записаних сторінок. Новеля готова».
Моторошно стає від тої дитячої пригоди, ще моторошніше, ніж по «Новині».
«— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
— Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна: чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...
Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити...
Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне — та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають...
А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граютьси ними, о, як їх богато!..
Аді, гармата, гу-гу-гу, але вона в люди не стрілєе, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
Ти гармати аби-с не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь...
Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух*, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить**, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб’є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає.
* Головний убір заміжньої жінки — біла, тонка хустка.
** Влучити (діал.).


(374)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече — та й по вас. То не так, як дома, що слабуєш, що горівков натирають...
їсти хочу, Богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б’є...
Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти? Ти дивиси на войну, яка вона файна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщ... Або чекай, відий, мама мають хліб у пазусі... Цить, є хліб у мами у пазусі, на, їж, це-то пажерлива дівка...
Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Йде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака* Настунька, лягай вже коло мами... що меш робити...
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочивси в крові в мамині пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю... Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.
Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене...
А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер».
Як стверджував В. Костащук, написати це оповідання змусила В. Стефаника оповідь Ганни Данилович про людей, які покидали свої місця перед російським черговим наступом і опинились у Ряшеві, про загибель селянки, яка втікала від куль із двома малими дітьми. Ця оповідь зробила неймовірно велике враження на нього. В. Стефаник, повернувшись до Відня, закрився у своєму помешканні й написав новелу «Діточа пригода».
Можливо, у спогадах Б. Лепкого йдеться про оповідання «Марія», яке було опубліковане в цьому календарі.
Із «Марії» почався новий Стефаник. Єдиний, монументальний образ жінки-страдниці у повній красі він вивів на сторінках цього оповідання.
Бідолаха.


Розділ сімнадцятий
Війна
(375)
І тепер І. Франко, якому В. Стефаник присвятив це оповідання, не міг сказати, що він неправильно зображає українське село. Як і «Діто- ча пригода», воно ввійшло до останньої збірки творів В. Стефаника «Земля», виданої у Львові в 1926 р.
Оповідання В. Стефаника «Марія» ознаменувало не тільки новий період у його творчості. Воно було передвісником літературного напряму, який невдовзі став основним на довгі роки, особливо після програшу національно-визвольних змагань і переходу під владу Польщі. Література буде з того часу дивитись у минуле, намагаючись зрозуміти не стільки промахи національно-визвольних змагань, скільки підтримати дух народних стремлінь, підживлюючи їх історичними повістями.
Особливих публікацій у 1916 р. не було, якщо не враховувати публікацію угорською мовою новели «Підпис» («Az alairas») у № 3—4 журналу «Ukraina». Це був передрук із газети «Pesti Hirlap»* від 28 жовтня 1908 року. Переклав новелу Григорій Стрипський. У празькій газеті «Lidove noviny» від 28 серпня 1916 року було опубліковано новелу «Злодій» («Zlodej»). Прізвища перекладача газета не подала.
Значно багатшим на публікації був 1917 р. «Українська видавнича спілка», що раніше іменувалася «Українсько-руська видавнича спілка», вирішила випустити друге видання новел В. Стефаника під назвою «Дорога». Книга містила 100 сторінок та портрет В. Стефаника. Ілюстрації до цього видання на замовлення видавництва зробила Олена Кульчицька, яка про це особисто повідомила В. Стефаника. Вона була знайома з В. Стефаником із того часу, коли він став послом і в справах часто їздив у Відень, а по дорозі не раз зупинявся в Перемишлі.
«Відвідував наш дім, — писала Олена Кульчицька у спогадах «Незабутнє», спеціально написаних для видання «Василь Стефаник у критиці та спогадах», — вів розмови про літературу і мистецтво. З ним цікаво було розмовляти: добре знав мистецтво, шанував його. Згадував про своє навчання у Кракові, про знайомство з діячами польської культури. Захоплювався полотнами польських художників реалістичної школи, зокрема Матейком, якого дуже любив, мав певні симпатії й до мистецтва “Молодої Польщі”. Був глибоко ознайомлений і з українським новітнім мистецтвом — з творчістю Івана Труша, Миколи Івасюка, Юліана Панькевича. Найбільше вражали його твори народного мистецтва. Я читала й щиро захоплювалася його новелами, то й здогадувалася, чому його так глибоко полонить
* «Пештська газета» (угор.).


(376)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
народне мистецтво. Всі твори Стефаника — і змістом, і формою — наскрізь народні. Покутська говірка, якою розмовляють герої новел Стефаника, органічно зливається з картинами побуту, з народними звичаями Покуття (такими близькими до мого рідного Поділля), що так майстерно відтворив у своїх творах письменник.
Думки Стефаника про мистецтво мені, молодій тоді художниці, імпонували. Я з особливою любов’ю вивчала українське народне мистецтво, черпаючи з нього своє натхнення. Тому-то я так радо погодилася ілюструвати друге видання збірки новел Стефаника “Дорога”, що вийшло в 1917 році накладом Української видавничої спілки у Львові. Ми тоді обмінялися із Стефаником кількома листами, обміркували, до яких саме новел я зроблю ілюстрації, яке буде її художнє оформлення загалом. Тогочасні умови (ішла імперіалістична війна, західноукраїнські землі були ареною кровопролитних боїв між австро- угорською і царською арміями) не сприяли творчій роботі. Довкола було стільки горя (ним сповнена більшість моїх творів, виконаних у 1914—1918 рр., наприклад офорт “Жертва імперіалістичної війни”).
Вражаючі своєю трагічністю новели Стефаника серед тих обставин набирали ще більшої сили, ніби зливалися з тим, що творилося навкруг. Тому-то такі меланхолійно-тужливі мої ілюстрації до збірки Стефаника, тому-то в заставках новел домінуючими є мотиви колючого терня, з якого лиш де-не-де, як промінь світлої надії, пробивається колосок золотої пшенички...
Збірка відкривається новелою “Дорога”. Напівавтобіографічна за змістом, напівалегорична за формою, вона вводить читача у світ образів і думок Стефаника. Скільки в ній глибоких асоціацій, лірико- психологічних нюансів, тонів і півтонів. Образ поета, який “любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи”, який віддав усього себе приреченим і обездоленим (“з їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування”) — полонив мене. Таким же алегоричним у новелі є образ дороги — тих тяжких випробувань, що випадають на долю людини.
Ілюструючи новелу, я намагалася передати загальний настрій твору, зібрати в зоровому малюнку ті внутрішні невидимі (але глибоко відчутні) душевні враження, що викликає новела. В основу композиції поклала рядки поета:
“І знов людей побачив.
Стояли лавою, перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.
Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках. Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними”.


Розділ сімнадцятий
Війна
(377)
Глибоко вразив мене також психологічний етюд “Вістуни”. На тлі «сивої монотонної стерні» Стефаник снує сумну розповідь про важке життя старого селянина Михайла, який весь поглинутий роздумами про своїх онуків:
— Коби б не вмерти ще доти, поки хлопці підростуть.
Для ілюстрації я вибрала заключні рядки новели: Михайло і онуки повертаються додому, несучи у торбі та в пазухах ковіньки, колосся пшениці, що назбирали в полі. Цією картиною письменник підкреслює убогість і нужденність селянського життя.
У новелі “Май” я спробувала передати психологію селянина, який стоїть перед білою брамою і не наважується зайти до двору, щоб не викликати панського гніву.
“Кленові листки” — одна з найкращих новел Стефаника — особливо зворушила мене. Вкарбовується в душу образ батька, для якого народження дитини стає — внаслідок матеріальних злигоднів — великим нещастям. В ілюстрації до цього твору я відтворила його образ. Здається мені, що цей рисунок до творів Стефаника мені найбільше вдався.
Збірка “Дорога” ілюстрована ще двома моїми малюнками — до новели “Басараби” (крізь терен, що символізує трагізм роду Басара- бів, пробивається біла квітка — символ життя) і до новели “Такий панок” (жанрова сценка розмови героя новели пана Ситника з двома селянами).
Стефаник, пригадую, був задоволений моєю працею, щиро дякував за неї. Це була перша ілюстрована збірка його творів. З того часу між нами встановилися тісніші творчі взаємини».
На появу збірки в № 8 часопису «Книгар» за 1917 р. з’явилася невелика рецензія П. Богацького.
У 1917 р. в Новоросійську у видавництві «Дністер» вийшла книга в 16 сторінок, яка містила чотири новели В. Стефаника: «Новина», «Катруся», «Лист» та «Діти». На неї в «Книгарі» опублікували рецензію А. Вечерницького.
Перекласти твори В. Стефаника російською мовою збирався Петро Дятлів (1880—1933), громадський діяч, член Революційної української партії, а пізніше Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1907 р. він був редактором нелегального часопису «Соціал-демократ», який виходив у Полтаві. Війна закинула його до Відня, де він активно працював у Союзі визволення України. Чи брався П. Дятлів до перекладів творів В. Стефаника, невідомо. Вони так ніколи і не були надруковані, проте в 1917 р. він видав поштову картку з портретом В. Стефаника, на звороті якої було написано: «Українські


(378)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
письменники. Серія 1. Відень. Накл. П. Дятлова». У цій серії вийшли портрети багатьох українських письменників.
В. Костащук, як і багато інших дослідників творчості В. Стефаника, намагався пояснити його довге мовчання і віднайти причини, через які В. Стефаник знову взявся за перо.
«У Відні, — писав В. Костащук, — Стефаник повертається до літератури, від якої відійшов з 1900 року, тобто з часу, як виїхав з Кракова. Мовчав завзято цілих 16 років, хоч громадянство домагалося і чекало нових його творів. Мовчанку письменника обумовило багато причин.
Краківське середовище спонукало Стефаника до творчості. Душевні і фізичні переживання в процесі творчості знесилили молодий і сильний організм. Тривалий відпочинок був необхідний. Трилітня мандрівка від приятеля до приятеля після Кракова ще більше висотала його нерви. Заснування домашнього вогнища, господарювання в Стецеві і Русові, посольство і громадська діяльність не створювали таких умов, щоб Стефаник міг цілком віддатися літературній творчості.
Ще одна причина, яка змусила Стефаника так довго мовчати. Він знав галицьке село двох останніх десятиліть XIX століття і змалював його важке економічне становище в своїх безсмертних новелах краківського періоду. За період від 1900 року до першої імперіалістичної війни на селах відбулися великі зміни. Загострилася класова боротьба на селі, а соціалістичні ідеї знаходили серед спролетаризованих селянських мас своїх беззастережних прихильників. На свідомість селянських мас впливали такі нові чинники, як політична агітація, читальні, вибори. Страхіття війни сколихнули село, потрясли і співця того села. Ця нова дійсність змусила Стефаника взяти перо в руки.
[...]
Оповіданням “Діточа пригода” Стефаник розпочав новий період своєї творчості. За кілька тижнів після написання цієї новели він пише оповідання “Марія”, яке присвятив Іванові Франкові. В цьому творі автор змалював жахи війни, трагедію зруйнованої війною сім’ї, зустріч з братами з-за Збруча.
Життя у Відні набридло Стефаникові. Всією своєю істотою він затужив за рідними сторонами, за своїм Русовом, своєю хатою і своїми дітьми. Правда, час від часу він одержував вістки з дому через Червоний Хрест, але це не задовольняло його. Він хотів власними очима побачити українське село, над яким уже третій рік лютувала війна, і весь її тягар могильною плитою лежав на плечах селян».
Не можна не врахувати й того важливого фактору, що саме війна створила стан крайнього психічного зриву, який був характерний для


Розділ сімнадцятий
Війна
(379)
періоду, коли В. Стефаник писав свої твори. Обставини опісля такого зриву йому не давали поштовху. Життя видавалося одноманітним, і все, що він мав сказати, йому здавалося, що він сказав. Тепер настали часи, які знову зворушили його. Він відчув атмосферу, у якій міг творити. І це були якісно нові твори. Найпершим показником їхньої якості стала національна визначеність, що спочатку виявлялася не вельми яскраво, але потім забила могутнім струменем у творчості В. Сте- фаника, зробивши її наскрізь оптимістичною, чого не можна було сказати про довоєнний період творчості.
Лютнева революція в Петербурзі сколихнула світ. Зростали надії на швидке закінчення війни.
В. Стефаник пильно слідкував за подіями на фронті, докладно перечитував щоденні воєнні повідомлення. Зв’язку з родиною в Русо- ві не мав. Він щотижня писав листи через Червоний Хрест, через Стокгольм, але відповіді не було, як і грошей. У листі від 14 червня 1917 року до Олени Плешкан, яка опікувалася його дітьми, він виправдовувався, що може вислати тільки 100 корон. Голод, який розпочався, вимагав свого. Та найбільше лякало майбутнє. Тепер він отримував як посол від держави достатню суму грошей, що давала йому змогу утримувати родину. Із розпадом Австро-Угорщини цього доходу не стало. З чого жити? Знову постійні позичання грошей у друзів без віддачі, що робило його посміховиськом в очах людей. Чи, може, поступово продавати землю? Тоді вислизне з-під ніг остання опора.
У тому самому листі до Олени Плешкан, заспокоюючи її стосовно свого майбутнього, В. Стефаник обіцяв, що невдовзі дістане посаду крайового інспектора над українськими евакуйованими. Однак, як завжди, нічого з того не вийшло.
Тим часом російські війська почали загальний відступ. Стефаник узяв у міністерстві дозвіл на виїзд у воєнну смугу, покинув Відень і поїхав слідом за військами. Після відступу російських військ зі Сня- тинщини відразу за першим австрійським патрулем Стефаник прибув до Русова.
«Те, що діялося по селах Снятинщини, — писав В. Костащук, — по приході пруських та мадьярських військ, не могло не вплинути на вразливу вдачу Стефаника. Пруські і мадьярські війська плюндрували збіжжя на пні, забирали все, навіть рядна з постелі, і за все те іноді на плач і зойк переляканих жінок давали фіктивні розписки. Польська бюрократія, що повернулась слідом за армією, ставилася до селян з великою ненавистю. Користуючись своїм привілейованим становищем, вона намагалася на кожному кроці докучати населенню. Називаючи москвофілами всіх тих, хто не тікав разом з нею від російської армії, вона намагалася таким чином заглушити всякий протест села».


(380)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі*
Стефаник мовчати не міг.
Покинувши Відень, В. Стефаник покинув і свою останню подругу. Завдяки Б. Лепкому відомо, що нею була дружина професора С. Дністрянського Софія.
«Пригадую собі, — писав Б. Лепкий, — що любив посидіти з покійним професором Дністрянським та з його дружиною. На нього казав, що то “голова і характер!”, а її називав — “хоч куди молодичка!”, але не міг витримати, щоб і її часом словом, мов шпилькою, не вколоти, хоч і не боляче.
Таку вже вдачу мав».
Станіслав Дністрянський (1870—1935) був професором цивільного права Львівського та Празького університетів, ректором Вільного українського університету, членом Всеукраїнської академії наук та Наукового товариства імені Шевченка, редагував «Часопись правничу і економічну», «Правничий вісник», був головою товариства українсько-руських правників у Львові. Упродовж 1907—1918 рр., як і В. Стефаник, був послом до віденського парламенту від національно- демократичної партії. Помер в Ужгороді. Його дружина Софія (1882—1956) була піаністкою і виступала з концертами у Відні, Грацу, містах і містечках Галичини та Закарпаття. Як твердив академік М. Мушинка зі Словаччини, між В. Стефаником та Софією Дністрянською існувало тривале листування, що припинилося після її смерті.
«Пані Софія Дністрянська згадувала, що Стефаник, — писав він у листі з Пряшева 3 травня 2008 року, який зберігається у фондах Львівського літературно-меморіального музею, — перебуваючи у Відні, був у неї закоханий, але вона, будучи вірною свому чоловікові, на його кохання не відповідала. В мене була навіть фотографія Стефа- ника з автографом Дністрянській, але я подарував її Данилові Струпові з Торонто, не залишивши в себе копії. Багатий архів Софії я минулого року передав краєзнавчому музеєві в Ужгороді, Станіслава Дністрянського — Облдержархіву в Тернополі».
Тепер усе. їхав додому.


Розділ вісімнадцятий
«ВОЄННІ шкоди»
Війна ніби навмисно поспішала забрати дорогих для Стефаника людей. До свіжих могил Б. Грінченка, І. Тобілевича, М. Коцюбинського та Лесі Українки додавалися все нові й нові. Ще ятріла рана за втраченою дружиною, як 26 січня 1915 року не стало М. Павлика.
Під час війни М. Павлик бідував. Помер майже з голоду. Був позбавлений опіки і родинного тепла, а також уваги з боку суспільності, для якої працював усе життя. Про його смерть В. Стефаник дізнався пізніше і не міг не відгукнутися. 1 березня 1916 року в газеті «Громадський голос», що відновила свій вихід після російської інвазії, він надрукував некролог «Павликові (з приводу смерті)».
«Се найбільша рана, — писав В. Стефаник, — що її одержала українська суспільність з часу великої війни, рана майже невилічима, бо вона рівночасно гріх тої суспільності. А є люди, що кажуть, що амбіція була причиною смерті Михайла Павлика. Се підступ, се якраз доказ, що між нами довго не буде ще таких, що зуміли би власне цінити таку щиру амбіцію, якої уосібленням був великий Покійник. А є такі, що кажуть: обставини. Пусте слово. Чи, може, свої львівські тор- гівельні та фінансові інституції найшлися вмить в такім положенню, що не можна було на якийсь час дати чоловікові змоги в таких тяжких часах не терпіти нужди і недостатку».
У номері «Громадського голосу», у якому надруковано некролог М. Павликові пера В. Стефаника, було повідомлено про смерть Л. Мартовича.
У лютому 1916 року № 32 газети «Діло» опублікував спогади І. Кунціва про останні дні Л. Мартовича.
«Помер, — писав І. Кунців, — самітно і досить таки несподівано, бо стан його здоров’я в послідніх місяцях значно поправився. Хорого доглядали підчинені полонені мужики — солдати з Катеринославщи- ни, серед котрих осталася згадка про “доброго пана”, що любив з ними балакати і жартувати. Смерть захопила його дня 11 січня 1916 року з полудня в опущеній та знищеній сільській школі покиненого переважно мешканцями Погариска, а 13 січня смерком у сусіднім також


(382) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
покиненім Монастирку на склоні цвинтарного гроба виросла ще одна воєнна могила».
Причину смерті Л. Мартовича пояснювали випадком.
«В січні 1916 року військова влада повідомила його, — писалося в одному з журналів у день 20-х роковин зі смерті Л. Мартовича, — що він наприкінці місяця мусить іти на фронт. В перші дні місяця якась невтишна потреба подихати “свіжим повітрям” — змінити сільський затишок на гомін містечка — вигнала Мартовича з Улицького. Рава Руська опустіла, там він не знайшов знайомих. Вертаючись назад у ліси, Мартович зупинився в сільській школі села Погариска, де жили російські полонені. Перемерзлий, зголоднілий — з’їв хвапливо те, чим його почастували: квасолю, яку дуже любив, але якої не вільно йому було їсти на шлунковий боляк. Через те й помер».
Лише опісля, коли святкувалося сторіччя від народження Л. Мартовича, від місцевих селян вдалося дізнатися деякі подробиці його смерті, однак вони виявилися суперечливими. Згідно з тими спогадами, у цей фатальний день або ніч з 11 на 12 січня Лесь Мартович у школі був один, відпустивши солдатів у село на ніч з умовою, що вранці вони повернуться. Один із тих солдатів, що повернувся найскорі- ше, постукав у двері, але ніхто йому не відчинив. Не відізвався ніхто і на голосне стукання у вікна. Відчуваючи щось недобре, наляканий солдат кинувся до О. Лемішка, якого добре знав, бо той майже щоденно приходив до школи в гості до Л. Мартовича. Обидва побігли до сільського війта Г. Думича, який мешкав неподалік від школи, і в його присутності виламали двері та знайшли Л. Мартовича в ліжку мертвим. Твердив О. Лемішко, що він тут же описав усе майно, що залишилося по вмерлому, та яке було, як зауважував він, навіть на бідного інтелігента аж занадто скромним, а відтак подався у Раву Руську до товариша Л. Мартовича І. Кунціва, який в тому містечку був адвокатом. Батько Кунціва був парохом в Улицьку Зарубанім, неподалік Потелича, і про всяк випадок приготував собі на смерть добротну дубову труну і поки використовував її у господарських цілях. Цю домовину привезли в Зубейки* і поклали в неї тіло Л. Мартовича. Поховали його в селі Монастирок, що за 12 км від Зубейок. На запитання, чому так сталося, всі одноголосно відповідали, що такою була воля покійного. Кому він виповів таке бажання — невідомо. Одні казали, що на «випадок смерти» просив І. Кунціва поховати себе в Монастирку, інші твердили, що навіть було письмове прохання покійного, тобто заповіт.
Зубейки — невелике село, яке адміністративно було приєднане до більшого села Погариська.


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(383)
Інакше оповідали про смерть Л. Мартовича селяни Зубейок, точніше їхні нащадки. Так, справді, це було по Різдвяних святах, коли ще люди ходили один до одного в гостину. Пішли на село в гостину до селян і солдати, бо вони виявилися хлопцями добрими і їх селяни любили. Якійсь вдові там зорали, там заскородили, а там допомогли зерном, бо рік той видався таки неврожайним, а фронт, який проходив у тих місцях, не дав вчасно зібрати й те, що можна було. Тобто, з Л. Мартовичем залишився один військовополонений, який і був свідком того, як у Л. Мартовича почалася кровотеча. Твердять, що цього вечора він порушив дієту і поїв того, що було йому категорично заборонено. Наляканий солдат кинувся до селян, а найперше до найближчої від школи хати Юстина Харка, у якого брав молоко, але ніхто зарадити лиху нічим не міг. Про жодну лікарську допомогу не могло бути й мови. Л. Мартович умирав у муках. Опісля в речах померлого буцімто знайшли заповіт, у якому він просив поховати себе в Монастирку.
Заповіт не зберігся. Однак Мартович, знаючи про свою хворобу, у розмові з І. Кунцівим міг сказати йому про своє бажання. Можливо, йому сподобалася околиця, яка своїм притаєним смутком нагадувала йому рідні краї. Як би там не було, схоже, що І. Кунців таки справді виконував волю Л. Мартовича, бо везти труну в сильну хурделицю, що збивала з ніг людей, у страшний мороз, у таку далечінь, коли в декількох десятках метрів був цвинтар, не було смислу. Як адвокату та сину священика І. Кунціву було відомо, що чинити подібний акт без заповіту та дозволу церковних властей було заборонено. Людину ховали завжди на найближчому цвинтарі. Що ж до церковного дозволу, то І. Кунців міг легко отримати його від батька.
Мешканці Зубейок твердять, що в Зубейках Л. Мартович, одвічний бурлака*, знайшов своє останнє і щире кохання. Дівчину звали Ксенією Думич, і була вона дочкою сільського господаря І. Думича. Як і все в житті Л. Мартовича, це кохання закінчилося трагічно. У середині грудня 1915 року Ксеня Думич померла.
Найближчі друзі Л. Мартовича, Марко Черемшина та В. Стефа- ник, так ніколи і не зуміли побувати в Монастирку. Коли в 30-ті роки XX ст. там побував до всього цікавий М. Рудницький, то писав про всіма забуту могилу, яку ледве чи можна віднайти між кущами та бур’янами. Набагато пізніше на приблизно віднайденій могилі поставили пам’ятник Л. Мартовичу — високий постамент з урною вгорі, а 9 серпня 2004 року відкрили меморіальну дошку на школі, де мешкав в останні місяці свого життя і помер Л. Мартович.
Одинокий, неодружений чоловік.


(384)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Коли дізнався про смерть Мартовича Стефаник? Чи справді з газети «Громадський голос»? Невідомо. Не лишив про це ні сліду у своїй кореспонденції. Тільки пізніше почав писати про нього спогади. Перший раз В. Стефаник виступив із ними в ілюстрованому альманасі за 1917 р., що видавався у Відні й мав назву «Кривавий рік». У1920 р. цей спогад було розширено і включено до харківського видання збірки новел «Кленові листки» в 1924 р., звідки його передрукувало наступне харківське видання новел Стефаника в 1927 р. Спогади називаються «Перший твір Леся Мартовича» і датовані 25 жовтня 1916 року. Вони закінчуються сумним зітханням: «Від університетських часів почалося Мартовичове бідування. Батько не міг йому нічого давати, постарівся, повивіновував доньки, а син дістав (13 січня 1916 року) своє віно від української громади — тиху передчасну могилку десь отам поверх Львова. Та про це іншим разом будем говорити».
Спогади були написані, коли В. Стефаник перебував у Відні. Для харківського видання Стефаник написав і «Автобіографію», у якій теплим словом згадував Л. Мартовича. У «Громадському голосі» у № 4 від 27 січня 1927 року, а також у № 6 журналу «Червоний шлях» за цей самий рік Стефаник надрукував «Серце».
У № 1—2 газети «Громадський голос» за 1927 р. В. Стефаник опублікував ще один спогад, присвячений Л. Мартовичу. Писав його до десятої річниці смерті товариша. Спогад називався «Людмила».
«При кінці минулого літа, — зазначив у ньому В. Стефаник, — мав мене відвідати в Русові мій приятель Лев Бачинський. У хаті підбілювали та прятали*, чекалося на гостя.
Вечором, як стемніло, [несподівано] прийшла до мене Людмила, наймолодша сестра покійного Леся Мартовича.
— Пане Стефаник, може б ви мені помогли що, аби мене прийняли до шпиталю в Снятині, бо я дуже хора, ревматизм мучить мене. Платити не маю чим, бо я дуже бідна.
І подала мені: Certyficat przynależności, mocą którego gminą Targowica stwierdza niniejszem, że Ludmiła Krżanowska — Lewandowska, lat 46, rei. gr. kat., stan: wdowa, zatrudnienie: zarobnica — posiada w tej gminie prawo przynależności**.
Добрі люди знають, як мало радості є на цілім світі, та цей “Certy- ficat” і хора Людмила мене дуже засмутили. Багато літ минуло, як ця
* Прибирали (діал.).
** Довідка про місце мешкання. Громада с. Торговиця цим стверджує, що Людмила Кшановська-Левандовська, літ 46, релігії греко-католицької, родинний стан — вдова, соціальний стан — заробітчанка, приписана до цієї громади (польс.).


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(385)
zarobnica, наймолодша між дітьми Семена Мартовича, зривала нам, гімназистам, найкращі яблука в їх гарнім саді. Хатка біленька, на три кімнати, з рундуком напереді, і пасіка ще, та достаток середнього господарства.
Батько родини Семен Мартович був писарем у Торговиці та в сусідніх селах. Чоловік наскрізь розумний і чесний. Оригінальне ціле його життя було. Вродився в єврейській фамілії, прийшла мачуха і відігнала від хати. Служив довгі роки наймитом у господарів, сам навчився між людьми читати й писати, врешті вихрестили його, і так він поволі увійшов між господарів, як рівний. Купив коло 15 моргів поля — очевидно, не зараз — оженився на Буковині і жив мирно, а навіть і вигідно.
Найстарша його дочка, Марія, одружилася з учителем Стефановичем і виховала багато дітей, які все брали дуже жваву участь в українськім житті. Друга сестра Леся Мартовича, Вікторія, віддалася за учителя Новодворського.
Одинак “Олесь” учився в гімназії в Коломиї, а скінчив у Дрогобичі, і ми три, Лев Бачинський, Мартович і я, приятелювали з собою та ходили через вакації до Торговиці, до Серафинець (до Бачинського) і до Русова, до мене; і тепер я не можу забути того щастя, яке нам давав Лесь Мартович своїми геніально злосливими оповіданнями. Найрад- ше перебували ми в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтелігентську стопу.
Скінчивши гімназію, я пішов на університет до Кракова, а Бачинський з Мартовичем студіювали право на університеті в Чернівцях. По всіх студіях почалася мандрівка Мартовича по адвокатських канцеляріях. Деякий час редагував “Громадський голос” у Львові.
Бачинський приїхав до Русова. Людмила, запрошена мною, прийшла також того дня. Сидимо всі троє, Мартовича заступає його сестра.
— Чого ви так посивіли, п. Стефаник, а чого ви так похилилися, п. Бачинський?
Ми махнули рукою. Це була відповідь на питання Людмили.
— Хата ця біла, колись хата Мартовича, — розпалася, садок вирубаний впень, бджіл нема, діти хоровиті.
— З цілої родини, — кінчила Людмила, — я одна лишилася. Родичі давно в гробі. Мій брат і сестри також пішли на вічний супочинок, так і не маю нікого, ні ради, ні поради... І коби хоть могла пацятко купити!..
Нам обом безконечно сумно. Бачинський дає їй грошей, обіцяємо старатись для неї, за твори її брата дістати які гроші на корову.


(386)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Мій боже! Чи геніальний письменник, покійний Лесь Мартович, не годен із-за гробу дати своїй сестрі корову?
Ех, ви, видавці та приятелі! читачі й не читачі! читаюча й нечи- таюча українська громадо!..»
Восени 1915 р. І. Франка, залишеного без опіки, хворого та паралізованого, було покладено на лікування в притулок для Січових стрільців. Надії на видужання Франка не було жодної. У лікарні його відвідували студенти, дехто зі знайомих і адвокати, які турбувалися, щоб спадщина І. Франка в скрутний і непевний воєнний час не пішла по вітру. Відтак він у присутності юристів склав заповіт і, ніким не стримуваний, повернувся до своєї хати, аби померти. Відійшов 28 травня 1916 року.
Стефаника не було на той час у Львові, і на похороні І. Франка він не був. Навіть невідомо, коли востаннє бачився з ним. У 1912 р. І. Франко мав приїхати у Снятии і читати свою поему «Мойсей», але на перешкоді стали дощі. Тоді, 24 вересня 1912 року, від імені організаційного комітету В. Стефаник написав йому листа: «Високоповажані пане доктор! На жаль, ми змушені донести, що відчит, на який Ви ласкаво згодились прибути, не може відбутися з тої причини, що зливи прямо унеможливили доступ до міста і через се множество охочих з цілої околиці не могли би скористати з так рідкої і очікуваної наради.
Рівночасно осмілюємся попросити Вас троха пізніше в догіднішу пору.
З глибоким поважанєм.
За Комітет:
В. Стефаник. Снятии, 24.ІХ.12».
Пізніше І. Франко не приїхав.
До самої смерті зберігав В. Стефаник гімназійний учнівський зошит І. Франка з домашніми вправами з польської літератури. Невідомо, як він потрапив до Стефаника. Можливо, він дістав його, коли навчався у Дрогобицькій гімназії. Про це знав дослідник творчості І. Франка І. Кобилецький, який готував збірник його літературної спадщини. Він попросив у 1921 р. В. Стефаника позичити йому зошит. 14 липня 1921 року В. Стефаник відписав листа І. Кобилецько- му, у якому підтвердив, що він справді має шкільний зошит І. Франка, на обкладинці якого написано «Zadania polskie. Częsc druga. Jan Franko»*. У ньому є другий акт «Югурти», «віршованої драми на 26 листів дрібного письма по обох сторонах». Стефаник згодився позичити
‘Завдання польські, частина друга. Іван Франко» (польс.).


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(387)
зошит І. Кобилецькому на деякий час і додав: «Доки не буде існувати спеціальний інститут Франка в Галичині, чи то на Великій Україні, зберігатиму зошит у себе».
Обіцяний збірник не вийшов, а вперше про цю історію оповіла дрогобицька газета «Більшовицька правда» від 31 січня 1946 року. Зошит потрапив у фонд L Франка при Науковому товаристві імені Шевченка, а звідти після ліквідації цієї установи в Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України і нині зберігається у фонді І. Франка. Уперше про зошит і його вміст оповів Т. Пачовський у книзі «Українське літературознавство, вип. 14. Іван Франко. Статті і матеріали», виданій Львівським університетом у 1971 р. Стаття Т. Пачовського називалася «Ненадрукована драма І. Франка “Югурта” (друга і третя дії)». Український переклад драми був уперше опублікований у 23-му томі 50-томного видання творів І. Франка.
У зошиті містяться також домашні завдання з польської літератури на теми: «Як потрібно користуватись молодістю», «Подання про прибуття Енея до Італії», «Життя є тільки подорожжю», а також розробка латинської максими: «Через терня до зірок». Вони ще не опубліковані. У травні 1915 року Я. Веселовський увійшов до складу президії проводу Загальної української ради (ЗУР) у Відні. Він був одним із тих, хто боровся за відокремлення від Польщі. Хворів на туберкульоз.
«Коли в 1917 р. Стефаник повертається до Русова, — писав у передмові до видання творів Ю. Гаморак, — його важко пізнати: він посивів, постарівся. Причина: тяжкі воєнні переживання, журба за дітьми, що малими лишилися у фронтовій смузі, і — відроджене слово, що знову не дає йому спокою. Довкола горить світ, доходять звістки про революцію в Росії. Весь цей час Стефаник проводить у Русові, тішиться дітьми і господарством».
Стефаник, ще маючи статус депутата, часто заступався за покривджених селян. У зв’язку з цим щодня виїжджав до Снятина. Пограбовані селяни зверталися до нього за порятунком. Щоб надати обороні села організованих форм, разом із Марком Черемшиною та директором школи у Вовчківцях В. Равлюком відновив діяльність філії «Сільського господаря» у Снятині. 28 серпня 1917 року відбулися загальні збори філії, на відкритті яких Стефаник як передвоєнний голова товариства сказав: «Внаслідок воєнних подій, а особливо частих інвазій, завмерло життя філії і кружків тоді, коли наш повіт плюндровано. А нас в ту важку добу не гладили по голові, але скобо- тали* посторонками по горлі. Хочемо відновити свою діяльність,
Тут: вішали.


(388)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
хочемо працювати на своїй землі, поритій гранатами та кров’ю обтек- лій, і сподіваємося, що успіх буде, бо народ наш серед гуку гармат охрестився. Отже, починаємо діло, хай ніхто не стане збоку поза товариством, хай і жінки до нього впишуться, і станьмо знов організованою силою. Нам треба самим відбудувати і себе, і розвалені хати наші. Отже, всі до роботи!».
Цей виступ навів у своїй книзі В. Костащук, посилаючись на Книгу протоколів філії «Сільського господаря» у Снятині за 1917 р.
На тих самих зборах Стефаник просив звільнити його від обов’язків голови, бо як депутат він буде частіше від’їжджати до Відня і не зможе добре займатися справами товариства. Збори зважили на його прохання і обрали головою Марка Черемшину, а Стефаника просили бути членом ради з правом заступати голову.
«За короткий час, — стверджував у книзі про В. Стефаника В. Костащук, — філія “Сільського господаря” розгорнула діяльність у напрямку наладження господарського життя в повіті і припинення беззаконних реквізицій. Сам Стефаник забирав з філії по 40— 50 покривджених селян, йшов з ними до органів влади та настоював, щоб виправити заподіяні їм кривди. Кілька разів їздив у справі “Сільського господаря” до міністерства та намісництва, а в справі приміщення для філії, яке зайняло військо, вносив інтерпеляцію в парламент, чим викликав гнів командування армії».
З ініціативи Стефаника 14 грудня 1917 року були скликані надзвичайні загальні збори філії «Сільського господаря», на яких обговорювалися всі пекучі справи повіту. Там були запрошені представники війська й адміністрації. Стефаник виголосив промову, яку запротоколював Марко Черемшина і пізніше використав В. Костащук.
«Ця нещаслива земля, — говорив В. Стефаник, — цей нещасливий наш край знайшовся через війну в надзвичайно прикрій господарській і економічній ситуації. Дома лишились тільки жінки і старці. Дякую вам, українські жінки, що-сте потрафили своєю роботою удержати все те, чим наш народ держиться на тій землі.
[...]
Старайтеся, аби всюди була школа, аби молодь наша не дичіла. А наші учителі най беруться до тих дітей, до тої надії нашої. І тому прошу присутнього старосту, аби не уживав наших учителів до всяких послуг, бо на тім терплять хлопські діти.
Вірмо всі: ніхто не годен нас побороти, ні знищити. Такої нам віри треба, бо коли ми всі фронти зілляли нашою кровю, коли нами Талергоф заповнили, коли ми на краю війни стоїмо, то нам штурка- ють попід ніс, що нас до Польщі прилучать. Та ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибель».


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(389)
Уже в середині 1918 р. стало зрозуміло, що Австро-Угорська імперія доживає свої останні дні. 21 вересня 1918 року в Снятині відбулося віче, на якому ухвалили вимогу возз’єднання Східної Галичини і Буковини з Україною.
У газеті «Діло» 24 вересня 1918 року за підписом Стефаника з’явилася стаття з промовистою назвою — «Проти польського анексіонізму», у якій він інформував читачів про численні народні віча в Стрию, Ходорові, Снятині проти зазіхань поляків на українські землі.
24 жовтня 1918 року В. Стефаника як депутата віденського парламенту негайно викликали до Львова. Справа була в тому, що наприкінці жовтня 1918 року Угорщина, Чехословаччина, Югославія проголосили утворення незалежних держав, а Українська Національна Рада на чолі з президентом Є. Петрушевичем у Відні невиправдано барилася, чекаючи, коли уряд фактично розваленої імперії офіційно передасть їй владу у краї. У той час поляки, які відновлювали державність Польщі, готувалися захопити Східну Галичину і заручилися для цього підтримкою США та країн Антанти. Польський національний комітет у Парижі заявляв, що Східна Галичина може слугувати базою для подальших дій союзників проти Країни Рад, що необхідно «створити стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків». Для здійснення цих планів у Кракові було створено т. зв. Польську ліквідаційну комісію, яка мала 1 листопада 1918 року прибути до Львова і за допомогою польських військових організацій захопити владу у краї.
У другій половині по-осінньому холодного дощового дня 31 жовтня у Народному домі К. Левицький зібрав на нараду членів Національної Ради і Військового комітету, куди був запрошений В. Стефа- ник. Намісник Гуйн відмовився передати владу в Східній Галичині українцям. Він збирався передати її полякам, тому К. Левицький і Л. Цегельський запропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту. Однак сталося непередбачене. З рішучим протестом виступив Д. Віто- вський. Від імені Військового комітету він заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, завтра його візьмуть поляки!».
У процесі напружених сутичок із поляками відбулось утворення української державності. Через відсутність зв’язку з віденською групою Національної Ради організацією державного життя займалася галицька група на чолі з К. Левицьким.
9 листопада 1918 року було створено уряд — Тимчасовий державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, В. Стефаник наступного дня, 10 листопада, повернувся додому в Русів.


(390)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Звістка про проголошення 13 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки і затвердження її Основного закону застала В. Стефаника вдома.
У списку Української Національної Ради В. Стефаник був під номером 130. Уряд ЗУНР запропонував йому стати секретарем із земельних справ.
«Одного разу вернувся зі Станіслава, — писав про Стефаника Костащук, — дуже роздратований.
— Там, у тім Станіславі, зовсім подуріли. Пропонують мені посаду секретаря земельних справ. Думають, що як я є кепським господарем у Русові, то зараз можу бути добрим міністром земельних справ. Доконче хочуть зробити мене урядником, не знають, що я такий бідний зі своїми нервами.
І Стефаник не дався. Далі лишився самим собою — спостерігачем, викривачем і оборонцем».
У цей час був надзвичайно нервовим, мало говорив. Субсидії, які мав раніше, припинилися. Прибутки із господарства, яке він покинув на плечі брата Володимира, були мізерні. Тиснули борги. Підростали діти. їх не було в що одягати: латка на латці. Опікунка дітей Олена Плешкан була у відчаї. Хтось пізніше жартував, що їй колись поставлять пам’ятник... з латок. Нові урядники не вельми прислуховували- ся до В. Стефаника, і це його ще більше лютило.
Уряд ЗУНР зарахував В. Стефаника до складу делегації, яка їздила на підписання Акта Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. Про цей факт біографи В. Стефаника не згадували. В. Костащук обійшовся кількома рядками.
«В січні 1919 року, — писав він, — в складі делегації з Станіслава Стефаник поїхав до Києва. Хотів на власні очі бачити, що діється на українській землі, мріяв зустрітися з письменниками, яких не бачив ще від полтавських свят 1903 року. Але Стефаник швидко розчаровується — в дорозі і в самому Києві...
До Русова приїхав блідий і знервований. Про свою поїздку говорив скупо і стримано. Коли хто питав його про новини, на обличчі письменника відбивався біль.
— Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити».
В. Стефаник про це відвідування не залишив жодних спогадів.
Із Києва вертався потягом, який супроводжували озброєні петлюрівці. Про них Стефаник сказав: «Держать ті револьвери, як про- тинки між життям і смертю».


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(391)
Інакше про цей період згадував Ю. Гаморак.
«Аж розвал Австрії восени 1918 р. і проголошення Західно-української Народної Республіки, — писав він, — витягає його з села. Як колишнього посла до австрійського парляменту його покликають до Української Національної Ради у Львові. Під градом польських куль він, разом з іншими послами, тікає із Львова до Станиславова. Звідси в січні 1919 р., вже як член галицької делегації, їде на свято соборності, свято з’єднання Східної і Західної України, що відбувалося пам’ятного 22 січня 1919 р. в Києві. З головою делегації Львом Бачинським живе у Києві в готелі “Континенталь”. По дорозі туди й назад він бачить на Україні страшний хаос, і той хаос його, як доброго українця, наповнив великим страхом. А страх його не був даремний».
Галичину на початку липня 1919 року зайняли поляки, 24 травня Покуття захопили румуни.
У липні 1919 року знесилена восьмимісячною війною Українська галицька армія перейшла Збруч і опинилася на клаптику території у районі Кам’янця-Подільського, куди під натиском Червоної Армії змушена була виїхати Директорія, а разом з нею інші українські інституції. Такий поворот подій викликав у багатьох стрільців розпач і падіння морально-бойового духу. Чимало обвинувачень адресувалось Є. Петрушевичу і його урядові.
«Окупація Західної України польськими військами, — писав Ю. Гаморак, — застала Стефаника в Русові. Упадок української дер- жавности був для нього невимовним ударом. Останні надії на визволення з-під ярма польської шляхетчини з рішенням конференції амбасадорів в 1923 р. зникають. Треба доживати віку в нових, ще гірших, політичних умовах. Польський жандармський уряд з кожним роком сильніше затягує петлю навколо шиї українського народу. Треба боротися!
У таких обставинах виростає нова творчість Стефаника і його нова політична діяльність. Селяни не забули про нього. Він уже не посол і більше ним не буде, але треба людям допомагати.
“Я став головою філії “Сільського Господаря”, головою філії “Просвіти”, головою повітової управи радикальної партії і ще більше голов було в мене на шиї”, — оповідає він про перші повоєнні роки в автобіографічній новелі “Слава-йсу”.
Та це знову лише вривок з його діяльності. Він не лікар, а лікує селян, не адвокат, а радить їм і допомагає своїми впливами. Та допомогти можна лише одиницям, — ввесь нарід дедалі більше страждає від наступу польського панування.


(392)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Вся післявоєнна творчість Стефаника — це голосний протест проти польського свавілля, протест, закований у мистецьке слово. Він оспівує героїчну боротьбу Західної України проти польської навали, описує тугу народу за своєю державністю. В цих нових новелях сила його вислову не поменшала — зміцніла. Його критичне відношення до своєї творчости, сильне і перед тим, тепер ще міцнішає, його слово щораз коротше, щораз жорстокіше. Наче він хоче чимдуж викинути з серця всю силу, ввесь біль, що зібралися були в ньому за багато років мовчанки. В останньому періоді творчости написав Сте- фаник небагато, всього 23 новелі і кілька автобіографічних споминів. Новелі ввійшли у збірку “Земля”, видану у Львові в 1926 р., і в збірне видання “Творів”, що теж появилося у Львові в 1933 р., а декілька новель взагалі не побачили за його життя світа...
Матеріальні справи Стефаника помітно гіршають. Невеличкого його господарства в обставинах польської господарки ледве стає на прохарчування родини. А тут хлопці повиростали, треба посилати їх до школи. Грошей на те немає, він бідує, залазить у борги. Але духом не падає».
Однак це все було ще попереду.
Через відсутність будь-яких інших джерел інформації про життя В. Стефаника залишається в черговий раз скористатися спогадами В. Костащука.
«З приходом румунських окупантів, — писав він, — аз вересня 1919 року польської шляхти українське життя в повіті принишкло. Про те, що діялось на інших частинах пораненої і оскверненої землі, кружляли лише скупі і ніким не перевірені вісті. Були вони то повні надій, то жахливі, як смерть.
Ожили були надії, коли влітку 1920 року почулись від Дністра глухі гуркоти гармат. Це Червона Армія, розгромивши на Україні війська Пілсудського, зайняла Поділля і швидко наближалася до Львова. Стефаник тоді говорив: “Нарешті пропадуть наші пани”».
Однак Червона Армія вимушена була відступити. Розпочинався період польського поневолення Західної України.
Зі 	зрозумілих причин участь В. Стефаника у національно-визвольних змаганнях замовчувалась або подавалась так, ніби він був проти «маріонеткової» західноукраїнської республіки, «буржуазних націоналістів» тощо. В його уста вкладали фрази, які він ніколи не сказав би. Навіть В. Костащук вимушений був писати про те, чого не було. Наприклад, він описав у своїй книзі враження, які справили на Стефаника Україна і Київ, куди він їздив на підписання Акта Злуки. Цей опис суперечить тому, що розповідали Ольга


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(393)
Плешкан і родина Даниловичів. Стефаник плакав, коли стояв на Софійському майдані під час урочистостей. Проте всі ці вигадки розбиваються вщент об твори В. Стефаника, повні патріотизму і вболівання за Україну.
«У Снятині, — писав В. Костащук, — почались арешти активних діячів. Стефаник приїжджає до Снятина й заступається за них, де може. Заходить сам до заарештованих, потішає, випитує, чого потребують. Зі словом Стефаника рахуються повітові представники польських органів влади. Вони знають про його авторитет серед селян, тому намагаються у розмові з ним бути підкреслено коректними. Крім того, властивий лише Стефаникові підхід до людей роззброював найнедоступніших бюрократів, через що майже всі його клопотання мали добрий успіх.
Стефаник заходить до кабінету старости і, ніби жартом, ніби поважно, говорить:
— О! Позасідали собі, як яка шляхта з XVIII століття, а мужиків до криміналу! Ви, панове поляки, думаєте, що добре робите, як наших найпорядніших людей арештуєте?
Ще один-два докори. Пани ніяковіють, просять пробачення в Стефаника і обіцяють полагодити справу.
Стефаник виходить, а в коридорі будинку староства збираються війти та секретарі громад, що з’їхалися на повітову сесію. Всі знімають капелюхи, деякі переходять йому дорогу й починають докучати своїми справами. Стефаник уважно вислуховує кожного, жартує, дає поради, а потім звертається до всіх жартома:
— Мой, хруні, тримайтеся добре, як порядні ґазди, а цю Польщу дуріть, як можете! — і швидкою ходою відходить».
А господарство, єдина матеріальна опора В. Стефаника, сильно підупало. Він намагався порятувати його.
«У нього, — запевняв В. Костащук, — працюють люди, яких життя і багатії викинули з числа порядних і працьовитих. Ані пани, ані куркулі не беруть їх до роботи. Це або цигани, або прибиті горем люди, що серед злиднів несуть на собі несправедливий осуд оточення. У Стефаника працюють вони чесно, бо знають, що він не зробить їм кривди, загляне в їх душу і людську гідність їм поверне. Під час їхньої праці знайде хвилину й поговорить з ними так, як ніхто до них ще не говорив, хіба рідна мати, як вони перші кроки по землі робили.
У вільні хвилини Стефаник любив сідати на лавочку в галереї і прислухатися до співу селян на полі. Тоді говорив:
— Тепер повинна народитися нова пісня.
В перші повоєнні роки господарство дещо піднеслося, однак великих витрат його дому покрити не могло. Своїх синів Стефаник


(394)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
віддає до гімназії в Коломиї. Наймає для них хату, куди переходить для їх опіки тітка Олена Плешкан.
Стефаник жив життям села, своїх рідних і сусідів. Його дім далі залишається притулком для селян».
Про активну письменницьку творчість вести мову не можна. 1919 р. в Києві Всеукраїнський кооперативний видавничий союз випустив збірку творів В. Стефаника під назвою «Оповідання» із підзаголовком «Нариси з життя селянської бідноти» обсягом 180 сторінок. На обкладинці було зазначено «Київ — 1920», а на титульній сторінці стояв рік 1919.
Передмову до книги написав В. Бойко, який у 1938 р. став жертвою більшовицьких репресій. До книги увійшли всі твори В. Стефаника, за винятком останніх. У тексти творів було внесено деякі мовностилістичні поправки, окремі діалектизми замінено. У передмові В. Бойко дав коротку характеристику творчості В. Стефаника та розкрив особливості його художньої манери. Він підкреслив, що твори Стефаника будять у душі бурю протесту за покривджених і пригнічених, але «викликають також у ній тихий сум і гарячу любов до покривджених, знедолених душ людських». «Творчість Стефаника, — писав В. Бойко, — одно з найсильніших слів з усієї української літератури про народ, про мужика».
За часів Директорії в Кам’янці-Подільському в журналі «Село» були надруковані новели «Кленові листки» та «Катруся».
Наступ поляків на українців посилювався. Закривали українські школи, насильно впроваджували польську мову, українцям не давали змоги здобувати вищу освіту.
Наприкінці 1919 р. в Умані вийшов «Короткий огляд українського письменства з виїмками творів» Д. Рудика, де стисло йшлося і про творчість Стефаника, зокрема передруковано його новелу «Сон».
Дмитро Рудик (1893—1955), земляк В. Стефаника, був першим радянським дослідником його творчості. 28 січня 1927 року на літературному вечорі, присвяченому ювілею В. Стефаника, мав основну доповідь про нього, вперше надруковану в № 4 журналу «Життя й революція» за 1927 р.
«Він настільки оригінальний і так ґрунтовно переробляє все прийняте у своїй мистецькій лабораторії, — писав Д. Рудик, — що сказати, що він запозичив, майже не можна. Але все-таки деякі паралелі можна зробити. Залишивши на боці загальну тогочасну літературну ситуацію, що мала безумовний вплив на Стефаника (нові засоби в техніці, імпресіонізм як манеру письма), доводиться зупинитися на імпресіонізмі як на певному світорозумінні зі змаганням до ідеа¬


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(395)
лізму, на впливові Мопассана, що міг приманювати і своєю технікою, і своїми темами з сільського життя, з жорстокістю його типів, що бачив у людині створіння не зовсім досконале, можна наводити певну паралель між Стефаником і Верхарном (як це і робить І. Квасниця у статті про Стефаника в “Світі” за 26 грудня № 23—24 за 1926 р.), можна думати про вплив Висп’янського і Пшибишевського, що з ними Стефаник деякий час товаришував, і особливо останнього з його бажанням розкрити внутрішнє життя людини з вічною боротьбою доброго зі злим.
Літературні впливи могли додавати деталі, могли навіть штовхати на ту чи ту думку, але в основі світогляду Стефаника лежить його самобутнє, оригінальне, його власне все-таки змагання до розгадки питань життя на основі конкретних фактів з економічного стану Галичини (особливо села), з соціальних умов життя та стану життя людини в цілому, вибираючи типове, але конкретне, загальне, але фактичне».
Відзначив Д. Рудик і те, що «над усіма творами його, за винятком кількох новел (“Мамин синок”, “Підпис”), тяжить якийсь тягар, якийсь фатум, що жене кудись його персонажів, і ніхто з них не вільний від цього», і навів як приклади новели «Басараби» та «Вечірня година».
Із січня 1920 року у Львові почала виходити газета «Громадська думка», що фактично була газетою «Діло», яку польські окупанти заборонили видавати. Упродовж 1920—1923 рр. «Діло» виходило під різними назвами і часто змінювало редакторів. Тільки 1 вересня 1923 року газета повернулася до колишньої назви і трималась її до приходу у 1939 р. радянської армії. Тоді й була закрита. Саме до співпраці з «Громадською думкою» був запрошений через В. Щурата В. Стефаник.
Несподівано 26 січня 1920 року помер від тифу брат В. Стефаника Володимир. А ЗО жовтня того ж року не стало батька його. У книзі померлих села Русова зазначено: «Дім 9. Помер ЗО жовтня, похований 1 листопада Семен Стефаник, господар в Русові. Причина смерті — запалення легень».
«З часу повернення Стефаника з Відня, — писав у спогадах В. Костащук, — відносини між ним і батьком були сердечні. В приватних розмовах він чимраз більше згадує про свого батька, в своїх споминах розмальовує його найтеплішими фарбами. Дивується з його життя і його байдужості до смерті. Коли батько тяжко захворів, відвідує його щодня. У день смерті батько сказав:
— Ти, Василю, чого будеш коло мене сидіти? Іди додому, бо маєш господарство, а мені однаково вмирати».
С. Стефаника похоронили біля його першої дружини Оксани Кей- ван. Ще ЗО травня 1918 року він зробив заповіт, згідно з яким синові Василеві заповів частину свого поля в Русові та Красноставцях.


(396)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
У тому самому заповіті він зазначив, що на освіту свого сина в гімназії та університеті він витратив приблизно 12 тис. корон, чого інші діти були позбавлені, а на початок господарювання в Русові він дав В. Стефанику 7 моргів поля.
Пам’яті батька В. Стефаник присвятив оповідання «Вона — земля». Уперше воно було опубліковане в травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1922 р., тобто написав його В. Стефаник безпосередньо після смерті батька. Тепер бачив батька інакше. Не згадував минуле. Писав про те, що тільки сталося.
Через чотири роки після смерті батька 28 жовтня 1924 року через задуху помер брат Юрко, і Стефаник залишився сам зі своїми невеселими думками.
І брата Юрка, і брата Володимира похоронили поруч на цвинтарі, де знайшла вічний спочинок їх мати. їхні могили збереглись. Вони — при вході на цвинтар. Без підписів. Забілені хрести...
Втрата рідних для В. Стефаника була великим горем. Горнулись брати до нього і шанували його. Не цуралися В. Стефаника й діти мачухи. Взагалі, В. Стефаник в селі був поважним чоловіком і рідко яке весілля відбувалось без його старостування.
У травні 1921 року українська громада скромно відзначила 50-річчя від дня народження В. Стефаника. В «Українському віснику» з’явилася стаття К. Лавриновича (К. Поліщука) «Співець селянської недолі». 14 травня 1921 року в «Українській трибуні», що виходила у Варшаві і позиціонувала себе як щоденна непартійна газета, була надрукована стаття «50-літній ювілей Василя Стефаника (28.IV.1871 — 28.IV.1921)».
Снятинські повітові товариства, влаштовуючи цю річницю, вислали Стефаникові по-мистецьки розмальований адрес із підписами членів усіх повітових товариств.
Львівська газета «Обнова» відзначила ювілей Стефаника передруком у № 8 новели «Кленові листки». Словацька газета «Slovensky Dennik» від 27 лютого 1921 року в перекладі Ф. Вотруби опублікувала новелу «Новина» («Novina»). Це був передрук з газети «Ludove noviny» від 29 травня 1903 року.
«Український вісник» у № 118 за 1921 р. надрукував статтю Остапа Грицая (1881—1954), відомого у той час поета, драматурга, перекладача, критика і літературознавця, «Василь Стефаник. З нагоди 50-літньої річниці уродин».
«Здається, — писав О. Грицай, — що творчій думці Стефаника доведеться поглиблюватися у двох напрямах: в напрямі поширеного, не тільки моно- та діалогічного зуподоблення. Думаю, що Стефаникові


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(397)
треба звернути свою силу на сотворения повісти. Я це важуся висказати тому, що дальше послідовне зображення мужицької душі по ідейній лінії тої все руйнуючої трагіки, по лінії того унаслідування душі (“Май” — “Кленові листки”) не обіймали б як слід цілості, цілої глибини нашої всенародної духовности. Ми ж прецінь не тільки пропащі жертви життєвої розпути! Сам Стефаник виводить перед нас в начерках* “Давнина” та “Такий панок” людей з іншого, погіднішого, значить життєво вартні- щою духовністю! А що, якщо його будуча творчість зуподобила б нам таких Проців і Лесів, що стають у нас до одчайдушної боротьби проти жорстокого приниження? Це було б те поглиблення, якого досі весь інтелігентний загал очікує від В. Стефаника. Бо на будуче і наші історичні думи, а навіть і наш Тарас, не сміють остати одинокими документами найглибшої духовности у народу. Мусимо доповнити їх документами гордої володарської духовности в нас, що вміла здобувати волю і вміла володіти. А ця духовість була і є в нас досі!»
Того, що В. Стефаник знову може замовкнути на довгий час, О. Грицай не припускав. Вважав, що наступним етапом його творчості буде бунт, а не покора жорстокій реальності. Цьому передбаченню не судилося здійснитися. В. Стефаник не написав повісті, а тим більше такої, де б його герої могли здійснити те, про що думав О. Грицай.
У 1926 р. О. Грицай відгукнувся рецензією «Стефаникова пісня про землю» на вихід книги В. Стефаника.«Земля», надрукованою в 1931 р. у газеті «Свобода» від 16 та 17 вересня. У 1927 р. опублікував критичні статті «Василь Стефаник. З приводу ювілейного свята» (№ 1—2 «Студентського вісника») та «Стефаникова людина» (№ 4 «Національної думки»).
Свій 50-літній ювілей В. Стефаник зустрів новою новелою «Пістунка», опублікувавши її в коломийському «Учительському календарі на звичайний рік 1922». У 1924 р. її було включено до видання «Кленові листки» з передмовою В. Коряка, що вийшло у ДВУ в Харкові, а в 1926 р.:— до львівського видання «Земля» з передмовою Д. Лукіяновича.
Усього декілька рядків. Страшних.
«Сидить мала пістунка Парася й держить у подолку дитину; кругом неї такі самі пістунки і пістуни. Група виглядає так, як би хто стряс із дерева великих лісниць, які на землі повалялися.
Парася каже, щоби гратися в похорон і щоби голосити.
— Та чого в похорон? Та чого голосити?
— Я вам скажу чого. Я чула, що мої тато вночі казали, аби ця дитина не находиласи в хаті, бо вона не наша дитина, а гусаря московського,
* О. Грицай усюди в статтях називав новели В. Стефаника начерками.


(398)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
то кажуть тато до мами, або ти її вбий, або закопай, а я її не хочу. А мама кажуть: “А як я закопаю живу дитину?” — “То ти вперед убий, а потім закопай”. Та тому так досвіта я з цев дитинов чекаю на вас, що ви ще спите, бо тато кричуть: “Забирайси мені з цим байстрюком”.
Малий Максим, якого гусарі все дуже інтересували, викинув свою дитину з подолка та почав докладно розглядати гусарську дитину.
Він говорить:
— Це така дитина, як кожда, а твій тато якийсь дурний.
— Але як тато гадає душити цу дитину?
— А то штука таке мале душити? Задушить, та й поховають.
— Ото твоя мама буде голосити, ай-ай!
— Голосім, але самі дівчата! Хлопці, мовчіть, бо ви не голосите.
Дівчата голосять по звичаю жінок, вигін заливається похоронним співом.
А баба Дмитриха кричить із-за воріт:
— Що ви? Подуріли, дівки, з своїм голосінєм? Гріх голосити, як нема вмерлого.
— Бабо, ца гусарева дитина має вмерти, її мають задушити, тому не гріх голосити.
Баба хреститься, діти дальше голосять».
Усе. Більше нічого не потрібно додавати.
У1921 р. вийшла перша монографія про життя і творчість В. Сте- фаника, про яку ніколи не згадували радянські літературознавці та яку ніколи не включали до жодного бібліографічного покажчика його творів. Її автором був В. Дорошенко, один із найближчих товаришів В. Стефаника, зарахований до заклятих ворогів радянського ладу, їхню дружбу радянські дослідники також заперечували й наводили факти ворожого ставлення В. Стефаника до буржуазного націоналіста В. Дорошенка. Монографія називалася «Василь Стефаник (з нагоди 50-ліття уродин)». Вона, як зазначалося на обкладинці, була виданням «Культурної освітньої комісії УСДРП», тобто Української соціал-демократичної партії. Містила, крім короткої біографії В. Стефаника, бібліографію його творів, що з’явилися друком до 1921 р., а також літературознавчі та критичні статті про нього. Найважливішим у ній був підхід до творчості В. Стефаника як явища в українській і світовій літературі. В. Дорошенко стверджував, що «Стефаник — це поет не пролетарів, а дрібного убогого селянства, яке стоїть посередині між двома класами». Цією працею розпочалося наукове дослідження творчості В. Стефаника.
Рішенням мирної конференції в Парижі 25 червня 1919 року Польщі було надано дозвіл на окупацію українських земель з умовою,


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(399)
що опісля питання про Східну Галичину має вирішити сам народ окупованої території. Якщо український народ згодиться на те, щоб входити до складу Польщі, то він повинен взяти участь у виборах до польського сейму. Такі перші вибори невдовзі відбулися. Однак ніхто не ризикнув формально провести їх серед українського народу, а тому інтереси Східної Галичини представляли в сеймі польські магнати.
Поляки тероризували місцеве населення. У школах вчителі били палицями по голові дітей за те, що вони розмовляли українською мовою. Закривали різні українські інституції, школи, учительські семінари, гімназії, які діяли до війни, вбивали провідників національно-визвольного руху. Тюрми були переповнені, іуди кидали кожного, на кого падала підозра, що він не визнає польської окупації. Апеляції до європейських організацій були марними. Хвиля нечуваного терору та знущань пронеслась краєм. Її свідком був В. Стефаник.
Стало відомо про великий голод в Україні. 29 травня 1921 року з’явилася відозва найвідоміших українських діячів Наддніпрянської Галичини збирати кошти для допомоги голодуючим братам із Наддніпрянської України. Під зверненням був підпис і В. Стефаника. Невдовзі для голодуючих українців зібрали велику суму грошей — 2 282 109 польських марок. Проти збирання коштів і продуктів виступив польський уряд. Активісти були заарештовані, зібрані гроші та продукти конфісковані.
Польський уряд дозволив виходити часопису радикальної партії. Перший номер «Громадського голосу» побачив світ ЗО вересня 1922 року й відразу був конфіскований владою за заклик до селян ігнорувати вибори, призначені на 5 та 12 листопада 1922 року.
Уже на початку 1921 р. радикальна партія, яку поляки намагалися зруйнувати зсередини, відновила свою роботу. Польський уряд вдався до підкупу її керівників. Зокрема, усупереч постанові радикальної партії не брати участі у виборах, була створена окрема Селянська радикальна партія, яка закликала селян голосувати за своїх кандидатів. За організацію комітету зі створення Селянської радикальної партії радикальна партія на своєму засіданні виключила зі свого складу відомого радикального діяча та посла до австрійського парламенту П. Лаврука. Після цього вдалася до очищення рядів від випадкових людей і зрадників. Головою радикальної партії на Снятинщині став С. Зінкевич. Оновлена радикальна партія засудила політику більшовизму і закликала народ бойкотувати вибори до сейму. Згодом виявилося, що ініціатором створення Селянської радикальної партії був К. Трильовський. Ця звістка вразила В. Стефаника. «Кругом смерть і зрада», — любив повторювати він за чаркою в шинку «У Зоськи», що в Снятині.


(400)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
У травні 1922 року польський уряд дозволив виходити «Літературно-науковому віснику», який не друкувався з 1914 р. Перший номер відновленого часопису відкривався новелою В. Стефаника «Вона — земля» з посвятою батькові С. Стефанику. У ньому була новела Марка Черемшини «Перші стріли»; у другому — його оповідання «Село потерпає» та «Село погибає»; у третьому — оповідання Ольги Кобилянської «Лист засудженого на страту жовніра до своєї жінки», що перегукувалося із «Листом» В. Стефаника. Четвертий, серпневий, номер надрукував оповідання Б. Лепкого з цієї тематики «Колисаноч- ка». Цими оповіданнями та новелами українська література оплакувала свої втрати в боротьбі за волю України.
Про цей період у житті В. Стефаника згадував В. Костащук.
«Дивний і нервовий був Стефаник навесні 1922 року. Якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Як і раніше, часто приїжджав до Снятина, але й скоро від’їжджав. Говорив з людьми коротко, ніби кудись поспішав. Приїжджав у Русів, але й там не знаходив спокою. Виходив в поле і скоро вертався. Закривався в своїй кімнаті, а через годину виходив з неї блідий, з гарячково блискучими очима.
Так Стефаник переживав тоді творчу гарячку. Він виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас і їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі.
Ще від смерті свого батька носився з думками вшанувати його пам’ять літературним твором, тема для якого була б взята з його життя і твір відповідав би його поглядам на світ.
Тепер ця думка набрала виразних форм і вилилась у новелу “Вона — земля”».
У цьому році Стефаник написав і новелу «Сини».
«В цей період письменник, — оповідав В. Костащук, — все частіше починає говорити про свою старість. Пізніше в одному листі до знайомого він пише: “Ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, що я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті. І коли ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта».
Новела «Сини» була надрукована в № 7 «Літературно-наукового вісника» з присвятою Л. Бачинському. Хто був прототипом Максима, встановити не вдалося. Зрештою, Стефаник в автобіографічному нарисі «Під вражінням вистави “Землі”» писав: «Максим дійсно лишився сам, чи лиш він один...».
Оповідання було написане у лютому — на початку березня 1922 року. Уже влітку В. Стефаник, будучи у Львові, читав його В. Гна-


Розділ вісімнадцятий
«Воєнні шкоди»
(401)
тюку. Просив, щоб той помістив його в якомусь календарі. «Літературно-науковий вісник», де пропонував надрукувати «Синів» В. Гнатюк, В. Стефаника не влаштовував. 31 березня 1922 року Гнатюк повідомив В. Стефаника, що те оповідання, яке він читав йому, не може увійти до календаря (очевидно «Громада»), бо запізно. Тому Стефанику залишалося погодитися надрукувати його на сторінках «Літературно-наукового вісника», який обіцяв виплатити йому відповідний гонорар.
Після двох новел, написаних у 1922 р., наступила майже трирічна перерва у творчості. На пропозиції видавництв щодо нових новел не відповідав. У книзі «Рідне село. Збірка новель і оповідань українських авторів», що вийшла в Берліні, була поміщена новела «Камінний хрест», а в збірнику «Vivat Akademia» в перекладі на німецьку мову надруковано новелу «Лан». Словацька газета «Slovenski dennik» від 25 червня 1922 року в перекладі словацькою мовою опублікувала його оповідання «Катруся» («Kasja»).
Поведінка В. Стефаника багатьом у Русові видавалася дивною.
«От померла циганка, — писав В. Костащук, — звичайна річ для селян. Бідна, не має родини, то й похорон бідний. Грязькою вуличкою в бік русівського цвинтаря посувається скромна процесія. Попереду постать в лахмітті з зарослим обличчям несе хрест. Далі ступає дяк, за ним чотири чоловіки несуть домовину. А ззаду, за домовиною, — він, Василь Стефаник. Підпираючись палицею, іде разом з цією малою громадкою аж на могилу. Люди в селі сприймали це по-різному. Одні ніяковіли, другі не могли зрозуміти, чому він шанує бідну циганку й віддає їй таку честь.
У Русові померла бідна вдова, недалека сусідка Стефаника. Довгі роки вона бідувала з дрібними дітьми, яких вигодувала тяжкою працею на чужім полі. Мешкала сама-саміська в маленькій запущеній хатинці, бо діти порозходились у найми по сусідніх селах. Мало хто заглядав до баби за її життя, мало хто відвідав, коли лежала на лаві. Прийшов Стефаник. Поставив свічку в її головах, довго стояв у тяжкій задумі, а коли відходив, ніжно поцілував мертве чоло страдниці».
До особистих втрат додалася найбільша втрата — втрата держави і сподівань на неї. 13 березня 1923 року рада послів Японії, Англії, Франції та Італії віддала Східну Галичину Польщі по лінії, що визначала східні кордони, узгоджені між Польщею та Росією 23 листопада 1922 року.
У Східній Галичині розпочався геноцид українців.


Розділ дев’ятнадцятий
«ВОНА — ЗЕМЛЯ»
Земля, напоєна потом і кров’ю героїв, завжди була святою. їй та Україні старий Максим віддав найдорожче — синів. Тепер, на старість, йому світ не милий, але він, якому нема на кого більше надіятися, віддає землі решту своїх сил. Віддає до скону.
Втратив синів не тільки Максим. Світ втратив у цій страшній війні більше 10 млн людей, ЗО млн залишилися пораненими. Скільки втратила Австро-Угорська імперія вбитими та пораненими — преса не повідомляла. І ніхто в ті часи не підраховував, скільки українців забрала війна. По всьому краю віднаходили похованих після битв на полях Січових стрільців і звозили у спільні братські могили. Так ніхто і не дізнався, хто спочив у тих могилах під березовими хрестами, які з люттю нищили польські окупанти.
Радикальна партія гідно повела себе в період окупації західноукраїнських земель Польщею. З проголошенням ЗУНР вона увійшла до Української Національної Ради. Однак деякі її члени почали співпрацювати з польськими урядовцями. Серед них був С. Данилович. Стефа- ник намагався відкрити йому очі і з обуренням говорив про політику поляків щодо українського населення Галичини: «Те, що діється на наших очах тепер, це не є денаціоналізація, ані утиск чужої нації — це є полювання на фізичну загибель нашої нації».
На з’їзді радикалів 1 квітня 1923 року було прийнято програму, за якою партія визнавала себе організацією працюючих мас України, що стоїть на соціалістичних позиціях, які прагне реалізувати в українській незалежній державі з республіканським устроєм і владою працівників, та домагається соціалізації всіх засобів виробництва. Радикальна партія відмежувала себе від Української соціал-демократичної партії, яка почала тісно співпрацювати з більшовицькою Україною. Також було засуджено одноголосно рішення ради послів і вирішено продовжити боротьбу з окупантом.
В. Стефаник на з’їзді не був.
«Після рішення ради амбасадорів у 1923 році, користуючись яким, шляхетські окупанти на довгі роки загарбали західно-українські землі, — писав про цей період у житті В. Стефаника В. Костащук, —


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(403)
вмирають останні надії на швидке визволення з-під гніту польської шляхти. Тимчасом життя українського народу в умовах польської держави ускладнюється. Кожна ділянка громадського життя під загрозою, за кожен крок треба провадити боротьбу, дуже часто безуспішну. Господарська криза з року в рік сильніше гнітить селян, а колонізаційна політика забирає з-під ніг останній шматок землі.
Боляче переживає Стефаник. Економічна скрута нагадує про себе на кожному кроці, у місті, у селі, у житті його рідних і сусідів, тягарем звалюється на його власні вже старі плечі. Ростуть діти, збільшуються й видатки. Мале господарство не може покрити витрат. Ростуть борги. Дім у Коломиї, де живуть його сини, тяжко утримувати.
Селяни далі звертаються за допомогою. Але постійне заступництво стає не під силу Стефаникові, тим більше, що його взаємини з представниками влади з року в рік гіршають, його мучить свідомість, що помагає лише одиницям, а загалові помогти не годен. Починає скаржитися на фізичні болі, причиною яких був склероз серця. Часто говорить про свою старість, але сприймає її спокійно, як справу зовсім природну. Останнього свого слова ще не сказав. Життя в умовах нової дійсності висуває нові питання, на які треба дати відповідь. Кожний день додає до старих матеріалів нові, що хвилюють його душу і змушують глибоко переживати все те, що переживає весь народ».
Частково нестача грошей, яку В. Стефаник відчував у перші післявоєнні роки, компенсувалася гонорарами від публікації його творів. Найчастіше від перекладів іноземними мовами. На початку 1923 р. до В. Стефаника звернувся чеський перекладач Рудольф Гулька (1887—1961) за дозволом видати збірку його новел і тим самим «зробити велику честь чеській літературі». В. Стефаник погодився і, напевне, уперше за весь час попросив за це гонорар. Лист В. Стефаника до Р. Гульки від 25 лютого 1923 року було опубліковано в № 2 «Радянського літературознавства» за 1970 р. В архіві В. Стефаника в Інституті літератури ім. Т. Шевченка не збереглося жодного листа до Р. Гульки, ні його до В. Стефаника. Книжка перекладів не вийшла з невідомих причин. Сподівання В. Стефаника на гонорар були марними. Збірка творів «Вона — земля» на основі виданих творів В. Стефаника в Харкові в 1929 р. чеською мовою вийшла тільки в 1945 р. в Празі. До нього увійшли майже всі відомі твори В. Стефаника.
Харківський журнал «Червоний шлях» № 2 за 1923 р. повідомив своїх читачів, що В. Стефаник підготував до друку збірку нових оповідань, що має вийти у видавництві «Нові шляхи». Однак у цьому видавництві не вийшло жодної збірки Стефаника.


(404)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Інформацію про підготовку нової збірки в № 10 за 1923 р. опублікував і київський журнал «Нова громада».
Із невстановлених джерел В. Стефаник довідався, що Державне видавництво УРСР мало намір видати збірку його творів, редактором якої мав бути І. Лизанівський.
«Високошановний добродію! — писав до нього В. Стефаник 9 жовтня 1923 року. — Мої приятелі зі Львова повідомили мене, що Державне видавництво України задумує видавати всі мої твори і що Ви будете редактором цього видання. Очевидно, я задоволений з цего, але прошу Вас в моїм імені, я посилаю разом з цим листом і матеріальну повновласність, попросити в Держлітвидаві гонорар за це видання. Не знаючи цін на книжковому ринкові у Вас, не можу подати висоти гонорару. З цим ділом здаюся на Вас і прошу мене повідомити, як справа стоїть, евентуально присилати гонорар. Держ- літвидав міг би в мене дістати нові оповідання, якби Ви запропонували йому це і написали мені. Я від кількох літ отут дуже бідую і радий би, щоби Держлітвидав мене в цей спосіб піддержав.
Дякую Вам вже наперед за Ваш труд і остаю з глибоким поважанням».
Твори Стефаника почали включати до різних хрестоматій для української літератури. Одна з них «Українська література. Підручна книга для старших груп семирічної школи», укладена радянським критиком Олександром Дорошевичем (1889—1946), вийшла 1922 р. в київському Держвидаві. У 1923 р. в Харкові вийшла «Хрестоматія нової української літератури», де, крім довідки про В. Стефаника та бібліографії його основних творів, опубліковано новели «Моє слово», «Дорога», «Виводили з села», «Лист», «Діти», «Лесева фамілія» та «Новина». У довідці про Стефаника йшлося, що його твори викривають капіталістичні відносини на селі в Галичині. Чи знав про це видання В. Стефаник та чи отримав сподіваний гонорар, невідомо.
У січні 1924 року у Харкові вийшов художній альманах «Плуг. Збірник перший», де не без допомоги І. Лизанівського з’явилася новела Стефаника «Сини». Публікація супроводжувалася приміткою: «На Наддніпрянській Україні мало знають блискучого новеліста В. Стефаника. Передруковуємо з “ЛНВ” [Літературно-наукового вісника] одну з його останніх новел, напоєну антирелігійним настроєм, зберігаючи достоту правопис автора». Ця новела не викривала капіталістичних відносин, але мала антирелігійний настрій. Цього було достатньо. І. Лизанівський вислав альманах В. Стефанику і дістав від нього листа з подякою.
4 	березня 1924 року І. Лизанівський подякував В. Стефаникові за лист і уповноваження видавати на Україні його твори. Проінформу¬


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(405)
вав про підготовку видання, до якого мали увійти оповідання, що друкувалися в довоєнних книгах, а також «Портрет», «Вона — земля», «Марія», «Сини», «Перший твір Леся Мартовича», і просив надіслати «Діточу пригоду». Попередив, що довелося «трошки вигладити мову» творів, «бо галицький діалект буде малозрозумілим тут», пояснив, що в окремих новелах «зроблено деякі пропуски, звичайно, дуже маленькі...».
До клопотів, пов’язаних із пошуком грошей, додалися й інші. Сте- фаник був змушений опікуватися долею дочки покійного І. Плешка- на Ольги. їй потрібно було доповнити свою освіту, щоб десь заробити на кусник хліба. В. Стефаник звернувся за допомогою до О. Маковея, сказавши йому і декілька добрих слів про його творчість. Лист до нього датується 8 лютого 1824 року:
«Це, що я хочу тепер написати, нехай не буде спробою Вам пре- подобатися. Те все, що Ви написали в послідних роках в нашій літературі лишень одним оком, бо друге Ви прижмурили, є так ясне і здорове в цім часі нашого безсиля і песимізму, що я цілком щиро гратулюю Вам найбільшого поводженя, яке Ви стрінули серед нашого громадянства. Героєм одного Вашого оповіданя був доктор Долинський, дуже подібний до самого себе і до Вас трохи.
Поздоровте його від мене і як запросите мене оба до Заліщик, то я особисто готовий привезти Вам прошеня Плешканівної до Заліщик, щоби ще раз Вас побачити.
Сердечно Вас здоровлю. Василь Стефаник. В Русові, п. Снятии».
Не знав, що це буде його останній лист до О. Маковея, який відіграв важливу роль у його літературній долі. Зимою 1921 року О. Маковея було заарештовано і кинуто в тюрму в місті Чорткові. Його звинуватили в державній зраді, у підбурюванні громадян не коритися польській владі, а також симпатіях до більшовиків. У1925 р. О. Маковей помер.
7 березня 1924 року І. Лизанівський повідомив Стефаника, що йому буде виплачений гонорар за збірку новел, і просив вказати, куди висилати гроші.
«Високоповажаний пане товаришу! — писав В. Стефаник І. Лиза- нівському 17 березня 1924 року. — Дуже Вам дякую за всі заходи коло видання моїх творів. Лаяти Вас не буду за поправлювання тексту, бо й так перед роком звертався я до Василя Сімовича, щоб він мої оповідання переписав на літературну українську мову. Правду кажучи, то мене на старість жаргон з моїх писаннях трохи іритує. Інші примусові додатки і вичеркнення з тексту для мене маловажні. Посилаю Вам у цьому листі дрібничку “Пестунка”, яка була надрукована року 1922 в


(406)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
учительськім календарі в Коломиї. “Дитячої пригоди” тут я не маю. Цей образок був друкований в Буковинському календарі в Відні 1917 року, той календар пропав.
Тому пишу В. Дорошенкові у Львів, щоби казав переписати “Дитячу пригоду” з календаря. І прошу його, аби заразісько скрипт* Вам післав.
До 1924 року, крім деяких дрібниць, по газетах я нічого більше не друкував. Я маю кілька оповідань, написаних та непрошліфованих. Дома мені праця до викінчення їх не на руку, мушу в маю місяці поїхати в гори і там для Вас докладно викінчити. Спомини про Марто- вича можна написати, та боюся, що вони будуть мало цікаві, бо до писання таких справ я не майстер.
Писати спомин про Франка мені було би дуже мило, бо я його боготворив, та цього року, мабуть, не доведеться. Автобіографію свою писати мені тяжко, раз, що маю життя убоге на яскраві випадки, а так писати багато про себе — моторошно. Як не має бути конечним, то прошу менше-більше сказати мені, що має бути написане і як воно має бути довге. Останню фотографічну картку маю року 1917, як треба новішу, то піду до фотографа.
Якщо дістанете гроші на дорогу, то негайно посилайте, бо без них горе. Надзвичайно Вам вдячний за все те, що Ви для мене під моральним і матеріальним оглядом робите. Даю Вам в цім листі всю повновласність на видання моїх творів, старих і нових, на Україні і в Росії. При бідності Галичини і при моїй власній прийдеться все друкувати у Вас. Цю мою повновласність для Вас можете оголосити в часописі, щоби в справах моїх питань зверталися до Вас. Ясно, що наколи книга вийде, то я прошу мені, і як це можна, прислати з декілька примірників.
Це було би, здаєся, все. Сердечно Вас поздоровляю і чекаю листа. Ваш В. Стефаник.
Р. S. “Дитяча пригода” таки знайшлася, посилаю в цім листі».
В. Стефаник справді звертався з проханням до В. Сімовича, щоб «зукраїнізувати» його «жаргон». Це було 16 травня 1922 року.
«Маючи в пам’яті Ваше бажання, — писав В. Сімович у відповідь**, — я почав перекладати дещо з Ваших творів із “жаргону”, як Ви казали, на наддніпрянську мову. Страшне важко передати всі нюанси, а деколи й неможливо (пор[івняй]: “прісцєв вес маєток”). Я боюся, що воно не вийде в мене, що я тільки збавлю, хоч робити буду, бо ж Ви собі того бажаєте, щоб я робив. Але як не вийде, то не буду
* Рукопис.
** Стефаник В. Твори. — K.: Дніпро, 1964. — С. 530.


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(407)
гніватися, як мене вилають і люде, і Ви самі. Це буде дуже важко, головно, коли дивитися, щоб мистецькість твору не пропала».
Ні люди, ні В. Стефаник не мали за що лаяти В. Сімовича, бо прохання В. Стефаника він так і не виконав.
Газета «Ceskoslovenska republika» від 3 березня 1924 року у № 68 в перекладі А. Земана надрукувала новелу «Озимина».
З квітня 1924 року І. Лизанівський нарешті повідомив В. Стефаника, що за збірку новел, яка мала ось-ось вийти, В. Стефанику нараховано гонорар.
«Конче подайте адрес у Варшаві якогось Вашого знайомого, — просив він, — йому будуть передані долари, а він Вам чи зреалізує їх у Варшаві, чи перешле, чи Ви самі заберете».
Новий 1924 р. приніс ще більше зацікавлення творчістю В. Стефаника не тільки в СРСР, айв Америці, де її широко рекламували з агітаційною метою. Особливо відзначився в цій справі журнал «Робітниця», з яким активно співпрацював Мирослав Ірчан (1896—1937), справжнє прізвище якого Баб’юк. Він був письменником прорадянсь- кої орієнтації і, перебуваючи в еміграції, займався комуністичною пропагандою і підтримував зв’язки з діячами культури Радянської України. Він сам зголосився В. Стефанику бути посередником у його видавничих та інших справах із радянськими органами та видавцями. В. Стефаник мусив скористатись цією послугою, аби не накликати на себе підозру із боку польських окупантів. В Америці, аби показати умови еміграції, були надруковані його твори, що виправдовували еміграцію, і викликали повагу до американського уряду, який не дав емігрантам пропасти. У № 3 згаданого журналу за 1924 р. була опублікована новела «Стратився», у № 6 — «Камінний хрест», у № 12 — «Сини», а в № 19 — «Кленові листки». При публікації у «Робітниці» «Камінного хреста» Мирослав Ірчан подав таку коротку примітку: «В цьому оповіданні дає Стефаник вірну картину, як наші бідні селяни вибираються з рідного краю в Канаду». У журналі було також вміщено фотографію В. Стефаника. У газеті «Українські щоденні вісті» Мирослав Ірчан опублікував нарис «Камінний хрест».
В. Стефаник був зацікавлений у тому, щоб його твори охоплювали якнайбільші верстви читачів. Згідно із щопіврічним переліком творів, які можна було придбати в книгарні Наукового товариства імені Шевченка, книги В. Стефаника користувалися постійним попитом. Однак ні високих гонорарів, ні прибутків від продажу книжок не можна було очікувати. Ринок збуту книг був вузьким і, звичайно, В. Стефаник хотів його розширити. Його погляд був звернений на Радянську Україну, де книги виходили мільйонними тиражами, а


(408)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
письменникам виплачували високі гонорари. Радянський уряд за тих часів шукав контактів із діячами української культури Західної України, всіляко заохочував до налагодження таких зв’язків. Ніхто тоді не думав, що заохочування до співпраці мало на меті підпорядкування Галичини з її значними природніми запасами, особливо з Дрогобиць- ко-Бориславським нафтовим басейном, який дістався Польщі.
Важливим ринком розповсюдження книги була й Америка, українська діаспора якої не переставала підтримувати контакти із рідною землею.
Після того як В. Стефаник перестав бути послом в австрійському парламенті, він мав дохід лише із власного господарства, яке вимагало праці й доброго господаря. Сини пішли вчитися, до землі вони не горнулись, а господар із Стефаника був нікудишній. Він так і не навчився працювати на землі. Доводилося користуватися послугами наймитів, які вимагали платні. Вимушений був закладати і продавати землю. Єдиною надією були гонорари. Фактично, В. Стефаник після І. Франка став другим українським професійним письменником. Та якщо І. Франка рятувала фантастична працездатність, у В. Стефаника цього не було.
У розширенні продажів своїх книг В. Стефаник вбачав для себе й небезпеку. Переживав, що його покутський діалект читач з Америки ще зрозуміє, хоча більшість емігрантів була із Західної України. Тривожився, що той діалект не зрозуміють і в Наддніпрянській Україні.
Радів, що публікація творів у Харкові принесе йому трохи грошей. Через можливі проблеми з польськими окупантами Стефаник не міг вести листування безпосередньо з І. Лизанівським, а особливо в такій справі, як пересилання грошей. Достатньо було ті гроші перехопити на пошті, як відразу знявся б галас і В. Стефаника було б звинувачено в шпіонажі на користь більшовиків. Яку адресу з огляду на це подав І. Лизанівському для пересилання гонорару, невідомо. Листи В. Стефаника до нього збереглися не повністю. У фонді В. Стефаника в Інституті літератури їх тільки три. Завдяки монографії Ф. Погребен- ника* відомо, що 5 травня 1924 року І. Лизанівський повідомив Стефаника, що 3 травня через Варшаву вислав йому 139 доларів — як частину гонорару за збірку «Кленові листки».
«Книжка закінчена набором, — писав Лизанівський, — скорегована, коректи доглядаю я сам, вийшло 321 с. зі вступним словом В. Коряка “Між двома класами”, де він про “Діточу пригоду” і “Пістун- ку” висловлюється, що “це щось нечуване в нашій літературі силою
* Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. — K.: Дніпро, 1980.


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(409)
драматизму і короткістю вислову і з цего молоді письменники повинні вчитися, як писати сильно і коротко”».
Попросив у цьому листі Стефаника надсилати йому нові твори: «Дещо я передам у журнал, а всі разом за дуже короткий час будуть надруковані видав [ництвом] “Рух”, де я є завідуючим. Гроші будуть Вам вислані також негайно».
Радів І. Лизанівський, що Стефаник обіцяє написати спогади про Франка: «Вашої автобіографії також не відкладайте, а напишіть, щоби можна було помістити в слідуючім томику Ваших творів. Публіка Вашою біографією цікавиться. Прошу написати, чи одержали Ви гроші та коли ждати від Вас рукописів».
Спогадів про І. Франка Стефаник так і не написав. Хоч обіцяв...
У травні-червні 1924 року в Харкові вийшла обіцяна збірка новел Стефаника під назвою «Кленові листки» на 330 сторінках у серії «Бібліотека українських письменників». Передмову до неї під назвою «Між двома класами (творчість В. Стефаника)» написав літературознавець і критик Володимир Коряк (1889—1937). Він був одним із керівників літературного об’єднання «Гарт», а також керівником Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Репресований у 1937 р., реабілітований у 1957 р. В. Коряк у передмові нагадав відомі слова І. Франка, що молоді письменники принесли в українську літературу не теми, а способи їх трактування.
«Стефаник, — писав В. Коряк, — пішов за драгоманівськими традиціями в українській літературі. Його модерністична, імпресіоністична (неореалістична) форма мала народницькій зміст. Яко людина з високою культурою, лікар по освіті, Стефаник використав здобутки психофізіології та психопатології, але в його була це мужицька переважно психологія і психопатологія, а не панська. [...] Стефаник і сам такий-же, цілком сучасний, європейський, з рафінованою душею письменник, але його мужицьке походження, його оточення ціла тая галицька дійсність і попередній хід розвою української літератури вказали йому той шлях, що ним він пішов, яко письменник і громадський діяч. [...] Проте Василь Стефаник пішов іншим шляхом, ніж Іван Франко, який підкреслював, що тут навіть справа не в техніці письма, а тут в основному на перший план виходить “окрема організація душі” письменника з боку формального... Про що каже сам Франко: “Прошу порівняти чудове Стефаникове оповідання “Злодій” з моєю “Хлопською комісією”, оповіданням, в якому, зрештою, моєї власної оригінальної творчосте нема майже зовсім, бо воно майже живцем записане з уст одної з жертв того самого конфлікту, який змальовано у Стефаника. Порівняння тих двох оповідань може, на


(410)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
мою думку, дати найкраще зрозуміння нової манери, нового засобу бачення світу крізь призму чуття і серця не власного авторського, а мальованих автором героїв”».
На вихід книги з’явилися позитивні рецензії, написані у дусі вступного слова В. Коряка. У київській газеті «Більшовик» від 17 вересня 1924 року з рецензією виступив О. Дорошевич, у № 37 «Нової громади» — Олійник. У часописі «Коммунист» від 25 червня була опублікована рецензія, підписана «Л.». У додатку до харківської газети «Вісті», який називався «Література, наука, мистецтво», від 13 липня 1924 року з рецензією «Нова книжка В. Стефаника» виступив В. Поліщук.
«Держвидав України, — писав він, — у цьому році видав у “Бібліотеці українських письменників” твори В. Стефаника “Кленові листки”, з міцно зробленою передмовою В. Коряка, на диво організованою, з використанням джерел, головним чином статті І. Франка. Книжка на гарному папері, гарним шрифтом, добре заверстана, чітко видрукована — одним словом, приємно в руки взяти. [...]
Надзвичайно чітка, якось трагічно загострена думка й вислів у Стефаника. Немає попереду фрази, — є планова різьба. [...]
Друге, чим Стефаник вражає читача, це його вміння дивитись очима героїв і говорити від ім’я героїв його новел, викреслюючи їх переживання, їх характери крізь їхнє ж світосприймання, а не споглядаючи, не описуючи їх».
Галицька преса це видання зустріла мовчанкою. Це не означало, що збірка творів, особливо їх редакція та передмова В. Коряка, були зустрінуті прихильно — обурювались одному й другому. У Радянській Україні були незадоволені лише втручанням у мову творів В. Стефаника, але гострих заяв щодо цього не було. Про те, які гадки і розмови кружляли в 1924 р. навколо «Кленових листків», проливає світло лист Мирослава Ірчана із Канади.
«Про видання Ваших творів на Україні мені добре відомо, — писав він В. Стефанику 7 серпня 1924 року в листі, який зберігається в рухівському музеї, а вперше опублікований у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах», — і навіть долучую Вам слова поета Валеріана Поліщука про “Кленові листки”, бо Ви, певне, не матимете їх. (Це з “Літератури, мистецтва й науки”, додаток до харківських “Вістей”). А Вам запропоную таке: коли невигідно Вам вести переписку з Лизанівським чи взагалі з видавництвами, то, будь ласка, пересилайте всі листи мені, а відси вже вишлю на належну адресу і перешлю відповідь. Так я вже практикував навіть тоді, як був в Західній Європі. Правда, дорога далека, але за це певна.
Що ж до неприємностей, які Ви мали чи маєте через вступ Коряка до Ваших творів, то це дійсно переходить всякі людські поняття.


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(411)
Чіплятися письменника за те, що про нього в другій державі написали літературну студію, це вже найвищий щабель нахабності. Небаром постараюся написати статтю до англійського літературного журналу, де, між іншим, згадаю і про цю справу».
Безумовно, що недоліки видання І. Лизанівський знав. 15 липня 1924 року, висилаючи решту гонорару в 45 доларів, а також чотири примірники «Кленових листків», він просив В. Стефаника «дуже уважно прочитати “Кленові листки” і написати мені Вашу думку про те, чи відповідає Вашим бажанням та зміна, що я зробив в мові Ваших оповідань. Добре б було, коли б Ви установили текст і з установленим текстом один примірник прислали мені». Просив ще І. Лизанівський присилати нові оповідання для публікації їх у радянській пресі. Яка була відповідь В. Стефаника Лизанівському, невідомо. Однак 1 серпня 1924 року В. Стефаник написав листа, уривок із якого І. Лизанівський надрукував у № 3 «Плужанина» за 1927 р., де він заперечив думку В. Дорошенка про те, що він песиміст і поет вмираючого села.
«В. Дорошенкові, — писав Стефаник, — раз вихопилося, що я поет загибаючого села і що я, як сирота, стою між двома класами. Чи село загине і чи я є лише поетом якогось суспільного кадавера, це треба було б доказати».
У тому самому листі наведені слова, які потім часто повторювали всі, хто брався аналізувати творчість В. Стефаника: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з них вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — література».
Політика польського уряду, скерована на денаціоналізацію українців на окупованій території, призвела до скликання чергового з’їзду радикальної партії. 6 квітня 1924 року З’їзд засудив дії польського уряду й радянської влади щодо української культури.
21 серпня 1924 року журналіст і письменник Василь Атаманюк із Галичини та поет і журналіст Дмитро Загул із Буковини, які опинились у Радянській Україні, запросили В. Стефаника взяти участь у літературному альманасі «Молода Галичина», де буде вміщено твори молодих західноукраїнських поетів і прозаїків, яких мало знають на Радянській Україні.
«Гадаємо, — писали вони, — що справа видання такого збірника на Україні буде Вам такою ж близькою, як і нам, і сподіваємося, що Ви не одмовитеся взяти в ньому участь»*.
* Погребенник Ф. Простягаю до вас руки // Жовтень. —1967. — № 1. — С. 113.


(412)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Журнал «Робітниця» у № 12 передрукував новелу «Сини» з приміткою Мирослава Ірчана, що це одне з новіших оповідань Стефани- ка і подається за повною згодою автора. Очевидно, це й примусило В. Стефаника подякувати Мирославу Ірчану за прихильність до його праці й водночас погодитися на програму відзначення емігрантами в Канаді його ювілею.
«В[исоко]пов[ажаний] товаришу! — писав йому Стефаник у листі від 10 вересня 1924 року. — Ваш лист перед 2-ма днями я одержав і відписую. За Вашу прихильність до мене сердечно дякую.
На намічену Вами програму обходу мойого 25-річного письменницького ювілею я годжуся і в Ваші руки що до цего передаю всі пов- новласті, які дотикають мене особисто. Рад би-м, щоби цей ювілей відбувся не крикливо і не по-американськи. В цім часі буде наше робітництво шанувати одного зі своїх працівників, який має аж надто скромні результати своєї роботи. Я думаю, що ми одні другим під час ювілею щиро і одверто будем дивитися в очі, але з великою любов’ю, бо я ніколи на волос не переставав їх обожати і тепер у сивім волоссі чую себе з ними разом. В моїй письменницькій діяльності я, оскільки міг, старався тканину найделікатнішу, яка є на світі, робітничої душі розпростерти перед людськими очима так, щоби вона блистіла, як чисте небо, і щоби блискавки гніву ударяли громом із тої робітничої душі. Можна, високоповажаний товаришу, грітися, і це в буквальнім значінню, при ог[ня]х, які горіли сотки років уже назад у душі нашої поневоленої української маси. Я ціле своє життя грівся коло тих огнів нашої маси, і було мені тепло. І тепер також. Коли по невдатній нашій боротьбі за визволення народу ми впали, то наше робітництво має всіляке право грітися коло тисячолітньої пімсти нашої маси народної, яка є так само велика, як той огонь, коло якого я грівся. Належати мені тепер до Вас — і через мій вік, і через моє виховання — вже тяжко, але запевняю Вас, що ніколи від Вас не відійду. Буду щасливий, як робітники, пімстившися, принесуть нам у своїх чорних руках Україну і кождому з нас покладуть її в пазуху під саме серце.
Боюся, щоби не розплистися декламацією, і кличу до Вас всіх, що жду від українського робітництва побіди, а тим самим і щастя для нас і кожного з нас.
Щодо нериторичного, то зв[ідомля]ю Вас, що мої перші твори по [явили] ся в двотижневику “Праця”, [який] видавав В. Будзинов- ський [у] Чернівцях, пізньої осені 1897 р., так що можете святкувати ювілей при кінці цего року або зараз із початком слідуючого. Термін залежить від того, чи поспієте. Фотографію і скрипт нового оповідання пішлю Вам за тиждень, бо аж тоді буде фотографія готова. Книжечку, очевидно, напишіть про мене, щоби щось лишилося по тім ювілею.


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(413)
Що ж до вступу Коряка до моїх творів, то там нічого не бачу, за що я мав би так дуже гніватися, і прошу Вас лишити цю справу, аж порозумієтеся з І. Лизанівським.
Як Ви вже даєте палець, то я вхоплю і за руку. Мій найстарший син Семен здав матуру рік тому в Коломийській гімназії. Родився 1904 і тепер уже рік працює як простий робітник у копальні нафти за Наддвірною. Він не хотів би іти до війська і рад би перенестися на Україну. Я дуже просив би Вас, хоча це буде довго проволікатися, щоби з своїми і моїми приятелями на Україні порозумілися, чи може він ма[ти] які надії на висшу освіту там і чи він годен дістати якийсь заробіток на своє удержання. Як будете писати до мене в цій справі, то не називайте його поіменно.
До фотографії і нового скрипту долучу Вам ще “Вона — земля”. Як які гроші зберете з гонорару, то прошу зараз прислати, бо зима студена. Зміст оцего листа посилаю І. Лизанівському в Харкові, щоби він був у суті справи. Про програму і дату ювілею прошу мене повідомити і Вашій організації донести, що я під зиму не маю здоровля їхати через море. На весну — що іншого.
Кінчу, поздоровляю Вас разом із Вашими товаришами і зістаю з глибокою пошаною»*.
Цього самого дня В. Стефаник написав листа І. Лизанівському.
«В [исоко] поважаний товаришу! Скрипти всі пішлю перед жовтнем, їх вигладжування, так як у мене все, іде дуже поволі.
Сьогодні на зазив робітничої організації в Канаді я написав Ірча- нові, що годжуся, щоб з кінцем року українці Канади святкували 25-літній ювілей письменницької діяльності. Пишу йому, що перші мої твори появилися року 1897, пізньої осені, в Чернівцях, у двотижневику “Праця”, який видавав В. Будзиновський. Сповіщаю Вас про це тому, що Ви мій головний повномочник на Україні і щоби були-сте в курсі справи. Брехав би-м, якби-м не сказав Вам одверто, що радував би-м ся, якби Велика Україна пошанувала мою дуже скромну працю. Грошей від вас конче надіюся і письма також.
Почав писати спомини про Франка, та вони не вийдуть на книжку, бо я з Франком довше не жив і з ним не працював. По Новім році будуть готові.
Пишіть! Василь Стефаник».
У № 8—9 «Червоного шляху» за 1924 р. було надруковане повідомлення на основі інформації Мирослава Ірчана, що двотижневик «Робітниця» має опублікувати нове оповідання Стефаника. Журнал
* Див.: Жовтень. — 1956. — № 9.


(414)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
також повідомив, що польсько-шляхетська влада переслідує Стефани- ка за вихід у Харкові його збірки творів «Кленові листки» (з передмовою В. Коряка), що було вигадкою Мирослава Ірчана, а може, й видавців журналу, які не могли погодитися, що ніякої реакції в критиці на збірку В. Стефаника не було. Журнал «Робітниця» передрукував новелу «Вона — земля» з поясненнями Ірчана: «В цьому оповіданні Стефаник малює нам потріскану душу нашого мужика, який понад все любить свою “мнєконьку землю” і вкінці з туги за цією землею повертається назад в рідне село».
У 1924 р. у В. Стефаника знову сталося горе — помер брат Юрко. Марко Черемшина, який був хворий і не міг приїхати на похорони, висловив співчуття Стефаникові в листі від ЗО жовтня.
Мирослав Ірчан, як і обіцяв, у № 19 журналу «Робітниця» надрукував статтю «Василь Стефаник (з нагоди 25-літнього ювілею письменницької праці)». У ній він, зокрема, зазначив: «Коли я вперше побачив Василя Стефаника, то дивився на нього, як на цінний та високомистецький образ. Перед моїми очима стояв звичайний чоловік, вже трохи сивуватий, але ще бодрий, здоровий. [...] Мені було всього 19 років, і я на деякий час вирвався був з фронту в спокійне і далеке від смерті місто, там, на велике щастя, зустрінув Стефаника. За мною був вже малий літературний доробок, але я не посмів приступити і заговорити з великим артистом слова. Боявся я зруйнувати в своїй душі той святочний настрій, який вповивав мене цілого, коли дивився я на Стефаника. І я мовчки дивився. Сидів і дивився. Так проминув цілий вечір. З гордістю, що я бачив Стефаника, повернувся я на другий день на фронт. [...]
В той час, як Стефаник писав більшість своїх безсмертних творів, ще не було такої класової свідомості, не було ще такого різкого класового поділу в Галичині, як сьогодні. А все ж таки твори Стефаника наскрізь класові. В них ціле трудне життя класи працюючих, мужицької бідноти. Освітлив це життя Стефаник з усіх боків, увіковічнив найглибші тайники потрісканої душі бідноти».
Часом здається, що та святкова стаття про В. Стефаника мало чим відрізняється від вступного слова В. Коряка, адже в них ідеться про той самий класовий підхід.
На початку січня 1925 року в Державному видавництві України в серії «Бібліотечка української художньої літератури» вийшла збірка творів В. Стефаника на 120 сторінок під назвою «Оповідання». Вступне слово «Василь Стефаник» до неї написав літературознавець Б. Якубський. Із текстів творів у цьому виданні було вилучено «неугодні» вирази та фрази, змінено окремі слова.


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(415)
«Визволення, — зазначав він, — що прийшло для українців на Наддніпрянщині, ще не торкнулось галицького брата, і тому майже все, що розказав про життя галицького селянина Стефаник, має живе значіння жахливої дійсности».
На появу цієї книги на сторінках № 3 часопису «Нова книга» за 1925 р. позитивно відгукнувся О. Дорошкевич.
Листи з Великої України не завжди потрапляли до В. Стефаника. Так само преса і книжки, які на митниці довго перевіряли. Це нервувало В. Стефаника, і він звернувся до В. Дорошенка, який переїхав до Києва, де працював у Академії наук.
«Дорогий Володимире! — писав до нього В. Стефаник 2 січня 1925 року. — Прошу Вас, напишіть мені, з яких причин я не можу дістати письма ані з Харкова від Лизанівського, ані з Канади від Ірча- на. Мабуть, Ви краще будете знати про цензуру.
Де я маю помістити своє оповіданнячко, щоби себе не скомпрометувати, пішлю його Вам, але вперед скажіть, де надрукуєте. Я думаю, що Ви маєте тільки часу, що напишете мені так довгий лист, як Львів є більший від Русова.
Хотів би-м довідатися від Вас про нові орієнтації в літературі і політиці.
Я вам ніколи не дарую того, що Ви мене зробили поетом трупа — “умираючого села”. Ви переборщили зі всіми селянськими орієнтаціями так тут, як і на Великій Україні. Я Вам колись подарую, та критики, які прийдуть після Вас, назвуть мене здоровлям України».
Уперше цей лист був опублікований у № 5 журналу «Жовтень» за 1956 р. Оригінали листів невідомі. У фонді В. Стефаника всі п’ять листів зберігаються у формі машинописних копій.
«Озеро, яке відбиває в собі небо, — писав В. Стефаник В. Дорошенку 20 січня 1925 року, — не хоче, щоби його фотографували. Для бідного літературного ринку на Україні збір фотографій є справою звичайної, глупої цікавості. Ви знаєте, що я є поетом, який має найменше читачів серед українців, винявши Вас і ще кількоро людей, попри Вас. Я то дуже добре розумію, що нікому з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розривається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку.
Хочу з Вами все бути в контакті, небо і земля для мене тратять інтерес, видко, треба їх покидати, однако все ж здало би ся людям, які гаснуть, чиюсь долоню тримати в своїх руках. Хочу Вашої долоні».
Розмови про редагування творів В. Стефаника зачіпали амбітного І. Лизанівського, і в листі від 8 січня 1925 року він нагадав В. Сте- фанику про обіцянку надіслати йому виправлений примірник збірки


(416)
Роман Горак
<Кров на чорній ріялЬ
«Кленові листки». Також повідомив, що критики засудили його за втручання в мову творів Стефаника. «Але я вважаю, — писав він, — що робота зроблена мною правильна». Він критично дивився на рівень текстів щойно виданої збірки «Оповідання». Вважав, що хоч би який гарний був «діалект» Стефаникових творів, його «не зрозуміє як слід середній український інтелігент, тим паче новий читач». Був переконаний, що творами Стефаника «повинно насолоджуватися не якесь вузьке коло любителів діалекту, а ширший загал», а з приводу редакторських правок В. Коряка мав намір «подати в пресу деякі уваги», як отримає від Стефаника поправлений і «остаточно затверджений» текст.
Присланий гонорар швидко розійшовся, хоча на ті часи це були великі гроші. І з Канади не надходили втішні новини. 12 лютого 1925 року Мирослав Ірчан повідомив, що через фінансову кризу в Канаді не зумів організувати цикл лекцій про творчість Стефаника, щоб дохід із них вислати до Русова. За твори, уміщені в журналі «Робітниця», надіслав 20 доларів. 25-річний ювілей Стефаника в Канаді відзначило «тільки одиноко організоване й класово свідоме робітництво. Крикуни-“неньколюбці”, що за долара готові продати не тільки себе, але й рідну маму, промовчали».
І черговий важкий удар. 20 березня 1925 року не стало С. Шміге- ра. Повідомила про смерть Євгенія Бохенська, колишня наречена Сафата, в листі від 22 березня. Знала про стосунки В. Стефаника із С. Шмігером, тому з глибоким признанням писала в листі, що «при своїй вдачі і слабім здоров'ю покійний вже би був давно не жив, якби не Ваша доброта для нього і таке піклування».
Тепер залишались лише спогади про молодість і прикра старість.
У № 137 празької газети «Rüde pravo» за 1925 р. було опубліковано в перекладі чеською мовою новелу Стефаника «Діточа пригода».
Не давав спокою І. Лизанівський, підштовхуючи довершити справу з новим виданням «Кленових листків». Оскільки В. Стефаник не дуже поспішав, то І. Лизанівський просив його небожа Михайла нагадати В. Стефанику написати зауваження до попереднього видання, а також «Оповідань», щоб «снятинський» діалект виправити на загальну літературну мову.
Нарешті 3 листопада 1925 року І. Лизанівський отримав довгоочікуваного листа від В. Стефаника.
«При перегляді “Кленових листків”, — писав В. Стефаник, — які Ви хочете пустити другим виданням у Харкові, я, крім дуже дрібних помилок коректи, не найшов нічого такого, щоби не віддавало моєї думки або переіначувало мої артистичні тенденції. Дякую Вам за


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(417)
Вашу вмілу роботу, яка мене разом із покутським діалектом зблизила до читачів Великої України. Через те Ви, як мій довірений і співробітник, уважайте “Кленові листки”, тепер Вам післані, як авторське поправлене видання. Василь Стефаник».
Звинувачення І. Лизанівського у невдалому виправленні творів В. Стефаника були безпідставними. Так хотів сам В. Стефаник.
Нестача грошей змусила В. Стефаника написати Лизанівському листа, у якому просив якнайскоріше друкувати його книгу. У музеї В. Стефаника у Русові зберігся той лист. Датований він 3 листопада 1925 року.
«Ви з Великої України добре би вчинили, щоби-сте найшли кон- сорцію, яка би купила собі всі авторські права на “Кленові листки”. За це хотів би-м мати заплачені довги (500 доларів) і ще можливість безжурної праці в літературі на кілька років. Як же ні, то нехай Українська держава дасть мені пенсію. Ви, як мій повномочник, можете зробити так, як Вам на місці виглядає краще.
Зі 	споминами про Франка, доки я примушений сидіти в Русові, нічого не вийде, бо на це мені треба Львова, Дрогобича і його рідного села Нагуєвич.
Прилога до цього письма у формі листа до Вас має бути надрукована в другім виданні “Кленових листків”».
Відповідь прийшла аж 5 грудня 1925 року. І. Лизанівський повідомляв, що він уклав договір на видання збірки «Кленові листки» і домовився про гонорар. За збірку Державне видавництво України мало виплатити Стефаникові протягом січня, лютого й березня 1926 року 1000 карбованців. Одночасно з тим він просив В. Стефаника прислати оповідання, які не потрапили до першого видання.
Про підготовку нової книги швидко ширилися чутки, і В. Гнатюк попросив В. Стефаника не забувати про рідні видання і надіслати щось нове до «Літературно-наукового вісника». В. Стефаник 12 грудня написав у відповідь, що виконає його прохання.
1925 р. приніс В. Стефанику ще декілька публікацій його новел. У № 9 «Робітниці» був надрукований «Май», а в перекладі Млади Ліповецької у № 4 туринського журналу «Ricerca di poesia» — «Кленові листки». Латиська газета «Latvis» опублікувала у випуску від 8 квітня новели «Новина», «Моє слово», «Виводили з села», «Лист», «Діти». «Лесева фамілія» та «Новина» були включені до третього видання «Хрестоматії нової української літератури».
Новий 1926 р. мав бути ювілейним. М. Рудницький звертався до В. Стефаника з проханням погодитися на проведення уЛьвові його літературного вечора і прочитати на ньому хоч один свій твір. Планувалося


(418)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
залучити акторські сили, які можуть показати інсценізацію якогось твору письменника.
Незмінною залишалася політична ситуація на Західній Україні.
В. Стефаник був розчарований політичною боротьбою між партіями. Його друзі були представниками різних політичних таборів, які між собою так ніколи і не знайшли спільної мови. їх намагання залучити до себе Стефаника зустрічало різкий спротив. Він хотів бути письменником і не більше.
Відбувалась активна підготовка до випуску «Землі». І знову страшне повідомлення: не стало Софії Морачевської. Причина смерті — перитоніт. Навколо неї всі мали справу з медициною — і... Вона жила самотньо. Розлучилась із чоловіком. Не могла змиритися з його способом життя і зневагою до неї. В. Морачевський гуляв із художницею Водзіцькою, і то мав на язику весь Львів. Спочатку діти були при ній. Потім дочка Єва покінчила з собою. Син жив окремо. Вона, ображена на весь світ і вбита горем, не хотіла нікому заважати. Жила у кам’яниці Стики, що неподалік собору Св. Юра. Дізнавшись про хворобу Морачевської, хтось відправив її до шпиталю, де була зроблена негайна операція, але було запізно. Просила поховати себе так далеко за горбом Повстанців на Личакові, щоб ніхто не знайшов її могили. Її волю було виконано.
У день похорону 27 лютого 1926 року газета «Діло» надрукувала повідомлення про її смерть та похорон. Аж 20 березня в цій газеті з’явився короткий некролог за підписом сина Ю. Морачевського. Ще через деякий час про Софію Окуневську на сторінках «Літературно- наукового вісника» розповіла Ольга Кобилянська. Ця оповідь звучала, як якась неймовірна легенда, яку було важко сприймати, бо йшлося про людину, яка щойно відійшла непомічено та скромно, без належних почестей, які їй мала б віддати громада: тисячі дівчат, які здобували гімназійну освіту без всіляких перепон із боку уряду; жінки та дівчата, які мали доступ до вищої освіти, а відтак і право на здобуття професії, яка раніше вважалася лише привілеєм чоловіків. Вони не уявляли, що всім цим зобов’язані Софії Окуневській.
Нез’ясованими залишаються причини розриву Софії Морачевської з чоловіком. Одні вважають, що причиною стала політична обстановка в Галичині, зокрема початок польсько-української війни, — Вацлав був польським патріотом, а Софія — українською патріоткою. Інші гадають, що причиною була польська художниця Марія Водзіць- ка. Завершальним актом сімейної драми були розлучення та самогубство Єви 7 січня 1919 року. Єва була студенткою політехніки в Цюриху. Вона могла стати першою жінкою-архітектором серед українок. Не склалось.


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(419)
В. Морачевський до кінця своїх днів носив при собі урну з прахом дочки, з нею його й поховали. Приймав клієнтів — збоку стояв кубок; приймав екзамени чи заліки в студентів — на столі стояв кубок.
Із тих часів зберігся недатований лист В. Стефаника до Софії Морачевської. Вона любила свого чоловіка і гадала, що Стефаник допоможе відвернути трагедію, яка насувалася. Однак занадто добре знав В. Стефаник В. Морачевського, тому не міг допомогти.
«Скажу лише, — писав він у цьому листі, — що я дивлюся на Ваше нещастя, як на катаклізм, що єго, відай, нічим не влагодити, хіба часом. Ради тут ніякої не виджу. Ви одні годні щось залагодити. Але чи сяк, чи так буде, то я вірю у Вашу силу і надіюся, що щасливо перебудете перелім Вашого життя».
У фонді В. Стефаника Інституту літератури ім. Т. Шевченка зберігаються 9 листів Софії Морачевської до В. Стефаника: перший від 23 березня 1899 року, останній від ЗО серпня 1901 року. Вони чекають черги на публікацію і свого дослідника.
На похоронах Софії Окуневської В. Стефаник не був.
Наскільки відвертими були листи В. Стефаника до В. Морачевського, настільки сором’язливими були вони до Софії Морачевської. Важко узгодити їх зміст із звинуваченнями К. Трильовського супроти В. Стефаника, що той втрачав голову при ній. Юрій Клиновий пояснював це так: «Стефаник ніколи не залицявся до жінок своїх приятелів, це було абсолютно чуже його вдачі, тим етичним законам, які він виніс з Русова».
Добрі стосунки між В. Стефаником і В. Морачевським відновилися завдяки його сину Юрію.
«Юрій Морачевський, як рідко хто, — писав про нього Юрій Клиновий, — мав три нації, до яких міг пристати. Першою була Швейцарія, де він народився і до якої зберіг досмертну любов. Другою була Польща — його ж батько був поляком, а існував віками прийнятий звичай, можна сказати, неписаний закон, що в мішаних подружжях сини йшли за національністю батька, а дочки за національністю матері. А третьою нацією, до якої він міг пристати, була нація його матері — Україна, віками пригноблена, топтана всіми своїми сусідами, від недолі якої частенько тікали її власні діти».
Юрій обрав націю матері. Оповідають, що коли митрополит Андрей Шептицький одного разу запитав Ю. Морачевського, чому він поступив саме так, то почув відповідь: «Якби поляки були в такому становищі, в якому є українці, я став би поляком».
Як і батько, Ю. Морачевський був обожнювачем таланту та творчості В. Стефаника. Про якість і критичну вартість статей, написаних


(420)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі'>
ним про Стефаника, можна судити зі збірника «Василь Стефаник у критиці та спогадах». У ньому вміщено чотири статті Ю. Морачев- ського.
У 1926 р. минало 65 років від смерті Т. Шевченка. Польські окупанти відзначили цю річницю знищенням пам'ятника у Винниках, який був першим пам’ятником Т. Шевченку в Галичині. Того року минало 10 років від смерті І. Франка, до цієї дати готувалася вся українська суспільність Східної Галичини, у т. ч. й радикальна партія.
«Громадський голос» 3 квітня 1926 року запросив своїх читачів купувати збірку оповідань В. Стефаника «Земля», ціна якої 3 золоті. Як виявилося зі спогадів Д. Лукіяновича «Ясній пам’яті товариша»*, саме він був ініціатором видання цієї збірки.
«На початку 20-х років, — зазначав Д. Лукіянович, — я не раз зустрічався з письменником, ділився з ним своїми думками про його післявоєнні твори. Коли зайшла мова про видання їх окремою книжкою, Стефаник попросив, щоб я зайнявся цією справою. Хоч я тоді був зайнятий педагогічною роботою та й потрохи працював над своїми художніми і науковими творами, все ж радо погодився на Стефа- никову пропозицію. Над упорядкуванням збірки почав працювати з кінця 1925 року. Збирав першодруки й автографи, погоджував з письменником зміст книги, порядок розташування творів, уточнював різні правописні питання».
Багато творів Д. Лукіянович не мав, тому просив В. Стефаника їх прислати. Переписувати сам В. Стефаник не збирався і попросив для цієї справи вчителя Й. Новодворського, чоловіка молодшої сестри Л. Мартовича Вікторії. Свідченням цього є лист, який зберігся і наведений у спогадах.
«Дорогий Василю! — писав Д. Лукіянович 5 січня 1926 року. — Управа друкарні не погоджується висилати коректу поза Львів. Правду сказати, воно й злишнє, коли є рукописи та апробовані Тобою перводруки. Друкарня має тільки на 2 аркуші черенок**, якими складаються Твої новели. Дотепер зложено “Вона-земля”, “Марія”; мало йти на машину, але жид паперу не доставив — і друкарня робить бурю, тим більше, що грошей не дістали.
Ти, Василю, можеш спуститися на мене, що я зроблю гаразд, гірше перводруків не буде, хіба краще. Одиноке лихо маю з “Дідом Грицем”, бо Новодворський прислав мені якусь препогану копію, таку, що я не хочу її переписувати. Випадало би справляти, а сього не робиться, поки автор живий та пером володіє».
* Василь Стефаник у критиці та спогадах... — К.: Дніпро, 1970.
** Відлиті букви.


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(421)
Як виявилось, Й. Новодворський справді допустив неточності, але все було вчасно виправлено. На гонорар від видавництва «Громада» сподіватись було не можна. Воно й так ледве животіло, а друкарня мала мало черенків для друку. Закупити більше, очевидно, не було коштів. Коли друкарня, щоб не затягнути видання книги, відмовилася висилати коректу, то справу видання В. Стефаник повністю доручив Д. Лукіяновичу.
«Ніяких втручань, — запевняв Д. Лукіянович, — з мого боку в мову чи стиль письменника, зрозуміло, не було. Збірка вийшла такою, якою хотів її бачити Стефаник. Він був задоволений і змістом, і формою книжки, щиро дякував мені за допомогу у її виданні, за передмову».
Друкування книги збіглося з великою демонстрацією безробітних у Львові. На 1 травня 1926 року «Громадський голос» вийшов двоколірним: чорним та червоним. У цьому номері було поміщено новелу В. Стефаника «Сини» з посвятою Л. Бачинському. Це був передрук із сьомої книги «Літературно-наукового вісника» за 1922 р.
Виходу збірки «Земля» передувала стаття Д. Лукіяновича «Нова фаза творчості Василя Стефаника», опублікована в лютневому номері «Літературно-наукового вісника». На жаль, піти далі соціального контексту в розгляді творів В. Стефаника Д. Лукіянович не зміг. Він вважав, що нова фаза у творчості В. Стефаника викликана війною та народними стражданнями. Метод писання і підхід до освітлення тем він побачив таким, яким він був у його довоєнних темах. Партійна зашореність не дала змоги Д. Лукіяновичу помітити нову якість у творчості В. Стефаника. Якщо раніше земля сприймалася героями Стефаника як символ матері, яка годує своїх дітей і без якої вони гинуть, то в новій фазі творчості — це жива, одухотворена субстанція, злита духовно з людиною, як сини, дочки, матері, батьки, як, урешті, весь рід. Поняття землі як матері-годувальниці і матері роду людського зливаються в одне, творячи могутній образ рідної землі, що зветься Вітчизною. Ім’я тій Вітчизні — Україна. І саме з цього погляду збірка «Земля» є новою філософською якістю розвитку творчості В. Стефаника.
Як поставився В. Стефаник до принципово важливої статті Д. Лукіяновича про себе, відомо лише з листа до нього від 4 квітня 1926 року.
«Дорогий Денисе! — писав В. Стефаник. — В “Літературно-науковому Віснику” перечитав твої компліменти, чи не забагато їх? Прошу тебе, пришли мені зараз три нариси, а то “Дід”, “Morituri”* і “Воєнна
«Ті, які йдуть на смерть» (лат.).


(422)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
шкода”, бо я їх маю зараз вислати до Харкова. Може, скажеш переписати або [зробити] щіткову відбитку».
Марко Черемшина в листі від 15 лютого 1926 року до редакції «Літературно-наукового вісника» зазначив, що В. Стефаника «дуже підбадьорило кадило Лукіяновича».
Згадані в листі до Д. Лукіяновича новели В. Стефаник вислав І. Лизанівському для публікації на Великій Україні. Вони справді вийшли в лютневому номері «Червоного шляху» за 1926 р., тобто з’явилися навіть раніше, ніж у збірці «Земля». У лютому в Харкові в серії «Художня бібліотека журналу “Рабочий”» нечуваним для Галичини тиражем в 7000 примірників вийшла збірка В. Стефаника «Лесева фамілія та інші оповідання». Вона мала 71 сторінку і містила «Лесе- ву фамілію», «Май», «Осінь» і «Стратився». Вступне слово Б. Якубсько- го було взято із «Оповідань», які вийшли в 1925 р. На появу цього видання на сторінках № 4 «Рабочего клуба» за 1926 рік позитивною рецензією в дусі вступного слова Б. Якубського відгукнувся С. Радугін.
Нарешті збірка «Земля» з’явилася в продажу. У ній було 68 сторінок. У вихідних даних повідомлялося, що вона випущена «заходом і накладом Видавничого кооперативу «Громада» і вийшла в друкарні Наукового товариства імені Шевченка. Оригінал світлини В. Стефаника, вміщеної в збірці, втрачено.
Першим твором із восьми була новела «Вона — земля». Це була її третя публікація, оригінал новели не зберігся. У фонді В. Стефаника в Інституті літератури є два варіанти цього твору, перший під назвою «Земля» має тільки два аркуші, другий «Вона — то земля» — на дев’яти аркушах. Обидві редакції недатовані.
Рукописи новел «Марія», «Дівоча пригода», «Пістунка», «Сини», «Воєнні шкоди» не збереглися.
В. Дорошенкові присвячено «Morituri». Рукопис цього твору — п’ять аркушів тексту — зберігся. У жодному бібліографічному покажчику, випущеному в радянський час, не було вказано, кому він присвячений.
Останнім оповіданням було «Дід Гриць» про Г. Запаринюка.
Твори, які увійшли до збірки «Земля», були різнохарактерними і за ідейним замислом не вкладалися в одне ціле. В. Стефаник, мабуть, більше турбувався про видання своїх творів за допомогою І. Лизанів- ського, ніж про збірку, яку готував Д. Лукіянович у видавництві «Громада».
Із урахуванням тої обставини, що всі твори збірки Стефаника вже були надруковані, але в невідомих широкому загалу галицьких виданнях або в недоступних для галичан виданнях на підрадянській


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(423)
Україні, можна вважати, що збірка «Земля» вперше донесла до галицького читача нові твори В. Стефаника.
Переднє слово до збірки написав Д. Лукіянович. До соціологічного трактування «нової фази творчості» В. Стефаника він додав естетичні та національні елементи.
Поява збірки була подією в літературному житті. На неї відразу з’явилося декілька рецензій. У квітневій книзі «Літературно-наукового вісника» з рецензією на неї виступив Р. Юнак: «На появу доброї книжки треба в нинішніх часах звернути особливу увагу. Скільки марноти і мірності кинено на наш книжковий ринок, що читач поболи розгубився і перестав цікавитися своєю літературою. Нова збірка Василя Стефаника може тих, що зневірився, навернути. В ній знаний, навіть і поза межами нашої вузької батьківщини високо цінений письменник являється по літах мовчанки творчо обновлений. Правда і тут, як і в давніших творах, він епічно здержуваний, без розмашистої фабули, більше ніжний психолог, ніж палкий оповідач, глибокий знавець нашої мови, наших селян і їх звичаїв, строгий підглядач най- скритніших проявів і поривів людської душі, але в нововиданій збірці різкіше очеркнув картини і в них пробивається крізь глухий трагізм, самовпевнена проповідь сильної віри в те очікувано-неминуче, на вівтарі якого треба складати жертви».
На Сході появу збірки також відзначили рецензіями. Одна з них з’явилась у літературно-науковому та політично-громадському ілюстрованому місячнику «Зоря», що виходив у Дніпропетровську. У № 17 цього видання виступив А. Риндюг, поет, який активно співпрацював із журналом «Нові шляхи» прорадянської орієнтації.
«Загалом, — писав він, — автор поєднує себе в творах зі своїми героями, індентифікує себе з ними, перейнявши до найбільш можливої границі своїм предметом аж до затрати самого себе».
Звідси головний напрям найсильніших течій Стефаникового слова: не безпосередньо від автора до читача, а через рефлектор світосприймання його героїв до читача. [...]
Всі [новели] ж становлять зразки творчості, з яких нашому письменницькому молоднякові потрібно вчитись, як сильно й просто можно писати».
У № 4 журналу «Життя і революція» за 1927 р. своєрідну рецензію на збірку опублікував Д. Рудик, який також виступив 28 січня 1927 року на вечорі, присвяченому В. Стефанику, із доповіддю про його життєву дорогу. Д. Рудик проаналізував творчість В. Стефаника загалом, а в кінці статті дуже обережно з позицій комуністичної ідеології підійшов до аналізу його останньої збірки: «Твори його — це


(424)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
такий сильний протест проти суспільного зла, на який тільки може здобутися художня творчість. Цей протест у кожнім жесті, у кожнім найменшім відтінкові думки, і він тим більше сильний, що безпосередній, що самі факти тягнуть його з глибини психіки персонажів. Мотив «земля» став центром світогляду тих, що так тісно зв’язані з нею, — селян. Всі їх діла і всі їх думки від неї, — вона матеріалізує їх, вона не дає їм розпливатися, вона робить їх живими. [...]
Тепер селянин інакше дивиться вже і на православного царя, і на панського (австрійського) цісаря. Ці мільйони, що вірили в цісаря чи царя, переконуються, що сталася зрада. Ріжуть, ґвалтують, розкидають по далекім царстві. Цісар має касу, відкриту для панів, а селянам вона закрита. [...]
Щоб це виявити, письменник довів до високої досконалості художню техніку, оволодів здобутками європейської літератури, перетворив їх у свій засіб, витворив своєрідну манеру письма, яка ставить його поруч з кращими світовими майстрами художнього слова. [...]
Звідси виходять і відповідні його художні засоби. В основі всього лежить ритм мови та надзвичайно конденсований образ, короткі, сильні, але й нервові, повні експресії речення».
Під псевдонімом Дмитро Тась із рецензією на збірку «Земля» на сторінках київської «Пролетарської правди» від 15 квітня 1926 року виступив письменник Дмитро Могилянський (1901—1942), на той час співробітник цієї газети.
«Кожний нарис письменника, — зазначав він, — глибоко продуманий та художньо виконаний.
Безперечно, нова книжка Стефаника є новий скарб нашої літератури, а сам автор — кращий її творець.
Отже, лишається побажати, щоб “Земля” потрапила до наших рук, щоб вона потрапила до Радянської України.
Про це мають подбати наші видавництва».
Найпізніше рецензію «Стефаникова пісня про землю» написав О. Грицай. Вона була надрукована у двох номерах від 16 та 17 вересня 1931 року американської газети «Свобода», що виходила в Нью- Джерсі, і стала першою рецензією, на змісті якої не відбилися польські або радянські впливи.
Рецензія написана в не властивому для О. Грицая стилі, повному захоплення і щирого подивування створеному шедевру, рівного якому Грицай не бачив у світовій літературі. Як і автори попередніх рецензій, О. Грицай зупинився на аналізі кожного твору збірки, але під іншим кутом зору. Він дивився на твори В. Стефаника як на прояв національного генія в українській літературі.


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(425)
Більше того, О. Грицай вважав, що «оповідання Стефаника — це, з погляду на їх ідеологічну сторону, своєрідне продовження того вщерть і всеціло націоналістичного світогляду Шевченка, з глибин якого наш великий поет співав колись у своїм безсмертнім “Посла- нію” (1845):
“Нема на світі України,
Немає другого Дніпра... ”».
О. Грицай навів чимало уривків із творів зі словом «Україна», яке боявся промовити у своїх перших збірках В. Стефаник. Тепер ніби отворилася безодня, що дало О. Грицаю змогу дійти висновку: «Словом, Стефаниковий спів про землю в нашій збірці — це повний глибокої любови спів про Україну і про викохану нею красу української людини». Такого до О. Грицая не сказав ніхто.
Однак сподіваного розв’язання грошової кризи із виходом книги «Земля» у Львові не сталося. Ще напередодні появи збірки Марко Черемшина в листі до Миколи Зерова від 13 березня 1926 року просив зібрати на Великій Україні трохи грошей для В. Стефаника, бо близився його ювілей, а на гроші від розпродажу збірки «Земля» навряд чи варто розраховувати.
Турбувався про гроші й В. Гнатюк. Він просив зайнятися розпродажем книг В. Стефаника на Великій Україні Михайла Могилянсько- го (1873—1944), публіциста, літературознавця, письменника.
«Стефаника, — відповідав М. Могилянський, — так у нас поважає й любить читач, що 1-2 тисячі примірників пройшли б дуже легко, але виписати сюди таку кількість львівського накладу — це операція нездійснима».
Виявилося, що в Харкові, тоді — столиці України, про нове видання творів В. Стефаника ніхто й не чув, тільки відомо з «Червоно шляху», що вийшла книжечка Стефаникових «Оповідань». Також повідомляв М. Могилянський, що про бідування В. Стефаника у Харкові знають і намагаються допомогти. В. Гнатюк причину бідування В. Стефаника пояснював просто і зрозуміло: «Можете уявити, як гос- подарять поети. Мабуть, зовсім не взірцево».
Стурбований таким станом речей, І. Лизанівський 21 квітня 1926 року, як свідчить його лист до В. Стефаника, що зберігається у музеї в Русові, повідомив, що за збірку «Оповідання» вислав через якогось доктора Марека 60 доларів гонорару ще місяць тому. Невже ті гроші вже розійшлися? Тепер потрібно було чекати на нове видання «Кленових листків», але час виходу залежав від В. Стефаника, наскільки оперативно він перевірить попередні «Кленові листки», зробить


(426)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
поправки, висловить зауваження й узгодить попередні виправлення мови. Для збірки потрібні були автобіографія В. Стефаника, найновіша світлина, а також давно обіцяні його спогади про І. Франка.
Книга «Земля», незважаючи на рецензії, що з’явились в обох частинах України, не розкуповувалась. Цьому явищу дав пояснення М. Рудницький у статті «Нова збірка Стефаника», опублікованій у газеті «Діло» № 79 від 11 квітня 1926 року.
«Адміністратор видавництва, що з гордістю вибрав на “Землю” прегарний папір, гідний тексту, вдарився у груди, мов справжній Сте- фаниківський герой, і хотів забожитись, що за місяць від появи збірки не розійшлося з неї ні сотки примірників. Подав навіть статистику, скільки маємо вчителів літератури, і шукав роз’яснення, чому вони не купують Стефаника, який, імовірно, проскочив уже й в гімназійний підручник. Сумна справа роз’яснювати факти відомих причин. Скільки літ розпродувалось “Моє слово”, видане в 1905 р.? Здається, що якби не принагідні транспорта до Києва в 1918 р., то в “Книгарні ім. Т. Шевченка” решта накладу зі збірок Стефаника “Видавничої Спілки” лишалась би ще до нині поруч божеської поеми кохання “Ромеа та Джулієти” і Нобелівського лауреата Понтопідана, також співця селянського горя.
А проте нема в нас другого письменника, який менше журився би долею своїх книжок та менше писав би з думкою про читача, як Стефаник. Цією рисою він споріднений з М. Коцюбинським. Наша критика може з їх виноградних китиць видушувати, який хоче, напиток, призначений для широкого загалу; вони в першій мірі артисти, що плекали роками кущі для добірного вина».
«Громадський голос», готуючись до ювілею В. Стефаника, у № 17—18 за 1926 р. опублікував його новелу «Сини».
Напередодні ювілею обізвався І. Лизанівський із Харкова. Дізнавшись про вихід у Львові «Землі», привітав Стефаника і повідомив, що «цим збірником дуже цікавляться всі на Радянській Україні, а його особисто радує те, що Василь Стефаник нарешті заговорив після довготривалої мовчанки».
Діставши дозвіл від самого В. Стефаника на святкування його ювілею, активну діяльність розгорнув у Львові М. Рудницький. 22 квітня 1926 року він прислав В. Стефанику лист з повідомленням, що урочистості відбудуться 15 травня. Однак у листі від 7 травня 1926 року попередив, що через непередбачені обставини вечір відкладається. Причина проста — не було кому допомагати М. Рудниць- кому в організації вечора, а сам він з усім не встигав.
На Великій Україні була розроблена програма найрізноманітніших заходів із вшанування пам’яті І. Франка з приводу 10-ї річниці


Розділ дев'ятнадцятий
«Вона — земля»
(427)
його смерті, які своєю масштабністю мали притьмарити урочистості в Галичині. Хоча у Львові також планували видати збірку творів І. Франка, проте до В. Стефаника з проханням написати спогади ніхто не звертався. Про ці спогади писав В. Стефанику І. Лизанівський, просили М. Зеров і С. Вітик. В. Стефаник мовчав.
14 травня 1926 року консул СРСР у Львові С. Кириченко надіслав на ім’я голови Наукового товариства імені Шевченка К. Студинсько- го листа, у якому повідомляв про отримання ним телеграфного повідомлення Народного комісаріату освіти УРСР із запрошенням для В. Стефаника на Харківську конференцію в справах усталення правопису української мови. Подорож мав оплатити Народний комісаріат освіти УРСР. С. Кириченко просив негайно повідомити про це «славетного письменника Василя Стефаника».
На вечорі вшанування В. Стефаника в Києві твори зі збірки «Земля» читали Дмитро Тась і Григорій Косинка. У березні 1927 року В. Стефаник, пишучи подяку тим, хто взяв участь у святкуванні його ювілею, згадав і за Григорія Чупринку, але при публікації цієї подяки в радянських виданнях його ім’я опускалося, бо його вважали ворогом радянської влади.
Тільки 9 червня 1926 року В. Стефаник дізнався з листа М. Руд- ницького, що літературний вечір, про який так довго велись перемовини, вирішено зробити у вересні, бо влітку у Львові тяжко зібрати артистів та письменників. Це, очевидно, втішило В. Стефаника, бо ще був час роздобути трохи грошей на ювілей. Справді, 10 червня 1926 року надійшов лист від І. Лизанівського з повідомленням, що він для В. Стефаника за збірку «Кленові листки» знайшов 800 карбованців (на той час — приблизно 1000 доларів).
19 червня 1926 року І. Лизанівський повідомив В. Стефаника, що три оповідання вже опубліковані в «Червоному шляху» і є «дуже гарні і тут дуже подобалися», а в № 17 в журналі «Зоря» надрукована стаття про нього К. Лавриновича «Речник галицької злидності».
«Якщо одержу нові оповідання, — писав І. Лизанівський, — то думаю таку історію зробити: в ілюстрованім журналі “Всесвіт” помістити уривки з автобіографії, статтю про Вас, портрет і нове оповідання».
Із редакцією про це вже домовився. Із «Всесвітом» нічого не вийшло, а от на обкладинці № 13 за 1926 р. двотижневого ілюстрованого журналу «Глобус» було поміщено фотопортрет В. Стефаника з підписом «відомий український письменник».
10 	вересня 1926 року М. Рудницький написав В. Стефанику, що «мертвий сезон» закінчився і ювілейний вечір відбудеться 4 грудня.


(428)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Аби до того часу В. Стефаник не нудився у своему Русові, він у листі від 15 вересня попросив його увійти до складу журі для оцінювання драматичних творів. Така пропозиція рвучкого до всього М. Рудниць- кого Стефанику не сподобалася. До Львова він не приїхав, п’єс не читав і не став членом журі.
6 жовтня 1926 року не стало В. Гнатюка. На жаль, в його архіві немає листів В. Стефаника до нього та Наукового товариства імені Шевченка, бо всі вони були знищені російськими військами під час війни.
На похороні В. Гнатюка В. Стефаника не було.
Гроші, вислані з Харкова, не втрималися при В. Стефанику. Щоб вийти якось зі становища, попросив Ю. Морачевського взяти під свою опіку його сина Семена.
Збірка «Земля» розходилась погано. Семен вирішив зайнятись її розповсюдженням.
Нарешті у листі від 20 листопада 1926 року М. Рудницький повідомив, що ювілейний вечір відбудеться приблизно 24 або 25 грудня. До Русова з тієї нагоди мав приїхати фотограф і зробити знімки для журналу «Світ», один номер якого буде повністю присвячено Стефанику. Виявилося, що на все потрібно мати дозвіл, а програму вечора із текстами має затвердити поліція.
Сумні рефлексії навівав тепер на В. Стефаника майбутній ювілей. Вважав його репетицією перед похоронами. Він до цього часу перебував під враженням зустрічі із сестрою Л. Мартовича Людмилою.
Марко Черемшина був хворий.
Неспокійні чуття переповнювали чутливу душу В. Стефаника.
Майже зі спогадів виник нарис «Нитка», що вперше був опублікований у журналі «Світ» у № 23—24 за 1926 р. із посвятою І. Семанюкові.
Надійшов довгоочікуваний лист від І. Лизанівського з повідомленням, що він вислав решту гонорару за збірку «Твори», яка має вийти у Державному видавництві України та яку він підготував до друку з урахуванням усіх зауважень і виправлень В. Стефаника. До неї увійшли всі твори, які перед тим містила збірка «Кленові листки», а крім того, «Morituri», «Воєнні шкоди», «Дід Гриць», автобіографія, стаття «Поети і інтелігенція» та два переклади оповідань Людвіка Томи: «Тверезі голови» та «Смерть».
Дізнавшись про ювілей В. Стефаника, з Варшави обізвався С. Пшибишевський і поділився своїми спогадами про нього на сторінках журналу «Życie».
У 1927 р. в № 72 єврейської газети «Chwila», що виходила у Львові польською мовою, була опублікована стаття Генрика Гершелеса,


Розділ дев’ятнадцятий
«Вона — земля»
(429)
єврейського публіциста та критика, замордованого в 1941 р. німецькими фашистами. Стаття називалася «Василь Стефаник».
«Серед багатьох молодих талантів, яким двері в літературу відчинив Станіслав Пшибишевський, — стверджував Г. Гершелес, — був також молодий український новеліст Василь Стефаник. Коли 1898 і 1899 рр. на сторінках розкішного краківського журналу “Życie”, поряд з гімнами Каспровича і трагедіями Виспянського почали з’являтись твори Стефаника, невеликі обсягом, але багаті на картини сконцентрованого внутрішнього життя людини, то склалось враження, що безпомилкова в галузі відкриття справжніх творчих сил інтуїція Пшибишевського дала змогу виявити поета чистої води, а молодій українській літературі, що інтенсивно розвивалася, усвідомити, що в особі цього початкуючого новеліста вона збагатилася, безперечно, першорядним талантом.
Пшибишевський не помилився. В українській літературі, над якою панував... розмах Івана Франка, яка, намагаючись наздогнати те, що було втрачене протягом віків, інтенсивно вбирала в себе творчі здобутки Європи, Василь Стефаник є, може, першим письменником з наскрізь індивідуальним і своєрідним художнім обличчям».
Роль С. Пшибишевського у формуванні свого таланту В. Стефаник ніколи не заперечував.
Стаття Г. Гершелеса була надрукована вже після святкування ювілею В. Стефаника.
Усі приготування були закінчені. Пора у Львів. Подивитись, якими будуть його «похорони». Ювілей як репетиція похорону...


Розділ двадцятий
ЮВІЛЕЙ
Газета «Діло» за 18 грудня 1926 року повідомляла: «Приготовлю- ваний вечір нашого найвизначнішого сучасного письменника В. Сте- фаника відбудеться дня 26-го ц. м. у салі “Народного Дому”». Українська соціалістична радикальна партія в той самий день, коли в Народному домі мало відбутись вшанування В. Стефаника, вирішила зранку провести свій черговий з’їзд і запросити на нього ювіляра. З цієї нагоди вийшов спеціальний випуск «Громадського голосу», позначений 51-м черговим номером і датований 25 грудня 1926 року. В цьому номері вперше було опубліковано новелу В. Стефаника «Дід Гриць», присвячену пам’яті Г. Запаринюка. Д. Лукіянович опублікував у ньому свій «Привіт Василеві Стефаникові».
Д. Лукіянович був і автором своєрідної партійної біографії В. Стефаника, опублікованої у цьому самому номері газети під назвою «Про Василя Стефаника».
«На ці часи, — писав він у ній, — коли Стефаник зростав, розвивався і виробляв собі погляд на людей і на світ, припали дві дуже важні події.
Одна — це були засновини Української Радикальної Партії восени (6 жовтня) 1890-го р. Стефаник разом із своїми найблизчими товаришами Левком Бачинським і Лесем Мартовичем і ще раніше працювали в студентськім кружку; вони всі гуртувалися коло радикального двотижневика “Народ” і піддержували особисті звязки з иншими, також радикальствуючими гімназистами в Станиславові та з правдивими радикальними діячами і зосновниками У. Р. П. в Коломиї і у Львові. Від самого ж завязання партії дотепер Стефаник є її членом.
Приналежність Стефаника до У. Р. П. важна для нього цим, що так прихилився він назавжди до українського села й до життя українського селянина, а одно й друге було і є невичерпаним джерелом Стефаникової творчости: він ходив по вічах і зборах, закладав читальні й “Народні Спілки” на Покутті, промовляв до селян, вислухував і розглядав їхні кривди й потреби, а через таке пізнав селянина всебічно і ніхто другий не знає тепер душі, думок, бажань і мови селянської так, як Стефаник.


Розділ двадцятий
Ювілей
(431)
Друга важна справа, яка мала рішучий вплив на Стефаника — це були нові мистецькі кличі і струї, які заворушили кращих польських письменників та малярів — головно в Кракові. У тому місті зосереджувався тоді (в 1890 р.) польський мистецький рух і між найкращих представників нових течій попав також Стефаник, поїхавши до Кракова на університет.
Богатий духом вернувся Стефаник у родимі сторони, а там попри працю на хліб, попри писання своїх оповідань, найшов він час на працю між народом».
Марко Черемшина з нагоди ювілею В. Стефаника опублікував у газеті свій вірш «Желания», написаний у формі традиційних гуцульських коломийок.
Того самого дня, коли В. Стефаника як почесного гостя вітали делегати з’їзду радикальної партії, після обіду відбулось спеціальне засідання Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка, головою якого було обрано В. Стефаника.
Увечері у салі Народного дому, який перебував у руках москвофілів, які вороже ставилися до будь-якої української акції, довелося вести довгі переговори за приміщення для проведення свята. Врешті- решт, літературний вечір вшанування В. Стефаника таки відбувся.
Коротенький звіт про нього подала газета «Діло» у № 289 від 29 грудня 1926 року: «Почав його Марко Черемшина гарною літературною апострофою, де в поетичній властивій собі формі дав образ селянської недолі. Пані Софія Федорцева віддеклямувала з багатством нюансів та силою експресії поетичну сповідь автора “Мого слова” (під тим самим заголовком). Михайло Рудницький дав характеристику творчості Стефаника, доказуючи як пояснити непопулярність його творів у парі з популярністю його імені, — чому невелика скількість тих творів є безпосередньо зв’язаною з їх великою якістю і чому такі письменники, як Стефаник, чисті артисти, не є кандидатами на популярних ювілятів. В. Бобинський прочитав з молодечим патосом свою поезію, присвячену Стефаникові. Р. Купчинський перевів коротеньку паралелю між похмурим обличчям Стефаника, яке визирає з його книжок, зовсім протилежним до того, яке носить Стефаник у приватнім житті як енергійна, навіть бадьора людина, повна злобного гумору. Богдан лепкий оповів кілька прецікавих спільних споминів про свою першу знайомість із Стефаником. Із одного забутого нині часопису, переданого йому раз на прогулянці у горах одним гуцулом, де був нарис Стефаника, ще тоді зовсім невідомого, далі першу особисту знайомість з ним у Кракові, спільно проведені дні молодечі, друк “Камінного хреста” і пізніші зустрічі зрілого віку.


(432)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
Ці спомини, передані з глибиною чуття та незвичайною безпосередністю, майстерно виголошені, були справжньою окрасою вечора, який зібрав найдобірнішу культурну публіку. На жаль, на салі чомусь наших учителів (професорів), навіть літератури, майже не було».
Після вечора в Народному домі Товариство запросило на спільну вечерю своїх членів і поважних громадян до спеціальної окремої зали Краківського готелю, де було продовжено святкування ювілею. Як стверджувало «Діло», всього на прийомі було 50 осіб. «Стефаник, — писала газета, — який у “Народнім домі” тільки на мить показався публіці, вийшовши зі своєї потайної льожі, заявив, що не вміє говорити у замкнутім гурті, за товариською гутіркою виголосив чудову промову у безпосередній відповіді на тости й спомини, сказані своїми приятелями Б. Лепким і М. Заячківським. Не хочемо псувати цієї високо поетичної та щирої промови Стефаника, повної глибоких думок, сухим справозданням, яке не в силі передати найменшого вра- жіння про її зміст і форму. У найближчім часі, при кращій нагоді, хочемо навести її якомога повного, по запискам, які в нас збереглись».
Звіт вечора вшанування В. Стефаника, яке опублікувало «Діло», не був підписаний, але саме остання фраза з нього дає підстави стверджувати, що автором його був М. Рудницький, бо саме він невдовзі «по запискам» відтворив промову В. Стефаника й опублікував її.
«Свято протягнулось до світанку, — зазначало «Діло», — причинилось у великій мірі до зміцнення товариських взаємин між поодинокими членами самого Товариства, яких ділять партійні ріжниці та розбіжності світоглядів. Особа Стефаника, якого ріжні партії хотіли би визнати своєю власністю, а яка завсігди була і є до нині виключно особою великого письменника, що стоїть понад партіями, причинилась у великій мірі до цієї теплої та дружеської атмосфери. Лишається хіба одно побажання, щоби вона послужила для згуртування розпорошених нині сил наших письменників і журналістів в однім товаристві для спільної мети і піднесення української культури». Ніхто не міг і подумати, що це побажання невдовзі принесе чимало неприємностей В. Стефанику.
Газета «Діло» ЗО грудня 1926 року у спеціальній рубриці «Привіти В. Стефаникові» зазначила, що хоча літературний вечір для вшанування В. Стефаника не мав характеру ювілейного свята і преса не писала про цю подію, проте 26 грудня Товариство отримало чимало привітів і телеграм. Серед них були телеграми: А. Чайковського («Мистцеві українського слова, знавцеві мужицької душі і болів українського села Василеві Стефаникові сердечне ювілейне привітання»);


Розділ двадцятий
Ювілей
(433)
Українського університету у Празі; С. Смаль-Стоцького («довгий сердечний лист»); гуртка молодих письменників у Празі; Української студентської громади у Кракові; Головного виділу (відділу) товариства «Просвіта» у Львові; 10 українських організацій та установ у Бережанах; Державної гімназії у Берегові на Закарпатті; 6 українських установ у Надвірній; Української міщанської читальні у Снятині; учительської громади у Станіславові; 5 українських установ у Калуші; 6 українських установ у Делятині; редакції «Жіночої долі» в Коломиї; народної торговлі в Снятині; українського вчительства Снятинщини; Просвіти, народної спілки та кооперативу у Русові; молоді Русова; рідні Стефаника; видавництва «Червона Калина»; культурно-освітнього товариства українських робітників «Робітнича Громада» та ін. Крім того, надійшла телеграма від С. Пшибишевського.
Та чи не найбільшим пошануванням для В. Стефаника був спеціальний випуск (№ 23—24) журналу «Світ». Цей ілюстрований літературно-науковий двотижневик, а з 1927 р. місячник, був органом правого крила УСДП. Він виходив у 1925—1929 рр. у львівському видавництві «Друкар», головним редактором якого був І. Квасниця.
Відкривався журнал портретом (дереворитом*) В. Стефаника роботи В. Касіяна зі Снятина. Після деревориту йшла стаття головного редактора «Василь Стефаник». Вона дивовижно перегукувалася із статтею В. Дорошенка, що вийшла окремим виданням у 1921 р.
І. Квасниця зробив дуже цікаве порівняння психології творчості В. Стефаника з бельгійським поетом Емілем Верхарном, творчістю якого також захоплювався І. Франко. На перших порах поетичної творчості Верхарн був виключно поетом села. Це село гинуло на його очах і вводило його у чорний відчай. Він не міг погодитись із тим, що його щодня поглинає місто. Ця руїна села затьмарювала очі та розум Верхарна, і він часто подумував про самогубство. Проте вирішив врешті звільнитися від цього. Взяв у руки мандрівний костур і з такими, як він сам, пішов у велике, не відоме для нього місто. Тут побачив і відчув інші настрої. Почув брязкіт заліза, знайшов благородні завзяті серця, послухав їх ідеальні кличі. В поезії Верхарна зазвучали інші, оптимістичніші ноти. Він захопився силою людського генія, красою природи. Його поезії — могутній гімн існування людини. Верхарн став співцем боротьби і надії на краще майбутнє. Стефаник не зрадив своєму селу і його нелюдським стражданням. Залишився там, де чорні скиби землі та білий плуг, де разом пісня й піт солоний.
* Техніка гравюри на дошці з дерева, розрізаного впоперек шарів; картина, малюнок, виконаний цим способом.


(434)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Співзвучними до статті І. Квасниці були у цьому номері журналу й вірші Є. Плужника з Великої України: «Вийшов на поле», «І ось я ляжу» та «Я знаю». Вони складали цикл, який він назвав «Дні».
В. Стефаник надав обіцяний редакції журналу «Світ» нарис «Нитка», який присвятив Марку Черемшині.
Надзвичайно цікавим був нарис «В гостині Василя Стефаника» Л. Янушевича. Редакція спеціально відрядила його до Русова, щоб він взяв інтерв’ю і зробив якомога більше світлин, які редакція потім розмістить у цьому ювілейному номері журналу «Світ».
«Опівдні, — писав Л. Янушевич, — являється син Стефаника Кирило, і каже, що тато приїхав і зайде раніш, аніж ми сподівалися. Входить сам Стефаник і зразу до мене:
— І нащо це все ви так уряджуєте мені. Не люблю я того.
Але скоро м’якне, а я, користуючись з доброго настрою, знимаю своїм апаратом обох письменників за столом». Тим другим письменником був Марко Черемшина.
Фотографія була поміщена, як ілюстрація до репортажу. Це була остання світлина Марка Черемшини. Крім того, Л. Якушевич зробив ще кілька фотографій Стефаника і русівських краєвидів.
Через Л. Янушевича Стефаник передав редакції «Світу» оповідання, яке він перед цим вночі обдумав, а ранком надиктував. Автограф твору втрачено. Завдяки Л. Янушевичу у журналі були опубліковані світлина зі скульптурного портрету В. Стефаника роботи М. Паращу- ка та світлина перекладача творів В. Стефаника чеською мовою Р. Гульки.
Очевидно, саме тоді для журналу «Світ» Марко Черемшина передав свою посвяту В. Стефанику «Його кров», яка була надрукована разом зі світлиною. Автограф також не зберігся. У фонді Черемшини, як і в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, збереглася лише чернетка з різними варіантами заголовку посвяти — «З дня розпуки», «На дні розпуки», «Його мужики» та остаточна назва — «Його кров». Це своєрідний парафраз із творів В. Стефаника про село.
У цьому ювілейному номері «Світу» вперше було опубліковано кілька дереворитів В. Касіяна до «Кленових листків» («Семенко дри- ботів ногами по грубій верстві пороху», «Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама...», «Коло стола засіли куми» та ілюстрація до «Дороги»). Пізніше, в 1933 р., у Львові ці дереворити будуть використані ювілейним комітетом у створенні найповнішого прижиттєвого видання творів В. Стефаника.
Оригінальну статтю про творчість В. Стефаника і те, як її сприймають різні верстви населення Галичини, помістив на сторінках жур-


Розділ двадцятий
Ювілей
(435)
налу «Світ» М. Рудницький. Стаття називалась «Літературний суд над Стефаником». Голова трибуналу звинувачував В. Стефаника у безнадійному песимізмі, браку віри в майбутнє та в малюванні безпросвітних картин чорної дійсності.
Тільки № 3 газети «Громадський голос» від 15 січня 1927 року звітував про виступ В. Стефаника на з’їзді УСРП, який відбувся 26 грудня 1926 року перед урочистостями в Народному домі. Після промови В. Стефаника до нього з теплими словами звернувся Л. Бачинський, згадуючи про спільно минулі молоді літа. Без нього В. Стефаник не хотів їхати на свій ювілей. За ним вітав «душу селян» П. Шекерик іменем тих, що їх душу вмів В. Стефаник «посіяти пшеницею». У відповідь Стефаник сказав: «Ви мене величаєте. Але неслушно. А писав те, що серце співало. І половину цього, що написав, я, коли б міг, счерк- нув би. Я оптиміст. Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій і все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене. Писав я горіючи, і кров зі сльозами мішалася. Але коли я найшов у Ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, — то це оптимізм. Більше описати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас — значить, спалити себе. А щодо моїх молодечих поглядів, то я радикалом завжди був і... буду».
«Діло», коментуючи появу В. Стефаника на радикальному з’їзді, наголошувало, що він уже не є членом цієї партії. Така заява викликала обурення редакції «Громадського голосу», яка в № 4 газети надрукувала спростування стосовно цієї заяви під назвою «Радикальна партія і Василь Стефаник».
У цьому самому номері «Громадського голосу» було опубліковане «Серце» В. Стефаника із підзаголовком «Присвята моїм друзям». Саме через те, що він згадав у ньому чимало людей, які потрапили у список заборонених радянською ідеологією, друкувалась переважно тільки перша частина присвяти. Уперше без змін і скорочень «Серце» опублікував харківський журнал «Червоний шлях» у № 6 за 1927 р.
«— Моя матір Оксана казала мені:
— Хіба я покритка, а ти байстрюк, що тікаєш від мене.
І я вернувся до неї.
Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив, — сильний був.
— Сестра Марія у “Вечірній годині”.
— Сестра Параска мій безмежний жаль.
— Брат Володимир з очима ангела.
— Брат Юрко добрий у своїх блудах.
— Кирило Гаморак приятель, старший від мене на сорок років, сказав: Не пиши так, бо вмреш.


(436)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
— Євгенія Калитовська мій найвищий ідеал жінки.
— Іван Плешкан, поет, що за скоро вмер.
— Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм.
— Євгенія Бачинська моя перша любов.
— Михайло Павлик, побожність до людей і до ідеї.
— Леся Українка. Найбільша поетка і моя проводаторка в Києві.
— Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі.
— Лесь Мартович мій хлоп’ячий сміх і смак генія.
— Моя жінка Ольга найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів.
— Не ломи ребро, моє серце. Я вже скінчив.
II
— Лев Бачинський до себе найбільше суворий, а від хлоп’ячих літ все моє погане забув.
— Анна Данилович, пані, яка своєю безмежною делікатністю і інтелігенцією коло себе все ушляхетнює.
— Стефан Є. Стоцький плакав над “Синьою Книжечкою”.
— В’ячеслав Будзиновський друкував мої перші мініатюри під шибеницею в “Праці” — і нікого не повісив.
— Вацлав Морачевський, моя дорога у світ.
— Станислав Пшибишевський сам великий і його великі Товариші навчили мене шанувати мистецтво.
— Богдан Лепкий найбільше перечулений поет минулого і я все хотів би за те його цілувати, та боюся банальности і тоді кусаю.
— Микола Заячківський все грозить мені судом задовги в “Народній Гостинниці”, а про довголітні борги в нього ніколи не згадує.
— Микола Шухевич дуже мене дряпає, кожний мій свиток записаний держить у своїм столі.
Іван Семанюк каже: Доки буду тебе боронити за довги перед судом і ще свої стерплі додавати?!!
— Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світа.
— Олена Плешканова, рідна сестра моєї покійної жінки, вірна моя приятелька в біді. — У війні і по війні дала буйний ріст моїм трьом хлопцям:
— Семенові,
— Кирилові,
— Юркові.
— Заспокойся моє серце, бачиш, як богато маю помічників!»


Розділ двадцятий
Ювілей
(437)
Очевидно, третьою частиною «Серця» мав би бути нарис, який уперше опублікований в ужгородському видавництві «Карпати» у книжці «Вибране» (упорядники В. Лесин і Ф. Погребенник). Цей нарис, написаний на основі чернетки, яка зберігається в літературно- меморіальному музеї В. Стефаника в Русові, упорядники назвали «Мої приятелі». Вони чесно зазначили, що в багатьох місцях купюри, які самі й поробили.
«А вперед ідуть мої приятельки: Ольга Кобилянська. Який би я був щасливий, щоби її ще раз побачити.
А ще протекторка моя Олена Пчілка.
Та ще моя приятелька з молодості Катря Гриневичева.
Та ще Олена Кульчицька — артистка, яка заблукалася між мужиків. [...]
Решта моїх приятельок будьте неназвані і радуйтеся своїм серцем для України. [...]
Гляджу на Вас, на всхід. І бачу там Шевченка та Вас, молодих нащадків Великого нашого Степу — Тичину, Грицька Косинку, Дмитра Загула, Рильського, Зерова і всю тоту потугу, яка здіймається безмежним крилом, щоби нам подихом великої України дати ще дихати.
Мої дорогі приятелі, я не люблю писати довго; тішуся, що крім цих, названих, я маю сотки приятелів.
На закінчення розповім Вам про моє діточе минуле.
Столи білі і понакривані, і білий хліб; я маю на печі чотири роки. Перед вікнами у снігу колядує братство. Я ще не знав тоді, що ті братства переходили до нас з Києва. Гримить коляда, як грім, моя мама успокоює мене і сестру мою Марію, що це прийшли браття, як вони гарно себе називали. А коляда говорила потужним голосом перед вікнами про лицаря, що сукав* три свічки. При першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
Ви, мої приятелі, не мали би мене за мене, що я хотів бути таким лицарем. Ногами бив’єм до печі, аж моя мама напіминула, що я неконче маю піч розвалити.
Та браття повходили вже до хати. Позасідали за стіл. Віталися, цілуючи себе в руки. Моя мама здіймила з печі Марію і мусіла кожного брата цілувати в руку. Як вона це зробила, то мій тато взяв мене на руки, підоймив понад калачами на столі, і я цілував кожду грубу руку і за це діставав гроші в малесеньку долоню.
Мій Боже, кілько я відтоді націлувався прекрасних білих рук, — та мої губи дотепер лиш один той поцілуй пам’ятають — тих грубих рук.
Лаштував.


(438)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Мене знов посадили на піч, я таки мав більше грошей, як Марія. Коляда гриміла, як грім (за ним гармати, як грім гриміли), і дивно, що я всі гроші розгубив з кулачка, а ті поцілунки ще дотепер чую на своїх губах».
Нарис був написаний приблизно в березні 1927 року. Із його другої частини чітко проглядалася новела, яка пізніше отримала назву «Давня мелодія» і вперше опублікована у № 6 журналу «Світ» за 1927 р. Майже одночасно її надрукував і «Червоний шлях» у своєму № 5 разом із новелами «Вовчиця», «Славайсу» із посвятою Семену Зінкевичу. «Давня мелодія» у цій публікації називалась «Браття. Давня мелодія». У виданні «Творів» В. Стефаника із дереворитами В. Касіяна та М. Бутовича у 1933 р. ця новела була надрукована під назвою «Давня мелодія». Важко, майже неможливо, знайти в українській літературі твір, який можна було б порівняти з цією новелою.
Новела «Славайсу» має автобіографічний характер і є ніби звітом В. Стефаника з нагоди ювілею за все прожите. Спочатку були спогади про навчання у Снятині, потім про життя після повернення з навчання. «Давні роки минулися у гімназії Коломийській і Дрогобицькій, — писав В. Стефаник у другій частині. — По матурі я знов зблизився зі Снятином, треба було міщанам читати реферати, організувати товариства.
Міщани були завзяті і подобалися мені. Час університетських студій у Кракові не перервав моїх зв’язків з міщанами. Декілька часів в Снятині сидів стало Кирило Трильовський і Лесь Мартович.
Міщани говорили, браталися з мужиками і робили партію радикальну. Вибори, маніфестації. Старого Грицька Запаринюка тягнуть жандарми під арешт, виборці-українці на ринку Снятина присягають вічну любов Україні, жандарми розганяють.
Трильовський впроваджує до Снятина тисячу січовиків у червоних лентах, польське правління непокоїться, та нічого не заказує.
Загальне голосування. Стаю кандидатом від радикальної партії до віденського парламенту. Мушу виголошувати кандидатські промови (хай мені боги дарують у своїй великій ласці цей великий гріх) і виходжу послом. Більшого упокорення не знав я, коли вислухував промови моїх колегів у парламенті. Без знання мови, без програми, без темпераменту, — все те робило на мене вражіння штубаків із першої класи. Якби не чотири наші бесідники з клубу, які виголошували промови і розумні, і гарні, то дійсно треба би було соромитися за українське представництво».
У третій частині В. Стефаник писав: «Я став головою філії “Сільського господаря”, головою філії “Просвіти”, головою повітової управи


Розділ двадцятий
Ювілей
(439)
радикальної партії, і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Береста Литовського. Поляки знижилися й говорили кожному будячкові: “Славайсу”. Я їх успокоюю: “Не бійтеся, ми лиш ваш ґрунт заберемо, а самі ви будете жити, як у раю, без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі”».
Четверта частина була надрукована видавництвом «Дніпро» у 1971 р. Присвята С. Зінкевичу була знята.
В. Стефаник не випадково написав присвяту саме С. Зінкевичу. Це був один із найвідоміших і найпринциповіших діячів радикальної партії на Снятинщині. Він брав активну участь у передвиборчих вічах. Обстоював кандидатуру радикальних послів до парламенту та сейму, був довіреною особою В. Стефаника. Його діяльність широко висвітлювала радикальна газета «Громадський голос».
Різдвяний номер газети «Діло» від 6 січня 1927 року опублікував обіцяний виступ В. Стефаника на прийомі у Краківському готелі 26 грудня 1926 року у вигляді статті М. Рудницького «Його слово» з підзаголовком «Василь Стефаник про себе». Промова-спогад Б. Лепкого була надрукована в тому самому номері «Діла», що й стаття М. Рудницького, і називалась «Його кров».
Вітання Марка Черемшини В. Стефаникові на вечорі 26 грудня 1926 року називалось «Добрий вечір, пане-брате» і вперше було опубліковане в другій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1927 р. Марко Черемшина старанно готувався до цього виступу. Збереглися його чернетки. Він називав свій виступ, а потім і статтю по-різному: «Отроєний поет», «Отрута», «Приходить осінь», «Приходить весна», «Приходить літо». У чистовому варіанті промова дістала назву «Поет розпуки». В редакції вирішили статті дати назву «Добрий вечір, пане- брате». Це був дивовижний і останній дарунок В. Стефаникові від Марка Черемшини.
Детального звіту про ювілейний вечір жодна з газет не надрукувала. Про що говорив М. Рудницький на цьому вечорі можна лише здогадуватись із його тодішніх публікацій. Невідомо, про що говорив Р. Купчинський, тодішній голова Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка.
Залишилось лиш декілька побіжних спогадів. Один із них належить Софії Федорцевій (1900—1981), яка із В. Стефаником була знайома ще від 1922 р. завдяки тому, що її чоловік Федь Федорців (1889—1930) був відомим журналістом і громадським діячем. Її спогад уперше був опублікований у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах» 1970 р.


(440)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі»
«Незабутньою, — писала Софія Федорцева, — в моїй пам’яті залишилась перша зустріч з автором “Вечірньої години”. Це було у Львові, у нашій квартирі по вулиці Костюшка, 1922 року. Добре пригадую, як одного дня прибіг з редакції мій чоловік Федорців, який працював тоді журналістом. Він радісно повідомив, що зараз прийде до нас незвичайний гість — Василь Стефаник хотів поділитися думками про новонаписаний твір у вузькому колі. Він ніколи не любив славослів’я і прилюдних похвал. Читав ненадруковані твори тільки близьким друзям.
Василь Стефаник жив тоді в Русові. До Львова приїздив дуже рідко, всі говорили, що він нічого не пише. Часті прохання друзів — написати нове оповідання — збував обіцянкою, а то й мовчав. Тому з такою втіхою говорив мені чоловік про Стефаника, який, нарешті, привіз нове, довгоочікуване оповідання. Після цієї радісної вістки через півгодини завітав до нас дорогий гість. Ввійшов у кімнату зі словами, що шумно та гамірно уЛьвові, не те, що в нього на селі. Наш гість сипав пригорщами свої теплі компліменти на мою адресу. Опісля перейшов до ділової розмови. У розмові і поводженні був простий і сердечний. Ця сердечна і задушевність викликали у мене почуття довір’я до нашого співбесідника. Мені здавалось, що я давно знайома з цією людиною. Стефаник зразу ж став для мене близькою, потріб- ною людиною. Своїм погідним спокоєм вніс у нашу хату внутрішню рівновагу. Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І в його очах, і в постаті, і в поведінці панував погідний, глибокий роздум навіть тоді, коли жартував. А жартував багато. Його тонкі доброзичливі жарти були невід’ємною частиною наших розмов, вони, природно, з належним тактом торкались багатьох життєвих питань. Таким я запам’ятала В. Стефаника вже з першої нашої зустрічі. Коли Стефаник сів за стіл і почав перегортати сторінки новонаписано- го оповідання, то знову почав застерігати, що цей твір остаточно ще не відшліфований, що йому потрібно ще чимало попрацювати над ним».
Тоді він читав «Сини».
«Він м’яко, — згадувала Софія Федорцева, — перегорнув заголовну сторінку і прочитав: “Сини”. Допитливо кинув на нас поглядом, після деякої паузи зосередився, наче входив у світ своїх героїв, і продовжував читати. [...]
Стефаник читав просто, чітко, інтерпретував м’яко, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам великої глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя, трагедію людини-батька. Затаївши дихання, слухали ми новий шедевр Василя Стефаника в інтерпретації самого ж автора. Враження від


Розділ двадцятий
Ювілей
(441)
“Синів” було надто велике. Після читання в кімнаті запанувала мовчанка. І коли автор знову заговорив про недовершеність свого твору, то його розмову перебив Федорців. Вражений майстерністю Стефа- никових образів, він гаряче і переконливо доказував авторові, що оповідання дуже схвилювало його, що воно художньо завершене. Стефаник слухав мовчки, зосереджений, задуманий.
[...]
Мене потрясло оповідання “Сини”. Я сиділа, мов зачарована, і слухала читання автора. Переді мною, наче живі, стояли Стефанико- ві герої: батько, згорблена мати, прощання синів, що йшли на війну. Боліло молодече серце, сльозами зволожувались очі, коли Стефаник розповідав про страшну трагедію батька. Я бачила живу картину розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка. “Лети собі гет до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий модний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всій землі. Най твій бог співанками мене не гулит, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка... Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали”.
Велику поезію я відчула і в розв’язці оповідання, яке письменник закінчив читати з теплим ліризмом. Геніальної сили образність у змалюванні горя селянина, а одночасно скромність і зосередженість автора, який так глибоко проникав — і як людина, і як митець, — так глибоко розумів психологію людини, особлива, навіть перебільшена вимогливість письменника до своєї праці — все це вразило мене незвичайно. Напевно, сила цього враження й допомогла зберегти в пам’яті незабутні хвилини зустрічі з письменником. Ця зустріч, зокрема, відкрила для мене новий світ, те обширне поле для роздумів і нових стремлінь у моїй, ще тоді незрілій, акторській молодості».
Софія Федорцева була запрошена М. Рудницьким виступити на ювілейному вечорі В. Стефаника з читанням новели «Моє слово».
«Я добре знала, — писала вона, — як йде підготовка до вечора. Разом з іншими переживала, чи приїде Стефаник на своє свято. Ми знали, що письменник не любив, щоб його вихваляли, а про ювілей не хотів і чути. Тому у підготовці до ювілею доводилося декілька разів міняти попередньо складену програму громадського вшанування Стефаника, шукати способів, щоб заманити письменника у Львів. Вихід був знайдений. Видання збірки новел Стефаника і вплив на нього через Марка Черемшину увінчались успіхом.
З великим хвилюванням я готувалася до читання новели “Моє слово”. Автобіографічний, глибокий по своєму задуму твір Стефаника


(442)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
в процесі роботи над художнім словом давав для уяви читця багато образів, зворушливих ремінісценцій.
“Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий...” Прості, образні слова нагадували мені і ніжні біленькі проліски, що ранньою весною пробиваються з лона матері-землі; і свіжий вітерець запашних карпатських лісів; і верхів’я гір, що стоять мовчазні, задумані, під білим покривалом снігу. Я намагалась відбити у художньому слові образ чистої непорочної краси, краси людини-борця, велетня думки і гуманіста.
І ось я стою за лаштунками у Народному домі, чекаю з хвилюванням свого виходу на сцену, щоб прочитати “Моє слово”. Мене непокоїло те, як сприймуть мій виступ учасники літературного вечора, як оцінить моє читання сам автор. [...] Нарешті, моя черга. Прочитала “Моє слово”...
Минуло багато років, а я й сьогодні відчуваю, як тоді схвильовано билося серце... І сьогодні можу відновити кожен відтінок Стефани- кового “Мого слова”. Пригадую, як намагалася передати слухачам хоч частинку цієї краси твору письменника. Після мене виходять на сцену інші промовці. Та ось весь зал гаряче аплодує, просить самого ювіляра сказати своє слово.
Василь Стефаник сидить у ложі, старається бути непомітним, нізащо не хоче вийти на сцену, його просять довго, настирливо, але надаремно. Низьким поклоном голови подякувавши присутнім за виявлену йому честь, Стефаник заявив, що говорити не буде. Картина незвичайна: визначний письменник-ювіляр стоїть, немов школяр, що провинився, розгублений, якось дивно дивиться на зал, спокійно слухає нестихаючі овації, відмовляється говорити і, врешті, непомітно зникає... Ця поведінка Стефаника захопила мене. Домінувала одна думка: скромність письменника не має меж».
Цілком по-іншому цю ситуацію подав Б. Лепкий у своїх спогадах «Три портрети», виданих в 1937 р. «Та це вже недавні часи, — писав він у розділі «Зустріч із “Землею”», — як на тім ювілею в залі “Народного дому”, не перероблений ще на “Teatr Rozmaitości”*, читав Черемшина свій прегарний привіт Стефаникові, як декламувала Федорце- ва, промовляли Роман Купчинський і Михайло Рудницький.
Я пригадував ювілятові молодечі літа.
А він зашився в єдиній в тому залі ложі, і хоч цілий зал гудів, бо хотів його бачити, не показався, хоч як його найближчі приятелі просили, щоб зійшов, не послухав.
«Театр різнополярностей» (польс.) — театр різних жанрів.


Розділ двадцятий
Ювілей
(443)
Такий уже був. Сидів захмарений, буцім йому не честь віддавали, але кривду робили.
Аж на комерсі в “Європейській готелі” розхмарився, а навіть розбалакався, але не в формі якоїсь то святочної промови, а так собі, по- Стефаниківськи, трохи з серцем, а трохи — з перцем. Пригадував собі Краків і добрим словом згадав мою жінку й нашу хату (нашу. Але найм- лену). Мене потішив, щоб я не журився, бо з мене ще люди будуть.
Без жартів, поважно та офіційно говорити не хотів».
Різні свідки святкування ювілею — різні свідчення.
«Того вечора, — згадувала Софія Федорцева, — я зустрілась з ювіляром на спільній вечері, яку влаштувало Товариство письменників у Краківському готелі. Прибули близькі друзі письменника, відомі культурні діячі, журналісти, близько п’ятдесяти чоловік.
Мені пригадується, що коли після літературного вечора у Народнім домі я ввійшла до яскраво освітленого залу “Краківського готелю”, то Василь Стефаник зразу помітив мене, підійшов і почав дякувати за прочитане на вечорі “Моє слово”. Він звернувся до групи своїх друзів, що стояли і гуторили з нами, з словами:
— Уявляєте, напам’ять все вивчила, напам’ять... Скільки було труду!
Я зніяковіла, бо не зрозуміла, чи докір це, чи похвала. З приємністю зайняла близьке місце біля письменника і вслухувалась у його розмову. Вечір проходив в урочистій, святковій обстановці, за столом панувала дружня, тепла, невимушена атмосфера. У всьому відчувалась велика любов і пошана до письменника. Василь Стефаник гуторив, жартував. У мене склалося враження, ювіляр за будь-яку ціну хоче приховати своє зворушення. Жартуючи, він доказував, що ювілей — невелике свято для ювіляра. Адже сам факт ювілею є ствердженням старості, тоді як молодість — це великий скарб людини. Дотепно, барвно малював картини краси і сили в молоді роки.
В той вечір було багато тостів, промов, хвилюючих, щирих слів. Та найбільше зворушила мене промова Стефаника, що вилилась несподівано для всіх і прозвучала як сувора самокритика. Недавно я розшукала запис тієї промови Стефаника і наводжу тут уривок з неї.
“Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю і я гриз їх, аж мене це моє сиве волосся коштувало. І нині чую, що половину треба би перечеркнута з того, бо я, вірте мені, занадто великий естет, бо я ясно здаю собі справу з того, що зробив. І все, що я писав, мене боліло. Щоби дати піваркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів, і, як уже нині на вечорі це сказав один із Вас, я, бігме, не вмію писати...”


(444)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Після цих глибоко зворушливих слів ювіляра я іншими очима подивилася на всі церемоніали нашого вечора. Мені стало ясно, чому Василь Стефаник нізащо не хотів виступати з промовою у Народному домі, хоч всі його так просили. Я усвідомила, що офіційних слів і вихваляння він не визнає. Говорити може тільки пером, всією глибиною свого поетичного зболілого серця».
Як писала Софія Федорцева, з «комерсу» залишилась світлина його учасників: в центрі — В. Стефаник, справа від нього — Марко Черемшина, зліва — Б. Лепкий, за ним Софія Федорцева, в останньому ряду, під стіною, — А. Крушельницький... Її зробив Л. Янушевич. Вона була опублікована у № 1 журналу «Світ» за 1927 р.
Посвята Марка Черемшини під назвою «Стефаникові мужики» вперше була опублікована у другому томі тритомного видання його творів львівського видавництва «Ізмарагд», що вийшов у 1937 р. Це була чи не найсильніша присвята своєму другові...
«Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з’їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності.
Ця його розпука ще більше росте під теперішню добу у нас — як росте небезпека круглої сироти, киненої межи вовки і шакали.
Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього що раз, то інша, і що раз, то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду, і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки* стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу.
Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів.
Зобразив він її так тими словами, які висказав, як також тими недомовленими словами, що висять чорними хмарами над кождим його стогоном і жахають собою дужче, чим похорони мерців.
Марко Вовчок був оповідачем, Франко був обсерватором-дослід- ником, Мартович — сатириком-фотографом, Коцюбинський — малярем, а Стефаник є поетом мужицької розпуки». І знову пропущений Б. Лепкий...
Якось Б. Лепкий, В. Стефаник та І. Трупі зустрілись у тодішнього директора «Народної торгівлі» Миколи Заячківського (1870—1838), який був одним із найвідоміших громадських та економічних діячів
Шмат городу, поля, що є додатковим наділом; прирізок (розм.).


Розділ двадцятий
Ювілей
(445)
Галичини, організаторів львівського міщанства. «Свого часу студіював теологію, — писав про нього у спогадах Р. Купчинський. — Потім був директором театру і, врешті, взявся до торгівлі. Високого зросту, гарний з лиця, з сірими вдумливими очима. Мав старанно плекану бороду, що з роками посивіла і зробила його подібним до св. Миколая на наших образах.
U]
Маляр Трупі і письменник Стефаник були його вічними боржниками. Образів Труша мав так багато, що не ставало місця на стінах.
— Чому ви, пане директоре, не виберете ще когось із малярів чи письменників?
— Відмовили мені машинку на друк грошей».
Саме про ці картини І. Труша, яких було повно на стінах у М. Заячківського, і згадував Б. Лепкий у спогадах «Три портрети», розділ — «Ars longa, vita brevis»*. «Зі стін дивилися, — писав Б. Лепкий, — на нас образи наших мистців, у першу чергу Труша, з різних періодів його такої багатої і такої високоцінної мистецької творчості. А ми дивилися на них й, може, не без зависті пригадували собі старі слова: Ars longa, vita brevis.
Образи лишилися такими, як колись, а ми? Де ті колишні “ми”?
Поїхали наші молоді літа кованими возами по калиновім мості і вже їх не завернути...
Декілька разів стрічалися ми ще зі Стефаником у Львові, але були це вже зустрічі невеселі. Стефаник приїздив до лікарів і нарікав на свою недугу. Марнів і тратив сили, а з силами також свій колишній дотеп, колишню гострість слова. “Вниз котиться мій віз” — цитував Франкові слова.
Останній раз бачилися ми на Франковім святі у Львові. Оба заїхали до “Народної Гостинниці”, тільки Стефаник дістав покій на першім поверсі, а я на другім чи на третім.
Увечір зійшлися в кав’ярні. Я пив чай, а він мале пиво. Пив, “щоб дурно в коршмі не сидіти”. Але не видно було, щоби йому це пиво смакувало. Ні раз!
Питаю його, чи пише що нового?
— Або я мало написав? — відповів за своєю дивною, хитро-злобною усмішкою.
— Твоя правда, — кажу, ти писав мало, а написав багато, бо воно велике те, що ти написав.
— Велике та пусте... — і знов та сама усмішка, що перше.
* Мистецтво вічне, життя коротке (лат.).


(446)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
— Та що ти кажеш, Василю! Ти сам з того смієшся.
— Авжеж, що пусте, бо пощо я писав тим жаргоном?
— Бійся Бога! — кажу, — як ти можеш щось такого казати! Якраз у тім жаргоні один із секретів твоєї великої сили. Літературною мовою не можна би з такою експресією сказати того, що ти покутською говіркою сказав.
— Чому?
— А тому, бо літературна мова нова, а покутський говір має великі сотні літ за собою. Він виростав разом із цілими поколіннями твоїх предків із вашої землі.
— Гадаєш?
— А до того говорів ані жаргонів нема, є тільки мова. Раз у Вільгельма Фельдмана у Кракові, на Зеленій, ч. 28, казав до мене Бодуен де Куртене: — Що ви турбуєтеся тим, що москвичі прозивають українську мову діалектом!
Раз якимсь, буцім-то діалектом, одно село говорить, то це вже не діалект, а мова.
Стефаник покивав головою.
— Бодуен де Куртене великий філолог, — може, він і правду казав, — або я знаю! Це вже скорше буде колись знати твій студент, березівський шлєхтич, що тобі за плечима сидить, а ти того й не видиш.
Я озирнувся і дійсно, за моїми плечима сидів Юліан Г. з Березова і слухав нашої розмови.
— Сідайте з нами, — попросив я його.
Стефаник привітався з ним і хвалив, що добре його “Синів” читає.
— Приїдь до мене колись, до Русова, — казав, — хоч би й завтра. Конче приїдь, Богдане. Фляшку доброго вина поставлю і скажу для тебе курку зварити, лиш щоби-с приїхав. Пам’єтай! Побачиш Русів і подивишся, як я жию. Добре?
Я обіцяв. Але був хорий і не поїхав. А нині жалую».
Це була його остання зустріч із Б. Лепким.
Останньою на ювілеї була і зустріч із Софією Федорцевою. Десь через місяць вона покинула чоловіка і, піддавшись радянській агітації, виїхала в радянську Україну. Стала ведучою акторкою театру «Березіль» Леся Курбаса. Зіграла чимало ролей в театрі та найбільше стала відома як читець творів західноукраїнських письменників, у т. ч. В. Стефаника, записи яких зроблені на київському радіо і є фондовими.
Привітав В. Стефаника з ювілеєм і його молодший шкільний товариш Володимир Огоновський (1874—1944), батько якого —


Розділ двадцятий
Ювілей
(447)
Филимон Огоновський — був священиком у Снятині на місці померлого чоловіка Наталії Кобринської Т. Кобринського. Филимон був учителем релігії в школах Снятина і вчив В. Стефаника.
«Дуже жалію, що, будучи перешкодженим, — писав він у листі від 2 січня 1927 року, — не міг я бути на літературнім вечорі, улаштованім в Твою честь (чи пак ювілею — як називають).
Для того прийми з тої нагоди сею дорогою від Твого колишнього товариша з часів гімназіальних і края снятинського якнайщиріші побажання, щоби-сь якнайдовші літа перлинами Твого таланту збагачував нашу літературу. Бо, як слушно каже Пшибишевський, “Ciebie stać jeszcze na to”*, і котрий Тебе, яко митця слова і знатока душі мужицької, слушно ставить далеко вище навіть від Горького.
Твої твори зворушують мене тим більше, що взяті з життя так дорогого мому серцю селянства повіту Снятинського, — околиці, з котрою зв’язана більша половина мого життя, того народу, котрого мова найчистіша, а котрої звуки нагадують мені давні ліпші часи, в тій околиці проведені.
Отже, Ти, незрівнянний співаче мужицької долі, співай її дальше і жий до ста літ, чого Тобі від серця желає Твій друг і товариш Володимир Огоновський».
Лист зберігається у фондах музею В. Стефаника у Русові. Вперше його було опубліковано у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах».
Ювілей, який увів у чергові великі борги, В. Стефаник сприймав вельми скептично. «Дорога пані Олено! — писав він Олені Кульчиць- кій 12 лютого 1927 року. — Раджу Вам, як Ваш добрий приятель, не допускайте ніколи, щоби святкували Ваші ювілеї, бо напевно будуть святкувати. Стоять напроти себе люди старі, так звані ювіляти, а з другого боку — пестра публіка, якій найліпше місце було би в цирку.
Говорю Вам правду, що серед публіки я шукав очима Вас. І ще мені смутніше зробилося, як Вас не побачив. Вірю, що Вас ще побачу і стисну Вашу прекрасну руку.
Сердечно вітаю Вашу матір і сестру. В. Стефаник».
Ще коли в Русів на адресу В. Стефаника продовжували йти поздоровлення, перший номер «Громадського голосу» нагадав, що в 1926 р. минула десята річниця смерті Л. Мартовича, надрукувавши у № 1—2 від 8 січня нарис-спогад В. Стефаника «Людмила». Одночасно газета опублікувала і спогади про Л. Мартовича радикала М. Середницько- го. Згадали про цю дату і у Великій Україні, передрукувавши у деяких
* Тебе ще вистачить і на це (польс.).


(448)
Роман Горак
<Кров на чорній pvuii>
виданнях цей спогад. 21 жовтня він з’явився у «Літературній газеті», у № 6 журналу «Червоний шлях», подав інформацію про його публікацію і № 7 «Плутанини».
З нагоди ювілею В. Стефаника Спілка письменників «Західна Україна» за підписом її голови Д. Загули та секретаря В. Атаманчука 12 січня 1927 року скерувала на ім’я редакції журналу «Світ» поздоровлення. Це привітання журнал «Світ» опублікував у № 2 за лютий 1927 року.
Нарешті довгоочікуваний лист від І. Лизанівського, датований 25 січня1927 року, Ф. Погребенник включив у «Сторінки життя і творчості Василя Стефаника». З цього листа В. Стефаник дізнався, що його друге видання «Кленових листків» під назвою «Твори» з’явиться через два тижні. На той момент це було найголовнішою подією для нього...
«Сердечно вітаю Вас з Вашим літературним ювілеєм, — писав у цьому листі І. Лизанівський. — Моє побажання, як і побажання всіх Ваших прихильників на Україні: жийте в щасті і здоров’ї якнайдовше і дайте нам ще хоть одну книжку оповідань в якнайкоротшому часі». І. Лизанівський знав із преси, що В. Стефаник для театру «Березіль» пише п’єсу, а отже, приїде на Велику Україну. Однак В. Стефаник п’єси не написав, а Лесь Курбас її не поставив...
Навколо В. Стефаника все вправніше розставляли тенета...
26 січня 1927 року Спілка письменників «Західна Україна» влаштувала літературний вечір із нагоди 25-річчя письменницької праці В. Стефаника. Доповідав Д. Рудик, потім виступали Григорій Косинка, Агата Турчинська, М. Марфієвич з Буковини. Як повідомляв № 2 «Червоного шляху», вечірка пройшла «при великому напруженні аудиторії. Наприкінці вся аудиторія винесла одноголосно постанову переслати телеграмою ювілянтові, що проживає в тяжких обставинах шляхетського панування, щире привітання з Радянської України та побажання свіжих сил для дальшої літературної праці».
Святкування ювілею в Радянській Україні набирало щодалі більшого розмаху. Київська газета «Пролетарська правда» у № 24 від ЗО січня 1927 року надрукувала статтю Д. Рудика «Поет галицького Покуття (В. Стефаник)», в якій автор стверджував, що вже перші твори В. Стефаника засвідчили, що він — письменник європейського рівня, який у нашій українській літературі є найкращим знавцем «селянського горя, його причин і наслідків», «найкращим інтерпретатором думок, почувань і страждань глибокої селянської душі». Автор, який підписався «Р. К.», на сторінках двотижневого ілюстрованого


Розділ двадцятий
Ювілей
(449)
журналу «Глобус» опублікував статтю «до 25-літнього ювілею В. Стефаника», портрет якого було поміщено на обкладинці ще у № 13 за 1926 р. У статті зазначалося, що В. Стефаник зробив великий вплив на творчість багатьох відомих українських прозаїків, був «художником переходової доби пролетаризації галицького села».
Перший номер харківського журналу «Красное слово» мав статтю В. Матвеева «Поет села, що вмирає. До тридцятиріччя літературної діяльності В. Стефаника», український переклад якої опубліковано у книзі «Василь Стефаник у критиці та спогадах».
Про ювілейний вечір В. Стефаника у Львові розповів № 1 журналу «Життя і революція», а Всеукраїнська спілка селянських письменників «Плуг» привітала його з нагоди ювілею листом, автограф якого зберігся у фондах музею у Русові. Вперше цей лист був опублікований у № 2 журналу «Радянське літературознавство». «Вельмишановний і дорогий товаришу! — писалось у листі, підписаному від президії зборів Атаманюком, Рудиком та Косинкою. — Присутні на ювілейному святі Вашої творчості — вчителі, робітники преси та культурні робітники Києва в кількості 700 душ — усім збором посилають Вам сердечний привіт, засвідчують глибоку шану Вашому талантові й праці і прагнуть зустрічати Вас гостем на Радянській Україні; вони бажають Вам сил і здоров’я та сприятливих умов для праці над розвитком та будовою молодої української культури, до якої Ви внесли вже стільки дорогоцінних скарбів».
Радянська влада почала настирливо опікуватись В. Стефаником. Цю турботу він сприймав щиро і часто розчулено. Щоб вона виглядала ще переконливішою, до справи включались не тільки люди, які добре знали В. Стефаника і заслуговували на його довіру. Увагу було звернено і на В. Костащука. Саме він 2 листопада 1927 року написав В. Стефанику листа, який довго не публікувався і потрапив у фонди музею. Під назвою «Мамина пісня» він вперше був опублікований у книзі «Василь Стефаник у критиці та спогадах».
«Високошановний Добродію! — писав у ньому В. Костащук. — Ви знаєте, що я з великою цікавістю слідкую за всіми подіями, які є зв’язані з Вашим іменем. Вже те одно, що Ви з такою майстерністю змалювали мужицький світ мого рідного Покуття, робить для мене дорогоцінним кожне Ваше слово, таким сильним і невмирущим воно звучить в моїй душі. Шкода тільки, що видання тутешні, перероблюючи Вашу мову, для мене тратять дуже багато на своєрідному чарові, бо вони згладжують ту особливість для мене рідного слова, що такою оригінальністю відзначувала Ваші твори, а для мене Ваша мова — це “мамина пісня”. Яка велика шкода, що не можна наладнати нормальних


(450)
Роман Горак
<Кров на чорній ріялі>
літературних зносин Наддністрянщини з Наддніпрянщиною. В київській пресі коротко згадувалось про Ваш 25-літ[ній] ювілей, що відбувся у Львові (на мою думку, це повинен бути 30-літ[ній] ювілей]). Як відгомін львівського ювілею відбувся в Києві літературний вечір Вашої творчості в п'ятницю 28 січня. Влаштовували цей вечір письменники Західної України (слабенькі письменники) та група київських письменників “Майстерня революційного слова” — “Марс”. Публіки було досить, дуже різноманітна. Про Ваші твори читав доповідь Рудик — трохи однобічно, багато публіцистики. Читали Ваші твори: “Сини”, “Воєнні шкоди”, “Злодій”, “Дитяча пригода” та “Кленові листки”. Найкраще прочитав проф. Ревуцький «Кленові листки», зробивши враження на слухачів. Прочитано три вірші, Вам посвячені, а Сисак та Заклинський виступали із своїми споминами — перший говорив про часи в Гмінді 1915 р., а другий, Заклинський, — з 1913 р. Заклинського спомини дуже сірі і бліді. Мені найбільше подобались вірш Черемшини, що його прочитано з “Світу”, та його оповідання, сплетене з Ваших творів. Зібрання вирішило послати Вам телеграму з привітанням. В ілюстрованому двотижневику “Глобус” поміщено фотографії з Русова і стаття про 25-літ[ній] ювілей В. Сте- фаника — думаю, що Вам його вислано. Для мене ці фотографії дуже цінні, бо вони мені пригадали Русів. Побачив я Юрчика і Кирильця з Вами, — які Ви були колись, а як ви тепер вже змінилися дуже... Шкода, що нема на фотографії ні балки, не видно добре ні хати, ні садочку. Та я радію тим, що наше Покуття дало Україні сина, яким вона гордиться перед цілим світом культурним, бо ніхто не сказав такого сильного слова про мужицькі болі, як Ви.
Недавно тільки що скінчився Всеукраїнський з'їзд пролетарських письменників, де утворено певну, ідеологічно видержану класову та інтернаціональну організацію, щоб вести боротьбу зі всякими ухилами, як націоналістичними, так дрібнобуржуазними. Якби Ви до нас загостили, то побачили би багато дечого цікавого.
Чи Ви дістаєте які журнали з України? Коли ні, то я міг би Вам дещо висилати. Вуйні з Олею та Вашим синам щирий привіт. Вам низький поклін від мене і жінки».
Щоб паказати турботу радянського уряду про видання творів В. Стефаника, на початку року у київській філії Державного видавництва України в серії «Дитяча бібліотека українських письменників» (за ред. В. Арнаутова та О. Попова) випустила збірку творів В. Стефаника під назвою «Вибрані твори». Упорядником та автором вступної статті був А. Любченко. Стаття мала явно соціологічний ухил та рясніла численними погрішностями, які стосувались біогра¬


Розділ двадцятий
Ювілей
(451)
фії В. Стефаника. Мова його творів була приведена до норм літературної української мови.
Поява цього видання не була зауважена в Західній Україні, в Радянській на неї відгукнувся у № 6 «Плутанини» за 1927 р. М. Бико- вець, який, вторуючи А. Любченку, зазначив, що В. Стефаник зумів «прекрасно відбити побут галицького Покуття». Тієї самої думки був і Я. Вітик, який виступив із рецензією на появу збірки у № 5 «Червоного шляху». Я. Вітик також вважав, що В. Стефаник правильно показав ті соціальні умови, в яких страждає галицький селянин, додавши на відміну від попереднього рецензента коротку біографію В. Стефаника і висловивши своє захоплення його першою збіркою «Синя книжечка»: «Його перша збірка “Синя книжечка” викликала потрясаюче враження. Кожний почув велетня пера, який зразу став на рівні з найбільшими українськими письменниками».
Новим твором В. Стефаника міг похвалитись і «Літературно-науковий вісник». У лютневому номері за 1927 р. була надрукована його новела «Межа». Залишається нез’ясованим, чи відіслав В. Стефаник одночасно цю новелу й «Плужанину», який опублікував її у № 9 у тому самому році. Твір був присвячений М. Хвильовому. В. Стефаник знав, якому жорстокому терору на той час його було піддано. Недарма він дав твору майже алегоричну назву «Межа». Мусить усьому бути межа...
Тема землі знову з неймовірною силою вибухнула в цьому творі й знову в новому ракурсі. Земля, за яку поклали голови молоді ґазди на війні, для селянина стає ближчою від самого Творця. Старий господар, який вмирає, вже не скаржиться, як Максим із «Синів». І йому, Творцю, теж своєї землі віддати не хоче. Чому має віддавати, хіба Творець бідніший за нього? У нього все є. А в ґазди була лише земля, яка забрала від нього все. Забрала синів. Сам він відсидів у «криміналі»... І Господь на все це дивився і не благословив тих синів, за якими плакав у новелі «Сини» старий Максим. Не віддасть він своєї землі. У труну собі покладе.
На той час В. Стефаник почав здогадуватись, що уряд Радянської України затіяв з ним політичну гру. Зрозумів, що потрібний йому як викривач суспільного ладу в Західній Україні. Зважаючи на те що радянський уряд аж надто хотів показати прихильність В. Стефаника до себе, а вершиною тієї прихильності мав бути його приїзд на Радянську Україну, то й мусив терпіти всі його випадки, у т. ч. опублікувати присвяту М. Хвильовому в «Плутанині». У всіх інших виданнях, навіть теперішніх, ця присвята вилучена.


Розділ двадцять перший
ПІСЛЯ ЮВІЛЕЮ
Нарешті після довгого очікування та листування із паном І. Лизанівським у лютому 1927 року вийшло друге видання творів В. Стефаника під назвою «Твори» у серії «Бібліотека українських класиків». Із збереженого листування В. Стефаника з І. Лизанівським можна зрозуміти, що В. Стефанику дуже хотілося, щоб мова його творів була виправлена і наближена до загальноприйнятої української літературної мови. В Галичині всі, до кого він звертався з таким проханням, вважали це мало не за святотатство і відмовлялись. Однак В. Стефаник уперто продовжував твердити, що його твори з таким діалектом приречені на невдачу і їх ні читати, а тим більше купувати ніхто не буде. Хіба не ганьба, що й досі вони лежать на складі книгарні Наукового товариства імені Шевченка? До того ж М. Рудницький весь час намагався переконати В. Стефаника, що його твори селяни сприймають, як насміх над ними...
Пропала надія і на Америку, якою так свого часу загорівся В. Стефаник, повіривши листам Мирослава Ірчана.
Його тиснули борги. Знову не вистачало грошей. Хоч продавай поле, бо більше продавати нічого. В. Стефаник був поганим господарем. Ніхто ніколи його не бачив ні з плугом, ні з косою. Казали в селі, що ніби не Семенів син. Найчастіше бачили його у Зоськи в Снятині. Бувало таке, що коли слуга Василь не міг їхати з ним до міста, то запрягав віз і їхав сам. Кіньми не потрібно було правити. Самі знали дорогу. Зупинялись коло кнайпи Зоськи, а потім господаря відвозили самі додому. Часто люди бачили, як В. Стефаник зупиняв посеред дороги коней, гладив їх морди і оповідав їм щось. Часто плакав...
Тепер вважав, що порятунок прийде з Великої України.
Фактично нова збірка була перевиданням попередньої «Кленові листки». Питання мови, які вирішив І. Лизанівський на прохання В. Стефаника, були узгоджені. В. Стефаник навіть просив його, аби у вихідних даних збірки було обов’язково зазначено, що це видання з авторськими поправками. Видання, яке мало 322 сторінки, містило ту саму передмову В. Коряка «Між двома класами», а також більшість творів, які були у попередній збірці. Новими творами у другому


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(453)
виданні були: «Воєнні шкоди», «Morituri» та «Дід Гриць», а також «Додатки» — «Із оповідань Людвіка Тома: “Тверді голови”, “Смерть”» (у перекладі з німецької В. Стефаника). У цьому розділі опинився і «Перший твір Леся Мартовича (Спомин)», який був у першому виданні. Опублікована була й стаття «Поети й інтелігенція», а також лист до «Шановного товариша Івана Лизанівського, від З.ХІ.1925 р.».
До видання була включена і автобіографія Стефаника, датована 9 лютого 1926 року. Це також була своєрідна хитрість І. Лизанівського. Автобіографія закінчувалась словами: «Товариш Іван Лизанів- ський мусить вибачити, що своєю біографією можу не зацікавити читачів на Україні й що ця біографія далі чи не більша, як усі мої писання разом. Я народився 14 травня 1871 року й дотепер дуже мало написав, а якщо Лизанівський притисне мене до муру, то я ще другим разом і про це напишу». Досі в критиці можна було зустріти неправдиві біографічні дані про В. Стефаника. Тепер усе ставало на свої місця.
На цей раз мовчали критики з Радянської України, але заговорили критики із Західної. У сьомій — восьмій книзі (липень — серпень) «Літературно-наукового вісника» за 1928 р. з'явилась розгромна стаття Ю. Морачевського, підписана «Ю. О.».
«Про самі твори писати не будемо, — зазначав він. — Вартість їх розглянули ліпше від нас дотепні конферансієри, що розводилися над тим, чому творів Стефаника так мали продається, — ідейні комуністи, що в довгих передмовах зводять цілу творчість артиста до класової боротьби, та рецитатори(ки), що наглядно доказали, як можна не розуміти Стефаника. Будемо скромні і обмежимося до чисто, так сказати, фільольоґічної аналізи і критики нового видання, зладженого ad adsum... вже не знати, яких наслідників престола.
Треба признати, що під цим оглядом можна так багато сказати, що не знаю, від чого зачинати. Вже в передмові стріваємо дуже симпатичну хронольоґічну помилку, неначе б “Синя Книжечка” була друкована у збірці “Моє Слово” в 1905 р. Тимчасом кождий знає, бодай в Галичині, що “Синя Книжечка” вийшла як перша збірка Стефаника ще 1899 р. в Чернівцях, а в збірці “Моє Слово” є лише передрукована.
Твори уложені доста хаотично. Перше йдуть новелі з циклю “Синя Книжечка», потім зі збірки “Дорога”, далі збірка “Камінний Хрест” сильно перемішана, не тримається ані порядку першого видання, ані видання в збірці “Моє Слово”. Потім збірка “Земля” передрукована за порядком. Видання цінне тим, що містить ще май- стерські переклади Стефаника і дві статті-річи, яких нема в инших виданнях.


(454)
Роман Горак
<Кров на чорній рідлі>
Коли одначе перейдемо до самого “тексту”, чекають читача дуже немилі несподіванки на кождім кроці. Перше всього текст прикрашено цілим “апаратом” пояснень і перекладів слів малозрозумілих, не знаю для кого — бо хіба ж і наддніпрянський Українець повинен зрозуміти, що значить “писок”, “слухати про Канаду”, “скін”, “чупер”, що кукурудза — не є “пшеничка” (ст. 40) та що “клевец” ледве чи ліпше називати “молотком”. А вже як пояснювати, то можна було не писати, що “шустка” це 20 копійок, а другий раз 10 копійок або що “млака” це сіножать. Бідна та наша Галичина, та вже ж не всі сіножати тут млаки...».
Інакше почала дивитись на новели, написані останнім часом, і критика в Радянській Україні. Журнал «Вапліте» у № 3 за 1927 р. опублікував новели «Гріх» та «Мати», — і відразу на них несподівана реакція. О. Шиманський у № 11—12 «Плутанини» в огляді «Векселі неоплачено» писав відкритим текстом: «Дві новели Василя Стефани- ка “Гріх” і “Мати” не становлять нічого особливого, а чи нового в творчості згадуваного письменника, а чого Стефаник попав у Вапліте — невідомо. Це вже провина його відпоручників на Україні».
Ювілейні торжества були позаду, але час від часу приходили листи від знайомих і друзів, які не встигли його вчасно привітати. Серед них і вітання від Катрі Гриневичевої. «Колись, як я вмру, — писав їй у відповідь В. Стефаник, — і ви, мої сини, будуть мати прегарну пам'ятку», і додав при цьому: «Та кожний ювілей є річ болюча — для жінки, бо більше дітей вже не вродить, а для мужчини є болючий, що більше нічого доброго не напише. Я вийшов з того ювілею, як пес, що його обілляли на порозі горячою водою», а також, що на ювілеях «мід тече пупом, а в роті гірко»...
Як повідомив «Громадський голос» у № 10 від 5 березня 1927 року, ювілей В. Стефаника 13 лютого відзначила українська студентська громада в Кракові. «На програму вечора, — повідомляла газета, — складалися реферат про творчість Стефаника, декламація його творів та декламація твору тов. Черемшини, присвяченого Стефаникові, “Під осінь”».
Відзначили ювілей В. Стефаника і його земляки з Русова, а звіт про це святкування було надруковано тільки 2 квітня 1927 року в № 14 «Громадського голосу». Цей звіт мав назву «Мужицький поклін співцеві мужицької душі».
В. Стефаник порахував, що справу з ювілеєм, таким гірким для нього, потрібно закривати, а тому вирішив через журнал «Світ», який найбільше був причетний до того, щоб, як казав, «опублічити його», звернутися з листом подяки до всіх друзів та організацій, які привіта-


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(455)
ли його з такою «сумною» датою. «Світ» надрукував цю подяку у № 6 від 25 березня 1927 року. Під цим посланням стояла дата — 7 березня 1927 року. У листі були названі імена тих, кого радянська влада пізніше заборонила згадувати. Лист був відповідно препарований і його публікація в радянський час виглядала так, ніби В. Стефаник звертається виключно до представників Радянської України і дякує їм.
Над цією подякою В. Стефаник працював довго. У Русівському музеї збереглася чернетка цього листа, датована 22 січня 1927 року, де є такі слова: «Коло вутла своєї хати, що найближчий до Вас, виглядаю, аби-сте принесли нам велике слово, як Шевченко. Ніколи ми від наших вуглів не спускали ока з України. Живемо Вашим життям і Вашою надією». Однак ці слова забракував і в остаточному варіанті вилучив із тексту.
Про листа В. Стефаника «Світові», датованого 7 березня 1927 року, повідомив у № 7 за 1927 р. журнал «Плужанин» під заголовком: «В. Стефаник дякує за привітання». Далі текст: «В № 6 Львівського двотижневика “Світ” видруковано листа Василя Стефаника, в якому він приносить подяку всім, хто привітав його з днем ювілею. Згадує він і Плуг, і інших тов. з Радянської України, перелічує далі сучасних галицьких письменників: В. Липинського, Ол. Кульчицьку, К. Грине- вичеву, Ол. Залізженову, Нат. Тачинську, шле вітання Грушевському, С. Єфремову, А. Кримському. Відповідаючи Плугові, Стефаник згадує Гр. Косинку та Ів. Лизанівського і додає: “Стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки. Поздоровте від мене всі дужі таланти у Вас і привітайте Ол. Пчілку та тіні Л. Українки й Мих. Коцюбинського”.
Весь лист написано в формі запрошення гостей до бесіди за стіл: “Стою ж на вуглі із любовю, чекаю на Вас і ноги мені не болять. Тяжко Вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті: Ех, як би я міг мрію перевести в порядок, вітав би Вас усіх, як бідні люди вітають ясне сонце. Моя найближча родина служила б Вас серцем і руками”...».
Щоб читачі Радянської України не плекали ілюзій стосовно української преси у Західній Україні, то в № 5 журналу «Плужанин», де перед тим було опубліковано повідомлення, що В. Стефаник подякував учасникам його ювілейного свята через журнал «Світ», пояснювалось, що таке «отой згадуваний» журнал «Світ» та інші. «У Львові, — писав невідомий інформатор УТО, — виходить ціла низка українських журналів, переважно цілком ворожих до радянської країни. “Світ” (або як тут називають — “Галицька помийниця”), призначений для широкої публіки всіх напрямків, читають його здебільшого гре- ко-католицькі попи, їх жінки та прихильники».


(456)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
«Від 1924 р., — писав у передмові до видання творів В. Стефани- ка «Українським видавництвом» у Львові 1942 р. Юрій Гаморак, — починаються зв’язки Стефаника з культурними колами Наддніпрянщини. Кілька років його взаємини з нею — це виключно взаємини письменника з видавцями його творів. Галичанин Іван Лизанівський був тоді одним з представників Державного видавництва України і за його посередництвом видають і перевидають Стефаникові твори для наддніпрянського читача. За свої видання він одержує такі високі гонорарі, про які ніколи навіть думати не смів.
Від 1927 р. відносини Стефаника до Східної України набирають деякого політичного забарвлення. Він, вже від довшого часу, дуже підзорливо приглядається до культурного і політичного становища України в Радянському Союзі. Завдяки своїм зв’язкам з літературними колами України, особливо з Г. Косинкою, він дуже швидко доходить до такої думки, що Україна веде з російським імперіялізмом страшну боротьбу, яку на культурному фронті очолював М. Хвильовий. Росія в тому часі з тріюмфом почала вітати Максима Горкого, як свого культурного пророка. Українські культурні кола і собі стали оглядатися за письменником, що міг би бути такою постаттю для України. Франка, Коцюбинського і Лесі Українки в живих не було, тому їх вибір упав на останнього з великої письменницької гвардії, на Стефаника. Ґрунт для цього вони підготовляють дуже обережно: спершу спеціальне засідання літературного сектора Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) у Києві з приводу появи новелі Стефаника “Сини”, до речі, твору цілком націоналістичного, далі — признання йому досмертної пенсії і невдала спроба зробити з нього академіка ВУАН і нарешті — запрошення Народного Комісаріату Освіти (НКО) і одверта підготова до його приїзду на Україну. Приїзд Стефаника на Україну, з одного боку, мав перемінитись у тріюмф української культури, з другого ж — стати маніфестацією соборницьких змагань українського народу. Та в цих сподіваннях підводить ці кола не хто інший, а сам автор “Синів”».
Раптом для В. Стефаника все відійшло на другий план: не стало Марка Черемшини.
Про цю подію В. Костащук у «Володарі дум селянських» розповів так: «Після ювілею на голову Стефаника спадають самі прикрості. 25 квітня 1927 року вмирає Марко Черемшина. Поїхав до рідного села Кобак відвідати могилу свого батька. Тут, на могилі, розрив серця — і негайна смерть. Втрата дорогого друга й великого митця Гуцульщини потрясла Стефаника. Він не міг увійти до його хати в Снятині, коли, одержавши повідомлення про нещастя, приїхав з Русо- ва. Підійшовши в хаті до катафалку, схилив голову й тихо сказав:


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(457)
— Найбільшу дурницю в житті зробив ти, Іване!
Великий похорон відбувся в Снятині. Урядові кола намагалися надати похоронові офіційний характер. Семанюка, як члена міської ради, повітової шкільної ради та каси хворих, мали ховати на кошт магістрату з офіційним представництвом від усіх урядів. Та цей похорон перетворився на величну демонстрацію антишляхетських настроїв народних мас. Всі села зібралися тоді до Снятина. Замість каравану з магістрацькими кіньми, домовину везли дві пари сірих волів. В хаті прощальне слово над покійним сказав Стефаник. Був це його останній публічний виступ.
— Се, що Семанюк був членом міської й інших рад, — це річ другорядна. Семанюк — це для нас Марко Черемшина, великий художник українського слова. Присутні тут пан староста й прочі (вказує рукою) нехай собі не думають, що ми робимо такий похорон адвокатові або членові міської ради. За Марком Черемшиною плаче сьогодні ціла Україна. Про цю велику для нас втрату знає в цій хвилині і Львів, і Київ, і Харків».
М. Карп’юк у статті «Дім Семанюка-Черемшини в Снятині» писав: «Розуміється, що центральною постаттю в тій жалібній громаді був Василь Стефаник, котрого ще ніхто не бачив так неопановано- го, як на тому похороні Марка Черемшини. Що він там у своїй прощальній бесіді над отвертою могилою Черемшини сказав, того ніхто з наших людей або не зрозумів, або не вмів передати, але, видно, було там щось, що полякам не подобалося, бо Лев Юріс, соліцитатос в канцелярії покійного, приніс був вістку, що комендант місцевого “Стшельца”, який слухав промову Стефаника, сказав з обуренням: “За таке гадане налєжисєн Стефаникові арешт”».
Тільки 26 травня 1927 року В. Стефаник написав свої спогади про Марка Черемшину, проте друкувати їх не поспішав. Уперше уривки з них були опубліковані у Снятинській районній газеті 17 травня 1941 року. Пізніше дещо ширше опублікувала їх «Літературна Україна» 11 травня 1971 року. Оригінал спогадів не зберігся. В Русівсько- му музеї збереглися нотатки, які й були опубліковані у виданні «Василь Стефаник. Вибране», що вийшло в Ужгороді в 1979 р.
«А вже найбільший мій гріх, — писав у них В. Стефаник, — що 23 квітня ц[ього] р[оку] у Великодну суботу я з гнівом відмовився відвідати його на Великдень разом з моїми синами. 25 він нагло вмер у своїх Кобаках, а 27 квітня зраня повідомила мене його дружина про його смерть. Я задубів і в тім задубінню з порога його хати сказав промову; ще більше глупу, як всі інші».
У цьому самому спогаді зачепив і проблему «покутської трійці», яку з легкої руки ввів у літературу А. Крушельницький. «Я глибоко


(458)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
вдячний, — писав В. Стефаник, — приятелеві Володимирові Дорошенкові і незнакомому мені з Радянської України Зерову, що вони оба розвіяли легенду, що Марко Черемшина був мій наслідувач. В часі дев’ятсотих років методи літературної форми були в Європі майже однаковісінькі і коли Семанюк виховувався у Відні, а я в Кракові самостійно один без другого, то правда є така, що ніякої “школи” Стефани- ка не може бути. І коли я з Марком Черемшиною ніколи не сварився, то можу відверто тепер сказати, що це непорозуміння в нашій критиці все мене боліло, кидало тінь на наші особисті недомовлені стосунки і я все глибоко чув кривду Марка Черемшини. Sic parva*, то Міцкевич, Красінський і Словацький також мали б творити якусь школу. А вже про Мартовича нема мови, бо він такий окреслений великий талант, що мішати його в якусь школу є просто гріх. [...]
Марко Черемшина, крім його горожанських чеснот, був чоловік дивно скритий. З його душі виходили, мабуть, два коридори. Один елегантний, холодний і відштовхуючий — це до його канцелярії; другий — яркий, повний квітів і любові — в його Гуцульщину.
Коли ми оба змовилися ніколи не говорити про свої творчі плани, ніколи не читати взаїмно своїх рукописів, то це виходило в нього, мабуть, з того, що він не хотів показувати свойого прегарного букету перед весіллям, а в мене, і це певне, з моєї хворобливої погорди до друкованого слова». Під спогадами дата — 26 травня 1927 року.
Трохи пізніше про кончину Марка Черемшини повідомили редакції українських часописів в Радянській Україні. «Плужанин» — у травневому номері, а «Вапліте» — у № 3 за 1927 рік.
Невдовзі після похорону виявилось, що Марко Черемшина перед смертю склав тестамент**. Як писав у згаданій уже статті М. Карп’юк, на його оголошенні був присутній і В. Стефаник, бо Марко Черемшина за заповітом залишив його синові Семену свою бібліотеку. «Як приїхав віз із Русова, — писав М. Карп’юк, — Наталія Семанюк повідкривала всі полиці, всі шуфляди та шафи. Два молодші сини Стефани- ка Кирило і Юрко виносили з хати і складали на віз. Семанюкова докладно заглядала до всіх шуфляд, щоб не забути якої книжки. На подвір’ї, опершись до воза, стояв їхній батько в розмові з братом Семанюкової, адвокатом Карп’юком. Письменник негодував: “Пощо було її так спішитися з тим? — Мені тут так тепер є, якби я з неї живцем тіло рвав”. Сини були молоді, веселі й, можливо, не поділяли думки батька. Перед від’їздом до Русова письменник мав ще довшу
* Таким чином (лат.).
** Заповіт (заст.).


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(459)
розмову з Наталією Семанюк в хаті». Доля цієї бібліотеки залишилась невідомою.
В. Стефаника наполегливо запрошували приїхати в Радянську Україну. Вже на початку травня 1927 року він отримав через L Лиза- нівського гонорар у розмірі 600 доларів — на той час дуже великі гроші. Надіслані нові оповідання, як повідомляв І. Лизанівський у листі, який зберігається у фондах Русівського музею, він передав уже до різних журналів, а згодом Держлітвидав України видав їх окремою збіркою.
Не пройшло й двох тижнів, як В. Стефаник отримав нове повідомлення від нього. Підтверджував, що вислав згаданий гонорар, а також висловлював жаль з приводу втрати Марка Черемшини, який був «дійсно великий письменник і чесний політичний діяч». І. Лизанівський пропонував свої послуги й щодо видання творів Марка Черемшини: «Треба таку довіреність, як і від вас, а також право одержувати гроші і заключати умови, дальше треба зібрати всі матеріали і вислати мені, і я займусь радо цею справою». Тобто І. Лизанівський уже знав, що В. Стефаник мав право спадкоємства на публікацію творів Марка Черемшини.
Про те, як його син Семен має ставитись до отриманого спадку по Марку Черемшині, свідчить лист В. Стефаника до нього, датований 4 травня 1927 року. Науковці дізнались про цей лист завдяки публікації А. Гутовича та О. Крицевого «Листа-заповіту В. Стефаника» у газеті «Радянська Буковина» від 17 липня 1976 року. «Вчора пані Семанюкова передала мені повнішу спадщину літературну по свойому чоловікові, щоби Тобі її передати. Може, Ти вже знаєш, що Марко Черемшина в своїм завіщанні лишив Тебе своїм спадкоємцем всього його літературного дорібку. Рад би-м, щоби-сь був гідний цеї найбільшої честі, в своїх молодих літах незаслуженої. Я думаю, що ця найбільша честь буде держати Тебе на вершках українства, і з цього я би був найщасливіший.
До пам’яті Марка Черемшини Ти повинен ставлятися більше як до моєї. Ти повинен слідити за кождою згадкою про великого покійника і бути його заступником і по смерті. Він же ж лишив тебе спадкоємцем свойого великого духу. Володимир Дорошенко просив мене вислати йому один з недрукованих творів Черемшини. Я це роблю і посилаю Тобі нарис Черемшини “Зрадник”, віднеси його зараз до Дорошенка і попроси, щоби зараз скрипт, вправді на машинці писаний, але з поправками небіщика, по відписанні зараз тобі його звернули. Навіть дротика щоби-сь не загубив. Рівно ж піди до “Громадського] голосу” і скажи їм, що я тепер розбив свої нерви до решти і не


(460)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
годен поспіти зараз їм дати згадку про Марка Черемшину, але я дам. Цей лист мусиш ховати до архіву Марка Черемшини».
У 1929 р. вийшла перша посмертна збірка Марка Черемшини «Село вигибає. Вибрані оповідання. Книга 1», а потім друга — «Верховина. Вибрані оповідання. Книга 2». Повне видання творів Марка Черемшини в Галичині було здійснене в 1937 р. видавництвом «Ізма- рагд».
Усі непорозуміння зі спадщиною, які виникли між В. Стефаником і вдовою Марка Черемшини Наталією Семанюк, з часом було вирішено. У своїх спогадах вона писала: «Час — найбільший лікар, затирає усі рани. Згодом, коли вдовою я виїхала працювати до Ворохти, в гори, Стефаник все так само тепло і чуйно ставився до мене.
Не раз обіцяв приїхати та подивитись, як живу і працюю, але почав хворіти. Просив, коли приїду до рідні, до Снятина, щоб не забула його відвідати.
Одного разу я приїхала до Русова і застала Стефаника хворого, змученого. Зустрів мене ласкавим поглядом і теплим словом, але я помітила в його погляді сум, властивий авторові “Кленових листків”.
Глянувши на нього пильніше, побачила, що він надто постарів. Пізня осінь життя...
— Дякую вам, що мене не забуваєте, — лагідно і тихо промовив Стефаник... — Ви принесли з собою мені найкращі ліки — подих гірського повітря і власного здоров'я.
Ген пізніше одержала я листа, вже продиктованого ним. Просив приїхати відвідати його.
Коли я приїхала, просив “цьоцю” Плешканову закрити хустиною частину його обличчя, що була спаралізована. Зараз спостерегла я, що очі в нього глибоко запались, риси обличчя загострились!..
Говорити було йому важко, він ледве вимовляв слова, тому я більше говорила, щоб він слухав і мовчав.
Тиснучи його хвору руку, пригадала, скільки щирих потисків Черемшини вона зберігала.
Мені було боляче бачити цю руку такою слабою, безпомічною...
Я знала, що життя Стефаника догорає, і переживала цю трагедію, як втрату не тільки доброго друга, але й великого письменника.
З сумом йшла повільними кроками селом, дивилася на похилені хатки, зустрічала зажурені селянські обличчя і думала: “3 ким залишитесь ви, втративши назавжди того, кого ви з любов’ю називали “послом”? Хто буде оббивати пороги різних установ та обстоювати права ваші?! Хто буде з ваших уст злизувати слова, з чолів вичитувати мислі, а з сердець — почування?”


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(461)
Важко було відповісти...»
Крім перемовин стосовно видання творів Марка Черемшини з І. Лизанівським, Д. Донцовим і В. Дорошенком, В. Стефаник говорив про це і з М. Зеровим, якого 12 грудня 1927 року повідомляв: «Дорогий товаришу! В імені мого сина Семена Стефаника, студента прав у Львові, який є спадкоємцем літературного спадку по Іванові Семаню- кові, дозволяю Вам друкувати збірку творів І. Семанюка. Ані мойому синові, ані мені ніколи не прийшло би у гадку заперечувати волі мойого приятеля. [...] Чекаємо оба нетерпляче появи “Верховини”».
Уряд Радянської України не міг дочекатись, коли ж то він приїде у Київ, щоб потім оповісти цілому світові про «щасливе» життя в СРСР. Гонорар гонораром, але на правописну конференцію В. Стефаник не поїхав, хоч його приїзду очікували, передавали прохання через впливових та авторитетних людей в Галичині, писали про це в пресі. З цього приводу написав і Василь Миколайович Костащук.
У новелі «Роса» В. Стефаник знову порушив тему України. Роса з самого ранку, як починав роботу старий Лазар, їла очі, а ввечері, коли закінчував роботу, також свого не попускала. Мріяв, що не буде виїдати очі його внукам. Уперше ця новела була опублікована в «Народному ілюстрованому календарі товариства “Просвіта” на переступ- ний рік 1928». Відтак новела ввійшла до збірки «Твори» 1933 р.
Для того щоб переконати всіх, що В. Стефаник справді мав намір поїхати в Радянську Україну, був опублікований лист від 31 травня 1927 року до Л. Бачинського: «Піди до Воєводства і запитай, чому не пересилають пашпорта? Вишли мені зараз 100 zł. На Україну буду таки їхати. Твій Василь Стефаник». Однак цей лист не був включений у повне тритомне видання 1954 р. Як стверджували дослідники, польський уряд відмовив В. Стефанику у візі, хоча доказів його прохання чи відмови йому не знайдено.
Після смерті Марка Черемшини одна за одною на В. Стефаника сипалися біди. 20 вересня 1927 року разом із іншими учнями Коломийської гімназії були заарештовані його сини Кирило та Юрій, ще раніше у Львові заарештований Семен за належність до таємної націоналістичної організації, метою якої, як писалось у звинувачувальних актах, було «приєднати неподільну частину держави — Східну Малопольщу — до Радянського Союзу». Сини сиділи в коломийській, а пізніше у львівській тюрмах. Належали вони до організації, керівником якої був М. Бажанський зі Снятина.
Цей арешт підкосив В. Стефаника. Спочатку він вірив, що через свої зв’язки та вплив зможе швидко вирвати їх на волю. Не допоміг навіть В. Морачевський... Не міг чи не хотів — невідомо. Ні В. Морачевський,


(462)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
ні його син Юрій, ні сам В. Стефаник про це ніколи не говорили. Справа затяглася на місяці. Ходив у глибокій задумі. На очах старівся. Коли зустрічався з матерями інших арештованих, говорив: «Яке щастя, що мої хлопці не мають уже матері!». У першій половині травня 1928 року відбулася розправа. Обвинувачені під час допитів і на суді трималися гідно. Суд їх звільнив, але позбавив права вчитися в державних середніх школах Польщі.
У Львові арештованими синами В. Стефаника заопікувався К. Студинський. Із листа В. Стефаника до Наталії Семанюк відомо, що слідство по цій справі вів радник 3. Одухович. «Дорога Пані Мецена- сова! — писав він їй у листі від 1 червня 1930 року. — Я припадком спіткав у Снятині радника з Коломиї Зигмунта Одуховича. Він мій знакомий ще зі Снятина, а в Коломиї я з ним зійшовся блище під час слідства проти моїх синів, яке він провадив. Оповідав мені, що Ви внесли якусь скаргу проти д-ра Гриця Ганкевича і просив мене, щоби написати Вам, аби Ви з Ганкевичем як-небудь зійшли в спірних справах до згоди. Лишень тому, що радник Одухович під час проведення слідства в Коломиї відносився до мене і до хлопців прихильно, тому я обіцяв йому устрявати в немилу мені справу і оце роблю з цим листом».
Московське видавництво «Земля и фабрика» наприкінці серпня 1927 року запросило В. Стефаника взяти участь у створенні ювілейного збірника «ЗО днів», приуроченого до 10-ї річниці Жовтневої революції. З цією метою журнал просив Стефаника написати статтю про радянську літературу і мистецтво.
Натиск більшовиків ставав усе сильнішим. На всі запрошення В. Стефаник відповідав відмовою: хворий. Про свої клопоти з синами не писав нічого. Відповідно журнали Радянської України ніяк не могли коментувати події. Не дай Боже, Стефаник образиться, впреться і, чого доброго, не приїде.
Наближався ювілей Ольги Кобилянської. Задля делікатності, щоб не нагадувати вік ювілярки, вирішили святкувати 40-річчя її літературної діяльності. Невідомо, від кого йшла така ініціатива, але В. Стефаник дізнався про це від М. Рудницького, який повідомив його, що 20 листопада львівські письменники мають намір зібратися в ресторані Краківського готелю, де святкувався ювілей В. Стефаника, щоб вирішити, скільки треба зібрати грошей на організацію свята і як відзначити цей ювілей.
24 листопада 1927 року до В. Стефаника написала листа Ольга Кобилянська. Повідомляла, що коломийське жіноцтво вирішило відсвяткувати її ювілей 2 грудня. Запрошувала і його, а заразом просила


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(463)
привезти в Коломию новелу «Марія», яку не читала, але дуже б хотіла. Однак В. Стефаник мав інші клопоти і тому обмежився листом від 25 листопада. «Найдорожша товаришко! — писав у ньому. — В день Твойого ювілею нагадую собі всі шляхотні постаті з твоїх творів, всі близькі зеленої Буковини. Та Ти зі всіх своїх героїв у мене є найшля- хотніша. Вірю, що мені — твойому сусідови — вдасться побачитися з Тобою. Мої три сини, одні з криміналу, другі з волі, просять Тебе принята від них найнизшу чолобитню. По смерти своєї мами вони, мої хлопці, виховувалися в Твоїм ідеалізмі. За це я Тобі дякую.
Буду старатися приїхати до Тебе по ювілею, а якщо би Ти вибиралася до нас, то поступай вперід до Русова; там обоє наговоримося про вічні діла нашого народу і артизму українського.
Найбільше до Тебе прив’язаний,
Василь Стефаник».
Не приїхав. Не побачилися.
Не забували в цей час і про В. Стефаника. ЗО листопада І. Лиза- нівський, який надрукував на сторінках № 8 «Плужанина» велику статтю про Ольгу Кобилянську, написав, що вже давно не мав від Стефаника листа і не знає, чи отримав він надіслані гроші, а також журнали «Плужанин», «Вапліте», «Червоний шлях», в яких були його твори. Просив надіслати нові. «Я дам надрукувати це по журналах, а потім разом з попередніми зложимо нову книжечку. Пришліть і Вашу ювілейну подяку, її тут не знають, а треба надрукувати. Кожне Ваше писання для нас дороге і цінне», — писав І. Лизанівський у листі, який зберігається у Русівському музеї В. Стефаника. Повідомляв, що видавництво «Український робітник» друкує його твори російською мовою у перекладі Г. Хоткевича. Запитував: «Що чувати з Вашою п’єсою? Тут ждуть її і, мабуть, вже кілька разів писали до Вас.
Чи не збираєтеся на весну приїхати до нас, а там в Крим чи на Кавказ полікуватися та відпочити? Грошовою стороною не турбуйтеся, якось ми тут устроїмо, щоб Вас гарно прийняти та Вам по можливості догодити. Подумайте!». Прикро, що саме це писав І. Лизанівський, який вже до того декілька разів був арештований і, врешті, знищений радянською репресивною машиною. Безумовно, він був змушений писати ті листи.
В. Стефаник не відповідав. Мовчав. Тим часом у київському видавництві «Сяйво» в серії «Дешева бібліотека красного письменства» у листопаді 1927 року вийшла його книга «Кленові листки» із вступною статтею О. Полторацького.
Наприкінці 1927 р. почалась підготовка до виборів до польського сенату. Вони мали відбутись в 1928 р.


(464)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
Повітова управа радикальної соціалістичної партії, а також Л. Бачинський пропонували В. Стефанику взяти участь у виборах і висунути свою кандидатуру в сенат, який мав функції вищої законодавчої влади та був верхньою палатою парламенту.
У листі до Л. Бачинського від 12 грудня 1927 року В. Стефаник заявив, що не має «найменшої охоти кандидатувати до Варшави». Проте 27 грудня повідомив, що в Коломиї він довідався про підготовку до виборів. На 1 січня 1928 року збирався скликати віче у сусідньому с. Устя, на яке просив його прибути: «Я був би щасливий, якби ти міг приїхати в суботу (31.ХІІ ц. р.)».
В. Стефаник отримав повідомлення, про яке написав галицький журнал «Вікна» у № 2 за 1927 р.: «Дар Василеві Стефаникові. Український радянський уряд призначив Василеві Стефаникові постійну місячну пенсію в висоті 50 доларів». Повідомляв про це й орган Комуністичної партії Чехословаччини як секції Третього комуністичного Інтернаціоналу «Карпатська правда», що виходив в Ужгороді, тільки зовсім іншого змісту і аж 28 жовтня 1928 року. «Беручи до уваги, — писалось у повідомленні, — велике значіння літературної діяльності одного з найвидатніших українських письменників Василя Стефани- ка, Раднарком України ухвалив призначити йому персональну пенсію в розмірі 150 крб. на місяць».
«Стефаник, — коментував цю подію син Юрій у передмові до видання творів батька у Львові 1942 р., — довго вагався, чи йому прийняти пенсію НКО. Остаточно, за порадою Льва Бачинського, погоджується, бо це, як сказав його приятель, гроші українського народу, не большевицьких комісарів. У радянському консульстві у Львові Стефаник відразу поставив справу своїх відносин до больше- виків ясно: платню він одержує від НКО за свої дотеперішні заслуги для української культури; від титулу академіка ВУАН рішуче відмовляється, мовляв, він ніякий вчений, а лише письменник; так само рішуче відмовляється від співробітництва львівських радянофільсь- ких “Нових шляхів”, за що гостро нападають на нього комуністи із львівського літературного журналу “Вікна”, а також деякі комуністичні кола Східної України. Коли в 1928 р. його знов запрошує НКО на Україну, він знову відмовляється, бо анітрохи не вірить більшовикам і панічно їх боїться».
Категорично заперечував це М. Рудницький. Саме він ввів у літературознавство фальшивку, яку потім постійно використовували радянські ідеологи, намагаючись показати, як В. Стефаник пристрасно бажав, щоб радянська влада якнайскоріше прийшла на західноукраїнські землі й позбавила від страждань галицького селянина.


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(465)
У 2-му томі повного зібрання творів В. Стефаника, що вийшов у видавництві Академії наук УРСР в 1953 р. за редакцією академіка О. Білецького, було опубліковано «З розмови В. Стефаника з співробітниками газети “Діло” в 1927 р.» з таким коментарем: «Вміщено в газ. “Вільна Україна” від 14 травня 1946 р. у статті “Син народа”. В 1926 р. в газеті буржуазних націоналістів “Діло” друкувались “Листи з села”, в яких подавались фальшиві відомості про прихильність галицьких селян до панської Польщі і зводились наклепи на Радянську Україну. В. Стефаник з обуренням виступив проти цієї буржуазно- націоналістичної брехні»...
Подана М. Рудницьким розмова виглядала так: «Ті ваші “Листи з села” таки вигнали мене з мого села. Кождий день, коли приходила газета, мені здавалося, ніби мене хтось обливає гарячою смолою. Чи ви, люди добрі, їздите коли на село і розмовляєте з нашими селянами? А варт було б вам купити собі абонентну картку на залізницю і провітрювати свої голови принаймні раз на тиждень. Не тим свіжим повітрям, яким хочуть дихати міські пани влітку, а звичайним мужицьким сопухом* з курної хати і вонючої клуні. Яке щастя, що наш мужик не слухає вас, а має свій розум, твердий як той пястук**, що підкладає під голову замість подушки. Хто вам казав, що наше село підписується під вашими програмами та резолюціями? Воно чує носом через усі перелази, що за вашими нібито масними словами ховається бажання знайти спільну мову з польськими панами. Воно знає, що як довго існуватиме панська Польща, наш селянин не одержить від неї землі. А без землі йому — камінь на шию і просто у воду. Землі йому не дасть і не продасть ніхто, а він мусить сам собі її взяти. Революція на великій Україні показала нам, коли і як це робиться».
У № 79 «Вільної України», який вийшов 11 квітня 1926 року, М. Рудницький подав рецензію на вихід збірки В. Стефаника «Земля» з передмовою Д. Лукіяновича. І знову в цій статті прозвучала скарга М. Рудницького на те, що галицьке село не розуміє В. Стефаника і відвернулось від нього, бо вважає, що він насміхається своїми опусами над ним.
Радянський уряд продовжував свою гру, незважаючи на відмову В. Стефаника прийняти привілеї від нього. Спочатку він розповсюдив чутку про те, що В. Стефаник написав п’єсу для «Березіля» і обов’язково приїде в Харків. Цю чутку, яку пустили «Літературні вісті», у Львові активно підтримувала преса по обидва боки кордону.
* Сморід (діал.).
** Кулак (діал.).


(466)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Гроші, які отримував В. Стефаник із Радянської України, розходилися дуже швидко. Багато їх з’їдав шинок пані Зосі в Снятині, але основна частина йшла на те, щоб вирвати з тюрми синів.
Надходили не тільки з СРСР. Наприкінці року канадське видавництво «Український робітник» видало тиражем 15 тис. примірників збірку новел В. Стефаника під назвою «Новели».
Знаючи, у якій ситуації перебуває В. Стефаник, І. Лизанівський задумав здійснити третє видання його творів і в листі від 7 січня, вітаючи з новим 1928 р. і Різдвом, просив вислати ще декілька нових оповідань для нової книжки, яку планує видати весною.
Дрібні гроші надходили з інших видавництв за переклади його творів. 2 лютого 1928 року словацька газета «Slovensky vychod» опублікувала його новелу «Катруся».
Великі сподівання В. Стефаник покладав на переклади своїх новел єврейською мовою Б. Горовіцем, від якого на початку року отримав листа з Кракова. Перекладач мав намір опублікувати окремими випусками для української антології «Кленові листки», «Камінний хрест», «Виводили з села», «Стратився», «Новина», «В корчмі», «Діточа пригода», «Вона — земля», «Злодій». Просив Стефаника написати, чи задоволений він вибором новел і чи не бажає внести в збірку зміни та додати якісь твори. Збірка мала вийти у Варшаві, але так і не вийшла. Вперше єврейською мовою новели В. Стефаника були надруковані тільки 1939 р. у київському видавництві «Укрдержнац- менвидав» у перекладі Д. Гофштейна.
Матеріальна нужда доводила В. Стефаника до відчаю. Позичати вже не було в кого. Просив наперед. «Товаришу Редактор, — писав В. Стефаник благального листа Д. Донцову 5 лютого 1928 року. — Прошу на мій відробіток дати мойому синові Юркові Стефаникові 100 зол., бо вони оба з Семеном гинуть. Ваш Василь Стефаник».
. Д. Донцов виконав прохання В. Стефаника, а він своєї обіцянки щодо написання спогадів про Марка Черемшину не дотримав і борг так і не відробив. «Високоповажаний Товаришу! — виправдовувався В. Стефаник у листі до нього від 14 грудня 1932 року. — 3 паперів, які я найшов в себе вдома, не можу нічого путнього змайструвати. Я тепер хорий і перед весною нема мови, щоби я міг що небудь написати, може тоді вдасться відплатити Вам мій довг за Вашу велику прихильність до мене, тим часом не можу. Ваш Василь Стефаник».
Лист до Л. Бачинського від 13 лютого 1928 року дає повне уявлення про тодішнє матеріальне становище В. Стефаника. «Дорогий! — писав у ньому В. Стефаник. — Як можеш, то пришли мені хоч 200 зл., бо не маю чим оплатити діти. Розумію, що я надто тебе визискую, та


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(467)
зараз по виборах (як не прийдуть з Укр[аїни] гроші) я продаю поле і гроші віддам».
Після розмови у радянському консульстві у Львові уряд Радянської України вирішив висилати пенсію В. Стефанику раз на три місяці. Врешті, 12 травня 1928 року його сини вийшли на волю. Доступ до навчання для них був закритий. 14 травня В. Стефаник подякував І. Новодворському, швагру Л. Мартовича за підтримку: «Моє серце старе ставало ледом перед в’язницею, а Ви, дорогий товаришу, все його, те бідне людське серце, зогрівали. Цего Вам ніколи не забуду».
Запрошення приїхати на Радянську Україну приходили у різній формі і в різний час. Газета «Комсомолець України» у № 3 за 1928 р. опублікувала новелу «Лист» і помістила статтю В. Коряка, у якій він ставив В. Стефаника поряд із такими класиками літератури, як Т. Шевченко, Панас Мирний та І. Франко. Г. Косинка у рецензії, розміщеній у № 2—3 журналу «Західна Україна» за 1928 р., на збірку новел П. Козланюка «Хлопські гаразди», що вийшла цього самого року, зазначив, що В. Стефаник має найбільший вплив на молоду генерацію «сучасних письменників». Цю думку повторив В. Бобинсь- кий у № 4 «Вікон» за 1928 р.
6 	листопада 1928 року в додатку до офіційного видання «Вістей ВУЦВК», який мав назву «Культура і побут», повідомлялось, що незабаром у Київ має приїхати видатний український письменник В. Стефаник. У Галичині цю звістку підхопила «Карпатська правда», яка у випуску від 18 листопада 1928 року писала: «Найближчого часу до Києва приїздить із Галичини відомий український письменник Василь Стефаник. Київські письменники мають улаштувати Стефа- никові урочисту зустріч. Під час перебування В. Стефаника у Києві письменники мають улаштувати вечір, присвячений його творчости. Крім того, Стефаник має відвідати наукові й культурні заклади Києва, а також завод “Більшовик”. ВУФКУ має зняти до кінохроніки зустріч і перебування В. Стефаника у Києві.
З Харкова й Києва виїздить на кордон спеціальна комісія зустрічати В. Стефаника».
В очікуванні приїзду В. Стефаника в листопаді «Бюлетень державного видавництва України» № 11 за 1928 р. повідомив про вихід збірки В. Стефаника «Твори» з передмовою В. Коряка та в редакції І. Лизанівського. Книжка мала 322 сторінки і вийшла в серії «Бібліотека класиків української літератури». Насправді книжка побачила світ на початку 1929 р. і містила статтю В. Коряка «Між двома класами», а також «Автобіографію» В. Стефаника, написану для попереднього видання. Жодного нового твору в ній не було, хоча І. Лизанівський


(468) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
просив В. Стефаника бодай одним малесеньким твором освіжити збірку.
Лише в грудні В. Стефаник написав новелу «Дурні баби», які вперше з’явилась у львівському журналі з політики і громадського життя «Проти хвиль!», а відтак — у львівському ювілейному виданні творів В. Стефаника. Новела була присвячена політичним в’язням, про що не любила згадувати радянська критика. Це твір про людей, які були заарештовані за визвольну боротьбу, кого радянська ідеологія називала націоналістами. На думку Ф. Погребенника, В. Стефаник написав цей твір на основі подій у Снятині. Серед тих, хто сидів у тій тюрмі, були і його сини, а він стояв із матерями заарештованих під її мурами... Як зазначив його син Юрій у своєму виданні творів про батька, у новелі йшлося про ОУН, а головною героїнею була мати політичного в’язня Д. Палійчука.
В. Стефаник ні на йоту не поступився у питанні редагування його творів, за що його постійно ганила критика. Ці твори мали бути написані українською літературною мовою. 31 серпня 1928 року він знову звернувся до мовознавця В. Сімовича, щоб той «приспособив покутський діалект в розмовах персонажів до української літературної мови та зайнявся їх редакцією». В. Сімович відмовився...
Наприкінці 1928 р. у Державному видавництві України в Харкові вийшло тиражем 10 тис. примірників третє видання збірки «Василь Стефаник. Вибрані твори» у серії «Дитяча бібліотека українських письменників», яке містило його портрет, передмову з попереднього видання.
На вихід третього видання творів В. Стефаника відгукнувся журнал харківський «марксистської критики та бібліографії» «Критика». У № 6 він опублікував рецензію І. Миронця, який зробив стислий огляд тогочасної критичної літератури про В. Стефаника, детально зупинився на переказі статті В. Коряка та дорікнув видавництву за те, що воно без критичного перегляду передрукувало твори Стефаника з попередньої збірки. Відгукнувся на вихід книжки і додаток до одеського журналу «Шквал», який у № 12 за 1929 р. надрукував прихильну, але нецікаву рецензію невідомого автора.
Попри весь галас навколо запрошення В. Стефаника в Радянську Україну, радянський уряд ніколи офіційного запрошення йому не зробив. Спочатку в пресі нагніталась думка, що В. Стефаник ось-ось має приїхати в Київ, і навіть обговорювались деталі його зустрічі. Потім все вмовкло. Не було жодних пояснень, чому В. Стефаник не приїхав.
Усе стало на свої місця після виходу спогадів М. Волинського у видавництві «Апріорі» уЛьвові в 2006 р.: ідея надання матеріальної


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(469)
допомоги В. Стефаникові виникла у К. Студинського, який знав, що М. Голинський є в добрих стосунках із керівниками українського уряду, зокрема з наркомом освіти М. Скрипником, його секретарем О. Баданом і директором будинку літераторів ім. В. Блакитного у Харкові, поетом, членом літературного об’єднання «Плуг» М. Лебедем.
До всіх неприємностей, які приніс В. Стефаникові 1928 р., додалася пригода із його сином Семеном, про яку розповів № 232 газети «Діло» від 17 жовтня 1928 року. «Нині [15 жовтня], — писала газета, — в понеділок, в год. 10.30, перед полуднем явилися в кабінеті головного редактора “Діла” двох молодих людей з палками, з яких один студент Семен Стефаник, є відомий редакції, а другий невідомий. Семен Стефаник заявив головному редакторові, що оба вони бажають від нього одержати деякі пояснення від імени якоїсь групи і назвав з приготовленої картки два числа “Діла”, в яких нібито має бути ображена їх група. Заки редактор вспів зрозуміти, про що їм йде, С. Стефаник несподівано зневажив його чином. Тоді редактор відру- хово відчинив двері до сусідньої кімнати, щоби візвати редакційних товаришів. У тому моменті один з “героїв” промимрив: “Чекаємо на порцію?” і бистро оба подалися до виходу, не подаючи навіть адреси. У дверях кинули герої в сторону редакційних робітників такі слова: “Радимо панам не згадувати про це в пресі, бо буде ще гірше”.
Цей прояв хуліганства чи може провокації молодих, здавалось би інтелігентних, людей, піддаємо під осуд цілого нашого громадянства, а зокрема наших деяких громадських чинників, покликаних до того, щоби стояти на сторожі громадської моралі та свободи думки і слова».
Уже наступного дня свій протест на сторінках «Діла» № 233 висловила Рада Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка у Львові. «Ознайомившись на своїм засіданні, — говорилося в протесті, — з дня 16 жовтня ц. м. з ходом і мотивами підступного нападу на головного редактора “Діла” Василя Мудрого та висловивши йому співчуття, рішили прилюдно зайклеймити методи поведінки нападників, що формують себе представниками якоїсь маскованої групи, уважаючи їхній спосіб реагування проявом деправації та здичіння.
Стаючи в обороні обмежуваної та поневірюваної свободи думки і слова, вільності преси та свобідної оцінки суспільних подій згідно з громадянською совістю, постановила відкликатись до українського громадянства, щоби воно приєдналось до нашого становища в осуді всяких прояв терору, звідки вони не походили б, і стало на захист культури поступу демократії». Протест підписали голова Ради В. Щурат і заступник секретаря І. Квасниця.


(470)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Свій протест у газеті висловив і Головний виділ товариства «Просвіта»: «З приводу чинного зневаження Вп. Редактора В. Мудрого, описаного в “Ділі” ч. 232, Головний виділ Товариства “Просвіта” у Львові на своєму засіданні дня 16 жовтня рішив одноголосно осудити такий некультурний проступок щонайбільше рішучо і висловити секретареві Т-ва Вп. В. Мудрому своє глибоке співчуття». Підписали його д-р L Брик та заступник секретаря С. Магаляс.
Наступного дня преса не публікувала протестів громадянства. 16 жовтня 1928 року, у вівторок, відбулись похорони Анни Павлик.
Із окремою заявою виступила Екзекутива українського національного об'єднання, яка «вирішила якнайрішучіше осудити факт чинного зневаження начального редактора “Діла” і члена ЦКУНДО — п. В. Мудрого двома молодими людьми, які в мнимих інтересах неозначеної групи, та, як стверджено, з неоправданих нічим мотивів, у некультурний спосіб виступили проти людини, що, як начальний редактор одинокого західно-українського щоденника, в невимовно важких умовинах сповняє надзвичайно відповідальний громадський обов’язок».
Усім було зрозуміло, яку групу людей представляє С. Стефаник, але всі робили вигляд, що про це не знають. С. Стефаник був членом УВО, яка не була згідна з політикою УНДО, так само, як УНДО не схвалювало терористичних актів УВО і виступало проти них на сторінках своєї преси...
Тижневик «Неділя» про цей випадок виповівся так: «Не знаємо ні п. Стефаника, ні його товариша, ані навіть групи, в якої імени виконали вони самосуд над головним редактором “Діла”. Нам тільки невимовно прикро за товариша, якому нанесено таку тяжку, хоч незаслу- жену обиду, й соромно за молодь, що в той спосіб береться пропагувати недоторканість своїх поглядів».
Відмінною від цієї загальної, одноманітно-гармонійної позиції української преси, була думка «Нового часу». Після рубрики «З чужого спорту» цей «ілюстрований популярний часопис» подав коротку нотатку про напад, називаючи його «інцидентом», яку закінчив таким висновком: «Не погоджуючися в прінціпі з таким реагуванням на голоси преси, в цьому випадкові ми здержуємося від всяких коментарів, не знаючи докладно, хто і з яких мотивів допустився згаданого вчинку».
Зачепив цей випадок і польську пресу, проте замість очікуваного обурення та засудження вчинку нападників, вона обмежилася лише описом самого випадку. Винятком була газета «Dziennik Polski», — орган польських шовіністів. «Хто сіє вітер, — писала вона, — той зби¬


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(471)
рає бурю. Всі ці апелі можемо повітати лише з найповнішим признанням, однак не можемо стриматися від уваги, що досі провідники ундівського напрямку серед українців проводили радше культ насильства, терору, “борби”, а не хотіли зрозуміти конечності виколювання власного громадянства в позитивній й мирній праці над власним поступом і розвитком. Бо ж як дивно мусить виглядати, коли те саме “Діло” сконфісковане за підбурювання населення, а одночасно друкує вислови осуду для всіх проявів терору, звідки вони не походили б. Занадто багато в тому муринської етики, якої друга сторона виступила аж тоді, коли тактика “борби” помстилася на самому “Ділі”. Головна екзукутива УНДО перестерігає перед обявами анархі- зації українського політичного життя, ми найчастіше в чесних намірах робимо те віддавна, здаючи собі справу, що в інтересі нашої держави є спокій і задоволення всіх горожан».
Останнє слово мав сказати сам постраждалий редактор. Його намовляли подати заяву в суд. С. Стефанику загрожувало тюремне ув’язнення. Однак із поваги до його батька В. Стефаника редактор заяви не подав.
В. Стефаника ця справа вивела з себе. Семен постійно вганяв батька в борги, тепер ще й це. «Найдорощий Мій Юрку! — писав В. Стефаник Ю. Морачевському 20 жовтня 1928 року з Русова. — Семен напав, як бандит, ще з одним бандитом, на редактора “Діла”. Про це я дізнався з “Діла” в минувшу середу. Я вже не годен терпіти шкандалам, які мої синки мені роблять. Молодших двох оправдую їх молодістю, але Семена оправдати я не годен. Хто єму диктував той напад і які мотиви? Це Ви від нього дізнайтеся і напишіть мені. Я не можу дозволити, щоби Петрушевич чи Донцов залізали між мене і мої діти. Для мене тепер справа ясна, або мої сини будуть вдоволені тією ідеологією, яка є в мене в хаті, або я уступлюся з тієї хати і піду в монастир. Я не можу допустити, щоби я не мав віри у своїх дітий — як нема віри, то розійдемося. Про це поговоріть з Семеном і напишіть мені. Мій гіркий встид і смуток».
Ю. Морачевський мав полагодити і цю дуже прикру для В. Стефаника справу... Тільки в нього одного він просив допомоги...
Серед інших подій важливою для В. Стефаника як письменника був вихід перекладу його новели «Палій» татарською мовою в Сімферополі.
1929 р. пройшов у щоденних клопотах. До В. Стефаника за звичкою зверталися люди за допомогою. В листі від 17 серпня 1929 року до Д. Лукіяновича, який працював директором української гімназії у Перемишлі, В. Стефаник звернувся з проханням допомогти влаштуватись на


(472)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
роботу його молодому приятелю вчителю М. Вахнюку, а через деякий час, у листі від 16 вересня, просив, щоб Д. Лукіянович вистарався через Шкільну кураторію, яка відає справами шкільництва, щодо посади вчительки дочці русівського священика М. Дольного.
Зв’язки з Радянською Україною дедалі слабшали — В. Стефаник перестав відповідати на листи.
Після смерті Марка Черемшини почував себе хворим і самотнім. Уперто вірив, що невдовзі смерть має прийти за ним. Давався взнаки артеріосклероз, який поволі сковував його тіло. Мандрівки у Снятии до пансіонату Зоськи ставали все рідшими. Щоранку сідав на лавку і милувався сходом сонця. Падала ранкова роса. Змочувала його одяг і землю. «Ех, ти, божа водице, — переніс свої враження від того в новелу «Роса», — ти давала дужість і здоровля пшеницям та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, що Ти мене не будеш заросювати, як ти, святе сонце, родишся».
Після ювілею інтерес до особи В. Стефаника у галицькій пресі помітно згас. Він був лише формальним головою Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка. Журнал «Світ» скаржився, що В. Стефаник постійно «сидить на провінції», до Львова приїздить зрідка.
7 	жовтня 1929 року з Берліна до В. Стефаника звернувся М. Бардах, який знав його ще з Відня і просив дозволу перекласти його новели німецькою мовою. На жаль, задум не вдалося реалізувати.
Чергові спроби робив І. Лизанівський вмовити В. Стефаника надіслати йому нові оповідання для нової книжки. «Ви писали, — звертався він до В. Стефаника у листі від 23 листопада 1929 року, — що самі приїдете до нас в гості, а то і Вас нема, ні оповідань, ані навіть листа від Вас».
Тодішнє літературознавство збагатилося на нарис В. Коряка про В. Стефаника «Селянський Бетховен», який вийшов у видавництві «Український робітник» у Канаді. Крім того, В. Коряк у «Нарисі історії української літератури» помістив на трьох сторінках розділ «Василь Стефаник», де в конспективній формі довів до читача основні думки своїх праць про В. Стефаника, які вже були опубліковані.
Домочадці в Русові відчували, що з господарем мало щось статися. На другий день Різдва праву частину тіла В. Стефаника паралізувало. Читачі про це дізналися лише в 1931 р. з його «Трохи автобіографії», опублікованої у збірці «Дорога», яка була видана у вигляді додатку до «Громадського голосу» і приурочена до його 60-річчя. Сам В. Стефаник про це писав так: «Як 8-го січня 1930 року мене тріснув параліж, тоді двоє моїх сусідів інтелігентів радили, як маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледви снігами добився до моєї хати,


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(473)
а другий давав певнісеньку раду, а то, аби я з себе зробив “пакунок”. Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей. Вже слідуючого дня приїхав до мене лікар, д-р Іван Подюк зі Снятина. Цей розумний, молодий лікар, родом з того самого села, що Марко Черемшина, їздив цілісіньку зиму до мене і задармо, і серед великих невзгод погоди. Він може посвідчити, що я не був, навіть у хоробі, ні нещасливий, ні песиміст, і під час лікарських оглядин ми оба дуже добре забавлялися. Чи за його лічення я йому вдячний, це покаже будуч- ність, але за те, що він розвеселював мене, що з міною офіцера приказував мені триматися його приказів, я все буду йому вдячний».
«Трохи автобіографії» не було написано відразу. Існує інший варіант, який навів Юрій Гаморак у вступному слові до згадуваного видання творів В. Стефаника в 1942 р.: «Я маю тепер 60 років і доношу моїм приятелям, що не пригадую собі, щоби я в своїм життю був дуже смутний і нещасливий. Це може посвідчити мій наймолодший приятель др. Іван Подюк. Коли 8.1.1930 р. мене спараліжувала, кажім негарно, горілка, то один з моїх сусідів у селі, інтелігент, радив мені грітися на сонці. В січні це зробити було тяжко, і я сказав йому, що на кількість випитого алькоголю тепер треба б мені було зо чотири сонця. За мій непослух той інтелігент ще й тепер на мене гнівається. І ще одна особа інтелігентна казала з мене робити “пакунок”, цебто завивання. І такого пакунку я з себе так і не зробив, і також та інтелігентна особа на мене гнівається, що не вислала мене тим пакунком до неба. Це були попередники мого любого доктора Ів. Подюка. Він ані пакував мене, ані не висилав мене серед снігових завій на сонце. Як бачите, мої приятелі, це чоловік модерний, не опаковував мене, як в “Народній Торговлі” опаковують, але бідний хлопчисько цілу зиму їхав до мене без грошей, журився дуже і робив гостру міну офіцера, якого між параліч мусів слухати». Цей варіант автобіографії, де В. Стефаник признається, що параліч стався через зловживання алкоголем, називався «Дещо автобіографії».
Лікар І. Подюк від того часу став постійним лікарем В. Стефаника і був з ним до самої смерті.
Перед тим, як сталося це нещастя з В. Стефаником, його відвідав В. Костащук з дружиною. Результатом їх знайомства стала книга В. Костащука «Володар дум селянських». Це була далеко не перша його публікація про В. Стефаника. По його смерті В. Костащук на сторінках газети «Новий час» опублікував свій спогад «Різдво у Василя Стефаника», а до 9-ї річниці від його смерті на сторінках сьомої — восьмої книги «Вісника» — спогади «Стефаник — сам з собою». На сторінках «Прикарпатської правди» він надрукував статтю «Стефаник


(474)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
як громадський діяч». Ю. Стефаник назвав «Володара дум селянських» найкращою книгою про батька. Її друге видання, доповнене і з фотографіями, здійснило ужгородське видавництво «Карпати» в 1968 р.
«Рано, — писав В. Костащук у своїй книжці про цей час, — вибираємося до Русова. Дорога тяжка, снігом забита. Входимо в хату, поздоровляємо.
— Добре, що-сте приїхали, загрівайтесь, сідайте та будете їсти. Тітка багато напекла і пририхтувала.
За столом русівські браття, а між ними дядько Проскурник. Біля них сідаємо і ми. Стефаник частує, припрошує:
— Наїдайтеся, аби-сте не були голодні. Випий, Василю, до дядька Проскурняка та заколядуйте. Але ви, ґазди, заспівайте мені старої, бо ці молоді — то дрантє.
Ґазди поховали голови в долоні, сперлися ліктями на стіл, попливла давня-предавня коляда:
То як Семен на горі орав,
Радуйся!
Пісня зразу несміла, захрипла, зривалася чимраз сильніше, колисалася в такт хитання сивих голів. Дядько Проскурняк випробовувався, старе поморщене лице прояснювалося, очі горіли і світилися якимсь дивним блиском. В пісні говорилося про господаря Семена, його сиві воли, про яру пшеницю, про вороні коні.
Стефаник зворушений, в очах блищать сльози. Підходить до голів біля столу. Цілує Проскурняка в сивий чупер. Задивившись кудись далеко, говорить до нас:
— Ви, молоді, хватайте цю пісню й ховайте її в свої пазухи, як найдорожчий скарб. Ця пісня в’яже вас з тисячоліттям. Так співали ще за Київської Русі. Так з покоління в покоління, аж до нас.
Дядько Проскурняк провів рукою, і коляда скінчилася. Діди споважніли і задумалися, в хаті залягла тиша. Стефаник схвильований ходить по хаті.
— Тепер, Василю, черга на тебе, співай мені народних пісень, гати щосили, аби хата дрижала! Для відваги напийся горілки, а ти, Ганнусю, — звернувся до моєї дружини, — помагай йому.
Ми співали “Лишень моя мила, як голубка сива”, “Ой пряду”, “Подоляночк^’ і обов’язково “Корчму”, яка на Стефаника робила сильне враження.
— Ой небоже, та коби ви знали, скільки то безконечних трагедій серед нашого народу в’язалося з корчмою!
Лише послухайте:


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(475)
Був я в селі депутатом,
А у церкві старшим братом,
Жінка з вечерею на мене чекає,
А горілка не пускає.
Чи ви розумієте, що діється в душі такого чоловіка, що його горілка не пускає? Василю! Ти маєш співати цю пісню на моєму похороні, — додав сміючись Стефаник.
— Кириле, — каже до сина, — подивися, чи брама відкрита, і переконайся, чи далеко колядники.
Кирило вибіг і за хвилину вернувся задиханий із звісткою, що вже у сусідів колядують. Стефаник нетерпеливо заглядає у вікно, перевіряє, чи є гроші. З-за брами виходять ґазди, йдуть повагом, передній має в руках скриньку на гроші. За ними сунуть молоді цілою лавою. За хвилину заповнилося все подвір’я, обступають хату. В хаті стає темно, а одночасно зривається, як буря, “Нова радість”.
Стефаник ходить схвильований по хаті, тішиться, врешті, виходить надвір, сердечно з кожним вітається, дякує, дає гроші й просить до хати. Простора кухня наповнюється людьми, Стефаник серед своєї стихії. Частує кожного й просить ще раз заспівати. Тверді мужицькі голоси гудуть: “Радуйся, земле!”.
Вечоріє, вертаємося додому, бо дорога далека.
На другий день страшна вістка. За годину після нашого від’їзду з Русова Стефаник тяжко захворів — права частина тіла була паралізована».
Про коляду і гостину у В. Стефаника залишились і маловідомі спогади М. Вахнюка. Маловідомі, бо були опубліковані на сторінках еміграційного журналу «Снятии».
«В часи Різдва та Великодня, — писав у цих спогадах М. Вахнюк, — збиралося в домі В. Стефаника в Русові завжди громада молодих і старших гостей. Час минав дуже приємно і весело на дискусіях, жартах, оповіданнях.
Пригадую собі, що Іван Харук (Галайда) зі Стецівки вчено толкував, від чого походять назви всіх сусідніх сіл, а потім співав “Подолянку”, яка дуже подобалась Стефаникові, особливо слова “...а моя мила, як голубка сива...” казав він повторити собі кілька разів. Так само в якійсь стародавній колядці чи пісні розкошувався словами: “...буйний вітер з листям розмовляє”. Натомість начальник суду в Снятині Микола Фірма- нюк називав петлюрівську політику ликом, бо “не можна землі відступати (віддавати) нікому”. Попирав його Марко Черемшина.
Боронився лікар Білецький. Учитель Василь Костащук затягав улюблену народну пісню Стефаника “Ой, коршмонько, ти дикуне!


(476)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
В тобі моя праця гине”. А Василь Проданюк, селянин з Красноставець, оповідав усячину про панів і жидів. Перивав його бесіду радник Фір- манюк піснею Тей, на славній Україні козак Торба жив...”. Потім я частував найновішими гуцульськими “сторіями” про війну та польську шляхту... Бував часом Іван Подюк, що гарно співа сербські пісні. Був раз Чорнобривий... І багато инших».
Пісню, де є слова «а моя мила, як голубка сива», В. Стефаник використав у новелі «Вона — земля»...
«Як Стефаник занедужав, — продовжував далі М. Вахнюк, — то лікарі радили йому не пити алькогольних напитків. З цієї причини він раз на свята “жалівся” до мене: “Пив Хмельницький, пив Шевченко, п’є наш Кость Левицький, лиш мені лікарі не позволяють”»...
У листі від 19 лютого 1930 року К. Студинський просив В. Стефа- ника не падати духом і не піддаватися хворобі. «Жиємо, — писав він, — серед великого часу, і кожда сила нам дорога. А тим паче Ваша особа, перша між першими!»
Нічого про хворобу В. Стефаника не знав І. Лизанівський. Він так само писав листи із проханнями вислати обіцяні твори.
І нараз удар! Страшний удар! Не стало Л. Бачинського!
Бачився з ним В. Стефаник ще на своєму ювілеї. Л. Бачинський не був вельми здоровий. Та й завжди мав проблеми зі здоров’ям: хворий шлунок, каміння в нирках, склероз, аритмію, слабкі легені, які реагували на легенький протяг. Незважаючи на це, Л. Бачинський безперевно працював. Навіть не мав часу спокійно прочитати часопис. Не мав часу й для своїх близьких. За відпочинок вважав фізичну роботу: полов грядки, кормив курей, кролів та інший дріб. Був надзвичайно вразливий, але свій біль тримав у собі. Ніколи не скаржився і не плакав. Мав велике бажання жити, вірив у видужання і повернення до нормальної праці над соціальним визволенням працюючих мас. У листопаді 1929 року захворів на грип, не вилежав його, дістав ускладнення. Запалення легенів прикувало його до ліжка назавжди. Від нього приховували хворобу В. Стефаника, бо серце й так ледве тріпотіло. Пізніше запалення перейшло у туберкульоз легенів і горла.
Життєві дороги В. Стефаника з Л. Бачинським розійшлись не тільки після закінчення Коломийської гімназії, а й після смерті Євгенії Бачинської. Біль за зраджену сестру Л. Бачинський носив у серці до кінця своїх днів.
Саме Л. Бачинський був для В. Стефаника найнадійнішою фінансовою опорою і вічним кредитором. Саме він у важкі часи польської окупації відродив діяльність радикальної партії та створив на її базі Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП).


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(477)
«Громадський голос» у № 20 від 24 квітня 1930 року опублікував лист В. Стефаника до вдови Л. Бачинського. «Дорога Пані Наталіє! — писав він у ньому. — Буду старатися спокійно говорити про Левка. Серед української інтелігенції і українських мас він мав велику сміливість і ще більший розум і тому став їх провідником. Його чистий характер і працьовитість винесли Його високо понад другі голови і поставили на переднім місці.
Бо не лиш поодиноких людей боронив Він зі знанням і запалом перед всілякими судами, але перед історією боронив цілий свій нарід так, як не боронив його від довгих літ ніхто. Українські маси, слухаючи Його, набирали надії, відваги і росли так, що він тим ростом, через Него викликаним, був щасливий і давав собі цим способом заплату.
Тепер моє особисте. Коли я лишився при давних словах і ціле моє життя ними зворушував серця вибранців, то Він слова дитинячі і хлоп’ячі і дорослого мущини стопив з наукою і бігом подій, на платформі загально принятій в Европі. І тому я все глядів на Него, як на мойого приятеля, який де-де вище стояв від мене. Через те я Його так дуже від хлоп’ячих літ ще і дотепер любив і був щасливий, що маю такого приятеля, а ще й був зарозумілий, що якраз я вибрав Його моїм єдиним і вічним другом. Закопаєте у землю без мене найкращого чоловіка, якого видала Галичина.
А Ви і Його діти мали безконечно більше причин Його любити і безконечно більше причин, щоби за Ним жалувати. Ніхто не може без найбільшого смутку розлучатися з чимсь ідеально великим і любленим через всіх людей. Тому розумію Ваш смуток і не можу Вас і Зонь- ку, і Марка потішати. Жаль мені, що не можу бути на похороні, але Покійний приятель, як все вжитті, так і тепер, в великім незнанім приготовляє і для мене місце. Ваш приятель Василь Стефаник».
Іменем Л. Бачинського названа одна із центральних вулиць Івано-Франківська, а в липні 1997 року на її наріжному будинку було урочисто відкрито меморіальну дошку з таким написом: «Вулиця названа на честь видатного громадсько-політичного діяча, віце-президента ЗУНР, посла до віденського парламенту, доктора Лева Бачинського». У його рідному селі, на місці хати, де він народився, встановлено пам’ятник і меморіальну дошку.
Після втрати друга В. Стефаник не хотів нікого бачити. Все сумніше поглядав із вікна на цвинтар, де були поховані батьки.
Став нервовим, не хотів ні з ким говорити, крім «Івана з поля», який міг без перешкод кожний день відвідувати хворого. «Іваном з поля» звали Івана Дідуха, родича В. Стефаника. Вони були майже


(478)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
однолітками і майже приятелями. Про ці відвідини В. Костащук писав: «Вже сама його поява в хаті заспокоювала Стефаника.
— А що там, Іванку? Сідайте, — говорив лагідно, з усмішкою на лиці.
— Та нічого, прошу пана, — відповідав Іван, вітався й сідав на вказане місце.
Потім розказував про новини в селі, про свої болі й радощі, а Сте- фаник слухав, розпитував.
— Я так виджу, — каже Іван, — що вам з кожним днем стає ліпше.
— Ви готові, Іванку, за пару тижнів звести мене з цього ліжка, — відповідає Стефаник».
Іван жив самотою далеко за селом по дорозі, яка веде на Красно- ставці. Нема тепер цієї хати. Поле, яке так тяжко обробляв «Іван з поля» давно поросло гірким полином і всілякими травами, яких навіть і не скошують. Лиш якась милосердна душа насупроти обійстя його хати при дорозі поставила камінний хрест...
«Коли сади зацвіли і травень ходив по полях та припадав до зелених нив, — писав В. Костащук про В. Стефаника того часу, — хворий підвівся з своєї довгої лежі. Та це була лише тінь давнього Стефаника. Колись ходив швидко, тепер, підпираючись палицею, ледве ступав крок за кроком. Став ще більш нервовий, скоро вибухав гнівом. Коли жартував, то в його словах крилося багато їдкості й болю.
Приїжджав до Снятина, але вже не так часто. Коло його інтересів ставало вужчим. Приїжджав до лікаря, купити ліків та почути новини».
Відвідував В. Стефаника й І. Проскурняк. Аби «розмова йшла», приносив із собою і щось «закинути за пліт», тобто випити, проти чого була Олена Плешкан.
Завдяки кореспондентам львівської обласної газети «Вільна Україна» дочка І. Проскурняка Марія залишила про В. Стефаника спогади, які були опубліковані у згаданій газеті від 14 травня 1946 року.
«Я пам’ятаю, — згадувала вона, — Василя Семеновича Стефаника з малих літ. Коли він одружився в Стецевій і приїхав до Русова, то часто заходив до мого батька Івана Проскурняка. Василь Семенович брав мене на руки, його оточували старі і малі, і він розповідав нам багато цікавого, що він спостерігав у селах біля Коломиї, Кракова, Львова та в інших землях, де перебував. Багато розповідав про свою першу зустріч з великим письменником нашого народу Іваном Франком в селі Нагуєвичах.
Взагалі Василь Стефаник часто проводив вечори з селянами, бесідував з ними, і за це селяни дуже любили Стефаника.


Розділ двадцять перший
Після ювілею
(479)
Коли я виходила заміж, Василь Семенович був на моєму весіллі. Він дотепно жартував весь вечір, і залишаючи нас, молодих, побажав мені і моєму чоловікові кращої долі. Це побажання нашого земляка- письменника здійснила тільки радянська влада, до приходу якої, на жаль, не дожив трьох років.
Часто, бувало, зайде Василь Семенович до нас, щоб їхати, і каже батькові:
— Ану, Іване, їдьмо до Снятина. Маємо захистити Тарасового наймита і нещасливу Марійку з Залуччя...
Коні вже стоять коло воріт. Батько одягає кожуха, бере шапку і Ідуть собі до пізньої ночі.
Він завжди боронив бідняків-селян перед поміщицько-капіталістичною напастю, рятував людей з біди і гнівно картав усіх, хто наживався селянським потом і кровю.
Двері його гостинного дому ніколи не замикалися для бідного люду. До самої смерті Василь Семенович любив селянське життя, поле синє, масні скиби землі і плуг, і коні. І сади тутешні над яругами. Мій батько пережив свого щирого друга тільки на три місяці».
Час від часу просив запрягти воза і відвезти його до мами. На цвинтар. Сидів до вечора, поки не смеркало. У травні 1931 року йому мало виповнитись 60. Батько його, С. Стефаник, у його віці був повним сили та енергії і працював за десятьох...


Розділ двадцять другий
ЗНОВУ ЮВІЛЕЙ
Національно-визвольна боротьба в Галичині набирала масового характеру. У вересні 1930 року польські власті вдалися до пацифікації, що зводилася до грабування і знущання над українським населенням краю.
Не обминули карні загони й Снятинщини. Ось-ось вони мали ввійти в Русів. В. Стефанику радили переховатись. Відмовився. Не хотів уступитись зі своєї хати. Хатніх спровадив у різні сторони, а сам залишився з Оленою Плешкан. Одягнув чорний парадний костюм, ходив по хаті й чекав. Проте пацифікація обминула Русів.
У такі часи не хотів навіть чути про свій 60-й ювілей.
Усе вимагало грошей, а він не знав, звідки їх взяти. Не допомагали гонорари, які приходили з Радянської України. Нічого не допомагало. Як приходило, так і зникало. Синам треба було допомагати та й самому не хотілось виглядати жебраком. Мав гонор свого батька. У своїх уподобаннях ні на краплю не змінився від того часу, коли в Кракові по Плян- тах ходив щиглем. Любив дорогий одяг. Любив заходити, як «гоноровий пан», до «Зоськи». Любили туди заходити і його сини, які все пристрасніше захоплювались алкоголем. Не боронив. Казав, що то в них родове.
У господарство не пхався. Господарювали наймити, якими орудувала «цьоця» Галина Плешкан. їм потрібно було платити. За такого господарювання маєток майже не приносив прибутку.
Становище В. Стефаника було прекрасно відоме його друзям у Львові, і вони вирішили допомогти йому, зважаючи на ювілей, який наближався.
14 	травня 1931 року в № 105 газети «Діло» на першій сторінці було видрукуване звернення до читачів під назвою «60-ліття Василя Стефаника».
«...У свято Стефаника, — писалось у ньому, — складемо найкращий дарунок Йому та громадянству, коли перевидамо в однім томі всі Його нариси, здебільша віддавна вичерпані, і весь чистий дохід із цього видання призначимо на літературну премію авторові».
Наміри львівських товариств випередило харківське державне видавництво «Література і мистецтво». У листі від 5 березня 1931 року,


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(481)
який зберігається у русівському музеї, повідомлялось, що видавництво має намір випустити повне видання його творів, тому просить вказати, в кого зберігаються автографи його оповідань, а коли можна, то й прислати видання своїх творів, відомості про переклади їх іншими мовами, а також спогади про написання кожного твору.
Ще перед тим, 14 січня 1931 року, І. Лизанівський просив В. Сте- фаника прислати нові, давно обіцяні, недруковані твори.
В. Стефаник мовчав. Навіть не захотів поїхати на зустріч із консулом у Львові, щоб дістати пенсію. Послав за нею сина Кирила, про що свідчить лист до нього від 7 лютого, який також зберігається у Русівському музеї.
Попри все, В. Стефаник вирішив і сам собі зробити до дня народження невеличкий дарунок: видати свої твори власним коштом. Однак його турбував покутський діалект, який стояв на перешкоді їх сприйняттю і поширенню серед українського читача. Не залишалось нічого іншого, як звернутись до М. Рудницького, який, на відміну від інших, цю справу святотатством не вважав. «Високошановний товаришу! — писав В. Стефаник М. Рудницькому у листі від 20 березня 1931 року. — В перших днях березня я був в редакції “Діла” і просив Вас побачитися зі мною в “Райха” [ресторан на Краківській вулиці у Львові]. Дві годині пізніше я просив Палієва [Дмитро Палієв, редактор “Нового часу”], директора книгарні, щоби Вас повідомив, що я чекаю в Райха. Недовго я чекав в ресторації і поїхав до “Гостиниці”, а на другий день розхорований поїхав додому. Це оправданя.
Тоді я Вас хотів просити, аби Ви були ласкаві справити правопис і мову в збірничку моїх образків, які в маю буде друкувати книгарня ім. Шевченка, тепер за це прошу Вас листовно, і як Ви ласкаві, то відпишіть мені на моє прошение. Книгарня зобов’язалася за цю роботу дати плату.
Стискаю Вашу руку.
Ваш Василь Стефаник»
Наступного дня М. Рудницький відповів В. Стефанику: «Mon eher Maitre*, — писав він, — (Якби я знав Ваше “отчество”, то таки волів би наддніпрянську форму, бо всі наші наддніпрянські титули таки перестарілі!).
[...] Палієв з Книгарні, якого саме питав я, чому мене не повідомив, найсвятіше бреше, що буцім-то плянував, але мене не було. Міг остаточно, коли телефон був занятий, прислати хлопця з Долини. Коли я по 1-й збентежений вашою мовчанкою, сам зайшов до
Мій дорогий учитель (франц.).


(482)
Роман Горак
<Кров на чорній püuiv
“Райха”, сказали мені там (Куровець, Говикович...), що Ви саме вийшли. Чей же не уявляєте собі, щоби я міг забути або дати себе затримати в редакції?
[...]
Ще про нашу збірку: застережіть собі люксусове видання з першорядним друком і папером. Нехай би замовили також мистецьку обгортку в Ковжуна або Гординського; це коштує мало, а надає книжці європейський вигляд.
Бажаю Вам гаразду й здоров’я, з поклонами й привітом. Ваш Мих. Рудницький».
Звичайно, В. Стефаник був не проти такого видання і щоб воно мало «європейський» вигляд, але чи це не завелика розкіш? Чи не буде воно дорого коштувати? Та й хто це буде читати, коли сам М. Рудницький переконував В. Стефаника, що він читачів не має, а селяни вважають його новели насміхом над ними.
М. Рудницький вирішив діяти на свою руку, і невдовзі в «Ділі» з’явилось звернення до громадянства у зв’язку з 60-річчям В. Стефаника, яке було викликане бажанням надрукувати повним виданням твори письменника, а виручені гроші мали піти йому на літературну премію...
21 травня 1931 року «Діло» у своєму № 111 повідомило: «Заходом “Т-ва письменників і журналістів ім. І. Франка” у Львові відбудеться в неділю 24-го ц. м. в годині 11.30 вполудне в салі Народнього Дому (Театр Ріжнородностей) святочна академія для вшанування 60-ліття Василя Стефаника при співучасте хору “Сурма”, артистів Михайла Волинського й Олександри Кривицької, Богдана Лепкого, Івана Труїла, Нестора Нижанківського й Остапа Луцького. Інформації про перепродажу білетів в афішах».
13 травня 1931 року ще один удар для В. Стефаника: помер Іван Куровець — один із тих лікарів, яких найбільше шанував В. Стефаник. Коли інші радили йому кинути пити і палити, той не забороняв робити ні одне, ні друге, казав: «Василю, пий, поки можеш, не зможеш — сам перестанеш».
Відвідини І. Куровця В. Стефаником описав у спогадах М. Рудницький, які опублікував під назвою «Цілющі ліки» у варшавській україномовній газеті «Наше слово» від 14 червня 1971 року. Скільки у них правди — важко сказати.
Нарешті відбулась і сама святкова академія, звіт про яку помістила тільки газета «Діло» у № 115 від 27 травня 1931 року під назвою «Святочна Академія для вшанування Василя Стефаника».
Ювілей В. Стефаника в Русові супроводжувався, як повідомляло «Діло» у № 120 від 2 червня 1931 року, неймовірною бурею з градом,


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(483)
«що заподіяв необчислені шкоди в засівах». Шар граду, що вкрив землю, доходив до 15 сантиметрів.
Попри все, В. Стефаник вирішив відзначити свій ювілей на зло незгодам і ворогам, хоч і повторював: «Не люблю тих ювілеїв, бо ювілей — то смерть».
За два тижні перед святом у домі Стефаника мили підлоги, шурували лавки, підбілювали стіни. Йшло велике приготування. Мало бути більше двадцяти людей. На плечах Олени Плешкан лежав немалий обов’язок. Зробити це все при хворобі Стефаника та його нервовості було нелегко. Великий рух у хаті дратував його; до того ж він мусив усе знати і як господар усім розпоряджатися.
Треба було доброї куховарки, чи, як в селі ще казали «голди», та Стефаник про це й слухати не хотів. А коли довідався, що куховарка не зі Снятина, а з Русова, то погодився. Казав їй: «Варите на моїм ювілею, будете варити й на моїм похороні». Так і сталося.
Його мучило те, що забава буде в той час, як люди веснуватимуть на полях: «Люди сапають, а ти, дурню, ювілей роби!».
За кілька днів перед ювілеєм Стефаник мусив їхати до Львова. Вночі, перед виїздом, померла стара Матіїха, що віддавна була служницею у Стефаника. Йому було прикро, що не міг відкласти поїздки.
Ювілейне прийняття в домі В. Стефаника відбулось 25 травня. Про нього В. Костащук залишив такі спогади: «Прибули запрошені гості. Присутні сподівалися пережити одну з найкращих хвилин у своєму житті. Та Стефаник, роздратований великим рухом у його хаті й останньою поїздкою до Львова, чогось не почував себе добре між своїми приятелями. Не міг всидіти на одному місці, часто вставав від столу, на лиці відбивалися біль і невдоволення. Цей настрій передавався гостям. При одному столі не було одної думки, сусід розважав сусіда от так, з чемності. Здавалося, ніби це зібралися принагідно випадкові люди в якомусь багатому ресторані, кожний зі своїми думками. Обстановку ускладнювало те, що Стефаник заборонив говорити про себе і свою творчість. Посидів хвилину біля В. Морачевського і вийшов до другої кімнати.
Обід тягнеться довго. Відчиняються двері — і Стефаник з порога майже сердито:
— Але ви сидите, якби вас хто попривалював.
Всі встали й вийшли в сад, на свіже повітря. Сонце хилилося до заходу за “Балку”. Русів купався в зелені, земля дихала свіжістю. Гості малими гуртками розійшлися по полях. Ми співчували Стефаникові, бо ювілеї витискали з нього останні соки.
По заході сонця нас кличуть до хати. Стефаник як не той став. Просить співати його улюблені пісні, захоплюється ними, бере жваву


(484) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
участь у розмові, оповідає епізоди зі свого багатого на переживання життя.
Гості засиділися до пізньої ночі. Господар, змучений, пішов відпочивати раніше. В. Морачевський довго ще розповідав про свої зустрічі з Стефаником у молоді літа.
На другий день увечері відбулося продовження ювілею. Стефа- ник запросив родину й сусідів. Два столи з гостями, між ними весь час Стефаник — спокійний, урівноважений, дотепний. Серед мужицької стихії почував себе добре. Сердечно частував, припрошував і, сміючись, звертався до ґаздів:
— Пийте цей портер, бо пани, що вчора були, не вміли пити!
Ґазди й ґаздині співали, а ювіляр ловив мужицькі співанки, притискав їх до свого пораненого серця й дув на нього, аби не боліло».
Дещо ширше В. Костащук розповів про святкування у своєму спогаді «Син землі», опублікованому в № 109 «Робітничої газети» від 14 травня 1971 року. Зокрема, оповів, що гостями були В. Морачевський, І. Макух, М. Заячківський, Т. Окуневський, С. Данилович з дружиною Ганною та дочкою Іванною, Ольга Плешкан, небіж Іван Стефаник, сини Семен і Юрко та брат Лука Стефаник, а також він, Василь Костащук. Коли встав L Макух і хотів сказати якесь слово про ювіляра, то той замахав рішуче руками і сказав: «Макуше, сідай, і ані слова про мене, бо зараз покину вас».
Навіть у такий день ювіляр скаржився на брак копійки і казав: «Я знаю, що колись молоді люди будуть писати кандидатські чи докторські дисертації про мене, а я по-псячому живу, але не маю права нарікати, бо така вже доля мого поневоленого народу». Так чи не так говорив В. Стефаник, але в той час поняття «кандидатська дисертація» не існувало. Були тільки докторські.
Польську публіку про ювілей В. Стефаника 28 травня 1931 року в «Газеті Поранній» поінформував В. Морачевський, а на сторінках німецької газети «Morgenblatt» від 14 травня 1931 року, що видавалась у Загребі, про ювілей В. Стефаника розповів Ю. Морачевський.
Наступного дня Ю. Морачевський із Загреба написав листа ювілярові. «Добрі! — писав він, надсилаючи В. Стефанику і свій переклад “Землі”. — Оце Вам на уродини Ваша “Земля” зі Загребу— нині дістав та й нині посилаю. Може, Вам буде мило, а мені в той день, малому та й німому перед Вами, нема як говорити, хіба Вашими словами.
Так хотів би сказати багато, бо це для мене найдорожчі дні — у понеділок уродини Єви, у вівторок уродини мами, а завтра — Ваші, а позавтра мами іменини — відай тоді цей лист дістанете від нас, бо я його не від себе, але від нас всіх пишу, від тих, що Вас, може, найбіль¬


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(485)
ше любили на світі, хоч найменше про те казали. Думаю про Вас та й гадаю, що Вам тепер вишні цвітуть так, як нам — по садах та й на могилах, і так, як цвіли тоді, як Ви на світ приходили та й мої дорогі, добрі, що вже відійшли. Най Вам буде мила весна так, як нам вона дорога, що Вас нам дала, най Вам цвіте земля, наша рідна покутська земля, що через Вас заговорила та й зацвіла нам всім. Я знаю, що вона Вам інакше цвіте, як нам всім, що лиш Вам вона скаже всю свою красу, всю свою радість та й страх, все те, що нам у серці грає, а чого сказати не вміємо. Слова розминаються, але дерева наші будуть з Вашими разом цвісти, та й вони собі скажуть все, що ми собі мали сказати. Земля розстелиться далеко на горбах, то чорні, то зелені ниви,— там воно все написано, чим жили ми, та й наші діти, та й прадіди; там Ви те все читали та й голосно казали, а ми слухали та й знали, що це з нашого серця, з нашої крові читане, — лиш Ви одні мали такі ясні очі, що виділи те все, Ви одні вислухали, як тота наша земля говорить, та й Ви одні мали ту силу, той великий дар, щоби це все сказати. Та й нині ми Вам нічого більше не скажемо, як це, що Вам наша земля та й наше небо, сонце та й вітер говорять, бо це ж є в нас, ми з цего родилися і як Ви за Ваших шістдесят літ їх не наслухалися, так ми Вас не наслухалися. Не кажіть нам говорити — порожніми та й невдачними словами, — говоріть Ви, а ми будемо слухати Вас та й Вашої, та й нашої землі. Кланяюсь до Вас низенько з цілою нашою родиною, та й цілую Вас — дорогі й добрі, — Вас та й синів Ваших, а вашого Кирила завтра у Ваш день поцілую від нас та й від Вас — най подумаю, що я з Вами, Ваш Юрко».
Спільне привітання В. Стефаникові надіслали «Читальня “Просвіти”», «Народний дім» і «Сільський господар» із села Голова, яке підписали 26 осіб. Уперше воно було опубліковане у виданні «Василь Сте- фаник у критиці та спогадах» В. Костащука. «Селяни мого села шанували його, — писав він у листі до Ф. Погребенника, упорядника цього збірника, від 11 грудня 1964 року, — старші пам’ятали його виступи на вічах ще за Австрії, молодші зачитувалися його творами, знали його з різних оборон перед владою. Вони просили мене скласти поздоровлення, що я і зробив».
Привітав В. Стефаника з ювілеєм і чеський журнал «Slovansky prehled» у № 6 за 1931 р. статтею В. Харвата «Василю Стефаникові — шістдесят».
«Громадський голос» присвятив В. Стефанику спеціальний випуск «Дорога» із посвятою: «Василеві Стефаникові у 60-ліття його дороги життя». На титульній сторінці була розміщена світлина сивого, змученого життям В. Стефаника. На другій сторінці був нарис


(486)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
О. Білозерського «Вибрав собі Василь Стефаник свою дорогу», де, перефразовуючи новелу В. Стефаника «Дорога», оповідав про його життєвий шлях, «з якого він не схибив ні разу», а відтак і став «духовним провідником народу, хоч у вожді не дерся, хоч зробив більше, як покликані вожді».
Містило видання спеціальний розділ, який називався «Селяни своєму письменнику». Він відкривався нарисом Т. Довганя зі Збараж- чини «Оборонець покривджених». Таким оборонцем покривджених бачив автор В. Стефаника, який «описав все наше селянське життя і показав могутню силу нашого терпіння». «А з того опису, — був переконаний Т. Довгань, — йде свідомість, а від неї вже кожний сам собі доповість, як з лихом битися. [...] Треба нам пізнати й зрозуміти Сте- фаникову науку. Вона заведе нас, українських селян, до кращої долі, а рівночасно вона вказує також на наші хиби й недомагання».
А ось спогад Ольги Кобилянської, написаний спеціально для «Дороги». Була вже в літах і про молодість згадувала, як про прекрасний, але водночас болючий сон. Не зуміла завоювати любові ні Стефаника, ні О. Маковея. Невдовзі, як і Стефаник, стала паралізованою.
«Дорогий Стефанику! — писала Ольга Кобилянська. — Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року перебувала я під час ферій у селі Белелуя, у моїх свояків Сінгалевичів, а Ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зіль- ник під вікнами приходства. Про що говорили, не пригадую... може, про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника подала я тобі перед прощанням якусь білу цвіточку з-помежи широкого буйного листя, що пахла оп’яняючим запахом. Прощаючись, Ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі, бо я не мала довго оставатися в Б[еле- луї]. Але ти не заходив вже ані раз, ані другий, ані третій. Одна наша спільна товаришка над’їхала, і ти мусив її відвідати. Мені вислав Ти лише листець, в котрім сказав, що купав від мене одержану білу цвіт- ку доти, доки не вмерла. Листець той є ще десь в мене. Я собі від’їхала. Відтоді ми не бачилися.
Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і Ти читай. Здалека подаю і щиро стискаю Твою працьовиту руку.
В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її і не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш... бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин — то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі. Жий в безжурності, Стефанику, в здоровлю, в громадці твоїх добрих діточок». І далі — «В Чернівцях, в цвіті 1931 року».


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(487)
У газеті «Діло» від 24 травня 1931 року були надруковані спогади Катрі Гриневичевої «В заранні».
Коротенькі спогади в «Дорозі» опублікував і І. Макух, який колись вчився зі Стефаником у Дрогобичі. Спогади нічого нового до характеристики не додали, але все ж показали В. Стефаника як стійкого радикала: «Українська радикальна партія переходила ріжні, нераз дуже тяжкі кризи. Від неї відскакували члени-інтелігенти і переходили в ріжні політичні партії і табори. Вони не мали настільки твердого характеру, щоби видержати при своїм прапорі. Здавалося, що партія завалиться. При радикальній організації лишилася тільки селянська маса і не богато інтелігентів, а між ними остав В. Стефа- ник. Своїми величними творами підносив він усіх на дусі і зміцнював морально до дальшої праці.
У громадській праці брав живу участь у своїм повіті і околиці, а в 1908 р. виконував мандат до австрійського парламенту від української радикальної партії.
В 1918—1919 рр. був членом Української національної ради. По світовій війні спричинювався, чим міг, до відбудови політичної організації та був головою Політичної управи УСРП у Снятині.
У нинішніх часах, коли багато людей легко міняє свої переконання і перескакує з одної організації до другої, навіть до такої, що стоїть на протилежнім ідейнім становищі, а потім знову дальше скаче, треба особливо підчеркнути ту тверду громадську характерність Стефаника, котрий остав вірний ідеям і ідеалам ясних днів на порозі Свойого життя». І на закінчення спогадів: «Товаришові Стефаникові бажаю довгого віку».
Цікавими були спогади одного із засновників Союзу визволення України, члена Головної, а згодом Загальної української ради і Центральної управи Українських січових стрільців Андрія Жука (1880— 1968), опубліковані в «Дорозі», про те, що колись В. Стефаник був членом Союзу визволення України та Загальної української ради, які діяли під час війни у Відні.
«Громадське і товариське життя української колонії у Відні в роках світової війни в VIII бецірку*, на Йозефштедштрассе і бічних вулицях. На Йозефштедштрассе містилися головні осередки цього життя — Загальна українська рада під ч. 43 та Союз визволення України під ч. 79.
В тих будинках робилася українська політика воєнних часів, звідси велася дипльоматична акція в центральних і нейтральних державах,
Район (нім.).


(488)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
політично організована робота серед полонених, опіка над збігцями й виселенцями. Тут видавалися газети й книжки, яких не можна було видавати на рідній землі. Тут журилися долею Січових Стрільців і жили надією на кращу будучину цілого українського народу.
Багато людей коло цього працювало. З обох боків колишнього і теперішнього кордону. Ще більше людей сею працею інтересувалося і їй співчувало, не роблячи різниці між обома центрами, що ту працю виконували, бо в обох їх бачили втілення своїх мрій...
Не робив сеї ріжниці і Василь Стефаник. Був частим гостем льо- калів обох центрів. Практичної участи в політичній боротьбі майже не брав, але справами громадськими дуже цікавився. Його зору обсерваційного не минала ніяка важніша подія з внутрішнього українського життя. Менше він входив в те, чому і як щось сталось. Приймав факти так, як вони зверху представлялись. І в товариських розмовах реагував на все у властивий йому спосіб: із сарказмом висміював людську глупо- ту та нікчемність і убийчі характеристики давав особам, що були йому несимпатичні; приятелів наділяв незломним жартом.
По суті справ, якими жили політичні сфери, рідко висловлювався; політичних дискусій і взагалі політики не любив. Суть справ всмоктував в себе, для самого себе. Часом здавалося, що говорить не те, що думає.
Політична акція на віденському терені в часах світової війни не йшла гладко. Були непорозуміння і тертя. Виступали, як перед тим і потім, ріжниці між наддніпрянцями і наддністрянцями; була боротьба, без якої в політиці годі обійтися. Стефаник не встрявав в цю боротьбу, але не відмовляв слів піддержки тим, по чиїй стороні бачив слушність. Теплим словом підбадьорював тих, на кого часами находила розпука і зневіра. Взагалі-ж стояв збоку і з цікавістю дивився, що, мовляв, з того всього вийде!
А помислами своїми жив переважно в Русові, коло своїх дітей, на обійстю своєї хати, на свойому полі. Серед людей свого села і околиці переживав в тисячний раз їх турботи, горе і радість. І спомини з рідного кутка, рідної землі були переважно темою його розмов у товаристві.
В цих розмовах розкривалось ціле багатство його артистичної душі. Слухати Стефаникове живе оповідання, це така ж насолода, як читати його друковане слово.
За товариським столом збиралися ми без ріжниці таборів і переконань, і найкраще себе люди почували, коли між ними був Василь Стефаник».
Далі в «Дорозі» була подана невеличка автобіографія В. Стефани- ка, яка так і називалась «Трохи автобіографії». Ця автобіографія, осо¬


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(489)
бливо її закінчення, чи не найкраще говорить про його тодішній душевний стан: «Тепер, коли я маю 60 літ, то нагадую двох моїх приятелів, які були для мене в приватнім життю найліпшими дорадниками і яких я найбільше любив, а це Іван Франко і Лев Бачинський. Тепер я піду до їх гробів, побуду з ними і дійсно в цім моїм старім віку буду щасливий, що вони були моїми приятелями».
Декілька сторінок у збірці зайняла стаття відомого політичного та громадського діяча К. Коберського «Думки над Стефаниковими рядками», суть якої полягала в тому, що слово В. Стефаника допоможе «будити приспаних». «Бо не в тім сила України, — писав автор статті, — що про неї думатиме світ — а більше ще, і головно в тім, що як і вона сама думатиме. Та й чи взагалі привчиться думати, палко, інтенсивно, втроє швидше, як другі, бо ж приостали ми і нам треба других ще наздоганяти.
Слово таке, слово добра, розуму, чуття, а при тім краси — потрібно дуже для мас, потрібне не менше для її провідників, необхідне ще більше, многократ більше, для нашої інтелігенції — для тої, яку життєві умови самі заставляють відриватись від маси, служити чужому апаратові тілом, а вслід за тим відчужуватися від маси духом, Стефа- ник своїм мистецьким словом і громадським ділом учить її того не робити».
Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, літературознавець Лука Луців (1895—1984) виступив зі статтею «Його слово (Думки про Стефаників стиль)». «Стефаникове слово, — зазначав він, — здобуло собі вічне місце в скарбниці української літератури. Воно збагатило її, додало цінних дорогих каменів до богатого її скарбу. Воно сталося засобом до виявлення творчої думки письменника. Сталося це все тому, бо його слово було оригінальним, бо Стефаник витворив свій самостійний стиль із тих пахучих покутських чічок, які найкраще знав».
Статтю «Мати в творах Стефаника» написала дитяча письменниця Іванна Блажкевич. Її спогади включені у збірник «Василь Стефаник у критиці та спогадах».
«...Я побувала, — писала вона, — на канікулах у свого батька, вчителя народної школи в селі Денисові, недалеко від Тернополя. Батько розповідав мені, що в Денисові восени 1898 року гостював кілька днів Василь Стефаник разом з своїм товаришем Володимиром Вітошинсь- ким. Письменник щедро гостив тоді у батька свого друга, відомого на Тернопільщині організатора: диригента селянського хору Осипа Віто- шинського. З розповіді батька дізналась, що Стефаник із захопленням слухав виступи стоголосого селянського денисівського хору. Тоді ж


(490)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
зустрічався із старими людьми і щось записував від них. На зворотному шляху Стефаник знову зупинився у Володимира Вітошинського в Тернополі. Тоді ж сфотографувався з родиною Вітошинських у тернопільського фотографа Калішевського. На передньому плані фотографії сидить О. Вітошинський з своєю невісткою Олімпією Вітошинсь- кою, а за ними стоять В. Вітошинський і В. Стефаник (справа). Цю фотографію, подаровану мені О. Вітошинським, я зберегла й досі». Фото зберігається у фонді В. Стефаника. Воно датується 1898 р.
Привітала В. Стефаника на сторінках видання Константина Малицька віршем «Душа людини».
Не обминув ювілею В. Стефаника й журнал «Нові шляхи», з яким він не хотів співпрацювати. У № 6 цей журнал опублікував велику статтю А. Крушельницького «...Бо пани тебе не приймуть (Замість привіту на шістдесятиліття В. Стефаникові)», яка опісля була включена з численними купюрами у видання «Василь Стефаник у критиці та спогадах». Як пояснював коментар до публікації, «скорочено місця, що прямо не стосуються В. Стефаника, а також низка надто великих цитат з творів письменника». Насправді, скорочені були рядки, де йшлося про національний характер творчості В. Стефаника.
«Шістдесят літ життя, — вважав А. Крушельницький, — це, звичайно, етап пройденого життєвого шляху для письменника, що за все своє життя написав одну книжку 300 сторінок друку, але таку, що вже першою своєю сторінкою поставила творця на чільному місці в українському письменстві, — це завершений поетичний шлях його творчості».
А. Крушельницький не брав собі за мету питання про синтез Сте- фаникової творчості в ювілейному привітанні. Обмежився оповіддю про те, як йому уявляється творча постать В. Стефаника на тлі українського письменства.
Підсумок підбив Дмитро Донцов (1883—1973), тодішній визнаний лідер українського націоналізму, у червневому номері журналу «Літературно-науковий вісник» у статті «Май 1871 — май 1931. (В. Стефаник)».
«Рідко який сучасний письменник, — писав він, — був так рекламований для себе ріжними таборами, як 60-літній Стефаник. Найкращий знак, що він своєї літературної дороги ще не скінчив.
Рекламують його комуністи (особливо неофіти). І впадають в лють, що 60-літній не має такої гнучкої шиї, як деякі молоді.
Иньші уперто роблять з нього “поета безмежного смутку”, що так не зносив, як хтось “приповідає як плаксива баба”!
Треті знову етикету “селянського поета” йому чіпляли. Так, немовбито страшно важно було, що зовнішню форму позичав він собі


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(491)
з мужицького побуту. Так, нібито сутею короля Ліра є, що він взятий з феодального (Шекспіра) чи буржуазного оточення (Бальзака “Батько Горіо”).
Так, немовби тип Гарпагона не є однаковий у вищих класах (Молер) і в нищих (селяне Мопассана).
Так, немовби змовилися підкреслювати у письменника припадкове, а не суттєве; його поверховність, а не естетично-емоційну вартість.
Нас тут цікавить ця остання і цікавить людина Стефаник.
Безмилосердний і байдужий до одиниці є всесвіт. Але той всесвіт, той космос є індивідуальний, виглядає інакше у кожної окремої людини.
Який він є у людини Стефаника?
Не такий, як у інших.
В одних він був, мов жайворонка спів, мов “сонячні кларнети” в “Космічному оркестрі”. Коли не яко факт, то яко постулят, як утопія, як мрія.
Та це не був світ Стефаника...
Другі дивились на життя, немов на карту. Лиш ледві рушили устами, а вже дзвеніли ланцюгами у їх словах, і вічний стогін покараних рабів. І слизи.
І це був той світ, яким живе Стефаник.
Щоби витиснути слизи у людини, — казав Гайне, — не треба бути поетом, для цього вистане звикла цибуля. І про це певне знав автор “Синів”...
Були знов инші, які не в стані були знести байдужості всесвіту. Ні його безсердечності. їм треба було опертя: у “всевидячого ока”, в ріці лагідній жінки. Жахливе сам-на-сам з всесвітом ломило їх.
Але й це не був всесвіт Стефаника. Бо затвердий був він, щоби ломатися. А оте “сам-на-сам” — його він не боявся...
Його всесвіт була — земля. їй був він відданий словом, духом і помишленням. В його творах, в яких не жінки грали першу роль, виступали в ролі домінуючій над всім, лише одна “вона” — “Вона — земля”. Сувора, вибаглива, бездоганна.
їй належала його любов. З неї родилась його ненависть».
«Русів, 3 лютого 1927 року. В[исоко] п[оважаний] товаришу! — писав у відповідь Д. Донцову на статтю В. Стефаник. — Я перечитав вже Вашу блискучу статтю про “поета твердої душі”. Я не певний, чи загалом маю душу і чи вона тверда, але мушу Вам віритим. Не вірю однако ж, шо я такий великий письменник, студія Ваша доказує, що це Ви великий.
Подивляю все Ваш блискучий стиль і непереможну силу, з якою Ви впливаєте на читача. Ще кілька разів буду читати цю студію, і аж


(492) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
тоді, може, мене загіпнотизуєте, що я увірю в свою великість, бо тепер вірю лишень у Вашу.
А все-таки Вам дуже дякую, бо пробуєте змити з мене брудне тавро песиміста.
Сердечно Вас здоровлю разом з Вашою Панею.
Ваш Василь Стефаник. Цей лист я диктував».
На заклик газети «Діло» про збирання грошей на видання книжки творів В. Стефаника, виручені кошти з якої пішли б на премію письменнику, відгукнулось чимало читачів. Справу щодо її випуску В. Стефаник доручив М. Рудницькому.
19 жовтня 1931 року вчена рада Українського вільного університету в Празі присвоїла В. Стефанику титул доктора філософії, що було засвідчено спеціальним дипломом, підписаним ректором університету І. Горбачевським, деканом філософського факультету Д. Антоновичем та вченим секретарем С. Смаль-Стоцьким.
Диплом у спеціальному футлярі був доставлений В. Стефанику в Русів. Сам футляр не зберігся, а диплом був оправлений у рамку і вивішений на стіні. Він став однією з прикрас музею, але про існування цього диплома не згадує жоден із його путівників. По-перше, через імена, які підписали цей диплом, по-друге, радянська ідеологія не бажала чути про існування такого університету в Празі, а також не хотіла, щоб про нього знали інші.
Бажання допомогти В. Стефаникові нічого не дало: ні в 1931, ні в 1932 р. книжка не вийшла. Куди пішли зібрані гроші, встановити не вдалось.
На Великій Україні, проте, цього ювілейного року з’явилось два видання творів В. Стефаника, а у видавництві «Література і мистецтво» в серії «Масова художня бібліотечка» вийшла «Синя книжечка». Крім цього твору, до книги входили новели «Виводили з села», «Стратився», «В корчмі» та «Лесева фамілія». Мова творів була приведена до норм прийнятої літературної і рясніла примітками із поясненням значень слів.
У тому році видавництво видало книгу «Побожна», яка, крім основного твору, містила новели «Ангел», «Осінь», «Шкода» та «Новина».
Ювілей В. Стефаника був зауваженим у Кракові, де вийшов «Альманах українського студентського життя в Кракові», у якому В. Стефаник опублікував «Про ясне минуле». Сумні це спогади, хоч назвав він їх ясними.
Відзначила ювілей Стефаника й Коломия. Повідомлення про це надрукувала газета «Громадський голос» у № 2 від 16 січня 1932 року. «Ювілейне свято в честь Василя Стефаника, — писав анонімний


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(493)
автор, — відбулось в Коломиї 15 листопада 1931 року. Вступну промову виголосив Кирило Трильовський, підносячи інтелігенції обов’язок ширити твори Василя Стефаника, щоби не було так, як з Шевченко- вим “Кобзарем”, котрого й доси більша частина наших людей не знає.
Ширший реферат виголосив студент І. Грицюк. Він дуже влучно представив глибоке зрозуміння селянської душі, яке бачимо в творах, і зазначив, що вони є окрасою нашого письменства.
Щоби подати учасникам cero свята взірці письменницької творчості Василя Стефаника, відчитали студенти Чичул та Ю. Геник по одному оповіданню. Зробили вони це з великим мистецтвом, так, що в очах не в одного зі слухачів станули сльози.
На тім ювілейнім святі виступили три хори, а то з Середнього Березова, коломийський “Боян” та діточий хор “Рідної школи” в Коломиї.
Гарне це свято закінчено народним гімном “Ще не вмерла Україна”».
Новий 1932 р. не обіцяв нічого доброго.
У Радянській Україні починався великий голод. Не було україномовної газети в Галичині, яка б не писала про це і не наводила жахливих фактів. Мовчав тільки часопис «Нові шляхи», з номера в номер розповідаючи про нові досягнення в будівництві соціалізму.
А там була близька родина В. Стефаника. Навіть не знав, чи виживе хто...
Арешти, судові справи, репресії, вбивства — усі ці події гнітили В. Стефаника. Особливо голод. Він не раз поривався відмовитись від пенсії, яку отримував з рук радянського консула. Його переконували, що він отримує лише платню чи гонорари за свої твори, які масовими тиражами виходили у Радянській Україні. Крім того, це єдине джерело його доходів...
Часто впадав у відчай. Запитував, чому по нього так довго не приходить смерть. Рідко його можна було бачити тверезим...
У Русів через те мало хто приїздив. Це ще більше засмучувало В. Стефаника.
Події цього часу не знаходять жодного відображення у його творчості, навіть та подія, що сталась у Русові і свідком якої він був. Про неї оповів посол М. Вахнюк у «Громадському голосі» у № 48 від 26 листопада 1932 року. 4 листопада в село прибув екзекутор зі Сня- тина Ю. Дзяльські. Він кинувся ревно витрясати з селян несплачені податки. Хто не мав грошей, то в того вилучали найцінніші речі. В список тих, хто не сплатив податку, потрапив і місцевий священик о. М. Дольний. У нього за борги з пасовища реквізували дві худобини. По дорозі в Снятии худоба втекла від екзекутора і прийшла на подвір’я, однак отець, боячись неприємностей, розпорядився, щоб


(494)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
наймит не впустив худобу до стайні й закрив перед нею ворота. Той так і зробив. Екзекутор, розлючений на худобу, яка не хотіла слухати його, розрядив пістолет у наймита, у якого була сім’я — дружина і дитина. На його похорони прийшло багато людей. Був і В. Стефаник.
Польська преса підняла крик і звинуватила в усьому наймита.
Цим сюжетом для новели В. Стефаник не скористався.
Цього 1932 р. лише журнал «Рідна школа», який тільки що почав виходити, упросив В. Стефаника написати «на початок» щось до нього, аби заохотити читачів, і він написав новелу «Шкільник». За змістом вона була подібною до оповідання Л. Мартовича «Відміна». Це скоріше гумореска про бідного і багатого сільських хлопців... Новела нагадувала про колишнього В. Стефаника. Її не було включено до видання 1933 р. Наступна її публікація була здійснена в 1945 р. у виданні вибраних творів письменника, редакцію яких здійснив С. Крижанівський...
Восени 1932 року він написав ще три новели: «Гріх», «У нас все свято» та «Червоний вексель», які ввійшли у видання 1933 р. Вони не стали черговим здобутком письменника, — і він це з болем розумів.
Чекав у себе в Русові в гості Катрю Гриневичеву. Навіть збирався до Снятина за нею підводу посилати, як приїде поїздом. Однак вона не приїхала.
У Львові йшла підготовка до видання збірки його творів, на яке чи не найбільше пожертвував Ю. Морачевський. На прохання В. Стефаника він мав написати вступне слово. Вийшло занадто дороге видання. Для ознайомлення Ю. Морачевський вислав збірку В. Сте- фанику, про що свідчить лист: «Посилаю Вам те, що написав про Вас до нового видання, — писав Ю. Морачевський у цьому недатованому листі. — Вибачте, що так пізно, та й що не вмів ліпше — хотів сказати хоч малу частину того, що про Вас думаю, та й хотів сказати, як вмів найкраще, через те й все відкладав».
«У великій душі поета, чистій та й ніжній, — писав у тій ненадру- кованій передмові Ю. Морачевський, — відбилося все, що переживає людська душа. Його велика любов візьме всю красу, всі болі, всі мрії та й всі блуди на себе, як тота вишня на свій цвіт. Тому що він любить ту землю так, як сонце її любить, що світить на праведних й неправедних, тому не мине його вразливого серця ні одна радість, ні один біль, ні один сміх і плач. Він не хоче бути прокуратором чи оборонцем: оба однаково пів-сліпі. Він не хоче навчати, ні заказувати: забагато дасть йому той невчений, задобре знає він недостаток людського мудрування. Хоче пригорнути до себе цілу землю та й виспівати цілу свою багату душу. Тому він творить з радості, співає, бо йому спів


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(495)
серце переповнює й розриває. Нема й не може бути у такій творчості огірчення, злоби-погорди. Може бути лише біль, й добрий усміх, і спокійний погляд великого розуму. Є, звичайно, у Стефаника й твори, де він говорить про найстрашніші хвилі людського життя, де розкриває чорні нетрі людської душі, де голод і смерть стають перед очима. Але хто ж вмів говорити про них такі слова, як в “Кленових листках”, в “Новині”, в “Катрусі” чи в “Злодію”, що в хвилях жаху не є жорстокі, що в хвилях розпуки не є мертвою зневірою».
Є в статті і особисті спогади Ю. Морачевського: «Слухав я раз в хаті Василя Стефаника старої пісні, нашої покутської пісні про корчму, де наша праця гине, — казав він її собі співати. І з тих страшних простих слів зрозумів, що є справді судьба, є щось, що царює над людською волею, що є сильніше від всього і що проти тої судьби не встоїть ніяка сила — від Едіпа-царя до бідного халупника-палія. А все ж таки ні один твір Стефаника не лишає по собі тої гнилої отруї, що підкошує всі сили та й замулює серце зневірою. Скине ще небо одну звізду над нещасною долею Леся, а Лесиха побожно перехреститься».
«Пізнав поет, — зазначав Ю. Морачевський, — велику правду про достоїнство, що спливає на людину з великим нещастям. Разом з найглибшою раною кладуть боги п’ятно своєї руки на нещасного — чи це буде Пріям, чи старий Максим, що сина з війська не дочекався. І той маєстат болю мають всі ті геройські хлопи Стефаника.
Ще понад сердечність лірики перших творів підноситься тон поета в його деяких оповіданнях до величавості епосу. Це є, між іншим, “Камінний хрест” — пісня про землю, це є трагедія роду Баса- рабів, повість про життя Федора-палія та й незабутий, як з величезних скал складений, пам’ятник минулого — “Суд”. Понад мужицький рік праці та й труду, понад щастя й горе людей, що живуть, працюють, сміються, говорять і минають в безконечному поході років, стоїть високий бурий горб, зрошений потом, зораний твердим плугом — знак і зміст безмежної завзятої любові людини до землі. Він є тим справжнім героєм повісті про камінний хрест. Над великим і гордим родом неначе би чорна хмара повисла. Не мила йому земля, ні худоба, ні сади, ні діти. Відвертаються від сонця та й відходять з дивним болем у душі, а народ дивиться за ними та й не розуміє. Вони ж самі не знають, що їх зі світу зводить. “Ай, Басараби, аді, аді... кілько очей, — сам-саміський сум і туск!” Той біль, той сум — непереможний, безконечний. Хто його не пережив у хвилю самоти, коли все стає марним, і далеким, і зайвим!»
«Історія Басарабів, — знайшов відгадку Ю. Морачевський, — це історія кождої великої душі, бо хто не сумнівався й не терпів, той не


(496)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
жив. Сум цілого людського життя віє з того простого оповідання, і це є неначе та народна пісня, що по полях голосить, де й слів не почуєш, але з самого звуку вислухаєш та й жаль, та й тривогу серця.
Нема причини людській жалобі та й нема їй розради. Ту відвічну правду знають поети. Тяжке ярмо мужицького багатства знає Стефа- ник так само, як тягар нужди».
Уперше стаття була опублікована у виданні «Василь Стефаник у критиці та спогадах» із таким коментарем: «Зберігаючи певне наукове значення і сьогодні, ця стаття в окремих місцях вимагає критичного підходу. Подекуди в оцінці творів Ю. Морачевський виходить з позицій надкласового гуманізму, на перше місце ставить форму, шукаючи в ній вияву вічної краси, а не зміст, які в творчості Стефани- ка є взаємозв’язані, взаємозумовлені». Окрім того, автор коментарів категорично заперечував думку Ю. Морачевського про те, що письменник «не боронить такого чи іншого ладу, чи стану», до речі, якої і притримувався І. Франко. «Автор статті помиляється, — стверджується в коментарі. — Як письменник і громадянин В. Стефаник відстоював у своїй творчості інтереси трудового селянства».
Матеріальне становище В. Стефаника наприкінці 1932 р. стало ще гіршим. Радянський уряд перестав виплачувати пенсію. У консульстві у Львові Стефанику пояснили, чого радянському уряду не подобається те, що він співпрацює з антирадянськими виданнями, зокрема із журналом «Літературно-науковий вісник», головним редактором якрого був Д. Донцов. Утім, В. Стефаник уже давно не друкував на сторінках цього журналу своїх творів, бо не мав що друкувати. Над ним висів борг: Д. Донцов дав В. Стефанику доволі велику суму грошей, коли його сини сиділи в тюрмі, а той мав написати новий твір до «Літературно-наукового вісника», чого не зробив. Маючи таку обіцянку, Д. Донцов указував на обкладинках журналу, що В. Стефаник є автором цього журналу. Це дратувало радянський уряд. І от в листі до Д. Донцова від 1 січня 1933 року В. Стефаник із цього приводу писав: «Високоповажаний пане Товаришу! Через всілякі причини я мушу Вас просити, щоби Ви не друкували мого імені між співробітниками вашого журнала. Це співробітництво вже довгі роки є фікційне, а я не хочу, щоби моє ім’я фігурувало між всілякими позвами і спростуваннями по газетах. Тому вичеркніть моє ім’я з-поміж співробітників ваших вже в найближчім числі “Вістника”. При найближчій нагоді я Вам скажу чому. Остаю з глибоким поважанням. Василь Стефаник». Головний редактор «Вістника» викреслив ім’я В. Стефаника з-поміж прізвищ авторів журналу. Тоді В. Стефаник навіть припустити не міг, як потім цей лист буде інтерпретуватись і


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(497)
як буде виставлятись основним аргументом ненависті до «українських буржуазних націоналістів». Д. Донцов, розуміючи важке матеріальне становище В. Стефаника, висилав йому «Літературно-науковий вісник» безкоштовно.
Різко погіршилось здоров’я. Після хвороби й паралічу від колишнього В. Стефаника залишилась тільки тінь. Він шкутильгав, ледве ходив... «Коли з уст, — писав Юрій Гаморак, — одного молодого лікаря у Львові, куди він приїхав порадитися, паде слово, що його здоров’я дуже слабе і смерть може прийти кожної хвилини, він скрикує: “Брешеш!” Він так любив життя, так не хотів іти “у ясний сховок підземелля”».
Господарство В. Стефаника було в боргах і стояло над краєм прірви. Не мав чим платити за найману працю. Не вистачало навіть на податки. Його життя було переповнене нескінченними клопотами про фінанси. М. Шухевич і брат Стефаника Лука, що тоді закінчував медичні студії у Львові, пильнували векселі у Земельному банку, продовжуючи терміни їх оплати.
Щоб позбутися найпекучіших боргів, Стефаник після довгих вагань зважився на продаж двох моргів свого поля.
«Стефаник, — стверджував В. Костащук, — вернувся зі Снятина сам не свій і роздратовано говорив:
— А то з мене господар! Якби так мій батько встав з гробу, не дуже тішився б своїм сином. Що скажу йому, як прийду до нього? А я в короткому часі таки ляжу біля нього!»
«Бідний, занедбаний, старий і хворий, — писав про той час В. Костащук, — Стефаник замкнувся в своєму Русові, зціпив зуби і цілими тижнями без жодного золотого в кишені блукав по закутках свого господарства. Часом щось собі нагадає і на клаптику паперу тремтячою рукою напише: “Крім тютюну, передай, як можеш, хоч золотого, два”.
А в цей час серед громадськості утвердилась думка, що він живе в щасті й розкошах на “своєму хуторі”.
Він справді “багатир”. Цілими днями пересиджує або в стайні або на подвір’ї. Там, у тій стайні, так чистенько, як у салонах. Підпираючись палицею, він у другій руці тримає віничок і підмітає найменшу стеблину. Потім оглядається і поновлює порушений чужою рукою порядок. Там цебричок не на своєму місці, тут ланцюг на клинку недбало завішений, а там — ах, той Михайло! — упряж нескладена. Скільки разів він усім наказує, та все не так зроблять, як треба.
Для різноманітності чекає його інше заняття. Закриває ворота від дороги й хвіртку від городу, бере в руки прутик і випускає свиней.


(498) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
Сам сідає на стільчик і читає газету. Свині бігають по подвір’ї або пасуться.
— Як приємно свиней пасти! — говорить підсміхаючись.
Але й та приємність швидко вривається — прийшов час, коли не було чого пасти.
Число приятелів і знайомих, які позичають йому хоч дрібні суми, щораз зменшується. Якось оминають зустрічі з ним, щоб не нарази- тись на неприємність. Але перед таким знатоком людської душі нічого не приховаєш. Він відчуває все й не займе такого, що в серці носить нещирість. Кредит у Народній торгівлі обмежують, бо старі борги не сплачені.
Часом з’явиться він у Снятині. З трудом, крок за кроком ступає по вулиці, ніби якась сила притягає його ноги до землі. Він опинається тій силі, аж голову хилить, щоб добре бачити те місце, де має ступити нога.
Серед нових друзів Василя Стефаника з’являється Августин Заду- рович. Він родом з Буковини, з села Суховерхова, де народився 4 травня 1895 року. Гімназію закінчив у Кіцмані, став студентом права у Чернівецькому університеті. Відтак був на війні. [...] Правничі курси закінчив тільки 1925 року в Кракові. Відбув п’ятирічне стажування в канцелярії адвоката Івана Новодворського. Потім мав річну практику в Коломиї. 1932 року відкрив адвокатську контору в Снятині. [...]
До адвокатської спілки взяв Августин Задурович на прохання В. Стефаника сина Семена. Працював у тій конторі Семен Стефаник аж до смерті батька, а 1936 року перейшов до Львова як синдик* РСУК (Ревізійного союзу українських кооперативів). З часу появи Августина Задуровича у Снятині знайшлось йому місце «У Зоськи». Він доповнив трійку. Став на місце Марка Черемшини. На місце Семена Стефаника в контору Задуровича став Мирон Лушпинський. [...]
Василь Стефаник розумів своє прикре становище й послідовно закінчував свої справи.
Ні жалю, ні скарги ні до кого, ні страху перед невідомим. Робив враження, ніби життя або смерть залежали тільки від нього, від його волі.
“Небожєта, — казав, — я буду умирати, але цього року ще ні. Маю ще деякі справи залагодити, от хоч би оженити свого Кирила. Семен не хоче женитися, а Юрко ще має час, нехай студіює...”».
ЗО грудня 1932 року у Львові відбувся 32-й з’їзд УСРП, на який В. Стефаник, хоча і був запрошений, приїхати не зміг. Прислав теле¬
* Представник установи, громади або корпорації, уповноважений на ведення справ.


Розділ двадцять другий
Знову ювілей
(499)
граму, яку зачитав учасникам з’їзду секретар партії М. Стахів, а надрукував «Громадський голос» 14 січня 1933 року у своєму випуску № 2.
«Дорогий Товаришу! — писав В. Стефаник. — Прошу вас, як секретаря УСРП, передати черговому З’їздові Партії мій і товариське поздоровлення.
Далі буде півстоліття, як у нашій партії працювали найцінніші уми і серця нації. Українське селянство мало ту силу, яка притягала до себе великі розуми і тверді руки, аби працювати для добра селянської маси і для добра цілого українського народу. Вчерашній день нашої партії був міцний і одноцілий, та завтрашній, хоч боротьба йде на життя і смерть, буде нашою побідою, бо молоді наші люде напевно принесуть нам ясний день на нашій землі.
Жаль мені, що не можу глянути в очі, аби набрати від вас сили і віри.
Бажаю Вам найбільших успіхів і остаю Вашим вірним товаришем. Ваш Василь Стефаник».
На з’їзді було вирішено всім учасникам сфотографуватись і світлину відправити В. Стефанику. Її у фонді В. Стефаника не знайдено, хоча вона була опублікована у згаданому номері газети «Громадський голос».


Розділ двадцять третій
ОСТАННЯ ЗБІРКА
Новий 1933 р. розпочинався для В. Стефаника надією, що невдовзі вийде збірка його творів і він зуміє поправити своє матеріальне становище. Книжка мала вийти ще 1931 р. до його ювілею, але не вийшла. Врешті, наприкінці 1932 р. друкування її таки розпочалось, і В. Стефанику не терпеливилось дізнатись, як воно відбувається.
«Дорогий товаришу! — писав він М. Рудницькому 27 січня 1933 року. — Треба мені, хорому, вибачати, що дурничками забираю Вам час. Скучно самому в хаті, і хочеться від Вас листа, навіть довгого. Напишіть мені, як далеко дійшов друк моєї книжки і коли, Ви думаєте, вона вийде у світ? Чи її зверхній вигляд буде гарний та чи ілюстрації вийдуть добре? А ще хотів би-м від Вас поради, а то такої: чи можна, як накладці заберуть свої кошта, чи можна буде продати наклад кому у Львові, шоби я пореперував не так себе, як моїх вірителів. Від Вас залежати буде, до кого я мав би звернутися з цією справою і на яку суму? Загалом прошу Вас, скажіть свою думку одверто, чи можна з тієї книжки надіятися якого доходу. Цей лист до Вас є лишень до Вас, і Ви про нього не згадуйте нікому. Моя пенсія з України, здається, зависла у воздусі, але і це не говоріть нікому. Напишіть мені з ласки своєї вичерпуючий лист і дуже вибачайте, що я своїми приватними справами Вам не даю чистого спокою.
Сердечно Вас здоровлю. Ваш Василь Стефаник».
Лист писаний невстановленою рукою, підпис власноручний В. Стефаника. М. Рудницькому, очевидно, потрібно було запевнити його, що все в порядку, хоча насправді до підготовки книги так званий ювілейний комітет, який, по суті, складався тільки з самого М. Рудницького, і не приступав. Українська суспільність, хоча й домагалась назвати, хто конкретно входить до цього комітету, так цього і не домоглась.
М. Рудницький, аби не накликати гніву В. Стефаника, придумав, що випуску книжки заважають дві причини. По-перше, у деяких новелах є такі слова, які не тільки читач, а й він, доктор філології, не може зрозуміти. А по-друге — у першодруках багатьох новел були посвяти. Як бути тепер? Зняти? А якщо ні, то які залишити? Ці пре-


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(501)
тензії М. Рудницький сформулював у письмовій формі тільки 20 лютого, тобто через місяць після тривожного листа В. Стефаника. «Maestro! — цисав 20 лютого 1933 року В. Стефанику М. Рудницький у листі, який досі не друкувався. — Книжка Ваша кінчиться. У новелах недрукованих, у рукописі, находжу кілька слів, яких не розумію і тому не можу зробити коректи. Може, маєте бруліони [чернетки] у себе? У новелі “Червоний вексель”, ст. З, є така фраза “Стара дасть гроші на рату, дасть на тринкарь (?), налагодить добре їсти...” На стор. 5 (там же): “В роті пекло, зуби тримав в кулаці разом з векселем та боли вузол з грішми був у пазусі”... У новелі “У нас все свято” на с. 5 є таке речення: “Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчились читати...”.
Чи прислати Вам ці аркуші для додання присвят? Щиро здоровлю, з пошаною М. Рудницький».
Згадані рукописи з незрозумілими словами не збереглись.
В. Стефаник відписав на цього листа відразу—28 лютого 1933 року. Тих незрозумілих слів, через які затримувався випуск книжки, було не так і багато. «Дорогий товаришу! — писав В. Стефаник. — Тринкарь — могорич, трінгельд. “Боли” тут часто уживане, на примірі: хтось прийшов у великій бурі до своєї хати і каже жінці, що хоче з нього обкіска- ти болото: “Лиши, боли, що я дома”. Виходить, на “богу дякувати”.
В роках вісімдесятих на Покутті заводили священики тверезість місіями, казаннями, брошурами, тоді появилася серед тверезих селян і парасоля, яку висміювали люди, не належачі до тверезих. Парасоля була до певної міри відзнакою тверезого читальника.
Тепер я не чую змоги поїхати до Львова і на місці доробити присвяти, і тому по скінченню друку пішлю, може, посла Вахнюка, аби на хвилю забрав всі скрипти вже надруковані, або привезе мені, так як давно обіцяв, доктор Стахів* до Русова, або, врешті, пришлю котрогось з своїх синів до Львова, і цей привезе на день. Дякую Вам дуже за листа і остаю Вам все приятелем.
Ваш Василь Стефаник».
Слово «тринкарь» трапляється тільки у новелі «Воєнні шкоди». Походить від німецького слова «трінк», що означало «пити» (якщо вживалось як дієслово) та «пиття» чи «пійло» (якщо вживалось як іменник). Слово «парасолі», значення якого не було зрозуміле М. Руд- ницькому і, безумовно, вимагало пояснення (однак у збірці так і не було пояснене), В. Стефаник вжив у новелі «У нас все свято».
* Матвій Стахів (1895—1978) — правник, історик і суспільно-політичний діяч, родом зі Зборівщини, був одним із тих, хто спонукав В. Стефаника до видання повного зібрання творів.


(502)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
«...Публіка мене не читає і не дурна давати нагороду нелюбому письменникові, — писав В. Стефаник М. Стахову в листі від 31 жовтня 1931 року, — так само не дурна купувати книжок того ж письменника. Збірне видання моїх творів — це є моя і літературна, і громадська школа, і мені в ту з трудом побудовану та з естетичного і громадського боку гарну школу життя тяжко заносити на кіну мого життя дран- тє, яке там не належить. З сохлими цицьками не заманиш коханка і не нагодуєш дітей. Цего не розуміє ні Матчак, і, що дивно, — Руд- ницький. Пішов я в жебри з літературною нагородою, тепер ще зі збірними творами». Оригінал цього листа невідомий. Уперше його опублікував літературний додаток «Сніп» до газети «Громадський голос» від 1 червня 1937 року.
Михайло Матчак (1895—1958) був членом управи видавничої кооперативи «Червона калина» і власником видавництва та випози- чальні книжок «Ізмарагд» у Львові (1923—1939). Саме в «Червоній калині» мала вийти ювілейна збірка творів В. Стефаника. Однак склалося так, що М. Матчаку не вдалося її видати. Ініціативу взяв у свої руки М. Рудницький. Він на той час був активним співробітником «Діла» і входив до видавничої спілки при цій газеті. Щоправда, тодішня преса нічого не повідомляла про підготовку цього видання і час його виходу.
З листа М. Рудницького до В. Стефаника від 1 квітня 1933 року відомо, що на той час книга вже була надрукована і за тиждень мала вийти у світ. Щоб це стало можливим, виявилось, потрібне фото — тож В. Стефаник мав негайно надіслати його. М. Рудницький повідомив також, що з метою заощадження грошей відмовляється від додатків, у тому числі й списку малозрозумілих слів. Такі додатки завжди раніше, особливо у радянських виданнях, робили або окремою сторінкою, або незрозумілі слова пояснювали під сторінкою тексту. Очевидно, М. Рудницький вважав, що покутський діалект у Галичині знають усі або принаймні ті, хто читає твори В. Стефаника, а тому не бачив потреби пояснювати незрозумілі й малозрозумілі слова. Очевидним було й те, що він не розраховував на розповсюдження її в Радянській Україні.
З невідомих причин в останньому прижиттєвому виданні творів В. Стефаника було знято всі посвяти. Видання на цьому дуже програвало.
Книга вийшла друком у середині квітня 1933 року і відразу надійшла у продаж. Вона мала 224 сторінки і тверду обкладинкиу, обтягнуту полотном салатового кольору, що дуже швидко вицвіло і робило її украй непривабливою. До того книга мала нестандартний формат, і


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(503)
на це також були нарікання. Портрет В. Стефаника відділявся від решти сторінок напівпрозорим папером. У ній були вкрай погано віддруковані дереворити В. Касіяна та М. Бутовича. Чотири дереворити В. Касіяна ілюстрували розділи «Кленові листи».
Після її виходу друком у найавторитетніших українських виданнях — «Діло», «Літературно-науковий вісник», «Новий час» — панувало суцільне мовчання. Навіть найменшої згадки про неї. Лише майже через рік у новоствореному часописі «Назустріч» у № 1 за 1934 р., напевно, завдяки М. Рудницькому, який дуже скоро став чільним його автором та працівником, була вміщена реклама книжки: «Досі не було в нас збірного видання творів Василя Стефаника. Частина тих творів порозкидана по різних збірках, з яких деякі давно вичерпані, інші знову, друковані по журналах і часописах, для загалу недоступні. В останніх часах написав Василь Стефаник кілька нових оповідань, які досі ніде не були друковані. Все те робило необхідним збірне видання творів цього найбільшого українського письменника». Повідомлялось також, що «Ювілейний комітет, який основувався з нагоди 60-ліття Василя Стефаника, видав розкішну книжку творів Стефаника в одному томі, в обмеженій кількосте — 1000 примірників — з ілюстраціями передових українських мистців-графіків». Ціна книжки в палітурці «в ціле полотно» становила 25 золотих, у півпо- лотно — 20 золотих. «Кожний, хто любить гарну книжку, повинен замовити “Твори” Василя Стефаника».
Потім відгукнулися далеко не найпопулярніші часописи. Першим був журнал «Дажбог» № 7 за липень 1934 року. Рецензія була підписана криптонімом «Р. Б.», яким користувався відомий у Галичині критик і літературознавець Богдан Романенчук. «Це т[ак] зв[ане], — писав рецензент, — збірне й ювілейне, здавна рекламоване видання, містить 54 оповідання, уложені в три збірки, замаркова- ні у книжці заголовними картами. Першу збірку названо “Кленові листки” і тут є 26 оповіданнів, що видані були вперше у чернівецькій “Праці” В. Будзиновського в 1897, в “Літературно-науковому віснику” за 1898—1901 р. і в “Будучності” з 1899 р.
Пізніше ці оповідання видано окремими книжечками п. н. “Сина книжечка” 1899 р. і “Камінний хрест” 1900 р., а ніколи п. н. “Кленові листки”. Друга збірка в цьому виданні наз. “Дорога” й сюди увійшло 12 оповід з первісної збірки під тим самим наголовком (друкованої 1901 р.), крім оповідання “Кленові листки”, що увійшло тут до першої збірки.
Врешті третя збірка п. н. “Земля” містить 16 оповіданнів. З них вісім друковано в 1926 р. у збірці з тим самим наголовком, а решта


(504)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллЬ
(8) друковано в Л. Н. В. або ще зовсім не друковано. З давніших оповідань бракує “Портрет”, друковане вперше ще 1899 р. у збірці “Сина книжечка”. (В другому виданні в 1914 р. цього нарису нема). Крім того, нема тут кілька новіших оповіданнів Стефаника, друкованих будьто у галицьких, будьто у радянських журналах. Чей же оці нові речі зовсім не гірші від попередніх. Тих збойкотованих є сім: “Межа”, найперше друкована в Л. Н. В. за 1927 р., кн. 2, а потім у радянському “Плужанині” за 1927р. кн. 9. Потім “Вовчиця”, “Браття”, “Слава Йсу” — “Червоний шлях”, 1927, ч. 5; “Серце”, “Людмила” — Ч[засолись] Ш[кільна], 1927, ч. 6 і, врешті, “Шкільник” — “Рідна школа”, 1932, ч. 2. Всі ці оповідання повинні були рішуче ввійти до ювілейного видання, на яке ледво спромоглися галичани вперше й не скоро зможуть перевидати. Цілком не зрозуміле недбальство шановного, до речі анонімного, Комітету. Впорядкування хаотичне, безсистемне, тут панує спеціальний балаганчик. Шкода тільки, що це видання ювілейне. Зовнішній вигляд також не дуже вказує на ювілейність. Папір далеко не найкращий, оправа зовсім неартистична і досить недбала, шрифт підібраний без смаку. Одначе треба признати, що дереворити Касіяна і Бутович дуже гарні і мистецькі. Достроюються дуже гармонійно до тексту. Це, як Стефаник пише, так художники різьбили. Таке саме вражіння відбирає читач, як при читанні. І це все, що є гарне у цьому виданні. Щоправда, є ще щось дуже... високе — ціна».
Відгукнувся на вихід збірки також журнал «Рідна школа», ображений за те, що опублікована ним новела «Шкільник» не увійшла в ювілейне видання. Рецензія була названа — «Збірне видання творів В. Стефаника» (№ 17, 1 вересня 1934 року). Рецензент не був указаний. Журнал видавало Українське педагогічне товариство. Ішлося в рецензії не так про видання, як про зміст зібраних творів. Мала вона винятково рекламний характер. «Завдяки заходам Ювілейного комітету, — писав анонімний рецензент, — появилося збірне видання творів Василя Стефаника, найбільшого сучасного українського письменника. Видання надзвичайно дбайливе, прикрашене дереворитами визначних наших митців — В. Касіяна і М. Бутовича. Дохід з видання призначений на ювілейний дар для Стефаника. До цього збірника творів ввійшли передвоєнні збірки (сьогодні вже вичерпані): “Дорога” (перше видання 1901 р., друге 1917) і “Моє слово” (перше видання 1905), одинока повоєнна збірка “Земля” (вид. “Громади”, 1926) та вісім нових нарисів, які появляються друком вперше в цьому виданні. Одну з цих перлин — “Росу” — передруковуємо в фейлетоні. Понад 20 літ ділить останню передвоєнну збірку творів Стефаника від чергової, виданої 1926 р. Довгі роки мовчав великий письменник. Відізвався знову щойно під час світової війни. Відізвав¬


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(505)
ся, щоби зобразити ті великі переміни, що зайшли в його мужицькому світі під впливом переломових подій та процесу, започаткованому в житті села з появою численного кадру молодої мужицької інтелігенції. Не можна спокійно читати цих невеличких нарисів, ревеляцій про багату душу, задивлених у землю героїв письменника, з їхньою містицизмом овіяною любов’ю до Рідного Краю (новий момент в творчості Стефаника!). Ці невеликі нариси дають більше, ніж цілі томи повістей других письменників. Мимоходом: чому в цьому збірнику пропущено оповідання “Шкільник”, надруковане в 1-ому числі “Р.Ш.” за 1932 р.?»
Збірка через високу ціну розпродувалась украй повільно. Сподіваних грошей не було. Знову неминучими були борги.
«Я лиш олівцем можу писати і тому вибачайте, — скаржився В. Стефаник Катрі Гриневичевій у листі від 4 травня 1933 року, — а не хочу диктувати навіть синови. Мені зараз треба 200 зол. і Ви їх мені зараз виходіть або вижебрайте для мене, половину вишліть зараз, а другу за кілька днів. 27/5 приїду до Львова і тоді разом з Вами продам “Твори Стефаника” та й віддам. Попросіть зятя, аби на 27/5 с. р. замовив мені найтаньший покій у “Н[ародній] Гостиниці”.
Ваш Василь Стефаник».
В. Стефаник надіслав Катрі Гриневичевій свою світлину 1933 р. з дарчим підписом. Цю світлину називають «У забутті» і часто наводять у виданнях творів В. Стефаника, зокрема, вона вміщена на початку третього тому тритомного видання його творів.
Наближався день народження В. Стефаника. Він не любив їх — святкував іменини, які випадали на Новий рік за старим стилем. Колись на таких іменинах його хата гула від гостей.
З днем народження В. Стефаника привітав Ю. Морачевський. У листі, який написав до нього 11 травня 1933 року, немає і сліду образи за те, що у збірку не увійшла його вступна стаття. Як пізніше скаже син В. Стефаника Юрій у статті про Ю. Морачевського, її забракував М. Рудницький, посилаючись на те, що і так на книжку ледве нашкрябали грошей, а насправді, що сам хотів написати вступну статтю, але з цим не погодився В. Стефаник. «У Ваше свято, — писав Юрій, — буде в мене музика, будемо грати Шуберта — те, що Ви любите, — Importu, op. 142, № 3, та й будемо думати про Вас». В. Стефаник любив, як твори Шуберта і Бетховена виконувала покійна мати Юрія Софія Морачевська. Любив слухати їх у виконанні Софії Дністрянської, коли був у Відні.
В. Стефаник, як і обіцяв Катрі Гриневичевій, приїхав до Львова 27 травня. Наступного дня на Личаківському цвинтарі мали відкривати надгробний пам’ятник І. Франку.


(506)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Ще від початку 1933 р. через газету «Діло» комітет зі спорудження пам’ятника неодноразово звертався до громадянства давати пожертви на цей проект, бо грошей катастрофічно не вистачало. Сам пам’ятник було відлито на ливарній фабриці при Личаківській вулиці і разом із гранітними брилами доставлено до майстерень, що знаходились напроти теперішнього головного входу на Личаківський цвинтар. Гранітні брили і скульптуру потрібно було перенести на могилу І. Франка, що вимагало великих грошей, яких не було. Тоді безробітні українці з біржі праці руками перенесли пам’ятник і гранітні брили, грошей не взяли і тим урятували ситуацію.
Напередодні відкриття пам’ятника програму святкових урочистостей було опубліковано майже в усіх україномовних газетах.
Під час урочистостей біля пам’ятника стався інцидент, спричинений участю у ній дашкевичівських лугів, утворених замість забороненого «Пласту» зрадниками української ідеї. Проти їх політики постійно виступала українська преса, особливо «Громадський голос». Тож коли луговики проходили повз могилу І. Франка, їм на голову полетіло каміння. Проте, як писав «Громадський голос» у № 21 від 3 червня 1933 року, каміння ранило не луговиків та луговичок, а звичайних людей. «Мало бракувало, — повідомлялось у цьому номері газети, — що каміння не ранило дітей і внуків Івана Франка, та письменника Вас. Стефаника, які сиділи недалеко надгробника».
Це єдина згадка у пресі про те, що В. Стефаник був на відкритті пам’ятника І. Франку. Де зупинився — невідомо. Колись про це можна було дізнатись із газети «Діло», яка подавала список, хто приїхав до Львова і в якому готелі зупинився. Чи зустрівся з Катрею Гри- невичевою, невідомо також. Жодних згадок у пресі, жодних спогадів. Свідченнями участі В. Стефаника у відкритті пам’ятника залишилось декілька фотографій, на яких навколо нього стоять і сидять діти та внуки І. Франка. На одній із світлин з відкриття пам’ятника поруч із В. Стефаником сидить і його зведений брат Лука, з яким вони разом приїхали з Русова.
Доля Луки виявилась трагічною. Він народився 12 лютого 1907 року. Закінчив сільську школу в Русові, а 1928 р. — Коломийську гімназію. Вступив на медичний факультет Львівського університету, який закінчив 1938 р., став лікарем у Варшаві. У роки війни переїхав на працю до Лодзі, де відкрив власний лікарський кабінет. Наприкінці липня 1941 року його знайшли мертвим у ванній. Точна дата смерті невідома. На похоронах був тільки Ю. Стефаник.
У Львові В. Стефаник зустрівся із сином Семеном, а також із Ю. Морачевським. Збереглася світлина В. Стефаника з родиною


Розділ двадцять третій (507)
Остання збірка
Морачевських на фоні будинку Ю. Морачевського. Датована вона 6 липня 1930 року.
Поїздка, зустрічі з друзями, горілка різко погіршили здоров’я В. Стефаника. У нього стався черговий серцевий напад.
Тим часом 22 жовтня 1933 року 19-літній випускник української гімназії у Львові Микола Лемик застрелив у радянському консульстві у Львові урядовця Маїлова, який за дорученням Сталіна перевіряв дальність дипломатичних представництв СРСР, зокрема закордонних відділень НКВС. Лемик поранив ще одного службовця консульства. ОУН організувала це як акт протесту проти голодомору в Радянській Україні, що викликало значний міжнародний резонанс. М. Лемика було схоплено й засуджено до смертної кари, яку з огляду на його вік замінили на довічне ув’язнення.
В. Стефаник уважно стежив за судовим процесом. Коли йому не привозили газети, їхав у Снятии і купував їх. Вчинок М. Лемика його дуже зворушив. Щоб заперечити це і показати, з якою великою любов’ю ставився В. Стефаник до Радянської України і ненавидів «націоналістичне охвістя» у виданні «Твори» В. Стефаника (упорядкування, підготовка текстів та примітки В. Лесина та Ф. Погребенника), яке вийшло у видавництві «Дніпро» 1964 р., з’являється так званий лист В. Стефаника до радянського консульства у Львові від 2 жовтня 1933 року. У примітках до першої публікації зазначено, що він зберігається в Інституті літератури АН УРСР у фонді 8, тобто у фонді В. Стефаника. «Лист В. Стефаника, — йшлося у коментарі, — має принципово важливе значення для розуміння того, як письменник ставився до Радянської України. В. Стефаник за посередництвом К. Студинсь- кого неодноразово засвідчував радянському консулові у Львові свої симпатії до Радянської України, мав намір поїхати на деякий час у Харків», що був столицею УРСР.
Зміст листа такий: «Русів, 2/Х, 1933. Високодостойний товаришу консул! Вам таки врешті наскучать мої супліки, і мені відхочеться їх писати; може один чоловік між двома сторонами накаламутити води багато. “Вістник” хотів мати моє ім’я на обгортці, я того не хотів, і його там нема, то зато є непорозуміння з урядом у Харкові. Я є чоловік півмертвий і не маю охоти, аби мене купати в помиях вже мертвого, — звичайно, мертвого і давно, і тепер купають в чистій воді. Я, впрочім, ніколи не любувався в галасі і в крикові людського ринку, я був довгі роки парламентарним послом у Відні і ні раз рота не втво- рив, а тепер на старість і на слабість не випадає мені роздирати рот на редактора, з яким мене ніколи нічого не лучило і не лучить. Мій найстарший син розповість Вам моє положення і мою думку про це


(508)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
непорозуміння. Найліпше буде, як Ви пішлете мені гроші, а я зараз приїду до Львова і підпишу якусь цидулу, на яку оба погодимось. Дякую Вам за прихильність і остаю все вдячний. Ваш Василь Стефаник».
Цей «принципово важливий лист» не був виявлений укладачами «повного» тритомного зібрання творів В. Стефаника в його архіві. Чомусь забули вони написати, що лист написаний невідомою рукою і підпис під ним не належить В. Стефанику.
Формування фонду В. Стефаника в Інституті літератури відбувалось здебільшого 1939 р. Тоді, 26 грудня 1939 року, його сини Семен, Юрій та Кирило офіційно передали батьківський архів представникові Інституту літератури І. Стебуну. З нагоди цього було зроблено фото, яке теж зберігається в архіві В. Стефаника. Наступне поповнення архіву відбулось 1962 р. Лист до консульства потрапив у так звану збірку нових надходжень перед 1962 р. Час надходження в інвентарній книзі відділу рукописів не вказано, як і те, звідки цей лист прибув. Без сумніву, що не від радянського консульства у Львові, бо доля того архіву й досі достеменно не відома. На листі немає характерних позначок, які робить канцелярія, зазначаючи надходження документу. Написаний він на аркуші зі шкільного зошита. За задумом організаторів цієї фальшивки, це — чорновик листа, написаного зі слів В. Стефаника досі не встановленою особою. Решта не потребує особливих пояснень. Лист став «важливим документом» у біографії В. Стефаника. На продукуванні подібних фальсифікатів відповідні служби мали набиту руку. Свого часу пізнала це Ольга Кобилянська.
Після того, як В. Стефаник перестав отримувати пенсію від Радянського уряду, його матеріально підтримав митрополит А. Шептицький.
«Свого часу, — писав у № 5—6 журналу “Дивослово” за 1995 р. М. Музичка, — зчинилося багато галасу з приводу того, що уряд колишньої УРСР призначив Стефаникові персональну пенсію. Справді, було таке у 1928 році, і з нагоди 25-ліття літературної діяльності. Однак повідомлялося про цей факт якось скупо і не розповідалося до кінця, якою була доля цієї пенсії. Не розкрив це питання своїм юним читачам і підручник з української літератури для 10-го класу, що вийшов у світ у 1992 році і за яким навчаються учні й досі. Ось яку інформацію дано в ньому на сторінці 258: “Уряд УРСР призначає письменнику довічну пенсію”. Прочитавши таке, старшокласники роблять закономірний висновок про те, що “партія і уряд” неабияк піклувалися про рідну культуру, розквіт красного письменства та побут українських митців.
Насправді письменник не потребував цієї подачки від уряду, до якого він ніколи не відчував будь-яких симпатій. На Наддніпрянській


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(509)
Україні було чимало письменників, які більше ніж Стефаник потребували матеріальної підтримки. Проте уряд про них не тільки не дбав, а й переслідував, відправляв у північні концтабори. Персональну пенсію він виділив Стефанику з чисто пропагандистських міркувань».
Далі М. Музичка зазначив: «У 1963 р. я відвідав Стефаникові місця. Побував у чарівному Русові, постояв біля могили письменника, оглянув його музей. Запам’яталася невеличка картина, що прикрашала один із його залів: сутулий, сивий дідусь, стрижений під їжачка, стоїть на розі хати, вдивляючись туди, звідки пробивається сонце. Тут же відомі слова, сказані письменником під час святкування 30-літ- нього ювілею його літературної діяльності.
Відвідувачів, які мало знали про творчість Стефаника і страшні події 20—30-х років в Україні, картина і слова письменника під нею зворушували.
Однак були інші люди, які мали погляди на біографію письменника та його творчість, що не збігалися з офіційною думкою епохи тоталітаризму.
Розпрощавшись з мальовничим Русовом, я добрався до Снятина. У затишному скверику, де я вирішив відпочити, сидів підстаркуватий уже чоловік, зовсім сивий, але по-молодечому бадьорий. Типовий галицький інтелігент. Він підійшов до мене, привітався. Розговорилися. Виявилося, що обидва ми педагоги. Отже, маємо що сказати один одному.
Мій співрозмовник, довідавшись, що я тільки що з Русова і побував у музеї Стефаника, помітно пожвавився. Доброзичлива усмішка освітила обличчя.
Та коли дізнався, що мені все в музеї сподобалося, спохмурнів, зітхнув важко і заговорив...
Я дізнався від старого вчителя, що Стефаник вельми негативно ставився до Леніна, до його небезпечного експерименту. Голодомор на Україні переживав надзвичайно болісно і на знак протесту відмовився від персональної пенсії, яку йому призначив уряд УРСР. Про страхітливий голод 1932—1933 рр. в Україні Стефаник добре знав. Вся Галичина була стривожена чутками, які проникали через кордон зі Східної України. І хоч польські прикордонники пильно стежили за численними перебіжчиками, однак окремим сміливцям удавалося прорватися з Великої України в Галичину і повідати людям про ту жахливу трагедію, яка сталася на Наддніпрянщині.
[...]
Одверто кажучи, в той далекий 1963 не вірилося словам старого незнайомого вчителя, якого я зустрів випадково у Снятині. Тоді точилося чимало подібних розмов між незнайомими людьми.


(510)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
Та ось у 1992 р. на з’їзді Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932—33 років у Києві я познайомився з Ігорем Бугаєвичем з Чернігова. Цей дивний чоловік, пристрасний дослідник голодомору, розповів і мені про те, як Стефаник останній раз їздив до Львова і в радянське консульство одержувати свою пенсію. Поїхав зі своїм сином Кирилом. Прийняв письменника сам консул. Ввічливо так. Пожалівся, що польські газети, мовляв, розпочали шалену кампанію про якийсь голод в Україні. Та й українські націоналістичні газети і журнали теж паплюжать Радянську Україну, розповідаючи про голод. Про який голод може йти мова? Україна зараз, навпаки, процвітає. Ніякого голоду немає. Отож треба, щоб Стефаник, як патріарх української літератури, написав спростування. Письменник заявив, що ніякого спростування він писати не буде. Зовсім недавно у нього на квартирі ночувало два перебіжчики з Великої України. Вони йому розповіли, який страшний голод лютує в Україні. Навіть мають місце випадки людоїдства.
Консул розгнівався і пригрозив, що в такому разі він порекомендує урядові України позбавити письменника пенсії. Стефаник зблід. Він встав, кивнув головою, кинув: “Моє шанування!”— і попрямував до дверей. А йому вслід розлючений консул крикнув: “Ти диви на нього. Він не буде писати спростування, Знайдуться, що напишуть!”
Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії. Шкода тільки, що про це не говорять шкільні підручники».
Існує оповідь про те, як В. Стефаник приїхав за пенсією до митрополита. Долари поміняв на мідяки, вийшов на площу перед собором Св. Юра, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у подерті шапки монети. Він роздав усю свою пенсію до єдиного гроша бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору на Україні 1933 року...
Несподівано він дістав листа від режисера мандрівного українського театру «Заграва» Василя Блавацького, написаного 5 грудня 1933 року.
«Достойний пане! — писав В. Блавацький. — Маю честь повідомити Вас, що український Театр “Заграва” під моїм арт[истичним] проводом вмістив у свій репертуар Вечір артистичних рецитацій Ваших Творів (в костюмах і при відповідній обстановці сцени). На вечір складається: “Моє слово”, “Вона-земля”, “Сини”, “Марія”, “Злодій”, “Побожна”, “Морітурі”.
Ми були б дуже щасливі, коли б Ваше здоровля дозволило Вам приїхати до нас, коли даватимем “Вечір” у Львові, в мійському Театрі. Про речинець дозволимо собі повідомити Вас. (Кошти дороги ми б з подякою звернули).


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(511)
Доложимо всіх зусиль, щоби доброю інтерпретацією Ваших Творів ще раз підчеркнути їх величезну і невмірущу вартість для Нашого Народу.
З глибокою пошаною В. Блавацький. Реж. Театру».
Відповідь В. Стефаника не забарилась. «Високоповажаний Товаришу! — писав він 9 грудня 1933 року. — Диктую лист мойому приятелеві, бо сам давно вже не пишу. Я дуже радо поїду на виставу моїх новель, як Ви по нашім Різдві будете їх давати у Міському Театрі. Прошу ще раз написати вже зі Львова і тоді я дам Вам вже певну відповідь. Підпис мій, я сам ще підписуюсь: з поважанням Василь Стефаник».
Пропозиція В. Блавацького, безумовно, заінтригувала В. Стефаника. Усі його дотеперішні спроби створити п’єсу закінчувалися невдачею. Він розпочинав писати, але потім втрачав до написаного інтерес. Відчував, що воно не є матеріалом для вистави — і на цьому справа закінчувалась. У фонді В. Стефаника таких розпочатих і неза- кінчених речей є декілька. Наскільки драматичний В. Стефаник у своїх новелах, настільки безпомічним як драматург він є у своїх неза- кінчених п’єсах. Це розумів і він сам.
10 грудня 1933 року «Новий час» повідомив, що театр «Заграва» готує «нову штуку В. Стефаника “Земля” в ревеляційній інсценізації, небаченій досі в нас постановці Блавацького». Про той час опісля сам В. Блавацький у своїх спогадах в еміграції писав: «Це були святкові дні для нас усіх, таку велику силу має справжня поезія».
На підготовку вистави були витрачені чималі зусилля і кошти. 12 грудня у Збаражі відбулась її прем’єра, 14 грудня театр показав її в Тернополі, у залі Міщанського братства. «Ця постановка, — пише рецензент Н. Гірняк на сторінках “Нового часу” від 25 грудня
1933 року, — творить, без сумніву, перелом у розвою нашого театрального мистецтва», а режисер «крицею виковував на сцені творчість В. Стефаника. Його твори, виведені Блавацьким на сцену, робили вражіння дорогих, старих макат, у які вплетено картини душевних переживань галицького простолюддя нинішніх часів». Вважав рецензент, що передати словами «цілу скалю переживань глядача цієї вистави» важко, бо її треба бачити «живими очима». Н. Гірняк був упевнений, що В. Блавацький показує «новий шлях праці для мистців нашої сцени, якій у нинішньому лихоліттю грозить застій!».
Заінтригований рецензіями Львів чекав приїзду «Заграви». «Достойний пане! — повідомляв В. Стефаника В. Блавацький 4 січня
1934 року. — Маю честь повідомити Вас, що у вівторок 9 січня (третій день Різдвяних Свят) граємо “Землю” у Львові в Міському Театрі “Ріжнородностей”. Були б ми дуже щасливі, коли б Ви зволили приїхати


(512)
Роман Горак
<Кров на чорній püuii>
на цю виставу. В надії, що не відкинете нашого запрошення. З належною повагою. Володимир Блавацький». «Діло» 5 січня 1934 року повідомило: «...Дня 9-го січня, у вівторок (на третій день Різдвяних свят) завітає до Львова Український Молодий Театр “Заграва” під артистичним проводом В. Блавацького з двома виставами, які відбудуться в салі театру Ріжнородностей (Народний дім). А саме в годині 15:30 загальновідома історична п'єса “Батурин”, в годині 19:30 постановка “Землі” В. Стефаника». Газета повідомила, що на виставу обіцяв приїхати і сам В. Стефаник. Після показу вистави «Земля» у Львові рецензії на неї були неоднозначними. Гру акторів критики оцінювали по- різному, а про режисерський хист В. Блавацького висловлювалися схвально, відзначаючи його талант, працездатність і мистецькі пошуки. Одні рецензенти ганили його за надмірну прив’язаність до творів В. Стефаника, інші — за недостатню уважність до них. В. Сімович буквально вимагав відтворення на сцені образу покутського селянина, хоча найбільше претензій мав до мови акторів.
Важко повірити, що герої новел В. Стефаника говорять такою сконцентрованою, без зайвих слів, мовою. Саме на це і звертав увагу В. Сімович. В. Стефаник звинувачував у цьому не В. Блавацького, а себе.
У мові В. Стефаника крився той чарівний магнетизм, без якого вартісність його творів відразу зменшувалась і вони втрачали свою індивідуальність.
Вистава була могутнім протестом театру проти окупації українських земель, їх розділення між загарбниками, які винищували український народ голодомором та пацифікаціями.
Сам В. Стефаник через хворобу на виставу не приїхав. Замість нього там були син Семен і брат Лука. Вони й привезли В. Блавацько- му датований 6 січнем 1934 року лист від В. Стефаника.
«Високоповажаний Пане Товаришу! — писав В. Стефаник. — Я вже місяць хорий на грипу і не можу поїхати на Вашу виставу, бо не смію виходити з кімнати. Я дуже рад би побачити Вашу інсценізацію моїх оповідань. Артист тої міри, що Ви, мусів би вкласти багато для глядача і так зблизити мене до української літератури. За це я Вам вдячний і маю надію, як Ви будете ближче Покуття, таки поглянути на твір наш спільний і особисто з Вами познайомитися. В своїм заступстві посилаю з дому до Львова мойого сина Семена і брата Луку та прошу їм дати 2 першорядні крісла, вони будуть мене репрезентувати і Вам та Вашим співробітникам дякувати. Вони оба приїдуть у вівторок перед виставою і зголосяться оба при касі по свої білети. Лист диктований, підпис мій. Остаю з найглибшою пошаною до Вас і до Ваших товаришів. Ваш Василь Стефаник».


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(513)
Семенові й Луці вистава сподобалась, але не сподобалась М. Руд- ницькому, який підійшов до Семена і просив передати батькові, що «таке представлення» може тільки йому зашкодити як із боку польського уряду, так і з боку радянської влади, оскільки тепер, напевно, не може бути й мови про відновлення йому пенсії. Отже, політичне значення вистави М. Рудницький прекрасно зрозумів, хоча не написав про це жодного рядка у своїй рецензії в «Ділі». Передав він також, що з мистецького боку вистава недосконала і також може тільки нашкодити розповсюдженню книги В. Стефаника, яка нещодавно з’явилась у продажу.
Семен передав розмову з М. Рудницьким батькові, і той вирішив при першій нагоді самому побачити цю виставу.
Тим часом В. Блавацький, пам’ятаючи прохання В. Стефаника, після другого виступу «Заграви» у Львові в березні 1934 року склав маршрут гастролей трупи так, щоб бути ближче до Покуття. Зі Стані- славова він написав В. Стефанику такого листа:
«Достойний пане!
Маю честь повідомити Вас, що в неділю 6.05 ц.р. відбудеться в Коломиї вистава “Землі”. Ми були б дуже щасливі, коли б Ви своєю прихильністю звеличали цей вечір, тим більше, що в Снятині (куди Вам було би близше) не будемо.
Не тратимо надії, що Ваше здоровля дозволить Вам приїхати до Коломиї 6 травня.
З належною пошаною
Станіславів, 11.4.1934 року. В. Блавацький.
Р. S. Дозвольте нам всі кошти дороги взяти на себе».
6 травня святкують Юрія: це одне зі свят, яке символізує прихід весни. Про приїзд В. Стефаника у Коломиї знали — перед театром його чекав цілий натовп.
У своїх «Спогадах» цій події В. Блавацький присвятив декілька рядків: «Великою подією для виконавців “Землі” була вистава цеї п’єси в Коломиї та приявність на ній Василя Стефаника. Перед виставою і в часі вистави був Стефаник предметом величезних овацій з боку українського громадянства Коломиї. Вистава зробила і на нього велике враження...».
Після вистави артисти сфотографувались на згадку з письменником. Цю світлину вперше було опубліковано невдовзі по смерті В. Стефаника у № 292 газети «Новий час» від 28 грудня 1936 року. Під світлиною стояв підпис: «Василь Стефаник серед артистів “Заграви”».
Трохи пізніше, очевидно, на прохання покутян театр завітав у Снятии. Про цей виступ відомо із «Спогадів» В. Блавацького.


(514)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
«Вистава, — писав він, — зробила і на нього [В. Стефаника] велике враження, якого він не скривав, особливо по виставі в Снятині, коли він вдруге бачив “Землю” і міг вже уважніше придивитися до постави та гри акторів. “Мене не люблять і не читають, — говорив Стефаник, гірко усміхаючись, — а ви виводите мене в люди!” Було в цьому, звичайно, багато перебільшення, але не можна заперечити, що українські глядачі, захоплені виставою “Землі”, починали цікавитися й іншими творами великого письменника, і число читачів його чудових новель зростало дуже». У своїх спогадах «Мої зустрічі з В. Стефани- ком», опублікованих журналом «Снятинщина» у 1966 р., В. Блаваць- кий додав: «Просто не хотілося вірити, що це один з найбільших наших письменників сидить з нами на паках з театральним реквізитом і гуторить. Так просто і сердечно, немов ми всі знайомі з Ним десятки літ. Мені почав зразу “тикати” і в загальній гутірці сказав слова, які мені сьогодні просто соромно згадувати, й коли нотую їх, то тільки тому, щоб доказати, наскільки скромний, а може і... — наскільки огірчений був В. Стефаник: “Ти, Блавацький, мене в люди вивів... Бо мене не читають і не люблять”. А коли В. Блавацький з Боровиком відпроваджували його до фіри, то сказав: “Але ж той Блавацький з мене патріота зробив! Я таким не був...” (яким він був патріотом, всім відомо, хто прочитав, чи бачив на сцені “Сини” або “Марію”). Наприкінці обіцяв мені написати спеціяльний епільоґ для сценічної “Землі”, та, на жаль, не вспів уже». В. Стефаник тоді запросив колектив приїхати до Русова і показати «Землю» в його рідному селі. Загравісти показали свою виставу в Русові, проте вже після смерті В. Стефаника. «В рік смерті автора “Землі”, — писав В. Блавацький у “Спогадах”, — ми поїхали з цею виставою до Русова та відвідали могилу Стефаника, де заспівали йому його улюблену пісню “Лишень моя мила”, про яку він раз висказався, аби йому цю пісню заспівали на могилі». Ця пісня є і в новелі В. Стефаника «Вона — земля»...
Переглянувши виставу в Коломиї, а відтак і у Снятині, В. Стефаник написав відгук про неї. У листі від 26 жовтня 1934 року він писав до М. Рудницького: «Запитайте в редакції “Назустріч”, чи будуть коли друкувати мою нотатку про “Землю” Блавацького? Як не будуть, то нехай мені вишлють назад, або дадуть скрипт братові або синові. Гонорар, як дають і як є за що давати, просіть, аби вислали зараз. Я перечитав Вашу річ про Новаківського і дуже мені прикро. Я хорую, вибачайте за картку і здоровіть всіх у редакції. Сердечно Вас здоровлю.
Ваш Василь Стефаник».
Надія В. Стефаника на часопис «Назустріч» була зрозумілою. Це видання публікувало матеріали про літературу, мистецтво, науку та


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(515)
господарське життя. Крім того, журнал у своєму першому номері надрукував світлини членів конкурсної комісії літературної премії Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка (серед них був і М. Рудницький), започаткованої у 1934 р., першим лауреатом якої міг стати В. Стефаник. Однак цього не сталося...
Ще в березні 1934 року М. Рудницький надіслав В. Стефанику анкету «Мій літературний дебют», на яку просив відповісти також інших письменників. Відповіді на анкету мали бути опубліковані саме в часописі «Назустріч». М. Рудницький радив відповідати розважливо, бо журнал і без того мав багато ворогів.
В. Стефаник проігнорував прохання М. Рудницького і вирішив замість анкети надрукувати в цьому поважному мистецькому журналі свою статтю «Під вражінням вистави “Землі”». Як стверджував С. Стефаник, М. Рудницький вважав статтю слабкою і повернув її В. Стефанику, що й призвело до розриву стосунків між обома. М. Рудницький не любив згадувати про цей факт, потім про нього «забув», хоча згодом заявляв про себе скрізь як про речника В. Стефаника. Стаття була вперше опублікована по смерті В. Стефаника у № 15 газети «Новий час» 25 січня 1937 року з підзаголовком «З посмертної теки».
«Я мав ще на різдво поїхати до Львова, — писав В. Стефаник, — й дивитися на цю “Землю” директора “Заграви”, але студінь не дозволила, й так я бачив “Землю” аж на весну в Коломиї, а другий раз в Сня- тині. Не можу тепер затаїти свойого страху перед виставою “Землі”. Непокоїло мене, як вистава піде. Я знав і знаю, що я не можу мати публики. Чи ця публика знайдеться в театрі, де інсценізовані мої маленькі оповідання, і чи директор Блавацький буде в силі поставити моїх героїв так, щоби вони заінтересували ширшу публику? Я боявся, що страчу і ту невеличку публику, яку дотепер мав, а найбільше непокоїв мене покуцький діалект. Сам він, цей жаргон, тяжкий і негарний. І добре говорив Черемшині покійний Сильвестр Яричевський, що цілий зміст Стефаникових новель є “мой, та мой”, — Черемшина був у далеко кращому положенню, бо його гуцульський діалект далеко кращий і заквітчаний дуже багато всією красою наших гір. Проф. Яричевський мав багато рації, — не всі діалекти мають місце в літературі, ліпше їх брати до етнографії. І за цей покуцький діалект — як кажу — я лякався, і не дурно. Крім Блавацького ним не годен ніхто говорити. Кожний діалект, як кожна мова, мусить належати до цілого чоловіка, від дитини аж до старости, або мусить бути вивчений спеціальною наукою, інакше він стає жаргоном трохи блазнуватим, а трохи насмішкуватим над говорючим чоловіком. А вже перенятися фразою,


(516)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
бо я фразесович, то треба дійсно вродитися в Русові або вчитися, і то тяжко, того діалекту. Я не міг з молодих літ аж дотепер навчитися мови інтелігентного оточення і давно і тепер. Най бог криє, які прикрості мав Федькович, що наслідував Шевченкову мову. Та він великий поет, а по нім то вже прийшли Тарасики, а по Тарасиках не приходив уже ніхто, лиш жаргон всіляких інтелігентів і всіляких партій, далеко поганіший від жаргону Покуття, навіть вірші і проза Франка були для мене худі і сухі. Він, аж почувши в собі страшну слабість, вижбухав з себе “Мойсея” і найшов свою велику мову. Тому, що я з природи лінивий, то я не навчився мови Куліша і Панаса Мирного, і цего я прилюдно каюся. Не раз треба радіти, що наша літературна мова тепер займає так багато місця в літературі, науці й публіцистиці. Без літературної мови нема ні літератури, ні науки, ні публіцистики. Через те не можу радити нашим поетам і письменникам писати діалектом. Я вже давніше просив проф. Василя Сімовича, щоби переклав українською мовою мої жаргонові образки. Але вертаю до речі, до вистави “Землі”. Трудно було дир. Блавацькому ставляти ту “Землю”, бо земля, як її обробити гарно, то вона прекрасна, але іти по ній грудою, найбільше непотрібним бур’яном, який вона родить, є річ погана. Це не прегарно оброблена земля, про яку я читав у Євгена Чикаленка і про яку я читаю в Тичини і Рильського.
Блавацький, щоправда, показав мене ширшій публиці. Публика була навіть зворушена, але все ж це не драма, лиш розкидані матерія- ли до драми. Цему винен я, а Блавацький, що міг, то вчинив.
Слово поета в інсценізації “Землі” — це був приватний лист, який я написав до жінки, що її любив аж до смерті. Я не люблю про себе говорити й аж примушений написав “Моє слово”, бо так хотіла адресатка.
“Вона-Земля” — це була розмова мойого батька Семена з людьми, утікачами з Буковини.
Мій батько навіть дуже негарно говорив про жінок, яких Данило привіз на його подвір’я. Ті нечемні слова я пропустив, а решта так і було.
“Сини” написані для наших жовнірів, які повернули з визвольної боротьби, а Максим дійсно лишився сам, чи лиш він один...
“Марія” — початок війни Січових Стрільців. Вона донедавна жила тут, близько коло мене. Умерла в більшім завзятю, ніж по програній війні, а сини її розлізлися десь по світі. Вона до смерті, ця Марія, панувала над оточенням.
“Злодій” — з третьої картини — річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася. Оповідання остільки непра¬


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(517)
вдиве, що жінка Гьоргія таки урятувала злодія, а потім лежала хора зо два місяці і я її лічив, та все вона була вдоволена, що не дала вбити, а навіть її Гьоргій був дуже задоволений.
“Побожна” — мало що варта як оповідання, а “Морітурі” річ слаба і не треба було мучити акторів і публіки.
По виставі, ідучи додому, вставали переді мною інші герої моїх оповідань, особливо Іван Дідух з “Камінного хреста”. Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його фарма йому немила, та його дітям добре поводиться.
Іван з “Кленових Листків” розпливався все в моїй уяві, я не міг нагадати собі його обличчя. Я боюся, що це не був правдивий чоловік, а так нахапаний з усіх усюдів.
А я добре пам'ятаю старого Федора з “Палія” — і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом.
Тома Басараб з “Басарабів” — це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не заходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не вратувала. їх чотири поповнили самовбивство.
Більше я не міг нагадати собі моїх персонажів, тому що, мабуть, вони нахапані зі всіх усюдів, а я вже забув про них.
Не одна постать моїх образків коштувала мені багато праці й паперу. Всі вони розплилися, як хмара, та може молоді поети і письменники десь їх подибають, бо вони високо тепер літають, і привітають їх від мене, бо я лишився на землі і... нагадав собі про них з радістю і смутком.
Василь Стефаник»
Вистава «Земля» В. Блавацького на сцені йшла ще довго, до 1938 р.
«Уже після вистави “Землі” Стефаника прийшла нам думка, — зазначав Л. Боровик в інтерв’ю часопису “Назустріч” ( № 6, 1934 р.), — що театр може виконувати у нас дуже корисне завдання — спопуляризувати літературу. Чи повірите, що щойно після вистави “Землі” деякі люди на провінції почали цікавитися новелами Стефаника, а були й такі, сором сказати, що вперше довідались про його творчість».
Згодом В. Блавацький неодноразово звертався до інсценізацій новел В. Стефаника: під час німецької окупації на сцені Львівського оперного театру (1942), в Ансамблі українських акторів в Аугсбурзі (Німеччина, 1945), в Українському театрі у Філадельфії (СІЛА, 1952).


(518)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Так, 1942 р., у шосту річницю смерті В. Стефаника в літературно-мистецькому клубі у Львові було влаштовано урочистий вечір, на якому зі спогадами про В. Стефаника та інсценізацією його новел театром «Заграва» виступив В. Блавацький. Про дружбу з ним оповів В. Дорошенко. Наприкінці вечора були показані інсценізації В. Блавацьким новел В. Стефаника «Синя книжечка» та «Гріх» (нові роботи артиста та режисера Б. Паздрія). Невдовзі у мистецькому часописі «Наші дні» за січень 1943 року з’явилася стаття громадського та політичного діяча, члена НТШ Ростислава Єндика «На весь голос з приводу інсценізації творів Василя Стефаника».
«Спроба інсценізувати Стефаникові твори, — писав він, — не нова. Ще в 1934 р. театр “Заграва” об’їхав з виставою “Землі” наші західні області і став таким чином популяризатором творів високо ціненого та так мало читаного автора. [...] Сам автор, що двічі бачив свою “Землю” на сцені, був глибоко зворушений. [...]
Досі інтерпретація Стефаника йшла двома різними шляхами: одні, від Б. Лепкого, через московського критика Алексинського до В. Дорошенка і т. д., вважали Стефаника песимістом і “співцем загибавшого села”; другі, від І. Франка почавши, через О. Грицая, М. Івченка, Д. Донцова до Л. Гранички і т. д., стояли на становищі, що він — оптиміст і співець потужної сили українського села, що більше — один з нечисленних продовжників бунтарського слова великого Шевченка. Сам автор твердо висловився на цей другий погляд, відкинувши навіть думку, ніби він має бути “поетом якогось суспільного када- вера”: “Кажуть, що я — песиміст, але це неправда. Я оптиміст. Коли я знайшов у душах селян такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, то це оптимізм”. [...]
Клясичним прикладом, як не треба інтерпретувати Стефаника, був на останньому вечорі виступ реж. Паздрія в “Синій книжечці”. Це оповідання — останній акт трагедії селянина, що на нього свою тяжку руку поклала Мойра. Але ж бо глядач не відчув, не побачив трагедії... Він побачив заїкуватого, обдертого мужичка, що “заливався” на сцені, як Луць Заливайко, і зовсім затрачував образ і подобу Божу. Це тільки приклад, бо на цьому самому психологічному рівні стояли інші артисти й артистки, коли брати до уваги не тільки клюб, але й театр. Хай нам вибачить режисер Паздрій, що ми вжили його особи для прикладу, але ж бо ми його знаємо ще й в інших ролях, та в них він бере зовсім іншу, бо високу, часом дуже високу ноту.
Інсценізувати Стефаникові новелі треба з великою обережністю і мистецьким тактом. Такими ж виступами кривдимо великого автора і завертаємо нашу історію і культуру назад. А може, краще взагалі


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(519)
їх не інсценізувати і не наражувати глядачів на прикрі переживання? Може, краще пустити на сцену рецитатора* в чорному одязі, що знав би покутський діалект, і хай він читає без зайвих ефектів. Але хай він це так робить, як це колись робив і певне ще повторить Ю. Геник-Бе- резовський».
Юліан Геник-Березовський (1906—1952) був неперевершеним читцем творів західноукраїнських письменників. В. Стефаник вважав, що ніхто не може краще передати його твори. У Канаді, де Ю. Геник-Березовський жив від 1948 р., вийшла платівка із записами його виступів. Критика писала, що виконання творів блискуче. Проте, їх зміст важко вловити не тренованому вухові. Його можна вловити тоді лише, коли знаєш зміст прочитаної новели.
28 травня 1934 року у Станіславові покінчив життя Р. Яросевич. Ця звістка завдала В. Стефаникові чергового удару. Він поривався їхати на похорон, але його не відпустили. Боялись, що серце не витримає. Так само з преси дізнався, що 27 жовтня 1931 року не стало Хри- сті Алчевської.
Крім того, 15 червня 1934 року у Варшаві було застрелено польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького. Оскільки в кишені плаща, кинутого вбивцею, було знайдено синьо-жовту стяжечку, у поліції виникла підозра, що атентат виконала ОУН. Це спричинило хвилю арештів усіх підозрюваних у причетності до ОУН, яка посилилась у серпні та вересні, коли було вбито таємного працівника поліції та директора поліції. У зв’язку з цими подіями над синами В. Стефа- ника знову зависла загроза арешту... Цього, однак, не сталося.
1933 р. в журналі «Рідна школа» (№ 13—14) з’явились дуже цікаві спогади під назвою «Стефаник зблизька», підписані «М. Ск.». Цей криптонім довго не був розгаданий, проте ці самі спогади, але вже підписані «І. Садовий», з’явились невдовзі по смерті В. Стефаника у газеті «Новий час» (№ 279—281 від 10—12 грудня 1936 року). Як з’ясувалось, ці псевдоніми використовував український письменник, директор школи в Русові, згодом репресований радянською владою Іван Федорак.
«Зелені свята, — згадував він. — На широкому майдані зібралася велика товпа народу з поблизьких сіл на віче. Віче скликав Стефаник в справі виборчої реформи до австрійського парламенту. Під старими розлогими липами поставлено трибуну і прикрашено її зеленю та різнокольоровими лентами. Я протискався до тієї трибуни, щоби побачити Стефаника зблизька, але натовп був так великий, що годі було
Декламатор.


(520)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі>
протиснутися. Я був тоді в нижчій гімназії. Якийсь плечистий “вуйко” став мені на нагніток. В моїх очах засвітилися свічки, і я перестав робити “наступ” на трибуну. Нараз гамір ущух, бо на трибуні з’явився якийсь високий, поставний та бородатий пан. Його борода була чорна, наче смола.
— Що це за пан? — питаю Никифора, свого односельчанина з замашистим вусом, що завжди вештався по ріжних вічах і мав славу “патріота”.
— Це Стефаник з Русова. Я перше з ним балакав, і він подав мені руку. Це, небоже, розумна голова, — чванився Никифор і подивився на мене згори либонь тому, що “студент” з чотирма пасками, а не знає, хто такий Стефаник.
Коли майдан втихомирився, Стефаник зачав свою промову. Про що саме говорив він, не можу сьогодні повторити. Зпочатку говорив спокійно, а згодом його слова ставали грізніші, наче громи. Права рука робила то слабі, то якісь сильні, нагальні рухи. Голос то підносився, то впадав. В його очах блимали ріжні вогники. По цілому мо- йому тілі перебігали якісь незнанні мурашки. Коли бесідник скінчив свою промову, буря оплесків рознеслася по розлогому майдані.
— Тепер вже знаєш, хто такий Стефаник? — спитав мене м’яким голосом Никифор і нишком витер грубими кулаками собі сльози. Довго не бачив я Стефаника від того часу. Аж в 1916 році побачив його вдруге у Снятині на такій самій трибуні біля церкви, коли-то сня- тинський повіт обходив Свято Воскресения України. Чорна бороди щезла, а її заступила сива борідка, стрижена в клин. І знову заговорив Стефаник з трибуни.
“Як пише, так само і говорить”, — подумалось мені.
Я стояв наче заворожений, а народ навколо мене хлипав. В тому часі Стефаник був послом до австрійського парламенту. За його стараннями осів Марко Черемшина (І. Семанюк) як адвокат у Снятині. В їхніх руках спочивав провід повіту. Яке значіння і які впливи мав тоді Стефаник в політично-освітньому житті, вистарчить згадати, що кожна установа, коли ходило про якісь важніші поклики до суспільства Снятинщини, старалися виклопотати згоду на уміщення його імени на відозві.
Я був наочним свідком, як нераз баби окружили Стефаника, а він вів їх чи то до старости, чи то до ріжних урядів. В Снятині бував він майже кожного дня, і ніколи не бачив його самого. Як не баби, то селяни шукали у нього ріжньої помочі та поради.
— Стефаник більше робить для нас в повіті, як не один посол у Відні, — говорили мені нераз набожно селяни.


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(521)
Дійшло до того, що й мені треба було удатися до Стефаника в своїй особистій справі. Я поїхав колесом зі Снятина до Русова піль- ною дорогою в північно-західному напрямі. З Русова до Снятина є точно одна миля. Я зупинився над розлогою долиною, що тягнеться від сходу на захід. Південний беріг цієї долини покритий лісом. За лісом стали перед моїми очима чисті, білі русівські хатки, а на самій півночі за селом замайорів багатий двір. Я з’їхав в село і розглядався.
— Ви, певно, до посла? — спитали мене якась молодиця.
— Так!
— Крайнє господарство на краю села на захід, — пояснила і показала дорогу.
За кілька хвилин зупинився перед високою брамою. Обережно відчинив фіртку. В мої вічі впав великий став на подвір’ю. Ліворуч гарно вибілена стайня. Поруч неї стодола, а далі крита бляхою хата. Зараз за ставом взноситься на південь висока стрімка гора. На ній паслася якась расова*. Коло хати розтаборився садок.
Я війшов на відкриту північну веранду. Тут обступили хату стрункі смереки, наче вартові сторожі. Звідсіль простягається на північ захід прекрасний, далекий краєвид ген далеко аж на городенський повіт з преріжними узгір’ями й долинами.
З хати вийшла стара селянка в чистій сорочці й горботці та завела мене до робітні Стефаника. Під вікном стояло накрите зеленим сукном бюрко. Праворуч шафа з ріжними книжками, а ліворуч ото- манка тощо.
— Посол зараз приїде зі Снятина, а ви, пане, сідайте собі та читайте газети.
— Може, шкода мені ждати. Хто знає, коли пан посол вернеться.
— Посол точно приходить на обід, — впевнила мене і щезла за дверима.
Я сів біля бюрка і пішов за її радою. Баба Матіїха (як я опісля довідався) не збрехала. Внедовзі над’їхав Стефаник і ми познайомилися. Вислухав він мою справу, розглянув подання, розгорнув записник, щось собі занотував й запросив мене на обід. Я відпрошувався, але не помагало. Його теплі слова, перемішувані густими жартами, полонили мою душу. Стефаника полюбив я відразу. Від того часу став я його частим гостем. А за так довгий час пізнав Стефаника зблизька, бажав- би я сказати кілька слів про цього Великана. Виразно підкреслюю «кілька слів», бо щоби Стефаника схарактеризувати здебільшого, на це потрібно окремої книжки.
Породиста корова.


(522)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Дружина Стефаника з роду Гамораків (її батько був кілька разів послом до галицького сойму) умерла в 1914 році і лишила трьох синів. Найстарший Семен є тепер адвокатським конципієнтом у Сня- тині, Кирило скінчив торгівельну школу, а наймолодший Юрко зложив вже третій правничий іспит. Всі три сини вічливі, гожі й рослі. Наймолодший Юрко є цілком подібний з вигляду й рухів до батька. При родині Стефаника стало перебуває пані Плешканова, вдова по священику з своєю дочкою Олею, артисткою зі школи Новаківського. Пані Плешканова є рідною сестрою покійної дружини Стефаника. Господарство Стефаника складаєть з 18 моргів поля, яке приносить мало користи. Завжди подивляю ту надзвичайну чистоту та педантизм в кожному куточку, як в хаті, так на оборі, в стайні та в стодолі. Корови й коні завжди ситі та чесані. Прислуга теж завжди вдоволена й чиста. Стефаник дуже любив господарство. Його уваги не ввійде найменша дрібниця. І поле управляє взірцево. Безпощадно бере до “галопу” тих мужиків, що продають своє поле. Стефаник так зжився зі своїм Русо- вим та мужиками, що зрідка виїжджає до якогось більшого міста.
Гостинний дім Стефаника стоїть завжди отвором для всіх добрих й чесних людей без огляду на становище. Мужик для Стефаника — це найкращий гість. Він його поучує, жартує з ним, а коли треба, то й гостро збирає. Хто перебуде в його товаристві кілька хвилин, той чує якусь душевну пільгу та насолоду. Односельчани люблять й високо цінять свойого письменника і ним гордяться. Майже немає в селі весілля, щоби минуло Стефаника. Молодий чи, там, молода йдуть нераз аж з другого кінця села, несуть пару кола- чів, а музика приграває.
— То пішла молода просити на весілля, — пояснюють собі селяни. Посол каже кілька жартівливих слів до молодого, а передусім до молодої. На весіллі забарить найбільше годину, пів. Пожартує й вертається. Музика витає і пращає достойного гостя аж до воріт.
Стефаник дуже любить дітей. Дарує ріжні книжечки, то угощує овочами зі свойого саду. Я сам був свідком, як одного разу на Різдво шкільна молодь колядувала під його вікнами, а Стефаник дивився з великою любов’ю на той цвіт і зі зворушення прослезився. Його серце м’яке, наче віск на сонці. Нікому нічого не відмовить ніколи і кожному спішить з помічю та радою. Не любить облуди, ні фальшу. Ненавидить т. зв. “феєрверків”. Одного разу прийшли до нього гімназійні абсольвенти складати желания на його іменини. Переступили поріг, і один з них зачав:
— В день Ваших іменин...
— Но! Но! Но!.. Доволі! Сідайте, хлопці, і харчуйте.


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(523)
Село Русів влаштувало йому величавий ювілей. Саля “Народного Дому” не могла помістити надто великого здвигу з сумежних сіл. Юві- лят як лиш довідався про те торжество, закликав аранжера до свойого дому і привитав його словами:
— Ти, дурню, як смів робити якісь шопки* на мою адресу?
Аранжер, розуміється, не образився за такий титул. Навпаки!
Дурнем титулує Стефаник кожного молодого, коло любить. А коли саля була переповнена і селянські хори ждали, тоді прибув ювілят.
— Зачиняйте вже той храм [празник], — відізвався жартом Стефаник.
В одному селі влаштовували селяни аматорську виставу. Хоч в сам час внесли подання до староства на дозвіл вистави, дозвіл не наспів. Аматори хвилюються. Поліцай домагається від голови, щоби той відпустив публику. Голова просить поліцая, говорить про страту, переконує. Поліцай гороїжиться** Надходить на то Стефаник.
— Чому ти, Петре, просиш якесь!.. Лиш його! — порадив обурений Стефаник і відвернувся.
Цей аргумент поміг. Спантеличений поліцай злагіднів, і вистава таки зачалася.
Стефаник при тім всім є джентельмен. Пожаданий є в кожнім товаристві. Де він буває, там час швидко минає, але ніде не сидить довго. Не раз їздив я зі Стефаником зі Снятина до Русова і навпаки. По дорозі збирає на свою драбинясту фіру мужиків та бабів, аж поки стане місця. Прислухується мужицькій бесіді, а від часу до часу кине не один влучний дотеп, який варто записати. Одного року перед Різдвом їде Стефаник пільною дорогою до Снятина. Скашілим снігом, перемішаним з болотом, чалапає якась баба з тайстрою на плечах та кошеликом в руці. Стефаник пристанув.
— Ви куди, Дмитрихо?
— До міста.
— Та по що в таку непогоду до міста?
— Іду, пане посол, орудувати д’свєтам***. Іду купити оселедець і пів фунта цукру.
Стефаник взяв бабу на фіру. Я ледви здержувався, щоби не вибухнути сміхом, коли-то Стефаник зачав приговорювати то до оселедця, то до цукру. Опісля став переконувати бабу, що те саме могла набути в місцевій кооперативі.
* Тут: дешеві вистави.
** Триматися чванливо, зарозуміло.
*** Купити щось до свят (діал.).


(524)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Його коні навчені бігти шпарко. Повільно їздити не любить. До Снятина їздить згуста, але вертається швидко. Як мужиками, так і “панам” каже завжди правду в вічі. Коли винесли трунву з Марком Черемшиною на ґанок, Стефаник перший промовив прощальне слово до кільканадцятитисячної толпи. На похорону був староста, був теж і б[увший] міністер Васілєвскі [Леон Василевський]. Не одно терпке слово проковтнули тоді “пани”.
Хоч вигас його посольський мандат до австрійського парламенту, не перестає помагати людям. До 1930 року, заки служить йому здоровля, товчеться наче Марко Проклятий. Інтервенює в ріжних справах, боронить ріжних політичних арештантів.
— Коли прийшов до нашої понурої келії Стефаник, здавалося нам, що засвітило сонце, — говорив арештований кооператор Забо- лотівщини П. Ще не скінчив конферувати зі слідчим суддею, а вже ждуть на нього мужики під судом, щоби Стефаник заклопотав їм дозвіл на виставу, концерт тощо. А там знову ждуть інваліди зі скаргою, що не годні вклопотати своєї ренти. Одного разу арештували жінку, що мала аспірації до інтелігенції. Бруд був на ній і в її хаті. Та дивачка, хотячи стягнути увагу, зробила якесь непотрібне, наївне “політичне” потягнення. Стефаник інтервеніював в її справі, і її зараз випустили.
— Замість того, щоби баба випрала місячку, по-дівочому політи- кує, — говорив Стефаник.
— Подивляю вас, пане после.
— В чому саме?
— Вашу витривалість та відданість.
— Подивляєте ту посуду, що до неї зливають ріжні помиї? На це, небоже, й зроблена посуда.
На місце Марка Черемшини покликали Стефаника в члени шкільної Ради повітової. Ще там засідав один українець священик, що намагався говорити по-українськи на засіданнях, а йому завжди відбирали голос. Підчас одного засідання шкільний інспектор послужи- вся якоюсь нашою пословицею.
— Як смієте, пане інспекторе, говорити неурядовою мовою!? Це ж саботаж! За це жде вас захід або примусово емеритура*, — закпив собі Стефаник.
Члени шкільної ради зніяковіли і потупили очі в долівку.
В 1930 році захворів важко Стефаник на Різдво і пролежав через це кілька місяців в ліжку. Наслідки хвороби лишилися й до сьогодні. Перед тією хворобою ходив швидко, наче вітер. Я молодший майже
Вихід на пенсію.


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(525)
на двадцять років від Стефаника, але не міг ніколи додержати йому кроку. Тепер ходить дуже помалу, підпирається палицею і виходить тільки до найблищих сусідів. Гарно збудована чашка*, сивий чупер й борідка та гарна постава роблять Стефаника репрезентативним. Є він незрівнаним психольоґом. Він тільки глипне на людину і пізнає її наскрізь. Свойого гумору не втеряв. Не одні влучні його порівняння аж просяться на папір.
Стефаник є великий не тільки в літературі, але й в сірій буденщині».
Крім деяких передруків, нічого нового з творів В. Стефаника в пресі у 1934—1935 рр. не з'явилось. Орган «русской селянской» москвофільської організації «Земля і воля» від 24 лютого 1935 року надрукував новелу «Новина», а канадський журнал «Робітниця» у № 16 за цей же рік опублікував новелу «Май».
Майже наприкінці 1935 р., 5 листопада, В. Стефаник дістав листа від студента із Загреба Сильвестра Саламона, який просив дозволу на переклад його творів хорватською мовою. С. Саламон був представником української громади з центрами в Загребі, Сараєві та Баня-Луці. Праця громади в Загребі була спрямована здебільшого на розвиток українсько-хорватських взаємин. Для цієї роботи і був задіяний С. Саламон, який вирішив познайомити хорватського читача з творами В. Стефаника. Однак тоді це йому не вдалося, хоча перші переклади В. Стефаника хорватською мовою з'явились ще 1902 р. в збірці «Бранково коло»: «Синя книжечка» у перекладі Н. Николаевича і «Виводили з села» в перекладі С. Єврича.
Повну збірку творів В. Стефаника хорватською мовою вдалося видати тільки 1943 р. у загребському видавництві «Регулярне видавництво» у серії «Сучасна бібліотека» (книга 7). Усі переклади здійснив Станко Гаспарович. Вона дотепер є найповнішим виданням творів В. Стефаника хорватською мовою.
У чеській книжці «Що читати з літератур слов’янських», що вийшла 1935 р. в Празі, уміщено статтю «Василь Стефаник — поет українського села».
У 1935 р. найбільшою турботою для В. Стефаника стало весілля сина Кирила та черговий екзамен сина Семена. На все потрібні були гроші, яких він не мав.
У 1956 р. в альманасі «Радянське Прикарпаття», який вийшов друком у Станіславові, з’явилася стаття «Неопубліковані листи Василя Стефаника» без вказівки її автора. У ній повідомлялось, що дослідник С. Демчук знайшов кілька листів В. Стефаника до тодішнього
Череп.


(526)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
працівника банку в Делятині Олекси Колянковського із проханням позичити грошей. Перший з цих листів датований 15 жовтнем 1934 року.
«Дорогий Олексо! — писав В. Стефаник. — 12 ц. м. я одержав лист від тебе враз із формуляром зголошення на позичку. Цим листом я дуже втішився і дуже тобі та товаришам другим дякую. Відпиши картку зараз, кілько ручителів, чи 2, чи 3 і на яку суму, рівночасно ста- рай, як лиш дістанеш від мене папері, вагон здорових, сухих дров і решту [гроші] аж дізнаюсь з твоєї картки і все тобі вишлю. Здоровлю Вас усіх сердечно, а тебе цілую.
Твій Василь Стефаник».
Через тиждень — новий лист до О. Колянковського: «Русів, 23.Х. 1934. Дорогий Олексо! Посилаю вексель найправдивіший з моїм підписом і моїми двома ручителями. Я маю коло 16 моргів поля і хату з городом, Василь Костащук, учитель в Тулові, ти, впрочім, його знаєш, має морг поля і морг ліса, а Федір Дідух, господар в Русові, має 13 моргів поля з будинками господарськими, всьо незадовжене і дуже солідне. Витяг з ґрунтових книг вишлю або ще сьогодня, як адвокатська канцелярія мені вибере, або день чи два пізніше на твою адресу. Підписи на векселі оригінальні і правдиві і зачинай робити позичку, чекаючи на витяг грунту, купуй дрова найліпші і старайся, аби скорше в Снятині з двірця забрати. Напиши зараз, як справа стоїть? Чекаю відповіди. Разом посилаю лист до т. д-ра Навроцького, який прошу йому передати.
Сердечно тебе цілую. Василь Стефаник».
О. Колянковський знав В. Стефаника ще з часів навчання в Коломийській гімназії. Вони вчилися разом з третього класу, аж поки Василя там не виключили. Між В. Стефаником та О. Колянковським велось жваве листування.
Та в жодному архіві цих листів не виявлено. Як свідчить Р. Фабрика в газеті «Репортер» від 29 травня 2008 р., «одного з таких листів з дозволу родини автор цієї публікації свого часу передавав до музею освіти, що діє в Прикарпатському національному університеті, а ще один був переданий батькові відомого краєзнавця з Делятина В. Клапчука».
Отож В. Стефаник не випадково звертався у Делятин за допомогою. Там працював адвокатом його давній товариш по радикальній партії Йосиф Навроцький, про якого йдеться у згаданому листі.
Однак у пресі не було повідомлень про віднайдення листів В. Стефаника до нього. У жодному архіві не знайдено і листів Й. Навроцького до В. Стефаника.
У справі з позикою, очевидно, Й. Навроцький мав бути гарантом.


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(527)
Лист В. Стефаника ставить під сумнів версію, про яку йдеться у книжці В. Костащука, ніби він вимушений був ще раніше продати поле, щоб мати на прожиття. Він дістав у спадок від батька 16 моргів і стільки ж мав на 1935 р., тобто нічого не було розтрачено.
24 листопада 1934 року В. Стефаник пише до О. Колянковського: «Дорогий Олексо! Тобі відай тяжко або неможливо достарати для мене кредит 300 зол. Напиши зараз правду, бо я знаю, що ти не був ніколи крутар і все був до мене прихильний. Доходу з господарства крім податків ніякого, а я хворий. Найгірше це, що мого наймолодшого сина мушу послати ще перед ЗО листопада до іспиту четвертого у Львова і на що треба 120 зол. Як можеш, то поможи. Я маю всіх дов- гів коло 1.200 золотих. Тепер по Різдві зараз жениться мій середущий син Кирило в Стецевій, бере дівчину з посагом (10 моргів) і буде гос- подарити та буде віддавати і цей довг. Не маю ні опалу, ні навіть ліків, з книжки жодного доходу.
Цей лист сам пишу, вибачай що олівцем, бо чорнилом не можу писати. Цей лист читай сам, а більше ніхто.
Старайся о гроші і пиши. Твій Василь Стефаник».
Невідомо, чи дістав тоді допомогу В. Стефаник, але весілля сина справив гучне і. велике. «Стефаник тримався добре, — написав В. Костащук, — був дотепний. Просив співати».
Через погіршення стану здоров’я далі Снятина уже не ризикував виїжджати. Востаннє у Львові В. Стефаника бачили на відкритті надмогильного пам’ятника І. Франку на Личакові. Уже тоді він не міг довго стояти, був тяжко хворий. Відмовляло серце. Ходити не міг, часто зупинявся — присідав.
Відтоді сидів у Русові. Навіть до друзів та знайомих не міг написати листа, а тому диктував синам, і лише в кінці ледве дописував «Ваш Василь Стефаник». Один із таких листів за допомогою сина написав Ю. Морачевському ЗО вересня 1934 року з приводу народження його сина, названого в честь прапрадіда Адамом. «Найдорожчий Юрку! — писав у ньому. — Ви не гнівайтеся, що я не писав до Вас вже давно, хоча все хотів і все відкладав. Тому не гнівайтеся, що Ви з молодих людей мені найдорожчий і найближчий, так як Ваша мама і Ваш батько в моїй молодості були мені найближчі і напевно Ваші діти були би мені найдорожчі і найлюбіші, як би-м міг жити. Тепер маю доволі часу і по довгій надумі кажу Вам правду, хоча й дотепер ніколи не говорив неправду, що буду жалувати і тепер жалую за Вашою Мамою, за батьком Вашим і за Вами з Свою. Це був мій один маєток і одно велике щастя в житті, бо поза тим мені вже небагато лишилося. Аби правду говорити ще одну, то маю діти добрі, хоча їм немудро


(528)
Роман Горак
(Кров на чорній ріллі»
поводиться, а вони ще дуже молоді, нехай дають собі раду в житті всі три разом і солідарно. Прийміть від мене все те найліпше з мойого серця до грудей Вашого сина. Я певний, що він буде дуже розумний і здоровий і Ви будете мати з нього велику потіху. Я не можу Вам більше казати тому, що боюся нещасної фрази. Прийміть же від мене ці слова і покладьте їх на голови Вашим прекрасним Дітям.
Я маю надію найдальше до місяця таки поїхати до Львова, як буде здоров’я і гроші, і тоді привітаюся з Вашими дітьми. Мені треба ще з лікарями говорити, може, ще щось знають, тоді лишив би-м ся в санаторії на недовгий час, як знов же будуть гроші на санаторію. Ще хотів би-м послухати і надивитися на Вашого Батька, який мав все на мене в житті найбільший добрий вплив. Напишіть ще раз до мене і оставайтеся моїм найбільшим Другом з Вашою жінкою і з Вашими дітьми. Ваш Василь Стефаник».
Грошей на санаторій і дорогу не знайшлося, та й здоров’я не дозволило на цей раз приїхати до Львова.
Невдовзі В. Стефаник дізнався від найстаршого сина Семена про важку недугу Ю. Морачевського — пухлину мозку. Він написав до Юрія: «Найдорожчий мій Приятелю! Ви цей лист від мене сховайте і не дайте нікому читати. Мені здається, і я цього певний, що Ви забагато працюєте, і Ви врешті в цій праці не видержите, і тому я боюся за Ваші нерви і за здоров’я. Скаля Вашої праці є така широка, від найвищого щабля людської можности до найбільшої витривалосте, звичайної робучости, що позволите мені бути неспокійним. Маю надію, що як будете всі разом вкупі, що нерви Ваші, здоров’я Ваше покращають, і Ви останете надовго для мене найбільшим молодим Другом, на якого я маю найвищі надії серед молодих і наймолодших українців. Не гнівайтеся за мій неспокій, але цей неспокій походить від найбільшого обожания, яке маю до вас як найбільшого молодого чоловіка. Перестаньте так тяжко працювати і будьте мені на довгі і найдовші роки здоровим і найкращим. Напишіть про Ваше здоров’я! Цілую Вас найгарячіше. Ваш Василь Стефаник».
На цей лист, написаний наприкінці серпня 1935 р., В. Стефаник відповіді не отримав. 4 грудня 1939 року Ю. Морачевський помер у Відні під час операції з трепанацією черепа. Тіло Юрія Морачевського перевезли до Льова, щоб похоронити в могилі з мамою.
На похороні був присутній С. Стефаник. Він побоявся передати цю страшну звістку батькові. Про смерть Ю. Морачевського В. Стефаник довідався з часопису «Діло», де батько Юрія, В. Морачевський, висловлював подяку всім, хто розділив з ним його горе. Газета з тією подякою не відразу потрапила до рук В. Стефаника. Тільки 27 лютого


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(529)
1936 року В. Стефаник продиктував синові лист до Марії Кромпець (Кромпіц), дружини Ю. Морачевського: «Дорога Пані! Несподівано вмер найбільший українець, найкращий батько своїх дітей, найбільш працьовитий чоловік коло своєї хати, найвища постать серед українських патріотів, а для мене особисто найбільша втрата, якої я дочекався. Ви любіть свої діти і передержите смерть свого найбільшого Мужа. Нехай Вас Бог своєю ласкою потішить, а діти хай Вам ростуть великі і подібні до Тата.
Цей лист, як всі теперішні листи, диктував своєму синові Юрієві, а сам підписуюся в найбільшім моїм смутку. Василь Стефаник».
Ю. Морачевський був дивовижно відданий В. Стефанику.
Коли на початку 1929 р. в журналі «Вікна» з’явилася стаття за підписом «Василь Теребовельський», у якій автор напав на В. Стефаника за те, що він «кланяється кленовим листочком» культурним діячам з Великої України, але не відважується «перескочити рова», тобто не хоче за пенсію, яку призначив йому радянський уряд, стати комуністом, тільки Ю. Морачевський став на захист В. Стефаника, виступивши у десятій, жовтневій, книзі «Літературно-наукового вісника» за 1929 р. зі статтею «На маргінесі однієї в інфамії», де жорстоко засудив «віконських писарчуків».
Він був настільки категоричним, що ставив В. Стефаника вище І. Франка.
Про якість та критичну вартість статей, написаних Ю. Морачев- ським про В. Стефаника, можна судити зі збірки «Василь Стефаник у критиці і спогадах», що вийшла у видавництві «Дніпро» 1970 р. Уміщені в ній чотири статті Ю. Морачевського дають повне уявлення про критичний хист автора, а водночас — можливість порівняти їх з іншими статтями. Очевидно, саме за ці статті й цінував В. Стефаник Ю. Морачевського. Повне уявлення про ставлення Ю. Морачевського до творчості великого новеліста стає зрозумілим із його рецензії на видання творів В. Стефаника І. Лизанівським у Харкові 1927 р., в передмові до якого В. Коряк усю суть новелістики майстра звів до класової боротьби... Водночас Ю. Морачевський порушив і проблему редагування творів В. Стефаника для «широкого читача» та читачів із Східної України, а також проблему перекладу чужими мовами.
Через майже півстоліття Ю. Стефаник віддав належне людині, яка так багато значила для його батька, і в 1983 р. в журналі «Сучасність» надрукував свою розвідку-спогади про Ю. Морачевського під назвою «Юрій Морачевський, його батьки, його приятель» з посвятою його доньці Софії Темницькій-Морачевській.
У листі до М. Шухевича від 10 грудня 1935 року В. Стефаник написав: «Страшно мені знати, що мій один молодий чоловік, Юрій


(530)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Морачевський, так несподівано забрався з цього світу. Мені чогось виглядає, якби я був винуватий у його смерті...».
Напередодні святкування свого ювілею в Народному домі 26 грудня 1926 року в листі від ЗО листопада того року В. Стефаник писав Ю. Морачевському, дякуючи за його лист, надісланий напередодні: «Дорогий Юрку! Ви мене до решта зворушуєте, така пошана до мене, як Ви це робите, приводить очі мої до сліз. Я пишу правду. Боюся, що купка пань і панів, які сидітимуть в салі Лисенка, не зворушать мене. Мене зворушувало сонце, та місяць, та земля. Найбільше ж наші люди, так звані мужики. Я, як Бог, їх сотворив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою тішитися. Ви, як будете сидіти зі мною, не дивіться на неудавану тупоум- ність пань і панів, ані на їх удавану культуру. Вийдемо на свіжий воздух і забудемо.
Уважайте, щоби Семен не був голоден, гроші і борги я Вам поплачу. Ваш В. Стефаник.
Р. S. Власноручно до нікого не пишу листів, а то й Ви, мабудь, не дістанете вже більше. Цей лист лишень до Вас».
Цей лист дає велику інформацію для роздумів. Колись подібного листа про публіку на концерті Соломії Крушельницької В. Стефаник писав В. Морачевському. Тепер його синові. В. Морачевський колись опікувався В. Стефаником, син В. Морачевського тепер опікувався сином В. Стефаника.
В. Стефаник відчував себе приниженим бідністю. «Високоповажаний Пане Товаришу! — писав він 22 травня 1935 року Дмитру Донцову. — Останнього числа Вашого журнала я не одержав і розумію добре, чому не одержав. В такій ситуації, як теперішна, Ви не годні довгими роками дарувати свій журнал навіть дуже протегованим письменникам, як я. А я, хоч мав певну надію заплатити вам свій довг, бачу тепер, що я не годен нічого платити, поки не буду мати якого приходу. Тому прошу Вас, відпишіть мені або кажіть відписати адміністрації Вашого журнала, кілько я винен за неплачену пренуме- рату. Я дотепер надіюся ще таки в цілості заплатити мій довг. Одно прошу Вас, почекайте ще зо два місяці, заки зачну платити той довг, і не виказуйте мене на чорній лісті довжників. Дуже вибачайте і прийміть від мене найсердечніше подяку за Вашу прихильність до мене. Дякую і остаю з найглибшим поважанням. Василь Стефаник».
І останній зі збережених листів В. Стефаника до Д. Донцова (від 10 грудня 1935 року): «Дуже високоповажаний Пане Товаришу, — писав він. — Я аж тоді пишу до Вас, як щось поганого учиню і сумління болить. Теперка гонить мене плати за “Вісник”. Я дійсно не маю


Розділ двадцять третій
Остання збірка
(531)
ніяких грошей на найпотрібніші видатки, а ще до того я хорую в перспективі нема на “Вісника”. Я все ж маю надію і то велику, що мій наймолодший син Юрко таки поїде до Канади і тоді я міг би, зглядно він, загарантувати мою безлично претенсіональність.
Страшний удар, який мене стрінув через смерть мойого молодого приятеля Юрка Морачевського, розтеряв мене навіть при диктованию цього листа. То був найкрасший чоловік, якого я знав, котрий був Вашим правдивим приклонником, якому треба заховати у Вашім журналі пам’ять правдивого Українця. Буду бачити, що напише мені його батько і чи я буду давати Вам до друку його скрипт, який леж- дить у мене давно злагоджений Небіжчиком. Хотів-бим, щоби його донька Софійка лишилась Українкою.
Здоровлю Вас сердечно і Вашу Паню з надією, що моє сумління все буде мене угризати за незаплачену пренумерату. Ваш Василь Сте- фаник».
Про борг із 1928 р. вже не йшлося.


Розділ двадцять четвертий
відхід
Знав, що це Різдво для нього останнє, але, як годиться господарю, поставив у куті житній сніп, перев’язаний перевеслом, а на підлогу постелив, як велів звичай, мерви. Колись, як були живі мама і тато, а він з братами та сестрами були малими, то по вечері лазили по мерві і квокали, аби кури водилися, і мекали, щоб худібка прибула в новому році... Як все це тепер далеко... З усіх залишився він один. Нема мами, нема батька, нема братів, ні Володимира, ні Юрка. Він один...
Брати жили неподалік. Юрка любило ціле село, мав добре і щире серце. Як приходило Різдво і час коляди, то парубоцтво вибирало його найголовнішим — березою. Нема берези русівського, помер 1927 р. Володимир заразився тифом, слабке серце не витримало, і він помер 1919 р. Обидва залишили діти сиротами. Син В. Стефаника Кирило написав згодом у своїх спогадах, що, згадуючи за братами, В. Стефаник зітхав і казав:1 «їх убило багатство нашого батька...».
Нема сестри Марії. Давно на її гробі цвітуть і родять вишні. Нещасна і її дочка Параска, яку так любив... Казав: «Параска дуже подібна до Марії, дивлюся на неї і згадую сестру».
Усе склалось не так, як хотів. Усе...
Уже рік, як у хаті ґаздували син Кирило та невістка Олена.
Уже не мав сили, аби вибігати до воріт і чекати колядників колядою. Тепер наслуховував, чи йдуть, під вікном.
Нема вуйків — маминих братів. Усі в гробі. Нема кому руку цілувати. Нема від кого дрібні гроші у жменьку складати.
Минулося...
Тепер колядники колядували, а він стояв і плакав. Сльози самі текли. Хіба І. Дідух, якому в цій хаті було все дозволено, казав: «Агій на Вас, ґаздо! А то чого так жись ти си роплакали? А нуко наливайти в пугарі колєдникам горілки та тішмося, покив живі...».
І. Дідух був далекою ріднею В. Стефаника, але дуже далекою, так що можна було вже сказати, що не рідня, але був для нього найдорожчою тепер людиною і його найближчим другом. Не було дня, щоб Іван, усміхнений і лагідний, не приходив у гості. Він, як казав, знав, коли має прийти і коли відійти, але бувало, хоч зрідка, що не міг


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(533)
прийти. Тоді В. Стефаник сам ішов до нього або когось посилав вивідати, чи здоровий його товариш.
Увечері вони сиділи і пили гарбату. Іван уміло різав гострим ножем листя тютюну. Нарізаний тютюн, що звався бакун, змішували і пробували, чи міцні, чи легкі сигари з нього. Усе, що діялося в селі і поза селом, розповідав Іван Стефаникові зі співчуттям до нещастя, разом сміялися, як подія була веселою чи смішною. Так і сходив час. «Багато з того, що вчув письменник, — засвідчив у своїх спогадах К. Стефаник, — від свойого сусіда Івана, ввійшло в післявоєнні його оповідання».
Найцікавішим кутком, де вечорами сходилися всі домашні та гості, була простора кухня. Там велися довгі розмови, усі хотіли знати думку батька, і він говорив більше, ніж інші. Сторонні зверталися до нього через «пане после», навіть тоді, коли він уже і не був депутатом. Для села і всіх В. Стефаник до самої смерті був «послом».
«У кухні, — згадував Кирило, — курили різні тютюни і було так багато диму, що батько раз у раз відчиняв двері чи вікна, аби впустити свіжого повітря.
Ранком приходили незнайомі люди з усіх закутків покутської землі з своїми болями: “Пане после, вигонять мене з хати, троє дітей, чоловік хворий. Допоможіть”.
Не було випадку, щоб Стефаник відмовився допомогти. Майже кожного дня батько звичайним селянським возом разом з тими, що потребують допомоги, їхав у Снятии чи в інше місце. Бігав по всіх урядових і судових інституціях, доказував, сварився, просив, щоб не викидали з хати нещасних за борги. Справу погоджувалися або ще раз розглянути, або відкладали продаж хати на невизначений час».
Так було колись.
Минулося...
Він хворий. Каліка. До нього не йшли.
Ще дякувати Богу, що приходили колядувати. І знову сльози...
В. Стефаник любив біля хати чистоту і порядок, вимагав, щоб коні і корова були вчасно нагодовані. У всіх господарських роботах, чи то в городі, чи в полі, чи біля хати, як не було щось добре і вчасно зроблене, то сердився і гнівався.
«Харчувався, — писав у спогадах К. Стефаник, — невибагливо: рано пив чашку справжньої кави без хліба, на обід — шматок солонини з чорним хлібом і часником, бульба, м’ясо з капустою і борщ, вареники чи щось інше. Надзвичайно любив гриби з Русівського лісу; в літню пору майже щодня їв цю страву. Гриби мусили бути так приготовлені, як варила колись його мама, з часником і олією. Не любив


(534)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
солодкого печива, а за кілька років перед смертю їв з апетитом печені яблука з рисом і цукром і солодкі фруктові супи.
Свої розбурхані нерви успокоював інколи спиртними напитками і в піднесеному настрою говорив: “А наша доля п’яна спить”. Чув себе щасливим: “Я не сам, зі мною ціла Україна”. Батькова фотографія з тих часів показує, наскільки він похудів, їв мало, пив багато води, очі були мутні, руки тряслися».
Хвороба сильно змінила В. Стефаника: важко пересувався навіть з палицею, сам із себе був невдоволений, найчастіше пересиджував на стільчику. Писати правою рукою вже не міг, свої листи диктував, зазначаючи, що підписується власноруч. Його непокоїв підвищений тиск, ранком, коли вставав, відбирало мову. Лікарі вимагали, аби мав спокій і перестав пити й курити, на що він відповідав: «Ви хочете від мене все забрати, нащо мені жити?».
Востаннє відзначив і свої іменини, що припадали на Новий рік за старим стилем.
До письменника, ще коли він у ліжку, приходили гості, зв’язували його солом’яним перевеслом, а він мав визволитися фляжкою горілки та палицею ковбаси. Такий був звичай, «ще з незакємуваних часів», як говорив І. Дідух, тобто з незапам’ятних часів. Після «розв’язання» та «визволення» господар дякував, просив на вечір до столу. А ввечері щедрували В. Стефанику довгих літ здоров’я і поводження.
В. Стефаник надалі залишався головою Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка. Щоправда, тепер чисто формально, оскільки основну роботу виконував М. Рудницький.
На початку 1936 р. читацьку громадськість збурила звістка, що члени журі, вибрані Радою Товариства, одноголосно присудили другу літературну премію за 1935 р. Ірині Вільде з Коломиї за збірку нарисів «Метелики на шпильках» та за збірку «Химерне серце». Журі визнало, що 1935 р. не вийшло твору, якому б можна було присудити першу премію. Нікому не було присуджено й третьої премії, а тому молода Ірина Вільде стала єдиною лауреаткою, що ще більше розпалило пристрасті.
Читачі вважали, що нагородженню мають підлягати тільки твори на національно-визвольну тематику, чого в доробку Ірини Вільде не було. У № 3 журналу «Назустріч» за 1936 р. М. Рудницький опублікував інтерв’ю з письменницею, у якому вона спробувала донести до громадськості своє творче кредо.
Висновок з інтерв’ю випливав такий, що час писань про національні зриви минув — настав новий.
Тоді публіка почала апелювати до В. Стефаника. Замість відповіді він надіслав листівку М. Рудницькому з одним реченням: «Лавреат-


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(535)
ці передайте мою відповідь і “Сини”. Василь Стефаник». Більш ніж промовиста відповідь. Національна тематика не мала права зникати ніколи.
1971 р., коли в Русові відзначали сто років від дня народження В. Стефаника, Ірина Вільде на урочистостях пригадала цю історію. Перед пагорбом, на якому була могила В. Стефаника, вона разом з іншими посадила своє деревце пошани йому.
Невдовзі за Іриною Вільде в українську літературу прийшли молоді І. Керницький, Б. Нижанківський та В. Ткачук. Останній був із села Іллінців, що через Прут, у якому Гриць Летючий з новели «Новина» втопив свою меншу дочку. У літературі І. Ткачука назвали безпосереднім спадкоємцем В. Стефаника. І. Керницький став лауреатом літературної премії Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка, а всі разом — І. Керницький, В. Ткачук та Б. Нижанківський — у літературі створили чергову трійцю, яка прийшла на зміну Покутській — В. Стефанику, Л. Мартовичу та Марку Черемшині.
Восени 1935 р. до В. Стефаника звернувся генеральний секретар Союзу української поступової молоді (СУПМ) ім. М. Драгоманова П. Костюк і попросив дати якийсь свій твір для їхнього журналу «Каменярі». Чи просив П. Костюк написати для журналу, який був додатком до «Громадського голосу», спогади про І. Франка, чи просто В. Стефаник уже мав готовий спогад, який назвав «Каменярі» і надав редакції цього журналу, невідомо, оскільки лист П. Костюка не зберігся. Цей спогад і був опублікований у № 1 «Каменярів» за 1936 р. У радянський час уперше його надрукували в журналі «Радянська література» (№ А—5 за 1941 р.). У примітках до публікації зазначено, що стаття написана взимку 1936 р. Підстави для такого твердження невідомі. Як і те, чи твір написаний рукою В. Стефаника, що малоймовірно, чи тільки підписаний, але в кожному разі цей спогад залишає враження незавершеного твору. Він короткий і є важливим документом до біографії І. Франка.
«Я все, — писав В. Стефаник, — коли вертав з Кракова додому, вставав у Львові відвідати Івана Франка, який мешкав нижче великої жовтої техніки. З великою радістю входив на перший поверх до робітні і бібліотеки нашого поета. Він, завсігди в вишиваній сорочці, виходив у бібліотеку, вітав мене та відразу закликав свою бліду жінку, і зголошував мене як гостя на снідання і обід. Хлопці і мала дівчина дуже були раді, чи мені більше, чи сніданню, не знаю, а я, переговоривши, що конче треба було, з господинею дому, переходив зараз до робітні, заваленої купою ріжних скриптів, перекладами та кусниками всіляких поезій. Я був чоловік ще молодий та дуже несміливий і


(536)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
без ніякого публіцистичного хисту, а до того велика пошана до нашого найбільшого поета мене дуже пригнічувала. То був час, коли Франко написав по-німецьки та надрукував у Відні свою статтю: “Ein Dichter des Verrathes”*.
Я боявся, що Франко не сміє вийти на вулицю через грізні голоси тодішньої польської преси і запроектував тому прохід у Стрийський парк. Він згодився і покликав до нас ще двох своїх хлопців... На долині, як ми мали виходити на вулицю, Франко сказав до мене: “Я все вихожу щодня до своїх редакцій, але мене так не видно, я менше високий від вас, і тому дотепер ще не битий. Я не хотів би, щоби ви за мій гріх невинно покутували”. Я відповів: “Я не годжуся з вашою статтею про Міцкєвича, а ми йдемо в дільницю робітничу, вас добре робітники знають, як свойого товариша і провідника. Тут ми можемо свобід- но перейти. А в Стрийськім парку я буду держатися трохи позад вас, як задля сторожа, а ви з хлопцями йдіть передом”. І я показав свою грубу палицю. Хлопці бігали то перед нами, то за нами, а Франко говорив до мене, що ми в біді підемо до кофейні, де часто сиділи його близькі люди при каві. Стало сидів Остап Терлецький, час від часу показувався польський поет Ян Каспрович, разом з Франком співробітник “Кур'єра Львівського”. Ніхто Франка не нападав, ми спокійно сиділи коло півгодини в Стрийськім парку, і тоді він просто напав на свою декламаторську — так він казав — і без таланту написану поему “Каменярі”. Я тоді, як сидів поруч Франка, був противної думки, як він, так само і тепер».
Надії В. Стефаника, що своє матеріальне становище він поліпшить за допомогою одруження сина, були марні. Свати дали за доньку пару моргів поля. Однак на них потрібно було працювати. Через кредиторську заборгованість загрожувала ліцитація** господарства. Тоді й було вирішено завезти книги В. Стефаника, які вийшли ювілейним накладом 1933 р. та які через високу ціну не розходились у Галичині, на розпродаж в Америку. Крім того, можна було заробити різними акціями, до яких був готовий син Юрій. Його й вирішено було відправити, попередньо домовившись з американською стороною.
Гроші танули через правничі кваліфікаційні екзамени синів. Найбільше боргів В. Стефаник мав через Семена, який вирішив відкрити власну адвокатську контору. Для цього потрібні були як на той час великі гроші.
Згодом радянські дослідники напишуть, що Ю. Стефаник поїхав в Америку, оскільки за правління профашистської Польщі не знайшов
* Поет зради (нім.).
** Тут: продаж з аукціону.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(537)
собі роботи. Підготовка поїздки Юрія в Америку тягнулася ще з минулого року. «Мій Юрко, — повідомляв М. Шухевича В. Стефаник у листі від 10 грудня 1935 року, — за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплати мої довги».
В. Стефаник чекав дня від'їзду зі страхом. Він знав, що більше не побачиться з сином, хоча той запевняв, що їде на короткий час. Урешті від'їзд було призначено на 5 травня 1936 року. Напередодні в будинку В. Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — «Іван з поля».
«Стефаник був пригнічений, — писав В. Костащук. — Його промова до гостей була навіяна великим сумом.
— До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові. [...]
Ще перед від’їздом з Русова подарував синові свої “Твори” ювілейного видання 1933 року. Написав: “Найдорощому Юркові в смутку прощання і в каліцтві. Будь щасливий і чесний. Твій батько Василь Стефаник. Русів 4/V 1936”».
Тоді, приїхавши до Львова, В. Стефаник вирішив попрощатися назавжди з Ю. Морачевським, пам'ять про втрату якого мучила його. «Юрко Морачевський, — писав у «Серці», — віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світу».
«Юркова могила, — згадує у спогадах брат В. Стефаника Лука, — досить далеко від головного входу на Личаківський цвинтар, який кілометр, а може, й більше. Ми приїхали фіякром, але на самий цвинтар не можна було їхати повозкою, тому ми мусіли йти пішки. Це була чи не найдовша і найтяжча дорога в моєму житті. Я вхопив Василя за лівий бік, у правій руці він мав грубу дубову палицю, якою підпирався. Так ми почали мандрівку, що дуже нагадувала мені його нарис “Дорога”. Василь тяжко дихав, ледве тягнув за собою ноги, уста його посиніли, аж почорніли, потом вкрилося воскове обличчя. Кожних десять кроків він сідав, майже лягав на зустрічні могили, ледве лапаючи повітря. Я чув, як тяжко, ніби велетенський дзвін, стугоніло його серце. Коли я пробував переконувати його, що нам треба повертатися назад, що цієї дороги він не видержить, він скрикував: “Ні, ніколи! Навіть аби я здох, але до Юркової могили я ще дійду”. І він ішов, спотикався, падав, відпочивав і йшов далі. Нарешті ми дійшли. Василь випростувався над ще не впорядкованою могилкою, покритою жовтим дрібним піском і порохом. Потім схилився вниз, зачерпнув, як


(538)
Роман Горак
<Кров на чорній рілль
води, долонею того піску і поніс угору, розсипаючи його по плащі й убранні жовтими плямами. А донісши трохи до уст, поцілував, тоді і його уста пожовтіли».
Наступного дня, перестрашені виглядом батька, сини вирішили відвести його до лікаря. Ю. Стефаник стверджував, що оглядав його сам В. Морачевський і наказав негайно везти до Русова. Навіть дивувався, як із таким серцем ще можна жити.
Дещо інакше оповів про це В. Костащук. «Лікар, після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує катастрофа.
— Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина.
Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає
Лукина:
— Чого ви всі хочете від мене?
— Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
— Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від’їзду Юрка в далеку дорогу.
Додому прибув ніби врівноважений, але про Юрка не згадував». До того часу належить світлина з В. Морачевським, що зберігається у фонді В. Стефаника.
Здавалося, що життя попливе старим шляхом. Надворі була весна — відцвіли вишні, ожили поля. Однак сили залишали В. Стефаника з кожним днем. Навіть поїхати до Снятина йому було тепер тяжко.
Кожен день він виглядав листоношу і чекав листа від сина. Спочатку Юрій виїхав до Лондона, де ним мав опікуватися керівник інформаційного «Українського бюро» доктор Володимир Кисілев- ський, син Олени Кисілевської (1869—1956), відомої політичної, громадсько-культурної діячки, організаторки і редакторки жіночої преси в Галичині. Вона була в приятельських стосунках із В. Стефаником, хоча їхнє листування не збереглося.
Нарешті перший лист від Ю. Стефаника:
«19 травня 1936 р., м. Лондон
Дорогі Тату!
До Лондона я приїхав вчора, 18/V, а в суботу — 23/V — їду до Канади кораблем “Ausonia”. Мене і о. І. Тилявського Кунард умістив в National Hotel на Russel Square, де ми маємо осібні кімнати. Життя тут прекрасне, комфорт великий. Дуже тішуся, що я виїхав у світ, і все маю тверду віру, що невдовзі Вас відвідаю. Ви держіться міцно, менше


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(539)
куріть, не пийте горілки, дайте собі пустити кров, одним словом, дуже уважайте на своє здоров’я. Гроші будете мати. Сьогодні цілий день я був в British Museum, бачив багато прекрасних речей, цілу старовину. Завтра маю визначену візиту в Укр[аїнське] Бюро і буду говорити з д-ром Кисілевським.
Перед від’їздом напишу до Вас листа. Цілую Вас з цілого серця. Все Ваш Юрко».
Наступний лист написано з Лондона 22 травня 1936 року (тут і далі цитується за виданням «Юрій Стефаник. Розмови про батька», яке вийшло у київському видавництві «Криниця»). «Найдорожчі Тату! — писав син. — Я перебуваю в Лондоні ще від понеділка і завтра (субота 23/V) сідаю на “Авсонію”. [...]
В Лондоні є дуже багато цікавих речей, і я разом з д-ром Кисілевським і о. Тилявським (їде разом зі мною до Канади) майже цілий тиждень бігали по театрах, кінах, музеях і городах, був в British Museum. Цей музей має найкращі збірки старого мистецтва, святині грецькі, величезні статуї (Софокла, Сократа я бачив в оригіналі), зброя і т. д. Цікавий дуже був також музей технічний і біологічний, галереї образів. Варто, щоб Оля [Плешкан] могла коли-небудь поїхати в світ, бо дійсно можна бачити чудесні речі. Вхід до музеїв вільний, і навіть задарма можна мати провідника. Особливо гарний є ботанічний город New Garden за Лондоном в Річмонді. Є там орхідеї, папороті, рожі, бози, кактуси, пальми, і то всіх можливих відмін.
Одним словом, можна бачити і варто побачити. [...] Цікаво, що в Лондоні я чув нашого аркана, і то від вуличних “крайків”. Світ дуже великий і цікавий, одно мені прикро, що Ви і цьоця хворієте. Ви вибачайте, що я так написав свій попередній лист до Вас, але Ви добре знаєте, що він був лише висловом великої моєї прив’язаності до Вас і бажанням ще Вас бачити. Мною Ви не журіться анітрохи, я вже зробився світовим чоловіком в тім сенсі, що пропасти собі не дам. Пам’ятайте, що я зі всіх сил старатись буду, щоб Вам, цьоці і Кирилові добре було і щоб Ви врешті мали спокійну голову. Тримайтеся добре і перепросіть від мене Цьоцю, Олю, Оленку і Кирила, що я до них не пищу, але я все про них пам’ятаю. Василеві [чоловік] вже тепер перекажіть від мене, щоб лагодив до дороги.
Цілую Вас з цілого серця, а також Олю, Оленку, Кирила і Василя. Все Ваш Юрко.
Р. S. Нехай Кирило піде до Федора і поздоровить від мене Нико- лаїху, Федора, Уляну і дітей. Парасці [Мельничук, доньці сестри В. Стефаника Марії] скажіть, що я буду старатися, щоб вона дістала гроші від Василя. Цілую її і Вас всіх».


(540)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Згодом із Торонто Ю. Стефаник надіслав наступного листа.
«До Торонто, — писав син, — я приїхав в п’ятницю, і зараз наші робітники з “Оборони України”* і Товариства] ім. І. Франка взяли мене під опіку. Вчора я май два виклади про положення на Зах[ідній] Україні, один о 3 год. на West Toronto (східна частина), а другий на East Toronto (захід). Робітники є мною захоплені, а я ними. Дають мені гроші, тютюн, їсти, кожний має собі честь, щоб я зайшов до нього і їв в нього. За 2 виступи я заробив ЗО $, але зараз я зробився публічним чоловіком. Возять мене на авто по Торонто, і, одним словом, не маю хвилі часу, щоб навіть написати до Вас листа. “Оборона України” каже, щоб я об’їздив цілу Канаду і Сполучені Держави з викладами, та я не погодився, бо мушу їхати до Василя.
Сьогодні увечері їду до Вінніпега і в потязі буду мати час написати Вам про все докладно. Процикові вишлю гроші з Ріджайни. Книжки я був змушений вислати до Едмонтона, бо мав багато клопотів. Тепер збираю замовлення на книжки, яких є багато.
Вибачайте, що не пишу більше. Цілую Вас, Цьоцю і всіх. Ваш Юрко».
Літня спека дуже послабила хворе серце В. Стефаника, кров’яний тиск ставав катастрофічним. Стан здоров’я погіршували й матеріальні нестатки. «Матеріальне становище Стефаника стає влітку 1936 року барометром його здоров’я, — писав В. Костащук. — Брак грошей на ліки, щоденні потреби і на розрахунки з давніми вірителями пригнічували письменника. Здавалося, що катастрофа не за горами. Коли, бувало, приходила яка готівка, він здоровішав. Та готівка швидко розпливалася, а з нею разом і надія на довше втримання його при житті. Однак Стефаник ні на кого не нарікав і не мав ні до кого претензій. Раз не витримав і, гірко посміхаючись, сказав:
— Я знаю, наші вміють лише похорони робити. І на моєму похороні будуть декламувати й крякати, а тепер... — махнув рукою і не докінчив».
Товариство імені Івана Франка, а особливо організація «Оборона України», які опікувалися Ю. Стефаником в Америці, вирішили попросити В. Стефаника, аби він виступив у пресі із протестом проти того, що на той час діялось на Великій Україні, де добивали рештки української інтелігенції.
«26 вересня 1936 р., Едмонтон
Дорогі Тату! — писав Юрій. — В картці, яку рекомендовано послав Вам цього тижня, я написав, що анітрохи не супротивлявся,
* Молодіжна політична організація в США та Канаді, яка мала на меті допомогти визвольному руху в Україні та Галичині.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(541)
щоб Ви написали зазив до молоді протибільшовицького змісту, а навіть противно, це лежить в моїм інтересі. Моє становище тут досить дивне, я мушу лавірувати між українськими групами з нахилом до католиків (бо я католик з уродження).
Жодної соціалістичної політики я тут проводити не годен, бо інакше зараз можу бути депортований. Це країна вільна, але вільна для своїх горожан, а не для чужинця, котрого стан правовий дуже хиткий і котрого дуже уважно обсервують. [...]
Посилаю Вам витинок з американської “Свободи”, а Ви напишіть до нього кілька слів і пошліть Семенові, щоб за Вас підписав і далі вислав. В противному випадку я буду ідеально скомпрометований.
Мені добре, я здоровий, чуюся добре, моя ностальгія ослабла трохи, хоч я певний, що все будуть сильні навороти. Семен, як я писав Вам, одержить гроші на створення Канцелярії (300). Це тримайте в таємниці. Я роблю всілякі заходи, щоб висилати Вам хоч трохи доларів, і я певний, що це мені вдасться.
Цілую Вас з цілого серця. Ваш Юрко».
Сподіваючись на зароблені Ю. Стефаником гроші, С. Стефаник відкрив у Львові власну адвокатську контору, бо пізніше йому б довелося платити вдвічі більше. Цьоці Плешкан потрібні були гроші на фарби, братові Кирилу — 10 доларів на податки від господарства.
В. Стефаник розумів становище сина і знав, чого вимагають і від нього самого. Він написав статтю антибільшовицького змісту і відправив її, як просив Юрій. Чому вона не була опублікована, — незрозуміло. Про її зміст відомо тільки з коментарів Ф. Погребенника до публікації листів Ю. Стефаника до батька у згаданій книжці. «Йдеться, — писав Ф. Погребенник, — про згаданий уже лист протестацій- ного характеру, який, крім політичного змісту, мав і морально-етичний характер, стосувався питань релігії, поширення в Західній Україні комуністичних ідей, атеїстичної пропаганди. У цьому листі В. Стефаник критично висловлювався і про Українську радикальну партію, яка у 30-ті роки все більше тяжіла до соціалістичних ідей. Віднайдення цього листа, зміст якого я передаю з пам’яті (читав його за дозволом В. Костащука, але без права зробити копію), прояснить докладніше цю важливу справу». Копія цієї статті збереглась у В. Костащука, про що повідомив Ф. Погребенник у коментарях до книжки «Юрій Стефаник. Розмови про батька». Куди зникла стаття після смерті В. Костащука, — також невідомо. Якщо врахувати, що Ф. Погребенник писав коментарі з огляду на цензуру, то можна засумніватись, чи такого характеру був цей лист чи стаття. Безсумнівно одне (про це пізніше зазначав С. Стефаник): підштовхнули В. Стефаника


(542)
Роман Горок
<Кров на чорній ріллі>
до написання цього листа не тільки події на Великій Україні, де масово винищувалась українська інтелігенція, а й те, що чинили в Галичині соціалісти та комуністи.
«Найдорожчі Тату! — писав Ю. Стефаник після одержання цієї статті. — Ваш останній лист разом з протестом я одержав і тішуся дуже, що хочете вертати до віри батьків. Ви маєте повну рацію, коли кажете, що Ви не були ніколи ані радикалом, ані атеїстом. Ви, на мою думку, є все Українцем і належите до цілої нації, а не до якоїсь більшої чи меншої групи. Щодо проблем вічних, то я знаю одно: Ви не ходили до церкви, ані не били поклонів, але Ви ніколи не були жодним фарисеєм. Ви в своєму житті не скривдили нікого, навпроти — Ви все помагали бідним людям, скільки лише могли. Через те Ви не потребували шукати Бога в церкви, бо він був в Вас самих, в Вашім серці. Тому тепер, тату, коли Ви почуваєте себе хворими і змученими, я мав абсолютну певність, що Ви не потребуєте журитися дуже минулим. Ви зробили стільки добра для свого народу і для своїх близьких, що Бог і вічність для Вас не страшні. Але це речі ще далекі, а Ви уважайте дуже на себе, бо я цілком певно приїду на весну і хочу Вас ще бачити. Ви не уявляєте собі, якою страшною і тяжкою буде для нас розлука з Вами. Я обіцяв Вам в попереднім короткім листі, що на тижні напишу до Вас довгий лист. І я написав не один, але кілька листів, але жодного з них я не вислав. Не хочу ранити Вас описами болючими і тяжкими для мене і для Вас. Ви зробили все, що могли, аби провести життя найбільше справедливого і доброго Тата для нас, Ваших синів. Тому, тату, Ви ніколи не пишіть до мене, що Ви є смішні в жалю за мною і за життям. А щодо радикалів, то Ви абсолютно не майте жодних скрупулів*. Ви дали цій, зрештою порядній, партії дуже багато, і я не вірю, щоб вони мали сміливість накидатися на Вас. Зрештою, нехай вони спробують. Протест Ваш є прекрасний, в нім, як і у всіх Ваших творах, видно руку Майстра».
«24 жовтня 1936 р., м. Едмонтоні
Дорогі Тату! — писав стурбований син. — Вже досить давно я мав листа з дому, і мені прикро, що Ви усі не дбаєте, щоб я мав час від часу листа від Вас. Ані Цьоця, ані Кирило не пишуть нічого. Ваш останній лист одержав 3 тижні тому. Прошу Вас дуже — не забувайте за мене і пишіть.
Я чуюся добре, англійська мова йде не зле, і до року я, певно, буду знати добре мову і звичаї англійські. [...]
Я тепер маю багато роботи, 1-ого падолиста будемо мати велике віче української молоді з Едмонтона. Референтами будуть: я, молодий
Застережень, докорів сумління.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(543)
Головач (це український піаніст, що був 6 років у Відні) і одна панна- українка, що викладає на Едмонтонськім університеті. Будемо говорити, річ зрозуміла, про справи українські], а будуть там зібрані молоді канадійські українці, без огляду на приналежність релігійну чи партійну. Це буде перший крок тої акції, про котру я Вам писав свого часу. Ми хочемо створити організацію молоді, котра дбала би про національне і культурне відродження молоді, народженої в Канаді, і не звертала уваги на гризню релігійну і партійну.
Маю надію, що нам вдасться змонтувати таку організацію, бо низи і старих і молодих є за нами, а верхи проти нас, бо бояться конкуренції».
Ю. Стефаник також повідомив родину, що 20 жовтня вислав на адресу С. Стефаника до Львова 300 доларів. Однак розпродаж книжок В. Стефаника був не дуже успішним. «З книжками, — потішав син батька в листі, — справа стоїть добре, але все йде досить поволі. Я написав до всіх українських газет в Канаді, щоб помістили безплатне оголошення, чи помістять, напишу пізніше. Поки що розпродую книжки в Едмонтоні і в околиці, а гроші, які вторгую, вишлю Вам зараз. Однаково, без взгляду на вислід продажі, за тиждень вишлю Вам 20 дол., а Семенові 10 дол. на убрання, котрі позичу в Михайла, вуйка Василя. Я тепер сиджу в Алберта College. Це є науковий заклад, де можна всього навчитися, починаючи від музики, а скінчивши на торговлі. Я вчуся тут англійської мови і писанки на машині. Мушу сидіти тут, бо коли я був в дорозі, влада еміграційна вже питала, чи я є в Алберта Коледж і чи вчуся. Поки що я є в Канаді гостем і побут мені не числиться. Іншими словами, коли б я перебув в Канаді 5 років в такім характері, я не міг би просити о т. зв. горожанський папір. Крім ностальгії, яка час від часу мене дуже мучить, я чуюся добре, і я вдоволений, що виїхав. Одне мені прикро, що я знаю, як дуже Вас мучить Ваш склероз. До митрополита напишу цього тижня, бо ще не встиг роздивитися докладно в релігійних обставинах, а лише про такі речі я буду писати до нього, хоч буду також дякувати за поміч, яку він Вам дає. [...]
Від сьогодні за тиждень я знову вишлю до Вас листа, але Ви також пишіть до мене раз на тиждень, бо мені дуже сумно, коли я не маю жодних зв’язків з Вами. Тоді вишлю також гроші (20 дол.).
Цілую Вас з цілого серця. Все Ваш Юрко.
P.S. На осінь я прищу додому, а Ви дуже шануйтеся, щоб я Вас застав здоровими. Мною анітрохи не журіться, ані жалкуйте, що мене нема».
Щоб дістати вид на громадянство, Ю. Стефанику потрібно було так прожити бодай п’ять років. Він сподівався, що батько напише до


(544)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
митрополита Шептицького, написати листа епископу Ладиці, щоб той у свою чергу попросив канадський уряд уможливити побут Юрія в цій країні.
«Сьогодні, — писав Ю. Стефаник у недатованому листі, — я вислав на Кирилову адресу 20 дол. для Вас. На Кирилову адресу тому, що знав, що Ваш склероз не дозволяє Вам виїхати де-небудь влітку. Ви дуже уважайте на себе і пам’ятайте, що десь за 3 місяці буду їхати додому. Ви мною не журіться, мені дуже добре, все мав заплачене на 4 місяці вперед, вбиратися маю в що і гроші маю. Коби Ви жили так спокійно і без турбот. В газетах вже появилося оголошення про Ваші твори, і сьогодні я одержав з Онтаріо перше замовлення враз з чеком на 5 дол. Коби так дальше, а до 2 тижнів я пошлю Вам кількадесят доларів. Політичні умови тут попросту неможливі, вільна країна, можна все робити, хто захоче, а українці так між собою розсварилися, що я попросту не знаю, на котру ногу стати. Комуністом я не буду, католиком чи православним також мені не хочеться бути, а поза тим жодних організацій нема. Тому я тихо сиджу і, хоч всі тягнуть мене до себе, я дуже чемно і дипломатично відмовлявся.
Кирилові перекажіть, що я вкоротці полагоджу ті справи, про які він до мене пише (цьоця і Оленка), а він нехай пише до мене багато. [...] Я пишу рівночасно лист до митрополита і прошу його, щоб написав листа до Ладики, українського єпископа в Канаді. Ходить, що Ладика має тут досить великий вплив, а мені треба старатися, щоб канадійський уряд признав мені право сталого побуту в Канаді. Інакше я не буду в стані поїхати на кілька місяців додому. Прошу Вас, щоб Ви зі своєї сторони просили Митрополита, аби він написав до Ладики, щоб Ладика поміг мені всіма силами дістати тут право на сталий побут». Урешті Ю. Стефаник здобув таке право.
В. Стефаник не любив розповідати про свої болі, скаржитись на долю. Лише часом це пробивалось, коли було дуже сутужно. «Дорогий Славку, — писав він своєму колезі по фаху, лікарю Ярославу Грушке- вичу ще 12 березня 1936 року, до виїзду Юрія. — Я так хорую, що вже тяжко мені навіть диктувати лист. Тисненя на голову відбирає мені всіляку пам’ять і розум.
Цей лист диктую, як все, мойому наймолодшому синові Юркові. Так само як все посилаю до Тебе дуже хору жінку. Ти їй оглянь, що уважаєш зроби. Вона має стільки в Тебе протекції, що є моєю кревною і є дуже бідна, а я певний, що це є в Тебе велика протекція. Ти можеш, як Тобі споручніше, дати її на кілька днів до шпиталю і самому нею заопікуватися. Вона має город і хату, і я ручу, що належність за шпиталь вона певно відішле.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(545)
Свою жінку поздоров від мене дуже сердечно. Вона, як я ще здоров був, подобалася мені дуже. Попроси її, щоби була ласкава, написати до Твойого листа цілу історію пані Бачинської, її дочки з Самбо- ра та її сина Марка. Де вони троє тепер проживають?» Ішлося про племінницю В. Стефаника, дочку сестри Марії, Параску. «Пані Бачинсь- ка» — це Наталія Бачинська, дружина покійного Л. Бачинського.
З Ярославом Грушкевичем (1873—1964) В. Стефаник був знайомий ще з Коломийської гімназії, де вони вчились спочатку в паралельних класах, а потім разом. Тому з такими проханнями про допомогу В. Стефаник звертався до Я. Грушкевича й раніше і не один раз. «Дорогий Славку, — писав він до нього ще раніше, 26 грудня 1930 року. — Посилаю до Тебе мойого братанича Василя Стефаника, сина Юрка з Русова. Хлопець хорий на око, і боюся дуже за нього та тому примушений Тобі докучати. Боюся ліченя неспеціалістів і тому не гнівайся дуже, що маєш оглянути хлопця без заплати. Якийсь-то маєто- чок в них є, та 10 дітей на то. Так вибачай і, як ласкавий, напиши прогноз.
Я ледве волочусь, тягаюсь по світі, тай більше нічого. Цілую руки твоїй жінці, здоровлю Твоїх дітей і остаю Твоїм другом».
Василь Стефаник, про якого йдеться, народився 7 червня 1908 року. Він був племінником В. Стефаника, сином його брата Володимира, похресником покійної дружини В. Стефаника Ольги. Його світлину з виступу на відкритті пам'ятника В. Стефанику в Русові 9 травня 1971 року помістила газета «Сільські вісті» (№ 109 від 14 травня 1971 року).
Осінь 1936 р. була холодною і сльотавою. До старих хвороб В. Стефаника приєднався бронхіт.
Як минали ті дні для нього, написав у своїй книжці В. Костащук: «Олена Плешкан розповідає:
— Я вставала вчасніше і в своїй кімнаті чекала, як пробудиться Стефаник. Нараз чула: “Цьоцю!”. Я входила, приносила каву й ставила на стіл. Наперед подавала ліки, а по ліках він пив каву.
— А подивіться, цьоцю, чи є там у пушці нароблені папіроси? — ставив перше питання.
Як було мало цигарок, то я сідала й крутила, бо роблених машинкою не любив.
Стефаник курив і ставив друге питання:
— Як там надворі?
Я оповідала.
Входить Кирило. Оповідає батькові про стан робіт у господарстві, радиться й розпитує, яких потрібно ліків. Кожного ранку він розвідував,


(546)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
хто з сусідів або з рідні вибирається до Снятина, і передавав їм гроші на потрібні ліки й на часописи.
Потім тітка або Кирилова дружина розпалювали в його кімнаті. Коли ставало тепло, Стефаник вставав і одягався, після чого приходив до кухні, сідав на лавочці біля печі й розмовляв із своєю синовою. Тут його одягали в пальто, він брав капелюх і палицю та десь о годині десятій виходив з хати. Повільно, нога за ногою, прямував на своє подвір’я. По дорозі заглядав до криниці, щоб упевнитися, чи там достатньо води. Криницю викопали влітку 1936 року. Далі заглядав до стодоли, стайні. Коли було тепло, то сідав на лавочці або в кріслі перед стодолою, коли було холодно або падав дощ, то сидів у стайні.
Раз його запитали, чому не йде до хати, а сидить у стайні. Стефаник відповів:
— Чого хочете від мене? Тут тепер мої салони!
Так сидів до обіду, який завжди подавався о дванадцятій годині.
По обіді курив і лягав на годину спати, у ліжку трохи читав. Після того знову вибирався до своїх “салонів” у стайні.
Коли смеркало, входив до хати. Вечеря була звичайно о шостій годині. За столом любив говорити, був тоді спокійніший, ніж удень. Після вечері приходив “Іван з поля”. Він вносив у хату багато ясності і м’якості. Стефаник радів його приходові і охоче з ним говорив. Коли Стефаник почував себе добре, то Іван сидів годину, тепер — не більше півгодини. Після відходу Івана Стефаник лягав спати».
Думки про смерть вже не полишали його. Мучила думка, що має висповідатись зі всього свого життя. Цю справу не хотів довіряти нікому, крім митрополита Шептицького. Знав, що той зрозуміє його і простить гріхи. Думка висповідатись і бути приготованим до смерті виникла відразу після паралічу 1930 р.
«Під час недуги в 1930 р., — писав у передмові до видання творів батька у Львові 1942 р. Ю. Стефаник, що виступав уже під псевдонімом Юрій Гаморак, — Стефаник часто говорив, що хоче сповідатися і відійти у вічність так, як відійшли його батьки, його відношення до Церкви завжди було доброзичливе. Він ніколи не виступав проти духовенства і — за споминами С. Вітика — належав разом з Бачинсь- ким до правого крила радикальної партії, що виступало проти К. Три- льовського за його антицерковну політику. Часто ходив, доки міг ще ходити, до русівської церкви, хоч т. зв. практикуючим християнином не був. Сільську політику він завжди вів у згоді з місцевим священиком. Тому не дивно, що у важкій недузі він почав думати про поєднання з Богом. В цьому багато допомагали йому його зв’язки з митрополитом А. Шептицьким.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(547)
Митрополита Шептицького Стефаник знав особисто ще з 1897 р., коли він, як молодий іще священик, провадив місію в Рухові. З того часу він мав багато подиву для різнобічної культурної діяльності великого митрополита. Ще в 1900 р. він пише лист до о. Кирила Гамо- рака, де з захопленням розповідає про перші кроки цього князя церкви на митрополичому престолі і стверджує, що “митрополит льояль- но держиться взглядом Русинів”. Коли Стефаник по частинному видужанні приїхав до Львова в 1931 р., то тоді вперше зайшов до митрополичого палацу. Від того часу його безпосередні зв’язки з митрополитом Шептицьким не вриваються до смерти [...]. В останні роки матеріяльне положення Стефаника ще більше гіршає. Тоді стає йому у пригоді митрополит, що від 1932 р. до кінця життя постійно йому допомагав.
Поволі наближається кінець. Серце б’є щораз слабше. Ноги вростають у землю, ледве тягне їх за собою. І слово його покидає. Він, що так гарно і сильно вмів говорити, щораз частіше забуває слова і з труднощами може складати речення. Коли в травні 1935 р. повернувся із Львова, то сказав до своєї доброї приятельки і сестри своєї дружини Олени Плешкан, що до останньої години піклувалася про нього: “Який я слабий, який я каліка, але до свого гробу я ще годен дійти”. Він усміхнувся і крізь вікно подивився на високий цвинтар, де від багатьох років чекає його мати, і побіч її домовини — місце для нього.
У травні 1936 р. Стефаник, напівмертвий, іде до Львова. Зайшов до митрополита Шептицького і попросив, щоб о. Климент Шептиць- кий, брат митрополита, приїхав до Русова його висповідати. Під час свого побуту у Львові він розмовляв також з проф. Василем Сімови- чем і Володимиром Дорошенком, своїми добрими приятелями. Проф. Сімовичеві він іще раз пригадує своє давнє прохання: перекласти на літературну мову його новелі. Ця справа в останні роки життя дуже непокоїла Стефаника. Він чомусь уважав, що писати діялектом — це національний злочин».
З цих спогадів виходить, що було це в останній приїзд В. Стефаника до Львова, коли він виряджав в Америку сина Юрія. Проте чи мав ще силу В. Стефаник відвідати і вести розмову з В. Дорошенком і В. Сімовичем? Обидва вони не залишили про це жодних письмових свідчень. Також сумнівно, що В. Стефаник мав силу поїхати і до митрополита А. Шептицького...
«Останні місяці його життя, — писав у цих же спогадах Ю. Стефаник, — це один безмежний ланцюг страждань. В хаті всидіти і тоді він не міг. Наказував одягати себе в старий заношений плащ, повільним


(548)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
кроком з палицею йшов до клуні і там сідав на свою лавочку. Ще пізньої осени 1936 р. часто сидів на цій лавочці і простудився.
Прийшло запалення легенів і агонія».
Про останні місяця життя В. Стефаника відомо тільки зі спогадів В. Костащука.
«У неділю, 15 листопада, — писав В. Костащук, — яз дружиною приїхав до Русова. В’їхав на подвір’я Стефаника. Він сидів у кріслі перед стайнею. У капелюсі, пальті і з палицею в руках. Сумно дивився в землю. Осіннє сонце освітлювало подвір’я, стайню, відбивалося в плесі ставу перед стодолою й несміливо заглядало в лице згорбленої постаті, немов боялося скаламутити задуму колишнього силача. Ми були близько один від одного, але мені здавалося, що Стефаник десь дуже далеко, на тім роздоріжжі, де одна дорога веде в життя, а друга у вічність.
Побачивши нас, Стефаник устав, дуже сердечно привітався з нами. Лице його прояснилося.
— А! Дуже добре, що ви приїхали! Ідіть до хати, там цьоця й Кирило будуть тішитися вами!
Коли я спитав про здоров’я, очі Стефаника посумніли, він махнув рукою й не відповів нічого.
Повільним кроком увійшов з нами до хати. За столом говорив мало, був задуманий. Чогось усе дивився у вікно, з якого видно могилу його батька й матері.
— То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами, — сказав по хвилині.
Коли вимовляв слово “мами”, то голос його затремтів, стишився й розійшовся шепотом. Ніхто з присутніх не мав відваги ані потішати, ані звертати розмову на іншу тему. Запанувала мовчанка. За хвилину Стефаник встав і каже:
— Я йду до свого покою, а ви тут бавтеся або читайте, або що хочте робіть. Дуже мене тішить, що ти, Василю, любиш Кирила, а він тебе.
Перед заходом сонця ми попрощалися з господарем і ріднею та вернулися додому».
Наступна інформація, подана В. Костащуком, стосується вже 29 листопада. «Через два тижні, 29 листопада, я був знову у Русові. Стефаника застав в хаті. Надворі було непривітно — пронизливий холод і мряка. Він не довго посидів біля столу. Був дуже хворий, але тримався. Старався тішити близьких.
— Коби вже скоріше сніг, аби я міг трохи рушитися з Русова. Я ще поїду до Снятина, може, й до іулови, — говорив, але не чути було в його голосі віри в те, що сказав.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(549)
Стефаник був уже в гарячці, часто пив воду, уста його були пошерхлі й обкидані.
— Ех, то вже забагато — від ранку мордує мене якась гарячка, на губах повикидало, як у біблійного Лазаря. Бриджуся вже сам себе! То вже пора — в яму!
Плешкан сказала, що не треба виходити на двір і сидіти там під час мряки. Це розгнівало Стефаника.
— Аби-сте знали, — сказав, — як я не буду виходити на двір, той жити не буду!»
При цьому В. Стефаник продовжував курити, не обминав і не мислив обминати при нагоді чи без нагоди чарки. Називав це своїм ліком, який його оздоровить або вб’є.
«Прийшов вечір ЗО листопада, — продовжує оповідь В. Костащук, який залишився з дружиною наніч у хаті В. Стефаника. — Стефаник розповів Кирилові про справи, які той мав на другий день залагодити в Снятині, і ліг спати. За хвилину крикнув: “Цьоцю!” Плешкан увійшла до кімнати. Стефаник звивався від болю, дуже тяжко дихав, тримався за серце. На його обличчі виступила смертельна блідість. Сильний сердечний приступ. Вся хата на ногах. Зразу послали коней за лікарем до Снятина. Тимчасом хатні рятували хворого, як могли. За якийсь час Стефаник почав заспокоюватись і сказав:
— Але ж то було страшне!
О третій годині опівночі приїхав із Снятина лікар І. Подюк. До того часу Стефаник трохи задрімав. Коли побачив перед собою лікаря, сказав:
— Хлопче, рятуй! Мало-м не вмер!
Лікар зробив хворому ін’єкції, приписав ліки й наказав поставити банки. Домашніх потішив, що стан не є безнадійний, за день-два настане полегшення».
Лікар Іван Подюк здавна приятелював і надавав лікарську допомогу Марку Черемшині та В. Стефанику, останній присвятив йому одну з новел.
Врешті прийшов останній день.
«Довкола нього, — писав у згадуваній передмові Ю. Стефаник, — зібрався цілий рід: молодий брат Лука, дочка о. Кирила Гаморака Олена Плешкан, сини, улюблена Параска, дочка Марії. Всі зажурені, заплакані. Приїхали молоді його приятелі Василь і Гануся Костащуки, що багато років колядували йому і співали про корчму, що стоїть над болотом. Зійшлися також його приятелі-селяни, між ними дуже йому дорогий Іван Дідух. Хворий маячить, розмовляє з своєю мамою, з сестрою Марією, каже подати собі свої переклади. Коло нього кілька


(550)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
годин сидить його лікар др. І. Подюк, пізніше цілу ніч — русівський парох о. Михайло Дольний, якого дуже шанував і любив. О 3 год. ЗО хв. вийшов о. Дольний і сказав: “Уже”.
Було це 7 грудня 1936 р.».
«У неділю, 6 грудня, — згадував про цей же день В. Костащук, — я приїхав до Русова. Входжу до хати. Обличчя домашніх перелякані, всі ходять на пальцях, говорять пошепки. Хвилину тому від’їхав лікар. Уночі повторився приступ, підвищилась температура. Лікар констатував запалення легенів і сказав, що стан безнадійний. З кімнати хворого вийшла його улюблена небога Параска (дочка сестри Марії) з заплаканим обличчям. Оповідає, що після банок дядькові стало ще гірше. Банки ставили дві селянки-сусідки.
— Я знаю, — сказав хворий до них, — що ви милосердні жінки, як ті самаритянки, але дайте мені спокій, не мучте мене!
За хвилину входжу з Кирилом до хворого. Перед нами Стефаник веде останній бій за життя, у нього на лиці маска смерті, блискучі очі. Мене пізнав: “Василю!” — сказав і повів очима на крісло, щоб сідав. Більше не сказав нічого, в очах і страх, і благання рятунку.
Почалася агонія. Хворий ніби то западався в інший світ, то виринав із нього; то втрачав притомність, і тоді розмовляв зі своєю матір’ю й сестрою Марією, то цілком свідомо питав, чи худобі давав хто їсти і чи люди їли.
— Ти, Параско, йди до своєї роботи додому, бо що будеш коло мене мучитися! — ледве чутним голосом сказав до своєї небоги.
То згадував свого сина Юрка й потрісканими від гарячки губами шептав: “Синку мій! Синку!”, то збирався в далеку дорогу, просив принести його убрання.
— Я йду до своєї хати, це не моя...
Запала ніч, довга, томлива; останній день Василя Стефаника зайшов.
Хвороба перемагає, хворий марить, кидається, потім на хвилину опритомнює, щоб знову поринути в безодню марення. Дванадцята година ночі, 41 градус гарячки. Кирило робить ще ін’єкцію для підтримання серця. Опівночі хворий стихає... Кирило вибіг на двір і спазматично заплакав. У сусідній кімнаті Плешкан, її дочка Оля й дружина Кирила Оленка застигли в безмежному болі.
О 3 год. ЗО хв. велике серце затихло»...
Усі, хто був присутній, могли заприсягтись, що чули, як у момент смерті В. Стефаника голосно рипнули сінешні двері, а відтак усі виразно почули кроки в бік воріт, що вели на вулицю, а звідти вгору на сільський цвинтар, де на свого сина чекали батько й мати.


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(551)
Про хворобу В. Стфеаника на той час у пресі не було жодних повідомлень. Тільки після похорону газета «Новий час» у № 280 від 11 грудня 1936 року повідомила про його останні дні. «Василь Стефаник, — писала вона, — знемагав від довшого часу. У второк, 2 ц. м. зачалися сильні серцеві атаки. Негайно вислано фіру до Снятина по особистого лікаря Письменника, д-ра І. Подюка. Коли після перших застриків Стефаник прийшов до себе, з питомою собі яскравістю сказав: “Ото мене взяло, мало-м не здох. Але рятуй, хлопче, бо я ще хочу жити. Хочу жити до весни, щоби ще побачити Юрка. А потім...”».
Редакція «Нового часу» згадувала про Ю. Стефаника як про середнього з синів, хоча насправді він був наймолодшим. «Найстарший, — зазначалось у статті, — Семен, кандидат адвокатури, конци- пієнт през. д-ра К. Левицького. Наймолодший (насправді середній. — Р. Г.) — Кирило господарює в Русові».
«В четвер, — продовжувала звітувати газета, — Стефаникові настільки покращало, що син Семен вернувся до Львова.
Того дня незвичайно зрадів Стефаник, довідавшись, що прийшов лист від митрополита, в якій стояв у переписці (м[ім] і [іншим] близько цікавився станом здоров’я Митрополита). Казав синові Кирилові прочитати листа і подиктував відповідь. А в п’ятницю зачалися ускладнення; Стефаник дістав запалення легенів, виступали прояви закаження крови. І в неділю вполудне почалася агонія».
У жодних спогадах, а також у пресі не було повідомлення про те, що до В. Стефаника з останніми Божими дарами прийшов о. К. Шеп- тицький. Нічого невідомо і про останній лист від митрополита А. Шептицького, про який оповіла газета «Новий час», а точніше її кореспондент, який був на похоронах В. Стефаника, М. Струтинсь- кий. Невідомо також про відповідь В. Стефаника на лист митрополита, а тим більше про його зміст. Узагалі невідомо, чи встиг К. Стефаник відправити його митрополитові.
В. Стефаник настільки був вдячний А. Шептицькому за матеріальну підтримку в останні роки життя, що навіть мав намір «зібрати до купи всю... кореспонденцію разом і всі... папери» і передати їх митрополитові. Однак цей задум так і не був здійснений, і В. Стефаник навіть у такий спосіб не зміг розрахуватися за борги перед
A. Шептицьким, чого, зрештою, митрополит і не вимагав...
Щоправда, не було чого й передавати. Чистовики своїх творів
B. Стефаник порозсилав по редакціях та видавництвах, де вони й зберігалися. Вдома залишались варіанти, недокінчені твори та все інше, що він називав непотребом. Від 1930 р. в архіві письменника не було жодних творів, написаних його рукою. їх писали лише сини, а він підписував.


(552)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Архів В. Стефаника до кінця його життя залишався здебільшого при ньому, а нині становить частину фонду Літературно-меморіального музею Василя Стефаника в Русові. Пізніше значна кількість рукописів була передана синами В. Стефаника Семеном, Юрієм та Кирилом до Інституту української літератури, а також до НТШ у Львові. Після ліквідації НТШ ці матеріали наприкінці 1949 р. були перевезені за спеціальною постановою АН УРСР (разом з архівом І. Франка та ін.) до Києва, в архів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Частина рукописів надійшла до Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, де й зберігається нині.
Окремі рукописи В. Стефаника потрапили у фонди митрополичого архіву. Чи відбулося це у 1934 р. як «спосіб заплати за довг» А. Шеп- тицькому, про що згадував письменник, чи пізніше у зв’язку з підготовкою ювілейної виставки В. Стефаника 1935 р., на якій мали експонуватися, а потім залишились у Львові його автографи, нині не відомо. «Більш переконливою, — вважає О. Купчинський, автор публікації листів В. Стефаника до митрополита А. Шептицького, — є друга версія. Деяке світло на цю справу проливають два листи І. Свєн- ціцького. У першому, від 7 вересня 1935 р., І. Свєнціцький просить письменника надіслати автографи для демонстрування на виставці, у другому — від 3 жовтня 1935 року — він дякує В. Стефаникові, “найстаршому представникові галицького письменства”, за прислані автографи оповідань як дарунок для Національного музею [Літературно-меморіального музею Василя Стефаника в Русові]. Проте зміст цих листів не знімає до кінця питання. Воно вимагає окремого дослідження, якщо матеріали надсилали у Національний музей, то як вони потрапили у фонди митрополичого архіву? Адже всі рукописи, які адресувалися у Національний музей, відкладалися в архіві. Можливо, їх внесено у фонди митрополії пізніше, щоб створити цілість з листами В. Стефаника до А. Шептицького, Й. Сліпого та ін.».
Неабияке значення має те, що до 1971 р. рукописні матеріали Русівського музею були вільно відкриті для будь-кого, хто називав себе дослідником. Як свідчив С. Стефаник, багато рукописів та світлин забрав у Київ Ф. Погребенник. Чи потрапили вони у фонд В. Стефаника — невідомо. Фонд поповнювали постійно, але здебільшого матеріалами, які не могли бути на збереженні в музеї. Велике поповнення відбулось 1962 р. Однак у книзі надходження матеріалів не зазначено, звідки вони.
У 1971 р. Міністерство культури УРСР відрядило до Русова представника Івано-Франківського краєзнавчого музею П. Арсенича та наукового працівника Львівського літературно-меморіального музею


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(553)
Івана Франка Віру Бонь для створення нової експозиції в музеї та впорядкування архіву. Як стверджувала Віра Бонь, архів мав дивовижно жалюгідний вигляд. Там збереглось і останнє фото В. Стефаника. На ньому В. Стефаник сидить у білій сорочці на лавці перед стодолою. У руках палиця-«кавулька». По праву руку — Дуня Калитовська у квітчастій блузці і темними окулярами в руках, по ліву — невістка Ольга, дружина Кирила. Фотографію зробив брат Дуні — О. Калитовський. Це був останній привіт молодості і згадок про Трійцю, а з ними і про Євгенію Калитовську.
На іншій світлині В. Стефаник у тому самому одязі і з тою самою палицею-кавулькою. По праву руку невістка Ольга, по ліву — син Кирило.
Першою про смерть В. Стефаника 8 грудня у № 276 повідомила газета «Діло». Вона вмістила великий некролог на першій сторінці, зазначивши, що В. Стефаник помер 6 грудня 1936 року. Автором некрологу був М. Рудницький, який підписався криптонімом «М. Р.». Некролог, який займав цілу газетну сторінку з перенесенням його частин на наступну, так і не було вміщено у збірник «Василь Стефаник у критиці та спогадах». Стаття не так відображає загальний погляд на творчість В. Стефаника, як уперто і послідовно стверджує індивідуальний погляд «М. Р.».
«...Не стало найбільшого письменника Галицької землі. Від часу смерти І. Франка В. Стефаник був тим, на якого ми могли вказати як найдостойнішого представника європейського рівня нашої літератури. Сам Франко відкрив цю величину Стефаника і вказав на неї з гордістю.
Нема змоги хоч би кількома словами з’ясувати як слід, у чому ця величина. На кожне речення його характеристики треба б щонайменше стільки часу, що він присвячував на характеристику своїх героїв, яких різьбив роками, довгими безсонними ночами.
Написав Стефаник дуже мало, не один казав і може казати, що замало. А проте в літературі кількість творів ніколи не рішала про їх якість. Знаємо письменників, яких імення записане нестертими буквами на сторінках всесвітньої літератури за одну маленьку збірку. Самоцвітів ніхто не важить на кіля [кілограми].
Стефаник належав до шліфарів діамантів, що працюють поволі, довгими роками, так, немов би слова були тим дорогоцінним мате- ріялом, з якого можна добути найбільше багатство. Тридцять кілька років тому виступив він із маленькою збіркою, сірою, непомітною, як цяцька сільських дітей, і відразу станув перед нами на ввесь ріст як зрілий, небуденний мистець.


(554)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
Широкий загал, звичайні читачі, могли дивуватись, що саме письменники находять такого нового в нарисах Стефаника, але знавці відчули в ньому як стій того, що глянув новим оком на такий знайомий нам селянський світ і вмів передати його новим словом.
Дрімала у Стефаника енергія нашого села, що робить на перший погляд вражіння чогось пасивного, знесиленого, а проте має в собі загрозливу силу і вміє проявлятись несподіваними вибухами стихії. Вона непримітна, часто і непривітна, але дужа, могутня, близька землі та її плодотворним сокам.
Стефаник знав і казав сам, що світ, в якому живе — малий, але він бачить у ньому все те, що треба, щоб змалювати красу людської душі, хоч би в найсмутніших її проявах. Село — рідне село, з яким не любив розставатись, було для нього невпинно новою спонукою до роздумувань над життям, бо в селі, як у дзеркалі, відбивались для нього всі великі конфлікти людини, що бажає тільки двох ідеалів: свободи та особистого щастя. У змаганні Стефаникових героїв із середовищем і самим собою найдете всі головні конфлікти, що виринають і в вашому житті.
Зв’язкий, обривчастий стиль Стефаника передавав зовсім нові тремтіння людської душі. Хто стежив за цими новими порухами психології, не ставив собі вже давніх питань з романтичної доби: чи ми повинні спочувати нещасливим героям і працювати для них? — тут ішло про щось зовсім інше — про нове розуміння людини і мистецького твору.
Як кожний великий мистець Стефаник давав нагоду ріжним читачам і ріжним критикам уважати його за “свого”. Мистець, змальовуючи те, що бачить і відчуває з нюансами, ріжногранно, залишає завсігди багато перспектив, в яких змальований предмет виступає однаково ясно, з цілою низкою тонів і півтонів.
Не були Стефаникові чужі ні громадські справи, ні всі ті події, що складаються на щоденну національну та суспільну боротьбу. Він стежив за ними, цікавився і хвилювався ними, але дивився на життя поглядом мистця, який хоче із струмка буденщини і великої хуртовини добути картину, що могла б залишитись як наболілий могутній акорд.
Минали роки, Стефаник обзивався щораз рідше. Обставини і своєрідна психічна організація, зрозуміла тільки тим, що розуміють механізм творчости, не дозволяли йому відтворювати ще раз те, що він уже раз передав, схопив, закріпив у слові. А проте залишені ним картини не блідли, його слово не тратило сили свого впливу».
«Можете відкрити, — закликав М. Рудницький, — яку-небудь сторінку великих письменників, що відтворювали психологію


Розділ двадцять четвертий
Відхід
(555)
селянської душі, і прирівняти її з якою-небудь сторінкою Стефаника — цього буде досить, щоб відчути силу його таланту, небуденного, хоч спрямованого на такі, здається, буденні теми, на таких збуденнілих, нецікавих героїв.
Хто зустрічався з ним іще недавно, міг і дивуватись, чому він іще не пише. Правда, він не потребував збільшувати свого імення і знав, що з письменницької праці і так жити не можна. Ми тільки інколи мали деякий жаль до нього, чому він не пише, забуваючи, що він мав багато-багато причин, щоб не думати про читачів. Читачів він мав так мало, як мають їх тільки вибрані, незрозумілі письменники».
М. Рудницький не втримався, щоб знову не повторити своєї думки про В. Стефаника: це письменник, якого не читають, а через те і він не поспішав тішити читачів новими творами. Хоча раніше твердили, що народ вважає його твори образливими.
«До останньої хвилини свого життя, — продовжував М. Рудницький, — проявляв Стефаник усі прикмети свого ворушкого, бистрого ума. [...]
Промовляв Стефаник завсіди таким бадьорим тоном і так слово “старість” не підходило до його всієї постаті та поведінки, що всі ми “шмаркачі” — як він залюбки називав нас — уважали його за свого ровесника. Коли він сходився з нами, вибирав завсіди “затінки”, якесь таке захисне місце у невеличкому “льокалі”, щоб якнайменше людей знало, що він приїхав до Львова. Хоч як любив погуторити в товаристві, він лякався всяких громадських виступів, навіть обов’язків, тому що почував себе самотником, трохи дикуном, рідним сином села, якому не підходить увесь спосіб міського життя з його гомоном і метушнею.
Оця відраза до гомону характеризувала все життя Стефаника, немов би він почував себе не здатним виступати скрізь там, де не міг дорівняти своїй мистецькій величині. Всі, що мали коли-небудь з ним до діла, мусіли відчути його індивідуальність, що мала власний стиль і наскрізь оригінальний підхід до всіх справ, громадських і мистецьких. Таке вражіння залишив він теж на всіх чужинців, яким доводилось із ним зустрічатись.
Не швидко українська література матиме другого такого письменника, як Стефаник, що виступить як свідомий усіх своїх засобів мистець і який зуміє втриматись усе життя на такому рівні».
У цьому самому номері «Діла», де була стаття-некролог М. Руд- ницького, було вміщено коротке повідомлення про те, що рада Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка на своєму траурному зібранні вирішила делегувати в Русів на похорони свого


(556)
Роман Горак
<Кров на чорній ріялЬ
голови В. Стефаника редактора Р. Купчинського, а не М. Рудницького, який довгі роки був заступником В. Стефаника у Товаристві. Очевидно, дався взнаки розголос довкола нової книги М. Рудницького «Від Мирного до Хвильового», у якій автор зневажливо, на думку багатьох, інтерпретував творчість українських письменників. Цей скандал був занадто голосним, щоб Товариство, зберігаючи обличчя перед громадськістю, могло собі дозволити делегувати на похорон скандального М. Рудницького.
Наступний номер «Діла» від 9 грудня 1936 року повідомив, що «Товариство “Просвіта” у Львові пом’януло пам’ять свого почесного члена блаженної пам’яті Василя Стефаника щирою згадкою голови на засіданні, вивішенням жалібної хоругви й окремими клепсидрами». На похороні це Товариство репрезентував письменник і почесний член «Просвіти» Василь Щурат — один із тих друзів В. Стефаника, з якими той обов’язково зустрічався під час кожного приїзду до Львова. Вони були подібні характерами, і обидва любили розмову за чаркою.
Організації і товариства, які з різних причин не змогли відрядити на похорон В. Стефаника своїх представників, надіслали до ради Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка телеграми співчуття — це Ревізійний союз українських кооперативів, «Центросоюз», Товариство взаємних обеспечень «Дністер», Кооперативний банк «Дністер».


Розділ двадцять п'ятий
ПОХОРОНИ
Першим у жалобу одягнувся Тернопіль. Після отримання звістки про смерть В. Стефаника у приміщенні Подільського народного банку Повітова управа УСРП та Повітова рада «Каменярів» відбули жалібне засідання. Його короткою промовою відкрив голова Повітової управи УСРП доктор В. Лисий. Присутні вислухали промови стоячи. Потім спільними силами було написано лист зі співчуттям до родини покійного. Було створено комітет з представників культурно-освітніх установ міста, завданням якого мала бути підготовка Повітової академії на честь В. Стефаника.
8 грудня 1936 року траурне засідання відбулось у Головній управі «Рідної школи» у Львові.
9 грудня у приміщенні «Української бесіди» в Тернополі відбулись жалібні сходини представників усіх місцевих культурно-освітніх та економічних установ, присвячені пам'яті В. Стефаника. Відкрив їх короткою промовою голова філії «Просвіти» професор І. Брикович, яку вислухали теж стоячи. Доповідь про творчість Стефаника зробив професор Гірняк, а новелу «Дорога» прочитала пані Левицька, після чого присутні розійшлися в глибокому смутку. На всіх українських установах Тернополя 8, 9 та 10 грудня були вивішені траурні прапори.
З’явився новий запис у метричній книзі померлих села Русова Снятинського повіту: «7 грудня помер, а 9 грудня 1936 похований Василь Стефаник, син Семена і Оксани, вродженої Кейван, вдівець по Ользі, вродженої Гаморак, відомий письменник, літерат, замешкалий в Русові. Народився 14.05.1871 року. Причина смерті — артеріосклероз серця. Хоронив отець Михайло Дольний».
Тіло покійного спорядили за звичаєм предків і поклали на його ліжку в кімнаті, де він мешкав.
Зранку Кирило приніс із церкви Євангеліє, два бронзових підсвічника, які виставляють обіч Євангелія, а також два великих підсвічника, які ставлять обіч тіла покійного. У мисці — пшениця. Закриті чорною матерією вікна та дзеркало. На стіні, у головах покійного, його великий фотографічний портрет в тканих рушниках. Зліва від покійного три калачі. Лежав на витканій косівським узором


(558)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
подушці. Руки складені у замок і зложені на білій коронкованій хусти- ні-платку. На хустині дерев’яний хрест, принесений із церкви. Його цілували навідники, коли змовили молитву та поклали дрібну монету, аби добрий перевізник перевіз на той світ душу покійника. Цілували його в руки і в ноги.
В. Стефаник був одягнутий у костюм і чорні мешти*, які тримав віддавна на свою смерть. «До нових недороблюся», — казав домашнім. І не доробився.
Під подушкою свячене зілля. Біля покійника його капелюх і палиця, з допомогою якої останнім часом ходив.
Світлину В. Стефаника на смертному одрі опублікував № 48 газети «Громадський голос» від 12 грудня 1936 року. Вона захопила всю церковну атрибутику похорону, через що в радянський період ніколи не публікувалася.
Усю першу ніч біля покійника сиділа родина. Дяк читав псалтир.
Вранці принесли дві чорні хоругви з церкви, які поставили перед входом до хати, хрест, який мав очолити процесію похорону, а також надмогильний хрест покійному. Кожний, хто входив тепер до хати, мусив перехреститись перед ними і поклонитись.
Найперший короткий звіт про похорони В. Стефаника опублікувало «Діло».
«В год. 11 почалася відправа похоронів у хаті Покійника. До відправи станули чотири священики: місц. Парох: о. Дольний, о. Лушпинсь- кий зі Стецеви, о. Гранківський з Тучап та о. Пік з Будилова. Покійний письменник не бажав собі ні хору, ні музики, тому тільки дяки співають йому “Вічную Пам’ять”. “Мій похорон має бути чисто мужицький!” — говорив нераз письменник, і комітет пристосувався до цього.
Після відправи біля дому жалоби промовляли: д-р Іван Макух (від найстарших приятелів письменника й УСРП), ред. Роман Купчинсь- кий (від Товариства Письменників і журналістів ім. І. Франка), д-р Василь Щурат (від Гол. Виділу “Просвіти”), учитель Василишин (від “Взаємної Помочі Українського Учительства”), Мих. Кантемир (від Снятинської Філії “Просвіти”), інж. Білинський (від організацій Городенщини), д-р Іван Подюк (особистий лікар Стефаника, від молодих друзів Письменника), Мих. Шлемко (від повітової організації “Каменярів”). Після того прощав Василя Стефаника від імені Церкви і від себе о. Дольний, його парох та особистий приятель.
Врешті рушив похоронний похід на цвинтар. На переді несли 62 вінки від ріжних установ та організацій. За домовиною йшла най-
ТУфлі.


Розділ двадцять п'ятий
Похорони
(559)
ближча рідня, представники центральних установ і організацій Сня- тинщини та сусідніх повітів, далі кількатисячна маса народу. Домовину несли молоді хлопці, члени “Каменярів”, аж ген на дал. старий цвинтар, що на високім горбі, на т. зв. Могилі. Там хотів лежати Василь Стефаник, бо звідтам видно цілий його Русів і околицю, із яких неодно ввійшло в його твори.
[...]
Високий горб “Могили” густо обліплений народом. Десь не десь між покутськими кожушками міський одяг, а так — молодь, ґазда, жіноцтво і дітвора. Все те уважно слухає промов, не хоче втратити ні одного слова, все те стоїть непорушно цілих три години на холоднім, сирім вітрі. Доказ, якою популярністю і симпатією тішився Стефаник між ними, який він був дуже їх і які горді вони на нього. [...] Похорони скінчилися в 15 год. Старий цвинтар Русова, т. зв. Могила, став від тієї години “Могилою Стефаника”».
Часописи, які надрукували репортажі з похорон В. Стефаника, по-різному їх висвітлювали. Так, газета «Новий час» опустила деякі факти, про які пізніше оповів «Громадський голос», а спеціальний випуск «Громадського голосу» проігнорував церковні похорони і присутність священиків. Не писалось про це у спогадах, які вийшли в радянський час. Обійшов мовчанкою цей факт і В. Костащук. Навпаки, у збірці «Василь Стефаник у критиці та спогадах» наголошувалося на атеїзмі В. Стефаника, який виражався в тому, що він відмовився хрестити своїх дітей. Зокрема, про це оповів у своїх спогадах син В. Стефаника Кирило. «Не знаю, чому так склалося, — писав він, — що я, шестирічний хлопець, та брат, п’ятирічний, — не були охрещені. Наш батько, напевно, не надавав великої уваги цій події, але в ті часи, щоб поступити в початкову школу, треба було довідки про народження дитини. Таку довідку давав лише священик. Батько запросив до себе священика і кумів, щоб нас охрестити. Сталася неприємна історія з тим хрещенням. Ми, як зобачили священика і засвічені свічки, тихенько висунулися з хати і побігли в поле, і заховалися в лози. Ми думали, що нас, як і нашу маму, яка недавно померла, живцем закопають у землю.
Знайшов нас батько і коли ніс до хати, то ми так плакали, як, здається, ніколи в житті. Коли закінчилася церемонія хрещення і нас відпустили бавитися на зелені поля, ми були тоді найбільше щасливі».
Насправді Кирило та Юрій Стефаники були хрещені своєчасно, що засвідчує метрична книга народжень села Русова.
Похоронний обряд обидві газети — «Новий час» і «Громадський голос» — подали по-різному. Коротко оповів «Новий час»: «Під час


(560)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
проповіди о. Дольного виглянуло сонце з-поза хмар, цілуючи своїм промінням останню дорогу автора «Мого слова». І в ясне соняшне полуднє рушив похоронний похід у сторону цвинтаря на горі за селом (понад кілометр дороги від хутора Стефаників).
На перед і несли 64 вінки від різних установ та організацій. За домовиною йшла найближча рідня, представники центральних установ і організацій Снятинщини та сусідніх повітів, а далі кількатисяч- на маса народу».
«Громадський голос» процес похорону описав так: «Промови скінчилися. Уставлені до походу члени Жіночих громад і Каменярі роблять шпалір. Між ними проходить домовина Стефаника. Її попереджають 65 вінків, на чолі яких ідуть вінки УСРП і головної ради Союзу каменярів. За домовиною, яку цілу довгу дорогу несуть Каменярі і яку окружує через цілий час шпалір Каменярів і Каменярок, іде родина, за нею представники організацій “українського юнацтва”, відділи Каменярів і Жіночих Громад. Ніхто не зважає на розмоклу дорогу, народ іде серединою шляху. Домовина минає церкву і заходить на сам шпиль гористого кладовища. Поволі складають її на родиннім гробів- ці Стефаника. Її окружують вінки».
Не було так...
Після відправи на подвір'ї колона рушила в напрямку цвинтаря. Попереду процесійний хрест ніс І. Дідух. Так вирішила рідня, вважаючи його близькою для покійного людиною. За ним надмогильний чорний хрест ніс племінник В. Стефаника по брату Юрію Лука Стефа- ник (1916—2002).
За хрестами несли чорні хоругви, потім довгий ряд вінків, за яким ішли в траурних фелонах священики. Відтак несли труну, а за нею в траурному одязі йшла рідня і довга колона людей.
Коли перші ряди вступили на церковний пагорб, ударили на дзвіниці траурні дзвони.
Біля кам'яного хреста, що перед самою церквою, процесія зупинилась. Цей хрест, який напередодні вибілили білим і голубим вапном, батько В. Стефаника в 1901 р. поставив на пам'ять про свою померлу дружину Оксану. Отець Дольний прочитав уривок із Євангелія.
Труну занесли до церкви і поставили на траурний параван. Запалили свічки.
Дзвони продовжували плакати за покійником.
Вінки поставили навколо церкви та перед вхідною брамою.
Знову молитва.
Прощалася родина, цілуючи хрест в руках священика і торкаючись рукою віка його труни.


Розділ двадцять п’ятий
Похорони
(561)
Знову вдарили дзвони.
Виносили труну з покійником і тричі нею кланялись порогам церкви.
До місця вічного спочинку було вже недалеко.
Лунали останні молитви.
Труну поклали у гробівець. Священик, взявши лопатою землю, хрестячи, кинув її на труну: «Господня земля і повнота її, вселенна, і всі, що живуть на ній... Запечатується гріб цей до другого приходу Христового: В імя Отця, і Сина, і Святого Духа».
Люди відповіли: «Амінь».
Почалась громадська панахида.
«Над могилою, — інформував «Новий час», — виголосили промови сенатор О. Луцький (від кооперації та приятелів покійника з краківських часів), д-р І. Новодворський (з Коломиї), пані Микитчукова (від “Жіночої громади”), Д-р Г. Ганкевич (від установ Снятинщини), Василащук (з Косівщини), проф. Д. Николишин (Коломия), ред. М. Струтинський (від концерну “Українська преса”), селянин Шлем- кевич з Серафинець (товариш праці Покійника, Леся Мартовича і Л. Бачинського ще з початків 90-тих років мин. століття, В. Зеленко, Костюк (зі Львова) та ін.»
Інший порядок тих, хто виступав, подав «Громадський голос»: «Сердечними промовами, переплітуваними виїмками зі Стефанико- вих творів, пращають Покійного тт. Настя Микитчукова від Жіночих Громад Коломийщини і І. Новодворський від Каменярів Коломийщи- ни, т. Василащук від організацій Косівщини, старенький Шлемкевич (особистий товариш В. Стефаника) з Городенщини і Зеленко від Повітової управи УСРП. Пращають также О. Луцький (РСУК), др. І. Ганкевич, проф. Д. Николишин, М. Струтинський (преса. Тиктора).
Останній пращає В. Стефаника делегат Головної Ради Каменярів П. Костюк від цілої Каменярської Організації, якої покійний був членом і від поступової преси (Гром. Голос, Самоосвіта, Каменярі)».
З усіх промов, які були виголошені на могилі, збереглась тільки одна — виступ сенатора О. Луцького. Її опублікував № 282 газети «Новий час» від 14 грудня 1939 року. Однак жодна газета, перераховуючи діячів, які виголошували промови, не назвала імен простих селян, які прощались зі Стефаником над його могилою.
Українська соціалістично-радикальна партія достойно відзначила відхід В. Стефаника, видавши № 48 газети за 1936 рік «Громадський голос», повністю присвячений цій сумній події. На першій сторінці в чорній рамці портрет В. Стефаника та дати його життя з підписом: «Незрівняний співець долі, змагань і праці українського


(562)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
працюючого народу, найбільший по Іванові Франкові Син Української Землі, Член Української Національної ради 3. О. УНР, Передовий Член і Посол Української Соціялістично-Радикальної Партії, Духовий провідник української поступової молоді, Борець за права Народу і народовластя залишив дня 7 грудня на віки наші ряди, оставляючи українським працюючим масам велику Спадщину Свойого духа й горячий заповіт дальшого змагання за найвищі ідеали Волі і Правди Українського Працюючого Народу.
Сповіщаючи про смерть Незабутнього Товариша Василя Стефа- ника Управа Української Соціялістично-Радикальної Партії закликає усі організації і всіх, хто цінить Його мистецьку творчість, зложити поклін Його Духові».
Редакція газети вважала за потрібне написати «Найважніші дати з життя В. Стефаника».
«Василь Стефаник, — писав Петро Костюк (1905—1939), член Головного секретаріату УСРП, головний секретар організації молоді «Каменярі», співредактор «Громадського голосу» та «Каменярів», у статті, яка призвела до численних непорозумінь, — уродився 14 травня 1871 року як селянський син у селі Русові, повіт Снятии. Батько післав його до гімназії в Коломиї. Вже в гімназії він пристає до українського соціялістично-радикального руху, і за його ідеї прийшлося йому потерпіти виключення з гімназії в Коломиї і тому кінчити гімназію мусів в Дрогобичи. По скінченні гімназії ходить на медичний факультет Краківського університету і в студентськім житті бере дуже активну участь як соціаліст-радикал. Медицини не довелось йому скінчити, і він повернувся до рідного села.
До літературної творчості привела його, крім самих поетичних спонук, також думка про те, щоб тим способом прислужитися радикальному рухові. Нераз говорить він про це зі своїми товаришами: “Я бачив, як інші товариші помагали радикальному рухові організаційною діяльністю, вічами, зборами. Я не почував себе добрим бесідником і організатором. Тому хотів помогти іншим способом: своєю літературною творчістю”. Свої геніальні твори видав він в окремих збірках: Кленові листки, Дорога, Синя Книжечка, Моє слово, Земля.
Остання збірка його творів “Земля” вийшла в 1925 році у видавництві Громадського Голосу. Крім високоцінних літературних творів, писав він також статті до Громадського Голосу та займався соціялі- стично-радикальною організацією Снятинщини.
У 1908 році поставила УСРП його кандидатуру при виборах до австрійського парламенту. Він сповняв свій мандат совісно і був дисциплінарним членом Головної Управи. В листопаді 1918 року стає він


Розділ двадцять п’ятий
Похорони
(563)
членом Української національної ради 3.0. УНР від імени УСРП і під проводом Льва Бачинського їде як делегат на Всеукраїнський Трудовий Конгрес у Києві.
Після воєнних часів В. Стефаник дуже скоро відновлює організацію УСРП у Снятинщині. До 1928 року він був головою Повітової Управи УСРП Снятинщини і бере участь як її делегат у Краєвих Когре- сах УСРП. З причини недути він пізніше не може займатися безпосе- редною політичною працею, але стоїть постійно в тіснім листовнім і особистім зв’язку з Головним Секретаріатом УСРП. В чотири дні перед смертю прийняв він відвідини головного секретаря УСРП та прощався з ним сердечно.
В останніх пару роках, коли недуга наспіла на нього важким тягарем та ломила його тіло й духа, ріжними ходами пробували клерикальні круги спонукати його до того, щоб він покаявся і замирився з клерикальним реакційним рухом. Роблено це в зовсім безцеремонний спосіб. Між іншим, митр. Шептицький особисто писав до нього, щоб спонукати його до покаяння від радикального соціалістичного руху.
З тою метою пропонував йому присилку свого брата Климента. Однак Стефаник не прийняв цієї пропозиції.
З огляду на те, що В. Стефаник до смерти з клерикалізмом не примирився, то місцевий парох о. Дольний їздив аж єп. [ископ] Хомиши- на, щоб він заявив, чи дає дозвіл духовникам брати участь у похороні В. Стефаника, єп. Хомишин заявив, що годиться на це, і таким чином 4 духовників узяло участь у похороні».
На цей номер «Громадського голосу» негайно відреагувала газета «Мета» — український тижневик від Українського католицького союзу, який виходив у Львові в 1931—1939 рр. У ній з’явилася проповідь о. Дольного, виголошена на похоронах В. Стефаника, у якій було заявлено, що сам о. Дольний висповідав В. Стефаника на смерть, а також вияснив його стосунки з митрополитом Шептицьким. Цей номер «Мети» вийшов 24 січня 1937 року.
«Мету» підтримав журнал «Українське юнацтво» — виховно-ідеологічний щомісячний журнал, орган Католицької акції української молоді «Орли», який виходив у Львові за фінансової підтримки митрополита Андрея Шептицького. Він у № 1 за січень 1937 року опублікував статтю «Скінчилася дорога. На могилі Василя Стефаника», автором якої був Ю. P-ко. Не заперечуючи того, що свого часу В. Стефаник був членом радикальної партії, а також послом від неї у віденському парламенті, Ю. P-ко зазначив, що В. Стефаник «скоро побачив, що від радикалів, крім облесних слів, українське село нічого добро не дістане. Тому перестав займатися політикою та не приложив


(564)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
своїх рук до тої каїнової роботи, що її повели радикали по наших селах, цькуючи брат на брата. Підчас, коли радикальні діячі всю свою силу й хист спрямували на те, щоб народові відібрати Бога та оплюга- вити Церкву, то Стефаник не одним своїм твором не прийшов їм у цій руїнницькій роботі з допомогою. Навпаки, змальовуючи українського селянина, не забуває вказати згідно з правдою на його релігійне почуття, що допомагає йому зносити горе. Правда, бувають інколи й такі хвилини в людському житті, коли людина ніби свариться з Богом. Такі хвилини також представляє у деяких своїх нарисах, але він сам далекий від того, щоб покористуватися нагодою та сказати що-небудь таке, що було б образою Бога чи Церкви.
Добре зробили наші радикали, що не дали хреста на своїх плакатах (клепсидрах), які сповіщали про смерть великого сина Української Землі. Добре, що їх руки не осквернили святого знамени. Але письменникові сталася кривда, бо не один міг погадати, що вмер якийсь безбожник, котрий навіть хреста святого собі не бажав. А так не було. Василь Стефаник перед смертю висповідався й прийняв Най- святіші тайни, а потім був по-християнськи похований».
У відповідь на появу статей у «Меті» та «Українському юнацтві» «Громадський голос» у № 3 від ЗО січня 1937 року опублікував статтю «Василь Стефаник й наші реакціонери» такого змісту: «Яка безмежна ненависть наших т. зв. фальшнаціоналістів ріжних відтінків чи клерикалів до всього, що соціялістично-радикальне, видно от хоч би з відношення їхньої преси до похоронів та особи пок. Василя Стефаника.
Вже звідомлення з похоронів цього найбільшого сучасного нашого письменника були невірні й сфальшовані. І так звітоздавець “Нового Часу5’ Мих. Струтинський навіть не згадав одним слівцем про “Каменярів”, що брали масову участь у похоронах. Навіть “Діло” на таке викривлення правди не поважилося й про “Каменярів” написало широко. Зате вся інша фальшнаціоналістична й клерикальна преса не тільки не згадала про “Каменярів” й “Жіночі Громади” підчас похоронів, але й не згадала ні словом, що пок. Вас. Стефаник був ціле життя українським соціалістом-радикалом. Навпаки, декотрі “журнали” намагалися таки зараз по смерти письменника вчинити з нього якогось віроломного клерикала. Ні, панове, Стефаник не був би Сте- фаником, якби не був соціялістом, бо тільки широка вселюдська ідея соціалізму дала Стефаникові змогу відчути народне, селянське горе й перелити його в мистецький спосіб на папір! Ніякий “фашизм”, ні клерикалізм цього вчинити не був в силі!
Якийсь старий єзуїт з “Українського Юнацтва”, ч. 1, 1937 рік пише про Стефаника так, що нібито Стефаник покинув українську


Розділ двадцять п'ятий
Похорони
(565)
соціялістично-радикальну організацію, як тільки почав писати свої мистецькі твори. Не хоче цей фарисей знати того, що Стефаник усі свої твори писав як організований і дисциплінований діяч Української Соціялістично-Радикальної Партії.
Ось що писав Стефаник при повній свідомості в 1932 році у своїм привіті до Краевого конгресу УСРП, який він вислав на руки секретаря т. Матвія Стахова».
У № 2 від 14 січня 1933 року «Громадський голос» навів вітальний лист В. Стефаника до з'їзду партії, який відбувся в грудні 1932 року. Поява листа спричинила публікацію статті-спогадів племінника В. Стефаника Михайла Стефаника під назвою «За правдиве духове обличчя В. Стефаника (Спогад письменникового братанича)» у № З газети від 7 лютого 1937 року.
«Переглядаю “Громадський Голос” з 19 грудня м. р., — писав М. Стефаник, — і знаходжу там опис похорону В. Стефаника. Скільки там неправди, скільки тенденційності! Майже з кожного рядка визирає намагання зробити з В. Стефаника карного партійника, соціаліста і безбожника. Так, якби направду В. Стефаник в своїм житті не мав іншої ціли, як своїм талантом і своєю літературною творчістю служити радикальним партійним справам. Та В. Стефаник був за розумним чоловіком, щоби такі великі справи віддавати на службу таким нужденним. А хто тепер, по смерті письменника, реклямує його для себе в ім’я партійних інтересів, робить кривду не тільки йому, але й цілому народові, і таку роботу треба нап’ятнувати*.
До найближчих Стефаникових не належу, але, крім його синів, ніхто не знає так приватного життя мого стрийка**, як я. Можу сказати, що я у його домі виріс і виховався, тож знаю багато дечого, другим недоступного. Стрий належав до осіб дуже щирих і отвертих — і ми, котрі належали до його найближчого окружения, знали про його майже кожний крок. І тепер, коли я це все переходжу в своїй пам’яті та порівную свої спомини з чужими, щоб не помилитися, то бачу, який далекий “Громадський Голос” від правди. Це змушує мене подати до прилюдного відома цих кілька спогадів.
В. Стефаник не належав до жадної каменярської організації, і “Гром. Голос” подає неправду, коли двократно підносить, що В. Стефаник був її членом. Щодо відношення його до У. С. Р. П. — то про це напишу окремо, а тепер тільки згадаю, що в останніх часах партійні симпатії його зовсім вигасли. При кінці серпня 1936 р. я поїхав разом зі стриєм до Снятина на жалібне богослужения. По дорозі ми вступили
* Затаврувати (діал.).
** Дядько по батькові.


(566)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллЬ
до Д-ра І. Подюка, і там стрий сказав таке: “Який я радикал? Ту справу я ще висвітлю”. Дальше розказував, чому його симпатії колись зверталися саме до тої партії: він ніколи не дивився на неї як на організацію політичного характеру, але як на уосіблення селянської сили. Але яка вона тепер селянська, коли від неї відібрали Бога і тягнуть її в сторону червоних інтернаціоналізмів!
Покійний не помилився, він вмів добре обсервувати. Для безсто- ронного глядача стає щораз яснішим, що радикальна партія криє в собі на першім місці принцип безбожництва і інтернаціоналізму. Тож не диво, що симпатії В. Стефаника до тої партії охолонули і він вже носився з думкою прилюдно виректися тої партії, та передчасна смерть перешкодила.
Люди нераз чомусь уважають В. Стефаника за великого ліберала в справі віри. А прецінь хто знав Покійного, то знав, що він такий не був. Він мав ті самі засади, який має український селянин. Він був глибоко релігійний. Прийдіть до його помешкання, то побачите там відразу ікону Матері Божої. Послухайте, як Стефаник говорить: “Відай малярі ще кращого на світі не намалювали, як Матір Божу; коли з них хтось чув, що вже добігає до вершка своєї слави, то тоді він малював образ Матері Божої. Той образ нагадує мені молитву тих людей, що її образ малювали”.
Стрий згадував ще про один образ Матери Божої: ще як був хлопцем, як йому покійна мама купила образ Матері Божої і повісила над його ліжком, і саме той дорогий образ переховує тепер між найдорожчими річами.
Крім ікони Божої матери, був у Стефаника ще лише один образ: портрет його батька. Про цей портрет письменник говорив таке: “З обличча нагадує Мак. Залізняка, але він нікого не різав. Яка сила, яка залізна енергія, яка мужицька мораль б’є з його обличча! Якби з чистого джерела, чиста та здорова вода: пливе й пливе”...
Дальше розказував, що його батько, хоч не знав ні читати, ні писати, орієнтувався в тодішніх відносинах незвичайно добре. Знав, як треба перевести громадські вибори на користь українського народу, знав, що треба українських шкіл, що треба край піднести економічно. В тій цілі винаймав цілі лани поля. Випасав на них воли, а коли приходила осінь, гнав їх аж до Відня, і хоч не знав ані взуб по-німець- ки, продавав за добрі гроші. Сам себе нераз стрий питався: “Звідки батько це все знав? Відай йому це все свята земля сказала... Вона багато говорить мужикові”... По хвилині додав: “Вона cero сказати не могла”. І оповідав про тодішнього священика, який був у селі — наче добрий господар на своїм обійстю. “Знав про все. Де затікає, де треба


Розділ двадцять п'ятий
Похорони
(567)
помогти. Він переконав мого батька, що сина треба до школи дати. Мама моя не пускала мене від себе й плакала, тай я разом з нею. А він (священик) потішав мене”.
Так думав В. Стефаник про свого батька і про священиків. Те переконання лишилося, мимо інших впливів, до самої смерти. Пригадую, одного разу вернув стрий зі Львова і оповідав таке: “Я кілько разів приїду до Львова, то наперед іду до Митрополита Шептицького. Мені нагадуються ті часи, коли ще моя мама брала мене за руку і провадила на приходство. Я так добре чуюся, коли виджу перед собою таку велику білу голову, що журиться не тільки за якусь частину, але за цілий нарід: бо не знаєте, як тяжке бути свідомим, що довкола вас вже нікогісенько нема, хто думав би за все, на чиї плечі звалювалися би тягарі. Та свідомість привалює мене каменем”.
Іншим разом таке розказував: “Там впровадили мене до такої довгої та тихої салі. На стінах образи та чорні портрети — ніби ціла наша історія. І наші князі, й козаки, святі, ченці, митрополити... Всі вони аскети! Та такі сильні, такі великі. На їх чолах зібралися всі журби і болі цілого нашого народу. Я йшов поміж них як лист дріжу- чий. Направду Бог у Своїй справедливості повинен зіслати їм не звичайний людський вік, але вік великанів. Вони його потребують”»...
Так відносився В. Стефаник до людей, котрі в своїй посвяті віддають ціле своє життя на службу Богові і свому народові.
“...Стефаник був карним членом радикальної партії”... Пригляньмося ближче, яким він був “радикалом”. Наведу такий факт: на початку цих останніх літніх ферій я прийшов до стрия, так як звичайно приходив. Тоді сказав він таке: “До мене радикали звернулися, щоби я разом з І. Макухом вніс протест проти відбирання від них читалень “Просвіти”, але я цего не зроблю. Я міг би так поступати, якби якась справа відносилася до цілого українського народу, а не до справ партійних. Кожна партія, котра намагається мене вбрати в партійну шлию, робить мені кривду”.
Подібних фактів можна би навести більше. Думаю, що зроблять це його приятелі без мене.
Справа віри йому ніколи не була байдужа. В його домі ніхто не помер без Сповіди. В 1913 році помирає йому дружина. Перед смертю він особисто взиває священика до хорої. Тому кілька років помирає старенька слуга, що двацять літ служила в його домі і уходила якби за члена рідні. Перед смертю взиває стрий священика, щоби вона висповідалася. А вже недавно, може, перед двома роками, як тільки захорувала О. Плешканова, сестра покійної стрийни, а син доніс, що тета щось хора, і запитав, чи не закликати лікаря, то стрий відповів: “Не лікаря, а наперед “ксьондза” закликати”.


(568)
Роман Горак
<Кров на чорній рідлі>
Отже, як бачимо, зовсім не диво, що Покійний сам, може, вже навіть прочуваючи смерть, забажав Сповіди, щоби умерти так, як померли його батьки. З цего приводу не сміє ніхто уважати його за зломаного тілом і духом, як це намагається зробити “Громадський Голос” в такий негідний і низький спосіб.
Дня 15 листопада 1936, три тижні перед смертю, сказав пок. В. Сте- фаник при столі до В. Костащука, в присутності його дружини й батька, як рівно ж всіх домашніх: “Слухай, небоже, абис знав, що я вертаю до віри моїх батьків. Може, я зле сказав, що вертаю, бо я ніколи не відступав. Я радикалом ніколи не був, а тепер бачу, до чого довела наш нарід трильовщина. То є мій один великий гріх. Я шукав людини і її серця. Наш нарід потребує віри. Коби скорше санна дорога, аби міг приїхати о. Климент Шептицький. Про це я вже йому написав”.
Дня 29 листопада В. Стефаник повторив те саме в присутності тих самих осіб і додав: “Я написав про моє становище супроти народу і нашої Церкви до свого сина Юрка в Канаді”.
Та справа віри батьків була на устах Покійного вже від кількох років. Пригадую собі, що ще в 1929 р. стрий мене самого кілька разів напоминав, щоби я не покинув віри батьків. Казав м. ін.: “Михаиле, не покинь ніколи віри батьків. Тримай її за пазухою і не дай собі видерти її, бо пропадеш! Пропадеш не тільки для нас, але й для себе”.
Дня 6 грудня 1936 р. В. Стефаник смертельно хорий; його син Кирило просить о. Дольного до хорого. І коли хорий відзискав пам’ять*, священик поєднав його з Богом і перебув з хорим аж до години смерти. Стрий був хорий на серце. Воно з дня на день розширялось більше й більше, хотіло бути велике, щоби багато, багато любити... Любити Бога й цілу широку нещасну Україну. Дня 7 грудня Це велике серце перестало битися».
Спогади М. Стефаника не тільки не суперечать іншим спогадам, які відомі нині, а й суттєво доповнюють те, що було відомо про останні дні В. Стефаника.
Газета «Громадський голос» на цьому не заспокоїлась і в додатку «Сніп» у № 4 від 1 травня 1937 року опублікувала статтю «З листів Василя Стефаника до Андрія Шмігельського». Лист був датований 25 травня 1894 року. Редакція була переконана, що радикально-соціалістичні погляди В. Стефаника з різкою критикою народовських позицій лишилися незмінними. Другого листа редакція з невідомих причин не опублікувала.
Крапку в суперечці щодо поглядів В. Стефаника і його ставлення до соціалістично-радикального руху міг би поставити Ю. Стефаник. У
Тут: прийшов до тями.


Розділ двадцять п’ятий
Похорони
(569)
нього був лист, де В. Стефаник чітко виповів свої погляди, і загублена за загадкових обставин його стаття, яку він написав на прохання сина Юрія і відіслав в Америку. Очевидно, В. Стефаник у цій статті різко рвав з радикальним рухом своїми поглядами, у т. ч. й у питаннях віри, що призвело до того, що навіть такий лояльний дослідник, як Ф. Погребенник, не наполіг на оприлюдненні статті. Її публікація була не на користь ні радикальному руху, ні радянській ідеології, яка твердила, що радикальний рух був скерований проти релігійного дурману.
Союз української поступової молоді ім. М. Драгоманова вважав себе безпосереднім спадкоємцем ідей В. Стефаника. Перший номер за 1937 р. його часопису «Каменярі» надрукував велику статтю під назвою «Стефаників шлях».
«...Василь Стефаник... виписав пересторогу для української молоді, щоб вона не кидала шляхів, які вказував Драгоманів, Франко і Павлик», — зазначалось у ній. Зрозуміло, що вказували вони будувати Україну соціалістичну. Таку саму, як на Великій Україні.
Українська соціалістично-радикальна преса продовжувала вважати В. Стефаника своїм прибічником.
Боротьба за ідейну належність В. Стефаника не припинялася.


Розділ двадцять шостий
ПОШАНУВАННЯ
Теплим словом згадав В. Стефаника № 24 журналу «Назустріч» від 15 грудня 1936 року, опублікувавши велику статтю М. Семчиши- на «Василь Стефаник».
«І не дивно, — писав він, — що його маленькі мініатюрні картини перетворюються в очах читача в великі епічні образи, епопею горя і нужди, епопею безнастанних, вічно людських трагедій, трагедій нашого українського мужика... І хто хоч раз прочитав Стефаникові оповідання — цей раз назавжди пам’ятатиме їх. Яка глибина почувань у них, яке багатство ідей, яка міць і музика слова — якщо взагалі можна передати всю красу і велич Стефани- кових оповідань — тих справжніх перлин нашого не дуже та багатого письменства.
Нічого дивного, що ще за життя став Він творцем школи свого жанру, та ледви чи чиєсь інше перо потрапить бути бодай далеким відблиском Стефаникового — оцього чародія українського слова. Бо цілу його творчість проникає той невеликий флюїд, що робить хоч би найменший твір — великим, хоч би найскромніше слово — вогненним. А це подибуємо тільки в справжніх геніїв».
Часопис «Назустріч» опублікував три світлини, які зробив під час відрядження в Русів Л. Янушевич. Серед них портрет В. Стефаника біля вікна, який надрукований у 3-му томі повного зібрання його творів 1954 р., де під цією світлиною поставлено 1933 р., хоча насправді фотографія 1926 р.; світлина нової батьківської хати, але під нею вказано, що в тій хаті народився В. Стефаник; світлина В. Стефаника з двома синами — Кирилом та Юрієм.
Зі словом про В. Стефаника на сторінках «Просвіти» виступив В. Сімович. Свою статтю він назвав «Великий Син землі». Вона була надрукована у № 8—9 журналу за 1936 р.
«Небагато у свойому житті написав Стефаник, — зазначав В. Сімович. — Як зібрати всі його образочки, то вийде одна книжка. Але тут і вся загадка його праці. Все, що він коли писав, писав кровю свого серця, все це він переживав і тяжко відхоровував. Недаром лікарі заборонили йому писати. Таких письменників небагато у світі, а в


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(571)
нас їх таки зовсім мало. Та зате, як візьмете в руки який-небудь твір Стефаників, вас так вражає життєва правда, вас так хапає вона за серце, що від оповідання ви не можете відірватися.
[...]
Небагату залишив Стефаник письменницьку спадщину — числом, та зате вона пребагата своєю ціною, своєю вагою, своєю невмирущістю. Так про селян ніхто ще не писав, і тяжко повірити, щоб так гарно коли хто писав».
Зворушуючий некролог опублікував журнал «Нова хата», взявши до нього епіграф «А як перейшов сто гробів, то сотий перший його був. Припав до нього, як давно до маминої пазухи». Статтю «Василь Стефаник» за підписом «м. д.» журнал опублікував у № 24 за 1936 р.
«Стефаника нема вже між живими, — писав журнал. — Та персонажі його прекрасних творів будуть ще довго жити між нами. Ритися в землі, вставати і падати. Чи побачимо їх живих у житті?.. Чи тільки прочитаємо Стефаникові твори, поплачемо над ними і забудемо? І творити будемо публику ювілейну “холодну і чемну”, що нею Стефаник так погорджував».
Наприкінці 1936 — на початку 1937 рр. у зв’язку зі смертю В. Стефаника багато часописів поряд із короткими некрологами помістили і деякі його новели.
Статтю-некролог «Василь Стефаник — співець селянської долі» опублікувала у номері від 20 грудня 1936 року газета «Нове село», яка також нагадала про В. Стефаника публікацією його новел «Марія» і «Сини».
Написав про смерть В. Стефаника і ілюстрований тижневик для селянства «Народна справа». Він мав найбільший серед українських часописів тираж — 40 000 примірників, а видавав його концерн І. Тиктора. Цю газету в народі називали «коров’яча газета» за те, що передплачуючи її, селянин одночасно страхував свою корову. У разі її загибелі газета виплачувала страховку. Некролог мав назву «Василь Стефаник, його життя й творчість» і був опублікований 20 грудня 1936 року. У цьому некролозі оприлюднено цікавий факт, що батько послав В. Стефаника до школи завдяки не стільки поміщику Й. Теодоровичу, як священику о. Гамораку. Цей факт дає змогу спростувати загальноприйняту думку, буцім Стефаника в дім його майбутнього тестя ввів С. Данилович. Тепер можна стверджувати, що знайомство В. Стефаника з о. Гамораком почалося, коли він був дитиною.
Тепло прощався з В. Стефаником і часопис «Самоосвітник» у випуску № 1 у січні 1937 року. Крім статті про Стефаника, він надрукував його новелу «Сини».


(572)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Новелу «Дурні баби» помістила львівська газета «Свобода» 20 грудня 1936 року, а «Новину» у № 5—6 за цей рік — освітньо- господарський часопис «Світло», що виходив у Мукачеві, «Побожну» 27 грудня опублікував львівський тижневик «Батьківщина», «Синю книжечку» 13 грудня — незалежний часопис «Час», що виходив у Чернівцях, а «Скін», окрім того, що його 9 грудня 1936 року надрукувало «Діло», опублікував ще й орган чехословацької соціал-демократичної робітничої молоді Підкарпатської Руси, що виходив в Ужгороді, «Вперед». Новелу «Сини» в перекладі польською мовою Ф. Загорою помістив у № 50—51 за 1936 р. «Biuletyn Polsko-Ukraiński “Tygodnik Ilustrowany”»*.
«Лист» у випуску від 17 січня 1937 року опублікував тижневик «Батьківщина», а «Новий час» під рубрикою «З посмертної теки» у випуску від 25 січня 1937 року — статтю В. Стефаника «Під вражін- ням вистави “Землі”»; трохи пізніше у випуску від 1 березня 1937 року ця газета під рубрикою «Після появи “Синьої книжечки”» надрукувала лист В. Стефаника до Ольги Гаморак з травня 1899 року. Перше число львівського часопису українських працюючих жінок «Жіночий голос» за 1937 р. опублікувало новелу «Роса», а № 1 «Каменярів» у скороченому вигляді подав новелу «Такий панок».
Соціалістів Закарпаття про смерть В. Стефаника повідомив коротким некрологом тижневик «Вперед» від 15 грудня 1936 року, наголосивши на тому, що Стефаник до останніх днів залишався взірцевим соціалістом.
Українців, які проживали під владою Румунії, про смерть В. Стефаника повідомив у випуску від 13 грудня 1936 року єдиний український щоденник «Час». Він опублікував некролог «Василь Стефаник» і новелу «Синя книжечка», а 17 грудня цього року подав розширений некролог «Смерть Василя Стефаника, письменника і колишнього посла до парламенту».
Відгукнувся на смерть В. Стефаника і безпартійно-суспільний двотижневик «Голос з над Буга», що виходив у Сокалі. Некролог він опублікував 15 грудня 1936 року.
Робітників Канади про смерть В. Стефаника повідомили «Українські робітничі вісті» ЗО грудня 1936 року.
Науково-літературний місячник «Наша культура», що виходив у Львові, некролог В. Стефанику надрукував тільки у першій, січневій, книзі за 1937 р.
Вшанував пам’ять В. Стефаника львівський двотижневик «Жінка», який, крім повідомлення про його смерть, опублікував в
‘Польсько-український бюлетень “Ілюстрований щотижневик”».


Розділ двадцять шостий (573)
Пошанування
№ 24 від 15 грудня 1936 року статтю «Жінка в творах В. Стефаника», підписану «Б. R».
«...Стефаник не ідеалізував жінки, — писалося у ній, — не надав їй рис сентиментальності, так само, як і не показав жінки в зовсім лихому насвітленні, та зате показав жінку як незвичайно добру, сердечну, чутливу, виховницю й матір. Треба думати, що Стефаник дуже любив матір — це ми знаємо і з його біографії — тим то й змалював жінку-матір у своїх творах дуже гарячими красками так, що ота його синівська любов до матері виявляється майже з кожної стрічки, де про жінку-матір мова».
У статтю було вмонтовано два дереворити до новел В. Стефаника: В. Касіяна до «Кленових листків» і М. Бутовича до «Діточої пригоди».
Близькою за змістом до цієї публікації була стаття дитячої письменниці Іванни Блажкевич «Мати в творах Стефаника», яку помістив коломийський «Жіночий голос» у № 1 за 1937 р.
Біографію В. Стефаника під назвою «Життєпис Василя Стефаника» надрукував 27 грудня 1936 року тижневик «Батьківщина».
Деякі часописи поряд із повідомленням про кончину В. Стефаника опублікували й спогади про нього. Так, «Новий час» у двох випусках — від 9 та 10 грудня 1936 року — надрукував спогади І. Садового (псевдонім русівського вчителя і письменника І. Федорака) «Стефаник зблизька», а «Сніп», що був додатком до «Громадського голосу», у випуску від 20 лютого 1937 року опублікував спогади І. Вах- нюка «Село Василя Стефаника».
Польську громадськість про кончину В. Стефаника повідомив у № 51—52 «Biuletyń Polsko-Ukraiński “Tygodnik Ilustrowany”» за 1936 p.
Стаття В. Морачевського «Василь Стефаник» з’явилася у № 25 львівського місячника «Sygnally» за 1937 р.
У1937 р. у Варшаві вийшли друком листи С. Пшибишевського під назвою «Listy».
Двотижневик «Życie Krzemienieckie», що виходив у Кремінці, у № 5—6 за 1937 р. опублікував спогади С. Жука «Леон Василевський. Василь Стефаник. Спогади посмертні».
Українці Югославії про смерть В. Стефаника могли дізнатися із випуску від 18 грудня 1936 року жіночого журналу «Руски новини». Повідомив цю сумну новину у № 2 за лютий 1937 року американський журнал для української молоді «Ukrainian Youth» статтею «Василь Стефаник» Е. Піддубхешена.
Чеський славіст В. Харват, автор статей про українську літературу та українських письменників, відгукнувся на смерть В. Стефаника


(574) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
в № 1 празького «Slavische Rundschau»* за 1937 p. статтею «Василь Стефаник».
У № 11 від 19 січня 1937 року газета «Діло» інформувала: «В чеському журналі “Prastky”, що є літературним додатком “Сільсько-господарського кооперативного часопису” в Празі, ч. 1 з дня 8 січня поміщено твір Василя Стефаника “Моє слово” в перекладі на чеську мову редактора цього часопису Рудольфа Гульки».
Після смерті В. Стефаника почали з’являтися наукові дослідження про нього. У № 3 журналу «Рідна школа» за 1937 р. була надрукована стаття «Покутська говірка» І. Велигорського.
Відхід В. Стефаника журнал «Вісник» у 1937 р. відзначив серією статей Л. Луціва, який надрукував їх під псевдонімом «Л. Граничка». У № 2 була опублікована його стаття «В. Стефаник у літературній критиці», у № 3,4 — «Стефаників світ», у № 5 — «Стефаникове слово». На початку 1937 р. він видав уЛьвові брошуру на 52 сторінки під назвою «Василь Стефаник. Літературна критика й дійсність».
У 1937 р. побачили світ перші мовознавчі дослідження творів В. Стефаника вченого-мовознавця І. Ковалика. У № 4 «Рідної школи» за 1937 р. він опублікував статтю «До характеристики мови В. Стефаника. Функційність діалектизмів у творах В. Стефаника», а в № 6 — статтю «Характеристика стрілю В. Стефаника. Порівняння й епітети як артистичний засіб образовости стилю Стефаника».
Про В. Стефаника російській публіці нагадала шоста книга московського журналу «Новый мир» за 1937 р., опублікувавши лист Максима Горького до Касаткіна, у якому він сказав про Стефаника: «...как коротко, страшно і срільно пише ця людина».
На початку 1937 р. з’явилися перші спогади В. Костащука про В. Стефаника, які після ніде не були передруковані і які він сам не використав для своєї монографії. У газеті «Новий час» від 7 січня він опублікував «Різдво у Васріля Стефаника», а у сьомій — восьмій книзі «Вісника» за 1937 р. — «Стефаник — сам з собою».
У 1937 р. видав «Бібліографію В. Стефаника» Б. Романенчук, яку надрукувала «Українська книга» у № 3, 4—5 та 6. Вона містріла такі розділи: «Писання про творчість Стефаника», «Писання про Стефаника в зв’язку з іншими письменниками», «Біографічні матеріали. Замітніші посмертні згадки або й опис похоронів», «Хронологічний покажчик творів В. Стефаника», «Книжкові видання творів», «Рецензії». Це був перший бібліографічний опис творів В. Стефаника, який гостро критикували соціалісти й радикали за те, що Б. Романенчук попропускав деякі твори, надруковані в «Громадському голосі».
* «Слов’янський огляд» (нім.).


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(575)
Неприхильно поставилися до цієї бібліографії й радянські бібліографи, які наголошували, що ця бібліографія «складена дуже неохайно, з великими помилками і перекрученнями».
У Коломиї в 1937 р. накладом автора вийшла брошура І. Михай- люка «Дорога», присвячена «пам’яті найбільшого робітника мистецького слова, найбільшого співця селянського горя Василеві Стефани- кові». Вона мала 15 сторінок. І. Михайлюк описав у ній, як він зі своїм товаришем відвідав у Русові В. Стефаника.
1938 р. не приніс нових публікацій творів В. Стефаника, матеріалів документального характеру, не з’явилося й жодних статей про його творчість. Пресу Західної України цікавила війна в Іспанії, боротьба за українську державність у Закарпатті, на Радянській Україні впевнено здобували нові вершини чергової п’ятирічки. Лише С. Стефаник опублікував 7 листів Ольги Гаморак до В. Стефаника у першій книзі за 1938 р. «Вісника».
Прихід радянської влади в західні області України у 1939 р. ознаменувався масовим перекладом новел В. Стефаника російською мовою. Весь Радянський Союз завдяки цим перекладам мав дізнатись, у яких жахливих умовах жили трудящі Західної України і яким благом для них є возз’єднання з Радянською Україною.
Журнал «Смена» за листопад 1939 року під заголовком «Две новеллы» у перекладі В. Россельса опублікував проілюстровані новели «Рекрут» («Виводили з села») та «Синяя книжечка» («Синя книжечка»).
Під рубрикою «Детские заботы» в перекладі «Е. К.» у № 11 «Интернациональной литературы» за 1939 р. надрукували новели «Май» («Май») і «Новость» («Новина»). «Май» в перекладі В. Цвєльо- ва опублікував журнал «Красная новь», а «Новину» в № 11—12 за 1939 р. — московський журнал «Молодая гвардия».
Із 1940 р. почалося видання збірок творів В. Стефаника російською мовою. У перекладі В. Россельса в бібліотеці журналу «Огонек» (№ 51) вийшла збірка під назвою «Новеллы». Вона мала 48 сторінок і містила 8 новел. Рецензію на цю збірку помістив М. Бірюков у третій книзі журналу «Октябрь» за 1941 р.
В перекладі В. Россельса журнал «Тридцять дней» надрукував у № 7—8 за 1940 р. новели «Катруся» («Катруся»), «Кленовые листочки» («Кленові листки), а також фрагменти з листів В. Стефаника до В. Морачевського. Проілюстрував ці новели Е. Бургукер.
Четверта книга журналу «Дружба народов» за 1940 р. в перекладі В. Россельса, Миколи Ляшка та М. Богдановича опублікувала добірку новел В. Стефаника.
Новелу «Підпис» у перекладі В. Цвєльова з портретом і короткою критико-біографічною довідкою надрукував № 2 журналу «Тридцять


(576)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
дней». У № 3—4 цього журналу за 1940 р. у перекладі В. Цвєльова побачила світ новела В. Стефаника «Суд».
Журнал «Красная новь» за 1940 р. у № 3 подав добірку новел В. Стефаника у перекладі Миколи Ляшка та В. Россельса.
Велику добірку творів В. Стефаника в перекладі російською мовою Миколи Ляшка опублікував у № 2—3 журнал «Новый мир». Передмову до цих перекладів написав Микола Ляшко, справжнє прізвище якого М. Лященко.
До публікації своїх перекладів новел В. Стефаника в журналі «Новый мир» Микола Ляшко написав коротку передмову «Василий Семенович Стефаник», у якій розповів про Стефаника як гнівного і грізного викривача буржуазного ладу в Галичині, а також як про передвісника приходу радянської влади. Переклади Миколи Ляшка витримали час і після включались до різних збірників перекладів творів В. Стефаника російською мовою. Зі схвальною рецензією на ці переклади у № 3 журналу «Октябрь» за 1941 р. виступив М. Бірюков.
Перед початком Другої світової війни березневий номер журналу «Октябрь» опублікував у перекладі В. Россельса 5 новел В. Стефаника. Передмова до них сповнена однієї думки: В. Стефаник як майстер слова зображав жахливе становище українського народу, часто помилявся у своїх поглядах, як це можна було бачити в його оповіданнях з військової тематики, але твердо вірив у щасливе майбутнє свого народу, яке мають принести зі Сходу брати-росіяни.
Українська література за той час збагатилась публікацією травневим номером журналу «Радянська Україна» добірки поезій в прозі В. Стефаника «Амбіції», «Ользі присвячую», «Чесала волосся раненько», «У воздухах пливають ліси...», «Горобчик до Бога ридає...» та «Вночі». Це була перша публікація ранніх творів В. Стефаника. Також із фонду В. Стефаника науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка М. Грудницька надрукувала під заголовком «Неопу- блікований твір В. Стефаника» в липневому — вересневому номері журналу «Українська література» новелу «Богачь». Опісля цей твір у повному зібранні творів В. Стефаника було названо «Богатир».
Із приходом радянської влади творчість В. Стефаника стали активно використовувати з пропагандистською метою. Уже 8 грудня 1939 року на сторінках нової львівської обласної газети «Вільна Україна» під заголовком «До 4-х роковин з дня смерті В. Стефаника», хоча насправді були тільки треті роковини, виступив М. Рудницький зі статтею «Співець селянської бідноти», про зміст якої не важко здогадатись.
У цьому році про В. Стефаника згадав у статті «Заметки о литературе Западной Украины» А. Мар’ямов у московському журналі «Литературный критик».


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(577)
Про творчість В. Стефаника, його місце в українській літературі, а також про зв’язки з іншими визнаними радянською ідеологією прогресивними українськими письменниками почав писати літературно-художній журнал Спілки радянських письменників України «Радянська література». У першій його книзі за 1940 р. з’явилась стаття Б. Горовіца «На батьківщині Стефаника», а також його вірші з нагоди відвідин Русова в перекладі з єврейської на українську мову. У четвертій книзі цього журналу вийшла перша стаття С. Крижанів- ського «Василь Стефаник». Вона відкрила цикл статей і передмов до видань творів В. Стефаника, які здійснювали в післявоєнні роки масовими тиражами як українською, так і російською мовами. У п’ятій книзі цього журналу зі спогадами виступив шкільний товариш В. Стефаника та Л. Мартовича В. Равлюк. У 8—9 книзі цього журналу за 1940 р. була опублікована стаття О. Засенка «Життя і діяльність М. Черемшини», де з’ясовувався в традиційному ключі характер зв’язків В. Стефаника з Марком Черемшиною, а в десятій книзі Катерина Коцюбинська висвітила подібні стосунки в статті «Зв’язки М. Коцюбинського з галицькими письменниками». Ця стаття була включена до книги «Музей М. Коцюбинського в Чернігові. Збірник 2. М. Коцюбинський і Західна Україна», який упорядкував X. Коцюбинський. У збірнику вперше було опубліковано лист М. Коцюбинського до В. Гнатюка від 24 січня за старим стилем. 1904 року, у якому М. Коцюбинський писав: «Тепер у вас в Галичині такі таланти появились, що заганяють в кут наших — українських. Просто радієш, як читаєш Стефаника, Кобилянську, Мартовича». У цій книзі було опубліковано 5 листів М. Коцюбинського за 1901—1909 рр. до В. Стефаника та Л. Мартовича.
Не обминув увагою особу В. Стефаника і новостворений журнал Львівської організації спілки радянських письменників України Література і мистецтво», що в післявоєнні роки став видаватись під назвою «Жовтень», а опісля «Дзвін». Тут відразу головну роль інтерпретатора творчості В. Стефаника взяв на себе М. Рудницький. Виявилось, що саме він був найближчим товаришем В. Стефаника і той довіряв йому всі життєві та мистецькі таємниці. Стаття М. Рудницького так і називалась «Василь Стефаник про себе», а статтю «Василь Стефаник про свою творчість» у цьому журналі опублікував К. Студинський.
У1940 р. було видано 1-й том «Хрестоматії критичних матеріалів. Про нову українську літературу», де про В. Стефаника помістили статтю Лесі Українки «Малоруські письменники на Буковині» та статті Івана Франка «З останніх десятиліть XIX в.», «Старе й нове в сучасній українській літературі».


(578)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
Найважливішою подією 1940 р. було включення творчості В. Сте- фаника до шкільної програми. Її вивчали в десятому класі за підручником С. Шаховського «Українська література». У програмі були новели «Палій», «Кленові листки» та «Катруся».
С. Шаховський приділив чималу увагу найперше тому, що виховувався В. Стефаник на творах російської літератури. «В молоді роки, — писав він, — Стефаник дістав книгу “Русский язык” та “Русская литература” (ці книги і досі зберігаються в бібліотеці Стефаника в літературному меморіальному музеї в селі Русові). Вивчивши російську мову, Стефаник захоплювався творами Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого і багатьох інших російських геніальних класиків. Поему Некрасова “Кому на Руси жить хорошо” він знав майже всю напам'ять.
Василь Стефаник уважно читав твори М. Горького і з перших своїх виступів у літературі прагнув встановити з ним безпосередній зв’язок. Зберігся примірник нарису М. Горького “9-те січня”, де Стефаник підкреслив найважливіші думки автора. Фразу “Нет силы, которая освободит народ, кроме силы самого народа” Стефаник підкреслив червоним олівцем двічі».
Зазначалося в підручнику, що творчість В. Стефаника «являла надзвичайно цінний матеріал, що стверджував марксистські погляди на життя селянства».
Навіть «тяжко хворий, — писав С. Шаховський, — Стефаник з села Русова майже не виїздив. Прикутий до ліжка, письменник живо цікавиться життям радянської України, з захопленням читає твори радянських письменників — Шолохова, Леонова, Олексія Толстого».
На думку С. Шаховського, «соціально-політична відсталість Галичини позначилася на творчості Стефаника, на характерах його героїв. Коли порівняти більшість героїв Стефаника, наприклад, з героями Коцюбинського, стає ясно, що Стефаник не зумів відтворити в своїх образах тієї волі до боротьби за соціальне визволення, яка властива героям революційно-демократичних письменників».
У творчості післявоєнного періоду «інколи», як зауважував С. Шаховський, «Стефаник виявляє непослідовність, невірне розуміння справжньої суті буржуазного націоналістичного руху в Галичині. Але ці окремі твори становлять вийняток у творчому доробку письменника».
Ті твори, які становлять «вийняток» у творчості В. Стефаника, у 1940 р. видало «Українське видавництво» у Кракові в серії «Просвітня бібліотека» під номером 15 та назвою «Вона — земля та інші новелі». Видання мало 38 сторінок, містило, крім заголовного твору, новели «Мати», «Камінний хрест», «Марія» та «Сини».
На 1941 р. припало 70-річчя від народження В. Стефаника. З цієї нагоди в пресі з’явилося декілька статей, які оповіли про заслу¬


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(579)
ги В. Стефаника в тому, що український народ Галичини знайшов своє щастя в єдиній сім'ї народів-братів, про яке мріяв колись В. Сте- фаник.
Київський журнал «Україна» у № 1 за травень 1941 року подав про Стефаника коротку біографічну довідку, а на звороті обкладинки опублікував його портрет. У № 2 за травень 1941 року цей журнал надрукував статтю В. Андрієвського «Те, що написано кров’ю». Журнал «Радянська Україна» з цієї нагоди опублікував статтю Л. Бойка «Василь Стефаник». Газета «Советская Украина» від 14 травня опублікувала велику статтю Ірини Вільде «Василь Стефаник». М. Бірюков у журналі «Октябрь» виступив як самостійний критик зі статтею «Новеллы Стефаника». У № 2 журналу «Радянська література» за травень 1941 року побачила світ стаття С. Крижа- нівського «Поезії в прозі В. Стефаника», а в № 5 «Більшовика України» за 1941 р. він виступив з типовою статтею про творчість В. Стефаника «Співець західноукраїнського села». В такому дусі витримана і його стаття «Василь Стефаник», опублікована 14 травня львівською обласною газетою «Вільна Україна». Журнал «Радянська література» у № 3 опублікував статтю К. Гордієнка «Замітки на крайках “Кленових листків”».
До цієї дати було вирішено відкрити в Русові літературно-меморіальний музей В. Стефаника. Робилося це з метою переконати, що з приходом радянської влади в Західну Україну здійснилась не тільки мрія В. Стефаника, а й усього українського народу.
Після смерті В. Стефаника на господарстві залишився його середній син Кирило разом з дружиною, цьоцею Галею (Оленою) Плешкан та її дочкою Ольгою. Тому вирішили в домі, який є приватною власністю нащадків К. Стефаника, відкрити музей із такою умовою, що декілька кімнат Кирило виділяє під музей, а в решті живе його родина. Кирило став директором музею із відповідною зарплатою, а Ольга Плешкан — науковим співробітником. Вона підготувала першу експозицію музею і мала підтримувати там порядок.
Про підготовку до відкриття музею повідомила 17 січня 1941 року газета «Советская Украина», а також № 94 львівської газети «Вільна Україна» від 22 квітня цього року. Однак відкрити музей на день народження В. Стефаника не вдалося. Це здійснилося 18 травня 1941 року. Уже 23 травня № 119 газети «Вільна Україна» опублікував статтю Й. Позичанюка «В рідному селі Стефаника».
«Всі родичі, знайомі, всі молоді, що тільки недавно навчились читати його твори, — писав Й. Позичанюк, — прийшли недільного дня, 18 травня, у двір Стефаників. Та всі у святкових кіптарях, у білих сорочках. Бо таки свято в Русові. Возами приїздять люди, блискучими


(580) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
машинами прибувають зі Снятина, з Станіслава, із Львова на відкриття музею Василя Стефаника.
Двір письменника уквітчаний вогнистими стягами. Це прапори, про які співали русівські хлопці зимовими вечорами. В саду цвітуть черешні. [...]
Для нього [музею] відведено дві кімнати. В одній з них, меншій, був робочий кабінет новеліста. В більшій кімнаті зібрано різні видання творів».
На огляд відвідувачів були виставлені збірки «Синя книжечка» 1899 р. видання, «Камінний хрест» 1900 р. та «Дорога» 1901 р. Виставили й рукописи — «Моє слово» та «Дорога». Окремий стенд був присвячений зв’язкам В. Стефаника з Максимом Горьким, І. Франком, Л. Мартовичем, Марком Черемшиною та Ольгою Кобилянською.
На відкриття музею в Русові відгукнувся К. Левицький, але його статтю, як ворога радянської держави, газети не опублікували. Вони вийшли у № 280 від 8 грудня 1942 року газети «Львівські вісті» після смерті К. Левицького.
«До цього свята, — писав К. Левицький, — почуваюся до обов’язку докинути дещо як приятель Стефаника, що перший раз зійшовся був з ним і щиро познайомився в австрійському парламенті у Відні 1908 р.
До того часу я не знав особисто Василя Стефаника, але читав його твори, у першу чергу збірку “Синя книжечка”, надруковану в Чернівцях 1899 р. та зразу розпізнав, що він справді народний великий поет, який пише поезії прозою дійсного життя рідного народа, кров’ю і сльозами.
Та, мабуть, ніхто з живучих не знає, чому “Синя книжечка” надрукована була в Чернівцях, а не тут, у Львові. Ось тому, що Стефаник не був людиною зарозумілою і тому не мав смілості, щоб оцю першу збірку своїх творів видавати друком. А випадково він приїхав був до Чернівців і стрінувся там з Вячеславом Будзиновським і йому дові- рочно признався, що він ось таке списав з недолі нашого народу. Та як Будзиновський прочитав один-другий твір з його рукопису, то аж підскочив з радости і крикнув “Стефаник! Та це ж жемчуги будуть в нашій літературі! Видавай негайно друком!”. А коли Стефаник сказав йому, що не може, бо й не має за що, то Будзиновський взяв від нього рукопис і сам відніс до друкарні; ось так і вийшла у Чернівцях “Синя книжечка”.
Це оповідав мені сам В’ячеслав Будзиновський, що був потім послом до парламенту у Відні і редактором “Свободи”, газети для народу у Львові.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(581)
U]
Василь Стефаник був також чоловіком сердечним і характерним, що всією душею любив дійсно рідний нарід, а не про параду форми*, творив гимни і не лукавив честю свого народу, що був йому найдорожчим! А такою людиною бути — це, мабуть, тяжче, чим стати звичайним складачем поем чи оповідань або достойником з приписаними почестями, бо ж щоби стати справді народним поетом, конечно, мати в душі вогонь любови до народу і не гонити за мамоною...
Як ось такого громадянського характерника, що ніколи не поклонився неправді, ні неволі, ані перед своїми, ані перед чужими сильними “от міра cero” — я пізнав приятеля Василя Стефаника. Він нераз і мене, провідника українців, визволив від незаслуженої напасти зарозумілих крамольників. І того я не забув — і почуваюся до обов’язку, для науки грядущих поколінь, докинути оцих кілька сердечних слів до Музею Василя Стефаника. Львів. 28-го травня 1941».
Музей В. Стефаника проіснував недовго — почалась війна. У воєнні роки українська преса друкувала його «Марію», «Сини» та інші твори. Особливо часто ім’я В. Стефаника фігурувало на сторінках «Львівських вістей». Новелу «Сини» друкував у липні 1941 року київський тижневик літератури і мистецтва «Літаври», редактором якого була Олена Теліга. Новелу «Вона — земля» перед відступом німецької армії і приходом радянської армії помістив № 20 львівський часопис «Рідна земля» від 27 червня 1944 року. Новелу «Озимина» надрукувала у № 83 газета «Волинь», яка виходила в Рівному. Її редактором був
У. 	Самчук. З’явилася вона й у № 79 від 22 жовтня 1942 року «Урядових Дунаєвецьких вістей».
Значною подією було видання збірки творів В. Стефаника «Твори» за редакцією Юрія Стефаника, який підписався Юрій Гамо- рак. Її випустило у світ «Українське видавництво» у Львові в 1942 р. Збірка містила майже всі твори В. Стефаника, а також статтю Юрія Гаморака на 40 сторінках, яку він назвав «Спроба біографії». То було найповніше зібрання творів В. Стефаника — містило 65 новел. До нього увійшли і 7 ранніх поезій у прозі, які опублікувала М. Грудниць- ка, «Автобіографія» Стефаника 1926 р., словник малозрозумілих слів, а також коментарі до кожного твору із зазначенням першого місця публікації, подій, які стали його основою, і навіть прототипів героїв. Видання було в гарній оправі — «в полотні із золотим наддруком».
Задля парадної формальності.


(582)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Вартість видання — 15 золотих. Про вихід його інформувала газета «Краківські вісті» у № 18 і 19 від 10, 17 травня 1942 року.
Уже 27 травня 1942 року в газеті «Львівські вісті» у № 114 з’явилась рецензія на це видання, підписана «читач».
«В. Стефаник не любив за життя говорити про свої особисті справи, — писав рецензент. — Було таке враження, що це мистець, який заховався за кам’яну форму свого слова і що його очі звернені на той світ, з якого він різьбить свої твори, — село. Мало хто догадувався, що спонукою для більшости новель, і то найкращих, були для Стефаника його особисті переживання. Біографічний матеріал, розкритий перед нами, показує нам середовище, в якому Стефаник зріс, звідки вийшов у чужий світ і куди вернувся, щоб прожити довгі роки. Не один читач буде здивований, коли почує власні слова автора таких відомих йому новель, як автор уперше почав їх писати, як змагався з сумнівами щодо свого таланту і як нелегко йому довелося добувати з себе такі дрібні, такі закінчені речі.
Треба сказати щиро, що Стефаникові новелі не належать до популярних. З нашої інтелігенції кожний щось читав з поміж них, але десь-колись, згодом забуваючи, які саме і які з них найкращі чи найцінніші. Наклад книжок Стефаника був невеличкий і розходився пиняво*, згадати б хіба тільки найповнішу і найкращу збірку “Моє слово”, яка пролежала не рік, не два на книгарських полицях. Та в міру того, як відходять у нас живі письменники, в міру того, як видавці шукають за творами, які б можна передрукувати, Стефаникові новели висовуються щораз більше на перший плян. Вони не зв’язані з випадковими настроями деяких літературних гуртів або моментів; їх літературна форма і притаєна в них динаміка промовляють з усією свіжою міццю».
Майже наприкінці 1942 р., З листопада, з рецензією «Нове видання Стефаникових творів», а також зі спогадами та виправданнями, виступив у № 250 «Львівських вістей» М. Яцків, від якого за його полонофільські й зрадницькі погляди та дії відвернулось українське суспільство. Цю рецензію газета подала у чотирьох номерах (250, 251, 252, 253 — 254) 3, 4, 5, 6 листопада 1942 року. М. Яцків стверджував те, що пізніше заперечували радянські дослідники — вплив на творчість Стефаника С. Пшибишевського. Щодо вміщеної у книзі біографії, він писав: «Спроба біографії Стефаника, подана Ю. Гамора- ком, є щирим совісним документом часу, зладженим з великим синів-
Повільно (діал.).


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(583)
ським пієтизмом. Стефаник вийшов тут живий; такий, якого ми бачили, знали, любили і шанували.
Він може мати також свої хиби: упір, консерватизм, отруту чорної розпуки, але це не його особисті хиби, а мужицькі. Національні. З ними виходить Стефаник, як бронзова статуя, оригінальний моноліт, без чужої домішки і без непотрібних прикрас».
Торкнувся М. Яцків і питання, чи зазнали твори Стефаника деяких впливів. «Розуміється, — писав він, — без цього годі подумати про котрого-небудь з корифеїв світової літератури.
У творах Стефаника пригадуються “короткі байки” Лессінга, книжки Петра Альтенберга “Як я це бачу”, “Що день мені принесе?”.
В “Камінному хресті” камінь скопійований з однієї з поезій в прозі “Сенілія” І. Тургенева п. з. “Камень”. Але це зовсім не зменшує ваги Стефаникового твору, може, навпаки, побільшує її: Стефаник зумів дати цьому образові відповідну оправу.
Є в творах Стефаника ремінісценції з А. Гарборга, Г. Успенського й інших авторів».
Вважав за потрібне М. Яцків висвітлити справу з помилками, які вкралися у книги В. Стефаника. «У збірці “Камінний хрест. Студії і образки”, видані 1900 року в Золочеві в “Народній бібліотеці” (ч. 1—2) М. Яцкова і С-ки, — виправдовувався Яцків як видавець, — вкралася фатальна помилка, на яку сам Стефаник дуже ремствував, а вона опісля не тільки залишилася в серії видань (навіть у ювілейному), але й дочекалося зовсім непотрібної чести, бо увійшла в “Словничок менше зрозумілих слів”, доданий при кінці найповнішого видання*.
Це фатальне слово вкралося до нарису “Підпис” (ст. 64): “Та хто Вас на таке вгараїв?” замість “нараїв” (найновіше видання, стор. 135)».
«Помилка пішла звідти, — пояснював М. Яцків, — що Стефаник написав невиразно букву Н у формі курсивних двох букв вг, коректа йшла з Золочева до Львова підчас моєї відпустки, співробітник Іван Петрушевич був у службовій дорозі в Зах. Галичині, другий співробітник, мимо педантичної уваги, не міг того місця в рукописі розчовпати, і похибка викрилася щойно по виході цілої книжечки з друку там, що годі було її виправити.
Тільки деякі наддніпрянські видання здогадалися і виправили діалог у такій формі: “Та хто Вас на таке підбив?”».
У період війни на сторінках «Львівських вістей» з’явились спогади В. Дорошенка про В. Стефаника, які додали багато інформації до
* Ця помилка була виправлена тільки у виданні: Стефаник В. Твори. — К.: Дніпро, 1971.


(584)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
розуміння стосунків між ними. Мали вони традиційну назву — «Василь Стефаник у моїх споминах». Друкувались у № 72—76 кожного дня від 2 до 7 квітня 1943 року.
«Наші літературні поминки, — писав у вступі до спогадів В. Дорошенко, — навівають невеселі рефлексії: українські письменники мають незавидну долю — ними починаємо цікавитися геть по їх смерти, коли нема вже в живих не тільки їх, але й їх сучасників, товаришів праці і приятелів, коли не одне з їх життя пішло в непам’ять, коли годі розгадати якусь неясну рису з їх минулого, і то й висвітлити й цілу подію, так чи інакше зв’язану з ними.
Не дуже то краще стоїть справа і з Стефаником. Цікаво нам було б докладніше довідатися про нього як про живу людину, як про індивідуальність, про пригоди його життя, про його звички та погляди, пригадати його живе слово, його дотепи, його влучні “крилаті слівця”, які він вирік при тій чи іншій нагоді, а які до друку не дісталися. Це цікаво тим більше, що, як знаємо, Стефаник був скупий на слова, не любив оповідати про себе, про свою творчість, не любив звірятися. Та ще ж серед нас уже нема цілого ряду його приятелів... На жаль, я тільки в ряди-годи стрічався з покійним. Не судилося мені ані разу побувати у нього в Русові, хоч він раз-у-раз запрошував відвідати його, “щобисьте, як писав одного разу, побачили чоловіка, про якого так багато пишете, в негліжу” (лист із 20 січня 1925 р.).
Отож, доводиться обмежитися тим, що лишилося в пам’яті з принагідних зустрічей, доповняючи решту з Стефаникових листів до мене. Як це не дивно, я, хоч живу вже понад тридцять років у Львові, пізнав Стефаника особисто досить пізно. Розуміється, як людину, бо як письменника знав його і шанував здавна. [...] Та й з обличчя був мені Стефаник давно знаний з групи, знятої підчас свята Котляревського в Полтаві 1903 р. А от, перекочувавши до Львова, довго не міг зустрінутися з ним, дарма що працював у Науковому Товаристві ім. Шевченка, де в канцелярії секретаря Т-ва Вол. Гнатюк, який брав близьку участь також у редакції “Літературно-Наукового Вістника” та загалом в “Українській Видавничій Спілці”, доводилося стрінути й пізнати багатьох знаменитостей нашого літературного світу з обох боків Збруча.
[...] ‘
Здавалося, що він не живе на світі. Мабуть тому, що від довшого часу не давав про себе знати в літературі, занехавши письменницьку діяльність та закопавшися з головою в громадській роботі десь у себе на Покутті. І тільки аж за першої світової війни довелося мені стрінутися і познайомитися з Стефаником в далекому Відні, де тоді зібралася численна колонія збігців з усіх сторін Західної України.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(585)
Тоді-то я за короткий час пізнав багато більше галицько-буковинських патріотів різної масти, ніж перед тим у Львові. Але Стефа- ник появився у Відні тільки в 1916 р., а я восени того року вже вернувся до Львова, не встигши як слід зазнайомитися з ним. Мої віденські зустрічі з Стефаником були надто припадкові й короткі, каварняні, тож і наші взаємини не пішли далі чисто формальної особистої зна- йомости, не зважаючи на те що я був у дуже добрих, дружніх відносинах із його близьким приятелем Ярославом Веселовським.
Ближче пізнав я Стефаника як людину вже по його повороті з Відня. В 1917 році відновили ми з Гнатюком, за його почином, перервану війною видавничу діяльність “Українсько-Руської Видавничої спілки’', яку ми перехрестили тепер на “Українську Вид. Спілку”. Однією з перших книжок, випущеною тоді Спілкою, було саме друге видання Стефаникової “Дороги”. А що я був головним помічником Гнатюка у веденні Спілки, то це й було приводом моєї ближчої знайомосте зі Стефаником. Ми заприязнилися, коли того ж таки року почав я видавати популярну бібліотеку “Відродження” для україн- ців-вояків російської армії, що перебували в австрійському та німецькому полоні, й серед інших книжок белетристичної серії задумав пустити нове видання його першої збірки “Синя Книжечка”, він охоче дав свою згоду й рішуче відмовився принята від мене гонорар з огляду на мету видавництва — ширити українські книжки між братами-наддніпрянцями. [...] Приязне відношення Стефаника до наддніпрянців та їх потреб мене, розуміється, незвичайно зворушило. Незабаром пам’ятні листопадові дні 1918 року ще більше нас зблизили.
Він тоді разом із іншими провінціальними делегатами брав участь у засіданнях Української Національної Ради у Львові. Заскоче- ний подіями, мусів Стефаник разом із своїми товаришами з краю якийсь час перебувати у нашій столиці. В тім часі я мешкав у камени- ці Наукового товариства ім. Шевченка, при вул. Чарнецького, 24, де була бібліотека Т-ва, в якій я працював. Там таки жили і приятелі Сте- фаникові — Вол. Гнатюк і М. Шухевич. І от тоді я день-у-день стрічався з Стефаником у котрогось із них, головно у М. Шухевича, в якого Стефаник проводив усі вільні хвилини від засідання. Через воєнні події бібліотека була нечинна, і я часто заходив то до Гнатюка, то до Шухевича, щоб посидіти та погуторите з добрими людьми про події. У М. Шухевича збиралася тоді чимала компанія — крім Стефаника — др. Вол. Бачинський, Антін Крушельницький, Левко Бачинський, все давні мої знайомі. Стефаник, Левко Бачинський і Крушельницький були дуже гучні. Вони були страшенно зажурені й заклопотані


(586)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
родинними та місцевими громадськими справами, від яких так неждано й не знати, як довго могли бути відтяті польсько-українською боротьбою у Львові, та рвалися чим дуж додому, щоб там, на своєму ґрунті, провадити українську організаційну роботу. їх журбу й невеселі розмови часто переривала несподівана кулька, що пробивши шибу, залітала до кімнати та примушувала нас схилятися або кидатися в розтіч. Це ще більше підносило нервовий настрій Левка Бачинсь- кого, і він наставав на своїх товаришів тікати зі Львова, поки є час. Отож, скориставши з першої нагоди, Л. Бачинський і Крушельниць- кий пішли пішки на Винники, потягнувши за собою і Стефаника.
Нав’язані тоді мої взаємини з Стефаником скріпилися пару років пізніше, коли в Галичині устабілізувалися відносини й відновилося перерване воєнними подіями українське літературне життя. Стефа- ник став окрасою тодішньої белетристики, розпочавши по короткій віденській перерві новий період своєї літературної творчости. В своїх літературних та фінансових справах — славний письменник вічно був у довгах — зчаста приїздив до Львова. В грошевих справах удавався звичайно до Миколи Заячківського, що допомагав йому своїми зв’язками з нашими фінансовими установами, та до Миколи Шухевича. В літературних — до Вол. Гнатюка, що провадив разом зі мною Українську Видавничу Спілку й відновлений у 1922 році за редакцією Д. Донцова “Літературно-Науковий Вістник”. Я тоді брав діяльну участь в українській журналістиці та старався звербувати Стефаника й М. Черемшину до співробітництва в органах, де й сам працював.
Кожного разу, як Стефаник заходив до Гнатюка, я обов’язково з ним стрічався, бо не було дня, щоб я не бував у Гнатюка, або я сам приходив до Гнатюка, або він мене кликав. А то й сам Стефаник відвідував мене, тим більше, що я жив тут же, над Гнатюком. І так між нами повстали близькі, дружні відносини. А коли я одружився, Стефаник став приятелем цілої моєї родини і хрещеним батьком моєї доньки. Живою пам’яткою наших дружніх відносин полишилося у мене кілька Стефаникових листів до мене, незвичайно важливих для пізнання його літературної творчости. їх я й кладу в основу цих своїх спогадів. Тим більше, що не легко тепер мені відтворити в пам’яті про що ми балакали, зустрічаючися з Стефаником. Говорили про всяку всячину, як це буває при зустрічах, ну й про різні літературні та громадські справи. Стефаник цікавився всім, і розмова з ним була приємна. Говорив він дуже дотепно, з прикметною йому отвертістю, по- мужицьки, нічого не завиваючи в бавовну. Та його мову, далеку від усякої сальоновости, його гостре слово певне добре тямлять усі наші літерати, що стрічалися з ним у тому часі в каварні.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(587)
Цікавлячися політичними справами, Стефаник, проте, так званої у нас практичної політики не любив і до політикування ставився з погордою, дарма, що йому самому довелося довгі роки брати участь у політиці. Та він і на власну політичну працю (за Австрії Стефаник був послом до віденського парламенту) дивився доволі скептично й не любив про неї згадувати. В своїх розмовах і листах виявляв більше зацікавлення саме літературними справами, радився, де йому друкувати свої оповідання, обговорював справу видання творів М. Черемшини та своїх.
З особливою симпатією ставився Стефаник до Наддніпрянщини, де він бачив живе джерело українського національного життя. Зокрема, дуже цікавився розвитком української літератури над Дніпром. А про наших визначних діячів на полі науки і літератури — М. Гру- шевського й Ів. Франка, говорив усе з великим пієтизмом.
На жаль, здоров’я Стефаникове з року на рік гіршало і це дуже впливало на його самопочування. В останніх роках перед смертю він був придавлений своїми злиднями і хворобою, а також несподіваними втратами своїх приятелів — Л. Бачинського та М. Черемшини. Приїзди його до Львова все зв’язані були з цими двома мотивами, роздобути грошей та порадитися в лікарів. Проте кожного разу, бодай на коротку хвилину він заглядав до мене або просив забігти до нього. І сумно було бачити великого письменника, прибитого життєвими незгодами. Як тяжко переживав Стефаник смерть Л. Бачинського, знаємо з біографії його, зладженої його сином Юрком (в найновішому виданні Стефаникових творів). Так само дуже прибила його смерть Черемшини. В листі до мене з 2 травня 1927 Стефаник писав: “Мене особисто його нагла смерть кинула в нервову хворобу... У мене полишив він глибокий жаль і безпомічність... Я в такім стані, що тепер не годен про нього нічого писати”. (Я удавався тоді до нього в справі біографії Черемшини та його літературної спадщини).
Про себе та свою літературну творчість Стефаник, як я вже згадав, не любив говорити, проте з його розмов та листів можу подати деякі його звірення, що мають чималу вагу для зрозуміння поглядів і вдачі покійного. Передовсім мушу сказати, що Стефаник не був дрібно-амбітним, залюбленим у себе письменником, не хвалився своїми заслугами, хоч і був їх свідомий. Він уважав себе мало популярним письменником, спеціально на своїй тіснішій батьківщині, в Галичині. Він був тієї думки, що на Наддніпрянщині його більше читають і цінять. В листі до мене з 20 січня 1925 р. Стефаник писав: “Ви знаєте, що я є поетом, який має найменше читачів серед українців”, а в згаданому вище листі з 2 травня 1927 р., навіяному сумом з приводу


(588)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
смерти Черемшини, скаржився: “Дивно, що його (себто Черемшини) і мої оповідання не пішли в масу тут, в Галичині, а радували Франка, Грушевського і других головачів”. І його тішило зацікавлення його творами, яке проявилося за Збручем підчас так званого українізацій- ного періоду Тоді там почали видавати збірки його творів, а журнали розбивалися за його новими оповіданнями. І він охоче там друкує свої новелі, посилаючи їх до найповажніших органів — то до “Червоного Шляху”, то до журналу Хвильового “Вапліте”. Стефаник стає на Наддніпрянщині славним і популярним письменником. В зв’язку з цим слід згадати про його відношення до большевиків та погляд на мову літературних творів.
Стараючися показати своє прихильне ставлення до української культури і літератури, тодішні керманичі Радянської України задумали відзначити письменників членством Академії Наук та досмертною пенсією. Як видатним письменникам Західної України, призначив Народний комісаріат освіти пенсії Стефаникові та Кобилянській. За порадою свого давнього приятеля Левка Бачинського, Стефаник не відмовляється від пенсії, але у львівському консуляті СССР ставить справу ясно: бере, мовляв, цю пенсію як нагороду від українського народу за свою дотеперішню літературну працю, але не як якусь заплату, та за жадну ціну не зречеться своїх політичних переконань, не дасть себе нею підкупити. І дійсно, ніякі намови большевицьких чинників не змусили Стефаника брати участь у совітофільських органах на львівському ґрунті. Так само нічого не вдіяли налягання консулату, щоб він відрікся від співробітництва в “Літературно-Науковому Вістнику”, редагованому зненавидженим большевиками Дм. Дон- цовим. Хвалився мені Стефаник, вернувшися раз з консулату, куди ходив по пенсію, що він рішуче відмовився зняти своє ім’я з оповісток “Літературно-Наукового Вістника”, як того домагався від нього консул, хоч де-факто нічого там не друкував (надрукувавши у “Вістнику” в 1922 р. два оповідання “Вона — Земля” й “Сини”, він аж у 1927 р. дав туди ще одно “Межа”). Заявив консулові, що уряд не може диктувати, де він має містити свої твори: друкуватиме, мовляв, як і друкував, де сам схоче. Але большевики, хоч як це їм було не до вподоби, не важилися піти на розрив зі славним письменником*.
Польський уряд, розуміється, кривим оком дивився на цю пенсію, підозріваючи Стефаника в совітофільстві. Оповідав нам Стефаник, мені і моїй жінці, бувши у нас, із властивим собі гумором, як одного разу під’їхав до його двору автом станиславівський воєвода
* Ці спогади дають підставу вважати «листи» В. Стефаника Д. Донцову з питань публікації творів у «Віснику» придуманими.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(589)
Ягодзінський. Спинившися коло воріт, післав шофера закликати його до авта. Стефаник сидів якраз на лавці коло своєї хати. Довідавшись, що його кличе пан воєвода, велів переказати бундючному адміністраторові, що він, мовляв, тут господар і, коли хтось його хоче бачити, нехай потрудиться сам до нього. І Ягодзінський, як непишний*, мусів вилізти з авта і удатися сам особисто до Стефаника, який посадив його коло себе. Побалакавши про те та і про це (між іншим, воєвода питався, чому Стефаник не бере посади професора університету, на що він відповів, що ніхто йому цього не пропонував), Ягодзінський раптом запитав господаря: “А скажіть, чи то правда, що Ви берете гроші від большевиків?”. А Стефаник йому на це каже по-польськи (перед тим він увесь час говорив до воєводи по-українськи) з прикметною собі рубашністю: “А правда! Вони, дурні, дають, а я, розумний, беру5’.
Але згодом (у 1933 р.) Стефаник, побачивши до чого дійшло на Наддніпрянщині, сам відмовився від признаної йому пенсії, дарма, що це дуже прикро відбилося на його матеріальних відносинах.
Як почали на Радянщині передруковувати Стефаникові новелі, то дуже перемінили його покутську говірку на наддніпрянський лад (порівняйте хоча б, напр., збірку творів, що вийшла в Харкові в 1924 р. під заголовком] “Кленові листки”), Гнатюк і я обурювалися на таке варварство. Адже при переробці геть чисто зникав увесь аромат Стефаникового слова, гинула уся його краса. Просто не можна було пізнати, що це його твір. Ми налягали на Стефаника, щоб він запротестував проти такого калічення своїх писань, але він відповів, що це діється з його дозволу, та жалував, що пише діялектом, а не чистою літературною мовою. Цей свій погляд висловив він пізніше публично підчас ювілею на комерсі 26 грудня 1925 р. уЛьвові.
Порадивши “всім нашим молодим письменникам, щоб не квапилися друкувати те, що пишуть, бо мають час”, додав: “І сказав би їм ще одно; що маю за собою один великий блуд, щоби не брали собі з мене прикладу — не писали жаргоном — діялектом. Я вже давно просив одного нашого граматика (д-ра В. Сімовича. —В. Д), щоби мені переклали на чисту українську мову все те, що я писав. Знаю, що декому з вас це слухати дивно... та на це нема ради... Ви, молоді письменники, беріть собі приклад з французів: перетоплюйте це різноманітне слово українських діялектів, говорів, жаргонів в одну спільну, криштально чисту літературну мову. Бо мову треба творити, кувати, стоплювати, як вони це роблять віками”.
Сконфужений.


(590)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
І Стефаника ніяк не можна було переконати про право письменника вживати в красному письменстві своєї говірки, дарма, що він сам це робив так красно. Він хотів, щоб його читали вільно по всій Україні, а тим часом діялект ставав, на його думку, цьому на перешкоді, роблючи його твори малодоступними широкому загалові. Тоді ж таки, на згаданому вище комерсі, Стефаник публично сказав і про те, про що вже я давніше від нього чув: чому він пише так мало. “Я робив, — говорив він, — що міг. Перетоплював мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю, і я гриз їх, аж мене це моє сиве волосся коштувало... І все, що писав, мене боліло. Щоби дати пів аркушу друку, я мушу написати тисячу аркушів”...
[...]
...Що дійсно Стефаник при писанні своїх творів мусів попадати, як вій казав, у руки чорта й доходити до божевілля, можу посвідчити я сам, бо був свідком, яких мук коштувало його не творення, а само тільки відтворення вже готового твору. Було це влітку 1922 р., коли письменник по довгій перерві почав друкувати свої нові перлини в “Літ. Наук. Вістнику”. Стрінувся я з ним у покійного Володимира Гна- тюка, до якого Стефаник заходив кожного разу, як бував у Львові. Він тоді привіз для “Вістника” друге своє оповідання “Сини”, і ми балакали з ним з приводу цього. “Слухайте, Володимире, — сказав до мене Стефаник, ходім на гору (я жив тоді над Гнатюками), я хочу прочитати Вам своє оповідання”. Він, видно, не хотів мати зайвих свідків того читання, але Гнатюк і п. Гнатюкова почали в один голос просити його, щоб читав у них, бо й вони хотять послухати. І от нас чотирьох, бо була при тім і сестра п. Гнатюкової п. Майковська, зробив Стефаник правдивими вибранцями долі, бо такого читання мені ще ніколи в житті не довелося чути. Це було якесь несамовите видовище своєю страшною експресією, своєю трагікою: Стефаник валив кулаком у стіл, дер волосся на голові, гукав, тяжко переживаючи те, що читав. Годі просто описати цю зворушливу, незвичайну картину. Скінчив видимо перемучений. Ми були ще довго під сильним вражінням його читання. Тоді-то розповів нам Стефаник, чому він так мало пише, але ми вже з читання знали, чому.
При творенні він страшенно переживає кожну річ, терпить разом із своїми персонажами: і коли його герой, як напр. Максим у “Синах”, кричить і лютиться — кричить і лютиться він сам; хапає Максим себе за голову й хилиться до землі — й автор рве волосся в себе на голові й не всидить на місці і кидає собою, як старий, крижем падає на землю...
Пишучи, роздирає — кривавить Стефаник своє серце і, скінчивши, мусить відхорувати кожну свою річ. Не дивниця, що негоден, не


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(591)
може писати так багато й такі довгі речі, як інші, що не переживають так сильно своїх творів. Те, чого ми могли догадуватися з самого характеру Стефаникових новель, ствердив понад усякий сумнів сам їх творець як своїм признанням, так ще більше своїм невимовно чудовим, сатанинсько-сильним і болісним питанням. А заразом розвіяв усі попередні домисли критиків на тему своєї малої продуктивности та довгої мовчанки, що годі, мовляв, мистецтво годувати самими-но картинами горя, реагувати без кінця на ці картини (напр. М. Данько “Украинская Жизнь”, 1913, і т. д.). Торкнувся Стефаник у своїх звіреннях також і самого характеру та змісту своїх творів. Він рішуче протестував проти називання його якимсь песимістом, поетом селянських злиднів, селянського горя, співцем умираючого села тощо. Коли я з нагоди 50-ліття уродин Стефаника подав у 1921 р. ширшу оцінку його творчості, він, хоч як був задоволений самим фактом уваги до нього, непопулярного, на його думку, письменника, в розмовах зо мною ніяк не годився з моєю характеристикою його як співця дрібного убогого селянства. Він не вважав себе поетом якогось одного стану чи шару, тим більше поетом злидарів. Він дивився на себе як на письменника цілком об’єктивного, безстороннього і протестував проти підсування йому якихсь чужих йому тенденційних намірів, що їх він не мав на гадці. Вказував, що герої його оповідань не виключно якісь злидарі, що напр. Іван із “Камінного хреста”, який кинув рідний край і подався за океан, зовсім не був бідний, а навпаки, заможний господар. Та й “Басараби” його теж не належали до бідноти і т. д.
Ще раз торкнувся небіжчик характеру своєї творчости у згаданій вище промові на комерсі 1921 р. “Як я напняв, — говорив він, — струну мужицької душі до такої границі, що вона ось-ось могла обірватись, як я розтягнув ці нерви так, що вони грають, як у Бетховена, то звідки Ви маєте право казати, що я песиміст? Я застерігаюсь проти песимізму. Бо те, що мужик не має що їсти, те, що він ломить собі голову над хлібом або вмирає, то це не є ніякий песимізм. Я не люблю говорити, що мужики скривджені!..”
[...]
В останнє бачився я з Стефаником у Львові в травні 1936 р., коли він цілком хворий приїздив до д-ра Панчишина порадитися щодо свого здоров’я, а 7 грудня покинув він нас навіки».
Першою після вигнання німців вшанувала 8-му річницю від дня смерті В. Стефаника новостворена станіславівська газета «Прикарпатська правда». Вона опублікувала статтю О. Вітковської «Василь Стефаник». Твори В. Стефаника знову брала на озброєння нова влада.
М. Рудницький написав статтю «Василь Стефаник (До 9-річчя з дня смерті письменника)» і надрукував її одночасно у львівській


(592) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
«Вільній Україні» і київській «Радянській Україні» у номерах від 7 грудня 1945 року.
У 1945 р. в Державному видавництві художньої літератури вийшли «Вибрані твори Василя Стефаника». Редактором цього видання і автором критико-бібліографічного нарису до нього «Василь Стефа- ник» був С. Крижанівський. Крім новел, видання містило «Автобіографію» 1926 р.
Новели, які відображали національну сутність творчості В. Стефаника, С. Крижанівський трактував так: «У новелах “Марія” та “Сини” постає зруйнована війною сім’я — мати, що позбулася синів та чоловіка, батько, що позбувся синів і дружини. Але сімейна трагедія тут має й інші причини та мотиви, зовсім відсутні у довоєнних творах Стефаника, — це мотиви національної романтики. Війна та наступна революція розбудили національні прагнення серед галицького селянства. Для нього мрії про Україну зв’язані перш за все з прагненням визволитись з чужоземного ярма, з мріями про панську землю та народну владу, про возз’єднання з великою Україною. Але ці законні мрії і прагнення українського народу використали в своїх цілях українська буржуазія та буржуазно-націоналістична інтелігенція. Вони туманили темну і політично-сирову селянську масу гаслами про самостійність, а тим часом взяли її кров, її синів для здійснення своїх антинародних замірів і не раз, і не два продавали свій народ чужоземним імперіалістам. Стефаник, не зважаючи на своє щире захоплення перспективами соціального і національного визволення земель Західної України, не розумів цієї темної гри українських націоналістичних кіл, і тому в цих новелах невірно трактував події війни і наступної революції на Західній Україні».
На таку тенденцію в трактуванні творів В. Стефаника захопленими рецензіями відгукнулися В. Герасименко статтею «Нові видання творів Стефаника і Черемшини» у № 2 журналу «Дніпро» і Л. Дяденко статтею «Страшна минувшина» в газеті «Вільна Україна» за 31 травня 1946 року.
Статтю С. Крижанівського до видання творів В. Стефаника можна вважати скороченим варіантом «Критико-бібліографічного нарису “Василь Стефаник”», який вийшов на 42 сторінках у київському Держлітвидаві УРСР у 1946 р.
Нарис С. Крижанівського викликав негативні рецензії. Особливо вирізнялась стаття М. Сидоренка «Перед невідкладними завданнями. (Про літературознавчі праці 1946 року)», яку опублікувала 19 червня 1947 року «Літературна газета». У провину Крижанівському ставили те, що він мало уваги приділив ролі російської літератури у формуванні Стефаника як письменника, заслугам більшовиків у звільненні Західної України, а також не засудив українських буржуазних націоналістів.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(593)
На 1946 р. випадала 20-та річниця смерті В. Стефаника, і радянська влада вирішила використати цю нагоду для чергової хвилі пропаганди, основу якої становила теза, що про прихід братів зі Сходу віддавна мріяли кращі сини українського народу і що у вересні 1939 року здійснилося їх заповітне бажання.
В селі Русові вирішено було відновити роботу літературно-меморіального музею. Про ситуацію із музеєм на сторінках «Вільної України» від 14 травня (№ 97) 1946 року оповів завідуючий музею К. Стефаник.
«Першими, хто побував тут після визволення від німецьких загарбників і відкрив сторінку своїх вражінь, були народні месники- партизани. Вони допомогли родині письменника поставити до кімнат на своє місце заховані від хижих пазурів гітлерівців літературну спадщину письменника і цінні експонати музею.
Комісар партизанського загону ім. Чапаева тов. Кравченко і група бійців, вшановуючи пам’ять борця за кращу селянську долю, закінчують свою думку тим, що тільки радянська влада здійснила все те, про що мріяв письменник. Командир партизанського загону ім. Дзєржинського Олексій Костелов, начальник штабу загону Сергій Данько і командир роти Сергій Майоров теж залишили свої сердечні записи на згадку про перебування в музеї».
Безумовним шедевром цього випуску «Вільної України» була стаття М. Рудницького «Син народу», у якій він оповів про вже згадувані відвідини В. Стефаником редакції «Діла» і розмову з працівниками цієї газети. Опісля зі статті вибрали т. зв. пряму мову Стефаника в інтерпретації М. Рудницького і почали видавати як окремий твір, що був скерований проти українських буржуазних націоналістів.
Урочисто було відзначено 75-річчя від дня народження В. Стефаника у Львівському будинку працівників науки і мистецтва, про що повідомляла «Вільна Україна» у № 100 від 18 травня 1946 року. Аналогічний вечір відбувся в Академії наук УРСР у Києві, про що розповіла ця сама газета у № 102 від 21 травня 1946 року. «Літературна газета» від 23 травня 1946 року повідомила про вшанування В. Стефаника в Інституті української літератури.
6 грудня 1946 року в Київському клубі Спілки радянських письменників України відбувся вечір до 10-ї річниці відходу В. Стефаника, про що звітувала «Літературна газета» від 12 грудня 1946 року.
Щоб наочно показати страждання українського народу в Галичині, московське видавництво «Советский писатель» у 1947 р. випустило «Рассказы» В. Стефаника російською мовою в перекладах Миколи Ляшка та з гравюрами художника Ф. Константинова. Цього виявилось замало, і в перекладі Миколи Ляшка наступного року масовим


(594) Роман Горак
«Кров на чорній ріллі»
тиражем в бібліотеці «Огонька» вийшли «Кленовые листья» («Кленові листки») В. Стефаника.
Творчість В. Стефаника потребувала «глибшого» аналізу з позицій марксизму-ленінізму, який єдиний встановлював правильний, а отже, науковий підхід до оцінювання явищ.
Преса запевняла, що докорінно змінилось життя русівчан під радянською владою. Тут було в 1948 р. організовано колгосп, названий іменем В. Стефаника, робітниця якого Параска Шпуганик невдовзі написала до київської газети «Радянська Україна» вдячного листа партії та уряду за створення колгоспу. Її лист під назвою «Вимріяне щастя» газета опублікувала 15 січня 1948 року: «Артіль, яка носить ім’я нашого славетного земляка Василя Стефаника, стала рідним нашим домом, а ми, колгоспники, як одна родина живемо у злагоді, дружбі, достатку. Хай би тепер наш земляк-письменник глянув на долю нового Русова і на весь радянський край.
Ми добре його пам’ятаємо. Було, зайде до хати, усміхнеться привітно і про все розпитає — і про тугу, що серце точить, і про нужденне наше життя.
А часом читав нам свої оповідання. Слухали ми дуже уважно, бо про бідняцьку долю мовилося там правдиво, як воно й було в житті.
Що б то за гарний твір написав він тепер про колишнього русів- ського бідняка-наймита, який став господарем своєї долі! Які б хороші, гарячі слова знайшов він, щоб написати про щасливу, шановану всім народом радянську жінку-матір!».
Цей лист тодішні дослідники життя і творчості В. Стефаника назвали «найвищою оцінкою творчої діяльності В. Стефаника».
Зрозумівши свої «помилки», С. Крижанівський підготував видання «Життя і творчість Василя Стефаника. Стенограма лекції», яке вийшло в Києві в 1950 р. в «Товаристві для поширення політичних та наукових знань Укр. РСР».
Найперше С. Крижанівський «правильно» визначив роль російської культури та літератури: «Розвиток демократичних поглядів письменників Західної України, в тому числі й Стефаника, відбувався під благотворним впливом передової російської літератури. Саме з Росії ідуть в українську літературу революційні, гуманістичні ідеї, і під впливом цих ідей формується світогляд письменників селянської демократії». Він наголосив і на ідейній обмеженості В. Стефаника, яка проявлялась у тому, що він, «як поет галицького селянства, бачив зло капіталістичних відносин і порядків, які прирікали на голод і вимирання мільйонні маси селянства, але не бачив виходу, не усвідомлював революційної перспективи». Тобто Стефаник не знав теорії марксизму-ленінізму.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(595)
Основні тези С. Крижанівського були схвально оцінені на сторінках партійних видань. Він висловив їх у вступних статтях до різних видань творів В. Стефаника, зокрема до «Вибраних творів», що вийшли у Держлітвидаві УРСР в Одесі в 1949 р., до «Избранных произведений», які видав «Гослитиздат» у 1950 р. в Москві, а також до видання «Избранные произведения» з ілюстраціями В. Касіяна. Перекладачами творів В. Стефаника були Микола Ляшко, Г. Шипов та А. Деєв.
У 1953 р. Держлітвидав УРСР видав на 111 сторінках нове видання, яке мало остаточно розгромити руками та устами В. Стефаника українських буржуазних націоналістів. Найперше — М. Грушевсько- го. Воно називалось «Публіцистика. Вибране із статей, промов та листів». Автором вступної статті був С. Крижанівський.
«Як на літературній, так і на публіцистичній діяльності Василя Стефаника, — писав він, — виразно і благотворно позначився вплив передової російської революційно-демократичної думки, насамперед М. Чернишевського, М. Добролюбова, Гліба Успенського, М. Некрасова, а пізніше — Максима Горького». Він також запевняв, що «публіцистична творчість Василя Стефаника є не лише документом історії, сторінкою в розвитку демократичної суспільної думки на Україні, а й живим джерелом, діючою зброєю в боротьбі проти ідеології українського буржуазного націоналізму», а також «принциповим запереченням всіх буржуазно-націоналістичних теорій і теорійок про безбуржу- азність і суцільну демократичність української нації. Публіцистичні виступи В. Стефаника дають величезний і яскравий матеріал для висвітлення класової боротьби між двома таборами в українській нації — між трудящими та українською буржуазією, для розкриття методів і форм боротьби буржуазних націоналістів проти пролетарського і селянського революційного руху, проти діяльності народної, революційно-демократичної інтелігенції на Західній Україні». Однак С. Крижанівський зазначав, що В. Стефаник не поділяв точки зору наукового соціалізму: «Ні, В. Стефаник ще не розумів історичної ролі пролетаріату у революційно-визвольній боротьбі народу, усі свої надії покладаючи виключно на селянство та прогресивну інтелігенцію». Із вступної статті можна дізнатись й те, що «однією з найцінніших рис публіцистики В. Стефаника є ствердження демократичних та інтернаціоналістичних поглядів та ідей, викриття реакційної ролі буржуазного націоналізму», і саме це «переконливо свідчить про вплив на письменника ідей наукового соціалізму», а листи й статті В. Стефаника «правдиво розкривають антинародний зміст буржуазного націоналізму, підтверджують, що український націоналізм ніколи не був явищем національним, а завжди обслуговував інтереси панівних класів,


(596)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
як своєї, так і чужої нації, що він ніколи не мав підтримки від трудового народу і завжди орієнтувався на силу австро-угорських та німецьких штиків». Щодо М. Грушевського, то «Стефаник дав влучну характеристику верховодові українського буржуазного націоналізму М. Грушевському, який наприкінці минулого сторіччя перебрався до Львова і розгорнув там свою мерзенну, антинародну діяльність. Цей політикан, у якого, за словами В. Стефаника, “є щось від жандарма”, поводить нитками з Русі-України, як сам знає... Нікому він не вірить і тисне на всіх п’ятою з Росії...».
Видання схвальними рецензіями зустріли С. Пінчук у № 12 журналу «Жовтень» за 1954 р., а Д. Шлапак у «Львовской правде» за 5 червня 1954 року.
Переважно праці С. Крижанівського підготували ґрунт для завершення видання «Повного зібрання творів» В. Стефаника у 3-х томах, 1-й том якого вийшов у 1949 р. Видання здійснив Інститут літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. Відповідальним редактором був дійсний член Академії наук УРСР О. Білецький. Перший том, який містив новели В. Стефаника, уклали М. Грудницька, С. Крижанів- ський та Л. Бойко. Покажчики склала К. Сєкарєва. Видання мало 374 сторінки і рясніло купюрами. Тираж становив 20 000 примірників. На його випуск відгукнувся А. Щербак статтею «Живе слово Василя Стефаника» у № 6 журналу «Вітчизна» за 1951 р. Наступному 2-му тому судилося вийти тільки в 1953 р. Укладачі відповідальний редактор були ті самі, лише замість Л. Бойко було введено Й. Куриленка. Покажчик склала теж К. Сєкарєва. Том мав 223 сторінки, охоплював автобіографічні твори, поезії в прозі, публіцистику, незакінчені твори та переклади. Тираж — 20 000 примірників. У передмові О. Білецький мав необережність або мужність зауважити, що «гарантувати цілковиту точність записів, зроблених газетними кореспондентами, звичайно, не можна. Проте і в цих записах — те саме викриття соціальної неправди, той самий захист інтересів трудящих і заклик: ні при яких умовах “не остигати в боротьбі”, не коритися і не мовчати». Оскільки ці «записи» були зроблені М. Рудницьким, «мінливість» його поглядів академіку О. Білецькому була добре відома. У пресі не було жодного відгуку на видання. За недостатню партійну принциповість академіка О. Білецького від редагування 3-го тому було відсторонено. Третій том вийшов у 1954 р. Відповідальними редакторами були дійсний член Академії наук УРСР М. Гудзій і С. Крижанівський. Том підготували М. Грудницька, Й. Куриленко, Я. Ярема і науковий співробітник Чернівецького музею Ольги Кобилянської Е. Панчук. Покажчики склала К. Сєкарєва. Літературну редакцію здійснив


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(597)
Ф. Скляр. Видання мало 329 сторінок. Тираж — 12 000 примірників. Вступну статтю «Листи Василя Стефаника» написав С. Крижанів- ський. «Листи Василя Стефаника, — запевняв він, — вносять цінний вклад у публіцистичну і наукову спадщину класиків української літератури і є саме тими матеріалами, які свідчать, що наші письменники вели пряму атаку проти українського буржуазного націоналізму, боролися за зміцнення братнього зв’язку українського народу з російським і всіма братніми слов’янськими народами». У цьому томі було подано 312 листів за 1888—1935 рр.
Як повідомляв серпневий випуск журналу «Жовтень» за 1955 р., на будинку № 24 по вулиці Радянській у Львові, де наприкінці XIX ст. жив В. Стефаник, урочисто відкрито меморіальну дошку. На мітингу виступили письменники Юрій Мельничук і Денис Лукіянович, дійсний член Академії наук УРСР Йосип Штокало, бригадир електролампового заводу, член Радянського комітету захисту миру Я. Мальчиць- кий та ін.
На меморіальній дошці з барельєфним зображенням В. Стефаника роботи скульптора В. Сколоздри зроблено напис: «В цьому будинку в 1897—1898 рр. жив і працював Василь Стефаник — відомий український письменник».
Правда, меморіальна дошка була встановлена на будинку, де розташовувались бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, у якій колись хотів працювати В. Стефаник, та житлові помешкання, у яких жили товариші В. Стефаника М. Шухевич та В. Гнатюк. Сам В. Стефаник ніколи там не жив.
На 1956 р. припадали 85 років від народження В. Стефаника та 20-та роковина його відходу. Після розвінчання культу особи Сталіна літературознавці довго не могли отямитися. Крім дрібних статей в пресі, не з’явилося нічого нового з трактування творчості В. Стефаника.
У 1956 р. львівське Книжково-журнальне видавництво накладом 6200 примірників випустило нарис «Василь Стефаник із традиційними радянськими штампами. У Русові було відкрито пам’ятник В. Сте- фанику роботи скульпторів Й. Николишина та А. Мацієвського. На п’єдесталі напис: «Василь Стефаник. 1871—1936». Пам’ятник поставили на місці стодоли, яку спеціально знесли, щоб звільните місце. Саме там любив просиджувати довгі години В. Стефаник в останні роки свого життя.
Час вимагав коректив у трактуванні творчості В. Стефаника. У 1962 р. у Держлітвидаві УРСР були видані великим накладом на 257 сторінок «Вибрані твори» В. Стефаника зі вступною статтею


(598)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі»
Н. Жук, а в 1964 р. видавництво «Дніпро» випустило «Твори» В. Стефаника, упорядником текстів і приміток до яких були В. Лесин і Ф. Погребенник, вступну статтю написав В. Лесин. Після тритомника це було найповніше видання спадщини В. Стефаника, на вихід якого з'явилось чимало рецензій. Однак видання не позбулось радянських штампів.
У 1968 р. режисер Л. Осика зняв у Русові фільм «Камінний хрест». Автором сценарію був І. Драч, а головні ролі виконували Д. Єльченко, Б. Брондуков, В. Симчич, Б. Савченко, М. Іван, Антоніна Лефтій та О. Атаманюк. В ролі дружини Івана Дідуха виступила селянка з Русо- ва Катерина Матеїк. Коли знімали фільм, їй було 73 роки. Фільм охоплював, крім новели, що дала йому назву, ще й новелу «Злодій». Його вважали ключовим поетичним кінофільмом 60-х років XX ст. Випустила його Київська кіностудія ім. О. Довженка.
Новим словом в інтерпретації творів В. Стефаника була постановка до 100-ї річниці народження його новел на Львівському телебаченні. Режисером-постановником був головний режисер Львівського державного українського академічного театру ім. Марії Заньковецької С. Данченко. Після під такою самою назвою була здійснена постановка новел Стефаника на сцені театру. Вистави мали неймовірний успіх.
З нагоди ювілею В. Стефаника 5 січня 1971 року з'явилась Постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів № 7 «Про відзначення 100-річчя з дня народження В. С. Стефаника».
«З метою широкого відзначення 100-річчя з дня народження видатного українського письменника, публіциста і громадського діяча В. С. Стефаника Центральний Комітет Комуністичної Партії України і Ради Міністрів Української РСР постановляють:
1. Провести у приміщенні Державного академічного українського театру ім. Ів. Франка в м. Києві 14 травня 1971 року урочистий вечір, присвячений пам’яті В. С. Стефаника.
2. Прийняти пропозицію Івано-Франківського обкому КП України і облвиконкому про присвоєння імені В. С. Стефаника Івано-Франківському державному педагогічному інституту і надалі іменувати його Івано- Франківський державний педагогічний інститут імені В. С. Стефаника.
3. Побудувати в м. Львові пам’ятник-бюст В. С. Стефанику. Міністерству культури УРСР, Держбуду УРСР разом зі Спілкою художників України, Спілкою архітекторів України та Львівським облвиконкомом організувати виготовлення проекту пам’ятника-бюста В. С. Стефанику і подати його на затвердження Раді Міністрів УРСР.
4. Погодитись з пропозицією Міністерства культури УРСР забезпечити виготовлення пам’ятної медалі і нагрудних значків до 100-річчя з дня народження В. С. Стефаника.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(599)
5. Прийняти пропозицію Спілки письменників України, Міністерства освіти УРСР та секції суспільних наук АН УРСР про проведення в м. Івано-Франківську ювілейного пленуму Спілки письменників України і наукової конференції, присвячених 100-річчю з дня народження В. С. Стефаника.
6. Дозволити Республіканському ювілейному комітету запросити для участі у святкуванні 100-річчя з дня народження В. С. Стефаника діячів культури з братніх союзних республік, міст Москви та Ленінграда.
7. Комітету по кінематографії при Раді Міністрів УРСР забезпечити своєчасне видання запланованих творів В. С. Стефаника, досліджень про його життя і творчість, образотворчих та інших видань, а також збірника матеріалів про відзначення 100-річчя з дня народження В. С. Стефаника.
8. Комітету по кінематографії при Раді Міністрів УРСР забезпечити створення документального фільму про В. С. Стефаника.
9. Державному комітету Ради Міністрів УРСР по телебаченню і радіомовленню, РАТАУ, редакціям газет і журналів систематично висвітлювати хід підготовки та відзначення ювілею В. С. Стефаника.
10. Міністерству фінансів УРСР разом з республіканським ювілейним комітетом подати на затвердження Раді Міністрів кошторис витрат, зв’язаних з підготовкою і відзначенням 100-річчя з дня народження В. С. Стефаника».
7 травня 1971 року за № 202 була прийнята постанова «Про присвоєння імені В. С. Стефаника Львівській науковій бібліотеці та бібліотеці № 16 Радянського району м. Києва».
Усі пункти постанови були виконані.
У видавництві «Дніпро» в 1971 р. вийшло подарункове видання творів В. Стефаника під назвою «Твори» з післямовою В. Лесина. Книга мала 430 сторінок.
Із традиційною для радянських часів передмовою С. Крижанів- ського у московському видавництві «Художественная литература» побачила світ книга «Избранное» В. Стефаника, укладачем і коментатором якої був В. Лесин. У ній були вміщені переважно переклади Г. Шипова та Миколи Ляшка.
У 1971 р. в Тбілісі грузинською мовою вийшла збірка творів В. Стефаника під назвою «Вибране». Переклади та післяслово підготував Владислав Тордуа. Фактично, це було друге, розширене і доповнене, видання 1964 р.
До 100-річного ювілею твори В. Стефаника вийшли й молдавською мовою. їх переклад здійснили І. Кушнірик, І. Георгіце, Г. Богай- чук, В. Левицький. Ілюстрації зробив художник Р. Гімон. Вступне слово написав В. Лесин.


(600)
Роман Горак
<Кров на чорній ріллі>
За цієї нагоди на честь В. Стефаника названа набережна в Івано- Франківську. У Снятині на будинку, де не раз виступав В. Стефаник, відкрито меморіальну дошку, але без вказівки, що це був за будинок і чому там виступав В. Стефаник. Меморіальна дошка поміщена й на будинку «Міщанського братства».
У Львові було відкрито пам'ятник В. Стефанику роботи скульптора В. Сколоздри перед Львівською науковою бібліотекою АН УРСР, яка з 1971 р. була названа на честь В. Стефаника. Архітектурна прив’язка пам’ятника належить архітектору М. Вендзеловичу.
На стіні колишнього будинку Дрогобицької гімназії було відкрито меморіальний барельєф із портретами Л. Мартовича та В. Стефаника роботи Д. Крвавича, на якому написано: «Тут в 1890—1892 рр. навчалися Лесь Мартович і Василь Стефаник».
Виконуючи постанову Ради ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР була виготовлена ювілейна медаль. Її виконано за ескізами народної художниці УРСР Галини Кальченко. За сценарієм М. Ткача Київська студія науково-документальних фільмів зняла стрічку «Василь Стефаник».
«Прикарпатська правда» від 10 травня 1971 року у Києві з’явились Стефаникова вулиця і провулок, на його честь названо теплохід.
100-річчя з дня народження В. Стефаника відзначала й українська діаспора. В Едмонтоні (Канада) біля Українського культурного центру було відкрито пам’ятник В. Стефанику. На невисокому, із зріст людини, постаменті його бронзове погруддя, а під ним табличка з написом англійською та українською мовами: «Василь Стефаник. 1871—1936. Український письменник — співець селянської долі, який змалював еміграцію до Канади. Відкритий у 100-річчя з дня його народження (1871—1971) і 80-річчя від часу поселення українців у Канаді (1891—1971). Дарунок Товариства “Україна”, Київ. Скульптор В. Сколоздра, Львів».
Неприємна історія пов’язана з пам’ятником В. Стефанику в Снятині, який був збудований у 1959 р. згідно з постановою міськради. Його поставили на площі перед школою, яка мала ім’я В. Стефаника. Скульптором цього пам’ятника був О. Здиховський. Із приходом у Снятині на посаду першого секретаря райкому партії тов. Кириндаса відразу постало питання про знесення цього пам’ятника, оскільки, як виявилось, у місті не вистачало дитячих садків. Хоча в місті було багато незабудова- них територій, він хотів показати не тільки свою турботу про молоде покоління, а й свою тверду руку, бо знайшлись «деякі елементи», які були проти знесення пам’ятника. У 1965 р. пам’ятник знесли. На місці, де він був, через декілька років побудували дитячий садок, за спорудження якого тов. Кириндаса нагородили орденом. Бюст В. Стефаника вирішили поставити в школу на тумбочку, оббиту червоним полотном.


Розділ двадцять шостий
Пошанування
(601)
У фойє школи пам’ятник простояв до початку урочистостей, пов’язаних із 100-ю річницею від народження В. Стефаника. Спочатку хотіли поставити новий пам’ятник, але до початку торжеств в Сня- тині зробити це не встигали. Тоді виникла ідея перенести бюст зі школи на новий постамент біля будинку культури в скверику. Пам’ятнику надали нового вигляду. За ним спорудили високу стелу, на якій золотом сяяли слова Максима Горького про те, як сильно, страшно і коротко писала ця людина.
Офіційна влада в особі голови львівського обласного ювілейного комітету Р. Братуня заперечила випадок із пам’ятником у Снятині.
15 	жовтня 1971 року в Кракові на будинку 38 по вулиці Любіч, де жив В. Стефаник у 1892—1901 рр., йому було відкрито меморіальну дошку.
Найпізніше пам’ятник В. Стефанику поставили в Дрогобичі, на площі, яка мала його ім’я. Стефаникове погруддя виконав скульптор, народний художник УРСР Е. Мисько.
28 серпня 2008 року Снятинська міська рада п’ятого скликання, «заслухавши та обговоривши звернення Снятинського РК ВО “Свобода” про виділення коштів на спорудження пам’ятника Степану Банде- рі, враховуючи оголошення 2008 року Роком Степана Бандери та 100-річчя з дня народження, вирішила:
1. Перенести пам’ятник В. Стефанику з вул. С. Бандери в м. Снятии та встановити його на території Снятинської ЗОШ І—III ступенів № 1 ім. В. Стефаника.
2. Проект пам’ятника затвердити після проведення конкурсу та громадських слухань.
3. Направити у відділ культури Снятинської РДА звернення про виділення коштів у 2009 році для співфінансування робіт по встановленню пам’ятника С. Бандері.
4. Контроль за виконанням даного рішення покласти на постійну комісію з питань освіти, культури, медицини та спорту».
Давно розпався в Русові колгосп ім. В. Стефаника. Давно опустіли приміщення, збудовані дідичем Теодоровичем, пристосовані колгоспом для своїх потреб. Тепер залишились тільки згадки. Повиривані вікна. Поламані двері. Побитий дах. До всього торкнулась рука людини. Були тут колись і контора колгоспу, а перед її вікнами на гарній площі був споруджений пам’ятник В. Стефанику з рожевого граніту. Забули за нього люди. З-за терну і кропиви зазирає В. Стефаник на рідний Русів на тлі розвалин минулого.


Зміст
Розділ перший
ЛЕГЕНДА РОДУ 5
Розділ другий
ДИТИНСТВО 15
Розділ третій
ШКОЛА 33
Розділ четвертий
КОЛОМИЙСЬКА ГІМНАЗІЯ 39
Розділ п’ятий
ПІДПІЛЛЯ 48
Розділ шостий
ДЕБЮТ 65
Розділ сьомий
ДРОГОБИЧ 68
Розділ восьмий
У КРАКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ 78
Розділ дев’ятий
ДРУЗІ 109
Розділ десятий
1897 РІК 142
Розділ одинадцятий
НАПЕРЕДОДНІ 166
Розділ дванадцятий
«СИНЯ КНИЖЕЧКА» 192
Розділ тринадцятий
ЄВГЕНІЯ І ОЛЬГА 213


Розділ чотирнадцятий
«ДОРОГА» 263
Розділ п’ятнадцятий
ОДРУЖЕННЯ 294
Розділ шістнадцятий
ПОСОЛ 314
Розділ сімнадцятий
ВІЙНА 343
Розділ вісімнадцятий
«ВОЄННІ ШКОДИ» 381
Розділ дев’ятнадцятий
«ВОНА —  ЗЕМЛЯ» 402
Розділ двадцятий
ЮВІЛЕЙ 430
Розділ двадцять перший
ПІСЛЯ ЮВІЛЕЮ 452
Розділ двадцять другий
ЗНОВУ ЮВІЛЕЙ 480
Розділ двадцять третій
ОСТАННЯ ЗБІРКА 500
Розділ двадцять четвертий
ВІДХІД 532
Розділ двадцять п’ятий
ПОХОРОНИ 557
Розділ двадцять шостий
ПОШАНУВАННЯ 570


Літературно-художнє видання ГОРАК Роман Дмитрович
Кров
на чорній ріллі
Есе-біографія Василя Стефаника
Редактор Н. Л. Ленська Коректор О. С. Брегус Комп’ютерна верстка Є. М. Байдюка
Підписано до друку 01.09.2010. Формат 60x90/16. Папір офс. № 1. Гарнітура Chartere. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 38. Обл.-вид. арк. 41,34. Зам. 10-366.
Видавничий центр «Академія»
04119, м. Київ-119, а/с 37. Тел./факс: (044) 483-12-11; 456-84-63. E-mail: academia-pc@svitonline.com; academia.book@gmail.com Свідоцтво: серія ДК № 555 від 03.08.2001 р.
ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика». 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4


Горак Р.
Кров на чорній ріллі : Есе-біографія Василя Стефаника / Роман Горак. — К. : ВЦ «Академія», 2010. — 608 с.
ISBN 978-966-580-340-9
Його називали Володарем дум селянських, Мужицьким Бетховеном, а він вважав себе Великим страдником.
Над ним висіло прокляття за сподіяний предками злочин — знав, що має спокутувати його. Від того все навколо було чорним, як мужицьке поле.
Чув себе листком берези, котрого пірвав вітер, забрав від мами.
Постійно мучив його неспокій. Ніде не знаходив пристановища.
Вчився на лікаря, але не став ним. Був послом до віденського парламенту, але нічого суттєвого зробити не зміг.
Жив у боргах. Соромився своєї бідності.
Таким постає Василь Стефаник в есе-біографії Романа Горака «Кров на чорній ріллі».
ББК 84Укр-4
Г67


А ще у нас є:
Найкращі книги для тих, хто навчається навчає
Білоус П. Історія української літератури XI—XVIII ст.
Дяченко С., Українська література П’ятецька 0. для іноземних студентів
Іванишин В. Нариси з теорії літератури
Малютіна Н. Українська драматургія
кінця XIX — початку XX ст.
Наєнко М. Історія українського літературознавства
Наєнко М. Історія українського літературознавства і критики
Руснак І. Український фольклор
Харчук R Сучасна українська проза
Чижевський Д. Історія російської літератури XIX століття
Чижевський Д. Історія української літератури
Для тих, прагне самоствердження, намагається стати лідером, самостійно йде до вершин
Білоус П., Українська література XI—XVIII ст.
Білоус 0.
Нестандартний погляд на складні проблеми
Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі.
Пророчі голоси драматургії Лесі Українки


Зборовська Н. Код української літератури.
Проектпсихоісторії
новітньої української літератури
Іванишин П. Національний спосіб розуміння
в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко
Матвіїшин В. Український літературний європеїзм Огнева Т. Відбиток часу у дзеркалі буття
Сучасні якісні  словники та довідники
Колектив авторів Літературознавчий словник-довідник
Енциклопедії,  що відображують сучасний рівень науки
Ковалів Ю. Літературознавча енциклопедія
Про тих, чиї життя і творчість — непідвладна часові цінність
Врублевська В. Шарітка з Рунгу.
Біографічний роман про Ольгу Кобилянську
Горак Р. Твого ім’я не вимовлю ніколи.
Повість-есе про Івана Франка
Процюк С. Троянда ритуального болю.
Роман про Василя Стефаника
Даниленко В. Лісоруб у пустелі.
Письменник і літературний процес


Літературні портрети письменників, які сформували канон сучасної української літератури
Поліщук Я. І ката, і героя він любив...
Михайло Коцюбинський.
Літературний портрет
Мислячим школярам — завтрашнім амбітним студентам
Бернадська Н., Українська література.
Усатенко Г. Тести. 5—12 класи